КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Чухліб Тарас Васильович. Історичні обставини розвитку української літератури за добу першого Українського гетьманату

Тарас Чухліб

Історичні обставини розвитку

української літератури за доби першого Українського гетьманату

(друга половина XVII - перша половина XVIII ст.)

Українська література другої половини XVII – першої половини XVIII ст. формувалася в умовах виникнення та існування самобутньої держави з яскраво вираженими військово-демократичними рисами. Ця держава виникла на теренах стародавньої України-Русі у результаті грандіозної революції[1], що розпочалася у середині XVII ст. на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Творець першого Українського гетьманату[2] неодноразово проголошував: “...А що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську при цьому я стою”[3].

Державно-адміністративний устрій Української козацької держави утворювався згідно з полково-сотенним територіальним та ополченським (міліційним) принципами. Кожен полк і сотня мали своє постійне місце перебування. Полкові уряди переважно розміщувалися в містах, сотенні – у великих селах і містечках Центральної, Лівобережної та Правобережної України. Під час воєнної небезпеки полковники, які керували місцевими («городовими») полками отримували гетьманські універсали з наказом готуватися до війни. Кожен козак повинен був мати при собі коня, зброю та певну кількість провіанту.

Україна-Русь, яка у результаті воєнних дій (перемоги у 1648 – 1652 рр. під Жовтими Водами, Пилявцями, Корсунем, Зборовом, Батогом та ін.) політично самовідокремилася від Речі Посполитої, мала свого правителя, що уособлював законодавчу, виконавчу й судову владу. Гетьман безпосередньо керував генеральною старшиною, полковниками, сотниками і козаками через систему Генеральних (загальнокозацьких) і Старшинських рад та залучив до збройної боротьби й адміністративного управління представників усіх станів тогочасного люду – козацтва, селянства, міщанства, духовенства і навіть шляхти (переважно, дрібної та середньої). Важливим компонентом у державній політиці першого Українського гетьманату став приклад Запорозької Січі - самоврядної військової корпоративної організації на південно-східних окраїнах України, справжнього східноєвропейського православного рицарського ордену, який творився у складних умовах Степу в умовах боротьби/співжиття з кочовими і напівкочовими народами мусульманського Надчорномор’я.

У грудні 1648 р., після тріумфального в’їзду до Києва, гетьман Хмельницький отримав благословіння на ведення «священної війни за права всіх православних» від єрусалимського патріарха Паїсія, який приїхав в Україну за дорученням інших вселенських владик. Протягом усього свого правління гетьман видавав універсали та інші правові документи, спрямовані на збереження і розширення володінь Української православної церкви, що існувала тоді у вигляді Київської митрополії під зверхництвом Константинопольського вселенського патріарха[4]. Під час переговорів з королівським урядом постійно фігурувало питання про зрівняння православних в правах з католиками, скасування церковної унії та повернення православному духівництву всіх його храмів і маєтностей.

Відразу ж після Переяславсько-Московського договору 1654 р. гетьманський уряд порушив питання про підтвердження канонічного статусу Київської митрополії та збереження за нею її обширних володінь. До московського царя направляються листи і спеціальні посольства з вимогою затвердити стародавні права і привілеї Української церкви. Разом з тим, своєю владою гетьман затверджував єпископів на кафедри, видавав охоронні грамоти церквам і монастирям, допомогав вирішувати нагальні проблеми, а після смерті митрополита Сильвестра Косова особисто призначив місцеблюстителя митрополичої кафедри.

Рішучі дії українського правителя у церковній сфері значно вплинули на розвиток вітчизняної літератури, адже, як відзначав С. Єфремов «в ті часи, коли церковне життя й інтереси займали центральний, можна сказати, пункт в людському світогляді, скрізь відродження письменства починається з церковної літератури»[5]. Окрім того, гетьман Б. Хмельницький близько сходиться з київською інтелектуальною елітою, яку репрезентувало все те ж православне духовенство і яке гуртувалося навколо Києво-Могилянської Академії. Особливе місце в оточенні гетьмана та козацького уряду займали видатні майстри слова, професори І. Гізель, І. Галятовський, Л. Баранович, Ф. Софонович та ін.

Пітвердженням тієї ролі, яку відігравала Києво-Могилянська Академія в суспільно-політичному житті України було те, що гетьманські уряди послідовно відстоювали її статус як вищого навчального закладу. Про це, наприклад, йшлося у Зборівській (1649 р.), Білоцерківській (1651 р.), Гадяцькій (1658 р.) угодах з Короною Польською, де говорилося ця освітня установа “має залишатися при колишніх правах, згідно з старовинними привілеями”. Не дарма вихованці Академії вітали Хмельницького “як Мойсея”, що визволив українців з рабства. Багато спудеїв пішло під булаву українського гетьмана й служили у Війську Запорозькому писарями, дипломатами, перекладачами, а то й брали до рук шаблю і мушкет.

Козацькі гетьмани від часів Петра Конашевича-Сагайдачного піклувалися про розвиток освіти на українських землях. Вони усвідомлювали, що братські школи і самі православні братства активно виступають за збереження і розвиток національної культури, впроваджують свою систему виховання, на грунті освіти об’єднують українців навколо ідеї захисту батьківської віри. Залишилося чимало гетьманських розпоряджень про надання освітнім установам привілеїв та вольностей. Син антіохійського патріарха Макарія Павло Алепський, який побував на українських землях у 1654 та 1656 роках відзначав високий рівень освіченності місцевого люду. “Усі вміють читати, навіть сироти” – писав він у своїх записках. Окрім того сирійський подорожник наголошував, що “чисельність освічених особливо зросла з часу появи Хмеля”[6].

Вже в перших своїх вимогах до польського уряду від 17 серпня 1649 р., які були складені у козацькому таборі під Зборовом на Тернопільщині, гетьман Б. Хмельницький серед іншого заявив польському королеві Яну ІІ Казимиру одні з найголовніших звичаєвих принципів козацької демократії: «Щодо давніх прав і Вольностей Наших..., як раніше було, так і тепер, де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було три, два повинні судити одного; а також всі Вольності повинні бути збережені»[7]. Те ж саме відстоювалося і в договорі 1654 р. між Українським гетьманатом та Московським царством: «В начале изволь твое царское величество потвердити Права и Вольности наши войсковые, как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися, и вольности свои имели в добрах и в судах; чтоб ни воевода ни боярин ни стольник в суды войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарышество сужены были: где три человека казаков, тогда два одного должны судити»[8]. Як бачимо, насамперед український уряд вимагав від своїх протекторів-монархів захисту «прав та вольностей», однією з найголовніших складових яких був давній демократичний принцип – «Де три людини, там двоє судять третього». Поруч з цим важливим елементом національної військово-демократичної системи мали бути забезпечені вільні вибори володаря держави – гетьмана. Цей пункт постійно і наполегливо відстоювалося у відносинах Українського гетьманата спочатку з польськими королями, потім московськими царями, а після того з шведськими королями і турецькими султанами.

Протягом січня – березня 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький визнав себе васально підлеглим стосовно московського царя Олексія Михайловича, який став новим протектором для України-Русі. Однак в силу різних обставин український правитель продовжував проводити самостійну зовнішню політику, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому стала діяльність гетьманського уряду в 1654 - 1657 рр., яка була направлена на збереження союзницьких відносин з Кримським ханством та визнання протекції Османської імперії, а потім Шведського королівства. Після визнання зверхності московського царя гетьман Богдан Хмельницький уклав угоди з турецьким султаном Мегмедом IV в 1655 р., угорсько-трансільванським князем Д’єрдем Ракоці – у 1656 р., бранденбурзьким курфюрстом і пруським герцогом Фрідріхом Вільгельмом, а також вів активні переговори щодо підписання міждержавної угоди з шведським королем Карлом Х, який, до речі, перебував у стані війни з Московським царством.

Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р. переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед першим Українським гетьманатом: у 1656 р. цар підписав Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані «Березневі статті» 1654 р.; у 1665 р. згідно з т. зв. Московськими статтями Лівобережна Україна мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія уклала Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість. У свою чергу й Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А це – укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що вступало у суперечність із зовнішньою політикою царя Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658 - 1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю. Хмельницького, П. Тетері та П. Дорошенка у 60-х – першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо.

Вічний мир 1686 р. між Московським царством і Річчю Посполитою засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., адже вони передбачали існування єдиної козацької України під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень Коломацьких статей 1687 р. та Московських статей 1689 р., що були укладені з гетьманом Іваном Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1708 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь все зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з типової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про «возз’єднавчий» характер Переяславської ради.

Протягом революційних подій в першому Українському гетьманаті була створена нова модель соціально-економічних відносин, яка, головним чином, полягала у започаткуванні нового типу козацького господарства[9]. Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому скарбу й не сплачували податків. Окрім того, селяни й держава виступали співвласниками землі, а мешканці вільних військових сіл (в окремих полках Лівобережжя у них проживало до 80 % усіх селян) могли продавати, дарувати, закладати, передавати у спадок землю. Поза індивідуальним землеволодінням селян, козаків і міщан, існувало також общинне й сябринне. Вільна праця вільних людей на власних землях виявилася значно продуктивнішою за працю кріпаків чи феодально зележних селян. Зрозуміло, що в умовах майже постійних війн, які велися протягом другої половини XVII ст. економічне життя в Україні (більшою мірою в її правобережній частині) занепадає. Але українці відбудовували зруйновані війною поселення, обробляли землі, розводили сади, займалися тваринництвом, торгівлею. З припинення військових дій на Лівобережжі, спостерігалося піднесення економіки: у старшинських і монастирських господарствах вирощували багато зерна; розширювалися посіви під технічні культури; розвивалися торгівля і тваринництво; товарного характеру набувало садівництво й городництво; у господарствах старшин і заможних козаків, частково монастирів використовувалася наймана праця. Позитивні зрушення відбувалися у розвитку міст, де помітного розвитку набули ремесла, які з часом поступово перетворювалися у дрібнотоварне виробництво[10].

Політику гетьмана Б. Хмельницького у внутрішній та зовнішній сферах діяльності молодої держави продовжили його наступники на гетьманській посаді. На жаль, вони не змогли втримати внутрішньополітичну стабільність та в умовах громадянської війни і розколу унітарного Українського гетьманата на дві (а потім – три і чотири частини) досить часто воювали між собою. Одночасно важливою причиною досить частої зміни урядами Івана Виговського (1657 – 1659 рр.), Юрія Хмельницького (1659 – 1663), Павла Тетері (1663 – 1665), Івана Брюховецького (1663 – 1668), Степана Опари (1665), Петра Суховієнка (1668 – 1669), Михайла Ханенка (1669 – 1674), Петра Дорошенка (1665 – 1676), Євстафія Гоголя (1674 – 1678), Дем’яна Ігнатовича (1669 – 1672), Івана Самойловича (1672 – 1687) та Івана Мазепи (1687 – 1709) своїх іноземних протекторів протягом 60-х рр. XVII – початку XVIII ст. була неможливість забезпечення об’єднання козацької України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азійського регіонів. Чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося “баражування” гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих “вольностей” для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також “прав та привілеїв” всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства - тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.

Незважаючи на міжнародно-політичну ситуацію, Українська козацька держава поступово перетворилася у країну з відносно високим загальним рівнем літератури, освіти й науки. Велику роль у їхньому розвитку, як вже відзначалося, відігравало православне духівництво. Київ, Чернігів та Переяслав стали одними із провідних осередків підготовки відповідних кадрів не лише для України, але й Білорусії, Молдавії, Росії й навіть Центрально-Східної та Західної Європи. Саме українці організували у Москві Слов’яно-греколатинську академію (на зразок Києво-Могилянської) і згодом постійно поповнювали її професорсько-викладацький склад. Cаме представник гетьманської України К. Розумовський разом з своїми земляками організував і довгий час очолював Академію наук в Петербурзі. “Грамматика” українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького в другій половині XVII - XVIII ст. залишалася найпопулярнішим підручником у багатьох країнах Східної Європи.

Особливу роль в українській культурі того часу, як і в давнину, відігравали народні традиції та звичаї. Незважаючи на плин часу, українці зберігали старовинні обряди, які мали язичницьке походження. Паралельне існування християнства та язичництва стало ознакою, з одного боку, незламності «національного характеру», однак з іншого, як це не дивно, – засвідчило його податливість для зовнішніх впливів.

У 60-х роках XVII ст. відбувалися досить великі зміни у співввідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно впливали на зміну політичного статусу козацької держави. Українське територіальне питання поступово набуло міжнародного значення, адже кожна з зацікавлених у ньому держав, як і в попередні роки, прагнули не допустити створення на геополітичній європейській карті незалежної козацької України. Звичайно, що кожен з претендентів на «українську спадщину» мав власну політичну доктрину, яка обгрунтовувала їхні стремління оволодіти сплюндрованими під час довголітніх війн, землями. Дуже схожі програми висували уряди Варшави і Москви, які впроваджували ідеологеми про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські території. Стамбул у відношенні до України не керувався «історичним правом» і спирався на положення укладених договорів з українськими гетьманами. Власні геополітичні інтереси щодо Гетьманату мали кримські хани, які не завжди рухались у руслі турецької політики. Процес зближення зовнішньополітичних намірів держав, що оточували козацьку Україну, став водночас тим механізмом, який наближав час розмежування їхнього геополітичного простору за рахунок поділу ранньонаціональної держави.

З 1665 р. політику лавірування Українського гетьманату між іноземними монархами відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти Петро Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало за мету порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин України. Але в той же час Дорошенко налагоджує стосунки з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем, а саме - обнадіювання царя щодо можливого переходу під його “високу руку”. Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир¢я 1667 р. між царем і польським королем та певною мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом “обох сторін Дніпра”. Очевидно, що дипломатичні комбінації гетьмана мали за кінцеву мету якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні.

Османська протекція (як і будь яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб “мати для себе удільне князівство”. Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П. Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник Дорошенка, правобережний гетьман М. Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його візаві “виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів” і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Та й сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Незважаючи на це протягом 1675 – 1676 рр. така зовнішня політика гетьманського уряду Дорошенка зазнає краху. Його “добровільно-примусовий” перехід на бік російського монарха і здача булави на користь І. Самойловича стали відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу ранньомодерної Української держави, яка була вже розділена на сфери впливу між Варшавою, Москвою і Стамбулом (включно з Бахчисараєм).

Разом з тим, під час свого гетьманування П. Дорошенко виявив себе не лише як державний діяч, який дбав про цілісність української території, права рідної мови та поширення національної освіти. Він особливо турбувався про охорону традиційної для українців православної віри, забезпечуючи при цьому захист багатьох церков і монастирів. 29 березня 1667 року гетьман підписав спеціальний універсал про «охорону всього духовного стану» України. Довгий час Дорошенко добивався звільнення з польського полону київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, а потім всіляко підтримував його діяльність. Гетьман давав особисті кошти на церкву св. Петра і Павла у Чигирині та інших храмів. Відомо більше десятка універсалів П. Дорошенка, якими він брав «під гетьманську протекцію» такі величні старовинні православні святині як: Флорівський та Видубицький монастирі у Києві, Георгієвський (Лебединський) монастир на Сумщині, Пустинно-Миколаївський та Пивський монастирі на Київщині, Густинський (Прилуцький), Батуринський (жіночий), Петропавлівський (Глухівський) монастирі на Чернігівщині, Хрестовозвиженський (Полтавський) та Мгарський (Лубенський) монастирі на Полтавщині, Терехтемирівський, Лисянський та Канівський монастирі на Черкащині та ін. Ці монастирі були не тільки духовно-релігійними центрами, але й осередками науки, освіти, книговидавничої справи та письменства.

Традиції народного будівництва й форми нової на той час фортифікації своєрідно перепліталися в козацьких поселеннях на Запорожжі. На українських землях, поряд із місцевими першокласними майстрами, працювали будівничі з Італії, Росії, Польщі, Литви, Білорусії тощо. Під час спорудження монастирів, соборів, житлових будівель обов'язково враховувалися фактори ймовірного нападу ворога й необхідності захиститися від нього. В архітектурі українців використовувалися не лише традиції багатовікової вітчизняної, а й кращі надбання загальноєвропейської культури. У галузі архітектури визначними пам'ятками тієї доби вважаються Преображенський собор в Ізюмі на Харківщині (1684 p.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696 - 1701 pp.), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами на Полтавщині (1684 - 1692 pp.), Здвиженський собор (1689 - 1692 pp.) у Полтаві. Серед кращих витворів світської архітектури слід назвати будинок полкової канцелярії в Чернігові (90-ті pp. XVlI ст.).

Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей оточуючих Український гетьманат країн, державне життя на правобережних землях, що були ядром ранньонаціонального політико-адміністративного устрою, майже занепадає. У результаті польсько-турецької війни 1673 - 1676 рр. територія Правобережної України була розподілена між сферами впливів короля і султана. Війна 1676 - 1681 рр., у якій проти Туреччини, Кримського ханства та князівства Ю. Хмельницького виступали об’єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України, призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів Правобережжя. За компромісним рішенням ворогуючих сторін згідно з Бахчисарайським миром 1681 р. на території Середнього Подніпров’я, від Дніпра до Бугу, не дозволялося «ніякого поселення робити». Міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії Варшави, Москви, Стамбула, Бахчисараю (тут слід згадати Андрусівське пермир’я 1667 р., яке стало першим реальним кроком до розмежування сфер впливу над Україною, а також Бучацький 1672 і Журавненський 1676 договори) щодо Правобережної України і за влучним висловом багатьох істориків «санкціонували пустелю в самім серці багатого краю».

Адже більшiсть воєнних дій проходили на землях, які знаходились на правому березі Дніпра. Спустошливі війни спричинили занепад економічного життя у регіоні. За деякими підрахунками Правобережна Україна на середину 70-х рр. XVII ст. втратила близько 2/3 свого населення. «Сьогодні ця країна (Правобережна Україна) геть зруйнована, війна, немов гангрена, мало-помалу з’їдає все, що зустрічає на своєму шляху перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля» - саме так характеризував економічний стан Правобережжя французький дворянин де Божо, який за дорученням польського уряду перебував у 1670-х рр. на українських землях. Про руїну великої частини Гетьманату у своїх творах неодноразово говорили козацькі історики-літописці Роман Ракушка-Романовський, Самійло Величко та Григорій Граб’янка.

Аналізуючи причини «вічної відсталості» української нації, Іван Франко зазначав, що до негативних політичних та економічних безперервних війн за Україну протягом другої половини XVII – XVIII ст. додавалися «аналогічні духовні і літературні наслідки»[11]. Адже після катастрофічного зменшення українського населення, знищення багатьох міст і сіл гинула велика кількість осередків культури та освіти. Разом з церквами, монастирями, замками і хатами гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом картини, одним словом, марнувався увесь духовний фонд створений багатьма поколіннями. Зокрема, у цей час занепали такі центри культурного життя на Правобережжі як Острог, Луцьк, Овруч, Могилів та інші міста.

Водночас розділена політично Україна-Русь продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлювалися крізь місцеві умови провідні культурні, правові та суспільно-політичні ідеї Центральної та Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку іноземних держав, роз’єднаність українських земель національна культура продовжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу[12]. Об’єднавчими факторами для українців «обох сторін Дніпра» залишалися спільні мова, релігія, звичаї та традиції, сприйняття історичних подій.

Єдиною політичною силою, яка в останній чверті XVII ст. мала повне право поширювати свою владу на територію Правобережної України були уряди лівобережної частини Гетьманату. Вони намагались виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі правобережних земель на свою користь. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, вирішувала дане територіальне питання, виходячи з власних геополітичних інтересів. Спротив гетьмана І. Самойловича укладенню польсько-московського союзу не завадив королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському та російським царям Петру й Івану підписати Вічний мир 1686 р., що на четверть століття залишав землі Правобережної України у сфері впливу Польщі, а подніпровську козацьку територію знову оголошував пусткою. У той же час, польсько-турецька війна за Правобережну Україну не дозволяла встановити тут владу якогось з монархів, саме тому в останньому десятилiттi XVII ст. тут починає вiдроджуватися українська державнicть, що була знищена у попереднi роки.

Гетьман І. Самойлович, виношував плани об’єднання право- і лівобережної частини колись єдиної Козацької держави, а тому спонукав свого зверхника московського царя Федора Олексійовича припинити війну з Туреччиною згідно з Бахчисарайським миром 1681 р., а також всіляко перешкоджав Москві помиритися з Річчю Посполитою, що позбавляло останню допомоги у війні з Османською імперією. Саме цей турецько-московський договір після Журавненського миру 1676 р. між Варшавою і Стамбулом, з одного боку, на короткий термін стабілізував ситуацію на українських землях, а з іншого - дозволив Високій Порті перегрупувати власні сили й підготуватися до вирішальної сутички з Австрійською імперією за Відень.

Вірний союзник Габсбургів Річ Посполита ніяк не могла примиритися з тим, що на її «східних кресах» утворилася «свавільна» Козацька держава. Саме тому протягом 50-х – початку 80-х рр. XVII ст. польські королі та великі литовські князі Ян ІІ Казимир, Міхал Корибут Вишневецький та Ян ІІІ Собеський не визнавали прав гетьманів України на самостійне володарювання та за допомогою військових походів 1663/1664, 1667, 1671 та 1674 рр. всіляко придушували їхні «удільницькі» прагнення. Разом з тим, події польсько-турецьких війн 1667 – 1672 та 1673 – 1676 рр. змусили Варшаву задуматися над підсиленням свого військового потенціалу. У зв’язку з цим, на Правобережній Україні були започатковані маріонеткові гетьманські уряди. Необхідність допомоги Австрії у війні з Османами у Центральній Європі надали нового поштовху намірам Речі Посполитої заручитися підтримкою козацтва не лише з Правобережжя, але і з Лівобережжя та Запорожжя.

У липні 1683 р., коли 160-тисячна османська армія Кари Мустафи розпочала багатоденну облогу Відня король Ян ІІІ Собеський, виконуючи свої зобов’язання перед цісарем Леопольдом І Габсбургом, вирушив йому на допомогу. До війська Речі Посполитої окрім 3 козацьких сотень входило й близько 15 тисяч українських шляхтичів з Русі, тобто Західної та Правобережної України. Власне, поруч з Яном ІІІ Собеським (який як і його попередник Міхал Корибут Вишневецький також мав українське/руське коріння), експедиційну армію очолили великий коронний гетьман й Руський воєвода Станіслав Яблоновський та польний коронний гетьман й воєвода Волині Миколай Сенявський. Разом з європейськими військами австрійців та німців на чолі з князями Карлом V Лотарінгським, Максиміліаном ІІ Емануелем, Йоганном Георгом ІІІ полякам та українцям вдалося перемогти могутню армію Османської імперії.

Перемога християнських союзників над турками, яка відбулася у результаті грандіозної битви 12 вересня 1683 р. не тільки розпочала новий етап у стосунках між Заходом та Сходом, але й значно вплинула на розвиток подій в Україні. Поразка під Віднем для Турецької імперії стала початком Періоду відступу («Ріджат деврі») з Центральної Європи та поразку в боротьбі за право бути єдиними володарями Римсько-Візантійської спадщини. Саме з цього часу розпочалося піднесення Московської держави, ще одного, вже третього претендента на політичну «вселенскість». Вдало використовувала військову потугу козацтва у розпочатій у 1686 р. війні з Високою Портою, царський уряд виснажив й так розділений на чотири частини (Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Придністров’я) Український гетьманат й тим самим підготував собі грунт для боротьби з Шведським королівством за вихід до Балтійського моря. У свою чергу Річ Посполита відвоювала собі Правобережну Україну не лише у Стамбула і Москви, але й у боротьбі з місцевим козацтвом. Такими невтішними для тогочасного українського суспільства були підсумки перемоги християнських країн над Османами під австрійським Віднем.

Уряд лівобережного Українського гетьманату постійно надавав необхідні консультації Московському царству щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, в т. ч. і стосовно російсько-турецьких переговорів і російсько-польських переговорів. Звичайно, що найбільше гетьманів Війська Запорозького, турбувало питання об’єднання українських земель. Намагання Батурина проводити власну зовнішню політику та військові дії щодо прилучення Правобережжя розходилися з міжнародними планами Варшави і Москви, які були одними з активних членів антитурецької Священної Ліги у цьому регіоні Європи. Та незважаючи на це, Лівобережна Україна під протекторатом Московського царства та регіментом І. Самойловича, а потім І. Мазепи взяла активну участь у війні коаліції християнських країн з Османською імперією протягом 1686 – 1699 рр.

У другій половині 80-х – 90-х рр. XVII ст. Лівобережна та Правобережна України разом із Запорозькою Січчю виступали важливим чинником в геополітичних планах утвореної 1684 р. європейської Священної Ліги (спочатку до неї увійшли католицькі Відень, Варшава та Венеція під патронатом Ватикану, а пізніше долучилася й православна Москва). Ці плани були направлені на боротьбу з мусульманською загрозою в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі. Протягом 1684 – 1699 рр. українське козацьке військо на чолі з А. Могилою, С. Палієм, І. Самойловичем, І. Мазепою й іншими воєначальниками, виконуючи плани антиосманської коаліції, здійснило 9 великих (кількість підрозділів – від 10 до 60 тис. чол.), близько 12 середніх (від 5 до 10 тис.) та 50 менших (до 5 тис. осіб) походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я, а також декілька потужних морських виправ проти османського флоту в акваторії Чорного моря[13].

Власне саме вищезазначені кампанії Українського гетьманату поряд з перемогами Австрійської імперії над турками в Угорщині змусили Османів наприкінці XVII ст. задуматися щодо укладення з Священною Лігою мирного договору. Окрім того, Париж, який довгий час підтримував Стамбул, також вирішив тимчасово примиритися з Віднем. Разом з тим, й християнські учасники довголітньої війни відчули велику втому й бажання укласти мир між Заходом і Сходом, хоча б на деякий час. Укладення мирних договорів Австрії, Польщі, Венеції та Московії з Туреччиною припинило війну між учасниками довголітнього протистояння цивілізацій. Під час Карловицького «конгресу народів», який відбувався на теренах Сербії протягом 1698 - 1699 рр., Османи відмовилися від Правобережної України разом з Кам’янцем-Подільським на користь Польської Корони.

Гетьман І. Мазепа проводив продуману економічну, соціальну та культурну політику, видаючи різноманітні універсали у цих сферах. Він бажав витворити заможну й освічену верству аристократії, на яку б можна було оперти державний устрій. Як і багато його попередників на гетьманській посаді, що завжди ревно дбали про захист православної віри, Мазепа від початку правління розпочав опікуватися над українськими православними монастирями та видав ряд універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так 9 жовтня 1687 р. Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастиреві на село Дейманівку і млин у селі Валках, а універсалом від 10 жовтня того ж року зобов’язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастиреві, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастиреві; 10 листопада видано універсал на володіння новими селами Гадяцькому Красногірському монастиреві; 27 листопада – Макошинському Покровському монастиреві; 9 грудня – Кам’янському Успенському монастиреві; 18 грудня – Ніжинському красноострівському монастиреві; 19 грудня – Лубенському Мгарському монастиреві; 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це монастирське землеволодіння з одного боку стало важливим чинником тогочасного сільськогосподарського виробництва та сприяло укріпленню господарства Українського гетьманату, а з іншого було економічною основою для розвитку книгодрукування та письменства.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут старовинного Магдебурзького права. Окрім того, І. Мазепа заборонив козацькій старшині втручатися до діяльності міського самоуправління й заборонив полковникам і сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Політика гетьманського уряду була направлена на посилення ролі міст в житті української автономії. А це, в свою чергу, позитивно впливало на розвиток відповідного середовища для появи осередків літературної творчості.

Однак чи не найбільше опікувався гетьман Мазепа «стольним градом» Києвом. Його універсали за 1689, 1691, 1694, 1706 рр. надавали жителям Києва можливість оберігати магдебурзьке право міста. На час правління Мазепи припадає розквіт Києво-Могилянської академії. Універсалом за 1693 р. керівництву і викладацькому складу Академії надавалися землі і містечка навколо Києва, а також 17 дворів у самому місті. Пізніше, у 1703 р., коштом гетьмана розпочинається будівництво кам’яного академічного будинку. Саме з того часу київські міщани почали йменувати свою Академію Могилянсько-Мазепинською. Протягом 1690 - 1693 рр. у Києві за наказом і на кошти гетьмана зводиться грандіозна церква Св. Миколи з унікальним семиярусним іконостасом, яку в народі нарекли “Великим Миколою”. На території подільського Братського монастиря у 1696 р. коштом Мазепи будується кам’яна Богоявленська церква. Це були довершені зразки українського архітектурного стилю Бароко. Гетьман також фінансував будівництво могутньої кам’яної огорожі з чотирма вежами навколо Києво-Печерського монастиря, а також Святу та Економічну брами, увінчані церквами Всіх Святих і Троїцькою. На переломі XVII – XVIII ст. Мазепа та його старшина фінансують капітальну реконструкцію Софіївського собору, а на кошти полковників Українського гетьманату К. Мокієвського, П. Герцика, Л. Свічки, М. Миклавшевського та ін. будуються і відновлюються такі барокові церкви Києва як Михайлівський Золотоверхий собор, храми Бориса і Гліба, Різдва Богородиці, Воскресенський, Покрови, Георгіївський та Василівський. З діяльністю І. Мазепи та його оточення тісно пов’язане потужне національно-культурне відродження наприкінці ХVІІ ст., що стало не лише частиною тогочасного європейського Бароко, але й дивним чином вплинуло на Романтизм ХІХ ст.

Високого злету в той час досягла українська дерев’яна архітектура, адже народні будівельні звичаї, як і пісні, передавалися з покоління в покоління. Основним витвором цього зодчества стали, поряд з українською традиційною хатою, культові споруди – великі собори, парафіяльні церкви, маленькі каплиці, дзвінниці, огорожі, брами та башти[14].

Численні військові перемоги шведського короля Карла ХІІ, капітуляція законообраного короля Речі Посполитої Августа ІІ, невдоволення в середовищі козацького війська зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату у Північній війні – ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора – російського царя Петра І (поступове обмеження тим владних повноважень не лише гетьманської влади, але й політичної та економічної автономії України, спроби реформування підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана Мазепу спочатку до кореляції усталеної орієнтації лівобережного Гетьманату лише на Москву, а з 1708 р. і до її кардинальної зміни. Але непідлеглість від московського царя у цьому випадку автономній Українській державі мали забезпечити нові протектори в особах монархів Польського та Шведського королівств.

Після смерті І. Мазепи у Бендерській фортеці відбулися вибори нового гетьмана, яким став генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Між ним та козацькою старшиною 5 квітня 1710 р. було укладено документ під назвою «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького»[15], що в історіографічній традиції дістала різні назви - Конституція Пилипа Орлика, Бендерська конституція, Конституція Української козацької держави, Перша Конституція України 1710 р. тощо. Цей важливий у розвитку не лише вітчизняної, але й світової політичної думки документ складався з вступу-преамбули, 16-ти статей та, власне, присяги новообраного гетьмана.

Вступна частина обгрунтовувала ідею самостійності України, розкривала історію її відносин з суміжними країнами, а також коротко висвітлювала події визвольної боротьби українського народу. Головні положення «Пакти і Конституцій» 1710 р. були такими: забезпечення української незалежності під протекторатом шведського короля та за умови союзу з кримським ханом; збереження православ¢я як державної релігії й утвердження самостійної церкви в Україні-Русі під зверхністю Константинопольського патріарха; проголошення станової виборної монархії парламентського типу, встановлення колегіальної форми правління та виборність усієї державної адміністрації; встановлення традиційних історичних кордонів козацької України; визначальну законодавчу та контролюючу роль у державному житті мала відігравати загальноукраїнська Генеральна Рада, яка скликалася тричі на рік з місцевих представників; на місцях мали скликатися свої виборні Ради, які б управляли адміністративними одиницями; обумовлювалося автономне становище Запорозької Січі; визначалися права та обов¢язки гетьмана, генеральної старшини, війська, міст й інших станів суспільства, тощо

Хоча у результаті постійних військових дій реалізація положень «основного закону» Українського гетьманату й була досить обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації та поразки українців у Полтавській битві 1709 р., але протягом декількох років її статті частково діяли на теренах Правобережної України. «Пакти і Конституції» 1710 р. переконливо засвідчили прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами. Конституційні положення з одного боку, узагальнили увесь накопичений у попередні роки державотворчий потенціал козацтва, а з іншого – стали невичерпним джерелом для наступних виступів українського народу за незалежність. «Пакти і Конституції» 1710 р. можна також назвати і визначною історико-літературною пам’яткою.

Після поразки союзницької шведсько-української армії у Полтавській битві 1709 р. Лвобережна Україна почала сприйматися Петром І не як васальнозалежна союзницька держава, а як завойован провінція. Хоча, незважаючи на це, протягом усієї першої половини ХVІІІ ст. козацьке військо на чолі з І. Скоропадським, а потім Д. Апостолом продовжувало зберігати певну самодостатність у комплектуванні, внутрішній організації, системі забезпечення та командуванні. Козацькі полки, як складова нерегулярна (іррегулярна) частина російської армії, підлягали загальноімперській Військовій колегії.

Довготривала боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Лівобережного Гетьманату за право володіння Правобережною Україною завершились на користь польського короля. Хоча втручання Туреччини, Криму і Росії у життя українських воєводств Польщі продовжувались протягом всього XVIII ст. Представники польського шляхетського стану, за невеликим виключенням, займали усі вищі державні та земські уряди на Правобережній Україні. Саме цей факт, поряд з штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель довгі десятиліття підживлювало т. зв. гайдамацький рух. Його учасники, незважаючи на сеймові постанови центральної влади та ухвали місцевих сеймиків продовжували вперто називати себе козаками та боротися за відновлення своїх «прав і вольностей». Багато правобережних українців добровільно чи примусово переселялися на «лівий берег» Дніпра.

Яскравим представником українського козацького роду, представники якого переселилися з Правобережжя на Лівобережжя, був генеральний хорунжий Микола Ханенко (1691 -1760 pp.). Він спочатку навчався в Києво-Могилянській академії, а згодом у Львівській братській школі. З 1710 p. перебував на військовій службі, потім - при Генеральній канцелярії, де виконував різні посольські доручення[16]. Добре володів латинською, польською і німецькою мовами, багато читав, для чого виписував книжки з-за кордону. В його бібліотеці були видання з граматики, фізики, релігії, політики, історії, географії, мистецтва. М. Ханенко займався перекладами, зокрема з латині на російську мову, збирав рідкісні рукописні книги різними мовами.

Тодішньому розвиткові літератури та освіти неабияк сприяла активізація книгодрукування. Так, за 1656 - 1683 pp. під керівництвом лише одного архімандрита Києво-Печерської лаври І. Гізеля було видрукувано 77 книжок. Протягом 1697 - 1708 pp. тут побачили світ ще 40 видань. З 1675 p. розпочала свою видавничу діяльність друкарня в Новгороді-Сіверському. Виданий уперше 1674 p. “Синопсис, или краткое собрание из различных летописцев” – фактично короткий нарис історії України від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. - перевидавався аж до 1836 p. Видавнича діяльність друкарні Києво-Печерської лаври стала важливим чинником культурних впливів України на Росію[17].

Поряд з цим, одним з найвищих досягнень вітчизняного мистецтва стала українська музика, а композитори А. Ведель, М. Березовський, Д. Бортнянський гідно представляли її в Європі та Росії. Наприклад, лише Д. Бортнянському належало більше 100 визначних творів хорової духовної музики. Кращі традиції національного живопису розвивали Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський та ін.

Досить часті війни, в яких брали участь українці, хвороби і епідемії та боротьба з ними обумовили необхідність поліпшення медичної справи. Спеціалізовані заклади з’явилися на початку XVIII ст. Певні здобутки спостерігалися і в точних науках. Так, великим попитом у навчальних закладах користувалася “Арифметика” Л. Магницького (1703 p.), підручник “Скорочення змішаної математики” (механіка, катоптрика, діоптрика, астрономія, сферична тригонометрія, математична географія й хронологія) І. Фальковського та ін.

У столичних містах Батурині, а потім Глухові існували поважні освітні установи, велика бібліотека, театр, хор, оркестр тощо. У 1727 р. на Лівобережжі було відновлене заборонене перед тим гетьманство, а новим володарем булави став герой багатьох битв, полковник Д. Апостол. Після його смерті, у 1734 р., царська влада знову скасувала гетьманський уряд в Україні, але козацька старшина продовжувала наполегливо відстоювати свої давні «права та вольності». У 1740-х рр. вся територія Лівобережної України була покрита мережею шкіл. Їх нараховувалося понад тисячу, а існували вони головним чином при церквах та монастирях.

Протягом багатьох років в Україні працювала спеціальна правнича комісія, яка до середини XVIII ст. виробила самобутній вітчизняний правничий кодекс під назвою „Права, по яким судиться малоросійський/український народ”. Цей важливий документ, зважаючи на централізаторську політику в межах Російської імперії, так і не було впроваджено у практику тогочасних політико-правових відносин. Однак з точки зору історичної ретроспективи він, починаючи від революційної доби Б. Хмельницького й закінчуючи передднем відновлення автономного гетьманства у 1750 р., підсумував здобутки Козацької держави не лише у царині права, але й у сфері національного державотворення та політичної культури. Перший Український гетьманат подарував світові плеяду талановитих діячів культури, науки та освіти – неперевершених літераторів, блискучих майстрів пензля і графіки, філософів-мислителів, архітекторів та композиторів[18].

У таких історичних обставинах формувалася українська ранньонаціональна література другої половини XVII – XVIII ст., яка базувалася з одного боку на кращих європейських зразках, а з іншого – зберігала власну самобутню традицію «красного» письменства.



[1] Українська національна революція 1648 – 1676 рр. проходила в межах «шести одночасних революцій» проти монархічної влади: в Англії 1640 – 1658 рр., Каталонії і Португалії у 1640 р., Неаполі і Палермо в 1647 р., «фронди» у Франції у 1648 – 1653 рр., а також «безкровної революції» в Голландії у 1650 р. (Барг М. Великая английская революція в портретах ее деятелей. – Москва,1991; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини ХVІІ ст. (1648 – 1676 рр.). – К.,1999).

[2] Перший Український гетьманат (самоназви «Військо Запорозьке», «Україна», «Русь», пізніше – «Гетьманщина», «Мала Росія»), у різних державно-політичних формах існував з 1648 до початку 1780-х рр. Другий Український гетьманат функціонував протягом 1918 р.

[3] Центральний державний історичний архів у Львові. – Ф. 132, оп.1, спр.12, арк. 1 – 2; Документи Богдана Хмельницького (1648 - 1657) / Упор. І. Крип’якевич, І. Бутич. - К., 1961. – С.340; Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII століття) / Упор. Ю. Савчук. – К.,2008. – С.48.

[4] Смолій В. Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. – К.,1993. – С.159 – 160; Див. також: Плохій С. До історії формування політичного секуляризму на Україні (Богдан Хмельницький і Сильвестр Косів) // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації. Зб. наук. праць. – К.,1991. - С.76 – 90.

[5] Єфремов С. Історія українського письменства / Ред. і передм. М. Наєнка. – К.,1995. - С.118.

[6] Павло Халебський. Україна – земля козаків. Подорожній щоденник / Упор. М. Рябий. – К.,2008. – С.26.

[7] Документи Богдана Хмельницького. – С.128 - 131; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.VІІІ. – Ч.3. – К.,1995. - С.210 – 213.

[8] Російський державний архів давніх актів у Москві. – Ф.229, Малоросийский приказ, оп.1, спр.230, арк.1 -12; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т.Х. – Санкт-Петербург,1878. - С.445.

[9] Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини ХVІІ ст. – С.339 – 340.

[10] Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХVІІ ст. – К., 1986. – С.219 – 220.

[11] Франко І. Характеристики руської літератури XVI – XVIII ст. // Європейське відродження та українська література XVI – XVIII ст. / Відп. ред. О. Мишанич. – К.,1993. - C.360 – 361.

[12] Кашуба М. Гуманістичні та реформаційні ідеї в Україні другої половини XVII ст. // Там само. – С.57 – 74.

[13] Чухліб Т. Козаки та Яничари. Україна у християнсько-османських війнах 1500 – 1700 рр. – К.,2010. – С.399 - 400.

[14] Вечерський В. Українські дерев’яні храми. – К.,2008. – С.15-16, 22.

[15] Центральний державний історичний архів України в Києві. – Ф.2236, оп.2, спр.1 – 4; Переписка и другие бумаги шведского короля Карла ХІІ, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генеральского писаря Филиппа Орлика, киевского воеводы Иосифа Потоцкого на латинском и польском языках / Изд. О. Бодянского. – Москва, 1847.

[16] Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К.,1999. – С.259.

[17] Кагамлик С. Світло духовності і культури. З історії Києво-Печерської лаври XVII – XVIII ст. – К.,2008. - С.230.

[18] Смолій В. Передмова // Історія української культури у п’яти томах. – Т.3: Українська культура другої половини XVII – XVIII століть. – К.,2003. – С.5.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS