КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології та архітектури козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ

ТА АРХІТЕКТУРИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

 

Олександр Супруненко (Полтава)

 

ПАМ'ЯТКИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ ПОСУЛЛЯ

У МАТЕРІАЛАХ РОЗВІДОК В.Г.ЛЯСКОРОНСЬКОГО

 

Один із найвідоміших археологів України та широко знаних керівників української археологічної науки початку ХХ ст. Василь Григорович Ляскоронський (1859-1928) був вихованцем лубенського археологічного осередку і Музею К.М.Скаржинської1. Уродженець м. Золотоноші на історичній Полтавщині2 активно здійснював польові дослідження в кінці XIX ст. у Посуллі3, а в перше десятиліття ХХ ст. обстежив значну частину Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Майбутній археолог, історик і нумізмат був улюбленим учнем Ф.І.Камінського - фундатора Лубенського осередку та хранителя круглицького музею4 - ще з часу навчання в Лубенській гімназії та археолого-краєзнавчому гуртку при цьому закладі5.

Учень Ф.І.Камінського від початку власних наукових студій орієнтувався педагогом на вивчення укріплених пам'яток Посулля різних епох, насамперед городищ, валів, майданів і курганів, що витікало із головних дослідницьких завдань, поставлених III археологічним з'їздом6. В.Г.Ляскоронський дійсно показав себе вправним "розвідником", який вже в гімназичні, а потім університетські роки обходив та об'їздив значну частину Лубенського повіту, досяг гирла Сули і межі з Чернігівською губернією.

Вивчення колекцій Лубенського музею, праць у його книгозбірні підготувало гімназиста до вступу на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира, а за сприянням Ф.І.Камінського допомогло близько познайомитися з В.Б.Антоновичем, який і став провідником ученого до великої науки7.

Значна частина раннього періоду наукової діяльності В.Г.Ляскоронського8 пройшла під впливом контактів з місцевими представниками науки про старожитності у Лубнах, що зумовило й головні напрямки наукових досліджень вже зрілого вченого9. Щоразу повертаючись у своїх наукових студіях до рідної Полтавщини, літописної "України" на межі давньоруських земель10, В.Г.Ляскоронський спирався ще на юнацькі враження від археологічних подорожей по берегах Сули, перші самостійні обстеження11 і наукові роботи12.

Після вступу до університету В.Г.Ляскоронський щорічно приїздив на літні канікули до Лубен, де брав участь у дослідженнях Ф.І.Камінського, зокрема, курганів на Лисій Горі і в ур. Замок (1881-1883 рр.), обстежував береги річок, урочища й укріплення в Лубенському повіті13. Він використовував надану К.М.Скаржинською бричку для власних археолого-топонімічних розвідок, продовжених й у 1888-1891 рр.

З-поміж оглянутих у той час об'єктів чимало пам'яток належало до козацької доби. Одна з перших наукових робіт В.Г.Ляскоронського присвячена опису й інтерпретації майданоподібних споруд на узбережжі р. Оржиця, поблизу маєтку М.Г.Скаржинського в с. Онушки Лубенського пов.14. Він вважав, що "кургани-майдани... споруджені степовим доісторичним населенням, для якого вони одночасно слугували й житлом [взимку].., місцем складання всіляких припасів та фортецею для захисту від нападу ворогів". Дослідник допускав, що деякі майдани могли використовуватися і як своєрідні капища, а свої висновки обгрунтовував етнографічними паралелями за формою сучасних йому жител й інших споруд східних кочівників15.

Доповідь В.Г.Ляскоронського викликала жваве обговорення серед членів Товариства Нестора-літописця16 не стільки через новизну поданих матеріалів, скільки через оригінальність пояснення причин зведення майданоподібних споруд17. Безперечно, більшість висновків молодого дослідника з часом була відкинута як безпідставні припущення, хоча деякі з них залишилися не тільки набутком історіографії18, а й отримали окремі підтвердження19 внаслідок розкопок і розвідок останніх років20.

В.Г.Ляскоронський щоразу упродовж своїх наступних досліджень повертався до теми майданів21, розробивши навіть типологічну схему цих промислових об'єктів XVІI-XVIII ст.22, і вбачав у частині з них не тільки залишки діяльності селітроварників, а й рештки стародавніх язичницьких капищ та споруд, пов'язаних зі змійовими валами23. Це згодом призвело до появи єдиної24 і ,як виявилося, хибної гіпотези в літературі поч. ХХ ст. про час спорудження змійових валів25.

Майже одночасно із майданами на Оржиці В.Г.Ляскоронський обстежив збережені відрізки змійових валів біля с. В'язівок, Мацківці, Мацкова Лучка, на Тернівській толоці на південь від Лубен, позначивши таким чином Великий посульський вал загальною протяжністю понад 80 верст.26 і його руйнування за козацького та новітнього часу, що знайшло відображення у більш пізніх публікаціях автора27.

Спираючись на дані археологічних розкопок Більського городища28, окремі власні знахідки та повідомлення Ф.І.Камінського про виявлення "пофарбованих у червоний колір кісток скелету людини" на Тернівській толоці (до речі, у рештках валу Лубенського передмістя козацької доби - певно, зведених на залишках насипу якогось кургану ямного часу), біля с. Нижній Іржавець Лубенського пов., ліпної кераміки "давніх типів" та предметів скіфської доби, В.Г.Ляскоронський припустив можливість спорудження змійових валів за скіфської доби29. Пізніше він кілька разів коригував свою точку зору, визнаючи змійові вали як стародавні, які потім використовувалися кн. Володимиром, утримувався від культурно-хронологічної атрибуції цих споруд і, насамкінець, визнав їх за давньоруські30.

Детальний історіографічний аналіз праць В.Г.Ляскоронського з приводу змійових валів здійснив М.П.Кучера31, який вважав, що дослідник хоча й створив гіпотезу про походження та час побудови змійових валів, все ж ще не мав знань з матеріальної культури Київської Русі, тому підмінив археологічну аргументацію датування пам'яток не за вмістом культурного шару, а за сусідством валів з майданоподібними спорудами, які вчений датував як значно ранішні за козацьку епоху32.

Перша археологічна стаття дослідника була присвячена описові розкопок Ф.І.Камінського на Лисій Горі33. В.Г.Ляскоронський підготував її на замовлення К.М.Скаржинської34 як описову роботу. Стаття рясніла зумовленими втратою щоденникової документації фактичними прогалинами, хоча ставила чимало проблем і була передвісником ряду відкриттів, а саме: визначення різночасовості спорудження курганів та влаштування в них поховань різних епох, була першою публікацією керамічних знахідок доби енеоліту-ранньої бронзи в Україні, вперше засвідчувала існування поховань культури багатоваликової кераміки (не утвердивши в думці дослідників про наявність цієї культури, тобто ще була передчасною), визначила поховальні комплекси скіфської доби, могили конфедератів Русі. Та серед всього цього розмаїття епох і старожитностей залишила авторові місце й для двох комплексів XVII ст. - поховання козака і польського жовніра. Останні, на прохання колеги В.Г.Ляскоронського, - лубенця К.П.Бочкарьова, були ним опубліковані в "Очерках Лубенской старины" (1901)35.

1892 р. В.Г.Ляскоронський відвідує с. Лукім'я Лубенського пов.36, де здійснює детальний опис залишків давньоруського та пізньосередньовічного городища в межах села, наводячи дані щодо розміру, конфігурації та збереженості валів, ровів, решток воріт, топографії пам'ятки37. Він здійснює стратиграфічні спостереження щодо складу насипу валу, відзначаючи в ньому кілька шарів, знахідки кераміки, кісток та вугілля, а також пізньосередньовічних кахлів, подібних до лубенських, відомих за збіркою музею К.М.Скаржинської38, таким чином визнаючи двошаровий характер стратиграфії городища.

У публікації про результати своїх обстежень автор наводить відомості про наявність на південь від Лукім'я кількох майданів із розлогими "крилами", розташованих у напрямку с. Онушки та Оржиця, зазначаючи, що їх вершини в минулому вінчали сторожові вежі - "маяки". Цією публікацією він фактично здійснює локалізацію літописного Лукомля39, а також позначає наступні етапи існування поселення, в тому числі й за епохи козацтва.

Ще однією працею В.Г.Ляскоронського "лубенського" періоду його досліджень є змістовна розвідка про Снітинське городище40. Вона з'явилася в світ після обстеження пам'яток околиць с. Снітин Лубенського повіту влітку 1896 р.

В.Г.Ляскоронський обстежив кругле давньоруське городище, пошкоджене селітроварниками, ототожнивши його з літописним Кснятином41. Серед деталей опису пам'ятки звертають на увагу свідчення про рештки ровів, пізньосередньовічних воріт з цегляно-кам'яною конструкцією у фундаменті, знахідки кераміки, кісток, каміння та фрагментів обгорілого дерева з конструкцій стін міста, підвищення, де у XVI-XVII ст. розміщувався костьол чи церква. Крім цього, Ляскоронським відзначена наявність двох валів з ровами, що оточували посад давньорусько-пізньосередньовічного укріплення з південного заходу, валоподібних підвищень край шляху на с. Тишки42.

На 1896 р. В.Г.Ляскоронським вже були обстежені, таким чином, городища у Бурімці, Глинську, Горошині, Лубнах, Лукім'ї, Ромнах та Снітині43, локалізовано чимало літописних населених пунктів, життя на яких продовжувалося й за козацької доби.

Знання топографії та конкретних пам'яток у Лубенському Посуллі допомогло досліднику у вивченні закордонних картографічних матеріалів в багатьох центрах Європи, насамперед, дослідженні спадщини Г.Л. де Боплана44. В ряді праць В.Г.Ляскоронський використав історико-географічні відомості про пам'ятки Посулля при публікації цих матеріалів, піддавши критиці окремі тенденційно дібрані факти в описах XVII ст.45 Зазначені праці вченого залишаються важливим джерелом з історичної географії Полтавщини і Переяславської землі доби феодалізму46. Зібрані у них дані свідчили про існування в Україні XVI-XVII ст. багатьох поселень, які згодом, під час козацьких воєн та набігів кримських татар, були знищені47. Ці висновки В.Г.Ляскоронського виявилися поміченими рядом історіографів, хоча історик П.Є.Щоголєв звернув увагу на те, що, обгрунтовуючи тезу про заселення Лівобережжя у вказаний період, автор не зміг довести її до логічного завершення48. Спростувавши пануючу думку про незаселеність Дніпровського Лівобережжя в епоху пізнього українського середньовіччя, дослідник хоча й навів дані щодо наявності там чималої кількості поселень, але не підтвердив це достатньою кількістю документальних чи археологічних матеріалів.

Зі створенням у Товаристві Нестора-літописця відділу підготовчого комітету до XI археологічного з'їзду49 вчений взяв діяльну участь у його роботі. Разом із членами товариства - полтавцями він розпочав складання реєстру об'єктів старовини регіону, перш за все, пам'яток Посулля. Для цього він скористався експедиціями С.А.Мазаракі, В.В.Хвойки та М.С.Стелецького на Лівобережжя, "обстежив мало не половину Полтавщини", суміжних губерній, оглянув, заміряв, накреслив та зазначив на картах не одну тисячу пам'яток старовини, - відзначала Валерія Козловська50. Широко відомі "окомірні" плани пам'яток Посулля, виконані В.Г.Ляскоронським, переважно мали у своїй основі далеко не довільні кресленики, що грунтувалися лише на промірах, а топографічну основу, пропорційно збільшену із земських карт-"верстовок".

Опис значної частини виявлених у Посуллі пам'яток В.Г.Ляскоронський вмістив у праці "Городища, курганы и длинные (змиевые) валы, находящиеся в бассейне р. Сулы", що була повідомлена XI археологічному з'їздові в Києві 1899 р.51. Вона включала як дані про пам'ятки, обстежені у попередні роки, так і результати розвідок 1896-1898 рр. Зазначимо, що це були фактично перші археологічні розвідки в регіональній системі басейну Сули, тому вони ставили за мету фіксацію й опис всіх без винятку наявних пам'яток, навіть без їх культурно-хронологічного розмежування. Адже роботам передували лише картографування городищ Г.Л. де Бопланом у 1634-1636 рр.52, О.Ф.Шафонським в кінці XVIII ст.53, долучення окремих даних про старожитності до описів Київського намісництва того ж часу54 та оглядова праця Д.Я.Самоквасова про міста Русі55. До загальновідомих даних анкетування Центрального статистичного комітету 1873 р. дослідники тоді ще не мали реального доступу56.

В.Г.Ляскоронський згрупував матеріали своїх обстежень Посулля за типами пам'яток, виділивши їх за схемою: "болотяні" круглі, круглі "нагірні", концентричні городища складної форми та городища великокнязівської доби - літописні "міста", а також позначив причетні до цих комплексів курганні могильники, окремі кургани та майдани, ввів до опису дані про сліди стародавніх поселень і виділив окремо свідчення про залишки змійових валів57. В цій та ін. роботах дослідник підкреслював багатошаровий характер городищ Посулля, заснування їх як поселень ще задовго до Київської Русі та існування останніх до козацької епохи, що аргументував знахідками ліпної кераміки, кременів, гончарного череп'я. До вивчення пам'яток археології нижньої течії Сули він повертався і в наступні роки58.

Зокрема, описав більше 30 майданів у 1907-1911 рр., чимало пізньосередньовічних городищ, таких, як Лубни, Недригайлів, Іркліїв. Горошин (Лівобережний Горошин козацької епохи), Оржицьке укріплення59.

Таким чином, дослідженнями В.Г.Ляскоронського у Посуллі відкрито чимало пізньосередньовічних пам'яток, - за нашими підрахунками, - більше 60, в тому числі укріплень ряду відомих за джерелами населених пунктів XV-XVII ст., здійснені описи решток замків XVII ст. - Олександрова (Лубни), Михайлова (Пирятин), Ведмежого (Китай-Города), Глинська тощо. Залучення археологічних методів до вивчення цих пам'яток слід розглядати як важливий здобуток автора, а разом з тим і лубенського археологічного осередку. Цікаво, що саме за подачею Ф.І.Камінського його учень використав у своїх роботах археолого-географічний підхід до обстеження та опису таких пам'яток, до якого пізніше долучив широке використання даних картографічних джерел.

Безперечно, недоліками такого історико-топографічного підходу до вивчення значних комплексних пам'яток Посулля було змішання даних про різночасові городища з відомостями про одношарові пам'ятки, відсутність культурної атрибуції ряду укріплень, розгляд фортифікаційних систем великих городищ скіфської доби та пізньосередньовічних міст як решток змійових валів, прискіплива увага автора до майданів та пошуки їх зв'язку з давніми укріпленнями, недостатня увага до типово археологічних знахідок, нерозуміння призначення невеликих насипів давньоруських курганів, включення до реєстру стародавніх городищ укріплень XV-XVIIІ ст. тощо. Але наведене у жодному разі не применшує значення величезного внеску В.Г.Ляскоронського у вивчення Посулля та ін. річкових регіональних систем Полтавщини60, адже дослідник тут виявився чи не найретельнішим та першим археологічно підготовленим ученим, який здійснив опис переважної більшості стародавніх укріплень, могильників, позначив наявність поселень, курганів і майданів, локалізував ряд давньоруських міст, зібрав докупи відомості як картографічних матеріалів, так і колекцій Лубенського та київських музеїв, свідчення місцевого населення.

В.Г.Ляскоронський одним з перших залучив пам'ятки археології і знахідки з них до ілюстрування історичних нарисів61 та узагальнюючих праць62, перш за все, фундаментальної монографії-дисертації "История Переяславской земли...", що побачила світ у двох виданнях63. Грунтуючись на широкому літописному матеріалі, дослідник вмістив у ній характеристику процесу освоєння регіону, простежив розвиток промислів, ремесел і торгівлі, побут населення, а також політичну історію Переяславщини, її особливе стратегічне положення на межі зі степом, визначив осібно коло старожитностей козацької доби64. Дорікаючи авторові у захопленні фактологічними матеріалами, залученні великої кількості даних археології, описовості, недостатній розробці розділів про соціально-економічний та суспільний устрій і побут Переяславської землі, методологічні помилки та компілятивність деяких частин роботи65, рецензенти все ж вважали (до речі, М.С.Грушевський), що ця "досить добросовісна" праця обласницького напрямку "є небезкорисною"66.

Зауважимо, що ряд передбачень вченого щодо конкретних пам'яток знайшли підтвердження впродовж наступних досліджень ХХ ст., а частина його матеріалів розглядається на сьогодні як першоджерела у зв'язку з руйнацією ряду городищ, їх посадів та могильників67. Роботи В.Г.Ляскоронського, здійснені на ентузіазмі і самотужки, є етапним поворотним моментом у вивченні старожитностей Посулля, переходом від накопичення матеріалів "постуварівського" періоду у розвитку археології до перших узагальнень, які він здійснював, спираючись на картографічний метод досліджень і використовуючи дані як первісної, так і слов'яно-руської археології, підходячи на цьому етапі наукового життя до етнологічної парадигми розуміння сутності історичного процесу через описове вивчення пам'яток археології68. Щодо старожитностей козацької доби, то роботи вченого виявилися першими з суто археологічних обстежень у Посуллі, не рахуючи праць його на кілька років старшого колеги по гуртку Ф.Камінського, журналіста й юриста - Кирила Бочкарьова. Між цими вченими існували суто товаристські зв'язки і контакти.

Наукова спадщина раннього періоду діяльності В.Г.Ляскоронського - часу обстежень у Посуллі - широко використовується сучасними дослідниками археології, давньої й середньовічної історії Дніпровського Лівобережжя, а нова публікація його описових праць буде у нагоді широкому колу фахівців та краєзнавців.

_____________________

1 Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М.Скаржинської). - К.-Полтава: Археологія, 2000. - С. 132-134.

2 Козловська В.Є. Проф. В.Г.Ляскоронський (1859-1928) // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - К., 1928. - № 4. - С. 12-13; Ляскоронський Василь Григорович (1859-1928: Некролог) // Україна. - К., 1928. - № 6. - С. 216-217; Мельник-Антонович К. Василь Григорович Ляскоронський // Записки Іст.-філ. відділ. ВУАН. - К., 1929. - Кн. 24. - С. 367-387; Проф. В.Г.Ляскоронський (1859-1928) // Бюлетень Київської секції наук. робітників. - К., 1928. - № 4. — С.12-13; Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський // УІЖ. - К., 1990. — № 2. — С.89-90; Ситник О. В.Г.Ляскоронський як історик Переяславщини // ТНК "Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури". — Переяслав-Хмельницький, 1992. - С. 93-95.

3 Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання К.М.Скаржинської: Автореф. ... дис. канд. іст. наук. - К., 1997. - С. 8, 15-16.

4 З іменем Святого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників / Упорядн. Короткий В., Ульяновський В.: У 2-х кн. - К.: Заповіт, 1994. - Кн. 1. - С. 293.

5 Ванцак Б., Супруненко О. Подвижники українського музейництва. - Полтава, 1995. - С.31.

6 Лебедев Г.С. История отечественной археологии. 1700-1917 гг. - СПб.: Изд-во СПбУ, 1992. - С. 166, 168.

7 Ляскоронський В.Г. Невидані спогади за Володимира Боніфатійовича Антоновича як професора // Україна. - К., 1928. - Кн. 6. - С. 70-75.

8 Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський. - С. 88-90.

9 Супруненко О.Б. Василь Ляскоронський та його археологічні розвідки на Полтавщині // Ляскоронський В.Г. Городища, кургани і довгі (змієві) вали за течією р.Псла та Ворскли. - Вид.2-е, репр., доп. - Полтава: ВЦ "Археологія", 1995. - Препринт, вип. 9. - С. 3-4.

10 Коринный Н.Н. Переяславская земля: X - первая половина XIII века. - К.: Наук. думка, 1992. - 312 с.; Корінний М.М. Природні умови Переяславської землі в X-XIII ст. // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. - К.: Наук. думка, 1988. - С. 105; Толочко Петро. Глибинна суть традицій // КС. - К., 1992. - № 1. - С. 10; Толочко Петро. Назва "Україна" в південно-руських літописах і актових документах // КС. - К., 1994. - № 3. - С. 6.

11 Костенко І.П. В.Г.Ляскоронський // ПАЗ. — Полтава: Полт. літератор, 1993. - Ч. 1. - С. 17-18.

12 Ляскоронский В.Г. Археологические раскопки близ г.Лубен, Полтавской г., в урочище Лысая Гора // КС. - К., 1892. - Т. 39. - Март. - № 3. - С. 263-280. - План, III табл.; Його ж. О курганах-майданах, находящихся на левой стороне р. Днепра в пределах Полтавской губ., и о связи их с другими подобными сооружениями Южной России // ЧИОНЛ. — К., 1893. — Кн. 7. — Отд. I. — С. 3, 13-14; Його ж. Остатки древнего городища в м. Снетине, Лубенского у., Полтавской губ. // КС. — К., 1896. — № 12. — С. 327-336. — План; Ляскоронский Василий. Остатки древнего Лукомльского городища в м. Лукомье, Лубенского уезда, Полтавской губ. // КС. — К., 1893. — № 9. — С. 426-437.

13 Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський. — С. 89.

14 Ляскоронский В.Г. О курганах-майданах, находящихся на левой стороне р. Днепра в пределах Полтавской губ., и о связи их с другими подобными сооружениями Южной России // ЧИОНЛ. — К., 1893. — Кн. 7. — Отд. I. — С. 3.

15 Там само.

16 ЧИОНЛ. — К.,1893. - С. 3, 4-5.

17 Завитневич В.З. К вопросу о курганах-майданах // ЧИОНЛ. - К., 1893. - Кн. 7. - Отд. I. - С. 4; зр.: Антонович В.Б. О городищах-майданах // ЧИОНЛ. - К., 1889. - Кн. З. - Отд. I. - С. 20-21; Завитневич В.З. Замечания по поводу сообщения В.Б.Антоновича "О городищах-майданах" // ЧИОНЛ. - К., 1889. - Кн. 3. - Отд. I. - С. 21-25.

18 Андрієнко В.П. Майдани і майдановидні споруди України // ВХУ. - Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1971. —-№ 62. - Історія. - Вип. 5. - С. 66.

19 Варвянська Т.В., Супруненко О.Б. Розрита Могила. - Полтава: Археологія, 1996. - С. 37.

20 Шрамко Б.А., Бойко Ю.Н. Раскопки курганов и майданов в бассейне р.Мерлы // ВХУ. - Харьков: Основа, 1988. - № 316. - История. - Вып. 22. - С. 103-108; Шрамко Б.А. Майдан Разрытая Могила // АЛЛУ. - Полтава, 2000. - № 1-2. - С. 19-25.

21 Ляскоронский В.Г. Змиевы валы в пределах Южной России, их соотношение к курганам-майданам и приблизительная эпоха их возникновения // Тр. XIII АС. - М., 1907. - Т. 1. - С. 210; Його ж. К вопросу о курганах - городищах - майданах // Тр. XIII АС. - М., 1907. - Т. 1. - С. 433-444.

22 Там само. - С. 443-444.

23 Андрієнко В.П. Майдани і майдановидні споруди України. - С. 66, 70.

24 Ляскоронский В.Г. Змиевы валы в пределах Южной России… - С. 205-210.

25 Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. - К.: Наук. думка, 1987. - С. 10-11.

26 Там само. - С. 38-39.

27 Ляскоронский Василий. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. - К., 1897; Його ж. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. - Изд. 2-е. - К., 1903. - С. 118-119 та сл.; Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы // Тр. XI АС. - М., 1901. - Т. 1. - С. 456-457; Ляскоронский В.Г. Змиевы валы в пределах Южной России... - С. 205-210; Його ж. К вопросу о курганах - городищах - майданах. - С. 425-434.

28 Бобринский А.А. Сведения о различных курганах и земляных сооружениях, находящихся в Зеньковском уезде Полтавской губернии, в окрестностях с.Глинища, и на границе губерний Полтавской и Харьковской // ОАК за 1895 г. - СПб., 1897. - С. 125-128; Городцов В.А. Дневник археологических исследований в Зеньковском уезде Полтавской губернии в 1906 году // Тр. XIV АС. - М., 1911. - Т. III. - С. 93-161.

29 Ляскоронский В.Г. Змиевы валы в пределах Южной России... - С. 209-210.

30 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы, майданы и Змиевые валы в области Днепровского Левобережья // Тр. XIV АС. - М., 1911. - Т. III. - С. 1-82; Його ж. К вопросу о местоположении в пределах Южной России района, в котором проповедовал епископ Брунон в начале XI века. - Пг., 1916. - С. 22.

31 Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. - С. 10-11.

32 Там само. - С. 11.

33 Ляскоронский В.Г. Археологические раскопки близ г.Лубен... - С. 263-280.

34 Там само. - С. 264. - Прим. 1.

35 Бочкарев К.П. Очерки Лубенской старины. - М., 1901. - Вып. . - С. 20.

36 ІР НБ НАНУ. - Ф. 90. - Спр. 152. – Арк. 4.

37 Ляскоронский Василий. Остатки древнего Лукомльского городища... - С. 432-436.

38 Там само. - С. 435.

39 Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. - Курск, 1996. - С. 103.

40 Ляскоронский Василий. Остатки древнего городища в м.Снетине... - С.3 27-336. - План.

41 Там само. - С. 330-335.

42. Там само. - План. - Після С. 336.

43 Там само. - С. 329.

44 Ляскоронский В.Г. Данные об атласе Боплана XVII в. // ЧИОНЛ. - К., 1896. - Кн.1 0. - Отд. I. - С. 37-39; Його ж. О гравере XVII в. Гильоме Гондиусе и его картографических трудах относительно Южной России, произведенных по чертежам и планам Левассера де Боплана // ЧИОНЛ. - К., 1896. - Кн. 11. - Отд. I. - С. 5-7; Його ж. Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., заключающие в себе данные для истории Южной Руси (с отдельным приложением 4-х карт Г.Боплана) // ЧИОНЛ. - К., 1896-1898. - Кн. 11. - Отд. I. - С. 30-33; Кн. 12. - Отд. II. - С. 97-137; Його ж. Бопланова карта Киевского воеводства // ЧИОНЛ. - К., 1899. - Кн. 13. - Отд. I. - С. 124; Ляскоронский В.Г. Гильом Левассер-де-Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России: I.Описание Украины. II. Карты Украины XVII века. - К., 1901. – 91 с.

45 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р. Сулы: Окр. відб. - С. 25, 28, 36-38.

46 Корінний М.М. Природні умови Переяславської землі в X-XIII ст. - С. 100-105.

47 Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський. - С. 90.

48 Щеголев П.Е. Критика работы В.Ляскоронского «Иностранные карты и атласы XVI-XVII веков, отноящиеся к Южной России» // Исторический вестник. - СПб., 1900. - Т. XXV. - С. 334.

49 Заремба Сергій. Археологічні з'їзди в Києві (1874-1899 рр.) // КС. - К., 1995. - № 3. - С. 69.

50 Мельник-Антонович К. Василь Григорович Ляскоронський. - С. 370.

51 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы. - С. 404-457.

52 Супруненко О. Пам'ятки археології Полтавщини у джерелах ХVI-XVII ст. // Козацькі старожитності Полтавщини. - Полтава, 1994. - Вип. 2. - С.135.

53 Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание… - К., 1851. - 697 с.; Супруненко О.Б. Перший дослідник Більського городища О.Ф.Шафонський // Більське городище в контексті вивчення пам'яток раннього залізного віку Європи. - Полтава: Археологія, 1996. - С. 21.

54 Описи Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст. - К.: Наук. думка, 1989. - С. 173, 178, 200, 214.

55 Самоквасов Д.Я. Древние города России. - СПб., 1873. - 165 с.

56 Макаренко Н. Городища и курганы Полтавской губернии. - Полтава: ПУАК, 1917. - С. ІІ, V.

57 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы. - С. 405-456.

58 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы по течению рр. Псла и Ворсклы // Тр. ХІІІ АС. - М., 1911. - Т. І. - С. 158, 198; Його ж. Городища, курганы, майданы и Змиевые валы в области Днепровского Левобережья // Тр. ХІV АС. - М., 1911. - Т. ІІІ. - С. 8, 59-63.

60 Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України... - С.148.

60 Ляпушкин И.И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа // МИА. - М., 1961. - № 104. - С. 9, 11; Кучера М.П., Сухобоков О.В. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья: Археол. карта. - К.: Наук. думка, 1984. - С. 7; Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. - С. 6-7.

61 Ляскоронский В.Г. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход князя Витовта на татар в 1399 году. - СПб., 1907. - С. 124-126.

63 Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. - С. 6.

63 Ляскоронский В.Г. История Переяславской земли с древнейших времен до половины ХІІІ столетия. - Изд. 2-е. - К., 1903. - С. 58-219.

64 Коринный Н.Н. Переяславская земля... - С. 11. 

65 Грушевський М.С. Рец. на книгу В.Ляскоронського "История Переяславской земли с древнейших времен до половины ХІІІ ст." // Зап. НТШ. - Львів, 1898. - Кн. 11. - Бібліогр. - С. 14-16; Храневич К.И. Критика на монографию Василия Ляскоронского "История Переяславской земли с древнейших времен до половины ХІІІ ст." // Исторический вестник. - СПб., 1898. - Т. LXXI. - С. 375-377.

66 Грушевський М.С. Рец. на книгу... - С. 16.

67 Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. - С. 7, 46, 48, 71 и сл.

68 Лебедев Г.С. История отечественной археологии. 1700-1917 гг. - С. 250, 332-334, 349.

 

 

Надія Кукса (Чигирин)

 

“НАУКОВІ “ДОСЛІДИ ГНАТА ЯКОВИЧА СТЕЛЛЕЦЬКОГО ПО “З’ЯСУВАННЮ ІСТОРИЧНОЇ ТАЙНИ БОГДАНА” В СУБОТОВІ (20-ТІ РР. ХХ СТ.)

 

Серед найінтригуючих “білих плям” періоду козацької доби було і залишається з’ясування точного місця поховання Богдана Хмельницького. Однією з перших спроб розв’язання цієї проблеми стала археологічна експедиція Української Академії Наук, очолювана професором-археологом Гнатом Яковичем Стеллецьким, коли на підставі доручень Кременчуцької губнаросвіти та Чигиринського воєнревкому від 9 листопада 1921 р. в Іллінській церкві та на прилеглій до неї території було проведено розкопки.

Протягом останніх десяти років серед архівних документів 20-х рр. ХХ ст. нам доводилося натрапляти на лаконічні непрямі відомості про археологічні студії Г.Я.Стеллецького в Суботові. Однак даних, виявлених раніше, було недостатньо для оприлюднення результатів вказаних досліджень. Нещодавно в фондах Черкаського обласного краєзнавчого музею нами виявлено матеріали, які дозволяють пролити світло на мету, хід, результати, наслідки розкопок Г.Я.Стеллецького.

Основною метою експедиції, як вказано в “Протоколі наукового досліду церкви Іллінської Богдана Хмельницького в селі Суботові Чигиринського повіту 1921 р. 6 грудня н. ст. “1, стало “остаточне з’ясування і розв’язання історичної тайни Богдана – подлінного місця його поховання.“2.

Відразу варто зазначити, що професор обрав досить оригінальний шлях для своїх досліджень: за історичне підгрунтя подальших наукових студій взяв легенди і перекази, записані суботівським священиком Марком Грушевським на межі ХІХ-ХХ ст. і вміщені в літописі Михайлівської церкви.

Причому основний акцент було зроблено на переказі, де розповідалося, що Богдана Хмельницького було поховано не в Іллінській церкві, як досі вважалося, а в дерев’яній Михайлівській. А під одним з кам’яних хрестів, що побіля Іллінської церкви, начебто було поховано іншого небіжчика – так званого “підміненого Богдана “ з метою ввести в оману поляків, щоб ті не змогли поглумитись в майбутньому над останками гетьмана. З невідомих нам причин, знехтувавши загальновідомими на той час згадками про поховання Богдана Хмельницького, досить детально описаними в літописах Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, а також інформацією з  досить грунтовних праць авторитетних дослідників і вчених Л.Похилевича, П.Куліша, М.Аркаса, М.Грушевського та інш., не ознайомившись з матеріалами Київського археологічного товариства, Г. Стеллецький свідомо спрямував свої дослідження в бік підтвердження незаперечної істинності версії поховання гетьмана, зафіксованої в літописі Михайлівської церкви.

Було обрано два об’єкти для проведення розкопок: частина південної стіни храму, де на той час знаходилась мідна табличка з написом: ”Здесь погребено тело Богдана Хмельницкого” та місце під одним з хрестів, що знаходиться за Іллінською церквою ліворуч, рахуючи від вівтаря. Слід зауважити, що розкопки були поспішними і досить поверхневими. Протокол проведених досліджень було передано Г.Стеллецьким на зберігання до справ церкви Св. Пророка Іллі в Суботові3.

По закінченні розкопок професор, як почесний член новоствореного Чигиринського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва виступив на 1-му засіданні товариства з науковим повідомленням щодо останніх наукових студій в Суботові, що викликало природній ажіотаж та розбіжність думок з приводу почутого серед членів товариства.

Однак виступом перед аудиторією в тій чи іншій мірі, обізнаною з історією краю, професор Стеллецький не обмежився. Невдовзі всі бажаючі жителі Чигиринщини мали змогу детально ознайомитися з результатами роботи археологічної експедиції під час публічної лекції Г.Стеллецького під назвою “Тайни України: мамути, Суботів, Холодний Яр.“ Протягом кількох днів перед початком лекції паркани осель мешканців Чигирина прикрашали афіші наступного змісту : “В помешканні педтехнікуму о 2 год. дня має бути публічна наукова лекція голови наукової експедиції професора-археолога гн. Як. Стеллецького на тему “ Тайни України : мамути, Суботів, Холодний Яр. “ Лекція має демонструватись знахідками - кістками мамутів та Богдана Хмельницького. Ціна квиток: для службовців, інститутців і красноармійців - 2000, останнім - по 6000 карб. Квитки в присутні часи продаються Райнаропроосвіти. В день лекції в педтехнікумі.”4 Коментарі стосовно хоч будь-якого натяку на прояв наукової етики в даній ситуації будуть зайвими.

В ході лекції професор більш детально, ніж це було викладено в протоколі, ознайомив присутніх з ходом розкопок, їх результатами та висновками, зробленими на основі проведених ним досліджень.

Насамперед, професор повідомив, що ним було знято шар штукатурки з тієї частини південної стіни церкви, де висіла табличка і “праворуч від того місця, де легенда вказувала двері, які вели в підземну кімнату церкви, в якій, мовляв, і поховано Богдана“5. Проводячи невідомо з яких міркувань розкопки не під підлогою, а лише знявши шар штукатурки із стіни, Стеллецький зробив висновок, що тут поховання гетьмана ніколи не було, та й не могло бути. Більше того, одними лише висновками з приводу досліджуваного об’єкта професор не обмежився. Гнат Якович наділив себе повноваженнями зняти табличку зі стіни Іллінської церкви як таку, що не відповідає історичній правді і є “актом історичної спекуляції“ з боку о. Романа Орловського, який, за версією археолога, прибив її “років 40 тому без жодного попереднього наукового досліду з метою за всякий спосіб підняти шанси підвищити інтерес до своєї церкви“6 з подальшою передачею зазначеної таблички до Київського археологічного музею.

Дії професора Стеллецького викликали обурення члена Чигиринського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, місцевого знавця старожитностей, священика Олексія Єфимовича, який відразу після публічних доповідей дослідника виступив на одному з засідань товариства з циклом з трьох лекцій під загальною назвою: “Тайна погребения Богдана Хмельницкого какь факть спекуляціи историческимь событиемь“, де досить аргументовано, з посиланнями на наукові розробки відомих на той час вчених, спростував його твердження. Цілком справедливо О. Єфимович опротестував поливання брудом чесного імені о. Романа Орловського. З аргументами, наведеними краєзнавцем, не можна не погодитись. Адже, як свідчать архівні документи, о. Роман виступив ініціатором першої за 200-літню історію її існування реставрації церкви, чим фактично врятував храм від остаточного зруйнування. З авторитетних джерел відомо, що реставрації храму передувала 10-річна боротьба о.Орловського з чиновниками Палати державного майна за збереження споруди. Отримавши нарешті дозвіл на реставрацію, о.Роман звертається до М. Максимовича з проханням прислати малюнок церкви, що максимально відповідав би первісному вигляду будівлі. Реставраційні роботи здійснювалися під безпосереднім керівництвом відомого дослідника і знавця старожитностей, професора Київської духовної семінарії Теофана Лебединцева з відома археографічного товариства7. Окрім цього, відновлювальним роботам передували дослідження експедиції археографічного товариства в приміщенні храму, на прилеглій до нього території та на місці садиби Хмельницьких8. Подвижницька діяльність священика Р.Орловського була відзначена вищим духовенством. В “Епархиальных ведомостях “ за 1870 р. повідомлялося : “30 ноября 1869 г. обьявляется признательность его Преосвященства и благословение настоятелю Медведовского Николаевского монастыря игумену Мелхиседеку и благочинному священнику  Роману Орловскому за беспристрастное содействіе к благоустройству Ильинской субботовской церкви, а последнему за ревностное в продолженіи многих лет препятствій стараній по благоустройству той же церкви”9.

Не володіючи ситуацією, Г.Стеллецький навіть не згадує о. Р. Орловського як першого реставратора храму, зате кидає звинувачення в “історичній спекуляції”.

Зважаючи на те, що реставрації церкви передував час перебування в Суботові Л.Похилевича, логічними видаються припущення, що останній міг зустрічатися з о.Романом як з єдиним на той час священиком старого козацького села, поділившись, звичайно, своїми роздумами щодо долі Іллінської церкви і побажаннями стосовно відновлення історичної справедливості по відношенню до цієї святині. Ці роздуми, до речі, були зафіксовані в “Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии“: “Каждый русскій путешественник, котораго случай приведеть вь єту убогую церковь, пусть поклонится…месту за столбомь сь южной стороны, близь выхода из церкви. Здесь короткое время покоились бренные останки великаго Богдана… подь мраморным памятником. Сь приличньіми надписями, пока святотатственная рука злодея… не извлекла ихь оттуда, чтобы наругаться над прахомь… Мраморный памятник и надписи уничтоженныя Чарнецким, доселе не возстановлены, по мнению нашему приличнее было-бы возстановить памятник надь его могилою вь Субботовской церкви и поправить на ней разрушающуюся деревяную крышу”10.

Цілком вірогідно, що мідна табличка і була прикріплена в процесі реставрації церкви не пізніше 1869 р. (на що вказують і народні джерела), і аж ніяк не “років 40 тому”, як недбало припускає професор Стеллецький. Адже за елементарними підрахунками в даному випадку йдеться про 1881 р., коли о. Роман проживав у Києві. На користь даних припущень виступають відомості про перебування в Суботові М.Костомарова (травень 1872 р.). В “Автобіографії” вчений, описуючи старожитності краю, згадує і про табличку в усипальниці гетьмана11.

Не менш суперечливими можна вважати аргументи професора-археолога щодо місця поховання гетьмана. В своїй лекції Стеллецький наголосив, що за наявними у нього достовірними даними, обдурені козаками поляки в 1664 р. видобули з могили і поглумилися не над останками Богдана Хмельницького, а кістками іншого простого чоловіка, похованого козаками під Іллінською церквою замість Богдана - так званого “підміненого Богдана”. Опираючись також на місцевий переказ, за яким кістки гетьмана були викинуті Чарнецьким з-під Іллінської церкви, а потім вдруге були поховані суботянами під одним з кам’яних хрестів, що знаходився на цвинтарі даної церкви, дослідник розкопав могилу саме під тим з хрестів, на який, на його думку (!), вказував переказ. Професор поставив собі за мету відшукати кістки “підміненого Богдана”, щоб довести, що гетьман все-таки не був похований під церквою Св. Іллі12. Що ж виявив Стеллецький у поховальній ямі? Вважаємо доцільним вказати частину доповіді археолога, наведену в одній з лекцій О. Єфимовича без змін: “В розкопаній… могилі виявився повний, не зруйнований скелет дуже молодого небіжчика, (тобто молодого настільки, що в ньому аж ніяк не можна було признати кісток” підставного Богдана” - О.Є.). Тоді Стеллецький, за його словами, відіслав землекопача робітника, а сам спустився в яму і в ногах цієї могили, справа, відкрив круглу яму, в якій прямо з-під землі, без слідів домовини, стирчали: берцева кістка і фаланга пальця дорослої людини”13.

Після завершення розкопок професор виконав кресленик розкопаної могили і разом із знайденими кістками ілюстрував ним свою публічну лекцію (Кресленик в даний час знаходиться в експозиції Лубенського краєзнавчого музею). Таким чином, знаходження даних кісток, за твердженнями Гната Яковича, остаточно доводило істинність переказу, що останки “підміненого Богдана”, викинуті з могили поляками, були перепоховані козаками під досліджуваним хрестом. Той факт, що кістки були вкинуті до ями недбало, археолог використовує як ще один доказ того, що належали вони не гетьману, бо поховані без домовини і належних знатній особі почестей. Дана думка наводиться всупереч усталеним церковно-світським канонам, котрі були, можна сказати, непохитними в ХVІІ ст.

В даному контексті не дозволимо собі пропустити, на перший погляд, здавалося б таку незначну деталь, як частина напису на афіші, де вказувалося, що лекція буде демонструватись кістками мамутів та Богдана Хмельницького(!). Виходить, що заінтриговані таким способом слухачі замість обіцяних їм останків гетьмана прийшли подивитись на кістки “підміненого Богдана”, а швидше всього – на даремно стривожені останки простого мешканця Суботова. Тут напрошується питання: то що ж дійсно ставив за мету Г.Стеллецький – “остаточно з’ясувати і розв’язати історичну тайну Богдана – подлінне місце його поховання” чи шляхом ігнорування результатів наукових пошуків визнаних дослідників за допомогою розкопок довести правдивість переказу?

З невідомих нам причин дослідник взагалі опускає такий вагомий момент, як напис на досліджуваному ним хресті. Не могло бути, що він його не помітив. О.Єфимович повністю навів написи на обох хрестах, чим надав неоціненну допомогу наступним поколінням дослідників, адже в даний час напис на одному з хрестів проглядається не повністю, а на сусідньому його взагалі неможливо прочитати. На лицьовому боці досліджуваного хреста О. Єфимович зафіксував напис :  “1799 г . Здесь лежит раб божий Кондрат Каменос”. На іншому хресті краєзнавцю вдалося прочитати лише частину напису, оскільки, лицьова його частина зазнала і на той час значних пошкоджень: “Іоаннь (выбоина) Кондратовь Здесь (дальше опять повреждение)14. Олексій висловлює припущення, що на місці вищерблення міг бути напис “Син”, що випливає з попереднього контексту. На думку О. Єфимовича, під обома хрестами поховано родичів на прізвище Каменос. Можливо, невідомих історії благодійників Іллінської церкви кінця ХVІІІ ст. Досить слушними видаються зауваження священика стосовно невідповідності в розміщенні кістяка та розрізнених кісток, знайдених Стеллецьким, з написами на хрестах і з положенням самих хрестів над могилами. Олексій пояснює це як звичай підсувати домовини з покійниками в бокові підкопи - ніші, “щоб земля не давила”, так і з практичних міркувань, коли масивні кам’яні хрести установлювалися не на свіжозасипану могильну яму, де вони могли б швидко осісти і похилитися, а на цілинну землю біля могили чи між могилами покійників-родичів15. Логічним видається припущення О.Єфимовича, що переказ про повторне поховання кісток “підміненого Богдана” виник після 1799 р., інакше для поховання Каменосів ніхто не дозволив би собі турбувати відоме раніше поховання. Розкриту могилу Каменосів було засипано землею через місяць після закінчення розкопок суботівськими селянами.

Не витримують ніякої критики і твердження професора, що Іллінська церква спочатку була баштою-фортецею, яка одночасно слугувала місцем проведення засідань гетьманської ради, і з цих причин аж ніяк не може бути місцем поховання Богдана Хмельницького як нічим не аргументовані і як такі, що суперечать згадуваним вище літописним та науковим джерелам.

Дослідження експедиції Інституту археології АН УРСР, очолюваної Р. Юрою, М.Кучерою, П. Горішнім, підтвердили наявність поховальної ями біля південної стіни храму. Разом з тим було виявлено три чоловічих поховання, згадок про які в історичних джерелах поки що не знайдено16.

Абсолютно недолугими виглядають висновки Гната Яковича щодо так званої “військової перемоги в день Святого Іллі в 1651 р.”17, на честь якої “Хмельницький ухвалив…перевернути башту-фортецю в церкву, виваливши східну стіну і з її матеріалу склавши вівтар”18. Аналіз історичних подій травня-серпня 1651 р. показав, що складалися вони як для самого гетьмана, так і для української держави переважно трагічно і ніяким чином не могли бути причиною для переобладнання башти на церкву.

Заключним висновком археолога стало безапеляційне твердження, що поховано гетьмана було в Михайлівській церкві, де його останки до цього часу знаходяться незайманими. Професор завірив присутніх, що наступного 1922 р. він обов’язково продовжить розкопки, цього разу вже під підлогою Михайлівської церкви і знайде поховання гетьмана. Перед від’їздом з Чигирина дослідник взяв змістовну працю з історії міста, написану краєзнавцем П. Яременком, яку обіцяв видати, однак, обіцянки своєї так і не дотримав19. Дії професора Стеллецького були засуджені селянами села Суботова. У фондах ДАЧО зберігся лист мирян Іллінської церкви до Черкаського повітового комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, в якому селяни висловлюють своє обурення тим, що Стеллецький забрав мідну табличку, яку обіцяв повернути на місце, але так і не повернув. Позивачі вимагають повернути табличку на місце20.

Діяльність Г.Я. Стеллецького на Чигиринщині не можна оцінювати однозначно. З його появою тут активізувалася пам’яткоохоронна робота; за сприяння професора було створено Чигиринське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва21. До фондів Чигиринського історичного музею Гнатом Яковичем передано колекцію старожитностей, подальша доля якої потребує з’ясування22.

Однак, неаргументований підхід до проведення археологічних досліджень, саму технологію проведення розкопок, безперечно, можна розцінювати як непрофесійні, по суті своїй аматорські. Висновки, зроблені в результаті розкопок, здебільшого необгрунтовані, мають не науковий характер.

Водночас, відомості про “наукові” досліди професора наводять на думку про доцільність продовження більш детальних археологічних студій, насамперед, в приміщенні Іллінської церкви. Адже так склалося, що біля південної стіни храму, де знаходилася вище згадувана табличка і з якої знімав штукатурку Стеллецький, в 1954 р. було споруджено символічний надгробок Б. Хмельницькому. Отже, до цього часу ця частина церкви так і не досліджувалася.

Залишається відкритим питання про встановлення точного місця поховання гетьмана в церкві Св. Пророка Іллі. Слід продовжити роботу в вітчизняних та зарубіжних архівних установах по з’ясуванню автентичного вигляду надгробка гетьмана з подальшим відновленням його на місті поховання.

Потребує ретельних розкопок і прилегла до храму територія, де впродовж кількох століть знаходився цвинтар.

В музейних установах країни необхідно провести пошуки мідної таблички, знятої Гнатом Стеллецьким зі стіни церкви.

Дана стаття є лише першою спробою дослідити діяльність професора-археолога Г.Я. Стеллецького в 20-х рр. на Чигиринщині. Ми не маємо морального права давати суб’єктивну оцінку окремим діям дослідника. Подаємо власні думки стосовно результатів наукових студій археолога та судження знавця старожитностей краю О.Єфимовича, які не завжди повністю розділяємо. Для запобігання упередженим висновкам необхідно продовжити пошукову роботу в наукових та архівних установах України, налагодити співпрацю насамперед, з науковцями Лубенського краєзнавчого музею та інших відповідних закладів.

_______________________________

1-8 Черкаський краєзнавчий музей. - ПП № 11. - С. 3-76.

9 Киевские епархиальные ведомости. – К., 1870. - С. 5.

10 Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. - К., 1864. - С. 681-682.

11 Костомаров Н. Избранные произведения. Автобиография. - К., - С. 624-625.

12-15 Черкаський краєзнавчий музей. - ПП №1 1. - С. 6-81.

16 Горішній П. Звіт про археологічні дослідження Суботівської середньовічної експедиції ІА АН УРСР у 1971р. – НА НАН України.

17-18 Черкаський краєзнавчий музей. - ПП № 11. - С. 3-76.

19 ДАЧО. - Р-131. - Оп. 1. - Од. зб. 29. - Л. 99.

20 Чепурний О. Діяльність пам’яткоохоронних організацій на Чигиринщині в 20-х рр. ХХ ст. - Науковий архів НІКЗ ”Чигирин”, 2000 р.

21, 22 ДАЧО. - Р-131. - Оп. 1. - Од. зб. 25. - Л. 1-14.

 

Додаток 1.

 

Протокол наукового досліду церкви Іллінської Богдана Хмельницького

в селі Суботові Чигиринського повіту 1921 року 6 грудня нового стилю

 

Голова експедиції Української Академії Наук вчений співробітник останньої професор-археолог Гнат Якович Стеллецький на підставі доручень:

1. Кременчуцької губнаросвіти від 9 листопада 1921 р.

2. Чигиринського воєнревкома від 9 листопада 1921 р. 6 грудня 1921 р. в Іллінській церкві провів наукові розкопки і досліди з метою остаточно з’ясувати і розв’язати історичну тайну Богдана – подлінне місце його поховання. Згідно історичного переказу його кістки були викинуті з могили  Чарнецьким і потім поховані під одним з двох, а саме, що ліворуч, рахуючи від вівтаря, кам’яних хрестів. Розкопки цієї могили, зрівняної з часом з землею, промерзлої зараз на ½ аршина показали наступне: зразу пішов товщиною в 1/4 аршина  шар цегляного щебеню з вапном, далі рушена земля на глибині 3-х аршин показались сліди цілком струхлого гробовища, в якому лежали кістки дуже молодого небіжчика головою на південний захід. В ногах цього гробовища праворуч оказалась кругла яма, на дні  якої стирчала берцова кістка дорослого чоловіка. Досліди всередині церкви обмежились оголенням (?) південної стіни, а саме,  де висіла табличка з написом:”Здесь погребено тело Богдана Хмельницкого “ і праворуч від цього місця, де легенда вказувала двері, які вели в підземну кімнату церкви, в якій мовляв, і  поховано Богдана. Виявилось, що тут скрізь материкова стіна, складена з великих куснів каменю з цегляним щебенем. Таким чином, вказану табличку прибито паном отцем Орловським років 40 тому без жодного попереднього наукового досліду з метою за всякий засіб підняти шанси підвищити інтерес до своєї церкви, що являється актом історичної спекуляції. Зазначену табличку, як не відповідаючу історичній правді, взято до музею Української Академії Наук у Києві. Щодо самого будинку Богданової церкви, то уважними дослідами виявлено, що попереду це була сторожова фортеця-башта з амбразури якої обстрілювали гарматним вогнем ворога з півдня, заходу і півночі, з яких боків гора має повільний схил. Зі сходу ж вона стрімка і неприступна і тому звідси було вигадано глуху стіну. Одночасно ця башта-фортеця відігравала ролю за Хмельницького ще й для засідань гетьманської ради. Коли в 1651 р. трапилася військова перемога в день Святого Іллі, то Хмельницький ухвалив в пам’ять цього перевернути башту-фортецю в церкву, виваливши східну стіну і з її матеріалу склавши вівтар. Але це не перешкодило й  надалі цьому будинку служити баштою-фортецею, позаяк доступ до амбразур залишався вільним, хоч баштового перекату не було переходу(?) на церковні хори. Отже, ясно, що в такому будинку й не могло бути поховано Богдана, а лише в парафіяльній дерев’яній Михайлівській церкві, де його покладено поруч синів Тимоша та Андрія. Михайлівська церква існувала вже в 1600 р. з відбитку надпису на плиті, покладеному під жертовником цієї церкви.

Підписав досліджувач-археолог Стеллецький.

Підписи присутніх при дослідах: священик Іллінської церкви Гнений, голова церковної ради Гретченко, за неграмотного церковного Тютюнник, представник освіти І.Гришко.

(Оригінал протоколу зберігається у справах Іллінської церкви ).

 

Мал. 1. План поховань з архіву Г.Стеллецького. ЛКМ.

 

 

Лариса Виногродська (Київ)

 

ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАМКУ ОСТРОЗЬКИХ В

М. СТАРОКОСТЯНТИНІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

Комплекс споруд замка князів Острозьких в місті Старокостянтинів Хмельницької області розташований у східному кінці півострова при злитті річок Ікопоть і Случ (Мал. 1). Територію півострова на захід від замку у середньовіччі займало Старе місто (зараз центральна частина міста ), що відділялося від замку валами з глибоким ровом. Споруди замку і зараз добре видні з південного берегу р.Случ і знаходяться в візуальному просторовому зв'язку з оборонною баштою Домініканського монастиря у Старому місті, що підіймається на 40 м над рівнем р. Случ. Таке розташування двох оборонних споруд забезпечує комплексу важливе значення композиційного вузла в загальному силуеті панорами забудови, що розкривається з півдня.

Зараз у комплекс замку входять Троїцька церква, палац з південно-західною оборонною баштою, куртина проміж південно-західною і в'їзною баштами, в'їзна башта, частина муру, що примикає до башти з півночі, та трьохпролітна з арками дзвіниця, що розташована на північний схід від Троїцької церкви. Двоповерхова споруда палацу була побудована з бутового вапняку і цегли різних розмірів, що була використана як у кладці, так і в оформленні різноманітних архітектурних деталей. На півдні стіни укріплені контрфорсами. В стінах на півдні, сході і заході були пізніше закладені щілевидні бійниці. До північно-західного кута башти примикає кам'яний мур шириною 2,5 м, верхня частина якого зруйнована, що тягнеться до в'їзної башти. З другого боку в'їзної башти зберігся фрагмент муру довжиною біля 6 м, який закінчується на території міської швейної фабрики. В'їзна башта двоярусна, квадратна у плані, з арочним проїздом, складена з бутового каміння (перший поверх) й цегли (другий поверх). Арку проїзду ззовні обрамляє ниша-паз, у котру утоплювався настил підйомного мосту. Від його підйомного механізму збереглися отвори для пропуску ланцюгів.

Перша згадка про населений пункт Колищинці, що знаходився на місці Старокостянтинова, відноситься до початку ХУІ ст., коли Колищинці разом з селами Гребеники та Сахновці були віддані дворянину Івашці Лабунському. У 1561 р. його нащадки продають Колищинці К.Острозькому "з грунтом земельним, з людьми, плати, доходи, їх повинностями, з городищем, з стави, з млини, бобровими гони, всякими пожитками"1, який просить у короля і Великого Князя Литовського дозволу заложити місто. Дозвіл на будівництво замку було сполучено разом з Магдебурзьким правом для міста. Гарне географічне положення замку і міста та низка привілеїв сприяли його швидкому розвитку. В 1610 році місто було вже досить залюднено: шляхетських будинків було 27, з них кам'яних – 72. В місті було чотири церкви, а замок складався з 12 будинків3. На початку ХУП ст. замок являв собою вже досить сильну фортецю.

Повну уяву про стан замка на той час дає інвентар, що його склав у 1635 р. А. Вільга: "Замок від міста окопано валом земляним; до замка камінна стіна з обох боків камінної брами двоповерхової; перед замком - міст, а на кінці його від міста - два ґанки на камінних стовпах… Брама камінна, при ній кімната з грубкою кахльовою та лавками. Серед замка - дім великий дерев'яний. За цим будинком, у кутку камінної стіни, був міст на вал: міст попсовано… Там же земляний вал від річки Ікопоті. Будинок камінний (палац); під ним цойтгавз для зброї під сходами, що ведуть на другий поверх; до цойггавзу ворота подвійні пофарбовані, чотири вікна з залізними ґратами над цойггавзом… Будинок цей двоповерховий - наверх ведуть двоє камінних сходів; під ними дві лавочки. На другому поверсі заля, вікна в ній від Случі з залізними ґратами в цині; в залі лавки, грубка кахлева; далі кімната, за нею світлиця кругла, в бастіоні знов світлиця, вікна в цині… За палацом церква хатня, камінна, крита дахівкою. За церквою частина камінної стіни тягнеться до середини замка; під стіною вихідня для води… До замка веде дерев'яний міст на камінних биках… Замок побудовано з дерева дубового в зруб, - у три стіни, обмазані глиною. В брамі до замка ворота подвійні. В середині замка порожні кухні… В замку сторожок 63, під ними комор порожніх, що місцями обвалились, 72. На одному з бастіонів від камінного палацу є годинник пошкоджений… За замком - стайня-маштарня і біля них - світлиця й комора. Біля замка - від валу міського - кусок камінної стіни з вихіднею для води; друга вихідня камінна міститься в валі від річки Ікопоті; в ній грати дерев'яні."4

З цього опису, не завжди ясного у відношенні розташування будівель на території, можна все-таки уявити загальний характер комплексу у той час. На заході замок відокремлювався від міста ровом, заповненим водою зі Случі та Ікопоті. Входи в рів на півдні і півночі перегороджували стіни з арочними проймами для проходу води, забраними заслонами, до двоярусної в'їзної башти вів дерев'яний підйомний міст, перед котрим зі сторони міста було улаштоване укріплення у вигляді двох бойових площадок на кам'яних опорах. До в'їзної вежі на півдні і півночі примикали кам'яні стіни, південна примикала до південно-західної вежі кам'яного палацу, а північна тяглася до берега. Друга частина оборонної системи замку складалася з земляних й дерев'яних укріплень. Дубові оборонні стіни, рубані тарасами і 5 таких самих веж стояли на валу (згадаємо: "міст на вал", "земляний вал від ріки Икопоти").

На початку 1930 рр. замковий комплекс досліджував О.П.Новицький. Ним було відкрито залишки мурів з отворами для проходу води, що описані в "Інвентарі" 1636 р., але робота не була закінчена (його архів зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. Вернадського). У 90-ті рр. ХХ ст. архітектурно-реставраційні дослідження в замку проводив інститут "Укрпроектреставрація", спеціалістами якого було відкрито частину кам'яного муру, що йшов від замкової церкви вздовж р. Ікопоть і про який говорилося в інвентарі А. Вільги5. На жаль, поява на глибині 1,2 м води не дозволила провести більш ретельні дослідження муру (простежити на яку глибину він опускався і на яку відстань від церкви він тягнувся). У замковій церкві реставраторами було відкрито фрески ХУІ ст., що збереглися у вівтарній частині та на західній стіні. У вівтарній частині стіни були прикрашені геометричним орнаментом у вигляді кіл, а на західній стіні знаходився  герб князів Острозьких та зображення  К. Острозького з сином Олександром.

Необхідно відзначити, що після реставраційних робіт замок опинився у гіршому стані, ніж був до їх проведення. Роботи були розпочаті, але не закінчені, мабуть, за браком коштів, тому частина кам'яного палацу залишилася не покритою дахом. Будівельне сміття та гори зкаменілого цементу залишилися лежати на поверхах. Під час дощу по стінах ллється вода і вже частина їх вкрита пліснявою. У церкві незаконсервовані фрески поступово зникають.

У 2001-02 рр. на території замку було проведено археологічні дослідження, які дали цікаві спостереження щодо хронології замку та його матеріальної культури. Під час робіт на розкопі І площею більш 120 кв. м було виділено шари ХІХ -ХХ ст., ХУІ-ХУШ ст. та ХІУ-ХУ й ХП-ХШ ст. і відкрито 6 господарських ям пізньосередньовічного і давньоруського часів та фрагменти двох будівель ХУП-ХІХ ст. Між шарами ХУІ-ХУШ ст. в деяких місцях простежувалися фрагменти кам'яної бруківки двору. Щільні шари ХІУ-ХУ та ХП-ХШ ст. знаходилися  під тонким прошарком будівельного сміття часу будівництва замку, причому прошарки ХІУ-ХУ ст. спостерігалися тільки на дільницях, що знаходилися в безпосередній близькості до кам'яного палацу. Вони майже не відрізнялися за кольором від вуглисто-чорного шару ХП-ХШ ст., що зверху в деяких місцях переходив в достатньо потужні прошарки вугілля. Нижче давньоруського шару йшов темно-коричневий шар, що містив у собі матеріали скіфського та трипільського часів. Під ним залягав материковий суглинок жовто-коричневого кольору.

На розкопі ІІ, що розташовувався між південно-західною та в'їзною баштами, відкрито залишки кам'яного муру 0,8 м завтовшки, складеного з бутового каміння на вапняно-глиняному розчині. Ця стіна розміщена впритул до зовнішнього муру замку й перпендикулярно до нього. Її залишки простежені на відстань до 7,0 м від муру. Зафіксовано її на глибині 0,25 м від поверхні і простежено до глибини 2,3 м, до рівня ґрунтових вод, але стіна уходила ще глибше. Слід зазначити, що відкритий під час розкопок зовнішній мур також продовжувався разом зі стіною до цієї глибини й нижче. На глибині 2,45 м з води було витягнуто обгорілу колоду. Стратиграфія розкопу складалася з рихлого перемішаного шару сіро-коричневого кольору, що містив в собі залишки матеріальної культури ХУП-ХУШ ст. й нагадував заповнення якоїсь будівлі. На жаль, за браком часу, неможливо було розширити розкоп й прослідити її границі. До речі, на планах міста кінця ХУШ та ХІХ ст. на території замку в цьому місці ніяких кам'яних будівель не відзначено (Мал. 2).

Археологічний матеріал, зібраний на розкопах, представлений в основному керамічними виробами ХП-ХУШ ст. Слід відзначити, що всі вони фрагментовані, особливо кераміка давньоруського часу. З кераміки пізньосередньовічного часу відмітимо, насамперед, фрагменти люльок ХУП-ХУШ ст. невеликих розмірів, виготовлених з щільної світлої глини й прикрашених штампованим орнаментом (Мал. 3, 2-5 ). Деякі фрагменти були вкриті фарбою вишневого кольору й залощені. Один фрагмент білоглиняної люльки невеликого розміру, вкритий зеленою поливою і прикрашений штампованим орнаментом, було знайдено зразу ж над прошарком будівельного сміття часу будівництва замку (Мал. 3, 2). Керамічний посуд представлений в основному фрагментами світлоглиняних горщиків з прямостоячими вінцями, прикрашених по плечах і шийці розписом червоно-коричневою фарбою. Крім горщиків знайдено фрагменти покривок-мисок, макітер, тарілок, кухлів та іншого дрібного посуду. У шарі ХУП-ХУШ ст. по всій площі розкопу І зібрано велику кількість фрагментів пласкої світлоглиняної черепиці прямокутної форми розміром 24,0 х 15,0 х 1,5 см. Один вузький край був заокруглений і вкритий ззовні зеленою поливою до середини довжини черепиці. Цікаві знахідки на розкопі І дрібних фрагментів кахлів кінця ХУІ-ХУП ст. з рельєфним рослинно-геометричним орнаментом, вкритих поліхромною поливою білого, бірюзового, жовтого, коричневого та зеленого кольорів. Частина фрагментів кахлів, що була знайдена на розкопі ІІ, склалася, що допомогло відтворити орнаментальний мотив на кахлі. На тлі кахлі з високою облямівкою розташовувався виконаний невисоким рельєфом мотив вази з стилізованим листям, широко розповсюджений на території західних областей України і в Білорусі, що датується кінцем ХУІ - поч. ХУП ст. (Мал. 3, 1 ). Поверхня кахлі вкрита салатно-зеленою поливою. Крім кераміки у пізньосередньовічних шарах знайдено цвяхи різних розмірів, залізні підкови для взуття, фрагменти скляного посуду здебільш прозорих кольорів, фрагменти пізньосередньовічної віконниці круглої форми, а також рукоять від шпаги (шаблі?), що датується спеціалістами кінцем ХУІ-ХУП ст. (Мал.4, 1). У шарі будівельного сміття часу будівництва замку, що відділяв шари давньоруського часу від пізньосередньовічних, знайдено польську монету середини ХУІ ст., яка датує прошарок 1576 р. Дуже цікава й рідкісна знахідка у заповненні будівлі ХУІІ-ХУШ ст. люльки з так званого "мильного каменю", родовища якого знаходяться у Туреччині. На фасадній частині її розташовувалася мистецькі виконана рельєфом сюжетна сцена з античності (Мал. 3, 5). Подібну люльку, але з іншою орнаментацією, було знайдено при розкопках турецької фортеці в Очакові. У змішаному шарі заповнення ХУІ-ХУІІ ст. розкопу ІІ знайдено фрагмент залізного нарізного ствола з гранями від вогнепальної зброї ХУІ-ХУІІ ст., а також фрагмент бронзової шпори з коліщатком. Там же на глибині 1,65 м було знайдено фрагмент тонкої цегли (плінфи?) шириною 14,5 см, товщиною 2,5 см. Така цегла була використана й в кладці верхнього поверху в'їзної башти. По всій площі розкопів було зібрано велику кількість цегли з канелюрами, що датується ХУІ-ХУШ ст.

Матеріали давньоруського часу та ХІУ-ХУ ст. було знайдено тільки на розкопі І, що розташовувався перед внутрішнім фасадом кам'яного палацу. На інших ділянках шари давньоруського часу не були зафіксовані, і матеріалів цього періоду також не знайдено. В давньоруському шарі знайдено велику кількість дрібних фрагментів горщиків кінця ХІІ-ХШ ст. які за складом глиняної маси розділяються на три групи: 1 – горщики, зроблені з добре відмуленої глини з домішкою дрібного піску; 2 – горщики, зроблені з середньо відмуленої глини з домішкою крупнозернистого піску; 3 – горщики, зроблені з рихлої глини з великою домішкою жорстви. Всі вони мали відхилені назовні вінця з загорнутим у середину краєм різної конфігурації. Поверхня більшості з них була вкрита білим ангобом. Крім фрагментів горщиків у давньоруському шарі було виявлено невеликі фрагменти стінок амфор, кістяні проколка та двосторонній гребінець, залізній ключ від замка, залізні ножі, фрагменти скляних кручених браслетів синього, зеленого та жовтого кольорів, фрагмент скляної обручки, бронзові пряжка та бубенчик, фрагменти віконниці та інші вироби (Мал. 4, 2, 6-8). З предметів зброї знайдено два наконечника від стріл, що датуються ХП-ХШ ст. (Мал. 4, 4-5). Матеріалів ХІУ-ХУ ст. знайдено небагато, й всі вони знаходилися у верхній частині давньоруського шару, і тільки в деяких місцях (ближче до кам'яного палацу) простежувався окремий тонкий прошарок цього періоду. Це, в основному, фрагменти керамічного посуду. Крім цього у шурфі за межами розкопу було знайдено восьмикутний кістень, що датується ХІУ-ХУ ст. (Мал. 4, 3).

Проведені історико-археологічні роботи по дослідженню замка в м. Старокостянтинів дозволяють зробити попередні висновки щодо забудови, хронології замку та матеріальної культури. Замок у ХУІ-ХУП ст. був цілісним житлово-оборонним комплексом з замкнутою периметральною забудовою, що нагадує традиційну забудову давньоруських городищ (під валом сторожі, комори). За типологією М.П. Кучери, він відноситься до мисового типу укріплень, нерегулярний у плані. Його забудова була змішаною - кам'яною і дерев'яною. Спочатку, мабуть, замок займав меншу площу і був огороджений кам'яними мурами. Пізніше його площа була розширена й огороджена дубовими стінами з валами та п'ятьма дерев'яними вежами  з дубових колод.

Пізньосередньовічний замок було побудовано на поселенні або городищі давньоруського часу, яке було знищено у середині ХШ ст., про що свідчать досить потужній шар цього періоду та знахідки в ньому. На наявність городища вказує і купчая на ці землі К. Острозького, де разом з млинами, гонами  іншим згадується і городище. Тому виникає думка, що спочатку замок було збудовано у межах валів давньоруського городища, які були використані для створення муру замку. Але це все треба з'ясувати при подальших розкопках. Щодо укріплень ХІУ-ХУ ст., то на нашу думку, тут в цей період знаходилася тимчасова сторожа (оборонний пункт), тому майже відсутній культурний шар.

___________________________

1 Пероговский В. Отрывок из истории г. Староконстантинова // Волынские епархиальные ведомости. – 1881. - № 3. – С. 64-70.

2 Кочубей В. Старокостянтинівський заповідник. – К., 1932. – С. 14.

3 Там само. – С. 14-15.

4 Пероговский В. Отрывок… - С. 69-70.

5 Авагян А. Отчет об архитектурно-археологических работах в Староконстантинове Хмельницкой области в 1987 году // НА ІА НАНУ.

 

Мал. 1. Сучасна карта старої частини м. Старокостянтинів з замком.

Мал. 2. План м. Старокостянтинів 1794 р.

Мал. 3. Керамічні вироби ХУІ-ХУШ ст.

Мал. 4. Археологічний матеріал з розкопів: 1 -рукоять від шаблі; 2 -  шпора; 3 - кістень; 4 - залізна підкова від взуття; 5 - гребінець; 6 - бубенчик; 7 - пряжка; 8-9 - наконечники стріл.

 

 

Олег Погорілець, Сергій Стопенчук (Хмельницький)

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛИШКІВ УКРІПЛЕННЯ ПЕРІОДУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ПОБЛИЗУ СМТ МЕДЖИБІЖ ЛЕТИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

В червні-липні 2001 року вперше проведено археологічне дослідження на пам'ятці пізнього середньовіччя, відомій в історичній літературі як Замок Ракочі1. Розкопки були організовані постійнодіючою археологічною експедицією "Меджибіж-2000" Меджибізького регіонального історико-етнографічного музею-фортеці (керівник експедиції - Стопенчук С.М., директор - Погорілець О.Г.) Консультації при проведенні розкопок надавала співробітник ІА НАН України, к.і.н. Виногродська Л.І.

Замчище являє собою оточений валом і ровом задернований майданчик, розташований на дюноподібному підвищенні у заплавній частині р. Південний Буг. За обрисом воно нагадує квадрат площею 1 га з увігнутими до середини сторонами довжиною приблизно 100 -120 м. Ширина рову сягає від 5 до 23 м на різних ділянках замчища. Висота валів - до 4 м. До того ж, північно-західний кут оточений ще і малим валом. Північно-східний та протилежний йому південно-західний кути мають задерновані різновеликі кам'яні насипи, ймовірно, це залишки башт. У двох інших кутах подібні насипи не фіксуються (Рис. 1).

Характер рельєфу навколо замчища свідчить про систематичне штучне перепланування території дюни і пристосування її до потреб оборони. Незахищений рікою бік дюни окреслює невисокий (до 0,5 м) вал. Через кожних 5-10 м вал має напівкруглі виступи - залишки башт. Таким чином, замчище і дюна, на якій воно розташоване, складають єдину фортифікаційну систему . Одним з визначальних чинників у виборі місця її розташування була заплава ріки, як природний рубіж оборони. Враховуючи те, що біля дюни річка має підвищення дна, можна припустити, що іншим місцевизначальним фактором, ймовірно, була переправа, або, точніше, необхідність контролювати переправу в цьому місці, за 2,5 км. на схід від замку містечка Меджибіж, нижче за течією ріки.

Розкоп загальною площею 150 м2. був закладений при південно-східному внутрішньому куті замчища. В результаті дослідження розчищено частину подвір'я замчища і південно-західний кут мурованої частини споруди.

Подвір'я замчища було вкрито бруківкою, причому спостерігаються нижній і верхній шари. Нижній - суцільний, з гранітного каменю і верхній - фрагментарний, з плиткового ракушняку. Він, напевно, повзаний з ремонтом подвір'я. В заповненні між камінням зустрічається велика кількість битої кераміки. Так, з квадрату бруківки розміром 5 х 5 м знято 950 дрібних уламків посуду розміром, в середньому, 1 х 1 см. Аналіз стратиграфії свідчить, що на початку своєї історії укріплення мало земляне покриття подвір’я, а згодом воно було підсипано жорствою і викладене бруківкою. До того ж, реконструкція охопила не тільки подвір’я, але і будівлі. Так, у підсипці подвір’я зустрічається значна кількість розвалів і фрагментів використаної кахлі та пічної обмазки.

Від споруди, яка виявлена в межах розкопу під шаром дерену, зберігся фундамент і нижня частина цоколю. Фундамент стрічковий, складається з великих уламків бутового необробленого каміння, зв'язаного вапняковим розчином. Характер фундаменту має свої особливості в різних частинах будівлі. Південна стіна опиралася на фундамент глибиною закладання 80 см, який складається з уламків вапняку розміром, в середньому, 50 х 25 см. Західна стіна має менш потужний фундамент: глибина закладання - 30 см., розмір каміння – 25 х 15 см. Враховуючи те, що потужніша південна стіна має напрям, паралельний гребеню валу і знаходиться біля його внутрішнього підніжжя. Можна стверджувати, що виявлена споруда виконувала функцію підпірної до валу стіни.

Частина цоколя, що збереглася, викладена жолобковою цеглою "в тичок". Її розмір – 26 х 13 х 8,5 см. Цоколь споруди визначає рівень підлоги 1-го поверху на глибині 70 см від сучасної денної поверхні (СДП). Висота суміжного валу - 190 см від СДП. Щоб вести вогонь з висоти валу, гарнізону потрібні були бойові майданчики на рівні гребеню валу. Вони утворювали другий поверх споруди. Отже, відстань між підлогами т. зв. "висота 1-го поверху", враховуючи природній зсув валу, складає приблизно 3 м. Хоча верхній поверх споруди не зберігся, у дослідників є матеріал, який дозволяє зробити його реконструкцію. В межах розкопу на об’єкті і навколо нього виявлена велика кількість використаних цвяхів та їх уламків - приблизно 1200 штук. Попередній аналіз знахідок дає можливість виділити серед них 17 різних типів. Перспективним виглядає окрема розробка цього матеріалу із застосуванням методів статистичної обробки інформації.

Інші рухомі предмети, знайдені під час розкопок, являють собою різноманітні речі військового та побутового призначення. Всього знайдено біля двох тисяч предметів 26 різних найменувань:

· зброя та військове спорядження: шматки розірваних гармат трьох калібрів (двох бронзових та однієї чавунної), половина ядра-гранати, шматки напівгаківниць, половина та ціла форма для відливання куль для рушниці (кулелійки), олов’яні та залізні кулі різних калібрів, серед яких трапляються заготовки та використані кулі, ромбовидні черешкові наконечники стріл, фрагменти обладунку гусара та його спорядження;

· інвентар для догляду за кіньми: уламки підків та цвяхи для їх кріплення (ухналі), фрагменти стремена, деталі упряжу та скребачки для чищення коней;

· побутові речі: фрагменти різного за призначенням керамічного посуду, уламки скляного кубку та турецької порцеляни, ножі, замки, ключі, пряжки, ґудзики, підківки для взуття;

· будівельний матеріал: цвяхи, скоба для кріплення дерев’яних конструкцій, столярна фурнітура, фрагменти віконниць та їх олов’яної рами, цегла, кахлі;

· особисті речі: обручки, наперстки.

Керамічний посуд представлений фрагментами димлених макітер, горщиків, мисок та кухлів, виготовлених з глини з домішкою просіяного піску. Поверхня різних відтінків сірого кольору. Черепок на зламі ясно-сірий, майже білий, щільний. Вінця, в основному, прямі або слабо відхилені, масивні, валикоподібні. За типологією переважають горщики, рідше - макітри, миски. Окрему, невелику, групу складають фрагменти полив'яного посуду світло-коричневого та світло-зеленого кольорів.

Кахлі трапляються коробчатої та мископодібної складної форми, а також кахлі-коронки. Для їх виготовлення використовувалася глина з домішками піску або шамоту (черепок на зламі від світло-рожевого до червоного кольорів). Лицьова частина має рельєф геометричної або рослинної композиції. Окрему групу складають фрагменти коробчатої кахлі, виготовленої з відмуленої глини, покриті зеленою або різнокольоровою поливою із сюжетною композицією (голова чоловіка з римським профілем, тулуб та рука жінки).

Серед знайденого матеріалу ряд предметів є визначальним щодо хронології та класифікації речей і пам’ятки в цілому. Це, по-перше, нумізматичний матеріал. Знайдено монети, які вкладаються в стислий період карбування з 1492 по 1564 роки. Переважну кількість монет становлять півгроші Великого князівства Литовського часів Олександра Ягеллона (8 шт.) та Сигізмунда II Августа (8 шт.). До продукції Віленського монетного двору належать також знахідки литовського денарія 1550 р. та півгрошів Сигізмунда I (5 шт.), битих в 1506-1529 роках. Монетні двори Корони Польської представлені півгрошем Казимира IV, битим в 1479-1492 роках, двома півгрошами Яна Ольбрахта, битими в 1492-1499 роках, півгрошем Олександра Ягеллона, битим в 1501-1506 роках, грошем 1547 р. та півгрошем (дата не читається), битим в 1507-1511 роках, Сигізмунда I. Продукція монетних дворів Пруссії розподілялась таким чином: Торуньський м.д. (монетний двір) – гріш 1531 р. та 2 соліда (шилінга) 1529 і 1530 років Сигізмунда I - Пруссія під владою Польщі; Кенігсберзький м.д. – гроші 1537 і 1542 років (2 шт.), 2 соліди (шилінги) – 1529 і 1530 р. Альберта ІІ (1525-1568) – герцогство-ленник Польщі. Унікальними знахідками стали срібне акче Кримського ханства часів Давлет Гірея I (1550-1577) – монетний двір Кирк Йєр – (початок карбування 957 Р.Х. (1550 р.), і таляр1547 р. Священної Римської імперії ланграфства Лаутенберг часів Георга III (1531-1555).

Всього знайдено 37 монет цього періоду: Великого князівства Литовського -21, Корони Польської - 7,  Пруссії - 7,  Священної Римської імперії - 1,  Кримського ханства - 1. Питома вага литовських монет – 56,7%, польських – 18,9%, пруських – 18,9%, Кримського ханства – 2,7%, Священнї Римської імперії – 2,7 %. Монети, серед яких переважають півгроші Великого князівства Литовського часів Олександра Ягеллона та Сигізмунда II Августа, являють собою типовий набір обігових номіналів, які знаходились у вжитку на території Поділля в II половині XVI ст. Це підтверджується і складом скарбів, знайдених в цьому регіоні2. Отже, здобутий матеріал можна розглядати як закритий комплекс, тобто сукупність речей, які одночасно потрапили в це місце. Таким чином, пам’ятку доречно вважати еталонною на середину XVI ст.

По-друге. При дослідженні території замчища було знайдено біля 40 фрагментів обрізків олов’яних пластин різної форми. Їх походження було незрозумілим до того моменту, поки не було знайдено товарну пломбу, виготовлену з олов’яної пластини. Гіпотезу про те, що замчище, окрім військової, виконувало функцію митниці, згодом було підкріплено знаходженням ще однієї цілої та двох фрагментів пломб. Пломби поділяються на два типи:

Перший тип являє собою прямокутник-пакет розміром 24 х 16мм, утворений шляхом обтиснення олов’яної стрічки навколо дроту чи мотузки. На одній грані зображено птаха, подібного до польського орла часів Ягеллонів, а на другій відтиснуті чіткі риски, можливо,умовний напис (Рис. 1).

Другий тип відрізняється тим, що пломба складається з двох частин: кільця і закладної головки із стрижнем, з'єднаних між собою шийкою. Стрижень вкладався в кільце і розплескувався штемпелем, утворюючи пломбу дискової форми діаметром 25 мм. На закладній головці в результаті відбитку нижнього штемпеля відтиснуто геральдичне зображення: башта із віконницями, зліва від якої розміщений лев, що стоїть перед нею на задніх лапах і передніми лапами кидається вправо. Відбиток високого художнього рівня, якщо порівнювати з якістю зображень на монетах Західної Європи цього періоду. Замикаюча головка (розклепаний кінець стриженя) містить літеру "W" з рослинним орнаментом між направляючими (Рис. 1).

Таким чином, ці дві групи знахідок - монети і товарні пломби дають підстави припустити, що замчище було однією із складових прикордонної інфраструктури, створеної по р. Південний Буг у першій половині XVI ст. Співставлення історичних фактів схиляє до висновку, що це, можливо, кордон королівства Польського з Великим князівством Литовським3. Припинення функціонування замчища у другій половині XVI ст. пов’язано із вторгненням татар на територію Поділля і, зокрема, з облогою ними невеликої залоги Меджибізького замку в 1566 році, та з об'єднанням Польщі та Литви у Річ Посполиту в результаті Люблінської унії 1569 року.

____________________________

1 Сіцінський Ю.Й. Оборонні замки західного Поділля ХІV-XVII ст. – Кам’янець-Подільський, 1994. - С. 41.

2 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. – К., 1971. - С. 92-107.

3 Крикун М.Г. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України. – К., 1993. - 184 с.

4 Сіцінський Ю.Й. Оборонні замки західного Поділля ХІV-XVII ст. – Кам’янець-Подільський, 1994. - С. 35.

 

 

Рис. 1. План замчища, І-й та ІІ-й типи пломби

 

 

С. Біляєва (Київ), Б.Єрсой (Туреччина)

 

ДОСЛІДЖЕННЯ КАРАНТИННОГО ДВОРУ

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКОЇ ФОРТЕЦІ

 

Важливою складового комплексу Білгород-Дністровської фортеці є Карантинний двір. Він являє собою простір між головною стіною фортеці та стіною барбакану, що захищала фортецю з боку лиману та "берегових воріт". Шурфи, закладені на території двору під час дослідних робіт у 1969-1973 рр., дали можливість зафіксувати наявність культурного шару часів турецького панування, але в цілому у дворі ( № 4 за планом фортеці) цільові розкопки обктів османського часу не проводились. У сучасному вигляді надлиманна частина двору та його захисні споруди частково зруйновані протягом часу та наступом вод лиману на берегову смугу.

З метою уточнення ситуаційного плану розташування будівель двору здійснені планіметричні обстеження та перевірка метричних характеристик двору і наявних архітектурних споруд (Рис. 1). Попередній план двору був складений у 50-ті роки. Завдяки проведеним перевіркам за допомогою лазерного вимірювача складений новий план двору із суттєвими уточненнями розмірів. Встановлено, що загальна площа двору складає 6600 кв.м. Його будівельні залишки мали безпосереднє відношення до Османського періоду існування фортеці. Крім споруд фортифікаційного характеру біля стіни фортеці, на північ від берегових воріт, розташована лазня османського періоду, згадана відомим турецьким мандрівником Е.Челебі. З 1999 р. Міжнародною Південною Середньовічною експедицією Інституту археології НАН України та Турецького історичного товариства здійснюються археологічні розкопки лазні. У 2001 р. також розпочаті дослідження території двору. Встановлено, що площа двору між береговими воротами і воротами барбакану вкрита вимосткою з плоских вапнякових плит та каменів розміром 0,5 х 0,4; 0,3 х 0,2 м, щільно підігнаних один до одного. Вимостка також підходить до зовнішньої східної стіни бані, де був розташований вхід до споруди. Рівень вимостки коливається між позначками (-2,38 м) - (-2 м) із підвищенням у бік берегових воріт фортеці, що єднає всі споруди двору у єдиний хронологічно взаємопов’язаний комплекс. Це дозволяє ставити питання про необхідність подальшого розкриття поверхні двору і встановлення його архітектурно-будівельних особливостей з наступним включенням як складової частини музею-заповідника “Білгород-Дністровська фортеця”. Нами разом із турецькими фахівцями підготовлений попередній проект консервації, реставрації, музеєфікації та використання комплексу Карантинного двору, який передано Одеському управлінню охорони обєктів культурної спадщини.

Крім того, у 2001 р. продовжено розкриття приміщень лазні, зокрема, технічно-побутового приміщення з фрагментами системи каналізації та підвального приміщення котельні із багаточисельними будівельними залишками системи тяги. Останні розташовані у північній частині лазні. Загальна площа підвального приміщення, дослідженого у цьому році, дорівнює 25 кв.м. У його північній секції відкриті 4 паралельно розташовані бази, складені з каменю та цегли, підквадратні у шині, розміром 0,4 х 0,45м ( 0,45 х 0,5м). Паралельно до баз простежені три канала на глибині 3,53-3,б м, глибиною 0,15 х 0,20 м. Зовнішні частини баз пошкоджені під час функціонування. За базою, яка найкраще збережена, встановлено 13 рядків кладки. Бази збереглися на висоту до 1 м. Вони самі, а також канали та підлога., мощені плоскими цегляними квадратними плитами розміром 0,3 х 0,3 м, вкритими потужним шаром попелу.

У центральній частині відкриті повністю ще дві підквадратні у плані бази, паралельні одна одної, а також частини ще двох баз, які знаходились під підлогою лазні.

У західній частині підвального приміщення розкрита база квадратної у плані форми розміром 0,7 х 0,7 м, висотою 0,62 м, з південного боку якої відкритий канал, що переходить до центрального приміщення.

Велика квадратна у шині база розташована по центру, розміром 1,0 х 1,0 м, висотою 0,9 м. Її складено з цегли (розміром 0,15м х 0,3м х 0,35-0, 38 м) та цегляних плит (розміром 0,3 х 0,3 м), аналогічних тим, з яких викладена підлога на вапняковому розчині.

У східній частині центрального приміщення відкриті фрагменти ще двох баз, паралельних вищезгаданим.

У південній частині підвалу зафіксовано два рядка паралельних різновеликих баз, з яких повністю відкриті дві прямокутні в плані бази розміром 0,9 х 0,5 м висотою до 0,4 м у центрі південної секції, а також дві частково відкриті бази висотою до 0,7 м, одна із боковою стороною 0,6 м, а також найбільша з відкритих баз з довгою стороною 1,3 м.

Але в цілому підвальне приміщення, а також північна частина лазні ще не досліджені повністю.

До найбільш цікавих знахідок, які мають безпосереднє відношення до архітектурно-будівельних особливостей лазні, належить унікальна знахідка фрагменту віконного гіпсового переплету разом із уламком тонкого віконного скла товщиною 0,1 см. Крім цього уламка знайдено ще 87 фрагментів віконного скла діаметром від 14,8 до 29,8 см.

Серед інших знахідок - велика колекція керамічного посуду (850 од.), до 90 % якого складає столовий посуд з фаянсу та фарфору, представлений продукцією турецьких центрів високохудожньої кераміки (Ізнік та Кютахью), а також Китаю (182 од.), посуд з граффіто, можливо, кримського виробництва (168 од.), з поливою жовто-зеленого кольору (124 од.), мілетська кераміка (24 од.).

Крім того, знайдені керамічні люльки, які належать зразкам, характерним для ХVП-ХVІІІ ст. та рубежу ХVШ-ХІХ ст. Серед них особу увагу привертають зразки (2 од.) з арабським написом по колу чубука.

З металевих виробів безперечний інтерес становить бронзова матриця для виготовлення поясних платівок із зображенням оленя та рослинним орнаментом, а також знахідки монет османського часу із срібла та бронзи.

Таким чином, подальші дослідження об’єктів Карантинного двору дозволяють уявити маловідому частину унікальної пам’ятки середньовіччя.

 

Мал. 1. План розташування будівель

 

 

Максим Стрихар (Київ)

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ВАСИЛІАНСЬКОГО СВЯТО-ЗДВИЖЕНСЬКОГО МОНАСТИРЯ У С. МІЖГІР’Ї (МОНАСТИРЬОК) НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ

 

Перші письмові відомості про Василіанській Свято-Здвиженський монастир та село Монастирьок відносяться до кінця ХV-поч. ХVІІ ст. У цей час село належало польському поміщику Стефану Потоцькому, який і був фундатором монастиря ордену Св. Василія.*

Про споруди, що знаходились на території обителі на момент її заснування у 1600 році, письмові джерела умовчують. Під час козацьких війн другої половини ХVІІ ст. монастир було повністю зруйновано1.

В першій половині ХVІІІ ст. Свято-Здвиженська обитель була відбудована на кошти Яна Потоцького і приватних осіб. На монастирській території спорудили кам’яну церкву Здвиження Чесного Хреста Господня (1772 р.) і келії, а також господарчі будинки шпіхлера, воловні й ґуральні.

Основний час існування монастиря Василіанів припадає на один з найнеспокійніших періодів української історії.

Через постійні війни, що точилися в Україні протягом ХVІІ та ХVІІ ст., населення Придністров’я значно зменшилось. Сучасники цих страшних для України часів свідчать: «И поидохом в степь глубокую и бысть нам сие путное шествие печально и уныливо, бяше бо видети ни града, ни села; аще бо и быша прежде грады красны и нарочиты села видением, но ныне точию пусто место и не населяемо, не бе видети человека. Пустыня велия и зверей множество… а земля зело угодна и хлебородна… . И поидохом тою пустынею пять дней, ничтоже видехом от человека»2. «Роскошные нивы заросли бурьяном, нигде жилья человеческого, ни признака стад, которыми еще так недавно славилась Украина; одичавшие собаки вели ожесточенную борьбу за существование с волками, начали снова появляться даже дикие кони, которые сделались было редкостью, расплодились дикие козы, лоси, медведи»3.

Монастирські общини не були виключенням. Свято-Здвиженське братство збідніло й зменшилось настільки, що не в змозі було вносити орендну платню володарю села. За борги його розформували у 1793 році4. Господарчі споруди були передані приватним володарям, а Здвиженська церква підпорядкована Більчецькій парафії5.

В останній третині ХІХ ст. село Монастирьок перейшло у власність Леона Сапєги. За наказом нового володаря монастирські землі у 1876 році були повністю або частково розібрані кам’яні споруди, а на подвір’ї монастиря зроблено фольварк.

В 1961 році у Св. Здвиженській церкві заборонили богослужіння, а приміщення храму передали у власність місцевого колгоспу.

В 1980 році церкву було повернуто православній общині.

Село Монастирьок в останні три сторіччя постійно привертає до себе увагу істориків та краєзнавців. У багатьох випадках це пояснюється присутністю на території Василіанського монастиря скельного храму та так званого кам’яного жертовника.

Територію біля скельної церкви та жертовника досліджували польські науковці А. Кіркор (1877 р.), В. Деметрикевич, Б. Януш та Коссак (поч. ХХ ст.)6. У 1967 році археологічна експедиція під керівництвом І. С. Винокура виконала у районі жертовника декілька шурфів, які дали матеріали від ХV - ХVІІ ст. до раннього заліза.7. Всі науковці, які проводили дослідження у Монастирку, дійшли висновку, що кам’яна плита жертовника та скельний храм є часткою давнього поганського святилища.

Народні легенди пов’язують кам’яний жертовник та печерну церкву в Монастирку з ім’ям ватажка народного повстання опришків Олекси Довбуша (загинув 1745 р.)8.

В 1993-1995 рр. у Монастирку працювала археологічна експедиція інституту “Укрпроектреставрація”. Було досліджено територію скельного храму (Мал. 1), а також ділянку між храмом та жертовником9.

Експедиції вдалось розкрити “таємницю” жертовного каменя та зібрати нові матеріали з історії скельної церкви.

Жертовний камінь встановлений на трьох кам’яних опорах. На верхній поверхні каменя видовбано зображення хреста, від якого відходять дві канавки. Неподалік від хреста знаходяться чашоподібні заглибини, що утворюють малюнок, схожий за своєю конфігурацією на сузір’я Великої Ведмедиці. На цій же поверхні є сім написів, датованих ХІХ – поч. ХХ ст. (Мал. 2). На південно-західній грані каменя зроблено кириличний напис. За допомогою С. А. Висоцького напис було прочитано як “Божьим волокшим инокам много лета”(Мал. 3). Напис датовано ХVІІІ ст.

Під час шурфування біля кожної з опор жертовника експедицією 1993-1995 рр. було знайдено по одній закладній монеті: два соліди Яна Казимира (1661 та 1665 рр.) та солід шведської королеви Христини Августи (1632-1654 рр.).

Всі знайдені монети були в обігу в Україні з середини ХVІІ ст. до сер. ХVІІІ ст.10.

За сукупністю матеріалів, які стосуються жертовника (закладні монети, кириличний напис, розкопки А. Кіркора 1877 р. та легенда про О. Довбуша), можна зробити висновок про те, що камінь був перенесений до монастиря ченцями десь у 30-ті роки ХVІІІ ст. з якогось поганського святилища, розташованого неподалік від села. Можливо, це сталося під час відновлення монастиря у 1735 році. Ймовірно, місцеве населення почитало даний камінь за священний, з дохристиянських часів, і монахи вирішили принести його у монастир з метою привертання уваги й залучення місцевих жителів до відродженої обителі й уніатського віросповідання.

В десяти метрах на північ від жертовника знаходиться скельний храм.

Після проведення архітектурно-археологічного обстеження скельної церкви вдалось з’ясувати, що вона у ХVІІ-ХVІІІ ст. була обшита деревом (вхідна частина, підлога й кімната над урвищем), мала іконостас та, можливо, опалювалась за допомогою печі.

 

_____________________________

1 Тарутінова І. Комплекс Святовоздвиженського монастиря в селі Міжгір’я на Тернопільщині// З історії української реставрації. Додаток до щорічника «Архітектурна спадщина України». - К., 1996. - С. 107-110. Przedownik geograficzny krolewstwa Polskego. - Warszawa, 1885. - T. 6. - S. 91.

2 ЦДІАР. - Ф. 146. - Оп. 20. - Спр. 6796; Сулковский И.Я. Судьбы православия в Подолии в период унии. Б.Д., Б.М.

3 Ефименко А. История Украинского народа. 1906 г. - Вып. II. - С. 258-259.

4 Волк-Карачаевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVІІ в. и начале ХVІІІ в. // Университетские Известия. - К., 1899. - № 3. - С. 237; Тарутінова І. Комплекс Святовоздвиженського монастиря.

5 Тарутінова І. Там же; ЦДБ ім. Стефаника, відділ рукописів. -.Ф. 141. - Оп. 1. - Спр. 446.

6 Kirkor A. Zabytki Balwochwalczy w Galicyi / Klosy. – Warszawa, 1879/ - S.307; Janusz B. Zabytki przedhistoryczne Galicyi Wshodniej. – T.5. – Lwow, 1918, - S. 70-71; Kurier Lwowski, 1908. - №  250; Demetrykiewicz Wl. Groty w Skalach / Materialy antropologichno-arheologiczne i etnograficzne. –Krakow, 1903. - T. 6.

7 Винокур І. С. Історія та культур черняхівських племен Дністровсько-Дніпровського межиріччя. – К., 1972.

8 Історія міст і сіл УРСР. Тернопільська область. - К., 1973 р. - С. 140.

9 Стрихар М. М. Звіт про архітектурно-археологічні дослідження скельної церкви Василіанського монастиря в с. Міжгір’я Борщівського району Тернопільської області. 1993-1995 рр. // Архів ІА НАН України.

10 Климовский С. И., Стрихарь М. Н. Закладные монеты межгорского камня / Галицкий археологический сборник. – Львов, 1997.

 

 

Мал. 1. Скельна церква

 

Мал. 2. Жертовний камінь

 

Мал. 3. Реконструкція розташування жертовного каменя

 

 

 

Д.Кобалія (Запоріжжя)

 

РЕЧОВИЙ КОМПЛЕКС З МІСЦЯ ПІДЙОМУ “КОЗАЦЬКОГО ЧОВНА” 1737-1739 РР.

 

У жовтні 1999 року біля о. Хортиця було досліджено та підняте військове судно Дніпровської гребної флотилії 1737-1739 р. Про це неодноразово писалося в науковій літературі1. У статтях розглядалася конструкція судна, історія його створення, методика підводних робіт та підйому2. В той же час, самі підводні розкопки, особливо на заключній стадії, супроводжувалися численними знахідками, ще не введеними в науковий обіг.

Відзначимо, що різноманітний інвентар залягав по всій площі, як у середині корпуса корабля, так і біля нього. В цілому за три тижні досліджень було піднято 178 знахідок. Речовий комплекс складався з судових деталей, суднового інструменту, предметів побуту, озброєння, боєприпасів та деяких інших знахідок. Спробуємо коротко охарактеризувати матеріал і розглянути схему його залягання.

Предмети озброєння та боєприпаси.

Колекція предметів нечисленна та складається, головним чином, з боєприпасів. До них відносяться: шестифунтові чавунні ядра-бомби і трьохфунтові ядра (8 од.), деякі зі слідами ливарного шову і клеймом - літерою “Д”. Ці ядра можна розглядати і як картеч для великих ядер. Знайдено декілька окремих картечин підквадратної форми і два картечних картузи, з яких один цілий. Картузи, аналогічні збереженому, раніше не зустрічалися на території Хортицького ретраншементу3, тому розглянемо його детальніше. Він складався з дерев'яної шайби-підстави зі вставленим у неї ж дерев'яним стрижнем. Навколо стрижня по спіралі була покладена свинцева картеч діаметром 22 мм. Усе це було затягнуто тканиною. Діаметр шайби дозволяє встановити приналежність снаряда до трьохфунтових гармат.

Крім артилерійського комплексу знайдені також округлі свинцеві кулі діаметром 10 і 17 мм, ще одна мала циліндричну форму при діаметрі 15 мм. Циліндричні кулі хоч і мало зустрічаються, але все-таки присутні на одночасових пам'ятниках Хортиці.

Безпосередньо до предметів озброєння відноситься рушничний кремінь. Він типовий - підквадратні подушечки рожевого кременя зі слідами двосторонньої загостряючої ретуші. Розміри варіюються від 23 х 21 мм до 24 х 27 мм. Знайдено три екземпляри цих виробів.

Ще один характерний предмет - оплетка рукояті палаша. Знахідки оплеток добре відомі, це фрагменти мідного дроту, іноді закрученого в спіраль.

Біля лівого борту було знайдено багнет з лезом трикутного перетину і втулкою, загальна довжина якого 522 мм. Багнет надівався безпосередньо на стовбур мушкета і фіксувався за допомогою спеціального паза на втулці. За типом він відповідає аналогам, що були прийняті на озброєння російської армії початку XVIII ст. Відомо, що такі багнети використовувалися з піхотними рушницями зразку 1735 р.

До холодної зброї віднесемо кінцівку списа з витягнутим верболистим вістрям і конічною втулкою. Перетин вістря ромбовидний, втулка згорнута з розклепаної пластини і має невеликий квадратний отвір для кріплення до ратища. Загальна довжина наконечника – 247 мм. Ця знахідка зроблена під корпусом корабля уже після його підйому.

Група вогнепальної зброї складається з мушкета і двох армійських пістолів. Збереженість знахідок погана. Мушкет чи піхотна рушниця 1735 р. випуску, виявлений із залишками цівки і замком, приклад був відсутній, ствол був вигнутий корпусом човна. Під стволом відзначені шомпольні трубки з бронзового сплаву. На казенній частині ствола вибито 9 клейм: “ЯМЛ”, “З”, “СМ”, два клейма “СФ”, клеймо з зображенням двоголового орла і ще три, які поки що неможливо прочитати. Сам ствол круглого перетину, казенна частина восьмигранна, калібр 7,2 лінії. Знахідка мушкета примітна тим, що рушниці цього випуску зустрічаються не часто й у колекціях практично не представлені.

Однією з перших знахідок на місці досліджень виявилася мідна куркова дошка. Вона датується тим же 1735 р. і, цілком ймовірно, якось пов'язана з мушкетом.

Пістолі однотипні. З дерев'яних деталей збереглася тільки цівка, рукояті втрачені. Стволи сильно кородовані, бронзові деталі, включаючи окремо знайдену обкладку цівки від одного з пістолів, у гарному стані. На казенній частині обидва стволи мають клейма: “Київ: П. 1734 року”, один був доповнений бронзовою врізкою з вензелем Імператриці Анни Іоанівни.

Предмети побуту.

Знахідки побутового плану не відрізнялися різноманітністю і складалися, головним чином, з різнотипних пряжок та ґудзиків. Низький показник функціональної розмаїтості групи пояснюється вивозом більшості предметів на берег. Відомо, що морські команди розміщувалися на північно-західному узбережжі о.Хортиці в балках Музична, Громушина та Каракайка. Морський інструмент, навпроти, цілісним набором зберігся на борту. Він характеризується широкою спеціалізацією предметів, функціонально об'єднаних.

На поверхню піднято три цілі ґудзики і кілька фрагментів. Збережені екземпляри відрізняються. Перша виготовлена зі срібла і має діаметр 10 мм. Лицьова сторона напівсферична, тильна - плоска, із трохи великим діаметром, вушко - лите (Мал. 1, 12). Аналогічні ґудзики були знайдені в 1998-99 рр. при розкопках штаб-квартири 1739 р. Сама штаб-квартира знаходилася саме на місці майбутнього проведення робіт4. Близькі зразки відзначені і на території Командорського табору Вітуса Беринга. На думку авторів, такі ґудзики використовувались в офіцерських мундирах5.

Другий екземпляр – бронзовий ґудзик діаметром 14 мм. Плоска основа припаяна до напівсферичної лицьової сторони (Мал. 1, 13).

Нарешті, третій ґудзик лінзоподібної форми і також бронзовий, діаметр – 23 мм. Це найпоширеніший тип ґудзиків, що повсюдно зустрічається на хортицьких об'єктах 1735-1740 рр. (Мал. 1, 14). Саме ці ґудзики переважали і на о. Беринга. Немає сумнівів, що третій тип пов'язаний з обмундируванням рядового складу.

Пряжки різноманітні й поділяються на декілька типів: Тип А (2 экз.). Підквадратної форми, залізні, одна сторона з насадженою трубкою, протилежна - з язичком. Розмір варіюється (Мал. 1, 7). На одній із пряжок зберігся фрагмент прямокутної шкіряної петлі (Мал. 1, 1); Тип Б. (4 экз.). Трапецієподібні, також залізні. Сторона кріплення язичка, як правило, більш вузька. Пряжки другого типу не мають трубки, її роль приділялася стрижню, заклепаному на самій пряжці і замикаючому її з одного боку. В усіх випадках вістря язичка було спрямоване до стрижня (Мал. 1, 7). Два зразки зберегли шкіряні петлі зі слідами швів (Мал.1, 2, 3). На відміну від вже згаданої, вони мали ромбовидний обріз з боку ременя; Тип В. Велика бронзова пряжка від перев'язу Ф-видної форми 80 х 77 мм. На центральному осьовому стрижні закріплено відразу два коротких язички і бляшана пластина з підігнутими кутами. З зовнішнього боку до пластини приклепаний гак. Подібні пряжки зустрічалися і раніше (Мал.1, 4).

Предметів зі шкіри два. Це чохольчик, зроблений із згорнутої шкіряної викрійки, кінці якої прошиті шкіряним ремінцем, і маленький хутряний мішечок. На жаль, поки що призначення обох предметів не зовсім зрозуміле (Мал.1, 15, 16).

Вже після підйому корпусу на поверхню між обшивками корпусу виявлено фрагмент вовняного в'язання, але визначити, до якого предмету одягу він відносився, поки не вдається.

Посуд на борту човна майже не представлений. Знайдено усього кілька фрагментів тонкостінного горщика і фрагменти бутилі. Єдиним предметом, що може бути віднесеним до посуду, є корабельний казан, що знаходився на своєму місці біля кормової каюти. Казан склеплений із пластин, розділених на три пояси: днище, що складається з однієї круглої пластини; бічні вузькі смуги, склепані по вертикальних швах; бічні горизонтальні смуги в районі плічка.

Казан також має вінце, злегка відігнуте назовні. У районі вінця приклепані дві петлі, що утримують коромисло (знайдена тільки його половина). Фрагменти таких казанів відзначені і на деяких сухопутних об'єктах.

Серед знахідок побутового комплексу привертає увагу висячий замок доброго збереження. Механізм замка напівциліндричний, кріпиться до дужки за допомогою заклепки, засувка входить у вузький паз між двох пластин, що виступають з плоскої сторони механізму. На дужці врізані шість декоративних насічок (Мал.1, 9).

Ще одна цікава знахідка – два фрагменти люльок для паління. Обидва фрагменти були знайдені всередині судна, причому один з них - в бухті корабельного канату. У даному випадку варіант випадкового потраплення цих предметів до судна цілком виключений. Фрагменти належать різним люлькам, тісто сіре, щільне, дрібнозернисте з однорідним якісним випалом. Знахідка люльок, сама по собі, не доводить їхньої належності до запорожців, однак дозволяє припускати їх присутність в екіпажі човна.

Корабельний інструмент.

Представлений групою предметів, що відрізняються своєю різноманітністю і спеціалізацією. Безперечно, усі вони відносяться до єдиного комплексу суднових знарядь. Це два багри, аналогічних за конструкцією. Наконечники виготовлені з кованих пластин, края яких з одного боку розсічені й утворюють робочу частину, а з іншого - загнуті і формують втулку.

Усередині судна знайдено три драйка (на думку В.Нефедова, ці знаряддя скоріше є пальниками-протравниками). Драйки мало відрізняються між собою, вони виготовлені зі сталевої лозини, сплющеної з одного кінця і загостреної з іншого (Мал.1, 6). Сплюснутий кінець завжди має отвір, загострений - трохи загнутий. Перетин знарядь округлий, злегка гранований. Довжина від 180 до 250 мм. Знахідки драйків в акваторії Дніпра в Хортиці не одиничні.

Виявлена і незмінна супутниця драйкасвайка. Інструмент класичної форми, кований, довжиною 273 мм, з характерним вигибом веретена. Перетин злегка гранований, округлий (Мал.1, 18).

Після підйому судна на місці робіт була також знайдена конопатка (Мал.1, 19). Вона виявилася у кормовій каюті між обшивками корпусу. Знаряддя має долотовидну форму з плоским та загостреним кінцем і обушком із протилежного боку. Обушок забитий. У середній частині міститься клеймо у вигляді якоря. Довжина – 190 мм.

Скрябка сапковидної форми зі втулкою, що має наскрізний кріпильний отвір, і пласкою, загнутою під прямим кутом до рукояті, робочою площиною. Довжина знаряддя – 175 мм, діаметр втулки – 40 мм.

Досить несподіваною знахідкою була залізна кирка. На жаль, ратище не збереглося. Довжина металевої частини складає 430 мм (Мал.1, 20).

Ще один предмет - стамеска з жолобовидним кінцем і круглою втулкою. Довжина - 270 мм. На знарядді, як і на конопатці, вибите клеймо у вигляді якоря (Мал.1, 17).

Єдиним знаряддям, знайденим поза корпусом та яке викликає деякі сумніви щодо його зв’язку з групою, було тесло з уламком дерев'яної рукояті. Знахідка зроблена в 2000-му р., до цього вона знаходилася саме під корпусом човна. Пластина металу з одного боку зігнута у втулку і має кріпильні отвори. Робоча частина плоска, злегка розширюється в крайки і сильно забита в процесі роботи.

Судові деталі.

Більшість вузлів конструкції судна представлені у відповідній статті, тому має сенс приділити увагу одиночним предметам, які не пов'язані із загальною конструкцією. Ці предмети являють собою залізні частини корабельного набору та їх уламки.

Рими. З борту човна вдалося підняти кілька римів різної форми. Більшість – підовальні, кільця з деяким розширенням з одного боку. Параметри 100 х 80 х 10 мм. Рими цього типу йдуть разом з петлею, залізною пластинкою, загнутою навколо кільця і складеною вдвічі.

Менш розповсюджений тип – круглі кільця з аналогічними петлями. Діаметр - 45 мм. Один круглий рим зберігся по лівому борту, він був прикріплений у районі переднього гребного відсіку з внутрішнього боку борту.

Серед залізних предметів знайдений уламок качки. По лівому борту качка залишилася цілою.

Інші знахідки.

В цю групу включені предмети, не пов'язані з об'єктом дослідження. Усі вони знайдені в прилягаючій зоні і датуються часом неоліту - ранньої бронзи. Чотири вироби виготовлені з кременя. Серед них ніж, типовий для населення середньостогівської культури, можливо, і більш пізнього часу. Знаряддя виконане на пластині, знятый з великого конічного нуклеусу. Ретуш бічна, дорсальна, нанесена по обох гранях. Приблизно на 1/3 довжини ніж має більш дрібну притуплюючу ретуш, нанесену тільки з одного боку. Імовірно, що ця ретуш не була робочою, а була зв'язана з рукояттю. Довжина – 95 мм. Друга знахідка – двобічний наконечник стріли зрубного типу (?). Кінцівка виготовлена у вигляді витягнутого трикутника з рівною базальною частиною, має ушкодження з одного боку. Інші знахідки маловиразні. До них відносяться два відщепи з яких один - зі слідами підробітку.

При розмиві ґрунту вдалося витягти кілька фрагментів кераміки дніпро-донецької культури доби неоліту. Усі вони належать різним посудинам.

Основні спостереження.

До проведення планіграфічного аналізу весь матеріал був умовно розбитий на три групи: знахідки у середині судна, знахідки, виявлені поза ним, та матеріал, що потрапив між зовнішньою та внутрішньою обшивкою. Такий розподіл виявив ряд закономірностей у розташуванні знахідок і визначив ступінь взаємозв'язку деяких з них.

Зокрема, вдалося з великою часткою імовірності встановити, що перша і друга групи істотно відрізняються одна від другої та, імовірно, не пов'язані між собою. У цьому розрізі версія випадання частини вантажу в момент загибелі судна не є переконливою. Зокрема, 92% (!) предметів озброєння знайдені поза корпусом. Якщо припустити, що вони висипалися за борт, то процентне співвідношення з іншими знахідками повинно бути практично таким же, як і у середині, однак цього не спостерігається. Тут доречно говорити про зв'язаний комплекс предметів, що, хоча і датуються періодом компанії, однак навряд мають відношення до моменту загибелі судна. Нагадаємо, що протягом останніх 30-ти років щільність знахідок у цьому районі традиційно залишалася високою6. Характерно, що група зброї і група судового інструменту залягали вираженими скупченнями, що не перекривають одна іншу. Скупчення зброї особливо показово зв'язкою двох однакових предметів – кремневих пістолів одного року випуску та одного місця виготовлення. Останнє явно не є випадковим і, у контексті всього скупчення, підсилює його внутрішній зв'язок. Боєкомплект, що складається з ядер і бомб, не міг відноситися до арсеналу човна, озброєння якого складали лише легкі гармати.

Предмети побуту, навпаки, знайдені переважно у середині судна – 83 % чи 38,4 % від усіх внутрішніх знахідок. Майже теж можна сказати і про групу морського інструменту 88 і 30,7 - %. На наш погляд, усі три функціональні групи знахідок: зброя, інструмент, побутові знахідки, виступають разючим і показовим контрастом щодо інших груп.

У повному обсязі поза судном зустрінута лише категорія “інших предметів”. Це є не тільки цілком природним, але і підтверджує вірність висунутих спостережень. З усіх предметів за бортом вони складають майже 1/3 знахідок.

Про статичність внутрішнього розташування предметів говорить місцезнаходження казана з дерев'яною ложкою у середині і кілька мікроскупчень. Він залягав в оточенні шматків вапняку зі слідами кіптяви на поверхні. У даному випадку ми можемо стверджувати про наявність корабельного вогнища. Звичайно, готування їжі без спеціально обладнаного приміщення виглядає дуже важким. Відомо, що в ході самої компанії питання харчування та відпочинку піднімалися не один раз. Присутність вогнища на судні може бути спробою вирішення саме цієї проблеми. Ізолюючим прошарком між корпусом і відкритим вогнем  міг служити пісок.

Окреме мікроскупчення складали знайдені на судні пряжки. Майже усі вони залягали відособленою групою у вантажному відсіку з правого борту. Ще одне – колекція суднового інструменту в кормовій каюті. З усіх предметів скупчення 85 % відноситься саме до цієї групи. Усі предмети знайдені в рундуку під тапчаном. Тут же зберігався і похідний ліхтар.

У спеціальну групу виділені предмети, які були знайдені між обшивками. Це дозволило порівняти їх з іншим комплексом. Варто сказати, що дана група представлена всіма категоріями знахідок за винятком тільки категорії “інших предметів”. Включення предметів до цієї досить специфічної зони відбувалося двома шляхами. Перший полягав у втраті інструменту при будівництві корабля. Цікава деталь – простір між зовнішньою та внутрішньою обшивками в багатьох місцях був заповнений обпилюванням. Саме серед них була знайдена конопатка, драйок і ряд суднових деталей, кинутих чи забутих 264 роки тому. Другий – проникнення дрібних чи м'яких предметів крізь щілини внутрішньої обшивки. До таких предметів відноситься фрагмент вовняної в'язки і шматки картечного картуза (єдиний предмет озброєння у внутрішньої частині судна).

___________________________

1 Нефедов В.В., Остапенко М.А., Кобалія Д.Р. Запорозька чайка I пол. XVIII ст. в р. Дніпро біля о. Хортиці // Нові дослідження козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. К., 1999.

2 Кобалія Д.Р., Нефедов В.В.  “Козацькі лодки” та дюбель-шлюпки ІІ чв. XVIII ст.: історія виникнення // Культурологічний вісник. - Запоріжжя, 2002. - Вип. 8; Кобалія Д.Р. “Новоманерныя казачьи лодки”. За результатами останніх досліджень // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2001. - Т. 6; Кобалия Д.Р., Нефедов В.В. Затонувшие корабли Днепровской гребной флотилии 1737-1739 гг. // Культурологічний вісник. - Запоріжжя, 2000. - Вип. 6.

3 Нефедов В.В., Кобалія Д.Р. Планиграфический анализ гидроархеологических объектов Хортицкого ретраншемента 1736-1739 гг. // Старожитності Північного Причорномор’я і Криму. - Запоріжжя, 1999. - Вип. 7.

4 Кобалия Д.Р. Раскопки на территории военного лагеря 1737-1739 г на о.Хортица // Археологічні дослідження на Україні у 1997-1998 роках. - К., 1998. – С. 19-20.

5 Леньков В.Д., Силантьев Г.Л., Станюкевич А.К. Командорский лагерь экспедиции Беринга. – Москва, 1988.

6 Нефедов В.В., Кобалія Д.Р. Планиграфический анализ… - С. 113-114.

 

 

Мал. 1. Речовий комплекс з місця підйому козацького човна

 

 

В.Тітов (Кривій Ріг)

 

РОЗВІДКИ НА ПАМ'ЯТКАХ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

У сезоні 2000 року в Дніпропетровській області проводились розвідки на відомій пам'ятці - Новобогородицькій фортеці, що знаходиться в районі селища Шевченко міста Дніпропетровськ, а також в Магдалинівському районі поблизу с.Чернетчина і Заплавка.

Головною метою розвідок було уточнення датування фортифікаційних споруд, відомих під назвою Новобогородицька фортеця, пошуки залишків будівель Нехворощанського монастиря та пошуки інших пам'яток козацької доби.

Першим об'єктом був майдан "Іва", що розташований в 2 км на південь від с. Заплавка однойменної сільради. Місцеве населення пов'язує походження назви з тими переказами, які говорять про те, що на майдані був бурдюг старого козака на прізвище Іва. Тобто якщо довіряти цій інформації, землянка мала знаходитись десь в районі майдану. Тому нами була оглянута вся площа майдану, який має досить складну конфігурацію, проведена його глазомірна з'йомка.

Проведена шурфовка на території в середині майдану проявів культурного шару не дала. Шурф закладений в западині, що знаходиться напроти входу до кільцеподібного валу, теж не дав ніяких знахідок, тільки виявив шар обпеченої глини потужністю 0,15- 0,20 м на глибині 1,1 м від денної поверхні. Огляд поверхні майдану теж не дав ніяких знахідок. Інших заглиблень, які могли бути залишками землянки, не виявлено.

С. Чернетчина привернуло нашу увагу тому, що за даними Д.І.Яворницького, у ХVІІІ ст. на його місці знаходилась одноіменна слобода. Вона належала запорозькому Нехворощанському Орільському монастирю. Яворницький на підставі синодика монастиря, який був у його розпорядженні, вважає датою заснування монастиря 1714 р. (Д.Яворницький. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. - СПб., 1888. - С. 103). Відомо, що він проіснував до 1799 р., коли був ліквідований на підставі бідності та малолюдності. Про монастир відомо також, що він мав укріплення і знаходився на острові напроти м. Нехвоща.

Опитування старожилів села дозволило уточнити місце, де могли знаходитися будівлі монастиря. Нашу увагу привернуло урочище "Перевал" та озеро Святе. Урочище знаходиться в 2 км на південний схід від села та відділений від нього каналом Дніпро-Донбас, з півдня та заходу воно оточене оз. Святе, а з півночі - річкою Оріль. Урочище більшу частину року оточене водою, і доступ до нього можливий тільки на човні. Розташоване воно напроти м. Нехвороща Полтавської області.

Про місцевість урочища ми отримали інформацію, що до 60-х років ХХ ст., тобто до будівництва каналу, тут знаходилась околиця с. Чернетчина. Після будівництва людей відселили, і зараз від цієї частини збереглося тільки сільське кладовище, яке знаходиться у західній частині урочища на розі, який утворюють озеро та річка Оріль. В основному урочище "Перевал" являє собою заплавну низину, але в його північній частині знаходиться значне підвищення. Домінуюче положення займає мисоподібний виступ берега р. Оріль, який знаходиться на північній схід від кладовища. При огляді мису, поверхня якого вкрита травянистою рослинністю, було виявлено деяку кількість уламків каміння. Наявність його може бути пов'язана з залишками фундаментів монастирських споруд. З боку річки на мисі був виявлений осип. Він ретельно оглянутий, проведена його зачистка. Зачисткою були виявлені фрагменти мореної кераміки з оздобленням, виконаним червоно-коричневою фарбою. Частина з них вкрита шаром сажі, що може вказувати на довготривале використання або на те, що фрагменти несуть на собі сліди пожежі.

Шурф розміром 1 х 1 м було закладено біля входу до кладовища, в тому місці, де, за інформацією місцевих жителів, знаходилась якась будівля монастиря. В шурфі на глибині 0,2-0,25 м від поверхні був зафіксований прошарок грунту, який складався з суміші чорнозему і містив в собі культурні залишки. На цьому горизонті потужність 0,25 х 0,3 м були знайдені фрагменти лицьових пластин кахлів з жовтої глини (Мал. 1, 13, 18 ). Фрагменти лицьових пластин належать кахлям з рослинним, геометричним (ковровим?) та мішаним орнаментом без оточувальної рамки. Такий тип кахлів датується кінцем ХVІІ ХVІІІ ст. В цьому ж прошарку знайдені також фрагменти посуду (7). Вони представлені фрагментами тонкостінного червоноглиняного посуду з орнаментом у вигляді лінії, нанесеної білим ангобом (Мал. 1, 15), фрагментом вінця тонкостінного світлоглиняного посуду з орнаментом у вигляді лінії, нанесеної червоною фарбою (Мал. 1, 16), фрагментами тонкостінного мореного посуду з орнаментом у вигляді зигзагоподібної лінії, нанесеної штампом, інші фрагменти належали тонкостінному світлоглиняному посуду і були невиразними. В цьому ж прошарку знайдено фрагмент вінця товстостінного посуду, який закінчувався валикоподібним потовщенням, відігнутим на зовнішній бік (Мал. 1, 2).

Нижче цього горизонту йшло чорноземне заповнення, чим глибше, тим з більшими домішками супісі, але дійти до материкового горизонту заважав високий рівень води. В заповненні на різній глибині були знайдені численні фрагменти кераміки більш раннього періоду, в тому числі доби бронзи. На самому нижньому горизонті знайдено ліпну курильницю доби бронзи на конусовидній ніжці, висота якої 1,5 см, діаметр нижньої частини 6,6 см, висота курильниці 8 см, діаметр верхньої частини 21,8 см, на ніжці знизу є заглиблення діаметром 1,6 см, глибиною до 1 см. У верхній частині вона має три пошкодження: невеличке свіже, велике довжиною до 10 см та невеличке давнє, тісто рихле чорного кольору, погано обпалене.

Фрагменти кераміки середньовічного часу представлені уламком вінця товстостінного червоноглияного посуду, який має потовщення у верхній частині, закруглене зверху, під вінцем продавлені дві лінії товщиною 0,2 см (Мал. 1, 3); фрагментами товстостінного жовтоглиняного посуду, один з яких від верхньої частини має прогиб - перехід до горлової частини (Мал. 1, 7), інші фрагменти стінок невиразні. Фрагменти кераміки доби бронзи представлені: уламком ліпного товстостінного горщика (Мал. 1, 6), фрагментом вінця, загостреного до верхньої частини (Мал. 1, 4), двома фрагментами прямих вінців плоскозрізаних зверху (Мал. 1, 5), двома фрагментами передньої частини (Мал. 1, 10, 14). Після дослідження шурфи засипані, фрагменти помиті та заштфровані.

Розвідки на території Новогородицької фортеці ставили за мету виявити залишки споруд, насамперед, церкви Пр. Богородиці, а також уточнити датування фортеці, виявити можливе місцерозташування козацького містечка Самарь, який передував їй.

Новогородицька фортеця розташована на розі, який утворений заливом річки Самара в балці Кринка та самою річкою, на північ від селища Шевченко м. Дніпропетровська. Фортеця знаходиться в центрі підвищеної частини рогу і має форму неправильного п'ятикутника (Мал. 4), вона добре збереглася. До неї примикають залишки форштату, який позначений на плані-схемі у паспорті пам'ятки як Новогородицька фортеця. Нами була проведена зйомка з оборонних споруд за допомогою компасу та рулетки. На території фортеці були закладені 4 шурфи розміром 2 х 2 м, зібраний численний підйомний матеріал, оглянута навколишня територія, на ній теж зібраний підйомний матеріал, який не відрізняється від матеріалу, зібраного на території фортеці.

В плані фортеця являє собою неправильний п'ятикутник з бастіонами на західній стороні, а також у центрі південного валу, два інших кута закінчуються напівбастіонами. Висота валу сягає 6-7 м, ширина - 20-25 м .

На території фортеці 3 шурфи були закладені у західній частині: у південному бастіоні, неподалік (10 м) центральної частини західного валу, від центру західного валу на відстані 25-30 м і в 20 м на південь. Четвертий шурф був закладений у западній глибиною близько 1 м поруч з центральним південним бастіоном. Жоден із шурфів не виявив історико-культурного шару. Лише у шурфі № 2 (Мал. 4) у верхньому шарі грунту були знайдені невиразні фрагменти кераміки та кілька фрагментів світлоглиняних кахлів.

Найбільш різноманітним та виразним є підйомний матеріал. Він представлений, насамперед, фрагментами посуду різного типу: уламками товстостінного червоноглиняного посуду, покритого ангобом білого та зеленого кольору, вкритого проззорою поливою (Мал. 3, 2); фрагментами товстостінного червоноглиняного посуду зі слідами поливи коричневого, зеленого та синього кольору; фрагментами товстостінного червоноглиняного посуду, поверхня якого з середини вкрита білим  ангобом та червоно-коричневою фарбою (Мал. 3, 6). фрагментами товстостінного червоноглиняного посуду з узором, нанесеним білим ангобом (Мал. 3, 4, 5); фрагментами товстостінного червоноглиняного посуду з освітленою поверхнею, вкритою вохристими лініями (Мал. 3, 3). Світлоглиняний товстостінний посуд представлений фрагментами з малюнком, нанесеним коричневою фарбою (Мал. 3, 7, 9, 14). Посуд з мореною поверхнею представлений тонкостінними та товстостінними фрагментами, які вкриті узором фарбою червоно-коричневого та чорного кольорів (Мал. 3, 8, 15). Усі ці фрагменти датуються кінцем ХVІІ-ХVІІІ ст. Судячи з фрагментів, форма та типи посуду досить різноманітні. Трапляються фрагменти мисок та полумисків, деякі зі зламом на тулубі, світлоглиняні з розписом червоно-брунатною фарбою. Декілька фрагментів такого типу прикрашені досить рідкісним способом - підполивним розписом зеленою та білою за допомогою ріжка (Мал. 3, 1). Зустрічаються також фрагменти горщиків чи макітер з ледве відхиленими на зовні вінцями. Численні фрагменти світлоглиняного посуду, в тому числі з мореною поверхнею, тонкостінного з кутовим перегибом на місці переходу від вінця до плечей (Мал. 3, 9, 10). Пофарбовані фрагменти червоно-коричневою фарбою. Декор складається з ліній, хвиль, зигзагів, кривульок різних типів. Знайдено також декілька фрагментів покришок, які мали конусоподібну форму з верхом у вигляді відростка зі зрізаною верхівкою. Один фрагмент вкритий поливою зеленого кольору.

Поширеним типом знахідок є фрагменти лицьових пластин кахлів з одноступінчатою рамкою (Мал.2, 5, 9), частіше без неї. Пластини частіше тонки, але трапляються і товсті. Вони вкриті геометричним і рослинним орнаментом. Зустрічаються фрагменти з орнаментом центричної або чотирьохчасної композиції (Мал. 2, 3, 4, 1), також орнаментом коврового типу (Мал 2, 6, 2).

На центральній частині фортеці піднято одне ціле і два фрагментованих масивних керамічних грузила, два дрібних фрагмента люльок. Окрім цього, підняті численні фрагменти гутного скла від різних виробів.

Усі знахідки з території фортеці, а також з навколишньої території датуються кінцем ХVІІ-ХVІІІ ст., тільки грузила знайденого типу мають більш широке датування - з ХІV-по ХІХ ст. Таким чином, з вищенаведеного можна дійти до висновку, що територія фортеці потребує більш детального вивчення, більшої уваги потребує також навколишня територія, а також територія форштату.

 

 

Мал. 1. Урочище Перевал. Матеріали з шурфу на кладовищі

 

Мал. 2. Новобогородицька фортеця. Підйомний матеріал

 

Мал. 3. Новобогородицька фортеця. Підйомний матеріал

 

Мал. 4. План Новобогородицької фортеці

 

 

Віктор Тітов (Кривій Ріг)

 

КОЗАЦЬКІ КАМ'ЯНІ МОГИЛЬНІ ХРЕСТИ В С. ЛЕНІНСЬКЕ ТА МАР'ЯНСЬКЕ НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ

 

У 90-х роках минулого сторіччя пошуки пам'яток козацької доби сприяли відкриттю унікальних кладовищ в с. Шестірня на півдні Дніпропетровщини, але подальші пошуки довгий час не призводили до виявлення нових унікальних пам'яток, хоча, за логікою, вони повинні були тут знаходитися.

Восени 2001 р. під час розвідок на території Апостолівського району, які проводилися співробітниками Дніпропетровського обласного центру охорони історико-культурних цінностей, в селах Ленінському та Мар'янському були виявлені чотири кладовища з кам'яними намогильними хрестами.

З багатьох джерел відомо, що в цій місцевості знаходилися численні зимівники запорожців. У XIX ст. в цих місцях з метою пошуку козацьких пам'яток побували відомі дослідники історії запорозького козацтва А.О.Скальковський і пізніше - Д.І.Яворницький.

А.О.Скальковський, описуючи цю місцевість, зазначав: "У Грушівці (сучасне Ленінське - прим. автора) не було запорозького поселення, але по Базавлуку від гирла до верхів’я були зимівники старшини і козаків". На підтвердження наявності козацького населення він наводить опис хреста "грецького" типу з білого каменю, на якому містився наступний напис: "І.Н.Ц.І. Тут опочивает раб Божий Семен Білий, козак війська Запорожского куреня Коренівського. Преставился року 1762 місця січня''1.

Наприкінці XIX ст. з метою пошуків Базавлуцької Січі тут побував Д.І.Яворницький. Він знайшов козацьке кладовище на лівому березі р. Базавлук напроти с. Грушівка, на якому окрім численних фрагментів розбитих кам'яних хрестів стояло два цілих з такими написами: "Козак куреня конеловського 1758 дек. 4'' і "КалнЅш козакь куреня кущовского преставився року 1749 м-ця окто. 5”2.

С. Грушівка було розташоване за 2,5 км від гирла р. Базавлук на правому березі. В часи існування Запорозької Січі по обидва боки річки були розташовані запорозькі зимівники, які носили назву Грушівські. Після ліквідації Січі ці землі були пожалувані князю Олександру Олексійовичу Вяземському. В 1802 р. вони були викуплені у вдови Вяземського братами Штигліцами - Миколою та Людвигом, а з 1861 р., за купчою, ця територія перейшла до великого князя Михайла Миколайовича. В кінці XVIII ст., за документальними джерелами, населення складалося з гетьманських козаків та запорожців, які осіли тут після падіння Січі. На це вказують прізвища родин, які мешкали в Грушівці та Мар'янському: Глоба, Головатий, Довбиш, Кулик та багато інших. Перша церква в Грушівці була збудована у 1791 р. (до наших часів не збереглася).

За даними Д.І.Яворницького, наприкінці XIX ст. в районі гирла р. Базавлук знаходилося три запорозьких намогильних хреста з написами: 1) в с. Кут на старому кладовищі з написом: "Зде опочиває раб божій Демьянь МукосЅй козак куреня титарівского"; 2) в с. Грушівка у дворі селянина Хоми Ханенка на хресті зберігся напис: "...представился року 1732 марта 8 дня"; 3) на подвір'ї економічної лікарні хрест мав напис: "Зде погребен славного войска запорожского Корневскій, куренного войськового товарища Григория Никитовича брат, раб божій Савостиян, 1748 года 9 августа". На сьогоднішній день більша частина сіл Грушівка і Кут затоплена водами Каховського водосховища, як і частина села Мар'янське.

За розповідями жителів с. Ленінське, частина старого кладовища с. Кут біля кургану збереглася у вигляді острова площею 0,5-1,0 га. Острів цей ще зовсім недавно мав площу до 30 га, тобто він інтенсивно розмивається. По лінії розмиву рибалки увесь час знаходять масу людських кісток. Дослідження кладовища на острові ще попереду .

На території сучасного села Ленінське Апостолівського району знаходяться два кладовища ХУШ-ХІХ ст. Одне з них, яке збереглося краще, розташоване біля дамби на східній околиці, друге наполовину розмите на південь від села, неподалік території рибгоспу.

На першому кладовищі було знайдено та оглянуто 68 хрестів, які можна поділити на 7 типів:

1. "Грецькі" або "прості" хрести представлені одним видом - 16 зразків.

2. "Трилисні" хрести представлені чотирма видами - 31 зразок (Мал. 1, 6, 10).

3. "Складні" хрести представлені двома видами - 13 зразками (Мал1, 19),

4. "Круглі" хрести представлені двома видами - 3 зразками. Серед них є хрест, який внизу закінчується якорем (або стилізованим полумісяцем) (Мал. 2).

5. "Розширені" хрести представлені двома зразками одного виду.

6. "Променисті" хрести представлені теж двома зразками одного виду.

7. "Перехресний" тип представлений одним хрестом. На цьому кладовищі зафіксовано хрест "розширеного" типу, який зберіг досить цікавий напис: "...РАБА БОЖІД...ВИСКОВАГО ТОВАРИЩА ЖБНА АННА... САМОЙЛОСКАГО.. .РОКА 1833.. (Мал. 3).

Більша частина хрестів датується XIX ст., та вони ще чекають на більш ретельне дослідження, прочитання написів та фіксації.

В селі Мар'янське Апостолівського району збереглося 2 давніх кладовища, обидва вони знаходяться на східному боці затоки і південній частині села.

Автором ретельно оглянуто більше південне кладовище, неподалік від якого колись стояла церква. На ньому знайдено 240 хрестів семи типів:

1) "Грецький" або "простий"-       60 зразків;

2) "Трилистий"                               88 зразків;

3) "Круглий"                                  11 зразків;

4) "Складний"                                23 зразка;

5) "Розширений"                            39 зразків;

6) "Променистий"                          15 зразків;

7) "Перехресний"                           4 зразки.

Серед хрестів "грецького" типу окрім "простого" типу зустрічаються чотирикінцевий із загостреним верхом (Мал. 1, 2) з округленими кінцями (Мал. 1, 3.), з колом у центрі хреста (Мал. 1, 4....), з прочерченим додатково хрестом (Мал. 1, 5), з пелюстками (Мал. 1, 6).

Серед "трилистного" типу зустрічаються хрести з маленькими пелюстками (Мал. 1,7), з великими (Мал. 1, 2), вид, де пелюстки знаходяться майже на одній лінії (Мал. 1, 2), вид з трикутними пелюстками (Мал. 1, 10)

До розширеного типу відносяться хрести наступних видів: з невеликим розширенням (Мал. 1, 11), з великим розширенням (Мал. 1, 12), з нерівномірним розширенням (Мал. 1, 13), розширені з закінченням у вигляді трикутника або трапеції (Мал. 1, 14, 15) розширені, які нагадують військові нагороди Росії (Мал. 1, 16, 17, 18).

Подвійний тип здебільшого представлений видом, який утворюється при накладанні хрестів "трилистного" на "грецький" або розширеного на грецький "грецького" з основою у вигляді круглець.

Більшість хрестів на цьому кладовищі відносяться до першої половини XIX ст., але знайдено два хреста "грецького" типу: 1799 року та хрест кінця XVIII ст., де читається напис: "козак.. .помер на 96 год:"

На кладовищі стоїть декілька великих масивних хрестів "грецького" типу, на яких не збереглися написи. Вони скоріше за все відносяться до XVIII ст. На одному з них зверху на поперечені викарбувана літера "Й". Але прочитання написів на більшості хрестів ще попереду.

На другому Мар'янському кладовищі, яке знаходиться біля великого кургану, збереглося близько 100 хрестів. Найближчим часом планується провести детальні дослідження цих кладовищ з фіксацією кожного намогильного хреста. Після знаходження на території Дніпропетровської області ще однієї унікальної пам'ятки окрім Шестірнянської, якою є Мар'янське кладовище, доцільно продовжувати пошуки подібних пам'яток.

_____________________

1 Скальковський А.О. Історія Нової Січі. – Дніпропетровськ, 1994 р. - С. 595.

2 Яворницький Д.И. Запорожье в останках старины и преданиях народа. - СПб., 1888. - Т. І. - С. 256, 265.

 

Мал. 1. Кам’яні хрести з с. Ленінське

 

Мал. 2. Кам’яні хрести з с. Ленінське

 

Мал. 3. Напис на хресті”розширеного” типу

 

 

Лідія Кучугура (Маріуполь)

 

РІДКІСНА ЗНАХІДКА КОЗАЦЬКОЇ БУЛАВИ У ПІВНІЧНОМУ ПРИАЗОВ’Ї

 

До фондів Маріупольського краєзнавчого музею у 1973 р. надійшла булава, яку випадково було знайдено у 1972 р. С.В. Бєліковим на правому березі р. Грузький Єланчик, біля її устя в піску на глибині 20-30 см. Ні поховання, ні якихось інших речей, крім окремих уламків заліза, за його словами, там не було. Берег річки Єланчик тут похилий, він складався з глиняно-піскових наносів. Знахідку зроблено в межах хутора Єланчик м. Новоазовська Донецької області.

Булава (Рис. 1, 1)1 виготовлена цілком із заліза, її поверхня брунатного кольору. Вона важить 1,5 кг, має загальну довжину 42,5 см (із шипами – 44 см). Зброя складається з стрижня-держака та навершня з шипами. В нижній часті (довжина – 14 см, діаметр – 1,8 – 2,1 см) держак круглий в перетині. Тут розташовано круглий отвір (діаметром 0,5 см) для закріплення шкіряної петлі. Більша частина держака (довжиною 24 см) – це чотирьохграний в перетині (2 х 1,9) стрижень зі зрізаними гранями. На межі скріплення держака з навершям він потовщений, грані загладжені. Тут поверхня ретельно прокована та зарівняна. Навершя – це сплощена (згори більше) на полюсах куля діаметром 5,2 см, висотою 4,4 см. На поверхні кулі було насаджено 12 шипів (залишилось 9); згори, можливо, теж був шип або якесь декоративне завершення – тут лишилося гніздо для нього. Шипи, вірогідно, вкручувалися в підготовлені отвори-гнізда (діаметр отворів – 1,2 см, глибина – 1,0 – 1,2 см). В окремих отворах з середини помітні рівчаки-нарізка (?). Шипи знизу мають вигляд призми шириною 1,5-1,7 см, висотою 0,7 см, завершуються вони пірамідкою висотою 1,2-1,2 см; загальна їх висота – 1,7-1,9 см. Згори шипи затуплені та завершуються ребром чи чотирьохкутною площадкою. Шипи розташовані на кулі в три яруси у шахматному порядку. Ніжні та верхні яруси шипів зорієнтовані відповідно донизу та дороги. На поверхні булави є маленькі заглиблення – сліди проковки, поверхня її не відшліфована. В гніздах втрачених шипів та на окремих місцях є ділянки заіржавленого заліза.

Як відомо, воїни користувались булавами ще з давньоруського часу (з XI ст.), причому залізні вважалися досить дешевою та масовою зброєю. В час розквіту цього типу озброєння ( ХII-XIII ст.) з’явилися навершя з дванадцятьма пірамідальними шипами. На булавах типу IV (за визначенням А.М. Кирпичникова) шипи були розташовані в три яруси, як і на нашій булаві. Тобто булаву з Єланчику можна визначити як тип IV2. Подібні і параметри навершя: висота у нашого – 4,4 см, діаметр - 7,0-8,5, у давньоруських відповідно: 4 см та 6,5-7 см. Булавою користувалися як важкоозброєні кіннотники так і піші воїни3. Ця зброя багаторазового використання вживалася під час тісного рукопашного бою. Частіше нею наносився удар збоку. Навіть при вазі давньоруської булави в 200 – 400 г та при довжині держака 70-80 см воїн міг завдати удар силою 6,6-14 кг, що мало наслідком оглушення ворога та виведення його зі строю4. У козацькі часи селяни під час бою іноді використовували дерев’яні булави-колотушки. Таку зброю знайдено на переправі під Берестечком5. У зв’язку з наявністю шипів на булаві її вражаючу силу можна порівняти з келепом як елементом спорядження козацького часу6.

З XIV ст. булави та шестопери зі зброї стали перетворюватися на знак командира та воєначальника7. Зокрема, у запорозьких козаків булава була символом влади кошового отамана8. Але такі булави мали коштовне оздоблення, виготовлялися ювелірами9.

Річка Грузький Єланчик впадає до лиману Азовського моря, утвореного Кривою косою. На старих картах в гирлі річки позначено окрему Єланчицьку косу10. До 1920 р. ця місцевість належала до земель Війська Донського. Найстаріший населений пункт поряд – це хутір Крива коса, заснований біля 1750 р.11.

Ця місцевість, як одна з найзручніших для риболовлі, була здавна в зоні увага запорозьких та донських козаків. Але зони їх інтересів перетиналися12. На так званих «рибних заводах» працювали цілі ватаги козаків. Інколи відношення ставали досить напруженими, і доводилося тримати зброю напоготові –запорожцям як проти донських козаків, так і кочуючих у степах над Азовським морем ногайців або татар. Існування самої Кальміуської паланки Запорозької Січі було обумовлене, перш за все, необхідністю надавати допомогу рибалкам та тримати їх в підлеглості та покорі13.

Після офіційного розподілу земель між запорожцями та донцями у 1746 р.14 донська козацька старшина намагалася захопити найбільш зручні місця для риболовлі між Доном та Кальміусом, де і розташований Грузький Єланчик. 1 квітня 1747 р. отаман Війська Донського видав наказ не влаштовувати козацькі поселення між річками Міус та Єланчик. Але при цьому він обмовився: якщо хтось побажає, не дивлячись на наказ, залишитися на цих річках для обробки землі чи наглядати за хуторами, тому варто мати надійних коней та рушниці для захисту15. На підставі цього можна припустити, що булава могла бути зброєю захисту на місці тимчасового рибальського стану.

Можливо, булава належала представникам старшини Війська Донського16 або Запорозького. Адже запорожці досить часто з’являлись на берегах річок на схід від Кальміуса. Так, у 1593 р. «товариство самарських черкесів» йшло на зимівку на р. Міус17. Неодноразово через такі переміщення здіймалися сварки18. Вже в 1743 р. в скаргах донських козаків на дії запорожців згадуються річки Єланчики (їх є три: Грузький, Сухий та Морський) та Крива коса як місця, які вони обжили, але тут стали з’являтися запорожці19.

Можливо, булава нагадує про певні бойові дії козаків. У травні 1660 р. за наказом білгородського воєводи Григорія Ромадановського проти татар в приазовські степи ходили загони під керівництвом чугуєвського стрілецького та козачого голови Ізосима Маслова та стряпчого Григорія Косаговича Ієвлєва. У складі загонів були сотенні голови, які очолювали ратних чугуївців, донських козаків та харківських, змієвських і царево-борисівських «черкасів» (реєстрових козаків ?). Після зіткнення з татарами в степах біля річки Кринка частина військ повернула до Царево-Борисова, а інша під керівництвом Ізосима Маслова переслідували татар далі. Загін нараховував до 700 бійців. 12 червня 1660 р. татар наздогнали «… за речкою Еланчюком и на усть той речки и Кальмиуса был бой большой»20. Під час бою у татар було відбито близько 700 руських та волохів з полону та захоплено «татарских жён и детей 223 человека, и стада конские и животные и верблюжьи»21. В тій битві загинули «детей боярских 3 человека»22. Таким чином, булава могла належати рядовим бійцям як зброя чи як знак влади козацькому голові.

Булави – досить маловідомі в музейних збірках. Зокрема, наша булава співпадає за діаметром з бронзовим навершям булави XVIII ст., що зберігається в Полтавському музеї23. Золочена козацька полковницька булава зберігається і в Херсонському краєзнавчому музеї24. Ще одна булава (?) зберігається у музеї школи № 1 м. Новоазовська (Рис. 1, 2). Вона походить з міста чи з найблищої околиці, але точної прив’язки не має. За словами сучасного зберігача музею викладача історії школи С.М. Бороденка, ця річ з’явилася у складі колекції музею до 1974 р. Розміри цього залізного виробу такі: загальна довжина – 30 см, довжина держака – 22 см, висота насадженої на ньому кулі – 8 см, а діаметр – 8,5 см. Куля на полюсах сплощена, а знизу має виступ – кільце, в отвір якого і вставлений держак. На кінці держаку є отвір довжиною майже 1 см для кріплення петлі з ремінця. Держак на поверхні має каверни – сліди проковки, куля добре загладжена. Виріб брунатного кольору, він частково заіржавів. Шипів на кулі немає. Вага виробу – 2,8 кг. Подібну річ – козацьку булаву - без шипів знайдено у селищі Царичанка на Дніпропетровщині25. До шкільного музею надійшов і уламок козацької люльки26.

Таким чином, булаву, знайдену в гирлі р. Грузький Єланчик, ми датуємо козацьким часом (XVII – XVIII ст. ).

 



 


1 Фонди Маріупольського краєзнавчого музею, інв. № 64 – ОС.

2Древняя Русь. Город, замок, село // Археология СССР. – М., 1985. – Таб. 129; 8 – 10.

3 Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. Вып. 3. Доспех, комплекс боевых средств IX – XIII вв. // Свод археологических источников, Е1 – 36. – Л., 1971. – С. 61.

4 Там же. – С. 64.

5 Телегин Д.Я., Винокур І.С., Титова О.М., Свєшніков І.В. та ін. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст.: Навчальний посібник. – К., ІЗМН, 1997. – С. 116.

6 Зажигалов О. Спроба класифікації козацької холодної зброї XV- XVIII ст. (за археологічними  джерелами) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 61.

7 Древняя Русь. Город… - С. 311.

8 Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 90.

9 Телегин Д.Я., Винокур І.С., Титова О.М., Свєшніков І.В. та ін. Археологія доби … - С. 189.

10 Земли Войска Донского и г. Екатеринославской. – Вырезка со «Спецкарты Европейской России». Окончена в 1868 г. – Ряд XXIX, лист 16. Масштаб: 1 дюйм = 3 верстам. М., Картоиздательский отдел, 1921.

11 Пронштейн А.П. Земля Донская в XVIII веке. – Издательство Ростовского университета, 1961. – Табл. 7.

12 Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 147.

13 Там же. – С. 147.

14 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1. – К., 1990. – С. 39-40.

15 Пронштейн А.П. Земля Донская … - С. 66.

16 Броневский В. История Донского Войска. – Ч. Ш. – Санкт-Петербург, 1834. – С. 119.

17 Лисянский А.С. Конец Дикого поля. – Донецк, 1973. – С.44.

18 Яворницький Д.І. Історія… - С. 34.

19 Там же. – С. 35.

20 Акты Московского государства, изданные Императорской Академией наук под руководством Д.Я. Самоквасова. Разрядный Приказ Московского стола. 1660 – 1664 гг. – Т. Ш. – Санкт-Петербург, 1901. – С. 112.

21 Там же. – С. 112.

22 Там же. – С. 113.

23 Пам’ятки козацькоі слави у зібранні Полтавського краєзнавчого музею. Каталог виставки. – Укладачі В.О. Мокляк, О.Б. Супруненко. – Полтава, 1991. – С. 10.

24 Чорна К. Козацькі старожитності у Херсонському краєзнавчому музеї // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 70.

25 Господин А. Битва, яку програв Пушкін // Пам’ятки України. – 1991 р., № 6. – Фото на стор. 44.

26 За словами колишнього викладача школи та засновника музею В.В. Венедіктова. Люлька втрачена. 

 

 

Мал. 1. Рідкісна знахідка козацької булави у Північному Приазов’ї

 

 

Олена Попельницька (Київ)

 

КАХЛІ XVI-XVII СТ. З НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Зібрання кахлів* XIV-XVIII ст. з НМІУ нараховує понад 2,5 тис. одиниць. Його формування розпочалося у 1898 р., коли до музею надійшли кахлі XVI-XVIII ст.,

 

* Кахлі (з німецької Kachel) – різновид архітектурно-декоративної кераміки. Їх різноманітні за конструкцією типи ("горщикові", "мискові", "коробчасті") у XIV-XX ст. використовувалися для спорудження опалювальних пристроїв (печей, груб тощо), які, крім суто утилітарних цілей виконували функцію окраси інтер'єру житла. Тому поряд з простими теракотовими недекорованими з XVI ст. розпочалося виготовлення і художніх "коробчастих" кахлів, що призвело до справжнього "перевороту" у європейському кахлярськомц випрбництві. Печі у помешканнях XVI-XVIII ст. стали складними архітектурними спорудами з багатьох конструктивних кахляних елементів, головними з яких були “лицьові”, “карнизні”, “пояскові”, “кутові”, (що відрізнялися за розмірами і формою) кахлі, чільні площини яких щедро прикрашалися. Для викладення “зеркала” печі, оберненого до глядачів, вироблялися кахляні комплекти, виготовлені в єдиному стилі повторювали єдину “килимову “ композицію. Причому орнамент х кахлів являв собою завершений малюнок, оконтуренний високою рамкою.

 

знайдені Д.Щербаківським у Києві на Замковій горі (34 од.)1. Серед них – теракотові та полив'яні кахлі з зображенням людської постаті у "бароковому" вбранні (Рис. 1), т.зв. мотивом "кованого металу" (Рис. 2), постаті лева (Рис. 3), ренесансного "рогу достатку" (Рис. 4). Пізніше до зібрання кахлів з Замкової гори долучилася "портретна" кахля з зображенням погруддя вельможі, випадково виявлена у 1938 р.2. Ця кахля за сюжетом і манерою зображення подібна до аналогічних знахідок кінця XVI ст. з білоруських середньовічних замків3; з 1982 р. вона тимчасово експонується у Музеї історії м. Києва (Рис. 5).

На сьогоднішній день у зібранні НМІУ перебуває ще кілька зразків кахлярського мистецтва київських майстрів XVI-XVII ст.: зі стилізованою чоловічою постаттю (Рис. 6), з "бароковими" чотиричастинними композиціями та "S" – видними гратами, з постатями "геральдичних" лева та орла, "рогом достатку" (Рис.7, 8, 9, 10, 24, 25). Серед кахлів є й такі, що походять з історичних "міст" України: с. Суботова на Черкащині, Вишневецького замку на Тернопільщині та фортеці Меджибіж на Хмельниччині.

На жаль, депаспортизація музейної колекції, спричинена втратою під час Другої світової війни чималої кількості облікових документів, стала причиною того, що місця знахідок багатьох цікавих зразків зараз вже невідомі. Так, на жаль, невідомі шляхи надходження до музею фрагментів кахель з гербом митрополита Петра Могили (?) (Рис. 11), сценою "свята тварин" та зображенням постаті воїна (Рис.12 та 13, обидві - авторські реконструкції), св. Георгія (Рис. 14).

Найранішими кахлями (XІV-XVI) у музейному зібранні є "мискові" кахлі з квадратним та круглим устями, виявлені в Ізяславському районі Хмельницької області та м. Острозі (Рис. 15, 16), "горщикові" кахлі з замкової гори з квадрифольними устями (знайдені під час археологічних досліджень 1932, 1938-1940 рр.) та кахлі з м. Острогу Рівненської області. Останні були виявлені експедицією Київського історичного музею у 1957-1958 рр. (Рис.17, 18, 19,20, 21, 22).

Загалом увесь масив різноманітних "коробчастих" рельєфних кахлів XVI-XVII ст. з НМІУ за технікою виготовлення може бути поділений на 3 групи: теракотові, монохромні (глазуровані зеленою поливою різних відтінків) та поліхромні, розписані різноколірними скляними емалями. За сюжетами зображень вони поділяються на зооморфні (тварини та птахи, переважно леви та двоголові орли), геральдичні (герби), антропоморфні (багатофігурні сцени, постаті, портрети), предметні (натюрморти), абстрактно-геометричні та рослинні. Датування цих кахлів було виконане за типологією Л.І. Виногродської, за формою оконтурюючої лицьову пластину рамки4. До того ж відомо, що "горщикові" кахлі припинили своє побутування на початку XVI ст., а "мискові" – трохи пізніше. Допоміжну роль в уточненні датування кожного з досліджених зразків виконували особливості орнаментики рельєфного декору. Це - "готичні" (круглі розетки, схематичні людські постаті), "ренесансні" та "барокові" елементи (мотиви "кованого металу", "рогу достатку", зображення виноградних грон, листя аканту, розеток, квіток волошки, листя дуба та ін.). При всій своїй подібності "барокові" зображення більш динамічні на відміну від "геометризованих" і статичних "ренесансних" композицій, що можна вважати більш ранніми. До того ж загальновідомо, що рельєфні кахлі, розписані емалями у техніці "італійської майоліки", з'являються не раніше середини XVI ст. (Рис. 3, 19), до того ж часу побутували переважно теракотові зразки5.

Кахлярське мистецтво українських земель у XVI-XVII ст. розвивалося у контексті загальноєвропейської культури. У виробах тогочасних українських гончарів помітні чіткі паралелі (а іноді – і копіювання та запозичення) з витворами зарубіжних "колег" по ремеслу, в першу чергу, майстрів Німеччини, Чехії, Польщі (геральдичні постаті "візантійського орла", лева, дракона, орнаментальні мотиви тощо). Декоративні ж зображення на "лицьових" пластинах кахлів у XVI-XVII ст. репрезентують усі головні напрями і стилі європейського мистецтва від "готики" до "бароко" (а у XVIII ст. – "рококо" та "класицизму").

____________________________

1 Інвентарна книга № 1 Київського музею старожитностей і мистецтв. Історичний відділ, 1898. – Фонди НМІУ.

2 Інвентарна книга групи збереження "Кераміка". – Інв. № К – 1756.

3 Заєц Ю.А. Заслауская кафля. – Мінск, 1990; Левко О.Н. Витебские изразцы XIV-XVIII вв. – Минск, 1981;  Левко О.Н. Средневековое гончарство северо-восточной Белоруссии. – Минск, 1992;  Трусов А., Урінович У. Тыпалогія і храналогія лідской кафлі. Помнікі мастацкой культуры Беларусі. – Мінськ, 1989.

4 Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров'я XIV-XVII ст.: Автореф. дис. на здобуття ступ. к.і.н. – К., 1993.

5 Тищенко Р.О. Українське декоративно-прикладне мистецтво XIV-XVIII ст. – К., 1991; Лащук О. Українські кахлі. – Львів, 1993.

 

 

Мал. 1. Кахлі ХVІ- ХVІІ ст. з Національного музею історії України

 

 

Ірина Заїка (Харків)

 

КЕРАМІЧНИЙ КОМПЛЕКС ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОГО МОХНАЧА

 

Пам’ятки нового часу в останні роки все більше і більше привертають увагу дослідників. Актуальність їх дослідження частково пов’язана з їх сучасним станом: багато поселень XVII - XVIII століть стали містами, містечками, селами і їх культурний шар було ліквідовано під час будівельних робіт, деякі з них продовжують руйнуватись. До їх складу відноситься і слобода Мохнач Змієвського району Харківської області. Вона була заснована в 1639 році згідно з “Экстрактом о слободских полках 1734 года”)1 Перше поселення виникло на старому городищі2, що знаходиться на правому березі річки Сіверський Донець. Це є типовим для заселення Слобідської України, оскільки саме городища були природним захистом від татар. Мохначанське укріплення на той час складалося з валів та рову, які збереглися з попередніх часів*. Аналізи ґрунту, які було проведено білгородськими спеціалістами показали, що один з внутрішніх валів було досипано в XVII- XVIII століттях3. Це свідчить про те, що укріплення було використане місцевим населенням козацького часу. Виходячи з планіграфії розкопів, які було зроблено експедицією Харківського держпедуніверситету ім. Г. С. Сковороди за 1999-2001 роки, житлові споруди перших переселенців можливо знаходяться під сучасним цвинтарем. Все ж таки розкопами було охоплено культурний шар, який був насичений матеріалами доби пізнього середньовіччя. Виявлені артефакти складають колекцію, котра лягла в основу даної роботи.

Найчисленнішою категорією знахідок гончарних виробів Мохнача є побутова кераміка, а саме горщики, макітри, миски, полумиски, тарілі, глечики та покришки. Також було знайдено один уламок цідилки. Більшість горщиків мають форму, що була характерна з кінця XVII ст.4 кутовий перегин внутрішньої поверхні у вигляді виступу (89,6 % цього різновиду кераміки), декілька виробів мають ребристий злам у місці переходу плеча в тулуб (35,7 %) або круті плічки. В значно меншій кількості знайдено горщики, які були розповсюджені на початку XVII ст.5 Вони мають плавний перехід від вінець до пліч і становлять »4% від загальної кількості горщиків. За технологією виготовлення можна виділити два різновиди посудин: морені (що були випалені у відновлюючому середовищі) та помаранчево- і світлоглиняні  вироби (що були випалені в окисному середовищі).

За способом орнаментації можна виділити три типи горщиків. До I-го відносяться помаранчево- та світлоглиняні вироби, які були прикрашені розписом червоно-брунатною фарбою по плічках і вінцях у вигляді прямих і хвилястих горизонтальних ліній та смуг, вертикальних ліній, гачків і різних за формою плям. Саме такі горщики були найбільш розповсюджені, вони становлять 53,7 % від їх загального числа.

II-й тип складають морені горщики (від світло-сірих до чорних за кольором), що були орнаментовані рельєфно у вигляді прямих та хвилястих горизонтальних ліній та відтисками штампу (35,8%). Найчисленнішим (10,4 %) є III-й тип – це помаранчево- та світло глиняні  горщики, які поєднують в собі як рельєфний, так і фарбовий способи орнаментації. В такому випадку рельєфний орнамент займав верх вінця, а фарбовий був розташований під ним.

Один уламок з колекції горщиків не відноситься до жодного з цих типів – він чорного кольору і прикрашений лискуванням.

Також було знайдено два уламки горщиків, що були крайковані зеленою поливою. Один з них належить до I-го типу, інший - до III-го.

За формою та елементами орнаменту мохначанські горщики мають багато аналогій серед виробів цього різновиду кераміки на території України. Це не дивно, оскільки саме такі форми та елементи прикрашання були характерні для нашої країни того часу. Все ж таки повних аналогій за орнаментальними композиціями горщиків знайти не вдалось. Характерною рисою орнаментайції мохначанських горщиків є багатоярусність фарбових  композицій. Необхідно зазначити, що вироби I-го і III-го типу (за виключенням одного фрагменту) не були прикрашені білим ангобом, широке застосування якого почалося з другої половини XVII ст.6 Це може свідчити або про виготовлення горщиків до середини XVII ст. або про те, що ця традиція поширилась на Слобожанщині дещо пізніше, ніж на Лівобережній Україні.

Серед знайденої в Мохначі кераміки є і уламки макітер. Половина з них має тісто світлого кольору і прикрашена червоно-брунатною фарбою по стінках і вінцях. Вони мають орнамент у вигляді прямих та хвилястих горизонтальних ліній і смуг, косих рисочок, гачків та напівкіл. Інші макітри сірого кольору були прикрашені рельєфним орнаментом у вигляді горизонтально прокреслених смуг. Привертає увагу один уламок цього різновиду кераміки сірого кольору, що окрім смуг був прикрашений і лискуванням як ззовні, так і з внутрішнього боку. Спільною рисою уламків макітер, які були прикрашені по стінках червоно-брунатною фарбою, є однакова схема орнаменту, в котрій хвиляста горизонтальна смуга розташовується між рядами прямих горизонтальних ліній та смуг. Аналогії цій схемі ми можемо бачити на макітрах з Верхнього Салтова (Рис. 1), Полтави7 і Трахтемирова8.

Бежевий колір тіста має більшість тарілок, полумисок та мисок. Вони прикрашені фарбовим орнаментом у вигляді прямих та хвилястих ліній, трикутників та крапок червоно-брунатного кольору. Деякі з них були вкриті білим ангобом перед розписом. Знайдено уламок тарілки сірого кольору, яка була прикрашена рельєфним орнаментом у вигляді прямих горизонтально прокреслених ліній. Серед цього різновиду кераміки виділяється фрагмент миски, що була орнаментована прокресленими горизонтальними лініями і відбитками штампу, а потім вкрита жовтою поливою. Відсутність фрагментів з різнобарвним ангобовим розписом може свідчити про слабку розвиненість гончарного виробництва. Оскільки для цього часу такий спосіб орнаментації стає дуже характерним.

Уламки глечиків мають сірий колір. Вони прикрашені рельєфним орнаментом у вигляді прямих та хвилястих горизонтальних ліній. Один з фрагментів мав лискування.

Експедицією було знайдено лише два уламки покришок. Вони сірого кольору і неорнаментовані.

Завершуючи характеристику побутової кераміки, необхідно відмітити, що тісто всіх виробів має великий відсоток піску. Серед всіх різновидів посуду (горщики, макітри, тарілі, глечики) зберігається тенденція прикрашати вироби, випалені в оксидуючому середовищі - фарбою, а в відновлюючому – рельєфно. Побутова кераміка, що була прикрашена фарбою, часто має схему орнаменту, де одна хвиляста горизонтальна смуга розташовується між прямими горизонтальними лініями та смугами.

Найбільш численною категорією серед архітектурно-декоративної кераміки є кахлі. Їх колекція не має цілих форм, хоча деякі з них вдалося частково реконструювати графічним способом. Всі примірники теракотові, більшість з них помаранчевого кольору з залишками побілки. Незначна кількість фрагментів має сірий колір. Тісто кахель містить домішки рослин і багато піску. На деяких уламках можна побачити включення крейди та чорні крапки. Останні з’являються на виробах завдяки домішкам у вигляді з’єднання кристалів заліза та сіри після випалу9. Це дає можливість зробити припущення, що глина була слабо відмулена. На відбитках орнаменту лицьових пластин ми можемо бачити як сліди тріщин, так і сліди протирання матриці ганчіркою. Це може свідчити про те, що матриці, в яких вони були виготовлені , були як дерев’яні, так і глиняні. При втисканні глиняного тіста в шаблон-матрицю гончар загладжував внутрішній бік пластини пальцями або ганчіркою, відбитки яких залишились на кахлях. Взагалі всі вироби гарно випалені, але зустрічаються і дещо деформовані, що може свідчити про нерівномірний випал. Деякі уламки сильно перепечені з внутрішнього боку, що говорить про їх довге використання в печі. Товщина лицьової пластини коливається від 0,5 до 0,8-0,9 см, один з фрагментів має товщину 1,5 см. Довжина румп дорівнює 7-9 см, а валики, якими вони закінчуються, часто недбало виготовлені і мають довжину від 1 до 2-2,5 см.

Переважна кількість уламків відносяться до лицьових кахель коробчастого типу. Знайдено також декілька фрагментів карнизних  виробів. Всі кахлі за орнаментом слід віднести до геометрично-рослинного типу. Виключенням є один уламок кахлі з геральдичним зображенням. Серед геометричних фігур переважають шестикутники та квадрати. Серед рослинних – листя різного виду та багатопелюсткові квітки. Часто використовувався вензельний візерунок. Декілька фрагментів, крім рельєфного, прикрашені і прорізним орнаментом. Привертає увагу єдиний уламок кахлі з геральдичним зображенням у вигляді коня, що був зображений внизу і в центрі, та квіток, що оточують його з боків. Останні нагадують виноградні грона, і були виконані в стилі Відродження10.

Порівнюючи мохначанські кахлі з аналогічними виробами того часу, необхідно відмітити деяку схожість елементів орнаменту. Наприклад, квітку, з гронами під нею можна зустріти на кахлях з Хорольської Фортеці11 та поселення Козача Пристань12, а вензельний візерунок – на архітектурно-декоративних виробах з Полтави13 і Верхнього Салтова14. Все ж таки ми не можемо казати про повні аналогії мохначанських кахлів з відповідними виробами інших пам’яток, оскільки навіть виконання однакових елементів тут мало свої особливості.

Серед виробів дрібної пластики знайдено кілька уламків обточених стінок посудин та лицьових пластин кахлів круглястої форми або “фішок”, іграшки-свистунця та керамічної люльки. Фрагмент іграшки, у вигляді тулуба тварини, скоріш за все був коником-свищиком. Тісто іграшки сіре, а завдяки випалюванню в відновлюючому середовищі, поверхня виробу має чорний колір. Люлька ярка, червоно-помаранчева. Вона була відтиснута в шаблоні з двох симетричних матриць. Шов, який залишився внаслідок такого виготовлення , був охайно загладжений. Люлька прикрашена рельєфним орнаментом у вигляді рядів вертикальних смуг по чашечці та широкою горизонтальною смугою з квадратиками всередині над ним. Тісто виробу якісне, майже без домішок і не має такого великого відсотку піску, як інші керамічні вироби пізньосередньовічного Мохнача. Отже, люлька була імпортована.

Аналіз письмових джерел дає змогу вважати, що слобода Мохнач була укріплена першими переселенцями на старому городищі у зв’язку з татарською загрозою, а по мірі залюднення краю вони покинули укріплення, пересунувшись ближче до річки, і зайняли обидва береги (на східному та західному  берегах Сіверського Дінця в слободі Мохнач в 1773 році налічувалося вже 2489 чоловік )15. Ця гіпотеза частково підтверджується і археологічними матеріалами, що було знайдено під час проведення розкопувальних робіт на городищі, а саме: не зовсім досконала, дещо грубувата кераміка з багатим відсотком піску в тісті, відсутність розписів різнокольоровими ангобами, майже без поливи. Але для підведення остаточних висновків необхідне проведення відповідних робот і на селищах в с. Мохнач. 

_________________________

1 Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний.- Харьков, 1890. - Т. 2. - С. 148.

2 Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации окраины Московского государства. - М., 1887. - С. 424.

 

* Найбільш повний опис системи укріплень Мохначанського городища див.: Колода В.В. Новые исследования Мохначанского городища. //Археологічні відкриття в Україні 1998-1999 рр. – К., 1999.- С. 98- 200; Колода В.В.Работы на Мохначанском городище в 2000 году // Археологічні відкриття в Україні 1999-2000 рр. – К., 2001. - С. 129- 131. 

3 Колода В. В. Отчёт об археологических исследованиях средневековой археологической экспедиции Харьковского госпедуниверситета им. Г. С. Сковороды в с. Мохнач на Харьковщине в 2001 году. - готується до друку.

4 Археологія доби українського козацтва XVI- XVIII ст.- К., 1997. - С. 70.

5 Там само.

6 Ханко О. В. Полтавський гончарний осередок у контексті новітніх археологічних досліджень.  // АЛЛУ. - Полтава, 2000. - Ч. 1-2. - С. 55.

7 Там само.

8 Виногродська Л. Нові дані про розкопки у Трахтемирівському заповіднику в 1997 р. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1998. - Вип. 7. - С. 135.

9 Разумовский С. А. Производство художественных керамических изделий. - М., 1951. - С. 11.

10 Данченко Л. С. Народна кераміка Наддніпрянщини. – К.,1969. - С. 42.;Соколова Т. Орнамент - почерк эпохи. - Л., 1972. - С. 41.

11 Супруненко О. Б., Менчинський Д. А. Археологічні знахідки на території Хорольської Фортеці // Старожитності Хоролу. - Полтава, 1994. - С. 22.

12 Кравченко Э. Е., Мирошниченко В. В. Изразцы поселения Казачья Пристань // Археология и древняя архитектура Левобережной Украины и смежных территорий. - Донецк, 2000. - С. 43.

13 Коваленко О. Кахлі гетьманської доби з Полтавщини // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. - Вип. 8. - С. 94.

14 Заїка І. Орнаментація кахлів верхньосалтівського поселення // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. - Вип. 9. - С. 41.

15 Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний. - Харьков, 1890. - С. 374.

 

 

Рис. 1. Керамічні вироби пізньосередньовічного Мохнача (1-3, 5-10),

фрагмент макітри з Верхнього Салтова (4)

 

 

В.Гугля (Чигирин)

 

КЕРАМІЧНЕ ВИРОБНИЦТВО XVII-XVIII СТ.: ШТРИХИ ДО ТЕХНОЛОГІЇ

 

Кераміка – постійний і, мабуть, вічний супутник археологічних розкопок. Формотворення, техніка декорування, ступінь обробки глиняної маси, лаконічна вибагливість орнаменту навіть мимоволі викликають повагу до рівня кваліфікації гончарів, зокрема, середньовічних. Широко відомо “що”робили майстри, але набагато менше - “чим”.

До гончарських знарядь відносяться ніжний гончарний круг, на якому виводилась форма, “струнка”, якою зрізали готові вироби, безліч штампів для декорування – плоских і коліщаткових, різноманітні гребінці, дерев’яний ніж, лощила. Уяву про значну кількість цих речей ми можемо скласти лише з етнографічних матеріалів кінця ХІХ – І половини ХХ ст. Виявлення ж їх середньовічних аналогів досить рідкісні, достатньо складна і їх інтерпретація. Розширити наші уявлення про гончарське ремесло цього періоду дозволяють, зокрема, суботівські знахідки.

Під час проведення земляних робіт на житловому будівництві (100 м на південь від Іллінської церкви) в 1995-1997 рр. було зафіксовано значно пошкоджену пізнішою забудовою житлову пляму та господарчу яму, які за характером матеріалів заповнення відносяться до єдиного речового комплексу середини – ІІ половини XVII ст. Тепер вже можна впевнено твердити, що тут, на території укріплень Іллінської церкви знаходилась знищена пожежею садиба гончаря.

Серед опрацьованих матеріалів безпосередньо до гончарства відносяться бляшаний гребінець та кам’яне лощило – саме ними оздоблювались виявлені керамічні вироби.

Власне сам гребінець (Мал. 1) спочатку сприймався як звичайна побутова річ, що не потребувала якихось додаткових досліджень. Виріб виготовлений із латунної бляхи товщиною 0,09 см, має прямокутну в плані форму (4,2 х 8,1 см), з обох боків – по обушку1 - декорований хвилястим штампованим орнаментом. Повністю збереглися великі зубці, малі – лише при основі. Стан поверхні свідчить про вплив високої температури (вже згадувана вище пожежа), внаслідок якої та наступного тривалого перебування в грунті окислені малі зубці зазнали розкладу. На обушку розташовані 3 тріщини, дві – майже на межах зубців, одна – ближче до середини.

Перші сумніви щодо використання речі за прямим призначенням виникли під час порівнювання знайденого гребінця із гребінцями ХІХ – ХХ ст., зважаючи навіть на особливості матеріалу:

 

 

 

 

Ма-

те-ріал

 

Форма

 

Розміри

Загальна к-сть зубців

К-сть зубців на 1 см

Довжина зубців

великих

ма-лих

вели

ких

ма-лих

вели-

ких

ма

лих

 

 

XVII ст.

Ла-

тунь

Прямо-кутник

4,2 х 8,1 см

22

42

3,9

7,6

0,8 см

0,8 см

ХІХ-ХХ ст.

Ріг

Трапеція

5,4 х 9,5;

h – 5,2 см

16

66

2,9

9,6

1,4 см

1,4 см

 

 

Камеральна обробка зібраної кераміки виявила на стінках виробів рельєфний орнамент у вигляді груп чисельних паралельних ліній на плічках або на місці розташування найбільшого діаметра. Всі лінії в плані - замкнені кола і виконувались явно одночасно одним знаряддям (лінії, які виконувались загостреною паличкою, а то й просто тріскою, в плані мають вигляд спіралі, ширші і менш чисельні). Варто згадати і про фактор часу, який підпорядковується закону народного мистецтва: мінімальна затрата часу при найбільшому декоративному ефекті2.

Саме ці аргументи і дозволили висловити здогад про латунний гребінець як знаряддя гончаря. Подальше вивчення його поверхні та рельєфного орнаменту на виробах (цікаво, що в такій манері декоровано лише горщики) дозволило деталізувати саме використання речі.

Ширина захвату поверхні регулювалась згинанням гребінця по краях та середині (тріщини утворювались саме в цих місцях). Завдяки згинанню середини гребінець набував форми дуги і в такому вигляді використовувався при декоруванні місця розташування найбільшого діаметру. При декоруванні плічок – під прямим кутом або наближеним до нього відгиналась одна з бічних частин, вона ж була в ролі фіксатора, що визначав верхню межу рельєфного орнаменту, дотикаючись до вінець. Власне краї можна було і не підгинати, але в цьому випадку гребінець ставився під кутом до осі виробу. В цьому переконують скоси одного з менших країв та заглибина в основі вінчика. Крім того, поверхня однієї із сторін більш стерта і заполірована (в середній частині орнамент стерто майже до основи), що свідчить про тривалий контакт з пластичною поверхнею (гончарною масою).

Таким чином гребінець, як знаряддя декорування, використовувався на кшталт гнучкого лекала, яке можна було підігнати до характеру профілю в залежності від розмірів виробу та творчого задуму майстра. Для декорування великих виробів використовувались більші зубці, малих – відповідно малі.

Дуже вірогідно, що виріб на нетривалому первісному етапі експлуатувався за прямим призначенням, а потім з якихось причин (можливо в зв’язку з короткими зубцями) перетворюється у постійне знаряддя гончаря для декорування кухонного посуду. Загалом етнографічні паралелі свідчать, що у ролі гончарських інструментів використовувались досить несподівані речі. Так, наприклад, у с. Головківці Чигиринського району отвори у керамічних друшляках робили гострим кінцем веретена3.

Ще одне знаряддя гончаря – лощило (Мал. 2) має форму, наближену до циліндра, у якого округлені грані, а вся поверхня заполірована до блиску. Викликає зацікавлення матеріал – білий мармур – свідчення торгівельних зв’язків з Азією. Цим знаряддям декоровані морені вироби.

Подальший аналіз технік декорування кераміки із зазначеного речового комплексу дозволив унаочнити коліщатковий зубчатий штамп. Ним було декоровано, зокрема, вінця та плічка (ближче до шийки) димленого горщика (Мал. 3). Дефект одного із зубців (він дещо дугастий) та форма відбитків дозволяють визначити розміри цього знаряддя та матеріал, з якого його було виготовлено.

Довжина одного проходу штампа на плічках складає 4,1 см при 14 відбитках, ширина – 0,7 см. Виходячи з цього та враховуючи 8 % усадки кераміки під час висушування та випалу, діаметр штампа дорівнює близько 1,3 см (1,2+0,1), ширина - близько 0,8 см (0,7+0,1).

Відстань між відбитками рівнозначна, крім двох випадків. Ця деталь, на нашу думку, показова при характеристиці виготовлення знаряддя. По суті маємо 8 опорних точок, як і при розмітці гончарного круга під кахляну форму, проміжки між якими поділено навпіл. В зв’язку з мініатюрністю виробу 2 проміжки не були задіяні, і внаслідок цього замість 16 зубців вирізано 14.

Відбитки зубців у плані мають форму двох рівнобедрених трикутників, що дотикаються вершинами. Саме це вказує на дерево (краї зубців штампу зазнали деформації внаслідок постійних фізичних навантажень та впливу вологи). Найімовірніше, штамп було виготовлено із відрізка гілки: ця сировина завжди була під рукою і завжди була можливість вирізати нове коліщатко ножем, а вже внаслідок постійної практики майстер мав чи не підсвідоме почуття ритму...

Викладений вище матеріал дозволяє детальніше висвітлити одну із складових українського пізньосередньовічного гончарства – його інструментальну базу. Характеристики знарядь та їх використання повністю підпорядковані основному принципу, якого завжди дотримувались народні майстри – мінімум затрат при максимумі ефекту. Власне кажучи, сам гончар не ставився до своїх виробів як до творів мистецтва, для нього це був засіб здобуття хліба на кожен день... З іншого боку “кожен матеріал диктує свої технічні прийоми і способи, а звідси й певну специфіку вирішення художнього образу”4.

________________________

1 Термін наведено за джерелом: Книга криміналіста: Практ.посібник / Рощин О.І., Біленчук П.Д., Омельченко Г.О. – К., 1995. – С. 340.

2 Данченко Л. Невмируще джерело: Бесіди про українське народне мистецтво. – К., 1975. – С. 100.

3 Польові матеріали автора: Брюховецький Яків Михайлович, р.н. 1913, с. Головківка Чигиринського району.

4 Данченко Л. Невмируще джерело… – С. 106.

 

 

Мал. 1.Гребінець.

 

Мал. 2. Знаряддя гончаря – лощило.

 

Мал. 3. Димлений горщик.

 

 

Олексій Зажигалов (Київ)

 

ВИВЧЕННЯ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ПОЛИВНОЇ КЕРАМІКИ ЗА ДОПОМОГОЮ НОВІТНІХ ФІЗИКО-ХІМІЧНИХ МЕТОДІВ

 

Характеристику будь-якого комплексу полив’яної кераміки не можна вважати достатньо повною без точного визначення кількісного та якісного складу поливи. Звичайні методи хімічного аналізу, що з’явились у першій половині ХХ ст., і досі широко використовуються у практиці археометрії, пов’язані з невідворотнім руйнуванням зразка під час досліджень, оскільки для їх проведення  необхідно відділити поливу від зразка, приготувати її розчин і тільки після цього виконати власне процедуру аналізу. До того ж, цей процес є досить складним і вимагає застосування великої кількості специфічних хімічних реагентів та певного часу.

Проте ще в середині ХХ ст. швидкий розвиток фізики та відкриття деяких фізичних ефектів призвели до появи ряду нових фізико-хімічних методів, які дозволяють визначати елементний склад зразків та їх структуру без руйнування предмету досліджень. Перевага цих методів є особливо очевидною у тих випадках, коли предметом аналізу виступає музейний експонат, а тим більше – раритетна археологічна знахідка. Саме ця обставина в значній мірі обумовила впровадження цих методів у практику атрибуції археологічних матеріалів з 80-х років минулого століття.

Основними серед неруйнівних фізико-хімічних методів слід вважати такі: XRD – Рентгено-фазовий аналіз, SEM – Скануюча електронна мікроскопія, EDXRS – Енерго-дисперсна рентгеноскопія, MPA – Мікрозондовий аналіз, PIXE – Фотонна індукована рентгенівська емісія, NAA – Нейтронно-активаційний аналіз, AAS – Атомно-адсорбційна спектроскопія, XRF – Рентгено-флуоресцентна спектроскопія, TEM – Трансмісійна електронна мікроскопія, АES – “Оже” електронна спектроскопія , XPS – Рентгено-фотоелектронна спектроскопія.1

Аналіз сучасної наукової літератури дозволяє дійти висновку про те, що , зазначені методи сьогодні використовуються переважно для визначення сумарного елементного складу кераміки, скляних предметів, монет та інших виробів з металів та сплавів. Це обумовлено тим, що  переважна більшість згаданих фізико-хімічних  методів не дозволяє вивчати тонкий шар поверхні предмета, а дає інформацію по всій масі об’єкту досліджень. Інакше кажучи, якщо предметом аналізу є фрагмент полив’яної кераміки, результатом буде загальний елементний склад всього зразка, тобто глиняного тіста разом з поливою. Дуже рідко ці методи застосовуються при дослідженні тонких покриттів, до яких відноситься і полива, яка являє собою покриття товщиною шару 50-500 мкм. З комплексу згаданих вище методів найбільш придатними для вирішення цієї проблеми є такі методи, як SEM, MPA, PIXE, АES, XPS2 , а також нові: LRS – Лазерна Раман спектроскопія, та STM - Скануюча тунельна мікроскопія.

Спробуємо на підставі існуючого досвіду окреслити можливості та перспективи застосування цієї групи методів в археометрії. Почнемо з того, що комбінація методів SEM та MPA дозволяє визначити загальний вигляд покриття, якісний та кількісний склад поливи (глибина аналізу - до 2 мкм). Зрозуміло, що такий аналіз може дати уяву про склад вихідних речовин, які використовувалися для виготовлення поливи. Співставлення отриманих результатів з дослідженими раніше предметами, виробничими відходами склодувних майстерень чи джерелами сировини дозволяє зробити висновок щодо походження виробу, який аналізується. У якості прикладу можна навести дослідження непрозорих оловомістких полив, виготовлених в різних країнах приблизно в один час (Х-ХІ ст.). Отримані результати (Табл. 1) дозволяють стверджувати, що за кількісним складом основних оксидів ці поливи суттєво різняться між собою, хоча якісний склад цих покриттів є однаковим (похибка при дослідженні не перевищує 2-3 %)3. В іншій статті було показано (Табл. 2), що склад полив, виготовлених на одній території (Удіне, північно-східна Італія), майже співпадає4.

Таким чином, використання методів SEM та MPA дозволяє зробити висновок про місце виготовлення предмета. Однак ці дані не дають можливості визначити ідентичність чи розбіжність технології виготовлення поливи. А цей момент є досить важливим для вичерпної ідентифікації об’єкту досліджень, оскільки технологія виготовлення покриття, навіть за умови однакового складу вихідної шихти, неодмінно впливатиме на склад та структуру тонкого поверхневого шару, а також на розподіл елементів по глибині найближчого до поверхні шару. Це відбувається за рахунок різної швидкості дифузії елементів при нагріванні та охолодженні предмету під час виробництва. У зв’язку з цим виникає необхідність використання таких методів як XPS та AES (останній є менш чутливим), які, на відміну від SEM та MPA, дають можливість аналізувати саме найближчий до поверхні шар поливи (глибина аналізу до 1 нм). Комплексний підхід до вирішення цієї проблеми, який побудовано на використанні різних фізико-хімічних методів, продемонстровано у дослідженні артефактів з розкопок Софії Київської. По-перше, за результатом проведених аналізів (Табл. 3), чітко помітна різниця між візантійською і давньоруською поливами. Відмінність у складі, визначена за допомогою методів SEM+MPA, показує, що для виготовлення полив використовували різні за складом композиції вихідної шихти. Це підтверджують і дані XPS.

По-друге, з наведених в таблиці 3 даних можна побачити, що для візантійської поливи спостерігається практично однакова кількість SiO2 тa PbO2 на поверхні (XPS) та в глибині (MPA) поливи, в той час як для давньоруської склад поверхні за цими компонентами суттєво відрізняється від більш глибокого шару зразка. Це дозволяє зробити висновок щодо відмінності в технології одержання візантійської і давньоруської полив5.

До того ж, слід додати, що метод XPS дозволяє визначити валентний стан елемента, тобто з’ясувати, в якому саме типі хімічної сполуки він знаходиться (оксид, фосфат тощо). Це досить важлива обставина, оскільки валентність та тип сполуки можуть обумовлювати забарвлення поливи. Так, наприклад, відомо, що зміна кольору свинцевої поливи визначається валентністю оксиду свинцю: при утворенні PbO вона біла, а при Pb3O4 – червона.6  Інше забарвлення поливи спостерігається за наявності в ній PbO25. Останнє було встановлено методом XPS, який, незважаючи на його важливість та перспективність, до цього часу дуже рідко використовувався для дослідження полив.

Окремо слід зауважити, що при вивченні досліджень вищезгаданих зразків з Софії Київської вперше в археометрії нами було використано метод AFM – Атомно-силової мікроскопії. Цей метод зручний тим, що дозволяє досліджувати поверхню зразка без використання вакууму. За його допомогою можна не лише якісно вивчити структуру поверхні, що дозволяє і метод SEM, але й одержати кількісні дані про її шорсткість. Останнє є суттєвим моментом характеристики технології виробництва і визначення різниці ступеня збереженості зразка. Так, нами було встановлено, що для зразків, знайдених в ідентичних умовах культурного шару, шорсткість візантійської поливи в 10 разів менша, ніж давньоруська5.

Підсумовуючи наведене, вважаю доцільним констатувати наступне:

1. Для отримання повної картини об’єкту досліджень найбільш ефективним є використання не одного, а певного комплексу фізико-хімічних методів, результати яких доповнюють і уточнюють один одного.

2. З розвитком мобільних приладів для проведення аналізів щезає один з головних недоліків зазначених методів - необхідність вилучення для аналізу невеликого фрагменту досліджуваного об’єкту, який часто буває повною (цілою) формою.

3. Крім вивчення полив сферою застосування цих методів можуть бути інші тонкі поверхні, наприклад, смальта чи скло.

_______________________

1 S.M.M. Young, A.M. Pollard Spectroscopy in Archeometry // Spectroscopy - 1997. - V. 12, № 6.

2 G. Spoto, A. Torrisi, A. Contino probing archaeological and artistic solid materials by spatially resolved analytical techniques// The royal society of chemistry. – 2000. – V. 29.

3 Tite M.S., Freestone I., Mason R., Molera J., Vendrell-Saz M., Wood N. Lead glazes in antiquity – methods of production and reasons for use // Archaeometry. – 1998. – V. 40, N 3.

4 B.Fabbri, S. Gualtieri, C. Mingazzini, P. Spadea, P. Casadio, R. Costantini, G. Malisani Archaeometric investigations of sgraffito ceramic tiles (XV-XVI c.) recovered from excavations in Udine (North-East Italy)// Archaeometry. – 2000. – V. 42, N 2.

5 Зажигалов В.А., Климовский С.И., Стрелко В.В., Зажигалов А.В., Коваль А. Исследование состава и морфологии поверхности глазурей древнего Киева и Византии // Доповіді Національної академії наук України. – 2001. - № 11.

6 J.B. Lambert, Ch.D. McLaughlin, C.E. Shawl, L. Xue X-ray Photoelectron spectroscopy and archaeology//Analytical chemistry news & features. – 1999. – V.4, N 8.

 

 

Таблиця 1. 

Зразок

Датування

Вміст характерних оксидів (%)

SiO2

PbO

SnO2

Єгипет №1

ХІ ст.

47,1

41,8

11,4

Єгипет №2

ХІ ст.

50,2

38,7

12,4

Іспанія

Х ст.

38,0

54,3

14,1

Ірак

Х ст.

62,7

16,6

13,3

 

Таблиця 2.

Зразок

Датування

Вміст характерних оксидів (%)

SiO2

PbO

Al2O3

Італія РО№5

XV-XVI ст.

32,86

58,81

2,69

Італія РО№7

31,17

60,23

4,92

Італія РО№13

30,50

60,43

1,43

 

Таблиця 3.

Зразок

Датування

Вміст характерних оксидів (%)

SiO2

PbO2

Al2O3

Візантія (SEM+MPA)

ХІ-ХІІ ст.

19,3

43,0

1,6

Візантія (XPS)

23,41

40,08

13,00

Київська Русь (SEM+MPA)

ХІ ст.

 

10,8

62,1

0,48

Київська Русь (XPS)

22,26

22,41

20,46

 

 

 

 

 

 

Дар´я Фінадоріна (Київ)

 

З ДОСВІДУ РЕСТАВРАЦІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КЕРАМІКИ

 

Останніми роками дослідження пам´яток козацької доби набуло доволі значного масштабу. Невпинно зростає кількість публікацій з цієї проблематики, з року в рік збільшуються обсяги здобутого археологічного матеріалу. У переважній більшості археологічні колекції, про які йдеться, складаються з розвалів або поодиноких фрагментів скляного посуду, побутової та архітектурно-декоративної кераміки. Неушкоджені речі в археологічних комплексах трапляються досить рідко, та й вони зазвичай потребують бодай мінімальної реставраційної уваги. Тому можна з впевненістю стверджувати, що у загальному процесі вивчення матеріальної культури українського середньовіччя чим далі, тим більш нагальним стає завдання реставрації знайдених археологами предметів давнини. Артефакти повної форми завжди презентативніше, ніж сумарна характеристика будь-якої за кількістю поодиноких фрагментів колекція. Це очевидно як з огляду на суто наукові проблеми вивчення розвитку та регіональної специфіки українського гончарства ХVI-XVIII ст., так і в плані популяризації надбань української культури козацької доби, проблем створення відповідних музейних експозицій тощо.

У нашому повідомленні ми спробуємо проаналізувати власний досвід реставрації керамічних форм, отриманий в результаті роботи з 12-ма виробами, що походять з розкопок на території Києво-Печерської лаври. Переважну їх більшість (9 екземплярів) складають предмети, знайдені під час досліджень Архітектурно-археологічної експедиції (керівник – Івакін Г.Ю.) ІА НАН України 2000 року на території Верхньої лаври.1 Це дві коробчасті неполив´яні кахлі з рельєфним орнаментом рослинно-геометричного типу. Одну з них знайдено у заповненні господарчої ями ХVI-XVII ст. (Рис. 1). За розмірами та декором вона аналогічна кахлі з розкопок Михайлівського Золотоверхого собору.2  Інша кахля походить з гончарного горна другої половини XVII ст., рештки якого було досліджено в районі Лаврського провулка (Рис. 2). Ще дві форми (макітру і кухонний глечик) було знайдено на дні житлової споруди, спаленої під час набігу Менглі-Гірея 1482 р., що розташовувалася поблизу східної стіни корп. № 5 (Рис. 3-4). З іншого житла, дослідженого поблизу південного фасаду корп. № 4, походять два горщика, один з яких зсередини вкритий поливою зеленого кольору (Рис. 6), майже повний розвал макітри та голосник середніх розмірів (Рис. 5). До матеріалів досліджень 2000 р. відноситься й приземкуватий горщик із значними домішками піску в тісті та досить недбалою обробкою поверхні. Решту відреставрованих виробів складають дві покришки ХVIІ-XVIIІ ст. та керамічна посудина, що призначалась для виготовлення пасок (Рис. 7). Ці речі походять з комплексів, які було досліджено на території КПЛ в 1996-2001 р. і які зараз зберігаються у фондах відділу археології Заповідника.3  

Реставрація зазначених предметів виконувалась за консультативною допомогою реставратора вищої категорії ННДРЦУ Коваленко Т.В. та із залученням сучасних методичних рекомендацій. Побіжно варто зауважити, що по справжньому новітніх та загальнодоступних розробок у цій сфері, на жаль, обмаль і зацікавленому спеціалісту рекомендувати зараз що-небудь конкретно досить важко.

Прийнята програма реставраційних заходів складалась з п´яти етапів, першим з яких було відновлення первісного вигляду знахідок. Річ у тім, що майже всі зазначені предмети потрапили до нас після проведення попередньої реставрації, виконаної археологами не завжди якісно і не зовсім коректно. Тому першим кроком робіт стала розклейка посудин та видалення решток клею. Особливо доцільними ці процедури були у роботі з формами великого розміру або складного профілю.

Другий етап реставрації полягав у видаленні стійких поверхневих забруднень та кіптяви. Поверхневі забруднення з черепків видалялися за допомогою ватно-марлевих тампонів, змочених дистильованою водою. Складніша ситуація з кіптявою, яка часто густо вкриває суцільним шаром зовнішню поверхню кухонного посуду XVII-XVIII ст. На жаль, в арсеналі реставраторів сьогодні поки що не має більш дієвого засобу, ніж механічна очистка черепків. З цього приводу варто зауважити, що повторний обпал археологічної кераміки у муфельній печі, що інколи практикується аматорами від реставрації з метою видалення кіптяви, разом з нею видаляє й автентичний колір черепка, і тому не може бути прийнятним з методичної точки зору. Наступним етапом реставрації є знищення біологічного забруднення (паразитичних мікроорганізмів,), що іноді трапляється на поверхні керамічних виробів. Забруднення такого гатунку не лише спотворює загальний вигляд виробу, але й може становити певну загрозу для здоров´я реставраторів. Усунення цієї проблеми здійснюється за допомогою спеціальних антисептичних засобів (3-разова пропитка водно-спиртовим 2% розчином катаміну АБ). Після виконання вказаних процедур черепки варто укріпити 5-відсотковим розчином ПВБ на етанолі.

Наступний етап реставрації – відновлення форми предмету способом склейки фрагментів 20- відсотковим розчином ПВБ в етанолі з попереднім прогрівом у термостаті до t 50оС.

Четвертий етап має на меті відновлення втрачених частин виробу гіпсополімером (ПВА+гіпс+Н2Оdist), з обов´язковою мастиковкою швів та абразивною обробкою ділянок, що відновлено. Чи не найголовнішою проблемою цієї стадії реставрації є відновлення морфологічних деталей, що не збереглися (ручки, рельєф орнаменту тощо). Методичною базою вирішення даного питання є пошук прямих аналогій виробів, що реставруються. В інших випадках відновлення відсутніх елементів є некоректним.

Завершальним етапом реставрації є тонування заміщених гіпсополімером ділянок виробів. З приводу доцільності цієї процедури у реставраторів немає узгоджених рекомендацій. Одні спеціалісти вважають тонування методично не коректним і взагалі не обов´язковим способом реставрації. На думку інших, навпаки, саме ця процедура забезпечує цілісне сприйняття предмету і максимально наближає результат реставрації до первісного вигляду виробу. На нашу думку, найбільш прийнятним рішенням цього досі спірного питання є тонування частин, що відновлено, на один-два тони нижче автентичних ділянок предмету. Варто також відмітити, що серед київських реставраторів (Стрихар М.М.) практикується і такий досить оригінальний спосіб тонування, коли ця процедура виконується за допомогою розтертої у порох керамічної маси, отриманої з черепків, близьких за складом глиняного тіста та кольором до форм, що відновлюються. Перевагою цієї методики є й те, що при такому способі тонування імітується не лише сам колір черепка, але і його фактура.

На закінчення відмітимо, що кожен основний крок реставраційного процесу з методичної точки зору було б доцільно супроводжувати належною фотофіксацією.

Після завершення реставрації документація (реставраційний паспорт) разом із предметом повинен бути переданий замовнику, обов´язком якого є дотримання рекомендацій щодо зберігання відтвореної пам´ятки.

 

1 Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Археологічні дослідження на території Києво-Печерської лаври в 2000 р. // Археологічні відкриття в Україні 1999-2000 рр. - К; 2001. – С. 116-121; Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Деякі підсумки археологічних досліджень на території Києво-Печерської лаври в 2000 р. // Могилянські читання – К, 2001. - С. 126-135.

2 Мартиненко Л., Чекановський А. Кахлі з розкопок Михайлівського Золотоверхого собору // Нові дослідження пам´яток козацької доби в Україні. - К, 2000. - Вип. 9. – С. 44-46.

3 Сыромятников А.К., Балакин С.А. Отчет об археологических исследованиях в 1996 г. на территории Киево-Печерской лавры. – К,1997 //НА ІА НАН України № 1996 / 14; Балакін С.А. Звіт про археологічні дослідження на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у 1999 р. – К, 2001 // НА ІА НАН України.1999 / 103; Балакін С.А. Звіт про археологічні дослідження на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у 2002 р. – К., 2002.

 

Мал. 1. Відреставровані керамічні вироби ХІ-ХVІІІ ст. з розкопок на

території КПЛ

 

 

Роман Рейда (Полтава)

 

КЕЛЕПИ В ЗБІРЦІ ПОЛТАВСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ

 

Серед предметів багатого арсеналу козацької зброї можна виділити один з видів комбінованої зброї - келеп. Він був характерним видом козацького комплекту озброєння. Цей вид наступальної зброї набув поширення в XVI - XVII ст. і міг використовуватися як кінними, так і пішими воїнами. Келеп являє собою зразок комбінованої зброї, поєднуючи у собі два інструменти - клювець та молоток. Ця комбінація дозволяла власнику досить широке його використання, оскільки надавала можливість завдавати як колючо-проникаючих, так і дроблячих ударів, успішно застосовуючи як проти незахищених обладунком, так і проти важкоозброєних воїнів. В середовищі польської шляхти бойові келепи набули значної популярності і в мирний час, виконуючи іноді функції аргументу у вирішенні приватних конфліктів1. Відомими келепи були і у Московському царстві2.

Цікаву підбірку келепів містять колекції Полтавського краєзнавчого музею. Вони і стали темою даної публікації.

В експозиції ПКМ знаходиться залізний келеп, знайдений в 1875 р. Ф.І. Камінським в околицях м. Лубен і переданий до колекції К.М.Скаржинської3. Його фотографічне зображення подане у монографії О.Б.Супруненка, присвяченій діяльності К.М.Скаржинської4.

Келеп має округлий провух, зміцнений двома парами вусів, пізніше втрачених (Рис.1, 1). Провушна частина зміщена до обуху, чітко відділена від нього та клівця. З кожного боку провух прикрашений чотирма парами вертикальних прокреслених ліній: в місцях переходу до клівця та до обуху і у центральній частині. У верхній частині келепа, в місці переходу до клівця, міститься одна така риска. Виріб має клівець, восьмикутної в перетині форми, з ледь помітними гранями, молоток, Т-видної форми, з шийкою, що розширюється до плитки чотирикутної форми з загладженими кутами. Від провуху до середини шийка келепа має по кожному ребру чотири значні, округлої форми, виїмки. Крім того вона прикрашена двома прокресленими лініями зверху та по одній з обох боків. Довжина клівця - 12,5 см; діаметр провуху - 2,4 см; довжина обуху - 4,4 см.

В експозиції музею експонується залізний келеп (Рис.1, 2) з дерев'яною ручкою (Інв. № Зб. 223). Округлий провух, зміщений до обуха, має два вертикальні валики, розташовані в центральній частині і прикрашені навскісними канавками. Масивний клівець, ромбічної в перетині форми, дещо загнутий на кінці внаслідок механічного пошкодження, має плавний перехід до провушної частини. Чотирикутний молоток має випуклу форму. Шийка дещо звужена до провуха. З метою кращого утримування келепа на дерев'яному руків'ї в нижній частині між клівцем та провухом розміщено невеликий упор. Експонат має дерев'яну ручку, виготовлену з листяних порід дерева, довжиною 71 см, діаметром 2,83-2,1 см. В нижній частині просвердлено круглий отвір, розташований за 7,5 см від краю, діаметром 0,35 см. Імовірно, він слугував для кріплення темляка. Аналогією келепу є зброя, знайдена у Маріуполі в 1925 р. під час розкопок5. Довжина клівця -- 9,5 см; діаметр провуху - 2,6-2,7 см; довжина обуху - 2,5 см.

Келеп залізний (Інв. № Зб.668) з округлим провухом, сильно похиленим донизу клівцем, ромбічної в перетині форми, та обухом, що має чітке відділення робочої випуклої частини, виконаної у формі восьмикутника (Рис.1, 3). Провух, зміщений до обушної частини, по центру висоти має клеймо у вигляді ромбу та слабко виражені ребра з обох боків від нього. На межі провушної та обушної частин зверху та знизу виробу розміщено по дві підтрикутних виїмки. Обушна частина, як і у попереднього екземпляра, має чотири ребра по шийці. Довжина клівця - 10,5 см; діаметр провуха - 2,4 - 2,5 см; довжина обуха - 4,3 см.

Келеп залізний (Інв. № Зб.1025) з округлим провухом, значно нахиленим донизу клівцем, ромбічної в перетині форми, та шийкою, яка поступово розширюється в робочу частину восьмикутної форми, знаходиться у фондах ПКМ (Рис.1, 4). Провух дещо зміщений в бік молотка та має клеймо у вигляді погано збереженої, внаслідок корозії, фігури, ромбічного виду з кутом, спрямованим вниз, та вигнутими назовні сторонами; верхня частина не збереглася. Між клівцем та провухом зверху розміщено невелику западину. Верхні ребра клівця мають увігнуту форму. Шийка обуху прикрашена чотирма ребрами. Довжина клівця - 8,5 см; діаметр провуха - 2,4-2,5 см; довжина обуху - 4,3 см.

Аналогічним, двом вище описаним зразкам озброєння, є залізний келеп (Інв. № Зб. 2307) (Рис. 1, 5). Його характеризує округлий провух, сильний нахил ромбічного в перетині клівця, восьмикутна в перетині шийка та восьмикутна, сильно випукла робоча частина обуху. Зміщений до шийки провух має по центру з обох боків клеймо у вигляді ромбу та по дві пари насічок підтрикутної форми зверху та знизу від обушної частини. Порівняно з двома іншими аналогічними келепами екземпляр має більш стрункі пропорції. Довжина клівця - 10,0 см; діаметр провуха - 2,6-2,7 см; довжина обуху - 4,3 см.

На жаль, останні чотири келепи є депаспортизованими під час Другої світової війни, і точне їх походження на сьогодні залишається невідомим. В подальшому, з виявленням та вводом до наукового обігу нових експонатів, стане можливою розробка детальної класифікації цього виду козацького озброєння.

______________________

1 Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. - Львів, 1993.- С. 236.

2 Богоявленский С.К. Вооружение русских войск в XVI-XVII вв. // Исторические записки.- М. - Т.4. - С. 258-283.

3 Мокляк В. Речі з Солоницького поля в зібранні Полтавського краєзнавчого музею // Археологічні дослідження пам'яток українського козацтва.- К., 1993.- Вип.2.- С. 58.

4 Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України. Лубенський музей К.М. Скаржинської.- Київ-Полтава, 2000.- С. 84.

5 Кучугура Л., Саєнко Р. Козацькі старожитності м. Маріуполя та його околиць // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - Вип. 7.- К., 1998. - С. 185; Каталог случайных находок из археологических собраний Донецкой области // Археологический альманах. - Донецк, 1993. - № 1. - С. 225. - Рис. 76, 4.

 

 

Мал. 1. Келепи зі збірки ПКМ

 

 

О. Супруненко, Б. Павленко (Полтава)

 

ДЕТАЛІ КУЛЕЛІЙОК XVII СТ. З ЧЕРКАС

 

Існування ринку колекційних матеріалів в Україні вже не викликає ніяких сумнівів і, до того ж, його розростання практично не має обмежень. Спеціалізовані відділи антикварних магазинів, кіоски антикваріату вряди-годи, а то й цілеспрямовано, приймають на комісію та закуповують у населення для продажу археологічні знахідки. Існування археолого-колекційної "товкучки" в Києві стимулює ці явища у зв'язку із відомими економічними процесами в країні і формуванням типово споживацької психології. В останній час виник стабільний попит на предмети археологічного антикваріату, що призвело до своєрідного прориву у становленні "чорної" археології, складанні спеціалізованих "археологічних" пошукових команд, очолюваних дипломованими вихованцями університетів, учителями, аматорами-збирачами, що заводнили майже всі області України. Переважна більшість "нових антикварів" зовсім не має уявлень про необхідність збереження об'єктів культурно-історичної спадщини як державної власності й орієнтується у пошуках лише на задоволення нагальних фінансових потреб та власного зиску.

Особливий попит склався на реліквії козацької старовини. Він отримав поширення завдяки стабільному інтересу до таких "національне спрямованих" речей у добірках раритетів досить поважних і впливових осіб. А, звісно, попит породжує і пропозиції. Для продажу прокуються старожитності, безпосередньо знайдені на пам'ятках за допомогою різного роду металодетекторів, пошукових сканерів та інших засобів електророзвідки, здобуті на козацьких цвинтарях, закуплені у місцевого населення чи знайдені на замовлення сільськими хлопчаками. Отже, пам'ятки козацької археології стали, так би мовити, подвійними заручниками для отримання атрактивних антикварних речей у добірки старовини вимогливих збирачів. Чому подвійними? А справа в тім. що більшість об'єктів доби пізнього українського середньовіччя ще не отримали статусу пам'ятки, отже, пошукові роботи на них у повній мірі ще не можуть кваліфікуватися як грабування археологічної культурної спадщини. Крім того, такі старожитності більш доступні у зв'язку зі знаходженням їх при різного роду земляних роботах у старих полкових містах чи сотенних містечках, історичних селищах і селах, де інтенсивно вирувало життя ще за козацької доби.

Найбільше такі процеси набули поширення по берегах Дніпра, у Криму, Харківській, Київській, Черкаській та Полтавській областях. Звісно, саме звідси, переважно із розмивів узбережжя водосховищ, походить і основна кількість знахідок. За прикладами необхідно звертатися щосуботи на Лівобережну частину Києва і за відомою всім адресою...

Наслідком одного із таких відвідувань і стало придбання одним із авторів за порівняно символічну вартість частини набору ливарних формочок для відливання рушничних куль козацької доби. Всіх цих ливарних матриць нараховувалося у пропонованому на продаж комплекті не менше 6. Їх походження, за характером патини, не викликало сумнівів — розмив узбережжя одного з водосховищ Дніпровського каскаду, що були споруджені за переможної ходи соціалізму. Короткий коментар продавця — "майже підніжжя Черкаського замку, у межах Черкас" — красномовно засвідчував отримання речей із розмиву першої надзаплавної тераси Дніпра у межах цього обласного центру чи його околиць. Подальша доля речей залишилася невідомою. Та дві різного розміру формочки від кулелійок і відливку кулі з подібної більшій з них було придбано і привезено до Полтави. Пізніше їх передано в дар до фондів Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (ЦОДПА)1.

Дві публіковані формочки складають своєрідний комплект зброярського інструментарію доби пізнього українського середньовіччя. Вони однотипні, виготовлені в одній майстерні і, напевне, одним майстром-ливарником. Ці латунні матриці для відливання куль двоскладові. Після лиття вироби злегка доведені до робочого стану шляхом обробки напилком (Рис. 1, 3). Формочки мають скруглено-конічну, із розширенням, у вигляді перевернутого картярського знаку "піка", форму. Максимальне розширення призначене для відливання свинцевої кулі кулястої форми. Навкруги нього розміщені три напівкруглі виступи — основи для скріплення штифтів-фіксаторів: на одній із половинок — з отворами, на іншій — з короткими стриженьками-штифтами. Зверху обидві стулки завершує невеликий лійчастий розтруб-литок конічної форми. Зовнішні боки стулок сплощені, на них розміщені вертикально орієнтовані, підпрямокутні за формою виступи вушок. У більшій із формочок — з отвором, меншій — із заглибленим кільцевим прорізом. Ці отвори слугували для скріплення обох стулок за допомогою шарнірного держака та підвішування на шнурку чи дроті при транспортуванні. Напевне, при наявності комплекту із кількох форм, всі вони мали з'єднуватися одним чи кількома шарнірами.

Передані в дар ЦОДПА досить рідкісні вироби різняться між собою лише деякими деталями обрисів, розмірами і вагою, а також діаметром вмістилища кулястої форми для свинцю, в якім відливалася куля. У більшій зі стулок діаметр становив 13 мм, меншій — 9 мм. Для більшої зі стулок до колекції потрапив свинцевий відповідник відливки — аналогічна за калібром куля з не зрізаними залишками металу з литка — "ливарним хвостом" (Рис. 1, 2). Вона відлита в аналогічній формі з цього ж комплекту, яка, проте, не потрапила до Полтави. Отже, серед комплексу ливарних форм були і напівфабрикати, що засвідчує існування за місцем знахідки решток спеціалізованої майстерні. Нижче наведемо параметри бронзових формочок від кулелійок і відливки кулі.

1. Стулка (Рис. 1, 1). Висота — 3,2 см; ширина максимальна — 1,8 см; товщина (з вушком) — 1,5 см; зовнішній діаметр отвору литка— 1,1 см.

2. Формочка з двох стулок (Рис. 1, 3). Висота — 2,5 см; ширина максимальна — 1,4 см; товщина стулки (з вушком) — 1,1 см; загальна товщина формочки — 2,3 см; діаметр отвору литка — 0,75 см.

3. Відливка свинцевої кулі калібру 13 мм — напівфабрикат з "ливарним хвостом" (Рис.1, 2). Висота загальна — 1,8 см; діаметр кулі — 1,3 см; висота "ливарного хвоста" — 0,5 см; його діаметр — 0,3-0,4 см.

Характер форми матриць, калібр куль та навіть місце знахідки дають підстави атрибутувати формочки як зразок зброярського інструментарію другої чверті XVII ст. Звісно, наявність повного комплексу знахідок та супутніх їм матеріалів значно б розширила можливості суто джерелознавчих наслідків подібної знахідки. Поки що оприлюднюємо у публікації загальнодоступну частину цього комплексу.

Місце знахідки комплексу зброярського інструментарію не випадкове. Так, вже із XVI ст. Черкаси славилися майстрами-зброярами, які виготовляли рушниці та зброярські пристрої2. Калібр куль має відповідність калібрам козацьких рушниць, аркебуз і карабінів XVII ст.3. Це стосується і форми куль і наявності куль чи їх заготовок із виступом циліндричної та лійчастої форми, на зразок наявної у колекції4. Подібні не раз знаходили у комплектах козацьких ладівниць5. Прямі аналогії формочкам із Черкас маємо серед зразків кулелійок, виявлених на місці Берестецької битви 1651 р.6. Берестецькі набори кулелійок включали аналогічні за параметрами і матеріалом виготовлення формочки, що з'єднувалися у процесі відливання залізним дротовим шарнірним держаком7. Подібні кулелійки знайдені й серед матеріалів досліджень Тушинського табору у Росії8, Останні вважаються набутком суто російського зброярського мистецтва.

Напевне, місце виготовлення ливарних матриць ще певний час залишиться невідомим. Нові знахідки проллють світло на правомірність територіальних і етнічних атрибуцій. На сьогодні варто засвідчити лише факт широкого використання в роки Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. подібних пристроїв зброярами, а в бойових умовах — і простими козаками, що і підтверджують надходження до археологічних фондів ЦОДПА у Полтаві.

_________________________

1 Фонди ЦОДПА. - Інвентарні номери: КВ. 570-572, А. 296-298. — Дар підприємця і колекціонера Б.М.Павленка.

2 Археологія доби українського козацтва ХУІ-ХУШ ст. / Телегін Д.Я., Винокур І.С., Титова О.М., Свешніков І.К. та ін. - К., 1997. - С. 119.

3 Там само. - С. 120-121.

4 Свешніков І.К. Битва під Берестечком. - Львів: Слово, 1993. - С. 255.

5 Археологія доби українського козацтва ХУІ-ХУШ ст. - С.123.

6 Свешніков І.К. Битва під Берестечком. - С. 255.

7 Там само. - С. 253. - Рис. 67, 6.

8 Розенфельд Р.Л. Русский ружейннй прибор начала XVII в. // КСИИМК.М.-Л., 1958, - Вып.72. - С. 93-95. - Рис. 32, 513-15.

 

Мал. 1. Черкаси, місто чи околиці. Ливарні формочки –деталі кулелійок та відливка рушничної кулі: 1,3 — латунь; 2 - свинець. Фонди ЦОДПА.

 

 

Владимир Коваль (Харьков)

 

СЛОВО О БУТЫЛКЕ

(попытка исторического исследования)

 

Всемирная история стеклоделия насчитывает более пяти тысяч лет и в ряду других открытий в области материальной культуры, сделанных человеком, окружена флером легенд.

Историю стеклоделия на Украине нельзя рассматривать в отрыве от истории развития этой отрасли за рубежом и, в частности, в Европе.

О многообразии мира стекла, которое давно и прочно заняло место в жизни человека, знает даже ребенок, но, пожалуй, не всякий взрослый задумывался когда-либо над тем, когда, где и как впервые стеклодел изготовил сосуд, который мы так обыденно и привычно именуем бутылкой, не обращая порой внимания ни на форму, ни на цвет, ни на ряд деталей, которые сформировались в глубокой древности, долгое время выполняли необходимую функциональную нагрузку и дошли до наших дней лишь в виде стилистических особенностей – устье, венчик, который иногда именуют мундштуком, тулово и, наконец, донышко.

К сожалению, рамки статьи не позволяют достаточно детально раскрыть тему эволюции формы, историю бутылки и ее ближайших сородичей – фляг, графинов, кувшинов и т.п. В странах Европы, Великобритании и США бутылке посвящены более тысячи серьезнейших монографий, исследований, популярных изданий для коллекционеров, специальных журналов и сборников, чего, увы, не скажешь о нашей стране.

В марте 2001 г. в Великобритании издана великолепная книга, автор которой бельгиец Вилли ван де Бош, живущий в Голландии, 35 лет коллекционирует старинные бутылки. В книге «Старинные стеклянные бутылки. Их история и эволюция 1500-1850» автор приводит всемирную библиографию о бутылках, насчитывающую 1151 источник и это, несомненно, далеко не все - автору настоящей статьи известны еще 92 книги, посвященные бутылкам, не названные автором вышеупомянутой книги.

Без преувеличения можно утверждать, что истории стеклоделия в целом посвящены десятки тысяч работ как за рубежом, так и в бывшем СССР, но в большей мере, и это, в первую очередь, относится к отечественным трудам, эти работы посвящены стеклоделию античности и раннего средневековья, и только в последнее десятилетие стал просыпаться интерес к так называемому гутному стеклоделию позднего средневековья. Хотя было бы несправедливо не упомянуть о том, что в 1926 г. было опубликовано исследование В.Модзалевского «Гути на Чернігівщині” *, в 1931 г. увидели свет популярные издания В.М.Гагенмейстера «Гутне шкло Поділля» и Нечипора Онацкого «Українське гутницьке шкло”. В 1953 г. была издана робота В.Ф.Рожанковского «Украинское художественное стекло», а в 1975 г. - книга Ф.С.Петряковой «Українське гутне скло”. Были публикации и в сборниках «Матеріали з етнографії та художнього промислу”, “Матеріали з етнографії та мистецтва” и ряд других.

Нередко в работах, посвященных истории отечественного стеклоделия, авторы ошибочно относят гутное стекло ХVІІ-ХVІІІ вв. к периоду Киевской Руси.

Не избежали этих заблуждений и такие признанные авторитеты, как Б.И.Ханенко («Древности Приднепровья» - вып. 5. – К., 1902) и Ю.Л.Щапова («Стекло Киевской Руси» – М., 1972). Объясняется это, по-видимому, отсутствием на протяжении достаточно длительного периода должного интереса к этой области материальной культуры со стороны археологов и историков, что, в свою очередь, породило научный вакуум, очень скудно заполненный незрелыми разработками. Продолжаются ошибки, но уже другого рода и в последнее время. Так, в журнале «Археологія», № 2, 1997 г. и в сборнике «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні”. – Вип. 7., 1998 Л.Виногродская, а также О.Загребельный и С.Балакин бутылки нач. ХІХ в. безосновательно называют типичными для ХVІІ-ХVІІІ вв.

Подобные заблуждения также легко объяснимы – любая отрасль науки требует углубленного, целенаправленного изучения предмета, что, к сожалению, не всегда возможно по разным причинам, главная из которых, на мой взгляд, это отсутствие подлинного интереса и скудность источников.

 

·         Слово «гута» немецкого происхождения и в первоначальном значении означало «хижину, шалаш».

·          

В предлагаемой работе автор впервые на основе своего собрания узкогорлой тары, а также с помощью имеющихся в его библиотеке авторитетных зарубежных и отчасти отечественных источников попытался провести сравнительный анализ имеющихся образцов с их примерной датировкой и выявить, если это возможно, место изготовления, производителя, а также назначение сосуда.

Как, наверное, догадался читатель, речь пойдет о послемонгольском периоде развития стеклоделия на Украине, ибо ремесло это зародилось в Киевской Руси еще в конце ІХ в. и к нач. ХІІ в. достигло значительного по тем временам развития. Археологические раскопки в Киеве и других славянских городах выявили более 30 форм стеклянной посуды. Только на территории Киева, в основном в верхнем городе, существовало не менее 6 стеклодельных мастерских. Стеклянные изделия этого периода представлены, большей частью, только фрагментами, стеклоделие Киевской Руси не знало крупных форм узкогорлой тары, размеры ее колебались от 7 до 15 см высотой и до 8 см в диаметре. Форма этих сосудов, которые были известны уже во ІІ-ІІІ вв., напоминала луковичку с удлиненным горлышком и дискообразным венчиком или же конус с горлышком различной длины. Иногда их ошибочно именуют слезницами (лат. «лакриматории»), в действительности же эти флакончики предназначались для хранения масел, духов, красок для век, бальзамов, отчего их называют бальзамариумами. Цвет стекла изделия этого периода был либо бледно-золотистым с оттенком сгущенного молока из-за присутствия в шихте оксида свинца, либо бледно-голубоватым со стальным оттенком, что говорит о содержании других компонентов, но анализ состава стекла в данную работу не входит.

С приходом татаро-монгольских орд это ремесло пришло, наряду с другими, в упадок, но в Западной Украине на территории Галицко-Волынского княжества в дремучих лесах, куда бежали уцелевшие стекольных дел мастера, это искусство нашло свое второе рождение. Сейчас трудно сказать, каков был ассортимент изготовлявшихся изделий, ибо находки сосудов местного производства ХІІІ–ХІV вв. даже во фрагментах настолько редки, что автору не известно ни одной. Можно предположить, что скорее это было повторение уже известных в Киевской Руси форм стопок конусовидной или бочкообразной формы разных объемов и кубков на невысокой ножке с поддоном, большей же частью это были бусы зеленого, синего, желтого и малинового цветов, подвески и псевдовитые браслеты.

Но в 1930-х гг. вблизи Луцка в лесу были обнаружены остатки гуты, которую, по имевшимся архивным источникам, датировали ХV – нач. ХVІ ст.

При шурфовке было найдено большое количество фрагментов бутылок уже упоминавшейся луковичной формы, а также каплевидной, грушевидной, конической и биконической формы. Последняя известна в Германии с ХІІІ в., но их находки встречаются и в Венгрии, Болгарии, Сербии. Все остальные были известны уже во ІІ – ІV вв. Все фрагменты представляли собой толстостенные (в Европе посуда в это время была тонкостенной, от 0,5 до 1,5 мм), грубоватые, зеленовато-коричневые и бледно-зеленые с непроваренными вкраплениями и пузырьками воздуха, полупрозрачные стенки, горлышки и донышки.

Итак, что же мы знаем о нашей отечественной бутылке. Возраст ее, в сравнении с античными стеклянными сосудами, известными на Ближнем Востоке уже в ІІІ тысячелетии до н.э., сравнительно невелик и насчитывает немногим более 500 лет. В Древней Греции этот сосуд именовали “боуттис”. Несколько позднее, в Римскую эпоху, его называли “ботелла” или “бутикула”.

Каким же был облик бутылки в те далекие времена, а точнее 400-500 лет назад. Оказывается, традиционной и наиболее распространенной формой бутылки как на Украине, так и в Европе и на Ближнем Востоке была форма шара, несколько приплюснутого с полюсов или несколько овоидной, нередко слегка уплощенной формы с тонким коническим или параллельным горлышком с довольно широко развернутым устьем. Примерно с 1630 г. горлышко на расстоянии 1-1,5 см от устья перевивали стеклянным жгутиком круглого или несколько уплощенного сечения, назначение которого было удерживать с помощью медной проволочки (с начала ХІХ в. стали использовать железную), которую завязывали под ним, удерживать деревянную пробку. До начала ХVІІ в. бутылки закрывали либо свернутой бумагой, либо плотной тканью, что хорошо иллюстрируют картины западных мастеров того времени. В середине ХVІ в. в Германии появляются сосуды квадратного или прямоугольного сечения с коротким горлышком, впоследствии получивших в России название штофов, а на Украине  - кварт.

Само слово штоф южно-германского происхождения, и с конца ХІІ в. относилось к кубку из олова, серебра, иногда дерева объемом примерно в 800-850 мл. К концу ХVІ – нач. ХVІІ вв. прямоугольные сосуды получили широкое распространение во всей Европе и Скандинавии.

В Россию и на Украину штофы проникли в первой пол. ХVІІ в. и вскоре стали популярной посудой, без которой не обходилось ни одно застолье. Уже в конце ХVІІ в. неудобство транспортировки «луковичных» бутылок заставило стеклоделов видоизменить форму, сплюснув шар еще и с боков. Такие сосуды, по аналогии с глиняными, получили название баклаг, фляг, для устойчивости которых их основание при изготовлении нередко оплетали стеклянным жгутом – гладким или гофрированным – подобный вид декорировки был известен в Австрии в конце ХV в., что образовывало своеобразный поддон. Не исключено, что наряду с новыми формами продолжали бытовать и старые. Интересно, что в Бельгии, которая в средние века была самым влиятельным центром стеклоделия в Европе, и во Франции цилиндрические бутылки изготавливали уже в нач. ХV в., в то время как в Великобритании к их производству приступили только в 1750-1760 гг.

Кстати, впервые сосуд с помощью стеклодувной трубки, что было воистину революцией в стеклоделии, изготовили примерно в 65 г. до н.э. в Сирии, которая в то время стала одной из провинций Римской империи, а уже упоминавшиеся сосуды квадратного сечения, но в этом случае с более длинным горлышком и широкой ручкой, которая одним концом присоединялась к горлышку, изготавливались уже со ІІ в.

Стеклянные бутылки как на Украине, так и в Европе в ХV – ХVІІІ вв. использовались не только для вин, наливок, настоек, ликеров, бальзамов и спирта, но и для различных масел, уксуса, лекарственных снадобий, солений, маринадов, в том числе и для анчоусов (рыбешки типа хамсы) и даже сыпучих веществ – табака, мака и др.

Пиво в бутылки и штофы стали разливать при Екатерине ІІ, которая была большим любителем и знатоком этого древнего напитка, хотя первые попытки продажи пива в бутылках по примеру англичан и голландцев были предприняты в последние годы правления Петра І. Сейчас трудно сказать, были ли какие внешние отличия в бутылках для вина, пива, водки или других жидкостей в ХVІІ – первой пол. ХVІІІ вв., но в 1774 г. в России были введены питейные меры, определившие объемы: ведра в 12300 мл., штофа – в 1 / 10 ведра, винной бутылки – в 1 / 16 ведра, водочной и пивной – в 1/ 20 ведра. Существовали меры в России и на Украине и ранее, но они сильно отличались в зависимости от территории и городов на Украине, в частности, в ХVІІ в. были распространены литовские и польские питейные меры.

Архивные документы ХVІІ – ХVІІІ вв. не фиксировали словесного или графического описания форм бутылок, а лишь их емкостные характеристики – фляши полкгарцовые и гарцовые, квартовые и полуквартовые, скляницы четвертные веницейские с шурупами оловянными и свинцовыми, бутылки для погребов как приплюснутые, так и круглые полуквартовые и четвертьквартовые 4-хугольные бутылки и 8-угольные штофы.

В России Высочайший Указ о клеймении питейных мер увидел свет лишь в 1744 г., причем с этого времени бутылки и штофы должны были быть снабжены клеймом, которое представляло собой стеклянный медальон размером от 2 до 3 см, располагавшийся на плечевой части бутылки или штофа, на котором владелец стекольного производства (гуты) должен был указать хотя бы начальными буквами свое имя и фамилию, место изготовления, название меры сосуда (штоф, полуштоф, бутылка или полубутылка) и год изготовления. Автору известно самое раннее датированное российское (украинское?) клеймо 1801 г. В Европе в ХVІ – нач. ХVІІ вв. бутылки клеймили зеленым воском. Первое стеклянное клеймо на европейском континенте, датируемое примерно 1640 г., найдено в Германии. В Великобритании в 1939 г. было сообщение в местном краеведческом журнале о находке клейма с датой 1562 и тремя буквами С.В.К., однако никто из современных исследователей его не увидел…

Таким образом, до Указа 1744 г. вся узкогорлая тара изготавливалась, так сказать, «на глаз», так что зачастую пьющий мог только по своему состоянию догадаться, сколько он выпил. Встречающиеся клейма зачастую изготовлены настолько небрежно (возможно намеренно, как это станет понятно в дальнейшем), а с трудом читаемые на них буквы могут подходить к нескольким производителям тары, работавшим в одно и то же время в различных местах, что в значительной мере затрудняет их идентификацию, а чаще делает ее совсем невозможной.

Документальные факты свидетельствуют о том, что на Украине и, по-видимому, в России в ХVІІІ в., а возможно и ранее, была распространена фальсификация объемов штофов (кварт) и бутылок, причем делалось это по сговору между изготовителями и владельцами шинков или, как их именовали, ренсковых погребов (искаженное «рейнских» – по названию земель в Германии, известных своими эльзасскими или рейнскими винами). Зачастую покровителями этих злоупотреблений выступали чиновники магистратов, ведавших этим видом деятельности.

В книге О.О.Нестеренко “Розвиток промисловості на Україні в ХVІІІ ст.». (К., 1959. – Ч. 1) и А.М.Пономарева «Промышленность Украины в ХVІІІ в.». (Черновцы, 1968), а также в работе ранее упоминавшегося В.Ф. Рожанкивского приводятся списки гут на Украине конца ХVІІ – нач. ХVІІІ вв., есть списки заводов и во многих дореволюционных справочных изданиях, однако и это мало помогает при расшифровке клейм. Автором предпринимались безуспешные попытки обнаружить какие-либо источники на этот счет в ряде архивов.

В 1969 р. в г. Полтаве при земляных роботах в исторической части города было найдено пять бутылок с содержимым, три из которых были «луковичной» формы, одна цилиндрической, несколько бочкообразной формы, другая по своему облику напоминала бутылки эльзасских (рейнских) вин, которые в Европе из-за их удлиненной изящной формы получили название «флейт». Несомненно, все они относились к одному периоду, может быть, с разницей в несколько лет. На плечах «луковиц» были клейма, одно из которых было прочитано автором настоящего опуса, имевшим подобное с более четкими буквами как DANZIA, на второй “луковице” было так называемое пустое клеймо, которое, возможно, предназначалось для последующего осургучивания для оттиска владельца питейного заведения или же для последующей гравировки либо владельца гуты, либо производителя напитка, либо владельца шинка.

В 1933 г. группой археологов Сумского краеведческого музея на границе Сумской и Черниговской областей в лесу были обнаружены остатки гуты, которая, по архивным источникам, принадлежала князьям (дворянам) Кочубеям. При шурфовке было обнаружено большое количество фрагментов посуды, по-видимому, относящейся к ХVІІІ – нач. ХІХ вв., в том числе и горлышек бутылок и штофов с сохранившейся плечевой частью с клеймом, на котором читалось слово LONDON, в верхней части клейма было изображение титульной короны, а под словом LONDON – изображение пентаграммы (5-конечной звезды).

В собрании автора есть несколько подобных клейм, на которых имеется изображение и пентаграммы, а на других – гексаграммы (6-конечной звезды), которая многим известна как “Звезда” или “Щит Давида”. Даты на указанных клеймах отсутствуют, но на одном из них есть буква G, которая относится к владельцу стекольного производства Георгу Гримму в городе Рекка, Эстония (1776-1808 гг.), а на другом - две буквы G Е, которые относятся к Карлу Филиппу фон Эссен, управляющему фабрикой в г. Городенка в Эстонии (1764-1771 гг.). Королевская корона относится к Фредерику V, королю Дании и Норвегии (1746-1766 гг.) и указывает на то, что стекольное производство имело королевскую привилегию или патент на производство этих бутылок, которые изготавливались в странах Балтийского моря, где их наполняли «лондонским джином» и затем продавали либо на месте, либо экспортировали в соседние страны. Корона могла принадлежать и Адольфу Фредерику, королю Швеции (1751-1771 гг.). Пентаграмма – древний символ, олицетворяющий совершенство,  а кроме этого, своеобразный талисман, охраняющий производителя напитка и потребителя от влияния демонических сил. Гексаграмма имеет еще и символ гостеприимства, другое же его значение – это символ пивоваров, покровителем которых в Европе с ХІІІ в. был Святой Арнольд, а треугольники, из которых состоит 6-конечная звезда, символизировали союз воды, земли, огня, зерна, его прорастания, образования солода, брожения, т.е. всех компонентов, необходимых при производстве пива. Подобные клейма чаще встречаются на сосудах квадратного сечения, которые изготавливались в Норвегии, Швеции, Финляндии, Эстонии, Латвии, Литве, России, Польше и Северной Германии. Название LONDON говорит о том, что джин произведен в Лондоне в отличие от нидерландского джина, который был известен как “Hollands”, “geneva” (т.е. можжевельник) или “Schiedam” (город в Голландии).

Лондонский джин в отличие от голландского имел больше ингредиентов, улучшавших его вкусовые качества, что делало его весьма популярным во многих странах, его использовали для производства различных коктейлей.

Автором были произведены разведки на месте бывших гут на территории Харьковской области возле бывшего села Рождественского Чугуевского района (ныне пос. ЭСХАР) на гуте, принадлежавшей Шицловским и в районе Андревки Балаклейского района на месте гуты, принадлежавшей сотнику Данилу Даниловичу Данилевскому. На обеих из них были обнаружены клейма, описанные выше. Объяснить их присутствие на месте этих гут можно по-разному. Либо там по заказу торговцев крепкими напитками занимались фальсификацией бутылок, предназначенных для наполнения «лондонским» джином, либо купцы, привозившие на Украину джин в бочках, желали разливать его в бутылки, изготовленные на местных гутах, но с указанием происхождения бутылки, либо клейма, обнаруженные на гутах, были от подлинных бутылок, по образу и подобию которых местные умельцы пытались изготавливать бутылки. О подражании зарубежным, в частности, немецким бутылкам пишет, ссылаясь на архивный источник, Сидоренко Елена Федоровна в своей работе «Історична метрологія Лівобережної України ХVІІІ ст.”. (К., 1975).

О взаимопроникновении, а потому о сходстве форм и деталей отделки бутылок в Европе, что затрудняет их идентификацию в случае отсутствия на бутылке каких-либо отличительных клейм и надписей, пишут многие зарубежные исследователи, хотя ряд из них полагают, что английские бутылки конца ХVІІ – нач. ХVІІІ вв. (если брать именно этот период) отличаются лучшим качеством стекла в отличие от европейских, но, возможно, это продиктовано чувством гордости за английских стеклоделов.

Украинское гутное стеклоделие, по подсчетам автора, знает 60 различных форм. Очень авторитетный «Иллюстрированный словарь стекла» Гарольда Ньюмена называет 92 основных типа бутылок, известных с І в. до н.э. до нач. ХХ в., хотя одних только бутылок для настоек и ликеров насчитывается более 1000 видов, а, учитывая, что в мире существовало и существует необозримое количество производителей различных алкогольных, пищевых жидкостей, не говоря уже о таре парфюмерного, фармацевтического, химического назначения, то различие форм просто не поддается учету.

Как уже говорилось выше, украинское стеклоделие имеет много сходных черт в своих изделиях с известными еще в античности. Так, известная в Западной Украине на Прикарпатье бутыль «плесканка» очень напоминает сосуд, изготовлявшийся в рейнских землях в ІІІ-ІV вв., а позднее возродившийся в Европе в ХV в. на о. Мурано в Италии. Известный на Украине сосуд под названием “куманец” имеет аналоги в античности, а позднее в Германии, он именовался “охотничьей” или “полевой” флягой. Боченок, известный на Украине под названием “барило”, был известен уже в римскую эпоху ІІІ-ІV вв.

В России и на Украине в 1830-х гг. впервые при дутье бутылки в форму попытались получить на тулове рельефные изображения и надписи. В 1830 г. бутылки и штофы были освобождены от обязательного клеймения, но в 1852 г. к этому Указу вернулись вновь, однако, судя по огромному количеству бутылок и штофов без каких-либо реквизитов. Указы, несмотря на угрозу наказания, не выполнялись.

До середины 1960-х гг. коллекционирование бутылок за рубежом было уделом отдельных «чудаков»-энтузиастов, но, начиная с 1971 – 72 гг., произошел настоящий «бутылочный бум», который не прекращается и доныне.

Мир стекла и бутылок в частности многообразен и интересен. Человек, открывший его для себя, сохраняет любовь к нему до конца своих дней. Многое в истории бутылки остается до сих пор непознанным из-за фрагментарности как материальных, так и письменных источников, но настоящий исследователь тем и отличается от случайного человека, что трудности и загадки вызывают в нем больший энтузиазм, и, как говорится, «дорогу осилит идущий».

 

 

Рис. 1. Эволюция формы бутылки в Бельгии (датировка примерная)

 

Рис. 2. Конструкция венчиков бутылок и штофов ХVІ-начала ХХ вв.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олена Титова (Київ)

 

ВІДТВОРЕННЯ НЕРУХОМИХ ПАМ’ЯТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА. ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

 

Дев’яності роки ХХ століття у пам’яткознавстві позначилися цілою низкою дискусій, пов’язаних з обговоренням доцільності чи навіть етичності відтворення втрачених об’єктів історико-культурної спадщини України. Визначилося три основні групи дискутуючих: прибічники ідеї відтворення (здебільшого архітектори-практики, будівельники, політики), активні їх супротивники (теоретики-історики, мистецтвознавці, археологи, представники громадськості), особи, що зайняли нейтральну позицію чи погоджувалися з можливістю відтворення найвидатніших пам’яток за умови наявності вичерпної інформації про первісний її вигляд (і практики, і теоретики обізнані із світовим досвідом відновлення національно значущих об’єктів). Не будемо заглиблюватися в аргументи сторін, лише зазначимо, що поки на шпальтах періодики точилися заочні баталії, вийшов Указ Президента України № 473 / 99 від 5 травня 1999 року про відтворення видатних пам’яток історії та культури із затвердженим списком відповідних об’єктів. Серед інших у списку записані пам’ятки історії запорозького козацтва ХУІ – ХУІІІ ст. на острові Хортиця Запорізької області, пам’ятки, пов’язані з Кам’янською Запорозькою Січчю ХУІІІ ст. у с. Республіканець на Херсонщині, Кодацька фортеця 1635 року у Дніпропетровську (фрагментарне відтворення).

Українське січове козацтво внесло чимало славних сторінок у буремну історію України. Пройшовши складний героїчний шлях боротьби і звитяги, козаки залишили багато яскравих пам'яток - як рухомих, так і нерухомих. Серед останніх переважають пам'ятки археології, тобто такі, що збереглися до нашого часу у вигляді археологічних решток різноманітних об'єктів, пов'язаних із життям, побутом, майстерністю, битвами українських лицарів.

Найвідомішими серед пам'яток низового козацтва звичайно вважаються Січі. Дійсно, саме вони були справжніми козацькими столицями, де зосереджувалася військова, політична, демократична ідея українського козацтва. На жаль, усі вісім відомих Січей Низового Дніпра практично повністю зруйновані. П'ять Січей на сучасній Нікопольщині (Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Покровська) фактично повністю знаходяться під водами Каховського водосховища. Інші три Січі - "городок Д.Вишневецького (Байди)'' на Малій Хортиці, Кам'янська та Олешківська Січі на Херсонщині - необхідно досліджувати археологічно, проводячи розкопки широкою площею. Такі роботи вимагають вкладення великих коштів на безпосереднє відкриття січових об'єктів і подальшу їх консервацію та музеєфікацію. Думається, що обов'язок сучасників перед прийдешніми поколіннями - зберегти ці безцінні пам'ятки, створивши на них археологічні музеї просто неба з частковою реконструкцією, де це дозволять досліджені джерела, відповідних січових об’єктів – куренів, укріплень тощо. Але це справа, мабуть, не одного десятка років.

На часі створення на базі вже існуючих музейних комплексів, зокрема, історико-культурного заповідника "Хортиця", Музею народної архітектури та побуту (МНАП) України, куточків козацького січового побуту, можливо, відтворення частини січових об'єктів чи кількох січових споруд. Зокрема, чи не варто відтворити славнозвісний козацький курінь у зоні Південної Наддніпрянщини МНАП України ? Такий об'єкт у Музеї буде виглядати достатньо доречно з огляду на презентацію історичних традицій житлобудівництва у цьому регіоні. Він матиме і науково-пізнавальне та патріотично-виховне значення.

У супротивників цієї ідеї може виникнути заперечення, що у МНАП зібрані тільки автентичні зразки народної архітектури, а козацькі курені не збереглися до нашого часу. У відповідь можна заперечити, що насправді рештки куренів знаходимо тільки у вигляді археолого-архітектурних об'єктів. Але одержаних археологічними методами даних щодо конструкцій козацьких січових жител цілком достатньо для грунтовних науково переконливих реконструкцій куренів. Археологічні висновки підкріплюються різноманітними писемними матеріалами.

Найповніші свідоцтва щодо конструкцій козацьких куренів одержані в останні десятиріччя при дослідженні Кам'янської та Олешківської Січей (розкопки Б.Копилова, А. Сокульського, А. Козловського, В. Іллінського, Д. Телегіна, О. Титової). Відомо, що січові житлові споруди були наземні та напівземлянкові. Серед досліджених переважають останні. Звичайно ці споруди складаються з двох частин - житлового приміщення підпрямокутної у плані форми (8-9 х 6-7 м) та підквадратних сіней (2 х 2 м), заглиблених до материкового грунту на 0,6-1,5 м. По кутах, по центру довгих стін, у центрі приміщення вкопувалися опорні стовпи (діаметром 0,4-0,8 м, на глибину 0,6-1,0 м). Між стовпами по стінах горизонтально кріпилися жердини чи плахи, що перепліталися лозою або хмизом, обмащеними глиною. Таким чином, курінь мав каркасно-стовпову конструкцію із загальною висотою стін 2,0-2,5 м2.

Дерев'яні плахи покрівлі, перекриті очеретом (подекуди кінськими шкірами), спиралися на сволок, що опирався на центральні стовпи, вкопані по середині коротких стін будівлі, та крокви. Можливо, житлова частина відділялася від даху дерев'яним перекриттям. Стріха була двосхила. Між житловою частиною та сіньми був перепад у рівні долівки – останні звичайно знаходилися на 0,2-0,3 м вище, тобто таким чином утворювалася сходинка. Сходинки вели до сіней і ззовні.

Під стіною, що відділяла сіні від житлової частини, знаходилася піч-кабиця, оздоблена різноманітними кахлями. Робоча частина її виходила у сіні, де здебільшого готували їжу.

Долівка і в сінях, і у житлі була земляна, хоча, наприклад, в Олешках зафіксовано залишки плах3. Вікна знаходилися по довгих стінах, були маленькі, округлі, робилися з гутного скла.

Переносячи не тільки народні архітектурні традиції, але й естетичні уподобання з Центральної та Правобережної України на нові землі Великого Лугу, козаки щедро прикрашали свої домівки. Часто сволок покривався різьбленням, на ньому зображували хрест, позначали рік спорудження куреня та ім'я курінного отамана4. Малюнком чи картиною прикрашали двохчасні дубові двері - вхідні та між сінями і житлом (розмір 170 х 70 см). Серед музейних зібрань відомі і такі експонати, як курінні двері із зображенням відомого Козака-Мамая5. Художньо яскравими були і сюжети кахлів з кабиць.

Археологічні матеріали, а також писемні джерела, зокрема, спогади запорожця Микити Коржа, дозволяють реконструювати внутрішній вигляд куреня6. У житловій частині від входу до покуття знаходився довгий стіл (6 х 0,5 м), зроблений з однієї товстої дошки, розміщеної на вкопаних у землю стовпах. Навколо стояли довгі лави для сидіння, а під довгими стінами знаходилися нари для спання з широких дощок (більше 2 м завширшки). Імовірно, на стінах висіли мисники, куди ставили особистий посуд. Хоча здебільшого усі речі особистого вжитку козаки зберігали серед своїх похідних валіз під нарами.

Для встановлення масляних освітлювальних світильників у земляній (заглибленій) частині стін викопувалися спеціальні ніші.

Описана конструкція та внутрішній вигляд куреня добре реконструюються за одержаними під час розкопок споруд Кам'янської та Олешківської Січей даними. Розміри та конструктивні особливості відкритих на цих пам'ятках об'єктів співпадають за деякими незначними винятками. І це не дивно, оскільки названі курені фактично збудовані одними й тими ж будівельниками у першій-другій чверті XVIII ст. Таке співпадіння доводить вірність отриманих матеріалів і доречність їх використання при подальших реконструкціях.

Зрозуміло, що описані відомості про конструктивні особливості куренів хронологічно обмежені першою половиною XVIII ст. і не дають уяву про більш ранні та пізніші житлові споруди козаків. Прості підрахунки свідчать, що у названих куренях могли мешкати до 25 козаків. А писемні джерела вказують кількість від 10 до 150 чоловік, тобто слід шукати і досліджувати інші типи козацьких житлових споруд. Однак для першого етапу відтворення січових споруд одержаних матеріалів з додатковими польовими спостереженнями цілком достатньо7. Неабияке значення при реконструкціях житлових об’єктів на Січах мають етнографічні дані, оскільки на Низовому Дніпрі зберігалися традиції житлобудівництва Центральної України.

Повертаючись до проблеми доречності і правомірності відтворення, зокрема, козацьких пам’яток, хочеться нагадати міжнародні хартії по збереженню і реставрації культурної спадщини, у яких зазначається, що слід охороняти пам’ятки у їх автентичному вигляді, консервуючи збережені залишки. У Кодацькій фортеці, на Кам’янській, Олешківській, Хортицькій Січах необхідно провести термінові пам’яткоохоронні заходи – припинити господарську діяльність, закріпити берегову смугу, реставрувати об’єкти на поверхні, археологічно дослідити пам’ятки, а потім музеєфікувати, створивши археологічні музеї під відкритим небом з елементами реконструкції добре документованих об’єктів, у першу чергу, козацьких куренів.

_________________________________

1 Археологія доби українського козацтва ХVІ-ХVІІІ ст. / Д.Я.Телегін, І.С. Винокур, О.М. Титова, І.К. Свєшников. - К. : ІЗМН, 1997. - С. 22-23.

2 Козловський А.О. Особливості будівництва житлових споруд на Кам'янській Січі // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. - К., 1992. - Вип. 1.- С. 15-25.

3 Титова О., Бойко В. Дослідження куреня на Олешківській Січі // Дослідження археологічних пам'яток українського козацтва. - К., 1995.-Вип. 4. - С. 5-9.

4 Діденко С. Особливості будівництва козацьких куренів на Запорозькій Січі // Дослідження археологічних пам'яток українського козацтва. - К., 1995. - Вип. 4. - С. 13-14.

5 Нестеренко В. Двері козацького куреня XVIII ст. з експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею // Дослідження археологічних пам'яток доби українського козацтва. - К., 1994. - Вип. 3. - С. 73-74.

6 Мицик Ю.А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини ХV-ХVІІІ ст. - Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1997. - С. 25-26.

7 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К., 1992. - С. 25.

 

 

О.Борисенко (Запоріжжя)

 

СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ СІЧОВОЇ ЦЕРКВИ У ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОМУ КОМПЛЕКСІ “ЗАПОРОЗЬКА СІЧ” НА ОСТРОВІ ХОРТИЦЯ

 

У початковому році на о. Хортиці планується розпочати будівництво історико-етнографічного комплексу “Запорозька Січ”. Першою серед цих будівель, паралельно зі спорудженням укріплень, буде зведено січову церкву.

За свідченням очевидців та істориків, зокрема, Д.І.Яворницького, церква на Січі була традиційною спорудою і знаходилася, як правило, на території Коша – у центрі майдану. На жаль, історія не зберегла до нашого часу детального зображення січових церков ХУІ-ХУІІІ ст. Ті ж зображення, які знаходяться у розпорядженні вчених, зроблені достатньо схематично.

На гравюрі ХУІІ ст. зображено тризрубну, трибанну церкву з двома заломами, що височить над куренями та валами, які оточують Кіш. Д.І.Яворницький подає опис гравюри І.Щирського від 1691 р., на якій зображено “маленьку триглаву церковцю” на Чортомлицькій Січі. Невелику одноверху споруду з покрівлею на три заломи та банькою-ліхтариком знаходимо на малюнку О.Рігельмана.

Зовсім нетиповою для культових споруд запорозьких козаків є церква, зображена за планом Січі 1773 р., де над рубленими з дерева-кругляка стінами височить баня з цибулястими главками на видовжених шийках з прибудованою у притул дзвіницею, що має гостроверхе завершення. Подібні будівлі характерні для російських культових споруд.

А.Скальковський, наводячи свідчення старожилів с. Покровського від 1845 р., пише про те, що “січова церква Покрова Божої Матері була дерев’яна о п’яти главах”. Отже, підсумовуючи усі дані стосовно зовнішнього вигляду січових церков, вважаємо за доцільне не копіювати будь-яку з них, а спираючись на дані про уцілілі на сьогодні запорозькі церкви, створити шляхом історичних аналогій узагальнений образ січової церкви.

У ХУІІІ ст. характерним для сакральної дерев’яної архітектури Придніпров’я та Слобожанщини був восьмикутний зруб у різних варіантах. Церкви цього регіону у переважній більшості були тризрубні з трьома банями, при цьому середній зруб був найвищий, мав восьмикутну форму, яка дозволяла будувати просторий середній храм, вівтарний – шестикутну, а бабинець (трапезна) – восьми-або чотирикутну форму. Підбанники та бані також мали восьмикутну форму.

Відомий дослідник козацьких святинь С.Таранущенко вважав найпоширенішим типом церков на Лівобережжі тризрубні триверхі будівлі, які у плані складалися з шестигранного “вівтаря та бабинця і восьмигранної середньої частини”. За своєю місткістю (250-300 чоловік) така церква цілком відповідає потребам внутрішнього Коша майбутнього історико-етнографічного комплексу “Запорозька Січ”. Взірцем для будівлі майбутньої січової церкви  даного типу може слугувати Троїцька церква села Пустовійтівка на Сумщині, побудована у 1773 році на замовлення останнього січового отамана Петра Калнишевського, обміряна і зафотографована завдяки старанням С.Таранущенка.

Виходячи з вищевикладеного, вважаємо за доцільне при будівництві майбутньої січової церкви відтворити тридольну трибанну церкву бойківського типу з шестигранним бабинцем та вівтарем і восьмигранною середньою частиною, узявши за основу церкву з с. Пустовійтівки як класичну споруду доби українського бароко ХУІІ-ХУІІІ століття.

Хоча церкви у тогочасній Україні будувалися як з каменю так і з дерева, січова церква. На наш погляд, має бути дерев’яною, вкритою шалівкою. Про це свідчать письмові джерела, наведені вище гравюри. До цієї думки схилялися відомі дослідники запорозького козацтва, зокрема, Д.І.Яворницький та О.М.Апанович.

Згідно статистичного опису церков Катеринославського повіту 1736 року, у с. Покровському значиться “первоначальная запорожская деревяная церковь”. Старожили цього села також згадували саме дерев’яну п’ятиглаву та двопридільну січову церкву. Матеріалом для таких церков могли слугувати дуб та сосна, яких чимало росло вздовж середньої та нижньої течії Дніпра та у поймах степових річок. Для будівництва майбутньої церкви пропонується використати дерево (дуб).

Чи не єдиним джерелом щодо розмірів січових споруд, у тому числі і культових, можуть слугувати листи П.Калнишевського від 1736 року. В одному з них, зокрема, зазначено : “Да церковь воинская в двадцать саженей в длину и ширину, ради многолюдства войска, каменная или деревянная быть может”. Враховуючи те, що у ХУІІІ ст. один сажень дорівнював 2,133 м, розміри церкви мали становити 42 м2 х 42 м2. У відповідності до загального розміру внутрішнього Коша пропонують дещо інші пропорції, а саме: довжина-18,7 м, ширина-10,8 м.

Особливістю січової церкви в історико-етнографічному комплексі є те, що її планується використовувати не тільки для огляду відвідувачами, але по великих церковних святах і як діючу культову споруду.

Не зважаючи на традиційність облаштування православних храмів, зовнішній вигляд і розміри майбутньої січової церкви диктують відповідні вимоги до вирішення її інтер’єру.

Християнські церкви, як відомо, зорієнтовані по лінії схід-захід, при цьому центральний вхід знаходиться у західній частині храму. Над ним у ніші пропонується розмістити ікону Богородиці Покрови.

Від центрального входу починається перша частина храму, яка носить різні назви – бабинець, трапезна, притвор. Паперть або храм оглашенних. Середню частину храму, або храм вірних, перетинає центральний прохід – нава. Ця частина храму відділена від третьої частини храму – святилища, іконостасом. Перед іконостасом повинно знаходитися підвищення – солея з напівкруглим виступом на храм вірних – амвоном. Над амвоном з центрального купола звисає головний храмовий світильник – паникадило. По обидва боки від амвону знаходяться крилоси для співаків та читців. Враховуючи невеликий розмір церкви, пропонується зробити крилос лише біля південної стіни. За крилосом вздовж стіни встановити 3-5 різьблених бокунів – сидіння для козацької старшини. Бокуни біля протилежної, північної стіни, пропонується замінити двома столами, на одному з яких встановити невелике латунне або мідне Розп’яття з маленькими підсвічниками, а другий під час церковних свят можна буде використати для традиційних підношень віруючими священнослужителям (паски, крашанки, хліби, фрукти тощо).

По обидва боки від іконостаса пропонується встановити корогви: справа – архістратига Михаїла, зліва – Юрія Змієборця, на стінах повісити ікони: справа – святого Миколи Чудотворця та Пантелеймона Цілителя, зліва – ікони Богоматері Охтирської та святої великомучениці Варвари. Вибір цих святих не випадковий, він пов’язаний з тим. Що саме ці святі були особливо шановані на Січі як такі, що протистояли антихристиянським силам, з якими боролись і самі запорожці – захисники православ’я.

Оскільки у дерев’яних рублених церквах ХУІІ-ХУІІІ ст. іконографічні настінні розписи не набули поширення. Пропонується стіни собору у середині зробити струганими. Натурального кольору.

Перед солією знаходиться підставка під ікону – аналой, вкритий покривалом. На аналої, у відповідності до свята. Покладається ікона (Покрови, Різдва Христового, Воскресіння Господнього, Святої Трійці, Богоявлення або Хрещення) та напрестольний хрест. По обидва боки від аналоя знаходяться два великих підсвічника. Біля крилоса також знаходиться один невеликий аналой, вкритий покривалом. Справа від крилоса або за ним знаходиться велике дерев’яне Розп’яття Ісуса Христа, перед ним – великий підсвічник.

Піл лівою від входу до середнього храму стіною пропонується поставити лаву для сидіння, яка може використовуватися як відвідувачам, так і віруючими під час богослужінь. Для продажу свічок пропонується виносити на час служби спеціальний стіл або стійку.

Над входом до середнього храму знаходяться хори, на які церковні співаки підіймаються по бокових (справа) сходах. Усі меблі та дерев’яні предмети пропонується робити з дерева, прикрашаючи їх різьбленням у стилі українського бароко. За взірці пропонується взяти ілюстрації, подані у книзі Д.І.Яворницького “Запорожье в остатках старины” (К., Веселка,1995), “Запорожці” (К.. Мистецтво, 1993) тощо.

З метою більш раціонального розміщення предметів у середньому храмі січової церкви та забезпечення їх збереженості пропонується з зовнішнього боку південної та північної стін зробити імітацію вхідних бокових дверей. Замість них пропонується біля стику південних стін бабинця та середнього храму зробити неширокі одностворчасті двері для додаткового входу та виходу віруючих під час богослужінь.

Головною частиною інтер’єру середнього храму є іконостас з центральними, царськими, вратами та боковими – дияконівськими та пономарськими (двоє останніх – одностворчаті). На царських вратах у круглих або овальних медальйонах розміщується зображення сцени Благовіщення та чотирьох євангелістів.

Іконостас пропонується зробити п’ятиярусним, різьбленим у стилі українського бароко, скопіювавши іконостас Преображенської церкви середини ХУІІІ ст., що у Великих Сорочинцях на Полтавщині або іконостас надвратної Троїцької церкви Києво-Печерської лаври також ХУІІІ ст. З ікон одного з цих іконостасів можна зробити комп’ютерні копії, що дасть змогу здешевити собівартість робіт, а у майбутньому запобігти зайвому зацікавленню з боку бажаючих поживитися церковними іконами.

У нижній частині іконостаса пропонується зробити невисоку базу – цоколь з орнаментальною композицією у вигляді призбираної скатертини.

У першому, намісному, ряді іконостасу пропонується розмістити такі ікони: справа від царських врат – ікону Спаса Вседержителя, Архангела Гавриїла (на південних вратах) та храмову ікону Богородиці Покрови; зліва від царських врат – ікону Богоматері Одигітрії, Архістратига Михаїла (на північних вратах) та ікону Миколи Чудотворця. При цьому для храмової ікони пропонується зробити копію Покрови з зображенням козацької старшини, у тому числі останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Ця ікона (також копія, зроблена у 1905р. на замовлення Д.І.Яворницького, зберігаються у фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д.Яворницького).

Далі йде празничний ряд, у середині якого над царськими вратами розміщується ікона “Таємної вечері”. Наступний ряд – апостольський або Деісусний з зображенням Спаса на престолі у центрі ряду. Останній ряд – пророчий з зображенням Богородиці у центрі. Всього на іконостасі має бути сорок дві ікони. Увінчує іконостас Розп’яття Ісуса Христа з предстоячими Богородицею та Іваном Богословом.

У якості матеріалу для майбутнього іконостасу пропонується використати липу або вільху. Колони пропонується зробити з цільної деревини, а дерев’яний каркас іконостаса – з добре просушеної та обробленої антисептиком соснової деревини, обробленої лакофарбовими матеріалами “під золото”.

Найголовніша частина Божого дому – це вівтар. Тут пропонується зробити квадратні столи для престолу (у середині вівтаря) та жертовника (біля північної стіни), біля південної стіни розмістити стіл для Всенощниці та різницю – шафу для зберігання церковних предметів. Оскільки січова церква буде діючою під час великих церковних свят, пропонується не облаштовувати престол, жертовник, стіл для Всенощниці та різницю традиційними церковними предметами, а запропонувати священикам, які будуть правити службу Божу, привозити все потрібне з собою. Це дасть змогу запобігти викраденню церковних предметів у майбутньому і задіяти під час богослужіння цілісний комплекс церковних предметів, не підміняючи їх розрізненими фондівськими предметами або новоробами.

Біля східної стіни влаштовується “горне місце” – символ небесного престолу, на якому воссідає Господь Ісус Христос. Воно являє собою підвіщення, у центрі якого знаходиться сидіння типу престолу, по обидві боки якого знаходиться по 6 сидінь. За сидінням га стіні, у середині апсиди, знаходиться ікона Спаса Вседержителя.

Під час огляду церкві відвідувачами пропонується тримати усі двері іконостасу закритими, а при розповіді про його начиння під час екскурсії використовувати фото або малюнки предметів, які там традиційно знаходяться, даючи пояснення про їх призначення та символіку.

Для запобігання пожежі у храмі деревина, з якої він буде зроблений, та усі дерев’яні предмети у ньому мають бути оброблені протипожежною рідиною.

Як і за часів запорозького козацтва, січова церква має стати домінантою в архітектурі козацької столиці, а її внутрішнє облаштування покликане створити зримий образ духовної скарбниці славного лицарства.

 

 

Мал. 1. Східний фасад

 

Мал. 2. Північний фасад

 

 

Дмитро Кепін (Київ)

 

ІЗ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ КОНСЕРВАЦІЇ АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ’ЯТОК З ДЕРЕВИНИ

 

Розробка методів збереження нерухомих та рухомих археологічних пам’яток, зокрема, з деревини, є складовою частиною їх підготовки до музейного показу.

У цьому зв’язку постає ціла низка питань, пов’язаних із збереженням археологічних пам’яток з деревини, які дійшли до нашого часу за доби українського козацтва. Так, рештки дерев’яних конструкцій досліджені на Кам’янській Січі (А.О.Козловський), Олешківській Січі (О.М.Титова), на о. Мала Хортиця (Байда) (С.Ж.Пустовалов); дерев’яні деталі кораблів першої половини ХVІІІ ст. досліджені у районі о. Хортиця (В.В.Нефедов).

Значний досвід з консервації цього виду пам’яток накопичений у ряді зарубіжних країн: Білорусі, Росії, Швейцарії, Великобританії, Франції. Застосовані консерваційні заходи у музейній практиці цих країн по збереженню археологічної деревини епох неоліту-середньовіччя, можуть бути використаними з відповідним корегуванням і для збереження археологічних пам’яток з деревини доби українського козацтва.

У Білорусі у 1982 р. під керівництвом доктора історичних наук П.Ф.Лисенка створено унікальний археологічний музей “Берестьє”. Музеєфікована площа складає 2400 кв.м. Загальна площа музейного павільйону дорівнює 2516 кв.м, експозиційно-виставкова площа – 1300 кв.м. Павільйон своїми обрисами нагадує давнє житло. Він збудований з бетону, скла та анодованого алюмінію і являє собою двосхиле перекриття зі світловим ліхтарем по центру, під яким знаходиться горизонтальна бетонна площадка з оглядовим прорізом (26 х 40 м) над розкритими будівлями. У центрі інтер’єру – розкоп площею 1118 кв.м, який включає 28 невеликих дерев’яних будівель ХІІІ ст. Всередині павільйону 14 залів-ниш (3 х 6 м), де розташовано експозицію, присвячену політичному, економічному, культурному розвитку Берестья в ХІ-поч. ХІХ ст. Частина залів використовується під службові та технічні приміщення. Консервацію будівель літописного Берестья у 1970-х рр. проводила Лабораторія модифікації деревини Білоруського технологічного інституту ім. С.М.Кірова під керівництвом проф. В.Є.Віхрова. Для збереження відкритих споруд був застосований метод глибокого промокнення деревини спеціальними синтетичними смолами (фенолоспиртами) з їх подальшим переведенням у деревині за допомогою термообробки у полімер. Оброблені смолою стіни з сосни, дошки для підлог та лаги з дубу, добре протистояли механічним впливам, коливанням температури та вологості повітря; зберегли свою форму та фактуру. Аналогічним способом було законсервовано близько 100 сильно насичених водою дерев’яних археологічних виробів. Цей метод, застосований для невеликих дерев’яних виробів, дозволяє впродовж 5-10 годин у польових умовах повністю проводити обробку археологічних знахідок. При цьому дерево повністю зберігає колір та текстуру; підвищується його міцність. Під час археологічних досліджень для тимчасової консервації будівлі № 50 А використано гній та поліетиленову плівку. Житлову будівлю № 59 А з 12 вінців було перенесено під навіс на місце будівлі № 20, що мала погану збереженність1. З 90-х рр. припинено фінансування програми консервації археологічної деревини, що негативно відбивається на стані схоронності об’єктів у музейному павільйоні.

Такий же метод для збереження вологої археологічної деревини застосований Є.Ю.Казанською до 7 тис. знахідок зі стародавнього Новгорода. Дерев’яні знахідки у культурному шарі стародавнього міста мають вологість від 300 до 400 %. Деревина сосни та смереки використовувалась при будівництві жител та господарських будівель, а ясень та клен для різноманітного посуду. Є.Ю.Казанською був використаний спосіб консервації із застосуванням гарячехолодних ванн. Холодна ванна являє собою фенолоспирти 50 % концентрації, а гаряча – 50 %-ий розчин цукру у воді з відповідними домішками. Законсервовані дерев’яні вироби можна склеювати клеями, тонувати та пропитувати розчинами антисептиків. Такий спосіб проведеної консервації дозволяє експонувати рухомі речові джерела у вітринах, в яких відсутні спеціальні температурно-вологісні умови. Можлива також реконструкція цих виробів за допомогою використання сучасної деревини до вже законсервованої2.

Зазначимо, що за методом В.Є.Віхрова були законсервовані В.О.Борисовим три зрубні будівлі та дерев’яні вироби Х ст., які відкриті у 1972 р. на Київському Подолі під час будівництва метрополітену.

Хімічною лабораторією Державного Ермітажу (Санкт-Петербург) у 60-х рр. був запроваджений метод консервації археологічної деревини – процес полімеризації бутілового ефіру метакриловою кислотою (бутілматакрилату) з перетворенням його в твердий полімер – полібутилметакрилат (ПБМА). Цей метод апробований на знахідках з неолітичного поселення – торфовища Усвяти ІV (фрагменти та твори мистецтва); з Малого Торопецького городища ХІІ ст. (фрагменти побутових предметів, транспортних засобів та озброєння)3.

У 70-80-х рр. під керівництвом О.М.Мікляєва розроблено заходи по збереженню поселення на палях Сертея ІІ усвятської культури доби неоліту (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) (Росія) з метою подальшого експонування відкритих об’єктів in situ.

У Швейцарії під керівництвом д-ра У.Руоффа з 1960-х рр. розроблено методи археологічних досліджень у прісних водах, зокрема, по вивченню будівель на палях доби неоліту та епохи бронзи (кінець V – перша чверть І тис. до н.е.) на дні Цюріхського озера та оз. Невшатель. При підводних дослідженнях вчений вперше в європейській археологічній практиці застосував так званий “водомет” для очистки виявлених будівель, та камеру, яка має дзвоноподібний пристрій з плексигласу і хромованої сталі, що заповнюється чистою водою. Це дозволяє отримувати чіткі фотографії послідовного розташування шарів у каламутній воді. Для збереження неолітичних будівель на палях відповідними лабораторіями інститутів з ядерних досліджень у Невштателі (Швейцарія) та Греноблі (Франція) розроблені методи, які забезпечують схоронність вологої деревини від пересихання, запобігають руйнуванню від впливу плісняви, деревного гриба, черепиці (шашеля) та мікроорганізмів після застосування методу пропитування, використання опромінення паль ізотопом кобальту, обробки гамма-променями. Після проведення цих заходів палі нумеруються, заносяться до каталогу; розміщують у дерев’яні ящики, перекладаючи між рядками паль захисний шар озерного вапняку, а потім ящики встановлюють у заглиблення на дні озера4.

Д-р Д.Греттен (Великобританія) – координатор Робочої групи з вологої деревини Міжнародного комітету з консервації ІКОМ вважає, що при виборі адекватного методу консервації необхідно вивчати процес реакції деревини на всихання. Для консервації деталей затонулих кораблів необхідно використовувати розчин поліетиленгліколя (далі ПЕГ). При можливості необхідне повне заглиблення цих деталей в спеціальний резервуар з розчином ПЕГ. Також можна використовувати пропитування слабким розчином ПЕГ з наступним сухим виморожуванням у сушильній камері.

Унікальний експеримент за збереження давньоримського корабля ІІ ст. н.е. був проведений у 70-80 рр. у Марселі (Франція). Після підняття корабля його 5 років витримували у воді, в яку додавали антисептики. Після цього застосовано метод сухого виморожування, що дало змогу зберегти природний вигляд та колір дерева. З 1983 року корабель експонується у Музеї історії міста Марселя5.

Підводячи підсумок, зазначимо, що збереження археологічної деревини можна розподілити на дві групи:

1.                 Використання під час польових досліджень (на суші або під водою) – методи польової консервації  та

2.                 Використання у лабораторних умовах – методи лабораторної консервації.

При обранні того чи іншого консерваційного методу необхідно враховувати породу деревини, характер та ступінь її руйнації, умови знаходження, фізико-механічні та хімічні властивості. При розкритті нерухомих археологічних об’єктів та рухомих речових джерел з деревини необхідно створювати найбільш оптимальні умови по їх збереженню: коливання температури та вологості повинні бути незначними. Знайдені предмети необхідно дуже обережно виймати із відкладення, в яких вони знаходились. При цьому необхідно використовувати тверду основу, що збереже цілісність предметів. Знахідки потрібно устромляти в ємкості з водою, щоб запобігти їхньому всиханню.

Під час проведення польових досліджень на об’єктах з деревини доби українського козацтва варто застосовувати польову лабораторію зі стабілізації археологічної деревини, що значно полегшить справу збереження таких пам’яток з метою подальшого їхнього експонування in situ.

______________________________

1 Вихров В.Е., Вихров Ю.В., Борисов В.А., Казанская С.Ю. Сохранение древесины из раскопок Берестья // Советская археология (далі СА). – 1973. - № 4. – С. 277-279; Лысенко П.Ф. Открытие Берестья. – Минск, 1989. – 160 с.

2 Казанская С.Ю. Проблемы консервации мокрой археологической древесины // Рэстаурация і консервацыя музейных каштоунасцей: праблемы і метады іх вырашэння. Матэрыялы навукова-практычнай канферэнцыі 23-24 лістопада 1999 г., Мінск. – Мінск, 2000. – С. 56-62.

3 Ногид И.Л., Поздняк А.И. Консервация мокрой археологической древесины // СА. – 1995. - № 3. – С. 277-279.

4 Ruoff U. Palafittes and underwater archeology // Underwater archeology: a nascent discipline.- Paris: UNESCO, 1972.- Vol. XIII.- P. 123 – 137;  Ramseyer D., Vonlanthen D. Archaeology and waterlogged wood // Museum.- 1987.- N 153.- Paris.- P. 18 – 25.

5 Грэттэн Д. Последние достижения в области консервации мокрого дерева // Museum. – 1983. - № 137. – Париж. – С. 23-26; Дрокур Д., Морель-Деледаль М. Древнеримский корабль из Марселя // Там само. – С. 49-53.

 

 

Тамара Василенко (Київ)

 

КОЗАЦЬКІ ПОСЕЛЕННЯ КІНЦЯ XVIII СТ. НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

 

Просування українців до родючих чорноземів Півдня та Чорного моря було постійним чинником історії України. В кінці XVIII ст. ця мета, нарешті, була досягнута завдяки зусиллям російського імперського уряду не без участі запорозького козацтва Проте колонізація причорноморських степів українцями розпочата тут раніше.

Ще в часи давньоруської доби південні землі були заселені руським населенням. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді. Коли наприкінці XIV ст. литовський князь Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просувався далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського населення. В цей час на території нинішньої Одеської області й поблизу неї виникають руські поселення, зокрема, Коцюбієво1. Виникло воно в XV ст. в межах сучасної Одеси. Пізніше це поселення було зруйновано турками і відновлено під назвою Хаджибей (він же Качикменов, Качибей)2.

На довгий час південні землі підпали під владу Туреччини. Так звана Очаківська земля з містами: Хаджибей, Очаків, Овідіополь, Дубоссари із 150 поселеннями, заселеними татарами й молдаванами, входила до турецьких володінь аж до кінця XVIII ст. Жили тут у ханських слободах і російські старовіри, а найбільше було українців3, 4, які втікали від різних бід із Правобережної й Лівобережної України. Адже це був період знищення політичної автономії України, знищення Гетьманщини на Лівобережжі, Запорозької Січі, приєднання до Росії Правобережної України, а значить утвердження царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи в Україні. Усе це й спричинювало до масових втеч. Так сталося й з групою запорозьких козаків з останньої Січової республіки, яка віроломно зруйнована російською армією, і третього серпня 1775 р. перестала існувати, а запорозьке козацтво пішло в розсіяння. Частина запорожців, що не стерпіла наруги над собою, всякими хитрощами вирішила полишити Запорожжя, звідусіль перекрите московським військом, вийшла в турецькі володіння. М.Грушевський зазначає, що влітку 1776 р. запорожців на Тилигулі та під Хаджибеєм зібралося до 7 тисяч5. Інші джерела також засвідчують, що одна з партій запорожців з дозволу турецького паші поселилась на Пересипі та в балках, що впадають у Хаджибеївський лиман, де знаходяться тепер Нерубайські та Усатові хутори6, 7.

А.А. Скальковський - дослідник Новоросійського краю, також стверджує, що в Одесі збереглася легенда про запорожців, котрі зашуміли веслами до Тилігула, там не всиділи, а оселилися біля підошви Хаджибеївської фортеці, в так званій нині Карантинній балці, а згодом заснували передмістя Одеси – Пересип8.

Сучасний дослідник Р.О.Шувалов, прослідкувавши шлях заселення запорозьких козаків, зазначає, що козаки через постійні повені та відсутність джерельної питної води не могли поселитися на низинній частинні Пересипі, а лише на схилах навколишніх узгір’їв9. Він підтвердив через писемні та матеріальні пам’ятки, що запорожці поселилися в районі урочища Куяльник, яке увійшло під назвою селища Куяльник10.

Самі ж запорожці, мабуть, не були зацікавлені  в тому, щоб про їх місце перебування було відомо, тож і селились крадькома на самих непридатних землях, в балках, де тепер Куяльницькі, Нерубайські й Усатові хутори, давши своєю присутністю і назву останнім.

Після офіційного приєднання в 1791 році Очаківської землі до Росії, в 1794 році на місці Хаджибея було засновано місто Одесу. Всі міські землі, а сюди ввійшли крім міста й передмість біля 13 слобід та хуторів, зокрема, Куяльник, Нерубайське, Усатове, які виникли раніше Одеси, були зараховані до Одеського намісництва, а населення - до стану міщан. Тож і не дивно, що запорожці, які жили в навколишніх хуторах, розчинились серед міщан Одеського намісництва.

З виникненням Одеси до міста все більше прибувало нових поселенців. Надзвичайно інтенсивний приплив населення саме в цей регіон можна пояснити соціально-економічними особливостями міста та степових районів Півдня, де розвиток підприємництва в усіх галузях господарства почався раніше і швидше, ніж в інших частинах тодішньої Росії. Тож по заснуванню Одеси на її території і прилеглих землях виявлено величезні поклади черепашково-вапнякового каменю, що утворився ще в геологічну добу, коли тут хвилювалося море, шляхом зацементування відмерлих черепашок та їх уламків. Звичайно, камінь використовувався тут як будівельний матеріал ще відтоді, як тут почала ступати людська нога, але перші сліди добування каменю ведуть до українського поселення Коцюбієва11.

Вже при відбудові турками Хаджибея, зокрема, фортеці Ені-Дунья в 1764 р., камінь вивозився зі степу, річок, балок12. Саме в балках Куяльницьких, Усатових та Нерубайських хуторів камінь виходив прямо на поверхню землі, що й полегшувало його виявлення й добування. Тому недаремно дослідники писали, що “ козаки потрапили із Запорожжя в катакомби”13. Адже на будівництво новоствореного міста потребувалось багато каменю, а місцеве населення хуторів хоч і займалося землеробством та скотарством, але основним заняттям скоро стало у них добування каменю. Цей промисел перемістився з міста в приміські села у зв'язку з офіційною забороною на підземне добування каменю в межах міста. Уже всередині ХІХ ст. в поселеннях Усатове й Нерубайське, де добували камінь, тунелі були підведені під самі церкви, від чого відбулись значні пошкодження. В поселеннях цих, які розкинулись на відстані 14 верст, важко знайти 1 десятину землі, яка була б вільна від підлому14. Характерно було, що тут же в кам'яних надрах степу, де добували камінь, тунелі досягали понад 300 саж. довжини і були такі широкі, що жителі їздили по них вільно на своїх возах і розподіляли їх на сіни та хати15.

А в одному з джерел за 1865 р. знаходимо опис, де зазначено, що частина Нерубайського, Усатова і весь Куяльник займали на західному березі Пересипської низовини смугу землі до 100 саж. шириною, яка була порита ямами, завалена уламками каміння, безладно заселена землянками й хатинками, висіченими в “скалі” (так місцеві жителі називали масив каменю). Поселення такого типу тягнуться на чотири версти16.

Як бачимо, ці поселення на той час майже не забудовувались верховими хатами, бо вони були дуже дорогі. При наявності каменю в такому поселенні хата на дві половини коштувала 180-250 крб.17.

Тому-то і стали використовувати пусті штольні каменоломень, які утворились після вибірки каменю і яких було безліч на схилах балок.

Проте початкові житла запорожців складались із землянок-понор, побудованих із степових матеріалів: глини та соломи18. Та коли під ногами був будівельний матеріал, то рукотворні печери стали притулком і для них. Таким чином, в утворених пустотах влаштовувалось житло, конструкціями якого був моноліт каменю, і лише формувалась зовнішня стіна з вікнами й дверима. Житло у вироблених штольнях створювалось із збереженням характерних рис традиційного народного будівництва і збагачувалося будівельною культурою, носіями якої були самі поселенці. Візьмемо хоча б оздоблення зовнішньої стіни, що білилася вапном на рівні висоти житла. Нижня її частина, де за традицією влаштовувалася призьба, підводилась рудою і червоною глиною. Верхня частина житла, тобто кам’яного масиву, що служила дахом, залишалася небіленою. По ньому можна було ходити і навіть їздити. У стіні вирізалося не менше двох вікон. Двері слугували входом у житло і водночас в’їздом до тунелю каменоломні.

Cаме житло розділялося на хату та сіни або хату на дві половини, а в глибині масиву каменю робилися господарські будівлі: комори, стайні, повітки. Хата була прямокутної форми, адже уже при випилюванні каменю спеціальними пилами виходило прямокутне приміщення площею 15-16 м² з рівними стінами і подекуди горбистою стелею. Стіни пристосовували до потреб господарства. Тут ставили воза - “біндюжка” для перевезення каменю чи влаштовували горно. Внутрішнє обладнання було таке ж як і в традиційному сільському житлі: піч, піл, скриня, покуть, мисник. І лише вже наприкінці ХІХ ст. з’являються деякі нові місцеві елементи, як лава зі спинкою (канапка)19.

Стіни всередині мазали й білили. Кам’яну долівку мазали рудою глиною. Такі житла, відзначали мешканці печерних жител, які в них народилися й доживали свій вік, були взимку теплими, а влітку прохолодними20. В них проживали цілі покоління українців, запорожців та їх нащадків, які, оселившись тут, винесли на своїх плечах весь тягар первісного освоєння необжитих степових просторів. Виходячи зі скрутного становища, вони виявили неабияку майстерність при створенні такого житла . Використавши непридатні штольні, наявність каменю та багатий досвід традиційного будівництва, створили під землею цілий комплекс будівель, необхідних для проживання. Тож вони хоча б за це заслуговують на увагу й пам’ять про дух і волю у боротьбі за своє існування.

_________________________

1 Історія міст і сіл УРСР, Одеська обл. - К., 1969. - С. 11.

2  Юдин В., Пронин К. Одесские катакомбы. - Одесса, 1985. – С. 18.

3 Одеса, 1794-1894. - Одеса, 1895. - С. 62.

4 Сборник  херсонського земства. - Херсон, 1883. - № 2. - С. 43.

5  Грушевський М.. Ілюстрована історія України. - К., 1992. - С. 429.

6 Прошлое и настоящее Одессы. – Одесса, 1894. - С.7.

7 Россия. Полное географическое описание нашего отечества. – Новороссия-Крым.-СПб, 1910. – Т. 14., - С. 458.

8 Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего коша Запорожского. Одесса, 1885. - Ч. III. – С. 190.

9 Шувалов Р.О. Про що розповів Некрополь (Куяльницьке козацьке кладовище м.Одеси). - К., 1992. - С. 8.

10 Там само. - С. 89.

11 Юдин В., Пронин В. Одесские катакомбы.

12 Труды Одесского статистического комитета. – С. 43.

13 Данилов В.В. Из Запорожья в катакомбы. Ж. Исторический вестник, 1913. - № 4. - С. 1010.

14 Труды Одесского статистического комитета. - С. 54.

15 Скальковский А.А. Каменоломни, добыча асфальта, нефти и другие меньшие отрасли общественного хозяйства в Новороссийском крае. Ж. М.Д.Д. - Отд. III., - Ч. IV. - Кн. 2, 1854. - С. 130.

16 Труды Одесского статистического комитета. - С. 52.

17 Сборник херсонського земства. – С. 37.

18 Юдин В., Пронин К. Одесские катакомбы. - С. 19.

19 Матеріали польових експедицій в м. Одеса за 1985, 1986 рр. Архів ДМНАП України.

20 Там само.

 

Мал. 1. Печерні житла (у Куяльнику)

 

Мал. 2. Печерні житла (у Нерубайську)

 

 

Богдан Колосок (Київ)

 

МАНДРИ МІСТА БЕНДЕРИ

 

Вивчення містобудівного минулого міст у наші дні набуло особливої актуальності у зв'язку з їхньою бурхливою реконструкцією. З метою збереження історико-культурної спадщини і спадкоємного розвитку міст законодавством і нормативними документами передбачається проведення спеціальних досліджень, результати яких повинні враховуватися в планах розвитку міст. У даній роботі досліджується процес формування планувальної структури Бендер - найдавнішого міста Молдови.

Пошук джерел, що дозволили б реконструювати містобудівний розвиток Бендер, привів автора до вивчення текстів щоденників відомого турецького мандрівника Евлія Челебі (1611-1682) і зіставлення наведених у них фактів з архівними планами і картами. Він відвідав місто в 1656-1657 р., і свідчення мандрівника про Бендери є найбільш древніми і достовірними з нині відомих. Їхнє вивчення привело до несподіваних висновків.

За спостереженнями Евлія Челебі, Бендери складалися з чотирикутної фортеці з двома рядами стін і посаду чи передмістя, розташованого від фортеці в південному і західному напрямках (Мал.1). Фортеця складалася з верхньої і нижньої частин. Нижня розміщалася на схилах і підходила до самого берега Дністра. Верхня фортеця мала 12 "великих міцних, значних веж", а по чотирьох кутах цієї фортеці - "подібних до фортець великих веж". Її ворота відчинялися убік посаду. На ніч вони заслонялися звідним мостом, перекиненим через глибокий рів, що обгинав фортецю із трьох боків. Щоб рів не засмічувався і в нього не могли потрапити тварини, він був обгороджений огорожею.

Посад з усіх боків був оточений глибоким ровом.

У верхній фортеці знаходилося 100 критих дранкою будинків, у нижній - 300, на посаді - 4 мечеті, 7 мусульманських і 7 волоських і молдавських кварталів з 1700 будинками, що мали верхні поверхи і були криті тесом і очеретом1.

Свідчення Евлія Челебі порівнюємо з найбільш древнім з відомих нам планів Бендер початку XVIII ст.2 і сучасною топозйомкою. На плані (Мал. 2), крім Бендер, показані значні прилягаючі з півночі, північного-заходу і сходу території, що включають Варницю, лівий берег Дністра і ділянки перед сучасним мостом.

Відповідно до плану Бендери являлися частиною розвинутої системи оборонних споруд. Невеликі фортеці були у Варниці і на протилежному березі Дністра. Вони охороняли два мости, що знаходилися поруч. Ближче до Бендер розташовувалася ще одна пара укріплень.

Лінія оборонних стін навколо Бендер мала продовження на протилежному місту лівому березі Дністра. У цілому вона являла собою трохи деформоване кільце, половину внутрішнього простору якого займало місто, а другу - частково лівий берег, частково річка, що розрізала кільце.

Гідрографія була іншою, ніж та, котру ми спостерігаємо тепер. В даний час поблизу фортеці русло зміщене на схід, утворюючи перед нею суху ділянку заплави шириною до 650 м. На початку XVIII ст. ріка протікала під стінами міста, відступаючи від прямолінійного схилу долини значно вище фортеці, за межами міста.

Бендери були витягнуті уздовж Дністра і, якщо не рахувати укріплень на лівому березі, складалися з майже квадратної в плані фортеці і міста, що знаходилося строго з півночі на деякій віддалі від неї.

Фортеця мала дві частини: внутрішню і зовнішню. На плані угадуються 8 веж внутрішньої фортеці і ворота в середній частині південної стіни. Внутрішня фортеця відповідає збереженій нині цитаделі. Зовнішня лінія укріплень відступала на захід і схід від цитаделі приблизно на 45 м, а на північ і південь - на 25-30 м. Напроти воріт цитаделі розміщалися розвинені, ймовірно, подвійні ворота зовнішніх укріплень. На сучасній топооснові добре простежуються сліди північної і східної ділянок зовнішньої фортеці.

Західна і східна лінії зовнішніх укріплень фортеці продовжувалися укріпленнями міста. Судячи з плану, навколо міста був широкий рів, що закінчувався поруч ріки, до якого виходили бастіони. Над бастіонами піднімався подвійний ряд стін з вежами і бастеями. Зі сходу місто омивалося водами Дністра. Геометричний зубцюватий малюнок берега, імовірно, свідчить про те, що він був викладений з каменя і виконував оборонні функції. Він дублювався стіною з вежами.

Між фортецею і містом лежав порівняно невеликий незасвоєний простір. Можливо, він був непридатний для забудови. Поруч було багато підземних джерел, що утворювали болота на схилах з заходу і півночі від Бендер. Такі насичені водою землі могли складати незабудовану ділянку між фортецею і містом.

Місто складалося з двох частин, розділених, імовірно, ровом чи струмком. Менша трикутна частина була звернена убік фортеці і мала шість кварталів. Більша частина була прямокутною в плані, мала регулярне планування з чітко вираженими двома рівнобіжними ріці вулицями, у центрі більшу площу з круглою будівлею посередині, ймовірно, мечеттю, оточеною по кільцю сімома спорудами. По обидва боки площі угадується по сім кварталів.

Площа міста усередині оборонних стін перевищувала розміри цитаделі в 11 разів, а всієї фортеці - близько 3,7 рази.

У наявній літературі не висловлюється сумнівів у тім, що в Евлія Челебі мова йде про існуючу нині фортецю і про посад поруч з нею. Однак більш уважне порівняння плану початку XVIII ст. із записами Евлія Челебі вказує на значні відмінності даних, що містяться в них. На початку XVIII ст. Бендери являли собою вже не фортецю і посад, тобто поселення поза міським укріпленням, а фортецю і добре укріплене місто. Різко відрізняється місце розташування фортець. По Евлія Челебі фортеця оточена посадом, і тільки зі сходу його немає. Через 50 років фортеця перемістилася до півдня від міста і стала примикати до нього тільки однією північною стороною. Вона стала поділятися на внутрішню і зовнішню (була верхня і нижня), змінилися співвідношення внутрішніх просторів і їхнє заповнення (за даними XVIII ст. у цитаделі мешкав турецький паша), товщина стін (з 7,6 м до 2,5-3,6). Збігається кількість кварталів (7+7) у посаді й у прямокутній, імовірно, більш древній частині міста.

З результатів порівняння двох джерел серед інших напрошуються наступні висновки: або Евлія Челебі був недостатньо точний, або за 50 років відбулися значні зміни планувальної структури і забудови Бендер.

Якщо Евлія Челебі писав в основному правду, а думати інакше немає вагомих підстав, тоді в розглянутих джерелах мова повинна йти про різні фортеці. Перша з них розташовувалася на схід посаду на місці русла ріки початку XVIII в., але була зруйнована агресивним Дністром. Виникає завдання всебічної додаткової перевірки висновку про те, що в Евлія Челебі і на плані початку XVIII ст. мова йде про різні фортеці.

На користь такого висновку свідчать також: показане на плані розгалуження поблизу Бендер Дністра на рукави, що підтверджує мінливість його русла, аналіз стану лівобережних укріплень, з якого видно, що Дністер з ними не дуже рахувався, приклади з наступних етапів розвитку Бендер.

Протягом наступного півстоліття відбувся ще один катаклізм у житті міста, цього разу більш документований. Його суть виявляється після порівняння плану, що згадується, із планами міста 1770 р.3 (Мал. 3).

На плані 1770 р. біля схилів надзаплавної тераси показана цитадель. Місце розташування цитаделі збігається з існуючим. Навколо цитаделі на надзаплавній терасі розміщалося місто, обрамлене бастіонними укріпленнями з ровом і валом. Вони відповідають нині існуючій фортеці, за винятком неіснуючої нижньої заплавної її частини.

Займана фортецею територія майже вдвічі перевершувала розміри існуючих раніше міста з цитаделлю разом узятих, додатково зайнявши простір з півдня, заходу і північного сходу й уступивши метрів 250 з півночі.

З півночі і півдня від бастіонних укріплень були форштадти. Усе місто разом з форштадтами оперізувалося ретраншементом, що починався від схилів першої надзаплавної тераси Дністра.

Ніяких слідів колишнього міста і його укріплень на планах 1770 р. не відбито.

На нашу думку, ключем для розуміння перетворень, що відбулися, є зміна русла Дністра. За піввіку ріка більш ніж на півкілометра відійшла від стін міста, послабивши тим самим його укріплення. Поряд з іншими факторами це стало причиною перенесення міста на більш зручну для влаштування його захисту територію.

У 1813 р. затверджується проект будівництва міста4 і знову на новій території. Цього разу ділянка обрана в 500-х метрах південніше фортеці. Нове місто було побудовано в строгій відповідності з планом (Мал. 4.) і в даний час являється основним містобудівним утворенням Бендер, гідним з низки не розглянутих тут якостей називатися пам’яткою містобудування.

Таким чином, з 2300-літньої історії Бендер удається реконструювати процес формування планувальної структури міста, починаючи із середини XVII ст. Важливу роль у житті міста зіграли природні катаклізми, що у ряді випадків були провідними факторами кардинальних перетворень Бендер. За півтора сторіччя існування Бендер (з 1657 по 1813 р.) відбулося 4 зміни площадки міста. Між 1657 і 1710, 1710 і 1770 р. зміни русел Дністра призвели до будівництва фортеці і міста на новому місці. Звідси маємо такі етапи розвитку міста: І. 1538 р.5 - кінець XVII ст.; ІІ. Кінець XVII - середина XVIII ст.; ІІІ. Середина XVIII ст. - 1813 р. Спадкоємний розвиток сучасних Бендер починається тільки з 1813 р. Дані висновки мають наукове і практичне значення. Зокрема, вони використані при визначенні археологічної й історико-містобудівної цінності території Бендер і розробці режимів її охорони.

__________________________

1 Эвлия Челеби. Книга путешествия. (Извлечения из сочинений турецкого путешественника ХVІІ в.). Перевод и комментарии. - Вып. I. - М.; 1961. - С.43-45.

2 Державний історико-краєзнавчий музей Молдови. - Інв. № 4814.

3 Копія одного з таких планів зберігається в Державному історико-краєзнавчому музеї Молдови, другого - в Центральній науковій бібліотеці Києва (відділ картографії. - Інв. № 14415).

4 Копія зберігається в Державному історико-краєзнавчому музеї Молдови.

5 Дата будівництва фортеці подана за “Большой советской энциклопедией».

 

Мал. 1. Реконструкція плану Бендер за описом Евлія Челебі.

 

Мал. 2. Викопіювання з плану Бендер (близько 1710 р.).

 

Мал. 3. Викопіювання з плану Бендер 1770 р.

 

Мал. 4. Бендери в першій половині XIX сторіччя.

 



* Орден Василіанів було засновано у першій половині ХVІІІ ст. з ініціативи уніатського митрополита Йосифа Вельмуна Рутського  за моделлю чернечих орденів римо-католицької церкви. Орден робив спроби поєднати східний християнський обряд богослужіння (на основі чернечого уставу Св. Василія Великого), а також зовнішні атрибути православних ченців з християнським вченням католицької церкви. Зовнішні православні атрибути, за задумом засновника, повинні були сприяти залученню до римської церкви православного чернецтва. Орденом Василіан керували ставленики ордену Босоногих Кармелітів або Єзуїтів. Орден розповсюджувався на території Західної України поступово, по мірі знищення православних монастирів.  (Н. Петров.  Очерки истории базилианского ордена в бывшей Польше. // Труды Киевской Духовной Академии. 1870. - Т. 5; 1872. – Т. 1).

 

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS