КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження пам'яток пізнього середньовіччя

ІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

 

Сергій Заремба

 

СТРІМКА ТЕЧІЯ ЖИТТЯ МОЖЕ ЗАГУБИТИ НАШІ СВЯТИНІ.

 

Громадськість, вчені розгубилися, бо геть знікчемніли в роки споживацького життя наші господарники. В Києві під святинями будують макдональдси, уже зробили замах на Святу Софію, Києво-Печерську лавру. Століттями українське повітря було сповнене розмовами про прекрасне майбутнє, а сьогодні чорна примара нависла над нашим сьогоденням. Бог існує, щоб не усунути Закон, а дбайливо його дотримуватись. Але антихристи-перевертні, так звані “нові українці”, що при більшовицькому потуранні відкрили свої багатомільйонні рахунки в багатьох країнах світу, потурають наші святині. Лазаренко – це тільки маленький реп’яшок на кремезному стовбурі ганебного дерева із сотнями відгалужених доморощених можновладців та зайд, що ссуть кров із України, з’їдають віками нажиту духовність. Земля стогне, плаче небо, тільки антихрист шкірить зуби.

На правому березі біля Трахтемирова на півночі від Канева ще в VІ віці до Христа було знамените городище. Тільки в 1948-1968 рр. воно було досліджене. Тут знайшли і знаряддя праці, і залишки жител, і господарські ями. А знахідки грецького посуду свідчать про зв’язки з грецькими містами Північного Причорномор’я.

Відомий Зарубинецький монастир біля Трахтемирова і села Зарубинці. Кожен школяр знає, що привілеєм польського короля Стефана Баторія 1578 р. монастир став шпиталем-притулком для поранених і стареньких козаків. Він був зруйнований поляками. У 1660-их рр., але в пам’яті народній завжди залишився шпиталем для старців, зубожілих і скалічених козаків. А скільки трахтемирівська земля покрила козацьких тіл. І до сьогодні ще збереглися козацькі хрести на їх могилах, держава цю святиню об’явила заповідною зоною, та “нові українці” в 90-х рр. ХХ ст. почали привласнювати цю святу землю, приватизувати, будувати котеджі та інші приватні будови. Те саме можна сказати і про древнєруське місто Вітачів, і про знаменитий Київський Китаїв. Однак у цій статті хотілося б зупинитися на ситуації, яка склалася на Хортиці.

Легендами овіяна древня земля русичів-українців. Кожна п’ядь, грамулька цієї землі овіяна гординею язицько-православних дідичів. Але нове лихоліття нависло над українською святинею. І не половці, ногайські татари, турки-сельджуки, турецькі яничари та інші зайди занесли меч над цією гординею українського козацтва. Сьогодні можновладці хочуть перетворити Хортицю в сучасну індустріальну транспортну артерію з відповідними атрибутами. Боже Святий, зглянься і відпусти тюремським посіпакам радянського ГУЛАГу всі їх провини! Нехай їх онуки і правнуки простять зачерствілі душі, ошукані дияволом у радянських орденах і медалях. Я не дорікаю за чесні нагороди, здобуті в боях за Рідну Землю. Я дорікаю тим, оманом одурених юнаків - комсомолок і комсомольців, що знущались і нищили еліту української, російської, білоруської, грузинської, вірменської, узбецької, киргизької, азербайджанської, єврейської, естонської, литовської, латвійської, якутської, мордовської, удмуртської, фінської та іншої національної еліти. Але проліски правічні, вони з часом проростуть і на мертвій, оголеній і опаленій сонцеспекотною, вітрами і дощами Хортицькій Скелі. Змилуйся, Боже над невіглаством і освіти наше майбуття Правдою.

Дуже легко, прикриваючись добрими намірами, нищити національну святиню. В радянську добу це не вперше… Жителі Запоріжжя, Вам невігласи несуть святотацтво, і не буде їм прощення. Ба, збудувати мости через Хортицю, котеджі, ресторани, будинки сумнівної репутації, і зникне остання куріпка, яку мені за дві доби перебування на острові довелося зустріти.

Безсумнівно, міст потрібен. Вже п’ятнадцять років у Запоріжжі обговорюють цю проблему. Але місто і до сьогодні залишилося без містків, які потрібні через Дніпро-Славутич. Та справа в іншому: де мають пройти мостові опори (переходи)? Автор згоден із гучними словами “високого штилю”, з тим, що острів Хортиця є святинею. Та й офіційне підтвердження цьому є – ще в 1993 р. острів оголошено національним заповідником. Але думками повернімося у минуле… В п’ятдесяті роки був знищений, затоплений так званим “грязним морем” унікальний Кам’янський под, знаменитий Великий Луг, назавжди знівечені життєздатні правічні русько-українські землі навколо Чорнобильської АЕС (можливо, військового велетня-заводу?). На очах вимирає колись найбільш рибне море України – Азовське. Правда, спохватилися – законсервували будівництво нового монстра – атомної станції в Криму.

Засіяна сьогодні Хортиця будовами для співробітників різних відомств, заводських профілакторіїв, лісництв, мешканців котеджів, в минулому “совєтських” монстрів. А поселення Січ, Старий Дніпро, станція Січ пішли в небуття. Хто знає скільки сьогодні на Хортиці поселень – аж дев’ять?! А мешкає тут більше двох тисяч чоловік, переважно похилого віку. Сьогодні біля 20 га хортицької заповідної землі зайняті “самозахопленням” під городи. А що цим аборигенам робити, як не боротися за елементарне життєврятування?

Правда, відсутні тут свиноферми, вівцеферми, кролеферми, птахоферми, а представники братніх народів вже давно на продаж вирощують цибулю, картоплю, кольорову капусту… І для маку тут також сприятливі умови. Хто наступний? Аборигени Хортиці вимирають. “Лазаренківці” таємно, шляхом приватизації “занурюють Хортицю у небуття”. Правда, капітальне будівництво на Хортиці заборонено. Але мені продемонстрували ряд будівель-велетнів, що належать “новим росіянам”, “новим українцям, “новим” і “новим”…, які “тихою сапою” “освоюють” 2386 гектарів національної території. Бідні фазани, зайці, дикі кабани, де ж той дід Мазай, щоб вас врятувати? Влада мотивує будівництво мостів через Дніпро в районі Національного заповідника “Хортиця” турботою про щирий український народ, “мовляв, збудуємо швидко і дешево і будемо їздити з правого берега на лівий без проблем”. Про знищення національних святинь та погіршення і без того поганої екології – ні слова.

Гості Хортиці в останній період спостерігають за активними будівельними роботами в балці Куцій, за спорудженням єврокомплексу на базі спортивного комплексу “Динамо” (вона ж – реабілітаційний Центр УМВС “Хортиця”). Мешканці Хортиці засвідчують, якщо і займалися тут спортом, то не міліція, а вище компартійне керівництво Запорізької області. Фактично це була заміська дача Запорізького обкому партії. Ще у 1973-75 рр. тут було зроблено капітальний ремонт, “елітна база” мала стаціонарну прислугу, охорону, медперсонал з професійними масажистами-фокусниками. Сюди приїжджали обідати тільки секретарі обкомів. Але у 80-х рр. ще один капітальний ремонт – із відведених 45 га обкомівська дача загарбала 5. Але прохіндеї і тут знайшли вихід – в середині 90-х рр. база була реорганізована у реабілітаційний центр УМВС України в Запорізькій області. Її було передано службі охорони здоров’я. Бувший генерал Радянської Армії, сьогодні директор Національного заповідника “Хортиця” Г.А.Крапивка на шпальтах газети “Перекур” (1 серпня 2002 р.), відповідно статусу свого мундиру впевнено стверджує: “Ніякого бетонування у звичному значенні цього слова там не ведеться. Здійснюється екологічний захист з укріпленням схилів”. Запоріжчани справедливо запитують: “Яким чином, споруджена в стилі Берліна 1961 р. бетонна стіна може сприяти зміцненню хортицьких схилів?” При цьому вони слушно згадують 5 статтю із “Положення про Національний заповідник “Хортиця”, в якому зазначено: “На території заповідника забороняється будівництво та реконструкція споруд, не пов’язаних з діяльністю заповідника; будівельні та інші види земляних робіт, які можуть порушити не виявлені в межах заповідника пам’ятки історії та культури…”

Цей проект було започатковано ще у 1999 р., і називався він “Проект врятування козацького човна 1736-1739 рр. “Запорозька чайка”. Максим Остапенко, тоді завідуючий відділом Національного заповідника “Хортиця”, учасник та ініціатор проекту “Запорозька чайка”, нині президент Інституту підводних досліджень слушно стверджував: “За всіма лінійними розмірами виявлене судно практично повністю відповідає кресленню козацького човна галерного майстра Алатчанінова. Слід згадати також про більш ніж красномовні прикмети – пістолі з клеймами “Киев 1734”, козацькі списи, люльки, очаківські вапняки з місця боїв флотилії, з якого споруджена пічка у корпусі судна – це лише побічні свідчення участі човна у боях Дніпровської флотилії з турками у 1738-39 рр…” (газ. “Миг”. - 24 травня 2001 р. – С. 5). Саме завдяки Максиму Остапенку та доктору історичних наук, директору Запорізького обласного краєзнавчого музею Георгію Шаповалу, іншим місцевим ентузіастам-патріотам, козацька чайка стала на перешкоді перетворення острова у дзеркало національної руїни, вона є надбанням українського пам’яткознавства.

Сиві води Славутича-Дніпра споконвічно були життєдайною силою великого українського народу та його волелюбних пращурів, що обітували на його древніх берегах, і ні в кочових народів, ні в наших пращурів-русичів не виникла зловіща думка знищити ці святині! Але все йшло, все минало, на початку ХХ ст. від Різдва Христового впала ненависна для багатьох народів Російська імперія, в її столиці Санкт-Петербурзі броненосець “Аврора” холостими пострілами сповістив про її падіння, ватага балтійських матросів на чолі з більшовиками вірвалася у Зимній і п’яними голосами закричала: “Караул устал!” З цього часу почалося стихійне і ретельно продумане нищення пам’яток, його минулого. Спохватіться славних прадідів великих, правнуки… “Це пам’ять твоя, Людино!”

Оповитий з обох сторін Дніпром, із старого русла ріки обгорнутий високими кам’яними скелями, уквітчаний залишками різнобарвних квітів, що чудом вціліли від ненажерливих грошових можновладців, що розбудували тут приватні крамниці, котеджі, приватизували (загарбали) шматки землі святої Хортиці, оспіваної, прославленої Т.Шевченком, М.Лисенком, І.Рєпіним, В.Сєровим, Д.Яворницьким, Я.Новицьким, А.Кащенком, ба, навіть пролетарським письменником М.Горьким.

Тисячоліттями в урочищах Хортиці мирно мешкали племена періоду палеоліту і мезоліту, неоліту-енеоліту (VII-III тис. до н.е.), землеробські племена доби бронзи (ІІ тис. до н.е.), про що засвідчують крем’яні вироби, численні поселення, городища, культові споруди та поховання. Скіфи також не пройшли обабіч цього острова-велетня, з VII ст. до н.е., що засвідчено археологічними пам’ятками - городищем на скелі Совутиній, а також поселеннями, поховальними комплексами. З ІІ ст. н.е. з’являються ранньослов’янські племена, що займалися землеробством, гончарством, металообробкою. Пізніше проходили Причорномор’ям тюркські племена, серед них гуни (IV-V ст.), авари (з V ст.), хазари (VIII-IX ст.), печенігі (ІХ-ХІ ст.), половці (ХІ – поч.ХІІІ ст.), монголо-татари (ХІІІ-XV ст.)… Як засвідчують сучасні дослідники, наприкінці ХІХ ст. на Хортиці нараховувалося 136 курганів різних епох, сьогодні близько 50 поховальних насипів.

Славну сторінку в історії Хортиці вписало запорозьке козацтво. Ще у 1556 р. на острові Мала Хортиця козаки Дмитра Вишневецького побудували укріплення. Незабаром вони заселили всю Хортицю, з півдня якої починався Великий Луг, що сприяв козакам займатися різними промислами. В 1955-57 рр. Великий Луг зник під водами штучного Каховського “моря”, лише плавні Хортиці нагадують про його велич і багатство.

Російсько-турецька війна 1736-39 рр. не залишила осторонь Хортицю. Тут була побудована українськими козацькими та російськими військами лінія укріплень, вони спільно виступили проти Османської Порти. В цей час на острові Мала Хортиця будується Запорозька корабельня. По скасуванні Запорозької Січі (1775 р.) землі Хортиці царській уряд роздавав чиновникам, офіцерам, царським посіпакам у “рангові дачі”. З 1789 р. на острові з’явилося 18 сімей німців-менонітів з Данціга, а перед цим князь Г.Потьомкін передав острів казні. Та найбільшого лихоліття зазнала Хортиця під час будівництва Дніпрельстану (1927-1932 рр.). Тисячі людей було кинуто на його будівництво, відповідно навколишніх промислових об’єктів. Від діяльності радянських ентузіастів ландшафт Хортиці зазнав великих втрат, при цьому нерідко були знищені історичні географічні назви на острові, а це Святиня України – острів-велетень (12,5 км – довжина, 2,5 км – ширина, загальна площа 2,650 га). Дві течії - Старий і Новий Дніпро омивають Хортицю. Враховуючи природню та історичну цінність острова, з 18 вересня 1965 р. Хортиця оголошена Державним історико-культурним заповідником, а з 5 квітня 1993 р. отримала статус Національного заповідника.

Вікова історія Хортиці має героїчні і трагічні сторінки. Пам’ять народу про неї збереглася в народних думах, переказах, топонімах. Перше повідомлення про острів, його найдавнішу назву містяться у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного “Про управління імперією” (952 р.). За описом свідка, після важкого переходу торгівельної флотилії через дніпрові пороги, русичі проходили перевіз Крарія (пізніше Кічкаський) і зупинялися на острові Святого Георгія (в інших перекладах – Святого Григорія). “На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть стародавній дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромлюють також стріли, а інші кладуть шматочки хліба й м’яса, і що в кого є, як того потребує їхній звичай. Тут вони кидають жереб убивати птахів і їсти, чи залишити живими” (Хортиця. Краєзнавчо-туристична карта. Тематичне доповнення видання М.А.Остапенко. Г.В.Остапенко. – Харків, 2002). Серед язичницьких культів давнього населення Подніпров’я було розповсюджено шанування дерев, тварин та птахів.

Ми побували між балками Молодняга та Совутина на висоті “Брагарня”, де археологами нещодавно було досліджене та реконструйоване мегалітичне святилище доби бронзи (ІІ тис. до н.е.). Давні мешканці Хортиці спостерігали тут найбільш важливі дати солярного циклу (сонцестояння, рівнодення). Недалеко від балки Молодняга археологами знайдено ще три святилища, які можна вважати “архітектурним” втіленням давніми людьми культу зародження всього живого з яйця.

Таких пам’яток давнини безліч на Хортиці. Наведемо слова із виступу на громадському слуханні про долю Національного заповідника “Хортиця” в будинку культури “Дніпроспецсталь”, що відбулося 30 травня 2002 р., колишнього працівника Запорізького облвиконкому, одного з ініціаторів увічнення козацьких святинь на Хортиці Степана Кириченка: “У свій час, за найсприятливіших умов для руйнівників, все-таки не наважився ніхто доконати Хортицю, навіть найзапопадливіші байстрюки (німкені) Катерини. Сьогодні віддати за цих обставин Хортицю на поталу глумливим потокам машин, віддати уїдливим димам-викидам і зробити Хортицю дешевою підстілкою для перехідних містків, для розваг тощо… - Це означає зробити розтин на самому серці України, тобто свідомо сприяти її інфаркту”.

На цьому ж засіданні голова контрольно-ревізійної комісії асоціації “Захистимо Хортицю” Степан Кириченко заявив: “Я переконаний, що з цього заповідника можновладці, люди з грошима, як їх називають “нові українці” чи “нові росіяни”, запланували збудувати собі такий приватний палісадничок, який буде під вивіскою заповідника додатково охоронятися і державою. Це все буде для них, а не для громадян України. І дуже сумна роль в цьому саме працівників Національного заповідника. Вони практично, хочуть цього чи не хочуть – виконують це соціальне замовлення можновладців” (Суббота плюс. – 6 червня 2002 р. – С. 9). Я звертаюся до Вас – патріоти українського народу – збережіть Хортицю! Вона плаче гіркими слізьми. А може продати її за 500 мільйонів доларів, із яких 30-40 відсотків осяде в кишенях сучасних можновладців?! Наведемо ще одну пропозицію: “У напрямку створення умов для ефективного використання рекреаційних ресурсів території острова пропонується:

- організація мережі закладів культурно-побутового обслуговування (на базі існуючих рекреаційних споруд):

кафе; ресторани; кінний театр “Запорозькі козаки”; сувенірні лотки; установи системи зв’язку; створення зон короткочасного відпочинку (на базі існуючих рекреаційних споруд); часткове перепрофілювання існуючих закладів санаторного лікування в готелі для туристів з підвищеним рівнем комфорту; розробка екскурсійних турів по території заповідника та в акваторії р. Дніпра, в тому числі в екологічному напрямку; поновлення та реконструкція мережі існуючих паркових алей, пішохідних доріг для розвитку водного, підводного, велосипедного та кінного туризму; створення мережі об’єктів розважально-комерційного призначення; антикварний салон старожитностей та виробів мистецтва, художньо-мистецький виставочний салон, яхт-клуб, інші об’єкти” (Суббота плюс. – 25 квітня 2002 р. – С. 11).

“Доколе” – старослов’янське слово освячене генієм Кирила і Мефодія та авторитетом Святого Письма, звучить вагоміше, ніж жалюгідне “До яких пір?” сучасних горе-патріотів в тозі святих. Будьмо гідні слова “Доколе”, славетні пращури!

У кінці 2002 р. Верховна Рада має визначити подальшу долю Хортиці…

 

Основні дати життя Хортиці

 

ХІІ тис. до н.е.           – початок освоєння Острова людиною;

V-ІІІ ст. до н.е.          – скіфське городище;

946-953 рр.                 – у творі візантійського імператора Костянтина

Багрянородного “Про управління імперією” під назвою “Острів святого Георгія” вперше згадується острів Хортиця;

972 р.                           – загибель князя Святослава;

1103 р.                         – збір руських дружин під проводом князів

Святополка Ізяславовича, Давида Всеволодовича, Всеслава Ярополковича, Давида Ігоревича, Ярополка Володимировича перед походом на половців;

1223 р.                         – збір руських дружин перед битвою на Калці;

1436 р.                         – перше зображення Хортиці на карті;

1556 р.                         – спорудження Дмитром Вишневецьким

укріплення на острові Мала Хортиця (нині острів Байда);

1577-1578 рр.             – спорудження укріплень під керівництвом

Якова Шаха;

1619 р.                         – спорудження укріплень під керівництвом

Петра Конашевича-Сагайдачного;

1736-1738 рр.             – поновлення трьох ліній укріплень;

1789 р.                         – Хортиця – власність державної казни;

1790 р.                         – на Хортиці поселяються німці-меноніти;

1843 р.                         – приїзд Т.Шевченка;

1871 р.                         – загибель 2-тисячолітнього дуба;

1878 р.                         – приїзд М.Лисенка;

1880 р.                                         – приїзд І.Репіна з 15-річним В.Сєровим;

1891 р.                                         – приїзд М.Горького;

1898 р.                         – приїзд І.Буніна;

1916 р.                         – Хортиця – власність Олександрівської міської

управи;

1930 р.                         – створення  Запорізької філії ВІЕСГа;

1932 р.                         – спорудження залізничних мостових переходів;

1941 р. (серпень)       – Хортиця в руках німецько-фашистських

загарбників;

1941 р. (вересень)     – подвиг “Юних чапаївців”;

1943 р. (грудень)       – визволення Хортиці від німецько-фашистських

загарбників;

1958 р.                         – Хортиця – пам’ятка природи місцевого

значення;

1963 р.                         – Хортиця – пам’ятка природи

республіканського значення;

1965 р.                         – проголошення Хортиці історико-культурним

заповідником;

1983 р.                         – відкриття “Музею історії Запоріжжя”;

1984 р.                         – визначення зони абсолютної заповідності

(плавнів);

1986 р.                         – створення “Комітету з Хортиці”;

1993 р.                         – проголошення острова Національним

заповідником “Хортиця”;

2000 р. (жовтень)      – відкриття ангару старовинного судна біля

кінного театру;

2000 р. (жовтень)      – прийняття рішення на найвищому державному

рівні про спорудження меморіального комплексу “Запорозька Січ”.

 

(Сушко К. Острів Хортиця – Запоріжжя, 2001. – С. 186-187)

 

 

Валерій Ластовський (Черкаси)

 

ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

 

Питання становлення і розвитку Запорозької Січі є одним із найбільш популярних у сучасній науці, причому не тільки в суто історичній, але й юридичній. В усякому разі жоден підручник чи навчальний посібник з історії держави і права України його не оминає. Є й ряд історико-правових різнопланових публікацій, що вивчають це питання. Разом з тим, не існує єдиного підходу до визначення правового статусу цього утворення. Власне, незрозумілим залишається, що ж таке представляла із себе Запорозька Січ. В сучасній науці існує безліч думок з цього приводу, часом діаметрально протилежних одна одній.

Так, М.Шевченко вважає Запорозьку Січ просто “центром політичної і військової боротьби українського населення проти соціального і національного гніту”1. Для П.Музиченка – це “громада з загальними для всіх органами управління”2, а для М.Щербака вона “була суто військовим табором”, “військово-політичним організмом”3. В ряді випадків вчені вважають, що Запорозька Січ не що інше, як зародок держави чи власне держава з усіма відповідними атрибутами4. Іноді вона називається державно-політичним утворенням5.

На мою думку, деякі із висловлених різними авторами підходів є занадто розпливчастими, а деякі - занадто категоричними. А це, в свою чергу, вимагає більш точного визначення правового статусу Запорозької Січі. Що це? Громада, держава чи щось інше?

Особисто я вважаю, що варто було б розцінювати Запорозьку Січ як державоподібне утворення (іноді вживається рівнозначний термін – політико-територіальне утворення).

Згідно науки міжнародного права – це “політично активні утворення”, “певні аномалії, що визнаються іншими суб’єктами міжнародного права” і “їх існування у міжнародному праві можливе лише завдяки мовчазній згоді, визнанню й наявності добровільних двосторонніх відносин”6. Вважається, що такі утворення мають власну територію, суверенітет, власне громадянство, законодавчі збори, уряд, міжнародні договори7. Спеціалісти з міжнародного права, як правило, відносять до них так звані вільні міста та Ватикан.

Вважається, що: 1) найчастіше такі утворення мають тимчасовий характер і виникають як наслідок неврегульованості територіальних претензій різних країн одна до одної, 2) загальним для них є те, що вони практично в усіх випадках утворюються на основі міжнародних угод, як правило, міжнародних договорів, 3) саме ці угоди наділяли їх певною міжнародною правосуб’єктністю, передбачали незалежний конституційний устрій, систему органів державного управління, право видавати нормативні акти, мати обмежені збройні сили, 4) у більшості випадків міжнародний режим передбачав їх демілітаризацію і нейтралізацію8. Але все це у повній мірі стосується лише тих утворень, котрі існували у ХІХ-ХХ ст. Щодо Запорозької Січі, то всі ці перераховані ознаки стосуються в тій чи іншій мірі і її: 1) власне саме існування Січі було тимчасовим, і вона ніколи не мала постійного місцезнаходження (всього було 9 Січей); 2) Січ існувала завдяки угодам із Польщею та Росією; 3) в цих угодах хоч і не деталізувалися повною мірою її внутрішні структури, однак на деяких моментах увага все ж таки акцентувалася (наприклад, на виборності посад); 4) робилися й спроби нейтралізації Січі через заборону організації військових походів без відповідного на те дозволу держави-сюзерена.

Звичайно, Запорозька Січ несла в собі певні елементи державності, до котрих слід віднести власну систему управління, наявність свого війська, своєї судової системи, свого права, територіальних меж тощо. Тому, відповідно, не можна охарактеризувати її як “громаду”, “табір” чи “центр”, оскільки ці поняття не можуть нести в собі державницьких елементів.

Разом з тим, не можна визнати Запорозьку Січ і за державу як таку. Тому є дуже проста причина: вона ніколи не фігурувала у міжнародних відносинах XVI-XVIII ст. як держава, і іншими державами за таку не визнавалася. Разом з тим, Запорозька Січ все-таки виступала як суб’єкт міжнародного права. Для цього достатньо згадати лиш про існування дипломатичних стосунків між нею та Росією, Річчю Посполитою, Кримським ханством, Австрією, Ватиканом, Персією та іншими країнами9. На доповнення до цього слід зауважити, що Військо Запорозьке у всіх правових документах визначалося як піддане чи то “його королівської милості”, чи то “великого государя”. Це стосується навіть тих актів, які своїм змістом утверджували Українську феодальну державу – зокрема, Зборівської угоди (1649) та Березневих статей (1654), не кажучи вже про інші документи.

Крім того, в Андрусівському договорі (1667) зазначалося, що Запорозька Січ перебуває одночасно під опікою двох держав – Польщі та Росії. По аналогії, над таким державоподібним утворенням, як Андорра, ще у 1278 р. був встановлений подвійний суверенітет Іспанії та Франції, що продовжується і до нині10. Так само особливий статус у 1815 р. для міста Кракова встановили Росія, Австрія і Прусія, і він зберігався до 1846 р.11

Отже, з вищевикладеного можна дійти висновку, що за своїм правовим статусом Запорозька Січ набуває всіх ознак державоподібного утворення – суб’єкта міжнародного права з обмеженою правоздатністю.

____________________________

1. Історія держави і права України / За ред.проф. В.Гончаренка. - К., 1996. - С.88.

2 Музиченко П. Історія державні права України. - К., 1999. - С.158.

3 Історія держави і права України / За ред.проф.А.Чайковського. - К., 2000. - С.158, 161.

4 Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. - Львів, 1995. - С. 35; Шевчук В., Тараненко М. Історія української державності. - К.,1999.- С. 71.

5 Терлюк І. Історія держави і права України. Навчальний посібник-практикум. - К., 1999. - С. 43.

6 Дмитрієв А., Муравйов В. Міжнародне публічне право. - К., 2000. - С. 115.

7 Международное публичное право / Под ред. К.Бекяшева. - М., 1999. - С. 112.

8 Международное право / Отв.ред. Ю.Колосов, Э.Кривчикова. - М., 2000. - С. 84.

9 Більш детально див.: Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. - К., 1991.

10 Баймуратов М. Международное право. - Харьков, 2000. - С. 108-109.

11 Дмитрієв А., Муравйов В. Міжнародне публічне право. - С. 116.

 

 

Сергій Полтавець (Київ)

 

ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО ЕВОЛЮЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН МІЖ ШЛЯХТОЮ ТА ВІЙСЬКОМ ЗАПОРОЗЬКИМ В ДОБУ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

 

В умовах національного поневолення потроху зникає почуття єдності народу та починають переважати почуття класової чи групової єдності тієї держави, до якої поневолений народ належить. Зникає різниця, не зважаючи навіть на національні утиски, між шляхтичем-поляком і шляхтичем-українцем, польським і українським міщанином, польським і українським селянином, зате зростає почуття різниці інтересів між цими групами.

Згадане завмирання почуття національної єдності в умовах поневолення спостерігаємо лише тоді, коли народ пасивно реагує на утиски чужинців. Коли ті чи інші елементи народу намагаються реагувати на політику гноблення зброєю, коли народні повстання будять народну свідомість і, затягуючи все ширші кола, включають у боротьбу все ширші маси - тоді вибухає стихійний націоналізм -могутнє почуття, що відразу руйнує почуття групової, класової чи станової різниці і єднає - як народ поневолений, так і пануючий - по національній лінії.

Козацькі повстання, які передували Українській національній революції, викликали почуття стихійного націоналізму. Коли ми, з одного боку, маємо такі документи, як наприклад, прохання київської шляхти у 1571 р., в якому вона вимагає вживання королем і сеймом, при зверненні до українців, мови української, а з другого боку, документи, в яких українська шляхта погрожувала "конфедерацією", то ми можемо говорити про національний характер протидії. Боронили православну віру українці тих часів і боролись проти унії, безперечно, також з причин національних, а не тільки релігійних. Не проти якоїсь окремої догми виступали маси, а проти "латинників", тому що це була релігія пануючої нації, яку насильно нав’язували поневоленим. На той час український народ, не зважаючи на більш ніж 250-річну відсутність власної суверенної держави, виявляв надзвичайно гостро свою окремішність. Говорячи сучасною мовою, він був національно-свідомим. Почуття свого органічного зв’язку з київською державою було надзвичайно сильне у всіх верствах. Важко погодитись з думкою Млиновецького про те, що "утиски з боку Польщі, були наслідком стихійного натиску всього польського народу"1.

На початку революції політична ідеологія козацтва обмежувалась боротьбою з панами. При цьому під "панами" розумілись як шляхта польська, литовська, так і шляхта "руська". Початковий період боротьби характеризується неконтрольованим процесом знищення та грабежу маєтностей та матеріальних цінностей. Козацькі маси, економічно наситившись у внутрішній війні, побивши і пограбувавши панів при допомозі своєї "правої руки" - черні - одного тільки бажають, щоб пани назад не повернулися. Козаччина сподівається, що ці пани вже обезсилились, а татари задовольняться награбованим. Отже, ніяких стимулів для подальшої боротьби для козацтва немає. Ось як характеризує цей процес В.Липинський: "Козаччина втішається золотом, сріблом, китайками, втішається вільними від магнатських поборів "уходами", своїм козацьким, ніякими намісниками не придушеним промислом"2.

Налякана сліпою селянською революцією, яку підняло козацтво для своїх класових цілей, шляхта українська мусила шукати оборони там, де їй не загрожувало повне знищення, тобто в Речі Посполитій. Хоча останній висновок, на мою думку, ховає в собі внутрішню суперечність, оскільки напередодні революції напружені й ворожі відносини між шляхтою польською та шляхтою українською повинні були примусити непокозачену частину української шляхти піти слідами своїх братів по вірі.

"Але жертва й героїзм - можливі для більш енергійних одиниць і навіть груп - неможливі для цілого, економічно-спаяного, політично- та культурно-об’єднаного класу, тоді коли для боротьби цього класу за певну ідею нема реального грунту",3 - писав В. Липинський.

Ця боротьба двох класів в українському середньовічному суспільстві, що проходила в рамках національно-чужої їм політичної системи, і без прояву тенденції до створення власної держави, повинна була закінчитись і для козаччини, і для шляхти політичним крахом. В цьому була найбільша трагедія першого етапу революції, який В.Липинський назвав добою автономізму. Українська шляхта, яка найбільше зберегла традиції української державності, клас, який був найбільше зацікавлений у розбудові української держави, закріплюється в рамках політичної системи Речі Посполитої. З часом вона ще більше полонізується, причиною цього був ворожий їй класовий і недержавний характер українського повстання, в якому козаччина була провідною верствою в його першій автономістичній добі. Але не тільки політичний і антидержавний характер революції, з одного боку, але й полонофільські позиції всієї руської шляхти, представником якої був А.Кисіль, з другого боку, були причиною поділу народу. Між ними виникла також набагато суттєвіша і видиміша різниця, це різниця економічних інтересів.

Діяльність А.Кисіля припадала на період найжахливішої соціальної революції, яка "набирала форм селянської жакерії, спрямованої як проти русинів, так і проти поляків. Об цей хлопський бунт, на який спирався перші два роки Б.Хмельницький, підсилюючи його скільки можна, розбивались всі мирні заходи А.Кисіля"4.

Далі на доказ пропольської позиції А.Кисіля В.Липинський цитує його особистий лист до Б.Хмельницького: "А щоб нам, що чекаємо на наші маєтності, коли вже заключено мир, не вільно було туди їхати, тоді що ж би то був за мир і яка б це була злагода? Був би ще більший жаль."5.

Саме той "жаль за маєтностями", на думку В.Липинського, знищив всі кровні зв’язки, які об'єднували руського сенатора з його власним народом. З ревнителя і захисника Русі на початку XVII ст. зробив він переконаного слугу Речі Посполитої у 1648 році.

Нам таке твердження дослідника здається занадто категоричним. Не будучи, з огляду на походження, прихильником "черні", тим не меньш А.Кисіль займав чітку позицію щодо можливого майбутнього статусу українських земель у Речі Посполитій, як рівноправної частини єдиної держави. Саме ця позиція Кисіля дала підставу О.Оглоблину стверджувати, що сенатор був прихильником концепції "ягелонського легітимізму".

Тільки зміна внутрішньої політики гетьманського уряду після 1649 року дала можливість об’єднати два такі різновекторні явища тодішньої української політики, як українське козацтво та українська шляхта. Адже тільки згодом пішли за більшістю свого народу і київський підкоморій Ю. Немирич, що не один раз поряд з А.Кисілем вів переговори з повстанцями від імені Речі Посполитої, і багато іншої руської шляхти.

Юрій Немирич, як і інша непокозачина шляхта, на початку революції став на сторону Речі Посполитої і змушений був рятувати своє життя, тікаючи з України. І з цієї хвилини від урегулювання політичних відносин України з Польщею та від встановлення державного ладу в Україні стала залежати його доля, як і доля більшості українських шляхтичів. Коли деякі магнати (Д.Заславський, Я. Вишневецький) нахвалялися канчуками розігнати збунтоване хлопство, то "Немирич казав насамперед розглянути скарги козаків, що, звичайно, через бундючність польських магнатів ніколи не було зроблено"6.

Шляхту, що поверталась до України, гетьман Хмельницький приймає й видає універсали про охорону її особисто та її маєтків. Коли того вимагають правові відносини, гетьман своїми поданнями їх маєткові права підтверджує та відновлює. При цьому відповідними універсалами гетьманська адміністрація забороняє чинити розбій та захоплювати землі тих шляхетських родів, що визнають владу української держави. Тільки перемога над внутрішньою опозицією і визволення з-під влади Польщі дали змогу Хмельницькому реалізувати свої державотворчі плани та встановити права та обов’язки всіх станів українського суспільства, зокрема, і шляхти.

Як бачимо, політичні відносини між козаччиною та українською шляхтою в процесі розгортання української революції суттєво еволюціонізували. Ця еволюція полягала у тому, що:

По-перше, на початку революції козаччина не розбудовує українську державу, вона не бачить в цьому потреби. Її основним завданням є забезпечити свої вузькі станові інтереси.

По-друге, українська шляхта, основна її маса на початку залишається на боці Речі Посполитої, оскільки соціальна революція робить непривабливою територію Наддніпрянської України.

По-третє, накладає свій відбиток і те явище, яке В.Липинський назвав "селянською жакерією", тобто процес винищення всіх і вся.

По-четверте, під впливом внутрішніх та зовнішніх політичних обставин протягом 1648-1649 рр. Хмельницький підтримує соціальну революцію, проголошуючи, що "чернь - права рука наша", робилося це з метою надати найбільшого розмаху повстанню.

По-п’яте, геополітична ситуація на початку революції була настільки важкою, що гетьманська адміністрація не робить більш-менш значних спроб зняти протиріччя між двома основними станами української держави - козаччиною та шляхтою.

По-шосте, з встановленням стабільної політичної ситуації (наскільки це було можливим в тих умовах) гетьман запрошує українську шляхту до співпраці - "хто хоче з нами хліб їсти, хай буде Війську Запорозькому послушний".

По-сьоме, з огляду на свою освіченість, попередній досвід державно-адміністративної роботи, шляхта поступово з стану, рівного козаччині, стає провідною верствою в українському суспільстві. І козаки цьому не заперечують, а навпаки, під впливом виваженої внутрішньої політики Хмельницького підтримують свою шляхту.

Доказом такої еволюції політичних відносин шляхти з козаччиною, зокрема, та українським суспільством в цілому, є те, що, починаючи від Зборівського договору і закінчуючи Гадяцькою угодою, шляхта, як стан, забезпечує свої економічні, політичні, соціальні інтереси в українській державі через відповідні статті.

_______________________

1 Млиновецький Р. Історія українського народу (Нариси політичної історії). - Мюнхен, 1954. С. 23.

2 Липинський В. Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва 1649-1656 рр. - К., 1997. - С. 72.

3 Там само. - С. 76.

4 Липинський В. Твори. Архів. Студії. Станіслав Михайло Кричевський - Філадельфія., 1980. - С. 59.

5 Там само. – С. 60.

6 Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України. - Льоссер, 1965. - С. 42.

 

 

 

 

 

 

 

Олег Ляшко (Київ)

 

ПРИНЦИПИ КОЗАЦЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ТА ПОЛІТИЧНЕ СЬОГОДЕННЯ УКРАЇНИ

 

Досліджуючи історію різних народів, можна помітити, що кожна нація у своєму політичному житті має властиву їй провідну ідею, яка залежить від багатьох обставин її історії, а також від культурного розвитку нації в цілому.

У зв’язку з цим наприкінці ХІХ ст. Володимир Антонович зазначив провідну ідею тих двох народів, з якими українців історична доля пов’язала протягом декількох століть: росіян та поляків.

“У великоруської нації бачимо, - писав В.Антонович, - що її провідну ідею становить принцип авторитету державної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей. Така ідея відповідає грунтовним інстинктам народу, бо вона вимагає однієї голови, яка, нікого не питаючись, ні на кого не зважаючи, керує самодержавно всім суспільством. Тим-то без помилки можна сказати, що у великоруського народу провідною ідеєю завжди був абсолютизм; за допомогою останнього цей народ і спромігся зорганізувати міцну державу та підбити інші нації, навіть і такі, що мали зовсім інші провідні ідеї”1.

Друга нація, польська, пішла іншим шляхом: вона виділила із себе привілейований стан – шляхту – і надала йому можливість захопити все громадське добро, використовуючи його за власним розсудом. У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності.

Об’єктивні факти спростовують міфи, що подекуди насаджуються, нібито українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади. Проте українському народові, що історично контактував з великоруським та польським народами, більш властивий третій принцип: принцип вічевий, принцип широкого демократизму і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства.

Досить пригадати могутню Київську Русь, широковідому у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку, і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини, інших країн. Слід зазначити, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Ознакою реального демократизму в той час було віче – всенародне зібрання, що вирішувало всі важливі для держави питання, а також “ряди” – договори, які укладали жителі зі своїми князями.

Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036-1037 рр.) – перший писемний кодифікований акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменем Ярослава Мудрого. Цим кодексом закріплювався широкий спектр суспільних відносин, в тому числі норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод.

Але найповніше провідна ідея українського народу – принцип широкого демократизму – визначилась у козаччині, а ще виразніше, з погляду запровадження її в життя – у Запорозькій Січі, “козацькій християнській республіці”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.

Козацтву та його авангарду, Запорозькій Січі, належить особливе місце в історії України ХУІ – ХУІІІ ст. і в історичній пам’яті українського народу. Це місце визначене тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непідлеглості козацтво виступило провідною силою, навколо якої згуртувалися інші верстви й групи суспільства.

В екстремальній ситуації виникає козацтво як самозахист українського народу, якому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення. Виникає воно спонтанно, з глибин народу в умовах відсутності національної державності, яка б мала узяти на себе завдання захисту і при постійній протидії ворожої Польсько-Литовської держави. Це й зробило козацтво центральним явищем історії України ХУІ-ХУІІІ ст., тим явищем, яке в наступні періоди владно жило в народній пам’яті й привертало посилену увагу національної інтелігенції, ставало предметом вивчення і роздумів.

“Славне Запоріжжя”, - казали селяни про Січ. Вони тікали туди від влади панів і там шукали порятунку від тяжкого, нестерпного гніту. Ті з українського народу, хто не хотів ходити в ярмі, оселялися  в далеких краях, тоді ще не залюднених, й здобували собі право на свободу, засновуючи нові селища. Щоб відрізнятися від селян, що належали панам, вони  називали себе козаками, що в тюркських мовах означає – “вільна людина”.

Запорозьких козаків – “святих лицарів”, захисників батьківщини оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах. Вольтер захоплювався їхнім героїзмом і намагався знайти паралелі у світовій історії. Гоголь з пафосом писав: “Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають всі ті горді і міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну”. Ілля Репін, творець славнозвісної картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, захоплено висловився: “Ніхто на всім світі не відчував так глибоко волі, рівності і братерства”.

Роль козацтва у всьому суспільно-політичному житті України була така велика, зв’язки з народом були такі міцні, що в документах ХУІІ – ХУІІІ ст. всіх українців навіть називали “нацією козаків”, “українською козацькою нацією”.

Як громадянський стан козацтво формується лише в кінці ХУІ – поч. ХУІІ ст., головним чином завдяки привабливості “козацького імунітету”, ідея якого мала певне юридичне виправдання. Приймаючи козаків на службу, їх звільняли від підлеглості усіляким “урядам”: віднині вони підкорялися юрисдикції лише своїй, козацькій владі, разом з усією родиною були позбавлені різних державних податків та робіт через те, що козаки охороняли кордони держави і були її захисниками.

Можна лише уявити, який вплив ідея “козацького імунітету” справила на суспільні відносини, коли вона увійшла в свідомість населення наприкінці ХУІ – поч. ХУІІ ст. З того часу Січ стала притулком для всіх, хто протестував проти соціального та національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, не зважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. Крім українців, що становили переважну більшість, було багато росіян та білорусів, литовців і грузинів, виходців з південнослов’янських земель, вірменів. Потрапляли на Січ італійці, французи, навіть араби.

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі на території Запорожжя існували загальноосвітні школи і школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії і навіть у західноєвропейських університетах.

Політичне управління в Запорозькій Січі здійснювалось таким чином. Верховна влада належала козацькому війську, а другим верховним органом  була козацька рада – відгук старого вічевого ладу. Періодичних зборів ради не було: вона збиралася тоді, коли було треба; іноді по волі гетьмана, іноді проти його волі.

Неперевершений знавець як історії Запорозької Січі, так і її внутрішнього ладу, Д.І.Яворницький писав: “В основі порядків запорозького устрою лежала община, громада, мир, товариство… Зовнішнім виявом цієї общини була рада…, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від військової старшини і кінчаючи простою “сіромою”, або простолюддям, “черню”. Тут панувала повна рівність між всіма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг відкинути пропозиції іншого і взамін запропонувати власні плани й міркування; проте коли рішення було прийняте більшістю голосів на раді, воно ставало необхідним і обов’язковим для всіх”2.

Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана, отамана, осавулів, писаря, обозного, суддю.

Атрибути гетьманської влади складали всі головні суспільні функції: він був і верховним командуючим війська, і суддею, і адміністратором. Адміністративні функції гетьман здійснював в універсалах, в яких висловлював накази щодо краю. До атрибутів адміністративної гетьманської влади належала ще одна важлива функція - право роздавати землі. В руках гетьмана була й фінансова влада  -  право збирати податки.

Вищий нагляд за судівництвом у цілому краї належав двом генеральним суддям, які по черзі брали участь у розгляді справ в генеральному суді - найвищій судовій інстанції краю, проти якої не могло бути апеляції. Генеральний суд був апеляційною інстанцією після сотенних і полкових судів.

Взагалі принцип одноосібної влади, військової диктатури, що виникла в умовах виняткової небезпеки, постійно боровся з принципом козацького народовладдя, згідно з яким відбувалася виборність та колегіальність козацьких чинів. Звичайною була участь козацьких мас в їх діяльності; козацька громада мала право в будь-який момент вимагати звіту, могла замінити нещодавно обрану особу іншою і вимагала від кожного суворої відповідальності. Ці республіканські принципи були вироблені в козацьких колах тривалим існуванням козацької республіки. Важливо, що гетьман обирався козацькою радою, котра, як і її прототип – староруське віче – ніяких норм представництва не знала. В раді брали участь всі козаки, що з’явились, голосуючи кожний за себе. Козацькій раді належало рішення й найбільш важливих питань політичного життя, а також всі найважливіші питання повсякдення як під час війни, так і в мирний період.

Запорозька Січ вабила тим, що там народові можна було виявити свої давні вічеві інстинкти: тут усі були вільні, рівноправні, тут не було інших станів, крім козацького. Всі уряди, і духовні, і світські, займали виборні люди, і всі справи вирішувалися волею віча – козацької ради або сільської громади.

Запорожжя вважалося ідеалом того устрою, який бажав завести у себе народ, і впливало Запорожжя перш за все не фізичною, а моральною силою. Борючись проти чужоземних загарбників, Січ створила струнку військову організацію. Кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”, у чому також виявлялися елементи демократичних відносин. Діти козаків, що ніколи не знали кріпацтва, виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов’язаних людей.

Життя на відкритих незалюднених просторах, зазначав Грушевський, було дуже важким і дуже небезпечним; але існували й безперечні принади для тих, хто туди втікав: “Україне дозвілля, широка воля й свобода в стосунках, відсутність всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях “посполитому чоловікові” з боку суспільної ієрархії, і невичерпні багатства природи та свобода в користуванні з них – тягнули сюди й прив’язували людей до сеї землі, залитої кров’ю й посипаної попелом після татарських наїздів”3.

Таким чином, в Україні в ХУІ-ХУІІ ст. тільки  в Запорозькій Січі можна було провадити національну ідею щодо широкого демократизму, але це моральне задоволення коштувало козакам дуже дорого – за нього доводилось платити постійною військовою небезпекою.

І хоча у Запорозькій Січі яскраво проявились риси ранньобуржуазних республік, кінець її був закономірним, оскільки цій республіці бракувало політичної культури: не були ще вироблені закони, за якими закріплювались демократичні принципи управління. Тим більше, не були вироблені механізми дотримання цих законів. Певною мірою вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р., в якій викладені вимоги, що стосуються, головним чином, обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Проте ця Конституція за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула.

Все частіше старшина і заможне козацтво порушували демократичні порядки, за допомогою демагогії, підкупу і насильства намагалися перетворити демократичні права на особисті привілеї, нав’язували свою волю раді. Усі вищі посади поступово почали займати тільки багаті козаки. На кінець існування Січі старшина разом із царським урядом майже звели принцип виборності до формальності. Тут весь час точилася гостра соціальна боротьба. Основну масу запорожців становили бідні козаки й голота-сірома, на яких припадав основний тягар і злигодні походів.

Тяжко страждали ці верства і від свавілля шляхти. Збереглися свідчення, що якийсь магнат на ім’я Лящ, відомий своїм жорстоким ставленням до селян, крім того, ще й так часто ображав дрібну шляхту, що 236 разів (а за В.Антоновичем – від 300 до 400 разів !) засуджувався на заслання. Завдяки підтримці інших могутніх магнатів жоден із цих вироків так і не був виконаний, а Лящ знахабнів настільки, що наказав пошити йому вбрання із судових постанов, яке він носив при королівському дворі4.

На жаль, українському народові ще ніколи не довелося повною мірою виявити свою провідну ідею, йому доводилось лише інстиктивно просуватись до неї як до бажаної мети. Впровадити в життя демократичний принцип надзвичайно важко. Для цього необхідно, по-перше, щоб громадський загал досяг високого ступеня культурного розвитку, а по-друге, щоб громадськість щиро переконалася у справедливості цієї ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та кланів, демократія не має можливості розвинутись та перемогти. Доказом цього є найяскравіший момент в історії козаччини – Хмельниччина, коли історичні обставини сприяли найкращим чином, проте ввести в життя провідну ідею українському народу не довелося, бо на те в суспільстві не вистачило культурного розвитку, переконань та витривалості.

І сьогодні сумна історія України знов, вже в котрий раз, повторюється: особистий егоїзм тих, хто при владі, бере верх над державними справами. Замість боротьби за політичні принципи іде боротьба за особисті інтереси; зростає влада олігархів, в той час як життя більшості населення стає все тяжчим.

Історія вчить, що не треба чекати, що усілякі утиски одразу ж викличуть реакцію у людей. Такі реакції відбуваються іноді дуже повільно, через те що люди за своєю природою інертні. Інертні тим більше, чим менше вони зорганізовані, менше розвинені та призвичаєні до політичного життя. Спочатку люди терплять мовчки, вишукують засоби, щоб уникнути біди, сподіваються кращих часів, але не організовуються для реальної боротьби з існуючим станом речей, що пригнічує їх. Коли ж вони нічого не можуть зробити вдома – вдаються до еміграції, що стає шляхом до компромісу, паліативним заходом проти народного лиха. Саме це і відбувається в наш час. Значна кількість українців емігрувала, а більшість з тих, хто залишився, майже зневірилися у будь-якій можливості покращити свою долю. Адже якщо в ХУІІ ст. суди в Україні все ж таки розглядали скарги на магнатів і навіть виносили вироки (згадаймо понад 300 присудів щодо одного Ляща), то сьогодні більшість судів, починаючи від районного до Верховного навіть не утруднюють себе справедливим рішенням, використовуючи тактику тяганини, зволікань, коли людина, на витримуючи, відмовляється від свого позову, і питання відпадає саме по собі. А іноді людина навіть помирає, так і не дочекавшись вирішення своєї справи. В архівах судді Замковенко, наприклад, було знайдено півтори тисячі (!) невідписаних справ, за кожною з яких - доля людини, її життя.

Існує відома притча про двох жабенят, що потрапили у глечик з молоком. Одне з них одразу ж склало лапки і пішло на дно. Інше ж бовталося у молоці доти, доки не збило масло і не вибралося із глечика. То ж не будемо схожі на перше жабенятко. В Україні існують спроможні політичні сили, здатні очолити спасіння нації, як колись це зробили наші славні волелюбні пращури-козаки. Без перебільшення можна стверджувати, що козацтво виникло в екстремальній ситуації як самозахист українського народу, якому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення і взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед нацією, виступило провідною й організуючою силою в їх здійсненні. Сьогодні завдання порятунку нації мають виконати опозиційні сили, що за моєю пропозицією отримали назву “Форум національного порятунку”. В Україні є гідні особистості, здатні очолити і підтримати цей “Форум”. Це О.Мороз, О.Жир, Ю.Тимошенко, О.Ельяшкевич, Г.Омельченко, Д.Чобіт. Україна існуватиме і боротиметься, поки є у неї такі сини, як майор М.Мельниченко. Цей перелік можна було б значно продовжити.

Надзвичайно важливо доносити людям правду про події, що відбуваються сьогодні в нашій країні. Саме в цьому я, як головний редактор газети “Свобода”, бачу своє завдання, свій внесок у справу “національного порятунку”.

Щоб покращити нарешті ситуацію в країні, що стала вже абсолютно неприпустимою, у мене є конкретні пропозиції. А саме:

-                       покласти Президентові на підпис закон про імпічмент;

-                       ліквідувати Податкову адміністрацію, а отриману від цього двомільярдну економію віддати вчителям і лікарям;

-                       ліквідувати Генеральну Прокуратуру, знизити до 6 місяців максимальний термін утримання під вартою на час слідства і надати право на володіння та зберігання зброї;

-                       ліквідувати пожиттєве призначення суддів і запровадити суд присяжних; звільнити малозабезпечених від сплати держмита й судових витрат і дати адвокатам податкові пільги в обмін на безкоштовну правову допомогу знедоленим співвітчизникам;

-                       скасувати заборгованості по квартплаті й комунальних послугах, а після цього знизити їхню вартість удвічі;

-                       запровадити механізм дострокового відкликання з виборних посад і позбавити багатотисячних пенсій тих, хто має нас за дурнів.

______________________

1 Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. К., 1991. – С. 18.

2 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 т. – К., 1989 – 1991. – Т. 1. – С. 149-150.

3 Грушевський М.С. Історія української козаччини // Вітчизна. – 1989, №1. – С. 196.

4 Грушевський М.С. Історія української козаччини… - С. 139.

 

 

Володимир Панченко (Київ)

 

МІCЬКІ ПЕЧАТКИ CЕРЕДИНИ-БУДИ XVIII CТОЛІТТЯ

 

Геральдична символіка міста Cередини-Буди – колишнього розкольницького посаду на території Новгородської сотні Cтародубського козацького полку, у XIX ст. – містечка Новгород-Cіверського повіту Чернігівської губернії, а нині – районного центру Cумської області, – тривалий час залишалася поза увагою дослідників. Імовірно, це пов'язано з тим, що у XIX – на початку XX ст. Cередина-Буда не мала статусу повітового міста (а саме цей статус у законодавстві Російської імперії, як відомо, насамперед передбачав існування в поселення власного герба), а в давніший період (XVIII ст.) не була осередком козацької (полкової чи сотенної) адміністрації, що теж тоді було визначальним чинником у формуванні в певного міста власної геральдичної символіки.

Водночас останні пошуки, проведені в фондах Центрального державного історичного архіву у м. Києві, доводять, що Cередина-Буда в останній чверті XVIII ст. все ж деякий час користувалася власною геральдичною символікою, існування якої впритул пов'язане з функціонуванням у містечку самоврядного адміністративного органу – посадської ратуші. Ще більш зацікавлює той факт, що сюжетний зміст цієї символіки є тісно спорідненим з геральдикою Лівобережної України періоду козаччини (Гетьманщини) в цілому.

Очевидно, що містечкова (посадська) ратуша в Cередині-Буді існувала вже у 1760-х рр. (судячи з окремих документів, відомих у фондах ЦДІА). Більш масштабний корпус документації цієї установи зберігся з 1780-х рр. (періоду ліквідації на Лівобережжі старого козацького полково-сотенного устрою і заміни його новим намісницьким). Так, у ЦДІА України в м. Києві (фонд 1775, Cерединобудянська ратуша) збереглися підшивки поточних справ (повідомлень і донесень) за період 1782-1786 рр., серед яких пощастило виявити  примірники двох видів тогочасної міської печатки Cередини-Буди.

Три примірники печатки давнішого з цих видів зафіксовані в документах 1782 р. (Ф. 1775. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 33, 80 зв. - Спр. 2. - Арк. 199 зв.). Відбита на цих документах сургучева печатка має характерну для Лівобережжя кінця XVII – XVIII ст. восьмикутну форму. В її полі вміщено зображення самобутнього герба містечка: овальний щит, оточений стилізованою мантією і увінчаний зубчастою короною з перлинами; у щиті – надзвичайно типовий для геральдики міст Гетьманщини XVII-XVIII ст. малюнок хреста з "кульками" на кінцях і "сяйвом" між променями (це зображення чітко проглядається лише на одному з трьох віднайдених примірників печатки; на двох інших, пошкоджених, його важко атрибутувати). По краю печатки герб оточує напис (легенда):

* ÏÅ×ÀÒÜ + ÐÀÒUØÈ ∙ CÅÐÅÄÈÍÎ ∙ ÁUÄÛ

Cудячи з усього, вміщений на печатці герб (як і в більшості дрібних міських поселень Лівобережжя кінця XVII – XVIII ст.) є продуктом місцевої самобутньої герботворчості. Незважаючи на типовість його символіки (малюнок хреста з сяйвом), поява його на печатці Cередини-Буди є досить прикметним явищем. Передусім серединобудянська печатка 1782 р. є єдиним відомим на сьогодні зразком гербової печатки періоду козаччини, яка належить місту, що не є осередком козацької військової адміністрації (досі вітчизняним дослідникам були відомі власні гербові печатки лише тих міст Лівобережжя, що були полковими або сотенними центрами). Близькість її сюжету до геральдики козацьких установ може свідчити про те, що на останню чверть XVIII ст. традиції символіки козацтва поширилися навіть по тих населених пунктах, які не мали безпосереднього стосунку до козацької адміністрації (як відомо, значну частину населення Cередини-Буди становили у XVIII ст. нащадки переселенців-розкольників з Росії, а також етнічні білоруси; навіть прізвище міського війта (бурмістра), яке фігурує в документах ратуші 1782 р., є виразно білоруським – Ващенок).

Іншим прикметним фактом є те, що саме Cтародубський полк у XVII-XVIII ст. найменш розвинув у діловодстві своїх сотенних міст самобутню козацьку геральдичну символіку; так, більша частина містечкових ратуш і сотенних канцелярій полку вживала тоді на своїх печатках герб полкового міста Cтародуба (Бакланська, Новоміська, 1-а і 2-а Почепські сотні та ін.), виняток становили тільки міста з давньою традицією магдебурзького права (Мглин, Новгород-Cіверський, Погар), що отримали свої герби ще в 1-й половині XVII ст. З цього погляду наявність у Cередини-Буди власного самобутнього герба, до того ж із характерною козацькою символікою, видається надто цікавою.

Проте вже наступного, 1783, року цей герб зникає з печатки ратуші містечка. Як відомо, у 1781-1782 рр. територія Cтародубського полку зараховується до складу Новгород-Cіверського намісництва, повітові міста якого відповідно до указу Катерини II від 4 червня 1782 р. отримують офіційно затверджені герби (базовані переважно на давнішій геральдичній символіці). Узаконені герби мали фігурувати на всіх печатках не лише міських, а й повітових адміністративних установ. У зв'язку з цим змінюється й зображення на ратушній печатці Cередини-Буди, яка опиняється в складі Погарського повіту Новгород-Cіверського намісництва. Примірник цієї нової печатки, датований 1783 р., також виявлено серед поточних документів ратуші (ЦДІА. - Ф. 1775. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 299 а). На відміну від попереднього зразка, нова печатка має круглу форму, а відбиток зроблено сажею: в її полі вміщено зображення герба Російської імперії – двоголового орла, на грудях якого покладено щиток із гербом міста Погара, затвердженим указом від 4 червня 1782 р. ("на блакитному тлі золотий хрест, а під ним довгастий камінь, що має чотири кути"). Герб супроводжує напис: "ПЕЧАТЬ CЕРЕДИНОБУДЯНCКОЙ РАТУШИ".

Як бачимо, давніший самобутній герб повністю зникає з діловодства містечкової ратуші; його змінює символ повітового міста, сполучений до того ж із загальнодержавною (імперською) символікою, що є досить-таки характерним саме для російської геральдики доби правління Катерини II.

Віднайдений у фондах ЦДІА України в м. Києві зразок самобутнього герба містечка Cередини-Буди останньої чверті XVIII ст. не тільки сам по собі є цікавим явищем з точки зору дослідження української геральдики, а й може бути взятим за основу під час розробки сучасного гербового знаку міста – районного центру Cумської області. Cучасний герб, базований на відродженій історичній емблемі, виступатиме як пам'ятка давньої (більш ніж двохсотлітньої) традиції самоврядування в Cередині-Буді, що, загалом кажучи, і є основним завданням міського герба як атрибуту місцевої влади.

 

 

Ольга Попованова (Чигирин)

 

ГЕРБ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

Хоча питання про родовий герб Хмельницьких неодноразово пiднімалось геральдистами (роботи I.I.Сварника, В.М.Iльїнського, I.С.Єремеєва), їхнi публiкацiї на цю тему ставили бiльше запитань, нiж давали вiдповiді. Дана робота - ще одна спроба на основi джерельної бази та вищезгаданих дослiджень з’ясувати питання використання Богданом Хмельницьким власного шляхетського герба та герба, створеного на основi печатки Вiйська Запорозького.

Богдан Хмельницький народився  в 1595 р. в сiм’ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Як i всi шляхетські родини, Хмельницькi мали власну родову емблему, в основу якої був покладений старовинний польський герб "Абданк" ("Хабданк", "Габданк"). Вiн являв собою щит, на червоному полi якого зображено двi срiбнi крокви iз зрiзаними кiнцями, що повернутi верхiвками донизу i поєднанi мiж собою на зразок лiтери W ("кроква" - одна iз почесних геральдичних фiгур, якi використовуються при складаннi гербiв). Така ж фігура була й у клейнодi над шляхетською короною (Мал. 1.)1.

Як з’ясовано геральдистами, назва герба з’явилася  у XII ст. за таких обставин. Польський король Болеслав III Кривоустий (1085-1138) довгий час воював з германським iмператором Генріхом V (1081-1125). Обидвi країни уже були вкрай знесиленi вiйною. Генрiх, не маючи впевненостi у перемозi, вирiшив у 1109 р. примиритися з Болеславом, але вiдкрито визнати свою поразку не хотiв i тому вiдправив до польського короля друзiв, якi мали умовити Болеслава першим попросити миру, обiцяючи дуже вигiднi для нього умови. У вiдповiдь на це король надiслав до імператора посла Яна Скубу з пропозицiєю миру. Iмператор про людське око вiдповiв, що у нього є грошi для продовження вiйни та запросив Яна до скарбницi, щоб вiн у тому переконався. Ян, знявши золотого персня й кинувши його до iмператорської казни, промовив: "Нехай золото йде до золота, а нашi країни - до миру". Iмператор був задоволений такою формою примирення й подякував (хаб данк) Яна. З того часу герб нащадкiв Скуби став називатися "Хабданк" ("Абданк", "Авданець"), у старопольську мову прийшов вираз "абданкувати" (тобто вiддячити), а Ян та його нащадки отримали прiзвисько Скарбик (скарбник)2.

Скарбки жили на Русi (тобто в Українi), неодноразово вiдзначалися у боротьбi з татарами. Вiд них пiзнiше пiшла вiдмiна "Хабданка" - "Сирокомля". Iсторичний корiнь герба "Сирокомля" вiдноситься до XVI ст. В геральдичних книгах є вiдомостi про те, що саме в той час герб був                подарований витязю Сирокомлi як нагорода за мужнiй захист iменi Христа3. Цей герб мав на щитi та клейнодi над фiгурою W золотий кавалерський хрест (символ християнства).

Саме такий герб мав батько Б.Хмельницького, сам Богдан, його сини. Про це довiдуємось з iсторичних джерел, одним з яких є "Реєстр Вiйська Запорозького" 1649 р.(Мал. 2)4.

На титульному аркушi "Реєстру..." вмiщена вiньєта з гербом Богдана Хмельницького та вiршем "На старожитний клейнод п.Хмельницьких". Як видно з  малюнку, герб являв собою "Абданк" з хрестиком на середньому виступi та iнiцiали Б(огдан) Х(мельницький), Г(етьман), В(iйська), Е(го), К(оролiвської), М(илостi), З(апорiзького).

Вiрш на герб Хмельницького переклав на зрозумiлу нам мову М.С.Грушевський:

 

   "Старинна слава оновляється i вiдкривається

   в гербi, що прикрашає дiм Хмельницьких, свiдчачи

   про їх мужнiсть, правдивiсть i вiру: Абданк се

   знак щирої служби, хрест твердиня вiри, Хмельницькi

   це сама вiдвага! Непереможний ти, королю,

   серед християнських володарiв, коли маєш пiдданими

   Хмельницьких5.

 

З напису видно, що герб родовий, проте рiд Хмельницьких вiдсутнiй в польськiй шляхетськiй геральдицi6. Причину цього знаходимо в повiдомленнях венецiанського посла Альберта Вiмiни та шведського Самуеля Грондського, котрi, вiдповiдно в 1650 та 1656 рр. зустрiчалися з Богданом Хмельницьким. Вони твердили пiсля зустрiчей, що батько гетьмана був покараний польським судом на "банацiю" (знеславлення, обмеження в громадянських правах та вигнання покараного за межi батькiвщини)7, а це, окрiм усього iншого, передбачало втрату шляхетства. Скорiше за все так i пояснюється те, чому рiд Хмельницьких не значиться в польських гербовниках. Проте на далекiй окраїнi Речi Посполитої, якою тодi була Чигиринщина, ухвали суду нiчого не значили, тому Михайло Хмельницький змiг досягнути досить високого становища пiдстарости.

З iншого джерела дiзнаємось про прапор iз особистим шляхетським гербом гетьмана. Як засвiдчив очевидець, 8 листопада 1655 р. при вiдходi козацького вiйська з-пiд Львова "...їхав Хмельницький на сорокатiм бахматi, через Кракiвське передмiстє, повз тамошню браму. За ним корогва нова червона, бунчук з бiлого кiнського хвоста. Над ним несли Габданк з хрестом гаптований на бiлій китайцi..."8.

Герб Абданк з хрестом або Сирокомля мiстився на особистiй (приватнiй) печатцi гетьмана, якою засвiдчено кiлька майнових документiв, також такою печаткою користувалась дружина гетьмана Ганна Никифорiвна Золотаренко, зокрема, пiдписуючи універсал Густинському монастиревi про недоторканiсть його володiнь9(Мал. 3).

В лiтописi Самiйла Величка зустрiчаємо ще один варiант особистого герба Богдана Хмельницького (Мал.4)10. Відмінність полягає у лiтерах, розмiщених навколо Абданка з хрестом Б(огдан) З(iновiй) Х(мельницький) Г(етьман) В(iйська) Е(го) Ц(арської) В(еличностi) З(апорозького). Вiдбулись цi змiни в ходi Визвольноi вiйни, пiсля пiдписання мiж Московiєю i Україною Переяславської угоди 1654 р., яка засвiдчила незалежнiсть України вiд Польщi i союз з Росiєю. Про корекцiю гетьманського титулу подбав сам цар Олексiй Михайлович. Це видно з його грамоти Богдану  Хмельницькому i Вiйську Запорозькому, датованої 27 березня 1654 р., "... послали к тебе, гетьману, и в Войско Запорожское нашу государственную печать с нашим государским имянованьем, потому что прежняя войсковая печать - с королевским имянованьем, и ныне тою прежнею печатью печатать не годитца"11. Тому у гербах на пiзнiших портретах Богдана Хмельницького, особливо пiсля смертi, лiтери К(оролiвської) М(илостi) замiнили на Ц(арської) В(еличностi).

В ходi вiйни Б.Хмельницького сприймали, в першу чергу, як главу держави - гетьмана Війська Запорозького, тому на прижиттєвих портретах Хмельницького зображено зовсiм iнший герб (Мал. 4-5). А саме, на гравюрах Гондiуса та Вауманса i Мейсена поряд iз зображенням гетьмана мiститься не родовий герб Хмельницьких, а герб, створений на основi печатки Вiйська Запорозького "козак з мушкетом". I хоча навколо щита розмiщенi початковi лiтери титулу гетьмана, зрозумiло, що до його особи цей герб нiякого вiдношення не мав.

Пiдписуючи документи Б.Хмельницький виступав не як приватна особа (у цьому б випадку вiн використовував особистий герб), а як гетьман Вiйська Запорозького, тому на печатцi, якою вiн користувався - "козак з мушкетом" - традицiйний герб Вiйська Запорозького, державна емблема України в XVII-XVIII ст. Виникає питання, чому в "Реєстрi Вiйська Запорозького" зображений родовий герб Хмельницьких, а не герб Вiйська Запорозького? Уже саме пiдписання Зборiвської угоди 1649 р., складання "Реєстру..." свiдчило про те, що гетьман на цьому етапi не до кiнця усвiдомлював масштаби того, що розпочалося на Українi, не вiдокремлював новостворену державу вiд Польщi i вважав себе пiдданим короля (про це говорять i початковi лiтери титулу Богдана Хмельницького у гербi, які вмiщені у "Реєстрi..."). Тому, зображуючи власний родовий герб у "Реєстрi Вiйська Запорiозького", вiн таким чином наголошував на своєму шляхетському походженнi та засвiдчував вiдданiсть польському королю.

Отже, Богдан Хмельницький мав родовий герб "Абданк" з хрестом "Сирокомля", який пiдтверджував його шляхетство. Такий же герб був у дружини гетьмана Ганни Золотаренко, його успадкував син Хмельницького - Юрiй. Проте, печаткою з "Абданком" Б.Хмельницький нiколи не користувався при пiдписаннi державних документiв. Вийняток становить унiверсал, виданий Ганною Золотаренко, дружиною гетьмана, на якому стоїть печатка з родовим гербом Хмельницьких. Причину цього легко пояснити. Невiдомо, при яких обставинах видавався цей унiверсал, та якою б повагою i довiрою не користувалась гетьманова дружина, використовувати гербову печатку Вiйська Запорозького вона просто не мала права, адже це гетьманський клейнод, одна з найбiльших святинь у козацькому вiйську.

____________________________

1 Лукомський Д.К., Модзалевський В.Л. Малороссийский гербовник. - К., 1993. Таблиця ХХ.

2 Єремеєв I.С.. Герби гетьманiв України. - К., 1998. - С. 26.

3 Ильинский В.М. Загадки герба Богдана Хмельницкого // Гербовец. - Москва, 2001 - № 2. - С. 4.

4 Реєстр Вiйська Запорозького 1649 р. - К., 1995.

5 Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1995. - Т. VIII. - С. 272.

6 Сварник I.I.. Герб Богдана Хмельницького // Українська геральдика: минуле, сучаснiсть, перспективи. - Киiв-Львiв, 1991. – С. 30-31.

7 Смолiй В.А., Степанков В.С.. Богдан Хмельницький. - К., 1995. - С. 45.

8 Грушевський М.С. Iсторiя Украiни-Руси. - К., 1997. - Т. Х-2. - С. 1125.

9 Сварник I.I. Названа праця. - С. 30.

10 Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга. - Львiв, 1995. - С. 450.

11 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-т. - М., 1954. - Т. 3. – С. 567.

 

Мал. 1. Герб “Абданк” із “Малороссийского гербовника” В.Л.Модзолевського

 

Мал. 2. Герб Б.Хмельницького із “Реєстру Війська Запорозького” 1649 р.

 

Мал. 3. Герб гетьманової дружини Ганни Золотаренко

 

Мал. 4. Герб Б.Хмельницького із “Літопису” Самійла Величка

 

Мал. 5. Портрет Б.Хмельницького ХVІІ ст. Гравюра Гондіуса

 

Мал. 6. Портрет Б.Хмельницького ХVІІ ст. Гравюра Вауманса і Мейсена

 

 

Павло Богуш (Нікополь)

 

НОВЕ ПРО ВИКУП БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

В середині грудня 1647 р. чигиринський сотник Богдан Хмельницький за допомогою друзів звільнився з увязнення і з невеликим загоном козаків та сином Тимофієм приїхав на Буцько-Томаківський острів, де його чекали однодумці. Острів Томаківський або Буцький (буци – втікачі), або Дніпровський, що омивався протоками Дніпра, де в кінці XVI ст. знаходилася одна з перших Запорозьких Січей.

Саме тут Богдан Хмельницький став концентрувати повстанські сили для Національно-визвольної війни українського народу з польськими феодалами. Він розсилав кобзарів, посланців з закликами до боротьби. Було відряджено посольство Книша (Клишні) до кримського хана Іслам-Гірея з проханням надати допомогу в боротьбі проти Польщі.

Десь 21 січня 1648 р. (або 25 чи 31 січня 1648 р.) Богдан Хмельницький нападає на Микитинську Січ, де стояв гарнізон польських драгунів і загін Черкаського полку.

Командир драгунів утік, а частини реєстрованих козаків перейшли на бік Хмельницького. Це був початок Визвольної війни українського народу за незалежність і створення національної держави.

Наприкінці січня і на початку лютого були розбиті війська черкаського полковника Вадовського і чигиринського полковника Кричевського, які виступили проти повстанців.

На Микитинській Січі Б. Хмельницький на козацькій раді 9 лютого 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Він продовжує вести підготовку українського народу до Визвольної війни. Надсилає посольство до турецького султана Ібрагима з проханням про допомогу у боротьбі з Польщею, відправляє листи до мешканців України, до донських козаків із закликом до боротьби.

Відряджує нове посольство до кримського хана, сам особисто їздить до Бахчисарая. Був укладений воєнно-політичний союз з кримським ханом. І вже у 20-х числах квітня 1648 р. Б.Хмельницький з Микитинської Січі вирушив назустріч каральним польським військам Потоцького.

В районі річки Базавлук військо Б. Хмельницького зустрілося з союзними військами татар, які очолював Тугайбей, щоб швидко рухатися назустріч ворогу.

Після успішних перемог над польськими військами під Жовтими Водами (4-5 травня 1648 р.) і Корсунем (15-16 травня) на знак допомоги і підтримки запорожцями Богдан Хмельницький надсилає на Микитинську Січ через своїх посланців щирі подарунки і листи-подяки, в яких пише: “...Через них передаємо нашу глибоку подяку Вам, братам нашим, за любов і приязнь до нас, яку виказали Ви, коли були ми ще в Січі. Отож, на знак нашої вдячності, посилаємо Вам, усьому війську, гостинця на пиво – тисячу битих талярів і триста талярів на церкву Божу Січову та її служителів. Особливо за клейноди військові, які дало нам Запорозьке Військо, тобто за одну хоругву, за один бунчук, за одну булаву, за пару котлів і за три гармати посилаємо вам навзаєм чотири хоругви, два бунчуки, дві булави, три пари котлів і шість гармат. Це все, ваша милість, брати наші, прийміть удячно і завжди віддавайте шану Господові Богу, який своєю ласкою благословив нас і дав силу щасливо й швидко докінчити наше з поляками військове змагання. Але оскільки знову збирають на нас біля  Вісли свої великі війська нам у допомогу Запорозьке Військо й ви, щоб могли піти, зашлемо Вам військове наше розпорядження. Хто ж із вас охотніший, то нехай прибуває до нас, ще й до військової компанії. Цього ми бажаємо і покладаємо зберегти всіх Вас, наших братів, Господові Богу. Даний у обозі під Корсунем 1648 року 22 травня”.

Протягом всієї Визвольної війни гетьман Богдан Хмельницький підтримував звязки з Микитинською і Чортомлицькою Запорозькими Січами. Але в його біографії є ще багато таємниць і загадок. Так, в літературі висловлювалася версія, що у битві біля с. Цоцари у вересні 1620 р. чигиринський підстароста Михайло Хмельницький не загинув на полі бою, а потрапив у полон і помер в турецькому полоні в 1627 р.

Перебуваючи два роки в турецькому полоні після битви у с. Цоцари молодий Богдан, за його власним визначенням, зазнав “два роки суворого увязнення”. Як Богдану вдалося вирватися на волю, залишається загадкою. Тут є ряд версій і припущень. В листі Богдана Хмельницького до польського короля Яна ІІ Казимира від 5 серпня 1649 р. він писав не про викуп з полону, а про випадок долі: “...мене Господь Бог з цієї неволі визволити звелів”.

Ян Кочмарчик висловив здогад, що Богдан досяг волі втечею. Ряд істориків стверджує, що Хмельницький був викуплений з неволі матірю та друзями-козаками.

Де, як і коли?

Ми схильні до припущення, що це відбулося в 1622 р. на Микитинському перевозі.

Володимир Григорович Килесса в своїй книзі “Белогорск”. – Сімферополь. “Таврія”, 1979 р. подає дуже цікавий факт, стверджуючи про перебування молодого Б. Хмельницького в татарському полоні в Криму: “...В бою под Цецорой, закончившемся разгромом польского войска, был убит отец Богдана – Михаил, а сам он попал в плен к туркам, продавшим его Карасубазарському мурзе Ярусу” (с. 14).

Вказаний автор зазначає, що стометрова біла скеля Ак-Кая – “Біла скелья”., що знаходиться поблизу м. Карасубазара-Білогорська, була місцем страти людей. Їх скидали з неї: “...Народная память сохранила преданье, что на эту скалу дважды приводили Богдана Хмельницкого, плененного в 1620 году. На глазах у него по распоряжению Мурзы Яруса – местного феодала – сбрасывали пленников, чтобы заставить Богдана поторопиться с выкупом...” (с. 11-12).

Місто Карасубазар наприкінці XVI ст. було найбільшим містом в Криму, центром міжнародної торгівлі. На Білій Скелі в 1777 р. був розташований штаб російської армії О.В.Суворова, а 10 червня 1783 р. князь Г.О.Потьомкін на Білій Скелі приймав від кримських баїв і мурз присягу на вірність російській державі. Коли і де відбувся викуп молодого Богдана Хмельницького матірю чи козаками-друзями? На нашу думку, це сталося на Микитинському Перевозі. Нагадаємо, що, як селище, Микитине, біля переправи Микитин Ріг, в історичних джерелах згадується в 1500 і 1530 рр.

 

* Нагадаємо, що таляр – велика срібна монета близько 30 грамів. Гармата тоді коштувала ціле стадо корів – 50 голів.

Ще в період Київської Русі тут проходив Солоний шлях (1170 р.). Пізніше - Микитинський Чумацький транзитний шлях. Проти Микитиного перевозу, на лівому березі Дніпра, ще в IV ст. до н. е. знаходилася столиця Великої Скіфії – Камянске городище. На місті Кам’янського городища у XVI-XVIII ст. існувала татарська переправа і поселення напроти Микитиного, яке мало назву Кримський базар, Кримська Камянка, Камянський затон, Мала Знамянка і, нарешті, м. Камянка-Дніпровська. Ще в 1594 р. посол імператора Священної Римської імперії (Австро-Угорщини) Рудольфа ІІ і Римського Папи Климентія VIII – Еріх Лясота, який був посланий на Базавлуцьку Січ, щоб залучити козаків до антитурецької коаліції і нового хрестового походу проти турків, проживши майже місяць на Січі і повертаючись на Батьківщину записав у своєму щоденнику: “Дня 2 липня (1594 р.)... Того ж дня до Мамайсура, старого городища де збереглися зайємки валів старої фортеці на татарському боці.

Потім до Білозірки річички, яка тече з татарських степів, тут. При впаданні в Дніпро утворює озеро, тут теж є городище й вали великого старого міста). Далі до Камяного Затону (затока Дніпра на татарському боці, яка має камяний берег і від того отримала свою назву).

Тут татари взимку, коли Дніпро замерзає, звичайно, влаштовують свою переправу й перехід, а також відкуп, тобто викуп полонених...”

Ми ще раз припускаємо, що саме тут на Камянсько-Микитинському Перевозі через 28 років після цього опису в “Щоденнику” посла Еріха Лясоти і відбувся викуп Богдана Хмельницького з татарської неволі матірю та запорозькими козаками... Запорукою було: зручність і надійність. Через Дніпро – 10-20 км були розташовані: запорозька форпост-застава на Микитиному Розі, а поруч на острові Базавлук, що в рукаві Дніпра, біля Чортомлика або, як кажуть, при Чортомлицькому Дніприщі” (Еріх Лясота) і знаходилася тоді славна Запорозька Січ.

Вдячні нікопольчани в 1954 році колишню базарну площу назвали площею ім. Богдана Хмельницького і встановили памятний знак на честь його обрання гетьманом Війська Запорозького в 1648 р. А в 1956 р. на цій площі було встановлено чудовий памятник Богдану Хмельницькому за моделлю І.Кавалерідзе (настав час виконати його в металі або граніті).

Видатний український кінорежисер, письменник і громадський діяч О.П.Довженко ще в 1954 р. в своїй статті “Про художнє оформлення майбутнього Каховського моря” писав: “...На Нікопольській дамбі ми спорудимо памятник Богдану Хмельницькому. Нехай стане він тут, над морем, сам або з своїми сподвижниками Кривоносом та Сірком. Адже Нікополь - це колишня Запорозька Січ – Микитин Ріг, звідки в 1648 році почався великий історичний похід Б.Хмельницького і запорожців за відторгнення України від панської Польщі і возєднання з братньою Росією в єдиній державі...”

Відтепер в українській незалежній суверенній державі, коли її Президент Л.Д.Кучма видав ряд указів про відродження і подальший розвиток і діяльність українського козацтва і коли м. Нікополь внесено до історичних міст України, нам слід зберігати памятки Запорозького козацтва і споруджувати нові монументи на честь героїчних подій і діячів українського народу.

 

 

Мал. 1. Місто Карасубазар (рис. К.Боссолі)

 

Мал. 2. Біла Скеля - Ак-Кая

 

 

Матвій Васильєв (Київ)

 

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ГЕТЬМАНА ДАНИЛА АПОСТОЛА З РІЗНИМИ СТАНАМИ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

 

Перша Малоросійська колегія, яку було утворено після ліквідації гетьманату, існувала з 1723 по 1727 рік. З її діяльністю пов’язаний був тиск царського уряду на традиційні вільності та автономний устрій тогочасної Лівобережної України. Населення було доведено фактично до відчаю. Внаслідок цього виникає вибухонебезпечна ситуація. Заради заспокоєння народу урядові кола імператора Петра II пішли на компроміс і відновили гетьманську владу.

Гетьман Данило Апостол, правління якого тривало з 1727 року по 1734 рік, виявився людиною мудрою, кмітливою. Незважаючи на м’який характер, він робив все, що від нього залежало заради захисту традиційних вольностей і свобод українського народу, чинячи опір царським урядовцям.

Справа в тому, що царські правлячі кола намагалися заради посилення свого впливу штучно утворити антагонізм і ворожнечу між різними станами тодішнього суспільства. Коли Данило Апостол робив спроби підняти авторитет тодішньої еліти - козацької генеральної та полкової старшини, царські урядовці, займаючись фактично цинічною демагогією, надягали на себе тогу захисників простого народу (плебса) від зазіхань знаті1. Незважаючи на це, гетьман намагався якомога більше підняти роль саме козацької старшини, тому що саме цей провідний, панівний стан Лівобережної України міг енергійно стати на захист інших підвладних йому верств населення у випадку можливого намагання царськими урядовими колами здійснити ліквідацію існуючих порядків. У зв’язку з вищезазначеним Данилою Апостолом до Санкт-Петербургу було надіслано проект про надання українській козацькій старшині стовідсоткового шляхетства2.

Необхідно відзначити також і те, що гетьман робив усе, що від нього залежало заради того, щоб запобігти ворожнечі та розбрату, які часто траплялися в середовищі козацької старшини. Він робив все можливе заради того, щоб загасити виникаючі чвари і зведення рахунків між окремими її представниками. Він був кровно зацікавленим в тому, щоб козацька старшина була міцною та монолітною.

Так, 4 жовтня 1730 року Данило Апостол у листі до свого родича лубенського полковника Петра Апостола торкнувся питання про ворожнечу, яка призвела до небажаних наслідків в межах шляхетної козацької родини Жуковських. Вони володіли на правах спільного користування селом Волошинівкою. Один із представників цієї родини, глинський сотник Опанас Жуковський, відібрав половину земельних ділянок в цьому селі у трьох своїх племінників значкових товаришів Якова, Петра та Опанаса. Останніх він не пускав до захопленої частини цього села, населення якого він довів до повного зубожіння, виявляючи самодурство та нахабство. Мали випадки навіть і смертовбивства. Данило Апостол наполягав у вищезазначеному листі, щоб захоплену половину села Вололинівки було відібрано в сотника Опанаса Жуковського, щоб останнього обов’язково покарали і щоб між ворогуючими родичами тепер існувало лише порозуміння і злагода3.

З іншого листування в 1727 році гетьмана Данили Апостола з полтавським полковником В. Кочубеєм ми можемо дізнатися про заборону нехворощанському сотнику Полтавського полку Григорію Черняку безпосередньо розповсюджувати владу на посполитих селян4. Гетьман вважав, що населення прикордонних сотень (таких, наприклад, як Нехворощанська) повинно бути вільним, що представники всіх існуючих там станів не повинні залежати один від одного. Населення цих сотень виконувало функцію оборонного авангарду утримувачів спокою на кордонах. Данило Апостол саме на цих мешканців завжди спирався, бачучи в них найбільш благонадійних із своїх підданих.

Паралельно з прикордонними козацькими сотнями ту ж функцію захисту рубежів виконували російські військові. Між ними і українцями різних станів часто виникали небажані конфлікти, запобігти яким завжди намагався гетьман Данило Апостол. Ще до зайняття гетьманської посади, будучи ще полковником миргородським, 18 червня 1720 року ним було підняте питання про підпрапорщика митної служби Полтавського російського гарнізону Андрія Савельєва, який нахабно вимагав хабарі у купців, міщан та інших мешканців найближчих міст о осель. Особливо від насильства цього пройдисвіта страждали пасічники, які перевозили у великому обсязі такий прибутковий продукт харчування як мед5. Завдяки зусиллям Данила Апостола повноваження цього нахаби вдалося значно обмежити.

Піклуючись про економічне життя Лівобережної України, гетьман всіляко підтримував такий суспільний стан як міщанство, часто захищаючи останніх від зазіхань старшини. Міщани мали змогу звертатися безпосередньо до гетьмана, надсилати до нього скарги. Цим, наприклад, скористалися міщани міста Ромни, які в доповідному листі на ім’я Данила Апостола 1730 року вказували, що Ллбенський полковник Петро Апостол переобтяжив їх поштовою повинністю, а також велів їм косити сіно для козаків –гарматників. Гетьман став наполягати на тому, щоб роменських міщан не відволікали від ремесел, якими вони займалися, без зайвих причин6.

Згідно з існуючою ієрархією, найнижчим станом в межах тодішнього Лівобережжя вважалися посполиті селяни. Поруч з коронними верствами серед них існував прошарок заможних хліборобів. Їм часто належали млини, пасіки, значна кількість рогатої худоби, коней та інше. У середовищі саме цих заможних селян часто виникали чвари, особливо тоді, коли мова йшла про спадкові права. Причиною було те, що посполиті перебували під набагато меншим урядовим контролем порівняно з такими станами Лівобережжя, як, наприклад, козаки, купецтво чи міщани. Саме з цієї причини заможні посполиті селяни часто здійснювали протиправні вчинки. Коли про незаконні дії ставало відомо, зловмисників чекало покарання. З архівного джерела 1730 року ми, наприклад, маємо змогу дізнатися про те, що заможна мешканка села Прокопівка Приська Сорочиха здійснила незаконний продаж млина та земельних ділянок, які в свій час перейшли у спадок її зятям Яремі Греченку та Дмитру Гулаченку. За це лубенським полковником Петром Апостолом негідницю було покарано та кинуто у в’язницю.7 Однак у листі до родича Данило Апостол наполягав на тому, щоб, якщо буде змога, полегшити долю жінки. Гетьман не був зацікавлений в існуванні чвар і непорозумінь у селянському середовищі, оскільки наслідком цього міг стати занепад землеробського господарства.

Серед посполитих селян в той час спостерігається значне розмежування. З одного боку, набагато зростає добробут представників заможного прошарку цього стану. З іншого боку, відбувається повне зубожіння рядових хліборобських верств. Спостерігається зростаюче захоплення земель посполитого селянства приватними власниками. Особливо явище такого типу можна було розглядати, як більш типове, для північних земель, які значною мірою були застраховані від кримсько-татарських нападів. Згідно з здійсненим в 1727–1730 рр. переписом, в цей час приватні власники володіли восьмома дев’ятими відсотками посполитих дворів. Коли ділянки посполитих земель переходили до приватної особи, селяни мали змогу виселитися і шукати долю в інших краях, але взяти з собою вони мали право лише нерухоме майно. З іншого боку, значний прошарок посполитих селян оселився в межах приватних володінь, але вже не на правах власників, а на правах залежних орендарів. Власники зі стану українського шляхетства – козацької старшини - починають ставити питання про те, щоб позбавити зазначених орендарів права вільного переходу. Це свідчення того, що серед представників тодішньої української знаті існували прихильники введення кріпацтва. Але Данило Апостол був категорично проти цього, даючи рішучу відсіч тим представникам генеральної та полкової старшини, які стояли на позиціях прихильників цієї ідеї. Гетьман вважав такого роду нововведення неприпустимими в ніякому разі, оскільки вони повністю суперечили споконвічним традиціям українського народу – народу  вільного, який завжди керувався в своєму житті правовими нормами8.

Тобто Данило Апостол твердо і неухильно стояв на позиції захисту прав всіх існуючих у Лівобережній Україні станів і прошарків. Він всіляко намагався об’єднати український народ, надаючи йому таким чином змогу краще протистояти тиску з боку царських можновладців. Уряд імператриці Анни Іоанівни чим далі, тим все більше і більше починає виявляти підозру та недоброзичливе ставлення до гетьмана. Якщо б останній правив би ще декілька років, важко передбачити, які б це мало наслідки. Але все частіше і частіше поступали сигнали про важку хворобу, якою страждав Данило Апостол9. У 1734 році його не стало.

Царський уряд, скориставшись смертю гетьмана та розбратом і роздорами між представниками генеральної і полкової старшини, ліквідує у тому ж 1734 році гетьманство. Запроваджується Друга Малоросійська колегія, яка виявила себе набагато корумпованішою порівняно з попередньою Першою Малоросійською колегією.

Становище в Україні ставало гіршим з кожним роком. І чим більше гіршало воно, тим частіше згадували українці про мудрого гетьмана Данилу Апостола, про те, як він боронив і відстоював їх права і вольності.

–––––––––––––––––––––––

1 Єфіменко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992. – С. 139.

2 Там же. – С. 139.

3 ЦДІАК України. – Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 835. - Арк. 1–3.

4 ЦДІАК України. – Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 2539. - Арк. 1–9.

5 ЦДІАК України. – Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 531. - Арк. 1–5.

6 ЦДІАК України. – Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 3493. - Арк. 1–2.

7 ЦДІАК України. – Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 3598. - Арк. 1–5.

8 Єфіменко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992. – С. 139–142.

9 ЦДІАК України. – Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 19480,. - Арк. 1.

 

 

Ю Мазур, Г. Андрусенко (Нові Петрівці на Київщині)

 

ДО 300-ЛІТТЯ КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАННЯ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ 1702-1704 РР.

 

Правобережна Україна - це землі Волині, Київщини та Поділля, де на захід від Дніпра споконвічно проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом ХV-ХVІ ст. в складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої в 1569 р. вони перейшли під владу польської корони.

Після бурхливих подій 50-70-х років XVII ст. значна територія українських земель залишилася в складі Речі Посполитої. Українському народові не вдалося домогтися створення незалежної держави. На Україну опустилась тривала ніч, яку в народі, а потім і в історії, назвали Руїною. Наслідками Руїни стали ліквідація державних інституцій у Правобережній Україні, втрати її населення (понад 90 відсотків), занепад господарського і культурного життя.

За умовами Андрусівського перемир'я 1667 р., Україна поділялася на дві частини по Дніпру: Лівобережжя залишалося в складі Московської держави. Правобережжя, крім Києва, переходило Речі Посполитій. Київ з околицями на 2 роки передавався Росії. Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав. Тим самим було санкціоновано роз'єднання України. "Вічний мир" 1686 р. між Московською державою і Річчю Посполитою, який підтверджував умови Андрусівського перемир'я, став актом остаточного міжнародного правового поділу Української держави на дві частини. Київ із 30-40 верстовою зоною навколо міста входив до Лівобережної Гетьманщини. Однак проблема політичного статусу правобережних земель Наддніпрянщини не була вирішена. За Бахчисарайським миром 1681 р., Правобережна Україна мусила залишатись незаселеною пусткою.

Внаслідок жорстокої багаторічної боротьби різних держав за Правобережжя ці землі були спустошені і майже обезлюдніли. В періоди затишшя на вільних землях поселялися люди. Однак із зміною політичної ситуації противники знов проходили по містах і селах вогнем і мечем, перетворюючи їх на пустелю. Козацький літописець Самійло Величко на поч. 80-х рр. XVII ст. писав, що, подорожуючи Правобережжям, "бачив я багато городів і замків безлюдних і пусті вали... що стали пристанищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ... що тільки на шляху нам у поході військовому трапилися, бачив я одні малолюдні, інші цілком розвалені..."

На таку чудову країну не могли не позаздрити сусіди. Запустіння українських земель змушувало польських та українських магнатів і шляхту оголосити слободи з тривалими пільговими строками для поселенців, що сприяло заселенню краю. Магнати Потоцькі, Конецнольські, Сапеги, Ясинські, Радзивілли, Любомирські володіли на Правобережжі величезними маєтками. Щодо панщини, селяни Правобережжя отримали деяке послаблення, але становище ускладнювали релігійні конфлікти.

Польський король Ян III Собеський в 1685 р. видав сеймову ухвалу про те, що він приймає під свою батьківську опіку всіх козаків, котрі оселяться на землях давнішніх полків Чигиринського, Корсунського, Канівського, Білоцерківського та Уманського та будуть визнавати за гетьмана того, кого настановить польський уряд. Люди з Полісся, Волині та Червоної Русі поспішали записуватися в козаки. Тоді ж король видав "приповідні листи" на право набирати полки з охочих людей. З тих, хто отримав "приповідні листи", зразу визначилися полковники: Захар Іскра в Корсуні, Самійло Іванович (Самусь) в Богуславі, Андрій Абазин в Брацлаві на Поділлі, а найбільше - Семен Пилипович Гурко (Палій) у Фастові. Так відродились Богуславський, Корсунський, Брацлавський та Білоцерківський полки.

Заохочуючи утворення козацьких полків, уряд ставив за мету не лише заселити безлюдні землі, а й мати надійну та постійну охорону кордонів. Таким чином почалося надзвичайно швидке заселення території, на якій стояли полки. Люди, втомлені багаторічною небезпекою та розрухою, почувши про відродження козацтва, почали стікатися сюди з усієї України, молдавських та білоруських земель. Навіть з Лівобережжя йшов народ, невдоволений московськими порядками і своєю старшиною, яка все більше й більше перетворювалася на справжніх панів і, за допомогою московського уряду, все більше гнобила й гнітила підлеглих і осілих по їх землях людей. Так на Правобережжі завдяки захисту правобережних козаків виникають нові слободи й містечка, вільні від панщини й підпорядковані владі полковників.

Кордони Правобережної Гетьманщини не були сталими і весь час змінювались. Восени 1692 р. козацькі сотні перебували у містечках південно-східної Волині - Люоарі, Лабуні, Попонному і Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії Демидів-Литвинівка-Бородянка-Радомишль-Коростишів. Південний кордон Української козацької держави весь час зазнавав змін. Спочатку проходив по р. Прип'ять і Словечна, пізніше по р. Уж, а згодом - р. Тетерів (за Палія), хоча в окремі роки козацький устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме на р. Тетерів, поблизу Іванкова, у 1694 р. відбулось укладення перемир'я між військами польського региментаря Бальцера Вільги й українським полковником Семеном Палієм. У липні 1696 р. коронний референдар С.Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили ґорностайпільську, Бородянську і Козаровицьку волості. Східний же кордон проходив по р. Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру.

Серед козацьких полковників Правобережжя особливо виділявся Семен Палій. Він був видатним воїном, найбільш авторитетним і любимим в народі. Про його героїчні вчинки ще за життя складалися легенди, йому присвячувались народні перекази, пісні та кобзарські думи. Трохи згодом, починаючи з II пол. XIX ст. про Палія почали писати історичні романи та наукові монографії, його образ втілювали в своїх працях відомі художники і скульптори.

Тому не дивно, що навіть факти його біографії набували казкових рис. Саме його походження і народження, про які не залишилось відомостей, переказували як казку. Мати Семена немов випадково з'їла замість солі попіл спаленої голови невідомого велетня і від того завагітніла і народила сина, який став богатирем і захисником народу. Саме прізвище - Гурко - стало відомим, коли Семен вже дорослим виправляв собі документи, посилаючись на свідчення священика Івана Гурковського.

Народився Семен Пилипович Гурко в 40-і рр. XVII ст. в козацькій родині. Історики вважають місцем його народження Борзну, священик називає Батурин, де у Семена разом з братом був дім. Судячи з його власноручних листів, він отримав добру освіту, мабуть, в Київському колегіумі. Певний час служив на Чернігівщині (він, як і його батько, був записаний до реєстру Ніжинському полку), а далі подався на Січ. Тут завдяки своїй природній мудрості і розважливості та військовому таланту він висувається в перші ряди кошової старшини. Саме Запорозькій Січі завдячує Палій своїм прізвищем. За однією з версій, Семен підпалив отаманський курінь, висловлюючи свою незгоду. Переказували, що він підпалив самого чорта. За легендами, Палій мав величезну фізичну силу: коні, крім його власного, валилися з ніг від доторку його руки, шабля - в 5 пудів, кружка - в піввідра. Він знав таємничі сили війни: ні шабля, ні куля його не брали, він міг ставати невидимим, та воював не чарівництвом, а ангельським чином, відзначаючись великим благочестям.

Восени 1683 р. С.Палій очолює один із загонів запорожців, що допомагали королю Яну ІІІ Собеському розгромити турків в післявіденському поході польської армії до Угорщини. Про значущість цієї допомоги говорив в одному з своїх листів Ян III, називаючи Семена Палія "віденським богатирем". Повертаючись з походу, Палій вирішив не йти з козаками до Січі, а залишився на Правобережжі.

Влітку 1684 р. був біля Немирова, де була резиденція правобережного гетьмана А.Могили, але не бажаючи коритися А.Могилі, навіть намагався усунути його з посади. Це йому не вдається і він повертається на Запорожжя, та восени того ж року знову з'являється на Правобережжі. Відтоді Палій розпочинає активну діяльність полковника, робить все від нього залежне для заселення Правобережної України і відродження козацтва на цій території. Діяльність Палія по відродженню спустошеного краю мала підтримку польського уряду, який підтверджував "права та вольності Війська Запорозького".

Влітку 1685 р. С.Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку (особливо купців), про введення ним мита на користь козацької адміністрації. Землі почали швидко заселятися. У Фастові, який був резиденцією Палія, населення за 3 роки з кількох сотень дворів збільшилось до 3 тисяч. Польська шляхта, яка також поверталася до "дідичних" маєтків, скаржилася на те, що козаки, починаючи з 1687 р., будують свою "удільну державу" і не зважають на польські кордони.

В 1688 р. в документах вперше зустрічається ім'я Палія. Він звертається до Москви з проханням прийняти його "со всеми войсковыми и жилыми фастовскими людьми под свою державу і зустрічає рішучу відмову від царського уряду, зв'язаного умовами "Вічного миру". Палій сподівався створити нову козаччину і, заручившись підтримкою Лівобережного гетьмана Івана Мазепи і Росії, розширити козацькі землі до кордонів часів Богдана Хмельницького. До цієї мети Палій йшов протягом 20 років.

Народ, що йшов на Правобережжя, бачив в Палієві "козацького батька", Богданового наступника. Мазепа писав царю: "Палий межи военными людьми мает честь и многие ходят за его проводом... Будучи здешним родимцем, в такую уже межи товариством увойшол значность, что многих он людей отселя к себе потягнет и в предбудучое время тут заведет межи народ смущение". Мазепа мав рацію: "предбудучое время" було вже недалеко.

На першому етапі заселення поляки були задоволені Палієм: він виконував всі умови - воював з турками і татарами, обороняв кордони від нападників, всі його походи були вдалими. Він розбив окремі татарські загони в степу, нападав на Буджакську і Білогородську орду, палив передмістя турецьких фортець: Очакова, Акермана, Кизикермена, Бендер, оборонявся від кримців у Фастові. Дізнавшись про намір Палія шукати підтримки у Московії, польський уряд вирішив протидіяти.

В 1688 р., коли Палій напав на резиденцію ставленика поляків гетьмана Гришка м. Немирів, поляки, обхитривши, заарештували його і відправили до німецького міста-фортеці Магдебурга, де він перебував в ув'язненні близько року, поки його не визволили козаки. У Фастів поляки направили єпископа і ксьондзів. Козаки відстояли православну церкву і почали розоряти панські маєтки у Поліссі, зайняли Іванків, орендне володіння шляхтича Федоровича і намагались взяти приступом замок. Коли Палій повернувся у Фастів, він покарав ксьондзів і став відкрито нападати на польські маєтки.

В квітні 1690 р. він знову звертається до царя, та Москва не хотіла порушувати умови польсько-московської угоди. Пропонували йому відійти зі своїм полком на нейтральну територію - на Запорожжя, а вже звідти перейти на Гетьманщину, та Палій не погодився покинути свою заселену землю. Він пропонує Мазепі спільні походи проти турок і татар, сподіваючись на те, що після успішних походів його полк фактично стане часткою загальної армії, і московський уряд згодиться на приєднання його земель до Гетьманщини. Мазепа пристав на цю пропозицію і в 1690 році відрядив Переяславський і Лубенський полки до Палія, щоб потім разом іти на Кизикермен.

Після вдалого походу всі його учасники отримали сукно і гроші з царської казни. Палій знов просив царський уряд взяти його полк під свою руку, в разі відмови погрожував перейти до хана. Це було дуже небезпечно, і Мазепа таємно передав Палію дари від царського імені і відмовив його від цього наміру. Та Палій хотів відкритого визнання.

Після спільних походів з військами І.Мазепи на Очаків 1692 р. і на Бендери 1693 р. Палій відкрито проїхав по Києву з розгорнутими прапорами; надісланими з Москви. Він вже згоден був переселитися з полком у Васильків і в Трипілля, що були на правому березі Дніпра, але в царському підданстві йому знову відмовили. В 1694 р. він востаннє пішов з лівобережними козаками на Кизикермен і Очаків.

Палій продовжував нападати на польські маєтки у Поліссі, захоплював спірні землі, ставав на бік одного шляхтича проти іншого і тим сприяв безладдю, яке панувало в Польщі. Полковник не змінював своїх планів: він хотів звільнити Правобережжя від Дністра і Случі, замінити кріпаччину військовою або грошовою повинністю - зробити весь край козацьким. Палій завжди захищав селян. Кожен біглий селянин знав, що у Фастові він знайде притулок. Небезпеку таких його дій розуміли і в Польщі. "Палій збирає коло Фастова удільну область, - доносив региментар Дружкевич королю, - він укріплює містечки, людей збирає і заявляє претензію на весь край до Случі".

В свою чергу. Палій розумів, що несвоєчасна війна з поляками може призвести до сумних наслідків. Тому на протязі 1690-93-го рр., щоб убезпечити себе від можливого конфлікту з королем, козацький полковник писав королеві і заповнював його, що не має наміру займати "ті добра, які Богу і Церкві належать" та "шукати собі з Військом іншого пана”, хоча перед тим неодноразово звертався до І.Мазепи з проханням прийняти його під гетьманську булаву і зверхність царя. Поляки не дуже довіряли запевненням полковника і в червні 1692 р. до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, та й його Палій переконав у своїй прихильності до монарха Речі Посполитої. Після 1692 р. польські військові частини в Правобережній Україні діяли вже не так енергійно, хоча й витіснили Палієвих козаків із Полісся, планований наступ на Фастів не відбувся. Завдяки таким заходам полковника взаємини між Палієм і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, обуреною тим, що на їхні землі поступово почала поширюватись влада С.Палія, все ж були досить стабільними.

Тим не менше, не маючи сили воювати з усією Польщею, Палій, користуючись егоїзмом шляхти, виживав її поодинці. З можновладними магнатами він підтримував добрі стосунки: дружив з коронним підстолієм Ю.Любомирським, листувався литовським воєводою Казимиром Сапегою, белзьким воєводою А.Синявським, овруцьким старостою Ф.Потоцьким та магнатом Франциском Замойським, зустрічався з мінським воєводою К.Завішею та ін. Листуючись, Палій мав змогу аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка складалася в польсько-литовській державі, прогнозувати розвиток подій, що могли вплинути на ставлення правлячих кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Виживаючи шляхту, Палій замінював польську юридичну систему на козацький суд. Захопивши маєток, козаки спалювали всі юридичні документи. На гетьманські універсали Палій не звертав уваги. З 1691 р. поляки укріплювали Білоцерківську фортецю, підступали до Фастова, посилали каральні загони в села. Завдяки своєму воєнному таланту, дипломатичним заходам, зв'язкам з польськими магнатами і, особливо, популярності серед селян і козаків Палій протягом десяти років щасливо уникав розгрому.

На початку 1694 р. поновлюється наступ польських військ під командуванням коронного гетьмана С.Яблоновського на Фастів. Про це Палія сповістили козацький полковник Ярема Гладкий і якийсь православний ігумен з Полісся, можливо, ігумен Межигірського монастиря Феодосій Васьковський. Семен Палій вислав до короля своїх представників, прохаючи пояснити, на якій підставі коронний гетьман С.Яблоновський здійснив на нього напад, адже він неодноразово складав присягу польському монарху. Можливо, саме після цього звернення Ян III наказав припинити воєнні дії проти правобережних козаків, бо відділи региментаря Б.Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир’я з Вільгою та Яблоновським - "вимушений з ляхами з'їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали".

У січні 1698 р. новий польський монарх Август II Сильний звертався до Палія: "...Ти наче вдаєш, що нас не розумієш... мусиш виконувати обов'язки і права публічні". Але вже в наступному році Вальний сейм ухвалює постанову про заборону утримання "козацької міліції" - саме так українські козаки трактувалися польськими політиками. Після того, як Август II замирився з турками, уклавши в 1699 р. Карловицький мир (Правобережжя, яким з 1672 р. володіли турки, було повернуто Польщі) козаки Палія йому вже були не потрібні. З огляду на мирну угоду сейм ухвалив розпустити козацькі війська. 20 серпня 1699 р. коронний гетьман видав універсал наказному гетьману Самусю, полковникам Палію, Іскрі, Абазину і Барабашу звільнити квартири і розпустити полки. Тоді козаки вирішили боротися за свою землю і волю.

Отримавши звістку про сеймову ухвалу, старшина збирає раду у Фастові, після якої до Варшави відправляється лист за підписом "Семена Палія, сотників, отаманів і черні". В листі до короля від 22 серпня 1700 р. Палій рішуче не погодився з такими постановами польської верховної влади, за якими "демобілізоване" козацтво наділялося визначеними коронним урядом вільними землями. Перед тим він уклав тимчасове перемир'я з региментарем Б.Вільгою, який розпочав виконувати сеймову конституцію про знищення українського козацтва на Правобережжі. Стан Польщі був несприятливий для війни з козаками. Август II без згоди сейму викликав війну зі шведами, в якій польське військо, терпіло поразку за поразкою. Палій збирав сили, користуючись нагодою, щоб звільнити від шляхти Волинь, Подолію, Брацлавщину.

Звернення правобережної старшини до московського царя і лівобережного гетьмана про політичну і військову допомогу не мали успіху, тож восени 1700 р. Палій домовляється з коронним гетьманом С.Яблоновським про припинення обопільних воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших правобережних полковників щодо примирення з урядовими колами Польщі перестають діяти.

У вересні 1700 р. гетьман С.Яблоновський зібрав більше 4-х тисяч війська і напав на Фастів. Всі жителі стали на захист міста. Укріплений Фастів витримав приступ, польське військо відступило на Поділля. Семен Палій з повсталими вигнав магнатів і шляхту з маєтків на Київщині, Брацлавщині, Поділлі й частково на Волині.

У 1701 р. польська коронна армія розпочинає широкий наступ на козацький державний устрій Правобережної України, а Семен Палій припиняє будь-які політичні зносини з королем та його підопічним. Полковник заявив, що він оселився у вільній козацькій Україні, а Речі Посполитій немає діла до цієї області, і він один, як щирий козак і вибраний вождь свого народу, має право тут порядкувати. Він виганяє ксьондзів, що прийшли на Правобережжя, а пасинок його Семашко розбив загін польських жовнірів. В 1702 р. король написав Палію листа, в якому просив по дружбі звільнити Фастів. Палій відповів презирливою відмовою.

Найбільшого розмаху всенародне повстання проти влади Речі Посполитої набуло на землях Київщини, у східних районах Поділля та Волині в 1702-1704 рр. Це повстання сучасники порівнювали з революційними подіями сер. XVII ст. й називали "другою Хмельниччиною".

На початку 1702 р. в Фастові зібрались: колишній наказний гетьман, богуславський полковник Самусь, брацлавський полковник Андрій Абазин, корсунський полковник Захар Іскра. Полковники розробили план дій і звернулись до народних мас з закликом про повстання. С.Палій та інші правобережні полковники відмовилися від протекції польського монарха й заявили про присягу "найпотужнішому Пану Царю Московському і Вельможному Й.М. Пану Гетьманові Мазепі".

Мандрівник Лук'янов так описує Фастів 1702 р.: "По земляному валу ворота частые, а во всяких воротах копаны ямы да солома настлана в ямы, там палиевщина лежит, человек по двадцати, по тридцати..., все голытьба беспорточная". В Фастів йшли селяни, міщани, православне духовенство, деякі шляхтичі, в тому числі підчаший Данило Братковський.

Почавшись весною 1702 р. на Поділлі і Волині, повстання влітку охопило Київщину. З вересня 1702 р. Самусь з 2-хтисячним військом, а потім Палій з 1,5 тисячами козаків взяли в облогу Білу Церкву - головну польську фортецю Правобережжя. Мазепа таємно допомагав порохом та свинцем. Тільки 10 листопада місто вдалося відбити у польської залоги, і полковник Палій відбудовував укріплення Білої Церкви, переніс сюди свою резиденцію з Фастова.

Інші козацькі полки під командуванням Самуся та Абазина оволоділи Немировом, Бердичевом, взяли казну. Були визволені Бар, Хмельник, козаки оволоділи Рашковом, Бушею, Старокостянтиновом та іншими містами. В Немирові поляки страшно лютували і карали тяжко людей за те, що приставали до козаків. Але як козаки взяли Немирів, то віддячили полякам тим, що вирізали всю шляхту.

Август II послав універсал до Палія і докоряв його за те, що він накоїв, а царський намісник у Варшавы князь Долгорукий писав до Мазепи, щоб він поклопотався про те, щоб українські люди не допомагали козацьким полкам, бо через цю козацьку ворохобню поляки не можуть налагодитися в похід на шведів на допомогу московському цареві. Август II звернувся до Петра І з проханням допомогти придушити повстання. Петро І написав листи Палію і Самусю, та вони не досягли мети. Полковники відписали, що війна викликана самою Польщею, що козаки не можуть терпіти від шляхти насильства та жорстокостей і не відмовляться від своєї справедливої війни.

Тоді поляки взялися сильніше, щоб приборкати повсталих. В окремих місцях, охоплених повстанням, поляки змогли зібрати сили і жорстоко придушували виступи селян. На Волині каштелян Франциск Делухівський карав на смерть всіх винних, в тому числі Данила Братковського. Для придушення повстання польський уряд послав в січні 1703 р. 15-тисячне військо на чолі з гетьманом Адамом Синявським, коли козацькі полки розійшлись по селах на зимові квартири. Синявський рушив на Немирів і взяв його, а потім і Брацлав. Самусь втік до Богуслава, а козаки з Немирова подались до Ладижина. Там полковник А.Абазин замкнувся в замку з 2 тис. своїх полчан. Після завзятої оборони Ладижин було взято. Поляки спалили Ладижин, захопили пораненого полковника Андрія Абазина і посадили його на палю. Козаків та міщан, котрі залишились живі, поляки люто замордували. "У Подністрянщині і Побужжі, - одписує про це в Москву Мазепа, - поляки страшенно катували підлеглих їм українців: одних вішали, других на цвяхи кидали, або садовили на палі”. Тим, про кого думали, що він брав участь в повстанні, одрізували ліве вухо, - і таких значених, як свідчить сучасник, було більше 70 тисяч. Повстанці виходили цілими селами в Молдавію, Брацлавщина пустіла, і тільки зацікавленість поляків в робочій силі трохи припинила розправу.

Тим часом Палій утримував Білу Церкву, ремонтував пошкоджені укріплення фортеці. Той же Лук'янов, повертаючись через два роки додому, уже не побачив напівголої "палієвщини": він захоплено пише про військовий лад палієвого полку, багатство вбрання і озброєння, гостинний прийом московських купців дружиною Палія (самого його не було тоді вдома). Палій продовжував контролювати Київське Полісся і складати зброю не збирався. В умовах війни Росії і Польщі зі шведами звертатись по допомогу до Росії було б даремно, і Палій не звертається. Втім, продовження повстання заважало і Польщі, і Росії, треба було вибирати: або прийняти Палія з його полком і тим піти на конфронтацію з Польщею, аби допомогти полякам придушити народне повстання. Російський уряд вирішив це питання руками Мазепи.

В квітні 1704 р. цар наказав Мазепі виступити з України з усім військом на допомогу польському королеві. Мазепа вийшов, біля Києва перейшов Дніпро і 15 червня отаборився біля Наволочі. В червні правобережний гетьман Самусь, а з ним і полковник Іскра прийшли і покірливо сказали: '' Не можемо ми разом жити з поляками, і коли нас не прийме православний цар і гетьман обох боків Дніпра, не знаємо, де й подітись”. Мазепа, з дозволу царя, прийняв від Самуся гетьманські клейноди, котрі дав йому польський король. Таким чином, на правому березі Дніпра залишився один борець за козацьку славу - С. Палій, який користувався великим авторитетом в народі. Це дуже турбувало Мазепу, бо він, схиляючись до шляхетства та потураючи старшині, не надіявся на всенародну любов, а без неї нелегко було втриматись на своїй посаді. Гетьман давно хотів приєднати до України Правобережжя, але без Палія.

Коли С.Палій прибув з полчанами своїми до табору гетьмана біля Бердичева, Мазепа вітав його приязно. А тим часом листувався з князем Головіним. Мазепа писав про безупинне пияцтво Палія, сфабрикував справу про зв'язки Палія зі шведами. 31 липня Мазепа запросив Палія до себе. І став дорікати йому, що його козаки свавільно розправляються з орендарями і панами і на це скаржиться й король. "На те вони люди вольні, - одказав Палій. Що я з ними подію ?'' Тоді гетьман переказав йому царське бажання, щоб Палій їхав в Москву. "Нема чого мені туди їхати" -одмовив Палій. І хотів зразу іти до свого обозу, але його не пустили. В народній думі про Палія співали:

Ой п'є Палій, ой ще Семен, та головоньку клонить,

А Мазепин джура Палію Семену кайдани готовить.

Ой п'є Палій, ой п'є Семен - із ніг і звалився,

Дуже тому гетьман Мазепа, стоя звеселився.

Мазепа написав про арешт Палія Головіну, а 24 серпня сповіщав його, що під караулом відправив Палія і пасинка його Семашка в Батурин, і звелів тримати їх там до наказу царського. На початку 1705 р. Мазепа був у Москві, а в березні 1705 р. туди перевезено Палія і Семашка. Після допиту Палія засудили і відправили в найвіддаленіше місце заслання - Єнісейск. В народній уяві це місце асоціювалось з великою баштою на краю світу, в яку замурували Палія, або з глибокою темницею, ключі якої кинуті в море, і тільки диво могло визволити улюбленого народного ватажка. Пізніше Палія заслали у Верхотур'є, а звідти - в Томськ, де він мав пробути до смерті.

Після арешту Палія Мазепа призначив фастівським полковником Михайла Омельченка. Частина прибічників Палія була підкуплена, на бік Мазепи перейшов зять Палія Антоній Танський і племінник Часник. Майно полковника було пограбоване, найбільші цінності передані в казну гетьмана і в Москву. Гарнізон Білоцерківської фортеці не хотів здаватися: "Умремо тут всі, а не піддамося коли нема нашого батька '',-говорили козаки. Та в 1704 р. повстання було остаточно придушене.

Коли правобережні полки Палія, Самуся, Іскри і Абазина перейшли під владу Мазепи, здавалось, що давній план об'єднання двох великих частин України здійснився. І.Мазепа збільшив кількість полків до семи, виділив землі старшині й монастирям, дозволив організовувати промисли в містах і слободах, запровадив адміністративний устрій, як на Гетьманщині. Польща вимагала від царя повернути їй Правобережжя. Мазепа ж переконував царя, що Правобережжя слід утримати за собою. Він наказав насипати у м. Любар, що стояло на кордоні козацької держави часів Богдана Хмельницького, пам'ятний курган. Оволодівши заселеним Палієм краєм. Мазепа почав насаджувати порядки, які були на Гетьманщині. Та це не давало результатів: козаки не мирилися з шляхтою, продовжували служити, як звикли при Палії, народ платив податки в військову казну і залишався вільним, переселенці з Молдавії, з-за Дніпра, з Литви і Полісся заселяли пусті землі між Дніпром і Случчю.

В 1708 р., дізнавшись про зносини Мазепи з Карлом XII, цар почав задобрювати українців, котрі ще не перейшли до шведів. Тоді ж князь Долгорукий нагадав Петру І про Палія, бо він мав вплив на запорожців. запорожці якраз були дуже злі на москалів, і новий гетьман Скоропадський за допомогою Палія сподівався прихилити їх на бік Петра І. Також царем керувало бажання протиставити особистість, яка користувалась любов'ю народу, Мазепі. В березні 1709 р. "весняною погодою, великим постом, - за народною думою, - став Семен Палій до Білого царя прибувати". Петро І прийняв полковника у Воронежі "зело изрядно и наградил его царского величества милостью". 30 березня Палія було відправлено до гетьмана Скоропадського, якому доручено "держать его при себе до указу, иметь его во всей любительнейшей приязни и употреблять его в нынешних воинских действиях в случаях по своєму рассмотрению и смотря по тамошнему состоянию".

Палій отримав від Скоропадського універсал про повернення йому розграбованого майна. 27 червня він, за свідченням літописця, "удостоился видети Царского Величества победу над шведами под Полтавою, где, бывши уже немощным, обаче на коне, аще и поддерживаєм ездячи, понуждал войско, дабы неприятелю зломанному не дали обозретися". За свідоцтвом історика Б.В.Антоновича, в самий день Полтавської битви Палій відписав в дар Межигірському монастирю своє Євангеліє в золочено-срібному окладі поверх чорного оксамиту. Євангеліє полковника зберігалось в монастирі до його скасування у 1786 р. Зараз воно знаходиться в Краснодарі: частина монастирського майна була передана козакам, переведеним на Кубань після скасування Запорозької Січі, головним монастирем якої був Межигірський монастир.

Після Полтавської битви Палій взяв загін козаків і з ними повернувся у свій Фастів, де мешкала його друга дружина Феодосія. Він знову обійняв посаду полковника, повернувся до своїх дій: поставив своїх козаків на Поліссі і витісняв шляхту. Ще до його приїзду селяни багатьох волостей - Горностайпольської, Казаровицької, Бородянської - оголосили себе козаками, записались в компут Білоцерківського полку, не йшли на барщину і не платили податі шляхті. 18 вересня шляхта скаржилась київському губернатору князю Голіцину, що "козаки белоцерковские и фастовские, неизвестно, по своей воле или по приказанию полковника Палия, перешедши границу, по сю сторону реки Ирпеня врываются в наши села, отнимают у нас медовне дани и препятствуют владеть имениями". На початку січня 1710 р., незадовго до смерті Палія, депутати від шляхти просили князя Меншикова ."дабы он оказал нам милость удержанием пана полковника Палия от притеснений обывателей нашего воєводства и запретом ему расставлять козаков своих в поветах Овруцком и Житомирском". Все своє життя захисник народу Палій залишався таким же, як в молодості. Лише смерть перервала багаторічні намагання С.Палія звільнити правобережних українців від польської влади та об'єднати Україну.

В народних переказах залишились спогади про те, що останні дні Палій провів у Межигірському монастирі. Саме на них спирався Т.Г.Шевченко в поемі "Чернець". Ченцем Палій не був, та останній притулок він знайшов на цвинтарі Межигірського монастиря на початку 1710 р. Його портрет висів в монастирській церкві Святого Духа поряд з портретом Богдана Хмельницького - в однакових чорних рамах з червоним візерунком. Висіла там на потертому килимку бойова шабля Палія і трьохперий полковничий пернач.

Через три роки, у 1713 р., в Межигірському монастирі був похований товариш Палія, богуславський полковник Самусь, заповівши свій млин, сад і землі в Богуславі монастирю, а також 500 червонців "за спомин душі". Уславлені полковники не дожили до того дня, коли спустошений край відійшов до Польщі, а Білоцерківська фортеця була зайнята польськими комісарами. Це сталось наприкінці 1714 року.

"Той, що хоче кинутися з мотикою на сонце" - такими словами охарактеризував козацького полковника Семена Палія та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII - на поч. XVIII ст. польський урядовець Ф.Замойський. Він був справжній запорожець, оборонець народних прав, свободи і політичної автономії України, ненависник і лютий ворог всякого рабства та самоправства. Така вдача його відповідала тому, що було на серці й на думці в кожного українця, тим він був любий народові.

Його активна діяльність мала не лише воєнний, а й державотворчий та колонізаційний характер. Воєнний та політичний потенціал Палія весь час зростав. Ватажок "другої Хмельниччини", що володів "вільною козацькою областю", так званою "Палієвою державою" був "неофіційним '' лідером козаків і міг претендувати на роль виборного чи призначеного гетьмана. Вже на початку своєї діяльності фастівського полковника, він номінальне підпорядковувався королеві, фактично проводячи свою власну політику”.

Про значення подій 1702-1704 рр. і особи козацького ватажка говорить той факт, що чи не вперше в практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. "присвячувався" одному з керівників визвольного руху. За домовленістю між двома державами С.Палій "або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв" до володінь Польської корони.

Головною історичною заслугою С.Палія є відродження в останніх десятиліттях XVII — на поч. ХVІІІ ст. Правобережної Гетьманщини, де козацька старшина під його вмілим керівництвом відновлювала і зміцнювала традиційні форми місцевої української адміністрації періоду Визвольної війни.

 

 

Олександр Романцов (Київ)

 

ПРОТИСТАННЯ ГЕТЬМАНА І.МАЗЕПИ І ЦАРЯ ПЕТРА І

(жовтень-листопад 1708 р.)

 

В історичних подіях часто вигравав той, хто на початку тієї чи іншої справи зумів вірно оцінити ситуацію і шляхи досягнення успіху в ній, ці перші кроки були вирішальними, і подальші дії так чи інакше їх корегували. Мета цієї розробки і полягає в тому, щоб описати та проаналізувати перші кроки І.Мазепи і Петра І після того, як вони опинилися у ворогуючих таборах.

Цією темою в різний час займалися як українські, російські, так і шведські історики, такі як М.Костомаров, Д.Бантиш-Каменський, М.Грушевський, О.Оглоблін, Е.Тарле, А.Єнсен тощо.

Отже, 26 жовтня український гетьман І.Мазепа разом з невеликою частиною козацького війська зустрівся з авангардом шведської армії і 29 жовтня прибув до Карла ХІІ1. Що ж спричинило цей перехід. цю “зраду” російського царя Петра І. А сталося це через зіткнення царського самодержавства з українським автономізмом, вільного козацького стану з намаганням обернути їх в регулярні полки на чолі з російськими офіцерами. Мазепу в цьому підтримала генеральна старшина й деякі полковники: обозний Іван Ломиковський, суддя Василь Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осавули Михайло Гамалія і Дмитро Максимович, хорунжий Іван Сулима й бунчужний Федір Мирович, Андрій Войнаровський, полковники миргородський Данило Апостол, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Дмитро Зеленський, компанійські: Кожуховський, Андріяш та Г.Галаган2.

Одразу по переході перед українським гетьманом постало кілька завдань, які він мав як шведський союзник виконати, а саме: прихилення українського народу на свій бік, забезпечення продовольчих баз та зимових квартир. Всюди розсилалися універсали, в яких він пояснював свій вчинок і закликав до боротьби з московським ворогом. Були надіслані “прелестные письма” й до деяких полковників: стародубського Івана Скоропадського3, полтавського Івана Левенця4.

Іван Мазепа розсилав своїх агентів по різних містах: до Чигирина, Корсуня, Богуслава тощо, де вони мали підбурювати місцеве населення проти Москви. Мазепинські посланці - К.Мокієвський, А.Кандиба, І.Гамалія організували застави на переправах. Також гетьман розсилав сотників по їх сотнях з наказом заготовляти провіант і підготувати їхні території до приходу шведів5. Ці заходи часто зривалися самим населенням, яке видавало мазепинців російській владі.

Важливим напрямком протистояння І.Мазепи і Петра І була боротьба за Запорозьку Січ, яка мала авторитет серед значної кількості простого люду. З обох боків шлються листи до кошового6. Російський цар час від часу відправляв посольства на Січ, які грошима й подарунками намагалися задобрити козаків7. Довгий час на Січі ситуація була непевна. Старі запорожці воліли залишитись вірними цареві, молодчики ж на чолі з К.Гордієнком були проти цього. Врешти-решт кошовий К.Гордієнко відправив більшість козаків, що були в опозиції до нього, на з¢єднання з російськими військами. Це дало змогу Запорозькій Січі навесні 1709 р. прийняти сторону І.Мазепи8.

28 жовтня російський цар Петро І, який знаходився в Погребках, дізнався про перехід І.Мазепи до ворожого табору9. В українські полкові міста одразу почали вводитися російські військові залоги. Цар наказав О.Меншикову якомога прихильніше ставитися до тієї козацької старшини, яка не пішла одразу за Мазепою. Російський самодержець гуртував навколо себе колишніх противників українського гетьмана. Повернули із заслання білоцерківського полковника С.Палія10. Меншиков отримав наказ знайти й “обнадежить милостиею нашею” миргородського полковника Д.Апостола11, якого І.Мазепа збирався стратити у 1705 р. за самовільне повернення з походу. Ми бачимо на цьому прикладі, що Петро І точно не знав, хто пішов за гетьманом Мазепою і наскільки великі були масштаби цієї акції. Для з¢ясування цього у Глухові і Лебедині почала працювати Похідна посольська канцелярія, через яку було репресовано близько 900 осіб12. Поширеним явищем стали доноси, і правдиві, і брехливі, які одразу ретельно перевірялися. В разі “успіху” донощик отримував певну частину майна звинуваченого. За найдрібнішої підозри люди потрапляли під слідство, самі або разом з родинами.

У цей час також шлються листи до царя та царських урядовців від українського шляхетства та поспольства з присягами на вірність цареві. Так, 5 листопада надійшли чолобитні з Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського, із сотен Прилуцького, Лубенського та Миргородського полків з подібними присягами13.

2 листопада військами князя О.Меншикова була знищена гетьманська столиця – Батурин14. Для царя Петра це мало дуже велике значення: знищувалась багата продовольча база, яка готувалась для шведів; справлявся великий негативний моральний вплив на мазепинців; українцям давали зрозуміти - підтримка шведів каратиметься смертю.

Для того, щоб позбавити І.Мазепу легітимності влади, наприкінці 1708 р. цар надіслав листи козацьким полковникам, а також кошовому Запорозької Січі, в яких запрошував їх до Глухова, щоб обрати нового гетьмана. Те, що на той час серед козацької старшини не було єдності, підтверджує той факт, що на вибори приїхало лише чотири з семи полковників, які не пішли за І.Мазепою: чернігівський Павло Полуботок, стародубський Іван Скоропадський, ніжинський Степан Журахівський та переяславський Степан Томара15. Полтавський полковник Іван Левенець відмовився їхати до Глухова, пояснивши це небезпекою нападу з боку шведів на полтавський полк. Левенець взагалі довгий час вагався, який бік йому зайняти, чим викликав у росіян занепокоєння, які заспокоїлись лише тоді, коли він відіслав своїх дітей у Харків до школи16. Отже 6 листопада новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського17. Крім посади гетьмана в уряді й адміністрації Гетьманщини з¢явилася купа вільних посад. Це, а також маєтності мазепинців, йде у винагороду вірним служителям царя18. Важливе значення мала акція 12 листопада, коли одночасно у Москві, в Успенському Соборі, та в Глухові, у Троїцькій соборній церкві, духовенство піддало І.Мазепу вічному прокляттю19. Цим намагались справити належний вплив на простий люд, який мав сильну довіру до церкви і до того, що казали церковні служителі.

15 листопада відбулась присяга новообраного гетьмана російському царю20. Цікавим є те, що багато з підписавших присягу козацьких старшин не могли бути в цей час в Глухові. Одні ще були з Мазепою, інші з різних причин не з¢явилися на обрання гетьмана.

Петро І став активно розсилати маніфести як козацькій старшині, так і всьому українському народу. У цих маніфестах цар акцентував увагу на бажанні І.Мазепи віддати Україну Польщі, встановити католицьку віру; постійно повторював, що Москва ніколи не збирала на Україні податків і що І.Мазепа чимало з отримуваних податків клав у свою кишеню21. Велике значення мав царський маніфест від 10 листопада, в якому російський цар давав мазепинцям час повернутися строком в один місяць, обіцяючи повне прощення й збереження посад і маєтків22. Цей указ вніс розкол у нестійкі ряди мазепинців. Першим втік до царя компанійський полковник Гнат Галаган з полком, який до того ж привів Петру 60 полонених шведських драбантів23. За ним подалися й Данило Апостол, Іван Сулима24. Збиралися втекти Зеленський та Максимович, проте до них, як і до інших козаків було приставлено варту25. Шведи заспокоїлись лише тоді, коли прибули сім¢ї старшин і скінчився термін амністії.

Отже, психологічна та політична боротьба царя Петра І з гетьманом І.Мазепою закінчилася поразкою останнього. Це було спричинено як активними, рішучими і правильними за тих обставин діями російського царя, так і тим, що більшість населення не пішла за І.Мазепою. Занадто вже швидко український гетьман, вірний союзник Москви, який ще донедавна воював зі шведами, видавав універсали, в яких закликав населення протистояти ворогові, а церкву - молитися за успіх царя Петра, обернувся на супротивника Росії і поборника українських прав та свобод. До того ж на противагу І.Мазепі та його прибічникам було організовано старшинську опозицію, яка вдало воювала зі своїм колишнім господарем. Українському гетьману не вдалося ані привернути на свій бік козацтво та українське населення, ані втримати при собі всіх своїх соратників. Все це вкупі призвело у майбутньому до поразки українсько-шведського союзу.

________________________

1 Томашівський С. Із записок каролінців // Записки НТШ-Кн.УІ-ХСІІ - Львів, 1909. - С. 73.

2 Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк-Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001. - С. 316.

3 Лист до стародубського полковника Івана Скоропадського // Іван Мазепа - К.,1992. - С. 129.

4 Костомаров Н.И. Мазепа... - Москва,1992. - С. 262-263.

5 Шутой В. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. - К., 1951. - С. 106.

6 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К.,1991. – Т. 3. - С. 293, 296.

7 Там само. - С. 295, 298.

8 Костомаров Н.И. Мазепа... - С. 280.

9 Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі - К.,1994-С. 530.

10 Бантиш-Каменский Д.Н. История Малой Росии - К., 1993. - С. 404.

11 Грушевський О. Глухів і Лебедин (1708-1709) // Записки НТШ-Кн.УІ-ХСІІ. - Львів,1909. - С. 22.

12 Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 // Записки НТШ-Кн.УІ-ХСІІ. - Львів, 1909. - С. 10.

13 Костомаров Н.И. Мазепа... - С. 257.

14 Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. - Ростов-на-Дону,1994. - С. 281.

15 Рігельман О.І. Літописна оповідь… - С. 533.

16 Грушевський О. Глухів і Лебедин... - С. 39.

17 Єнсен А. Мазепа - К.,1992. - С. 117.

18 Грушевський О. Глухів і Лебедин... – С. 43-44.

19 Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа... - С. 292.

20 Гуржій О.І. Гетьман Іван Скоропадський. - К.,1998. - С. 34-35.

21 Грушевський М. Шведсько-український союз... - С. 8.

22 Костомаров Н.И. Мазепа... - С. 260.

23 Рігельман О.І. Літописна оповідь. - С. 548.

24 Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа... - С. 295.

25 Костомаров Н.И. Мазепа... - С. 268.

 

 

Світлана Стефанюк (Харків)

 

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПАМ'ЯТКИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

Нині має осмислитися питання про функції козацтва в сьогоденні у зіставчій характеристиці з історико-культурними пам'ятками минулого.

Серед функцій, які виконувалися козацтвом, починаючи від самого його становлення (маємо відомості про козацтво, датовані ще 1308 роком у літописах міста Судак), можемо назвати такі:

- підтримання національної української ментальності, зокрема, традицій, звичаїв, мови, успадкований героїзм у праці та в бою, нехтування небезпекою, коли йдеться про життя побратимів і долю Матері-України; формування твердості духу, незламності та мужності характеру;

- захист своєї релігії (в основі якої є Бог і людина, що створена за подобою творця);

- оборона рідного краю від посягань (право народу самостійно і демократично будувати своє життя);

- формування людини-громадянина (орієнтація на виявлення духовної і фізичної вдосконаленості: увага до професійної зорієнтованості, готовність до самопожертви, самовдосконалення, самоосвіти, самовіддана боротьба за віру, честь і славу народу, послідовна вірність національним ідеям);

- забезпечення дотримання кращих загальнолюдських принципів співіснування: спадкоємність поколінь, культуровідповідність, народність, самодіяльність, самоврядування, єдність суспільних і родинних вимог, гармонія особистісного й суспільного, принцип благодійництва;

- підтримання та увага до всього того, що йде на користь громаді і є обов'язком для кожного;

- підтримання права на усвідомлення себе як народу, котрий має свої форми розвитку, внутрішню культурну значущість, перспективу на розквіт та сконсолідованість;

- підтримання еколого-валеологічної рівноваги;

- увага до факторів соціальної справедливості як принципу самоврядування всіх прошарків українського соціуму;

- відповідальність за етико-естетичні діалогічно-гуманні форми взаємодії людей різного віку та статі;

- увага до освіти та просвіти всіх верств населення і орієнтація на загальнолюдські цінності;

- зорієнтованість на майбутнє, зв'язок з минулим;

- увага до доброчинності, зичливості в усіх діяннях людини, терпимість, повага до ближнього, самопожертва;

- орієнтація на гуманістичні постулати: пошана до сім'ї, роду, народу, до неписаних законів козацької честі, турбота про завтрашній день родини і батьківщини, відстоювання власної свободи, незалежності особистості, народу, держави;

- орієнтація на здоровий спосіб життя.

Для доказовості даного твердження можемо висловити думку, згідно з якою козацтво вже в період його становлення осмислювало себе як народ, котрий має свої здобутки, певні культурологічні цінності - тобто ту окремішність, завдяки якій він себе виділяв з-посеред інших народів: інша віра є в поляків (ляхів), інші традиції - в турків (бусурманів); саме завдяки цій окремішності, тобто самоусвідомленню себе як народу, що має певну територію, віру, культуру, звичаї, традиції, українці об'єднувалися й підіймалися на захист своєї віри. Звідси й наше твердження, що об'єднуватися і виділятися в окремішність може тільки та спільнота, яка усвідомлює себе як народ.

Велику роль у цьому відігравала національна культура. Як відомо, до складників культури науковці відносять мову, звичаї, традиції, мистецтво, літературу, релігію. Релігія в даному випадку виконувала об'єднуючу, цементуючу роль серед усіх складників культури. Саме на релігійній основі формувалася певна сімейно-громадська виховна система самокорекції людини: дитини, підлітка, юнака, людини середнього та старшого віку (незалежно від статі). Щодо сімейно-виховної системи, то вона грунтувалася на певних обрядах та обрядовості. Для прикладу можемо назвати такі обрядово-сімейні свята:

- Пилипівка (27 листопада), традиції якої коригували стосунки людей у малій групі, зокрема,  в сім'ї (між батьками та дітьми), в родині  (між старшим поколінням діда й баби, власне сім'єю - батьком і матір'ю - та дітьми, тобто онуками); крім того, координація взаємостосунків між членами роду (між родинами свекрухи, свекра, тестя та тещі);

- до власне сімейно-виховної системи відносилися свята Введення, Сави, Варвари, Святий вечір, Різдво, Масляна, Вербна неділя, Чистий четвер, Великдень, Петра і Павла, Різдво діви Марії, Покрова;

- свято Введення коригувало стосунки між дітьми та батьками;

- свята Сави та Варвари коригували стосунки між людьми середнього і старшого віку;

- традиції Святого вечора виховували повагу до матері-жінки, жінки-ідеалу;

- традиції свята Різдва, Масляної, Вербної неділі, Чистого четверга,  Великодня коригували виховну сімейну систему;

- традиції Петра і Павла були спрямовані на етично-трудові принципи сімейного виховання;

- традиції Покрови спрямовувалися на розв'язання питань становлення молодої сім'ї, зокрема, як і традиції Масляної;

Усі названі нами обрядові свята були водночас і громадськими святами, які підтримували козацтво, зорієнтовували індивіда на кращі громадянські якості. Так, наприклад, на Пилипівку частина страв, які приносили діти до матері, за народною традицією, що коригувалася прикметою, треба було віднести одиноким та бідним людям - щоб вони пом'янули оборонців, які захищали край (територію, на якій проживає певна родина). Прикмета гласила, що той, хто не виконує дану традицію, ризикує тим, що злодії можуть напасти на обійстя й обікрасти хазяйство. Так через прикмету виховувалася повага до захисників та оборонців краю.

На Введення, крім уже названих традицій, вважалося обов'язковим на вечорницях, де йшов обмін секретами вишивання та складання узорів до весільних рушників, нагодувати, обігріти лірника чи кобзаря. Це робилося, щоб доля була співучою, а обранець (коханий козак) повертався з бою(із Січі, з походу) живим. Лірники, як відомо, були літописцями неписаних книг, чим сприяли увазі до своєї історії. На Катерини, за звичаєм, засуджувалися яничари, перевертні та ті, що вносили деструкцію в суспільно-козацьке життя. На Сави й Варвари, за традицією, з уст в уста передавалися козацькі жарти. Це, по-перше, за українською ментальністю - філософський підхід до життя та, можливо, вміння незламно переносити знегоди життя, а по-друге, як підказувала прикмета, один із членів сім'ї (звичайно, старший) матиме лідерство в домі. Хоча, як показує етнографія, той, хто дійсно більше знає козацький гумор, заслуговував на незаперечну перевагу в сім'ї (до речі, як і на свято Андрія, парубком міг стати індивіді в 10 років, якщо він це звання заслуговував через певну міру творчого самовираження; а були випадки, що й у 25 років хлопці не визнавалися парубками). Як відомо, свято Миколи - козацьке свято, традиції якого створювали неписану книгу про історію морських походів козаків.

Чистий четвер, Великдень - це сімейні свята, які мали безліч методів та прийомів, що коригували питання етики, естетики, культури взаємостосунків людини з природою, людини з людиною. Водночас на Чистий четвер козаки виносили хворих, поранених на сонце, на кремінь (на камінь), на росу; цей день (четвер) був днем відновлення фізичних та духовних сил козака-воїна.

Були в українського народу і власне козацькі свята, хоча в чистому вигляді обрядових свят і не могло бути - адже в українського народу головним принципом духовності була наступність сімейних та громадських традицій. Серед головних козацьких свят, що їх нині наша держава відзначає як державні, були Різдво (основні дні парламентської ради та перевибори старшин), Великдень (приймали джуру козацтво), Трійця (посвячували козаків у лицарство) і Покрова (день підбиття підсумків у козацтві, уславлення козака-героя незалежно від його соціальної ролі та функції). Пізніше на Кубані днем козацької парламентської роботи був день Петра і Павла.

Кожне з названих чотирьох державних козацьких свят мало свою систему підготовки. Так, зокрема, щоб зустріти Покрову, треба було багато чого вміти й виконати впродовж року. Крім того, були й інші козацькі свята. Це - Стрітення, що мало такі традиції: День козацьких ігор та забав, День козацької води, День козацької символіки. Шанувалися в козацтві такі свята, як Явдохи, Сорока святих, Теплого Олекси, що визначалися як свята, котрі коригують вольові якості козака на рівні самокорекції (тоді ці якості називалися характерництвом).

Були в козацтва свята, які готували козака до посвяти в характерники.

Серед них можна назвати такі: Різдво, Василя, Водохреще.

Найвищою людською цінністю в козаків була Мати. Вона виховувала майбутніх козаків, оберігала сімейні й національні цінності, була носієм краси, гідності, освіти, порядку. Тож великими козацькими святами вважалися ті, які славлять берегиню сім'ї, роду, народу. До них відносилися Святий вечір, Благовіщення, Різдво діви Марії, Покрова.

З релігією і релігійною культурою була пов'язана козацька символіка:

- Матінка-Покрова - основний символ козацтва як орієнтир на те, що козацькому роду не буде переводу;

- Микола Чудотворець - символ непереможності та величі морської держави (козаки володіли досконалою тактикою морських боїв, зокрема, на чайках);

- Михайло Чудотворець - символ непереможності і високої тактики в середовищі старшин та гетьманів.

Однак був у козаків і символ, який не мав релігійного спрямування. Це - символ Матері-Землі у вигляді чайки, яка зустрічає і проводжає козака в похід, б'ється крильцями об дорогу, коли чує біду. Саме тому козацькі кораблі називали чайками.

Не згадано тут ще одне козацьке свято - свято, яке славило козацьких гетьманів та отаманів: це свято архістратига Михайла.

Кожне з названих тут нами свят, звичайно, у своїй основі має християнську мораль. І тому, крім традицій, які несли в сутності своїй сімейно-громадське спрямування, була ще й православна козацька педагогіка.

Виходячи з вищеназваних громадсько-сімейних свят, що спільними зусиллями утверджували самосвідомість, правосвідомість, спираючись на такі самовиховні механізми, як самовизначення, самовдосконалення, самопрезентація, можемо сказати, що саме релігія була тією духовною сутністю (в основі тих свят), котра об'єднувала народ у державу (бо держава мала свої громадські закони, звичаєве право і орієнтувала на обов'язок та відповідальність і цим самим надавала кожному право на свободу вибору згідно із законами совісті).

Сім'я та громада, як видно з вищезапропонованого матеріалу, мали досить розгалужену і дієву систему самокорекції, яка реалізовувалася через обрядові традиції, звичаї, ритуали, ремеслознавчу звичаєвість тощо. Названі культурологічні чинники, як компоненти духовного й соціального здоров'я, утверджували в сім'ї та громаді морально-етичні еталони, орієнтували на зразки культури поведінки, що коригувалися й презентувалися в обрядових діях і давали можливість для соціальної адаптації молоді, гармонійного входження кожного

в соціум. Не можна в цьому переліку не згадати високу культуру мови та мовлення, яка зафіксована в усній народній творчості, пісенній творчості, риторичному фольклорі тощо.

Високого рівня в козацтві досягла ремеслознавча діяльність. У цьому плані можемо назвати вишивку, писанкарство, мальовки по глині, дереву, вироби з металу, шкіри (зокрема, зброярство, римарство, ковальство, ткацтво, шевство, теслярство, кравецтво, млинарство, суднобудування, бондарство, стельмахівство тощо).

Якщо говорити про мистецьку, архітектурну спрямованість української культури, то відтоді й понині кожен українець пишається національними надбаннями своєї країни.

Отже, маємо всі підстави твердити, що функції козацтва на той час гідно реалізовувалися у громадсько-політичному, освітньо-побутовому житті народу.

Нині козацтво успішно відродилося. Щодо функцій, які воно сьогодні виконує, то сміливо можна виокремити такі, як відновлення історико-культурних традицій, підтримання громадського порядку, формування кращих якостей здорового способу життя в молодіжно-військових організаціях. Не можна не назвати в цьому плані естетичну місію козацтва - відродження кобзарської та козацької пісні. Звичайно, козацтво сьогодні спрямовує свою діяльність на формування самосвідомості та правосвідомості підростаючої молоді, привертає увагу до кращих традицій здорового способу життя.

Козацтво нині - це і політика, і культура, і релігія, і мистецтво. І хотілось би, щоб наступні покоління, спираючись на все те краще, що є в духовно-історичній пам'яті нашого народу, мали можливість, як і колись, гартувати свою волю, берегти й цінувати честь, гідність. І найголовніше - не забувати, що кращим козацьким історико-культурним традиціям не буде переводу.

Але щоб дійсно козацькому роду не було переводу, треба, щоб історико-культурні пам'ятки (тобто звичаї, традиції, мова, релігія, мистецтво, література) не загубилися у просторі й часі. А для цього потрібно, щоб, як і колись, живила духовність українського народу неписана книга національної пам'яті, в якій несло і нестиме козацтво кращі свої невмирущі у віках козацькі традиції.

 

Олексій Кузьмук (Київ)

 

КИЄВО-СОФІЙСЬКИЙ КАТЕДРАЛЬНИЙ МОНАСТИР І НОВА СІЧ

 

Зазвичай, вивчаючи релігійність запорозьких козаків, дослідники в основному звертають увагу на зв’язки Кошу з Самарським і Межигірським монастирями, легковажачи при цьому іншими українськими святинями. У даній замітці ми звернемося до теми відносин Софійського монастиря та Нової Січі (1734-1775). Ця проблема майже не розглядалася в історіографії. Маємо публікації О.Левицького1, а на сучасному етапі дослідження І. Лимана2 (розділ про роль Київського митрополита в управлінні Церквою в Запорозьких Вольностях).

Софійський монастир був головним (катедральним) у Київській митрополії. Київський митрополит (з 1722 по 1743 р. титул митрополита був скасований, і київські архієреї іменувалися архієпископами) управляв митрополією і також монастирем (за допомогою намісника). Угіддя Софійського монастиря забезпечували матеріальні потреби митрополита. Катедральний статус накладав на цю обитель певні зобов’язання, але і надавав переваги перед іншими монастирями.

Церква Кошу Нової Запорозької Січі формально була у віданні Київських митрополитів. Київський митрополит і межигірський архімандрит ділили між собою владу над Церквою у запорозьких землях. Хоча територія Війська Низового і вважалася канонічною територією київського архієрея і парафією Межигір’я, Кіш тримав під контролем усі церковні справи. Митрополит та межигірський архімандрит, як правило, виконували побажання січовиків або накази Св. Синоду.

Отже, окреслимо основні напрямки зв’язків Києво-Софійського катедрального монастиря і Кошу Нової Січі. Але тут треба вирізняти діяльність митрополита як вищої духовної влади та як начальника “свого” монастиря. На жаль, джерела не завжди дають змогу показати взаємодію київського архієрея та Січі широко і докладно. Київський митрополит:

1) брав участь у заснуванні нових церков та призначенні до них священиків; 2) займався видачею пашпортів і зашнурованих книг для збирання милостині ченцями різних монастирів і єпархій, дозволів на служіння в землях Січі; 3) відав судочинством над священиками; 4) присилкою церковного начиння; 5) присилкою софійських ченців на Січ за милостинею; 6) прийомом паломників у Софійському монастирі; 7) приватними стосунками; 8) контролював за діяльністю Старокодацького духовного правління; 9) звітував перед Св. Синодом. Майже усі ці дії митрополит в тій чи іншій мірі повинен був узгоджувати з січовою старшиною і межигірським архімандритом. Власних ініціатив, окрім листування з кошовим керівництвом, не було. Слід зазначити, що кошові та митрополит на такі свята, як Великдень та Різдво, обмінювалися вітальними листами і подарунками. Але розглядати приватні стосунки митрополита і січової старшини ми в даній замітці не будемо.

Коли запорожці жили на території Кримського ханства, зв’язки з Гетьманщиною (не зважаючи на царські заборонні накази) не припинялися. На Січ, хоча й нелегально, приїжджали священики і ченці з Київської та Переяславської єпархій. Запорожці їздили до своїх родичів у торгових справах та здійснювали паломництва до Києва. Врешті-решт, після переговорів навесні 1734 р. запорожці повернулися під зверхність Російської імперії. Тепер у військовому відношенні Військо підпорядковувалось київському генерал-губернатору. Тодішній генерал-губернатор граф Вейсбах став посередником між січовиками та Київським архієпископом Рафаїлом Заборовським. Протягом 1734-1735 рр. велося листування між кошовим отаманом Іваном Малашевичем, архієпископом Рафаїлом та межигірським архімандритом Іродіоном Жураховським. Заборовський благословив спорудження церкви Покрови на Січі, надіслав антимінс та Євангеліє. Після листування у 1735 р. духовні справи Запорожжя були передані у відання Межигірського монастиря, який мав надсилати в Січ своїх монахів і при цьому звітувати перед Київським митрополитом3.

Треба сказати, що останній період існування Січі був складним. Запорожці зустрілися з новими реаліями, мрії про козацьку вольницю постійно розвіював наступ імперської адміністрації на козацьку територію і самоврядування. Протести та депутації до Петербурга нічого не давали. Низовики намагалися законсервувати свій архаїчний устрій, але невдало. Військо зазнало значних територіальних втрат на півночі та сході. У 1764 р. з вилучених в різний час Військових земель (Нова Сербія, Слов’яносербія, Новослобідський полк, Українська лінія) була створена Новоросійська губернія. Також ці землі вилучалися з-під юрисдикції Київського митрополита і підпорядковувалися різним єпархіям (Переяслівська, Білгородська, Воронезька)4.

Починаючи з 60-х рр. XVIII ст. кошове керівництво заохочує заселення запорозьких земель. У нових поселеннях місцеві жителі засновують нові церкви. Для спорудження храму потрібен був дозвіл митрополита. Для цієї справи січове керівництво писало листа у Київ. Митрополит, ознайомившись з обставинами, надавав своє благословення і надсилав необхідне начиння для церкви чи каплиці. Кандидата у священики (аколіта) обирала громада приходу даної церкви. При пашпорті і рекомендаціях аколіт їхав до Києва, де його екзаменували на вміння читати та відправляти службу. Якщо йому не вистачало знань або уміння, його вчили, і вже тільки потім висвячували на священика. Якщо церква була похідною або не могли швидко знайти священика, щоб замінити померлого, з Кошу надсилали одного з межигірських чи мандрівних ченців. З 60-х рр. XVIII ст. почало діяти Старокодацьке духовне правління. Усі справи про заснування нових церков та призначення священиків стали проходити через нього. Київський митрополит мав звітувати перед Св. Синодом про кількість церков на Запорожжі, але такої інформації у нього просто не було – січова старшина нікому не давала такої інформації. З Межигірського монастиря постійно надсилалися монахи-священики на перезміну в Самарський монастир (начальник), в Січ, Гард, Кальміус5 та деякі інші церкви на вимогу Кошу. Межигірський архімандрит звітував перед митрополитом, адже той видавав пашпорти на пересування духовенства.

В останні півтора десятиліття існування Січі серед українського чернецтва було прийнято їздити на Запорожжя за милостинею. Київський митрополит видавав зашнуровану книгу для запису подаянь, пашпорт, в якому встановлював строк збору (кілька місяців або рік), лист до січової старшини (кошовому або судді) з проханням не перешкоджати грошовим зборам, а також інколи надавав ченцям-священикам право богослужіння на Запорозьких землях6. Прохачі милостині були з усіх регіонів Гетьманщини, з закордонних і російських монастирів. Регулярність поїздок на Січ періодично переривали епідемії чуми (1738, 1739, 1760, 1770) та війни (1735-39, 1768-74), коли на кордонах встановлювалися пости і обмежувалося пересування через небезпеку поширення хвороби та відловлювання турецьких шпигунів. Також постійно видавалися накази про затримку безпашпортних бродячих ченців, священиків.

На межі 50-60-х рр. XVIII ст. між межигірцями, Київським митрополитом Арсенієм Могилянським і Кошем точилася боротьба за владу над духовенством. Спроба низовиків створити власну єпархію на чолі з Анатолієм Мелесом була невдалою. Січ повернулася під вплив Межигір’я, а митрополита відтепер представляло Старокодацьке духовне правління. Воно було посередником між митрополитом і Військом, виконувало також контролюючі функції (наглядало за виконанням синодальних та митрополичих указів, звітувало митрополиту про стан церковних справ на Запорожжі). Наступна сутичка сталася у 1761-62 рр., коли за провини перед Військом з села Кам’янка були вигнані двоє священиків. Після довгої тяганини митрополит поступився вимогам Кошу самому вирішувати питання про призначення священиків на приходи.

Саме з 60-х рр. XVIII ст. маємо інформацію про присутність києво-софійських ченців на Січі. У 1762 р. з 10 представників чернецтва на Січі 8 були межигірцями, а двоє - з Софійського монастиря. З 1763 по 1767 р. маємо точні відомості про постійне перебування на Січі кількох києво-софійських монахів, які жили у своєму монастирському дворі, збирали милостиню і, скоріше за усе, були інформаторами Київського митрополита7. Як правило, милостиню збирали з певною метою, яка вказувалася у супровідному листі на Січ (бідність монастиря, відбудова церкви після пожежі тощо). Вдала поїздка за милостинею могла сприяти кар’єрі. Так, ієромонах Іуст Левицький збирав милостиню для приписного до Софійського монастиря Трьохсвятительського скита; після повернення його призначили начальником цього скита8. Софійські ченці могли збирати милостиню для інших монастирів за дорученням митрополита. Той же чернець Іуст пізніше їздив за милостинею для Києво-Кирилівського монастиря9. Врешті-решт, наплив “прошаків” став таким великим, що кошовий Петро Калнишевський у 1768 р. просив Київського митрополита не видавати пашпортів та зашнурованих книг ченцям для збору милостині, оскільки Військо хотіло зберегти гроші і побудувати при січовій церкві якесь приміщення (“пристройку”). Київський митрополит погодився, але клопотався про дозвіл збирати подаяння для ченців Софійського монастиря10. Нам вдалося знайти тільки одну звістку про кількість зібраної милостині ченцем Софійського монастиря. Ієромонах Рафаїл Кремянський, що був на Січі у 1763-65 рр. привіз у Київ 1275 крб. 73 коп., 14 червінців, 7 волів, 22 коней, 9 пудів воску, 5 четвериків солі, 5 ок ладану і пояс11. Цікаву інформацію про внутрішнє життя Кошу і про життя ченців дає листування ченців Софійського монастиря, опубліковане О.Левицьким. Слід також зазначити, що архімандрити Межигірського монастиря дуже негативно ставилися до монахів інших обителей і разом з начальниками січових церков намагалися обмежувати їхню діяльність.

Звичайно, і запорожці навідувалися до Києва для вирішення різних справ та як паломники. Д.Яворницький яскраво описав приїзд козаків до Києва, а також писав про те, що всякий запорожець вважав своїм обов’язком кожного року їздити до Києва уклонитися святиням. Видатний історик використовував, як джерело інформації, народні перекази та легенди. Нам здається, що ситуація була дещо іншою. Кожного року через Київ проїжджала запорозька депутація в складі близько двадцяти чоловік. Січова старшина їхала у Петербург за щорічним жалуванням. Зазвичай при них були подарунки і лист до митрополита від кошового з товариством. Інколи на чолі депутації стояв сам кошовий отаман. Звичайно ж, митрополит приймав високих гостей і благословляв у далеку дорогу. Старшина молилася Богу в київських храмах, проживала на дворі Межигірського монастиря на Подолі або наймала собі житло. У синодику Софійського монастиря (складався у 1760-х-1814 рр.) є записи родів кошових отаманів Петра Іванова (Калнишевський), Стефана Решетілова, Сімеона Ієремєєва. Є поодинокі записи родів звичайних запорожців12. Але таких записів дуже мало у порівнянні з записами старшини Гетьманщини і Слобожанщини. В той же час подорож до Києва була досить дорогим задоволенням. Зважаючи на стрімке майнове розшарування на Запорожжі, можна вважати, що тільки старшина або дуже забезпечені козаки могли дозволити собі поїхати до Києва у паломництво, а також при цьому пити, гуляти, тринькати гроші та перевертати селянські вози з таранею та горщиками. Таких людей на Запорожжі було мало. А сірома або наймитувала, або займалася мисливством і рибальством, а також здійснювала грабіжницькі (гайдамацькі) наїзди на жителів сусідніх держав - Речі Посполитої та Кримського ханства. Образ запорожця-гуляки сформувався у нас завдяки творам М.Гоголя. Що стосується старих запорожців, то вони приїжджали до Києва або за гроші, які збиралися протягом життя, або за допомогою Війська. До того ж, для поїздки у Київ потрібен був пашпорт від Кошу та незаплямована різними протиправними діями біографія. Були випадки, коли запорожців-ченців навіть виганяли з монастиря, тому що вони приховували своє селянське (“підданське”) походження або якийсь інший випадок із свого буремного життя. Тому деяким запорожцям, навіть якщо вони доживали до старості, взагалі не бажано було полишати землі Війська Запорозького.

Київський архієрей намагався поступово збільшувати свою канонічну владу над територією Війська. Митрополит не заперечував, коли Кіш вирішив позбутися економічно невигідної опіки Межигірського монастиря. За проханням кошового отамана П. Калнишевського начальник січових церков Володимир Сокальський 7 вересня 1774 р. був висвячений митрополитом Гавриїлом Кременецьким на архімандрита. В січні 1775 р. січовому архімандриту Військо виділило платню 300 крб. Межигірські ченці писали сльозливі листи і до митрополита, і на Січ, але все було марно. Вони втратили свою парафію назавжди. А скоро Січ взагалі була зруйнована.

Отже, ми коротко окреслили основні напрямки зв’язків Софійського монастиря і Нової Січі. Статус катедрального монастиря Київської митрополії наклав свій відбиток на ці відносини. Адже це вносило елемент офіційності. Також Київський митрополит виконував свої пастирські обов’язки (висвячення священиків, присилка церковного начиння), хотів впливати на церковні справи в землях Війська і намагався виборювати для Софійського монастиря певні переваги, хоча, звичайно тут його інтереси пересікалися з інтересами Межигірського ставропігіального монастиря.

_______________________

1 Левицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст. // Записки Наукового Товариства в Києві. - Кн. 10. - 1912. - С. 49-75; Левицкий О. Переписка с Запорожьем (1763-1765) // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – К., 1903. – Кн. 18. – Отд. 3. – С. 23-49.

2 Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775).- Запоріжжя, - 1998.

3 Архів Кошу Нової Запорозької Січі. Корпус документів. - К., 1998. Т. 1. - С. 103-120.

4 Лиман І. Церковний устрій … С. 24.

5 НБУ ІР. - Спр. 664. (Муз. 935). - Арк. 70.

6 НБУ ІР. - Ф. 160. - Спр. 1138. - Арк. 2.

7 НБУ ІР. - Ф. 232. - Спр. 412.

8 НБУ ІР. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 10 зв.

9 НБУ ІР. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 11.

10 НБУ ІР. - Спр. 444 / 605 с. - Арк. 663-664.

11 НБУ ІР. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 8

12 НБУ ІР. - Спр. 377 / 705 с. - Арк. 172, 224, 244, 253-261.

 

 

Всеволод Івакін (Київ)

 

КНЯЗІ ВИШНЕВЕЦЬКІ ТА УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

 

Однією з основних проблем дослідження українського козацтва є питання формування його як окремого суспільного стану. У даній статті ми спробуємо розглянути це питання на прикладі стосунків козацтва з представниками князівської родини Вишневецьких.

1 вересня 1482 р. хан Менглі-Гірей вщент спалив Київ і після пограбування міста з великим полоном повернувся до Криму. Після цього нападу на Київ починаються регулярні татарські набіги на Україну. Кримський хан, вірний союзник Москви, майже кожного року виступає в походи на руські землі Великого князівства Литовського (ВКЛ). Ослаблена війнами з Московією Литовсько-Руська держава була нездатна протистояти цим нападам. Невеликі замки на кордоні зі Степом переховували навколишнє населення під час небезпеки, але задовольнити потреби широкомасштабної оборони не могли. Коштів на утримання постійного прикордонного війська у скарбниці ВКЛ не вистачало. Тому відповідальність за безпеку українських територій перекладалась на плечі прикордонних адміністраторів. Це були такі посадові особи: київський воєвода, канівський, черкаський і вінницький старости (в Литві) та кам΄янецький, хмельницький і барський старости, кам΄янецький каштелян (комендант Кам΄янець-Подільської фортеці в Короні Польській)1. Ці прикордонні урядники стали ініціаторами послідовного козацько-татарського протистояння. Спочатку нечисленні козацькі ватаги грабували татарських купців та чабанів, відбивали ясир в Дикому Полі. В другій половині XVI ст. оборонна тактика змінюється на наступальну, організовуються походи не тільки в Крим, але й на міста Малої Азії, Балкани, неодноразово на Константинополь.

Тогочасні джерела згадують перших козацьких старшин: київського ключника Семена Полозовича (1508), хмельницького старосту Предслава Ланцкоронського (1516), канівського та черкаського старост (1514-1535) Остафія Івановича Дашковича, барського старосту Бернарда Претвича (1540-1561), брацлавського старосту князя Семена Пронського, його наступників на старостуванні князів Федора Сангушка і Богуша Корецького та інших2.

Таким чином, серед українського люду мирне промислове уходництво поступово змінюється на більш необхідне та вигідне збройне козакування. У зв’язку із зростанням збройної боротьби все більші народні маси переходили на здобуття козацького хліба.

З 1540 р. на кордоні зі Степом виникає легендарна постать Дмитра Івановича Вишневецького. У 1550 р. його згадує в сеймовій промові Бернард Претвич як помітного репрезентанта боротьби з татарами. На початку 1550-х років Дмитро ставить кам΄яний замок на о. Хортиця. Укріплення стає серйозною перепоною на шляху татар до України. Звідти ж він організовує вдалі походи на міста Іслам-Кермен та Очаків (1556). Не дочекавшись підтримки своєї ініціативи з боку литовського уряду, князь звертається до Івана IV Грозного. І в листопаді 1557 р. разом із загоном козаків від’їжджає до Москви. Разом з московським військом Дмитро здійснює кілька походів на турецькі фортеці (зокрема на Азов). Але у зв’язку з наближенням Лівонської війни Вишневецький повертається до Литви (1561 р.). Відразу після приїзду він розпочинає будівництво нової фортеці на о. Монастирському ( зараз у складі м. Дніпропетровська). На початку 1563 р. князь втручається в дипломатичну боротьбу в Молдавії, де і знаходить свою смерть3. Дмитра, як борця з турецько-татарською агресією, згадують на тільки козацькі думи та польські сучасники, але й західноєвропейські джерела.

Його справу, хоча й не так бурхливо, продовжують родичі: рідні брати Андрій Іванович (староста любецький (1580-1584), каштелян волинський  (1568-1572), воєвода брацлавський (1572-1576), волинський (1576-1584)) та Костянтин Іванович (староста житомирський (1571-1574)); двоюрідні брати Михайло Олександрович (староста канівський і черкаський (1559-1580), любецький (1584), каштелян брацлавський (1580-1581), київський (1581-1584)) та Олександр Олександрович; двоюрідні племінники Олександр Михайлович (староста черкаський, канівський (1580-1594), любецький (1584-1594)), Михайло Корибут Михайлович (староста овруцький (1603-1615)), Юрій Михайлович (каштелян київський (1609-1618)). Козаки активно брали участь у спробах Адама та Костянтина Вишневецьких посадити на московський трон Дмитрія Самозванця. Михайло Михайлович Вишневецький збирав козацькі частини, коли втрутився в династичну війну 1612-1616 рр. у Москві.

При інтенсивному процесі колонізації Вишневецькими лівобережних земель князями Михайлом Корибутом та його сином Ієремією були закладені численні міста: Пирятин, Журавка, Прилуки, Жовнин, Лубни, Снятинка, Лохвиця, Ромни, Хорол, Гадяч. Стрімко зростає козацький відсоток в цих містах. Менш ніж за 50 років ці території стануть основою Лівобережної Гетьманщини 4.

І все-таки, починаючи з кінця XVI ст., відносини між козацтвом і Вишневецькими поступово псуються. Kнязі, небезпідставно, вбачають в козацтві загрозу їхній владі і всіляко намагаються припинити зростання козацької могутності. Вони беруть участь у придушенні козацьких повстань. Олександр Михайлович, староста черкаський, громить під Черкасами загони Косинського (1593 р.). Олександр Олександрович разом з іншими магнатами бере участь у придушенні повстання Наливайка (1596 ). Не зважаючи на ці події, козаки постійно воюють на боці Речі Посполитої проти Московії і Туреччини. Наприклад, в загоні Яреми Вишневецького у 1633-34 рр. нараховувалося 20 тисяч козацького війська. Остаточна крапка у відносинах князів з козацтвом була поставлена в 1648 році.

Таким чином, на етапі формування козацтва, як окремого суспільного стану, фіксується певне співпадіння інтересів магнатерії та козацтва:

1. Козацтво отримувало від князів гроші та військове спорядження, необхідне для масштабних антитатарських та антитурецьких акцій. Козацька община, що займалась уходництвом на Дикому Полі, не мала коштів на великі військові експедиції. На князівські кошти будувалися перші козацькі поселення, зокрема, укріплена фортеця на о. Хортиця.

2. Князі та їх представники сприяли становленню військової організації козаків. Шляхтичі були справжніми професіоналами з багатим військовим досвідом, і їх керівна роль сприяла розвитку військового мистецтва у козаків.

3. Козакування під егідою представника адміністрації надавало суспільному стану, що формувався, певну легітимність. За таких умов військові виправи були не розбійницькими нападами, а боротьбою з “бусурманами” під орудою православних володарів, нащадків руських князів. Н.М. Яковенко вказує на харизму, що оточувала особу князівського походження, серед руського населення5.

В свою чергу, і князі були задоволені співпрацею з українським козацтвом:

1. Вони отримали дешеву і в той же час боєздатну військову силу, яка оберігала їх володіння від татарських набігів.

2. Ініційовані магнатами походи на Крим, Порту та Молдавію приносили гідні прибутки та славу хоробрих борців з ворогами.

3. Не треба забувати і про внутрішні чвари князів зі своїми сусідами, які іноді приймали вигляд справжніх воєн. Князі виставляли власні війська з гарматами, що сягали 5-10 тисяч. Більшу частину цих надвірних військ складали козаки.

Але взаємовигідні відносини між козацтвом та українською магнатерією не могли продовжуватися довго. На початку XVII ст. розгортається конфлікт між економічно зміцнілим козацтвом і їхніми зверхниками. Покатоличені князі наступають на права козаків, і це призводить до ряду конфліктів, які досягають свого апогею в 1648 році. За століття діаметрально змінюється ситуація: Дмитро-Байда залишається легендарним козацьким ватажком, героєм українського фольклору, а його родич Ярема Михайлович отримує славу в історії як заклятий ворог козацького стану.

___________________________

1 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІ ст. К., 1997, - С. 104.

2 Там само. - С. 117.

3 Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1907. - Т. 7. - С. 124-126.

4 Мальченко О. Укріплені поселення брацлавського, київського і подільського воєводств (ХV ст.-сер. ХVІІ ст.). - К., 2001. - С. 62-63.

5 Яковенко Н.М. Українська шляхта. - К., 1993. - С. 74-75.

 

 

Ігор Кривошея (Умань)

 

ШЛЯХТА УМАНЩИНИ XVI-XVII СТ.

 

Територіальний масив “Уманщина” охоплює райони Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей і тяжіє до Умані. Цей регіон може бути окресленим приблизно такими межами: на заході – річка П.Буг від гирла Удича до гирла Синюхи, на півдні – річка Синюха, на сході – річка Гірський Тикіч, на північному заході – лінія від верхівїв Тикіча до устя Удича1.

У другій половині XV ст. на уманських землях були володіння волинського земянина Семена Кошки. Родина Кошок між 1528 та 1545 рр. фіксується на Волині, а за ревізіями українських замків - на Брацлавщині та Київщині 1545-1552 рр. і помянника Києво-Печерського монастиря поміж бояр-шляхти литовсько-руського війська2.

У 1497-1500 рр. князь Острозький був намісником брацлавським, звинигородським та вінницьким, а отже контролював і Уманщину3. На початку XVІ ст. територією між замками Брацлав і Звинигород володів князь Четвертинський, а потім ці землі разом з містами перейшли до Костянтина Острозького (він повернувся з московського полону), який офіційно був титулований намісником всіх земель поблизу Вінниці, Брацлава та Звинигорода (1507-1530 рр.)4.

Саме в цей період, незважаючи на постійні напади кримських татар, територія Уманщини все більше залюднюється. Переважно це були уходники, данники та козаки, які платили власникам грунтів - земянам сталий натуральний або грошовий податок. Інформації про власників цих населених пунктів обмаль. Відомо, що  на 1542 р. сс. Романівкою та Демковцями володів брацлавський земянин Степан Базанович зі своїм братом Федором. Пізніше, як зазначає джерело, ці села з придатком Ягубця перейшли до Козара5.

З 1545 по 1592 роки населеними пунктами Вороним та Соколівкою володів козак звинигородський Дмитро Базанович, а в другій половині століття він самовільно зайняв землі і на них заснував поселення Буки (колись на Уманщині були букові ліси)6. «Реєстр найманого війська на землях Русі й Поділля» та перепис загону прикордонної варти за 1529 р. фіксує Дмитра Базановича-Звинигородця7.

В описі брацлавського замку (1545 р.) містяться відомості про поселення Мушурів, власником якого зафіксований земянин Митко Золотар8.

І. Базановича (Базановича-Звинигородця), і Золотаря (Золотаренка) ми бачимо серед панів і бояр-шляхти по ревізіях українських замків на Брацлавщині та Київщині 1545-1552 рр. В описах брацлавського замку зазначається, що земяни мають багато пасік, городів, садів, орних полів тощо. Податків ніяких вони не платили, що викликало незадоволення власників замку. Автор опису, імовірно, польський шляхтич, відносить їх до категорії власників, що не знають свого походження, і право власності яких ще вимагає підтвердження9.

Наприкінці XVІ ст. всі вищезгадані населені пункти були куплені у Базановичів та Золотарів галицьким каштеляном Єжи Струсем. У Буках він вирішив зробити свою резиденцію і почав будувати замок, а місто було переіменовано на Струсьград. Обіймаючи в цей час дуже важливу посаду старости брацлавського, вінницького, звинигородського, Струсь збільшує свої володіння. На ці родючі землі претендували також князі Острозькі, які неодноразово нападали на маєтки Струся. В 1604 р. донька Струся Олена (Гелена) вийшла заміж за генерала подільського, старосту брацлавського Валенту-Олександра Калиновського. Всі уманські володіння поступово переходять до Калиновського10. Останній, за сеймовою ухвалою від 13 травня 1609 р., став повновладним господарем «Гуманської пустки», що становила територію не менше однієї тисячі квадратних кілометрів11.

Саме на зламі XVІ-XVІІ ст. на Уманщині утверджується нова категорія землевласників - польські магнати. Цей процес був частиною загального проникнення польських магнатів на українські землі, що значно посилився після Люблінської унії 1569 р. Процес формування латифундій польських магнатів відбувався "трьома основними шляхами:

1. завдяки королівським данинам;

2. як наслідок шлюбних контактів із волинськими князями та, меншою мірою, із великим українським панством;

3. через встановлення адміністративного контролю над південними околицями України – Брацлавщиною і Південною Київщиною"12.

За ревізією 1629 р. у Бабанах – 224 дими, Буках – 317, Вороному – 103, Городецькому – 123, Кожухівці – 11, Соколівці та Іваньках – 684, Станіславові – 445, Гумані – 1067, Христинівці – 121, Цибулеві – 416. На території Уманщини було 40 населених пунктів: з них 30 сіл (1500 димів) та 10 міст (1135 димів) на 127 кв. миль. Найбільшими землевласниками в першій половині XVII ст. були Мартин і Адам Калиновські, а іншими населеними пунктами – Христинівкою або Гунчею володіли Каліян Свирський, Кожухівкою – Олена Кожухівська (з Терлецьких), Буками і Вороним – Потоцькі, Цибулевим – князь Корецький, Жашковом – Острозький13.

У 1638 р. король польський надав Янові Одрживольському, старості вінницькому, права на с. Мушурів, Папужинці, Романівку, але Калиновський не дав вступити в права. В 1622 році позивався з Калиновським через біглих селян Богдан Красносельський. В травні 1629 р. поблизу Торговиці шляхетсько–козацьке військо, яким командував Степан (Стефан) Хмелецький, розгромило татар14.

Магнати вже у XVII ст. використовували потужний господарський потенціал регіону. Так, у 1634 та 1638 рр. Калиновський уклав дві угоди на поставку поташу купцю Убальдіні (з Львова) – 29 тис. злотих і Деменсу (з Гданську) – 108 тис. злотих. В 40–х роках Калиновські віддають села в оренду: 1646 р. – Городецьке Федору Юшковському; Верхнячку – Янові Лещинському в заставу; 1647–1650 рр. – Соколівку Олександру Горлинові за 7500 злотих15.

У період національно-визвольної революції 1648-1676 рр. частина, і досить значна, шляхти підтримала визвольний рух. Загалом у полку за тих часів налічувалося 112 осіб шляхетського стану або майже 4% від загальної кількості козаків полку16. Уманська сотня і полкове товариство: Бузовський Яків, Дунаєвський Яцько, Кублицький Іван, Микулинський Василь, Мошенський Гаврило, Слуцький Іван, Худолій Іван, Чичеленко Василь, Щуровський Лесько, Яловицький Іван; Бабанська сотня: Бабинський Лук’ян, Величко Іван, Величко-Босовський Іван, Вінницький Роман, Громика Улас, Збаразький Павло, Пісочинський Василь, Сікорський Савостян, Станиславський Степан, Черната Андрушко, Черната Фесько, Яблоновський Лаврин; Бершадська сотня: Доброницький Федір, Жабокрицький Семен, Любашевський Данило, Любашевський Микита, Піщанський Гавриш; Бузівська сотня: Черкас Іван, Васильковський Василь, Вербицький Василько, Кисіль Семен, Комаровський Ілляш, Коморовський Сем’ян, Малиновський Михайло, Негребецький Прокіп, Чаговець Іван, Черната Іван; Бутанська сотня: Козловський Дмитро, Купчинський Іван, Кухарський Федір, Лосовський Борис, Манковський Зінець, Нечай Дацько, Чаговець Іван; Івангородська сотня: Кощовський Матвій, Прилуцький Степан, Роєнко Іван, Хижинський Федько, Ярмолинський Хома; Іванська сотня: Боярин Стецько, Бояринов Лесько, Васильковський Гаврило, Васильковський Мартин, Іванський Данило, Іванський Савка, Курочка Лаврин, Манковський Ілько, Махновський Юхно, Морозовський Іван, Морозовський Педаш, Нечаєнко Василь, Сабаровський Гаврило, Сагайдачний Гаврило, Служка Семен, Стрижавський Федір, Тивровський Левко, Третяк Улас; Кислянська сотня:  Вербецький Карпо, Зеленський Василь, Хмара Іван, Черната Панас; Кочубіївська сотня: Бузовський Федір, Вербицький Андрушко, Вербицький Василь, Голуб Стецько, Городецький Гришко, Добрецький Іван, Золотар Яків, Кублевський Роман, Кублецький Олексій, Липовський Симко, Монастирський Грицько, Монастирський Юрко, Соболевський Ничипор, Хижинський Михайло, Хилецький Павло, Худолій Масько, Черніковський Стецько, Чорнатенко Матій, Щуровський Іван; Ладижинська сотня: Вишневський Прокіп, Голинський Юсип, Кохановський Василь, Маковський Жадан, Пінковський Василь, Сагайдачний Жадан, Сагайдачний Павло, Стрільчинський Прокіп; Маньківська сотня: Красовський Іван, Лозовецький Федір, Надольський Іван, Панас Юрченко Винницький, Прилуцький Остап, Рудковський Грицько, Хмаренко Пилип, Шавуленко Антон; Романівська сотня: Бабинський Масько, Білостоцький Петро, Босовський Гаврило, Вербицький Яхно, Вовковинський Степан, Кальницький Тиміш, Кицький Микита, Кривошия Андрій, Лебединський Андрушко, Лебединський Ілько, Лебединський Улас, Монастирський Федір, Маньковський Назар, Махновський Климко, Нечеєв Іван, Нечай Юрко, Чайковський Василь; Соболівська сотня: Губницький Тимко, Губницький Онисько, Мисовський Дахно, Немировський Павло, Скибинський Олихвір, Турковський Ярема; Цибулівська сотня: Бузовський Ярема, Булиженко Яцько, Грабовський Василь, Зеленський Зінець, Кальницький Яків, Котлубай Василь, Криштопенко Ігнат, Літинський Стецько, Махновський Савка, Оратовський Мисько, Хмільниченко Левко, Чернявський Кость, Чернявський Лесько, Чернявський Яцько, Яцькович. В окремих сотнях Уманського полку відсоток шляхти був досить високим і перевищував у 1,5-2 рази середньо-полковий. Наприклад, в Кочубіївській сотні – 9,35 %, Іванській – 8.06 %, Романівській – 7,05 %, Цибулівській – 6,94 %17.

Уманське шляхетство влилося до армії і досить швидко обійняло важливі посади в полку. Наприклад, полковничий уряд в різні часи обіймали шляхтичі Білогруд Григорій, Скидан, Гродзенко Іван, Булига Максим, Яворський Стефан та ін.18. Про нобілітацію Максима Булиги свідчить документ, датований червнем 1659 року: “Для підтвердження лицарських прав Максима Булиги з Війська Запорозького приймаємо його до клейноту шляхетства польського і підтверджуємо виданий йому повагою сучасного зібрання привілей.”19.

У сеймовій постанові “Нобілітація нами в Речі Посполитій добре заслужених осіб Війська Запорозького” 1659 року знаходимо ще одного полковника, який згодом став гетьманом Правобережної України – Михайла Ханенка20. У 1671 році шляхетський сеймик Київщини затверджує на гетьманство Михайла Ханенка, а згодом пропонує нагородити його21.

На інших важливих посадах козацького полку – сотників, канцеляристів, теж фіксуємо вихідців із шляхти - Ломиковський Іван, Кочубей Василь, Маковецький Гаврило, Чичеленко (Чечель) Василь Семенович – шляхтич герба Еліта22.

Уманська шляхта і надалі делегувала на значні посади своїх представників. Варто згадати тільки Івана Ілліча Скоропадського, гетьмана України (1708-1722), який народився 1646 року в Умані. Скоропадські були поріднені з князівськими родинами Чорторийських та Святополк-Четвертинських23.

Отже, шляхта відігравала важливу роль в житті регіону, але в кінці XVII століття в зв’язку з певним занепадом козацького устрою на Уманщині вона втрачає свої позиції. Зміни у національному складі та соціально-економічному становищі, а також вплив шляхетства на політичні процеси на українських землях XVI-XVII ст. ще вимагають детального дослідження.

_____________________

1 Умань: Історико–географічний та економічний нарис. – Черкаси, 1957. – С. 25.

2 Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв. – К.,1927. – С.8;  Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. - С. 126, 148.

3 Там само. –  С. 90.

4 Ткаченко М. Зазн. праця. – С. 9; Яковенко Н.М. Зазн. праця. – С. 90.

5 Ткаченко М. Зазн. праця. – С. 10.

6 Там само. – С. 11.

7 Яковенко Н.М. Зазн. праця. – С. 238.

8 Ткаченко М. Зазн. праця. – С. 11.

9 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора давних актов. - К., 1886. - Ч. VI. - Т. 1. - С. 26.

10 Ткаченко М. Зазн. праця. – С. 14; Wolff J. Kniaziowie litewsko–ruscy od kónca czernastego wieku. – 1895. – S. 571.

11 Яковенко Н.М. Зазн. праця. – С. 147, 214-215.

12 Там само. – С. 209.

13 Ткаченко М. Зазн. праця. – С. 16.

14 Słownik geograficzny krolewstwa polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1882. – T. ІІІ. – S. 210.

15 Легкий В.И. Крестьянство Украины в начальный период освободительной войны 1648–1654 гг. – Л., 1959. – С. 25.

16 Кривошея В.В., Кузнець Т.В. Національна еліта, Уманщина, козацтво. – К., 1998. – С. 23-27.

17 Бодров Ю. І. Історія Уманського козацького полку. – К., 2001. – С. 203.

18 Корнієнко М. Старшина Уманського козацького полку // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства / Гол. ред. Є. Чернецький. – Біла Церква, 2001. – С. 49-51.

19 Свербигуз В. Старосвітське панство. – Варшава, 2001. – С. 46.

20 Там само. – С. 47.

21 Там само. – С. 14.

22 Корнієнко М. Зазн. праця. – С. 51-52.

23 Гуржій О. Гетьман Іван Скоропадський. – К., 1998. – С. 11-12.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ірина Кривошея (Умань)

 

СТАРШИНСЬКІ РОДОВОДИ XVII-XVIII СТ.

(Бубнівська сотня Переяславського полку)

 

Територія майбутньої Бубнівської сотні Переяславського полку була частиною Канівського староства. Поселення Бубнів відоме з кінця XVI ст. В 1578 р. ґрунтами тут володів Богуш Балакир, підсудок Мозирський, нащадки якого володіли Бубновим і через 50 років. Інший населений пункт Прохорівка вперше згадується в 1622 р.1 У період Хмельниччини Бубнівська козацька сотня належала до Канівського полку і лише близько 1672 р. увійшла до складу Переяславського.

Уже в XVII ст. в сотні сформувались два центри - Бубнів і Прохорівка. Часто в документах сотник іменується Прохорівським2. У XVIII ст., за свідченням Максимовича, в силу природних факторів (Бубнів часто затоплювався під час повеней) сотенне правління було перенесене в с.Прохорівку, хоча сотня і далі називається Бубнівською3.

ДЕРКАЧІ4. Деркачі Сергій і Яцько записані в полковому товаристві Канівського полку, а Семен - в Золотоніській сотні Черкаського в реєстрі 1649 року5.

І.

1. Денис (?-1688-+1708), сотник Бубнівський (1693-1706, 1707.07-1708), потрапив в шведський полон під Ляховичами, після повернення (1707.05.) зайняв попередній уряд; в 1708 - осавул полковий Переяславський, за шведську неволю й розорення отримав за універсалом Мазепи 1708 р. с.Сушки.

Д.: Гафія NN (можливо Мовчан, їх сина Андрія називає двоюрідним братом Григорій Мовчан, козак  Єлисаветського полку Аджамської сотні в 1761 р.)6 (?-1716-?).

ІІ.

2. Іван Денисович (?-1727-1737-?), козак Золотоніський7 ..…......................……1?

3. Федір Денисович (?-1708-+до 1747), за полкового хорунжого в 1721

році, з.т. (1726-1741-?)8 .............................................................................…….........1

Д.: Євдокія Данилівна N (?-1763-?), жила у Бубнівській Слобідці

4. Іван Денисович (бл.1688/89-+до 1757), сотник Бубнівський, священик ....…...1

Д.: Євдокія Максимівна N (1697-1767-?), нар. в Польській обл. в с.Деренцовичі9.

5. Андрій Денисович (1696/1704-1763-+до 1767)10, нар. в Бубнівській Слобідці, нак. полк. осавул (1722-24), комісар полковий (1730), з.т. (1736-47), б.т. (1747.06.-1763-?) ..…................................................................................………...…………………..1

Д.: 1) Євдокія Стефанівна N (бл.1721-1746-+до 1759), в неї сестра Наталія Стефанівна (1746).

2)  (раніш 1760) Олена Федорівна N (1729-1779-?)11.

6. Ілля Денисович (?-раніш 1739), його двором володіла сестра Євдокія12...…. 1?

- Уляна Денисівна (бл.1688-1746-?) ............................................................…...….1

Ч.: Нестор Васильович Карлицький (бл.1692-1756-?), в 1738 -компанієць, з.т. (1746)13.

- Євдокія Денисівна (?-1746-?)14 ...................................................................……..1?

Ч.: Михайло Костянтинович Прохорович, сотник Бубнів. (1708-1738).

 

ІІІ.

7. Корній Іванович (?-1731-+1750), козак Золот. сотні  1-ї статті (1732), 3-ї статті (1734-43), абш. в.т. (1747)15 ............................................................………………….…2

Д.: Ірина NN

8. Максим Іванович, свящ. Антипівський (1748)+до 1756 ..........................…...…2

9. Антон Федорович (173216 - 1795-?), з.т. (1763), жив у Буб. Слобідці, возний піщанський (1764-1767), в.т. (1781), поручик (1795)...................................…………...3

Д.: Ганна Іванівна Шаркевич (1740-1779-?), донька полк. Комісара17.

-  Наталія Федорівна (?-1747-1790-?)18..........................................................………..3

Ч.: Леонтій Йосипович Засенко, з.т.(1774), поручик (1790).

10. Семен Іванович  (1726-1774-+до 1779), з.т. (1748-74), житель с.Сушки ……..4

Д.: Ганна  Григорівна Юрець (1732-1779-?), донька козака19.

11. Павло Андрійович (1761-1790-?), від 2-го шл., нар. в с.Сушки, губерн. регістратор  (1784-90) ....................................................................................……………5

Д.: Анастасія Леонтіївна Базилевич, донька абш. полк. Судді20

- Катерина Андріївна (1745/49-1774-?) ..........................................................……….5

Ч.: Данило Григорович, син священик

- Євдокія Андріївна (1748/54-1768-?)21 ......…...................................................……..5

Ч.: Максим Григорович Лейбенко (1743-1768-?), син свящ. Домонтівського.

- Ганна Андріївна (1754-1779-?) .............................................................….…......….5

IV.

- Горпина Корніївна, в 1763 р. продала с.Деркачівку вдові полковника Київського Вірі Дараган22 .................................................................…………………...........……….7

Ч.: (ран. 1750) Семен Семенович Слюз, з.т. Луб. п. (1757), в.т.(1763)

- Гафія Максимівна (?-1757-1774-?), разом з сестрою в 1757 р. продала частку дідівських грунтів родичу в.к. Степану Карлицькому (під час судо­вої справи за ґрунти з двоюрідною сестрою Горпиною)23 ...............................……........……………8

Ч.: Яків Яковенко, з.т. (1757), абш. в.т. (1774)

- Катерина Максимівна (?-1748-1778-?) .......................................................……….8

Ч.: (1748) Іван Васильович Пасенко (1713-+1786.15.07), козак Золот. Сотні24.

12. Степан Антонович (1755-1783-?), в службі з 1775, сот. отам.-1779, з 1782- з.т.25 ..................................................................…..............................................…….9

13. Іван Антонович (1758-1787-?), в службі з 1774, хорунжий сотенний (1780), отаман сот. (1782-87) .............................................…………….........................…….….9

14. Павло Антонович (1762-1788-?), отам. сот., губ. регіс-р (1784-1788-?) …..…9

- Марія Антонівна (1774-90-?).................................................….......................…....9

- Ганна Антонівна (1777-1790-?) ...................................................................…….…9

- Євдокія Антонівна (1782-1790-?)26 .............................................................…..…...9

15. Матвій Семенович (1757-1784-?), в службі з 1775 підписком, в 1778 - полк. канцелярист, з 1779 - отаман сот. .....................................................………………….10

16. Максим Семенович (1760-1795-?), нар у с.Сушки, у сл. з 1779 р., в 1782 - з.т., в 1784 - корнет ...............................................................................……......……………...10

- Ганна Семенівна ....................................................................................….…...…..10

ПРОХОРОВИЧІ.

І.

1. Шинкаренко Прохір, козак сотні Євхимової в реєстрі 1649 р.27, осавул полковий Канівський (раніш 1662 р.)

Д.: Марія Іванівна Лебідь, жителька Піївська (1662), її батько козак сотні Євхимової (N2) у 1649 р.

ІІ.

2. Констянтин Прохорович (?-+до 1682), сотник остерський …………......….......1

Д.: Ірина NN (?-1665-1682-?)

ІІІ.

3. Михайло Костянтинович (?-1682-1738), сотник бубнівський (1708-1738) ……2

Д.: Євдокія Денисівна Деркач (?) (?-1708-1746-?)

IV.

4. Антон Михайлович, служив у сербському гусарському полку, потім з.т. (?-1741-1761-?), + до 1767 р. ................................................…………………...……………........3

Д.: Марія Йосипівна (?-1756-61-?), донька сотника яготинського Павленка, між нею і б.т. Г.Іваненком -”свойство сватовства”28.

5. Данило Михайлович, в сл. з 1708 р., брав участь в боях під Полтавою (1709), з.т. (1741-1757),  заповіт- 1757.28.11.29 .............………………………………………...…...3

Д.: 1) NN Костюк, її рідний брат Тимофій Костюк (1692-1767-?), козак Бубнівський. В 1660 р. їх  бабці Марії Мойсеїсі і батьку Ясі (Яну?) полковник Канівський Іван Лизогуб надав луку біля Прохорівки30.

   2) Анастасія Федорівна Кохна (?-1738-1766-?), донька з.т., заповіт-1766.25.04.

6. Дмитро Михайлович (1701-1761),  в сл. з 1730, в 1757 - абш. б.т. .…………….3

Д.: (1735) Гафія Зарудна

- Гафія Михайлівна ........................................................................…………...…....…3

Ч.: 1) Ігнатович Степан Федорів, бурмістр переяславський

     2) (з 1738) Григорій Васильович Рубан, осавул полкової артилерії (?-1752-?)

V.

7. Мардарій Антонович (?-1741-+до 1760) ......................................…………….….4

8. Григорій Антонович (?-1741-1761-+до 1772) ...................................…………….4

9. Федір Антонович (?-1741-1772-?). разом з батьком і братами склав присягу 1741 р.31 ...........................................................................………………….......………………..4

- Феодосія Антонівна (?-1772-?) ........................................................…..…………..4

Ч.: з 1759 Іван Нечкевич32

10.Павло Данилович (?-1738-1772-?),від 1-го шл., з.т.(1761-72), судився з дядьком Антоном за х.Остапівський в Яготинській сотні, називав рідним дядьком козака Бубнівського Тимофія Костюка33 ...........…………………………………………...….5

11. Овсій Данилович, з.т. (1767) ......................................................………..…....…5

12. Гнат Данилович, з.т. (1767) ............................................................…….………5

13. Петро Данилович, з.т. (1767)34, від 2-го шл., біля нього живуть сестри Феодосія (1734-67-?) і Катерина (1737-67-?) Тихонівни, уроженки м.Воронежа35…………....5

14. Яків Дмитрович, на Запорізькій Січі  .....................................…………....……6

15. Іван Дмитрович (?-1763-1770-?), писар сот. бубнівський, отаман сот. (1767), сотник піщанський (1770)................................................……………………………….6

БАЗИЛЕВИЧІ.

І.

1. Левоненко (Леонтьєв) Василь Леонтійович, писар полковий компанійський (?-1697-?), володів хутором на р.Буромці (куплений в жителя іркліївського Семена Балабана). Надбання, ствердженні полковником Лубенським Свічкою (1697), гетьманом Скоропадським (1710).

Д.: Тетяна N Кулябка (?-+1732)

ІІ.

2. Петро Васильович (?-1707-1715-?), до 1715 р. розлучився з Євдокією під приводом відходу в монастир, після смерті тестя намагається відновити шлюб, на що дружина згоди не дає36 ..……………....................................................….....1

Д.: Євдокія Стефанівна Томара, донька полковника Переяславського, в другому шлюбі за Павлом Черняхівським, полк. Переяславським суддею.

3. Костянтин Васильович, сотник Смілянський Лубенського полку ……........…..1

4. Семен Васильович, б.т. (1731) ...............................................................………….1

5. Яків Васильович, б.т. (1731) .....................................................................…………1

6. Федір Васильович (Кулябка) (?-1711-+1755),  в сл. з 1711, брав участь у Сулацькому поході (1723), коронації Петра ІІ (1728), б.т. (?-1733-38), сотник Бубнівський (1738-1752), його називає швагром у 1742 р. Модест Стефанович (з 1746 архім-т Михайлівського Золотоверхого монастиря)37 …………………………..…..…1

Д.: Марія  Стефанівна N (?-1767-?)38.

ІІІ.

7. Леонтій Петрович (1707-1763-?), в сл. з 1732 полк. переяслав. канц., з.т. (1732-1756), в.т. (1756-71-?)39в 1774 - абш. полк. суддя .........................…………….…...…...2

Д.: Марія Іванівна Гондзеровська, донька в.т.40 - Євдокія Петрівна ........…....…...2

Ч.: Петро Карпович, нак. с-к Ягот. (1731, 1733), вакансовий сотник з 1740

8. Василь Федорович (1748.12.0441 -+1808), з 1765 - канц. гродського Переяслав. суду, отаман сот. Бубнів. (1768-71), з.т. (1771-74), вакансовий сотник (1774-76), останній сотник Домон. (1776-1782), суддя Золотоніський ....…………………….…..6

Д.: Анастасія Іванівна Жила (1755-1790-?), донька хорунжого полк.42.

9. Іван Федорович (1752-+1816), б.т. (1783), кол. асесор, Золотоніський повітовий маршалок (1797)43 ........................................................................………………………..6

Д.: Олена Данилівна Лисевич (?-+1823)

- Мотрона Федорівна (?-+1757)44 ........................................................…........………6

Ч.: Іван Леонтійович Максимович45 (1727-1801), сотник Бубнівський (1752-1770) (його бабка, дружина Василя Максимовича була з роду Лейб46, його мати Євдокія Василівна, в другому шлюбі за Григорієм Лукичем Лукашевичем), його друга дружина Марфа Василівна Лазаревич, донька сотника Леплявського (+1796 р. в Борисполі в сестри сотникової Афендикової).

- Параскевія Федорівна (?-1755-1775-?)47 ....…............................................…….....6

Ч.: Іван Данилевський, син з.т., в.к. (1741-52), писар зем. (1764-1775-?)

IV.

10. Іван Леонтійович (1745-1782-+до 1790), коморник пов. Золот. (1772), сотник 3-ї полкової (1774-1782)48, ротмістр ..........….....................................……………………7

Д.: Софія Дмитрівна Дараган (1751-1790-?), донька полк. Судді49.

11. Степан Леонтійович (1749/52-1790-?), в.т. (1775), тит. радн. -1790 ......……..7

Д.: Уляна Степанівна Ілляшенко, донька б.т.50 - Ганна Леонтіївна

(1743-1774-?) ......................…...........................................…………………………..7

Ч.: Микола Остапович Жеребецький, полк. осавул 1-го компанійського51.

- Марфа Леонтіївна (1756-1774-?) .......................…......................................……....7

Ч.: Іван Платковський, з.т.52

- Анастасія Леонтіївна (1757-1790-?) ....................…........................................…....7

Ч.: Павло Андрійович Деркач (1761-1790-?), губ. регістратор

НЕВЕРОВСЬКІ.

І.

1. Павло Неверовський (?-1718-1734-?), ротмістр компанійського полку, мав великі володіння в Золотоніській сотні53.

Д.: Ганна NN

ІІ.

- Маріанна Павлівна (?-1726-1779-?) ..................…….........................................…..1

(2).Ч.: (раніш 1726) Іван Васильович N (син священика)54, зять Неверовського55, з.т. (?-1735-1759-?), нак. сотник полковий (1736)

ІІІ.

3. Петро Іванович (1737-+1811), в службі з 1757 - полк. канц., з 1764 - з.т., сотник Бубнівський (1770.05.-1782)56, Золот. городничий (1783-86-?) ……......……………..2

Д.: Пелагея Іванівна Левицька, донька абш. полк. судді.

4. Павло Іванович, титул. радник, кол. асесор (1785),  Катеринославський віце-губернатор (1807-1809)57 ........................................................................………………...2

- Пелагея Іванівна (?-+1786), вдова у 1785 р.58 ......…................................…....…....2

Ч.: Микита Петрович Куленський, сотник Канівський (1777-1781).

IV.

5. Дмитро Петрович (1771-1813), генерал-лейтенант .…..............................…...…3

Д.: з 1805 Єлизавета Олексіївна Мусіна-Пушкіна, донька адмірала59

6. Павло Петрович (1773-+1812), надв. радник (1806) ....….........................……...3

7. Олександр Петрович (?-+1812) .........................................….....................……....3

8. Іван Петрович (?-1797-1849-?) ..............................................…...............…..…....3

9. Микола Петрович (?-+1812)60 .................................................…..................….....3

Петро Іванович Неверовський (N 3) мав десять доньок61. Відомі Маріанна (нар.1774), Наталія (н. 1775), Ксенія (н. 1778), Софія (н. 1780), Пелагея (н. 1781), Надія (н.1784)62.

У статті подані розписи сотницьких родин, найвпливовіших на той час у регіоні. Проте, реальною є можливість складення родоводів рядових козаків. Сьогодення диктує умови, за яких українці проявляють, нарешті, зацікавленість у віднайденні власного коріння. Дослідження показують, що населення більшості регіонів Лівобережжя - нащадки корінних козацьких родин. Сучасна Бубнівщина не виключення, тому родоводи значної кількості родин включатимуть більше дванадцяти колін.

________________________

1 Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. (очерк колонизации) // Киевская Старина.-1896. - № 5. - С. 258.

2 Акты ЮЗР. - Т. ІХ. - СПб.,1878. - С. 967.

3 Максимович М. Бубновская сотня. - Собр. соч. - Т. 1. - К., 1876. - С. 757.

4 За основу  взято розпис за: Модзалевський В. Малороссийский родословник. - Т. 2. - К., 1908. - С. 401-403.

5 Реєстр Війська Запорозького 1649 року. - К., 1995. - С. 89, 99.

6 ЦДІАУК. - - Ф. - 57. - Оп. 1 - Спр. - 193. - Арк. - 107.

7 ІР НБУ. - Ф. ІІ. – Спр. - 27091. - Арк. 1-1зв.

8 Там само. - Ф. І. - Спр. 54337. Арк. 319.

9 ЦДІАУК. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 194. - Арк. 187.

10 Там само. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 17699. - Арк. 25.

11 Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1368. - Арк. 27.

12 Там само. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 19334. - Арк. 459.

13 Там само. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 19376. - Арк. 602

14 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 431. - Арк. 203.

15 Там само. - Ф. - 51, - Оп. 3. - Спр. 19365. - Арк. 75; - Спр. 19368. - Арк. 338; - Спр. 19346. - Арк. 413 зв.

16 Там само. - Ф. – 990. - Оп. 1. - Спр. – 1368. - Арк. 27.

17 Там само.

18 Там само. - Ф. 54. - Оп. 2. - Спр. 262. - Арк. 23.

19 Там само. - Ф. 54. - Оп. 2. - Спр. 262. - Арк. 22.

20 Там само. - Ф. 93. - Оп. 1. - Спр. 1410.- Арк. 46.

21 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 216 а. - Арк. 185 зв.

22 ІР НБУ. - Ф. ІІ. - Спр. 27112. - Арк. 7.

23 ЦДІАУК. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 226. - Арк. 23.

24 Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1290,.- Арк. 3.

25 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 247. - Арк. 8.

26 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 1410.- Арк. 46.

27 Реєстр Війська Запорозького 1649 року. - К., 1995. - С. 116.

28 ЦДІАУК. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 314. - Арк. 23.

29 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 431. - Арк. 203.

30 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 431. - Арк. 3.

31 Там само. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 8236. - Арк. 11.

32 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 314.- Арк. 23

33 Там само.

34 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 431. - Арк. 203.

35 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 431. - Арк. 204.

36 ІР НБУ. - Ф. 14. - Спр. 4525. - Арк. 1.

37 Максимович М. Бубновская сотня. - Собр. соч. - Т. 1. - К., 1876. - С. 782.

38 ЦДІАУК. - Ф.57. - Оп. 1. - Спр. 431. - Арк. 193.

39 Там само. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 17700. - Арк. 14.

40 Там само. - Ф. 54. - Оп. 2. - Спр.177.- Арк. 4.

41 Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 731. - Арк. 1.

42 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 875. - Арк. 16.

43 Максимович М. Бубновская сотня. - Собр. соч. - Т. 1. - К., 1876. - С. 784.

44 Максимович М. Сотник Іван Максимович і його рід // Неопалима купина. - 1995. - № 1 / 2. - С. 159.

45 Про рід Максимовичів див.:Модзалевский В. Малороссийский родословник. - Т. 3. - К., 1912. - С. 297-312; Максимович М. Бубновская сотня. - Собр. соч. - Т. 1. - К., 1876. - С. 747-834.

46 ЦДІАУК. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 282. - Арк. 62.

47 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 468. - Арк. 3

48 Там само. - Ф. 54. - Оп. 2. - Спр. 535. - Арк. 3.

49 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 1410.- Арк. 10-11.

50 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 1410. - Арк. 11.

51 Там само. - Ф. 54. - Оп. 2. - Спр. 262. - Арк. 93.

52 Там само.

53 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 221. - Арк. 61.

54 ІР НБУ. - Ф. І. - Спр. 696 / 1071. - Арк. 22

55 ЦДІАУК. - Ф. 54. - Оп. 1. - Спр. 950. - Арк. 1; Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 264. - Арк. 123.

56 Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 875. - Арк. 15.

57 Модзалевский В. Малороссийский родословник. – Т. 3. - К., 1912. - С. 623.

58 ЦДІАУК. - Ф. 127. - Оп. 1012. - Спр.835. - Арк. 753.

59 Максимович М. Бубновская сотня. - Собр. соч. - Т. 1. - К., 1876. - С. 802.

60 Модзалевский В. Малороссийский родословник. - Т. 3. - К., 1912. - С. 624.

61 Максимович М. Зазначена... - С. 802.

62 ЦДІАУК. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 1410. - Арк. 119.

 

 

Наталія Подойніцина (Умань)

 

ШЛЯХЕТСТВО ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ XVII – XVIII СТ. (ІСТОРІОГРАФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.)

 

Нація, яка не має власної держави, власної державності, обов’язково породжує еліту, основною метою діяльності якої стає досягнення і створення цієї державності. Отже, процес становлення національної еліти – це процес опозиційний існуючому суспільству і державним порядкам, і саме зміна цього суспільства, його устрою і порядків є історичною місією еліти бездержавної нації. Дуже важливе місце серед еліти суспільства завдяки покатоличенню і полонізації займає, насамперед, шляхта.

XVII – XVIII ст. на Правобережжі знаменувалися панівним становищем шляхти – своєрідного лицарського стану, до якого разом з магнатами-землевласниками латифундій належали малоземельні або ж зовсім безземельні шляхтичі. Влада магнатів була досить значною, бо всі виборні посади, від низу і до короля з сеймом, знаходилися під їх пильним контролем і впливом.

Дослідження, присвячені шляхетському стану, посідають важливе місце в українській історіографії. Це пояснюється тим, що багато десятиліть недооцінювалася роль соціальних еліт в історичних процесах України, саме тому тема шляхетства Правобережної України у XVII – XVIII ст., його суспільного існування належить до малодосліджених наукових проблем. Зокрема, історики переважно аналізують соціально-економічні напрямки його суспільного існування.

На особливу увагу, на нашу думку, заслуговує монографія В. Свербигуза, присвячена шляхетству на Україні. В ній автор зазначає, що спільний процес формування українського і польського шляхетства в середньовічні часи призвів до того, що чимало польських родів виводили своє походження з української землі, а українське шляхетство посилається на польське походження своїх предків. Автор зробив спробу висвітлити еволюційні й трансформаційні процеси, яких зазнало шляхетство на українських землях1.

Проблемі української шляхти напередодні Визвольної війни середини XVII ст. та кількості представників шляхти у козацькому війську присвячено праці Кривошеї В.В., Кузнець Т.В., Орла В.М. та інш. Кривошея В.В., Кузнець Т.В. вважають, що національна еліта, що формується у XVII ст., складається із козацької старшини, представників православного духовенства і міщанства, покозачених шляхтичів.

В цей час українська шляхта, як складова еліти існуючого суспільства, стає перед вибором, або залишитись в існуючій соціальній еліті і разом з нею пережити всі перипетії розвалу цього суспільства, або стати на бік молодої національної еліти. Слід вказати на той факт, що в усіх козацьких полках наявні представники шляхетських родин. Автори визначають питому вагу шляхти у козацькому війську (1649) і цей відсоток (3,3%) у Війську Запорозькому поступово зростав.

Українська шляхта не зникає з історичної арени, а поступово покозачується і приходить до влади у козацькій державі. Цей процес датується 1648-1687 рр.

Також робиться спроба приділити більше уваги не головним діючим особам того часу, а другорядним, які б могли це робити через своїх нащадків, котрим залишали землі, гроші і владу. Зокрема, подається історія родів Бурляїв, Громик, Кравченків, Подобайлів та інших2.

Цікавим є і той факт, що змінюється регіональний розподіл у козацькій державі. Правобережні полки переходять на Лівобережжя. Після розгрому Умані населення, ”спасаясь от гибели, собирались таборами со всех поветов и уходили на левую сторону Дніпра..., где на реке Орели, в полтавском полку, основали города и селения”3.

На Лівобережжя перейшла значна частина козацьких полковників зі своїми родинами, також і представники старовинних шляхетських родин, що покозачились, зокрема, Проскури-Сущинські, Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки і багато інших правобережних родів поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережжя.

Досліджуючи персональний склад старшини правобережних полків, Кривошея В.В. зазначає, що основу збройних сил складали старовинні корінні правобережні полки: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський. Автор звертає увагу на те, що бідність джерельної бази не дає можливості встановити персональний склад правобережних полків. Але все ж таки деякі уривки дозволяють автору навести реєстр урядників полків і сотень, серед яких фіксується багато шляхтичів 4.

Кривошея В.В, Орел В.М. зазначають, що на початку XVII ст. чітко проглядаються декілька основних джерел формування українського козацтва: діти козаків (так звані козаки старовинні), вихідці із привілейованих верств (шляхта, бояри, покозачені посполиті і міщани, вихідці із духовного стану). На думку авторів, найбільше значення мали два перших джерела. Саме на них автори зупиняються докладніше, характеризуючи персональний стан шляхти та козацтва того регіону, який, в першу чергу, став ареною складних процесів української революції та громадянської війни XVII ст., де існувала українська козацька держава – Київського і Брацлавського воєводств.

Простий перелік козацьких старшин періоду, що передував Визвольній війні, засвідчує шляхетське походження багатьох з них. При цьому автори подають персональний склад шляхти, що входила до війська козацького. Нами підраховано, що, зокрема, по Київському воєводству, автори виділяють: підвоєводи – 7 чол., підкоморні - 1чол.,  коморник –1 чол.,  стольники –2чол., підстолії – 1чол.,  підчаші – 3 чол.,  каштеляни – 3 чол.,  хорунжі – 2 чол., тивун -1чол. Київське староство: підстарости – 1 чол., війти – 16 чол., бургомістри – 1 чол., судді - 2 чол., писар гродський – 4 чол., підсудки гродські – 3 чол.,  писарі земські – 2 чол., райці –1 чол.  Житомирське староство: старости – 2 чол., підстарости – 3 чол.,  війти – 4 чол. Овруцьке староство: старости – 4 чол.,  підстарости – 5 чол.,  війти овруцькі – 1 чол.,  священики - 1чол. Білоцерківське староство: старости – 3 чол., підстарости - 1чол. Канівське староство: старости – 7 чол., підстарости – 1 чол. Корсунське староство: старости – 4 чол., підстарости – 4 чол., війти – 1 чол., бургомістри –2 чол., писарі міські - 1 чол. Богуславське староство: старости –2 чол., підстарости – 1 чол. Черкаське староство: старости –5 чол., підстарости – 4 чол. Переяславське староство: старости –3 чол., підстарости – 1 чол., протопопи –2 чол. Брацлавське воєводство: воєводи – 8 чол., каштеляни брацлавські – 6 чол., підкоморії – 2 чол., ловчі –1 чол., хорунжі – 3 чол. Вінницьке староство: старости – 4 чол., підстарости – 4 чол., війти –1 чол., писарі гродські – 1 чол. Брацлавський повіт: старости – 5 чол.

Напередодні Визвольної війни на Київщині мешкало до 2350 (з них за тарифами - 610, за кількістю поселень - 880, урядницької – 650, служилої – 300, неосілої - 460) сімей шляхтичів, тобто близько 14100 чоловік, на Брацлавщині – 1590 (за тарифами – 220, за кількістю поселень – 640, урядницька - 480, залежна –100 - 150, неосіла - 320)  і 9540 відповідно. Також автори спробували подати короткі відомості про забуті шляхетські родини Правобережної України5.

Поряд з вивченням представників родів шляхти одного регіону і в один час все більше уваги приділяється ролі одного роду протягом певного історичного періоду, діяльність поколінь якого можна показати із застосуванням генеалого-біографічних методів. Сергій Лисенко, досліджуючи рід Незабитовських герба Любич, зазначає, що це є один із багатьох дрібношляхетських родів, який на українському соціально-політичному ґрунті кількох століть став яскравим прикладом трансформації шляхетства у представників інших соціальних груп в умовах розпаду Речі Посполитої (другої половини XVIII ст.) На відміну від “галицької” гілки, яка у другій половині XVII - XVIII ст. збагачується новими маєтками, “волинська” гілка, як і Незабитовські на Поділлі, в цей час біднішала. Автор робить висновок, що рід Незабитовських пройшов значну соціальну еволюцію6 .

Велику увагу дослідників останнім часом привертають питання генеалогії. Микола Корнієнко в своїй праці аналізує чигиринські старшинські роди. Серед наведеного списку представників козацької старшини (полковників, наказних гетьманів та інш.) можна виділити таких, що мали шляхетське походження: Бережецький Прокіп – полковник чигиринський і відповідно сотник чигиринський; Коробка Федір – отаман городовий чигиринський, корінням належав до любецького шляхетського роду Коробок; Дорошенко Петро Дорофійович; Дубяга Іван – наказний полковник чигиринський; Петрановський Ярема – полковник чигиринський, дістав ряд маєтностей на Київщині і Брацлавщині; Каплуновський Герасим – підписок гетьманської канцелярії, полковник чигиринський; Корицький Яків – був сотником синівським Білоцерківського полку7.

О.Целуйко, розкриваючи роль і значення давніх українських боярських родин у політичному житті Речі Посполитої, зупиняється на прикладі роду Даниловичів. Зазначає, що незважаючи на знатність і давність впродовж тривалого часу представники цього роду не згадуються серед осіб, які посідали певні земські та коронні уряди. Автор намагається простежити та узагальнити відомості про Даниловичів як урядників. Аналізуючи діяльність представників роду, можна зробити висновок, що вони були сенаторами за посадами на землях Правобережжя: Миколай Данилович, як воєвода Подільський (1687), а у воєводствах Подільському та Київському займали посади8 .

О.Величко, досліджуючи біографічні і родовідні дані деяких козацьких полковників, подає відомості про рід шляхтичів Яцьківських-Куницьких, що на Брацлавщині мали 138 димів (1629). Зазначено, що шляхта була незаможна, неосіла, лише після одруження одного з представників роду отримали маєтності на Правобережній Україні, залежній від юрисдикції Речі Посполитої. Тож почалися заходи щодо повернення втрачених шляхетських прав, які завершилися нобілітацією даного роду з гербом Сас на соймі 1673 р9.

Козій О.І. у першому розділі своєї дисертації “Польська шляхта і польське землеволодіння на Поділлі” крім висвітлення проблем, пов’язаних з польським землеволодінням на Поділлі, відзначає, що процес польської колонізації на землях Правобережжя розпочався ще у XIV ст., з часу захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства, і затих лише під кінець XVII ст. з причин козацьких війн. Колонізація Правобережжя, з одного боку, безперечно, мала риси магнатського наступу, з іншого, вона втягувала в себе значні маси колоністів-селян. Одним із основних моментів, що зумовили її масовість, була відносна свобода, яку обіцяли переселенцям магнати. Але у першій половині XVIII ст., коли положення цих земель у складі Речі Посполитої стало більш стабільним, розпочалася нова колонізація. Внаслідок цього до кінця XVIII ст. більша частина земель Правобережжя перебувала у володінні поміщицької верстви. Розвиток господарства на Правобережних землях у 50-х роках XVIII ст. завершував еволюцію поміщицьких маєтків від створення слобідських поселень і до влаштування комерційних фільварків на базі регулярної панщини, чиншу, відробіткової ренти.

Відносини у поміщицьких господарствах суттєво не змінились і з прилученням Правобережної України до Російської імперії у 1793-1795 рр. Російський уряд, знищивши разом з Австрією і Прусією незалежність Польщі, залишив разом з тим без змін соціальні відносини на приєднаних землях. Це відповідало інтересам панівної верстви – шляхетства і дворянства10.

До істориків, які переважно аналізували соціально-економічні напрямки суспільного існування шляхетства, можна віднести Є. Приходько11  і В. Маркіну12, які дослідили магнатські маєтки Правобережної України другої половини XVIII ст. При цьому значна увага авторів приділяється народній колонізації правобережних земель і її вирішальній ролі у відновленні господарського життя краю, виникненню та формуванню фільварків, розвитку та ролі оренд (посесій) в економічному житті, магнатським господарствам з грошовою і продуктивною рентами, управлінню маєтками. Маркіна зазначає, що магнатські латифундії в другій половині  XVIII ст. завойовували все більше території.

Дана тематика знайшла своє відображення також в ряді дисертацій13.

Слід зазначити, що даний огляд історіографії другої половини XX ст. не є повним і всеохоплюючим. Польська історіографія залишилася поза нашою увагою, оскільки заслуговує на окреме дослідження.

________________________________

1 Свербигуз В. Старосвітське панство. – Варшава, 1999.

2 Кривошея В.В, Кузнець Т.В. Національна еліта, Уманщина, козацтво. – К.: ІПіЕД НАНУ, 1998.

3 Цит.: Павлищев Н. И. Польская анархия при Яне Казимире и войне на Украине. – СПб., 1887. - Т. 3. - С. 50.

4 Кривошея В.В. Національна еліта Гетьманщини (персональний склад і генеалогія. 1648-1782 рр.) – К.: ІПіЕД НАНУ, 1998. – Ч. 1.

5 Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII ст. (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К.: ІПіЕНД НАНУ, 2000.

6 Лисенко С. Острозька лінія роду Незабитовських (перша пол. XVIII – XX ст.) // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Біла Церква, 2001. – Вип. II.

7 Корнієнко М. Чигиринські старшинські родини // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Біла Церква, 2000. – Вип. I.

8 Целуйко О. Рід Даниловичів у системі коронних та земських урядів Речі Посполитої // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Біла Церква, 2000. – Вип. I.

9 Величко О. Козацькі полковники: біографічні і родовідні дрібнички. // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Біла Церква, 2000. – Вип. I.

10 Козій О.І. Становище польської шляхти на Поділлі в період між повстаннями 1830-1831 і 1863 років: Автореферат дисертації... кандидата історичних наук. – Львів, 1997.

11 Приходько Е.С. Социально-экономическое развитие помещичьего хазяйства на Правобережной Украине во второй пол. XVII века: Автореферат диссертации кандидата исторических наук. – К., 1958.

12 Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй пол. XVIII века.: Социально-экономическое развитие. – К., 1961.

13 Фалькович С.М. Польская эмиграция накануне восстания 1863г.: Автореферат канд. дисертації... –М., 1962; Сыроватская Н.А. Борьба крестьян на Правобережной Украине против феодально-крепостнического гнета в конце XVIII – первой четверти XIX вв.: Автореферат канд. дисертації... – К., 1996; Кривошея І.І. Еволюція дворянства Правобережної України напр. XVIII-XIX ст. (за матеріалами Київської губернії): Автореферат канд. дисертації... –К., 1997.

 

 

Володимир Мокляк (Полтава)

 

ДО ПИТАННЯ ПРО СКЛАД ПОЛТАВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ПОЛКУ

 

Багато питань історії Полтавського козацького полку до сьогодні все ще залишаються практично не вивченими. До них належить і питання про його склад та чисельність. Деякі відомості в цьому плані наводять в своїх працях як дореволюційні, так і радянські та пострадянські історики. Першим в цьому ряду стоїть Д.Н.Бантиш-Каменський, який в своїй “Истории Малой России”, описуючи події часу гетьманування Петра Дорошенка, наводить деякі цифрові та персональні відомості стосовно міст, які входили до складу полку в 1669 р. і були підвладні правобережному гетьману1. Список сотень полку станом на 1649 р. наводить М.Максимович2. Ряд згадок про сотні полку зустрічаємо в роботах О.С.Компан, В.А.Голобуцького, О.М.Апанович, Я.Дашкевича, В.В. Кривошеї та О.П.Байди3. Дві останні роботи є найбільш інформативними в цьому плані. Робота Я.Дашкевича “Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні.” присвячена саме питанню складу лівобережних і правобережних козацьких полків. Власне, це список, з невеликою передмовою, полкових і сотенних міст та полковників, які очолювали полк4. Подібного плану і робота В.В.Кривошеї “Українська козацька старшина. Ч.1”. У ній автор подає список української козацької старшини, за часи існування Гетьманщини окремо стосовно кожного полку та відповідно окремо кожної сотні5. Як і попереднє згадане дослідження, праця О.Байди присвячена також не територіальному, а персональному складу Полтавського полку, про що свідчить і його назва “Старшина Полтавського полку”. Як і в книзі В.Кривошеї, список полкової старшини тут поданий посотенно6. Всі вищезгадані публікації, за винятком робіт М.Максимовича та Я.Дашкевича, згадане питання складу Полтавського козацького полку розкривають лише дотично, хоча на сьогодні збереглося досить багато джерел, які дозволяють заповнити цю прогалину.

Найдавнішим, що відноситься до перших років існування полку, є, звичайно, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року”7. Саме в цьому документі наведено відомості про найдавніший територіальний склад полку, який налічує 18 сотень. До його складу входять Полтавська городова (подана без назви), Перша та Друга Полтавські (відповідно реєстру це сотні Петрашова та Оксютина), Зіньківська, Кобеляцька, Опішнянська (з Опушлоє), Богацька, Кузименська, Борківська, Ковалівська, Балаклийська, Лукомська, Веприцька, Гадяцька, Книшовська од Гадячого, Подольська Гадяцького повіту, Рашавська та Лютенська сотні8. Однак це не первісний склад полку, оскільки в Реєстр включено і сотні т. зв. гадяцького ключа, оскільки відомо, що саме в 1649 р. адміністрації Полтавського полку було підпорядковано Гадяцький полк9, що і знайшло своє відображення в “Реєстрі…”. Очевидно, саме останні дванадцять сотень - Опішнянська (з Опушлоє), Кузименська, Борківська, Ковалівська, Лукомська, Веприцька, Гадяцька, Книшовська од Гадячого, Подольська Гадяцького повіту, Зіньківська, Рашавська та Лютенська - і складали приєднаний Гадяцький полк, а інші шість - Полтавська городова (подана без назви), Перша та Друга Полтавські (відповідно реєстру це сотні Петрашова та Оксютина), Кобеляцька, Богацька та Балаклийська і склали основу Полтавського козацького полку під час його створення в 1648 р.

Перші значні зміни полку в територіальному відношенні відбулися, як ми вже згадували вище, в 1649 р. і були пов’язані з ліквідацією Гадяцького полку. В результаті цієї акції всі дванадцять його сотень було перепідпорядковано адміністрації Полтавського козацького полку. В цьому ж році до Полтавського було приєднано й одну сотню Лубенського полку – Лукімську. Подібні зміни відбувалися постійно і були пов’язані з утворенням нових полків чи з реорганізацією старих. Відповідно, зміни відбувалися і в їх сотенному устрої. Сотні постійно передавалися з полку в полк, хоча деякі з них залишалися постійно в складі Полтавського полку, склавши таким чином його кістяк. Це, перш за все, Полтавські городова та Перша й Друга полкові сотні. Створені в 1648 р., вони припинили своє існування в 1782 р. після повної реорганізації адміністративно-територіального устрою України. Згодом до названих трьох додалися пізніше створені Білицька, Великобудиська, Келебердянська, Китайгородська, Маяцька, Нехворощанська, Орільська, Решетилівська, Сокільська, Старосанжарська та Царичанська сотні.

Усі інші сотні інколи по кілька разів міняли своє підпорядкування. Розглянемо кожну з них окремо.

Перші три Полтавські городова та Перша й Друга полкові, як уже згадували вище, були створені одночасно з утворенням Полтавського козацького полку в 1648 р., і до його ліквідації в 1782 р. вони існували практично без змін.

Балаклийська сотня. Одна з перших сотень Полтавського полку. Знаходилася в його складі до 1661-1663 р., коли була передана до Миргородського полку.

Білицька. За Я.Дашкевичем, сотня існувала з 1660 по 1764 р., однак О.Байда крайньою нижньою датою згадки білицького сотника в джерелах називає 1659 р. Підтверджує її як крайню верхню межу, подану Я.Дашкевичем, і В.Кривошея. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Бірківська (Борківська). Створена в 1648 р. і первісно перебувала в Гадяцькому полку. Після його ліквідації в 1649 р. передана до Полтавського в складі якого, за Я.Дашкевичем, знаходилася до 1662 р. Але очевидно, що ця дата помилкова. В 1661 р. було утворено Кременчуцький полк, і сотня одразу ж  увійшла до його складу. Згадується в Компуті 1649 р.

Богацька (Великобогацька, Великобагачанська). В складі полку з 1648 по 1661 р. В 1663 р. згадується як сотня Миргородського полку. Внесена в Компут 1649 р.

Великобудиська. Я.Дашкевич нижньою датою її існування називає 1660 р., О.Байда та В.Кривошея фіксують її лише з 1665 р. Верхня дата існування сотні в складі полку, за О.Байдою, 1781 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Веприцька. Первісно сотня Гадяцького полку. Створена в 1648 р. В 1649 р. у зв’язку з ліквідацією названого полку перепідпорядкована адміністрації Полтавського, в складі якого перебувала до 1662 р., коли її передано новоствореному Зіньківському полку. Згадується в Компуті 1649 р.

Гадяцька. Центральна полкова сотня Гадяцького полку. Створена в 1648 р. В 1649 р. після ліквідації останнього передана до складу Полтавського. В 1659 р., після відновлення Гадяцького, склала його основу. Є в Компуті 1649 р.

Говтвянська. За Я.Дашкевичем, створена, вірогідно, до 1661 р. В 1661-1663 рр. перебувала в складі Кременчуцького, далі іде прогалина до 1667 р., коли вона знову є частиною Полтавського. З 1687 р. сотня Миргородського полку.

Грунська. Нижньою датою її існування Я.Дашкевич називає 1654 р. В складі полку перебуває до 1662 р., коли її перепідпорядковують новоствореному Зіньківському полку.

Зіньківська. З часу свого створення в 1648 р. перебувала в складі Гадяцького полку. В 1649 р. після ліквідації останнього передана до Полтавського, а з 1662 р. стала центральною сотнею новоствореного Зіньківського полку. Є в Компуті 1649 р.

Келебердянська. Одна з сотень, яка з часу свого створення в 1660 р.* і до ліквідації в 1784 р. не міняла свого підпорядкування. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Китайгородська. Як і попередня, з часу свого створення в 1674 р.* не міняла свого підпорядкування до ліквідації в 1764 р. Виникнення її пов’язане з міграційними процесами, що відбувалися після смерті Богдана Хмельницького, під час Руїни, на Правобережжі та Лівобережжі. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Кишінська. Одна з основних сотень полку. Виникла близько 1657 р.** В 1661 р. була передана до складу новоствореного Кременчуцького полку, а після його ліквідації в 1663 р. повернута до Полтавського. Ліквідована в 1764 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Книшівська. Створена, очевидно, в 1648 р. в складі Гадяцького полку. Як сотня Полтавського згадується в 1649 р. після ліквідації першого. Подальша інформація відсутня. Є в Компуті 1649 р.

Кобеляцька. Створена в 1648 р. одночасно зі створенням Полтавського полку. Одна з основних його сотень. В 1661 р. передана до складу новоствореного Кременчуцького полку, а після його ліквідації в 1663 р. повернута до Полтавського. Припинила існування в 1765 р.**. Є в Компуті 1649 р. та згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Ковалівська. Створена в 1648 р. як сотня Гадяцького полку. В 1649 р., після його ліквідації, перепідпорядкована адміністрації Полтавського. З 1662 р., після утворення Зіньківського, увійшла до його складу, а після ліквідації останнього, в 1672 р., повернута до Полтавського. Я.Дашкевич помилково називає її в складі Полтавського в 1672-1687 рр., але в реєстрах Полтавського полку 1718, 1721, 1731-1735 рр. вона відсутня. Перелік її козаків наводить лише Компут 1649 р.

Котелевська. Я.Дашкевич рахує її в складі Полтавського полку в 1654-1662 рр., а з 1662 по 1672 р. в новоствореному Зіньківському полку. Відомий реєстр її козаків 1721 р. як сотні Охтирського полку.

Куземинська. Створена в 1648 р. як сотня Гадяцького полку. Після ліквідації останнього, в 1649 р., влилася до складу Полтавського, а з 1662 р. новоствореного Зіньківського полку. Є в Компуті 1649 р.

Лукімська. Виникла в 1648 р. в складі Лубенського полку. В 1649 р. перепідпорядкована адміністрації Полтавського, в складі якого, вірогідно, перебувала до 1658 р.*, коли її було повернуто до Лубенського. Є в Компуті 1649 р.

Лютенська. З часу створення в 1648 р. до ліквідації в 1649 р. Гадяцького полку перебувала в його складі. В 1649 р. відома як сотня Полтавського полку. Інші відомості відсутні. Є в Компуті 1649 р.

Маяцька. Створена в 1674 р. Виникнення її, як і інших сотень Поорілля, пов’язане з припливом населення з Правобережжя на Полтавщину в добу Руїни. В.Кривошея називає крайньою датою її існування 1768 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733, 1735 рр.

Нехворощанська. Як і попередня, створена в 1674 р. Виникла в однакових умовах і за однакових обставин з Маяцькою та іншими поорільськими сотнями Полтавського полку. Я.Дашкевич називає її в його складі в 1674-1764 рр. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733, 1735 рр.

Новосанжарська. Створена після 1654 р. (за Я.Дашкевичем, в 1660 р.). В 1661 р. передана до складу новоствореного Кременчуцького полку, а після його ліквідації в 1663 р. повернута до Полтавського. Ліквідована в 1764 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Опішнянська (Опішненська). Первісно, з часу створення в 1648 р., знаходилася в складі Гадяцького полку. В 1649 р. в зв’язку з його ліквідацією підпорядкована адміністрації Полтавського. В 1662 р. передана до складу новоствореного Зіньківського, а після його ліквідації в 1672 р. повернута до Полтавського полку, в складі якого знаходилася до 1687 р., коли був відновлений Гадяцький полк, і сотня повернута до його складу. Є в Компуті 1649 р.

Орлицька (Орільська, Орлянська). Належить до групи Поорільських сотень, створених в 1674 р. завдяки притоку на Полтавщину населення під час Руїни з Правобережжя. Існувала до 1764 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Переволочанська. Датою створення Я.Дашкевич називає 1660 р. У праці В.Кривошеї наведена дата - 1649 р., але це явна помилка. Дослідник прийняв однойменну сотню Прилуцького, яка дійсно була створена в названому ним році, за сотню Полтавського полку. В 1661-1663 рр. сотня перебувала у складі Кременчуцького полку, а після його ліквідації повернута Полтавському. В.Кривошея крайньою межею її існування називає 1762 р., однак Я.Дашкевич наводить іншу дату - 1764 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Подольська (з Гадяцького повіту). Створена в 1648 р. в складі Гадяцького полку. В 1649 р. після ліквідації його згадується в складі Полтавського. Інші відомості відсутні. Є в Компуті 1649 р.

Рашівська. Як і попередня, створена в 1648 р. в складі Гадяцького полку. Після його ліквідації в 1649 р. згадується як сотня  Полтавського. Інша інформація відсутня.

Решетилівська. Офіційна дата створення - 1700 р., але це, очевидно, помилка. О.Байда та В.Кривошея знайшли свідчення про наявність посади решетилівського сотника ще в серпні 1684 р. Відповідно до їх даних крайня дата існування сотні – 1764 р., але оскільки сотня згадується в реєстрах 1718, 1721, 1733-1735 рр., існує в складі Полтавського полку під час проведення Генерального перепису Малоросії 1764-1767 рр., то цю дату слід вважати помилковою. Найвірогідніше вона була ліквідована в 1782 р. одночасно з ліквідацією полку.

Сокільська (Сокологорська). Належить до групи Поорільських сотень. Створена в 1660 р. Існувала в складі Полтавського полку до 1764 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Старосамарська. Створена на землях Війська Запорозького в 1740-х (?) рр. В складі Полтавського полку перебувала вже 31 липня 1744 р. Крайня верхня дата її перебування в підпорядкуванні адміністрації Полтавського полку - 1751 р. Інша інформація відсутня.

Старосанжарська. Датою створення вважається 1654 р., що, можливо, є помилкою. Більш вірогідною є дата, яку наводять О.Байда та В.Кривошея, – 1658 р. Крайня межа існування сотні - 1764 р.*. В.Кривошея називає також дату 1767 р. Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Царичанська. Належить до групи поорільських сотень. Виникла в 1674 р. в результаті притоку населення з Правобережжя під час Руїни. Верхньою межею її існування є 1765 р.** Згадується в реєстрах Полтавського полку в 1718, 1721, 1733-1735 рр.

Шишацька. Створена наприкінці 1650-х чи в 1660 р. З 1660 по 1663 р. - в складі Полтавського, з 1663 по 1665 - Лубенського полку. В 1665 повернута до Полтавського, а з 1687 р. - знову сотня Лубенського полку.

Яреськівська. Створена, як і попередня, Царичанська, очевидно, на межі 1650-1660-х рр. В складі Полтавського полку з 1660 р. В 1665 р. передана до Лубенського полку.

Крім названих сотень В.Кривошея називає ще сотню Поповогорську, але це якась помилка. Існування сотні з такою назвою на сьогодні автором поки що не зафіксовано.

Наведені відомості далеко не є вичерпними. Історія виникнення та існування сотень в складі того чи іншого полку, територіальний склад полку та і самої сотні, в т.ч. Полтавського полку та його сотень ще потребують подальшого детального вивчення.

____________________

1 Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. - К., 1993.

2 Максимович М.А. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого // Максимович М.А. Собрание сочинений. - Т. 1: Отдел исторический. - К., 1876. - С. 724.

3 Компан О.С. Міста України в другій половині ХVII ст. - К., 1963; Голобуцкий В.А. Запорожское казачество.- К., 1957; Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. - К., 1969; Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні // Пам’ятки України. 1990. - № 1. - С. 11-13; - № 2. - С. 18-20; Кривошея В.В. Українська козацька старшина. - Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. - К., 1997; Байда О.П. Старшина Полтавського полку: (друга половина XVII ст.). – К., 1998.

4 Дашкевич Я. Гетьманська Україна... - С. 19.

5 Кривошея В.В. Українська козацька старшина.

6 Байда О.П. Старшина Полтавського полку…

7 Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку О.В.Тодійчук та ін. Редкол. Ф.П.Шевченко та ін.-К., 1995. - 592 с. . 405-436.

9 Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в 2-й пол. XVII ст. - К., 1986. - С. 28.

 

* За Я.Дашкевичем.

** За В.Кривошеєю.

 

 

Алла Гуляй (Київ)

 

ДО ІСТОРІЇ ШЛЯХЕТСЬКОГО РОДУ

ПРОСКУР-СУЩАНСЬКИХ

(“Євангеліє Учительне ” 1637 р. з колекції НМІУ

як історичне джерело )

 

В колекції стародруків Національного музею історії України зберігається унікальна пам’ятка “могилянської доби” – “ Євангеліє Учительне ”, видане Печерською друкарнею 25 серпня  1637 року.

“Могилянська доба” – період в українській історії, пов’язаний з імям видатного церковного і культурного діяча Петра Могили – архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1627 р.) і митрополита київського (1632 – 1647 рр.).

Своєю діяльністю він сприяв відродженню православної церкви і української культури, а це стало, за висловом А.Жуковського, “основою для реалізації козацького повстання 1648 року” (5, 107).

Однією із найбільш важливих сторін діяльності Петра Могили була організація і розвиток книговидавничої справи в Україні. Адже книгодрукування сприяло неперервності історичної традиції, збереженню і передачі історичного досвіду, прилученню широкого кола людей до історії.

Друкарня Києво-Печерської лаври була предметом особливої уваги і опіки митрополита. За словами І. Огієнка, він “всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні. … Сам близько працює коло друкарні – править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т. п.” (8, 267).

“Євангеліє Учительне” 1637 р. належить до найбільш визначних лаврських видань “могилянської доби”.

Якщо говорити про зміст книги, то це збірник 79 повчань на недільні дні церковно-богослужбового кола, на деякі свята і на особливі випадки. Повчання підписані імям костянтинопольського патріарха ХІY ст. св. Каліста, який, однак, не був їх автором, а лише вибрав із творів інших духовних наставників і, насамперед, св. Іоана Златоуста, та впорядкував (10, 233).

Петро Могила високо цінував книгу, називав її “зеркалом православной науки” і вважав, що “весьма необходимо это зеркало для православных христианских душ, ибо в нем каждый человек может увидеть не только добродетели, но также и свои грехи, и затем будет утешаться добродетелями и сокрушаться о грехах, … пользуясь этим зеркалом, может попалить и ни во что обратить все стрелы и нападения душевного врага на душу христианскую, защищенную стеною евангельской науки…” (1).

“Євангеліє Учительне” готувалось до друку протягом 1633-1636 років. Петро Могила скористався попереднім віленським виданням 1616 року, відредагував його, вніс деякі зміни і доповнення* склав передмову.

Зауважимо, що тогочасні київські видання зазвичай мають передмови. В основному це глибокі богословські трактати, філософські роздуми, через які автори намагалися поширювати в суспільстві свої знання, світогляд, віру.

В передмові до “Євангелія Учительного” митрополит звертається до еліти нації - церковного, світського та інтелектуального проводу народу. Православним священикам київської митрополії він нагадує про їх високе призначення на землі, обгрунтовує важливість “Євангелія Учительного” для православної церкви і необхідність постійного користування ним: “Тут, наконец, вы найдете всю программу («перспективу») вашего служения, и, увидев в ней все обязанности священнического звания, а также и болезни вверенных вам овец, можете излечить их” (1).

До українських аристократів Могила звертається із повчаннями не відступати від православної віри, не переходити в унію чи католицтво заради карєри і маєтностей.

 

* Спростив слова і вирази, виніс на поля головні думки, тези (3).

 

Ще однією характерною рисою давнього київського книгодрукування є посвяти. Найчастіше книга присвячувалась особі, яка була причетна до видання, можливо, надала йому фінансову допомогу або що. В посвяті розповідалась історія роду цієї особи, давалось зображення родового герба і пишномовні вірші на нього (8, 294). Тому посвяти є надзвичайно цінним історичним джерелом для дослідників. Нерідко одна книга присвячувалась кільком особам, тобто частина примірників друкувалась із однією посвятою, частина з іншою і т. д.

“Євангеліє Учительне” 1637 року, зокрема, вийшло із посвятою київському земському писарю Федору Проскурі-Сущанському і мстиславському підкоморію Богдану Стеткевичу-Любавицькому (10, 239). Ці представники української православної шляхти належали до найближчого  оточення Петра Могили, були його соратниками і однодумцями.

Книга із колекції НМІУ супроводжується посвятою Федору Проскурі-Сущанському, який відігравав досить помітну роль в тогочасному суспільно-політичному і релігійно-культурному житті держави в цілому та Києва, зокрема.

Важко встановити, коли саме він став київським земським писарем, але 1615 р. він вже перебував на цій посаді - його писарською печаткою і підписом засвідчений дарчий запис Галшки Гулевичівни, яким вона жертвує землю на Подолі для влаштування православного монастиря і школи (9, 1-29).

Як активний діяч київського братства Федір Проскура постійно опікувався братською школою і був причетний до створення Києво-Могилянського колегіуму у січні 1632 р. Саме тоді Петро Могила під тиском українського духівництва, козаків і братчиків погодився об’єднати засновану ним 1631 р. Лаврську школу із братською в єдиний освітній заклад. З цього приводу був складений відповідний документ (9,100-112), під яким поставили свої підписи 30 православних шляхтичів, за словами Грушевського, - “цікавий реєстр православних шляхетських родів, що трималися своєї національности, хоч переважно підписувалися вже по польськи“ [4, 422]. Підпис Федора Проскури знаходився теж в цьому “Реєстрі” поряд із підписами Остапа Виговського, Филона Вроніча та інших.

Джерела свідчать про активну політичну діяльність київського земського писаря. Він брав участь у роботі сейму 1627 року (12, 502), православного собору, що проходив у Києві в липні 1629 р., і повинен був розглянути можливості примирення православних та уніатів, проведення спільного собору у Львові* (5, 120).

Федір Проскура був також депутатом на конвокаційному** і виборчому сеймах 1632 р., що проходили відповідно у червні-липні та вересні-жовтні. Одним із основних питань, яке розглядалося на цих сеймах, було питання забезпечення свободи віросповідань у Речі Посполитій, відновлення прав православної церкви. І Федір Проскура був серед тих, хто в напружених дебатах відстоював православну віру (3, 524).

Брав він участь і в роботі сумнозвісного в історії реєстрового козацтва сейму 1638 р. *** (12, 502).

Яскравий представник тогочасної української “національно-зорієнтованої еліти” (7, 158), яку Петро Могила називає “пани-русь”, людина високоосвічена, Ф.Проскура-Сущанський протягом багатьох років був сподвижником  київського митрополита, надійною підтримкою в його нелегкій церковно-реформаторській і культурно-просвітницькій діяльності.

Про високу ступінь довіри до київського земського писаря з боку Петра Могили свідчить заповіт останнього, складений за кілька днів до смерті – Федір Проскура був серед тих, кому доручалась опіка над Київською колегією (9, 149-181).

 

* Православна шляхта, миряни проігнорували собор і таким чином зірвали його роботу. Із шляхтичів були тільки Проскура, Кропивницький, Древинський.

** Конвокаційні сейми збирались в період безкоролів’я у Варшаві, вирішували питання щодо безпеки держави на цей час і наступних виборів короля.

*** Ухвалив «Ординацію Запорозького реєстрового війська», яка фактично скасовувала його привілеї; прийняв рішення про відбудову фортеці Кодак.

 

В посвяті до “Євангелія Учительного” митрополит називає його “протектором” і “оборонцем” православних “на сеймиках и валных сеймах”, звертає увагу на старовинність роду Проскур-Сущанських. В книзі вміщений родовий герб “Крижостріл” (хрест і стріла в одній композиції) і вірші на нього. Вони закінчуються оптимістичними рядками:

“Будь безпеченъ Сущанскій, Крест з Стрелою маешь

Въ Гербе, лацно над врагом гору отрымаешь “(1).

Розповідаючи історію роду, Петро Могила виводить родословне дерево із часів Київської Русі*. Характерно, що в цій розповіді правда органічно поєднується з легендами. Про походження першої частини прізвища “Проскури” митрополит пише: “єден з продков вельможного моего милостивого пана знайдуючися на дворе княгине Володымеровое Анны Цесаровны Грецкое, от панее своее даную просфору (абы з церкви однесл до палацу ): теды титул Проскуры од княгине … одержал, о чем летописцы русские сведчат” (1). Родовий герб отримав Іван Проскура в Х ст. від київського князя Святослава в нагороду за мужність, виявлену в боротьбі із половцями, яких він “ отскромил и смутное фатум над их карками выконываючи, густым трупом поганским широкое вкрыл поле “ (1).

Славні сторінки в історію роду вписали Тимофій Проскура, що служив при дворі короля Олександра, та його син Іван, котрий за військові заслуги отримав писарський уряд у Київському воєводстві.

Богдан Проскура був на службі у великого литовського гетьмана князя Костянтина Івановича Острозького і в знаменитій битві під Ольшаницею (1527 р. ) “за милую отчизну кровь проливал, и живот коханый на вечную свою славу там положил” (1).

В посвяті згадуються й інші представники роду Проскур-Сущанських (друга частина прізвища зявилась у ХYІ ст. і повязана із родовим маєтком – с. Сущани на річці Уборті (Житомирщина). Петро Могила звертає увагу на такі їх якості, як статечність у вірі, милосердя, мужність, військову доблесть, звитягу.

Федір Проскура виявився достойним слави предків і значно примножив її своєю діяльністю.

Принагідно, ще одна книга з посвятою йому зберігається у ЦДІА. Це “Тріодіон” або “Тріодь пісна” **, видана Лаврською друкарнею у 1640 р. теж з благословення Петра Могили. В коротенькій посвяті митрополит обгрунтовує прихильність свою особисто і всієї православної церкви до київського земського писаря, який “так и в побожности к церкви стоит, яко теж к милой отчизне, …тропами идучи, старается о том, кобы не припала порохом слава презацного роду вельможного нашого милостивого Пана, але чым далей тым барзей квытнула” (2). Історія  роду тут вже не згадується.

Таким чином, цінність “Євангелія Учительного” 1637 р. з колекції НМІУ як історичного джерела не викликає сумніву.

Не можна не згадати про художнє оформлення книги, оскільки це надзвичайно розкішне видання. Текст ілюструють 51 гравюра, 43 заставки, 15 кінцівок. Більшість гравюр була створена спеціально для цього видання невідомим талановитим автором (6, 52). Він віддає перевагу зображенню притч та епізодів зцілень, яскраво забарвлюючи їх фольклорним елементом. Одна із найбільш цікавих робіт – гравюра “Багач немилостивий”. Автор зобразив панський двір, на якому тяжко працюють наймити, а за ними спостерігає, склавши руки на великому череві, “багач”. Він в одязі польського шляхтича, а за його спиною видно смерть із косою. З огляду на активізацію в Україні в ті часи суспільно-політичного життя і піднесення національно-визвольного руху, натяк гравюри досить прозорий .

Книгу прикрашають гравюри й інших талановитих київських майстрів. Вони підписувалися ініціалами ТТ, ТП, В (6, 46, 57).

 

* Характерне для тогочасних посвят перебільшення – давність роду Проскур не сягала так далеко.

** Збірник піснеспівів і молитов, присвячених Великому посту.

 

Ще один важливий момент – у “Євангелії Учительному” 1637 р. широко вживаються слова із тогочасної книжної української мови (так званої “руської”), і це характерно для книгодрукування “могилянської доби”, коли українська мова широко впроваджувалась у богослужбові тексти (7, 88-89). Скерувавши свої зусилля на досягнення духовного єднання української нації, Петро Могила могутнім об’єднавчим фактором у цьому тривалому процесі бачив саме церкву, що спиралася на звичаї, історію народу та його рідну мову.

Щодо подальшої історії роду Проскур-Сущанських, то вона є перспективною темою для дослідників. Але відомо, що в період Національно-визвольної війни 1648-1676 рр. Проскури знаходились вже у польсько-католицькому таборі і воювали проти своїх же братів українців.

___________________________

1 “Євангеліє Учительне” (з благословення Петра Могили) // Національний музей історії України. – К., 1637. – Фонди. – Стд. – 192.

2 “Тріодь пісна” (з благословення Петра Могили). – К., 1640 // Центральний державний історичний архів. – Ф. 739. –Оп. 1. – Од. зб. 48.

3 Голубев С. Киевский Митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883. - Т. І.

4 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. - Т. YІІ.

5 Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. – К., 1997.

6 Логвин Г. Гравюри українських стародруків ХYІ-ХYІІІ ст. – К., 1990.

7 Нічик В. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997.

8 Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 1994.

9 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. – К., 1897. - Т. ІІ.

10 Титов Хв. Типографія Києво-Печерской лавры. – К., 1916. - Т. І.

11 Титов Хв. Матеріяли, для історії книжної на Вкраїні в ХYІ-ХYІІІ в. –К., 1924.

12 Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego. – W. Lipsku, 1841. - T.YII.

13 Білодід О., Кримський С. Ідеї просвітництва в діяльності Петра Могили // Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – К., 1988.

 

 

Мал. 1. “Євангеліє Учительне”.

 

 

Микола Кучеренко (Київ)

 

ДО ПИТАННЯ ПРО КОЗАЦЬКИЙ ПЕРІОД У РОДОВОДІ

МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

 

“Рід цей, мабуть, був колись козацьким”1.

І.Крип’якевич.

 

Одним з важливих напрямків наукової роботи столичного Історико-меморіального музею Михайла Грушевського стала тема родоводу Великого Українця. За останні роки зібрано вже немало відомостей як про його предків, так і про пізніші покоління. Якщо звернутись до історії роду Михайла Сергійовича по батьковій лінії, провести схематичну ретроспективну лінію вглиб минулих поколінь, можна нарахувати чотири відомі покоління предків вченого2. Його батько - Грушевський Сергій Федорович (1830-1901), був видатним освітянином, організатором народної освіти на Північному Кавказі. Дід - Грушевський Федір Васильович (бл. 1794-1851), служив священиком у с. Лісниках під Києвом, а раніше - священиком, дияконом, дячком і паламарем на своїй рідній Чигиринщині. Один прадід - Грушевський Василь Данилович (бл. 1757-1805), був паламарем у с. Худоліївці, а інший - Ботвиновський Кирило Прокопович (бл. 1753-1803) - священиком добре відомої Іллінської церкви в Суботові3. Нарешті, знаємо обох його прапрадідів - Данила Грушевського (поч. ХVІІІ ст.-між 1771-1786 рр.) і Прокопа Ничипоровича Ботвиновського (бл. 1716-між 1794-1798)4. Обоє служили священиками, відповідно в Худоліївці та Суботові. Маємо також деякі відомості про їхніх дружин (крім дружини Данила Груші). Вони теж були вихідцями з Чигиринщини.

Десь там, на поч. ХVІІІ ст. (по гілці Ботвиновських - наприкінці ХVІІ ст.) і обриваються наші достеменні відомості про родовід Михайла Грушевського. Про його більш віддалених предків у ХV-ХVІІ ст. прямих свідчень поки що не виявлено, та все ж ряд фактів дозволяють зробити досить логічні припущення. Наголошуємо, що на сьогодні це лише гіпотеза, яка в майбутньому може бути підтверджена чи відкинута.

Мабуть, єдиною можливістю пошуку ймовірних далеких предків Михайла Грушевського є вивчення персоналій з аналогічними прізвищами. Проте наше завдання дещо ускладнює та обставина, що форма прізвищ на той час далеко не завжди була сталою. Це добре простежується на прикладах достеменно відомих предків вченого впродовж кін. ХVІІІ-сер. ХІХ ст. Так, вже згаданий прапрадід Данило Грушевський у клірових документах також звався “Грушкою” (спольщений варіант від українського “Груша”)5. Його сини, особливо Петро та Іван, мабуть, виявили більше “фантазії”. Тому прізвище Петра зустрічається в формах “Грушенко” (1786 р.)6, “Груша” (1787-1798 рр.)7, “Грушовський” (1800 р.)8 і “Грушевський” (з 1801 р.)9. Прізвище Івана Даниловича варіюється як “Грушів” (в усному народному варіанті, а на сторінках клірових документів - “Грушовъ”; (1786, 1788 рр.)10, “Груша” (1798 р.)11, і “Грушевський” (з 1799 р.)12. Останні вияви такої мінливості прізвища (а фактично - прізвиська) серед віддалених родичів Михайла Грушевського в Худоліївці фіксуються ще в сер. ХІХ ст.13 Навряд, щоб попередні, фактично, невідомі нам покоління його предків відзначалися в цьому відношенні більшою постійністю. Тому маємо брати до уваги не лише прізвища “Груша” чи “Грушевський”, але й однокорінні їм, які так само наводять на думку про можливу спорідненість з Михайлом Сергійовичем. Спробуємо проаналізувати деякі випадки.

Так, документи 1638 р. згадують сотенних отаманів Харлама Грушовича з Канівського полку і Стецька Грушенка – з Білоцерківського15. А серед козаків, посланих з Запорозької Січі в ролі заручників до очаківського баші, знаходимо якогось, за виразом сучасника, “доброго чоловіка Грушевського”15.

Прізвище Груша віднаходимо, хоч і в незвично непрямому поданні, на сторінках Реєстру усього Війська Запорозького 1649 р., де серед козаків Медведівської сотні Чигиринського полку згадується “Мисько Грушишин зять”16, тобто зять Грушихи – вдови козака Груші. Таке формулювання козацького писаря не повинно нас дивувати, адже становище жінки в Україні завжди було високим. Голова сім’ї мав народитися десь на зламі ХVІ-ХVІІ ст. і померти чи загинути в бою до часу складання реєстру, а його зятя, мабуть, ще зовсім молодого й маловідомого козака, для простішого запам’ятання записали за прізвищем тещі – старої Грушихи. Мабуть, вже тоді родина Груш була добре відомою на Запорожжі.

До цієї родини міг належати (скажімо, бути сином) також Іван Груша, ім’я котрого стає добре відомим за часів гетьманування Богдана Хмельницького (1648–1654). Цю незаслужено забуту постать не міг обійти й Михайло Грушевський, характеризуючи його як ”шляхтича польської едукації”17. Таке визначення пояснює досить багато: належачи до шляхетського стану, Іван Груша, очевидно, здобув добру, як на той час, освіту в Польщі чи інших західних країнах. Проте він не забув Батьківщину, а виявився серед того нечисленного прошарку української шляхти, яка після початку Визвольної війни приєдналась до Богдана Хмельницького і взяла активну участь у розбудові Козацької Держави, чи, як часом висловлюються історики, покозачилась. Непрямим свідченням такого покозачення слугує його прізвище, яке звучить надто вже не “по-шляхетськи”. Чи не був до покозачення той Груша, наприклад, Грушевським? Чи знала Україна Грушевських у середовищі шляхти? Дійсно, при вивченні давніх актів увагу самого вченого “звертали “бояре Грушівські” з Кобринського повіту ХV-ХVІ ст. Може, наш рід і стояв у зв’язку з ними, але тому я документальних доказів не знаю, правда, що й не шукав за ними”18, - пояснював Михайло Сергійович. Про омбишського боярина Леонтія Єліязаровича Грушевського в зв’язку з подіями часів Хмельниччини довідуємося від історика Сергія Шамрая19. Логічно було б припустити, що вищеназвані бояри Грушівські / Грушевські та покозачені шляхтичі Груші – представники одного давнього українського роду. Втім, за нестачею джерел, цю версію неможливо ні підтвердити, ні спростувати.

Але повернімося до Івана Груші. Саме приналежність до шляхетського стану дозволяла йому одержати грунтовну європейську освіту. Тож не дивно, що Богдан Хмельницький залучав його до участі в посольствах і переговорах, зокрема, в липні 1654 р. посилав до Трансильванії разом з генеральним осавулом Іваном Ковалевським для укладення військового союзу. Історія зберегла лист молдавського господаря Стефана Георгіци, де Іван Груша характеризується як “дуже освічений і розумний чоловік”20. Та найвищий політичний злет його припав на короткий, хоч і дуже бурхливий і неоднозначний період правління Івана Виговського (1657-1659 рр.), коли Іван Груша був генеральним писарем (деякі джерела називають цю посаду “військовий писар” чи просто “писар”). То була найголовніша посада в гетьманському уряді. Писар керував Генеральною військовою канцелярією, що була своєрідним об’єднанням міністерств внутрішніх і закордонних справ, вів дипломатичне листування, приймав послів, разом з гетьманом готував питання для вирішення на старшинській раді, виконував обов’язки наказного гетьмана тощо. Іноземці ж найчастіше називали генерального писаря канцлером. Фактично, Іван Груша був другим генеральним писарем в історії Козацької Держави, зайнявши місце Івана Виговського, коли той став гетьманом. Є всі підстави вважати, що між Виговським і Грушею підтримувались тісні дружні стосунки. Це підтверджується, хоч і непрямо, тим, що приятелювали також їх дружини. Так, історіограф Й. Ролле на підставі зібраних ним матеріалів польських архівів свідчив, що в розташованому під Чигирином Суботові, де була одна з гетьманських резиденцій, в гетьманші Олени Виговської (ур. Статкевич) “постійними гостями [...] були: дружина Костянтина Виговського Раїна, родом Мещеринова; дружина обозного Носача і дружина військового писаря Груші”21. В іншому місці автор прямо називає дружину писаря Олениною “приятелькою Грушевою”22. На жаль, ім’я її з’ясувати поки що не вдалось.

І все ж гетьмана з генеральним писарем об’єднували не так добрі особисті стосунки, як політичний, громадянський світогляд. Вони обидва були представниками української державницької еліти, котра в черговий раз ще тільки починала складатись і, за оцінкою М. Аркаса, була “далеко менша числом, але далеко більше освічена. Вона ясно уявляла собі сучасні тяжкі обставини і бажала забезпечити своєму рідному краєві його права і вольності”23. Їх, вихованих у поняттях політичної свободи Речі Посполитої, лякала все зростаюча перспектива стати царськими “холопами”, повністю залежними від милості самодержця. Про плани Івана Виговського вивести Україну з-під влади Москви знали спочатку лише “брат його Данило та Немирич (Юрій, київський підкоморій (суддя), один з видатних українських політичних діячів сер. ХVІІ ст. – М.К.) і Груша писар”24. На них, зокрема, спирався гетьман, укладаючи 16 вересня 1659 р. в Гадячі трактат про унію України з Польщею, котрий передбачав утворення на українських землях Великого князівства Руського з широкими повноваженнями, включно з власним військом, скарбницею, монетою тощо. Відомо, що в травні 1659 р. Груша був на сеймі в Варшаві, де вдалося відстояти інтереси України, зокрема, поляки змушені були погодитись на прилучення до майбутнього Великого князівства Руського всіх етнічних українських земель25. Та все ж успішно розпочата діяльність гетьмана Виговського та його партії, незважаючи на очевидні дипломатичні й військові успіхи, у т.ч. розгром 28-29 червня 1659 р. під Конотопом 100-тисячного московського війська, зазнала краху через внутрішні незгоди в українському суспільстві, оскільки широкі верстви населення, особливо низи, вже не вірили шляхті й ні за яких умов не хотіли повертатись до Речі Посполитої. Того ж 1659 р. Виговський втратив булаву, а 1663 р. був розстріляний за наказом гетьмана Павла Тетері. Одночасно зазнала краху і політична кар’єра генерального писаря. Доля відвернулась від козаків Груш, і надалі в історичних документах їх імена знайти (принаймні поки що) не вдається.

Знову застаємо Груш, тепер уже безсумнівних прямих предків вченого, у ХVІІІ ст., на новій, духовній ниві. За висловом І.Крип’якевича, “...Груші замінили шаблю на хрест - стали пан-отцями, але багатством ніколи не славилися”. Ми можемо лише здогадуватися про те, що мало вирішальне значення у зміні їх стану. Можливо, боротьба проти польсько-католицької експансії в нових, невійськових, умовах, а може, просте намагання уникнути закріпачення в часи нищення козацтва і перетворення вчорашніх вільних козаків на селян-кріпаків. Відомо, що, наприклад, Василь Груша, прадід вченого, поки не став паламарем, у сповідних розписах не виділявся з-поміж селянської маси27, а сам Михайло Грушевський про своїх предків писав: “Рід наш був дуже бідний”28. А втім, як вважав Дмитро Яворницький, “зв’язок між духовним і козацьким станами був у той час найжвавіший і найтісніший і строгого розмежування між ними не існувало. Тому-то тодішній козак-воїн робився священиком, а тодішній чернець подавав руку воїнові і ставав до лав козаків [...]”. І такий перехід хоч і був сам по собі непересічним явищем, проте пояснюється тим, що в той час чернець і козак однаково були воїнами і громадянами своєї батьківщини, цебто слугували освіті, заводили школи, засновували для боротьби з іновірством братства, вивчали вітчизняну історію, займалися поезією і боролися, невтомно і мужньо боролися за дідівську православну віру і заразом за українську народність”29. Наскільки вдало підходить така характеристика до Михайла Грушевського і його роду!

Згадаймо їх: Грушович, Грушенко, Грушевський, Груша... Чи дійсно є серед них предки вченого? Можливо, в майбутньому вдасться дати на це питання остаточну відповідь. І все ж переконливіше звучить думка про приналежність до роду Михайла Грушевського тих з вищеперерахованих осіб, які, напевно, були причетні до Чигиринщини, тобто Груш, відомих у зв’язку з Реєстром... 1649 р., а також - генерального писаря Івана Груші. Коли взяти до уваги, що, за оцінкою вченого, “Чигиринщина вся була новою займанщиною ріжних приходнів кінця ХVІ в.”30, а “околиця”, включно з с. Худоліївкою, де мешкав його прапрадід Данило Груша (найдавніший на сьогодні достовірно відомий предок вченого), “взагалі заселялася в першій пол. ХVІІ в.”31, стає очевидним, що населення цього краю в 2-й пол. ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. було ще вкрай нечисленним. Відділяє ж Данила Грушу від генерального писаря Івана Груші в часі лише з півстоліття, та й “прізвище се, – засвідчував Михайло Сергійович, – взагалі не часте на Україні”32. А отже й можливість випадкового збігу здається досить незначною.

Своєрідне підтвердження версії про те, що Михайло Грушевський є далеким нащадком чигиринських козаків-Груш, дають самі ж Грушевські. Так, у 1913 р. на сторінках “Киевских епархиальных ведомостей” священик Григорій Миколайович Грушевський (троюрідний брат Михайла Сергійовича) опублікував некролог на свого батька Миколу Львовича - дячка з с. Шабельник на Чигиринщині. При цьому він не стримався, щоб не додати, що “род Грушевских большею частью имел свое гнездо в Чигиринском уезде, и теперь некоторые из его представителей пребывают в этом уезде. Старинная фамилия Грушевских была “Груша”. Во времена Богдана Хмельницкого один из предков этой фамилии был “генеральным писарем”, что по теперешнему времени - государственный канцлер”33. Важко сказати, чим більше керувався Григорій Миколайович, пишучи ті рядки: якимись давніми родинними переказами чи припущеннями свого родича і товариша Михайла Грушевського або й власного сина Сергія - на той час ще студента-історика (пізніше він стане професором і 1937 р. буде розстріляний у Сандормоху34.) І все ж очевидно, що автор цих рядків вважав себе (а отже й Михайла Грушевського) нащадком тих козаків Груш.

Слабким місцем гіпотези про безперервність існування єдиного роду Грушевських на Чигиринщині, починаючи з ХVІІ ст., є той факт, що внаслідок Визвольної війни з наступним багаторічним військовим лихоліттям на українських землях Чигиринщина зазнала чи не найбільшого спустошення. Підтвердження тому знаходимо в російсько-польському договорі 1686 р. (за текстом Д.Бантиша-Каменського): “Разоренные места, лежащие от местечка Стаек вниз Днепра по реку Тясмину: Ржищев, Терехтемиров, Канев, Мошны, Черкасы, Боровица, Бужин, Вороновка, Крылов и Чигирин, до дальнейшего постановления, останутся пустыми”35. Як бачимо, сусідні держави цілеспрямовано намагалися знищити цей важливий осередок вільнолюбного державницького духу на українських землях, майже на три століття випередивши сумнозвісну “Акцію Вісла”. Аналіз розповіді М.Значка-Яворського свідчить, що й Худоліївка в 1720-1730-х рр., фактично, постала вдруге. Безперечно, це питання ще вимагає уважного вивчення, та все ж не думаємо, що Чигиринщина зазнала повного обезлюднення. Та й до того ж, серед поселенців, котрі пізніше знову осідали там, було багато колишніх чигиринців-біженців.

Підведемо підсумок. Наявні на сьогодні уривчасті відомості дозволяють припускати, що далекі предки Михайла Грушевського належали до давнього українського шляхетського роду, який на ХVІІ ст., принаймні частково, покозачився і дав Україні діячів державницького спрямування, найвідомішим з яких був генеральний писар Іван Груша. Внаслідок внутрішніх чвар і поразки державницької еліти України козаки Груші в 2-й пол. ХVІІ ст. зійшли з політичної арени. Ті з них, хто не загинув, втратили свої станові та майнові привілеї, хоч і зберегли, до певної міри, освітній рівень. В умовах нищення козацтва порятунок від соціального поневолення або й можливість подальшої боротьби міг дати перехід до духовного стану. Найдавнішим відомим представником духовних Груш був худоліївський священик Данило - прапрадід Михайла Грушевського. Давня патріотична традиція цього роду знайшла вияв у діяльності багатьох його представників і, в першу чергу, Михайла Грушевського.

_____________________________

1 Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя і діяльність. - Львів, 1935. - С. 9.

2 Кучеренко М. Рід Грушевських: штрихи до портрета // Український історик. - 1999. - № 2-4. - С. 171-173.

3 ЦДІАК України. -Ф. 127. - Оп. 1015. - Спр. 137. - Арк. 1171. Там само. - Оп. 1012. - Спр. 1226. - Арк. 416.

4 ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 1017. - Спр. 31. - Арк. 74.

Описание староства и протопопии чигиринской благочестивых церквей, к епископии переяславской принадлежащих // Киевские епархиальные ведомости. - 1862. - С. 345, 346.

5 Інститут Рукопису Національної Бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі – ІР НБУ). - Ф. 2. - Спр. 3944. - Арк. 2.

6 ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 1014. - Спр. 102. - Арк. 140.

7 Там само. - Оп. 1017. - Спр. 31. - Арк. 212.

8 Там само. - Оп. 1012. - Спр. 1180. - Арк. 405-409. Там само. - Оп. 1017. - Спр. 58. Арк. 466 зв.

9 Там само. - Оп. 1011. - Спр. 3782. - Арк. 158 зв.-159.

10 Там само. - Оп. 1014. - Спр. 102. - Арк. 140.

11 Там само. - Оп. 1009. -Спр. 14. - Арк. 56.

12 Державний архів Черкаської області (ДА Черкаської обл.). - Ф. 660. - Оп. 1. - Спр. 187. - Арк. 4-6.

13 ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 1012. - Спр. 3650. - Арк. 1458 зв.-1459.

14 Грушевський М. - Історія України-Руси. - Т. 8. - Ч. 1. -К., 1995. - С. 316.

15 Там само. - Ч. 2. - С. 32.

16 Реєстр усього Війська Запорозького... - К., 1994. - С. 50-51.

17 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. 9. - Ч. 2. -С. 1301.

18 Грушевський М. Спомини // Київ. - 1988. - № 9. - С. 116.

19 Шамрай С. Згадки омбишського боярина про Хмельниччину // Україна. - 1928. - Кн. 6. - С. 13.

20 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. ХІ. - Ч. 2. - С. 1303.

21 Ролле Й. Жінки при Чигиринському дворі. - К., 1994. - С. 43

22 Там само. - С. 45.

23 Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса, 1994. - С. 229.

24 Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1937. - Т. 10. - С. 270.

25 Аркас М. Назв. праця. - С. 235.

26 Крип’якевич І. Назв. праця. - С. 9.

27 ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 1017. - Спр. 58. - Арк. 462.

28 Грушевський М. Спомини // К., - 1988. - № 9. - С. 116.

29 Яворницький Д. До альбому української старовини // З української старовини. Альбом. - К., 1991.

30 Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1995. - Т. 8. - Ч. 2. - С. 152.

31 Грушевський М. Спомини // Київ. - 1988. - № 9. - С. 116.

32 Там само.

33 Киевские епархиальные ведомости. - 1913. - № 18. - С. 533.

34 Остання адреса: до 60-річчя соловецької трагедії. - Т. 1. - К., 1997. - С. 164.

35 Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. - К., 1993. - С. 319.

 

 

Анатолій Палій (Умань)

 

ЯКІВ КУХАРЕНКО -ОСТАННІЙ ОТАМАН ЧОРНОМОРСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

 

Яків Герасимович Кухаренко (1799-26.06.1862) був відомим українським письменником і етнографом, генерал-майором, розумним і хоробрим воїном.

Десь на початку березня 1840 р. Я. Г. Кухаренко у справах знаходився в Петербурзі, де в той час в Академії мистецтв вчився Тарас Шевченко. Судячи з цього, в домі Івана Диомідовича Черника відбулося знайомство підполковника Я. Кухаренка з Т.Шевченком. Вже з перших днів свого знайомства вони справили приємне враження один на одного.

Треба зазначити, що козаки Кубані підтримували дуже тісні звязки з Україною. Кубанці не втрачали родинних зв'язків зі своїми родичами, які залишилися в Україні. Якщо кубанські козаки потрапляли в Петербург, то одразу ж опинялися серед українців. Тому для Я.Кухаренка молодий поет був вісником з матері Чорноморії - України, про яку на Кубані ніколи не забували і яка завжди залишалася для козаків далекою Батьківщиною.

Поступово знайомство перейшло у вірну і щиру дружбу. З часів товаришування у Петербурзі доля знову їх так більше і не звела, але дружба їхня продовжувалася через листування аж до самої смерті поета, тобто протягом майже двадцяти років.

З 1 травня 1342 р. Кухаренко знову знаходився в С.-Петербурзі. Цього разу він в столиці знаходився з дружиною та. двома синами, Олександром і Миколаєм., і дочкою Анною або Гандзею, яка пізніше стала щирим захисником розвитку української культури на Кубані.

Кухаренко зняв спеціальну квартиру, де зі своєю родиною прожив чотири місяці. Друзі часто зустрічалися в домі у Кухаренка1.

Я.Кухаренко був цікавий і як оригінальний та самобутній письменник, який написав у 1836 р. цікаву п’єсу з життя козаків "Чорноморський побут на Кубані". Т.Шевченко сам віддав його в 1842 р. до цензури, клопотався, щоб п’єсу опублікували, радив поставити її на сцені аматорського гуртка Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Пізніше ця п’єса в поетичній обробці М.Старицького стала популярною і відомою оперою.

З великою теплотою згадував Шевченко потім, в засланні, ці теплі незабутні зустрічі: "Жена твоя танцует ли еще "метелицу"? Сыны-соколы твои, где они теперь находятся? Поцелуй их, друг мой, за меня, скажи им, что это, мол, целует вас старый дядька, который с ними целовался когда-то в Царском селе. Хорошо было бы, если бы вспомнили. Так нет, не вспомнят. Маленькие были, забыли. А ты им напомни, если и сам вспомнишь, как мы с Бориспольцем с вами прощались, не доезжая до Александровского корпуса. А я и сейчас пою, да может быть еще долго буду петь, вспоминая твою маленькую дочку"2.

На квартирі у Я .Кухаренка під час його перебування в Петербурзі збирався гурток українців-земляків, які жили в столиці. Тарас Григорович, у своєму листі повідомляє, що "все наши добрые знакомые: и Гулак, Элькан, и Семенко благодарят за письмо. Я всех их сегодня видел и читал по два раза твое письмо.

Студентська кімната на Василівському острові перетворилася у своєрідний літературний "курінь", де запанував дух особливої "січової" богеми, стилізованої на запорізький "кшталт". Гостя "курінного" підвищено до рангу "батька кошового". "Куренні товариші" готували немудрі національні страви. Я.Кухаренко привіз тоді з собою свою п’єсу "Чорноморський побут" - переплетену десятками пісень, сценами з життя оселених у Чорноморіі запорожців. Коли він близько 20 вересня залишив Петербург, усі члени цього цікавого й яскравого гуртка сумували за добрим кошовим. Згадуючи цю пору своєї молодості, Шевченко вже по довгих роках писав С.Гулакові, що продовжує бачити усе це товариство, казав: "щасливий час!", а в листі до Я.Кухаренка згадував свою тодішню "віру і надію", яка. "вона була колись чиста і непорочна, як дитяточко, взятеє з купелі, чистая і крапкая, як той самоцвіт-камінь одшлифований".. Ніщо тоді не могло захитати його "чистої" і "кріпкої" віри-надії в краще українське завтра, і всі за це звали його ентузіастом3.

Однією з найпам’ятніших подій під час перебування Шевченка на Україні була його двотижнева мандрівка у вересні 1843 р. на місця легендарної Січі Запорозької. Довга дорога з Яготина до Дніпровських порогів і Хортиці через Пирятин, Лубни, Кременчук, Катеринослав була, мабуть, сумною, бо, повідомляючи про цю подорож Якову Кухаренкові, Шевченко єдине тільки міг і сказати: "І на Хортиці, і скрізь був і все плакав...". Сум навіювали і руїни славнозвісного минулого, сплюндрованого російським самодержавством., що хотіло до щенту знищити сліди козацької республіки та витравити пам’ять про неї з непокірних голів своїх підданих4.

За сприяння Я.Кухаренка таганрозька трупа в 1843 р. поставила в. Ростові-на-Дону Шевченкового "Назара Стодолю".

Не забував Я .Кухаренко свого молодшого друга і в часи, коли із зісланим опальним поетом заборонялось підтримувати будь-які зв’язки. Надсилав Тарасу Григоровичу листи, святкові подарунки, допомагав грошима, книгами, полегшуючи йому тяжке заслання.

Світогляд письменника й громадського діяча Я.Кухаренка почав формуватися в першій половині XIX ст. задовго до його знайомства з молодим Т.Шевченком. Важливу роль зіграв у цьому і традиційно існуючий в Чорноморському війську дух Запорожжя, козацької вольності.

Важливим фактором у формуванні свідомості й життєвої позиції майбутнього письменника були історія, пісні, легенди українського народу.

У своєму зверненні до козаків, спеціально для Єйського відділу, в 1846 р. Я.Кухаренко писав: "Почетное товарищество. Кому приятнее знать быт и подвиги славного войска Запорожского, от крови которых мы происходим и которых оружие более двух столетий ограждая честь и славу казацкую, громило своими победами на суше, на водах и за водами; у стен Синопа, Трапезунда и Стамбула? Кому более должно гордиться их славою и храбрыми делами, которые до сего времени поддерживаєм? Нам, казакам, потомкам запорожским»5. Зберігся один лист Я.Кухаренка з Умані: "Брат, куренной товарищ, Тарас Григорьевич! Откуда ты взялся? Год целый как я в письмах к своим Черникам прошу, чтобы дали мне знать о тебе или хотя бы где ты делся, где живешь? Но хотя бы одно слово о тебе от них получил. Теперь вижу, что ты живой и что в Питере находишься.

Спасибо тебе, брат родной, что вспомнил меня. Расскажи мне о себе побольше: как ты теперь живешь и при каком деле.?

Ездили ли вы с Бориспольцем на белом коне в дрожках к чужестранцам? А я между тем порадую харьковскую громаду: что ты здоров и невзирая на беды, приехал с того света в Питер.

Что ты, брат, думаешь с "Побутом" - напиши мне всю правду, а я не только "Побут", готов и душу свою послать к тебе, жду от тебя письма, по свободе напиши еще.

Поклонись от меня панам. Тихорскому, Элькану, Гулаку. Напиши, где Тихорского квартира, может быть, и ему напишу когда-нибудь. Прощай, брат Крепко целую тебя, твой, пока свет солнца.

Яцько Кухаренко. 2 ноября 1844 г. Умань.

Пиши ко мне в с. Щербиновокую, войска Черноморского"6.

Коли "Назара Стодолю" було поставлено на сцені, й п’єса мала успіх, то схвильований Шевченко писав Я.Кухаренкові на початку січня 1845 р.:- "Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!"7.

У 1851 р. Я.Кухаренка призначено отаманом Чорноморського козацького війська, а в. 1861 р. він згадується як козачий генерал.

Та не за походи й перемоги прославився отаман Я .Кухаренко. Пам’ять про нього, відомого кубанського письменника та історика, кубанці зберігають як і пам’ять про Тараса Шевченка, який був у чорноморців найулюбленішим поетом. У кожній козацькій хаті обовязково висів уквітчений рушниками портрет Тараса Григоровича8.

Шевченко особисто клопотався перед П.Корсаковим про дозвіл на друкування п’єси Я.Кухаренка "Чорноморський побут". В листі до автора п’єси від 30 вересня 1842 р. він писав: "чорноморський ваш побит у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараемо, коли хочете, каже., то не читаючи подпишу. Моторний, спасибі йому..."9.

В 1857 р. в далекому заслані, починая свій "Дневник", Т.Шевченко 13 червня запише; "Замечательное явление между людьми. Этот истинно благородный человек. С 1847 года, по распоряжению высшего начальства, все друзья мои должны были прекратить со мною всякое сношение. Кухаренко не знал о таком распоряжении. Но также не знал и о моем местопребывании. И будучи в Москве во время коронации депутатом от своего войска, познакомился со стариком Щепкиным и от него узнал о месте моего заключения. И благороднейший друг написал мне самое искреннее, самое душевное письмо. Через девять лет и не забыть друга и еще в несчастье друга. Это редкое явление между себялюбивыми людьми. С этим же письмом, как он пишет, по случаю получения им Станислава первой степени, прислал он мне на поздравку 25 рублей серебром. Для семейного и небогатого человека большая жертва. И я не знаю, чем и когда я ему воздам за эту искреннюю, нелицемерную жертву?"10.

Такі повні, розгорнуті .характеристики Тарас Григорович давав своїм друзям не часто.

1 липня 1857 р. поет записав у "Щоденнику": "Я дорожу его мнениєм чувствующего человека и как мнением неподдельного, самобытного земляка моего"11.

Шевченко запрошував Я.Кухаренка співробітничати в альманасі "Хата" й журналі "Основа". Присвятив Кухаренку поему "Москалева криниця", яку надіслав йому з листом 5 червня 1857 р.

"Кошовий батько" в листі від 7 серпня 1857 р., розповідаючи про свою подорож в Одесу, зазначив, як при зустрічах із знайомими тільки й мови було про Шевченка: "Та й люблять же тебе на Україні, брате!" - писав він. І далі, виявляючи прагнення земляків, закликав: "не кидай діла., сиречь, не оставляй писати!... Погасимо кляте лихо огнище твого таланту, але добрий вітерок повіяв, позносив золу, найшов іскорку, що не погасла, та й почав роздувати вогонь, отже і гляди, як покотить пожаром"12.

22 квітня 1857 р. поет був вимушений написати Я .Кухаренку: "Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили мою віру і надію... Я ще не дуже старий та знівечився"13.

Я.Кухаренко добре розумів, наскільки потрібна була підтримка його щирому товаришу - і незабаром Тарас Шевченко отримав відповідь: "Не кидай діла, сіреч не оставляй писати. Погасило кляте лихо вогнище твого таланту, але добрим вітерок повіяв, порозносив, золу, знайшов іскорку, що не погасла, та й почав роздувати вогонь:, отже і гляди, як покотить пожарами. Поплюй в кілочки та й строй кобзу сміло, а далі грай як грав еси"14.

Після смерті царя Миколи І на. престол російської імперії вступив. Олександр ІІ. Тоді до нього почали писати друзі поета. Але новий цар кілька разів відхиляв клопотання про помилування поета.

Серед тих людей, що клопотали за нього, був і Я.Кухаренко. Відомості про хід розгляду амністійних справ просочувалися крізь щілини канцелярій. Отже, ще в червні 1856 р. Шевченко одержав обнадійливий лист від Бр.Залеського, а наприкінці року та на початку нового - від графині А.Толстої, Я.Кухаренка, М.Лазаревського, А. Маркевича - листи, в яких уже поздоровляли Шевченка з царською милістю....

І в останні дні своєї каторги Шевченко, переборюючи нудьгу, продовжував творити - малював, писав.

5 червня 1857 р. він радісно сповіщав Я.Кухаренка: "Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами. Отже і збрехав... Правда, я сам думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі, аж бачу - ні. Нікому тільки було огню положить під моє горем недобите старе серце"15.

Звістки про звільнення надихнули поета на створення нового варіанта поеми "Москалева криниця", про закінчення роботи над якою він повідомив у тому самому листі.

26 лютого 1861 р. Т. Шевченко помер. 28 лютого П.Кулиш писав у листі до Я.Г. Кухаренка.: "Увесь університет проводжав його (Шевченка) домовину, лавровими вінками вкриту. Студенти не дали її коням везти, а самі несли аж до самісінької ями. Тут мертвих возять закривши, а ми свого Тараса провезли одкритого. Багато людей усякого чину йшло за його домовиною, а було б удесятеро більше, коли б дурна поліція дозволила припечатати в газеті, що вмер Шевченко, а то більша часть города й досі не знає"16.

Яків Кухаренко пережив свого друга тільки на рік і сім місяців. По дорозі до Ставрополля у ніч на 19 вересня 1862 р. за станицею Казанською на отамана і двох козаків, які їхали з ним, напав кінний загін абадзехів17.

Генерал з козаками відбивався, але сили були не рівні - козаки були вбиті, а поранений Я.Кухаренко потрапив у полон і 26 вересня від одержаних ран він помер у полоні у горців в невеликому лісовому аулі під Майкопом.

Тільки за 20 тисяч карбованців викупили чорноморці тіло свого отамана. Чорноморія від малого до старого віддавала останню пошану небіжчикові як рідному синові і благому батькові.

Так загинув останній чорноморський отаман, воїн і письменник, вірний товариш Кобзаря.

Даючи характеристику ставленню Я.Г.Кухаренка до України, редактор "Кубанских областных ведомостей" Л.Мельников пише: "Я. Г. Кухаренко был искренним и горячим украинским патриотом, и, по свидетельству знаменитого нашего историка Н.И.Костомарова, он еще в 40годах прошлого века стремился к тому, чтобы среди молодежи распространялся украинский язык и любовь к родной Украине. Впоследствии, направляясь в Крым через землю Черноморского войска, Костомаров слышал от казаков и от других украинцев, что трудно найти было другого такого человека, который так бы любил свой украинский народ и все то, что этому народу дорого"18.

_________________________

1 .Орел В.Н. Атаман Кухаренко и его друзья”.Краснодар, 1994. - С. 59-60).

2 Там само. – С. 60.

3 Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К., 1994. - С. 87.

4 Федченко П.М. Тарас Григорович Шевченко. - К., 1989. - С. 77.

5 Орел В.Н. Атаман Кухаренко и его друзья.Краснодар, 1994. - С. 22.

6 Листи до Т.Г.Шевченка. 1840 - 1861. - К., 1962. - С. 37.

7 Шевченко Т.Г. Біографія. Є.П.Кирилюк, Є.С.Шаблівський, В.Є.Шубравський. - К., 1964. - С. 143; VІ, 35.

8 Білий Д.Д. Малиновий клин. – К., 1994. - С. 50.

9 Шевченко Т.Г.. Біографія. - С. 79.

10 Шевченко Т.Г. ПЗТ. - К., 1963. - Т. 5. - С. 14.

11 Шевченківський словник. - К., 1976. - Т. 1. - С. 338.

12 Листи до Т.Г.Шевченка". - С. 102-103; Кирилюк Є.П., Шаблівський В.Є., Шубравський Є.С., Шевченко Т.Г. Біографія. - К., 1964.. - С. 388).

13 Тарас Шевченко. Зібрання творів. - К., 1971. - Т. 5. - С. 346; Білий Д.Д. Малиновий клин. - К., 1994. - С. 51.

14 Мельников Л. Я.Кухаренко и Т.Г.Шевченко в их взаимных отношениях. Кубань, 1990. - 1. - С. 89; Білий Д.Д. Малиновий клин. - К., 1994. - С. 52.

15 Федченко П.М. Тарас Григорович Шевченко. - К., 1989. - С. 220; , 164-165.

16 Лист до Я.Г.Кухаренка, 28.02.1861. Червоний шлях. 1923. - 8. - С. 230.

17 Орел В.Н. Атаман Кухаренко и его друзья. - С. 7.

18 Известия ОЛИКО. – Вып.VІІ. - Екатеринодар, 1913. - С. 45.

 

 

Мал. 1. Яків Кухарекно (невідомий художник)

 

 

Тетяна Березовська (Миколаїв)

 

ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ ПОРТРЕТ РОДУ АРКАСІВ

 

Не багато знайдеться в Україні родів, які б лишили такий глибокий слід в її історії, як Аркаси. Феноменом цього роду слід шукати у витоках української ментальності. Нитка Аріадни міцно з'єднає наш народ з античною Грецією. Саме в родоводі Аркасів можна простежити, як поєднання грецької та української крові породило на Півдні України, в Північній Чорноморії цілу низку обдарованих митців і науковців.

У пересічного читача може виникнути цілком слушне питання; а чому ж нам нічого не відомо про Аркасів? Чому це ім'я не на слуху? І чим взагалі вони врешті-решт прославилися?

Ну що ж, зробимо спробу дуже стисло відтворити картини життя і діяльності знаменитих і, на жаль, забутих Аркасів.

По-перше, на цей рід за часів радянської влади було накладено табу. Аркаси потрапляли під всі заідеологізовані штампи: царські офіцери, царські сатрапи, буржуазні українські націоналісти, білогвардійські емігранти, офіцери СС "Галичина". Досить було одного з цих положень, щоб вилучити з історичною оберту цей надзвичайний рід і ніколи про нього не згадувати. Місцевим краєзнавцям все ж вдалося в 50-х роках ХХ ст. реабілітувати і популяризувати особистість М.М. Аркаса, і то лише як автора опери ''Катерина" на сюжет, дозволеного владою, Т.Г.Шевченка.

По-друге, щоб відповісти на питання про значимість роду, розглянемо коротко його історію. Справа в тому, що у випадку Аркасів загальновідомий вислів "природа відпочиває на дітях" не спрацьовує. Кожне з поколінь роду уславило і рід Аркасів, і землю, на якій вони жили. А землею цією стала для вихідців з Греції наша Миколаївщина.

Перший з Аркасів, що осів на Півдні України, мав ім’я Андреас. У нас він став називатися Андрієм. Історія його життя варта написання роману. Слід нагадати, що Греція в ті часи, в останній третині ХVІІІ ст., стогнала під турецьким ярмом. Андреас маленьким хлопчиком потрапив в турецький полон і був виставлений на продаж на невільничому ринку. Його випадково побачив і викупив товариш його діда-священика, теж священик. Він виховав хлопця і надіслав вчитися до патріаршої школи. Після закінчення школи Андреас одружився і разом з рідними дружини брав участь в грецькому русі опору. Вимушений був тікати з Греції разом з молодою дружиною Ассиміною та сином-немовлям Захарієм. В 1794 р. родина опинилася в Миколаєві.

Російський уряд заохочував переселенців на нові землі. Імперія бажала закріпитися на відібраних у турків територіях. Інтенсивними темпами підносилося місто Миколаїв. Тут, в Штурманському училищі, почав Андреас-Андрій викладати мови та історію. Володіючи 12 мовами, склав паралельний словник для користування на вітрильному флоті (тоді ще не існувало єдиної морської термінології).

Військові оцінили здібності А.Аркаса і взяли до Штабу Чорноморського флоту перекладачем. Без протекції, завдяки власним особистим якостям А.Аркас здобув на новій своїй батьківщині спадкове дворянство і чин колезського секретаря.

Родина Аркасів, потрапивши до міста з такою назвою, як Миколаїв, вирішила за заступника роду взяти Святого Миколая. І коли у літніх батьків Андреаса та Ассиміни народився хлопчик, його назвали саме на честь Святого Миколая. Маленькому Миколі було всього сім років, коли помер батько, а замінив його старший брат Захарій. Різниця у віці між ними була в 25 років. Тому не дивно, що коли в 10 років він поступив волонтером на Чорноморський флот, старший брат вже мав чин лейтенанта.

Захарій Андрійович Аркас (1793-1866) - генерал-лейтенант, автор багатьох наукових досліджень з археології. Він першим створив історію Чорноморського флоту, був засновником Севастопольської морської бібліотеки. Він ніколи не одружувався, сенсом всього його життя було служіння справ етнокультурного піднесення Півдня України. Захарія красномовно характеризує такий факт. Коли почалася облога Севастополя в Кримську кампанію (1853-1856), брати Захарій та Микола мешкали в Севастополі. Їх будинки стояли поруч. Але Миколу викликав до Петербургу імператор Микола І, тому евакуацією займався Захарій. Проте не майно і родинний архів вивозив Захарій Аркас з Севастополя, а Офіцерську бібліотеку. Так сталося, що перші бомби влучили в будинки Аркасів, знищивши їх вщент. Архів Аркасів загинув. Це була перша втрата архівного матеріалу цієї родини. Додамо, що вдруге архів зазнав втрат під час національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. І нарешті, в сумнозвісні 30-ті роки відповідними органами було знищено листування М.А.Аркаса з імператорською родиною. Микола Андрійович Аркас (1818-1881) змалечку марив морем. Стара мати не хотіла відпускати від себе молодшенького сина, але Микола вмовив її віддати його до Штурманського училища, яке закінчили його старші брати. Молоде завзяття відчувалося в усьому, і юнака відзначали і старші офіцери, і командири кораблів, і сам імператор Микола І. Доля і випадок звели Миколу Аркаса із юним цесаревичем Олександром Миколайовичем, якого ще чекала попереду нелегка доля найліберальнішого монарха Російської імперії. Між юнаками виникла дружба, яка тривала усе життя. Вони навіть народилися і померли в один і той саме рік.

Кар'єра М.А.Аркаса складалася блискуче, він пройшов шлях від юнги до адмірала. Енергійність, заповзятість, блискучий адміністративний талант і різні чесноти особистісного плану робили М.А.Аркаса помітною постаттю серед морської офіцерської еліти. Такі люди потрібні були Миколі І, який вже знесилився боротися з фантастично роздутим адміністративним апаратом чиновників-хапуг. Щоб зрушити щось з мертвої точки в державі, імператору доводилось оточувати себе здібними іноземними фахівцями, які напряму виконували його накази. В цю обійму потрапив і Микола Аркас.

Саме нашому земляку, Миколі Андрійовичу Аркасу належить честь бути засновником Каспійської флотилії. Нам важко собі уявити, яке це було складне і відповідальне завдання на той час, З Англії по частках треба було доставити на Каспій пароплави, там їх зібрати і організувати на голому місці морську справу. Аналогів таких сміливих проектів в Росії не існувало. Все це лягло на плечі М.А.Аркаса. Він блискуче справився з завданням. Крім того додатково склав низку доповідних записок про можливість відкриття портів в тій чи іншій місцевості. А ще ...Ще він повернув гроші в казну, які, завдяки власній винахідливості, заощадив. Як ви вважаєте, читачу, цінував голова держави таку людину, тримав біля себе, навантажував дорученнями? Звичайно, так. І доручень цих було чимало.

Взагалі, М.А.Аркаса можна вважати щасливою людиною. Він закохався і взяв шлюб з вродливою дівчиною з Миколаєва, донькою обер-штерн-криг-комісара Чорноморського флоту Софією Богданович. Вона теж була пізньою дитиною, її батькові Петру Григоровичу виповнилося 58 років, коли Софія з'явилася на світ. В роду Богдановичів були козацькі полтавські полковники, учасники національної війни під проводом Б.Хмельницького, таємні запорозькі посланці в Польщі. Цей український рід дуже швидко інтегрував в російське дворянське середовище.

Софія Петрівна мала доброзичливу вдачу, а головне - володіла напрочуд дивним голосом. В їх будинку завжди товклося багато молодих офіцерів, які потрапляли туди не стільки через службові обов'язки, скільки через чари юної Софії. Як іскра, спалахнуло почуття між греком Миколою Аркасом і українкою Софією Богданович. Соціальне вони належали до одного кола, так би мовити, до "нових новоросійських", адже і батько Миколи, і батько Софії були новоспеченими дворянами і всього в житті спромоглися власними руками. Шлюб виявився щасливим. Однак подружжю часто доводилось розлучатися через численні відрядження Миколи Андрійовича. А справ тих було безліч.

Вагомою заслугою М.А.Аркаса є заснування і налагодження роботи Акціонерного Російського товариства пароплавства і торгівлі. Паризькі статті мирної угоди 1856 р. не дозволяли Росії мати флот на Чорному морі. Моногосподарчий Миколаїв, де все було підпорядковано вимогам Чорноморському флоту, почав поступово "вмирати". На перешкоді занепаду стало Товариство пароплавства і торгівлі. Закупівля за кордоном торгівельних пароплавів, які легко можна було переобладнати під військові, організація вантажних і пасажирських перевезень відкрили нові перспективи для Півдня України.

Але повернемося до родинних стосунків Аркасів. У Миколи і Софії було семеро дітей. За традицією, одного з синів назвали Миколою. Він і продовжив рід, бо решта дітей не дожила до зрілого віку. Мати виховувала дітей так само, як виховувалась сама, тобто серед селянських дітей на сільському подвір'ї. І, мабуть, нічого дивного в тому нема, що виросли вони українцями.

Микола Миколайович Аркас (1853-1909) -композитор, історик, засновник Миколаївської "Просвіти". Постать майже хрестоматійна. Його внесок в розвиток української духової культури досліджений і досліджується багатьма поважними науковцями. Сухі біографічні факти повідомляють нам, що М.М.Аркас після закінчення гімназії став студентом Одеського Новоросійського Університету. Після закінчення служив під батьківською рукою і лише в 1899 р. йому вдалося піти у відставку в чині статського радника. Він обіймав також посаду почесного мирового судді Херсонської округи. Справедлива і принципова людина, він швидко завоював загальну повагу на цій новій для нього роботі, яка тривала до 1895 р.

Проте життя виявилось непростим. Батько тримав біля себе ад’ютантом, вважаючи захоплення сина українським театром і історією вторинним по відношенню до морської кар’єри. Буденність і сірість адміністративної роботи викликала у Миколи Миколайовича відразу. Зірки світили йому інше. А поруч - жодної близької душі. Оточуючі вважали його диваком. Його дражнили "хохломаном". І які тільки сили живили його, що не зламався і не пристосувався. Та доля посміхнулась до Миколи Аркаса і послала йому ангела-охоронця в особі доньки героя Кримської війни, капітана 2 рангу Івана Шишкіна – Ольги. Дружину для сина, після його спроби одружитися з селянкою, знайшов сам Микола Андрійович, мабуть, на вибір дружин у нього була легка рука. Крім власного капіталу, кількох прибуткових будинків у Ольги Іванівни виявилися чутлива душа і неабиякий розум. Вона осягнула світовідчуття свого чоловіка і перейнялася його справами. М.М.Аркас, нарешті, отримав можливість творити. Ольга Іванівна була жінкою міцної вдачі, їй доводилося всі господарські і фінансові справи тримати під своїм контролем. Микола Миколайович був у цих питаннях безпорадний, до того ж дуже щедро матеріально допомагав усім, хто до нього звертався.

Поет В.П.Бойченко вивів сакральну формулу трьох справ Миколи Аркаса: це опера "Катерина", книжка "Історія України-Русі" і, нарешті, Миколаївська “Просвіта”. Десь на пассіонарному рівні, не будучи ані професійним композитором, ані професійним істориком, Аркас створив культову оперу і культову книгу.

Що ж спонукало його, хлопчика з елітарного аристократичного середовища, кинути всю жагу своєї душі, весь талант, неабиякі гроші на піднесення української культури. Відповідей може бути кілька. Тут і вплив матері, що з колиски співала українські пісні, і оповіді з козацької історії старих селян, і дружба з таким стовпом української культури і мистецтва, як М.М.Кропивницький, і той самий бунтарський випад проти батьківських постулатів. Усе це було покладено і інтерференцювало з ментальністю часу, коли найкращі представники української інтелігенції почали відчувати своє національне коріння і потребу реалізувати себе в служінні національній ідеї.

В Україні в 70-80-ті рр. ХІХ ст. бракувало українських п’єс, водевилей, опер. І Аркас вирішує будь-що заповнити цю лакуну. Спочатку були спроби в прозі та драматургії, але жодний з творів не був завершений, інша річ - музика. Його чула душа, відкрита світу і мріям, знаходила велику розраду в музичних творах. Саме тому першим великим аркасівським внеском в національну культуру стала опера. Робота над її створенням і виданням відібрала багато років, сил і неабияких коштів, але повз усі труднощі опера отримала життя і мала великий вплив на сучасників.

Майже аналогічна ситуація склалася і з книгою “Історія Украіни-Русі”. Спочатку М.М.Аркас почав писати книжечку для онука Миколи, потім захопився, вирішив створити книжку для сільських дітей та їх батьків, далі - більше, почав переробляти її для осіб з середньою освітою. Приступаючи до написання твору, М.М.Аркас не мав ніякого професійного досвіду наукової діяльності. Природознавчий профіль його освіти обумовив відсутність асоціативного історичного поля, що перешкоджало наявності необхідної логіки для порівняльно-історичного аналізу. Уявлення автора про періодизацію історії та про інтерпретацію тих чи інших фактів носило яскраво виражений особистий, емоційний характер. І все ж Аркас влучив у саму серцевину. Що народ прагнув прочитати, він отримав. А непрофесійний історик написав "Історію України", яка стала не лише його першим історичним доробком, а й взагалі першою популярною ілюстрованою книгою з історії України.

Але справжнім виявом усіх найкращих індивідуальних якостей Аркаса стала плідна праця на живому суспільно-культурному грунті. Його напрочуд дивовижна особистість з повною мірою розкрилися при організації в Миколаєві в 1907 році товариства ''Просвіта". В ній брала участь вся родина. Під кінець життя Бог подарував Аркасові можливість відчути душевну рівновагу. Позаду лишилися сімейні чвари, нервові стреси, пов'язані з виданням власних творів. Постала ж велика справа відродження національної свідомості, справа жива, щоденна, справа, що відповідала самій сутності цієї людини.

І діти М.М.Аркаса виросли в батька. Щирі, відверті, залюблені в життя, вони кохалися в мистецтві і літературі. Донька Оксана і син Микола брали участь у постановах просвітянських вистав, зокрема, в батьківській "Катерині".

Микола Миколайович Аркас - другий (1880 -1938) - син історика М.М.Аркаса. Закінчив Кадетський корпус, але вдачу мав богемну. При першій можливості демобілізувався і зайнявся акторською діяльністю. Це був дуже красивий чоловік і фактурний актор, що грав героїв-коханців. Проте був мобілізований в 1914 р. на фронт, а під час Української революції перейшов до українського війська. Був начальником кінного гетьмана П.Скоропадського. Потім опинився в еміграції, на Закарпатті. Тут Микола Аркас був одним з організаторів і режисером пересувного театру "Просвіта". Сам писав невеличкі п'єси, оперети. Похований в Хусті.

В 1919 році родина Аркасів примушена була емігрувати. Радянська влада дуже суворо поставилася до членів сім'ї Аркасів. Літню жінку О.І.Аркас примушували відбувати суспільні роботи по очищенню вулиць і розбірці непринадних для житла будинків. Через Мекку усіх тогочасних емігрантів - Константинополь, Аркаси потрапили до Чехословаччини.

Микола Миколайович Аркас - третій (1898 -?) - фактичний онук і названий син історика і композитора М.М.Аркаса. Кожний рід має свої таємниці, містифікації, шокуючи збіги обставин. Аркаси не були виключенням. Молода і повна життя Оксана Аркас, донька композитора закохалася в простого вчителя з села Христофорівка Я. Самойленка. Але почуття було миттєвим. Кохання швидко промайнуло, а ось вагітність залишилась. Сюжет аркасо-шевченківської “Катерини” знайшов втілення в житті, але зі змішанням акцентів. З Аркасом стався удар, після якого права рука його вже не могла функціонувати нормально. Змінився почерк.

Гра на фортепіано стала недоступною. Хвороба через сімейні неполадки пояснює той факт, що М.М.Аркас не був присутній на прем'єрі своєї опери в Москві. Щоб якось сховати гріх незамужньої дівчини, Микола Миколайович та Ольга Іванівна усиновили незаконнонароджену дитину. Саме для нього, свого названого синочка почав Аркас писати "Історію України-Русі". І виховував Миколку як щирого патріота України.

Коли родина опинилася в еміграції, М.М.Аркас-третій вступив до Українського вільного університету в Празі. Здобув звання доктора філософії. Займався перекладом, складанням українсько-чеського словника. Разом з своїми колишніми однокурсниками і викладачами вступив до лав січових стрільців "Галичина". Аркас не декларував, а дійсно вболівав за незалежну, самостійну, процвітаючу українську державу. Він дістав важкі поранення під час Другої світової війни, що на тривалий час відкинуло його від занять розумовою працею. Доля закинула його з родиною спочатку до Франції, а потім до Північної Америки. Він жив спогадами, а вони весь час поверталися до України, до рідного краю. За допомогою друзів-комбатантів видав перший том "Історії Північної Чорноморщини", яка побачила світ в 1968 р. в Торонто. І там, далеко за океаном, серце його рвалося в наші південні степи, туди, де зійшлося гірке різнотрав'я з солоними хвилями Бузького лиману.

Та й хто хоч раз побував в Аркасівських місцях на Миколаївщині, відчув особливу ауру добра і світла, розлиту в повітрі. Навіть час там тече не так, як усюди, природніше чи що. Ми не знаємо, як і звідси, з яких пассіонарних небесних утворень беруться такі постаті, як Аркаси, де вони проходять свій гатунок, звідки черпають силу і наснагу. Ясно одне: на Півдні України родоводові Аркасів немає рівних, і зі скарбниці цієї черпати-не вичерпати ще не одному поколінню.

 

 

Станіслав Бушак (Київ)

 

Українські народні картини типу “Козак Мамай