КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія вивчення пам'яток українського козацтва

 

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

 

 

 

Микола Омельченко (Київ)

 

ПРО ВИКОРИСТАННЯ ПАПЕРУ В ДІЛОВОДСТВІ ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

Одним з незаперечних даних про минулі часи, зокрема, у справі відображення козацької доби в Україні, виступають документи, складені на папері. На превеликий жаль, сьогодні на території нашої Держави не так багато писемних знахідок про ті давні сторінки історії, котру творили наші славні діди-прадіди.

Вивчення особливостей діловодства того часу потребує від дослідника дуже багато знань, по меншій мірі, з правової сторони, особливостей мови та правопису, навиків у дослідженні типу чорнил та виду паперу. Все це вимагає гарної підготовки і тривалої практики для отримання досвіду з питань атрибуції документів. Доцільно, вивчаючи історію архівного документу, “побачити“ та зрозуміти історію написання його, мотивацію людей, його складавших. Адже недаремно один із дослідників в області книгознавства Микола Михайлович Лисовський стверджував, що найкращим варіантом у дослідженні рукописних і друкованих документів є той, коли в роботі беруть участь люди з практичним досвідом у таких областях знань, як історія, юриспруденція та техніка паперового виробництва1.

Дослідження автентичності тексту, його цілісності надзвичайно важливі, оскільки документи у діловодстві Генеральної канцелярії мали три види: оригінал, копія та засвідчена копія.

Знайомлячись з науковими працями Миколи Костомарова про козацький період2, можна зустріти такі назви документів, котрі складалися у Генеральній та військових канцеляріях : реєстри (списки), універсали, накази, умови (угоди), ордери, векселя, вимоги, листи, чолобитні, доноси, свідчення. У вжитку в цей час були і такі документи як атестати, свідоцтва, грамоти-вірча, роз’ємна (відкликна) та ряд інших. Звичайно, наведений перелік документів при їх складності мав свій облік, відповідні записи у журналах (діаруша ), де наводився короткий зміст листа. Номер листа проставлявся лише на “ біловому” примірнику (оригіналі). За рік виходило декілька тисяч документів. Так, в 1759 році на документі від ... грудня стоїть № 4384; 19 грудня 1761 р. – № 5882; 5 грудня 1763 – № 5641 ; 21 грудня 1764 – № 55833. Окрім Генеральної канцелярії діловодство велося і в судах, куди писались або пересилались чолобитні, доноси, вироки, векселі, квити, свідчення та інше. Такі обставини вказують на складність ситуації у суспільстві, а також складність у дипломатичних стосунках того часу. Написання кожного виду документу відбувалось згідно інструкцій, більше того – написання документів, котрі підписував гетьман, доручалось тільки досить грамотним та кмітливим писарям (козаки називали їх приказчиками, від слова “приказ”). Адже недаремно серед козаків існувало прислів‘я: “Семьдесят приказчиков да один рядовой – но и тот не свой”4. За кількістю назв одного виду документу є різні дані. Так, Самійло Величко у своєму історичному творі говорить про написання 60 “Універсалъ Хмельницкого во всю Украину Малоросійскую, по обоих сторонахъ Днепра и въ дальние города Русскіе засланий, данъ въ обозъ нашем подъ Белою Церквою, року 1648, іюня месяца”5 (факсиміле підпису наведено на рис. 1).

При цьому робилися і копії. Копії були без підпису, і вручалися вони своєму посланцю “для пам’яті”, а от засвідчені копії – це документи, підписані писарем і скріплені печаткою, але без підпису гетьмана Війська Запорозького. Їхнє призначення було зовсім інше – сьогоднішніми словами це звучить як “протокол про наміри”. Важливою деталлю у справі передачі послання гетьмана була особа, котрій вручався документ. Як правило, це був полковник, але той, котрий прославився у військовій справі, навіть більше того, для успіху справи дуже важливо було існування факту визнання цього успіху супротивною стороною. Адже недаремно такі відомі гетьмани козацької Держави, як БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ІВАН МАЗЕПА, ПИЛИП ОРЛИК та ряд інших видатних людей на шляху до вищої посади в ієрархії козацької Держави пройшли школу писарів, і навіть генеральних писарів. На превеликий жаль, цей факт чомусь недостатньо висвітлено нашими науковцями. Навіть особливості підпису документів визначним державним діячем козацької доби в Україні Богданом Хмельницьким досконало не вивчено. Так, на рис. 2. приведено факсиміле підпису гетьмана через 7 років, але які разючи відмінності. Відомий дослідник паперу давніх документів архіваріус Іван Каманін недаремно стверджував, що без досконалого вивчення особливостей паперу документів часів козацької доби в Україні неможливо об’єктивно і головне вчасно встановити достовірність документів Генеральної канцелярії Війська Запорізького6.

Однією із особливостей діловодства Генеральної канцелярії були умовності в написанні документів. Вивчаючи навіть факсимільне відтворення тексту документів того часу, можна підкреслити одну деталь: свідоцтва, дипломи, векселі, а також титульні сторінки Універсалів, реєстрів писалися виключно на папері найвищого ступеня білісності (звичайно, який був тоді доступний). Так, Самійло Величко наводить відповідь “Великого Государя Царя” в 1654 році на папері “…писана на харатіи; калма без фъкгуръ; Богословие и Государево имя писано Золотом; печатана новою печатю под гладкою кустодіею отворчества”7. В перекладі на сучасну мову: “Написано на папері з гарантією від підробок, аркуш паперу без водяного знаку з фігурами людей, ім’я Спасителя та ім’я царя подано золотом, підпис царя завірено новою печаткою , з отриманням гладенького відтиску печатки”.

Ще одною особливістю у діловодстві часів козацької Держави є підходи до вибору виду паперу. Так, атестати, котрі видавалися випускникам Чернігівською колегією, писалися на доброму, цупкому папері (призначеному для письма) з такими розмірами: довжина - 26,5 см, висота - 10,6 см. Текст нанесено каліграфічним почерком (характерним правописом для того часу), при висоті літер 3 мм8. “Інформацію про розписку кошового отамана Петра Калнишевського въ полученіи изъ Кіево-Губернской канцелярии жалованья  Запорожскому войску” від 13 жовтня 1767 року було занесено до книги витрат9. Ширина аркуша паперу з книги витрат складає 17 см, а висота – 28 см (висота літер – 4 мм).

Підпис Богдана Хмельницького, поданий на рис. 2, теж віднайшов М.І.Каманін10.

Наведені дані про розміри аркушів паперу документів з діловодства часів козацької Держави свідчать, що вже в той час саме практичний досвід з діловодства, коли папір виготовлявся мануфактурним способом, практично окреслили формат сучасного аркуша паперу для письма А4 (21,0 х 29,7) – коли його виготовлення іде машинним способом. Папір документів з діловодства часів козацької Держави може багато про що розповісти – дуже важливо зрозуміти мотивацію складання цих документів.

____________________________

1 Лисовский Н.М.Книговедение как предмет преподавания, его сущности и задачи. - Петроград, 1915, 24 с..

2 Костомаровъ Микола. Историчні монографії. - Руина.1. Гетьманованє Брюховецького. - Тернополь, 1892, - 151 с.

3 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734. 1775. - K.,1998, - Т. I. - C. 27.

4 Даль В.И. Толковый словарь живаго великорусскаго языка. - СПБ, 1882. – Т. III. - С. 416.

5 Летопись событій въ Юго-Западной Россіи въ XYII – мъ веке.Составилъ Самоилъ Величко, бывший канцеляристъ канцелярій Войска Запорожскаго, 1720. - Кіевъ, 1848. Т. I. // Издана Временной Комиссіею для разбора древнихъ актовъ. - С. 80-89.

6 Каманинъ И.М. Объ экспертизѕ древнихъ подложныхъ документовъ. - М., 1900, - 7 с.

7 Там же. - С. 176.

8 Каманинъ И.М. Палеографическій изборникъ .(Материалы по исторіи южно-русскаго письма въ XY – XYIII вв.) - К., 1899. - Вып. I - Док. 75.

9 Там же. - Док. 79.

10 Там же. - Док. 39.

 

Мал. 1 – підпис Гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького під Універсалом 1648 року, червня місяця. Даний в обозі під Білою Церквою

 

Мал. 2 – підпис Богдана Хмельницького”гетман з войском его царского величества запорожским” під Універсалом про господарські справи 16 травня 1655 року з печаткою. Даний з Чигирина

 

 

Богдан Моця (Київ)

 

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ОЧИМА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ АВТОРІВ ХVІІ СТ.

 

В останній час тенденції розвитку світової історичної науки прямують до надання все більшої уваги такому фактору загальноісторичного процесу, як формування та розвиток суспільної думки в різних країнах щодо подій та явищ, які відбуваються і мають місце в інших, не завжди безпосередньо сусідніх, країнах і державах. Дослідження подібного напрямку дозволяють прослідкувати вплив політики на витворення певного суспільного відношення, симпатій та антипатій населення відносно перипетій історії різних народів в залежності від вектору спрямування діяльності на зовнішньополітичній арені, а також зворотній вплив існуючих у суспільстві настроїв та уподобань на визначення напрямків державної політики. З цих позицій цікавим видається аналіз суспільної думки в європейських країнах ХVІІ ст. відносно українського козацтва та його діяльності. Проте одразу потрібно зауважити, що на оцінки, які подаються у різних західноєвропейських джерелах розглядуваного часу, не могли не справити впливу ідеологічні засади та симпатії у сприйнятті тих чи інших подій, які залежали, насамперед, від зміни загальноєвропейської ситуації на позитивну чи негативну для окремих країн. Відповідно, свідчення іноземних авторів несуть у собі певний заряд тенденційності, який необхідно враховувати при розгляді їх праць.

Розпочати огляд закордонних праць, у яких містяться відомості щодо історії козацтва ХVІІ ст., на нашу думку, можна з творів французьких авторів, оскільки представники цієї нації мали досить тісні та часті контакти з українськими землями протягом усього вищезазначеного періоду. Одним із перших відомості про територію нинішньої України та взаємовідносини різних народів, які її населяли, подає чернець домініканського ордену Жан де-Люк, котрий близько 1625 року мандрував по Криму, узбережжю Чорного та Азовського морів, Кубані і аж до Кавказу.

Вже в першому числі урядового французького щорічника "Gazette de France", що вийшов у Парижі з подачі кардинала Рішельє на початку травня 1631 року, можна було прочитати: "Становище Туреччини погіршилося ще тому, що козаки на своїх чайках увійшли в Чорне море, прямуючи до Стамбулу. В дорозі вони зруйнували Мізену та інші міста, що належать султанові". На думку дослідника В.Січинського, відомості ці відносяться до морських виправ запорожців після обрання на гетьманство Івана Петржицького-Кулаги.

Від 14 вересня 1638 р. там же йдеться мова про те, що "Козаки повстали проти польського короля і погоджуються на замирення лише на трьох умовах: 1) щоб їм залишити свободу релігії... 2) щоб польське військо приходило на Україну лише на випадок найбільшої небезпеки... 3) щоб переглянути і скасувати обмеження реєстру в 6000 козаків".

В подальшому на сторінках цього значного альманаху знайшли своє відображення досить грунтовні описи перебігу подій Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, починаючи з самого її початку у 1648 р. Причому, якщо попервах вживалося визначення "повстання", "повсталі" по відношенню до козаків, то в подальшому, з перемогами українського війська над польським цей термін зникає, залишається лише "запорозькі". Самого гетьмана дописувачі альманаху характеризують як здібного полководця та талановитого дипломата. У повідомленні від 25 квітня 1652 р. на його сторінках вперше з’являється термін "Україна" для визначення території, через яку ведуть боротьбу запорожці та поляки. Надзвичайно цікавим є той факт, що у "Gazette..." французькі автори не змішують докупи росіян та українців, відрізняють їх, хоча і вказують на спільність релігії та інші риси, зауважують на успішність дій україно-російських військ проти польської армії.

Після закінчення Національно-визвольної війни французька преса продовжує стежити за долею козаків, які грали не останню роль у перебігу центральноєвропейських подій, адже Росія і Польща ще мало не півстоліття вели боротьбу за українські землі. В основному вони згадуються у зв’язку з війнами московитів, поляків, шведів, трансільванців та ін. При цьому вже чітко простежується поділ українських земель на Право- і Лівобережжя: відповідно, "польська" та "московська" провінції. У серпні 1663 р. згадується лівобережний гетьман Тетеря, який не бажав воювати з московитами і виступив проти польського короля. А у лютому 1664 р. на сторінках "Gazette de France" з’являється ім’я знаменитого кошового отамана Івана Сірка. Французькі агенти, згадуючи його, неодноразово вказують на його любов до Січі, відвагу та хоробрість. Проте разом з тим французи зазначають, що попри багато позитивних якостей запорозькі військові формування відзначалися недисциплінованістю та служінням тому з володарів, хто більше заплатить.

Надзвичайно велике значення для дослідників історії, суспільного, економічного і політичного життя в Україні середини ХVІІ ст. має "Опис України" французького військового інженера і відомого картографа Гійома Левассера де Боплана. Головними працями Боплана були карти України, які справедливо вважаються одним з найвищих досягнень картографії ХVІІ ст., та його "Опис України". Останній було замислено як пояснення до карт, але він фактично став самостійним твором. Зацікавленню книжкою сприяло й те, що вона вперше була видана в дуже актуальний для себе час – роки Визвольної війни українського народу, коли далеко за межі України поширювалися звістки про мужність козацького війська, успіхи якого стали істотним чинником в балансі міжнародних відносин того часу.

Великий масив матеріалу книги присвячений характеристиці суспільно-політичного устрою, способу і тактики ведення бойових дій запорозьких козаків (зокрема, морських походів). Боплан не розповідає докладно про той чи інший  похід. Він дає узагальнюючу характеристику і відзначає найбільш яскраві деталі цієї невід’ємної частини сповненого смертельних небезпек козацького життя.

Боплан добре усвідомлював ту обставину, що Січ (як і інші українські землі) виступала надійним щитом проти спустошливих вторгнень кочівників у межі Західної Європи. "Цей новоздобутий край, - пише він у присвяті до книги, - є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги…" Також в книзі містяться невеликі за обсягом, але надзвичайно важливі повідомлення про обставини, хід та придушення козацьких повстань 1635 р. під керівництвом гетьмана нереєстрових запорозьких козаків І.Сулими та повстань 1637-1638 рр. (зруйнування Кодацької фортеці, битва під Кумейками, обставини покарання повстанців та ін.).

На початку 1663 р. П’єр Шевальє видав у Парижі власним коштом окрему книгу, в якій надруковано його твори: "Розвідка про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків", "Розвідка про перекопських татар" і "Історія війни козаків проти Польщі". В 1668 р. побачило світ друге видання цієї книги. В 1672 р. книга була видана в Лондоні в перекладі на англійську мову; в 1859 р. її було втретє перевидано в Парижі. "Історія війни козаків проти Польщі" є стислим, але зв’язним викладом найважливіших політичних і воєнних подій в період від початку Визвольної війни до трагічних подій битви під Берестечком. З усього змісту праці видно, що автор вважав причинами війни релігійні і національні суперечності, виокремлюючи, однак, як головну соціальне пригноблення українського суспільства польською шляхтою і магнатами. У праці Шевальє міститься чимало фактичних деталей, цікавих відтінків у висвітленні подій тощо.

Дипломатичний агент французького уряду Де Ля Невіль, який перебував у Москві протягом 5 місяців у 1689 році, у своїх "Записках про Московію" чітко відрізняє Україну і Московію. Про І.Мазепу автор відгукується таким чином: "Цей князь з обличчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак і був на дворі короля Казимира…"

Загалом, треба відзначити, що підвищення інтересу до козацької проблематики у Франції майже цілком залежало від взаємовідносин Московської держави, Речі Посполитої, Туреччини, Швеції та інших держав, а також від загальноєвропейської складної міжнародної ситуації, що склалася у ХVІІ ст.

Досить великий масив інформації можна віднайти також і у джерелах німецького походження, хоча, на відміну від французьких періодичних видань та узагальнюючих праць, вони ще, на жаль, досліджені українськими науковцями недостатньо. Проте і серед відомих нам творів містяться свідчення, що дають змогу уявити собі загальне сприйняття українського козацтва у тогочасному німецькому суспільстві.

Так, Яків Генкель фон Доннерсмарк, посол німецького імператора Матвія до Московщини та Польщі, що їздив до Москви у 1614 році, у своїй реляції згадує про активність козаків під час російсько-польської війни (саме козаки оборонили німецького посла від польських жовнірів), а також про участь якихось мешканців Поділля у загонах "Понтуса, по походженні Шведа... що оголосив себе і проти Москвинів, і проти Поляків..."

Книга А.Майєрберга, посла імператора Леопольда І при московському дворі, під заголовком "Relation der Kaiserl. Ablegaten Augustin von Mayern und Horatius Wilhelm Calvucci über ihre Reise nach Moscau und ihren Empfang daselbst. Der 12 Juni 1661" містить, в основному, відомості про життя та побут на Московщині. Про Україну відомостей мало, та й ті, схоже, витягнуті з тогочасної польської літератури. Про козаків автор пише, що вони "первісно були хлібороби, які жили в околицях Києва, пізніше оселилися на Запоріжжі; відзначаються своєю сміливістю, невтомною непохитністю і щасливою війною змусили Польщу повернути собі незалежність". Що характерно, якщо, ведучи мову про побут та звичаї росіян, автор не намагається приховати своє в цілому негативне до них ставлення, то по відношенню до українців він і словом не обмовлюється про щось подібне (мається на увазі схильність до образливої лайки у розмові, пияцтво, брехливість тощо).

Доба Б.Хмельницького, взагалі, займала увагу західноєвропейських дослідників ще довго по своєму завершенню: згадуючи Україну, вони не могли обминати часів козацької державності. У праці професора Бреслауського університету Х.Стієдіюса "Реляції про сучасні відносини в Московській державі" (Франкфурт, 1706) подається наступне бачення україно-російського союзу: "...Хмельницькому, вождеві повстанських військ, зробили з боку Москви надію, що йому віддадуть усю Правобережну Україну й зроблять його київським князем, але він незабаром побачив, що його обманули та зрозумів, що росіянам діло не до його, а до власних інтересів".

В другій половині ХVІІ століття з’являється такий вид літератури, як подорожні книжки - щось на зразок сучасних туристичних путівників, в яких нерідко згадується і Україна. Так, у 1687 році в німецькому місті Аугсбург було видано книгу під назвою "Cyaneae". Про козаків книга наводить наступні відомості: "...На Дніпрі на численних островах живуть козаки, що мають свої осідки, доми і землі в Київській і Брацлавській окрузі. Є вони частинно грецької релігії, добрі вояки, багато клопоту завдали туркам на Чорному морі, тому що з ними граничили... Вони погордують усім, навіть власною смертю... Козаки вживають малих човнів-кораблів, у яких могло сидіти 60 чоловік досить забезпечених харчами, котрими їздили по Чорному морі, - часами захоплюючи містечка і села коло Царгороду..." Про Богдана Хмельницького написано, що це був "досвідчений і вчений вояк", згадується його славетна перемога під Корсунем. Зазначається, що попервах козаки були легкоозброєним військом (тому їх названо "скорими"), проте тепер вони мають усі види озброєння. "Cyaneae" також розрізняє українських та донських козаків.

До часів знаходження при владі Івана Мазепи відноситься книга Йогана Георга Корба під заголовком "Diarium itineris in Moscoviam Perillustris", видана у Відні коло 1700 - 1701 рр. Автор був на Московщині у 1698 - 1699 роках як секретар посольства Леопольда І. Крім надзвичайно цікавих відомостей про власне московське життя в даній книзі можна віднайти чимало цікавих відомостей про українське військо, різні військові події, а також ряд винятково цінних гравюр Приазов’я. Знов таки, не можна не відзначити, що загальна характеристика життя в московському царстві не відзначається прихильністю (причому до такої міри, що книга ця була заборонена до перевидання у Росії та навіть, за наполяганням Москви, у Відні і виходила в Парижі та Лондоні). Щодо українських військ Й.Г.Корб подає таку інформацію: "...Важливою підмогою для царських  військових сил є Козаки. Московити схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і намагаються втримати їх вірність найщедрішими обіцянками, щоб вони не задумували перейти до Поляків, бо разом зі своїм переходом вони можуть забрати цілий нерв московського війська; цей народ сильний і перевищує Московитів і військовим умінням і хоробрістю". Далі Корб подає різні відомості про війну з турками під Очаковим, Перекопом, Білгородом, на о.Тавань та ін., скрізь зазначаючи, що поруч московського війська були козаки під проводом Івана Мазепи. Автор добре розрізняє територію України (Ukraine) і Московщини (Moscovia, Russia).

Підсумовуючи, маємо зазначити, що у вищеперелічених німецьких авторів складалося скоріше позитивне, ніж байдуже чи негативне відношення до козаків та їх діяльності на військовій ниві. Як зазначалося вище, деяка суб’єктивність свідчень та загальні тенденції сприйняття активності українців в середовищі тогочасного німецького суспільства можуть бути пояснені з позицій аналізу загальноєвропейської ситуації, в якій козацтво протягом всього ХVІІ ст. виступало у якості непримиренного антагоніста Османської імперії, яка загрожувала безпеці християнських держав. А це, звісно, імпонувало і було доречним їх правлячим колам. Ця обставина не могла не знайти свого відображення у літературі та пресі.

В Англії козаки набули відомості завдяки своїм збройним нападам на Туреччину та її провінції. Перші свідчення про їх посилену активність надійшли з Константинополя і стали поштовхом до початку дослідження їх історії та діяльності з боку британських вчених-туркологів. В цей час англійська дипломатія активно шукала шляхів до налагодження взаємовигідних стосунків з могутньою (на початок ХVІІ ст.) імперією Османів, на яку покладала певні надії у сфері торгово-економічного партнерства та у пошуках союзника для боротьби з Іспанією за колоніальне панування. Ця обставина також сприяла підвищенню цікавості до життя Туреччини, а, відтак, і козаків.

У 1603 р. в Лондоні вийшов перший в Англії огляд історії Туреччини Р.Ноллза "The general history of the Turks", який в подальшому багато разів перевидавався. Її автор був головним магістром школи у Сендвічі і, що цікаво, ніколи не виїжджав з країни – всю інформацію він отримав від свого двоюрідного брата, який деякий час жив у Стамбулі. Опис козаків характеризує їх як "легку кінноту, яка в основному діє на кордоні польського королівства з татарами, це витривалі і хоробрі воїни, які живуть за рахунок ворога і над усе цінують бойового коня та спис". Приділяючи велику увагу опису походів черкаського старости Олександра Вишневецького, розповідаючи про маловідому битву під Хотином 1615 р. Р.Ноллз взагалі не згадує імені П.Сагайдачного, битву під Хотином у 1620 р., що може бути пояснено відсутністю у нього інформації про ці події. Характеризуючи козацтво як вагому силу, з якою мали рахуватися не тільки Польща і Московія, а й Османська імперія, автор між тим відзначає, що "політична орієнтація козаків не була чітко вираженою", і вони "воліли діяти на стороні того, хто пропонував більше". Основну причину козацьких повстань 1610-1630 рр. він вбачає у несвоєчасній виплаті їм грошей за службу польською короною. Р.Ноллз відводить не останнє місце козакам як фактору порушення нетривкого миру між Річчю Посполитою та Туреччиною. Загалом, саме Ноллз вперше звернув увагу англійських читачів на козацтво, позитивно характеризуючи його хоробрість і мужність, і справив значний вплив на формування у англійців уявлень про козаків задовго до подій 1648 р., після чого про них заговорила вся Європа.

Робота Дж.Евеліна "Історія великих візирів Магомета та Ахмета Копрюлі", яка вийшла у Лондоні у 1677 р., була присвячена, як зазначав сам автор, опису найбільш секретних інтриг і серед них "зради П.Дорошенка своєму цареві та країні". Позицію автора при змалюванні політичних планів Дорошенка, "козацького генерала, який, вирішивши зрадити, гарантував свою владу повстанням", не можна назвати нейтральною. Його дії він намагається пояснити амбіційністю козацького лідера, вважає його за політика-інтригана. Проте його позиція може бути пояснена занепокоєнням про можливе посилення Туреччини внаслідок ситуації, що склалася на Україні. Крім того, занадто мало часу пройшло від тих подій до відображення їх у праці Дж.Евеліна, що не могло сприяти їх оцінці з більшою мірою об’єктивності.

Більш фундаментальна робота, присвячена історії Туреччини, носить назву "Історія Турецької імперії", була видана в Лондоні у 1680 р. і належить перу П.Рікота (P.Rykaut). Хронологічно вона охоплює період з 1623 по 1677 р. Від початку своєї оповіді автор звертається до опису активності козаків, їх бойових дій суходолом та на морі. Особливу цікавість автор виявляє до проблем морського суперництва турків та козаків. При цьому, віддаючи належне військовому мистецтву козаків, П.Рікот абсолютно несхвально характеризує їх дії, називаючи їх походи на Чорне море "злочинними" і "нахабними". Відчувається, що автор оцінює їх перш за все з точки зору Османської імперії та її добробуту. Проте, оцінюючи дії козаків як піратські, зовсім не має на увазі негативного до них відношення – адже і в самій Англії в цей час (поч. ХVІІ ст.) на державному рівні проводилася протекціоністська щодо каперів політика.

Ведучи мову про козаків, Рікот пише про Україну як про місце їх розселення, зазначає, що запорожці, "потерпаючи від перманентних нападів татар та вимушено обороняючись, мали можливість постійно мати бойову практику та набули сміливості та бойового духу".

Загалом, намагаючись вести мову про дії козацтва та його історію з максимальною об’єктивністю, П.Рікот водночас підходить до їх оцінки все ж з позицій Османської імперії.

У 1687 р. в Лондоні побачила світ 2-томна "Турецька історія" – видання, у якому було об’єднано праці Р.Ноллза та П.Рікота. Таким чином, хронологічні рамки дослідження значно розширилися – з 1603 по 1679 рр. Погляди Ноллза були піддані деякій редакції згідно з точкою зору Рікота – так, козаки початку ХVІІ ст. постають "войовничими" та "грубими" нападниками на турецькі землі, на противалу однозначно позитивної оцінки Ноллза. Більш докладно описується в даному виданні війна козаків під проводом Богдана Хмельницького, оцінюючи причини якої автор виступає дещо тенденційно: "...забувши про покірність своєму королю вирішив зробитися абсолютним господарем цієї країни".

Щодо подій 1660-х років, то, у порівнянні з книгою 1680 року, підхід П.Рікота також змінився. Якщо у першій своїй праці автор оцінює значення описуваної політичної ситуації з точки зору інтересів Туреччини, то тепер він намагається розібратися в комплексі міжнародних проблем, велику увагу приділяючи опису подій в Польщі і на Україні і більш об’єктивно оцінюючи позиції Османської імперії. Менш упереджено трактуються і дії П.Дорошенка, який виступає тепер типовим козаком з притаманною їм "непостійністю" політичних орієнтацій. Взагалі, козаки виступають у цій книзі в якості цілком реальної політичної сили, впливу на яку намагалися досягти Туреччина, Польща, Росія. Основною стає думка про козаків як про "прикордонне об’єднання", думка, яку розвив у своїх працях сучасний дослідник С.Леп’явко.

Велику роль у формуванні уявлення про українських козаків, звісно, мали матеріали англійських періодичних видань, зокрема, "The London gazet", яка виходила з 1665 р. і містила інформацію про найважливіші зовнішньополітичні події того часу. Вони складалися з повідомлень до Англії послів і дипломатів з Москви, Варшави, Кракова, Львову, Стокгольма, Гамбургу та інших міст. Боротьба козаків з турками подавалася, по більшості, як справедлива оборона українцями своїх земель від зазіхань агресора. Цікавим є неодноразове підтвердження недовіри російського уряду до козацьких проводирів, зокрема, гетьману І.Самойловичу, недовірі до якого не поклало край навіть захоплення останнього. Проводиться слушна думка, що Москва, зацікавлена в козацтві як у важливій військовій силі, не бажала примиритися з його самостійністю і намагалася утримувати козаків під контролем, не довіряючи їм.

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що однією з основних тез, які провадили англійські автори у своїх працях і повідомленнях, було твердження про "козацький непослух", їх об’єднання характеризувались як нетривкі та аполітичні. Проте поряд з цим, у ХVІІ ст. склалося уявлення про козацтво як про своєрідний буфер між християнським та мусульманським світами. Цю думку потім продовжили розвивати дослідники ХІХ-ХХ ст. В умовах тогочасної політичної ситуації, яка швидко змінювалася, на козаків покладалися певні надії, пов’язані з прискоренням занепаду Речі Посполитої, послаблення османської імперії тощо. Внаслідок цього і Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького проти Польщі, і подальші події на Україні піддавалися розгляду не відокремлено, а в загальноєвропейському контексті.   

 

   

 

 

 

 

 

 

 

Іван Ярмошик (Житомир

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В ДОСЛІДЖЕННЯХ ВОЛИНСЬКИХ КРАЄЗНАВЦІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

 

Помітною рисою розвитку української історичної науки на сучасному етапі є інтерес до історико-краєзнавчих досліджень. Традиції регіональних досліджень в Україні сягають ХІХ ст., коли поряд із становленням наукових засад історичної науки йшов бурхливий процес зародження і розвитку конкретних регіональних досліджень. Цей процес помітний в усіх історичних регіонах України, в тому числі і Волині. При цьому слід відмітити, що під волинським регіоном в даному повідомленні автор розглядає територію колишньої Волинської губернії, яка була утворена в 1795 р. з губернським центром в місті Житомирі. За сучасним територіально-адміністративним поділом України - це Волинська, Рівненська, частково Тернопільська, Хмельницька, Житомирська області.

В середині ХІХ ст. в губернії сформувався досить численний загін краєзнавців, які зосередили увагу на вивченні різних проблем минулого зазначеного регіону. Дослідники гуртувались навколо губернських структур, зокрема, губернського статистичного комітету, редакцій періодичних видань – “Волынских губернских ведомостей” (видавались з 1838 р.), “Волынских епархиальных ведомостей” (видавались з 1867 р.). Ці видання стали важливим фактором в розвитку історико-краєзнавчих досліджень, вони віддзеркалювали стан краєзнавчих студій, наукову проблематику, сферу зацікавлень тогочасного суспільства.

Наукові праці краєзнавців вже стали об’єктом історіографічного інтересу сучасних істориків. В останнє десятиліття з’явилось ряд розвідок, захищені дисертації про доробок краєзнавців різних регіонів України ХІХ та ХХ ст. Це праці Л.Баженова1, В.Малиневської2, А.Непомнящого3, І.Ярмошика4.

Слід зауважити, що на розвиток регіональних студій місцевої інтелігенції важливий вплив здійснювали київські науковці, провідні українські історики, зокрема, В.Антонович. Місцеві краєзнавці підтримували творчі стосунки з науковими установами, як то Московським “Обществом истории и древностей российских”, Київською “Тимчасовою комісією по розгляду давніх актів”, Історичним товариством Нестора-літописця, брали участь в Археологічних з’їздах.

В працях краєзнавців ХІХ ст. охоплено достатньо широке коло проблем історичного минулого Волині. Серед них можна виділити такі основні теми: 1) історія конкретних міст, містечок, сіл губернії; 2) життя та діяльність видних релігійних, культурних, політичних діячів, відомих як в регіоні, так і в Україні; 3) проблеми церковно-релігійного життя, міжконфесійних стосунків.

Виділити серед них окрему помітну чисельну групу розвідок про українське козацтво не можна. Однак окремі проблеми, пов’язані з історією козацтва, можна знайти в ряді розвідок відомих краєзнавців Волині. Це і в нарисах про міста і села, і в біографічних розвідках про видатні постаті волинського минулого, і в статтях, присвячених релігійним проблемам.

Прикладом цього може слугувати праця Василя Ігнатовича Пероговського “Берестечко и битва под Берестечком 1651 г.”, яка вийшла в Житомирі в 1869 р. Це, очевидно, перша в українській історіографії публікація, спеціально присвячена Берестецькій битві. Автор – син  священика, закінчив Волинську духовну семінарію, пізніше юридичний факультет Київського університету. Сучасники характеризували його як глибокого знавця волинської старовини, дослідника з глибокою ерудицією та любов’ю до рідного краю. В.Антонович назвав його праці “историческим материалом первой руки”5, підкреслюючи цим фактологічну основу його розвідок. В згаданій праці В.Пероговський підкреслив героїзм козаків, на основі доступних йому джерел розказав перебіг битви, показав її наслідки для України 1651 р.

Героїчна історія Берестечка привернула увагу ще одного відомого дослідника волинського регіону – Аполонія Дорофійовича Сендульського – “Местечко Берестечко Дубенского уезда” (Волынские епархиальные ведомости. – 1879. - № 4. - С. 167 – 180). Автор – священик села Сивки Острозького повіту6, патріот рідної землі, ентузіаст. Дослідник минулого видрукував ряд нарисів про відомі населені пункти.

В згаданій статті А.Сендульський розповідає про історію Берестечка від часів Київської Русі до ХІХ ст., в тому числі згадує й битву 1651 р.: “разыгралася страшная кровавая драма, казаки Хмельницкого, под его же предводительством потерпели жестокое поражение от поляков”. При цьому автор коротко переповідає основні події Визвольної війни, які відбулись до Берестецьких подій - битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Збаражем. Згадує і битву Богуна з Четвертинським під Житомиром, якої в дійсності не було, хоч згадки про неї є в “Історії русів”. Оповідь про Берестецьку битву він запозичив з твору М.Маркевича “История Малороссии” та з праць М.Костомарова.

Проблеми, пов’язані з історією козацтва, є і в ряді публікацій, присвячених історичним постатям. Серед них зверну увагу на статтю Стефана Георгійовича Барановського “Православный помещик Адам Кисель как польский дипломат в эпоху Богдана Хмельницкого” (Волынские епархиальные ведомости. – 1874. - №21. – С. 747-766.).

Автор – священик села Решнівка Кременецького повіту, член-кореспондент Історичного товариства Нестора-літописця. Згадану розвідку присвятив життю і дипломатичній діяльності Адама Кисіля, особливо наголошує на його православному віросповіданні. Детально розглядає зусилля А.Кисіля щодо мирного вирішення козацько-польського конфлікту. Наводить його слова-звернення до поляків: “Воевать, но не сражаться”, “…я избран совершителем мира и тишины”. Але разом з тим бажав , “…чтобы гидра мятежа пала под Геркулесовой рукой”. Йому протиставлено Ієремію Вишневецького, як “злейшего врага казачества”, який категорично відкидав помірковані пропозиції А.Кисіля по мирному врегулюванню конфлікту. С.Барановський відмітив негативне ставлення А.Кисіля до переговорів Богдана Хмельницького з Москвою, вважає що саме це звело Кисіля в могилу (1653 р.).

Проблеми, пов’язані з історією козацтва, зачіпаються ще в одній публікації - С.Барановський “Волынцы, как переселенцы в Восточную Россию в эпоху Богдана Хмельницкого” (Волынские епархиальные ведомости. – 1874. - № 18. – С. 662-665). Стаття присвячена окремому епізоду в історії Визвольної війни – переселенню жителів Волині на схід в межі Московського царства – заселенню Слобідської України. Причини цих переселень він вбачав в “опустошительных войнах на Волыни”, зокрема, пояснював поразкою козаків під Берестечком, панікою серед населення, викликаною невідомістю планів Богдана Хмельницького і боязню помсти поляків населенню за участь в заворушеннях. Важливою причиною переселень вважає також голод, який загрожував жителям краю внаслідок його розорення в ході бойових дій. Навіть говорить про випадки людоїдства в околицях Луцька та інших місцевостях Волині.

С.Барановський підкреслює, що простий люд тоді з недовірою ставився до Богдана Хмельницького, і йому не раз загрожувала небезпека загинути від рук холопів. В силу цих економічних та політичних ускладнень частина населення Волині переселилась на схід і заснувала там ряд міст Слобідської України. Барановський підкреслює, що ці поселення мали позитивне значення для захисту Москви від набігів татар: “тысячи пришельцев, закаленных в боях, были весьма полезны для Московского государства”.

Відмічу, що С.Барановський постійно вживає термін Московська держава для означення Росії ХVІІ ст. і досить часто назву “Україна”, хоч на час написання ним статті до наших земель вживався термін “Малороссия” або просто “Юго-Западный край”. Припинення переселенських процесів з Волині пояснює припиненням голоду і налагодженням нормального господарського життя.

Проблеми, пов’язані з Визвольною війною та козацтвом, розглядає і Орест Авксентійович Фотинський в праці “Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни ХVII века” (Волынский историко-археологический сборник. - Почаев –Житомир, 1896. – Вып.1. –– С. 3 – 29). В ній автор простежує складний і повний протиріч життєвий шлях одного з видних представників української шляхти середини XVII ст. Юрія Немирича, який був прихильником протестантизму (сповідував модне в той час серед частини волинської і київської шляхти социніанство), на початку Визвольної війни очолив шляхетське ополчення, яке мало на меті захист панських володінь від повсталого народу. Зрештою, в середині 50-х років прийняв православну віру, влився в ряди козацького війська, був одним з найближчих помічників гетьмана Івана Виговського, виконував важливі дипломатичні доручення, його вважають автором Гадяцької угоди.

Проблемам социніанства в Україні XVII ст. та ставленню до цієї протестантської течії козаків О.Фотинський присвятив іще одну публікацію – “Социнианское движение на Волыни” (Волынские епархиальные ведомости. – 1894. - № 25. – С. 709-717).

Інтерес волинських краєзнавців до козацької тематики пояснюється тим, що козацтво було яскравим політичним, економічним, культурним фактором в середньовічній історії України, який справив помітний вплив на всі, без винятку, сторони тогочасного суспільного життя, історичні події, пов’язані з козацтвом, відбувались в усіх регіонах України.

В доробку волинських краєзнавців ми не знайдемо глибоких узагальнюючих висновків. Однак їх праці сприяли накопиченню наукової інформації про козацтво, поширенню історичних знань серед населення Волині другої половини ХІХ ст. В умовах дії Валуєвського циркуляру та Емського указу це об’єктивно сприяло зростанню національної свідомості жителів регіону. Праці волинських краєзнавців ХІХ ст. становлять не лише історіографічний інтерес, але в багатьох аспектах зберігають історико-пізнавальне значення.

______________________

1 Баженов Л. Історичне краєзнавство Правобережної України ХІХ – на початку ХХ століття: становлення, історіографія, бібліографія. – Хмельницький, 1995.

2 Малиневская В. Развитие исторического краеведения на Черниговщине в конце ХІХ – нач. ХХ века. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук. – К., 1990.

3 Непомнящий А. Очерки развития исторического краеведения Крыма в ХІХ – начале ХХ вв. – Симферополь, 1998.

4 Ярмошик І. Становлення історичного краєзнавства Волині в ХІХ – поч. ХХ ст. – Житомир, 1998.; Ярмошик І. Волинь в історико-краєзнавчих дослідженнях ХІХ – ХХ ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., 1998.

5 Антонович В. О трудах В.И.Пероговского // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. – 1888. – Кн.2. – С. 100-102.

6 Ярмошик І. Аполоній Сендульський – дослідник історії Волині // Тези наукової конференції до 100-річчя Волинського єпархіального давньосховища. – Житомир, 1993. – С. 16-18.

 

 

П.Натикач (Житомир)

 

ДОСЛІДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ ІСТОРИКАМИ ЖИТОМИРЩИНИ (70-90-ті рр. ХХ ст.)

 

Козацькі часи – героїчна і драматична епоха української історії, епоха боротьби за українську державність, за виживання і утвердження українського етносу.

Незважаючи на постійну увагу дослідників до історії козаччини, далеко не всі її сторінки знайшли своє належне висвітлення, багато чого вимагає подальших студій і глибокого аналізу.

Певний вклад у вивчення козацтва вносять і історики Житомирщини, того регіону України, який був завжди тісно пов‘язаний з різними подіями козаччини.

Метою даної статті є аналіз публікацій дослідників Житомирщини про українське козацтво. В наш час, коли про місцеві публікації інколи немає належної інформації, це набуває додаткової актуальності.

Насамперед назвемо широковідому 26-томну “Історію міст і сіл Української РСР”. В томі “Житомирська область” стисло висвітлено історію козацтва у даному регіоні. Це, наприклад, статті Г.П.Булкіна, О.М.Іващенко, П.П.Москвіна, О.С.Чорнобривцевої, З.Д.Вахбрейта, О.О.Павлова, І.Є.Громенка, Г.І.Денисенка та ін. Звичайно, як і в інших працях історичної тематики цього часу, головна увага тут приділялася подіям радянської доби, класової боротьби, давалися різко негативні оцінки окремим діячам козацтва1.

Більше місця козацькій тематиці приділено в розвідці істориків-викладачів Житомирського державного педагогічного університету, що витримала два видання і мала чисельні позитивні відгуки вчителів історії. В розділах “Наш край в ХІУ-ХУІ ст.”, “Наш край в ХУІІ - першій половині ХУІІІ ст.”, “Наш край в другій половині ХУІІІ ст.” зібрано значний фактичний матеріал про козаків, які діяли тут.

Правда, в цій праці оцінка окремих козацьких ватажків давалася в дусі тогочасної офіційної ідеології. Авторами відповідних розділів були О.М.Іващенко, П.І.Натикач, М.С.Бовсунівський2.

Новим якісним кроком вперед у висвітленні даної проблеми був випуск вже в умовах незалежності науково-популярного видання “Козацькі часи на Житомирщині”3. В цьому збірнику автори, виходячи з нових реалій, намагалися дати об‘єктивні оцінки подіям і людям. Так, у статті Юрія Поліщука “Події Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького на Житомирщині” зібрано великий фактичний матеріал і дано грунтовний аналіз ходу Визвольної війни у цьому регіоні, доведено, що Житомирщина часто була в епіцентрі подій Визвольної війни.

Глибоким науковим аналізом відзначається стаття Івана Ярмошика “Юрій Немирич – видний представник козацької старшини середини ХУІІ ст.”. Тут наголошено, що життя і політична діяльність Ю.Немирича –військового і політичного діяча, дипломата, автора Гадяцького договору, тісно пов‘язані з Житомирщиною.

Науково аргументованими є також дослідження Олени Іващенко “Повстання Северина Наливайка і Волинь”, Володимира Павленка і Юрія Поліщука “Максим Кривоніс – сподвижник Б.Хмельницького”, Леоніда Монастирецького “Козацькі та гайдамацькі мотиви в художній літературі про наш край”.

Цікавим в цьому виданні є дослідження, на жаль, уже покійної, Ніни Борисюк “Гайдамацький рух на Житомирщині”, де зібрані всі відомі в літературі факти діяльності гайдамаків у даному регіоні. Особлива увага звернута на трагедію Кодні – села під Житомиром, де було страчено багато учасників Коліївщини.

Без сумніву, книга “Козацькі часи на Житомирщині” сприяє національно-патріотичному вихованню житомирян. Додамо, що вона була видрукувана з ініціативи і за кошти Житомирської обласної організації Українського товариства охорони пам‘яток історії та культури.

В кінці 80-х років, коли розпочався процес національного відродження, доцент Житомирського педагогічного університету Петро Натикач опублікував в обласній газеті “Радянська Житомирщина” цикл статей про українське козацтво, в яких висвітлювалися всі періоди козацтва, зв‘язок його з історією Житомирщини.

Науковці Житомира вже третій рік беруть участь у роботі щорічних Всеукраїнських науково-практичних конференцій “Нові дослідження пам‘яток козацької доби в Україні”, що їх організовує Українське товариство охорони пам‘яток історії та культури та Центр пам‘яткознавства НАН України. В 1999 році з науковими повідомленнями на конференції виступили три представники Житомирщини: Олена Іващенко “Криштоф Косинський і житомирська земля”, Іван Ярмошик “Збройні виступи населення Житомирщини проти польсько-католицького гніту в ХУІІ ст.”, Петро Натикач “Житомирщина і перші козацькі гетьмани”4.

Вже багато років Житомирське науково-краєзнавче Товариство дослідників Волині з ініціативи його президента Миколи Костриці проводить наукові конференції, де серед інших обговорюються теми, пов‘язані з історією козацтва. За результатами цих конференцій видаються наукові збірники5, де є статті, які на основі документів висвітлюють ті чи інші аспекти козацької тематики.

Найцікавішими розвідками можна назвати: Журавльова Н.М. “Легендарний Дмитро Вишневецький”, Ткачук А.П. “Роль Волині у козацько-селянських повстаннях ХУІ-ХУІІ ст.”, Михайлюк О.Г. “Волинь у Визвольній війні 1648-1654 рр.”, Кругляк Б.А. “Переддення Коліївщини”, Газін В.В. “Чуднівська кампанія 1660 р.: політичні наслідки для Української держави”, Степанков В.С. “Становлення державних інституцій у Південно-Східній Волині та причини їх ліквідацій на початковому етапі Національної революції (1648- серпень 1649), Соколовський О.Л. “Рід Виговських в історії України” та ін.

В грудні 2001 р. на щойно відновленому після 1956 р. історичному факультеті Житомирського державного університету ім. І.Франка з ініціативи завідуючого кафедрою всесвітньої історії Івана Ярмошика відбулася студентська наукова конференція, присвячена проблемі вивчення козацтва в історіографії. На ній з науковими повідомленнями виступили майже двадцять студентів першого та другого курсів історичного факультету. Готуються до друку матеріали конференції.

Вивчення історії козацтва триває.

________________________

1 Історія міст і сіл Української РСР у 26 томах. Житомирська область. – К., 1973. - С. 18-21, 87-89, 164-166.

2 Методичні розробки та рекомендації по використанню краєзнавчого матеріалу на допомогу слухачам курсів підвищення кваліфікації вчителів історії. – Житомир, 1982; Наш рідний край. – Житомир, 1988.

3 Козацькі часи на Житомирщині (під ред. Н.Є.Борисюк). – Житомир, 1994.

4 Нові дослідження пам‘яток козацької доби в Україні. – К., 2000. - Вип. 9. - С. 108-114.

5 Велика Волинь: минуле й сучасне. Тези міжнародної краєзнавчої конференції. Житомир, 9-11 вересня 1993 р. – Житомир, 1993; Велика Волинь: минуле й сучасне. Матеріали міжнародної наукової краєзнавчої конференції, жовтень 1994 р. – Хмельницький, 1994; Житомирщина крізь призму століть. – Житомир, 1997; Українська національна ідея:  історія і сучасність. – Житомир. 1997; Житомирщина на зламі тисячоліть. Науковий збірник “Велика Волинь”, т. 21. – Житомир, 2000 та ін.

 

 

Лариса Рева (Київ)

 

ЛІТЕРАТУРНА МОВА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

Одна з підвалин, на яких стоїть духовність нації і нація взагалі, – мова. Українська мова є однією з ознак нації, одним із вирішальних чинників національної самобутності великого народу, одним із найвизначніших надбань його духовної культури. Сучасна українська літературна мова успадкувала всі надбання, всі культурні скарби, створені українським народом протягом усього періоду його існування. За лексичним, стильовим багатством наша мова не поступається жодній з європейських мов, а за мелодикою з нашою мовою може зрівнятися хіба що італійська.

Усі етапи розвитку літературної мови в Україні тісно пов’язані між собою.

Літературна мова давньої доби засвідчена церковними і науковими текстами, матеріалами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством, усною народною творчістю.

На основі давніх традицій, мови, побуту, звичаїв у ХУІ-ХУІІ ст. на всіх етнографічних просторах України почав формуватися новий тип людини, що, попри соціального приниження, шукала виходу з пут національно-економічного поневолення, прагнула розбудовувати власну національну культуру1.

Величезною була потреба в богослужбовій літературі: вона не лише боронила православну віру й загалом християнство, а й надихала український люд на боротьбу, вселяла мужність, віру в те, що ця боротьба – священна. Боротьба ця в політичній сфері зродила козацтво з його повстаннями та війнами за визволення, а в культурній – виявилась національно-просвітнім рухом та полемічним письменством ХУІ-ХУІІ ст.

Церковно-релігійний, культурно-національний і політико-соціальний рух, що виник як протест проти латино-польського натиску, особливо після Люблінської унії 1569 р., утворив багату літературу богословських трактатів, полемічних творів, церковно-історичних розвідок, послань, літописів, хронік, хронографів, “Автори цих писаннів раз-у-раз мусили для обгрунтування своїх думок і оборони національно-релігійних прав українського народу покликатися на історію, воскрешати історичну традицію про українських великих князів, про колишню державність українську”2.

Обов’язкова популяризація подібної літератури, як явища в історії української культури, мови, літератури тощо, на наш погляд, необхідна, оскільки вони становлять величезний масив стародрукованої продукції ХУІ-ХУІІІ ст. – до появи І.Котляревського, а історична та філологічна наука ще до недавнього заперечувала сам факт науковості цих книжок, вважаючи ХІІІ-ХУ ст. в українській культурі - то майже порожнє місце3, а “ХУІІІ сторіччя – чорна діра в історії України, кривава рана, і цього не треба приховувати”4, не кажучи вже про офіційну радянську науку, яка богослужбові книги не брала до уваги взагалі, відокремлюючи лише поодинокі аспекти вивчення, скажімо, в галузі книгознавства, розвитку мови, а самі книги автономно розмістила у спецфондах.

Мова усіх цих книг, жанрів – церковнослов’янська, яка використовувалася в Україні як літературна. Ця мова не була регламентована жодним спеціальним документом. Основну роль в її функціонуванні відігравала церква, навколо якої зосереджувалося літературне і культурне життя. Російський вчений О.Шахматов вважає, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств населення. Одночасно виходить ряд книг біблійного кодексу в перекладах на українсько-білоруську мову, що була тоді мовою державною. Таким чином, поряд з традиційною в Україні церковнослов’янською мовою почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, яка була також і мовою письменства.

Жоден з українських або українсько-білоруських перекладів не досягнув загального розповсюдження. Для розвитку літературної мови вони не могли мати великого значення. “Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій”5, - пише В.Німчук.

“… для українських літераторів слов’янська мова була також класичною мовою – в ній же були всі пам’ятки письменства, богослужбові книги і вся інша літературна спадщина минулих віків, і вони вважали її за свій скарб6.

Яскравою постаттю, талановитим публіцистом, найвизначнішим письменником кінця ХУІ - поч. ХУІІ ст. був Іван Вишенський. За життя І.Вишенського його твори не були друковані, вони розходилися по Україні в рукописах, здобуваючи авторові широкої популярності.

Захищаючи слов’янську мову, І.Вишенський писав: “Скажу вам тайну велику, що диявол таку зависть має на слов’янський язик, що ледве живий від гніву і рад би його до решти погубити і всю боротьбу свою на те двигнув, щоб його обплюгавити і в огиду та ненависть привести”.

Рух за відродження й нормалізацію церковнослов’янської мови виявляється в підготовці навчальних посібників.

1574 р. у Львові Іван Федоров видає один з найвидатніших своїх творів – “Буквар”7, який був першою спробою створення навчального посібника з граматики старослов’янської мови у східнослов’янській редакції, що мав великий вплив на подальший розвиток мовознавства в Україні. 1586 р. виходить “Острозька граматика”, 1596 р. – “Слов’янська граматика” Л.Зизанія, його буквар “Наука ку читанню и розумение писма словенского языка…”, до якого додано “Лексис, сирЅ реченія вкратцЅ сЅбранны и из словенского языка на простый рускій діалект истолкованны” – перший друкований церковнослов’янський український словник.

1616-1619 рр. була опублікована “Слов’янська граматика” М.Смотрицького.

З початком 30-х років ХVІІ ст. пов’язана діяльність Памви Беринди (50-70-ті рр. ХVІІ ст. – 1632) - лексикографа, друкаря, гравера (працював у Стрятині, Перемишлі, Львові, Києві), поета, педагога. Він автор українського словника “Лексикон славеноросскій” (К., 1627), що містив близько семи тисяч слів церковнослов’янською мовою з перекладом і поясненням староукраїнською. “Лексикон” відіграв значну роль у нормалізації церковнослов’янської та староукраїнської мов і використовувався як підручник для вивчення церковнослов’янської мови у школах ХVІІ-ХVІІІ ст., був джерелом багатьох вітчизняних і зарубіжних словників. П.Беринда – автор передмов і післямов до ряду лаврських видань та віршів.

Уже в перших богослужбових книгах “Тріодь пісна”, “Тріодь цвітна”, “Часословець”, “Осьмогласник”, надрукованих в друкарні Швайпольта Фіоля в 1483-1491 рр. слов’янською мовою, спостерігаються особливості живої української мови. Проте найбільшого відображення жива мова українського народу знайшла не в писемних пам’ятках ХV-ХVІ ст., а в усній народній творчості. Саме на цей час припадає початок історичного епосу – дум та історичних пісень, появу яких зумовила боротьба за соціальні права, проти татар і турецьких яничарів, польської шляхти.

Розвиток міст, становлення українського міщанства, вплив Реформації – спричиняють наближення мови різних жанрів до канцелярійної та розмовної. Робляться спроби перекладу Святого Письма на мову, близьку до живої (“Пісня пісень” ХVІ ст., “Пересопницьке Євангеліє”, “Крехівський Апостол” 1563-72 рр. та ін.).

Серед великої й багатої релігійно-полемічної літератури кінця ХVІ – поч. ХVІІ ст. є ряд творів, що мають певне значення для української історіографії, для розвитку української літературної мови.

Величезним здобутком української культури козацької доби був переклад 1556-1561 рр. у монастирі с. Пересопниці (на Рівненщині) “Пересопницького Євангелія” – першого з відомих перекладів конфесійного тексту українською писемною мовою.

А 1580-81 рр. в Острозі І.Федоров видрукував знамениту “Острозьку Біблію” – перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою, що належить до найвидатніших пам’яток українського друкарства. У цьому виданні вміщено передмову Костянтина Острозького, два вірша Герасима Смотрицького (на герб князя К.Острозького – перший відомий на сьогодні твір геральдичної поезії – та передмову до читача) й післямову І.Федорова. Над текстом “Острозької Біблії” працював П.Беринда.

У правопису, фонетиці, морфології текстів він зберігає середньо-болгарський та східнослов’янський традиційні написання.

“З богословського погляду текст “Острозької Біблії” – великий успіх. Але з літературного вона зафіксувала дальший розрив між церковною (слов’янською) та літературною (напівнародною) мовою”8.

Багато матеріалу про події українського національного життя в кінці ХVІ ст. містить літературна пам’ятка “Пересторога” (1605-1606), автором якої, ймовірно, був видатний діяч Львівського братства Ю.Рогатинець. “Пересторога” – це літературний твір, свого роду політично-релігійний памфлет. Він відзначається “живим оповіданням, в якому додають краси й сили вислову поетичні звороти й гарні порівняння, і гарною, сливе сучасною живою українською мовою”9.

Яскраву сторінку в історії української культури становить діяльність українського видавця, просвітника, вченого Григорія Балабана, у чернецтві - Гедеона (1530-1607). Разом зі своїми родичами він заклав друкарні в Стрятині (1603-1606) та Крилосі (1606). У Стрятинській друкарні було видано лише дві книги: “Служебник”(1604) та “Требник” (1606). В Крилосі – “Євангеліє Учительне”. Старанна текстологічна підготовка видань з орієнтацією на грецькі та слов’янські першоджерела, церковнослов’янська мова, художні оздоби, в яких елементи мистецтва органічно поєдналися з українською народною творчістю, зробили ці книги найкращими в історії початкового українського книгодрукування.

Піднесення української культури в кінці ХVІ ст. та перших десятиліттях ХVІІ ст. пов’язане в значній мірі з діяльністю братств, які відіграли велику роль у боротьбі українського народу проти національно-релігійного пригноблення.

Найбільш авторитетними і діяльними в Україні були Львівське, Острозьке і Київське братства. Важливою сферою їх діяльності було книгодрукування, яке вони вважали головним у справі просвітництва. Братські школи і друкарні підготували велику кількість передових освічених діячів і видали чимало книг, в тому числі й навчальної літератури.

До кінця ХVІ-поч.-ХVІІ ст. належить діяльність українського церковного і культурного діяча родом із Західної України Єлисея Плетенецького (1550-1624) – учасника Берестейського православного Собору (1596), архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1599), засновника Києво-Печерської друкарні, одного із організаторів Києво-Печерського культурного (гуманістичного) гуртка.

Є.Плетенецький видав значні твори, переважно богослужбового релігійного змісту (“Часослов”, 1617, “Анфологіон”, 1619, “Служебник”, 1620 та ін.), до яких писав передмови, а також ряд шкільних підручників. Брав участь у перекладі з грецької на старослов’янську мову і редагував “Анфологіон” 1619 р. – перше велике видання Києво-Печерської друкарні - Іов Борецький (? – 1631), родом із Галичини, викладач, а згодом ректор львівської братської школи, ректор Київської братської школи, ігумен Києво-Могилянського монастиря, митрополит Київський і Галицький.

Тоді ж розпочалася діяльність Ісайї Копинського (? – 1640), родом із правобережної України, одного із засновників Київської братської школи. Він виступав проти експансії католицизму й уніатства в Україні, був автором полемічних філософських творів. Разом з І.Борецьким та І.Курцевичем склав 1621 р. “Протестацію”, в якій підносилась роль козацтва як захисника національних і соціальних прав українського народу.

Доба козаччини позитивно вплинула на розвиток і поширення книговидавничої справи. Просвітництво ширилося по всій Україні, виникали цілі культурно-освітні осередки. Україна перетворилася в розвинуту європейську державу, яка потребувала прогресу в усіх його проявах. Друкарні України випускають різні види богослужбових книг – требників, євангеліїв, октоїхів, орологіонів тощо, зосереджуючись не так на текстах, як на мистецьких оздобах. Але “в ті часи, коли церковне життя й інтереси займали центральний, можна сказати, пункт у людському світогляді, скрізь відродження письменства починається з церковної літератури”10.

Таким чином, літературна мова козацької держави ХVІІ-поч.ХVІІІ ст. витворюється на церковнослов’янській основі, проте в ній є багато елементів живої народної мови, західних впливів, зокрема, латинських і польських. “Церковнослов’янська (“славеноруська”) мова залишалася у літературному вжитку, в творах філософсько-богословського спрямування, в окремих урочистих церковно-юридичних актах; нею писали послання до інших слов’янських, почасти і до неслов’янських країн. Але поступово навіть окремі літургічні тексти, не кажучи вже про проповіді і богословські трактати, почали перекладати “простою” мовою. Проте церковнослов’янська надалі зберігала престиж як спеціально сакральна”11.

Народна мова, хоч її вживали постійно в урядових актах, у листуванні тощо, мала лише допоміжне значення.

Ми не ставили перед собою мету дослідження мовозначних проблем, а прагнули на прикладі пам’яток козацької доби (ХV-ХVІІ ст.) показати трансформацію української літературної мови.

_______________________________

1 Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – С, 109.

2 Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – К., 1996. – С. 16

3 Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Тернопіль, 1994. – С. 212.

4 Шевельов Ю. До питання періодизації історії української мови // Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю акад. Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – С. 692.

5 Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. – К., 1980. – С. 39.

6 Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992. – С. 151.

7 Так називають дослідники книжку І.Федорова, що не має заголовка, виходячи з її змісту і призначення.

8 Чижевський Д. Історія української літератури. – С. 221.

9 Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Кн. 1. – Львів, 1992. – С. 444.

10 Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 118.

11 Ісаєвич Д.Я. Літературна спадщина Івана Федорова. – Львів, 1989. – С. 16-17.

 

 

Ольга Миронюк (Київ)

 

КОЗАЦЬКИЙ ЗВИЧАЙ ПОБРАТИМСТВА І МОВНІ ЗАСОБИ ЙОГО ОПИСУ

 

Однією з визначальних рис суспільного устрою Запорозької Січі був загальний демократизм, адже право вступу до січового товариства було дозволено всім. Як зазначає історик В.І. Сергійчук, “гербовий шляхтич повинен був жити в злагоді зі своїм колишнім підданим, той, хто здобув освіту в університетах Європи, мусив брататися з неграмотним селянином”1.

На цю особливість суспільних відносин на Запорожжі вказував і М.П. Драгоманов: “Не величалися запорожці родом. Сам отаман запорозький після того, як на його місце обирали іншого, робився знову простим козаком”2.

Видатний дослідник козацької доби і збирач старовини Д.І. Яворницький в одному зі своїх творів писав: “Вони (запорожці – О.М.) приймали усякого: де хто з-під пана утече, приймуть; де від батька та від матері біжить, приймуть; де який жінку покине, та так, аби докотив до Січі, то й живе, приймають усіх”3. Хоч це, звичайно, не означало, що в соціальному плані серед козаків панувала повна рівність. Нам важливо підкреслити ту думку, що масове покозачення значної частини тодішньої людності “було виявом прагнення пригноблених верств народу стати вільними людьми”4.

На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацтво виступало вже потужною військовою силою, яка визначала історію доволі великого обширу південно-східної Європи. І головне, козацтво “мало змогу порівняно швидко об’єднатися для спільної боротьби”5. Як ми знаємо з історії, боротьба ця була тяжка й кривава. Тобто, сама сувора дійсність, постійна військова загроза диктували необхідність об’єднання перед лицем зовнішнього ворога, що було однією з передумов виникнення такого звичаю, як побратимство.

Воювати було звичною справою для козаків: “На війну йде з радістю, аж сміється; бравий народ був та веселий. ... Хоробрий народ: на війні кулі аж свистять, а йому й байдуже”6.

З другого боку, виникненню звичаю побратимства сприяли цілком певні психоментальні властивості характеру запорозьких козаків, цих яскравих представників нашого народу. До світлих сторін характеру запорозьких козаків Д.І. Яворницький відносив їх “добросердечність, відсутність тяги до наживи (“нестяжательность”), щедрість, безкорисливість”, а головне, що нам важливо підкреслити, “схильність до щирої дружби”, яка “настільки високо цінувалася в Запорожжі, що, за козацькими правилами, гріхом вважалося обманути навіть чорта, якщо він попав січовикам в товариші”7.

Д.І. Яворницький підкреслював також, що козаки “були добрими друзями, вірними товаришами, істинними братами у ставленні один до одного”8. І взагалі, вся постать запорозького козака “дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю і незрівнянним гумором”9. В “Истории запорожских козаков” Д.І. Яворницький також писав, що “ні знатність роду, ні станове походження не мали в Січі ніякого значення”,  брались до уваги “лише особисті достоїнства, тобто хоробрість, досвід, розум, винахідливість”10.

Як ми вже говорили, сукупність всіх цих позитивних рис внутрішньої натури запорозького козака, а саме: схильність до щирої дружби, взаємовиручка, товаришування (бо й свою військову організацію, Січ, козаки називали не інакше, як товариство), сприяла виникненню й поширенню звичаю побратимства.

Зазначимо одразу, що опис цього звичаю безпосередньо у джерелах того часу нам не трапився, можливо, через те, що “запорожці дуже неохоче ділилися зі сторонніми людьми відомостями про всілякі порядки в Січі, - все їх життя для чужоземців становило так звані “військові секрети”11.

У повісті “Чорна рада” Пантелеймон Куліш вустами головного героя, запорозького козака Кирила Тура, подає таку розповідь: - Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? – каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. – Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство. Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру” (тобто, як не відсторонюйся, як не відгороджуйся від цього світу, як не намагайся кріпитися в одинокості – О.М.), “а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідного брата, так шукає названого”.

Далі Кирило Тур продовжує свою розповідь так: “Давай, - кажу я своєму Чорногору, - давай побратаємось”. – “Давай”. Як же відбувалася ця обрядодія? - “От і зайшли у братство та й попросили панотця (тобто священика – О.М.) прочитати над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе Слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою”12. Отже, над козаками читався якийсь уривок з богослужбової книги “Діяння святих апостолів”, що містить крім діянь їхні послання, яка в народі має скорочену назву Апостол.

Після прочитання Апостола вважалося, що ці чужі один одному чоловіки перебуватимуть надалі в нерозривній духовній єдності: “нас породило не тіло, а живе слово Боже”, тобто духовні узи замінювали відсутність кровних, більше того, вони були набагато важливіші і сильніші, ними не можна було знехтувати. “...зрада побратимства мусить закінчитися тільки смертю... ”13. Підтвердження цієї думки знаходимо і в поетичних рядках Лесі Українки: “Бійся Бога, милий побратиме! Що за слово ти оце промовив? Чи на те ж браталась я з тобою, аби мала так ганебно зрадить? Коли хочеш, утікаймо вкупі, - дужий кінь мій нас обох врятує”14.

Очевидно, ця обрядодія супроводжувалася ще потиском рук. Так, у романі Олекси Стороженка “Марко Проклятий”, в якому автор поєднує сюжет легенди про пекельного Марка (відома приказка: товчеться, як Марко в пеклі) з історичними подіями визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького, знаходимо такий діалог:

- Спасибі тобі, козаче, дай руку, побратаємось! – чоловік простягнув руку, як лопату, обвиту товстими жилами, немов вірьовками.

- Вибачай, чоловіче, - одрізав січовик, - хоч мені тебе й жаль, а про чварі, Каїнові, руки не подам і побратимом не буду.

- Як, - гримнув чоловік, заскреготавши зубами, - ти гребуєш моєю рукою, моїм товариством?.. Чи ти знаєш, блазень, що колись і я був січовиком, колись за велику увагу ставили моє товариство?

- Не сердься, чоловіче за мою шпарку одповідь, - з жалем промовив січовик. – Як будеш гинуть, я од тебе не одцураюсь і обидві руки тобі простягну”15.

Слід зазначити, що звичай побратимства, очевидно, дуже давній, він був поширений у всьому слов’янському світі. Не випадково побратим Кирила Тура – Богдан має прізвище (чи прізвисько) Чорногор, яке вказує на те, що він походить, можливо, з Чорногорії (з Балкан). Та й Кирило Тур похваляється, що вкраде дівчину й утече з нею на Чорну Гору, до якої “не близький світ”16.

Чорногор називає Кирила Тура не інакше, як побро: “А Богдан Чорногор думав, що він (Петро Шраменко – О.М.) хоче попробувати, чи кріпкі в Тура плечі; заслонив свого побратима спиною, схопився за шаблюку, да й каже: - Море! Я не попущу усякому захожому знущатись із мого побро! Доволі й своїх братчиків”17.

У сербохорватській мові іменник побро – це розмовне від побратим, яке перекладається аналогічно: “побратим, названий брат”. Дієслово побратимити означає “зробити кого-небудь побратимом, названим братом”, а неозначена форма цього дієслова побратимитисе – “побрататися (з ким-небудь)”. Іменник побратимство крім аналогічного відповідника перекладається як “братська дружба; назване братство (закріплене особливими обрядами)”18.

Абстрактний іменник побратимство тлумачиться у СУМі як “супроводжуваний певним обрядом давній слов’янський звичай зміцнення дружби прирівнюванням її до братських стосунків”19. У Словнику Грінченка зазначається коротко: побратимство – братство, дружба20. Побратим – “той, хто вступив у побратимство з ким-небудь; названий брат”21, у Словнику Грінченка: “побратим – названий брат, друг”22. Цей же словник фіксує і слово побратимець23.

Від іменника побратимство утворене дієслово побратимствувати: (о. Дем’ян) - .. не брат він мені!.. З Іванами он … побратимствує24.

Лексема побратим утворена від слова побрататися. У парі дієслів брататисяпобрататися вихідна форма – слово брататися має значення “виявляти до кого-небудь братні почуття”25. Побрататися – “поклястися одне одному у взаємній дружбі, назватися братами”26. Префікс по у цьому дієслові означає набуття спільності в чому-небудь, вказує на об’єднання з ким. Наприклад, поєднатисяпоєднуватися (“утворювати одне ціле”)27. Або ще: побратися в значенні “одружитися” (двоє людей утворюють нову спільність).

Той, хто побратався з ким-небудь, став йому навіки побратимом. Наприклад: Ще ж до того беріг Кирила Тура од лихої халепи й побратим його, Богдан Чорногор. Сей, ходячи круг стовпа (до якого був прив’язаний Кирило Тур – О.М.), одного зупинить покірним проханням, другому попрікне про яку-небудь Кирилову послугу, .. Благаючи іншого отамана, аж слізьми обливавсь вірний Турів побратим; а в Січі великого стояло таке щире побратимство28.

Словосполучення названий брат як синонім до слова побратим знаходимо у Т.Г. Шевченка: Один тільки брат названий Оставсь на всім світі, Та й той – почув, що так страшно Пекельнії діти Його брата замучили Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака (“Гайдамаки”)29.

Значно частіше зустрічається слово побратим у значенні “товариш по боротьбі, битві, боях”30. Наприклад, в історичній пісні співається: Знайшов Павлюк побратима – Орла Остряницю, Що не раз пускали з ляхів Шляхетську кровицю..31.

Або ще: в О. Довженка у повісті “Тарас Бульба” – “так прощалися запорожці, товариш із товаришем, побратим із побратимом. Братчики відходили тихо, пошапкувавшися ще раз з товаришами”32.

Лексема побратим має також значення соратник, однодумець, співстраждалець. Так, у драмі  Лесі Українки “У пущі” скульптор Річард Айрон говорить до свого товариша скульптора Джонатана: “Товаришу мій вірний! Друже щирий! Мій побратиме у святому хисті! Сам Бог тебе привів мені на поміч, тепер ми гори перевернем! Правда?”33.

В одному зі своїх віршів Микола Зеров звертається до Тараса Шевченка: “Тарасе, побратиме мій! до краю Тебе прибило те життя – страждання: З трійзілля муки ти напивсь, одчаю, Нелюдського дознав поневіряння”34.

Лексема побратим при зображенні козацьких часів частіше вживається при називанні, описовій номінації, а при безпосередньому звертанні до товариша частіше зустрічається слово брат: “Добре! добре! Ну, до танців, До танців, кобзарю!” Сліпий вишкварив – навприсядки Пішли по базару. Земля гнеться. “Нумо, Гонто!” “Нумо, брате Максиме!” Ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!”35. Або ще: А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате, Нездужаєш чи боїшся На ворога стати?36.

Звичайно, ми не можемо визначити з літературного тексту, чи всі, хто називав один одного братом, браталися між собою за козацьким звичаєм, бо лексема брат у функції звертання має свою давню історію.

Підтвердженням того, що слова брат і побратим належать до одного синонімічного ряду й відображають ідентичні поняття, знаходимо у народній творчості: При добрій годині брати і побратими, а при лихій годині – немає й родини37.

Лексема побратим корелює з іменником жіночого роду посестра – “названа сестра або найближча подруга”38. Вочевидь, існував також звичай посестринства. Наприклад: Не знайшов юнак з ким побрататись, не знайшов між хлопців побратима, не знайшов межи дівчат посестри, а надибав вілу білу в горах, вілу білу з поглядом урочим, обмінявся з нею пірначами (ймовірно, один із елементів ритуалу – О.М.), цілував її в обличчя біле, стиснув руку і назвав “посестро”, а вона його: “мій побратиме”, та й помчали вкупі геть у гори39.

Давні звичаї побратимства й посестринства проявлялися в об’єднанні певних груп людей в добровільні організації для спільної діяльності з певною метою (просвітницькою, зокрема), так звані братства й сестринства. Наприклад, численні церковні братства (до Київського гетьман Сагайдачний записався з усім кошем). Сестринства відомі вужчою направленістю – допомогою дітям-сиротам, бідним та хворим.

Загалом, виражальні мовні засоби при описі побратимства не є численними, але точними й достатніми, а сам звичай, як найвищий вияв товаришування й дружби, не раз проявлявся в нашому народі в тяжкі години лихоліть і в пізніші часи.

_______________________

1 Сергійчук В.І. Іменем війська запорозького. – К., 1994. – С.4.

2 Драгоманов М.П. Про українських козаків, татар та турків. Вибране. – К., 1991. – С. 188

3 Эварницкий Д.И. Жизнь запорожских козаков по рассказу современника-очевидца. – Киевская старина, Ноябрь-декабрь, 1883. – С. 499.

4 Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 158.

5 Там само. – С. 107.

6 Эварницкий Д.И. Жизнь запорожских… – С. 507.

7 Эварницкий Д.И. История запорожских козаков. – Т.І. – СПб, 1892. – С. 248.

8 Там само. – С. 277

9 Там само. – С. 247.

10 Там само. – С. 110.

11 Там само. – С. 194.

12 Куліш Пантелеймон. Твори. – К., 1994. – Т.І. – С.46. Чорна рада.

13 Яновський Ю. Твори. – Т.ІV. Сценарії. - 1959. – С. 100.

14 Українка Леся. Твори в 4-х томах. – Т.1. – К., 1981. – С. 461.

15 Стороженко О. Твори. – Т.І. - 1957. – С. 338-339.

16 Куліш П. Твори. – Т. І. – С. 83.

17 Там само. – С. 127.

18 Толстой И.И. Сербскохорватско-русский словарь. – М., 1970. – С. 383.

19 Словник української мови в 11-ти томах. – Т. VI. –С. 625; далі СУМ.

20 Грінченко Б. Словарь украинского языка. – 1909. – Т. ІІІ. – С. 205.

21 СУМ VI. – С. 624.

22 Грінченко Б. Словарь… – С. 205.

23 Там само.

24 Ле Іван. Наливайко. – К., 1957. – С. 355.

25 СУМ І. – С. 227.

26 СУМ VI. – С. 624.

27 СУМ VI. – С. 767.

28 Куліш П. Указ. Твори... – С. 126.

29 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів. – 1963. – Т.І. – С. 140 Гайдамаки. Епілог.

30 СУМ VI. – С. 625.

31 Українські народні думи та історичні пісні. – К., 1955. – С. 86.

32 Довженко О. Твори. – 1958. - Т.І. . С. 256;  Тарас Бульба

33 Українка Леся. Твори. – Т.2. – К., 1981. – С. 440.

34 Зеров Микола. Вибране. - К., 1966. – С. 436.

35 Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів… – С. 120 (Гайдамаки).

36 Шевченко Т.Г. Твори. – 1953. – Т. ІІ. Поезії. – С. 160.

37 Українські народні прислів’я та приказки. – К., 1963. – С. 658.

38 СУМ VII. – С. 318.

39 Українка Леся. Твори . – Т. 1. – С. 461.

 

 

Олеся Лазаренко (Київ)

 

ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛЕКСЕМИ “КОЗАК” У ТВОРАХ ЛАЗАРЯ БАРАНОВИЧА

 

Основною військовою і політичною силою в Україні ХУІІ ст. було, без сумніву, козацтво. Саме козацьке лицарство уособлювало в собі справжній дух воїнів, а також свободу, незалежність, гордість українського народу, коли йшлося про захист своєї Вітчизни.

Тогочасна епоха була епохою бурхливих національно-визвольних, релігійних воєн, епохою великих політичних і культурних змін у житті України, де найбільш патріотичною і свідомою свого переможного начала виступала козацька сила – Військо Запорозьке. Окрім військових лідерів – гетьманів - на чолі козацтва стояли і духовні керманичі, які відігравали велику роль у становленні козацтва як рушія історичних подій ХУІІ ст., а особливо у другій половині ХУІІ ст. - роки Руїни. Такою постаттю був архієпископ чернігівський та новгород-сіверський Лазар Баранович, який “виступав у ролі представника всієї православної церкви і усього українського народу на обох берегах Дніпра...”, будучи “єдиним діячем, здатним представляти загальнонаціональні інтереси українського народу в очах сусідніх держав”1.

Становлення Лазаря Барановича як видатного політика відбулося ще за часів Богдана Хмельницького. За підтримки гетьмана Баранович був висвячений на єпископа, що “автоматично визначило увесь його [його] подальший шлях ... як політика певної орієнтації і обумовило його провідну роль у справах української церкви, й ширше – всього українського життя”2.

Баранович мав величезний вплив на козацьких гетьманів Лівобережної України, направляючи таким чином політику України на схід – на Московію. Активне проповідування архієпископом ідеї військово-політичного союзу України із Росією дало можливість історикам назвати його “прихильником Москви”, що проводив її інтереси в Україні. Але все, на що скеровував свої сили Баранович, підпорядковувалося виключно патріотичним думкам про збереження “козацьких вольностей”, про розбудову державності, про незалежність України і української церкви, хоча і в рамках українсько-російського союзу.

Лазар Баранович зарекомендував себе не тільки мудрим політиком і активним церковним діячем, а й талановитим письменником, у чиїх творах виразно і чітко звучали духовне і соціально-політичне кредо митця.

Деякі дослідники історії української літератури, зокрема, М. Возняк, вважали, що архієпископ був дуже далеким від політичного життя в тогочасній Україні, не цікавився ним і майже не висвітлював у своїх творах страшних подій Руїни: “Коли на всій Україні горить страшна боротьба між прихильниками польської і московської державностей, [...] Баранович здобувся хіба на млявий польський вірш: “Як човен на воді хитається хвилями, таке діється з нашою бідною Україною. Й гірше, човен пливе на воді, а Україна в крові і незгоді. Боже, ти пануєш над вітрами й водами, зроби, щоб тихо було між нами”3. Даний вірш під титулом “Ten pozor Ukrainy, ze w niej wszystko ruiny” (Та ознака в Україні, що земля її в руїні – переклад Валерія Шевчука – О.Л.) було взято із польськомовної збірки Лазаря Барановича “Lutnia Apollinowa” (Київ, 1671). І, як ми могли переконатися, це не єдиний твір, який присвячений історичним подіям в Україні. Самі тільки назви віршів, об’єднані у циклі “Про війну  свідчать про те, які болючі теми розробляв письменник: “Swiata zamieszanie a ludzkie plakanie” (Хаос світі і людський плач), “W miru nie masz mira” (“У світі не маєш миру”), “Swiat zapalony na wszystkie strony” (“Запалений світ на всі боки”), “Gospodarzu stary, pomoz na tatary” (“Старий Господарю, допоможи проти татар”), “Tatarzyn plandruje, jak doma koczuje” (“Татарин плюндрує, як дома кочує”), “Kto wojny chciwy, boday byl nie zywy” (“Хто охочий до війни, бодай не жив”) тощо. У віршах чітко висловлена позиція автора, який переймався політичними незгодами України, недолею українського народу, нещастями людей, які потрапили у вир війни.

Описуючи боротьбу українців проти навали татар і турків, Баранович використовує лексику на позначення військових реалій, таких як strzala – “стріла”, luk – “лук”, miecz – “меч”, tarcza – “щит”, dzialo – “гармата”, woysko – “військо”, orda – “орда”, samopal – “самопал”, oreze – “зброя” тощо; використовує етноніми – Tatarzyn, Turek (Turczyn), Rusin, Rossianin, Polak, Ukrainiec, а також назву Kozak. Те, що слово Kozak є етнонімом, принаймні у польськомовних творах письменника, вказує орфографічна традиція польської мови – написання великої літери у назвах національностей, яку застосовує і Баранович: “woiewod ... niechca, a [dla] Kozaka woiewoda wielka jest niezgoda”4 (“воєвод … вони не хочуть, а (для) козака воєвода – велика незгода”).

У тогочасній Україні, яка була частиною багатонаціональної Речі Посполитої, функціонувало декілька значень лексеми козак. Подаємо зараз візію тогочасної польської історії на козаків. А. Ґваніні, польський літописець, пояснює у своїй “Kronice Sarmacji europejskiej” (Krakow, 1611), що ”козак є словом татарським. Русь козаком зве і пояснює козака як бідного найманця, що шукаючи собі здобичі, нікому не належать, а за гроші кому хоче служить”5.

Лексема козак асоціювалася також у старопольській мові та літературі із розбійництвом, грабуванням, авантюризмом, козак – “це слуга, гайдук, найманець, розбійник, бандит”6. Ще польський літописець ХУ ст. Ян Длугош згадував назву cosacus на позначення “розбійника, перебіжчика” по відношенню до татар, які оселилися біля Білгорода7.

Богуслав Лінде, давши козакам характеристику козакам як народові, що осів на польському, московському і татарському пограниччі, пояснює походження слова козак від монгольської переробки назви капчак: “...хто тільки був волоцюгою, був славний здирством, того монгольський татарин, перс, турок козаком називав, а поляк від них спосіб називання перейняв”8.

Але були і позитивні відгуки на козаків, зокрема, у польських письменників ХУІІ ст.: “Козака я не засуджую, особливо Запорозького, який в ці часи досить добре, доблісно і мужньо і з великою славою вітчизні польського народу служив”9 або: “До того часу Польща буде процвітати, коли в собі може мати хороших козаків10.

Етимологічний словник польської мови перераховує наступні значення досліджуваної лексеми: “1) мешканець давньої України; воїн легкої їзди; слуга на великопольському дворі від ХУІ ст.; ... старопольське також “сміливець, … авантюрист, … розбійник, грабіжник” 2) танок” (з ХУІІІ ст.), діал. “сміливець, забіяка, хлопець”11

Дослідник польських діалектів Ян Карський виділив значення лексеми козак як: 1) військова людина; 2) хлопець, який випасав худобу; 3) дійові особи весілля; 4) танок12.

Cловник cучасної польської мови на перше місце ставить таке пояснення слова козак: 1) член групи населення, що являє собою вільний стан у феодальному суспільстві давньої Речі Посполитої і Московської держави, яка мешкала на терені України і південно-східній Росії і мала окрему військову організацію; потомок цього населення; 2) український народний танок чоловіків”; 3) гриб; 4) іст. в Польщі, Росії і Туреччині солдат легкої їзди – військового формування, що складалася із козаків”13.

Для українця Лазаря Барановича поняття козак, у першу чергу, пов’язується із значенням: “мешканець України, представник військового стану в Україні, що брав участь у визвольній боротьбі проти татар, турків, а також поляків”, що загалом співпадає із значенням у Словнику української мови14.

У листі до Симеона Полоцького, що на той час проживав у Москві, Лазар Баранович пише: “...а козаки обернулися на татарські орди...”15. Звертаючись до московського царя простити гетьмана Дорошенка, який перейшов на бік Туреччини, Баранович зазначає: “...ми намагалися переконати його величність царя по-старому прийняти козаків у свою милість...”16.

В одному із польськомовних віршів “Gospodarzu stary, pomoz na tatary” Баранович, апелюючи до Бога, просить його дати згоду між козаками, оскільки через сварку вони самі відкривають ворота татарам: Day zgode Panie miedzy Kozakami/ Gra nam nie bitwa bedzie z Tatarami; SamiTatarom odmykamy wrota/ Na Chrzesciany przeto im ochota (Lutnia Apollinowa, s. 418).(Дай згоду, Господи, між козаками, Не гра, а битва буде нам з татарами; Ми самі татарам відкриваємо ворота/ Тому до християн є їм охота).

А в іншому вірші, описуючи страждання захоплених у турецький полон українців, поет закликає: “Aby kozacka ludka k turkom plyla pobudka” (Lutnia Apollinowa, 427). (Щоб козацький човен поплив до турків як сигнал).

У текстах виступає ще одне значення лексеми козак, що відповідає лексемі українець: “Турка зіб’ємо при христовім знаку, вийди  поляку, русаку (росіянин) і козаку при власнім сагайдаку”.

Використовував Баранович і таке значення лексеми козак, як “представника соціального прошарку, вільної людини”. У листі архієпископа до гетьмана Івана Самойловича звучать такі рядки: “Писав ти мені, Твоя Вельможносте, до нас два листи: один у справі і скарзі на нас козака Новгородського..., який поскаржився на нас, нібито ми млин його власний від нього забрали; ... другий лист ми отримали від Вельможності твоєї у справі і скарзі козака Потапенка Василя, від якого ... половину прибутку з млина ... ми собі виділили”16.

Зустрічаються у листах архієпископа і скарги на козаків, які робили наїзди на монастирські маєтності, спустошували їх, але вони є одиничними.

Лазар Баранович був свідомий запального, вибухового, імпульсивного характеру козака-вояка, який у своєму гніві трощив все на своєму шляху: “Козак – справжня буря, якій і напис такий дають: бурі належить скоритися. Козак – це вітер у полі; ми, раби Божі, серед цього вітру згинаємось як билинки, але не ламаємось...” (переклад А. Макарова)18.

Намагається Баранович дати також пояснення, хто ж такі козаки, називаючи їх черкесами: “Козацька війна показала властиву їй несталість. Ще Овідій писав про них (козаків): “Де лише гордий турок поставить свої розкішні намети, там черкаси звичайно зчинять страшну бурю. Буває, втім, іноді й мир у них, але на нього ніколи не можна сподіватися...” (переклад А. Макарова)19 або: “Довга затримка моїх посланців-черкашан [до царя] викликає невдоволення”20.

Слід зазначити, що Баранович у своїх творах використовує багатий синонімічний ряд до лексеми, або точніше – до самого поняття козак як представника військової одиниці: Військо Запорозьке, козацтво, військове товариство, лицарство, самопали, самопальний союз.

Отже, вживання лексеми козак архієпископом чернігівським та новгород-сіверським Лазарем Барановичем у своїх творах, як сучасником козацьких воєн, дозволяє нам визначити, що в українському середовищі ХУІІ ст. дане слово, в першу чергу, означало етнонім, рівнозначний етнонімові українець, тобто козак, як уособлення українського народу. Дане значення варіювало із значенням представника військового стану, який був покликаний обороняти українські землі.

Друге ж значення окреслювало соціальне становище людини, тобто козак як представник певного суспільного прошарку в Україні ХУІІ ст.

Значення ж лексеми козак, яке функціонувало у польській мові, а саме: “грабіжник, розбійник”, має у творах Барановича поодиноке застосування.

_____________________

1 Макаров А. Великий український оборонець миру, справедливості та єдності архієпископ Лазар Баранович // Хроніка-2000. - № 31-32. – 1999. – С. 129.

2 Там само. – С. 130.

3 Возняк М.С. Історія української літератури. У двох книгах. – Львів,  1992, - Кн. 1. – С. 566.

4 Письма, грамоты и документы Л. Барановича, отчасти других лиц в копиях и извлечениях, с примечаниями Белозерского // Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. – Ф. І. – Спр. 6642. – Арк. 122 зв.

5 Bruckner A. Slownik etymologiczny jezyka polskiego. – Warszawa, 1957. – S. 262; Linde S.B. Slownik jezyka polskiego. – Lwow, 1855. – T. II. – S. 472.

6 Reczek S. Podreczny slownik dawnej polszczyzny/ - Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1968. – S. 167.

7 Rytter G / Wschodnioslowianskie zapozyczenia leksykalne w polszczyznie XVII wieku  / - Lodz, 1992. – S. 25.

8 Linde B. Slownik jeyzka polskiego. - Lwow, 1855. – T.II. – S. 472.

9 Там само.

10 Там само.

11 Slawski Fr. Slownik etymologiczny jezyka polskiego. – Krakow, 1966. – T.III. – Zeszyt 1 (11). – S. 26.

12 Karlowicz J. Slownik gwar polskich. – Krakow, 1901. – T.II. – S. 455.

13 Slownik jezyka polskiego. – Warszawa, 1978. – T.I. – S. 1032.

14 Словник української мови в 11-ти томах. – К., 1973. – Т. ІV. – С. 209.

15 Письма преосвященного Лазаря Барановича. – Чернигов, 1865. – С. 64. (Далі - Письма)

16 Там само. – С. 52.

17 Письма, грамоты и документы Л. Барановича. - Ф. І. - Спр. 6642. - Арк. 82-83 зв.

18 Письма. – С. 53.

19 Там само. – С. 50.

20 Там само. – С. 53.

 

 

 

 

 

 

 

Ірина Синиця (Київ)

 

ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ КОЗАКІВ У ПОЕЗІЇ М.І.КОСТОМАРОВА

 

В залежності від вибору пріоритетних тем, образів, що стають зразком для соціального наслідування, визначається і зміст національної культури. “У цій здатності вона виступає як етнокреативна сила, бо актуалізує не тільки втілене в життя, але й нездійсненні можливості історичного процесу, дозволяє збудувати життя за допомогою досвіду минулих поколінь…”1. Серед образів, що створюють етнопсихологічний портрет та визначають соціально-культурні особливості української нації, безперечно, одне з перших місць належить образу козаків. Фігура цього народного героя займає суттєве місце не лише у фольклорі, а й в українській літературі, яка, будучи складовою частиною національної культури, є провідником і пропагандистом етносоціальних рис, архетипних ознак українців.

Прагнення до вільної індивідуальності та особистісного завоювання світу завжди було й залишається досі не лише головним прагненням степових лицарів, а й архетипною ознакою, характерною для менталітету українців. І не останнє місце в пропаганді та закріпленні цих етносоціальних рис козаків-українців належить М.І.Костомарову, відомому історику, фольклористу, літературному критику, письменнику, громадському діячу ХІХ ст.

Основним принципом історичних досліджень вчений вважав вивчення суспільної історії як історії народної. Хоча дослідник і не написав своєї історіографічної теорії, проте в окремих працях (наприклад, “Об отношении русской истории к географии и этнографии”) автор переконано стверджує, що мета історії – студіювати життя і людей, а щоб бути істориком чи етнографом, треба мати головним своїм науковим предметом духовний бік народного життя, щоб здобутки наук підходили під зрозуміння народного духу2 .

Вчений-історик глибоко вивчав героїчне минуле України, приділяючи багато уваги Запорозькій Січі, колисці національно-визвольного руху, та її діячам, серед яких поряд з уславленими гетьманами та полковниками і імена рядових козаків. Серед фундаментальних праць М.І. Костомарова з історії України періоду козаччини  називають так: “Богдан Хмельницкий” (у трьох томах), “Руина”, “Мазепа”, “Мазепинцы”, “Гетманство Выговского”, “Черты народной южнорусской истории”, “Южная Русь в конце ХУІ века”, “Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей” та ін. Про роль історичних розвідок М.І.Костомарова для вивчення історії України в цілому та козацтва, зокрема, сказано вже багато. Перелік конкретних питань з історії українського козацтва, у вирішення та висвітлення яких зробив суттєвий внесок М.І.Костомаров, великий. Тим цікавішим видається нам проаналізувати художній образ козаків, яким письменник присвятив чимало поетичних творів. І хоча тогочасна критика іронічно називала ці твори “козакофільськими”, вони наскрізь пронизані патріотичним духом. Переважна більшість їх написана у ранній період творчості М.Костомарова й увійшла до збірок “Українськії балади” (1838) та “Вітка” (1841).

Закоханий у народну пісню-баладу, М.І. Костомаров свідомо звернувся  до цього літературного жанру. Балада як ліро-епічний твір, в якому “драматизм події з надзвичайною силою поєднується з епічною об`єктивністю викладу і глибоким ліризмом”3, якнайкраще відповідав завданням оспівування та поетизації сильних натур, героїв історичної боротьби проти польських, турецьких, татарських завойовників. Характерною рисою більшості творів цього жанру є відхід від міфології, включення історичних та іноді літературних ремінісценцій.

Типовою для представників козацтва романтикою боротьби овіяний образ Максима Перебийноса з одноіменної балади, в якій відчувається вплив повісті М.В. Гоголя “Тарас Бульба” (1835). Ця балада уславлює одного із сподвижників Богдана Хмельницького - Максима Кривоноса. Автор змальовує нещадного месника за народні кривди, який був “неприятелям страх”, застосовуючи гіперболізацію як основний стилістичний прийом. Тому в баладі гіперболізовані не лише певні риси героя (“Завзятіший вкраїнський гайдамака”), а й його емоції, почуття (“Ні розжалять його вдова, ні сирота, Ні добрая хорошая панянка”). Незважаючи на романтичний характер балади та оспівування образу народного месника, М.І.Костомаров, з одного боку, наголошує на соціально-моральній справедливості суду, що вершив Максим над поневолювачами (”Розносить лихо по чужих кутках: Не милує ні жида, ні поляка…” - “Отак Максим з ватагою своєй Вкраїнськую недолю відомщає!”), але одночасно і співчуває йому. Адже жорстока боротьба притьмарила в ньому гуманні риси, перетворила в нелюда, здатного на жорстоке вбивство (”Не раз при матері він розбивав Об стіну, сміючись, її дитину”). Але автор пояснює і таку жорстокість героя-месника: “Господь ляхів за вчинки покарав І уручив страшний свій меч Максиму”. Для поета Перебийніс – могутня особистість, як і хорунжий Харкевич, і Радан-есаул з балади “Щира правда”.

У баладі “Дід-пасішник” можна простежити всю історію козаччини за етапами. Кожна з десяти строф починається словами “Було колись”.  І недивно, що на початку своєї розповіді автор змальовує картину  “вкраїнської ясної долі”, коли “Київ чепуривсь, … Там в теремах князі бенкетовали, А піснярі про їх діла співали”. За цими рядками відчувається туга письменника за часами могутності стародавньої Київської Русі, його незадоволеність тогочасним станом України. І виникає в нього порівняння героїчних епох із сьогоденням. Саме в минулому в історії України митець бачить героїчні моменти, героїчні характери. Звідси й виникає поетизація таких титанічних постатей, як Богдан Хмельницький, який “з козаками Бездольную Вкраїну визволяв, І усівав свої степи костями, І самій Польщі тусана давав”. Правда, Хмельницький у Костомарова “вже цілком свідомий з національного погляду діяч і демократ, що за програму собі ставить вибити “із лядської неволі народ руський”, не зрікаючись простого люду, бо то “права рука наша”4. Називає автор і імена Мазепи, що волю для України “поквапивсь добувать”, хоч і закінчив він свій шлях непристойно, за що його “глумують, проклинають”, і Павла Полуботка, який “не злякався: Перед царем як гетьман різво став І думку ту повідать не вбоявся”.

Таким самим героєм-бунтівником є в поезії М.Костомарова і кобзар, зображений і у баладі “Дід-пасішник”, і у поезії “Співець”. Оповідач-кобзар нагадує Шевченкового Перебендю, якого слухають “хлоп`ята” (“Співає дідусь про стару годину!” – “Дід-пасішник”). Він виділяється у навколишньому середовищі своєю винятковістю, незвичайністю. За концепцією письменника, кобзар є носієм духовної сили, енергії народу. Розчарування у сучасній дійсності, ідеалах привели кобзаря до протистояння натовпу, суспільній думці, до постійного відчуття самотності (“Один сиротина, як в полі билина!”- “Співець”). Герой Костомарова страждає, і за цим стражданням відчувається велич його душі. Це стверджує і французький поет-романтик А.Мюссе: “Горя зазнавши, душею зростаємо. Велич душі у величі страждання”.  Усвідомлюючи дисгармонію і ницість життя, той стан, у якому опинилась Україна, герой духовно підноситься над повсякденним обивательським життям. 

Для лірики Костомарова характерна суперечність між романтичним героєм та “лихими обставинами”, у які той потрапляє (Максим Перебийніс не зміг протистояти чарам “ляшки” – “диман-чарівниці”, і Павло Полуботок “знудивсь, на чужині з`єднаний” та ін.). Антагонізм особи й середовища, особи й держави, поневоленого народу і держави неодноразово порушуються у творах письменника. Конфлікт особи і суспільства Костомаров розв`язував на користь індивіда. І хоча у баладах герої частіше гинуть, але їх життя віддане за “щирую правду”, за вірність своїй батьківщині. Тест на патріотизм, завданий автором, герої складають без вагань і успішно.

Звернення Костомарова до теми козаччини і у поетичній творчості засвідчує не лише пошуки ідеальної духовної субстанції, яка б відповідала його соціально-психологічним потребам, а й розкриває авторське прагнення історичної спадкоємності, експлікацію історичного коду в народній свідомості (балади “Максим Перебийніс”, “Щира правда”, “Дід-пасішник”).

Незважаючи на романтичний характер балад, автор проходить шлях від абстрактного пошуку квінтесенції буття до утвердження національного образу буття. Створені образи козаків, героїв-борців, месників, незважаючи на властиві їм вади, є втіленням і виразниками “національної вдачі, буяння вільної індивідуальності, особистісного завоювання світу, що було архетипним для менталітету України”5.

Зображення й утвердження пріоритетних для характеру та свідомості українців рис і визначають етнокреативний характер літератури як одного з провідних чинників, що розкривають етнічний автопортрет народу і виражають його неповторний досвід. Саме таким чином “культура трансформує історичний досвід у знаменування цінностей життя”6.

_____________________________

1 Кримський С.Б. Архетипи української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996. – С. 92.

2 Пыпин А. Обзор малорусской этнографии. – ІІІ. Н.И.Костомаров // Вестн.Европы. – 1885. - №10. – С. 796.

3 Первомайський Леонід. З глибини. – К., 1956. – С. 8.

4 Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С.351.

5 Кримський С.Б. Зазначена праця. – С. 109.

6 Там само. – С. 91.

 

 

Вікторія Колосова (Київ)

 

ПАВЛО ЛЮТКОВИЧ – ПИСЬМЕННИК, ПЕДАГОГ, МАНДРІВНИЙ ВИДАВЕЦЬ-ДРУКАР ДОБИ КОЗАЧЧИНИ

В УКРАЇНІ

 

Відрізок козацької доби, який припадає на останню третину ХVІ – першу третину ХVІІ ст., є одним з найяскравіших в історії духовного життя України. Більша частина її ще перебуває під польсько-шляхетським пануванням – і в ній все інтенсивніше зростає опір ополчення, пробуджується національна самосвідомість, а звідси – загострюється релігійна полеміка, посилюється увага до шкільної освіти та організації кириличного книгодрукування.

У Львові, Острозі, Стрятині, Крилосі, Києві та в інших містах постають школи і друкарні, навколо яких гуртуються письменники, перекладачі, редактори, коректори, художники, гравери, друкарі та різні підсобні майстри.

Крім сталих друкарень виникають пересувні. Володар такої мандрівної друкарні, перейнявши на себе все – і творчу, і технічну роботу, переїздить з місця на місце, шукаючи меценатів та помічників.

Мандрівним друкарем-видавцем став і Павло-Домашив Люткович-Телиця. Під цими іменами він фігурує в тогочасних українських і білоруських документах уже як відомий громадський і церковний діяч, проповідник, учитель, письменник-полеміст.

Народився Павло Люткович у 70-і роки ХVІ ст. на Самбірщині, ймовірно, в Люткові (нині селище Мостиського району Львівської області). Був шляхетного стану, до якого, можливо, прилучився ще в молодості шляхом нобілітації. Навчався, за всіма ознаками, у Львові – в ті роки, коли тут вчилися та розпочинали громадську та педагогічну діяльність Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зізанії, Павло і Степан Беринди, Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький, тобто весь пантеон українських діячів-просветителів, які зробили неоціненний внесок у духовну скарбницю України.

Після Львова, певне, навчався і працював у Острозі. Тут діяв літературно-видавничий гурток, очолюваний першим ректором Острозької школи Герасимом Смотрицьким – ідеологом тогочасного культурно-просвітницького руху.

В Острозі, певне, утвердилися засади світогляду Павла Лютковича, а саме – усвідомлення необхідності активно обороняти віру батьків - православ’я і дбати про включення у розбудову шкільної освіти та книгодрукування.

На початку 1590-х рр. Павло Люткович одружується, висвячується на священика і отримує парафію в селищі Черляни (нині Городецького району Львівської області). Невдовзі він їде до Бресту, де, як проповідник і вчитель, швидко набуває великого авторитету.

1596 р. брестські братчики делегують Павла Лютковича на Брестський (Берестейський) собор, де розглядається найпекучіше питання церковно-політичного життя: ставлення до прийняття унії, тобто до об’єднання православ’я з католицизмом. Серед підписів учасників православної частини собору, очолюваної князем Костянтином Острозьким, яка ухвалила “Апофазіс” – декрет, що засуджував “апостата” митрополита Михайла Рогозу та “єдиномысльных” з ним єпископів, стоїть підпис “Павла пресвітера від братства Братського”1.

По закінченні в Бресті змагань Павло Люткович і пінський архімандрит Єлисей Плетенецький, теж учасник собору, від’їжджають до Острога. Безкомпромісний противник унії Павло Люткович відразу підключається до видання гостро полемічних антиуніатських творів. Певне, він працює і в Дермані, куди було перевезено острозьку друкарню і де нею керував Дем’ян Наливайко.

Підстави для таких припущень дають ідейно-педагогічні погляди Павла Лютковича, суголосні традиціям острозького науково-літературного осередку та його книговидавнича практика, в якій простежується наслідування елементів острозьких і дерманських видань.

1604 р. Павло Люткович їде до Києва, щоб прийняти постриг з рук Єлисея Плетенецького, що став 1599 р. архімандритом Києво-Печерської лаври. Видимо, за порадою останнього вже ієромонах отець Павло прямує до Вільнюса – найгарячішого місця ідеологічної боротьби, що розгорнулася після Брестської унії.

Дуже в пригоді вільнюській друкарні стала обізнаність Павла Лютковича в друкарській справі. Саме в цей час тут готували до видання твір Мелетія Смотрицького “Антіграфе” – відповідь на антиправославні брошури уніатського митрополита Іпатія Потія.

У друкарні працював справщиком (редактором і коректором) Лонгин Карпович – визначний білоруський проповідник і письменник, стійкий антиуніат, у майбутньому - перший архімандрит вільнюського Святодухівного монастиря.

З ним, а також з іншими працівниками друкарні – Сильвестром (Селивестром) Павло Люткович зав’язав тісну дружбу.

У січні 1609 р. вільнюська православна громада делегує Павла Лютковича і Лонгина Карповича у числі найповажніших діячів на Варшавський вільний (загальнодержавний) сейм.

Восени цього ж року Павло Люткович буває в Новогрудку – резиденції Іпатія Потія. Збереглася “Жалоба” на Іпатія Потія, внесена до головних книг Мінського трибуналу, в якій ієромонах Павло яскраво описує грубі дії владики, спрямовані проти православних діячів2.

Повернувшись з Новогрудка до Вільнюса, Павло Люткович включається у роботу братської друкарні. Разом з Лонгином Карповичем та ієродияконом Сильвестром, новим побратимом, з яким віднині ніколи вже не розлучається. Павло Люткович готує до друку “Тренос” Мелетія Смотрицького.

1610 р., за словами Михайла Возняка, “вершок цієї полеміки православних супротив уніатів і католиків”3 побачив світ.

Православні сприйняли “Тренос” із захопленням, а супротивники – з люттю. Друкарню польськими властями було розгромлено, а всіх її працівників переслідувано. Лонгина Карповича ув’язнили, а Павло Люткович з Сильвестром знайшли притулок у щойно заснованому монастирі в Єв’є (Вевісі).

Фундатори монастиря, члени вільнюського братства князь Богдан Огинський та його дружина Раїна з роду Воловичів подбали про те, щоб при монастирі були школа і друкарня.

1611 р. з єв’єнської друкарні вийшла “Книга Нового завЅта”, у підготовці якої брали участь Павло Люткович і Сильвестр. Автором присвяти Єлисею Плетенецькому у наступному виданні – “Молитви повседневні” був також Павло Люткович.

Влітку 1611 р. обидва біженці повертаються до Вільнюса і осідають у братському Святодухівському монастирі.

У цей час, за участю князя Богдана Огинського, оформляється мінське братство, і Павлу Лютковичу доручають ігуменство у новоствореному в Мінську братському Петропавлівському монастирі-філіалі вільнюського Святодухівського.

Побратими прямують до Мінська, де Павло Люткович, крім ігуменства, обіймає посаду ректора монастирської школи.

Для новозаснованої школи частину своїх маєтностей офірує Євдокія Стецкевич з князів Друзьких-Гирських: за умовою, щоб ченці, “маючи ігуменом отця Павла Домжива”, не порушували “законов и порядков общего життя” і “щоб набоженство звыклые церкви святоє восточноє порадком спокойне отправовали»4.

Через чотири роки таку пожертву і майже з такою ж умовою повторить киянка Гальшка Гулевичівна, заклавши матеріальний фундамент Київської братської школи.

Однак спокою в Петропавлівському монастирі не досягли, постійні суперечки між православними і уніатами нерідко переходили в криваві бійки.

1613 р. Петропавлівський монастир “злився в одне тіло” з вільнюським Святодухівським, а Павло Люткович і Сильвестр подалися на Пінщину, де було чимало володінь Києво-Печерської лаври, постриженцем якої був Павло Люткович.

На Пінщині обидва мандрівці пробули – певне, в якомусь монастирі – не більше чотирьох років. Маючи чималий видавничий досвід, вони замислили влаштувати власну друкарню. Видимо, при них зберігалося деяке друкарське начиння, що залишалося з минулих часів праці у різних друкарнях.

Одним з рушійних сил чинників цього наміру, як видається, було прагнення видати друком два рукописні “Соборника”, надіслані з Афона в Україну Іваном Вишенським, можливо, безпосередньо Павлу Лютковичу.

Про те, що він володів цими двома “Соборниками”, свідчить запис на одному з них, зроблений рукою сучасника Павла Лютковича, киянина Пилипа Єльця.

Залишивши Білорусію, вони прибули до Києва, щоб звернутися за допомогою і за порадами до культурно-освітніх церковних діячів, з якими був знайомий ще з часів перебування у Львові, Острозі, Дермані, Вільнюсі та інших українських і білоруських містах.

З Києва Павло Люткович вирушив (разом із Сильвестром) на Самбірщину до його рідного Люткова. Поблизу знаходилося володіння православного магната Олександра Шептицького, з яким Павло Люткович був, певне, як із сусідом, знайомий здавна.

Олександр Шептицький прихильно поставився до задумів ієромонаха та ієродиякона і дав кошти на влаштування друкарні у с. Угорці, які належали родині Шептицьких.

1618 р. з угорцівської друкарні вийшов їхній спільний первенець – шкільний посібник “СЅбраніє вкратце словес от Божественнаго писаниа. Из бясненієм изложенія святых апостол двунадесяти Арътыкулов Православной вЅры”.

1619 р. угорцівські видавці випускають “Часослов” або “Молитвослов”. Видання не збереглося, дійшла лише його частина – копія короткого хронологічного літописця, що ввійшла до релігійного рукописного збірника ХVІІІ ст.

1620 р. з угорцівської друкарні вийшли “Апостолы и Євангелія чрез всЅ неделЅ и праздники и избранным святым на весь год”.

Наприкінці 1621 р. помер Олександр Шептицький, на Самбірщину вчинили набіг татари – і обидва друкарі залишили Угорці, знайшовши тимчасовий притулок у родині покійного Олександра Шептицького. Про це свідчить “Казаньє на чиненю памяти по зешлои єго милости пану Александрови Федоровичу Шептицком”, видруковане 1622 р. без вказівки на місце друку і присвячене “пані Федоровой Шептицкой и ее сыну Петру Федоровичу Шептицкому”.

Згодом обидва друкарі перебралися на Волинь в с. Волиця Загоровська, а через деякий час перейшли до Спасо-Преображенського монастиря у Четвертні (нині с. Четвертня Маневицького району Волинської області). 1625 р. їхніми зусиллями з четвертинської друкарні вийшов “Псалтир”.

Незабаром луцьке братство запросило друкарів до Луцька, обіцяючи розширити друкарню. Друзі погодилися, і 1628 р. луцька друкарня видає “Лямент по святобливе зешлом… отцу ІоаннЅ Васильєвичу…” Давида Андреєвича. Під цим йшов цілий ряд так званих курйозних віршів, підписаних студентами луцької братської школи. Того ж року виходить “Епидікион албо вЅрши жалобным на погребеніє Василисы Яцковны» Стефана Полумерковича.

На запрошення православного шляхтича Адама-Урсула Рудецького друкарі перебираються до сільця Чорної і там 1629 р. видають «Діалог албо розмова человЅка хорого» та “Часослов”. Невдовзі Адам-Урсул помирає, а новий господар Чорної Дмитро Рудецький чинить всілякі кривди монастирю.

Щоб оборонити ченців і друкарню від Дмитра Павло Люткович звертається до Петра Могили, і той грамотою від 12 жовтня 1631 р. бере Спаський монастир у Чорній під свою опіку, а всіх ченців заносить до списку братчиків Києво-Печерської лаври.

1634 р. Павло Люткович помирає, і Сильвестр передає друкарню Луцькому братству.

Отже, за десять з лишнім років з 1618 по 1629 рр. з пересувної друкарні Павла Лютковича вийшло 9 видань – набагато більше, ніж з інших мандрівних та деяких сталих друкарень.

Павло Люткович був самовідданим учасником тогочасного національно-визвольного просвітницького руху, що охопив Україну і Білорусію, маючи на меті підняти духовність народу. Своє життя Павло Люткович підкорив цій справі і вніс в неї гідну лепту.

___________________________

1 Памятники полемической литературы в Западной Руси. – Петербург, 1903. - Кн. 3. - С. 343.

2 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – СПб., 1865. – Т. ІІ. - № 34. – С. 54-57.

3 Возняк Михайло. Історія української літератури. – Львів, 1921. – Т. ІІ. – Віки ХVІ-ХVІІІ. - Перша частина. – С. 228.

4 Собрание древних грамот и актов Минской губернии, православных монастырей, церквей и по разным предметам. – Минск, 1848. - № 69. – С. 120-122.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Л.Шмиголб (Чигирин)

 

СУБОТІВ У РОМАНІ М.СТАРИЦЬКОГО “БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ”. ДІЙСНІСТЬ І ВИМИСЕЛ

 

“Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний”1. М.П.Старицький залишив нам режисерські і акторські роботи, переклади, поезії, драми, прозу. Особливе місце серед прозових творів на історичну тематику належить роману “Богдан Хмельницький”. Трилогія “за масштабністю охоплення історичних подій, достовірністю зображення минулого, глибиною висвітлення соціально-економічних проблем того часу, а також мистецькою досконалістю, переконливістю змалювання картин і образів не мала собі рівних творів на подібну тему в українській дожовтневій літературі”2. Роман і сьогодні користується великою популярністю у читачів. Простежимо, наскільки зображене М.Старицьким відповідає історичній правді на прикладі опису маєтку Б.Хмельницького у Суботові. Зауважимо, що про Іллінську церкву мова не йтиме, оскільки про неї немає жодної згадки у творі.

З історичних джерел відомо, що Суботів подарований батькові Богдана Михайлові Хмельницькому корсунсько-чигиринським старостою Я.Даниловичем 1616 р. Ймовірно, М.Хмельницький споруджує будинок і укріплення навколо нього: вали, рів, частокіл. Про це пише і М.Старицький3, спираючись на твір Й.Й.Ролле “Жінки при Чигиринському дворі”4. Під час перебування Б.Хмельницького у полоні Суботовим керувала мати майбутнього гетьмана. Припускаємо, що будівництво в маєтку на деякий час призупинилося. Після повернення з полону Б.Хмельницький став повноправним власником Суботова і зайнявся господарством, тому що його мати вдруге вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Білорусію5. “Тут він збудував великий замок, територія якого займала до 3 га (за уточненими даними 2 га6). Замок був оточений ровом і двома рядами валів. У склад приміщень входили 1 мурована і 2 дерев’яні вежі”7. Відомості про укріплення суботівського двору підтверджують свідчення сирійського мандрівника П.Алепського, який відвідав Суботів 1656 р.8.

Поглянемо на садибу Б.Хмельницького очима Старицького: “Розкішна садиба у військового писаря пана Хмельницького! На відлогому пригорку стоїть шляхетський будинок. Високий дах його покритий візерунчато гонтом, який грає на сонці золотистими відливами осені; на самому гребені даху і по ребрах його накладений із цього ж гонту зубчастий бордюр; посередині його, з двору, далеко виступає вперед наддашник над ганком, а з іншого боку до саду – такий же наддашник, тільки підняти вище, прикриває мезонін; наддашники закінчуються плоским зрубом з віконцем і підтримуються товстими колонами; останні спираються на широкі тераси-рундуки, огороджені по боках точеною балюстрадою. Дім невисокий, але обширний, стіни його обвальковані і обмазані глиною так гладко, що із штукатуркою посперечаються, а вибілені – наче сніг блищать і видніються навіть з чигиринського замку. На даху здіймаються  дві фігурні білі труби. Вікна будинку невеликі і при кожному двостулкові віконниці; віконниці і лиштви пофарбовані в яскравий зелений колір, а по ньому мумією проведені червоні лінії і кола, які зображають, напевно, квіти; на колонах, також по зеленому фону, майстерно виведено мумією хитрі завитушки, а балюстрада вся пофарбована яскравим суриком. Внизу, навколо будинку, йде широка призьба, що виблискує жовтою охрою з синім бордюром вгорі...”9.

Засоби зовнішнього оздоблення будинків різноманітні в різних районах України. Для нашого регіону характерні обмазка глиною, побілка і підводка призьби кольоровими глинами (жовтою або цегельно-червоною). При фарбуванні віконниць у центральних і північних районах найчастіше зустрічається поєднання червоного, білого і чорного та білого, голубого і зеленого кольорів. Про ці особливості, безперечно, знав М.П.Старицький.

Читаємо твір далі: “Просторі сіни ділили його на дві окремі половини: наліво розміщувались покої і писарня пана Богдана, направо була світлиця і покої самої пані з обширною при них хатою, в якій довгими зимовими вечорами, при світлі каганців, дівчата і молодиці збирались прясти, мережити сорочки, ткати полотна і килими. Ганна відчинила одностулкові двері і ввійшла у велику світлицю. Наліво від дверей у великій печі, яка мала щось середнє між вогнищем і грубкою, палав веселий вогонь. Піч була обкладена зеленуватими кахлями, на яких були розмальовані різноманітні побутові картини: панна в колимазі, дівчина з прялкою, козак на бочці і ціле зібрання диковинних, ніколи не бувалих птахів і звірів. Білі стіни кімнати до половини були обвішані коцями, а між вікон довгі перські килими. Самі вікна були невеликі, піднімалися половиною рами вгору, але всі скляночки в них були опоряджені в круглі олов’яні гнізда; над вікнами висіли шиті білосніжні рушники. Вздовж стін йшли довгі різні дубові полиці: срібні кубки, фляжки, і тарілки мальовничо красувались на них. Світло вогню грало на блискучому посуді яскравими плямами і надавало кімнаті ще більш урочистого вигляду. Біля стін стояли широкі липові лави за спинками, покриті червоним сукном; такі ж маленькі дзигалки, чи ослончики, оббиті теж червоним сукном, стояли навколо столу. Весь передній кут був зайнятий дорогими іконами; шиті рушники, вінки з сухих квітів оточували їх. Велика срібна лампада освітлювала темні лики святих червонуватим світлом. Під іконами стояв довгий гостинний стіл, накритий білою скатертю; хліб і сіль лежали на ньому.

Через довжину всієї кімнати, під чисто вибіленою стелею, посередині тягнувся товстий дубовий сволок – балка, з вимережаним красивим узором. Посеред нього знизу вирізаний був старовинний восьмикутний хрест, а під ним стояли слова: “Року Божого, народження Христова 1618, храмину цю збудував раб божий Михайло Хмель, підстароста чигиринський”. З одного боку сволока було вирізано великими слов’янськими літерами: “Блажен муж, іже йде на раду нечестивих”, а з іншого боку стояло: “Да благословить дім цей десниця твоя”10.

Заможне населення середини XVII ст. жило в хаті на 2 половини, розділені коморою і сіньми11. Це класичний тип триподільної хати – житла, яке має розташовані по центру споруди сіни та по обидва боки від них житлові кімнати або житлову кімнату та підсобне приміщення12. Будинок Б.Хмельницького – варіант багатоподільного житла з кількох кімнат. Такі споруди виникали в результаті поділу кожної частини триподільного житла. Підтверджуємо цю тезу свідченнями російського посла Івана Фоміна: “Гетьман Богдан пришед, Ивану поклонился и с ним витался, и пошли в Сени и в светлицу”13. “А изготовя речь, писарь Иван Выговский пошол ис светлицы в другую светлицу, в канцелярию, где дела делают”14.

У старому українському житлі, як зазначає В.П.Самойлович15, двері були одностулковими, і тільки в кінці ХІХ ст. під впливом міської архітектури з’явилися двостулкові двері. Тож можемо впевнено сказати, що в замку Б.Хмельницького були саме такі двері. Точно відтворено у романі і опис невеликих вікон з круглими шибками. Це підтверджують знайдені під час археологічних досліджень 1953 р. експедиції Інституту історії і теорії архітектури Академії архітектури УРСР уламки круглих шибок від вікон16.

Сволок в Україні – символ міцності оселі. Оздоблюючи його майстри враховували, що найбільше навантаження припадає на середню частину і виділяли її за допомогою різних елементів, зокрема епіграфічних. Більшість дослідників (А.Г.Данилюк17, В.П.Самойлович18, О.Р.Тищенко19, В.М.Щербаківський20) схиляються до думки, що в написах згадувалися дата спорудження будинку, прізвище та ім’я або ініціали власника, його становище в суспільстві, іноді важливі події в житті родини. Щодо змісту написів на сволоці будинку Б.Хмельницького, які наводять М.Старицький та мистецтвознавець І.Грабар21, вважаємо, що обидва є досить правдоподібними.

Внутрішнє планування будинку характеризувалося в XVII ст., до речі, як і в наступних XVIII і ХІХ ст. повсюдною типологічною єдністю. Традиційно піч займала внутрішній кут хати з одного боку  від вхідних дверей і була обернена челюстями до стіни з вікнами. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. Під іконами уздовж бічної стіни ставили стіл. Вздовж чільної стіни над вікнами розміщували полицю для хліба і посуду. У козацьких хатах на побілених стінах розвішувалися килими і зброя. Зрозуміло, за таким принципом розміщує речі в будинку гетьмана й письменник.

Щодо використання кахлів для облицювання печей зазначимо, що вони використовувалися  в тих районах, де були розвинені гончарні промисли. Чигиринщина – один з гончарних осередків Наддніпрянщини. До його складу входив і Суботів. Майстри виготовляли, окрім посуду, неполив’яні і полив’яні кахлі, оздоблювали їх рослинним орнаментом або сюжетним розписом. Дані розкопок 1991 р.22 доводять, що полив’яні кахлі були однотонні (зелені) або поліхромні, з сполученням двох кольорів: зеленого і білого, зеленого і чорного, білого й чорного, білого і блакитного, білого і синього, чорного і блакитного. Деякі прикрашені поливою 3 кольорів: зеленого, білого і синього; зеленого, чорного й червоного.

Знайомимось з наступними рядками роману: “Двір у пана писаря широкий, зелений. У центрі його виритий колодязь; зруб над ним вигадливо викладений з липових дощок; поблизу зрубу стоїть висока соха, а до верхньої розпірки її причеплений довгий важіль-журавель, з прикріпленим до нього на висячому шесті цебром. По краях двору стоять господарські побудови  - комори, сараї, стайні, людські хати і кухні; всі вони побудовані по-старосвітськи, міцно, з дубових колод; дахи на них криті дрібним очеретом під щітку, з красивими загривками і острішками; одна тільки зрубна комора покрита, як і дім, гонтом. Направо за коморою здіймається і панує над всіма будівлями широчезний дах клуні, який доходить майже до самої землі; навколо неї рядами стоять довгі скирти і пузатенькі стіжки всякого хліба, виблискуючи різними відтінками золота, від світло-палевого жита до темно-червоної гречки. Перший двір обнесений решіткою з химерними воротами, а навколо всієї садиби виритий широкий і глибокий рів, з досить порядним валом, огородженим подвійним дубовим частоколом; це маленьке укріплення замикається дубовою, окованою залізом брамою”23.

Оскільки в Україні були в XVII ст. і залишаються у наш час сприятливі природно-географічні умови, то на всій її території сформувався відкритий тип двору - земельна ділянка, що прилягає до будинку і господарських споруд, перебуває під відкритим небом. Тож із впевненістю стверджуємо, що цей тип двору характерний і для маєтку Б.Хмельницького. До якого типу забудови за формою взаєморозташування житла і господарських споруд – вільної, однорядної, дворядної, Г-подібної, П-подібної чи периметральної належав двір майбутнього гетьмана, визначити надзвичайно складно через відсутність відповідних джерел. Щодо розміщення будинку відносно вулиці, двір Б.Хмельницького представлений віддаленим варіантом (хата розташовувалась у глибині двору, віддалено від проїзних шляхів). Інші ж варіанти набули поширення пізніше.

Під час розкопок на замчищі Б.Хмельницького 1969-1972 рр.  виявлено підмурки під дві дерев’яні вежі, на одному з них є прослідки першого вінця дерев’яного зрубу. Досліджено конструкції оборонних валів, знайдено багато кахляних уламків XVII ст. з рослинним орнаментом, а також із зображенням козака на коні24. Зараз ці кахлі знаходяться в експозиції музею Б.Хмельницького НІКЗ “Чигирин”. Протягом 1990-92 рр. суботівським загоном Чигиринської археологічної експедиції з’ясовано, що рів був з вузьким дном 0,7 м, глибиною 3,3 м, ширина рову на рівні 2 м, знизу близько 6 м. По внутрішньому його краю знаходився вал; частокіл, що проходив по внутрішньому краю валу і ззовні був закритий валом, напевно, утримував насип валу25.

Порівнюючи дані вчених з описом укріплень М.Старицьким робимо висновок: автор згадує лише найдавніші форми укріплень – рів, вали, частокіл.

Б.Хмельницький був хорошим господарем: “Коли ж він бував у Суботові, то віддавався більше інтересам господарства, то сидів у млинах чи влаштовував сукновальні, то разом з майстром Шаповалом будував, на зразок іноземних, диковинний вітряк на 4-х крилах, то цілими днями пропадав на пасіках”26. Чигиринський підстароста Д.Чаплинський під час наїзду на маєток захопив “...чотири ставки рибні і млини, ниви, закопи, сіножаті... гумно збіжжя, якого було сто кіп, що його від кількох літ збирано...”27. М.Старицький у романі свідомо занижує суму відшкодування за збитки до 50-ти флорінів, щоб показати жорстокість кривд, які завдавалися як значним козакам, так і простому населенню.

Зображення млина, який неодноразово згадується у тексті твору, можемо побачити на акварелі польського художника Яна Генріка Мюнца “Млинок Богдана Хмельницького на річці Суботці”. Малюнок супроводжують пояснення автора28. Згідно Генерального плану розвитку заповідника передбачено відновлення млина.

З метою встановлення місця, де знаходився будинок Б.Хмельницького, було проведено кілька експедицій. У жовтні 1953 р. відкрито фундамент мурованої споруди прямокутної форми розміром 9,7 х 10,4 м, інші залишки фундаментів, що дозволило відомому мистецтвознавцю Г.Логвину припустити, що це залишки оборонної вежі і зробити реконструкцію замку29. Протягом 1990-1992 рр. на замчищі працював суботівський загін Чигиринської археологічної експедиції. П.А.Горішній30 та М.П.Кучера31 уточнили розміри фундаменту, дослідили залишки укріплень. Зараз залишається відкритим питання про призначення споруди – чи це частина палацу, чи башта - донжон. Сподіваємось, подальші археологічні розкопки сприятимуть вирішенню цієї загадки.

Отже, в описі маєтку Б.Хмельницького М.П.Старицький постає перед нами знавцем внутрішнього планування, декоративно-художнього оздоблення символіки українського житла. Незначний відхід від історичної правди спостерігаємо при зображенні укріплень замку. Але це не зменшує значення роману як високохудожнього твору історичної романістики ХІХ ст., цікавого джерела з історії України середини XVII ст.

_____________________

1 Українська афористика. – К., 2001. - С. 162.

2 Комишанченко М.Т. Михайло Старицький. Літературний портрет. - К., 1968. - С. 100-101.

3 Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий. Перед бурей. – Москва, 1994. – С. 458.

4 Ролле Й.Й. Жінки при Чигиринському дворі. – К., 1994. – С. 6.

5 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів,1990. – С. 58.

6 Кучера М.П. Звіт про розкопки в Суботові в 1991 р. НА ІА НАН України. – С. 1.

7 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів,1990. – С. 57.

8 Логвин Г.Н. Чигирин. Суботів (Архітектурно-історичний нарис).-К., 1954. – С. 40.

9 Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий… – С. 84.

10 Там же. – С. 99-100.

11 Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (ХІІІ-XVIII ст.)-К., 1992. - С. 124.

12 Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / Пономарьов А.П., Артюр Л.Ф., Космічна Т.В. та ін. - К., 1993. – С. 18.

13 Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы в 3-х т.: - Т. 3. – Москва, 1954. – С. 354.

14 Там же. – С. 359.

15 Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество Украины. – К., 1989. – С. 45.

16 Логвин Г.Н. Чигирин. Суботів… 1954. – С. 58.

17 Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991. – С. 60.

18 Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество… – С. 206.

19 Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва…- С. 127.

20 Щербаківський В.М. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані праці. – К., 1995. – С. 112.

21 Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К., 2000. – С.  91-92.

22 Кучера М.П. Звіт про розкопки в Суботові в 1991 р… – С. 13.

23 Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий… – С. 84.

24 Кілессо С.К. Суботів // Пам’ятки України – 1994 - № 3-6. – С. 72.

25 Кучера М.П. Звіт про дослідження на садибі-замчищі Хмельницьких в с.Суботів 1992 р. НА ІА НАН України. – С. 2, 8.

25 Кучера М.П. Звіт про дослідження на садибі-замчищі Хмельницьких… – С. 2, 8.

26 Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий… – С. 427.

27 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький... – С. 62.

28 Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби… – С. 105-106.

29 Логвин Г.Н. Чигирин. Суботів… – С. 56-62.

30 Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1990 р. НА ІА НАН України. - С. 12.

31 Кучера М.П. Звіт про дослідження на садибі-замчищі Хмельницьких… – С. 2.

 

 

Володимир Константинов (Київ)

 

ЩОТИЖНЕВИК "НИВА" - ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА: ПРО ПОБУТ, ЖИТТЯ ТА БОЙОВІ ПОХОДИ КОЗАКІВ

 

Скільки вже минуло років від часу знищення Запорозької Січі у 1775 р., але інтерес громадськості та дослідників до запорожців з їх своєрідністю життя та історією не згасає. На сторінках щотижневика "Нива", що видавався з 1869 р. в Санкт-Петербурзі, можна знайти багато цікавого матеріалу та ілюстрацій з історії українського козацтва: про їх побут, життя і бойові походи. Однією з причин такої уваги стала відома усій Росії картина І.Репіна, присвячена запорозьким козакам. Невдовзі після цього з'явилось надзвичайне цінне і цікаве дослідження майбутнього академіка Д.І.Яворницького (1855-1940), присвячене Запорозькій Січі, - трьохтомник "История запорожских казаков" (1892-1897). Із цього дослідження читач дізнається, що запорозькі козаки спочатку одягалися по-простому, дуже бідно. Убогість і козак були синонімами. Тільки коли запорожці одержали ряд перемог на турецькій та татарській землях, вони отримали велику здобич, зробились багатими різним достатком і почали одягатися у дороге плаття. У номері № 49 часопису "Нива" за 1893 рік нас. 1121 вміщено малюнок Іжакевича "Запорожец". Це оригінальний малюнок із власності редакції щотижневика. На малюнку зображений запорожець у повсякденному одязі, який, за словами французького інженера Г. де Боплана, у XVIII ст. складалося із сорочки, шароварів, шапки та жупана, пошитого із товстого сукна. Особливо відома була іноземцям, протягом довгого часу привертала увагу запорозька шапка: висока та гостра, дуже часто із червоним чи зеленим суконним внутрішнім покриттям. Як подається у поясненні до малюнка на с. 1128, околичка шапки часто слугувала козаку кишенею. Туди він складав тютюн, кресало, ріжок з тютюном та, особливо, люльку – “як вийняв з рота, так і поклав до околички шапки”.

Цікавий малюнок та пояснення до нього вміщено на с. 53 і 58 №3 за 1893 рік. На с. 53 бачимо малюнок Р.Штейна "Запорожцы в разведке" (власність редакції "Нива"). Із пояснення на с. 58 дізнаємося, що запорожці любили погуляти у мирний час, але на війні вони були невтомними та безстрашними. Січ, як розповідав письменник М.Гоголь (1809-1852), що чудово описав запорозьку вольницю в "Тарасі Бульбі", не любила утруднювати себе військовими вправами, лише коли не треба було воювати. Займались козаки лише стрільбою в ціль да інколи кінними скачками і переслідуванням звіра в степах і луках. У період миру "уся Січ являла собою незвичне явище: це був якийсь безперервний бенкет, бал, який почався гучно і загубив кінець свій". Але під час війни вони, які любили випити та погуляти, ставали невпізнаними. Недарма їх сусіди намагались завжди заручитися їх прихильністю і не викликати страхітливих нападів. Польські королі віддавали запорожцям міста та визнавали за ними всілякі вольності. З 1648 р., коли почалася Визвольна війна проти Польщі, в історії записано чимало кривавих сторінок жахливих поразок, нанесених запорожцями полякам при Трубіжі, Альті, Жовтих Водах та в багатьох інших місцях.

В журналі "Нива" за 1893 р. (№ 18, с. 420-423) вміщена досить цікава стаття В.Миткевича "Казаки и их тактика", в якій він подає історію започаткування козацтва та появи запорожців у нинішньому Краснодарському краї Росії. Автор пише, що перший сильний поштовх росту і укріпленню козацтва дали запорожці - черкаси, які прийшли із Запорозької Січі у кількості кількохсот чоловік і заснували особливе містечко Черкаськ, поблизу від Татарської фортеці Азов.

Це переселення запорожців було викликано переслідуванням поляками та введенням унії і мало вирішальний вплив на наступний розвиток і укріплення донського козацтва. Заснувавши Черкаськ, запорожці почали робити дуже сміливі і відчайдушні набіги на татар, і невдовзі чутки про їх багату здобич, яку вони привозили із собою з походів, почали збирати до них натовпи заповзятих головорізів, які шукали волі та здобичі. Черкаси були безшабашні, любили погуляти. При безшлюбності, яку вони принесли із Запоріжжя, вони прогулювали всю награбовану здобич, і тому в Черкаську встановився веселий та войовничий спосіб життя. Молодь, нудьгуючи в Раздорах (перше маленьке поселення козаків на Дону), натовпами попрямувала до веселого Черкаська і вступала в запорозькі дружини. Козацтво, очевидно, починало тяжити до цього нового містечка, яке згодом і зробилося осередком усього військового життя.

Другим сильним поштовхом в збільшенні і зміцненні козацтва стало закріпачення селян. Усі, хто не змирився з новими порядками, уся неспокійна молодь, яку вабили чутки про багатство та веселе життя козаків, подалися на Дон, входячи до існуючих товариств чи засновуючи нові самостійні стани. Поступово заселялась середня частина Дону та його притоки.

Козацтво поступово зміцніло і сформувалося у військову республіку, являло відмінний захист для Росії від нападів кримчаків.

Невдовзі козаки, не задовольнившись боротьбою із кримчаками й турками на суші, перенесли свою діяльність на море. На невеличких човнах, в десять пар весел, вони сміливо

виходили в море та грабували ворожі торгові кораблі і не раз нападали на великі, озброєні артилерією військові кораблі. Козача флотилія, побачивши здалеку ворожі судна, і самі, не будучи видимими через малі розміри човнів, слідкувала увесь час за ворогами та трималась на відстані до наступу темряви. Потім козаки непомітно і тихо підпливали до ворожого судна, брали його на абордаж, із шаблями штурмували судно; здобич забирали із собою, а корабель із усім на ньому відправляли в морську пучину. Сміливі напади свої козаки робили до берегів Малої Азії і неодноразово розбивали Трапезунд, Синоп та спустошували околиці самого Константинополя.

Ось такі невеликі нотатки із сторінок часопису "Нива" свідчить, що інтерес читачів до історії українського козацтва постійно зростав. Редакція щотижневика "Нива" постійно друкувала матеріали, що є джерелом для вивчення історії українського козацтва, яке відіграло важливу роль у житті України і Росії, правда необхідно брати до уваги те, що наприкінці ХІХ ст. були достатньо відмінні від сучасних погляди на запорозьке козацтво.

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS