КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

 

 

 

Дмитро Телегін (Київ)

 

Про так звані “розриті могили” або майдани

 і їх роль в археології та історії доби

Українського козацтва XVI - XVIII ст.

 

У південній частині українського лісостепу, зокрема в межах Черкаської, Полтавської, Харківської та ін. областей поряд з численними курганами часто зустрічаються земляні насипи, які в народі називаються “розритими могилами” або майданами. Серед фахівців-археологів, хто перший звернув увагу на ці оригінальні споруди в ХІХ ст. був А.А.Бобринський, який їх називав “павукоподібними”. Пізніше проблемою майданів цікавились також інші відомі дослідники – В.О.Городцов, О.Федоровський, А.О.Спіцин та ін.

Типовий майдан являє собою курганоподібний насип висотою кілька метрів з великою лійчастою ямою в центрі, з якої завжди в один бік (рідко в два) є прохід назовні. За межами насипу проти проходу розміщуються так звані крила або “вуса”, що являють собою кільцеподібні насипи. Останні охоплюють площу “дворика” поперечником кілька десятків метрів. В середині “дворика” або між віддаленими від насипу кінцями “вусів”, що тут звичайно замикаються, майже завжди помітна блюдцеподібна заглибина поперечником в кілька метрів при глибині до 1 м.

Про призначення майданів висловлювалось кілька гіпотез. Дослідники вбачали в них то стародавні культові місця, то укріплені городища, то звіроловні споруди, то, нарешті, розкопані скарбошукачами кургани. А.О.Спіцин висунув думку про те, що майдани виникли в результаті селітроваріння. Остання думка є найбільш обгрунтованою і знаходить багато прихильників.

Як нам здається, деяке світло на походження і призначення майданів України проливають наші роботи 1971 р. на майдані біля Перещепинського пенькозаводу Магдалинівського району Дніпропетровської області.

Перещепинський майдан розміщений на підвищенному місці лівого берега р. Орелі в 1-2 км від заплави річки, порослої лісом. Він знаходиться в курганній групі із семи великих і малих курганів, що ланцюжком тягнуться вздовж долини ріки.

Навесні 1970 р. в зв’язку з будівництвом автодороги рештки насипу майдану, дуже пошкодженого вже раніше, були знесені. За даними старожилів, колись висота майдану сягала 8-9 м.

Під час огляду нами встановлено, що знесений насип майдану займав площу кола поперечником 52 м. Із східного боку до насипу примикав “дворик”, оточений “вусами”, що збереглися повністю. Висота “вусів” – 0,8 м, ширина – 18 м. Довжина кожного з них по дузі 60 м. Прохід між віддаленими кінцями “вусів” близько 50 м. Тут знаходились дві спарені блюдцевидні заглибини довжиною 34 м.

Роботи на майдані біля пенькозаводу були обмежені прокладкою системи траншей на місці знесеного насипу з метою виявлення можливих поховань. Зроблені також перетини “вусів” і спареної блюдцевидної заглибини. Траншеї прокладені з допомогою канавокопача і трактора “Білорусь”.

На площі знятого насипу і “вусів” закладено 16 траншей довжиною до 54 м кожна, при ширині 0,4 - 0,7 і 2 м.

У результаті цих робіт було встановлено, що насип майдану був знесений в основному до рівня похованого грунту. В центрі площі, зайнятої насипом кургану, виявлено яму неправильних обрисів розміром 10х16 м з похилими стінками. Дно нерівне. Глибина ями від рівня похованого грунту 2-2,5 м. Яма заповнена чорноземним запливом. Знахідок не виявлено. Дуже можливо, що тут ми маємо справу з залишками (дном) лійчастої ями майдану.

У північній частині майдану в його полі на рівні похованого гумусу зафіксовані рештки довготривалого вогнища. Воно являло собою зольну лінзу поперечником до 1 м. Під тонким прошарком попелу і білого шлаку залягав шар обпаленого до червоного кольору грунту товщиною до 20 см. Поряд з вогнищем лежали залишки дерева і дерев’яного вугілля.

В розвідкових траншеях навколо центральної заглибини під насипом майдану виявлено два поховання. Одне з них знаходилось на схід від центральної ями в 5 - 7 м від центру насипу. Воно залягало в прямокутній ямі глибиною до 1 м від початку гумусу. Покійник був покладений в скорченому стані на правому боці, головою до заходу, ноги слабо зігнуті, руки випростані, кисті під животом. Під стінкою ями, коло черепа покійника – фрагмент горщика ямно-катакомбного часу темного кольору з розчосами. Друге поховання розміщене на північний захід від центральної ями. За обрядом поховання мало відрізнялось від першого. Тут визначені, крім того, сліди червоної вохри. Нема сумніву в тому, що обидва поховання, виявлені під насипом кургану, відносяться до ямно-катакомбного часу.

В траншеї через блюдцевидну заглибину на глибині 1,3 м виявлено скупчення печини, що залягало у вигляді окремих уламків і було змішане з чорноземним заповненням ями прошарком 25 - 30 см. На дні заглибини, контури якої не встановлені, зібрана значна кількість кісток тварин, а також знайдено три уламки середньовічного кружального посуду. Можливо, на місці блюдцевидної заглибини знаходилась землянка.

Таким чином, нашими роботами по дослідженню Перещепинського майдану встановлено, що він був споруджений на місці кургану доби бронзи. Останнє, безперечно, стверджується наявністю розкопаних нами двох поховань ямно-катакомбного часу. Розвідкові роботи в районі “вусів”, “дворика” і блюдцевидної заглибини, наявність в полі насипу майдану тривалого вогнища, здається, не суперечать думці про виникнення майданів у процесі селітроваріння – промислу, що мав велике поширення в Україні  в період пізнього середньовіччя.

Отже, “розкопані могили”-майдани є важливими пам’ятками археології доби Українського козацтва XVI-XVIII ст. і потребують пильної охорони та збереження; їх вивчення дає цінні матеріали про історію промислу селітроваріння тієї епохи.

 

 

 

Людмила Соколова,

Олександр Супруненко (Полтава)

 

Археологічні знахідки козацької доби з території

Полтавщини (з нових надходжень до фондів

 Полтавського центру археології)

 

У 1996-1997 р.р. до фондів Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (далі – ЦОДПА) надійшов ряд індивідуальних та колекційних знахідок різних епох з території Полтавщини.

Це, перш за все, велика добірка рушничних кременів трапецієвидної та підквадратної форми розміром від 1,0х1,0 до 3,0х4,0 см (104 од.), виявлених у відслоненні високого лівого берега р. Дніпро в межах колишнього містечка Городище (сучасне смт Градизьк Глобинського р-ну). Розмивом водосховища тут була зруйнована нижня підземна частина промислової споруди кінця XVII - початку XVIII ст., у заповненні якої знайдена величезна кількість таких кременів та їх заготовок без слідів використання1. Частина з них потрапила на берег Кременчуцького водосховища й була рознесена хвилями на значній площі вздовж сучасного селища. Зібрані краєзнавцем В.О.Барановим кремені надійшли до Полтавського краєзнавчого музею та фондової збірки ЦОДПА (рис.1, 16).

Досить цікаву поясну бронзову ажурну пряжку у вигляді пластини з трьох чарунок, з поздовжною віссю посередині, на якій кріпляться три залізні язички для застібання, виявив новосанжарський краєзнавець І.В.Бовкун в ур. Гора в смт Нові Санжари (рис.1, 15) на території колишніх укріплень містечкової фортеці XVII - XVIII ст.2. Краї виробу модельовані у вигляді зубців та напівовальних виступів з декоративними скругленими вістрями. Пряжка – деталь пояса доби Гетьманщини. ЇЇ розміри: 4,5-6,5х5,7 см, максимальна товщина відлитої пластини-рамки – 0,5 см.

Виразний кружальний димлений горщик, з широко відігнутими вінцями, кулястим тулубом, дном, позначеним закраїною, з невеликою сплощеною ручкою у вигляді петлі, прикрашений під вигином шийки подвійною смугою відтиснутого гребінцевим штампом візерунку, знайшов на території колишньої Маяцької фортеці3 голова КСП “Шлях Ілліча” Новосанжарського р-ну краєзнавець В.М.Олешко. Висота горщика 7,9 см; діаметри: вінця 9,7 см, денця 5,7 см (рис.1, 17). Посудинка – типовий зразок поорільського гончарного виробництва другої половини XVII ст. Вона виявлена у нашаруваннях, що відкладені до спорудження Української лінії у 1730-х р.р.

Найбільш яскрава колекція речей XVII - XVIII ст. виявлена під час розвідки полтавським краєзнавцем О.О.Ломакіним на місці колишнього Пушкарівського Вознесенського монастиря, на південний захід від кутка (колишнього села) Пушкарівка, поблизу мікрорайону Половки у Полтаві. Відомо, що заснований 1676 р. Полтавський Покровський монастир в 1721 р. було перенесено з міського форштадту на місце його скиту – до села, що перебувало у володінні родини полтавського полковника Мартина Пушкаря, де він діяв як Пушкарівський Покровський монастир. 1762 р. тут було збудовано цегляну Вознесенську церкву, після чого монастир почав називатися Пушкарівським Вознесенським.4. За свідченням М.

 

Рис.1. Археологічні знахідки козацької доби з території

Полтавщини (з нових надходжень до фондів

Арандаренка, скит і монастир виявились останнім місцем притулку відомої подруги гетьмана Івана Мазепи Мотрони (Мотрі) Кочубей. На цвинтарі монастиря вона й була похована.5. При обстеженні території монастиря та відомого за переказами місця садиби Мартина Пушкаря зібрані різноманітні знахідки рубежу XVII - XVIII ст.

Так, дрібна керамічна пластика кінця XVII - початку та другої чверті XVIII ст. представлена добіркою свистунців – дитячих іграшок: у вигляді стилізованого птаха (голуба) без ніжок, модельованого в загальних формах з голівкою, дзьобом та наліпленими непропорційно великими очима, шиєю і тулубом (рис.1, 11); півника – з виступом ніжки, грушеподібний тулуб якого прикрашений стилізованим пасмом прокресленого та накольчастого візерунку (типу рушничка) на передній частині корпусу (рис.1, 14); коника в загальних схематичних пропорціях (рис.1, 13). Поверхня першої і другої іграшок вкрита світло-сірим до білого ангобом, третьої – рожево-червоним. Тісто всіх фігурок добре промішане, сірого кольору, випал рівномірний, добрий. У задній частині виробів розміщені отвори для подачі повітря, на тулубі – по боках – для його виходу. Свистунці – зразки продукції полтавських гончарів другої чверті XVIII ст.6

До іграшок також належить кружальна червоноглиняна посудинка-монетка у вигляді риночки висотою 3,8 см з ручками-вушками, орнаментована горизонтальними смужками, нанесеними білими ангобами по вінціх і верхній частині тулуба (рис.1, 11), та так званий “гральний кружечок” – круглий обточений шматочок емальованої рельєфної кахлі кінця XVII ст. з поливою темно-зеленого кольору, диаметром 2,4 см (рис.1, 12), без будь-яких слідів подряпин чи лискування на поверхнях. Цікаво, що подібні керамічні кружечки для більш ранніх епох вважаються дослідниками знаряддями стародавніх гончарів – лощилами7, хоча в цьому випадку ми маємо безперечне підтвердження іграшкового характеру виробів, щось на зразок гральної бабки, гудзика, “буца” тощо. Ще один подібний керамічний кружечок, виготовлений з рельєфної кахлі, трапився на одному з місценадходжень керамічних матеріалів в межах сучасного с. Більськ Котелевського р-ну8.

З околиць Пушкарівки походить також денце кружального свічника з частиною циліндричної трубчастої ніжки (рис.1, 10), поверхня якого вкрита сіро-жовтим ангобом; уламки кількох фаянсових люльок для паління тютюну виробництва турецьких центрів (Азак, Кютах’ю, Болгарія).

Кілька залізних виробів репрезентують асортимент ковальської продукції початку XVIII ст. – це підкови до чоловічих чобіт російського виробництва (рис.1, 3), місцеві підківки до жіночих чобіткив (рис.1, 4,6). Вирізняється уламок кинджалу з двосічним лезом ромбічної в перетині форми, виділеним уступами черенком (рис.1, 8), залізна бритва (рис.1, 9). З території колишнього Пушкарівського монастиря походять фрагмент великого пустотілого чавунного ядра діаметром 16 см, та два чавунних ядра діаметром 9,5 см, свинцеві кулі і дріб (рис.1, 1-2).

Досить представницька колекція пушкарівських знахідок репрезентує матеріальну культуру та зразки озброєння населення полкового міста та його слобід переважно початку – другої чверті XVIII ст.

Цікава знахідка трапилася полтавському реставратору В.С. Полапі в ур. Лиса Гора в смт Опішні Зіньківського р-ну9, де серед розораних культурних решток хутора кінця XVIII ст. він виявив кований залізний рибальський гачок на сома довжиною 6 см (рис.1, 5).

Таким чином, нові надходження до фондів ЦОДПА не тільки надають яскраві зразки індивідуальних знахідок – артефактів козацької доби в історії Полтавщини, але й доповнюють новими відомостями джерелознавчу базу вивчення археології краю XVII - XVIII ст., художнього ремесла, насамперед гончарства території Полтавського полку.

________________________________

1. Кулатова І.М. Старожитності козацької доби на Полтавщині // Козацькі старожитності Полтавщини. - Полтава, 1993. - Вип.1. - С.8.

2. Бовкун І.В., Суховська І.В. Давньоруське городище в Нових Санжарах // Пам’ятки археології Полтавщини. - Полтава, 1991. - С.89,92.

3. Заїка А.Г., Заїка Г.П. До питання про Українську лінію // Там само. - С.100.

4. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. - К.,1992. - С.814; Ломакін О.О., Ломакіна С.М. Нові пам’ятки поблизу мікрорайонів Половки і Сади у Полтаві // Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею. - Полтава, 1992. - Вип.1. - С.116-122.

5. Бучневич В.Е. Записки о полтаве и ее памятниках. - Полтава, 1902. - С.46.

6. Супруненко О.Б. Іграшки XVIII ст. з Полтави // Козацькі старожитності Полтавщини. - Полтава, 1993. - Вип.1. - С.65.

7. Гейко А.В. Стародавнє знаряддя праці гончарів // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. - Опішне, 1995. - Кн.2. - С.275-278.

8. Кулатова І.М. Археологічні пам’ятки території та найближчої округи Більського городища // Більське городище в контексті вивчення ранього залізного віку Європи. - Полтава, 1996. - С.127,129.

9. Кулатова І.М. Розвідки в Опішному // Козацькі старожитності Полтавщини. - Полтава, 1993. - Вип.1. - С.81.

 

 

 

 

Богдан Колосок (Київ)

 

До реконструкції табору Карла ХІІ та Івана Мазепи

 під Бендерами

 

Іван Степанович Мазепа належить до визначних осіб, діяльність яких завжди викликала значний інтерес, але оцінювалась дуже по-різному в залежності від політичних обставин. Ці обставини обумовлювали і певну скерованість досліджень, через що залишились білі плями у висвітленні деяких подій, що стосувались колишнього гетьмана України.

Як відомо, після Полтавської битви І.Мазепа з козацьким військом та зі своїм союзником шведським королем Карлом ХІІ рушив під Бендери. На той час Бендери після будівництва укріплень навколо міста і перебудови цитаделі в 1705-1708 рр. стали однією з найміцніших твердинь.

З політичних, релігійних та багатьох інших причин місто Бендери не могло вмістити війська Карла ХІІ та Мазепи. Тому для їх розташування було обрано територію вище за течією Дністра.

В літературі є згадка про “шведський курган” на півночі міста, де в 1709-1713 рр. знаходився табір прибулих з України військ. В цьому таборі і помер гетьман. Місце кургану в одному з дворів приватної забудови по вул. Дзержинського, 5 відзначено невеликим обеліском з лаконічним написом “Карл ХІІ”. До останнього часу пам’ятник не знаходився на державному обліку. Це все, що сьогодні нагадує на місцевості про давні події, які суттєво вплинули на долі народів та карту Європи.

За час перебування Карла ХІІ під Бендерами йому довелося бути як гостем Турції, так і безкомпромісним її ворогом. Тому табір повинен був бути достатньо значною фортифікаційною спорудою, щоб витримати вороже оточення.

Зараз є можливість шляхом вивчення писемних і картографічних документів відтворити табір, який став останньою домівкою гетьмана України, та середовище навколо нього.

В цьому напрямку вже дещо зроблено. Відомі описи королівського табору та існують карти, що фіксують розташування його та військ.

Важливою є німецька карта початку ХVІІІ ст. з зображенням Бендер та його околиць. На ній поблизу поселення Варніца помічено табір Карла ХІІ. Карта відмічає значні зміни, що сталися в топографії місцевості за останні століття. Підвищена місцевість, на якій був табір, відділялась від Бендер широким пасмом боліт. Іншою була конфігурація русла Дністра.

Можна вважати, що система шведських та українських укріплень складалася з фортеці на березі Дністра (позначена на карті чотирипелюстковою квіткою) та фронту чотирьох польових укріплень зі змійовидними в плані валом і ровом перед ними з боку міста.

За описами, близька до прямокутних обрисів фортеця примикала до стрімких схилів Дністра. Зовнішні укріплення складалися з ровів та валів. Посеред двору знаходився королівський палац, а вздовж зовнішніх укріплень - резиденції воєначальників, канцелярія для нарад, казарми та стайні.

Королівський палац був значним за розмірами. Центральний одноповерховий об’єм  перекривався високим двосхилим дахом з мансардними приміщеннями. З торців до нього симетрично примикали двоповерхові (а можливо і триповерхові) прибудови, що відступали від головного фасаду. Вхід до будинку здійснювався з обох країв центрального об’єму, в основі якого, вірогідно, був великий зал. Він освітлювався з головного фасаду сімома великими високорозміщеними квадратними вікнами з дрібними скельцями. Фасад між вікнами прикрашався пілястрами з базами і балюстрадою над карнизом стіни в межах крайніх пілястр.

Інші будинки були скромнішими і являли собою прямокутні об’єми з рядом вікон по головних фасадах, центральними входами і двосхилими, злегка звуженими догори дахами.

Наші дослідження Бендер, які опирались на писемні та картографічні джерела, показали, що за півтора століття його існування (з 1657 до 1813 р.) внаслідок зміни русла Дністра та військових подій місто чотири рази міняло місце свого розташування. Ця характерна не лише для Бендер обставина повинна бути врахована при подальшій деталізації місця і реконструкції табору Карла ХІІ та Івана Мазепи.

 

 

 

Світлана Беляєва (Київ)

 

Підсумки археологічних досліджень Очакова у 1996 р.

 

У зв’язку із створенням історико-культурного заповідника основні завдання 1996 р. полягали в обстеженні заповідної території, уточненні археологічної карти міста, переліку об’єктів, вивченні характеру культурних нашарувань.

Продовжено дослідження наземного та підземного міста часів Османської імперії. Здійснено обстеження району колишніх фортець та поселенської частини, зокрема поселень за стінами міста, що відомі за описом Евлія Челебі XVIII ст. Встановлена наявність потужніх культурних нашарувань у різних районах стародавнього міста. Основні знахідки відносяться до турецької та української культури XVIII-ХІХ ст., інколи XVI ст. Зустрічаються і певні речі іранського та китайського походження. Невеличкі розвідкові розкопки здійснено вздовж давнього шляху між окремими частинами фортеці – Маджар-Паша та Піале-Паша. Цей шлях також згадується Челебі. Тут закладено 4 шурфа, зроблено зачистку ділянки, де простежується зруйнована стіна фортеці по скупченням каменів, розташованих у певному напрямку. В одному з шурфів (№4), закладених у нижній частині шляху, потужність культурного шару сягала 2 м. Тут знайдено полив’яну турецьку кераміку, зокрема велику тарілку з зеленою поливою, кістки тварин, оброблений ріг. У культурному шарі на глибині від 1,5 до 1,7 м зафіксовано скупчення червоноглиняних та білоглиняних люлек.

В цілому, переважну більшість знахідок турецького часу, за результатами обстежень, складали керамічні вироби. Особливу увагу привертає художня кераміка турецьких центрів Ізнік та Кютахья. Це уламки невеличких піалоподібних чашок, тарілок, блюд, фрагмент покришки XVI ст. з блакитним рослинним розписом по білому тлу. Серед люлек привертає увагу уламок з іранським написом по колу.

Серед металевих знахідок – невиразні уламки виробів із заліза та бронзи, бронзова турецька монета XVIII ст., чавунне ядро та куля.

Вперше знайдено архітектурну деталь, що прикрашала мечеть – мармурову плиту з трьома рядками арабського напису – уривку з корану, а також верхню частину мармурової поховальної стели у вигляді чалми, що свідчить про високий титул померлого. Аналогічна частина надгробку зберігається в Очаківському музеї ім. О.В.Суворова.

У 1996 р. продовжено обстеження підземного міста спелео-археологічним загоном під керівництвом Т.О.Бобровського. Складено уточнену карту входів до підземної частини, зокрема печери штучного походження – входу до північно-східної частини підземного міста поблизу лиману. Близько цього входу за околицею колишніх фортець розташоване напівзруйноване мусульманське кладовище.

Важливим перспективним доробком цього сезону безперечно є початок контактів та спільної праці із Турецьким історичним товариством, представник якого др. асс. проф. Університету м. Анкара Боскурт Ерзої брав участь у роботі експедиції та надав велику допомогу у датуванні знахідок османського періоду. Планується продовження контактів та робота спільної турецько-української експедиції у 1997 році.

 

 

 

О.Діденко (Умань)

 

Керамічні комплекси XVII ст. з Умані

 

Науково поставлених планомірних розкопок на Уманському городищі ніколи не проводилось. Співробітники музею та добровольці-ентузіасти (насамперед В.А.Стефанович) система-тично проводили огляд території, виявляли об`єкти досліджень під час будівельних робіт і збирали речовий матеріал.

У 1967 році по вулиці Радянській був викопаний великий котлован під будинок № 58, на північно-західному зрізі якого збереглися непорушеними сім прошарків залягань різних років. Найглибший горизонт (2,5 м) містив у собі розвали глиняних стін, цеглу, каміння, попіл, серед них фрагменти кахлів, посуду, виробів з гутного скла, нижню щелепу людини. Поруч у попелі з соломи — пошкоджений казан, окалину з якого використовували на виготовлення поливи зеленого та фіолетово-коричневого кольору. На кахлях є геометричний і рослинний орнамент, міфологічні сюжети: “Змій і сонце”, “Птахи-деміурги”, та побутові: “Музики” і “Танці”.1 Посуду не виявлено.

У 1971 році вздовж Кам`яного провулку до річки викопали рівчак, тоді відкрилась давня вулиця з 8 хат. У житлі № 4 залишилась піч з побитими горщиками, у викиді — фрагмент кахлі з вершником. Вершник на коні і малий песик закомпоновані по вертикалі. Вершник вже не молодий, на круглому обличчі — вуса, борідка, густі насуплені брови. Він з пір`ям на шапці (можливо,хтось з козацьких ватажків), в правій руці — націлений спис. Войовничість його підкреслює сповнений руху й енергії кінь. З правого боку — місяць догори ріжками. 9 фрагментів від 5 кахлів передано автором до музею Запорозької Січі.

Половину кахлі з зображенням слона і з написом “Слон” і половиною дати “16...” передав до Уманського музею житель села Громи Петро Полянчук.2 

Учитель з с. Романівки Г.Полянчук передав фрагмент керамічної плитки із зображенням воза й коней і з написом “Св. пророк Ілія”, можливо вотивний дар для місцевої церкви. Фрагменти кахлів знайдені в 39 населених пунктах. Переважна більшість з них з геометричним орнаментом. Про геометричні (“хрещаті”) кахлі автором була зроблена доповідь на науково-практичній конференції “Гончарство України” в Опішні в червні 1989 року.

В 1989-90 роках при будові критого ринку в Умані був викопаний котлован, на північно-східному зрізі його виділялась чорна пляма довжиною 8 метрів, рештки спаленого будинку, в розвалі якого багато битого посуду широкого асортименту і вибагливих форм. Близько третини зібраного матеріалу становили фрагменти чорно-сірого посуду. Це ребристі горщики, орнаментовані по шийці й плічиках ламаною лінією чи рядками квадратиків, виконаних коліщатком; горщики зі здвоєними вінцями

Рис.1. Карта розповсюдження кахлів XVII ст. на Уманщині.

 

під щільну покришку, великі тарелі з широкими до 5 см крисами, зі зрізаними сегментами при з`єднанні денця з стінкою, так що в плані денце виглядає як багатокутник, велика кількість горнят і риночок для приправ (у весільних піснях досі згадуються “перці, шафрани” й “гембер” — імбир), багато покришок.

Жовто-рожевий посуд в основі своїй зберігає найдавніші елементи слов`янського орнаменту (лінійна спираль, хвиляста лінія

 

Рис.2. а) Миска XVI-поч.XVII ст., с. Ліщинівка Христинівського району;

             б) “Змій і сонце”, кахля, м.Умань;

             в) “Птахи-деміурги”, кахля, м.Умань-с.Косенівка.

 

Рис.3. “Козак”, кахля, Уманське городище. Реконструкція

художника В.Висунька та О.Діденко.

 

 

— “кривулька”, нігтевий сегмент), але, виконані ангобним розписом, вони ускладнюються й модифікуються: кривулька перетворюється в перекручену стрічку, горизонталі — в пасма тонюсеньких ліній (іноді до 20), нігтевий орнамент легко наноситься пір`їнкою, допотопний ангобний розпис набуває витонченості, він передається кількома м`якими відтінками, які часом оживляються вкрапленнями лимонно-жовтого, оранжевого чи вишневого кольору.

Серед цього посуду виділяється група великих чистих горщиків, орнаментація яких відходить від традиційної схеми, виглядає по-новому, як своєрідний абстракціонізм. Такий парадний посуд міг використовуватися для виготовлення “варенухи”, горілки з ароматичними приправами, яку гарячу подавали на стіл і там “розбивали”.

Див. у І.Котляревського:

                                     Дидона кріпко загоріла

                                     Горшок з вареною розбила.

                                                     “Енеїда”, частина І, 31 строфа.

Вживання полива для орнаментації посуду відоме на Черкащині з Х-ХІІІ століть.3

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. полива вже була досить розповсюджена. Вживають поливу прозору зелену травянистого й болотного відтінку та золотисту жовто-коричневу.

В Білогрудівському лісі коло Умані при будівництві лікарні в 1970 році відкрито засипану напівземлянку з людським скелетом. Там знайдений фрагмент грубостінної крислатої тарелі з темнозеленим поливом по світлому, майже білому черепку. На крисах збереглись сліди двох трапецієвидних штампів (клейма), одне з яких вкрите рядами ромбиків, друге — кружечків з крапками в центрі. Таким орнаментом прикрашена одна з срібних посудин Маньківського скарбу, датованого печаткою монастиря 1626 року.4

На Уманському городищі та навколо виявлені фрагменти потовщених вінець від 6-ти тарелів, орнаментованих під поливу штампами “кілочками”, є посуд з крайкованими поливою вінцями, в музеї зберігається ціла “банька” на воду та численні фрагменти мисок та кахлів. Посуд цей добре датований розкопками І.І.Мовчана в Києві на Видубичах5 монетою 1608 р. На зрізі котловану №1 в Умані, у вищому горизонті, описані вище особливості кераміки не зустрічалися. Натомість там багато різноколірної мальованої кераміки, характерної для кінця XVII-XVIII ст.ст.

 

1. Назви підібрані мною по змісту зображень, щоб вирізнити окремі кахлі.

2. О.Р.Тищеко. Найдавніші українські кахлі // Образотворче мистецтво.-К., 1971,№3.-С.21.

3. В.П.Довженок, В.К.Гончаров, Р.О.Юра. Давньоруське місто Воїнь.-К.,1966.-С.82, Табл.XVIІ.: Г.Г.Мезенцева. Давньоруське місто Родень.-К.,1968.-С.102.

4. О.Р.Тищенко. Середньовічні скарби Черкащини // Археологія, 17.-1975.-С.105.

5. І.І.Мовчан. Археологічні дослідження на Видубичах // Стародавній Київ.-К.,1975.-С.89-95.

 

 

 

В.Гугля, О.Гугля

 (Суботів Чигиринського району)

 

Гончарна  піч

 

Село Суботів Чигиринського району відоме в Україні та за її межами, насамперед, як приміська резиденція гетьмана Богдана Хмельницького. Археологічними розкопками,  що проводились в 50,70 та 90-х роках на замчищі Хмельницьких, досліджувались об`єкти, які відносились до форти­фікаційних та господарських споруд. Знахідки, що їх супроводжували, відображають матеріальну культуру містечка Суботів XVII ст., свідчать про високий рівень його економічного розвитку.

Експедицією Академії культури УРСР 1953 року під керівництвом Г.Н.Логвина було підтверджено наявність місцевого керамічного виробництва, що стояло на високому технічному та художньому рівні.1 Аналіз археологічних матеріалів дає змогу визначити  також  близько  20 видів  керамічних виробів, якими корис­тувалось населення містечка. Але проблема полягає в тому, що ми маємо лише загальну характеристику рівня виробництва кераміки пізньосередньовічного періоду, в якій дуже важко визначити місцеві особливості. Зокрема, визначення особливостей орнаментації та технологічних процесів, характеру профілю гончарних виробів XVII ст., які виготовлялись в с.Суботові, з метою іх подальшої ідентифікації серед знахідок можливе лише за умови виявлення, принаймні, залишків їх виробництва. При щіль­ній забудові старої частини села це дуже складне завдання, при вико­нанні якого велику роль грає випадок.

У жовтні 1993 р., під час виконання будівельних робіт на власній садибі, подружжя Прохач  Анатолій Федорович та Варвара Іванівна - виявили значне скупчення фрагментів кераміки, цілих виробів та пере­паленої глини. На їх прохання співробітники Суботівськьго краєзнавчого музею провели рятувальні розкопки, в результаті яких було знайдено прямокутну в плані частину гончарної печі XVII ст., заповнену виробами найпоширені­шого виду кухонного посуду — горщиками.

Гончарна піч знаходиться в 1 км на північний захід від Іллінської церкви на старій околиці села і розташована на початку пологого схи­лу  правого берега р.Тясмина.

Уціліла по всій висоті двоярусна піч (рис.1) висотою 1,36 м заглиблена в грунт на 1,5 м від сучасного рівня. Основним

 

-                                                          біла глина

 

-                                                          чорна гумусована земля

 

-                                                          чорна земля з вкрапленням жовтої глини

 

-                                                          чорна земля з керамікою

 

-                                                          перепалена глина з камінням

 

-                                                          глиняна обмазка

 

-                                                          перепалена глина з вугіллям

 

-                                                          перепалене вугілля

 

-                                                          гниле дерево

 

-                                                          чорна земля з вкрапленнм перепаленої глини

 

 

Рис.1. Профіль гончарної печі.

 

будівельним матеріалом слугував місцевий пісковик різних відтінків (від жовтого до червоно-коричневого), невеликі, брили якого скріплені довтою глиною. Шар цієї глини, що прилягав до робочих камер, під впливом високої температури набув червоного кольору. Всередині піч вимазана більш вогнестійкою жовтою глиною, яка за час функціонування ошлакувалась до утворення- скловидноі маси. Верхня камера із склепінчатим зводом призначалась для випалювання виробів, що і були тут виявлені, нижня, наближена до прямокутноі, топка для випалювання поливи і підтримування потрібної температури. Випалювальна та топочна камери розділені перемичкою з наскріз­ними круглими отворами. З метою теплоізоляції піч було вкрито шаром грунту.

Як зазначалося вище, випалювальна камера була заповнена виключно горщиками найпоширенішим видом кухонного посуду. Деформація вінчиків, тріщини тулуба та денця, часткове закопчення поверхні, оплавлення та прикипання внутрішньої обмазки печі до стінок виробів свідчили про пору­шення режиму випалу на початковій та середній фазах — піднімання темпе­ратури та утримування її певний час на одному рівні.

Загальна кількість виробів, придатних для наукового опрацювання, становила 26 одиниць всі, що знаходились в камері. Горщики виготовлені з добре вимученого глиняного тіста з незначними домішками шамоту та піску. Близько половини з них сіроглиняні, інші коричневі і світло-коричневі. Для всіх виробів, незалежно від розмірів, характерна стала товщина стінок тулуба близько 0,3 см. Виняток становить один горщик з товщиною стінок 0,6 см.

За характером профілю знахідки поділяються на два типи:

1) розхилені вінця, скошені рівні плічка, що відмежовані від ту­луба чітким ребром, опущені боки, конічний низ, біконічний утор, незначно вогнуте дно. До цього типу відносяться 24 виро­би   (рис.2а);

2) розхилені вінця, кулястий тулуб, конічний низ, біконічний утор, незначно вгнуте дно. До цього типу відносяться 26 виробів (рис. 2б).

Спільною конструктивною особливістю обох ти­пів є плоска дугаста ручка, що з`єднує вінця з лінією макси­мального діаметра тулуба. Особливістю самої ручки є те, що в переважної більшості виробів її нижня частина прикріплена до тулуба згладжуванням, а у двох горщиків висотою 17,8 см та 18 см — притисканням, про що свідчить заглибина від пальця, з послідуючим загладжуванням країв глиняної стрічки. Взагалі, наявність ручки (або вуха) — невід`ємна і надзвичайно поши­рена риса місцевої кружальної кераміки XVII ст.



Рис.2:  а) горщик (тип 1)

           б) горщик (тип 2)

 

Декорування виробів виконано двома способами: продряпуванням та ангобуванням. В обох випадках орнамент виконувався по сирій поверхні, безпосередньо на гончарному крузі, знаряддям слугувала пір`їна. Залежність між характером профілю та способом декорування не простежується.

Продряпуванням, яке виконувалось колодочкою пір`їни і створювало рельєфний орнамент, оздоблена переважна більшість виробів 23 одиниці. Для цих горщиків характерна орнамен­тальна смуга на плічках, яка в більшості випадків складається з групи прямих паралельних ліній, під якими, над лінією мак­симального діаметру, розташована одна або дві, переплетені між собою, хвилясті. Шийку оздоблено однією або двома прями­ми паралельними лініями. У двох виробів висотою 17,8 см та 18 см  до основного орнаменту на шийці та плічках додається група прямих паралельних ліній, розташованих між лінією

максимального діаметру та утором. Даний спосіб декорування при­таманний  сіроглиняним та коричневим горщикам.

Ангобуванням, яке виконувалось стрижнем пір`їни і створю­вало плоский орнамент, оздоблено лише 3 вироби. Використано білий ангоб — розведену водою, тонко розтерту білу глину. Орнаментальна смуга розташована на плічках і складається з груп прямих паралельних або одинарної прямої ліній, проміжок між якими заповнений дугастими мазками; під ними, над лінією максимального діаметра, знаходиться хвиляста лінія. Шийку оздоблено одинарною прямою  групою прямих паралельних ліній або не оздоблено взагалі. Цим способом декоровані 2 світло-коричневі та коричневий горщики.

Особливості виконання технічних прийомів при виготовленні виробів дозволяють висловити припущення, що над заповненням печі працювало два гончарі різної кваліфікації - майстер і учень.

В результаті початкового етапу математичного аналізу отримано сталі коефіціенти відношень основних параметрів, що характерні для виробів обох типів і свідчать про певний рівень стандартизації виробництва. Так, наприклад (для наочності наводяться середньоарифметичні значення коефіціентів):

 

 

Тип 1

 

Тип 2

загальна висота
діаметр вінець

0.9

1.3

загальна висота

 діаметр денця

1.4

1.7

діаметр вінець

діаметр денця

1.5

1.3

максимальний діаметр

діаметр вінець

І.3

1.6

максимальний діаметр

діаметр денця

1.9

2

 

На особливу увагу заслуговує спосіб фарбування глиняної маси. Кобальт із глиною, що містить залізо, дає сірі та коричневі кольори.2 Саме таких кольорів і набули знайдені вироби після випалювання. Якщо гончарна глина походила з родовищ, розташованих навколо містечка, то джерело надходжень фарбника поки що невідоме. Логічним видається припущення, що солі кобаль­ту мали також місцеве походження. Ще вірогіднішим це є в зв`язку з надзвичайним поширенням коричневої і особливо сіроглиняної кераміки в навколишній місцевості, і не випадково, переважно сірий колір є одним із критеріїв; який визначає його належність до пізньосередньовічного періоду.

Перепалені горщики, які так і не були вийняті з печі; переконливо свідчать, що випал з поважної причини, якою міг бути тільки раптовий напад, не було закінчено. З часом обидві камери заповнились намивним грунтом. Ці факти дають змогу визначити досить точно хронологічні рамки припинення функціонування об`єкту 1664-1678 р.р.. Події цього періоду історії України зафіксовано в джерелах. В 1664 р. Суботів був спалений за наказом С.Чарнецького. Чернігівський літопис свідчить: "Суботов был пуст, а псов с Чигирина, з Суботова, из инших пустых мест украинских великое множество было, которые, чередами ходят, не только мертвих трупы ели, але и живым людям шкодили".3 В 1678 р. турецькі війська, повертаючись з-під Канева,іддали вогню і всеконечному вельми плачевному запустінню Черкаси, Корсунь, Стеблів, Суботів та інші українські міста й села — люди з них від страху повтікали".4

Значимість знахідки гончарної печі XVII ст. полягає, насамперед, в тому, що в науковий обіг вводиться значна кількість однорідного матеріалу із закритого археологічного комплексу. Типи профілю, техніка декорування та інші особливості технології виготовлення виробів дають змогу визначити характерні риси місцевого керамічного виробництва, його тех­нічний рівень. Крім того, тема історії гончарства Чигиринщини особливо актуальна при вирішенні проблеми відродження народних промислів одного з пріоритетних напрямів діяльності Національного історико-культурного заповідника "Чигирин”.

_________________________________

1. Логвин Г.Н. Чигирин-Суботів: архітектурно-історичний нарис.-К.,1954..60.

2.  Сковронський В.М. Побутові вироби та  іграшки з глини.-К.,1994.-С.35.

3. Див.: Слабченко М. Організація господарства України від Хмельницького до світової війни.-Харків,1923.-Т.II.-С.98.

4. Величко С.В. Літопис.-К.,1991.-Т.II.-С.245.

 

 

 

 

О.Солодар (Чигирин)

 

Проблеми археологічних досліджень середньовічного поселення та оборонних споруд с. Галаганівка

 

Історія с. Галаганівки Чигиринського району Черкаської області є суцільною білою плямою як в історичній науці (про село нема навіть розвідки в багатотомній “Історії міст і сіл УРСР”), так і в археології (до 1996 р. крім курганів, тут не було виявлено та зареєстровано жодне з декількох поселень та городищ). Отож на черзі сьогодні комплексне дослідження цього досить цікавого в науковому плані села, історія розвитку якого тісно пов’язана з долею “міста стольного козацького” Чигирина.

Одним з факторів виникнення поселень протягом тисячоліть залишалися природні умови: наявність лісу, води, малодоступність для ворога. Такий комплекс умов існував на території сучасного села Галаганівка. Заболочена заплава р. Тясмину з рукавом-протокою Ірклієм та глибокими заболоченими балками Бистриком, Різакуватим, Кривою Тічкою, Калиновим, що відокремлювали острови Крамарське, Турове, Дубовиця, були надзвичайно зручними для оборони від ворога. Дубовий ліс на острові Дубовиця був матеріалом для будівництва житла та укріплень. На Туровім було родовище гончарних глин. А тому заплава р. Тясмину була заселена вже в епоху бронзи, а в добу раннього заліза (чорноліська культура) тут зводиться ціла система укріплень. На жаль, культурний шар в заплаві Тясмину практично знищений в результаті господарської діяльності людини: меліоративних робіт, багаторічних оранок, відкриття піщаного кар’єру на Туровім.

З середени XVII ст. Чигирин стає столицею української козацької держави — Гетьманщини і однією з найпотужніших фортець України. Із заходу гетьманська столиця була захищена оборонними лініями з містами-фортецями Вінницею, Брацлавом, Білою Церквою, Уманню, що являли собою нездоланну перешкоду для ворога.1 Південно-східні рубежи були захищені слабко, а тому Чигирину постійно загрожувала небезпека раптового нападу з поля. Чигиринські гетьмани були змушені протягом короткого часу створити систему попередньої  охорони-оповіщення, основою якої стають козацькі зимівники. Поселення виникає і на території села Галаганівка. Першими поселенцями тут стали татарські гвардійці, яких наймав Хмельницький.2 Про це свідчать топоніми “Ірклій”, “Турове”, численні перекази. На схід від р. Ірклій починалася вже “Туреччина”.3 На острові в заплаві Тясмину турок заснував гончарну майстерню. Острів носить назву Турковий (Туровий).4 

Заселялись, перш за все, центр сучасного села, північна околиця — Поділ та острів Крамарське. Про існування тут поселення свідчить численний підйомний матеріал епохи пізнього середньовіччя. Поселенці широко використовували систему оборонних споруд чорнолісько-скіфського часу, зокрема городище

 

                Умовні позначення:

 

               - болото;

 

- ліс;

 

               - межа степу.

 

 

Рис.1. Карта-схема розміщення середньовічних поселення

та укріплень на території села Галаганівка.



Рис.2. Підйомний матеріал з поселення XVII-XVIII ст.

 в с. Галаганівка:

1-2 - горщики; 3-4 - миски; 5 - глечик; 6 - кахля;

7 - фрагмент ядра; 8 - ножиці; 9-10 - цвяхи.


на острові Крамарське, яке забудовується житлами. Про це свідчать зібрані тут фрагменти кахлів та посуду ХVII ст. Очевидно, відновлювались вали, зводився дубовий паркан. Площа городища сягалатрьох гектарів. На випадок небезпеки городище, оточене з чотирьох боків водою, ставало доброю схованкою для жителів поселення. Ще сьогодні добре простежується південний вал, північний вал розораний. На південь в степ на курганах, які датуються вченими ІІІ-І тис. до н.е., розміщуються козацькі сторожі, зводяться фігури. Всі кургани в околицях с. Галаганівки знаходяться на переважаючих висотах у полі зору один щодо одного. Так, між курганною групою з двох курганів — Костомашина могила (на сьогодні практично знищена в результаті багаторічних оранок), яка розміщена на Селянській горі приблизно за один кілометр на південь від околиці села, та курганами Розкопана і Гостра могили, висунутими ще далі в степ і розміщеними приблизно на одній лінії (очевидно, для дублювання) існує візуальний зв`язок. Окрім того, такий же візуальний зв`язок існує безпосередньо із Замковою горою в Чигирині та, опосередковано, з козацьким городищем на Вовчому Шпилі (околиця Суботова) та самим Суботовим. Таким чином, димовий сигнал вдень чи вогняний — вночі, поданий вартовим на Розкопаній чи Гострій могилах, за декілька хвилин сповіщав населення в радіусі 10-16 км, про небезпеку нападу, що давало можливість сховати найбільш цінне майно, підготуватися до оборони, а в разі необхідності — надати військову допомогу сусідам (мал.1.Карта-схема). Поселення, очевидно, було знищене під час Чигиринських походів 1677, 1678 років. Про бої в районі села свідчить уламок ядра, знайдений на Подолі (мал.2,7).

В травні 1709 р. гетьман І.Скоропадський, “углядевши справность и способность до уряду Чигиринского” Гната Галагана, призначив його чигиринським полковником. За допомогу в зруйнуванні Запорозької Січі Галаган отримав в подарунок від царя села Боровицю, Худяки, Шабельники, Воронівку.5 Сам полковник на схід від Чигирина осадив слободу Галаганівку. В центрі села на узвишші, яке прикривало Поділ, були збудовані укріплення в формі прямокутного трикутника (200х170х160 мм) площею 1,36 га. Сьогодні це незабудований майдан біля школи. До будівництва школи тут прослідковувався оборонний рів. На початку 80-х років геологи під час бурових робіт на майдані натрапили на цегляну кладку.6 Неподалік від майдану під час газифікації села в 1994 р. було прокладено траншею. Ківш екскаватора натрапив на пізньосередньовічне житло. Зачистка стінки траншеї дозволила зафіксувати профіль житла. Культурний шар починається на глибині 73 см від денної поверхні. Трьохсантиметровий шар сажі, попелу та вугілля свідчить про те, що житло було знищене під час пожежі. Нижче знаходиться 44-сантиметровий шар сажі, попелу, сирцевої цегли червоного кольору (очевидно, залишки печі), фрагментів кераміки, залізних, дуже корозованих речей, віконного скла та фрагментів посуду з гутного скла. Культурний шар частково перемішаний у результаті прокладання кабелю. Із зібраного матеріалу частково вдалось реставрувати посуд XVII-XVIII ст.: горщики, глечики, миску з ангобним орнаментом, полив`яну миску зеленого кольору зі штампованим по вінцю орнаментом (мал.2,1-6,8-11).

Згідно з Прутським миром 1711 р. Г.Галаган втратив свої володіння на Правобережжі. За царським указом “со всех местечек, сел и деревень обитателей” переселено на лівий берег Дніпра, а населені пункти, в т.ч. Галаганівка, спалені.7

________________________________

1. Крип`якевич І.П. Богдан Хмельницький.-Львів,1990.-С.145.

2. Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659.-Відень,1920.-С.272.

3. Авторські польові дослідження (АПД). - Записано від Садірової (Ключник) Параски Петрівні (1914 р.н.) в с. Галаганівка. Квітень 1996 р.

4. А П Д. - Записано від Яковлева Петра Йосиповича (1890 р.н.) в с. Галаганівка. 1979 р.

5. Лазаревський Л.М. Очерки Малороссийских фамилий. Материалы для истории общества XVII и XVIII веков // Русский архив.-М.,1875.-С.319.

6. А П Д. - Записано від Рясика М.С. (1926 р.н.) в с. Галаганівка. Травень 1997 р.

7. Архив ЮЗР.-К.,1868.-Ч.ІІІ.-Т.ІІ.-С.754; Бантиш-Каменский Д.Н. История Малой России.-К.,1993.-С.418.

 

 

 

В. Гугля (Суботів)

 

Підземні ходи – складова частина системи укріплень маєтку Хмельницьких в с. Суботів

 

Село Суботів, що міститься у 65 км від Чигирина, на правому, вищому березі річки Тясмин, відоме в історії України насамперед як приміська резиденція гетьмана Богдана Хмельницького, 400-річчя від дня народження якого широко відзначалось громадськістю в 1995р.

На відміну від Чигирина, де залишились лише рештки укріплень ХУП ст., в Суботові повністю збереглась пам'ятка архітектури – Іллінська церква, збудована поряд із замком. В порівнянні з іншими місцевими об’єктами періоду середньовіччя споруда досліджена найповніше, про що свідчать численні публікації. 3 2 га площі  родового замку Хмельницьких археологічно вивчено лише 1 тис.м2 (Кучера М.П.), що складає 5% його території. Підземні ходи, як складова частина укріплень замку, зокрема, та маєтку, взагалі, досі практично не вивчались. Скупі згадки в обмеженому колі джерел фіксують лише їх наявність.

Підземні ходи завжди скрізь були загадковими. І цілком закономірно, що таємниця завжди оповита легендами. Наводимо одну з них: “Коли Б. Хмельницький боровся з шляхтою, то він побудував таку велику кріпость і багато льохів, які мали вихід далеко в степ. Коли, було, ворог оточить кріпость, і козаки не могли удержатись, то вони входили в льохи і виходили в степ, а потім несподівано з степу нападали на ворогів і перемагали.

Кріпость мала три виходи. Один коло кріпості, другий біля трьох криниць, а третій в степу. Цей степ називають “льохи”. Дуже мудрий був Б. Хмельницький, що не тільки силою, а й мудрістю несподіваною для ворога перемагає” (Костомаров М. І.).

Хід, який згадується в легенді першим, з'єднував Іллінську церкву і замок. Основна його частина розмита і нині не існує.

Твердження про вихід коло Трьох криниць, мабуть не відповідає дійсності, адже розташовані вони в безпечному місці. Мова йде про якісь схованки чи споруди господарського призначення, що були викопані в схилі.

Місцевість під назвою “льохи” існує і донині. Словник Б.Грінченка вказує на такі значення слова “льох”: “1) погреб, подвал; 2) яма, пещера, подземелье”. Зазначимо, що рельєф зазнав тут значних змін через будівництво тракторної бригади колгоспу ім. Б. Хмельницького та прокладання траси Чигирин-Суботів.

Виняткову інформативну цінність мають розповіді людей, які в різний час з тих чи інших причин побували в підземеллях. Звичайно до переказів, як до джерел треба ставитись критично. По-перше, в підземеллях гаснуть свічки, що є ознакою високої концентрації у повітрі вуглекислого газу. Причиною низької концентрації кисню може бути розкладання органІки. Логічно припустити, що це дерево, яким кріпились стіни, або збіжжя. Це разом свідчить про дуже значне пошкодження, а то і повне зниження системи вентиляції. По-друге, стіни обкладені цеглою. За описами це була саме та цегла-литовська або “пальчатка”, з якої збудовано Іллінську церкву, будинок гетьмана та обкладено з'єднуючий їх хід.

Ще одним вагомим доказом існування підземних ходів є сама будівля Іллінської церкви. В зв'язку із проведенням ремонтних та реставраційних робіт наприкінці травня – на початку червня 1995 р. її стіни було звільнено від шару старої штукатурки. Виявилось, що значну частину будівельного матеріалу складає зелений пісковик, грубо обтесані, порівняно невеликі брили якого досить густо вкраплені в цегляну кладку по всій висоті. Вказана порода залягає в навколишній місцевості окремими скупченнями на глибині близько 10 м. Для чого брати камінь з такої глибини, якщо неподалік, на “льохах” є поверхневі виходи? Висновок простий: будівництво Іллінської церкви та частини підземних ходів відбувалось одночасно. Використання каменю, що надходив внаслідок прокладання тонелів, приводило до економії цегли, а відтак до скорочення строків будівництва та його здешевлення. Вибраний грунт використовувався для підсипки валів укріплень. Аналіз зібраних матеріалів дозволяє твердити про наявність цілісної системи підземних ходів загальною довжиною, за найобереж-нішими підрахунками, в декілька сотень метрів. Переважна більшість їх сконцентрована на території центральної групи укріплень маєтку Хмельницьких – замку та Іллінської церкви – в секторі захід-північний схід, тобто з боку Суботівського шляху, що цілком узгоджується з використанням покладених на замок завдань.

Але для остаточного з'ясування розміщення, кількості та розмірів підземних ходів в Суботові необхідне проведення ретельних археологічних та історико-архітектурних досліджень. Наступним етапом може бути відтворення цих стародавніх пам'яток та їх музеєфікація з обов'язковим збереженням історичного ландшафту.

Дослідження і збереження системи підземних ходів в Суботові дасть відповідь на багато питань української історії і культури, буде сприяти охороні і відродженню історико-культурної спадщини українського народу.

 

 

 

Н.Кукса (Суботів)

 

Іллінська церква в с. Суботові: історія і січасність

 

Церква Св. Пророка Іллі в с. Суботові – справжній шедевр української архітектури, відома пам'ятка іссторії і архітектури XVII ст. державного значення, збудована орієнтовно в 1653 р. (або в 1656 р.) коштом Богдана Хмельницького, ймовірно, за його власним проектом.

Храм являє собою невелику, але монументальну споруду, майже квадратну в плані, тридільну, з п'ятигранним виступом вівтаря на сході. Архітектурний стиль церкви поєднує ренесансові і барокові елементи, адже споруджена вона в час, коли в європейському мистецтві згасав один і народжувався другий стиль (С.К.Кілессо).

Спорудження Іллінської церкви знаменувало собою остаточне оформлення системи оборонних споруд приміської резиденції гетьмана України та якісні зміни в її архітектури: церква збудована з місцевого каменю-пісковику та з жолобкової цегли, тоді як до середини XVII ст. основним будівельним матеріалом вважалося дерево. Споруда слугувала окремим укріпленням в фортіфікаційній системі замку Хмельницьких, підсилюючи його західну частину. В разі потреби будівля, маючи місцями більш як метрової товщі стіни та два яруси бійниць, могла вести бій самостійно. Церква була з'єднана з садибою гетьмана підземним переходом, залишки котрого збереглися до нашого часу (В.І.Гугля). Але в мирний час Іллінська церква могла виконувати роль духовного храма родини Хмельницьких.

В 1657 р. в ней було поховано Богдана Хмельницького, а в 1664 р. за наказом С.Чернецького тіло гетьмана викинули з домовини (літопис Самовидця, Грабянки та ін.). Хоча остаточно питання місця поховання Богдана Хмельницького ще не з'ясоване.

Після 1664 р. Іллінська церква занепала і з часом руйнувалась. 1820 р. вона зарахована до разряду цвинтарних і приписана до приходської Михайлівської церкви.

В 1843 і 1845 рр. в Суботові побував Т.Г.Швченко, який замалював споруду і присвятив їй поетичні рядки. Поет займався організацією зборів добровольних пожертв на реставрацію церкви серед передової громадськості. В цей час дерев'яні конструкції церкви підгнили, склепіння дало поперечні тріщини. Палата державного майна прийняла рішення розібрати церкву на цеглу. Але зусиллями суботівського священика Р.Орловського, який майже десять років (1852-1861 рр.) боровся з царськими чиновниками, церкву вдалось зберегти як історичну пам'ятку.

У 1861 р. розпочалась її реконструкція. Завдяки малюнку М.Максимовича було збережено первісний вигляд споруди. Відновлену церкву Св. Пророка Іллі було освячено 30 вересня 1869р.

Під час реконструкції дерев'яний купол перенесено на вівтарну частину, змінено форму храмового даху, прибудовано різницю та дияконицю. 1874 р. замість дерев'яної збудовано цегляну триярусну дзвіницю та критий перехід до церкви. Ще раз церкву перебудовано і відремонтовано наприкінці ХІХ ст.

До 1929 р. церква була діючою. Серед місцевого населення побутували такі назви церкви, як Мурована або Гор'янська. З організацією в Суботові колгоспу її було закрито, і будівлю передано в розпорядження місцевої влади. Спершу в приміщені організували клуб, але через низьку температуру взимку переобладнали на зерносховище, що проіснувало тут до початку фашиської окупації. В роки окупації і до 1962 р. церква була діючою.

1962-1990 рр. в Іллінській церкві розміщався музей-усипальниця Богдана Хмельницького. З осені 1990 р. церква Св. Порока Іллі Кївського патріархату знову відкрита для віруючих.

У другий половині ХХ ст. проводились двічі історико-архітектурні та археологічні дослідження Ільінської церкви: роботи 1953 р. дали відомі реконструкції Г.Логвіна, ретельні досліди 1969-1973 рр. (С.Кілессо, Р.Юра, М.Кучера, П.Горішний) супроводжувались реставрацією пам'ятки, яка завершилась в 1977 р.

Розкопками в церкві виявлено: відсутність труни Б.Хмельницького, два проломи в південній стіні храму з перекопаною землею та три незаймані поховання козаків XVII ст. в центральній частині церкви.

Під час реставрації було відновлено первісну форму даху з полив'яної зеленої черепиці, порталу та барокового фронтону зі стрільницями та ін.

В 1989 р. церква увійшла до складу Національного історико-культурного заповідника "Чигирин", яким була проведена ще одна реставрація пам'ятки. В 1993-1995 рр. у зв'язку з підготовкою до 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького дах церкви було перекрито міддю, будівлю оштукатурено і побілено, встановлено новий іконостас за зразком кінці ХІХ ст., оновлено дзвінниць. Але роботи ще не закінчено: потрібно настелити дерев'яну підлогу, покрити позолотою іконостас, завершити реконструкцію дзвінниці.

Церква Св. Пророка Іллі, як унікальна пам'ятка історіїта архітектури XVII ст., є складовою частиною замку Богдана Хмельницького. Тому постійної пам'яткоохоронної роботи потребує і навколишнє історико-культурне, природне середовище. Важливо зберігати для наступних поколінь як саму пам'ятку, так й історичний ландшафт однієї з старовиних садиб України.

 

 

 

Олена Попованова (Чигирин)

 

Культові споруди XVII ст. у Чигирині

 

Одним із основних завданнь Національного заповідника "Чигирин" є дослідження та відтворення історико-культурної спадщини першої гетьманської столиці. Важливий бік цієї роботи – вивчення култових споруд XVII ст. на території Чигирина, адже Чигирин у XVII ст. – це не лише резиденція гетьмана, політико-адміністративний центр, а і місцеперебування двох митрополитів – Діонісія Балабана (1657-1663) та Йосипа Нелюбовича-Тукальського (1663-1675), які намагаючись зберегти незалежність Української Православної Церкви від Москви, підтримали гетьманів Івана Виговського та Петра Дорошенка. Саме на середину XVII ст. припадає розквіт церковного будівництва на Чигиринщині. Гетьмани не шкодували грошей на розбудову та прикрасу своєї резиденції. Як свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, який перебував у Чигирині в жовтні-листопаді 1657 р., в Нижньому місті в цей период нараховувалось 10 тис. будинків, критих дранкою, і 27 дзвіниць. Можливо до дзвіниць він зарахував також оборонні башти міських укріплень. Але, незважаючи на це, їх кількість залишається великою.

На жаль, до нашого часу майже нічого не збереглося з тогочасних будівель Чигирина – вони загинули у вихорі тривалої боротьби, що почалась одразу після смерті Богдана хмельницького. Але, дякуючи історичним джерелам, до нас дійшли відомості про існування тих численних храмів, які колись були красою першої гетьманскої столиці. Першочергове завдання, що постало перед нами – вивчення цих історичних та літературних джерел з метою встановлення назв та місцезнаходження культових споруд міста. Ось деякі з цих відомостей. У книзі Георгія Кониського "Історія русів" є згадки про одну з найстаріших церков Чигирина. Описуючи події 1596 р., коли гетьман Павло Наливайко, обороняв місто від поляків, він говорить про замучених українських урядчиків Богдана, Войновича і Сутигу, яких було урочисто поховано в церкві Соборній Чигиринській Преобряженія Господнього..."

На поч. XVII ст. в тестаменті чигиринського міщанина Тимка Федоровича Волевича (1600) згадуються уже 3 церкви: Свято-Спаська, Петровська, Пречиська.

Під час Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. Чигирин, ставши гетьманською резиденцією, значно виріс і укріпився. З'вилась у місті і велика кількість нових храмів. З літературних джерел та малюнків XVII ст. ми можемо дізнатися про назви, місцезнаходження та зовнішній вигляд деяких з них.

У середені XVII ст., підїд'жаючи до Чигирина, ще здалеку можна було побачити Миколаївську церкву, яка прикрашала Замкову гору. Вона розміщувалась на території Чигиринської фортеці і ставала необхідною козакам в разі облоги. Побудована ця споруда була, мабуть, за часів Богдана Хмельницького, тому що вперше її згадує Евлія Челебі, який, описуючицитадель міста, називає в ній "Минастир із дзвіницею, схожий на башту". Місцезнаходження Миколаївської церкви нам підтверджує і план Чигиринської фортеці 1678 р. генерала Патріка Гордона. Згадує він її також у своєму щоденнику. З літопису Самійла Величка ми можемо уявити, якою була ця споруда – це була тризрубна і трибанна церква. Саме така форма була поширена в тогочасній українській архітектурі.

На думку архітектора Г.Логвіна, трибанною була і Успенська церква в Чигирині. Розміщувалася вона у підніжжя Замкової гори. Описуючи побут у столиці гетьмана прийом  у Б.Хмельницького, сірійський мандрівник П.Алепський писав: "Коли ми під'їхали до міста, молодий гетьман вийшов нам назустріч із процесією та духовенством, і нас провели до старої дерев'яної церкви Успіння Богородиці, що стоїть біля гетьманської палати... У понеділок нас повезли в монастир за містом, він зветьсЯ Троїцьким." Отже, Усьпенська церква була побудована ще задовго до гетьманування Б.Хмельницького, і мабуть, користувалась якимось особливим відношенням гетьмана, тому що тут він приймав Антиохійського патріарха Макарія, і саме в Успенській церкві перебувало майже місяць (з 27 липня по 23 серпня) тіло Богдана Хмельницького до поховання в Суботові. З вищезгаданої цитати довідуємось і про час заснування Чигиринського жіночого Свято-Троїцького монастиря.

На реконструкції м. Чигирина XVII ст. Г.Логвіна поряд з  зазначеними показано ще декілька церков. Більшість з них без назв. Є відомості лише про Спасо-Преображенську церкву. Ім'ям якої називались Спаські ворота, що розміщувались недалеко від неї, та церкву святих апостолів Петра і Павла. Місцезнаходження цього храму було встановлено дякуючи "Щоденнику" Патріка Гордона. Згідно з планом м. Чигирина 1678 р., вміщеного в ньому, Петропавлівська церква була розташована на штучній терасі посеред схилу Замкової гори, судячи з малюнка була мурованою, майже квадратною за планом(розміри близько 7х7 сажнів), мала два входи, розташовані на бічних південній і північній стінах. Час побудови храму невідомий. Л.Похилевич вказує, що церква, побудована Богданом Хмельницьким, за своїм зовнішнім виглядом дещо нагадувала Іллінську церкву в с. Суботові. За свідченням того ж Похилевича, в цьому храмі був обраний українським духовенством і козаками митрополитом Київським Йосип Нелюбович-Тукальський. Відомо, що Тукальський був противником польського й московського втручання в українські церковні справи, мав великий вплив на люд український. Помер митрополит у 1675 р., і був похований у Чигирині в церкві Петра і Павла, про що свідчить "Щоденник" Патріка Гордона.

Про назву ще однієї церкви часів Богдана Хмельницького дізнаємось із праці М.С.Грушевського Історія України-Руси". Московський посол, який прибув до Чигирина 27 серпня 1653 р., застав гетьмана, слухаючим молебен у церкві Воскресіння.

Отже, із тієї великої кількості храмів, які існували в період найбільшого розквіту Чигирина, до нас дійшли назви лише п'яти: Миколаївська, Успенська, Спаська, святих апостолів Петра і Павла та Воскресіння.

На жаль, всі вони були зруйновані під час турецьких походів на Чигирин 1677-1678 рр. Тоді з палаючої церкви Петра і Павла винесено було і тіло Йосипа Нелюбовича-Тукальського, яке тепер покоїться в Лубенському монастирі. Від колишніх численних храмів міста не залишилось і сліду. Лише під час археологічних розкопок 1991 р., які проводив Інститут Археології АН УРСР на чолі з П.А.Горішним, були відкриті залишки фундаментів церкви святих апостолів Петра і Павла. Відкрито три стінки фундаментів церкви. Викладені вони з кам'яних брил, які були скріплені вапняковим розчином і глиною, товщиною кладки близько 1 м. У кладці використана також жолобкова цегла. В ході розкопок знайдені кераміка та кістки від людського скелета і домашніх тварин. Оскількі ця церква є цінною історичною й архітектурною пам'яткою XVII ст., було прийнято рішення провести тут розкопки і дослідити її рештки. Проте за браком коштів ця робота так і не була виконана. Тому зараз одне із завдань Національного заповідника "Чигирин" – проведення археологічних розкопок залишків Петропавлівської церкви з наступним історико-архітектурним відтворенням цієї відомої пам'ятки першої гетьманської столиці України. Будуть також продовжені пошуки місцерозташування інших культових споруд Чигирина XVII ст. Ці роботи мають величезне значення для виявлення, відтворення та збереження пам'яток історико-культурної спадщини не тільки регіону Середнього Подніпров'я, але і всієї України.

 

 

 

Сергій Балакін,

 Олександр Загребельний (Київ)

 

Дослідження церкви Феодосія Печерського

 

На зламі XVII-XVIII ст. (1698-1700 р.р.) біля щойно збудованих фортечних мурів Печерської Лаври з'являється нова кам'яна церква, присвячена одному із засновників монастиря преп.Феодосію Печерському. Церква була збудована коштом полковника київського полку, родича І.Мазепи Костянтина Мокієвського, з ім'ям якого,  до речі, пов'язане також спорудження ще двох церков - Різдва Богородиці на Дальніх печерах та Воскресіння Христова. Остання, як і Феодосіївська, належала до числа прихідських храмів Печерського містечка.

Церква Феодосія Печерського вважається однією з видатних пам'яток українського бароко (рис.1,1). Будувалася вона за типом українських дерев'яних трьохчасних, одноапсидних трибанних церков. Пізніше, у 1805-1813 р.р. до західного фасаду була прибудована спочатку двох, а згодом - чотирьохярусна дзвіниця, виконана в стилі класицизму (розібрана у 1958-1965 р.р.).Будівля церкви неодноразово ремонтувалась. Особливо масштабні ремонтно-реставраційні роботи проводились тут після пожежі 30-их років XIX ст. та в повоєнний час, коли пам'ятку було відновлено після руйнівної пожежі 1941 р.

Остання за часом реставрація відбулася у 1986-1988 р.р.(Лопушинская, 1986). Тоді ж були проведені охоронні археологічні дослідження, під час яких вдалося отримати додаткову інформацію, що стосується як сучасної кам'яної споруди, так і дерев'яних церков XVII ст., які теж носили ім'я Феодосія Печерського. Зокрема,  вдалося простежити ділянки керамічної підлоги XVIII ст.,залишки основи престолу та основи іконостасу XVIII - першої половини XIX ст., а також дерев'яні конструкції підлоги споруди XVII ст. (рис.1,4). Стратиграфічна ситуація та особливості розташування останніх дозволяють стверджувати, що кам'яна церква 1700 р. майже повністю повторює загальні об'єми попередньої дерев'яної церкви. Але якої саме?

Справа у тому, що з XVII ст. до нас дійшли принаймні два зображення Феодосіївської церкви. Перше з них ми знаходимо на гравюрах Кальнофойського до Тератургіми (1638). Зображена тут церква має вигляд невисокої приземкуватої споруди з розташованою поруч з нею дзвіницею та, вірогідно, критою галереєю навкруги (рис.1,2). Та ж сама (за назвою) церква зображена й на відомому плані І.Ушакова 1695 р. (Алферова,Харламов, 1982), але тут вона має  вигляд однобанного, високих пропорцій і, скоріш за все, двоярусного дерев'яного храму, біля якого взагалі немає ніяких інших споруд (мал.3). Топографічна ситуація в обох випадках ідентична і не залишає сумніву, що ми маємо справу з одним і тим же храмом, але зазнавшим значної перебудови між 1638 та 1695 роками.

Ця подія, скоріш за все, сталася десь у 70-их роках XVII ст. По-перше, відомо, що в 1673 році в церкву Феодосія Печерського від великих государів Іоана та Петра Олексійовичів “для охранения града Киева” було передано дві ікони: “Пресвята Богородиця живоносне джерело” та “Преподобний отець Сергій Радонезький чудотворець” (Описи.,1989). В “Росписном списке” Києва 1695 р. обидві ці ікони наведені разом з полковим прапором великих государів, на якому, це слід підкреслити, були зображені лики  преподобних Антонія та Феодосія. У нас немає підстав стверджувати це незаперечно, але доречно буде вважати, що ці государеві подарунки були привезені до Києва з нагоди висвячення щойно поновленої церкви Феодосія Печерського.

По-друге, слід зважити і на ту обставину, що з будівництвом сучасного кам'яного храму в 1700 р. історія попередньої дерев'яної будівлі не припиняється. У 1699 р. ця споруда була розібрана і “коштом киевского полка полковника Михаила Сухарева и всех того полку чинов и прочих доброхотов” була перенесена у Верхній Київ, де була відновлена, але вже під ім'ям церкви Покрови Пресвятої Богородиці ( Берлинський, 1991).

Покровська церква проіснувала до 1784 р., коли “по обветшанию была упразднена”.  Тобто, споруда, яку було взято на старому базарі Печерського містечка , хоч, звичайно, і з ремонтами, проіснувала ще понад 80 років, а це, в свою чергу свідчить про те, що у 1699 р. була демонтована порівняно нова конструкція, вірогідно, та сама будівля, що зображена на плані 1695 р. Скоріш за все, саме цій споруді належали залишки  дерев'яної підлоги, простеженої під час археологічних досліджень 1986 р.

Нижче будівельного горизонту XVII ст., іноді безпосередньо під лагами  підлоги, було зафіксовано 11 поховань, 6 з яких - у вівтарній частині храму, решта - в його центральній частині. Серед останніх особливої уваги заслуговує поховання № 1,  умовно  позначене нами як поховання Гамалінської П.Ю. Звичайна за розмірами могильна яма була  частково перекрита дерев'яною рамою, навмисне зробленою під шиферну плиту, розмірами 1,0х0,9 м. Зовнішня поверхня плити дуже стерта. Від існуючої колись епітафії простежуються лише фрагменти окремих літер. Напроти, на нижньому боці плити присвячувальний напис зберігся дуже добре: “Року божого 1621 декабря 22  преставися раба божия Пелагея Юрьева Гамалинская здесь лежит”. За розмірами та деякими морфологічними деталями ця плита подібна до плит первісної підлоги Успенського собору, яку було знято під час ремонту  1470 р. Деякі з цих плит  згодом були використані в похованнях русько-литовської знаті  в некрополі того ж Успенського собору (Холостенко, 1976). Слід гадати, що наведений  напис  якраз і належав одному з таких поховань, зруйнованому під час перебудови Успенського собору в XVII ст. Плита з цього зруйнованого поховання була використана для вшанування іншого

Рис.1. Церква Феодосія Печерського та матеріали з неї.

небіжчика, похованого в церкві Феодосія Печерського наприкінці  XVII або, скоріш за все, на початку XVIII ст.

Щодо інших поховань, то більша їх частка (перш за все це стосується поховань у вівтарній частині), безперечно відноситься до тих часів, які передували будівництву найпершої  дерев'яної церкви XVII ст. Усі ці поховання здійснені в звичайних вузьких ямах, заглиблених до рівня контакту підгрунтя з сіро-жовтим лесоподібним суглинком. Поховання орієнтовані  головою на захід. Принаймні три з них мають невелике відхилення на південь, що трактується як ознака літнього сезону поховання (Моця, 1993, с.20). Культурний шар, який перекривав поховання, був дуже пошкоджений пізнішими перекопами і містив знахідки як давньоруського, так і пізньосередньовічного часу. За ознаками поховального звичаю всі вони нічим суттєвим не відрізняються від християнських поховань як XII-XIII ст., так і  XIV- XVI ст. Проте, зважаючи на знахідку в тих самих стратиграфічних умовах монет XV ст., останню дату можна вважати більш прийнятною.

Зібраний під час розкопок археологічний матеріал становить невелику колекцію, дуже неоднорідну в хронологічному відношенні. Серед знахідок давньоруського часу слід згадати недбало зроблений світильник , 2 браслети ,кубик жовтої смальти та невелику (6 х 6 х 2,5 см) підковоподібну глазуровану керамічну плитку.

Знахідки XIV-XVI ст., тобто рівночасні згаданому вище некрополю, репрезентовані поодинокими, але досить виразними фрагментами вінець та срібною монетою, знайденою біля поховань  вівтарної частини церкви (рис.1,10-11). За визначенням Козубовського Г.А., це литовський денарій типу “колюмна-погонь” середини XVст. Монети цього типу досить рідко зустрічаються взагалі, а в Україні досі зовсім були невідомі.

Матеріали XVII ст. численніші. Окрім поодиноких фрагментів вінець, вони репрезентовані розвалами звичайної для цього часу поліхромної розписної миски та невеликого горщика, вкритого з середини світло-зеленою поливою, а ззовні розписаного солями заліза (рис.1,6). До цього ж часу відноситься і невелика колекція скляних виробів, зібрана, до речі, безпосередньо у фундаментному рові сучасної кам'яної споруди церкви. Здебільшого це фрагментовані склянки та кубки зеленого гутного  скла (рис.1,7-9). Першою половиною XVII ст. датуються також і три соліда Сигізмунда III. Зважаючи на стан монет, можливо припустити, що вони знаходились в обігу приблизно 20-30 років і вийшли з нього десь у 60-70-их роках XVII ст., тобто саме тоді, коли, за нашим переконанням, мала відбутись вже згадувана перебудова дерев'яної церкви Феодосія Печерського першої половини XVII ст.

________________________________

1. Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII в. - К., 1982. -150 с.

2. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. - К., 1991. - 318 с.

3. Лопушинская Е.И.  Реставрация церкви Феодосия Печерского в Киеве // Строительство и архитектура. - К.,1986. - № 4.

4. Моця О.П. Населення південно-руських земель IX-XIII cт. - К., 1993. - 160 с.

5. Опис Київського намісництва 70-80 років XVIII cт.-К., 1989. - 390 с.

6. Холостенко М.В. Нові дослідження Іоано-Предтечинської церкви та реконструкція Успенського собору Києво-Печерської лаври // Археологічні дослідження стародавнього Києва. - К., 1976. - С.131-165.

 

 

 

Олена Попельницька,

Андрій Чекановський (Київ)

 

До історії Грецького монастиря на Подолі в Києві

 

В лютому 1996 р. Подільською постійнодіючою експедицією ІА НАНУ в Києві на Подолі проводилися рятувальні розкопки на садибі Грецького монастиря св. Єкатерини (Контрактова пл.). Під час досліджень було відкрито кілька давньоруських об’єктів, господарські будівлі др. пол. XVII – поч. XVIII ст., частину кладовища XVIII ст.

З XVII ст. у Києві постійно існувала велика колонія грецьких купців. Греки у ті часи користувалися прихільністю з боку козацько-старшинської адміністрації. Гетьман Б.Хмельницький у 1657 р. видав універсал (який згодом підтверджувався його наступниками І.Виговським, І.Мазепою та ін) про надання грекам численних привілеїв.1  

Така державна економічна політика сприяла пожвавленню торгівельних зв’язків України з іншими державами. У XVII XVIII ст. грецькі купці забезпечували сировиною мануфактури, мали свої крамниці і склади не лише у Києві, а й у інших містах (Ніжині, Кам’янці, Львові). Через Херсон у кін. XVIII ст. при посередництві місцевих греків до Києва ввозилися товари з Греції, Туреччини, Молдавії: вина, тканини, кава, прянощі, волоські горіхи, чорнослив, родзинки, зброя, помаранчі та ін.2

У 1726 р. у Києві на Подолі, за документами, було 22 купці – греки, що мешкали там у власних будинках разом з сім’ями.3 Місцеві колоністи та їхні приїжджі співвітчизники бажали мати церкву, у якій би служба велася грецькою мовою. У 1738 р. святійший Синод нарешті видав наказ про дозвіл на спорудження у Києві грецької церкви. Це стало можливим завдяки клопотанню ігумена Преображенського монастиря на Синайській горі Євгенія, котрий на той час перебував у Києві.3 Того ж року, незважаючи на

Рис.1. Розкопки на садибі колишнього Грецького монастиря; Контрактова пл. 2.

 

 

опір магістрату, грецька громада збудувала поряд з Магістратською площею дерев’яну каплицю. Місцем будівництва стала садиба грецького купця Астаматіоса Миколайовича Стіматі, люб’язно надана власником для цього. А.Стіматі та греки-колоністи зобов’язалися також утримувати своїм коштом синайських священиків і церковний притч.4

У 1739-1741 рр. замість каплиці була збудована цегляна церква, яка спочатку мала типові українські риси (три частини і три бані), але наприкінці ХІХ ст. вона зазнала значної перебудови.4 У 1747 р. на прохання синайського архієпископа Никифора Синод видав другий наказ про дозвіл цій грецькій церкві іменуватися монастирем, але з підпорядкуванням київському митрополіту.2 Під клопотанням про заснування монастиря поставили підписи 25 осіб, серед яких – представники відомих київських купецьких династій: Лакерда, Корбут, Кармалей та ін.3 У др. пол. XVIII ст. на території Грецького монастиря міським архітекторм І.Г.Григоровичем-Барським були споруджені житлові келії.

З цим монастирем пов’язано виявлене під час розкопок кладовище. Зафіксовано понад 20 безінвентарних поховань. За орієнтацією і перекриванням одних могильних ям іншими виділяються три етапи поховань. Є кілька перепоховань просто в ямі й у дерев’яному ящику. Труни виготовлені з дощок, збиті залізними цвяхами, трохи вужчі “в ногах”. Поховання чоловічі, жіночі й дитячі. Під час будівництва було пошкоджено два муровані склепи. Цвинтар, очевидно, обслуговував не тільки монастир, а й навколишні квартали, і діяв з 30-х рр. до кін. XVIII ст., поки не почало діяти загальноміське кладовище на Щекавиці, і магістрат заборонив ховати в місті.

За часів Катерини ІІ, коли постало питання про вигнання турок з Європи і створення незалежної Грецької держави, Грецькому монастирю були надані угіддя і будівлі, що раніше належали київській католицькій кафедрі. Можливо, що саме на честь імператриці монастир отримав назву Єкатерининського. Тоді ж Грецький монастир перенесли з Магістратської площі на територію колишнього Петропавлівського монастиря (який скасували у 1786 р. у зв’язку з секуляризацією церковних земель). Сам храм Петра і Павла (колишній домініканський костел) було переіменовано на честь св. Єкатерини. Колишня садиба Грецького монастиря отримала назву “грецьке подвір’я”.2

Пожежа 1811 р. не торкнулася “грецького подвір’я”, завдяки залізним віконницям на мурованих будівлях і небажанню монахів приймати на зберігання майно погорільців, яке легко займалося навіть у цегляних будівлях.5 Про розташування монастирських споруд у першій половині ХІХ ст. свідчить план Катерино-Грецького монастиря 1835 р., що зберігається у Державному архіві Київської обл.6

На поч. ХХ ст. монастир розташовувався між сучасними Іллінською і Братською вулицями. Церква св. Єкатерини XVIII ст. була увінчана одним бароковим “верхом”. Мала потужні стіни, декоровані у тому ж стилі (архітектор Л.Ейснер).5 Тоді ж були збудовані дві великі будівлі у стилі модерн (архітектор Й.Ф.Лідваль). На початку 20-х рр. монастир було закрито, а його модернові будівлі використовували як виставочні зали для показу продукції промисловості УРСР. Єкатерининську церкву розібрали у 1929 р.4

________________________________________________

1. Пляшко Л.А. Греки у Ніжині. Реконструкція Ніжина кінця XVII – початку ХІХ ст. - К., 1993.

2. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. - К., 1991. - С.144, 193, 250, 259, 279.

3. Иконников В.С. Киев в 1654-1855 гг. // Киевская старина. - 1994. - № 9. - С.241.

4. Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. - Нью-Йорк, 1987. - С.27, 28.

5. Щероцький К.В. Київ. Путівник. - К., 1994. - С.150-152.

6. Державний архів Київської обл. - Ф.1542.- Оп.1. - Од. зб. 335.

 

 

 

Олена Попельницька (Київ)

 

Маловідомі аспекти історії так званого

“Будинку Петра І” у Києві

 

Місцеві перекази, які мають напівлегендарний характер, пов’язують одну з найдавніших київських будівель (що збереглась до наших часів) на Подолі з ім’ям російського царя Петра І. Факт перебування цієї особи саме у цьому будинку у 1706 - 1707 р.р. (як незаперечний) відстоюють такі історики, як М.Закревський, В.Іконников, П.Лебединцев та ін.

Справді, у розпал Північної війни Петро І був у Києві і керував побудовою нової фортеці на Печерську. Але, як вважає автор академічного путівника по Києву 1930 року видання Ф.Ернст, в цей час цар, найвірогідніше, жив у будинку архімандрита у Лаврі.

Однак, перебуваючи у Києві, російський монарх кілька разів відвідував представників міської верхівки. Відомо, що Петро І деякий час гостював у одному з мурованих міщанських будинків на Подолі, неподалік від церкви Миколи Притиска. Однак т.зв. “будинок Петра І” хоча і знаходився поблизу цього храму, але сучасні історики беруть під сумнів факт існування цього будинку на початку XVIII ст.

Ф.Ернст вважав, що за декором і плануванням “будинок Петра І” нагадує магістрат у Козельці, збудований  у 1740-х роках.

Будинки ж, збудовані наприкінці XVII - на початку XVIII ст. у районі церкви Миколи Притиска, на жаль, не збереглись. Це – т.зв. “будинок Артемихи” і будинок київського сотника Савви Туптала.

“Будинок Артемихи” (збереглось його зображення, виконане у перш. половині ХІХ ст.) до 1887 р. знаходився на перетині сучасних вулиць Межигірської і Хоревої, у садибі купця Калиннікова. Свою назву він отримав за іменем однієї з власниць, міщанки Артемихи, що мешкала у ньому у перш. пол. XVIII ст.

Однак більшість дослідників вважають, що Петро І зупинявся у будинку С.Туптала. Сотник жив у Києві з 1689 р., будинок придбав у міщанина Солтановича. С.Туптало, один із сподвижників Б.Хмельницького, до глибокої старості (помер у віці 103 років) брав участь у війскових походах. Його син Данило відомий під іменем Дмитра Ростовського. Після смерті сотника у 1703 р. будинок невдовзі був подарований його нащадками церкві Миколи Притиска. Ця “кам’яниця” була розібрана у 1840-х роках за наказом купця Курдюкова (у садибі якого вона знаходилась – перед західними дверима церкви).

Однак історія самого “будинку Петра І” не менш цікава, ніж двох цих “кам’яниць”. Одними з його перших власників були представники відомої у Києві сім’ї війта XVII ст. Івана Биковського, що жив у Києві за часів гетьмана І.Мазепи. З 1688 р. І.Биковському належала слобода на Кудрявці, яка ще у ХІХ ст. звалась “земля Биковська” (М.Берлинський). Син Івана, Федір, також обіймав посаду війта. У 1734 р. Леонтій Биковиський записався у козаки і мав чин “бунчукового товариша”. Незважаючи на це, у 1739 р. він (тоді вже суддя Гадяцького полку) домагається свого обрання війтом Київського полку. Саме Л.Биковський заклав підвалини “будинку Петра І”. Гадяцький суддя мешкав у  Києві до 1766 р. у родовому дворі і приблизно у цей час розпочав будівництво кам’яного 10-кімнатного будинку. Однак будівництво було завершене лише у 1781 році, тоді, коли будівля перейшла у власність міста. Л.Бикович продав недобудований дім магістрату і переїхав мешкати до Опішні (сотником якої він став на той час).

У колишньому будинку Биковських з 1797 р. знаходився “смирительный дом”. Вважається, що завершення будівництва т.зв. “будинку Петра І” було доручено міському архітектору І.Григоровичу-Барському.

 

 

 

Алла Мартинюк (Львів)

 

Результати архітектурно-археологічних розвідок кварталу на пл. Вічевій у м. Жовкві

 

3 жовтня 1994 р. мешканці Жовкви ставали свідками розкриття фундаментів і пивниць на місці колишнього скверу біля площі Вічевої, давніше пл. Ринок. Багатьом не вірилось, що земля приховувала такі цікаві фрагменти, які до того ж нагадували про давню і славну історію міста. Тільки старші люди пам'ятали про те, що тут до війни був житловий квартал. Ці архітектурно-археологічні розвідки започатковані були не випадково, адже дослідникам історичних пам'яток Жовкви було відомо зі збереженої іконографії не тільки про існування кварталу на  цьому місці, а про його архітектурний образ, навіть про деякі архітектурні деталі. Під час ІІ-ої світової війни цей квартал сильно постраждав, на початку 50-х років всі його будинки були розібрані, будівельне сміття розрівняне танками, а через кілька років, в 1955 р., тут був  розбитий сквер.

Дослідницьку групу  очолив Роман Могитич - керівник майстерні інституту “Укрзахідпроект-реставрація”, а до її складу ввійшли: Костянтин Присяжний, Микола Бевз, Алла Мартинюк - викладачі кафедри “Реставрація та реконструкція архітектурних комплексів”  ДУ “Львівська політехніка” та Володимир Накопало – архітектор, випускник  цієї  ж кафедри, тодішній працівник будівельно-реставраційної фірми “ Ремесло”. Розвідки тривали до травня 1995 року.

Приступаючи до розкопок, дослідники гадали, що їм вдасться привідкрити завісу історії Жовкви задовго до її заснування як нового міста наприкінці ХVIІ ст., адже воно розкинулось на грунтах давнього села Винники, яке згадується ще в 1368 р. В ХVI ст. село Винники було досить розбудоване, і частково були освоєні терени, на яких розплановане було нове місто. Так, на місці, де пізніше побудований монастир Домініканів, стояв раніше костелик Діви Марії. Також в ХVI ст. існувала церква, на місці якої згодом була виведена церква Різдва Христового. Оскільки в ХVI ст. був освоєний терен між згаданими храмами, видавалось, що сліди давньої забудови можна буде знайти і в межах  досліджуваного кварталу, особливо в його північній частині. До речі, версію про існування поселення з укріпленнями на місці новоствореного міста задовго до ХУІ ст. відстоює п.Уляна Піхурко в своїй публікації (Вісник №5 ін-ту “Укрзахідпроект-реставрація”, Львів, 1996 р.). Однак в ході дослідження  виявлені  непорушені культурні шари, які говорять про те, що нове місто таки було  розплановане на майже неосвоєному до того часу піщаному пагорбі. На території кварталу майже на всьому протязі, на глибині приблизно 0,7-1,3 м від денної поверхні залягає чистий пісок без будь-яких вкраплень, які б свідчили про людську діяльність; навіть слідів від коренів дерев чи кущів тут не було видно. Серед  виявлених знахідок також нема матеріалів, котрі давали б підстави для ранішого датування, ніж кінцем ХVI ст.

Квартал складався з трьох парцель-наділів, на яких за сформованою містобудівельною традицією зводились фронтові будинки, звернені чільними фасадами до площі, а також так звані


Рис.1. Жовква. Панорама сучасного міста


Рис.2. Вигляд на приринкову частину розкритих пивниць.

Рис.3. Вигляд на залишки пивниць при вул. Львівській.


 

офіцини, які споруджувались на тилах і по боках парцелі, та мали, звичайно, господарське призначення. Між парцелями зводились граничні мури, які були між забудовою – це було обов’язковою умовою, щоб пожежа з одного будинку не перекидалась до другого. Будівництво фронтових будинків стимулювалось існуючими будівельними правилами таким чином, що якщо власник  купленого наділу  одночасно з іншими не будувався, то його наділ звужувався на ширину (чи ширини) граничного муру (мурів). Проведене дослідження показало, що всі три фронтові  будинки разом з аркадою - підсіннями були зведені не просто одночасно всіма власниками, але побудовані навіть з того самого будівельного матеріалу. Мало того, основна фронтова стіна на всьому протязі трьох будинків була вимурована без швів. Все це в сукупності свідчить про організоване будівництво фронтових будинків з підсіннями,з доставкою будівельного матеріалу, а саме обколотого каменю для стін пивниць і фундаментів. Найбільш вірогідний час їх спорудження - протягом ХVIІ ст. Не виключено, що будівництво їх частково спонсорувалось, щоб внаслідку отримати запланований естетичний ефект – площу, оточену будинкам з аркадою.

Встановити поверховість первісних будівель археологічним методом не вдалось, оскільки не виявлено слідів сходових маршів, які вели нагору. Щонайменше вони були  одноповерховими, хоча не виключено, що якісь будинки, або й усі мали й три поверхи. Чи були будинки увінчані аттиками, як в Замості, або в тій же Жовкві? В ході розкопок не вдалось знайти будь-якого елементу, який мав відношення до аттику. Знайдено тільки приямок з круглим отвором, що йшов у бік площі, приблизно по-середині крайнього будинку зліва, і який міг би бути непрямим доказом існування аттику і водозливу з даху в загальну каналізаційну систему. Однак дослідження цього загадкового місця в бік площі поки-що не продовжено. Чогось подібного на сусідніх парцелях не виявлено.

Незадовго до спорудження трьох фронтових будинків, які стали окрасою ринкової площі, на одній з парцель (крайній від входу) був вимурований будинок двома пивницями, перекритими склепіннями. Цей будинок був орієнтовний на вулицю Львівську, що була відрізком торгового шляху. Саме тут для будівництва пивниць, окрім обколотого каменю, була вжита цегла, так звана “пальцівка”, характерна для мурувань у ХVIVIІ ст. Тут же виявлено білокам’яні портали, які мали готичний профіль (можливо, повторного використання). Залишків яких-небудь інших капітальних споруд, які можна було б датувати цим періодом, на території всіх трьох парцель не виявлено. Первісні офіцини були дерев'яними, і тільки у ХVIІІ ст. з’явились муровані.

Під час розкопок знайдені віконні гомулки, одна ціла і уламок іншої. Це дозволяє сказати, що в ХVIІ ст. віконні отвори в цих будинках були заповнені не шибами, а власне набором гомулок, оправлених або в дерево, або в свинець. До речі, кілька років перед тим працівниками інституту “Укрзахідпроектреставрація” знайдено в жовківському костелі св.Лаврентія віконечко, яке складалось з 4-ох гомулок, оправлених в дерево. Традиційно на вікнах, особливо 1-го поверху, знаходились віконниці. Одну  таку металеву віконницю з ромбовидним окуттям пощастило знайти в ході розкопок.

Ринкова площа у ХVIІ-ХVІIІ ст. була не замощена. Спершу в цьому, очевидно, не було великої потреби, адже під ногами був чистий пісок. Однак з часом тут ставало брудніше. Не було спершу мощення і в підсіннях, які активно використовувались для торгівлі. Виявлений в ході дослідження в межах підсіння культурний шар коричневого кольору міг би вказувати, що під ноги деякий час стелилось гілля, солома тощо. Кам'яне мощення в підсіннях з'явилось значно пізніше, в ХІХ ст. Поблизу досліджуваного кварталу, на вул.Львівській, взимку 1995-1996 р.р. виявлено рештки дерев'яного мощення вулиці.

У ХVIІІ ст. Жовква переживала тяжкі часи. Як встановлено було дослідженням, два  фронтові будинки в цей час стояли в руїні (середній і крайній від сходу). А протягом кільканадцяти років одна з пивниць служила для помешкання. В ній виявлено залишки печі, а також встановлено, що стіни якійсь час білились.

У середині XIX ст. весь квартал був досить щільно забудований; первісні парцелі поділені, і на нових  наділах споруджені нові будинки. Таким чином квартал на той час мав забудову по всьому периметру. З іконографії відомо, що майже всі будинки були двоповерхові, а до числа винятків відносився будинок на розі Львівської вулиці. Дещо змінила свій вигляд первісна забудова - хоча підсіння були збережені, проте вікна могли бути розташовані по-іншому.

На жаль не вдалось провести архітектурно-археологічних розвідок в сусідньому приринковому кварталі. А це слід зробити, щоб з'ясувати, чи були зведені обидва приринкові квартали в один час, чи з певною відстрочкою.

Хоча, окрім згаданого кварталу, розкопки у Жовкві проводились фрагментарно (біля замку та на одній з парцель в північному  кварталі), проте і на цьому етапі можна зробити певні висновки. По-перше, з’ясовано, що нове місто Жовква розплановане було на майже неосвоєних теренах давніх Винник. Освоєними на той час були тільки терена на півночі новоствореного міста. Сама ж ринкова площа і квартали, що її оточують, були закладені на піщаному пагорбі, на якому до того не проводилась яка-небудь діяльність. По-друге, один з північних приринкових кварталів (досліджуваний) забудований в ХVIІ ст. До будівництва фронтових будинків існував тільки один будинок при вул. Львівській. Забудова фронтовими будинками тут велась в один час; процес будівництва був організований, включно з доставкою будівельного матеріалу.

 

 

 

Олександр Супруненко (Полтава)

 

Козацька натруска із зібрання К.М.Скаржинської

 

У складі унікальної музейної приватної збірки Лівобережної України кінця XIX - початку XX ст. — Лубенського музею відомої меценатки і просвітньої діячки К.М.Скаржинської — знаходилася репрезентативна колекція предметів козацького військового спорядження та пам'яток матеріальної культури доби пізнього українського середньовіччя.1 Це зібрання 1906 року було передане в дар до сучасного Полтавського краєзнавчого музею2 і лягло в основу його широковідомих колекцій. Частина предметів лубенської збірки — реліквій історичних подій в Україні ХVІ-ХVІІІ ст. — вже оприлюднена друком.3 Але чимало яскравих високохудожніх пам'яток зброярського ремесла і суто народної художньої творчості ще жде свого дослідника. Серед таких предметів вирізняється цікава пам'ятка війського побуту початку XVIII ст., що походить з села Тишки сучасного Лубенського району на Полтавщині — натруска з рогу.4 Вона придбана Г.А.Кратом влітку 1893 р. у козацькій родині Шпилів і подарована Лубенському музею К.М.Скаржинської.5

Натруска виготовлена зі шматка рога лося, овального у перетині, зрізаного на розгалудженні таким чином, щоб утворити згори два отвори. Овальне денце, що заходило пазом в основу виробу, втрачене, як і покришки верхніх отворів. У верхній частині виріб мав круглий наскрізний отвір для підвішування до пояса (рис. 1). Обидва сплощені боки натруски прикрашені гравійованим стилізовано-рослинним орнаментом у вигляді двох розгалуджених несиметричних гілочок з трилисниками. На одному з ріжків прокреслена різцем невелика схематична постать козака, що веде за повід коня. Бокові округлені сторони виробу орнаментовані зигзагоподібними смужками візерунку з виноградною лозою і гронами. Найцікавішою деталлю різблених прикрас є виконаний українським напівуставом6 напис в один рядок, що в сучасній



Рис. 1. Натруска з Тишків на Полтавщині. Ріг лося. Полтавський

краєзнавчий музей (інв. № ПКМ.11322, Р.119).


транскрипції читається: Сия тавличка раба божого Ничипора Кузомі сделалася в Судаце 1727 году июля 27" (рис. 1).

Можливо, виріб був виготовлений мешканцем Судака українського походження, торгівцем чи козаком (на що вказує типово українське ім'я та кримське прізвище), який згодом "осів" у Лубенському Посуллі, на Удаї. Саме про таку долю родинної реліквії оповідали власники натруски кінця XIX ст.

Характер орнаментації натруски, в якому поєдналися типово східні (турецькі) елементи, слов'янський напис і фігурка людини, видовжена форма виробу, більш характерна для Запоріжжя і Криму, дає підстави віднести цей зразок військового спорядження до синкретичних типів, що побутували в Лівобережній Гетьманщині на початку XVIII ст.

Щодо призначення виробу, то подібні натруски слугували для підсипання дрібно розтертого пороху на полицю вогнепальної зброї.7 Носилися вони на поясі чи у підсумках. Подібні за формою та орнаментацією натруски зберігаються переважно в колекціях лівобережних музеїв України8 і датуються кінцем XVII - першою третиною XVIII ст. Тишківська ж натруска є надійно датованою за часом виготовлення, а за наявністю напису — унікальною. Вона експонується у Полтавському краєзнавчому музеї.

_________________________________

1. Г[орленко В.П.]. Лубенский музей Е.Н.Скаржинской // Киевская старина. - К., 1890. - Т.ХХХІ. - № 10. - Окт. - Док., изв. и зам. - С. 123-134; [Петров М.И.]. Лубенский музей Е.Н.Скаржинской // Там само. - К., 1901. - Т.LХХІV. - № 9. - Сент. - С. 144-149; Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М.Скаржинської: Автореф, дис. ... канд. іст. наук. - К., 1997. - С.ІЗ.

2. Отчет о Естественно-историческом Музее Полтавского губернского земства за 1906 год / [Сост. Олеховский М.А.]. - Полтава, 1907. - С.4-6.

3. Мокляк В.О. Речі з Солоницького поля в зібранні Полтавського краєзнавчого музею // Археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. - К., 1993. - Вип.2. - С.55-58; Його ж. Українські старожитності в зібранні К.М.Скаржинської // Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею. - Полтава, 1992. - Вип.2. - С.41-44.

4. Пам'ятки козацької слави у зібранні музею: Каталог виставки / Мокляк В.О., Супруненко О.Б. - Полтава, 1991. - С. 11.- № 26.

5. Державний архів Полтавської області. - Ф.222, оп.І. - Спр. 2. - Арк.68зв. - № 645.

6. Тихомиров М.Н„ Муравйов А.В. Русская палеография. - Изд.2-е, доп. - М.: Высшая школа, 1982. - С.22,29-30.

7. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. - Львів: Слово, 1993. - С.250.

8. Наприклад: Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.: Наук. думка, 1992. - С.374; 3 української старовини: Альбом / Текст Яворницького Д.І., мал. Самокиша М.С. та Васильківського С.І. - Перекл. та упорядк. Іванченка Ю.О. - К.: Мистецтво, 1991. — С.233.

 

 

Іван Михальчишин (Київ)

 

Кам’яний хрест з Львівської області

 

У процесі археологічних розвідок берегів р. Гнила Липа у Перемишлянському районі на мисі лівого берега річки біля с. Борщів (ур. Лісок) трапився кам’яний хрест, що привернув до себе увагу автора незвичністю зображень. Хрест стоїть в найвищій точці мису, на невеликому горбку, можливо, на кургані. Хрест виготовлений з сірого пісковика, має висоту від поверхні землі 80 см, ширину – 65 см. Його поверхня дещо зруйнована природними чинниками, тому не всі зображення чіткі. На одній стороні пам’ятки в центрі висічений хрест, подібний до хрестів, зображених у гербах української військової знаті XVII-XVIII ст., на лівому рамені – хрестик у вінку у формі медальйону, у вигляді солярного знаку. Можливо це якась емблема. Внизу хреста помітний силует коня з вершником типу литовської “погоні”. Силуети коней зображені з обох боків правого рамена хреста. На зворотному його боці, в центрі висічений хрест так званого “перехрещеного” типу.

 

Рис.1. Кам’яний хрест, с. Борщів.

 

 

Композиція зображень (коні, вершники, хрести) може свідчити про те, що хрест встановлений на честь якоїсь події, пов’язаної з військом, боєм. Можна припустити, що в цій місцевості перебували загони козаків під час руху армії Б.Хмельницького на Львів, під час бойових дій під Зборовом у червні-серпні 1649 р., і цей хрест місцеві жителі встановили на місці бою козаків з загоном польського війська або на місці загибелі козаків. Розвідувальні загони козаків могли перебувати тут і перед битвою під Берестечком.

Хрест знаходиться на території поселення кінця ХІІІ - поч. XІV ст., але це, скоріше, випадковий збіг обставин. Хрест ніде не зафіксований в писемних джерелах, найстаріші жителі села не пам’ятають, на честь якої події і коли він встановлений.

 


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS