КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Розвідки з історії українського козацтва

 

І. РОЗВІДКИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО

 КОЗАЦТВА

 

 

 

Сергій Заремба (Київ)

 

Доля могили Мазепи

 

                                                               Начетверо розкопана,

                                                               Розрита могила.

                                                               Чого вони там шукали?

                                                               Що там схоронили

                                                               Старі батьки? - Ех, якби-то,

                                                               Якби-то найшли те, що там схоронили, -

                                                               Не плакали б діти, мати не журилась.

Тарас Шевченко

 

Усіяна Україна могилами... На могилах комуністичних і радянських діячів гнітюче красуються величезні гранітні або бронзові погруддя, монументи, глиби-стели та інші побудовані за народний кошт творіння радянських митців. В одночасі козацькі могили в Трахтемирові, біля села Кумейки та багато, багато інших зруйновано, розорено, сплюндровано. Трагічна доля і могил українських гетьманів. Могила – це пам’ять твоя, Людино, бережи її для себе і для своїх онуків!

10 (23) липня 1918 р. біля собору святої Софії в Києві (тоді ще там знаходився некрополь) відбулася урочиста панахида по українському гетьманові Івану Мазепі. Це була перша прилюдна панахида після трагедії українського народу під Полтавою в 1709 році та трагічної смерті гетьмана в Бендерах. У національному, політичному, релігійному самоусвідомленні українського народу це мало надзвичайно велике значення. Адже панахида відбулася у 209 річницю Полтавської битви, після понад 200-літнього проклинання гетьмана І.Мазепи в усіх церквах України, в тому числі і тих, які були збудовані за сприянням і на кошти І.Мазепи. Наприклад, і сьогодні не знята анафема з гетьмана в Іллінській церкві (1692) в Києві, яку побудував І.Мазепа і яка належить московському патріархату.

Більше 200 років царизм примушував відправляти анафему гетьману та тим синам українського народу, які загинули під Полтавою і яким і до сьогодні немає могили, хоч би символічної. В той час, як пришельцям з Московії та Швеції на могилах встановлені пам’ятники.

10 липня біля 12 години дня із Святої Софії вийшли представники вищого духовенства на чолі з епископом Черкаським, владикою Назарієм.1 Отець Крамаренко перед багаточисельним зібранням народу коротко зупинився на з’ясуванні причин трагедії в житті українського народу, яка сталася під Полтавою 27 червня (3 липня) 1709 року. Більше ніж десятитисячна громада, не рахуючи тих, що не вмістилися на подвір’ї Святої Софії, затамувавши подих, прислухалася до слів духовного пастира: “Боголюбиві брати і сестри! Сьогоднішній день – є трагічний день українського народу! В сьогоднішній день, більш як 200 років тому назад, була перемога під Полтавою – перемога Петра над Іваном. Великий гетьман Іван Мазепа в церквах, які він сам будував на Україні, – в  цих же церквах його москалі проклинали на протязі більш як 200 років як зрадника! Гетьмана Івана Мазепу, як зрадника, віддала Москва до анатеми. Хто ж з них був зрадником? Чи той, хто захищав свій народ від ворога, чи той, хто йшов нищити цей народ? Ні, брати, Іван Мазепа не був зрадником українського народу, а зрадником був той, хто поневолив наш народ! Петра не віддавали до анатеми, бо сила була на його боці, як переможця! Щастя України і її незалежність ще не збудовані, і багато ще прийдеться нам, брати, боротися за це! Будьмо ж вірними синами своєї матері України! Даваймо боротися, діти, аж поки не будуть осягненні мрії нашого великого Івана! Знаючи скільки наших полягло під Полтавою, знаючи про те, як тяжко було Іванові Мазепі бачити руйнування свого рідного народу, ми не можемо не сказати: “Со святими упокой!”2

Після промови отця Крамаренка панахиду відправив владика Назарій. Під час панахиди релігійні пісні виконував І-й Український національний хор, яким диригував видатний український композитор Кирило Григорович Стеценко. Перед хором в цей час стояли дві дівчини в українському національному вбранні і тримали портрет Івана Мазепи, обвитий рушником з червоними квітами. Потім взяв слово отець Матюк, який сказав: “Рідні сини! Ми зібрались сюди не тільки помолитись, а й згадати свого Батька! Досить того, що ми були в занепаді! Згадаймо ті хвилини, коли нашому Батькові було заборонено жити на своїй землі! Вже багато років пройшло з того часу, коли ми були поневолені. Боротьба йшла, йде й буде йти! Не так давно в цьому храмі змагалися: “Ще не вмерла Україна” і “Боже царя храни”... Проспіваймо ж Іванові Мазепі “Вічну пам’ять!”... Помолімся Господову Богові, аби він допоміг нам любити свою Неньку-Україну! Любити своє рідне, не значить ненавидіти чуже.”3

Усі присутні стали навколішки, а хор, диригований К.Г.Стеценком, повторно виконав пісню “Вічна пам’ять”. Принагідно відзначити, що все духовенство, яке брало участь в даній панахиді, незабаром більшовиками було розстріляне. Уникнув розстрілу тільки К.Г.Стеценко, йому ще не було і 40 років, коли настала раптова смерть у 1922 році.

Після панахиди тут же біля святої Софії відбулося всенародне українське віче, яке ухвалило:

“1) Перенести з чужини до своєї столиці останки Петра Дорошенка й Івана Мазепи та Пилипа Орлика, і поховати Івана Мазепу в катедрі св. Софії поруч з домовиною Ярослава Мудрого.

2) Зорганізувати для негайного переведення цього в життя Комітет ліги національної гідності.”4

Жаль, що і до сьогодні не вдалося виконати рішення всенародного Українського Віче від 23 липня 1918 року. Але незаперечний і той факт, що українська православна церква ще в 1918 році зняла анафему з гетьмана Івана Мазепи, тому сьогодні немає необхідності робити це повторно. Будемо надіятися, що тепер, коли парафовано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, прах гетьмана буде перенесено в Україну і перепоховано в Святій Софії в Києві.

Яка ж доля могили гетьмана Івана Мазепи? Ще в 1884 р. на шпальтах “Киевской старины” (№7, С.501-505) В.Б.Антонович помістив досить цікаву замітку: “Молдавські свідчення про місце поховання і могилу Мазепи”. Замітку було написано на основі праці майора М.Кагальничана, видану в Ясах в 1845 році.5 Праця містить фрагменти молдавських літописів, мемуарів про події першої половини XVIII ст. в перекладі на французьку мову. Найбільш цікавий уривок взятий з хроніки великого логофета Молдови Миколи Костина (1622-1711). Вони і до сьогодні є основним джерелом з даного питання.

За М.Костином, гетьман помер в Бендерах 18 березня 1710 року. Похоронний обряд було відправлено в парафіяльній церкві села Варниці, коло Бендер. Потім прах перенесено до Галацу, де й поховано в монастирі св. Георгія. Але Костин наводить і помилкові дані, що через кілька місяців, під час Прутської кампанії, турки захопили і розграбували місто Галац. При цьому розрили могилу Мазепи, сподіваючись знайти скарб, а його кістки викинули на берег Дунаю. Але ці факти не відповідають дійсності. Тіло І.Мазепи не могло бути викинуте з гробниці в 1711 р., адже 10 червня 1722 р. Пилип Орлик був у Галаці і занотував: “У вечорі був я у церкві св. Юрія і навідав гріб небіжчика Мазепи, помолився за його душу і відмовив молебен (панахиду)...”6

Кагальничан також відвідав монастир св. Георгія в Галаці і подає досить цікаві свідчення. Зокрема, він зазначає, що гетьмана було поховано на самій середині церкви в склепі, збудованому із цегли, а над могилою встановлена надгробна мармурова плита з написом українською мовою та зображенням герба гетьмана. Монастир побудували ще генуезці, але в 1835 р. грецькі монахи, які тоді були господарями монастиря (тепер тут парафіяльна румунська церква), уже не знали імені похованої в церкві особи.

Боярина Дмитто Дерекчі-башу в 1835 р. також поховали по середині вказаної церкви. Коли копали яму, то наткнулись на плиту і склеп Мазепи, в якому був скелет, череп, кістки гетьмана. Монахи відсунули в бік останки невідомої їм людини і поряд поховали боярина. Та вже через кілька років молдавський уряд видав указ, за яким заборонялося ховати покійників в церковних храмах. Тому тих, що були поховані раніше, необхідно було перепоховати.

Родичі Дерекчі-баші розкрили його гробницю і разом із прахом І.Мазепи, відправивши панахиду, перезахоронили їх. Стару (Мазепину) пошкоджену надгробну плиту було знято і подаровано Михайлові Гиці, братові бувшого молдавського господаря для його особистого музею. Ця плита знаходилася в музеї в Галаці, як свідчить Кагальничанин, ще в 1845 р.

Отже, І.Мазепу повторно було перезахоронено уже разом з боярином Дерекчі-башою. Гробницю розмістили біля тієї ж церкви св. Георгія, праворуч від входу до неї. Тут виникає багато запитань: невже не збереглося архівних свідчень про долю могили І.Мазепи; чи збереглася до сьогодні десь в музеї Румунії надгробна плита І.Мазепи; хто такий боярин Дмитро Дерекчі-баша, доля якого на тім світі звела із гетьманом І.Мазепою?

Цікавий ще один факт. В 1930 р. Управа Українського Військового Товариства у Франції звернулася до полковника Порохівського, представника армії УНР в Румунії, з проханням зробити розвідку щодо поховання І.Мазепи і зібрати всі архівні відомості в Румунії про гетьмана.7

Незабаром доктор М.Галан в Румунії почав вивчати цю проблему, але він виходив не з фактів, почерпнутих з архівних джерел, а свідчень старожилів. Тому сумнівним є його твердження про те, що сюди прибули на пароплаві російські матроси під час російсько-турецької війни (1877), розкопали могилу і кістки гетьмана повезли з собою. Ще один цікавий факт, на який вказав В.Поперешній.8 Так, ще на початку 30-х років ХХ ст. вулиця, що простяглася від Георгіївської церкви, мала назву Мазепина. Коли ж виникла ця назва і як ця вулиця іменується сьогодні? Зрозуміло, що без допомоги румунських фахівців, ці питання не розв’язати. І хай кістки славетного українського гетьмана, а з ним і його велична душа, навічно спочинуть в Святій Софії в граді Києві!

________________________________

1.Єпископ Назарій – типовий представник пристосовництва російської православної церкви в Україні. Панахида відбулася за влади гетьмана Скоропадського, і Назарій, не завагався очолити панахиду по гетьманові, який вважався зрадником Росії. Але коли в Київ прийшли більшовики, то Назарій відразу переорієнтувався, він категорично відмовив православним українцям правити службу українською мовою в церквах та соборах Києва.

2. Вістник політики, літератури й життя. - Відень.-1918.-Ч.29.-21 липня,-С.426.

3. Там же.

4. Там же.- Ч.30.-28 липня.-С.448.

5. Fragments, tires des chroniques Moldaves et Valaques pour servira l’histoire de Pierre le Grand, Charles XII, Stanislav Leszchynski, Demetre Cantimir et Constantin Brancovan parle major M.Kagalnicean.-Jassi.-1845.

6. Альфред Єнсені. Денник Орлика // Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка.-Львів.-Т.123-124.- С.5.

7. Тризуб.-Париж.-1930.-Ч.13.-С.28.

8. Поперешній В. Про могилу гетьмана Мазепи // Тризуб.-Париж.-1930.-Ч.40.-С.11-15.

 

 

 

Василь Кішик (Полтава)

 

Диканські володіння Кочубеїв наприкінці

XVII – на початку XVIII ст.

 

Про приватну власність В.Л.Кочубея в Диканці відомо небагато. Для доказу цього варто послатися на працю В.Л.Модзалевського “Малоросійський родовід”. У ній автор лише вказав, що в 1687 р. Кочубей одержав гетьманський універсал на с. Диканьку.1

Професор П.Г.Клепацький, готуючи “Нариси з історії Диканського маєтку Кочубеїв”, тільки однією цитатою з духівниці Кочубея, де повідомляється про 300 коней та багато биків і овець, якими представник української старшини володів у Диканці2, конкретизує частину його майна в селі. Алегенеральний суддя, окрім рухомого майна, мав тут і чималі угіддя. На жаль, не зберіглися документальні свідчення про те, де він народився, ріс і навчався, звідкіль і ким були його батьки, та чи залишили вони по собі спадщину синові.

Його біографію В.Л.Модзалевський, дослідивши кочуеївські архіви з Ярославця та Диканьки, почав так: “Василь леонтійович, за гетьмана Брюховецького військовий канцелярист Військової Генеральної Канцелярії; канцеляристь П.Дорошенка, котрий посилав його в Адріанополь посланцем (1675)”.3 Диканька згадується в біографії Кочубея тільки з 1687 р. І хоча П.Г.Клепацький, посилаючись на родовід, складений тими ж таки Кочубеями, пише, що їхній родоначальник, бей Андрій, з'явився в цих краях одразу після часів Б.Хмельницького, проте жодного достовірного документа не наводить.

Даремно шукати прізвище “Кочубей”, як суб'єкта юридичної процедури, і в “Актових книгах Полтавського міського уряду XVII ст.”Сюди записували кримінальні та цивільні справи з 1664 по 1680 р.р. Тут є багато свідчень про Диканьку, її околиці, жителів села. Згодом кілька названих в “Актових книгах” диканців продадуть свою власність В.Л.Кочубею. Купівля-продаж буде зафіксована в документах”Диканського архіву Кочубеїв” (далі в тексті “Архів”). З оригіналами його паперів працювали згадані раніше автори. Після воєних лихоліть доля “Архіву” залишаеться нез'ясованою. Тому в дослідженні змушені користуватися його описом, який укладений у минулому столітті.

До найдавнішого свідоцтва про володіння Кочубеїв у Диканці можна зарахувати духівницю, складену в 1680 р. Нею полтавський полковник Ф.І.Жученко відписує  власне майно своєму зятю В.Л.Кочубею та його дружині.4 А як відомо з "Актових книг", у 1671 році землі біля Диканьки, котрі належали покійному козакові І.Жуку, були поділені між його спадкоємцями. Третину спадщини одержав син небіжчика Ф.Жученко. 5

Універсал, даний диканському отаманові в 1682 р. гетьманом Самойловичем, надає право канцеляристу Кочубею володіти греблею під селом.6 Іншим універсалом Самойлович у 1683 р. наказав полтавському полковникові та усьму урядові військовому не обтяжувати повинностями людей В.Кочубея, котрі мешкають у Диканці "на грунті" під назвою Ковалівка.7

У 1682 р. Кочубей за два воли купує частину полянки в пресвітера Василія Гавриловича8, згодом у 1689 р. він підкуповує в А.Голуба землі на 100 золотих9.

П.Коваль засвідчив у Диканському розі отаманові Задорожньому, що він продав генеральному писарю за 155 талерів землю з полем, лісом, дібровою, сінокосом і ставками.10 Наступного 1691р. диканський обиватель Лукашенко продає Кочубею хату.11 А в 1696 р. генеральний писар купив у коваля з Диканьки Жаботинського греблю за 10 золотих.12 Того ж року священики Василь і Михайло Гавриловичі продають Кочубею за 200 золотих ліс біля Диканьки13, який у той час називали Жуківським рогом. Або, як писав літописець С.Величко – "Рогом Жукового Байраку"14.

Спершу ним володів І.Жук. Після поділу спадщини Жука, земля, де лежав Жуківський ріг, дісталася вдові Т.Жученка. В 1674 р. вдова продала третину цієї землі за 120 золотих батькові Василя та Михайла, священику Гавриїлу Диканському. Про цю купівлю-продаж записали в "Актові книги".15 Відповідний документ є і в "Архіві".16

Таким чином, колишні володіння сучасника гетьмана Остряниці, козака Жука, котрі були розділені в 1671 р., мало-помалу скуповуються одним власником. Характерним свідченням є купча 1698 р. Вній повідомляється, що диканські обивателі продають генеральному писарю за 200 золотих землі по сусідству з угіддями які називаються Жуківським рогом.17

Останній за хронологією документ про розширення диканських володінь генерального судді свідчить, що в 1706 р. козак К.Тихоненко продає йому землю біля села у вічне володіння.18

Як бачимо, власність Кочубеїв у Диканці не обмежувалася лише гетьманським універсалом і стверджувальною грамотою царів на село в 1688 р.19, а зростала впродовж кількох десятиліть, водночас із просуванням В.Кочубея вгору по щаблях службової ієрархії. Подібні методи збагачення властиві при формуванні та розширені більшості маєтностей козацької старшини на межі XVII-XVIII ст. коли гетьманскими універсалами і грамотами царів старшина намагалася легітимувати свої фактичні володіння, котрі започатковувались найчастіше, як займанщина. Згодом заїмкові маєтності доповнювалися спадщиною, посагом, а також купівлею майна і землі.

______________________________

1. Модзалевський В.Л. Малоросійський родословник.-К.,1910.-Т.ІІ.-С.525.

2. Клепацький П.Г. Нариси з історії Диканського маєтку Кочубеїв від полов. XVII XVII-XVIII ст. до полов. XVIII ст. // Записки ПІНО за 1926-1927 ак.рік.-Полтава, 1927.-Т.ІV.-С.12.

3. Модзалевський В.Л. Вказ. Праця.-С.524.

4. Державний архів Полтавської області.-Ф.1071.-Оп.1.-Спр.4.-С.562.

5. Там само.-Спр.1,2.-С.122; Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в.-Чернигов: ПУАК, 1912.-Вып.1.-С.89,90.

6. Державний архів Полтавської області.-Ф.1071.-Оп.1.-Спр.4.-С.604.

7. Там само.-С.473.

8. Там само.-Спр.1,2.-С.123.

9. Там само.-С.121.

10. Там само.-Спр.3.-С.284.

11. Там само.-Спр. 1,2.-С.137.

12. Там само.-С.118.

13. Там само.-С.115; Спр.4.-С.529.

14. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке.-К.,1848.-Т.І.-С.325.

15. Актовые книги...-Чернигов: ПУАК, 1914.-Вып.3.-С.25.

16. Державний архів Полтавської області.-Ф.1071.-Оп.1.-Спр.1,2.-С.140.

17. Там само.-Спр.4.-С.530.

18. Там само.-Спр.1,2.-С.115.

19. Там само.-С.201; Модзалевський В.Л. Вказ. Праця.-С.525.

 

 

 

Сергій Горбенко (Полтава)

 

Могила Мотрони Кочубей

 

“...Но Кочубей богат и горд

Не долгогривыми конями

Не хватом, данью крымских орд,

Не родовыми хуторами -

Прекрасной дочерью своей

Гордится старый Кочубей.

 

И то сказать: в Полтаве нет

Красавицы, Марии равной..”

А.С.Пушкин

 

Створення галереї портретів видатних осіб української минувщини є пріоритетною галуззю не тільки історичної антропології, а й сучасних історіографічних досліджень в Україні загалом. Крім того, як наочно довела робота над останками Ярослава Осмомисла (+1187), реконструкція історичного діяча можлива лише після ретельної антропологічної та судово-медичної ідентифікації останків навіть з відомого поховання. Кожна така робота, незважаючи на велику трудомісткість, приносить важливі наукові здобутки та відкриття як в історичній, так і в медичній науках. Особливу цінність прі проведенні ідентифікаційного дослідження становлять порівняльно морфологічний та біогенетичний методи дослідження. Вони разом з генеалогічним та історіографічним аналізами дають достатньо достовірну відповідь на питання належності останків тій чи іншій історичній особі. Але використання двох вищезгаданих методів дослідження можливо лише при наявності достовірніх останків родичів небіжчика, з даними дослідження яких можна було б зіставити дані вивчення конкретного поховання.

Ідеальним тому було б дослідити останки родини Кочубеїв, котрі знаходяться на території Полтавської області та в Києві [1,2,5]. Крім одержання цінної антропологічної та медичноі інформації, ці дані можна б було використати для ідентифікації останків і відомої Мотрони Кочубей, могила котрої вже занедбана більше як півстоліття (мал.1).

Проведені попередні дослідження свідчать – могила Мотрони Кочубей знаходиться на території колишнього Вознесенського жіночого монастиря в передмісті Полтави ХVIІ ст.: “...Вознесенский Пушкаревский (женский) монастырь основан в 1721 г. инокинями упомянутого Покровского монастыря на земле, принадлежащей полковнику Черняку, соорудившему здесь в 1762 г. Вознесенскую церковь.

В 1786 г. монастырь был оставлен на своем содержании, но потом упразнен. Управлялся игумениями. Из игумений  известны: Серафима 1762-1768 г.г., Фекла 1768-1772 г.г., Сарра 1772-1780 г. Здесь приняла монашество и погребена известная Матрона Кочубей” [3]. Ще детальніше про факт поховання М.Кочубей повідомляє М.Арандаренко: “... В 4 верстах от Полтавы, влево от большой кременчугской дороги, расположено с.Пушкаревка, прикрытое густым лесом.

Во времена гетманщины это селение принадлежало Полтавскому Полковнику Мартыну Пушкарю, доблестному по своей храбрости й славному по твердости и благородству характера.

В Пушкаревке в прежние времена был женский монастырь, упраздненный в 1786 году Апреля 10 дня. Последняя игуменья сего монастыря была Варвара.

Остатками этой обители до настоящего времени уцелела каменная церковь во имя Вознесения Господня, да кладбище с разрушенными памятниками и могилами, скрывающими прах инокинь, проводивших остатки дней своих среди уединения Пушкаревской обители; в этих руинах кладбища сокрыт прах Матроны Кочубеевой, дочери Генерального Судьи. Матрона, соделавшись жертвою страсти Гетьмана, соделалась причиною и злополучия отца своего. Она сокрыла тяжкую судьбу свою в Пушкаревской обители под обетом монахини, и кончила здесь горестные дни свои в молитвах и раскаянии...” [4].

Виїхавши на місце знаходження Вознесенського жіночого монастиря, працівники Центра антропологічних досліджень та Української медичної стоматологічної академії зробили фотофіксацію кількох місць колишнього монастирського цвинтаря. Одне з них (мал.2.) за топографією виразно нагадує місцевість, що зображена на літографії минулого століття (зіставити мал.1 та мал.2). Очевидно саме на цьому колишньому монастирському цвинтарі і знаходиться прах Мотрони Кочубей. Оскільки місце колишнього цвинтаря ніяк не позначено і не загороджено, ми вважали за доцільне попередити голову обласної держадміністації п.М.Залудяка з тим, щоб взяти згадане місце під охорону. В майбутньому було б доцільно провести антропологічні та судово-медичні ідентифікаційні роботи на даному об'єкті з тим, щоб встановити точне місце знаходження могили М.Кочубей і встановлення пам'ятного знака. Невідомі ж поховання слід би було впорядкувати і огородити. Враховуючи те, що не існує достовірного портрета М.Кочубей, а лише уявні (мал.3,4), було б доцільно виготовити за черепом документальний портрет останньої. Але ці роботи неможливі без відповідного забеспечення і фінансування, тому поки-що така програма не одержала підтримки в громадських і державних колах. Ми вважаємо, що місце це повинно бути під опікою і увагою громадськості та державних органів.

Ім'я Мотрони Кочубей відомо широкому загалу людей, і не тільки фахівцям в галузі історії України. Жінка, пам'яті котрої присвятив свою творчість не один митець, залишила свій яскравий слід як в українській, так і в світовій історії, і не тільки тому, що, як свідчать сучасники, вона була красунею і в неї був закоханий сам гетьман України, - перш за все вона була особистістю і вільною чи невільною учасницею трагічних подій 1707-1709 рр. І хоча в Україні поки що відсутнє законодавство, що захищало б пам'ятки антропології  нашої території, ми повинні зробити все, що в наших силах, щоб зберегти їх для наступних поколінь. Бо відомо, хто позбавлений пам'яті – позбавиться і майбутнього.

_________________________________

1. Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. - Ч. ІІ. - М., 1859. - С. 61-68.

2. Бучневич В.Е. Село Жуки, Полтавского уезда // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. - Вып. ХІV. - Полтава, 1916.- С. 3І -43.

3. Грановский А. Полтавский уезд // Полтавская епархия в ее прошлом (до открытия епархии в 1803 г.) и настоящем. (Историко-статистический опыт). - Выпуск 1. - Полтава, 1901 год.- С. 199.

4. Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренка, составленные в 1846 году: В трех частях. - Часть III. - Полтава, 1852. - С. 85-86.

5. Лазаревский А. Библиография (Семейная хроника. Записки Аркадия Васильевича Кочубея. 1790-1873). С.Петербург. 1890.8 д. 314с.) // Киевская старина. - 1898. - Апрель. - №4.-С. 145-153.

 

 

 

Володимир Приймак (Суми)

 

До питання про заселенність басейнів Сули й Псла

 в другій половині XIII - XVII ст.

 

В українській і російській історіографії вже усталилася думка про те, що починаючи з середини XIІІ ст. лісостепова смуга Дніпровського Лівобережжя вступає в період  запустіння, поступово перетворюючись на “дике поле” (Багалій Д.І., Слюсарський А.Г.). У працях М.С. Грушевського чимало фактичного матеріалу й зауважень, які дозволяють говорити про особливу позицію історика з даного питання. Його послідовниками зараз є Ф.Н. Шабульдо та С.О. Беляєва. В даний час з’явилася можливість комплексно проаналізувати письмові, археологічні та нумізматичні дані XIІІ - XVIІ ст.

Свідчення письмових джерел про період між серединою XIІІ та XVI ст. досить скупі. Можна назвати, зокрема, повідомлення про заснування у 80-х рр. XIІІ ст. Ахматових слобід біля Курська, до кінця XIV ст. відноситься "Список руських міст далеких і близьких", дещо пізнішим часом датуються ханські ярлики. Всі ці документи є далеко не бездоганними, що вже зазначалося  їх  дослідниками. Але “Список” досі таким не вважався. Проте в переліку міст Подесення названо Ростовець і Унеятин, які літописами згадуються на правому березі Дніпра , у Посуллі не локалізуються Чемесов, Сал, Ковила, Ворона і Песьї кості. Два останні пункти знаходились на Дніпрі чи Правобережжі. Жолваж, названий на Пслі, швидше всього може бути Жовніним (літописні Желні), Нічян – Ніцахою. Бирин і Хотень також неточно локалізовано на Сулі й Пслі, за топонімічними  даними слід їх шукати в межиріччі обох рік та Сейму. Розташування Городища і Лошиців (Лосичів) не з’ясовано, здогадно їх можна ототожнити із Зеленогайським, Горнальським чи Гочевським комплексами пам’яток на Пслі й Журавненським на Ворсклі відповідно. Беручи до уваги ці неточності “Списка”, не можна виключати локалізації Коршеви на Сосні на Семилуцькому городищі.  Ситуація, коли цей документ називає не всі міста, була характерною для московської землі (Юшко, 1991, с. 127-129, 142). На Лівобережжі до числа не згаданих ним відноситься Тополянський комплекс, де виявлено об’єкти як ХІІ-ХІІІ ст., так і другої половини XIІІ - XIV ст.

Пізніше, у 1487-88 рр. названі ярликом та у  “Списку” міста згадуються як  волості: Бирин, Жолвяж, Хотінь, Утішків (Грушевський., т. V, с.290). Київський князь Семен Олелькович, що

 

Рис.1 Вироби з кераміки і скла XVII-XVIII ст. з розкопок городища в с. Городище Чорнухинського р-ну Полтавської обл.


у 1455-1470 рр. займав цей стіл, надав боярину Демиду село Чаплища біля Путивля і “землю Терн” (Шабульдо, 1987, с.83), де раніше знаходилося місто В’яхань. До кінця XV - поч. XVI ст. відноситься згадка у пом’янику пожертви пов’язаної з Путивлем дружини сотника (“хотенского Нельша”), з цим же часом зв’язано існування Глинська на Ворсклі (Грушевський, т. IV, с. 281).

Письмові свідчення підтверджуються нумізматичними даними. В XIV - XV ст. у басейні р. Сіверський Донець спостерігається концентрація монетних скарбів, а окремі знахідки на цій та прилеглих з північного заходу територіях відомі і в XVI ст. (Котляр, 1971, карти 3 і 4).

Бортництво, що було одним із основних промислів уходників, потребувало присутності хоча б якоїсь кількості людей для догляду, що засвідчено письмовими джерелами другої половини XVIІ ст. (Слюсарский, 1964, с.302-307) і етнографічними даними (Полесье: Материальная культура, 1988, с.184-172). Необхідно також зазначити, що достовірність “Книги большому чертежу” неоднакова для різних районів лісостепу: якщо Посулля і правобережжя  Середнього Посейм’я описані в КБЧ, то середня течія Псла і лівий берег Сейму належать до так званих білих плям, а тому відсутність даних про цей регіон не можна розцінювати як свідчення незаселенності даної території.

В 1995 р. проводились дослідження на городищі біля с. Городище Чорнухинського р-ну Полтавської обл, яке в КБЧ названо містом Многа. В ході розкопок поряд з матеріалами роменської культури та давньоруського часу траплялися поодинокі фрагменти посуду другої половини XIII - XIV ст., а також відкрито кілька господарських ям і напівземлянкове приміщення XVIІ ст. Керамічний комплекс об’єктів козацьких часів подібний до наборів посуду Суботова і Києва.

Наведені вище дані вказують, що запустіння території зони лісостепу Дніпровського Лівобережжя відбувалося протягом тривалого часу. Крім монголо-татарської навали, відчутними були спустошення 1399 р. і поч. XV ст. та, очевидно, кінця XV ст., коли й південні райони Правобережжя також запустіли. Проте цей процес не слід розглядати як одновекторно направлений. Перебування осілого населення в цьому районі залежало від багатьох факторів і не могло бути сталим.

 

 

 

Лідія Пономаренко, Алла Примак (Київ)

 

Заснування Новосербії на землях Запорозької Січі

 

Територія Запорозької Січі у XVIII ст. кілька разів була ареною бойових дій між Росією і Оттоманською Портою (Туреччиною). Тому козаки, що жили в зимівниках і хуторах були змушені на певний час переселятися в більш спокійні місцевості. Під час війни 1736-37 р.р. були майже оголені землі на північному кордоні правобережної частини Земель і Вільностей Запорозької Січі.

Перед царським урядом постала проблема захисту території та її заселення. Тому пропозиції військових Австро-Угорщини в Росії щодо поселення на запорозьких землях були сприйняті позитивно. Почалася колонізація іноземцями, що зазнавали релігійного утиску у себе на батьківщині. Колоністи зобов’язувались нести охорону і захищати край від набігів татар, поляків і запорожців.

Для розпланування і проектування військових поселень на цю територію були направлені фахівці з топографічної й інженерної служб. Зокрема, кілька карт зробив Данило де Боскет. Матеріали й карти

відправлялись для розташування двох полків – Пандурського й Чорного Гусарського (по 20 рот в кожному).

Перші поселенці на чолі з Іваном Хорватом від Куртич прибули до Києва в жовтні 1751 року.

Під поселення відводилось 1421 тисяча десятин землі, яка до того належала Кременчуцькій, Власівській, Полоцькій сотням Миргородського полку; Переволочанській, Келебердянській сотням Полтавського полку; існували зимівники запорозьких козаків.

Нове військове утворення одержало назву Новосербія, а роти (шанці) – свої номери та імена. Центром головного штабу Хорвата став Новомиргород, відомий як зимівник Трисяги (є дані, що в 1740 р. у зимівнику Трисяги було понад 20 господарств). Шанець Пєчка існував як зимівник ще в першій половині XVIII ст. Шанець Цибулів, заснований в 30-ті роки XVIII ст. козаками Миргородського полку, за іншими відомостями існував вже 1629 року.

З самого початку створення Новосербії між новопоселенцями і старожителями виникали суперечки за землю, про що свідчать численні скарги до царського уряду. В них є цінна інформація про місцеві топоніми, етнічний склад населення, економічні стосунки.

Через кілька років Хорват був звинувачений у привласненні великої суми грошей та позбавлений чинів, маєтності; засланий до



Вологди в кайданах й амністований за клопотанням генерала Текелія лише у 1770-ті роки.

Друга партія виходців з Австро-Угорщини під керівництвом Шевича і де-Прерадовича була поселена на північному сході запорозьких володінь, під назвою Слов’яносербія, з центром у Бахмуті (сучасний Артемівськ).

Обидва утворення ліквідовані як військово-адміністративні одиниці у 1764 р., і за пропозицією братів Паніних утворено Новоросійську губернію,

Новосербія і Слов’яносербія зіграли певну роль у ліквідації запорозьких землеволодінь. По суті, це був початок економічної експансії Росії на Землі і Вільності Запорозької Січі.

Після знищення у 1775 році Текеліем самого центру запорожців – Січі, Вільності запорожців були ліквідовані. Текелій отримав від уряду 10 тисяч рублів і землю, де заснував два селища, одне з яких Текеліївка.

Козаки були перетворені на селян і більшість покріпачена.

 

 

 

О.Івах, К.Борисенко (Харків)

 

Пам’ятки історії Українського козацтва на Харківщині

 

Група нерухомих пам’яток Харківщини пов’язана з історією Українського козацтва. Найдавніша з них відноситься до кінця XVII ст., коли вихідці з Наддніпрянщини стали активно заселяти Дике Поле. Це були козаки – старшина і голота. Частина верхівки перейшла на службу до московського царя, за що одержала наділи і маєтки. Інша частина разом з біднотою обстоювала свої давні звичаї і традиції, шукаючи розвою на нових землях. Між обома групами нерідко виникали суперечки і навіть збройні сутички. Про відгомін цього давнього антагонізму, як припускає відомий український вчений С.Таранушенко, у Харкові свідчать два храми – Успенський собор, збудований у 1688 р. “тщанием” полковника Авдія Донця – кам’яний п’ятибанний, хрещатий – тип обителі, улюблений меценатами зі старшини; і теж кам’яна, але трьохбанна Покровська церква 1689 р. – тип більш простий, суто народний. Ім’я її фундатора залишилось невідомим.

Пам’ятне місце на річці Коломак (в окремих роботах прямо згадується м. Коломак) пов’язане з козацькою радою 1687 р., на якій отримав гетьманську булаву І.Мазепа, а також були ухвалені Коломацькі статті, що посилювали владу російського царизму на Лівобережжі й обмежували політичні права козацької старшини.

Цікавими пам’ятками козаччини є багато наших міст і сіл, що були колись центрами полків (Харків, Ізюм) та сотен (Валки, Коломак, Люботин, Липці та ін.) Слобідських козачих полків.

До числа пам’яток краю, котрі за часом виникнення мають пряме відношення до історії козаччини, належать також фортеці так званої Української лінії, будівництво якої почалося у 1731 р. Це була споруджена за останнім, на той час, словом європейської військової інженерної техніки система фортифікаційних укріплень, що простяглася на відстань 285 км. Із 16 фортець, з’єднаних одним спільним валом і ровом на протязі всієї лінії, 12 знаходилось на території нинішньої Харківської області: Петровська (Балаклійський район), Тамбовська (Барвінкивський район), Слобідська (Лозівський район), Михайлівська, Олексіївська, Єфремівська (Первомайський район), Парасковіївська і Орловська (Нововодолазький  район), Іванівська і Бєльовська (Красноградський район), Козловська і Федорівська (Зачепилівський район).

Будівництво лінії, що проводилось силами козаків та селян, важким тягарем лягло на плечі слобожан, забравши не одне життя.

Так, у 1731 р. згідно з указом, одержаним з Бєлгородської канцелярії, на спорудження Української лінії вимагалося направити козаків: Харківському полкові – 340 чол., слобідським полкам – 2 тис. чол., малоросійським полкам – 20 тис. козаків і 10 тис. посполитих. Всім прибулим належало мати з собою знаряддя праці, коней, вози, провіант і навіть зброю для захисту від можливого нападу татар. Внаслідок виснажливої праці були споруджені фортеці, мости, греблі, викопані колодязі, прокладені вздовж лінії широкі дороги для проходу військ, насаджені ліси та кущі колючого терену.

Одночасно з будівництвом укріплень було створено Українську ландміліцію. Її організували з солдатів та офіцерів Українського ландміліцейського корпусу, що існував з 1723 р., і російських селян-однодвірців, які були переселені сюди разом з сім’ями. Таким чином були створені 20 ландміліцьких полків – 16 кінних і 4 піхотних, всього 22 тис. чоловік при 220 гарматах.

У 1742 р. будівництво Української лінії було закінчено, але постійно продовжувалися всілякі ремонтні роботи. Слобожани мусили також постачати провіант та нести численні повинності.

Спорудження Української лінії не виправдало очікуваних сподівань. Вона не змогла у повній мірі виконати захисні функції, які були характерні засічним лініям з їхніми містами-фортецями, і з побудовою Дніпровської лінії у 1770 р. втратила своє стратегічне

 

Рис.1 Українська прикордонна укріплена лінія

Рис.2 Покровський собор               Рис.3 Могила козака Григорія

       м. Харкові                          Шульги у с. Берестове Сохнови-

                                                     цинського р-ну Харківської обл.

значення.

У полі біля с. Берестового Сахновищанського району зберіглася рідкісна пам’ятка краю – козацька могила. На кам’яному хресті викарбовано текст: “Здесь погребен раб божий бывшаго запорожа козак куреня Калноволодцкого Григорій Захаріев сын Шулга представился           года декабря дня”.

Ряд пам’яток монументального мистецтва Харківщини присвячений видатним особистостям Українського козацтва. Так, у 1954 р. у с. Бесарабівці Кегичівського району був установлений пам’ятник видатному державному та військовому діячеві України Б.Хмельницькому. До 400-річного ювілею з дня народження гетьмана монумент замінений на новий – роботи скульптора В.Семенюка. Відроджуючи героїчні сторінки історії України, 1992 р. у м. Барвінковаму спорудили пам’ятник легендарному козаку Барвінку (скульптор М.Овсянкін), який, за переказами, заснував місто і, потрапивши в одному з нерівних боїв у полон, був живим спалений на вогнищі. 1993 р. у м. Марефі відкрито пам’ятник визначному полководцю, одному з ватажків запорозьких козаків, кошовому отаману І.Сірку.

Інша велика група історичних пам’яток Харківщини пов’язана з життям і творчістю вітчизняних письменників, діячів культури, які присвятили свої таланти дослідженню Українського козацтва. У сузір’ї цих славетних імен одне з найпочесніших місць належить академікові Д.І.Яворницькому. У Харкові по вул. Університетській, 16 знаходиться будинок колишнього університету. Серед його вихованців – відомі вчені-українознавці: філолог О.П.Потебня, історик М.І.Костомаров, поет-байкар П.П.Гулак-Артемовський, засновник української класичної музики – композитор М.В.Лисенко, драматург М.П.Старицький. У ХІХ – на поч. ХХ ст. в університеті працювали: історик Д.І.Багалій, філолог І.І.Срезневський, фольклорист і етнограф М.Ф.Сумцов. У 1877 – 1881 рр. на історико-філологічному факультеті навчався і був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання по кафедрі російської історії – Д.І.Яворницький. У 1884 і 1885 рр. Д.І.Яворницький працював у приватних жіночих гімназіях Н.Я.Грегорцевич (вул. Фейєрбаха, 3) і Д.Д.Оболенської (вул. Червоножовтнева, 1).

1886 р. у Петербурзі Дмитро Іванович познайомився з видатним земляком – російським художником І.Ю.Рєпіним. Козацька тематика на все життя стала їхнім спільним захопленням. Геніальне полотно Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану” було створено завдяки значній допомозі Яворницького, який виступав консультантом, підбирав одяг та зброю і навіть позував у ролі писаря.

Вшановуючи пам’ять великого художника, 1956 р. у центрі Чугуєва було відкрито пам’ятник І.Ю.Рєпіну (скульптор М.Г.Манізер). 1990 р. споруджено ще один пам’ятник (скульптор М.Осипенко) біля музею славнозвісного майстра.

Історія Українського козацтва займала значне місце у творчості відомих художників, друзів Д.І.Яворницького – М.С.Самокіша та С.І.Васильківського. У Харкові зберігся будинок по вул. Дарвіна, 37, де у 1928-1941 рр. жив визначний український художник-баталіст, академік живопису М.С.Самокіш. У цей період він створив цикл творів на теми з історії України. Першою картиною не чисто батального, а історичного жанру стала його робота “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 р.”, написана 1929 р. Велика допомога художникові у зборі історичного матеріалу була надана Д.І.Яворницьким, який працював у той час директором Дніпропетровського історичного музею. На будинку встановлена меморіальна дошка, присвячена М.С.Самокішу.

У Молодіжному парку по вул. Пушкінській, 87 знаходиться могила С.І.Васильківського, автора полотен “Козачій пікет”, “Запорожець у розвідці”, “Козак на сторожі” та інших. 1900 р. у співавторстві з М.С.Самокішем він видав альбом “З української старовини”, який розповідає про історичне минуле України. Портрети доповнюються батальними, побутовими, пейзажними малюнками. Пояснювальний текст написав Д.І.Яворницький.

 

 

 

Олена Титова (Київ)

 

Козацькі пам’ятки кінця XVIІ-XVIII ст. на Миколаївщині

 

Історія Українського козацтва XVI-XVIII ст. складає одну з найзахоплюючих сторінок загальнолюдської історії. Не дивлячись на велику віддаленість у часі, вона несе в собі безліч загадок. Однією з малодосліджених проблем є вивчення матеріальної культури козацтва, нерухомих пам’яток козацької доби.

Саме з метою систематизації наукових знань по пам’ятках Українського козацтва у Центрі “Часи козацькі” УТОПІК створюється каталог відповідних пам’яток. Про основні принципи складення цього каталогу вже повідомлялося у попередніх випусках збірок матеріалів конференцій названого Центру (випуски 1-5 за 1992-1996 роки). Це, у першу чергу, відбір даних по 20 типах нерухомих пам’яток XVI-XVIII ст. і розміщення їх за сучасним територіально-адміністративним поділом України.

Різні типи пам’яток у різних областях країни репрезентовані неоднаково, що пов’язано зі складною історією козацтва і, відповідно, тими матеріальними залишками, що фіксуються дослідниками. Зокрема, на Миколаївщині, про пам’ятки якої йдеться у цій роботі, відомі козацькі зимівники, села, слободи (засновані козаками), укріплення, табори, переправи, місця промислів, кладовища.

Першими свідченнями освоєння українською людністю теренів Миколаївщини наприкінці XVI-XVII та на початку XVIII ст. є запорозькі зимівники та села: Баловане (засноване козаком Баловним), Гур’ївка Новоодеського, смт Вознесенськ (зимівник Соколи), Кам’яна балка Первомайського, Лимани Березанського, Луканівка Кривоозерського, смт Нова Одеса (Федорівка, засноване Федором Осадчим), м. Новий Буг (Куца Балка, засноване запорожцем Якобом Куцим), смт Олександрівка, м. Первомайськ (ханська слобода Голота на правому березі П.Бугу), Семенівка Арбузинського, Чорноморка (Далекий Бейкуш) Очаківського, Щербані Вознесенського району.

Усі ці зимівники і села входили до Бугогардівської паланки, центр якої знаходився у слободі Гардове (Гард, Богданівка) Доманівського району. Крім того, до паланки входили укріплені козацькі сторожові пости, зокрема Костянтинівка (нині м. Південноукраїнськ) Арбузинського, Лиса Гора, Мигія Первомайського району.

Для охорони кордону між запорозькими і турецькими землями по річках Громоклія та Інгул у пер. половині XVIII ст. були створені зимівники і сторожові пости: Ганнівка Братського, Кашперо-Миколаївка, Привільне Баштанського, Секретарка (застава Секрет) Кривоозерського району. В основному ці зимівники входили до Інгулецької паланки.

Майже з усіма названими сторожовими постами були пов’язані козацькі переправи XVIІ-XVIII ст.: через Інгул у м. Миколаєві, човнова переправа на Гарді Доманівського, Соколина переправа у Вознесенську, брід через П.Буг у Кам’яній Балці Первомайського, переправа на Богданівських порогах у Костянтинівці Арбузинського, переправа в смт Олександрівці Вознесенського, Синюхин Брід Первомайського району.

Відомі місця козацьких промислів, а саме сезонні рибальські поселення на Гарді та у Миколаєві. Особливо цікавим є рибний завод на Гарді, який використовувався ще з доби неоліту, а етнографічно гарно реконструється у вигляді XVI-XVII ст.

Активне освоєння земель Миколаївщини припадає на середину XVIII ст., коли засновано нові запорозькі зимівники у Балацькому Баштанського, Баратівці Новобузького, смт Березнегуватому, Білоусівці Вознесенського, смт Братському, Костуватому Братського, смт Кривому Озері, Кримці (ханська слобода, тут відбулося дві битви) Первомайського, Леніному (Барвинцівці) Баштанського району. У цей же час посилився процес переселення з Поділля, Північної України, Лівобережжя кріпаків-втікачів, що разом з запорожцями засновували села: на р. Арбузівці – Гайдамацьке, Молдаванське, Литовське; Великосербулівка Єланецького, Висунськ Березнегуватського, смт Врадіївка, Куйбишівка Єланецького, Курячі Лози Кривоозерського, Куцуруб Очаківського, Лимани (Кисляківка), Новогригорівка, Трикрати Вознесенського району.

Наприкінці XVIII ст., після знищення Нової Січі запорожці, які організували Чорноморське козацтво, у 1788-1789 р.р., можливо, створили Василівську Січ (с. Василівка Очаківського району). Тоді ж засновано більшість сіл Миколаївщини: Коблеве (Анатолівка) Березанського, смт Баштанка, Великовеселе Врадіївського, Возсіятське Єланецького, смт Воскресенське Жовтневого, Дорошівка (Арнаутівка) Вознесенського, смт Сланець, м. Жовтневе (Богоявленськ), Інгулка Баштанського, Калинівка Жовтневого, Ковалівка Миколаївського, Тузли Березанського району. Заселялися українцями також і колишні ногайські та турецькі аули, селища: смт Березанка, Велика Корениха (Каранян-Кір), Кам’янка (Ангекрак) Очаківського, Мала Мечетня Кривоозерського, м. Очаків, Покровка (Красно-Милашевичеве, татарська фортеця Чикчахлі) Веселинівського, Прибужжя (Акмечетка) Доманівського району.

Останні пам’ятки цікаві ще й тому, що практично біля кожного з названих аулів відбувалися битви козаків з татарами, турками. Жили в них вихідці з України і в час перебування там засновників.

Про військову історію козаків на Миколаївщині розповідають залишки козацьких таборів: на р. Сосику біля ногайського аула у Березанці(є відомості у “Меморіалі” П.Головатого за 1769 р.), на Мигіївському острові – 1750 р. – Первомайського району, кілька невеликих таборів у смт Таборівка Вознесенського району.

Складна історія Миколаївщини закарбована також у залишках укріплень, фортець, збудованих тут за наказом польського короля: Кінецьпіль (1634 р., за проектом Боплана) Первомайського району, два укріплення у м. Первомайську (6-бастіонний шанець 1743 р. за проектом де-Боскета та 11-карантинна застава Богопіль 1750 р.). Причому перше укріплення у Первомайську було збудовано на місці запорозької фортеці Орлик (ур. Орель) 1676 р.

Серед інших виділяються російські укріплення: форпост 1765 р. у Мигії Первомайського та укріплення Ольгопіль (Графське) Новобузького районів. У 1778 р. на місці запорозьких зимівників виникла слобода підполковника Війська Донського В.Касперова у Кашперо-Миколаївці Баштанського району. У 1787-1788 р.р. на її місці спорудили Миколаївську фортецю, де формувалося Чорноморське козаче військо, а у 1788 р. у Миколаївській каплиці було вручено полковий пернач кошовому отаману З.Чепізі.

Після переможних для Російської імперії російсько-турецьких війн XVIII ст. територія сучасної Миколаївщини повністю відійшла до Росії, і тоді почали будувати на цих землях міста, переселяти кріпаків з різних місцевостей імперії, і, зокрема, з власне російських земель, з Молдавії, Валахії тощо. Але в багатьох селах і містечках залишаються козацькі топоніми, спогади про минулу звитягу і, звичайно, залишки матеріальної культури козаків.

 

 

 

Виктор Елисеев (Николаев)

 

Изучение памятников казачества на Николаевщине

 

Больше 30 лет работает в Степном Побужье Николаевская археологическая экспедиция. Помимо изучения древних курганов и поселений всегда должное внимание уделялось и исследованию памятников казачества. При областном Обществе охраны памятников была организована секция по изучению Украинского казачества (председатель – Клюшинцев В.Н.). С этого времени исследования различных вопросов казачества проводятся планомерно.

На Николаевщине казаки селились с давних времен. И.С.Мышецкий, опираясь на источники, в своей истории пишет о том, что на левом берегу Бугского лимана у Семенова Рога “казак” Семен поселился в ХVI веке и основал свой зимовник. Впоследствии эта территория принадлежала Прогнойской паланке Запорожского казачества. В селах Александровке, Кисляковке, Ефимовке, где жили казаки, остались их памятники, кладбища, описанные в литературе.

Кроме Прогнойской паланки на Николаевщине размещались Буго-Гардовская и Ингульская паланки, описание которых сохранилось во многих трудах, прежде всего у Д.Яворницкого, А.Скальковского, В.Голобуцкого, Д.Дорошенко.

Буго-Гардовская паланка с ее зимовниками размещалась в районе нынешнего г.Южноукраинска, где с 70-х годов работает Николаевская археологическая экспедиция. С этих лет здесь проводится исследование памятников казачества. Были в первую очередь обследованы кладбища у современных сел, входивших ранее в состав Буго-Гардовской паланки. Казацкие могилы, отмеченные каменными крестами с надписями, были найдены на кладбищах у сёл Бугское и Прибужье.

При исследовании древнего поселения Бугское были найдены следы казацкой стоянки (очаг, яма, возможно жилище, люлька, фрагменты керамики). Детально были обследованы и зафиксированы казацкие рыбные ловы, описанные Д.Яворницким (М.Товкайло, 1991).

На острове Клёпанном, где располагался центр Буго-Гардовской паланки, были проведены раскопки. Найдены остатки фундамента постройки, керамика, остатки различных вещей (М.Товкайло, 1991). В селе Константиновка была осмотрена казацкая хата, которой больше 200 лет, снят её план и сделано описание. Был обследован большой остров со следами укреплений между селами Богдановка и Константиновка.

Составлена карта казацких памятников на Николаевщине. Собирались и записывались предания и легенды, песни, посвященные казачеству. В Николаевских газетах печатались статьи и заметки, посвященные казачеству, описание различных моментов истории казачества, его памятников, быта, легенд и песен (В.И.Никитин, П.И.Литвинов, В.Бойченко, И.А.Снитко, В.М.Шкварец, М.Ф.Мельник, Ю.О.Белый, А.А.Кузнецов, Т.Березовская). Подготовлены учебные пособия для школьников (О.М.Полухина, С.М.Сичко. Школа козацтва. - Миколаїв, 1996).

 

 

 

Людмила Прокопенко (Николаев)

 

Казачество в Жовтневом районе Корабельного края

 

Цель моей работы – доказать, что земли юга Николаевской обл. были освоены казаками задолго до освоения края Г.Потемкиным. Русские, как и украинские с севера Украины, переселенцы, пришли на фактически освоенные, хотя и малозаселенные территории. Река Ю.Буг была такой же "славной рекой" запорожцев, как и Днепр, им принадлежали земли нижнего течения от русла Сухого Ташлыка до Бугского лимана. Южный Жовтневый район Николаевской обл. называли "дикое поле". Этот суровый засушливый край изобиловал рыбой, птицей, что привлекало казаков на промысел.

Письменных источников по истории этого района почти нет, даже материалов о Прогноинской паланке крайне мало. Наличие здесь казаков доказывает уничтоженное кладбище на Русской косе и очень скудные материалы в научной литературе, рассказы старожилов, анализ фамилий местных жителей, система "фигур"-сигналов.

В 1962-63 гг. на Русскую косу пришли члены археологического кружка школы №48 с известным археологом и краеведом Ф.Каминским, старожилом Жовтневого. Здесь он и показал остатки казацкого кладбища. Русская коса описана в местной думе XVII в. "Атаман Матяш старый". Есть о ней упоминание и в записках Афанасьева-Чужбинского. Мыс у с. Лупарево получил название по имени казака Семена, охотившегося здесь на диких коз и получившего прозвище Козырь. Семенов рог с XVIII в. называется Русской косой.

Здесь была казацкая застава, в ее пользу говорит наличие системы "фигур". Для наблюдения использовались как древние курганы-погребения, так и специально насыпанные курганы. Все они находятся на примерно одинаковом расстоянии друг от друга. Огонь, зажигаемый на одном из курганов, хорошо просматривается на следующем до Самой Хортицы. На территории района таких курганов 6. Они довольно хорошо сохранились.

Старинное кладбище на Русской косе сильно подмыто водами Ю.Буга и разрыто местными "кладоискателями". Были найдены и переданы в краеведческий музей 2 польские монеты конца XVII в., обломки люлек, сабли. В 1961-63 гг. было 5 полу засыпанных крестов, аналогичных крестам кладбища в хут. Субботов у Ильинской церкви. Более поздний крест из ракушечника был в 1928 г. отсюда перевезен в краеведческий музей. Крест датирован 1783 г., и на нем сделана надпись "Цей хрест зробив козак Микита - хресторез Пешкiвського куреня".

Ряд источников утверждает, что в Кисляковке был Кисляковский куринь. Жили здесь сначала, очевидно, в бурдюгах, само поселение Кисляковка возникло на месте старого казацкого поселения XVIII в. К августу 1789 г. в Кисляковском курине уже было 103 служилых казака и 7 хозяйств.

На Русской косе был разбит лагерь Карла ХII, Мазепы и К.Гордиенко. В течение трех дней шла переправа на турецкий берег. В конце последнего дня здесь появились войска Г.Волконского. Казаки и шведы приняли бой. Однако считать кладбище могилами погибших здесь казаков, как считают некоторые краеведы, нельзя, т.к. казаки, хорошо знающие местность, рассеялись по степи, шведы же в большинстве погибли, но шведское кладбище, о котором говорят краеведы, пока не найдено.

Позднее, в 1772 г., у кладбища была построена кисляковская церковь, давшая имя еще одному поселению - Свято-Троицкое.

Казаки Белого, Чепиги и Головатого принимали активное участие в русско-турецких войнах. Раненных привозили в Витовку, в госпиталь Самойловича, умерших хоронили на кладбище, которое было обнаружено при рытье котлована одной из школ.

После уничтожения Запорожской Сечи Екатерина II отдала казакам земли между Ю.Бугом и Днестром. В это время и поселились на месте старых поселков Кисляковка, Лупарево, Ефремовка и др. чисто украинские фамилии: по месту жительства - Каминские, Криницкие, Бережецкие; промыслам - Дегтярь, Дегтяренко, Гончар, Савун, Мельниченко; внешности - Белоножко, Белый, Черный; а также фамилии связанные с флорой и фауной, например: местный уроженец Герой Советского Союза, летчик П.Козиенко, Шпаковские, Калинки, Чайки, Верба и т.д.

Данная работа, по сути, первые шаги в изучении казачества именно Жовтневого района. Необходим дальнейший поиск.

 

 

 

 Григорій Заїка  (Полтава)

 

Ряське на Орілі

 

Життя кожної людини пов'язане з конкретним географічним місцем, яке носить часто незрозумілу назву. На південно-східній окраїні Полтавщини, в мальовничому куточку правобережжя річки Орілі долею історії судилося поселитися лю­дям. І назвали вони своє поселення "Ряське". Коли це було і чому село носить таку назву? Дати відповідь на це питання і ставить за мету автор цього доспідження, бо походження того чи іншого топоніму завжди викликало живий інтерес і в місце­вого населення, і в науковців.

Французький інженер Г.де Боплан,що служив у польському війську, склав карту значної частини України. З неї ба­чимо, що на початку XVI століття береги річки Орілі ще не бу­ли заселені.

На початку XX століття історик Л.В.Падалка свідчить, що село Ряське виникло незалежно від козацького полкового устрою і від Запорожжя, і що головний шлях заселення Костянтиноградського степу пов'язаний зі спорудженням Української лінії. Далі автор вказує, що село Ряське Костянтиноградського повітустаровинне поселення, яке заселялося вихідцями із-за Дніпра в ХУІІ столітті.

Для такого твердження також є підстави, бо у другій по­ловині ХVІІ століття був великий потік біженців — уманців та ладиженців із Правобережної України. Вони поселилися в містечках Орель (Орлик), Китайгород, Царичанка, Маячки та Нехвороща. Ось звідси й пішов у цих краях всім відомий лай­ливий вислів: “Щоб ти по-за Уманню пішов!” Бо ж ходили бідні люди за містечко Умань на заробітки і поверталися часто з пустою тор6ою. А якщо хтось ходив і довго не повертався, то про цього говорили: “Та це він по-за Уманню пішов”. Ці вис­лови ще й сьогодні широко зустрічаються у розмовній мові місцевого населення Поорілля.

В “Описи Полтавського полку реке Орели”, яку за розпорядженням гетьмана Данила Апостола проводили значковий товариш Данило 3ахарієв і писар Сокільської сотні Семен Іванов навесні 1731 року, населених пунктів на правобережжі Орілі від гирла річки Лип'янки до гирла Орчика не згадується. Тут були лише ліси козака нехворощанського Андрія Маслака, пол­тавського полкового пана обозного Лаврентія Нікітова, нехворощанського козака Івана Чечеля, грунти лісові гожулянського козака Левка Гонтового “з рыбными ловлями” і пасікою, козака старосанжарівського Михайла Карпенка також з “рыбными ловлями” і пасікою, грунти полковника полтавського Кочубея та інших. Згадується в “Описи” і Крутоярський курган, де стояла сторожа. Він лежав на крутому березі Орілі на половині шляху від Лип'янки до Орчика. Отже, людям, що пройшли правобе­режжям Орілі напередодні будівництва Української лінії і які описали кожний населений пункт, кожне озеро, землі і ліси, їх володарів, нема підстави не довіряти. А тому ми впевнено мо­жемо стверджувати, що навесні 1731 року населеного пункту в районі сучасного села Ряське ще не існувало.

Виникнення села Ряське пов'язане зі спорудженням Укра­їнської лініїграндіозної фортифікаційної споруди, яку було побудовано в першій половині 30-х років ХVІІІ століття, в період царювання імператриці Анни Іоанівни на Україні, між Сіверським Дінцем і Дніпром, вздовж річок Береки, Берестової і Орілі.

В систему захисної Української лінії входили: значних розмірів земляний вал, глибокий рів, багаго фортець, редутів, реданів, форпостів, маяків, укріплених, містечок, сіл, слобід, хуторів, магазинів (складів зброї і провіанту), колодязів, прокладених доріг і побудованих мостів.

Українську лінію від фортеці Білевської (сучасне місто Красноград) до Дніпра почали будувати у 1732 році. В “Материалах для истории инженерного искусства в России” Фасковского говорится: “В 1732 году, по сделанной в Военной Коллегии диспозиции, предписано было всю работу предшествующего года окончить и после того трассировать кольями от Десятой (Белевской) крепости до Днепра и на оной определить места для росположения шести крепостей”.

Отже, Ряська фортеця була побудована у 1732-1733 рр. Вона мала вигляд чотирикутника, кожна сторона якого дорівнювала понад 130 крокам. На кутах будувалися бастіони периметром до 160 кроків. Висота валу дорівнювала 36 крокам. Через рів до головних воріт було споруджено міст. В середині фортеці розташовувалася канцелярія Ряжського ландміліцького полку, комендант і залога, яка виконувала не тільки сторожові, а й митні функції, бо неподалік від фортеці через Оріль проходив шлях на Запорожжя. У фортеці розташовувались також пороховий льох, цейхгауз, провіантський склад, колодязь, вартівні.

Виникає питання: де розташовувалася фортеця і де проходила лінія в межах сучасних топографічних назв? На точне місцезнаходження фортеці вказує назва кутків села: “Кріпость”, “Закріпостю”, також кладовище, яке завжди було неподалік фортеці, і значне, штучно насипане підвищення, яке розташоване неподалік кладовища.

В районі села Ряське Українська лінія проходила від долини річки Орчика вздовж правого корінного берега р.Орілі, через урочище Косогір до кутка Раківка. Тут вона повертала на південь і по заплаві р.Орілі, повторюючи вигин річки, проходила через сучасні кутки села Батарея, Бережанка, Кріпость, Керкезівка, Голубівка, Бабачка, Глиюватка і в кутку Холоша на заході села виходила знову на крутий корінний берег Орілі. Від кутка Раківка до кутка Холоша лінія проходила по північній горовій окраїні села. Залишки рову глибиною 1,5 м і валу до 1 м збереглися в урочищі Косогір в кутку Батарея, північніше кутка Холоша. Сьогодні залишки Укранської лінії можна легко сплутати з рештками протитанкового рову періоду Великої Вітчизняної війни та числьними іригаційними валами.

На схід від села до фортеці святого Федора, що лежала на лінії в степу за Орчиком, було збудовано два редути і ряд батарей. Одна із них стояла на березі Орілі в сучасному кутку Батарея, поряд з Московським кладовищем. На захід, до фор­теці Васильківської, що розташовувалася за три версти від Не­хворощі поряд із сільцем полтавського пана Черняка — Васильківкою, було збудовано чотири редути. На початку ЗО-х років XVIII століття на лінії поселили ландміліцькі полки. Перший указ про їх поселення опубліковано 21 березня (1квітня) 1732 року.

В праці О.Байова “Русская армия в царствование императрицы Анны Иоановны” на підставі документів Лефорнтського архіву автор свідчить, що до січня 1734 року на лінії були вже поселені ландміліцькі полки, у тому числі і “Ряжський” піхотний ландміліцький полк. Ландміліцьким полкам призначалось “дать им земли и всяких угодий каждому против того, как было дано им прежде, дабы оные поблизости лучшим об­разом и способом себя и границу охранять и защищать могли, так, как деды и прадеды их то чинили”.

В указі імператриці Анни від 16 (27) лютого 1734 р. доруча­лося головному будівельнику лінії генерал-майору фортифікації де-Брені “при тех крепостях селить через три или четыре конные по одному пехотному полку, только все оные полки должно се­лить ротами и капральствами, а не целыми полками... на тех местах, где для довольства ландмилиции имеются леса, воды, травы и всякие угодья без нужды и откуда иметь можна линию и крепости оборонять”. Ці полки до цього часу охороняли південні рубежі Російської держави на Білгородській і Ізюмській черті.

Піхотні полки у 1736 році стали кінними і в штаті мали: офіцерів 87, унтер-офіцерів — 80, рядових стройової служби — 880, рядових нестройової спужби — 77 чоловік. Всього в полку налічувалося 1124 чоловіка. У кожному полку було десять рот. Для розселення полків і обзаведення їх сім’ями при фортецях будувалися слободи, тобто такі нові поселення, в яких поселенці  звільнялися на деякий час від податків.

Після будівництва фортеці та слободи, де поселили “Ряжськийландміліцький полк, укріплення назвали "Ряжской'', а від неї і слободу — ”Ряжская”. Це було у 1733 році. Поселення ландміліції на лінії тривало і в наступні роки. “Ряжський” ландміліцький полк в свою чергу одержав назву від міста “Ряжск” Тамбовської провінції Азовської губернії, де був сформований для захисту південних рубежів Російської дер­жави. В офіційних документах назва фортеці “Ряжская” закріпилася лише у 1738 році. А як вона називалася в перші роки свого існування? Автор, грунтовно вивчаючи тему Української лінії, дійшов висновку, що в перші роки вона мала назву “Крутоярська”, від назви Крутоярського кургану, що ле­жав на правому корінному березі р. Орілі на половині шляху від р. Лип'янки до р. Орчика.

У літературі зустрічається й таке, коли походження назви села Ряське виводять від Ризького полку Петра І. Мов не розібралися українці і переплутали слова “Рижский” і “Ряжский”. Таке тлумачення походження назви села не витримує нія­кої критики. Не можна вибачити також і тим дослідникам, які твердять, що слово “Ряськепоходить від слова “ряска” во­дяна рослина, що широко розповсюджена в багатьох озерах Поорілля. Не заслуговують на увагу й такі думки, що назва села походить, від прізвища першого поселенця, або від слова “ряжі тобто конструкції, які використовувалися при будів­ництві фортечних споруд.

За всю історію існування села відбулася трансформація слова “Ряжское”: буква “ж” перейшла в “з” “Рязьке”, а пізніше “з” змінилося на “с” — “Ряське".

Так народився і одержав назву один із 1898 населених пунктів Полтавщини. Було б корисно знати про дату заснування і походження назви кожного з них у нашім ріднім краї.

(Передрук з газети “Собор”)

 

 

 

Леонід Бурда (с. Капулівка)

 

Історичні пам`ятки села Капулівка на Нікопольщині

 

Капулівка — унікальне з історичної точки зору місце на Нікопольщині. З часу заселення людьми території України тут селилися люди. В шкільному музеї Капулівської середньої школи є експонати, що засвідчують це. Тут існувало бронзоливарне виробництво. Наприкінці І тис. до н.е. тут жили скіфи. Дослідження 60-х років дають підставу твердити, що в районі Осовин (узбережжя біля Капулівки) був порт, через який скіфи торгували з греками (досі на цій місцевості можна знайти багато уламків грецьких амфор). Археологічна розвідка 1990 року показала, що тут було скіфське поселення і скіфські поховання. На полях Капулівки більше двох десятків курганів епохи бронзи і скіфського періоду.

Особливе місце займає Капулівка в історії Запорозького козацтва. Тут було дві Запорозькі Січі — Базавлуцька (1593-1638) і Чортомлицька (1652-1709); тут знаходиться святиня українського народу — могила легендарного кошового отамана Івана Сірка.

Кручі понад Каховським водосховищем від с. Капулівки до с. Покровського називають Панськими. Напроти цих круч знаходились плавні, де заборонялось селянам випасати худобу. Ці козацькі землі після ліквідації Нової Січі у 1775 році були подаровані Катериною ІІ князю В`яземському, автору “Маніфесту” про ліківдацію Січі. Відтоді кручі й стали називатись Панськими.

Найбільші кургани в Капулівці мають висоту 5-6 м. Самих визначних три: Царева могила (в колгоспному саду), Сторожова могила (біля городньої бригади) і Баба-могила (біля її підніжжя у 1967 р. захоронені останки І.Сірка). Її ще інколи називають Сторожовою, бо тут знаходився бекет — сторожовий козацький пост. Найпоширеніша назва цієї могили — Баба-могила. Є дві версії походження назви.

Перша. До 20-х рр. нашого століття на цій могилі стояла кам`яна половецька баба. На початку 20-х рр. Д.Яворницький вивіз її в Катеринослав, і тепер вона знаходиться серед інших подібних у дворі історичного музею.

Друга. На цій могилі стояла сторожова вежа. Жінкам, матерям, сестрам, нареченим, які приходили на побачення з чоловіком, сином, братом, нареченим, дозволялося чекати їх тут, викликавши з оказією потрібну людину з Січі. Далі цієї межі ступати жінкам було заборонено під страхом смерті.

У 1954 році, в рік святкування т.зв. “возз`єднання” України з Росією: було прийнято рішення про спорудження пам`ятника видатному полководцю, кошовому отаману Чортомлицької Січі Івану Дмитровичу Сірку. Портрета І.Сірка не збереглося, та його, мабуть, і не було. Вирішили використати картину І.Ю.Репіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. На картині І.Сірко зображений як мужня, смілива, сповнена власної гідності , з почуттям гумору людина. Натурою художнику послужив київський генерал-губернатор Драгомиров. Взявши за основу зображення Сірка на картині І.Репіна, дніпропетровські скульптори Ситник А., Білик А., Духовенко С. створили погруддя І.Сірка, як збірний образ козака — захисника Батьківщини. Ливарники Дніпропетровського заводу ім. Леніна втілили образ в металі. У 1956 році погруддя було встановлено біля могили І.Сірка.

У 1957 році у зв`язку з перенесенням останків І.Сірка на нове місце було перенесене і погруддя. Простояло воно на вершині кургану біля нової могили І.Сірка 13 років, і у 1980 році було замінено на нове. Репінський же Сірко, як нерідко називають перший пам`ятник йому, був відправлений на переплавку до заводу ім. Леніна. Стараннями тодішнього директора Нікопольського історичного музею П.К.Ганжі погруддя було перевезено в інше місце. Загроза його переплавки відсунулася.

Три роки довелось вчителеві історії Капулівської середньої школи Бурді Л.Ф. доводити чиновникам від культури історичну цінність погруддя, поки, нарешті, було одержано дозвіл на встановлення пам`ятника як музейного експонату.

Учні Капулівської середньої школи Басанський Тарас, Ларченко Микола, Копаниця Олександр, Бигарь Іван, Косаковський Віталій, Ткачов Юрій та ін., заробивши в колгоспі грошей, закупили матеріали, і своїми руками у 1988 році звели постамент, де й було встановлено погруддя знаменитого отамана.

Завдяки цьому нині перший пам`ятник Івану Сірку красується в парку середньої школи с. Капулівки.

У 1965 році уряд України приймає рішення про створення на о. Хортиця Заповідника українського козацта. В якомусь столичному кабінеті виникає ідея створення на острові Пантеону кошових. Це значить, що треба перенести на о. Хортицю останки тих кошових, могили яких збереглися.

У 1967 році в Нікополь і Капулівку приходить звістка про те, що в Запоріжжі підготовано автомобіль, і “похоронна команда” їде в с. Капулівку. Завдання команди — викопати останки І.Сірка і переховати їх на о. Хортиця. Звістка про цей намір призвела до того, що місцеві органи влади (Нікопольський райвиконком, Дніпропетровський облвиконком) вирішили терміново перенести останки І.Сірка на нове місце. До того ж могилі загрожували води Каховського водосховища, які, розмиваючі береги, підійшли небезпечно близько до могили. Про перенесення ніхто ні з ким не радився. Намагання залишити історичну святиню там, де вона перебувала майже 300 років, спричинило поспішність, а поспішність — порушення правил таких операцій (про це писала “Літературна Україна” 1 червня 1989 року). Під час перенесення останків отамана до Баби-могили череп І.Сірка було вилучено і відправлено у Москву в Інститут етнографії ім. М.Миклухо-Маклая, де учениця професора М.М.Герасимова Г.В.Лебединська відтворила по ньому риси обличчя отамана. За реконструкцією Г.В.Лебединської місцевий скульптор В.Шконда виготовив погруддя І.Сірка. За його моделлю в майстерні “Сільгосптехніка” погруддя було відлито в металі. Встановили його на заміну попереднього у 1980 році.

Череп же І.Сірка київський антрополог С.Сегеда привіз з Москви до редакції журналу “Пам`ятки України”, а у 1990 році він був привезений до Нікополя і зараз знаходиться в Нікопольському райвиконкомі.

Таких могил, як сіркова, небагато зосталось: П.Дорошенка в Ярополчому під Москвою, П.Калнишевського на Соловках, Й.Гладкого в Запоріжжі й І.Сірка в Капулівці. Останки трьох перших ніхто не чіпав. Сірку ж найбільше дісталось.

Іван Дмитрович Сірко помер 1 серпня (за ст. ст.) 1680 року в Грушівці (біля сучасного м. Марганця) на своїй пасіці. Козаки приставили тіло покійного дубом (човном) на Січ і 2 серпня урочисто, з військовими почестями поховали на січовому кладовищі, насипали високу могилу. На могилі був встановлений козацький кам`яний хрест. У 1709 році за так звану зраду козаків (запорожці на чолі з кошовим К.Гордієнком приєднались до І.Мазепи) царські війська не тільки зруйнували і пограбували Чортомлицьку Січ, а й сплюндрували січове кладовище. При допомозі линів валили козацькі хрести, розбивали їх. Свіжі могили козаків розривали і відрубували голови трупам. Так чинили християни з християнами.

У 1737 році козаки, придбавши шмат землі в Капулівці у діда Мазая, перенесли останки І.Сірка на нове місце і насипали також високу могилу. А на могилі встановили вже не хрест, а надгробний камінь-стелу. На ньому написали: “Року божого 1680, місяця августа 1-го дня, преставився раб божий Іоанн Сірко Дмитрович, отаман Війська Запорозького...”

Знищивши Запорозьку Січ, ліквіРодувавши Запорозьке козацтво, царизм хотів знищити і народну пам`ять про нього. За наказом Катерини ІІ у 1775 році два полки, повертаючись з турецького походу, завернули в Капулівку. Солдати звалили надгробний камінь (при цьому він розколовся на дві частини), зрівняли надгробний насип з землею. Після відходу війск капуляни, нагорнувши насип і з'єднавши дві частини розбитого надгробного каменя залізною штабою, відновили могилу. Іван Іванович Саламаха — незрівняний хранитель пам`яті про І.Сірка і козацтво — в свій час розповідав, що його батько чи дід бачили недалеко від могили інструмент, за допомогою якого нагортали могилу. Це була товста дубова плаха, метрів чотири завдовжки, з отворами на кінцях. З її допомогою, запрягши волів, нагортали землю.

Нині надгробний камінь на новій могилі І.Сірка — під скляним ковпаком. Напис на ньому, на жаль, прочитати не можна. Час зробив своє.

У 1990 році громадськість України широко відзначала 500-ліття Українського козацтва. За ініціативою відомого краєзнавця П.М.Богуша в ознаменування цієї події було насипано курган біля повороту на Капулівку, в місцях розташування січей встановлені пам`ятні знаки — стели.

Курган насипали водії Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату. На вершині кургану встановлено залізний хрест. Це збільшена копія хреста церкви Покрови Богоматері, який знаходиться в Нікопольському краєзнавчому музеї.

В Капулівці встановлено дві стели. Одна — на площі в центрі села. Друга встановлена на місці попереднього поховання І.Сірка (на старій могилі). У 1991 році під час Всеукраїнського зльоту джур поруч з пам`ятним знаком було встановлено кам`яний хрест з висіченим на ньому образом Богоматері.

25 травня 1989 року в Капулівській середній школі відкрився музей. В ньому 500 експонатів, зібраних учнями під керівництвом учителя історії Л.Ф.Бурди. Збирали їх протягом двох десятків років: приносили учні з дому, організовувались експедиції по берегах Каховського водосховища з метою збору археологічного матеріалу. В експозиції 7 відділів: життя первісних людей, речі трипільців, скіфський період, відділ Запорозького козацтва, війни 1941-1945 років.

За 5 років існування музею його відвідали біля 5000 людей, серед них потомки І.Сірка — Марія Ростиславівна Капніст-Сірко, її дочка Радислава з сином Ростиславом, Григорій Дмитрович і Микола Дмитрович Сірки з Харківщини.

 

 

 

Руслан Осадчий, Олег Філюк (Київ)

 

Нерухомі пам’ятки Баришівського району

 Київської області

 

У 1996 році експедицією Київського обласного центру з охорони пам’яток археології, історії та мистецтв розпочато комплексне дослідження нерухомих пам’яток у Баришівському районі Київської області. За складеною спеціальною програмою передбачається впродовж 2-3 років провести суцільне обстеження сучасного адміністративно-територіального району. Головною метою цієї програми є отримання найбільш повної карти розповсюдження пам’яток та складання відповідної паспортної документації на взяття до державного обліку й охорони.

З урахуванням конкретних історико-культурних особливостей, фізичних і матеріальних характеристик, суспільного значення пам’яток та методів їх дослідження виникає нагальна потреба у виробленні типологічної класифікації. На нашу думку, нерухомі об’єкти історико-культурної спадщини доречно умовно розподілити на три групи.

І. Пам’ятки традиційного археологічного дослідження (від найдавніших часів до ХIV ст.).

ІІ. Українські старожитності XV-XVIII ст.

ІІІ. Пам’ятки історії та мистецтв.

Основними результатами проведених робіт за минулий рік по виконанню запропонованої програми слід вважати впровадження картотеки нерухомих пам’яток, джерельну базу яких складають писемні матеріали. Так, для пам’яток І групи обсяг картотеки становить 59 пунктів; ІІ групи – 37 (містечка, села та хутора), де мешкало на другу половину XVIII ст. близько 30 тис. населення; ІІІ групи – 61.

Під час польових досліджень нами було перевірено та складено паспортну документацію на 53 археологічні пам’ятки, серед яких 15 курганних груп (від двох та більше насипів), 12 поодиноких курганів, 2 городища, 2 пізньопалеолітичні стоянки, 2 грунтових могильника та 22 неукріплених поселення. Виявлені поселення містять культурні нашарування: трипільської культури – 2, доби бронзи – 12, раньозалізного віку – 1, зарубинецької культури –1, черняхівської культури – 5, пеньківської культури – 2, часів Київської Русі – 1.

Матеріальні рештки старожитностей XV  XVIII ст. траплялися в смт Баришівка, сучасних селах Борщів, Корніївка, Лукаші, Паришків, Селище та інших. До речі, назви цих населених пунктів трапляються у писемних джерелах XVIII ст. Специфічною рисою пізньосередньовічних пам’яток слід вважати те, що вони розташовані в межах сучасних місць помешкання. Це значно ускладнює можливість виявлення та повноцінного обстеження пізньосередньовічних пам’яток.

За даними, отриманими під час пам’яткоохоронних робіт у Баришівському районі, пам’яток історії нараховується 57, серед яких:

- меморіальних комплексів – 1;

- братських могил – 38;

- самотніх могил – 7;

- пам’яток воїнам-односельцям – 2;

- пам’ятних знаків – 7;

- пам’ятних місць – 2;

Пам’яток мистецтва налічується 4, це:

- пам’ятник Т.Г.Шевченку – 3;

- пам’ятник В.І.Леніну - 1.

Загалом у братських та поодиноких самотніх могилах поховано 1876 чоловік, проте у кожній третій могилі кількість похованих невідома. Робота у напрямку вивчення пам’яток історії та мистецтв проводиться у безпосередній співпраці з завідуючим сектором по пам’ятках історії та мистецтв при Київському центрі – Ольгою Василівною Горюновою.

На жаль слід відзначити, що пам’яткоохоронна робота в районі ведеться на низькому рівні. Це призводить до численних руйнувань пам’яток, що було засвідчено у складених нами актах і передано до місцевого керівництва. Проте найбільш постраждалими можна вважати пізньосередньовічні поселення. Донедавна охоронна документація складалася лише на таку категорію старожитностей XVXVIII ст. як городища та оборонні укріплення, залишаючи поза увагою поселення. Цілеспрямована робота по їх виявленню та паспортизації не проводиться. З метою забезпечення охорони нерухомих об’єктів історико-культурної спадщини їх необхідно залучати до обліку і складати відповідну документацію. Проведення будь-яких будівельних або господарських робіт, що призводять до руйнування пізньосередньовічних поселень, необхідно погоджувати з державними органами охорони пам’яток за аналогією з об’єктами традиційного археологічного вивчення.

 

 

 

Володимир Парацій (Київ)

 

Фортифікаційні споруди правобережних земель Середнього Подніпров’я першої половини XVII ст.

 

Перша половина XVII ст. не була новою віхою в історії розвитку української фортифікації. Можна навіть стверджувати, що цей період взагалі не дав чого-небудь кардинального у будівництві та подальшій еволюції оборонних укріплень. Не виключенням з цього правила є і стан розвитку фортифікаційних центрів Правобережної Київщини. Протягом першої половини XVII ст. тут не з’явилось жодного нового укріплення, за винятком збудованої у 1626 р. фортеці в Чорногородці. Але і вона проіснувала недовго. У 1666 р. після довгої облоги її знищують російські війська під командуванням графа Шереметьєва.1 

Однак, цей період в існуванні та функціональній діяльності фортифікаційних центрів має ряд цікавих особливостей, на які слід звернути увагу. По-перше, він є останнім етапом розвитку традиційних укріплень типу замків, основним завданням яких була локальна оборона навколишньої території. Наступний період створив нову систему фортифікації, яка складалася з оборонних споруд, взаємопов’язаних між собою, взаємоконтролюючих одна одну. По-друге, протягом першої половини XVII ст. чітко прослідковується перехід багатьох утворених в попередні періоди укріплених центрів з сфери чисто військово-оборонних функцій до сфери також і адміністративно-управлінської, перетворюючись у сотенні та полкові міста і містечка. Але подібні перетворення аж ніяк не відображаються на їх обороноздатності. Подібні функції продовжували відігравати одну з важливих ролей.

Також потрібно сказати, автор не є прихильником думок про те, що дослідженню повинні підлягати події та процеси, які мають ключове значення для української історії в цілому. Тяга до вивчення подібних фактів історичного розвитку була присутня в минулому, не відмовляються від неї і в наш час. Подібні методи дослідження минулого підтримували такі визначні діячі української культури та суспільно-політичного руху як Іван Франко. Ці ж ідеї ввійшли і в методологію історичної науки марксистської школи та деяких інших. Але такі методи дослідження не є, на нашу думку, досконалими. Звертаючи увагу на непомітні на перший погляд події, ми створюємо більш реальний фундамент розвитку історичного процесу нашої країни, що дає можливість краще зрозуміти його. З цього випливає думка, що неможна розділяти події минулого на важливі чи не важливі, тому що це не приводить до реального та, по можливості, повного дослідження історичного розвитку України взагалі.

Українська ж фортифікація Правобережної Київщини першої половини XVII ст. не створила кульмінаційного моменту в історії нашої країни, але це зовсім не значить, що проблеми її існування та діяльності у вказаний період не повинні досліджуватись.

Для першої половини XVII ст. на території Правобережних земель Середнього Подніпров’я характерним є, як уже згадувалось вище, подальший розвиток раніше створених укріплень. Починають виростати в політичному відношенні замки, які раніше не являли собою нічого особливого. Так у 1617 р. Ольшанка стає місцем збору так званої “Ольшанської комісіі”, на якій розглядалось питання взаємовідносин між поляками та запорозьким козацтвом. Подібна комісія – “Роставицька” - працювала у вересні-жовтні 1619 р. коло містечка Паволоч.2 Це містечко відоме було своїм замком, яке ще в середині XVI ст. збудував Черкаський староста та гетьман запорозького козацтва Остафій Дашкевич.3 

З 30-х років XVII ст., після занепаду, знову відбудовується замок у Білій Церкві. В тогочасних люстраціях укріплень Київського воєводства згадується Білоцерківська фортеця, яка знаходиться на високій горі, однією стороною обернена до річки Рось. Вона оточена колом земляних валів, по верху яких вкопаний частокіл. Замок мав четверо воріт, над якими були побудовані вежі. До нього прилягав з одного боку пригородок, теж оточений валом та ровом перед ним. По верху вала, як і в замку, проходив частокіл, а також було п’ять дерев’яних веж. за тим же принципом були побудовані укріплення і самого міста.4 Е.Руліковський вважав, що Білоцерківський замок був єдиним серйозним укріпленням в Україні. Як доказ цьому твердженню, він посилається на один з польських документів, в якому говориться, що “замок дуже потрібний Польщі, який затримує поганські народи”.5 На жаль, відсутність конкретних вказівок на цитований документ не дає нам можливість превірити правильність цих слів. З 1638 р. Біла Церква стає полковим містом.

Як центр сотні Білоцерківського полку згадується Паволоч, яка з 1651 р. також переходить до рангу полкового міста, ставши центром новоствореного полку.6 На цей час в ньому згадуються нові укріплення. Центральна частина міста з трьох боків була оточена річкою Роставицею, а з четвертої сторони проходив вал, перед яким був викопаний рів.7 Подібна форма укріплення характерна для козацького оборонного мистецтва. Дуже подібними до Паволоцьких фортифікацій були укріплення поляків та козаків перед битвою під Берестечком.8 Вал у Паволочі укріплено частоколом та вежею з воротами, перед якими стояли рогатки – своєрідні загородження зі збитих колод, що утруднювали проїзд. У східній частині містечка, на високому мисі над Роставицею згадується ще одне укріплення. Воно складалось з дерев’яних оборонних споруд і було оточено потрійним рядом частоколу.9 Можливо, це було вже згадуване нами укріплення Остафія Дашкевича.

У 1576 р., з часу введення польським королем Стефаном Баторієм полково-сотенного устрою для козацтва як центри правобережних полків згадуються міста Чигирин, Корсунь, Черкаси, Богуслав, Умань, Ладижин та Київ. Гетьманскою столицею стає місто Трахтемирів, а з 1579 р. – Батурин. У 1638 р. центром окремого полку стає Канів.10 Як сотенні містечка в різні часи згадуються в Київському полку: Васильків, Трипілля, Обухів, Ясногородка, Мотовилівка; в Корсунському полку: Ольшанка, Сахнівка, Стеблів, Богуслав, який з 1638 року втратив своє звання полкового центру; у Канівському полку: Стайки, Ржищів, Межиріч, Маслівка; у Білоцерківському полку: Фастів, Триліси, Рокитне, Дідівщина та інші.11 

У нас немає даних про рівень укріплення всіх згадуваних нами містечок. Але на прикладі окремих з цих центрів можна зробити висновок, що оборонні споруди існували. Так, у досліджуваний час в Мотовилівці був сильний замок, оточений валом та ровом12, залишки якого збереглися до наших днів. Також залишились згадки про перебудову Янушем Острозьким у 1589 р. богуславських укріплень.13 У 1552 році відбудовується існуючий вже Канівський замок. Очолював його будівництво вже згадуваний нами гетьман Остафій Дашкевич.14 Польський король Стефан Баторій грамотою від 28 березня 1586 року дозволяє Києво-Печерському архімандриту Мелетію Хребтовичу збудувати замок і заснувати місто на старому давньоруському городищі у Василькові15, яке на середину XVI ст. перетворилось на пустку. Будується за указом Стефана Баторія новий замок у Стеблеві.16 Про Васильків, Білу Церкву та Фастів як укріплені замки згадує наприкінці XVI ст. посол імператора Рудольфа І до козаков Еріх Лясота.17 Андрій Целарій, автор “Історії Польщі”, яка була написана в першій половині XVII ст., описуючи міста Київ, Корсунь, Білогородку, Триліси, Вишгород, згадує про них, як про існуючі центри з системою укріплень. В праці іншого польського історика та політичного діяча першої половини XVII ст. розповідається про існуюче на той час місто Богуслав з замком.18 

Укріплення Білої Церкви, Триліс, Ольшаниці, Рокитного, Фастова згадуються в “Описании малороссийских городов, местечек и сёл Белоцерковского и Нежинского полков, с перечнем жителей, приведённых присяге на верность царю Алексею Михайловичу”, виданому 13 січня 1654 р. Як фортифікаційні споруди описуються “стоячий острог” та башти – надбрамні та “глухі”19, тобто з в’їзними воротами і без них. Укріплення типу “стоячего острога” – це ряд колод, прямо вкопаних у землю.20 Але, на нашу думку, в даному випадку мається на увазі яка-небудь більш складна форма дерев’яних споруд. Займаючи провідне місце в історії охорони Київських земель, подібний замок навряд чи міг бути таким примітивним в плані фортифікації. У вищенаведеному документі тільки Фастів згадується як “город, рубленный городнями”21, тобто основу укріплень складали дерев’яні зрубні стіни, хоч люстрації 1570 років описують оборонні споруди Білоцерківського та Канівського замків, як типові “городні”.22 Пояснити ці протиріччя на наш час неможливо.

Крім згаданих вище укріплень, потрібно звернути також увагу на інший тип оборонних споруд, що існували на досліджуваній території в першій половині XVII ст. Мова йде про окремі фортеці, які не переросли у великі центри, виконуючи функції чисто військово-оборонного призначення. Даних про них надзвичайно мало, тому що вони поверхово згадані в джерелах. Автор “Історії Польщі” Андрій Целарій описує укріплене містечко Печори, яке знаходиться нижче Києва. По течії річки Ірпінь, утворюючи майже пряму лінію, розташовані укріплення Макарово, Койсово, Бугрово, Соснівка. По Роставиці розміщені фортеці Таборів та Карасево, а між Россю і Роставицею – Яросів та Береза. Згадується в роботі Целарія і укріплення П’ясецьке.23 Але у зв’язку з недослідженністю цієї теми, браком історичних джерел ототожнити ці оборонні споруди з конкретними місцями в наш час практично неможливо. Деякі з цих назв (Макарово, П’ясецьке) збігаються з назвами населених пунктів Васильківського та Макарівського районів Київської області, але автор не бере на себе сміливість ототожнювати їх.

Фортифікаційні пам’ятки цього періоду до нашого часу майже не збереглися. Виключенням може бути досліджене у 1951 р. городище Лісники поблизу Києва.24 Воно невідоме в джерелах, точніше неототожнене, але знахідки чітко характеризують хронологічну належність його. Частково збереглись залишки укріплень в Паволочі. Вони були оглянуті у 1994 р. під час роботи там археологічної експедиції Національного музею історії України. У 1987 та 1992 роках експедиції УДПУ ім. Драгоманова працювали на городищі в селі Мотовилівка. У зв’язку з тим, що укріплення це майже знищене, роботу довелось обмежити на невеликій території, поблизу збереженого валу. Було відтворено також план самого укріплення. Цікавою знахідкою на городищі можна назвати поховання чоловіка. Беручи до уваги бідність датуючого матеріалу навколо цього об’єкта, ми не ризикнемо чітко датувати його, але можна все ж таки хронологічно зарахувати його до періоду XVII ст. Саме городище знаходиться в центрі села Велика Мотовилівка Фастівського району. З південного сходу і зі сходу плато, на якому воно розміщене, омиває безіменний ставок, що впадає в річку Стугна. Вона ж, у свою чергу, омиває городище з півночі. Зі сходу і півдня збереглися залишки валу і рову, загальна довжина яких сягає в наш час близько 160 м. Висота валу понад 4 м, ширина в основі – 17,5 м. Верх валу закінчується вирівняною площадкою шириною в 2,5 м. Перед ним знаходиться рів, глибиною в 4 м, а шириною  18 м. Загальна площа городища понад 4 га. Наявність великих перекопів та поганий стан збереженності пам’ятки в цілому не дали можливості якісно продовжити дослідження.

Ми більш детально зупинились на цьому укріпленні тому, що воно є практично єдиним оборонним центром пізнього середньовіччя Правобережної Київщини, яке трохи досліджене. Значна частина подібних замків не може похвалитись навіть такою збереженністю.

Під час бойових дій періоду Визвольної війни ці укріплення відігравали важливу роль в боях козацьких полків з польським військом. Протягом усього періоду війни такі укріплені центри як Біла Церква, Корсунь, Паволоч дуже часто були ставкою Богдана Хмельницького. Після невдалої битви під Берестечком у 1651 р. Хмельницький поблизу Паволочі та Корсуня збирав свої війська.25 Після Білоцерківського мирного договору це місто було прикордонним центром козацьких земель.26 В часи Руїни в цій, без применшення можна сказати, громадянській війні на території України окремі містечка відіграють важливу роль як місця перебування в них різного роду опозиційних сил. Так, у 1665 році Мотовилівський замок стає резиденцією овруцького полковника Дем’яна Децика, який на той час був підданим гетьмана Брюховецького, одночасно оголосивши на навколишній території одноосібне, незалежне правління.27 Мотовилівський замок відігравав важливу роль і в XVIII ст. Він був місцем зібрань російсько-польських прикордонних комісій, до відання яких входили питання вирішення прикордонних конфліктів.

Ми свідомо опускаємо деякі питання, не зробивши спроби вирішити їх. Тема ця не входить до розгляду досліджених, і тому неможливо в одній статті розглянути всі її аспекти. Твердо можна сказати одне – перша половина XVII ст. є періодом занепаду старої фортифікаційної школи. Укріплення по типу окремих замків були вже на той час анахронізмом. В Європі створюються нові, часто національні школи фортифікаційного мистецтва (італійська, німецька, голандська)28, які вбирають в себе нові досягнення науки та людського генія. Укріплення старого типу в нових умовах існувати не могли. В Україні епоха Руїни була для них перевіркою на міцність, але більшість з них протистояти цій перевірці не змогла. Тому вони або повністю знищуються, як, наприклад, Київський замок на горі Киселівці у 1658 р.29, або модернізуються відповідно до нових вимог. Але таких, на жаль, було менше. Більшість з них після Руїни, повстання Палія, подій Північної війни та подальшої анархії на землях Правобережної Київщини повністю сходить з історичної арени.

_________________________________________________

1.   Rulikowski E. Opis r wiatu wasylkomskiego pod wrgledem historycrnym, statystycrym i obycrajewym. - K., 1859. - S.123.

2.   Історія України в документах і матеріалах. - К., 1941. - Т.3. - С.43, 48.

3.   Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. - СПб., 1897. - Т.ХХІІ. - Кн.44. - С.576. Семенов П. Словарь Российской империи. - СПб., 1868. - Т.IV. - C.12.

4.   Костомаров Н. Поездка в Белую Церковь // Киевская старина. - 1885. - №5. - С.243.

5.   Rulikowski E. Вказ. праця. - С.56.

6.   Максимович М.А. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого // Собрание сочинений. - К., 1877. - Т.І. - С.191. Крип’якевич І.П. Адміністративний поділ на Україні в 1648-1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. - К., 1966. - Вип.ІІ. - С.129.

7.   Семенов П. Указ. соч. - С.12. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. - С.576.

8.   Свєшніков І.К. Музей-заповідник “Козацькі могили”. - Львів, 1990. - С.7-8, 25.

9.   Семенов П. Указ. соч. - С.12. Энциклопедический словарь... - С.576.

10. Максимович М.А. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого. - С.658-660. Он же. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине до смерти Богдана Хмельницкого. - СПб., 1856. - С.5-7. Крип’якевич І.П. Вказ. праця - С.123-124, 127-129.

11. Крип’якевич І.П. Вказ. праця. - С.137-138. Максимович М.А. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого. - С.703. Літопис Григорія Граб’янки. - К., 1992. - С.179.

12. Rulikowski E. Вказ. праця. - С.56.

13. Максимович М.А. Указ. соч. - С.692.

14. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. - Одесса, 1912. - С. 392-394.

15. Там же.

16. Семенов П. Указ. соч. - С.757.

17. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1890. - Вып.І. (XVI в.). - С.154-155.

18. Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окресностей. - К., 1874. - С.97, 99-100, 50.

19. Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России. - СПб., 1878. - Т.10. - С.781-795.

20. Энциклопедический словарь... - С.362.

21. Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России. - С.781-795.

22. Архив Юго-Западной России. - К., 1905. - Ч.7. - Т.3. - С.10-15.

23. Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окресностей. - С.99-100.

24. Кирпичников А. Отчёт об археологической разведке в Киевской области // Науковий архів Інституту археології НАН України. - Ф.1951/81. -С.1-2.

25. Максимович М.А. Указ. соч. - С.693. Свєшніков І.К. Вказ. праця. - С.77.

26. Крип’якевич І.П. Вказ. праця. - С.124.

27. Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России. - СПБ., 1867. - Т.5. -       С.305-306. Эварницкий Д. История запорожских козаков. - СПб., 1895. - С.325.

28. Пузыревский А. История военного искусства в средние века. - СПб., 1884. - Ч.2. - С.192-197.

29. Сисин О.П. Стародавні укріплення і фортеці Києва // Український історичний журнал. - 1975. - №9. - С.118.

 

 

 

Людмила Островська (Київ)

 

Інститут гетьманів та його роль в історії Українського козацтва (XV - XVIII століття)

 

Узвичаєно, що Українське козацтво є унікальним явищем в контексті загальноісторичного буття. З ним пов’язана поява Української національної держави, відомої під назвою Війська Запорозького, що існувала більше 200 років в межах двох великих держав – Речі Посполитої і Росії, зберігаючи свій повний суверенітет і значний вплив на перебіг подій в цілому в Східній Європі.

За своєю природою побудована на принципах воєнної демократії, що панували на Січі, та ідеї відносної рівності станів населення, кожен з котрих був джерелом формування січового товариства, вона суперечила соціальній суті феодальної формації, відповідала значно вищому рівню суспільних відносин і набула значення всесвітньоісторичного феномену.

Саме тому Альберт Віміна, посол Венеційської республіки, який вів переговори з гетьманом Б. Хмельницьким у 1650 р., вперше дав визначення Української держави як козацької республіки.

Взаємопов’язаними складовими в структурі козацтва були загальні козацькі ради та інститут гетьманів.

Останній набув значення організуючого чинника, органу самоврядування паралельно з радами. Він діяв протягом 300 років (кінець XVдруга пол.  XVIII ст.).

Побіжно розглянемо основні етапи його становлення як фактору спочатку військового, а пізніше – державно-політичного.

І.Поява інституту гетьманів (кінець XVдруга пол.  XVI ст.) у зв’язку з перетворенням козацтва з побутового явища, “уходництва” частки населення на сезонні промисли в степ і його колонізації у значну військову силу, історичною місією якої став захист Батьківщини від татаро-турецьких агресій.

В умовах неспроможності польсько-литовської влади здійснити надійний захист південного кордону держави Україна втратила від татаро-турецьких агресій лише протягом XVпершої половини  XVII ст. 2-2,5 млн. людей загиблих і захоплених у полон.

Головну роль у захисті південного порубіжжя України відігравали козацькі ватажки – гетьмани. В такому аспекті першими козацькими гетьманами були Ю.Пац, Б.Глинський, Д.Путятич, С.Полозович, О.Дашкевич, С.Лянцкоронський, Б.Претвич та інші.

Визначальним моментом вказаного періоду було заснування Січі як системи укріплень, козацького форпосту на Дніпрі в 50-х р.р. XV ст., що пов’язують з іменем гетьмана Д.Вишневецького-Байди, а також початок заснування військової організації козаків, пов’язаної з полковою системою у війську. Полки поділялись на сотні. Були обрані полковники і сотники. На полк складався реєстр. Початок військової реформи поклав гетьман Є.Ружинський у 60-70-х роках XVI ст.

ІІ. Наступний етап (остання третина XVІ – початок XVII ст. обумовлений юридичним визнанням козацтва як військово-політичної сили польською владою і заснування реєстрового козацтва, яке перебувало на військовій службі у польської корони. Хронологічно його початок пов’язаний з відповідними заходами адміністрації Сигізмунда ІІ Августа у 1572 р. і Стефана Баторія у 1578 р.

Звичайно, реєстрове козацтво мало відповідні інститути, пов’язані з правами та обов’язками реєстровців і в першу чергу з правом на особисту свободу.

Останній фактор відігравав важливу роль у поширенні козацько-селянських повстань у першій половині XVII ст. з метою збільшення козацького реєстру.

На даному етапі гетьманом П.К.Сагайдачним була завершена реформа по створенню професійного козацького війська в Україні.

ІІІ. Найважливіший період в еволюції гетьманства і його становлення як державно-політичного інституту, пов’язаний з провідною роллю козацтва у будівництві Української держави, що мало місце в часи Визвольної війни 1648-1654 р.р., і на думку ряду українських і польських істориків, стало доконаним фактом у 1650-1651 р.р. Будівничим Української держави був гетьман Б.Хмельницький.

ІV. Останній етап в історії інституту гетьманів (1654 р. – друга половина XVIII ст.) обумовлений наслідками рішень Переяславської Ради та пунктами Березневих статей (1654 р.), що проголошували входження українських земель зі статусом автономії до складу Росії, і фактично означали поступове обмеження державно-політичних функцій гетьманства, аж до повного його у 1764 р. скасування. Марними виявилися спроби гетьманів Б.Хмельницького, П.Дорошенка та І.Мазепи здійснити переорієнтацію на політичний союз із іншими державами (Швецією, Туреччиною, відновити Соборну Україну та її державний суверенітет.

Проте демократичні традиції Гетьманщини, що по суті була козацькою республікою, створеною в часи Хмельниччини, назавжди зберіглися в пам’яті українського народу, послужили грунтом у боротьбі за державність і суверенітет України у ХХ ст.

 

 

Тетяна Березовська (Миколаїв)

 

Роль Антона Головатого у створенні Чорноморського козацтва

 

Кінець XVIII ст. виявився трагічним в історії Запорозької Січі. Зазнавши утисків від московського уряду, який все дедалі більше захоплював запорозькі землі, козаки мусили обороняти свої маєтності, чим ще більш підбурювали проти себе царську адміністрацію на чолі з Катериною ІІ. В ці скрутні часи щирим заступником козацьких прав виступав полковий старшина Антон Головатий.

Відомостей про походження Головатого ми не маємо. Головатих на Січі було досить багато, але невідомо, якого саме роду був Антон Андрійович Головатий. В одному з документів є згадка, що був він спершу "молодиком при боку кошового" і приписаний був до кущівського куреня. Завдяки освіченості швидко зробив військово-адміністративну кар’єру, і вже в 1768 р. його було як старшину делеговано до Петербургу, а в 1771 р. обрано військовим писарем в Самарську паланку (на той час ця посада приблизно дорівнювала сучасному міністру іноземних справ).

В останню третину XVIII ст. Запорозька Січ відправляла багато депутацій до імператорського двору з петиціями. В 1773 р. таку депутацію очолив Антон Головатий. В козацькій петиції, що привіз Головатий, говорилося про захоплення земель Єлизаветградською провінцією. Військо Запорозьке вимагало повернути землі за універсалом Б.Хмельницького 1655 р.

В 1774 р. А.Головатий – знов у Петербурзі, як один з трьох депутатів від Запорозької Січі. Тут він зустрічався з царицею, Потьомкіним та іншими вельможами.

Але Росія після підписання Кючук-Кайнарджійської угоди з Туреччиною в 1774 р. вважала за непотрібне мати такий форпост у боротьбі з турецько-татарською агресією, як Запорозька Січ.

В 1775 р. Січ була зруйнована. Подальші події показали, що останнє виявилось помилковим для Росії. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 1787-1791 рр., царський уряд змушений був відновити частину Запорозького війська під іншою назвою – Чорноморське козацтво.

Саме в російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. Потьомкін доручив А.Головатому оволодіти фортецею на Березані перед штурмом Очакова. Головатий з гумором запитав у Потьомкіна, а чи буде йому за це хрест, на що князь відповів, що буде, аби тільки взяв фортецю. Головатий з військом фортецю взяв і отримав від Потьомкіна Хрест Святого Георгія, тим самим довівши необхідність існування козацького війська. Користуючись нагородою, А.Головатий постійно просив одного з найвпливовіших царських сановників оформити документально право козаків на проживання між Дніпром і Бугом, і Потьомкін схилявся до цієї думки, навіть писав цариці. Проте смерть обірвала усі його піклування, а запорожцям замість їх вже обжитих земель і збудованих осель уряд призначив жити на Тамані й Кубані. Але минав час, а урядового указу про переселення так і не було. Тоді запорожці в 1792 р. знов відрядили делегацію на чолі з Головатим до столиці.

Тут, завдяки великому дипломатичному хисту та природному гумору А.Головатого йому вдалося, минаючи імперську дипломатичну проволочку, отримати від цариці грамоту на володіння Кубанню та Таманню, кошти і подарунки старшині.

Так народилося Чорноморське козацьке військо, переіменоване потім в Кубанське. А.Головатого було призначено на посаду військового судді і нагороджено золотою шаблею з коштовними самоцвітами.

Повертаючись з Петербургу додому, Головатий склав пісню:

                                     В Тамані жить, вірно служить,

                                     Границю держати,

                                     Рибу ловить, горілку пить,

                                     Ще й будем багаті.

                                     Та вже можна женитися

                                     І хліба робити,

                                     А хто прийде з невірних,

                                     То як врага бити.

Не встигли козаки як слід осісти на новому місці, на Кубані, як треба було в 1794 р. виступати в похід проти поляків, а в 1796 р. – проти Персії. Очолив похід на Каспій А.Головатий. В цей час помер усіма любимий кошовий отаман чорноморців Чепіга, і цар Павло І призначив кошовим отаманом Головатого. 29 січня, перебуваючи в перському поході він, занедужавши, помер.

Постать А.Головатого є однією з найцікавіших і характерних для періоду вимушеної перебудови Запорозького війська. Він уособив у собі свій час, і час відбився в його долі. Але він прожив чесне і правдиве життя, дбаючи не лише про себе і своїх дітей, але й про майбутнє дітей своїх товаришів, здобувши їм землю і волю.

 

 

 

 

Володимир Нікітін (Миколаїв)

 

 Гайдамацький рух у Побужжі

 

Маловідомі або зовсім невідомі документи свідчать про те, що гайдамацький рух охоплював значну територію сучасної Миколаївщини. Деякі географічні назви живі ще й досі і пов’язані з діяльністю гайдамаків.

Це, по-перше, Бузький Гард, як центр Буго-Гардівської паланки Нової Січі, де знаходились частини козаків та інших осіб, що проживали разом з полковником Гарду. Їх кількість щорічно коливалась від 200 до 400 чоловік (за даними 1760 р.). На це поселення неодноразово нападали гайдамаки, і деякі козаки з Гарду приєдналися до гайдамацьких загонів.

В інших місцях, розташованих на Південному Бузі та річках його басейну, також перебували тимчасово загони гайдамаків. Однією з головних баз та своєрідною фортецею був Мігейський острів або Мігея, що знаходиться при впадінні невеличкої річки Мігейського Ташлику у р. П.Буг. На скелях острова та в невеликих печерах, а також в тимчасових спорудах групувалися гайдамаки.

Крім Мігейського острова, найбільш відомі гайдамацькі табори розташовувалися у Балацькій, Романковій, Вербовій балках, в урочищі Корабельному.

Далі на північ розташовувався другий прикордонний пост Нової Січі – Орел або Орлик чи Орловська слобода на межі трьох сусідніх держав: Туреччини, Польщі (впадіння Синюхи у П.Буг у містечку Богопіль) та Росії (на протилежному березі р. П.Буг в с. Голта). До речі, з усіх трьох поселень (Орлика, Богополя та Голти) незабаром утворилось місто, яке зараз зветься Первомайськом.

З Орловською слободою пов’язано багато подій гайдамацького руху, а також ім’я видатного ватажка Коліївщини Максима Залізняка. Його як підданого Росії разом з іншими 70 гайдамаками 12 вересня 1768 року “с пристойным конвоем на подводах” відправили в Орловську слободу на берег річки П.Буг для покарання. Після проголошення умовного смертного вироку Залізняку було нанесено 150 ударів батогом, вирвані ніздрі і проведено таврування, а потім заслано на каторгу в Нерчинськ.

Не задоволена своєю долею селянсько-козацька сірома зорганізувалась в окремі гайдамацькі загони, які за наказом російського царату, українського гетьманату та старшин Нової Січі переслідувалися.

      В 1754 році на той час військовий есаул Петро Калнишевський, преслідуючи гайдамаків, знайшов їх на півострові р. П.Буг (можливо там, де розташоване сучасне місто Миколаїв) і (після відповідного опору) у більший частині знищив їх, а інших розігнав. Але роком пізніше гайдамаки знов зібралися в загін у 100 чоловік та пограбували польські села і ховалися по балках р. Громоклеї.

Відомо з документів, як бугогардівський полковник Дем’ян Семенович за прізвищем Деркач за наказом російського царату спалив на р. Чорному Ташлику такі села як Лису Гору та Пісчаний Брід для того, щоб вони не служили сховищами для гайдамаків та татар.

Не зважаючи на придушення Коліївщини в 1768 році російсько-польськими військами, і пізніше все ще діяли окремі гайдамацькі загони. Так, 21 вересня 1768 р. бугогардівський полковник М.Головко повідомляє про неодноразові напади гайдамацького загону під керівництвом якогось Макара на місцеві зимівники.

Деякі гайдамацькі загони діяли дуже довго. Наприклад, протягом п’ятнадцяти років (1768-1783 рр.) діяв загін Семена Гаркуші, що не вбивав заможних власників майна, а лише відбирав це майно і гроші та розподіляв їх між бідними.

Слід також зазначити, що гайдамацький рух на території басейну Південного Бугу був пов’язаний з найбільш визначними повстаннями та діями гайдамаків 1734, 1750, 1764, 1768 та пізніших років.

Звертаючись до письмових джерел, вперше можна визначити цілу низку імен та прізвищ козаків і гайдамаків, що брали участь у гайдамацькому русі на цій території, починаючи, наприклад, з горезвісного Савки Чалого, який діяв в 1735 році, і закінчуючи Семеном Гаркушею та Петром Калнишевським, що став останнім кошовим отаманом Нової Січі та був висланий російським урядом до Соловецького монастиря.

 

 

 

Ігор Симоненко (Київ)

 

Дослідження пам’яток Українського козацтва

 губернськими вченими архівними комісіями України

(к.ХІХ - поч.ХХ ст.)

 

Дослідженням взагалі діяльності вчених архівних комісій України займались  Д.С.Кирілін, Ковальський М.П., Филоненко В., С.З.Заремба та ін.1 Мета цієї публікації – висвітлити роботу  архівних комісій у справі вивчення письмових та речових пам’яток Українського козацтва. Але спочатку коротко нагадаємо про обставини виникнення цих наукових установ.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні виникають нові наукові установи історичного профілю – вчені архівні комісії. Згідно з “Положением о губернских исторических архивах и  ученых архивных комиссиях” від 1884 року, головними обов’язкaми цих комісій були: розгляд справ і документів, підготовлених до знищення, складання описів документів, комплектування місцевих архівів, а також відповідно до місцевих обставин – відшукання, опис та роз’яснення інших пам’яток старовини.2 З 39 архівних комісій Російської імперії – 6 знаходились у межах сучасної України.3 Працюючи в досить складних умовах (відсутність належного державного фінансування, приміщень, штатних співробітників; недосконале законодавство щодо охорони пам’яток; величезні обсяги роботи - працювати доводилося не тільки з архівами своєї губернії, а, подекуди, і сусідніх, де не було установ подібного профілю; косність місцевого керівництва і недостатня підтримка суспільства), вчені архівні комісії все ж зробили дуже багато на користь охорони історичних пам’яток. Були збережені в архівах комісій і опубліковані в їх працях численні архівні матеріали, складені описи місцевих архівів. Деякі комісії в своїй діяльності обмежувались виключно архівними справами, але переважна більшість мала свої музеї старожитностей, друкувала в своїх періодичних виданнях наукові матеріали, присвячені історичному минулому краю та його пам’яткам. Проводились обстеження стану зберігання пам’яток, археологічні розкопки, надавались консультації, велась пам’яткоохоронна пропаганда серед місцевого населення. Не випадково, що згідно з проектом нового положення ці установи вже мали назву – губернські вчені архівно-археологічні комісії, а коло їх діяльності суттєво розширювалося.4

Звичайно, не всі архівні комісії  так плідно працювали. Це залежало від кількості наукових сил, прихильності до справи місцевого керівництва (невідмінним попечителем комісії мав бути губернатор, за поданням якого вона і мала змогу відкриватися), обсягів фінансування з боку місцевих органів самоврядування.  Так само нерівномірно відбувалося в архівних комісіях дослідження пам’яток Українського козацтва.

 Перша в Україні за часом відкриття (24 січня 1887 р.) Таврійська вчена архівна комісія (далі – ВАК) з умов свого географічного розташування  приділяла головним чином увагу численним пам’яткам Криму від античних часів до ХІХ ст. В її працях можна знайти лише спорадичні згадки про козацтво. Хіба що в матеріалах, досліджених П.П.Короленком, було опубліковано декілька документів з життя чорноморських козаків на Кубані поч. ХІХ ст. (Ізвестія Таврійської ВАК, Вип.29,35).

Наступною за часом виникнення була Чернігівська ВАК (14 листопада 1896 р.). Вона мала сприятливі умови для свого розвитку: відносно великий науковий потенціал місцевих краєзнавців (згадаймо хоча б Василя Тарнавського з його загальновідомим музеєм українських старожитностей), прихильність керівництва губернії і місцевого дворянства (походження більшості з колишньої козацької старшини) та, взагалі, територія Чернігівської губернії, насичена пам’ятками. Проте низка обставин - незадовільне ведення справ з боку керівництва комісії, скрутне фінансове становище, внутрішні чвари – заважали, особливо на початку існування, плідній праці ВАК.

Почесними і дійсними членами комісії були такі особистості, як В.Б. Антонович, Д.І.Багалій, М.М.Коцюбинський, В.Л.Модзалевський, В.В. Тарнавський, П.П. Скоропадський, П.Я.Дорошенко.

Діяльність членів комісії зосередилась головним чином у зібранні та виданні різноманітних місцевих документів, серед яких значна частина становила справи, пов’язані з козацькою проблематикою. Працюючи в архівах Москви, Києва, Харкова і місцевих державних, монастирських та приватних, науковці розшукували раніш невідомі документи, що стосувалися історії місцевих полків часів Гетьманщини. В надрукованих “Отрывках из Стародубовской меской книги за 1664-1673 гг.” (Праці Чернігівської ВАК, Вип.8) було введено до наукового обігу 70 документів, що стосувались міського господарства полкового міста, виборів міського магістрату та інших побутових справ. А з раніш невиданого рукопису “Описание рек и речек Черниговского полка в 1754 г.” (Праці.., Вип.7) можна дізнатися не тільки про тогочасну гідрографію Чернігівщини, але й про територіальний розподіл полкових сотень, про козацькі володіння - греблі, млини, пасіки, рудні. У введених до наукового обігу топографічних нарисах міст Чернігова, Ніжина та Сосниці з їх повітами (з рукописів 1783 р., підготовлених до друку П.М.Добровольським) подається кількість козаків серед мешканців цих населених пунктів, а серед власників сіл згадуються військові товариші, полкові писарі, бунчукові товариші та ін. категорії старшини (Праці.., Вип.4). Компілюючі нові свідоцтва з раніш виданими справами, вивчаючи праці відомих дослідників - П.Куліша, М.Костомарова, В.Антоновича та інш., чернігівські краєзнавці публікували історії колишніх полкових міст, біографії відомих діячів козацької старшини (наприклад, праці В.Л Модзалевського “Роман Ракушка, один из деятелей “Руины”, “Материалы для биографии Стародубского полковника Тимофея Алексеевича”). Дуже цікаві повідомлення про окремі категорії козацької спільноти маємо в роботах Корноухова Є.А. “Судьба бобровников, стрельцов и пташников Черниговской губернии” (Праці.., Вип.10) та Модзалевського В.Л. “Судьба Малороссийских пушкарей” (Праці.., Вип.11). В бібліотеці музею архівної комісії зберігалось чимало цікавих документів доби Українського козацтва: грамот, універсалів, листів, наказів, купчих, заповітів та інших майнових справ. Це були, наприклад, отримані від чернігівського справника накази і маніфест Петра І про зраду Мазепи з власноручним підписом, 4 універсали гетьмана І. Скоропадського, універсал Я.Лизогуба (Праці.., Вип.2.- С.67.). З 1913 року в “Працях” комісії В.Л.Модзалевським була започаткована нова рубрика “Материалы и заметки”, в якій друкувались нові документи, чий обсяг був недостатній для публікації у вигляді окремих статей. З архіва Чернігівського дворянського зібрання, музею Тарнавського, Румянцевського генерального опису Малоросії, архіва П.Я.Дорошенка, родинних архівів та ін. оприлюднювались забуті універсали та листи Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Брюховецького, І.Скоропадського, Д.Апостола, полковничі універсали, духовні заповіти.

Крім письмових пам’яток Українського козацтва в музеї Чернігівської ВАК зберігалося багато речових пам’яток, що мали відношення до козацької проблематики. Виділяється низка особистих речей: штоф К.П. Розумовського та скатерть з його гербом (Праці.., Вип.1. - С.47); бюро червоного дерева з Батуринського палацу, кришталева стопка А.К.Розумовського, нагайка “гетьмана Наливайки”, металевий гаманець полковника І.Носа, пробитий кулею під час Полтавської битви (Праці.., Вип.2. - С.31,33,39); склянка з різним гербом І.Мазепи та його ж віделка (Праці.., Вип.3. -С.53); залізна гербова печатка К.Г.Розумовського (Праці.., Вип.4. - С.15); вишивана скатерть І.Скоропадського (Праці.., Вип.7. - С.52). Переглядаючи “Описание исторического музея Черниговской губернской архивной комиссии” (1904), серед речей, що стосуються козацтва, відмітимо ікону св. Миколи з дарчим написом гетьмана К.Розумовського; закладну мідну дошку І.Мазепи з залишків церкви с. Рудні; галерею портретів гетьманів – Б.Хмельницького, І.Мазепи, К.Розумовського, П.Полуботка, чернігівських полковників, генеральних судій, сотників, членів їх родин. Слід нагадати, що музей Чернігівської ВАК у 1908 році було вирішено об’єднати з музеєм українських старожитностей ім. В.В.Тарнавського та музеєм церковних старожитностей духовної семінарії в один обласний музей, що згодом і відбулось. Члени комісії також брали участь у пам’яткоохоронній діяльності: за дорученням Імператорської археологічної комісії оглянули та склали акт з рекомендаціями щодо відбудови палацу К.Розумовського в Батурині; сприяли збереженню іконостасу з Чернігівського архієрейського будинку, який був споруджений коштом І.Мазепи (зберігся його герб).5

У 1898 році виникла ще одна архівна комісія – Херсонська. Але, на жаль, її діяльність мало досліджена, своїх праць вона не видавала, в архівах документів не знайдено.6 Проте відомо, що головою Херсонської ВАК був губернський предводитель дворянства і відомий аматор-археолог Г.В.Скадовський. Одним з засновників і директором музею комісії ( який згодом, у 1909 році передано до міської власності) був не менш відомий археолог В.І. Гошкевич. У 1913 році на місті рештків однієї з Запорозьких січей – Каменської –  він обстежив пам’ятки і провів невеликі археологічні розкопки  (до речі, найперші на території січей). В результаті дослідження було виявлено залишки землянок, печей, козацького кладовища; знайдено  уламки кахлів, скляних чарок, глиняних люльок. Неподалік обстежено старшинське кладовище, де збереглися кам’яні козацькі хрести.7

16 березня 1903 року було відкрито наступну архівну комісію – Катеринославську. Знаходячись в серці Українського козацтва – Запоріжжі, місцеві краєзнавці не могли не приділяти особливої уваги до пам’яток козацтва. “Изучение и описание остатков Запорожья” було поставлено як одне з завдань архівної комісії відносно археології та історії.8 Серед почесних членів Катеринославської ВАК були такі відомі вчені, як В.Б. Антонович, М.С. Грушевський, Д.Я. Багалій, М.Ф. Сумцов, Д.І. Яворницький. Найактивніше серед членів комісії займались справами, що стосувались козацтва, товариш голови, директор комерційного училища А.С. Сінявський і викладач того ж училища, згодом майбутній академік – В.І.Пичета, керуючий справами, викладач духовної семінарії В.О. Беднов, місцевий історик Я.П. Новицький, почесний член, директор обласного музею ім. О.Поля Д.І. Яворницький.

Члени Катеринославської ВАК, працюючи з місцевими архівами, знаходили чимало матеріалів, що стосувались життя Запорозького козацтва та нащадків козаків. В. Беднов, працюючи в архіві Катеринославської духовної консисторії, архіві Самарського Пустино-Микольського монастиря, виявив низку документів, що висвітлювали малодосліджені питання церковного устрою в паланках, слободах, зимівниках та хуторах Запорожжя; листування Коша Запорозького з Київським митрополитом стосовно устрою церков і призначення священиків (Літопис Катеринославської ВАК, Вип.4.).  Той самий дослідник, працюючи в архіві Катерино-славського губернського правління, згодом опублікував 13 документів під назвою “Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений” (Літопис.., Вип.9), в яких розглядаються скарги колишніх запорожців, засоби заохочення переходу козаків з зимівників до міст та слобід. Я.П. Новицький у своїх “Материалах для истории запорожских казаков” ( Літопис.., Вип.5) публікує 62 унікальних документа з січового архіву за 1770-1771 роки, котрі  йому пощастило скопіювати з зібрання документів відомого історика А.О. Скальковського, з яким автор мав листування. За матеріалами цього ж архіву Новицький пише перші розділи своєї “Истории города Александровска (1770-1806)”. Тут він надає багато прізвищ запорозьких козаків-засновників міста. І, взагалі, в передмові до цього видання, автор прямо вказує: “Александровск основан на пепелище казацких зимовников... по коренному составу населения – много малороссов, потомков запорожцев. Этим потомкам... мы и посвящаем наш труд.”9 У розділі “Літопису...” “Документы и заметки” друкувались окремі документи, наприклад: універсал гетьмана К.Розумовського та грамота Катерини ІІ козаку Л. Синьогубу на надання військових чинів, або прохання колишнього козака Л. Глоби до новоросійського губернатора відносно землі, що він обробляв (Літопис.., Вип.8). Окрім суто передруку архівних матеріалів, на шпальтах видання комісії з’являлися статті, де автори піддавали виявлені документи критичному аналізу – В. Пічета “Дело о попе Федоре  Чепельовском” (Літопис.., Вип.2), або висвітлювали родоводи старовинних козацьких родин – Міклашевських, Мізко, Малама (Літопис.., Вип.7,9). Серед численного фольклорного матеріалу публікувалися народні пісні та оповідання про запорозьке козацтво: Новицький Я.П. “Малорусские исторические песни, собранные в Екатеринославщине” (Літопис.., Вип.4), його ж “Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине” (Літопис.., Вип.7). Майже в кожному числі “Літопису Катеринославської ВАК” друкувалися популярні статті, що нагадували широкому загалу місцевого населення про славне минуле України: В.Беднов “Последний Кошевой Запорожья” (Літопис.., Вип.1), Д.Дорошенко “Казацкие могилы под Берестечком” (Літопис.., Вип.8), Д.І. Яворницький “Гетьман Петр Конашевич Сагайдачный” (Літопис.., Вип.9).

  Не маючи власного музею, комісія всі одержані з місць пам’ятки передавала до міського музею ім. Поля, серед яких згадується старовинний запорозький хрест (Літопис.., Вип.1). Туди ж було передано матеріали археологічних розкопок члена комісії О.Сінявського, що проводились на території міського парку – Потьомкінського саду, де крім решток кам’яного віку, скіфських часів, було знайдено “...остатки запорожского быта  в виде люлек, кафель от “груб”-печей и проч.”.10 Неодноразово на засіданнях комісії підіймалося питання про охорону кам’яних намогильних запорозьких хрестів11 і могили кошового отамана І.Сірка, яку пропонувалося викупити у власність архівної комісії.12 Видатною подією наукового життя Катеринослава було проведення ХІІІ Археологічного з’їзду у 1905 році. Одним з пунктів завдань, висунутих в програмі підготовки до наступного з’їзду, було “собирание  памятников запорожской и черноморской старины”, а програма збору свідоцтв з етнографічних старожитностей включала до себе пункт –  “следы казачества в современном быту народа”.13

26 жовтня 1903 року розпочала свою діяльність Полтавська ВАК. Разом з почесними членами В.Б.Антоновичем, І.Е.Забеліним, Д.І. Яворницьким, Д.І.Багалієм, М.Ф.Сумцовим, О.Я. Єфіменко, М.І.Пєтровим слід згадати місцевих членів комісії – дослідників історії козацтва: І.Ф.Новицького, В.Л.Модзалевського, Л.В. Падалку, М.Г.Астряба.

 Місцевість колишньої південної Гетьманщини зберегла значну кількість різноманітних пам’яток Українського козацтва. Проте скрутні фінансові умови і головний напрямок діяльності комісії примушували її членів зосередитись переважно на розробці місцевих архівів. В.Л.Модзалевським були видані “Материалы для истории Полтавского полка” (Праці Полтавської ВАК, - Вип.1,2); О. Волкова  в публікації “О нескольких документах ХVIII века” (Праці.., Вип.10) оприлюднила 22 різних документа, які стосувались життя козаків Переяславського полку; В.І.Василенко зробив вибірку “Посполитые Гадячского казачьего полка по описи 1785 года, хранящейся в архиве Полтавской казенной палаты” (Праці.., Вип.6). Цікаві статистичні дані були оприлюдненні М.Г.Астрябом в публікації “Население Малороссии по ревизиям 1729 - 1764 г.г.” (Праці.., Вип.9). Харківський дослідник В.О.Барвинський видав “Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. 1729-1730г.” (Праці.., Вип.9). В “Працях Полтавської ВАК” друкувались матеріали про переселення козаків на Чорноморські землі, про організацію в Україні поштової служби (до несення якої залучали і козацтво). І.І.Скитський  в своїй праці “Купчая крепость гетьмана Разумовского и другие документы XVIII века, относящиеся к землевладению гетманской и слободской Украины” (Праці.., Вип.11) об'єднав документи Московського архіву Міністерства юстиції та справи Харківської судової палати. У 1912-1914 роках комісія окремо видала трьома випусками “Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в.”, Л.В.Падалка склав карту козацьких полків на Полтавській території, яка теж була видана окремо. Він же в статті “О происхождении и особенностях владения казачьими наследственными землями в Малороссии” аналізує особливості землеволодіння в козацькому середовищі (Праці.., Вип.5). Цікаві відомості про козацькі школи у XVIII ст., де здобували початкову освіту козацькі діти, дає М.Г.Астряб у роботі “Столетие Лубенского Высшего Начального Училища” (Праці.., Вип.11). Архівні матеріали щодо розведення тютюну на поч. ХVIII ст. використав у своїй праці М. Ренський (Праці.., Вип.15). Окрему групу публікацій, що стосуються історії козацтва, складають генеалогічні дослідження: М.Г.Астряба “Старая Полтавщина и столетняя тяжба Марковичей с Свечками и Пасютами” (Праці.., Вип.8); М.Слабченка “К истории малорусских дворянских родов” (Праці.., Вип.14); С.Ксезенка “К истории рода Зарудных...” (Праці.., Вип.15). Розробляючи історію окремих населених пунктів Полтавщини – містечок – Ромен, Кобиляк, Решетилівки, сіл – М.Кринки, Жуків, місцеві краєзнавці, безумовно, не обходили увагою історичні події, пов'язані з козацтвом (Праці.., Вип.1,4,8,14,15). Цікаві дані наводить М.Г.Астряб у своїй статті про Лубенський Мгарський Свято-Преображенський монастир, в якому зберігались на той час універсали, надані монастирю усіма гетьманами, численні козацькі внески (Праці.., Вип.13). З поля зору дослідників не випадали і окремі церкви, фундаторами яких була козацька старшина. Особливо цікава в цьому плані  праця Л.Падалки “О старинном Покровском храме казацкой поры и его создателе”. Збудований у 1764 році на кошти останнього кошового Петра Калнишевського у Ромнах храм був приречений на знищення, але завдяки небайдужому ставленню місцевого церковного керівництва він був перенесений до Полтави і встановлений в огорожі архієрейського будинку. Взагалі, автор статті наголошує – “ктиторами” (замовниками будівництва) більшої частини старовинних храмів на Полтавщині були запорожці, які крім грошей на будівництво, жертвували книжки, різноманітне церковне начиння, про що говорять численні дарчі написи.14 На сторінках часопису комісії знаходили місце повідомлення і про окремі пам'ятки козацької доби: “Печати городов 3-х малороссийских полков в ХVIII ст.” П.А.Кітіцина (Праці.., Вип.2); “Портрет малороссийского гетьмана И.С.Мазепы” И.Ф.Павловського (Праці.., Вип.8).

Організована у березні 1914 р. Київська архівна комісія за короткий термін свого існування і складні історичні умови не встигла розгорнути свою роботу.

Завершуючи огляд, зробимо деякі висновки стосовно сказаного вище.

Губернські вчені архівні комісії виникли на межі ХІХ та ХХ століть, коли більшість документів державного характеру, справ загальноукраїнського значення, що стосувалися козацької доби, були вже опрацьовані попередніми дослідниками, або установами. Тут можна було тільки заповнювати окремі пробіли. Натомість, справи, що стосувались внутрішнього устрою Гетьманщини, Запорожжя, місцевого самоврядування, економічного розвитку, місцеві статистичні дані, церковна документація, побутові матеріали, були ще зовсім неопрацьовані істориками. Всі ці аспекти внутрішнього життя України XVI-XVIII ст. знайшли відображення на сторінках видань архівних комісій. Були висвітлені проблеми розвитку окремих галузей господарства, адміністративного поділу та церковного устрою козацьких земель, а особливо – місцевого землеволодіння; існування окремих соціальних верств в межах Гетьманщини; процес заселення земель Запорозького війська і конфлікти між поселянами та козаками. В державних та особистих архівах накопичилось багато документів, що мали відношення до родоводів колишньої козацької старшини. В місцевому народному фольклорі – піснях, думах, оповіданнях, казках, які знали нащадки запорозьких козаків – ще не згасло відлуння справжніх історичних подій.  Збереглося багато речових пам'яток, що стосувалися історичного минулого Українського козацтва: портретів, побутових речей, зброї, церковного начиння з дарчими козацькими написами. Стояли церкви, побудовані на козацькі кошти, і старі козацькі хрести на цвинтарях. За вивчення цього комплексу різноманітних письмових та речових пам'яток і взялися місцеві краєзнавці, згуртовані навколо вчених архівних комісій. Але вони не тільки ввели в науковий обіг багато нових документів і зберегли для нащадків численні пам'ятки козацтва. Своєю діяльністю дослідники пробуджували у місцевого населення зацікавленість і небайдуже ставлення до минулого України.

_________________________________

1. Шведова О.И. Указатель “Трудов” губернских ученых архивных комиссий и отдельных их изданий // Археографический ежегодник за 1957 год. - М.,1958. - С.377-433; Филоненко В. Наукова діяльність Таврійської наукової архівної комісії // Архіви України, - №1, 1967. - С.31-34; Кирілін Д.С. Археологічні установи на Україні кінця ХІХ - початку ХХ століття // Вісник Харківського університету, - №104. - 1974. - С.99-106; Ковальский Н.П., Абосимова С.В. Из истории Екатеринославской ученой архивной комиссии // Археографический ежегодник за 1988 г. - М.,1989. - С.52-57; Заремба С.З. Українське пам’яткознавство. - К., 1995. С.261-279.

2.    Полное Собрание Законов – Т.ІХ. - №2149. - С.ІХ.

3. За іншими даними кількість архівних комісій України була більшою. Див.: Маяковский И.Л. Очерки по истории архивного дела в СССР. Ч.1. - М.,1941. - С.282.

4. Проект Положения о губернских ученых архивно-археологических комиссиях // Вестник археологии и истории. - Вып.XVIII. - 1909. - С.39-46. 

5.Журналы заседаний ЧГУАК // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. - Вып.7.  - Чернигов, 1908 - С.114-115.

6. Орлова З.С. Из истории архивного строительства на Херсонщине // Проблемы археологии Северного Причерноморья. - Херсон, 1991. - С.5.

7. Гошкевич В.И. Раскопки в имении Ф.С.Агаркова // Летопись Херсонского городского музея за 1913 г. - Вып.5. - Херсон, 1915. - С.4-9.

8. Вертоградов И. К вопросу о задачах Екатеринославской Губернской Ученой Архивной Комиссии // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. - Вып.1. - Екатеринослав, 1904. - С.42.

9. Новицкий Я.П. История города Александровска. // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии. -  Вып.3. - Екатеринослав, 1905. - С.IV.

10. Синявский А. Археологические находки у Екатеринослава и раскопки на Мандриковке // Летопись Екатеринославской УАК. - Вып.7. - Екатеринослав, 1911. - С.128.

11. Отчет о деятельности Екатеринославской УАК (16 марта 1903 г. – 1 ноября 1904 г.). - Екатеринослав, 1904. - С.4.

12. Протокол №3. 30 сентября 1903 г. // Летопись Екатеринославской УАК. - Вып.1. - С.185; Протокол №8. 20 мая 1905 г. // Там же - Вып.5. - С.11.

13. К предстоящему ХШ Археологическому съезду в Екатеринославле // Летопись Екатеринославской УАК. - Вып.1. - С.219,226.

14. Падалка Л.В. О старинном Покровском храме казацкой поры и его строителе // Труды Полтавской УАК. - Вып.5. - Полтава,1908. - С.55.

 

Додаток.

Перелік головних матеріалів, надрукованих у виданнях вчених архівних комісій України, що мають відношення до історії Українського козацтва.

 

Таврійська вчена архівна комісія

Известия Таврической Ученой Архивной Комиссии

Короленко П.П. Войсковые фабрики и заводы Черноморского казачьего войска. - Вып.29. - С.56-78.

Короленко П.П. К истории Кубанского войска. Документы Кубанского войскового архива, касающиеся деятельности правителя Таврической области Жигулина. - Вып.35. - С.18-23.

Чернігівська вчена архівна комісія

Труды Черниговской Губернской Архивной Комиссии

Жданович Я.Н. Отдел “Малороссия” на выставке “Ломоносов и Елизаветинское время”. - Вып.11. - С.115-155.

Корноухов Е.А. Судьба бобровников, стрельцов и пташников Черниговской губернии. - Вып.10. - С.56-73.

Кутовая Л.Г. Несколько слов о копных судах в Малороссии. - Вып.11. - С.3-12.

Материалы для биографии Стародубского полковника Тимофея Алексеевича (сообщ. Модзалевский В.Л.). - Вып.12. - С.3-137.

Материалы для жизнеописания святителя Феодосия, Черниговского чудотворца. - Вып.1. - С.3-44.

“Материалы и заметки” (Модзалевский В.Л.). - Вып.10. - С. 142-195; Вып.11. - С.157-192.

Модзалевский В.Л. Отрывки из стародубовской меской книги за 1664-1673 гг. - Вып.8. - С.71-105.

Модзалевский В.Л. Роман Ракушка, один из деятелей “Руины”. - Вып.10. - С.17-55.

Модзалевский В.Л. Судьба Малороссийских пушкарей. - Вып.11. - С.13-22.

Описание рек и речек Черниговского полка в 1754 г. - Вып.7. - 3-52.

Плешко Н.Д. Коровченка, хутор под г. Стародубом. Очерк из истории землевладения в старой Малороссии. - Вып.10. - С.1-16.

Топографические описания городов Чернигова, Нежина и Сосницы, с их поветами (рукописи 1783 г.). - Вып.3. - С.137-222.

Окремі видання:

Описание Исторического музея Черниговской Губернской Ученой Архивной Комиссии. - Чернигов, 1904.

Катеринославська вчена архівна комісія

Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии

Авчинников А.Г. К истории старого рода Малама. - Вып.9. - С.99-119.

Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и казаков. - Вып.10. - С.217-263.

Беднов В.А. Краткие сведения об архиве Самарского Пустынно-Николаевского монастыря. - Вып.4. - С.338-356.

Беднов В.А. Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений. - Вып.9. - С.168-215.

Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье (из архива Екатеринославской духовной консистории). - Вып.4. - С.31-129.

Беднов В.А. Последний Кошевой Запорожья. - Вып.1. - С.18-32.

Беднов В.А. Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории (документы XVIII в.). - Вып.4. - С.315-335.

Богумил А. К истории управления Новороссии князем Г.А. Потемкиным. Ордера 1775 и 1776 года. - Вып.2. - С.1-134.

Дорошенко Д. Казацкие могилы под Берестечком. - Вып.8. - С.65-81.

К истории старых родов Новороссии. Род Миклашевских. - Вып.7. - С.158-219.

Новицкий Я.П. История города Александровска. - Вып.3. - С.III-IV, 101-102.

Новицкий Я.П. Малорусские исторические песни, собранные в Екатеринославщине (1874-1903). - Вып.4. - С.131-257.

Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских казаков. (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.). - Вып.5. - С.1-98.

Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собраные в Екатеринославщине. 1875-1905 г. - Вып.7. - С.1-116.

Пичета В. Дело о попе Федоре Чепельовском. - Вып.2. - С.69-71.

Пичета В. Записка Юрия Крижанича о Малороссии. - Вып.1. - С.1-17.

Синявский А. Археологические находки у Екатеринослава и раскопки на Мандриковке. - Вып.7. - С.125-133.

Синявский А. Несколько слов о новом портрете Уманского Сотника И. Гонты. - Вып.7. - С.222-241.

Сочинский П. В святыне Запорожья. - Вып.1. - С.160-165.

Сочинский П. Потомок запорожцев. - Вып.1. - С.155-160.

Эварницкий Д.И. Гетьман Петр Конашевич Сагайдачный. - Вып.9. - С.1-58.

Эварницкий Д.И. Род Мизко. - Вып.7. - С.242-244.

Полтавська вчена архівна комісія

Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии

Астряб М.Г. Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 г. - Вып.14. - С.71-83.

Астряб М.Г. Лубенский Мгарский Свято-Преображенский Монастырь. - Вып.13. - С.33-82.

Астряб М.Г. Население Малороссии по ревизиям 1729-1764 гг. - Вып.9. - С.61-80.

Астряб М.Г. Процессы Андрея Марковича. - Вып.6. - С.81-145; Вып.7. - С.47-90.

Астряб М.Г. Старая Полтавщина и столетняя тяжба Марковичей со Свечками и Пасютами (1720-1827). - Вып.8. -С.49-193.

Астряб М.Г. Столетие Лубенского Высшего Начального Училища (1814-1914). - Вып.11. - С.121-178.

Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729-1730 г. - Вып.9. - С.121-179.

Бучневич В.Е. Местечко Решетиловка, Полтавского уезда. - Вып.15. - С.5-55.

Бучневич В.Е. Село Жуки, Полтавского уезда. - Вып.14. - С.31-43.

Василенко В.И. Посполитые Гадячского казачьего полка по описи 1785 года, хранящейся в архиве Полтавской Казенной Палаты. - Вып.6. - С.147-157.

Волков Е. О нескольких документах XVIII века. - Вып.10. - С.51-81.

Китицын П.А. Кобылякская старина. - Вып.4. - С.158-172.

Китицын П.А. Печати городов 3-х малороссийских казачьих полков в XVIII стол. - Вып.2. - С.101-104.

Ковба И.Ф. Хозяйственное положение посполитых и подсоседков Песчанской сотни, Переяславского полка, по данным Румянцевской описи 1767 года. - Вып.12. - С.41-77.

Ксезенко С. К истории рода Зарудных. Из семейного архива Скибинских. - Вып.15. - С.73-85.

Максимов Н. Церковь с. “Запселье”, во имя св. Николая. - Вып.1. - С.31-33.

Максимович Г.А. Материалы, относящиеся к учреждению почты в Малороссии при гр. Румянцеве-Задунайском. - Вып.11. - С.195-211.

Малама П.М. К истории села Малые Крынки. - Вып.8. - С.1-35.

Малама П.М. О переселении по Высочайшему повелению из Малороссии на черноморские земли 25000 душ казаков 1820 года. -  Вып.10. - С.83-87.

Модзалевский В.Л. Материалы для истории Полтавского полка. - Вып.1. - С.97-134; Вып.2. - С.1-57.

Николайчик Ф. Ильинская ярмарка в период ее существования в гор. Ромнах. - Вып.3. - С.17-105.

Павловский И.Ф. О переселении Полтавских казаков на Черноморье и Тамань в начале прошлого столетия. - Вып.13. - С.155-159.

Павловский И.Ф. Портрет малороссийского гетмана И.С.Мазепы. - Вып.8. - С.195.

Падалка Л.В. О происхождении и особенностях владения казачьими наследственными землями в Малороссии. - Вып.5. - С.223-225.

Падалка Л.В. О старинном Покровском храме казацкой поры и его строителе. - Вып.5. - С.49-64.

Падалка Л.В. Что сказало население Полтавской губернии о своем старом быте. - Вып.2. - С.1-86.

Ренский М. Материалы по истории табаководства в Малороссии. - Вып.15. - С.57-71.

Скитский И.И. Купчая крепость гетмана Разумовского и другие документы XVIII века, относящиеся к землевладению гетманской и слободской Украины. - Вып.11. - С.99-119.

Слабченко М. К истории малорусских дворянских родов (по фамильным архивам). - Вып.14. - С.229-234.

Федоренко П.К. Воронковская сотня Переяславского полка по Румянцевской описи. - Вып.12. - С.79-227.

Окремі видання

Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века (под ред. В.Л. Модзалевского). - Вып.1-3. - Полтава, 1912-1914.

Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. - Полтава, 1914.

Падалка Л.В. Карта полтавских полков на Полтавской территории. - Полтава, 1914.

Павловский И.Ф. Полтавцы. Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Опыт краткого библиографического словаря Полтавской губернии с 1/2 XVIII. - Полтава, 1914.

 

 

 

Павло Богуш (Нікополь)

 

Д.Яворницький на археологічних розкопках

у 1905 році

 

"Земля наша величезна і багатюща різними пам`ятниками історії. Потрібні не десятки, а сотні, навіть тисячі сил, і сил дружніх і одностайних, спрямованих до однієї кінцевої мети. Ця мета - зачерпнути хоча б ківшик води з цілого неосяжного, безмежного і бездонного моря пізнання історії", - так писав видатний учений, академік Д.І.Яворницький свого часу.

За його ініціативою ХІІІ археологічний з`їзд 1905 року вирішено було провести саме в Катеринославі. У зв`язку з цим у вересні 1904 року Д.І.Яворницький хотів взяти у себе на роботі (в Москві, де він працював приват-доцентом в університеті) наукове відрядження терміном на один рік, маючи намір на підставі своїх досліджень влаштувати виставку в музеї О.Поля.

Цей намір Дмитра Івановича здійснився лише у 1905 році, коли він переїхав до Катеринослава і став директором історико-краєзнавчого музею. На цій посаді він залишається протягом 30 років, до кінця життя, проявляючи турботу про долю свого дітища.

Коштів на проведення археологічних розкопок Московське товариство археології не виділило. Тоді Яворницький вирішив звернутися до усіх установ Катеринослава, до всіх поміщиків і землевласників з проханням подати у вирішенні цього питання фінансову допомогу. Усіх цих людей він заохочував, обіцяючи, що всі знайдені на Катеринославщині речі підуть як експонати у місцевий краєзнавчий музей, який повинен був тут відкритися. Тому були певні підстави - Яворницький виклопотав у Московського археологічного товариства санкцію на те, щоб придбані на місцеві кошти експонати не відправлялися до Ермітажу, а залишалися на Катеринославщині. За допомогою умовлянь і хитрощів поміщики дозволяли вести розкопки на землях своїх володінь. Іноді ще й допомагали в цій справі. Протягом трьох років без жодної субсидії земства і Московського археологічного товариства Д.І.Яворницький зміг організувати розкопки майже 150 могил.

Про один випадок, коли Д.І.Яворницький проводив розкопки з учителями, детально розповів у статті "В запорожской степи" Г.І.Кацнельсон. Її було надруковано в науково-популярному літературному збірнику "Знания и польза", 7, липень 1905 р.

За ініціативою професора Д.І.Яворницького і голови Катеринославського наукового товариства професора В.В. Курилова, керівника курсів народних учителів, організованих губернським земством, вирішили зробити екскурсію і взяти участь в археологічних розкопках двох курганів.

Майже сто народних вчителів - чоловіків, жінок, які навчалися на курсах, на трьох дубах відпливли від Потьомкинського саду. Милуючись живописними берегами, вони припливли до напівкрутого берега річки Самари поблизу містечка Ігрінь Новомосковського повіту. Висадившись на сушу, учасники розкопок направились туди, де знаходилися кургани, зокрема, так звана "Бекетова могила". Саме тут Д.І.Яворницький запропонував розкопати два кургани на землях колишніх німецьких колоністів. Д.І.Яворницький обрав для своїх досліджень два досить високих кургани, що стояли один від одного на відстані 30 сажнів.

Голова міста О.Я.Толстіков роздав усім вчителям-екскурсантам по лопаті. Перед початком роботи лаборант Катеринославського гірничого училища Е.А.Штебер сфотографував усіх біля кургану.

Розбившись на дві групи, щоб взятися за розкопки відразу двох курганів, дружно приступили до роботи. Надвечір, коли обидва кургани значно поменшали, було знайдено й перші речові пам`ятки.

Коли сонце вже сідало за обрій, всі зібралися біля великого кургану під назвою "Бекетова могила", де розташували табір. Вчителі-екскурсанти розташувалися прямо на траві, утворивши групи по 10-15 чоловік, і приступили до вечері. Наступала тепла липнева ніч. На вершині кургану співали, чулося "Ой, чумаче, чумаче". Хтось акомпонував на балалайці. Піднявся на курган і Д.І.Яворницький. Його підхопили на руки, і, підкидаючи вгору, почали вигукувати "Ура! Ура!" А коли поставили на ноги, заспівали "Многие лета Дмитрию Ивановичу". Тут же, сидячи на кургані, Д.І.Яворницький прочитав лекцію про вплив давньогрецької культури на давніх русів, про скіфів, їх поховальні звичаї, про "Руську правду" Ярослава Мудрого, про падіння Римської імперії.

Коли розкопки обох курганів було завершено, то було встановлено, що Великий курган був курганом бронзової доби, оскільки в ньому знайшли скелети коня, людини і посуд. А в меншому за розміром кургані було поховано тюрського воїна.

По закінченню роботи всі вчителі та учасники курсів відправилися до табору. За їжею професор В.В.Курилов підняв келих і проголосив здравицю на адресу "запорозького батька". Усі вчителі підхопили Д.І.Яворницького на руки і почали підкидати його вгору. Після численних привітань один з педагогів вдарив по струнах балалайки, що спонукало всіх присутніх стати в танок на запорозький гопак.

Настала зворушлива хвилина прощання. Уся "археологічна армія", як назвав її сам Д.І.Яворницький, юрбою помандрувала до пристані містечка Ігрінь. Усі розмістилися в трьох дубах і попливли вниз Самарою.

Отаким неоціненним авторитетом користувався на Катеринославщині Д.І.Яворницький. Дмитро Іванович був знайомий з багатьма вчителями Катеринославщини, з якими підтримував тісний зв`язок, у тому числі і з нікопольськими - М.М.Калдаєвим, В.М.Півнем, Я.П.Волошиним та іншими. Вдячні нікопольці в 1990 р. встановили меморіальну дошку на будинку по вулиці І.Сірка, де часто зупинявся у лікаря В.М.Коппа Д.І. Яворницький.

 

 

 

Володимир Щербатюк (Київ)

 

Історія козацтва в історичних працях на сторінках “Университетских известий”

 

“Университетские известия” - періодичне видання Київського университету, яке висвітлювало різні сторони діяльності університету. Журнал був заснований у 1861 році за діяльності попечителя Київського навчального округу М. Пирогова. Перший номер вийшов у вересні цього року. Журнал продовжував виходити до 1919 року. Головними редакторами були: професор В. Незабитковський (січень-серпень 1863 р.), професор С.Ходецький (серпень 1863 р.- вересень 1873 р.), професор В.Іконников (з вересня 1873 р. до 1913 р.), А.М.Лобода (1914-1919 рр.).

У ньому публікувалися численні праці з проблем різних наук. Так, з 1861 р. по 1883 р. на сторінках журналу з`явилося понад 800 матеріалів, серед яких: курсів - до 30; підбірок матеріалу - 6;  досліджень, дисертацій, статей з історії - 88; з мовознавства та історії мови - 55; 3 правознавства, політичної економії та статистики - до 50; з медицини - до 90; перекладів наукових праць - 6; звітів про наукові відрядження - 36; рецензій та критичних статей - 224; промов - 30; статей, що стосувалися стану  університету  та  його  установ,   діяльності  наукових  товариств та ін. - 136.1

Особливе місце в журналі належало публікаціям досліджень істориків Київського університету. З 60-х рр. ХІХ ст. Київський університет стає справжнім центром історичної науки. Поява в його стінах молодого покоління істориків: В.Б.Антоновича, М.П.Драгоманова, І.В.Лашнюкова, В.С.Іконникова, І.М.Каманіна, О.І.Левицького, І.В.Лучицького, М.В.Довнар-Запольського, М.Ф. Владимирського-Буданова, Ф.Я.Фортинського, В.І.Модестова, Ф.Г.Міщенка, Є.В.Тарле та ін., сприяла науковій розробці найважливіших проблем історії України, історії стародавнього світу, медієвістики, історії зарубіжних країн, історії слов`янських народів, історіографії, археології. За час з 1861 по 1883 роки “Университетские известия” опублікували 88 досліджень, дисертацій, статей з історії; з 1913 по 1919 роки - 33.2 В журналі друкувалися праці В.Б. Антоновича, М.В. Довнар-Запольського, М.П.Дашкевича, В.В.Волк-Карачевського, І.А.Линниченка, І.В. Лашнюкова, А.К.Завадського-Краснопольського, Т.Д.Флоринсько-го, І. Пігулевського, І.М. Каманіна, М.П.Драгоманова, В.Істоміна, С.Т.Голубєва, М.С.Грушевського, Д.І.Багалія, П.В. Голубовського, П.П.Розанова, З.Оппокова, Стрільчевського, І.М.Каманіна, В.С. Іконникова, М.К.Гудзія, Ю.Кулаковського, П.М.Ардашева, О.І. Левицького, М.Молчановського, О.М. Андріяшева, В.Дашлевича, В.М.Перетца.

З метою ознайомити читачів із працями студентів, які відзначалися оригінальністю вирішення того чи іншого наукового питання, редакція відкрила в “Университетских известиях” вільний відділ, в якому студенти мали змогу друкувати ці праці, видала вісім збірників праць студентів, відповідно у 1880 р. (1-й і 2-й випуски), у 1881 р. (3-й випуск), у 1882 р. (4-й і 5-й випуски), у 1886 р. (7-й і 8-й випуски), у 1888 р. (6 випуск). Тому поруч із працями вже відомих вчених на сторінках журналу друкувалися твори студентів Михайла Грушевського, Миколи Дашкевича, Миколи Гудзія, Ореста Левицького, Митрофана Довнар-Запольського, Володимира Іконникова, Валеріана Шеффера, Василя Ляскоронського та інших. Їх праці сприяли ствердженню нових методів розробки вітчизняної історії, дослідженню історичних подій України.

Так, праця студента Стрільчевського “К вопросу о сношениях Польши с казаками в 1657-59 гг.” була надрукована в №9 “Университетских известий” за 1873 рік. Це переклад з польської мови цікавого документа, який зберігся серед актів Київського центрального архіву. Він записаний в Луцькій міській книзі 1683 року під заголовком: “Информация (объявление) услуги к Речи Посполитой его милости пана Криштофа Перетятковича”. Про особу Перетятковича з самого акту можна отримати деякі короткі відомості: він, руський дворянин за походженням з Білої Русі, прийняв католицизм. Близько 1648 р. служив у міській луцькій канцелярії. Пізніше був намісником луцького замку і міським віцергентом. У квітні 1659 р. Перетяткович був посланий до Виговського з метою домогтися змін деяких статей гадяцького договору. За вдале виконання цього завдання йому було надано дворянство. Потім він знову займав різні невисокі посади: трибунального регента, регента луцького, замкового намісника тощо.

Недоброзичливі відгуки його противників про нього заставили Перетятковича написати оголошення про свої заслуги. Це оголошення він вніс до актових луцьких книг з метою надати йому юридичного статусу.3 У цьому документі він розповідає про свою участь у переговорах польського посла Беньовського з козаками. Оскільки Перетяткович мав за мету акцентувати увагу саме на своїй участі в переговорах, то в документі хід переговорів зафіксований загальним описом. Але виклад переговорів у тексті стає більш детальним у тих випадках, коли Перетятковичу доводилось відігравати значну роль у цьому процесі. Тоді в тексті подаються навіть розмови дійових осіб.

Окрім того, інформація містить і деякі інші цікаві дані: подаються нові біографічні довідки про Тетерю, невідомий факт про посередництво Карагбея під час підписання гадяцького договору, деякі важливі для характеристики того часу побутові деталі.

Як зауважує Стрільчевський, Перетяткович, в основному, передає події  вірно, але, оскільки оголошення було написане через 25 років після тих подій, які тут описуються, то до їх викладу вкралися деякі неточності, зокрема: згадується тільки про один візит Беньовського до Хмельницького, тоді, як відомо, що він два рази побував в Україні за життя гетьмана, неточно вказаний час конотопської битви і т.п.

У праці автор зазначає, що справи Польщі в 1657 р. перебували в незавидному стані: з Росією було підписане перемир`я, але головна його умова - вибори Олексія Михайловича в королі - залишалась невиконаною. Тому відновлення військових дій можна було чекати з кожним днем. Шведський король утворив союз з семиградським князем Ракочі, який вступив на територію Речі Посполитої і отримав від Хмельницького допомогу.

У такій ситуації, з метою привернути на свій бік козаків, польський уряд вирішив звернутися до них за допомогою. Розпочата справа ускладнювалась тим, що у Польщі козаків вважали головними винуватцями існуючих у той час негараздів. Головною особою в переговорах зі сторони Польщі був королівський посол Беньовський. 4

Тому матеріал Перетятковича, свідка згаданих подій, має значну історичну цінність, а переклад з польської мови документу студентом Стрільчевським і публікація його на сторінках “Университетских известий” мали вагомий внесок у дослідження історії українського козацтва та його стосунків з Польщею.

В “Университетских известиях” друкувалися праці й інших вчених, які досліджували історію козацтва. Так, у № 9 за 1905 р. була опублікована праця І. Каманіна “К подробностям о начале войны Богдана Хмельницкого”. Тут історик досліджує “Краткую летопись о войнах поляков с козаками”, яка , на його думку, не має закінченого характеру і є витягом з іншого невідомого літопису польського автора. Цей автор, виходячи з викладу матеріалу, був очевидцем і учасником багатьох описаних подій 1647-1656 рр. У праці Каманін дійшов висновку, що кінець літопису був уже не далеким і повинен був закінчуватись до вибрання в польські королі Яна Собєського, тобто 1674 р. Причиною, яка заставляє робити такий висновок є те, що протягом усього опису подій майбутній польський король відомий автору лише як пан Ян Собєський, яворівський староста.5

В одинадцятому номері “Университетских известий” за 1898 рік перед нами розкривається праця В.В. Волк-Карачевського “Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIIІ веков”, яку потім продовжують друкувати у номерах 1-4 за 1899 рік.

Автор зазначає, що в дослідженні використані джерела, які він сам поділяє на три види: 1) актові матеріали, тобто такі, що взяті з різних архівів і надруковані під редакцією різних вчених; 2) літописи, мемуари, записки сучасників і т.п.; 3) твори Костомарова, Антоновича.6

У цій праці поданий аналіз боротьби Польщі з козаками у зазначений період. Цим самим історик спробував дослідити, яким чином із автономної області правобережна Україна перетворилася на просту польську провінцію, яка все-таки піднімалася на боротьбу проти польського гніту у формі селянсько-козацьких повстань, а потім, після поділу Польщі, мирно увійшла до складу Російської імперії.

Таким чином, у періодичному виданні університету св. Володимира “Университетские известия”, тема історії козацтва займає чільне місце серед досліджень всесвітньої історії та історії України.

_________________________________

1. А.М. Катренко, В.М. Щербатюк. “Университетские известия” та видання праць вчених Київського університету. - К. 1996. - С. 13.

2. В. Щербатюк. Систематичний покажчик до “Университетских известий” за 1913-1919 рр. - К. 1997. - С. 8,9.

3. Университетские известия. - 1873. - № 9. - С. 3.

4. Там же.

5. Там же. - 1905. - № 5. - С. 12.

6. Там же. - 1898. - № 11. - С. ХІІ.

 

 

 

Валентина Корпусова (Київ)

 

 З історії досліджень археологічних пам’яток козацької доби Інститутом археології

НАН України

 

З відродженням можливості досліджень археологічних пам’яток України козацької доби одночасно з’являється інтерес до історіографії таких досліджень, котрі було розпочато ще в ХІХ ст. В окремих друкованих працях, в різних виданнях, а також в доповідях даної конференції йдеться про історіографію досліджень як установ, товариств, так і окремих осіб: Одеського товариства історії та старожитностей, Миколаївського історико-археологічного музею, Я.П.Новицького тощо. В цьому історіографічному аспекті певний інтерес являють собою маловідомі факти з історії діяльності Інституту археології НАН України, що мали місце в сорокові роки.

Декілька слів про історію ІА НАНУ. Відомо, що в 30-х рр. радянською системою нищилась Академія Наук України, як осередок наукової інтелігенції, були розгромлені центральні археологічні заклади України, багатьох археологів репресовано. За таких обставин в 1938 р. за запрошенням до тільки що реорганізованого Інституту археології з Ленінграда до Києва потрапив Л.М.Славін – відомий на той час учений, дослідник українських старожитностей, якого у 1940 р. було призначено директором Інституту. Завдяки особистим чеснотам Л.М.Славін за короткий час перетворив майже знищений заклад в один з трьох провідних археологічних центрів Союзу (Москва, Ленінград, Київ). Звісно, напрямок наукових археологічних досліджень визначався й обгрунтовувався насамперед директором, тому завдяки Л.М.Славіну серед багатьох археологічних пам’яток, що досліджував Інститут археології України, було заплановано вивчення козацьких січей, як археологічних об’єктів. Матеріалом цих розкопок надавалось відповідне значення; вимоги до методіки розкопок цих пам’яток були такі ж суворі й конкретні, як і до розкопок пам’яток стародавнього часу. Нагадаю, що Л.М.Славін взагалі приділяв багато уваги методиці розкопок й вдосконалював її. Заплановане почало здійснюватися: влітку 1941 р. польові роботи на Запорозькій Січі започаткував М.Л.Макаревич, археолог-професіонал з певним досвідом польових досліджень, але Вітчизняна війна все зруйнувала. Інститут археології, який було евакуйовано до Уфи, структурно перестав існувати. Його було поновлено влітку 1944 р., після реевакуації до Києва Л.М.Славіна, який зробив все для швидкого відродження Інститута, знов призначено директором. За розробленим Л.М.Славіним планом наукових досліджень Інституту у 1944-1945 рр. та перспективним планом до 1948 р., як свідчать архівні матеріали, поруч з першочерговими дослідженнями стародавніх пам’яток планувалися систематичні роботи – розкопки запорозьких козацьких січей і вивчення озброєння та речей побуту Українського козацтва. Проте, в серпні 1945 р. Л.М.Славіна було знято з посади директора Інституту, а заплановані дослідження не було проведено.

Славін Л.М., як людина широких поглядів, добре розумів значення науково-популярних видань. Про козацькі археологічні пам’ятки на той час було мало відомо, але цілком можливо було довести до широкого загалу знання про пам’ятки сусідів козаків, перш за все кримських татар. Шлях до Криму пролягав через Перекопський перешийок, який перетинали рів з валом, хронологічно невизначеного часу, та турецька фортеця. Тому у 1940 р. серед науково-популярних праць Інституту, присвячених вивченню питань кам’яного віку, трипільської культури, античної Ольвії, з’явилась книга Л.Д.Димитрова “Перекоп. Ров і вал”.

Справжній інтерес Інституту (в особі Л.М.Славіна) до вивчення історії України козацької доби підтверджують ще інші факти, а саме: на початку 1945 р., коли ще тривала війна, з Криму було депортовано татар, греків, болгар, щойно поновлений Інститут археології мав багато суто археологічних завдань із стародавньої історії. За таких умов Л.М.Славін відправляє листа до Кримського краєзнавчого музею у Сімферополі з запитом-проханням відшукати рукопис або його копію поеми татарського автора Джан. Мухамедова, яка була присвячена походу кримського хана Іслам-Гірея ІІ разом з Богданом Хмельницьким на Польщу у 1648-1649 рр. Цей запит, негативна відповідь на який зберіглася в Архіві ІА НАНУ, був доцільний не тільки тому, що наближався ювілей Визвольної війни українського народу під керівництвом Хмельницького, але й тому, що після депортації татар з Криму письмові джерела цього народу, як і пам’ятки їх декоративно-вжиткового мистецтва, було знищено.

Другий факт, також підтверджений архівними матеріалами ІА НАНУ, - у тому ж 1945 р. директор Інституту Л.М.Славін клопочеться про збереження залишків Звіринецької фортеці 1810-1812 рр., яка була розташована на території теперішнього Ботанічного саду НАН України, котрі могли бути знищені під час земляних робіт.

Наведені факти, цікаві в історіографічному плані, свідчать про зацікавленість археологів-професіоналів історією Українського козацтва й спробу археологічних розкопок пам’яток цієї доби, котрі у 40-ві роки не вважалися об’єктами археологічних розкопок через їх порівняно малий хронологічний час.

 

 

 

Віктор Красенко (Вінниця)

 

Чи можливе “святкування” 400-ліття унії в Україні

 

В ефірі українського радіо прозвучали слова про “святкування” в Римі 400-ліття Берестейської унії, куди відбули і делегати з України. Чи можливо ставити питання перед українським народом про “святкування” тієї події? Зробимо історичний екскурс до тих років.

Об`єднання слов`янських руських земель князем Володимиром Великим в Київську державу в Х-ХІ ст. позначилось розквітом культури і духовного життя в Подніпров`ї. Князь Володимир вводить династичний принцип правління державою, запроваджує 988 р. релігію з Візантії, як основу культурного і морального характеру країни і пов`язаного з нею просвітительства, книжності і мистецтва.

Поступ державотворення Київської Русі був зупинений татаро-монгольською навалою 1240 р. Народ Русі поніс великі людські жертви. З розореного Подніпров`я, Центральної Русі населення і багато відомих руських княжих родів з челяддю відступили на західні і північні землі Русі, в Червону Русь, Білу Русь, Литву, Угорщину, Чехію. В Подніпров`ї були зруйновані княжо-вічова влада, культура і духовне життя, що перейшли до нових політичних центрів на заході і півночі Русі.

Державне життя і традиції старого князівсько-дружинного устрою Руських земель зберігаються тільки на заході в Червоній Русі, Галицько-Волинському князівстві і на півночі.

Народ руський з народами східної Європи вів героїчну боротьбу проти татаро-монгольського ярма. 1320 року юридично був оформлений добровільний союз Князівства Руського і Князівства Литовського "pacta conventa" (міжнародним договором), за яким обидва народи "один до одного приобщились як рівні до рівних і вільні до вільних". Об`єднані сили Руського і Литовського князівств 1320-21 рр. завдали першої поразки татаро-монголам у трьох битвах. 1321 р. був звільнений Київ. На ознаку допомоги Русі у визволенні від ярма татарського русичі допомагають Литві в її боротьбі за незалежність супроти прусаків, лівонців, німців-хрестоносців.

Втративши великокнязівський престол і главу церкви, Київська Русь стала Малою Руссю, а з 1324 р. була так і названа князем своїм Георгієм Андрійовичем. 1386 р. князівства Руське, Литовське і Польща на умовах "pacta conventa" як рівні з рівними і вільні з вільними об`єднались в союз за так званою Кревською унією на основі федерального устрою. Відтоді було запроваджено у трьох народів трьох рівних в правах гетьманів як королівських намісників. Союз не витримав випробування часом. Руське князівство, рівноправний суб`єкт федерації, все ж гнобився Польщею і Литвою, що претендували на Руські уряди.

Катастрофою для Малої Русі (України) було впровадження унії, особистої вигадки папи римського Климента VIII, що мав на увазі знищення віри греко-руської, оволодіння умами і совістю всієї Європи. З свого боку руське духовенство було невдоволене патріархами Царгородськими (Константинопільськими). Єпископ Луцький Кирило Терлецький, що купив достоїнство екзарха, наставника митрополичого в Києві, перший вніс думку про прийняття в Малій Русі догматів римського віросповідання. На той час митрополитом Малої і Білої Русі був Михайло Рогоза, зведений в цей сан 1588 року патріархом Ієремією. В другій половині 1595 р. митрополит М.Рогоза і екзарх К.Терлецький відкрили в Києві собор для прийняття догматів римо-католицької церкви. На соборі були єпископ Володимирський Ігнатій Поцей, єпископ Полоцький Гермоген, єпископ Хелмський Діонісій, єпископ Збируйський і Пінський Леонтій Пельчинський. М.Рогоза і М.Терлецький схилили їх прийняти догмати римо-католицької віри. Не прийняли унії єпископ Львівський Гедеон Балабан, єпископ Перемишльський Михайло Копистинський, але вони з підлогу поставили підписи на "прошенії" до папи римського про бажання об`єднатись з римо-католицькою церквою та "посланії" до короля Сигізмунда. 23.12.1595 р. посли доставили в Рим "прошеніє" і вручили його папі Клименту VIIІ; прийняли догми римо-католицької віри і присяглись, як нагороду отримали депутатство в польському Сенаті, і могли сидіти там з римським духовенством. В Римі була вибита медаль "Во славу приєднання Русі".

Все це духовенство зробило без попередження народу і уряду руського. Першого липня 1596 р. Г.Балабан обнародував зраду єпископів, що прийняли віру римо-католицьку. Народ роптав, київський воєвода, руський князь К.Острожський обнародував, що унія прийнята без його згоди і що він не сприймає її.

Багато князів, бояр, сенаторів і чинів руських не відступили від православ`я. 9 жовтня 1596 р. князь К.Острожський, православне духовенство і миряни засудили впровадження унії, а відступників позбавили всіх достоїнств і санів, чим ствердили свою волю сповідати віру греко-руську, царегородського патріархату.

Гетьман Малої Русі Ф.Косинський вислав меморандуми: один до короля і Синоду польського, другий - в Берестейський собор, в яких доказував неправочинність акту унії. Притворно погодившись з висновками гетьмана, Сенат польський викликав його на собор в Брест. По прибутті його взяли під варту і судили руським, що прийняло унію, і римським духовенством. Оголосили його боговідступником і осудили до страти. Живим вмурували в колону церкви, де проходив собор.

Дізнавшись про арешт гетьмана, козаки негайно в числі семи тисяч виступили до Бресту, щоб звільнити гетьмана. Поблизу городка П`ятки козаки розбили польські війська, що стали на їхньому шляху. Прибувши в Брест, козаки довідались про страту руського гетьмана. Мала Русь схвилювалась з кінця в кінець. Смерть гетьмана Ф.Косинського стала закликом до загальної битви.

Польський уряд ввів війська на чолі з короним гетьманом в Малу Русь. В містах і селах були розставлені військові гарнізони, що не дозволяли народу збиратися для поставлення своїх урядів і старшини; відповідно до існуючих "pacta conventa", як народ свободний, що має свої закони, якими стверджені були права на

сповідання православної віри в своїй Батьківщині.

Уніати розповсюдили в Малій Русі софістичне послання, в якому оскверняли православну віру християнську і схиляли приєднатися до римської церкви. Польські війська примушували український народ виконувати догми римської церкви, погрожуючи знищенням непокірних. Автономія Малої Русі фактично була знищена. Нестерпний гніт, учинений українському народу, призвів до повстання його супроти гнобителів.

Тільки православні єпископи Львівський і Перемишльський постачали православних віруючих "требами" церковними. Тайно переходили через Молдову в Малу Русь грецькі єпископи, щоб брати участь в рукопокладанні православних священників.

Хвиля народних повстань прокотилася Україною (в цей час з`являється неофіційна назва Малої Русі Україна, як окраїна політичних центрів Польщі і Литви). Козацько-селянські повстання проти польського і папського насилля відбулись: 1594-1596 рр. - очолюване С.Наливайком; 1637 р. - очолив Павлюк (Яків Михайлович Бут); 1638 р. - очолене Я.Остряницею, Д.Гунею і К.Скиданом. Повстання терпіли поразку, а боротьба переросла в Національно-визвольну війну народу Малої Русі 1648-1654 рр., яку очолив гетьман Богдан Хмельницький.

Православна церква брала активну участь в Національно-визвольній війні. Військо Запорозьке низове, що очолило цю війну і виступило творцем держави Русі-України, в своєму реєстрі мало Січової православної церкви Святої Покрови священнослужителів і утримувало своїм коштом Києво-Межигірську духовну обитель. Народ Руси-України і православна церква вели визвільну війну за Руську землю і православну віру, і в цій боротьбі понесли значні жертви.

Через 400 років народу пропонують "святкувать" насилля. Тож чи не є святотацтвом, не знаючи історії свого народу, творити"свята" і закони для нього.

А слова руського гетьмана Ф.Косинського: "... переміна в вірі і звичаях народних, що вводяться без згоди народу, - справа небезпечна і незручна у виконанні", - і сьогодні звучать серйозним застереженням.


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS