КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Пам'ятки козацької доби

ІІ. ПАМ`ЯТКИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ. ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОПРАЦЮВАННЯ

МАТЕРІАЛІВ

 

 

 

Лариса Віногродська

 

Археологічні дослідження замку у с. Зіньків

Хмельницької області

 

            Одним з важливих питань археології пізнього середньовіччя на Україні є вивчення феодальних фортець і замків XIV-XVIII ст., які дають багатий фактичний матеріал до соціально-економічних досліджень українських міст і містечок. Відзначимо, що виникнення і розвиток їх на Правобережній Україні, особливо на Поділлі, були тісно пов`язані з спорудженням у них укріплень та замків. У ці "темні роки", коли постійні набіги татар спустошували поселення, наявність  добре укріпленого замку притягувала до містечка торгівельний люд та ремісників, що мали можливість під час набігу ховати своє майно у замку.

            Польський уряд, який був дуже зацікавлений у колонізації українських земель, всіляко сприяв будівництву замків, особливо на поселеннях, що стояли на торгівельних шляхах і по яких здійснювали свої напади татари. Містечкам давалося багато пільг, вони звільнялися на якійсь час від податків, а деякі з них  одержували і магдебурзьке право.

            Одним з таких містечок і був Зіньків, згадка про який вперше зустрічається в історичних документах 1404 р., коли король Ягайло дає Зіньків і Сатанів Петру Шафранцеві1. У 1431 р. Зіньків передається Одровонжам, які будують замок і в середені XV ст. містечко одержує магдебурзьке право, що підтверджується у 1556 р. У XV-XVI ст. Зіньків, розташований на боковій лінії "Чорного  шляху", вже грав велику роль як важливий оборонний форпост і відомий торгово-ремісничий та культурний центр. У цей період на замок неодноразово нападали татари і турки, але він завжди вистоював. У 1651 р. він був спустошений разом з містечком під час козацьких війн, а у 1672 р. його відновили турки, які захопили Поділля. На початку XVII ст. західні мандрівники описують Зіньків як квітуче містечко, але вже наприкінці XVIII- початку XIX ст. Зіньків, а разом з ним і замок занепадають, і вже наприкінці ХІХ ст. руїни замку розтягуються мешканцями на будівлі.2

            Замок, що розташовувався на високому мису над річкою Ушкою, був трикутним у плані, з трьома шестигранними баштами по кутах, одна з яких була чотириповерхова, а дві - триповерхові. Посередині південно-східної стіни знаходився в`їзд у замок.3 На малюнку Н.Орди 60-х років XIX ст. замок високо підіймається над заплавою р. Ушки, а через глибокий яр, що знаходився з південно-східної сторони, був перекинутий кам`яний міст.4 Зараз від замку зберігся тільки перший поверх (підвальний) південної башти з прилеглими до неї мурами та анфіладою підвальних приміщень з кам`яним склепінням, в більшості зруйнованих. Товсті стіни башти (3,2м) з вузькими стрільницями були складені, як і в інших замках Поділля, з трохи підтесаних великих каменів.

            У 1992-93рр. на території замку були проведені невеликі охоронні археологічні розкопки. Археологічний матеріал, зібраний з розкопів, та аналіз стратиграфії, свидчать, що мис, на якому розташований замок, був заселений ще у трипільский час. До цього періоду належить досить товстий (в деяких місцях до 0,5 м) шар темно-брунатного кольору, насичений фрагментами трипільської керамики. Він лежить безпосередньо на материку. На цьому шарі в деяких місцях розкопу зафіксовано сліди великої пожежі у вигляді тонкого шару горілого дерева та обпаленого грунту, в якому було знайдено невеликі фрагменти перепаленої керамики давньоруського часу. На деяких фрагментах з внутрішньої сторони вінець нанесений гребінчастий орнамент. Можливо, у давньоруський час на цьому мису знаходилося городище-сховище з дерев`яними укріпленнями, або воєнний форпост.

            Над трипільським шаром знаходилися в більшості змішані шари XV-XVIII ст. товщиною 1,20-1,80 м, які на деяких ділянках вдалося стратиграфічно розділити. На глибині 0,4-0,5 м від денної поверхні знаходилася вимостка подвір`я замку XVIII ст., що була складена з бутового каменю. Серед вимостки і під нею було зібрано багато  археологічного матеріалу кінця XVII-XVIII ст. Велика кількість з нього належить до керамічного посуду. Це, в основному, горщики двох видів, світло-глиняні з орнаментом червоно-брунатною фарбою по плечах і вінцях та морені із штампованим орнаментом по плечах. Серед них було багато горщиків,  вкритих поливою з середини або тільки по вінцях. Крім горщиків, з посуду зустрічалися фрагменти кухлів, покришок-мисок, тарілок, розписаних червоно-брунатною фарбою і вкритих зеленою поливою, глеків, макитр та іншого дрібного посуду. У цьому шарі зібрано багато уламків кахлів з рель`єфним орнаментом. Більшість з них не мала оконтурюючої рамки, а деякі фрагменти були вкриті зеленою або жовто-брунатною поливою. Також знайдено 14 фрагментів люльок, які були зроблені з білої або сірої глини із штампованим  орнаментом. Частина з  них була вкрита поливою.

            З скляних виробів знайдено фрагменти круглої віконниці, склянок, кухлів, штофів та невизначеного посуду. З залізних предметів зібрано багато кованих цвяхів, кілька пласких висячих замків, сокира, підкови від чобіт, уламки від коси і серпів, пряжки та інші вироби господарчого призначення. У цьому шарі розкопано (частково) дві споруди і кілька ям. Одна яма була з підбоєм, у якому стояли два горщика - світлоглиняні з розписом, закруглений керамічний предмет з невеликими отворами (дирчастий), схожий на солонку, та залізна криця.

            Одна із споруд кінця XVII-XVIII ст. перекривала більш  ранню споруду, вхід до якої був розташований під кутом 35о. У заповненні споруди знайдено керамічний посуд сірого кольору (морений) з товстими  стінками, великих розмірів. Це фрагменти горщиків з прямостоячими вінцями з защипами  по краю, макитр та  сковорідок-латок.

            Серед археологічного матеріалу XV-XVI ст. основну масу також становить керамічний посуд, але асортимент його різко звужується. Він обмежується горщиками, глеками і великими макитрами, іноді зустрічаються сковорідки-латки на трьох ніжках, майже зовсім зникає полив`яний посуд і скляні вироби. Тільки у заповненні споруди XV ст. були знайдені фрагменти червоноглиняної  сковорідки-латки, вкритої з середини темно-зеленою поливою. Керамічні вироби цього періоду більш міцні, масивні і достатньо великі за розміром. Вони, мабуть, призначалися для колективного користування (військовий гарнізон). Для XVI ст. характерний світло-сірий морений посуд  з товстими стінками. Посуд XV ст. зроблений з добре відмуленої червоної глини з домішкою дрібного піску. Горщики з пологими плічиками, прикрашені по тулубу широким ріфленням. Вінця відхилені назовні. Серед них зустрічаються горщики, зроблені з погано відмуленої глиняної маси з великою домішкою жорстви. Така кераміка була виділена М.П.Кучерою при розкопках замку у с. Сокільці, що на Південному Бузі і датується їм XIV-XV ст.5 У цих же шарах поруч з червоноглиняною керамікою були знайдені фрагменти червоноглиняних горщикових  кахлів з трикутним і квадратним отвором, що датуються кінцем XIV-XV ст. До цього періоду відноситься і розкопана будівля стовпової конструкції розміром 4,5 Х 4,0 м, заглиблена у материк на 1,0-1,5 м. Вона мала товсті глинобитні стіни, що завалилися усередину будівлі. Долівка будівлі знаходилася на глибині 3,20 м від денної поверхні і неодноразово підмазувалася глиною. В ній була знайдена кераміка XV ст. У заповненні будівлі зібрано багато керамики XV-XVI ст., залізних ножів з вузьким лезом, трубчастий замок, ключі від замків, а також кілька арбалетних болтів західноєвропейського і руського типів, що датуються кінцем XIV-XV ст.

            Таким чином, звертаючись до археологічного матеріалу, можна попередньо сказати, що Зіньковський замок у XV-XVi ст. був феодальним укріпленням, де стояв військовий гарнізон, на що вказують і асортимент посуду, і відсутність серед археологічного матеріалу прикрас. І тільки у XVII-XVIII ст. життя у замку набуває світського характеру. Але це тільки попередні висновки, тому що розкопана лише невеличка частина території замку, і він чекає на подальше вивчення.

_____________________________

1. Сіцинський Є. Замки Кам`янець-Подільської області.- Кам`янець-Подільський, 1924. - С.53.

2. Левицький И. Истребление древнего замка в Подолии // Киевская Старина, 1899. -№4. -С.7.

3. Сіцинський Є. Замки Кам`янець-Подільської... -С.53.

4. З української старовини. -Київ, 1991. -С.203.

5. Кучера М.П. Про одну групу середньовічної кераміки на території УРСР // Слов`яно-руські старожитності. -Київ, 1969. - С.174-181.

 

Мал.1. Замок у Зінькові

 

1) план замку (по Сецінському),             9,10) кільця від узди

2) люлька XVII-XVIII ст.                       11) пряжка XVI-XVIII ст.

3) фрагмент віконниці XVI-XVIII ст.       12,13) арбалетні болти XIV-XV ст.

4) замок XVII-XVIII ст.                         14) кост. інструмент XVI-XVIII ст.

5) ніж XVII-XVIII ст.                            15) пряжка XVI-XVIII ст.

6,7) підкови для взуття XVI-XVIII ст.,      16) цвях XVII-XVIII ст.

8) серп XVII-XVIII ст.                           17) ніж XIV-XVI ст.

 

Руслан Орлов

Олексій Стародуб

 

Дослідження пізньосередньовічного м. Василькова

 на Київщині у 1994-1995 рр.

 

            У ході дворічних розкопок (1994-1995) Васильківським загоном Правобережної Давньоруської експедиції Інституту археології НАН України (керівник Р.С.Орлов) були проведені археологічні дослідження трьох ділянок м.Василькова Київської області з метою виявлення і збереження культурного шару літописного Василева Х-ХІІІ ст.: 1) територія кол. дитячої лікарні (західний останець дитинця руського Василева), 2) парк на схід від Васильківської районної ради на місці зруйнованої Покровської церкви і 3) розмитий мисоподібний останець на північ від церкви св. Феодосія Печерського. Зроблено також зачистку розрізу валу кінця Х ст. по вул. Соборній на схід від церкви св. Феодосія Печерського.

            У ході проведених розкопок на території лікарні відкрито сім споруд, 16 ям та одне вогнище, які загалом датуються серединою І тис. до н.е. - ХХ ст. Встановлено суцільне знищення культурного шару у північній частині останця, крім його краю, де збереглися також залишки шару поселення скіфського часу.

            У східній частині засадженої центральної ділянки останця виявлено заглиблену у культурний шар стовпову споруду №1 квадратної форми розміром 2,8х2,8 м. Вона була заповнена знизу уламками посудин XVIII ст. Можливо, це залишки споруди, яка знаходилась біля входу в монастирський двір. У 4 м на захід від неї виявлена яма XVIII ст. округлої форми діаметром до 1,0 м.

            На захід від них знаходилася наземна споруда №2 ХІІ-ХІІІ  ст. господарського призначення розміром приблизно 3х3 м. На південний захід від попередньої, частково знищивши її та, можливо, ще одну споруду руського часу, знаходилась споруда №3 XVIII cт. Заповнення її  складалося з попелу і великої кількості битої керамики, скла, деяких невизначених залізних предметів і уламків глиняних люльок.

            У південно-східному куті розкопу, за межами споруди №2, виявлено частину ями №11 глибиною до двох метрів від рівня  сучасної поверхні. Вона заповнена зверху фрагментами кераміки XVIIIст., що знаходяться у горілому шарі; а від рівня материка до низу - уламками руського посуду. Можливо, що це два різночасові об`єкти.

            На захід від споруд №2 і 3 знаходилася споруда №4, що загинула одночасово із спорудою №2. Над нею прослідковано яму XVIII ст.

            У північно-західній частині останця, під фундаментами  гаража лікарні, знаходилася споруда №5 XVIII ст., шириною 6 м і глибиною до 3,2 м від рівня сучасної  поверхні, орієнтована стінками по сторонах світу. На її дні і в 1 м над ним виявлені поховання людей у домовинах. Ще одне поховання виявлено  за північною частиною споруди. На південно-західному краї останця, біля південного урвища виявлено залишки об`єкту ХІХ ст. глибиною більш 2,8  м від рівня сучасної поверхні.

            У північній частині прослідковано межу схилу часів існування поселення ранього залізного віку та лінію частоколу монастирського двору XVII ст.

            Виявлені на дитинці житлово-господарчі комплекси та  межі монастирського двору XVIII ст. співпадають з планами м. Василькова того часу.

            На другій ділянці - у парку, у північно-центральній його частині прослідковано шар кінця Х-ХІ ст. У західній половині парку виявлені поховання прицерковного цвинтаря XVIII- початку ХХ  ст., а на півдні - шар знівельовано до рівня материка.

            На розмитому останці (третя ділянка) було закладено розкоп і один шурф. Тут також  виявлено ряд об`єктів ХІ-ХІІІ  і XVII-XVIII ст.

            У центральній частині розкопу досліджені залишки дерев`яної згорілої споруди із скарбом, що складався із 14 російських  монет (12 деньг, копійка і полушка) 1735-1759 рр. Поряд з цією спорудою були розташовані три великих господарчих ями діаметром 2-3 м і глибиною більш як 2,5 м, у заповненні яких зустрічались уламки посуду першої половини ХVIII ст. У південно-східній частині розкопу, між давньоруським житлом і великою ямою, знаходилося ще дві ями, заповнені численними уламками різноманітних посудин XVIII ст. Можливо, тут був двір, який згорів під час великої пожежі 1760-х років.

            У розкопі виявлено також 4 поховання за обрядом трупопокладання. Можливо, вони відносяться до XVII-XVIII ст.

 

 

 

Свілана Бєляєва

 

Попередні підсумки розкопок Очакова у 1995 р.

 

            У 1995р. продовжено археологічні дослідження Очакова та розпочато стаціонарні розкопки турецької фортеці на о. Березань, що входила до комплексу оборонних споруд найважливішого форпосту Османської імперії на Чорноморському узбережжі. Роботи здійснено Очаківською археологічною експедицією Інституту археології Національної Академії Наук України за фінансуванням Миколаївського центру наукових досліджень та зберігання культурних цінностей, Очаківської міськради та спонсорських коштів Очаківського молокозаводу, друкарні та Райспожив-спілки.

            Основні наукові завдання польового сезону були пов`язані із підготовкою до створення в м. Очакові історико-культурного заповідника та включанням історичного центру міста до складу заповідної території. Саме тому особливу увагу досліджень було приділено подальшому вивченню історичної топографії Очакова, уточненню локалізації стародавніх фортець та поселень по відношенню до сучасної забудови, встановленню найбільш перспективних місць археологічних розкопок, розкриття історичних об`єктів, музеєфікації тощо.

            Завдяки роботі, здійсненої архітектором Г.Яременко за методикою одномасштабного порівняння планів м. Очакова XVIII-XIX ст. та сучасного, на основі збереження основних контурів берегової смуги Дніпро-Бузького лиману та Чорного моря в районі міста, вдалося вперше отримати історико-топографічний план Очакова з уточненою локалізаціею стародавніх фортець та поселень. Це дозволяє планувати більш цілеспрямовані польові дослідження конкретних частин історичних об`єктів з врахуванням сучасної забудови, а також відкриває перспективи широкого використання історичної топографії міста у планах екскурсійної роботи майбутнього заповідника.

            Крім того в результаті маршрутної розвідки вздовж корінного узбережжя Дніпро-Бузького лиману у районі розташування колишньої фортеці "Очаків" зафіксовано місцезнаходження потужних культурних нашарувань та будівельних залишків.

            В районі школи-інтернату під час розвідкових робіт виявлено перспективну ділянку для стаціонарних досліджень. Тут закладено шурф та траншею 15 м х 2 м з метою визначення характеру та потужності культурного шару. Під час розвідкових розкопок у траншеї виявлено закритий комплекс кінця XVII - першої половини XVIII ст. - юртоподібну будівлю, напевно господарського призначення, від якої зберігся котлован, висота стінок якого 0,43 м, діаметром 1,6 м. Підлогу підмазано глиною, стінки обкладено очеретом. Зафіксовано також залишки курінеподобної конструкції, простежено тлін, відбиток прямокутного підтесаного центрального стовпа, поглиблення конусоподібне за формою у розрізі у тому місці, де був вкопаний стовп, а також поглиблення від вкопаних колись жердин по обідві сторони від стовпа біля стінок котловану. Найбільший інтерес викликає той факт, що за місцем розташування - за межами фортеці Очаків, та за конструкцією ця будівля цілком відповідае зображенню на плані Очакова 1770 р., що відбиває ситуацію 1737 року за часів тимчасового перебування міста під владою фельдмаршала Мініха. Саме на цьому плані Очаківська фортеця оточена юртоподібними будівлями, меньшого та більшого розміру, майже з трьох боків, крім узбережжя.

            У будівлі, дослідженій під час розкопок, знайдено бронзову овальну за формою пряжку із фестончатим краєм та циркульним орнаментом посередині, фрагмент чашоподібної посудини на кільцевому поддоні з червоної глини, внутрішня поверхня якої вкрита зеленою поливою та має прокреслений візерунок у вигляді багатопелюсткової розетки. Такий посуд відомий з іранських колекцій XIII  ст., але продовжує бути у вжитку у Причорномор`ї, про що  свідчать аналогиї XIV-XV ст. з Білгород-Дністровського. Крім того, тут виявлено уламок люльки, фаянсової посудини, невеличку  кам`яну пробку, фрагменти турецької керамики.

            У 1995 р. продовжено розкопки біля колишньої синагоги, яку було побудовано на місці мечеті або поблизу неї, про що згадується у письмових джерелах. За історико-топографічним планом ця ділянка знаходилася у межах фортеці Очаків. В цьому році простежено частину великої монументальної споруди, зруйнованої у XVIII ст., від якої залишилися архітектурні деталі, фрагменти кладок на глибині 3,8-4,2 м. Виявлено також підземну споруду у вигляді галереї висотою до 1,5 м з дерев`яною підлогою, прокладену у шарі жовтої глини у напрямку монументальної будівлі у цьому ж будівельному горизонті. Склепіння галереї обпалене під час функціонування підземної споруди.

            Серед речових знахідок ділянки біля синагоги інтерес викликають фрагменти художньої керамики з турецького центру Кютах`ю: люльки, а також турецька монета Сулеймана ІІІ (1687-1691 р.*).

            У 1995 р. розпочалися роботи з комплексного вивчення фортифікаційних споруд - валів у районі морського порту поблизу вул. Хетагурова. Зроблена топозйомка деяких ділянок валу, що має назву "турецького", та розріз з метою виявлення конструктивних особливостей. Вал розташований паралельно береговій лінії Чорного моря на високій терасі. Він зберігся на довжину 160 м, шириною близько 30 м, висота з внутрішнього боку 3,24 м, з зовнішнього - 5 м. Найвища точка знаходиться на позначці 32 м над рівнем моря. Зовнішня сторона валу підрізана під час планування садиб, поверхня валу пошкоджена господарськими роботами. Розвідкову траншею заглиблено до 4,9 м від гребню валу. В його насипу простежуються чотирі земляних шара, які розрізняються за характером нашару- вань, кольором та структурою ґрунту. Поверхню кожного з найнижчих шарів - 1,2 перекривають затоптані та замулені прошарки. Для всіх шарів, крім верхнього, характерно використання сирцевих цеглин. У двох нижніх шарах вони розташовані безсистемно, у третьому шарі прошарки сирцевих цеглин чергуються  з прошарками чорної та сірої супесі.

            У насипу валу речових знахідок небагато, найбільше їх зустрічається у нижчому шарі. Це уламки кераміки, зокрема фрагмент глиняного турецького казана, гутне скло, уламок будівельної вапнякової брили з залишками вугілля та попелу. В цьому ж шарі зафіксовано і горілий прошарок. У двох верхніх шарах знахідок не було.

            Таким чином за характером нашарувань відокремлюються чотири будівельних періоди. Три нижні шара, які містять сирцеві цеглини для зміцнення конструкції належать до однієї культурно-будівельної традиції, вірогідно південно-східного походження. За відсутністю належних датуючих матеріалів стверджувати про час спорудження валу і відповідно окремих будівельних нашарувань неможливо.

            У 1995 р. розпочато стаціонарні дослідження залишків турецької фортеці на о. Березань, яка була побудована у 1774 р., а у 1788р. захоплена загоном Чорноморських козаків під головуванням Антона Головатого. Крім того тут залишилися і частини російських укріплень 1800-1825 рр. З метою встановлення потужності культурних нашарувань та пошуку будівель було закладено шість шурфів, у яких простежено залишки трьох будівель турецького часу. Переважна більшість речових знахідок належить турецькій культурі: фрагменти фаянсових блюд та піал виробництва Кютах`ю, уламки люлек, бронзова бляшка  із східним візерунком, уламок бронзової турецької монети та інш.

            Таким чином здійснені дослідження значно розширили склад об`єктів вивчення, відкрили нові перспективи польових робіт, збагатили базу історико-археологічних досліджень.

 

 

 

 

Валентина Корпусова

Ірина Вітрик

 

Дослідження давнього валу Очакова

 

            Очаків давно відомий як важливий стратегічний пункт на Чорному морі. Він мав фортифікаційні споруди різного часу, проте в сучасному місті збереглися лише ті, що відносяться до другої половини ХІХ ст., і пов`язані з проектами адмірала Тотлебена. Тільки один відрізок земляного валу, що знаходиться неподалік від сучасного торгового порту (вулиця К. Хетагурова, 24-28), попередньо можна віднести до більш раннього часу, виходячи зі стану його збереження та з того , що лише він у місцевих жителів має назву "турецький". Даний відрізок валу був досліджений у 1995 р. експедицією ІА НАНУ (керівник С.О.Бєляєва). Співвіднести даний відрізок валу з валами карт XVIII-XIХ ст. не вдалося. Вал розташовано у широтному напрямку паралельно  береговій лінії Чорного моря на високій терасі. Зберігся він на 160 м, його розміри складають: ширина 30 м, висота з внутрішнього боку 3,24 м, з зовнишнього 5 м,  найвища точка гребня знаходиться на позначці 32 м на рівнем моря.

            Зовнішній край валу підрізаний при упорядкуванні садиб, простежити на поверхні наявність рову абсолютно неможливо. Внутрішний бік валу був спланований при будівництві дороги. Західний кінець валу майже під прямим кутом повертає на північ і далі не простежується, східна частина також повертає на північ під тупим  кутом і через 40 м також не простежується. Ця частина валу дуже зруйнована глинищем на садибі. Впоперек валу було закладено розвідкову траншею. У зв`язку з тим, що вал з обох боків оточений садибами, траншею було закладено тільки у його центральній частині, що значно скоротило інформацію про конструктивні особливості валу і позбавило можливості простежити залишки рову. Вал був розкопаний на глибину 4,3 м, проте на даному етапі польових досліджень говорити про виявлення підошви валу, а також материка неможливо.

            У насипу валу чітко простежуються чотири земляних шара, що добре розрізняються за характером, кольором та структурою грунту. Найнижчий (перший) шар, глибина 1,65 - 2,04 м, має рівну поверх- ню, що на 0,40 м підвищується до напільної сторони, а потім різко починає знижуватися у південному кінці траншеї (у бік рову). Поверхня цьго шару добре утрамбована на 10 см вглиб.

            На дні траншеї було зроблено додатковий шурф, завдяки якому потужність шару простежена на 2,60 м вглиб, проте шар залягає ще глибше. Він складається з супісі сірого кольору з включенням лінз золи та вугілля, прошарками крейди (1 см), жовтої глини, залишків органіки.  За структурою шар більш-менш рихлий з утрамбованими прошарками. В ньому зустрічаються поодинокі сирцеві цеглини, які зроблено з темно-сірого  суглинку. Вони прямокутні, розміром 28х13; 13,5х10,5 см. В цьому шарі знайдена невелика кількість знахідок: уламки турецького керамічного посуду (котла, поліхромних полив`яних мисок, фаянсової тарілки з підглазурним розписом кобальтом), маленький фрагмент сіроглиняного посуду з вертикальними виглянсованими смужками (молдавський?), уламок червоноглиняної миски з червоно-брунатною глазур`ю з білим накладним орнаментом (української?).Інший сіро- та  червоноглиняний посуд кухоного та столового призначення не має визначеної культурно-хронологічної приналежності. Серед знахідок є поодинокі уламки речей з заліза, кістки тварини, шматочки граніту, фрагмент будівельної вапнякової брили, яка грубо оброблена з усіх боків; має повздовжню заглиблену смужку. Її розмір 35х23х13 см, на ній збереглися залишки  золи та вугілля.

            Найнижчий шар повністю перекривається іншим глинистим (другим) шаром рихлої структури буровато-червоного кольору. Максимальна товщина його 0,70 м. Верхівка другого шару знаходиться північніше на 5 м від верхівки першого. Поверхня другого шару трохи хвиляста, має значне зниження в обидва боки від неї. У шарі є значні лінзи та прошарки з глини та сирцева глиняна цегла (розміром: 34х17, 23х11, 18х15, 6х4 см), що залягає відносно горизонтальними шарами, але без системи кладки. Застосування сирців та трамбовок являє собою своєрідну систему забутовки насипу. Шар зверху у північній частині укріплений прошаркрм з сирцевих цеглин товщиною до 23 см. Всю поверхню другого шару покриває затоптаний грунт сіро-коричньового кольору товщиною до 4 см. Поріняно з першим у цьому шарі знахідок ще меньше. Вони репрезентовані уламками гутного скла та червоноглиняного посуду. Третій шар, що повністю перекриває другий, потужністю 0,40-0,90 м складається з 9 майже горизонтальних прошарків з незначним пониженням на південь. Чітко вираженої верхівки не простежено. Прошарки утворено з жовтої, бурої, та темно-бурої глини, що чергуються они майже однакові по товщині (близько 10 см) і складені з сирцевих цеглин, які найкраще простежуються у верхній частині шару. Кількість прошарків  на північ від верхівки другого шару більша, ніж над нею та південніше. В південній частині поверхні насипу знаходиться піщаний прошарок (товщина 2 см). Вся поверхня шару вкрита затоптаним сірим грунтом (товщина 7 см). Знахідок в шарі не виявлено.

            Верхній, четвертий шар, що виходить на сучасну поверхню, складено з мішаного грунту жовтої глини та сірої супісі. Він дуже зруйнований сучасними господарськими роботами.

            Оскільки траншею до підошви вала ще не заглиблено, тому можливі лише попередні висновки. З конструкції вала випливає, що він має чотири будівельних шара. Три нижніх шара пов`язані з однією культурно-будівельною традицією. Про це свідчить відсутність в середині валу дерев`яних конструкцій, застосування сирцевих цеглин для забутовки насипу та для створення прошаркових сирцевих конструкцій з різного матеріалу (грунту) для зміцнення насипу валу. Слід зазначити, що сирцеві цеглини та вальки застосовувалися з доби бронзи при спорудженні насипів курганів. Прошаркові конструкції з глини та золи використовувалися давніми греками в античний час для спорудження фундаментів будинків. Взагалі, застосування сирців в будівництві пов`язано з південними та східними традиціями. Щодо виявлення хронологічного співвідношення трьох нижніх шарів, то це потребує подальшого польового вивчення. Поверхня третього шару була спланована при спорудженні четвертого шару, який, на нашу думку, пов`язаний з оновленням валу чи ремонтними роботами, можливо в другій половині ХІХ ст.

            Польові дослідження підтвердили, що вал споруджено значно раніше за другу половину ХІХ ст., але конкретизувати дату його будівництва поки що неможливо.

 Марина Сергеєва

Юрій Башкатов

Павло Михайлов

Віктор Тимощук

 

Дослідження комплексів XVII - першої половини

XVIII ст. на території колишнього грецького

 монастиря у Київі (Контрактова площа, 2)

 

            Археологічні дослідження на Київському Подолі (Контрактова площа,2, територія колишнього грецького монастиря св. Катерини), які проводились у лютому - напочатку березня 1996 р. у зв`язку з будівельними роботами  на цій ділянці, виявили тут значну кількість об`єктів різних часів  - від залишків монастирського цвинтаря та споруд XVIII ст. до будівель давньоруського  часу. Особливий інтерес викликають дві  споруди XVII  - початку  XVIII ст., на яких слід зупинитися окремо. Споруди інтерпретуються як вигребні ями.

            Для класифікаційних та хронологічних розробок, пов`язаних з основними категоріями середньовічного речового матеріалу (зокрема того, що походить з території Подолу), найважливішим завданням залишаються пошуки та виділення комплексів з вузькими датами. Крім стратиграфічних спостережень, для цього , має першорядне значення виявлення так званих закритих комплексів. До них, між іншим, належать вигребні ями, які, як правило, розташовуються у задніх частинах дворів і, як свідчить польова практика, досить легко виділяються серед інших заглиблень та порушень культурного шару. Матеріали заповнення таких ям, які містяться в їх нижніх частинах та на рівні дна, являють собою закритий комплекс багаторазового формування, куди всі речі потрапляють приблизно в один відрізок часу і співіснують під час припинення функціонування споруди. Дві такі ями й було  виявлено під час досліджень на території монастиря.

            Яма №1 (ділянка 1), являла собою підквадратне у плані заповнення розміром 1х1 м, яке було простежено на глибині 2,78 м від сучасної денної поверхні на тлі світлого алювіального піска. Верхня частина заповнення була зруйнована підвалом будівлі ХІХ ст., отже рівень запуску об`єкту не зафіксовано. Глибина ями від рівня віявлення становила 2 м, яма мала земляні вертикальні  стіни, по периметру простежено залишки дерев`яної обноски - вертикальних дошок 0,2-0,25 м завтовшки кожна, їх нижні кінці було запущено в рівчак 0,15-0,2 м завглибшки. По кутах зафіксовано залишки стовпів, що  тримали наземні  конструкції. Яму заповнював темно- брунатний гумус з включенням фрагментів кераміки та скла.

            Яма №2 (за польовою документацією яма №1, ділянка 2) - розміром близько 1,2х3м, конструктивно ідентична ямі №1. Вона практично цілком була зруйнована пізнішим будівництвом і простежена тільки з відмітки 4,2 м від сучасної поверхні. Було досліджено тільки її придонну частину на глибину 0,25-0,35 м.

            Для датування об`єктів важливе зачення має знахідка в заповненні ями №1 двох монет другої половини XVII ст. - за попереднім визначенням, західноєвропейського соліда  та російської - карбування Олексія Михайловича.* Вони визначають  нижню дату споруди. Верхньою датою існування обох ям може бути час заснування монастиря і відповідно цвинтаря при ньому (1738р.).

            Заповнення ями №1 дало багату колекцію речового матеріалу. Це згадані дві монети, серед яких викликає інтерес солід, що має відбитки двох  штемпелів (брак або фальшива  монета), а також керамічні та скляні вироби (фрагмент білої фаянсової посудини з кільцевим орнаментом - імпорт). Серед кераміки велику групу складають горщики з високими прямими вінцями. У верхній частині вони орнаментовані червонуватою фарбою, усередені часто вкриті поливою. Є також покришки з петлеподібною ручкою збоку, звичайною для XVII ст. форми, велика макитра. Особливо слід виділити тарілку з  розписом брунатною та зеленою фарбами (рис.1:1). До керамічних виробів належать також кахлі, серед яких є полив`яні (рис.1,7) і без поливи (рис.1,8-10). Скляні вироби репрезентовані склянками та кухлями з фестончастим дном і рельєфним орнаментом по тулубу у вигляді рубчастих стрічок, крім того знайдено чарку, склянки з високим піддоном (ймовірно, аптекарський посуд), фрагменти штофа з чотиригранним тулубом, орнаментованим білою непрозорою емаллю (вертикальні з цілком зафарбованим та заштрихованим полем, які чергуються одні з одними), а також фрагменти віконного круглого скла діаметром 10 см. Скло виробів прозоре з блакитнуватим або зеленуватим відтінком, штоф з емалевим розписом зроблено з тонкого безкольорового скла, з безкольорового ж скла виготовлена одна з віконниць.

            Кераміка ями №2 репрезентована горщиками, аналогічними тим, що їх описано вище, фрагментами макитри з орнаментом у верхній частині у вигляді прямих ліній та хвилі, нанесених червонуватою фарбою, полив`яною кахлею (полива цієї та всіх інших кахлів - зеленого кольору), фрагментом тарілки, орнаментованої врізною хвилястою лінією і вкритою зеленою поливою. Серед скляних виробів слід згадати склянки простої форми, фрагменти штофів, інших ємкостей, ручки і фрагменти дна з фестонами від кухлів, а також фрагменти круглого віконного скла діаметром 15 см. Все скло прозоре з голубоватим та зеленуватим відтінком, одна з склянок вироблена  з брунатного скла.

            Загалом виявлений матеріал відповідає тому, що його раніше виявляли у Києві у шарах, які, як правило, широко датували  XVII- XVIII ст. Дослідження на території колишнього монастиря дозволяють не лише підтвердити побутування вказаних форм кераміки та скляних виробів у цей час, але й оперувати далі більш вузькою датою, що є важливим для подальших хронологічних розробок і вдосконалення датування пізньосередньовічних комплексів Киівського Подолу.

 

 

 

 

Володимир Парацій

Руслан Осадчий

Олег Філюк

 

Середньовічне городище в с.Мотижин

 

            Городище в селі Мотижин Макарівського району Київської області без перебільшення можна назвати одним з малодосліджених пам'яток української історії. Всі згадки про нього обмежуються в кращому разі короткою характеристикою місцезнаходження укріплення та загальним описом його. Хоч про існування цього городища відомо вже давно. В 1868р. П. Семенов у своїй праці "Словарь Российской империи" вперше згадує про існування цього укріплення. Згадує дуже коротко, сам лише факт (Семенов, 1885, с.344). Пізніше цей об'єкт був зафіксований і в щоденнику відомого київського історика та археолога Володимира Антоновича, який ризикнув, спираючись правда на народні перекази, охарактеризувати його хронологічну належність "Мотижин — в селе есть круглое городище, 60 сажень в окружности. Окружено валом и рвом, по преданию — гайдамацкое" (Антонович, 1885, с.3). Подібне твердження він повторив і в своїй праці "Археологическая карта Киевской губернии", яка вийшла у Москві в 1895р.(Антонович, 1895, с.17). Після цього укріплення в Мотижині довго  не згадувалось в науковій літературі. В середині XX ст. з'явилось два дуже короткі описи його в путівниках по історичних місцях Київської області (Пам'ятні місця ..., 1958, с.212; По землі Київській.,1963, с.352), більш досконало та конкретніше воно було описано М. П. Кучерою у 1972 р. та Н.І. Шендрик у 1977 р. (Кучера,1972; Шендрик, 1977, с.65). На цих кількох фактах згадки про укріплення в селі Мотижин, на жаль, обмежуються. Мета цієї роботи полягає не в широкому дослідженні цього городища на всіх хронологічних етапах існування, а тільки попереднє повідомлення про його функціонування. Для більш детального дослідження потрібні джерела як археологічного, так і історичного змісту, брак яких на наш час дуже сильно відчувається.

            Починаючи з кінця XIX ст. і до сьогодення, городище в с.Мотижин ототожнюють з давньоруським містом Мутажир. На сторінках літописів часів Київської Русі даний населений пункт згадується лише один раз, а саме записом під 1162 р.: "Рушив Мстислав ...із (города) Волидимира ... ,а Рюрик пішов із Торчеська ... І з'єдналися вони коло (города) Котельниці з Мстиславом, а звідти пішли до Белгорода на (город) Мутажир" (Літопис руський, 1989, с.282). З наведеного уривку можна зробити два висновки: по —перше — в середині XII ст. городище (?) Мутажир функціонувало; по—друге—за місцерозташуванням "... шлях, що з Києва йшов на Волинь і звідти в Польщу та в центральну Європу з Білгорода - наш літопис дає маршрут через Кочур і Мутажир на Мичеськ, Возвягль і Корчеськ, Дорогобуж та Пересопницю" ( Грушевський, 1992, с. 278). 

            Загалом дивує відсутність писемних згадок про Мутижир, який знаходився на досить жвавому шляху не тільки для Південної Русі, а і для  міжнародної торгівельної сфери.

            На наш погляд, проблематичне питання про хронологічні межі існування городища остаточно навряд чи буде вирішено без ціленаправлених сумлінних археологічних досліджень. Вцілому можна погодитись з висновками М. П. Кучери про те, що виникнення городищ — Мотижир, Макарів, Бишів та Плеснецьк - пов'язане з будівництвом першої лінії Змієвих валів у межиріччі Тетерева та Ірпіня. Виникнення самого Змієвого валу, як і вишезгаданих городищ, відбувається синхронно — впродовж кін. X—поч.XI ст. Найбільш потужні культурні нашарування на городищах належать до XI ст. З переміщенням південно—давньоруської держави в басейн р.Рось Змієвий вал втрачає значення захисної споруди, внаслідок того життя на городищі Мутажир, Макарів та Бишів впродовж пер. пол.XII ст. поступово завмирає (Кучера, 1987, ст.79—80). Цікаво, що неукріплені селища доби Київської Русі басейну р.Бучанка припиняють існування у XII ст. Даний висновок базується на дослідженнях з археологічних розкопок 3 поселень, а також на зібраному підйомному матеріалі ще з 5 пам'яток.

            Практично нічого невідомо про це укріплення в піздньосередньо-вічний період української історії. Едвард Руліковький вважає, що після 1240 р. воно перестає існувати, перетворюючись у пустку, і запущення це продовжується і в пер. пол. XVIст.. Висновки ці він підтверджує невідомим для нас документом, який датований 1541р.. В цьому документі згадано на місці давньоруського Мотижира "пусте городище, що лежить над дорогою Житомирською". В цей же час навколишні землі були передані київським землянам Івашенцевичам—Макаровичам. Під їх управлінням ця територія була і на початку XVIII ст., про що ми маємо підтвердження в різного роду господарських документах Трибуналу Київського воєводства за 1602—1618 роки. Багато разів, згадуючи про маєток Івашенцевичів—Макаровичів в Мотижині, джерела ці не подають ні одного повідомлення про будь—яку систему укріплень. Не відмічено населений пункт і городище в Мотижині і на карті французького інженера—фортифікатора Боплана, хоч найближче містечко Макарів чітко нанесено (правда, теж без позначеного на ньому укріплення (Ляскоронський, 1901, с.26). З 1654 р. згадується Макарівська сотня  Київського полку (Крип'якевич, 1966, с.137), але в згадках про населені пункти цієї сотні Мотижин знову не згадується. З другої половини XVII ст. і до кінця XVIII ст. цими землями управляють шляхетські роди Лащів, Грохольських, Харлеських, Шавінських, Любомирських, Разлішевських та Шимановських. В характеристиці їх маєтностей укріплення не згадується, хоч недавні дослідження авторів дають можливість робити висновки про існування його.

            В жовтні 1996 р. авторами статті були проведені розвідувальні дослідження на территорії Мотижинського укріплення. Був зібраний підйомний матеріал, складений новий план цього городища (перший його план був зроблений М.П. Кучерою у 1972 р.). Також зроблено нові проміри збереженої частини валу та рову. Укріплення в плані округле, вал підковоподобної форми в наш час має висоту близько 3,5 м, ширина його в осові — близько 17 м. Верхня площадка валу являє собою вирівняний втоптаний майданчик шириною від 2 до 6,5 м. Ширина рову близько 12 м, глибина — близько 2 м. З боку річки вал та рів повністю знищені, хоч в деяких місцях помітні сліди валоподібних підвищень (рис. 1). Місцерозташування збереженого рову підтверджує можливість заповнення його водою, на що звернули увагу  ще  Кучера і Шендрик (Кучера, 1972, с.9; Шендрик, 1977, с.65). Знахідки на території городища характеризуються окремими фрагментами кераміки: вінчиків горщиків (колір сірий, задимлений та світлий з коричневою опискою), стінок мисок з темно—коричневою та зеленою поливами. Крім того відмічено 6 фрагментів кахель, чотири з яких мають рослинний орнамент, а один геометричний (орнамент останньої кахлі через її погану збереженість. не вдалося ідентифікувати). Знайдено також фрагмент гутного непрозорого кольорового скла (можливо залишки верхньої частини штофа) (мал.2). По його зовнішній стороні помітні сліди широкого валика, який в деяких місцях збитий. Весь матеріал з городища був одного хронологічного періоду, і датувати його можна часом кін. XVII—пер. пол.XVIIIст.(Орнаменты украинских гончаров, 1963, с.33—37; Петрякова,1975,с.36—37; Тищенко,1992,с.154—155).

            Відсутність писемного матеріалу не дає можливості з повною достовірністю визначити хронологічні рамки існування цього городища в піздньосередньовічний період української історії. Форма укріплення перш за все відповідала рельєфу навколишньої місцевості, а не типологічним нормам фортифікації на різних етапах історії України. До того, ж пізньосередньовічне укріплення, як зазначає М.П. Кучера, виникло на давньоруському, що також створило умови для такої невизначенності. Точно можна визначити тільки останній етап перебудови цього городища. В зрізі вала чітко прослідковується шар останнього насипу, який дав кераміку, однотипову з тою, яку ми описали вище. Отже, останній раз укріплення перебудовувалося в кінці XVII — в першій половині XVIII ст. Навряд чи твердження В. Антоновича з приводу гайдамацького походження цього городища є вірним. Скоріш за все, воно було перебудовано в зв'язку з встановленням нової лінії кордону між Росією та Польщею. Те, що Мотижин був в управлінні різними магнатськими та шляхетськими родами, не протирічить вищесказаному твердженню. Як відмічає Стефан Рудницький, польський уряд протягом  XVII — XVIII ст., доручав охорону своїх рубежів шляхтичам, маєтки яких знаходилися на прикордонних землях (С. Рудницький, 1899, с.2). Безпосередньо на кордоні, який проходив по лінії річок Ірпінь, Унава, Стугна, Мотижин не стояв. Але він міг бути одним з укріплень, так би мовити, другого ешелону прикордонної охорони. Але все це потребує подальших досліджень. Так само, як і питання існування укріпленого пункту на території Мотижина в період  XVI — пер. пол. XVII ст. У авторів є деякі висновки з приводу цього питання, але вони  попередні через відсутність достовірних археологічних та історичних матеріалів. Підтвердити або відкинути їх можна буде тільки після подальших досліджень. І дослідження ці повинні носити комплексний характер з використанням джерел як історичного, так і археологічного характеру.

____________________________

1. Антонович В. Б. Киевский уезд (реестр курганов и городищ по уезду )// ЦНБ ім. Вернадського.- Інститут рукопису.- 1, 1885.

2. Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии.-М.,1895.

3. Грушевський М. С. Історія України-Руси. в 2-т., 12 кн. -К.,1992.

4. Крип'якевич І. П. Адміністративний поділ на Україні в 1648-1654 рр..// Історичні джерела та їх використання.-К. 1996.-Вип.2.

5. Кучера М. П. Звіт про роботу розвідзагону по обстеженню городищ Київщини у 1972р. //Науковий архів Інститу археології НАН України.- 1972/24.

6. Кучера М. П. Змиевы валы Среднего Поднепровья.-К., 1987.

7. Літопис руський /Пер. з давньорус. Л. С. Махновця. -К. 1989.

8. Ляскоронский В. И. Гильом Левасар-де-Боплан и его историко- географические труды относительно Южной России. - К., 1901.

9. Орнаменты украинских гончаров / XIV- нач.XX вв.// Декоротивное искусство СССР. -1963.-№12.

10. Пам'ятні місця Київської області. Короткий путівник. -К., 1958.

11. Петрякова Ф. С. Українське гутне скло. -К., 1975.

12. По землі  Київській. Довідник-путівник. -К., 1963.

13. Рудницький Стефан. Руські землі при кінці XV віку. Ворожі напади і організація погранічної оборони// Записки Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові. -Львів, 1899.-Тт.XXXI-XXXII.

14. Семенов П. Словарь Российской Империи.-СПб., 1868.-Т.3.

15. Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України /XIII-XVIII ст./. -К., 1992.

16.Шендрик Н. І. Довідник по археології  України. Київська область. -К., 1977.

 

 

 

 

 

Мал.2. Городище XI-XVIII ст. в с. Мотижин.

 

 

 

 

 

Мал.3. Знахідки з городища в селі Мотижин.


 



* Монети визначив Г.А.Козубовський.



* Визначення Г. Козубовського.

Богдан Колосок

 

До історії будівництва в Луцьку храмів св. Якова

 

            Будівництво церкви св.Якова у Луцьку історики відносять до найдавніших часів. Довоєнні автори розміщали її в північно-західній частині острова Луцьк між вірменським і Братським Чеснохрестним храмами, пов'язуючи її будівництво з Боніфатським монастирем.

            Цю церкву ще бачив в середині ХІХ ст. Олексій Перштейн. Тодішні католики називали храм першим фарним (парафіяльним) костьолом, до якого в половині ХУІІ ст. прибудувались боніфратори. На думку дослідника, “зодчество этого храма, обращенного алтарем к востоку, и древние документы о визитации православных церквей ясно убеждают, что этот храм был прежде православным”1.

            Дослідник церков Волинської  єпархії Аполоній Сендульський також вважав, що давня архітектура храму відрізняє його від інших костьолів. Він збудований вівтарем на схід і точно таким “фасоном” як древні церкви Покровська і Димитрівська. А.Сендульському здавалось, що паперть була прибудована в пізніші часи, а ікона св.Якова в костьолі “таковая точно” як в православному Покровському соборі.2

            Значну увагу церкві св.Якова приділив Орест Левицький.  Її заснування він відніс до ХІІ ст., а засновниками вважав одного з трьох  луцьких князів: Мстислава Володимировича Мономаховича, Василька Романовича, Любарта Гедиміновича. Завдяки грамоті князя Свидригайла Ольгердовича, яка зберігалась ще в 1580-ті рр. у Луцьку, та Опису Луцького замку 1552 р. з свідченням її приналежності Михайлу Свинюському, досліднику  було відомо про існування мурованої церкви в середині ХУ ст. та в ХУІ ст. Далі О.Левицьким її історія пов'язується з Боніфратським монастирем, який  після пожежі 1793 р. перемістився на погост церкви св.Якова, і перебудував її під костьол, мало змінивши первісний вигляд будівлі. Через 50  років пожежа зруйнувала церкву, а 1858 р. її продали “поміщику луцького повіту” Йосипу Крашевському, який скоро її перепродав поміщикові Гродецькому, а той - якимось євреям. Нові власники церкву розібрали.3

            В 1897 р. Л.Орда повторив думку про розміщення Боніфратського монастиря на місці бувшої церкви св.Якова.4

            Мечислав Орлович називає храм, про який йшла мова в попередніх авторів, давнім парафіяльним костьолом, що згорів 1845 р.5

            З посиланням на П.Хмільовського (Chmielowski P., 1888) Збігнев Ревський  наводить суму, за яку відомий польський письменник Ю.І. Крашевський придбав костьол - 1300 рублів.6  Дослідник творчості Ю.І. Крашевського Станіслав Буркот називає письменника “єдиним хіба в Польщі приватним власником готицького костьола”, тим самим відносячи його будівництво до періоду панування на Волині готики (орієнтовно 1250-1520 рр.).7

            Таким чином, на основі перелічених публікацій можна зробити висновок, що один з найстаріших храмів Луцька або його фрагменти проіснували до 60-х рр. ХІХ ст., знаходячись в північно-західній частині міста.

            Нашими дослідженнями давньої топографії Луцька вже було показано, що ця територія первісно була заплавною і почала освоюватись під забудову шляхом підсипки лише з кінця ХІУ ст.8 Тому маловірогідно пов”язувати її зі спорудами більш давніх часів.

            Деякі відповіді на питання будівництва храму Якова дають  архівні джерела. Церква св.Jakoba Apostola вперше згадується в грамоті князя Свидригайла (помер 1452 р.), написаній в 1459 р.9

            Важливим документом  є Опис Луцького замку 1552 р., на який посилався О.Левицький, але не використав в повній мірі. В ньому цілком однозначно церква розміщена в південній частині Окольного замку. В переліку маєтностей Окольного замку вона названа після двору пана Михайла Свинюського: “y  cerkow murowana byla swiatoho Jakoba apostola pusta u ieho dwori10. Розташування двору визначається місцем мурованої Свинюської вежі Окольного замку11 та підтверджується графіком руху люстраторів під час опису замку.

            Привілей на муровану церкву св.Якова згадується в “Донесении коморника королевского о церкви соборной Луцкой, составленном при передаче этой церкви епископу Кириллу Терлецкому”, де міститься скарга соборного духовенства на  те,  що невістка колишнього луцького єпископа Іони Красенського зі своїми синами розграбували церковне майно, в тому числі скриню з привілеями. Документ датується 1585-1589 рр.12

            За інвентарем 1607 р. від церкви залишились тільки сліди мурів.13 Потребує пояснення запис О.Барановича про належність в 1629 р. луцькій церкві  св.Якова 17 димів.14

            Робимо висновок, що в Луцьку існував ще храм під тою ж назвою, який належав католицькій конфесії.

            8 січня 1581 р. польський король Стефан Баторій підтверджує та повторює витяг тексту грамоти Сигізмунда Августа від 1545 р., якою наділяє луцький парафіяльний костьол св.Якуба та його ректора земельними угіддями та встановлює їх межі.15

            В Описі Луцького замку 1552 р. знаходимо вказівку на існування крім церкви  також костьолу св.Якова. У “kanonyka tamosznoho swiatoho Jakowa” на утриманні було 23 сажені доброї будови оборонного паркану навколо міста, що складало 1/12  його частину. Вклад каноніка був четвертим за значимістю. Його не можна було б зробити при пустій церкві, про яку йде мова в цьому ж документі. З нього видно, що костьол знаходився за межами Верхнього та Окольного замків, які були детально описані ревізорами.16

            На плебанії костьолу в 1582 р. був цвинтар і помешкання коморників.17 Ксьондз Мартин Іздебський, плебан костьолу св.Якова апостола згадується в документах 1621 і 1634 рр.18

            До костьолу належав грунт поблизу Бернардинського монастиря. Через провину в смерті людей, що сталася на цьому грунті,  канонік і пробощ костьолу ксьондз Мацей Поплавський за рішенням суду 1646 р. спорудив кам'яний стовп з фігурою скорботного Христа.19

            Як видно із скарги  ксьондза Мацея Поплавського від 30.06.1649 р. про розорення  луцького костьолу св.Якова, в 1648 р. в Луцьку було завершено будівництво нового костьолу під таким ім'ям. Наведемо її уривки. “...року 1648, під час козацкое ребелии и хлопское сваволи, ... же протестанс сумпт великий, а праве всю субстанцию свою на збудоване и змуроване, тудеж охендозство пристойное костела Божого заложеня святого Якуба, в месте Луцку будучого, ложывши, важыл, яко чуйный и дбалый пастор своее овчарни, и хотечи тот же костел во всем до конца ку чти ку хвале Божой выставити, веле речей, до будынку того костела належачых, накупил.” Боючись наступу козаків, ксьондз “позакопывал и поховал” закуплене до костьолу начиння. “Якож менованый дяк из своими коагдерентами, ... до менованого костела пришедши, шукал, копал по всем костеле, цмынтару и плебаниеи, навет и под дахом костелным, которие все речи вышменоваг и охендозство, зналезшы и повыкопывавши, любо были субтелные, побрали и, до монастыра (Братського - Б.К.) их мил, занесши, в руки ... отцу Василови Кирыловичови искусникови оддали и тые дерева розными часы повозили; а не контенчуючые тым оголоченем и спустошенем и забранем костела Божого и плебаниеи протестанта, на болший жал и знисченье оного, под тот же час козацкое ребеллии и хлопских бунтов ...”20

            З люстрації Луцького староства 1663-1664 рр. дізнаємося про розпланування вулиць поруч з плебанією костьолу. Цвинтар св.Якова відділявся від міського ринку грунтом Анни Лахновичової та вулицею, що вела до перевозу через рукав Стиру  Стирець. По сусідству з протилежного від перевозу боку була вірменська церква.21

            Ксьондз Петро Гулевич, канонік Луцький, плебан костьолу св.Якуба згадується в документі  від 18 квітня 1708 р.22

            Фіксаційні плани Луцька, починаючи з 1795 (найдавніший) до 1862 р. включно, на вказаному місці, між вірменською і Братською церквами, показують костьол, що належав тоді боніфратрам. План 1807 р. подає його докладну конфігурацію. Споруда була розташована за орієнтацією схід-захід. В своїй основі подібна до хреста, мала витягнутий пресбітерій і порівняно велику прибудову з  півночі.23 Мабуть, це найдавніший обрис плану костьолу. План міста зйомки 1862 р. подає таку ж конфігурацію костьолу.24 Вона ще збережена на проектному плані міста 1864-1865 рр.25 Костьол відсутній на затвердженому царем Олександром 2 травня 1869 р. плані міста Луцька.26

            Руїни костьолу можна побачити на панорамах Луцька середини ХІХ ст. На відомому рисунку О.Лещинського це паралелепіпед з двома трикутними фронтонами на торцях споруди, що не має даху. Слідів прибудов не помітно.27

            Найбільш повна графічна інформація про костьол міститься на обмірних кресленнях, що зберігаються в РДВІА.28 Це дводільний храм завдовжки 29,75 м з прямокутною навою (16,6х12,5 м), що мала по два вікна на бічних фасадах, і значно вужчим (7,2 м) витягнутим вздовж осі пресбітерієм (теж на два вікна) з апсидою. До нави з півдня прибудовані прямокутні сіни, а з півночі - заокруглена каплиця. З півночі до пресбітерію примикає закристія завширшки 4,62 м. Споруда вже не мала даху, але над вужчими стінами нави ще зберігались два фронтони. Стіни нави були оздоблені ренесансним ордерним декором. Російські військові інженери пропонували розмістити в будинку полковий цейхгауз. Для цього нава мала бути знижена до висоти пресбітерія, а її вікна розміщатись на рівні  його вікон.

             В тому ж комплекті кресленників знаходиться “Чертежъ местности упраздненного Луцкого Бонифратского монастыря, съ землями и строеніями къ оному монастырю принадлежащими. Составленъ 1 января 1852 го года.”, який, очевидно, датує і обмірні кресленники костьолу.

            У жовтні 1972 р.на колишній ділянці Боніфратського монастиря, між будинками №6 і №10  вул.Калініна під час будівництва житлового будинку на глибині 2-3 м від поверхні землі знайшли до 10 поховань головами на схід, що вилаштувались у рядок вздовж вулиці. Котлован до материкового грунту не дійшов.

            План костьолу св.Якова був надісланий мною відомому знавцеві давньоруської архітектури, ленінградському археологу М.Малевській, яка займалась вивченням архітектури Волині. Вона зробила спроби виявити в ньому давньоруське ядро. В обох гіпотетичних варіантах залишались “очень большие и странные пристройки”, що робило замір мало вірогідним. Навіть назва храму, на її думку, була швидше католицького походження.

            Таким чином, наявні архівні джерела свідчать, що в Луцьку існувало на менше трьох храмів під назвою св.Якова, які належали православним і католикам. Церква св.Якова за документами простежується протягом 1449-1607 рр. Вона знаходилась поблизу Свинюської вежі Окольного замку. Костьол св.Якова засвідчений документами  з 1545 р. Новий костьол був збудований 1648 р. і розібраний в 1860-х рр. Знаходився він на міській території в її північно-західній частині. Архівні джерела також дають уяву про його архітектуру.

_____________________________

1. Перштейн А.  Луцк и его древности // Временник императорского Московского общества истории и древностей Российских.- М., 1851.- Кн.10.- С.34.

2. Сендульский А. Исторические сведения о православных монастырях в Луцке, ныне не существующих  // Волынские Епархиальные ведомости.- Почаев,1872.- № 11.- С.412.

3. Левицкий О. Луцкая старина //Чтения в историческом обществе Нестора летописца.- К., 1891.- С.89-90.

4. Орда Л. Краткий исторический очерк Луцка и памятники старины, поныне в нем сохранившиеся.- Луцк, 1897.- С.15.

5. Orіowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wolyniu.- Luck, 1929. - S.121.

6. Rewski Z. Kraszewski jako inwentaryzator zabytkуw Wolynia.- Luck, 1939.- S.7.

7. Burkot S. Podroz po stronach rodzinnych: Передмова до: Kraszewski J.I. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy.- Warszawa, 1985.- S.12.

8. Колосок Б.В. Історико-топографічні умови виникнення Луцька //Археологія, 1976.- № 20.- С.51-59.

9. АЮЗР.- Ч.1.-Т.1.- С.182. Причин розбіжності в датах тут не торкаємося.

10. АЮЗР.- Ч.7.-Т.1.-С.163.

11. Колосок Б.В. Луцькі Верхній та Окольний замки //Дослідження з слов”яно-руської археології.- К.: Наукова думка, 1976.- С.217-228.

12. АЮЗР.- Ч.1.-Т.1.- С.207.

13. Сайчук В.Т. Топографія церковних погостів на обширі Луцьких замків та їх забудова //Архітектура Волині: історія та сучасність.- К., НДІТІАМ, IS PAN, ЛІКЗ, 1992.- С.30.

14. Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині ХУІІ ст.- К., 1930.- С.107.- Табл.

15. Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899.- К.: Наукова думка, 1971.- С.32.- Док.№ 66.

16. АЮЗР.- Ч.7.-Т.1.-С.174.

17. АЮЗР.- Ч.1.-Т.1.-С.155.

18. АЮЗР.- Ч.1.-Т.6.-С.493, 684.

19. Rewski Z. Nieznane zrodіo do dzijow  Lucka.- Znicz.- 1936.- N 11.- S.145, 147.

20. АЮЗР.- Ч.3.-Т.4.-С.268-270. Виділено Б.Колоском.

21. Lustratio bonorum Reipublicac in Palatinaіu Wolhyniae existculium - a 1663 - peracta et expedita. - Warszawa.- AGAD.- ASK.- XLYI.- 17.- S. 28-29.

22. АЮЗР.- Ч.1.-Т.4.-С.288.

23. Російський державний військово-історичний архів.- Ф.3349.- Оп.19.- Спр.1399.

24. Російський державний історичний архів.- Ф.1293.- Оп.166.- Спр.46.

25. Там же. - Спр.47.

26. Там же.- Спр.48.

27.. Ossowski G. Luck // Tygodnik ilustrowany.- Warszawa, 1865.- N 289.- S.124-126.

27. РДВІА.- Ф.349.- Оп.19.- Спр.1438.

28. РДВІА.- Ф.349.- Оп.19.- Спр.1434.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мал.1. Проект пристосування костьолу св. Якова

для потреб російської армії. Імовірно 1852 р.

РДВІА, ф.349, оп.19, спр. 1438.

Аркадій Козловський

Сергій Пустовалов

 

Дослідження на о. Мала Хортиця в 1995 р.

 

            В 1995 р. було продовжено роботи на городищі на о. Мала Хортиця (Байда). Розкопки проводилися двома розкопами, один з яких знаходився в південно-західній частині городища, а другий – в північно-східній. На південно-західній ділянці було відкрито оборонні споруди катакомбного часу. Це залишки двох стін з дикого каменю з ровом між ними. Стіни стояли на валах, які утворювались ескарпованим схилом пагорба, на якому розташоване городище. Стіни майже аналогічні за конструкцією тим, що знайдені в 1991 р. (Іллінський, Пустовалов, 1992). Особливість головного валу полягала в тому, що він не мав ззовні кам'яного покриття. Його поверхня складалася з щільно втрамбованого піску коричневого кольору. Частина головної, внутрішньої стіни була розібрана за доби пізньої бронзи й на цьому місті була побудована напівземлянка стовпової конструкції з вогнищем та господарчими ямами в центрі. Це перший випадок прямої стратиграфії на ділянці оборонних споруд. Із знахідок переважає кераміка, уламки кременю, пращні камені. Цікаво, що вперше знайдено знаряддя праці: уламок розтирача та важок від рибальської сітки з проточинами по боках (матеріал – вапняк).

            Козацький час представлений на цій ділянці свинцевою кулею та попелясто-вуглистим шаром у північній частині розкопу. Основні козацькі пам'ятки відкриті біля валу XVIII ст. на північно-східній ділянці городища. Під час досліджень зафіксовано три об'єкти. Один з них – житлова напівземлянка, досліджена повністю, два інших – яма та заглиблена будівля – були досліджені частково. Культурний шар над будівлею й ямою дуже насичений: попіл, вуглинки, камінці, фрагменти печини, кістки тварин, уламки речей тощо, які належать до різних епох – від доби бронзи до XVIII ст. Серед них значну частину складають матеріали XVI - XVIII ст. Це залізний ніж, наконечник черешкової ромбовидної стріли, свинцева куля, залізна скоба, точильний брусок, цвяхи та костилі, срібний штампований гудзик з вушком тощо.

            На глибині 0,9 - 1,1 м було зафіксовано контури житла 8 (житла мають єдину нумерацію). В плані житло мало підпрямокутну форму з дуже закругленими кутами. Його довжина 6,2 м, ширина 3,6 м, глибина від сучасної поверхні від 0,9 м до 1,7 м. В східній частині долівкою слугувала материкова скеля, в західній частині котлован було вирито до білого материкового піску. Довгою віссю житло було орієнтовано по лінії С - З.

            В житлі було зафіксовано два опалювальних пристрої. Відкрите вогнище 1 знаходилося поблизу південної стінки. Вогнище мало округлу форму диаметром до 1,2 м. Другий опалювальний пристрій знаходився поблизу центра північної стіни будівлі. Зафіксовано нижню частину, яка складалася з кам'яної вимостки, покладеної на глиняному розчині. В плані вимостка мала прямокутну форму та розміри 1,0 Х 0,7 м. Це залишки печі-кам'янки.

            У західній частині житла було розчищено два шари згорілого дерева. Верхній шар починався від вогнища і складався з дошок, горбилів та колод (загальна його довжина 3,2 м, ширина до 2,5 м). Східна частина настилу лежала на материковій скелі, західна підтримувалась на вимостках з каменю, на кілках та стовпчиках. Повздовжні елементи настилу з'єднувалися з поперечними за допомогою цвяхів, або пазів. Нижній настил відділявся від верхнього шаром обпаленого піску (розміри: 4 Х 3 м). Конструкція подібна до вищеописаного. Нижній настил зроблений з якісного матеріалу й пов'язується з піччю біля північної стіни. Після пожежі, яка знищила будівлю, згорілий шар досипали піском, зробили новий настил та відкрите вогнище.

            В заповненні та на підлозі житла було зафіксовано значну кількість знахідок: три залізні цвяхи, куля із знаком у вигляді кола з рискою, фрагмент ножа з наборним руків'ям з бронзових платівок, фрагменти ліпної та кружальної керамики, 2 крем'яних відщепи. При розчистці печі-кам'янки знайдено половинку ливарної формочки для відливання куль, що була зроблена з вапняку. Тут же виявлено свинцеву відливку та кулю диаметром 0,9 см. Під настилом виявлений залізний ромбоподібний наконечник стріли. Знайдено невелику керамічну кружальну плошку з оббитими вінцями, яка використовувалася як світильник або лампада.

            Західніше житла частково досліджена глибока яма, яка, можливо, входила до одного комплексу з житлом. На жаль, стінки її виявити не вдалося. У заповненні ями знайдено свинцеву кулю диаметром 1,6 см, залізний наконечник стріли, аналогічний вищеописаним, залізна голка, декілька невизначених залізних виробів. На долівці ями виявлено фрагмент вогнепальної зброї. Це ствол ручниці довжиною 40 см, ззовні має форму восьмигранника, який поступово звужується від казенної частини до дульної. Казенник зруйнований вибухом. На відстані 7,5 см від кінця казенної частини виявлено невелике (0,9 см) вушко з отвором (Мал.1). Знайдений екземпляр подібний до двох фрагментованих ручниць, знайдених тут в попередні роки. Застосовувалася така зброя в  кінці XV – XVI ст.

            Отже напівземлянку було збудовано в XVI ст. Впущено у культурний шар доби бронзи. Житло згоріло під час збройного нападу, про що свідчать знахідки татарських стріл під настилом. Після другої пожежі житло вже не відбудовувалося.

            Таким чином, дослідження 1995 р. дали ряд цікавих матеріалів, підтвердили перспективність пошуку об'єктів XVI ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 Мал.1. Ручниця.


 

 

 

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS