КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Пам'ятки українського козацтва

І. ПАМ`ЯТКИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА.

ДОСЛІДЖЕННЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

 

 

 

Михайло Сікорський

 

Борисівське поле - слава землі Київської

 

            В історії України дуже мало селянсько-козацьких повстань які можна було б порівняти з повстанням під керівництвом Т.Федоровича на Борисівському полі під Переяславом 1630 року і за кількістю його учасників, і за  його відвагою, і за наслідками в підготовці до Визвольної війни українського народу  проти шляхетської Польщі.

            Тарас Федорович розгромив польсько-шляхетські війська гетьмана С. Конєцпольського, дякуючи  наступальній тактиці, яку  сміливо застосував. Козацьке військо не чекало приходу польських загонів, а йшло їм назустріч. Ця тактика лягла в основу підготовки і  проведення Визвольної війни 1648-1654 рр

            Повстання 1630 р. почалося у березні на Подніпров`ї виступом запорожців, очолюваних Тарасом Федоровичем. Вони оволоділи Корсунем, Васильковом, Борисполем, Баришевкою, Переяславом та багатьма іншими містами і селами. До 10-тисячного запорозького козацького війська пристали селяни, міщани й наддніпрянські козаки з різних місць. Севські воєводи писали в Москву: "А в которых городках запорожские козаки жили по домам, и ныне... те же козаки ис тех городков идут в сход к Тарасу их козакам в город  Черкасы".

            Енергійний і  талановитий ватажок Тарас Федорович (Трясило) дуже добре розумів, що треба підібрати місце, де зосереджувалися б усі повстанські сили, що були розпорошені на великій території,по-перше, а по-друге, на випадок поразки відступити на  територію Російської держави, щоб врятувати військо від кривавої  розправи.

            Таким місцем  були околиці Переяслава. Вони  добре відомі  в історії, як місця розгрому печенігів, половців, татар. Тут  перебували повстанці під керівництвом Северина Наливайка. Борисівське поле розташоване у заплаві річок Альти і Трубежа - зони незайманих лук. Далі від Альти й Трубежа заплавні луки помітно переходять у степ. Ці простори споконвіку приваблювали кочовиків, котрі не потребували орної землі, а  також сталої оселі. Праві береги річок Альти і Трубежа були вкриті лісом, а ліві - травою. Східна  частина Борисівського поля впиралася у  підвищений берег Трубежа, де колись було поселення черняхівської культури. А далі над полем  панував Переяславський  замок з окольними 18-метровими  валами. Борисівське поле майже повністю збереглося у тому вигляді, яким було під час повстання 1630 року.

            Композиційно завершує Борисівське поле Борисоглібська церква, збудована 1863 року на місці вбивства князя Бориса Володимировича. Церква належить до числа найзавершеніших пам`яток української монументальної  архітектури. Вона надихає людину, в уяві якої з`являються епізоди переправи в районі Монастирка і Трахтемирова селянсько-козацьких військ на переяславську землю.

            Повстанці 1630 року влаштували добре укріплений табір. Весь берег р. Альти був укріплений ровом і валом, східна частина Борисівського поля була укріплена земляним валом і возами.

            У центрі було встановлено ікону Покрови Богоматері, в чудодійну силу якої вірили. Туди були доставлені велик запаси пороху, свинцю, продовольства, різної зброї. "Усьго в таборі,- як повідомляв російський посланець Г.Гладкий,- було близько 37 тисяч чоловік. але серед них чимало жінок, дітей, старих. Табір мав бути головною оперативною базою повстанців, що діяли по всьому Лівобережжі. Щодня в табір прибували все нові й нові маси, які добре  володіли мистецтвом вогнепальної зброї."

            Наддніпрянські козаки утворили в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків.

            Тим часом польсько-шляхетське військо прибуло до Києва і почало переправлятися через Дніпро. Але зробити це було не легко. Загони повстанців разом з наддніпрянськими козаками,  засівши на лівому березі ріки, обстрілювали поляків з гармат, топили  ворожі човни, знищували жовнірів, яким щастило вибратися на берег. Коли сам Конєцпольський із головною групою свого війська перебрався на лівий берег Дніпра, повстанці оточили його загін і майже весь винищили. Коронний гетьман ледве  спромігся втекти назад до Києва. Лише на початку травня польське командування, зосередивши головні сили нижче Києва, форсувало Дніпро й рушило до Переяслава з тим "интектом (наміром), аби, - як зазначав львівський літописець,- впрод козаков, а затым в вшиткой (в усій) Україні Русь вистилали, аж до Москви".

            За свідченням Гладкого, шляхетське військо налічувало 12  тисяч жовнірів та німецької кінноти, було добре озброєне. Разом з військом сунуло чимало шляхти. Прибувши під Переяслав, коронне військо зупинилося табором на відстані кількох кілометрів від міста і спорудило укріплення. Туди були підтягнуті й військові з`єднання з Київщини, Брацлавщини й Волині. Хоч військо Конєцьпольського переважало  за озброєнням, кіннотою і артилерією повстанське, коронний гетьман не наважувався штурмувати Переяслав, чекаючи  підходу нових польських частин. Одночасно гетьман намагався повністю  блокувати місто.

            На Борисівському полі раз у раз відбувалися сутички, які особливо поширилися в травні 1630 року. Вночі невеликий козацький загін непомітно проник в ту частину польського табору, де стояв штаб Конєцпольського з  вартою корогвою - Золотою ротою, в якій налічувалось 150  шляхтичів  із  "найзнатніших родин". Захоплена зненацька, Золота рота була цілком знищена. Від таких сутичок ряди коронного війська швидко ріділи.

            Для підготовки до штурму польського табору Конєцпольського готувався і Тарас Федорович. Він послав у тил польського табору найдосвідченіших козаків,  які створювали повстанські загони. Так  було в районі Борисполя, де був  створений повстанський загін, який знищив півторатисячний загін жовніров,  які йшли на допомогу  до Конєцпольського. Подібне сталося в Ковалечі, Димері й Білогородці.

            Всю  переправу  на  південь  від  Києва контролювали наддніпрянські козаки. Велика кількість  козаків з Вьюнищ, Монастирка, Зарубинець, Трахтемирова вийшла на допомогу повстанцям.

            Бої тривали три тижні. Багато разів  шляхта атакувала козаків, але кожного разу  з великими втратами відступала  до свого табору. Повстанці не давали коронному війську відпочинку ні вдень, ні вночі. Вони оточували шляхетські загони і знищували їх. Коли ж самі потрапили в оточення ворога, то бились на смерть.

            Вирішальний бій відбувся 25 травня. Його розпочав загін коронного стражника Самійла Лаща, відомого своїми грабунками і  нещадним винищенням українського населення. Помітивши козацький загін, що виїхав з міста на розвідку, Лащ напав на нього зі своїми жовнірами, але не зміг здолати козаків і звернувся за підтримкою.

            Конєцпольський з двома тисячами жовнірів виїхав на  допомогу, однак по дорозі зустрів дві сотні козаків, які були послані Федоровичем  на допомогу  розвідувальному  загону. Козаки замкнулися в клуні і боролися до останнього подиху. Жоден з них не потрапив  до полону.

            У цей час два гайдуки  перебігли з польського війська до  козаків і попередили, що великий загін на чолі з Конєцпольським перебуває поза своїм табором. Настав слушний момент для атаки. Після стараної підготовки повстанці на чолі з Тарасом Федоровичем всіма силами вдарили на польський табір. Найактивнішу роль у цьому нападі відіграли запорозькі і переяславські козаки. Вони  зламали опір ворога,  вдерлися до табору  і захопили кілька  гармат. Під тиском повстанців  шляхетські війська почали відступати. Бій тривав понад шість  годин. Переяславські козаки розгромили загін  Конецпольського і не дали йому можливості потрапити до  польського табору, що і вирішило долю польських військ. Польське військо зазнало нищівної  поразки, тільки  вбитими втративши  10 тисяч чоловік. Козаки захопили у ворога всі гармати, а щоб відрізати шлях до відступу, знищили пароми і засоби переправи через Дніпро.  Бій припинився лише  пізно увечорі, коли почалася сильна злива, яка замочила порох.

            Коронне військо біля Переяслава  було оточене з усіх  боків і не мало ніяких надій на перемогу.

            Перемога повстанців біля Переяслава, на Борисівському полі була великим святом всього українського народу. Вороже військо дістало заслужену кару. Широке поле битви було вкрите порубаною шляхтою. Змальовуючи  те побоїще,  Тарас Шевченко  писав у  поемі "Тарасова ніч":

                                                           Червоною гадюкою

                                                           Несе Альта вісті,

                                                           Щоб летіли круки з поля

                                                           Ляшків-панків їсти...

            Звістка про перемогу повстанців над польсько-шляхетськими військами на Борисівському полі рознеслася по всій Україні. Повстання вплинуло  на темпи  і характер  розвитку України  і в деякій мірі визначило дальший хід її історії в підготовці і проведенні Визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького. Борисівське поле стало полем Безсмертя козацької слави, пристановищем для десятків тисяч героїв, які віддали своє життя за долю України. Воно залито потом і кров`ю предків, пройняте енергією їхніх душ, які ми  дуже відчули, коли встановлювали величний пам`ятник Тарасу  Федоровичу на Борисівському полі. Він став символом самовідданості українського народу, його пам`яттю.

 

 

 

Валентина Лялько

 

Пам`ятки козацтва у Переяславі.

 

            Козацька доба є однією з найяскравіших сторінок історії Переяслава. Він стояв біля джерела українського наддніпрянського  козацтва.

            В 90-х роках ХІV ст. тут був збудований замок київським  князем Володимиром Ольгердовичем; розташований він на території колишнього дитинця,  на  підвищеній  частині  міста (що називалося Верхнім містом).

            5 березня 1585 р. Стефан Баторій на сеймі у Варшаві надав Костянтину Острозькому привілей на відновлення міста Переяслава. Він перебудував замок, обніс його новою дерев`яною стіною, встановив в його мурах 16 великих гармат. В замку зберігалися боєприпаси, зброя, продовольчі  і  господарчі запаси. Був викопаний глибокий рів, через який перекидали підйомний міст на  ланцюгах. Потрапити до замку можна було через головні ворота. Замок мав захищати місто і прилеглу до нього територію від татар, бути  опорною базою для польських магнатів і шляхти на Україні. У замку перебував начальник місцевої варти, городник, мостник,  збирач податків, ревізор, митники.

            В  цей час навколо Переяслава, Ташані, Хоцьок, Яготина сконцетрувалися значні сили озброєного населення, які вийшли з придніпровських лісів і боліт; вони являли собою організовану і досвідчену військову силу. На це звернули увагу  литовські воєводи і взяли їх на військову державну службу. Тих озброєних  і вільних  селян-козаков, котрих переяславці наймали на службу, записували до  спеціальних списків і нагороджували платнею: грошима і сукном. Замок як  оплот феодалізму, експлуатації в  роки Визвольної війни був знесений з лиця землі (про нього нагадує  вул.Замкова). Переяславський замок можна б було реставрувати, як пам`ятник  козацької доби.

            Серед озброєних вільних козаків,  які перебували на службі  в замку, був і Михайло Хмельницький - батько Богдана Хмельницького, який був наділений землею, де побудував свій будинок.

            Р.О.Юра і М.І.Сікорський розкопали  і дослідили в 1959 році будинок, який знаходився поблизу Успенської церкви, у підніжжі оборонного валу  дитинця ХІ  ст. Будинок  розміром 17Х8м.

            Богдан Хмельницький оселився в батьківському будинку. В ньому він приймав послів із сусідніх держав: Туреччини, Волохії, Молдавії, Угорщини, Московії. Вів дипломатичну переписку. Написав 12 листів до російського царя і воєвод. 8 серпня 1650 р. Богдан Хмельницький відправив лист до білгородського воєводи Репніна, де повідомляв  про врегулювання торговельних відносин. Через Переяслав проїжджали українські посли до Москви, гінці з листами, А також російські посли, що їхали до Хмельницького. Переяслав був дипломатичним  центром.

            Переяславська земля є скарбницею пам`яток і пам`ятних місць, історія яких сягає в давнину. Однією з таких пам`яток  є Михайлівська церква, будівництво якої було розпочато в 1649  році на місці Михайлівського собору ХІ ст. при переяславському полковнику Федорі Лободі -  випускнику Києво-Могилянської  академії, а закінчено  в  1666 році.  Характерною  особливістю  церкви  є її легкість, простота і зв`язок з навколишнім пейзажем. До нашого часу збереглися ліпні прикраси фронтальних вікон і ніш. В усю довжину зовнішнього фріза розміщені прості за композицією і формою  прекрасні  кольорові  полив`яні керамічні розетки,  прикрашені  українським орнаментом. Михайлівська церква ула оборонною  спорудою нашого міста. Вона з`єднувалась з  усіма церквами міста  підземними ходами. Це єдина споруда, яка збереглася з часів Переяславської ради. В історичному  музеї експонуємо кахлі, розетки  з українським орнаментом, які збереглися з Михайлівської церкви.

            Однією з пам` яток козацької доби є церква в ім`я Успіння Божої Матері. Успенська церква побудована великим князем Володимиром Мономахом в 1098 році, одначе була  зруйнована в 1239  році татаро-монголами. Проіснувала 141  рік. Вдруге храм був відбудований в 1586 р. князем Василіем Васильовичем Острожським. Нова церква була дерев`яною і більшою за розміром. Князь наділив церкву  300 десятинами землі, а також потурбувався про підняття престижу храму. Вже в  ХVII ст. Успенська церква  стає військовим собором, біля  неї проживає  комендант Переяславської фортеці, а прихожанами були військові чини. Під склепінням цієї церкви  відбулася 8(18) січня 1654 р. Переяславська рада.

            Церква, де відбувались  події, що мали для України таке неординарне значення, проіснувала недовго. На початку 1660 року під час великої  пожежі вона згоріла. Відновлена церква  у 1674 році стрілецьким головою Федором Михайловичем Іртишевичем,  присланим з Москви. Вона була дерев`яною,  збудована при сприянні  Олексія Михайловича і за "государеві кошти". Але в 1761 році церква знов згоріла. Вона мала 7 бань. В 1824 році храм було перебудовано в  однобанний. У такому вигляді церква перебувала до 1860 року. Прихожани підняли питання про перебудову церкви в зв`язку з її ветхістю. В  1868 році новий настоятель Успенського собору священик Терлецький запропонував збудувати храм з каменю. Урочисте закладення храму відбулося 21 травня (за старим стилем) 1889 року, а освячення новозбудованого собору - 12 вересня 1896 року. Будували на кошти, зібрані з 13 повітів. Новозбудована церква мала такий вигляд:  цегла була пофарбована в  жовтий колір, покрівля  на банях -  у білий, малі головки на банях визолочені, хрести на них - теж. В  середині храму влаштовані хори у вигляді балкона з чавунними  сходами до них. Внутрішній розпис зроблено водяними фарбами.  Будівництво храму обійшлось у суму понад 70 тисяч карбованців.

            Цінною пам`яткою  є Вознесенський  собор, збудований у 1695-1700 роках, який входив в архітектурний ансамбль Вознесенського монастиря, на території якого крім собору, будинку колегіуму, бурси, були дзвіниця і єпіскопський будинок. Із східнього боку монастирської території був прибудований  довгий двоповерховий корпус: на нижньому поверсі знаходились торгові ряди з підвалами і складами, які входили в торгову площу. На верхньому поверсі спочатку був гуртожиток для бурсаків, а в кінці ХІХ ст. - монастирська початкова школа. Вознесенський собор є цінною пам`яткою архітектури кінця ХVІІ ст. Ця перша спроба перевести класичну дерев`я ну архітектуру в  камінь. Собор збудований Іваном Мазепою. Має форму хреста. Чотири хрестоподібні виступаючі частини будівлі закінчуються стрункими фронтонами. Центральна частина будівлі, що підноситься над  іншими, увінчана  куполом, який має форму луковиці. Над входом в церкву і над вікнами її містився ліпний орнамент. Протягом тривалого часу собор був найвищою спорудою в Переяславі. Дзвіниця була збудована в 1770-1776 рр.

            Пам`яткою козацької доби  являється і Покровська  церква. Це була унікальна споруда: церква в церкві. Покровська церква збудована в 1704-1709 рр. коштом племінника Івана Мазепи, переяславського полковника Івана Мировича на честь взяття Азова. Будівництво церкви приписують переяславському "муравленкові" Моісею Кіндратовичу, який при створенні цієї церкви використав прийоми української архітектури. Покровський собор -  це фортеця, яку нагадує і її зовнішній вигляд. Ширина  стін його досягала трьох аршинів. З південної і північної сторін у стінах і над дверима були схованки у вигляді кімнат, в них під час нападів ворогів переховувалося церковне майно і казна.До схованок вели невеликі, подібні до  вікон двері, які закладали цеглою. З південної сторони і в середині собору були потайні сходи, які вели нагору до бані, де стояла варта і спостерігала за тим, що робиться в місті та по течії Дніпра. Сигнал про наближення небезпеки варта подавала церковним дзвоном. Приміщення собору прикрашала запрестольна картина, розміром близько двох аршин, яка складалась з двох частин. Згори - образ Покрови пресвятої Богородиці, а знизу - Петро І і Катерина І в царському одязі. Біля государя стояв гетьман Іван Мазепа, а біля нього - полковник Іван Мирович. Біля цариці - придворні дами в  парадному одязі, а збоку - козаки в національних костюмах. Навпроти імператора - архієпископ Феофан Прокопович, а біля нього - духівництво. Після смерті полковника І.Мировича собор добудувала і  прикрасила його дружина Пелагея Голуб. В 1937 році Покровська церква була  розібрана, дзвони скинуті.

            Нам потрібно зберігати, реставрувати пам`ятки козацької доби, щоб для майбутніх поколінь через віки дійшов шелест козацьких знамен, брязкіт козацької зброї, стогін української землі від копит навальних ординців, бій, як  блискавка, як межа між життям і смертю, між минулим і майбутнім нашого народу.

 

 

Наталя Ткаченко

 

Пам`ятки часів козацтва в музеї архітектури

та побуту Переяслав-Хмельницького державного

історико-культурного заповідника

 

            Однією з найбагатших скарбниць з історії культури і побуту українського народу є Переяслав-Хмельницький музей народної архітектури та побуту, розташований на південній околиці Переяслава. Ця територія відповідає умовам, при яких виникали поселення як в давні епохи, так і в пізніший час. На Татарській горі збереглися залишки пам`яток найдавнішого часу: курган періоду бронзи, залишки поселення та могильник черняхівської культури,  залишки поселення періоду Київської Русі, залишки шляху з "варяг у греки".

            Переяславська земля відіграла важливу роль в зародженні і формуванні українського козацтва. Саме тут, на території Середнього Подніпров`я, в кінці XIV - на початку ХV століття  концентруються значні сили  озброєного населення, яке вело  постійну боротьбу з татарськими нападами. Саме в цьому краї виникають козацькі села: Комарівка, В`юнище, Циблі, Зарубинці, Трахтемирів.

            На цій історичній території до наших днів збереглися унікальні архітектурні пам`ятки і могильники докозацької і козацької доби.

            Одна з них - козацький постій, залишки якого збереглися на південній околиці Переяслава. Під час будівельних робіт в 1980 р. виявлена порушена земля. Коли її розчистили, відкрився рів розміром 65 на  45 метрів, глибиною  4,5 метрів. Також  було знайдено частину дубових щитів, залишки колодязя, невелику козацьку гармату, розколотого дзвона.

            На місці виявленої фортифікаційної споруди XVII-XVIII ст. на теріторії музею народної архітектури та побуту здійснена реконструкція козацького постою. Площа - 2,4 тис.кв.м. Подвійні дубові ворота мають 4 м висоти. Для захисту воріт влаштована надбрамна сторожова башта з козацьким дзвоном XVIIст. На валу розміщені 9 гармат; частокіл прорізують 23 вузькі бійниці для рушниць. Посеред постою розташований двоповерховий будинок: перший поверх - примішення каркасного типу для коней; другий - зрубне приміщення для гарнізону. На двох дверях другого поверху - зображення  простого козака і козацького полковника. Над дахом височить  оглядова башточка. Посередині постою - конов`язь, криниця. Захищений від ворогів козацький постій також широким і глибоким ровом, який опоясує всю споруду, і кінним частоколом.

            Недалеко - в 30 метрах від рову, на пагорбі, височить 13-метрова козацька сторожова вишка.

            Реконструкція козацького постою відкрила козацьку тему в  музеї просто неба. Продовженням цієї теми в історії музею є перевезення козацьких дерев`яних церков на Татарську гору. Дерев`яні церкви та дзвіниці, перевезені на територію музею народної архітектури та побуту, дали можливість створити окремі комплекси, які відтворюють дух буреломної козацької доби.

            Гордістю і окрасою музею є козацька церква, збудована в 1606 р. в селі Остріки Білоцерківського р-ну Київської області. Це тризрубна хрестоподібна церква з трьома верхами в  один  ряд. Середній зруб ширший і довший за зруб вівтаря і бабинця. Центральний зруб і бабинець прямокутної форми, зруб вівтаря гранчастий, побудований на п`яти сторонах восьмигранника. Невисокі, однієї висоти зруби увінчані трьома верхами. Вівтар і бабинець мають  по одному залому, центральний зруб має два заломи, завдяки чому домінує над боковими. Зруби обшиті шалівкою. Характерною особливістю архітектурного стилю  церкви є  сферична форма куполів з "малим" барабаном і маківкою на ньому, що завершується хрестом -  чудовим витвором ковальського мистецтва.

            Всередені церкви увагу відвідувачив привертає розпис, відтворений згідно ескізів розписів козацьких церков, іконостас - ровесник  церкви, "царські врата" з прекрасною дерев`яною різьбою і ікони XVII-XVIII ст. роботи майстрів Києво-Печерської лаври.

            Поруч церкви - дзвіниця, пам`ятка архітектури середини XVIII ст., перевезена з с. Бушево Рокитнянського р-ну Київської області. Це велична трьохярусна споруда з опасанням-галереєю навколо нижнього ярусу. Стіни нижнього ярусу складені в зруб з тесаних дубових плах. Верхні яруси обшиті дошками. Кожний наступний ярус в основі звіжується. Чотирисхила покрівля вигином переходить в баню. На третьому ярусі підвішений, як символ  козацької слави, 25-ти пудовий дзвін.

            Дзвони своїми мелодійними голосами нагадують нам про епоху козацьку, наповнюють територію музею тривогою і неспокієм тих часів (під час зйомок  фільмів "Запорожець  за Дунаем","Дорога на Січ" та інших).

            Видатною пам`яткою козацької доби є Сухоярська церква другої половини XVIII ст., яка традиційно була освячена як  храм Святої Покрови в селі Сухий Яр Ставищинського р-ну Київської обл. Тризрубна, розміщена по  одній осі з заходу на схід. Зовні виглядає стримано стрункою. Належить до того типу церков, в яких зруби стін усіх дільниць мають однакову висоту. Кожен зруб завершується окремим верхом. Середній зруб довший і ширший за бабінець. Центральний зруб і бабінець прямокутної форми, вівтар п`ятистінний. Кожен з трьох верхів має по два заломи. Перші заломи полегшують масу зрубів стін, переходять у світловий восьмерик. Другі заломи переходять в видовжені освітлені ліхтарі. Їх завершують чітко прорисовані грушоподібної форми глави з кованими хрестами.

            Типова пам`ятка козацької монументальної архітектури - церква із села Пищики Сквирського р-ну, збудована в 1651 р. Належить  до групи поширених на Наддніпрянщині трьохзрубних в плані  пам`яток. Трьохверха, середній зруб більший і ширший від бокових. Всі три зруби прямокутної форми. Верхи мають по два заломи. Перший залом переводить простір зрубів в освітлений восьмерик, другий - переводить верх дільниці в світловий ліхтар.

            Традиції будівництва козацьких церков вплинули на будівництво Андрушівської церкви 1768 р. Красою, досконалістю цієї споруди милувався великий Кобзар. Він  залишив нам свій малюнок "Верби в Андрушах", де величну Андрушівську церкву показує в оточенні зелених верб.

            Невід`ємним атрибутом козацької церкви є козацький некрополь. Цю традицію ми відновили на просторому дворі Острійської церкви. Вивчили описи козацьких некрополів, в тому числі і нотатки Максимовича,де він описує хрести в Гайшині, Зарубинцях, Монастирку. По цих слідах були проведені археологічні розкопки. Знайдено хрест козака Заруби, козака Данька, датований 1492 р., із В`юнищ, козака Шевченка. Цікавий козацький хрест із Гайшина, описаний Максимовичем. Зараз на цвинтарі зібрано 68 козацьких кам`яних і дерев`яних хрестів, пам`яток козацької доби.

 

 

 

Лариса Слованевская

 

Исследования казацких памятников на

Днепропетровщине и Херсонщине

 

            В 1990 году,  занявшись организацией археологических  кружков на Днепропетровской обласной станции юных туристов, я впервые непосредственно соприкоснулась с памятниками запорожского времени в Днепропетровске. В черте города находятся крепости Новобогородицкая (или Самарская) и Кодак, остров Старуха на Игрени с остатками запорожских землянок. Эти памятники стали постоянными объектами наших археологических разведок.

            Впечатления от их посещения, а также многочисленные и разнообразные находки пробудили интерес к истории этих мест и неизменно вызывают вопросы об их настоящем и будущем у моих юных археологов.

            История Новобогородицкой или Самарской крепости начинается с последней четверти XVII века. Во времена  запорожцев на 6  верст выше устья реки Самары казаками был построен городок Старая Самара. В 1688 году князь В.В.Голицын после неудачного похода в Крым в районе Старой Самары соорудил крепость, названную Новобогородицкой. Крепость строил присланный  из Москвы немецкий инженер фон Зален. Другое ее название - Самарская или Старосамарская. Генерал А.И.Ригельман в своем "Летописном повествовании..." называет крепость Богородицкой, также Старой Самарой.

            В 1711 году Новобогородицкая крепость была разрушена Петром I после неудачного прутского похода - это было одно из условий Турции. А в период с 1709 по 1734 гг., когда по приказу того же Петра I была уничтожена Чертомлыкская Сечь и казаки были вынуждены покинуть обжитые места, в районе Старой Самары появились  татарские аулы.

            В 1736 году после русско-турецкой войны в устье реки Самары построен русский ретраншимент, названный Усть-Самара. На генеральном плане 1751 года инженер-полковника де Боскета Усть-Самара  отмечена на левом берегу р.Самары в месте впадения ее в Днепр,  немного выше устья на левом же берегу, показана Старая Самара, а выше ее расположена Песчаная Самара.

            Весь левый берег р.Самары от ее устья до Новобогородицкой крепости содержит следы  запорожского времени. Однако  разглядеть их с каждым годом все труднее. Остатки земляных валов Новобогородицкой крепости густо заросли деревьями, расчищенные от поросли участки жители  ближайшего микрорайона используют под огороды. Часть крепости занята современным действующим кладбищем, и, надо полагать, часть эта будет увеличиваться. Ранней весною и поздней осенью, когда огороды пустуют, мы с ребятами прочесываем открытые участки крепости, собирая обильный подъемный материал, среди которого множество фрагментов керамики  и гутного  стекла, кремни, кресала, железные гвозди и скобы, фрагменты изразцов и трубок-носогреек, бусины и монеты ХVII в.

            Второй памятник, находки c которого украшают нашу коллекцию, знаменитая крепость Кодак. Построена в 1635 году известным французским инженером де Бопланом на высоком правом берегу Днепра напротив первого порога Кодацкого. Строительство крепости было завершено в три месяца. Фортификационные достоинства ее были по тому времени весьма велики:  с запада, со стороны  Днепра, крепость была неприступна, с трех сторон ее опоясывал глубокий  и широкий ров. Со стороны степи на большом расстоянии были разбросаны острые металлические шипы - часныки-якирцы, затруднявшие проход конницы. Гарнизон крепости насчитывал 200 драгун под командыванием француза Жана Мориона. И несмотря на эти достоинства, через месяц после окончания строительства, крепость пала  под молниеносным  ударом запорожцев во  главе с атаманом Сулимою.  Однако казаки  владели крепостью недолго. В самом конце 1635 года, после длительной осады реестровым войском, в результате организованного  предателями заговора, Кодак попал в руки реестровцев. Ивана Сулиму и пятерых его товарищей отправили в Варшаву и там четвертовали. С остальными расправились на месте.

            При восстановлении крепость расширили и еще более укрепили, гарнизон увеличили с  200 до 600  человек. К лету  1639 года крепость была отстроена заново и считалась неприступной.

            Но неприступный Кодак был взят запорожцами второй раз в 1648 г. Дабы  предупредить  соединение  польского войска с гарнизоном Кодака, Богдан Хмельницкий послал нежинского полковника Шумейко взять крепость. Через несколько недель осады заминированная  крепость сдалась.

            С 1656 года Кодак числился  за Запорожским Кошем, и там  была установлена первая береговая охрана из охранников-казаков,  которые по приказу Коша должны были помогать всеми способами пловцам, шедшим по Днепру.

            В 1739 году сюда пришли люди  с Украины, а в 1775 году  здесь осело немало запорожцев после уничтожения Сечи Екатериной II. В селе Кодак, основанном козаками-лоцманами,  было две  лоцманские общины, которые,  наряду  с  двумя  другими - Сурско-Литовской и Широчанской - имели самоуправление и подчинялись Киевскому департаменту водных сообщений. Существовало  деление на 4 категории  в береговой охране: лоцманы, помощники лоцманов, кормчие и  стерновые. Во главе общины стоял Атаман. Строения и земли общины, доходы от грузов, переправляемых через пороги, не облагались  налогами. Лоцманов не брали в рекруты. Только в первую мировую войну эту льготу отменили: призванных членов общины отправляли в Севастополь на флот. Община лоцманов существовала до 1939 года.

            Сохранилось старое лоцманское кладбище,расположенное к юго-западу от крепости. И остатки крепости, и кладбище представляют  собой печальное зрелище.Часть крепости, обращенная к Днепру, полностью разрушена взрывами - здесь много лет велись работы по добыче щебня. Каръер закрыли совсем недавно, после многолетней борьбы общественности за сохранение памятника.

            Среди остатков крепостных валов и бастионов высится обелиск, установленный в 1910 году Екатеринославским губернским земством. На кладбище же совсем неприглядная картина. Расположено оно в центре села и испещрено тропинками, в разных направлениях вьющимися среди едва приметных могильных  холмиков, а  то и прямо по ним. Среди поваленных и разбитых надгробий пасутся коровы и козы. Местные жители используют памятники как столбы для ограды.  Подступы к кладбищу с западной сороны завалены мусором.

            В 1990 г. вместе  с Д.Я.Телегиным мы обследовали  кладбище. С наиболее ранних памятников (1802, 1811 - даты смерти) сделаны фотографии. В  1994 году  по заданию  профессора Телегина  мы делали прорисовки с этих памятников.

            В 1995 году крепость Кодак стала памятником  республиканского значения. Работа же по приведению в порядок старинного  кладбища, похоже, все еще впереди.

            Любимым местом наших археологических разведок давно стал Игренский полуостров. Берег, размываемый Днепром, представляет в наше распоряжение находки  с мезолитической стоянки Игрень-VIII, могильника эпохи бронзы, славянского поселения X-XII веков. Встречаются фрагменты керамики запорожского времени, большей частью с острова Старуха, расположенного напротив устья р.Самары. У Боплана он называется Конским,а на "Плане Днепра" XVIIIв. и в архивных документах, по сведениям Д.И.Яворницкого, остров носит имя Самарский или Усть-Самарский. В верхней части остров болотистый и лесистый, но во время паводка его затапливает вода. Со временем узкая протока между островом и Игренью заросла, по короткому  перешейку можно было перейти на остров. Два года назад протоку расчистили и теперь попасть на о. Старуху без лодки не  представляется возможным.

            В старину на острове жили казаки, занимавшиеся рыболовством. Рыбы было такое множество, что не хватало соли для ее  обработки, и хранили в пепле. Еще  10 лет назад здесь можно  было обнаружить следы запорожских землянок.  До сих пор на их месте можно найти люльку, монетку или кресало, а фрагментами сосудов берег  просто усеян. Впрочем, запорожские древности на Игрени  не редкость. В 1660 г. татары после удачного набега на Украину с богатой добычей и знатным пленником - воеводой Шереметьевым - направлялись в сторону Самарской паланки. На Игрени их встретил кошевой атаман Иван Дмитриевич Сирко со своим войском. Следы той жестокой сечи и сейчас встречаются среди песков, много находок с места битвы хранятся в фондах Днепропетровского исторического музея.

            В 1990 году, работая с кружком в экспедиции Д.Я.Телегина, мы исследовали две землянки  славянского времени. И в одной из  них среди обломков стекляных браслетов и керамики XII в. обнаружили фрагменты запорожской люльки, "просочившиеся" сквозь песок, заполнивший жилище. Рядом с землянкой, сразу под эоловым песком, найдены фрагменты запорожской керамики со штампованым орнаментом.

            В том же 1990 г. во время работы в экспедиции С.Б.Буйских на Днепровском лимане в урочище Глубокая Пристань мои ребята нашли объект для "сверхурочной" работы: запорожскую верфь XVII в. Берег здесь сильно размывается и пластами обрушивается в лиман.

            В разломах берега из-под слоя дерна ребята извлекли скобы и гвозди, фрагменты керамики и стекляных сосудов, ядра  поливную люльку прекрасной сохранности.

            Судьба находок, как и памятников в целом предрешена. Безучасное и неумолимое действие времени, разрушительная деятельность человека, родства не помнящего, обрекают памятники старины на уничтожение. Периодически обследуя конкретные памятники, не имея возможности что-либо изменить, мы фиксируем этапы этого процесса. Ну, а собранные нами коллекции ждут своего часа, когда они будут описаны и пущены в научный оборот.

Олена Титова

 

Каталог пам`яток козацької доби з Луганщини

 

            Розуміючи непересічне значення фіксації та обліку  нерухомих пам`яток Українського козацтва XVI-XVIII ст., співробітники Науково-дослідного  колективного  підприємства  (Центру) "Часи козацькі" разом з Центром пам`яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам`яток історії та культури  започаткували у 1991 році складання Каталога-довідника названих пам`яток. До цього зводу входять нерухомі пам`ятки археології, історії, архітектури та містобудування, меморіальні та пам`ятні місця. Всього серед козацьких пам`яток виділено більше 20 типів, а саме: Січі, центри паланок, полків, сотен, населені пункти, засновані козаками, зимівники, місця битв, кладовища та окремі поховання, сторожі, укріплення, монастирі, церкви, фортеці, місця народження та смерті видатних козаків тощо.

            Формується каталог за регіональним принципом, згідно територіально-адміністративного поділу України.

            Робота по складанню каталога ще не закінчена. Зараз зібрана попередня інформація, в основному, по найвідомішій довідковій літературі. Але не дивлячись  на цей початковий етап роботи, маємо матеріали по майже трьох тисячах нерухомих пам`яток козацької доби.

            У цьому виданні пропонуємо до уваги читачів каталог  пам`яток козацької доби  XVI-XVIII ст. з Луганської  області, зібраний за кількома друкованими джерелами. Думається, що започаткована робота досить перспективна для подальшого дослідження з урахуванням різноманітних архівних матеріалів, археологічних розшуків, аналізу картографічних і топонімічних джерел.

 

Луганська область

            Луганськ, облцентр.

Сторожі  козаків на лівому  березі  р. Лугані XVII ст. (Лаврів, 1992, с.47)1.

            Біловодськ, смт, райцентр. Поселення 1686 р. козаків Острозького полку (ІМС, с.179)2.

            Білолуцьк, Новопсков. р. Козацьке поселення пер.пол. XVII ст. у межиріччі рр. Айдару і Білої. 1732 р. сотник Я.Р.Головінський, козацька старшина  заснували містечко (ІМС, с.575-576).

            Бобрикове, Антрацит. р. Засноване 1776 р. полковником Д.К.Бобриком (ІМС, с.174).

            Борівське, смт Лисичан. р. Сторожове містечко донських козаків 1640 р. біля Кальміуської сакми (ІМС, с.475-476).

            Брянка, м. Хутір Протік Гриценків 1707 р. заснований сотником Гриценком. Козацьке селище Яр Кам`яний 1696 р. (ІМС, с.246).

            Булавинівка (Іванівська Лука), Новопсков. р. Сторожове укріплення Осиновий Острог 1637р. Табір К.Булавіна 1707 р., лінія укріплень. 1707 р. біля старого русла Айдару провалилися під лід 300 козаків-карателів -Провалля. Битва у Січині, північніше села. Поставлений пам`ятник К.Булавіну (ПИКУ, с.91)3.

            Бунчуківка, Білокуракин. р.

Засноване козаками наприкінці XVIIIст. (ІМС, с.244).

            Верхній Нагольник, смт Антрацит. р.

Козацький хутір друг. пол. XVIIIст. (ІМС, с.174).

            Вишневецько-Грекове, Новопсков. р.

Хутір старшини Ф.Грекова, поряд хутір урядника Т.В.Грекова 1782 р. (Краєзнавчі записки, в.II, с.21)4.

            Данилівка, Біловод. р.

Козацький хутір Данилів XVIII ст. (ІМС, с.217).

            Дмитрівка (Митрівка), Новопсков. р.

Село засноване 1777 р. старшиною Війська Донського І.Іловайським (Краєзнавчі записки, в.II, с.18).

            Дякове, Антрацит. р. Засноване військовим дяком І.Ісаєвим 1777 р. (ІМС,с.145).

            Євсуг, Біловод. р.

Засноване наприкінці XVII-поч.XVIII ст. козаками Острозького полку (Лаврів, 1992, с.169).

            Жовте (Жовтий Яр), Слов`яносерб. р.

Військове поселення для охорони південних кордонів держави засноване 1700 р.(ПУ, 1989,с.18)5.

            Заайдарівка, Новопсков. р.

Засноване як прикордонне село у пер.пол. XVII ст. (Краєзнавчі записки, в.II, с.36).

            Закотне, Новопсков. р.

Заселене козаками  Д.Головінського. Сотенне  містечко Острозького полку з 1732 р. (ІМС, с.592).

            Зимогір`я (Черкаський Брід, Черкаське), м. Слов`яносерб. р. Сторожове поселення запорожців 1645-1647 рр. (ІМС, с.801-802).

            Іванівська Лука, Новопсков. р.

Прикордонне село  пер. пол.  XVII ст.  (Краєзнавчі записки, в.II, с.36).

            Кабанне, смт Кремін. р.

Сторожовий пост з поселеннями довкола з 1701 р. (ІМС,с.430-431).

            Красний Кут, смт Антрацит. р.

Зимівники запорозького старшини  Петра Довгаля XVIIIст.  у балках Мечетка та Глибока (ПУ, 1989, 4, с.18).

Таємний шлях із Запоріжжя на Дон - "Солоний шлях". Тут був  склад харчів та зброї запорожців  (Лаврів, 1992,  с.50). Козацький пікет біля гори  Сокіл і балки Глибокий  Яр (Краєзнавчі записки, в.II, с.4).

            Кремінна, м., райцентр.

Сухарів Городок - центр поселень донських козаків друг.пол.  XVII ст. Сотня Ізюмського слобідського полку 1688 р. на берегах р. Кремінної (ІМС, с.417-418).

            Куземівка, Сватів. р.

Військове поселення Ізюмського  слобідського полку 1688  р. (ІМС, с.740).

            Лисичанськ (Лисичий Байрак, Лисича Балка) м. райцентр.

Козацька слобода 1710 р. (Лаврів, 1992, с.70).

            Лозова Павлівка, Перевальськ. р.

Запорозькі хутори Яр Кам`яний та Проток Гриценка на р. Лозовій (Краєзнавчі записки, в.II, с.4).

            Ломоватка, Новопсков. р.

Запорозьке Ломове займище (Краєзнавчі записки, в.II, с.5).

            Михайлівка, смт Перевальськ. р.

Хутір запорожця Харка при впадінні р. Довгенької у  Білу (Краєзнавчі записки, в.II,с.4).

            Мілуватка, Сватів. р.

Засноване козаками Полтавського полку у 1705 р. (ІМС, с.740-741).

            Міусинськ, м.

Слобода Новопавлівка заснована 1774 р. старшиною  кіннокозачого полку Ростовської фортеці св.Дмитрія І.Васильєвим (Краєзнавчі записки, в.II, с.17).

            Нагольна (Нагольно-Тарасівка), Новопсков. р.

Засноване 1775 р. бригадиром Війська Донського Амвросієм Луковкіним (Краєзнавчі записки, в.II, с.25-26).

            Нещеротове, Білокуракин. р.

З 1732 р. поселення козаків Острозького слобідського полку  (ІМС, с.234-235).

            Нижнє, Первомай. р.

Військове поселення  запорозьких козаків  1754 р.  (ПУ, 1989, 4, с.19).

            Нижній Нагольник, смт Антрацит. р.

Сторожовий пост кін.XVII - поч.XVIII cт. на торговому тракті між Слобідською Україною та Доном.

Митниця (є руїни) на межі Області Війська Донського у кількох кі- лометрах від поста (ІМС, с.155).

            Нижня Дуванка, смт Сватів. р.

Хутір  заснований 1730 р. ізюмським  сотником Краснокутським (Лаврів, 1992, с.48,79).

            Нова Астрахань, Кремін. р.

Хутір Гузіївка 1787 р. запорозького козака Гузя (ІМС, с.439-440).

            Новоайдар, смт, райцентр.

Військове козаче містечко донських козаків друг.пол. XVII ст. Народився ватажок повстання під проводом С.Разіна - козак  І.Лос- кут (ІМС, с.547).

            Новокраснянка, Кремін. р.

Слобода  кінця  XVIII  ст.  заснована  донськими  козаками  (ІМС, с.451).

            Новомикільське, Кремін. р.

Слобода друг.пол. XVIII ст. донських козаків (ІМС, с.451).

            Новоолександрівка, смт Краснодон. р.

Хутори Теплянський, Проциків, Сорокине кін. XVII ст. у заплаві р. Кам`янки (ІМС, с.384).

            Новопсков (Закам`янка), смт, райцентр.

Хутори засновані у перш.пол. XVII ст. З 1732  р. сотенне  містечко на  чолі з  сотником Акимом Ємановим (ІМС, с.561-562).

            Оріхове, Новопсков. р.

Засноване 1790 р. військовим базарним Олексієм Степановичем  Леоновим (Краєзнавчі записки, в.II, с.20).

            Осавулівка (Лук`янова), Новопсков. р.

Засноване вдовою старшини Євдокією Луковкіною 1777 р. (Краєзнавчі записки, в.II, с.18).

            Осинове, Новопсков. р.

Осинів острог 1637 р. на горі Пристін, обнесено валом і ровом. Була печера - підземний хід (Краєзнавчі записки, в.II, с.36).

            Острогозьк, Новопсков. р.

Місто засноване 1652 р. полковником І.Дзиковським  на р. Тихій Сосні. З ним  оселилося 1000 козаків.

Полкове місто  у друг.пол.  XVII ст. (Краєзнавчі записки,  в.II, с.36).

            Пархоменко (Макарів Яр), Краснодон. р.

1660 р. за розпорядженням Запорозького кошу розміщено частину Суходільського пікету. Рештки сторожового укріплення на могилі зберігалися до середини ХIX cт. Великий зимівник 1738 р. запорізького козака  Макара Безрідного (ПУ, 1989, 4, с.19; Лаврів, 1992, с.50).

            Петрівка (Караяшник, Петропавлівка), смт Станично-Луган. р.

Засноване у  друг.пол. XVII  ст. донськими  козаками (ІМС, с.830-831).

            Петрівка, Перевальськ. р.

Козацька могила XVIII ст. на сільському цвинтарі, зберігалася до 1917 р.

Біля Петрової гори між селами Петрівка та Михайлівка - місце  бою козацького загону з татарами.

Козачий пікет у місцевості "Маяк". Козачий хутір у Петровому Яру, де збереглися залишки споруд і криниця (Краєзнавчі записки, в.II, с.3-4).

            Привілля (Асесорське, П`ята Рота, Привільне), м. Лисичан. р.

Слобода заснована 1695 р. служилими людьми (ІМС, с.489-490).

            Рафаїлівка, Новопсков. р.

Зимівник козака Юхима сер.  ХVIII cт. (Краєзнавчі записки,  в.ІІ, с.20).

            Ровеньки, м.

"Городок" 1707 р. заселений донськими козаками. Опорний пункт Української укріпленої  лінії 30-х  р.р. XVIII  ст.(Лаврів, 1992, с.81).

            Сватове (Сватова Лучка), м. райцентр.

Козацький сторожовий городок ІІ пол. XVIIст. у складі Ізюмського слобідського полку (Лаврів, 1992, с.62).

Сотенне містечко  з укріпленнями  - рів,  частокол, паркан  (ІМС, 705-706).

            Слов`яносербськ (Підгірне, Донецьк), смт, райцентр.

Запорозький сторожовий пост 1740 р. з зимівниками і хуторами (ПУ, 1989, 4, с.19).

            Софіївка, Перевальськ. р.

Козацький Чорнухинський пікет (Краєзнавчі записки,в.ІІ, с.6).

            Станично-Луганське, смт, райцентр.

Козацька слобода ІІ пол. XVII ст. (Лаврів, 1992, с.69).

            Старий Айдар, Станично-Луган. р.

Опорний  пункт  донських  козаків  з 40-х рр. XVIII ст. (Лаврів, 1992, с.62). Народився у кінці XVII ст. отаман містечка С.О.Драний - один із сподвижників К.Булавіна (ІМС, с.841).

            Старобільськ, м., райцентр.

Містечко заснував на поч. XVII ст. окольничий Б.Я.Бєльський. 1686 р. оселилися козаки Острозького слобідського полку (Лаврів, 1992, с.49).1732 р. оселилися служилі люди сотника Острозького полку І.Х.Синельникова (ІМС, с.842-844).

            Тевяшово, Новопсков. р.

Хутір Острозького полковника Тевяшова XVIII ст. (Краєзнавчі записки, в.ІІ, с.42).

            Трьохізбенка, Слов`яносерб. р.

Козацька станиця перш. пол. XVII ст. Місце народження К.О.Булавіна у сім`ї  отамана  станиці (ІМС, с.814).

            Хворостяне, Новопсков. р.

Місце битви між повстанцями К.Булавіна та царськими карателями - "Долина Січина" (Краєзнавчі записки, в.ІІ, с.40).

            Хрустальне, Краснокут. м/р.

Засноване козаками-мазепинцями 1709 р. (Краєзнавчі записки, в.ІІ, с.14).

            Чорнухине, смт Перевальськ. р.

Таємний козацький шлях ("Солоний шлях") пролягав із Запорізької Січі на Дон та Кагальник у 1600-1700 рр. (ІМС, с.664).

Сторожовий пункт запорожців (ПУ, 1989, 4, с.19) - пікет у верхів`ях р.Міус, р.Чорнухи біля Попового Яру (Краєзнавчі  записки, в.ІІ, с.4).

            Шовкова Протока, Лутугин р.

Зимівники і хутори козацької  військової старшини з 1680 р. (ПУ, 1989, 4, с.19).

            Шульгинка, Старобільськ. р.

Хутір отамана Шульгейка (сподвижника І.Болотникова) поч. XVII ст. Кін. XVII  ст. вирили  рів, огородили  частоколом.

Бій 200 повстанців на чолі з К.Булавіним з карательним загоном Ю.Долгорукого у 1707 р. (ІМС, с.862-863).

____________________________

1. Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України.-1992,Львів.-С.47 (далі - Лаврів, 1992,  с.47 та інші).

2. Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область.- К.,1968.-С.179 (далі - ІМС, с.179 та інші).

3. Памятники истории и культуры Украинской ССР.-К.,1987.-С.91 (далі ПИКУ,  с.91 та  інші).

4. Краєзнавчі  записки Луганського педагогічного інституту.- Луганськ, 1993.- Вип.ІІ.-С.21 (далі - Краєзнавчі  записки,в.ІІ, с.21 та  інші).

5. Пам`ятки України.- 1989.-№4.-С.18 (далі - ПУ, 1989, 4, с.18 та інші).

 

 

 

Ігор Симоненко

 

Дослідження пам'яток Українського козацтва в Одеському товаристві історії та старожитностей

 

            Інтерес до історії козацтва в Україні ніколи не зникав. Він зберігся як в середовищі простого люду у думах, оспіваних кобзарями, славнозвісних "мамаях" на стінах селянських хат, так і серед нащадків козацької старшини українського дворянства, де дбайливо зберігали різні родові документи, особисті речі пращурів. Вже на початку ХІХ ст., коли ще були живі останні козаки, їх діти, почалось вивчення історії українського козацтва. Але, за виключенням одинаків-дослідників (Д.Бантиш-Каменський, О.Маркович, О.Мартос, М.Берлинський), наукові установи і товариства  Російської імперії не займались цим питанням, та й імперська політика царату не сприяла такого роду заняттям. Лише з другої  половини ХІХ ст., коли з'являються місцеві українські наукові товариства - Нестора-літописця у Києві (1873), Товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові (1873), Історико-філологічне товариство  при Харківському університеті (1887), Товариство дослідників Волині (1896), Катеринославське наукове товариство та ін. - розгорнулось справжнє дослідження пам'яток українського  козацтва у наукових  організаціях та товариствах. Проте, у першій половині середині ХІХ ст.  тільки Одеське  товариство історії та старожитностей (далі - ОТІС)  і Київська археографічна комісія - державна установа, створена у 1843 році, приділяли значну увагу збиранню цих пам'яток. З самого початку свого існування - 1839 року - Одеське товариство проголосило вивчення пам'яток українського козацтва одним з напрямків своєї діяльності.1 Ці роботи проводились у формі виявлення і збирання у своєму архіві та музеї пам'яток козацтва; дослідження в архівах і публікації письмових джерел, наукових праць з історії українського козацтва; сприяння охороні пам'яток козацької доби.

            Дослідження і видання документів, що стосуються історії козацтва Запоріжжя та Гетьманщини, було головним напрямом роботи товариства по цій проблематиці. З першого тому часопису ОТІС - "Записок Одесского общества истории и древностей", на його сторінках друкувались різні документи, пов'язані з пам'ятками козаччини. Взагалі, деякий час в "Записках" існувала окрема рубрика "Материалы для истории Запорожья". Акти, грамоти, листи, інструкції, накази, ордери, заповіти - всі категорії документів, де згадувались події, пов'язані з українським козацтвом, знайшли місце у цьому виданні. Найбільш цікавими  були публікації матеріалів, знайдених в архівах фортеці св. Дм.Ростовського (М.Мурзакевич, т.7), Київського губернського правління (О.Андрієвський, т.14,16,17), Кубанського військового архіву (Е.Феліцин, т.19,20), Московського відділення архіву Генерального штабу (П.Іванов, т.20,25), фортеці св.  Єлизавети (В.Ястребов, т.15). Друкувались матеріали з особистих  архівів :  архієпископа  Катеринославського, Херсонського та Таврійського Гавриіла, родини М.Мартоса, С.Білого, П.Короленка та ін. Були опубліковані спогади, звіти, історичні праці сучасників козацтва, де, серед інших, згадуються події, в яких брали участь українці, змальовується козацький побут.2

            З наукових праць, що мають відношення до історії козацтва, найбільш цікаві роботи архієпископа Гавриіла "О основании Самарского монастыря" (т.5), Чиркова О. "Описание самарского монастыря" (т.12), протоієрея Кареліна І. "Никополь" (т.6), "Запорожские городища" (т.9), Поля О. "Мишурин рог" (т.8), о.Філіпповича  "Летопись прихода церкви  с. Мигеи" (т.23,24), Іванова П. "К истории Запорожских козаков после уничтожения Сечи" (т.25),  Загровського Є. "Взаимоотношения Запорожья и русской правительственной власти во времена Новой Сечи" (т.31).

            Окрему групу складають епіграфічні пам'ятки українського  козацтва, що  були досліджені членами ОТІС М. П. Вертельяком, М. Н. Мурзакевичем, О. П. Чирковим, священиками: І. Кареліним, П. Килимовим, П. Трощанським та ін. Здебільше, це написи на козацьких хрестах і церковному начинні. В першому томі "Записок" (1844) була надрукована стаття місцевого поміщика-краєзнавця М.П. Вертильяка "Надгробия кошевых Гордиенки и Ерофеева", в якій автор, крім опису написів на козацьких хрестах, згадує про сумну долю козацького цвинтаря на річці Кам'янці, вказує на швидке знищення пам'яток козацької доби. Це повідомлення звернуло увагу членів товариства на дану категорію пам'яток, і вже в наступному томі з'являється інформація про те, що товариство "...ходатайствовало у высшего и местного начальства о сохранении древних памятников: ...надгробных крестов с надписями, в бывшей Запорожской Сечи...".3 Звичайно, ніяких дій не відбулось, але це був один з перших заходів щодо охорони пам'яток українського козацтва. І в подальших публікаціях членів ОТІС згадується про руйнацію і розкрадання козацьких пам'яток.

            Цікавими єпіграфічними пам'ятками є написи на Євангеліях, іконах, напрестольних хрестах, сволоках, кадильницях, свічниках, плащаницях-дарах козаків до січової Покровської та інших церков. Особливо змістовні були повідомлення протоієрея Нікопольської Покровської церкви Івана Кареліна, де зберігались рештки церковного начиння з січової церкви (ЗООИД,  т.6) і зібрання написів чл.-кор. О.П. Чиркова (ЗООИД,  т.9).

            Окрім публікації в своїх "Записках", товариство фінансово і організаційно сприяло друкуванню інших праць, які стосуються історії нашого козацтва: "История последнего Коша" А. Скальковського (1846), "История о казаках Запорожских, князя Мышецкого" (1851).

            Багато документів, що мали відношення до історії українського козацтва і були знайдені (часто у жалюгідному становищі) членами товариства, зберігались у архіві ОТІС. Після ретельного дослідження найбільш цікаві з них публікувались на сторінках часопису товариства. В архіві знаходились як оригінали, так і копії різноманітних  документів - листів, грамот, наказів, планів, схем та ін.4 Зараз те, що зберіглось з цього архіву після часів революції та другої світової війни, знаходиться в Інституті рукописів ЦНБ НАНУ (фонд 5). Архівом товариства користувались не тільки місцеві вчені. В архівних фондах працював, наприклад, військовий архіваріус Кубанського козачого війська, єсаул І.І.Кияшко з метою відшукання матеріалів з історії Запоріжжя.5

            Музей ОТІС, найкращий з провінційних музеїв Російської імперії, мав в своєму зібранні серед інших пам'яток і козацькі старожитності. Це були ікони з січової Покровської церкви, з запорізької церкви села Каплунівки, портрети запорожців: Якова та Івана Шиянів, Панаса Ковпака, декілька "мамаїв". Стіни музею прикрашали також пізніші портрети українських гетьманів - Богдана та Юрія Хмельницьких, Івана Мазепи, Данила Апостола. В розділі музею, присвяченому озброєнню різних народів, експонувались зразки зброї українських козаків: карабін, замок від рушниці, списи, шаблі, пороховий рожок, келеп, ковані гармати, знайдені біля Херсону, Нікополю, на Хортиці (одна з правилом, а дві з тих, що набивались з "казеної частини"); побутові козацькі речі: шкіряна баклага, кінські вудила, стрім'я та ін.

            Як бачимо, діяльність членів Одеського товариства в галузі  вивчення пам'яток українського козацтва була досить різноманітною. Треба відзначити, що більшість повідомлень по цій проблематиці мала переважно описовий характер; аналітичних, узагальнюючих праць майже не було. Це, здебільшого вибірки архівних документів, краєзнавчі нариси, записи спогадів старожилів. Складні умови того часу також не сприяли поглибленому вивченню  історії українського козацтва. ОТІС, незважаючи на те, що це була громадська організація, існувала лише завдяки державному фінансуванню, а це відігравало головну роль у напрямі її наукової діяльності. Проте, зроблено було дуже багато. Введено в науковий обіг чимало документів, що стосуються українського козацтва, збережені письмові і речові пам'ятки; взагалі, своєю роботою Одеське товариство історії та старожитностей сприяло популяризації історії козаччини на Україні. Вагомий авторитет ОТІС залучав до товариства найкращі наукові сили. Членами Одеського товариства були такі загальновідомі дослідники історії українського козацтва як: А. Скальковський, О. Поль, Д. Яворницький, Д. Багалій.

_____________________________

1. Торжественное собрание Общества любителей истории и  древностей 4 февраля 1840. - Одесса, 1880. - С.71.

2. Паллас П. Путешествие по Крыму // ЗООИД, т.13; д`Асколи Э.Д. Описание Черного моря и Татарии // ЗООИД, т.24; Список с статейного списка подъячего Василия Аитемиева //  ЗООИД, т.18,19.

3. Летопись общества // ЗООИД, т.2. - С.794.

4. Опис архіву можна знайти в праці Ристенка О.В. "Рукописи, принадлежащие библиотеке Имп.ООИД" // ЗООИД, т.28.

5. Протокол 413 засідання 13  грудня 1911р. // ЗООИД, т.31. - С.7.

 

Додаток.

Перелік головних статей, надрукованих в "Записках Одесского

 общества истории и древностей", що мають відношення

 до історії українського козацтва.

Андриевский А.А. Материалы, касающиеся запорожцев.-Т.XIV.-С.283-718.

Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных от- ношений. - Т.XVI. - С.117-267; Т.XVII. - С. 85-154.

Белый А. Войсковой атаман С.И.Белый. - Т.X. - С.486-491.

Бильбасов В.А. О правах Малороссийских козаков на владеемые ими земли. - Т.XXVI. - С.41-67.

Бублиев Н. Укрепления запорожских козаков в г. Александрии и Александрийском уезде. - Т.II. - С.826- 829.

Вертильяк Н. Надгробия кошевых Гордиенки и Ерофеева. - Т.I. - С.607.

архиепископ Гавриил. Продолжение  очерка о Новороссийском крае. О основании Самарского  монастыря. - Т.V. - С.423-424.

д'Асколи Э.Д. Описание Черного моря и Татарии. - т.XXIV. -  С.89- 180. Деятели Новороссийского края. - Т.VIII. - С.453-457.

Загоровский Е.А. Взаимоотношения Запорожья и русской правительст- венной власти во времена Новой Сечи. - Т.XXXI. - С.54-74.

Иванов П.А. Материалы по истории Запорожья в XVIII веке. - Т.XX. - С.59-100.

Иванов П.А. Черноморские козаки в Слободзее. - Т.XXIV. - С.80-91.

Иванов П.А. К истории Запорожских козаков после уничтожения Сечи. - Т.XXV. - С.20-40.

Истрин В.М. Греческая запись о нападении козаков на Константинополь в начале XVII в. - т.XXI. - С.51-52.

Карелин И. Никополь. - Т.VI. - С.523-538.

Карелин И. Старинные пушки. - Т.VIII. - С.443-448.

Карелин И. Запорожские городища. - Т.IX. - С.433-442.

Короленко П.П. Письмо Н.Т.Белого к П.П.Короленко. - Т.XXI. - С.46-56.

Маркевич А.А. Список с статейного списка подъячего Василия Аитемиева, посланного в Крым с предложением мирных переговоров. - Т.XVIII. - С.1-80; Т.XIX. - С.1- 58.

Маркевич А.И. Письмо графа Вейсбаха к запорожскому кошевому в 1734 г. - Т.XXII. - С.132-135.

Маркевич А.И. К биографии А.А.Скальковского. - Т.XXIII. - С.27- 33.

Мартос А.К. Полковой судья М.В.Мартос. - Т.X. - С.482-485.

Материалы для истории Запорожья (сообщ. Н.Белозерский, П.Китицын, А.Белый). - Т.XI.  - С.494-502.

Мурзакевич Н. Сборник событий в Новороссийском крае (из дел архива крепости св.Дмитрия Ростовского). - Т.VII. - С.297-305.

Мурзакевич Н. Рескрипты князю В.М.Долгорукову по Запорожскому низовому войску. - Т.IX. - С.200-207.

Мурзакевич Н. Афанасий Федорович Колпак, Новороссийский колонизатор. - Т.XII. - С.462-464.

Надписи на надгробных крестах (сообщ. П.Килимов, И.Карелин). - Т.VI. - С.538- 541.

Надписи, находящиеся в Новороссийском крае. - Т.IX. - С.343-351.

Надписи Новороссийского края. - Т.VIII. - С.449-452.

Ногачевский Н.Ф. Памятники Запорожья в окресностях Бизюкова монастыря. - Т.XVIII. - С.1-4. Очерк запорожца. - Т.VI. - С.543-546.

Поль А. Мишурин рог. - Т.VIII. - С.434- 438.

Поселение черноморцев  в Тамани. Инструкция. - Т.VIII. - С.265-266.

Рыстенко А.В. Рукописи, принадлежащие библиотеке Императорского Одесского общества Истории и Древностей. - Т.XXVIII. -  С.35-120.

Сборник Гавриила - архиепископа Екатеринославского, Херсонского и Таврического (опись документов). - Т.VII. - С.305-320.

Фелицын Е.Д. Акты, извлеченные из дел Кубанского Войскового архива. - Т.XIX. - С.105-120; Т.XX. - С.50-59.

Филиппович И. Летопись прихода Петропавловской церкви села Мигеи. - Т.XXIII. - С.1-48.

Флоровский А.В. Депутаты Войска Запорожского в Законодательной Комиссии 1767 г. - Т.XXX. - С.329-377.

Чирков А. Топографическое описание Самарского Николаевского монастыря. - Т.XII. - С.472- 477.

Шмит А. Несколько новых документов о Запорожской Сечи и ее землях. - Т.IV. - С.467-469.

Ястребов В. Архив крепости св.Елизаветы. - Т.XV. - С.548-593.

 

Дмитро Бадаєв

 

Козацький комплекс озброєння:

принципи створення та первинний склад

 (XVI ст.)

 

            Походження та склад козацького комплексу озброєння недостатньо висвітлені у сучаснй історіографії, незважаючи на численні посилання до цих тем у працях з історії козацтва. Їх вивчення допоможе у розробці проблем походженя та військових функцій українських козаків, відтворенню образа козака, зокрема музейними засобами.

            Формування козацького комплексу озброєння тісно пов`язане  із становленням суспільного стану, військових структур та бойових традицій козацтва. Вироблення стратегії та тактики козацьких загонів - ватаг, а згодом Запорізького війська вимагало оволодіння якісною зброєю суто бойового призначення, відмінною від так званих "універсальних типів" озброєння. До них віднесемо зброю, використовувану як на війні, так і на полюванні - прості луки та списи - рогатини, а також "зброю інструмент" - сокири та ножі, які, по-перше, могли слугувати похідним знаряддям, по-друге, звичайно були однотипні з аналогічними предметами господарського призначення. Саме така зброя разом з перетвореним на ударну зброю господарським знаряддям - ціпами, палицями-ослопами та інш. - вважається звичайною для "міліції" сільських громад, організовуваних феодальною адміністрацією на засадах допоміжного війська або за ініціативою самих громадян для самозахисту від ворожих наскоків. Але козацтво безумовно виходить за межі таких, звичайно тимчасових формувань, бо створювалося на постійній соціально-професійній (корпоративній) основі та було призначене для боротьби не з розбійниками, але з добре організованим та озброєним військом, з урахуванням найдосконаліших тогочасних засобів ведення війни. У таких умовах відбувалося формування та розвиток козацького комплексу озброєння, унікального поєднанням елітарних та простонародних рис.

            Принциповою відміною козацького озброєння є відсутність захисної зброї. Її залишки у вигляді стьобанок, металевих каркасів у одязі та, можливо, шапках чи запозичений (трофейний) обладунок у представників старшини та у випадках переходу до козаків регулярних військових частин (у 1648 р.) лише підтверджують це правило. Майже повна відмова від захисного озброєння для Європи, а також для Близького Сходу у XVI-XVIIст. незвичайна. Вона надавала козацтву демократичний характер, гарантувала постійну наявність резервів та незалежність війська від служб забезпечення, одночасно вимагаючи такої тактичної гнучкості, що перетворювала козака на всебічного знавця військової справи, вояка універсального: кавалериста, стрільця, майстра рукопашного бою, розвідника, моряка, сапера та гармаша.

            Відповідною різноманітністю мав відзначатися козацький комплекс наступальної зброї, що одночасно не виходив за межи 3-4 предметів. Цей обсяг є традиційним для професійних вояків, зокрема кінноти, у часи панування холодної та метальної зброї: 2-3 у вершника та 1-2 у пішого. Процес її поширення (XVI ст.) співпадає із завершенням формування козацьких військових структур та загального комплексу озброєння. Тому вогнепальна зброя зробилася органічною частиною цього комплексу, хоча створився він на основі холодної та метальної зброї.

            У часи виникнення козацтва важливу роль у його озброєнні, імовірно, грала широколеза сокира, поширена серед простолюдинів. Але у XVI-XVII ст. згадки про сокиру як козацьку зброю нечисленні. Перевага була віддана бойовим молотам - келепам, використовуваним як зброя 1-го чи 2-го удару для бою кінноти проти піших або важкоозброєних вершників. Келеп мав переваги більш маневрової та зручної у носінні зброї, але поступався сокирі універсальністю, дешевиною та вимагав доповнення іншими предметами озброєння.

            Подібно до келепа та чекана, шабля у країнах Центральної Європи була свідченням належності до війського стану. Вживання шаблі у XVI ст. свідчить про тісний контакт з народами Сходу та поширення кінноти. Конкретизувати вживані козаками типи  шабель важко, але слушно визначити турецький "кілідж", а також, "ординку" та "карабелу" - гібридні слов`яно-тюркські типи. Вони вигідно відрізняються придатністю до уколу та дій як вершника, так і пішого вояка. Шаблі більш, ніж меч, кончар чи палаш, топорець-чекан чи бойовий бич -"кістінь", поширені у XVI ст. серед дворянської кінноти Речі Посполитої та Московського царства, відповідали гнучкій козацькій тактиці,  що передбачала дії  як кінним, так і пішим ладом. На відміну від важкої зброї, шабля не вимагала обов`язкового доповнення захисним озброєнням, навіть компенсувала його відсутність надзвичайною  придатністю до оборони. Універсальність та висока маневреність шаблі та бронебійні якості келепа, доповнюючи одне одного,  зробили цю пару основою козацького збройового комплексу, посунувши побутувавших попередньо сокиру та бойовий ніж.

            Відсутність захисного озброєння обмежувала козацтво щодо  використання древкової зброї, зокрема гранчастих списів, пристосованих до таранного удару. Козацькими можна вважати списи, що мають широкі сплощені пера з ріжучим краєм, які заступили поширені у Давній Русі рогатини. Такі списи, характерні для легкої  кінноти Сходу та піших пікинерів, широко представлені у колекції Харківського художнього музею. Імовірне також використання іншої колючо-ріжучої зброї - бойових кіс (глеф чи пальм) замість алебард та бердишів, використовуваних, так само як шпаги, тесаки чи дворучні мечі, важкою професійною піхотою, що мала центральне забезпечення зброєю та обмежені бойові функції.

            Бойові палиці, вживані здебільшого кінними латниками, зробилися атрибутом старшини. Традіційні для суспільних низів бойові ціпи та бичі теж широко не вживалися, незважаючи на доступність та високу маневреність. Відмова від непрофесійної зброї пов`язана, імовірно, зі створенням сталих тактичних схем, забезпеченністю якісною бойовою зброєю та затвердженням суспільного стану козака. Бойовий бич, раніш найпоширеніша зброя степу, залишається чумакам та гайдамакам, хоча козаки, за переказами, теж вміло користувалися ним.

            Особливу роль у формуванні козацького комплексу озброєння зіграло поширення складеного луку. Його наявність забезпечувала місце на службі у легкій кінноті та сприяла утворенню з XVI ст. реєстру. Паралельно відбувалося засвоєння вогнепальної зброї, яка у XVII ст. вже домінує, створюючі умови для відокремлення піших стрільців, артилерії та кінноти у козацькому війську. Тоді ж, завдяки зіткненням з Туреччиною  та походами до Криму, серед запорожців поширюється ятаган. Озброєння козаків доповнює кинджал - зброя скоріш костюмна, ніж бойова, а з XVIII ст. - гранчасті списи з ріжучим краєм, які на два сторіччя стають провідною зброєю козацької кінноти.

            Таким чином, протягом XVI ст. козацтво створює власний комплекс озброєння на основі використання набутків своїх попередників - бродників, селян "самозбройців", а також сусідів з Причорномор`я та Центральної Європи. Замість сокири, ножа, рогатини та бойового бича поширилися шабля, келеп, бойовий спис та складений лук. Набувши функцій легкої кінноти та піхоти у XVI ст., козацтво підготувалося до оволодіння всіма надбаннями європейського військового мистецтва наступного XVII ст.

 Галина Кравчук

 

Ділова документація Гетьманщини:

 антропонімічний аспект (до постановки проблеми)

 

            Гетьманщина - Лівобережна Україна, що входила до складу Російської держави після Андрусівського перемир`я 1667 р. Це територія сучасної Чернігівської, Полтавської, лівобережна частина Київської та Черкаської, північна частина Дніпропетровської областей, а також Київ з деякими землями на Правобережжі.

            На цих землях існував місцевий адміністративно-територіальний устрій, в основу якого був покладений поділ козацького війська за територіальною основою (на полки та сотні).

            Вищим органом місцевого самоврядування на Гетьманщині були Загальні козацькі ради, де обговорювались питання внутрішньої та зовнішньої політики, адміністративні, судові і військові справи, обирали та усували гетьманів і козацьку старшину. Але під час свого обрання гетьман присягав на вірність цареві і Російській державі. Резиденція гетьманів знаходилась в Батурині і Глухові.

            Вибори козацької старшини носили формальний характер. Але якщо ще на початку XVIII ст. генеральну старшину гетьман призначав особисто, то вже пізніше -  за погодженням із царським урядом  та під його контролем.

            Вищим військово-адміністративним козацько-старшинським органом була Генеральна військова канцелярія, за допомогою якої гетьман здійснював військову та цивільну владу. Документи канцелярії мали різні назви і чітко відокремлювалися за формою: універсали, накази, привілеї, листи, угоди, статті, інструкції.

            У складі актових матеріалів  XVIII ст.,  виявлених у фондах Центральної наукової бібліотеки ім. В.І.Вернадського і частково - Центрального Державного історичного архіву України, можна виділити 6 груп ділових документів: 1) директивно-розпоряджувальні акти (універсали, укази, листи, резолюції, іменні листи генеральної і полкової старшини та ін.); 2) виконавчі акти XVIII ст. (донесення, рапорти); 3) свідча документація (атестат, свідоцтво, рапорт); 4) статутна документація (з`являється у зв`язку з організацією цехових братств на Україні); 5) бухгалтерсько-статистична документація (відомості, квитанції, розписки, векселі); 6) інформаційно-публікаторська документація.

            Перш ніж приступити до спроби проаналізувати антропонімічний матеріал який містится в діловій документаці Гетьманщини XVIII ст. необхідно пригадати, в чому суть науки антропоніміки та які її проблеми. Антропонімія - сукупність найменувань (тобто антропонімів) - включає імена з різноманітними похідними, по-батькові, призвища, індивдуальні та групові призвіська. Загальними і окремими, теореичниминими і прикладними питаннями іменування людей займається антропоніміка, яка утворює разом з топонімікою та іншими розділами науки про власні імена - ономастику - галузь мовознавства, що вивчає власні імена.

            Вивчення конкретних проблем антропоніміки неможливе без комплексного використання писемних  і археологічних джерел,  а також досягнень сучасної лінгвістики.

            Антропоніми - слова, що генетично пов`язані одне з одним і мають спільні основи1. Антропонім - це перш за все слово, яке  підлягає законам мови і вивчається лінгвістичними методами. Але антропонім - це власне ім`я. Він дає надзвичайно складний спектр категорій  імен,  що  пов`язано  з історією культури, особливостями психології, традиціями та багато чим іншим.

            Ономастикони (тобто,  коло власних  імен, вживаних  будь-яким народом) різних епох  відрізняються один від  одного. Пояснюється це різним сприйманням імен в окремі епохи, різною соціальною оцінкою окремих типів  імен, зверненням до  різноманітних мотивувань імен, продиктованих вимогами епохи.

            Походження  власних  імен  обумовлено історично (слов`янський світ,  Скандинавія,  грецька  та  латинська  мови, мови Передньої Азії).

            Антропонімія писемних джерел середньовічної Русі представлена іменами християнськими і нехристиянськими (або язичницькими, тобто не включеними до святців). Одні вживались самостійно в  якості основних, наприклад, "Руда, поп борисоглебский, Лошаков  внук", "Курва - повар княжий".  Інші вживаються разом з  календарними чи християнськими  (наприклад,  "князь  Иван  Булгак,  воевода Князя Великого"). Одна й та ж сама людина могла називатися то християнським, то  нехристиянським іменем.  Численні нехристиянські  імена являють собою загальні іменники або прикметники ("Пух  изборянин, владыка Васьян Кривой"). Це свідчить про те, що процес  християнізації імен на Русі проходив досить повільно.

            Старі руські  імена протягом  тривалого часу  зберігаються як другі, більш відомі та вживані, ніж отримані в церкві, не  тільки у князів та  бояр, але і  у представників інших  соціальних категорій (наприклад, "гонець Федос Гобола", "Игнатий Иголка",  "Перкурей чернец Сопешка").

            У вищезгаданій діловій  документації Гетьманщини містяться  в основному християнські особисті імена. Джерелами багатьох  вказаних там прізвищ є неканонічні  імена та прізвиська. Перш над  усе необхідно встановити відмінність імен від призвіськ. Чітке визначення цих понять дане В.К.Чичаговим: "Власними іменами називаються слова, які присвоюються людям при народженні і під якими  вони відомі у суспільстві.  Прізвіськами називаються слова,  які дають людям в різні періоди Їхнього  життя по тій чи іншій  властивості чи якості цих людей і  під якими вони відомі звичайно  в деякому, часто досить обмеженому колі суспільства2. Джерелом прізвіська може стати топонімічне або професійне ім`я, будь-яка особливість людини чи якої-небудь сторони її життя. Прізвисько дає народ (на відміну від неканонічних імен, які давались батьками і які  важко диференцювати з прізвиськами. Прізвиська поширювались на дітей та онуків. Звідси - визначення прізвища: "Прізвище - особисте найменування людини, яке переходить звичайно по чоловічій лінії з покоління в покоління"3 (інакше кажучі, родове ім`я). Особисті імена можуть утворюватись із прізвиськ; і ті й другі служать джерелами прізвищ4.

 Список прізвищ, основаних від прізвиськ5

 

            1. Балабаба Михайло, прилуцький бурмистр

            2. Бардась Яков, Єреміївський отаман

            3. Барило Онисимь, козак підварку Протасівки

            4. Башта Остап, посполитий села Шаповалівки

            5. Билан Василь, житель села Шаповалівки

            6. Бич Кирило, значковий товариш Новосанжарівської сотні

            7. Быч Григорій,значковий товариш Полтавського полку

            8. Бьлич Демянь, возний Чернігівського міського суду

            9. Бьлуха Петрь, полтавський полковий писар

            10. Близнюк Іван, житель міста Конотопа

            11. Близнюк Данило, житель міста Сміли

            12. Бородавка Охрьмь, правитель Баришівської сотні

            13. Борсук Зьновій, київський полковий писар

            14. Борщь Иляшь, виборний козак

            15. Бреусь Максимь, житель села Лелеківка

            16. Булах Василь, підданий Юстова

            17. Бурдюкь Ивань, підданий Марковича Андрія

            18. Бурянь Кирило. чоловік Явдохи Щербаківни

            19. Бурян Фєдор, новосанжарівський козак

            20. Буцан Омелько, козак Носівської сотні

            21. Варава Івань, полтавський наказний отаман

            22. Вечорка Андрєй, гадяцький міський отаман

            23. Видишь Стєпань, козак Чорнуської сотні

            24. Галагань Григорий, прилуцький полковник

            25. Галаган Іван Григориевич, надвірний радник

            26. Гмира Тимошь, підданий Юстова

            27. Горкуша Фєдор, баришівський сотенний отаман

            28. Грабянка Григорій, полковий обозний і наказний  гадяцький         полковник

            29. Гузка Грицько, служитель,  підлеглий генеральній військовій         артилерії

            30. Гулак Ивань, переяславський полковий обозний

            31. Дзюба Грицько, житель міста Ніжина

            32. Дыня Василь, житель міста Сміли

            33. Дмуха Грицько, житель села Старосілля

            34. Довгий Иосифь, значковий товариш Лубенського полку,    городиський сотенний отаман

            35. Дроздь Алексей, переяславський бургомистр

            36. Дубина Григорий, колишній стрілецький отаман у Мглинській      сотні

            37. Дубовикь Григорій, військовий канцелярист

            38. Дуброва Антон, запорізький козак

            39. Дягиль Омелянь, один із перших поселенців (села) Плоски

            40. Жоравка Лукянь, стародубський полковник

            41. Жукь Василь

            42. Жук Ничипорь, підданий Марковича Андрія

            43. Журавєль Ивань, житель села Лелянівки

            44. Забира  Фєдор,  житель  села Семенівки, підданий Гамалії Михайла

            45. Забьла, миргородський сотник

            46. Забьла Владимєрь, сотник Борзенської першої сотні

            47. Забьла Михаиль, генеральний суддя

            48. Забьла Миколай, значковий товариш

            49. Забьла Петр

            50. Зьнко, житель села Навоз

            51. Ишута Иван, новгородський сотенний осавул

            52. Калєник, козак села Гайворонь

            53. Кандиба Андрей, свекор Єфросинії Якимівни Горленковни

            54. Кандиба Федор, чоловік Якимівни Горленківни

            55. Канєвець Мануйло, прилуцький міщанин

            56. Канєвський Якимь, переяславський полковий писар

            57. Каньвець Федор, конотопський сотенний отаман

            58. Капнист (Василь Пєтровичь), миргородський полковник

            59. Кика Данило, старожил села Сорокошичі

            60. Кисель Яков, прилуцький полковий обозний

            61. Кисіль Яков, кременчуцький писар

            62. Ковеза Якимь, новосанжарівський козак

            63. Ковш  Давидь, сторож  Ніжинської судової  полкової канцелярії

            64. Коваль Максимь, підданий Юстова

            65. Козєль Ничипорь, козак села Куликівка

            66. Колбаса Ларіонь, стрілець

            67. Колода Исакь, житель села Сорокошичі

            68. Колєниця Опанас, житель села Солонівки

            69. Коляда Савка, служитель, підлеглий генеральній військовій           артилерії

            70. Коляда Федорь, козак села Ковалі

            71. Комєнок Антон, райця Стародубського магістрату

            72. Комисарь Грицько

            73. Коноваль Михайло, житель містечка Олишевки

            74. Косачь, перший поселенець (села) Плоско

            75. Косач Івань, значковий товариш Стародубського полку

            76. Косач Стефан, стародубський судовий писар

            77. Кость, ієромонах, архієрейський писар

            78. Кость Павєль, значковий товариш Полтавського полку

            79. Коть Фєдор, значковий товариш Полтавського полку

            80. Кочубєй Василь, підкоморій  земського суду Глухівського повіту

            81. Кочубєй Сємень, ніжинський полковник

            82. Кочубєй Федор

            83. Кошикь Ивань, посполитий, підданий Кирилова Павла

            84. Кравєць Пархомь, сільський житель Ніжинського полку

            85. Кручокь Данило, отаман села Білки

            86. Ктиторь Омелко, козак села Соснівки

            87. Куликь Грицко, сотенний служитель

            88. Кулябка Івань, лубенський полковник

            89. Кулябка Василь, бунчуковий отаман

            90. Кулябка Яковь, бунчуковий отаман

            91. Курган Климь, підданий Юстова

            92. Курган Тимошь, підданий Юстова

            93. Курочка Федорь, сторож Ніжинської судової полкової канцелярії

            94. Кущикь Алєксьй, житель села Шаповалівки

            95. Лєбєдь Дмитрій, переяславський земський підсудок

            96. Лєванда Іоаннь, ієрей Києво-Подільської Успенської церкви

            97. Лєва Никита, підданий Юстова

            98. Лєвєнєць Івань,  правитель Генеральної військової  канцелярії

            99. Лизогубь Андрьй, конотопський сотник

            100. Лизогуб Симон, пан

            101. Лизогуб Яков, генеральний обозний

            102. Лизогуб Яков Івановичь, бунчуковий товариш

            103. Лиса, жителька Орлянської сотні Полтавського полку, вдова

            104. Лобась Сила, старожил, підданий Києво-Печерського      монастиря

            105. Ломака Андрьй, житель містечка Опішні

            106. Ляхь, дід Ляшенка Федора

            107. Ляхь Андрьй, посполитий, підданий Кирилова Павла

            108. Маляска Сємень, товариш Чернігівського полку

            109. Мєдовикь Самойло, ніжинський житель

            110. Мєдовик Иван, значковий товариш

            111. Мигаль Иван, житель містечка Красного Колядина

            112. Найдюнь Нєстєрь, старожил села Глібова

            113. Нєчай Федорь, чоловік Феськи Юрківни

            114. Нєчога Іван, обмочівський війт

            115. Овчарь Лукьянь, свідок, новосанжарівський житель

            116. Пєрєпьчка Паско, житель (містечка) Опішні

            117. Пищикь Стєцько, слуга смілянського городничого

            118. Плакса Павло, козак села Святого

            119. Плєсконось Іван, колодник Ніжинського полкового секвестру

            120. Погиба Василь, підсусідок, житель села Обмочева

            121. Погиба Охрьмь, родич Чайки Кіндрата та ін.

            На жаль, рамки  публікації не дозволяють  опублікувати список

повністю.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS