КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ

КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

 

 

Ірина Кулатова, Олександр Супруненко (Полтава)

 

ПАМ’ЯТКИ АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ ПОЛТАВЩИНИ В МАТЕРІАЛАХ АНКЕТУВАННЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО СТАТИСТИЧНОГО

КОМІТЕТУ 1873 р.

 

Ще з першої чверті ХІХ ст. в нашій країні здійснюються потуги створення загальних і регіональних зводів пам’яток археології, робота над підготовкою яких проходить з перемінним успіхом і остаточно ще не завершена. Справа в тім, що з кожною новою ініціативою, планка вимог до таких зводів зростає, науковий потенціал задіяних в цій справі сил також, а рівень фінансування та сприяння необхідній роботі залишається, м’яко кажучи, на одному й тому ж місці. Проте історія має чимало позитивних прикладів більш-менш успішного виконання цієї справи мінімальними силами, вже не кажучи про наслідки, оприлюднені друком. І один із таких прикладів належить до епохи розвитку капіталізму 70-х рр. ХІХ ст. Симптоматично, що він пов’язаний з ім’ям однієї людини - тоді ще молодого енергійного археолога й історика Д.Я.Самоквасова1.

Саме Д.Я.Самоквасов, проникнувшись запереченням свого часу прогресивних ідей Адама Чарноцького - Зоріана-Доленги Ходаківського - щодо культового чи богослужбового значення городищ і ототожнення з ними всіх подібних споруд на Півдні колишньої Русі, вирішив науково аргументувати питання про те, що городища є залишками міст і укріплених поселень доби раннього залізного віку та середньовіччя. Обстеження у ряді російських губерній та на Україні, зокрема, на Слобожанщині, Полтавщині, Київщині і на рідній Чернігівщині, впевнили його саме в цьому, і, разом із тим, поставили на чергу дня збір відомостей про всі наявні пам’ятки, перш за все, городища і кургани, чим переймалася на той час протекційована царським урядом слов’яно-руська археологія2.

Здійснення цієї справи, як на кінець ХІХ ст., вирішено було покласти на прогресуючу науку - статистику, до того ж - очолювану в Росії людиною високоосвіченою і відомою в науковому світі — майбутнім академіком П.П.Семеновим-Тянь-Шанським, який очолював Центральний Статистичний комітет імперії (далі - ЦСК). І це чітко врахував Д.Я.Самоквасов, який доклав чимало енергії й сил для залучення до організації цієї справи фахівців Статистичного комітету. Для цього він особисто розробив анкету-запитальник, яка мала назву “Програма для збирання відомостей про городища і кургани”. Зміст дюжини запитань анкети зводився до такого: 1) чи є у волості земляні насипи, окопи тощо, котрі мають назви городищ чи городків; де вони конкретно розташовані, в т.ч. із назвами урочищ і прив’язками до населених пунктів; 2) їх площа, конфігурація, наявність валів і ровів; 3) форма укріплень; 4) стан поверхні їх майданчиків; 5) топографія пам’яток; 6) конкретне розташування природних перешкод поряд і штучних укріплень; 7) довжина і ширина ровів та валів; 8) наявність входів і в’їздів та з якого боку; 9) стан збереження і характер руйнувань; 10) відомі знахідки, відомості про розкопки і місцезнаходження виявлених на пам’ятках предметів; 11) наявність на території волості курганів, сопок, могил; 12) відомості про розкопки чи руйнування останніх, знахідки з них (C. VII-VIII)3.

Поряд в анкеті були розміщені й “заготовки” приблизних відповідей на питання, що значно полегшували укладання відповідей на опитувальні листи, а, разом із тим, викликали суто місцеву патріотичну зацікавленість до проблеми і прямо-таки “провокували” надсилання відповідей з наявності пам’яток старовини у рідному краї.

Отже, анкетування, як метод збору інформації, перевірений в ході численних кампаній останньої чверті ХІХ і початку ХХ ст., і на сьогодні ще не втратив своєї актуальності, в чому нас не раз переконують численні опитування думки, переписи, референдуми. Але найбільшу плідність і найменші затрати мало саме анкетування у ХІХ ст. І прикладом цього є результати археологічного анкетування ЦСК в українських лівобережних губерніях 1873 р. Особливо результативними вони були на Полтавщині - величезній історично складеній території п’яти гетьманських полків козацької доби, об’єднаній спільною історією й етнографічною сукупністю особливостей матеріальної культури українського населення Дніпровського лісостепового Лівобережжя.

Виконання завдання покладалося на губернські статбюро, на нижчому рівні, у повітах — на повітове і волосне керівництво, а частіше за все — на універсальних інформаторів у складанні перших статистичних оглядів — на поліцейських приставів, мирових посередників, а також більш-менш освічених дрібних чиновників, які, при сумлінному виконанні запитів анкетування, спиралися на знання місцевих викладачів повітових училищ, парафіяльних шкіл, подекуди гімназій, а також деяких власників земель — у сучасному розумінні слова — протокраєзнавців. Та частіше за все, у відповідях анкетування все ж звучав протокольний “приставський” стиль, який, часом, зовсім не знецінював точності наведеної інформації. За архівними даними, нам вдалося відслідити залучення деякими повітовими керівниками до цієї справи й фахівців, як, зокрема, це було на Лубенщині, де інформаторами укладання деяких анкет виступали археолог і викладач місцевої гімназії Ф.І.Камінський, її директор М.Т.Симонов (Номис), краєзнавець-землевласник і за сумісництвом археолог-аматор Г.С.Кир’яков, у Пирятинському повіті — аматор від старожитностей В.В.Сабанєєв, Хорольському — колекціонер П.С.Щетинський, Полтавському і Гадяцькому — молодий тоді ще археолог-аматор І.А.Зарецький.

Отримані результати опитування, зокрема, на Полтавщині, зосереджувалися у Земському статистичному бюро, де їх об'єднували за повітами, частково переписували. Далі вони надсилалися до Санкт-Петербургу, хоча полтавська копія використовувалася ще не раз, доповнюючись запізнілими відповідями анкет та результатами власних запитів на місця, зініційованих О.О.Русовим і Л.В.Падалкою. Ці матеріали через чверть століття почав активно розробляти і публікувати полтавський статистик і історик Л.В.Падалка, який підготував у 1910-х рр. кілька відомих досліджень з цієї проблематики3.

Зібрані відомості по Полтавщині були зведені переписувачами в один зошит-теку, який і потрапив до Д.Я.Самоквасова, був ним частково використаний у публікаціях5. До повної публікації даних справа не дійшла, і вчений змушений був відкласти їх серед справ Імператорської Археологічної комісії (далі - ІАК), залишивши копію для себе. Деякі результати анкетування були видані у щорічниках ІАК за редакцією О.О.Спіцина. У 1890-х рр. відбулася дещо «детективна» історія зі зникненням «полтавської» частини цих документів. За деякими свідченнями, вони опинилися у руках кількох учених, зокрема частина з них осіла у теках-«корочках» О.О.Спіцина, де й досі зберігаються розрізаними на шматочки-вклейки, окремі копії та оригінали анкет потрапили до архіву В.О.Городцова та інших археологів. Насамкінець, зневірений у можливості якогось більш-менш достойного опрацювання результатів анкетування, Д.Я.Самоквасов за кілька років до смерті передав свою копію зведеного анкетування молодому талановитому досліднику, до того ж ще й уродженцю Полтавщини, М.О.Макаренку6. З 1906 р. статистико-описові дані зберігалися у Миколи Омеляновича, але видати їх через великий обсяг так і не вдалося. Вже побачили світ нові праці Л.В.Падалки, грунтовані на цих же та доповнених ним матеріалах, виконані зі статистико-історичним крайовим ухилом. А тека анкетування ЦСК 1873 р. ще лежала у Санкт-Петербурзі. Перед лютневою революцією М.О.Макаренко таки довів до пуття рукопис зводу і передав його для публікації до Полтавської вченої архівної комісії, яка в той час переживала не кращі часи7. І тільки на межі можливостей керівництво комісії зібрало кошти на друкування книги. Поставив крапку в її підготовці відомий літературознавець, фольклорист і краєзнавець, професор В.О.Щепотьєв8, який вичитав рукопис і гранки верстки, підписавши видання в світ вже під час розгортання подій початку визвольних змагань українського народу. Друкувалася книга у полтавській друкарні «Товарищества Пєчатного Дєла» у лютому-березні 1917 р.9.

Таким чином, звід відомостей про пам’ятки найдавнішої культурно-історичної спадщини Полтавщини побачив світ наприкінці 1917 р. за авторством М.О.Макаренка під назвою “Городища и курганы Полтавской губернии: Сборник топографических сведений” з досить скромною передмовою на 6 сторінок і двома аркушами тексту анкети. Далі - 105 с. тексту були лише відредагованою публікацією результатів опиту за анкетами, до якого свого часу доклав руку і вже покійний Д.Я.Самоквасов, і М.О.Макаренко, і частково В.О.Щепотьєв. Цікаво, що останнім був укладений до тому додатково алфавітний покажчик населених пунктів губернії на 19-ти сторінках. Звід вийшов незначним тиражем, всього 500 примірників, а з репресіями проти М.О.Макаренка на початку 1930-х рр. став бібліографічною рідкістю, бо знищувався як праця класового ворога “совєтського” народу. За відомостями авторів, на сьогодні у книгозбірнях, музеях і приватних збірках збереглося лише близько 50 примірників видання.

Вже у вступній статті до видання М.О.Макаренко виклав критичні зауваження щодо змісту двох великих відділів зводу: «Городища» (С. 1-56) та «Кургани» (С. 59-105). У тексті він вирішив нічого не змінювати задля збереження автентичності перших відомостей. Зокрема, він зазначив, що до реєстру топографічних даних потрапило чимало відписок на кшталт відповідей, що старожитностей такого типу поблизу населеного пункту і у волостях “не відомо”. Це стосувалося ряду повітів і волостей, де вони не тільки були, а й їх важко було не помітити. Це залишилося як на совісті укладачів, так і характеризувало рівень знань місцевого керівництва (не дивний випадок і для нашого часу !). Зокрема, у Роменському волосному правлінні зовсім не знали про наявні два городища, яких і обійти на шляху до “управи” було важко (С. 52). Це стосувалося й більшості курганів, котрих чимало поряд із кожним із населених пунктів, знання про які в укладачів місцевих звідомлень були відсутні. Проте, опублікований звід містить інформацію про понад 9 тис. конкретних археологічних пам’яток, серед яких близько 1/5 частини належить старожитностям козацької доби.

Приступаючи до їх характеристики, зауважимо, що повний перелік останніх у статті викласти неможливо. Плануємо все це подати при підготовці до перевидання цієї праці, яке б бажали здійснити із необхідними коментарями.

Характерними пам’ятками, що знайшли відображення у “збірнику”, є такі їх види: 1) пізньосередньовічні городища міст, сотенних містечок, рештки замків і польові укріплення тимчасового характеру; 2) залишки сіл козацької доби; 3) наявність культурних нашарувань пізньосередньовічного часу на більш давніх пам’ятках; 4) майдани, майданоподібні споруди і селітрові бурти; 5) зруйновані виробництвом чи будівництвом козацької доби насипи курганів, без помітних слідів селітроварництва; 6) пам’ятки монументальної скульптури; 7) відомості про скарби; а також інші дані історичного та топографічного характеру, що не стосуються конкретно археологічних пам’яток доби козацтва, проте є важливими для реконструкції історичних подій на Полтавщині та в мікрорегіонах на протязі XVI-XVIII ст.

Варто навести певні дані щодо пояснення опитаними походження тих чи інших пам’яток, які потрапили до відповідей на анкети. На них вже звертали увагу як М.О.Макаренко, так і історики археології, зокрема О.О.Формозов, І.Г.Шовкопляс, Г.С.Лєбєдєв та ін.10. Це приписування місцевою традицією і фольклором появи городищ і курганів (могил) до подій, близької в часі історії, останніх військових кампаній, найчастіше перебування шведів в Україні. Звідси “шведські могили” “заполонили” межі і Пирятинського, і Лохвицького, і Лубенського, і Кременчуцького повітів, і навіть ті райони, де шведські війська не з’являлися зовсім. Такі приклади неодноразово потрапляють в очі у “збірнику”: це й городок, зведений у центрі Хомутця кол. Миргородського полку шведами (С. 34) - насправді рештки сотенної фортеці XVII-XVIIІ ст.; майдан-«городок» за 4 версти від с. Макіївка Лохвицького повіту, неодмінно зведений шведами; Скоробагатьківське давньоруське городище вище за Сулою від Лохвиці (С. 27); чимало “Шведських могил” - у Солоницькій вол. Кременчуцького пов., поблизу с. Салівка в тому ж повіті, біля с. Вільшанське Прилуцького пов. тощо. За переказами, у частині з цих курганів “шведи схоронили значні коштовності”, є навіть Шведський колодязь, куди скинули чимало дорогоцінностей (С. 46-48). Цікаво, що ці легенди привертають увагу сучасних скарбошукачів, які унікальною іноземною апаратурою вже просканували частину із таких насипів, так і не виявивши обіцяного золота.

Інший тип переказів, що зберігся й до нині, засвідчує татарське походження ряду пам’яток. Зокрема, “городок” поблизу с. Гусиного в Золотоніському повіті, - у будь-якому випадку пізній майдан чотирикутної форми, - був споруджений як укріплення від татарських набігів (С. 5). Чимало майданів та укріплень вздовж Дніпра, за переказами, “...слугували захистом для ополчення і для Запорізьких куренів від татарських набігів” (С. 5). Зміст зауваження М.О.Макаренка з цього приводу загальновизнаний археологами як аксіома, хоча викликає й досі сповнені вільними припущеннями публікації окремих сьогоднішніх краєзнавчих і популярних видань: “Ці повідомлення можуть слугувати чітким мірилом тому, наскільки можна довіряти цим розповідям, ... мало не сфабрикованим у протилежність дійсно (народним) переказам, що передаються з покоління в покоління, що є майже завжди лаконічними і визначеними”, — писав учений (С. IV).

Окреслимо найяскравіші приклади старожитностей козацької доби Полтавщини, описаних у цьому зводі відомостей, націлюючи дослідників на його принагідне використання у наукових студіях, звісно, зі значною мірою критичності в інтерпретації наведених даних. Проте, так би мовити, “параметрові” характеристики цієї роботи, прив’язки, відомості про населені пункти, давно вже знищені часом, господарським та політичним невіглаством, хутори і урочища, виміри, хоча й наведені у старих сажнях, аршинах і вершках, мають значення першоджерела і в багатьох випадках залишаться у нагоді досліднику.

Пізньосередньовічні городища міст. Є дані про городища полкових міст Лубен, Переяслава, Миргорода, Гадяча, пізніших центрів, зокрема Кременчука. Наведені обміри валів і ровів, описи елементів фортифікації.

Городища сотенних містечок. Охарактеризовані із різним ступенем повноти у більше ніж 40 випадках.

Фортеці XVIII cт. Наведені описи кількох укріплень південно-східного кордону Гетьманщини і Російської імперії, в т.ч. Переволочинської фортеці, побудованої навколо неї козаком Нагнійним дамби, з використанням рваного каміння та залізних свай; Китай-городської фортеці Української лінії на Орелі (С. 11).

Вали. Зустрічаються поодинокі згадки про укріплення пізньосередньовічного походження, зокрема, про “валок” протяжністю 6 верст поблизу с. Піщане Диканської волості Полтавського повіту.

Рештки замків згадані у трьох випадках: Лубенський — Олександрів, Пирятинський та Глинський Роменського повіту. Щодо Лубенського — наведені дані про наявність на поверхні майданчика решток цегляних фундаментів, провали підземних ходів.

Польові укріплення Української лінії — батареї і “маяки” —відзначені поблизу сс. Маячка Кобеляцького, Нехвороща і Ряське Костянтиноградського повітів.

Залишки сіл козацької доби позначені у тексті понад 10 разів — у Лубенському, Лохвицькому і Прилуцькому повітах.

Культурні нашарування пізньосередньовічного часу відзначені на більш давніх пам’ятках у Срібному та Олександрівці у Посуллі, с .Калюжинці Сокиринської волості Прилуцького повіту тощо.

Майдани і селітрові бурти є найбільш масовим типом пам’яток козацької доби Полтавщини. Згадуються понад 500 подібних споруд чи їх залишки. Наведені їх описи, охарактеризовані деталі, форма крил і вусів, ям поряд. Зокрема, “городок круглий із ямою на вершині у с. Попівка Карлівської волості Костянтиноградського повіту” (С. IV), “16 городищ круглих в Зубанівській волості Хорольського повіту” (С. 54-55), більше 10 “батарей” Карлівської і Федорівської волостей Костянтиноградського повіту (С. 16-18), яскравий опис майдана “Телепень” Попівської волості Пирятинського повіту, до речі, чудово до того описаного Т.Г.Шевченком в “Археологічних нотатках” 1845 р. та Є.П.Гребінкою. Є чимало описів переяславських майданів-“кучумів”, в т.ч. поблизу с. Пологі Вергуни (С. 37).

Монастирі. Кілька повідомлень про козацькі монастирі, зокрема, детальний опис території чоловічого монастиря в Єреміївці Золотоніського повіту.

Пам’ятки монументальної скульптури представлені даними про місцезнаходження козацьких кам’яних хрестів — двох на кургані поряд із с. Гайшин на Трубежі, а також ще одного - в с. Пристроми Переяславського повіту.

Відомості про скарби належать до найбільш розповсюджених народних переказів, пов’язаних із будь-якими пам’ятками. Таких легендарних повідомлень знаходимо чимало. Від зниклої у проваллі церкви із золотим хрестом в ур. Бездонне поблизу Свиридівського городища на Сулі і погреба із золотом на майданчику цього ж городища, буцімто розкопаного у 1830-х рр. і пов’язаного із Іваном Мазепою, до цілком документального повідомлення про знахідку скарбу пізньосередньовічних монет у Срібному Прилуцького повіту. Досить цікавою видається місцева легенда з с. Олександрівка Лубенського повіту, що розповідає про печеру у горі Пріся, під післямонгольським городищем, де містилася всіляка дорога одіж, казани зі спиртом для її збереження, дорогоцінності. Тут же наведене й повідомлення про пошуки цих легендарних речей, які здійснювалися, напевне, у середині ХІХ ст. О.Афанасьєвим-Чужбинським. Скоріше за все, саме так сприйняли обстеження пам’ятки місцеві жителі. Цікаво, що легенда мала певне історичне підгрунтя, засвідчуючи місцезнаходження на горі Пріся наприкінці XVI – на початку XVII ст. укріпленої скарбниці князів Вишневецьких.

Відомості про окремі археологічні знахідки часом вкраплюються в топографічні описи пам’яток. Наприклад, згадується про знахідку золотої “кадильниці” і стріл поряд з Бубновою слобідкою Прохорівської волості Золотоніського повіту (С. 7).

Інші дані історичного та топографічного характеру. До зводу потрапили понад 1000 топонімів, антропонімів, назви річок, озер, струмків і балок, відомості про кілька сотень власників земель XVII-XIX ст. — поміщиків, козаків, селян, навіть про їх діяльність. Наведено чимало напівлегендарних й історичних фактів з минулого козацької епохи.

Таким чином, перший звід даних про пам’ятки археології Полтавщини, початок укладання якого губиться у далеких 1873-1874 рр., містить чимало важливих відомостей не тільки про пам’ятки найдавнішої культурно-історичної спадщини, а й про старожитності козацької доби, які варто залучати до наукових досліджень. Це, вочевидь, ще раз підкреслює необхідність перевидання цього дослідження із сучасними топографо-історико-археологічними коментарями та відомостями про новий адміністративно-територіальний поділ.

______________________________

1 Щавелев С.П. Историк русской земли: Жизнь и труды Д.Я.Самоквасова. — Курск, 1998. — С. 71-72.

2 Лебедев Г.С. История отечественной археологии. 1700-1917 гг. — СПб.: Изд-во СПб. ГУ, 1992. - С. 142-170.

3 Щавелев С.П. Первый опыт массового учёта археологических памятников в России (Анкета Д.Я.Самоквасова 1872-73 гг. и её результаты) // РА. - Москва, 1992. - № 1.

4 Падалка Л.В. О древних городках, городищах и насыпных валах на территории нынешней Полтавской губ. // Тр. ПУАK. — Полтава: изд. ПУАK, 1905. - Вып. 1. - С. 153-214; Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследование и материалы. — Изд. ПУАK. — Полтава: тип. Т-ва Печатного Дела, 1914. — 239 с. та ін.

5 Самоквасов Д.Я. Древние города России. — СПб.: тип. Главн. упр. Уделов, 1873. — 165 с.

6 Макаренко Д.Є. Зв’язки М.О.Макаренка з Полтавським краєзнавчим музеєм // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: М-ли ювіл. наук. конф. - Ч. 2: Археологія Полтавщини. — Полтава: вид. ПKМ, 1991. — С. 18-20; Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. — K.: Наук. думка, 1992. — С. 22-25.

7 «Труды Полтавской ученой архивной комиссии» (1905-1917): Библиографический указатель / Сост. Супруненко А.Б. — Полтава: изд. ПKМ, 1991. — С. 5.

8 Лазорський М. Професор Щепотьєв // Лазорський М. Світлотіні: Зб. істор. нарисів, оповідань, статей, спогадів. — Мельборн, 1973. — С. 384-388.

9 Макаренко Николай. Городища и курганы Полтавской губернии: (Сборник топографических сведений). — Полтава: изд. ПУАK, 1917. — VIII, 105, XIX с.

10 Формозов А.А. Страницы истории русской археологии. — М.: Наука, 1986. — 240 с.; Шовкопляс Г.М., Шовкопляс І.Г. За покликом серця: Пам’ятки історії та культури в житті і творчості Т.Г.Шевченка. — K.: Наук. думка, 1990. — 169 с.

 

Скорочення:

 

ПКМ — Полтавський краєзнавчий музей

ПУАК — Полтавская учёная архивная комиссия

 

 

 

 

Сергій Сапєгін (Полтава)

 

МАЙДАНИ І МАЙДАНОПОДІБНІ СПОРУДИ ПОЛТАВЩИНИ

 

Серед найбільш поширених пам’яток археології козацької доби майдани і майданоподібні споруди посідають вагоме місце, породжуючи часом легендарні домисли, науковоподібні гіпотези та чергові повернення до давно забутих концепцій, корені яких лежать в історіографічній науковій спадщині кінця ХІХ-початку ХХ ст. На сьогодні практично не здійснюється вивчення цих пам’яток, яких тільки на території Дніпровського лісостепового Лівобережжя нараховується не менше 1000. У межах широкого історико-етнографічного регіону історичної Полтавщини (територія сучасних Полтавської, лівобережних частин Київської і Черкаської, окремих районів Дніпропетровської, Сумської, Харківської і Чернігівської областей), де знаходиться більше 300 майданів і майданоподібних споруд, вивчення цих своєрідних старожитностей практично не проводиться. Маємо лише кілька спроб їх археологічного дослідження, позначених розкопками кількох майданів та обстеженням майданоподібних споруд.

Проте значний ареал поширення, оригінальна форма, великі розміри майданів здавна привертали до себе увагу дослідників. Цим загадковим спорудам присвячено чимало праць. Одну з перших згадок про майдани, датовану серединою ХVІІ ст., знаходимо в «Описі України» Г.Л. де Боплана. Історичні джерела ХVII-ХVIII ст. неодноразово повідомляють про наявність майданів та поширення селітрового промислу. У ХІХ ст. ці споруди знайшли відображення у загальних працях І.І.Фундуклея, М.Грабовського, В.В.Пассека, Філарета (Д.Г.Гумілевського), С.А.Мазаракі, І.А.Зарецького, Ф.І.Камінського, В.Г.Ляскоронського.

З ХХ ст. майдани стали об’єктами наукового зацікавлення відомих учених-археологів — В.О.Городцова, О.А.Спіцина, М.О.Макаренка, М.Я.Рудинського, О.С.Федоровського, І.І.Ляпушкіна, статистика і краєзнавця Л.В.Падалки. Проблематиці селітрового промислу присвятили немало сторінок своїх праць відомі українські історики О.І.Рігельман, О.Ф.Шафонський, О.А.Скальковський, Д.І.Яворницький, Д.І.Багалій, О.Г.Слюсарський, О.П.Апанович та інші. Друга пол. ХХ ст. ознаменувалася грунтовнішими дослідженнями майданів. З дослідників, які залишили слід у вивченні цієї проблематики, відзначимо Г.Т.Ковпаненко, Д.Я.Телегіна, М.П.Кучеру, Б.А.Шрамка, А.О.Моруженко. Узагальнення цих досліджень здійснене відомим донецьким археологом В.П.Андрієнком (1970).

Вивчення майданів та майданоподібних споруд спонукає до систематизації всіх наявних археологічних, історичних і пізніх картографічних джерел, поєднання їх у комплексному аналізі, що допоможе всебічно висвітлити походження та датування цих споруд, окреслити райони розповсюдження селітроварницького промислу у XVII-XVIII ст., скласти уявлення про типологію і характер спорудження майданів, позначити місцезнаходження селітрових заводів та визначити превалюючі типи археологічних курганних поховальних і поселенських пам’яток, які використовувалися для селітрового виробництва.

Наукове вивчення майданів викликане ще й тим, що ці масові археологічні пам’ятки надто швидко зникають зі тла української землі, знищуються не тільки багаторічною оранкою, а й землевпорядними і кар’єрними роботами, вибираються в якості добрива для покращення родючості земель, а то й просто — руйнуються людьми, байдужими до справи збереження пам’яток історико-культурної спадщини. Внаслідок пам’яткоохоронного моніторингу, проведеного автором, встановлено, що кожного року, у середньому, нищиться 3-5 майданів. Отже, через 70 років від більшості з них не залишиться і сліду. Це у повній мірі стосується і майданоподібних споруд, в тому числі на городищах, більшість з яких на сьогодні вже знищена оранкою і зникне в ході приватизації земель, що набирає сили.

Дослідження майданів Дніпровського лісостепового Лівобережжя не тільки дасть змогу показати особливості специфічного промислу козацької доби, а й реконструювати через його поширення і розвиток історичні процеси, що відбувалися в регіоні, динаміку змін у містобудуванні і фортечному будівництві з використанням культурних нашарувань і валів для селітрового виробництва.

Археологічні дослідження останніх років на Полтавщині, проведені вченими Києва, Донецька, Москви, Полтави, Сум і Харкова, створили джерелознавчі передумови для детальної розробки питань, пов’язаних із проблемою поширення селітрового промислу, намітили засади для висвітлення особливостей цього виробництва, навіть локалізації місцезнаходження деяких центрів, а згодом заводів з виробництва селітри. В регіоні були проведені широкі археологічні обстеження, якими охоплені басейни Ворскли, Псла, Сули, Орелі та інших рік, ведуться комплексні розвідки пам’яток, пов’язані з укладанням «Зводу пам’яток історії та культури Полтавської області», що дають підстави для успішного висвітлення селітроварницької проблематики і масштабів поширення майданів, освоєння цього регіону пізньосередньовічними промисловиками й українським населенням, а також позначення ряду аспектів матеріальної культури мешканців сіл і містечок, задіяних у селітровому виробництві. Актуальним є й оперативне введення до наукового обігу нових матеріалів, отриманих у ході археологічних розкопок майданів останніх років.

Важливими джерелами дослідження цієї проблематики є дані, розпорошені у чималому блоці архівних документів з розвитку промислового виробництва на Полтавщині, перш за все, селітроварництва, зосереджені у збірках документів державних архівів Полтавської, Київської, Сумської, Харківської, Черкаської і Чернігівської областей, Центральному державному історичному архіві України, Науковому архіві Інституту археології НАН України, архівах і документальних збірках місцевих музеїв, зокрема, Полтавського краєзнавчого та Дніпропетровського історичного. Саме залучення цих матеріалів, з огляду на археологічні аспекти вивчення майданів, істотно доповнить роботу історичними фактами та конкретними територіальними прив’язками селітроварницьких осередків доби пізнього українського середньовіччя.

На сьогодні маємо результати досліджень майданів і подібних їм споруд у регіоні, здійснених протягом 1920-х і 1960-1990-х рр. М.Я.Рудинським, О.К.Тахтаєм, пізніше - В.П.Андрієнком, Б.А.Шрамком, І.Б.Шрамко, Ю.М.Бойком, Л.М.Луговою, І.Т.Черняковим, розвідкових обстежень понад 250 пам’яток (роботи І.М.Гавриленка, А.В.Гейка, Ф.Б.Копилова, І.М.Кулатової, І.С.Мельникової, В.О.Мокляка, Ю.Ю.Моргунова, В.В.Приймака, О.Б.Супруненка, Р.В.Терпиловського, О.М.Ткаченка, Ю.О.Шилова та інших.

Про невідкладні завдання вивчення майданів, їх археологічні дослідження та збереження неодноразово йшлося на ряді засідань кількох всеукраїнських наукових конференцій «Нові дослідження пам’яток українського козацтва в Україні» (м. Київ, 1998-2001 рр.), регіональних науково-практичних семінарів «Охорона та дослідження пам’яток археології» (мм. Лубни, Полтава і Комсомольськ, 1989, 1990, 2001 рр.). Та для історично значимого регіону історичної Полтавщини, що включала територію кількох лівобережних полків Гетьманської України, зокрема, значних і відомих Полтавського, Миргородського, Лубенського, Переяславського, Гадяцького та інших, розташованих на межі з Диким полем, ще не маємо спеціальної узагальнюючої праці, яка б на сучасному рівні знань систематизувала всю наявну інформацію та всебічно характеризувала розвиток, етапи поширення, масштаби селітрового виробництва, надала б уявлення про його характер і типи майданів та майданоподібних споруд, обсяги цього промислу, використання цих насипів у системі зведення оборонної фортифікації першої половини і середини XVIII ст., зокрема, Української лінії тощо.

Протягом останнього часу певну роботу проведено Державним музеєм-заповідником А.С.Макаренком, співробітниками якого здійснені розкопки і детальні обстеження майданів поблизу сс. Василівки, Вільхового Рогу, Куликового Полтавського району, Лихачівки і Більська Котелевського району, Проценки Глобинського району, Сторожового Чутівського району Полтавської обл. Зупинимося на деяких з них:

Степанівка, с., Василівська сільрада., Полтавський район. Лівий берег р. Коломак, майдан.









За 0,4-0,5 км на південний схід від села, на полі розташований задернований майдан. Його висота становить 1,5-2,0 м, діаметр 35-40 м, в центрі - котлован глибиною 1,0-1,2 м. Бурти відсутні. В північно-східній частині розміщено прохід шириною 2,0 м (Рис. 1).

Рис. 1. Схематичний план                           Рис. 2. Схематичний план та профілі

майдану поблизу с. Степавнівка           майдану, розташованого у дубовій лісосмузі

Василівка, с., Василівська сільрада, Полтавський район. Лівий берег р. Коломак.

За 0,4 км на схід від кладовища в дубовій лісосмузі розташований майдан. Він має вигляд круглого, дещо витягнутого на північний схід – південний захід валоподібного насипу. Висота 1,0-1,7 м, діаметр 40-45 м з ямою в центрі. Східна частина зрізана польовою дорогою. Ледь помітний бурт висотою 0,5-0,7 м, довжиною 40 м тягнеться по осі схід-захід, інтенсивно розорюється (Рис. 2).

Василівка. На західній околиці села по вул. Молодіжній розташовані залишки селітроварного комплексу, до якого входять два майдани з буртами. Вони займають мис другої тераси лісового берега р. Коломак, що здіймається над заплавою на 6-8 м. Майдани знаходяться на території кладовища. Вони мають вигляд круглих, валоподібних насипів висотою 2-3 м та діаметром 35-40 м. В центрі – ями, глибиною 1,5-3,5 м з проходами в 1,5-2 м з півдня. З південного та південно-східного боку від них розміщені видовжені за формою бурти висотою 1,5-3,0 м (Рис. 3).

Поверхня пам’ятки задернована, поросла кущами та деревами. На майданах збереглися залишки степової рослинності, зокрема, ковили. Група майданів відома за згадкою у матеріалах анкетування Центрального статистичного комітету 1872 р., є припущення, що у 1888 р. І. Зарецький розкопав поблизу один із курганів з похованнями доби бронзи та скіфського часу. Розвідки на ній проводили співробітники Центру археології1.

 

 

 

Рис. 3. . Схематичний план майданного комплексу поблизу с. Василівка

Південна частина буртів внаслідок несанкціонованої виборки ґрунту місцевими жителями та природних чинників зсунулася і оголилася. Саме вона і стала об’єктом нашого дослідження.

Траншея (1 х 7 м) була закладена у місці найбільшого пошкодження пам’ятки на бурті 1а майдану 1.

Бурти мали висоту 2-2,5 при ширині основи 7-8 м. Вони складалися із прошарків чорнозему, піску, глини, суглинку без культурних залишків.

Крім перерізу бурту 1-а та зачистки бурта 1-б був перерізаний бурт 2-д майдану 2. У бурті 2-д на глибині 0,2 м виявлені дві дуже подрібнені стінки горщиків епохи бронзи і XVIII ст., вірогідно, вони мають відношення до майданів. Один опинився тут з часу насипання кургану, інший потрапив до бурта під час виварювання селітри.

Як відомо, с. Василівка засноване поміщиком В.Кебекіним у ХVІІІ ст., довгий час мало назву Кебеківка або Кебенівка, згодом переросло у волосний центр Полтавського повіту. В кінці ХVІІІ- на початку ХІХ ст. тут працював поміщицький селітровий завод. Майдани у с. Василівці та поблизу с. Степанівки є залишками діяльності селітроварів.

Войнівка, с., Войнівська сільрада. Чутівський район. Правий берег р. Коломак.

При в’їзді в с. Войнівку на полі знаходиться майдан, кільцевої в плані форми з ямою в центрі. Висота 1,5-2 м, діаметр - 35–40 м. З північної сторони від нього відходять два видовжені бурти довжиною до 30 м (Рис. 4). Майдан задернований, густо заріс деревами і кущами.

 

Рис. 4. Схематичний план селітроварницького комплексу поблизу

с. Сторожове

 

Майданоподібні споруди поблизу с. Сторожове Чутівського району.

Споруди відомі здавна як “збудування майданне”. М.Я.Рудинський відзначав “надзвичайно плутану систему” (чи цілковиту відсутність системи) додаткових насипів до великого кільцевого спорудження в центрі”2.

Знаходиться комплекс за 0,3-0,5 км на північний захід від села, на помітному округлому мису високого корінного берега р. Коломак, пошкодженому ярами (Рис. 5).

Рис. 5. Схематичний план та загальний вигляд майдану поблизу с. Войнівка

 

На двох буртах були закладені траншеї 1 x 7 та 1 х 6 м, зроблені зачистки. Стратиграфічне спостереження свідчить, що бурти насипані на давній горизонт і складаються з перемішаного чорнозему, вугілля, глини; місцями добре видно селітру. Іншою була картина під час зачистки ями у центральній частині пам’ятки. Грунт був не перемішаний, більше розміщувався пластами. Яма утворилася внаслідок скотомогильника, зробленого тут місцевим господарством у 50-60- ті рр. ХХ ст.

Північніше від майданного комплексу на краю мису ми дослідили грабіжницьку яму, вириту майже в центрі кургану. Розкопки показали, що курган збудований у ямний час із впускним похованням скіфського періоду. Поховання були зруйновані ще в давнину грабіжниками, на що вказує грабіжницький хід та людські кістки, розкидані по всій площі ями. Пізніше в насипу кургану вирили скотомогильник, утворили сміттєвище, яке довершило руйнування поховань. Серед знахідок: стінка горщика скіфського часу; горщик зрубної культури доброї збереженості. Серед місцевих жителів поширеною назвою комплексу є “могили”, рідше - “Сторожові могили”. Розповсюдженою є й назва урочища – Сторожове. Саме цей топонім ототожнюють з одним із сторожових пунктів Полтавського полку на Коломаку другої половини ХVІІ ст. Згадується він і як орієнтир броду, де повстанці Петрика (П.І.Іваненка) разом із татарами звернули у степ після січневого рейду 1693 р. по землях Поворскля3.

“Сторожова могила” або “Сторожове” була добре відома й С.Величку4.

У джерелах знаходимо відомості, що раніше на південному заході від майданного комплексу знаходилася фортифікаційна споруда. Це було укріплення прямокутної у плані форми (50 х 120 м), обнесене валом до 0,6-0,8 м висотою та ровом 1,5-2 м при глибині до 1 м. На його поверхні виявлено фрагменти кружального посуду кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст., ковані цвяхи5.

Цілком імовірно, що форпост та “маяк” були пов’язані з розпорядженням гетьманської адміністрації 1723 р. про влаштування обороносигнальних пунктів на шляху татарських набігів6.

Але під час дослідження пам’ятки ми не виявили форпосту, можливо, він був знищений зсувом грунту, оскільки був розміщений на краю стрімкого схилу.

За словами місцевих жителів, досить часто правий берег р. Коломак весною або під час тривалих дощів руйнується. Що стосується часу функціонування селітрового промислу, то його можна обмежити другою половиною ХVІІ ст., коли посеред кільцевого валу (залишків від кургану, бідного на селітру) споруджували високий курганоподібний насип з непридатного для варіння селітри грунту. Він слугував місцем розташування оглядової вежі чи спостережного пункту для контролю за веденням робіт. Кільцевий вал виконував охоронні функції, а площа всередині використовувалась для зберігання промислових знарядь, розміщення куренів робітників. Лише більш детальні розкопки великої площі дадуть змогу підтвердити чи спростувати це.

Досліджені пам’ятки дають змогу виділити один із центрів селітрового виробництва на р. Коломак.

________________________

1 Кулатова І.М. Розвідки в Полтавському районі // АЛЛУ, 1998. - Ч. 1-2. - С. 84-86.

2 Рудинський М.Я. Кантамирівські могили римської доби // Зап. ВУАК, - К.: Київ-друк, 1930. – Т. 1. – С. 130.

3 Кулатова І.М. Майдани на Коломаку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. статей. – К., 1999. – С. 63.

4 Величко Самійло. Літопис / Перекл. Шевчук В. - К., 1991. – Т. 2. – С. 405.

5 Кулатова І.М. Майдани на Коломаку... - С. 63.

6 Там само. – С. 63.

 

 

Богдан Моця, Юрій Толкачов (Київ)

 

ФОРТЕЦЯ В МЕДЖИБОЖІ

 

Фортеця, яка знаходиться у сучасному смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області, є одним з найкраще збережених до наших часів середньовічних мурованих замків Західного Поділля. Після відомої твердині Кам’янця-Подільського це другий за значенням та історичною роллю замок регіону, що має цікаву архітектуру та історію.

Традиція середньовічного оборонного будівництва на теренах Поділля, незважаючи на ряд спільних моментів, має певні особливості, котрі пов’язані, насамперед, з тополандшафтними особливостями регіону. Зокрема, басейни Південного Бугу і Дністра (як, до речі, і Росі, Ворскли, Сули та ін.) мають густу сітку річок з неглибокими долинами. Ця обставина створює умови для побудови укріплень мисового характеру. Використовуючи переваги подібного природного рельєфу, зведені на мисах міські та замкові фортифікації значно посилювали закладений в них оборонний потенціал. Слід зазначити, що, на думку сучасних дослідників, мисове розташування укріплень слід вважати дещо архаїчним для часів пізнього середньовіччя1. Проте, не заперечуючи проти принципової правильності подібного твердження, потрібно зважати на історичні особливості розвитку розглядуваних територій. На теренах Західної Європи внаслідок розвитку вогнепальної зброї і, зокрема, облогової артилерії, виникла нагальна потреба у спорудженні комбінованих муровано-земляних фортифікаційних споруд регулярного накреслення, які найбільшим чином відповідали вимогам часу та військової техніки. На українських землях, головними ворогами яких у тих історичних умовах були татари і турки, котрі мали зовсім іншу військову тактику і не вживали В європейських масштабах артилерію при облогах замків та міст, такої потреби просто не виникало. Основний пік спорудження фортець на Західному Поділлі припадає на ХV-ХVІ ст., після чого спостерігається лише часткова модернізація та пристосування основної маси укріплень до потреб оборони, які еволюціонували у загальному руслі розвитку військової справи. На прикладі Меджибізької фортеці вказані процеси прослідковуються досить яскраво, тому видається за можливе вважати її за своєрідний зразок для подільських замків доби середньовіччя.

Перша згадка про Меджибіж міститься в літописі під 1146 р: "...Ізяслав же, водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибоже, (всього) п’ять городів, а з (города) Володимира вивів..."2. На той час це був центр удільного князівства (так званої Болохівської землі), що входив до володінь київського князя. Відповідно, можна з великою долею вірогідності стверджувати про існування у Меджибожі середини ХІІ ст. укріплень. Також можна припустити, що вони мали деревно-земляний характер (під час археологічних робіт на території сучасного замку були виявлені рештки оборонних споруд давньоруського часу, датовані за супроводжуючим матеріалом).

Побіжним свідченням існування фортеці у Меджибожі в середині ХІІІ ст. можуть бути літописні згадки про діяльність Данила Галицького та його боротьбу з монголо-татарами – у 1254-1255 рр. його війська здобувають ряд міст Поділля і серед них Меджибіж: "...послав він (воєводу) Діонісія Павловича (і) взяв (город) Межибоже..."3. Проте, як відомо, після походу на Галицьку Русь хана Бурондая Данило був вимушений "розметати" більшість укріплень. Вірогідно, що така доля спіткала й меджибізькі фортифікації. Приблизно на 100 років місто щезає з офіційних хронік та діловодства, можливо, через запустіння цієї території після зруйнування замку, що слугував опорним пунктом регіону.

У 1362 р. війська литовського князя Ольгерда, до складу яких входили й українські контингенти, у битві на Синіх Водах розбили три татарських орди і таким чином прилучили Поділля до земель Великого князівства Литовського. Литовський великий князь надав подільську територію представникам князівського роду Коріатовичів, відповідно, до них відійшов і Меджибіж. Можна припустити, що перші роботи по відбудові (а, вірогідніше навіть, по закладенню нових) укріплень міста були проведені саме з ініціативи цих князів. Існує грамота Олександра Коріатовича, надана ним якомусь Смотрицькому: схоже на все, що він був управляючим меджибізького замку; в ній згадується про існування на території фортеці монастиря. На той буремний час це не можна вважати винятком - існують ще декілька прикладів подібного "суміщення функцій" (археологічне підтвердження цього припущення полягає у відкритті у 1990-1992 рр. за територією тогочасної фортеці могильника з наступними особливостями поховання – всі без виключення кістяки належать людям чоловічої статі: дорослим, котрих переважна більшість, та підліткам, які, вочевидь, згідно монастирської традиції, могли належати послушникам, яких призивали до монашого служіння, починаючи з восьми років).

Судячи з угоди між польським королем Казиміром та луцьким князем Любартом, датованої 1366 р., Меджибіж відносився до Луцької землі, а потім разом з Вінницею потрапив до Литовського князівства4. У всякому разі його згадано у грамоті Владислава Ягайла під 1395 р. Проте у збройній та дипломатичній боротьбі між Литвою та польською державою перші не змогли повністю втримати подільські землі. Тим більше, що польські шляхтичі, яких було чимало на Західному Поділлі, продовжували вважати свої землі коронними. У 1432 р., скориставшись з негараздів при дворі литовського великого князя (узурпація престолу Сигізмундом Кейстутовичем), Польська Корона відтяла під свою зверхність Поділля і території на волинськім "пограниччі"5. Меджибіж стає головним містом однойменної округи. Поки що він знаходиться у державному (коронному) володінні.

В середині ХVІ ст. місто стає приватною власністю: з 1540 року Меджибізькою волостю володіють Синявські. Цьому магнатському роду судилося володіти ним близько 200 років.

Місцезнаходження Меджибожа було обране не випадково. Ще здавна він займав місце в стратегічній обороні Великого князівства Литовського на його південних кордонах у боротьбі з ворожим степом. У більш пізні часи місто опинилося на з’єднанні двох шляхів, по яким в основному йшли на Україну і Поділля, зокрема, татари: Чорного і Кучманського. Така воєнно-географічна обставина не могла не сприяти розбудові фортифікаційних споруд. Відповідно, в актах Кам’янецького Земського суду ХVІ ст. є така звістка: 1556 р. власник Меджибожа Микола Синявський дав на якийсь час Пясецькому село Гринівці з умовою, що піддані того села повинні щороку привозити певну кількість деревини "на новий замок в Меджибожі"6.

Інтенсивність татарських нападів на початку і в середині ХVІ ст. була вкрай високою. В липні 1507 р. обтяжених здобиччю татар біля Меджибожу розбив кастелян львівський Ян Каменецький. У 1515 р. подільський воєвода Ян Тарновський, розгромивши татарське військо під Теребовлем, остаточно знищив його під Меджибожем. Наступного року татари знову йдуть на Поділля і беруть Меджибізький замок в облогу. Проте кам’янецький староста Станіслав Лянцкоронський у двох сутичках розбиває нападників. У 1564 р. татари знову облягають замок, проте воєвода Микола Синявський (власник замку) з невеликою залогою успішно відборонився7. У 1593 р. Меджибожу було видано грамоту на самоврядування за Магдебурським правом та зазначено права міщан.

З початком ХVІІ ст. Меджибіж продовжує залишатися у фокусі україно-польсько-татарської боротьби. 1605 р. татари спустошують його околиці. 1614 р. напад повторюється, проте кримчаки не наважуються напасти на сам замок. 1617 р. татари приходять на Поділля під проводом потурнака Білоскурського і спустошують край від Меджибожа до Сатанова.

Щодо архітектури меджибізького замку у розглядуваний період потрібно зазначити наступне. Як відомо, у ХV-ХVІ ст. загальноєвропейська культура набуває рис, притаманних добі Ренесансу. Не залишається осторонь і конфедеративна Річ Посполита. Віяння доби відродження відчуваються майже на всіх рівнях суспільної культури, не проминаючи і таку галузь архітектури, як оборонне зодчество. Виражається це наступним чином: в архітектурних вирішеннях оборонних споруд виникають форми, що пом’якшують їх зовнішню суворість: вдосконалюються зовнішні стіни, змінюється форма стрільниць (що також пов’язано з усе ширшим застосуванням вогнепальної зброї), з’являються елементи декору. Саме у цей час замок переходить у володіння Синявських, з якими, певно, потрібно пов’язувати його перебудову та модернізацію в порівнянні зі спорудою часів Коріатовичів. Археологічні відповідності цим процесам буде розглянуто дещо нижче. Поки що лише зазначимо, що саме друга половина ХVІ ст. вважається за час найбільш вірогідного формування (в основному) сучасної системи оборонних стін та башт. Відносити її до середини ХV ст.8 нам видається не вповні відповідним до письмового та археологічного матеріалу.

За часів Національної революції ХVІІ ст. Меджибізький замок переходив з рук в руки - то до козаків, то до поляків, то до турків. На самому початку - в 1648 р. - він був захоплений козацькими військами. У наступному році поляки його відбили. В 1650 р. Б.Хмельницький не був навіть вимушений вибивати невелику польську залогу - вона сама залишила замок. Проте знов-таки ненадовго.

В 1657 р., коли союзного козацькому гетьману угорського князя Ракочі розбили поляки, він деякий час стояв із військом, окопавшись понад Бугом десь під Меджибожем. Нині в двох (приблизно) кілометрах від міста нижче по течії Бугу знаходиться замчище з валами та залишками мурованих будівель. В плані воно близьке до квадрату зі стороною приблизно 125 м; всі чотири сторони мають зламану до центру і всередину конфігурацію. Валів у замчища два: зовнішній нижчий, внутрішній вищий, а між валами проходить рів. На двох кутах містяться фундаменти круглих башт, причому через одну з них проходив в’їзд. Всередині, ближче до північної сторони, помітно фундамент якогось мурованого будинку. Каміння всіх мурованих споруд місцеві жителі розібрали для власних потреб ще у ХІХ ст. Навколишня місцевість носить назву Раковець. Проте вважати його за замок Ракочі 1657 р. навряд чи можливо. Вірогідно, саме назва місцевості по співзвучності викликала до життя легенду про замок угорського князя. Або саме через те, що тут розташовувалися шанці його табору, навколишня територія отримала назву Раковець. У всякому разі розбитому Ракочі не було аж ніякого практичного сенсу будувати під Меджибожем мурований замок.

Коли Петро Дорошенко стає на гетьманство в Правобережній Україні у 1665 р. і починає власні державницькі змагання, на допомогу йому проти поляків приходять кримські татари. За деякими відомостями, у листопаді 1666 р. велика татарська орда разом з козацькими військами облягає Меджибіж, проте добути його не змогла. Наступного року в районі Меджибожа козацько-татарські війська вщент розгромили польське військо під командуванням Себастіана Маховського9. В 1671 р. великі сили татар знов облягають місто, проте польське військо знаходилося неподалік і швидко змусило татар відступити.

У 1672 р., після невдалих для Польщі бойових дій між Туреччиною та Річчю Посполитою, протиборствуючі сторони укладають Бучанську угоду. В результаті турки отримують можливість для окупації Поділля. Турецький гарнізон вводиться і до Меджибожу (складався він переважно з білгородських і литовських татар10). Проте такий перебіг подій не міг лишити байдужим власника замку. Коли боротьба знов спалахує, польські підрозділи під командуванням  Миколи-Ієроніма Синявського наприкінці 1673 р. відбили місто у турків та примусили здатися гарнізон замку. Протягом 1674-1675 рр. Меджибіж відігравав роль першого рубежу оборони проти турецької експансії, яка, щоправда, дещо послаблювалася тією обставиною, що турецько-татарські війська вже вторглися вглиб Речі Посполитої.

За Журавінською угодою, поляки зобов’язувались вивести із замку власну залогу і, не дивлячись на надзвичайно активну діяльність згаданого вже вище представника Синявських та дипломатичну гру, у 1678 р. було підписано мир із Портою, за умовами якого Польща відмовлялася від Поділля, включаючи міста Меджибіж, Бар, Немирів, Кальник. Синявському, який втратив найбільше маєтностей серед шляхти після укладення цього миру, сейм ухвалив виплатити значну грошову компенсацію.

За часів турецької окупації Меджибіж був столицею санджаку, що утворився близько 1678 р. Адміністративно санджак складався з чотирьох нагій. Про керівників турецької адміністрації, на жаль, поки що відомостей виявити не вдалося. В міському замку було розквартировано залогу із 100 чоловік, на чолі з яничарським агою11. Католицький костьол, що і понині знаходиться у центрі замкового подвір’я, турки перебудували на мечеть. На той час, після всіх суспільних негараздів часів Руїни та нескінченних воєн, за даними турецьких переписів, загальна кількість населення санджаку нараховувала близько 7 тис. чоловік, з них у місті - приблизно 1,5 тис.

У 1683 р., після відновлення польсько-турецької війни, війська Речі Посполитої зайняли більшу частину Поділля. Турки сконцентрували свої підрозділи в кількох фортецях-твердинях (після Кам’янець-Подільської на другому місці за своїм оборонним потенціалом стояв Меджибіж) і звідти чинили опір полякам. Облога Меджибожа тривала протягом двох років, проте у 1686 р. турки, очікуючи сильного наступу, залишили замок і спробували його зруйнувати. Після чого у місто входить польська залога. В подальшому Адам Синявський доклав чимало зусиль для зміцнення замку та утримання гарнізону, про що з вимогою надати йому компенсації говорилося на сеймиках12. Проте перебіг воєнних подій зумовив те, що в подальшому Меджибіж вже не відігравав якоїсь помітної ролі у польсько-турецькій війні: військові дії обмежилися блокадою Кам’янця-Подільського. У 1699 р. було укладено Карловицьку угоду, за якою Поділля поверталося Польщі.

У 1702 р., коли вибухнуло повстання під проводом Палія, Меджибізький замок облягали повстанці та козаки, котрі прибули з Київщини. Проте їм здобути твердиню над Бугом не вдалося. У 1730 р. місто переходить у власність воєводи Чарторийського, проте у 1831 р. великі маєтності цієї родини були конфісковані російським урядом за участь у польському повстанні. В Меджибізькому ключі запроваджуються так звані військові поселення, а сам Меджибіж з 1848 р. став осередком військового постою та табірних зборів. На капітальну перебудову будівель у псевдоготичному стилі військове відомство витратило чималі кошти. В ті часи у замку містилися різні військові установи, клуби і т.ін.

В середині ХVІІІ ст. в середовищі місцевого єврейства зароджується особливий релігійний рух, названий хасидизмом. Творцем його був Ізраїль Бешт, який у 1740 р. оселився в Меджибожі і помер тут у 1760 р. Його могила і по сьогодні користується особливою повагою серед послідовників цього напрямку в іудаїзмі.

Після революції в замку було розташовано маслозавод, який завдав архітектурному ансамблю фортеці великої шкоди. Реставраційні роботи в замку було розпочато в 1967 р., проте і по сьогодні через брак коштів вони так і залишаються незавершеними.

Як вже зазначалося вище, в плані Меджибізька фортеця має нерегулярне накреслення. Побудована на трикутному мисі, що утворюють річки Буг і Бужок, вона відповідно також має форму видовженого трикутника, який своїм гострим кінцем спрямований до злиття річок, а основа замкової триангули лежить на захід, де нині знаходиться в’їзд. Протяжність замку від в’їзду до кінця гострого (східного) рогу - приблизно 130 м, а ширина від північної башти до південного рогу замкових стін - близько 110 м. Загалом, розміри Междибізьких укріплень знаходяться у відповідності до традиції спорудження подібних комплексів Подільського регіону (для порівняння: замчище під Пилявою підквадратної форми має розмір сторони 140 м13, замок в Теребовлі - 107 м14). Найбільші і найвищі мури і будівлі сконцентровані у східному куті фортеці. Саме тут знаходяться трьохповерхові руїни палацу власників споруди і унікальна п’ятипелюсткова прибудова до східної  башти, яка має місцеву назву "Турецький бастіон". Щоправда, крім усної традиції, жодних інших свідчень про саме турецьке авторство цієї незвичайної споруди поки що не існує. Вірогідніше за все, ця прибудова до колишнього барбакану (в’їзної башти посиленої конфігурації) з’явилася у другій половині ХVІ ст. під час робіт, що їх провадив у замку Микола Синявський. Саме тоді надбрамна башта надбудовується ще двома ярусами і стає домінуючою у висотному плані будівлею замкового дворища, надаючи йому сучасного колориту. Для розміщення військових підрозділів вздовж північної та східної оборонних стін зводяться дві одноповерхові кордегардії. Найбільшою зміною у структурі фортечного комплексу стало перенесення в’їзду зі східного рогу до західного прясла замкових стін, що пов’язано як з розширенням подвір’я фортеці, так і з більш зручним шляхом підвезення вантажів до замку суходолом. Для підйому надходжень зі сторони річок у південній куртині поруч з бастіоном було зроблено ворітній отвір.

З північного боку замку, де лінія мурів утворює тупий ріг, збудовано восьмигранну триповерхову башту; п’ять її граней виступають назовні. На північно-західному розі мурів, біля в’їзду, стоїть невисока, широка п’ятибока башта (так звана "Офіцерська"). Башта не має вікон, а тільки амбразури-стрільниці. Від рівнинної частини плато замок відокремлюється глибоким ровом, через який вимурувано міст. Вірогідно, в давнину міст міг бути не стаціонарним, а таким, що знімався у випадку небезпеки або підіймався, хоча залишків в архітектурі проїзду, що свідчили б про наявність підйомного механізму, не виявлено.

Одним із заходів, спрямованих на підвищення оборонного потенціалу Меджибізьких укріплень в середині ХVІІ ст., була забутовка землею всіх нижніх ярусів фортечних споруд. Ця обставина знайшла беззаперечне підтвердження під час археологічних робіт всередині будівель. На думку деяких дослідників, саме на цей час припадає повна модернізація замкового подвір’я, яка виявилася у розбиранні до рівня нової денної поверхні оборонної стіни давньої цитаделі і вирівнювання площі двору шляхом досипки15.

В кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. ззовні фортеці до палацу прибудовуються могутні контрфорси, поява яких була викликана подальшим розвитком вогнепальної зброї та облогової артилерії: подібне підсилення оборонних стін мало контрбатарейне призначення. Верхи башт та мурів прикрашаються зубцями, розетками і стовпчиками.

Сучасні українські дослідники історії мурованої архітектури, зокрема, її оборонних зразків, виокремлюють 4 композиційні групи замкових комплексів: замкнуті, компактні, блоковані і павільйонні. Меджибіж (як, до речі, і Кам’янець-Подільський) відноситься до групи блокованих замків через широкий простір внутрішнього подвір’я, на якому розташовані різноманітні споруди по периметру оборонних стін з вежами; об’єм замку в цілому залежить від (або концентрується навколо) домінантної вежі - як в Кам’янці, - або культової споруди16. Мається на увазі мурована споруда в центрі Меджибізького замкового двору. За переказами, кам’яний костьол на місці колишнього дерев’яного збудував Рафаїл Синявський. Під час турецького панування в ньому була мечеть, а у 1831 р. костьол було перероблено на православну церкву.

Ймовірно, що у Меджибожі були і міські укріплення, проте вони не збереглися до наших часів. Найвірогідніше, що навколо міста були вали і рови, можливо, дерев’яні укріплення з брамами й баштами. Підтвердження такого припущення можна віднайти у вже згаданій вище грамоті від 1593 р., що надавала міщанам самоврядування. Там вказано, що вони повинні лагодити перекопи, кобилиці, башти, вежі, паркани і брами, мати своє воротне (сторожу - авт.), щоб не було шарпанини, як раніше17. Ці оборонні споруди знаходилися у віданні міста, адже сам замок перебував "на балансі" свого безпосереднього власника.

Такі в загальних рисах відомості про Меджибізький замок, що їх можна отримати з письмових джерел, які, в основному, і використовувалися для опису фортифікацій цього подільського форпосту у працях попередніх дослідників.

Проте, на території замку вже більше 15 років тривають археологічні розкопки, і за цей час вже зроблено чимало. Визначено два основних будівельних періоди фортеці, розроблено детальні проекти реставрації мурів та будівель у відповідності до їх виникнення в історичній послідовності. Знайшла незаперечне підтвердження думка про те, що на місці Меджибізького замку існувало давньоруське поселення - позаяк на території замкового двору виявлено потужний культурний шар, що хронологічно відноситься до епохи Київської Русі. Щоправда, співвідносити саме це місце з літописним Меджибожем поки що не має достатніх підстав. Особливу цікавість має виявлена в задовільному стані свинцева печатка ХІІ-ХІV ст. вагою 7,8 г та діаметром приблизно 1,9 см. На лицьовій стороні - зображення стовпника і легенда по обидва боки ?АHЛС АГІwС. На зворотній стороні міститься зображення архангела зі сферою та жезлом. За попередніми припущеннями, печатка досить вірогідно може належати князю Данилові Галицькому. На жаль, подібних яскравих матеріалів, пов’язаних з буремною історією фортеці козацьких часів, поки що виявлено було замало – всі вони відносяться переважно до речей побутового вжитку та мають незадовільний стан збереженості. Проте потрібно також зазначити, що жодного разу за згаданий період археологічні дослідження не провадилися комплексно: в основному вони носили характер закладення шурфів для визначення архітектурних об’ємів в допомогу роботі реставраторів. Недостатнє фінансування археологічних робіт, в свою чергу, не впливало позитивно на стан дослідженості пам’ятки та прилягаючих до неї територій. Все вищезгадане у своєму комплексі передбачає продовження в подальшому розкопок у Меджибожі, який дійсно є однією з найбільш визначних за історичним та археологічним значенням пам’яток Західного Поділля.

______________________

1 Пламеницька О. Висліди і перспективи студій мурованого оборонного будівництва Поділля // Фортифікація України. Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні: матеріали. - Кам’янець-Подільський, 1993. - С. 6.

2 Літопис Руський. - К., 1989. - С. 203.

3 Літопис Руський. - К., 1989. - С. 416.

4 Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля ХІV - ХVІІ ст. - К., 1928. - С. 31.

5 Історія України: нове бачення. - К., 2000. - С. 70.

6 Сіцінський Є. Вказ. праця, - С. 32.

7 Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К., 1971. - С. 127.

8 Лопушинська Є. Меджибізька фортеця. Історія створення ансамблю в світлі останніх досліджень // Фортифікація України... - Кам’янець-Подільський, 1993. - С. 13.

9 Літопис Самовидця. - К., 1991. - Т.2. - С. 70.

10 Сіцінський Є. Вказ. праця, - С. 33.

11 Століцький Я. Значення Меджибожа у польсько-турецьких стосунках 1672-1699 рр. // Меджибіж: 850 років історії. Матеріали науково-практичної конференції. - Меджибіж, 1996. - С. 43.

12 Там само.

13 Виногродська Л.І. Історико-археологічні дослідження поблизу с.Пилява Хмельницької області (до локалізації місця Пилявецької битви) // Археологія, 1997. - № 1. - С. 95.

14 Історія українського війська. - Львів, 1992. - С. 158.

15 Лопушинська Є. Вказ. праця. - С. 13.

16 Лесик О.В. Замки та монастирі України. - Львів, 1993. - С. 74-75.

17 Сіцінський Є. Вказ. праця. - С. 39.

 

 

В.Бінкевич, В.Камеко (Дніпропетровськ)

 

ПРО ЧАС ВИНИКНЕННЯ ТА МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО

МІСТЕЧКА САМАРЬ

 

На підставі знахідок адміністративної печатки із зображенням плану укріплень, пломб, монет та інших речей на території Новобогородицької фортеці в статті робиться спроба пов’язати їх з старовинним козацьким містечком Самарь. Уточнити час його існування. Реконструювати місце розташування та зовнішній вигляд укріплень та споруд.

Найдавніша документальна інформація про містечко Самарь, яка дійшла до наших часів у формі копії, міститься в грамоті польського короля Стефана Баторія від 20 серпня 1576 р., яка в 1655 р. була підтверджена Богданом Хмельницьким (12. - С. 34). В грамоті перелічені міста та землі і в тому числі „містечко старовинне запорізьке Самарь із перевозом і землями вгору по Дніпру до річки Оріль, а вниз до самих степів Ногайських та Кримських...”, які повинні „непорушно довіку при козаках запорізьких знаходитись” за те, що вони „великим бусурманським силам... вхід у Польщу й Україну заступили...”. Із грамоти видно, що вже в 1576 р. містечко Самарь вважали старовинним. За багатьма обставинами наведена в грамоті інформація вважається дискусійною (12), що призвело, зокрема, до плутанини із визначенням часу і місцезнаходження Самарі. Однією з головних причин для сумнівів було посилання: „Як міг король дарувати те, чого не мав”.

В краєзнавчому нарисі „Городок старинный Запорожский Самарь с перевозом” (1) автори припустили, що містечко Самарь повинно було знаходитись в найбільш захищеній природою місцевості на правому березі Самари, неподалік від Новобогородицької фортеці XVII ст. Але переконливих даних про місцезнаходження Самарі довгий час не було. Залишки Новобогородицької фортеці знаходяться на правому березі р. Самара біля теперішнього селища Шевченко Самарського району міста Дніпропетровська. Її будівництво розпочалося в березні 1688 р. за наказом московського уряду, як головної бази забезпечення кримських походів російських військ. В українських літописах того часу маємо відомості, що побудовано нове містечко Самару: „В Самарі, новому містечку, ...” (10. - С. 147), тобто десь повинно бути також „старе” містечко Самара або „Баторієва” Самарь (Мал. 1).

Мал. 1. Реконструкція містечка Самарь. Автор В.Камеко.

 

З весни 2001 р. почалися археологічні дослідження фортеці та прилеглої площі лісопаркової зони між річок Самари та Кримки співробітниками лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету. Дослідження включали збирання підйомного матеріалу, який походить із зруйнованого культурного шару, за допомогою металодетектору, та закладення шурфів з метою встановлення його наявності.

Здобутий різноманітний матеріал включає кераміку, скло, вироби з заліза та кольорових металів й може датуватися від XIV по XVIII ст. за знахідками джучидських монет. Вдалося дослідити невелику землянку, розташовану за межами фортеці й датовану останньою чвертю XVII ст. Найбільш масово представлена категорія військового обладунку: свинцеві кулі та картеч, мундирні гудзики, деталі від холодної та вогнепальної зброї. Знайдено 54 натільних хрести XVI-XVIII ст. переважно російського походження (2. - С. 142-158). Зафіксовано також більш ніж 300 монет цього ж періоду, найбільш поширених у грошовому обігу на Україні (13. - С. 124-135.). Більшість знайдених монет XVII ст. було зосереджено в одному місці – в південно-західній частині Новобогородицької фортеці на площі приблизно 200 х 100 м. Можна припустити, що тут понад стінами фортеці знаходився базар або ярмарок. На цьому місці також знайдено перстень-печатку, скляна вставка якого містить зображення плану чотирикутної фортеці з двома вугловими баштами, внутрішньою забудовою та орлом з розпластаними крилами над ними. Детально печатку розглянуто І.Ф.Ковальовою та В.М.Шалобудовим. Ми цілком згодні з гіпотезою названих авторів, що на вищезгаданій печатці присутнє зображення плану фортеці, відмінного від планів Новобогородицької 1688 р. та наступних фортець. Це дає нам підстави вважати зображений на печатці план укріплень, які захищали перевіз через р. Самара до 1688 р., і були відомі під назвою „містечко старовинне запорізьке Самарь” (1). Якщо це припущення прийняти, то первісна фортеця мала форму прямокутника, в якому розміщувалися два ряди будівель: шість з них у першому ряду та п’ять у другому. До першого ряду входили чотири довгі споруди (відношення довжини до ширини 3,47 х 1), які можна ідентифікувати, як приміщення, де мешкали вояки гарнізону фортеці. Ці споруди за формою схожі із куренями запорозьких Січей (4. - С. 150-152). За даними Д.І.Яворницького (14. - С. 158), запорозький курінь мав довжину 44 аршини, або 31,3 м і будувався з рубленого дерева; також мав по чотири вікна на довгій стіні. За даними літопису Грабянки, козаки „...проживають в куренях про сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше” (9. - С. 2). Тобто гарнізон фортеці за зображенням на печатці міг нараховувати приблизно 600 козаків. Із співвідношення довжини до ширини маємо, що ширина куреня дорівнювала 9 м, тоді площа становила 280 м кв. Таким чином, на одного козака приходилася площа 1,9 м кв., тобто достатньо для розташування ліжка, розрахованого на одну людину. Останні дві споруди з першого ряду мали співвідношення довжини до ширини 2,7 х 1. В другому ряді усі п’ять споруд мали приблизно однакове співвідношення 2 х 1.

По кутах на плані фортеці зображено дві башти у фронтальній проекції, тобто ми бачимо сполучення плану фортеці із зображенням фасаду та кутових башт. Спробуємо вирахувати вірогідні розміри фортеці. За основу візьмемо дані Д.І.Яворницького відносно довжини (31,3 м) та дані печатки відносно співвідношень довжини та ширини – (9 м) запорозьких куренів. Припустимо, що відстань між спорудами першого ряду приблизно дорівнювала 10 м, відстань між валом та крайньою спорудою становила 40 м, ширина вала 10 м. За таких умов довжина фортеці повинна була дорівнювати 204 м. Припустимо далі, що ширина вулиці становила 10 м, довжина будівель другого ряду 18 м, тоді ширина фортеці становить 160 м. Таким чином, фортеця, ймовірно, була відносно невеликою, чотирикутною в плані, приблизною площею 204 х 160 м. Чотири „казарми” фортеці вміщали до 600 вояків гарнізону. Фортечної стіни вздовж річки Самари, могло і не бути, а її роль виконував більш ніж 10-метровий обрив берега.

Оскільки на печатці є зображення польського орла з короною, фортеця повинна була знаходитися під протекцією Корони польської. Стародавній засіб захисту міст за допомогою зведення навколо них кріпосних мурів, башт, постів спостереження, тощо отримав відображення в емблемах міських гербів (11).

Оскільки в Присамар’ї у XVI ст., крім містечка „Самарь”, що знаходилося під протекцією Польщі, на що вказує згадка в грамоті Стефана Баторія 1576 р., не було другої фортеці, маємо всі підстави припустити, що знайдена печатка належала саме фортеці „Самарь” і була загублена на місці Самарського базару. Постійно діючі базари чи ярмарки в XVI-XVII ст. в Присамар’ї у зв’язку з загрозою татарських нападів мали бути розташовані тільки в захищених фортечними спорудами місцях. Можливо, територія Новобогородицької фортеці, з якої походить переважна більшість знахідок монет XVII ст., відповідає місцезнаходженню знаменитого Самарського базару, який оспівано в старовинних чумацьких піснях:

 

„Ой пішов чумак молоденький в Самар на базар,

Червоною китайкою голову зв’язав...”

 

Про тривалу торгівлю свідчать також знахідки на території фортеці шести західноєвропейських товарних пломб. Деякі з них містять дати – 1524, 1605, 1624 рр. (6). Зосередження пломб різних часів в одному місці є свідоцтвом того, що тут тривалий  час велася торгівля сукном чи існували приміщення, де воно зберігалося. Відомо, що сукно було однією з найбільш розповсюджених після грошей, зброї, пороху та хліба форм платні козакам з початку польським, а потім російським урядом. Склад міг існувати тільки в захищеному місці, тобто в фортеці. За датою, на одній з торговельних пломб, можна припустити, що містечко Самарь та фортеця вже існували в 1524 р.

Зіставивши припущення про розташування Самарського базару та складу сукна з планом фортеці, зображеним на печатці, доходимо висновку, що фортеця Самарь була розташована „при перевозі” і пізніш була поглинута побудованою в 1688 р. Новобогородицькою фортецею, яка за розмірами значно перебільшувала первинні укріплення. Можна припустити, що купці та  мандрівники зупинялись тут на тривалу стоянку, де вони мали можливість зробити ремонт возів, домовитись про охорону чумацької валки на її шляху до Криму або найняти лоцманів для проводу суден через Дніпрові пороги. Ворота фортеці, ймовірно, були розташовані з південної та північної сторін, як потім це було у Новобогородицькій фортеці. Як ми зазначили, в першому ряді будівель були розташовані курені, в другому, з краю, біля північних воріт, напевно, був склад. Десь посеред другого ряду повинна була бути розташована церква. Можливо припустити, що вона мала назву – Покрова Богородиці. У 1688 р. було збудовано нову церкву Покрова Богородиці, від якої й фортеця отримала назву Новобогородицької. З східного та південного валів фортеці артилерія контролювала перевіз через Самару. Цим фактором пізніше обґрунтовувався вибір місця для Новобогородицької фортеці, яка повинна була своїми гарматами контролювати переправу через річку Самару. В 1688 р. вали фортеці будували навколо споруд та валів Старої Самарі. Після закінчення будівництва валів, фортечних стін та воріт споруди Самарі розібрали та знесли, після чого Новобогородицьку фортецю остаточно добудували (між іншим, на такий спосіб „стара хата в середині нової” ведуть будівництво в українських селах і тепер).

Про таку послідовність будування свідчить той факт, що південні ворота Новобогородицької фортеці розташовані не по середині південного валу, а на його західному краю. Новобогородицька фортеця, крім валів, уся була зведена з дерева. Ліс для будівництва заготовлявся у Самарських дібровах вгорі по річці та плотами переганявся до берегу поблизу фортеці. Тут в обриві була побудована вимощена каменем дорога до фортеці, яка збереглася до нашого часу. По ній колоди витягали вгору і завозили до фортеці. Якщо б ворота розташовувалися посеред валу, то колоди, природно б, натикалися на вал або стіни старої фортеці. Тому південні ворота Богородицької фортеці були збудовані біля західного краю південного валу. В цьому випадку колоди легко провозили у фортецю. Ймовірний зовнішній вигляд фортеці Самарь початку XVI ст., на думку авторів, подано на малюнку 1. Про стратегічне значення перевозу і на початку XVIII ст. свідчить знахідка печатки із зображенням фрегату. Вона подібна до московської таможеної печатки 1708 р. (8. - С. 116). Приєднуючись до думки І.Ф.Ковальової, ми також вважаємо, що при перевозі через річку Самару була розташована митниця Російської держави.

Зіставимо результати археологічних досліджень з деякими даними, які містяться в літописах та літературних працях по початковому періоду українського козацтва.

Автор „Історії Русів” відмічає, що після 1514 р. з дозволу короля Сигізмунда І „Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралося зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п’ять полків охоче-комонних, яких поіменовано прізвищами полковників, призначених Гетьманами, і утримано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільш вдовольнялися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався не більш як п’ятсот чоловік” (5. - С. 53). Можна зробити висновок, що подані тут відомості щодо козацького полку, отримавшого платню від короля, розташованого у низу Самари, засновані на достовірній інформації. В цей час внизу річки Самари існувала фортеця, яка була під польською протекцією. Фортеця вміщувала до 600 козаків, які отримували платню від польського уряду, в тому числі сукном.

У літописі Грабянки наведено дані, що „за славну службу козацьку король польський Жигмонт Перший віддав козакам навічно землю біля Дніпра, уверх і вниз за порогами, і наказав, аби, стіною ставши, не пукали наїздів турок і татар на Русь і Польщу” (9. - С. 26). Дані про те, що “уверху Дніпрових порогів” була фортеця, містяться в книзі “Краткое описание о козацком малороссийском народе Бунчукового Товарища Петра Симоновского 1765 года” (7. - С. 4). Симоновський пише про заселення біглими з України низу Дніпра з давніх часів, особливо після 1320 р., внаслідок завоювань Київської землі литовським князем Гедеміном. Поступово розселившись, “оставивше свои жилища Малороссияне… основали себе там города и села и с турками и татарами непрерывную брань имели… чем тем неприятелям всякий путь к Польскому Королевству и Великому Княжеству Литовскому заградили”. Особливі послуги Польщі зробили козаки в 1516 р. при осаді Білгорода-на-Дністрі. Далі Симоновський пише: “Те Малороссийские казаки все были тогда одни и различия между ними не было никакого. Обыкновенно назывались они Запорожцами, потому что по той стороне Днепровских порогов все жили. Но Король Сигизмунд Первый, который с 1507 по 1548 год государствовал в Польше, сделал между ними перемену, взял оттуда некоторую часть того военного народа и поселил их в вершине Днепровских порогов, определив им на то добрую и довольную землю, для того, чтобы от турецких и татарских нападений границы были ими защищаемы… Для лучшей от неприятельских нападений безопасности, а паче для сохранения оружия их и воинских припасов, необходимо было должно быть таковой крепости, с которой бы оное новопоселенное войско с лучшим сопротивлением неприятелям стать могло…” (7. – С. 4).

Деякі деталі пропозицій Сигизмунда І по залученню козаків до охорони біля порогів є в праці М.С.Грушевського “Історія України-Руси”. М.С.Грушевський писав “… в грудні 1524 р. Сигизмунд з нагоди близького сейму, подав раді проект навербування козаків”, де, зокрема, визначає “… І коли б надумали ви тримати там на будучий рік козаків на Дніпрі для охорони та оборони держав наших, то… накажіть на той час послати для них сукон і грошей кілька сот кіп. А тих козаків розположити по Дніпрі на перевозах, аби вони служили державі й нам, стерегли тих перевозів і боронили скільки їм Бог поможе” (3. - С. 103).

Далі М.С. Грушевський пише, що як і більш ранній проект залучення козаків до військових дій проти татар, так і даний “навербувати на 1525 р. козацький полк” Рада Великого князя литовського, мабуть, прийняла. Але при хронічній бідності казни гроші для цього не були виділені. “Ми не маємо ніякого сліду, аби він був здійснений” – відмічає М.С.Грушевський.

Ми гадаємо, що слід виконання рішень Ради Великого литовського князя Сигизмунда І знайдено археологічними розвідками 2001-2002 рр. в лісопарковій зоні біля селища Шевченко в Самарському районі міста Дніпропетровська. Тут на початку XVI ст. українські козаки при підтримці польського уряду збудували на кордоні біля перевозу одну з найдавніших козацьких фортець – містечко “Самарь”. Можна вважати, що в 1576 р. Стефан Баторій дарував козакам “те, що мав”.

 

___________________________

 

1 Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный Запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск: Пороги, 2000.

2 Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Придніпров’я. – Дніпропетровськ: вид. ДНУ, 2002 – С. 135-150.

3 Грушевський Михайло. Історія України-Руси. – К: Наукова думка, 1995 – Т. VII.

4 Дашевська І.М. Архітектурно-конструктивні та планувальні особливості куренів Запорізької Січі за археологічними джерелами // Етнічна історія та культура населення Степу та Лісостепу Євразії (від кам’яного віку по раннє середньовіччя). Матеріали міжнародної археологічної конференції. – Дніпропетровськ: Нова ідеологія, 1999 – С. 150-152.

5 Історія Русів – К., 1991.

6 Ковальова І.Ф. Свідчення польської торгівлі з Присамар’я // Україна і Польща у світовій історії: політика, економіка, культура. – Острог, 2002.

7 Краткое описание о козацком малороссийском народе Бунчуковского товарища Петра Симоновского 1765 года. – М., 1847.

8 Лакиер А.Б. Русская Геральдика – М.: Книга, 1990.

 

9 Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1993.

10 Літопис Самовидця. – К., 1971.

11 Румянцева В.В. Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины периода феодализма. – К.: Наукова думка, 1986.

12 Скальковський О.А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорізького. Під ред. Г.К. Щвидько. – Дніпропетровськ: Січ, 1994.

13 Шалобудов В.Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости // Проблемы археологии Приднепровья. – Днепропетровск: вид. ДНУ, 2002. – С. 123-134.

14 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – К.: Знання, 1993. – Т. І.

 

 

 

Зоя Маріна (Дніпропетровськ)

 

НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ’ЯТОК В ПОНИЗЗІ САМАРИ

 

Влітку 2002 р. науковцями Дніпропетровського національного університету за участю студентів історичного факультету, що знаходилися на археологічній практиці, були проведені дослідження археологічних пам’яток поблизу селища Шевченко, на території півострова, який був утворений р. Самарою та її правою притокою р. Кримкою (1. - С. 115. Рис. 5.3). Обстеження цього мікрорайону пов’язано з місцезнаходженням тут унікальної пам’ятки доби козацтва – Богородицької фортеці.

Під час робіт 2001 р. нами була встановлена значна порушеність культурного шару на площі фортеці внаслідок антропогенної діяльності, в тому числі і наших сучасників. Тому основні зусилля були направлені на обстеження територій за межами самої фортеці, де, на нашу думку, міг знаходитися посад. Дослідженням 2002 р. підлягла майже вся площа півострова, за винятком його західної частини, де розташовано сучасне кладовище. Територія півострова засаджена деревами, схили у північно-східному і східному напрямках досить круті, а у північному – похилі. Для визначення культурних нашарувань на мису і найбільш перспективних ділянках берегової смуги були закладені шурфи, загальна площа яких становить 44 кв.м. Внаслідок розвідкових робіт була встановлена присутність на півострові кількох пам’яток, що чітко фіксують різночасовість його заселення.

Найбільш ранні матеріали відносяться до епохи пізньої бронзи. Вони зафіксовані шурфами та зборами впродовж берегової лінії північної ділянки півострова. Стратиграфія шурфів фіксує присутність культурного шару товщиною 0,6 м. В ньому знайдені не розділені поміж собою матеріали епохи бронзи (XIV – XIII до н.е.), раннього середньовіччя (VI – VII ст.) та доби козаччини ( XVII – XVIII ст.). Нижче знаходилися лінзи лессовидного грунту, що був насичений річковою мушлею. Під ними – виходи скельних порід.

Кераміка епохи бронзи представлена переважно банковидними формами, зовнішня поверхня загладжена, орнамент відсутній.

Матеріали раннього середньовіччя репрезентовані уламками профільованих горщиків з грубою шершавою поверхнею пеньківської культури. Поселення цього часу з виразним культурним шаром відкрите в східній частині берегової смуги на відстані 30 м на північ від насосної станції. В шурфах, що тут були закладені, визначена така стратиграфія:

- 0-0,3 – шар дерну;

- 0,3-1 м – гумусний чорнозем із знахідками;

- нижче 1м – материковий суглинок.

Культурні залишки включають уламки посуду та кісток тварин.

Також біля насосної станції зафіксовано залишки поселення черняхівської культури II-IV ст. Заслуговує на увагу знахідка тут двох арбалетовидних бронзових фібул.

В інших шурфах, що були зроблені вздовж північної смуги берегової лінії та прилеглих до фортеці ділянках, переважають матеріали доби козацтва. Це дає нам підставу вбачати в обстеженій території посад. Для визначення характеру та часу його заселення на околиці ближніх валів Богородицької фортеці нами був закладений розкоп, в якому було досліджене житло. Оскільки зараз готується до друку окрема його публікація, обмежимося загальними відомостями.

Житло являло собою землянку розмірами 3,8 х 3,6 м, глибина від сучасної поверхні 2,25 м. Вхід в землянку знаходився з східної сторони. Це коридор шириною 1,3–1,35 м з трьома сходинками шириною 0,6-0,7 м, висотою 0,4-0,5 м. Внутрішня площа землянки умовно поділялась на дві частини – житлову та кухонну. Житлова мала підпрямокутну форму та розміри 2,75 х 2,5 м. По кутах збереглися стовпові конусоподібні ямки діаметром на верхньому рівні 0,32-0,4 м, внизу – 0,18-0,23 м. Нам здається, що у даному випадку стовпи не були елементами несучої конструкції землянки, а виступали основою дерев’яних нар, де спали стрільці або козаки (Мал. 1).

За межами житлової частини, зліва від входу коридору, простежені залишки печі, димохід якої, очевидно, був виритий безпосередньо у грунті і тому не фіксувався. За визначенням Д.К.Зеленіна, це так звана курна піч, що побутувала у східних слов’ян подекуди аж до XIX ст. (3. - С. 299). Черінь печі був зведений з місцевого рваного граніту, шматки якого з слідами обпалення були розкидані по підлозі житлової частини приміщення, та формованої цегли жовтого кольору.

Тут же in situ знайдені кістяна проколка, шкіряний каблук чобота, вівтарик із слонової кості з гравійованим антропоморфним зображенням та дно скляного кухля, що було прикрашене ззовні широкою смугою з защипами по краю. Типологічно близькі скляні вироби походять із пам’яток Полтавщини, що датуються XVII ст. (2. - С. 295; 4. - С. 125-126).

 

 

 

 

 

 

 

Подпись: Мал. 1. План та розріз житлової споруди

 

Аналогічні вироби представлені також  серед гутних виробів давнього Києва (5. - С. 83). Це дає підставу віднести до даного часу і житло – землянку посаду Богородицької фортеці.

Усі вище означені знахідки перекривалися стерильним прошарком суглинку. У наступний період котлован, що утворився внаслідок руйнації житла, використовувався як смітник, що обумовило значну чисельність різнотипових матеріалів, що були знайдені тут.

Найбільш значну групу складають вироби з глини, що представлені столовою та кухонною керамікою, кахлями, дрібною пластикою. Маються на увазі фрагменти дитячих іграшок (торохтільців та свистульок) та уламки люльок. Знайдена також значна кількість гральних фішок (понад 100 екз.), що були виготовлені з уламків стінок посуду. Їх форма наближається до круглої, краї обточені. Фішки різняться за розмірами та кольором (використано полив’яний, світло- та сіроглиняний посуд). Окрему групу складають нечисленні лощила підовальної форми, що також виготовлені на уламках стінок посуду.

Побутовий глиняний посуд представлений уламками вінець, крис, ручок, стінок та пласких днищ. Керамічне тісто щільне, із домішкою дрібного піску. Поверхня кераміки переважно різних відтінків сірого та жовтого кольору. Незначну за кількістю групу становить сірий, т.зв. задимлений посуд, орнаментований горизонтальними смугами рифлення. За функціональним призначенням керамічна колекція поділяється на кухонний і столовий посуд. Серед кухонного домінують горщики. Вони мають розтрубоподібну шийку та невелику вертикальну петельчасту ручку, що кріпилася до верхньої частини шийки і до плеча. Характерною ознакою є потовщення внутрішнього ребра в основі шийки. Орнамент вкриває вінця та верхню частину тулуба. Його виконано шляхом нанесення мінеральної фарби різних відтінків коричневого та світло-коричневого кольору на поверхню висушеного кольору, який після цього обпалювали. Орнаментальні композиції складаються із прямих та хвилястих ліній (кривульок, за О.Пошивайлом) різної амплітуди та товщини, зигзагоподібних ліній з потовщенням, рядів мазків у вигляді перегорнутих ком, скісних мазків та гачків, косої сітки.

Столовий посуд включає такі типи: глечики, тарілки, полумиски, кухлі.

Скляні вироби досить чисельні і неоднорідні за складом. Перш за все це фрагменти віконних шибок із світлого тонкого скла з зеленкуватим відтінком. Посуд виготовлений переважно з непрозорого зеленого скла. Він вирізняється масивністю стінок та днищ. Деякі фрагменти мають оздоблення у вигляді наліпної смуги.

Вироби з металу нечисленні і репрезентовані бронзовими гудзиками, залізними пряжками, долотом з вузьким прямим лезом тощо.

Датування усієї колекції, що походить із котловану житла, грунтується на знахідках монет – російської денги 1730 р. та кримської акче першої половини XVIII ст. (визначення В.М.Шалобудова).

Подальше дослідження здобутих матеріалів дозволить конкретизувати етапи заселення цього району, етнічний склад населення, розкрити певні аспекти традиційно-побутової культури. Важлива роль у вирішенні цих завдань належить керамічним виробам, що походять із котловану житла. Саме подальший їх типолого-технологічний аналіз дозволить визначити особливості останніх, що, на наш погляд, пов’язані як з напрямком торгівельних зв’язків, так і етнічним складом населення Присамар’я цього часу.

______________________

1 Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Дніпропетровськ: Пороги, 2000. – 156 с.

2 Белько О.О. Гутні вироби з Полтави // Полтавський археологічний збірник. 1999. – Полтава: Археологія, 1999. – С. 293-295.

3 Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. – Москва: Наука, 1991. – 507 с.

4 Ханко О.В. Гутне скло XVII-XVIII ст. з Полтави // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава: Археологія, 2 / 2001. – С. 125-127.

5 Шовкопляс А.М. Некоторые гутные стеклянные изделия из Киева // Культура средневековой Руси. – Ленинград, 1974. – С. 81-85.

 

 

 

Владимир Шалобудов (Днепропетровск)

 

БОГОРОДИЦКАЯ КРЕПОСТЬ В СВЕТЕ ПОСЛЕДНИХ АРХЕОЛОГИЧЕСКИХ

ИССЛЕДОВАНИЙ

 

Памятник расположен на правом берегу р. Самара близ ее устья и состоит на учете Областного центра охраны историко-культурных ценностей, как Новобогородицкая крепость 1731 г. Действительно, остатки фортификационных сооружений на северной окраине пос. Шевченко соответствует укреплениям, восстановленным на месте более ранних, которые были разрушены по условиям Прутского мира с Турцией в 1711 г., и Новобогородицкой крепостью могут считаться лишь условно. Новобогородицкой называлась как раз предыдущая крепость, о которой Д.И.Яворницкий пишет: «Она заложена была весной в марте и совершенное восприяла бытие свое в первых числах августа 1688 года». Строитель ее инженер-полковник прислан был для этой цели из Москвы. Непосредственными начальниками являлись: гетьман Иван Мазепа, воевода Леонтий Романович Неплюев и Григорий Иванович Косагов. Внутри крепости сооружена была деревянная церковь во имя пресвятой Богородицы, заложенная апреля 23-го дня, в пятницу на святой неделе, освященная августа 1-го дня. От этой церкви получила название и сама крепость (7. - С. 263).

Днепропетровские краеведы В.В.Бинкевич и В.Ф.Камеко в своей книге «Городок старинный запорожский Самарь с перевозом» предположили, что Самарь или старая Самара находилась у современного пос. Шевченко, и её посад доходил до речки Крымка (сейчас залив р. Самара). Именно о ней упоминается в известной копии грамоты польского короля Стефана Батория от 10 августа 1576 г. (2. - С. 63–65).

Все это требовало доказательств, поскольку археологические исследования памятника, кроме шурфовки его В.В.Титовым, не проводились (5. - С. 26-31). С этой целью силами сотрудников Лаборатории археологии Приднепровья ДНУ с мая 2001 г. проводятся постоянные выезды на объект с целью сбора подъемного материала.

Одним из первых в ЮЗ части крепости был поднят бронзовый перстень с восьмиугольной вставкой из прозрачного розового стекла размерами 11 х 10 мм. На вставке-печатке изображён план четырёхугольной крепости с двумя угловыми башнями и внутренней застройкой, сверху помещён летящий орёл (Рис. 1.1). Перстень-печать можно датировать по ряду признаков концом XVI-XVII вв. Изображаемая на перстне крепость существенно отличается от планов Богородицкой (Новобогородицкой) крепости, и мы принимаем гипотезу И.Ф.Ковалёвой о принадлежности печати администрации более раннего населённого пункта.

Всего за два сезона разведок было найдено 10 матриц печатей XVII-XVIII вв., часть из них можно отнести к казацкой старшине (Рис. 1, 2-4).

Важным подтверждением правоты гипотезы В.В.Бинкевича и В.Ф.Камеко о локализации места казацкого города Самарь служат найденные в крепости 6 свинцовых товарных пломб, использовавшихся в Западной Европе для маркировки штук сукна. На некоторых пломбах проставлены даты: 1524, 1605, 1624 гг. Две имеют чёткую привязку к городам Гданск и Гельдерн (Рис. 1, 5-7). Находки товарных пломб на территории крепости доказывают, что построена она была не на пустом месте. У стратегически важного перевоза через р. Самару уже существовал населённый пункт и перевоз.

На огородах в окрестностях крепости собрано 222 монеты (6. - С. 123–134). Наиболее ранними являются медные золотоордынские пулы XIV в. (3 экземпляра). Среди монет XVII в. наиболее многочисленные польские биллоновые полуторагрошевики короля Сигизмунда III. Чеканенные с 1614 года по образцу немецких драйпелькеров они получили в народе название «полтораки» или «чехи» (1. - С. 177). Всего найдено 24 монеты этого номинала. Причём в самой крепости встречены 2 фальшивых полторака со следами серебрения, а на территории посада ещё 7 подобных медных монет с ошибками в надписях и деталях изображений (Рис. 1.8, 9). Там же найдена железная трубочка, совпадающая с ними по диаметру. Нижний её край заточен, а верхний расклёпан ударами молотка. Возможно, она служила для вырубки заготовок таких монет из тонкого медного листа. Довольно много найдено драйпелькеров шведского короля Густава-Адольфа. Две монеты несут дату - 1633 год, хотя король погиб в 1632 году. Полное соответствие их оформления веса и пробы государственным монетам не позволяет нам видеть в этих драйпелькерах «сучавские подделки». Мы разделяем мнение С.И.Климовского, который считает эти монеты продукцией монетного двора р. Эльбинг (4. - С. 109–111). Шведские солиды малочисленны (известно 4 экземпляра), и всего одна монета чеканена в меди – ? ёре Густава-Адольфа.

Боратинки польского короля Яна-Казимира в 14-ти случаях несут изображение литовского герба (Погонь), и лишь на 4-х мы видим польского орла.

Русских монет XVII в. очень мало, это 4 проволочных копейки царя Михаила Фёдоровича (1613–1645 гг.), по одной монете Алексея Михайловича и Фёдора Алексеевича. Причём копейка Фёдора Алексеевича разрублена пополам – одна её половина поднята в районе перевоза, а вторая на расстоянии 250-ти метров к северу, в крепости (Рис. 1.10). Наибольший интерес вызывают находки «севских чехов». Нами обнаружен аккуратно отрезанный ножницами фрагмент – ровно четверть (Рис. 1.11). Эти монеты чеканились в г. Севске по приказу русского правительства в 1686–1687 гг. и копировали польские полтораки. Специально предназначавшиеся для хождения на Украине - они, однако, были более низкопробными по отношению к польским чехам и, несмотря на строгие царские указы, крайне неохотно принимались населением (3. - С. 232, 241, 242). Потерпев неудачу, казне пришлось изъять их из обращения и переплавить.

Царствование Петра I представлено 20 экземплярами серебряных копеек и значительно меньшим количеством медных монет, из которых,

пожалуй, наиболее интересна фальшивая полушка 1719 года (Рис. 1.12). Массовой монетой на территории памятника является медь Анны Иоановны – это «полушка» и «денга», чекана 1730–1754 гг. Гораздо меньше монет Елизаветы Петровны, и единичными находками отмечено правление Екатерины II. Младшая монета из крепости – пятак 1771 г.

Отдельно стоит подчеркнуть массовые находки биллоновых «акче» Крымского ханства первой половины-середины XVIII в. (60 экз.). Их количество свидетельствует об участии Бахчисарайского биллона в денежном обращении Нижнего Присамарья, в отличие от турецкого серебра, представленного лишь 2-мя экземплярами с отверстиями, предполагающими ношение в качестве украшений.

Из предметов, связанных с пребыванием на памятнике военного гарнизона, на первом месте стоят форменные пуговицы кон. XVII-XVIII вв. (более 300 экз.). Примерно столько же найдено пуль и свинцовой рубленой картечи.

Весьма разнообразны пряжки и детали конской упряжи (Рис. 1.13-14). Многие предметы военной фурнитуры XVIII в. снабжены клеймами (Рис. 1.15-18). Наиболее показательны парные клейма на отломанных «усиках» шпажных эфесов, где, наряду с западноевропейскими, стоят и русские (Рис. 1.19-22). Возможно, таким образом клеймилось оружие, официально закупаемое русским правительством за границей. Найдено также бронзовое перекрестие сабли «венгерского» типа, датируемого XVII веком (Рис. 1.23). Среди ядер и осколков бомб примечательны 4 фрагмента «книпелей», применявшихся для уничтожения корабельной оснастки (Рис. 1.24, 25). Все «книпеля» происходят с берега р. Крымка, что указывает на участие в каком-то из столкновений под стенами крепости военных судов.

Среди деталей лёгкого стрелкового вооружения заслуживают упоминания многочисленные кремни в оболочке из свинца, обломки ружейных прикладов, курков и спусковых крючков (Рис. 1.26-28).

Таким образом, Новобогородицкая (Богородицкая) крепость является интересным и малоизученным объектом, нуждающемся в проведении постоянных археологических исследований, особенно прилегающих территорий, с целью установления истинных размеров посада, а также уточнения времени возникновения этого уникального по степени сохранности памятника государственного значения.

____________________

1 Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. під ред. Д.Я.Телегіна. – К., 1997.

2 Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск: Пороги, 2000.

3 Зайцев В.В. Некоторые вопросы чеканки и обращения севских чехов // Нумизматика в историческом музее. Нумизматический сборник. – 4. XIV. – М.: ИПК Желдориздат, 2001. – С. 230-248.

4 Климовский С.И. Клад монет XVIII в. из с. Большие Проходы (Украина, Харьковская обл.) // Шестая всероссийская нумизматическая конференция. Тезисы докладов и сообщений. – СПб.: Издательство ГосЭрмитажа, 1998. – С. 109-111.

5 Титов В.В. Фортеця на території м. Дніпропетровська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. – Вип. 9. – К., 2000. – С. 26–31.

6 Шалобудов В.Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости // Проблемы археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. – С. 123 – 134.

7 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – К., 1990. – Т. 1.

 

 

В.Векленко (Дніпропетровськ)

 

БАРОЧНІ ХРЕСТИ З МАТЕРІАЛІВ РОЗВІДОК ТЕРИТОРІЇ БОГОРОДИЦЬКОЇ ФОРТЕЦІ ТА ФОНДІВ ДІМ ІМ. Д.І.ЯВОРНИЦЬКОГО

 

Дослідженню археологічних пам’яток доби козацтва в Україні протягом останнього десятиліття приділяється підвищена увага через неспроможність писемних джерел дати повне уявлення про всі аспекти життя та діяльності таких складних і своєрідних організмів, якими були Гетьманщина і Запоріжжя, про що наголошувалося, зокрема, на III Міжнародному конгресі україністів1. Неодноразово ставилося питання про сучасний стан Старого і Нового Кодаків, Богородицької (Новобогородицької) фортеці та інших пам’яток2. Яскравим прикладом значущості археологічних досліджень є історія з археологічним відкриттям Богородицької фортеці, коли через протиріччя писемних джерел, обумовлену як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами в джерельній базі і в історичній науці, місце розташування Богородицької фортеці “блукало” по сучасній топографічній карті на території 50 км завдовжки і 10 км завширшки. Це питання було гостро дискусійним протягом останніх десятиліть3, проте дніпропетровськими краєзнавцями В.В.Бінкевичем й В.Ф.Камеко була зроблена вдала спроба на основі історіографічних і картографічних матеріалів підтвердити версію єпископа Катеринославського Феодосія (Макаревського)4.

На їх думку, вали, розташовані на північній околиці м. Дніпропетровська в глибині лісопаркової смуги, належать Богородицькій фортеці, збудованої гетьманом І.Мазепою в 1688 р. поряд із старовинним запорозьким містечком Самарою за розпорядженням московського уряду5. Через дискусійність питання як про місцезнаходження Богородицької фортеці, так і про локалізацію м. Самари впродовж 2001–2002 рр. Лабораторією археології Подніпров’я ДНУ були розпочаті розвідувальні роботи і на території фортеці, і на її посаді для з’ясування вірогідності численних гіпотез, ґрунтованих на історіографічних й інших матеріалах.

Першими наслідками археологічних досліджень були визначні нумізматичні6, сфрагістичні, побутові та інші колекції. Серед них особливе місце посідають колекції товарних пломб7 та дрібної пластики культового призначення8. Колекція з 53 натільних хрестів охоплює період з кінця XVI по кінець XVIII ст. Всі знахідки кін. XVI-кін. XVII ст. – російського походження, бо, як зазначав І.К.Свєшніков, на Україні з XIV по XVIII ст. не було звичаю носити нагрудні іконки та хрести9. До того ж “Історією Русів” було підтверджено цю тезу для XVII ст.: взимку 1661 р. гетьман Ю.Хмельницький надіслав скаргу через старшину генеральну Тредьяковського до московського царя, що боярин Шереметєв і його оточення обзивають козацтво і старшину “виговцями” та “хохлами”, а “релігію або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони яко обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах10.

В світлі вищенаведеної інформації виникло питання про ідентифікацію за часом і місцем виготовлення 1 срібного і 4 бронзових хрестів, виготовлених у стилі українського бароко, аналогії яким ми знаходимо і серед експонатів колекції Ханенків11, і в публікаціях сучасних дослідників православної символіки12, і серед знахідок Д.І.Яворницького, котрі зберігаються у фондах ДІМ.

Бронзові литі хрести несуть на собі рештки двобарвного емалювання і прикрашені барочним орнаментом, нумерація надана у порядку їх надходження і обробки.

Хрест № 12 (Рис. 1.3) є чотирьохкінцевим за зовнішнім виглядом. Прикрашений з обох боків хвилястими візерунками рослинного орнаменту, які мають сліди позолоти й білої емалі. Висота хреста 39 мм, вушка 11 мм при ширині в 20 мм. Знахідка має тричастну композицію: внутрішній 8-ми кінцевий хрест на Голгофі без ознак голови Адама, вписаний до зовнішнього чотирикінцевого хреста 23 мм заввишки та 15 мм завширшки по раменах та візерунчасте оздоблення, вкрите білою емаллю й позолотою.

Лицьовий бік внутрішньої композиції несе в собі восьмикінцевий хрест з товщиною ліній в 1 мм. Обабіч від Голгофи, від самого низу здіймаються спис і тростина. Над верхівкою – в два рядки напис під титлами іс. хс. с. б. (Ісус Христос син Божий), над раменами чітко читається распятя бысть, напис під раменами не прочитаний. Поверхня зовнішнього хреста, вільна від написів і зображень, вкрита синьою емаллю. Зворотній бік (Рис. 1.3 а) внутрішньої частини, вкритої також синьою емаллю, має в собі не до кінця прочитану об’єднану молитву, яка складається з уривку Ісусової молитви (Господи Ісусе Христе, сине Божий,

спаси і помилуй мене грішного) й молитви святому хресту: ІИС // ХРТЕ // СНЕ БЖІЙ БЛГВИ // ИСПАСИ ИСОХРАНИ // МЯ // СИЛОИ // ЖИВО // ТВОРЯ // РОТИ //. Під написом – зображення стилізованої рослини.

№ 20 (Рис. 1.5) загальною висотою з вушком 48 мм та 26 мм завширшки по раменах, з емальованою лицьовою частиною, композиція якої складається з трьох компонентів – внутрішнього й зовнішнього хрестів та декоративного оточення.

Внутрішній 8-кінцевий хрест 23 х 12 мм стоїть на скелеподібній Голгофі, максимальна висота якої 3 мм, а основа – 5 мм, котра має в собі символічне зображення Адамової голови. Паралельно від Голгофи зносяться спис і тростина, які, в свою чергу, слугують розподільними межами між літерами слова н.и.к.а. (переможець).

Зовнішній чотирьохкінцевий хрест 34 мм висоти, 22 мм довжини рамен і 8 мм ширини був вкритий блакитною емаллю. У верхній частині знаходяться скорочений під титлами напис црь слвы, а по кінцях рамен – іс. хс. снь.бжиі.

Декоративне оточення було вкрите білою емаллю. Зовнішні контури в цілому повторюють контури хреста, але мають плавно–округлі лінії, властиві витворам українського бароко. Краї рамен прикрашені стилізованим зображенням лотоса чи лілеї, нижня частина стоїть у розкритій квітці, а все інше поле декору вкрите гілчастим орнаментом.

Зворотній бік (Рис. 1.5 а) має двочастну композицію – основний хрест 34 мм заввишки, 4 мм завширшки і з довжиною рамен 21 мм та декоративне оточення, заповнене рослинним орнаментом. Основний хрест несе в собі оберіжний варіант тексту псалма “Да воскреснет Бог”

№ 41 (Рис. 1.1) в цілому абсолютно тотожній № 20 за винятком незначних (в кілька міліметрів) розбіжностей в розмірах і характері емалювання. Зовнішній прямий латинський хрест був вкритий синьою емаллю крім горішньої частини вертикальної балки, яку заповнено блакитною емаллю, де знаходиться скорочений під титлами напис црь слвы. Декоративне оточення вкрите: вгорі – блакитно-білою емаллю, по кінцях рамен – синьою, унизу – білою. Зовнішні контури в цілому повторюють контури хреста, але мають плавно-округлі лінії, властиві витворам українського бароко. Поле зворотного боку (Рис. 1.1 а) було вкрите синьою емаллю.

Хрест № 52, розмірами 58 (з вушком) х 32 мм, ідентичний № 41 за винятком розмірів, кольору емалі та окремих моментів декорування.

Розміри основного прямого латинського хреста на лицьовому боці – 40 х 25 мм, ширина горизонтальної балки – 9 мм, вертикальної – 8,5 мм. Внутрішній 8-кінцевий хрест 26 х 15 мм стоїть на скелеподібній Голгофі з головою Адама 3,5 мм заввишки з основою 4,5 мм. Основний хрест був вкритий білою емаллю, по периметру обмежений смугою 1 мм завтовшки.

Декоративне оздоблення чітко окреслене, вкрите рослинним гілчастим орнаментом та білою емаллю. Вушко масивне, з прикрашеними основою та верхівкою, розширяєтеся на кінець. (Рис. 1.4)

Основний хрест (Рис. 1.4 а) зворотного боку 40 х 26 мм з шириною балок в 10 мм, обмежений смугою в 1 мм завтовшки, заповнений оберіжним варіантом псалма “Да воскреснет Бог”, разом з декоративним оточенням вкритий блакитною емаллю. Декоративне оздоблення рослинного характеру, краї в горішній і бокових частинах чітко окреслені. В усіх інших деталях хрест № 52 повністю тотожний № 41.

Найближчі зовнішні аналоги знахідок цієї підгрупи ми бачимо серед північноросійських хрестів XVIII ст., які увійшли до колекції Ханенків за № 35713, а також в колекціях ДІМ ім. Д.І.Яворницького, де відносно аналогічними є експонати К-520, К-714, К-1831 (всі без емалі), а повними  К-1824 та К-1825, що походять з запорозьких поховань без уточнення місця знахідки.

№ 36, срібний литий, 36 (з вушком) х 22 мм, з вцілілим фрагментом срібного натільного ланцюжка 15 мм завдовжки. Композиція його складається на лицьовому боці з трьох компонентів – зовнішнього і внутрішнього хрестів та декоративного оточення (Рис. 1.2).

Внутрішній 8-кінцевий хрест 19 х 10 мм стоїть на маленькій двопагорбній Голгофі з максимальною висотою 2 мм і основою 3 мм без Адамової голови. Обабіч нього зносяться спис і тростина , які мають підґрунтя не на Голгофі, а поряд з нею.

Зовнішній прямий латинський хрест 24 х 16 мм з шириною балок 5 мм несе в собі написи навколо верхівки і рамен внутрішнього. Вгорі – ц.с.и.х. (цар слави Ісус Христос), над і під раменами – текст непрочитаний через недостатню прорізаність літер. Зауважимо, що це – третій в колекції текст, де ім’я Спасителя пишеться через літеру “и” (до нього подібна транскрипція, відзначена на №№ 2114 та 38 з нових надходжень).

Декоративне оточення орнаментоване візерунками рослинного характеру.

Зворотний бік (Рис. 1.2 а) складається з прямого латинського хреста і декоративного оточення, яке заповнене рослинним орнаментом. Напис на ньому складається з молитви хресту – хранителю, непрочитаної повністю через відсутність прорізки літер. Аналогій знахідці не виявлено.

Співставляючи знахідки натільних хрестів як на території Богородицької фортеці, так і з колекції ДІМ ім. Д.І.Яворницького, спостерігаємо значну відмінність барочних хрестів і від найрізноманітніших виробів XVII ст., де одним з визначальних чинників слугує, в першу чергу, наявність розподільних фігур в кутах перехрестя у вигляді променів або куль, і від розмаїття латинських за формою хрестів XVIII ст. Тому й виникає питання: де і коли було створено архетипи описаних вище знахідок?

Ханенки відносять всю цю категорію знахідок до північноросійських виробів XVIII ст., Ю.Федоров – до виробів XVII – XVIII ст. без визначення ареалу побутування. Проте, на нашу думку, це один з останніх проявів впливу української традиції православ’я на матеріальну культуру російського. Якщо в середині XVII ст. українські богослови брали участь в реформації і очищенні окремих галузей РПЦ15, то після підписання Вічного миру з Польщею і підпорядкування собі Київської Митрополії, московський патріархат, як один з інструментів державної влади, спрямував зусилля на асиміляцію приєднаної території. Тому реальним може бути припущення про входження в релігійний побут українців Гетьманщини з кінця XVII – початку XVIII ст. натільних хрестів. Тим більше, що цьому запозиченню могли сприяти як пластичність і відкритість українського православ’я, так і численність вихідців з України в провідних колах РПЦ. Крім того, відомі численні свідчення джерел про дислокацію навколо Богородицької фортеці військових частин і поселенців з Полтавського, Миргородського й інших полків. Що стосується специфіки православ’я на Запоріжжі, то тут ми маємо більше запитань, ніж відповідей через відверту легендарність повідомлень, і тому це питання потребує вирішення через низку окремих ґрунтовних досліджень.

Остаточну відповідь на питання походження барочних хрестів можуть дати лише археологічні дослідження в українських і російських православних осередках при наявності знахідок ливарних форм у чітко датованому культурному шарі. Тим більше, що на території Центральної і Північної України наприкінці XVII – на початку  XVIII ст. існували потужні друкарні, високопрофесійні ливарні та ювелірні майстерні16. Але барочні риси, тональність емалювання, рослинні деталі декору, певна витонченість і, водночас, простота – це те, що об’єднує бронзові хрести і, разом з тим, що характерне для багатьох проявів світського і релігійного мистецтва тогочасної України, бо “доба Мазепи характеризується незвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: і в архітектурі, і в різьбі, і в малярстві, гравюрі, орнаментиці, прикладному мистецтві виявляється її особливе, своєрідне обличчя”17.

_______________________

1 Козловський А. Роль археологічних пам’яток у вивченні історії запорозького козацтва // Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Харків, 1996. – Ч. I. – С. 43–48.

2 Мицик Ю.А. Феномен Українського козацтва і перспективні напрямки його дослідження// Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Харків, 1996. – Ч. I. – С. 61–64.

3 Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV–XVIII ст. – Д., 1997. – С. 156; Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі. – Д., 1994. – С. 38, 45; Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.– Запоріжжя, 2002. – С. 42–43, 350–351; Швидько Г.К. Картографічні матеріали РДВІД як джерело до історії Південної України // Наддніпрянський історико–краєзнавчий збірник. – Вип. 1: Матеріали Першої міжрегіональної історико-краєзнавчої конференції. – Д., 1998. – С. 92–94; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990. – Т. 1. - С. 161, 286. - Т. 2. - С. 52 та інші.

4 Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико–статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII ст. – Д., 2000. – С. 519, 535; Бінкевич В.В., Камеко В.Ф. Містечко старовинне запорозьке Самарь з перевозом: Краєзнавчий нарис. – Д., 2000.

5 Бінкевич В.В., Камеко В.Ф. Містечко старовинне запорозьке… – С. 86–87, 89, 93.

6 Шалобудов В.Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости // Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2002. – С. 123–134.

7 Ковальова І.Ф. Свідчення міжнародної торгівлі з Присамар’ям // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2003. – № 1. – С. 52 – 57; Ковальова І.Ф. Свідчення польської торговлі з Присамар’я // Україна і Польща у світовій історії: політика, економіка, культура. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Острог, 2002. – С. 43–49.

8 Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицьком фортеці //Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2002. – С. 135–150.

9 Свєшніков І.К. Музей – заповідник «Козацькі могили»: Путівник. – Львів, 1990. – С. 67.

10 Історія русів. – К., 1991. – С. 203.

11 Ханенко Б.И., Ханенко В.И. Древности русские. Кресты и образки. – К., 1899. – Вып. I. – К., 1900. - Вып. 2.

12 Федоров Ю. Образ креста. История и символика православных нагрудных крестов. – СПб., 2000. – С. 68.

13 Ханенко Б.И., Ханенко В.И. Древности русские. Кресты и образки…. - Табл. XXXI.

14 Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці… - С. 140. - Рис. 3.3.

15 Історія релігії в Україні: у 10 т. - Т. 2: Українське православ’я / За ред. П.Яроцького. – К., 1997. – С. 344–345; Огієнко І. Українська культура. – К., 1991. – С. 67, 68, 69, 79, 81-82.

16 Мишнева Е.И. Коллекция ювелирных изделий в собрании Киево–Печерского заповедника // Ювелирное дело на Украине. – К., 1992. – С. 69–78.

17 Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К., 1991. – С. 29.

 

 

Олександр Старік (Дніпропетровськ)

 

КАТАЛОГ КАМ’ЯНИХ ХРЕСТІВ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ

 

Хрест – головний символ християнства, що має давню, складну і багатогранну історію. Зображення різних видів хрестів, частина яких сягає ще дохристиянських часів, використовувались як державні, родові і військові символи. Дніпропетровська область, як місцевість існування та розвитку козацької меморіальної скульптури, нараховує значну кількість надмогильних пам`ятників ХVIII-XIX ст.

На сьогоднішній день на території Дніпропетровщини виявлено та досліджено такі кам`яні хрести:

Криворізький район:

1.        с. Вечірній Кут. У найвищій точці біля балки Дубова стоїть хрест з пісковику висотою близько 2-х метрів, шестикінцевий, складної форми.

2.        с. Веселі Терни. На відстані 300 метрів на південний захід знаходиться козацький цвинтар, який майже зруйнований сучасними похованнями.

3.         с. Володимирівка. На сільському кладовищі зберігся один цілий та фрагменти двох трилистих хрестів.

4.        с. Недайвода. Кладовище знаходиться на відстані 100 м на північ від будинку середньої школи. На ньому є 2 розширені та 4 трилисті хрести.

Софіївський район:

5.        с. Володимирівка. Цвинтар знаходиться на північно-східній частині села. На ньому кілька грецьких хрестів та фрагментів.

 

 

Петрівський район:

6.        с. Ганнівка. Кладовище має 10 хрестів: три – грецькі, один – розширений, шість – трилистих.

Криничанський район:

7.        с. Гуляйполе. На місці кладовища з козацькими хрестами зараз знаходяться братські могили загиблих під час Великої Вітчизняної війни.

П’ятихатський район:

8.        с. Миролюбівка. Знайдено уламки кам’яного хреста грецького типу.

9.        с. Жовте. Два цвинтарі з кам’яними хрестами. Один на “дев’ятій сотні” біля ферм (один хрест грецького типу), другий – на південь від села поряд з сучасним (три фрагменти трилистих хрестів).

10.     с. Зелене. Козацьке кладовище – в центрі села. Знайдено грецький хрест з написом: “Здесь погребен рабъ Божій Иван Плювака козакъ куреня Роговского” – 1771 року. На сьогодні це найдавніший відомий кам’яний хрест на Дніпропетровщині.

11.     с. Чумаки. Знайдено два трилистні хрести. Шестикінцевий хрест вибитий на камені.

12.     с. Савівка. На захід 50 м від дач – кладовище: 5 - трилистих, 2 - променисті, 1 - складний хрести. На південь від дач – могила Сави: великий (2 м) вапняковий хрест з написом: “Здє почиваетъ рабъ Божій Сава Самодрига капитанъ войска Запорожского куреня Роговского креста… года 1783…”

Нікопольський район:

13.     с. Лошкарівка. Місцевий вчитель Д.Ф. Одноволенко свідчить, що там є кам’яний хрест грецького типу з написом – “... 1711 год. Здесь покоится раб Божий Захарий ...”.

14.     с. Сергіївка. Знайдено 2 хрести грецького типу, один з яких датується 1772 роком.

15.     с. Розовка. На цвинтарі розташовані 2 хрести трилистого типу, 1 – розширеного з трикутними кінцівками, 4 – звичайні розширені.

Широківський район:

16.     с. Ганнівка. Цвинтар містить 4 трилистих хреста.

17.     с. Шестерня. На сьогоднішній день в селі знаходиться п’ять кладовищ, які датуються XVIII-XIX ст. На одному з них, неподалік від залишків церкви, покоїться прах отамана Полтавського куреня. Зберігся кам’яний хрест з його могили та хрест з могили козака Дядьківського куреня. У північній частині села, за фермою, знаходиться кладовище, де збереглося 108 кам’яних хрестів. Більшість з них у непоганому стані. 1998 року був виконаний детальний план кладовища з докладною фіксацією кожного хреста за участю автора.

Усі хрести цього кладовища можна поділити на 7 груп, в рамках яких вони дещо відрізняються за формою основи, пропорціями, деякими конструктивними деталями:

a.        Грецькі (1 вид);

b.        Розширені (4 види; 67 зразків);

c.        Трилисті (5 видів; 21 зразок);

d.        Перехресні (1 зразок);

e.        Круглі (1 зразок);

f.         Багатоярусні (1 зразок);

g.        Складні (7 видів; 14 зразків).

На сьогоднішній день кладовище с. Шестерня одне з найбільших на Дніпропетровщині. Воно постійно знаходиться під загрозою руйнації, бо на ньому ще проводяться поховання над існуючими.

18.     с. Городуватка. Знайдено фрагменти козацьких хрестів, за якими неможливо визначити їхню форму. За розповідями місцевих жителів, були хрести з написом “Тут покоится козак...”

Апостолівський район:

19.     с. Ленінське. На території села знаходяться два кладовища XVIII – XIX ст. Одне з них, яке збереглося краще, розташоване на східній околиці, друге, наполовину розмите, на південь від села, неподалік території рибгоспу. На першому кладовищі було знайдено та оглянуто 68 хрестів, які можна поділити на 7 типів:

a.        Грецькі (1 вид; 16 зразків);

b.        Трилисті (4 види; 31 зразок);

c.        Складні (2 види; 13 зразків);

d.        Круглі (2 види; 3 зразки). Серед них є хрест, який      

          знизу закінчується стилізованим півмісяцем.

e.        Розширені (1 вид; 2 зразки);

f.         Променисті (1 вид; 2 зразки);

g.        Перехресні (1 зразок).

20.     с. Мар’янське. Збереглося 3 давніх кладовища, які знаходяться на східному боці затоки і південній частині села. На більш південному кладовищі, неподалік від якого колись стояла церква, знайдено 240 хрестів семи типів:

a.        Грецькі (60 зразків);

b.        Трилисті (88 зразків);

c.        Круглі (11 зразків);

d.        Складні (23 зразка);

e.        Розширені (39 зразків);

f.         Променисті (15 зразків);

g.        Перехресні (4 зразки).

Наведені матеріали зібрані під час кількарічної роботи криворізької експедиції “Козацькими шляхами” та досліджень археологічної експедиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького. Зараз Дніпропетровським обласним центром охорони історико-культурних цінностей проводиться робота по взяттю цих меморіальних споруд на державний облік.

Як бачимо, з 22 районів Дніпропетровської області майже досліджені лише 8.

Загальна кількість відомих кам’яних хрестів Дніпропетровщини, за підрахунками автора, дорівнює 491. Із них пам’ятників грецького типу – 89 (18,2 %), розширеного – 117 (24 %), трилистого – 169 (34,4 %), круглого – 15 (3 %), променистого – 19 (4 %), перехресного – 26 (5,2 %), складної форми – 54 (10%), багатоярусного – 1 (0,2 %).

На основі вищенаведеного матеріалу можна зробити деякі висновки щодо особливостей намогильних пам’ятників Придніпров’я. Вони пов’язані, в основному, з місцевими традиціями, наявністю різних типів кам’яної сировини тощо. Отже, у нашому регіоні особливо поширені трилистий та розширений типи хрестів і лише зрідка зустрічаються зубчасті, круглі, багатоярусні та перехресні надгробки. Основними матеріалами для створення хрестів слугували пісковик і вапняк. Звичайно, перелік кам`яних хрестів Дніпропетровщини є неповним, і робота по його розширенню буде проводитись й надалі.

 

 

Віталій Козюба, Руслан Орлов, Андрій Чекановський (Київ)

 

ШЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧШ МАТЕРІАЛИ З ДОСЛІДЖЕНЬ ВИШГОРОДА 2002 р.

 

Протягом 2002 р. співробітниками ІА НАНУ Козюбою В.К., Орловим Р.С., Чекановським А.А., Комаром О.В. за участю Центру охорони пам'яток історії, археології та мистецтва при Київській облдержадміністрації (Сиромятников О.К., Толкачов Ю.І.) та Вишгородського історико-культурного заповідника (Філюк О.В. та Плотнікова А.М.) при підтримці його директора Пироженко І.В. були проведені рятувальні та охоронні археологічні роботи в зонах здійснення новобудов на території давнього Вишгорода.

Під час цих робіт поруч зі знахідками давньоруського часу були виявлені пізньосередньовічні об'єкти.

Шурф 2 був закладений на городі садиби № 35 по вул. Межигірського Спаса. На всій його площі (2 х 2 м) виявлено залишки зарибленої господарчої споруди (льоху?) ХУШ-ХІХ ст., які досліджено до глибини 1,5 м. В культурному шарі та заповненні об'єкту знайдено побутову кераміку (в тому числі розвал горщика) вказаного часу.

Шурф 4 було закладено на городі садиби № 23 по вул. Межигірського Спаса, в 20 м на північ від будинку по вул. Шолуденка, 6Б. В ньому виявлено рештки комплексу гончарного горну другої половини XVII ст. Загальна площа шурфу після прирізок становила 5,2 х 2 м.

Горн мав конструкцію з двоярусною, круглою в плані, випалювальною камерою і видовженою топковою камерою. Черінь другого ярусу випалювальної камери спирався на козел. Устя топкової камери виходило до переднічної ями. У протилежному до устя південному куті переднічної ями була земляна сходинка-уступ розміром 0,65 х 0,55 м. Орієнтовно горн устям на схід-південний схід. Загальна довжина горна близько 3,35 м. Внутрішній діаметр випалювальної камери - 1,2 м. Глибина її підземної частини, що збереглася, до 1,50 м. Висота верхнього ярусу випалювальної камери - 0,58 м. Довжина топкової камери близько 1,5 м. Канал топкової камери склепінчастий, напівкруглий у перерізі. Передтопкова яма має розміри 1,65 х 1,35 м. У заповненні ями і внутрішнього простору верхнього ярусу випалювальної камери знайдено велику кількість кераміки, фрагментованої і цілої цегли. Кераміка являла собою розвали цілих форм горщиків, глеків, кришок і тарілок. Посуд прикрашений розписом-опискою і штампованим орнаментом. Це був виробничий брак, який утворився при охолодженні випалених виробів. Характер заповнення вказує на те, що після закінчення експлуатації об'єкт слугував за яму для викиду браку з іншого виробничого комплексу (з іншого горну). Отже, територія поблизу виявленого об'єкту - надзвичайно перспективна для подальших досліджень.

Особливістю конструкції горна є використання значної кількості великих фрагментів керамічного посуду в муруванні стінок, козла і череня верхнього ярусу випалювальної камери. Отвори продухів укріплені фрагментами вінець горщиків. Діаметр отворів - 10 см. Всього зафіксовано 6 продухів у черені другого ярусу випалювальної камери. Вони розміщувалися по колу вздовж її стінки. В стіни горну вмуровано багато великих фрагментів нижніх частин тулова горщиків. У конструкції козла використано горщики, наповнені глиною.

Значна кількість знайденої цегли (червоно-коричневого кольору з канелюрами, шириною 14-15,5 см і товщиною 5,5-6 см) може бути непрямим свідченням її виробництва у Вишгороді в XVII ст. Цегла могла виготовлятися для будівництва і ремонту монументальних споруд Києва. Імовірно, що обслуговувалися також місцеві будівельні потреби і будівництво, не відомі з письмових джерел. Цікавим є також близькість виявленого гончарного горну до ділянки, де у 1990 р. було відкрито залишки давньоруського гончарного осередку.

Крім цього, з комплексу походять уламки 3-х залізних ножів, кількох залізних підборок для взуття, а також сильно стерта срібна монета - солід Густава II Адольфа 1628 р., карбований у Ризі, що належала до Прибалтійських володінь Швеції.

Це перший пізньосередньовічний комплекс, виявлений за 70-річний період досліджень у Вишгороді. При його науковій обробці з'явиться можливість зробити порівняльну типологічну характеристику різних видів посуду, що одночасно використовувались у побуті.

 

 

Дмитро Тетеря (Переяслав-Хмельницький)

 

МАТЕРІАЛИ ДО ІСТОРІЇ ПЕРЕЯСЛАВА

КІНЦЯ ХУІ-ХУІІІ СТ.

 

Важливу роль у вивченні середньовічної історії Переяслава відіграють археологічні джерела та матеріали, отримані в ході археологічних досліджень, які проводяться на території міста з середини ХІХ ст.1.  До кінця 70-х років ХХ ст. майже всі вони зосереджувались на пошуку та розкопках, в першу чергу, культових та світських споруд давньоруського часу, згадуваних у літописних джерелах. Тільки в останні десятиліття археологічною експедицією Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» розпочато детальне вивчення культурних нашарувань середньовічного Переяслава. В результаті отримано важливі дані до історичної топографії та стратиграфії міста давньоруського та пізньосередньовічного періодів. Значну та важливу групу серед них складають саме матеріали кінця ХУІ-ХУІІІ ст.

Археологічними розкопками та спостереженнями за будівельними й земляними роботами експедицією заповідника культурні нашарування козацького періоду виявлені на всіх складових містобудівельної структури тогочасного міста, яка сформувалась на основі давньоруської. За писемними джерелами, місто в ХУІІІ ст. складалось з 5 частин: 1 - цитадель або Верхнє місто; 2 - Нижнє місто; 3 - Альтицьке передмістя; 4 - Київське передмістя і 5 - Задовгомостянське передмістя2. На всіх цих територіях виявлені культурні нашарування або знахідки кінця ХУІ-ХУІІІ ст. Зокрема, потужні шари цього часу зафіксовані при дослідженні траншей на території Нижнього міста по вул. Мала Підвальна (7 м), вул. Шевченка (289 м), вул. Горького-Леніна (Гімназійна) (313 м), парк ім. Одинця (400 м) та цитаделі по вул. Московська (117 м), двір Михайлівської церкви (6 м), вул. Кріпосна (100 м) та в розкопах на всій історичній частині. Потужність культурного шару на різних ділянках міста різна і становить 0,2-1,0 м. В окремих частинах міста шар знищений виборкою грунту на численні реконструкції оборонних валів та  внаслідок будівельних робіт ХІХ-ХХ ст.

 

Рис. 1. Знахідки керамічних виробів ХVІІ-ХVІІІ ст. з археологічних досліджень: 1-2 – горщики; 3 – глечик; 4-5 – кахлі.

 

Культурні нашарування кінця ХУІ-ХУІІІ ст. складаються, в основному, з відкладів темно-сірого гумусованого суглинку і вміщують значну кількість різноманітного археологічного матеріалу. Це  побутовий посуд, пічні кахлі (Рис 1, 1-5), люльки, іграшки, скляні та металеві вироби, монети тощо. В траншеї по вул. Горького прослідковано залишки дороги, пов’язаної з відкладами ХУІІ-ХУІІІ ст. Під її вимосткою виявлено монету 1756 р. Аналіз культурних нашарувань дає змогу стверджувати про відродження Переяслава після занепаду в результаті монголо-татарського погрому в 1239 р. з кінця ХУІ ст.

Позитивну роль у піднесенні міста зіграла його передача наприкінці ХУІ ст. у власність київському воєводі К.К.Острозькому та надання Магдебурзького права. За грамотою польського короля Стефана Баторія від 6 березня 1585 р. Острозький отримав дозвіл на будівництво в Переяславі замку, який локалізується в межах давньоруського дитинця3.

Під спорудженням замку слід розуміти власне відбудову укріплень останнього. Основа укріплень цієї частини міста (в першу чергу, вали) збереглась з давньоруського часу, тому Острозькому було достатньо відновити домонгольські укріплення. Сам Острозький в  місті не проживав, а в відновленій фортеці розміщувався військовий гарнізон. В ці часи, очевидно, була також споруджена дамба нижче впадіння р. Альти в р. Трубіж. Це дало змогу підняти рівень води в згаданих річках, а також затопити долину Трубежа в околицях Переяслава, який оточувався з усіх сторін водою. Тому недаремно Павло Алепський, який в середині ХУІІ ст. відвідав місто, зауважував: “Он (Переяслав - авт.) окружен бесчисленными земляными насыпями и имеет трое ворот в укрепленных стенах: одни выходят на сушу, двое других – насупротив мостов, перекинутых через большое озеро, которое окружает город, имея своим источником реку, в него впадающую” 4.

“Расписной список Переяслава 1701 г.” подає наступний опис цитаделі на рубежі ХУІІ-ХУІІІ ст.: “Город Переяславль земляной, по мере кругом его 700 сажен по 2 аршина, 2 вершка. В нем 2 проезжие ворота, да 10 башен, вывод, 2 раската” 5.  Одні ворота, які носили назву Михайлівські, виходили до р. Трубіж і розміщувались поряд з церквою Архістратига Михаїла. Інші, Спаські, що з’єднували Верхнє і Нижнє місто, отримали назву, очевидно, від того, що від них йшла дорога до Спаської церкви на території Нижнього міста.

На початку ХУІІІ ст. у зв’язку з посиленням ролі міста як прикордонного його укріплення черговий раз перебудовуються. Було споруджено ряд бастіонів по периметру валів цитаделі та на валах Нижнього міста. Михайлівські ворота цитаделі зникають, це пояснюється, вірогідно, тим, що вони втратили своє стратегічне значення у зв’язку з широким застосуванням вогнепальної зброї. На територію Нижнього міста в цей період можна було потрапити через троє воріт: Альтицьку, Київську6 та Гейшинську браму7, які відповідно виходили до Альтицького, Київського та Задовгомостянського передмість (Рис. 2, 1). За виключенням, можливо, окремих ділянок цитаделі з північно-західної сторони, реконструкції оборонних укріплень пізньосередньовічного міста проводились на місці та на основі давньоруських, що підтверджують археологічні дослідження. Так, при зачистці оборонного валу в 2000 р. по вул. Кріпосній, 40, поблизу Михайлівської церкви, виявлено залишки сирцевої кладки давньоруського часу, які перекриваються насипом з матеріалами пізньосередньовічного часу. Досліджений фрагмент складався з дев’ятнадцяти рядів світло та сіро-жовтої, а також коричневої сирцевої цегли, довжиною 25-27 см, товщиною 5-6-8 см (Рис. 1, 2). Для підтримання водного балансу в рові, що розділяв Верхнє і Нижнє місто, й водозабезпечення під час тривалої облоги використовувались дренажні колодязі, досліджені в 1979 р., які за знахідками датуються ХУІІ ст.8.

Рис. 2. 1. Схема загальних укріплень Переяслава ХVІІІ ст.

          2. Фрагмент горизонтальної зачистки оборонного валу цитаделі.

Археологічними розкопками останнього часу досліджено декілька споруд ХУІІ-ХУІІІ ст. По вул. Московській, 28 (Верхнє місто) досліджена господарча напівземлянка стовпової конструкції9. Вона мала прямокутний котлован розміром 1,90-2,30 м, заглиблений на 0,8-0,85 м в материк. Перекриття підтримувалось восьма стовпами. Рівень долівки знаходився на глибині 2,50-2,60 м від сучасної поверхні. Споруда датується ХУІІ ст.

Ще одна споруда на території Нижнього міста виявлена по вул. Жовтневій (Покровській), 26, яка за знахідками, в тому числі монети, відноситься до ХУІІІ ст.10. Було досліджено тільки північно-східну та центральну частини, оскільки інші виявились зруйновані пізнішими перекопами. Прямокутний котлован мав стіни з невеликим підбоєм. Його розміри складають: ширина – 3,0 м, довжина вцілілої частини – 5,1 м. Долівка, яка знаходилась на глибині 1,4-1,5 м від рівня сучасної, складалася із тонких прошарків глиняної підмазки. В ній виявлено дві ями, глибиною до 0,3 м. В чорноземному заповненні першої виявлено фрагменти кераміки та кістки тварин. Друга яма розміром 0,85-0,85 м мала підпрямокутну форму та стіни з невеликим підбоєм. Заповнення ями складав чорноземний суглинок. На дні ями біля однієї із стінок виявлено череп корови, а в заповненні - три коров’ячих роги. В верхній частині знайдено численні фрагменти від мореного горщика ХУІІІ ст. За особливостями конструкції та знахідками споруду можна віднести до господарчих будівель, напевне, по обробці рогу та кістки.

При дослідженні траншеї по вул. Шевченка (Нижнє місто) було виявлено житло напівземлянкового типу із залишками печі з черенню11. Його котлован (розміром у профілі траншеї 4,0 м) заглиблений в материк на 0,4 м і перекривав давньоруську яму. Стінки майже прямовисні. Висота збереженої частини печі 0,6 м, довжина у профілі - 1,25 м. Довжина черені становить 0,95 м, товщина – 0,15 м. У заповненні виявлено уламки гончарного посуду та віконного скла ХУІІ ст. При зачистці стінок траншеї виявлено ще ряд ям, які можна ототожнювати з пізньосередньовічними житлами або господарчими спорудами. Всі вони мають значні розміри, прямовисні стінки та рівне дно.

Розкопки 2000 р. по вул. Московській, 7 (Нижнє місто) дали змогу локалізувати на даній ділянці шинок другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст., який розміщувався на перехресті двох центральних вулиць середньовічного Переяслава.

Важливі матеріали до історичної топографії та історії міста отримано в ході досліджень передмість Переяслава. На всіх цих складових виявлено матеріали ХУІІ-ХУІІІ ст. Результати досліджень дають змогу стверджувати, що функціонування та розширення цих структур пізньосередньовічного міста розпочалось з ХУІІ ст.

В археологічному відношенні найбільш дослідженим є Альтицьке передмістя, яке розміщується на південний захід від укріплень Нижнього міста. Воно займало плато міжріччя Трубежа та Альти, обмежене сучасними вул. Щорса та Шкільною. Розвідковими дослідженнями та розкопками в різних частинах даного передмістя зафіксовано культурний шар ХУІІ-ХУІІІ ст. та ряд археологічних об’єктів. Так, при обстеженні котловану під будівництво на площі Леніна (нині Борисо-Глібська) виявлено дві господарчі ями12. Перша з них, викопана в материковому грунті, мала грушовидну форму з підбоєм. Нижня частина стінок і долівка були обмазані глиною. Заповнення знизу і з боків складав суглинок, утворений обвалом стінок з фрагментами кераміки. Середня частина мала чорноземне заповнення, в верхній виявлено прошарок із органічних решток та глини. За знахідками, датується другою половиною ХУІІ ст. Друга з виявлених ям також була викопана в материковому грунті і теж мала підбій. Дно та частина стінок обмазані глиною. Заповнення ями поділялось на дві частини, розділені потужним прошарком із глини, який, напевне, утворився в процесі обвалювання стінок. Знахідок в прошарку не було. Заповнення нижньої частини складав суглинок з уламками кераміки та обгорілим зерном, а верхній шар заповнення - чорноземний суглинок з фрагментами побутової та архітектурно-декоративної кераміки другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. Напевне, описані ями призначалися для зберігання збіжжя.

На території Задовгомостянського передмістя, в межах сучасних вулиць Золотоніське шосе та Музейна, що знаходяться на лівому березі р. Трубіж, під час археологічних розвідок в 2000 р. виявлені матеріали ХУІІ-ХУІІІ ст.13. Визначення меж вказаного передмістя, так як і Київського, потребує подальших досліджень.   

_______________________

1 Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х - первая половина ХІІІ вв. – К., 1992. - С. 7.

2 Описи Київського намісництва 70-80 рр. ХУІІІ ст. – К., 1989. - С. 59.

3 Тетеря Д., Товкайло М. Пізньосередньовічний Переяслав часів Острозьких (за археологічними матеріалами // Острогіана в Україні та Європі / Матеріали міжнародного наукового симпозіуму (Велика Волинь. - Т. 23). - Старокостянтинів., 2001. - С. 141.

4 Путешествие Антиохийського патриарха Макария в Россию в половине ХУІІ в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским /пер. с араб. Муркоса/ - М., 1898. – Вып. 4.

5 Харламов В. Расписной список Переяслава 1701 г. // Тези Всеукраїнської наукової конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”. - Переяслав-Хмельницький., 1992. - С. 105-106.

6 Васильєв М.Г. З історії будівництва Переяславської фортеці у ХVІІІ ст. // Переяславська земля і світ людини. - Київ-Переяслав-Хмельницький., 1998. - С. 83.

7 Клим Р.О. Торговельно-промислова інфраструктура м. Переяслава (початок ХУІІІ ст.) // Наукові записки з української історії. - Переяслав-Хмельницький., 2002. Вип. 13. - С. 176.

8 Тетеря Д., Товкайло М. Вказана праця. - С. 141-142.

9 Бузян Г., Колибенко О., Товкайло М. Звіт Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції в м. Переяславі-Хмельницькому в 1983, 1985 та 1987-1989 рр. // НА ІА НАНУ. – 1983-89/253.

10 Сикорський М., Бузян Г., Буйлук М., Товкайло М. Отчет Переяслав-Хмельницкой археологической экспедиции в 1986 г. // НА ИА НАНУ.

11 Бузян Г., Колибенко О., Товкайло М. Вказаний звіт.

12 Бузян Г, Товкайло М., Буйлук М., Колибенко О. Звіт про роботу Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції в м. Переяславі-Хмельницькому в 1987-1988 рр. // НА ІА НАНУ.

13 Тетеря Д. Розвідкові роботи на території передгородь Переяслава // Археологічні відкриття в Україні 2000-2001 р. - К., 2002. - С. 81-82; Товкайло М.Т., Тетеря Д.А. Нові матеріали з археології середньовічного Переяслава // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький., 2002. Вип. 13. - С. 125.

 

 

Оксана Коваленко (Полтава)

 

АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА СОБОРНОМУ МАЙДАНІ У ПОЛТАВІ

 

Соборний майдан XVII-XVIII ст. у Полтаві - велика, забудована по периметру площа, адміністративний, торговельно-економічний та духовний центр полкового міста. На майдані знаходилися (за писемними джерелами): ратуша (магістрат); дерев’яний, а з 1748-70-х рр. мурований, Свято-Успенський собор, будинок полкової канцеляріії1; торгівельні комори2; в’язниця у XVII ст.3; місце, де тримали колодників та зберігали ядра; пороховий льох4; житлові будинки, амбари, льохи, цвинтар. Археологічні дослідження доповнюють відомості.

Розкопки на Соборному майдані вперше проведені в 1945-46 рр. І.І.Ляпушкіним5. Подальші роботи, що проводилися експедицією Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (керівник - Супруненко О.Б.), — обстеження траншей у 1999-2000 р., розкопки 2000 р., виявили окрім нашарувань скіфського часу, роменської культури ІХ - початку ХІ ст., ХІ - XIV ст. також ті, що відносяться до часу функціонування полкової Полтави — XVII - XVIII ст.6. Частково матеріали робіт вже відображені у попередніх публікаціях7. Роботи 1999-2000 рр. виявили об’єкти часу XVII-XVIII ст.: рештки фундаменту собору ХVIIІ - поч. ХХ ст., рештки 3 житлових споруд; 3 господарські об’єкти; 7 ям; ділянку цвинтаря (до 90 грунтових та 7 склепових поховань) та сліди підземних комунікацій. Подамо короткий опис виявлених об’єктів та знахідок, що дали підстави датувати їх часом пізнього українського середньовіччя.

Обстеження траншей (1999-2000 рр.), що перерізали ділянку парку із сходу на захід та з північного заходу на південний схід, підтвердило, що в XVII-XVIII ст. майдан був майже незабудований. Траншеєю № 1 зафіксовано кілька об’єктів XVII-XVIII ст.: стовпова яма ІІ пол. XVII- поч. XVIII ст., пов’язана з наземною спорудою цього часу; яма-сміттєзвалище XVIII-ХІХ ст.; споруда кін. XVIII-XIX ст.; залишки льоху чи господарського приміщення ІІ пол. XVIII ст.; розвал опалювальної споруди кін. XVIII-поч. ХІХ ст.; господарське приміщення ІІ пол. XVII - І пол. XVIII ст.; котлован будинку XVIII ст.8.

Траншеєю № 2 також виявлено об’єкти XVII-XVIII ст. Яма № 1 впущена з глибини 0,12 м в культурний шар давньоруського часу. Ширина 1,04-0,98 м. Стінки скруглені до низу. Заповнена чорноземним грунтом, із плямою попелу. В ній виявлені: фрагмент горщика, орнаментованого смугами та плямами червоного ангобу, фрагмент вінця горщика ІІ пол. XVII ст. з димленою поверхнею, фрагмент вінця горщика XVIII ст., крайкованого зеленою поливою, ангобованого смугами та хвилею, уламок ручки й вінця горщика XVIII ст., копитець покришки, ангобованої білим, XVIII ст., фрагмент кахлі кін. XVII- поч. XVIII ст. з геометричним візерунком, фрагменти кахель з рослинним орнаментом XVIII ст., фрагмент кахлі кін. XVII ст., орнаментованої рельєфними прямокутними чарунками, в які вписані опуклі кола; уламок віконниці XVIIII ст. округлої форми приденна, частина та розеткоподібне денце чарки. Отже, яма приблизно датується кін. XVII – поч. XVIIІ ст.

Яма № 3 впущена з-під шару дерну 0,19-0,31 м в культурний шар давньоруського часу. Ширина по дну траншеї 1,45 м. Заповнення чорноземне. У верхній частині виявлено значну кількість керамічних виробів. Фрагменти верхніх частин горщиків І чв. XVII ст. із хвилею защипів по вінцях, крайкованих зеленою поливою (Рис. 1, 7, 11, 15); фрагментів верхніх частин горщиків із підпрямокутними вдавленнями по зрізу вінця та смугами червоного ангобу, крайкованих зеленою поливою І-ІІ чв. XVII ст. (Рис. 1, 10, 12, 14); фрагменти верхніх частин горщиків із пружкою на шийці, крайкованих ясно-зеленою поливою І пол. XVII ст. (Рис.1, 9, 13). Керамічний набір є одним з найраніших серед тих, що відносяться до часу функціонування козацької Полтавської фортеці.10 Тип оформлення вінець — нанесення своєрідної хвилі пальцевими вдавленнями (що є типовим для полтавської кераміки XVI-XVII ст.); оздоблення підтрикутними вдавленнями по вінцю та смугами по плічках, орнаментування червоно-брунатним ангобом, крайкування зеленою, зелено-рудою та ясно-зеленкуватою поливою - свідчить, що розглядувані знахідки датуються І чвертю ХVII ст. та належить до продукції місцевих майстрів.

Значний відсоток серед знахідок, що походять з ями, посідають пічні коробчасті кахлі з рельєфно орнаментованими лицьовими пластинами. Це стінні, лицьові, є кілька фрагментів однотипних поясових. За орнаментацією лицьових пластин їх можна поділити на декілька типів: з геометричним орнаментом, серед яких найбільша кількість фрагментів представлена так званими “хрещатими” кахлями з “ковровим” орнаментом; рослинно-геометричним, рослинним з елементами християнської символіки та сюжетні. Цікавими є фрагменти кахлі-коронки із сюжетним зображенням та елементами християнської символіки11 та фрагмент, ймовірно, кутової кахлі, на якій збереглося зображення постаті з непропорційною головою, у профіль, з круглим оком По тулубу постаті прокреслені горизонтальні та вертикальна лінії, можливо, передача деталей одягу. Хоча, можливо, постать — стилізоване зображення кістяка. У витягнутій руці — мушкет. Над ним - дві літери “lS” (Рис. 1, 18). Кахлі мають сліди кіптяви на внутрішній поверхні, одна — сліди побілу, що засвідчує тривале використання у печі Незважаючи на строкатість орнаментальних композицій, кахлі можна датувати приблизно одним часом - серединою-ІІ пол. XVII ст.

На цьому ж відрізку траншеї зафіксована яма № 4, ймовірно, від стовпа наземної споруди XVIII ст. Впущена з рівня сучасної поверхні -0,13 м. Ширина по профілю 0,37 м. Стінки дещо закруглені до низу. Траплялися вироби XVIII ст.: фрагмент скляної чарки (Рис. 1, 16), фрагмент горщика, крайкованого зеленою поливою, прикрашеного смугами червоного ангобу, фрагмент зеленополив’яної кахлі.

Об’єкт № 1 — велика підпрямокутної форми споруда, впущена з рівня сучасної поверхні -0,10-0,40 м. Ширина 4,25 м. Заповнення чорноземне, з пічиною, обмазкою, вуглинами, конкреціями. В заповненні виявлені керамічні та залізні вироби — цвяхи та фрагменти білоглиняних кахель, вкритих прозорою поливою та з підполивним розписом синьою фарбою. Датується об’єкт кінцем XVIII- поч. ХІХ ст.

Доповнив наявну ситуацію розкоп, закладений 2000 р., що розміщувався в центральній частині Іванової гори, на схід від дзвіниці Свято-Успенського собору (Рис. 1, 1).

Фундаменти собору збереглися практично за всім периметром будівлі. Глибина залягання верхнього рівня фундаментів від сучасної поверхні коливається від 0,15-0,30 м до 1,80-2,50 м. Краще збереглися фундаменти XVIII ст. Фундаменти прибудови XIX ст. демонтовані практично на всю глибину. Суцільні стрічкові фундаменти закладено в траншеях, викопаних у грунті, між якими частково збереглися культурні нашарування.

У фундамент північної апсиди між першим рядом цегли була вмурована мідна таріль округлої форми діаметром 45 см. Орнамент рельєфний, центральне місце композиції займає сцена боротьби вершника зі змієм. (Рис. 1, 2).

Навколо та між підмурком собору простежені залишки цвинтаря12. Він виник навколо дерев’яного храму в XVII ст. та функціонував до сер. ХІХ ст., постійно збільшуючи площу. Відбувався процес повторного використання території для здійснення нових поховань. Частина некрополя потрапила до зони будівництва нового собору (з 1748 р.), навколо якого пізніше цвинтар розташовувався нерівномірно із зміщенням на південь. Планування некрополя рядове. Брак площі призводив до появи поховань на місці могил, надмогильні горбки, яких вже встигли значною мірою знівелюватися та поховання, орієнтовані майже по лінії північ-південь. Частина поховань XVIІ-І пол. XVIII ст. виявилася «перерізаними», зруйнованими котлованом фундаменту, в який, у деяких випадках, були вмуровані кістки ніг небіжчиків. Такі поховання були залишені будівельниками XVIII ст., засипаними вкритими соборною підлогою. Поховання були виявлені й обабіч храму. За 0,61 м на схід від фундаменту вівтарної частини собору знаходилося поховання № 10, у якому виявлено кістяк жінки 35-40 р.13, яке, за виявленими знахідками, датоване кінцем XVIII- поч. ХІХ ст. Воно засвідчує, що після побудови собору майже впритул до його східної стіни продовжували здійснювати поховання. Водночас заперечує факт, що в цей час за вівтарною стіною, згідно з православною традицією, ховали виключно чоловіків, при цьому переважно тих, що належали до духовного стану.

Обабіч фундаментів та під прибудовою ХІХ ст. досліджено 7 цегляних склепів. Конструкції їх схожі — аркове перекриття, цеглини, скріплені вапняковим розчином, на кришці залишені рубо (склеп № 4. Рис. 1, 19), цегла меншого розміру, ніж соборна, без тавра. У склепах виявлені поховання чотирьох жінок та трьох чоловіків. Збереглися фрагменти одягу, дерев’яні хрести. Слід відмітити склеп № 7, в якому майже повністю збереглося вбрання жінки. Час здійснення поховань - 50-70-ті рр. XVIII ст.

 

 

Рис. 1. Знахідки з об’єктів ХVІІ-ХVІІІ ст. на Соборному майдані у Полтаві.

 

У розкопі 2000 р. окрім ділянки цвинтаря виявлені кілька господарських ям. Зокрема, це об’єкт № 2, що розміщувався під перекопом ХХ ст. та частково був знищений цегляною кладкою, впущеною на глибину 3,05 м, яка залишилася від стовпа огорожі соборного комплексу ХІХ ст. У ньому в хаотичному порядку розміщувалися керамічні плитки — цілі форми та фрагменти. Плитки різнилися за формою: чотирикутні, близькі до квадрату, з пальцевими вдавленнями на внутрішній поверхні (Рис. 1, 4); прямокутні (Рис. 1, 5); округлі, із круглими вдавленнями на зовнішній поверхні (Рис. 1, 3) або без них; видовжено-шестикутної форми з півкруглим вирізом з одного боку та підтрикутними вдавленнями на внутрішній поверхні (Рис. 1, 17). Плитки походять, вірогідно, з облицьовки соборної підлоги, яка була перебудована під час ремонту ХІХ ст. та скинута у яму. Ймовірно, що виникнення об’єкту пов’язано з часом або 1869 р., коли у соборі було перебудовано різницю, сходи на хори та паламарню, або 1899 р., коли собор було розширено за рахунок західної прибудови14.

Серед інших об’єктів, що відносяться до часу функціонування полкової Полтави, є підземні комунікації. На Соборному майдані неодноразово виявлялися сліди підземних комунікацій, найчастіше, ходів. В лютому 2000 р. на території парку на Соборному майдані внаслідок розмивання грунту талими сніговими водами стався провал підземного ходу. Провалля округлої в плані форми, діаметром 1,45 х 1,57 м. Глибина провалу близько 1,50 м. Дно було заповнене рихлим сипаним грунтом. В провалі на цій глибині у жовтому палевому суглинку проглядався верх аркового склепіння підземного ходу, викопаного у жовтому суглинку, відгалудження якого тягнулося в напрямку північний схід-південний захід. Дослідження ходу не проводилося у зв’язку із загрозою обвалу грунту. Провалля було засипане, поверхня вирівняна.

Інший випадок зафіксований в розкопі 2000 р. Його ділянка простежена під фундаментом стіни північної апсиди вівтарної частини собору. Хід також був викопаний у жовтому палевому суглинку. Ширина його - 0,80-1,00 м. Проходив в напрямку північний схід-південний захід. Верхня частина аркового перекриття була зруйнована фундаментом собору, північна частина біля стіни — похованням ХІХ ст. Це свідчить, що хід був прокопаний не раніше першої половини XVIII ст., до початку побудови мурованого собору. Можливо, вищеописані ділянки є складовими одного підземного ходу, що проходив у напрямку північний схід-південний захід — від північних схилів Іванової гори до дерев’яного собору Полтави XVII ст.

___________________________

1 З подвірного перепису по окремих вулицях Полтави за матеріалами Румянцевського опису 1 листопада 1765 р. // Полтаві 800 років: 1174-1974 р. — К.: Наук. думка, 1974. — С.35.

2 Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева // Города феодальной России. Сб. ст. — М.: Наука, 1966. — С. 425-427.

3 Актові книги Полтавського городового уряду XVII века / Ред. В.Модзалевского — Чернигов: Изд. ПУАК, 1912. — Вип. І. — С.54.

4 З подвірного перепису... — С.35.

5 Ляпушкин І.І. Старослов’янське поселення VIII-ХІІІ ст. на території Полтави // Археологічні пам’ятки УРСР. — К., 1948. — С. 58-75.

6 Коваленко О.В. Звіт про охоронні дослідження на місці відновлення Свято-Успенського собору у Полтаві в 2000 році // НА ЦОДПА. — Ф.е. — Спр. 337, 338.

7 Супруненко О.Б. Козацька проблематика у дослідженнях Полтавського центру археології // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: Часи козацькі, 2001. — Вип. 10. — С. 10-12.; Кулатова І., Супруненко О. Археологічні дослідження при спорудженні Успенського собору у Полтаві // Рідний край. — 2001. — № 1(4). — С. 95-98.

8 Коваленко О.В. Знахідки з Соборного майдану в Полтаві //Археологічний літопис Лівобережної України. — 1999. — Ч. 2. — С. 51-52. (далі – АЛЛУ).

9 Відлік від репера — абсолютна висота 154,2 м.

10 Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // АЛЛУ. — Полтава, 2000. — Ч. 1-2. — С. 54-60.

11 Коваленко О.В. Пізньосередньовічна кахля з Полтави // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: Часи козацькі, 2001. — Вип. 10. — С. 91.

12 Коваленко О.В. Цвинтар XVII-XVIII ст. на Соборному майдані у Полтаві. // АЛЛУ. — Полтава, 2001. — Ч. 2. — С. 145-150.

13 Антропологічні визначення усіх поховань Артєм’єва А.В.

14 Успенський собор // Полтавщина: Енц. довідник. — К.: УЕ, 1992. — С. 927-928.

 

 

Сергій Балакін (Київ)

 

АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ ЛАВРСЬКОГО ПРОВУЛКУ

 

З історико-топографічної точки зору північно-західна ділянка лаврської території на розі вул. Січневого повстання (Мазепи) та Лаврського провулку – є не лише досить цікавою, а, у певному розумінні, і доволі проблемною. За даними найраніших мальованих планів Києва 1638 та 1695 рр.1, тут проходили траси оборонних споруд Печерського містечка, збігалися шляхи, що з’єднували Печерську лавру з Микільським та Спаським монастирями, з центрами Верхнього Києва та Подолу. Під прикриттям потужних дерево-земляних укріплень Лаври вздовж цих шляхів поступово формувалася слобідська забудова Печерська, зображена на згаданих планах у вигляді численних осель з житловими та господарськими спорудами. Проте певних археологічних підтверджень картографічно зафіксованої пізньосередньовічної забудови Печерська на сьогодні вдалося зібрати не дуже багато. Тому, коли під час реконструкції інженерних мереж Заповідника в 2000 р. територія Верхньої лаври перетворилася на майже суцільний будівельний майданчик2, вивченню згаданої вище ділянки було приділено особливу увагу. В результаті нагляду за будівельними роботами, що з невеликими перервами тривали фактично впродовж всього зазначеного року, було досліджено декілька нових пам’яток, найбільш цікавими з яких виявилися: 1) земляна конструкція оборонної споруди XVII ст., 2) рештки гончарної майстерні та 3) житлових споруд Печерського містечка кінця XVII-XVIII ст. (Рис. 1).

Рис.1. Археологічні пам´ятки Лаврського провулку.

Цифрами на плані позначено: рештки фундаментів Київських воріт Печерського містечка (1); житлова споруда (2) та побутові ями (3) XVII-XVIII ст., траса фортечного рову 1679 р. за дослідженнями 1997 (4) та 2000 рр.(5), житлові споруди (6-7), яма (8) та гончарне горно (9) XVII-XVIII ст., місце знахідки монети 1668 р. (10).

1. Земляну конструкцію оборонної споруди другої половини XVII ст. було зафіксовано під час обстеження великої траншеї, траса якої проходила за віссю Лаврського провулку, в 2,8 м від північного фасаду корп. № 19. Ширина траншеї становила 3,5-4,0 м, глибина – понад 2,0 м. В обох бровках траншеї, на відстані 15-20 м від вул. Січневого повстання, вдалося прослідкувати котлован рову, що перетинав трасу провулку в загальному напрямку південний схід – північний захід. Ширина рову у його верхній частині доходила до 11,6 м, а в районі дна становила не менше 8,0 м. Горизонтальне дно споруди фіксувалося в материковому лесі на глибині 3,5 м від рівня сучасної поверхні провулку. Заповнення рову мало яскраво виражений строкатий характер і містило значні прошарки зотлілої деревини – рештки частоколу валу чи дерев’яних конструкцій самого рову. У східну частину цієї споруди згодом було впущене менший за габаритами рів, шириною до 5,0 та глибиною бл. 2,0 м. Заповнення останнього характеризувалося помітною участю різнорідних органічних домішок, серед яких було зібрано уламки типової кераміки XVII-XVIII ст., а на самому дні – знайдено коронний солід Яна-Казиміра 1668 р.

 

532Рис.2. Гончарне горно XVII-XVIII ст.

Конструкція споруди (1), будівельні матеріали горну (2-4) та фр-ти сирцевої кераміки з прошарку на дні топкової камери споруди (5). Цифрами на профілі позначено: 1 – черінь горну; 2 – контури топкової камери; 3 – розвал глечика у заповненні споруди; 4 – рештки опорної стінки;  5 – прошарок сирцевої кераміки; 6 – материковий лес.

 

Першу із згаданих споруд можна пов’язувати з масштабними фортифікаційними роботами 1679 р., коли під загрозою турецької навали Київ спішно перетворювався на потужну фортецю. Саме тоді разом з поновленням укріплень Верхнього Києва та Подолу на Печерську козаками І. Самойловича виконувалися значні роботи з підсилення лаврських укріплень3. Меншу за габаритами та пізнішу за часом споруду, ймовірно, слід пов’язувати з поновленням зазначеного рову після спорудження фортечних мурів КПЛ на зламі XVII-XVIII ст. На початку XVIII ст. оборонна споруда, про яку йдеться, опиняється всередині бастіонів Печерської фортеці і повністю втрачає будь-яке фортифікаційне значення. У якості стічної канави та сміттєзвалища рештки рову XVII ст. зберігалися на місцевості приблизно до середини XVIII ст., коли тут, а саме в районі сучасного корп. № 19, було розміщено провіантські склади печерського гарнізону4.

У зв’язку з наведеним варто нагадати, що під час попередніх археологічних досліджень на території КПЛ ділянки цієї ж споруди фіксувалися принаймні двічі – в районі Малярної вежі в 1992 р. та біля південного фасаду корп. № 19 у 1997 р.5.  В обох випадках північний (напільний) бік рову проходив на 11-12 м північніше лінії фортечних мурів 1695-1703 рр. Близькими в обох випадках виявилися і загальні габарити споруди, і характер її грунтового заповнення, яке в обох випадках формувалося за відчутною участю різних за походженням органічних інгредієнтів. Відмінність становить лише те, що згадані ділянки розташовувались паралельно лінії сучасних стін КПЛ, тоді як на ділянці, дослідженій у 2000 р., траса рову повертала на північний бік і виходила на східний “розкат” Київських воріт Печерського містечка.

2. У 25-30 м на схід від траси рову 1679 р. було виявлено рештки гончарного горна XVII-XVIII ст. Об’єкт зафіксовано під час обстеження котловану, виритого для перекладки електромережі біля старої будівлі ТП-255, у 8-9 м північніше корп. № 19. Розміри котловану - 1,6 х 3,5 м, глибина – бл. 2,5 м. Стінки грунтової конструкції горна являли собою прошарок обпаленого жовтогарячого лесу 10-15 см завтовшки і тому добре “читалися” у профілі західної бровки котловану (Рис. 2, 1). Дно топкової камери фіксувалося на глибині 2,3 м. Наскільки вдалося з’ясувати, в плані споруда мала округлу форму, діаметром бл. 1,5 м. У центральній частині топкової камери знаходилася опорна стінка горну, що збереглася на висоту до 0,8 м. “Козел” змуровано червоною цеглою на глиняному розчині.

Черінь горну, рештки якого простежувалися на глибині 1,0 м від сучасної поверхні, було складено із застосуванням неполив’яної коробчастої кахлі з розмірами пластини 20 х 22 см та висотою румпи у 9,2 см. Лицьову поверхню пластин прикрашено тисненим геометричним орнаментом у вигляді овалів та ромбів, заповнених, відповідно, кососітчастим та меандровим візерунком. На всіх фрагментах кахель фіксувалися рештки глиняного розчину та сліди перебування виробів у вогні. Тут же було знайдено і уламки перепаленої глиняної обмазки череня з чіткими відбитками візерунку кахель (Рис. 2, 2-4). На дні топкової камери горну простежено прошарок зольно-вуглистого грунту, товщиною 15-20 см.

 

Рис. 3. Археологічний матеріал із заповнення гончарного горна

 

У складі цього прошарку фіксувалися окремі лінзи подрібненої бракованої сирцевої кераміки (Рис. 2, 5), ідентичної у типологічному відношенні до керамічних знахідок, зібраних у гумусованому заповненні споруди. Мається на увазі нечисленний, але морфологічно досить різнорідний комплекс типових керамічних виробів XVII-XVIII ст., репрезентований у даному випадку повною формою світлоглиняного глечика, декількома розвалами кухонних горщиків різних розмірів, окремими фрагментами покришок, керамічних чарок, макітри, тарілки та великої товстостінної посудини без дна типу парової бані (Рис. 3).

 

 

Рис. 4. Археологічний матеріал житлових споруд

Печерського містечка.

За типом конструкції та характером побутової кераміки наведене гончарне горно має чіткі паралелі у комплексі аналогічних споруд, виявлених в 1989–1992 рр. в ур. Гончарі–Кожум’яки і датованих дослідниками рубежем XVII–XVIII ст.6. Цьому висновку не протирічить і цегла горну, яка за форматом (30-29 х 14-15 х 5,0-5,5 см) та якісними параметрами дуже близька до будівельних матеріалів первісного об’єму фортечних мурів 1695-1703 рр., траса яких проходить всього в 30 м південніше горна. Період функціонування дослідженої гончарної майстерні навряд чи був довгим. Скоріше за все, вона виникла після завершення фортифікаційних робіт 1679 р. і проіснувала щонайдовше до початку будівництва Печерської фортеці в 1708 р. Закінчуючи розгляд зазначеної пам’ятки, варто підкреслити, що це є перший археологічно зафіксований факт наявності гончарного виробництва на території КПЛ, факт, який суттєво доповнює як досить лапідарні письмові повідомлення щодо запрошення Лаврою “майстрів гончарної справи”7, так і нечисленні випадкові знахідки керамічного браку в лаврських комплексах XVII-XVIII ст.8.

3. В жовтні 2000 р. у зв’язку з будівництвом у дворі будинку № 17 по вул. Січневого повстання нової споруди ТП-255 було вирито котлован, розмірами 18,2 х 6,5 м та глибиною бл. 3,0 м. В результаті обстеження котловану було виявлено рештки двох житлових споруд, яму та ділянки дороги XVII-XVIII ст.

Перше з двох жител зафіксоване у північно-східному куті котловану, в 17 м північніше корп. № 19. Прямокутний у плані підклет житла (3,5 х 5,0 м) було заглиблено на 2,0 м (від сучасного рівня провулку). У заповненні об’єкту спорадично траплялися нечисленні фрагменти кераміки XVII-XVIII ст. (Рис. 4, 1). Інша житлова споруда знаходилася в 5 м північніше першої і також мала прямокутний у плані підклет, розмірами бл. 3,3 х 5,0 м. По стінках підклету та його дну, що простежувалося на гл. 2,0 м, фіксувалися сліди зотлілої дерев’яної конструкції споруди. У слабо гумусованому заповненні об’єкту під час досліджень було зібрано досить численний та цікавий комплекс керамічних знахідок. У переважній більшості (бл. 15 розвалів) це типові кухонні горщики XVII-XVIII ст. з діаметром вінець від 11 до 24 см. Зовні вироби прикрашено різними варіаціями “описки”, що інколи поєднується з елементами рельєфного декору. Зсередини горщики - повністю або лише по вінцях - вкрито зеленою (рідше - коричневою) поливою. Крім горщиків у комплексі є уламки керамічних чарок, кухлів, глечиків, мисок-покришок, макітри та якоїсь посудини типу барильця. Великий фрагмент макітри (Рис. 4, 7) належить виробу з високим, ледь відігнутим назовні вінцем, діаметром не менше 30 см та багатим рельєфним орнаментом, що поєднується з “опискою” у вигляді прямої та хвилястої ліній, нанесених поверх рельєфного орнаменту. Вартим уваги є те, що на зовнішній поверхні макітри під шаром ангобу видно нарізки, виконані в кососітчастій манері для кращої адгезії основного об’єму виробу з поверхневим шаром ангобу. З-поміж інших індивідуальних знахідок можна відмітити ще носик барильця (морена кераміка), сформований у вигляді голівки ведмедя з позначеним насічками волоссям на потилиці звіра (Рис. 4, 7).

У районі південно-західного кута котловану, на відстані 5-8 м від жител, було зафіксовано велику яму та рештки зруйнованої нею печі XVI ст. У профілі бровки розкопу яма мала досить складні обриси: конусоподібні стінки ями, що фіксувалися майже з рівня денної поверхні XVIII ст., поступово звуживалися з 4,5 до 2,0 м (на глибині 2,5 м). З цього рівня, який у стратиграфічному відношенні співпадав з верхнім горизонтом лесоподібного суглинку, яма поступово знову розширювалася і на рівні дна (3,5 м) її діаметр сягав бл. 3,8 м. Відсутність будь-яких конструктивних деталей та майже повна відсутність археологічних матеріалів дозволяє припускати, що яму було вирито спеціально для видобутку лесового грунту, який використовувався у якості допоміжного інгредієнту в гончарному виробництві. Можливо, йдеться саме про той його випадок, який було зафіксовано по трасі Лаврського провулку у 30 м на схід від ями.

Нарешті, останнім, вартим уваги об’єктом, виявленим в 2000 р., є ділянка шляху XVII-XVIII ст., що фіксувалася у профілях бровок розкопу у вигляді тонкого (до 10-15 см) прошарку сірого супіщаного порохоподібного грунту, який розташовувався горизонтально на глибині 0,8-0,9 м від рівня сучасної денної поверхні провулку. Зазначений прошарок базувався, переважно, на грунтовому шарі і за висотними відмітками завжди варіював разом з останнім. В історико-топографічному розумінні цей стратиграфічний елемент, безсумнівно, можна співставляти з ділянками двох шляхів, один з яких йшов від Київських воріт Печерського містечка до воріт в Печерському валу і далі до Верхнього Києва. Інший шлях проходив за трасою сучасного Лаврського провулку вздовж північного фасаду дерево-земляних укріплень 1697 р. до Економічної вул. КПЛ, що з’єднувала територію Верхньої лаври з садибою церкви Спаса на Берестові9. На перехресті цих доріг біля Київських воріт, за планом 1695 р., розташовувалися дві будівлі, рештки яких, скоріше за все, і було зафіксовано у розкопі 2000 р.

_______________________

1 Алферова Г.В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века. - К.: Наук. думка, 1982. – 160 с.

2 Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Деякі підсумки археологічних досліджень на території Києво-Печерської лаври у 2000 р. // Могилянські читання. - К., 2001. - С. 126-135.

3 Иннокентий Гизель. Киевский Синопсис. – К.,1836. - С. 161.

4 Ситкарева О.В. Киевская крепость XVIII-XIX вв. - К., 1997. - С. 37.

5 Балакин С.А., Реутов А.В. Археологические исследования на Павловском бастионе // Архитектурно-археологические исследования в Киеве и Киево-Печерской лавре. - К., 1995. - С. 85-106; Балакин С.А. Отчет об археологических исследованиях на траншее теплотрассы у корпусов № 19 и № 23 в 1997 г. // НА ІА НАН України, 1997 / 114; КПЛ-А-НДФ № 654. – К., 1997, 62 с.

6 Герасимов Д. М. Гончарні горни XVIII ст. з Києва // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. - Вип. № 2. - К.,1993. - С. 109-111. Герасимов Д. М. Гончарный комплекс из раскопок Киева // Архитектурно-археологические исследования в Киеве и Киево-Печерской лавре. - К.,1995. - С. 149-156.

7.Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у XIV-XVIII ст. // Археологія. - К., 1997. - № 2 – С. 129-142.

8 Цікаво відмітити, що останній раз знахідки керамічного браку на території КПЛ трапилися як раз під час підготовки цієї замітки, а саме у засипці підвалу корп. № 8, який було забутовано, за даними архівних джерел, наприкінці XVIII ст.

9 Алферова Г.В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века…

 

 

Юрій Мазурик (Луцьк)

 

ГОРОДИЩЕ ДОБИ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ В С.НИЗКИНИЧІ НА ВОЛИНІ

 

Село Низкиничі (Нискиничі) Іваничівського району Волинської області існувало вже в першій половині XV ст.1, згадується в ревізії Володимирського замку 1545 р.2, в актах 1569 р.3, 1577 р.4; відмічається, що воно було родовим маєтком українських православних шляхтичів Кисилів.

В 1643 р. Адам Кисіль, київський воєвода, на території свого замку, спадкової маєтності Низкиничі в повіті Володимирським, заклав фундаменти мурів Дому Господнього Монастиря і Церкви5. За церковними переказами, до заснування монастиря була в Низкиничах парафіяльна церква, при якій були поховані його предки6. В 1653 р. у новозбудованій церкві був похований Адам Кисіль7.

Архітектурно-художні особливості Успенської церкви8 - видатної пам'ятки культового будівництва України середини XVII ст. – достатньо висвітлені в спеціальній літературі9. Також висвітлена провідна роль монастиря як одного із центрів укріплення православ'я на Волині10. Про те, що монастир в давнину був пристосований до оборони, коротко відмічають деякі дослідники11.

В 1970 рр. експедицією сектора історії архітектури Київського НІІТІ під керівництвом О.Годованюк було обстежено територію навколо Успенської церкви та знято план, внаслідок чого визначено конфігурацію городища – квадратне, бастіонне замчища (Рис. 1)12.

В 1972 р. Успенська церква, як пам'ятка архітектури, була взята під охорону держави та встановлена зона охорони пам'ятки в яку входить і територія городища (Рис. 2).

В березні 1998 р. Успенську церкву було передано чернечій громаді Української православної церкви. Тут відроджено Свято-Успенський чоловічий монастир Володимир-Волинської єпархії УПЦ. В цьому ж році в зоні охорони пам'ятки архітектури було розпочато будівництво келій монастиря. На превеликий жаль, через недосконалість старого законодавства проект будівництва не був погоджений з державним органом охорони пам'яток. Про те, що будівництво розпочато, стало відомо із повідомлення в пресі краєзнавця Л.Михальчука. Він також відмічає, що виявив склеп або початок підземного ходу13. З усного повідомлення краєзнавця було конкретизовано, що даний об'єкт був виявлений в південній стінці котловану. Споруда викладена з цегли. Висота 1,7-1,8 м, ширина 2,2-2,3 м, верхня частина округла, внизу по центрі отвір діаметром 0,3-0,4 м, запливший грунтом. Споруда перекрита грунтом 0,5 м.

 

Рис. 1. План городища в с. Низкиничі (за О.М.Годованюк)

 

Згідно цього повідомлення, автором був проведений виїзд на місце і обстежено городище та стінки котловану.

Городище знаходиться на південно-східній околиці села, являє собою насипну земляну площадку на вершині та схилі пагорба правого берега безіменного потічка, лівої притоки р. Студянки (права притока р. Західний Буг). Висота пагорба 10 м від рівня заплави потічка. Площадка має горизонтальну поверхню, південна частина знаходиться на рівні вершини пагорба; найвища північна частина висотою біля 8 м. В плані квадратної форми, розміри сторін рівні, біля 60 м. В південно-східному куті городища знаходиться насип конусовидної форми14 висотою 3 м, діаметром близько 10 м, з крутими схилами. Судячи за розміщенням цього насипу, можна припустити, що він служив основою дерев'яної дозорої вежі, таким чином спостереженню за навколишньою місцевістю приділялась велика увага. В трьох інших кутах городища, на рівні верхньої частини площадки, є півкруглі виступи назовні (можливо, ці виступи в давнину були ромбовидні), які теж відмічають розміщення веж. О.Годованюк визначає пам’ятку як площадку монастирського двору з чотирма земляними бастіонами на кутах15.

З напільного боку городища, тобто в східній і південній частині прослідковується запливший рів. Біля південно-західного виступу знаходиться земляна перемичка, через яку проходять в'їзд на городище, ймовірно, цей в'їзд існував і в давнину. По периметру городища ледь прослідковується сильно розсунутий вал. На краю площадки споруджена невисока кам'яна огорожа навколо церковного двору. О.Годованюк припускає, що вали були зруйновані внаслідок спорудження цієї огорожі в другій половині ХІХ ст. і що ця огорожа повторила контури валів16.

Рис. 2. Зона охорони пам’ятки архітектури Успенської церкви в

          с. Низкиничі. 1-6 профілі городища.

Келії монастиря розмірами 52 х 8 м розміщені біля краю північної частини городища. На час обстеження пам'ятки автором, були вже збудовані підвальні приміщення, глибина котловану сягала 3 м. Простір між будівлею та стінками котловану, за виключенням західної частини котловану, був засипаний грунтом. Також було засипано і місцезнаходження об'єкту, який виявив Л.Михальчук. Таким чином, питання інтерпретації даної споруди залишається відкритим.

На плані пам'ятки (Рис. 2) між північно-західним і північно-східним виступами прослідковується ще один виступ (?), можливо, в давнину він був пов'язаний з в'їздом (ворота, в'їзна вежа тощо) на городище. На жаль, під час обстеження ця частина була знівельована.

Огляд стінок котловану був можливий тільки в західній частині та біля південно-західного і північно-західного кутів, де була проведена вертикальна зачистка, в ході якої на глибині 1,2-1,8 м від денної поверхні виявлено керамічний матеріал XVII-XVIII ст. (Рис. 3).

Рис. 3. Керамічний матеріал ХVІІ- ХVІІІ ст.

В центральній частині західної стінки котловану на глибині 1,2 м виявлено фрагмент цегляної стіни висотою 0,67 м (7 рядів), шириною 0,36 м, зафіксована довжина 0,5 м і продовжується в західному напрямку. Стіна зорієнтована з сходу на захід, східна частина пошкоджена землерийною технікою. Цегла розмірами ? х 12,0-13,5 х 6,0 х 7,0 см, на деяких фрагментах є характерні повздовжні борозни, що були проведені пальцями (т.зв. "пальчатка"), за найближчими аналогіями, близька до XVII ст. Таким чином, на пам'ятці було зафіксовано потужний культурний шар пізнього середньовіччя.

Обстежена пам'ятка виділена О.Годованюк до групи бастіонних замчищ17, але з передачею замку, згідно заповіту Адама Кисіля, у власність монастиря, міняється соціальний облік, що, в свою чергу, дає можливість відносити до окремої групи пам'яток монастирі-фортеці (монастирище), за класифікацією О.Лесика, які майже не відрізнялися від замків18.

На даному етапі досліджень, коли питання пізньосередньовічної фортифікації (дерево-земляної та земляної) є своєрідною "білою плямою" української історії, ми пропонуємо замість термінів замчище, монастирище (монастир-фортеця) вживати узагальнюючий термін - пізньосередньовічне городище Волині. Це дає можливість об'єднувати аналогічні пам'ятки не лише за соціальним обліком, конфігурацією тощо (як показують попередні дослідження є досить різноманітними19), а в вузькому хронологічному діапазоні та знаходження пам'яток в певному регіоні. Також їх об'єднує однакове розміщення на місцевості – насипний, горизонтальний майданчик на схилі берега річки, що дозволяло більш вільно обирати місце для оборонних споруд на відміну від попереднього періоду. При їх спорудженні раціонально використано наявність водної перешкоди. Планова конфігурація укріплень у вигляді правильної геометричної фігури20, в даному випадку квадрата, з обнесеними валами по периметру, з напівкруглими виступами валу на кутах (бастіони), які відмічають розміщення веж, давала можливість перехрещувати фронтальний обстріл зі стін з фланговим обстрілом з веж, утворюючи на підступах до них зону суцільного ураження. Причиною появ таких укріплень було виникнення та розвиток вогнепальної зброї і пов'язане з цим складання нових прийомів штурму21.

Таким чином, вже перші дослідження дають підстави вважати, що городище в с. Низкиничі є унікальною пам’яткою пізнього середньовіччя (замок + монастир + Успенська церква), яка, безумовно, заслуговує на окрему та більш пильну увагу.

_____________________

1 В копії заповіту Адама Кисіля (1580-1653 рр.) згадується, що маєток Низкиничі був наданий його предкові Олександру Кисілю великим князем литовським Свидригайлом (р.н. невід. - 1452 р.). Див.: Дело о признании прав церкви села Низкинич на землю. 1841-1845 рр. Державний архів Волинської області. Фонд 359, опис 1, справа 183, арк.35; Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. - К., 1970. - С. 558.

2 Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. - Вінніпег, 1986. - Т. 2. - С. 141.

3 Волинські грамоти XVI ст. - К., 1995. - С. 80-81.

4 Там само. - С. 165-168, 172-173, 189-190, 199-201.

5 Дело о признании прав церкви села Низкинич на землю. 1841-1845 рр…; Бугославский Г. Кіевскій воевода Адамъ Кисель и выстроенная имъ в с. Низкеничахъ, Владимиръ-Волынскаго уъзда церквоь // Древности. Труды Археологической комисии императорскаго Московскаго Археологическаго общества. Под. ред. П.С.Уваровой. - М., 1916. - С. 233; Історія міст і сіл УРСР.

6 Девятисотлетие православия на Волыни. 992-1892. Ч. 1.- Житомир, 1892. - С.69; 1000-ліття Православ'я на Волині. - Дубно, 1992. - С. 116.

7 Довідник з історії України. - К., 2002. - С. 307.

8 У заповіті монастирю Адама Кисіля говориться про Покровську церкву. Однак в усій своїй відомій історії діючої церкви вона була Успенською. Питання коли та чому було здійснено цю переміну залишається відритим.

9 Девятисотлетие православия на Волыни. 992-1892. Ч. 2- Житомир, 1892. - С. 90-92; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wolyniu.- Luck, 1929. - S. 155-156; Історія українського мистецтва. Т. 2. - К., 1967. - С. 93, 142; Годованюк О. Особливості розвитку центричних мурованих храмів Волині // Велика Волинь: науково-популярні краєзнавчі праці. - Житомир, 1994. – Т. 15. - С. 79-100; Годованюк О.М. Церква Успіння Богородиці (с. Низкиничі Іваничівського району) // Пам'ятки архітектури та містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. - К., 2000. - С. 95.

10 Девятисотлетие православия на Волыни… - С. 69-70; 1000-ліття Православ'я на Волині. - Дубно, 1992. - С. 116-117; Рожко В. Православні монастирі Волині і Полісся.- Луцьк, 2000. - С. 70-74.

11 Логвин Г.Н. По Україні. - К., 1968. - С. 164 ; Історія міст і сіл УРСР…; Радченко Н. Зустріч із старовиною // Радянська Волинь. - 1972. - 5 січня; Радічук М. Низкиничівський монастир // Наше місто. - 1998. - 25 червня; Рожко В. Православні монастирі Волині і Полісся… - С. 72.

12 Годованюк Е.М. Исследования бастионных замчищ Волыни // Исследование и охрана архитектурного наследия Украины. - К., 1980. – С. 83-85.

13 Михальчук Л.  Волинські скарби закидає землею бульдозер // Народна справа. - 1998. - 15 жовтня.

14 Можливо, про цей насип згадує Антонович В.Б.: "Нискиничи. У села есть 1 курган" // Цит. за: Антонович В.Б. Археологическая карта Волынской губернии // Труды ХI Археологического съезда в Киеве. - М., 1901. - Т.1. - С. 61.

15 Годованюк Е.М. Исследования... - С. 85.

16 Годованюк Е.М. Исследования... - С. 85.

17 Годованюк Е.М. Исследования... - С. 82-88.

18 Лесик О.В. Замки та монастирі України. - Львів, 1993.- С. 46.

19 Мазурик Ю.М. Обстеження городищ доби пізнього середньовіччя басейну р. Липа на Волині // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - К., 2001. - Вип. 10. - С. 53-58.

20 Мазурик Ю.М. Обстеження... - С. 57.

21 Раппопорт П.А. Военное зодчество западнорусских земель Х-ХIV вв. // МИА. - М.-Л., 1967. - № 140. - С. 219.

 

 

 

 

Ірина Заїка (Харків)

 

МАТЕРІАЛИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ З ГОРОДНОГО

 

До останньої чверті минулого століття пам’ятки козацької доби (XVI-XVIII ст.) на Україні мали висвітлення переважно в працях істориків-архівістів. Археологічне дослідження цього періоду мало здебільшого випадковий, епізодичний характер. Поступово починає зростати інтерес до вивчення пізнього середньовіччя і проводяться наукові дослідження відповідних пам’яток. Спеціальних досліджень пам’яток XVII – XVIII ст. на території Харківщини, що входила в межі тогочасної Слобідської України, не було. Артефакти пізньосередньовічних культурних шарів, які зустрічалися під час археологічних розкопок у попередні часи, часто не бралися до уваги, тому вони не знайшли свого відображення у публікаціях та наукових звітах дослідників і практично втрачені для нас. Вивчення матеріальної культури Слобожанщини археологічними методами дозволить розробити мікрохронологію козацької доби Слобідської України, а також виявити та дослідити особливості та специфічні риси цього регіону, що були зумовлені рядом чинників. Такими як:

• довге запустіння краю (так зване Дике поле);

• географічно-кліматичні особливості (наявність лісів, як захисту від татар; високі праві береги річок, де розташовувались городища попередніх часів, а також багата флора, фауна та багато століть неорані чорноземи);

• заселення різними етнічними групами протягом тривалого часу (кінець XVI – середина XVIII ст.), кількома хвилями, у двох головних напрямках (з півночі та з заходу).

Однією з цікавих пам’яток того часу є городище та селище в селі Городне Краснокутського району Харківської області. В цій місцевості було зафіксовано надмірну діяльність грабіжників (значна кількість несанкціонованих шурфів). У зв’язку з чим в 2002 р. тут проводила рятівні археологічні роботи експедиція Харківського держпедуніверситету ім. Г.С. Сковороди під керівництвом Колоди В.В. В Городному було закладено невеликі розкопи (39 кв.м – на городищі та 45 кв.м – на селищі). Вони сполучили грабіжницькі шурфи (4, 5). Крім того, було здійснено пошук речей з цього комплексу серед колекціонерів. Завдяки чому стало можливим репрезентувати в нашій публікації шведський солід королеви Христини Августи 1646 р.

Перша згадка Городного в письмових джерелах пізнього середньовіччя міститься в описах Донецьких сторож 1571 р., де воно називається Торчиновим Городищем. Вже з того часу над городищем було встановлено контроль першої донецької сторожі, що розташовувалась між Мжою та Коломаком (2. - С. 92). За чугуївськими паперами, воєнне містечко було побудоване на городищі Городного в 1647 р. Посилання на те, що в 1661 р. тут жили черкаси, зустрічаються в декількох актах (6). В письмових джерелах також містяться описи природних умов того часу та деяких історичних подій. Так, відомо, що біля Городного був дубовий, сосновий та вільховий ліс (1. - С. 4.). В 1680 р. на Городне напали татари, 118 чоловік було забрано в полон. Городище було пограбоване.

Рис. 1. Знахідки з Городного Краснокутського району Харківської

          області. 1,3 – 6 – кераміка, 2 – срібло, 7 – мідь.

 

В 1709 р. тут проходила битва руських військ із шведами. Князь А.Д.Меншиков у листі від 16 лютого 1709 р. писав про ці події: „Неприятель, после учинившагося ему под Городнею безсчастия и не возмогши против того воинским образом учинить нам отплаты, починяя здешним жителям многия разорения” (3. - С. 461). Вірогідно, завдяки саме останнім згаданим подіям в Городному були знайдені у великій кількості свинцеві кулі. Можливо, поява на цій території шведського соліду теж спричинена вищезгаданими подіями. Хоча, на нашу думку, він потрапив до Городного раніше, оскільки, як відомо, західноєвропейські гроші набули широкого розповсюдження на території України в пізньосередньовічну добу.

В результаті проведення розкопочних робіт артефактів козацької доби в Городному було знайдено в цілому небагато. Що пояснюється по-перше, малою площею розкопів, а, по-друге, відсутністю відповідних комплексів. Знахідки представлені переважно уламками побутової та архітектурно-декоративної кераміки, залізними цвяхами, а також фрагментом бронзового браслету та люльки. Тісто керамічних виробів щільне, добре відмучене, містить багато піску та дрібні домішки мілу. До побутової кераміки слід віднести уламки горщиків (Рис. 1.1, 4, 5) та фрагмент неорнаментованої покришки (Рис. 1.6). Майже всі фрагменти належать до світлоглиняних виробів. Для їх прикрашення було застосовано брунатний ангоб. Зустрічаються фрагменти, де над ангобовим розписом вінце було орнаментовано карбуванням (пальцями або паличкою). Знайдено також два уламки морених горщиків, які було прикрашено лискуванням та відтисками штампу (вірогідно, зубчастого коліщатка). Фрагменти кахлю було зафіксовано в незначній кількості. Вони представлені уламками теракотових коробчатих примірників з рослинними та геометричними композиціями. Судячи із зовнішнього вигляду поверхонь лицьових пластин, кахлі було відтиснуто в дерев’яних шаблонах-матрицях. Люлька голландського типу, фрагмент чубука якої було знайдено під час робіт експедиції (Рис. 1.3), мала світло-сірий колір і була виготовлена із високоякісного глиняного тіста. Виріб був рівномірно випалений, а поверхня дбало залискована. Викликає інтерес уламок бронзового браслету із штампованим орнаментом (Рис. 1.7), аналогії якому нам поки невідомі. Крім описаних виробів в розкопах було знайдено велику кількість залізних кованих цвяхів (близько двадцяти). Вони були чотирьохгранні з вісімкоподібними шляпками. Цікавою знахідкою є солід шведської королеви Христини Августи (Рис. 1.2), що був знайдений в приватній колекції. Цю монету було карбовано у 1646 р. в Ризі, яка належала в ті часи до володінь Швеції. Солід зберігся у вигляді цілої форми, але був дещо ушкоджений.

В цілому результати археологічних робіт в с. Городне дають підстави говорити про доцільність подальшого вивчення пам’яток козацької доби в його околицях. При дослідженні буде важливим як проведення археологічних розвідок (з метою пошуку селищ, місця розташування першої донецької сторожі та місця битви із шведами) з наступним картографуванням та збором підйомного матеріалу, так і організація стаціонарних археологічних експедицій.

 

 

___________________

1 Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства в XVI и XVII ст. – Харьков, 1886.

2 Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887.

3 История городов и сёл Украинской ССР. Харьковская область. – К.: Институт истории Академии наук УССР, 1976.

4 Колода В.В. Работы на средневековых памятниках в с. Городное. – Готується до друку.

5 Колода В.В., Свистун Г.Е. Отчёт о новых археологических исследованиях  средневековой  археологической экспедицией Харьковского госпедуниверситета славяно-русских памятников в с. Городное в 2002 году // Архив НИАЛ ХГПУ. – Харьков, 2003. – 31 с.

6 Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отделение ІІІ. – М., 1856.

 

Світлана Біляєва (Київ)

 

ОСМАНСЬКА ХУДОЖНЯ КЕРАМІКА У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР”Ї

 

За часів османського панування у Північному Причорномор’ї простежується широке розповсюдження багатьох зразків матеріальної культури із території Османської імперії, зокрема, вишуканого столового посуду з фаянсу та напівфаянсу із підглазурним розписом – продукції відомих центрів художньої кераміки Туреччини – Ізніку та Кютах’ї.

Як відомо, з кінця ХУ ст. до середини ХУП ст. має місце масове виробництво художньої кераміки у місті Ізнік. У ХУІ ст. починає працювати інший центр – Кютах’я, проте значного зростання його виробництво набуває у ХУП-ХУШ ст. Продукція центрів фіксується на широкому просторі підвладних османських територій.

Велика збірка художньої кераміки з Ізніку та Кютьх’ї отримана під час археологічних досліджень міст-фортець Північного Причорномор’я – Очакова та Аккерману. і Кютах’ї.

Обидві колекції визначаються наявністю яскравих зразків різноманітного посуду, але мають і певні відмінності за кількісним співвідношенням матеріалів обох центрів виробництва на пам’ятках, їх хронологічними межами, складом набору.

Що стосується загальної характеристики наявного матеріалу, тут представлені не всі номінації асортименту, який виготовлявся у майстернях Ізніку та Кютах’ї. Так, і в Очакові, і в Білгороді під час стаціонарних досліджень культурних нашарувань не знайдені деякі форми тарілок на високому піддоні, зразки посуду із зображенням людини, зразки кахлі із зображенням птахів та архітектурних пам’яток, статуетки тварин (баранів), які інколи зустрічаються в Ізніку у ХУ ст. (Turk Cini ve Seramikleri. - Istanbul, 1991. - С. 18). Лише на одному невеличкому уламку зафіксовано фрагментарне зображення тварини, можливо, оленя ( Акерман).

Колекція Очакова нараховує понад 200 одиниць посуду (уламки та одна ціла чашечка) виробництва Ізніку та Кютах’ї. Переважна більшість фрагментів дозволяє скласти уявлення про форму посуду, інколи відреставрувати повністю або частково. Непошкоджену маленьку чашечку невідомого призначення жовтого кольору знайдено у закритому комплексі (ямі) на території господарського двору комплексу будівель палацу паші у Замковій частині міста ( ур. Синагога).

Майже вся колекція зразків фаянсового посуду з Очакова належить продукції Кютах’ї, датується переважно ХУП-ХУШ ст., але деякі уламки мають орнаментацію, схожу до зразків ХУІ ст. з характерною кольоровою гамою (блакитний на білому) (Turk Cini ve Seramikleri. - С. 51). За асортиментом тут представлені предмети чайного та кофейного сервізу (чашки та блюдця), а також тарілки, піали та поодинокі уламки кахлі. Можливо, один з фрагментів кахлі з території будівель палацу, вироблений в Ізніку, тому що за декором він близький кахлі другої половини ХУІ ст. з характерним розписом: червоні тюльпани та зелені листя на білому фоні.

Поверхня посуду або гладка, або інколи з так званою “вафельною структурою”(№ 633, Оч. - 98). Декору чайного та кофейного сервізу притаманні орнаментальні мотиви та барви керамічних виробів Кютах’ї ХУШ ст. Найбільш характерні сполучення геометричного та рослинного орнаменту. Особливо треба відзначити широко розповсюджений мотив “листя та квіти”, а також орнамент у вигляді гілок ялинки. Декор може бути розташованим симетрично по колу ободка блюдця та його поверхні, а також у відповідних зонах чашки. Інколи орнамент замкнений у трикутниках, їх сполученнях та інших геометричних фігурах. Також часто зустрічається мотив ягід, принаймні шипшини, гранату та ін., характерні і для ізнікської продукції, але з дещо іншими орнаментальними особливостями.

Численні уламки із зображенням трьох мечів на зовнішній поверхні дна чашки, як наслідування мейсенському посуду, що відзначається дослідниками турецької кераміки. Також характерною рисою є наслідування орнаментальним мотивам та особливо манері розпису китайського чайного сервізу.

Кольорова гама різнобарвна: чорний, червоний, зелений, жовтий, блакитний, синій та їх відтінки. Вони можуть бути скомпоновані на одній посудині або у певному варіанті кольорових сполучень. Зустрічаються і стримані кольорові гами : сірий, блакитний, чорний на білому або навіть блакитний та його відтінки на білому. Характерною рисою декору є обведення розпису чорною стрічкою, але фарба розпису як правило виходить за межі обведення.

Колекція османських художніх виробів (посуд з Ізніку та Кютах’ї) з розкопок Карантинного двору Білгород-Дністровської фортеці (Аккерману) вдвічі перевищує очаківську і налічує понад 400 одиниць знахідок. Це фрагменти тарілок, чайних та кофейних чашок та блюдець, піал, а також глечиків і кухлів із своєрідними ручками. Основна маса виробів – тарілки, блюдця та чашки.

На відміну від Очакова тут широко представлена різноманітна продукція Ізніку з раннього до пізнього періоду, особливо багато зразків, що належать до середніх етапів діяльності керамічного центру. За хронологічними межами, це середина - друга половина ХУІ ст. – час функціонування Карантинного двору і османської лазні, що знаходилась біля стіни фортеці поблизу Водяних воріт.

Найбільш ранній, так званий блакитний і білий (1475-1510 рр.), період представлений фрагментами посудин різних форм, зокрема, блюдцями, тарілками, глечиками, розпис яких відрізнявся характерним для цього часу мотивом спирали та квітковим орнаментом (інв. № 300, 419, 420, Ак.-2002).

Наступний період блакитний - бірюзовий - білий (1500-1520 рр.) (інв. № 293, 301, Ак. - 2002) представлений уламками тарілок, а також фрагментом стінки посудини, що згадувалася вище, з анімалістичним зображенням, можливо, оленя (інв. № 174, Ак. - 2002).

До зразків керамічних виробів так званої «Дамаської групи» (1520-1550 рр.) скоріше за все належать фрагменти тарілок з характерним зображенням квітів, інколи напівфантастичних обрисів, з характерною кольоровою гамою: синього, оливкового, бірюзового та світлого бузку, (інв № 205, 206, 633, Ак. - 2002), а також, можливо, й чаші із гранатом на синьому фоні і з квіткою білого кольору з маточкою бузкового кольору (інв. № 244, Ак. – 2002).

До виробів так званого «Родоського періоду» (1550-1600 рр.) належать уламки посуду із вираженим чорним обведенням розпису та включення томатно-червоного і зеленого тону та також використання синього, характерних деталей зображення тюльпанів (інв. № 537, Ак. - 2002), риб'ячої луски (інв. № 306, 536, Акк.-2002) і використанням завитків під час оформлення  бордюрів (інв. № 203, Ак. - 2002) (Azade Akar.Treasure of Turkish Designs / 670 motifs from Iznik Pottery / New York, 198).

Можливо, до зразків ХУІІ ст. належить фрагмент стінки посудини із зображенням червоної розкішної гвоздики із зеленими листами (інв. № 561, Ак. – 2002). Аналогія розпису, включення томатно-червоного та зеленого тону розпису та характерна, дещо неохайна манера виконання відзначається на кухлику з ручкою ХУІІ ст. із Музею Садберк Ханим у Стамбулі (Sadberk Hanim Muzesi. Turk Cini ve Seramikleri. – Istanbul, 1991, І. 44. - С. 35).

Широко представлений у колекції і керамічний центр Кютах’я, особливо такими формами, як кофейні чашки та блюдця, а також чаші-миски, тарілки, аналогії яким відомі у багатьох музейних зібраннях, зокрема, у музеї Садберк Ханим (Каталог музею. - С. 51-89).

До найбільш ранніх зразків з Кютах’ю ХУІ ст. належить фрагмент дна посудини (інв. № 449). Це біло-синя кераміка з характерним типом орнаментації, яка має повні аналогії у музеї Садберк Ханим (Каталог. - С. 51) та інших музеях Туреччини.

В цілому, більшість кераміки відноситься до ХУІІ-ХУШ ст.

Певний інтерес становить знахідка двох кофейних чашок (інв. № 424, а, б. Ак. - 99), повні аналогії яким є також у Музеї Садберк Ханим (Каталог. – С. 72. - Рис. 46). Ці чашки датуються першою половиною ХУШ ст. Вони близькі за формою та орнаментацією, але відрізняються певними елементами дизайну. На дні зсередини зображені квітки, дещо відмінні одна від другої. На зовнішньому боці дна однієї з них - знак «трьох мечів» (наслідування мейсенському виробництву), на дні іншої - арабський напис.

До цього ж часу та частково до другої половини ХУШ ст. належать предмети чайного та кофейного сервізів із багатокольоровою гамою розпису, а також чашки із «вафельною» структурою, тотожні знахідкам з Очакова, що згадані вище. Вони мають повні аналогії у музейних матеріалах Туреччини, зокрема, у Музеї Садберк Ханим (Каталог. - С. 64, 65, 69, 70, 72), Археологічному музеї у Стамбулі, Музеї мусульманського мистецтва.

Таким чином, спектр знахідок художньої турецької кераміки з пам’яток Північного Причорномор’я свідчить про активне постачання керамічних виробів з Османської імперії з кінця ХУ до кінця ХУШ ст. В той же час дослідження свідчать про певні відмінності надходження кераміки у різні міста-фортеці, як це має місце в Очакові та Білгороді-Дністровському (Акермані).

Представлений попередній стислий аналіз складу колекційних матеріалів та художніх особливостей, на наш погляд, свідчить про можливість подальшого глибокого вивчення зібрань та необхідність підготовки спеціальних каталогів турецької культурної спадщини в Україні.

 

 

Віктор Гугля (Суботів)

 

КЕРАМІЧНЕ ВИРОБНИЦТВО ХVІІ- ХVІІІ СТ: ЗВ’ЯЗКИ, ЕВОЛЮЦІЯ ФОРМ, БАРВНИКИ

 

При огляді керамічного виробництва Чигиринщіни ХVІІ- ХVІІІ ст. привертають увагу його значні об’єми. Під час археологічних досліджень середньовічних пам’яток вага вибраної кераміки складає десятки кілограмів, не набагато менша результативність і після вдалих польових розвідок. Пояснюється такий стан речей, крім економічних причин, насамперед сприятливими умовами: широка розповсюдженість покладів гончарної глини, достатньо велика потужність її пластів і, головне, порівняно невелика глибина залягання.

Варто також зауважити, що місцеве гончарство, маючи стійкі традиції, не було ізольованим від навколишнього світу. Попри складність пізньосередньовічного буття, зв’язки з іншими осередками були не тільки на місцевому рівні – мова йде про сотні кілометрів. Особливо це помітно на прикладі такого виду архітектурно-декоративної кераміки, як пічні кахлі.

Аналіз орнаментальних мотивів лицьових кахлів Черкащини, який став можливим завдяки щорічним публікаціям матеріалів конференції “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні”, дозволяє виділити в регіоні так би мовити “чернігівський слід”.

На частині виробів, знайдених у Черкасах1, Корсуні2, Суботові3 (Правобережжя) та Чернігові4 і Батурині5 (Лівобережжя), чітко простежується однотипне компонування контурів орнаменту: коло по центру пластини, півкола з центрами на середині бічних сторін: характерна риса горизонталі – прямокутник, поділений вертикальними смугами, що співпадають з контуром, здебільшого на 3 частини та виступами на менших сторонах. Всі вироби квадратні або підквадратні в плані (Додаток 1).

Така значна кількість варіацій свідчить про наявність центру, з якого форми-матриці та зразки кахлів розповсюджувались на обидва береги Дніпра.

На користь саме чернігівського походження свідчать, принаймні, дві обставини:

1. Наявність виробничих потужностей, що переконливо засвідчено дослідженнями чернігівських науковців6.

2. Концентрація варіацій – 7 одиниць на два об’єкти (Черкаси, Корсунь, Суботів - по 1).

Крім того, обставини виявлення кахлів в Чернігові дозволяють значно звузити період їх побутування і віднести до 80-х рр. ХVІІ- ХVІІІ ст.7.

Цілком вірогідно, що із розширенням площі досліджень, вироби з такими компонуваннями орнаментальної композиції будуть виявлені і в інших регіонах. Навіть у тому випадку, що частина форм виготовлена відтиском готової кахлі (як, наприклад, в Суботові), наявність існування центру по виготовленню первинних дерев’яних форм-матриць не стає менш реальною.

Інша група продукції керамічного виробництва ХVІІ- ХVІІІ ст. була менше декоративною, а більше функціональною, адже побутові вироби активно використовувались. Пальма першості тут у кількісному відношенні по праву належить горщикам.

Археологічні дослідження ІІ половини ХХ ст. Суботова, як резиденції гетьмана Б.Хмельницького, фіксують не лише наявність місцевого керамічного виробництва, а й його високий технічний та художній рівень. Інша справа, що маємо тільки загальну характеристику рівня виробництва пізньосередньовічного періоду, в якій важко визначити місцеві особливості. Зокрема, визначення особливостей орнаментації та технологічних процесів, характеру профілю гончарних виробів ХVІІ- ХVІІІ ст., які виготовлялись в Суботові, з метою їх подальшої ідентифікації серед знахідок можливе лише за умови виявлення, принаймні, залишків керамічного виробництва.

У жовтні 1993 р., під час проведення будівельних робіт, у Суботові було знайдено гончарну піч, що припинила своє функціонування, причому раптово, під час випалу кераміки, у ІІ половині ХVІІ ст.8. Вціліла частина верхньої камери горна була заповнена виключно горщиками – для опрацювання виявились придатними 26 одиниць.

За характером профілю знахідки поділялись на 2 типи:

1.        Розхилені вінця, скошені рівні плічка, що відмежовані від тулуба чітким ребром, опущені боки, конічний низ, біконічний утор, незначно ввігнуте дно. До цього типу відносяться 24 вироби.

2.        Розхилені вінця, кулястий тулуб, конічний низ, біконічний утор, незначно ввігнуте дно. До цього типу відносяться 2 вироби.

Спільною конструктивною особливістю обох типів є плоска дугаста ручка, що з’єднує вінця з лінією максимального діаметра тулуба.

В результаті початкового етапу математичного аналізу отримано сталі коефіціенти відношень основних параметрів, що істотно різняться у ХVІІ- ХVІІІ ст. та ХІХ – І половині ХХ ст. Особливо це помітно на прикладі співвідношення загальної висоти та діаметра вінець. Так, наприклад (для наочності наводяться середньоарифметичні значення коефіціентів):

 

 

 

ХVІІ- ХVІІІ ст.

ХІХ – І пол. ХХ ст.

 

Тип 1

Тип 2

 

Загальна висота

Діаметр вінець

0,9

1,3

1,2

Загальна висота

Діаметр денця

1,4

1,7

1,5

Діаметр вінець

Діаметр денця

1,5

1,3

1,4

Максимальний діаметр

Діаметр вінець

1,3

1,6

1,5

Максимальний діаметр

Діаметр денця

1,9

2

2

 

 

Пояснюється це, на нашу думку, наступними чинниками:

1. зменшенням способів обробки глиняної породи.

2. еволюцією опалювальних пристроїв.

Власне кажучи, для надання глиняній масі однорідності та видалення з неї твердих домішок (камінців, дутиків, коріння тощо) використовують два способи обробки: вимулювання (інші назви – відмучування, борошнування) та вимішування.

У першому випадку глиняну породу заливають водою, розмішують до однорідного стану і пропускають крізь сито, на якому і залишаються всі тверді включення. Спосіб трудомісткий, але дозволяє використати всю глину з пласта, незалежно від кількості твердих домішок.

У другому випадку зволожену глину ріжуть стругом або стрункою, видаляючи таким чином тверді включення. При цьому способі використовується порівняно мало засмічена порода.

Безперервність керамічного виробництва Суботова, що переконливо підтверджується археологічними та етнографічними матеріалами, від ХVІІ до середини ХХ ст. (коли осередок остаточно припинив своє існування) дозволяє простежити використання цих двох способів.

У ХVІІ- ХVІІІ ст. вони, так би мовити, мирно співіснували: відмучена глина використовувалась здебільшого для виготовлення побутової кераміки, вимішана – для архітектурно-декоративної. Горщики мають кулясту або близьку до неї форму та тонкі стінки (зафіксовано, наприклад, виріб з товщиною стінок природної частини в 1 мм). У ХІХ – ХХ ст. відмучування практично зникає. А горщики стають більш видовженими та товстостінними. Таке становище, наприклад, Х.Вовк пояснює причинами економічного плану: “… Посуд, вироблений з дуже доброї глини, був би вищої якості і продавати його прийшлося б дорожче. А це в наш час цілком неможлива річ, коли мати на оці зубожіння населення  та зниження його покупної сили”9.

Зміна характеру профілю горщиків нерозривно пов’язана також і з еволюцією опалювальних пристроїв: якщо в ХVІІ- ХVІІІ ст. – це піч, а куляста форма сприяла рівномірному нагріву (Мал. 3, а), то в ХІХ-ХХ ст. все більшого поширення набувають плити, де нагрів був частковим (нижня частина горщика) (Мал. 3, б) і, відповідно, щоб збільшити площу усього нагріву, горщики мали більшу висоту розташування найбільшого діаметра (Мал. 2, 3).

Подальший порівняльний аналіз виробів ХVІІ - ХVІІІ ст. і ХІХ - ХХ ст. із Суботова надає підстави твердити, що із способом обробки глиняної породи безпосередньо пов’язане також і фарбування глиняної маси. В конкретному випадку це стосується сіроглиняної кераміки. З практики відомо – кобальт із глиною, що містить залізо, дає сірі та коричневі кольори10. Саме таких кольорів і були горщики із згадуваної вище гончарної печі не тільки зовні, а й на зламі.

Сині тони виходять при додаванні окису кобальту11. Археологічні розкопки ІІ половини ХХ ст. та польові розвідки останніх років фіксують надзвичайну поширеність сіроглиняної, від світло-сірої до сіро-блакитної, кераміки як на самому Замчищі (місце розташування замку Хмельницьких), так і на прилеглій території (призамкова забудова, острови-пагорби заплави р. Тясмину). Якщо гончарна глина походила з родовищ, розташованих навколо Суботова, то видається логічним, що і солі кобальту мали місцеве і, на нашу думку, рослинне походження. Власне, це випливає із закону народного мистецтва: мінімум часу при найбільшому декоративному ефекті12.

Відомо, що в природі існують рослини, які тяжіють до виходів кобальтової руди на поверхню, як, наприклад, кизильник (Cotoneaster)13 або ж дереза (Caragana)14, яка має здатність накопичувати кобальт у собі, якщо такий присутній в грунті. Обидва вказані чагарники досить широко розповсюджені в навколишній місцевості. Найімовірніше, попіл, що отримувався від спалювання рослин, додався до глиняної маси в ході її обробки способом вимулювання. Варто також зауважити, що фарбник був не хімічно чистим, а неочищеним, тобто отриманим з природних продуктів і здатним впливати на перебіг реакції каталітично. Наведене припущення планується перевірити експериментально найближчим часом…

Таким чином, попри усі негаразди пізнього середньовіччя, керамічні центри і осередки продуктивно функціонували і підтримували, як бачимо на прикладі пічних кахлів, між собою зв’язки, адже їх вироби були потрібні всім. Час і економічні чинники вносили свої корективи в технологію керамічного виробництва. Зокрема, зменшення способів обробки глиняної породи приводить до звуження сировинної бази, а у поєднанні з еволюцією опалювальних пристроїв – до зміни характеру профілю виробів. У ХІХ – ХХ ст. в Суботові припиняється і фарбування глиняної маси, а вироби після випалу набувають природних кольорів: від світло-жовтого до коричневого або світло-червоного (завдяки вмісту окису заліза в сировині).

Насамкінець зауважимо, що тема історії гончарства Чигиринщини надзвичайно актуальна при вирішенні проблеми відродження народних промислів – одного з пріоритетних напрямів діяльності Національного історико-культурного заповідника “Чигирин” та при укладанні Державного реєстру осередків народних художніх промислів.

 

Додаток №1. Зведена таблиця орнаментальних мотивів лицьових кахоль ХУІІ-ХУШ ст.

__________________

1 Куштан Д. Нові археологічні матеріали до вивчення історії пізньосередньовічних Черкас // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 17-21.

2 Назаров О., Кравченко О. Середньовічний Корсунь за матеріалами археологічних розвідок // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 33-35.

3 Гугля В. Суботівські кахлі ХVІІ ст.: до питання технології виготовлення // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 46-51.

4 Василенко А., Ігнатенко І. Чернігівські кахлі з розкопок 1992-2000 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Луганськ: Шлях, 2001. – Вип. 10. – С. 88-90.

5 Там само.

6 Там само. – С. 90.

7 Там само.

8 Гугля В., Гугля О. Гончарна піч // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1997. – Вип. 6. – С. 86-91.

9 Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – С. 61-62.

10 Сковронський В.М. Побутові вироби та іграшки з глини. – К., 1994. – С. 35.

11 Легенький О.Г. Мистецтво народження вогнем // Від ремесла до творчості: Збірник. – К.: Час, 1990. – С. 61.

12 Данченко Л. Невмируще джерело: Бесіди про українське народне мистецтво. – К.: Мистецтво, 1975. – С. 100.

13 Артамонов В.И. Зеленые оракулы. – М.: Мысль, 1989. – С. 25.

14 Там само.

 

 

Л. Безіна (Дніпропетровськ)

 

ЛЮЛЬКИ З КОЛЕКЦІЇ Д.І. ЯВОРНИЦЬКОГО: ВЦІЛІЛЕ І ВТРАЧЕНЕ

 

Колекція люльок для паління була однією з перлин збірки козацьких старожитностей Дмитра Івановича Яворницького.

Без люльки, як без коня, шаблі та кобзи ми не можемо уявити козака. Адже люлька, це не звичайний предмет, це – оберіг, талісман. Вона зігрівала, в буквальному розумінні цього слова, у походах, відволікала від тяжких думок, навіювала приємні спогади. Втрата люльки, як відомо, вважалася поганою прикметою. Люльку кожен вибирав прискіпливо, намагаючись знайти особливу, несхожу на інші. Майстри йшли назустріч побажанням замовників і творили справжні шедеври.

Навіть серед таких традиційних масових виробів, як формовані глиняні люльки, важко знайти однакові. Принаймні, серед численної колекції коротких глиняних люльок Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, а їх налічується 132, жодна не повторюється. Вони відрізняються кольором глини, формою, розміром, орнаментацією (1).

Невеличкі глиняні люльки (як їх ще називають на Україні “носогрійки”) побутували на рівні з великими люльками. Інколи останні називають “обчиськими”, маючи на увазі спогади нащадка запорозького роду І.І. Россолоди: “… окрім того, що кожний козак мав собі люльку, а то ще і в кожному курені була люлька, - “обчиською” звалась, - велика така, повицяцькована бляхами, повсажена намистинами та повибита дорогими каміннями. У їх були і особі майстри, що люльки робили” (2. - С. 253). Д.І.Яворницький не подає своїх коментарів щодо терміну “обчиська”. Звідки пішов звичай (чи обряд ?) колективного паління великої люльки в середовищі запорозьких козаків і наскільки він був поширений – пояснень цьому ми не зустрічали.

Великі люльки – дерев’яні, пінкові, кістяні, оздоблені дорогоцінними металами і каменями – були широко розповсюджені в Європі XVII-XIX ст. І в козацькому середовищі у XVIII ст. вони побутують на рівні з маленькими керамічними.

Якщо глиняних люльок збереглося багато в музеях і приватних колекціях, то великі люльки – рідкість. На жаль, з 49 люльок, що були в нашому музеї, не збереглося жодної. Судити про них ми можемо лише зі скупих записів, які зустрічаються у каталогах 1893 р., 1905 р., 1910 р. та інвентарній книзі музею за 1910-1924 рр.* (3. –С. 4; 5; 6; 7).

Якщо керамічні люльки здебільшого імітують традиційний український глиняний посуд, то фантазії майстрів великих люльок не було меж.

Крім люльок класичної форми, в колекції Катеринославського обласного музею ім. О.М. Поля були справжні мистецьки витвори. Наприклад: “різьблена кістяна люлька у вигляді жінки, що сидить, з колін якої виходить мідна трубка для чубука, а голова зі срібною оправою у вигляді очіпка являє собою кришку люльки” (Додаток № 7); “люлька дерев’яна у вигляді лева, що оповитий змією” (Додаток № 18); “люлька пінкова у вигляді ведмедя, що сидить на задніх лапах” (Додаток № 24); “люлька дерев’яна із зображенням оленя та оленят” (Додаток № 34) тощо.

Але особливий інтерес викликають люльки, в яких відбитий козацький колорит. Тут була і звичайна люлька з написом мідними цвяшками (цікаво, що Д.Яворницький, описуючи, очевидно, цю ж саму люльку, зазначає, що напис на ній зроблений перлинами) - “козацька лулка (так в оригіналі) – добра думка” (Додаток №1), люлька “із зображенням запорожця з довгими вусами у високій шапці” (Додаток № 22), і люлька “з зображенням козака, що тримає у правиці шаблю і стоїть між деревами біля хати” (Додаток № 25), і “різьблена дерев’яна люлька, що зображає голову запорожця” (Додаток № 47). Окремо хотілось би виділити ще одну люльку - новороб початку ХХ століття. Але який! “Люлька осокорова, обчиська, величезного розміру, з обличчям козака. Довжина – 30 см, висота – 20 см, товщина – 43 см.” (Додаток № 32). Можливо, саме цю люльку зобразив на відомій картині І. Рєпін у козака, що сидить за столом. Адже відомо, що І. Рєпін використовував колекцію з музею Яворницького під час багатолітньої роботи по написанню своїх “Запорожців”. Переважна більшість люльок в інвентарних записах не має свідчень про їх попередніх власників. Але є і винятки. В музеї ім. О.М. Поля зберігалися дві люльки Данила Апостола (Додатки № 2, 3), люлька П. Дорошенка (Додаток № 40), навіть люлька Я.Собеського (Додаток № 4).

Передавали Яворницькому свої сімейні реліквії селяни, священики, кубанські козаки (Додатки № 41, 31, 25). В музеї зберігалися люльки, подаровані відомим фольклористом, етнографом та істориком П.Я. Новицьким, письменником В.В. Кащенком, українським бібліографом М.Ф. Комаровим. Вже після революції до музею потрапили дві люльки з колекції Г.П. Алєксєєва, катеринославського предводителя дворянства, колекціонера і приятеля Д.І. Яворницького. Звісно, зі скупих інвентарних описів ми не можемо ні датувати їх, ні встановити місце виготовлення. Але, без сумніву, ця колекція була дуже цінною. Вся вона втрачена. Спроба з’ясувати її подальшу долю натикається на брак документальних свідчень. Перші значні втрати Катеринославський обласний музей ім. О.М. Поля поніс ще у 20-ті роки ХХ століття: 885 срібних предметів передано комісії допомоги потерпілим від голоду, 768 коштовних речей було вкрадено озброєною бандою грабіжників (8. - С. 30). Можливо, серед цих предметів були і люльки. Але найстрашніші втрати принесла Велика Вітчизняна війна.

Частина музейної колекції була евакуйована, частина (а саме 59 ящиків) була вивезена німцями до Кракова за місяць до визволення міста (9. - С. 104-108). З евакуації не повернулося жодного експонату, а з Польщі після війни повернули лише декілька зразків українського одягу.

Але я вважаю, що є підстави сподіватися, що не все зникло не зворотно. І, можливо, люльки з Дніпропетровського музею є і в європейських музеях, і в приватних збірках. А чи можемо ми їх повернути?

 

Додаток

ПЕРЕЛІК

люльок з колекції Д.І. Яворницького, що втрачені

(за матеріалами каталогів та інвентарних книг)*

 

1. Большая трубка из березового дерева в медной оправе, без крышки. На ней надпись в две строки, выбитая медными гвоздиками: Козацка лулка // Добра думка [3, с. 129, № 158].

2-3. Две огромные пенковые трубки в серебряной оправе: одна гладкая, другая украшена резьбой и усыпана опалами, бирюзою, белыми и цветными стразами, в обеих крышки в виде шлема с длинным пером.

По преданию, обе принадлежали гетману Апостолу и приобретены у его наследников [3, с. 129, № 159-160].

4. Старинная пенковая трубка с одноглавым орлом на серебряной крышке и с длинным черешневым чубуком, по преданию, принадлежавшая Яну Собескому.

От Н.П. Корнилова [4, с. 69, № 51]; (6, с. 119, № 51].

5. Медная люлька (трубка) [4, с. 76, № 78]; [6, с. 138, № 78].

6. Большая деревянная люлька (трубка) в гладкой медной оправе [4, с. 77, № 133]; [6, с. 140, № 133].

7. Резная костяная трубка в виде фигуры сидящей женщины, из колен которой выходит медная трубка для чубука, а голова с серебряной оправой в виде чепца представляет крышку трубки.

От Д.И. Яворницкого [4, с. 77, № 134]; [6, с. 140, № 134].

8. Резная деревянная трубка с такой же крышечкой [4, с. 77, № 135]; [6, с. 140, № 135].

9. Запорожская “обчиська люлька” громадных размеров, в медной оправе, с прорезной медной крышечкой.

От Д.И. Яворницкого [4, с.77, № 136]; [6, с.140, № 136].

10. Небольшая деревянная трубка изящной работы, в серебряной оправе, с частью красивого точеного чубука, усаженного голубой и зеленоватой бирюзой и украшенного двумя серебряными, вызолоченными ободками с растительным орнаментом.

От Е.В. Бойе [4, с. 78, № 137]; [6, с. 140, № 137].

11. Пенковая, больших размеров, трубка с серебряной крышкой в виде шлема и такой же трубочкой для вставки чубука.

Дар Н.А. Крашенинниковой [6, с. 160, № 674].

12. Пенковая запорожская трубка с серебряной крышкой, в которой прорезаны полоски и с серебряной трубочкой для вставки чубука с ушком.

Дар Н.Н. Ильяшенка [6, с. 160, № 675].

13. Медная литая с фигурами крышка от запорожской люльки с четырьмя такими же литыми орнаментированными украшениями найдена на месте Чортомлыцкой Сечи.

Дар Петра Алексеевича Сичевого [6, с. 162, № 706]; [7, спр. 1, № 706].

14. Запорожская деревянная люлька с ободком из красной меди, без крышки. (10,5 см х 18 см) [6, с. 162, № 710].

15. Люлька «помещицкая», добытая в Подолии, начала ХХ в.

Дар М.Ф. Комарова [6, с. 710, № 727].

16. Деревянная люлька без украшений [7, № 775].

17. Люлька пенковая гладкая без крышки [7, № 778].

18. Люлька деревянная, крашеная серой краской, представляющая собой льва, сдавленного со всех сторон змеей [7, № 779].

19. Люлька костяная без крышки и без чубука, представляющая собою прекрасно сделанную женскую головку [7, № 780].

20. Люлька деревянная без крышки и чубука, обложенная по концам медной оправой [7, № 781].

21. Люлька деревянная без крышки с длинным, деревянным “мережным” чубуком [7, № 784].

22. Люлька из орехового дерева с чубуком черного дерева и с изображением на ней лица запорожца с длинными усами в высокой шапке [7, № 790].

23. Люлька деревянная, восьмигранная с металлической крышкой и с инициалами “К.М.” без чубука.

От П.И. Пукалова в 1911 г. [7, № 801].

24. Люлька пенковая, представляющая собой медведя, сидящего на задних лапах.

От Е.А. Морозовского в 1912 г. [7, № 813].

25. Люлька деревянная с изображением казака, держащего в правой руке саблю и стоящего между деревьями у хаты.

От казака Кубанского войска Емельяна Дули в 1912 г. [7, № 863].

26. Люлька пенковая, украшена серебром.

Поступила в музей в 1912 г. от А.И. Лысенко [7, № 894].

27. Пенковая, запорожских времен, люлька из серебряной крышечкой, украшена штампованіми листьями и таким же серебряным ободком и трубочкой для вставки мундштука (оправа – 12 см, у крышки – 18 см).

Подарок ф.В. Кошарновского [6, с. 161, № 694].

28. Люлька карельской березы с медной крышечкой и медной и втулкой для мундштука.

Подарок В.В. Кащенка [6, с. 162, № 704].

29. Пенковая люлька с обоих концов отбита, с украшением растительного орнамента.

Подарок В.В. Кащенка [6, с. 162, № 705].

30. Люлька пенковая гладкая с серебряной крышечкой.

От Л.Е. Жданова [7, 967].

31. Люлька Кисляковского куреня казака Ивана Андреевича Высоты, священника Преображенской церкви местечка Котовки с 1775 г. Передал в музей правнук, священник Воскресной церкви с. Воскресеновки Новомосковского уезда Г.И. Высота [7, № 1003].

32. Люлька осокоревая, обчинська, огромного размера с лицом казака впереди (длина – 30 см, высота – 20 см, толщина – 43 см). Новодел, изготовлена 70-летним дедом Никифором Гаркушей из с. Фалеевки Херсонского уезда. Поступила в музей в 1915 г. [7, № 1022].

33. Люлька пенковая с металлической крышкой и чубуком, украшена бисером. Поступила в 1915 г. [7, № 1023].

34. Люлька деревянная с изображением оленя и оленят, с крышкой из кости оленя. Поступила в 1915 г. [7, № 1031].

35. Люлька пенковая из коллекции Г.П. Алексеева. Поступила в музей в 1919 г. [7, № 1090].

36. Люлька пенковая за коллекции Г.П. Алексеева. Поступила в музей в 1919 г. [7, № 1091].

37. Трубка пенковая с деревянным чубуком и янтарным мундштуком. Поступила в музей в 1919 г. [7, № 1093].

38. Люлька деревянная с медной крышкой без чубука. Из коллекции П.Ф. Пронина. Поступила в музей в 1919 г. [7, № 1001].

39. Пенковая трубка с крышкой из белого метала и деревянным чубуком в 43 см, отделанная перламутром. Принята в дар от комиссии по ревизии сейфов и ликвидации ломбардов. Поступила в музей в 1920 г. [9, № 1105].

40. Запорожская люлька карельской березы в серебряной оправе с такой же крышечкой, принадлежавшая правнуку гетмана Петра Дорошенко Федору Дорошенко с инициалами последнего на крышечке.

От Е.В. Тихомировой. [4, с. 88, № 499]; [6, с. 151, № 499].

41. Запорожская деревянная люлька в медной оправе, от Я.П. Новицкого (возможно приобретена им в предместье г. Александровска, Слободке, у крестьянина  Шевца потомка запорожского характерника Громухи) [4, с. 88, № 501]; [6, с. 151, № 501].

42. Пенковая люлька в серебряной оправе с крышечкой, на которой вырезана монограмма “А.Г.” и год “1786”.

От Я.П. Новицкого [4, с. 88, № 502]; [6, с. 151, № 502].

43. Запорожская люлька из корня с роговым мундштуком от Я.П. Новицкого [4, с. 88, № 503]; [6, с. 151, № 503].

44. Большая деревянная люлька войскового товарища Ивана Новицкого [6, с. 156, № 622].

45. Прекрасной работы пенковая, запорожских времен, люлька с серебряным шлемом на серебряной крышке и с изображением спереди на черном фоне фигуры волка.

Дар В.П. Гегело [6, с. 157, № 635].

46. Старинная казацкая люлька из карельской березы с серебряной крышкой.

Приобретена у А.П. Подвысоцкого [6, с. 157 № 637].

47. Резная деревянная трубка, изображающая голову запорожца [6, с. 152, № 584]; [5, с. 53, № 584].

48. Запорожская люлька, из дерева, из корня, отделанная красной медью с гравировкой, на крышке продолговатое штампованное из латуни украшение. Зеньковской работы. Размер по поперечной оси 18 см, окружность по венчику 19 см.

Дар Харька Рябка с Гуляй-Поля, Александровского уезда [6, с. 155, № 613]; [5, с. 57, № 613].

49. Большая деревянная казацкая люлька.

Дар И.П. Игнатовича [6, с. 156, № 619]; [5, с. 58, № 619].

_______________________

1 Безіна Л.В. Паління та люльки в середовищі запорізького козацтва (за матеріалами Дніпропетровського історичного музею) // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Чортомлицька (Стара) Запорізька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району”. - Нікополь, 2002. - С. 38-45.

2 Еварницкий Д.І. (Яворницький Д.І.) Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу. - Ч. І-ІІ:- К.: Веселка, 1995.

3 Каталог коллекции древностей А.Н. Поль в Екатеринославе. - К., 1893. - Вып. 1.

4 Каталог Екатеринославского областного музея имени А.Н. Поля: Археология и этнография. – Екатеринослав, 1905.

5 Эварницкий Д.И. Отчет Екатеринославского областного музея им. А.Н. Поля. 1905-1906. – Екатеринослав, 1907.

6 Каталог Екатеринославского областного музея А.Н. Поля. – Екатеринослав, 1910.

7 Інвентарна книга Катеринославського музею ім. О.М. Поля. ДІМ. – ДА. – Оп. 1. - Спр. 1.

8 Збірник. Дніпропетровський краєвий історично-археологічний музей. – Дніпропетровськ, 1929. – Т. 1. – С. 30.

9 Мєшков Д. Нові господарі: дніпропетровські архіви за німецької окупації // Пам’ятки України. - 1994. - № 3-6. – С. 104-108.

 

 

Олександр Мірущенко (Запоріжжя)

 

ГОСПОДАРСЬКИЙ ІНВЕНТАР З ВІЙСЬКОВИХ ЗЕМЛЯНОК ХVIII ст. (за матеріалами ХАЕ-68)

 

У 1968 р. вперше на території Запорізької області проводились широкомасштабні дослідження пам'яток XVIII ст. Хортицькою археологічною експедицією, яку очолював київський археолог Р.Юра, було досліджено кілька об'єктів козацької доби на о. Хортиці, на правому березі навпроти острова та на о. Байда. Результати досліджень були опубліковані у звіті, який зберігається в Запорізькому обласному краєзнавчому музеї та в публікації у збірнику "Археологические исследования на Украине в 1968 году"1. Втім, матеріали цих досліджень у широкому обсязі ще не вводились в науковий обіг.

На правому березі Дніпра, де збереглися залишки укріплень часів російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на відстані приблизно 40 м на південний схід було закладено два шурфи, які натрапили на солдатські землянки2. Обидві землянки мали прямокутну форму і були розташовані виходом до півночі3.

Перший розкоп мав розміри 6,0 х 3,5 см. У землянці було знайдено кераміку, цеглу, деталі рушниці, кремні для рушниць, цвяхи, кістки тварин, залізні речі невідомого призначення тощо4. Серед господарського інвентарю у звіті автор згадує уламки ножів, втульчасте долото. Р.Юра встановив, що землянка мала правильну квадратну форму 4,5 х 4,6 м. В процесі розчистки підлоги землянки було знайдено численний і різноманітний речовий матеріал, серед якого виокремлюються ножі, ножиці, точильні бруски, долото і два тесла (Р.Юра пише про три долота) та ін.5.

Другий розкоп мав розміри 6,5 х 4 м. Його було закладено на відстані 10 м на північний захід від першого. Приблизні розміри цієї землянки, за даними Р.Юри, становили 5,6 х 3,8 м. В заповненні житла і на долівці було знайдено такі речі, як фрагмент сокири, свердло, шило, ножі, точильні бруски6. Аналізуючи незвичайно великий матеріал, Р.Юра зазначає, що він міг бути залишений лише під час бою7.

На о. Байда на місці одного з заглиблень, яке розташовувалось у центральній частині фортеці, було закладено перший розкоп, який мав розміри 8,5 х 7,5 м. Під час виймання темно-сірого піску з заповнення житла на глибині 0,4-0,9 м знайдено багато різноманітних речей: фрагмент сокири, ножі, стамеску, точильні бруски та ін.8. Р.Юра встановив, що розміри землянки були 7 х 6,5 м, і вона була орієнтована паралельно валу фортеці9.

Другий розкоп 9 х 7,5 м було закладено на місці лійкоподібного заглиблення, розташованого проти східного проходу фортеці. Було встановлено, що розміри землянки становили 7,2 х 5,4 м10. Серед господарського інвентарю у звіті згадуються ніж, точильні бруски, шило.

Далі на правому березі проводились лише окремі розвідки. Натомість на о. Байда з 1990-х рр. проводились широкомасштабні дослідження.

Під час розкопок 1995 р. один з розкопів було закладено у північно-східному кутку фортеці ХVIII cт. Крім речей ХVI ст. було знайдено й матеріали ХVIII ст., серед яких було чимало залізних виробів, уламки ножів тощо11.

С.Ж.Пустовалов, проводячи дослідження на о. Байда, відзначав, що північно-східний кут житла входив у розкоп Р.Юри, було виявлено і кілька речей ХVIII ст.12. У 2000 р. цим же дослідником під дерновим шаром було знайдено залізний бурав ХVIII ст.13.

У 1997 р. Д.Кобалією було проведено дослідження офіцерської напівземлянки вже на самому о. Хортиці, де було виявлено численний інвентар14.

Автором даної публікації був проведений аналіз предметів, що належать до господарського інвентарю військових, які мешкали у чотирьох землянках на правому березі та на о. Байда.

У першій землянці, яку було досліджено на правому березі, було знайдено 20 предметів, що можна віднести до інвентарю: 7 ножів і одне кільце від ножа, 6 точильних брусків, 2 тесла, 2 долота, викрутка і половинка ножиць.

 

Рис.1. Господарський інвентар з військових землянок XVIII ст.

1-7 - ножі, 8-12 шила, 13 - ножиці (1-9, 13 - правий берег, 10-12 –

о. Байда)

Одним з найпоширеніших типів ножів є ніж з довгим широким лезом, з круглим витим черешком та отвором у лезі біля черешка. Найкраще зберігся ніж, який має загальну довжину 21,5 см, з яких 16 см - лезо та 5,5 см - черешок (Рис. 1.1). Ширина леза - 2,3 см, спинки - 0,6 см, діаметр отвору - 0,6 см. Інший ніж цього типу має довжину 15,4 см, з яких 5 см - черешок, діаметр отвору також 0,6 см.

Ніж іншого типу також має широке лезо, але черешок прямокутний у перетині, має сліди заклепки (Рис. 1.3). Загальна довжина ножа - 13,3 см, з яких лезо - 11 см, черешок - 2,3 см, ширина леза - 2,3 см, спинки - 0,5 см.

Ще один тип ножа - інструмент з коротким лезом, загостреним у внутрішній бік, дугасто вигнутою спинкою та коротким дугоподібним черешком (Рис. 1.4). Довжина ножа - 8 см, черешка - 2 см, леза - 6 см, ширина леза - 1,2 см.

Четвертий ніж - складаний (Рис. 1.7). Від нього збереглося лише тонке лезо. Його довжина - 8,5 см, лезо розширюється від 1 до 2,2 см, у верхній частині має виїмку.  

Кілька ножів збереглися фрагментарно. Так, один з фрагментів має довжину 4,5 см, з яких черешок - 2,5 см і лезо - 2 см, його ширина становить 2,1 см. Інший фрагмент має більш довгий черешок. Довжина ножа - 10 см, з яких 3 см - лезо та 7 см - черешок, який до того ж загнутий на кінці під прямим кутом. Ширина леза - 1,9 см, прямокутний у перетині черешок має ширину 0,5 см.

Кільце від ножа має діаметр 2,7 см, а його висота 1 см.

У цій землянці було виявлено 6 точильних брусків. Найбільший з них має довжину 12,5 см. З 3 см ширини він плавно звужується до 2,8 см, а потім розширюється до 4,5 см, його висота - 2,4 см. Інші бруски представлені фрагментарно, вони мають розміри - 8 х 2,3 х 1,8 см, 7,9 х 2,2 х 1,2 см, 6,5 х 2,5 х 2,3 см, 5,5 х 2,8 х 2,5 см. Й, нарешті, найменший фрагмент має розміри - 4,8 х 2 х 1,5 см.

Серед знарядь, призначених для обробки дерева, виокремлюються два тесла та два долота.

Тесла суцільнолиті, складаються з леза і руків'я з площадкою. Перше тесло має довжину 20,5 см (Рис.2.1). Руків'я плавно переходить в лезо.  Діаметр площадки 3 см, діаметр руків'я у найвужчій частині 1,5 см. Ширина леза - 5,7 см.  Друге тесло має довжину 16,5 см, діаметр площадки - 2,8 см.

Долота втульчасті складаються з руків'я та леза. Перше долото має довжину 21,5 см (Рис.2.2). Втулка, глибина якої 6,6 см, а діаметр 3 см, плавно переходить у суцільнолите руків'я, яке, в свою чергу переходить у лезо. Довжина леза - 6,5 см, воно має прямокутний перетин та трикутний профіль. Висота леза - 2,8 см, а ширина у робочій частині - 1,6 см. Друге долото має розміри 21 х 1,5 см.

Далі слід відзначити предмет, схожий на викрутку (Рис. 2.7). Загальна довжина інструменту - 8,5 см, з яких 4 см - черешок та 4,5 см - робоча частина. Робоча частина звужується з 1,2 до 0,8 см. Інструмент прямокутний у перетині.

 

Рис.2. Господарський інвентар з військових землянок XVIII ст.

1 - тесло, 2 - долото, 3 -  свердло (?), 4 - лезо сокири  , 5 - обух сокири, 6-7 - викрутки, 8- пробійник, 9-ложкар(1-4, 6-8 - правий берег) (5,9 -

о. Байда)

 

Й, нарешті, останній з інструментів, виявлений у цій землянці - половинка ножиць (Рис. 1.13). Загальна довжина - 11 см. Спочатку йде кільце - 3 х 2,5 см, потім 3 см стрижень і 5 см лезо, ширина якого 1,3 см. На жаль, на фрагменті не простежується слідів з'єднання з іншою половинкою.

Таким чином у першій землянці ми бачимо 5 різновидів інструменту і точильні бруски.

У другій землянці було виявлено також 20 предметів - 8 ножів, 4 точильних бруска, 2 шила, а також викрутку, пробійник, лезо сокири, предмет з гвинтовими нарізами, схожий на свердло, черешок стамески та втулку від якогось інструменту.

Найбільше ножів та їхніх фрагментів у цій землянці належать до вже згаданого вище типу з круглим витим черешком та довгим широким лезом.

Один з ножів має загальну довжину 11,7 см, фрагмент леза, який зберігся, має довжину 8,7 см, довжина черешка - 3 см, ширина леза - 2,3 см, спинки - 0,5 см, діаметр отвору - 0,6 см.

В іншому фрагменті ножа з черешком лезо обламується біля отвору. Загальна довжина інструменту - 9,2 см, з яких лезо - 2,4 см, а черешок - 6,8 см, ширина леза - 2,5 см.

Інший ніж з витим черешком має загальну довжину 18 см, з яких 12,5 см - лезо, а 5,5 см - черешок. Ширина леза - 2,5 см, спинки - 0,5 см, діаметр отвору - 0,3 см.

Ще один фрагмент ножа має обламаний черешок. Його довжина - 9,5 см, з яких лезо - 9 см, а черешок - 0,5 см. Цей фрагмент має більш широкі за аналогічні зразки лезо та спинку, їх ширина відповідно 2,7 та 0,7 см. Діаметр отвору цього ножа - 0,5 см.

Інший тип ножа - з довгим вузьким лезом та коротким черешком (Рис. 1.5). Його довжина - 11 см, з яких лезо - 8,5 см, черешок - 2,5 см, ширина леза - 1,8 см.

Ще один ніж належить до так званого типу ножів з кільцями. На руків'ї цей ніж має кільце (Рис. 1.2). Довжина цього інструменту становить 20,2 см, з яких лезо - 9,2 см та черешок - 9,4 см. За відсутності дерев'яного руків'я кільце вільно пересувається. Його розміри: 2,1 х 1,5 см.

Слід відзначити і руків'я від ножа з кістяною обкладинкою (Рис. 1.6). Воно складається з кількох смуг заліза, склепаних між собою. Загальна довжина фрагменту - 10,7 см, з них на 8 см є обкладинка з кістки, збереглося й дві заклепки. Ширина фрагменту - 2,5 см, у найвужчій частині - 1,5 см.

У цій землянці був виявлений і фрагмент леза ножа, розміри якого 5 х 2 см.

Менш численною групою інвентарю цієї землянки є точильні бруски. Загалом вони менші за зразки виявлені у першій землянці. Фрагменти цих брусків приблизно рівні за розмірами: 6,4 х 2,5 х 1,9 см, 6,3 х 3 х 1,2 см та 6 х 3 х 1,7 см. Один з екземплярів має довжину 4,5 см, брусок поступово звужується від 3,3 до 2,8 см, його висота також становить 2,8 см.

Наступна група інструментів - два шила. Обидва вони належать до різних типів. Перше шило двостороннє, його загальна довжина 12 см, воно має два загострених кінця, відповідно і складається з двох частин (Рис. 1.8). Перший стрижень має довжину 7,2 см, другий - 4,5 см, між ними розташована поперечина - 0,3 см. У перетині утворюється прямокутник.

Друге шило має лише один загострений кінець (Рис. 1.9). Натомість верхній кінець загнутий у кільце. Загальна довжина шила - 11,7 см, розміри кільця: 2,3 х 1,5 см. У перетині утворюється овал.

Далі було виявлено одиничні інструменти. Один з них - це викрутка, яка зовні відрізняється від тієї, що була виявлена у першій землянці (Рис. 2.6). Її довжина – 7,2 см, з яких робоча частина 4,2 см, лезо з 2,7 звужується до 0,5 см.

Свердло (?) має довжину 21 см (Рис. 2.3). Його верхній кінець загнутий у кільце. Верхня частина має прямокутний перетин, а вздовж 17 см йдуть гвинтові нарізи.

Пробійник має довжину 16 см (Рис. 2.8). Він  має овальну середину і два кінця, один з яких загострений, а інший має ударну площадку.

Лезо сокири має розміри 6 х 7 х 0,8 см (Рис. 2). Фрагмент розширюється з 5 до 7 см.

Черешок стамески має довжину 8,5 см, з яких руків'я - 3 см, а робоча частина - 5,5 см. Ширина леза стамески - 1,5 см.

Слід відзначити і залізну втулку від якогось інструменту, можливо, від тесла чи долота. Її діаметр - 4 см, в той час як діаметр отвору - 2 см, висота втулки - 3,5 см.

Таким чином, у другій землянці на правому березі було виявлено крім точильних брусків 7 різновидів інструментів. Загалом у двох землянках на правому березі  нараховується 40 предметів: 15 ножів і одне кільце, 10 точильних брусків, по два шила, тесла, долота, викрутки та в одному екземплярі представлені сокира, пробійник, стамеска, ножиці, свердло (?).

У першій землянці на о. Байда найбільше було виявлено 11 предметів господарського інвентарю: 4 точильних бруска, 3 ножа, кільце від ножа, черешок (стамески ?), обух сокири та шило.

Точильні бруски у переважній більшості виготовлені з пісковику сірого кольору і мають різні розміри - 13,5 х 2,7 х 1,8 см, 9 х 3 х 2 см, 8,5 х 2,8 х 1,5 см. Найменший брусок виготовлений з пісковику червоного кольору. Пізніше він розколовся на дві половинки, а його розміри - 2,7 х 1,8 х 1,5 см.

Один з ножів належить до найпоширенішого типу з витим черешком і отвором у лезі. Його довжина - 18 см, з яких лезо - 14,5 см та черешок - 3,5 см. Ширина леза - 2,5 см, діаметр отвору - 0,4 см.

Від другого ножа збереглось лезо і три фрагменти черешка. Лезо дуже кородоване, його розміри 10 х 2,5 см. Фрагменти черешка мають сліди деревини. Їхні розміри: 5 х 0,7 см, 3,8 х 1,5 см, 2,5 х 1,5 см.

Третій ніж представлений фрагментом руків'я з трьома заклепками. Його розміри 6 х 1,5 см. Руків'я розширюється з 1 до 1,5 см, заклепки - 1 см.

Кільце від ножа овальної форми, має розміри 2 х 2,7 см та висоту - 1,5 см.

Черешок від стамески з невеликим фрагментом леза має загальну довжину 8,5 см, з яких руків'я - 5 см, а лезо - 2,5 см. Руків'я розширюється з 0,3 до 0,7 см, а фрагмент леза з 0,8 до 1,5 см.

Обух сокири зберігся приблизно наполовину. Розміри фрагменту 6 х 4 см, товщина заліза - 0,6 см.

Шило належить до типу шил з овальною середньою частиною, загострене з обох боків, прямокутне у перетині (Рис. 1.11). Його довжина - 10 см, з яких 4 см - овальна частина, а два стрижні мають довжину 2,5 та 3,5 см.

Таким чином, у першій землянці на о. Байда було виявлено 4 різновиди інструмента.

У другій землянці було виявлено 9 предметів господарського інвентарю. Це 2 точильних бруска, 2 шила, 2 черешка від стамесок, ложкар та 2 кільця від різних втулок інструментів.

Обидва точильних бруски виготовлені з пісковику сірого кольору. Перший з них загнутий дугоподібно і має розміри: 9 х 3,5 х 1,5 см. Другий - менший за розмірами - 6,8 х 2,7 х 1,8 см.

Один з черешків має загальну довжину 9,8 см, з яких руків'я - 5,5 см, а лезо - 4,3 см. Черешок у перетині прямокутний, руків'я розширюється з 0,3 до 0,8 см, а лезо розширюється з 1 до 1,5 см. На руків'ї є сліди деревини.

Другий черешок має довжину 9,3 см, з яких руків'я - 5, а лезо - 4,3 см. Черешок у перетині прямокутний, руків'я розширюється з 0,4 до 0,8 см, а лезо розширюється з 0,8 до 1,8 см.   

Два шила належать до одного типу. Вони мають S-подібний профіль і загострені з обох кінців. У перетині вони прямокутні. Одне з шил має довжину 8,7 см, ширина - 0,5 см (Рис. 1.12). Друге більш довге - 10 см, а його ширина також 0,5 см (Рис. 10).

Одне кільце від втулки має трапецієподібну форму, його діаметр у верхній частині - 2 см, у нижній - 1,5 см. У верхній частині має обід - 0,4 см. Висота кільця - 1,5 см.

Друге кільце кругле, має діаметр 2 см та висоту 0,7 см.

У другій землянці було виявлено один із інструментів для обробки дерева - ложкар. Збереглася робоча частина з невеликим фрагментом руків'я. Загальна довжина - 8,8 см, з яких 5,5 см - робоча частина та 3,3 см - руків'я. Ширина інструменту - 1,5 см.

Таким чином, у другій землянці було знайдено 9 предметів, серед яких точильні бруски і 3 різновиди інструменту. Загалом у двох землянках на о. Байда було виявлено 20 предметів. Це 6 точильних брусків, 3 ножа, 3 шила, 3 черешка від стамески, обух сокири, ложкар, два кільця від втулок та одне від ножа.

Таким чином, у чотирьох землянках на правому березі Дніпра та о. Байда було 60 предметів господарського інвентарю, серед яких виділяються 11 різновидів інструменту. Серед 18 ножів виділяються сім типів: 1) ніж з витим круглим у перетині черешком і отвором у лезі; 2)  прямокутним у перетині черешком та широким лезом; 3) дугастою спинкою та дугоподібним черешком; 4) ніж з кільцем; 5) складаний ніж; 6) ніж з кістяним руків'ям, 7) ніж з вузьким довгим лезом та коротким черешком. І.К.Свєшніков, аналізуючи ножі з місця Берестецької битви, зазначав, що більшість ножів були з прямими спинками, натомість лише один з дугастою. Ножі він поділяв на два типи з прямокутним в перетині черешком, куди вставлялось дерев'яне руків'я, та з дерев'яними чи кістяними накладками на металеву основу15. Як бачимо, у землянках зустрічаються і вищезгадані типи ножів.

Наступна за чисельністю група - шила. 5 шил загалом належать до 4 типів: 1) пряме з двома загостреними кінцями, 2) з обома загостреними кінцями та S-подібним профілем; 3) з обома загостреними кінцями та розклепаною середньою частиною; 4) з одним загостреним кінцем та загнутою у кільце верхньою частиною. Шила першого та третього типу згадувались і в роботі Свєшнікова16. Далі крім чотирьох черешків стамески, типологію яких з огляду на їх фрагментарність важко визначити, йдуть речі, представлені двома та одиничними екземплярами. Варто лише зазначити, що І.К.Свєшніков, аналізуючи інструменти для обробки дерева, відзначав долото з втулкою та ложкар з дугоподібною розклепаною нижньою частиною17.

Таким чином, проаналізувавши господарський інвентар з чотирьох військових землянок, можна відзначити його різноманітність, незважаючи на те, що далеко не всі інструменти були там представлені. Проаналізувавши речовий матеріал ще з кількох таких об'єктів, зробивши більш детальну його типологізацію, можна скласти картину про господарський інвентар ХVIII ст.

________________________

1 Юра Р.О Звіт про роботу Хортицької експедиції в 1968 р. - Архів ЗОКМ. - Спр. 116.- 16 с.; Юра Р.А. Работы Хортицкой экспедиции в 1968 г. // Археологические исследования на Украине в 1968 г. – С. 245-249.

2  Юра Р.О. Звіт...- С. 8.

3  Юра Р.А. Работы Хортицкой экспедиции... – С. 249.

4  Юра Р.О. Звіт... – С. 9.

5  Там само. – С. 10.

6  Там само. - С. 11.

7  Там само. - С. 11.

8 Там само. – С. 13.

9  Юра Р.А. Работы Хортицкой экспедиции... – С. 247.

10 Там само. - С. 14-15.

11 Козловський А. Результати досліджень останніх років на о. Байда // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – С. 107.

12 Пустовалов С.Ж. Дослідження на о. Мала Хортиця (Байда) // Археологічні дослідження в Україні 1997-1998 рр. – С. 42-44.

13 Пустовалов С.Ж. Дослідження на о. Мала Хортиця (Байда) у 2000 р. // Археологічні дослідження в Україні 1999-2000 рр. – С. 201-203.

14 Кобалія Д.Р. Раскопки на территории военного лагеря 1735-1739 гг. на о. Хортица // Археологічні дослідження в Україні 1997-1998 рр. – С. 18-19.

15. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. - Львів, 1993. – С. 186-187.

16 Там само. – С. 205.

17 Там само. – С. 209-210.

 

 

 

 

Олег Погорілець (Меджибіж)

 

НУМІЗМАТИЧНА ЗБІРКА З ДОСЛІДЖЕНЬ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОГО УКРІПЛЕННЯ “ЗАМОК РАКОЧІ”, РОЗТАШОВАНОГО ПОБЛИЗУ СМТ МЕДЖИБІЖ ЛЕТИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

В ході археологічного дослідження пам’ятки пізнього середньовіччя, відомої в історичній літературі як “Замок Ракочі”1, було відкрито значний матеріал, який дозволив дещо по іншому аналізувати період функціонування та призначення фортифікацій2.

Серед знайденого матеріалу ряд предметів є визначальним щодо хронології пам’ятки та датування знахідок. Це, в першу чергу, нумізматичний матеріал, що представлений 41 монетою, які можна поділити на дві групи: 1) монети, що вкладаються в  період карбування з 1479 по 1564 рр. з хронологічним діапазоном в 85 рр.; 2) монети, карбовані в 1624-1854 рр. з хронологічним діапазоном в 230 рр. (див. Табл.1).

Нумізматичний матеріал, знайдений під час дослідження замчища, свідчить про те, що грошовий обіг на цьому об’єкті був активний та відповідає аналогічним знахідкам як скарбів, так і археологічних досліджень. Монети, серед яких переважають півгроші Великого князівства Литовського часів Олександра Ягеллона та Сигізмунда II Августа, належать до типового набору обігових номіналів, які знаходились у вжитку на території Поділля в II половині XVI ст., що підтверджується і складом скарбів, знайдених в цьому регіоні3.

Про насиченість пам’ятки монетами кінця ХV - середини ХVI ст. говорить той факт, що із 40 знайдених під час досліджень монет 37 належить саме до цього періоду. Для порівняння: колекція монет Х-ХІХ ст., знайдених під час археологічних досліджень на Подолі в Києві, становила понад 120 екз., і лише 16 із них належали до ХIV - поч. ХVI ст.4.

Переважну кількість монет із збірки становлять півгроші Великого князівства Литовського часів Олександра Ягеллона (8 екз.) та Сигізмунда II Августа (8 екз.). До продукції Віленського монетного двору належать також знахідки литовського денарія 1550 р. та півгрошів Сигізмунда I (5 екз.), карбованих в 1508-1529 рр. Монетні двори Корони Польської  представлені півгрошем Казимира IV, битим в 1479-1492 рр., двома півгрошами Яна Ольбрахта, карбованими в 1492-1499 рр., півгрошем Олександра Ягеллона, битим в 1501-1506 рр., грошем 1547 р. та півгрошем, дата не читається, битим в 1507-1511 рр., Сигізмунда I. Продукція монетних дворів Пруссії розподілилась таким чином: Торуньський м.д. (монетний двір) – гріш 1531 р. та 2 соліда (шилінга) 1529 і 1530 рр. Сигізмунда I - Пруссія під владою Польщі; Кенігсберзький м.д. – 2 гроші 1537 і 1542 рр., 2 соліди (шилінги) – 1529 і 1530 р. Альберта ІІ – герцогство-ленник Польщі.

Варто відмітити, що серед цього матеріалу заслуговують на увагу знахідки срібного акче Кримського ханства часів Девлет-Гірея I – монетний двір Кирк Йєр – (початок карбування 957 р.х. (1550 р.)5, і таляра1547 р. часів Георга III ланграфства Лейхтенберг Священної Римської імперії6.

Таким чином, всього знайдено 37 монет цього періоду: Великого князівства Литовського -22,  Корони Польської - 6, Пруссії - 7, Священної римської імперії - 1, Кримського ханства – 1; при цьому питома вага литовських монет складає – 59,4 %, польських – 16,2 %, прусських – 18,9 %, Священної Римської імперії – 2,7 %, Кримського ханства – 2,7 %.

Незвичною в такій пропорції виглядає питома вага прусських монет, що не є типовим як для скарбового матеріалу, так і для знахідок археологів та нарративного матеріалу7. Це може бути свідченням того, що замчище, котре, можливо, виконувало функцію митниці-комори, знаходилося на торговому шляху, по якому переміщались валки купців з німецьких земель в Московську державу та Південну Волинь. Торгове мито сплачувалось будь-якою монетою, незалежно від місця карбування, тому у купців, котрі подорожували на схід, повинна була бути монета тих монетних дворів, звідкіля вони вирушають у дорогу. Варто відмітити і добрий стан прусських монет номіналом в 1 гріш 1537 та 1542 рр. випуску. Монети, що залишилися майже не витертими, на відмінну від стертих шилінгів 1529-30 рр., свідчать про те, що вони в короткий термін після карбування потрапили до торговців та слугували дрібною монетою для сплати мита й інших подорожніх витрат. Потрібно відмітити і добрий стан монет Сигізмунда II Августа 50-60-х рр. карбування, що можна пояснити тими ж причинами.

Монетами, що виходять за рамки XV-XVI ст., є прусський драйпелькер (1,5 гроша) 1624 р. Георга Вільгельма, герцогство – ленник Речі Посполитої, мідний гріш 1753 р. короля Речі Посполитої Августа III, денга 1740 р. російської імператриці Анни Іоанновни, дєнєжка 1854 р. російського імператора Миколи I. Ці монети, будучи поодинокими свідками ХVІІ-ХІХ ст., говорять про те, що активного життя на замчищі не відродилось, хоча, ймовірно, цей об’єкт і використовувався під якісь одноразові потреби, скажімо – тимчасовий табір чи полігон 12-піхотної дивізії, штаб якої розташовувався в Меджибожі в 1848 -1914 рр.

Якщо монети Литви, Польщі та Пруссії є частими знахідками на цій території, то знахідки гірейських монет XVI ст. майже невідомі, а таляри цього періоду – велика рідкість.

Кримське ханство, де в ХVІ ст. правила династія Гіреїв, в нумізматичній літературі розглядається як “локальний монетний ринок, ніяк не пов’язаний з ринком українських земель”, монети якого “здебільшого оберталися в Криму та найближчих регіонах”. До зони розповсюдження гірейських монет дослідники, крім самого Криму, відносять частину степів Північного Причорномор’я (приблизно територія нинішньої Херсонської обл.)8.

Окремі гірейські монети відомі серед знахідок Поділля та Наддніпрянщини. На Поділлі це скарб з с. Татариски Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, де разом з переважаючими монетами Сигізмунда ІІ Августа серед 1268 монет була “татарська монета”, на жаль, не атрибутована9.

Що ж стосується повсякденного використання цих монет, то можна припустити, що на торгових шляхах, котрі пов’язували Європу і Крим, вони були відомою монетою і знаходилися в обігу так само, як і російські копійки на східних землях України і Білорусі.

Таляри ХVІ ст. згадуються в актовому матеріалі українських земель з третьої чверті століття, але перші відомі знахідки до сьогоднішнього дня фіксувалися лише з останніх десятиріч століття. Найстаршою відомою нам фіксованою знахідкою таляра в Україні був голландський таляр провінції Оверіссель 1567 р., зафіксований у скарбі з смт Сарата Одеської області, знайдений разом з литовськими півгрошами 1510, 1547, 1560, 1563 рр. та молодшими талярами 1577, 1583, 1584, 1586, 1587 рр.10.

Таляр, знайдений експедицією в комплексі з монетами, обіг яких обмежено 1564 р., може претендувати на “старшість”, і це не буде несподіванкою, тому що вже в цей час основною монетою, яка обслуговувала угоди купців різних країн, крім золотого дуката, був саме таляр. Доречним виглядає і місце знахідки – територія митниці-комори, що знаходилась на кордоні Литви і Польщі, через яку переміщалась величезна кількість товарів та грошової маси.

Наведені аргументи дають можливість стверджувати, що в 1564 р. західноєвропейські таляри були відомою на Поділлі монетою, знаходилися в грошовому обігу, застосовувались у трансакціях і могли використовуватись при накопиченні скарбів.

Здобутий нумізматичний матеріал надає чудову нагоду датувати археологічні знахідки та пам’ятку взагалі. Зважуючи на те, що основна маса монет, знайдених в процесі досліджень, була в обігу на території Поділля в середині XVI ст., то можна стверджувати, що наймолодшою монетою даної колекції є литовський півгріш Сигізмунда II Августа 1564 р. Ненабагато “старші” півгроші - 1563 р., по два 1562 і 1556 рр., один 1559 р. - немовби стоять в черзі і відповідають картині скарбу, знайденого в селі Головчинці, розташованому на відстані 1 км від замчища, де найчисельнішими є литовські півгроші Сигізмунда II Августа 1564 р. - 6 шт., 1563 р. - 7 шт., 1562 р. - 13 шт., 1556 р. - 15 шт. в порівняні з монетами 1546 р. - 4 шт., 1547 р. - 3 шт., 1565 р. - 3 шт.

Всі інші монети з замчища цього періоду є старшими і лише підтверджують знахідки скарбового матеріалу в тому, що на період 1564 р. на Поділлі в обігу були монети Литви та Польщі від часів Казимира IV, а також прусські монети Сигізмунда I та Альберта II.

Не змінює накреслену нами картину акче Кримського ханства, яке було бите в 1550 р. та таляр 1547 р. ландграфства Лейхтенберг.

Маючи наймолодшу монету, датовану 1564 р., можемо пошукати архівний матеріал щодо існування замчища в цей час. В матеріалах Кам’янецького Земського суду XVI ст. фіксується акт передачі в 1556 р. володарем Меджибожа Миколою Сенявським шляхтичу П’ясецькому села Гринівці. Однією з умов передачі було те, що “піддані повинні були щорічно привозити певну кількість будівельного лісу на новий замок у Меджибожі”11.

До цього часу ніхто не піддавав сумніву те, що в документі говориться про розбудову всім відомого Меджибізького мурованого замку. Але детальний аналіз його фортифікацій свідчить про те, що ансамбль, який зберігся і до сьогодення, було створено на зламі XV-XVI ст., коли на Поділлі активно розпочали використовувати вогнепальну зброю для штурму та захисту кам’яних фортець, однак при цьому ще не були розроблені основні принципи будівництва нових фортифікацій12.

Отож, опираючись на наявний матеріал, можна стверджувати, що в документі мова йде про розбудову нового замку – “Замку Ракочі”. Адже саме будівництво дерев’яно-земляних бастіонів, будівель , підтримання в належному стані мосту, перекриття гонтою дахів та інші будівельно-ремонтні роботи по впорядкуванню митниці потребували величезної кількості будівельного лісу. А про те, що тут дійсно проводились будівельні роботи з використанням деревини, говорить багатий археологічний матеріал: нами було зібрано сотні цвяхів 17 типів, починаючи від невеликих, довжиною 4-6 см для кріплення гонти і закінчуючи масивними для дерев’яних каркасних конструкцій, а також уламки свердел для дерева.

Тому 1556 р. можна розглядати як етап існування та облаштування недавно збудованого замку. На нашу думку, і нумізматичний матеріал не суперечить цьому – найбільше твердо датованих монет 40-60-х рр. - 11 шт., а якщо врахувати те, що литовські півгроші Олександра Ягеллона були масовими монетами протягом всього XVI ст., аж до часів правління короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ Вази, то можна з впевненістю говорити про домінування монет, карбованих в 40-60-х рр. ХVI ст., хронологічний діапазон яких складає 27 рр. Даний факт підтверджується і чисто “фізичними” доказами – стертістю монет, що карбувалися до 40-х рр., та майже “пресовим” станом пізніших монет (якщо можна так говорити про масове карбування дрібної монети) .

Відсутність серед знахідок празьких грошей – основної домінуючої монети XIV-XV cт. та свідницьких півгрошів, карбованих в 1517-1528 рр. і вже викуплених урядом Польщі та Литви до 1547 р. як таких, що підривали грошове господарство країни, свідчить про те, що замчище почало функціонувати в 40-х рр. XVI ст. Немає серед монет і прусських солідів та грошів, карбованих в 50-х рр., що пояснюється тим, що в 1547 р. указом Сигізмунда І заборонено обіг неякісної прусської монети.

Угорські денарії 1540-60-х рр., які зустрічаються в скарбах на Поділлі, теж не представлені на замчищі. Це пояснюється тим, що перервана турецьким загарбанням в 1526 р. і відновлена в 40-х рр. чеканка цієї дрібної монети потрапила на терени Польщі за часів правління трансильванського князя Стефана Баторія (1576-1586). Саме тому ці монети, які датуються останньою четвертю XVI – початком XVII ст., і знаходять в скарбах. Логічним виглядає і те, що досі не знайдено московських копійок, які лише розпочали проникати на українські землі з північного сходу (поява їх в скарбовому та актовому матеріалі датується пізніше).

Відштовхуючись від дати наймолодшої монети – 1564 р., в історичній літературі знаходимо наступну інформацію: “Довелося Меджибожеві витримати облогу татар і в наступному 1566 р.; татар тоді було дуже багато, а в замку була невелика залога, що нею керував власник міста Микола Сенявський, руський воєвода; він одбив натиск татар, і вони одійшли від міста, тільки спустошили багато околичних сіл”13. Ймовірно, саме з цими подіями і пов’язаний археологічний матеріал, знайдений під час розкопок: шматки трьох розірваних гармат різних калібрів (двох бронзових і однієї чавунної), фрагмент гаківниці-аркебузи, половина ядра-гранати, розсипи куль та картечі, наконечники стріл. Він свідчить про запеклий бій та відступ гарнізону. Напади татар на Поділля в 1565-1566 рр. обумовлювалися тим, що в цей час Сигізмунд ІІ Август вів Лівонську війну з Московською державою, що примусило його перекинути військові сили з Поділля на північно-східні кордони по р. Двіні14.

Нумізматичний матеріал підтверджує гіпотезу про знищення фортеці в 1566 р., адже карбовані в 1565 р. литовські півгроші могли попасти на Поділля лише через кілька місяців після карбування, а може й через рік, а монети інших держав, тим паче, не раніше. Цим і пояснюється те, що на цей час не знайдено ні однієї монети, яка б датувалася другою половиною 60-х рр. Навіть враховуючи той факт, що литовські півгроші 1566 р. є рідкісними знахідками і цим можна виправдати їх відсутність, то вже ніяк не можна не враховувати активну роботу Прусського монетного двору, продукція якого займає 2-е місце серед знайдених монет – 18,9 %, та інших монетних дворів Європи, які в цей час продовжували свою діяльність. Крім цього і Віленський монетний двір в 1566-1568 рр. випускав гроші на польській стопі, які не є раритетами, так само як і литовські півгроші з датою карбування 1565 р.

Відсутність монет короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ, які наводнили ці землі в кінці XVI - на поч. XVII ст., і є масовим матеріалом як скарбів, так і індивідуальних знахідок, говорить про те, що життя на замчищі не відродилось. Адже топоніміка знайдених скарбів, в яких знаходяться ці монети, свідчить, що вони брали активну участь у грошовому обороті на Поділлі (зауважимо, що знайдено лише одну монету цього періоду – прусський драйпелькер 1624 р. Її не можна розглядати як масовий матеріал).

Події 1566 р. можна пов’язувати ще з такою інформацією: значні сили татар здійснювали набіги лише взимку, коли замерзали річки, і дорога для кінноти була легшою. А те, що сили татар були значними, говорить той факт, що вони облягли Меджибіж в надії або здобути його, як це сталося з Брацлавським замком в 1551 р., або блокувати гарнізон Миколи Сенявського, щоб він не перешкоджав грабувати навколишні села. Це не було типово для тактики невеликих загонів татар, які уникали відкритих зустрічей з регулярним військом противника. А якщо події дійсно розгорталися взимку 1565-1566 рр., то стає зрозумілим, чому не знайдено ні однієї литовської, а тим паче західноєвропейської, монети з цією та пізнішими датами.

Наявний нумізматичний матеріал підтверджує історичні дані про розбудову “Замку Ракочі” в 1556 р. та трагічні події 1566 р., які призвели до припинення його функціонування. Враховуючи те, що в 1569 р. в результаті Люблінської унії всі внутрішні митниці-комори були знесені і залишились лише зовнішні, розташовані далеко на сході, то зрозуміємо причину того, чому не відбудовувався замок, потреба в якому відпала. Крім того смерть коронного гетьмана Миколи Сенявського під час проведення Люблінської унії та подальші події, пов’язані з розподілом спадщини, не сприяли тому, щоб фортецю відновили.

Вказані події 1566 р. зафіксували момент припинення грошового обігу на території замчища, який тривав лише кілька десятиліть. Беручи за наймолодшу монету литовський півгріш Сигізмунда ІІ Августа 1564 р., потрібно враховувати, що при інтенсивності притоку монет на ці землі пришвидшувався процес оновлення грошового обігу (часті напади татар сприяли випаду монет в скарби), а в такому випадку зростає ймовірність точніше датувати пам’ятку і події за допомогою монет. Що ж стосується активності обігу грошей, то про неї говорить той факт, що в ньому були залучені як старі польські і литовські монети Казимира ІV, Яна Ольбрахта, Олександра Ягеллона, Сигізмунда І, монети Прусії 20-30-х рр., так і монети нового карбування 40-60-х рр. ХVІ ст. Сигізмунда ІІ Августа, Альберта ІІ, ландграфа лейхтенбергзького Георга ІІІ та кримського хана Девлет-Гірея І.

При такому активному грошовому обігу наймолодша монета датує археологічну пам’ятку або скарб з абсолютною точністю на відміну від періодів уповільненого обертання15.

Закритий археологічний комплекс, яким являється даний об’єкт, надає чудову нагоду виділити супутній матеріал та точніше датувати його, зробивши еталонним для середини ХVІ ст. та звузивши його хронологічні рамки.

Пам’ятка такого типу та такої збереженості вперше досліджується на Україні, тому подальші роботи, які будуть провадитись на ній, повинні враховувати цю специфіку.

Таким чином, нумізматичний матеріал надає можливість підтвердити історичні дані, датувати певні періоди функціонування пам’ятки, окреслити методи, які можна використовувати для цього, виділити еталонний археологічний матеріал, який би був використаний при дослідженні інших об’єктів цього періоду на території Поділля, і в першу чергу Меджибізької фортеці та містечка.

______________________________

1 Орановский А.К. Исторический очерк местечка Меджибожа: (Из посмертных записок генерала Орановского) - Одесса, 1886. - С. 8-9; Гульдман В.Н. Памятники старины в Подолии. - Каменец-Подольский, 1901. - С. 148 –149; Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV-XVII ст. - Кам’янець-Подільський,1994.- С. 41-42; Винокур І.С., Гуцал А.Ф. та інш. Довідник з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська обл. - К., 1984, - С. 65; Меджибіж: 850 рр. історії. Матеріали науково-практичної конференції. – Меджибіж, 1996. - С. 50,156.

2 Погорілець О.Г., Стопенчук С. М. Дослідження залишків укріплення періоду пізнього середньовіччя поблизу смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. - К. – Вип. 11. - С. 24-28.

3 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. - К., 1971. - С. 103-106.

4 Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ - середини XIV ст. - К., 1996. - С. 142.

5 Retowski O. Die munzen der Girei // Труды Московского Нумизматического Общества. - Москва, 1901. - Т. 2. Табл. VII. Группа монет № 1-3.

6 J.S. Davenport. World Crowns and Talers 1484-1968. - Wiskonsin.,1984. - S. 486.

7 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території… - С. 96; Козубовський Г.A. Грошовий обіг в Україні ХVІ ст. // Українська нумізматика і боністика. Число 1 (липень). 1999. - С. 58-72.

8 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території… - С. 100.

9 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території… - С. 103.

10 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території… - С. 106.

11 Bialkowski L. Podole w XVI wieku: Rysy spoleczne i gospodarcze.- Warszawa, 1920. - S. 45, 66.

12. Лопушинська Є. Меджибізька фортеця. Історія створення ансамблю в світлі останніх досліджень // Фортифікація України. Міжнародна конференція з питань охорони фортифікаційних споруд в Україні: матеріали. – Кам’янець-Подільський, 1993. - С. 13; Данілов І.В. Невідома фортеця Волино-Подільського порубіжжя // Історія міст і сіл Великої Волині: Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир, 2002. – Т. 25. – Ч. 1. – С. 279-286.

13 Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля. - С. 35.

14 Kolankowski L. Roty koronne na Rusi i Podolu 1492-1572 r.// Ziemia Czerwienska. - Lwow, 1935. - R. I. – Z. 1. - S. 168.

15 Потин В.М. Монеты. Клады. Коллекции // Очерки нумизматики. - СПб., 1992. - С. 185.

Таблиця 1

 

Нумізматична збірка з досліджень археологічної пам’ятки

“Замок Ракочі”

 

Країна

Прави

тель

Монет

ний двір

Номінал

Роки

карбування

Кіль-

кість

Аналогії

1

2

3

4

5

6

Польща/Литва

1.Казимір IV

(1446-1492)

Краків

півгріш

1479-1492

1

Kopicki E.* № 384

 

2. Ян Ольбрахт

(1492-1501)

Краків

півгріш

1492-1499

2

Kopicki E. № 387

 

3. Олександр

Яг( 1501-1506)

 

Краків

 

півгріш

1501-1506

1

Kopicki E. № 389

Вільна

півгріш

1501-1506

8

Kopicki E. № 3122- 3126

4. Сигіз-

мунд І

(1506-1548)

 

Краків

півгріш

1507-1511

1

Kopicki E. № 405-413

Краків

гріш

1547

1

Kopicki E. № 432

Вільна

півгріш

1508-1529

5

Kopicki E. № 3130-3183

Торунь

 

солід

1529,1530

    2

Kopicki E. № 3077,3078

Торунь

гріш

1531

1

Kopicki E. № 3086

5.     Сигізмунд ІІ

(1548-1572)

 

 

 

Вільна

 

денарій

 

1550

 

 

1

 

Kopicki E. № 3208

 

 

Вільна

 

півгріш

 

1556-1564

 

8

 

Kopicki E. № 3256-3271

 

6.       Август ІІІ

(1733-1763)

 

Ліпськ

 

гріш

 

1753

 

1

 

Kopicki E. № 2082

Пруссія – ленник Польщі

7.       Альберт ІІ

(1525-1568)

 

Крулевець

солід

1529, 1530

  2

Kopicki E. № 3757,3759

   

гріш

 

1537, 1542

 

  2

 

Kopicki E. № 3778,3784

8.  Георг Вільгельм

(1619-1640)

 

Крулевець

півтора

гроша

(драйпелькер

 

1624

 

1

 

Kopicki E. № 3898

Кримське ханство

9.    Девлет-Гірей

(1550-1577)

 

Кирк-Йєр

 

акче

 

1550

 

  1

 

Retowski О.**

табл.VII, №№ 1-3

Священна Римська імперія

ландграфство

Лейхтенберг

10.        Георг ІІІ

(1531-1555)

 

 

 

 Лейхтенберг

 

 

 

талер

 

 

 

1547

 

 

 

  1

 

 

 

Davenport J.*** № 9371

Росія (імперія)

11. Анна Іоанівна

 

 

С.-Петер

бург

 

денга

 

1734

 

1

 

Уздеников В.**** №2488

12. Микола І.

С.-Петер

бург

дєнєшка

1954

1

Уздеников В.**** №2488

Всього разом

 

41

 

 

*      Edmund Kopicki. Ilustrowany skorowidz pieniedzy polskich і z Polska

zwiazanych. Teksty. Warszawa., 1995. Czesc 1. Tablice. Czesc 1.

**     Retowski O. Die monzem der Girei // ТМНО., Т.3. М., 1901.

***   J.S. Davenport. World Crowns and Talers. 1484-1968. – Wiskonsin,

1984.

**** Уздеников В.В. Монеты России. 1700-1917. - М., 1992.

 

 

Олена Попельницька (Київ)

 

ЮВЕЛІРНІ ВИРОБИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

З МОНЕТНО-РЕЧОВОГО СКАРБУ З

С. ЛЕЛЮХІВКА НА ПОЛТАВЩИНІ

(за матеріалами НМІУ)

 

У липні 2002 р. до НМІУ надійшов монетно-речовий скарб, знайдений мешканцем с. Лелюхівка Ново-Санжарського району Полтавської області В.П. Корсунем під час земляних робіт на березі річки Ворона.

Хоча ювелірні вироби складають незначний відсоток від загальної кількості предметів, вони є цікавими зразками українського ужиткового мистецтва, до того ж додатковою нумізматичною частиною – монетами другої половини – кінця XVII ст. (визначеними завідуючою відділу нумізматики НМІУ З.О.Зразюк).

До речової частки скарбу належать 40 предметів, виготовлених (згідно результатів апробації) зі срібла різної проби, з яких 39 – ґудзики від одягу (одиничні чи об'єднані у комплекти по 2–9 одиниць). Крім цього, до скарбу ввійшов перстень з високоякісного срібла, що відноситься до т. зв. “сигнетів” (печаток), що носили представники вищих суспільних станів (шляхта, магнати, духовенство) як своєрідне посвідчення особи. Перстень має вигляд масивного кільця шириною 0,9–1,2 см зі сплощеним щитком, на якому розміщене гравійоване зображення гербу – рослини з п'ятьма гілочками у восьмикутній рамці. Поверхні персню, що переходять у щиток, прикрашені двома гравійованими рослинними пагонами, що нагадують декоровані елементи на давньоруських і візантійських ювелірних прикрасах XIII–XIV ст. (Мал. 1). Можливо, це свідчить про більш давнє (у порівнянні з часом карбування монет із скарбу) походження цієї прикраси, яка могла бути родинною реліквією і передаватись з покоління у покоління.

Увесь масив ґудзиків за формою можна поділити на 3 групи:

1. Кулясті (без декору та декоровані);

2. У вигляді ягоди суниці;

3. Інші (напівсферичні, краплеподібні тощо).

Можливо, форма та розміри ґудзиків обумовлена їх функціональним призначенням: ґудзики більш простої форми і декору та невеликі за розмірами походять від легкого одягу типу сорочок, в той час як ґудзики більших розмірів і примхливих форм призначались для важких каптанів та шуб.

До підгрупи простих невеликих (діаметром до 2 см) ґудзиків кулястої форми без декору зараховані 8 одиниць. Усі вони виготовлені у подібній ювелірній техніці – з двох литих півсфер, з’єднаних по горизонталі, з припаяними чи литим вушком для прикріплення.

Окрему підгрупу кулястих ґудзиків становлять два комплекти з декором. До першого належать 3 ґудзики (висотою 2,3 та діаметром 1,2 см) сферичної форми, прикрашені пірамідками з чотирьох кульок псевдозерні (Мал. 4).

Другий комплект з 7 ґудзиків (висотою 2,5 та діаметром 1,5 см) прикрашений гравійованим зображенням розетки, між п'ятьма пелюстками якої розміщені п'ять ромбовидних листків (Мал. 5).

До групи масивних декорованих ґудзиків від верхнього одягу (2,8–3,7 см у діаметрі) належать два комплекти та 3 окремі ґудзики.

До першого комплекту з 5 одиниць (висотою 3,7 та діаметром 2,3 см) відносяться великі ґудзики у формі полуничної ягоди з вушком-петелькою на “тупому” кінці. Нижня частина кожного ґудзика декорована п'ятьма радіальними видовженими заглибленнями (що сходяться у гострих кінцях ґудзиків) та гравійованими “гілочками” і заштрихованими трикутниками (Мал. 6).

Таку ж форму, що нагадує ягоду чи жолудь, мають 9 ґудзиків (висотою 2,8 та діаметром 1,9 см) іншого комплекту. Вони складаються з двох частин (сферичної, з вушком, і декорованої конічної), з'єднаних пайкою. Конічні частини кожного з ґудзиків обрамлені шістьма рельєфними “чашолистками” (Мал. 7).

Подібну форму мають і 3 окремі ґудзики – можливо, від комірів верхнього одягу. Один з них (висотою 3,3 та діаметром 1,8 см) за формою подібний до ягоди аґрусу і складається з двох ажурних півсфер, спаяних з дев'яти дротяних елементів – пелюсток, що утворюють дві стилізовані квітки. У місцях з’єднання пелюсток припаяні вушко для кріплення та декоративна пірамідка з псевдозерні (Мал. 8). До однієї з вершин другого ґудзика (висотою 2,5 та діаметром 1,8 см) біконічної форми прикріплена дротяна петля. Вершина протилежного конуса декорована литою шестипелюстковою розеткою, обрамленою гравірованою шестипроменевою зіркою (Мал. 9).

Мал. 1-12. Ювелірні вироби з монетно-речового скарбу

 

 

Третій ґудзик (висотою 2,5 та діаметром 1,4 см) виготовлений у формі суничної ягоди, опукла частина якої завершується вушком, а загострена прикрашена шістьма радіальними заглибленнями (прикрашеними  гравірованими “гілочками”), що сходяться у вершині конуса і продовжуються на бічних стінках (Мал. 10).

Дещо іншу форму мають комплект та окремий ґудзик, об'єднані наявністю гравірованих зображень чотири- та п'ятипелюсткової розетки.

Комплект складається з 2 півсферичних ґудзиків (висотою 1,2 та діаметром 1,5 см). До їх опуклої частини припаяне вушко, а площина декорована зображеннями чотири- та п’ятипелюсткових квіток (Мал. 11).

Ґудзик краплевидної форми (висотою 2,3 та діаметром 1,2 см) також декорований гравійованим зображенням чотирипелюсткової квітки (Мал. 12).

Введені до наукового обігу вироби українських ювелірів (датовані монетами друга половини – кінця XVII ст.) є еталонними при атрибуції подібних випадкових знахідок.

 

 

Володимир Панченко (Київ)

 

ПЕЧАТКИ СОТЕННИХ МІСТ ЛІВОБЕРЕЖЖЯ КІНЦЯ XVII СТ. У ЗБІРКАХ ПОЛКОВНИКА ІЛЛІ НОВИЦЬКОГО

 

Серед документів періоду Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.), зібраних у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, особливе місце посідають так звані “збірки Новицького” – комплекс рукописних матеріалів, датованих 1670-1697 рр. і пов’язаних з відомою в історії української козаччини особою – Іллею Федоровичем Новицьким, що впродовж 1673-1696 рр. обіймав посаду компанійського (охочекомонного) полковника. Матеріали шести “збірок Новицького”, систематизовані ще в 1920-х рр. українськими архівістами, містять листування полковника з гетьманами Д.Многогрішним, І.Самойловичем та І.Мазепою, численними полковими та сотенними канцеляріями, окремими козацькими старшинами (полковниками, сотниками, міськими урядовцями), православними монастирями.

Окрім загальноісторичного значення, “збірки Новицького” є надзвичайно цінним джерелом з історії української геральдики і сфрагістики періоду Гетьманщини. Численні листи, що увійшли до збірок, скріплено печатками, серед яких є гетьманські “печатки Війська Запорозького”, особисті печатки козацьких старшин з їхніми родовими гербами, печатки монастирів, а також печатки міських установ (магістратів, ратуш). Якщо зразки гетьманських і старшинських печаток, репрезентовані в збірках, проаналізував В.Заруба в своїй розвідці 1990 р. “Козацькі печатки”1, то печатки міських установ з невідомої причини досі залишалися поза увагою дослідників. І якщо окремі з цих печаток (як-от печатки магістратів Києва та Лубен) уже давно було введено в науковий обіг, то печатки урядів малих сотенних міст 1680-1690-х рр., представлені у збірках, є практично невідомими сучасним гербознавцям. Водночас саме ці печатки з їхньою досить простою геральдичною символікою яскраво ілюструють процес виникнення самобутньої міської геральдики Гетьманщини у другій половині XVII ст.

В цілому у “збірках Новицького” виявлено печатки п’яти сотенних міст Гетьманщини кінця XVII ст., що належать переважно до південно-східних полків, – Великих Будищ (Полтавський полк), Келеберди (Полтавський полк), Кременчука (Миргородський полк), Лукім’я (Лубенський полк) і Потоків (Миргородський полк). Усі печатки за способом виконання є традиційними для XVII-XVIII ст. паперово-восковими і мають властиву згаданій добі восьмикутну форму. Геральдична символіка, вміщена на всіх цих печатках, є характерною як для міського, так і для старшинського гербівництва Гетьманщини за весь період її існування. Це, зокрема, зображення хреста (Лукім’я), серця (Кременчук), небесних світил (Великі Будища, Потоки), зброї (Келеберда). Деякі печатки містять зображення своїх символів у геральдичному щитку (Келеберда, Лукім’я, Потоки), деякі – просто в печатковому полі (Великі Будища, Кременчук). Кожна печатка має абревіатуру, що вказує на її приналежність до певної установи.

В цілому, очевидно, вміщені на згаданих печатках герби є продуктом самобутньої геральдичної творчості Гетьманщини, оскільки, по-перше (як уже зазначалося), їхня символіка притаманна саме козацькому гербівництву XVII-XVIII ст., а по-друге, фактів про надання згаданим населеним пунктам магдебурзького права і гербів за доби Речі Посполитої (до початку Хмельниччини) в документах не зафіксовано. Цікавим також є те, що окремі з цих гербів (наприклад, герб Лукім’я) традиційно використовуувалися на пізніших міських печатках (у XVIII ст.), інші ж (герби Великих Будищ, Келеберди) згодом були повністю змінені. Такі зміни можуть бути пов’язані із змінами в адміністративній верхівці міст (обранням нових сотників, городових отаманів тощо), яка з часом довільно коригувала міську символіку, або й просто з утратою чи пошкодженням старіших печаток.

1. ВЕЛИКІ БУДИЩА. Печатку Великих Будищ, зразок якої наявний у “збірках Новицького”, датовано 1684 р.2 В її полі вміщено таку емблему: три шестикутні зірки (одна вгорі, дві нижче), над якими – дві примітивно зображені страусові пір’їни. З боків і внизу символ оточує абревіатура: “П.В.Б.” (“печатка великобудиська”).

Вміщений на печатці самобутній герб можна витлумачити так: зірки – характерна для геральдики доби козаччини алегорія “Божого благословення”, дві пір’їни – атрибут гетьманської влади (як відомо, гетьманську шапку з XVII ст. оздоблювала пряжка (аграфа) з двома перами).

Цікаво, що вже на початку XVIII ст. цей герб було забуто, і з 1720-х рр. міський уряд Великих Будищ користувався печаткою з іншою символікою – зображенням серця, обтяженого перехрещеними булавою та перначем, а також увінчаного хрестом із сяйвом.

2. КЕЛЕБЕРДА. Виявлена в збірках печатка уряду Келеберди датована чотирма роками пізніше – 1688 р.3. В її полі вміщено заокруглений (іспанський) геральдичний щиток, оточений з боків примітивним орнаментом; у щитку – натягнутий лук зі стрілою, оберненою вістрям донизу. Над щитком – літери “П.Г.” (“печатка городова”; третю літеру – ініціал міста “К.”, очевидно, стерто).

Малюнок лука на келебердянській печатці 1688 р. є, очевидно, найдавнішим відомим нині зображенням зброї в самобутній міській геральдиці Гетьманщини (пізніше цей сюжет став одним з провідних у символіці лівобережних сотенних міст: так, уже в першій половині XVIII ст. ми зустрічаємо зображення лука на печатках Груні, Кишеньок, Стольного).

У 1720-х рр. старий герб Келеберди (як і у випадку з Великими Будищами) було замінено на печатках міста новою композицією – зображенням хреста, поставленого на півмісяці і увінчаного шестикутною зіркою.

3. КРЕМЕНЧУК. Кременчуцька міська печатка, наявна в “Збірках Новицького”, датована 1681 р.4 В її полі вміщено чітке геральдичне зображення серця, оточене з чотирьох кутів абревіатурою “П.Г.К.У.” (“печатка городового кременчуцького уряду”).

Загалом зображення серця – як одна з найпопулярніших геральдичних емблем козацьких часів, алегорія віри, любові до Бога – виступає на багатьох міських печатках Лівобережжя 1670-1680-х рр. (зокрема, Батурина 1671 р., Власівки 1682 р., Нової Басані 1686 р.) і набуває особливого поширення в XVIII ст. в символіці сотенних центрів практично всіх козацьких полків.

Характерно однак, що вже наприкінці XVIII ст. старий самобутній символ Кременчука було втрачено; при створенні для міста нового герба у 1798 р. імператорська Герольдмейстерська контора запропонувала цілком іншу емблему – “на блакитному тлі срібна смуга, що означає річку Дніпро, яка тече крізь се місто”5.

4. ЛУКІМ’Я. Печатка міського уряду Лукім’я, віднайдена в “збірках Новицького”, є наймолодшою з усіх, розглянутих у цій доповіді, датованою 1696 р.6 На ній (як і на печатці Келеберди) зображено іспанський геральдичний щиток, оточений з боків примітивним орнаментом: у щитку – малюнок кавалерського (лицарського) хреста. Герб оточено абревіатурою “П.М.Г.Л.” (“печатка міська города Лукім’я”).

Основний символ лукімської печатки 1696 р. – хрест – є найпоширенішим елементом як міської, так і родової геральдики Гетьманщини XVII-XVIII ст. в цілому. Популярність хреста в козацькому гербівництві пояснюється як релігійною основою традиційної ідеології української козаччини (“боротьба за віру”, “братство у Христі”), так і лицарськими, мілітарними її засадами.

Прикметно, що зображення хреста в міській геральдиці Лукім’я незмінно фігурувало на всіх як ратушних, так і сотенних печатках містечка аж до 1781 р., тобто до ліквідації козацького полково-сотенного устрою на Лівобережжі. Лише в 1760 р. місцеве сотенне правління спробувало запровадити в своєму вжитку печатку з іншим – називним – символом (луком зі стрілою), однак уже 1771 р. його було знову замінено усталеним малюнком хреста (при тому, що в ратушному діловодстві навіть у 1760-1771 рр. фігурував давніший герб).

5. ПОТОКИ. Наявна у “Збірках Новицького” печатка містечка Потоків 1686 р.7 є єдиною відомою нині геральдичною пам’яткою цього поселення. В полі печатки, як і в попередніх випадках, вміщено іспанський щиток, оточений з боків примітивним орнаментом; у щитку – чіткий малюнок восьмикутної зірки, під якою – обернений рогами догори півмісяць. Над щитком вирізьблено абревіатуру: “М.П.” (“місто Потоки”).

Як і у випадку з Великими Будищами, небесні світила в гербі Потоків мали виступати як символ “Божого благословення”. Подібні композиції з півмісяця та зірки наявні в ряді міських печаток Лівобережжя 1720-1730-х рр. (зокрема, містечок Орлика та Сокілки).

В цілому, як бачимо, печатки урядів сотенних містечок Лівобережжя 1680-1690-х рр. із “збірок Новицького” свідчать про те, що вже в цей період самобутнє міське гербівництво Гетьманщини мало свої характерні особливості і водночас – яскраві європейські риси. Наявність усталених геральдичних атрибутів (передусім щита), чітко окресленого набору гербових фігур (хрест, серце, небесні світила, зброя) дозволяють говорити про те, що козацька старшина Лівобережжя, в середовищі якої виникали згадані символи, була добре обізнана з геральдичними традиціями провідних зарубіжних країн, водночас надаючи цим традиціям чітко національного обличчя. Печатки “збірок Новицького” – ще одна цінна знахідка в процесі поступового відтворення картини української культури доби козацької державності XVII-XVIII ст., однією з важливих складових якої була, звичайно ж, власна геральдика.

________________________

1 Заруба В. Козацькі печатки // Національна символіка. Бібліотека журналу “Пам’ятки України”. – К., 1990. – Кн. 1. – С. 44-46.

2 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі – ІРНБУВ). – Ф. 2. – Спр. 14638.

3 ІРНБУВ. – Ф. 2. – Спр. 14520.

4 ІРНБУВ. – Ф. 2. – Спр. 14480.

5 Винклер П.П. Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи. – СПб., 1900. – С. 77.

6 ІРНБУВ. – Ф. 2. – Спр. 14628.

7 ІРНБУВ. – Ф. 2. – Спр. 14640.

 

 

 

Володимир Колода (Харків)

 

ВІЛЬШАНСЬКИЙ ПЕРСТЕНЬ-ПЕЧАТКА З НЕНОБІЛІТОВАНИМ ГЕРБОМ

 

Однією з характерних рис сучасної української археології є значна увага до старожитностей козацького часу (ХVI – ХVІІІ ст.). Свідченням цього є як збільшення наукових досліджень з широкого кола питань означеного періоду історії України, так і зріст особистої зацікавленості широкого людського загалу до історичних подій в рідному краї. Одним з втілень останнього є збільшення приватних колекцій, що створюються за рахунок збирання матеріалів з поверхні сучасних житлових і господарчих ділянок. Приватні колекції нерідко містять яскраві вироби ремісників та витвори народного або культового мистецтва. Все це здебільшого оминається увагою серйозних дослідників і мало вводиться до наукового обігу, що обмежує інформативне поле для ґрунтовного вивчення нашого минулого.

Дана публікація має на меті ознайомити науковий загал з однією із цікавих знахідок, що зберігається у приватній колекції, але була люб’язно передана для дослідження. Це перстень-печатка, вагою 7,5 г, що відлитий з бронзи у трискладовій ливарницькій формі (Рис. 1). Його було знайдено понад 10 років тому на одній з присадибних ділянок в населеному пункті Вільшани під Харковом.

Рис.1. Перстень-печатка

 

Нашу увагу привернула мала кількість публікацій аналогічних речей, а

також зображення ненобілітованого герба на її сплощеній поверхні (Рис.2). Під час підготовки даної роботи нам вдалося розшукати лише дві публікації щодо знахідок аналогічного характеру (6; 7). Однак лише в

Рис. 2. Ненобілітований герб

 

одному випадку це був саме перстень, який на відміну від нашого містив зображення не на бронзі, а на сердоліковій поверхні (7. - С. 30-31. Рис. 4).

На вільшанському персні зображення розміщувалося на напівовальній поверхні розмірами 2,5 х 2,2 см. Рисунок створено шляхом його різьблення по матриці із наступним шліфуванням зовнішньої поверхні після ливарницько-слюсарних операцій майстра-виробника.

В цілому, зображення може бути визнане як герб, тому що в ньому присутні три основні геральдичні компоненти: щит, наметове поле та корона. Центр композиції (щит) зміщено донизу. Тут у видовженому овалі є зображення, яке з певними припущеннями може тлумачитися як музичний інструмент – бандура. Інші елементи зображення мають осьову симетрію, що притаманне для класичної геральдики.

Над щитом та навколо нього у наметовому полі зображена зброя та військові клейноди. По центру – три стріли. Далі, праворуч та ліворуч, розташовано по дві шаблі, які за формою гарди та за відсутністю кривизни леза можна визначити і як шпаги. Слідом за ними йдуть по одній "палиці" із шипами. Останні зображення не дають чіткого визначення предмету, але, виходячи з загального військового характеру зображення в цій частині герба, ми можемо зробити саме таке припущення. Звичайно, палиці не входили до класичного козацького військового обладунку (8. - С. 210-223). Але за археологічними знахідками та літературними даними в козацькому війську використовували і так звані види "сільської" зброї, до яких, окрім палиць, відносяться серпи, коси, ціпи тощо (1. - С. 116. Мал. 52). Палиці, що зображені на вільшанському персні, мали штучно створені шипи, що тільки посилювали боєздатність даного виду зброї. Завершують наметову композицію прапори, полотнища яких закріплювалося на піках. Нижня частина намету, праворуч і ліворуч від щита, має ще два симетричних зображення, що вкрай складно інтерпретувати. З великим припущенням їх можна визначити як армійські барабани.

Вінчає геральдичну композицію корона. За своїми пропорціями – широка та невисока – вона збігається із так званими "графськими" коронами на гербах ХVІІІ ст., що розміщені в Малоросійському гербовнику (3. - Табл. ХLII – LXVIII). Все зображення (герб) обведене овалом, який відокремлює його від загального поля персня-печатки.

Аналогів зображенню на вільшанській знахідці ми не знаємо. Всі відомі нам козацькі геральдичні зображення мають значні відмінності і не дають нам пов’язати вказану знахідку з будь-яким відомим дворянським, графським або козацьким родом (1. - С. 188-207; 3; 8; 224-232). Легенда або девіз також відсутні, а будь-які супроводжувальні речі нам невідомі. Виходячи з означеного вище, відзначимо складність інтерпретації вільшанської знахідки.

Сучасний населений пункт Вільшани, що під Харковом, був заснований в 50-ті р. ХVІІ ст. вихідцями з однойменного села на Київщині, які тікали від польського гноблення (2. - С. 337). У ХVІІІ ст. ця слобода відносилася до Золочівського округу Харківської губернії і була одним з ярмаркових центрів місцевого значення. За своїм статусом та складом населення тогочасні Вільшани були військовим поселенням, де з 2695 жителів до військових мешканців відносилися 2655 (4. - С. 102, 144). Саме із вказаним походженням та означеним статусом населеного пункту і можна пов’язати широке застосування в символіці предметів козацького вжитку (музичний інструмент, види озброєння та клейнодів) на створеному власноруч, а від того і ненобілітованому, гербі якоїсь невідомої на наш час особи. Застосування на гербі корони – це данина моді на бароко, що була поширена на землях Гетьманщини (5. - С. 29) и Слобожанщини у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

Таким чином, невелике коло наявних даних та наведені вище міркування дозволяють нам визначити, що перстень-печатка з гербом могла належати особі, яка проживала у Вільшанах в перші 100-150 років їх існування і мала невисокий командний чин у місцевій військовій ієрархії.

 

___________________

1 Археологія доби українського козацтва ХVІ – ХVІІ ст. – К., 1997.

2 История городов и сёл Украинской ССР. Харьковская область. – К., 1976.

3 Лукомский В.К., Модзолевский В.Л. Малороссийский гербовник. – К., 1993.

4 Опис Харківського намісництва кінця ХVІІІ ст. – К., 1991.

5 Панченко В. Відображення світогляду українського козацтва в міській геральдиці Гетьманщини // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1998. – Вип. 7. – С. 25–29.

6 Палатах О. Козацька печатка з села Любимівка на Херсонщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 98.

7 Титов В. Фортеці на території Дніпропетровська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 26–31.

8 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – К., 1990. – Т. І.

 

 

А.Щербань, Р.Рейда (Полтава)

 

ПРОТАЗАН ХVII СТ. З ДИКАНЬКИ

 

Цікавою знахідкою західноєвропейської деревкової парадної зброї є протазан, випадково знайдений у квітні 2001 р. в смт Диканьці Полтавської області під час розбирання старої хати місцевого вчителя Р. Воронянського. Тоді він і був намальований одним з авторів публікації. Це не перший зразок деревкової пізньосередньовічної зброї, що походить з Диканьки1.

Часом появи протазанів в Європі дослідники вважають XV-XVI ст., коли вони використовувалися в якості зброї ландскнехтів. Пізніше - з XVII ст. протазани поступово стають парадною зброєю офіцерського складу або елітних підрозділів (швейцарської гвардії, польської шляхетської гвардії, охоронців монархів)2. Відомою ця зброя була і у північно-східного сусіда України - Московії, де прерогатива володіння нею належала вищим офіцерським чинам3.

Протазан з Диканьки має широке симетричне лезо мечеподібної форми з невеликими вусами, які, слугуючи для відбиття ударів, одночасно перешкоджали проникненню втульчастої частини зброї в рану4. Втульчаста частина зброї продовжується парою помочів, які запобігали пошкодженню верхньої частини древка та міцніше фіксували протазан на ньому (Рис. 1).

Загальна довжина навершя протазана - 37,8 см, довжина втулки - 6,4 см, довжина леза - 22,0 см, максимальна ширина леза - 5,0 см, довжина вуса - 6,0 см, ширина вуса - 4,2 см, довжина помочів - 39,0 см, ширина - 1,2 см.

Екземпляр, знайдений в Диканьці, є яскравим прикладом саме парадної зброї цього виду. Практично вся площа його леза та вусів з обох боків багато прикрашена зображеннями в техніці гравіювання, які умовно можна поділити на три частини.

Рис. 1.  Протазан XVII ст. з Диканьки

 

Вершину леза вінчає зображення людської руки з прапором, яка видніється з хмари (хмара, за уважного розгляду, нагадує обличчя чоловіка з довгою бородою, зображеного в профіль). Зображення має символізувати, на нашу думку, допомогу та заступництво вищих сил власнику. Древко прапора має наконечник лавролистої форми і одночасно нагадує зброю.

Під цим зображенням вигравійовано латинський напис «VINCERE AVT MORI», перекладений нами як «Перемога або смерть» і є, імовірно, девізом власника зброї чи військового формування, до якого він належав. Центральну частину леза пера протазана займає зображення двоголового орла, увінчаного короною. Нижня частина леза містить напис « ANNC 1657» і є, на нашу думку, датою виготовлення зброї. На користь XVII ст. як часу виготовлення, говорять і значні, порівняно з пізнішими аналогами, розміри пера протазана.

Нижня частина протазана, яка включає в себе вуса, являє собою останню основну орнаментальну композицію. Практично вся їхня площа вкрита зображеннями на військову тематику: гармат, ядер, артилерійських знарядь, схематично зображеної деревкової зброї, військових музичних інструментів — барабана та сурм.

Втулка, восьмикутної в перетині форми, має два відокремлені один від одного рівні, на кожній грані яких розташовано рослинні композиції.

Помочі прикріплювалися до древка за допомогою десяти невеликих гвіздочків з широкими, орнаментованими колами, шляпками. Гвіздочки розташовані досить рівномірно. Інтервал між ними становить 7,0-8,5 см один від одного. Під час знахідки протазан мав уламок округлого у перетині древка, що збереглося трохи більше, ніж на довжину помочів, виготовлене з листяних порід дерев.

Найближчою відомою нам аналогією зброї є екземпляр, виготовлений в 1663 р. в Австрії і який належав артилерійському офіцеру5. Значна схожість в оформленні, декоруванні, техніці, сюжетах зображень та формі і параметрах пера дозволяє віднести протазан, знайдений в Диканьці, до тієї ж  категорії, тобто до особистої зброї артилерійського офіцера, виготовленої в Австрії.

Можна вказати на дві найбільш імовірні, на наш погляд, версії появи цієї зброї в Диканці. Протазан міг попасти сюди під час, або внаслідок подій, пов’язаних із зіткненням військ І.Виговського та з’єднань найманих військ, очолюваних М. Пушкарем на Сербиному полі, розташованому поблизу Диканьки6. Іншою, найімовірнішою версією його походження, є належність до колекції зброї Кочубеїв — відомих колекціонерів та збирачів старожитностей7, на що може вказувати, зокрема, часткова збереженість деревка.

Подальша доля цього чудового зразка пізньосередньовічної парадної зброї була наступною. Влітку 2002 р. протазан було продано спочатку перекупникам в Полтаві, після чого було перепродано до Києва. Подальша його доля нам, на жаль, невідома. В наш час, коли предмети старовини стали об’єктом купівлі-продажу та вміщення капіталу, більшість причетних до цієї справи людей, перш за все, заможних колекціонерів  відіграють різко негативну роль. Це знаходить свій прояв як у простому придбанні випадково знайдених культурних цінностей, так і у фінансуванні та заохоченні грабіжницьких розкопок сотень курганів, поселень, інших пам’яток археології та культури по всій державі, і, зрештою, призводить до нищення культурного та духовного спадку десятків і сотень поколінь людей, які залишили свій слід в нашій історії.

_______________________

1 Коваленко О.В. Алебадра з Сербиного поля // АЛЛУ.- Полтава: Археологія, 1997. – Ч.1. – С. ІІ (дод.).

2 Большая советская энциклопедия. – Москва: Советская энциклопедия, 1975. – С. 120; Военный энциклопедический словарь. – Москва: Военное издательство, 1986; Бехайм Вендален. Энциклопедия оружия. – Санкт-Петербург: АО СП оркестр”, 1995. – С. 253-254.

3 Богоявленский С.К. Вооружение русских войск в ХVI - XVII ст. // Исторические записки. — Москва: Изд-во АН СССР, 1938. - С. 276, 281.

4 Асмолов. Энциклопедия оружия: Восток-Запад. — Москва. — С. 116-117.

5 Heinzich Muller, Hartmut Kolling. Europaische Hieb und Stichwaffen aus der Sammlung des Museums fur Deutsche Geschichte. - Berlin. - 1981. - S. 261.

6 Коваленко О.В. Алебадра з Сербиного поля…

7 Кішик В.В. Кочубеї з Диканьки – колекціонери, нумізмати, археологи // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1998. – Ч. 1-2. – С. 138-141.

 

 

Андрій Артем’єв, Олена Хміль (Полтава)

 

ПРО ФІЗИЧНИЙ СТАН НАСЕЛЕННЯ СЛОБОЖАНЩИНИ XVII-XVIII ст.

(медико-антропологічний аналіз кісткових

матеріалів із некрополю біля с. Мохнач)

 

Вивчення козацької старовини, особливо за останнє десятиріччя, невпинно зростає на тлі минулих часів, коли факти з даного періоду історії зневажалися та нехтувалися, а культурні нашарування фактично руйнувалися. На фоні цього авторам здається доречним введення до наукового обігу даних палеопатологічного дослідження результатів аналізу стану здоров’я 28-ми осіб часів пізньосередньовічної Української Слобожанщини.

Основним завданням дослідження є медичне дослідження останків кісткових тканин, визначення загального стану, патології. Подібний аналіз антропологічного матеріалу, на думку авторів, не тільки значно розширить уявлення щодо еволюції захворювань, притаманних сучасникам, але й послугує в якості додаткового джерела історичної інформації щодо населення, яке проживало на території сучасної України в різні часи.

Предметом вивчення крайової патології, місцевих відхилень та регіональних особливостей твердих тканин зубощелепно-лицьової та кісткової систем людини стали 28 кістяків з антропологічної колекції (за наявними даними, всі небіжчики належали до різних соціальних прошарків), із матеріалів поховань могильника другої половини XVII-XIX ст., які були виявлені під час дослідження ранньосередньовічної частини Мохначанського городища (сер. VIII – сер. ХI ст. н.е.)1. Ця пам’ятка розташована на північних околицях сучасного с. Мохнач Змієвського району Харківської обл. Роботи Середньовічної археологічної експедиції Харківського державного педуніверситету здійснювалися під керівництвом к.і.н. В.В.Колоди.

Оглядалися неповні анатомічні препарати із двадцяти семи поховань. Матеріал представлений фрагментами черепів або відділів посткраніального кістяку. Краніологічний матеріал, на відміну від остеологічного, більш фрагментований. Збереженість залишків добра. Групи нозологічних одиниць утворювалися за принципами членування захворювань загального характеру та стоматологічної патології, дотримуючись загальноприйнятих принципів і враховуючи останні тенденції та класифікації в порядку гіпотетичної важкості процесу.

Ідентифікація особистості, визначення прижиттєвих патологій та посмертних змін на кісткових залишках і зубах людини проводилися методами судово-медичного аналізу, стоматологічними методами (в тому числі методи виміру зубів і сегментів щелеп, які використовуються в ортодонтії), мікроскопією.

Прослідкувати всю картину фізичного стану здоров’я та ознаки клінічної патології ідентифікованих людей неможливо у зв’язку з відсутністю повного кістяка. Вдається відслідкувати лише загальні закономірності. Представлено дев’ять жіночих і стільки ж чоловічих, а також шість дитячих кістяків (з досить високою долею вірогідності можна робити висновки щодо статевої належності трьох дітей — одного хлопчика і двох дівчаток). Однак не вдалося встановити статеву приналежність 4 дорослих людей. Список статевого диморфізму, що спостерігався, складає 21. У 27 випадках вдалося з’ясувати вік. Переважають, в основному, поодинокі (як чоловічі, так і жіночі), але відомі й парні поховання.

Відмічено деякі дефекти на кістках, однак, можливо, це пов’язано з руйнацією поховальної конструкції (диференціальна діагностика часу отриманих дефектів ускладнена)2 або вимушеними пошкодженнями, які утворилися при виявленні та зачищенні на кістках дорослих і дітей (наприклад, дефекти у вигляді врубу).

Хворобливість (порушення функціонування внутрішніх органів), в силу недостатності матеріалу, відслідкувати по залишках кісток не вдається, але можна констатувати, хоча й непрямо, певні відхилення стану зубощелепного апарату. У чоловіків та жінок спостерігається відхилення у шлунково-кишковому тракті. Подібні аномалії зустрічаються у чотирьох представників чоловічої статі (крім того, в одного з них була патологія серцево-судинної системи, а у іншого - ушкоджені легені). У двох жінок наявна аналогічна тенденція. Вірогідна затримка росту та розвитку загальносоматичного характеру в одного чоловіка та дівчини, що підтверджуються характерними змінами кістяка та зубощелепної області.

Зубощелепна область із зубами збереглася у 14 небіжчиків (6 чоловіків, 4 жінки, 4 дітей - відсоток втрачених зубів є значним). Ступінь збереженості твердих тканин добрий — це дозволяє виконати більшість із запланованих досліджень. У піддослідних форма вестибулярної поверхні фронтальних зубів трикутна (така сама форма зубів була описана у тогочасних полтавчан).

В аналізі патології фігурує первинна неповна адентія зубів мудрості (у рамках явища редукції) у трьох чоловіків та однієї жінки. Ще в однієї небіжчиці зафіксована первинна адентія центральних нижніх різців.

Карієс спостерігається у чотирьох чоловіків та двох жінок. Був виявлений періодонтит, що, вірогідно, є ускладненням карієсу. Імовірно, що з’ясовані випадки передчасної втрати зубів (вторинна адентія) також є результатом впливу зазначених процесів. З урахуванням кількості карієсних порожнин (у всього контингенту, у кожному зубі було по одній такій порожнині), наявність ускладненого карієсу та відсутність зубів, поширеність карієсу у чоловічій добірці досягає 66 %, а інтенсивність - 2,5 %. Для жіночої добірки поширеність складає 50 %, а інтенсивність - 1,6 %. Цікаво, що локалізувати порожнини вдалося лише на контактних поверхнях (у пришийковій області). Вторинна неповна адентія відмічалася  у двох чоловіків та однієї жінки. Вторинна деформація щелеп утворилася внаслідок передчасної втрати зубів і прослідковується у трьох індивідів (один чоловік, дві жінки). Крім відхилень такого роду, аномалій прикусу в око впадає діастема і треми (як на верхній, так і на нижній щелепі) у чоловіка (причина цього, на сьогодення, полягає у порушенні функцій шкідливих звичок).

Періодонтальні явища, такі як ускладнення карієсу (випадків травматичного походження періодонтитів не відмічено), наявні у двох чоловіків. Факт мікродентії засвідчений у одного чоловіка, причому дрібними виявилися зуби бічних сегментів зубних дуг, що є ще одним підтвердженням на користь наявності редукційних процесів. Патологічна зношуваність спостерігається лише в одного чоловіка із всієї кісткової колекції.

Мінералізовані зубні відкладення зафіксовані у двох чоловіків та жінок (каміння незначних розмірів у вигляді “тонкої лінії” ), однак лише в одного представника сильної статі додатково утворилися більш масивні утворення у вигляді “нависаючого кома”. У дівчинки виявлені зубні відкладення у вигляді “тонкої лінії” на молочних зубах. Вочевидь, є прямий зв’язок між незначною кількістю зубних відкладень та відсутністю випадків пародонтиту (немає остеопорозу, зуби у лунках статичні)3. Цікавим видається і порівняльний аналіз форм охоплення каменем зубних поверхонь між представниками різних етнокультурних спільнот, що проживали у Полтаві та Харкові в минулому4. Багато із виявлених явищ, наприклад, діастеми, треми, зубні камені не будучи самі по собі патологією, призводять до різноманітних захворювань, виступаючи у якості утворень, яким притаманні поліетиологічні якості і вплив (викликають порушення прикусу, карієс і пародонтоз)5.

Отже, виявлені залишки 28 чоловік (9 жінок, 9 чоловіків, 6 дітей, з яких 1 хлопчик та 2 дівчаток). Не вдалося встановити стать у 3 дітей та 4 дорослих. Вік встановлений у 100 % випадків. Середній вік жінок складає 30 років, а чоловіків - 27-28 років (не зважаючи на немовби більш високу тривалість життя у жіночій остеологічній виборці, вона досягається за рахунок похилого віку однієї з небіжчиць - 60-70 років, хоча, троє інших представниць загинули у віці до 20 років; не беручи до уваги дитячу вибірку, де є, принаймні, 2-є дівчаток). Найстаріший із небіжчиків у чоловічій виборці досяг 50-річного віку, та й смертність серед чоловіків була більш стабільною у віковому плані (аналогічна тенденція спостерігається і в остеологічній виборці з Полтави, яка хронологічно ідентична тій, що описується).

Незважаючи на те, що сліди та ознаки смерті на кістках абсолютно відсутні (немає жодного випадку, які б прямо свідчили про насилля), логічно було все ж таки припустити про неприродність смерті небіжчиків. Була виявлена глибока кісткова патологія, однак подібний фактор не завжди призводить до смерті. Враховуючи молодий вік деяких похованих та гарний прижиттєвий фізичний розвиток, є підстави для припущення щодо неприродності смерті (наприклад, причиною могло б стати інфекційне захворювання, сліди якого важко розмежувати на анатомічних препаратах подібного типу). Отримані ушкодження і загального характеру, які могли б послугувати в якості імовірної причини смерті, могли локалізовуватися і на посткраніальному кістяку, фрагменти якого були відсутні при проведенні даного аналізу.

За всіма ключовими пунктами, що стосуються варіантів норми та патології, населення Слобожанщини тотожнє синхронному населенню Полкової Полтави, що, вочевидь, пояснюється ідентичністю функціональних навантажень на організм людини даної території. В цілому слід зазначити, що у досліджуваного контингенту відмічається тенденція до росту вичурних форм кісток. Закрученість форм корінних зубів (на всьому протязі), голковидної (шиловидної) формою коронок корених зубів — явище, яке в контексті понять про грацільність та редукцію можна назвати “ажурністю” і пов’язати із зміною як функцій, так і з накопиченням кількісних факторів змін структури твердих тканин організму на рівні фенотипу. Подібні зміни авторами фіксувалися, в основному, починаючи з кінця XV ст.

Для усієї групи — поширення карієсу 58 %, інтенсивність - 1,7 %. Карієс виявлений у людей різних вікових груп (в основному це люди похилого віку), залишається відкритим питання щодо прижиттєвої втрати зубів, як результату впливу карієсу. Рівень оцінки інтенсивності карієсу, запропонований ВОЗ, для обстежених останків небіжчиків усіх відбіркових груп — низький. За критеріями сучасності, дві особи чоловічої статі та одна жіночої прижиттєво мали нагальну потребу у протезуванні. В одному випадку була потреба в ортодонтичній корекції, при первинній адентії (вроджена відсутність зубів).

Виявлені захворювання характерні для населення України й сьогодні. Спектр їх достатньо широкий та досить різноманітний. В той же час, ареал поширення хвороб серед людей (і залучення внутрішніх органів до патологічного процесу) значно нижчий за подібні показники сучасного населення.

_______________________

1. Колода В.В. Новые исследования Мохначанского городища // АВУ 1998-1999 рр. – К., 1999. - С. 98-100; Колода В.В. Работы на Мохначанском городище в 2000 г. // АВУ 1999-2000 рр. – К., 2001. - С. 129-131; Колода В.В., Колода Т.О. Старожитності с. Мохнач та його округи // АЛЛУ. - Полтава, 2001. - Ч. 2. - С. 42-45.

2. Артемьев А.В. Некоторые рекомендации к сбору и сохранению палеоантропологического материала (для последующего медицинского анализа) // АВУ 2001-2002 рр. – К., 2002. - С. 277-278.

3. Боровский Е.В., Леонтьев В.К. Биология полости рта. — Москва: “Медицина”, 1991. — 303 с.

4. Артемьев А.В. Морфометрические показатели позднесредневекового населения Полтавы (по антропологическим материалам раскопок кладбища XVII-XIX вв. у Свято-Успенского собора) // АЛЛУ. - Полтава, 2001. - Ч. 2. - С. 152-153.

5. Пахомов Г.Н. Первичная профилактика в стоматологии. - Москва: Медицина, 1982. — 237 с.

 

 

Олена Титова (Київ)

 

НЕРУХОМІ ПАМ’ЯТКИ КИЇВЩИНИ

ХVІІ - ХVІІІ СТ.

 

Науково-дослідний центр “Часи козацькі” з самого початку свого існування, тобто з 1991 року, започаткував складання картотеки нерухомих пам’яток українського козацтва. Підсумки цієї роботи були підведені виданням у 1997 р. у вигляді додатку до навчального посібника “Археологія доби українського козацтва ХVІІ- ХVІІІ ст.” каталогу історико-археологічних пам’яток і пам’ятних місць козацької доби1. Тоді нами було знайдено відповідні матеріали по 90 населених пунктах Київської області2.

На сьогодні маємо нові дані, що доповнюють опубліковані раніше. Ретельніше вдалося проглянути археологічні джерела. Завдяки цьому список нерухомих пам’яток Київщини, які мають культурні шари ХVІ- ХVІІІ ст., тепер включає 145 пунктів. Нижче подаємо уточнений і доповнений список пам’яток Київщини козацької доби.

Балико-Щучинка, Кагарлицький район

Селище та залишки кладовища ХVІІ- ХVІІІ ст.

Баришівка, смт, райцентр

Містечко відбудоване козаками у другій половині ХVІ ст. Сотенне місто Переяславського полку у ХVІІ ст. Дерев’яний замок початку ХVІІ ст. Місце бою козаків сотника Щербини з військами гетьмана П.Дорошенка 1666 р. Місце перебування полковника С.Сулими у середині ХVІІІ ст. Троїцька церква кінця ХVІІ ст. побудована коштом переяславського полковника Р.Думитрашка-Райча 3.

Березань, смт, Баришівський район

Сотенне містечко Переяславського полку з 1648 р. Місце об’єднання козацьких полків на чолі з Я.Сомком і російських військ Г.Ромодановського проти гетьмана Ю.Хмельницького у 1662 р. (ІМС, с. 84-86).

Березна, Володарський район

4 поселення ХІV-ХVІІІ ст.

Біла Церква, м., райцентр

Замок початку 50-х рр. ХVІ ст. зруйнований запорозькими козаками та реєстровцями під проводом К.Косинського наприкінці 1591 р. Пам’ятник гетьману реєстровців К.Косинському на Замковій горі, встановлений у 1979 р.4.

Табір військ С. Наливайка 1595 р. Місце бою козаків С. Наливайка, Шаули з поляками в уроч. Гострий Камінь у 1596 р.5 Місце підписання Вільшанської угоди козаків П. Сагайдачного з подяками в уроч. Суха Вільшана у 1617 р. Місце проведення Великої козацької Ради перед Хотинською війною 1619 р. в уроч. Суха Долина6.

Полкове місто з 1625 р. Табір Б. Хмельницького у 1648 р. Місце бою Б. Хмельницького з поляками восени 1651 р. Підписання Білоцерківського міру7.

Резиденція фастівського полковника С. Палія у 1702 р.8.

Безпам’ятне, Васильківський район

Городище ХVІІІ ст.

Миколаївська церква споруджена коштом полковника Мазієвського та гетьмана Мазепи на початку ХУІП ст. (ІМС, с. 99-103).

Білогородка, Києво-Святошинський район

Сотенне місто Київського полку ХУП ст. Виявлені рештки жител, гончарний горн XVII-ХУІІІ ст.9.

Бишів, Макарівський район

Замок першої чверті ХУП ст., захоплений козаками у 1649 р., загонами С. Палія, сотника Зеленського у 1690 р., сподвижником М. Залізняка І.Бондаренком - у 1768 р. (ІМС, с. 420—421).

Богуслав, м., райцентр

Містечко захопили козаки під проводом К.Косинського у 1592 р.10. Місце проведення багатьох козацьких рад в уроч. Суха Діброва11. Сотенне місто Білоцерківського полку з 1648 р. Табір Б. Хмельницького у 1651, 1654, 1655 рр. Полкове місто після визволення козацьким військом на чолі з полковником С. Самусем у 1685 р. Монастир побудований коштом С. Самуся. Замок захоплено гайдамаками М. Залізняка у 1768 р. (ІМС, с. 149-453).

Бориспіль, м., райцентр

Сотенне місто Баришпіль Переяславського (1649, 1725—1750 рр.), Київського (у 50-х рр. ХУШ ст.) полків. Культурний шар козацької доби зберігся12.

Бородянка, смт, райцентр

Село входило до Макарівської сотні Київського полку з 1649 р. (ІМС, С.206207).

Боярка, м., Києво-Святошинський район

Табір повсталих селян в уроч. Клипені у 1648—1654 рр. Село входило до Білогородської сотні Київського полку з 1649 р. (ІМС, с. 361).

Бране Поле, Богуславський район

Місце боїв козацьких загонів С. Наливайка у 1594-1596 рр. і військ на чолі з П. Бугом й К.Скиданом у 1637 р. з поляками. Курган Могила козацького сина біля села (ІМС, с. 179).

Бровари, м., райцентр

Укріплення 1648 р. за наказом І. Вишневецького. Сотенне місто Київського полку з 1649 р. З 1667 р. входило до Київської сотні. Місце бою гетьмана Виговського з російським військом у 1659 р. (ІМС, с. 221—222).

Василів, Білоцерківський район

Залишки замку-маєтку ХVІІІ ст.

Васильків, м., райцентр

Сотенне місто Київського полку у 1649-1654 рр. Замок XV XVII ст. Збереглися рештки валів 70-х рр. XVI ст. на лівому березі Стугни13.

Велика Бугаївка, Васильківський район

Городище ХVІ-ХVІІІ ст.

Велика Салтанівка, Васильківський район

Замок ХVІІІ ст.

Вільховець, Богуславський район

Місце бою запорозьких козаків на чолі з І. Сірком з татарами у 1668 р. (ІМС, с. 179).

Вигурівщина, Броварський район

Село входило до Гоголівської сотні після 1649 р. (ІМС, с. 245).

Витачів, Обухівський район

Культурний шар XVI-XVII ст.

Вишгород, м., Києво-Святошинський район

Село входило до складу Київської сотні та полку з 1649 р. Замок з валом, вежами (ІМС, с. 367-370).

Вишеньки, Бориспільський район

Село входило до Бориспільської сотні Київського полку (ІМС, с. 195-196).

Володарка, смт, райцентр

Поселення XV-XVII ст. Кладовище XVII ст. Місце народження гайдамацького ватажка Мартина Теслі у XVIII ст. Місце бою гайдамаків Теслі з польськими карателями у 1750 р.14.

Вороньків, Бориспільський район

Сотенне містечко Переяславського полку у XVII ст.15.

Гайворон, Володарський район

Залишки феодального укріплення XVІ-XVII ст. в урочищі “Замок Вишневецького” (перша згадка під 1590 р.).

Гвоздів, Васильківський район

Поселення XVII ст. Знайдено зброю періоду Визвольної війни 1648-1657 рр. (ІМС, С. 277).

Германівка (Красне Друге), Обухівський район

Місце Чорної ради 1659 р., на якій І. Виговський був позбавлений гетьманської булави, вдруге обрано Ю. Хмельницького16. У 90-ті роки ХХ ст. встановлено кілька пам’ятників, присвячених козакам.

Гланишів, Переяслав-Хмельницький район

Село засноване на початку XVI ст. козаком Гланишем (ІМС, С. 523).

Гоголів, Броварський район

Сотенне місто Переяславського полку з 1649 р., Київського - з 1667 р. Табір 15-тисячного полку М.Небаби 1650 р. Місце бою Овруцького полку Децика з татарами у 1665 р. (ІМС, с. 233-234). Укріплення та кладовище XVII ст.

Голодьки, Тетіївський район

Місцевість, де містився табір одного з ватажків Коліївщини Баби, досі називається Бабині лози (ІМС, с. 674).

Городище Косівське, Володарський район

Замок та селище XVIІ-XVIІI ст.

Горностайпіль, Чорнобильський район

Місце збору на острові у гирлі р. Тетерева гайдамаків у 1750 р. (ІМС, с.717718).

Горностайпіль, Чорнобильський район

Культурний шар міста XVI-XVIІ ст.

Гостомель, Ірпінський район

Сотенне місто, укріплення XVII ст.

Грузьке, Макарівський район

Місце народження одного з ватажків гайдамацького руху І. Бондаренка (ІМС, с. 431).

Демидів, Вишгородський район

Село входило до складу Білогородської сотні Київського полку з 1649 р. (ІМС, с. 392-393). Російський форпост-укріплення XVIІ-XVIІІ ст.

Данилівка, Васильківський район

Табори гайдамаків у лісах біля села. Рештки фортеці XVII ст. (ІМС, с. 277).

Дерев’яне, Обухівський район

Вал XVI-XVIІ ст.

Димер, смт, Києво-Святошинський район

Місто 1609 р. розгромили повстанці Тараса Федоровича (Трясила) у 1630 р. Місто входило до складу Київського полку з 1649 р. Місто зруйноване польським військом 1651 р. Резиденція гетьмана Е. Гоголя 1676 р. Фортецю захопили козаки С. Палія у 1703 р. (ІМС, с. 376-378).

Долина, Обухівський район

Польську фортецю XVII ст. зруйнували козаки у 1648-1654 рр. (ІМС, с. 474, 492-493).

Дорогинка, Фастівський район

Селище з культурним шаром XVIІ-XVIІІ ст.

Дрозди (Кам'янка, Мазепинці), Білоцерківський район

Місце народження І. Мазепи.

Жовтневе (Студеники), Переяслав-Хмельницький район

Село засноване переяславськими козаками на початку XVII ст. Входило до другої сотні Переяславського полку, після 1765-1769 рр. - до третьої сотні (ІМС, с. 515-516).

Жорнівка, Києво-Святошинський район

Редут на польсько-російському кордоні - квадратне городище з валом, ровом17.

Жукин, Києво-Святошинський район

Поселення XV-XVIІ ст.

Завадівка, Володарський район

Поселення ХVІ-ХVІІ ст.

Згурівка, смт, Яготинський район

Козацький хутір заснований в останній чверті XVII ст. на землях Басанської сотні Переяславського полку. Дерев'яна церква збудована коштом гетьмана К.І. Розумовського у другій половині XVIII ст. (ІМС, с. 739).

Зратки, Володарський район

Поселення ХVІ-ХVІІ ст.

Іванків, Бориспільський район

Козацький сторожовий курган в урочищі Воронів плав, народна назва “Воронова могила” походить від вбитого тут у бою з поляками отамана Ворона.

Іванків, смт, райцентр

Замок зруйнований повсталими у 1664—1665 рр., козаками С. Палія —у 1688 р. (ІМС, с. 304—305).

Ірпінь, м.

Російський форпост-укріплення ХVІІ-ХVІІІ ст.

Ісайки, Богуславський район

Село входило до Корсунського полку (ІМС, с. 164).

Кагарлик, смт, райцентр

Фортеця 1644 р. захоплена повстанцями отамана Я. Довгошиєнка (Сачка) під час Коліївщини (ІМС, с. 330-331).

Кашперівка, Тетіївський район

Табір Б. Хмельницького 1651 р. у яру, що досі зберігає назву Богданового (ІМС, с. 665).

Ківшувата, Таращанський район

Село засноване запорозькими козаками. Замок зруйнували повстанці під проводом С. Палія наприкінці XVII ст. Сотенне містечко на початку XVIII ст. (ІМС, с. 633-634).

Козаровичи, Києво-Святошинський район

Поселення ХVІІ-ХVІІІ ст.

Копачів, Обухівський район

Місце бою повстанців на чолі з Т. Федоровичем (Трясилом) з польським загоном 1630 р. (ІМС, с. 493).

Косівка, Володарський район

Поселення ХVІ-ХVІІ ст.

Кошів, Тетіївський район

Місце страти І. Іскри і В. Кочубея у 1708 р. поблизу села на березі Росі. Височить курган Кочубеєва могила, де у 1908 р. встановлено гранітний обеліск (ІМС, с. 675).

Красна Слобідка (Германівська Слобідка), Обухівський район

Козацька фортеця ХVІ-ХVІІ ст. між селом і Красним Другим. Збереглися залишки (ІМС, с. 494).

Лавин, Володарський район

Поселення ХVІ-ХVІІ ст.

Лісовичі, Таращанський район

Містечко Білоцерківського полку, згідно з реєстром Запорозького війська 1654 р. (ІМС, с. 642).

Лісники, Києво-Святошинський район

Замок ХVІІ-ХVІІІ ст.

Лихачиха, Васильківський район

Поселення ХV-ХVІІ ст.

Лук’янівка, Таращанський район

2 городища ХVІІ ст.

Макарів, смт, райцентр

Сотенне місто Київського полку XVII ст. Замок XVIII ст. спалили козаки на чолі з М.Кривоносом у 1648 р., захопили повстанці під проводом полковника Децика 1665 р. Замок  зруйнований гайдамацьким загоном під проводом І. Бондаренка у 1768 р. (ІМС, с. 408-410).

Мала Солтанівка (Солов'ївка), Васильківський район

Російський форпост XVII-XVIII ст. на березі р. Стугни18.

Малий Букрин, Миронівський район

Селище з культурним шаром ХVІІ-ХVІІІ ст.

Малополовецьке, Фастівський район

Селище з культурним шаром ХVІІ-ХVІІІ ст.

Мархалівка, Васильківський район

Поселення XVІІ-XVІІІ ст.

Маслівка, Миронівський район

Місце проведення традиційних козацьких рад 1625, 1630, 1632, 1638 рр.; підписання невигідного для козаків миру з поляками у 1648 р.19. Головний табір Б. Хмельницького у 1648, 1649 рр. Сотенне містечко Київського полку. Табір 50-тисячного козацького війська 1651 р. — галявину у Маслівському лісі називають Хмельником. Маєток козацьких старшин Лизогубів з 1719 р. (ІМС, с. 449—150).

Матвіїха, Володарський район

Поселення XІV-XVІ ст., поселення XVI-XVIІІ ст.

Медвин, Богуславський район

Місце бою козацьких загонів С. Наливайка, П. Павлюка, К. Скидана з польськими військами в уроч. Черкес-долина у 1596 р.; козаків лубенського полковника Гамалії та російського воєводи Г. Косачова з поляками у 1664 р., козаків Г. Самойловича з гетьманом П. Дорошенком і татарами у 1674 р. (ІМС, с. 169 - 171).

Межигірський монастир поблизу Вишгорода (знищений). Підтримував тісні зв'язки з Січчю. Козацький шпиталь. Один із храмів був побудований на кошти отамана П. Калнишевського. Поховання отамана С. Палія, що постригся у ченці.

Миронівка, м., райцентр

Хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого у першій половині XVII ст. Військовий табір Б. Хмельницького у 1648, 1649, 1654 рр. на березі р. Росави (ІМС, с. 436—437).

Мирча, Бородянський район

Городище XVIІІ ст. Російський форпост-укріплення XVII-XVIIІ ст.

Митниця, Васильківський район

Кордон між Росією та Польщею понад 100 років проходив по Змійовому валу. Митниця XVII-XVIII ст. (ІМС, с. 284).

Мотижин, Макарівський район

Залишки феодального укріплення, ХVІ-ХVІІ ст.

Мостище, Макарівський район

Укріплення XVIII ст.

Мотовилівка (залізнична станція у с. Борова), Фастівський район

Сотенне місто Київського полку у XVII ст.

Новосілки, Кагарлицький район

Два російські форпости XVIII ст. у 3 км від села по дорозі до м. Кагарлик20.

Обухів, смт, райцентр

Сотенне містечко Київського полку у 1648-1654 рр. (ІМС, с. 464465).

Озерна, Білоцерківський район

Місце бою військ Б. Хмельницького з кримським ханом у 1656 р. (ІМС, с. 144).

Ольшаниця, Рокитнянський район

Городище XVI ст. Місце переможного бою військ гетьмана К. Острозького з татарами у 1527 р.21.

Острів, Рокитнянський район

Курган з кам'яним хрестом. Другий хрест біля старої церкви (Повідомлення П.О.Мстиславського). Селище XVII-XVIIІ ст.

Острійки, Білоцерківський район

Село засноване козаками у XVII ст. (ІМС, с. 144).

Пархомовка, Володарський район

Поселення XVII ст.

Переяслав-Хмельницький, м., райцентр

Укріплення 1585 р.: цитадель та нижнє місто. Замок захопили повстанці К. Косинського у 1591—1593 рр. База С. Наливайка у 1594— 1595 рр. Табір повстанців Тараса Федоровича (Трясила) 1630 р. Місце проведення козацьких рад, розташування козацьких таборів. Переяславська рада 1654 р. Гарнізон з воєводою з середини XVII ст. Полкове місто з 1648 р. Місце обрання гетьманів: Ю. Хмельницького у 1659 р., І. Виговського у 1688, І. Самойловича у 1674 р. Церкви та монастирі споруджені коштом козацької старшини: Вознесенський XVII— XVIII ст. Михайлівський 1646—1666 р., Успенська замкова, Покровська 1614 р., Воскресенська та Трійці 1724 р. Миколаївська 1748 р., Преображенська 1765 р.22 (IМС, с. 496-504).

Пищики, Сквирський район

Селище з культурним шаром XVII-XVIIІ ст.

Плесецьке, Васильківський район

Замок XV—XVII ст. в уроч. Чернече, позначений на карті Боплана23.

Поліське, смт, райцентр

Замок 1541 р. зруйнований загоном гайдамаків І. Подоляки (ІМС, с. 528—529).

Пологи, Васильківський район

Село засноване козаками у XVII ст. (ІМС, с. 281).

Потіївка, Білоцерківський район

Городище XVІ—XVIIІ ст.

Прибірськ, Іванківський район

Пізньосередньовічне укріплення, імовірно, російський форпост XVII-XVIIІ ст.

Пристроми, Переяслав-Хмельницький район

Кладовище з кам’яними хрестами XVIIІ ст.

Пришивальня, Фастівський район.

Село засноване С. Палієм наприкінці XVII ст. Замок знаходиться поряд (ІМС, с. 705).

Рачки, Володарський район

Поселення XV-XVIIІ ст.

Ржищів, смт, Кагарлицький район

Сотенне містечко Канівського полку 1648—1654 рр. Місце бою загону М. Кривоноса з військом Я. Вишневецького. Резиденція Б. Хмельницького у 1653 р. Переправа військ В. Б. Шереметьєва та Ф. В. Бутурліна у 1654 і 1658 рр. (ІМС, с. 339—340)24.

Рогова, Миронівський район

Городище XVІІ-XVIIІ ст.

Рожівка, Броварський район

Сотенне місто Київського полку XVII ст.

Рокитне, смт, райцентр

Укріплення XVІ ст. Маєток ватажка реєстрових козаків К. Косинського у 80-х рр. XVI ст. Місце бою козаків на чолі з М. Дорошенком з великим загоном татар Бажур-султана у 1626 р. Козацький гарнізон у замку після 1651 р. Козацький табір біля р. Гороховатки. Сотенне містечко Білоцерківського полку після 1654 р. Місце великого бою козаків Сулимки і Варениці з поляками у 1664—1665 рр. Козацьке місто після 1672 р. (ІМС, с. 541—543).

Росава, Миронівський район

Городище та селище XVII-XVIIІ ст.

Росішки, Татіївський район

Селище з культурним шаром XVII-XVIIІ ст.

Рославичі, Васильківський район

Городище XVII ст.25.

Русанів, Броварський район

Селище з культурним шаром XVII-XVIIІ ст.

Сезенків, Баришівський район

Село засноване козаками на початку XVII ст. (ІМС, с. 97).

Семиполки, Броварський район

Сотенне місто Київського полку XVII ст.

Синява, Рокитнянський район

Городище XVII ст.

Сквира, м., райцентр

Замок 1581 р. зруйнований повстанцями на чолі з Я. Радкевичем у 1648 р. Сотенне місто Білоцерківського 1648—1650 рр., Паволоцького з 1651 р. Фастівського полків з кінця XVII ст. (ІМС, с. 564— 566).

Сніжки, Ставищенський район

Табір гайдамаків поблизу села під час Коліївщини (ІМС, с. 617— 618).

Сошників, Бориспільський район

Маєтність гетьмана Г. Лободи кінця XVI ст.

Ставище, смт, райцентр

Укріплене козацьке місто першої половини XVII ст. Табір Б. Хмельницького 1651 р. Сотенне місто Білоцерківського полку з 1654 р. Місце великої битви військ Б. Хмельницького з польсько-татарськими загонами. Центр повстання 1664 р. під проводом Варениці й Сулимки, а також запорожців І. Сірка. Місце боїв козаків Дашка і Бултака з Тетерею і Чарнецьким на чолі польського війська (ІМС, с. 597600).

Стайки, Кагарлицький район

Сотенне місто Канівського полку у 1648—1654 рр.26.

Старе. Бориспільський район

Городище-укріплення XVII-XVIII ст. Місцева назва “Замок”.

Старі Безрадичі, Обухівський район

Російський форпост XVIII ст. Замковище 1580 р. у центрі села27.

Сулимівка, Баришівський район

Село засноване гетьманом запорожців І. М. Сулимою на початку 20-х рр. XVII ст. Церква Покрова збудована коштом І. Сулими у 1622-1629 рр. (ПГАУ, 1, с. 122).

Сулимівка, Яготинський район

Село засноване козаками Переяславського полку на початку XVII ст. (ІМС, с. 749).

Супоївка, Яготинський район

Село засноване козаками на початку XVIII ст. (ІМС, с. 749).

Сухоліси, Білоцерківський район

Залишки городища-укріплення XVІІ-XVІІІ ст.

Тараща, м., райцентр

Поселення засноване 1709 р. полковником Бліндовським (ІМС, с. 619-620).

Тарган, Володарський район

2 поселення XV-XVІІІ ст.

Ташань, Переяслав-Хмельницький район

Городище XVІІ-XVІІІ ст., залишки палацу графа Рум’янцева.

Тетіїв, м., райцентр

Сотенне місто Білоцерківського полку у 1648—1654 рр. Замок кінця XVI ст. захопили гайдамаки на чолі з козаком Серединенком у 1768 р. Висока могила при виїзді до села Росішки (ІМС, с. 653— 655).

Толокунь, Вишгородський район

Селище з культурним шаром XVII-XVIIІ ст.

Триліси, Фастівський район

Козацьке поселення XVII ст. Замок захопили поляки у 1651 р. 28.

Трипілля, Обухівський район

Замок - один з опорних пунктів повстання під проводом К. Косинського 1591 р. Залишки мура збереглися. Замок захопили повстанці Я. Острянина у 1638 р. Сотенне місто Київського полку 1649—1654 рр.29.

Усівка, Баришівський район

Село засноване козаками у другій чверті ХVП ст. (ІМС, с. 98).

Фастів, м., райцентр

Резиденція С. Палія з дерев'яними укріпленнями та валом кінця XVII — початку XVIII ст.30. Полкове, а з 1702 р. сотенне місто Білоцерківського палку. Залишки козацького городка виявлені археологічне. Місце боїв військ Б. Хмельницького з поляками у 1651 р. Табір Б. Хмельницького 1654 р. Табір гайдамацького загону М. Швачки та А. Журби у 1768 р. (ІМС, с. 679683).

Феофанія

Селище XVII ст.

Фурси (Кам'янка), Білоцерківський район