КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія вивчення пам'яток українського козацтва

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ВИВЧЕННЯ ПАМ’ЯТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

 

 

Алла Гуляй (Київ)

 

ДОКУМЕНТИ ІЗ КОЛЕКЦІЇ НМІУ ПРО ПОДІЇ НА УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 1661 року

 

В Національному музеї історії України (далі НМІУ) серед численних документальних пам’яток козацької доби зберігаються два листи, що яскраво ілюструють військово-політичну ситуацію на українських землях наприкінці 1661 р. і тогочасні українсько-російські стосунки: лист Данила Кириловича до наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка і лист новомлинського намісника Івана Ярошенка до ніжинського полковника Василя Ничипоровича (Золотаренка). Датовані вони відповідно 15 і 18 грудня 1661 р.

Для України це був дуже важкий час. Перехід Юрія Хмельницького під Чудновим на бік поляків і підписання ним 17 жовтня 1660 р. Слободищенського трактату спричинили новий виток громадянської війни і чужоземної інтервенції. З кінця 1660 р. на терені Лівобережної України точаться кровопролитні бої між лівобережними полками Якима Сомка і правобережними Юрія Хмельницького. Останній діє спільно із союзниками – поляками і татарами, тоді як Сомко спирається на підтримку Москви1.

Характеризуючи цей період, відомий його дослідник Орест Левицький писав: “Московскія рати, польскія хоругви, полки янычар, татарскія орды и даже калмыцкія2 полчища – все это успело несколько раз побывать на Украине в это время, жгло, грабило, убивало и толпами уводило в плен ея жителей, уходило и снова возвращалось”3. Ця жахлива міжусобна війна перетворила і без того спустошені українські землі у справжню руїну.

Отримавши рішучу відсіч під час першого походу на лівий берег (грудень 1660-квітень 1661 р.), Юрій з ініціативи татар планує наступну військову акцію на осінь 1661 р. Протягом літа він збирає сили, активно зноситься із поляками та кримчаками, домовляється про спільні дії.

17 вересня під Ставищами правобережний гетьман укладає угоду із кримським ханом Мехмет-Гіреєм і готується, “соединивши свои силы идти за Днепр, и там, с Божією помощію, бить непріятеля”4.

На початку жовтня, так і не дочекавшись підходу польських сил (поляки приєдналися до Хмельницького пізніше), багаточисельне українсько-татарське військо рушило на Лівобережжя, в напрямку Переяслава, де знаходився Яким Сомко із козаками і московськими ратними людьми. Тривала облога міста (жовтень-листопад) виявилася безуспішною. Тоді Хмельницький розіслав загони у навколишні містечка і села, аби, за його словами, привернути на свій бік “Заднепровских обывателей, приверженцев Московских”. Сам гетьман, як свідчать джерела, прямував до Ніжина, але із початком зими повернув назад і зупинився біля села Кропивна (недалеко від Ірклієва). Ставка хана знаходилася в селі Хороше Озеро, а татарські загони розсипалися по Лівобережжю, руйнуючи все на своєму шляху і нещадно грабуючи населення.

Саме із цими подіями пов’язані вищеозначені документи із колекції НМІУ.

Лист Данила Кириловича відправлений “его милости пану Іоакиму Сомкови” із Басані – сотенного містечка Прилуцького полку5. Кирилович інформує, що в них “вже два дни немае од орды покою”, скаржиться на нестачу людей і зброї, просить допомоги: “Если бы можна прислати що людей з оружем и штучку якую не зашкодило б, бо тут у басанцов барзо мало оружя». Під «штучкою» мається на увазі гармата. Україна тоді отримувала значну частину артилерії із Москви і, як вказує Яворницький Д., перші документальні свідчення про це датуються саме 1661 р.6.

Данило Кирилович сповіщає також про складну обстановку в сотні, про арешт сотника Богомаза, який, очевидно, мав намір податися до правобережних козаків: «Сотником тепер Михайло Оноприенко, а Богомаз окован, бо хвалився, коли тривоги наступили утикати».

Йдеться про басаньського сотника Якова Богомаза. Напередодні вторгнення військ Юрія Хмельницького на Лівобережжя Сомок призначив наказаними полковниками у деяких «причинных городах» (Остер, Козелець, Бориспіль, Баришівка, Вороньків, Піщане, Басань) вірних йому людей. І, як свідчать джерела, саме Богомаз став наказним полковником у Басані7. А вже на середину грудня, як бачимо, він був скинутий із сотництва.

Те, що відбувалося у Басанській сотні, не поодинокий випадок. Подібні настрої, «шатости», «своевольства» в середовищі як рядового козацтва, так і старшини породжувала тогочасна складна політична ситуація. Союз із Польщею тоді не дуже приваблював, але союз із Москвою теж себе не виправдав. Тому й кидалися розгублені і зневірені українці то в один, то в інший бік.

Автор листа Данило Кирилович, він же Данило Кирилів – один із відданих Якиму Сомку людей. Разом із бориспільським сотником Григорієм Гаркушею він представлятиме інтереси наказного гетьмана на старшинській раді у Києві в лютому 1662 р.8. У статті Востокова А. “Козелецкая рада 1662”9 Кирилович названий вороньківським полковником, але відомий дослідник цього періоду Ейнгорн В. вважає, що Востоков помиляється, а Кирилович був сотником10. Проте у джерелах під 1663 р. є свідчення про наказного полковника Данила Кирилова11. Не можемо сказати напевно, на якій посаді він перебував у кінці 1661 р., але відомо, що вороньківським наказним полковником тоді був Кирило Зражевський12. Можемо припустити, що Кирилович був сотником, хоча наш документ схиляє до думки, що на той час він був, імовірно, просто довіреною особою гетьмана Сомка.

Про спустошення і розорення ворогами населених пунктів Ніжинського полку повідомляє Василя Золотаренка новомлинський намісник Іван Ярошенко. За його словами, в них «орда щодень бывает в Головеньце, вибраных татар килька сот на стражи зостают и …незносную докуку чинят, …Головеньку всю юж спалили и иные села попалили». Із листа дізнаємося, що до Ніжина їде посланець із грамотами від воєводи князя Григорія Ромодановського. Ярошенко просить полковника ознайомити його зі змістом грамот, а також надати інформацію про місцеперебування і подальші наміри ворогів: «посилаю козака своего до вас милостивого пана своего для взятя ведомости о всех неприятелех наших которие юж час немалий увойшли в землю нашу кров хрестиянскую проливаючи ... где оний неприятель часи теперешними обретают и куды …мает волю рушится”.

Лист надійшов із Нових Млинів – сотенного містечка Ніжинського полку (долина р. Сейму). Згадане в листі село Головенька знаходилося поряд.

Розглянуті нами документи є надзвичайно цінним історичним джерелом. Вони відтворюють лише короткий епізод доби Руїни, але в таких деталях і подробицях, які не зустрічаються в офіційних паперах (грамотах, універсалах тощо), і це суттєво доповнює наші уявлення про ті часи. А тому виявлення, ретельний аналіз і публікація подібних документів є важливим кроком на шляху дослідження історичного минулого нашого народу.

___________________

1 Як свідчать дотичні джерела, до квітня 1661 р. Сомко змушений був відбиватися від нападників тільки власними силами.

2 У жовтні 1661 р. на Україну прийшли загони калмиків, щоб допомогти у боротьбі із татарами. – Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі – Акты ЮЗР). – СПб.,1867. – Т. 5. – С. 96.

3 Левицкій О. Очерк внутренней исторіи Малороссіи во второй половине ХУІІ в. – К., 1875. – Вып. І. – С. 67-68.

4  Памятники, изданные временною комиссіею для разбора древних актов. – К., 1859. – Т. 4. – С. 121.

5 З 1649 р., з 1763 р. – до Переяславського полку.

6 Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. – К., 1990. – Т. 1. – С. 212; Акты ЮЗР. – Т. 5. – С. 94.

7 ІР НБУВ. – Ф. 2. – Спр. 15405. – Арк. 21.

8 Ця рада прийняла рішення просити царя про негайну відправку на Україну боярина для участі в загальній раді по обранню “совершенного” гетьмана.

9 Кіевская старина. – 1897. – №2. – С. 272.

10 Эйнгорн В. Очерки из исторіи Малороссіи в ХУІІ в. – М., 1899. – С. 171-172; Эйнгорн В. вважає, що і Гаркуша теж був сотником, але в джерелах є свідчення про його полковництво (Местечко Борисполе в ХYII-м в. – К., 1892. – С. 64-65).

11 ІР НБУВ. – Ф. 2. – Спр. 15402. – Арк. 45.

12 ІР НБУВ. – Ф. 2. – Спр. 15405. – Арк. 21.

 

 

 

 

 

 

 

 

Ігор Головко, Олексій Сайко (Пирятин)

 

НЕВІДОМЕ ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ КОША НОВОЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ З ПИРЯТИНА

 

Більш ніж ст. пролетіло з того часу, як у Санкт-Петербурзі побачила світ книга, якій судилося справити величезний вплив не лише на формування української історичної науки, а й на процеси пробудження і консолідації української нації. Йдеться про “Історію запорізьких козаків” Дмитра Івановича Яворницького – фундаментальну працю у трьох томах (СПб., 1892, 1895, 1897), яка стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого та спиралася на величезну і доволі різноманітну джерельну базу. Як видно з передмови, Д.І.Яворницький мав намір довести історію козацтва до останньої чверті ХVІІІ ст., тобто до ліквідації Січі, однак період з 1734 по 1775 рр. ним так і не був висвітлений, оскільки основний масив документів козацтва цього часу – Архів Коша Нової Запорозької Січі – знаходився у приватних руках А.О.Скальковського, і Яворницький не мав до нього доступу1. Остання обставина, по суті, і визначила автора чи не найпершого детального дослідження з історії саме останньої – Покровської Січі2.

Першу ж спробу публікації власне Архіву Коша після неодноразових запитів і вимог наукової громадськості і читацького загалу видати унікальний комплекс документів з вітчизняної історії, було зроблено наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. Археографічною комісією Центрального архівного управління (ЦАУ) України. Однак здійснення цього задуму обмежилося лише випуском анотованого опису Архіву3, перевидання якого побачило світ в 1994 р.4.

Історія окремих документів, як і зібрання в цілому, теж доволі цікава і ще маловивчена.

Відомо, що після зруйнування Січі 1775 р. Архів скасованого Коша опинився в розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу П.О.Норова. А.Шмідт подає згадку про те, що по тому Архів був переданий до фортеці св. Єлизавети. Цей момент, треба вважати, припадає на 1776-1777 рр., коли скасовано Новосіченський ретраншемент5.

1784р., після скасування фортеці св. Єлизавети, Архів Коша переданий був до Катеринослава – в повітовий суд. В 1839 р. Запорозький архів, вилучений значною частиною з Катеринославського повітового суду, був відданий генерал-губернатором М.С.Воронцовим А.О.Скальковському, який брав активну участь у його розшуку, з таким наказом: “Принять в ведение ваше дела Запорожского сечевого архива и хранить до Распоряжения”. Останній і тримав його, як свою власність, 60 років, до 1898 р., аж до самої смерті.

За два місяці до смерті 1898 р. А.О.Скальковський викликав до себе архіваря архіву скасованого генерал-губернаторського управління в Одесі О.Ф.Міллера і запропонував узяти документи до себе та приєднати до архіву генерал-губернатора, що переховувався в канцелярії одеського градоначальника. Проте це були не всі матеріали, оскільки пізніше син А.О.Скальковського подарував збірку запорозьких документів Російській Академії наук (тепер в Архіві СПб. ФІРІ РАН. Ф.200).

В 1926 р. Архів Коша було приєднано до єдиного державного архівного фонду (одеський губархів).

1931 р. фонд перевезли з Одеси до Всеукраїнського архіву давніх актів у м. Харків. Там він під № 16 зберігався до 1941 р. – початку Великої Вітчизняної війни. Це був єдиний комплекс документів цього архіву, евакуйований на схід, напевне в Златоуст, куди було частково вивезено і матеріали інших архівів України. Під час реевакуації архівних документів 1944-1945 рр. фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва, де він під № 229 і донині зберігається у ЦДІАК України6.

Під час численних перевезень певна кількість документів була втрачена, вона видається зовсім незначною в порівнянні з втратами рерітетних матеріалів, які відбулися вже по смерті О.А.Скальковського.

Два описи архіву, зроблені ним власноручно в 1841 та 1845рр. не збереглися, а опис О.Ф.Міллера 1900р. має випадковий і ненауковий характер, це значно ускладнює пошук втрачених справ.

Однак те, що вилучення із зібрання все ж були, засвідчує історія листа київського генерал-губернатора Й.Вейсбаха докошового Івана Білицького за період таємних їх зносин напередодні переходу Запорожжя з Кримської протекції під російську, який, безперечно, ще в 1886 р. був в Архіві Коша і процитований А.О.Скальковським в “Истории Новой Сечи”7. 24 жовтня 1899 р. професор О.І.Маркевич подарував цей самий документ Одеському товариству історії і старожитностей, зробивши доповідь та надрукувавши в “Записях общества” з такою передмовою: “Письмо гр. Вейсбаха к кошевому Белицкому куплено было мною несколько лет тому назад в городе Одесса и теперь передаю его Обществу истории и древностей”8.

Очевидно, за час з 1889 по 1926 рр. із Архіву Коша було вилучено і невідомий до цього часу лист останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського до київського митрополита Арсенія Могилянського та єпископа “с(о)товарищи”, датований жовтнем 1771 р., який 3 жовтня 1990 р. поступив на зберігання до фондів Пирятинського районного краєзнавчого музею, що в Полтавській області, під номером 22.

Цікаво, що передав музею документ краєзнавець О.В.Ніколаєнко, до рук якого той потрапив разом з невеликою, але цінною колекцією старожитностей, привезених в післявоєнні роки з Одеси після відвідин брата – відомого одеського антиквара (!)

Оригінальність листа не викликає сумнівів.

Як і інші подібні пам’ятки Архіву, він написаний на подвійному аркуші ціпкого гербового паперу, складеного по тому конвертом і запечатаного сургучем: відтиск “Печаті Славного Войска Запорожского Низового” зберігся лише частково – добре видно наконечник списа, який на печатці тримає козак з рушницею, та літери “печ…”.

Традиційна і вказівка на відправника та адресата: “Із Коша Войска Запорожского Низового благородным Господам Комисиянтам Капитану Арсенію да Епископу с(о)товарищи”.

Лист має вихідний номер і ще декілька номерів, які, вочевидь, засвідчують його перебування в збірці О.А.Скальковського та, можливо, інших інституціях, як-то Одеському губархіві.

Підпис в кінці листа говорить сам за себе: “Атамань Козаковь – Петрь Калнішевський – Восковой старшина Войска Низового Запорожского”.

Як видно із змісту документа, його було написано Петром Калнишевським митрополиту Арсенію після того, як він, очоливши комісію, створену для розгляду справи старшини Сидора Білого, прибув на місце для її виконання з метою посприяти вирішенню справи на користь Сидора Білого.

Ця справа – “Д¾ло старшины войскового Сыдора Б¾лого о заарестованій в Пушкаревк¾ собственных его Бьлого зъначащимся въ ономъ чыслом волов с прычини опознатия между имы пятох волов, пушкаровскым жытелемъ, зовемимъ Гарасымомъ. Заведенное 1771 году, съ февраля 7, № 391” – зберігається зараз під номером 289 в 229 фонді ЦДІАК України і досить відома9.

Прецедентом для її відкриття послужили події січня 1771 р.

76 волів в зимівнику Сидора Білого на р. Самоткані господар його зимівника козак Дорош за браком сіна взимку 1770-1771рр. перегнав до с. Пушкарівки, де п’ять волів визнав за свої один з пушкарівців. Всіх волів тоді було затримано. Фаміліянти Молдавського гусарського полку Аврамівської слободи наїхали в Пушкарівку й, визнавши за свої, захопили ще 18 волів. Кіш домагався, щоб Сидора Білого удовольнили. Молдавський полковник згодився на комісію, але виставив претензії на все, що нібито пограбували у волохів запорожці10.

З “пирятинського” листа ми дізнаємося, що напередодні, тобто раніше 8 жовтня 1771 р., яким він датується, комісія запросила у Коша відомості про те, яким чином Сидорові Білому дісталися 18 відібраних у нього молдавськими гусарами у січні цього (себто1771) р. волів.

І відпис до Арсенія, звісно ж, ці відомості містить.

Вимагаючи справедливого суду: “Девича прошено нами, чтобы ученено (было) за те волы надлежащую расправу…”, - та компенсації Сидорові Білому за понесені ним збитки і “обиду”, Петро Калнишевський, посилаючись на авторитет Новоросійського генерал-губернатора – “его сиятельства Господина Генерала-майора и кавалера” – Ісакова, а також князя О.О.Прозоровського, - власне беручи їх у свідки, що воли Сидора Білого були придбані останнім в “Запорожськом Вайске” в минулому (тобто 1770) р. після походу запорожців з росіянами на волохів, в ході якого “…полонили волошого народу множественное число из рогатым скотом и прочим быдлом”. Згадка ж отамана про те, що здобич ця пізніше була поділена між переможцями і “…хто что с того хотел покупал в Запорожском войске” сумніву не викликає.

Таким чином, пам’ятка епістолярії Низового Війска Запорозького з м. Пирятина набуває правового змісту. Документ надає беззаперечні докази невинності старшини С.Білого і водночас аргументує неправомірність вчинку “молдавських фаміліянтів”, декілька разів наголошуючи на необхідності повернення старшині худоби та компенсації збитків та моральної шкоди, які йому були цим заподіяні.

Слід однак відмітити, що Сидір Білий не був рядовим старшиною і посідав в січовій ієрархії не останнє місце, що, безумовно, і забезпечило йому таку доволі солідну протекцію і увагу, особисто П.І.Калнишевського.

В 1774 р. Сидір Білий у складі депутації з трьох чоловік, в яку окрім нього входили Логвин Мошенський та Антон Головатий, взяв участь в останньому посольстві від Війська Запорозького до “высочайшего Двору”, яке було покликано відстояти права Коша на підвладні йому землі та свої вольності, але мети своєї, зрештою, так і не досягло”11.

Таким чином, вицвівші, майже руді, чорнильні літери, виведені на початку жовтня 1771 р. писарем Війська Запорозького, ймовірно, Іваном Глобою під диктовку кошового вже під значним впливом московської школи скоропису на добратному “казенному” папері, доля якого відтепер, завдячуючи О.В.Ніколаєнку (нащадкові пирятинського сотника Івана Ніколаєнка) і чий екслібріс на ньому двічі відбито, нерозривно пов’язана з невеличким, мало кому відомим провінційним музеєм – стають новим, цікавим джерелом з історії Нової Січі, доповнюючи матеріали з ЦДІАК України.

Аналіз же документу в цілому, очевидно, в майбутньому дасть відповіді і на численні запитання щодо історії збереження деяких втрачених матеріалів Архіву Коша Нової Запорозької Січі.

_______________________

1 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків / Пер. з рос. І.І.Сварника. – Львів: Світ, 1990. – Т. 1. – С. 5-10.

2 Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1885. – Ч. 1, 2.

3 Архів Запорозької Січі: Опис матеріалів. – К.: В-во Археологічної комісії ЦАУ України. – К, 1931.

4 Архів Запорозької Січі: Опис справ 1713-1776. - К.: Наукова думка, 1994.

5 Там само. – С. 5-15.

6 Там само. – С. 15-18.

7 Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1886. – Ч. 3. – С. 43-44.

8 Маркевич А.И. Письмо гр. Вейсбаха к запорожскому кошевому в 1734 г. // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1990. – Т. 22 – Протоколы. – С. 132-133.

9 ЦДІАК України. – Ф. 229. – Спр. 289. – Арк. 1-42.

10 Архів коша Нової Запорозької Січі… – Спр. 289. – С. 134.

11 Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1885. – Ч. 2. – С. 163-172.

 

Список скорочень:

 

СПб. – Санкт-Петербург

ФІРІ РАН – Філіал Інституту російської історії Російської Академії наук.

ЦАУ – Центральне архівне Управління, Київ.

ЦДІАК – Центральний державний історичний архів України в м. Києві.

 

 

 

 

Володимир Мокляк (Полтава)

 

МАТЕРІАЛИ РУМ'ЯНЦІВСЬКОГО ОПИСУ МАЛОРОСІЇ 1764-1769 рр.

ПО ПОЛТАВСЬКОМУ ПОЛКУ

 

В 1760-х рр. XVIII ст. політична та економічна ситуація всередині Російської імперії склалася таким чином, що поступово міцніючий абсолютизм уже не міг миритися з тими крихтами української автономії, що ще залишалися на той час. Українська старшина, не забуваючи політичного послаблення стосовно України, яке було за Єлизавети Петрівни, зробила в цей час, уже вдруге за історію України, спробу ввести спадкове гетьманство, намагалася створити таку собі монархію в монархії. Звичайно, Катерина ІІ не могла допустити того, що в майбутньому могло вивести Україну з-під контролю імперії. Першим заходом в цьому напрямку стала ліквідація гетьманства як інституції та відновлення Малоросійської колегії для управління територією колишньої Гетьманщини. 10 листопада 1764 р. було видано відповідний імператорський указ, яким Кирила Розумовського позбавлено булави і натомість призначено президентом новоствореної Колегії П.О.Рум'янцева, одночасно надавши йому посаду генерал-губернатора Малоросії. Власне, ця форма правління мала стати перехідним етапом для введення загальноімперської форми управління територією України. Було також вирішено провести генеральний перепис українських земель, грунт для якого було підготовлено в останні роки гетьманування К.Розумовського.

Ще 4 листопада 1763 р. Сенат видав указ про проведення такої ревізії, а 14 листопада вже затвердив постанову та план ревізії. Відповідно до цього документу протягом кінця 1763-1764 рр. було розпочато цей опис. До нашого дня дійшло кілька справ з його матеріалами, в т.ч. і по Полтавському полку. Очевидно, що цей опис не влаштовував ні імператрицю, ні генерал-губернатора П.О.Рум'янцева. 9 вересня 1765 р. він пропонує Малоросійській колегії провести генеральний опис Малоросії за розробленими ним формами для міст, для козацьких господарств, для приватних маєтків та для урядових і монастирських маєтків1.

Головною метою ревізії, на думку П.О.Рум’янцева, мав стати збір точних відомостей для нього та для Малоросійської колегії про стан України, котрі мали бути використані “для проведения в жизнь предначертаний государыни" та його самого як управителя українських земель2.

Сама ревізія проводилося протягом 1765-1769 рр. Для її проведення в усіх десяти полках Лівобережної України були створені відповідні комісії, до яких входили російські офіцери нижчих чинів та представники місцевої козацької старшини. Очолювали комісії російські офіцери.

Разом з іншими така комісія була створена і для проведення ревізії Полтавського полку. Очолили її секунд-майор Козловського піхотного полку Василь Путимець та бунчуковий старшина Стояновський і полковий осавул Лукашевич. Але, як зазначає Г.Максимович, останні до комісії не з'явились, і замість них було призначено Борозну, однак і цей відговорився хворобою. Врешті-решт на його місце було призначено Родзянка, котрий і прибув до комісії 4 листопада 1765 р.3. З російського боку членами її призначено української дивізії обер-офіцерів: підпоручика Курського піхотного полку Перфіла Газукіна; підпоручика Козловського піхотного полку Максима Єфанова; прапорщика того ж полку Дмитра Цурікова; унтер-офіцерів: сержанта Козловського піхотного полку Силу Цурікова; сержантів Курського піхотного полку Андрія Жмакіна та Афанасія Булгакова, підпрапорщика того ж полку Олександра Ільїна та фур'єра Михайла Мацієва; Козловського полку фур'єра Євдокима Ришкова, капрала Андрія Уланова та солдата Степана Дементьєва. З українського боку до складу комісії увійшли "малоросійські чиновники": військові товариші Василь Марченко та Петро Лаврентіїв. Полкові канцеляристи: Петро Дрида, Григорій Доморацький, Максим Міщенко; писці полкової канцелярії: Данило Слюсаревський та Михайло Родіонов. Також були визначені від полкової канцелярії для письма козачі діти з трьох сотень: Полтавської - Гаврило Палагута, другої полкової - канцелярист Афанасій Жидковський, Петро Козир, Великобудиської - Федір Ємець і Решетилівської Кирило Дюбан4. Таким чином, повний склад комісії мав би становити двадцять п'ять чоловік. Однак в ордерах Путимцева зустрічаємо як членів комісії підпоручиків Жеденева, Грецова, Сичова, Воропанова, Усачова, Колесникова та Головіна. Відповідно при них також повинні були бути і нижні великоросійські чини. Таким чином, якщо при  кожному з них було принаймні ще по два нижні чина, то це ще двадцять один чоловік, а якщо взяти до уваги промеморію комісії до Полтавської полкової канцелярії про призначення "еще в оную комиссию двадцати человек козаков для посылки от оной комиссии при господах офицерах кои де в отдаление хутора и другие места к описанию оных имеют быть отправлени"5, то загальна чисельність комісії в Полтавському полку становитиме шістдесят сім чоловік. Слід також зауважити, що комплектація комісії членами з числа козацької старшини та козаків увесь час натикалась на глухий опір та небажання останньої брати участь в переписі. Г.Максимович наводить ряд прикладів, коли призначені члени комісії не з'являлись для участі в її роботі, ухиляючись під різними приводами. Так, військовий товариш Могилянський як причину неучасті наводить хворобу, “а также по случаю происшедшего у него пожара". Писець Сосна прохає звільнити його "от комиссии по болезни". Небажання брати участь у роботі комісії призводило навіть до втеч писців, як, наприклад, полтавські магістратські писці Василь Бойка, Семен Гурби та Іван Дротенка. Місцева влада також не дуже горіла бажанням проводити цей перепис, розуміючи його наслідки для неї. Так, Полтавський магістрат дав "негодных" писців та непридатні для житла квартири, не поспішав з призначенням нових писців замість втеклих. Спротив був настільки сильним, що комісія вимушена була звертатись до Малоросійської колегії з проханням замість земських старшин для проведення перепису в сотнях призначити сотників "дабы всяк сотник в своей сотни при той описи был".

Не зважаючи на всі ці труднощі, вже в кінці жовтня 1765 р. комісія розпочала роботу на території Полтавського полку. Першим її заходом, як зазначає Г.Максимович, стало звернення до Полтавського магістрату з вимогою надати відомості чи має "оной магистрат в ведении своем всех мещан и купечество, и их торги и промислы, кто в оном магистрате присутствует с показанием чина, имени и фамилии, и много ль оных присутствующих персон. И ест ли особая полиция, а естли нет, то оная от кого завіисит, також о предосторожности от пожаров, от оного всем жителям всегда подтверждается оь, с которого и по которое число именно. И естли запрещается, то где пекут и варят жители, во особо зделанних печах на дворах, или вне оных, також имеются ль пожарния инструменты, и какие имянно, и по сколку числом каждых содержатся в готовности и во время пожару от которого двора с ведром, топором и лошадю под бочки, или з другим чем по сколку человек вислать расписанно ль, и всем жителям обявленно ль, и все по сотням и десяткам расчисллени ль, и к каждому десятку и сотне определенним из гражданн; тож и нищия содержутся ль во особо зделанных шпиталях, при богодельнях и откуда им пропитание производится, и з какой имянно суммы, или кто одын от себя их доволствует и снабдевает"6.

Ця та багато інших інструкцій і вимог, що збереглися до нашого дня в справах комісії, повністю відповідали розробленим формам опису. Одночасно на комісію було покладено завдання вирішувати спірні питання стосовно власності, як-то, наприклад, "Дело о завладении, якобы Полтавским полковником Горленком не потдаленности от города Полтавы имеющогось луки с лесом в урочищи Булановой, принадлежащие магистрату Полтавскому"7 та секвестрування козачих земель у тих, хто володів ними не на законних підставах. Така постановка питання та чітка вимога щодо наявності відповідних паперів на право власності призводила до того, що ряд власників не лише на надавали необхідних комісії відомостей, а й не дозволяли описувати свої володіння. Загалом Генеральний опис полку був призупинений на початку 1769 р., так і не будучи завершеним. Завдання, поставлене перед її початком, фактично не було виконане. Однак матеріали перепису стали безцінним джерелом до вивчення історії України другої половини XVIII ст.

Збережені справи Рум'янцівського опису Малоросії - це лише незначна частина тих описових документів, які залишились після призупинення проведення опису. Первісно вони були розпорошені по полкових канцеляріях і згодом, після ліквідації полків, як робочий матеріал, передавалися до архівів новостворених адміністративно-територіальних одиниць. Постійні реорганізації адміністративних установ та безкінечні передачі матеріалів опису з одного відомства до іншого аж ніяк не сприяли їх збереженню. До того ж, в першій половині ХІХ ст. вони вже втратили своє практичне значення, а тому знаходилися в повному забутті в архівосховищах. Першим звернув увагу на цей безцінний фактичний матеріал з історії України відомий історик О.Лазаревський, котрий і виявив частину матеріалів опису в архіві Чернігівської казенної палати - 148 фоліантів, що стосувалися Чернігівського, частини Київського, Ніжинського, Стародубського, частини Прилуцького, Смілянської сотні Лубенського полків8. Інша частина опису невдовзі була виявлена в архіві Київської казенної палати - відсутня частина опису Київського полку, майже увесь опис Переяславського та три справи про проведення ревізії на території Переяславського, Миргородського та Лубенського полків9.

Таким чином, більше чи менше збереглися описи п'яти полків - Чернігівського, Київського, Ніжинського, Стародубського та Переяславського. Описи інших - Лубенського, Миргородського, Прилуцького, Гадяцького та Полтавського один з перших дослідників Рум'янцівського опису Д.І.Багалій на 1883 р. вважав втраченими. "Остальные 5, относящиеся к территории нынешней Полтавской губернии, повидимому, погибли безвозвратно. Говорят они сгорели в Полтаве."10. Однак через кілька років після появи в світ першої публікації, в якій він так песимістично був налаштований стосовно збереженості опису п'яти полтавських полків, Д.І.Багалій, відвідавши в липні 1888 р. Полтаву, виявив в архіві Полтавського губернського правління частину Рум'янцівського опису. Вісімнадцять в'язок містили в собі уривкові, неповні чернетки та білові відомості двох сотень Миргородського та чотирьох сотень Полтавського полків, які, очевидно, після ліквідації Полтавського та Миргородського полків були передані до архіву новоствореного Катеринославського намісництва і, очевидно, звідти поступили да архіву Полтавського губернського правління після створення в 1802 р. Полтавської губернії.

У в'язках знаходилися матеріали опису Полтавської городової сотні (м. Полтава (частина), села Нижні Млини, Іскрівка, Крутий Берег, Грабинівка, Павленки, Ковалівка, Яківці, Малі Будища, Патлаївка, Івончинці, Жуки, Триби), Полтавської першої полкової сотні (села Петрівка, Гавронці, Стасівці, Кам'янка, Тахтаулове, Брусія, Семянівка, Осьмачки, Зелененького), Полтавської другої полкової сотні (села Пушкарівка, Мильці, Рибці, Мачухи, Івашки, Супрунівка, Шостаки, Куклинці, Гужули, Федорки, Головач, Горбанівка, Вільшана), Великобудиської сотні (містечко Великі Будища, села Диканька, Чернечий Яр, Нові та Старі Млини, Рівне, слободи Кочубеївка, Гуджулівщина, Комарівка, Спасівка, Буцківка, Федорівка, Головщина, містечко Решетилівка), сіл Демидівка, Надєжда, Піщане, Черняківка, Покровка та Бутове11. Невдовзі ці матеріали були передані до м. Харкова.

На сьогодні всі збережені матеріали Рум'янцівського опису Малоросії зберігаються в Центральному Державному Історичному Архіві України і складають окремий його фонд12.

Стосовно Полтавського полку, то нині в наявності 536 збережених справ. 535 з них зберігаються у фонді 57 - Рум'янцівський опис Малоросії13. Одна справа, яка чомусь помилково датована 1748 р., включена до фонду 94 - Полтавська полкова канцелярія14, адже справа є не чим іншим, як чернеткою справи № 1 опису № 2 фонду 57 Рум'янцівського опису Малоросії.

До фонду включено різноманітні матеріали. Це перш за все відомості, складені членами комісії, виписки з ревізії 1764 р., компутів 1735 та 1736 рр., копії документів на право власності - грамот, універсалів, купчих, уступочних і т.п. майнових документів. Є тут і чисто діловодні справи самої полкової комісії по проведенню перепису. Матеріали опису представлені або в чорновому, або в біловому (інколи в обох) варіантах. Є тут відомості, складені членами комісії й надіслані до неї різними особами, що мали володіння на території полку. Хронологічні рамки фонду обіймають 1765-1769 рр.

В описі представлено м. Полтаву, сотні Полтавську городову, Першу та Другу Полтавські, Великобудиську, Решетилівську.

Таким чином, необхідно констатувати те, що опис Полтавського полку зберігся лише частково, до того ж і те, що збереглося на сьогодні, залишається майже зовсім не вивченим, незважаючи на те, що він містить унікальні відомості про життя краю в шестидесятих роках XVIII ст.

_________________________

1 Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. - Харків: Вид-во Харківського держ. ун-ту, 1970. - С. 97.

2 Максимович Г.А. Деятельность Румянцева-Задунайского по управлению Малороссией. - Нежин: Типо-Литогр. насл. В.К.Меленевского,1913. - Т. І. - С. 199.

3 Там само. - С. 228.

4 Там само. - С. 229.

5 Цитата за Г.Максимовичем. - С. 229.

6 Цитата за Г.Максимовичем. - С. 231-232.

7 Цитата за Г.Максимовичем. - С. 235.

8 Багалей Д.И. Генеральная опись Малороссии. Эпизод из деятельности первого правителя Малоросссии, гр. П.А.Румянцева-Задунайского // Киевская старина. - 1883. - № 11. - С. 403.

9 Там само.-С.403.

10 Там само.

11 Багалей Д.И. О вновь открытых материалах для истории Левобережной Украины (Архив Полтавск. губ. правл.) // Труды VI археологического съезда в Одессе (1884 г.). - Одесса: Типогр. А.Шульце. - 1889. - Т. IV. - С. 79-82.

12 ЦДІА України. – Ф. 57.

13 ЦДІА України. - Ф. 57. - Оп. 2.

14 ЦДІА України. - Ф. 94. - Оп. 2. - Од. зб. 135.

 

 

Галина Кокоріна (Київ)

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕРХНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ XVII-XVIII СТОЛІТЬ. КУЛЬТУРНА ТРАДИЦІЯ І РЕАЛЬНІСТЬ

 

Верхній одяг українців у XVII-XVIII ст. надзвичайно різноманітний, і це пояснюється, насамперед, широтою політичних контактів. У цілому весь комплекс українського одягу часів Гетьманщини, виходячи з проблем походження, можна розділити на три компоненти:

-       форми одягу, які споконвіку були властиві народам, що населяли територію Козацької держави;

-       східні запозичення;

-       європейські запозичення.

У контексті такої постановки питання жіночий комплекс здається більш архаїчним. У ньому зберігалися стародавні форми одягу, що ведуть свій родовід ще з часів Київської Русі. Таким був головний убір у вигляді комбінації очіпка і намітки. Це вбрання аналогічне давньоруським повойнику й убрусу. Поясні форми жіночого комплексу також можна розглядати як трансформацію стародавньої поньови. Існуючи в XVII-XVIII ст., плахта, запаска й обгортка також виготовлялися з незшитих шматків тканини прямокутної форми і укріплювалися поясом на талії. До архаїчних форм жіночого костюма варто віднести і довгу сорочку з уставками - прямокутними вставками в області плеча.

У чоловічому костюмі таких елементів небагато: це сорочка характерної форми і плащ – опанча  давнину його називали волота). До споконвічних форм одягу варто віднести і свиту. За часів Київської Русі свитою називали верхній глухий одяг, що надягали через голову. Назва походить від слова «звивати», тобто вкривати, укутувати. З XII-XIII ст., коли в Київській Русі складається традиція носити розстібний одяг, міняється крій свити, і у XVII ст. свита – це розстібний верхній одяг з домотканого сукна1, 2. Але велика частина верхнього одягу, що і є предметом нашого дослідження, являє собою запозичення. Така ситуація склалася не тільки в Україні, подібні процеси відбувалися в Росії, Польщі, Угорщині й інших регіонах Східної Європи, тобто на територіях, що здавна були підлеглі одночасному впливу і західних, і східних традицій, що стосуються побуту, костюма, мови.

Розглянемо найбільш загальні принципи побудови ансамблю чоловічого костюма в XVII-XVIII ст. Поверх натільного одягу (сорочки і штанів) небагаті люди надягали свиту. У холодний час зверху свити надягали бурку, опанчу (кирею) чи кожух. Ансамбль костюма знатних станів трохи складніше: поверх натільного одягу надягали жупан, далі – кунтуш (чи делію), а потім – опанчу (мантію, кирею).

От як описує Богдана Хмельницького український письменник і драматург, знавець вітчизняної історії М. Старицький у романі «Перед бурею»: Богдан «...був одягнений у штофний, темно-малинового кольору, жупан, щільно застебнутий срібними ґудзиками і широко оперезаний шовковим поясом, за яким із двох сторін стирчало по багатому турецькому пістолету. Зверху жупана надягнутий був на ньому кунтуш, підбитий чорним баранчиком і покритий темно-зеленим сукном. Широкі, як море, сині штани лежали пишними складками і були просунуті в халяви сап'янових чобіт, зі срібними каблуками й острогами. У лівого боку висіла крива в шкіряних піхвах шабля. Поверх усього одягу у козака була наопашки накинута з товстої баї бурка – кирея з красиво розшитою відлогою, а на голову була надягнута висока шапка з чорного смушок з червоним висячим верхом, прикрашеним золотою китицею». У тім же романі Хмельницький описаний у рік підписання договору з Росією: «Попереду на сріблясто-сірому чистокровному коні, прибраному в дорогу, прикрашену каменями збрую, на такім же дорогоцінном сідлі їхав гетьман. Струнку фігуру його облягала легка срібна кольчуга, крізь кільця якої просвічував малиновий атлас нижнього жупана; стан оперізував широкий турецький шовковий пояс; на кольчугу надягнутий був нарозхрист темно-зелений венеціанського оксамиту, розшитий золотом кунтуш, борти якого майоріли безліччю золотих із самоцвітами ґудзиків; на плечі гетьмана була накинута пурпурна мантія із соболевим коміром, схоплена біля шиї аграфами, що блискали сапфірами і яхонтами; поли мантії покривали круп коня і спадали пишними складками майже до землі. На голові у гетьмана красувалася кругла фіолетова шапочка, опушена соболем, із двома білими страусовими пір’ями”3.

Відомий український етнограф Д. Яворницький, що займався історією українського козацтва наприкінці XIX ст., описує костюм козаків зі слів 117-літнього запорожця так: поверх сорочки козак надягав черкеску “завдовжки до коліна, кольорову, з травами, візерунками й розводами, з ґудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами позаду... Ото як надягнув запорожець червону черкеску, оперезався поясом, начепив на себе кинджал, прилаштував шаблю, тоді вже він одягає каптан або жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже до кісток, з широкими рукавами... Каптан був вже іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то каптан голубий чи синій; він також був призбираний..., з роздьорами (на рукавах)... у тому місці, де руки згинались у лікті... У такі рукави просували руки або просто через їх кінці, або через розпори посеред рукавів... На каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг , аж до п’ят, зроблений або із шкіри, або з вовни, без рукавів, схожий на плащ”4.

Таким чином, в ансамбль входили, щонайменше, три компоненти верхнього одягу, одягнутого один поверх іншого. Але якщо загальний принцип формування ансамблю досить очевидний, то чітка термінологія у визначенні назв тієї чи іншої форми одягу в даний час відсутня. Причина не тільки в надзвичайній розмаїтості самих форм одягу і неоднорідності мовних традицій у різних регіонах України. Причина ще й у тім, що в XVIII столітті, коли почалася активна європеїзація костюма і побуту в цілому, костюм попереднього періоду був ґрунтовно забутий, витиснений з міст, а його хоронителями залишилися селяни. Ми у своєму дослідженні посилаємося не тільки на праці вчених і письменників XIX ст., коли тільки почала формуватися українська етнографія, але і на праці сучасних авторів в області історичного костюма.

Отже, для назви одягу, що ми умовно позначимо як верхній одяг «першого шару», зустрічається найчастіше два терміни: черкеска і жупан. Описуючи костюм запорозьких козаків, Яворницький називає цей одяг черкескою. Відзначимо, що черкеска є традиційним одягом кавказьких народів. Вона являє собою однобортний каптан без коміра, затягнутий у талію, із клинчастим вирізом на грудях, довжиною  трохи нижче колін. З поширенням вогнепальної зброї на грудях стали нашивати газирі – шкіряні гнізда для патронів. Цей одяг був запозичений терськими, а потім і запорозькими козаками5. Жупан - це стародавній верхній одяг, розповсюджений серед заможного козацтва і польської шляхти. Польські фахівці вважають цей одяг східного (скоріше арабського) походження6. Жупан застібали під шиєю на густо посаджені ґудзики чи гачки, позаду на талії робили складки. Укорочений жупан у Польщі називався жупіца, в Україні – жупанець, жупанок. Відштовхуючись від польської традиції, Старицький називає жупаном одяг, поверх якого надягнутий кунтуш і кирея3. Інші назви одягу подібного типу – каптан, куптан, каптаник, свитка, юпка. Останній термін згадується Яворницьким: юпка – це короткий чоловічий каптан, “пошитий у талію, зі складками, схожий на турецькі куртки”. У XVII ст. юпкою називали також одяг міських жінок. Старицький пише про «баєві юпки», у які були одягнені міщанки Києва, що зустрічали Б. Хмельницького. У XIX ст. юпка – це винятково жіночий верхній одяг з фабричних тканин характерного крою3. У В.Даля юпка (юпа) – кожух, теплий халат, каптан, що носять у Малоросії2 (Мал. 1).

 

Мал. 1. Схема загального вигляду юпки ХVІІІ ст.

Музей народного мистецтва ім. І.Гончара

 

Ще одна назва для верхнього одягу «першого шару» зустрічається у М.В.Гоголя в повісті “Тарас Бульба”: на сині Тараса Бульби надягнутий “казакін червоного кольору, сукна яскравого як вогонь... з візерунковим поясом7.” Р.М.Кірсанова називає казакіном «чоловічий кафтанчик чи напівкафтанчик, приталений, на зборках, зі стоячим коміром і застібкою на гачки»8. В.І.Даль помістив слово казакін у статтю «козаки», позначивши його, таким чином, як частину козачого побуту.

У російськомовній традиції є ще слово «піддьовка», так називали спідній каптан, тобто одяг, що зручно надягнути під більш широкий верхній. Це може бути короткий напівкаптан «з перехватом» ( тобто такий, що прилягає по талії), а також кафтанчик, халат, ватянка, чапан, азям, чекмінь, чекменек.

Тепер відзначимо головні конструктивні особливості верхнього одягу «першого шару». Основна риса – щільне облягання у верхній частині торса, що досягається за рахунок особливих прийомів крою: великої кількості деталей і їхньої специфічної конфігурації. Крім основних деталей (спинки, поличок, рукавів) використовувались бічні вставки у формі трикутників, трапецій і чотирикутників неправильної форми. Ці вставки пришивали по лінії талії, тим самим забезпечуючи значне розширення від талії до низу. Центральна частина спинки жупана, як правило, була суцільно кроєна («проходка»), бічні клини по лінії талії можуть бути призбирані. У пізньому варіанті нижні  частини бічних вставок утворюють трапецію, що укладається в бантову складку (в юпках, керсетках).

Наведемо опис черкески у Яворницького. Позаду черкеска має два «вуси» (клиноподібні вставки у швах, що утворюють складки), у плечах вона широка, у талії вузька. Великою перевагою черкесок було те, що рукава не сковували рухів, «дозволяючи людині махати рукою вперед та назад»4. На збереженому з XVIII ст. шовковому каптані з Чернігівського історичного музею можна розглянути крій такого рукава: широкий у верхній частині, він різко звужений донизу. Значно подовжений і застебнутий ґудзиками на зап'ясті, такий рукав, дійсно, забезпечував велику свободу рухів. Відзначимо також, що збереглися стародавні каптани з квадратною проймою, що є  характерною ознакою східного крою і рідко зустрічається в європейському костюмі XVII – XVIII ст. Прикладом може служити так звана юпка з колекції І.М.Гончара в Київському музеї народного мистецтва.

Для верхнього одягу «другого шару» у різних джерелах ми зустрічаємо найчастіше також два терміни: жупан і кунтуш (Мал. 2, 3). Рідше – каптан і делія. Яварницький вважає, що термін “кунтуш” з'явився у козаків тільки у XVIII ст. як польське запозичення, зокрема, він згадує «сукняний напівкунтуш з відкидними рукавами”4. Гоголь і Старицький використовують цей термін в описі козацького побуту XVII ст. («Тарас Бульба», «Гетьман», «Зникла грамота» Гоголя; «Богдан Хмельницький» Старицького). У Старицького слово кунтуш використовується в значенні одягу, надягнутого на жупан. Яворницький називає жупаном чи каптаном одяг, надягнутий поверх черкески й описує його по-різному. В одному місці він говорить про жупан, що застібається гачками до верха, з вузьким коміром, укріплений поясом, “рясний у подолі”, із клинами, що

Мал. 2. Жупан і кунтуш.                    Мал. 3. Схема крою жупана ХVІІІ ст.

Портрет Д.Єфремова. 1752 р.                        Чернігівський історичний

Київ. Українська національна галерея              музей ім. Тарновського

пришиті “до підпашників між собком і передами” (до ліфа між спинкою і поличками). Такий жупан ще називався «каптаник». В іншому місці Яворницький говорить про верхні жупани (каптани), дуже широкі і довгі, схожі на кирею: “Каптан був іншого кольору, ніж черкеска, він був призбираний і на шнурках, гаптований золотом… з тонким дротом у середині і широкими – преширокими рукавами з роздьорами чи розпорами. Розпори ці робили в тому місці, де руки згиналися в лікті.” Можна зробити висновок, що термін «жупан» був збірним і позначав різні види одягу, схожі по крою і призначенню. У цьому значенні слово «жупан» відповідає існуючому в російській мові слову «кафтан». Додамо також, що для простолюдина і бідного козака жупан був часто єдиною формою верхнього  одягу, що надівалася на сорочку, а в запорожців іноді і на голе тіло.

Призначення і походження кунтуша (контуша) польські дослідники трактують у такий спосіб. Кунтуш – одяг угорського чи турецького походження, що з'явився в Польщі в XV ст. Поляки носили його як військовий видобуток, як трофей, привезений зі сходу, де цей одяг був привілеєм знатних станів6. Польський король Ян Собеський (1629 –1696) носив кунтуш як офіційний одяг, і це було проявом особливих переваг в області моди, коли в Польщі боролися дві тенденції: іспанський і східний впливи. Кунтуш являв собою довге верхнє чоловіче плаття, що  контрастувало по кольору з жупаном, поверх якого його надягали. Носили його з поясом, а рукава мали характерні розрізи. Якщо руки просмикували в ці розрізи, рукава ставали відкидними, їх називали «вильоти» і іноді зав'язували на спині вузлом. Відзначимо також, що поляки намагалися підібрати колір шапки під колір кунтуша.

Ще один одяг, що надягали поверх нижнього жупана – делія. Цей одяг є знаком особливого соціального статусу, його носили козацькі старшини і магнати в наслідування знатним полякам. У Польщу делія прийшла з Туреччини. Так називали широкий верхній чоловічий одяг, підбитий дорогим хутром, переважно рисячим. Рукава найчастіше були з розрізами. Відкинуті рукави означали готовність шляхтича до танцю чи до бою. Відкладний хутряний комір намагалися робити побільше, говорили: невідомо, делія при комірі чи комір при делії6.

У російській традиції делії відповідає опашень (охабень) – одяг вільного покрою з довгими рукавами. Опашень шили з дорогих тканин і носили наопашки, надягали поверх каптана і ніколи не підперізували. На думку П. А. Білецького9, делію на Україні називали киреєй. На наш погляд, кирея – це термін, яким в Україні називали різні за кроєм види одягу.

В описі одягу «третього шару» варто відрізняти дві форми: драпірований плащ і розстібний одяг з рукавами, що надягали наопашки. Плащ є відгомоном стародавньої традиції: підкреслювати знатність драпірованим одягом з дорогих тканин, що кроїли у формі півкола і накидали на плечі поверх іншого одягу. Це архетипова форма, вона зустрічалася в середньовічному костюмі у багатьох європейських народів. Найбільш загальна назва – мантія, у давньоруській традиції – опанча (корзно – один з різновидів такого плаща). Аналогічна форма бере походження від простонародної традиції використовувати круглі чи прямокутні по крою плащі з сукна як дорожній одяг, їхня стародавня назва – волота.

У XVII-XVIII ст. існують і ці дві форми, і їхні модифікації. Запорозькі козаки “на каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг, аж до п’ят, зроблений або з шкіри, або з вовни, без рукавів, схожий на плащ”4. «Поверх усього одягу на козака була наопашки накинута з товстої баї бурка – кирея з красиво розшитою відлогою...» - це опис Б. Хмельницького у Старицького на початку роману3. А ось у тім же романі опис Хмельницького в 1654: «На плечі гетьмана була накинута пурпурна мантія із соболиного хутра, схоплена біля шиї аграфами...” Але крім цього, як верхній плащ, тепер використовують одяг іншої форми – довгий і широкий, з декоративними рукавами. Цю форму варто розглядати як деяке зрощування драпірованого і рукавного розстібного одягу, що характерно для багатьох східних народів. У російському костюмі цей процес добре прослідковується на прикладі опанчі. У словнику Кірсанової8 опанча (японча, япончица) – це стародавній російський плащ, круглий за кроєм і без рукавів. Найраніше згадування про нього зустрічається в «Слові о полку Ігоревім». До кінця XVII ст. увійшли у побут опанчі з довгими прямими рукавами, і тепер під опанчею розуміють урочистий одяг, а за часів Петра I він стане церемоніальним. В Україні також використовувався термін «опанча». На думку Т. Ніколаєвої, заможні українці надягали поверх жупана кунтуш чи опанчу, а в урочистих випадках – шуби і ферезеї10.

На портретах української знаті XVII-XVIII ст. ми часто бачимо подібний одяг і, посилаючись на різні джерела1, 2, 3, 9, можна стверджувати, що широке довге плаття з довгими відкидними рукавами і широким коміром, надягнуте наопашки, мало в Україні три назви: опанча, кирея і мантія.

Згодом, у XVIII-XIX ст., киреєю стануть називати широкий плащеподібний одяг з каптуром. Гоголь в описі козацького побуту такий одяг називає кобеняк, використовуючи слово татарського походження. Найбільш проста і груба форма плаща-накидки – це бурка, яку здавна носили в Україні. Саме під цією кавказькою назвою Яворницький згадує “кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою”.

Підводячи підсумок вищесказаного, слід зазначити, що в українському костюмі XVII-XVIII ст. спостерігалося розмивання чіткості границь між різними формами одягу, а разом з цим і зсув у використанні різних термінів. Так виявилося, що відбувалося свого роду «перетікання» однієї форми в іншу: черкеска – жупан, жупан – кунтуш, кунтуш – делія, делія – опанча, опанча – кирея, кирея – бурка. Важливо також врахувати, що навіть у парадному костюмі української знаті не завжди присутні всі три шари верхнього одягу. Наприклад, опанча могла бути надягнутою безпосередньо на жупан. Можливий і інший варіант: кунтуш, надягнутий не застебнутим і не підперезаним на жупан, а опанча могла бути відсутньою.

_______________________

1 Словник української мови. Під ред. І.К. ілодід: У 12-ти т. - К.: Наукова думка, 1970–1980.

2 Толковый словарь русского языка В.Даля. - М.: Русский язык, 1991.

3 Старицкий М. П. Богдан Хмельницкий: В 3-х томах. - К.: Молодь, 1963.

4 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – Львів : Світ, 1990-1992.

5 Студенецкая Е.Н. Одежда народов Северного Кавказа XVIII-XX вв. - М.: Наука,1989. - 288 с.

6 Banach E., Banach A. Slownik mody.-Warszawa: Wiedza Powszechna, 1962. - 314 с.

7 Гоголь Н. В. Собрание художественных произведений: В 5-ти т. – М.: Художественная литература, 1959.

8 Кирсанова Р.М. Розовая ксандрейка и драдедамвий платок. Костюм – вещь и образ в русской литературе ХІХ века. – М.: Книга, 1989. – 288 с.

9 Белецкий П.А. Украинская портретная живопись ХVІІ-ХVІІІ вв. – Ленинград: Искусство, 1981. - 258 с.

10 Ніколаєва Т.А. Історія українського костюма. – К: Либідь, 1996. – 174 с.

 

 

Віра Франчук (Київ)

 

КОЗАЦЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ

ЗА СВІДЧЕННЯМИ МОВИ

 

Терміни, що свідчать про існування у слов’ян народовладдя, дуже давні. Так, до спільнослов’янської доби відносять такі слова як съборъ, съ(н)ьмъ або съjьмъ1. З них утворилися давньоруські соймъ і снемъ, пізніше – українське соймъ. У польській та чеській мові відповідно: sejm i sňem. В основі цих іменників виділяється значення “зібрання”. У дієслів, від яких вони були утворені (събиратися, съниматися) – значення “збиратися”. Пор. сучасні: збори, зібраннязбиратися, з’їздз’їжджатися, сход, сходкасходитися.

Саме під час таких зібрань проходило обговорення важливих питань, обмін думками їх учасників. У давньоруський період такий обмін думками відбувався у спеціальному зібранні, що мало назву дума або съв¾тъ. Тут його учасники думали, тобто радилися, про важливі державні справи. Так, князь Володимир “любя дружину, и с ними думая о строи землен¾м и о ратехъ и о устав¾ землен¾м”2. Російська мова довго зберігала в активному вжитку цей відтінок у значенні слова думати. А іменник дума як назва офіційного державного органу існував до 1917 р. Проте поряд із дієсловом думати ще в давньоруський період поширюється у східних слов’ян старослов’янське совьщатися і відповідно іменник сов¾тъ. Російська і білоруська мови зберегли ці слова дотепер і користуються ними, утворивши ряд похідних: советник, советский, совещательный и т.д.

Термін в¾че засвідчений найдавнішою історичною пам’яткою східних слов’ян “Повесть временних літ”3. За даними “Етимологічного словника української мови”, віче – “громадські збори у стародавніх слов’ян. Російське вéче, білоруське вéча, давньоруське в¾че, польське wiec (із wiece). У сербській слово вéће означає сучасні органи влади. Вважають, що старослов’янський іменник в¾шіє утворений від основи *vet-, тієї самої, що і в privĕtiti, zavĕt, sъvĕtъ та ін. Ймовірно, цей іменник пов’язаний із словом vĕtь “гілка”. Цього ж кореня: вітáти, відвічáти, привíт.

У пам’ятках української мови слово віче у значенні “народні збори” зустрічається до кінця XVI ст.4.

В Іпатіївському літописі прояви народного волевиявлення у формі віча розкрито у мальовничій сцені переговорів київського боярства з населенням міста у 1148 р.: “Кияномъ же всимъ съшедшимся отъ мала и до велика к свят¾й Софьи на дворъ, въставшемь же имъ въ в¾чи, и рече имъ Изяславлъ посолъ... Рекоша же кияне: “Мы в¾даемъ, оже не кончати добромъ с т¾мъ племенем ни вамъ, ни намъ коли-любо”. Митрополитъ же възбраняше имъ, и Лазорь тысяцкой, како Буша не убили Игоря. Они же кликнуша и поидоша убивать Игоря”5.

За даними історичних словників, дієслово радити зустрічається в пам’ятках української мови вже на початку XІV ст., де вживається як синонім дієслова советовати: “а за насъ и чада наша Господа Бога молити... пры насъ и пры советах князевъ и бояръ наших, радити и советовати” (Луцьк, 1322 Арх. ЮЗО I/VI, 3)6. У наступному столітті фіксується і префіксальна форма однокорінного зворотного дієслова порадитися: “Княз великий Олександро... чинимь знаменито... ижеть ... мы порадившися с нашими князи… дали есмо ему село Холопы” (Луцьк, 1452 Арх. ЮЗР 8/IV, 60)7. У багатозначному іменнику рада тоді ж виділяється відтінок “рада, нарада”: “тогда мы, исъ нашею в¾рною радою дали есмо и потвердили есмо его правого вего именіа” (Судомир, 1361 АGZ6)8.

У словацькій мові іменник rada у значенні “магістрат” фіксується з XVI ст.9. І в східнослов’янських, і в словацькій мові слово рада запозичене з німецького Rat через посередництво старочеського або старопольського rada10.

Таким же запозиченням є й  українське дієслово радити (німецьке raten, старочеське raditi, старопольське radzić). Тим часом в українській мові на відміну від російської, у якій тоді ж також фіксуються слова з коренем рад11, запозичення повністю витісняють питомі форми і набувають монопольного права на передачу значень “рада”, “радитися”. Особливе місце займає у цьому плані білоруська мова, у якій поряд із формами рада, нарада радзіцца, радца функціонують лексеми савет, саветник12.

З XV ст. в українській мові функціонує велика кількість похідних від запозичених лексем: дорадити, нарадити, порадити, зрадити, нарада, порада, зрада, радник, зрадник, зрадца тощо. Їх поява і поширення якоюсь мірою була викликана бажанням точніше і стисліше передавати відтінки значень, які у попередні періоди розвитку мови не мали достатньо чіткого вираження.

У сучасній українській мові іменник рада має багато значень. За даними 11-томного Словника української мови їх п’ять:

1. Пропозиція, вказівка, як діяти в яких-небудь обставинах, допомога добрим словом у скруті; порада.

2. Спільне обговорення яких-небудь питань, обмірковування чого-небудь з кимсь. Відтінок  цього значення: нарада, засідання.

3. Колегіальний орган якої-небудь організації, установи чи сама організація, установа, що розпоряджається, керує ким-, чим-небудь або радить у чомусь. Наприклад: Рада Міністрів УРСР – найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади РСР; уряд республіки.

4. Орган державної влади, який здійснює диктатуру пролетаріату і є формою політичної організації соціалістичного суспільства. Наприклад: Верховна Рада УРСР – найвищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган УРСР, який обирається шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні.

У 5-му значенні іменник рада вживався лише у XVII-XVIII ст. Це – загальні збори козаків у Запорозькій січі та на Лівобережній Україні у цей період. У наш час це вже історизм – тобто слово, яке вживається для характеристики того чи іншого явища чи предмета минулого. Словник ілюструє це значення цитатами з творів М. Рильського та О. Корнійчука. Наводяться також термінологічні сполучення: Рада генеральної старшини – на Україні в  XVII-XVIII ст. – вузький дорадчий орган при гетьмані, створений зі складу Ради старшини; Рада старшини – на Україні у XVII-XVIII ст. – дорадчий орган при гетьмані, до складу якого входила вся старшинська верхівка, яка була виразником кланових інтересів великих землевласників. Чорна рада – загальна козацька рада, скликана в 1663 р. поблизу Ніжина для обрання гетьмана Лівобережної України, в якій брали участь селянство і міська біднота (чернь). Наведено приклад з “Чорної ради” П. Куліша: “Окаянна сіром нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув поголоски про чорну раду?”.

У романі П. Куліша яскраво описано події того дня. Однак не слід забувати, що у цьому разі письменник звертався до оригінального твору XVII ст. – Літопису Самовидця. Цей твір, що вважається одним із найдостовірніших історичних джерел XVII ст., одночасно є самобутньою й оригінальною пам’яткою української мови та літератури. Зафіксовані на його сторінках приклади вживання іменника рада є незаперечним доказом поширення даної лексеми у староукраїнській мові XVII ст.: “Сомко гетман і Бруховецкій з старшинами, оповіли оним о зволенню его царского величества , же по жаданю и прощенію усіх козаков зезволив быти чорной раді на обраня одного совершенного гетмана”13.

Сама рада змальована у цьому творі з надзвичайною експресією: “и скоро тая рада стала и боярин вишол з намету и почал читати грамоту и указ его царского величества, зараз крик стался з обох сторон о гетьманство: одни кричат “Бруховецкого гетманом”, а другіе кричат “Сомка гетманом” и на столец обох сажают. А далі і межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали, заледве Сомко видрался през намет царскій и допал коня и інная старшина, а інших позабивано до колка человіка. И так сторона Сомкова мусіла уступати до табору свого, а сторона Бруховецкого на столец всадили Бруховецкого, зопхнувши князя, и гетманом окрикнули, давши оному булаву и бунчук в руки”14.

Наведені факти свідчать, як поступово відбувалося становлення національних норм української мови, як її словниковий склад, маючи спільну лексичну основу з російською і білоруською, набував нових особливостей, вдаючись при цьому і до запозичень із інших мов.

 

 

________________________

1 Черных П.Я. Очерк русской исторической лексикологии. Древнерусский период. – М., 1956. – С. 126.

2 Повесть временных лет. Текст и перевод. – М., Л., 1950. – Ч. 1. – С. 86.

3 Творогов О.В. Лексический состав “Повести временных лет”: Словоуказатели и частотный словник. – К., 1984. – С. 45.

4 Словник української мови XVI – першої половини XVIІ ст. – Львів, 1999. – Вип. 6. – С. 163.

5 Летопись по Ипатскому списку. – М., 1871. – С. 245-247.

6 Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. – К., 1978. – Т. 2. – С. 285.

7 Там само. – С. 197.

8 Там само. – С. 284. Пор.: Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К., 1983. – С. 178.

9 Dorul,a Ján. Slováci v dejinách jazykových vztahov. - Bratislava, 1977. – S. 88.

10 Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. – Warszawa, 1957. – S. 452.

11 Словарь русского языка XI-XVII вв. – М., 1982. – Т. 9. – С. 288.

12 Тлумачальны слоўнык беларускай мовы. – Мінск,  1980. – Т.4. – С. 553, 555; 1983. – Т. 5. – Кн. І. – С. 12-13.

13 Літопис Самовидця. – К., 1971. – С. 89.

14 Там само. – С. 90.

 

 

С.Гриценко

 

ЛАТИНСЬКІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТКАХ ДОБИ КОЗАЦТВА

 

Мова - найважливіший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне ціле. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного з них залишаються у мові - у спадок нащадкам.

Важко не погодитися із твердженнями Ф. де Соссюра, висловленими у "Курсі загального мовознавства" про те, що історія мови та історія нації, раси і цивілізації переплітаються і впливають одна на одну. Звичаї нації відбиваються у мові, а з іншого боку, саме мова… формує націю. Вчений наголошує, що варто не забувати про тісний зв'язок між мовою та політичною історією. Адже великі історичні події типу римського завоювання мали безмежну кількість наслідків для цілого ряду лінгвістичних фактів.

На тісний зв'язок мови з історією культури та суспільства вказував і Гердер у своєму "Дослідженні про походження мови" (1770), підкреслюючи, що мова пов'язана за своїм походженням з культурою (і, зокрема, з поезією); розвиваючись, удосконалюється, як і суспільство; тісний зв'язок мови з культурою і суспільством робить її найважливішим компонентом національного духу.

Процес історичної еволюції неминуче був пов'язаний зі змінами у мовній картині світу певного народу, українського зокрема, оскільки мова на різних хронологічних зрізах постійно зазнавала як зовнішніх, так і внутрішніх чинників розвитку.

Мета нашого дослідження - спроба окреслити місце латинських запозичень у мовному світосприйнятті українців доби козацтва, їх роль у створенні (збагаченні чи зубожінні) мовної картини світу нашого народу.

Спостереження над латинськими запозиченнями в україномовних пам’ятках доби козацтва1 розкрило багатоаспектність самої проблеми міжмовної взаємодії й трансформації взаємодіючих ідіомів. Неможливо об’єктивно пізнати розвиток будь-якої мови на обраному для спостереження хронологічному відрізку без з’ясування впливів на її структуру інших мов. Тому такими важливими видаються реєстр різноманітних щодо їх структури латинських елементів у мові українських пам’яток доби козацтва, точна фіксація варіативності запозичень. Адже саме латинська мова тривалий час була засобом інтелектуальної й культурної інтеграції Європи, мовою літератури, науки, юриспруденції, релігії і, нарешті, – державною мовою в ряді країн2. Вона мала великий вплив і на розвиток мов тих народів, які послугувалися латинською мовою як другою, - “культурною” та “вищою”. Ця мова мала помітний вплив на мовну ситуацію в Україні доби козацтва, причому вплив значно відчутніший, ніж інші відомі у той же час у цьому континуумі мови, такі, як грецька, гебрейська, ідиш, вірменська, турецька, китайська, кипчацько-татарська, польська, німецька, угорська, молдавська, італійська, французька. Спорадичне використання більшості з названих мов, відсутність їх у предметі шкільної освіти (крім грецької) зумовлювали їх невисоке ієрархічне становище у загальній мовній ситуації в Україні зазначеного періоду порівняно з латинською мовою.

У такій суспільно-політичній та соціокультурній ситуації латинська мова була відчутним фактором впливу на українську мову. Вплив латинської мови здійснювався не лише в її класичному різновиді, а й у її пізнішому середньовічному варіанті, який зазнав певних трансформацій і нашарувань внаслідок використання латинської мови багатьма народами Європи, у яких ця мова мала значне поширення і з якими контактували українці.

Обстежені пам’ятки демонструють ідеографічну різноплановість латиномовних запозичень. Зауважимо, що саме лексичні запозичення уможливлюють моделювання структури мовної картини світу, вирішення проблеми: чи розширюють запозичення поняттєву структуру мови, чи лише розширюють засоби вираження наявних у мові сформованих давніше понять. Важко не погодитися зі словами польської дослідниці Р.Гжегорчикової про те, що "незаперечно найважливішими (для з'ясування мовного образу світу - С.Г.) є явища лексичні, а найбільше - група словникового складу, що становить своєрідний класифікатор світу"3. У принципах класифікації лексики на тематичні групи, у способах встановлення взаємозв'язків між ними відбивається певне уявлення про зовнішній світ, створюється своєрідна мовна картина світу. Тематичні групи лексики розрізняються ступенем розгалуженості на підгрупи та насиченістю запозиченнями; до кількісно найбільших ТГЛ латинізмів належать людина як істота (57), душа і розум (106), людина як член суспільства (102), організація суспільства і соціальні інститути (421) і до ТГЛ, що репрезентовані поодинокими запозиченнями, належать небесні тіла (7), земля (8), тваринний світ (3). Впадає в око неоднакова відкритість текстів різних жанрів щодо переймання запозичень, обстеження текстів показує, що найбільш насиченими латинськими запозиченнями є юридичні документи досліджуваного періоду, щоправда, відносно насиченості можна простежити й індивідуальні підходи авторів (серед поетів особливе тяжіння до латинізмів як маркерів високого стилю виявляли І.Величковський, Л.Баранович, А. Радивиловський, Я.Седовський).

Пристосовуючись до фонетичної та морфологічної системи приймаючої мови, запозичення підпорядковуються нормам цих систем, не руйнуючи при цьому стійкість рівнів мови-реципієнта. На семантичному рівні запозичення, укорінюючись в іншу лексико-семантичну систему, зазнають впливу цієї системи, але і сама семантична система мови-реципієнта зазнає змін під впливом цього запозичення. Ми поділяємо думку В.А.Звегінцева4 про те, що суть регулярних семантичних процесів полягає в тому, що семантичні зміни, які відбуваються в одному слові, залежать від зміни всієї системи.

У процесі пристосування латинізмів до семантичної системи української мови відбуваються два взаємопротилежних процеси: розширення чи звуження (втрата окремих компонентів семантичної структури) семантичного обсягу запозичень у мові-реципієнту. Перший процес (розширення) є наслідком "обростання" латинізму новими значеннями у процесі адаптації. Напр.: українські пам'ятки доби козацтва фіксують лексему  експедиція, яка походить від лат. expediotio "воєнний похід, установлення, приведення в порядок" < лат. expedio "розплутую, розв'язую, звільняю, приводжу в бойовий порядок, підготовлюю" < ex-  "ви-, з" і pedis "пута" < pes (pedis) "нога". В українських пам'ятках ця лексема фіксується з такими значеннями (на думку Є.Тимченка5): "виправа, військове вирядження" (напр.: в "Актовій книге Полтавскаго Городского Уряда VII в." (1, 98) за 1667 р. зазначено: "Еще пол час екъспедиции Московъской…") - XVII-XVIII ст. та "урядовий лист" (напр.: "Експедиціи вшелякіи въ канцеляріи… не Рускимъ писмомъ яко предъ войною было, але Полскимъ язикомъ…" // пам'ят. "Л¾тописъ Самоила Величка") - XVIII ст. Зауважимо, що цей латинізм став нормою сучасної української мови і обріс новими значеннями: "відправлення, розсилання товарів, кореспонденції за певним призначенням", "установа або відділ установи, підприємства, що відає відправленням, розсиланням товарів, кореспонденції за певним призначенням", "відділ у деяких урядових установах за царської Росії", " подорож, поїздка, відрядження групи людей, загону з спеціальною метою, спеціальним завданням", "група, загін людей, що здійснюють подорож, відрядження з спеціальною метою, спеціальним завданням"6.

Другий процес - звуження семантичного обсягу запозичення - зумовлений, насамперед, тим, що іншомовне слово на позначення "чужих" реалій переймалося мовою-реципієнтом лише як позначення однієї конкретної реалії з одним значенням. Згодом деякі з цих лексем могли розширити семантичні межі, набути нових значень шляхом метафоричних і метонімічних перенесень. Напр.: укр. антесигнан "керівник, провідник" < лат. antesignanus "антесигнани, спочатку - солдати, які воювали попереду прапора і захищали його, пізніше - відібрана частина легіону, яка підтримувала у бою кінноту, займала опорні пункти; передовий боєць, застрільник; провідник" (цей латинізм зустрічається у "Палинодії" Захарія Копистенського - 1621 р.). Зауважимо, що особливо помітний цей процес серед дієслів, оскільки більшість латинських дієслів були багатозначними, а в українську мову запозичувалися з певним, конкретним значенням. Зокрема, пор., укр. коньферовати "вести переговори" < лат. conferre (понад 13) "зносити, збирати в одне місце, звозити звідусіль; встромляти, об'єднувати, резюмувати, стисло викладати; скластися, влаштувати складчину; вносити, сплачувати, об'єднувати; сприяти, бути корисним, ставати поряд, піддвигати, наближати, приєднувати, з'єднувати, приводити; зіставляти, порівнювати; нести, переносити, направляти, відправляти; звернутися, вдатися, приєднатися; направляти, скеровувати; вживати; приписувати, перекладати, звалювати; приурочити, віднести; перетворювати; втілювати". Значення слова стає з часом своєрідним лакмусом рівня пізнання людиною навколишнього світу, а історія семантики - аспектом історії культури певного народу.

Підсумовуючи, зауважимо, що інтенсивний і тривалий у часі вплив латинської мови на українську в період козацтва, як його відбивають писемні пам’ятки, зумовив значне розширення репертуару лексем української мови, змінив у багатьох деталях понятійну систему цієї мови. У плані формальної структури – морфеміка, словозміна, фонетика – вплив латинської мови не був настільки відчутним, щоб можна було констатувати структурні зміни в українській мові. Швидше можна стверджувати, що змінився характер периферії в структурі української мови, у якій розширився паралелізм, варіантність форм: при динамічному типові наголосу як домінанті з’явилися словоформи із сталим, нерухомим наголосом; поряд з відмінюваними поширилися невідмінювані слова; до усталених питомих словотвірних афіксів долучилися афікси латинського походження; латинські елементи стали використовуватися як засіб функціонально-стильового маркування мовлення.

___________________

1 Джерелами дослідження слугували: а) твори українських поетів XVI - XVII ст. (Андрія Скоульського, Якова Седовського, Афанасія Филиповича, Григорія Бутовича, Йоаникія Галятовського, Лазара Барановича, Варлаама Ясинського, Симеона Ставницького, Антонія Радивиловського, Івана Величковського, Дмитрія Туптала та анонімні вірші); б) пам'ятки ділової мови: збірники актових документів (Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.; Книга Київського підкоморського суду (1584-1644); Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582-1588); Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст.; Волинські грамоти XVI ст.; Торгівля на Україні XVI - середини XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина; Акти села Одрехови); рукописні грамоти; в) козацькі літописи (С.Величка, Г.Граб'янки та Самовидця).

2 Детальніше див.: Гриценко С.П. Латинська мова у мовно-культурному житті України XVI - XVII ст. // Наук. вісник Ізмаїльського пед. інституту. - Вип. 5. - Ізмаїл, 1998. - С. 14-30.

3 Grzegorczykowa R. Pojecie jezykowego obrazu swiata // Jezykowy obraz swiata. - Lublin. PAN, 1990. - S. 45.

4 Детальніше див.: Гриценко С.П. Латинська мова у мовно-культурному житті України XVI - XVII ст. // Наук. вісник Ізмаїльського пед. інституту. - Вип. 5. - Ізмаїл, 1998. - С. 14-30.

5 Tymčenko J. Istoryčnyj slownyk  ukrajins'koho jazyka. - München, 1985. - S. 871. Див. також: Rudnyc'kyj J.B.  An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language. - V. II. - Part 3 (14). - Winnipeg, 1975. - S. 253.

6 Словник української мови. - Т. 2 - К., 1971. - С. 461.

 

 

Інна Чепіга (Київ)

 

СТАНОВЛЕННЯ ДРУКАРСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

(друга пол. ХVІ-перша пол. XVII ст.)

 

В останній чверті XVI ст. в Україні з’являється книгодрукування. Колишній московський друкар Іван Федоров у 70-х рр. переїжджає до Львова і 1574 р. друкує тут свої “Буквар” та “Апостол”. Новий вид культурно-освітньої діяльності спричинив появу низки термінів, які її характеризують. Найповніше лексеми, пов’язані з виготовленням книги друкарським способом, відбито в передмовах та післямовах до друкованих текстів. Традиція супроводжувати книгу передмовою чи післямовою йде від рукописної практики. Проте тираж друкованих публікацій у багато разів перевершував можливості рукописного розмноження як тексту самої книги, так і передмови чи післямови до неї. Тому книгодрукування сприяло розвиткові й поширенню цього виду писемності, а отже, й засвідченої там лексики.

Протягом ХІХ-ХХ ст. передмови й післямови були предметом дослідження переважно бібліографів, які справедливо вбачали в цих текстах цінне джерело вивчення історії книги. Найповнішою в цьому плані є праця Каратаєва1. Велика заслуга у вивченні українських передмов та післямов належить Федору Титову, котрий вивчав їх з погляду історика та історика церкви2. Особливу цінність має підготовлений ним том публікацій текстів цього писемного жанру до книг, виданих у друкарні Києво-Печерської лаври3. Серед сучасних дослідників, які надають належного значення цьому писемному жанрові як документальному джерелу, найпомітнішими є праці Я. Д. Ісаєвича, зокрема, його докторська дисертація4. У наші дні тексти передмов та післямов до українських стародруків стали привертати увагу мовознавців.

В усі періоди розвитку писемності незважаючи на те, до якого тексту додавалися передмови й післямови — церковного чи світського, — самі вони були творами світського характеру, призначені для читання, а не богослужіння. Серед іншої інформації, вміщеної в цих текстах, тут часто йшлося про історію створення книги, меценатів, котрі сприяли її появі, друкарню, друкарів тощо. Отже, засвідчувалась лексика, пов’язана з процесом книгодрукування.

Процес виготовлення книги друкарським способом позначається іменником друкъ, що прийшов з німецької мови через посередництво польської (п. druk, н. Druk). З цим же значенням фіксується іменник грецького походження типъ (гр. tuתoς «відбиток»), а також слова печатарство, печатованіє від слова печать праслов’янського походження, що означає «засіб для тиснення»: сия книга… друку печерского (255), книгу браство Виленскоє… презъ друкъ подало (336); Акафістъ… первоє типомъ изобразися (132), книга житій … изданная типомъ (444), Новый Зав¾тъ… типомъ обновленый (472); напечатана бысть сія… книга (114), начатъ же ся печатати (179). У мові передмов та післямов на позначення процесу виготовлення книги засвідчується також низка словосполучень, які складаються з іменника із значенням «ремесло, майстерність» і відносного прикметника з коренем друк-, тип- або спільнокореневого з печать: ремесла… друкарского, писмо друкарскоє, типаръскимъ д¾ломъ, типографскимъ маістерствомъ, типарскимъ … художествомъ, і навіть типографскимъ тисненіємъ, тисненіє печатноє тощо.

Від іменників друкъ, типъ, печать на українському мовному ґрунті було утворено чималу кількість дериватів. Так, дія із значенням «виготовляти книги друкарським способом» позначається дієсловом друкувати і префіксальними утвореннями від нього. За допомогою спільнослов’янського агентивного суфікса -ар утворено було назву ремісника, що займався процесом друкування, — друкаръ. Майстерня, де виготовлялася книга методом друку, звалася друкарнею, відносний прикметник від слова друкъ — друкарський тощо: В¾зерунокъ цнотъ … друковано в … Лавр¾ Кієвопечерской (14), фундованє друкарн¾, воскресилъ друкарню, припалую пыломъ (15), друкуютъ книгы многїи (120), казаня на каждую неделю и свята урочистыи… выдрукованы в Євю (328) і т. ін. Багато дериватів фіксується також із коренем тип-: написалемъ и в типографію подалемъ (35), съ архітипомъ єллинскимъ (57), Памво Берында протосиггелъ и архитипографъ церкве Росскіа (186), Петру Могил¾ … от типографовъ, въ той же … Лавр¾ Печерской працуючихъ (306) тощо. Значно менше дериватів засвідчено від слова печать: напечатан(ъ)на книга (6), напечатана бысть сія книга (378).

Сучасні усталені словосполучення, пов’язані з друкарською справою, типу видати книгу, видрукувати книгу, випустити книгу в світ, перевидати книгу, ведуть початок від перших кроків розвитку книгодрукування і засвідчуються насамперед у текстах передмов. Наприклад: издаяти свhту книги (4), книга… в науку вс¾м православным хрстіаном єст выдана, книги… на св¾т выдати важилися (371) і т.ін.

Широка варіативність у вживанні друкарської термінології поступово звужується на користь терміна друк і його похідних, а похідні від тип іноді вживаються навіть з глосою: типографіи или друкарни (21).

Аналізовані тексти відбивають й інші друкарські терміни: коректура “виправлення”, коректор “той, хто виправляє помилки в книзі”. Ці лексеми походять від лат. corrigo “виправляю”. Наприклад, 1637 р. у Львові було не зовсім вдало видано “Служебник”. З цього приводу Петро Могила зауважує, що зіпсованість тексту, помилки йдуть “од недоуков и овых теперешних лвовских корректоров (218), Тарасій Левкович Земка, пропов¾дник слова Божого и корректор в типографіи монастира Печерского Кієвского” (252) — так підписався Тарас Земка під передмовою до Тріоди Цв¾тної. Памво Беринда вважав, що “йому даровано від Бога дар корректорства” (84). У передмові Єлисея Плетенецького до Бесід Йоана Златоуста на Діяння апостолів засвідчено термін бреги “поле” у неповноголосній формі: в книз¾ сей на брезех суть писанія (93).

З інших джерел5 відомо, що в цей період вживаються такі друкарські терміни, як праса (290) “засіб для друкарського тиснення” (н. pressen “тиснути”; звідси Presse “друк, преса”); гарт  (н. hart “твердий”) “спеціальний сплав металів для виготовлення літер”: за гарт выдал пан Давыд в Люблин fr. 42 (154); гисар/гисер (288) (н. Gießer “ливарник”) “ремісник, що займався відливанням літер”. Саме слово літера латинського походження (лат. littera “буква”), а також друкарський термін матрица (лат. matrix через фр. matrice “штамп, форма, знята з набору й використана для відливання стереотипу”: знашлися таковыє купчикове, хот¾вши оныє ус¾ матрецы … купити (81). Поширеним був термін интрол¾гатор/интрел¾гатор (69, 289) “палітурник” (лат. intro “всередину”, ligator “зв’язувач”) — “той, хто опраляє книгу”. Цей термін в українську мову прийшов з латині через польське посередництво і фіксується в українських текстах ще й на поч. ХVIII ст. Відомі й утворені спільнокореневі дієслівні форми: книгу … интролигованую, тобто оправлену.

Таким чином, друкарська термінологія української мови формується в основному в другій половині XVI – першій половині XVII ст. Сталося так, що більшість слів цієї групи лексики переважно є запозиченнями. Цей факт зумовлено екстралінгвістичними причинами. Активно формується друкарська лексика за рахунок запозичень з латині та європейських мов (переважно німецької) через польське посередництво. У процесі історичного розвитку української мови деякі запозичення з галузі друкарської термінології вийшли з активного вжитку (лексеми, що походять від грецького тип, слово інтолігатор тощо). Більшість же іншомовних слів з цієї групи лексики стимулювали дію внутрішньомовних процесів, внаслідок чого вже на українському мовному ґрунті засвідчуються дериваційні ряди, утворені за словотворчими моделями, властивими українській мові: друк, друкар, друкарка, друкарня, друкувати, видрукуваний, друкарський і т. п.; коректура, коректор, коригувати, коректорство, коректорський тощо. Ці слова міцно увійшли в українську національну літературну мову.

______________________________

1 Каратаев И. П. Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами. С. 1491 по 1652 гг. - СПб., 1883. - Т. 1 (Тут опубліковано велику кількість текстів передмов та післямов до книг кирилівського друку - повністю або в уривках).

2 Титов Ф. И. Типография Киево-Печерской лавры: Исторический очерк. – К., 1916. — 384 с.

3 Тітов Хв. Матеріали до історії книжної справи на Україні в ХVI-XVIII ст. Всезбірка передмов. - К., 1924. - 546 с. Наше дослідження ґрунтується в основному на матеріалі текстів цього тому. У кінці ілюстрації в дужках вказуємо сторінку публікації в томі. Пагінація сторінок у томі Ф. Титова буквена, ми її переводимо на арабські цифри. Вживаємо такі скорочення слів: лат. — латинська мова, н. — німецька мова, п. — польська мова, фр. — французька мова.

4 Исаевич Я. Д. История книгопечатания на Украине и его роль в межславянских культурных связях (XVI — первая пол. XVII в.) : Автореф. дис. … д-ра ист. наук. — М., 1977. — 24 с.

5 Див.: Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI - перша пол. XVII ст.): Зб. док. — К., 1975. — 343 с.

 

 

Василь Денисюк (Умань)

 

ТЕМПОРАЛЬНА ФУНКЦІЯ АНТРОПОНІМІВ

(на матеріалі пам’яток історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.)

 

Мовна структура твору визначається своєрідністю таланту письменника, тими художніми завданнями, які ставить перед собою автор, предметом зображення. Разом із тим у мові твору відображаються і його жанрові відмінності. Тут різні самі принципи зображення. На відміну від художніх жанрів, в історіографічних творах не може бути багатоплановості, багатосюжетності, історії становлення людини-персонажа, її характеру, але в той же час існує широке локативно-темпоральне полотно. Категорія інформативності – одна з постійних характеристик художнього тексту1 – присутня постійно, оскільки в досліджуваних пам’ятках інші принципи – велика достовірність, швидкість, оперативність, насиченість фактами та героями.

У досліджуваних пам’ятках історіографічного жанру другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. антропоніми, крім базової – ідентифікаційно-диференційної2, виконують різноманітні функції. Проте ступінь реалізації тієї додаткової інформації, яку несе антропонім, залежить від ступеня освіченості, інформованості читача.

Неподільною для історіографічних праць залишається тріада людина – простір – час, яка забезпечується на семантичному рівні онімною реалізацією3. Створюючи літопис-історію-компіляцію, автор зосереджується на кількох основних моментах:

1. У центрі змалювання – особа: а) наскільки автор віддалений у часі від особи? (сучасник, очевидець; пройшов певний час, знає з інших джерел); б) ставлення автора до особи (власна чи народна, узвичаєна інтерпретація; які мовні засоби для цього використовуються?).

2. У центрі змалювання – подія: а) наскільки автор віддалений у часі від змальовуваної події? (сучасник, очевидець; пройшов певний час, знає з інших джерел); б) ставлення автора до події та її наслідків (власна чи народна, узвичаєна інтерпретація; які мовні засоби для цього використовуються?).

Як зазначає О. І. Бондар, “про темпоральні відношення можна говорити лише тоді, коли вони дістають у мові формальне вираження, куди, крім інваріантної частини, включається також варіантна, зумовлена відповідними засобами конкретної мови4. До варіантної частини ми зараховуємо антропоніми, за допомогою яких будуються різні хронологічні вісі: для автора – “сучасне” – “сучасне”, “минуле” – “сучасне”, для читача – “минуле” – “сучасне”.

Кожен історіографічний твір “працює на певну епоху5. Антропоніми дозволяють читачеві співвіднести денотат із певною історичною добою, а використання його для номінації інших видів онімів (наприклад, документонімів, хрононімів) розширює функціональне навантаження антропонімів. Зрозуміло, що не всі вони мають однакове значення: одні з них – більш відомі – стали символом своєї епохи, інші – менш відомі – слугують для розширення інтелектуального кругозору читача.

Досліджуючи особливості літописного часу, Я.О.Мишанич вказує, що, по-перше, літопис характеризується цілісністю при зображенні якої-небудь події; по-друге, розповідь має чітку хронологічну послідовність, одну сюжетну лінію, відступити від якої обмежений рамками жанру автор не мав права; по-третє, час у пам’ятці конкретний і замкнутий, оскільки він збігається з подіями, про які йдеться в літописі6. Однак літописний час твориться не лише за допомогою власне темпоральних лексем чи словосполучень, які можуть вказувати на точну чи приблизну дату, а й за допомогою зворотів-кліше, до складу яких входять антропоніми. З цього приводу О.І.Бондар вказує, що “поняття дати передбачає абсолютну (астрономічну) хронологію: це точка чи відрізок на часовій осі, в якому відбувається дія чи маємо якийсь факт, синхронізований з наявною в даному суспільстві системою відліку”7. Звороти-кліше, до складу яких входять антропоніми, дещо опосередковано дають вказівку на точний час, хоча дозволяють нам співвіднести часовий континуум, виражений цим зворотом-кліше, з точною датою. Ці звороти належать до синтаксичних засобів вираження функціонально-семантичного поля датування, а саме – після датування[i], напр.: По погребеніи гетмана старого, З¾новія Богдана Хмелницкаго (Описаніе, 70); По похорон¾ старого Хмелницкого (ЛС, 48); По концу живота Хмелницкого (ЛВ, І, 300); По кончин¾ славно памятного Богдана Хмелницкого (ЛВ, ІІ, 467) = після 6.08.1657 року; По Генрику Валенсію Француз¾, Князю Авдегавенскомъ, брату Короля Французского Кароля девятого (ЛВ, І, 20) = після 2.08.1589 року; По смерти зась Хмелниченковой (ЛВ, І, 146) = після 15.09.1653 року; По смерти Петра Сагайдачного (Гисторія, 61); по смерти Сагайдачнаго (Перепись, 132) = після 20.04.1622 року. Такі темпоральні формули найпоширеніші в “Исторіи русовъ”, що сильно зближує її із середньовічними літописами. Сучасна історіографія не має точних дат народження і смерті багатьох осіб, навіть тих, які ввійшли в історію як визначні політики, полководці, керівники тощо. Тому умовно темпоральні звороти-кліше можна поділити на дві групи: 1) звороти, які співвідносяться з неточною датою; 2) звороти, які співвідносяться з точною датою, напр.: По кончинh Владимира Перваго (4) = після 1015 року; На мhсто погибшаго Гетмана Свирговскаго (24) = після 1576 року; По истребленіи Гетмана Наливайка (40) = після 11.04.1597 року.

Ситуативно на час вказують і конструкції типу “апелятив(-и) + антропонім(-и)”, напр.: За того же Кроля Стефана Баторія (ЛГ, 23); Во дни сего же Короля Баторія (ИР, 25) = часи правління з 1576 року по 1586 рік; во время Полскаго влад¾нія и короля Сигисмунда Перваго (Перепись, 129) = часи правління з 1506 року по 1548 рік; На м¾сто Скалозуба, въ 1592 году избранъ Гетманомъ изъ Есауловъ Генеральныхъ заслуженный въ войск¾ Малоросійскомъ, природный шляхтичъ Полскій, Федоръ Косинскій, и въ его время началась изв¾стная оная эпоха ужаса и губительства для обоихъ народовъ, Польскаго и Рускаго, эпоха, умолченная по Исторіямъ, или легко въ нихъ описаная, но которая, потрясши Польшу до самаго основанія, и колебавши ее бол¾е ста л¾тъ, низринула, наконецъ, въ бездну ничтожества, а народу Рускому давши испить самую горестную чашу, каковую и во дни Нерона и Калигулы не вс¾ христиане вкушали, преобразила его въ иной видъ и состояніе (ИР, 32). З контексту видно, що прийняття унії в автора “Исторіи русовъ” асоціюється з епохою, коли жили Нерон і Калігула, які будували свою владу на жорстокості, тиранствах, а сама конструкція во дни Нерона и Калигулы підкреслює ознаку періоду – жорстокий час.

У вживанні таких зворотів-кліше, які забезпечують створення темпорального континууму досліджуваних пам’яток, спостерігається диференціація: вони активно використовуються авторами історіографій для змалювання подій до початку війни 1648–1654 років і майже або повністю відсутні після 1657 року – смерті Богдана Хмельницького.

 

 

Джерела дослідження

 

Гисто

рія

- Гисторія о начал¾ проименованія козаковъ, о(т)куду козаки нареченны, о(т) коего племени и рода (1739) // “Гисторія...” Г.Граб’янки, “Л¾тописъ краткій...” / Упор. В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 39–173.

ИР

- Исторія Русовъ или Малой Россіи. – М.: въ Университетской Типографіи, 1846. – 305 с.

ЛВ

- Л¾топись событій въ Югозападной Россіи въ ХVІІ-мъ в¾к¾, составилъ Самоилъ Величко, бывшій канцеляристъ канцеляріи войска запорожскаго, 1720. – К., 1848–1855. – Т. І–ІІІ.

ЛГ

- Д¾йствія през¾лной и отъ начала поляковъ крвавой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, съ поляки, за Найясн¾йшихъ Королей Полскихъ Владислава, потомъ и Каз¾мира, въ року 1648, отправоватися начатой и за л¾тъ десять по смерти Хмелницкого неоконченной, зъ рознихъ л¾тописцовъ и изъ діаріуша, на той войн¾ писаного, въ град¾ Гадячу, трудомъ Григорія Грабянки, собранная и самобитнихъ старожиловъ св¾дительстви утвердженная. Року 1710. – К., 1854. – С. 1–257.

ЛС

- Л¾топись Самовидца по новооткрытымъ спискамъ съ приложеніемъ трехъ малороссійскихъ хроникъ: Хмельницкой, “Краткого Описанія Малороссіи” и “Собранія Историческаго”. – К., 1878. – С. 1-207.

Описание

- Краткое л¾тоизобразителное знаменитыхъ и памяти достойных д¾йствъ и случаевъ описаніе, что въ какомъ год¾ въ Украин¾ малороссійской д¾ялось, наипаче, кто именно когда былъ козацкимъ гетманомъ, и о протчихъ приключеніяхъ отъ Россіи, кратко (1506–1783) // Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. – К., 1856. – Т.1. – С. 51–106.

Пере

пись

- Имянная перепись малороссійскихъ хетмановъ, когда кто и съ какой стороны Днепра былъ, съ краткимъ описаніемъ ихъ д¾лъ // Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. – К., 1856. – Т. 1. – С. 125–140.

 

____________________________

1 Лукаш Г. П. Вияви категорії змістово-підтекстової інформативності в художньому тексті // Восточноукраинский лингвистический сборник: Сб. научных трудов. – Донецк, 1999. - Вып. 5. – С. 306.

2 Гриценко Т. Б. Власні назви як засіб стилетворення в українській історичній прозі другої половини ХХ ст. (на матеріалі романів про Б.Хмельницького): Автореф. дис…. канд. філол. наук. – К.,  1998. – С. 7.

3 Гриценко Т. Ономастична периферія художнього прозового твору // Український діалектологічний збірник: Книга 3 / Упоряд., ред., передм. П.Ю.Гриценка; Редкол.: П.Ю.Гриценко (відп. ред.) та ін. – К., 1997. – С. 273.

4 Бондар О. І. Темпоральні відношення в сучасній українській літературній мові: Система засобів вираження. – Одеса, 1996. – С. 11.

5 Мишанич Я. О. “Історія русів”: історіографія, проблематика, поетика. – К., 1999. – С. 184.

6 Там само. – С. 184–185.

7 Бондар О. І. Зазнач. праця. – С. 150.

8 Там само. – С. 150.

 

 

Валентина Федонюк (Київ)

 

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО ЯК ЕЛЕМЕНТ СЛОВАЦЬКОЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

 

“Мова є дзеркалом думок і почуттів народу, скарбницею його історичних здобутків. Вони є свідком подій, пережитих ним за багатовікову історію. Через мову передається естафета поколінь від давнини до сучасності й від сучасності до майбуття”, - писала в одній з своїх розвідок незабутня З.Т.Франко1. Цілком погоджуючись з цим її міркуванням, хотіли б проте додати, що все це стосується не лише рідної мови, але великою мірою й інших мов – мов народів-сусідів, -партнерів, -конкурентів, і навіть народів-супротивників. Адже всі вони через залучені до їхніх лексичних складів українські елементи репрезентують національно-культурну своєрідність нашого народу. А тому, відповідно, можуть стати для нас джерелом самопізнання та самооцінки, а подеколи й стимулом для подальшого  самовдосконалення.

Такі можливості, зокрема, надає нам ознайомлення з українізмами сучасної словацької мови. Вони можуть викликати особливий інтерес, до речі, з кількох причин. Тому, що вже кілька століть народи, що живуть на території сучасної України та Словаччини, зв’язують особливо тісні і багатопланові відношення. І тому, що вже довгий час представники однієї з гілок українського народу – русини-українці Підкарпаття та словаки входять в одне державне утворення, раніш – до Австро-Угорської імперії, нині – до Словацької республіки2. І, нарешті, тому, що за таких умов, народи наші знають один одного особливо добре, як близькі родичі, і не лише, звичайно, з позитивного боку. За кілька століть безперервних контактів у мовній свідомості словаків склався своєрідний етнічний портрет українця, що відтворює основні ознаки українського характеру, які сьогодні часто стають предметом дискусій і в Україні.

При аналізі українських запозичень словацької мови відразу впадає в око, що вони носять здебільшого історичний характер, є історизмами. Цей факт, як нам здається, свідчить красномовно про те, що наші брати і сусіди цінують в нас, в першу чергу, наше героїчне минуле, наші традиції та культурну неповторність, які склалися за багато століть і продовжують характеризувати українство. Вони й дають їм попри всі реалії сучасного українського життя віру в майбутні успіхи нашої державності, розквіт нації.

Звернення до різних словників словацької мови, які виходили протягом кількох століть, дозволяє помітити, що слів з позначкою приналежності до української культури не так вже й багато. Особливо це стосується тих випадків, коли внаслідок запозичення у мові словаків з’явилась  невідома їм раніше лексична одиниця на позначення новітньої реалії. Причина цього стає зрозумілою при ознайомленні з працями словацьких лінгвістів, що вивчали історію словацької мови, зокрема з монографією такого відомого дослідника, як Я. Доруля. Оцінюючи ситуацію, в якій відбувалась взаємодія української та словацької мов протягом кількох століть, вчений звертає увагу на те, що умови функціонування української мови дуже відрізнялись від тих, в яких знаходилась більшість інших мов – польська, чеська, німецька, латина. Українською мовою на відміну від вище згаданих мов користувалися на території Словаччини лише в усному мовленні. А тому її елементи зафіксовані в пам’ятках, писаних іншими мовами, мають епізодичний характер. Українські лексеми та форми знаходимо, наприклад, в юридичних і комерційних документах XV-XVIII ст.3. Саме таке вибіркове використання української мови (тільки тоді, коли носій не знав іншої, крім української, або не володів нею на відповідному рівні) в цьому регіоні призвело до того, що писемні пам’ятки не дозволяють скласти повного уявлення про широту вживання її на словацьких землях в часи, позначені активними контактами між нашими мовами і культурами.

До слів, що влились тоді в словацьку мову і були для неї новими як за формою, так за своїм значенням, слід віднести, наприклад, лексему zaporožec і всі похідні від неї (zaporožecky тощо).

Значно численішою за попередню є група запозичень з української мови, коли збагачення проходило за рахунок розширення семантики без зміни форми слова. Прикладом цього явища є розвиток нових значень у лексем kozak i seč, відомих словацькій мові вже на час контакту з українською, але вживаних зовсім з іншим значенням.

Лексема kozak на момент взаємодії з українською, коли, як пише чеський дослідник Й.Мацурек4, “члени українського організму ... просунулись з різних причин у Середню Європу, а саме через Польщу, а також верхню Угорщину-Словаччину”, і коли “це діялося так часто і в такій мірі, що слово козак стало в сілезькому середовищі загальновідомим, а подекуди і страшним”, в словацькій мові вже мала кілька значень, ніяк непов’язаних з діяльністю наших пращурів. Вона тоді в ній функціонувала як назва різновидів грибів, що вживались у їжу козами – грибів Leccinum = підсосників, фіксація 1666 р., та грибів Boletus edulis, типу боровик їстівний, фікс. 1792 р. Опосередковано про це свідчить й сучасна чеська мова, у якій досі одним із значень слова kozak є “випасувач кіз”.

Паралельно до згадуваної вище у мові словаків у ті ж часи існувала ще одна лексема kozak, тюркська за походженням і омонімічна українській одиниця, що мала значення “вільна незалежна людина; шукач пригод, бродяга”. Таке значення вона зберегла нині й в інших мовах цієї ж мовної групи, пор., напр., її значення в казахській, кримсько-татарській, киргизькій, башкирській. Після входження в українську і семантичної трансформації в ній, внаслідок якої лексема kozak здобула цілком нове значення, вона увійшла вже з ним в словацьку мову. Таким чином, слово, що спершу означало особу, яка вела кочовий спосіб життя, перетворилось в номінацію людини-воїна, захисника, рятівника, союзника у боротьбі проти поневолювачів.

Як і попередня лексема, seč на період активізації контактів з українською мовою у словацькій мала кілька значень. Нею позначали процес рубки лісу та сам ліс, що вирубався, а також молодий ліс. З іншого боку, вона використовувалась і у значенні “бійка”, “кровопролиття”, пізніше “штиковий, багнетний бій”. Під впливом української у словацького слова seč розвинулось нове специфічне значення, не пов’язане зі словацькою дійсністю. Воно почало використовуватися як назва своєрідної козацької республіки в Україні – Запорізької Січі, символу волелюбності нашого народу, тобто набуло політичного, ідеологічного відтінку.

Слід сказати, що, потрапляючи до словникового складу словацької мови майже одночасно, різні лексеми мали на ґрунті чужої культури неоднакову подальшу долю. Одні з них, такі як obozny, holovny obozny, kurinny, kuriň, kič, kurhan тощо увійшли і немов би законсервувались у первинному значенні. Їх використання обмежилось історичними творами на тему минулого. Інші, навпаки, продовжили свій розвиток, стали початком цілих словотвірних гнізд. Низку похідних має у сучасній словацькій, зокрема лексема kozak (kozacky, kozactvo, kozačka, kozaci). Розвиток семантики цього слова в мові-запозичувальниці йшов паралельно тому, який зазнало воно в мові-джерелі. Тому у значеннях kozak відтворились послідовно всі ті зміни, які відбувались у семантиці козак не тільки на українському ґрунті, але й (враховуючи мовну ситуацію в Україні протягом кількох останніх століть) в Росії. Серед значень, в яких вживається це слово у сучасній словацькій мові, знаходимо “член (пізніше потомок) групи переселенців, що охороняли південні кордони давньої Русі”; “представники загонів кінноти, утворених з таких воїнів”; “запорізькі козаки”; “мешканці південноросійських степів”; “члени царського антиреволюційного війська” тощо. Не припиняється семантичний розвиток цього гнізда й нині. Цікаво, що один з його елементів – kozačеk, хоча і перестав пов’язуватися у свідомості словаків з бойовою славою запорожців, але не втратив зв’язок з Україною, адже є поширеною номінацією бістро, кав’ярень та ресторанів, в яких подаються традиційно українські страви, відомі ще за часів січовиків.

Під впливом української мови отримало нове життя у сучасній словацькій мові й давнє слово ukrajina. Похідне від оukrajina < krajina, в мові словаків у ХV-ХVІІІ ст. воно було номінацією для прикордонних земель, де разом з іншими народами традиційно проживали українці. Лексема, що з часом майже вийшла з ужитку, почала знову активно вживатися вдруге вже як назва сусідньої суверенної держави.

І нарешті, саме про давню історію українців нагадують у сучасній словацькій мові ще кілька лексем, похідних від назви давньої країни на дніпровських берегах, нашої батьківщини. Це назва мови, якою користуються підкарпатські українці, руської, як вони її називають, а також самоназви представників цієї гілки українства – русин, руснак або русняк, поширених на території Словаччини. У зв’язку з тим, що в останній час навколо них виникають численні дискусії, які часто-густо носять політичний присмак, звернемося до походження цих, похідних від Русь, лексем.

Лексема rusin “русин”, поряд з русич мала в давнину значення “нащадок; син представника руського народу”. Для утворення цього слова було використано давній суфікс -ин- з присвійною семантикою, що вживався при утворенні похідних від іменників жіночого роду, пор., наприклад: сестра - сестрин, бабусябабусин*. Словотвірний тип відіменникових дериватів з суфіксами -ак-/-як- також не належить нині до продуктивних, у сучасній українській мові здебільшого слова з таким формантом називають осіб за родом діяльності (рибак) або за походженням з певної місцевості, пор. австріяк, подоляк, пруссак, зв’язками з іншими особами (земляк, родак). Колись цей словотвірний тип був значно активнішим. Про це, між іншим, свідчать й сучасні українські прізвища на -ак-/-як- , досить поширені в Західній Україні. Отже, руснак або русняк вживалось спочатку як номінація для нащадків руського роду, що жили в карпатському регіоні. Обставини життя карпатців, особливості міжетнічних стосунків та релігійні уподобання в цьому краї, між тим, по-своєму вплинули й на розвиток семантики даної лексеми, призвели до її семантичної трансформації. У зв’язку з тим, що представники українства переважно були віруючими християнами східного обряду, лексема руснак/русняк з часом стала синонімом до греко-католик. Русинами почали у цьому регіоні називати не лише вихідців з руських родин, але й словаків, які належали до греко-католицької церкви. Так, назва, що спершу мала етнічне значення, поступово втратила його й здобула нове – релігійне наповнення. Внаслідок подальшого послаблення цього семантичного зв’язку лексема руснак/русняк перестала сприйматися як похідне утворення від назви давньої слов’янської держави на Дніпрі.

______________

* При входженні у словацьку мову лексема русин дістала спосіб відтворення, характерний для словацької мови, де дві різні літери – і та у, фактично позначають один звук – “і”, у зв’язку з чим укр. русин почало передаватися як rusin. Певну роль в такій передачі зіграло й те, що в самій словацькій мові суфікс –in також використовується при утворенні похідних з присвійною семантикою від іменників жіночого роду: matkamatkin.

А відтак, і як пов’язана з іншими номінаціями українців. Плутанина при користуванні різними назвами українства опосередковано посприяла тому, що лексема русин стала співвідноситися не з нащадками давніх русичів, вихідців з руських земель, а з тими, хто сьогодні проголошує себе за представників якогось четвертого східнослов’янського  народу, а відповідно й носіями нової – русинської мови, яка насправді представляє собою мішанину українських і словацьких елементів і може вважатися витвором усного мовлення не дуже високого ґатунку. Так, явище, що відоме багатьом сучасним мовам, яке виникає при паралельному використанні двох близьких мов, знане в Україні під назвою суржик, а в Білорусії – трасянка, було використано в підкарпатському регіоні з політичною метою, як засіб для роз’єднання місцевого українства.

Отже, як бачимо, що і в цьому випадку історія запозичення з української мови відбила етапи історії українського народу, але  вже не на материковій території, а в діаспорному Підкарпатті, зафіксувавши у своїй внутрішній формі всі колізії складного самовизначення українців. А одночасно дуже виразно і наочно підтвердила важливість і корисність звернень до лексичних багатств інших мов при вивченні історії власного народу, які подекуди можуть стати мовчазними помічниками у відшукуванні істини.

__________________

1 Франко З.Т. Багата і перспективна // Культура слова. – Вип. 24. – 1983. – С. 14.

2 Історія Чехословаччини. – Братислава: СПН, 1980. – 513 с.

3 Dorul’a J. Slovaci v dejinach jazykovych vstahov. – Bratislava: Veda, 1977. – S. 55-60.

4 Мацурек Й. З історії чесько-українських зв’язків у минулому // З історії чехословацько-українських зв’язків. – Братислава: Словацьке вид-во худ. літ. 1959. – С. 391.

 

 

Дмитро Кепін (Київ)

 

ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “МУЗЕЙ” В УКРАЇНСЬКІЙ ПИСЕМНОСТІ ХV-ХVІІІ СТ.

 

На сучасному етапі розвитку музеєзнавства дослідники (М.Б.Гнедовський, Ю.А.Омельченко) визначають його як культурологічну дисципліну. Вони визначають якості об’єкта музеєзнавства “музейного універсуму” особливу сферу культури, штучну за своїм походженням, але, яка вивчається як об’єктивна соціокультурна реальність. У цьому відношенні вивчення формування та розвитку поняття “музей” є одним із пріоритетних напрямів у сучасній теорії музеєзнавства.

Першим дослідником, який звернувся до лінгвістичного аналізу поняття “музей” на основі вивчення пам’яток писемності греко-римського часу, був російський вчений, академік Ф.І.Шміт1.

У 1990-х рр. український музеєзнавець Ю.А.Омельченко, розвиваючи погляди Ф.Шміта, висловив думку, що термін “музей” ввів до наукового обігу в Україні визначний діяч Ренесансу,– доктор мистецтв і медицини, ректор Болонського університету Юрій Котермак (Дрогобич) (бл. 1450-1494), при цьому не посилаючись на його праці. На думку Ю.Омельченка, термін “музей” набуває розповсюдження серед українських діячів науки і культури впродовж ХVІ-ХVІІІ ст. в розумінні діячів культури Італійського Відродження2.

З метою перевірки цієї гіпотези ми звернулися до деяких пам’яток української писемності, щоб прослідкувати процес диференціації поняття “музей” за період ХVІ-ХVІІІ ст.

Як показують дослідження лексикографа В.В.Німчука, у ХV ст. на основі давньоруської мови розвивається окрема українсько-білоруська (південно-західна руська) літературна мова. До цього ж часу відноситься і зародження вітчизняної лексикографії. На ХVІ ст. припадає процес формування давньоукраїнської та давньобілоруської мов. У цей же період поширюються культурно-освітні зв’язки між тодішньою Україною та країнами Західної Європи, що сприяло проникненню гуманістичних та реформаційних ідей3.

До нашого часу дійшло 4 наукові праці та 2 листи Ю.Котермака, написані латиною. За життя вченого була надрукована лише одна праця “I udicium pronosticon anni 1483 Cu rrenris” (“Прогностичний погляд на 1483 рік”). У цьому творі, написаному папі Сіксту ІV, дослідник звертає увагу на необхідність посилення охорони Риму за можливої військової загрози: “… et mini poterint”. Отже, ми бачимо, що у цій праці, як і в інших роботах Ю.Котермака, не зустрічається термін “музей”4. Виходячи з аналізу творів вченого, припускаємо, що він міг мати власну ботанічну колекцію – гербарій.

Однією з перших згадок в давньоруській писемності слова “скарбница” як “музей” у розумінні давніх греків є збірка творів “Книжка…” (кін. ХVІ ст.) І.Вишенського. У поняття “скарб”, “скарбница” писемник-полеміст вкладає філософський зміст5.

На думку німецького етимолога-славіста М.Фасмера – укр. “скарб” походить від нововерхньонімецького “Scher”, у свою чергу від давньоверхньонімецького “Scerb”, що означало “монету”. Як встановив вчений, слово “музей” прийшло вперше в писемність Москви не раніше ХVІ ст. з польської “Muzeum” або з німецької “Museum”.

У свою чергу пол. “Muzeum” та нім. “Museum” походить з латинської мови “Museum” у значенні “філософська школа з книгосховищем” (тобто у розумінні Платона та Аристотеля – Д.К.)6.

Від ХVІ ст. до нас дійшли найдавніші пам’ятки української лексікографії: “Лексисъ… просто” (70-80-ті рр. ХVІ ст.), “Лексисъ…(1956) Л.Зизанія та “Лексикон словенороський…” (1627) П.Беринди. : “Лексисі… просто” зафіксовано церковнослов’янське (далі – ц.-сл.) “храннтнца”, що означало спижарню. У значенні господарських будівель “комора” та інших це слово зафіксовано у “Лексисі…” Л.Зизанія та “Хранилищє” або “Хранилица” у “Лексиконі…” П.Беринди. Л.Зизаній зафіксував ц.-сл. “сватилища”, а П.Беринда “щноцънносщь: дорость, коштовность”7.

На нашу думку, на тодішнє розуміння поняття “музей” в українській культурі вплинула “Бивлиа руська” (22 книги Старого Завіту) в перекладі визначного білоруського просвітителя, вченого, доктора “лекарських наук” Падуанського університету Ф.Скорини, виданих у Празі 1517-1519 рр. У передмовах та післямовах до книг “Библии… “ (Рис. 1-3). Ф.Скорина використовує поняття “сокровища” у значенні храму-святилища та скарбниці. Вчений також вкладає у це поняття і філософський зміст. Цінним джерелом про домузейні форми нагромадження історико-культурних цінностей є ілюстрації-гравюри, створені за біблійними сюжетами: будівництво храму у Єрусалимі” (1518 р.) до “3-ої книги Царства” та “Зображення кіоту” до книги “Вихід” (1519 р.). Унікальним джерелом про ренесансне уявлення “музею” є гравюра самого Ф.Скорини, яка вміщена у “Бивлии…”. На ній зображений вчений у власній “музейній” кімнаті в оточенні різних предметів, які дають уявлення про заняття дослідника, його інтереси, зокрема, в галузі книгодрукування, медицини, астрономії, мистецтва. Ф.Скорина був засновником у 1535 р. в Празі першого у Європі ботанічного саду і, напевно, як і Ю.Котермак, міг мати власний геобарій8.

У “Трактаті про душу…” (1625), написаному давньопольською мовою, ректор Київської братської школи (1620-1624) К.Сакович згадує Храм Аполлона в Дельфах у поліфункціональному значенні, як “святилище” та “скарбниця”. Таке ж тлумачення “музею” та у значенні “муз” знаходимо у знаменитих філософських діалогах Г.С.Сковороди9.

Рис. 3. Гравюрній портрет Ф.Скорини з “Біблії”

 

Рис. 1. “Будівництво храму в Ієрусалимі”. Гравюра з титульного листа 3-ої книги “Царств” Ф.Скорини

Рис. 2. “Зображення кіоту”. Гравюра з книги “Вихід” Ф.Скорини

 

З ХVІІ ст. в Україні набуває поширення в навчально-освітньому процесі латинська мова. Найбільш досконалим став “Лексікон латинський” викладача Києво-Братської школи С.Славинецького, складеного у 1642 р. і поширений у списках ХVІІ- ХVІІІ ст. На думку В.В.Німчука, джерелом при підготовці цієї праці стало базельське видання 1598 р. словника А.Калепіно (1435-1511) – італійського лексикографа доби Відродження, в якому зафіксовано лат. “museum”. У С.Славинецького “museum” тлумачиться як “м¾сто учения”10.

Вищевикладене дозволяє зробити наступні висновки:

1. Поняття “музей” в пам’ятках української писемності зустрічається не раніше кінця ХVІ ст. І впродовж ХVІІ та ХVІІІ ст. мало декілька значень. На відміну від ренесансного уявлення “музею” в його італійському варіанті як місця зосередження певним чином систематизованих та описаних предметів з метою збереження, дослідження та виховання (без культової функції) в Україні було поширеним першопочаткове античне розуміння “музею” як “святилища”, “скарбниці”, “храму”, що склалося за доби Візантійської імперії.

2. Поширенню ренесансного уявлення “музею” на теренах України ми пов’язуємо з просвітницькою діяльністю Ф.Скорини.

На відміну від російської писемності, де «музей», «музеум» як терміни зафіксовані у ХV ст., в українській лексикографії термін – лат. “museum” зустрічається не раніше середини ХVІІ ст.

Подальшого дослідження потребують проблеми, пов’язані з пошуком можливих описів колекцій предметів музейного значення, які, вірогідно, існували при різних навчальних закладах України впродовж ХVІ-ХVІІІ ст.

__________________________

1 Шмит Ф.И. Исторические, этнографические. художественные музеи. Очерк истории и теории музейного дела. – Харьков, 1919. – С. 3-33.

2 Омельченко Ю. Домузейні форми нагромадження та використання історико-культурних цінностей //VІТА АNTIQA. – 1999. №1. - С. 107-114; Омельченко Ю.А. Перша підсистема музейництва (теоретичні засади, витоки, формування) // Культурологічні студії. Збірник наукових праць. – К., 1999. – С.288-311; Омельченко Ю.А., Данилова Л.О. Друга підсистема музейництва (історія, теорія, практика) //VІТА АNTIQA. – 1999. №2. - С. 251-252.

3 НімчукВ.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. – К., 1980. – 304 с.; Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К., 1994. – 288 с.

4 Дрогобич Ю.Verba Magistrf: Пророцтва і роздуми. – Дрогобич, 2001. – 344 с.

5 Вишенський И. Сочинения. – М.-Л., 1955. – С. 20.

6 Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4-х томах. – М., 1986-1987. – Т. З. – С. 7, 633.

7 Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма словеноросская. – К., 1964. – С. 33, 83, 193; Лексикон словеноросский Памви Беринди. – К., 1961. – С. 64, 144, 145.

8 Франциск Скорина и его время. Энциклопедический справочник / Гл. ред. И.П.Шамякин. – Минск, 1990. – 632 с.

9 Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. Тексти і дослідження / Ред. В.І.Шинкарук та ін. – К., 1988. – С. 445; Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К., 1983. – С. 148, 173, 187, 198, 201, 212, 215.

10 Лексикон латинський Є.Славенського. Лексикон словено-латинський Є. Славенського та А.Корецького-Сатановського. – К., 1973. – С. 275.

 

 

Вікторія Колосова (Київ)

 

ДО ПРОБЛЕМИ: ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ СТ. ІСАЙЯ КАМ’ЯНЧАНИН

 

В історії культурного життя України є чимало видатних постатей, ще мало або зовсім не відомих не тільки широкій громадськості, а й дослідникам її духовного становлення.

До таких призабутих нащадками діячів належить ієродиякон Ісайя.

Хто ж такий Ісайя і який його внесок у духовний розвиток України?

Грунтовну відповідь на ці питання може дати подальше дослідження широкого кола проблем, в той чи інший мірі дотичних до постаті Ісайї в аспекті діяльності відомих слов’янському світові діячів, а саме: Ісайя і Максим Грек; Ісайя і Андрій Курбтський; Ісайя і Іван Федоров; Ісайя і Герасим Смотрицький; Ісайя і Іван Хворостинін і , нарешті, Ісайя і “Слово о полку Ігоревім”.

На сьогодні обмежимося лише формулюванням цих проблем і стисло зупинимося на основних віхах його життєвого і творчого шляху.

Поодинокі біографічні відомості про Ісайю містяться в тих його творах, що дійшли до нашого часу, серед них – у коротенькій автобіографії. Домислюючи свідчення Йсайї та доповнюючи їх історичними відомостями, можемо накреслити його життя у таких обрисах.

Йоаким або Яким (ім’я Ісайї в миру) “родом русин”1, народився в кінці 20-х або на початку 30-х років ХVІ ст. в Кам’янці-Подільському (звідси і призьвісько “Кам’янчанин”, з яким він увійшов у науку).

Цей час для Кам’янця-Подільського був початком піднесення релігійного і культурного життя. Недаремно, коли 1538 р. в Україні відновилася православна єпископська кафедра, новий ієрарх іменувався єпископом митрополії Галицької, владикою Львівським і Кам’янцем-Подільським. Йоаким змалку виявив великі здібності до навчання та зацікавленість у духовній літературі. За його словами, він був у рідному місті “научен святым книгам Перваго закона Господня и Втораго, святым догматом и благочестивому богословию, и священной философии”2. Видимо, у Кам’янці-Подільському юнак вивчав і мови – церковнослов’янську, грецьку, латинську, знання яких простежується у його творах.

Але сталося лихо: батьки Йоакима померли, і він, “ д¾тина в¾льми мал”3, залишив Кам’янець-Подільський та подався до сусідньої Молдавії , де православна церква відігравала провідну роль у духовному житті всього Молдавського князівства. Доброзичливо прийнятий у Киприяновому монастирі, він невдовзі постригся у ченці під ім’ям Ісайї.

Молодий мислячий чернець, що жадібно знайомився з книжними скарбами монастирської бібліотеки, охоче призвичаювався до нелегкої писарської справи, виявляв інтерес до мистецького оформлення рукописної книги, викликав симпатію і повагу у духовного начальства. Він був швидко хиротонисан у диякони.

Через багато років Ісайя з теплотою згадуватиме своїх монастирських наставників: “мудрого Євфімія” – ігумена Киприянового монастиря та “премудрейшего Макарія”4 – єпископа Торга, - відомих культурно-церковних і громадських діячів землі Молдавської, які підтримували жваві зв’язки з Україною.

Згодом Ісайя повертається в Україну, деякий час перебуває або у Києво-Печерській лаврі, або в одному з підлеглих їй монастирів, а потім прямує до Литви.

У Вільні православні культурні діячі помітили його грунтовну освіченість і безмежну відданість книзі. Ісайю залучають до літературно-освітнього кола, пов’язаного з іменами українських і білоруських магнатів та урядовців.

Одним з нагальних завдань цього кола була організація кириличного друкування. Православні діячі мріяли видати слов’янську Біблію – альтернативну католицьким і протестантським друкам Святого письма. “Але і без того, - пише український історик-книгознавець, Я.Ісайєвич, - необхідність мати друкований православний текст Біблії зумовлювалася всім ходом розвитку суспільно-політичних відносин, потребами культурного життя”5.

Оскільки єдиний повний корпус слов’янської Біблії – так званої Геннадієвської – переховувався у московській царській бібліотеці, українсько-білоруські діячі роздобути біблійні тексти доручають Ісайї – вартій довіри людині.

На початку літа 1561 р. гетьман Великого князівства Литовського Григорій Ходкевич та королівський писар Євстафій Волович виряджають на свої кошти Ісайю до Москви.

Прибувши у липні 1561 р. до російської столиці, Ісайя, як слушно припускав львівський дослідник Мечислав Гембарович6, заспілкувався з Іваном Федоровим, що на той час працював у московській анонімній друкарні.

Посланець з України і Білорусії розповів друкареві про свій намір одержати з царського книгосховища слов’янські біблійні рукописи, щоб їх, за словами Ісайї, “в нашем государств¾ християнском руском Великом князстве Литовском выдати тиснением печатным – нашему народу християнскому рускому литовскому да и рускому московскому, да и повсюду всем православным християнам, иже в Болгар¾х , и в Сербєх, в Мылтянєх и Волосєх”7.

Певне, Іван Федоров тому і виїхав невдовзі з Москви до білоруського Заблудова, що дізнався від Ісайї про видавничі наміри гетьмана Григорія Ходкевича – власника Заблудова.

Проте Ісайї не довелося виконати доручення українсько-білоруських просвітителів-меценатів. Через місяць по приїзді до Москви його було обвинувачено в латинській єресі і шпигунстві, заарештовано та заслано до монастирської в’язниці у Вологді.

Наклеп на Ісайю звів грецький митрополит Іосаф, який привіз Івану Грозному грамоту від константинопольського патріарха про затвердження царського титулу.

Ще проїжджаючи через Вільно, Іосаф приєднався до урочисто спорядженого почту Ісайї, і далі вони їхали разом.

По дорозі до Москви, у Смоленську Ісайя був вражений тим, що грецький владика цілував хрест польському королю і запобігав перед королівською радою.

Ісайя, обурений негідною поведінкою православного владики, сповістив про це смоленського єпископа Симеона, а той – московську церковну верхівку.

Пригода дійшла до Івана Грозного, і він не побажав запросити на царський обід посланця з Константинополя. Виправдовуючись перед царем і московським духівництвом, Іосаф відомстив Ісайєвї обмовою.

Ісайя з монастирської в’язниці у Вологді передає на волю “Жалобу” (назва умовна). Він пише, що Іосаф “бездоводно неподобными словы своими мене облъгал. За благая моя воздал ми злая и за возлюбление моє непримирительну ненаисть, и кров моя, яко вода, пролитая туне, вопиєт к Богу моєму… Днесь аз в темницы, и слова ради истиннаго Христова, во юзах, яко злодей, зле стражу”8.

“Жалоба” викликаючи біблійні асоціації (Пор.: “Стражду яко злодей и разбойник” – ІІ Послання апостола Павла до Тимофія, гл. ІІ, 9), водночас сприйнялася доброзичливцями Ісайї як стогін їхнього сучасника, живої, глибоко ображеної, обріханої за правдиве слово людини. При першій нагоді вони передали ув’язненому ієродиякону “Листочок”.

Повторюючи слова “Жалоби” Ісайї, анонімний автор “Листочка” висловлював співчуття “иже словом ради истинаго во юзах страждущему мниху Исайе”9. Він повідомляв, що “общим сов¾том” було вирішено відрядити до Вологди “брата нашего імя рек”, якому Ісайя може повністю довіритись “во всяких словесєх – во вопросах і во отв¾тєх… Прими єго яко мою душу, в¾рен бо єст воистиннн¾, а яж о нас вся ти скажет” – запевняв Ісайю обережний анонім.

Конспіративна форма і стиль “Листочка” промовляють про те, що його писала людина освічена, таємно зв’язана з певною спільнотою – “собором”.

“Листочок” було надіслано із “землі Московской на Вологду” і датовано липнем 1562 р.

Монастир у Вологді, за словами його пізнішого архієпископа Іони Думина (з 1589 р.), був “безутешным местом”10. Певне, за клопотанням давнього покровителя ще юного Ісайї молдавського ігумена Евфімія, який перебував у Москві в 1563-1564 рр., вологодського в’язня пересилають до монастирської в’язниці у Ростові. Тут він має більшу свободу, вільніше спілкується із зовнішнім світом, багато читає, сам пише, а також переписує, редагує, править давні слов’янські рукописи та упорядковує новіші зібрання. Зберігся рукописний збірник другої половини ХVІ ст., до складу якого входить твір Ісайї “Плач” (умовна назва). У збірнику він вміщений під заголовком :”Н¾который мних, диякон с Каменца-Подольського, плакал и сам себе т¾шил в земли Московской в местечку в Ростов¾, в темницы року 1566 от рожества Спасителя нашего Исуса”11.

Сповнений гіркими роздумами, філософськими сентенціями, біблійними образами, “Плач” вражає глибиною почуттів, емоційною напругою, піднесеним літературним стилем. “Горьки юзы темничныи – но сладостный рай, в нем же прекрасныи и различныи цв¾ты и щурове поют», - пише уродженець України, перебуваючи в чужій “незнаємой земли”. – “Чаю смерть – бесмертиє помышляю”12.

Видимо, під враженням послань до великих князів московських російського письменника Максима Грека, авторитет якого серед східних слов’ян був дуже високим протягом усього його життя і після смерті (1555), Ісайя надсилає листа до Івана Грозного.

Датований травнем 1567 р., лист дійшов до нашого часу в тому ж збірнику, що і “Плач”, під заголовком “Список с листа Исаина слово в слово, который писал до великого князя московского Ивана Василиевича”13.

Лист починається твердженням: “В¾рую же сице и се єст истинная в¾ра моя в пребезначальную троицу”. Далі йде Символ віри – стислий виклад основних догматів християнської релігії.

Обвинувачений у латинській єресі і кинутий через це у в’язницю, Ісайя додає на полях до Символу віри свій коментар виразно антикатолицького спрямування.

У наступному розділі – “Во єдину святую соборную и апостолскую церквоь” православний ортодокс Ісайя наголошує на відданості вченню “святых отец” – найвизначніших ідеологів православ’я періоду канонізації християнства (ІV ст.) і таврує Аполінарієву єресь як породження католицької церкви.

Вдаючись до історичного екскурсу, ув’язнений український богослов виявляє обізнаність з історією християнства, висловлює своє ставлення до його розколу на православ’я і католицизм. Він по пам’яті переповідає легенду про хрещення і чудодійне зцілення від прокази римського імператора Константина Великого.

У листі до царя відбивається широка начитаність Ісайї в слов’янській – оригінальній і перекладній книжності ХІ – першої половини ХVІ ст., а також в сучасних йому творах.

Так, про нагородження імператором Константином папи Сильвестра І, про заснування папського престолу у Римі і перенесення столиці до Візантії – “Нового Риму”, “книгочій” Ісайя міг вичитати у Хроніці Георгія Амартола (ІХ ст.), яка грецькою і слов’янською мовами переписувалася у ХVІ ст. Хоча, вірогідніше, що про цю легенду Ісайя міг дізнатися з повісті “Про білий Клобук”, яка набула за його часу особливої злободенності. Зерно її становило “віно Константинове” (“Donatio Constantini Magni”) – підроблена у VІІІ ст. дарча грамота, яку православна церква – слідом за католицькою – почала активно використовувати в ХVІ ст. на захист своїх володінь.

Лист потрапив до Івана Грозного. Але тільки через п’ятнадцять років, 1582 р. цар викликав його “на бесіду” і наділив “милостію” за “височайшеє богословіє”. Проте на Батьківщину не відпустив, незважаючи на палкі прохання монастирського в’язня. Високоосвічений ієродиякон був потрібний Росії – як талановитий “книгочій”, богослов, редактор, “правщик книг”.

Згодом, після 1584 р. Ісайя переповість у своїй “Сказці” зустріч з царем і усім “сингклітом”, доповнюючи розповідь фактами біографічного характеру.

У “Сказці”, як і у попередніх творах Ісайї, виразно проглядає вплив літературної спадщини Максима Грека.

Ісайї імпонували не тільки морально-релігійні настанови, ідейно-естетичні позиції і риторичні стиль афонського старця: його вражала схожість життєвого шляху.

Обох православних ченців було викликано з рідних місць до Москви і там несправедливо обвинувачено в латинській єресі і шпигунстві, обох тримали довгі роки у монастирських в’язницях; обидва писали там твори, якими зачитувалися і які поширювали в списках на волі; обидва сміливо надсилали послання до великих князів московських, зокрема, до Івана Грозного; обидва мріяли про повернення на Батьківщину, куди їх не відпускали, і обидва віддали свій талант “чужій землі”.

Не дивно, що до рукописного Зібрання творів Максима Грека, складеного самим автором, а після його смерті доповненого новими рукописами, було додано “Сказание вкратце о великом преподобном отце Максиме Греке”14, написане Ісайєю після 1591 р.

Про напружену літературну працю Ісайї у Ростові свідчить і рукопис Феофілакта Болгарського (ХІ ст.) “Толкування на Євангеліє Матвія і Марка”.

1590 р. на замовлення патріарха Іова Ісайя цей твір болгарського архієпископа відредагував, а можливо, і сам переклав і мистецьки оформив у два великі опуси.

Твір потрапив до патріаршої бібліотеки у Стариці, але в автографі Ісайї на внутрішній стороні обкладинки (свідчення про працю) ім’я його –як одіозне – було закреслено…

Як уже відзначалося, життя і діяльність ієродиякона Ісайї тривалий час не привертали особливої уваги східнослов’янських медієвістів, його ім’я не входило в жодний енциклопедичний словник.

Ситуація змінилася у 70-і роки минулого століття внаслідок сенсаційної версії американського вченого-славіста Едварда Кінана. Її він виклав у своїй монографії, де йшлося про найвідомішу пам’ятку російської публіцистики ХVІ ст. – листування князя Андрія Курбського з Іваном Грозним15.

Американський дослідник звернув увагу на текстуальний збіг між “Першим посланням Курбаського цареві” від 1564 р. і творами Ісайї, зокрема, “Жалобою”, яку Едвард Кінан безпідставно датував 1566 р. Отже, за таким датуванням Курбаський не міг використати для свого послання текст, що виник на два роки пізніше, тобто, не він був автором “Послання”.

Листування Курбаського з Грозним Едвард Кінан трактував як літературну гру – “апокриф”, що постав під пером кількох російських письменників аж у ХVІІ ст.

Щоб розібратися у цій ситуації, історики і філософи різних країн світу – Росії, США, Канади, Англії, Франції, Німеччини – почали придивлятися до колізії – український ієродиякон Ісайя і російський князь Андрій Курбський. У Канаді відбулася міжнародна конференція славістів, де розглядалася літературна спадщина Курбського і зв’язок її з творами Ісайї.

У більшості грунтовних розвідок і рецензій на книгу Едварда Кінана його концепція відхилялася. Проте в жодній з наукових праць не було передатовано “Жолобу” – засадний аргумент версії американця.

В одній із останніх російських робіт, присвячених українському “Книгочію”, категорично твердилося: датувати “Жалобу” неможливо16.

Між тим варто було уважно порівняти тексти “Жалоби” та датованого липнем 1562 р. “Листочка”, щоб довести: останній є безпосередньою відповіддю на неї. Цим визначити найвищу хронологічну межу написання “Жалоби” – липень 1562 р.

Отже, спростовується невірне датування Едвардом Кінаном “Жалоби” 1566 р. і знімається анахронізм у співвідношенні між “Жалобою” і “Першим посланням Курбського Грозному” – єдиний аргумент гарвардського вченого, який “грав” на його версію17.

Видається, що дослідники, які займалися цим питанням, мали надто приблизне уявлення про специфіку тогочасного епістолярного жанру у східних слов’ян, обумовлену неформальністю категорії авторської власності. А головне – вони не дооцінювали ролі, яку відігравав Кам’янець-Подільський уродженець у духовному житті України і Білорусії.

До того ж, деяким російським вченим важко було припустити думку про те, що аристократ князь Курбський скористався “Жалобою” якогось-то українського ченця – в’язня, певне, “литовського шпигуна” (Р.Скринников) чи, в кращому випадку, “кляузного диякона”(О.Зимін).

Дослідники не помітили або не надали значення тому факту, що списки “Першого послання Курбського до Івана Грозного” і “Послання Ісайї до царя” містилися як рівноцінні (!) – в одному і тому ж рукописному збірнику ХVІІ ст.18.

Більше того – порівняння стилю і лексики анонімного “Листочка” – відповіді на “Жалобу” Ісайї – з епістолярною спадщиною Курбського, зокрема, з листом до сідляра львівського Підзамча Сенька Калениковича, викликає припущення про те, що автором “Листочка” був саме Курбський.

У березні 1562 р. Курбський очолив гарнізон, розташований на кордоні з Великим князівством Литовським. Він знав, чим закінчився похід Ісайї за слов’янськими рукописами, бо таємно спілкувався з українськими і білоруськими діячами, які споряджали ієродиякона до Москви. Цілком вірогідно, що на їхнє прохання він у травні 1562 р. через свого вірного посланця оповістив “Листочком” монастирського в’язня про те, що “Жалоба” до них дійшла.

У науці висловлювалося припущення про існування ранніх творів Ісайї, оскільки літературна спадщина московського періоду виявляє в ньому вже “досвідченого і талановитого письменника”(Є.Немировський).

Однак і те, що збереглося, промовляє про літературний хист українського ієродиякона.

Десятиліттями перебуваючи у далекому монастирському ув’язненні, Ісайя Кам’янчанин не поривав зв’язків з діячами культурно-освітнього руху, що розгортався в Україні і Білорусії в другій половині ХVІ ст., і до кінця свого життя впливав на формування їхньої духовності.

_______________________

1 Державна публічна бібліотека ім. М.Є.Салтикова-Щедріна. – СПб. Зібрання М.П.Погодіна. - № 1573. – Арк. 88. (Далі – ДПБ).

2 Там само.

3 Там само.

4 Там само. – Арк. 89.

5 Ісайєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федорів і виникнення друкарства на Україні. - Львів, 1989. – Вид. ІІ. – С. 95.

6 Јębarowicz M. Iwan Fedorow i jego działalnoćś w latach 1569 – 1583 na tle epoki // Roczniki biblioteczne. – Wrocław – Warszawa, 1969. – Rocz. 13. – Zesz. 1 –2. – С. 43 – 46.

7 ДПБ. Зібрання М.П.Погодіна. - № 1573. – Арк. 89-90.

8 ДПБ. – О.ХVІІ. - № 70. – Арк. 179.

9 Там само. – Арк. 180.

10 Буланін Д.М. Вологодский архиепископ Иона Думин и рукописная традиция сочинений Максима Грека. У збір.: Источниковедение литературы Древней Руси. – Ленинград, 1980. – С. 175.

11 ДПБ. – О. ХVІІ. - № 70. – Арк. 177.

12 Там само. – Арк. 178.

13 Там само. – Арк. 174-176 зв.

14 ДПБ. Синод. Зібр. - № 850. Див. ще: Синицына Н.В. Исайя Каменец-Подольский и Максим Грек (из истории культуры второй половины ХVІ в.). У збір.: Литература и искусство в системе культуры. – М., 1988. – С. 203; Вона ж. Максим Максим Грек в России. – М., 1977. – С. 164.

15 Keenan E. L. The Kurbskii – Јroznyi Apocrypha. The Seventeenth – Century Јenesis of the «Correspondence» attributed the Prince M. M. Kurbskii and Tsar Ivan IV. – Cambridge, Mass. 1971.

16 Бібліографію питання див.: Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вторая половина ХІV – ХVІ вв. – Ч. І. – А-К. – Ленинград, 1988. – С. 446.

17 Докладніше про порівняльно-текстологічний аналіз “Жалоби” і “Листочка” див.: Колосова Вікторія. Ісайя з Кам’янця і Андрій Курбський. До полеміки З Едвардом Кінаном (США). У збір.: Наука і культура. Україна. – Вип. 24. – С. 182-188.

18 ДПБ. Зібрання М.П.Погодіна. - № 1573. Див.ще: Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским. – М., 1981. – С. 266.

 

 

Оксана Зелінська (Умань)

 

ІОАНИКІЙ ГАЛЯТОВСЬКИЙ ПРО

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

 

Іоаникій Галятовський один із найбільш відомих українських письменників ХVІІ ст. Оцінюючи його роль в історії української літературної мови, академік В.М.Русанівський писав, що вона цілком могла прийняти на себе функцію загальноукраїнської літературної мови1. Твори І.Галятовського були надзвичайно популярними, окремі з них перевидавалися по кілька разів: “Небо новое” (1665, 1666 рр.), “Ключ розуміння” (1659, 1663, 1665 рр.). Отже, своєю творчістю він сприяв формуванню і закріпленню норм літературної мови.

В історію української культури І.Галятовський увійшов насамперед як проповідник2.

У ХVІІ ст. на терени української культури проникає барокова проповідь, яка суттєво відрізнялася від попередньої традиції проповідництва, метою якого було насадження християнської моралі шляхом тлумачення євангельських текстів. Особливою рисою нової проповіді був панегіризм3, який передбачав уславлення видатних людей.

Козацька доба стала епохою пробудження національної свідомості, тому ідея патріотизму проходить червоною ниткою через тогочасне письменство. І.Галятовський закликає у проповідях прославлених людей, які присвятили своє життя Вітчизні, були її оборонцями: Можешъ учинити казан(ь)є и з(ъ) шляхетства албо з(ъ) прозвиска..., наприклад, Брон¾цкїй для тогω такъ называется, же боронилъ ω(т)чызну и цр̃ковъ бж̃ію ω(т) непрїятелей; Потребуетъ ц цр̃кωвъ и ω(т)чызна по(д)поры, онъ был(ъ) по(д)порою (223)*.

Ідею патріотизму найсильніше уособлювало українське козацтво, саме козаки були гідними оборонцями своєї Вітчизни. Тому тема козацтва, його звеличення і уславлення знайшла своє місце й у творчості І.Галятовського. У передмові до “Скарбниці” він прославляє гетьмана Сагайдачного: Петръ козакъ Сагайдачный, гетман запорозкій, который по(д) Хот¾ньєм(ъ) потужне громилъ войска турецкїи и татарскїи... Той же Сагайдачный славное м¾сто Кафу в(ъ) твариц¾ з рицерствомъ запорозкимъ ... взялъ ... мнωгих(ъ) неволниковъ хр(с)тїанъ з невол¾ поганскои вызволилъ и великими скарбами ... до ω(т)чизны своєи вернулся (345).

Оспівуючи силу козаків, їхнє військове мистецтво, письменник вважає, що запорукою їхньої слави, непереможності є глибока християнська віра: Тоєю тарчею, в¾рою православною, козаки не тылькω складают(ъ)ся ω(д) невидимых(ъ) стр¾лъ (гр¾хωвъ), неприятеля невидимо(г)о, але тоєю тарчею, в¾рою, бороня(т)ся ω(д) стрhлъ видимы(х) тата(р)скихъ и ω(д) джид(ъ) турецкихъ и ω(д) ω ружїя иншогω, ин(ъ)шыхъ непріятелей видомых (348).

І.Галятовський прагнув пояснити походження слова козак (етимологія якого й до сьогодні не з’ясована). У згаданій передмові до “Скарбниці” він відзначає, що існує думка про походження слова козак від назви козари: козаки, ведлугъ зданя мудрых людей н¾которых, названы суть ω(д) козаровъ, которых(ъ) Матїяш(ъ) Стриковскїй в(ъ) книз¾ ... споминаєтъ, мовячи, чи же тыи козар¾, люде народу рускогω, з моци ся выбїяли Святославу Ігоровичов¾, монарс¾ рускому, для тогω Святославъ з(ъ) козарами войну точил(ъ) и оныхъ поразилъ (347). Проте автор дотримується іншої думки і вважає, що Козаки названы сутъ ω(д) Козоро(ж)ца, бо Козорожецъ єстъ знак в(ъ) зодїяку нб(с)номъ, в которогω слωнце м(с)ца децембра вступуєтъ. Зачим козаки ω(д) Козоро(ж)ца сутъ названы, поневажъ з рогами ходятъ, которыи роги на боку своємъ з(ъ) порохом, належача(м) до стрhляня носятъ (347).

Таке тлумачення етимології назви козак не має під собою наукового підґрунтя. Але І.Галятовський мав ґрунтовну філологічну освіту, і майже в усіх випадках він правильно пояснює слова шляхом глосування. Тому в цьому випадку, безперечно, він свідомо подає не лінгвістичне, а образне тлумачення цього слова, яке відображає позитивне ставлення автора до козаків, схиляння перед їхніми подвигами. Наступні рядки підтверджують думку про те, що автор прагнув передати свої патріотичні почуття: Якъ по высокомъ н̃б¾ Козорожецъ в(ъ) зод¾яку нб(с)номъ поступуєтъ, такъ на высокїи ст¾ны, валы и муры б¾сурманскїи поле(м) и море(м)ъ козаки приходячи вступаютъ и з роговъ своихъ порох в(ъ) самопалы сыплючи, на б¾сурманов(ъ) альбо махометановъ и непрїятелей иншыхъ з(ъ) самопаловъ стрhляютъ и их(ъ) звитяжаютъ... Маютъ казаки славу для ум¾єтности своєи, же ум¾ютъ переходити пороги, которыи сам(ъ) бг̃ъ гъ змуровалъ, и трудно ихъ туркамъ и татарамъ перейти и прїйти до козаковъ и козакамъ шкодити. Але козаки... пороги тыи переходятъ и на море ходятъ и туркамъ и татарамъ шкодят(ъ) (347).

Звернення до козацької тематики сприяло закріпленню і поширенню у словниковій системі мови лексики, що відображала реалії козацького життя: кошъ (345), загонъ (345), гетманъ (347), полковникъ (347), булава (348). У творах І.Галятовського зафіксовані назви військової зброї: арматы (347), самопалъ (345), шабля (345), стр¾ла (348).

Різноманітні відтінки поняття “вести війну” в І.Галятовського позначені словами і словосполученнями: громилъ войска (345), громилъ татаровъ (345), воювати (345), далъ битву (347); “перемагати у війні”: звитяжити (345), дознавати прогресу на войн¾ (345), непрїятелей стинати (345), под моц свою подбияти (347).

Письменник підкреслює, що козаки вели справедливу війну, вони отчизну боронили (347), неволниковъ визволяли (345). Тому опис їх дій супроводиться вживанням лексем слава (347), звитязтво (347), одвага (347). На позначення козаків запорозького війська зафіксовано сполуки войсько запорозкое (345), козаки запорозкіи (345), воины запорозкіи (347), синонімічною до зазначених була сполука войско козацкое (347). Високої позитивної оцінності набувало словосполучення рицерство запорозкое (345).

Отже, твори І.Галятовського засвідчують високу оцінку сучасниками патріотичних вчинків запорозького козацтва. Доба козаччини залишила свій слід і в лексико-семантичній системі української мови: виникають нові словосполучення, синонімічні ряди, розширюється семантична структура лексем.

___________________

1 Русанівський В.М. Староукраїнська і слов’яноруська мови на тлі розвитку інших слов’янських літературних мов // Мовознавство. – 1997. – №1. – С. 6.

2 Чепіга І.П. “Ключ розуміння” Іоаникія Галятовського – видатна пам’ятка української мови ХVІІ ст. // Галятовський І. Ключ розуміння. – К., 1985. – С. 9.

3 Чепіга І.П. Початки барокового проповідництва в українському письменстві // Мовознавство. – 1996. – № 6. – С. 29.

 

 

 

 

Олеся Лазаренко (Київ)

 

ЛАЗАР БАРАНОВИЧ ПРО МІЖЕТНІЧНІ СТОСУНКИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

 

Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський, жив і творив у складні для України часи – часи нескінченних війн, політичних та релігійних полемік, національних катастроф, часи, які  були названі в українській історичній літературі Руїною.

По смерті Богдана Хмельницького Україна шукала шляхів свого політичного самовизначення – стати державою непідлеглою. Однак через внутрішні сутички і розходження, а також через зовнішні інтервенції країн-сусідів українське суспільство не витворило моделі самостійного краю, шукаючи політичних покровителів у Польщі (Іван Виговський), Росії (Іван Брюховецький) і навіть у Туреччині (Петро Дорошенко).

Лазар Баранович, будучи представником українського духовенства і займаючи виняткове становище в ієрархії православної церкви (очолював протягом тривалого часу київську митрополичу кафедру), брав активну участь не тільки у духовно-релігійному житті тогочасної України, але й переймався громадськими та політичними справами своєї країни.

Незважаючи на встановлений за Андрусівським перемир’ям 1667 р. кордон між Річчю Посполитою та Московським царством, що розділив Україну на Правобережну та Лівобережну частини, архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський мав величезний вплив на перебіг історичних подій на обох берегах Дніпра. Мудрий дипломат, досвідчений політик, палкий патріот, він “був тоді єдиним діячем, здатним представляти загальнонаціональні інтереси українського  народу в очах сусідніх держав” – Польщі та Росії1.

Лазар Баранович був очевидцем, а також дуже часто і учасником, багатьох доленосних епізодів у становленні українсько-російських та українсько-польських відносин, пропагуючи завжди мирне вирішення болючих політичних питань.

Із поглядами архієпископа на внутрішній устрій України, як і на ведення нею зовнішньої політики, можна ознайомитися не тільки в козацьких літописах (“Літопис Самійла Величка”), приватних листах архієпископа (“Письма преосвященного Л. Барановича”), але й у численних оригінальних творах священика, писаних переважно польською мовою.

Так, наприклад, у його збірку поезій “Lutnia Apollinowa” (“Аполлонова лютня” – 1671 р.), присвячену різноманітним сторонам як духовно-релігійного, так і світсько-побутового життя, включено цикл “O wojnie” (“Про війну”).

Описуючи важке політичне становище України, поет згадує тут і про міжусобні, громадянські війни, і про козацькі бунти, і про турецько-татарську навалу на українські землі2.

Не обминає тут своєю увагою Лазар Баранович і питання українсько-польських взаємин. Використавши відоме прислів’я “Poki swiat swiatem, nie bedzie Niemiec Polakowi bratem” (“Доки буде світ світом, не буде німець полякові братом”), поет його перефразував і замінив назву “німець” на назву “русин” – “Nie bedzie jak swiat swiatem, Rusin Polakowi bratem”3. Однак у самій поезії Баранович спростовує це твердження, називаючи українців і поляків сарматськими синами (тобто виводячи їх з одного роду). Ніби політичним гаслом поета прозвучали рядки: “Боже, помнож любов між ними... Хай не заганяють один одного в домовину, бо часто на їх землі нападають вовки, хай люблять одне одного, а їх виганяють” (переклад – В.Ю.Євдокименка)4.

Саме в контексті боротьби українців проти турків і татар висловлює Баранович думку про українсько-польське військове єднання. Схиляючи обидва християнські народи до примирення перед загрозою вторгнення “мусульманського півмісяця”, архієпископ закликає слов’янських братів – Русина і Ляха – забути про релігійні суперечки і виступити супроти спільного ворога: “Брат східний брату західному на землі здоров’я доброго і довгого, а в небі визволення вічного щиро бажає”5 .

Вираження цієї ідеї знаходимо у полемічному трактаті Лазаря Барановича “Nowa Miara Starej Wiary” (“Нова міра старої віри” - 1676 р.): “Сам Святий Дух примири Русь із Ляхами, щоб швидко гору взяли над турками”6.

Ратуючи за українсько-польський союз в наступі на “невірних”, архієпископ вважає, що до боротьби повинна приєднатися також і Росія, як слов’янська і християнська країна: “Московський орел з польським, коли на турка летить, пазурами йому очі видряпає”7, або “Турка зіб’ємо при христовім знаку, вийди поляку, русаку (тут – росіянин – О.Л.) і козаку, при власнім сагайдаку”8.

Безумовно, Баранович, як православний діяч, виступав прибічником реального військово-політичного союзу України саме із Росією, а не з Польщею. Усвідомлюючи вплив польської культури на духовне життя українського суспільства XVII ст., а також активно користуючись із її здобутків, архієпископ все ж таки не уявляв політичної угоди із католицькою державою: “Росії (тобто Україні – О.Л.) православній без православного царя жити не можна”9. А далі: “Православ’я наше в Короні і Литві так пригнічене, що ледве терпіти можна ... Один тільки притулок для бідної Русі – під крила орлині (тобто до Московського царства – О.Л.)”10.

Зближенню Росії з Польщею, а разом з тим і покрашенню українсько-польських стосунків, на думку архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського, сприяло би обрання російського царевича на польський трон: “...Вся Литва і сильніша партія в Польщі бажають, щоб у них був королем його милість царевич...”11.

Так, зокрема, у передмові до книги “Знаків п’ять ран Христових” з присвятою царю Федору Баранович підтвердив: “Коли ти був ще царевичем, у 1670 році, “Житія Святих” я написав польською мовою (бо були польські і литовські голоси, щоб  нащадка Вашого Царського  просити на Царську Корону)...”12. А до цього Баранович додає ще пояснення щодо використання ним польської мови у своїй творчості. Так, у листі до московського царя Олексія Михайловича він зазначає, що зробив це тому, оскільки царевич Федір Олексійович вільно володіє “ляцким языком”, що не повинно дивувати нас, оскільки польська мова була “єдиною живою іноземною мовою, якою володіли багато жителів Московської держави XVI-XVII ст.”13.

Як бачимо, висловлені наміри Лазаря Барановича про встановлення політичних стосунків України зі своїми слов’янськими сусідами є шляхетними і миролюбними. Поет закликав до злагоди, єднання і порозуміння. Особливо показовим є те, що, очолюючи релігійну полеміку православних із греко- та римокатоликами в другій половині XVII ст. і написавши антикатолицький твір, архієпископ взагалі у своїй поетичній спадщині не згадує про такі дискусійні питання, як, наприклад, походження Святого Духа (Filioque) чи главенство Папи Римського, що були основними на той час у полемічній літературі. Релігійний розбрат не становив перешкоди для християнської консолідації у боротьбі проти турецько-татарської навали.

Політичні погляди архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича, хоч насправді і не відбивають дійсної історичної ситуації у XVII ст., однак цінними вони є як живе свідчення сучасника тих подій, яке передає думки частини українського суспільства, зокрема духовенства.

_______________________

1 Макаров А. Великий український оборонець миру, справедливості та єдності архиєпископ Лазар Баранович // Хроніка 2000. - 1999. - № 31-32. - С. 129.

2 Lutnia Apollinowa. – Kijow, 1671. – S. 409-438.

3 Chynczewska-Hennel T. Pojednanie polsko-ukrainskie w wierszach Lazarza Baranowicza // Kultura staropolska - kultura staroeuropejska.  – Warszawa: Wyd-wo Naukowe Semper, 1997. - S. 327.

4 Євдокименко В.Ю. Суспільно-політичні погляди і діяльність Лазаря Барановича // З історії вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки. - К.: Вид-во АН Укр. РСР, 1959. - С. 61.

5 За: Євдокименко В.Ю. ... – С. 61.

6 Nowa Miara Starej Wiary. – S. 343.

7 Там же. – С. 347.

8 Notyj piec ran Chrystusowych… - Czrnihow, 1680. – Ark. 38.

9 Письма преосвященного Лазаря Барановича с примечаниями. – Чернигов, 1865.

10 Там же. – С. 68.

11 За: Євдокименко В.Ю. ... – С. 61.

12 Notyj piec… - Ark. 31 zwr.

13 Берков П.Н. Русско-польськие литературные связи в ХУІІІ веке // Доклады на ІУ Международном съезде славистов. - М., 1958. – С. 8.

 

 

Павло Богуш (Нікополь)

 

ГІЙОМ ЛЕВАССЕР ДЕ БОПЛАН (1600-1673)

 

Книга “Опис України” Гійома Левассера де Боплана (1600-1673) – єдина з найвидатніших творів французької мемуарної літератури ХVІІ ст. Крім того, це важлива пам’ятка французько-українських культурних взаємовідносин і цінне джерело про становлення і побут українського народу та його прагнення і боротьбу за краще майбутнє.

Майже 18 років (1630-1642) Г.Левассер де Боплан – військовий інженер, будівельник і картограф, прожив на Україні, перебуваючи на службі у війську польського уряду.

Під його керівництвом споруджувалися укріплення у Барі, фортеці у Бродах на Поділлі та в Кодаку над Дніпром. Спільно з Андре дель Аква Боплан будував чудовий ренесансний замок – палац у Підгірцях (Львівська область).

Боплан збирав матеріали для загальної карти України і окремих її регіонів. Повернувшись до Франції, Боплан займає різні адміністративні посади, продовжував наукові праці з географії, астрономії і картографії. Помер Боплан 6 грудня 1673 р. в м. Руоні.

Великий інтерес до книги Боплана “Опис України” був викликаний тим, що перше видання її 1651 р. вийшло в роки піднесення Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

В 1660 р. в друкарні Жака Калює в м. Руоні вийшло більшим тиражем доповнене видання “Опису України”. Не меншу славу і популярність Боплану принесли його картографічні праці, присвячені зображенню українських земель.

Нікопольщину пов’язує з Бопланом Запорозька Січ. Г.Левассер де Боплан дає класичний опис Буцько-Томаківського острова, який на 95-99 % зберігся до наших днів – унікальне природне явище: “… Томаківка – це острів, що має приблизно третину милі в діаметрі, він майже круглий, дуже високий, здіймається напівкулястою, порослою лісом формою. Коли сходиш на його найвищу вершину, бачиш весь Дніпро – від Хортиці до Таванського острова. Острів дуже гарний, не міг я лишень дізнатися, які його береги. Він лежить ближче до руських земель, ніж до татарських, і Хмельницький обрав його місцем відступу своїх військ, коли йому загрожувало оточення. Якраз у цьому місці гуртувалися у загони, коли повстали у травні 1648 р. і здобули 26 травня перемогу під Корсунем.

Трохи нижче ріки Чортомлик, майже посередині Дніпра лежить досить великий острів з якимись давніми руїнами. Острів оточений понад десятком тисяч розкинених то тут, то там острівців. Їхнє розташування хаотичне, нерівне, заплутане.

Саме в цьому хаотичному місці козаки мають своє пристановище, яке зветься Військова Скарбниця…”.

Дійсно, одночасно з укріпленням на о. Мала Хортиця існувала Запорозька Січ на Томаківському острові, другому за величиною з 250 дніпровських островів. Для запорозьких козаків о. Томаківка був найсильнішою природною фортецею на Дніпрі.

З Томаківською Січчю пов’язана діяльність Івана Підкови, який з козаками розпочав боротьбу проти турецького гноблення в Молдавії і де він в 1577 р. був проголошений Молдавським господарем.

Томаківська Січ надавала допомогу селянсько-козацькому повстанню Криштофора Косинського (1591-1593). Коли козаки штурмували Київ, татари напали на Томаківську Січ і зруйнували її. Січ була перенесена на о. Базавлук нижче ріки Чортомлик. Боплан пам’ятає, що 12 грудня 1647 р. (за іншими – 15 грудня) Богдан Хмельницький, що втік з в’язниці з сином Тимошем та загоном однодумців прибув на о. Томаківку, де збирав повстанські сили для Національно-визвольної війни українського народу.

31 січня 1648 р. Богдан Хмельницький напав на Микитинську Січ. Черкаський полк реєстрових козаків перейшов на бік Богдана Хмельницького, а загін польських драгун полковника Гурського втік. Розпочалась Визвольна війна українського народу…

Був укріплений і о. Томаківка. 4-9 лютого 1648 р. повстанці завдають нові поразки загонам польських карателів, які направлялись на Микитинську Січ.

Богдан Хмельницький розсилає по всій Україні звернення з закликом боротись проти польських гнобителів, заключає союзний договір з кримським ханом. 19 квітня на Великій козацькій раді Богдана Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорозького, і вже 22 квітня 1648 р., об’єднавшись з татарами, він виступив в район Жовтих Вод.

Острів Буцько-Томаківський з півдня і південного заходу омивається р. Річищем. Берег тут дуже високий, сягає 20 м зі сходу, омивається р. Ревун, з півночі острів теж омивається рр. Ревун і Бистрик. З південно-західного боку о. Томаківка омиває Красногригорівський лиман. Острів вапнякового походження. Тому на ньому були печери. На острові жили люди кам’яного віку, про що свідчать археологічні знахідки. Збереглися 3-4 кургани. Колись вся поверхня острова була покрита лісом, який поступово вирубали. Тут селяни випасали тварин.

В 1928 р. одинадцять бідняцьких родин із с. Городище, об’єднавшись в трудовий колектив, переїхали на постійне проживання на острів, де й організували трудову комуну. Було тоді у них двоє коней, два вози, один плуг, п’ять борін і 38 крб. грошей. Їм виділили 570 га землі. Одночасно з розвитком овочівництва на самій горі острова заклали фруктовий сад.

Сільськогосподарська артіль “Садівник і городник” розширювалась, зростали і прибутки. З 1934 р. це колгосп ім. С.Орджонікідзе, фонди якого зростали, перевищували млн., а в 1956 р. – 8 млн. Сад колгоспу ім. С.Орджонікідзе був другий за розміром після Ялтинського Никитського саду. Завдяки передовій агротехніці, мав високі врожаї фруктів і був постійним учасником Всесоюзних і Всеукраїнських виставок досягнень сільського господарства в Москві і Києві. Ланкові саду Т.М.Дубовик і В.Ф.Галушка стали Героями Соціалістичної Праці. Тут часто проводились науково-практичні конференції і творчі зустрічі з журналістами та письменниками.

Відомий український письменник Олесь Гончар присвятив цьому саду свою повість “Микита Братусь”, де за літературними образами стоять живі і дійсні герої-садоводи Кравченко, Каїрський, Коротченко, Гордієнко.

В унісон Боплану написано про острів відомим українським письменником і кінорежисером О.П.Довженком, який 12 жовтня 1952 р. відвідав Томаківку і записав: “…який величний острів відкривсь переді мною. Велика гора на нім. А на горі ряди тополь, оріхів грецьких і сто тридцять га прекрасного саду і винограду. Од виноградника до Дніпра одкривається величний героїчний простір, панорама лісів. Далеко, десь до самого обрію, простяглись плавні, укриті великими прекрасними лісами. Дуби, в’язи, верби, тополі весь простір, куди не гляне око, направо і ліворуч – все урочисте… Скільки краси! І я глибоко щось відчув і зрозумів з далекого минулого. Чому саме прозвали її Січ – мати і Великий Луг – батько…

Ніколи не забуду оцю гору з садом. Ще раз приїду на неї весною, коли цвістиме сад” (Олександр Довженко. Твори. – К., 1960. - Т. ІІІ. – С. 463).

Відвідували сад і О.Корнійчук, В.Василевська, С.Чорнобривець, П.Біба, В.Корж, І.Пупо.

Напередодні святкування 500-річчя українського козацтва – 2 серпня 1990 р. за моєю участю було встановлено пам’ятний знак Буцько-Томаківській Січі – гранітну стелу висотою біля 2 м, шириною 70-80 см і вагою 3 т. На стелі прикріплена меморіальна дошка, де висічені слова: “На цьому острові з 40-х рр. ХVІ ст. до 1593 р. знаходилась Запорозька Буцько-Томаківська Січ, яка надавала допомогу повсталим селянам і козакам України в кінці ХVІ ст.”.

Тоді ж на одному із старовинних курганів був встановлений п’ятиметровий залізний хрест з написом “Боже, храни Україну!”

Тоді ж молодь колгоспу ім. Орджонікідзе на зборах прийняла рішення про створення на о. Томаківка – єдиному вцілілому місці Запорозької Січі - музею “Запорозький зимівник”, що став би складовою частиною Зеленого туристичного комплексу України, а рештки Дніпровських плавнів оголосити заповідною зоною “Великого Лугу”.

Отож: на Томаківському острові треба встановити пам’ятні знаки Гійому Левассеру де Боплану, Івану Підкові, Криштофору Косинському і Богдану Хмельницькому. Організувати тут “Запорозький зимівник”, а рештки Дніпровських плавнів взяти під особливу охорону як пам’ятки природи, як і сам Буцько-Томаківський острів. Це сприятиме розвитку Зеленого туризму.

 

 

Надія Кукса (Чигирин)

 

СТАРОЖИТНОСТІ ЧИГИРИНЩИНИ В АЛЬБОМАХ Д.П. ДЕ ЛЯ ФЛІЗА:“МАМАЇВ ДУБ”,

“РОЗБІЙНИК МАМАЙ”

 

Активізація досліджень в сфері географії, етнографії, краєзнавства наприкінці 30-40-х рр. ХІХ ст. обумовила виникнення в 1845 р. у Санкт-Петербурзі Російського географічного товариства (РГТ), що розгорнуло невдовзі широку палітру різногалузевих наукових студій. Діяльність товариства спричинила пожвавлення наукового й культурного життя Наддніпрянської України, де в 1847-1848 рр. ним було поширено програму для складання місцевих описів, що містила своєрідні методичні рекомендації для ентузіастів українознавчої справи. Одним з перших дослідників, хто отримав дану програму, став лікар державних маєтностей Київщини Домінік П’єр Де ля Фліз, який співпрацював з товариством з часу його створення (Мал. 1).

Мал. 1.

Очевидно, під впливом РГТ у 1851 р. при Київському університеті було створено Комісію для опису губерній Київської навчальної округи, яка носила характер наукового товариства. Де ля Фліза, який позитивно зарекомендував себе як кореспондент РГТ, було запрошено до реалізації розробленої Комісією...”Програми для етнографічного опису губерній Київської навчальної округи” з обранням членом-співробітником Комісії.

Безпрецедентний за своїм обсягом і змістом науковий спадок дослідника – дев’ять його т.зв. альбомів, об’єднує величезну кількість різнобічних статистичних, географічних, медичних, біологічних відомостей, що становлять етнографічно-краєзнавчий опис населених пунктів Київської губернії, проілюстрований численними поліхромними малюнками1.

Чільне місце серед зібраної Де ля Флізом інформації посідають відомості щодо старожитностей Чигиринського повіту. Особливу увагу дослідник приділив опису пам’яток козацької доби колишнього родового маєтку Хмельницьких Суботова, серед яких містяться оригінальні зображення церкви Святого Пророка Іллі з прилеглою до неї територією, інтер’єру цього храму, одного з кам’яних хрестів, що знаходиться побіля східної стіни споруди, руїн фундаменту мурованої споруди – частини укріплень замку Хмельницьких2, овіяної легендами кам’яної стели, що на Козацькому майдані. По суті, ексклюзивними можна вважати малюнки зовнішнього вигляду церковних і господарських споруд Медведівського Миколаївського чоловічого монастиря та портрета Богдана Хмельницького з цієї обителі. Художні твори, виконані з натури в своєрідній, лише йому властивій манері, що супроводжуються коментарями автора, мають, безперечно, не тільки пізнавальну, а й історичну цінність.

Як бачимо, відгомін славної минувшини, що продовжував жити серед місцевого люду в легендах і переказах, не залишив байдужим збирача: козацька тематика домінує серед інших напрямків досліджень.

В даному контексті Де ля Фліза по праву можна вважати одним з перших хранителів віковічного феномену українського фольклору – народних картин “Козаків-Мамаїв.”

Хоча найбільш послідовним популяризатором творчого доробку Де ля Фліза вважається відомий мистецтвознавець М. Біляшівський, інші науковці також сприяли поширенню напрацювань дослідника. Наприкінці 80-на початку 90-х рр. ХІХ ст. в деяких часописах історико-краєзнавчого спрямування з’являються розвідки відомих істориків з посиланнями на окремі сюжети з його художньої спадщини та коментарі до них. Зокрема, в “Киевской старине” в т. 23, № 3 за 1891ьр. нашу увагу привернула стаття, вміщена під криптонімом Л.А. (Александр Лазаревский) під назвою “Мамаевъ дубъ” (Мал. 1), автор якої повідомляє, що в нещодавно придбаних ним окремих малюнках лікаря Де ля Фліза знаходиться зображення всохлого дерева з обрубаним гіллям з підписом: “Мамаевъ дубъ въ урочище Васильковском мотренинской дачи (Чигиринского уезда), у котораго разбойникъ Мамай часто весьма располагался табором, который, какъ говоритъ изустное мъстное преданіе; дуб сей имеетъ толщины 3 1/3 аршина, в разделеніи вътвей и старожилы говорятъ, что около ста лътъ, какъ дерево это без листья. Надобно полагать, что разбойникъ Мамай существовалъ назадъ далъко за сто лът. Во время пребыванія у сего дерева, пиры его обозначалисъ кровавою местью на полякахъ и жидахъ, попадавшихся в его руки, онъ въшалъ на вътвяхъ сего дуба, на которомъ и самъ, будучи пойманъ по распоряженію польскаго правительства, повъшенъ»3. Якщо не зважати на окремі

Мал. 2. Мамаїв дуб

розбіжності, що виявляються між поданим текстом та коментарями Де ля Фліза, поданими безпосередньо на самому малюнку, історик в основному точно передає зміст народного переказу, зафіксованого збирачем. Проте існує одна, здавалося б несуттєва деталь, яка дещо заплутує визначення точного місцезнаходження згадуваного дуба. В своєму повідомленні О.Лазаревський з невідомих нам причин упускає назву населеного пункту, неподалік якого знаходився дуб. На малюнку Де ля Фліза відзначено: «…въ урочище Васильковскомъ – мотренинской возли д. (деревни. – Н.К) Херсонкы, Чигринскаго уезда, дачи…4. Наведена неточність не бралася б до уваги взагалі, як би не розбіжності у викладі дослідником зазначеного переказу, що ми бачимо на малюнку, та факсимільній частині видання, де сказано, що дуба він бачив “около дерев(ни) …Черкаски”5. В адаптованих коментарях упорядників видання читаємо: « …поблизу села Черкас…»6. Тут вочевидь помилка Де ля Фліза, адже населеного пункту з такою назвою в Чигиринському повіті взагалі не існувало, натомість на південь від Чигирина знаходиться, як і 150 років тому, невеличкий хутір Херсонка, що належав в ті часи до Суботівської волості7. Дещо забігаючи наперед, зазначимо, що шанси крихітної Херсонки увійти в історію збільшують подорожні замітки відомого мистецтвознавця і збирача старожитностей І.Гончара, який більш ніж через сто років після Де ля Фліза (осінь 1962 р.), побувавши на Чигиринщині, підтвердив існування «…в с. Херсонці історичного дуба, на якому козак Мамай вішав жидів і поляків, на якому був повішений і сам»8. Як бачимо, в народній пам’яті навіки закарбувалися відомості про події козаччини та гайдамаччини.

Показово, що саме колишній французький офіцер, відвідавши Чигиринщину 1851 р.9, виділив з-поміж інших старожитностей народні картини із зображенням символічного образу козацької звитяги. Поряд з «Дубом Мамая» Де ля Фліз подає власну копію однієї з картин, яку називає «Разбойникъ Мамай» (Мал. 2), зауважуючи, що «между поселянами есть тоже преданіе о разбойникъ Мамаъ, и во многих домахъ находится картина изображающая сего разбойника сидящего подъ дубомъ, съ бандуркою въ руках…»10. На жаль, автор не вказує точного місцезнаходження оригіналу, зазначаючи, що «Сія картина находится въ многихъ домахъ въ Украинъ»11. Однак, з огляду на те, що, за його ж словами, мешканці краю легендарний «Мамаїв дуб» пов’язують з реально

 

Мал. 3. Козак Мамай

існуючою колись особою, логічно припустити, що картину скопійовано в одному з сіл повіту, яке знаходилося в безпосередній близькості від дуба.

Сягаючи своїми коренями відгомону культур народів, що населяли нашу територію ще в 1-му тисячолітті до н.е. – 1-му тисячолітті н.е., генеза сюжету картин даного типу на Правобережній Україні співпадає, очевидно, з зародженням тут гайдамацького руху. Кульмінаційним моментом їх поширення слід вважати події 1768 р. Закумулювавши в собі збірний образ козака як захисника, визволителя, що був втіленням мужності, відваги, винахідливості в поєднанні з веселою, часом, безтурботною вдачею, впродовж двох століть «Козак Мамай» - він же «Козак-бандурист», «Козак-запорожець», а інколи (як в даному випадку) навіть «Козак-розбійник» був найбільш шанованим, а тому й найбільш поширеним типом народної картини. Ввійшовши в середині ХVІІІ ст. в свідомість населення краю як великодушний захисник православного люду і безпощадний месник за заподіяні кривди, очевидно, в міру подальшого розвитку історичних подій в уяві наступних поколінь образ його в окремих випадках трансформувався в «козака-розбійника». Яскравий приклад такого часового перевтілення подає нам Де ля Фліз. Всупереч тому, що результати його етнографічних студій протягом довгого часу були відомими лише вузькому колу дослідників старовини, час від часу окремі епізоди його напрацювань простежуються в працях авторитетних науковців. В даному контексті слід вказати, зокрема, на «Записки о Южной Руси» П.Куліша (1856 р.) та «Ілюстровану історію України» М.Грушевського (1913 р.) Щоправда, з невідомих нам міркувань професор Грушевський поряд з іншими світлинами з картин даного типу подає лише фрагментарне зображення «Разбойника Мамая» під назвою «Козак Мамай» (копія І полов. ХІХ ст. зі старої, втраченої картини)»12. Принагідно зауважимо, що названу працю ілюструють й інші зображення пам’яток козацької доби, замальовані Де ля Флізом, а саме: двопрестольної на честь Святителя Миколи і Вознесіння Господнього церкви Мошногірського Свято-Вознесенського монастиря, подане під назвою: «Мошногірський монастир (зі старого малюнка)»13, що, безперечно, є фрагментом роботи Де ля Фліза «Мошногорскіи Свято-Вознесенскій Монастыръ»14 та світлина «На хорах Богдановой церкви (старий малюнок)»15. У Де ля Фліза бачимо ідентичну роботу «Хоры села Субботова церкви выстроенной гетьманомъ Хмельницкимъ»16 (насправді ж перед нами зображення внутрішнього вигляду церкви Святого Пророка Іллі в Суботові. – Н.К.). Проте це тема вже іншого дослідження.

Повертаючись до інтригуючої нас картини, без занурення в лабіринти семантики, коротко зупинимося на окремих аспектах символіки «Разбойника Мамая», які, на нашу думку, роблять можливою спробу атрибуції картини.

Центральною фігурою сюжету, безперечно, є сам Мамай, зображений у типовій для картин даного типу позі кочовика. Сидить «розбійник» під…розлогим кучерявим дубом, грає на «бандурці» (Де ля Фліз) ще й, судячи по широко розкритому роту, голосно співає. Більш повно підсилює занотований дослідником переказ - підпис під малюнком, взятий, напевно, з іншої картини, про що свідчить заголовок, даний, очевидно, самим збирачем:

Мамаевъ Пленъ.

 

     Хоть на меня и дивися, та не угадаешъ,

     Якъ завуть и видкиль родомъ и якъ прозывають, чичиркъ

не знаешь.

     Колы трапилось кому у степахъ бувать

     То той межеть мое прозвище угадаты.

     Жидъ зъ биды за радного батка почитае,

     А ляхва дурно, милостивымъ добродеемъ называе

     А ты якъ хочешъ то такъ мене называй,

     А бы лишъ не крамаромъ.17

 

Красномовним свідченням того, що слово в «розбійника Мамая» не розходиться з ділом, слугує зображення на задньому плані картини повішеного на одному з дерев чоловіка головою вниз.

Маємо можливість пересвідчитися, що даний переказ мав різні варіації. Б.Грінченко подає переказ, записаний ним в с. Суботові наприкінці ХІХ ст. в оповіді «Про Хмельницьких. Про Мамая»: « А се вже чи не після Хмельницького було, як приїхав у Суботово Мамай з запорожцями і ляхам багато шкоди наробив. Тут у лісі неподалеку є дуб невисокий да рясний, Мамаєм зветься. Кажуть, що буцім-то Мамай на йому казан вішав, да як задзвонить, то його хлопці і біжать. А інші кажуть, що через те, що і Мамай був низький та дужий, як той дуб.»18. Очевидно, мова йде про дуб Мамая, що побіля хутора Херсонки, хоча не виключено, що в краї, оповитим легендою, міг бути і не один дуб, який в народному фольклорі символізує стійкість, міцність, постає уособленням богатирської сили, міцного здоров’я19. Єдиною, але суттєвою відмінністю обох загалом подібних переказів є те, що Де ля Фліз описує і замальовує давно всохле дерево, у Б.Грінченка дуб «невисокий да рясний». Маємо підстави схилятися до достовірності першої версії. Як аргумент, можемо навести змістовну збірку місцевих легенд і переказів «Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова»20, укладених етнографом і фольклористом Марком Грушевським, який впродовж 10 років (1897-1910 рр.) проживав в Суботові, однак подібних відомостей тут не зафіксував. Проте дані твердження можуть бути поки що тільки припущеннями.

Спиною Мамай обперся об стовбур дуба, напевно, щоб почерпнути частину його сили та моці. Оточують козака вірні друзі: рушниця, шабля, шапка. Єдиним у своєму роді атрибутом даної картини Платон Білецький вважає ще одного незмінного товариша Мамая – невеличкого песика, який сидить біля господаря21. А неподалік на козака з яскраво вираженим нетерпінням чекає білий кінь при повному спорядженні, готовий щохвилини вирушити в дорогу.

Як бачимо, копія картини, більш ніж своєчасно виконана Де ля Флізом, згадується в студіях багатьох дослідників минулого і сьогодення. В праці Т.Марченко-Пошивайло «Козаки-Мамаї» зустрічаємо відомості як про «Мамаїв дуб», так і про саму картину, яку названо тут «Козак-бандурист»22. В своїй фундаментальній праці авторка подає близько 80-ти репродукцій картин, супроводжуючи їх анотаціями. Серед залучених до наукового аналізу творів знаходимо світлину з зображенням, ідентичним поданому свого часу М. Грушевським у згадуваній нами праці. Підпис під репродукцією сповіщає, що перед нами «Козак-бандурист», кін. ХІХ ст.»23. Теперішнім місцезнаходженням цієї картини, як свідчить анотований перелік творів, охоплених даним дослідженням, є Чернігівський краєзнавчий музей24. В даній ситуації спостерігаються деякі розбіжності: по-перше, насамперед, якщо ми маємо справу з однією і тією ж картиною, то різними дослідниками подаються назви картини, відмінні від назви наведеної на копії Де ля Фліза; по-друге, М.Грушевський вважає подану ним репродукцію втраченою, в праці Т.Марченко-Пошивайло бачимо таке ж зображення, що збереглося дотепер; по-третє, залишається відкритим питання, чому М.Грушевський використовує лише фрагмент копії картини, не вказуючи автора малюнка.

Та найбільш інтригуючим є питання, що ж за картина зберігається в Чернігівському краєзнавчому музеї?!

Попри всі неясності, яких в ході подальших студій, сподіваємося, стане менше, необхідно відзначити, що в справу збереження і популяризації, по суті феноменального явища, української культури – народної картини «Козак Мамай» доклали своїх старань згадувані нами дослідники різних епох. Відрадно констатувати, що ця нелегка стежка привертала і продовжує приваблювати мистецтвознавців, художників-реставраторів, істориків, етнографів, краєзнавців…Предсталяючи різні напрямки досліджень народної картини, кожен по-своєму повертає її з незаслуженого забуття, відкриває своєрідне друге дихання.

_____________________

1 Де ля Фліз Д.П. Альбоми. – К., 1996. – Т. 1. – С. 7-9.

2 Д.П. Де ля Фліз вважає зображені ним руїни фундаментом будинку Богдана Хмельницького // Де ля Фліз Д.П. Альбоми… – С. 136 // проте С.Кілессо слушно зауважує, що для палацу розміри споруди замалі // Кілессо С. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К., 2000. – С. 90-91.

3 Л.А.(Лазаревський О.). Мамаевъ дубъ // Киевская старина. – 1891. – Т. 23. - № 3. – С. 163-164.

4 Де ля Фліз Д.П. Альбоми… // – С. 95.

5 Там само. – С. 93.

6 Там само. – С. 167.

7 Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 707. – Оп. 225. – Спр. 54. – Арк. 27.

8 Гончар І. Щоденник. – Фонди Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара»

9 Л.А.(Лазаревський О.). Позднейшая память о Богдане Хмельницкомъ въ селе Субботовъ // Киевская старина. – 1891. – Т. 23. - № 3. – С. 165.

10 Де ля Фліз. Д.П. Альбоми... – С. 93.

11 Там само. – С.94.

12 Грушевський М. Ілюстрована історія України – К., 1998. – С. 211.

13 Там само. – С. 460.

14 Де ля Фліз Д.П. Альбоми... – С. 139.

15 Грушевський М. Ілюстрована історія. – С. 302.

16 Де ля Фліз. Альбоми... – С. 136.

17 Там само. – С. 93.

18 Гринченко Б. Из уст народа: Малорусские рассказы, сказки и пр. – Чернигов, 1901. – С. 287-288.

19 Марченко Т. Козаки-Мамаї. – К.-Опішне, 1991. – С. 14.

20 Гетьманське гніздо: Урочища і перекази села Суботова, зібрані в 1897-9 / Подав Марко Грушевський // Записки НТШ. – 1909. – Т. 91. – Кн. 5.

21 Білецький П. Народні картини «Козаки-Мамаї» // Родовід. – Ч. 16. – С. 30.

22 Марченко Т. Козаки-Мамаї. – С. 9.

23 Там само. – Додаток між С. 48-49.

24 Там само. – С. 43.

 

 

Станіслав Бушак (Київ)

 

НАПИСИ НА УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ

КАРТИНАХ ТИПУ “КОЗАК МАМАЙ”

 

Прикметною особливістю "мамаїв" є широке використання в них текстових вставок, які суттєво доповнюють сприйняття пластичного образу твору. Єдність слова та зображення є типовим для давнього українського мистецтва, сягаючи періоду Київської Русі, коли "слово лежало в основі багатьох творів мистецтва, було його своєрідним "протографом" і "архетипом"1. Період Козаччини, що співпав з мистецькою епохою бароко, ознаменувався посиленням світських тенденцій у мистецтві. В цей час у контакт з образотворчим мистецтвом вступає не лише слово писемне, але й усне. Це стосується і “мамаїв”, на яких трапляються масиви тексту, звернені до глядачів. Таке слово отримує особливий статус, стаючи зримим, матеріалізовано-вагомим (Мал. 1).

Мал. 1. Невідомий художник. Народна картина “Козак Мамай”

(типу – “Козак – душа правдивая”). Кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Полотно, олія. Чернігівський художній музей.

 

Нерідко текст розміщується на тлі картини, біля голови діючого персонажу і є його іменем. Великі масиви тексту розташовуються на картинах трьома способами: 1) як діалоги поміж діючими персонажами (у вигляді стьожок поміж ними), 2) у формі вставок, вкомпонованих у поле картини; 3) винесені за межі зображення. Трапляється комбіноване поєднання текстових вставок.

Зразком першого способу розташування тексту є твір "Мамай із Жалкого" (зі збірки П.Панча). Жид-шинкар, приведений козаками на суд до козацького ватажка, звертається до нього: "Змилуйся, пане Мамаю, ні копієчки грошей не маю!" Мамай відповідає: "Мені твоїх грошей не треба: за таких, як ти, платять спасенієм з Неба!"

Цей твір виступає доказом твердження Т.Марченко, що ім’я Мамай трапляється лише на картинах зі сценами гайдамацької розправи і жодного разу не зустрічається на картинах із самотнім козаком-бандуристом (нам відомо лише три подібні твори - "Козакъ Мамай", "Мамай славной козакъ", "Мамай из Жалкого"). Картина має чимало варіантів, але їх загальна кількість налічує лише біля 10 % від усіх "мамаїв", що дійшли до нашого часу.

Другим способом розташування є розміщення тексту в межах композиції твору на фронтально намальованих сувоях. Часто текст розташовано на одному сувої (над головою козака або позаду нього). Є робота, де текст розміщено на чотирьох сувоях: перший – у верхній частині картини на тлі неба, а три інших лежать перед козаком на землі. Зміст тексту продовжується від одного блоку до іншого. Є твори, на яких текст нанесено прямо на тло картини – на небо та пейзаж.

Найпоширенішим є третій спосіб розташування, коли текст виносять поза межі композиції (до низу), на світле тло вздовж усієї ширини твору або ж розбивають вертикальними блоками на ряд фрагментів (від двох до шести), що продовжують один одного. Написи можуть або коментувати зображення на картині, або ж бути зверненням героя твору (козака) до глядачів. У першому випадку зразком є дуже поширений підпис, що є ключем для сприйняття образу Мамая:

"Козак – душа правдивая,

Сорочки не має.

Коли не п’є, то воші б’є,

А все ж не гуляє".

Цей текст часто трапляється на картинах, де козак, відклавши бандуру, тримає руку на грудях у характерному, але малозрозумілому жесті – чи то тримаючи кисет з тютюном, чи хустину, чи дійсно давлячи вошей у складках сорочки. У картинах типу "Козак – душа правдивая" домінує елегійний, ліричний настрій, що підкреслюється нахиленою до землі головою героя. Це враження ніяк не в’яжеться із тим заняттям, якому віддається, якщо вірити написові, козак. Цей текст зустрічається і на картинах типу "Козак-бандурист", що можна інтерпретувати як: 1) напис не має чіткого зв’язку з певним типом композиції, 2) напис колись мав зв’язок з композицією типу "козак воші б’є", але з часом цей зв’язок було втрачено.

Сам підпис часто не відповідає зображенню ще й тому, що запевняє ніби "козак… сорочки не має", тоді як він одягнений в кожуха,  жупан, чи кунтуш. Ясно, що цей підпис виник окремо від картини, а вже потім поєднався із зображенням.

Звернемо увагу на те, що козака названо саме “правдивим”, а не “войовничим”, “хоробрим”, “нездоланним”, "могутнім" і т.п., що, здавалося, більше б характеризувало воїна. Цим самим козак трактується не лише як захисник рідної землі, але, перш за все, як оборонець Правди, втіленням якої є сам Господь-Бог. Апостол Павло іменує Христа “Царем правди” (Євр. 7,2), та й Христос однозначно стверджує це: “Я – дорога, і правда, і життя” (Ів. 14,6).

“Козак – душа правдивая”, виступаючи у ролі захисника Божої Правди-Істини, уподібнюється до святого воїна, культ яких має велику популярність у православ’ї. Найвідомішим із них є Юрій (Георгій) Змієборець (у давнину – римський полководець, замучений за християнські переконання), котрого зображували на коні у поєдинку з драконом, що уособлює сили зла. Воїнами були святі Дмитро Солунський, Федір Стратилат, князі Борис та Гліб, Володимир-Хреститель, Михайло Чернігівський, Федір Острожський, Олександр Невський, навіть св. митрополит Петро Могила (в молоді роки – офіцер армії Речі Посполитої) та ін.

В образі небесного воїна зображується і архангел Михаїл (з вогняним мечем та щитом у руках) – охоронець Києва, духовної столиці українського православ’я. Та й сам Христос так говорить про себе: “Не думайте, що я прийшов принести мир на землю, не мир я прийшов принести, а меч” (Мт. 10,34). З “Апокаліпсиса” стає зрозумілим, що під мечем Ісус розуміє слово правди: “З уст же його виходить гострий меч, щоб їм поражати народи” (Ап. 19,15). Таким чином, справжньою зброєю Мамая є слово Христової Істини, яке він проповідує піснею та молитвою: ось чому на картинах шабля та рушниця лежать поруч козака (як допоміжна зброя), а в руках він тримає бандуру як зброю духовну. В той же час образ козака, кінь якого, прив’язаний до списа, стоїть поруч із господарем, перегукується з давніми іконописними вершниками (перш за все, з Юрієм Змієборцем), та й самого Христа в “Апокаліпсисі” зображено на білому коні на чолі небесного кінного воїнства (Ап. 19,11-14). Таким чином, козак Мамай виступає втіленням нового захисника Христового вчення, одним із воїнів у його війську. В цьому немає нічого дивного, враховуючи ту виняткову роль, яку зіграло козацтво в обороні православ’я на Україні. З вищесказаного стає зрозумілим, що картини із зображенням козака сприймалися в народі як своєрідні обереги, канонізовані та освячені самою народною традицією. Саме цим у значній мірі пояснюється феноменальна популярність “мамаїв” серед усіх верств українського народу.

У другому рядку вірша йдеться про те, що козак “сорочки не має”, але це говорить зовсім не про злиденність героя. Відомо, що козаки з демонстративним презирством ставилися до матеріальних благ, цінуючи, перш за все, духовні вартості: військову мужність, бойове побратимство та незламність переконань. Козаки знали, що бойова виучка та військова доблесть не залежать від одягу. В думі “Козак Голота” запорожець, чиє ім’я красномовно характеризує його вбрання, виходить переможцем із запеклого двобою з грізним та багатим супротивником. При цьому злиденний на вигляд запорожець мав “ясненьку зброю” та “коня вороного”, тобто був чудово споряджений для бойових дій, не боячись “ні огня, ні меча, ні третього болота”. В думі “Козак-натяга Ганжа-Андибер”, обідраний козак, що завітав до корчми, де гуляли дуки-багачі, виявився самим Гетьманом Запорозьким, який мав при собі золото та загін особистої охорони. Стосовно одягу та вбрання, козаки теж жили за заповітами Христа: “Блаженні убогі, бо вам призначено Царство Небесне” (Лк. 6, 20), "Горе ж вам, багатії, бо втіху свою ви вже маєте" (Лк. 6, 24), а також “Шукайте перш за все Царства Божого та правди Його, а все інше дістанеться вам” (Мт. 6, 26-33).

Релігійність козаків проникала в усі сфери щоденного життя, химерно переплітаючись з народними віруваннями. Так, описуючи битву під Пилявцями, Проспер Меріме зазначає: "Козаки зазнали важкої втрати: в одному з поєдинків, які час від часу розпалювали відчайдухи перед лицем обидвох армій, загинув один з кращих полковників Ганжа. Український літописець каже, що Ганжа сам був винен у своїй смерті: "Він сів на коня не помолившись"2.

Перемога над ворогом сприймалася як доказ прихильності Бога до козака. Прикладом цього може бути Кошовий Отаман Іван Сірко, про якого ще за життя складалися легенди, як про непереможного воїна, улюбленця Божого. За великою панегирічною поемою анонімного автора ХVІІ ст. "Короткий опис Сіркових діянь", козацький отаман при небезпеці весь час звертався до Бога з молитвою:

"Християнином звешся, за хреста потерпіть тобі треба,

І хреста отакого, я знаю, Бог схоче підперти до неба!

За Христовеє ймення, нуте, гей, нуте, панове-молодці,

В такім разі за віру підемо і за хреста підем, хлопці !"3

При цьому Сірко стає боговибраним Христовим воїном, на якого "після Бога і Марії всі на нім свою надію клали", на нього ж "мав останній бранець втіху". Цей приклад цікавий не лише підкресленням глибокої віри героя, але й початковою стадією міфологізації Сірка як господнього праведника, посланого самим Богом, щоб побороти Христових ворогів:

"Сірко сірий, страшний завше сірим тим вовкам-поганам,

Тож Сірка, щоб cірих бити, Бог дав християнам…

Сірко сірий страж овечкам, баранам, мізерним з ймення,

Але добрий і правдивий пастир  з Божого натхнення."4

Автор трактує Сірка як рятівника християнських душ, порівнюючи його з самим Христом, котрого традиційно зображували у вигляді " доброго пастиря ". Фактом народної канонізації можна вважати те, що опісля смерті Сірка козаки брали з собою в походи його тлінні рештки, котрі сприймалися як чудотворні мощі, через яких Бог надавав незриму допомогу його побратимам5.

Доречно згадати, що значна частина запорожців приймала чернецтво здебільшого в монастирях, яка утримувалася коштом Запорозького війська, як от Семен Палій (в Межигірському Спасі біля Вишгорода). В Мотронинському монастирі знаходився портрет Максима Залізняка (нині – в Сумському художньому музеї), зображеного в чернечому одязі, з чотками у лівій руці та зі свяченим ножем у правій (з написом – "Ось вам"). Відомо, що цей ватажок Коліївщини перед початком повстання дійсно був послушником згадуваного монастиря. Християнський підтекст образу породжує думку, що козак Мамай тримає у долонях чотки, які допомагають йому увійти у стан глибокої зосередженості, так переконливо переданої у всій фігурі запорожця та виразі його обличчя.

В рядках “Як не п’є, то воші б’є, а все ж не гуляє” – міститься потужній сміховий заряд, який полягає в тому, що знищення надокучливих комах та весела гулянка прирівнюються до виснажливої праці (козак “не гуляє”, тобто – тяжко трудиться, працює в поті чола). В них знайшла вираження сміхова культура козацтва, що базувалася на іронії та самоіронії, як могутньої зброї боротьби з гординею, пихою, угодовством та іншими людськими недоліками. Сміх оздоровлював демократичну атмосферу козацького середовища, сприяв критичному та самокритичному поглядові на себе та на оточуючий світ, виховував доброзичливість стосунків, гостроту слова й думки. Старий запорожець Микита Леонтієвич Корж згадував: “Наші запорожці були народ веселий, сказано – вольний: любили і жарти, і сміхи” та – “У нас в Січі такий був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувати, от тоді вже розумний!”6

З цими рядками перегукується один з найдавніших написів, що супроводжує малюнок козака-бандуриста з "кужбушків" Києво-Лаврської  іконописної майстерні (30-і роки ХІХ ст.):

“ Гей козаки-запорожці, погуляймо трохи,

А ще ляхам потрусимо нераз блохи ”.

У цьому жартівливому заклику проступають серйозні, навіть грізні ноти: “потрусити ляхам блохи” треба розуміти як метафору, суть якої – погромити ворога (у якого, між іншим, ці комахи також водяться). Про це ж свідчать інші варіанти приведеного чотиривірша, а саме:

“ Козак – душа правдивая,

Сорочки не має.

Як не п’є, то ляха б’є,

А все ж не гуляє”.

Трапляється й варіант, коли третій рядок читається “Як не п’є, то турка б’є”. Звідси, могутні тогочасні вороги, з якими вело непримиренну боротьбу козацтво, порівнюються з дрібними вошами та блохами, грізними хіба-що своєю чисельністю та надокучливою настирністю. Ця вбивча іронія чудово виявляє специфіку українського гумору, коли про смішне оповідається в серйозному тоні, а за зовні смішним стоїть серйозний зміст. Адже і зараз людство не може впоратися з цими капосними комахами, вишукуючи для їх знищення все нові засоби боротьби.

Що ж стосується тих часів, то вони були справжньою грозою для всіх армій світу. Француз Боплан (середина XVII ст.) з жахом описав свої страждання в диких степах Нижнього Подніпров’я: “Вздовж берегів Борисфена є незліченна кількість мух: вранці вони звичайні і не завдають шкоди, опівдні з’являються великі, завбільшки з дюйм, які так терзають коней і проколюють їм шкіру, що ті геть скривавлені. Але найгірше увечері понад річкою, де через мошву і комарі не можна спати без пологу... Якось таке трапилося зі мною... Минуло три дні, доки моє обличчя набрало нормального вигляду. Я майже не міг бачити, ані розплющити очей, бо повіки зовсім запухли, і на мене було страшно дивитися.”7

Донедавна воші та блохи були справжньою напастю не лише для простолюдинів, але й для аристократів. Навіть при блискучих дворах європейських аристократів непросто було боротися з цими істотами: серед світських дам широким вжитком користувалися спеціально виготовлені, заокруглені на кінці палички з дорогих порід дерева та слонової кості, які носили на шнурках для почісування та розправи над кровососами. Ці вироби, прикрашені чудовою різьбою та інкрустаціями з коштовних металів та каменів, можна побачити і сьогодні серед експонатів колишньої, заснованої Петром І, Кунсткамери в Санкт-Петербурзі.

Доказом того, що ця проблема у всі часи мала воістину інтернаціональний характер, є зізнання видатної японської письменниці Х століття, фрейліни імператорського двору Сей-Сенагон, яка, описуючи розкішне життя імператорського двору, щиро скаржиться читачеві: "Блохи – препротивні істоти. Скачуть під платтям так, що, здається, воно ходить ходором"8.

Можна пригадати й інші знамениті твори мистецтва, що стосуються нашої теми: пісню “Блоха” (вірші Гете, з поеми "Фауст," на музику Мусоргського); спогади про відвідини Петербурга відомим французьким мандрівником маркізом де Кюстіном (1839 р.), полотна відомих європейських художників (зокрема, французького маляра XVII ст. Жоржа де ля Тура), на яких напівоголені чарівні аристократки вишукують всюдисущих гризунів у складках свого одягу і т.д.

Нічого й дивуватися, що названі комахи були грізним противником всіх тодішніх армій, воїни яких жили в землянках, спали у степу під відкритим небом, часто не маючи необхідних побутових та гігієнічних умов.

Зустрічається подібна колізія і у різдвяних віршах-ораціях ХVІІІ ст., де із урочисто-величальними мотивами химерно спліталися жарти та їдкий гумор. Зокрема, у поезії "Ово ж і я, панове” студент-бурсак так жаліється на своє непросте життя:

"В школі не топлено, ніт ся где зігріти.

А що ж я маю, бідний, на світі чинити?

…Вкусила мя вош єдна в груди,

Аж мя заболіло всюди…"9

Ця тема продовжується і в "Орації на Рождество Христове для студентів":

"Осей же я студент зі Львова.

Учив мене один дяк…

А тепер моя лаціна пропала,

Бо в нашій ся школі пригода стала.

Як розігралися воші та блощиці,

То попадали горшки із полиці.

А наш дяк ізлякався,

На школу подрався.

Як погримотить на нього блощиця,

Він мовить, що йому в очах блищиться"10.

В подібних творах урочистість великого свята тісно поєднується з цілком земними, навіть приземленими мотивами:

"Христос воскрес, щаслива година!

Благословенная ковбаса і солонина!"11

Таким чином, ми бачимо тісні типологічні паралелі сміхової культури козацтва та "спудеїв"–бурсаків ХVІІ–ХVІІІ ст.

Що ж стосується козака Мамая, то він підсміюється над самим собою, не хизуючись ні силою, ні зброєю, ні перемогами, а скоріше сумуючи від недосконалості цього світу, в якому право на мирне життя та продовження роду треба завойовувати ціною кривавої боротьби. Його поведінка відповідає саме православним уявленням про святість, адже “кожен хто звеличує себе – буде принижений, хто ж понижує себе, той буде вивищений (Лк. 18, 14). Найвищим зразком для козаків був сам Христос, який ходив у простому одязі, спав на землі, мив ноги учням і при цьому був Господом і Спасителем. Він же, окрім всього, сказав учням глибоко містичні слова: “Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій – Виноградар” (Ів. 15, 1). На картині з Чернігівського художнього музею (№ Ж-24), перед козаком лежить виноградне гроно, як символ Христової євхаристії, що дає дорогу в Життя Вічне. На Тайній Вечері Ісус започаткував містичне таїнство причастя, особисто почастувавши учнів хлібом та вином, які символізували Його плоть та кров.

Козаки любили випити, бо за їх традиціями уміння бенкетувати, за твердженням Миколи Гоголя, “вважалося теж одним з головних достоїнств лицаря”12. Окрім того, алкоголь знімав нервове напруження та стреси від життя, наповненого постійною небезпекою. Горілка виступає у фольклорі свідченням достатку господаря, символом примирення при суперечках, виявом поваги до гостя, невід’ємним атрибутом святкових гулянок таі гідних похорон.

У думі "Про козака Голоту" після переможного бою козак

"У город Січ прибуває,

Там собі п’є-гуляє,

Поле Килиїмське хвалить–вихваляє...

Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Од мене більшу добич брали

І неприятеля під ноги топтали!"13

Козацькі гулянки мали глибокий ритуальний зміст, супроводжуючись колективною молитвою до всіх небесних заступників за їх допомогу у боротьбі з ворогами. Вживання алкоголю теж мало релігійний підтекст: так як “Коран” забороняв вживати вино, то споживання його козаками було своєрідним викликом “невірним бусурманам”. Боплан пише: “Немає серед них жодного, якого б віку, статі чи становища він не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пияцтві і гульні... навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протрезвіти, як одразу починають лікуватися тим, від чого постраждали”14. В любові до міцних напоїв авторитетом для козаків міг бути Св. київський князь Володимир. Коли, при виборі віри, до нього прийшли посли зі Сходу, хвалячи “віру Махометову”, він, вислухавши їх промову, сказав: “Ми не можем без винного питія бити, поневаж в Русі все веселіє і приязнь в подпиттю єст”15. В той же час де Боплан, проживши в Україні 17 літ, зазначає: “Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапляється п’яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того, жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість”16.

Старий запорожець Микита Леонтійович Корж так розповідав про козацьку вдачу: “Звичаї запорожців були дуже чудні й заміристі, бо народ був збіса і спритний, а хоч деякі з них і удавали з себе дурнів, так виходило ж по приказці: “Зверху дурень, а на споді розумний!” Були вони загартовані у всякій нужді і біді, так ніяке лихо їх не лякало. Гострі були і на вигадку, любили і жарти, і сміхи, любили добре й погулять, весело жили на світі, сміючись і вмирали!”17

Таким чином, вірш "Козак-душа правдивая" має, попри легкий гумор, надзвичайно багатий і серйозний зміст, що цілком відповідає урочисто-епічному настрою на картинах. Навпаки, за принципом контрасту, сміховий текст підкреслює монументальність образу козака – головного героя картини, роблячи його сприйняття більш багатоплановим та реально-життєвим. Сам же образ козака Мамая виникає в результаті органічного синтезу пластичного зображення та поетичного тексту на перетині народного та професійного мистецтва періоду ХVІІ-ХVІІІ ст., що увійшло в українську історію під назвою доби Козаччини.

_____________________

1 Лихачев Д.С. Поэтика древнерусcкой литературы. — М.: Наука. — 1979. - С. 23.

2 Гійом Левассер де Боплан. Опис України // Меріме Проспер. Українські козаки та їх останні гетьмани. Богдан Хмельницький. — Львів: Каменяр. — 1990. — С. 182.

3 Марсове поле. Кн. 2. Героїчна  поезія на Україні. Друга половина ХVІІ-початок ХІХ ст. — К.: Молодь. — 1989. — С. 76-78.

4 Там само. – С. 82.

5 Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко. — Дніпропетровськ: Промінь. — 1990. — С. 160.

6 Стороженко О.П. Твори в двох томах.— К.: Держ. вид-во худ. літ-ри. — 1957. — Т. 1. - С. 235-236.

7 Гійом Левассер де Боплан. Опис України. —  С. 84-85.

8 Сей-Сенагон. Записки у изголовья. — М.: Худож. лит-ра. — 1975. —С. 51.

9 Українська література ХVІІІ ст. — К.: Наук. думка. — 1983. —  С. 126.

10 Там само. – С. 133–134.

11 Там само. – С. 134.

12 Гоголь Н.В. Избранные сочинения в двух томах.– М.: Худож. лит-ра. – 1978. – Т. 1. – С. 239.

13 Думи. — К.: Рад. письменник. — 1969. — С. 47.

14 Гійом Левассер де Боплан. Опис України... - С. 30-31.

15 Українська література ХVІІ ст. — К.: Наук. думка. — 1987. — С. 407.

16 Гійом Левассер де Боплан. Опис України... - С. 71.

17 Стороженко О.П. Твори в двох томах. - Т.1. — С. 265.

 

 

Людмила Дідух (Київ)

 

ДОСЛІДЖЕННЯ М.Ф. БІЛЯШІВСЬКИМ

ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

 

Відомий археолог, історик, етнограф, мистецтвознавець, фундатор вітчизняного музейництва Микола Федотович Біляшівський був людиною широко і різнобічно освіченою, тому в його науковій спадщині можна знайти дослідження з різних галузей гуманітарного знання. Цікавився вчений й історією середньовічної України, зокрема, козацькою добою. Загалом, його розвідки з цієї проблематики мають характер коротких повідомлень про пам’ятки козацької старовини, реферування і критичного аналізу опублікованих праць інших вчених з козацької тематики, а також публікації документів, що стосувалися різних боків життя козаків і в цілому суспільно-політичного становища України XVII-XVIII ст., в історичному часописі “Киевская старина”, постійним співробітником якого М.Ф.Біляшівський був з 1888 р.

Історичний журнал “Киевская старина” вніс вагомий вклад у дослідження козацької проблематики. На його сторінках тема українського козацтва, що охоплювала досить широкий спектр питань - від витоків козацтва до останніх часів існування Запорозької Січі, була однією з провідних протягом усього періоду існування часопису1.

Одним із перших повідомлень М.Ф.Біляшівського в “Киевской старине” з історії козацької доби була замітка “Пам’ятки козацької старовини в музеї Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей”2. Варто зазначити, що із самого початку свого існування – 1839 р. – Одеське товариство історії та старожитностей проголосило вивчення пам’яток українського козацтва одним із основних напрямків своєї діяльності. Ця робота проводилася у формі виявлення, збирання, дослідження та зберігання в архіві і музеї товариства пам’яток козацтва3. Отже, М.Ф.Біляшівський одним із перших ознайомив українську громадськість з результатами діяльності Одеського товариства, детально описавши зібрання пам’яток козацької старовини, що зберігалося в музеї товариства, одному з найкращих провінційних музеїв Росії. Це зібрання включало в себе: ікони з січової Покровської церкви, а також запорозької церкви з с. Каплунівки Катеринославського повіту; портрети козаків Якова та Івана Шиянів, які були ктиторами Нікопольської церкви, і 1782 р. зробили іконостас в Покровській церкві м. Нікополя, портрети полковника Опанаса Федоровича Ковпака та невідомого запорожця, який палить люльку, а також ціла серія портретів кінця XIX ст. українських гетьманів; картини “мамаїв” і “гайдамаків”; козацька зброя, що була представлена карабінами, піками, шаблями тощо, але найціннішими експонатами, звичайно, були ковані гармати і фальконети XVII ст., які встановлювалися на козацьких “чайках” (одну з таких кованих гармат експонували 1872 р. на політехнічній виставці в Москві, й її рідкісна конструкція привернула увагу Головного артилерійського управління, яке запросило гармату для Артилерійського музею в Петербурзі, але отримало відмову4); побутові речі запорожців – срібні чарки і дерев’яні тарілки; кам’яні баби і надгробки із зображеннями козаків, що їх було віднайдено в Херсонських курганах. Підсумовуючи такий ретельний опис кожної пам’ятки (вчений описує навіть вираз обличчя особи, зображеної на картині, не говорячи вже про зовнішній вигляд і поставу), М.Ф.Біляшівський зазначає, що, хоча збірка козацької старовини в Одеському музеї і не дуже велика, але “...оно (собрание) на своем месте, открыто для обозрения всем… и таким образом выполняет цель, для которой сохраняются и собираются различные остатки прошлого”5.

Перебуваючи 1892-1894 рр. в Москві як вільний слухач на природничому факультеті Московського університету, М.Ф.Біляшівський працював там в Архіві Міністерства юстиції під керівництвом відомого російського історика права, археолога та архівіста Д.Я.Самоквасова і, відповідно, мав доступ до документів, в тому числі і з історії України. В “Киевской старине” він опублікував низку документів, що в цьому архіві зазначалися як “Дела Киевского повытья”, більшість з яких стосувалася козацької доби.

У своєму повідомленні “До характеристики московських “ратних людей”, що служили в малоросійських містах”6, М.Ф.Біляшіський навів факти злодійств, що їх вчиняли солдати московських гарнізонів, розміщених по українських містах, взяті ним із офіційного листування. Як відомо, після смерті Б.Хмельницького 1657 р. Московська держава різко змінила свою політику щодо України в бік зменшення її автономних прав. Однією з помітних ознак такої політики стала вимога розміщення московських ратних людей на чолі з воєводами у “знатних” українських містах, таких, як, наприклад, Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Полтава та ін., а за Мазепи - і Батурин, та надання їм права втручатися в українське судочинство. Такі гарнізони складалися із стрільців, солдатів, рейтар, втім, як зазначив М.Ф.Біляшівський, “не всегда эти гарнизоны заключали в себе здоровые элементы”, які і вчиняли розбійні напади, пограбування і крадіжки в українських містах, де вони розміщувалися. І всі ці злочини були направлені, за поодинокими винятками, саме проти місцевих жителів. В документах, наведених М.Ф. Біляшівським, описано випадок пограбування в Києві родича І.Мазепи Андрія Войнаровського, яке вчинили рейтар Карп Казилов і солдати Терентій Мильников, Тимофій Казилов, Сидір Каракурин (подібні злочини вони вчиняли неодноразово), і те покарання, що було застосовано щодо них (спочатку заслання на Олонецьку верф, але у зв’язку із їхньою втечею - страта).

На сторінках журналу “Киевская старина” неодноразово наводилися цікаві подробиці побуту, занять та вірувань козаків. До таких повідомлень можна віднести і надруковану М.Ф. Біляшівським біографію Василя Віоленського, “козацького сина” з м. Іваня Подільської губ., якого десятирічним хлопчиком жителі м. Торговиці разом з іншими козацькими дітьми в якості відкупу віддали туркам. Промандрувавши потім 40 років по різних країнах, наймаючися моряком, він повернувся на батьківщину. В Москві, в Малоросійському приказі Віоленський, бажаючи вступити на морську службу і розповів у всіх деталях свою біографію7.

Наступна замітка М.Ф. Біляшівського “До характеристики козаків першої половини XVII ст.”8 цікава тим, що в ній на основі документів із “Щоденника московської війни 1633 р.” (Смоленська війна 1632-1634 рр.), які є листами Яна Москожовського, офіцера і секретаря литовського гетьмана Криштофа Радзивіла до брата Андрія, їх також доповнюють декілька листів інших осіб, наприклад, ксьондза Колудзького, і офіційні документи, подано яскраву характеристику військової звитяги запорожців, а також ставлення до цих найманців польських офіцерів. Зазначимо лише, що значну частину польського війська в Смоленській війні складали козаки, які за свою допомогу окрім платні вимагали у короля збільшення кількості реєстрового козацтва. Хоча шляхта з легкою іронією ставилася до козаків, називаючи їх “сатирами”, як то видно із листів Колудзького, втім, вона не змогла приховати свого подиву щодо виявленої козаками енергії і відваги: “О казаках могу написать: я видел большую толпу, которой никто не мог сосчитать… они скорее походят на сатиров, чем на цивилизованных людей, холопы похожи друг на друга… презрение к жизни полное, больше заботы о “горилке”, чем о жизни… При кн. Радзивилле они следующим образом высказали свою смелость: несколько десятков их, раздевшись до гола, переплыли с обнаженными саблями на другую сторону Днепра к неприятельским шанцам, и посекли много москвы. <…> Король ими очень доволен”9.

Проте найвагомішими матеріалами з історії козацтва в Московському архіві, знайденими й опублікованими вченим, є документи про руйнування і розорення Запорозької Січі (т.зв. Чортомлицької Січі) російськими військами на чолі з полковником П. Яковлєвим за наказом Петра І в травні 1709 р.10. Після того, як запорожці на чолі з К.Гордієнком, підтримавши угоду І.Мазепи з Карлом XII, приєдналися до антиросійського союзу, Москва прийняла рішення відправити на Запорожжя великий військовий загін, який мав або змусити козаків до співробітництва, або знищити їх11. Наведений М.Ф.Біляшівським документ являв собою офіційне донесення коменданта Кам’яного Затону Іллі Чирикова боярину Стрєшнєву в Москву і подав відомості про кількість загиблих і полонених козаків та речі, які було вивезено з Січі як трофеї після кривавої розправи над її захисниками. Отже до Москви та Петербурга було перевезено козацькі клейноди- прапори та гармати, а також реліквії з козацької церкви на Січі – “... иконостас резной с царскими дверьми и с поставлеными иконами, и с деисусом и с прочими поставными иконами, которые писаны на цках и на полотнах…8 колоколов больших и малых… 3 креста железных больших с церкви… святое евангелие в ящике, не в переплете…”12.

З 1894 до 1898 рр. М.Ф. Біляшівський працював завідуючим Архівом колишнього фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті. Основу фондів цієї установи складали документи XVI-XVIII ст. Коронного Скарбу Речі Посполитої, значний відсоток яких стосувався соціально-економічної історії українських земель13. М.Ф. Біляшівський неодноразово оприлюднював джерела цього Архіву, а також публікував їх в “Киевской старине”. Одна з таких публікацій джерел “Витрати Речі Посполитої на козацьких послів”14, що мала характер дрібних звітів, рахунків, стосувалася періоду Руїни, періоду різних коливань і впливів на внутрішню політику України; серед цих впливів чи не найпотужнішим був польський вплив. Тому такими частими були козацькі посольства до польського короля. В документах описані посольства до Варшави правобережних гетьманів П. Дорошенка (1665 р.) і А. Могили (1685 р.), а також січовиків (1664, 1666, 1680, 1684 рр.). Прагнення, зокрема, Січі не поривати взаємини з Варшавою пояснювалося зацікавленістю Коша у службі запорожців на користь поляків, за яку вони отримували платню. Помітне значення мало й те, що у періоди загострення стосунків Запорожжя з Російською державою і Гетьманщиною козаки могли сподіватися на підтримку з боку Pечі Посполитої15. Що стосується документів з Варшавського архіву, то, за спостереженнями М.Ф.Біляшівського, вони, навіть маючи свій спеціальний характер, оскільки слугували для фінансової звітності, являли великий інтерес і більш загального характеру: вони могли надати додаткову інформацію про козацько-польські стосунки другої половини XVII ст.; в них були поіменно перелічені всі особи, що брали участь в посольствах; цікавим був, нарешті, і суто побутовий бік справи – тобто опис озброєння, одягу, перелік і ціни різних тканин, костюмів тощо.

В подальшій своїй діяльності М.Ф.Біляшівський торкався питань козацької проблематики лише в контексті охорони козацьких пам’яток і розбудови музейницької справи в Україні. Очолюючи Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні (1917 р.), він вважав, що заснування  Українського національного музею мало стати пріоритетним завданням Української Центральної Ради. Серед інших заходів із створення такого музею важливого значення вчений надавав поверненню в Україну її національних цінностей, вивезених в столичні та інші центри Росії. М.Ф.Біляшівський підготував приблизний перелік українських реліквій та вказав місце іхнього збереження. Зокрема, на його думку, поверненню підлягали козацькі прапори та козацька зброя з Ермітажу, українські прапори з Самсонівського собору, речі січової церкви - з церкви Першого кадетського корпусу, гармати з гербом І.Мазепи, зброя з Артилерійського музею в Петрограді, прапори, булави, перначі, козацька зброя з Оружейної палати в Москві16. Жовтнева революція в Петрограді звела нанівець всі спроби уряду УЦР повернути українські культурні цінності.

Отже, незважаючи на наукові уподобання, не пов’язані з козацькою проблематикою (археологія, етнографія, мистецтвознавство тощо), відомий український вчений М.Ф.Біляшівський неодноразово звертався до історії козацької доби. Його дослідження цих питань здебільшого мали археографічний характер, а також стосувалися охорони і збереження пам’яток козацької старовини.

_____________________

1 Матях М.Ф. Історія українського козацтва в публікаціях журналу “Киевская старина” // Український історичний журнал. – 1992.- № 9. - С. 26.

2 Н.Б. Памятники казацкой старины в музее Императорского Одесского Общества истории и древности / Киевская старина (далі – КС). – 1891. - № 11.- С. 292-295 (Д).

3 Симоненко І. Дослідження пам’яток українського козацтва в Одеському товаристві історії та старожитностей // Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні. – К., 1996. – Вип. 5. – С. 19-20.

4 Полищук М.А. Предметы вооружения музея Одесского общества истории и древностей в фондах Одесского историко-краеведческого музея // Проблемы музееведения и краеведения. – Херсон, 1990. – Ч. 4. – С. 13.

5 Н.Б. Памятники... – С. 295.

6 Н.Б. К характеристике московских “ратных людей», служивших в малороссийских городах // КС. - 1894.- № 7. - С. 105-111 (Д).

7 Н.Б. Выходец из полону Василий Виоленский // КС. – 1894.- № 9. – С. 448-451 (Д).

8 Н.Б. К характеристике казаков первой половины XVII в. // КС. – 1896.- № 2.- С. 59-61 (Д).

9 Там само. – С. 60-61.

10 Бeляшевский Н. Взятие и разорение Запорожской Сечи в мае 1709 г. // КС. – 1896. - № 5. – С. 36-39 (Д).

11 Мицик Ю., Станіславський В., Щербак В. Чортомлицька Січ (1652 – 1709 рр.) // Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва XVI-XIX ст.). – К., 1998.- С. 106-109.

12 Бeляшевский Н. Взятие и разорение… - С. 38-39.

13 Цветаев Д.В. Варшавские архивы // Труды XI археологического сьезда в Киеве. – М., 1902. - Т. 2. - С. 51-52.

14 Бeляшевский Н. Расходы Речи Посполитой на козацких послов // КС. – 1897. - № 6. – С. 85-95 (Д).

15 Мицик Ю. та ін. Вказ. праця. – С. 101.

16 Лист голови відділу охорони пам’яток, старовини і мистецтва Секретарства справ освітніх Генерального секретаріату України М. Біляшівського до генерального секретаря народної освіти І. Сташенка про повернення культурних цінностей з Росії // Українські культурні цінності в Росії. Перша спроба повернення. 1917-1918. – К., 1996. – С. 76.

 

 

Лариса Рева (Київ)

 

ІСТОРІОГРАФІЧНІ ВИДАННЯ ТА ДОКУМЕНТАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ПРО КОЗАЦЬКУ ДОБУ

 

Геополітичне розташування України в центрі Європи привертало увагу навколишніх держав вже з самого початку її появи, про що свідчать багато давніх писемних джерел і усних переказів.

Заповнюючи “білі плями” в історії України, культурі та літературі, неоціненний внесок зробив І.Борщак, представивши французькою мовою фундаментальну історіографічно-бібліографічну працю “Україна в літературі Західної Європи”1, в якій дав глибокий аналіз найважливіших зарубіжних архівних джерел та видань про взаємозв’язки України з європейськими країнами, джерел з історії, етнографії, літератури, української мови, фольклору тощо. На сьогоднішній день ця праця   є “своєрідним універсальним   довідником з питань історії України в контексті загальноєвропейського історичного процесу”2.

Ілько Львович Борщак (справжнє прізвище – Баршак) народився 12 (за іншими даними – 19) липня 1892 р. на Херсонщині (поблизу м. Херсона) в єврейській родині шкільного вчителя. Після закінчення Херсонської гімназії він був студентом історичного, філологічного та юридичного факультетів в Петербурзькому, Київському та Одеському університетах. Ця різнофаховість прислужилась йому в подальшій роботі.

Ілько Борщак – видатний історик, джерелознавець і бібліограф, великий патріот України, який протягом 40-річного (1919-1959 рр.) перебування у вимушеній еміграції, переважно в Парижі, здійснював невтомні пошуки в зарубіжних архівах і бібліотеках документальних писемних пам’яток про  Україну та її багатовічні зв’язки з країнами Європи. Йому вдалося відшукати велику кількість невідомих і маловідомих писемних джерел з історії і культури України і видати понад 400 наукових праць, що є своєрідним унікальним довідником джерелознавчого і бібліографічного характеру. Вони несуть цінну інформацію про історичні зв’язки України з Європою і сприятимуть сучасній справі розбудови незалежної Української держави як повноправного учасника загальноєвропейського історичного процесу (з анотації до книги – 4 с. обкл.).

Праця складається з 2 частин: перша з них - “Україна в літературі Західної Європи”, в якій І. Борщак подає огляд публікацій і архівних джерел західними мовами про Україну й українців від ХV ст. до середини ХХ ст. Протягом 1933-35 рр. вчений публікував цей розділ частинами у французькому славістичному журналі  “Le Monde Slave”, а потім видрукував у 1935 р. окремою книгою французькою мовою. Оригінал цієї праці з численними авторськими правками та доповненнями надав у розпорядження упорядників українського видання довголітній керівник НТШ в Європі, іноземний член НАН України, професор А.І. Жуковський. Друга частина “Коментована бібліографія публікацій І. Борщака про Україну та Східну Європу, 1920-1955 роки” друкується вперше із рукописного переліку праць, теж надісланих А.І. Жуковським до Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Цей список, як свідчать упорядники книги, частково доповнено публікаціями з 9 і 10 номерів журналу “Україна” (Париж, 1953).

Наукову редакцію видання здійснив професор Я.Р.Дашкевич. На сьогоднішній день книга уже є бібліографічною рідкістю, оскільки її наклад становить лише 200 примірників.

Весь матеріал в роботі систематизовано в проблемно-хронологічному порядку.

Особливо вагомий внесок у своїх історіографічно-бібліографічних та джерелознавчих знахідках вчений зробив у дослідження славної епохи українського козацтва. В зарубіжних архівах та бібліотеках Європи він відшукав “численну кількість зовсім невідомих дослідникам дипломатичних депеш, різних публікацій та документів з історії українського козацтва, а також чималу кількість праць зарубіжних авторів, у яких містились різні свідчення про українських козаків, їхній специфічний спосіб життя, властиву їм хоробрість, яку вони виявляли у постійній боротьбі з поляками, турками і Московією”3.

Перша згадка про існування козаків, яких просять не плутати з черкесами, наводиться в роботі Андре Теве (1504-1592 рр.)4.

Найсерйознішим свідченням про українських козаків для XVI ст. була книга італійського дворянина Олександра Гваньїні (Ваніні)5. Знаходячись на польській службі, він брав участь у військових походах проти Москви і мав можливість зблизька спостерігати українських козаків.

“Історія війни козаків з Польщею. З розповіддю про їх походження, край, звичаї, управління і релігію”6 – так називається книга П’єра Шевальє, королівського радника при Монетному дворі, найповніше видання французькою мовою про Хмельниччину.

Монографію М. Костомарова “Богдан Хмельницький”7 вдало переклав П.Меріме французькою мовою8, якому присвячене визначне дослідження9.

В книзі зібрано зарубіжні джерела про Україну часів козацької доби виміром майже у три століття, як про державу, її історію, дипломатичні відносини, воєнні дії, про видатних осіб – Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, І. Мазепу, небожа І. Мазепи А. Войнаровського, П. Орлика і його сина Григора та ін. І. Борщак віднайшов про останнього, що “ відстоюючи право української козацької держави на незалежність, він разом з батьком - гетьманом Пилипом Орликом, а після його смерті – один продовжував наполегливо їздити по країнах Європи, здійснюючи дипломатичні акції по створенню антимосковської коаліції держав на підтримку українського народу у його боротьбі за незалежність”10.

Найбільший внесок  І. Борщак зробив у дослідження діяльності гетьмана І.Мазепи і продовжувачів його справи, а також у пошуки численних оригінальних джерел, до яких він додавав різносторонні характеристики, і вказував місце, де їх можна знайти.

Вчений називає ряд художніх творів, присвячених І.Мазепі. Серед них: “Мазепа”, поема лорда Байрона (численні видання цього твору здійснювалися англійською, французькою, німецькою, італійською, українською, російською, датською, шведською мовами); знаменитий “Мазепа” В.Гюго під враженням поеми Байрона (1829) з’явився в Orientales; біографія Мазепи в книзі “Козаки України” (London, 1848. - 312 с.); трагедія Ю. Словацького - у 5 актах і віршах – перекладена французькою мовою 1902 р. та ін.

Найкраща історія України, видана у XVIII ст., - історія України й українських козаків Й.–Х. фон Енгеля (11), написана на основі українських, польських та російських джерел. Книга змальовує епоху Б.Хмельницького та І.Мазепи і була найбільш популярною в Німеччині в першій половині ХІХ ст., а також мала вплив на творчість Д.Бантиш-Каменського, М.Марковича, М.Карамзіна, М.Костомарова та інших істориків.

Дослідженню соціальної історії козацької держави, зокрема, питанню кріпацтва в Україні, усе своє життя присвятив В.М.Мякотін, росіянин за походженням12. Його численні праці з цього питання були перероблені і доповнені в еміграції і склали класичний, за висловом І. Борщака, твір13.

Європа відкривала для себе Україну з різних ракурсів, у тому числі через географічні праці, матеріали з питань мови, а також документів, присвячених фольклору та етнографії, описів народних звичаїв та традицій.

Добруджанським козакам, нащадкам запорожців, присвячено працю Ж.Буше де Перта “Подорож до Константинополя через Італію, Сицілію й Грецію...” (Париж, 1855. –С. 362-372).

Географічні та етнографічні праці найвидатніших українських вчених проаналізував М.Драгоманов у лондонському “ Athenoeum” (1873. – 29 листопада).

Перші випуски “Запорозької старовини” І.Срезневського проаналізовано у Франції в “ La Revue du Nord” (1835). У цьому збірнику виявлено докладне розуміння історії запорозьких козаків

Найкраще німецьке джерело для вивчення української народної поезії була книга “Поетична Україна”. Збірник малоруських народних пісень, перекладених німецькою мовою” (1845) Ф.Боденштедтом14 – загалом 33 пісні і 10 дум. В анотації І.Борщак відзначає високу якість перекладів. На основі збірника Боденштедта написано статтю “Історія і доля козацьких пісень”15.

Давно цікавила Західну Європу постать самобутнього філософа, поета, композитора і музиканта Григорія Сковороди (1722-1794), який залишив нам у спадок світоглядну національну систему взаємодії людини й природи, органічно поєднавши здобутки античності з українським бароко, наблизивши щоденне людське буття до змагань її духу. Про Г.Сковороду - “українського Сократа і ходячу академію”, людину, яка вела такий спосіб життя, який проповідувала іншим, та його найближче оточення, І. Борщак наводить ряд досліджень німецьких і французьких авторів16.

Зацікавлює також збірник “Духовне життя України...” за редакцією М.Залозецького17, а також праця П.Штупперіха “Феофан Прокопович та його академічна діяльність у Києві”18.

Всі названі нами публікації – лише частина історіографічних видань та документальних джерел західними мовами про Україну від XV до середини ХХ ст., грунтовний огляд і аналіз яких подано в книзі І.Борщака. Його праця “набуває особливої цінності зараз, коли незалежна Україна вирішує питання великої історичної ваги повернення її до європейської спільноти”19.

________________________

1 Борщак І. Україна в літературі Західної Європи / пер. з франц.: Критична бібліографія публікацій західними мовами про Україну й українців від XV ст. до наших днів / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – К., 2000. – 367 с.

2 Сохань П.С. Видатний український історик, джерелознавець і бібліограф // Борщак І. Україна в літературі Західної Європи. –К., 2000. – С. 3.

3 Сохань П.С. – Цит. пр. – С. 14.

4 Paris, 1575.- 2 vol. – Параграфи книги Теве, які стосуються України, Московії і Литви, опубліковані 1858 р.

5 Опис Сарматії Європейської і Азіатської, що охоплює Королівство Польське, Литву, Жемайтію, Русь, Мазовію, частину Московії й Татарії... – Краків, 1578. – 119 с.

6 Париж, 1663. – 219 с.

7 Санкт-Петербург, 1859.

8 Journal des Savants. – 1863.

9 Монго Анрі. Меріме і російська історія. – 1932.

10 Сохань П.С. Там само. –С. 16.

11. Йоганн Христіан фон Енгель (1770-1814) – історик, німець за походженням з Трансильванії. Навчався у Геттінгемському університеті, де за дисертацію “Коментар угорця про військову республіку або ж порівняння лакедемонців, крітян і козаків...” отримав золоту медаль (1790).

12 Мякотін Венедикт (1867-1937) – історик, публіцист і політичний діяч.

13 Очерки социальной истории Украины XVII-XVIII вв. – Прага, 1924-1926.

14 Боденштедт Фрідріх (1819-1881) – ганноверець за походженням. 1841 р. прибув до Росії, де працював вихователем у родині  князя Голіцина, пізніше – викладачем в Тифліській гімназії. 1846 р. повернувся до Німеччини, де працював керівником театру у Майнінгені. В Тифлісі за допомогою українців Афанасьєва-Чужбинського, Розковшенка і поляка Лада-Заблоцького почав перекладати українські народні пісні німецькою мовою, які й стали основою збірника.

15 Sharpes London magazine. – 1856. – Т. XVIII. – С. 220-236.

16 Марі фон Безобразов.  Григорій Сковорода – філософ України (нім. мовою).- Berlin XXVI. – Neue Folge. – В. ХІХ. – 1911. – С. 196-207; дисертація, представлена в Берлінському університеті “Григорій Сковорода. Український філософ XVIII ст. і його духовно-культурне оточення” д-ра Д. Олянчина. Ця робота надихнула на філософські роздуми А. Койре (Revue critique. - 1929) та Д.Чижевського (Д. Чижевський. Західноєвропейська філософія в давній Україні.- Zeitschrift fur slavishe Philologie. – Berlin, 1927. – С. 71-89); Мірчук І. Толстой і Сковорода, два національні типи. – Paris. – H. Agasse, an ХІІІ. – 1805. – 300 р.

17 Munster in Westfalen. – 1930. – 219 р.

18 Zeitschrift fur slavishe Philologie. – 1940. – С. 70-102.

19 Сохань П.С. - Цит. пр. – С. 3.

 

 

Олена Дьякова (Харків)

 

ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКИХ

КОЗАЦЬКИХ ПОЛКІВ У НАУКОВИХ ПРАЦЯХ ДОРЕВОЛЮЦІЙНИХ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДНИКІВ

 

В історичній науці слобідськими полками заведено називати Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський. Серед українських козацьких формувань вони займають одне із поважних місць. Ці військові формування діяли з середини XVII ст. до 1764 р. Їх створення є невід’ємною частиною колонізації Слобідської України та історії національних військових формувань. У 1764 р. згідно з Маніфестом цариці Катерини II слобідські полки були реорганізовані у частини регулярної російської армії.

Головним завданням слобідських козаків був захист південних кордонів від турецько-татарських нападів на південні окраїни Російської держави та участь у всіх військових кампаніях Російської імперії. Під час битв слобідські козаки виявляли мужність та героїзм, відданість своїй державі, за що і полки, й окремі бійці отримували численні нагороди.

Все це відзначалося у державних документах і наукових дослідженнях, присвячених історії козацтва або військовій історії.

Мета даної статті – проаналізувати стан вивчення військової історії слобідських полків вітчизняними дослідниками дореволюційних часів.

Перші згадки про бойові відзнаки слобідських козаків містяться ще у літописах В.Г.Рубана і С.Величка1.

У першій половині ХІХ ст. до військової історії слобожан звертався відомий харківський письменник Г.Квітка-Основ’яненко. У своїй праці “О слободских полках”2 він розповідає про заснування та умови життя слобожан, широко використовуючи перекази, які зберігали місцеві жителі. У такому ж аспекті написана й книга його родича І.І.Квітки “Экстракт о слободских полках”.

У цей же період до даної проблеми звертались і російські дослідники І.Бєляєв3 та Д.Бутурлін4. Особливо слід виділити книгу І.Бєляєва, присвячену розвитку прикордонної служби на півдні Росії. Будучи представником офіційної історіографії, вчений вважав, що дії царського уряду на півдні “в высшей степени благоразумны и совершенно сообразны с обстоятельствами”. Це стало його основним аргументом на користь будівництва Бєлгородської укріпленої лінії та підкорення Кримського ханства.

Робота Д.Бутурліна являє собою апологетику полкового хисту царя Петра І у його боротьбі зі шведами, турками і персами. Як відомо, Північна війна захопила і територію Слобожанщини. У 1709 р. тут побував цар, що й змусило ученого звернути увагу на цей край, описуючи військові події, які відбулися тут у роки Північної війни.

Однак дійсно наукове дослідження даної проблеми розпочалось у другій половині ХІХ ст., коли постала нова військово-історична допоміжна дисципліна. У ній першочергове місце посіла полкова історіографія. Поява останньої пов'язана із виданим у 1878 р. наказом Генерального штабу про складання для солдат у всіх військових частинах пам'яток про історію полків. Згідно з цим наказом при штабах офіційно вводилась посада полкового історіографа, який і займався цією справою. Інтенсивна робота для виконання наказу розпочалась у 1880-х рр. і припинилася з початком Першої світової війни у 1914 р.

У цей же період відбуваються зміни й у світовій історіографії. Пануючими течіями в історичній науці стають позитивізм і спеціальна галузь суспільного пізнання – соціологія. Ці напрямки проникали й у вітчизняну військово-історичну науку. Причому у другій половині 1870-х рр. тут викристалізувалось два основних напрями: академічний та російський.

“Академісти” у своїх дослідженнях орієнтувалися на західноєвропейські стандарти, тоді як репрезентанти російської школи закликали до вивчення вітчизняної історії.

Полкова історіографія поєднувала в собі риси обох напрямів, однак переважав російський, адже головна мета цих робіт полягала в утвердженні в армії принципів самодержавства, православ’я та народності.

Незважаючи на те, що згаданий наказ був прийнятий у 1878 р., перші наукові дослідження про бойову славу слобідських полків з’явилися набагато раніше – у 1850-х рр., що було пов'язане із святкуванням 200-річчя заснування полків.

Першим на цю подію відгукнувся офіцер Ізюмського полку Микола Васильович Гербель (у майбутньому – перший історіограф у рідному полку). Будучи вірнопідданним офіцером, М.В.Гербель присвятив своєму полку декілька публікацій, з яких дві стосуються порушеної у цій статті проблеми5. Публікації трохи упереджені та наївні, але М.В.Гербель, не маючи належної історичної освіти і необхідного досвіду, звичайно не міг по-науковому розкрити цю тему.

Більш виваженими є дослідження історіографа Харківського полку Євгена Олександровича Альбовського6. Будучи вихідцем із Слобожанщини і перебуваючи деякий час у Харкові, він став активним членом історико-філологічного товариства, спілкувався з багатьма визначними людьми міста. У роботі над історією Харківського полку велику допомогу йому надавав відомий український учений Д.І.Багалій. Відомо, що саме від нього Є.О.Альбовський отримав багато архівних документів. І тому природно, що публікації цього історіографа вирізняються оригінальністю: поруч із аналізом воєнних кампаній автор піднімає проблеми політичного, економічного, соціального та культурного плану. А.Є.Альбовський, досліджуючи історію Харківського полку, висвітлює побут козаків, старшину як вдома, так і під час походу.

У ці ж роки виходять праці, присвячені історії інших слобідських полків: Сумського (П.Голодолинський)7 та Охтирського (С.І.Одинцов і В.А.Потто)8. Ще у 1864 р. вийшла книга П.Головинського, присвячена усім слобідським полкам. На сьогоднішній день це єдина праця, у якій розглядається військова історія усіх 5 слобідських полків9.

Представники академічної школи теж зверталися до історії слобідських полків. Але це роботи загального характеру, а факти із минулого краю використані в них як ілюстративний матеріал. Серед студій “академістів”, що торкаються досліджуваної теми, ґрунтовністю відзначаються монографії Мочульського та Ф.Ф.Ласковського10.

Ці книги стали сьогодні вже бібліографічною рідкістю. І хоча дані роботи втратили свою наукову значимість, вони залишаються важливим джерелом для вивчення військової історії не тільки Слобідської України, а й Російської імперії взагалі. Адже більша частина використаних полковими історіографами документів безповоротно втрачена, і про багато подій можна дізнатись лише із цих публікацій.

Серед цивільних істориків, які вивчали військову історію Слобідської України, слід назвати визначних вітчизняних учених Д.І.Багалія11 та Д.І.Яворницького12.

Д.І.Багалій у своїх працях акцентує увагу на участі слобожан у боротьбі із турецько-татарськими нападами, у військових походах, у будівництві укріплених ліній – Бєлгородської, Ізюмської та Української.

Д.І.Яворницький, окрім цих питань, висвітлював проблеми стосунків слобожан і запорожців, відмічаючи, що далеко не завжди вони були безхмарними: ображені відданістю слобожан Росії та царю, запорожці здійснювали набіги на слобідські поселення (іноді навіть із татарами). Зрозуміло, що така ситуація призводила до військових конфліктів, і слобожани змушені були піднімати зброю проти запорожців, захищаючи свої оселі.

Отже, проаналізувавши дореволюційну історіографічну спадщину з військової історії слобідських полків, можна констатувати, що, незважаючи на те, що вивчення даної проблеми лише розпочиналось, у цей час було закладено ґрунтовну базу для майбутніх досліджень.

___________________________

1 Рубан В.Г. Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 гг. – СПб., 1777; Величко С.В. Літопис. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 2.

2 Квитка Г.Ф. О слободских полках: Ист. разыскания // Современник. 1840. № 17.

3 Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайлович, - М., 1846.

4 Бутурлин Д. Военная история россиян в XVIII ст. – СПб., 1819.

5 Гербель Н.В. На 200-летие Изюмского гусарского полка. – СПб., 1851; Його ж. Изюмский Слободской казачий полк (1651-1765). – СПб., 1852.

6 Альбовский Е. История Харьковского Слободского казачьего полка (1651–1765 гг.). – Х., 1895; Його ж. История Харьковского полка (11 Драгунский Харьковский Ея Императорского Высочества Великой Княгини Александры Петровны полк). – Минск, 1897; Його ж. Харьковские казаки. – СПб., 1914.

7 Голодолинский П. История Сумского полка. – М., 1902.

8 Одинцов С.И., Потто В.А. История Ахтырского полка: 1765–1796. - СПб., 1902.

9 Головинский П. Слободские казачьи полки. – СПб., 1864.

10 Мочульский. Военно-статистическое обозрение Российской империи, издаваемое по Высочайшему повелению при Первом отделении департамента генерального штаба. – СПб., 1850. – Т. 12., - Ч. 1; Ласковский Ф.Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России. – СПб., 1865.

11 Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887; Його ж. Історія Слобідської України. – Харків, 1918.

12 Яворницкий Д.М. История запорожских казаков: в 3 т. – СПб., 1985; Його ж. Яворницький Д.І. До історії степової України. – Дніпропетровськ, 1929.



* Тексти цитуються за виданням: Галятовський І. Ключ розуміння / Підгот. до вид. І.П.Чепіга. – К., 1985. – 444 с.



 

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS