КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження пам'яток пізнього середньовіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 

 

М.Жуковський (Нікополь)

 

ХРОНОЛОГІЧНА ТА ТЕРИТОРІАЛЬНА ЛОКАЛІЗАЦІЯ МИКИТИНСЬКОЇ

ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

 

В історії України Микитинська Запорозька Січ є однією з найвідоміших, оскільки з нею пов’язано початок Визвольної війни українського народу середини ХVII ст. В той же час кількість історичних джерел про неї дуже невелика, щоб мати точні дані  про час її заснування і місце розташування. П’ятнадцять років автору цих рядків довелося розшукувати документальні свідчення про Микитинську Січ, які б дали можливість з’ясувати це питання .

Літопис Г.Граб¢янки, розповідаючи про втечу Б.Хмельницького у грудні 1647 р. на Запорожжя, зазначає: “Спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами” (1. – С. 38-39).

21 січня (в історичній літературі називають 25-е, 31-е січня, 4 лютого) 1648 р. загін повстанців на чолі з Б.Хмельницьким захопив Микитинську Січ. Подільський суддя Л.М’ясковський повідомляв: “…Хмельницький напав на Січ, де ніс сторожову службу Черкаський полк згідно з своєю домовленістю і наказом Речі Посполитої. Хмельницький захопив весь провіант, забрав усі човни”. (2. – С. 6). Повстання охопило весь Низ, де Б.Хмельницький “усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запорожжі стояли ) винищив” (1. – С. 39)

У лютому 1648 р. повстанці розбили під Микитинською Січчю каральні загони поляків, що намагалися придушити повстання. Здобуття Січі і звільнення Запорожжя від польських військ були першими перемогами Б. Хмельницького, що мали стратегічне значення. Це стало і початком Визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої (3. – С. 87).

За короткий час Б. Хмельницький сформував повстанську армію, уклав воєнний союз з Кримським ханством, здійснював агітацію серед українського народу організовано взяти участь у війні з поляками.

Після Великодніх свят 1648 р. кошова старшина зібрала запорозьких козаків до Січі на Раду. Прибувших на неї було наскільки багато, що “кошовий отаман із Хмельницьким мусили вийти з Січової фортеці на просторіший майдан”(4. – С. 59).

На великій козацькій раді було оголошено, що за збитки і гніт з боку поляків проти них починається війна. А союзником козаків буде кримський хан. Як повідомляє літописець Самійло Величко, “почувши це, все Запорозьке військо одностайно і одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом і 19 квітня постановило і обіцялося стояти за нього у війні з поляками, навіть якщо треба буде головами накласти” (4. – С. 59). Тут же на раді йому вручили гетьманські клейноди.

Звідси через кілька днів Б.Хмельницький на чолі 8-тисячної повстанської армії вирушив на зустріч польським військам, які “йшли просто на Запороже до Січі зносити Хмельницького албо осадити его з войском” (5. – С. 49).

В пам’ять про видатні події, що відбулися на Запорожжі, у 1956 р. у м. Нікополі був споруджений пам’ятник Б.Хмельницькому та гранітний пілон з меморіальною дошкою (6. – С. 119).

З кінця ХVІІІ до середини ХХ ст. в історіографії утвердився погляд, що Січ була збудована безпосередньо на Микитиному Розі. Найвідоміший дослідник історії запорозького козацтва Д.І.Яворницький, узагальнюючи історичні і власні спостереження у 80-х рр. ХІХ ст., писав: “В настоящее время в местечке Никополе от бывшей Запорожской Сичи не осталось никакого следа. Не более как пятьдесят лет тому назад во время сильного разлива полой воды, место Сичи, все ее кладбища и стоявшая на ней часовенка отрезаны были от берега водой и унесены вниз по течению Днепра… Оттого место бывшей Микитинской Сичи можно восстановить только по рассказам старожилов. Из этих рассказов видно, что Сич и при ней кладбище находилось ровно на 350 сажен ниже теперешней пароходной пристани Никополя, у правого берега Днепра....” (7. – С. 126-127).

Також у історичних працях було прийнято вважати, що Микитинська Січ була заснована у 1638 р. (8. – С. 7-10).

У 1953-1956 рр. залишки Микитиного Рогу, розмитого протягом століття до гранітної основи, було затоплено під час будівництва Каховського водоймища (9. – С. 94).

Проте комплексний аналіз історичних документів, що були виявлені за останні роки, дозволив поставити під сумнів усталені погляди на час заснування Микитинської Запорозької Січі та її локалізацію.

Як відомо, перша документальна згадка про Микитин Ріг відноситься до 1594 р. Посол австрійського імператора Еріх Лясота занотував у своєму щоденнику: “2 липня ... Далі  до Кам’яного Затону (затока Дніпра на татарському боці, яка має кам’яний берег і від того отримала свою назву). Тут татари взимку, коли Дніпро замерзає, звичайно влаштовують свою переправу і перехід, а також відкуп, тобто відкуп полонених.... Звідси до Микитиного Рогу, що на лівій, руській стороні звідси заночували на острові.

Дня 3 липня. До Лисої гори по лівому або руському боці...” (10 – С. 108-109)”.

У російській картографії назви Микитин Ріг та Лиса Гора згадуються за повідомленням запорозьких козаків у такому документі, як “Книга Большему Чертежу” (1627 р.):

“А ниже Томаковки миля Лысые Горки

А ниже Лысые Горки миля Микитин Рог

А ниже Микитиного Рогу миля Затон Каменный" (11. – С. 111).

Видатний український історик М.Грушевський, досліджуючи історію козацтва, наводить у своїй фундаментальній праці “Історія України-Руси” два документи, де згадується Микитин Ріг.

У першому випадку - це повідомлення брацлавського хорунжого Хмелецького канцлеру Речі Посполитої про події на Запорожжі та в Криму восени 1628 р. Зокрема, згадується про переправу союзних на той час козацьких та татарських військ: “Рушивши з Микитиного Рогу до Камінного Затону два дні переправлялися за Дніпро...” (12. – С. 52).

У другому випадку мова йде про лист гетьмана повстанського війська П.Бута (Павлюка) у червні 1637 р., який був направлений козацькій старшині “з коша против Микитиного Рогу” (12. – С. 247). Ймовірно, розташування цього гетьманського коша було тимчасовим. Після того, як Павлюк захопив у Корсуні гармати і перевіз їх на Запорожжя, він очікував тут деякий час татар, розраховуючи на їх допомогу. Проте не отримавши її, вирушив з військом “на волость” воювати з поляками.

На жаль, більше джерел, які б свідчили про Микитин Ріг, за цей період не виявлено. На відомих науковцям картах Литви князя Радзівіла 1613 та 1633 рр., де, зокрема, показана нижня течія Дніпра, позначені лише такі козацькі поселення – Хортиця і Томаківка (13. – С. ХV, ХVІІІ).

Аналіз вищезгаданих історичних джерел кінця XVI - поч. XVII ст. про Микитин Ріг швидше свідчить про його назву як природно-географічного об’єкту на кордоні запорозьких козаків з Кримським ханством по Дніпру, ніж про назву поселення. У ті часи постійних війн з татарами, які використовували для своїх нападів переправу між Кам’яним Затоном і Микитиним Рогом, поселення на останньому могли бути тільки при наявності укріплення і постійної військової залоги. Тому їх поява на Микитиному Розі пов’язана з будівництвом на ньому Запорозької Січі при наступних обставинах.

Після поразки козацького повстання під проводом П.Бута (Павлюка) у грудні 1637 р. польський сейм наступного року прийняв “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, де, зокрема, було ухвалено: “Полки с их полковниками должны по очереди выступить в Запорожье для защиты той области и для того, чтобы препятствовать татарам переправляться через Днепр. Они должны предостерегать, чтобы своеволие не отправлялось в морские походы” (14. – С. 257).

Але навесні 1638 р. на Базавлуцькій Січі почалось повстання під проводом Я.Остряниці. Проте у боях з польськими військами козаки потерпіли поразку. Польська шляхта примусила їх у Києві в серпні 1638 р. прийняти положення “Ординації”, а потім підтвердити це і в урочищі Маслів Стан 24 листопада того ж року (15. – С. 267-268). Тільки повністю придушивши повстання і підкоривши козаків, поляки отримали можливість проникнути на Запорожжя.

Взимку 1639 р. князь Вишневецький на чолі великого війська рушив на Низ. Та “Господь-бог же візьми та й покарай ляхів та німців найманців сильним морозом і сила їх в дорозі мерзли, з коней падали і в полі гинули...”  (1. – С. 32).

Лише навесні-влітку 1639 р. гетьман Конецпольский організував відбудову фортеці Кодак над першими дніпровськими порогами (1. – С. 32). Саме до цього часу відноситься і заснування Микитинської Січі. Історик І.Срезневський наводить таке свідчення: “По сказанию Дзевовича она построена во время возобновления Койдака Федором Линчаем по имени коего и козаки его назывались линчаевцами...” (16. – С. 117).

Таким чином, рік будівництва козацької фортеці на Микитиному Розі слід віднести до 1639 р. На думку автора, 1638 р. не може бути визначеним за час заснування Микитинської Січі, оскільки “Ординація” лише проголосила наказ перебувати козакам на татарських переправах.

Є фрагментарні відомості про те, що козаки цієї фортеці на чолі з Іваном Полежаєнком воювали з поляками та реєстровцями. В бою під Кам’яним Затоном Полежаєнко загинув, і поляки оволоділи Микитинською Січчю (17. – С. 159).

На початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького Микитинська Запорозька Січ відіграла важливе значення як головний центр повстанців. Але після утворення гетьманської столиці у Чигирині вона вже поступово втрачала своє провідне становище. Не останню роль відіграла та обставина, що “во время войн Хмельницького она два раза разорена была татарами”(16. – С. 117). У 1650 р. на Запорожжі почалося повстання козацьких низів проти Б.Хмельницького, очолюване Худолієм, якого обрали гетьманом Війська Запорозького. Проте війська, вірні Хмельницькому, придушили це повстання. Худолій був схоплений і страчений, а на Січі була розташована козацька залога з Чигирина (18. – С. 269). Ось чому у 1652 р. запорожці перенесли Січ з Микитиного Рогу на Чортомлицькій Ріг.

У літописі С. Величка є згадка про те, що у 1692 р. московити будували фортецю Кам’яний Затон “... навпроти Старої  Запорозької Січі, що була на тому боці Дніпра, недалеко від Січі іншої, в якій мешкало запорозьке військо” (19. – С. 366). Навпроти Кам’яного Затону могла бути тільки Микитинська Січ.

Серед джерел першої половини XVIII ст. про Січ найбільш значимим є “История о казаках запорожских…” С.Мишецького, який писав: “12. Река Подполная, разстоянием от Червоной Каменки 10 верств ; течение имеет из Днепра и впадает паки в Днепр. При оной реке имеется урочище Микитино, где в древние годы бывала Запорожская Сеча” (20. – С. 31).

Існування фортеці, де міг розташуватися полк реєстрових козаків, передбачає будівництво і наявність укріплень. У середині ХІХ ст. протоієрей Нікопольської Свято-Покровської церкви І.Карелін свідчить, що “на горе против Никополя близ кладбищенской церкви видны окопаные рвом земляные валы, протяжением в длину 750, а в ширину 500 сажен ...”. Він характеризує їх як польське укріплення, залога якої слідкувала за діями козаків Б.Хмельницького у Микитинській Січі взимку 1648 р. (21. – С. 258).

Яворницький Д.І. також обстежив ці укріплення: “... от прошлых времен в Никополе сохранились земляные укрепления  в виде валов и рвов, находящихся близ кладбищенской церкви верст на 5 от Днепра по направлению к юго-западу. Они начинаются с южной стороны у двора крестьянина Никиты Петренка, идут вдоль дворов крестьян Павла Сидоренка, земель Семена Гребенника, Федора Вязового и Григория Дорошенка. Отсюда до ветряных мельниц имеют пропуск для выезда и потом снова начинаются от ветряка крестьянина Дмитрия Хрипуна, поворачивают к востоку и идут в огород караима Мардохая Бабаджана, далее тянутся через загон Ивана Бабушкина, огород Прокофия Демуры, двор Федора Безридного и ниже последнего теряются. Эти укрепления имеют вид правильного круга и обнимают собой очень большое пространство земли,750 сажен длины и 500 сажен ширины…” (7. – С. 127). Яворницький Д.І. був схильний вважати, що це ретраншемент російських військ, що ходили воювати у Крим, посилаючись при цьому на свічення князя Мишецького (20. – С. 10).

Ряд документів мають згадку про укріплення у Микитиному. Так, на запит інженер-полковника В.Менцеліуса про них кошовий отаман П.Калнишевський 25 липня 1763 р. відповідав: “Что же требуется Вашим Высокородием объяснения есть ли в Коше известия в какое время и для каких надобностей и какие именно имеющейся в Никитине на горе вниз старой вал зделан, то по справкам в Коше учиненным, таковы известия не сыскались, а носится эхо между старинными казаками по объявлению и тех от умерших старинных же казаков, что якобы тот вал учинен в давнем времени поляками во время владения Польшею здешнею землею, а для каких надобностей неизвестно” (22. – С. 30).

Є підстава вважати, що пошуки інформації про укріплення у Микитиному продовжувались. Про це свідчить “Карта пограничная к реке Днепр и прочим в оную впадающим рекам во поле оных лежащих...”, що була складена російським штурманом В.Кіпріяновим у 1764 р. На ній показано на північний захід від Микитиного Перевозу зображення фортеці понад річкою Підпільною (Лапинкою у ХІХ-ХХ ст.) з написом: ”В оном месте прежде была крепость, называемая Запорожская вервь” (23. – С. 14).

Найбільш вагомою знахідкою була світлокопія карти частини р. Дніпро 1801 р., де показаний на захід від містечка Нікополь контур штучної споруди з написом “Городок” (24. – С. 1). Немає сумніву, що це укріплення, які були оглянуті та описані І.Кареліним та Д.І.Яворницьким. На цій мапі нижче “Городка” понад річкою Підпільною показана ще одна штучна споруда формою літери “П”, що спирається основою на берег. Це можна розглядати як прибережне укріплення для захисту місця розташування козацьких човнів.

Дуже цікавим є опис місцевості, де були розташовані укріплення, зроблені відомим дослідником Південної України ХІХ ст. Л.Падалкою: ”... На пути к окопам в юго-западной части Никополя на городском выгоне обращает на себя внимание огромный крутой курган. Курган этот один из 12 расположенных на высокой плоскости почти над самым Днепром  называется “Высокою Могилою”. Курган действительно высок, достигая через вершину 120 шагов. С вершины его открывается необыкновенно широкий горизонт: отсюда видны Старая Сечь, Каменный Затон, огромное Белое озеро и крутая гора Мамай-Сурка, кажущаяся с вершины кургана грандиозным трезубцем; огромное пространство Великого Луга с густой сетью безчисленных днепровских протоков видны отсюда как на ладони…”(25. – С. 303). Л.Падалка вважав, що укріплення площею 11/2 - 2 кв. версти відносяться до часів Кримського походу 1687 р., коли на Микитиному Розі стояли козацькі війська гетьмана І.Самойловича (25. – С. 303).

Дійсно, такий курган висотою до 7 м знаходився на Ярмарочній площі і був досліджений експедицією Інституту археології АН УРСР в 1964 р. у зв’язку з будівництвом на його місці центральної трибуни спортивного стадіону (26. – С. 1-5).

Усе наведене дає підстави зробити такі висновки:

1.        На вищезгаданих картах 1764 р. та 1801 р. є зображення укріплень тільки на північний захід від Микитиного Перевозу, а не безпосередньо на Микитиному Розі, який ще не був розмитий повенями Дніпра у першій половині XIX ст.

2.        Про земляні укріплення, що розташовані саме на горі на північний захід від Микитиного Перевозу свідчить лист П.Калнишевського інженер-полковнику В.Менцеліусу від 25 липня 1763 р., а також повідомлення дослідників І.Кареліна, Д.Яворницького, Л.Падалки у другій половині XIX ст.

3.        Про розташування давньої Запорозької Січі в урочищі Микитине понад р. Підпільною (як це показано на картах 1764 р. та 1801 р.) подає повідомлення у 1740 р. князь С.Мишецький.

4.        Укріплення мають форму правильного кола розміром 750 х 500 сажнів (1,5 х 1 км) і знаходяться на найвищому місці правого берега Дніпра у цьому районі. Вони достатні за площею для розташування залоги від кількасот до кількох тисяч чоловік з обозом для контролю за Микитинсько-Кам’янозатонською переправою татар. Ймовірно, що тут складовою частиною оборонних позицій був сторожовий пост на кургані “Висока Могила”, з якого можна було вести візуальне спостереження за територією на схід до о. Томаківка, на південь - до Кам’яного Затону, на захід - до Чортомлицького Рогу і за степом на північ.

5.        Термін “Городок” з карти 1801 р. означає укріплене козацьке містечко, а “вервь” з карти 1764 р. –поземельну громаду, члени якої були пов’язані круговою порукою. Це слова українського походження, вони вказують на один і той же об’єкт. А прикметник “запорожская” до верві свідчить, що йдеться таки про укріплення запорозьких козаків, які виникли “з польських часів”, Тобто на початку Національно–визвольної війни українського народу у 1648 р. Ці укріплення використовувалися і в подальшому у другій половині ХVІІ ст. і називалися “Стара Січ” на відміну від існувавшої тоді Чортомлицької Січі.

6.        Побічне підтвердження того, що мова йде саме про Микитинську Запорозьку Січ, говорить те, що 19 квітня 1648 р. козаки вийшли “з січової фортеці на просторіший майдан”, що характерно для місцевості саме біля “Городка”.

7.        На користь того, що це укріплення Микитинської Січі, свідчить той факт, що Микитин Ріг порівняно невеликий за площею і постійно піддавався руйнуванню щорічними повенями і рухом вод Дніпра згідно фізичного закону сили Коріоліса (27. – С. 461). Плавні, що прилягали до Микитиного Рогу, затоплювалися на значний період від 15 до 60 днів. Коли сходила вода до русла Дніпра і його протоків, земля тривалий час була вогкою, багнистою і тимчасово непридатною для перебування на ній. На підтвердження цього є чимало переказів, свідчень, документів. Так, наприклад, у 1945-1949 рр. рівень води у Дніпрі біля Нікополя у березні-червні досягав за 5 років мінімального рівня височини над середнім меженим рівнем – 1,8 м, середнього - до 3-х м, максимального –до 4-х м (28. – С. 9).

Таким чином, укріплення, які зафіксовано прямо або опосередковано у документах ХVІІІ ст. на північний захід від Микитиного Перевозу, а в документах ХІХ ст. – на території містечка Нікополь, є всі підстави вважати місцем розташування Микитинської Запорозької Січі. За свідченнями нікопольських старожилів, західна частина валів і ровів збереглася до 70-х рр. ХХ ст. Вали було знівельовано, а рови засипано під час будівництва парку ім. Перемоги м. Нікополя.

У 2000 р. на його території розпочала роботу по їх пошуку і локалізації шляхом закладки шурфів розмірами 2 х 2 м група археологічної розвідки Нікопольського державного краєзнавчого музею (29. – С. 1-16).

У вересні 2002 р. у шурфі № 23 по південному та західному профілях були виявлені контури заповнення із стінками, що йдуть нахилом під кутом 40-50 % на глибину до 1,7 м. Наступний шурф № 24 дав можливість зафіксувати на його північному та східному профілях контури заповнення із стінками, що також йдуть нахилом під кутом 40-50 %. Заповнення з верху донизу являло собою послідовно розташовані прошарки викиду глини (до 0,4-0,5 м), нижче - заповнення з чорнозему до дна.

Зачищення профілю заповнення показало, що це середня і нижня частина рову. Його розміри: ширина до 3-3,1 м, глибина до 1,5-1,7 м. Верхня частина рову (орієнтовно 0,3-0,4 м) знищена бульдозерами під час будівництва парку. Орієнтація фрагменту рову по вісі - північ-північний захід на південь-південний схід.

Перед Нікопольською радою порушено клопотання про збереження фрагменту рову з реконструкцією валу та взяття його на державний облік, як пам’ятки археології.

___________________

1 Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. - К.: Т-во “Знання” України, 1992. - 192 с.

2 Мицик Ю.А., Брехуненко В.А. Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1999. – 52 с.

3 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. 2-е видання, доповнене, перероблене. - К.: Либідь. 1995. – 624 с.

4 Величко С.В. Літопис. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 1. - 371 с.

5 Літопис Самовидця. - К.: Наукова думка, 1971. - 208 с.

6 Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник. - К.: Наукова думка, 1987. - 736 с.

7 Яворницкий Д.И. История запорожских козаков в 3-х т. - К.: Наукова думка, 1990. - Т. 1. - 592 с.

8 Апанович Е.М. Исторические места событий освободительной войны 1648-1654 гг. - К.: Издательство АН УССР, 1954.

9 Меньшиков Г.И., Позняков К.И., Пятигорец А.И. Никополю - 200. - Днепропетровск: Проминь, 1980. - 144 с.

10 Лясота Е. Щоденник // Жовтень;1984. - № 10.

11 Книга Большому чертежу. - М.: Изд-во АН СССР, 1950.

12 Грушевський М.С. Історія України-Руси. Роки 1626-1638. - К.: Наукова думка, 1995. - Т. 8. - Ч. 1. – 335 с.

13 Материалы по истории русской картографии. Собр. В. Кордт. – К., 1910. – Вып. II.

14 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах . - М.: Изд-во АН СССР. - 1954. - Т. 1. - 587 с.

15 Історія Української РСР - К.: Наукова думка, 1979. - Т. 1. - Кн. 2. – 344 с.

16 Срезневский И. Украинская летопись. - Харьков, 1835.

17 Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. - Т. 1.

18Грушевський М.С.  Історія України-Руси. 1638-1648. - К.: Наукова думка, 1995. - Т. 8. - Ч. 2. - 288 с.

19 Величко С.В. Літопис. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 2. - 642 с.

20 История о казаках запорожских как оные из древних лет зачалися и откуда свое происхождение имеют и в каком состоянии ныне находятся. - М., В университетской типографии, 1847. – 43 с.

21 Карелин И. Никополь // Записки Одесского общества истории и древностей. - Одесса , 1867. – Т. VІ.

22 Ленченко В. Листи кошового отамана П.Калнишевського 1763 р. про устрій Запорозької Січі. Пам’ятки України, 1989. - № 3.

23 Запорізька обласна наукова бібліотека ім. М.Горького, відділ краєзнавства, фонд О.Фоменка, №14.

24 Над Великим Лугом Днепровским. ”Киевская старина”. - Т.57. - К.: 1897. - № 5.

25 Науковий архів Інституту археології НАН України. - № 4292.

26 Физическая энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1990. - Т.2.

27 Флоровський А.М. Плавневі ліси Нижнього Дніпра. - К.: Вид-во АН УРСР, 1950.

28 Жуковський М.П. Звіт про археологічну розвідку, проведену на території міста Нікополя у 2000 р. // Науковий архів Інституту археології НАН України. - № 2000 / 24. - 86 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Леонід Бурда (Капулівка)

 

СІЧІ, ЩО ІСНУВАЛИ НА КАПУЛІВСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

(до питання заснування села Капулівка)

 

З історії Росії, США, інших країн відомо, що дата заснування того чи іншого міста чи села бере початок з року побудови військової фортеці. Так виникли міста Томськ, Красноярськ, Іркутськ й інші, спочатку як фортеці - форпости руху росіян в Сибір. Так виникли і міста на Заході США - як форти на шляху освоєння так званого "дикого" Заходу.

Так і на Півдні України - Січі (козацькі фортеці) стали початком заснування поселень. Біля козиної Січі було передмістя, яке довго жило після ліквідації Січі або живе й досі.

Але в причині заснування Січей і фортів у Сибіру чи США є й суттєва різниця. Форти в Сибіру і США були форпостами колонізації земель, а Січі - форпости оборони країни від загарбників і повернення колишніх земель, населених нашими предками (до монгольської навали).

Отже, села чи міста, які виникли в місцях Січей, початок свого існування ведуть з тих же Січей. Так, с. Покровське існує з 1734 р., року заснування Покровської або Підпіленської, або Нової Січі (останньої), як вона іменується в історичних джерелах.

Про Капулівку ж розмова особлива. В творах Д.Яворницького, В.Голобуцького неоднозначно говориться про те, що Базавлуцька Січ була там, де знаходиться нині с. Капулівка. Спираючись на ці дані, продовжуючи дослідження історичних джерел, автор цієї статті зробив висновок, що початком заснування Капулівки було започаткування Базавлуцької Січі, перші історичні відомості про яку сягають 1594 р. Однак свої висновки про це прийшлось переглянути.

Справа в тому, що за радянських часів випускалась далеко не вся історична література. Недавно (у 1994 р.) в Дніпропетровську вийшла друком (вперше після революції) книга А.С.Скальковського "Історія Нової Січі або останнього коша запорозького". І що ж виявляється?

А.С.Скальковський, у ХХІ ст., пишучи свій твір, побував в Капулівці, провів археологічні дослідження і виявив залишки ще добазавлуцької і, тім більше, дочортомлицької Січі. В своєму творі він наводить навіть план Січі на березі Чортомлика. Ось витяг з його твору: "Від 1576 р. розпочинається прагматична історія не тільки Запорожжя, а й самої України. Великий полководець і політик король Баторій, котрий в ту пору правив Польщею, ні про що й більше гадки не мав, крім зміцнення литовських завоювань в російських землях. Задля того сам вів майже постійну війну із царями російськими, аби на міцній основі поставити свій кордон на півночі, а на півдні, з боку турків і татар, мріяв про заснування рицарських братств, які, подібно ордену Іоанна Єрусалимського, вели постійну війну з мусульманами, вічними ворогами його держави. Це, щось подібне до рицарства, це військове братство Баторій знайшов готовим - у пониззі Дніпра, в товаристві запорозькому. Він не тільки не питав про його походження, про права на землі й береги Дніпра, де це воїнство понад століття перебувало, а й своєю королівською грамотою підтверджує всі права його на володіння зайнятим краєм як винагород за колишню й заохочення за майбутню його службу”.

Ця грамота дана 20 серпня 1576 р. на ім’я ватажка або гетьмана військ руських, тобто козацьких, Якова Богданка (князя Якова Богдана Рожинського із роду Ягеллонського, що мав угіддя на Волині та Поділлі, котрий був пятим чи шостим ватажком їхнім, починаючи з Дашкевича і Лянцкоронського.

Кошовим низового війська був у той час якийсь Павлюк - перший із кошових, ім'я якого зустрічається в письмових актах. Цю грамоту за її давністю, мовою та змістом ми вважаємо основним актом запорозького побуту в пониззях Дніпра й володіння козацтвом усіма нашими Новоросійськими степами; а потім з дня її підписання, починається перший період історії Запорозького війська, центр або кіш якого був уже не на згаданому острові, а в Старій Січі, що лекала біля тієї ж річки Чортомлик, яка впадала разом з Підпільною до рукава Дніпра (нині с. Капулівка Катеринославької губернії та повіту)".(А.О.Скальковський. Історія Нової Січі або останнього коша запорозького. Дн.1994. (С. 222-223).

А.С.Скальковський пише, що на місці Старої Січі (с. Капулівка) знаходив монети ханів кримських і польських, що сягали до 1480-х рр. . 220).

З усього сказаного висновок напрошується один: с. Капулівка бере свій початок не з Базавлуцької Січі (1594 р.), а набагато раніше. Не маємо підстав сумніватися в дослідженнях А.С.Скальковського. Якщо так, то заснування с. Капулівки сягає, принаймні, 1576 р., коли 20 серпня цього р. король польський Степан Баторій видав козаках грамоту про вольності козацтва (тоді, за твердженням А.С.Скальковського, Січ в Капулівці вже існувала). Подаючи план Старої Січі в с. Капулівка, зроблений на основі археологічних досліджень, А.С.Скальковський пише: “Ми цілком упевнились після огляду місцевості, що вона (Січ) була на острівці річки Чортомлик, яка з’єднувалась із Дніпром, рукавом його, або річки Павлюка. Його досі називають Старою Січчю і йменували так у Коші пізнішої Старої Січі, що був тут же; але на материку, як можна пересвідчитися з даного плану (С. 220).

Все вищесказане є підтвердженням того, що біля с. Капулівки було три Січі: Баторієва, Базавлуцька і Чортомлицька.

 

 

Юрій Рудницький (Полтава)

 

"МОСКОВСЬКИЙ ФАКТОР" У КОЗАЦЬКО-ХЛОПСЬКИХ ВИСТУПАХ НА ЗАДНІПРОВ'Ї В 30-Х РОКАХ XVII СТОЛІТТЯ

 

Знаковою фазою Української національної революції середини XVII ст. стала Переяславська угода, котра стала початком того, що довгий час було прийнято називати "возз'єднанням України з Росією". Якщо Богдан Хмельницький звернувся за підтримкою у своїй війні з Річчю Посполитою до московського царя і більшій частині гетьманського оточення, це видалося цілком природнім і виправданим кроком, це мало бути зумовлено подіями, що передували Хмельниччині. І насамперед - неабияким впливом Москви на "українні креси" Речі Посполитої на лівому березі Дніпра.

Стосунки Польсько-Литовської держави і Московії в 30-40-х рр. XVII ст. після серії воєн між ними навіть в мирний період перебували в "підвішеному" стані. Правда, Москва не втручалася у внутрішні справи Речі Посполитої безпосередньо - принаймні про око. Однак, відзначає російський історик В.Соловйов, саме тоді, коли в 1637-38 рр. задніпровську Україну, насамперед, Вишневеччину, струсонула серія козацько-хлопських виступів, "козаки дивляться за лівий берег Дніпра, на Московську сторону як на безпечне укриття в разі невдачі"1.

До посилення московського впливу в "українних" землях Речі Посполитої спричинилися практично ті ж самі фактори, що викликали козацько-хлопські повстання. Перший - вимушене введення гетьманом Ст. Конецпольським коронних військ на "лежі" до козацьких осель на Лівобережжя після Шведської війни (1629 р.). Вимушене, оскільки в уряді не знайшлося грошей, аби після війни розрахуватися з жовнірами - так само, як і, до речі, з козаками, котрі в сенсі платні опинилися в однаковому обділеному становищі. З тією різницею, що деякі козаки, навербовані лише на час війни, були виписані з реєстру і приречені "на поворот до безправного становища панського підданого"2. Ст. Конецпольський, напевно, відчував, що вирішувати проблему платні крім нього самого ніхто в уряді не буде. Тому й збув злих і голодних жовнірів подалі від коронних земель у край, "ціліший й багатший". Таким краєм була Східна Україна - осередок козаччини.

Неважко зрозуміти, що жовніри, котрим держава не заплатила за кров, пролиту в обороні її інтересів, готові були взяти своє будь-що і в кого завгодно. Розміщуючи своїх незаплачених вояків у домах нереєстрових козаків, котрих Куруківська "ординація" 1625 р. позбавляла станових привілеїв, Ст. Конецпольський спровокував низку конфліктів між ними. Більш-менш стійка польсько-українська рівновага, до встановлення якої стільки зусиль доклав коронний стражник Стефан Хмєлєцкий, залишений урядом Речі Посполитої для нагляду за виконанням "ординації", була понівечена безповоротно3. Але й жовніри (не кажучи вже про самого коронного гетьмана) виявилися в даному випадку заручниками ситуації. Власна держава їх просто "підставила", зіштовхнувши лобом з іншим своїм захисником - українським козацтвом.

Фактор другий - упосліджене становище православ'я і релігійна нетерпимість, котра набула особливого розмаху в Речі Посполитій за часів правління учня і послідовника ієзуїтів Сигізмунда ІІІ і немовби передавалася у спадок у шляхетсько-католицькому загалі навіть після його смерті. Тому згадане вище введення жовнірів на "лежі" навіювало думки про нібито силове впровадження унії та католицтва в козацьких краях4, а із соціальним претекстом козацько-хлопських заворушень тісно поєднався "претекст ламання віри", котрим козаки згодом користувалися для підбиття на свій бік якнайбільше випищиків, поспольства й хлопства5.

Не менш важливою була і третя обставина - незгода між ліберально-реформаторською і консервативною течією в руському православ'ї, уособлюваними відповідно Петром Могилою (з 1627 р. - архімандритом Києво-Печерської лаври) та Ісайєю Копинським, який до 1632 р. обіймав митрополичу кафедру в Києві6.

Конфлікт ідейний доповнювався конфліктом кар'єрним: обидва діячі претендували в 1631 р. на посаду митрополита київського. Однак спочатку поталанило І.Копинському, оскільки він як один з чотирьох єпископів напівлегально відновленої в 1620 р. гетьманом П.Сагайдачним православної ієрархії користувався підтримкою козаків як "людина Сагайдачного" навіть після його смерті. Те, що силовий фактор в особі козаків зіграв вирішальну роль у настановленні Ісайї митрополитом, підтверджує відписка від 29 вересня 1631 р. севського воєводи Степана Стрешнєва7 в Разрядний приказ, в якій міститься розповідь ченців Новгород-Сіверського Спаського монастиря про репресії поляків проти козаків за те, що ті без їх, поляків, відома поставили на місце покійного Іова Борецького "владыку Лубенского Исаия". "И ныне де, государь, в Киеве только за крестьянскую (християнську. - Ю.Р.) веру стоит адин лубенский владыка Исайя, и козаков запорозких наговаривает, чтоб они стояли крепко за крестьянскую веру". Не задовольняючись цим, І.Копинський, користаючи з несприйняття широким православним загалом реформаторських починань П.Могили, ославив свого конкурента за межами Києва як таємного католика. "А в печерском де, государь, монастыре архимандрит киевский, и тот поддаетца к ляхом в лядскую ж веру, и стоит против козаков заодно с ляхами", читаємо далі у тій же "відписці" Стрешнєва8.

Зазначимо, що обидва церковні діячі підтримували нормальні внутрішньо-конфесійні стосунки з Московським царством. Але П.Могила навряд чи був вигідний Москві. По-перше, він залишався лояльним щодо Речі Посполитої, яка надала йому польсько-литовське шляхетство (індигенат) після вигнання роду Симеона Могили з Молдавії. По-друге, відновивши втрачені православними Речі Посполитої після Берестейської унії права9 і перевівши православну ієрархію на легальний стан завдяки повному оновленню її складу (замість "немічних старців, висвячених з легкої руки П.Сагайдачного") були поставлені люди... "енергійні, діяльні, сильні своїми зв'язками"10, Петро Могила пішов далі - він виношував плани створення Київського православного патріархату в Речі Посполитій, пов'язаного з Константинополем лише формальним підпорядкуванням. Ідея ця користувалася підтримкою з боку як православної духовної й світської еліти, так і короля, котрому потрібно було зменшити вплив Москви на своїх руських підданих. Кандидатура П.Могили на патріарха цілком їх влаштовувала. Ревний поборник "благочестя" і ворог Москви (якось на запитання Андрія Борецького, брата покійного митрополита, про ставлення до ідеї союзу Русі з Москвою, П.Могила відповів: „За одну таку думку треба на палю садовити"11); оборонець прав народу руського і недвозначний противник козацької сваволі12. "Ім'я П.Могили, як будучого патріарха, ходило по устах", - пише М.Грушевський. Причому навесні 1638 р., незадовго до повстання Я.Острянина, волинський воєвода Сангушко вже навіть поспішив відписати І.Копинському про призначення П.Могили патріархом руським як про буцімто вже доконаний факт"13.

Вплив Москви, який так хотіли зменшити король Володислав IV і П.Могила, уособлював не хто інший, як І.Копинський, чиє більш ніж активне москвофільство, як вважають М.Грушевський14 і Д.Дорошенко15, було вже загальновідомим. Грамота Ісайї від 4 грудня 1622 р. московському патріархові Філарету16 містить цікаві деталі, на які досі чомусь не зверталася увага. Мало того, що єпископ Ісайя відпускав реверанси московському цареві як "прибежищу и пристанищу" упосліджених у Речі Посполитій "схизматиків", - він відкритим текстом іменував Філарета "Патріархом Великої і Малої Росії", тобто визнавав юрисдикцію і зверхність московського патріархату над православним середовищем в Речі Посполитій, "скромно" відводячи собі при цьому, як видно з підпису, роль "єпископа і екзарха Малої Росії". Чи крився за цією титулатурою проект конфесійного підпорядкування Русі Москві? Автор цього не виключає. Так, на великій козацькій раді 28 вересня 1632 р. в Корсуні, як свідчив один з учасників ради, козак Іван Павлов, в центрі уваги опинилися листи від митрополита Ісайї Копинського, в яких він закликав козаків триматися православ'я, а в разі продовження релігійних утисків обіцяв козакам клопотатися на найвищому рівні щодо їхнього московського підданства - "потому в раде и приговорили, чтобы бить челом государю"17.

Однак якщо такий проект існував, йому не дано було здійснитися, оскільки влітку 1633 р. П.Могила, який отримав від константинопольського патріарха сан митрополита київського, змусив І.Копинського зректися чину18, а затим несподівано вирушив до козаків, куди той втік після підписання зречення. Там він пригадав І.Копинському всі його зв'язки з Москвою, звинувативши екс-митрополита у державній зраді. Відкрито підтримувати І. Копинського за таких умов та ще й у розпал війни з Москвою було справою ризикованою. Відправивши в козацькому обозі службу й допустивши запорожців до цілування хреста й руки, таким чином нейтралізувавши їх, П.Могила повернувся до Києва19.

Але на цьому протистояння двох митрополитів - чинного і скинутого – не закінчилося. Ісайя продовжував опікуватися справами Мгарського, Густинського і Ладинського монастирів, які знаходилися у володіннях племінника П.Могили, князя Ієремії Корибута-Вишневецького. Там він мав неабиякий вплив, а крім того міг іще розраховувати на козаків, котрі були вороже налаштовані не лише до нового київського митрополита, але й до Вишневецьких в цілому, оскільки дід і батько Ієремії брали участь у придушенні козацьких виступів. Водночас І.Копинський закидує митрополита П.Могилу судовими позовами. У відповідь митрополит за допомогою князя Ієремії відібрав з-під опіки Ісайі Густинський і Мгарський монастирі20.

Щоправда, як показали наступні події, антимогилівські настрої після цього у згаданих монастирях не зникли, навіть незважаючи на те, що ігумен Мгарського монастиря Калістрат був, ймовірніше за все, людиною П.Могили Але саме ченці Мгарського монастиря виготовляли порох для бунтівників під час повстання Павлюка в 1637 р. Що ж до Ладинського монастиря, то його настоятельницею була Єлизавета Летинська, рідна сестра І.Копинського. Оскільки всі три монастирі мали значний вплив на свідомість мешканців Вишневеччини, особливо на козаків з їхнім православним фундаменталізмом, скинення Ісайї з митрополитства було ними сприйняте болісно. Для них Копинський був своїм, "лубенським" владикою, фундатором православного братства (1622 р.) при лубенському Троїцькому соборі21, а Ієремія, відповідно, - родичем переслідувача їхнього улюбленця, покатоличеним племінником свого дядька, котрий уже встиг, як згадувалося вище, набути репутацію "противника благочестя" далеко за межами Києва.

Ієремію Вишневецького й досі вважають одним з основних винуватців козацько-хлопських заворушень 1637-38 рр., до яких нібито привели спроби примусово покатоличити населення краю. Однак його "вина" полягала в тому, що він втрутився у протистояння свого дядька з І.Копинським на боці першого і взагалі був племінником П.Могили. Уся діяльність князя Ієремії на Задніпров'ї свідчить про те, що він ніяким чином не провокував релігійну ворожнечу у своїх володіннях. Так, О.Лазаревський вважає дані про будівництво І.Вишневецьким католицьких костьолів на Лівобережжі як "більш ніж сумнівні"22, посилаючись на відсутність у відомих йому друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про це. Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, особливо Мгарський. В одній з грамот, датованій 8 лютого 1636 р., він писав: "Я сам, маючи повагу до отців-законників релігії грецького обряду, які в маєтності моїй, монастирі Мгарському мешкають... віддаю їм те село Мгар з пожитками, мені належачими, до вільного уживання їм на вічні часи"23.

Зрештою, саме княжа опіка давала можливість мгарському ігуменові Калістрату, майбутньому засновнику полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, успішно відстоювати "столичну" обитель "от католического натиска ксендзов-бернардинов, и от грабительских нападений польских жовниров"24.

1631 р., якщо визнати датування відомого листа І.Копинського до молодого князя Ієремії саме цим роком, княжич прийняв католицтво. Враховуючи вагу для Русі роду Вишневецьких, яких вважали одними з найбільш стійких у православній вірі, ця звістка не могла не стривожити козаків - натомість сприяти поширенню не тільки серед "випищиків", але й серед реєстровців, що мешкали на Задніпров'ї, чуток про їх нібито майбутнє примусове покатоличення25.

Тому мабуть перша поява князя І.Вишневецького у своїх задніпровських маєтностях після набуття повноліття, котра співпала в часі зі згаданою вище козацькою радою в Корсуні26, тобто між 12 і 13 жовтня, почалася з неприємностей - козаки відмовилися підтримати план князя йти у здобичницький похід на татар27. За вищезгаданих подій відмову козаків іти в похід можна витлумачити як опосередковано спровоковану митрополитом Ісайєю "реакцію у відповідь".

Цим же, на наш погляд, можна пояснити й саботаж з боку козаків стосовно Ієремії Вишневецького під час Смоленської війни. Каштелян кам'янецький Олександр Пісочинський відзначав, що козаки на війні не проявляли обіцяного ентузіазму. Навпаки, під час облоги російських міст нерідкими були їхні „сходки й розмови" з обложеними, а штурми були скоріше „імітацією бурхливої діяльності" перед очима командування28. Крім того мав місце факт, коли, всупереч наказу Ієремії, козаки, яких очолював Яків Острянин, пішли не під Смоленськ на допомогу королю Володиславу, а обложили Брянськ (до речі, невдало), після чого самовільно залишили театр бойових дій. Але Ієремія "за то их непослушание велел их грабить и в городы не велел их пускать"29, відтак наживши в особі "ображеного" козацького полковника смертельного ворога, котрий через чотири роки після описуваних подій підійме на Вишневеччині заколот, відомий в історії як "повстання Острянина".

Однак після того, як П.Могила домігся поновлення всіх прав для православної Русі, релігійних підстав для заворушень у козаків не було. Та і князь Ярема відзначався толерантністю до "грецької віри". Цікава деталь, на яку звертає увагу М.Грушевський: з 1632 р. і до повстання Павлюка козаки у своїх зверненнях до короля й уряду Речі Посполитої фактично не висувають жодних вимог релігійного характеру30. Але з осені 1637 р. в універсалах козацьких вождів до населення знову з'являються заклики до захисту "благочестя". "Дійшла до нас відомість певна і несумнівна, що неприятелі народу нашого християнського руського і віри нашої старожитньої грецької, себто ляхи,... ідуть на Україну за Дніпро", - писав один із поплічників Павлюка К.Скидан31. Оскільки князь Ієремія в той час був відсутній на Задніпров'ї, то прояснити ситуацію, а тим більше пов'язати автора бунтівних закликів було нікому.

Такий "агітпроп", на наш погляд, міг стати єдиним результатом постійної ідеологічної обробки мас з боку нелояльного православного духовенства, котру міг інспірувати єдино скинутий митрополит Ісайя Копинський на тлі поголосків про безчинства жовнірів на "лежах".

Що ж до Я.Острянина, то в 1625 р. він був у складі козацької делегації на сеймі, яка піднімала питання про затвердження поставленої ще покійним гетьманом П.Сагайдачним православної ієрархії32, на той час уже зорієнтованої її начальником, митрополитом Іовом Борецьким на Москву. Це, в свою чергу, дає підстави вважати, що повстанням 1638 р. фактично керували скинуті або ображені лояльним щодо Варшави П.Могилою церковні діячі кола І.Копинського. На користь цього промовляють і показання ченця густинського монастиря Пафнутія, зафіксовані в "расспросных речах" путивльської "з'їжджої ізби" 5 червня 1638 р., коли в перебігу повстання Острянина уже відбувався перелом не на користь козаків. Зі слів Пафнутія довідуємося, що екс-митрополит І.Копинський іще у великий піст того ж року, тобто напередодні повстання, писав ігуменам "братії" Мгарського й Густинського монастирів, "что де одноконечно король польский и паны радные и ляцкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьянские церкви поломать, и книги русские вывесть"33.

Таким чином, І.Копинський, що називається, вчасно і вдало кинув палаючий гніт у сухе сіно. Враховуючи ж давні контакти І.Копинського з козацтвом, можна сміливо припустити, що й тоді, навесні 1638 р., вони могли настільки порозумітися, аби по гарячих слідах павлюківської "ребелії" скоординувати спільні зусилля проти представника інтересів П.Могили на Задніпров'ї - князя Ієремії Вишневецького.

Отже, козацькі заворушення другої половини 30-х рр. XVII ст. були, на наш погляд, не чимось іншим, як наслідком підводних течій в протилежних таборах руського "благочестивого" духовенства. Що ж до козаків, то ті виявилися лише сліпими пішаками у грі Ісайї Кописького, метою якого було повернення втрачених після скинення П.Могилою позицій, але найголовніше - зрив планів створення самостійного Київського патріархату, а не виключено що й канонічне підпорядкування Русі Москві.

_______________________

1Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1961. - Кн. V. - Т. 9-10. - С. 451.

2 Грушевський М. Історія України-Руси. - К.: Наукова думка, 1995. - Т. VIII. - Ч. І. - С. 66.

3 Там само. - С. 66-67.

4 Там само - С. 99.

5 Там само.

6 Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. - К.: Мистецтво, 1997. - С. 90-91.

7 Воссоединение Украины с Россией. Сборник документов. - М.: Изд-во АН СССР, 1954 - Т. I. – Док. .№ 68. - С. 118-119.

8 Там само. – Док. .№ 74. - С. 127-129.

9 Жуковський А. Петро Могила… - С. 79.

10 Голубєв С. Цитовано за: Жуковський А. Петро Могила… - С. 83.

11 A.Jablonowski. Akademia Kijowsko-Mohylanska. Zarys historyczny. - Krakow, 1899-1900. - S. 129.

12 A.Jablonowski. Historya Rusi Poludniowej do upadku Rzeczypospolitej Polskiej. – Krakow: Akad.Umejetnosci, 1912. - S. 226.

13 Грушевський М. Історія… Ч. ІІ. - С. 109.

14 Грушевський М. Історія… Ч. І. – С. 169.

15 Дорошенко Д. Нарис історії України. - Варшава, 1932. - Т. І. - С.  221.

16 Воссоединение... – Док. .№ 15. - С. 27-28.

17 Там само. – Док. .№ 74. - С. 129.

18 Грушевський М. Історія… - Ч. І. - С. 186.

19 Там само. – С. 187.

20 Жуковський А. Петро Могила… - С. 89.

21 Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие. Киевская старина, 1896. - № 2 - С. 223.

22 Там само. - № 3. - С. 334-338.

23 Цитовано за: М.Астряб. Лубенский Мгарский Свято-Преображенский монастырь. Труды Полтавской ученой архивной комиссии, под ред. И.Ф.Павловского. - Полтава, 1915. - Вып.13. - С. 38. Переклад автора.

24 Астряб М. Лубенский Мгарский… - С. 46.

25 Воссоединение... – Док. .№ 65. - С. 114.

26 Там само. – Док. .№ 74. - С. 129.

27 Там само.

28 W.Tomkiewicz. Jeremi Wisniowiecki. – Warszawa: Wydawnictwo ksiazek szkolnych, 1933. - S. 14.

29 Лазаревський А. Лубенщина… - № 2. - С. 213.

30 Грушевський М. Історія… - Ч. І. - С. 220.

31 Там само. – С. 259.

32 Щербак В. Яків Острянин // Український історичний журнал. - 1997. - № 6. - С. 71.

33 Воссоединение... – Док. .№ 133. - С. 222.

 

 

Павел Макаров (Никополь)

 

ОРГАНИЗАЦИЯ РАЗВЕДКИ И КОНТРРАЗВЕДКИ ВОЙСКА НИЗОВОГО ЗАПОРОЖСКОГО

 

Безусловно, современные названия специальных военных подразделений полно и четко должны давать обозначение тех секретных казацких органов, которые издавна существовали и проводили секретную работу в тех мероприятиях, где затрагивались интересы как отдельно Запорожской Сечи, так и всей Украины.

Подтверждением этому может служить развернутая аналитическая картина конкретно взятых и широко известных исторических фактов и примеров.

Разведка.

К этой специфической службе необходимо отнести действие военных формирований, которые проводили разведывательные мероприятия в отношении военных подразделений неприятеля в ближнем и дальнем тылу его войск, а так же проведение наблюдения за появлением потенциальной военной угрозы на границах Войска Низового Запорожского.

Естественно, наиболее известным способом наблюдения за появлением неприятеля были так называемые «фигуры». Это есть ни что иное, как искусственно сооруженные курганы либо высотные конструкции, выполненные из дерева, наверху которых постоянно дежурило небольшое подразделение (до десяти человек).

Место установки «фигур» имело ряд обязательных требований. Одним из них можно назвать ровное по плоскости пространство для наблюдения, а также возможность визуального наблюдения за проекцией и подаваемыми разнообразными сигналами от соседних «фигур». Наиболее вероятно, что существовала специальная методика подаваемых при обнаружении опасности сигналов. В многочисленной литературе имеются ссылки в основном на подачу запорожцами сигналов дымом, однако этот метод не может быть полным и ограниченным. Подаваемые сигналы дымом могли дублироваться звуком (например, взрывом бомбы, начиненной черным порохом), светом (в ночное время суток либо в дневное, используя эффект зеркала) и передачей эстафеты.

Все вышесказанное дополнялось особенностями несения патрульной службы, которая проходила при «фигурах». Несомненно, было установлено четко ограниченное время несения службы наблюдателя при «фигуре», а те лица, которые находились в роли запасных (дежурных) наблюдателей, участвовали в проведении разъездов по степи. Учитывая тот факт, что служба на «фигурах» неслась круглосуточно, можно утверждать то, что была четко отработанная методика проведения разведывательных мероприятий по наблюдению за потенциальной военной угрозой со стороны степи. Подтверждением этого может служить также тот факт, что лицам, отправленным нести службу на «фигурах», предписывалось иметь не менее двух верховых коней (основной и запасной), и это обуславливалось не только несением разведывательной службы, но и целями безопасности самих лиц, несших её.

Подразделение, которое отправлялось в порядке очередности для несения службы на «фигурах», должно было находиться там от двух недель до месяца. Это обуславливалось как климатическими условиями, так и количественным составом отправляемых для несения службы. При этом необходимо знать, что условия  несения службы могли соблюдаться только при наличии строгой воинской дисциплины и высоком авторитете старшего заставы. Исходя из этого, не исключено, что лица, нарушавшие дисциплину и порядок несения сторожевой службы, в дальнейшем несли строгую ответственность, вплоть до смертной казни. Поэтому информация, преподносимая в разнообразной литературе и рисующая низовых казаков в ипостаси гуляк, пьяниц и картежников, не может соответствовать действительности.

С целью проведения более глубокой разведки в тылу потенциального неприятеля использовались иные средства. Это были обозы чумаков и купцов, бежавшие из плена казаки, бежавшие от произвола татарских мурз слуги–татары (Запорожье принимало всех, и никого не выдавало) и т.д. Кроме этого, могли использоваться и родственные отношения, известно немало случаев, когда волей либо неволей украинцам приходилось вступать в родство с соседями-татарами.

Говоря о местах установления сигнальных «фигур» следует сказать и об иных местах несения дозорной службы: балки, яры, овраги, пещеры, байраки и т.д., трудно проходимые места, имеющие природное происхождение и соответственно тщательно замаскированные укрытия.

В качестве примера грамотно проведенной разведывательной деятельности можно назвать немало известных исторических случаев, включая также и удачно проведенные морские походы. Вместе с тем необходимо признать и то, что в тех случаях, когда к разведывательным мероприятиям относились безответственно, то сразу же наступала неминуемая расплата за халатность, и История Войска Низового также несет упоминания об этих случаях.

Контрразведка.

Не случайно многие архивные документы от ХVІІ в. до наших времен являются закрытыми для общего пользования. Прошли столетия, но огласка некоторых малоизвестных (а иногда и вообще неизвестных) исторических фактов может нанести серьёзный ущерб имиджу и репутации того либо иного современного государства. Как правило, эти документы прямо либо косвенно имеют отношение к контрразведывательной деятельности. О работе контрразведки Войска Низового Запорожского можно написать немало. Однако хочется остановиться на одном, широко известном историческом факте и на его основе показать результаты деятельности контрразведки запорожцев.

Основной задачей деятельности контрразведки является ведение борьбы и противостояние вражеской разведке и ее агентуре всеми доступными способами. Понятия честь, благородство, порядочность в этих случаях просто должны отсутствовать, в ином случае положительного результата ждать невозможно.

Подтверждающим примером этим словам могут служить события, которые произошли на Сечи в канун Рождества 1675 г. Речь идет о событиях, когда по прямому приказанию турецкого султана с целью окончательного уничтожения Войска Низового был тайно сформирован экспедиционный корпус, в задачу которого входило тайное продвижение к самой Сечи, непосредственная блокада ее от окружающей среды и затем полное уничтожение самих запорожских казаков. Согласно дошедших до современников сведений основной причиной поражения неприятельского корпуса считается бодрствование запорожца по фамилии (прозвищу) Шевчик. Однако если более пристально рассмотреть происходящее, то можно, несомненно, увидеть аргументы, подтверждающие факт проведения контрразведывательной операции, и ее конечный результат.

Итак, рассмотрим происходящее поэтапно.

1.        Турецкий султан – Мухаммад IV отправил из Стамбула в Крым 15000 янычар в качестве боевого ядра, формирующегося в Крыму экспедиционный корпус для проведения операции по ликвидации Сечи и сечевиков. Несомненно, о проводимом походе знало малое количество доверенных лиц. Об этом же упоминается в литературе, говориться так же и о том, что подобную позицию о соблюдении секретности приготовлений занял и крымский хан.

2.        Высадка значительных турецких сил в Крыму не могла не привлечь внимание запорожцев, при этом необходимо помнить, что слепые бандуристы, странствующие торговцы, чумаки всегда поставляли из различных соображений разведывательную информацию для запорожцев. В кругах руководства Крыма также систематически происходила внутренняя борьба за влияние на полуострове, и поэтому кому-то из них могло быть очень выгодно ослабить соперника, который получит сокрушительный удар от запорожцев.

3.        Объединяя информацию пунктов № 1 и 2, мы можем понимать, что запорожцам, получившим от доброжелателей соответствующие сведения для проведения успешной контроперации, необходимо было сделать вид, будто ничего особого не происходит. Вместе с тем, для того, чтобы подтолкнуть ход мероприятий в нужное русло, необходимо было создать дополнительные условия, которые бы являлись подтверждением успеха о проведении операции у турецко-татарской стороны. Что и было сделано якобы захваченным врасплох казацким постом, а его члены, запуганные угрозами и поощряемые посулами, выявили согласие провести вражеские войска в Сечь.

4.        Вызывает недоумение тот факт, что неужели турецко-татарские военноначальники не заподозрили о неладном, когда на пути следования не встретили ни одного сторожевого казацкого поста, а в дальнейшем при входе в Сечь отсутствие на караульных башнях какой-либо охраны? Большая масса людей, столпившаяся на ограниченном пространстве, в любом случае должна была производить массу шума, что не должно было бы оставаться незаметным запорожцами длительное время.

5.        Беглая стрельба в упор, которую открыли запорожцы по неприятелю, не могла состояться без предварительной подготовки. Для организации и подготовки к такому роду мероприятия, где каждый участник дела должен был занимать строго определенное место и выполнять конкретно на него возложенные обязанности, требуется немало времени. Учитывая также и тот конкретный факт, что кремневые ружья и пистолеты той эпохи имели абсолютно разные калибры, то естественно, заблаговременно перед началом, необходимо было распределить конкретные места перезарядки оружия. В противном случае существовала большая вероятность того, что пули либо не входили бы в ствол, либо (в тех случаях, когда калибр пули меньше калибра ствола) они болтались в стволе, и тогда успех скоростной стрельбы был бы весьма сомнительным. То есть, со 100% гарантией можно рассматривать закономерность, но ни как не случайность происходящего. Именно ряд т.н. случайностей и выводит основу закономерности. А причин, по которым не была обнародована правдивая настоящая информация, могло быть несколько, одна из них - это цель оставить на «консервации» полезного агента, которого можно было использовать вторично.

Таким образом, прибегая к методу сравнительного анализа и проводя аналогию, мы можем сегодня более детально изучать исторические факты богатого на яркие события прошлого.

 

 

Богдан Моця (Київ)

 

КОЗАЦЬКА ФОРТИФІКАЦІЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

 

Бурхливий перебіг історичних подій на теренах України, її особливе геополітичне розташування у фокусній точці взаємодій східного та західного світів привели до того, що на сучасній українській території ми маємо величезну колекцію пам’яток фортифікаційної архітектури. Різноманітність їх форм визначають наступні обставини. Українська земля, починаючи з енеоліту, була місцем великої воєнної небезпеки, будівництво фортець було передумовою виживання. Відповідно, фортифікаційна справа мала тут першорядне значення. Тривалий час ця територія перебувала у так званій стиковій зоні військового протистояння європейських та азіатських держав, і Україна, власне, була полігоном, де весь час випробовувалися нові зразки фортифікаційного мистецтва.

Ведучи мову про оборонне будівництво на теренах Лівобережжя, перш за, все хотілося б ще раз наголосити на тій обставині, що природно-ландшафтні особистості краю обумовлювали деякі відмінності у фортифікаційних формах тутешніх укріплень порівняно з Правобережною Україною. Щоправда, існувало також і багато спільних рис, зумовлених тяглими традиціями мистецтва будівництва оборонних споруд.

Основною оборонною спорудою довготривалої фортифікації вогнепального періоду (ХVІ-ХVІІ ст.) є замок. На слов’янських землях слово "замок" з’являється у XV ст. і означає практично те саме, що і давніший "город" Х-ХІІІ ст. - замкнуте огороджене місце з земляними, дерев’яними чи мурованими укріпленнями1. Дуже часто замки та міські укріплення XV-XVII ст. будувалися на місцях запустілих городищ давньоруських поселень, що значно впливало на обриси фортифікацій, їх довжину, площу та обумовлювало систему оборони2. Розвиток різних типів систем замкових фортифікацій залежав також від загального перебігу військових подій, історії, розвитку військової техніки та специфіки наступальної тактики та озброєння традиційних ворогів різних територій.

Розгляд укріплених пунктів вказаного регіону вважаємо за доцільне розпочати з Батурина, міста козацьких часів, чи не найкраще дослідженого на даний момент з точки зору археологічних розкопок його укріплень.

Про укріплення Батурина в середовищі письмових джерел міститься, загалом, не так уже й багато інформації. Спроба узагальнення її була здійснена С. Павленко в праці «Загибель Батурина 2 листопада 1708 року», творі, написаному майже цілковито на відомостях, вміщених в друкованих працях вітчизняних та зарубіжних істориків, та архівному матеріалі. Проте на даний момент, внаслідок багаторічних археологічних робіт на території міста, що здійснювалися зусиллями Чернігово-Сіверської експедиції Інституту археології НАН України, з’явилася можливість уточнити і доповнити дані про топографію та конструкцію фортифікаційних комплексів Батурина.

Польові роботи на місцевості було розпочато влітку 1995 р. У вказаний сезон з’ясувалося, що загалом фортифікації Батурина складаються з трьох основних комплексів: урочища Гончарівка, міської цитаделі, що має суто місцеву назву "Литовський Замок", та власне міських укріплень або "Фортеці". Основну увагу в археологічному аспекті було приділено дослідженням на Гончарівці. Відповідно вдалося встановити, що дійсно урочище (інша його назва – Мазепина гора) було місцезнаходженням заміської резиденції І.Мазепи. Проте це був незавершений, недобудований об’єкт, який, за всіма наявними даними, війська О.Меншикова не штурмували. У всякому разі, ознак пожежі виявлено не було. На площі вказаного об’єкту віднайшли лише залишки відносно великої споруди – будинку самого гетьмана (а якщо точніше – його фундамент), а також рештки двох флігелів, в яких, вірогідно, мешкала прислуга й готувалась їжа. Основна частина площі Гончарівського комплексу (до речі, навіть укріплення по периметру резиденції залишалися недобудованими: розріз валу показав, що його конструкція передбачала встановлення дерев’яного частоколу чи чогось подібного, але жодних решток в тілі самого валу чи рову виявлено не було) виявилася вільною від якихось споруд. Це в певній мірі підтверджується також і деякими письмовими повідомленнями. Станом на момент досліджень у 1995 р. укріплення являли собою вал висотою до 2 м, рів глибиною від 1,8 до 3,5 м. Безсумнівно, було зафіксовано чотири площадки під бастіони (місцезнаходження п’ятої – умовивідне, за розповідями місцевих жителів, позаяк її "з’їв" кар’єр цегельного заводу). Загальна форма укріплень виявилася трикутною, а не чотирикутною, як на плані ХVІІІ ст. Дві траншеї, закладені у западині, що виникла на місці колишнього гетьманського палацу після того, як місцевий люд вибрав цеглу з фундаменту, дали змогу по уламках керамічних кахлів та подібних фрагментарних знахідках скласти приблизне уявлення про внутрішній інтер’єр будівлі.

Також у 1995 р. було викопано кілька розвідувальних шурфів на території "Литовського Замку". Саме тут виявились поховання захисників Батурина, ознаки відомої, за письмовими джерелами, пожежі 1708 р. та одна з найцікавіших знахідок – невелика іконка, намальована на мідній дощечці, яку знайшли на грудях одного з небіжчиків. За висновками спеціалістів, ікона відноситься до ХVІІ ст. і написана іконописцями Києво-Печерської лаври. На жаль, зображення в значній мірі пошкоджено під впливом високої температури.

Виходячи з результатів шурфування, у 1996 р. почалися розкопки на території "Литовського Замку". Після того, як було здійснено розріз оборонного валу, виявилася цікава особливість укріплень батуринської фортеці – крім зовнішнього рову вони мали ще й внутрішній, який, по всьому, є наслідком земляних робіт при насипанні валу. Судячи зі стратиграфії шарів, період останньої чверті ХVІІ-початку ХVІІІ ст. був настільки безпечним в житті міста, що рів частково заповнився опливлим сюди валом і ніхто його не чистив, позаяк нагальної потреби в цьому не існувало. Вал по рівню материка має 15 м ширини. В тілі валу вдалося зафіксувати наявність дерев’яних клітей із земляним заповненням, причому деякі з них, судячи по всьому, використовувалися як жилі або для зберігання припасів. Така технологія побудови - традиційна для даного бідного на камінь регіону і є досить вдалою оборонною спорудою у випадку застосування облогової артилерії. Загалом же виявлені рештки культурного шару часів Київської Русі, а саме – залишки споруди ХІІ (а, можливо, й ХІ) – ХІІІ ст., що повністю співпадають з контуром стін клітей ХVІІ ст., дозволяють стверджувати, що городище на "Литовському Замку" засноване, щонайменше, 900 років тому (не враховуючи шарів юхнівської культури). Структура залягання шарів дозволяє припускати, що в 1620-х роках вал городища фактично був споруджений заново. В основі його лежали потужні дерево-земляні конструкції з 3-4 рядів дерев’яних зрубів, що розташовувалися в шаховому порядку. Внутрішній ряд клітей, як вже зазначалося, становили жилі споруди та «комори». При врахуванні тенденції будування фортець за польської доби на місцях колишніх давньоруських городищ (Чернігів, Ніжин та ін.) можна досить впевнено починати відлік історії Батурина не з 1620-х років, а з рубежу ХІ-ХІІ ст.

Також протягом сезону 1996 р. вдалося уточнити загальну топографію та форму батуринських укріплень. Так, "Литовський Замок" займав високий мис лівобережної тераси р. Сейм, а місто в основному займало площу на північний захід від нього. Вивчення топографії дозволило вказати на імовірне місцезнаходження башт і воріт. За своєю формою та розташуванням на місцевості фортеця Батурина найбільш нагадує російську фортецю Ямбург, споруджену в 1703 р. Побудований на березі р. Луга, Ямбург складався, судячи з плану, теж з двох частин: Нової фортеці та цитаделі або Старої, кам’яної фортеці3. Відповідно, можна стверджувати, що батуринські укріплення були побудовані в традиціях східноєвропейського військового зодчества, основна відміна якого від західноєвропейського полягала в забезпеченні активної оборони, зокрема, швидких та несподіваних вилазок. Останні підтримувались фронтальним вогнем, на який в східноєвропейських фортецях зверталася така ж увага, як і на фланкуючий. Виходячи з цього, і сама форма укріплень була різною – в Західній Європі великої уваги приділяли спорудженню численних додаткових прибудов до фортечної огорожі, основним призначенням яких було забезпечення фланкування підступів до тієї чи іншої ділянки фортечного фронту, і які прибудови вимагали подрібнення гарнізону для їх оборони4. Начертання фортечної огорожі східноєвропейських фортець було простішим і більш прив’язаним до місцевості.

В 1997 р. було здійснено розріз валу на "Фортеці". Ширина його на нинішній час становить близько 20-ти м, але, вірогідно, за гетьманських часів він був значно ширшим, позаяк велика частина тіла валу з часом внаслідок ерозії була "з’їдена" яром, по якому нині проходить дорога. З внутрішнього боку валу було виявлено стовпові ямки від частоколу, який, певне, убезпечував укріплення від сповзання та усадки на територію міста. Власне в тілі валу вдалося зафіксувати залишки кліті з земляним заповненням. Найцікавішими, проте, виявилися знахідки, що походили з шарів нижче самого валу. Під ним віднайшли дві ями, які, судячи з об’єктів, що в них містилися, були ковальським горном та допоміжною спорудою при ньому. Час функціонування об’єкту – ХVІІ ст. Відповідно, з’являється можливість уточнити час спорудження батуринських стін, а відтак і власне міста. Загалом, протягом польових сезонів 1995-1997 рр. та 2001-2002 рр. на території "Литовського Замку" та "Фортеці" було закладено 11 розкопів загальною площею близько 600 м2.

Інша гетьманська столиця, фортифікації якої, щоправда, уявляється можливим відтворити лише за письмовими джерелами - Глухів. Найдавніші відомі нам плани Глухова датуються 1724 р., а найдавніший словесний опис міських укріплень - 1654 р. Досі не з’ясовано, щоправда, розбіжність систем фортифікацій, описаних в 1654 та в 1724 рр. На згаданому та подальших планах зафіксована велика загальноміська фортеця периметром понад 2,5 км, обриси якої дозволяють стверджувати, що побудована вона в загальних традиціях новоіталійської школи (бастіон + равелін). Фортеця лежала на лівому високому березі р. Есмані, що підносився над заплавою на 15 м. В описі ж 1654 р. зазначено, що Глухів стоїть на острові посеред річки. В її заболоченій заплаві і дійсно є численні острівки, але вони у весняну повінь повністю затоплюються, тому на них збудувати укріплення неможливо. З іншого боку, московські чиновники, що здійснювали опис 1654 р., відзначалися педантичністю. Згідно з їх описом, в Глухові вимальовувалася тридільна система укріплень: 2 цитаделі і рів, що оточував слободу. Обидві цитаделі не мали оборонних веж - лише по одній дерев’яній брамі.

Пояснення такій розбіжності існує тільки одне. Очевидно, між 1654 та 1724 рр. система укріплень однієї з найважливіших фортець України зазнала радикальної трансформації. Щоб зрозуміти її суть, слід спершу реконструювати з прив’язкою до теперішніх топографічних орієнтирів систему укріплень початкового періоду. Це можна зробити завдяки численним планам Глухова ХVІІІ ст. На них у північному куті загальноміської фортеці чітко зображене овальне в плані старе замчище (городище) й широкий напівзасипаний рів, що відділяв його від плато. Річка Есмань протікає з заходу від замчища. З півночі в неї впадає р. Нечета. Це замчище, позначене на планах ХVІІІ ст., локалізується там, де, за останніми археологічними дослідженнями, має бути дитинець княжого Глухова, що підтверджують численні звістки ХVІІ ст. про те, що Новий Острог або Глухів засновано 1635 р. на "стародавньому" або "старосвітському" городищі. На цих планах напівзасипаний рів показаний дуже широким - близько 40 м за сучасним перерахунком. На думку дослідників, за такої ширини він міг мати глибину до 15 м - в цьому разі забезпечувався б доплив води в нього з Нетечі і скидання її в Есмань. Відповідно, саме ця обставина і спричинила думку московських чиновників про острівне розташування Глухова5.

Час трансформації укріплень можна встановити за писемними джерелами. Так, "Чернігівський літопис" під 1685 р. фіксує пожежу в Глухові 13 серпня. Після пожежі була споруджена єдина загальноміська лінія укріплень у вигляді тенального фронту з недорозвиненими бастіонами. При цьому вали та рови давніших фортифікацій, що потрапили всередину нової фортеці, були знівельовані: вали розкопали і тією землею засипали рови. В 1708 р. Глухів став адміністративним центром Гетьманщини і потребував досконаліших фортифікацій. Кілька спроб реконструювати укріплення робив І.Скоропадський, а після його смерті - Перша Малоросійська колегія. 1724 р. з Петербургу виписано інженера Валлена, що розробив 2 проекти реконструкції фортеці, які, щоправда, так і не були здійснені. В подальшому, після пожежі 23 травня 1748 р. Глухівська фортеця все більше починає набувати рис регулярної: з’являються всі необхідні елементи "правильної" європейської фортифікації - валганг, апарелі, банкети, берма, сухий рів, гласис тощо.

Загалом, укріплення Глухова І-го періоду (1635-1685 рр.) були для того часу архаїчними і відображали давні традиції оборонного будівництва. Та попри архаїчність, вони були досить ефективними внаслідок вдалої прив’язки до особливостей ландшафту. Трансформація, якої укріплення зазнали в ІІ-й період (1685-1749 рр.), була характерною для більшості міст Лівобережної України. Вона відображала тенденції того часу до спрощення структури, збільшення площі укріплень і потужності оборонних огорож.

Щодо укріплених пунктів Слобідської України, то тут безцінним джерелом є праця Д.І.Багалія "Історія Слобідської України". Він відзначає, що на період ХVІІ-ХVІІІ ст. кількість так званих "кріпостей" була надзвичайно великою. Звісна річ, то не були фортеці в прямому розумінні цього слова, проте будування їх коштувало значних витрат, а ще більше обходилося їх утримання в належному стані. Всі полкові і сотенні міста були укріпленими, звісна річ, неоднаково. Харків, наприклад, мав свою фортецю на старовинному городищі; стіна його навкруги мала 457 сажнів і складалася з дубових обаполів - паль з обламами, котками та тарасами. За стіною викопаний був рів у 2 сажні ширини та глибини. По стінах було 10 дерев’яних башт, критих гонтом, в Тайницькій башті був тайник, тобто таємний хід до води на 16 сажнів довжини. Воєвода Сухотин прибудував до старої фортеці нову на випадок облоги. У 1668 р. у Харківській фортеці усе дерево вже спорохніло, потрухло, а таємний колодязь пересохнув. У 1709 р. під час війни зі шведами Петро І звелів розширити та зміцнити Харківську фортецю, обнести її високим валом, ровами, 5 бастіонами і форштатом, але вже на 1767 р. все дерево фортеці знов потрухло.

Охтирська фортеця мала стіну навкруги в 1618 сажнів з 14 баштами. Щоправда, після пожежі фортецю відбудували трохи в менших масштабах. Фортеця в Сумах була ще більшою - стіна навкруг мала 3426 сажнів, в ній було 27 башт і 12 гармат; біля посаду йшов рів на 3500 сажнів. І у Сумській фортеці дерево потрухло, стіна обвалилася, котки, облами та кроваті обвалилися, дерево у тайнику теж спорохнявіло. Відповідно, збудовано було нову, меншу фортецю. Острогозька фортеця мала стіну навкруги в 407 сажнів з 9 баштами, біля стіни ішов рів з частоколом і вертлюгами.

Серед сотенних міст найкраща і найбільша фортеця була в Лебедині: стіна її навкруги йшла на 1250 сажнів з 20-ма баштами. Окремо треба поставити містечко Салтів: він був збудований на Салтівському городищі, де до того був кам’яний город. Дерев’яна стіна в ньому в 1 сажень була поставлена на кам’яному низу городища, замість тарасів стіна була викладена камінням, а між камінням зроблені були бійниці6.

Зразком невеличких укріплень є острожки по Новій лінії. Слобідська Україна швидко заселялася, і через те виникла потреба для її захисту в новій лінії острожків на півдні. Вона була збудована в кінці 70-х рр. ХVІІ ст. Найбільша фортеця була в Цареборисові: стіна її йшла в 364 сажня, а посадська - на 1003 сажня. На стінах цих містечок не було ні обламів, ні тарасів, ні котків. Деякі з них були зроблені не з дуба, а з сосни. Це було пов’язано з тим, що внаслідок швидкого залюднення територій Слобожанщини новоспоруджена лінія вже до 30-х років ХVІІІ ст. опинилася в заселеній території, і виникла потреба будувати так звану Українську лінію. У городках для "калавуру" було пороблено маяки-піраміди у 6 сажнів висоти для попередження про наближення татар.

Підводячи підсумки загалом можна зазначити, що українська фортифікація розглядуваного періоду ХVІ-початку ХVІІІ ст. мала синтетичний характер побудови. Цей характер об’єднав в собі місцеві традиції оборонного будівництва з віяннями Нового часу, ренесансного інженерного мистецтва. Саме з ХVІ ст. артилерія починає все ширше застосовуватися у військовій справі всіх без винятку народів Європи і таким чином примушує фортифікаційне будівництво відповідним чином пристосовуватися до нових обставин ведення бойових дій. Поступово на терені України все більшою стає частка укріплень, споруджених за канонами так званої регулярної забудови, що набуває поширення в Західній Європі приблизно на століття раніше. Причин цьому декілька: тут і вплив Російської імперії, яка після реформ Петра І швидко європеїзувала своє військове, і, зокрема, фортифікаційне мистецтво, і цілком практичні вигоди бастіонної системи, що набагато краще захищала фортеці від артилерійського вогню, та багато інших.

Проте, фортифікаційне мистецтво України мало свої власні особливості, пов’язані з унікальним геополітичним розташуванням своєї території:

по-перше, надзвичайна прив’язаність до місцевості (яку відзначають чимало з дослідників) спричиняла майже повсякмістну нерегулярність або напіврегулярність побудови та конфігурації фортечних мурів. Якщо в Західній Європі в цей час під побудову правильних регулярних фортець вирівнювали місцевість7, то тут навпаки: форма фортець майже повністю підкоряється рельєфу;

по-друге, сама побудова укріплень, як таких, була розрахована на ведення активної оборони, а не пасивної, як в Західній Європі. Особливо показова в цьому відношенні голландська школа фортифікації з її численними додатковими прибудовами для збільшення кількості рубежів оборони. Людський фактор в українській фортифікації продовжував традиційно відігравати надзвичайно важливу роль;

по-третє, природно-геологічні умови обумовлювали характер укріплень різних регіонів України. Так, для Правобережжя  були характерними муровані замки, для Лівобережної України - дерево-земляні8, для низу Дніпра - земляні укріплення;

по-четверте, вказане вище "відставання" від Західної Європи в розвитку військово-інженерної думки приблизно на століття таким насправді не було. Просто вдосконалення фортифікаційної системи, розрахованої в першу чергу на опір традиційному ворогові - татарам та туркам - не було потреби проводити саме такими темпами, як на Заході. Історичні умови на теренах України були дещо іншими, відповідно, старі замки баштово-вежової конструкції ще довгий час відповідали покладеним на них завданням. Плюс до того, переважне мисове розташування більшості українських укріплених пунктів просто не могло дати необхідного для бастіонної системи простору. Відповідно, модернізація укріплень провадилася шляхом прибудови споруд бастіонної системи до старих укріплень з боку найбільшої небезпеки;

по-п’яте, для української фортифікації (особливо часів Визвольної війни) надзвичайно характерним є тісне поєднання польової та довготривалої фортифікації. Мається на увазі традиція обкопування шанцями та іншими земляними укріпленнями міст при обороні (оборона Вінниці І.Богуном в 1651 р. тощо).

Як і загалом, військове мистецтво, фортифікація України є своєрідним сплавом місцевих традицій та загальноєвропейських тенденцій в цій галузі військової справи. Дане коротке дослідження висвітлило лише найзагальніші риси українського оборонного зодчества, і тема ця продовжує залишатися відкритою для досліджень.

______________________

1 Крип’якевич І. Історія українського війська. - Львів, 1992 - С. 155.

2 Мальченко О. Типологія замкових та міських фортифікаційних систем на південно-східному українському порубіжжі (кін. XIV – сер. XVII ст.) // Наукові записки. - К., 1996. - Т. 1. - С. 7.

3 Шперк В.Ф. История фортификации. – М., 1957. – С. 82.

4 Там само. - С. 80-81.

5 Вечерський В. Укріплення гетьманської столиці Глухова: нез’ясовані питання еволюції // Фортифікація України. - Кам’янець-Подільський, 1993. - С. 11.

6 Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1990. - С. 58.

7 Шперк В.Ф. История фортификации. - М., 1957. - С.80.

8 Нариси історії архітектури Української РСР. - К., 1957. - С. 67.

 

 

 

 

 

Маргарита Гайворонська (Харків)

 

ФЕНОМЕН СЛОБОЖАНСЬКОГО КОЗАЦТВА

 

Одним із основних принципів сучасної педагогіки є формування активної настанови на утвердження української держави, прищеплення підростаючому поколінню імунітету проти національного самознищення, виховання національного самоусвідомлення. У наші дні склалися сприятливі умови для духовного відродження нації. Після здобуття Україною незалежності все більш активно впроваджуються в життя народні традиції, національні цінності українського народу. Тим, що територія України впродовж віків лишалась політично і економічно незінтегрованою, пояснюється особлива вага регіоналізму, який був і є одним із головних чинників модерної історії України.

Адже любов до України починається саме з любові до рідного краю, де зробив свої перші кроки, відчув материнське тепло, батьківське піклування.

Певна кількість залишків матеріальної та духовної культури Слобожанщини, що дозволяють охарактеризувати ту чи іншу віху історії, зберігається в музеях міст і сіл краю і, зокрема, в Харківському історичному музеї – найбільшому і найвагомішому в Східній Україні. Потяг до вивчення історії краю та збереження предметів побуту почався ще в ХІХ ст.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – доба українського Відродження, пробудження національної свідомості. Це доба прагматизму, період найінтенсивнішого вивчення історії Слобожанщини, активного дослідження архівних і археологічних матеріалів.

Найбільшим дореволюційним дослідником історії Слобідської України був Д.І.Багалій.

В ХІХ ст. слобожанське козацтво досліджували І.Срезневський, П.Головінський, Г.Квітка. Багато мемуарів, записок, історико-статистичних матеріалів, наукових статей з історії Слобідських козачих полків було вміщено у “Харьковском сборнике”, що виходив як літературно-науковий додаток до “Харьковского календаря”.

В 1920-30 рр. краєзнавство зазнавало і зльоти, і падіння.

Смерть Д.І. Багалія, масові репресії, Велика Вітчизняна війна призвели до того, що історія Слобожанщини залишилась поза межами історичних досліджень.

В радянській історичній науці панувала марксистсько-ленінська методологія. Всі праці написані саме з такої точки зору. Вагоме місце в дослідженні історії Слобожанщини в цей час посідали А.Слюсарський, В.П.Загоровський, О.М.Апанович тощо.

Особливо широкий розмах в дослідженні історії рідного краю припав на роки незалежності Української держави. Одним із сучасних дослідників слобідського козацтва є С.В.Потрашков (“Харьковские полки” (1998). Але й він недостатньо уваги приділяє сутності слобідського козацтва, змальовує його в контексті історії Росії та України.

Отже, є необхідність виявити характерні риси слобожанського козацтва, відтворити історичну картину козацького полкового устрою, виявити різницю між слобожанським та гетьманським козацтвом. Козацтво – загальноукраїнське національне явище: славетна козацька доба відбилася й на сторінках історичного минулого Слобожанщини, територія якої сягає меж Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької та Луганської, південно-східної частини Воронезької, південно-західної частини Бєлгородської, південної частини Курської областей.

Хронологічні рамки охоплюють час від першого значного переселення на територію краю (1559) до остаточного зруйнування слобідського козацтва наказом Катерини ІІ (1765).

Слобожанщина – один із кількох регіонів України, що утворився протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. на перехресті шляхів Сходу і Заходу, Півдня і Півночі між нечіткими політичними кордонами Московської держави, Речі Посполитої та Кримського Ханства (1. - С. 67).

Більшість істориків вважає, що територія, на якій була заснована Слобідська Україна до її заселення в кінці ХVІ - на початку ХVІІІ ст., не мала поселень і являла собою пустелю, Дике поле (2. - С. 55).

Але це не зовсім так… До 1559 р., коли на цій території разом із невеликим загоном запорозьких козаків поставив заслін від татарських наскоків Д.Вишневецький, в багатому на звіра, рибу та корисні копалини, родючому краєві було приблизно 150 невеликих селищ по 5-10 чоловік, в яких існувала т.зв. “степово-добичницька” культура. Жителі (“уходники”) займались мисливством, рибальством та бджолярством (3. - С. 85).

Цей край, що прилягав до південних кордонів Московщини, не належав нікому, хоча часті появи тут татар робили його ніби як татарським (4. - С. 58).

Слобідська Україна (“польська украйна”, південна окраїна руських земель”) вважалась порубіжним володінням Руської держави.

Щоб позбутися феодального, національного та релігійного утиску з кінця ХVІ ст., а особливо з 30-х рр. ХVІІ ст. переселенці з Правобережної та Лівобережної України (Малої Русі), якою володіли поляки, стали поступово заселяти землі Слобожанщини, яка повільно входила до складу Великої Русі. Просування кордонів з Росії на південь стало особливо помітним з 70-х рр. ХVІ ст. Одночасно з українцями територія “поля” заселялась й російськими служилими людьми, селянами-втікачами, холопами з південних районів Росії (5. - С. 6-7).

Отже, Слобожанщина – українсько-російська прикордонна область Московського царства, яка виникла в результаті малоруської та великоруської колонізацій на вільні, багаті землі. Це одна з особливостей Слобожанщини, бо саме завдяки поєднанню двох етносів (українців та росіян) створились своєрідна слобожанська культура, слобожанський побут, слобожанський говір тощо.

Другою особливістю Слобожанщини є те, що, згідно з Переяславськими статтями, в 1654 р. відбулося приєднання Гетьманщини до Московщини. А Слобожанщина входила до її складу поступово і тому ніби завжди була російською територією.

Іншою особливістю Слобожанщини був сам характер поселень: слобожани жили слободами. Кожен новий загін козаків утворював нові слободки, хутори тощо. Слобожанські козаки селились зі своїми сім’ями, а запорозькі не мали права мати на Січі дружину. Слобожанське козацтво мало певні специфічні риси, які позначились на історичній долі слобожан.

Характерною особливістю слобожанського козацтва було й те, що територія краю була поділена на 5 полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський. Їх заселення відбувалось одночасно, але з різною інтенсивністю, та велося разом із обороною країни. Тобто слобідські козаки одночасно займалися господарською та військовою справами, а запорожці брали постійну участь у війнах та походах.

Слобожанське козацтво відрізнялось від запорозького тим, що на Слобожанщині ще з часу її започаткування була значно менша автономія, ніж в Гетьманщині, бо поруч із козацьким урядом стояв московський воєводсько-приказний (6. - С. 9) (а у 1709 р. Петро І навіть видав наказ про заборону пропускати на територію слобідських полків запорожців).

Отже, на Слобідській Україні був більш централізований політичний уряд, ніж в Гетьманській Україні, впливу якої, певно, й боявся цар. І навіть слобідські полковники, які відали усіма адміністративними, судовими й військовими справами на територіях полків, обиралися до кінця життя і досить часто із одного роду. Наприклад, з роду Донців було 5 харківських, ізюмських та сумських полковників, з роду Шидловських – 2 харківських та ізюмських, Кондратьєвих – 4 сумських, Куликовських – 2 харківських, Тевяшових – 1 харківський і 3 острогозьких, Лисевицьких – 4 охтирських.

Слобідські полковники могли жалувати землі та інші наділи за послуги у вічну власність. Вони не залежали один від одного, але історично склалось так, що першість мав харківський полковник (7. - С. 88).

Козаки були привілейованим станом на Слобожанщині, про що свідчать “Жаловані грамоти” Петра І від 28.02.1700 р. В них закріплювались автономні права козацького устрою, визначались надані привілеї: заселення вільних земель (“займанщина”), безмитне заняття різними промислами. З розвитком землеволодінь козацтва відбулась його швидка диференціація, виділились окремі верстви козацтва: заможна старшина, козацько-селянські землевласники та “підсусідки” – збіднілі козаки, міщани, селяни. Вагому роль відігравали монастирські землеволодіння (уряд був зацікавлений в сильній владі духовенства над селянами та міськими низами. Воно тримало контроль над простим людом).

За царювання Анни Іоанівни було вирішено ліквідувати автономію Слобідської України. Тутешня козацька старшина зрусифікувалась ще раніше, ніж в Гетьманщині (8. - С. 13).

А за часів Катерини ІІ автономний устрій Слобожанщини було знищено остаточно. З козацьких полків було створено гусарські, козацьку старшину перевели на російські військові чини, що було подальшим кроком у її зрівнянні з російським дворянством.

Ліквідація автономного устрою на Слобожанщині (1765) стала своєрідною підготовкою до знищення автономії Гетьманщини (Лівобережної України) (1775).

Отже українське національне явище – козацтво було не лише загальноукраїнським, тобто розповсюдженим на всій території України, але разом з тим мало й локальні особливості, яскравим прикладом було слобожанське козацтво, - полковий устрій, автономна приналежність до Московщини, козацькі привілеї, жаловані царем слобідським козакам. Але заселення краю, створення соціально-економічних основ нового регіону, розвиток культури і освіти відбувались в надзвичайно складних умовах. Слобожанщина була позбавлена політичного життя, а слобожанське козацтво, яке отримало найбільші привілеї, максимально використовувалось в інтересах імперії, що народжувалась. Царський уряд використовував слобідські полки для постійної охоронної служби, а також для боротьби проти антимосковських сил у самій Україні, в численних походах проти Криму, Туреччини, Ірану, у війнах в Європі. На них накладались тяжкі обов’язки: рити канави на півночі, будувати фортеці, споруджувати укріплення проти татар тощо. Багато козаків гинуло від холоду, голоду, хвороб. Під час походів російської армії на Крим (1736) слобідські козаки мусили забезпечувати її транспортними засобами, харчами, доки військо залишалось на Слобідській Україні.

У зв’язку з ліквідацією у 1746 р. слобідських полків (створенням гусарського полку), забороною у 1748-49 рр. слобідським козакам покидати межі Слобідської України та ліквідацією у 1765 р. слобідського козацтва взагалі, можна говорити про закінчення славетної козацької доби на теренах Слобожанщини. Але не можна забувати про чималі здобутки слобідського козацтва, яке швидко зростало навіть в останні роки свого існування: на початку ХVІІІ ст. складало 370 тис. чоловік (разом з жінками та дітьми), а в кінці ХVІІІ ст. – більше 1 млн.

___________________

1 Багалей Д.И. Описание Слободской Украинской губернии // Харьковский сборник, 1889. – Вып. 3. – С. 67-111.

2 Слободские казачьи полки // Составитель П.Головинский. – Санкт-Петербург, 1864. – 256 с.

3 Квитка Г.Ф. О слободских полках. Историческое разыскание // Современник, 1840. - № 17. – С. 84-92.

4 Багалей Д.И. Заметки о материалы по истории Слободской Украины. В 3-х т. – Т. 3. – Харьков: Типография Губернского Правления, 1883. – 176 с.

5 Срезневский И. Историческое обозрение гражданского устроения Слободской Украины со времени ее заселения до преобразования в Харьковскую губернию. – Харьков: Типография Окружного штаба, 1883. – 24 с.

6 Записки о Слободских полках с начала их поселения до 1776 г. – Харьков: Типография Окружного штаба, 1885. – 26 с.

7 Альбовский Е.А. История Харьковского Слободского казачьего полка (1651-1765). – Харьков: Типография Губернского правления, 1895. – 218 с.

8 Потрашков С.В. Харьковские полки. – Харьков: Глобус, 1998. – 248 с.

 

 

 

 

 

 

Микола Кабачинський (Хмельницький)

 

ОХОРОНА КОРДОНІВ ЗАПОРОЗЬКИМ ТА СЛОБІДСЬКИМ КОЗАЦТВОМ

 

Однією з найважливіших функцій козацтва за весь час його існування була охорона українських земель від ворогів. Спочатку того вимагало саме життя, а з часом таке завдання ставили перед ним державці країн, котрі колонізували Україну.

Територія проживання запорозьких козаків, так звані "Запорозькі вольності", з дpугої половини XVII ст. - "Вольності Війська Запорозького"1 довго не мала чiтко визначених меж. Тiльки у XVIII ст. Запоpожжя отpимало бiльш-менш стабiльнi коpдони, якi все ж постiйно урізались. Хоча, як свiдчать документи аpхiву коша Нової Запоpозької Сiчi, не pаз створювались комiсiї для опису запоpозьких земель i визначення їх коpдонiв, але цьому заважали постiйнi супеpечки з Новою Сеpбiєю, Слов'яносеpбiєю, губеpнiями Росiї, слобідськими полками тощо2.

Загалом межі Вольностей Війська Запорозького проходили приблизно від гирла Тясьмину до Чорного Лісу, річкою Виссю до р. Синюхи, Синюхою і Південним Бугом до Лиману, вздовж р. Дніпра до р. Конки (Кінські води) аж до її верхів'я, далі степами до гирла Берди, а звідти - Азовським морем до гирла Кальміусу, потім до р. Оріль і Ореллю до Дніпра3.

Офiцiйну пpикоpдонну ваpту з козацтва пеpшим оpганiзував у 1572 p. коpоль Сигiзмунд II Август, котрий видав унiвеpсал пpо фоpмування iз запоpозьких козакiв загону в 300 чоловiк i взяття його на вiйськову службу (pеєстpове козацтво), хоча ще в 1533 p. чеpкаський стаpоста Остап Дашкевич виступав на сеймi в Петpоковi з пpоектом постiйного утpимання на Днiпpi двох тисяч пiших козакiв для того, щоб вони охоpоняли коpдон вiд татаp, та ще кiлькасот кiнних для забезпечення цiєї стоpожi4.

Рiзним i багатим був аpсенал фоpм i засобiв, котpi застосовували пpотягом століть запоpожцi-пpикоpдонники. Розглянемо кiлька з них, якi описав один з найвизначніших дослiдникiв козацтва Д.I.Явоpницький5, а саме: бекети, радути, фіґури й могили.

Бекетами (пікетами) називалися прикордонні роз'їзди вздовж південних і східних кордонів для спостереження за кожним рухом татар. Із розкладу, зробленого запорозькими козаками 1767 р. за наказом графа Паніна, бекети стояли у 20 постах: на річці Кам'янці; в урочищі Темному, навпроти Нової Січі; в урочищі Лисої Гори, поблизу Микитиного; на острові Томаківці; у Голій Пристані; Тарасівці; Біленькому; на Хортицькому й Дубовому островах; у Кодацькій паланці; біля самого гирла Самари; в урочищі Садки; в урочищах Вільному, Займах; у Лучині; Жуківському; Богдановому; у Протовчанській і Самарській паланках6.

Для того, щоб уявити, що являли собою такі прикордонні пункти, розглянемо один з них - Урочище Гард - поблизу села Богданівки Доманівського району Миколаївської області7. Урочище Гард - глибокий вузький каньйон з крутими скелястими берегами, серед гранітних брил якого тече Південний Буг. Посеред річки розташований скелястий, порослий травою та деревами острів Гардовий.

За твердженням А.Скальковського, "це місце спочатку призначалось тільки для переправи через річку та рибальства, а згодом, уже в XVII ст., перетворилось у найголовнішу прикордонну варту чи паланку"8.

Згідно з обстеженням Д.Яворницького, у Паланковій балці розташувався основний табір козаків та запорозький цвинтар, а на Гардовому острові - церква в ім'я Покрови Богородиці та житло9.

Як видно з донесення кошового Олексія Білецького від 4 серпня 1768 р., кожного року в літній час із Січі у Гард відправлявся полковник з особливою командою для охорони кордону10. Команда нараховувала до 500 чоловік, які жили в 50 куренях, 2 хатах та 10 землянках.

За одним із розкладів загалом в усіх бекетах мали бути: 1 військовий старшина, 6 полковників, 14 полкових старшин, 1510 кінних козаків, 320 піших козаків, 69 службовців, а всього 1899 чоловік з 3168 кіньми.

Бекети були, очевидно, постійною охороною кордонів Вольностей запорозьких козаків, хоча в різний час їх кiлькiсть була неоднаковою.

Особливі приміщення для сторожових бекетів називались радути. Будувались вони вздовж лівого берега Дніпра, від гирла ріки Орелі до гирла ріки Кінськi Води, на відстані 10, 20 чи 30 верст, залежно від місцевості так, щоб з однієї радути було видно іншу. Вони служили своєрідними заїжджими дворами, великими казармами або січовими куренями. При кожній радуті була стайня і неодмінно 50 чоловік козаків. Начальником радути був осавул.

Сиґналізаційні та спостережні функції виконували фіґури та могили.

Фіґури - це ряд бочок, поставлених певним чином і пристосованих для сторожових цілей. Для кожної фіґури брали 20 однодонних обсмолених бочок і одну зовсім без дна. Їх ставили у 5 рядів одну на одну у формі правильного кола. Завдяки цьому розташуванню в середині фігури утворювалась порожнеча, куди наливали смолу. Фіґури ставили біля радут на відстані від чверті до півверсти одна від одної уздовж кордону. Коли бекетові козаки помічали, що татари вирушають у похід, вони запалювали фіґуру, подаючи знак про небезпеку бекетовим козакам інших фіґур. Якщо татари з'являлися біля самих бекетів, козаки запалювали другу фіґуру, а якщо переходили кордон і вступали у запорозькі землі – третю11.

Ще одним видом спостеpежних пунктiв були могили. Більшість з них існувала ще до появи запорожців, це були поховальні кургани. Але безсумнівним є і те, що для тих же цілей споруджувались нові земляні насипи. Останні легко відрізнити від поховальних курганів за валами й рівчаками, які козаки завжди робили біля таких могил, а також по заглибинах, влаштованих посередині. Такі могили звались "робленими". Для їх спорудження у запорозьких козаків існував особливий стан людей - могильників (саперів). Витягнувши на таку могилу гармату, запорозькі козаки залягали в її заглибини і спостерігали, чи не грає десь у степу зграя вороня і чи не хитається висока степова трава. Це було вірною ознакою руху татар. Тоді треба було запалювати вогні, стріляти з гармат і сповіщати всю лінію, а через неї і всю околицю про наближення ворога12.

Бекетовi козаки біля радут і фігур були чудово обмундированi, озброєнi мушкетом, ратищем, шаблею й 4 пістолями. На верхових конях вони їздили по своїх постах, часом по самому кордону чи по відкритому степу, особливо під час косовиці чи жнив; крім того, самі мешканці запорозьких степів, вирушаючи на роботу, завжди брали з собою мушкети й пістолі, й у випадку небезпеки збиpалися для захисту від неприятеля.

Отже зpозумiло, що пpикоpдонна служба запоpожців була налагоджена досить сеpйозним чином i мала всi засоби для спостеpеження, пpоведення дозоpно-pозвiдувальних дiй, повiдомлення пpо поpушення коpдону, пеpекpиття напpямкiв pуху воpога та його затpимання або вiдбиття нападу.

На відміну від запорожців, слобідські козаки з перших днів замешкання своїх земель отримували чітку вказівку - боронити московський  коpдон від татар.

Слобожанщина утворилась у Дикому степу між політичними кордонами трьох держав - Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом XVII-XVIII ст. У часи селянських повстань i Руїни укpаїнськi втiкачi масово заселяли землi в басейнi p. Оскол, веpхiв'ях piк Псьол, Воpскла, Сiвеpський Донець, що дiстали назву Слобідська Укpаїна або Слобожанщина13.

За свiдченнями козацького лiтописця Г.Граб'янки, мешканці Правобережжя поселилися на безлюдних великоросійських землях до самого Дону і заснували багато міст та слобід14.

Слобідських козацьких полків у п'ятидесятих-шестидесятих pоках склалося п'ять: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Балаклiївський. У 1670 p. Балаклiївський полк було пpиєднано до Хаpкiвського, з якого в 1685 p. видiлився Iзюмський15.

Московський уряд охоче приймав переселенців, бо вони ставали йому у великій пригоді в обороні коpдону і заселенні дикого поля. А для того, щоб заохотити укpаїнськi поселення на своєму пpикоpдоннi, їм надавались пiльги, пpо які ми дізнаємося з вільготних жалованих грамот16. 

Захист пiвденних pубежiв, колонізація Півдня - все це було надто важкою справою, адже тут кочували степовики і проходили так звані сакми - шляхи татар - Муравський чи Царський, Ізюмський, Кальміуський, Бакаєв, Кончаковський та інші17.

Для переправи через річки знали татари броди або перелази. Вiдомо одинадцять таких бродів тільки на Дiнцевi: Каганський, Абашкин, Шебелинський, Ізюмський, Татарський та інші, на річках Сейм, Коломак, Вовча, Мерчик, Торч, Оскол; на Тихій Сосні було 14 перелазів18.

Ось для того, щоб перерізати ці шляхи i пеpелази, не дати ворогу непомітно підібратись до населених пунктів та пограбувати і забрати у полон населення, і доводилось організовувати прикордонну варту в цих місцях.

Основним засобом оборони служили фортеці. У XVII-XVIII ст. в Слобідській Україні всі міста як полкові, так і сотенні були фоpтецями.

Фоpтецi були piзними: Харків, наприклад, мав фоpтецю на своєму старовинному городищi, стіна його навкруги мала 475 сажнів і складалася з дубових обапол - паль з обламами, котками та тарасами. За стіною викопаний рів у 2 сажні ширини і глибини. По стінах було 10 дерев'яних веж.  Вежi були з обламами та котками; гармат було 12; 3 караули.

Охтирська фоpтеця мала стіну в 1618 сажнів; веж було 14, гармат 9. Фоpтеця у Сумах була ще більша - стіна навкруги мала 3426 сажнів; у ній було 27 веж і 12 гармат; біля посада йшов рів на 3500 сажнів.

Острогозька фоpтеця мала стіну навкруги в 407 сажнів, біля стіни йшов рів з частоколом і вертлюгами; гармат було 14. З трьох боків Острог був оточений ровом шириною і глибиною у 2 сажні й подвійним частоколом з дуба висотою до 3-х сажнів. У частоколі було 3 лінії бійниць, 9 рублених веж - одна шестистінна і 8 чотирьохстінних з 30 вінців. Головна вежа, що мала дубові ворота, була висотою 20 сажнів. З неї відкривається вид у степ на відстань до 3-х миль. У вежах у всі боки були прорубані бійниці. З "тайникової" вежi підземний хід вів до річки Сосни. У 70-х pр. фоpтецю зpобили ще мiцнiшою: гаpмат було вже 19, бiля посада викопали piв та вал на 920 сажнiв з 32 вежами, бiля мiста теж були великi укріплення19. 

Серед сотенних міст найкpаща й найбільша фоpтеця була у Лебедині: стіна її йшла навкруги на 1250 сажнів; веж було 20; гармат 9.

Фоpтецi були  іноді і у слободах, i навіть у деяких панських селах.

Окрім фоpтець у містах та містечках були ще і "білягородні" фоpтецi.

В охоронні та захисні системи складались пpикоpдоннi укpiпленi лiнiї. Будiвництво Нової (Iзюмської) лінії розпочалось у 1678 р. У цьому році були вже складені межеві книги Косогова. У них виміряні всі землі, де треба було вести цю лінію і робити там рови, вали, засіки, городи, слободи і острожки. Вал мусив йти вiд Цареборисова угору по Сіверському Донцеві і потім по р. Мжі до старого вала й Коломака. Ця лінія займала до 200 верст.

Вже у 1683 р. за лінією на південь опинилися Солоний, Маяцьк та Святогорський монастир. Отже, Нова лінія швидко опинилися серед осель, і тоді була збудована в 30-х роках XVIII ст. Українська лінія.

Окрім цих ліній були ще й окремі вали біля міст20.

За маневрами татар доглядали вартові та станичні козаки, котрі повiдомляли пpо все по командi. Так вісті швидко передавалися з одного міста в друге, щоб усі приготувалися. Доповідалося і московському воєводі.

Кожне місто Слобідської України мало своїх вартових і станичників.

Із Харкова їздили вартові, котрих наймало місто. Із Охтирки посилалося по 20-30 вартових на ті шляхи, звідкіля чекали татар, на 5 і більше верст. В Острогозьку у 20 острожках на варті стояло по 20 вартових, у місті, біля воріт і на валу, було 9 станичників. З мешканців Острогозька посилались роз'їзди в степ для нагляду за рухом татар21.

У Сумах були вартовi тільки бiля проїжджих веж, дозорних за місто не посилали. Багато вартових і станичників було у Чугуєві - по 50 і 100 вартових бiля татарських бродів у 2 верстах від міста і по 7 станичників, котрі їздили у сусідні міста.

У Салтові теж були вартові - у 2 острожках по 10 чоловік. У Мурахві були вартові, станичники й дозорні. У Богодухові були вартові, і вони зимою й літом стояли на Муравському шляху і їздили за 25 верств від нього.

У станицях по Ногайському берегу Донця їздило до Оскола й Бурлука по 10 чол., були й такі, що їздили по "вістям".

Більш усього було вартових і станичників у містах по Новій (Iзюмськiй) лінії - у Балаклії, Андріївці, Бишкині, у Савинцях.

Число вартових та станичників було як у різних містах, так і в одному і тому ж місті неоднакове: воно зменшувалося, коли робилося затишніше та спокійніше від татар, у тривожні часи збільшувалось.

Одні вартові стояли на варті у місті, iншi - на караулах в приміських фоpтецях, треті - степові - їздили по шляхах, перелазах та урочищах. Притулками для них були острожки з вежами-калавурнями, де іноді будували маяки, або піраміди; у 1648 р. ольшанський воєвода писав цареві: "А у тих городках для каравулу збудовані піраміди у 6 сажнів вишини, а на них маяки; як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається дим уверх, - щоб у полях і на сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і утікали б у город".

Життя було повним небезпек i постiйних тpивог, але воля, багатi землi i можливiсть самим твоpити своє життя пpитягували сотнi тисяч укpаїнцiв на слобідськi землi. Платою за це була необхiднiсть стояти на шляху татаpських сакм, не дати їм можливостi прорватись для гpабунку в Московщину. Тисячі укpаїнських життiв згинуло у цiй боpнi, але завдання своє вони виконали. Саме в цей час - у дpугiй половинi XVII - пеpшiй половинi XVIII ст. - Московщина змiцнює своє становище в Євpопi, стає iмпеpiєю, збiльшує свої теpитоpiї за pахунок захоплення нових земель. А слобідське, лiвобеpежне, запоpозьке козацтво стiкає кpов'ю на її пiвденних коpдонах. Даний факт визнається сьогоднi всiма, i тому дивно чути окpемi супеpечки пpо деpжавну належнiсть слобідських теpитоpiй. Ця земля зколонiзована, обpоблена i густо полита кpов'ю наших пpедкiв, і pобили це вони для того, щоб ми, їх нащадки, могли нею вiльно i миpно користуватись.

________________________

1 Апанович О.М. Розповiдi пpо запоpозьких козакiв. - К.: Днiпpо, 1991. - С. 11.

2 Аpхiв коша Нової Запоpiзької Сiчi. Опис спpав 1713-1776 pоків. - К.: Наукова думка, 1994. - 232 с.

3 Дністрянський М.С. Кордони України. – Львів: Світ, 1992. -С. 36-38.

4 Доpошенко Д.I. Нарис iстоpiї України / Пеpедмова I.О.Денисюка.   - Львiв: Свiт, 1991. –С. 160-161.

5 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3-х т .- Львів: Світ, 1990. - Т. 1. - 319 с.

6 Там само. –С. 234.

7 Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К, 1998. – Вип. 7. –С. 171-175.

8 Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. - Одесса, 1885. - Ч. 1. –С. 40.

9 Яворницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – СПб., 1888. - Ч. 2. – С. 151.

10 Скальковский А. История Новой Сечи… –С. 40.

11 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків… - С. 235.

12 Там само. –С. 236.

13 Дністрянський М.С. Кордони України… - С. 50.

14 Лiтопис гадяцького полковника Григорія Гpабянки / Пеp. iз стаpоукp.   - К.: Т-во "Знання" України, 1992. – С. 154.

15 Величко С.В. Лiтопис. Т. 2. / Пеp. з книжної укpаїнської мови, вст. стаття, комент. В.О.Шевчука; вiдп. pед. О.В.Мишанич. - К.: Днiпpо, 1991. - С. 27.

16 Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків: Основа, 1990. - С. 39-41.

17 Саpатов И.Е. Муpавский шлях через "Дикое поле" // Памятники Отечества, 1980. - № 2. -С. 30-35.

18 Багалій Д.І. Історія Слобідської України… - С. 19.

19 Боярский В.И. На стороже Руси стояти. - М., 1992. - С. 44.

20 Багалій Д.І. Історія Слобідської України… - С. 58-61.

21 Боярский В.И. На стороже Руси стояти… - С. 44.

 

 

ПРИКОРДОННА  ОХОРОНА  ЗАПОРОЗЬКИХ  КОЗАКІВ

 



1

 
Подпись: ВІЙСЬКОВИЙ СТАРШИНА

 

 

 




  6

 
 


Подпись: ПОЛКОВНИК

 

 

 

 

 

 

Подпись:      ПОЛКОВИЙ 
     СТАРШИНА



 14

 

 

 

 




320

 
Овал:                        69
СЛУЖБОВЦІОвал:         ПІШІ
     КОЗАКИОвал:                                        1510
        КІННІ
     КОЗАКИ







 69

 

 

 

 

 

 


Всього: 1899 чоловік,   3168 коней

 

 

 

 

Лідія Пономаренко (Київ)

 

СТОРОЖОВІ ПОСТИ ТА КОЗАЦЬКІ ЗИМІВНИКИ НА ДОНЕЧЧИНІ ТА ЛУГАНЩИНІ

 

Територія, де нині Луганська та Донецька області України, була заселена вже задовго до нової ери. Про це свідчать сліди матеріальної культури - кургани-могили з кам’яними фігурами, а також археологічні пам’ятки, виявлені в землі випадково або під час археологічних розкопок. Дуже давні й назви річок – Дон, Сіверський Дінець, Лугань. Знаходили й сліди древніх копалень, в яких видобували срібло, золото. А після татаро-монгольської навали у ХІІІ ст. ці землі стали називати Диким полем. І все ж так багаті на дичину, з прекрасними природними умовами землі не могли приваблювати до себе людність. Там почали селитись на полювання українські козаки (відомі в літературі як черкаси), а також біглі з московської держави. Недостатність джерельної бази не дозволяє точно датувати новий етап колонізації цієї території, але вже у ХVІ ст. з’явились сторожові пости, зимівники й навіть слободи.

Перші роки після розвалу Золотої орди залишки її мирно уживались з нечисленними поселеннями краю та тими, що прибували на сезон мисливства, на соляний промисел до Торських озер, але після того як Крим підпав під васальну залежність від Отоманської Порти, почались періодичні набіги ординців на московські землі, які грабували й забирали в полон тих, хто зустрічався на їх шляхах. Отже запорожцям треба було мати спеціальну сторожову службу, яка почала налаштовуватись з перших років заснування Січі.

Вже з ХVІ ст. вздовж шляху з Січі на Дон відомі козацькі пікети1. Очевидно, що такі сторожові пости в ХVІІ ст. були й по Сіверському Дінцю, який тоді вважався неофіційно затвердженим кордоном між Московською державою та Кримським ханством з підлеглими йому ордами. Коли 1526 р. орди кримського хана Махмед-Гірея вчинили напад на землі московської держави, уряд Василія ІІІ, московського князя, змушений був посилити охорону своїх південних володінь. Це сприяло поширенню відхідництва з Московщини та з України на Подонців’я та поширенню козацтва на Луганщині та Харківщини.

На лівому березі Сіверського Дінця були постійні сторожі-станції, з яких станичники, тобто постійна сторожа, повинні були виїздити на значні відстані для спостережень за пересуванням татарських орд. Столиць було сім – Айдарська, Бахмутська, Ізюмська, Коломацька, Балаклійська, Святогірська, Обишкінська. З них, мабуть, найстарішою була Святогірська, де вже існував ще й монастир. Час заснування Святогірського монастиря ще остаточно не з’ясований, але очевидно, що його не могли побудувати під час численних походів на ці землі татарських орд. Є згадки про монастир у ХV ст. Коли ж московський уряд внаслідок іноземної та громадської війн не зміг матеріально підтримувати ці пости на Сіверському Дінці, посилились напади ординців через мало забезпечені кордони. 1607 р. Кримська орда зруйнувала Цареборисів. 1627 р. ногайці розорили й пограбували Святогірський монастир, забрали в полон усіх монахів2.

В другій половині ХVІІ ст. на Правобережній Україні посилився утиск селянського населення (посполитих) з боку польської шляхти, періодично робили набіги кримська та інші орди й побільшало переселення людності на лівий берег Дніпра, в район, що одержав назву Слобожанщина. Московський уряд всіляко сприяв такій міграції й узаконив утворені козацькі полки. Це посилило обороноздатність регіону. Уже 1654 р. на колишньому Цареборисовому городищі оселилися сімейні черкаси (як називали українців на Лівобережжі).

Не маючи можливості в короткій інформації детально розповісти про заснування кожного поселення, подаємо список тих, що існували або й виникли у ХVІІ ст.

Андріанопіль (Перевальський район), Ассесорське (Привілля, підпорядковане міськраді міста Лисичанськ), Біловодськ (райцентр), Білолуцьк (Новопсковський район), Боровське (Лисичанський район), Варварівка (Кремінський район), Великолуцьк (Міловський район), Городище (Біловодський район), Гречишкине (Новоайдарський район), Євстуг (Біловодський район), Закотне (Новопсковський район), Зориківка (Міловський район), Іванова Лука (нині Булавинівка, Новопсковський район), Кабанове городище (нині Кабанове, Кремінський район), Караяшник (з 1923 р. – Петрівка, Станично-Луганський район), Калмиківка (Старобільський район), Колиминчиха (Сватівський район), Кремінне (райцентр), Кризьке (Марківський район), Кримський Ям (Кримське, Слов’яносербський район), Куземівка (Сватівський район), Литвинівка (Біловодський район), Макарів Яр (село Пархоменко, Краснодонський район), Маньківка (Сватівський район), Маятський городок (Маяки, Слов’янський район), Миколаївка (Станично-Луганський район), Михайлівка (Михайлівка на річці Білій, Петрівський район), Михайлівка (на річці Боровій, Кремінський район), Морозівка (Міловський район), Нижній Нагольчик (Антрацитівський район), Новий Айдар (райцентр), Олексіївка (Білокуракінський район), Осинова (Осинове, Новопсковський район), Павленкове (Новопсковський район), Підгірне (з 1817 року – місто Слов’яносербськ), Підгорівка (Старобільський район), Половинкине (Старобільський район), Преображенне (Сватівський район), Пришиб (Слов’яносербський район), Сватова Лучка (Сватова Пристень, місто Сватове, райцентр), Святогірський монастир (Святогірськ, нині – Слов’яногірськ Донецької області), Стротине (підпорядковане місту Сіверодонецьк), Станично-Луганське (райцентр), Старий Айдар (заснований до 1642 року, нині в складі сільради Передільське, Станично-Луганський район), Тишківка (Марківський район). Тор (згодом Слов’янськ, нині Донецької області), Хорошеярська слобода (Хороше, Слов’яносербський район), Черкаський Брід, Черкаси (нині Зимогір’я, Слов’яносербський район), Шарівка (Білокуракінський район).

В наведеному списку поселень, що виникли до ХVІІІ ст. й нині існують, всі розташовані на території Луганської області, крім тих, що нині в Донецькій області. Безумовно, існувала ще певна кількість зимівників та тимчасових пікетів з вартою, але відомості про них дуже скупі. Більшість картографічного матеріалу з позначенням поселень та зимівників, а інколи й сторожових постів майже недоступна сучасним дослідникам, бо зберігається в державних архівах Росії. Мало досліджені й вітчизняні архівні джерела. В фундаментальному виданні з історії міст і сіл, яке готувала у 1960-1970-х рр. Академія наук, головним завданням було висвітлення революційних подій та досягнень радянського періоду. Дати заснування й тим більше зимівники не були об’єктами спеціальних досліджень.

Слід відмітити, що завдяки ентузіазму археологів було підтверджено, що дійсно існував зимівник козака Макара. Та на жаль, місцеві чи більш вищого рангу адміністративні керівники, щоб й згадки не залишалось, перейменували селище Макарів Яр, що виникло на базі зимівника на Пархоменкове.

Вважаю, що не стільки дипломовані вчені, але й краєзнавці звернуть увагу на пошуки архівних джерел, в тому числі й картографічних для встановлення правдивої історії поселень. Яскравим прикладом такого патріотизму є публікації пенсіонера, колишнього вчителя Миколи Колодяжного з Макіївки, який не вдовольнився тим, що в історії Донецької області позначили дату заснування поселення 1777 р. На базі архівних документів з архівів Ростова-на-Дону, Ленінграда (нині – Санкт-Петербург) він довів, що перше поселення в межах сучасного міста було не Землянки, а Ясенівка. Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури підтвердив справедливість такого твердження – кінець ХVІІ ст.3.

На заключення слід відмітити, що в Державному архіві Луганської області зберігаються рукописні карти й плани другої половини ХVІІ ст., які ще у 1970-х рр. були закаталогізовані тодішнім директором архіву Єременком Михайлом Федоровичем, але, на жаль, маловідомі широкому загалу дослідників, в тому числі й археологам.

Всі ці картографічні твори відбивають період утворення на Луганщині Слов’яносербії, яка почала створюватись у 1752-1753 рр. Вони відбивають стан заселення території до середини ХVІІІ ст., а також розташування шістнадцяти рот сербських полків. Так, дві роти були на території сучасного Луганська, а на Гострій могилі, що на околиці міста, здавна був сторожовий козацький пост Запорозької Січі.

Картографічні матеріали зберігаються також в державних архівах та бібліотеках Києва і в деяких музеях та обласних архівах.

______________________

1 Пірко Василь. Заселення степової України в ХVІ - ХVІІІ ст. – Донецьк, 1998. – С. 28.

Термін “Харківщина” в той період не вживався, а найчастіше в літературі ХІХ – ХХ ст. вживалась назва “Слобожанщина”.

Тут і далі, крім відмічених по Донецькій області, всі населені пункти знаходяться в Луганській області. Для скорочення не зазначаємо, що було первинним – зимівник, сторожа, слобода.

2 Пірко Василь. Заселення степової України. – С. 29.

3 Колодяжный Николай. Из истории родного края. - Макеевка, 1998.

 

 

 

 

 

 

Валерій Ластовський (Черкаси)

 

ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ ПРАВОВИХ СТОСУНКІВ МІЖ ДЕРЖАВОЮ І ЦЕРКВОЮ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНУВАННЯ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

Створення нової держави в середині ХVІІ ст. на терені України – як вже прийнято називати її в сучасній науці: Української феодальної держави – призвело до формування нових правових відносин у суспільстві. З точки зору теорії держави і права, правові відносини – “це врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв’язку між уповноваженими і зобов’язаними суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності – що забезпечується державою” (1. – С. 374-375). Отже, це ті стосунки, що виникли на основі права (закону, правового зв’язку) між суб’єктами права, в даному випадку – між церквою і державою як формами суспільної організації населення.

До початку української феодальної революції такі стосунки у православної церкви в межах України існували з державним апаратом Речі Посполитої, а після неї – вже з апаратом нової козацької держави, що тільки почав формуватися. Далі, відповідно, з апаратом російської держави.

На 1648 р. юридичною основою влади гетьмана в Україні були норми звичаєвого права і “Статті про устрій Війська Запорозького”, а пізніше “основним правовим джерелом влади гетьмана були міждержавні договори” (2. – С. 89). Виходячи з цього, і правові стосунки між церквою та державою будувалися на основі правових звичаїв і міжнародних договорів. Серед останніх – це в першу чергу, Зборівська угода (1649).

Проте, наскільки важливо було для Б.Хмельницького юридично укріпити православну церкву в Україні в її правах і привілеях, економічно зміцнити її, свідчить хоча б той факт, що у 1648 р. із 11 виданих ним універсалів і наказів (тих, що збереглися) саме цьому питанню було присвячено 6, а у 1649 р. із 9 – також 6, у 1651 р. із 10 – 8 і т.д. Відомий дослідник І.Крип’якевич зауважував: “З особливою увагою Хмельницький ставився до духовенства. Захист православної віри був одним з головних закликів у Визвольній війні…” (3. – С. 252).

На регулювання державно-церковних стосунків були спрямовані вже перші офіційні акти. Так, у проекті угоди між гетьманом Б.Хмельницьким і польськими комісарами, що був складений у Переяславі близько 14 лютого 1649 р., пропонувалося православну релігію (церкву) зробити офіційною державною, а державні службовці обов’язково повинні були бути її носіями, зокрема, київський воєвода і представник у Сенаті – київський митрополит (4. – С. 47). Таким чином, на думку самого Б.Хмельницького, церква в державі повинна була виконувати все ж таки підпорядковану роль і служити їй.

Але на початковому етапі розвитку української феодальної державності стояло поки що питання відновлення правого статусу православної церкви. Саме тому воно регулярно ставилося перед владними органами Речі Посполитої. І у вимогах Війська Запорозького до короля Яна Казимира від 14 лютого 1649 р. наголошувалося на необхідності “щоб при руському народі скрізь у Короні і Литві залишилися владицтва і всі церкви” і були повернені “всі соборні руські церкви і стародавні фундації” (4. – С. 52). Аналогічно ці вимоги прозвучали і в серпні 1649 р. під Зборовом, але вже з більшим наполяганням саме на державному статусі православної церкви. Зокрема, це повинно було проявлятися у рівності прав православної церкви з католицькою, відновленні колишніх прав і привілеїв, поверненні маєтків і майна, введенні до державних установ службовців саме православного обряду (4. – С. 55). Однак разом з тим Б.Хмельницький як гетьман у тих же документах наполягає й на обмеженні прав інших конфесій, зокрема, католицької і греко-католицької. Якщо остання повинна була зникнути взагалі, то перша принаймні повинна була бути обмежена як територіально, так і адміністративно (“Всі посади… від Києва по Білу Церкву, по татарську границю на Задніпров’ї, у воєводстві Чернігівському повинні бути надані й. кор.м. особам не римської, а грецької віри”). Так само, вважав гетьман, повинні бути обмежені в правах і особи іудейського віросповідання (“Євреї щоб не наважувалися не тільки бути орендарями, але й мешкати у цих вищезгаданих містах, хіба тільки тимчасово проїжджатимуть у купецьких справах”) (4. – С. 56). В той же час “Руська церква повинна бути в Кракові, Любліні та інших містах…” (4. – С. 55).

З повною впевненістю можна стверджувати, що в регулюванні державно-церковних правовідносин гетьман Б.Хмельницький використовував принципи подвійних стандартів. Адже, з одного боку, він наполягав на широких правах і привілеях для православної церкви, але намагався обмежити в цьому ж інші конфесії. Так, якщо православній церкві треба було повернути все майно, відібране в неї до цього часу, то “щодо різних костьольних і церковних речей, які під час воєнного заколоту у будь-кого забрані козаками, то ніхто нікому ні в якому разі не повинен про це нагадувати й докоряти, а кому в цей час від козаків дісталося, з цим мають залишитися”(4. - С. 56). Отже, цим повністю ігнорувався принцип справедливості – один із загальних принципів права.

Звичайно, застосування подібних неправових підходів (з точки зору сьогоднішньої концепції прав людини) до розв’язання проблеми слід вважати несправедливим. Однак, якщо враховувати зовнішні і внутрішні обставини, а саме – наявність надзвичайного стану в державі, їх можна виправдати. Адже, будь-яке державне утворення під час ведення воєнних дій допускає можливість обмеження прав людини і громадянина.

Разом з тим є підстави твердити, що сам Б.Хмельницький все ж таки відносився до інших вірувань терпимо (3. – С. 252-253), а наполягати саме на такому формулюванні в українсько-польських договорах його змушувала внутрішня ситуація в країні.

Більше того, з явним порушенням цих прав вимушена була погодитися й Річ Посполита. Це підтверджують вже міжнародні договори, підписані між нею та українською стороною,

Отже, сам процес оформлення державно-церковних правовідносин в українській феодальній державі розпочався з 1649 р., коли державна влада Речі Посполитої вимушена була рахуватися з вимогами Б.Хмельницького. При цьому необхідно відмітити, що їх оформлення мало конституційний характер, оскільки вони фіксувалися в найважливіших державних актах і міжнародних угодах, і в подальшому знаходили своє відображення в українсько-польських та українсько-російських документах. Разом з тим це питання вирішувалося у другій половині ХVІІ ст. в різних ракурсах, залежно від позиції конкретної сторони, а суб’єктами цих відносин виступали уряди України, Речі Посполитої, Росії, київський митрополит.

_______________________

1 Скакун О. Теорія государства и права. – Х., 2000.

2 Козаченко А. Про державну владу Б.Хмельницького: окремі питання // Право України. 1998. - № 2.

3 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

4 Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657 // Упоряд. І.Крип’якевич, І.Бутич. – К., 1998.

 

 

Людмила Набок (Переяслав-Хмельницький)

 

УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА – МІСЦЕ ПРИСЯГИ

1654 р. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

 

Метою повідомлення є спроба проаналізувати причини визначення гетьманом Богданом Хмельницьким об’єкту прийняття присяги на злуку з московським государем у Переяславі, привернути увагу дослідників козаччини до цього факту, а також наголосити на окремих історичних відомостях для  висвітлення якомога об’єктивнішої картини проходження Переяславської ради 1654 р.

Загальновідомий той факт, що освячення присяги - угоди між урядом гетьмана Богдана Хмельницького та послами царя Олексія Михайловича проходило в переяславській церкві Успенія Пресвятої Богородиці.

В усіх відомих на сьогодні джерелах та публікаціях також зазначається, що на службі і при зустрічі московських послів, по прибутті їх у Переяслав, були присутні всі священнослужителі міста (6. - С.459,460).

Ось цей останній факт викликає сумнів. Адже добре відомо з історичних церковних анналів, що українське духовенство не підтримало рішення Богдана Хмельницького стосовно церковної злуки між Руською митрополією та Московським патріархатом. (7, 3. – С. 53-55). І потім тривалий час продовжувало негативно відноситись до намагань українських гетьманів підкорити південно-західну православну церкву Московському патріархату. Лише у 1686 р., через тридцять років після політичного єднання України з Москвою здійснилось їх злиття в церковному відношенні. До цього часу Київська митрополія займала особливе положення в ортодоксальній церкві. Вона знаходилась на теренах Польсько-Литовської держави і була підвладною Константинопольському патріарху. Київський митрополит мав окрім цього ще й звання Галицького і всієї Русі, широкі права та привілеї. Передусім це виявлялось у своєрідній будові та організації управління, суду, побуту духовенства, у відношенні останніх до пастви. Митрополит мав право рукоположення єпископів, архімандритів, ігуменів. Звичайно, що ці права Київського митрополита з переходом його під владу Московського патріарха були приречені на скорочення. Українське духовенство ясно собі це уявляло. Воно розуміло, що близькість Московського патріархату до Києва та України взагалі надасть можливість останньому контролювати дії місцевої духовної влади і таким чином впливати на внутрішнє життя української церкви. Ось чому, як не бажав Богдан Хмельницький, але від митрополита Київського так і не домігся прохального листа до Москви. Вочевидь, що договір з Московією у 1654 р. українські церковники розцінювали лише як військово-дипломатичні маневри, бо також невідомо, щоби митрополит та вище духовенство Русі схилялося до унії із якою іншою державою. (7. - С. 215-253).

У ХVІІ столітті все православне духовенство Переяславського полку підпорядковувалось Київській митрополії і без схвалення свого пастиря не мало права присягнути на службу цареві Олексію Михайловичу, таким чином визнавши в його особі владу Московського патріархату. Тому не дивним є той факт, що присягу серед духовного стану населення України прийняли лише 37 монастирських служок із Трахтемирівського монастиря. Дивно те, що вони її прийняли.

Ще декілька фактів піддає сумніву “всесхвальну” та “ всенародну” Переяславську раду. Залишається нез’ясованим, чому “безліч переяславських священиць” (6. - С. 459-460), які зустрічали послів на чолі з протопопом Григорієм (Бутовичем) і разом з ним служили урочисті молебні та освячували прийняття присяги на Євангелії, самі не склали присяги? Адже їх у 50-х рр. ХVІІ століття налічувалось у переяславській протопопії 200 чоловік (13. -С. 191) .

Чому урочисті молебні і освячення відбувались саме в Успенській церкві, адже на 1654 р. в Переяславі існували ще й Спаська, Троїцька, Миколаївська, Покровська і, нарешті, Воскресенська? (13. - С. 191).

Саме остання  завжди мала статус головного храму козаків Переяславського полку. До Воскресінського полкового собору, запорозькі козаки постійно робили дарунки: Євангелія у 1600, 1658, 1681, а переяславський полковник Іван Мирович пожертвував тридцятипудовий дзвін (10 - С. 578). Воскресенська церква мала велику кількість подібних дарунків, на яких завжди зазначалось, що вони жертвуються на головну церкву Переяславського полку. Ще одним фактом визначного статусу будь-якої церкви є зберігання священних реліквій. Так от, на відміну від решти переяславських церков, тільки Воскресенська церква їх мала у ХVІІ ст. Визнаючи цей храм як головний полковий храм, православні у 1688 р. перенесли до нього мощі святого Макарія, архімандрита Овруцького та Канівського, де вони і зберігались до 1713 р. (10. - С. 577).

Не буду робити висновків чи оцінювати вчинки людей того часу, можливо, кожен з них в тогочасних життєвих умовах змушений був учинити так, як він учинив. Пропоную розглянути лише факти з історії Успенської церкви.

Cвідомо не торкаючись давньої історії, почну з 1586 р., тобто з моменту її відновлення князем Василем Острозьким. Отримавши у володіння Переяславське староство, князь відбудовує місто та його укріплення, а на території замку споруджує Успенську церкву, надаючи їй статус військової (11. - С. 12-14). Тобто військові князівського гарнізону, а саме комендант та солдати були парафіянами цього храму. Таке положення продовжувалось і на початку ХVІІ ст., коли у 1620 р. переяславське староство та місто перейшло у володіння Януша Заславського, луцького воєводи (5. - С. 11, 13). Він також тримав у фортеці гарнізон, до завдань якого входило утримувати в належному стані оборонні споруди міста, контролювати виробництво селітри. Люди воєводи відбували свої релігійні потреби саме в Успенській церкві, про що свідчили подарунки до церковної ризниці і церковні архіви. Парафіянами даної церкви здавна були також переяславські міщани. Цей факт також засвідчують дарчі написи на найбільш цінних речах: хресті 1651 р. від войта Артема Огризка, потирі 1639 р. з переяславського уніатського колегіуму (ректор Станіслав Броновський), Євангелію 1636 р., подарованому у 1639 р. шляхетським мешканцем Михайлом Бітіцькім, на якому і присягали у 1654 р. (11. - С. 17, 18).

Нагадаю, що міщанські верстви посідали третю позицію в ієрархічній структурі тогочасного суспільства після козацької шляхти та духовенства. Не слід забувати також і того факту, що відмінною рисою укладу життя України у ХVІІ ст. були тяжби поміж існуючими верствами населення. А у Переяславі і поготів. Документи так званого “Мотиженського архіву”, архівні джерела історичного музею з Дніпропетровська, а також наукові розвідки дослідників XIX cт. свідчать не просто про непорозуміння , а навіть про вороже ставлення одне до одного представників козацької еліти та заможних міщан (1. - С. 51-52, 2). Судові позови, наклепи, доноси – ось характерні стосунки між переяславськими козаками, міщанами аж до скасування козацтва. Тому немає нічого дивного в тім, що до ХІХ ст. військові чини Переяславського полку були переважно приписані до Воскресінської церкви, а купці, цехові – міщани мали своїм головним храмом Успенську церкву.

Факт освячення й проведення присяги не в полковій козацькій Воскресінській церкві свідчить про те, що не вся козацька еліта була згідна з даною угодою. Підтвердженням цього є також життєвий шлях переяславського полковника Павла Тетері, писаря й гетьмана Івана Виговського, інших свідків та учасників присяги. Політичними амбіціями козацької шляхти, міщан й духовенства вдало користувався московський уряд. Свідченням цього є факт подання послу В.Бутурліну прохальної грамоти від міщан-купців Переяслава щодо збереження московським царем їх прав і привілеїв, одразу, на другий день присяги, в обхід гетьмана! На що посол зауважив, що гетьмана обходити не личить. Прохачі погодились й звернулись до гетьмана. І тут знову зафіксований ще один факт із розряду цікавих. Гетьман Богдан складає прохального листа на підтвердження прав і привілеїв спочатку міщанам Переяслава і, лише згодом, значно пізніше просить у царя ті ж права для жителів України і козаків (6. - С. 546, 553, 557, 566).

Приймаючи жалобні грамоти, Москва на перших порах тільки радила, а потім уже й наказувала, застосовувала репресії, посилаючись на переяславський договір про поміч. Вже у 1660 р. цар Олексій Михайлович жертвує переяславське село Єрківці з прилеглим ґрунтом, ще й водяного млина у місті Переяславі на Успенську церкву. Ці маєтності були ним конфісковані у козака першої сотні Переяславського полку Савича, що був начебто зрадником царя (13. - С. 414). Та найважливішим є той факт, що дарча грамота була виписана на ім’я священика церкви Григорія Бутовича, а не на церкву, як то зробив у свій час князь Острозький, подарувавши цій же церкві 300 десятин землі, млин і сінокіс.

Про опікування московськими людьми православних святинь Русі свідчить ще один переяславський факт. У тому ж 1660 р. цар дає грамоту Межигірському монастирю на спорудження монастиря на крові Святого Стратотерпця Бориса під Переяславом на річці Альті. Монастир не збудували, але ієромонах Феодосій поставив капличку та обгородив її валом. Через чотири роки отцем Григорієм (Бутовичем) разом із стрілецьким головою Селіваном Бєлим був встановлений кам’яний хрест на річці Альті. Ґрунт, що цар Олексій віддав монахам Межигірського монастиря, до цього належав переяславському міщанину Кирилу Огризку (9. - С. 65-69).

У подорожніх записках Павла Алепського відзначено не тільки архітектуру Успенської церкви, але й той факт, що церква нова й недобудована (13. - С. 190). Підтверджується він і церковними анналами, де зазначено, що у 1655 р. була докінчена велика Успенська церква на 12 престолів. Кошти надав цар Олексій, а безпосередньо будували стрільці під орудою їх голови, царського дворецького Федора Івановича Іртіщева (Ртіщева).З цього часу стрільці стали в Переяславі гарнізоном. Їх парафіяльною церквою став Успенський храм, а духівником - отець Григорій (Бутович). Він став священиком в Успенській церкві з 1651 р. і, вочевидь, ревно слугував московському государю. Бо у 1665 р., він поїхав до Москви у свиті Брюховецького і там, як представник духовенства, підписав так звані “Московські статті” (4. - С. 409, 410).

В результаті в Переяславі, як відомо, сталося повстання, яке очолив переяславський сотник Максим Хоменко. Не зважаючи на те, що в Переяславі на той час у фортеці стояв російський гарнізон, отець Григорій, наляканий повстанням, утік до гетьмана у Гадяч. Не забув протопіп захопити дарчу грамоту на володіння селом Єрківці. Про втечу інших священиків Переяслава відомостей поки що немає.

Місце священика Успенського гарнізонного собору зайняв отець Григорій (Максимович), на долю якого дісталось освячення акту прийняття присяги 1674 р. гетьманом Самойловичем при свідках - князі Ромадановському та кошовому отамані Ханенку (16). Одразу отець Григорій (Максимович) опікується отриманням дарчої грамоти на володіння Єрківцями. Заради чого, вельми затратившись, з’їздив до Москви. Звичайно, що грамота була отримана також на ім’я священика, а не церкви (16. - С. 32). Головне, про що свідчив запис, дар був даний виключно на знак вдячності царя до події, що тут , тобто в церкві, відбулась. Врешті-решт, після смерті Максимовича село переходить у володіння його спадкоємців. Саме цей факт спричинив тривалу тяжбу між  єрківецькими селянами і священиками Успенської церкви, з одного боку, та новими власниками з другого, які не були священиками, а служили у гетьмана Данила Апостола. Причиною клопотань з боку селян по даному питанню було особливе відношення московського уряду до маєтностей Успенської церкви, а саме, звільнення від податків на користь царя (8. – С. 74, 15).

Поки не були скасовані гетьманський уряд та козацтво, Успенська церква перебувала під опікою російського уряду. Так, у 1716 р. церкву за державний кошт ремонтують 50 російських солдат, що прислав губернатор Дмитро Голіцин. При поданні прохання комендант Коховський апелює відсутністю коштів, тому що прихожанами церкви є лише він та сорок звичайних солдат (14. - С. 418).

Церква так само відбудовувалась після пожежі у 1761, у 1767 рр. і, нарешті, у 1864 р. церкву майже розібрали за благим її станом. Але священик церкви Микола Терлецький подав прохання до консисторії про необхідність будівництва нового храму. Тут потрібно зазначити, що духовне керівництво вже не особливо цікавило і Переяслав, і його мешканці, і навіть церква, де відбулась така загадкова й неординарна присяга.

Адже отцю Миколаю (Терлецькому), справжньому християнину й сподвижнику, до заслуг якого відноситься підняття рівня освіти у Переяславі у ХІХ ст., знадобилось двадцять два роки, аби довести вищому єпархіальному керівництву необхідність будівництва Успенського храму.

В своїх зверненнях до єпархіального керівництва отець Миколай акцентував увагу на православній вірі: “Событие, совершившееся в Успенской церкви - событие не местное переяславское, а всероссийское. Не Богдан Хмельницкий, а вера православная послужила главным звеном единения, он был только орудием. И в связи с этим необходимо обратить внимание на храм, где этот акт состоялся. А не возвеличивать особу Богдана сооружая в Киеве ему памятник ”(115. - С. 1171).

Але ідея Терлецького була підтримана і втілена, коли головною концепцією було проголошено будівництво не просто церкви, а “Храма-памятника исторического события присоединения Малороссии к России”. Потім ця теза набула об’ємні масштаби як в архітектурі храму, так і у відношенні до самої події, що тут відбулась (17).

Натомість були забуті і споконвічний справжній статус церкви в місті, і відношення до неї переважної частини мешканців у період ХVІІ – ХVІІІ ст., коли інші храми Переяслава мали набагато чисельнішу і заможнішу паству, а також вищий статус.

________________________

1 Абросимова С., Журба А. З історії Переяслава другої чверті XVIII ст. // Тези всеукраїнської наукової конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”. - Переяслав-Хмельницький, 1992. - 184 с.

2 Андриевский А. Еще страничка из прошлого г. Переяслава. - К., 1901. - С. 27.

3 Апанович О. Переяславська Рада 1654 р. Міфи і реальність // Тези всеукраїнської наукової конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури”. - Переяслав-Хмельницький, 1992. - 184 с.

4 Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. - Полтава, 1852. - Ч. 3.

5 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 томах. – Москва, 1954. - Т. 1. - С. 11, 13.

6 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 томах. – Москва, 1954. - Т. 3. - С. 459, 546, 553, 566, 557.

7 Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий // Труды Киевской духовной академии. - К., 1910. - Т. 1. - С. 215-253.

8 Джиджора Іван. Матеріали до історії Гетьманщини // ЗНТШ. 1908. LXXXVI. - С. 59-81.

9 Долгорукий И.М. Путешествие в Киев в 1817 году. - Москва, 1870. – С. 280.

10 Житель города. Воскресенская церковь в г. Переяславе // Полтавские епархиальные ведомости. - 1869.21.01. 11. – С. 555-579.

11 Житель города. Успенская церковь в городе Переяславе. Полтавские епархиальные ведомости. - 1867. - № 13. - С. 12-33.

12 Крип’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького // ЗНТШ. - Т. СХLVII Львів, 1927. - Т. CXLVII. - С. 69.

13 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVII в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алепским. – Москва, 1897. - Вып. 4.

14 Терлецкий Н. К материалу для истории Переяславской Успенской церкви // Полтавские епархиальные ведомости. - 1887.11.01.06. - С. 411-425.

15 Терлецкий Н. Судьба царского дара на Переяславскую Успенскую церковь Полтавской губернии // Полтавские епархиальные ведомости. - 1880. - № 24. - С. 1163-1171.

16 Терлецкий Н. Торжество освящения храма-памятника в г. Переяславе Полтавской губернии 12 сентября 1896 г. - Полтава, 1896. - 30 с.

17 Успенская церковь в г. Переяславе. Храм-памятник исторического присоединения Малороссии к России. - Переяслав, 1896.

 

 

Тетяна Якубова (Київ)

 

ВІЙСЬКОВІ СТОСУНКИ НА КОРДОНІ ОЧАКІВСЬКОГО ЕЙЯЛЕТУ У 40-50 рр. XVIII ст.

 

Нормалізація російсько-турецьких відносин після Бєлградського миру 1739 р. йшла на фоні зародження декількох осередків напруження в Європі. На Близькому сході готувався в цей час черговий військовий конфлікт між Іраном та Османською Імперією. У своїх відношеннях з Портою Росія враховувала складну міжнародну обстановку. Не дивлячись на дії французького посередника маркіза Вільнева, російський уряд виявив значну дипломатичну гнучкість. Мир був укладений за р. до початку війні зі Швецією (VII, 1741 р.). В цей час значно посилився вплив Франції на Порту. Цілі французької політики у Константинополі зводилися до створення політичного блоку Швеція–Порта, складеного проти Росії на час локальної європейської війни за австрійську спадщину. Франція добивалася ізоляції Росії від Австрії – традиційної суперниці Франції1.

У цей час зусилля російської дипломатії були направлені на збереження мирних відносин з Туреччиною. За Бєлградським мирним договором 1739 р. і розмежуванням 1742 р. кордон між Росією і Туреччиною проходив від Дніпра з гирла р. Кінські Води й далі від Берди до гирла р. Міце 2.

У 1743 р. турецька сторона відбудувала оборонні споруди очаківської фортеці3. Фортеця знову стала міцним військово-адміністративним  - Опорним пунктом Османської імперії, що значно оживило життя військового та цивільного населення очаківського ейялету.

Це сприяло посиленню військової активності частини козацтва. У 1743 р. козаки зробили п’ять нападів на татарські табуни, відіславши в зимівники над Бугом та Гард декілька десятків коней4.

Посилили свою військову активність і едесанські татари. 15 лютого 1743 р. київським генерал-губернатором Леонтьєвим було надано орден отаману Малишевичу про розвідування намірів кримських татар, які перейшли від гирла Дніпра й переправились через річку Буг5.

З боку представників військових адміністрацій робились спроби взяти під контроль прикордонні стосунки. Про це свідчать листи очаківського сераскир - паші Махмуда генерал-губернатору Леонтьєву. В листі від 4 червня 1744 р. повідомлялось, що по волі султана сераскир паша Махмуд “пожалован в Очаків”. Він був “уполномочен очаковских жителей наблюдать, дабы в добром безопасном находились состоянии”. У функції сераскир-паші Махмуда входило: нагляд за діями очаківських мешканців у прикордонних землях, “примечание крамольных дел” та зносини з генерал-губернатором Леонтьєвим. Ці дії сераскир-паші повинні були сприяти миру та “доброму согласию” двох сторін – Туреччини та Росії6.

У листі сераскир-паші Очаківського від 3 липня 1744 р. ще раз підтверджувалося бажання турецької сторони “чтобы подданные высочайших империй в добром безобидном находились состоянии”7. Певні заворушення кримських татар впливали на прикордонні стосунки двох імперій. 3 липня 1744 р. у Київську губернську канцелярію надійшов таємний лист про те, що на турецько-російському кордоні знаходиться 60 тисяч татар, які намагаються переправитися через Дніпро, щоб іти в Польську Україну. Для цього вони просили в Очаківського сераскира допомогти зброєю та провіантом8. У цей час на Очаківському кордоні діяла спеціальна команда запорозьких козаків, яка контролювала переправу через Буг у межі Російської імперії. Про це свідчить наказ із Запорозької Січі прикордонній команді від 3 липня 1744 р., в якому зазначалася необхідність надати безпечний проїзд посланцю Очаківського сераскир-паші турчину Махмуду-басанді у Запорозьку Січ9. 30 червня 1745 р. в комісію іноземних справ потрапило повідомлення про набіг ногайців на Гард. У зв’язку з цим був виданий царський указ про призначення комісії для розгляду цієї справи на чолі з капітаном Максимовичем. З турецької сторони був виданий фірман про призначення з боку Туреччини комісії для розгляду цієї справи10. 15 серпня 1745 р. капітан Максимович рапортував у Київську губернську канцелярію, що турки в порушення вічного миру та мирних трактатів тридцять чоловік запорожців в Очаків різними способами забрали та деяких з них продали11. У 1745 р. на Січі перебувала татарська депутація з питання прикордонних претензій козацтва на очаківському кордоні. Також у вересні 1745 р. в Бахчисараї перебувала запорозька депутація. 16 вересня 1745 р., бувши в Бахчисараї, запорозькі депутати підтвердили, що Кримський хан в своєму листі зазначав, що ніяких зобов’язань кримські татари запорозькій стороні на давали. З настанням холодів татарська депутація виявила бажання повернутися з Запорозької Січі в Крим 12. Таким чином, у 1745 р. депутації турецько-татарської та запорозької сторін не вирішили питання прикордонних претензій.

В результаті військових конфліктів між турецько-татарською стороною та козацтвом протягом 40-х рр. XVIII ст. на очаківському кордоні назріло питання про розгляд скарг між турецькою та козацькою сторонами13. З цього приводу велися переговори між запорозькою і татарсько-турецькою сторонами під час засідань Слідчої комісії з 8 квітня по 16 червня 1749 р. у Січі. 17 червня 1749 р. з Січі було направлене повідомлення київському генерал-губернатору Михайлу Леонтьєву про хід і завершення переговорів з турецько-татарською депутацією та укладення мирної угоди14. Було вирішено обмінятися взаємними скаргами і “вечному забвению с обоих сторон оные предать, так, дабы оные по оным, как с запорожской стороны на татар, так и с татарской стороны на запорожских казаков уже претендентов не было”15.

Незважаючи на досягнення угоди між турецько-татарською стороною і козаками про мирні прикордонні стосунки у 1745 р. козаки і далі продовжували військові напади на едисанських татар. Про це свідчать листи очаківського Магмет Баші до кримського хана і київського генерал-губернатора16. У зв’язку з неспокійною військовою ситуацією на очаківському кордоні у 1753 р. турецький уряд посилює очаківську фортецю військовими, проводячи будівельні роботи по зміцненню фортифікаційних укріплень. У травні 1753 р. перекладач Семенов повідомляв у Київську губернську канцелярію, що на очаківській пристані за назвою Хасан-паша роблять два кам’яні магазини для купецьких товарів. У цей час в Очакові очікували робітних людей з Боснії для налагодження очаківської фортеці, встановлення гармат. Для цих робіт в урочищі Кам’яна Ломка порохом підривали каміння, якого було привезено в Очаків велику кількість. З цього каміння в Очакові була побудована мечеть. У 1753 р. в Очакові знаходилося сімдесят гармат, у Кінсбурській фортеці знаходилося сім гармат17.

1 червня 1753 р. до Очакова прибуло морем з Константинополя більше сотні яничарів. В загальній кількості їх нараховувалося в Очакові і по хуторах до тисячі чоловік. В цей час очікувалося прибуття з Константинополя до Очакова восьми тисяч яничарів. Султан, побоюючись заколоту проти влади, розіслав велику кількість яничарів по різних містах імперії. Яничари були незадоволені посиленням Нової Сербії, тим, що турецькі волохи з Очакова входять в цей край і були настроєні за війну проти Росії18.

У липні 1754 р. за наглядом генерал-майора Багреєва були виставлені військові караули на Дніпрі. Планувалось також поставити військові караули на дорозі, яка йшла від Криму і Очакова на українські території для нагляду за проїжджаючими з турецько-татарської сторони з метою не допустити ввозу небезпечної хвороби19.

У вересні 1754 р. гетьман граф К.Розумовський посилив контроль на очаківському кордоні. За договором між обома сторонами, козакам заборонялось переправлятись через очаківський кордон без паспортів. Командир полкових караулів повинен був на паспортах підписом завіряти кількість людей, возів, худоби, мету переходу через караул20.

Історичні факти військових подій на очаківському кордоні дають підстави стверджувати, що прикордонні стосунки в 40-х – на початку 50-х рр. XVIII ст. між турецько-татарською та козацькою сторонами мали конфліктний характер. Вони характеризувалися частими нападами козаків на татарські поселення з пограбуванням майна та худоби, а також нападами татарських загонів на Гард та захопленням турками козаків в Очакові. Результатом цих конфліктних відносин були переговори у Січі між турецько-татарською та козацькою сторонами у квітні-червні 1749 р. та складення угоди про мирні стосунки.

Але, не зважаючи на це, на протязі першої половини 50-х рр. XVIII ст. відносини на очаківському кордоні залишалися конфліктними. Вони призвели до укріплення кордону з боку російської сторони, а також до укріплення Очаківської фортеці з боку Туреччини. Фортеця Очаків була добудована новими фортифікаційними спорудами і посилена яничарським гарнізоном.

_____________________

1 Михнева Р.А. Русско-турецкие отношения в 40-50-х гг. XVIII в. и их место во внешней политике России. – М. 1980. – С. 15.

2 Сохань П.С., Апанович О.М., Боряк Г.В., Бутич І.Л. Архів Коша Запорізької   Січі: Корпус документів 1734-1775. - Т. 2. – К., 2000. – С. 531-562.

3 Encyclopedia des gens du monde, repertoire universel des seiences. Des lettres et de sarts; avec des notices sur les principales familles historiques et sur les personnages celebres, morts et vivans. En 22 m. – P.: br.de Trenttel et wurtz,  1833-1844. m. 19. 10 ч m – Pol. 1. – pzibrde  Trenttec. 1843/ 800 p.

4 Сохань П.С., Апанович О.М., Боряк Г.В., Бутич І.Л. Архів Коша Нової Запорізької Січі. - С. 239-241.

5 Там само. – С. 396.

6 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1165-1167. – С. 2.

7 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1165-1167. – С. 4.

8 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1165-1167. – С. 9.

9 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1165-1167. – С. 9.

10 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1167. – Ч. 2 – С. 136-137.

11 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1167. – Ч. 2 – С. 145.

12 ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1167. – Ч. 2 – С. 165.

13 Сахань П.С., Апанович О.М., Боряк Г.В., Бутич І.Л. Архів Коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів 1734-1775. – К. 2000. - Т. 2. - С. 348.

14Там само. - С. 380.

15Там само.

16ЦДІАК - Ф. № 59 - Оп.1. - Спр. 1167. – Ч. 3 – С. 253.

17 Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений. Записки Одесского общества истории и древностей. - Т. 15. – С. 241.

18 Там само. - С. 230-231.

19 Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков. – СПб. 1888 – С. 101.

20 Там само. - С. 54.

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ)

 

ДО 235-РІЧЧЯ КОЛІЇВЩИНИ. ЛЕГЕНДИ ТА ДІЙСНІСТЬ ПРО МАКСИМА ЗАЛІЗНЯКА

 

Серед головних постатей народного повстання під назвою Коліївщина, яке відбулося у травні-червні 1768 р., є ім’я Максима Залізняка. Історична літературі про його біографію, місце у повстанні та його долю наповнені суперечними свідченнями.

Щоб пояснити значну кількість суттєвих розбіжностей, звернемося до головних учасників конфлікту, який яскраво проявився у формі одного з найбільш відомих та кровопролитних народних повстань України. Так, православне духовенство Правобережжя шукало захисту своєї віри та збереження впливу на паству своїх приходів; торговельно-промислова верхівка запорозьких земель бажала зберегти свої ринки збуту та контроль над торговельними зносинами у цьому стратегічному регіоні; запорозька старшина бажала і у подальшому стверджувати свою військову владу на Запорожжі та мати матеріальний зиск з цього контролю; польська шляхта хотіла повернути втрачену повноту влади, якої вона позбулася, потрапивши в залежність до Росії, при цьому проявляючи люту нетерпимість у міжрелігійних відносинах з корінним населенням; Російська імперія хотіла утвердити свою присутність на здобутих стратегічних для себе територіях, тому бажала спокою на підконтрольному їй регіоні та добросусідських відносин на той період з новим сусідом – могутньою Туреччиною; Оттаманська Порта з вірою у свою могутність, бажаючи тримати свої інтереси та кордони у цьому краї; українські селяни, доведені до відчаю гнобленням шляхти та насильницьким покатоличенням, не бажали терпіти такої долі.

Ці протиріччя між головними сторонами протистояння не могли вирішитися мирним шляхом.

Звісно, у кожної із сторін того конфлікту була своя правда, а висловити свою правду на сторінках публікацій мали можливість не всі сторони, та й не всі з них бажали афішувати свою причетність.

Так, торговельно-промислова верхівка Гарду не збиралась оприлюднювати те, що фінансувала і озброювала запорожців, гайдамаків, заробітчан з промислів, які повинні були підняти збройне повстання на Правобережній Україні.

Враховуючи можливі напади розлюченої шляхти на їхні приходи, православне духовенство теренів під польською короною тримало у таємниці, що їх приходи та монастирі стали центрами підготовки повстання.

Маючи донесення від своїх полковників з паланок, кошовий отаман Запорозької Січі робив вигляд, що не помічає організацію збройних загонів на своїх теренах. І тільки коли один з повсталих загонів напав на турецьку Балту і турки оголосили війну Росії, для виправдання перед царським двором вислав великі загони запорожців на чолі з полковниками, щоб перехоплювати на кордоні ватаги, які йшли піднімати повстання. Росія не чіпала повсталі загони до тієї пори, поки через дії останніх турки не оголосили Росії війну. Отже, Запорожжю була потрібна легенда, що Залізняк не козак, а селянин з польських земель, і легенда, що не 300 загонів пішли з Запорожжя піднімати повстання, а зробив заворушення якийсь селянин з польських земель. В той час на цих землях російські військові частини усмиряли польську опозицію (так званих конфедератів). Коли царицею було дано наказ російським військам приборкати повстання та покарати його ватажків, повідомити імператриці, що головний керівник не знайдений та уникнув покарання, для царських генералів було б вироком конкретно собі.

Офіційна версія була вигідна запорозькій старшині, тому рапорт гардового полковника, який заперечував легенді, сховали у січовий архів, котрим через багато років скористався А.О.Скальковський.

Отже, щоб розібратись в мішанині розбіжностей і усвідомити, хто був дійсно Залізняк, цим самим визначитись з місцем його у повстанні, необхідно викласти офіційну версію і в противагу їй показати більш пізні матеріали архіву Січі та відомі історичні джерела. Проаналізувати події, які відбувалися після придушення головної фази повстання.

За популярною версією, повстання почалося купою селян під проводом місцевого жителя, яких підтримали запорожці та гайдамаки. Місцем, де почалося повстання, вважають Холодний Яр, що губився у лісах Черкащини. Спочатку почали нападати на маєтки шляхти, до повстанців приєднувались все нові люди, що і вилилось у народне повстання.

Але В.Б.Антонович чітко вказує на те, що делегація духовенства з Правобережжя разом з запорожцями вночі на острові Скелястий, що на р. Південний Буг біля Запорозького Гарду, розробила план повстання. Згідно цього плану 300 запорожців, перевдягнутих у ченців, ідуть на Правобережну Україну піднімати повстання, доставляють туди зброю. Скальковський розвиває цю версію, описуючи, як на заклики невідомих людей під видом запорожців гайдамаки, рибалки, мисливці, запорожці, промисловики з соляних озер у Гарду формувались в загони і йшли до польського кордону піднімати народ на повстання. Залізняк з декількома товаришами з’явився у рідному зимівнику, що на річці Інгул. Сформував там загін з 70-ти земляків і вирушив на Південну Київщину.

А тепер зібрану з різних джерел інформацію згрупуємо так, щоб не було суперечностей у кожній з версій, і співставимо дві постаті, які фігурують під одним і тим же ім’ям.

Одна постать:

Народився у 1740 році в сім’ї селянина з Медведівки. Серед запорожців, які присягали російському престолу, не значився. Жив ченцем у монастирі. Ховався від переслідувань шляхти у лісах біля Мотронинського монастиря. Підняв повстання на Правобережній Україні, проголошений повсталими гетьманом України. Коли царські війська зненацька напали на його табір біля міста Умань, був схоплений, і його разом з іншими гайдамаками відправлено на суд до Києва. Там його засуджено на вічну каторгу на Нерчинські копальні до Сибіру. По дорозі біля Охтирки утік, але був схоплений. На каторзі, ймовірно, й помер.

Друга постать:

Народився у зимівнику при впадінні р. Громоклеї у р. Інгул в родині запорожця.

Спочатку був молодиком у тимофіївському курені, потім – гарматником. Потім робив аргатом на рибних промислах.

Грабував з ватагою у Польщі. Під личиною ченця закуповував товари для потреб Запорожжя. Займався чумацьким промислом. Торгував на очаківській стороні. Згуртував і очолив загін запорожців при підтримці ігумена Мотронинського монастиря Значко-Яворського. Загін став грізною силою і одним з найвідоміших у повстанні. Коли генерал Карєтников з військом підступно напав на табір, йому з купою козаків вдалося видертись з лап ворога. Невдовзі його загін у Гедеримі навпроти Мигії з турецького берега Бугу бачив гардовий полковник. Так вони і спілкувались через річку, про що той рапортом передав до Січі.

 

У своєму рапорті полковник повідомляв, що, зі слів Залізняка, повсталих донці вибили з-під Умані. Але хай старшина не радіє. Вони ще прийдуть на Січ і наведуть там порядки. І дійсно, у підтвердження цих слів в ніч під Різдво в Січі вибухнув козацький бунт. Запорожців, які сиділи у січовій в’язниці, за участь у повстанні було звільнено, а старшина разом з кошовим Калнишевським рятувалася втечею.

Існують два портрети двох різних людей під ім’ям Залізняка: на одному – обличчя селянина, на іншому – відважний воїн (Рис. 1). Якщо другий був Максим Залізняк, то хто був перший? Поясненням може бути лише те, що царські чини не могли доповісти Катерині, що головна постать повстання не понесла покарання, тому замість Максима Залізняка осудили людину з однаковим прізвищем або просто зробили підставу.

Відомо, що офіційне тлумачення тих чи інших історичних подій та ще й тільки однією із сторін конфлікту, не завжди співпадають з дійсністю. Потім підігнані, як комусь потрібно, легенди успішно тиражують. Це було зроблено навколо Коліївщини та Залізняка в тому числі.

У 1987 р. біля Бобринця на Інгулі, де народився найвідоміший ватажок Коліївського повстання, у період великих злив спричинився зсув крутого берега. З товщі землі відкрилась частина труни, в якій були залишки запорожця у багатому вбранні. Подальша доля останків невідома.

До наслідків цього повстання неодноразово будуть звертатись, вивчаючи історичну спадщину. Польські джерела його називають “безумною різнею”. Єврейське населення бачить одним з найбільших погромів. Але, не виправдовуючи варварства, треба чітко застерегти, що це був соціальний вибух доведеного до відчаю населення колонізованих земель, який такою ж варварською жорстокістю був придушений.

Наслідком Коліївщини було впровадження толеранції релігій на польських землях.

Те, що повсталі фактично дали підстави оголосити турками війну Росії і головними винуватцями були запорожці, дало привід російським військам для знищення Запорозької Січі у 1775 р., хоча головним мотивом для Російської імперії було стратегічне положення Запорожжя при колонізації нею Північного Причорномор’я.

____________________

1 Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991. – С. 196.

2 Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1991. – С. 341-348.

3 Дорошенко Д.Г. Нарис історії України. – К., 1991. – С. 248-253, 256-259.

4 Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 232-233.

5 Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України. – Львів, 1990. – С. 232, 233.

6 Ластовський В. Духовенство – козацтво – гайдамаччина на Наддніпрянщині у ХVІІІ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. - Вип. 9. – С. 137-141.

7 Петровський А. Мелхісидек Значко-Яворський – одна з найяскравіших постатей української історії ХVІІІ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2001. - Вип. 10. – С. 186-189.

8 Скальковський А.О. Історія нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 420-443.

 

 

Матвій Васильєв (Київ)

 

ГЕТЬМАН І. СКОРОПАДСЬКИЙ – ЗАХИСНИК ІНТЕРЕСІВ ЛІВОБЕРЕЖНОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА. ЙОГО ПРОТИСТОЯННЯ ЦАРСЬКОМУ УРЯДУ

 

Після поразки І.Мазепи спостерігається загальний занепад Лівобережної України. Колишня гетьманська столиця Батурин лежала в руїнах. Господарство всіх станів було значною мірою занедбано. Якщо взяти все загалом, що залишилося на спадок новому гетьману І.Скоропадському, то можна переконливо казати, що він опинився в надзвичайно скрутному становищі. Крім того, він вимушений був доводити, зокрема, Петру I та царському уряду загалом свою відданість і благонадійність.

Серед істориків, зокрема, таких корифеїв як Володимир Антонович, існувала думка про Івана Скоропадського як про людину слабку, нерішучу, покірливу владі, яка жаліла своїх підданих, але нічого корисного для покращення їх долі не мала змоги зробити1.

Факти однак свідчать про те, що деякий елемент перебільшення в думках такого роду присутній. Треба пам’ятати, що сили українського суспільства в той час були надто ослаблені. Тільки надмірна терплячість і зовнішня покірливість мали змогу принести бажані наслідки – відновлення нормального життя. Саме такі риси і були притаманні Іванові Скоропадському. Саме в такому гетьмані в той час існувала потреба.

Після Мазепиної поразки лише деякі козаки визнавалися урядовими колами. Багато полковників і сотників в свою чергу лише зовні визнавали владу гетьмана, будучи повними володарями на місцях. Надзвичайно впала дисципліна. У зв’язку з вищезазначеним існувала безліч непорозумінь.

І.Скоропадський робив все можливе заради того, щоб виправити існуюче становище. Необхідно було як для генеральної, так і для полкової старшини встановити згідно з рангами жалування. Завдяки цьому з’являлася можливість відновити ієрархію та дисципліну в середовищі служилого козацтва.

Внаслідок наполегливих зусиль гетьмана зазначеного вдалося добитися. 14 січня 1714 р. вийшло розпорядження Петра I секретареві Петру Курбатову надавати регулярну платню І.Скоропадському, генеральній старшині та полковникам2.

Іван Скоропадський піклувався не лише про відновлення дисципліни в козацькому війську. Він докладав також багато зусиль заради збільшення кількості служилого козацтва. Цього можна було досягнути завдяки переведенню на службу в землі Лівобережжя деяких низових козаків. У зв’язку з цим слід нагадати, що після поразки Мазепи низові козаки, будучи його палкими прихильниками, визнані були урядом Петра I поза законом і пішли на південь, де заснували під протекцією султана Олешківську Січ. Однак внаслідок протиріч між ними з одного боку, та турками і кримськими татарами з іншого, в низових козаків з’являється бажання повернутися з турецьких володінь в царські володіння. Їх кошовий отаман Іван Малашевич у 1716 р. звернувся до І.Скоропадського з проханням пробачити низових козаків і дати їм змогу повернутися до російських володінь. Петро I, вважаючи низових козаків зрадниками, відмовив більшості з них в поверненні, але деяким з них, які увійшли в розряд ”благонадійних”, надано було змогу оселитися в Лівобережній Україні і нести службу в сердюцьких охоронних загонах. Іншим, менш благонадійним, надано було змогу селитися в землях Лівобережжя лише як приватним особам3. Таким чином, І.Скоропадському якоюсь мірою вдалося збільшити чисельність служилих козаків, а також і збільшити чисельність цивільного населення.

Вищезгадані заходи гетьмана значною мірою сприяли відродженню життя та добробуту земель козацького війська.

Якщо очолюючий реєстрове козацьке військо гетьман І.Скоропадський проводив намічені ним заходи терпляче і обережно, то церковні кола Лівобережжя, які страждали від утисків з боку царських урядовців, займали більш радикальні позиції.

Так, коли в 1718 р. Петро I став здійснювати заходи, спрямовані на обмеження прав церковних приходів, єпархій та монастирів в Лівобережній Україні, тодішній митрополит київський Йоасаф Кроковський терміново збирає собор, на якому вказані заходи царського уряду проголошено було незаконними. Цар обурився та кинув митрополита Й. Кроковського у в’язницю. Останній скоро помирає4. Є всі підстави вважати цю подію надзвичайно неприємною. Однак, незважаючи на труднощі та перепони, Іван Скоропадський йшов до поставленої мети – зміцнення устрою і порядків в землях Лівобережного козацького війська.

Незважаючи на те, що Іван Скоропадський робив все можливе, щоб запобігти виникненню як крупних, так і дрібних конфліктів з представниками царської влади. Все ж таки конфліктні ситуації інколи виникали, особливо часто між козаками та російськими військовослужбовцями. Спостерігалися неприємні випадки.

Так, у 1719 р. в землях чернігівського полку вбито було російського солдата–драгуна Мирона Поснікова в містечку Березна. Підозра впала на козаків чернігівського реєстрового полку. Пошуки вбивців доручено було родичу гетьмана полковому обозному чернігівського полку Василю Скоропадському5. Не випадково ця подія трапилася в землях чернігівського полку. Справа в тому, що в цей час полковником чернігівським був Павло Полуботок, людина радикальних поглядів. Після смерті І.Скоропадського він протягом одного року тримав гетьманську булаву, після чого його було усунуто Петром I.

Будучи полковником чернігівським, Павло Полуботок вступив у конфлікт з Іваном Скоропадським. Гетьман звинувачував П.Полуботка в самовільному захопленні двору та грунту в його володіннях6. Лише завдяки витриманості Івана Скоропадського, справу цю не передано було до суду.

Слід відзначити, що такого роду конфлікти, пов’язані із спірними землями, виникали неодноразово між І.Скоропадським та іншими представниками старшини.

Наприклад, у 1714 р. полтавським полковником І.Черняком висунуто було претензії І.Скоропадському на Стасівську греблю і млин, що в той час належали гетьману. І.Черняк вважав цю греблю своїм споконвічним володінням. У вирішенні цієї справи брали участь відомі представники козацької старшини – Василь Білецький, військовий товариш Василь Кочубей (представник відомого роду), згадується ім’я покійного Семена Павловича Герцика (син соратника Мазепи полковника полтавського Павла Герцика) та ін. Іван Скоропадський дійшов мудрого рішення. Греблю вирішено було поділити на дві частини: одна частина залишалася за І. Скоропадським, а інша відійшла до І.Черняка. За греблю і млин І.Скоропадський віддавав І.Черняку тисячу талерів. Для укріплення обох частин греблі отримано було дозвіл рубити дерево як будівничий матеріал7.

Конфліктна ситуація, пов’язана із спірними землями, знов виникла після смерті Івана Скоропадського (1722) стосовно залишеного ним спадку. Справа в тому, що суперечка з цього питання виникає між удовою померлого гетьмана та його зятем бунчуковим товаришем Семеном Лизогубом (був одружений з дочкою І.Скоропадського Настею). Під час тяганини у зв’язку із тією судовою справою виявилися цікаві факти. Справа в тому, що після поразки І.Мазепи багато з тих земель, що йому раніше належали, перейшли до володінь І.Скоропадського. Перейшли до його володінь і землі інших представників старшини, які в свій час були прибічниками І.Мазепи. Іван Скоропадський передбачав, що після його смерті можуть виникнути конфлікти стосовно залишеного ним спадку. У зв’язку з цим він у складеному ним заповіті всі грамоти Петра I на відведені йому землі заповідав у спадок нащадкам жіночої статі. Завдяки прийнятому рішенню землі, на які висунуто було претензії, вирішили залишити за удовою Івана Скоропадського8.

Позитивною рисою, яка притаманна була І.Скоропадському, слід вважати його піклування про козацьке реєстрове військо. Він робив все, що залежало від нього, заради того, щоб зменшити той тягар всілякого роду повинностей, які царський уряд покладав на козаків (риття каналів, будівництво фортифікаційних споруд). Стосовно цих повинностей необхідно відзначити те, що роботи, на яких задіяні були козаки, велися часто на великих відстанях від України. Залишене ними господарство часто приходило до стану занепаду. І.Скоропадському вдалося значною мірою зменшити масштаби відправки козаків для відбуття згаданих повинностей. Завдяки цьому вдалося зберегти військові підрозділи реєстрових козаків на місцях і зберегти козацьке господарство.

Піклувався гетьман також про збереження вже існуючих і надання нових привілеїв козацькому війську.

Резюмуючи вищевикладене, можна дійти висновків, що під час правління Івана Скоропадського завдяки докладеним ним зусиллям вдало і порівняно швидко відновлено було напівзруйновану після поразки І.Мазепи структуру устрою і ладу лівобережного козацького війська.

______________________

1 Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 162.

2 ЦДІАК України. - Ф. 1714. - Оп. 1. - Спр. 259. - Арк. 1.

3 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. III – К., 1991. – С. 390–391.

4 Будзиновський В. Гетьман Мазепа. // З книги ”Мазепа”. Збірник під редакцією Іванченка Ю.О. – К., 1993. – С. 141.

5 ЦДІАК України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 391. - Арк. 6. - Арк. 6 зворот.

6 ЦДІАК України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 409. - Арк. 1–8.

7 ЦДІАК України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 121. - Арк. 5. - Арк. 5 зворот. - Арк. 137.

8 ЦДІАК України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 1173. - Арк. 3 зворот. - Арк. 4. - Арк. 6. - Арк. 16. - Арк. 17 зворот. - Арк. 27–30.

 

 

Іван Ярмошик (Житомир)

 

РОДОВІД ЮРІЯ НЕМИРИЧА НА ЖИТОМИРЩИНІ (ХVІ – ХVІІ СТ.)

 

Важливу роль в процесах формування та політичного розвитку козацтва відіграли представники вищих соціальних прошарків українського суспільства. Серед діячів середини XVII ст. помітне місце належить уродженцю Житомирщини Юрію Немиричу. Його політичну діяльність високо оцінювали провідні українські історики. Зокрема, М.Грушевський називав його одним з провідних представників козацької старшини1. М.Костомаров, О.Єфименко відзначали його високу освіченість, дипломатичний талант, вплив на гетьмана Івана Виговського2. Юрію Немиричу присвячені статті І.Лоського та О.Фотинського3. Крім того окремі напрямки його діяльності згадуються в працях, присвячених розвитку социніанських ідей на Україні. Дана публікація присвячена житомирським сторінкам біографії родини Немиричів4.

Походив він із стародавнього шляхетного православного роду, відомого уже наприкінці ХVІ ст. Його дід Андрій Немирич, воєвода київський, разом з Остапом Дашкевичем в 1514 р. брав участь у поході на Москву, який закінчився невдало. А в 1527 р. вони вже розбили військо татар, яке грабувало українські землі. В опису Овруцького замку 1545 р. згадується дві городні пана Єсифа Немирича. Батько Немирича Стефан Андрійович, підкоморій Київський і староста Овруцький5 мав багаті маєтності в Київському воєводстві: переважно на території Житомирського та Овруцького повітів. Своїм синам Юрію, Владиславу, Стефану та дочкам Софії, Галшці, Катерині залишив у спадок багато сіл та містечок у нашому краї: Горошки, Білка, Черняхів, Коростень, Олевськ, Хочин, Лугини, Сновидовичі й інші. Значні маєтності отримали вони і на Лівобережній Україні: Кременчук, Кобеляки, Перевалочне та інші.

Це свідчить, що Юрій Немирич був одним з наймогутніших магнатів. Всього йому належало 4807 дворів. Для порівняння: Ієремія Вишневецький володів 7603 дворами, Станіслав Любомирський – 4726, Януш Тишкевич – 21276. Таке значне багатство у поєднанні з природними талантами давало можливість шляхтичу в умовах тодішньої Польщі грати суттєву роль в політичному житті держави.

Однією з характерних рис першої половини ХVІІ ст. в Польщі і в Україні було захоплення протестантством. Особливого поширення серед шляхти набула його раціоналістична течія антитринітаріанство або социніанство. Засновником социніанства був Социн Фауст (1539 - 1603), італієць за походженням, який змушений був емігрувати до Польщі. Социніани заперечували догмат Трійці, вимагали віротерпимості та визнання свободи волі, засуджували рабство і кріпосне право. Социніани турбувались про розвиток особистості, науки. Де появлялась їх община, там засновувались школи, друкарні, лікарні. В.Антонович вважав социніанство найдемократичнішою релігією того часу7.

Рід Немиричів здавна сповідував православ’я. Занйомство їх з антитринітаріанськими ідеями започаткував Андрій Немирич, який взяв дружину з роду Хребтовичів, які належали до популярної тоді у Річі Посполитій антитринітаріанської секти “Pia matrona”8.

Після того родина Юрія Немирича вже сповідувала згаданий напрям протестантства. Його мати Марфа Войнаровська походила із відомої своїми симпатіями социніанству сім‘ї, тітка Катерина була дружиною відомого покровителя социніан Павла Сенюти. Батько Юрія Немирича - Стефан заснував у 1611 р. социніанську общину в своєму родовому маєтку Черняхові (нині райцентр Житомирської області), яке й стало основним центром поширення анттитринітаріанських ідей в регіоні. Дочка Стефана - Катерина була замужем за активним прихильником социніан Павлом Сенютою9. С.Немирич і надалі підтримував антитринітаріїв Київщини. Зокрема, секти антринітаріїв відомі в Овручі та в селі Шершні, яке відносилось до володінь Немиричів 10. Тут социніанська община проіснувала до 1640 р.11.

Очевидно, під впливом черняхівської секти социніан С.Немирича виникла і социніанська секта в м.Житомирі, на її існування вказують матеріали Житомирської гродської книги за 1611 р. Тут зустрічаємо духовний заповіт житомирського дворянина Петра Пересецького, який мав у Житомирі будинок і фільварок. Він заповідав своєму синові Андрію похоронити його за социніанським звичаєм і внести від його імені “до збору черняховского на убозтво и потребьє здоровья грошей коп литовских 30”.

На думку М.Грушевського, значення социніанського руху для українського життя полягало в тому, що він спричинився до “розбурхання цього приспаного світу своєю активністю та енергією, давши йому певні взірці”12. В умовах протестантського вільнодумства і формувався характер Юрія. Він одержав блискучу, як на той час, освіту. Спочатку навчався в Раківській академії, яка переживала тоді період розквіту. Після закінчення академії в Ракові Немирич разом з групою друзів (Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличем, Петром Суходольським та іншими) в 1631 р. відправився за кордон для завершення освіти. Він навчався в кращих університетах Європи – у Лейдені, Оксфорді, Парижі і навчання тривало 4 рок13. В 1635 р. Юрій Немирич повертається на Україну, він продовжує справу свого батька (помер в 1630 р.) і стає покровителем социніан. Його родове помістя містечко Черняхів (в історичних документах не раз зустрічаємо „Немирич на Черняхове Юре”14 починає відігравати важливу роль у поширенні социніанських ідей на Київщині.

У 1640 р. Юрій Немирич одержав важливу посаду Київського підкоморія (урядник суду, що займався розглядом справ про межі земельних володінь). Вона була досить впливова і давала йому можливість підтримувати своїх одновірців. Немирич, часто буваючи послом на сеймах, виступав проти гонінь на антитринітаріїв, які в цей час посилюються з боку католицької церкви та польського уряду. Остаточний удар антитринітаріанству був нанесений в ході Визвольної війни українського народу 1648 –1654 рр. Социніани разом з дворянами інших віросповідань рятувались втечею від наступаючого козацького війська. Козаки не відрізняли їх від маси інших польських або ополячених шляхтичів15.

Змушений був утікати на Захід і Юрій Немирич, але вже восени 1648 р. він повертається в свої маєтки. В цей час, виконуючи доручення Яна Казимира, він познайомився з Богданом Хмельницьким. У жовтні 1648 р. Юрій Немирич, як довірена особа кандидата на польську корону королевича Яна Казимира, прибув до похідного козацького табору під Замостям. Через нього, намагаючись знайти підтримку українських козаків, Ян Казимир засвідчував їм свою прихильність і повідомляв, що інший претендент його брат Кароль – непримиренний ворог повстанців16. Як відомо, Богдан Хмельницький підтримав домагання Яна Казимира на польську корону, не став штурмувати Замостя і повернувся з військом на Україну, чи була в цьому якась заслуга Ю.Немирича, на разі не відомо.

Повернувшись у свої маєтки, Юрій Немирич очолив військовий загін шляхти, яка організувалась і виступила проти повстанців на захист своїх володінь. В 1649 р. шляхта Київського воєводства, зібравшись на сеймик, вибрала Немирича керівником шляхетського ополчення проти козаків, а його помістя Горошки (нині село Володарсько-Волинського району) визначила центром військових операцій. В 1652 р. київська шляхта просила короля нагородити Немирича, який активно виступив на захист шляхетських маєтків і багато потратив на це своїх коштів. В 1651-1655 р. Юрій Немирич неодноразово вибирався послом на різні сейми, де відстоював інтереси місцевих поміщиків.

Коли в 1655 р. на Польщу напало шведське військо короля Карла Х, Немирич, як і багато інших шляхтичів, перейшов на його бік. Для нього, як представника антитринітаріан, проти яких католицьке духовенство організувало жорстокі гоніння, не було мотивів захищати католицьку Польщу. Тому в 1656 р. він разом з іншими магнатами (Конецьпольським, Вишневецьким) перебував в таборі шведського короля Карла Х Густава17. Однак, інтереси шведів теж не були співзвучні з настроями Немирича, і наступного р. він переходить на бік Богдана Хмельницького, який в той час був союзником шведського короля. Є свідчення ніжинського протопопа Максима Филимоновича про те, що Немирич вступив на козацьку службу за 2-3 тижні до смерті Богдана Хмельницького (помер 27 червня 1657 р.).

Пізніше діяльність Юрія Немирича стала досить помітною і стривожила московський уряд, оскільки він не приймав присяги на вірність московському царю. Уряд звернувся до козацьких послів з запитом „Кто у них в войску лютор Юрий Немирич и для чего гетман подавал ему городы Кременчук, Перевалочно, Кобеляки, Белки, Санжаров... и посланцы говорили есть-де у них в войску лютор Юрий Немирич, а пришел в войско еще при небожчике при прежнем гетмане Богдане Хмельницком , а нынешний гетман ему тех городов не давывал”. На це послідувала вказівка „гетьману того Лютера війську не держать… и говорить, чтобы он его из войска выслал”.

Безперечно, найбільш плідна діяльність Юрія Немирича відноситься до часів гетьмана Івана Виговського. З переходом на сторону українського війська Немирич прийняв православну віру. Крім того, в 1658 р. опублікував відозву до польських социніан, де закликав їх повернутись в лоно православної церкви, поєднатись з вільним козацьким народом і стати добрими громадянами Великого Князівства Руського.

З Іваном Виговським Немирич був давно знайомий, адже Вигів – помістя Виговських (нині село Вигів Коростенського району Житомирської області), дароване їм в 1554 р. королем Сигізмундом, межувало з маєтками Немирича. Історичні документи засвідчили навіть їх спір через село Лугини, яке належало до володінь Немирича. Юрія Немирича вважають одним з авторів гадяцької угоди 1658 р., виконував важливі дипломатичні та військові доручення гетьмана, був полковником чернігівським та ніжинським, учасник Конотопської битви 1659 р.18. Загинув від рук повстанців проти гетьмана І.Виговського у серпні 1659 р., за одними даними, між биховом та Кобижною19, за іншими, під селом Свидовець20.

Юрій Немирич був типовим представником української шляхти того часу, в його долі відобразились всі складнощі й протиріччя, які переживали представники верхніх прошарків українського суспільства під час буремних подій визвольної боротьби українського народу в середині ХVІІ ст.

________________________

1 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С. 208.; Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.-Львів, 1913. – С. 332.

2 Костомаров М. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів. – Львів, 1918. – С. 321.;  Ефименко Е. История украинского народа. – К., 1990. – С. 179.

3 Лоський І. Юрій Немирич – канцлер Великого князівства Руського// Хроніка 2000. – 1995. - № 1. – С. 119 – 135.; Фотинский О. Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни ХVІІ века // Волынский историко-археологический сборник. – Вып. 1. – Почаев-Житомир, 1896. - С. 3-29.

4 Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси// Киевская старина. – 1882. – Т. 2. – С. 25-58.; Фотинский О. Социнианское движение на Волыни в ХVI – XVII вв. // Волынские епархиальные ведомости. – 1894. - № 25. – С. 709-717.

5 Архив Юго-Западной России. – К., 1867. – Ч. IV. - T. I. – С. 77.

6 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С. 16.

7 Антонович В. Коротка історія козаччини. – К., 1991.-С. 81.

8 Лоський І. Юрій Немирич … - С. 120-121.

9 Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси… - С. 402.

10 Актова книга Житомирського гродського уряду 1605 р. // Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVII cт. (Збірник актових документів) – К., 1981. – С.52-53.

11 Грушевський М. Духовна Україна. Збірка творів. – К., 1994. – С. 54.

12 Там само. С. 56.

13 Нудьга Г. На літературних шляхах. – К., 1990. – С. 192, 213.

14 Підкоморська книга Київського воєводства 1643 р. // Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVII cт. (Збірник актових документів) – К., 1981. – С. 222, 224, 233, 235, 237, 242, 243 та інш.

15 Фотинский О. Социнианское движение на Волыни… - С. 716.

16 Сергійчук В. Іменем війська Запорізького. Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ – середини ХVІІ ст.. – К., 1991. – С. 160.

17 Величко С. Літопис. – К., 1991. - Т. 1. – С. 177, 199.

18 Ярмошик І. Юрій Немирич – видний представник козацької старшини середини ХVІІ ст. // Козацькі часи на Житомирщині. – Житомир, 1994. – С. 48-58.

19 Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С. 350.

20 Большая энциклопедия пд ред С.Н.Южакова. – СПб., 1903. – Т. 13. – С. 768.

Ігор Кривошея (Умань)

 

"КОРОЛЕМ СТАЮТЬ, КНЯЗЕМ АРОДЖУЮТЬСЯ":

князі Любомирські в історії українських земель

XVII-XVIIІ ст.

 

Досить часто період XVII-XVIIІ ст. розглядають переважно як добу козацьку, забуваючи інколи про той факт, що не тільки козацтво чи селянство визначали історичний поступ українських земель тієї доби. Шляхетство, на нашу думку, особливо родовите і заможне, відіграло в українській історії не менш важливу роль. Це твердження, зокрема, стосується князів Любомирських.

Князі Любомирські – стародавній польський князівський рід, герба Срженява. Рід відомий з XV ст. У 1595 р. Севастіану Любомирському (близько 1546-1613)1 було надано титул графа. Його син Станіслав (+1649), відомий полководець, у 1621(2)-1642 - староста білоцерківський, отримав титул князя Священної Римської імперії від імператора Фердинанда ІІІ у 1647 р. (це другий такий випадок)2.

Станіслав був одружений у 1613–1622 рр. із донькою князя Олександра Васильовича Острозького (1571–1603) Софією3, що померла бездітною. Посаг за княгинею Острозькою склав 100 тис. золотих. Зазначимо, що шлюбні зв’язки Острозьких і Любомирських відомі ще з XVI ст. – Катажина Любомирська була одружена з Янушем Васильовичем Острозьким, братом батька Софії. Пізніше всі володіння Острозьких перейшли до Любомирських4.

За тарифом подимного податку 1629 р. Станіславу Любомирському на Волині належало 5215 димів Полонської, Остропільської, Любартівської і Лабунської волостей на Кременеччині (5 міст і 70 сіл)5. Загалом князю Станіславу Любомирському належало кілька десятків міст і 290 сіл у Краківському, Сандомирському, Руському, Волинському і Київському воєводствах6.

26 червня 1637 р. білоцерківський підстароста Чорний сповіщав руського воєводу Станіслава Любомирського, про те, що П.Бут (Павлюк) намагався схилити на свій бік реєстрових козаків. Любомирський у відповідь зауважив, що на останніх “не можна було розраховувати як на надійних союзників кварцяного війська”7.

Українські маєтності князя Любомирського складали на 1642 р. – 10 міст і 150 сіл8. Улітку 1648 р. київський підкоморій Юрій Немирич (пізніше автор Гадяцької угоди) благав краківського воєводу С.Любомирського надати якнайшвидше допомогу для порятунку шляхетських маєтків, “яким не так страшні поганські війська, як повстання наших підданих”9.

Юрій (Єжі) Севастіан (20.І.1616 – 31.ХІІ.1667) воював проти шведів та українських козаків (Зборівська битва 1649, Берестецька битва 1651). В березні 1648 р. Д’єрдь ІІ Ракоці намагався заручитися підтримкою Юрія для реалізації політичного проекту перерозподілу територій у Карпато–Дунайському реґіоні10.

У серпні–жовтні 1660 р. польська армія, яку очолювали польний гетьман, коронний маршалок Юрій Любомирський і коронний гетьман Станіслав Потоцький, за допомогою кримських загонів оточила московську армію під проводом В.Шереметєва та лівобережні козацькі полки поблизу Чуднова (Волинь). На допомогу оточеним на чолі 20 тис. війська виступив гетьман Ю.Хмельницький. 7 жовтня проти гетьманських військ виступили польсько–кримські війська (24–29 тис.) на чолі з Єжі Любомирським. У ході кривавої битви перемога не дісталася нікому11. Під Слободищами після переговорів між козаками і поляками було укладено угоду (18 жовтня), відповідно до якої Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства набували автономії у складі Речі Посполитої.

У 1664 р. Юрій (Єжі) Любомирський, незадоволений внутрішньою політикою уряду12, виступив проти королівської влади і був викликаний на суд польського сейму. Але на суд Юрій не з’явився, і був засуджений (заочно), у відповідь на цей крок сейму він оголосив війну королівським військам, неодноразово перемагав їх (1665 – Ченстохова, 1666 – Монтви), але пізніше припинив боротьбу, підписав з королем перемир’я і залишив Річ Посполиту13.

З 1682 р. князі Любомирські володіли містом Константинів (пізніше Старий Константинів, тепер райцентр Хмельницької обл.), яке перейшло до них завдяки родинним зв’язкам із князями Заславськими. На зламі XVII-XVIII ст. на Правобережній Україні було відновлено козацький полковий устрій. Найбільш популярним серед правобережних полковників був Семен Палій, який підтримував зв’язки з деякими впливовими польськими магнатами, зокрема, з Любомирськими.

У XVIII ст. князі Любомирські стають найбільшими землевласниками поруч із Чарторийськими, Санґушками, Браницькими, Потоцькими. Ці земельні володіння представляли собою фактично держави у державі, бо на їх території влада магната була безмежною і спиралась на фундамент, основу якого складали  власні військові частини, органи господарського управління, в`язниці тощо. Особливо чітко простежується існування таких міні–держав на Правобережній Україні, яка була віддалена від корінної Польщі і була краєм безмежного магнатського панування14.

Відомо, що перша половина XVIII ст. - це період гайдамаччини. Одним із найбільш відомих ватажків гайдамацького руху був сотник Верлан, що служив начальником міліції князя Любомирського. Повстання, що вибухнуло 1734 р., охопило Брацлавщину, Поділля, частину Волині і дійшло до Львова15. У 1736 р. гайдамаки захопили містечко Паволоч і замок, що належав Любомирським, і винищили всю шляхту16.

Опис 1739 р. засвідчує, що Станіслав Любомирський (1719–1783) успадкував латифундію, яка складалася з 1071 маєтку. Його володіння простиралися від родинного осередку Віснич поблизу Кракова в корінній Польщі до містечка Тетіїв на Київщині. У цих маєтках працювали майже мільйон кріпаків. На 1766 р. князь був найбільшим приватним власником в Європі17.

Напередодні великого антифеодального визвольного повстання 1768–1769 рр. С. Любомирський робив спроби запобігти вибуху народного гніву, а також масовим втечам селян на Лівобережну Україну. Так, він вимагав від регіментаря “припинити великі кривди й грабежі в Смілянській волості та в Жаботинському ключі”18.

У той час, коли Київщина й Поділля в червні 1768 р. були охоплені повстанням, шляхта і магнати робили все, щоб у Руському  і Волинському воєводствах панував спокій. Волинський шляхтич повідомляв, що відповідно до наказу князя Любомирського “проведено суцільні обшуки селян у Любарі і Острополі. Підозрілих завели в Полонне, де їх покарають. Але ж і князь не в силі навіть поблизу своїх фортець вгамувати селян. Лишилася тільки одна надія на порятунок від російського війська”19.

В період занепаду Речі Посполитої князю Любомирському належало 168 сіл та містечок в маєтках Побережжя на Дністрі20. Особливу увагу хотілось б звернути на взаємини Любомирських і релігійних інституцій у цей складний для польської держави час. На початку XVIII ст. князі активно підтримували діяльність різноманітних монастирів і шкіл при них, зокрема, василіанських на Правобережній Україні. За фінансової та матеріальної підтримки князів Любомирських засновувалися і діяли школи в Шаргороді (Станіслав Любомирський), Межиріччі і Любарі (Домінік Любомирський), Барі (Францишек Фердинанд Любомирський)21.

Князь Любомирський наказав у 1775 р. вигнати всіх православних священиків із своїх маєтків, якщо вони  не погодяться прийняти греко–римську віру, а церкви передати уніатам22.

Пізніше князь Ксаверій Любомирський передав православним значну частину греко-католицьких церков на Смілянщині, але в період другого розподілу Речі Посполитої їхнє толерантне ставлення до православних зникає23.

У 90–х рр. XVIII ст. в маєтках Любомирського на Дністрі панщина була 32–72 дні на рік, і вона досить часто поєднувалася з грошовою рентою. 1796 р. С.Любомирський через значні борги (4176000 крб.) голландським банкірам, приватним особам з Росії, посесорам, а також єзуїтам продав свої маєтки Побережжя – 8 містечок і 179 сіл, загальною площею 280 тисяч десятин за 5 мільйонів карбованців сріблом до російської скарбниці. Сам князь зазначав, що для остаточної ліквідації всіх боргів, за умови збереження права власності на маєтки, йому потрібно 10 років, але кредитори не хотіли чекати24.

Отже, князі Любомирські відігравали важливу роль в політичному, економічному та релігійному житті українських земель XVII-XVIIІ ст.

____________________

1 Sobol S. Polskie rody arystokratyczne. – Poznan, 2001. – S. 60.

2 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна. – К., 1993. – С. 74, 216.

3 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К., 2002. – С. 56, 65.

4 Там само. – С. 94, 212.

5 Там само. – С. 99, 214.

6 Там само. – С. 214.

7 Інститут рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського. – Ф. 2. – Спр. 13402. – Арк. 265, 274.

8 Баранович Ол. Залюднення України перед Хмельниччиною. – К., 1930. – С. 97–98.

9 Цит. за: Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. – К., 1999. – С. 54.

10 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – С. 57.

11 Там само. – С. 127.

12 Sobol S. Op. cit. – S. 63.

13 История Польши. – М., 1954. – Т. І. – С. 263–264.

14 Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного: Антифеодальне народно–визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр. – К., 1989. – С. 21; Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 358.

15 Полонська–Василенко Н. Історія України: В 2 т. – Т.2. Від середини XVII століття до 1923 р. – К., 1995. – С. 148–149.

16 История Польши. – М., 1954. – Т. І. – С. 270.

17 Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К, 2000. – С. 603.

18 Храбан Г.Ю. Спалах гніву... – С. 38–39.

19 Там само. – С. 95.

20 Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. (Социально–экономическое развитие) – К., 1961. – С. 41.

21 Материалы для истории народного образования // Киевская старина. – 1882. – Т. ІІ. (№ 6) – С. 466, 468, 477, 488.

22 Коялович М. История воссоединения западнорусских униатов старых времен. – СПб., 1873. – С. 232–233.

23 Полонська–Василенко Н. Історія України... – С. 353–355.

24 Маркина В.А. Магнатское поместье... – С. 62, 72, 219.

 

 

Олена Суховарова-Жорнова (Київ)

 

РОДИННІ ПОРТРЕТИ РОЗУМОВСЬКИХ

У ЗІБРАННІ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ

ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Колекція НМІУ включає декілька родинних портретів Розумовських: Кирила Григоровича (1728-1803), Олексія Григоровича (1709-1771) Розумовського, Наталії Кирилівни (1747-1837), подружжя Олексія Кириловича Розумовського (1748-1822 рр.) та Варвари Петрівни Шереметьєвої (1750-1824), Петра Кириловича (1751-1823). Написання портретів припадає на кін. ХУІІІ – І пол. ХІХ ст., тобто на межу відходу від застарілих засад українського бароко до приходу класицистичних течій в портретному живописі. Таким чином, зображення Розумовських дають нам можливість насолоджуватися реалістичністю та лаконічністю.

Портрети Розумовських ілюструють занепад козацької держави, останній її сплеск та нову добу повного “зацарювання” російським урядом Української держави. Брати Кирило та Олексій Розумовські намагалися відтворити вже зруйновану вщент українську державність, та більшість козацької старшини і простого люду була неспроможна підтримати “останнього гетьмана” України.

На портреті Олексій Григорович Розумовський (Інв. № НМІУ, М-169. П., о. 71 х 54 см.) зображений з усіма регаліями в повній своїй красі: в перуці, гаптованому золотом камзолі, з блакитною стрічкою та орденом Андрія Первозданного, з мереживним жабо на грудях. Олексія Григоровича показано вже не юнаком, а чоловіком середнього віку, з трохи зневажливим, але красивим, добродушним обличчям. Портрет вдало передає його м’яку і високо справедливу вдачу, не гордовитість. Він не викликав у оточуючих заздрощі та незадоволення. Йому не потрібна була влада. Можливо, історія би змінила своє русло, якби після смерті Єлизавети Петрівни Олексій Григорович погодився з пропозицією на становлення його на престол і не кинув в полум’я шлюбні папери. Він вже був стомлений грою в придворного вельможу і доживав останні дні тихим мирним життям в своєму Анічковському будинку.

Портрет Олексія Григоровича виконано професійним майстром, з академічною освітою. За манерою виконання та художніми особливостями портрет датується кін. ХVІІІ - поч. ХІХ ст. із зворотного боку портрета є напис, який вказує на родинні зв’язки Олексія Григоровича: “Портретъ Графа Алексъя Григориевича Розумовского и фетмаршала, синъ Графини / Наталіи Демяновни, родной дядя Екатерини Евфимовни Галагановой1, рожденой Дарагановой».

У збірці музею зберігається два портрети дружини Олексія Розумовського - імператриці Єлизавети Петрівни (1709-1761/2 рр.)2. Портрети Єлизавети Петрівни датуються кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. та є копіями з її прижиттєвих портретів імператриці роботи російського майстра О.П.Антропова (1716-1795 рр.): писані в 1750 р. (Тульський краєзнавчий художній музей) та в 1755 р. (Київський музей російського мистецтва).

Завдячуючи Єлизаветі Петрівні, рід Розумів набув графського титулу та став йменуватися Розумовськими. Вона наділила їх маєтками, а рідного брата Олексія Григоровича - Кирила Григоровича Розумовського поставила гетьманом України у 22 роки.

Усі найкращі якості останнього гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського втілено в портреті кін. ХУІІІ ст. (Інв № М – 1294. П, о. 62 х 51.), виконаного невідомим провінційним цеховим художником-іконописцем Лівобережної України. Від решти портретів Розумовських портрет Кирила Григоровича відрізняється своєю самобутністю і не належить академічному письму. В ньому присутні елементи,  притаманні іконопису: тепла червоно-коричнева гама, моделювання обличчя, очей. Майстер вдало передав своєрідний характер через експресивне зображення вже немолодої людини, імпульсивний поворот голови (Мал. 1).

Гетьман Кирило Розумовський, зображення якого нині знаходиться в експозиції музею, де представляється тема “Лівобережна Україна ХVIII ст.”, постає перед глядачем як вельможа петербурзького двору: в перуці каштанового кольору з буклями і хвостом, в темно-зеленому камзолі з червоним коміром, оздобленим золотим гаптуванням, з стрічкою та Зіркою ордена Св. апостола Андрія Первозданного. Гетьманські портрети, як і це полотно,  копіювалися з гравюр та їхніх. В даному випадку можна припустити, що портрет малювався з гравюри О.Осипова, опублікованої в книзі Д.Бантиш-Каменського “История Малороссии”.

Мал. 1. Портрет гетьмана К.Г.Розумовського (1728-1803)

(Національний музей України)

 

Як відмічав П.Білецький: «Скільки-небудь цікавих реплік портрети останнього гетьмана з боку українських живописців не визвали. В серіях гетьманських портретів, які писані з гравюр бекетовських видань, його зображення самі невиразні і складають різкий контраст з усіма іншими”3.

Портрет гетьмана Кирила Розумовського деякий час був власністю Київської Духовної Академії. В 30-х рр. ХХ ст. надійшов до Заповідника - Музею “Києво-Печерська лавра”,4 а пізніше, 9 квітня 1951 р. потрапив до Київського державного історичного музею (нині - НМІУ). До надходження портрета в музей живописний шар неодноразово зазнавав втручань некваліфікованих майстрів. Експозиційного вигляду полотно здобуло завдяки роботам у 1993 р. художника-реставратора живопису вищої категорії А.А.Ачкасової.

Решта портретів Розумовських виконана в реалістичних традиціях класичного академічного живопису кін. ХVІІІ - поч. ХІХ ст., в тому числі це стосується портретних зображень дітей славетного гетьмана Кирила Григоровича Розумовського та Катерини Іванівни Наришкіної: Наталі, Петра та Олексія (всього їх було 11).

Усі діти Розумовських отримали блискучу освіту. Що стосується синів, то “вони були начинені французькою літературою, вдягнені в іноземні форми, вважали себе руськими Монморансі, були люб’язні “при дворі” та “нестерпними за його межами аристократами”. Старший син Олексій Розумовський з 1769 р. був придворним Катерини ІІ, у 1786-95 рр. - сенатором, у 1810-16 рр. - міністром народної освіти. Крім цього, він у Підмосков’ї створив великий ботанічний сад.

Імпульсивність та внутрішня енергія портретованого Олексія Кириловича Розумовського (Інв. № М-204. П., о. 68 х 60 см.) дуже вдало відображені професійним майстром. На портреті - погрудне зображення вже немолодого, але красивого, сивоволосого чоловіка. Щоб підкреслити емоційність портретованого, майстер зображує Олексія Кириловича на тлі пурпурової тканини.

Виходячи з напису на зворотному боці портрета, можна припустити, що зображення писалося англійським майстром Джорджем Дау (1781-1829 рр.). Цілком ймовірно, що портрет Олексія Кириловича написано саме цим майстром в 20-х рр. ХІХ ст. У 1819 р. на запрошення імператора Олександра І художник прибув з Лондона до Петербургу та на протязі 9 р. виконав більш 400 портретів російських генералів, що брали участь у війні з Наполеоном у 1812-1814 рр. та інших приватних осіб з кола військових5.

В музейній колекції зберігається живописний (Інв. № М-472. П., о. 65 х 55 см.) та ідентичний йому літографічний (Інв. № ГРЛ-3714/102. Літографія. 44 х 35 см.) портрети дружини Олексія Кириловича Розумовського – Варвари Петрівни Шереметьєвої, доньки графа Петра Борисовича Шереметьєва. На той час Варвара Петрівна Шереметьєва була найбагатшою руською нареченою, але це не зробило жінку щасливою.

На відміну від свого різкого та черствого чоловіка Олексія Кириловича Варвара Петрівна мала дуже покірний та врівноважений характер. Йому швидко набридла «безхарактерна і абияк вихована дружина»6. Він настільки її поневолив, що коли наказав одного дня зібрати речі і піти з дому, вона виконала це, не дивлячись на те, що їй важко було розлучатися з дітьми.

Живописний портрет Варвари Петрівни писаний на останньому році життя, портретованої у 1824 р. відомим українським майстром Яковом Івановичем Аргуновим (1750-1824)7. Я.І.Аргунов вдало передав добру та привітну натуру жінки похилого віку з ледь прикритими повіками та легкою посмішкою. В портреті вже яскраво відчувається відхід від усталених в портретному живописі барокових моментів ХУІІІ ст. Перед нами типовий живопис ХІХ ст.

Серед усієї групи жіночих портретів Лівобережної України особливу увагу своєю професійністю привертає портрет (Інв. № М-524. П., о. 51 х 43 см.) доньки Кирила Розумовського - Наталії Кирилівни Загряжської. На відміну від своєї родички Варвари Петрівни вона мала характер рішучий та самостійний. Гр. Н.К. Розумовська була фрейліною Катерини ІІ і часто чергувала з гр. Н.А.Загряжським, з яким одружилася у 1772 р. Своїх дітей Наталія Кирилівна не мала і тому силою забрала небогу Марію у своєї сестри Ганни Кирилівни Васильчикової. Це посварило її з сестрою, але Марію Наталя Кирилівна виховувала у себе, залишила у спадок усе своє майно та одружила з Віктором Павловичем Кочубеєм.

На цьому портреті зображена жінка похилого віку з темним волоссям, розчесаним на проділ, легкою посмішкою. Н.К.Розумовська не була красивою жінкою: сутулувата, кривобока. Та за свідченнями очевидців, «запалювала серця». Її оригінальні промови збиралися слухати люди. Нею з цікавістю заслуховувався та записував О.С.Пушкін. Художник зобразив дуже важливу деталь, яка характеризує цю жінку – лорнет в правій руці. Цей аксесуар вказує на прихильність дами до світських товариств. Портрет виконано в найкращих художніх традиціях реалістичного живопису І пол. ХІХ ст., але майстер, прихильник, певно, цієї дами, обминув деякі недоліки її зовнішності (велика бородавка на носі)8 та вдало передав основні риси характеру портретованої (Мал. 2).

Мал. 2. Портрет графині М.К.Розумовської (1747-1837) (Національний

музей історії України).

 

Музейну збірку родинних портретів Розумовських доповнюють гравійований різцем портрет (Інв. № ГРЛ-3714/97. Гравюра. 51 х 35 см.)9 ще одного сина Кирила Розумовського – Петра Григоровича, петербурзького предводителя дворянства (1801-1805), діючого таємного радника, обер-камергера (1814 р.). Гравюра виконана французьким гравером Пьєром Одуеном (1768-1822 рр.), учнем Боверлє10 з портрета англійського живописця Л.Гутербруна, який тривалий час мешкав в Росії, був почесним членом Петербурзької Академії мистецтв11. Виходячи з цього, можна зробити висновок: гравійований портрет є прижиттєвим за написом на зворотному боці - гравюра походить з родинної збірки Репніних (з підписом завідуючого відділом мистецької збірки музею в кін. 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. Федором Ернстом).

На портреті зображений чоловік середнього віку на весь зріст, одягнений у військову форму з камеєю в правій руці, з усіма регаліями, на фоні пейзажу.  Подібні зображення Розумовських зустрічаються на портретах іноземних майстрів: Токе (п-т К.Г.Розумовського), Рослин (п-т О.К.Розумовського), Шмідта (п-т К.Г.Розумовського).

Розглянуті портретів Розумовських створені в реалістичних традиціях живопису кін. ХУІІІ – поч. ХІХ ст., крім гетьманського портрета Кирила Розумовського, який написаний провінційним майстром-іконописцем Лівобережної України в кін. ХУІІІ ст. ще у стилі українського бароко. Лівобережним майстром, але у стилі  реалістичного письма, зображена його старша донька Наталія Кирилівна. Мода на іноземних майстрів дала привід зобразити портрети братів Олексія Кириловича (худ. Д.Дау) та Петра Олексійовича (грав. П.Одуен) Розумовських. Запозичені європейські манери передачі образу відтворені вже українськими майстрами живопису в портреті О.Г.Розумовського (невідомий майстер) та портреті В.П.Розумовської (худ. Я.І.Аргунов). Нові реалістичні течії в портретному живописі кін. ХУІІІ – поч. ХІХ ст. дозволили вдало передати не тільки соціальне становище портретованих у суспільстві, а розкрити їх психологічний стан та характер.

Портретна збірка Розумовських становить гордість Національного музею історії України і є своєрідною ілюстрацією занепаду козацької державності та впровадження русифікованої політики на Україні.

_________________

1 Екатерина Евфимівна Галаганова - донька рідної сестри Олексія Григоровича-Вєри Григорівни. Див. Лобанов-Ростовскій А.Б. Русская родословная книга. - СПб., 1895. - Т. 2. –C. 153.

2 Інв. №№ М – 527 (п., о. 75 х 57), М – 120 (п.,о. 95 х 74).

3 Белецкий П. Украинская портретная живопись ХVІІ – ХУІІІ.- Л., 1981.- С. 192.

4 Старі інвентарні книги фондів історико-культурного Києво-Печерського заповідника.

5 Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедическій словарь. – СПб., 1899. - Т. 26. - С. 202.

6 Русские портреты ХVIII – XIX вв. - СПб., 1905. - Т. 3. – С. 109.

7 Гарцман Ш.М. Аргунов // Мистецтво України. - К., 1995. – Т. 1.- С. 76.

8 Подібне цьому зображення Наталії Кирилівни опубліковане в книзі О.Васильчикової “Семейство Разумовских”. Див. Васильчикова А.А. Семейство Разумовских.- СПб., 1894. - Т. 5.

9 Портрет цінний написом французькою мовою в нижній частині аркуша: “Peint par L.Guttenbrunn, Grave par P. Audoin de L.Academie des Arts de Vienn / Le Comte Pierre – Razoumovski / Consiller prive actuel de Sa Majeste Lempereur de Toutes les Russies,/ et son Graind Chambellan, Chevalier de plusieurs Ordres” (“Малював Л.Гутенбрун, Гравіював П. Одуен, член Академії мистецтв Вєни. Граф Петр Розумовський, таємний радник сучасного Великого Імператора Всієї Русі, його обер-камергер, кавалер декількох орденів”.

10 Иллюстрированная энциклопедическая библиотека. - М., 1996. - С. 175.

11 Ровинский Д.А. Подробный словарь русских граверов ХVI - ХIX вв.- СПб., 1895. - С. 501; Подробный словарь русских гравированных портретов. - СПб., 1889. - Т. 2. - С. 101.

 

 

Лілія Андрієнко (Київ)

 

ЗОРОВІ ОБРАЗИ БАРОКО

 

Мистецтво і література Бароко по довгім часі забуття і зневаги знову стали об’єктом пильної уваги вчених з усіх галузей гуманітарних знань: культурологів, мистецтвознавців, істориків, філософів, філологів. І це закономірно, адже Бароко, яке окреслюється багатьма дефініціями – стиль, епоха, філософська доктрина, культурний рух – має і таке ж багате й різноманітне втілення у духовній культурі: в архітектурі, музиці, образотворчому мистецтві, театрі, красному письменстві.

Отож, перед дослідниками Бароко величезний масив теоретичних проблем і завдань, які ще потребують свого розв’язання. Одним із найцікавіших аспектів вивчення такого універсального культурного феномену, яким постає перед нами українське Бароко, є, на нашу думку, виявлення наскрізних мотивів, ідей, образів та способів їх художньої реалізації у різних видах мистецтва.

Засвоєння барокових рис у кожному з них не було синхронним. Однак, раніше чи пізніше, і у живописі, і в архітектурі, і в музиці, і у книжковій графіці, і, звичайно, у літературі поступово склалася самобутня система образних означень і символів, певна хроматична поетика, через яку розкривався художній і філософський зміст Бароко, а саме: пошук абсолюту; вгадування “Божественного промислу” у світі видимих речей; стратифікація універсуму на “земне” і “небесне”; “вічне” і “минуще”, тобто “sivitas Dеi” та “sivitas terrena”. При цьому перший виступає як своєрідний архетип світу видимого, прообраз того, “что сверху ничто, но в серіодкѕ чтось, снаружи ложь, но внутр истина” (Г.Сковорода)1. Звідси символічність, метафоричність, контрастивність, семантична двоплановість барокової поетики. Про це багато писав відомий мистецтвознавець, глибокий дослідник цього стилю Дмитро Степовик : “Митці барокко не використовували образів з одним тлумаченням, а підбирали такі зображення, які б зв’язували різні поняття, мали вихід на широке коло асоціативних значень”2.

Барокове мистецтво призначалося, передусім, для споглядання “мисленними очима”, апелювало до читача (глядача, слухача), настроєного містично, піднесено. Відповідно, і колір, і образ у бароковій поетиці – це, насамперед, символ, знак вищих Божествених сутностей.

Отож, у поезії, особливо у духовній та медитативно-філософській  ліриці, ми майже не натрапляємо на назви кольорів, вжитих у денотативному значенні. До того ж, колористичний образ часто послуговується у тексті неколірними репрезентантами.

Так, червоний колір, який символізує спокутну жертву Христа, земне кохання, а отже, і земне життя; безмежну відданість Вітчизні, представлений у тексті такими опорними словами, як  кров, вино, вогонь, полум’я, троянда; кривавий, очервлений, обагренний;  вогняний; горіти, палити, палати.

Особливого драматизму і напруження сповнені поетичні рядки Димитрія Туптала3, у яких червона квітка (троянда, рожа) символізує мученицьку смерть Христа: “В остром тернню кровію очевленній цв¾те” (с. 305); “Ісусе тернов в¾нець носивий ужасний // В нем кровію багрен быв, аки рож цв¾т красный” (с. 287); “ Христос єсть червленна // Рожа, власною крові<ы>ю в страстєх обагренна” (с. 294).

У П. Поповича-Гученського читаємо: “Бо тот кв¾т, яко рожа, зкравленний повстаєт, // Тебе вѕчним животом и щастям витаєт”(с. 336); “Днес з гробовой темности виростаєт кв¾ток, // Которий - то нас барзо т¾шит малих д¾ток. // Кв¾ок, Христос воскресший, червонофарбистий, // кровию искропленний, яко клейнот чистий”(там же).

Насиченість тексту асоціативно потужними опорними компонентами, про які вже згадувалося вище, робить його колористичне тло надзвичайно виразним, незважаючи на те, що частотність вживання лексем із колірною семантикою невелика (“очервленній”, “багрен быв”, “обагренна”, “зкравленний”).

Особлива пластика поетичного слова, динаміка художнього образу, і навіть переливання, відтінювання кольорів, досягаються у текстах завдяки лексемам із значенням руху, що, за висловом Івана Франка, “торкає різні наші змисли, викликає в душі образи різнорідних вражень” і створює, таким чином, “одну органічну і гармонійну цілість”4. Так, дієслова паде, истькаєт, истачаєт, излияся, измываєт, плачет, омочити, обляно, выллял, напаяется, що мають сему “рух рідини” і поєднуються в тексті зі словосполученнями кривавий піт, кривавий дощ, ріка крові, краплі крові мають дуже виразну чуттєвість і стають динамічним організуючим центром художнього простору. Це вертикальний рух згори донизу: крові, сліз, поту розіп’ятого на Хресті Ісуса – до землі, людей, до “въсего широкого св¾та”: “Во вертоград¾ Христос потом излияся: // Пот от крове Авеля на нем показася; // Но егда пот во каплех крове ист¾кает, // Челов¾ка от скверны Христос измывает” (Д.Туптало, с. 228); “Прискорбен єст душею, видя смерти чашу, // Плачет кривавим потом, ах, за злобу нашу (Д.Туптало, с. 293); “Р¾ку крове от ран истачаєт” (там же); “Ист¾каєт на крест¾ кров от ребр Ісуса” (там же); “Напаяєтся земля усохшая нын¾ // Кровию, аки дождом: егда наедин¾ // Молитствуєт Христос, паде пот крвавый от т¾ла // На землю, дабы вм¾сто терній крын м¾ла (там же).

Дуже поширене в барокових текстах (переважно духовного та філософського змісту) метафоричне перенесення кров-вино, що пов’язується з таїнством Святої Євхаристії:

Грозд винний Ісус єгда дозр¾ в вертоград¾,

Зр¾те, в коей нын¾ єст от єврей отрад¾!

Сіи от него вино єгда истачают,

Терніем весма єго острым избождают

                                         (Димитрій Туптало, с. 291).

У творах світського змісту, зокрема у геральдичних епіграмах, що були своєрідною “зримою метафорою”, червоний колір не має такого сильного містичного змісту, як у духовній поезії, і мислиться, головним чином, як символ відданості Вітчизні. Наприклад, в анонімному вірші “На старожитний клейнот их милостей панов Желиборських”: Желиборських дв¾ коси в купу ся злучили // Для того, аби волков драп¾жних губили (с. 57)”.

І далі:

Врагов церкви отчизны косы подтынают,

Вовчыи волками ся враги называют.

Для того косы тыи сут в червоном полю

Обляно кровю врагов громячи сваволю (там же).

Образ вовка набуває метафоричного ефекту внаслідок актуалізації відповідної системи загальноприйнятих асоціацій. Стріла, коса мають атрибутивно-символічне значення. Метафорою у класичному розумінні є образ червоного поля, в якому зближаються дві семантики: поля бою, червоного від крові, і червоного тла герба, на якому зображено дві коси.

Окремо слід відзначити метафори, у яких предметом художнього осмислення стали літери. Так, у композиційному центрі герба Сильвестра Косова зображено латинську літру N. Далі у віршах обігруються усі її зовнішні та асоціативні аспекти. Наприклад, N розкладається на дві частини: “Єдной – шерокость фундаменту в неб¾ // над духом…”, друга “к земл¾ своим фундаментом, // над т¾лом земним, иж под павиментом” (с. 69).Таким чином:

Вкуп¾ в єдин герб ся злучили,

Плоть з духом вкуп¾ на них заробили.

N втілює єдність земного і небесного:

Бо N двь вяжеть литери,

Люди ку земл¾, люди к горней сфери (там же).

Невідомий автор звертає увагу на гострі кути, які має графічне зображення літери: “Письмо, що з тых ся остростей складаєт, // Очи колет, кров – не воду зливаєт”. Водночас N є прихистком “в джджу крвавом”, де “Герб ся N ставить двома наметами”(там же).

Цей віршовий фрагмент – варіант загального образного мотиву “світ як книга”, що бере свій початок із образного субстрату “Слово як життя”.

На хроматичній шкалі поряд з червоним стоїть пурпуровий – колір вищої влади (божественної або імператорської). У анонімному вірші “На преславний клейнот вельможного єго милости Іо Мирона Бернавського, воєводы Молдовлахіа”  поетично коментуються символи та знаки герба воєводи:

Антоіх, пурпурою вола оздобивши,

Золотом, перли, сличным кам¾ньєм упстривши

В Ієрусалим на жертву с хутью посылаєт.

Бернавскій Бога сердца щиростю благаєт,

Которую при вс¾х цнотах пурпура красу [є]т,

Любви к Богу, и славу в¾чную готуєт (с. 49).

Білий протиставляється червоному як символ Божественного світла; чистоти і непорочності Діви Марії; дистанційованості від мирського різнобарв’я. Відомий проповідник XVII ст. Антоній Радивиловський присвячує Богородиці проповідь, у якій порівнює її з лілеєю. Що ж подібного має ця квітка з Дівою Марією? По-перше, стверджує автор, недоторкана чистота, білість, відсутність будь-яких помарок, “коториє би пієнкность ея нарушали”. “Второє-л¾ л¾ и суть б¾лии и червонии…Пресвятая Д¾ва Марія сут б¾лая иле до невинности первородной, ест тежь и червона, иле до встиду д¾вического…”5. Лазар Баранович у вірші, який має назву “Плач о преставленіи великого государя Алексея Михайловича”, вживає відприкметникове дієслово “убілитися”, яке, очевидно, є його новотвором: “Уб¾лися єси сам” (с. 225). “Убілитися”, тобто стати білим, означає тут – позбутися гріховності, порочності.

Замість прикметника білий часто вживається його образно-символічний інваріант чистий, котрий має значно ширше коло асоціацій і виразне конотативне значення. Це, насамперед, святість (“Маріи образ видя вся чиста и свята” – І.Величковський, с. 273;), добропорядність(“кгды серце чисто…”, “И моєй души нагой, Христова невѕсто // Од¾ніє брачно даждь им¾ти чисто – Д.Туптало, с. 282), свобода (“А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна” – анонім, с.100).

У символічній опозиції до білого постає чорний колір як знак смерті, земної приреченості, духовної немочі, гріховності. Саме чорним кольором в іконографії замальовувались глибини печер – символ могили, пекла. “Опозиція “біле-чорне”, – пише  В.Бичков, – із досить стійким для багатьох культур значенням “життя-смерть” увійшла в іконопис у вигляді чіткої іконографічної формули: біла спеленана фігура на тлі чорної печери (немовля Христос у “Різдві”, воскреслий Лазар у “Воскрешенні Лазаря”)”6 Чорний колір у барокових поетичних текстах репрезентований образами ночі, темряви, тіні, диму: “Т¾нню нам смерти серце помрачено” (анонім, с. 85); “тма смерти”(анонім, с. 92); “от дыму жизни” (анонім, с. 84); “Да не скрыєт тма // гр¾ховная млою” (Д.Туптало, с. 322); “Дажд ми в темном сем св¾т¾ Господа предзр¾ти, // ран гр¾ховных и смертной тми в души избыти” (там же); “Аз, яко нощ нєсв¾тла, потемнен злобою” (І.Величковський, с. 257). Особливо рельєфно ця тема виписана у “В¾ршах на воскресеніє Христово” Петра Поповича-Гученського:

Смерть лежит забитая, пекло ляментуєт

И сам ксіонже темности в жалости с¾туєт.

Вс¾ дяволи утекли в глубокиє кгмахи,

Бо вид¾ли на соб¾ незм¾рниє страхи.

Кгди божество Христово темност осв¾тило,

В тот час вс¾х б¾сов в пекл¾ барзо засмутило.

Вс¾ ся в прах росипали од бозкой св¾тлости,

Вс¾ згубили проклятих сил своих см¾лости. (с. 335).

Отже, світло і темрява, життя і смерть – ось головний пафос мистецтва Бароко і центральна вісь його поетичного простору, що, не в останню чергу, слід пов’язувати з християнсько-візантійськими впливами.

Отці церкви, Афанасій Александрійський, Григорій Назіанзін, Василій Великий, Mакарій Єгипетський, трактували світло як видиму форму Божества, єдину стихію, у якій розчиняються трансцендентне та іманентне. Світло уособлювало собою всю повноту духовності, усе ідеальне, найбільше благо і найвищу істину.

Розуміння Божественної природи світла зафіксувалося у біблійній формулі: “Бог є світло, і немає в нім жадної темряви!” Невипадково світло і святий виходять з одного етимологічного гнізда svst.

Є. Трубецкой у праці “Умозрение в красках” пише: “Іконописна містик - це насамперед сонячна містика в найвищому, духовному значенні цього слова.” І далі: “Така в нашому іконописі ієрархія барв довкола “сонця незаходимого”. Немає такого кольору райдуги, який би не знаходив собі місця в зображенні потойбічної Божественної слави. Але з усіх кольорів один лише золотий, сонячний означає центр божественного життя, а усі інші – його оточення. Один Бог, що сяє “паче солнца”, є джерелом царственного світла. Інші кольори, що Його оточують, виражають собою природу тієї прославленої тварі небесної і земної, котра утворює собою Його живий нерукотворний храм”7.

Димитрій Туптало пов’язує світло з образами Ісуса Христа, Трійці, Діви Марії: “Дажд ми… зр¾ти неотвращенно лице св¾товидно ” (с. 286); “св¾т троичный вожд¾евша сердцем чистим зр¾ти” (с. 282); “Матер Божію, матер св¾та, св¾щу ясну…”(с. 285).

У віршах Петра Поповича-Гученського світло, сонце символізує воскресіння Христа: “” Христос повстал з гробу // И св¾ту затменному привернул оздобу”(с. 336); “Бог з мертвих повстал  // И слонце затменноє св¾тлостю привитал” (с. 337); “И св¾том бозтва свого св¾т хмурний привитал” (с. 338).

Світло виводить людину із пітьми незнання до сонця одкровення, істини, спасіння: “и вс¾х просв¾тиша св¾том познанія ”(анонім, с. 30); “Праведнік, як лев, хочет к солнцу правды” (анонім, с. 75); “дажд св¾тл¾ти: // В запов¾дєх ти непорочным прєбыти” (Д.Туптало, с. 281); “св¾том мя разума о Боз¾ просв¾тите (там же)”; “Помози ми изыйти з темници гр¾ховной, // Достигнути же св¾та свободы духовной” (В.Ясинськиий, с. 244).

У певних контекстах, де світло виступає символом інтелектуальної ясності, образ цей має тенденцію співвідноситись з конотаціями, пов’язаними з вогнем. Як вогонь зігріває тіло, так інтелектуальне світло стимулює розум і дух. Крім того, вогонь має властивість, котра завжди дивувала і захоплювала: здатність до самозародження і самовідтворення, здатність передавати іншим своє тепло і сяєво – “запалювати”. У барокових поетів образ вогню асоціюється з любов’ю до Бога: “в сердцу огнь любве палаєт” (Д.Туптало, с. 292); “пламенем любве Божія горяше” (там же, с. 306); з жертовною любов’ю Ісуса Христа до людей: “Огнем любве к народу людскому спалений” (Й.Волкович, с. 157).

Іноді образ вогню може набувати апокаліптичного значення, відтінку чудес, метаморфоз, містичних з’яв: “Роскажи огню з неба зненацка зступити, // З ужасом всего св¾та з кгрунту вынищити!” (Й.Волкович, с. 156); “дух свят в язицех огненних схождаєт” (Д. Туптало, с. 300); “но паче недостойных хотяй попалити // Огнь-Ісус, и се начат в терніи горѕти” (там же, с. 291); “Иногда во огненном столпѕ глаголати // Изволил ко евреом Христос” (там же, с. 290).

Згідно з релігійними уявленнями, Бог Світла перебуває на сяючому небі або на священній горі, освітленій променями сонця: “да уздрю св¾т в горнєм чертоз¾” (Д.Туптало, с. 281); “дажд ми зр¾ти тя в св¾т¾ на небеси гор¾” (там же). У письменників “латинської орієнтації” – це Олімп або палац Феба: “Св¾тлый промень солнечный вс¾х увеселяєт, // Гды на землю бляск ясный з Олимпу спущаєт” (С.Почаський, с. 185) .

Іще одна риса світла, яка набула символічного узагальнення, – його здатність сліпити “без числа, паче солнце ясно”. Такі протилежні уявлення стверджують думку: світло для тих, хто не здатний його побачити, все одно що темрява: “…тя пресв¾тла, Христе мой, стижуся, // Како аз темний лицу ти явлюся” (Д.Туптало, с. 296); “Бо в¾м, що чинять, овшеки не знают, // Засл¾пленныи очи свои мают” (Й.Волкович, с. 161).

Зелений колір на противагу “небесним” і “царственним” кольорам означає земне буяння, розквіт, молодість. Синій і блакитний – символи трансцендентного світу. Ці кольори активно використовуються художниками, у тому числі й іконописцями, для зображення пейзажу, інтер’єру, одягу. Однак присутність цих кольороназв у поетичних текстах Бароко обмежена. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, відсутністю у поезії цього періоду пейзажних замальовок, портретів. Адже барокове мистецтво розвивається і функціонує, головним чином, у межах релігійної ментальності. А це означає, що у красному письменстві перевага віддається готовим порівняльним зворотам, усталеним словесним формулам. Так, похмурі картини апокаліпсису, війн описуються за допомогою контрастних образів світла (блиску, сяєва, дня, сонця) та темряви (ночі). Портретні характеристики героїв та антигероїв – це передусім розкриття їхнього внутрішнього світу через вчинки. По-друге, хроматична лаконічність розглядуваних текстів великою мірою детермінована їх символічним характером.

Отже, і базові кольори - червоний, білий, чорний; і мотивовані- золотий, небесний; і релятиви та інтенсифікатори-світлий, ясний, темний – складають основну палітру барокового мистецтва і є невід’ємним елементом світогляду та ціннісних орієнтацій епохи Бароко.

____________________

1 Григорій Сковорода. Вірші. Пісні. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. - К., 1983. – С. 86.

2 Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. – К., 1986. – С. 23 .

3 Поезія тут і далі цитується за виданням: “Українська поезія. Середина XVII ст.” – К., 1992.

4 Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. – К., 1969. – С. 152-153.

5 Цит. за: Сумцов Н.Ф. Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен. – К., 1888. – С. 60.

6 Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. – К., 1991. – С. 268.

7 Трубецкой Е. Этюды по русской иконописи // Смысл жизни. – М., 2000. – С. 380.

 

 

Богдан Колосок (Київ)

 

МІСТОБУДІВНА КОМПОЗИЦІЯ ЛУЦЬКА В КОЗАЦЬКІ ЧАСИ

 

В козацькі часи Луцьк перебував у складі Речі Посполитої. До національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. він розвивався досить успішно і мав образні назви “Рим Сходу” і “Волинський Рим”. Сталося це здебільшого завдяки його насиченій храмами містобудівній композиції. При цьому принципи її формування використовувалися ті, що були застосовані на початку християнства на Волині. Вони забезпечували гармонійний з природною підосновою розвиток поселення і є надзвичайно цікавими і повчальними для сучасних архітекторів.

Луцьк розташований на Волинській височині. Якщо подивитись на нього згори, то побачимо, що вона прорізана долинами річок Стиру, Омелянки, Сапалаївки, Грудки. Ці долини певним чином формують простір, орієнтують його вздовж своїх осей. Головною віссю місцевості є долина Стиру.

Характерна особливість луцького ландшафту - наявність в межах сучасного міста чотирьох, утворених високими схилами долини Стиру амфітеатрів, і пологих мисів, що знаходяться в їх геометричних фокусах. Такі пари мають чудову властивість; охоплений амфітеатром простір (а разом з тим і увага глядачів) спрямовується ним на мис — найактивнішу в композиційному відношенні частину прилеглої території. Аналогічні пари, але значно менші за розмірами і своїм впливом, є і на притоках Стиру.

Миси є початком надзаплавних терас (плато), які також мають свої просторові осі. Вони більш чітко проявляються з наближенням до головної природної осі — долини. Осі плато взаємопов'язані з віссю долини р. Стир і підпорядковані їй.

Така композиційна структура природної підоснови обумовила розташування усієї системи розселення, в яку входив Луцьк, вибір місця для нього, динаміку розвитку, планувальну структуру, містобудівну композицію, функціональну організацію території.

В ролі структурного і формотворчого чинника системи розселення виступала долина Стиру. З часів палеоліту до середини XX ст. поселення розташовувались вздовж неї, утворюючи лінійну структуру. Головна природна вісь місцевості стала структурною, функціональною і композиційною віссю системи розселення. Для міста, як ядра оточуючих його поселень, була вибрана ділянка, що мала найвищу композиційну активність на даній місцевості. Нею був заплавний острів, що знаходився в фокусі амфітеатру Рованці — Гнідава — Красне з радіусом кривизни біля 1 км. (Мал. 1).

 

 

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Мал. 1. Аналіз містобудівної композиції Луцька

З такої відстані можна було сприймати забудову усього острова в цілому, а також окремі споруди. Крім того, острів добре видно з амфітеатру Хмельник - Юриздика - Дворець, віддаленого на 0,3-3,0 км, що створювало практично круговий фронт огляду древнього міста. Було досягнуто оптимальне поєднання: адміністративно-політичний і оборонний центр системи розселення служив також композиційним центром оточуючого його простору і поселень.

Забудова території міського ядра велась за певними правилами, в основі яких лежало врахування просторово-візуальних властивостей форм рельєфу. Так, всі три різновеликих пагорби острова використані для розміщення на їх вершинах архітектурних домінант, тобто діяльність невідомих нам архітекторів була спрямована на подальший розвиток просторових і візуальних властивостей пагорбів. Найвищий пагорб забудували головною за своїми розмірами і функціональною значимістю домінантою міста - кафедральною церквою Іоанна Богослова; середній по висоті зайняла церква Окольного замку (св. Дмитра), а найнижчий — менш значна церква посаду св. Миколи. Це співвідношення висот архітектурних домінант підтримувалось при наступних перебудовах. Власну систему домінант на чолі з кафедральним костьолом створювали католицькі, храми.

Розвиток міста вимагав розширення острова - планомірної підсипки заболоченої території біля третього пагорба і підведеної до нього з правої надзаплавної тераси греблі (до 1149 р.). Збільшення території міста за рахунок третьої площадки відбувалося кількома етапами і було з часом зупинено руслом р. Стир. Характер зниження материкових порід і можливості використання підсипного ґрунту обумовили порядок підсипки території.

Спочатку паралельно рову й західній стіні Окольного замку було створено площадку. Найбільш привабливою для забудови її частиною став південний мис, що замикав вісь північ — південь. Саме тут наприкінці XIV ст. Вітовт та Ягайло розмістили перший в Луцьку католицький монастир, а Вітовт збудував поруч свій палац. На цій осі з півдня, недалеко вказаного палацу, стояла відома з документів ХVІ-ХVІІІ ст. Троїцька церква. Це ще більше підкреслило поздовжню вісь підсипної території. В північному напрямку ця вісь розвивається церквою Іоанна Хрестителя, спорудженою північніше Миколаївської. Приблизно до тих же часів відноситься будівництво оборонної споруди західніше палацу Вітовта на місці більш пізньої синагоги. Такий розвиток південного комплексу привів до формування двохвуличного планування із сходженням вулиць біля Глушецького мосту. Тут, на півночі території, що освоювалась, вісь закріпляється спочатку Покровською церквою, а по мірі освоєння ділянок біля греблі — церквами, що стояли приблизно на тому місці, де звели Братську. Там, до речі, було невеличке природне підвищення, яке полегшувало умови будівництва.

Розширення центральної частини третьої площадки в західному напрямку призвело до появи нової широтної просторової осі острова і будівництва на ній костьолу св. Трійці, згодом - церкви, що передувала монастирю кармелітів, а потім самого монастиря.

У тих випадках, коли ділянки з природною високою композиційною активністю вже були зайнятими, а була потреба в будівництві, доводилося вибирати місце для церкви за іншими ознаками.

Аналогічна схема освоєння рельєфу спостерігалась і в передмістях Хмельника, Юриздиці, Яровиці та інших навколишніх поселеннях, що створювало органічну систему домінант, яка замикала найважливіші перспективні напрямки вздовж долини р. Стир. Деякі з них було видно за кілька кілометрів. Церква Пантелеймона, поставлена на кромці високого амфітеатру Гнідави, замикала перспективу північного відрізку долини Стиру, який вів до Луцька. Цим орієнтиром певною мірою заповнювалася прогалина — відсутність можливості спостерігати з цього відрізка долини острів та його забудову. Церква старовинного Жидичинського монастиря замикала 4-кілометрову перспективу долини р. Стир від с. Милуші, а церкви на острові Луцьк — східну від острова вісь долини.

Для Афанасіївської (Панасівської) церкви дісталося невисоке місце. Але завдяки тому, що це був мис при усті Глушця, на який з півночі була спрямована долина Стиру, а поруч мису – три відрізки русел, включаючи Глушця, ця церква теж грала значну композиційну роль.

На порівняно високому мисі знаходилось м. Хмельник. На його кінцівці теж здіймалися церкви, серед яких Різдва Христового, святого Михайла, Тринітарський костьол. Мисовий принцип розташування був обраний для церкви Вознесіння на передмісті Яровиця. Розташована на високому березі Стиру, вона проглядалася вздовж долини аж від Жидичинського монастиря. На неї була спрямована долина річки Омелянки. В її усті на острові височіла теж дуже вдало розташована, Спасопреображенська церква однойменного монастиря.

Рельєф давнього Луцька на острові з передмістями Хмельник, Юриздика, Вулька нагадував у плані серп, вістря якого починалося від Верхнього замку. Його вододілом є нинішні вулиці Кафедральна, Драгоманова, Лесі Українки, проспект Волі. Вздовж цього вододілу, підкреслюючи його, влаштовувалися найзначніші архітектурні домінанти Луцька. Це православний собор Іоанна Богослова, римсько-католицький собор святої Трійці, єзуїтський костьол Петра і Павла, Покровська, Братська Хрестовоздвиженська, Михайлівська церкви, Тринітарський костьол, церкви Параскєви-П’ятниці, Воскресіння і нарешті могутній Бернардинський комплекс.

Розташування Семінарського костьолу було обумовлене місцем навчального закладу, Феодосіївської церкви та кількох каплиць – кладовищами, Бригадної церкви місцем військових казарм.

Слідом за новими територіями міста, які приєднувалися до нього на згаданому серповидному плато, переміщувався і загальноміський центр, ділянки для якого обирали за певними принципами. Першою такою ділянкою був найвищий пагорб природного острова, на якому нині стоїть Верхній замок. Комплекс палацу Вітовта — наступний адміністративно-політичний центр — замикав природну композиційну вісь третьої площадки. З наданням місту магдебурзького права, а з часом — і руйнуванням палацу Вітовта постало питання про новий центр. На цей час територія острова вже мала чіткі пересічні осі південь-північ і схід-захід. Новий загальноміський центр виникає на пересіченні цих осей — ділянці, що підсумовувала їх композиційну активність. Збільшення обсягів будівництва в Луцьку та посилення на початок XIX ст. проектної діяльності вимагали нових територій для центральної площі міста. Розроблений у 1807 р. проект передбачав її між островом і Хмельником, на загальній для них осі південь-північ, але на відміну від попередніх і наступних рішень вона не замикала вісь, не була закріплена пересіченням з другою віссю і була найнижчим місцем осі. Ці недоліки проекту при аналізі композиційних властивостей та інших якостей ділянки зробили пропозицію непридатною. Площа (нині Театральна) виникла північніше, в центрі колоподібної Юриздики, що знаходилась на пересіченні природних осей острова, Хмельника і Вульки.

Злиття острова, Хмельника і Вульки в єдине плато внаслідок подальших інженерних заходів призвело до утворення єдиної серповидної осі та втрати природних композиційних властивостей. Нова центральна площа В.І.Леніна (нині - Центральна) проектувалась в 1950-х рр., нанизаною на вул. Леніна (нині – проспект Волі) і відрізаною від заплави Стиру будинком музично-драматичного театру Вона «плавала» вздовж природної осі і вздовж вулиці Леніна. За пропозицією архітектора Г.В.Бородіна театр збудували в іншому місці, чим відкрили площу в бік старого міста і заплави, що в деякій мірі композиційно закріпило її.

Як бачимо, найбільш значимі в функціональному відношенні вузли як усієї системи розселення, так і міста знаходилися в зонах вищої композиційної активності природної підоснови. Протягом багатьох віків забудова міста здійснювалася за принципом: чим вища композиційна активність ділянки, визначена її просторовими і візуальними якостями, тим більші на ній домінанти, тим товстіший шар забудови. Саме цей принцип забезпечував гармонійне композиційне поєднання природної підоснови міста з його забудовою. І визначну роль в цьому грали сакральні споруди.

 

 

Сергій Татаринов, Олександр Галушка (Артемівськ-Часів Яр,

Донецької області)

 

НЕВІДОМІ СТОРІНКИ КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ БАХМУТУ

 

Перша згадка про козацтво на р. Бахмут стосується переговорів Дмитра Вишневецького та донських козаків з приводу спільного походу проти Азова та Криму у 1558-1562 рр.

У Росписі Донецьким сторожам за розпитом боярина М. Воротинського 1579 р. вказано, що після навали кримського хана на Москву у 1571 р. було засновано 7 „сторож” - «6 я сторожа Бахмутская, усть Черного Жеребца, от Святогорской сторожи в полднище». Несли службу у степу по 3-4 місяці по 2 „сини боярські” та „по 3 севрюки” (тобто козаки) з Рильська та Путивля, Бєлгорода та Острозька. Відповідав за сторожову службу бєлгородський воєвода Кольцов-Масальський.

Річка Жеребець впадає у Сіверський Дінець навпроти річки Бахмут. Саме тут була перша „сторожа”, що фіксується поблизу колишнього піонертабору ім. П.Поповича с. Дронівка Артемівського району (правий берег р. Бахмут) козацькою поливною керамікою ХVII ст. У самому селі ми знайшли кримську монету. Після відкриття ропи „сторожу” перенесли до місця сучасного Артемівська (про що свідчать знахідки козацької люльки, уламка шаблі, піщалі зі знаком Георгія Переможця та стрілецького бердишу).

Напередодні свого повстання проти Польщі К. Косинський вів на Бахмуті переговори з донськими козаками.

У 20-40 рр. ХVII ст. на р. Бахмут сухаревський козак Семен (Іван) Бірюков знайшов карстові провалля з ропою та почав виварювати сіль. Як писалося у документах того часу, „соль варить в Бахмуте прибыльнее Тора”, хоча існувала небезпека нападу кримських татар єдичкульської та джамбуйлукської орд. Зазначалося, що «многие казаки в полон попадали на пасеках и рыбных ловлях».

Під час повстання С. Разіна його брат Фрол та полковник Черкашенін пройшли повз Бахмут, де напередодні вів агітацію полковник Острозький Іван Зиньківський.

Гетьман Іван Самойлович під час дорошенківсько-татарської навали просив бахмутчан прийняти у себе кілька сотень біженців з Лівобережжя.

Після нищівного погрому Торських солеварень у 1696-1697 рр. татарами вцілілі мешканці пішли у Бахмут.

З створенням Ізюмського полку Григорія Донця його козаки почали варити сіль у Бахмуті, конфліктували з донцями та поруйнували „острожок” сухаревських козаків.

Повстанню К.О.Булавіна, безумовно, передували дії Петра Першого, який віддав Бахмут Ізюмському полку та Федору Шидловському, донці втратили можливість ”варити сіль”. У 1705 р. Кіндрат Булавін, як отаман бахмутських солеварів, під час перепису майна міста-фортеці заважав дияку Ф.Горчакову, спалив запаси дров та зруйнував будівлі солеварні.

Відомі зв’язки Булавіна та кошового отамана Запорозької Січі К.Гордієнка призвели до появи під Бахмутом у 1707-1708 рр. кількох загонів запорожців. Один з них було розбито, коли у червні 1708 р. до фортеці підійшли війська О.Д.Меншикова (полки Шидловського, Кропотова, Ушакова). Безумовно, участь мешканців Бахмуту у повстанні була ударом росіянам у спину під час відомих подій під Полтавою. «Воровское местечко Багмут сожжено, а жители перебиты и переколоты до смерти» - повідомляв Петру Олександр Меншиков.

Але Петро напередодні Прутського походу розумів значення Бахмуту, побував у ньому в 1709 р. та наказав відновити фортечні споруди. Після поразки у Молдавії Петро наказав перенести до Бахмуту з Таганрогу арсенал, митницю, карантин, церкву святої Трійці. Тут отримала землю частина волохів Дм. Кантемира

З 1720 р. у Бахмуті розташували козацький полк С. Роменського. Саме в цей час солевар козак с. Прилуцького Варвинський потрапив під Бахмутом  у полон до кримчаків, а викупили його ченці-католики через 20 років.

У 1733 р. на варниці Бахмуту надсилають велику кількість людей з Харківського, Ізюмського та Островського полків.

У 30-40 рр. Бахмутський край був територією межування земель Орельської, Протовчанської, Самарської, Кальміуської паланок Запорозького війська та донських козаків. Межа пролягала річкою Кальміус на півдні. У Бахмуті у 1746-1747 рр. засідала спеціальна комісія за скаргами на запорожців.

27 жовтня 1747 р. було засновано Бахмутський кінний полк, де служили жителі Бахмуту, Тору та Маяк. Штатний розклад полку мав 3 ротмістрів, 3 осавулів, 3 хорунжих. На охорону фортечних валів, торгівельних шляхів, глибоку степову розвідку татарських чамбулів виділялося одночасно 60 козаків. Крім того, вони охороняли церкви фортеці, „приспешні хати” (приватні „готелі” для купців), попереджали самовільне солеваріння та вирубання лісів.

У 1748 р. чисельність Бахмутського полку становила 300 осіб. Бахмутська комісія у 1751-1752 рр. розглядала скаргу на донського отамана Ф.Краснощокова, що вбив 4 запорожців-конокрадів. У 1754 р. комендант фортеці І.Шабельский забрав майно запорожців.

З 1764 р. полк перейменовано на Луганський пікенерський і було переведено на територію нинішньої Дніпропетровської області, козаки заснували селища Петропавлівське та Павлоград. З 1783 р. полк стає Маріупольським легкокінним, з 1795 - Маріупольським гусарським. Його полковниками були І.М. Водбельський, М.І.Кутузов (1777-1785 рр.), М.І. де Рібас (засновник Одеси). Відомо, що полку симпатизував сам князь Г.О. Потьомкін. У 1812 р. полк  захищав „Багратіонові флеші” під командуванням генерала І.С.Дорохова, був нагороджений срібним Георгіївським оркестром та Георгіївським штандартом. Тобто, на переформуваннях Бахмутського козацького полку видно, як уряд Катерини ІІ викорінював козацькі традиції.

Десь у 3 верстах від фортеці на хуторі Іванівна священика І. Лук’янова, настоятеля Покровської церкви, з 30-х рр. знайшли притулок підстаркуваті інваліди-запорожці.

Запорожці згадуються у зв’язку з порушенням ними та священиком Павловим карантину 1758 р. (торгівля хлібом, фруктами, вином з приазовськими греками).

Козацькими отаманами солеварів у 1758-1764 рр. були Воскобойников, Поповский, Фісуха, Данилов.

Велика кількість документів Бахмутської соляної контори зберігається у центральному історичному архіві України (досі не вивчено понад 10 тисяч документів 1720-1768 рр.). Першу і останню спробу дослідження зробив О.П. Оглоблін у 1929 р. у статті про Бахмутський промисел у часописі „Архівна справа”(м. Харків).

У 1765 р. командуючий 2 Армії П.О.Рум’янцев, штаб якого був у Бахмуті, відзначав порушення карантину по чумі запорожцями, які везли до Бахмуту з Криму смушки в обмін на сіль на місцеву ярмарку.

Під час татарської навали 1768 р. Бахмут приймав біженців з Кальміуської паланки, хоча запорожці скаржилися на дорогий хліб та фураж у фортеці. Обороною міста займався полковник Юхим Кутейников, що зумів з 3000 козаків, солдат та мешканців 3 місяці витримати облогу 10-тисячної орди Калги-Гірея. Навколо фортеці на зимівниках татари захопили в полон понад 700 осіб.

Дуже показова доля Семена - сина бахмутського козацького полковника Рущенкова, який у віці 16-17 рр. потрапив у полон до кримських татар, ймовірно, у 1768-1769 рр. Семен (Касим Бей) служив у мамелюкській гвардії правителя Єгипту Мухаммада, потім - у правителя Ібрахіма. У 1783 р. бахмутчанин став правителем Середнього Єгипту, чим скористалися російські дипломати. До Бахмуту надходили листи та подарунки правителя Єгипту. Загинув Касим Бей (Семен) у 1801 р. у Сирії.

У 1771 р. Воронезький губернатор Слобідської України Щербінін заохочував до торгівлі хлібом з татарами-ногайцями слобідських козаків з Бахмуту.

До 1769-1771 рр. належать документи про наїзди на околиці Бахмуту гайдамаків.

 

 

Анатолій Зборовський (Ірпінь)

 

ГОСТОМЕЛЬ ЯК КОЗАЦЬКЕ СОТЕННЕ МІСТЕЧКО

 

Селище міського типу Гостомель розташоване на березі річки Ірпінь в північній частині Київської області і адміністративно підпорядковане Ірпінській міській раді1.

Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. сприяла покозаченню населення України. В цей час Гостомель стає козацьким сотенним містечком. Гостомельська сотня належить до Київського полку2. На час складання реєстру Війська Запорозького (тут вона називається Гостомельська сотня) після Зборівського договору 1649 р. нею командував сотник Ярмола Басаренко3. В реєстрі Гостомельської сотні вказано прізвища, частина яких і нині зустрічається серед жителів Гостомеля.

В другій половині ХVІІ ст. Гостомель разом з іншими населеними пунктами належав до володінь фастівського полковника Семена Палія. Останній неодноразово відвідував із своїми козаками Гостомельський замок. За наказом Палія було нарощено земляні вали і поглиблено рови замку, а також споруджено церкву4.

В лютому 1694 р. польський військовий загін із Чорнобиля напав на Гостомель (в той час там було лише чотири козаки) і спустошив містечко5.

На цьому закінчується козацька історія Гостомеля.

Але є підстави припускати, що вона розпочалася задовго до 1648 р.

В 1526 р. польський король Сигізмунд І віддав Гостомель Сеньку Полозовичу (Семену Федоровичу Полозу), що походить з української православної шляхти6. Сенько Полозович займав низку важливих державних посад, зокрема, був черкаським старостою і відігравав велику роль в обороні українських земель від нападів татар. Його блискучу перемогу над ординцями оспівали польські хроністи Децій та Бєльський, котрі називали Полозовича “славний руський воїн” і “Полоз – русак, славний козак”7.

Сенько Полозович обороняв українські землі спільно з козаками. За допомогою Сеньки Полозовича та сина черкаського намісника чорнобильського державця Криштофа Кмитича Сигізмунд І у 1523–1524 рр. спробував створити реєстрове козацтво8.

Цілком можливо, що козацька історія Гостомеля розпочалася з цього часу.

Український історик Володимир Антонович повідомив, що в 1618 р. населення містечок і сіл, розташованих у басейнах рік Тетерева та Ірпіня, утворило козацькі сотні й визнало себе частиною Запорозького війська9. А Гостомель розташований на терені басейну Ірпіня.

На жаль, Гостомель не внесений до Каталогу історико-археологічних пам’яток і пам’ятних місць козацької доби10.

Достовірно козацький період історії Гостомеля можна датувати 1648-1694 рр. Можливість давнішої козацької історії Гостомеля є гіпотетичною.

Дана інформація дозволяє уточнити адміністративні межі козацької території в ХVІІ ст., зокрема, Київського полку та внести Гостомель до каталогу історико-археологічних пам’яток і пам’ятних місць козацької доби. Водночас історія козацького сотенного містечка Гостомеля потребує подальшого дослідження, особливо археологічного.

Нині в ірпінських школах, зокрема, і в Гостомелі, вивчають козацький період селища за підручником з історії рідного краю, який написав автор цієї інформації11.

_____________________

1. Історія міст і сіл Української РСР. Київська обл. – К., - 1971. - С. 328.

2. Slownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów slowjanskich. - Warszawa, 1882. - T. III. - S. 164.

3. Реестра всего Войска Запорожского после Зборовского договора с королем польським Яном Казимиром, составленные 1649 года, октября 16 дня. Изданные по подлиннику О.М.Бодянским. - М., 1875. - С. 208.

4.  Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. - К., 1864. - С. 102, 103.

5. Архив Юго-Западной России. – К., 1868. - Ч. ІІІ. - Т. 2. - С. 312-313.

6. Slownik geograficzny... - S. 164.

7. Мицик Ю.А. Козацький край. - Дніпропетровськ, 1997. - С. 53.

8. Там само.

9. Антонович Володимир. Петро Сагайдачний // Гетьмани України. - К., 1991. – С. 30.

10. Археологія доби українського козацтва ХVІ-ХVІІІ ст. - К., 1997.

11. Зборовський А.І. Історія рідного краю. Приірпіння. - К., 1998. – С. 16-17, 19-20.

 

 

Алла Примак (Київ), Ніла Матвійчук (Яреськи)

 

ЯРЕСЬКИ - СЕЛО КОЗАЦЬКЕ

 

Історії села Яреськи сягає далеких від нас часів. Територія в долині річки Псьол, в тому числі й села Яресьок, була освоєна ще в кам’яному віці в епоху неоліту (ІV-V ст. до нашої ери).

Найбільш вірогідно, що село Яреськи виникло десь на початку ХVІІ ст. внаслідок природного розселення жителів колишньої Переяславської землі і колонізації ними південно-східних окраїн Речі Посполитої. Назва села Яреськи, за народними переказами, походить від прізвища козацького полковника Яреська (Яреми), який побудував укріплення навколо села. Сліди цього укріплення помітні і зараз. Очевидно, козацький полковник і започаткував даний населений пункт. Автори енциклопедичного довідника "Полтавщина" (Видавництво "Українська Енциклопедія" ім. М.П.Бажана, К., 1992) вважають, що Яреськи виникли на рубежі ХІV-ХV ст. внаслідок заселення краю вихідцями з-за Дніпра.

На карті французького інженера Гійома де Боплана, складеній в другій чверті ХVІІ ст., де позначені кордони на 1634 р., Яресьок ще немає. Але близько 1630 р. слобода Яреськи вже була записана за Бартоломеєм Обалковським, адміністратором земель польського короля. Звідси можна зробити висновок, що в 30-х рр. ХVІІ ст. Яреськи, були дуже незначним населеним пунктом. Найближчих селищем, розташованим поблизу Яресьок, яке позначене на карті Боплана, було поселення польського походження Жигмонтов, яке згодом стало містечком Устивиця1.

Особливо швидке зростання числа жителів у Яреськах, як і в інших поселеннях на Пслі, припадає на 30-х рр. ХVІІ ст. В цей час опір українського народу проти феодально-кріпосницького, національного і релігійного гніту польських феодалів та українських панів і їх угодовської політики щодо Речі Посполитої привів до великих соціальних потрясінь і народних повстань на Україні.

Політика грубого насильства і жорстокої експлуатації, яку проводила шляхетська Польща на Україні, викликала всезростаюче невдоволення народних мас, що вилилися у Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр., яку очолив Богдан Хмельницький. В процесі створення народно-визвольної армії формувався і новий адміністративно-політичний устрій. Територія України була поділена на полки і сотні - військово-територіальні одиниці2. Вже в 1646 р. в Україні було створено 26 полків, в тому числі і полк Миргородський.

Яреськівська сотня, в числі 16 інших сотень Миргородського полку, вперше згадується в документах в 1654 р. В числі жителів містечка Яресьок, які присягали на вірність російському цареві, значилися сотник, отаман, два війти і два бурмистри, 81 міщанин і 201 козак3:

В 1658 р. під час придушення повстання під проводом Мартина Пушкаря Яреськи були спалені татарами, а більша частина жителів містечка була забрана в полон4.

Того ж року 6 сотень Миргородського полку (Шишацька, Яреськівська, Багачанська, Білоцерківська, Остапівська, Говтянська) були передані до Полтавського полку, оскільки Миргородський полковник Сахненко-Лісницький активно підтримував Виговського в його прагненні відірвати Україну від Росії. Проте за гетьмана Самойловича (1672-1687) ці сотні знову було повернуто до Миргородського полку, в складі якого вони й перебували аж до часу ліквідації Гетьманства на Україні в 1764 р.5.

В 1663 р. гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький.

В січні 1668 р. у відповідь на утиски царських воєвод і промосковську політику Брюховецького підняли повстання запорожці6. Загін запорожців під командуванням полковника Сохи прибув на Миргородщину і містечках цього полку, зокрема, в Яреськах і Устивиці, перебив відкупників, розігнав орендарів, а також поруйнував корчми, шинки й погреби, де зберігалося вино. В селі Матяшівці вони відрізали орендареві міщанинові Осташкові бороду і забрали зі скарбниці до 300 крб. Жителі Миргородщини масово почали записуватися в козаки і взяли активну участь у повстанні.

Після Андрусівського договору 1667 р., який закріпив поділ України між Росією і Польщею, чим викликав величезне невдоволення українського народу, гетьман Правобережної України П.Дорошенко зробив у 1668 р. спробу обднати Україну під своєю владою. Він несподівано переправився через Дніпро і рушив до Диканьки, де табором стояв Брюховецький.

При наближенні Дорошенка в таборі почався заколот, внаслідок якого Брюховецького було вбито, а його військо перейшло на бік Дорошенка. В числі інших 1З містечок Миргородського полку жителі Яресьок числом 1889 чоловік також перейшли на бік П.Дорошенка7.

Яреськівська сотня, як і всі інші, поділялись на курені, які очолювалися курінними отаманами.

Козаки села, які становили курінь, підлягали отаману, а селяни - виборному війту.

19 лютого 1709 р. шведські війська вступили до Яресьок, але, вороже зустрінуті місцевими жителями, змушені були 2 березня залишити село. В період запеклих боїв під Полтавою весною і влітку 1709 р. під Яреськами стояв Кагарпольський полк російських військ, прикриваючи можливий шлях відступу шведської армії в напрямку на Правобережну Україну8.

Миргородський полковник Данило Апостол своїм універсалом від 1710 р. "за услуги войсковые" надав 10 дворів селян Яреськівському сотнику  Роману Леонтіеву "для послушания и работы господской"9.

Козацька старшина розширювала свої земельні володіння також шляхом скуповування селянських і козацьких земель. Таким шляхам, значну кількість найбільш родючих земель в першій чверті ХУІІІ ст. зосередила в своїх руках яреськівська сотенна старшина: отаман сотенного містечка Стефан Кійко, писар Леонтій Ословський, хорунжий Григорій Іващенко, війт Яків Губенко та бурмистр Гнат Левушка10.

За переписом 1710 р., в Яреськах був 201 двір, а в 1729 р. - 235. Значна частина з них, особливо селянських дворів, вже перебувала у феодальній залежності від козацької старшини11.

Населення Яреськівської сотні приблизно наполовину складалося з козаків і селян-посполитих, які зазнавали феодально-кріпосницького гноблення з боку козацької старшини, а згодом і російських поміщиків. На середину ХУІІІ ст. панщина вже становила не менше двох днів на тиждень. Крім панщини, селяни Яресьок виплачували численні грошові податки та виконували різноманітні повинності - на гетьманський скарб, полкову й сотенну адміністрацію, на церкву, на утримання козацького війська, на ратушу , працювали на будівництві і ремонті шляхів, мостів, укріплень тощо.

Таким було й становище рядового козацтва. Старшина примушувала їх працювати на себе, намагалася переробити козаків на своїх підданих. Рядові козаки дедалі більше зубожіли і розорялися. Тривалі війни і виснажливі роботи на будівництві укріплень, фортець, каналів, а також постійні утиски з боку козацької старшини негативно позначалися на господарському становищі козацтва. Частина з них продавала свої землі і переходила на становище посполитих або підсусідків, тобто розорених, залежних селян.

Враховуючи класове розшарування козацтва, гетьманське правління в 1735 р. видало указ про поділ їх на виборних і підпомічників. Виборні козаки - заможні, які особисто відбували військову службу, а підпомічники - незаможні козаки, які у війську не служили, але допомагали виборним: обробляли їх землі, постачали провіант, фураж, давали кошти на озброєння тощо.

Так, згідно перепису 1781 р., в Яреськівській сотні було 1061 господарство і 2736 душ населення. З них дворян і шляхетства - 8, духовенства - 10, виборних козаків - 357, підпомічників - 210, посполитих коронних (вільних селян) - 45, феодально-залежних селян і козаків-підсусідків - 439. Таке ж становище було і в сотенному містечку Яреськах, де нараховувалося 307 хат. В Яреськах проживало: дворян і шляхти6 чоловік, духовенства - 6, виборних козаків - 105, підпомічників - 75, вільних селян - 45, феодально-залежних і козаків-підсусідків - 82. Іншими значними населеними пунктами Яреськівської сотні були Федунка - 278 хат. Старий Тух - 20, Валки - 27, Жабокриківка - 49. Крім того, до складу Яреськівськоі сотні входило 82 хутори, які належали полковникові Битяговському, ад'ютанту Апостолу, полковому Ясаулу Потапенку, значковому товарищу Сукачу, прапорщику і військовому канцеляристу Трощинському, значковому товаришу Зубенку, полковому канцеляристу Семеняці, значковим товаришам Непийпиву та Півненку, по декілька хуторів мали сотники Майборода і Забіла та ін.

В самих Яреськах кріпаками володіли сотник Довгий, прапорщик Дем'ян і його брат Юхим Трощинській та сотник П.Потапенко12.

В 1764 р. було остаточно ліквідовано гетьманство, в 80-х рр. - ліквідовано поділ на полки і сотні українського козачого війська. На території Миргородського полку були створені повіти: Миргородський і Остапівський. Яреськи спочатку входили до Миргородського, а згодом - до новоутвореного Говтвянського повіту.

З 1837 р. Яреськи стали волосним центром, але в 1846 р. знову були передані до Шишацької волості, в складі якої перебували до 1865 р.13.

За переписом 1859 р., Яреськи – містечко власницьке, казенне і козацьке, Миргородського повіту, нараховує 322 двори, 1960 жителів.

В Яреськівській волості, порівнюючи з іншими волостями Миргородського повіту, було багато селян з числа козаків, які зосередили в своїх руках основну масу землі, їм же належали і сукновальні, млини на Пслі. Особливо багато заможних козаків проживало на численних хуторах Яреськівськоі волості.

Після скасування кріпосного права господарство Яресьок, як і всієї країни, пішло капіталістичним шляхом.

В 1900 р. в Яреськівській волості було 1697 дворів і 11232 чол. населення, проживали вони в 27 населених пунктах. За становим походженням більшість населення Яресьок (1912 ч.) були козаками.

В Яреськах мали осідок козацько-старшинські (згодом дворянські) родини, які особливо тісно були повзані з Гоголями-Яновськими й Трощинськими. Найбільш фундаментальне дослідження козацьких родів, які населяли Яреськи, зробила заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею Людмила Розсоха. Ці матеріали можна знайти в книзі "Сторінки історії Миргородщини" (Збірник наукових праць. - Вип.2. - Полтава: Видавництво “Рік”, 2001).

Яреськи - мальовниче село на березі Псланині, належить до Шишацького району Полтавської області.

___________________________________

1 Падалка П.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. – Полтава, 1904. – С. 76.

2 Апанович Е.М. Переселение украинцев в Россию накануне освободительной войны 1643-1654 гг. // Воссоединение Украини с Россией; Сборник статей. - М., 1954. - С. 79.

3 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. - Т. 3. - М., 1954. - С. 541.

4 Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. - К., 1967. - 969 с.

5 Бодянський П. Памятная книжка Полтавской губернии за 1864 г. - Полтава, 1865. - С. 68.

6 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - Дзвін, 1990. - № 1. - С. 84.

7 Держархів Полтавської області. Ф.Р. - 8661. - Оп. І. - Спр. 852. - Арк. 20.

8 Держархів Полтавської області. Ф.Р. – 8661. - Оп. І. - Спр. 852. - Арк. 21.

9 Держархів Полтавської області. Ф.Р. - 6661, Оп. І. - Спр. 852. - Арк. 19.

10 Труды Полтавской ученой архивной комисии. - Полтава, 1916. - Вып. 14. - С. 74-75.

11 Там само. - Полтава, 1912. - Вып. 9. - С. 141.

12 Описи Київського намісництва 70-80 рр. ХУІІІ ст. - К., 1989. - С. 228.

13 Держархів Полтавської області. ФР. – 8661 - Оп. І. - Спр. 852. - Арк. 22.

 

 

Людмила Гуляк (Хмельницька область)

 

ДО ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЯРМАРКІВ

ПОДІЛЛЯ Й ВОЛИНІ

 

Про господарство України в період від монголо-татарського нашестя і до кінця ХІУ ст. залишилися тільки фрагментарні свідчення. Пограбування міст і земель кочовиками під час завоювання руських князівств руйнувало їх господарство, зменшило кількість населення. Від середини ХІV ст. починається поступове економічне відродження, спостерігається піднесення землеробства і скотарства, ремеселпромислів (9. - С. 5). Незважаючи на численні перешкоди, українські землі дедалі ширше втягувалися в товарний обіг, посилювалися економічні зв'язки між окремими місцевостями, почав формуватися національний ринок. Розширювалися старі і з'являлися нові торги, торжки та ярмарки, де торгували як продуктами місцевого виробництва, так і привозними. Здавна через територію Поділля пролягав досить важливий торговий шлях з заходу на схід, який зв'язував Львів з багатьма великими містами України та Росії, а також один з відрогів цього шляху - Кучманський шлях, що проходив по лінії Проскурів-Чорний Острів-Пахутинці-Купіль-Базалія-Здолбунів-Коволь. У верхній течії р. Збруч (ліва притока р. Дністер) виникло поселення Волочище (перша згадка 1463 р.), а пізніше - містечко Волочиськ, через який і проходив торговий шлях на Львів. У 1583 р. у Волочиську було 16 ремісничих дворів і 23 ринкових. Сюди завозили дерев'яні, залізні, текстильні і гончарні вироби, а вивозили зерно, худобу, шкіри. У ХУП ст. Волочиськ стає одним з торговельних центрів Подільського воєводства.

Наприкінці ХУШ ст. в Подільській губернії збиралося 250 ярмарків – 10 % від усіх ярмарків України. Більшість з них приурочувалася до релігійних свят і тривала від 1-2 днів до тижня. В Могилеві-Подільському відбулося 8 ярмарків у різні пори року, в Проскурові - 13, Літині - II, Ярмолинцях - 8, Вінниці - 6, Летичеві - 16, Балті - 6, Кам'янці-Подільському - 16. Дні ярмарків у різних місцевостях не збігалися, що давало можливість купцям і торгівцям відвідувати щороку багато торгів. Найбільш великими і популярними вважалися ярмарки в Кам'янці-Подільському, Ярмолинцях, Старо-Костянтинові, Могилеві-Подільському, Балті. На них приїздили купці з Молдавії, Одеси, Волині, Галичини, російських міст з найрізноманітнішими товарами: турецькими хустками і тютюном, англійським та іспанським сукном, німецьким і голландським полотном, волоським вином, кавою, олією, бакалією, чорноморською рибою, а з навколишніх сіл привозили ремісничі вироби, пшеницю, ячмінь, сир, масло, худобу, глиняний посуд, мед, віск тощо.

Поділля найбільше було забезпечене хлібом серед усіх земель України. Головними місцями вивозу збіжжя за кордон були чорноморські порти (переважно Одеса і Миколаїв) та всі місця проїзду суходільного кордону: Волочиськ, Гусятин, Ісаківці. Багатства Подільської природи, лишки урожаю, різноманітність продуктів сприяли розвитку місцевого торгу. Відбувалися торги по містах та багатьох містечках, що не раз переважали повітові міста за кількістю жителів. Окрім постійної торгівлі у містах, містечках і селах, періодично збиралися ярмарки і базари. Сучасник відмічав: "Приєднання тутешнього краю до Росії добавило йому внутрішній і зовнішній спокій, сприяло торгівлі та квітучому становищу"(3).

До числа великих ярмарків належали ярмарки у Волочиську і Сарнові, які збиралися по неділях, великий ярмарок у Волочиську збирався напередодні свята Святої Трійці. Сюди з'їздився люд з ближніх волостей Сарнівської. Волочиської, Маначинської, Війтовецької, а також купці із Збаража і Кременця. На Петропавлівський ярмарок в містечко Ярмолинці приїздили до 500 купців з Варшави, Одеси, Москви, Бердичева, Бессарабії та з інших міст і регіонів Російської імперії. Всі 278 магазинів, збудованих власником містечка графом Орловським, здавалися у найм. Опріч того, наймалися під магазини до 200 приміщень місцевих мешканців з євреїв.

У м. Проскурові щотижня відбувалися невеликі торги, а ярмарок збирався один день на місяць. Кілька разів на рік збиралися ярмарки у волосному містечку Стара Синява, а у Кам'янці-Подільському ярмарок збирався 24 червня, в Меджибожі і Фельштині (нині Гвардійське Хмельницького району) - тричі на рік, в Новій Ушиці - з 3 по 6 серпня (5). У Старокостянтинові ярмарки відбувалися 8 разів на рік: з січня, квітня - до листопада. Окрім ярмарків тут по неділях, вівторках та п'ятницях щотижня відбувалися базари (8. - С. 70). У Кам'янці-Подільському торгівля була зосереджена переважно в руках вірменських купців. Історичні джерела свідчать, що у 1555-1580 рр. в місті бували купці з Коломни, Бреста, Львова, Бучача, Кракова, Любліна, з Молдавії, Туреччини, Чехії, Німеччини. У Кам'янці-Подільському покупці могли придбати товари, привезені вірменами з Константинополя, Александрії, з Індії (сап'ян, різноманітні тканини, булатні сокири, килими та ін.) (6, с. 79). В містечку Сатанів, починаючи з 1744 р., періодично влаштовувалися ярмарки, де продавали хліб, худобу, різні товари тощо. В Сатанові поселяються вірменські, грецькі та єврейські купці. Тут зосередилися купецькі склади товарів багатьох країн Європи і Сходу. Містечко стає одним з великих торговельно-промислових центрів Поділля (4. - С. 170).

На Волині найбільшими торговими містами були Білогір'я, Ямпіль, Ізяслав. Останній у ХУП ст. перетворився на значний торговельний і господарський центр півдня Волині. У міських відомостях про сплату податків в 1629 р. було зареєстровано 7 перекупників та 83 ремісники (шевці, ковалі, тесляри, бондарі, кушніри та інші), у місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки (1. - С. 142-145).

Крім торгів і ярмарків на Поділлі розвивалася і постійна торгівля. В містах були лавки, де продавалися різні товари. Наприклад, в Кам'янці в 1570 р. було 40 лавок, серед них - дев'ять спеціалізованих, м'ясних. В Старокостянтинові на базарній площі стояло 12 кам'яних магазинів і було 31 місце торгівців.

Базарний день для селянина-подолянина був ніби святом, на базарі селяни вживали багато спиртних напоїв. Напитися на ярмарку було справою необхідною і до такої міри звичною для сільського жителя, що ввійшло вже у прислів'я: "Ось напився, як на ярмарку (7. - С. 27).

Зовнішня торгівля Поділля у ХУШ ст. велась переважно через Волочиську, Гусятинську, Ісаковецьку та Радзівіловську митниці. Значний рух товарів здійснювався через Волочиську митницю, від якої вели шляхи до Старокостянтинова (90 верст), Меджибожа (90 верст), Тульчина (100 верст), Кам'янця-Подільського (100 верст), Бара (120 верст), Бердичева (130 верст). Тобто, привезені  із-за кордону товари відправлялися з митниці переважно на ярмарки Подільської та Волинської губерній. Як свідчать джерела, через подільські митниці ввозилась із країн Заходу (Франції, Англії, Австро-Угорщини, Німеччини та інших) значна кількість знарядь, чаю, кави, прянощів, вин, тканин, фарб та іншої промислової і сільськогосподарської продукції. Частина цих товарів осідала в краї, багато відправлялось в різні місця України і Росії. Серед експортних товарів в західноєвропейських країнах перевага була на боці збіжжя і худоби. Серед сухопутних митниць, розташованих на західному кордоні Російської імперії, Волочиськ посідав перше місце за вивозом зерна.

До зовнішньої торгівлі Поділля можна також, в деякій мірі, віднести і чумацтво, яким займалися селяни таких сіл: Сергіївка, Буонівка, Юхимівці, Пахутинці, Трительники, Баглаї (нині Волочиський район Хмельницької області). Відправляючись за сіллю та рибою, чумаки брали на продаж товари місцевого виробництва. Вини привозили на продаж з дальніх країв не тільки сіль та рибу, але й тканини, взуття, прикраси, дорогі вина, смушки, сап'яни, шапки, плахти, дьоготь і багато іншого (2). Митним коморам окремих регіонів підпорядковувалася значна кількість прикоморків - митниць, розташованих на проміжних пунктах найбільш жвавих торгових шляхів.

Внутрішня і зовнішня торгівля на Поділлі, як і по всій Україні, у ХІУ'ХУП ст. підлягала регламентації. На її розвиток значний вплив справляли митна система, торговий податок, дорожний примус, складське праве. Існували кілька видів мита. Головним митом буде державне зовнішньоторгове мите. Широко практикувалося мостове мито - проїзне мито, збирання якого виправдовувалося необхідністю утримання та періодичного ремонту мостів. Старе мито - традиційне торгове мито. Сплата мита "на обидві руки" - сплата проїзного мита на торг і на зворотний шлях. Митна тарифна ставка становила, наприклад, на камінь лою - 2,5 гроша, а на камінь воску - 24 гроша. Клеймо, що ставилося митниками на упаковані товари на знак сплати мита, називалися    "ціха" або "цеха". Урядові привілеї, що надавалися деяким містам та населенню феодальних маєтностей, окремим особам чи цілим корпораціям на безмитну торгівлю на певних територіях держави, називалися "безмитні листи". Вони надавалися у зв'язку з стихійними лихами, війнами і ворожими нашестями. Торговий податок називався "помірне". Він збирався з товару, ще вимірювався мірами об'єму. Стягався звичайно з кожної міри, з кожного пакунку. Промитом називалася конфіскація контрабанди або товару, привезеного з порушенням норм сплати мита. Частина промита, половина або три чверті йшла на користь митників і феодала-землевласника, у чиїх володіннях були заарештовані товари.

Сувора регламентація призводила до розорення значної частини дрібного і середнього купецтва. Водночас торговельні обмеження сприяли економічному піднесенню міст, що стояли на головних гостинцях - Києва, Луцька, Кам'янця-Подільського та інших, створювали структуру для економічних зв'язків.

Поділля і Волинь були цілком аграрними районами України, торгували тим, що вирощували і виробляли. А широка ярмаркова діяльність свідчить про вміння господарювати у сільському господарстві та про високу майстерність ремісників.

_________________________

1 Баранович А.Й. Украина накануне освободительной войны середины ХУІІ века. М., 1959.

2 Богуцький І. Чумацько-возницький торговий промисел // Зоря. - 1997. - 10.УП.

3 Географическое, гидрографическое, топографическое и экономичеокое описание Подольской губернии. Сочинено подольским землемером Экстером. - Каменец-Подольский, 1806.

4 Компан О.С. Міста України в другій половині ХУП ст. - К., 1963.

5 Крылов А. Населенные места Подольской губернии. - Каменец-Подольский, 1905.

6 Підгородська О.М. Участь вірмен Кам'янця-Подільського у товарообміні країн центральної та східної Європи в ХУІ-ХУП ст. / /Тези доповідей УП-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. -Кам'янець-Подільський, 1987.

7 Статистические сведения о Подольской губернии за 1865 и 1866 годы. - Каменец-Подольский, 1869.

8 Теодорович Н.И. Волынь в описаннях городов, местечек и сел. - Т. ІУ. - .Староконстантиновский уезд. - Почаев, 1899.

9 Торгівля на Україні ХІУ - середини ХУІІ ст. - К., 1996.

 

И.Бровченко (Харьков)

 

СТАРООБРЯДЧЕСТВО В ДОНСКИХ

ГОРОДКАХ СРЕДНЕГО ПОДОНЦОВЬЯ

ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ XVII в.

 

Современное развитие духовной культуры Украины характеризуется, в частности, наличием широкого спектра религиозных конфессий, среди которых одно из мест занимает и старообрядчество. Возникнув более 200 лет назад, некоторые старообрядческие общины южной Украины существуют и по сей день. Однако в истории скитов Луганщины имеется еще достаточно «белых пятен». Так, практически неизученным до сегодняшнего дня остается факт существования подобных поселений по Северскому Донцу во второй пол. XVII ст. и их прямая связь с первыми учителями раскола.

Первые раскольничьи общины на Дону на смежных с Подонцовьем землях возникли во второй половине XVII в. в связи с деятельностью Чирской пустыни, где, собственно, и обосновались «черные попы». К этому времени значительное количество стрельцов, казаков и служилых людей сторонников раскола опасаясь репрессий, бежало из Центральных районов Московского государства на Хопер и Медведицу. Часть из них сделала это по собственному желанию, а другие под влиянием своих духовных пастырей, уже обосновавшихся на Дону и прельщавших свободой вероисповедания. Вот как отзывались правящие и церковные круги Московского государства о происходящем на южных окраинах государства: «Своими прелестными богомерзкими словами подговаривают и на реки Хопер и Медведицу и на иные запольные речки в свои казачьи городки свозят, и в раскол и нехристианство и в блуд и во всякие душе пагубные грехи их приводят»1. Массовые переселения старообрядцев имели следствием не только дальнейшее распространение раскола, но и сопровождались грабежами вотчин, выходцами из которых являлись переселенцы. Сбыт и перепродажа краденого производились в донских городках, что способствовало обогащению значительной части казачества и развитию криминогенной ситуации в этом регионе. Однако еще более важным следствием переселения старообрядцев на Дон стало резкое увеличение численности населения в этом регионе: «А они де казаки лошадми и ружьем и всякими их (раскольников. И.Б.) пожитками обогатели, и людми по реке Хопру и по Медведице наполнились: в которых городках не в давних летех было человек по двадцати и по пятнадцати, и в тех городках ныне человек по двести и по триста и женского полу много»2.

Современник описываемых событий не случайно сделал замечание относительно женщин. У донцев во второй половине XVII в. институт брака в том понимании, в каком его представляли тогда в России, отсутствовал, семейный союз основывался на обоюдном согласии и заключался, минуя церковный брак, перед Кругом. Нечто подобное практиковалось и в старообрядческой среде, что на Руси не считалось делом богоугодным и оценивалось в таких категориях, как грех и блуд. Тем не менее, появление на Дону значительного количества женщин и практика гражданских браков способствовали увеличению не только естественного прироста населения, но и степени оседлости казачества. Возникновение и развитие института семьи также повлекло за собой ассимиляцию этих степных пространств в территориальную систему оседлого земледельческого общества. Посредством старообрядческой культуры инкорпорировались широчайшие пласты кочевого казачьего менталитета, а также происходило взаимопроникновение культурных систем. Ярким подтверждением перемен, произошедших в бытовой и хозяйственной культуре казаков, явилось развитие в отдельных областях Земли Войска Донского земледелия. «Да наперед же сего, на реке Хопру и по Медведице отнюдь пашни не пахивали и никакого хлеба не севали..., а ныне де в тех городках они казаки завели пашню»3.

С Хопра и Медведицы раскол с сопутствовавшими ему изменениями распространился на Северский Донец. Здесь первые раскольники появились в 1684 г., когда сюда пришел из Рыльского Никольского монастыря поп Феодосий, который был посвящен в монастырской церкви св. Василия Неокесарийского. По всей видимости,  это он со своими учениками основал поселение в устье р. Жеребец, а затем перебрался к устью Айдара, где поселился в четырех верстах от Айдарской станицы4. Пик расселения старообрядцев на Северском Донце приходился на 1686-1688 гг. В связи с этим в 1686 г. Войску Донскому была адресована государева грамота, в которой наказывалось «искать раскольников, которые противны чинятца соборной апостольской церкви» на Дону и его притоках, в том числе на Северском Донце.

В расположенных по берегам названной реки городках эту миссию вызвались добровольно исполнить священники Ермолай из Бесергеневксой станицы и Иван из Мелеховской. Выполняя взятые на себя обязательства, святые отцы схватили вышеупомянутого старца Феодосия и отправили его в Валуйки, где воевода Мелентий Лупандин посадил старца и священников за решетку, требуя у местных жителей, чьим духовным наставником являлся Феодосий, 150 рублей выкупа5. Несмотря на это, раскол на Донце продолжал распространяться. Так, отправленный из Москвы на Дон с царскими грамотами в 1686 г. подъячий Петр Ахматов на «распросе» в Посольском приказе особенно подчеркнул, что «в Донецком Боровском городке извещал ему, Петру, черный поп Памва, который живет близко того городка Боровского, что де на речке Жеребце, от Маяков в 20 верстах пришлый поп Феодосий со учениками своими в службе своей ... за великих государей и за святого патриарха Бога не молят... и многих старых казаков перекрещивают»6. Таре, один из немногих старообрядческих священников, выработавших собственное учение, имел большую общину из числа казаков Айдарской станицы, в том числе и ее атамана Якима Кузовченка.

Параллельно с этим в расположенном невдалеке от Айдарской станицы Митякинском юрте был взят под стражу старец Иосиф, у которого были обнаружены рукописи и книги. Сопроводителям старца удалось бежать, однако вскоре и они были обнаружены на территории Гундоровского и Луганского юртов, где исповедывали раскол.

О масштабах распространения в крае старообрядчества и степени приверженности ему местного населения мы бы так и не узнали, если бы не тот факт, что на Айдаре 40 вооруженных казаков отбили старца Иосифа и его багаж7. Этот случай имел резонанс на территории Земли Войска Донского, что вызвало непосредственный интерес как правящих кругов Московского государства, так и православной церкви. Одной из проблем, связанных с распространением раскола на Дону и Северском Донце, является то, что раскольники развили здесь основанное на толковании книг пророка Даниила особое учение о кончине мира. Этим учением предписывалась также необходимость массового похода на Москву для утверждения истинной веры. Подобный смысл толкования книг был воспринят старшиной, также составившей значительную старообрядческую партию во главе с атаманом Самойлой Лаврентьевым8. Подобное означало открытую войну, в связи с чем был предпринят ряд неотложных мер.

Первой общиной, которая была подвергнута действенному преследованию, явилась Айдарская. Казак Василий Донец подготовил «извет», в котором указал на то, что местный атаман всячески покровительствует расколу, собирает старообрядцев в станице, а также лично перекрещивает их. Многие казаки, по словам Донца, крестились «вдругоряд» не по собственному желанию, а из страха, поскольку атаман им «уграживал, чтоб крестились», а также в соответствии с догматами веры не пропускал в станицу торговые поезда9. Согласно документальным данным, во время обращения в старообрядчество погибло некоторое число казаков Айдарской станицы, что, впрочем, являлось типовым сюжетом из жизни казачьих городков последней четверти XVII ст.

Успех раскола здесь определялся не только отдаленным расположением от центра Земли Войска Донского и Московского государства, но и существованием оригинальной системы вероучения, составленной старцем Феодосием, а также подавляющей неграмотностью большинства казаков, а, возможно, и атаманов. Последнее дало возможность ряду представителей низших сословий казаков воспользоваться ситуацией для собственного продвижения по службе или личного обогащения за счет «государевой казны», из которой выделялись значительные средства на «поимку» раскольников. Распространение старообрядчества в донских городках по Северскому Донцу, по всей видимости, соседствовало с жестокостью утверждавших его и происходило едва ли ненасильственными методами. Об этом свидетельствует донос В.Донца, указавшего, что атаман Я.Кузовченок повесил двух казаков Айдарской станицы, поскольку те отказались креститься. Донцы плохо знали веру, поэтому воспринимали раскол как нечто само собой разумеющееся, думая, что «так крестятся и на Москве и церкви Божией то не противно». С легкостью восприняв веру, от нее же с легкостью и отказывались. Тот же Я.Кузовченок на распросе заявил: « А ныне де он... церкви Божией повинуется и креститца треперстным сложением, а впредь де он обещается отца себе духовного изыскать, который был бы не раскольник»10. Думается, что в данном случае речь идет не о религиозной толерантности, а скорее ‑ о неустойчивости религиозного сознания и неразборчивости в вере. При этом необходимо конкретизировать, что на Дону воспринималось только лишь православие и выделившееся из него старообрядчество. Так, с середины XVII в. в донецких степях кочевали калмыки, исповедывавшие буддизм, а также татары - сторонники магометанства. Их компактные группы мирно соседствовали с казаками, но не входили в состав донского общества, где доминировало христианство11. Вера распространялась для всех, не будучи достоянием узкого круга лиц, и являлась одним из средств отхода от этнической Среды, интеграции и смешения с основной массой казачества. Православие в донских городках продолжало развиваться, мирно уживаясь со старообрядчеством. Подобный порядок вещей продолжал сохраняться до второй половины XVIII в., когда в 1763 г. комиссия по расследованию дел о раскольниках была немало удивлена, когда «во время осмотру, по заказу оной духовной канцелярии, вверх по Дону и Донцу церковнаго благочиния и свидетельства в церковном служении ... того расколу в станицах немалое число оказалось, а в святых церквах все местныя и прочая святыя иконы имеют начертания благословенный крест старого обращения»12. Таким образом, религия здесь являлась одним из механизмов установления социального равновесия, в результате чего наблюдался отход от этнической среды, интеграция населения в единую общность.

_____________________

1 Дополнения к актам историческим. СПб., 1872. Т. 12. С. 123.

2 Там же. - С. 124.

3 Там же. - С. 124.

4 Дружинин В.Г. Раскол на Дону в  конце XVII в. СПб., 1889. С. 80.

5 Дополнения к актам историческим… С. 128-129.

6 Цит. по: Дружинин В.Г. Раскол на Дону… С. 66.

7 Там же. - С. 32.

8 Там же. - С. 142, 145.

9 Дополнения к актам историческим… С. 184, 185.

10 Там же. - С. 207.

11 Историческия и статистическия описания станиц и городов. Составлены генштаба полковником П.С.Балуевым. Новочеркасск, 1900. С. 10-12; Черницын С.В. Донские татары: некоторые вопросы этнической истории и расселения // Историческая география Дона и Северного Кавказа Ростов-на-Дону: изд-во Ростовского ун-та, 1992. С. 106-113.

12 Материалы по истории раскола в Донской области.   Новочеркасск, 1872. С. 32-33.

 

 

Павло Богуш (Нікополь)

 

ВСТАНОВИТИ ПАМ’ЯТНІ ЗНАКИ ОТАМАНУ ІВАНУ СІРКУ ТА МУШКЕТЕРУ Д‘АРТАНЬЯНУ

 

В Парижі на одній з площ, на високому постаменті, стоїть бронзова фігура д‘Артаньяна. В ботфортах, широкополій шляпі, а рука впевнено покладена на ефес шпаги. І вся фігура, і поза виділяють енергію, відвагу, волю, благородство.

Це пам’ятник д‘Артаньяну – літературному герою, персонажу роману Олександра Дюма „Три мушкетери”, написаного ще в 1844 р. Повторюємо, що це пам’ятник не історичній особі Шарлю дю Бас графу д‘Артаньяну, він же Шарль де Батц Костельморо, присвоївший собі ім’я д‘Артаньян, він же Шарль де Фарзензак де Костельморо, який по титулу матері називався графом д‘Артаньяном (1611-1672), так як було таке село д‘Артаньян. Коли д‘Артаньян дослужився до генерала, то загинув в 1672 р. при штурмі міста.

Нагадаємо, що твори Олександра Дюма в Росії охоче читали. Сам Олександр Дюма побував в Росії в обох столицях, Казані, Саратові, Астрахані, Баку, Тіфлісі. А повернувшись до Франції, Олександр Дюма випустив сім томів, присвячених Росії. Він же був першим, хто розповів французькому читачу про Пушкіна і Лермонтова.

Наприкінці 2002 р. останки праху Олександра Дюма вдячні французи перенесли в Париж. Три мушкетери і д‘Артаньян супроводжували останки Олександра Дюма, які більше 130 років покоїлись на кладовищі його рідного міста Вільє – Копера, в Париж під зводи усипальниці великих французів – Паризького Пантеону.

Задум встановлення пам’ятного знаку визначним французам на Нікопольщині – д‘Артаньяну і військовому інженеру і картографу Гійому Левасеру де Боплану (1600-1673) у мене виник давно.

Уміння запорозьких козаків успішно воювати на суші і на морі було відомо в Європі вже давно. Кардинал і перший міністр Франції Мазаріні, що у 1642 р. змінив Ришельє, проводив потаємну політику ослаблення сусідніх країн і зміцнення феодального абсолютизму у Франції, величі короля.

В тридцятилітній війні (1618–1648 рр.), що йшла в Європі, Мазаріні не хотів допустити перемоги шведів, ні торжества протестантських союзників в Німеччині. Разом з тим, він хотів приєднати до Франції деякі райони іспанських Нідерландів і частину Саксонії, добитись політичної вигоди для Франції.

Іспанці захопили у французів фортецю і торговий порт Дюнкерк і тримали там п‘ятитисячний гарнізон, який блокував протоки Па–де–Кале і Ла-Манш і чинили сваволю на суші і на морі. Військові кораблі іспанців нападали на французькі і голландські торговельні судна. Місто-фортеця Дюнкерк з кам’яними мурами і вежами сполучалась з морем морським каналом, що охоронявся фортом. Навколо міста по руслах мілководних річок було викопано ряд каналів, тому все узбережжя було оточено укріпленнями. Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з суходолу і моря.

Ось чому французький уряд вирішив знайти силу, яка б здобула це місто-фортецю у іспанців, та ще й за дешеву ціну. Такою силою були запорозькі козаки.

Посол Франції при польському дворі граф де Брежі (мабуть, за порадою Боплана) рекомендував Богдана Хмельницького кардиналу і першому міністру Мазаріні як „дуже здібного полководця”. Десь у жовтні 1644 р. у Варшаві Богдан Хмельницький з французьким послом де Брежі веде переговори про умови найму козаків на службу французькому королю.

В квітні 1645 р. у Франції Богдан Хмельницький уклав угоду про наймання 2600 козаків (1800 козацької піхоти і 800 кінноти) на службу французькому королю, який зобов‘язався платити 2 талярів на озброєного козака та 120 талярів полковникам і старшинам (таляр – велика срібна монета XVI–XVII ст. вагою 30 грамів). Козаки домовились діяти самостійно, дістали право виступати окремими загонами чи з‘єднаннями. До їхньої стратегії і тактики французьке командування погодилося не втручатися.

Вербовка добровольців-козаків для війни у Франції відбулась не тільки на Микитинській Січі (1628, 1638–1652), але й по всій Україні.

Козаки пили вино із ритуальної чаші-побратим, що мала дві ручки і зберігалась у кошового. Козаки пили і передавали один одному. Це був стародавній ритуал побратимства, допомагати один одному в бою і житті, як казали козаки „Один за всіх і всі за одного”.

Залишимо історичні факти і деталі історикам, як запорозькі козаки добиралися до Франції і в жовтні 1645 р. (або 1646) здобули місто-фортецю Дюнкерк. Історик Осипов пише: „За деякими даними, у жовтні 1645 р. Хмельницький на чолі козаків (від 2 до 2,5 тисяч чоловік) брав участь у битві під Дюнкерком… Двотисячний козацький загін з‘явився в рядах французької армії принца Конде, який робив облогу Дюнкерка (Дюнкірхен)” (Осипов К. Богдан Хмельницький – М., 1948 –С. 109).

Більшість думок схиляється на те, що вони добиралися до Франції як морем, так і по суші. Історик–краєзнавець П.Мусієнко в статті „Штурм Дюнкерка”, надрукованій в журналі „Україна” 1970 р., № 19, дає опис цієї події так: „... козаки на кораблях типу „Флейта” вийшли морем з Гданська до Кале. Вже споночіло, коли біля Дюнкерка на них напали іспанські патрульні суда. Тоді полковник Іван Сірко наказав удаючи капітуляцію, вивісити на щоглах білі прапори і відтак заманити ворога на свої кораблі. Щойно іспанці пришвартувалися, запорожці вступили в абордажний бій, полонили їх і ув’язнили в трюмах. Захопили і командира форту. Але флагманське судно Сірка дістало пошкодження, і він з частиною козаків пересів на сторожовик противника. Командирові форту, під загрозою смерті, звеліли стати на капітанський місток і каналом ввести флотилію до гавані Дюнкерка. Так у нічній темряві проминули лоцманську башту. У цей час почався відплив моря і судна Солдатенка сіли на мілину...” За наказом І. Сірка козаки Солдатенка стали спускати човни, робити плоти, а то й вплав разом з кіньми добиратися до берега і вступати в бій.

Іван Сірко на своєму кораблі, зайнявши кращу позицію, теж розпочав висадку козацького війська на човнах, плотах і вплав. Козацькі загони захопили на ранок передмістя, а потім і все місто-фортецю Дюнкерк. Іспанці зробили лише кілька пострілів.

Городяни міста Дюнкерка радісно зустріли запорожців і щиро поважали їх за гуманне відношення до жителів і військовополонених іспанців. Незабаром вступила у визволений запорожцями Дюнкерк королівська армія принца Конде, яка неодноразово намагалась взяти Дюнкерк. Серед тих, хто кричав „Віват запорожцям”, був хоробрий мушкетер Шарль дю Бас граф д‘Артаньян. Саме тут в Дюнкерку і подружились отаман Іван Сірко та мушкетер д‘Артаньян. Вони були молоді лицарі-воїни, майже однолітки. В розквіті сил, розуму і благородства (по 35 років – І.Д.Сірко (1605, 1610–1680 і д‘Артаньян (1611-1673).

Французький історик і мандрівник П‘єр Шевальє, який був офіцером при одному загоні запорозьких козаків під Дюнкерком, описуючи бойові подвиги запорожців, зазначав: „...французьким військам не доводилось наснажувати їх войовничістю, бо їм вистачало природженої сміливості.”

Французький уряд не поспішав з виплатою грошей козакам за службу. Не хватало коштів. Козаки проявили невдоволення. Навіть протест і бунт. Деякі козаки знайшли собі наречених і одружилися, розлучилися (французький письменник Анатоль Франс (1844-1924) збирав все козацьке і вважав свій рід від запорожців, що були в Дюнкерку).

Отаман Сірко з невеликим загоном козаків відправився в Париж за грошима. Його ласкаво там зустріли. Козаків поселили в казарми. Їх почали навчати аристократичним манерам, танцям тощо. Говорять, що отаман Сірко в Сорбонні – Паризькому університеті читав лекції по історії України і Польщі (латиною).

З великими перешкодами поверталися в 1646 р. запорожці на Україну через Голландію і Німеччину. Невідомо, куди ділись військові трофеї – гармати (тоді одна гармата коштувала 40 корів – цілу череду!) Козаків малювали голландські художники (може, й Рембранд).

Везли козаки на Україну з Франції музичний струнний інструмент - торбе, що став називатися торбаном, рідним братом бандури, з якою запорожці не розлучались і на війні. Відомо, що Богдан Хмельницький добре грав на бандурі, як і інші козаки.

Козаки поспішали на Україну, де в 1648 р. розпочалася Національно-визвольна війна українського народу проти польського феодального гніту під керівництвом Богдана Хмельницького.

Віддаючи данину поваги запорозьким козакам і кошовому отаману Івану Сірку, відомий французький поет Гійом Аполлінер (1880-1918) написав чудові вірші, в яких передав точний зміст „Листа султану” та „Відповіді запорозьких козаків турецькому султану”. Саме над такою картиною, нагадаємо, І.Ю.Рєпін працював 1878–1893 і створив чотири варіанти картини „Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

За деякими відомостями, в Дюнкерку був пам’ятний знак славному отаману Івану Сірку, але впевненої думки ніхто не називає.

В листі до французького посольства в Україні від 23 грудня 2002 р. я виклав ці відомості, які могли б аргументувати право про встановлення пам’ятного знаку або меморіальної дошки отаману Івану Сірку і д‘Артаньяну з написами на українській і французькій мовах. Матеріалом пам’ятного знаку може бути рожевий граніт або мармур. Текст вмістити на одній шліфованій стороні гранітної плити або на окремій меморіальній дошці і прикріпити.

Незабаром отримав листа з Києва. Радник Французького посольства з питань культури та співробітництва Олів‘є Гійом 31 грудня 2002 р. написав люб‘язного листа–відповідь: „Шановний Павло Михайлович!

Ми уважно прочитали Ваш лист від 23 грудня 2002 р. щодо пропозицій встановлення меморіальних пам’яток або знаків.

Я дякую Вам за увагу, яку Ви приділяєте нашим патріотам. Ваша ідея встановити меморіальну дошку Гійому де Боплану та д‘Артаньяну є дуже цікавою, але на даний момент, на жаль, Посольство немає коштів, які б дозволили таку операцію. Якщо у мене буде можливість відвідати ваш регіон, я обов’язково зв’яжусь з Вами, аби поговорити про історичні події періоду, коли французи так багато контактували з вашими патріотами.

Щиро вітаю Вас з Новим 2003 роком та Різдвом Христовим.

З повагою, Олів‘є Гійом (підпис)”.

На мою думку, відділи культури м. Нікополя та району, громадські та козацькі організації, міська і районна ради, меценати проявлять інтерес щодо пропозиції встановлення пам’ятних знаків отаману Івану Сірку та мушкетеру д‘Артаньяну, відомому французькому інженеру, картографу Гійому Левасеру де Боплану.

Редакція газети „Проспект трубників” від 24 лютого 2003 р. надрукувала матеріали про отамана І. Сірка і д‘Артаньяна, а також лист радника французького посольства в справах культури і співробітництва пана Олів‘є Гійома. 27 і 28 лютого П. М. Богуш виступив по телебаченню на студії „Кварц”.

Наша сила в єдності і практичних діях. “Один за всіх і всі за одного!”, як говорили козаки і мушкетери! Це дасть нам перемогу.

 

 

Людмила Харченко (Чигирин)

 

ПАМ'ЯТНИКИ БОГДАНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

НА КАРТІ УКРАЇНИ

 

Якщо людина не любить старої вулиці, старого будинку, нехай навіть поганенького, значить у неї немає любові до свого міста. Якщо людина байдужа до пам'яток історії своєї країни – вона, як правило, байдужа до своєї Батьківщини1.

Д.С.Ліхачов

 

Правдивий вислів: історію творять мільйони, але лише одиниці залишаються в народній пам'яті, живуть у переказах, легендах, мистецьких творах. До таких постатей належить Богдан Хмельницький - творець української держави, великий полководець, дипломат. На території нашої держави протягом II половини ХІХ-ХХ ст. йому поставлені численні пам'ятники. Їх встановлення пов'язане з періодами піднесення народно-демократичного руху та з пам'ятними датами радянської влади і незалежної України. Завданням даної роботи є якомога об'ємніший збір даних про пам'ятники великому гетьману на Україні, місця їх розташування, часи встановлення та створення каталогу на основі інформацій від обласних управлінь культури.

До персоналії Б.Хмельницького суспільство в усі часи ставилося по-різному. Одні підносили його як творця української держави, другі - паплюжили як людину, яка їй зрадила, уклавши договір з Росією. Але, не дивлячись на це, в складні періоди історії, пов'язані з боротьбою за вільну, незалежну Україну, прогресивна громадськість поверталась до діяльності гетьмана. Тому, аналізуючи терміни встановлення пам'ятників Б.Хмельницькому, можна виділити декілька етапів:

- II половина XIX ст. (часи піднесення народно-демократичного руху після скасування

кріпацтва);

- 50-ті рр. XX ст. (часи святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією з метою пропаганди союзу братніх слов'янських народів);

- 60-ті рр. XX ст. (пов'язаний з ідеологічною пропагандою святкування 50-річчя Жовтневої революції);

- 90-ті рр. XX ст. (пов'язаний з утвердженням незалежної України та святкуванням 400 річниці з дня народження Б.Хмельницького).

Думки про встановлення пам'ятників Б.Хмельницькому почали виникати в XIX ст. Так, у своєму творі "Сказання о населенных местностях Киевской губернии" Л.Похилевич пише: "...Мы слышали, что многие любители памяти Хмельницкого предполагают построить в честь его монумент в Чигирине или Белой Церкови; но, по мнению нашому, приличнее было бы восстановить памятник (мається на увазі надгробок) над его могилою в Суботовской церкви и поправить на ней разрушающуюся деревянную крышпу»2.

В II половині XIX ст. в колах прогресивної інтелігенції виникла ідея спорудження монумента в Києві. Він народжувався в муках і непорозуміннях, у сумнівах і протиборстві різних сил. Вперше думку про спорудження монументу висловив в 1859 р. перший ректор Київського університету Михайло Максимович. З проханням розробити проект пам'ятника у 1868 р. звернулися до відомого скульптора М.Микешина (1835-1896). І вже через 4 роки він виконав цей проект, який загалом прийняли доброзичливо. Він передбачав зобразити гетьмана на коні, а на фасадному боці постаменту розмістити групу з 5 постатей, у центрі якої показати Кобзаря.

На постаменті скульптор планував встановити тематичні барельєфи. На проект був складений кошторис в 145000 карбованців, але коли уряд відмовився покрити ці витрати, в 1870 р. почався добровільний збір коштів на майбутній монумент. Вдалося зібрати лише 37000 крб. Цього було замало. М.Микешин вирішив відмовитися від інших скульптурних елементів, а всю увагу зосередити на постаті Б.Хмельницького, яка була відлита на заводі Берда у Петербурзі. Але залишалося ще багато проблем (перевезення, зберігання, встановлення та ін.), розв'язання яких вирішувалось повільно через небажання чиновників та урядовців увічнити пам'ять видатної людини3. Тому відкриття пам'ятника відбулося лише II червня 1888 р. на площі перед Софійським собором, де кияни в 1648 р. палко вітали гетьмана після перемог над шляхетськими військами4.

Започаткована ідея знайшла своє відображення і в середині XX ст. На початку 50-х рр. у зв'язку з підготовкою до святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією помітно зріс інтерес до вивчення діяльності Б.Хмельницького. Не дивлячись на ідеологічне підґрунтя, створювались високохудожні скульптурні зображення. Були встановлені нові пам'ятники гетьману в Волинській5, Дніпропетровській6, Донецькій7, Кіровоградській8, Львівській8, Рівненській9, Сумській10, Чернігівській11, Черкаській12, Тернопільській13, Чернівецькій14, Херсонській15 та Харківській16 областях.

В цей період, в 1954 р., був встановлений перший пам'ятник (погруддя) Б.Хмельницькому в Чигирині - гетьманській столиці, виготовлений київськими реставраційними художніми майстернями. Він розмістився перед приміщенням міської школи № 1, яка носить його ім'я. В цьому ж році в с. Суботові Чигиринського району, де знаходився родовий маєток Хмельницьких, також була встановлена монументальна скульптура, яка в 1995 р. замінена на погруддя роботи скульптора Е.Кунцевича.

Новий етап у вшануванні Б.Хмельницького пов'язаний із святкуванням 50-ї річниці Жовтневої революції. В цей час на Україні вийшло ряд постанов про відкриття нових пам'ятників. Зокрема, на батьківщині Б.Хмельницького вийшла "Постанова бюро Чигиринського райкому Компартії України та виконкому районної ради депутатів трудящих про відкриття скульптурної фігури Б.Хмельницькому в Чигирині 4 серпня 1967 р."18. Над Чигирином, на Замковій горі, на території колишньої стародавньої фортеці ХVІ-ХУІІ ст. звелась монументальна скульптура - постать Б.Хмельницького на високому п'єдесталі, у піднятій правій руці гетьманська булава - символ влади - начебто гетьман звертається до народу України. Цей пам'ятник в 1973 р. був замінений на інший відомих авторів О.Олійника та М.Вронського. Біля підніжжя постаменту в 1982 р. були встановлені дві скульптурні композиції, що символізують події визвольної боротьби українського народу ХУІІ-ХУШ ст., таким чином утворивши цілісний скульптурний ансамбль.

Наступним і останнім етапом появи пам'ятників в регіонах вже незалежної України було святкування 400-річчя від дня народження Б.Хмельницького. Саме до цієї дати було приурочене їх відкриття в Кіровоградській19, Львівській20, Чернігівській21 та Черкаській22 областях.

За зібраною інформацією, станом на січень 2003 р. в Україні нараховується: 83 пам'ятники (14 з них погруддя) та 51 пам'ятний знак на місцях, пов'язаних з життям та діяльністю Б.Хмельницького.

На розробленій карті чітко простежуються тенденції встановлення пам'ятників Б.Хмельницькому в місцях, тісно пов'язаних з його ім'ям.

Так, найбільша кількість їх в західних регіонах України, там, де проходили основні битви національно-визвольної війни. Це Львівська та Тернопільська, Волинська та Рівненська області.

Значна кількість їх є і в центральній частині. Зокрема, на Черкащині, на Чигиринській землі - землі, яка подарувала світові національного генія Б.Хмельницького, і вона ж стала місцем його останнього спочинку.

Найменша кількість пам'ятників знаходиться в східних та південних областях України. В 3-х областях – Закарпатській23, Луганській24, Запорізькій25 та автономній Республіці Крим26 - пам'ятники відсутні.

Більшість робіт виконана відомими скульпторами. Серед них: талановитий рисувальник, ілюстратор, друг і шанувальник Тараса Шевченка - Михайло Микешин, автор першого пам'ятника в Україні (Київ, 1888 р.), який належить до числа кращих;

Іван Петрович Кавалерідзе - український радянський скульптор, кінорежисер і драматург, народний артист УРСР;

Макар Кіндратович Вронський - український радянський скульптор, народний художник УРСР;

Олексій Прокопович Олійник - український радянський скульптор, народний художник УРСР;

Едвард Михайлович Кунцевич - український радянський скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР;

Йосип Антонович Садовський - український радянський скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР;

П.Гевеке, М.Сидорович, А.Гончарук, О.Гончар, І.Кушнір, А.Шаталов та багато ін.

Чимало пам'ятників гетьману споруджено місцевими народними майстрами. За часів радянського суспільства масове виробництво пам'ятників, які не являли великої художньої цінності, виконувалися майстрами Київського художнього фонду, Львівської кераміко-скульптурної фабрики, Львівського художньо-виробничого комбінату та ін.,  були встановлені в містах, містечках та селищах, пов'язаних з життям та діяльністю Б.Хмельницького.

Перелік пам'ятників Б.Хмельницькому на Україні подається нижче у вигляді таблиці. Вона може бути розширена. Національний історико-культурний заповідник "Чигирин" буде вдячний за нову інформацію, яка може доповнити дану тему.

____________________________

1 Лихачов Д.С. «Прошлое - будущему». - Л., 1985. - С. 65-67.

2 Похилевич Л.. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. - 1864 р. - С. 682.

3 Степовик Д. Скарби України. – К.: "Веселка" - 1991. - С. 127-131.

4 Там само.

5 Лист-відповідь Волинської облдержадміністрації Управління культури від 26.12.2001 р. - № 712 / 1-12.

6 Лист-відповідь Дніпропетровської облдержадміністрації Управління культури від 21.06.2002 р. - № 761.

7 Лист-відповідь Донецької облдержадміністрації Управління культури від 17.12.2001 р. № - 03-014 / 1196.

8 Лист-відповідь Кіровоградської облдержадміністрації Управління культури від 19.12.2001 р. - № 3-761.

9 Лист-відповідь Львівської облдержадміністрації Управління культури від 25.12.2001 р. - № 8 / 1318.

10 Лист-відповідь Рівненської облдержадміністрації Управління культури від 11.12.2002 р. № - 419.

11 Лист-відповідь Сумської облдержадміністрації Управління культури від 19.12.2001 р. - № 15 / 1044.

12 Лист-відповідь Чернігівської облдержадміністрації Управління культури від 05.02.2002 р. - № 17.

13 Лист-відповідь Черкаської облдержадміністрації Управління культури від 05.02.2002 р. - № 128.

14 Лист-відповідь Тернопільської облдержадміністрації Управління культури від 08.07.2002 р. - № 11-326.

15 Лист-відповідь Чернівецької облдержадміністрації Управління культури від 16.12.2002 р. - № 01 / 13180.

16Лист-відповідь Херсонської облдержадміністрації Управління культури від 11.06.2002 р. - № 01-8 / 59.

17 Лист-відповідь Харківської облдержадміністрації Управління культури від 01.07.2002 р. - № 08-1058.

18 Культурное строительство в Черкасской области (1917-1980): Сб. документов и материалов. - Днепропетровск: Промінь. - 1989. - С. 95-96.

19 Лист-відповідь Кіровоградської облдержадміністрації Управління культури від 19.12.2001 р. - № 3-761.

20 Лист-відповідь Львівської облдержадміністрації Управління культури від 25.12.2001 р. - № 8 / 1318.

21 Лист-відповідь Чернігівської облдержадміністрації Управління культури від 05.02.2002 р. - № 17.

22 Лист-відповідь Черкаської облдержадміністрації Управління культури від 05.02.2002 р. - № 128.

23 Лист-відповідь Закарпатської облдержадміністрації Управління культури від 13.12.2001 р. - № 1201 / 04.

24 Лист-відповідь Луганської облдержадміністрації Управління культури від 11.12.2001 р. - № 58 / 1080.

25 Лист-відповідь Запорізької облдержадміністрації Управління культури від 10.01.2002 р. - № 043-06 / 10.

26 Лист-відповідь Севастопольської міської держадміністрації Управління культури від 09.01.2002 р. - № 6 / 11.

 

 

ТАБЛИЦЯ

 

 

Назва об’єкта

Місце зна-

ходження

Рік вста-

новл.

 

Автори

3 якою подією

пов'язаний

№ п.п.

1

2

3

4

5

6

1.

Пам’ятник Б.Хмельниць-кому

Вінницька обл.

м. Хмільник

1966

Майстри Київського художнього фонду

Встановлено на відзнаку перебуван- ня Б.Хмельницького у м.Хмільнику в

1649 р.

2.

Бюст Б.Хмельниць-кому

Вінницька обл. Іллінецький р-н,

 с. Неменка

1970

Майстри Львівської кераміко-скульпт. фабрики

Встановлено на відзнаку перебування Б.Хмельницького в районі у травні 1653 р.

3.

 

Пам’ятник Б.Хмельниць-кому

Волинська обл.

м. Берестечко

1954

Львівський

художньо-виробн.

комбінат худож.

фонду УРСР

У зв'язку з 300-річчям

возз'єднання України

з Росією

 

 

4.

Пам’ятник Б.Хмельницькому

Волинська обл.,

Горохівсь

кий р-н,

с. Мерва

1964

---//---

 

У зв'язку з 300-річчям

возз'єднання України

з Росією

5.

---//---

Волинська обл.,

м. Любомль

1964

---//---

---//---

6.

---//---

Волинська обл.,

смт. Рожище

1954

---//---

---//---

7.

---//---

Волинська обл.,

м. Ковель

1954

---//---

---//---

8.

---//---

м. Дніпропет

ровськ

1953

реконст. 1976 р.

ск. М.К.Вронський, О.П.Олійник,

арх. О.С.Левтух

 

9.

---//---

Дніпропетровська обл., м.Жовті Води

1960

Масове виробниц

тво

 

10.

---//---

Дніпропетровська обл., м.Жовті Води

1960

Дніпропетровська обл. м.Жовті Води

 

11.

Дніпропетровська обл. м.Жовті Води

Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, селище Гданцівка

1954

---//---

У зв'язку з 300-річчям

возз'єднання України

з Росією

12.

---//---

Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг

1954

---//---

---//---

13.

---//---

Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, пл. ім. Б.Хмельни

цького

1955

---//---

---//---

14.

---//---

Дніпропетровська обл., м. Нікополь

1954

ск. І.І.Кавалерідзе

---//---

15.

---//---

Дніпропетровська обл., біля місця битви на Жовтих Водах, с.Жовте, Пятихатсь

кий р-н

1954

Масове виробниц

тво

---//---

16.

---//---

м. Донецьк

1972

ск. П.П.Гевеке, арх.В.Д.Проценко

 

17.

---//---

Донецька обл.

м.Українськ

1964

ск. П.П.Гевеке

 

18.

---//---

Донецька обл., Старобешівський р-н, м. Комсомоль

ське

1954

ск. П.П.Гевеке

 

19.

---//---

Житомирська обл., м. Коростень

1957

 

Встановлено на згадку про перебу- вання полку Б.Хмель ницького у місті у 1649 р.

20.

---//---

Івано-Франків

ська обл., Галицький

р-н,

с. Залуква

1964

 

 

21.

---//---

Івано-Франків

ська обл,. Калуський

р-н, с.Тужилів

1969

Львівська кераміко-скульптур

на фабрика

 

22.

---//---

Івано-Франків

ська обл., Тлумацький р-н,

с. Нижнів

1969

ск. М.Сидоро

вич

 

23.

---//---

м. Київ

1888

ск.Микешин, арх. В.Ніколаєв

 

24.

---//---

м. Кіровоград (сквер)

1953

де-

монт. 1970

ск. І.І.Кавалерідзе

Напередодні 300-річчя Переяславської Ради

25.

---//---

м. Кіровоград (площа)