КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дискусії та гіпотези

ІV. ДИСКУСІЇ ТА ГІПОТЕЗИ

Юрій Яцина (Київ)

ОГУЗИ ПІД КИЄВОМ

У будь-які часи широка громадськість ніколи не була байдужою до не до кінця висвітлених часів вітчизняної історії. Брак достовірних даних пробуджував цікавість, особливо коли це стосувалося переломних і долетворчих періодів. До таких, безсумнівно, відносяться і XIV-XV сторіччя. Недостатньо досліджені події тих часів, ще гірші відомості про Південну Київщину та Середнє Подніпров’я взагалі. Мовчать історичні джерела про минуле цих земель. А саме в цих сторіччях закладалися основи подальшого культурного та історичного розвитку українського народу.

Не стало політичного організму Київської Русі. Нашвидкуруч утворилася нова реальність – Русь Литовська. Але віхи подальшого розвитку руських земель остаточно намітили не захисники-литвини, а колишні вороги - кочовики степів.

На початку Княжої доби центральна влада заселяла південне прикордоння “кращими людьми” з інших периферійних регіонів. Але в новому незвичному оточенні такі “кращі люди” мріяли якнайшвидше повернутися додому. І таки поверталися та везли на Північ сюжети давньоруських билин. Тоді князі змушені були запросити на службу степовиків.

Традиційна історична наука вважала, що згодом нові союзники або загинули, або емігрували. Явища, що не вміщувалися в східнослов’янську схему розвитку українства та його культури, списувалися на рахунок татар. Образ “злого татарина” настільки глибоко запав у суспільну свідомість , що на його фоні інший, не ворожий народ випав з поля зору.

Новітні публікації сучасних авторів (4, с. 3, 19), ще й зараз критично ставляться до панівних ідей попередніх часів. Мається на увазі історична доля огузьких племен (печенігів та торків) як Середнього Подніпров’я, так і України взагалі.

Зрушення відбулися дуже незначні. Сучасні вітчизняні вчені на основі праць П.Чубинського, А. Кримського та О. Пріцака тільки підступилися до перегляду концепції відносин Русь-степ. (1, с. 39; 3, т. 42, 122). Це стосується й татарського народу, який, на нашу думку, був значною мірою асимільований українцями у пізніші часи. Тим справедливіше такий висновок відноситиметься до раніших часів, особливо щодо народу, який не мав антагонізмів з українцями. А вплив на його розвиток цей народ мав визначальний, як на мову і культуру українця, так і на саму його історичну долю, включаючи навіть самоназву.

Слово “українець” почало поширюватися з другої половини ХV ст. з земель сучасної Черкащини та Південної Київщини, а також, у меншій мірі, з Вінниччини та Полтавщини, тобто саме звідти, де мешкали спочатку Чорні Клобуки, а згодом так звані “татарські люди”. І ось, хочеться це комусь сприймати чи ні, але назва “українець” близька за змістом до татарського слова “козак”. Це загальнотюркське слово , навіть за часів аварського каганату за Карпатами, на землях Паннонії некероване населення його прикордоння теж звалося “quazaq” (5, т. 73).

Характерні риси тюркської культурної спадщини в українському народному мистецтві можна бачити (турецьке бак!) серед різноманітних зображень народного улюбленця козака Мамая (!). Карі очі, поголена голова, оселедець на ній, червоні шаровари, шкіряні чоботи, за спиною вже не ліра і не гуслі, а кобза (турецьке кобуз!). А традиційні слов’янські танки у колі замінилися на “козачок”, згодом “гопак” з елементами бойових прийомів, типовий витвір степу.

І вітчизняні (2, т. ІІ, т. 548), і зарубіжні (9, l. 23) історики ототожнюють Чорних Клобуків з торками та залишками печенігів, тобто відносять їх до огузької групи тюркських народів. На теренах України носії цієї групи мов залишилися тільки на півдні Криму і півдні Одещини. Говірки півдня Криму суттєво відрізняються від кипчацьких на півночі півострова. Так, на півдні Криму “гора” іменується “даг”, це значно різниться від звичайного кипчацького “тау”. Взагалі Крим завжди був етнічним заповідником, де тривалий час зберігалися навіть готи.

Лінгвісти твердо переконані, що гідроніми та топоніми залишаються незмінними навіть при асиміляції попереднього населення. Зникнути вони можуть лише при фізичному зникненні носіїв інформації (геноциді або переселенні). Щодо Поросся та Черкащини, то про існування тут сталого тюркомовного населення промовисто свідчать такі гідроніми, як Кагарлик, Балаклія, топоніми Узин, Канів, Кременчук. Ні про татарську, ні про половецьку спадщину тут мова не йде, бо ці народи жили значно південніше. Єдиним тюркомовним народом, що жив тут і згодом християнизувався, був народ торко-печенігів (9, l.23). Він, і тільки він міг залишити власні назви у суціль слов’янському до і після нього середовищі.

Взагалі, в історичній науці панує думка, що тюрки “вимандрували” на південь. Особливо прикро читати про цю гіпотезу у М.С.Грушевського (2, т.ІІ, ст. 551). Різко і справедливо критикуючи М.Погодіна у питаннях, які стосуються власного народу, Михайло Сергійович дозволив собі вдатися до тих самих методів і аргументів у полеміці з ним щодо народів інших. При всій пошані до великого історика наважимося не погодитися з ним, вдаючись до контраргументів.

А справа була в багатовіковому кипчацько-огузькому конфлікті. Печеніги, а згодом і торки потрапили до Європи не добровільно, а внаслідок переслідувань їх кипчацькими ордами після ряду нищівних поразок спочатку на землях нинішнього Казахстану, а згодом і Поволжя. Після страшного удару 1240 р. торко-печеніги змушені були коритися новим господарям – монголо-татарам, навіть виставляти живу силу для їх підтримки. Так, у битві на Синіх Водах в 1363 р. литовсько-руські війська під керівництвом Ольгерда розгромили трьох татарських ханів: Кутлугбука, Хаджибея та Дмитра (2, т.IV, т.82; 7, т.71). Судячи з імені, останній повинен був бути християнином, тобто або торком, або половцем, але не монголом. Він був ханом найзахіднішої Ямболуцької (Джамболуцької) орди. Західною межою татарських улусів були Нижні Подністров’я та Подунав’я. Заради спокою на прикордонні монголи згодні були тримати там при владі навіть рештки місцевої верхівки. Про Дмитра, як хана тих земель, згадує і угорська хроніка (7, т.72). Не випадково саме в цих місцевостях і понині мешкає невеликий народ гагаузів, який зберіг огузьку мову та православну віру. Отже, з великою долею вірогідності можна припустити, що родом Дмитро був гагауз.

Огузький діалект врятував гагаузів і під владою турків. Турки заплющили очі на їх християнство. Тому гагаузький народ існує і нині.

Інша доля склалася у Чорних Клобуків. Татари, кипчаки за мовою і походженням, тобто нащадки половців, обтяжені історичною пам’яттю, не могли їм дарувати ні багатовікову ворожнечу, ні нешановного ставлення до них з боку напівєвропеїзованих огузів. Але вони поки що змушені були їх терпіти, знову ж таки в умовах прикордонного (українного) проживання останніх.

Огузька верхівка теж поки що вигідно використовувала своє географічне становище. Як і гагаузи, Чорні Клобуки номінально підкорялися ханові Золотої Орди, але, на відміну від перших, вони зберігали нейтралітет і до литовських князів, принаймні, живу силу ханові вони не давали. В літописах з’явився термін “татарські люди”, до яких, окрім Чорних Клобуків, безперечно, входив і великий процент слов’янства. За умов нестабільності настроїв підлеглих мас, навіть київські князі литовського походження змушені були рахуватися з далеким ординським ханом. Символом залежності Поросся від обох держав можна вважати знайдені монети з ім’ям київського удільного князя та знаком татарської тамги, датовані серединою ХIV ст. (2, т. IV, с. 84). Ханів-вигнанців з татарських улусів литвини теж саджали на землі своїх тюркомовних підданих. Прикладом можуть бути князі Глинські, нащадки яких згодом загрожували самому існуванню Литовської держави і з якими не гребували родичатися могутні царі Московської Русі.

Двісті років – з середини ХШ до середини ХV ст. огузькі хани користувалися таким нейтралітетом. І Литовська Русь, і Золота Орда були надто слабкими, щоб радикально змінити ситуацію. За таких умов ні гагаузи, ні Чорні Клобуки не бажали і не могли бути асимільовані татарами. Адже до того вони вже триста років жили в Європі і поступалися татарським ханам тільки під страхом вживання сили. На відміну від одноплемінників півдня Криму, які не займали прикордонних земель, а в умовах життя серед русинського оточення Чорні Клобуки ще більше, ніж гагаузи, мали підстави зберегти православ’я . Це кипчакам, що прийшли пізніше, від християнства - аріанства, догмати якого не суперечили ісламові, легше було перейти до справжнього вчення Мухаммеда. Заява М.С.Грушевського, що ще двісті років Чорні Клобуки трималися поганства (2, т. П, ст. 549), доволі спірна. Тим більше, що поганства вже не трималися навіть половці. Великий історик некритично поставився до святенницького закиду ченця-книжника, перейнятого недостатньою побожністю вояків та їх вождів.

Християнські імена не дають можливості за літописами встановити справжнє походження командирів прикордонних гарнізонів. Пізніше козацька традиція доводить до нас тільки прізвиська козаків та отаманів, на той час вже цілком слов’янські.

Якщо гагаузи зберегли огузьку мову , то торко-печеніги, опинившись в самому центрі Русі, спочатку стали двомовними. Всі ці триста років вигідного нейтралітету населення Київщини, Переяславщини та Поділля дуже скупо згадувалося хроністами. Причина тут була проста. Для літописців, і східних, і руських, мешканець цих земель не викликав довіри. Для татарина це був козак – людина непевна і підозріла, для русина – українець, особа, не варта того, щоб її заносити до літописів.

Лише в середині ХV ст. зміцнення Кримського ханства примусило Чорних Клобуків остаточно зробити вибір. Від нищівних рейдів кипчаків-кримчан однаково потерпали як слов’яни, так і торко-печеніги. Метою цих рейдів не було прилучення Південної Литовської Русі до Криму, втримати її вони б не змогли. Татари розраховували тільки на короткочасові грабунки. Пристати до них, щоб потім відступити, кинути заселені землі, не тільки пасовиська, але й села, і навіть міста двомовне населення півдня Литовської Русі за толерантного ставлення до них єдиновірців слов’ян не мало підстав.

Гагаузи опинилися осторонь цих ударів, та ще й під опікою одноплемінників-турків. Чорні ж Клобуки мешкали на шляху рейдів ординців, симпатій до них не відчували, тікати зі слов’янами в ліси теж не могли, тому масово гинули від ударів. Але вони могли хоча б боронитися. Це, безсумнівно, привертало до них увагу та симпатію слов’янських мас. Не випадково саме в цей час і почали в літописах з’являтися слова “козак” та “українець”.

Наступні зміни відбулися наприкінці XVI ст., з початком русько-польського протистояння. Козацтво стало символом боротьби проти Польщі, бо воно і географічно, і організаційно дистанціювалося від польської держави, органічно не вписувалося в її структури. Як наслідок, покозачилася православна шляхта – нащадки давньоруського боярства, руська еліта. Слово “українець” стало престижним. Поняття “козак” та “українець” поширилися на всю русинську територію, вони співіснували та ототожнювалися (1, ст. 25). Були перекреслені європейські традиції, відбулася переорієнтація Малої (корінної) Русі на Схід.

За цих обставин населення прикордоння почало втрачати більшу частину степових традицій, а згодом і двомовність, збагативши натомість українську колоритними тюркізмами. Зазнав змін і сам характер східного українця, він набув рис поетичності та імпульсивності, чим здавна пишається. І зватимуть українців у Туреччині козаками, а московити черкасами, назва пов’язана з містом, а воно - з касозьким племенем, яке теж могло входити до союзу Чорних Клобуків.

Німецький дослідник Тунманн однозначно відносив козаків до нащадків як слов'ян з одного боку, так і касогів (черкасів) - з іншого (6, с. 61, 63). Жив Тунманн наприкінці XYIII ст., тобто був сучасником автора “Історії Русів”. Як і останній, він міг мати доступ і до усних народних переказів, і до втрачених літописів. Після падіння Тмутараканського князівства його мешканці змушені були тікати під захист руських князів та прилучитися до близьких за культурою природних тюркомовних союзників, разом з якими вони придбали назву “Чорних Клобуків”.

Як вже було сказано, джерела дуже мало говорять про історію Середнього Подніпров’я ХШ – XV ст. Довести вище викладені припущення можна лише археологічно. Зрозуміло, що лінгвістичних даних для теорії замало. Антропологічні дані, здобуті при розкопках, теж не принесуть позитивної відповіді. Доводом до цього може бути літописний сюжет про хлопця з вуздечкою, який пройшов через печенізький табір. Досить йому було володіти огузькою мовою, щоб жодний з печенізьких вояків не запідозрив у ньому ворожого шпигуна. Якщо цього випадку і не було насправді, то в будь-якому разі літописець не помічав надто великої фізичної різниці між печенігами та киянами.

Великий досвід в питаннях досліджень переходу народів від кочівництва до землеробства мають угорські археологи. Щойно осілі кочовики відразу не відмовляються від багатовікових степових традицій. Немає сумніву, що землі України ховають в собі не менше таємниць та знахідок, аніж угорські.

Питання вирішити не надто складно. Досить вибрати якесь поселення південної Київщини, де тривалий час не змінювалося населення, і провести археологічну розвідку. Якщо знайдені при цьому речі господар садиби міг би купити або захопити в бою, то самі будівлі дадуть гарантовану відповідь на питання про походження цього господаря. Угорськими дослідниками давно доведено, що колишні кочовики у перших поколіннях ставили хати круглої форми, зовні схожі на юрти (8, l.22; 10.l.102). Користуючись цією методикою, угорські археологи відразу розпізнають, де було мадярське село, а де слов’янське. Тим більше, що для України такі будівлі не є чимось незвичайним. Досить пригадати сторожові курені при баштанах(!) або характерні для степової зони господарські присадибні будівлі круглої форми та обмазані глиною.

Ще можливо досліджувати залізоплавильні печі, які у кочовика мають оригінальний вигляд і розташовані на відкритому повітрі, а не при кузні (10.l.319). Якщо з моменту виникнення поселення будуть зафіксовані такі ознаки, а село вистояло протягом цих трьох сторіч, то запропоновану гіпотезу можна буде вважати доведеною.

Отже, справедливість запропонованої гіпотези може довести археологічна експедиція. Сподіватимемося, що рано чи пізно “білі плями” в історії України остаточно зникнуть.

_____________________________

1 Вівчарик М.М., Панченко П.П., Чмихова В.І. Українська нація, шлях до самовизначення. – К., 2001.

2 Грушевський М.С. Історія України - Руси.- Наукова думка: К., 1991.

3 Кремінь В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. - К., 1996.

4 Моця А.П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий. - М.П. Возможности Киммерии. Николаев, 1997.

5 Тржештик Д. Возникновение славянских государств в Среднем Подунавье // Раннефеодальные государства и народности. – М., 1991.

6 Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь, 1991.

7 Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. - К., 1987.

8 Hegedüs G. Korona és kard. - Budapest, 1975.

9 Pálóczi H.A. Besenyők, Kunok , Jászok. - Budapest, 1989.

10 Szombathy V. Az Őshazàtól a Kárpátokig. - Budapest, 1985.

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ)

ПРО ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА

(витяги з неопублікованої книги)

Теорії щодо виникнення козацтва

Одним із феноменів в історії людства є суспільне утворення, яке стало широко відоме у середні віки під назвою козацтво. На відміну від державних утворень того часу козаки мали високу ступінь демократичних відносин суспільного життя, де головною була свобода кожної людини в цьому суспільстві.

Коли козацтво на весь голос заявило світові про себе, головними районами їх розповсюдження були Київщина, Брацлавщина, Переяславщина, Запорожжя, Дон.

Давши відповідь на те, з яких часів пішло козацтво, що зумовило його виникнення, ми зможемо більш достовірно охарактеризувати події та їх наслідки як вузлових моментів української та російської історій.

На превеликий жаль, левова частка минулого українських та російських земель не має про себе писемних свідчень, і обмаль культурних пам’яток залишилось у спадщину від тих часів. До того ж за довгий час залежності української науки та упередженості багатьох дослідників частина минулого в українській історіографії спотворена. Звідси завдання дослідників - найбільш достовірно відтворити історію своєї землі.

Метою цієї розвідки є не пошуки походження слова “козак”, а виявлення того, кого і чому називали цим словом, вкладаючи в це поняття особливий спосіб суспільного життя, притаманний частині населення України та Росії тих далеких часів.

Більшість дослідників в своїх розвідках розглядає одну з двох версій виникнення козацтва:

І – козацтво виникло в містечках як своєрідний прошарок українського та російського суспільств;

ІІ - тікаючи від феодального гніту та переслідувань найактивніші з них заснували в диких незаселених місцях лицарські ордени (Запорозьку Січ та Військо Донське).

ІІІ. Але є ще одна найменш популярна теорія, за якою корінний народ причорноморського степу приймав втікачів, вербував до себе у військо та наймався на службу до сусідніх держав, освоював нові землі.

Розглянемо більш детально ці три версії.

І – версія.

Згідно з нею порубіжні в Придніпров’ї земельні власники у зв’язку з близьким сусідствам з кочівниками, обробляючи свої наділи озброювались для їх захисту.

З перерозподілом землі частина власників накопичила у своїх руках багато земельних угідь, інша їх лишалась. Безземельні, які звикли до зброї, почали найматись охоронцями до багатих землевласників. З цих воїнів і виникли перші загони козаків. Частина їх перетворилась у городових козаків, які згодом стали гетьманськими. Частина поповнювала загони козаків, які йшли на Запорожжя в пошуках вільного життя.

ІІ – версія.

За цією версію, у середньовіччі - освоєння незайманих земель проходило втікачами від феодального гніту з земель під владою Литви та Польщі на Запорожжі, а також з Московського царства на Нижньому Дону. В цих вільних степах втікачі організували лицарські ордени: на Дніпрі - Запорозьку Січ та на Дону - Військо Донське.

Згодом, ставши грізною силою тогочасної Східної Європи, ці військові республіки почали представляти великий інтерес для Литви, Польщі, Московського царства та Кримського ханства, які бажали використати цю силу у своїх інтересах. Феодали Литви, Польщі та Росії з великим бажанням запрошували козацькі загони для захисту своїх володінь. Так виникли городові козаки. Городових козаків, які були на службі у шляхти та бояр, зараховували у реєстри. Згодом їх почали називати реєстровими.

Ці дві домінуючі версії не дають відповідей, чому шляхта, яка вела жорстокі міжусобиці заради розширення своїх земельних угідь, спокійно спостерігала за освоєнням біглими від них рабами незайманих родючих сусідніх земель. Не пояснюють феномена, що вирісши у неволі, люди змогли об’єднатись на демократичних засадах у незвичному природному середовищі, де головним сенсом життя стала особиста свобода кожного та можливість не жаліти свого життя заради спільної справи.

Завжди, колонізуючи ті чи інші землі, люди приносять з собою традиції свого народу, уклад свого життя, навички. В той же час на Запорожжі та Дону існували відмінні від українського та російського суспільств реалії внутрішнього життя.

Не знаходимо відповідей, чому в період литовського правління, коли ті толерантно відносились до населення українських земель, українська людність почала тікати в хижі степи. Та й не логічно, що тікаючи в степ від литовського поневолення, разом з тим козаки активно співпрацювали з гнобителями у воєнних діях проти татар. І зовсім не зрозуміло, як татари без активного протистояння віддали втікачам степові простори з прекрасними випасами, багаті на звіра та величезними рибними запасами, залишившись на бідних напівпустинних землях для свого господарювання.

Не має в стосунках запорожців та донців з татарами, щоб останні висували свої претензії на землі, що заселялися козаками. Залишається без аргументованих пояснень, чому запорожців та донців називали черкасами.

Все пояснює ІІІ версія.

Вона стверджує, що у межиріччі Південного Бугу (Богу) та Дніпра в середні віки жив народ, який приймав до себе втікачів від феодального гніту та переслідувань, навчав їх мистецтву бою, виживання в степу, буття вільним серед вільних. Старійшини війська були хранителями традицій цього народу і прививали ці традиції прибулим. Вони колонізували обезлюдненні простори на Дону.

Якщо третя версія має під собою реальний зміст, тоді посилення феодального гніту на українських та російських землях, гоніння по вірі українського населення не є причинами виникнення козацтва, а тільки умови для поширення козацького духу серед інших народів та організація масштабного опору цим населенням.

Розвиток козацтва

У 1284 р. черкаси на Дніпрі нижче Канева заклали нове місто і назвали своїм іменем. Вже в ті часи вони називались козаками. Але у литовську добу демократичні традиції черкас згодом наштовхнулись на небажання шляхти сприймати ці традиції, що призвело до відкритого протистояння з владою Литви у 1536 р., відоме в історії як Черкаське повстання. Зрозумівши неможливість поєднання народовладдя з феодальними реаліями українського суспільства черкаси, в своїй більшості, у 1542 р. повернулись на свої Запорозькі вольності до своїх соплемінників, цим самим проторили стійкий зв’язок Запорожжя з українською людністю.

В 1363 р. в битві при Синіх Водах (р.Синюха ) місцеве населення допомагало Великому князю литовському Ольгерду отримати перемогу над татарами, де спільними зусиллями розгромили головні сили ворога, що відкрило шлях до Чорноморських берегів. Йдеться про черкас. До того ж ми не знаходимо відомості, що в ті часи на запорозьких землях існували татарські улуси.

З приводу виникнення козацтва Михайло Грушевський зазначив: “Про козаків у чорноморських степах ми знаємо вже з ХІV і ХV ст., але козаки татарські або не визначеної народності”.* Народність ця визначена, і ім’я їй в ті часи було черкаси.

Перші звістки про перших козаків дали можливість частині дослідників вважати, що від городових козаків пішло козацтво, а російським дослідникам - розвивати версію про те, що такий феномен

________________

*Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. - С. 170.

історії, як козацтво, з’явився паралельно на українських та російських землях. Згадка, що ще у 1444 р. вже були відомі Рязанські козаки, теж давала на це підстави.

Щоб усвідомити цю подію та зробити вірні висновки, розглянемо її найбільш ретельно. Отже в 1444 р. рязанський князь Василь Темний використав загін козаків проти татарського війська, очолюваного Мустафою. Але в цьому бою самі рязанці участі не брали, бажаючи залишитись у дружніх стосунках з сусідами-татарами, які в ті часи мали велику силу. Пояснюють походження цих козаків матеріали з історії Воронезької та сусідніх губерній, видані у Воронежі Губернською статистичною комісією у 1891 р. в ІІ томі пісчих книг південної частини колишнього Рязанського князівства за 1615-1626 рр., прізвища “Нехорошко, Незнайка, Гуляй, Мелех, Первушка, Докуска, Жданка, Замятна, Севрюк, Сучанка, Парша, Муратко, Ортюха, Щербак, Фатка, Безсонко, Несвойко, Горяннко, Юшка, Покидка, Насонко, Третяк, Ломашко, Сазонко, Янко, Милован, Єрмачко, Мастюга, Худячко, Томілко, Кучера, Умалко, Воінко…”, як бачимо, все це прізвиська запорожців-черкас.

В часи просування монголо-татар на Захід кочовиків, які заселяли Донський простір орда з ХІІІ по ХV ст. винищила. Дон весь знелюднів, про що сповіщають тогочасні очевидці. А черкаси Запорожжя вирішили заселити ці обезлюдненні місця. Першим їх поселенням були Роздори. Їх вони так нарекли, тому що пересварились між собою, бо частина вважала поселення в незручному місці. І вони заснували поселення Черкаськ, яке згодом стало головним центром Війська Донського на довгі роки. Таким чином почалось заселення Дону.

Поширення козацтва XV-XVI ст.

Отже, землі межиріччя Дніпра та Південного Бугу в степовій зоні заселяли черкаси Вони були войовничі та численні, тому їхні багаті чорноземи не займала жадібна до земель шляхта литовсько-польської доби.

Очевидці внутрішнього життя запорожців, описуючи їх звички та традиції, зазначають, що головним їх здобутком було народовладдя. Тобто вибирали собі отамана з козацького середовища і вирішували найважливіші справи усім товариством. Але з отаманів ХVІ ст. найбільше місце в історіографії відведено шляхтичам. Це Костянтин Острозький, Преслав Ланцкоронський, Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Самуіл Зборовський, Богдан Ружицький. Та вони й козаками не були, а їхали в запорозький степ зі своїми слугами, щоб грішми, подарунками й обіцянками заманити відважних черкас до гучних походів. А потім серед знаті розповсюджували про себе славу, бажаючи підняти свій авторитет, добитись титулів, високих призначень та нагород. Їх феодальні звички призводили до сварок з істинними козаками. Так, після однієї з таких сварок запорожці Ланцкоронського просто вбили. Це багато пізніше дослідники історії з невідомих причин цих відомих шляхтичів зарахували в козаки. Справжніми козацькими ватажками були Карпо Масло, Яцко Білоус, Андрушко, Лесун і багато інших, про яких ми зустрічаємо тільки випадкові згадки. Так, в той час, коли справжній розголос знайшли бойові виступи запорожців разом з Дмитром Вишнивецьким, отамани черкас Гаврило Сліпецький та Семен Висоцький у 1559 р. багаторазово зі своїми загонами спустошували Крим і розоряли там поселення татар. В літописах в той же час зустрічаємо плутанину між черкасами та черкесами з Північного Кавказу. Тому отаманів-черкас бувало змішували з знаттю черкес, хоча імена та прізвиська тих самі говорили про себе. Свідомо це чи ні, отаман з черкас-донців Мишко в історіографії перетворюється в Мишку Черкашанина, а отаман з черкас-запорожців Карпа Масло - Карпом з Черкас (міста Черкас).

Коли населення черкас Дона зросло, то вже тоді черкас почали поділяти на черкас-запорожців та черкас-донців. Після того, як на Запоріжжі число втікачів з українських земель значно зросло, невірно було військо називати черкасами, і їх охрестили запорожцями, в той час як донців ще довгий час називали черкасами. Так, коли після Переясловських угод 1654 р. московський воєвода Бутурлін хотів під будівництво фортеці для свого війська зайняти монастирські землі у Києві біля собору св.Софії, митрополит київський, захищаючи церковні землі, пропонував, щоб той розміщував своїх черкас за околицею Києва. Отже, головною силою Московського війська у той час були донські черкаси.

У черкас (як у черкас-запорожців, так і в черкас-донців) головним культовим святом була Покрова на честь покровительства Божої матері, і називали Покрова Пресвятої Богородиці. Тому в козацьких краях багато храмів названі на честь Покрови.

За давньою традицією, черкаси Запорожжя та Дону всією громадою вибирали з числа найавторитетніших козаків собі священика.

Московський цар через церковні справи бажав діяти на українське населення, на запорожців, на донців у своїх колоніальних інтересах, тому без згоди української церкви у 1654 р. проводиться теза, щоб митрополит київський отримував благословення від патріарха московського. Але українські церковні ієрархи довгий час ігнорували це і отримували благословення від патріарха Константинопольського. А черкаси Запоріжжя та Дону і зовсім не визнавали московську церкву. Але у 1686 р. під тиском Великого візира, який в той час бажав кращих стосунків з Москвою, патріарх Константинопольський і патріарх Єрусалимський за великі від царя дарунки фактично продали Українську церкву Московському патріархату. Таким чином, Московська церква проникла в духовне життя Запорозької Січі. Але жителі Запорозьких вольностей і вільного Дону черкаси чинили таким проявам шалений опір. Військо Донське на великому крузі продовжувало вибирати собі ієрархів, а жителі запорозьких зимівників і собі продовжували цю традицію. Так, у 1756 р. кошовий отаман Іван Федоров, посилаючи загін січовиків на літній період контролювати Гардовий перевіз, наказував командиру загону брати з собою похідну церкву та батюшку і ставити цю церкву, де буде табір їх стояти, хоча в Гарду у черкас була своя церква. У 1765 р. воронезький архієпископ Тихон писав донос Св.Синоду: “в трех черкасских благочиниях 58 лиц самовольно определены кругом без его, архиерейского, благословения, и беспорядки казацких церквей исправить

нет никакой возможности”*.

В ХV – XVI ст. до Запорозької Січі тікає маса народу з українських земель. В той же час з Запорожжя іде в зворотному напрямку розповсюдження козацтва. Цей процес, розвиваючись, призвів до виникнення Гетьманщини на Україні. Специфічні умови господарювання черкас потребували значних просторів пасовиськ, все нових місць для рибних промислів. Відважні мандрівники і шукачі пригод, тільки вони могли освоїти величезні обезлюдненні простори навколо Дону.

На відміну від проникнення козацтва на українські землі цей процес на Московщині мало розвивався, тому городові козаки не організувались в окреме військо. В той же час широко використовуючи козацтво - черкас у своїх колоніальних цілях, царат стимулював організацію козачих військ на прикордонних нових територіях. Так виникли Терське, Астраханське, Яіцьке козачі війська.

Про непорозуміння, які виникали між Січчю та черкасами, говорить лист кошового отамана до гетьмана Богдана Хмельницького у 1656 р., де він повідомляє, що черкаси у пониззі Дніпра переправляли на своїх човнах зі своєї сторони на татарську військо татар, і ті попрямували до Молочних вод. Коли ж у 1757 р. частина татар виступила проти свого хана, той знову просив черкас перевезти його військо через Дніпро для придушення цих виступів. Ці приклади також засвідчують, що черкаси були господарями в гирлах та добрими мореходами. З них набирали команди в морські та дунайські походи.

Добре знання природних особливостей степового життя, досконале знання особливостей порожистих рік виділяло серед них лоцманів для проводки суден через пороги, допомогло створити унікальний рибний

_________________

*Савельев Е.П. Древняя история казачества. – М., 2003. –С. 264.

промисел способом гарду в Південному Бузі (Бог) і ловити величезну кількість риби та удосконалити цей спосіб, передаючи навички з покоління у покоління. Він не мав більше аналогів.

Несхожість традицій і побуту черкас з іншими народами відображена і в зовнішніх ознаках. Так, вони голили голови, залишаючи на маківці довгі оселедці. Їх бойовий танок засвідчував спритність, силу, витривалість та хоробрість. Кінь у черкас був головним скарбом, вони на скакунах добре зналися, бо вирощували їх на цій землі ще за часів Гомера та Геродота. Однією з давніх традицій було братання бойових друзів.

Хоча ми не можемо ототожнювати черкас з козацтвом, як явищем суспільного життя, але вони були носіями козацтва та оберігали його традиції, тому залишились невід’ємною його частиною.

Отже черкас, як спільноту, є усі чинники називати народом, пов’язаним між собою мовою, зовнішніми ознаками, традиціями, самобутньою культурою, однокорінними зв’язками, спільною територією проживання та характерними суспільними відносинами.

Частина дослідників козаччини ототожнює черкас з черкесами. З’явилась теорія, що під іменем косогів черкеси прийшли у Х ст. на землі Північного Причорномор’я. Але щоб бути однокорінним народом, вони повинні були відповідати загальним ознакам, характерним цьому народу;

спорідненості традицій, подібності мови та відповідності суспільних відносин.

Протягом багатьох років у черкес існували ранньофеодальні суспільні відносини з великим впливом родових стосунків. Черкеська (адигейська) мова входить в іберійсько-кавказьку групу мов і нічого спільного зі слов’янськими не має. Живуть осідло в передгір’ях Кавказу. Перші відомості про них з’явились у письмових джерелах в середині першого тисячоліття до Різдва Христового під іменем менотів, сандів, керкет. Власне від керкет і походить назва черкес. В дрібному натуральному господарстві наймана праця майже не використовувалась. Головним чином мав місце дрібний натуральний товарообмін.

На відміну від черкес на Запорожжі розвивалось крупнотоварне виробництво, що дало поштовх відокремленню промислового капіталу від торгівельного. Розвиток таких промислів як рибальство, вирощування коней, розведення волів та овець, виробництво шкір, мисливство, хутряні промисли, бджільництво, соледобування породили численний прошарок чумаків та базарників. Спеціалізація черкас, попит на товари, що не вироблялися у себе, розселення на перехресті традиційних торгівельних шляхів розвивало міжнародну торгівлю.

Ми бачимо чіткі ознаки неоднорідності черкас та черкесів.

В час відстоювання православної віри на українських землях і надану велику військову допомогу запорожцями у 1621 р. нововисвячені владики звернулись до українського народу з Маніфестом, в якому славили запорожців, яки захистили православну віру від знищення, і фактично в ньому пояснили людям, що запорожці - древній народ, який з давніх давен живе на своїй землі у православній вірі.

Коли у ХVІІІ ст. українські землі були колонізовані Російською імперією, царський двір повів боротьбу з друком книжок українською мовою в Україні. Це стосувалося і друкарні Києво-Печерської лаври. Але книжки продовжували виходити українською мовою. Конфісковуючи їх, царська влада обзивала ці видання “непокорными черкасишками”.

На Запорожжі старійшини були найавторитетнішими козаками. Вони являлись хранителями традицій черкас, тому ці традиції збереглись до останніх часів козаччини. В той же час козаки, які розповсюджували козацтво на українських та російських землях, живучи серед суспільства з феодальними відносинами, не зберегли серед городового козацтва головні традиції та демократичні цінності черкас, витравлені в класово-антагоністичному середовищі. Тому в період гетьманства Богдана Хмельницького, коли гетьманські козаки почали себе називати Військом Запорозьким, у дійсних запорожців це викликало гнів та протест.

Історичне минуле козацтва

Як у кожного народу, у черкас існувало своє історичне минуле. Оскільки ми вже розглядали свідчення, що черкаси проживали на Запорожжі значний проміжок часу, є сенс звернутись до минулого цієї землі. Щоб дійти до витоків козаччини і наглядно прослідкувати зв’язок часу, ми здійснимо подорож у минуле від середньовіччя, з бурхливим розповсюдженням козацтва, у глибину віків.

До литовської доби, коли ми почали розглядати козацтво як явище світової історії, на українських землях була доба монголо-татарської присутності. Розглянемо цей період життя жителів запорозьких земель, спорідненість їх з черкасами, а також наявність козацьких традицій.

Цей період позначимо з 1240 по 1363 рр.

Посол французького короля Людовіка Святого до хана Батия у 1246 р. розповідає про особливий народ, який живе у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Що вони наймаються до руських князів, іноді з кочівниками нападають на руські україни. Ці воїни нікому не підкоряються і управляються вибраними з свого середовищами головними. Загартовані в боях добувають собі необхідне війною, мисливством, рибалкою. Будують для захисту і негоди землянки і кухні з плетеного очерету. Носять влітку і взимку високі чорні шапки. Кремезні, великої чисельності. Сповідують християнство.

У тому ж таки 1246 р. папський посол до хана Батия Палано Карпіні здійснив подорож українськими землями і залишив письмові свідчення, що є сусідні з татарами народи, яких вони не підкорили і бояться, щоб ті не привели на них військо.

Карпіні у своїх записах свідчить, що військо Батия, яке покорило Київську Русь, це не була однорідна орда монголів. Той використовував наймані загони інших народів. Про це свідчать і руські літописи, які вказують, що в орді була наймана рать з бесерменів, вірменів, черкас, яс і інших народів.

Існують згадки, що намісник (баксак) монгольського хана на українських землях Ахмат Хивинець у 1284 р. використовував наймані загони козаків з числа черкас, які у нього жили окремими слободами, щоб держати в покорі підконтрольні йому області.

М.Н.Карамзін у своїй ”Історії держави Російської” писав: ”Называясь черкасами, назывались и козаками, что некоторые из них, не хотевшие покориться, ни Монголам, ни Литве, жили как вольные люди на островах Днепра, огражденных скалами, непроходимым тростником и болотами; принимали к себе многих Россиян, бежавших от угнетения; смешались с ними, и под именем Козаков составили один народ, который сделался совершенно Русским, тем легче, что предки их с десятого века обитая в области Киевской, уже сами были почти Русскими. Более и более размножаясь числом, питая дух независимости и братства, Козаки образовали воинскую Христианскую Республику в южных странах Днепра, начали строить строения, крепости в сих опустошенных Татарами местах; взялись быть защитниками Литовских владений со стороны Крымцев, Турков, и снискали особенное покровительство Сигизмунда І, давшего им многия гражданския вольности вместе с землями више Днепровых порогов, где город Черкаск назван их именем”*.

Події 1363 р., коли литовці в союзі з місцевим населенням отримали перемогу при Синіх Водах, говорять про місцеве населення степу, яке було не татарам, воно татарам не підкорялось, було чисельне і добре зналося у війні. Отже протягом так званої монгольської доби у степу жили козаки, а носіями козацьких відносин були черкаси.

Цікаві свідчення що до Синіх Вод знаходяться у Ліденблатовій рукописній Німецькій хроніці. Там говориться, що у 1380 р. знову відбулася велика війна з татарами, і на притоці Богу р.Синіх Водах була велика битва, де між татарами і місцевими у протистоянні було задіяно до 40 тисяч з обох боків, і руські перемогли, і що там на річці місто Синя Вода стоїть. Якщо при цьому згадати велику битву при Синіх Водах у 1363 р., то треба говорити, що місцеве населення (а, ймовірно, це були черкаси) мало велику чисельність і стратегічне місто, яке добре навчились захищати.

До монголо-татарської навали на Україні існував так званий історичний період Київської Русі. Розглянемо, які події відбувалися в степу за цей час.

В часи Київської Русі всі племена слов’ян, окрім жителів степу, платили данину київським князям, тобто були у них підлеглими, доки київський княжий рід в міжусобиці не поділив Русь на окремі князівства.

Як відомо, в часи Володимира між Київською Руссю та степом княжими зусиллями була споруджена укріплена лінія захисту від степовиків по річці Рось.

За браком налагоджених господарських стосунків, руський літопис усіх степовиків називає кочовиками, в той же час київські князі наймали місцевих лоцманів, які жили великим поселенням проти впадіння р. Самари у Дніпро, для проводки своїх суден через пороги Дніпра і в море під час торгівельних зносин з Візантією. Через неодноразові

____________________

*Карамзин Н.М. История государства Российского. М., 1988. – Кн. 1. – T. V. - С. 230

протистояння з жителями степу у Києві виникав дефіцит солі, що піднімало її вартість і призводило до соляних бунтів.

Наведені приклади не дають ніяких підстав говорити, що Київська Русь простягалась аж до Чорного моря.

По іншому бачаться події, описані в руському літописі, коли після поразки від військ Візантії на човнах з залишками війська повертався у Київ Святослав. Літопис розповідає, що воєвода Свенельд поспішив у Київ за допомогою, а Святослав з залишками свого війська (а це біля 20 тис.воїнів) зазимував біля дніпрових порогів. Щоб позбутися голоду, воїни Святослава їли своїх коней.

До цього джерела інформації багато запитань, тим більше що воно з’явилось на світ набагато пізніше пори Святослава. Якщо князь з військом на човнах зайшов у Дніпрове гирло, то де він узяв коней? Якщо Свенельд був посланий за підмогою в Київ, чому він з нею не повернувся? Згідно візантійських джерел, вони ще раніше вбили Свенельда в Доростолі. Для чого князеві було зимувати біля дніпрових порогів, якщо в нього були затишні хороми у Києві? Що то була за сила, яка знищила двадцятитисячне Святославове військо?

А відповідь проста. Після невдалого візантійського походу князь зі своїм військом грабував уличів-черкас, щоб хоч з якимись трофеями повернутись додому, бо жителі степу йому данину не платили. Після грабувань у війську Святослава з’явились коні, які він потім проїдав зі своїм військом, щоб не пропасти з голоду. Зібравши сили, жителі степу розбили князеве військо. Загнаний з залишками війська до порогів Дніпра Святослав там знайшов свою погибель. Отже, в дотатарський період, як і при них, у степу Північного Причорномор’я жили козаки-черкаси.

Руські літописи сповіщають, що у 1154 р. руські князі Ростислав і Святослав вийшли з Києва військовим походом на Пересічен, об’єднавшись з дружиною Переяслава, і був бій. Але, мабуть, руські князі мали поразку, бо перемога у літописах не оспівується. Уличі в період Київської Русі мали значну силу.

У ХІІ – ХІІІ ст., ослаблені в міжусобицях, князі Київської Русі наймали жителів степу для свого захисту, називаючи всіх скопом як кочовиків, так і корінних жителів степу – половцями.

Розглянемо історичний період формування слов’янських князівств з VІІ ст. і до перших князів Київської Русі .

На теренах сучасної України та Росії жили племена, яких в історії називали східними слов’янами. У межиріччі Дністра та Дніпра у Північному Причорномор’ї жили уличі. На відміну від інших племен вони одні не сплачували данини могутньому на той час Хазарському Каганату. Отже мали достатню силу захищати себе від загарбників. Вони мали стольний гард Пересіч (Пересічен), міста Борисфен, Гард, Олешки. Біля нинішнього Гайворону знайдено металургійне виробництво, де був відсутній ковальський цех. Залізні заготовки везли у великий центр (мабуть, Пересіч), де в кузнях виробляли залізні вироби: зброю, плуги, предмети побуту. Описане дає привід говорити, що уличі мали головні ознаки державності. Але письмових свідчень по собі не залишили.

Як відомо з візантійських джерел, у VІІІ, ІХ ст. жителі Північного Причорномор’я часто нападали на візантійські міста, які в ті часи процвітали по всьому Чорноморському берегу. У цей час тільки уличі мали свої міста на узбережжі (Олешки, Бористен). Звідси між уличами та Візантією відбувались численні військові конфлікти. Стає зрозумілим той факт, що у 839 р. візантійський імператор, який на той час мав зносини з руським князем, зі своїми послами відправив до німецького імператора руських послів, аби німецький імператор переправив їх назад додому, обминувши землі уличів.

Згідно руського літопису, у 860 р. поляни, на човнах перепливши Чорне море, атакували Константинополь. Виникає нелогічність, як могли залежні від хазар жителі суходолу з берегів вільного і сильного народу, подолавши простори Чорного моря, напасти на столицю наймогутнішої на той час держави світу - Царгород?

Відповідь ми знаходимо у візантійських джерелах, що найзначнішими серед воїнів-слов’ян були воїни з голеними головами, з оселедцем на маківці та довгими вусами. Отже у ті часи у війську, яке на човнах прибуло з Північного Причорномор’я, були запорозькі козаки. І вони виділялись серед воїнів особливою відвагою.

Коли варяги у 862 р. відбили Київ у хазар і створили колоніально-феодальне утворення, вони підкорили всі слов’янські племена. Спроба підкорити уличів дружиною князя Олега виявилась невдалою. Змінивши тактику, князь Олег утворив з ними союз. Об’єднаними силами у 907 р. вони напали на Царгород і, щоб врятувати місто, греки заплатили їм велику данину, союзники отримали ряд пільг у торгівельних зносинах з Візантією. Але наступний київський князь Ігор вирішив таки силою підкорити уличів. Три роки його військо тримало в облозі їх стольний гард Пересіч, і десь у 940 р. княжа дружина зламала опір захисників.

В 941 р. Ігор з військом здійснив похід на Царгород, але цей похід виявився невдалим. Князю довелось піти і з берегів Північного Причорномор’я. Про уличів зникають вістки того часу. Як відомо, Руський літопис з’явився пізніше згаданих подій, тому частина інформації про попередні події має багато неточностей. Відомо, що уличі жили в народовладді. Отже цей період життя запорожців і наступний дають підстави говорити, що козацтво широко існувало і в уличів. Уличі не зникли при князюванні Ігоря, а вже згодом відомі в письмових джерелах під іншою назвою.

Це ж про них в своєму Маніфесті при Сагайдачному писали тільки по висвячені владики: “Се ж бо те племя славного роду руського, з насіння Ярофетового , що воювало грецьке царство на Чорному морі й суходолі. Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодревках по морю й по суші плавало і Царгород штурмувало”.

Продовжуючи подорож в минуле землі запорожців розглянемо антський період її існування, шукаючи витоки козаччини. Його можливо рахувати з ІІІ по VII ст., тобто з перших відомостей про себе. Як і уличі, анти проживали в південному межиріччі Дністра та Дніпра. Дякуючи готським та візантійським письмовим звісткам цей період історії жителів причорноморського степу більш відомий, ніж життя уличів. Відомостей, що між антами та уличами у VІІ ст. відбувались бойові дії, ми не маємо. Анти, як і уличі, мали добре організоване сильне військо. Єдиним поясненням цього може бути те, що анти - пращури уличів. Слав’янофіли антів, як і уличів, ототожнюють із слов’янами (склавінами), але візантійці серед своїх військових найманців антів відрізняли від слов’ян за зовнішніми ознаками. Що це були за ознаки? Значно пізніше ті ж візантійці самі ж дають відповідь, бо анти мали оголену голову з оселедцем на маківці та довгі вуса. Звички та вбрання теж суттєво відрізнялись. Носили влітку і взимку високі чорні шапки. Та й археологічні знахідки тієї пори чітко фіксують залишки празької та відповідно пеньковської культур, які досить переконливо співпадають з ареалами розселення слов’ян і антів. Вважається, що анти були першим державним утворенням на теренах Східної Європи.

Як і запорожці середньовіччя, анти під час нападу ворогів у степу з возів влаштовували укріплений табір. Їхні кінні загони несподівано нападали на ворожі формування.

Вони зерно, як і черкаси середньовіччя, зберігали в горщикоподібних викопаних ямах, стінки яких, обмазані глиняним розчином, були опалені вогнищем. Так само як і у черкас середньовіччя, головним у господарюванні антів було вирощування коней та волів, розведення овець, рибальство, полювання, виробництво шкір, збір меду та воску. Як і козаки середньовіччя, анти вибирали собі отаманів, були завзяті воїни, жили в демократії, вірили в єдиного бога.

З такими сильними та жорстокими ворогами як готи, болгари, авари, візантійці, не жаліючи себе, відстоювали право жити на своїй землі. Отамани антів Бож, Мезамір, Давріт покрили себе невмирущою славою, наганяючи жах на своїх ворогів. А старійшини, як у козаків середньовіччя, були оберігами давніх козацьких традицій та користувались великою пошаною жителів причорноморського степу. Як і черкаси середньовіччя, у часи небезпеки анти збирались на важкодоступні острови Дніпра та Богу і організовували неприступний захист.

Слава про відвагу антів розповсюджується в V – VI ст. по всій тогочасній Європі.

Так, під час Гоцької війни римлянам на допомогу прийшов загін антів у 1600 вершників. Героїзм і рішучість загону допомогли йому у 547 р. розгромити військо короля готів Татіли. А літопис тих років описує, що коли до антів прийшли посли аварського хана, то отаман антів Лавритас заявив:” Хто з людей, які гріються під сонцем, є такий, що міг би покорити й приборкати нашу силу? Ми звикли, щоб володіти над землею інших, а не щоб інші володіли над нашою. І це для нас незаперечно, доки існують війни та мечі”.

На початку нової ери на місці розселення антів, є згадки, що проживали зиги. Але якоїсь конкретної інформації про них не маємо. Через те, що протягом багатьох століть на конкретній місцевості розселялись осіло олні і ті ж народи, які не входили в інші етнічні утворення, можливо вважати, що зиги - пращури антів-уличів. Таке припущення підтверджує і Гомер у своїй “Іліаді”, згадуючи про народ причорноморського степу, який був найсправедливіший з усіх людей на Землі. Це ж йдеться мова про них – запорозьких козаків.

Ареал розселення цього древнього народу чітко прослідковується у причорноморському степу в межиріччі Дніпра та Дністра. Але в часи монголо-татарської навали територія, яка заселялася цим народом, зменшилась межиріччям Південного Бугу (Богу) та Дніпра. Цьому є просте пояснення. Дністро, на відміну від Бугу та Дніпра, не мав порогів в південній його частині, тому й не було островів, які б захищались порогами і робили захист цих островів неприступним. Це дало змогу татарам протягом часу винищити козаків на Дністрових островах. Особливо це було неважко, маючи чисельну перевагу, коли ріка була закута кригою. А оскільки пороги Богу та Дніпра були захисниками місцевого населення від нападу орд великої чисельності, свої землі в межиріччі вони назвали Запорожжям.

Отже, зробивши екскурс в історичне минуле Північного Причорномор’я, можемо з впевненістю стверджувати, що анти, уличі, черкаси - це різні назви одного народу у відповідні історичні періоди минувшини, і цей народ з давніх часів ніс світові свої древні демократичні традиції козацтва.

Останній період життя черкас

Царський двір протягом багатьох років мріяв захопити землі розселення черкас в Запорожжі і на Дону та використовувати козацькі сили (запорожців та донців) в своїх імперських амбіціях. Особливо ці мрії почали приймати реальні перспективи після підписання Переяславських угод у 1654 р. Але запорожці та донці не сприймали бажань Москви.

Після розколу Російської церкви в період проведення Никоном церковних реформ у 1654 р. і жорстоких переслідувань поборників старих релігійних традицій, тисячі старообрядців почали тікати на Дон. Черкаси приютили у себе братів по вірі. Їх, як рівних собі, черкаси приймали в козаки. Таким чином різко зріс козацький елемент на Дону. Цар та церква не могли з цим примиритись і під приводом боротьби з старообрядцями повели рішучу війну з вільним Доном за знищення споконвічних традицій черкас. Особливо енергійний наступ на землі Війська Донського повела царська влада, коли на престол сів Петро І. У 1707 р., не бажаючи покоритись жорстокому тирану, донці під проводом Кіндрата Булавіна піднімають повстання. На допомогу йому приходять брати-запорожці. Після придушення повстання (точніше, силою завоювання вільного Дону ) у 1709 р. Військо Донське лишилось прав, успадкованих від черкас: незалежність війська від інших держав; вибирати військових отаманів (почали призначати наказних отаманів з столиці Росії ); спільна власність на землі війська (землі увійшли до складу Російської імперії, і ними почали розпоряджатись царські чиновники); вільність способу життя козака.

Такі заходи цар хотів запровадити і в Запорожжі. Але невдалий його Прутський похід у 1711 р. зробив неможливим ці плани.

У часи царювання Єлизавети на землях запорожців без їх згоди були розміщені сербські військові поселення, що викликало бурхливий протест запорожців, особливо серед черкас. Під час тяжби, яку затіяли запорожці, вони наполягали, що ці землі успадковані ними від пращурів ще з далеких часів. Російські урядники забажали документальних підтверджень і не копіями, а оригіналами. В процесі розгляду справи документи, з відповідним наміром, загубились, що викликало у запорожців велике обурення.

Одним з чинників підняття запорожцями Коліївського повстання було втручання Росії в їх внутрішнє життя. Наслідком Коліївщини було оголошення Туреччиною війни Росії. Після переможної війни ця обставина дала привід російським військам підступно і зненацька напасти на Запорозьку Січ. Хоча дійсним мотивом російських військ було завоювання для престолу багатих запорозьких земель, стратегічне їх розташування для колонізації всього Північного Причорномор’я, несприйняття панівним класом феодальної Росії демократичних форм суспільного життя запорожців.

Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. царськими військами під проводом генерала Текелія російські військові підрозділи та чиновництво імперії наводнили землі Запорозьких вольностей. Згодом ці землі, які раніше були у спільній власності черкас, цариця Катерина ІІ поділила між своїми сотрапами. Генерал-прокурор Вяземський одержав 200000 десятин, князю Потьомкіну дали біля 150000, графиня Браницька одержала 21000, колишній гетьман Кирило Розумовський - 35000, генерал Чертов - 16000 і т.д. Отже місцеві жителі залишились без пасовиськ, місць для полювання, земельних угідь. Народ, який за свою багатовікову історію не навчився жити в феодальних умовах і бути залежним від когось, лишився без засобів до існування. Тисячі сімей черкас рушили на Дон до своїх братів-соплемінників. Так, тільки за 1795 р. 912 сімей черкас знайшли притулок на нижньому Дону. Інша частина перебралась за Дунай, де запорожці вже організували нову Січ. Ця трагедія славного народу залишилась майже не поміченою в історіографії, і не дивно, бо існували в історичному просторі великі чисельністю український та російський народи, які колонізували землі черкас, і їх представники розвивали історіографію цього краю.

Та частка черкас, яка лишилась у меншості на своїй землі, за згодою царського уряду у 1787 р. організувалась в Бузьке козаче військо. Воно згодом, у 1788 р. було переіменоване у Військо вірних чорноморських козаків.

Після успішних походів донських козаків проти ногайських татар та гірських племен Північного Кавказу у 1783 р. велика площа земель в басейні р. Кубань перейшла під контроль Російської імперії. Щоб затвердити свою присутність у цьому регіоні, царський двір прийняв рішення переселити на рубежі р.Кубані донських козаків з сім’ями. Але донські черкаси не погодились з волею цариці. Розправи спонукали заворушенню на усьому Дону. Щоб виконати волю цариці і не піддавати свої сім’ї небезпеці сусідства з гірськими племенами, не бажавшими віддавати свої землі загарбникам, донці вирішили переселити на Кубань сім’ї запорожців-черкас, які прийшли на Дон, гнані в пошуках кращої долі після завоювання царськими військами їх земель. В свою чергу, щоб уладнати конфлікт з донцями, Катерина ІІ вирішила використати Військо чорноморських козаків, присутність якого в Північному Причорномор’ї царському двору була не бажаною. Так у 1792 р. Чорноморські козаки оселились на Кубані. Ось які фактори визначили переселення запорожців-черкас на Північний Кавказ.

Переселення кріпаків з Полтавщини для обробки родючих чорноземів південного степу, запрошення царицею німців-колоністів для освоєння нових безкрайніх земельних просторів, розміщення великої кількості військових поселень Російської армії, призначення яких - здійснювати повний контроль бувших вольностей, - всі ці заходи колонізації степу зробили черкас безправною меншиною на своїй землі. Щоб не загубити себе серед прийдешніх, черкаси-запорожці за дозволом цариці створили Вознесенське козаче військо, яке за указом її Величності від 2 липня 1796 р. утворено реєстром у 6383 бійця. Але вже у 1797 р. по смерті цариці та ліквідації Вознесенської губернії це військо розформовують.

Залишки черкас, сконцентровані в Південному Побужжі, продовжували виживати в незвичайному для себе оточенні. З приходом на царський престол Олександра І у черкас з’явились нові надії. Делегація від черкас у складі козаків Хмельницького та Салтиковського відправляється в Петербург за дозволом узаконити їх військову присутність. Указом від 18 травня 1803 р. відновлюється Бузьке козаче військо у складі трьох полків, за якими закріплюють такі населенні пункти:

Єлисаветградський повіт: Михайлівка, Красносілля, Тумницька, Лозоватка, Лагері, Кучеровка, Нерубайка, Новогригорівка, Сердечна, Руда, Ухівка, Водяна;

Ольвіонпольський повіт: Троїцьке, Михайлівка, Білоусівка, Арнаутівка, Новогригорівка, Вознесенськ;

Херсонський повіт: Новопетрівка, Осдерка, Касперівка, Баловне, Себіне, Матвіївка, Костянтинівка, Гур’ївка;

болгарські села: Щербіна, Димино.

В часи війни з Наполеоном зведений полк від Бузького козачого війська отримав за героїзм Георгієвський штандарт як найвищу нагороду звитяги для військових частин Російської імперії.

У 1817 р., коли самодержавство вирішило ліквідувати Бузьке військо і перетворити черкас у простих військових поселенців (фактично зробити кріпаками), до них відрядили графа де Вітте забрати військові клейноди та бойові прапори. Черкаси підняли повстання. Довгий час його не могли приборкати. Стягнувши значні сили самодержавство розправилось з повстанцями. Очевидець тих сумних подій описував, що “козачки з грудними дітьми на руках кидались під коней уланів”, цим самим бажаючи захистити своїх чоловіків у нерівному бою. Так у крові були знищені останні козаки запорозької землі.

Під час ліквідації Запорозької Січі і напливу на черкаські землі російських військових підрозділів частина черкас з сім’ями пішла за Бузьку лінію, тікаючи від феодальних відносин Російської імперії. Спочатку на Тілігул, але згодом оселились біля Хаджибею (теперішня Одеса ). Поселення Старокозаче, Усатове, Нерубайське утворені черкасами. Коли і ці землі були колонізовані Російською імперією, козакам залишився рибальський промисел, чумацтво та видобуток вапняку для будівництва, набувшого швидкого розвитку міста Одеси. На давньому торгівельному шляху між колишнім Перевозом та Мішуріним Рогом черкаси заснували поселення Чумаки.

Ось таким чином славний народ під назвою черкаси розчинився на Україні серед закріпаченого люду.

В середовищі великоросів черкаси склали головну частку верстви населення під назвою козаки, які існували військовими формуваннями на Північному Кавказі, на Дону, в Північному Прикаспії та Сибіру. Після завершення Громадянської війни козаччина була ліквідована, як верства, і розчинилася серед народностей Радянського Союзу.

І хоча історіографія не відвела належного місця славному народу - черкасам, він не зник у безвісті. В Україні їх ім’я носить обласний центр та поселення у Слов’янському районі Донецької області. У Росії в Саратовській області Вольського району є селище Черкаське та у Ростовській області - міста Черкаськ і Новочеркаськ. Господарською спадщиною цього народу виступає черкаська порода овець. А культурним надбанням українського народу залишається танок “Гопак”.

Висновки

Представлена розвідка дає підстави стверджувати, що певна частина українських та російських дослідників історії була схильна до слав’янофобії, що знайшло своє відображення в недостовірності тих чи інших подій та їх наслідків в українській та російській історіографіях. Такі ж висновки можливо віднести і підданим Єя Величності, які упереджено висвітлювали події української та російської історії, що спотворювало реальні події та унеможливлювало об’єктивний їх аналіз.

В цій розвідці порушилось питання історичної реабілітації в історіографії народу, який протягом віків жив на теренах України. Цей народ був єдиною силою, яка захищала українську людність від свавілля шляхти, навали загарбників та наруги іновірців над їх духовним життям. Ім’я йому – черкаси. Черкаси своїм прикладом вчили найактивніших українців боронити себе і своїх близьких від неволі та смерті.

Висвітлення в історіографії незаселеності Північного Причорномор’я протягом віків давала можливість деяким державним утворенням історично виправдовувати свою колоніальну політику в цьому регіоні.

Історія в котрий раз засвідчує, що ніколи феодально залежні люди не спроможні створити демократичне суспільство, об’єднавшись в організацію. Такі перетворення проходять у суспільній свідомості народу протягом поколінь і тільки після цього стають нормою суспільного життя конкретного народу, а не якоїсь його частини.

Неупереджений аналіз української історії дасть усвідомлення живучості в українському суспільстві феодальних пережитків, які не дають можливості проведенню демократичних перетворень. Підвищення свідомості населення спроможне визначити шлях перетворень, які приведуть суспільство до демократії в широкому розумінні цього слова.

Валерій Саєнко (Запоріжжя)

"Лист до турецького султана" та деякі

міфологічні відповідності

До цікавих сторінок української фольклорної традиції належать тексти квазі-історичної переписки запорозьких козаків з турецьким султаном. Не зважаючи на питання про час її виникнення, за своїми коренями вона глибоко народна. Якщо "Лист" дійсно був створений за часів Січі, наслідуючи існуючу практику відповідей на запити, коли в обговоренні брало участь усе військо (Яворницький, 1990, с.312), чи якщо він є стилізацією, то не набагато пізнішою, створеною у тому ж етнічному і, загалом, ментальному середовищі за глибокими народними традиціями - бо саме це забезпечило йому життєздатність та популярність - в усякому разі може вважатися автентичним.

Цей фольклорний твір знаходить певні відповідності в подібному епізоді з скіфського епосу про вторгнення перського війська в Північне Надчорномор'я, що сталося десь між 515 та 512 роками (Черненко, 1984). Опис військового конфлікту містить "Історія" Геродота, який збирав інформацію через 60-70 років після подій, знаходячись, як вважається, в Ольвії. Варіант фрагменту про принесення "дарів" зберігся також у Ферекіда Лерійського.

Епічна традиція, в якійсь мірі наслідуючи історичним реаліям, повідомляє, як під час просування степами за скіфами, що відкочовували вглиб країни, Дарій І запропонував їм або стати до бою, або підкоритися, принісши на знак "сюзеренітету" землю та воду. Ця дипломатична формула для вираження покори була типовою для стародавнього світу і, зокрема, неодноразово зустрічається у Геродота. Вираз "земля і вода" є сукупною характеристикою "своєї" території, і в його основі лежить архаїчна традиція використання космологічної моделі в різноманітних ситуаціях, які завжди приводились до відповідності з сакральною схемою першотворення.

Далі епос передає суперечку про тлумачення послання як вияв покори, чи, навпаки, приховану погрозу.

Б.О. Рибаков (1979, с.182) припускав, що стріли могли символізувати союз п'яти скіфських племен, але цю думку спростовує Є.В.Черненко (1984, с.11), бо тогочасна етно-історична ситуація була дещо іншою. Д.С.Раєвський доводить, що символіка стріл полягала в структуруванні священого простору Скіфії і захист її з усіх напрямів. Вочевидь, що тварини також уособлювали три космічні сфери - небесну, земну та хтонічну. Трійчасті структури були широко розповсюджені в ідеології індоєвропейських народів взагалі (Дюмезіль), в скіфському ж мистецтві звіриного стилю також простежуються три групи, пов'язані з світовими зонами: хижий птах - копитні тварини - котячий чи вовчий хижак (Раєвский, 1985). Але миша та жаба разюче відрізняючись від звичних для використання скіфами зооморфних символів сакральних сфер, мали, певно, глузливий характер, лише імітуючи принесення дарунків (Саєнко, 1993). Птах також повинен був мати якийсь непрестижний характер та малі розміри, знаходячись у відповідності до інших двох елементів цього зооморфного коду (порівн. з персонажами таджикської казки "Трясогузка, миша та жаба" - №44. - Сказки и легенды горных таджиков. - 1990, с.146).

В різних архаїчних культурах добре відомі детально розроблені класифікації тварин та рослин. Вони знаходяться в певній ієрархії між собою і всі являють паралелі первинної класифікації, яка походить з міфо-ритуальної традиції першотворення. Серед них відомі як сакральні, так і підкреслено профанні.

Прикладом зображення подій у високому і низькому структурному модусі є, наприклад, антична комедія "Війна мишей і жаб" - пародія на "Іліаду" Гомера. Жаба взагалі часто ставала об’єктом осміювання у різних народів (МНМ), наприклад, "чудова" жінка Хамица в нартському епосі.

Непрестижність надісланих "дарів" підкреслювалась з усією певністю. При космографічній символічності справжніх дарів вони передбачають усе найкраще від усіх сфер світобудови. Так, наприклад, сакральні предмети, що фігурують в скіфській етногонічній легенді зроблені з золота, що уособлювало фарн власника.

І якщо епос передає епізод, що дійсно мав місце під час війни, то персам надіслані жаба та миша повинні були здатися особливо відразливими, бо в іранських віруваннях виділялася група тварин, які вважалися гидотними, про що повідомляє вже Геродот (І, 140). До того ж, вірогідно, тварини були принесені мертвими, тобто подвійно нечистими, і не один перс взагалі не взяв би їх до рук. Пізніша зороастрійська традиція вважала зловредних тварин та комах витвором негативного початку Ангро-Маінью. "Відевдат" наставляє знищувати мух, змій та інших "храфстра" (Vd, XIV, 5; XVIII, 73). Релікти цих вірувань залишились у таджиків у вигляді уявлень про джиннів чи душі грішниів у образі сов, ящірок, черепах, павуків, скорпіонів тощо (Раппопорт, 1971 ,с.32; Снесарев 1969 , с.72; Бойс, 1988).

Скіфам же повинні були бути відомі звичаї передньоазійських іранців ще з часів військових походів на Близький Схід, також відомості про культуру сусідніх народів могли доходити і пізніше, шляхом якихось прямих чи кроскультурних контактів. Взагалі, надсилаючи символічного листа, скіфам треба було мати впевненість, що він буде зрозумілим адресатові. Тому, припускаючи історичність епізоду надсилання "дарів", треба наголосити, що гадки персів щодо їх змісту мають чисто епічний характер, бо в дійсності їх сенс був досить прозорим.

Титулатура Мухаммада IV також містить космологічні елементи як в листі до запорозьких козаків (в горизонтальному просторі - називаючи країни Османської Імперії та у вертикальному - "володар землі, брат Місяця"), так і в відповіді ("блазень світу і підсвіту"). Також козаки клянуться битися з ворогом "землею і водою", до речі, тією ж самою, яку більше ніж двадцять два сторіччя до того вимагав у скіфів Дарій І.

Таким чином, семантика, синтактика і прагматика двох фольклорних текстів - відповіді скіфів персам і "переписка" з султаном тотожні. Це - пародія на вияв покори з використанням в той чи інший спосіб космологічної символіки.

Направлений сміх в архаїчних культурах відігравав магічну роль, був націлений на приниження супротивника та наступне отримання перемоги. Його корисна нейрофізіологічна дія забезпечувалась багатоаспектною сміховою культурою, яка мала обрядовий характер та включала традицію карнавальних дій в їх широкому розумінні (Пропп, 2002, с.133-135).

В міфологіях різних народів широко поширений образ блазня-трікстера, що часто знаходиться поруч з культурним героєм. В палеоазійському фольклорі Ворон одночасно виконував ці дві функції (першопредок та шахрай), забезпечуючи медиативний зв'язок між фундаментальними опозиціями: життя-смерть, небо-земля, чоловіче-жіноче та ін. Використання Вороном "антиматеріалів" (сміття, нечистоти) підкреслюють карнавальну природу його дій (Мелетинский, 1976, с.247-247). Фактично з такого ж антиматеріалу були складені і скіфські "дарунки".

В давньогрецькій міфологічній традиції існують архаїчні образи двох братів - "мислячого наперед" Прометею та Епіматею - "розумного заднім числом". В скандинавській міфології Одіна в якості негативного героя дублює Локі, в кавказькьких нартовских оповіданнях таку пару становлять Бартраз та Сирдон.

Сміх в архаїчних та традиційних культурах виступав еквівалентом смерті, але з наступним відродженням та оновленням (Пропп, 1939). Вияви сміхової культури досліджені М.М.Бахтіним (1990, с.9-24) на матеріалі середньовічних карнавальних дій, коли профанація власних сакральних цінностей вела за схемою "приниження-відродження" до їх укріплення та забезпечувала життєздатність колективу.

Лінгвісти в індоєвропейських мовах також вбачають відповідності слів зі значеннями "сміх" та "смерть" (Маковский, 1996, с.300).

І саме карнавальна профанація колективних цінностей - ідеалів волі та свяченої моделі світу і пародування процедури добровільного підкорення ворогові була запорукою безсумнівності наступних успіхів. Тобто травестія принесення знаків покори не тільки направлений сміх з метою магічного осміювання суперника, але акт, який має скерованість і на власний мікрокосм, внутрішню націленість амбівалентного характеру: з одного боку - фіктивне самоприниження (=смерть), а з другого - відродження та забезпечення перемоги.

Таким чином, коли б не був створений "лист" - за часів козаччини, чи вже після її скасування, він має яскраво виражений фольклорний характер і фактично є ремінісценцією стародавнього міфологічного світобачення, знаходячи чисельні типологічні паралелі в архаїчних та традиційних культурах.

Анатолій Палій (Умань)

ЯКІВ ДЕ-БАЛЬМЕН

(історичний нарис)

Під час проведення дослідницької роботи в Уманському державному краєзнавчому музеї за дорученням Центру пам’яткознавства НАН України та УТОПІК почав вивчати пам’яткознавчу діяльність Якова де-Бальмена, який певний час проходив військову службу в Умані й неодноразово зустрічався з Т.Г.Шевченком.

Яків Петрович де-Бальмен народився 10 серпня 1813 р. (за григоріанським календарем) в с. Липовиця (нині Прилуцький район Чернігівської області), помер 26 липня 1845 р. на Кавказі. Це був художник-аматор, граф, француз за походженням.

Ще під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук в колі таких співучнів як Є.Гребінка, у Я.де-Бальмена формувався інтерес до української історії і культури, а спілкування з людьми, причетними до декабристського руху, зміцнило його волелюбні настрої й симпатії.

29 червня 1843 р. Т.Шевченко з Є.Гребінкою вперше приїздив до села Мойсівці Пирятинського повіту Полтавської області – маєтку поміщиці Т.Волховської. Там поет і познайомився з Я.де-Бальменом1.

Серед тем, з яких велись розмови між друзями, без сумніву, були й теми мистецькі, тим паче, що сам Я.де-Бальмен займався не тільки малюванням, а й літературною творчістю.

Ротмістр уланського полку Я.де-Бальмен був гуманною, освіченою людиною2. Зовсім не випадковим для демократично налаштованого офіцера стало зацікавлення творами Т.Шевченка ще задовго до особистого знайомства з ним.

Під час відвідин рідного села Я.де-Бальмена Липовиці Шевченко побачив рукописну збірку своїх ранніх творів, які були переписані в альбом “Wirszs T.Szewczenka” (1844 р.).

Згодом, 20 липня 1844 р. Я .де-Бальмен із своїм другом-художником М. Башиловим, кожен з яких виконав по 39 ілюстрацій (заставок, кінцівок і заголовних літер до рукописного “Кобзаря"), переслав цю збірку з Одеси В.Закревському для передачі Т.Шевченкові. "Посылаю тебе, милый Виктор плоды наших трудов - моих и Михайла Башилова. Все главные творения. Тараса с виньетками. Они написаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, чтобы все могли бы читать, - в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится.

Сохрани же его в надлежащей бережности: тебя именно я избираю, как человека, чувственного и понимающего смысл многих виньеток без толкованья. Надеюсь на тебя, как на каменную гору.

Пишу мало, - некогда.

Обнимаю твое толстое пузо и остаюсь.

Твой Я. де-Бальмен”2.

Хто ж такий за походженням був Яків де-Бальмен?

Графи Бальмени були гілкою шотландського роду Рамзай (Рамзей), відомого ще з ХІІ ст. Одній з гілок роду Рамзай король Карл у 1618 р. надав баронство, у 1633 р. - графство Дальгузі королівства Шотландського. Одній з молодших гілок графського роду Дальгузі дано у 1831 р. перство (Бадона Пенмюр). Другій гілці роду Рамзей була надано англійським і шотландським королем Карлом ІІ баронетство у 1666 р.; гілці того ж роду було надано баронетство Рамзей де-Бальмен королем Карлом І у 1625 р. Вона закінчилася у Великій Британії у лютому 1806 р., коли помер сер Олександр Рамзей де-Бальмен, маєток, ім’я та титул якого перейшли до сина його рідної сестри Катерини Бюрнет Олександра Бюрнета. Один з членів цієї гілки вступив на початку ХVІІІ ст. на французьку службу, потім перейшов служити до турецького султана, при імператриці Анні Іванівні вступив на російську службу майором під ім'ям графа де-Бальмена. Його було вбито у званні полковника у битві зі шведами під Вилманстрандом у 1741 р. Його сина, графа Антона Богдановича, майбутнього генерал-поручика і кавалера ордену св. Олександра Невського у 1751 р. було зараховано сержантом до лейб-гвардійського Измайловського полку, а наприкінці 1768 р. призначено командиром Ростовського карабинерського полку, який брав участь у штурмі фортеці Бендери. З 1771 по 1774 рр. Бальмен перебував у Криму; потім його було переведено в українську армію, а в 1776 р. знову відправлено до Криму. В 1784 р. його призначають директором 1-го сухопутного кадетського корпусу, а в 1784 р. - генерал-губернатором Орловського і Курського намісництва. У 1790 р. Бальмену доручено керувати військами на Кавказі; тут він, невдовзі по приїзду 1 жовтня 1790 р. помер у Георгіївську Антон де-Бальмен залишив від шлюбу з графинею Девиєр двох синів: Олександра та Петра. Олександр Антонович в званні генерал-майора був російським комісаром на острові св. Єлени з 1816 до 1821 рр. Графський титул було підтверджено височайшим указом від 2 грудня 1845 р.

Яків де-Бальмен, зокрема, ілюстрував поеми Шевченка "Гайдамаки" та "Гамалія", а Шевченко присвятив йому поему "Кавказ"4.

22 березня 1845 р. Рада Академії мистецтв в Петербурзі видала Тарасу Шевченку атестат про присвоєння йому звання некласного художника, а 25 березня Шевченко їде в Малоросійські губернії для художественных занятий".

На жаль, неможливо встановити ні хронології, ні послідовності перебування Шевченка в різних місцевостях України, зокрема, в Умані. Але відомо, що він у складі Археографічної комісії влітку 1845 р. під час поїздки по Київщині виконував завдання комісії - змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки, збирав народні пісні й легенди, хоча юридично дійсним членом комісії став лише 10 грудня 1845 р. У той час Умань була повітовим містом Київської губернії.

Природно, поет прагнув в першу чергу побувати в Умані, де в той час проходив службу аматор, ілюстратор "Кобзаря" Шевченка, граф Я.де-Бальмен. Тут в Умані в управлінні військовими поселеннями в той час також працював брат відомого художника Карпа Павловича Брюллова, який у свій час допоміг Тарасу викупитися з кріпацтва. Олександр Павлович Брюллов в Умані був архітектором. Разом з Шевченком він брав участь в ілюструванні збірника "Сто русских литераторов", 1841 р.

В Умані Шевченко дізнався, що Яків де-Бальмен у складі росій­ської армії перебуває на Кавказі.

Ясна річ, він пише листа до Бальмена, в якому повідомляє його про перебування на Україні, й зокрема, про відвідини Умані.

В те ж літо Шевченко був відряджений на Полтавщину й Чернігівщину. А 14 липня російські війська, під командуванням генерала Лідерса, ад’ютантом якого був Я.Бальмен, попали в оточення. Щоб встановити зв'язок з основними військовими силами, генерал посилав навмання, а, точніше, гнав на вірну смерть своїх ад'ютантів. В дорозі Якова Бальмена наздогнала куля горця.

В серпні - вересні 1845 р. в газетах з’явились повідомлення про події на Кавказі та знамениту Даргінську експедицію, яка забрала життя 3 генералів, 141 офіцера та 2 800 солдат. Шевченко, безперечно, читав ті повідомлення і накази імператора про нагородження учасників походу. На початку вересня Шевченко відвідав рідну Кирилівку. Ряд деталей тих відвідин описав у власних спогадах Варфоломій Шевченко, - і про звичайність поета у поводженні з простими людьми, і про його прагнення щоразу наслухатися народних дум і пісень. "Накануне престольного праздника кирилловской церкви, то есть накануне дня Ивана Богослова (26 сентября), - згадував Варфоломій, - церковний староста Игнат Бондаренко пригласил нас к себе на мед. В это время у старосты гостил какой-то слепой лирник; Тарас стал просить, чтобы тот спел песни, и начал сам подпевать ему. Лирник заиграл "казачка"; Тарас подбил женщин, и девчат, и пошел пляс!»

“Як как то раз гуляли ми із Тарасом по саду, - продовжував Варфоломій, - і він став декламувати “3а ворами гори хмарою повиті...". Я слухав, притаївши дух: волосся у мене піднялося дибом. Я став радити йому, що не дуже б “заходив вій у хмари".5

“Тоді Тарас почав казати мені про мрію освідчених осіб об устрої на Україні гарних сільських шкіл...”.

"Дума о темноте нашого народа и о необходимости просвещения давно уже засела у меня в голове; слова Тараса меня очень обрадовали, но мне показалось, что, заботясь о народном образовании, Тарасу все же, не следует издавать такие произведения, как "За горами гори". Тарас задумался, долго ходил по саду, опустивши голову, и до самого вечера я не добился от него ни слова, кроме "нет" или "наверно так". Придя вечером в хату, он сел возле стола и оперся на свою толстую палку (которую ему кто-то прислал с Кавказа). Долго сидел молча, пока моя жена не спросила:

- Почему вы Тарас Григорьевич, такой грустный? Может быть, вам что-нибудь не нравится?

- Нет, сестра, - ответил он. - Так!... Многое у меня в голове” 6.

Із Кирілівки Тарас поїхав у Київ.

Свідчення Варфоломія цікаве не лише для характеристики тодішніх настроїв Шевченка, а й для розуміння творчої лабораторії поета. Як відомо, поема "Кавказ", початкові рядки з якої декламував вій Варфоломієві, написана через два місяці по тому в Переяславі й датована 18.XI.1845 р. Та виношувалася вона, як видно, протягом тривалого часу. Можливо, одним із зовнішніх асоціативних поштовхів до роботи над твором про Кавказ була і якась посилка, прислана поетові з Кавказу, можливо, від Якова де-Бальмена. Варфоломій запам'ятав лише товстий ціпок, "котрий хтось переслав йому з Кавказу", але цілком, ймовірно, що "посилка" не обмежувалась одним лише ціпком - принаймні його супроводжувало хоч якесь усне послання.

Шевченко дуже цікавився Кавказом, де перед тим побував О.Чужбинський. З письменником Олександром Степановичем Афанас’євим-Чужбинським Шевченко познайомився 29.VІ 1843 в Мойсівці через Є.Гребінку, восени 1843 і восени 1945 рр. (мабуть серпень) був у нього в Іскрівцях Лубенського повіту Полтавської губернії. Коли поет удруге приїхав на Україну, він з О.Афанас’євим-Чужбинським у 1846 р. подорожував по Лівобережжю, деякий час жив разом з ним у Києві на Хрещатицькому провулку.

У спогадах О.Чужбинського занотовано розмову між ними про поему "Тризна":

- Нехай йому цур! Ось сядь лиш та роскажи мені про Кавказ і про черкесів.

Долго мы беседовали о горцах; его все занимало, он расспрашивал о малейших подробностях тамошнего быта”7.

Тугу й скорботу за де-Бальменом поет відбив в епіграфі, взятому з біблійної книги пророка Ієремії:

“Кто дает главе моей воду,

И очесем моим источник слез,

и плачуся и день и нощь

о побиенных...”.

Хоча друг поета й загинув від рук кавказців, гнів його був спрямований не проти них, а проти колонізаторів. З величезною силою затаврував Шевченко не лише Даргінський похід, але й усі несправедливі, загарбницькі війни.

Шевченко ніколи не бував на Кавказі, але страждання кавказьких народів, як і страждання українських кріпаків - всі були заковані одним ланцюгом, а стогін невільників і брязкіт кайданів не потребують перекладачів.

Поему "Кавказ" поет присвятив Я.де-Бальмену ("Искреннему моему Якову де-Бальмену") й написав ліричну післямову ("І тебе загнали, мій друже єдиний...")8.

Шевченко схилявся перед волелюбством народів Кавказу, і це почуття він проніс через усе своє життя.

Звертаючись до кавказьких мужніх "лицарів великих", поет кидає заклик: "Борітеся – поборете!", - бо за них правда, слава і "воля святая".

Як демократ і революціонер, Шевченко затаврував загарбницьку політику самодержавства і зробив це з такою величезною силою художнього узагальнення, що "Кавказ" і досі є злободенною сатирою на всякий колоніалізм і мілітаризм.

____________________

1 Воспоминания о Тарасе Шевченко. - К., 1988. - С. 487; Шевченковський словник, - Т. 1. - К., 1976. - С. 56.

2 Кузьменко А.Я. З відомостей про Якова де-Бальмена // Радянське літературознавство, 1963. - № 1. – С. 126-128.

3 Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. - К., 1950. - № 17. - С. 71-72.

4 Шевченківський словник. – К., 1976 – Т.1. – С. 56.

5 Воспоминания о Тарасе Шевченко. Тарас Григорович Шевченко. - К., 1989. - С. 101.

6 Воспоминания о Тарасе Шевченко. - К., 1988. - С. 30.

7 Воспоминания о Т.Г.Шевченке. Русское слово, 1861, - № 5.

8 Т.Г.Шевченко. Біографія. Є.П.Кирилюк, Є.С.Шабліовський, В.Є.Щубравський. - К., 1964. - С. 110.

Павел Макаров (Никополь)

О РОКОВОМ ВЫСТРЕЛЕ

Я поклялся застрелить его по

праву дуэли (за ним остался еще мой

выстрел).

А.С. Пушкин. Выстрел.

27 января (8 февраля - по-новому) 1837 г. под Петербургом состоялась дуэль Александра Пушкина с Дантесом-Геккереном. Чем в итоге окончилась дуэльная история – общеизвестно, но по истечении почти двух веков, учитывая огромный скачок технологического прогресса, а также продвижение науки, версию смерти писателя необходимо рассмотреть с иных, раннее неприменяемых ракурсов.

Вообще надо сказать, что русская дуэль по своим условиям, особенностям очень отличалась от европейской, в частности, от той же французской. Во Франции в XIX в. дуэли носили больше ритуальный характер и заканчивались, как правило, бескровно. Этому способствовали и "щадящие" условия дуэльного кодекса. Барьерная дистанция (минимальное расстояние между рубежами открытия огня) устанавливалась такая, которая бы обеспечивала невысокую вероятность попадания. Обычно 30-35 шагов. Отчаянные русские дуэлянты, такие, как Толстой-Американец (дядя великого писателя Льва Николаевича), Дорохов, Якубович, да чего скрывать, и Александр Сергеевич с Михаилом Юрьевичем, просто смеялись над такой "опереточной" дуэлью. Русские стрелялись обычно с 8-10 шагов. Бывали случаи - и с трех! (Это называлось "приставить пистолет ко лбу", и как не вспомнить о таком виде дуэли, как «русская рулетка», когда выстрел производился в упор височной части черепа). И стрелялись, как правило, "до результата"1. А результатом признавалось либо тяжелое ранение, либо смерть. Характерным для российской действительности было еще и то, что в подавляющем большинстве случаев целью дуэли было отмщенье кровью за нанесенное оскорбление. При этом необходимо знать, что официально дуэли в России были под запретом 2. Можно также вспомнить «Манифест о поединках», выпущенный Екатериной II уже после четверти века своего правления. Он действовал долго, сохраняя свою силу до издания Свода Законов (1832) и Свода Военных постановлений (1839). Манифест признавал дуэли чужестранным для России насаждением. Вызов и выход на дуэли навлекали на виновных, «яко ослушников закону», уплату штрафа («бесчестья») судье, «суд коего они презрели». Обидчик же, начавший поединок и обнаживший шпагу, «яко нарушитель мира и спокойствия», подвергался пожизненной ссылке в Сибирь3.

При императоре Николае I по «Уложению о наказаниях уголовных» 1845 г. ответственность за дуэли была существенно понижена: секунданты и врачи вообще освобождались от наказания (если только они не выступали в роли подстрекателей), а наказание дуэлянтам уже не превышало — даже в случае гибели одного из противников — заключения в крепости от 6 до 10 лет с сохранением дворянских прав по выходе. Это положение лишний раз отразило всю противоречивость законодательства о дуэлях4. На практике же и эти меры никогда не применялись — наиболее распространенным наказанием для дуэлянтов был перевод в действующую армию на Кавказ (как это было с Лермонтовым за дуэль с де Барантом), а в случае смертельного исхода — разжалование из офицеров в рядовые (как это было с Дантесом после дуэли с Пушкиным), после чего они, как правило, довольно быстро восстанавливались в офицерском чине5.

… В кишиневский период Пушкин оказался в обидном для его самолюбия положении штатского молодого человека в окружении людей в офицерских мундирах, уже доказавших на войне несомненное мужество. Александр Сергеевич тогда посылал вызовы один за другим. Поводом для дуэли, например, с подполковником Старовым стало дурное поведение Пушкина во время танцев в офицерском собрании, и Старов, командир егерского полка, чтобы осадить штатского мальчишку, решил сделать ему замечание. Предполагалось, что Пушкин испугается дуэли и публично извинится. «В чем же извиняться, полковник, - отвечал быстро Пушкин, - я не знаю; что же касается до вас, то я к вашим услугам». Стрелялись дважды, обменявшись выстрелами. А через день состоялось примирение. «Я вас всегда уважал, полковник, и потому принял ваше предложение», - сказал Пушкин. «И хорошо сделали, Александр Сергеевич, - отвечал Старов, - этим вы еще более увеличили мое уважение к вам, и я должен сказать по правде, что вы так же хорошо стояли под пулями, как хорошо пишете». Бывшие противники обнялись - тщательное исполнение ритуала уравняло в общественном мнении штатского юношу и боевого подполковника. А чуть позже Пушкин едва не вызвал на поединок молодых людей, которые в его присутствии обсуждали поведение во время дуэли Старова. «Если еще раз позволите, - сказал он, - то я приму за личную обиду, и каждый из вас будет отвечать мне как следует». Не менее отважно держался Пушкин и во время другого поединка, на дуэли с офицером Зубовым в 1822 г., когда стоял под выстрелом противника и ел черешню. Противник выстрелил, промахнулся. Пушкин выстрелил в воздух. Инцидент был исчерпан, честь защищена. Однако Пушкин двойственно относился к дуэли. Как разумный человек он понимал, что чаще всего вызов - дань общественному мнению, потому и написал об этом в «Евгении Онегине»: «Но дико светская вражда, Боится ложного стыда». Но возникает вопрос: всегда ли Александр Сергеевич придерживался такого мнения? Ответом на этот вопрос могут быть слова А.С. Пушкина, обращенные к своему секунданту графу Владимиру Соллогубу по поводу условий предстоящей дуэли с Дантесом: "Ступайте завтра к де Аришаку (секунданту Дантеса). Условьтесь с ним только насчет материальной стороны дуэли. Чем кровавее, тем лучше. Ни на какие объяснения не соглашайтесь". Указания эти Александр Сергеевич произнес таким тоном, что Соллогуб онемел.

До потомства дошел текст условий дуэли между Пушкиным и Дантесом. Для иллюстрации приведем его полностью:

Правила дуэли между господином бароном Жоржем Геккереном и господином Пушкиным:

«1) Противники ставятся на расстоянии 20 шагов друг от друга и 10 шагов от барьеров, расстояние между которыми равняется 10 шагам;

2) Вооруженные пистолетами противники, по данному знаку идя один на другого, но ни в коем случае не переступая барьера, могут стрелять;

3) Сверх того, принимается, что после выстрела противникам не дозволяется менять место, для того чтобы выстреливший первым подвергся огню своего противника на том же самом расстоянии;

4) Когда обе стороны сделают по выстрелу, то в случае безрезультатности, поединок возобновляется как бы в первый раз, противники ставятся на то же расстояние в 20 шагов, сохраняются те же барьеры и те же правила;

5) Секунданты являются непосредственными посредниками во всяком отношении между противниками на месте;

6) Секунданты, нижеподписавшиеся и облаченные всеми полномочиями, обеспечивают, каждый свою сторону, своей честью строгое соблюдение изложенных здесь условий.

27-го января 1837 г.. 2 1/2 часа пополудни.

Подписано:

Виконт де Аршиак, прикомандированный к французскому посольству, Константин Данзас, инженерный подполковник».

ЭТО БЫЛО ТАК...

В 4 часа пополудни 27 января 1837 г. за Черной речкой, близ Комендантской дачи, состоялась дуэль. Противники приехали одновременно: Пушкин с подполковником Данзасом, Дантес с виконтом де Аршиаком. Выбрали площадку, окруженную густым кустарником. Пушкин был спокоен, но иногда выражал признаки нетерпения. Когда все было готово, Данзас махнул шляпой. Пушкин первым подошел к барьеру и остановился, наводя пистолет. Но Дантес, не дойдя до барьера одного шага, выстрелил. Пушкин упал, потом, опираясь левой рукой о землю, стал прицеливаться в Дантеса и твердою рукою выстрелил. В 6 вечера карета привезла раненного в живот Пушкина в его квартиру на Мойке. Страдания поэта длились два дня. Ночь на 28 января была мучительна. Он постоянно говорил: «Вот смерть идет!». В два часа пополудни 29 января Пушкину стало вдруг хуже. Его последние слова были: «Жизнь кончена. Тяжело дышать, давит»! Без пятнадцати три пополудни 29 января (10 февраля по новому стилю) 1837 г. поэта не стало...

Имеется много версий, которые выдвигают современники в виде причины гибели поэта, и одна из них заслуживает более пристального внимания.

Москвич Дмитрий Анатольевич Алексеев, бывший военный, доктор технических наук, историк, издатель, взглянул на события по-новому и пришел к выводу: на исход дуэли повлияли уловки секундантов.

«Было очевидно, что характер ранений Пушкина и Дантеса не соответствовал пробивной силе дуэльных пистолетов при полном заряде, - рассказывает Дмитрий Анатольевич. - Лет 20 назад для изучения дуэли Лермонтова и Мартынова проводились пробные стрельбы. Оказалось, что пробивная сила дуэльных пистолетов почти соответствовала силе пистолета ТТ довоенного образца, пуля которого с 25 метров пробивает пакет из 6-8 сухих сосновых досок толщиной по 25 мм. Я решил посмотреть, нет ли тут простых технических решений, которые вытекают из конструкции пистолетов и характера ранений. В Историческом музее есть шикарная коллекция дуэльных гарнитуров, которыми не слишком интересовались пушкинисты. Оказалось, что это ящик, в котором лежат два пистолета, шомпол, деревянный молоточек для забивания пули, пулелейка, пороховница, отвертки, пистоны и маленький мерный стаканчик с поршеньком. Этот стаканчик присутствовал во всех гарнитурах, но никто из пушкинистов не мог сказать, зачем он нужен. А пистолеты Пушкина затерялись - у нас ведь все пропадает. Создатель почтового музея французского городка Амбуаза за гроши приобрел дуэльные пистолеты Дантеса. Я списался с музеем, и мне стали доподлинно известны калибр, диаметр и вес пули. Мне также сообщили, что заряд пороха отвешивается от 0,5 до 3,8 г по усмотрению секундантов в зависимости от дистанции поединка с помощью специальной мерки в виде латунного цилиндрика с перемещающимся поршеньком. Выдвигая собственную версию, Дмитрий Алексеев явно ссылается на записки Бестужева-Марлинского, и, в частности, на эпизод, где секунданты советуются с доктором до дуэли, а тот говорит: «Только увеличьте заряд <...>. На шести шагах самый слабый выстрел пробьет ребра, и так трудно, а часто и невозможно вынуть пули».

Исходя из вышесказанного, Д.Алексеев предполагает, что секунданты де Аршиак и Данзас могли пытаться повлиять на исход дуэли с целью спасти жизнь Пушкина, так как по дуэльному кодексу только секунданты могли определять правила, дистанцию и величину заряда. Они должны были показывать размер заряда, который каждый из них вложил. Следуя из этого, секунданты отмерили стаканчиком минимальный заряд. Опираясь на это предположение, можно выдвинуть следующую теорию: если бы пуля попала не в брюшную полость, то при малом заряде пороха ранение могло быть незначительным. Вскрытие произвел доктор В.Даль. Он написал: «По направлению пули надобно заключить, что убитый стоял боком вполоборота, и направление выстрела было несколько сверху вниз».

Из-за малой величины порохового заряда (как считает Д. Алексеев) выпущенная Дантесом пуля была на излете, а если бы положили больший заряд, то, в принципе, пуля могла пройти навылет, и, возможно, поэт избежал бы летального перитонита и оправился от раны.

Внимательно изучив данный материал, а также сопоставив его с такими точными науками, как внутренняя баллистика, пиродинамика, внешняя баллистика и присовокупив к этому осмотр музейных экспонатов стрелкового оружия эпохи ХІХ в., возникают сомнения в версии, изложенной г-м Д.Алексеевым.

Для того, чтобы воссоздалась точная картина последствий рокового выстрела, необходимо буквально каждую позицию рассмотреть в отдельности: насколько верно утверждение, будто дуэль происходила с использованием пистолетов, принадлежащих Дантесу? Слова писателя: «Ступайте завтра к де Аршиаку (секунданту Дантеса). Условьтесь с ним только насчет материальной стороны дуэли…», можно расценить и так, что под «материальной стороной», подразумевалось:

а) наем гужевого транспорта,

б) оплата возможных услуг доктора (для оказания помощи раненому в случае потребности),

в) аренда дуэльного гарнитура (слово «дуэльного» подразумевается нарицательно).

При этом можно оспаривать тот факт, что дуэльные пистолеты, хранящиеся в музее французского городка Амбуаза, принадлежат именно Дантесу, и из какого-то одного был произведен роковой выстрел. Возникает вопрос: «Тот ли это дуэльный гарнитур, который был применен в историческом поединке? И почему он назван «дуэльным»?» Он изготавливался непосредственно для дуэлянтов или назван так потому, что нынешние владельцы уверены в его применении в известном историческом событии?

Из неписаного, но распространенного дуэльного кодекса той эпохи, известно, что секунданты обязаны были перед началом дуэли тщательно проверить боевые качества оружия; при этом в поединке на пистолетах марка пистолета не должна была быть заранее известна противникам. Основываясь на том факте, что в самом принципе дуэли заложено одинаково равные условия между соперниками, следует отметить, что владельцем дуэльного гарнитура не могла быть ни одна из сторон, так как в ином случае явно можно утверждать об имеющихся навыках стрельбы из конкретного комплекта пистолетов, а значит и о преимуществе одного стрелка перед другим (который взял впервые в руки данный образец). Иными словами, в таком случае было бы банальное убийство, и, несомненно, высший свет о таком положении вещей не стал бы умалчивать.

Брать в расчет версию о том, будто бы Дантес приобрел используемые в дуэли пистолеты несколько позже известного события, теоретически возможно, но только теоретически. Практически же, если бы Дантес позволил бы себе подобный поступок, то это было бы равносильно потери чести и возможно смерти. Он бы не только потерял полное уважение в обществе, став изгоем, но и подвергался бы постоянным вызовам на дуэль поклонниками и друзьями великого поэта.

Отсюда вытекают две возможные версии:

а) Да, пистолеты, хранящиеся в музее Амбуаза, являлись когда-то собственностью Дантеса или его семьи (но не более),

б) Данный пистолетный гарнитур не только не применялся в известной дуэли, но и вообще ни коим образом не связан с Дантесом.

Как бы там ни было, в обоих случаях ответственность за навязчивое утверждение о принадлежности находящегося в музее Амбуаза дуэльного гарнитура к трагическому историческому факту и лицам к нему причастным, лежит полностью на лице это заявляющем.

Заявление о сравнительных боевых характеристиках дуэльных пистолетов той эпохи с современными прототипами просто неуместно. И вообще, если быть точным (а это всегда приветствуется), изготовление как такового огнестрельного дуэльного оружия в России не существовало, следуя (мягко говоря) концепции сторонников иного мнения, можно привести пример – вопрос: а что, если два крестьянина на бытовой почве сошлись в поединке с вилами в руках, то данный инвентарь тоже можно назвать дуэльным? Это тогда будет звучать довольно солидно – дуэльные вилы!

Чтобы в дальнейшем не бытовало различных кривотолков, необходимо пояснить. В те времена в продаже имелись целевые пистолеты, которые предназначались для получения навыков точной стрельбы (в наше время подобное оружие числится в категории «спортивного»). Так, в конце XVIII в. английская фирма «Ментон», отдавая дань моде, создала целевые пистолеты - Д. Ментона, Нока, Паркера, Пёрдея, которые продавались парой. Пистолеты помещались в специальный футляр из орехового, чёрного или палисандрового дерева. Внутренняя поверхность футляра покрывалась бархатом или сукном и имела фигурные гнёзда, где, помимо пистолетов, помещались пороховница, пулелейка, запас пуль, шомполы, запасные кремни и сосуд с костным маслом для оружейных замков.

Во Франции пользовались большой популярностью для применения в дуэльных поединках целевые пистолеты Лепажа, Гастинн-Ренетта и Н. Бутэ; в Германии – Кухенрейтера. Разумеется, подобные вещи из-за точности изготовления и обработки стоили дорого и были не всем по карману. Но как и сейчас, бытовало правило, - на каждый стоящий товар всегда имеется соответствующий покупатель, и не всегда, увы, товар применяется по прямому назначению.

И как еще один из доводов в правильности выдвигаемой версии могут служить царские указы о запрете дуэлей под угрозой различных кар (при Петре І была смертная казнь, как дуэлянтов, так и всех присутствующих). Так неужели государство, запретив дуэли, позволило бы открыто торговать оружием, предназначенным непосредственно для поединка? Ответ один – нет!

И как при этом еще можно сравнивать современное короткоствольное стрелковое оружие – боевой пистолет с аналогичным ХІХ в., как это пытаются делать считающие себя компетентными люди?

Существует и определенная классификация данного вида стрелкового оружия. Приводить ее полностью не стоит, так как это уведет нас от основной темы.

Остается привести некоторые различия:

а) метательным телом в огнестрельном оружии начала ХІХ в. была свинцовая, легкодеформируемая пуля, которая при заряжании оборачивалась кусочком промасленной ткани либо кожи, после чего данный снаряд досылался до упора (упором была насыпка черного зернистого пороха);

б) метательным зарядом в ране упомянутое время (да и сейчас в некоторых случаях) был черный зернистый порох, размер зерна которого в некоторой степени и определял пригодность в употреблении того либо иного стрелкового оружия, включая сюда же и артиллерию. Отсюда следует, что если бы пулю забивали молоточком (как утверждает Д.А.), то при этом обязательно происходило бы разрушение пороховых зерен в более мелкую фракцию, вплоть до пыли, и это создавало бы неравномерное горение пороха, а значит - и некачественный выстрел. Пользователи целевых пистолетов (и секунданты тоже как люди военные и образованные) об этом знали и попросту не могли допустить такой безответственности в процессе заряжания;

в) целевые пистолеты в ХІХ в. были по устройству как кремневые, так и капсюльные, существовали также и переделанные варианты из кремневого в капсюльный. Опираясь на это, трудно согласиться с версией о неверной (или неправильной) дозировке порохового заряда посредством мерного приспособления секундантами дуэлянтов. Для того чтобы об этом заявлять, необходимо рассмотреть все возможные версии:

в\1 стреляющие устройства (в данном случае пистолеты) были кремневые. В этом случае необходимо взвесить (в крайнем случае, отмерить) такой заряд пороха, чтобы при этом учитывалась потеря в процессе выстрела части энергии пороховых газов, истекающих сквозь затравочное отверстие казенной части во внешнюю среду;

в\2 стреляющие устройства были капсюльные (то есть метательный заряд воспламенялся от воздействия удара курка на капсюль), в этом случае, масса пороховой насыпки основного заряда могла быть несколько меньше, чем в предыдущем варианте. Но тогда при заряжании вступало в силу правило соотношения порохового заряда и метаемого тела (пули), что в те времена четко определялось табличными характеристиками, но, увы, никак не «на глазок»;

в\3 стреляющие устройства, отдавая дань продвижению технического прогресса, были переделанными из кремневых в капсюльные (что в те времена практиковалось довольно часто). Возникает вопрос, в переделку отдавали только пистолеты или полностью комплект? Если только пистолеты, то в таком случае остававшийся мерительный прибор в дальнейшем применении был не годен, так как он был рассчитан для иной (кремневой) системы.

Следующим предметом рассмотрения должен быть сам процесс рокового выстрела6.

Как ранее оговаривалось, при заряжании пистолетов во избежание прорыва пороховых газов между стенками каналов ствола и самой свинцовой пулей, как обтюрирующий элемент, применялся пластырь. Его применение было необходимо в оружии, как с гладким стволом, так и в нарезном. Ориентируясь на то, что известна дистанция произведенного выстрела, можно смоделировать полет пули. В итоге получается, что существует вероятность, что пластырь проник вместе с пулей в образовавшийся от попадания оной раневой канал. Учитывая материал пули (свинец) и его возможность деформации от кинетического удара при столкновении с человеческим телом (которое состоит на 99% из воды), то пуля в любом случае могла изменить траекторию полета внутри преграды, то есть иметь иное направление движения, отличающееся от первоначально заданного. Для более полного анализа необходимо учитывать и верхнюю одежду, в которую был облачен писатель, так как частицы ее (по площади сечения пули) были внесены пулей в образовавшийся раневой канал. Опираясь на свидетельства доктора В. Даля, производившего посмертное вскрытие, данные о месте и направлении раневого канала, а также на заключение о причине самой смерти писателя, можно сделать вывод, что смерть писателя наступила от летального перитонита, источником которого, наиболее вероятно, и послужили инородные различные предметы, внесенные пулей в раневой канал.

Для того чтобы быть объективным, необходимо также учитывать и распространение кинетического удара по телу. Для моделирования происходившего процесса можно использовать куб технического желатина с приблизительными физическими свойствами, схожими с человеческим телом, и произвести по нему выстрел из аналогичного оружия. В этом случае можно визуально наблюдать объемную площадь поражения от пули. При этом просто необходимо исследовать (а при нужде и учитывать) тот факт, употреблял ли писатель пищу перед дуэлью? А если употреблял, то в какое время?

Это необходимо для полного воссоздания характера ранения и его последствий. Так как остатки пищи, находящиеся в кишечнике, тоже могли быть дополнительным очагом инфекции.

Итогом поэтапного рассмотрения всех перечисленных пунктов и может оказаться результат воссоздания полной картины происходящего в те памятные дни. В этом случае, будет полнее раскрыта версия происходивших событий без домыслов и предположений, что позволит поставить точку над «I», этим отдавая дань памяти великому поэту.

Закончить материал хочется словами профессора Санкт-Петербургского университета В. Спасовича: "Мы все люди и находимся в таком состоянии, что тот, кто пожелает нас вовлечь в дуэль, мог бы почти всегда достигнуть этой цели. Для нас для каждого лучше выйти на дуэль, чем получить обиду публично...".

Увы, профессор говорил не обо всех людях. Он говорил о людях чести.

____________________________

1 Хандорин В. Дуэль в России. Родина. – 1993. - № 10. - С. 87-93.

2 Суханов И. К истории поединков чести // Ружьё. Оружие и амуниция

3 Шелковникова Е. Дуэль. Ювелирный мир: 1999 г. - № 5.

4 Микулин И. Пособие для ведения дел чести в офицерской среде. – СПб., 1912.

5 Вербицкий В. К барьеру / Невское время. - № 22 (2145), 5 февраля 2000.

6 Наставления по стрелковому делу. – Москва, 1985; Сведения из внутренней баллистики. - С. 5-14; Сведения из внешней баллистики. - С. 17-35; Основы стрельбы из стрелкового оружия.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS