КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела про пам'ятки українського козацтва

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Віра Франчук (Київ)

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРЯМОЇ МОВИ В ПІЗНЬОМУ

УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТОПИСАННІ

Характерною особливістю східнослов’янського літописання є пряма мова. Як один із засобів передачі чужих слів вона передбачає збереження висловлювань інших осіб повністю, без їх зміни. Як вказується у науковій літературі, пряма мова виступає у вигляді доповнення до слів автора. Її можуть оформляти різні типи простих і складних речень. У структурному відношенні пряма мова в таких конструкціях відрізняється повною незалежністю. Мова автора і персонажа чітко розмежовані. Зв'язок між першою і другою частиною обмежений. Пряма мова лише супроводжується повідомленням автора про те, що він передає чужі слова, вказівкою на те, кому вони належать, у якому стані був автор прямої мови, та на супутні мовленнєвому акту обставини.

Розмовні конструкції давнини у своїй будові мають багато спільного з сучасними. Д.С.Ліхачов відзначає, що такі конструкції відрізняються жвавістю, а інколи й справжнім драматизмом, а це значною мірою пояснюється їх зв'язком із фольклором1. Увага літописців до чужих слів, зазначає вчений, виправдана і з погляду на завдання відтворити дійсну атмосферу зображуваних подій. Її введення не лише пожвавлює оповідь, перед очима читача вимальовується ніби справжня картина з участю діючих осіб. Вчені пояснюють таку особливість давнього літописання впливом біблійного засобу оповіді.

Нижче наведемо кілька речень з Книги Буття, які в плані прямої мови можна зіставити з реченнями давніх літописів: „И запов¾да Господь Богъ Адаму, глаголя: „Отъ всякаго древа, еже въ раи, сндію сн¾си”; „И рече Господь Богъ ко Каіну: „Гд¾ есть Авель, братъ твой?” И рече [Каин]: „Не в¾мъ, егда стражъ брату моему есмь азъ”; Призва же Іаковъ сыны своя и рече имъ: „Соберитеся, да возв¾щу вамъ, что срящеть васъ въ посл¾днія дни”.

Пор. розмову Святослава Ігоревича з посольством новгородців, як вона зафіксована у «Повісті временних літ» під 970 р.: «В се же время придоша людье ноугородьстии, просяще князя соб¾: «Аще не поидете к намъ, то нал¾земъ князя соб¾”. И рече к нимъ Святославъ: «А бы пошелъ кто к вамъ?» И отпр¾ся Ярополкъ и Олегъ. И рече Добрыня: «Просите Володимера»… б¾ Добрыня уй Володимеру. И реша ноугородьци Святославу: «Въдай ны Володимира». Онъ же рече имъ: «Вото вы есть».

На думку М.І.Сухомлинова, незалежно від впливу біблійних зразків розмовна форма літописання перебуває у прямому зв’язку з синтаксичними особливостями давньої мови. «Чим простіша синтаксична основа писемної мови, – вважає дослідник, – тим ближче вона до усного мовлення, яке передає без багатьох і різких змін. Літописцю ж дуже часто доводилося передавати живе мовлення за самим змістом його твору: він описував зносини людей поміж собою, що могли відбуватися не інакше, як тільки через посередництво розмови»2.

З плином часу удосконалення синтаксису привело і до змін в будові чужого мовлення. Прямі речення у деяких випадках стали замінюватися підрядними або виділятися в самостійні окремі речення. Так, у Галицько-Волинському літописі за найдавнішим Іпатіївським списком ХУ ст. у запису під 1268 р. розповідається, що польський князь Болеслав прислав свого слугу Григоря, пробоща люблинського, до волинського князя Василька з такими словами: „Свояче! соимев¾ся”. У відповідь Василько сказав: „А язъ радъ”. Після цього князі домовилися провести свою зустріч у місті Тернаві.

У Хлєбниковському списку ХУІ ст. пряма мова Василька зазнала змін і увійшла в головне речення. Наведемо нижче фрагмент переговорів: „И по томъ Болеславъ князь присла посолъ свой къ Василкови, Григоріа, пробоща люблиньского, тако река: „Своаче! съим¾вася.” Василко же р¾чи его радъ, и порєкоста собє сънємь в Тєрнав¾”.

В Іпатіївському літописі під 1189 р. наводяться слова київського князя Святослава Всеволодовича його братові Ярославу, передані через посла: „Ярославъ же, не в¾ды л¾сти ихъ, посла к нимъ мужь свой Ольстина Олексича. Святославъ же Всеволодичь слашеть къ Ярославу, река: „Брате! не ими имъ в¾ры, ни своего мужа шли; я на ны поиду”. У Густинському літописі 1670 р. пряма мова Святослава замінена підрядним реченням із сполучником да: «… но братъ его Святославъ кіевскіи глаголя ему, да не иметь в¾ры поганомъ». Останнє речення (з сполучником да) за походженням є спонукальним. Але в даній позиції воно втратило значення самостійного речення і осмислюється як підрядне мети.

Розмова князя Ігоря з боярами щодо значення сонячного затемнення передана в Іпатіївському літописі під 1185 р. з багатьма подробицями: «Игорь же возр¾въ на небо и вид¾ солнце стояще яко м¾сяць, и рече бояромъ своимъ и дружин¾ своей: «Видите ли что есть знамение се?» Они же узр¾вше, и видиша вси и поникоша главами, и рекоша мужи: «Княже! се есть не на добро знамение се». Игорь же рече: «Братья и дружино! Тайны Божия никто не в¾сть, а знамению твор¾ць Богъ и всему миру своему; а намъ что створить Богъ, или на добро, или на наше зло, а то же намъ видити». И то рекъ, перебреде Дон¾ць».

У Густинському літописі фрагмент було скорочено, і слова бояр увійшли в авторський текст: «И в то время бысть затмене солнца, а се знаменіе не на добро бываетъ. Игоръ же единаче пойде, не ради о томъ».

Цікаві зміни відбулися при передачі в Густинському літописі діалогу Кончака і Гзи. В Іпатіївському літописі обидва половецькі хани висловлюють свої плани через посередництво прямої мови: „Поганые же половци, поб¾дивъше Игоря с братьею, и взяша гордость велику и съвокупиша всь языкъ свой на Рускую землю; и бысть у нихъ котора. Молвяшеть бо Кончакъ: «Пойдемъ на Киевьскую сторону, гд¾ суть избиты братья наша и великый князь нашь Бонякъ»; а Кза молвяшеть: „Пойдемь на Семъ, гд¾ ся остал¾ жены и д¾ти: готовъ намъ полонъ собранъ, емлемъ же горды без опаса”.

У Густинському літописі пряма мова Кончака зазнала змін. Початок її передано описово: „Кончакъ хотяше пойти на Кіевъ, мстяся своихъ братій.” Далі пряма мова зберігається, але приєднується до попереднього тексту за допомогою сполучника яко: „Кончакъ хотяше пойти на Кіевъ, мстяся своихъ братій, яко: „Тамо многащи поражены быша наши, тамо убиенъ бысть нашъ великій князь Бонякъ”.

Наявність сполучника в контексті з чужим мовленням граматично ніби не мотивована. Трансформації граматичних ознак прямої мови при цьому не відбувається.

На думку ряду вчених, у подібних реченнях яко виступає у ролі дублюючого засобу, що маркує початок чужої мови, вже введеної в текст за допомогою спеціалізованих засобів – дієслів мовлення. Введення яко не змінює прямої мови, воно функціонує у вигляді окремого тексту, що не трансформується в непряму мову, а приєднується без будь-яких змін. Так, О.С.Істріна в зворотах типу „рече тако, яко копимь сребро и соболи” після дієслів мовлення бачить пряму мову, що приєднується до відповідного речення за допомогою сполучника яко3. Л.П.Якубинський також визнає їх конструкціями прямої мови з підрядним сполучником яко4. О.І.Молотков називає такі звороти особливими конструкціями зі сполучником яко і підкреслює, що особа вживається в них так, як у прямій мові, проте сполучник вказує на зв’язок підрядності на межі двох частин конструкції5.

У лінгвістичній літературі утвердилась думка, що такі конструкції є специфічною приналежністю давньоруської мови. Однак подібне вживання сполучника яко відзначають і в інших давніх слов'янських мовах. Деякі дослідники припускають, що дані конструкції є перехідними до непрямої мови.

Переконливішою видається думка, що такі конструкції є конструкціями перехідного типу від прямої мови, які можна розглядати як контамінацію прямої і непрямої мови6. З одного боку, вони передають чуже висловлювання. Та незважаючи на наявність сполучника, як повинно бути в непрямій мові, в них зберігається конструкція прямої мови – 1-ша особа того, хто говорить.

Переважання конструкцій прямої мови в синтаксичних засобах передачі чужого мовлення відзначається рядом дослідників давньоруського літописання. На думку Я.О.Спринчака, це не означає, що в давньоруській мові не було конструкцій непрямої мови. А пояснюється цей факт тим, що у літописі при передаванні чужого мовлення використовувалися переважно розмовні конструкції вираження чужого висловлювання. Слід проте відзначити, що прості синтаксичні конструкції непрямої мови зустрічалися тут зрідка і лише в формі додаткового підрядного речення при дієсловах мовлення в головному реченні.

Саме недостатнім розвитком конструкцій непрямої мови в давньоруській книжній мові і можна пояснити вживання в пізньому літописанні конструкцій перехідного типу від прямої мови, які й слід розглядати як контамінацію прямої і непрямої мови.

_______________________

1 Лихачев Д.С.Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М., Л., 1947. – С.132.

2 Сухомлинов М.И. О древней русской летописи как памятнике литературном. – СПб., 1856. – С. 200.

3 Истрина Е.С. Синтаксические явления синодального списка І Новгородской летописи// ИОРЯС. – 1923. – Т. 26. – С. 224.

4 Якубинский Л.П. История древнерусского языка. – М., 1953. – С. 226.

5 Молотков А.И. Особые синтаксические конструкции для передачи чужой речи в древнерусском языке// Ученые записки Ленинградского педагогического института. – Т. 302. – 1962/ Сер. филол. наук. – Вып. 61. – С. 183.

6 Спринчак Я.А. Очерк русского исторического синтаксиса (Сложное предложение). – К., 1964. – С. 122.

Василь Денисюк (Умань)

ОСОБЛИВОСТІ ФРАЗЕОЛОГІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СФЕРИ

В “ГИСТОРІИ” Г.ГРАБ’ЯНКИ

Дослідники сучасної фразеології користуються надбаннями, які створив і продовжує творити український народ. Це і власне фразеологізми, афористичні вислови, паремійні одиниці тощо. Однак через вихід з активного вжитку багатьох лексем значення окремих фразеологічних одиниць стає завуальованим або майже повністю незрозумілим. Тоді доводиться звертатися до етимологічного екскурсу, який повинна мати у своєму розпорядженні історична фразеологія. В україністиці історична фразеологія не користується широкою популярністю, через що кількість розвідок у цій галузі поки що обмежується ґрунтовними студіями А.І.Генсьорського, Л.І.Коломієць та поодинокими статтями (напр., М.М.Онишкевича про фразеологію творів І.Вишенського, І.Черевко про фразеологізми з іменниками Богъ, духъ, душа в українських пам’ятках ХVІ–ХVІІ ст. та ін.).

Нашу увагу привернув список літопису Григорія Граб’янки, який починається словами “Гисторія о начал¾ проименованія козаковъ, о(т)куду козаки нареченны, о(т) коего племени и рода” (далі – “Гисторія”), виданий у 2001 р. у м. Житомирі. У вступній статті В.М.Мойсієнко робить короткий огляд мовних особливостей пам’ятки, однак про фразеологію “Гисторіи” автор зазначає досить лаконічно: “Незважаючи на щільний церковнослов’янський мовний фільтр, у літопис все ж “проникли” не лише окремі народномовні лексеми, а й цілі вирази-приповідки: ква(р)ту по во(р)ту (26), в роди і роди дов¾ка (32 зв.), в тои час (9 зв.), а скаржитися не годитъся (11 зв.)...”1. Звичайно, досліджуваний список лише в основному повторює свого попередника – основне джерело для написання, оскільки в ньому також змальовуються переважно воєнні події 1648–1654 рр. Проміжок майже у 30 років (а список датується 1739 р.) дав можливість переписувачу використати більшу кількість джерел і, зрозуміло, народнорозмовного компонента, в чому йому значно програє літопис Г.Граб’янки. Тому завданням нашої статті є аналіз засвідчених у пам’ятці фразеологічних одиниць, що стосуються військової сфери.

Військова фразеологія, як різновид спеціальної фразеології, має глибокі коріння, що пов’язано з історією розвитку людського суспільства. Виникнувши і функціонуючи як звичайні для військової сфери словосполучення, ці звороти, потрапляючи в інше конситуативне оточення, сприймалися й поступово усвідомлювалися як щось цілісне, органічне, нерозкладне. Поширенню фразеологічних одиниць на значні території сприяла, на нашу думку, саме книжна мова. Вважаємо, що фразеологізація звичайних на той час словосполучень відбувалася шляхом їх активного уживання поза межами сфери виникнення, а тому ступінь злиття компонентів словосполучення завжди був вищим у неспеціальному контексті, аніж у спеціальному. З цієї причини ми не наголошуватимемо на ступені фразеологізації компонентів тієї чи тієї конструкції (ми окремо не розглядаємо фразеологізми та паремійні одиниці, оскільки акцент робимо на їх функціональній та семантичній близькості).

Фразеологізми військової сфери пов’язані, насамперед, з особливостями ведення воєнних дій (збирання війська, підготовка до війни в цілому і окремої битви зокрема, перемога, поразка, відступ, облога, перемир’я тощо). Як зазначає А.І.Генсьорський, “будучи пов’язаними з тогочасною воєнною практикою, вони відбивають ту мовну творчість, яка підказувалася реальною дійсністю того часу”2. Серед досліджуваних фразеологічних одиниць ми виділили фразеологізми, які передають різні за значенням поняття.

Фразеологічні одиниці на позначення початку

і розгортання воєнних дій

Ця група – одна з найбільш уживаних, що зумовлено, очевидно, впливом традицій давнього літописання. Словосполучення з таким значенням поширені в “Галицько-Волинському літописі”3. Розпочинають воєнні дії збором війська та підступами до кордонів держави, з якою мають воювати. В “Гисторіи” це значення передається виразом стали со вои: ге(т)мани полскіе в томъ же час¾ преди на границ¾ стали со вои (122) [тут і далі наводитиметься номер сторінки за виданням: Гисторія о начал¾ проименованія козаковъ, о(т)куду козаки нареченны, о(т) коего племени и рода (1739) // “Гисторія...” Г.Граб’янки, “Л¾тописъ краткій...” / Упор. В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 39–173]. З іронією, жартівливо описує автор підготовку до битви. Для цього він вживає порівняльну конструкцію вибирахуся, яко на веселіе: ляховъ пріиде шес(т)деся(т) тисячъ до бою, а слугъ военнихъ б¾ при нихъ утрое, вс¾ же тіи вибирахуся, яко на веселіе (86). Пор.: у “Слові о полку Ігоревім” битва порівнюється з весіллям.

Кількість стійких компонентів у словосполученнях, які передають значення початку і розгортання воєнних дій, зменшилася (пор.: у “Галицько-Волинському літопису” стійких компонентів чотири – война, рать, бой, брань4). У досліджуваній пам’ятці стійким компонентом є іменник брань. Однак загальне значення усіх зафіксованих зворотів майже однакове, тобто не залежить від зміни його компонентів. Іменник брань вживається у загальному значенні “війна” і конкретному “битва”. Відзначаємо такі одиниці: на брань изидоша, поиде бранію, брань сведше, бранію пріиде, сведоша брань, восташа бранію, сотвориша брань, брань свести, стати ко брани, ставати на брань, устроеваши ко брани, воину зачати, сотвориша с¾чъ: А в року 1516 егда Жигмунтъ першіи того имени король полскіи поиде бранію на великого цра московского (48); Но и козаки совокупившеся з силою своею поставиша себ¾ гетмана Тараса, и брань з ляхами подъ Перея(с)лавлемъ сведоша (62); И на ляховъ восташа бранію паки, и сотвориша брань подъ Ста(р)цемъ (63); мало сотвориша с¾чъ велику в тои днь (103); возбуждаху вс¾ короля воину з Хмелн¾цкимъ зачати (114).

Загальне значення “воювати” також передається за допомогою конструкції, стійким компонентом якої є сполука ходи на та іменник на позначення ворогуючого етносу: В то же л¾то Хмелнитченко Тимошъ ходи з воинством козацкимъ на волохи (147).

До цієї групи відносимо і фразеологізм меча поднести, хоч у наведеному контексті він має позитивне значення, якого йому надає заперечна частка не – “відмову воювати”: Ханъ же аще и им¾яше гн¾въ на короля, яко урочную дань удержаша о(т) себе ему ляхи, но не хотяше меча на ляхи поднести (71). Цей зворот продовжує функціонувати і в сучасній українській мові: піднімати (підіймати, підносити) / підняти (підійняти, піднести) зброю (меч, сокиру і т. ін.) воювати з ким-небудь або намірятися вбити когось5.

Фразеологічні одиниці зі значенням “руйнувати”,

“вбивати”, “пустошити” тощо

Фразеологічні одиниці для передачі зазначених понять містять стійкі компоненти до конца, огнемъ и мечемъ. Сюди відносимо такі вислови: до конца истребиша, до конца избывши, в конець погубити, огнемъ и мечемъ соравни со землею, огнемъ и мечемъ повоева, огню и мечу предати, огнемъ и мечемъ опроверже, смерти предаяху, заплатилъ головою, пос¾че на главу, живота лишися: печениговъ до конца избывши (44); Потомъ и на Рускую Землю пріиде нечестивіи Батыи огнемъ и мечемъ краснія гради соравни со землею (45); огню предаду(тъ) гради и села (119); Тои же пришедъ пе(р)вїе Іллинц¾, Липовець и Погребища огнемъ и мечемъ оп(р)ове(р)же (146).

Поняття “вбити”, “знищити” передаються висловами зі стійким компонентом смерть, голова, животъ: смерти предаяху, заплатилъ головою, пос¾че на главу, живота лишися: О(т)емлюще нуждею о(т) блгочестія им¾нія, блгочестивихъ разгра(б)ляху, самихъ сме(р)ти предаяху (67); тамо убіенно ... инни(хъ) многи(х), и на бараз¾ лядскомъ, не еденъ мито заплатилъ головою (99); самъ о(т) Гонсеневского и Фалензского поб¾жденъ живота лишися (111); пошли в татарскіе рукы, если хто не заплатилъ головою (136). Відзначимо і такі невластиві історіографічному жанру фразеологічні одиниці, джерелом яких є усна народна творчість, як смерть триумфует, сирицю здорожили, зложилъ оружіе свое смерти подъ ноги: надъ самимъ генераломъ, Потоцкого сномъ, смерть триумфуетъ (75); На тои гулн¾ сто тисячъ возовъ ска(р)бни(хъ) положили, а инніе сирицю здорожили (89); славного онаго князя Вишневецкого, которіи дотираючи воины много з козаками ту(т), в Паволочи, зложилъ оружіе смерти подъ ноги (133).

Народна паремійна одиниця використана автором і для передачі загального масового вбивства – начаша татаре ляховъ аки сте(б)ліе пожинати (140).

Фразеологічні одиниці на позначення окремих воєнних дій

Поширення фразеологічних висловів на позначення оточення міста має давні літописні традиції і ґрунтується, на думку А.І.Генсьорського, на тому, що тогочасна воєнна тактика знала і переважно використовувала лише такий хід6. Постійним компонентом тут виступають іменники на позначення населеного пункту – м¾сто, городъ, градъ: м¾(ст)а добувати, опа(д)ши в м¾сто, впаде в м¾сто, приступи подъ городъ: по(с)ла полковниковъ Ганджу з воискомъ м¾(ст)а того добувати (83); наишолъ врата о(т)воренни, и опа(д)ши в м¾(ст)о, ляховъ изс¾че вс¾хъ (85); Пришедъ ге(т)манъ Кал¾новскіи, приступи подъ городъ кр¾пко (123); посла воиско полское, которое зшедши нечаянно впаде в м¾сто (123). До цієї групи відносимо і вислови, що позначають відступ з міста, напр.: оставляше городъ, из¾иде изъ града: Воиско козацкое ... оставляше городъ (123); Та же из¾иде изъ града Богунъ в монасти(ръ) (124).

Поняття “(не) знати” (про дії ворога) передає словосполучення не им¾юще о томъ язика: не им¾юще о томъ язика, мниша, яко татарове пріидоша (87).

Дозор, розвідка у козаків були на високому рівні, що й передають засвідчені в пам’ятці фразеологічні одиниці им¾яше очи на всюду, им¾лъ пилное око: Хмелницкіи, в¾дая лядское умишленіе, и хитро(сть) на себе всегда, им¾яше очи на всюду (118); И им¾лъ пилное око такъ на полскіе ге(т)мани, яко и на Радз¾вила (133).

Для позначення маневрів та інших воєнних дій слугують словосполучення начать распростирати загони, начаша обносити валомъ, нача(т) обозъ переносити, заходи(тъ) со зади, совокупилъ обози, путь возбранити: начать распростирати ра(т) своя загони (97); обозъ начаша обносити валомъ (98); нача(т) обозъ свои переносити подъ старіи Збаражъ (100); Хмелн¾цкіи заходи(тъ) ихъ со зади (125); подъ Фастовомъ совокупили свои обози (134); Хме(л)ницкому до волохъ путь возбранити (148).

Фразеологічні одиниці зі значенням “повертатися”

(з війни живим)

До цієї групи належать такі засвідчені нами фразеологічні одиниці: отіидоша с миромъ: сами же отіидоша с миромъ на Украину, несуще т¾ло Хмелнитченково со собою (148); з ушима возвратишася: Олесницкого, подкоморого сендомирского, едва з ушима возвратишася до Полщи (149). Очевидно, в козаків існував такий вид покарання.

Фразеологічні одиниці зі значенням “помиритися”, “укласти/укладати” (перемир’я), “жити” (в мирі) та “порушити” (перемир’я), “ворогувати”

Фразеологічні одиниці з таким же значенням і компонентами засвідчені А.І.Генсьорським у “Галицько-Волинському літописі”7. В досліджуваній пам’ятці найчастіше трапляються фразеологізовані сполучення з елементами сотвори і миръ: сотвори миръ, примиреніе сотвориша, миръ сотвориша, мира и живота просити, в мир¾ жити, берешъся до покою, присягою миръ утвердили, приводяше к миру: подъ Моровицею ле(ст)ное со оставшими примиреніе сотвориша (63); Кал¾новскіи же разгн¾вася з¾ло,.. смирися, начать мира и живота просити (78); и такъ же то, ге(т)мане, берешъся до покою з ляхами, о(р)ди о(т)ступуешъ (134); з обу сторонъ присягою миръ утвердили (138). До цієї групи відносимо також звороти разводиши дружбу, дружбы розводити: Разводиши з ляхами дружбу, а киби тимъ укр¾пити в¾ру (94); дабы козаковъ было сорокъ тисящъ и с тата(р)ми дружбы розводити (136).

Зрідка такі фразеологічні одиниці поширюються субстантивами способу дії, напр. лестію миръ со(т)вориша: Тамо не могуще ляхи козаковъ одол¾ти, лестію миръ со(т)вориша (63).

Фразеологізми зі значенням “помиритися”, “жити” (в мирі) утворюють антонімічну пару з фразеологізмами зі значенням “порушити” (перемир’я), “ворогувати”. У “Гисторіи” нами засвідчено такі фразеологічні звороти зі значенням “порушити” (перемир’я): клятву преступиша, сотвори супостати, вражду им¾ли между собою, мечемъ досел¾ пишемъ: Но ту кля(т)ву свою скоро преступиша (64); ему же самъ показался пріятенъ а полякомъ со(т)вори Москву супостати (120); прежде бо беста вражду им¾ли между собою (70); да у(т)вердитъ пе(р)віи король Зборовскіе клятвою пакта, яковіе еще мечемъ досел¾ пишемъ (144).

Значення “порушити” (перемир’я) в пам’ятці передається словосполученням хитростію начаша ходити: паки хитростію начаша ходити, мисляще како бы козакомъ за Перея(с)ловскую брань во(з)дати (63).

Фразеологічні одиниці зі значенням “тікати”, “відступати/відступити” (змушувати)

У “Галицько-Волинського літопису” (очевидно, й багатьох тогочасних українських пам’яток) ці значення передавалися словосполученнями, в основі яких був стійкий компонент на б¾гъ8, що з незначними змінами засвідчений у “Гисторіи” – утворенням кореневої морфеми іменника б¾гъ та суфікса збірно-абстрактного значення -ств-о: в б¾гство о(б)ращати, во б¾гство претворшеся: И бысть с¾чъ великая, вид¾вше ляхове, яко сила ихъ изнемагаше, начаша в б¾гство о(б)ращати плещи, но Потоцкіи нача(тъ) утверждати, да понеизволятъ на брани воински умр¾ти, нежели во б¾гство претворшеся, подо(б)нимъ стати распуженнимъ овца(мъ), и быти во сн¾дъ аки зв¾ремъ противнимъ (74). Заклик Потоцького має паралелі і в давній літературі, зокрема перегукується із закликом князя Ігоря: “Братіє и дружино! Луцежъ бы потяту быти, неже полонену быти” (“Слово о полку Ігоревім”).

Відступу передують активні й успішні дії однієї зі сторін. Автор, прославляючи хоробрість козаків, для підсилення ситуації відступу вживає вислови зі значенням “налякатися”, напр. в страхъ пріидоша, паде стра(хъ) великъ, страхъ пустити в очи, чрезъ сонъ не единъ кричалъ, о(б)ятъ страхъ: И о(т)сюду еще в болшіи страхъ ляхи пріидоша (53); Владиславъ, король полскіи о такого(и) воин¾ ляховъ с козаками слишавъ, паде в стра(хъ) великъ (80); то безъдушн¾ ко Гданску ут¾каху, и чрезъ сонъ не единъ кричалъ (91); на вс¾хъ ляховъ паде страхъ о(т) тамошнего клича (128); сто тисящъ воиска к нему пріидетъ в гостину и о(б)ятъ страхъ воеводу (139). Ці ж звороти можна розглядати у складі тематичної групи на позначення внутрішніх рис людини.

Фразеологічні одиниці зі значенням “полонити”

Для поняття “полонити” у досліджуваній пам’ятці знаходимо фразеологічні відповідники вземше в неволю, в неволю обуздати, предаде в неволю: инни хъте чемъ побывше, а иннихъ вземше в неволю (75); и тимъ хощете, ляхи, насъ в неволю обуздати (92); свободніе украинскіе люди, паки ляхомъ предаде в неволю (139).

Фразеологічні одиниці зі значенням “перемогти/перемагати”

Це значення реалізує словосполучення поб¾ду носять: возв¾сти Потоцькому, гетману, Кгдешинскіи, яко козаки из татари надъ поляки поб¾ду носять (75). Близьким до наведеного є зворот зв¾дати щастя, про що свідчить контекст: По семъ в року 1606(мъ) Петръ Конашевичъ Сагаидачніи гетманомъ запорожскимъ озвася: и хотячи зв¾дати щастя своего ходилъ з воискомъ запорозкимъ подъ Кафу турецкое м¾сто, его же моцно воевалъ, и повернувши з моря Чермного великую ла(с)ку и прихилно(ст) м¾лъ о(т) воиска (57).

До цієї групи також відносимо вислів зі значенням “кожному своє”, в якому є й побажання перемогти, – одол¾ніе одол¾ннимъ, и поб¾да поб¾жденнимъ: напосл¾дн¾ишое воинство вс¾ми силами о(б)ратя(т)ся и побїютъ, и обозъ возмутъ, и буде(т) одол¾ніе одол¾ннимъ, и по¾да поб¾жденнимъ (129). Пор. сучасне Богу Богове, а кесарю кесареве.

Сталі словосполучення зі значенням “допомогти/допомагати”

До цієї групи відносимо словосполучення зі стійким компонентом в помощъ: поиде в помощъ, преити в помощъ, пріидоша в помощъ, пришедшу в помощъ: Пе(т)ръ же Сагаидачніи, гетманъ, со(б)ра себ¾ ше(ст) тисяч(ъ) козаковъ хра(б)рихъ, поиде королевичу в помощъ подъ Хот¾нне (59); об¾щавъся Тогаи Беи преити, козакомъ в помощъ (71).

Інші сталі словосполучення

Зі значенням “вчитися”. Військова підготовка вимагала великих зусиль та часу. Через те козаки приділяли цій проблемі багато уваги. В “Гисторіи” на позначення процесу підготовки майбутнього воїна нами засвідчено вислів присмо(т)р¾ватися д¾лу: Поиде и онъ з о(т)цемъ своимъ воинскому присмо(т)р¾ватися д¾лу (58).

Зі значенням “безрезультатно” (не порозумітися, не дійти згоди). Стратегія війни передбачає узгодження дій усіх військових підрозділів, для чого повинен бути вироблений план. У досліджуваному списку відзначено конструкцію, “перефразовану” з народної паремійної одиниці, – где бываетъ ста(р)шихъ много, тамъ воинству нездорово: По семъ совокупися Вишневецкіи з гетмани з Дом¾никомъ, и Фи(р)л¾емъ, и вс¾ тіе три единъ на другого сов¾томъ и славою хот¾ша превознестися, а где бываетъ ста(р)шихъ много, тамъ воинству нездорово, и врата о(т)творенни до злого (86). Пор.: Де багато няньок, там дитя каліка; Де багато (багацько) няньок, там дитя без голови9.

Зі значенням “радитися”. У пам’ятці для реалізації цього значення зафіксовано вислів со(т)вори сов¾тъ: И во у(т)ріе со(т)вори сов¾тъ король, како бы козаковъ в конецъ погубити (132).

Зі значенням “багато”, “мало”, “ніскільки” (війська (козаків), сил). Цю групу утворюють як народні паремійні одиниці, так і стійкі вислови, напр.: щести не можетъ; числомъ аки трави; що лоза, то козакъ, а гд¾ кракъ, или баиракъ, то по сту, по дв¾ст¾ козаковъ; без личбы; о(т) мала до велика; ни на одинъ палець; без числа бысть; многое множе(ст)во: Воинства же козацкого н¾хто и щести не можетъ (50); И добре ктось рекъ ту(р)ского цара на вопросъ, о количности козацкого воиска, в насъ рече ту(р)скіи цару, що лоза, то козакъ, а гд¾ кракъ, или баиракъ, то по сту, по дв¾ст¾ козаковъ тамо, и вс¾ тіи на воин¾ хра(б)ри (51); ... лядское воинство, не оста в нихъ силы, яко трава или цв¾тъ о(т) мразу, по нощи зимнои слнце возсияетъ, не в¾дуще про(т)чее, что творити (75); все о(т) мала до велика зс¾дше с конеи (77); Св¾детеля Бга призиваемъ: яко о(т) услугъ повиннихъ не о(т)ступаемъ ни на одинъ палецъ (82); и многое множе(ст)во потопе во блат¾ (131).

Отже, фразеологія військової сфери, зафіксована в “Гисторіи”, досить різноманітна і свідчить про високий ступінь розвитку тогочасної фразеологічної системи української мови в цілому, а докладний аналіз усього фразеологічного розмаїття пам’ятки чекає на свого дослідника.

______________________

1 Гисторія о начал¾ проименованія козаковъ, о(т)куду козаки нареченны, о(т) коего племени и рода (1739) // “Гисторія...” Г.Граб’янки, “Л¾тописъ краткій...” / Упор. В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 26.

2 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). – К., 1961. – С. 155.

3 Там само. – С. 156.

4 Там само. – С. 156.

5 Фразеологічний словник української мови / Уклад.: В.М.Білоноженко та ін. – К., 1993. – С. 636–637.

6 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис… – С. 157.

7 Там само. – С. 161.

8 Там само. – С. 158.

9 Прислів’я та приказки / Упор. М.М.Пазяк. – К., 1990. – Т. 2. – С. 123.

Тетяна Крехно (Харків)

НАЗВИ ПЛАТ, ПОДАТКІВ, ПОВИННОСТЕЙ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ XV-XVIII СТ.

Важливим завданням історичної лексикології є опис фрагментів лексичної системи на різних етапах розвитку. Ґрунтовне дослідження еволюції й функціонування певної групи лексики становить інтерес для вивчення формування й розвитку лексико-семантичної мовної системи в цілому.

Аналіз окремих мікро- та макросистем лексики залишається актуальним у мовознавстві й на сьогодні. Складні процеси формування семантичних груп та полів висвітлені ще далеко не повно. Численні фрагменти лексики не вивчені взагалі [1:6].

У колі наших зацікавлень – шляхи творення групи “плати – податки – повинності” як макросистеми загальної лексико-семантичної системи мови.

Слід зазначити, що в ряді робіт з історичної лексикології української мови, а також праць, присвячених вивченню окремих мовних явищ, аналізуються деякі слова з досліджуваної нами лексичної сфери відповідно в різних аспектах [2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9].

Однак питання історії формування вказаної групи в полі зору лінгвістів ще не перебувало.

Період інтенсивного формування й широкого побутування номенклатури плат, мит, податків окреслюємо XV – XVIІI ст. Протягом зазначеного періоду лексико-семантична група “плати – податки – повинності” виявляла себе як система, у якій лексико-семантичні зв’язки, шляхи й процеси формування, дериваційні типи, особливості функціонування були однотипними, регулярними й усталеними. З ХІХ ст. лексеми описуваної групи відходять на периферію словника, а згодом більша частина одиниць зникає взагалі.

Лексика на означення різноманітних плат, повинностей широко представлена в українських актових документах XV – XVIІI ст.

У процесі формування номенклатури плат в Україні XV – XVIIІ ст. номінації часто знаходили своє вираження не в нових словах, а в розвитку семантичної структури загальновживаних слів, головним чином, слов’янського походження, що зумовлювало продуктивність різних видів семантичної деривації (поклони, коляда, подвода, дуди, безчестя, новина, невод, рана, вепръ, выход, ведро, ралець, хмель, вага, лисиця). Спеціальні й загальновживані семантичні варіанти лексем співіснували, при цьому кожному варіантові були притаманні специфічні лексичні та синтаксичні зв’язки, дериваційні потужності. Протягом XV – XVIIІ ст. тривав активний процес формування податкових номенів на основі складних лексико-семантичних і структурних змін у загальновживаній лексиці.

Спостерігаючи активність семантичного способу творення назв оплат, повинностей, відзначаємо перевагу процесів звуження первинного загальновживаного значення, при якому похідний лексико-семантичний варіант є завершальним етапом поступового семантичного зміщення у бік спеціалізації прямого номінативного, та різних видів метонімічного перенесення, що здійснювалося під впливом асоціативних зв’язків між двома поняттями на основі їхньої суміжності (вага ‘зважування’ ® ‘плата за зважування’ ® ‘торговий збір’; бой ‘побиття’® ‘плата за побиття’ ® ‘судовий штраф’).

На формуванні деяких номенів описуваної групи позначився процес семантичної аналогії: спеціальні лексико-семантичні варіанти виникали не в результаті природного розвитку семантичних структур, а за смисловою аналогією до співвідносних номенклатурних одиниць.

Семантичні структури споріднених слів певного семантичного гнізда характеризуються, як правило, однорідними семантичними змінами (комора 1)‘невелика кімната’, коморник 1)‘жилець, постоялець, квартирант’ ® комора 2)‘митниця’, коморник 2)‘митник’).

Номенклатура назв повинностей та податків XV – XVIII ст. репрезентована також численними субстантивно-ад’єктивними словосполученнями (мито скопне, грош пропойний, робота замковая, лови боброві, пенязи капщизные, дяклы овсяные, мерки солодовые, корчемный плат, десятины медовы¾). Подібні словосполучення являли собою цілісну смислову єдність на означення певного конкретного виду податку чи повинності і служили в окремих випадках лексичною основою процесу субстантивації. Для досліджуваної групи спосіб субстантивації став одним із провідних. Проте перехід до сфери іменника здійснювався в різний спосіб: шляхом еліптичної конденсації синтагми (померное мито ® померное); безпосередньо від прикметників у їхньому загальновживаному значенні (волочобне, ланове, шляхове, огурне); на базі спеціального лексико-семантичного варіанта іменника (як результат ліквідації багатозначності, омонімії й формування регулярних відношень у макросистемі) (вязба: 1)‘зв’язування’; 2)‘плата за зв’язування засудженого’ ® вязчее ‘плата за зв’язування засудженого’); від іменників в первинному загальновживаному значенні (шест ® шестовое, присад ® присадне, викот ® викотное ). Очевидною є тенденція до однотипного структурно-граматичного вираження номінативних одиниць у межах макросистеми.

Постійна потреба в номінаціях у сфері оплат спричиняла активізацію власне мовних засобів деривації. Вироблена за типовими словотворчими моделями, відомими загальнонародному активу мови, дана група лексем відображає загальну картину дериваційної системи української мови XV – XVIII століть. Іменні лексичні одиниці творилися всіма відомими морфологічними способами, які, однак, перебувають у різному співвідношенні щодо своєї продуктивності. Суфіксальний та префіксально-суфіксальний способи стали продуктивними і провідними при творенні номенклатури мит, податків і повинностей протягом XV – XVIІІ ст., причому в лексико-семантичній групі були вироблені домінуючі регулярні типи словотворення (корчовщина, верховщина, путевщина, темьянщина, сокольщина, кликовщина, ямщина, згонщизна, поворотщина, поволовщина, подужчина, пов¾чщина, подорожчизна).

Таким чином, лексико-семантична група на означення плат, податків, повинностей в українській мові XV – XVIII ст. поповнювалася, головним чином, за рахунок власних мовних ресурсів. Шляхи формування були чітко визначеними й окресленими. Одиниці даної макросистеми являли собою усталене словосполучення, або загальновживане слово з дещо звуженою чи трансформованою семантичною структурою, або дериват – результат афіксації. Ці морфологічні й неморфологічні засоби словотвору були відомі й загальнонародній мові, проте описуваній семантичній групі властиве вироблення специфічних регулярних і продуктивних словотвірних типів. Потенційна твірна одиниця могла реалізовувати себе як спеціальна назва за будь-якою виробленою схемою. Ці спільнокореневі утворення функціонували паралельно, виступали як абсолютно тотожні і взаємозамінні, без виразної тенденції до домінанти:

Загально-вживане слово у спеціаль-ному лексико-семантичному варіанті

Субстантивно-атрибутивне словосполучення

Субстантиват

Одиниці, утворені афіксацією

дань серебщизная

плат серебщизний

серебщизна

серебщина

вина головная

голощвизна

поголовщина

поголовщизна

покуховние гроши

покуховное

покуховщина

служба писаная

писчее

мито скопное

скопное

скопщина

куница

дань куничная

куничное

сторожа

служба сторожевая

сторожевое

сторожовщина

сторожовщизна

соха

посошное

посощина

десятина

десятое дерево

десятое

закос

закосная пошлина

закосное

ям

ямщина

вязба

вязчее

сокол

сокольняя служба

сокольнее

сокольщина

мито мостове

мостове

мостовщина

грош пропойный

пропойне

перевоз

перевозне

“Даютъ старосте мещане о Божемъ Нарожеiи колядки по 2 калача пшеничъныхъ, а хто о святе не даеть, з тыхъ беретъ огурщизны за то по 12 грошей, а о Велицедни по томужъ” (1552 р.) [10:603]; “…и который человек не выйдет на работу, ино за первый день огурного заплатит грош”(1557 р.) [11:48].

“Когды зженеть хто злодея отъ коней, згонщизны отъ коня по 12 грошей; … а тыхъ часовъ почали брати згонщины по 30 грошей”(1552 р.) [10:603].

“…сторожовщызны грошей двадцать чотыри широкихъ…” (1589 р.) [12:229]; “…до того отъ солодовного, броварного и сторожового ихъ волными чиню…”(1598 р.) [12:278]; “Такежъ вызволяемъ ихъ отъ сторожи…”(1552 р.) [12:136].

Таким чином, макросистема „плати – податки – повинності” відображає загальні закономірності становлення усієї лексико-семантичної системи української мови XV – XVIII ст. і в той же час виявляє властиві тільки їй риси.

_________________________

1 Німчук В. В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови. – К., 1992. – 413 с.

2 Батюк Л. І. Лексика літопису Самовидця // Дослідження і матеріали з української мови. – К., 1959. – Т. 1. – С. 24–36.

3 Гринчишин Д. Г. Із спостережень над адміністративно-юридичною лексикою в українських грамотах XIV – XV ст. // Дослідження і матеріали з української мови. – К., 1962. – Т. 5. – С. 31–52.

4 Гринчишин Д. Г. Явище субстантивації в українській мові. – К., 1965. – 112 с.

5 З історії української лексикології. – К., 1980. – 263 с.

6 Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К., 1983. – 743 с.

7 Керницький І. М. Судово-адміністративна і суспільно-економічна лексика “Війтівських книг” XVI–XVII ст. с. Одрехови, кол. Солоцького повіту на Лемківщині // Дослідження і матеріали з української мови. – К., 1964. – Т. 6. – С. 91–108.

8 Полюга Л. М. Українська абстрактна лексика XIV – першої пол. XVІІ ст. – К., 1991. – 238 с.

9 Українська історична та діалектна лексика. – К., 1985. – 164 с.

Архивъ Юго-Западной Россіи.– К., 1886.– Ч. 7. – Т. 1. – 647 с.

11 Законодательные акты Великого княжества Литовского XV – XVII вв. – Л., 1936. – 153 с.

12 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Росси. – СПб, 1863. – Т. 1. – 320 с.

Лілія Андрієнко (Київ)

ОБРАЗИ СВЯТОГО ПИСЬМА У БАРОКОВІЙ

ПОЕЗІЇ XVII СТ.

Українське літературне бароко, розквіт якого припадає на 20-ті рр. XVII – першу половину XVIII ст., функціонувало переважно в межах релігійної ментальності. І однією з першопричин цього було те, що творцями української культури того часу були здебільшого особи духовного сану, що становили українську інтелектуальну та мистецьку еліту.

Найяскравіші постаті: Лазар Баранович - професор і ректор Києво-Могилянської академії у 1650-1651 рр, духовний проповідник, автор кількох польськомовних збірок духовної поезії, зокрема “Аполонової лютні”, “Стовпа віри”, “Книги смерті”; Димитрій Туптало – православний святий, творець київських Четій – міней, автор духовної поезії, вміщеної в збірці проповідей “Руно орошенноє”(Чернігів, 1680) та в численних “вінках” (“Вінець мучениці Варварі”, “Вінець Миколаю Чудотворцю” та ін.); Софроній Почаський – православний чернець, сподвижник Петра Могили, спочатку вчитель лаврської могилянської школи в Києві, а згодом учитель і ректор Києво-Могилянської колегії й ігумен київського Братського монастиря, автор декламації “Євхаристіон, албо Вдячность …Петру Могил¾…”; Антоній Радивиловський – з 1671 р. намісник Києво-Печерської лаври, з 1683 р. - ігумен київського Пустинно-Микільського монастиря, написав дві великі збірки проповідей “Огородок Маріи Богородици” (1676 р.) та “В¾нець Христов”(1688 р.). Ці автори посідали визначне місце в тогочасній церковній ієрархії.

Отож, цілком закономірним є те, що джерелом творчого натхнен-ня, багатющою скарбницею тем, сюжетів та образів для митців Бароко було, насамперед, Святе Письмо. На сюжетно-тематичному рівні це знайшло своє відображення у творчому розвиткові старо- та новозавітних сцен для осмислення подій світського та церковного життя.

Ремінісценції зі старозавітної частини Святого Письма використовувалися поетами переважно як докази або ілюстрації для викладу основ віри чи знань з історії християнства. Вони наділялись провіденційним сенсом. Наприклад, в анонімному творі “Просфонима – прив¾т”, що є складною віршовою формою привітання учнями Львівської братської школи в 1591 р. новопоставленого Київсько-Галицького митрополита М. Рогози, момент привітання представлений як зустріч небесних гостей-патріархів Авраама чи Лота (УПК, 141).

Старозавітні впливи та навіювання відчутні і в образно-художній тканині барокових поетичних творів, зокрема в їх тропіці. Наприклад, часто трапляється порівняння короткочасного людського життя з квітами, травою: “Челов¾к, яко трава; дніє єго, яко цв¾ты - // днесь цв¾тет, утро маєт пос¾ченый быти. // Коль кратко дніє наши нам возсиявают, // понеже з цв¾том полным нагле увядают” (А, УП, 37); “Чловєк, якъ т¾нь, сон, трава, якь цв¾т увядаєт…”(К.Сакович, УЛ, 326); “Младых, аки селніє крыны, смерть взрываєт, силных, аки в Ливан¾ кєдры, пос¾каєт ”(А, УП, 37); “Коса смертна, аки цв¾ты, пос¾каєт всякаго челов¾ка и в гроб вом¾таєт” (там же, 17). Без сумніву, ці образи навіяні псалмами: “…вони, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте,- а на вечір зів’яне і сохне” (Кн.Пс., Пс.89(90)); “…чоловік – як трава дні його, немов цвіт польовий – так цвіте він, та вітер перейде над ним – і немає його, і вже місце його не пізнає його… ” (Кн.Пс., Пс.102(103)).

Із Книги Псалмів почерпнутий також образ радості всієї землі. Порівняймо: “Хай небо радіє, і хай веселиться земля, нехай гримить море й усе, що у нім, нехай поле радіє та все, що на ньому! Нехай заспівають тоді всі дерева лісні…” (Кн. Пс., Пс.95(96)). “Бійте в лютн¾ а нехай л¾си выскакуют, // И морскіи дельфины при брегу танцуют” (Й. Волкович, УП, 167); “Возвеселися, о полк древес, // Болших и маленьких вс¾х сонм весь” (Г.Сковорода, 55).

Старозавітною образністю навіяні такі поширені у бароковій поезії образи, як манна науки (“была солодка і смачна // Манъна єго науки ” – М.Смотрицький, УПК, 171), земні тенета (“Єго душа, якъ пташок, од тенет таємных // Ловцов ушла, порвала с¾ти засад земных”- М. Смотрицький, УЛ, 170), ворожі сіті (Дабы тя могл от с¾ти вражей исхитити – Д. Туптало, УП, 288) тощо.

Епітети вторий, істинний, мисленний і под., вжиті як означення до старозавітних назв, проектують їх на євангельську історію і насамперед на образ Ісуса Христа: “Аки вторый Ісаак, истинный грядеши, Христе” (Д.Туптало, УП, 292); “Мысленнаго Сампсона юж ото крепуют” (Й.Волкович, УП, 150); “Ієремія истный ото єст пойманый” (там же); “О новый Адаме! О красн¾йшій сын!” (Г.Сковорода, 39).

Власне, новозавітні євангелійні теми, як творчий матеріал, знайшли в бароковій поетиці ширше застосування, аніж старозавітні.

Із земного життя Ісуса найбільше зацікавлення в поетів викликають два моменти: народження і смерть на хресті, як завершення місії спасіння. Памво Беринда, наприклад, створив цілий цикл богорожденських віршів, де у висловах дійових осіб – отроків представлені вифлеємські події (УПК, 194-202). У “Імнології”, спільному творі П.Беринди та інших поетів, художньо розгорнуто деякі фрази великоднього гімну “Христос воскрес із мертвих” (УПК, 359-366). К.Транквіліон – Ставровецький, віршовані релігійні трактати якого склали цикл “Перло многоцінноє”, роздумує про Бога-Отця, Сина, Святого Духа, Богородицю, Ангелів, апостолів, отців церкви (УПК, 235-289). Ця тематика розкривається також у віршах Й.Волковича, Й.Галятовського, А.Радивиловського, Д.Туптала, П.Поповича-Гученського.

Автори цих творів активно використовували євангельську символіку. Найулюбленішими є символи виноградної лози, ягняти (агнця), крину, рожі, світла, хреста (многоцв¾тного древа), тощо. Розглянемо деякі з них.

Особлива роль в образній системі барокового мистецтва і мистецтва слова зокрема, належить виноградній лозі. Старий заповіт знав виноград як символ землі обітованої. Згодом цей символ сповнився християнського змісту.

Виноградна лоза – улюблений образ Ісуса Христа. У своїй натхненній розмові з учнями під час Таємної вечері Христос сказав: “Я правдива Виноградина, а Отець Мій – Виноградар …”; “Я Виноградина, ви – галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує” (Євангелія від св.Івана, 15 (1-5)).

Себе Христос називає лозою, апостолів – галуззям, Бога Отця – виноградарем.

Димитрій Туптало, використовуючи ці символи в “Стихах…к господу нашему Ісусу Христу”, малює розгорнутий метафоричний образ:

Вянет лоза: се лозу к столпу привязаша,

Егда во вертоград¾ д¾лати начаша

Рабы злыи; добрыи рабы винограда

К сердцу привяжут божественна сада (УП, 289)

***

Процв¾таєт в терніи крин небесна сада;

Рукою д¾лателя райска винограда

Насажденный…

Христос сей бо д¾латель в єго виноград¾

Нин¾ в терновой зрится в¾нчанний оград¾ (там же, 291).

Нагадаємо, що виноградна лоза перебуває у символічному зв’язку із таїнством Святої Євхаристії:

…лозу божественна сада – к столпу каменну лют¾ привязаша,

Плоть, яко грозд здр¾лу, нещадно р¾заша…(там же, 308).

Важливе місце в естетиці бароко посідає образ слова: “…слова … суть яко перла многоц¾нныи, рожденныи от молныи небеснои, от св¾тлості духа святого, въ глубин¾ небеснои премудрости, а винесени ныни в мір сей дольный видимый” (К. Транквіліон-Ставровецький, УПК, 231).

У Старому Заповіті слово – це інструмент, підвладна Богові сила: “Словом Господнім учинене небо” (Кн. Пс., Пс.32).

У Святій Євангелії від Івана Слово набуває глибинного філософського змісту: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог, було Слово». Отже, Слово – це те, що кличе до життя, народжує і живить. Саме тому цей образ найчастіше співвідноситься з образами насіння, повітря, світла, води.

У Івана Величковського читаємо: «Слово плотоносно // Много плодоносно» (УП, 269). Поетичні рядки невідомого нам автора: «Нас¾ннє тоє слово значило, що в землю павши, мног плод сотворило… слово, в землю кгди ся тут вс¾ваєт, жита в житници неба плод дать маєт» (А, УП, 69) сприймаються нами як відлуння біблійних «Притчі про сіяча», «Притчі про зріст насіння», «Притчі про гірчичне зерно».

І якщо «людські сини – як та пара» і їх «дні – як та тінь проминуща», то для слова, що є втіленням істини, справджується пророцтво: «тут нас¾ннє, нетл¾ніє значить” (А, УП, 69).

Адже Бог і Слово – це одне: “Божиє Слово от Д¾ви родися” (А, УП, 34); “Слово днесь на землю послано” (там же); “Прійдет на св¾т Слово В¾чноє, // В¾рним своим пожытечноє” (Й. Галятовський, УП, 212).

Цікавими, на нашу думку, є метафори, в яких реалізується образ слова як духовної їжі: “Марія словом тщиться душу наситити” (А, УП,44); “Описании сладкою мовою”(К.Транквіліон-Ставровецький, УПК, 231); “Словесноє, не лестноє Млеко” (І.Величковський, УП, 265).

Отже, духовне насичення вібувається через молитву, книги, науки, доброчинності: “несытым был их наук, их цнот, их бес¾ди” (М.Смотрицький, УПК, 169); “присмаков потреба, // Наук твоих духовных, небесного хл¾ба” (Л.Баранович, УП, 233).

Зі Словом як знаком Божої мудрості тісно пов’язаний образ Книги життя: “С книги Живота в¾чна не будет сотренний” (Д.Туптало, УП, 310); “Достоин єстес в книгах жизни вписан быти” (В.Ясинський, там же, 235). Порівн.: “нехай скреслені будуть із книги життя, і хай не будуть записані з праведними” ( Кн.Пс., Пс. 68).

Видимим матеріальним репрезентантом слова є письмо, що складається з літер. Так, безкінечна розмаїтіст світу зводиться до обмеженої кількості елементів – алфавіту, а письмо, літера прирівнюються до чуттєвого світу людини. Ось як анонімний автор, що оспівує герб Сильвестра Косова, пише про латинську літеру N: “Письмо, що з тих ся остростей складаєт, // Очи колет, кров – не воду зливаєт” (А, УП, 69). Ця літера асоціюється у автора також із “нетлін¾єм”, “нас¾ннєм”, “наукою”, “натурою”, “ничим” та іншими поняттями, слова на позначення яких починаються з н.

Аналогічно, джерелом творчого осмислення стають: літера Z, котра постане, якщо N “в бок впадет” (там же, 72); О, котру автор трактує як “коло в¾чности, в¾нець, небес сферу” (там же) і водночас як абсолютний нуль.

Віра у святість Писання, а відтак і в магію алфавіту бере свій початок ще з іудейської містичної традиції, яка вчила, що назви літер слід читати як абревіатури, утворені з перших літер слів, котрі складають якусь моральну настанову. Подібна операція, яка дістала назву “нотарикон”, знайшла свій подальший розвиток у ранньому християнстві. Так, грецьке ICQUS (“риба”) трактувалося як абревіатура “Ісус Христос, Син Божий, Спаситель”; ім’я праотця Адама (ADAM) – як скорочений перелік сторін світу, і, відповідно, підводило до логічного висновку про те, що людина – це малий всесвіт. Ранньовізантійські неоплатоніки охоче виділяли так звані привілейовані літери, як, наприклад, епсилон – терези справедливості, літера філософів тощо.

Отже, у бароковому мистецтві “швидкого розуму” літери відіграють особливу роль композиційного центру, виступають візуальним джерелом інформації, сукупністю контекстів для побудови метафоричного образу.

Екстравертність барокової естетики зумовила її феноменальну здатність акумулювати і органічно поєднувати в собі різні культурні коди. Перенесені на національний ŋрунт, вони ставали його невід’ємною частиною, створюючи тим самим особливий образно-семантичний рельєф усієї поетики бароко. Питома вага кожного з цих культурних кодів була неоднаковою у різних жанрах і стилях та залежала від індивідуальних уподобань, філософсько-естетичних засад і майстерності окремого автора.

Релігійна за своїм характером, схильна до ідеального світосприйняття та ірраціонального, “нелогічного” пояснення першопричин буття, барокова література спирається, передусім, на систему вербальних образів, сугестованих Святим Письмом, котрі засвоїла ще культура Київської Русі через посередництво візантійської та пізньоантичної риторичної традиції.

Умовні скорочення:

А. – Анонім.

Кн.Пс. – Книга Псалмів // Біблія. – Лондон: Британське і Закордонне Біблійне Товариство, 1962.

УЛ – Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. – К., 1987.

УП – Українська поезія. Середина XVII ст. – К., 1992.

УПК – Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII ст. – К., 1978.

Лариса Рева (Київ)

ЄВАНГЕЛІЄ ЯК ДЖЕРЕЛО

НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОСТІ

Зараз важко уявити наше суспільство без тієї ролі, яку відіграє в житті кожної людини Святе письмо з його заповідями, настановами, врешті, догмами. І вкрай важко подолати трагічні наслідки бездуховності, низості, хтивості, коли Біблія була офіційно забороненою книгою, а ті християни, які відвідували церкву, суворо каралися бодай погрозами поспіль 73 років тоталітарного режиму. Навіть не помилимося, коли скажемо, що вбивства, наркотики, пияцтво, крадіжки й тотальна брехня – ось ті наслідки, які долучилися до заборони однієї книги – Біблії, яка протягом тисячоліть була дороговказом кожному добропорядному християнину.

Біблія – стародавня пам’ятка писемності, зібрання різних за формою, змістом і жанрами літературних творів, переважно релігійного історико-повчального змісту, які творилися з ХІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. Водночас до неї входять і світські книги, ритуальні та юридичні кодекси, міфи, народні пісні, перекази, притчі, любовна лірика, фрагменти найдавніших героїчних епосів тощо. Складається вона з двох частин: Старого завіту (55 книг), що визнається за святе письмо іудаїзмом та християнством. Сюди входять пам’ятки давньоєврейської літератури. 27 книг належать до Нового завіту, що вважається святим письмом тільки у християн.

Євангеліє – загальна назва для перших чотирьох книг новозавітної частини Біблії. Цілком закономірним явищем є той факт, що найбільш уживана книга – Євангеліє – була і найбільш затребуваною. Кожна друкарня починала свою роботу саме з друкування Євангелія і робила його доступним для кожного. Скажімо, друкарня Львівського Ставропігійського братства, одна із найбільших друкарень після Києво-Печерської лаври, також не обмежувала себе тематикою видавничої діяльності. Львів’яни не гналися за шикарним виглядом своїх книг, а радше навпаки, демократичність зовнішнього вигляду їх видань переважала над вартістю, і тому їхні книги були доступними. “Лише за час з 1591 по 1722 рік з цієї друкарні вийшло понад 138 назв книжок, більше 160000 примірників”1.

Потреба в Євангеліях зберігалася і після прийняття в 1708 році Ставропігією унії. Побачили світ ще два їх видання. “…унія, - писав І.Франко, - не збагатила руську літературу жодними значнішими скарбами. Майже одинокі репрезентанти руської інтелігенції в ті часи… не писали загалом по-руськи, вживали або латинської, або польської мови, чим позбавляли себе можливості впливати на широкі маси руського люду”2.

Великі колекції українських стародруків Львівського братства є в ряді бібліотек та музеїв. Найбагатшими є збірки Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України, де з 14-тисячного фонду кириличних видань книги Львівського братства налічують 644 примірники. З них Євангеліони – 121 примірник. У друкарні Львівського братства вони витримали сім видань (1636, 1644, 1670, 1683, 1690, 1722, 1743).

Слово “євангеліє” походить від грецького – добро, блага вість, благовіствованіє і додається до цих книг тому, що в них викладається у різних версіях, доповнюючи одна одну, “блага вість” про життя та вчення Христа, який прийшов для спасіння людства. В своїй сукупності вони, згідно з їх числом, називаються Четвероєвангеліями (або тетраєвангеліями). З чотирьох Євангелій перші три близькі за змістом, тому їх називають синоптичними (Є. від Матфія, Марка та Луки), що походить від грецького “синопсис” – зведений. Як і всі богослужбові книги, Євангелії відзначаються незмінністю канонічного тексту.

Є очевидним, що Євангеліє – один із найбільш докладно досліджених текстів у світовому літературознавстві та мовознавстві. Не раз порушувалася проблема вжитку цієї книги в громадському та культурному обігові. Проте й досі тема вивчення канонічних Євангеліїв у різноплановому аспекті залишається актуальною.

Давні християнські письменники порівнювали Четвероєвангеліє з річкою, яка, витікаючи з Едему, дає життя насадженому Богом раєві, і поділялася на чотири ріки, які протікали по країнах, що мали в достатку дорогоцінні метали й каміння.

Ще більш звичним символом для чотирьох Євангеліїв була таємнича колісниця, яку пророк Ієзекіиль бачив біля ріки Ховарі (1.5. - 26), і яка складалася з чотирьох чотирилицих істот, що нагадували собою людину, лева, тельця та орла. Всі вони стали символічними для євангелістів: християнське мистецтво, починаючи з V століття, зображує Матфея з людиною чи ангелом, Марка – левом, Луку – з тельцем, а Іоанна – з орлом. Це дало привід стверджувати, що Матфей у своєму Євангелії висуває людський і месіанський характер Христа; Марк зображує його могутність і царственість; Лука говорить за його першосвященство (з яким пов’язувалося жертвоприношення тельців); Іоанн, за висловом блаженного Августина, “як орел парує над хмарами людської немічності”.

Найранішим визнається Євангеліє від святого Матфея. Припускають, що його було укладено в Сирії. Автор, Матфей, був поборником податків та мита, він мав уміти читати й писати. Це Євангеліє складається з 28 розділів, починається з викладу родоводу Христа від Авраама і закінчується прощальною бесідою Спасителя з апостолом перед Вознесінням.

Друге Євангеліє написане в Римі святим Марком, який в юності мав подвійне ім’я – Іоанн-Марк, причому друге ім’я, так часто вживане у римлян, витіснило перше. Своє Євангеліє Марк призначав для язичників, воно рідко посилається на Старий Завіт, зате часто пояснює різноманітні іудейські звичаї (ядіння опрісноків під час Пасхи, омовіння рук і посудин). Це Євангеліє має 16 розділів, починається появою Іоанна Хрестителя і закінчується звісткою про те, як після вознесіння Христового апостоли пішли проповідувати вчення Христове.

Третє Євангеліє написане святим Лукою (Лука від Лукан чи Луцилій) також у Римі, однодумцем апостола Павла під час його месійних подорожей, де він навчився розуміти вчення апостола як глибокий, мудрий витвір і тлумачення вчення Христового у його різноманітних додатках. Це й стало поштовхом для написання, власне, Євангелія, призначеного для якогось Феофіла, що здобув повагу у церкви. Це Євангеліє, що складається з 24 розділів, містить виклад “по порядку” земного життя Ісуса Христа і відзначається ретельністю, особливо в перших розділах, де описуються події, які передують народженню Христа. Закінчується Євангеліє оповіддю про вознесіння Христове на небо.

Четверте Євангеліє написане в Ефесі “улюбленим учнем” Ісуса Христа, Іоанном, який, з висоти свого вчення про Бога-Слово, отримав почесне звання Богослова. Після падіння Ієрусалима Ефес став осередком християнської церкви на Сході, зосереджуючи в собі також центр провідної вченої думки Сходу як грецької, так і східної. Вивчивши перші три книги, Іоанн почав свою розповідь не з викладу людського в житті Ісуса Христа, а саме – божественного, з вказівки на те, що втілений Христос є Слово споконвічне, те саме, яке “спочатку було у Бога і саме було Бог”, той Логос, через який прийшло все інше, існуюче. Така вказівка на божество і одвічне буття Христове необхідна була також для розповсюджуваних Коринфом, першим єресіархом, який викривляв християнство привнесенням в нього греко-східних елементів, запозичених ним з Олександрії (Ісуса Христа він вважав простою людиною, що прийняла на себе божество тимчасово – в період від хрещення до страждань). Доповнюючи синоптиків, євангеліст Іоанн описує переважно діяльність Христову в Іудеї, спиняючись на подробицях перебування його в Ієрусалимі у великі свята разом з іншими паломниками. Це Євангеліє складається з 21 розділу і закінчується словами самого автора, що “істинне свідчення його”.

Виникли Євангелії, очевидно, на межі І і ІІ ст. н.е., написані єврейською, грецькою мовами, вони були частково перекладені на староцерковнослов’янську мову в ІХ-Х ст., вірогідно, Кирилом і Мефодієм для літургійного вжитку і в такому вигляді разом з християнством прийшли з Болгарії на Русь-Україну. Уже наприкінці Х століття Київська Церква стає центром найважливіших здобутків національної культури, виразником духовності народу “не в чужих, а в його власних мистецько-естетичних формах”3.

З Біблії – її перекладів, поетичних і філософських інтерпретацій – розпочалася наша література в середньовічній Україні-Русі. З Біблією вона розвивалась впродовж останнього тисячоліття. На всіх етапах її багатовікового розвитку спостерігається тісне переплетіння національного і релігійного. Найкращі оригінальні самобутні твори – духовна поезія, житія, патерики, агіографічна проза, драматичні твори – були написані на теми євангелій чи історії церкви.

Починаючи від Остромирового Євангелія 1056-57 рр. - найдавнішої української пам’ятки, тексти перекладу Святого Письма дійшли до нас у створених у різний час і на різних слов’янських територіях списках. Ці списки різні за мовою, графікою й орфографією становлять значну частину давньоруської літературної спадщини ХІ-XIV ст.

Найдавніше східно-слов’янське тетраєвангеліє – Галицьке Євангеліє 1144 р. Писане кирилицею, воно вже містить чимало галицько-волинських мовних особливостей. Але повний текст Святого Письма з’явився в Україні у зв’язку з монументальним виданням 1581 р. Острозької Біблії (результат діяльності Острозького літературно-наукового гуртка 2-ої половини XVI ст.), куди ввійшло і тетраєвангеліє.

В XVI ст. під впливом ідей Реформації з’являються українсько-білоруські переклади з елементами живої народної мови, серед яких особливої уваги заслуговує рукописне Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), на якому складають присягу президенти України на вірність своєму народові та державі під час своєї інавгурації. Унікальний примірник раритету знаходиться у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України.

Спроби перекладу Євангелія українською мовою розпочали М. Шашкевич (Євангеліє Іоанна і Матфея) у Галичині 1842 р. та П. Морачевський на східних землях України (4 Євангелія і Діяння) у 1862 р. Проте з підпорядкуванням українських земель Росії українські переклади Святого Письма були заборонені. У православній церкві воно вживалося лише церковнослов’янською мовою.

Ще гірше поставало питання з Євангеліями на Лівобережжі, в тому числі й Києві. Гортаючи періодику ХІХ ст., опріч всіляких офіційних заборон, на які не могли не зреагувати друкарні, знайшли таку невеличку замітку, яка зачепила душу: “Любопытно также, что запрещен малорусский перевод Библии». І далі: « В христианском государстве, - цитуємо статтю “Зачем?” в “Санкт-Петерб. ведомости”.- 1898.- №297.-29 окт.,- где имеется Евангелие на 70-ти язіках и наречиях, в том числе: на вогульском, вотяцком, зырянском, калмыцком, латышском, лапландском, осетинском, пермском, єстонском, на 4-х наречиях татарского языка, на еврейско-польском и еврейско-немецком жаргонах (див. каталог біблійного товариства), славянское население в два десятка миллионов душ лишено права читать Святое Писание на своем родном языке”. І знову: «Вся крайняя непоследовательность такого положения вещей понятна сама собой, без дальнейших объяснений. Прибавим разве лишь то, что среди самого духовенства целый ряд лиц держался мнения о необходимости такого перевода и в проповедях на украинском языке старался говорить о религиозных предметах понятным для населения языком (украинские проповеди и изложения священных событий священников: Гречулевича, Опатовича, Бабченко и других»4. Ось такі невеселі факти. І все ж українська книга не вмирала. Завмираючи, вона продовжувала бути серед людей і нести у собі той нетлінний заряд, який досі є незборимим у нашому менталітеті.

На межі ХІХ – ХХ ст. український переклад Біблії був здійснений П. Кулішем, І. Нечуєм-Левицьким та І. Пулюєм, а видано книгу 1903 р. у Відні. Лише у 2000 р. у Києві видавництвом “Рада” здійснено перевидання цієї Біблії з вступним словом та редакцією В. Шендеровського. А у 2002 р., також у Києві, в Українському Біблійному товаристві перевидано Біблію в перекладі І. Огієнка.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в українській літературі значно активізувався, якщо не досяг найвищого рівня, інтерес до Біблії, чому, безумовно, сприяв збіг історичних обставин: поява друком перекладу Святого Письма українською мовою та посилення процесів національного відродження5.

Крім тетраєвангелій (четвероєвангелій) з ХІ ст. в Київській Русі були поширені апракосні Євангелії – добірки євангельських текстів не за чотирма Євангеліями, а по неділях, починаючи від Великодня, відповідно до того, як читається в церкві Святе Письмо.

Здавна в Україні створювалися так звані тлумачні Євангелії, які переказували й роз’яснювали канонічні євангельські тексти мовою, близькою до народної. На основі тлумачних Євангелій виникли Учительні Євангелії.

Учительні Євангелії – своєрідні рукописні збірники проповідей на весь рік на євангельські теми. Вони стали популярними у XVI – XVIII ст.* При написанні використовувалися апокрифи, притчі, легенди на євангельські мотиви. Чимало сюжетів апокрифічної літератури перейшло до народної словесності, переважно до казок, духовних віршів, іконописного мистецтва. Апокрифічні сюжети мають місце в багатьох оригінальних творах української літератури княжої доби – літописах, житіях святих, ораторській прозі. До сюжетів апокрифічної літератури зверталися письменники пізніших часів.

Академік В.П.Перетц у першій своїй розвідці “К вопросу об Учительных Евангелиях XVI-XVII вв. торкається питання, коли і звідки з’явилися у нас ці Євангелії. Зазначивши, що такі Євангелії, «отражающие в большей или меньшей степени живую украинскую речь, не имеют ничего общего, кроме плана, с известным Учительным Евангелием патр. Филофея (или Каллиста)», академік В. Перетц вважає, що вони утворились під впливом польських так зв. Postyll, і доводить це як подібністю плану, змісту, стилю і т.ін. цих Postyll з українськими Учительними Євангеліями, так і тими помилками, які трапляються в наших Учительних Євангеліях, наприклад: в одній Учительній Євангелії 1592 р. (знаходиться у Катеринославському музеї ім. Поля) в євангельському тексті читаємо пропозицію “на своих мЂстЂ цехъ сЂсти, положившие на своя лица крестное знамение” – (теж саме ми знаходимо і в іншому Євангелії ) – “это предложение – встать во время чтения Евангелия и сесть на свои места во время проповеди – указывает, - каже автор, - на католическую или протестантскую среду»6. Але тут міг бути й чеський вплив. Академік М.С.Грушевський у V-му томі “Історії української літератури” дав яскраву картину тих гуситських впливів, які мали місце в Україні в XV- XVI ст.7.

Сучасній українській філології притаманне прагнення осмислити наукові проблеми й рух художніх форм в інтерпретації образів у їх тисячолітньому функціонуванні в національному та світовому мистецтві. Аналізується численна кількість художніх текстів, у яких трансформовано євангельський сюжетний матеріал. На порівняльно-історичному, типологічному та контекстуальному рівнях простежується історія функціонування біблійного матеріалу в українській літературі8. Дослідження повертають Біблію в нашу культуру, де пам’ятка донедавна лишалася табуйованою. Сучасні наукові праці не лише відзначаються глибоким проникненням у біблійний текст та його проблематику, а й є серйозним розумінням теологічних проблем9.

Відбувається серйозна і пристрасна розмова про сутність українського світогляду, про джерела християнської національної духовності10. Повернення Біблії в науковий та громадський обіг – це повернення вкраденої історії, це авторитет України в світі, запорука майбутнього нашої держави.

__________________

*Церковно-слов’янський переклад Учительних Євангелій константинопільських патріархів Калліста і Філотея виходив друком 1568-1569, 1595, 1606 рр. Переклад українською “простою” мовою був здійснений в Ев’ї, під Вільнюсом 1616р. та 1637 р. у Києві.

__________________

1 Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 1994. – С. 122.

2 Франко І. Характеристика руської літератури XVI – XVIII ст. // Європейське відродження та українська література XIV – XVIII ст. – К., 1993. – С. 361.

3 Степовик Д. Релігія і християнське мистецтво як предмет українознавства // Слово і час. – 1993. - № 3. – С. 89.

4 Текущие известия: О положении украинской печати // Киевская старина. – 1904. – Т. LXXXVII.- С. 56.

5 Шумило Н. Бароково-готичні відлуння в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Слово і час. – 2000. - № 9. – С. 8.

6 Марковський М. В.М. Перетц. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI - XVIII в. В 3 кн. - Кн. 1. – М.-Л.- 1926 ; [Рецензія]. Критика, звідомлення, обговорення // Україна .- 1927.- Кн 24. – С. 176.

7 Грушевський М . Історія української літератури: В 6 т. - 9 кн. - Т. V: Кн. І: Культурні і літературні течії на Україні в XV-XVI ст. і перше Відродження (1580-1610 рр.). – К., 1995. - С. 61-76.

8 Абрамович С. Біблія як формата філологічної культури. - К.- Чернівці: Рута, 2002. – 230 с.

9 Антофійчук В.І. Євангельські мотиви в українській літературі ХХ ст. – Чернівці: Рута, 2001. – 335 с.

10 Ямчук П. Християнський консерватизм, дух, епоха, людина. – Одеса: ОІВС, 2001. – 264 с.

Інна Чепіга (Київ)

УКРАЇНСЬКА МОВА ХVI–XVII СТ. В ОЦІНЦІ ІНОЗЕМНИХ ДІЯЧІВ

Україна, її народ та мова здавна привертали увагу чужинців. Найстаріші описи українських земель належать арабам. Уже в Х ст. вони виділяли мову русів з-поміж інших мов східної Європи1. Інтерес до країни русів, її історії та мови не згасав у європейських народів протягом усієї історії Київської Русі. Після тривалої перерви, викликаної татаро-монгольською навалою, уже в ХV, а особливо в XVI ст. відчувається посилення цього інтересу. Особливо зріс він у козацьку добу.

Серед величезної кількості описів нашої країни часів козацтва — трактатів, подорожніх записок, мемуарів, листів, реляцій, щоденників тощо — нас цікавлять, насамперед, твори, в яких відбито концепцію історії України та її мови.

У XV — першій пол. XVI ст. східна Європа викликала великий інтерес, насамперед, у італійців, які в той час ішли в авангарді європейського економічного і культурного розвитку. Цікавим явищем у цьому плані була так звана “скіфська подорож” Помпонія Лета2. Найвидатніша постать серед італійських гуманістів XV ст., Помпоній Лет був засновником і керівником римської академії, його філософія виходила з матеріалістичних поглядів Епікура та Лукреція. У 1479–1480 рр. він здійснив подорож до Русії, як він писав, до “Скіфії”, про яку читав у творах античних учених та поетів. Опис подорожі не зберігся, але здобуті відомості він використовував у своїх лекціях. Реставрацію цих відомостей з лекцій і публікацію їх було здійснено на початку XX ст. За античною традицією, країну, до якої мандрував, Помпоній Лет, він називає Сарматією, до її жителів залічує поляків і Литовську державу, населену переважно русичами, яких він називає скіфами. Вважає, що найпоширенішою в цьому краї є скіфська мова, котру тут, мовляв, називають рутенською. Детально описує спосіб землеробства. Відзначив, зокрема, що у “скіфів” видів меду (хмільного напою) не менше, як у Європі сортів вин.

Хоча західноєвропейські гуманісти XV–XVI ст., за античною традицією, що йде від Птолемея, продовжували називати східну Європу Сарматією, однак вони виділяли українські землі. У цьому плані цікавою є праця польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти “Трактат про дві Сарматії” (1517), в якій він, власне, одним з перших говорить про козаків. Отже, вже на початку XVI ст. козацтво було помітним явищем у Польсько-Литовській державі. Трактат Меховіти було написано латинською мовою, отже, призначено його було для всієї Європи, а не лише для Польщі. Для нас важливим є те, що цей трактат несе в собі певну концепцію, суть якої полягає в тому, що історія Київської Русі пов’язується з Русією, тобто з Україною, і виступає як її попередня історія3. Це ж стосується й мови. Тобто за Меховітою, мова русичів, котрі населяли Київську Русь, є попередницею староукраїнської мови XVI ст.

Слід сказати, що цієї історичної моделі дотримувалися численні західноєвропейські автори, що писали про Україну.

Від початку XVI ст. згадки про український народ залишив посол австрійського імператора до Москви 1517 і 1526 рр. С.Герберштейн, котрий принагідно подорожував сусідніми з Московією землями. У своїх “Записках про Московію” він чітко розрізняв українців і росіян (русинів і москвинів). Наприклад, описуючи місто Люблін, де регулярно відбувалися ярмарки, він серед інших народів, що з’їжджалися туди, називає русинів і москвинів4. Основні відомості про українські землі зосереджено в розділі “Про Литву”. Тут він чітко розрізняв Литву, яка має власну мову і римську віру, і руські землі, тобто Україну та Білорусь, які становили основну територію Великого князівства Литовського і більшість населення. Козаків Герберштейн називає черкасами, іменем, яке в ХVI ст. було прийняте в Москві. Черкаси, писав він, суть русичі і відрізняються від тих черкасів, що живуть біля Понту (черкеси). Отже, черкаси з Герберштейна — це козацькі поселення на Дніпрі південніше Києва з центром у місті Черкаси. Це було важливе зауваження, бо в XIX ст. популярною в Росії була версія про походження українських козаків від черкесів (М.Карамзін та М.Погодін).

Варто згадати також працю німецького вченого-гуманіста Себастіана Мюнстера “Космографія” (1541), окремі розділи якої присвячено Польщі, Литві, Русі та Московії. Усі вони йдуть під загальною шапкою Сарматія. Цікаво, що Галичину Мюнстер виключив з опису Польського королівства і помістив її в розділ про Русію, тобто Україну й Білорусь (окремо від Литви)5.

Французький дипломат і історик Блез де Віженер 1573 р. опублікував у Парижі книгу про Польське королівство, в якій описав Червону Русь (Галичину), Поділля й Волинь, називаючи їх штатами Польського королівства. За його спостереженнями, ці землі населяє той самий народ, а мова, побут і звичаї Поділля такі ж, як на Червоній Русі та Волині6.

Гучний резонанс у Європі мав твір італійця з Верони, що служив у польському війську, А.Гваньїні “Опис Європейської Сарматії” (1578). Козаків він називає черкасами. Пише, що на південь від Києва є місто Черкаси, від нього й жителі звуться черкасами, живуть вздовж Бористену (Дніпра) і розсіялись далеко по навколишніх місцях. І уточнює, що вони належать до руського народу і відрізняються від тих, що живуть у горах біля великого моря (очевидно, маються на увазі черкеси)7.

Широкого розголосу в Європі і в Україні, зокрема, набула книга нормандця з походження Г.Левассера де Боплана, котрий був на польській службі як військовий інженер. Польський король послав його в Україну для спорудження укріплень проти козаків у пристеповій смузі. Працював тут протягом 17 років, побудував низку укріплень і фортець, у тому числі й Кодак. За велінням королівського уряду, склав карти України. А 1648 р. (перед війною Богдана Хмельницького) залишив Україну й Польщу і, вже повернувшись у Францію, написав “Опис України”. Козаки в нього — прямі спадкоємці давнього Києва, його нащадки: “… саме звідсіль пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселяє різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях”8.

Взагалі книгу Боплана вважають маленькою енциклопедією тогочасного українознавства. Твір мав великий резонанс у Європі, можливо, ще й тому, що його вихід збігся з апогеєм визвольної війни козаків (1648–1654 рр.).

Із серйозної західноєвропейської історіографії варто відзначити книгу італійського історика Альберто Віміни “Історія громадянських війн у Польщі (60–70 рр. ХVII ст.)”. Йдеться про Визвольну війну українського народу 1648–51 рр. 1650 р. сам Віміна побував в Україні у ролі венецького посла. На його праці дуже відбилося те, що він католик і користувався в основному польськими джерелами. Але, скажімо, битву під Берестечком описав досить об’єктивно. Щодо мови українців, то Віміна зауважив таке: “У козаків немає іншої писемності, крім рідної русинської (lettere volqari Rutene), однак небагато хто нею займається. Церковна їхня мова — слов’янська, якою було перекладене Святе Письмо св. Кирилом, і нею ж викладено вчення св. отців; кажуть, що вона відрізняється від їхньої народної мови так же, як італійська від латині9.

З періоду Руїни відомий “Щоденник подорожі” Ульріха фон Вердума 1671 р. — за походженням фрізького шляхтича. Він подорожував по Поділлю й Брацлавщині. Просуваючись на південний схід по Бугу він майже скрізь зазначає “місто дощенту зруйноване” (або від поляків, або від татар). А про мову пише так: “Найбільше лагідності в словах і жестах знайдеш на Русі, особливо у жінок, до чого спричиняється також руська мова, акцент у якої не такий твердий, як у польської, тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі наречені, як зрештою ніде на земній кулі”10.

Серед творів західноєвропейської історіографії XVII ст. про Визвольну війну українського народу найбільшої слави зажила “Історія війни козаків проти Польщі” П’єра Шевальє. Французький військовий діяч і дипломат, радник королівського монетного двору серед. XVII ст., П’єр Шевальє у роки Тридцятилітньої війни командував загоном завербованих французьким урядом козаків, а також працював секретарем французького посольства в Польщі. Сам бував в Україні, займався вербуванням козаків на французьку службу і разом з ними воював під Дюнкерком. Наявність конкретних вражень надала конкретності і жвавості його розповіді. Використав твір Боплана та інших.

Шевальє цілком правильно визначив українців як окремий народ у його тогочасних етнічних межах, називав його за усталеною на Заході традицією русами (les Russes) або русинами (les Russiens), це ніякою мірою не вело до ототожнення цього народу з росіянами, яких він називає московитами. Для нього козаки — це тільки військо, а не народ, але військо народного, власне селянського походження.

Чомусь він вважав, що мова козаків є одним з діалектів польської, однак відзначав, що вона дуже ніжна, сповнена пестливих виразів та незвичайно витончених зворотів11.

Приблизно так само оцінював українську мову професор-медик Кембріджського університету Б.Коннор, який 1693–94 рр. побував у Речі Посполитій як лікар при дворі Яна Собєського. Наприкінці XVII ст. у нього вийшла праця в двох томах “Історія Польщі в особистих листах до знатних осіб”. Багато уваги приділено Україні. Усю Україну в її тодішніх етнічних межах він іменує Червоною Руссю. А слово Україна вживає у значенні “країна козаків” — середнє і нижнє Придніпров’я. Етимологічно пояснює цю назву як прикордоння, оскільки ця територія лежить на межі Польського королівства з турками й татарами.

Українська мова, на думку проф. Коннора, дуже ніжна, повна зменшувальних форм, а тому звучить чарівно. Особливо приємно вразили його українські пісні і танці.

Таким чином, у козацьку добу Україна виступала основним збудником інтересу європейців до східної Європи.

Воєнно-політична активність козаків сприяли становленню на Заході розуміння українського народу як етно-історичної реальності у її тогочасному складі і межах, у єдності козацтва й населення основних українських земель. І Придніпров’я, і західноукраїнські землі усвідомлюються як країна єдиного козацько-руського народу.

Дуже важливо, що всі чужинці чітко розрізняють українців і росіян (за тодішньою термінологією, русинів і москвинів-московитів) і відповідно мови цих двох народів. Щодо різних регіонів України, то вони відзначали, що народ цих регіонів має ту саму мову. Українців також чітко відмежовували від поляків.

Більшість західноєвропейських діячів дотримувалися моделі, за якою історія Київської Русі пов’язується з Русією, тобто з Україною, а мова русичів є попередницею староукраїнської мови XVI–XVII ст., а це дозволяло спростовувати схему, вироблену російською офіційно-імперською історіографією і перенесеною в радянську історичну науку.

Багатьма чужинцями, які побували в Україні і залишили після цього свої письмові враження, наша мова сприймалася в романтично-ідилічному плані, відзначалася її мелодійність, плавність, гармонія, пластика, багатство словотвірних засобів, зокрема пестливо-зменшувального плану.

____________________________

1 Січинський В. Чужинці про Україну. — К. : “Довіра”, 1992. - С. 21.

2 Наливайко Дмитро. Україна в рецепції західних гуманістів ХV–XVI ст. // Європейське відродження та українська література XIV–XVII ст. - К. : “Наук. думка”, 1993. С. 10–15.

3 Там само. - С. 20–24.

4 Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка. - К. : “Дніпро”, 1992. - С. 33–34, 45–48.

5 Там само. - С. 48–49.

6 Січинський В. Зазнач. праця. - С. 50–54.

7 Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка… - С. 55–58.

8 Боплан Г. Опис України. - Львів, 1990. - С. 24.

9 Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках и Б.Хмельницком (1656 г. // Киевская старина. - 1900, т. 68, январь. - С. 69–70.

10 Перекладені українською мовою цитати і відомості про українську мову з У.Вердума та Б.Коннора люб’язно надав нам член-кореспондент НАН України Д.С.Наливайко, за що йому щиро вдячні.

11 Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. Переклад з франц. вид. 1663 р. - К.: “Томіріс”. - 1993. - С. 46.

Вікторія Колосова (Київ)

НЕВІДОМЕ ПОСЛАННЯ-АВТОГРАФ МЕЛЕТІЯ СМОТРИЦЬКОГО ДО КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Триста сімдесят років тому, 9 січня (за новим стилем) 1634 р. обірвалося життя Мелетія Смотрицького – видатного українського і білоруського письменника, педагога, вченого-філолога, культурно-церковного і громадсько-політичного діяча.

За нашого часу його ім’я “на слуху” всього слов’янського – і не тільки! – загалу, насамперед, як ім’я творця “Граматики”, яка протягом півтора століття була єдиним підручником церковнослов’янської мови і орієнтиром для пізніших граматик – аж до початку ХІХ ст.

За свого ж часу Мелетій Смотрицький прославився, передусім, як автор блискучих гострополемічних творів.

Мелетій Смотрицький привертав увагу багатьох учених лінгвістів, істориків, літературознавців. Серед останніх робіт слід відзначити ґрунтовне дослідження В.Німчука, що передує підготовленому ним факсимільному виданню “Граматики”1.

Цінною спробою якнайповніше окреслити життєвий і творчий шлях полеміста є монографія П.Яременка2.

Нещодавно виявлений автограф Мелетія Смотрицького додає невеликий, але виразний штрих до намальованої дослідниками постаті письменника (Мал. 1).

Щоб вияснити обставини появи цього автографа, стисло зупинимося на біографії Мелетія Смотрицького.

Максим (його світське ім’я) народився в містечку Смотрич на Поділлі 1575 р. Навчався в Острозькій школі, ректором якої був його батько Герасим Смотрицький. Підростаючи, брав участь у діяльності літературно-наукового видавничого гуртка, очолюваного теж Герасимом Смотрицьким.

Мал. 1. Уривок з послання Мелетія Смотрицького. Автограф

Після смерті батька, опікуваний меценатом культурно-освітнього руху князем Костянтином Острозьким, вступив до Вільнюської єзуїтської академії. Закінчивши її, з 1600 р. навчав у Баркулабові (біля Мінська) сина князя Богдана Соломерецького3, а згодом від’їхав із своїм учнем за кордон, де відвідував лекції у Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах.

Повернувшись до Баркулабова, М.Смотрицький відновлює старі зв’язки з українськими і білоруськими православними діячами, включається в громадсько-церковну діяльність, ініціює організацію мінського братства.

Переїхавши до Вільнюса, оселяється в Святодухівському монастирі, працює над гострими відповідями уніатському митрополитові Іпатію Потію, що виходять друком з братської друкарні.

1610 р. під псевдонімом Теофіл Ортолог М.Смотрицький видає “Тренос, або плач східної церкви”. За словами М.Возняка, це “найкращий визвіт його літературного хисту, заразом вершок усієї полеміки православних супротив уніатів і католиків”4.

Після розгрому королівськими властями друкарні, конфіскації книжок, переслідування діячів, причетних до видання “Треноса”, М.Смотрицький законспірувався у Святодухівському монастирі. Продовжуючи зв’язки з братською друкарнею в Єв’є – маєтку православного мецената Богдана Огинського, М.Смотрицький перекладає з грецької “Євангеліє учительне” Каліста і пише до нього передмову. Покликаний до Києва, десь 1614 р. він живе у Йова Борецького, а в другій половині 1617 – першій 1618 рр. виконує обов’язки ректора щойно заснованої києво-братської школи, працює над “Граматикою”5.

Повернувшись до Вільнюса, М.Смотрицький приймає у Святодухівському монастирі постриг у ченці під ім’ям Мелетія. У жовтні 1620 р. прибулий до Києва єрусалимський патріарх Феофан висвячує його на архієпископа полоцького, єпископа вітебського і мстиславського, а ченці Святодухівського монастиря обирають його своїм архімандритом.

Однак король Сигізмунд ІІІ не затвердив Феофанове висвячення Мелетія Смотрицького, як і інших православних владик.

Проти М.Смотрицького було видано три грамоти, оголошено самозванцем, бунтівником, ворогом держави.

Наділений відповідальними церковними титулами й маючи високий авторитет, М.Смотрицький включається в усе зростаюче протистояння між православним і уніатським таборами. Він виступає з проповідями, надсилає універсали, пише полемічні памфлети, спрямовані проти уніатів.

Навесні 1623 р. М.Смотрицький та митрополит Йов Борецький їдуть до Варшави на Генеральний сейм, щоб домогтися визнання законним посвячення Феофаном православних ієрархів. Сейм відклав розв’язання цього питання на наступне зібрання.

У листопаді 1623 р. у Вітебську під час жорстоких релігійних сутичок було вчинено самосуд над уніатським єпископом Йосафатом Кунцевичем. М.Смотрицького як православного вітебського єпископа, звинувачено у підбурюванні до бунту проти Кунцевича, отже, у причетності до вбивства.

Кривава розправа вразила М.Смотрицького до глибини душі. “Братовбивча війна, - відзначав П.Яременко, - йому завжди здавалася дикою і неприйнятною. В болісних роздумах він намагається знайти якісь нові рішення і заходи, щоб домогтися замирення між православними і уніатами, щоб “Русь” помирити з “Руссю” в інтересах національної єдності”6.

М.Смотрицький переконався, що за чверть століття, яке минуло після проголошення Брестської унії, релігійні чвари не припинилися і набирають все гостріших форм. Гіршає культурно-освітнє і суспільно-політичне життя українського і білоруського населення, яке залишилося вірним гнаній у Речі Посполитій церкві. Він приходить до висновку, що єдиним виходом із тяжкого становища є прийняття унії на справедливих умовах. Тим більше, що за його переконанням, сформованим під впливом ідей Контрреформації, суттєвих розходжень між православ’ям і католицизмом немає.

З такими думками М.Смотрицький залишає Святодухівський монастир і їде до Києва, щоб викласти свої міркування Йову Борецькому.

Зустрівши з боку митрополита розуміння і за його згодою М.Смотрицький навесні 1624 р. від’їжджає на Близький Схід. Мета подорожі – зустріч з константинопольським патріархом Кирилом Лукарисом – його учителем в Острозькій школі, ознайомлення голови східної церкви із складеним ним “Катехізисом”, отримання схвалення унії.

Розрахунки М.Смотрицького на плідну зустріч з Лукарисом не виправдалися. Натомість православний Схід повністю його розчарував і укріпив у проуніатських намірах.

Повернувшись до Києва, М.Смотрицький наштовхується на ворожий прийом. До Києво-Печерської лаври його не пускають, і він зупиняється у Межигірському монастирі, недалеко від Києва.

Дбаючи про постійне місце проживання, М.Смотрицький звертається до волинського магната Олександра Заславського з проханням надати йому вакантне місце настоятеля Дерманського монастиря. Князь дав згоду за умови, що М.Смотрицький прийме унію і схилятиме до неї монахів ще православного Дерманського монастиря.

6-го липня 1627 р. у містечку Дубно уніатський митрополит Вельямін Рутський прилучає М.Смотрицького до унії – поки що без розголосу.

У вересні 1627 р. у Києві і у лютому 1628 р. у Городку на Волині відбуваються вузькі собори, на яких М.Смотрицький запропонував свій “Катехізис” і виклав свої “Міркування про шість розходжень”, що існують між католицькою і православною церквами.

Йов Борецький і Петро Могила (вже архімандрит Києво-Печерської лаври) схильно поставилися до концепції М.Смотрицького і зобов’язали його виступити на Головному соборі з участю представників не тільки духовенства, а й світських людей.

Виконуючи завдання високих ієрархів, М.Смотрицький працює над книгою “Апологія моєї мандрівки до країв східних”.

За П.Яременком, в “Апології” письменник зосереджує увагу на трьох основних питаннях. Перше – це враження від мандрівки на Схід і в зв’язку з цим роздуми над сумним становищем православної церкви там у центрі і в себе вдома. Другим питанням є критика теологічної частини творів українських письменників-полемістів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст... Третє і кардинальне питання, яке немов у фокусі освітлене в останній частині твору, полягає саме у відвертій апології унії. Тут Смотрицький вміщує звернення до духовенства вищого і нижчого, до православних панів, шляхти, лицарства і міщанства з щирим умовлянням шукати добра в житті не шляхом поглиблення роздвоєння і розколу, не шляхом міжусобної війни між православними та уніатами, а шляхом згоди і любові братерської, тобто шляхом унії”7.

Одну копію тексту М.Смотрицький надсилає Йову Борецькому, другу – Петру Могилі. Не дочекавшись від них відповіді, він передає книгу Касіяну Саковичу, вже уніату, ігумену Дубенського монастиря. “Апологію”, написану тодішньою книжною українською мовою, Касіян Сакович у польському перекладі відразу почав друкувати у Львові.

Скликання Головного собору призначалося на свято Успіння Пречистої Богородиці. За два дні до свята, 13 серпня 1628 р. М.Смотрицький прибув до Києва з надією на широке обговорення “Апології” і підтримку Йова Борецького та Петра Могили.

Однак його, як і два роки тому, зустріли непривітно, до Києво-Печерської лаври не допустили, відіславши до Михайлівського монастиря.

Уже по руках ходили перші, ще не зверстані друковані аркуші “Апології”, і учасники Собору надіслали посланців до М.Смотрицького з вимогою відректися від його книги. Інакше, погрожували вони, його не допустять до Собору.

На другий день М.Смотрицький пише два стурбованих листа до Йова Борецького, але замість відповіді йому передають текст зречення від “Апології”.

Дещо скоректувавши, однак не підписавши його, М.Смотрицький віддає текст посланцям, а сам їде до Печерської лаври, щоб взяти участь в урочистій Літургії.

Про те, як трагічно розгорнулися події у Лаврі, дізнаємося із книжки “Аполлеіа Апологіи…”, виданої православними духовними особами через два тижні після закінчення Собору – 30 серпня 1628 р.

За присвятою львівському єпископу Ієремії Тисаровському надруковано текст зречення “Апології”, який примусили М.Смотрицького зачитати після Літургії. Наведемо його: “Писан в Святой обители Святого архістратига Міхаила Золотоверхого в Кієв¾. Року ахки, августа ДǏ дня. Преосвященству твоєму вс¾х добрзычливый брат о Христе и раб Мелетій Смотриский, архієпископ полоцкий и проч., архимандріт виленскій и дерманскій. Я, Мелетій Смотрискій Мілостію Божією Архієпіскоп Полоцкій бывши взятый от всея Церквє нашеи Рускои в подозренє отступства от в¾ры Православнои Греческои Соборнои Церквє Въсточнои. А выйстъєм под именем моим з друку выданои Апологією отитулованои книжки, еще барз¾и в того ж отступства подойзренє поданнои, през моє оголошенє всей Церкви моєй Рускои через Милость вашу притомных на сей час в Святой Обители Печерской и в Храм¾ сєм Святом, Пречистои Д¾вы Богородицы Успенію посвяченном, до в¾домости доношу: иж з части н¾которои таковому от Православных догмат облуженю сам подлегаю, з болшеи єднак части тоє такоє облуженє сталоєся быти признаваю з своволного домыслу особы той, которой тая Апологія языкам полским з друку быти выдана была от мене пов¾рена, меновите зе злого умыслу Касіана Саковича в монастєру Дубенском Преображенія Господня старшенствуючого… Же перед очима милостій ваших вс¾х той мой Апологією названый скрипт зневажаю, шарпаю и под ноги мо¾ пом¾таю… Року ахки (1628), августа ДǏ (14) дня”8.

Після тексту зречення надруковано звернення Йова Борецького до всього православного люду з описом розправи над “Апологією”. Митрополит спростовує чутки, начебто він з єпископатом не засуджували “Апологію” і стверджує участь у анафемуванні книги: “… Взявши смиреніє наше в¾домост певную о том, иж н¾которыи персоны по Сбор¾ нашом см¾ли и важилися мовити и межи людми удавати, якобы Апологіа книжка до народу Руского з друку насв¾т по полску от части ве Лвов¾ выданая, а по руску на писм¾ вся пресланая до нас и читаная, не през нас Митрополита, Архієпіскопа и Єпископов м¾ла быти читаная, шарпаная, паленая и проклятству в¾чному отдаваная, з Анафемою на той час на Касіана Саковича, в том д¾л¾ услугуючого, але толко през н¾которых презвитеров. Кождому православному и хотячому в¾дати то ознаймуєм: иж не хто іншій впрод прочитавши з иншим духовенством, але мы, Митрополит й Єпіскопове, при бытности самого ж господина и съслужителя нашего господина отца Мелетіа Смотриского, архієпіскопа полоцкого, єпіскопа витепского и мстиславского, архимандріта виленского и дерманского, который Литургію Божественную по обхожденіи с Кресты в храм¾ Успеніа Пречистои Богородицы в Святои Великой Лавр¾ Печерской Кієвской, будучом въ всем архієрейском оденю, з нами сполне целебровал*. Публице на амвон¾ по Євангеліи и читаню з кафедры на писм¾ карты, з друку выданои тепер, а рукою власною от єго милости написанои, шарпалисмо, допталисмо и огню властію соб¾ от Собора даною (проклинаючи и книжку и Касіана) предавалисмо, а сам господин отец архієпіскоп шарпал, палил, и анафеме як книжку, так и Касіана пред лицем всеи Церквє отдавал.

… Писан в монастыру Міхайловском церкве Золотоверхоє… ахки (1628) року августа КД (24) дня”9.

У серпні після закінчення Собору М.Смотрицький, незважаючи на заборону від’їжджати з Києва, їде до Дерманського монастиря. Маючи вже повністю надруковані примірники “Апології”, він один з них надсилає до Києва з просторим зверненням до адресата. На щастя, цей примірник дійшов до нашого часу, і ми маємо можливість вперше побачити чималий кириличний автограф Мелетія Смотрицького.

“Апологія” з автографом зберігається у Відділі рукописних книг і рукописів Наукової бібліотеки Одеського державного університету ім. І.І.Мечнікова під шифром 8/117.

Книга має заголовок: “Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych przez mię, Meletiusza Smоtrzyskiego M.D. Archiepiskopa Polockiego, EpisKopa Witepskiego y Mscisławskiego, Archimandryte Wileńskiego y Dermanskiego. Roku P. 1623 y 24 obchodzoney, przez fałβywǫ Braciа słownie y na pismie spotwarzoney, do przezacnego Narodu Ruskiego oboiego stanu, Duchownego i Swietskiego, sporzdzona y podana. A. 1628. Augusti, Die 25, w Monasteru Dermaniu”.

На звороті вміщено малюнок герба дому Замойських і під ним епіграму:

Dom Zamoyskich w Gerbie swoim nosi trzy kopie,

Ktorymi nieprzyiacioł Oyczysny swey bije.

На перших, не нумерованих аркушах вміщено дві присвяти: Томашу Замойському, державному підканцлеру, і Олександру Заславському, київському воєводі, патрону Дерманського монастиря.

___________________

* Відправляв богослужіння

За присвятами йде двохсторінкова передмова “Czytelnikowi łaskawemu” (теж не нумерована), а потім “Apologia”, що починається зверненням “До Narodu Ruskiego” (сторінки мають нумерацію).

Унизу на полях передмови та десяти сторінках “Апології” (крім 2-ї та 3-ї) тягнеться, на зразок вкладного чи дарчого запису, рукописне послання без підпису, зміст і стиль якого не викликають сумніву, що його автором був Мелетій Смотрицький.

Послання має дату – 6-го вересня 1628 р., отже написане через три тижні після анафемування “Апології”.

При першому ознайомленні з текстом викликає подив відсутність адресата і незрозуміла обірваність викладу.

Уважно придивляючись до запису, виявляємо, що аркуш з чистими полями на сторінках (2-а і 3-я) вклеєний! Безсумнівно, що на одній з них і значилося ім’я того, кому надсилав “Апологію” М.Смотрицький.

Можливо, одержавши книгу, адресат, боячись скомпрометувати себе спілкуванням із “зрадником”, вирвав аркуш зі своїм ім’ям. Але де ж він міг взяти заміну? Для цього треба було мати інший примірник “Апології” і зіпсувати його. Який в цьому сенс?

Розв’язати цю колізію допомагає “Протестація” М.Смотрицького, яку він закінчує писати у Дермані 7-го вересня 1628 р. В ній письменник докладно описує хід подій на зловісному Соборі і, зокрема, відзначає: “A zaraz maiǫс kilka arkuszow tego mego Scriptu z drukarnie nabytuch w ręku swych, осiec protopopa Słucki poczał w nim karty przewracać y owe z niego nadpisy czytać”10.

Отже, учасники Собору мали на руках не всю книгу, а лише кілька незброшурованих перших аркушів. Згадаймо, що в цитованій вище “Аполеї Апології” йшлося про анафемування книжки “по полску отчасти** ве Лвов¾ выданои”. Ось як потрапив до володаря надісланої М.Смотрицьким “Апології” потрібний йому аркуш!

Подаємо текст послання, умовно домислюючи рядки, що могли бути на двох сторінках вилученого аркуша:

“Паче же и вредителный (нев¾жам и неискусным в догматєх Шкрипт. // Року ахки Cenmebpia-го // И прилежно молит да и сам аще // [прочтеши с пильным старанєм, велебный господине (брат, отче, имя рек) // абым врыхле сей Шкрипт иным подаван будет] // и прежде вс¾х капuтул¾ Святыя Лавры Печерcкіа Кієвскіа // во первых, Пречесному господину отцу Филофею Кизаревичу // намеснику, а зараз при нем и господину отцу Памв¾ Беринде Протосигелу // ієрусалимскому. А по сих и прочіим, точію в догматєх восточныя церквє искусных. // И паки молю вторицею и третицею и яко да не сотвориши // и вещь сію под спудом да не сокрыєши, но на св¾т со потщанієм // нужды ради церковныя произведи. Сего бо ради найпаче и препослатися. // Здравствуй о Господ¾ и мене в любви своєй храни”.

Наведене глибоко емоційне послання свідчить, що М.Смотрицький, незважаючи на прилюдне зречення від “Апології”, насправді не відмовився від неї. Навпаки – він прагнув, щоб викладений в ній план

______________________________

** Підкреслення наше (В.К.).

примирення двох церков став відомий всій “капітулі” *** не з уст його супротивників, а з книги.

Звертаючись до одного з шанованих ним мешканців Києво-Печерської лаври, ймовірно, дотичного до діяльності лаврської друкарні, М.Смотрицький просить його ознайомити з “Апологією” насамперед її провідних діячів – архімандрита Філофея Кізаревича і “архитипографа” Памву Беринду.

Кому надсилав “Апологію” М.Смотрицький зі своїм посланням? Важко відповісти на це питання. Звичайно, не Йову Борецькому і не Петру Могилі, які тривалий час прихильно сприймали його миротворчі поривання, а на Соборі, прозірливо зорієнтувавшись в тогочасній соціально-церковній ситуації, разом з православними ортодоксами брутально розправилися з “Апологією”.

Опублікування фотокопії досить великого кириличного автографа М.Смотрицького допоможе виявити серед рукописних збірок, а також друкованих книг першої третини ХVІ ст. записи, нотатки, примітки, що вийшли з-під пера цього блискучого полеміста, видатного вченого і трагічного шукача замирення між нашими церквами.

________________

*** Капітул – в католицькій церкві колегія керівних духовних осіб

_________________________

1 Мелетій Смотрицький. Граматика. Підготовка факсимільного видання та дослідження пам’ятки В.В.Німчука. – К., 1979. На с. 8 наведено основну бібліографію праць про М.Смотрицького (Далі – Німчук В.). Див. також: Абрамович С.Д. Мелетій Смотрицький та проблеми філологічної культури бароко // Українська література ХVІ – ХVІІІ ст. та інші слов’янські літератури. – К., 1984. – С. 137-160; Короткий В.Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Минск, 1987.

2 Яременко П.К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. – К., 1986 (Далі – Яременко П.).

3 Баркулабауская хроніка // Помнікі старажытнай беларускай пісьменнасці. – Мінск, 1975. – С. 137.

4 Возняк Михайло. Історія української літератури. – Львів, 1921. – Т. ІІ. Віки ХVІ – ХVІІІ. Перша частина. – С. 228.

5 Німчук В. – С. 14, 22.

6 Яременко П. – С. 105.

7 Там само. – С. 109.

8 Цитуємо за: И.Каратаев. Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами. – Т. І. С 1491 по 1652 г. // Сборник Отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук. – СПб, 1883. – Т. ХХХІV. - № 2. – С. 392-393.

9 Там само. – С. 393-394.

10 Protestatia przećiwko Soborowi w tym roku 1628 we dni augusta mięśiaca, w Kijowie w monasteru Pieczerskim obсhodzonemu, wczyniona przez ukrzywdzonego na nim Meletiusa Smotrziskiego…do przezacnego narodu ruskiego. – Цитуємо за : Голубев С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883. – Т. І. – С. 335, 336.

Алла Гуляй (Київ)

КНИГА ЛАЗАРЯ БАРАНОВИЧА “МЕЧ ДУХОВНИЙ” (1666 р.) У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВЗАЄМИН 60-х рр. ХYII СТ.

В колекції Національного музею історії України зберігаються численні пам’ятки козацької доби, що яскраво ілюструють українсько-російські взаємини періоду Національно-визвольної війни 1648-1676 рр.: рукописні документи (гетьманські універсали, царські грамоти, листи), стародруки, предмети образотворчого мистецтва тощо. Серед стародруків особливу увагу привертає до себе збірник проповідей “Меч духовний”, виданий друкарнею Києво-Печерської лаври у 1666 р. Це перша книга чернігівського єпископа Лазаря Барановича – видатного релігійно-освітнього діяча, талановитого письменника і поета, за словами відомого дослідника Івана Огієнка, “найдіяльнішого єпископа XYII ст.” 1. У 60-і роки він мав величезний вплив не лише на справи Української Церкви, але й на перебіг політичних подій у Гетьманщині, на розвиток взаємин із Москвою. Водночас “Меч духовний” – перше українське видання, що супроводжувалося посвятою московському цареві Олексію Михайловичу.

Зазначимо, що вже на початку 50-х років Лазар Баранович був досить відомою і впливовою в Україні особою, як ректор Києво-Могилянської колегії (1650 – 1657 рр.), ігумен Братського та Кирилівського монастирів (з 1652 р.). У 1657 р. за підтримки митрополита Сильвестра Косова він отримує Чернігівську кафедру. У грамоті на єпископство Косів характеризує свого протеже, як “мужа благочестива и всяческими от Бога добродетельными нравы и целомудріем украшена, … святой православной церкви многа блага соделавша”2. По смерті митрополита Діонісія Балабана (травень 1663 р.) більшість українського духовенства і козацької старшини схилялися до кандидатури чернігівського єпископа на посаду блюстителя митрополичої кафедри, але він категорично відмовився, посилаючись на слабке здоров’я. Та це була скоріше дипломатична хитрість, що прикривала небажання Барановича обійняти клопітну посаду, яка передбачала не лише активну діяльність на благо Церкви, але й діяльність політичну, і неминуче змусила б його визначитися у своїх політичних уподобаннях. А чернігівський єпископ належав тоді до табору найбільш поміркованих представників духовенства, які трималися подалі від політики і світських справ, не вступали у відверті зносини ні з поляками, ні з московським урядом 3.

Наприкінці 1663 р. Лазар Баранович відмовляється від позицій нейтралітету, починає цікавитися політикою і переходить до табору прихильників Москви. Під час вторгнення на Лівобережжя польських військ Яна Казимира (зима 1663-1664 рр.) чернігівський єпископ дав зрозуміти царю, що може бути йому дуже корисний і що готовий надалі співпрацювати із московськими властями. Коли поляки тримали в облозі Новгород-Сіверський (лютий 1664 р.), він доклав максимум зусиль, аби мешканці міста її витримали і не видали ратних людей ворогам. “Тщаніем моего недостоинства прекратились дни тые” – писав Баранович Олексію Михайловичу4. Царські воєводи у своїх “отписках” неодноразово повідомляли царя про вірність і надійність єпископа.

Такі зміни у поведінці обережного і поміркованого владики обумовлені були тогочасною соціально-політичною ситуацією в Україні. Усунення із гетьманського уряду Якима Сомка, жорстока розправа над ним і його прибічниками, прихід до влади промосковськи налаштованого Івана Брюховецького засвідчили неухильний процес укріплення позицій царату в Гетьманщині. Зберігати і надалі нейтралітет по відношенню до Москви означало відмовитися від щедрих царських “милостей”, фінансової допомоги на відбудову і утримання церков, монастирів, на культурно-освітні справи; позбавляло можливості долучитися до “соболиної казни” (спеціальна казна для роздачі корисним Москві людям). А тому, зваживши всі за і проти, Лазар Баранович зробив свій вибір. З цього часу він активно співпрацює із царськими урядовцями, підтримує особисті стосунки із Олексієм Михайловичем.

У грудні 1664 р. в листі до царя чернігівський єпископ дякує за допомогу у відбудові розореного поляками Спаського монастиря у Новгород-Сіверську, жалкує, що через “немощь” не може поки що сам приїхати до Москви, але обов’язково збереться, коли вийде книга “поученій церковних от труда моего немощного под пресветлым титлом вашего пресветлого царскаго величества типом изданного”, просить надіслати папір5.

Мова йде саме про книгу “Меч духовний”, рукопис якої Баранович підготував давно, але для друку не мав паперу і грошей на його придбання. Посвята ж Олексію Михайловичу, як і сподівався практичний автор, допомогла вирішити цю проблему. Із Москви було надіслано папір і наприкінці 1664 р. Печерська друкарня приступила до роботи над збірником.

Навесні 1666 р. Баранович отримав із Москви запрошення прибути на Собор, головним питанням якого передбачалася справа патріарха Никона. Їхати до російської столиці без давно обіцяної Олексію Михайловичу книги він не міг, а видання “Меча духовного” катастрофічно затримувалося знову ж таки через нестачу паперу. Ситуацію врятував Інокентій Гізель – архімандрит Києво-Печерської лаври і начальник друкарні, який позичив із лаврських запасів 80 стоп паперу (із умовою, що Баранович поверне борг папером не гіршої якості ще до від’їзду на Собор).

У серпні 1666 р. довгоочікувана книга нарешті побачила світ. Це був розкішний фоліант на 900 сторінок, прикрашений численними гравюрами і яскравою фортою (титульним листом) на честь Олексія Михайловича. Джерела свідчать, що композиції для форти Баранович розробляв сам. Вона зображувала царське родословне дерево, яке сягало корінням у часи Володимира. На його гілках розміщені були портрети царя та членів царської родини. Форту супроводжували сповнені філософського змісту вірші, що підкреслювали древність, святість і могутність царського роду:

“От сего Орла Орлы ся рождають,

Во венцах царских, царями бо бывають.

Бравится як звезды род правый

Исполнен богатства Дом, исполнен и Славы.

А ще корень свят, то и ветви святы,

Красят Дом царскій Борис и Глеб браты.

Красят его да кровь красную приносят,

А царя небесна за Дом царскій просят.

Корень Владимир свят, а от его рода,

свята есть царю вся Ваша порода” 6.

Слід зазначити, що це був класичний зразок тогочасних панегіриків, яких, до речі, у Московській державі не знали. Ця поезія прийшла туди у 1660-і рр. саме з України.

У посвяті Лазар Баранович славить царя за його великі справи, одна з яких – прийняття під свою руку України – зробить Олексія Михайловича, за словами автора, таким же знаменитим, як Костянтин Великий. На думку відомого дослідника Федора Титова, «Посвята» не має історичної цінності, а скоріше представляє інтерес для філологів, оскільки демонструє досягнення тогочасної київської риторики. Форта ж, навпаки, є надзвичайно цінним історичним джерелом, оскільки навряд чи “кіевляне могли решиться подносить царю и членам его семейства книги с портретами совсем несходными с своими живыми оригиналами»7.

Збираючись у далеку дорогу, Лазар Баранович писав настоятелю Києво-Печерського монастиря Варлааму Ясинському: “Отправляясь к его величеству царю с мечем духовним, по долгу моему, я хотел бы оставить плод духовный – любовь, радость и мир”8. Він також просив знайти і надіслати йому проповіді про св. Алексія (“без Алексія, к Алексію, человеку Божію, - не так-то ладно”). Як свідчать джерела, Ясинський виконав це прохання.

У Москві, куди чернігівський єпископ прибув 12 жовтня (ст. ст.) 1666 р., він зустрів дуже теплий прийом, особисто вручив Олексію Михайловичу і членам його родини кілька примірників “Меча духовного”. Книги були прийняті із вдячністю, про що Баранович сповіщав у листі ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Сафоновича: “Труд мой, в дар отданный, везде благодарно принят” 9.

Знайшлися, щоправда, окремі недоброхоти, які піддали книгу різкій критиці. Патріарх Никон, зокрема, звинуватив її автора у латинській єресі. Проте, незважаючи на критику, Собор схвалив збірник проповідей “Меч духовний” і дозволив його продаж. Московський уряд навіть сам розсилав по єпархіях окремі примірники.

Взагалі, перебування у російській столиці, що тривало майже рік, виявилося для Лазаря Барановича дуже приємним. Він одержав численні підтверджувальні грамоти на маєтності, Собор оголосив Чернігівську єпархію архієпископією, а Баранович отримав сан архієпископа із правом служити у саккосі (це право мали тільки патріархи і деякі митрополити).

В Україну він повернувся наприкінці 1667 р., обласканий московськими властями і осипаний царськими милостями. Із Олексієм Михайловичем, який вразив Лазаря Барановича своєю “кротостию и благодушием”, владика підтримував дружні стосунки до самої смерті царя (1676 р.).

Повертаючись до українського книгодрукування зауважимо, що після книги “Меч духовний” у Печерській друкарні з’явилася ще низка видань із посвятою Олексію Михайловичу. У 1669 р. вийшли книги “Мир с Богом человеку, или покаяніе святое” Інокентія Гізеля та “Мессія правдивий” Йоаникія Галятовського, у 1674 р. побачила світ ще одна книга Лазаря Барановича “Трубы словес проповедных” (її рукопис був готовий вже у 1669 р.).

Відомий дослідник і біограф чернігівського владики Микола Сумцов підкреслював, що практичні видавці розраховували таким чином отримати користь “преимущественно” для себе і тільки “отчасти” для всієї України10. Але як би там не було, ми не можемо засуджувати їх за це, як взагалі не можемо однозначно підходити до цього питання. Подібна практика обумовлена була тогочасною політичною ситуацією. Зазначимо лише, що українське книгодрукування дійсно мало у ті роки неабияку користь від посвят цареві і російським можновладцям. Окрім суттєвої фінансової допомоги воно отримало можливість популяризації у Московській державі української книги, мови, звичаїв, поезії, досягнень риторики, граверного мистецтва тощо і, нарешті, могло впливати на розвиток російської культури, що знаходилася тоді на більш низькому ступені розвитку.

______________________________

1 Огієнко І. Українська церква. – К., 1993. – С. 169.

2 Черниговские губернские ведомости. – 1854. – №3. – С. 71.

3 Ейнгорн В. Очерки из исторіи Малороссіи в ХYII в. – М., 1899. – С. 230.

4 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 5. – СПб., 1867. - № 86 . – С.196.

5 Там само. – №102. – С. 229.

6 Лазар Баранович. Меч духовний. – Київ, 1666. – Фонди Національного музею історії України. – Стд-52.

7 Титов Ф. Тіпографія Кіево-Печерской Лаври. – Т. 1. – Кіев, 1916. – С. 338.

8 Письма преосвященнаго Лазаря Барановича. – № 22. – С. 28-29.

9 Там само. – № 25. – С. 31.

10 Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. – Харьков, 1885. – С. 55.

Тетяна Жила (Умань)

ЛЕКСЕМА М¾СТО У ТВОРАХ І.ГАЛЯТОВСЬКОГО

В українській мові на позначення поселень міського типу здавна функціонували слова город, його фонетичний церковнослов’янський варіант град, слово місто та похідні від них. Цікавими є особливості функціонування слова місто у творах відомого українського письменника і проповідника Іоаникія Галятовського. Йому належить визначна роль в історії розвитку української літературної мови. В.М.Русанівський зазначав, що І.Галятовський настільки удосконалив староукраїнську мову, що вона могла прийняти на себе функції загальнонаціональної літературної мови1. Вивчення мовних особливостей його творів допоможе краще зрозуміти причини певних мовних явищ.

Тексти творів І.Галятовського насичені великою кількістю власних назв міст як українських, так і чужоземних, разом з якими вживається апелятив місто, що дає широкий матеріал для досліджень.

Для позначення міського поселення І.Галятовський вживає тільки слово місто, слова город він не вживає взагалі, а фонетична форма град трапляється у його творах тільки в цитатах із Святого Письма, які він уводить у тексти: По тымъ изведши вн¾ града, камен¾ємъ побиваху єго (133) [Приклади наводяться за вид.: Галятовський І. Ключ розуміння / Підгот. до вид. і вст. ст. І.П.Чепіги. – К.: Наукова думка, 1985. – 446 с. Нумерація сторінок в тексті в круглих дужках].

Аналізоване слово у творах І.Галятовського відзначається особливостями сполучуваності. Апелятив місто поєднується із власними назвами населених пунктів. Тексти засвідчують, що в більшості випадків зміна відмінкових форм апелятива зумовлює відповідні зміни топоніма: ...в м¾ст¾ Лвов¾ (333), Марко Яруні Wвъ з(ъ) м¾ста Корсун¤ (326), в Малой Россїи в(ъ) м¾ст¾ Рогатин¾ (312), в м¾ст¾ Казан¾ (265), козак(ъ) запорзкїй з(ъ) м¾ста Омелника (323), з м¾ста Могилева (323). Такий тип сполучуваності залишився нормативним у сучасній українській мові. Тексти Галятовського засвідчують, що таких змін зазнавали й українські (слов’янські) топоніми, і ті, що були власними назвами чужоземних міст: в м¾ст¾ Вердун¾ (279), в м¾ст¾ БонгWнїи (278), в м¾ст¾ АнастасіWполю (265). Такий тип сполучуваності зафіксований й іншими пам’ятками.

Описуючи події, що відбулися в інших державах, у невідомих широкому загалові співвітчизників містах, І.Галятовський вказував, у якій країні воно знаходиться. У таких випадках сполука апелятива з власною назвою поширювалася відтопонімним прикметником, утвореним від назви держави: в м¾ст¾ французськомъ свестіWн¾ (275), в Ризику м¾ст¾ Геллевпонскомъ (289), в м¾ст¾ брабантийскомъ Мехл¾ныи (302).

Але така вказівка була і щодо російських та українських міст: в м¾ст¾ московскомъ Уст¾ Великому (299), в Псков¾, м¾ст¾ московском (298), Єрмолай, рыбакъ зъ Канева, м¾ста украинного пришов также до украинного м¾ста Черкасъ (323).

У пам’ятках зафіксовані також сполуки апелятива місто з прикметником, утвореним від власної назви. Таке словосполучення ставало дублетом топоніма і могло вживатися замість нього як в офіційно-ділових, так і в текстах інших жанрів: в м¾ст¾ Туроненскомъ (30), в м¾ст¾ Амасенскомъ (290).

Типові сполуки, в яких до апелятива місто власна назва у формі називного відмінка приєднується за допомогою слова названий: до м¾ста, Руанъ названого (277), в м¾ст¾, названом Анъкона (266), в м¾ст¾ Албул¤ названом (290), м¾сто, названое Тервана (291).

Часто в досліджуваних пам’ятках вказано точне знаходження міста. В таких випадках слово місто функціонує в контекстах з лексемами на позначення інших територіальних одиниць – держав, повітів тощо: в Сасской земли, в(ъ) м¾ст¾ Патербон¾ (277), з Баварской земл¾, з м¾ста Монакум(ъ) (276), в Малой Россїи, в(ъ) воєводств¾ Рускомъ, в(ъ) м¾ст¾ Трембовлю (287), в земли Московской в м¾ст¾ Костром¾ (298), в Малой россіи, в(ъ) пов¾т¾ Галицко(м), недалеко W(т) м¾ста Коломыи (306).

Розповіді І.Галятовського насичені відомостями про війни між народами. Поняття “здобути місто за допомогою військової сили” передається словосполученнями взяти місто, добути місто, под моцъ подбияти, воювати місто: козаки приход¤чи... з самопаловъ стрhл¤ютъ и их(ъ) звит¤жаютъ и м¾ста панства ихъ по(д) моцъ свою подби¤ютъ (347),n Рыцер¾ запорозкіи не тылько в(ъ) полю, але и на мор¾ з(ъ) непрї¤тел¤ми воюют(ъ) ... и м¾стъ турецкихъ и татарскихъ добываютъ (345). Значення “підкорити місто” могло передаватися образно: звит¤ (з)ство половци Wдержали... в(ъ) краинахъ Рускихъ м¾ста и села огнем(ъ) и мечемъ збурили (355). Значення “захищати місто” передавалося словосполученнями боронити місто, в оборону подати: Турки, борон¤чи м¾ста, выстрелили з(ъ) д¾ла шротами (324), Тарнакум, м¾сто в земл¾ Французкой Wблегли непрї¤тели; Wбывател¾ не могучи боронитис¤, вз¤ли ключ¾ W(т) брамы м¾скихъ и принесли до цркви престои бци... и м¾сто єй в(ъ) Wборону подали (305).

Але міста не тільки завойовувалися, їх засновували і будували. Отже, слово місто вживається у контексті з дієсловом будувати: Костантинъ Великїй цесар грецкїй, гды будовалъ м¾сто Костантїнополь, постилъ Wноє бгу и преч(с)той дв¾ бци (332).

Оповідаючи про міста з визначним історичним минулим, І.Галятовський вживає апелятив місто з відповідним епітетом: Нехай пов¾даєтъ Лвовъ, зацноє и славноє в(ъ) малой Россїи м¾сто (56), Той же Сагайдачний славное м¾сто Кафу з рицерством запорозкимъ... вз¤л (345), Холмъ єстъ м¾сто знаменитоє в(ъ) земл¾ Русской (295).

Окремі міста увійшли в історію, викликавши до себе особливу шану і повагу, не через свою могутність і обороноздатність, а насамперед тому, що в них відбулися якісь незвичайні релігійні явища, так звані чуда. У розповідях про такі події власні назви міст разом з апелятивом місто персоніфікуються: Хвалит(ъ)с¤ в(ъ) Азїи м¾сто Смирна, же та(м) на дерев¾ циприсово(м) знайденый є(ст) образъ престои бци великою св¾тлостю на кшталт(ъ) ωгн¤ Wточеный; хвалит(ъ)с¤ на с¾веру м¾сто Бранскъ, же там(ъ) недалеко з начин¤ водногω вышолъ престои бци образъ (370). У збірці оповідань “Скарбниця” ідеться про чуда, здійснені перед іконою Пресвятої Богоматері в Єлецькій церкві у Чернігові, отже Чернігів, на думку автора, може дорівнюватися своєю славою до двох вище зазначених міст: Так и ты Черн¾гове, столечное м¾сто на с¾веру, можешъ с¤ пре(д) иншими в(ъ) Россїи м¾стами тымъ хвалити, же близкW Черн¾гова знайденый єстъ обра(з) престои бци, промен¤ми св¾тлыми с¤ полыскуючїй (370). У наведеному контексті персоніфікація посилюється функціонуванням слова місто у структурі риторичного звертання.

Досліджувані пам’ятки писемності показують, що лексема місто функціонувала не тільки як назва поселення. Асоціації, пов’язані з позначуваною реалією, стали підґрунтям для образного переосмислення семантики цього слова. Яскравий представник барокової літератури І.Галятовський використовує назву місто для передачі понять морально-етичної сфери: Єстъ сый пр(о)къ Илі¤ м¾стомъ моцным, бо як в м¾ст¾ мешкають люде, так в(ъ) пр(о)рку Иліи мешкалъ (151). Додаючи до іменника місто відповідні означення, І.Галятовський протиставляє внутрішню наповненість духовного світу людей: Пр(о)ркъ Илі¤ єсть м¾стомъ зв¾т¤жаючимъ, многих людей зв¾т¤жимъ (152), Вавилом, м¾стомъ упалымъ єсть каждый члв¾къ гр¾шный, который упалъ в якій гр¾хъ. Таким Ваvлономъ, м¾стомъ упалым был Іюда Іскоріотскїй (153). Даючи негативну характеристику жителям міста, він уживає це слово в іншому контексті: Были такими чужоложницами дв¾ м¾ст¾ Самаріа і Ієрусалимъ (95).

У творах І.Галятовського засвідчено назви столичних міст. Він вживав апелятив столиця: Пре(з) Дн¾пр(ъ) з(ъ) войсками переправившис¤, ωблегли Черн¾говъ, замок и столицу давнихъ кн¤зей с¾верских (353). На позначення столиці у творах письменника функціонує словосполучення столичне місто: В Россіи Великой знайдуєтъс¤ тр(о)ици стой монастыръ ... дванадц¤ть миль ω(т)леглъй ω(т) Москвы, столичного м¾ста царського (310), Так и ты Черн¾гове, столичное м¾сто на сев¾ру (370).

На позначення столиці вживалося у ранніх писемних текстах словосполучення стольный град, зареєстроване І.І.Срезневським. Сучасники І.Галятовського вживали й інші словосполучення. Наприклад, у полемічному творі “Палінодія” зафіксовано сполуку головне місто: У Вильни, головномъ м¾ст¾ великого князя Литовского. У словнику Л.Зизанія (ХVІ ст.) засвідчено словосполучення головн¾шее м¾сто, а в “Лексиконі латинському” Є.Славинецького вжито стол¾чное м¾сто (269), у “Лексиконі слов’яно-латинському” до реєстру внесено столечный град.

Крім лексеми місто письменник вживає її похідні: містечко “невелике місто”: въ кн¤зств¾ Рускомъ єстъ м¾стечко невеликоє Бурштынъ, ω(д) великого м¾ста Галича дв¾ мил¾ с¾д¤чеє; Мыслелищи єстъ м¾стечко на По(д)гор(ъ)ю, там єстъ образ прстои бци (334), Иншыи м¾ста и м¾стечка Wколо Уман¤ в(ъ) той ча(с) туркомъ с¤ по(д)дали (366), міщанин “житель міста” і прикметник міський: В м¾ст¾ Флоренцїєй єденъ члвкъ убогїй м¾лъ мнWго цWрекъ, але не м¾лъ ихъ чим(ъ) кормити и Wд¾вати. Того м¾щанина убогого научал... АнтWнїй, архїєп(с)кWпъ флоренскїй (304), Вз¤ли ключ¾ W(т) брамъ м¾скихъ (305), Ч(с)тную Ікону проти(в) войска непрї¤телского вынеслъ на ст¾ны м¾скїи и там поставилъ (299).

Отже, проаналізований матеріал показує, що у текстах І.Галятовського функціонує лише апелятив місто на позначення поселення міського типу. Враховуючи популярність його книг, можна вважати, що він своєю творчістю сприяв поширенню і закріпленню цієї назви в лексичній системі української мови.

______________________

1 Русанівський В.М. Староукраїнська літературна мова на тлі розвитку інших слов’янських мов // Мовознавство. – 1997. – №1. – С. 6.

Наталія Костриця (Вишневе)

РЕЛІГІЙНА ЛЕКСИКА У ДУХОВНИХ

ЕПІГРАМАХ Д.ТУПТАЛА

Відродження церкви за останні десятиріччя в Україні зумовило широкий потік богословської літератури, стало поштовхом до виокремлення в сучасній лінгвостилістиці ще одного функціонального різновиду мови — конфесійного.

Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. На сьогодні ми маємо вже чимало богословської літератури, яка дає неоціненний матеріал для наукових розвідок конфесійного стилю української мови. Важливе значення для цього дослідження мають тексти пам’яток віршотворства середини XVII ст., цінність котрих виявляється, головним чином, в тому, що вони є джерелом дослідження складу історії української мови взагалі, а лексичного зокрема.

Епіграма посідала особливе місце у віршованій спадщині середини XVII ст. Під терміном “епіграма” в XVII ст. розуміли короткий віршований твір (від одного до тридцяти рядків), який просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, дотепно і зграбно, з якнайбільшою потенцією художнього впливу на сприймача розповідає про певний предмет, певну особу чи подію.

Епіграму, як жанр, визначала сконцентрованість думки, найчастіше в межах двох-чотирьох віршових рядків (4, 51).

До представників епіграматичної поезії в українській літературі XVII ст. належать Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Іван Величковський. Найвидатнішим майстром “духовної” епіграми в XVII ст. виявив себе Димитрій Туптало, зокрема в такій характерній макрожанровій формі, як “вінці” — добірки пов'язаних змістом і адресатом молитовних епіграм, звернених до Ісуса Христа, Богородиці, “ангельських сил”, святих, царів та їхніх небесних патронів.

Українські епіграми XVII ст. писалися переважно тринадцяти складником, а їхні автори прагнули до максимальної лаконічності. Думка епіграми афористично загострювалася, “оперювалася”, як стріла, “певними словесними та стилістичними засобами” (4, 51).

“Епіграматичному письму” були притаманні різноманітні гри поняттями і словами (повтори ключових понять і слів, зіткнення антонімів). Поняття і слова при цьому розміщувалися симетрично або асиметрично, зокрема часто перехресно. Повтори та протиставлення “надають ясності ходу думок та роблять епіграму гострішою, пікантнішою”. Вони “не повинні робити притиск, безумовно, на важливих поняттях вірша”, але “ не мають підкреслювати цілком випадкове, побічне” (4, 51).

Гарна епіграма повинна була дивувати і захоплювати. Цьому мали сприяти такі її якості: лаконічність (що менше в епіграмі віршових рядків, то вона досконаліша — найкраща та епіграма, до якої не можна нічого додати і від якої не можна нічого відняти); дотепність (це “душа, життя, повітря” епіграми); особливо дотепними мають бути висновки (клаузули, аргуції, акумени, акутуми, концепти) із епіграматичної розповіді (що посутніший, влучніший і несподіваніший висновок з неї, то “приємніша” епіграма); привабливість, яка досягається доладним розміщенням слів і літер, вправним жонглюванням поняттями і звуками (1, 156-169).

Конфесійний функціональний різновид мови має специфічну організацію на лексичному рівні (3). Відмітною лексичною ознакою “духовної” епіграми є значна кількість маркованих слів, пристосованих для використання саме в царині релігії. В епіграмах слова і сполуки слів, що найбільш часто вживаються на означення понять, пов’язаних з релігійним культом і різними обрядами за тематичними групами, можна диференціювати:

1) Назви біблійних осіб та церковних постатей. До цієї тематичної групи входять такі найчастіше вживані слова слов’янського походження:

* Бог та різні усталені словосполучення, до складу яких входить це слово як стрижневий компонент, напр.: “Бога-сына” [2, 280], “Бог-отец” [2, 282], “Христа-Бога” [2, 284], “Богу-слову” [2, 285]. Як синоніми до слова бог подекуди вживаються Ісус [2, 278; 279; 285-298 ], Спас [2, 280], Цар Неба [2, 280], Христос [2, 282; 283; 285-298], Господь [2, 282] Троица [2, 282; 286], Творец [2, 279; 290; 291], Божий сынъ [2, 296] та ін.;

* Божа матір, яка називається різними усталеними словосполученнями, напр.: Матер Божія [2, 280; 285; 295], * Богородица [2, 281], Д¾ва [2, 296], Д¾ва пречиста [2, 296], Мати-д¾ва [2, 297], Марія [2, 297; 298], Д¾ва Марія [2, 298] та ін.;

* Нечиста [2, 279], б¾с [2, 298], ідол [2, 294] як назви злих сил;

* Михаил, Гавріил, Рафаил, Херувим [2, 281], Варвара [2, 282], Никола [2, 284], Іоанн [2, 286] та ін. як назви християнських святих;

* Архангелы, аггелы [2, 281] - назви безтілесних надприродних сил, створених богом;

2) Назви служителів релігійного культу та офіціальних звань і чинів церковної ієрархії. Ця група представлена словами, що вказують на служителів релігійного культу, переважна більшість яких запозичені з грецької мови:

* Пастыръ (керівник пастви, священик) та похідні слова від вказаного слова [2, 283; 293; 298];

* Отецъ (як титул духовної особи найвищого рангу) [2, 283; 285], а також слово святий як титул духовної особи православної церкви, яке вживається у словосполученні з власними іменами [2, 281; 284; 285];

3) Назви церковних організацій, богослужбових приміщень та предметів церковного вжитку:

*Церква [2, 280; 287], храм [2, 283], монастырь [2, 285] та ін. - вживаються у значенні християнської організації;

* Крест [2, 287; 292; 293], образъ, [2, 279; 296] агнецъ [2, 285; 286; 296], чаша [2, 288], престол [2, 302] та ін. – назви предметів церковного вжитку, які служать предметом релігійного поклоніння й ушанування;

* Риза [2, 285; 287; 289], омофор [2, 280] та ін. - священний одяг;

4) Назви понять, пов’язаних з церковним вченням, та назви людей за їх ставленням до церкви:

* Догмат [2, 284], антихрист [2, 303], лжепророк[2, 302], грішник [2, 287] та ін.;

5) Назви церковно-побутових обрядів та пов’язаних з ними предметів:

* Спасеніє [2, 279], Обр¾заніє [2, 279], Воздвиженіє [2, 279], Очищеніє [2, 280], Успеніє [2, 280], Зачатіє [2, 280], Ус¾кновеніє [2, 286], Обр¾теніє [2, 286], Разлученіє [2, 287], В¾нчаніє [2, 287] та ін. - церковні свята та обряди;

¾нец [2, 279-292], молба утреня [2, 283], молитва [2, 288] та ін. – церковні служби та їх складові;

6) Штампи та фразеологізми церковного походження:

* Да вс¾м серцем возлюблю Бога [2, 281], правов¾рными д¾лами Бога прославляти [2, 284], союзом Христовым пл¾ненный [2, 284], сладкій Ісусе [2, 294], сыне мой сладчайшій [2, 295] та ін.

Отже, “духовні” епіграми Д.Туптала є цінним джерелом для наукових розвідок складу історії української мови взагалі, а лексичного зокрема.

_______________________

1 Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — С. 156-169.

2 Українська поезія. Середина XVII ст. – К.: Наукова думка, 1992. – 670 с.

3 Худаш М. Лексика українських ділових документів кін. XVI- поч. XVII ст. (на матеріалах Львівського Ставропігійського братства). – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 164 с.

4 Чижевський Д. Українське літературне бароко. - Прага, 1941. - С. 53.

Наталія Сенченко (Київ)

КОЗАЦТВО І УНІЯ

ХV-ХVІ ст. характеризуються посиленням польського впливу в Україні, інтенсивним процесом денаціоналізації української верхівки. Наступ Речі Посполитої на національно-релігійні, економічні та політичні права українців, що особливо посилився в другій половині ХVІ ст., викликав рішучий опір усіх верств українського суспільства. За цих умов саме козацтво взяло на себе роль захисника національних, релігійних і державницьких прав України, яку не змогла втримати ослаблена, денаціоналізована українська родова аристократія. Козацтво стає на позиції підтримки українського православ’я та української культури.

У другій половині ХVІ ст. внаслідок численних набігів татарських орд, масових вбивств і захоплення в полон великих мас населення стала цілком реальною перспектива обезлюднення України, зникнення українців як окремого етносу. Захистити територію України від погромних нападів литовська і польська влада виявилась не в змозі. Це завдання також взяло на себе козацтво.

Після 1568 р. домінуючою силою в державному житті Польщі були єзуїти, які розпочали активну боротьбу з православною Церквою. Масове насаджування римо-католицьких єпархій та монастирів, репресії проти православної Церкви змусили розпочати боротьбу проти чужої релігійно-церковної культури. Розуміючи, що зламати такий опір буде дуже важко, єзуїти намагалися роз’єднати православну Церкву, пропонуючи думку про унію. Деякі ієрархи, частина духовенства, шляхти і міщан підтримали цю пропозицію, інші на чолі з князем К. Острозьким1 були категорично проти.

Прихильники унії зібралися в жовтні 1596 р. в Бересті для проголошення унії з Римом. Одночасно відбувся і православний собор під головуванням патріаршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чином, у Бересті відбулися одночасно два собори: уніатський і православний. Постанови обох соборів були цілком протилежними. Проте король Сигізмунд був на боці уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом, незважаючи на протести православного населення.

Розповсюдженню унії сприяли переслідування православних священиків і мирян за їхню віру, відбирання приміщень існуючих церков і заборона будувати нові церкви, позбавлення православних громадянських прав. З іншого боку – зрада православ’ю поміщиків, дворян, які, побоюючись позбутися вищих ступенів влади на державній службі, переходили в унію, забороняли підлеглим селянам залишатися в православ’ї і наказували приймати унію, у своїх володіннях перетворювали всі православні церкви в уніатські і позбувалися православних священиків.

На захист своєї віри постали низи православного населення. Виразником настрою мас було козацтво, що завжди підтримувало інтереси православної Церкви. Там, де вплив козацтва був досить сильним, унія не досягла успіху, тому уніати мали у Києві лише один монастир. Козацькі повстання І. Підкови, К. Косинського, С. Наливайка, С. Кішки, М. Жмайла, Т. Трясила, П. Павлюка, Я.Острянина, Б. Хмельницького та ін. відбувалися під гаслом захисту православної віри.

Справжніми фортецями православ’я були монастирі. Польська влада, в першу чергу, намагалася захопити їх і передати уніатам. Зокрема, всім відомий своїм протистоянням Дубенський монастир і його настоятель Іов Залізо. “Злоба уніатів не мала меж – вони вривалися в Дубенський монастир зо всіх сторін, але ще живий був князь Констянтин Острожський зо своїм численним козацьким військом, якого боявся король, а тому Дубенського монастиря уніяти захопити ніяк не могли”2.

Намагання польської влади передати православні монастирі та храми уніатам викликало сильне протистояння з боку як православного чернецтва, так і місцевого населення. Відома ціла низка королівських наказів (23 серпня, 26 вересня, 2 жовтня 1599 р., 26 жовтня 1600 р., 20 лютого 1605 р.) з вимогою ввести в управління Києво-Печерським монастирем уніатського митрополита Іпатія Потія3. Документи свідчать, що в жовтні 1599 р. києво-печерським ченцям пощастило не допустити уніата Іпатія Потія до володінь селами, що належали Києво-Печерському монастиреві лише завдяки підтримці озброєних козаків та міщан.

Головну роль відіграло козацтво у поверненні відібраних святинь православній церкві. Наказом від 22 січня 1610 р. уніатський митрополит Іпатій Потій призначив архімандритом Видубицького монастиря уніата Антонія Грековича, що викликало шалений опір православного населення Києва і козаків, який згодом переріс в бунт. 9 березня 1610 р. Антоній Грекович з’явився у соборі св. Софії під час служби, погрожуючи закрити собор, ув’язнити священиків і тримати їх до того часу, поки вони не приймуть унію і не покоряться уніатському митрополиту. 20 березня на захист православної святині виступили запорозькі козаки4. Грековичу вдалося оволодіти Видубицьким монастирем і Софіївською митрополією, проте служби йому довелось проводити одному, оскільки священики Михайло Борисоглібський, Микита Спаський, Клементій Микільсько-Набережний, Іван Воскресенський, Захарій Притиський, Симеон Добронікольський та ін., яких підтримували козаки, бойкотували його, відмовляючись від будь-якого спілкування з уніатом. З листа самого Антонія Грековича відомо, що йому було винесено смертний вирок від організації, до якої входили київський підвоєводій Михайло Мішка-Холоневський і запорозький гетьман Григорій Тискиневич, до якого і звернувся Мішка-Холоневич з проханням дати згоду на страту уніата5. Довгий час Грековичу щастило уникати покарання, проте вирок, винесений козаками, залишався в силі до його виконання в 1618 р. Іпатій Потій намагався приєднати до своєї кафедри також Михайлівський Золотоверхий монастир6, Пустино-Миколаївський, Межигірський і Кирилівський монастирі. Однак кияни, маючи постійну підтримку козаків, сміливо відстоювали православні храми всупереч наказам уніатського митрополита.

Після смерті Іпатія Потія боротьбу з православ’ям очолив новий уніатський митрополит Йосип Рутський. Під його керівництвом уніатський священик Іван Юзефович захопив Воскресенську церкву в Києві на Подолі. Згодом йому пощастило випросити собі у польського короля ще дозвіл на довічне володіння Хрестовоздвиженською і Трьохсвятительською церквами у Києві, а згодом записав їх на свого неповнолітнього сина Моїсея7. Воскресенську церкву пощастило повернути православним. Інші переходили з рук в руки до того часу, поки козаки у 1625 р., обурені впертістю уніата Юзефовича, увірвались в Трьохсвятительську церкву, схопили його і стратили, а церкву знову повернули православним.

Уніати, незважаючи на опір і користуючись підтримкою польської влади, продовжували захоплювати православні храми. У Києві війт Ф. Ходика з кількома міщанами насмілився закрити кілька храмів. Митрополит Іов Борецький негайно сповістив про це запорозьке козацтво і особисто гетьмана Коленіка Андреєва. Гетьман звелів зібрати козаків, що знаходились поблизу Києва, і рушити на захист православних святинь. Козаки з’явились у Києві в 1625 р., повернули церкви православним, а Ф. Ходику та його прибічників схопили і посадили у в’язницю8.

Визначну роль відігравало козацтво у поверненні володінь православних монастирів, відібраних силою, зокрема й Києво-Печерської лаври. Так, П. Могила “збирав монастирських слуг, озброював їх і силою захоплював раніше належні маєтки до Лаври… для подібної дії кликалося і козаків. Коли якийсь пан, поласившись на багату лаврську маєтність, нападав на неї, і грабував, то він міг бути певним, що подібну … відплату зазнає в короткий час і його посілість…”9.

Про відданість запорозького козацтва православній вірі й готовність усіма силами сприяти її відновленню та зміцненню свідчить наказ гетьмана Івана Петрижицького київському отаманові і козакам з повідомленням про рішення запорозького війська та з наказом не перешкоджати передачі Братських установ у відання Печерського архімандрита10.

Визначну роль у відстоюванні прав та зміцненні православ’я відіграла діяльність видатного гетьмана запорозького війська Петра Конашевича-Сагайдачного. Він залишив свої військові походи для того, щоб взяти на себе справу захисту православної церкви. Саме з тієї причини Сагайдачний разом з усім військом запорозьким вступив у Київське братство, спрямувавши сили козацтва на інтереси національного відродження. Як свідчать історичні джерела, П. Сагайдачний після самарського походу 1613 р. “поправлял внутренние беспорядки правительственные и воинские, воспрещал сильно униатство, возвращал с него церкви…, созидал вновь церкви… При обыкновенных же и всегдашних беспокойствах и набегах командировал наказного атамана своего Петра Жицкого”11.

Головну роль відіграло козацтво у відновленні православної церковної ієрархії на українських землях, де після Берестейської унії залишилось тільки два православних єпископи (Г. Балабан і М. Копистенський), а з 1610 р. – тільки один єпископ (Є. Тисаровський) у Львові. Польська влада намагалась ліквідувати православну ієрархію, нав’язати православним уніатського митрополита і єпископів, яких вона визнавала законними, і, таким чином підпорядкувати православних відомству римського папи.

Сприймаючи унію як відхід від національних засад, Петро Сагайдачний неодноразово звертався до короля з проханням ліквідувати унію і відновити православну ієрархію. Проте король зволікав з вирішенням цього питання. Зрозуміло, що за таких умов дозволу від польської влади про поставлення православних ієрархів не можна було чекати.

Тому, коли випала можливість відновити ієрархію у зв’язку з перебуванням у Москві Єрусалимського патріарха Феофана, Сагайдачний вирішив обов’язково скористатися цією нагодою. У 1620 р. він відрядив у Москву до патріарха Феофана делегацію з 15 козаків на чолі з отаманом Петром Одинцем12. Козаки переконали патріарха повертатися до Єрусалиму через Київ і прибули разом з ним в Густинський монастир. Тут патріарха з великими почестями зустрів сам гетьман П. Сагайдачний, супроводжував його разом з усім запорозьким військом до Києва і влаштував у Братському монастирі: “Все благочестивые моляху святейшего патриарху…да оставит им святыню, да поставит им епископы”13.

Патріарх Феофан, маючи широкі повноваження від Константинопольського патріарха, висвятив І. Борецького на Київського митрополита, Мелетія Смотрицького - на архієпископа Полоцького і Ісаю Копинського - на Перемиського єпископа. Таким чином, православна ієрархія на українських землях була відновлена, що мало надзвичайно важливе значення для подальшої боротьби за відновлення прав православної церкви.

У той час польська влада потребувала козацької допомоги, тому не застосовувала ніяких дій для ліквідації новопоставленої православної ієрархії. Багатотисячне турецьке військо перейшло Дунай і наближалось до Хотина. Сигізмунд ІІІ надіслав послів до зарубіжних країн з проханням про допомогу, але не отримав її. Зрозуміло, що йому доводилось тепер розраховувати лише на козацьке військо. На сеймі православний депутат Лаврентій Древінський виголосив свою знамениту промову, де, зокрема, зазначив: “Теперь, конечно, в виду страшной опасности для республики, ваше величество едва ли не большую часть ратников потребуете от народа греко-русского исповедания…”14.

Сигізмунд ІІІ на той час був зайнятий виключно пошуками засобів для захисту від ворога, тому він прямо з сейму поспішив відіслати свого посла з листом до патріарха Феофана з проханням переконати козаків рушити на боротьбу з ворогами Речі Посполитої. Козаки погодились, але за умов, щоб митрополит І. Борецький та інші владики, висвячені патріархом Феофаном, були затверджені королем. В іншому випадку гетьман Я. Бородавка погрожував захопити всю шляхту в неволю. Згодом гетьман запорозького війська П. Сагайдачний разом з єпископом Й.Курцевичем прибули до Варшави з вимогою, що козаки виступлять у похід лише за умови, що уніатських ієрархів буде скинуто, а православні владики будуть затверджені у своїх єпархіях15. Король, намагаючись виграти час, пообціяв все виконати, проте, як завжди, зволікав з вирішенням поставлених вимог.

Козаки виконали свою обіцянку і отримали блискучу перемогу під Хотином у 1621 р., врятувавши Польшу. Проте П. Сагайдачний у тій битві був поранений отруєною стрілою, після чого вже не оправився. Гетьман останній раз написав Сигізмунду ІІІ і просив, щоб король заборонив польським панам в Україні гнобити народ і щоб не відновлював унії і надав право православним триматися своїх прадавніх апостольських догматів16.

Зрозумівши, що дипломатичними шляхами вирішити проблеми унії неможливо, що поляки і надалі будуть приймати рішення тільки на свою користь, П. Сагайдачний і усе військо запорозьке вписалися в Київське Богоявленське братство, і, таким чином відкрито прийняли на себе обов’язки захисників православ’я. Готуючись до смерті Сагайдачний робив останні свої розпорядження на користь православної церкви: виділив кілька тисяч червоних золотих на київський Богоявленський монастир і училище, ставши ктитором Києво-Братського монастиря; відписав півтори тисячі червоних золотих – на “школу братства Львовскаго, на науку и на цвиченья бакалавров ученых”. “Училища и школы в Киево-братском монастыре основал славный войска запорожского гетман Петр Конашевич-Сагайдачный. Он же первый обновитель и монастыря братского киевского через создание в нем церкви Богоявления Господня”17. Братську школу згодом митрополит Петро Могила реформував у колегію, з якої виросла Києво-Могилянська академія, що мала велике значення для зміцнення православної Церкви.

Відновлена православна ієрархія була важким ударом для унії. Природно, що уніатський митрополит Й. Рутський розпочав активну боротьбу проти неї, намагаючись переконати короля, що православні владики являються зрадниками і турецькими шпигунами і що їх висвята була незаконною. Й. Рутський випросив у короля грамоти і універсали, які вимагали схопити православних владик як зрадників і бунтівників. Проте запорозькі козаки взяли їх під свою охорону. Канцлер Л. Сапега у своєму листі попереджав Й. Рутського: “Да и на запорожских казаков нужно оглядываться, чтобы они не сделали ничего худого…А у них сила много значит…”18.

У 1624 р. відбувся короткий сейм, на якому було включено до розгляду питання про “заспокоєння грецької релігії”. На сейм запорозькі козаки відіслали своїх послів з вимогами: “…чтобы король оставил нашу русскую веру по старым нашим правам и вольностям в покое…а униатам запретил мучить нашу братию и преследовать наши церкви”19.

Політика уніатської ієрархії призвела до цілого ряду нових конфліктів, зокрема у Вільно. З іншого боку, козацтво здійснило цілий ряд самовільних акцій у боротьбі з унією. Після того, як козацтво виступило головною опорою відновленої церковної ієрархії і в той же час “сыграло решающую роль в борьбе с Турцией, польское правительство стало отчетливо понимать, что проблема унии и проблема казачества неразрывно связаны”20.

Після смерті короля Сигізмунда ІІІ (30 квітня 1632 р.) відбуваються провінційні сейми з метою підготовки виборів нового короля. На арену боротьби проти унії виступив П. Могила. Він встановив тісні зв’язки з визначними особистостями та установами, щоб спільними зусиллями домогтися відновлення прав української православної церкви. “Могила в цей час увійшов в тісні зв’язки в релігійній справі також з військом запорозьким”21.

9 червня 1632 р. запорозькі козаки підготували своїм делегатам на черговий сейм інструкцію з вимогами, в якій, зокрема, зазначалося: “Щоб наш руський народ не терпів більше вказаних утисків. А вільно користувався приналежними йому правами і вольностями…щоб наші православні священики, а не уніати, володіли приходами і бенефіціями, даними святій церкві богобоязними людьми…”22.

А в листі до депутатів конвокаційного сейму запорозькі козаки ще раз висували свої вимоги стосовно становища православної церкви, обіцяючи свою “жертвеність” у випадку позитивного вирішення вимог православних, в іншому випадку козаки погрожували: “Тоді нам прийшлось би шукать інші шляхи для заспокоєння своєї совісті”23.

22 червня 1632 р. у Варшаві розпочався конвокаційний сейм. Для вирішення вимог православних була створена спеціальна комісія, яку очолював сам королевич Владислав. В засіданні комісії з боку православних брав участь П. Могила, який спростував всі аргументи уніатів, від імені яких виступав митрополит Й. Рутський. Дебати продовжувались протягом кількох днів. Результатом цієї роботи став проект узгодження православних з уніатами, проте він не задовольняв православних. Одразу почалася підготовка до виборчого сейму. Запорозьке козацтво делегувало на вибори своїх депутатів із категоричними вимогами в справі відновлення прав православної церкви.

Виборчий сейм розпочався 27 вересня 1632 р. Православні делегати одразу заявили, що не розпочнуть роботи, і вибори не відбудуться до того часу, поки не будуть забезпечені права православній церкві. Після тривалого протистояння, незважаючи на сильні протести уніатського і латинського духовенства, Владислав підписав вимоги православних і наказав негайно внести їх в актові книги Варшави. Після обрання королем Польщі й Великого князівства Литовського Владислава 13 листопада 1632 р. він склав присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі.

Необхідно зазначити, що уніати і латиняни продовжували свою політику переслідування православ’я, вони постійно подавали свої протести проти визнання православної віри, мотивуючи це наказами римського папи і тому: “униатские прелаты станут защищать свои права и владения и не добровольно, а только по принуждению уступят те церкви, какие не в силах будут отнять у неуниатов”24 (православных – прим. авт.).

Нестерпні умови життя були причиною початку Національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту. Православна церква стала духовною основою для реалізації козацького повстання 1648 р., яке очолив Богдан-Зіновій Хмельницький. Зборівський договір 1649 р. завершив воєнні дії, в ході яких селянсько-козацьке військо завдало нищівних ударів польсько-шляхетській армії. Незважаючи на те, що Б. Хмельницький змушений був прийняти не зовсім вигідні для України умови, які не відповідали ні фактичному успіхові козацького війська, ні тим надіям, які мав український народ, Зборівський договір вимагав, щоб на землях, підвладних козацькому гетьманові, унія була ліквідована. Державні посади тут могли обіймати лише особи православної віри. Питання про ліквідацію уніатської церкви мав розв’язати польський сейм. Проте Польща не збиралася виконувати умови договору, і він означав, по суті, лише перемир’я між козацькою Україною і Польщею.

У 1651 р. у битві під Берестечком полягло 30000 козацтва. Після поразки Б.Хмельницький змушений був підписати Білоцерківський договір, за яким “религия греческая, которую исповедует войско запорожское, также соборы, церкви, монастыри и коллегиум киевский имеют оставаться при прежних правах, согласно с давними привилегиями”25, тобто залишатися в тому стані, в якому знаходились до Зборівського договору, а уніатам поверталось все, що було відібрано згідно умов цього договору. Проте чергова перемога козацького війська у Батозькій битві 1652 р. знову відновила дію Зборівського договору.

За умовами Гадяцького договору 1658 р., унія скасовувалась, а православна церква в усьому зрівнювалася з католицькою. Наступні козацькі делегації до польського уряду, в тому числі і делегація гетьмана Петра Дорошенка, гостро виступають проти унії. Ця боротьба продовжувалась і у ХVІІІ ст.

_______________________________

1 Архив Юго-Западной России. – К., 1859. – Т. І. – С. 268.

2 Огієнко І. Українське монашество. – К.: Наша наука і культура, 2002. – С. 196.

3 Сенченко Н. Тер-Григорян-Демьянюк Н. Києво-Могилянская академия. История Киево-братской школы. – К.: Серж, 1998. – С. 59.

4 Акты Юго-Западной России. - Т. ІІ. - № 36.

5 Акты Юго-Западной России. - Т. ІІ. - № 41.

6 Акты Западной России. - Т. IV. - № 186.

7 Материалы для истории западно-русской церкви. Приложение к книге С. Голубева “Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники”. – К., 1883. – Т. І. – С. 212-213.

8 Лебединцев П. Материалы для истории Киевской митрополии // Киевские епархиальные ведомости. – 1873. – № 11-17. – С. 60.

9 Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. – К.: Мистецтво, 1997. – С. 64.

10 Жуковський А. Петро Могила і питання єдности церков. – К.: Мистецтво, 1997. – С. 64.

11 Конисский Г. История русов. – М., 1846. – С. 48.

12 Труды Киевской духовной академии. - № VIII. – 1905. – С. 646.

13 Летопись Густынского монастыря. – М., 1848. – С. АІ.

14 Шмидт Г. История польского народа. – СПб., 1864-1866. – Т. ІІ. – С. 204-205.

15 Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии с показанием начала и важнейших в продолжение оной через два века приключений, паче же о бывшем от римлян и униятов на благочестивых тамошних жителей гонений. – Вильно, 1866. – С. 71.

16 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVІІ веке. Изд. Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1848-1864. – Т. І. – С. 37-51.

17 Отдел рукописей Национальной библиотеки Украины им. В. Вернадского. -Ф. 160. - № 1406. – С. 3.

18 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Вильно, 1867. – Т. ІІ. - № 29.

19 Митрополит Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. – М.: изд.-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. – Кн. 6. – С. 432.

20 Там само. – С. 669.

21 Жуковський А. Петро Могила і питання єдности церков. – К.: Мистецтво, 1997. – С. 78.

22 Там само. – С. 77.

23 Жуковський А. Петро Могила і питання єдности церков. – С. 77.

24 Митрополит Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. - С. 510.

25 Митрополит Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. – Кн. 7. – С. 33.

Лариса Фицик (Умань)

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ В ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. не лише скинула польсько-шляхетське панування, а й призвела до значних змін політичного ладу та соціальної структури в Україні. Перш ніж аналізувати роль та місце козацької старшини в соціальній структурі Гетьманської держави та її суспільних інститутах, звернемося до питання про джерела формування старшинської верстви в історичних дослідженнях.

Помітним явищем у вивченні цього питання стали праці Д.Міллера, О. Єфименко, В. Модзалевського, І. Каманіна, Д. Мякотіна, М.Грушевського, Л. Окиншевича. Дослідники з’ясовують генеалогію старшинських родів, їх пристосування до нових політичних умов і приходять до спільної думки, що старшина, яка складала правлячий в країні клас, вийшла з народних мас в найширшому розумінні цього слова1.

“До старшинської верстви, – вважає Д. Мякотін, – увійшли, передусім, старі козацькі родини, що виділилися і раніше своїм економічним добробутом і впливом у війську. Далі до них приєдналися родини і особи, що так чи інакше висунулися під час довгих воєн, які супроводжували відокремлення Малоросії від Польщі”2.

Однак, незважаючи на приналежність більшості з них до народницького напряму в українській історіографії, впадає у вічі той факт, що найбільша увага дослідників була сконцентрована на відшукуванні серед козацької верхівки не лише вихідців з козацтва, селянства, міщан, а й численних елементів феодальних станів, які посіли проміжне становище між поміщиками і селянами-кріпаками.

“ До цього стану приєднуються невеликі рештки ще не спольщеної української шляхти, що невдовзі зливаються з козацькою верствою”, – вважає П. Куліш3”. Сюди (в старшинське середовище Л. Ф.) ввійшли в своїй більшості рештки державницької шляхти, які залишилися в країні, та деякі з колишніх зем’ян. Усі ці елементи, близькі один до одного своїм господарським становищем, стали ніби окремим, вищим розрядом козацтва”, – продовжує Д. Мякотін4. Слушною називає думку шукати у середовищі козацької верхівки “різні види представників напівшляхетського і напівселянського землеволодіння, як от бояр, ближчих до шляхти, слуг, ближчих до селян, які володіли своїми землями і зобов’язані цілим рядом службових повинностей” Л. Окиншевич5. І. Каманін називає шляхту середини XVII ст. “зем’янами-козаками, коли у нових історичних умовах перетинки між шляхетством та козацтвом стають прозорими”6. І далі продовжує: “ З середини XVII століття перед шляхтою стає вибір – або стати козаками і не втратити переваг свого стану, або ж зникнути у вирі історичних подій”7.

На шляхетський стан, як одне з джерел формування старшинської верстви, вказують О. Єфименко та Д. Міллер: “Частина шляхти підтверджує своє шляхетство у новій якості козацької старшини, частина - ниспадає до непривілейованого становища”8 і що “шляхетство, закинувши або заховавши свої дипломи та привілеї, ввійшло у склад козацтва та швидко розчинилося в ньому”9.

Чільний внесок представників дрібної шляхти (зем’ян) у формуванні панівного стану Гетьманщини відзначає В. Липинський. “ Він переконливо довів, – підкреслив Л. Окиншевич, – що в ряди козачого війська вступили були доволі численні елементи української православної шляхти, і що раз у раз вони посідали в українському військовому і державному апараті помітне і впливове становище”10. Участь зем’ян у війні В. Липинський обумовлює спільністю соціальних і економічних інтересів численної напівпривілейованої військово-службової верстви, нижчих категорій шляхетського стану та козацтвом, зауважуючи, що дрібні зем’яни і бояри складали абсолютну більшість шляхетського загалу11.

Дослідник, на думку Т. Яковлєвої, бачив у шляхті силу, яка, як культурний і керівний стан, повинна була очолити український народ12. Він постійно наголошував, що Хмельницький перемагав саме завдяки підтримці вихідців зі шляхти, зумівши витворити з найкращих людей України аристократичний клас.

В. Липинський вважав, що “Великому Гетьману удалось перш за все тому, що він для здійснення своїх цілей і визволення української нації й будови української держави зумів зорганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стенкевичів, Тукальських, зумів витворити з найкращих людей України аристократичний клас”13, підкреслюючи, що “яскраві індивіди, вихідці зі шляхти, дійсно принесли у козацький рух політичну організованість, державотворчу ідею і навички до законної стабільної влади”14. Саме у шляхті дослідник побачив величезну державотворчу силу, яка ставала теоретиком і практиком тієї важливої справи. Він приходить до висновку: без власної аристократії не може бути нації і держави15. На історичному прикладі Б.Хмельницького історик намагався виправдати й довести необхідність залучення “ верхів” українського суспільства до активної участі в державотворенні, відзначаючи переорієнтацію панівних верств українського суспільства в бік української державності16.

Відзначимо, що, незважаючи на різні оцінки впливу шляхетського стану на розвиток соціальних процесів у Гетьманщині, іноді відсутність чіткого, ясного уявлення про нього, ототожнення цього стану феодального дворянства зі станом козацтва17, в історичних дослідженнях цей прошарок суспільства не скидається з рахунку. Навіть О. Лазаревський, відомий своїм негативним відношенням до верхівки українського суспільства, визнавав наявність “шляхетських тенденцій серед козацької старшини”18.

На думку Л. Окиншевича, який найповніше дослідив структуру тогочасного українського суспільства, гетьманська еліта – “ ...це є певна суспільна група, козацька верхівка, щільно пов’язана з козацькою старшиною, від неї невіддільна. Старе уроження, нове збагачення, особисті заслуги (“праці криваві...”), заслуги родичів тощо, торували шлях до зверхнього стану козаччини, до козацької старшини”19. Він вважав, що наявність в рядах козацької старшини прошарку старої, “справжньої” польської шляхти лише прискорила процес майбутнього оформлення старшини у зверхній шар20.

Сучасна дослідниця Т. Яковлєва, називаючи 6 станів, які на той час існували на Гетьманщині (шляхта, козацька старшина, міщанство, духовенство, селянство і козацтво) , переконливо доводить, що провідна роль в українському суспільстві перейшла не до козацтва взагалі, а до козацької старшини, значна частина якої складалася саме з привілейованих верств населення, зокрема шляхти, розглядаючи еволюцію шляхетського прошарку, перехід його в інший стан – козацької старшини21. Слідом за В.Липинським вона вважає закономірним, що ідея Гетьманщини визріла саме у середовищі української шляхти як найбільш освіченої частини українського суспільства, до того ж знайомої зі структурою правління Речі Посполитої22.

Істотний вплив шляхти на формування нової генерації соціальної еліти Гетьманщини відзначає і В. Панашенко: “Вступаючи до селянсько-козацького війська православна шляхта поповнювала ряди козацької старшини, відіграючи при цьому істотну роль у політичному житті краю та зберігаючи право на свої маєтності”23, і називає родини козацької старшини з середовища зем’ян (бояр): Виговські, Дуніни-Борковські, Іскрицькі, Полетики24.

Наявність шляхетських тенденцій в середовищі старшини, її службу у козацькому війську відзначають також інші дослідники25.

Та навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало шляхті станового лідерства в суспільстві. “Новий державний апарат, на думку З.Когута, був породженням козацького війська і козацької верхівки, і тільки ставши козаками, шляхтичі зберігали свою колишню владу. На той час серед козацького війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також протилежні їй елементи26.

Скорегувати уявлення про основні напрями соціальних процесів у середовищі шляхти допомагає фундаментальна праця Н. М. Яковенко27. В ній та в спеціальній розвідці дослідниця напередодні Визвольної війни нарахувала на Волині, Київщині та Брацлавщині орієнтовно 6420 шляхетських сімей28, акцентувавши увагу на те, що це були в основному дрібні та найдрібніші шляхтичі, становище яких несуттєво відрізнялося від становища інших соціальних груп і що “станові перегородки між дрібним шляхтичем, козаком і міщанином важили небагато, але саме із середовища замкових зем’ян (дрібної шляхти) викристалізувалася своєрідна мікроструктура зверхнього шару, причому з абсолютною кількісною перевагою українського етнічного елемента”29.

Неспаяна становою монолітністю шляхта постачала кадри і до вищої церковної ієрархії, і до козацького проводу. “Але ті люди, які досі в умовах нечітко розмежованих станових платформ були, передусім, шляхтичами, а вже потім церковними сановниками чи козацькими ватажками”, – відзначає Н. М. Яковенко30.

Разом з тим відбувався і зворотний процес – “у 20-30 рр. XVII ст. князівський дах раптово почав протікати”. Натомість поруч виріс авторитетний в очах усіх станів претендент на провідну роль. Ним був не тільки воїн з фаху – рицар-шляхтич чи боярин, а й хлібороб, купець, городянин-ремісник. Квінтесенцією цього войовничого духу, виплеканого століттями, Н. Яковенко називає козацтво31.

Помітним явищем у вивченні питання становлення старшинської верстви став вихід монографії В. О. Щербака “ Формування козацького стану в Україні.” Структурні зміни в українському суспільстві, зокрема формування окремого соціального прошарку – козацької старшини, до якої фактично перейшла провідна роль в економічній, соціальній і політичній сферах державного життя, в історика також асоціюються з Визвольною війною32. Окрім козацького товариства і шляхтичів, джерелами формування елітарної ланки суспільства історик називає міських урядовців, бурмистрів, лавників, соцьких, міських обивателів, духовенство. Зростаючу чисельно в ході Визвольної війни козацьку старшину фактично він вважає “новою генерацією панівного класу з переважно неродовим походженням33.

Подібні джерела формування елітарної ланки суспільства вважають В.Панашенко та В.Кривошея, називаючи первинним, однак, козацьке середовище.34

Як з’ясували В. Смолій та В. Степанков, саме козацький стан становив кістяк національної армії, соціальну основу формування нової політичної еліти, відігравав провідну роль у процесі державотворення35.

Отже, магнатсько-шляхетську панівну верхівку замінила козацька старшина, яка формувалася з елітарної частини козацтва, міських урядовців, “славетно урожоних”, обивателів та духовенства. Дослідники прослідкували протягом другої половини XVII ст. суттєві зміни в соціальній ієрархії еліти Гетьманщини. І хоча процес консолідації козацької старшини, на думку В.Смолія, не завершився ще й до кінця XVII ст. (в першу чергу, через існування гострих протиріч між окремими групами старшини, що позначилося на політичній стабільності України), з іншого боку, ця незавершеність робила старшинський стан відносно відкритим для вступу представників інших станів та верств суспільства, що докорінно відрізняло структуру українського суспільства від соціальних структур інших країн36.

____________________________

1 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина.–1897. – № 1. – С. 1–31; № 2. – С. 118–220; № 3. – С. 351–374; Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь: очерки, исследования и заметки. В 2 т. – Т. I. – СПб., 1905.– С. 145–200; Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. – Т. I. – К., 1908; Лукомский Д., Модзалевский В. Малороссийский гербовник.– СПб., 1914.–С.16; Каманин И. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого.– К.: Тип. Корчак Новицкого, 1894; Эпизоды и деятели эпохи Богдана Хмельницкого.– К.: Тип. Артель печат. дела, 1905; Мякотин В. А. Очерк социальной истории Украины в XVII –XVIII вв. – Т. 1. – Прага, 1924; Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С. 201; Окиншевич Л. Центральні установи України–Гетьманщини XVII–XVIII ст. – Ч. 2. Рада старшини // Праці комісії для виучування історії західно–руського права. – Вип. 8. – К., 1930.

2 Мякотин В. А. Очерки социальной истории Украины в XVII–XVIII вв. – Т. 1. – Прага: Ватага и знамя, 1924. – С. 96.

3 Кулиш П. Отпадение Малороссии от Польши. – Т. 3. – С. 91.

4 Мякотин В. А. Очерки социальной истории Украины в XVII–XVIII вв. – Т. 1.– Прага, 1924. – С. 96.

5 Окиншевич Л. Значне військове товариство в Україні–Гетьманщині XVII-XVIII ст. // Записки НТШ. – Т. 157. – Мюнхен, 1948. – С. 7.

6 Каманин И. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в Историческом обществе Нестора– летописца. – К., 1894. – Кн. 8. – Отд. II. – С. 86–87.

7 Каманин И. К. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого… – С. 87.

8 Ефименко А. Малороссийское дворянство и его судьба // Очерки, исследования и заметки по истории Малороссии. – Т. 1. – К., 1895.– С.145, 188.

9 Миллер Д. Очерки из истории и быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897.– Т. LVI. – № 1. – С. 2.

10 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні–Гетьманщині XVII-XVIII // Записки НТШ. - Т. 157. – Мюнхен, 1948. – – С. 9.

11 Липинський В. Участь шляхти у великому повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. – Філадельфія; Пенсільванія. – 1980. – С. 100–103.

12 Яковлева Т. Украинская шляхта и государственная идея в годы Освободительной войны // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. – К.: Генеза, 1998. – С. 131.

13 Липинський В. Україна на переломі.1657–1658. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті. – Філадельфія, 1991. – С.9.

14 Там само. – С. 8.

15 Там само. – С.9; Забаревський М. В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. – Аусбург, 1946. – С. 41.

16 Скоблик В. Деякі проблеми історії України у контексті міжцівілізаційних взаємин (за працями В. Липинського і А. Тойнбі) // Проблеми української історіографії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 30-річчю Українського історичного товариства і журналу “ Український історик”. 2 березня 1996 р. – Мукачево: “Елара”. – 1996. – С. 57.

17 Сарбей В. Г. Історичні погляди О. М, Лазаревського.– К.: Видавництво АН УРСР.– К., 1961.– С. 106.

18 Там само. – С. 105.

19 Оглоблин О. П. Рец. / Окиншевич Л. Поміщицька кляса і шляхетський стан на Україні XVII –XVIII ст.: Значне військове товариство Гетьманщини від 7 квітня 1933 р. // Карчмарчик І. Концепція М. Грушевського і наші сучасні підручники історії України. – Вінніпег. – 1994. – Спр. 197. – Арк. 104.

20 Оглоблин О.П. Рец. / Окиншевич Л. Поміщицька кляса і шляхетський стан на Україні XVII-XVIII ст. – Спр. 197. – Арк. 105.

21 Яковлева Т. Українська шляхта... – С. 134.

22 Там само. – С. 140.

23 Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.).– К., 1995. – С. 8–11.

24 Там само. – С. 12.

25 Кривошея В. В. Деякі питання генеалогії козацько–старшинських родин Чернігівського полку // Сіверянський літопис (далі – СЛ). – 1997. – № 1–2. – С. 32–45; Кондратьєв І., Кривошея В. Нариси історії Чернігівщини періоду козацтва: Любеч.– К.: ІП і ЕД НАНУ, 1999; Кондратьєв І. Любецька шляхта в історії України XVII XVIIIст. // Україна на порозі XXI століття: актуальні питання історії.Збірник наукових праць. – К.: Стилос, 1999. – С. 75–82; Любецька “околиця “ у XVI-XVIII ст // Україна і Росія в панорамі століть: збірник наукових праць на пошану проф. К. М. Ячменіхіна.– Чернігів, 1998.–С. 72–79; його ж: Любецький замок і любецька околиця за часів Хмельниччини // СЛ.–1997.–№ 6. – С. 46–50; До питання про взаємини любецької шляхти і замкового панства (друга половина XVI–XVIII ст.) // СЛ. – 2000. – № 2.–С. 26–33; Кривошея В.В. Деякі питання генеалогії козацько–старшинських родин Чернігівського полку // СЛ.–1997.–№ 1–2. – С. 32–45; Пиріг П. В. Шляхта Чернігівщини в другій половині XVII століття // КС.–2000. – № 2. – С. 143–145; Опанасенко В. Формування дворянського стану у Чернігівській губернії // СЛ.–1999. – № 5. – С. 41–45.

26 Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини.1760–1820. – К., 1996. – С. 38.

27 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993.

28 Там само. – С. 265; її ж: Склад шляхти–землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. // Феодалізм на Україні: Збірник наук. праць. – К.,1990. – С. 82.

29 Яковенко Н. М. Українська шляхта...– С. 251.

30 Там само. – С. 269.

31 Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // КС.–1993. – № 3. – С. 84.

32 Щербак В. О. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV–середина XVII ст.). – К., 1997; Реєнт О. П., Лисенко О. Є. Видання Інституту історії України НАНУ // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1998. – № 1. – С. 46.

33 Щербак В. Нова влада (до початків формування козацької старшини) // Неопалима купина.–1995.–№ 5. – С. 187.

34 Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини.–С.12.23; Кривошея В. Джерела формування української козацької старшини ( перша половина XVII століття) // Інтелігенція – гуманна об’єднувальна сила суспільства. – К.: Стилос, 1999. – С. 33.

35 Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція 1648–1676 рр. крізь призму століть // УІЖ. – 1998. – № 1. – С. 13.

36 Смолій В. Національно–визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. – К.: Генеза, 1998. – С. 14–15.

Светлана Страшинская (Санкт-Петербург)

ЛЕТОПИСНАЯ СЮЖЕТНАЯ ПОВЕСТЬ

В «РОССИЙСКОЙ ИСТОРИИ»

ПИСАТЕЛЯ XVIII ВЕКА Ф.А. ЭМИНА

В XVIII в., когда в Росси бурно развивается историография, многие летописные рассказы обретают новую жизнь. В это время появляются первые обобщающие труды по отечественной истории, в каждом из которых материал объединен определенной общественно-политической концепцией. Основой для этих «Историй» служат разные источники, в том числе и летописные.

Различные интерпретации летописных сюжетов историками XVIII в., в частности интерпретация известным романистом Ф.А.Эминым в его сочинении «Российская история...», предоставляют материал, свидетельствующий об уровнях исторического, общественного и художественного сознания эпохи.

Рассмотрим в данной заметке использование интерпретации сюжетной летописной повести в сочинении Ф.А.Эмина. Как известно, в 1752 г. Ф. А.Эмин успешно окончил Киево-Могилянскую Академию, много путешествовал, был писателем, являлся основоположником российской романистики, был сатириком, переводчиком (владел девятью языками), историком, философом, преподавателем1.

В самом начале XIX в. об Эмине как историке высказывались виднейшие историографические авторитеты -А.Л.Шлецер и Н.М.Карамзин.

Шлецер2 был резко отрицательно настроен против историка Ф.Эмина. Он обвинил его в неверном цитировании, в выдумывании несуществующих авторов, на мнимые работы которых тот беззастенчиво ссылался, в невежестве и т.д. Карамзин также иронизировал по поводу научных качеств исторического труда Эмина. В «Пантеоне российских авторов» (1801) он писал: «Самый любопытный из романов г. Эмина есть собственная жизнь его, как он рассказывал ее своим приятелям, а самый неудачный - Российская его история»3.

Точку зрения Шлёцера впоследствии разделил известный историк XIX в. С.М.Соловьев, который также дал Эмину резко отрицательную оценку: «Он берет, Бог знает, какие источники, Бог знает, какие списки летописей, и начинает витийствовать, сочиняя факты и речи действующих лиц, не щадя никаких средств для достижения своей цели, т. е. для украшения рассказа»4.

В отличие от историков, писатель, критик и переводчик той же эпохи Я.А.Галинковский положительно оценивал исторические труды Эмина. В журнале «Корифей или ключ литературы» (1802), он отметил «Муж сей был весьма славен; знал многие европейские и азиатские языки; просвещен чтением наилучших древних и новых авторов и от природы имел критический дух, толь свойственный истории»5.

Литературную оценку «Российская история», получила в работах учёных XX в.

Г.А.Гуковский в книге «История русской литературы» (1947), проводя параллель Эмин-романист - Эмин-историк, писал: «В связи с романами Эмина должна быть рассмотрена и его «Российская история»6. По его мнению, Эмин отнесся к написанию истории так, как и к созданию очередного своего романа. Оставив в стороне русские летописи и внимательное изучение трудов В.Н.Татищева и Ломоносова, он заимствовал факты и освещал их преимущественно из иностранных источников, не указывая последних.

Мнение Г.А.Гуковского разделяет современная исследовательница Л. И. Сазонова. «Российская история...» Ф.А.Эмина, - писала она, - больше соответствует жанру исторического романа, она стоит у истоков зарождения этого жанра в русской литературе»7.

Из жанра летописных -агиографических повестей Ф.А.Эмин включил в свою «Российскую историю» только две сюжетные летописные повести: «Повесть об убиение Игоря Ольговича» и «Повесть об убиении Андрея Боголюбского».

На примере анализа сюжетного исторического повествования об убийстве Андрея Боголюбского попытаемся определить, какой трансформации подверглась летописная повесть в труде Эмина, установить путем конкретного анализа характер его отношения к древним текстам, определить принцип работы историографа Эмина с летописями и попытаемся понять задачи его труда.

Анализ повести в переработке Эмина показывает, что она отличается от летописной содержанием, стилем, объемом. Историк-писатель интерпретирует повесть таким образом, что общим остается только факт убийства князя Андрея. Например, в Ипатьевской летописи описывается исторический факт прибытия посла от Ростиславичей к князю Андрею с просьбой отдать Киевский престол Роману Ростиславичу. На эту просьбу Андрей ответил, что ему надо посоветоваться с братьями. Однако это описание в летописи не является элементом сюжета. Эмин же включает этот факт посольства в сюжет и с этого начинает свою повесть. Только у Эмина не Ростиславичи, а князь Ярослав Георгиевич отправляет своего ключника послом к Андрею Боголюбскому. Автор тут же объясняет просьбу Ярослава, подозревая его в стремлении к собственной выгоде, он пишет: «Ярослав являясь соседом Романа старается о его счастии, дабы обязать его своим старанием о пользе, и собственной своей сделать опорой, надеясь во всяком случае от сего князя вспоможения»8. Ответ Андрея о необходимости посоветоваться с братьями в «Российской истории» Ф.А.Эмина соответствует летописи. Но на этот раз поступок Андрея автор объясняет следующим образом: «Великий князь Андрей, не желая явным отказом огорчить Ярослава, отправив посла, готовился сделать князем Киевским одного из своих сыновей».

И хотя в Ипатьевской летописи об этом не говорится, Эмин предлагает свою версию поведения Андрея Боголюбского и объясняет его тем, что Андрей хочет «возвысить свою власть». Далее писатель помещает авторское, нравоучительное разъяснение: «Но часто намерениям человеческим судьба противный полагает конец».

Рассуждая как мыслитель XVIII в., Эмин считает, что на первом плане в изложении истории должен учитываться моральный аспект, и от истории должна быть нравственная польза. Поэтому он конструирует повесть в соответствии со своим взглядом и вводит в сочинение желаемые ситуации и вымышленные речи. Эмин даже это не только скрывал, но и декларировал. Так, в предисловии к первому тому «Российской истории» автор написал, что «многие речи, которые в сей истории говорят лица, выдуманы»9. По его мнению, «свойство истории состоит в том, чтобы не только человеческое любопытство уведомлять о проишедших делах, но и важностию речей и разными полезными рассуждениями поучать тех, кои довольного просвещения не имеют»10.

В летописи непосредственной причиной заговора и убийства Андрея послужила казнь брата слуги князя Якима. Это лицо и является главным заговорщиком. Он говорит своим друзьям: «Сегодня его казнил, а завтра — нас, так промыслим о князе этом».

В сочинении Эмина не указывается причина заговора, главным заговорщиком в его повести является Абал - ключник.

Лихачев в своей работе «Русские летописи» обратил внимание на то, с какой «поразительной силой психологического наблюдения» рассказывает автор летописной повести о том страхе, который испытывали убийцы перед тем, как ворваться в ложницу князя. Испуганные, они возвращаются назад от дверей опочивальни, спускаются в медушу, подкрепляют силы вином и только после этого совершают убийство.

Эмин же описывает действия заговорщиков-убийц совершенно иначе. В отличие от летописи они не испытывают страха: «Коль скоро сии, яростию лютых тигров превосходящие, изменники увидели Абала с мечом святого Бориса, то больше в злобных сердцах возчувствовали к исполнению ужасного своего намерения, ободрение. Они прежде, почитая сей меч за святый, опасались, что оный сохранит жизнь, которую они похитить приуготовились, но видя сие оружие в руках своих, с радостию побежали к спальне Государевой». Они не испытывали никакого страха перед убийством. Подкреплением их силы в повествовании Эмина служит не вино, а украденный Абалом у князя святой меч Бориса Мученика. Психологический момент отсутствия страха историограф связывает с мечом. Убийцы считали меч святым и опасались, что он, являясь символом защиты Божьей, сохранит жизнь, которую они приготовились отнять у князя. Огромную радость, а не страх от предстоящего намерения испытывают они, когда видят украденный меч. В интерпретации Эмина страх поражает не заговорщиков, но князя, когда тот не находит своего меча и становится беззащитным. Понимание князем своей обреченности вызывает соответствующее поведение. Вот как представляет события той роковой ночи Ф. А. Эмин: «Государь к мечу своему бросается, ищет его в головах и под кроватью, но найти не может. Пораженный страхом кричит, зовёт своих стражей, но вместо оных видит вломившихся к нему изменников, руки свои на него с мечами возносящих. Просит их о пощаде своей жизни. Но те лютые звери мечи свои напоевают кровью безвинною. Князь многими ударами отягощенный падает на землю. Они, думая, что всё их намерение исполнено, удаляются из наполненного ужасом и кровопролитием покоя и затворяют за собою дверь. Между тем, к несчастию Андрееву обморок его проходит весьма скоро». Отметим, что в летописной повести князь борется с убийцами и не падает в обморок. Летописец повествует о яростном сопротивлении князя, который не просит о пощаде. Жизненно правдоподобно и конкретно изображает он сам момент убийства.

Описание летописцем кульминационного момента повести-убийства Андрея вступает в противоречие с изложением историка-писателя Эмина. У последнего оно представляет собой полностью литературную обработку исторического материала. В повествовании Эмина нет «прямой от автора характеристики князя». Она дана через поступки в сложившейся ситуации. Автор опускает в своей повести и покаянную речь князя Андрея, которая есть в летописи.

Необходимо отметить, что принципы работы историографов, в том числе и Эмина, с летописями определялись новым, по сравнению с летописцем пониманием задач своего труда. Назначение летописной повести заключалось в том, чтобы дать агиографически просветлённый образ идеального князя, благородного, христолюбивого, славившегося добродеяниями. Поэтому значительную часть в ней занимает некролог - описание положительных деяний челов..

Принцип работы Эмина-историографа с летописями определяется пониманием своей задачи. Он полагал, что историческое знание приносит пользу и показывает «чему следовать и чего убегать должно». «Если для летописца, - пишет Д. С. Лихачев, - самое важное заключалось в исторической правде, то для историографа главным было осмысление истории, её истолкование, её внутренний смысл, польза, которую можно было извлечь для современности, поэтому их не удовлетворял летописный способ повествования, при котором летописец, переходя от факта к факту фиксирует чисто внешние события, не углубляясь в связи и причины между ними»11.

Сам Ф.А.Эмин писал: «Не довольно собрать множество повествований и о делах прошедших уведомить общество оных собранием; ему надобно каждое минувшее действие описывать обстоятельно, находить причины, и изъяснять следствия, которые хотя, может статься, по случаю и не были, однако легко бы быть могли». Слова Эмина подтверждает конкретный анализ «Повести об убиении Андрея Боголюбского».

Заботясь о новом, по сравнению с летописью осмыслении истории, историограф Эмин придаёт большое значение последовательности хода событий, причинно-следственным связям между ними. В его повествовании мы видим мотивировки поступков, психологические объяснения, восстановление промежуточных, подразумеваемых звеньев сюжета, причём события описываются так, как они должны были бы произойти с точки зрения историографа. По мере своего развития историографическое повествование Эмина в поисках внутренней стороны событий всё больше психологизируется, смыкается с литературой. Тем самым оно всё дальше отходит от летописного способа изложения. В историографическом сочинении автор даёт характеристику внутреннего состояния участников событий: радость убийц при виде меча и страх князя от осознания его потери.

Эмин как писатель-историк осознал свое право не просто пересказать свои источники, но и самому проанализировать их, обобщить и сделать вывод: «Когда Андрей старается власть свою вознести на высочайшую степень, когда помышляет сына своего возвести на престол, тогда хищная злоба приуготовляет лютейшее несчастно». На основании такого вывода он строит своё повествование.

Цепь мотивировок, анализ событий, выводы в его «Российской истории» объединили отдельные факты летописной повести в единый, внутренне организованный и объясненный событийный ряд, что придало историографическому повествованию определенную завершенность.

Литературная обработка коснулась и самого стиля повествования. Автор пишет украшенным стилем. Использование метафор (напр.: «мечи свои напоевают кровью», «ужастным насытясь кровопролитием»), эпитетов (напр.: «стук прерывает сладкий Андреев сон») и сравнений (изменники - «лютые звери») придает описанию событий эмоциональность и выразительность.

Таким образом, летописная повесть в интерпретации Ф.А.Эмина получила тенденциозную обработку, так как главная задача его труда была не только историческая, но и нравственно-поучительная. Преследуя нравоучительную цель, обозначенную во вступлении повести, он гораздо большее значение придал версии излагаемых событий, чем фактам, почерпнутым из источников.

___________________________

1Подробно библиографию см.: Энциклопедическое издание: ”Киево-Могилянская академия в именах ХVІІ-ХVІІI ст. – К., 2001.

2 Шлецер А.Л. Нестор. - СПб., 1809, - Ч. 1.

3 Карамзин Н.М. Сочинения. - СПб.,1848. - Т.1.

4 Соловьев С.М. Писатели русской истории ХVІІІ в. – Собрание сочинений Сергея Михайловича Соловьева. - СПб., [б/г]. – С. 1381.

5 «Корифей или Ключ литературы», 1802. - Кн. 1. - С. 106; см.: Ю.М.Лотман. Писатель, критик и переводчик Я.А.Галинковский. // XVIII в. - М.-Л.: Изд. АН СССР, 1959. - Сб. 4. - С. 242.

6 Гуковский Г.А. Эмин // История русской литературы. - Т. IV. Литература XVIII в. - М.-Л.: Изд. АН СССР, 1947. - Ч. 2. - С. 261.

7 Сазонова Л.И., Писатели-историки ХVІІІ в. О походе Игоря // Слово о полку Игореве. Памятники литературы и искусства ХІ-ХVІІІ веков. - М., 1978.

8 Эмин Ф.А. Российская история... – СПб., 1767. - Т. 3.

9 Эмин Ф.А. Там же. - СПб., 1767. - Т.1.

10 Эмин Ф.А. Там же. - СПб., 1767. – Т. 1.

11Д.С.Лихачев. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.-Л., 1947.

Євген Луняк (Ніжин)

ДОСЛІДЖЕННЯ КОЗАЦТВА В ПРАЦЯХ

КИРИЛО-МЕФОДІЇВЦІВ

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства увійшли до історії України як перші творці політичної програми українського національного руху. Вони проголосили ідею української державності і окреслили на політичній мапі місце, де мала бути Україна. кирило-мефодіївці широко використовували поняття “Україна” та “українці”, пропагували ідеї українського національного відродження. Виступаючи, фактично, у якості створювачів нової ідеології, вони мали спиратися на історичне підгрунтя. Щедрим джерелом натхнення і ідеологічних обгрунтувань для них була історія козацтва. Якоюсь мірою кирило-мефодіївці наслідували діяльність козаків, стаючи на захист України і її народу. Тільки замість шаблі в руці вони тримали перо, яке тоді могло бути ефективнішим за шаблю. Саме вони своїми творами заклали підвалини так званого “міфу про козацьку Україну”.

В історичних поглядах кирило-мефодіївців українське козацтво займало чи не найважливіше місце. Самі учасники товариства були пов’язані з ним генетично, походячи у більшості випадків з відомих козацьких родів. Вони народилися і почали працювати над дослідженням козацтва в той час, коли ще були живі безпосередні свідки його існування. Левову частку наукових праць кирило-мефодіївців складало збирання фольклорних і етнографічних матеріалів. Багато хто з них брав участь у роботі Тимчасової комісії з розгляду давніх актів, що працювала над обробкою та опублікуванням історичних документів1.

Однак погляди тогочасної української інтелігенції на козацтво не були суто науковими. Козаки у творах кирило-мефодіївців постають у занадто ідеалізованому вигляді. Дуже часто в історико-романтичних писаннях членів товариства висловлюється сум за минулими часами, котрі вже ніколи не повернуться. Подібні думки можна помітити в поезіях Тараса Шевченка, творах Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова. Туга за колишньою козацькою славою багато разів відбивалася в їхній творчості в образі козацьких могил, описах і малюнках, що зображували загибель козаків.

Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Вовік не забудем!

Тарас Шевченко “Тарасова ніч”

Єдиним професійним істориком у Товаристві був Микола Костомаров. Вихованець видатного дослідника запорозького козацтва Ізмаїла Срезневського, молодий Костомаров, який був наполовину українцем, почав писати твори українською мовою, збирати пам’ятки усної народної творчості. Незважаючи на те, що у своїх наукових роботах історик завжди постає об’єктивним дослідником, в початковий період під впливом оточення та загальних романтичних тенденцій в історіописанні він досить часто відходив від наукової неупередженості. Як і на інших кирило-мефодіївців великий вплив на Костомарова спричинила “Історія русів”. Цей політико-історичний трактат був далеким від об’єктивного висвітлення фактів. Він досить чітко представляв ідеї українофільства, українського автономізму, возвеличення козацько-гетьманського устрою.

Саме козацька Україна уявлялась для кирило-мефодіївців ідеалом майбутньої держави – республіки. Такі погляди закріплені в головному програмному документі Товариства “Книга буття українського народу”. Козацтво вважалося братством вільних і рівних людей, які демократично обирали своїх правителів. Козаки-лицарі проливали свою кров виключно за віру і за Україну, а не заради користі. Цей вільний устрій дуже непокоїв панську Польщу і царську Росію, які доклали всіх зусиль, щоб занапастити Україну і її козацтво2. Занепад Батьківщини став результатом дій сусідніх держав і недбалості останніх козацьких правителів, які більше дбали про свої інтереси, ніж про потреби власного народу, вводячи Україну у безлад і руїну.

Перебуваючи на Волині, де він працював учителем гімназії в Рівному, М.Костомаров постійно збирав історичні матеріали, зокрема, про козацтво. Вони були включені у наступні праці ученого. Особливу увагу історик приділяв добі Хмельниччини. З цією метою Костомаров відвідав Берестечко. Повертаючись до Києва, він віз з собою цілу купу народних пісень, переказів і оповідань, частково зібраних ним самим, частково учнями гімназії3.

Найбільш палким українофілом у товаристві слід визнати Пантелеймона Куліша. У своїх творах він завжди намагався прославити видатних козацьких гетьманів і полководців. Протиставляючи козацькій сіромі аристократичну і шляхетну старшину, саме в її діяльності історик-письменник бачив організовуюче і спрямовуюче начало. Хоча це протиставлення у раннього Куліша ще не було так чітко позначене, як пізніше. Слід зазначити, що він першим почав застосовувати нову літературну українську мову для написання історичних творів. Великий і цікавий фольклорний і етнографічний матеріал був ним оброблений і трансформований у наукові та літературні твори. В першій половині 1840-х рр. створюються “Повесть об украинском народе”, “Украйна”, “Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорозького”, пишуться перші глави славетної “Чорної ради”. Справжньою скарбницею матеріалів з історії України стануть Кулішеві “Записки о Южной Руси” (1856-1857). В основному всі вони стосуються козацтва. Пантелеймон Куліш знайшов і запровадив до наукового обігу багато цікавих і важливих історичних джерел, зокрема, і відомий “Літопис Самовидця”, сама назва якого була вигадана ним. Розглядаючи козацтво, Куліш-історик намагався, хоча і не завжди вдало, реалістично, правдиво подавати картини минулого4.

Тарас Шевченко не був фахівцем з історії. Однак він досить гарно знав минуле свого краю і свого народу. Інформацію про це він брав з “Історії русів”, літописів “Самовидця”, Г.Грабянки, С.Величка, творів Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших. Останні з перелічених науковців були не лише сучасниками Великого Кобзаря, але й його товаришами. У багатьох його поезіях використані сюжети, прочитані ним у літературі або почуті від знайомих. Крім того, Шевченко брав безпосередню участь в історичних дослідженнях, працюючи в Тимчасовій комісії з розгляду давніх актів. У своїх “Археологічних нотатках” він змалював і описав багато історичних пам’яток України. Геніальні поезії Кобзаря повною мірою відбивають історичну свідомість молодої української генерації: возвеличення Запорозької Січі, прославлення захисників України, засудження користолюбних гетьманів, глибока печаль над занедбаною землею предків, вкритою могилами, на якій заправляють чужинці5.

Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш були інтелектуальною міццю тогочасної української громади. Вони справляли величезний вплив на молодих учасників товариства. Революційні, полум’яні твори геніального Кобзаря надихали молодь на українофільство. Як свідчив на слідстві Георгій Андрузький, після знайомства з Шевченком він “не мог уже без вольной мысли написать по-малороссийски и двух строк”6.

Під впливом козакофільства Пантелеймона Куліша захопився збиранням історичних матеріалів і дослідженням минулого його товариш і майбутній свояк Василь Білозерський. В 1844 р. він записав розповідь старого козака про діяльність пікінерних козаків у 1790 р. Проект Білозерського про створення шкіл для юнаків козацького стану свідчить, що думка про козацтво як окрему верству тогочасного суспільства ще міцно жила в народній свідомості7.

Збирання усних спогадів і розповідей про українське козацтво було основою фольклорно-етнографічної роботи кирило-мефодіївців. Її проводили, зокрема, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Георгій Андрузький, Іван Посяда та інші.

Незважаючи на упереджене, ідеалізоване ставлення до козацтва, твори кирило-мефодіївців свідчать про зростання суспільного інтересу до його історії. В подальшому наукове дослідження козацтва буде продовжене в науковій діяльності Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша.

Костомаров у своїх працях охопив майже всю історію України. Як історик-народник, він головну увагу приділяв діяльності народних мас. Костомаров завжди залишався переконаним демократом-федералістом і патріотом України. Козацьке волелюбство, на його думку, втілилося в свідомості українців, які, на відміну від росіян, були більш схильні до демократичності, рівноправності.

Куліш протягом життя зібрав і опрацював велику кількість етнографічних і фольклорних матеріалів. Однак для його історичних поглядів характерна нестійкість, переміна думок. Козакофільство 1840-1850-х рр. змінилося на козакофобство у 1870-х рр., випади проти Т.Г.Шевченка, апологетику царизму (“История воссоединения Руси”, Т. 1-3, 1874-1877), що призвело до розриву між ним і Миколою Костомаровим, охолодження стосунків з Василем Білозерським. Куліша не можна назвати народником, оскільки в його поглядах на історію завжди відбивалася ідеологія елітарності, аристократизму. За Кулішем, рушієм історії є передові верстви суспільства (шляхта, козацька старшина, дворяни), які тягнуть за собою народні маси, що не здатні до високого. Разом з тим у його творах міститься постійний заклик до відродження української національної культури і традицій.

________________________

1. Гончарук П.С. Історичні погляди кирило-мефодіївців. – К.: Видавництво Київського славістичного університету, 2002. – С. 29-35.

2. Книга буття українського народу // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 250-258.

3. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К.: Издательство при Киевском государственном университете, 1989. – С. 446-472.

4. Cправа П.О.Куліша // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 11-86.

5. Історичні погляди Т.Г.Шевченка // Шевченківський словник: У 2 т. – Т. 1. – К.: Головна редакція УРЕ, 1976. – С. 262-263.

6. Протокол допиту Г.Л.Андрузького в ІІІ відділенні // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 506.

7. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 386-390.

Валерій Ластовський (Київ)

ПОГЛЯДИ М.О.МАКСИМОВИЧА НА ЗВ’ЯЗКИ МІЖ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ І КОЗАЦТВОМ НАПРИКІНЦІ ХVІІ-У ХVІІІ СТ.

Перший ректор Київського університету М.О.Максимович (1804-1878) відомий в науці своїми різноманітними зацікавленнями. Його наукова спадщина до сих пір перебуває в центрі уваги багатьох науковців. Зумовлено це тим, що, як зазначає В.Короткий, “впевнено ставши на шлях творення національної концепції історії України, він чимало зробив для нашої історіографії, почавши формувати її теоретичні підвалини, створивши праці, сповнені внутрішньої гідності, що залишаються актуальними і нині”1. Саме тому наукова творчість М.О.Максимовича перебувала в центрі уваги таких відомих дослідників як М.Драгоманов, М. і О.Грушевські, Д.Багалій, Д.Дорошенко, М.Марченко, П.Марков, В.Замлинський, Л.Мельник та ін. Вони розглядали як життєвий шлях першого ректора Київського університету Св.Володимира, так і його погляди на суспільно-політичний розвиток України, теоретичні підвалини наукового світогляду. Зокрема, багато уваги приділялося його розвідкам щодо історії Київської Русі, давньоруської літератури, походження і розвитку козацтва, гайдамацького руху тощо.

Досить значну частину своїх творів М.О.Максимович присвятив розгляду історії церкви в Україні від найдавніших часів і до поч. ХІХ ст. включно. І саме на цей аспект наукових праць дослідника в історіографічній науці зверталося дуже мало уваги, в основному, як правило, відносно його поглядів на Брестську унію та її вплив на подальший розвиток суспільних відносин, на роль релігійного фактору у розгортанні козацьких рухів XVII ст.2. Проте неважко помітити, що М.О.Максимович проявляв значний інтерес до історії власне православної церкви на теренах України.

Дослідник цілком справедливо вважається сучасною історичною наукою одним із засновників української історіографії. На думку Д.Дорошенка, М.О.Максимович стоїть першим серед істориків покоління 1830-40-х рр., котре створило “основу й грунт для дійсно наукового розроблення української історії й для спроб наукового синтезу, які наступили значно пізніше”3. З цієї сторони новаторськими слід вважати для того часу погляди М.О.Максимовича на місце православної церкви у суспільно-політичному розвитку України. В першій половині ХІХ ст. історія церкви була, по суті, прерогативою вивчення самого ж духовенства. І саме в цей час М.О.Максимович став одним із засновників світського напряму в українській історіографії по дослідженню історії церкви. Але, на відміну від церковної історіографії, в його роботах церква представлена як суспільний інститут, що є невід’ємною частиною суспільства у його розвитку. Сама по собі наукова спадщина М.О.Максимовича з історії церкви в Україні охоплює досить широкий спектр питань: це й дослідження минулого окремих монастирів і храмів, персоналій, місцевостей, подій загальноукраїнського значення, публікація документів та ін. Над цією тематикою вчений працював постійно. Перші його роботи, що хоч частково її висвітлюють, з’явилися в друці уже в 1830-х рр., а найбільш плідними виявилися 1860-ті рр. Історія церкви розглядається істориком як у спеціально присвячених їй працям4, так і в тих, що є близькими до теми (напр., у зв’язку з розвитком гайдамацького руху)5.

Взаємостосунки між церквою і козацтвом наскрізно пролягають через всі праці дослідника. Характерною рисою цих робіт є їх описовість. Автор наводить багато різноманітного фактичного матеріалу, однак майже не аналізує його відносно загальної суспільно-політичної ситуації в Україні.

Ув’язуючи між собою козацтво і православну церкву М.О.Максимович зауважує, що для козаків “першою умовою була православна віра”, а її захист від ворогів обертається на захист всієї України6. Саме невід’ємність церкви від козацтва для історика є визначальною в його світобаченні. Найвищим же проявом цього він вважає факт виборів ченцями Києво-Печерської лаври 18 листопада 1690 р. колишнього військового суддю Михайла Вуяхевича в архімандрити. Цей факт, на думку історика, є прикладом самого урочистого прояву “тодішньої взаємності між духовенством і козацтвом”7.

Дуже багато інформації можна знайти в творах М.О.Максимовича про широку підтримку із сторони козацтва церковного будівництва на території всієї України. Зокрема, він пише про зв’язки козацтва з Миколаївською та Успенською церквами в м.Золотоноші: у 1735 р. до першої з них запорозький отаман Іван Малашевич подарував Євангеліє, видане у Києві, а друга у 1745 р. була збудована майстром-козаком із с.Домантового. Так само він подає інформацію про заснування Красногірського чоловічого монастиря сотником В.Сербином у 1670-х рр. та матеріальну підтримку обителі переяславським полковником Думітрашко-Райче8, про будівництво коштом Стародубського полковника М.Миклашевського Георгіївської і Преображенської церков у Видубицькому монастирі9.

В окремій праці, присвяченій історії Києво-Межигірського монастиря, М.О.Максимович проводить паралель між ним і Трахтемирівським монастирем. На його думку, якщо останній був козацьким в кін.XVI – на поч.XVII ст., то Межигірський слід таким вважати з 1672 р., коли Запорозьке товариство звернулося до його братії з пропозицією вважати себе своєю парафією, повторно потім ще звернувся кошовий отаман І.Сірко в 1676 р., і остаточно вирішилась ця справа” у 1683 р. „С тих пір, не тільки в січовій Покровській церкві служителі (два ієромонаха, ієродиякон і уставщики) були постійно із братії Межигірської; але і в Самарському монастирі ігумени були також із ієромонахів Межигірських. Кожен запорозький козак вважав своїм обов’язком поклонитися святому Спасу Межигірському; і багато із січовиків закінчували тут свій вік, усмиряючи свою попередню буйну волю в подвигах молитви і послушань чернецьких”10. Підкреслюючи ці взаємовідносини, М.О.Максимович зазначав: „Частина церковних доходів йшла звідти на Межигірський монастир...; багато з них (козаків – Л.В.) сприяли йому своїми вкладами, а деякі і самі вступали сюди докінчувати життя у подвигах молитви і послушництва”11. За рахунок січовиків тут утримувалася й лікарня для калік і немічних; дехто присилався на покаяння12. М.О.Максимович відтворює зв’язки цього монастиря не лише з запорожцями. Він зупиняється на подарунках, зроблених генеральним суддею М.Вуяхевичем у 1688 р. (двір і поле) та київським полковником К.Мокієвським у 1694 р. (землі), на користь обителі. Особливо відзначає стосунки із полковником С.Палієм, котрий подарував монастирю власне Євангеліє, і портрет якого висів довгий час у Святодухівській церкві. Для підтвердження цих особливих стосунків вченим наводиться переказ, що полковник був тут похований і поруч з ним „старий товариш його Самусь”. Останній, між іншим, будучи богуславським полковником, заснував Богуславський чоловічий монастир і в 1713 р. віддав по заповіту сюди частину своїх маєтків і грошей13.

М.О.Максимович не міг обійти і участі Межигірського монастиря у перебізі політичних подій. Так, він описує ситуацію, пов’язану із спробами царського і гетьманського урядів відірвати Запорозьку Січ від І.Мазепи за допомогою обителі. З цією метою київський митрополит І.Кроковський посилав монастирського ієромонаха І.Жураховського, але „озлоблені січовики відмовили і йому, називали його шпигуном і похвалялися спалити у смоляній бочці”. Проте, свого власного ставлення до цієї ситуації М.О.Максимович не висловив, намагаючись викладати лише фактичний матеріал. Що цікаво, в подальшому дослідник описує цілком нормальні стосунки між Запорозькою Січчю та І.Жураховським. Він вважає, що тільки при його посередництві у 1734-1735 рр. було відновлене попереднє відношення Запорожжя до Межигірського монастиря: „звідси він вітав запорожців”, і ті звернулися до нього, щоб відновити колишні стосунки15. З праці М.О.Максимовича цілком справедливо випливає думка про традиційність козацько-церковних стосунків. Вже навіть наприкінці XVIII ст., задовго після ліквідації і Межигірського монастиря, і Запорозької Січі, Чорноморське козацьке військо створює Микільську пустинь (1794), архімандритом якої стає колишній межигірський чернець Феофан, і добивається передачі речей сюди із обителі16.

На прикладі Межигірського монастиря М.О.Максимович найбільш тісно ув’язує козацтво та українське православне духовенство у своїх поглядах. Він зробив їх невід’ємною частиною одне від одного. Він зауважує, що внаслідок фатальної пожежі в обителі у 1786 р. „закінчилося багатовікове буття знаменитого монастиря, котрий начебто став уже зайвим у російському світі після того, як не стало Запорозької Січі і колишньої України козацької”17. Про зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. дослідник лише зазначає, що „її зростання та існування було несумісне з новим устроєм Новоросійського краю, з планами повновладного Потьомкіна”18. Таким чином, він підкреслював різницю між устроєм українського суспільства і політикою російської влади у XVIII ст.

М.О.Максимович був першим істориком, котрий намагався з’ясувати соціальну природу українського православного духовенства. Він розглядав процес формування священицьких родів та їх безпосередній зв’язок з козацтвом. Визначаючи статус духовенства, історик дійшов думки: „В Україні козацькій чини: духовний і мирський, були так близькі один одному, що можна було одній і тій же особі бути священиком і разом з тим військовим старшиною, шляхтичем, або князем”19. Свої думки історик підкріплює фактичним матеріалом із історії таких священицьких родів як Осиповські (с.Прохорівка), Терлецькі (с.Бубнівська Слобідка), Жежелевські (с.Піщане). Зокрема, він пише: „Даниїл Осиповський, з прийняттям священства, не позбавлявся з потомством тих прав, котрі набув він званням полкового старшини. При тому ж, духовний чин, і сам по собі, по силі тодішніх постанов рівний був в правах з чином шляхетним. Малоросійське духовенство, маючи великі втрати від католицтва і унії, винагороджувалось і поповнювалось із інших станів, не тільки з міщан і простого виборного козацтва, але також із військової старшини, із шляхетства і родів князівських”20.

Звичайно не можна сказати, що своїми роботами М.О.Максимович кардинально зламав існуючі стереотипи, вироблені представниками пануючої Російської Православної Церкви. З цього приводу В.О.Замлинський зауважував: “Однак мусимо визнати, що М.Максимович усе ж не зумів до кінця вирватися з рамок офіційної державної ідеології щодо історичного процесу. Він прагнув прорватись крізь неї, й іноді проривався, шукав виходу, та все ж вона залишалася тим будинком, у якому він жив, але якому вже не належав”21. Власне в роботах М.О.Максимовича, що стосуються історії православної церкви, чітко прослідковується певне протиріччя: з однієї сторони він дотримується офіційної концепції, але з іншої – намагається висловити власні думки, відмінні від неї.

Таким чином, можна із впевненістю стверджувати, що у своїх працях М.О.Максимович підкреслював своєрідність і самобутність положення православної церкви в українському суспільстві, її традиційні зв’язки з іншими верствами населення.

_____________________________

1 Короткий В. “Старий українець” Михайло Максимович // Максимович М. У пошуках омріяної України. - К., 2003. - С. 25.

2 Див.напр.: Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.).- К., 1959. - С. 220-222; Короткий В. “Старий українець” Михайло Максимович… - С. 22-23.

3 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - К., 1996. - С.83.

4 Максимович М.А. О древней епархии Переяславской // Собр.соч. - К., 1876. - Т. І. - С. 145-150; О памятниках Луцкого Крестовоздвиженского братства // Там само. - С. 200-207; Воспоминание о Никифоре Туре, архимандрите Печерском // Там само. - С. 326-334; Воспоминание о стародавнем монастыре Каневском // Там само. - К., 1877. - Т. ІІ - С. 312-319 та ін.

5 Максимович М.А. Известия о гайдамаках // Собр.соч. - Т. І.- С. 572-594; Сказание о Колиивщине // Там само. - С. 623-653; Воспоминание о Золотоноше // Там само. - Т. ІІ. - С. 365-379 та ін.

6 Максимович М.А. Сказание о Колиивщине… - С. 626, 627.

7 Максимович М.А. Бубновская сотня // Собр.соч. - Т.І. - С. 780.

8 Максимович М.А. Воспоминание о Золотоноше… - С. 372-374, 378.

9 Максимович М.А. Выдубицкий монастырь // Собр.соч. - Т. ІІ. - С. 251-253.

10 Максимович М.А. Сказание о Межигорском монастыре // Собр.соч. - Т. ІІ. - С. 275.

11 Там само. - С. 281.

12 Там само. - С. 275-276.

13 Там само. - С. 276, 278-279.

14 Там само. - С. 277-278.

15 Там само. - С. 281.

16 Там само. - С. 284.

17 Там само. - С. 284.

18 Там само. - С. 283.

19 Максимович М.А. Бубновская сотня... - С. 780.

20 Там само. - С. 778-779.

21 Замлинський В. Патріарх української науки // Максимович М.О. Киевъ явился градомъ великимъ... - К., 1994. - С. 30.

Ю. Датченко (Дніпропетровськ)

ТЕМА КОЗАЧЧИНИ У ТВОРАХ

МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО

Микола Чернявський присвятив своє життя наполегливій праці на користь рідній країні. Його внесок у культурний розвиток і просвіту Причорномор’я має важливе значення. Активна діяльність митця припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. - перші два десятиліття ХХ ст. Його твори, що вийшли у 10 томах (1927-1931), численні листи до Б. Грінченка, М. Коцюбинського, С. Єфремова, Є. Чикаленка, О. Куліш, М. Зерова, М. Хвильового, П. Тичини тощо, які зберігаються в Інституті рукописів НБУ ім. Вернадського й у Відділі рукописів Інституту літератури НАН України, свідчать про невтомну працю, широкий світогляд. Микола Чернявський був справжнім сином свого народу, найвидатнішим представником інтелектуальної української еліти, створював навколо себе поле духовного життя, яке і стало причиною його знищення і забуття. "Тирани всіх часів без вагань опускали меч репресій на голови тих, хто пристрасним словом чи життєвим прикладом міг пробудити в гнобленого люду жагу до свободи і волю до боротьби" [1]. Тому велика спадщина поета, письменника, громадського діяча, педагога, видавця сьогодні майже невідома.

Народився Микола Федорович Чернявський 3 січня 1868 р. на Катеринославщині у слободі Торській Олексіївці Бахмутського повіту (нині Донецька область) у родині диякона. У 1878 р. здобував освіту у Бахмутському духовному училищі, а після його закінчення у 1883 р. вступив до Катеринославської духовної семінарії. Справжнє усвідомлення себе як українця, відбулось саме тут, в юній душі прокинулись перші потреби писати, а потім прийшло переконання писати тільки рідною мовою. Письменник згадував, що в Катеринославській семінарії завжди почувалася українська стихія. Хоч справжня свідомість виявлялась дуже рідко, та "все-таки, там жила Україна, - попсована, правда, змосковщена. Але вона не забувала, що зараз же нижче Катеринослава - Дніпрові Пороги, і що за ними було Запоріжжя. Там, по старих руїнах Січі, жили люди, що зберегли спогади про козаччину, про старі часи" [2]. Отже, козаччина стала однією з основних тем у його творчості.

Можна розглядати два основних напрямки розвитку цієї теми у творах М. Чернявського. По-перше, це матеріал про життя і творчість видатного вченого В. І. Гошкевича, фундатора історико-археологічного музею у Херсоні, який велику увагу приділяв козаччині. По-друге, це власні художні твори про Запорозьку Січ, фольклорні записи, етнографічні дослідження.

1. Критична розвідка М. Чернявського "Науковий аванпост у Дикому Полі" присвячена діяльності Віктора Івановича Гошкевича, який під керівництвом В. Антоновича переселився з Києва до Херсону, поставивши собі за мету вивчити на місці історію зміни культур на Херсонщині. "Обхоплюючи район степової рівняви низу Дністра, Бугу й Дніпра з Криворізьким водозбором, Херсонщина, оте колишнє Дике Поле, з давніх-давен була ареною культурної дії. Течія зі схожу на захід, з півдня на північ, супроти течії, - всі вони залишили тут свій слід: могили, гробовища, городища, становища, цілі поля знахідок, якими являються лівобережні кучугури, покривають Херсонщину" [3, 339]. В. Гошкевич сам збирав предмети старовини, проводив археологічні роботи, класифікував, систематизував колекції, друкував свої звіти і розвідки, читав популярні лекції. Великий матеріал за часів Запорозької Січі був зідбаний на "понизовщині". Разом з Д. Яворницьким вони планували "пошукати добра старокозацького, розривши хоч одну з Січів Понизов’я на компанійських умовах з катеринославським музеєм" [3, 356]. Став В. Гошкевич довічним директором музею і справу вивчення історії зміни матеріальних культур на Херсонщині поставив на певну основу. Але, "…його самого, також як і його працю, більше знали й цінували за межами України, ніж на Україні" [3, 358]. М. Чернявського і В. Гошкевича ріднила любов до минулого України. Особисті стосунки цих двох українських подвижників початку ХХ ст. заслуговують на увагу сучасних дослідників.

2. На початку ХХ ст. поет звертається до історії України, створивши цикл історичних творів "Поминки", який доповнюматиме в наступні роки. Твори "Богданова інтродукція", "Січ", "Богданова слава", "Смерть Хмельниченка", "Суботівське подзвіння", "Козаки", "Іван Брюховецький", "Кінець Дорошенка", "Полтавські втікачі", "Гетьманські дари", "В огні повстання" та інші твори розкрили глибоку любов до України, глибоке розуміння історичного минулого, вдумливу дослідницьку роботу.

М. Чернявський багато уваги приділяв мовному оформленню своїх творів. Оскільки козаччина була однією із провідних тем, письменник вивчав, досліджував і вводив у мовну тканину творів живомовні елементи степових говорів. Так, яскравим матеріалом є народна фразеологія, що допомагає розкрити поведінку персонажів, наприклад: Жінка в їй свою кебету запорізьку виявляє [ІХ: 11]*, первісний вигляд якого - мати кебету - "бути розумним, здібним, кмітливим" [4: 1, 472]. Велика кількість сполук не зафіксовані у сучасних фразеологічних словниках, як от: Подзвонити в чарочки - пити спиртне. Не від того, здається, був, щоб у добрій компанії і в чарочки подзвонити [V: 156]. Не цуратись чарки - пиячити. Був людиною слабохарактерною і не цурався чарки [V: 109]. Хлюпнути на піджилки - танцювати після випитого спиртного. А горілки / На піджилки / Трохи як хлюпну, / То й чобітних, / Неробітних / Я за пас заткну [VІІІ: 108]. Не зрябіти - не злякатись, не розгубитись. Той побачив - не зрябів [VІІІ: 151]. У словнику Грінченка дієслово зрябіти має значення “сделаться рябим” [5].

Конкретизують предмети, дії, явища і їх ознаки такі фразеологізми:

Відтяти ракам клешні - перемогти ворога. Підійшли часи утішні - відтяли ми ракам клешні [VІІІ: 156]. Смердіти задом - бути огидним. Хати всі чисто - / Малі, дрібні, Стоять рядами,/ Смердять задами [VІІІ: 48]. Покарать на горло - Відтяти голову. А там такий наказ султана, / Навого вибрати гетьмана, / Тебе ж на горло покарать [VІІ: 221]. Горнути під себе шлях - швидко пересуватись. Гайда! Шлях горни під себе [VІІ: 127].

На базі фразеологізму пасти очима "дуже пильно стежити, дивитися" [4: 2, 609] виникає ряд авторських сполук, як-от: Мов стражник, кібець на припоні / Пантрує оком сторожким [ІХ: 104], Батько оком попоасає / В небесах зірки блискучі [ІХ: 98], Орлиний зір / Пасе на грані стуманілій / Снігами критих синіх гір [ІХ: 110]. Такий прийом дозволяє письменнику оновлювати образну основу звороту при збереженні логічної сторони поняття, трансформовані одиниці починають перебувати в синонімічних стосунках.

Зміна дериваційної структури або морфологічної форми одного із елементів фразеологічної одиниці впливає на їх експресивність. Такі видозміни знаходимо у мові творів М. Чернявського, як от: День і ніч ревуть гармати, / Сиплють бобом гаківниці, стогнуть кулі-жалібниці…[VІІІ: 160] - всипати бобу - "бити кого-небудь" [4: 1, 212]. Отже, вивчаючи мову творів М. Чернявського, доходимо висновку, що він використав багатющі скарби лексики степового говору, які несуть колорит козацької доби. Такі мовні джерела відтворюють картину світу козаків, їх спілкування, уявлення.

Оскільки він цінував роботу попередників і сучасників, його розвідка про В. Гошкевича є цікавою і корисною для дослідників. Таким чином, у спадщині М. Чернявського тема козацтва посідає чільне місце.

________________________

1 Мусієнко О. Передмова // З порога смерті (Письменники України - жертви сталінських репресій). - К.: "Радянський письменник", 1991. - С. 7.

2 Чернявський М. Твори: У 10 т. - Харків: Рух, - 1929. - Т. ІV. - С. 242.

3 Чернявський М. Твори: У 10 т. - Харків: Рух, - 1929. - Т. V. – 360 с.

4 Фразеологічний словник української мови: В 2 кн. -К.: Наук. думка, 1993. – Кн. 1-2.

5 Словарь української мови: В 4 т. /Упор. Б. Грінченко: Репринт. вид. 1907-1909.-К: Лексикон, 1996.-Т. ІІ. – С. 186.

Тамара Міцінська (Хмельницький)

ВИВЧЕННЯ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ ПРО КОЗАЦЬКУ ДОБУ НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ В МУЗЕЇ

“ЛІТЕРАТУРНА ХМЕЛЬНИЧЧИНА”

У фольклорі - вся доля України: періоди високих піднесень і трагічних падінь, національно-визвольних і соціальних збурень, відчайдушної гайдамаччини і звитяжної козаччини, сторінки масового героїзму, зневіри і випадків зради. В історичних думах, піснях знайшли образне відображення трагічні й героїчні сторінки нашого краю, пов’язані з боротьбою проти татар, Визвольною війною українського народу 1648-1654 рр., в яких згадуються населені пункти Хмельницької області, такі як Полонне, Жванець, Ізяслав, Солобківці, Пилявці тощо.

Належне потрібно віддати кобзарям, які своєю творчістю розбуджували національну свідомість українського народу і заохочували його до боротьби за віру православну, за рідну матінку-землю, за свою гідність і свободу. В музеї письменника О.Купріна та літераторів Хмельниччини зберігається бандура, яка належала безіменному кобзареві, кріпаку графа Потоцького. Бандуру передали до музею старожили с.Западинці Красилівського району, які розповіли переказ про кобзаря.

Розповідь необхідно розпочати з пісні “Розлилися круті бережечки”. Її виникнення пов’язують з часом, коли війська гетьмана Богдана Хмельницького здобули значні перемоги у Визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. Загальний тон пісні оптимістичний, закличний, очевидно, вона відігравала велику мобілізуючу роль, її, вочевидь, виконували кобзарі і, напевне, безіменний кобзар з Поділля.

А щоб наша козацька, слава, гей, гей, засмутилася.

гей, гей, не змарніла! А ми ж тую червону калину,

Гей, у лузі червона калина, гей, гей, та піднимемо.

гей, гей, похилилася, А ми ж свою славну Україну,

Чогось наша славна Україна, гей, гей, розвеселимо.

Пісню було записано на початку 70-х рр. ХІХ ст. в селі Мар’янівці Великовисківського району сучасної Кіровоградщини. Знають її і на Хмельниччині.

У пісні “Чи не той то Хміль” оспівується перемога військ українського народу, очолених Богданом Хмельницьким, здобута в бою з польською шляхтою під Жовтими Водами 6 травня 1648 р. Цей бій увійшов в історію українського народу як перша велика перемога у Визвольній війні.

Чи не той то Хміль Не пий, Хмельницький, дуже

Що коло тичин в’ється?.. Той Жовтої Води, –

Ой той то Хмельницький, Іде ляхів сорок тисяч

Що з ляхами б’ється. Хорошої вроди.

Чи не той то Хміль, – А я ляхів не боюся

Що у пиві кисне? І гадки не маю –

Ой той то Хмельницький, За собою великую

Що ляшеньків тисне. Потугу я знаю.

Гей, поїхав Хмельницький Іще й орду да татарськую

І к Жовтому Броду, – За собою веду, –

Гей, не один лях лежить А все тото, вражі ляхи,

Головою в воду. На вашу біду, –

Пісню було записано на Галичині у 50-х рр. ХІХ ст. Співають її і на Поділлі.

В пісні “Ой то ляхи – вражі сини” оспівано події, які нагадують про той час, коли Єремія Вишневецький у червні 1648 р. вирушив із своїм військом через Овруч і Житомир на Брацлавщину, де були його маєтки. Жорстоко мстився він всім тим, кого вважав учасником селянського руху. Можливо, останні рядки пісні говорять про взяття Полонської і Старокостянтинівської фортець, які передували відомій Пилявській битві у вересні 1648 р.

Ой там, ой там славний козак Руську кровцю пити,

З поляками б’ється. Не один лях молоденький

Ой годі вам, вражі ляхи, Осиротив діти.

Пісня була надрукована в збірнику “Исторические песни малорусского народа с объяснениями В.Антоновича и М.Драгоманова” (К., 1875. - Т. ІІ).

Довгих важких шість років Визвольної війни з 1648 по 1654 рр. відмічені не тільки визначними переломними баталіями, такими, як Корсунська перемога, Жовті Води, Пилявська битва тощо. Увесь цей період рясніє сутичками, бойовищами між козацькими загонами і військами Речі Посполитої. Одна така бойова сутичка відбулася біля містечка Солобківці (тепер село) Ярмолинецького району. Ця подія так оспівана у пісні “Ой як пішли козаченьки”.

Ой як пішли козаченьки В Солобківцях із ляхів

Та з-під Солобковець, Висока могила.

Валялося вражих ляхів, Нещасна та баталія

Як біленьких овець. Під Солобківцями,

Нещасна та баталія Лежать ляхи х козаками

Лиха наробила, Та все купоньками.

Цю пісню було записано в Солобківцях 1935 р. Також звертає на себе увагу зміст пісні “Ой з-за гори високої”. В основі її лежать історичні події, що відбулися на Поділлі на початку лютого 1651 р., коли польсько-шляхетські війська, очолені польним гетьманом М.Калиновським, віроломно порушили Зборовську угоду і несподівано вдерлися в м.Красне (нині село Красне Жмеринського району Вінницької області), де на той час перебував Данило Нечай з частиною свого війська. Нечай відважно боровся з переважаючими силами польсько-шляхетських військ і загинув у цьому нерівному запеклому бою. У піснях найчастіше розповідається, що Нечай загинув від руки Потоцького. Згадуються й інші імена: Калиновського, Каневського, Чернецького, Борейка, Зборовського. Насправді ж убивцею Нечая був шляхтич Доброцеський, який спочатку намагався схопити Нечая живцем, а коли побачив, що він навіть і поранений люто б’ється, застрелив його з мушкету. Козаки забрали тіло Нечая в замок. Замок через три дні був взятий шляхтичами. Усі захисники загинули. Шляхта довго глумилася над трупом Нечая. У пісні цій так співається:

Гей, молоді козаченьки, За час за годинку

Котрий буде в місті – За малу хвилинку

Поклоніться матусенці, Качається Нечаєва

Нещасній невістці. Голова на ринку.

Нехай вона, нехай плаче, Ой не дбали вражі ляхи

А вже не виплаче, – На козацьку вроду, –

Ой над сином, над Нечаєм Рвали тіло по кавалку,

Чорний ворон кряче. Пускали на воду.

Ці рядки пісні мають під собою реальну основу. В пісні згадується і місто Полонне. Пісня була записана в селі Клембівка Ямпільського району Вінницької області. Відома вона і в нашому краї.

Наступна пісня “Ой з города, з Немирова”. У пісні йде розповідь про битву козацького війська з армією польського короля Яна Казимира, яка відбулася в жовтні-листопаді 1653 р. біля м.Жванця (нині село Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). Свідком битви є єдина вціліла вежа Жванецького замку. В районі Жванця козаки і татарська орда оточили польську армію. Становище Яна Казиміра було надзвичайно складним. Від цілковитого розгрому його врятував кримський хан, який знову зрадив Богдана Хмельницького. В пісні згадуються подільські села Яруга і Студеньки (с.Студениця Кам’янець-Подільського району).

Вийшов пан Хмельницький Вийшов пан Хмельницький

під Жванець з кравчиною: По Жванському полю,

“Ой прощайся, ляше, Ой запекли хлівоньку ляхи

Та із Волощиною!” Та по тому Подоллю!

Пісню вперше було надруковано в книзі “И.Срезневский. Запорожская старина” (Ч. ІІІ. 1834 р.).

Із пісень, які оспівують козацьку добу, неможливо залишити поза увагою пісню “А в Варшаві, да на ринку”.

А в Варшаві, да на ринку, де суди судили

Да спалити Наливайка в волю присудили,

Присудили Наливайка да ляхи спалити –

Присудили козаченьки ляхам відомстити.

Вдовин сину, вдовин сину, є ще в тебе браття,

А в братів твоїх козаків, багато завзяття.

Там, де на межі з Городоцьким районом починаються поля села Вівся Чемеровецького району, встановлено пам’ятний знак з барельєфною фігурою козака. На ньому напис: “Северин Наливайко, керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. проти шляхетської неволі і покатоличення населення.” Після розгрому повстання був схоплений і після жахливих тортур страчений у Варшаві 1597 р. Северин Наливайко походить із подільського містечка Гусятин.

Від половини ХV ст. 39 великих набігів здійснили татарські орди на Поділля. В основному вони проходили по так званих Чорному і Кучманському шляхах, які пролягали також і через землі Хмельницького краю. Так, Чорний шлях проходив між річками Случ і Південний Буг, повертав на південний захід праворуч Острожця, Уланова, Пилявець, Чорного Острова, ліворуч Бердичева, Любара, Острополя, Старокостянтинова, Базалії. Південніше Базалії, до Чорного Острова підходив Кучманський шлях. За містечком Красне він проходив між річками Мурафою, Ровом і Лядавою. Потім повертав на північ, на Чорний Острів, обминаючи витоки річок Ушиці і Смотрича.

Звідсіля татарські чамбули проривалися далеко вглиб Волині і Галичини. Кожний із нападів супроводжувався спаленням міст і сіл, масовими вбивствами і захопленням у ясир міщан, селян, пограбуванням їхнього майна. В 1969 р. від Ніни Артемівни Шахрай в селі Севрюки Красилівського району було записано слова такої пісні як “В славнім городі Заславлі”.

В славнім городі Заславлі У Горині вся водиця

Дзвони задзвонили, Мов би кривавиця,

Казаченьки проснулися, Пливли, пливли по Горині,

Білі лиця вмили. Та із возів спиці.

На татарчиків вставали, Задзвонили дзвони

Шаблі навострили. В городі Заславлі,

І потекли з татарчиків Козаки-заславці

Ріки кровавії. Здобули там славу.

Восені 1575 р. татарська орда стала табором біля подільського містечка Сенява (нині місто Стара Синява, районний центр Хмельницької області). Містечко і всі його околиці було пограбовано і спалено. Татари погнали в Крим велику кількість людей, худоби. Жахливі наслідки татарських набігів відображено у пісні, яку співають на Поділлі. Це “За річкою вогні горять”.

За річкою вогні горять, Бо на заріз людей ведуть:

Там татари полон ділять. Коло шиї аркан в’ється,

Село наше запалили А по ногах ланцюг б’ється.

І богатство розграбили, А я бідний, з діточками

Стару неньку зарубали, Піду лісом, стежечками, –

А миленьку в полон взяли. Нехай йому із водою…

А в долині бубни гудуть Ось-ось чайка надо мною.

Рятуючись від татар, люди часто ховалися у воді, де дихали через очеретяну трубочку. Чайки, кружляючи над сховищем, виказували втікачів татарам.

Окрім пісень про козацьку звитягу складено і чимало дум. У думі “Перемога Корсунська”, яку співав кобзар М.Григоренко, згадуються міста нашого краю Полонне і Кам’янець-Подільський. В 1950 р. в Богодухівському районі Харківської області було записано думу “Ой Богдане, Батьку Хмелю”.

Ой Богдане, Батьку Хмелю, Попереду грізний батько

Славний наш гетьмане! Конем виграває.

Встала наша Україна Знає Корсунь і Пилява,

На вражого пана. Знають Жовті Води,

З Запоріжжя, з Чигирина Як водив своє козацтво

Військо виступає, Богдан у походи.

_________________________

1 Закувала зозуленька: антологія української народної пісні. - К., 1989.

2. Героїчний епос українського народу. – К., 1993.

3 Історичні пісні. – К., 1961.

Олександр Петровський (Київ)

ТЕМА КОЗАЧЧИНИ НА МІЖНАРОДНИХ

КОНГРЕСАХ УКРАЇНІСТІВ

Серед тематичного розмаїття у програмах міжнародних конгресів україністів чільне місце належить проблемам українського козацтва. Адже ця тема, як узагалі українознавча тематика, упродовж століть була в Україні фальсифікована або й зовсім табуйована. Дозволялось єдине потрактування – боротьба за так зване возз’єднання з єдинокровними російськими братами і спільна боротьба з іноземними поневолювачами. Піддавались науково необгрунтованій критиці або замовчувались праці з проблем козаччини наших видатних учених Володимира Антоновича, Михайла Грушевського та інших.

Тож проведення Українським товариством охорони пам’яток історії та культури і Центром пам’яткознавства НАН України і УТОПІК щорічних наукових конференцій з проблем козаччини важко переоцінити. Надалі варто було б подбати про налагодження співпраці і взаємне інформування про наукові дослідження, які проводяться у такій важливій галузі, як козаччина, Міжнародної асоціації україністів та щойно названих мною поважних інституцій. Власне, моя участь у конференції і засвідчує налаштованість МАУ на таке взаємне інформування і співпрацю. Влітку наступного року у місті Донецьку на базі національного університету відбудеться черговий, шостий Міжнародний конгрес україністів, на якому, сподіваюсь, тема українського козацтва обговорюватиметься так само активно, як і на попередніх конгресах, на спеціальних секційних засіданнях, "круглих столах" тощо. Про наступний конгрес у Донецьку досягнуто погодження на всіх рівнях – з Президією НАН України, Міністерством освіти і науки, Донецькою облдержадміністрацією і ректором університету. Прийнято ухвалу Уряду України щодо проведення конгресу. Подаю цю інформацію з тих міркувань, щоб тема українського козацтва, яка є предметом зацікавлень учасників нашої конференції, традиційно зайняла чільне місце у програмі майбутнього конгресу, як це було на всіх попередніх, крім першого.

На першому конгресі МАУ, це був серпень 1990 року, за рік до проголошення незалежності України, коли наше суспільство ще певною мірою перебувало в стані політичної невизначеності, а інтелектуальна його складова ще не звільнилася цілковито від номенклатурного диктату й ідеологічної зашореності, окремих доповідей, присвячених козацтву, не було. У суспільній атмосфері ще витав дух недавніх заборон і гонінь на все національно-патріотичне, українське. Так, наприклад, було і з книжкою колишнього першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста "Україно наша Радянська". Цитую мовою оригіналу директивні положення постанови ЦК КП України про цю книжку: "Книга "Україно наша Радянська" по ряду важнейших принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций. В ней не даётся чёткого классового анализа и оценки отдельных исторических явлений, идеализируется украинское казачество и Запорожская Сечь, не показаны острота и сложность классовой борьбы на Украине... Подготовить и опубликовать в журнале "Коммунист Украины" рецензию на книгу П. Е. Шелеста "Украино наша Радянська". Считать необходимым после этого изъять указанную книгу из библиотечных фондов республики..." А невдовзі, після "изъятия" переможна реляція за підписом Щербицького у Москву, до ЦК КПРС. Хоч раніше, ще до "загвинчування гайок" інтернаціоналістами типу Брежнєва, Суслова, Щербицького, Радою Міністрів України було прийнято науково обґрунтовану постанову "Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорізького козацтва". Іншою постановою Ради Міністрів і ЦК КПУ було створено наше наукове Товариство охорони пам’яток історії та культури. Нагадаю, що ініціаторами та активними провідниками у справі відродження національної духовності, гідного пошанування героїчної козацької минувшини, зокрема, й спорудження на острові Хортиця Державного заповідника, були тодішній заступник голови Радміну Петро Тронько і письменник Олесь Гончар. А згодом, після хрущовської відлиги і настання брежнєвських заморозків їх ще за це й розпинали. На демократичні засади розвитку суспільства, на сферу національно-духовного життя все більше налягала зловісна тінь великодержавного шовінізму, активізувались стимульовані владою процеси русифікації.

Саме в цей час з ініціативи чеських і словацьких учених-україністів було зроблено спробу заснувати Міжнародну асоціацію україністів з метою подолання катастрофічної відключеності гуманітарних наук в Україні від світової україністики, стимулювання процесів національно-культурного відродження. Ця спроба була невдалою, з ініціаторами розправились, один з них – відомий учений Орест Зілинський загинув за загадкових обставин, інший – Микола Мушинка був звільнений з наукової роботи, переслідуваний, нині він – знаний у світі українознавець, іноземний член Національної академії наук України. А Міжнародну асоціацію україністів було засновано 1989 року в Геркуланумі поблизу Неаполя з ініціативи учених-україністів Італії, Канади, США, Польщі і, звичайно ж, учених з України. До ініціативної групи входили Ігор Дзеверін, Микола Жулинський, Віталій Русанівський, Петро Толочко, а також Григорій Грабович та Омелян Пріцак з Українського наукового інституту Гарвардського університету (США).

Перший Міжнародний конгрес україністів, як було вже сказано, проведено в Києві у 1990 році, він став визначною подією в науковому і культурному житті України. Відтоді міжнародні конгреси проводяться через кожні три роки в різних містах України, де є крупні наукові та освітні центри. Другий Конгрес було проведено у Львові – 1993 рік, третій у Харкові – 1996 рік, четвертий в Одесі – 1999 рік, п’ятий у Чернівцях – 2002 рік. Міжнародні конгреси україністів – це представницькі наукові форуми з числом учасників понад 600 осіб, у співвідношенні: 400 осіб з України і 200 учасників з інших країн.

На конгресах МАУ було виголошено 70 доповідей і наукових повідомлень, присвячених проблемам козацької доби, проведено 5 "круглих столів" і тематичних засідань. Слід також зазначити, що на тих секційних засіданнях, які були присвячені обговоренню творчої спадщини наших видатних істориків – Михайла Грушевського, Олександра Оглоблина та інших, козацька тема, як одна з провідних в історичній науці, також знаходила своє висвітлення.

Козацька доба не є предметом професійних зацікавлень самих лише істориків, вона привертає дослідницьку увагу представників інших галузей гуманітарних наук: літературознавців, мистецтвознавців, мовознавців, філософів. Увагу дослідників привертають різні сторони життєдіяльності української спільноти упродовж XVI-XVIII століть: визвольна боротьба, міжнаціональні і міжконфесійні взаємини, культурно-освітні процеси. Висвітленню цих питань присвячено доповіді провідних наших істориків, а також україністів з інших країн: Віталій Щербак "Українське козацтво на початку своєї історії", Борис Флоря (Росія) "Запорожское казачество в 1648 году (К вопросу об эволюции общественного сознания)", Петро Сас "Українське козацтво другої половини XVІ – першої чверті XVІІ ст. в історико-філософських рефлексіях інтелектуалів-сучасників", Тереза Хинчевська-Геннель (Польща) "Українське козацтво XVІІ століття в повідомленнях нунціїв", Сергій Леп’явко "До проблеми становлення козацького стану", Ганна Швидько "Репрезентативність джерел до історії міст Гетьманщини", Юрій Мицик "Розвиток української археографії історії українського козацтва (сучасний етап)". Низку доповідей присвячено окремим особистостям козацької доби: Юрій Мицик "Іван Сірко: деякі результати аналізу політичної біографії", Світлана Абрикосова "Запорозьке козацтво в епістолярній спадщині академіка Дмитра Яворницького", Ростислав Радишевський "Польськомовні барокові стемми Іванові Мазепі" та ін.

Наталія Яковенко у доповіді "Родова еліта як носій "континуїтету реалій" між княжою Руссю і козацькою Україною" обстоює необхідність наявності у суспільстві реальної соціальної групи (еліти), спроможної усвідомлено визначати напрями соціальної орієнтації. Доповідачка стверджує, що українській родовій еліті, князям і боярству-шляхті історія упродовж XVІ – середини XVІІ ст. відвела зовні малопомітну роль фундаменту, на якому народ знищеної монголо-татарами Русі поволі ставав українським народом. Олексій Путро у доповіді "Політична культура козацької держави в контексті еволюції української державної ідеї (друга половина XVІІ – XVІІІ століття)" доходить логічного висновку, що після знищення царським урядом Запорозької Січі і ліквідації залишків української держави – полково-сотенного адміністративного устрою козацький стан, остаточно втративши своє суспільно-політичне і військове підґрунтя, в переважній більшості розчинився в пригнобленій селянській масі, а українська державна ідея, носієм якої протягом століть виступало саме козацтво, впала в глибокий летаргійний сон на багато десятиліть.

Проблема формування і розвитку ідеї державотворення, становлення й функціонування Української держави, утвердження національної самосвідомості – у програмах конгресів одна з найважливіших.

Угорська дослідниця Беата Варга у доповіді "Ідея самостійної України: інтерпретації руху Богдана Хмельницького", проаналізувавши й зіставивши різні, часто полярно суперечливі погляди на так зване возз’єднання України з Росією, виокреслює тенденційні, великодержавні погляди на цю проблему таких істориків як П.Симоновський, П.Куліш, С.Соловйов і, з іншого боку, позицію М.Костомарова, автора "Історії Русів", М.Грушевського, Д.Яворницького, які оцінювали цю злуку як вимушений крок Богдана Хмельницького, доходить висновку, що антивеликоруські погляди в Україні ніколи не щезали, вони передавалися новим поколінням. Якщо ж після 1917 року здавалось, що тяга до суверенної України виявилась забутою, то це лише здавалось, насправді ж це не означало, що українські національно-незалежницькі настрої безслідно щезли. З цим твердженням цілковито солідаризується Володимир Сергійчук. У своїй доповіді "Державницькі устремління Богдана Хмельницького після Переяславської ради", дослідник наводить численні приклади кривд і покарань з боку московських зайд щодо українського населення і щораз наростаюче невдоволення усіх прошарків – від простого люду до козацької старшини, невдоволення, яке переростало у відвертий спротив. Це показувало, що такі настрої козацької старшини, найближчого оточення гетьмана були "віддзеркаленням державницьких устремлінь Богдана Хмельницького, його рішучої позиції в розбудові української держави, готовності заради цього навіть розірвати відносини з Москвою, про що свідчила заява гетьмана у жовтні 1656 року на старшинській раді в Чигирині: "Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим робити! Треба відступити від царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, – не тільки під християнського царя, але й під бусурманського".

Серед проблем, які привертали увагу доповідачів на конгресах україністів, чільне місце належить з’ясуванню сутності подій Визвольної війни, її типології і хронологічних меж. Серед термінологічних означень найбільш поширені такі: "Національно-визвольна війна", "Національна революція"; використовуються також терміни "козацька війна", "козацька революція", "козацьке повстання", "польсько-козацька війна" та інші. Юрій Мицик і Валерій Степанков схиляються до того, що найбільш прийнятними дефініціями є перші дві: "Національно-визвольна війна" і "Національна революція". Ті фахівці, котрі вивчали цю подію на основі аналізу обширної джерельної бази, сходяться у тому, що боротьба українців (незважаючи на притаманні їй окремі руйнівні (деструктивні) аспекти) носила визвольний, конфесійний і соціальний характер, спрямовувалася на розбудову незалежної держави. Але є й протилежні судження.

Валерій Степанков у доповіді "Проблема типології боротьби українців 1648 року (кілька зауваг до дискусії з п.Наталею Яковенко)" окреслює такі її судження:

1. Інкорпорація українських земель до складу Польщі, передбачена Люблінською унією 1569 року, не становила їх "захоплення" чи "загарбання".

2. Ні польська еліта, ні польська католицька церква у першій половині ХУІІ ст. не проводили політики національно-релігійних утисків (гноблення) українців.

3. У 1648 році спалахнула не визвольна боротьба українців за незалежність, а громадянська війна ("домова війна") всередині Речі Посполитої, яка після битви під Берестечком (літо 1651 р.) остаточно переросла на "польсько-українську війну".

4. Боротьба українців у 1648 р. не носила всенародного характеру, вона становила собою "нечувану різню", масовий терор, грабежі, хаос, анархію, "спалах антисемітського фанатизму", пружиною яких були "ненависть і помста".

5. Протилежність і суперечливість інтересів козацтва і поспільства. Козаки, котрі складали кістяк армії, нарівні з польськими жовнірами, спустошували й руйнували українські міста й села, грабували їх жителів, плюндрували рівночасно як католицькі, так і православні храми.

6. Похід української армії у Західний регіон (вересень-листопад 1648 р.) не носив визвольного характеру, а його українське населення не симпатизувало ні гетьманові, ні очолюваній ним армії й не брало участі у визвольній боротьбі.

Заперечуючи ці судження, В.Степанков висловлює міркування, що "сучасне наукове мислення" п.Опонентки дуже нагадує концепцію "домової війни", сформульовану бл. 350 років тому С.Твардовським, що стала однією з підвалин польської історіографії й окремі положення якої й нині сповідуються польськими науковцями. На підставі документальних свідчень, оцінок інших авторитетних учених В.Степанков наголошує на помилковості і навіть упередженості п.Опонентки.

Цікаві спостереження щодо начебто безконфліктного, безпроблемного характеру переяславського дійства і віковічного прагнення українського народу возз’єднатися з Росією наводить Валерій Цибульський у своєму дослідженні "Переяславська рада 1654 року в зарубіжній історіографії (1945-1990).

Проаналізувавши низку праць зарубіжних авторів, дослідник засвідчує, що позиція більшості авторів зводиться до таких положень:

- термін "возз’єднання" є абсолютно безпідставним, оскільки Україна і Росія ніколи не були одним цілим;

- заперечується всенародний характер Переяславської ради;

- укладення угоди з Москвою було добровільним, але вимушеним кроком Б.Хмельницького. У той же час Московська держава була надзвичайно зацікавлена в цьому союзі;

- Переяславська рада та українсько-московська угода мали формальне значення і були тільки епізодом (і то не головним) політики Б.Хмельницького;

- серед українського народу мала місце значна опозиція цьому союзові;

- ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних умов, у Переяславі вироблено не було.

Цей же дослідник у доповіді на наступному конгресі (вже на третьому), оперуючи конкретними документами і фактами, показав, що Переяслав не приніс Україні миру і безпеки і поклав початок її військової окупації і втрати незалежності. Отже, Валерій Цибульський: "Від українсько-московського договору 1654 року до Віленського перемир’я (за матеріалами зарубіжної історіографії)". Тут ідеться про відступ царя від букви і суті Переяславської угоди. Україна залишилась сам на сам із Польщею, до того ж татари тепер із союзників перетворились на ворогів. Згодом воєнні дії точаться з перемінним успіхом, але ж вони відбуваються на українській землі, гинуть або захоплюються у ясир тисячі людей, плюндруються міста і села, горять церкви. Та все ж, користуючись тим, що Польща водночас воювала із Швецією, Хмельницький досягає значних успіхів, його військо обложило Львів, ставало реальним звільнення всіх українських етнічних земель. Але у 1656 році московський цар уклав у Вільнюсі з поляками мирну угоду, без погодження з гетьманом і на порушення угоди Переяславської.

Я дещо детальніше зупинився на цих двох доповідях з проблем українсько-московських взаємин, оскільки автор у своїх висновках опирається на широкий спектр документів і наукових досліджень зарубіжних авторів, тобто цілком обґрунтовано претендує на об’єктивність і безсторонність суджень. Відомо ж, що такі авторитети в галузі україністики як засновник і багатолітній голова Французького товариства українських студій Даніель Бовуа, президент Італійської асоціації україністів Джованна Броджі Беркоф та й наш відомий учений у США, голова Українського історичного товариства Любомир Винар дотримуються думки, що заради наукової об’єктивності у з’ясуванні "жорстокої правди у трикутнику польсько-російсько-українських взаємин" обов’язково мають брати участь учені інших країн, але не тільки Польщі та Росії. Бо дослідникам з цих країн часто зраджує почуття істини. На підтвердження справедливості цього можу навести такий приклад. Один з багатьох. На українському книжковому ринку серед інших антиукраїнських московських видань вільно "гуляє" книжка: Ульянов М. "Происхождение украинского сепаратизма". Зміст її зрозумілий вже з самої назви – сепаратизм. Ось назви окремих розділів: "Захват Малороссии казаками", "Борьба казачества против установления государственной администрации в Малороссии". Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський – сепаратисти і вороги Росії, літературна мова створена штучно і т.п. Книжка написана не сьогодні, ще у 60-х роках. Але перевидана тепер і приурочена до незалежності України. І видрукувана не десь там, а в друкарні “Российской академии наук” і з анонімною передмовою.

Отже, комусь муляє, будоражить історична пам’ять про козаччину, цю героїчну епоху в житті нашого народу, спонукає до фальшувань, спрямованих проти нашої нинішньої незалежності. Бо козаччина – це символ і спонука до згуртування національно освічених, державотворчих сил незалежної України. Ця тема була і є актуальною та потрібною на цьому наголошує Юрій Мицик у доповіді "Феномен українського козацтва і перспективні напрямки його дослідження". Характеризуючи козацтво як унікальне явище світової історії, дослідник вважає, що явище це залишається малодослідженим і наголошує на необхідності створення Інституту козацтва (козакології), котрий став би координаційним центром наукових досліджень, в тому числі археографічних пошуків в архівах України, Росії, Польщі, Туреччини, а також Італії, Німеччини, Франції, Швеції та інших країн.

Станіслав Бушак (Київ)

ХУДОЖНИКИ-АВТОРИ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ КАРТИН ТИПУ “КОЗАК МАМАЙ”

Переважна більшість знаменитих українських народних картин типу „Козак Мамай” є недатованими і непідписаними (мається на увазі авторський підпис митця). Хто ж творив ці картини – самодіяльні народні майстри чи художники-професіонали? Cвідчень мало, і вони є суперечливими. Все ж, уважне дослідження дозволяє відшукати певні дані, що проливають світло на цю проблему.

Так, авторитетний знавець козацької доби Пантелеймон Куліш в своїх знаменитих „Записках о Южной Руси” (том 1, 1856) пише про запорожця–маляра, який ілюстрував книгу Олександра Івановича Рігельмана (1720-1789) “Летописное повествование о Малой России”. Ця книга, написана у 1778–1786 рр., вперше побачила світ в Москві у 1847 р., дякуючи зусиллям Йосипа Бодянського. «Вспомним Запорожца, который рисовал костюмы для книги “Летописное повествование о Малой России” Ригельмана. Такой мастер мог сочинить изображение Запорожца-кобзаря и стихи под ним, которые сделали народною и саму картину» [4, с. 192].

За даними видатного українського мистецтвознавця Павла Жолтовського, цим художником був Тимофій Калинський, про якого він пише наступне: „Тимофій - маляр. У 1778–1782 рр. виконав близько 30 великих акварелей із зображенням козаків, запорожців, міщан, посполитих степового та чернігівського селянства. Ці акварелі знаходились у збірках „Императорского общества древностей российских” в Москві” [3, с.135].

Точні роки життя Тимофія Калинського невідомі, але його упевнено можна відносити до митців другої половини (а то й середини) XVIII cт. Скоріш за все, він був близьким знайомим О.І.Рігельмана, а високий мистецький рівень ілюстрацій вказує на те, що це був професійний художник. До названої серії належить, зокрема, композиція “Запорожці” або ж “Козаки гуляють”, де зображено двох козаків, один з яких сидить у класичній позі “мамая” з бандурою, а другий танцює перед ним (Рис. 1).

Таким чином, ми виявили, що серед авторів “Мамаїв” були і митці-професіонали. Вищесказане підтверджує той факт, що в “кужбушках” (альбомах учбових малюнків) Києво-Печерської лаврської майстерні, де працювали професійні художники і де готували учнів – майбутніх професіоналів-іконописців – виявлено трьох козаків–бандуристів. Причому, один із них зображений в повний зріст, а двоє інших – в класичній (“східній” – зі схрещеними ногами) позі Мамая.

Рис. 1. Два козаки. Т.Калинський. Козаки розважаються, 1778-1782, акварель

Відомо автора одного з цих малюнків (два інші не підписані). Це – Грицько Маляренко, про якого П.М.Жолтовський наводить наступні дані: “Грицько Маляренко – учень малярні Києво-Печерської лаври. В лаврському кужбушку ХІХ-120 / 8448 уміщено його 176 підписних малюнків тушшю. Підписи як повні – “Грицько рисовав”, “рисовал Грицько Маляренко” (а також – “Грицько”, “Грицько Маляренко рисовал подольский”), так і скорочені – “ГР”, “РГМ”. На деяких крім підпису зустрічаються дати 1753, 1754 та 1755” [2, с. 158; 3, с. 145-146]. На одному з цих аркушів (№10) є зображення “Козака-бандуриста” (папір, тушований малюнок), яке датується серединою ХVІІІ ст. (Рис. 2).

Таким чином, вищеназвані твори датуються серединою ХVІІІ ст. і однозначно належать художникам-професіоналам. Грицько Маляренко, про долю якого ми більше нічого не знаємо, готувався на професіонала-іконописця, але успішно опановував і світські сюжети (портрет, пейзаж, побутові та батальні сцени, натюрморт, оголена натура).

Збереглося також чотири твори початку першої половини та середини ХІХ ст., прізвища авторів яких відомі. Так, в експозиції Одеського історико-краєзнавчого музею знаходиться картина “Козак-бандурист” (папір, наклеєний на полотно, олія; № И-78), що надійшов сюди в 1955 р. з Одеського археологічного музею. Автор та дата виконання відомі з напису на творі: “картину рисовалъ Прапорщикъ Брашивановъ ноября 9-го числа 1821” [5, c.4 ].

Жодної іншої інформації про художника Брашіванова окрім тієї, що він був військовим, немає: “Роки життя невідомі. Художник-любитель першої половини ХІХ ст.” [5, c. 30]. Невідома також і його національність (можливо, що це був росіянин, але не виключено, що й українець, прізвище якого спотворили і русифікували писарі-канцеляристи, як це нерідко було у ті часи). Художній рівень твору невисокий: це робота явно не професіонала, а скоріше людини, яка інколи (хоч і не регулярно) бере пензель у руки.

Рис. 2. Грицько Маляренко. Козак-бандурист. Середина ХVІІІ ст.

В Національному художньому музеї (м.Київ) зберігається два майже однакові за композицією та деталями твори, написані олійними фарбами на полотні (вони датуються 1834 та 1855 роками), які підписані художником Петром Рибкою.

Більш пізня картина (її № Ж-812) до 1927 р. знаходилася у збірці знаменитого київського колекціонера Павла Платоновича Потоцького, а в 1927-1934 рр. – в музеї України в Києво-Печерській лаврі. Відносно Петра Рибки, то він однозначно був самодіяльним художником, так як за даними дослідниці К.І.Климової (1995, с.23) на картині, придбаній у 1889 р. Потоцьким в козака з Переволочної, стоїть напис “1855 года іюля 21. А рисувалъ козакъ Петро Федоровъ Рыбка”.

В Санкт-Петербурзі в колишньому Державному музеї етнографії народів СРСР знаходиться картина “Козак-бандурист” роботи якогось Флейшера (з написом "МАКСИМЪ ЗАЛЬЖНЯКЪ"). Цей твір, що датується серединою ХІХ ст. (полотно на олії), написано явно самодіяльним майстром невідомої національності (можливо, німцем).

Ще один “мамай” належить пензлю французького лікаря Домініка П’єра де ля Фліза (1787–1861), який осів на Україні після російсько-французької війни 1812 р. В середині ХІХ ст. він обійшов багато українських сіл, залишивши унікальні етнографічні замальовки, в двох своїх акварелях змалював “Мамаїв дуб” та відтворив образ “розбійника Мамая” (з народної картини), а у пояснювальному тексті (1854 р.) зафіксував народні перекази про нього: “Серед народу поширена також розповідь про розбійника на ім’я Мамай, зображення якого зустрічається в багатьох хатах. Він сидить під дубом, грає на бандурі (вид гітари), віддалік на дереві висить чоловік, а внизу написані такі слова: Хоч на мене дивишся, та не угадаєш / Як зовуть і відкіль родом, / І як прозивають, нічичирк не знаєш...

У Чигиринському повіті поблизу села Черкас мене водили до величезного, вже давно всохлого дуба. Його називають дубом розбійника Мамая. Колись у затінку цього дуба він влаштовував своє пристанище, а на гіллі цього дерева вішав поляків і жидів, які потрапляли йому до рук, та й його самого на ньому пізніше повісили” [1, с. 94-95, 167-168].

Ось фактично і всі давні “мамаї” (які зберігають усталений канон класичної композиції), авторів яких ми знаємо. Таким чином, серед шести відомих нам авторів “мамаїв” два були українськими козаками (Петро Рибка та Тимофій Калинський), два (Брашіванов та Флейшер) – скоріш за все, неукраїнцями (ймовірно, що перший – росіянин, другий, - німець), один (де ля Фліз) – французом, а один (Грицько Маляренко) – майбутнім професіоналом-іконописцем. Два інші “мамаї” з “кужбушків”, автори яких невідомі, свідчать про те, що не лише Г.Маляренко міг писати образ “Козака Мамая” (та різноманітні світські твори ), але і його колеги-професіонали по мистецтву.

Таким чином, навіть на основі цієї скромної розвідки можна зробити висновок, що українські народні картини типу “Козак Мамай” писали як професійні, так і народні художники (про це переконливо свідчить і аналіз художньої мови та граматики і каліграфії написів на творах). Другий важливий висновок: притягальна магія цієї всенародної картини була настільки могутньою, що її малювали як українці, так й іноземці.

В пізніший період “козаків-мамаїв” писали як професійні (Т.Шевченко, Л.Жемчужніков, І.Рєпін та ін.), так і численні народні майстри, відтворюючи в залежності від своєї майстерності усталений пластичний канон, сформований багатьма століттями української національної історії.

___________________________

1 Де ля Фліз. Альбоми. – К.: Наук. думка. - Т. 1. 1996. – 255 с.

2 Жолтовський П.М. Малюнки Києво-Печерської іконописної майстерні. — К.: Наук. думка, 1982. - 288 с.

3 Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в ХVІ-ХVІІІ ст. —К.: Наук. думка, 1983. - 180 с.

4 Кулиш П.. Записки о Южной Руси. - Санкт-Петербург, 1856. - Т. 1. – 322 с.

5 Озерянская И.М., Солодова В.В. Выставка. “Исторический портрет ХVІІІ-начала ХХ вв.” из фондов Одесского историко–краеведческого музея”. Каталог. – Одесса, 1996. – 32 с.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS