КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження проблем пізнього середньовіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Ігор Кривошея (Умань)

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОЛЬСЬКУ КОЛОНІЗАЦІЮ УМАНЩИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

На зламі XVІ-XVІІ ст. на Уманщині утверджується нова категорія землевласників – польські магнати. Цей процес був частиною загального проникнення польських магнатів на українські землі, що значно посилився після Люблінської унії 1569 р. Відома дослідниця цього періоду Наталя Яковенко визначила, що процес формування латифундій польських магнатів відбувався трьома основними шляхами:

завдяки королівським данинам;

унаслідок шлюбних контактів із волинськими князями та, меншою мірою, із великим українським панством;

через установлення адміністративного контролю над південними околицями України – Брацлавщиною і Південною Київщиною1.

На думку Н. Полонської-Василенко, “після Люблінської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщині, на Задніпров’ї, що славилися родючим чорноземом. В Україні з’являються величезні лятифундії “королев’ят” – польських магнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарновські – Уманщиною...”2. Інформація про маєтки Тарновських на Уманщині не підтверджується іншими джерелами.

“Нових” колонізаторів не зупиняло те, що порубіжні землі Брацлавщини та Київщини були заселеними. Уже у другій третині XVI ст. у різноманітних документах згадуються Буки, Вороне, Мушурів, Романівка, Соколівка, Торговиця. На 1545 р. документи фіксують таких власників на Уманщині: Романівка та Демковці - Степан та Федір Барановичі, Вороне та Соколівка - Дмитро Базанович (володів до 1592), Мушурів - Митко Золотарь (за описом Брацлавського замку на звенигородському ґрунті). Пізніше власником Буків був брацлавський зем’янин Федір Базанович, що зайняв ці землі самовільно3. В описах брацлавського замку зазначено, що зем’яни мають багато пасік, городів, садів, орних полів тощо. Податків ніяких вони не платили, що викликало незадоволення власників замку. Автор опису, імовірно польський шляхтич, відносить їх до категорії власників, що не знають свого походження і право власності яких ще вимагає підтвердження4.

У 1592 р. козак Базанович продав Буки, Вороне, Соколівку галицькому каштелянові Юрію (Єжи) Струсю з Комарова. В 1594 р. останній позивався до Степана Клещовського, який чинив збитки: ловив бобрів, лосів, оленів, диких кабанів та коней на території Уманщини. Пізніше всі вищезгадані населені пункти були куплені у Базановичів та Золотарів галицьким каштеляном Єжи Струсем. Обіймаючи в цей час важливу посаду старости брацлавського, вінницького, звенигородського, Струсь збільшує свої володіння. На ці родючі землі претендували також князі Острозькі, які неодноразово нападали на маєтки Струся6.

Після 1604 р. як посаг до шлюбу Олени (Гелени), доньки старости галицького, снятинського, коломийського, хмільницького і любачевського Миколая Струся і Валенти Александра Калиновського, старости брацлавського і вінницького (1599-1613), звенигородського (1613), генерала подільського (1614), молоді отримали уманські володіння6. Подружнє життя тривало до жовтня 1620 р. 7 жовтня В. Калиновський загинув під час переправи через річку Прут у розпалі так званої Хотинської війни (1620-1621). Олена ще двічі виходила заміж: другий раз за князя Костянтина Костянтиновича Вишневецького, а потім, знову овдовівши, за Андрія Лещинського, старосту дерптського.

13 травня 1609 р. за сеймовою ухвалою Калиновський отримав “Гуманську пустелю”. Саме ця подія стала переломним моментом у розвитку регіону в першій половині XVII ст. Як же усе відбувалося?

За декілька місяців до травневого засідання польського сейму, а саме 26 чи 29 лютого 1609 р., було призначено ревізорів, точніше королівських комісарів для визначення кордонів “пустині” Умань у земське (приватне володіння). Мандат на проведення ревізії виписав руський писар Олександр Олешкович Крупецький (близько 1570–1652). До складу комісії входило кілька осіб, серед них – Флоріан Олешко-Притньовський (близько 1565–1628). Саме ревізори зменшили реальні розміри Уманщини, яка надавалася Калиновському у вічне володіння7.

Варто відзначити, що у лютневому виписі 1609 р. ця територія називалася не “Гуманська пустка (пустеля)” чи “пустиня Гумань”, а “пустиня названоє Уману”. Натомість, у документі від 26 квітня 1618 р., що підтверджував сеймову ухвалу 1609 р., вже фігурує назва “пустиня Гумань”8. Отже, вже тоді, до речі, староукраїнською мовою, назва Умань писалася по-різному або “Уману”, або “Гумань”.

У першій половині XVIІ ст. документи фіксують в регіоні такі населені пункти: Бабанка, Багва, Ботвинівка, Верхнячка, Гережанівка, Городецьке, Івангород, Іваньки, Чорна Кам’янка, Кищинці, Кожухівка, Кути, Маньківка, Папужинці, Псярівка, Сушківка, Зелений Ріг, Талалаївка, Гумань, Харьківка, Христинівка, Ціберманівка, Шаулиха (Рокошвар), Ягубець.

У 20-і роки XVII ст. Калиновські володіли на Уманщині понад 100 населеними пунктами. Зокрема, на 1629 р. тільки в Умані Мартину Калиновському належало з 1067 димів - 362 дими і 705 димів – Адаму Калиновському. У першій половині XVII ст. Христинівкою (Гунчею) володів Каліян Свирський, Буками і Вороним – Потоцькі, Цибулевим – князь Корецький, Жашковом – князь Острозький9. Обидва сини Калиновського загинули у травні 1652 р. під Батогом у боях із українськими козаками під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

Першим представником роду Потоцьких, що мав маєтності на Уманщині, був, імовірно, Станіслав “Ревера” (1579–1667), воєвода краківський (1658) і київський (1655), гетьман коронний (1654), великий польний (1654) староста галицький, барський, гродецький, коломийський, радомський, каменецький і т.д., пан на Підгайцях в Галичині. Саме він започаткував відгалуження Гетьманської лінії: ланцюцьку і кржешовіцьку (старшу на Станіславові), а також молодшу на Кристинополі – тульчинську та віляновську. Його першою дружиною була донька Валенти Александра Калиновського – Софія (?-1645). До великого посагу С. Калиновської увійшли, зокрема, два населені пункти на Уманщині – Буки і Вороне10.

Отже, представлений матеріал дає підстави стверджувати, що проникнення польських магнатів на Уманщину відбувалося трьома шляхами, на які вказала Н. Яковенко, що й на Україну в цілому. Ця перша хвиля колонізації призвела до зникнення категорії української шляхти, що володіла населеними пунктами у регіоні. На зміну покозаченим зем’янам прийшли Струсі, Калиновські, Потоцькі та інші, але з початком національно-визвольної революції українського народу ситуація дещо змінюється.

__________________

1 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. – С. 209.

2 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.1. До середини XVII ст. – К., 1995. – С. 344.

3 Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв. – К., 1927. – С. 8-10; Яковенко Н. М. Українська шляхта...– С. 238.

4 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора давних актов. - К., 1886. - Ч.VI. - Т.1. - С. 26.

5 Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв… – С. 14.

6 Wolff J. Kniaziowie litewsko–ruscy od kónca czernastego wieku. – 1895. – S. 571; Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв... – С. 14.

7 Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. – Острог-Львів, 2002. – С. 99, 103, 120, 147, 161.

8 Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569 – 1673 / Передмова Патриціїї Кеннеді Ґрімстед. – К., 2002. – С. 545, 605.

9 Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв… – С. 16.

10 Dworzaczek W. Genealogia. – T.II. Tablice. – Warszawa, 1959. – Cz.II. – Tabl. 141; Wolff J. Op. cit. – S.571; Кривошея І. І. Потоцькі герба Пілява: Тульчинська лінія. – К., 2000. – С. 5; Ткаченко М. Гуманщина в XVI–XVII вв. – С. 14.

Петро Натикач (Житомир)

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ ЖИТОМИРЩИНИ

Територія Житомирської області напередодні Визвольної війни входила до складу Київського (основна частина) та Волинського воєводств Речі Посполитої. Після Люблінської унії тут, як і на всій Україні, різко посилився феодальний, релігійний та національний гніт, тому в кінці ХУІ – першій половині ХУІІ ст. вибухали селянсько-козацькі повстання (Лук‘ян Чернинський – 1587 р., Криштоф Косинський – 1591-1593 рр., Северин Наливайко – 1594-1596 рр., масові заворушення – 1617-1618 рр., виступи під час „золотого спокою” – 1639-1647 рр.).

Житомирщина була складовою невід‘ємною частиною визвольних змагань українського народу. Це знайшло своє відбиття в джерелах та історичній літературі1.

Метою даної статті є аналіз основних фактів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в межах сучасної Житомирської області.

Відразу ж після початку війни вона поширилась і на територію сучасної Житомирщини. Документ повідомляє, що все ж в перші місяці війни “пана Олександра Немировича власні хлопи забили в маєтності його Олевську”2. Особливо піднялись на боротьбу народні маси, коли магнат Ієремія Вишневецький, переправившись в районі Любеча на Правобережну Україну через Овруч, пішов із військом до Житомира, куди прибув 14 червня. Далі каральний польський загін рушив через Котельню, Вчорайше, Бердичів, Чуднів, Чорторию на Брацлавщину, знищуючи все на своєму шляху, жорстоко розправляючись з населенням3.

Соратник Богдана Хмельницького Максим Кривоніс із сином Кривоносенком переслідував його, йдучи через П‘ятку, Чуднів, Чорторию – до Полонного4.

“Я за паном Вишневецьким мушу піти і буду його шукати”, - говорив Максим Кривоніс повсталому народові. Гаряча сутичка відбулася під Махнівкою, далі Вишневецький втік на Бердичів, повсталі наздогнали його під П‘яткою, але шляхтичам вдалося перебратися через річку Случ. Повстанці визволили П‘ятку, Любар, Бердичів, Чуднів, Житомир, Зв‘ягель, Баранівку. В кінці червня-на початку липня була визволена від шляхти вся територія сучасної Житомирщини5. В селах Паволоч і Котельня було сформовано селянсько-козацький загін, який очолив Іван Кучевич. В Овручі повсталі на чолі з Іваном Голотою вигнали феодалів з міста, знищили актові книги з записами повинностей селян і міщан.

Як свідчить скарга шляхтича Д.Воровича, житомирські міщани в середині липня 1648 р. розгромили його “маєтность... Крошню”. Зокрема, “месчане житомерские замочок ввес спустошили… забрали вси речи , которие в той маетности заставали”6. Влітку 1648 р. біднота Паволочі і Котельні разом з населенням села Лисівка зруйнували маєток і садибу шляхтича А.Бонковського в с. Конлівці. В Любарі повстанці “з разным оружъем, до войны належачим” також громили шляхту.

В роки Визвольної війни мужність в боротьбі проявив Зв‘ягельський полк, яким командував Іван Тиша – ремісник-кушнір із Зв‘ягеля. Він був пізніше сотником під час героїчної оборони Д. Нечаєм міста Красного (лютий 1651 р.), поранений потрапив до рук ворога і загинув на шибениці.

15-16 липня 1648 р. Богдан Хмельницький прибув із селянсько-козацьким військом до міста Паволоч, стає тут табором7. В Паволочі гетьман видає ряд універсалів, приймає посланців, зокрема з Росії Болховського. 24 липня він пише листа російському цареві, в якому прохає допомогти8. Та відповідь Москви була невизначеною: Московська держава ще не була готова до війни з Річчю Посполитою, а обіцянка допомогти Хмельницькому означала проголошення війни між Московською державою і Річчю Посполитою. 25-26 липня Богдан Хмельницький залишає Паволоч і йде до Старокостянтинова.

В серпні 1648 р. Богдан Хмельницький знову прибув на нашу територію, ставши табором під Янушполем. Про цей факт свідчить лист Брацлавського воєводи Адама Кисіля до коронного канцлера. В грудні 1648 р., повертаючись після облоги Львова і Замостя до Києва, Хмельницький проходив через Бердичів, Паволоч, інші населені пункти краю9.

На визволених від польської влади землях встановлювалися козацькі порядки. Основна частина земель перейшла до скарбу Війська Запорозького. Як і по всій Україні, відбувалося оформлення земельної власності фермерського типу10.

Дискусійним є питання про кількість козацьких полків на території сучасної Житомирщини в роки Визвольної війни. Як правило, дослідники нараховують в часи найбільшого розмаху війни 5 полків: Зв’ягельський (полковник Іван Тиша); Паволоцький (в різні часи на чолі були Іван Кучевич, Іван Попович, полковник Шрамко); Овруцький (полковник Іван Голота); Миропільський, Любартівський. Ще інколи називають і шостий – Житомирський полк. На наш погляд, зваженою є теза історика-краєзнавця І.Ярмошика, що полків було менше. Адже під полком розуміють, насамперед, територіально-адміністративну одиницю, а не тільки військове формування. Таке твердження ні в якому разі не може заперечити того, що вся територія сучасної Житомирщини була охоплена національно-визвольною війною. Тому дискусія про кількість полків не носить принципового характеру. Тим більше, що їх кількість в ході війни змінювалась. Так, в 1649 р. були відомі Зв’ягельський, Любартівський, Овруцький полки, а після Зборівської угоди існував лише Паволоцький полк, а інші відійшли до Київського та Білоцерківського полків.

Визвольна війна йшла з перемінним успіхом. Декілька разів за ці роки територія сучасної Житомирщини знову попадала під владу польської шляхти. Зокрема, в травні 1649 р. польське коронне військо оволоділо Зв‘ягелем: “козаків разом з мешканцями вирізало, а місто спалило”, було захоплено Бердичів. Але скоро знову народ піднявся на панів. Сам Хмельницький наприкінці травня 1649 р. підійшов під Бердичів, вигнав шляхту і пішов далі на Старокостянтинів. В цей же період козацький загін Гараски напав на Іскоростень, вигнав звідти шляхту, зруйнував укріплене місто11. У Зв‘ягелі, не дивлячись на жорстокість шляхти, знову формувалися загони. Тут стояли, як казали вище, сотні Чернігівського і Лубенського полків під командуванням полковника Герасима Яцкевича. В Чорториї був невеликий селянсько-козацький загін, який підтримував зв‘язки з повстанцями. В Любарі готувалися до нових битв селянські загони полковників Івана Донця і Таборенка12. Шляхта знову в паніці втікала.

“Літопис Самовидця” повідомляє, що в Чорториї стояв один з козацьких полків Б.Хмельницького, і також в Овручі, „до которого усе Полісся належало”13, і що сам Б.Хмельницький з військом в союзі з кримським ханом рушив проти коронного польського війська, яке зупинилося обозом під Збаражем.

Після Зборівської битви в серпні 1649 р. було укладено Зборівський мир. Згідно умов цього миру, кордон між польським і українським військом, так звана “Козацька лінія”, проходив по річці Случ, через місто Зв‘ягель, трохи західніше Димера, Овруча, Коростишева, Івниці, Паволочі, Погребищ, Вінниці. Були ліквідовані Зв‘ягельський, Овруцький, Любартівський, Миропільський полки.

Отже, територія Житомирщини була розділена кордоном. Та частина, що перебувала в складі козацької території, підпорядковувалася Паволоцькому, Київському та Білоцерківському полкам. На іншу, польську частину поверталися Немиричі, Вороничі, Залеські та інші пани, які намагалися повернути втрачені землі та майно, а це приводило до масового переселення селян. Так, в 1650 р. на Лівобережну Україну перейшла значна частина жителів села Левків, там залишилося лише 47 дворів14.

В серпні 1649 р., перебуваючи в Паволочі, Б.Хмельницький знову зустрічався з посланцем Московської держави.

В червні-липні 1651 селянсько-козацька військо зазнало поразки під Берестечком, що надзвичайно ускладнило ситуацію на Україні. Серед героїв Берестечка було багато вихідців з Житомирщини.

Коли в червні 1651 р. під час битви під Берестечком кримський хан Іслам-Гірей вийшов з бою, захопивши за загадкових обставин з собою Б.Хмельницького, то шлях їх пролягав і по території нашого краю. Козацькі загони розбили під Паволоччю і Чудновим кількатисячну орду ногайських татар, які йшли попереду основних військ кримського хана. Дослідники вважають, що ці дії були направлені на визволення з полону Б.Хмельницького. І дійсно, 2 липня 1651 р. під Любаром Хмельницький був звільнений.

З Любара Хмельницький приїжджає до Паволочі і лише тут 6 липня дізнається від полковника Хмелецького про гірку поразку під Берестечком15. Було проведено раду козацької старшини, розіслано гетьманські універсали із закликом підніматися на боротьбу і збиратися до Маслового Ставу на козацьку раду. 7 липня Б.Хмельницький рушив з Паволочі до Білої Церкви. А тут формував козацькі загони полковник І.Кучевич-Миньківський.

Польське військо, йдучи з-під Берестечка, грабувало наш край, в окремих регіонах місцеве населення чинило опір.

В серпні 1651 р. під Любаром загін поляків терпів голод через нестачу продуктів, про що писав шляхтич М‘ясковський королю Яну Казиміру в листі, адресованому з Любара 1 серпня 1651 р.16. Польська армія пройшла через Межирічку (Ємільчино), Трощу, Янушпіль, Ружин і 6 серпня стала табором в Паволочі. Саме тут 10 серпня помер Ієремія Вишневецький, рішучий противник української державності. В районі Овруча, Народичів активізувало свої наступальні дії литовське військо.

Шляхта поверталася на попередні місця. Багато селян втікало від експлуатації, як правило, на Лівобережну Україну. Черняхів, Ярунь, Малин майже повністю обезлюдніли.

Згідно Білоцерківського миру (вересень 1651 року), польсько-український кордон пролягав через Вінницю-Самгородок-Паволоч-Макарів-Чорнобиль.

Після битви під Батогом (травень 1652 р.) на Житомирщині були поновлені козацькі порядки. Та навесні 1653 р. десятитисячна польська армія під командуванням воєводи С.Чарнецького пройшла землями Житомирщини, зайняла Коростишів, Чуднів. Знову розпочалося переслідування населення, справу ускладнили епідемія чуми, голод. Багато населених пунктів було спустошено, були великі втрати людей, робочої худоби.

В цих умовах Б.Хмельницький активізував взаємини з російським урядом, і коли Земський собор прийняв рішення допомагати Україні, весь свій дипломатичний талант націлив на укладання рівноправного союзу між Росією і Україною, вважаючи в цьому найбільш оптимальне рішення для українського народу. Та подальша політика Росії показала суперечливість такого кроку.

________________________

1 Воссоединение Украины с Россией. В 3 томах. – М., 1954; Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – К., 1954; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К., 1993; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. В 3 томах. – К., 1990; Козацькі часи на Житомирщині. – Житомир, 1994; Житомирщина. Історичний нарис. – Житомир, 2003; Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1888. - Т.1.

2 Хрестоматія з історії УРСР. – К., 1959. - Т. 1. - С. 263-264.

3 Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ ст. – К., 1997. - С. 184.

4 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К., 1993. - С. 112.

5 Михайлина П.В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.). – К., 1975. - С. 146.

6 Архив Юго-Западной России. - Ч. ІІІ. - Т. ІУ. - С. 443-445.

7 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. - С. 116.

8 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. В 3 томах. – М., 1954. - Т. 2. – С. 64-65.

9 Козацькі часи на Житомирщині . – Житомир, 1994. - С. 111.

10 Житомирщина. Історичний нарис. – Житомир, 2003. - С. 63.

11 Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1888 - Т. 1. - С. 372.

12 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – К., 1954. - С. 161.

13 Літопис Самовидця. – К., 1971. - С. 57.

14 Козацькі часи на Житомирщині. - С. 26.

15 Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2001, Вип. 10. - С. 123.

16 Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание… - С. 271.

Іван Ярмошик (Житомир)

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В ДОСЛІДЖЕННЯХ ОРЕСТА ФОТИНСЬКОГО

(1862-1931 РР.)

У другій половині ХІХ ст. у волинській губернії сформувався досить численний загін істориків-краєзнавців, які приділяли увагу вивченню проблем минулого регіону. Дослідники гуртувались навколо різних губернських структур, таких як губернський статистичний комітет, редакції періодичних видань – „Волынские губернские ведомости”, „Волынские епархиальные ведомости”, „Волынь”. Наукові дослідження волинських краєзнавців вже стали об’єктом історіографічного інтересу сучасних істориків. Останнім часом з’явилось ряд розвідок, захищені дисертації про доробок краєзнавців Волині1. Як правило, ці праці носять загальний характер, і доробок окремих дослідників ще на знайшов глибокого аналізу і потребує уваги дослідників.

Серед волинських краєзнавців кінця ХІХ - початку ХХ ст. помітне місце займає Орест Фотинський. Йому належить значна заслуга в розвитку історико-краєзнавчих досліджень Волинської губернії. Однак його наукова та організаційна праця ще не знайшла належного висвітлення в наукових публікаціях.

Наприкінці ХІХ ст. на Волині виникають товариства, які об'єднали зусилля краєзнавців по дослідженню регіону. Першим з них було Волинське церковно-археологічне товариство, відкрите 2 січня 1894 р. Біля його витоків стоїть цікава постать Ореста Авксентійовича Фотинського (1862-1931), відомого волинського історика, краєзнавця. Народився він в сім’ї священика села Батьків Кременецького повіту Волинської губернії. Початкову освіту здобув в Кременецькому духовному училищі. Протягом 1877-1883 рр. навчався у Волинській духовній семінарії, після закінчив Київську Духовну Академію. Працював викладачем в Житомирському жіночому духовному училищі.

Саме він у 1892 р. подав на ім’я волинського архієпископа Модеста записку про необхідність заснування товариства, яке б займалося дослідженням давньої історії Волині.

Постать архієпископа Модеста теж цікава у волинському краєзнавстві. М.Петров характеризував його як людину “с необычайными умственными дарованиями,… страстный любитель и собиратель старины”2. Він зібрав багату колекцію шаманських та ламаїських предметів культу, давніх шумових музичних інструментів, підтримував стосунки з науковими установами, зокрема з різними Церковно-археологічними музеями, в першу чергу, при київській духовній Академії, надсилав туди різні старовинні предмети, які становили музейну цінність. Займаючи керівний пост при певній єпархії, він намагався заснувати там місцевий церковно-археологічний музей. Прикладом цьому може бути музей при Холмській єпархії. В Житомир Модест був переведений з Нижнього Новгорода у 1899 р.3. І тут він підтримав ідею О.Фотинського про створення в Житомирі церковно-археологічного товариства, підтримував його діяльність.

Помітне місце серед історико-краєзнавчих видань кінця ХІХ – початку ХХ ст. у Волинській губернії займає “Волынский историко-археологический сборник”, який видавався Волинським церковно-археологічним товариством з ініціативи О.Фотинського. У Почаєві вийшло два випуски цього наукового збірника – перший у 1896 р. та другий – у 1900.

На його сторінках О.Фотинський опублікував ряд грунтовних історичних розвідок. Одна з них – про видного політичного діяча козаччини середини ХVІІ ст. Юрія Немирича – „Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни ХVII века”. В ній автор простежує складний і повний протиріч життєвий шлях одного з видних представників української шляхти середини ХVІІ ст. Юрія Немирича, який виховувався в родині, яка сповідувала социніанство, і сам довгий час був прихильником протестантизму. На початку Визвольної війни він організував та очолив шляхетське ополчення, яке мало на меті захист панських володінь від повстанців. Зрештою, в середині 50-х років прийняв православну віру, влився в ряди козацького війська, був одним з найближчих соратників гетьмана Івана Виговського, виконував його важливі дипломатичні доручення4.

На сторінках згаданого збірника О.Фотинський видрукував ряд документальних актів ХVІ–ХVІІ ст. з архіву Жидичинського монастиря, які стосуються деяких сіл Волині5.

Проблемам, дотичним до історії козацтва, присвячена ще одна стаття О.Фотинського „Социнианское движение на Волыни”, яка опублікована в „Волынских епархиальных ведомостях” №25 за 1894 р. В ній дослідник простежив поширення социніанських ідей на Волині та висвітлив ставлення до них козацтва, наголосивши, що ця течія протестантизму як і протестантизм взагалі, був чужим і незрозумілим для козацтва, яке завжди залишалось вірним православній вірі.

Найбільш повно погляди О.Фотинського на історію українського козацтва знайшли відображення в його публікації „О происхождении южно-русского козачества”, яка з’явилась на сторінках „Памятной книжки Волынской губернии на 1904 год”. В основу статті покладений курс лекцій по історії українського козацтва, прочитаний О.Фотинським протягом 1902-1903 рр. в приватній жіночій прогімназії Н.В.Овсянникової в м.Житомирі. Стаття досить значна за обсягом, налічує 94 сторінки.

В ній О.Фотинський аналізує різні аспекти історії козацтва: його походження, значення самого терміну „козак”, господарські заняття козаків, військове мистецтво козаків тощо.

Дослідник рішуче заперечує спроби ототожнювати історію терміна „козак” з самою суттю козацтва, підкреслює, що історія терміна далеко не завжди збігається з історією тої соціальної групи, яку він означає6. О.Фотинський наголошує, що козацтво в етнографічному плані чисто руське слов’янське явище, хоч в ньому траплялись і представники інших народностей, які розчинялись в козацтві. Наголошує на вільному характері козацтва, яке не підлягало урядовій регламентації. Навпроти ж реєстрове, городове козацтво було „вырождающейся частью козачества”7.

Висвітлюючи господарські заняття козаків, дослідник акцентує, що козацтво не можна розглядати лише як військову організацію або як зібрання бездомних бродяг. Війна для козаків була переважно засобом самооборони від численних ворогів, а розбійництво ніколи не було характерним для переважної маси козаків. основною метою їх поселень в степу були „тамошні вигоди” в заняттях землеробством, скотарством, бджільництвом, полюванням та рибальством. Саме козаки, як вважає О.Фотинський, започаткували та розвивали в Україні чумацький промисел.

Історію козацтва О.Фотинський висвітлює на широкому фоні історії України від часів Київської Русі. Відкидаючи версію про прийшлий характер козацтва, намагається знайти риси подібності до козацького способу життя в берладниках, розглядає населення болоховської землі як можливих предків козацтва. Та, зрештою, вважає його загальноукраїнським явищем, і джерела його формування вбачає в селянському середовищі та в шляхті, в кого „Кипела горячая кров, у которых руки чесались, хотелось показать свою удаль, потешить душу”. А причинами виникнення – посилення кріпосницького гніту з боку Литви та Польщі та військову загрозу з боку татар.

У 1899 р. О.Фотинський був делегатом ХІ Археологічного з’їзду від Волинського церковно-археологічного товариства. Він не лише організував виставку волинських старожитностей, але й виступив з науковим повідомленням, був секретарем відділення історико-географічних і етнографічних старожитностей (головою – Д.І.Багалій)8.

Традиція проведення Археологічних з’їздів в Росії започаткована з 1868 р. за ініціативою графа А.С.Уварова. Їх метою було ознайомлення науковців з досягненнями в дослідженнях старовини, обговорення результатів археологічних робіт, накреслення нові напрями пошуків. З’їзди проводились в різних містах Росії, і тематика присвячувалась переважно тому регіону, де він проводився. Проблеми волинських старожитностей розглядались на ІІІ з’їзді в Києві у 1874 р.

ХІ з’їзд планувалось присвятити виключно історії Волині і провести його в одному з волинських міст – Луцьку, Володимирі, Кременці, Дубно. Через організаційні труднощі місцем проведення обрано Київ9. Планувалось також здійснити екскурсію для ознайомлення з пам’ятками старовини в Бердичеві, Житомирі, Дубно, Кременці, Почаєві, Луцьку, Ковелі, Холмі10. Однак екскурсія ця не була здійснена. Тематика рефератів, прочитаних на з’їзді, стосувалась історії всієї Південно-Західної частини Російської імперії.

Значну увагу приділено і Волині. Із 134 доповідей безпосередньо Волині присвячені 12, і 14 рефератів мали дотичне відношення до минулого регіону. Окремі сторінки історії Волині висвітлені були у доповіді О.Фотинського “Побратимство и чин братотворения в Юго-Западной Руси”, з якою він виступив на з’їзді.

ХІ археологічний з’їзд розглянув досить широкий спектр проблем давньої історії України і Волині зокрема, підвів своєрідний підсумок наукового вивчення стародавньої історії Волині на кінець ХІХ ст. В рефератах, виголошених на з’їзді, відображено широке коло питань волинської минувшини, і в цьому є певна заслуга Ореста Фотинського.

Разом з тим з’їзд підкреслив недостатню вивченість багатьох проблем волинського регіону, в дискусіях намічались шляхи дальших досліджень. Слід відмітити, що волинські краєзнавці слабо представлені були на з’їзді, який планувалось присвятити їх регіону, з доповідями виступили лише два дослідники – Сергій Гамченко та Орест Фотинський. Це дало підставу О.Фотинському звернутись з закликом до інтелігенції губернії активніше вивчати місцеву старовину11.

За науково-дослідницькою роботою О.Фотинського стежив та високо оцінював її відомий український історик Володимир Антонович. Свідченням цього може бути цікавий екземпляр книги В.Антоновича “Монографии по истории Западной и Юго-Западной России”. – К., 1885. – Т. 1, який зберігається нині в бібліотеці Житомирського краєзнавчого музею з дарчим написом автора “Многоуважаемому Оресту Авксентіевичу Фотинскому въ знакъ глубокого уваженен[ия] отъ В.Антоновича”.

В радянські часи О. Фотинський продовжив досліджувати історію України, був одним з засновників архіву в Житомирі (нині Державний архів Житомирської області). Викладав історію України в Житомирському інституті народної освіти (тепер Житомирський державний педагогічний університет), в курсі якої теж висвітлював історію козацтва, але, на жаль, тексти цих лекцій не збереглись.

Таким чином, в науковому доробку Ореста Фотинського є ряд цікавих праць, в яких з позитивної сторони висвітлено проблеми історії українського козацтва. Це сприяло, в першу чергу, популяризації середньовічної історії України, формуванню національної самосвідомості у населення Волинської губернії, яка довгий час перебувала в складі Речі Посполитої і в якій вплив польського елементу у ХІХ ст. був значним.

___________________

1 Баженов Л.В. Історичне краєзнавство правобережної України ХІХ – на початку ХХ ст..: Становлення. Історіографія. Біобібліографія. – Хмельницький, 1995. ; Костриця М.Ю. Товариство дослідників Волині: історія. Діяльність, постаті. – Житомир, 2001.; Ярмошик І.І. Волинь в історико-краєзнавчих дослідженнях ХІХ – ХХ століть. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., 1998.

2 Петров Н. Воспоминания старого археолога // Просемінарій. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. – Вип.1. – К., 1997. – С. 103.

3 Там само. - С. 103, 104, 105.

4 Фотинский О. Юрий Немирич. Эпизод из истории Волыни ХVІІ века // ВИАС. - Вып.1. – Почаев-Житомир, 1896. - С. 3-29.

5 Фотинский О. Из архива Жидичинского монастыря// ВИАС. – Почаев-Житомир, 1896. - Varia. - Вып. 1. – С. 4-18.

6 Фотинский О. О происхождении южно-русского козачества // Памятная книжка Волынской губернии на 1904 год. – Житомир, 1903. – С. 4.

7 Там само. - С. 7.

8 Труды Одиннадцатого Археологического съезда в Киеве 1899. – М., 1901. - Т. 1. – 816 с; 1902. - Т. 2.

9 Антонович В. Археологический съезд в Киеве // ВЕВ. – 1899. - № 20. – С. 579-582.

10 Одиннадцатый Археологический съезд в Киеве. 1-20 августа 1899 года. – М., 1899: издание исправленное и дополненное. –С. 29.

11 Фотинский О. Волынь на ХІ Археологическом съезде в Киеве // ВЕВ. – 1899. - № 35. – С. 919.

Іван Михальчишин (Київ)

ПОДІЛЛЯ У ВЕРХІВ'ЯХ ПІВДЕННОГО БУГУ, ЗБРУЧА, СЛУЧІ І ПОЛКВИ ПІД ЧАС ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648-1657 РР.

Для глибшого розуміння процесів та подій Визвольної війни українського народу велике значення має вивчення їх в окремо взятих регіонах та пунктах нашої країни. Одним з таких регіонів є плато Волино-Подільської височини, з якої беруть початок річки Південний Буг, Збруч, Случ, Полоза (права притока р.Горинь), що знаходився на перехресті важливих воєнних шляхів та на Кучманському шляху, по якому хижі степові орди татар здійснювали свої грабіжницькі набіги на Поділля та Волинь. Згадана територія належить до Західного Поділля, а за адміністративним поділом - до Xмельницької області. Вона знаходиться в межах переважно Волочиського, а також суміжних Теофіпольського, Красилівського, Хмельницького та Городоцького районів.

З ХV - ХVІ ст. багатими родючими землями Поділля володіли польські магнати Синявські, Острожські, Збаражські, Вишневецькі та шляхта. Корінне православне населення зазнавало потрійного гніту: економічного, національного і релігійного. Було запроваджене кріпацтво, якого подоляни до цього не знали, насаджувався католицизм і уніатство. Тому під час Визвольної війни низи суспільства, збідніла шляхта активно включилися у збройну боротьбу за свою свободу. Ця боротьба не припинялася протягом всього періоду війни, але у писемних джерелах події на цьому перехресті пересування військ, бойових сутичок та участь у них народних мас висвітлені скупо. Одною з причин такого становища є відсутність у краї потужних фортець, як, наприклад, твердиня Подільського воєводства Кам'янець (Кам'янець-Подільський). Адже автори літописів, листів та інших писемних документів приділяли основну увагу битвам біля великих фортець і замків, докладно описували їх штурми, наступи та відступи військ, а про події на нашій території сповіщали епізодично, побіжно. Згадана територія була ніби обрамлена потужними фортецями: на сході – Старокостянтинів, Меджибіж, Летичів, Деражня; на півдні - Городок, Сатанів, Гусятин, а ще південніше - Кам'янець; на півночі - Човганський Камінь (Теофіполь). Останній був проміжним пунктом зосередження і відпочинку військ як відступаючої, так і наступаючої сторін від Старокостянтинова, котрий, як і Кам'янець, мав стратегічне значення. На заході природним рубежем регіону була р. Збруч, а за нею знаходилася польська фортеця Збараж. На самій же території верхів'їв Південного Бугу, Збруча, Случі та Полкви були споруджені другорядні невеликі фортеці та укріплення Плоскирів (нині Хмельницький), Чорний Острів, Базалія, Ожигівці, Купіль, Глядки, Маначин, які епізодично згадуються у літописах, у листуванні обох ворогуючи сторін. У народній пам'яті збереглися перекази, легенди про ці бурхливі героїчні і драматичні події середини ХУП ст. При належному критичному аналізі вони проливають деяке світло на події Визвольної війни і можуть бути використані в процесі історичного дослідження нашого краю.

Тема Визвольної війни цього регіону України вже порушувалася у публікації краєзнавця І.В.Богуцького (1).

Після перемог козаків на чолі з Богданом Хмельницьким в ур. Жовті Води та під Корсунем у 1648 р. основною ареною воєнних дій стало Поділля. Заворушення серед селян та міщан у нашому краї почалося після захоплення козацько-селянським військом М.Кривоноса важливого адміністративного опорного пункту польської шляхти м. Бара на Східному Поділлі. Коли ж у липні 1648 р. повсталі вибили загони польського війська з їх опорних пунктів Полонного, Старокостянтинова, Меджибожа, і шляхта масово втікало за Збруч, на нашій території вже вирувало повстання, загони селян і міщан захопили Плоскирів та Чорний Острів. Спійманий у липні 1648 р. козацький розвідник Я.Концевич на допиті у поляків розказав: "В Маначині (Волочиський район) знаходяться четверо міщан, які радилися у Бродах і Тернополі, якби туди прийшли козаки. А у Волочиську є піп, котрий має двох синів у козаків, які свого пана вбили" (2, с.71). Ще під час облоги повсталими Старокостянтинова і Меджибожа селяни звідси йшли на допомогу козацько-селянському війську. Невідомий автор, сповіщаючи у листі про бої під Старокостянтиновим, підкреслює, що з 40 тисяч війська М.Кривоноса "більша частина його - простонароддя" (7, с. 87). Все Поділля і Волинь палали, "ціла Погоринна була спустошена" (5, с. 61), не залишилося фактично якоїсь серйозної воєнної сили, яка би протистояла повстанцям, лише на Дністрі у стратегічній фортеці Кам'янець засів польський гарнізон. Після взяття Меджибожа М.Кривоніс рушив на Кам'янець і взяв місто в облогу, але Хмельницький наказав йому повертатися на Україну.

Коли повсталі захопили міста-фортеці Городок, Сатанів, Гусятин, то, судячи з листа галицького стольника А.Мясковського, у вересні 1648 р. верхів'я Півд. Бугу, Збруча, Случі і Полкви було визволене від панування польської шляхти, польське військо оборонялося лише в Подністров'ї в районі Кам'янця: "Наше військо стоїть ніби в капкані, обложене кругом противником, який, взявши Сатанів і Скалат, відрізав тил військам" (7, с. 870. У цей час військо польсько-шляхетського посполитого рушення збирається у містечку Глиняни (Галичина) і готується до походу з метою покарати непокірних “хлопів”. Спольщений князь Я.Вишневецький, кат українського народу, оголосив збір шляхетського війська біля замку Човганський Камінь, що розташований за 60 км на захід від Старокостянтинова на шляху до Збаража і Львова. Польські комісари у своїх посланнях скаржилися урядові, що в районі Човганського Каменя вони зустрічають великий опір повсталих селян (7, с. 107, 116, 140-150 та ін.). З цей час козацько-селянське повстанське військо збирається біля Старокостянтинова. Багато селян із сіл нашого регіону, зокрема Бубнівки, Сергіївки, Юхимівців, Пахутинців та інших пішли в ополчення. За переказами, в роки війни в с.Сергіївка, що лежить поблизу активного в ті часи шляху з Чорного Острова, стояла залога козацького війська (1, с. 122). Тут збереглися сліди давніх земляних робіт, можливо, оборонних споруд козацького табору.

4 вересня 1648 р. зібране у Глинянах 100-тисячне шляхетське військо підійшло до Човганського Каменя, з'єдналося з військом Я.Вишневецького і посунуло на Старокостянтинів, в 25 км від якого біля с.Пилявці відбулася знаменита битва. Військо гонорової шляхти, сподіваючись на легку перемогу, зазнало нищівної поразки і панічно втікало через Човганський Камінь на Львів. Полки Б.Хмельницького рушили на захід, зробивши зупинку в Човганському Камені. За переказами, козаки М.Кривоноса зайняли замок і фортецю Ожигівці (с.Ожигівці Волочиського району) на р.Збруч (4, с. 26). Наш край був повністю визволений.

Під час воєнних дій під Львовом та Замостям було заключене перемир'я між польським королем і Б.Хмельницьким. "На час перемир'я, - пише М.Грушевський, - граничними пунктами уставлялися ріки Горинь і Прип'ять і Кам'янець-Подільський, війська коронні і литовські не мають виступати за ці межі” (5, с. 155). Демаркаційна лінія спочатку встановлювалася по Горині і Збручу. Наш край ненадовго став вільним від польської шляхти. Козацькі залоги стояли в укріпленнях Купіль, Глядки, Базалія, Ожигівці, Чорний Острів, Плоскирів і, напевне, в Маначині та Волочиську.

Але польські пани і не думали дотримуватися умов перемир'я, вони не втрачали надій на повернення своїх маєтків на Волині, Поділлі, в Подніпров'ї. Готувався до нової війни з Польським Королівством і Б.Хмельницький. Вже у березні-травні 1649 р. розгорілися кровопролитні бої між польськими та козацько-селянськими загонами під м.Бар і на Волині (Ізяслав, Шепетівка). У червні польські війська перейшли демаркаційну лінію на Горині і Збручі і рушили на схід. Один з їх загонів розмістився в укріпленні містечка Купіль, а другий – у Волочиску на лівому березі Збруча. Загони Кривоносенка (сина М.Кривоноса) та Д.Нечая вибили поляків з зайнятих ними Старокостянтинова, Красилова і Меджибожа. У липні 1649 р. полк Д.Нечая завдав поразки шляхетським загонам подільського каштеляна С.Лянцкоронського в районі Плоскирова-Чорного Острова. Звідси поляки втікали спочатку до Купеля, а потім до Збаража. Сам Б.Хмельницький з головними силами війська рухався вслід за відступаючим ворогом зі Старокостянтинова на Базалію і Човганський Камінь, біля якого польський розвідувальний загін натрапив на передові козацько-селянські загони і був розбитий. Вцілілі розвідники принесли до Збаража звістку про наближення великих сил повсталих. Перепочивши у Човганському Камені, військо Б.Хмельницького рушило на Збараж.

У грудні 1649 р. була укладена т.зв. Зборівська угода між Б.Хмельницьким і польським королем, яка забезпечувала здебільшого права і привілеї саме козацької старшини, української шляхти та духовенства. Народним же масам і, насамперед, селянам, Зборівський трактат не ніс полегшення. Розмежувальна смуга між ворогуючими сторонами була встановлена по лінії Бар – Старокостянтинів - Острог. Козацька автономія встановлювалася в межах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Західне Поділля залишалося у складі Речі Посполитої.

Угода викликала обурення народу. До того ж, за згодою короля і гетьмана татарам були віддані на пограбування, як плата за участь у війні, маєтки тих панів, котрі були винуватцями початку війни 1649 р. - Вишневецького, Заславського, Фірлея, але постраждав фактично простий народ. Татарам було дозволено "городи воювати і руйнувати і в неволю забирати замість плати, по королівському і гетьманському велінню". За підрахунками М.Грушевського, татари вирубали населення і випалили без останку більше 70. міст, в т.ч. Базалію і Меджибіж (5, с. 223; 9, с. 649). Скільки ж було сплюндровано сіл і містечок нашого краю, скільки забрано у полон беззахисного люду, писемні джерела не сповіщають, лише в народній пам'яті збереглися спогади про ці страшні часи. Рятуючись від репресій польських панів, що повернулися на Поділля, місцеве населення об'єднувалося у збройні загони або втікало на Східне Поділля і Подніпров'я. Полковник Д.Нечай виступив ініціатором переселення на Брацлавщину людей із Західного Поділля. Про масове переселення наших давніх земляків свідчать, очевидно, однакові назви населених пунктів нашого краю і сучасної Вінничини. У 1650 р. радикальне угрупування козацької старшини на чолі з Д.Нечаєм підтримало повстання жителів на захопленій поляками території Поділля, їх озброєні загони контролювали територію по лінії Бар - Кам'янець. Фактично кордоном з Польщею став Півд. Буг.

Польські магнати і шляхта вважали Зборівську угоду договором короля з козаками (а не з ними і козаками), тому Я.Вишневецький та інші магнати збирали військо для нового походу на Україну. М.Потоцький розпочав воєнні дії наступом на Барщину з таборів під Кам'янцем і Сатановим, а загін кінноти поляків здійснив рейд під Плоскирів, напав на козацьке посольство, котре поверталося з Молдавії, і захопив дипломата Б.Хмельницького С.Мужиловського (7, с. 547). Тоді козацьке військо І.Богуна раптовим ударом захопило Меджибіж, Віньківці, Дунаєвці та інші міста і містечка і підійшло до Кам'янця. Б.Хмельницький з військом стояв у Старокостянтинові (З, с. 58). Наш край знову став вільним від польського панування.

Зрадивши Б.Хмельницького у відомій битві під Берестечком, татарський хан втікав мимо містечка Ожигівці (Волочиський район), що на лівому березі Збруча, в 120 км на південний схід від Берестечка. Ось що сповіщає про цю подію автор "Літопису Самовидця": "Що видячи, гетьман Хмельницький з писарем скочили до хана, унимаючи оного, але не дался намовити - просто пошол под Ожигівці миль кільканадцять” (10, с. 60). Дослідник історії с.Ожигівці Є.Гасай пише, що "нині в Токах (сусіднє село на правому березі р.Збруч) розповідають, що Б.Хмельницький наздогнав хана за Ожигівцями на горі в урочищі Почапинці напроти Просівців (село на правому березі Збруча). Там відбулася гадана зустріч гетьмана з ханом" (4, с. 27).

Нами проведено розвідки околиць с.Ожигівці. Урочище Почапинці знаходиться в 2,5 км від південної околиці села і являє собою невелике, але високе плато з крутими схилами на лівому березі Збруча. Хан не випадково вибрав цю місцевість для зупинки і відпочинку війська: плато обмежене з трьох сторін болотистою заплавою річки і струмків; звідси проглядається навколишня місцевість на кілька кілометрів навкруги; таким чином, рельєф місцевості забезпечував татар від можливого раптового нападу противника.

Після поразки під Берестечком козацько-селянське військо відступило на Україну, у наш край знову повернулися польські окупанти. Заключення у вересні 1651 р. невигідного Білоцерківського договору з поляками не зупинило визвольної боротьби на Поділлі. Один польський шляхтич писав у своєму листі: "Всюди знову відновилися бунти (Повстанці - І.М.), нищать переправи і палять мости в тилу наших військ" (7, с. 597). 12 тисяч повстанців рушили з Бара і захопили Меджибіж, але чисельне військо П.Потоцького пізно восени розгромило основні сили повстанців на Поділлі. Нову хвилю повстань викликала перемога Б.Хмельницького під Батогом. А.Мясковський в одному з листів писав: "Тепер ми оточені ворогом звідусіль: спереду, з боків і ззаду. Селяни за нами мости і переправи руйнують, погрожуючи нам: Якщо б ви і хотіли втекти, то не втечете" (12, с. 348). У травні-липні Б.Хмельницький перебуває на Поділлі, визволяє від поляк Меджибіж і Городок, зосереджує військо біля Плоскирова і Чорного Острова, жителі цієї округи поповнили козацько-селянське військо. У ці дні повсталі звільнили повністю весь край аж до Волочиська.

У вересні 1653 р. велике польське військо на чолі з самим королем Яном ІІ Казимиром вирушило в похід на Поділля, але під м. Жванець (поблизу Кам'янця) воно було оточене військом Б.Хмельницького та його союзника татарського хана. І знову, коли повсталі вже наблизилися до перемоги, татарський хан зрадив. Гетьман змушений був укласти невигідний для України мирний договір з королем. Король виплачував ханові велику грошову винагороду і дозволив брати ясир (полонених) на Поділлі. Це було жахливе спустошення: як сарана кинулася татарська орда в наш край, у селах Бубнівка, Бокиївка, Баглаї, Медведівка, Сергіївка та інш. степові хижаки все спалювали, вбивали, забирали у полон молодих і здорових селян та міщан(1, с.123).

Після Переяславської Ради становище Поділля було невизначене, воно являло собою арену жорстокої збройної боротьби протягом ще десятків років. У 1657 р. через Ожигівці і Волочиськ до Чорного Острова відступало під натиском поляків і татар військо союзника Б.Хмельницького угорського князя Ракоці, тут він капітулював (6, с.1462-1468). Біля сучасного селищ Меджибіж є місцевість під назвою Раковець. Дослідники замку у Меджибожі та його околиць Б.Моця і Ю.Толкачов вважають, що тут могли бути шанці табору Ракоці (11, с. 19).

Протягом всього періоду Визвольної війни наш край був тим перехрестям, через яке наступали і відступали війська обох ворогуючих сторін.

Польські окупанти багато разів вторгалися у наш край, поверталися гнобителі і чинили жорстокий терор, прагнучи покарати непокірних подолян, змусити їх знову до кріпацької праці, до кріпацького рабського життя, але вони чинили збройний опір, ховалися, як пише М.І.Костомаров, "по лісах і ярах, так що поляк не міг ні пройти, ні проїхати без озброєної команди" (9, с. 486). Багато подолян загинули у боях, від голоду і холоду у татарській неволі. Інші втікали на Східне Поділля під захист козацької держави, на Подніпров'я, на Слобожанщину, спалюючи свої оселі, знищуючи врожаї хлібів, щоб не дісталися ворогові. Польське військо, просуваючись по талій спустошеній території, несло великі втрати від голоду і холоду (9, с. 438). Поділля було страшенно спустошене. Наприклад, люстрація королівських маєтків 1662 р. показала, що із 159 поселень 109 (або 68 %) були безлюдними (8, с. 61). Великого лиха людності нашого краю принесли союзники Б.Хмельницького і польського короля кримські татари, які безкарно грабували, спустошували і забирали у рабство людей як плату за військову допомогу гетьману і королю.

У ході війни наш багатостраждальний край значно обезлюдився, села опустіли так, що не було кому обробляти землю, тому польські пани привозили селян із Польщі і селили на своїх землях, Можливо, цим пояснюється існування сіл у Волочиському районі, населених лише поляками.

Після завершення Визвольної війни і жахливої "Руїни" наш край залишався у складі Польщі ще довгих сто років.

___________________________

1 Богуцький І.В. Про події Визвольної війни 1648-1654 рр. на Поділлі у межиріччі Збруча і Південного Бугу // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - К., 2001. - Вип. 10. - С. 122-123.

2 Воссоединение Украины с Россией. - М., 1953. - Т. ІІ.

3 Воссоединение Украины с Россией. - М., 1953. -Т. Ш.

4 Гасай Є. Село Токи та його околиці. - Тернопіль, 1992.

5 Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1995. – Ч. 3. - Т. УШ.

6 Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1997. - Ч. 2. – Т. ІХ.

7 Документи об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. - К., 1965.

8 Ковальчик Єжи. Пізньобарокові костели Кам'янецької дієцезії // Архітектурна спадщина України. - К., 1997. - Вип. 4. - С. 59-72.

9. Костомаров Н.Й. Собрание сочинений. - СПб., 1904. Богдан Хмельницкий. - Кн. 4. - Т. ІХ-ХІ.

10 Літопис Самовидця. - К., 1971.

11 Моця Б., Толкачов Ю. Фортеця у Меджибожі // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - К., 2003. - Вип. 12. - С. 16-24.

12 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. - К., 1995.

Євген Пилипенко (Умань)

УНІАТСЬКА ЦЕРКВА В КОЗАЦЬКУ ДОБУ (XVII СТ.)

У 1596 р. було укладено Берестейську унію, за якою на основі католицької та православної церков створювалась нова, уніатська церква, яка, зберігши деякі православні обряди, переходила під зверхність Риму. Нову церкву очолив митрополит Михайло Рогоза, який поставив перед собою мету зробити уніатство панівною релігією на теренах речі Посполитої. Але здійснити свій задум йому не вдалося – влітку 1599 р. Михайло Рогоза помирає.

За наказом польського короля новим митрополитом було призначено володимирського єпископа Іпатія Потія, одного з авторів Берестейської унії та її ідейного провідника. Новий митрополит активно розпочав розбудовувати уніатську церкву. Одним з напрямків його діяльності стало переслідування представників православного духовенства, найбільших противників нової церкви.

У 1623 р. Іпатій Потій помирає, і митрополичий престол посідає Йосиф Велямін Рутський, який відіграв величезну роль в історії українства. Новий митрополит зрозумів, що насильницькими методами значних результатів не доб’єшся, і тільки поступові реформи призведуть до остаточного оформлення греко-католицтва як самостійної церкви та утвердження уніатства на теренах православ’я. Рутський вважав, що процес реформування церкви повинен включати три етапи: реформації чернечого життя, зміни в управлінні церквою та підвищення освітнього рівня духовенства.

Реформуванню чернецтва митрополит приділяв першочергову увагу, розглядаючи інститут чернецтва як інструмент, за допомогою якого можна змінити все церковне життя. Першим етапом цієї реформи стало створення у 1617 р. чернечого Ордена Святого Василія Великого.

24 жовтня 1624 р. Конгрегація поширення віри своїм декретом офіційно підтвердила чернечу реформу, проведену Рутським. А 20 серпня 1631 р. папа Урбан VIII видав бреве, яким затвердив декрет Конгрегації і дав митрополитові повну владу над руськими ченцями.

Рутський сприяв заснуванню нових базиліанських монастирів, спочатку на терені Білорусі, а пізніше - й на українських землях, в тому числі й у Києві. Так, якщо у 1624 р. ордену належало всього 20 монастирів, то вже у 1636 р. їх загальна кількість становила 36 зі 160 ченцями у них, причому 5 з них знаходилося на території України. Всі монастирі виводилися з-під влади місцевих єпископів та підпорядковувались протоархімандриту, який затверджувався митрополитом1.

Наступним кроком Йосипа Рутського у його церковній реформі стали зміни у системі духовного управління. Причому у своїй діяльності він опирався на орден базиліан. У 1635 р. Рутському вдалося домогтися папського привілею на призначення уніатських єпископів лише з числа членів базиліанського ордену. Таким чином, базиліани були залучені до управління уніатським церковним організмом. Надалі саме базиліани будуть відігравати важливу роль у становленні та розвитку уніатської церкви.

Але Й. Рутському, незважаючи на проведення ним прогресивних реформ, не вдалося поширити вплив унії, яка не користувалася популярністю не лише серед селян та міщан, а й у середовищі магнатів та шляхти. З боку католицтва уніатам довелося витримати не менш серйозний тиск, ніж з боку православ’я. Зокрема, частина католицького єпископату вимагала скасування унії, яка лише посилила неспокій у державі.

Особливо погіршилася ситуація уніатської церкви з розгортанням національно-визвольної війни українського народу. Під час Визвольної війни уніати, як і католики та іудейство, зазнали жорстоких переслідувань. Зокрема, православне духовенство, при підтримці козацтва, захоплювало уніатські церкви, монастирі, маєтності. Провідники унії розуміли, що майбутнє їхньої церкви залежить, передусім, від підтримки Риму та Варшави й тому демонстрували свою відданість як курії, так і королівській владі. У цьому відношенні характерним є приклад з холмським єпископом Яковом Сушею, який разом з їхніми уніатськими священиками прибув з іконою Холмської Божої Матері у табір короля під Берестечком і благословив польські війська на битву з козаками2.

Орієнтація на Польщу уніатського духовенства була зумовлена позицією козацької верхівки, яка з розгортанням Визвольної війни почала відігравати значну роль у політичному житті Речі Посполитої. За кілька десятиліть свого існування унії не вдалося набути позитивного іміджу, а її насильницьке насадження лише викликало супротив в українського населення вцілому, та у козаків зокрема. Документи часів Хмельниччини свідчать, що наприкінці 40-х - у 50-х рр. ХУІ ст. козацька старшина досить серйозно поставилась до питання про скасування унії, і не лише в українських землях, а й у всій Речі Посполитій. Так, у лютому 1649 р. після вдалої військової кампанії 1648 р. у ході переговорів між Б. Хмельницьким з польськими комісарами першою вимогою, яка була висунута гетьманом, була вимога скасування унії, „...щоб ... залишалася релігія лише двох законів ... католицька римська і давня грецька”3. Пізніше під час польсько-козацьких переговорів улітку 1649 р. під Зборовим питання скасування унії набуло нової ваги. У своїй інструкції від 17 липня 1649 р. Б. Хмельницький розглядав унію „ ... як причину пригноблення руського народу і трудностей Речі Посполитої”4 і вимагав її скасування. Ця вимога пізніше буде введена до Зборівського договору.

Здавалось, часи уніатської церкви закінчилися, але складна військово-політична ситуація призвела до фактичного скасування умов Зборівського договору та відсунула церковні справи на задній план. Правда, Б. Хмельницький до останніх днів свого життя не полишав думки про знищення унії на теренах усієї Речі Посполитої. У цьому він знаходив підтримку у середовищі козацької верхівки. Ряд універсалів, листів та інструкцій гетьмана містять вимоги знищення унії. В одному з своїх останніх універсалів, адресованому шляхтичам Пінського повіту, Хмельницький, підтверджуючи права польської шляхти на їхні маєтки, прохає їх « … взаємно викорінювати … унію, як причину великого лиха…»5.

Але у 1658 р. уже у ході Гадяцьких переговорів було знову поставлено питання про скасування унії, причому можливості для її ліквідації значно зросли: козаччина стала реальною силою, а Річ Посполита, навпаки, опинилась у надзвичайно скрутному становищі. Остаточно доля унії мала вирішитися на сеймі 1659 р., який мав ратифікувати Гадяцьку угоду. Спочатку козацька делегація, яку очолював полковник Павло Тетеря, особливо не наполягали на скасуванні унії. Але наприкінці квітня, коли до Варшави прибули Юрій Немирич та православний митрополит Діонісій Балабан із духівництвом, ситуація змінилась не на користь унії – козацькі посли почали наполягати на її ліквідації. Але все ж вирішальне слово залишилося за гетьманом Іваном Виговським, який волів поступитися справою унії, яку всіляко намагалась зберегти королівська влада, аби добитися ратифікації основної частини угоди. Під його тиском козацька делегація на Сеймі погодилась на вилучення з тексту договору статті про ліквідацію унії. Але все ж за Гадяцьким договором, який було ратифіковано 22 травня 1659 р., права греко-католицької церкви було суттєво обмежено: унія мала бути ліквідована на всій території Великого князівства Руського, уніати мали повернути православним їхні колишні церкви, унія позбавилася права засновувати нові церкви та монастирі6.

Здавалося, що питання унії остаточно вирішене, й потрібен лише певний час для її повної ліквідації. Та воєнно-політична ситуація в Україні почала складатися на користь уніатської церкви. Новий гетьман Павло Тетеря одним з напрямів своєї діяльності бачив співпрацю з Річчю Посполитою, яка підтримала унію, а Андрусівська угода 1667 р. між Росією та Польщею лише укріпила позиції церкви на Правобережжі й створила значні перспективи для її розвитку.

Як бачимо, ХУІІ ст. стало визначальним в історії становлення та розвитку уніатської церкви. Уже з перших років існування постала ідея її скасування, яка спочатку культивувалась у колах православного та католицького духовенства, а згодом і у середовищі козацької старшини. Питання знищення унії з релігійної площини перейшло у площину політичну. У середині ХУІІ ст. унія була скасована. Та це скасування мало формальний характер. Відсутність консолідованої політичної верхівки козацько-гетьманської держави призвела до її розколу, що було на користь унії, якій вдалося зберегти свої позиції на Правобережжі, а згодом розгорнути активну діяльність.

________________________

1 Стоцький Я.Монастир Отців Василіан Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712-1996). - Львів,1997. - С. 13.

2 Крижанівський О.П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х кн.- Кн. 3. - С.122.

3 Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657 / Упорядники І. Крип’якевич, І. Бутич.-К., 1998. - С.47.

4 Там само. – С. 55.

5 Там само. - С.234.

6 Гадяцький трактат //Україна: Наука і культура. - К., 1991. - Вип. 25.- С.147-148.

А.Перепелиця (Чигирин)

З ІСТОРІЇ ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКОЇ СОБОРНОЇ ЦЕРКВИ МІСТА ЧИГИРИНА

Церква протягом тисячолітнього існування в Україні завжди виконувала роль центру духовного і культурного життя українського народу, а її сакральні архітектурні композиції ставали окрасою не тільки стольних міст, а й маленьких сотенних містечок та сіл. Зокрема, на Чигиринщині, церква, навіть в найгірші для України часи, була осередком духовних традицій свого народу. Ці традиції вона зберегла й донесла із часів Київської Русі до козацької доби.

Історичні джерела та архівні матеріали дають інформацію про те, що в середині XVII ст. в Чигирині нараховувалось 7 православних храмів та 1 чоловічий монастир. Але потрібно зазначити, що Миколаївська, Петропавлівська, Спасо-Преображенська, Успенська та Воскресінська церкви знаходились на правому березі р.Тясмин, а Введенська і Хрестовоздвиженська - на Затясминській стороні.

Мал. 1. Графічний прорис церкви на Затясминській стороні з малюнка

з Літопису Самійла Величка. 1677-1678 рр.

Із архітектурою сакральних споруд м.Чигирина дають змогу познайомитись малюнок із Літопису Самійла Величка, план Чигиринської фортеці 1678 р. генерала Патріка Гордона та реконструкція міста XVII ст. архітектора Григорія Логвина, виконана ним в 1953 р. (Мал. 1). На передньому плані малюнку із Літопису Самійла Величка ми бачимо однобанну, кам’яну церкву з сигнатуркою1, побудовану в стилі українського бароко. Вона розміщувалась на Затясминській слободі між містком і греблею на лівому березі р.Тясмин. З давніх-давен в Чигирині ця наймальовничіша місцина, яка займає кілька гектарів, носила назву “Чеканчик". Назва ця не випадкова. За легендами і переказами, в маленькій церкві в 1649 р. Б.Хмельницький карбував власну монету. Ймовірно, саме в крипті цього Затясминського храму знаходився монетний двір гетьмана. Храмове престольне свято даної церкви відзначалося 14/27 вересня на Воздвиження Чесного Животворящого Хреста. Відомості щодо назви цієї церкви випливають із польових матеріалів дослідника старожитностей кінця ХІХ - початку ХХ ст. священика Хрестовоздвиженського собору м.Чигирина Олексія Єримовича.

Під час другого турецько-татарського походу, в серпні 1678 р., всі храми в Нижньому місті були спалені. Страшний вибух стер з лиця землі і маленьку Затясминську церкву.

Згідно Вічного миру 1686 р. між Росією і Польщею, Чигиринщина повинна була залишатись пусткою, але вже в кінці 80-х рр. XVII ст. в Чигирині над р.Тясмин нараховувалось 14000 дворів. Невдовзі, після Прутського миру 1711 р., Чигирин знову був спалений. І тільки після того, як Правобережжя перейшло під владу Речі Посполитої, сюди потекла “на пільгові роки”2 велика кількість людей із різних куточків України. Збільшення приросту населення в місті, основною масою якого були православні християни, стало головною причиною відбудови чигиринських церков на початку XVIII ст. Значний вклад у цей процес з 1716 р. по 1800 р. внесли польські магнати Яблоновські.

Аналізуючи історичні джерела Леоніда Похилевича та Юрія Мариновського, можна констатувати те, що Хрестовоздвиженський собор в 1719 р. знаходився на тому самому місці, де колись стояла маленька Затясминська церква. Із “фундаменту”3 собор був православний і належав до київської митрополії, а потім, у травні 1719 р., уже переяславський єпископ Кирило Шумлянський рукоположив священиком у Воздвиженський храм Йосипа Івановича з наданням антимінса. У 1720 р. закінчилось будівництво “церковнослужителей избушка об одной комнате”4 та був упорядкований ландшафт біля собору.

В цей час уніатська Церква робить спроби розширити свої володіння, і в 1726 р. львівський єпископат проводить візитацію у всіх 3-х Чигиринських церквах. Діям візитаторів протистояли всі без винятку місцеві священики, а настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста о.Йосип навіть не допустив непроханих гостей до приміщення церкви5. Але уніатські єпископи від своїх намірів не відмовились, і в 1740 р. на Чигиринщині було створено уніатський деканат, до складу якого приписали 27 навколишніх церков, зокрема і Хрестовоздвиженський собор у Чигирині. Згодом всі ці храми повинні були стати уніатськими, але, враховуючи споконвічні і непохитні православні устрої на наших Чигиринських землях, у 1768 р. деканат зазнав краху.

Уніати сприяли відбудові сакральних споруд в місті. Цей факт підтверджує дата побудови нового Хрестовоздвиженського собору. Він був зведений в 1745 р. на тому самому місці “коштом парафіян і на пожертви інших осіб”6 і освячений чигиринським протопопом Дмитром Омеляновичем Новіковським. В нашій уяві постає церковна споруда “зданием деревянная, без пределов, покрытая зелезною крышею”7.

14 вересня 1745 р. в Хрестовоздвиженський собор було рукоположено священиком Андрія Жеребецького з видачею в цю церкву антимінса. За ерекцією від 11 листопада (інша дата 18 жовтня 1788 р.) люстрацією староства Чигиринського від 3 вересня 1780 р. до старої соборної було надано 3 поля: “в первое поле в урочищах: Чернечом – на восем дней, Янич – на четыре дни, в другое поле – около Мартинового гайка – на пять дней, близ озера, называемого Значок, - на пять же дней, и близ одного ж озера – на четыре дни, и в третое поле, близ Глинищи, от города – на пять дней и под Галагановкою, в окопищах, - на два дни; и сенокосу на 20 косарей в урочище близ Холодной кринице, с леском и лугом, да близ Янича, по бывших из дворян священниках Саве и Андрею Жеребицких, называемый Жеребицкий байрак с разным строевым лесом, садом разного родючого дерева, пасечным местом и немалым сенокосом”8.

В кінці XVIII ст. Хрестовоздвиженський приход в Чигирині рахувався самим численним і багатим. Завдяки тому, що Преображенська церква була “упразнена”9 за резолюцією митрополита Гавриїла і по указу Катеринославської духовної дикастерії, всі її землі та прихожани були переведені “на спокійне володіння”10 в Хрестовоздвиженський собор.

Згідно Метричних книг за 1817 р., у Воздвиженській соборній церкві несли службу священики: Фоміцький Андрій та Рибчевський Семен, а дияконами були Онисько Ботвиновський та Федір Васильович Грушевський11 (прадід Михайла Сергійовича Грушевського).

Але вже в 1819 р. Затясминський храм почав здавати свої позиції. Основною причиною зменшення кількості прихожан стало те, що Хрестовоздвиженська церква була дуже маленькою як для соборного храму, а добудувати нові престоли не було місця, тому, що стояла вона на низинній, болотистій місцевості, і, за бажанням чигиринських протопопів, вона повинна була перетворитися в кладбищенську, а її ерекціональні землі стали б власністю Троїцької монастирської або Успенської парафіяльної церков. Та дозвіл з дикастерії так і не був отриманий. Навесні 1820 р. Хрестовоздвиженський собор зруйнувала повінь.

З тих часів пройшло майже два століття, але і в наші дні на “Чеканчику" місцеві жителі знаходять залишки людських скелетів та предмети церковного вжитку (архієрейські дикирії і трикирії). По вуличному жителів цього кутка в Чигирині до цього часу називають “чеканами”12.

Історія Затясминської соборної церкви в ім’я Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього віддзеркалює минувшину Чигиринщини в період становлення української державності. Дана робота не претендує на вичерпну інформацію, в цілому тема дуже широка і вимагає певних зусиль у вивченні. Подальші дослідження будуть висвітлювати історію Хрестовоздвиженської соборної церкви, що охоплює період початку ХІХ – середину ХХ ст.

____________________

1 Бажанова Т. Малюнок Чигирина з Літопису Самійла Величка: Спроба історико-містобудівної інтерпретації // Пам’ятки України, 2002 – С. 37.

2 Солодар О. Нарис з історії Чигиринщини. – Черкаси: Відлуння -Плюс, 2003. – С. 106.

3 Мариновський Ю. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області до 1719 р. – Черкаси, 1997. – С. 149.

4 Кучеренко М. Слідами Грушевських: Чигиринщина // Пам’ятки України, 2002. – С. 71.

5 Кукса Н. Православні церкви Чигиринщини у візитації 1726 р. // Свідок козацької слави: погляд крізь століття. – С. 101.

6 Кучеренко М. Слідами Грушевських… – С. 71.

7 Там само.

8 Мариновський Ю. Православні монастирі… – С. 149-150.

9 Там само. – С. 150.

10 Там само.

11 ДАЧО – Ф. 586. - Оп. 1. - Сп.1. - Арк. 14.

12 МПД автора: Приходьмо Іван Кузьмович, 1926 р.н., м.Чигирин.

Олена Попельницька (Київ)

„КОЗАЦЬКІ” ЦЕРКВИ І МОНАСТИРІ КИЄВА

У XVII ТА XVIII СТ.

Київ у часи пізнього середньовіччя був одним з найбільших у Середньому Подніпров’ї економічних, адміністративних та культурних центрів. З усіх тогочасних міських частин найбільш населеним був Поділ, де вирувало міське життя. Крім міщан під час перепису населення у 1570 р. на Подолі були зафіксовані також двори духовенства, шляхти та військовослужбовців1. Однак це не означає, що у XVI ст. у Києві не було козацтва, адже вже у 1575 р. місто було центром Київського полку2, а згідно урядових рішень від 1614 та 1619 рр. плата козакам за службу також надходила до Києва. І хоча з 1633 р. полковий центр перемістився до Канева, козаки і надалі продовжували мешкати у Києві – у 1648 р. Київська рота однойменного полку налічувала 186 осіб3. Козаки продовжували мешкати на Подолі і у другій половині XVII та XVIII ст.

Козацтво лишило помітний слід в київській історії. Саме козацька старшина власним коштом спорудила на Подолі кілька храмів. Так, засновником подільського Воскресенського храму вважається староста Канівського і Черкаського замків Євстафій Дашкевич, під орудою якого козаки обороняли південні державні кордони. Правда, відомий києвознавець М.Петров, аналізуючи згадки в історичних джерелах, дійшов до висновку, що Є.Дашкевич у 1508 р. лише прибудував приділ св. Євстафія Плакиди до вже існуючого Воскресенського храму з одночасним даруванням церкві “землі Остафієвської” (Воскресенської слобідки) за Дніпром4. Як би там не було, і Дашкевич, і його близький родич князь Богдан Ружинський (намісник київського воєводи, що загинув під час походу козаків у 1576 р. на татарські замки Нижнього Дніпра5) були опікунами вищезгаданої церкви.

У 1552 р. Воскресенську церкву як діючу згадує “Опис київського замку”. З 1611 р.6 її настоятелем був Іван (Йов) Борецький, майбутній ректор Братської школи і митрополит Київський і Галицький, двір якого знаходився поряд церковної садиби7. За митрополитства П.Могили (1632–1646 рр.) до храмової споруди був прибудований третій (після Воскресенського та Євстафіївського) приділ св. Петра і Павла8. Під час пожежі на Подолі у 1658 р. старовинна дерев’яна церква була знищена вогнем. Наприкінці XVII ст. на її місці була споруджена цегляна Воскресенська церква коштом грецького купця М.Радзицького, що став старостою відновленого храму. Його син та онук, продовжуючи родинну традицію, також були старостами Воскресенської церкви9.

Реставрації цегляного храму у 1703 та 1732 рр. фінансували її прихожанин – купець Лук’ян Величко та міщанин Павло Гудима – чоловік онуки М.Радзицького. Ставши київським сотником, П.Гудима власним коштом відновив і іншу подільську церкву, Іллінську, відбудовану наприкінці XVII ст. його дідом. Перебудова Воскресенської церкви у 1760 р. відбулася за проектом відомого київського архітектора І.Г.Григоровича-Барського. У 1886 р. 4 з 5-ти церковних бань були розібрані. До знищення у 1935 р. Воскресенська церква, розташована на розі сучасних Спаської вулиці та Хоривого провулку, зберігала риси хрещатої у плані будівлі з бароковими ліпними карнизами і облямуванням вікон.

Церкву Миколи Доброго на початку XVII cт. спорудив герой українських народних дум, козацький гетьман Самійло Кішка (Кушка). Про цей факт згадує грамота 1660 р. київського полковника В.Дворецького10. На панорамі Подолу 1651 р. роботи художника А. ван Вестерфельда церкву (незабаром знищену пожежею) зображено з 3-ма “главами”. На плані 1695 р. відреставрована дерев’яна Добромикільська церква має вже 5 бань. В 1716 р., після удару блискавки, храм був поновлений з цегли. Тоді ж споруджена дзвіниця з церквою преподобного Симеона-стовпника. Після пожежі 1718 р. та наступного ремонту кількість церковних “глав” зменшилася з 5 до 3. Наступна реставрація відбулася у 1741 р., однак вже з 1787 р. служби відбувалися в дзвіничній Симеонівській церкві. У 1797–1807 рр. (після розібрання у 1794 р. старої будівлі) за проектом головного міського архітектора А.Меленського була збудована нова церква, знищена у 1930-х рр.

Заснування деяких подільських храмів пов’язане з ім’ям гетьмана Петра Сагайдачного, який, згідно „Вірша”, створеного у 1622 р. з приводу його смерті, „...маєтность свою роздалъ єдину на шпиталъ, другую...на церквы, школы, монастыръ...”11. Те, що Сагайдачний виступив фундатором дерев’яних Богоявленської церкви (наприкінці XVII ст. відбудованої з цегли коштом гетьмана Івана Мазепи) та інших культових і громадських споруд Братського монастиря, відомо. Проте мало хто знає, що гетьман надав кошти на будівництво подільського Свято-Духівського храму. У грамоті 1651 р. київського полковника В.Дворецького зазначається, що Сагайдачний фундував на Подолі і Василівську церкву12. На думку М.Максимовича та М.Петрова, спорудження обох церков відбулося між 1613 та 1622 рр.

Можливо, це стало причиною того, що Василівський храм ще у XVIII ст. називався „козацьким”. Однак не виключено, що такий епітет до назви церкви був долучений після 1687 р., коли Василівська церква перейшла у власність старшини Київського полку. Після пожежі 1651 р. церква у 1666 р. вже була відбудованою і діючою. На міському плані 1695 р. храм зображено праворуч садиби Флорівського монастиря під Замковою горою. У 1727 р. церкву (після чергової подільської пожежі 1718 р.) було відбудовано з дерева. На панорамі Подолу 1765–1786 рр. роботи російського офіцера М.Рожена храмова будівля зображена з 3-ма банями. У 1754–1777 рр. поряд церкви знаходився невеликий цвинтар. Дерев’яним Василівський храм (востаннє зображений на плані 1803 р.) лишався до пожежі 1811 р., після якої вже не відновлювався13.

Ще одну подільську церкву, Різдва Предтечі, у 1691 р. власним коштом відновив у цеглі київський полковник Григорій Коровка-Вольський, так, як це зображено на плані 1695 р. До 1791 р. церква була „приписана” до старого дерев’яного Борисоглібського храму, наприкінці XVIII ст. демонтованого через ветхість. Після добудови у 1802 р. Борисоглібського приділу до Предтечинської церкви остання одержала назву Борисоглібської, під якою існувала до знищення у 1930-х рр.

З київською козацькою старшиною була пов’язана і діяльність двох подільських монастирів. Функціонування одного з них, Миколи Йорданського, розташованого у Плоскій слободі, було поновлено наприкінці XVII ст. завдяки клопотання дружини і дочок київського сотника Сави Туптала14. Одна з них, ігуменя Параскева (в 1710 р. похована в монастирі15) заповіла обителі батьківський будинок на Подолі.

У 1615 р. на Подолі, у дворі київського міщанина Б.Гребениковича було засноване подвір’я „козацького” Межигірського монастиря16. Протягом XVII та XVIII ст. подвір’я збільшилося у розмірах шляхом приєднання кількох довколишніх земельних ділянок. Так, у 1636 р. вдова київського бургомістра Ї.Мошенна заповіла Межигірському монастирю садибу, розташовану поряд його подвір’я17. У 1631 р. колишній настоятель Воскресенської церкви митрополит Й.Борецький заповів монастирю “Черкашениковський”18 двір, придбаний ним у 1617 р.19 За цей двір у 1637 р. його дочка порушила проти монастиря судову справу20. У 1663 р. до Межигірського подвір’я долучився ще один двір, придбаний у міщанки О.Кравцової21. На плані 1695 р. монастирське подвір’я має вигляд значної за розмірами садиби. У 1765 р. калузький купець Афонович передав монастирю ще один двір з будівлями22.

Перша згадка про існування на Межигірському подвір’ї дерев’яної церкви на цегляному фундаменті св. Пантелеймона датована 1769 р., хоча теоретично церква або каплиця мусили там існувати з моменту створення подвір’я. У другій половині XVIII ст. невелика Пантелеймонівська церква, при якій у 4 дерев’яних келіях мешкали ієромонах та три послушники, мала 1 вівтар23.

На міських планах 1774 та 1786 рр.24 велике подвір’я (садиба) Межигірського монастиря зазначене на Межигірській вулиці – приблизно на розі сучасних вулиць Спаської та Волоської. За “Відомостю обліку дворів по Старому Києву та Подолу” 1784 р.25 після урядової секуляризації монастирських маєтностей у 1786 р. та пожежі на подвір’ї у 1789 р. колишнє Межигірське подвір’я було передане мешканцям Подолу під приватну забудову, зображену на плані 1803 р.

__________________________

1 Описание Киевского замка 1552 года. Февраль-март // Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч. VII. - Т. 1. - С. 106; Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли. – Одесса, 1912. – С. 327, 330, 336.

2 Берлинський М.Ф. Опис міста Києва. – К. : Наук. думка, 1991. – С. 101–102.

3 Там само. – С. 101–102. Rulikowski.E. Kijow // Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1883. – Т. IV. – С. 85.

4 Петров Н.И. Историко-топографические очерки древнего Киева. – К., 1897. – С.195.

5 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1995. – Т. VII. – С. 144.

6 Там само. – С. 411.

7 Випис з київських земських актових книг про суперечку за землю і будинок “Черкашеніковський” між Межигірським монастирем і донькою митрополита Й.Борецького. 1637 р. – Центральний державний історичний архів України (далі ЦДІАУК). – Ф. 221. – Оп. 1. – Од. зб. 637; Випис з міських книг київської ратуші “запродажного листа” на будинок та плац від А.Черкасенка І.Борецькому. 1617 р. – Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі ІР НБУВ). – Ф. ІІ. – Од. зб. 6873.

8 Грушевський М.С. Вказ. пр. – К.: Наук. думка, 1996. – Т. IX. – С. 999.

9 Сповідальний розпис Воскресенської церкви. 1762 р.– Державний архів міста Києва.– Ф. 11.– Оп. 1. – Од. зб. 41.

10 Георгиевский А. Киево-Подольская церковь Николы Доброго. – К., 1898. – С. 32.

11 Грушевський М.С. Історія України-Русі… - С. 413, 489.

12 Грамота В.Дворецького на підтвердження грамоти Б.Хмельницького Братському монастирю на маєтності домініканців // Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Т. 3. – СПб., 1861. – С. 445.

13 Берлинський М.Ф. Вказ. пр. – С. 255; Петров Н.И. Указ. соч. – C. 205; Мухин Н. Указ. соч. – С.332.

14 Закревский Н.В. Описание Киева. В 2 тт. – М., 1868. – Т. 1. – С. 353

15 Берлинський М.Ф. Вказ. пр. – C.254, 291.

16 Випис з актових книг київської ратуші про продаж будинку з садибою у Києві С.Андрієвичем Межигірському монастирю. 1615 р.– ЦДІАУК.– Ф. 221. – Оп. 1. – Од. зб. 632; Випис з актових книг київського гродського суду про продаж будинку з садибою Б.Гребеніковичем Межигірському монастирю. 1625 р. – Там само. – Од. зб. 636; Декрет київського магістрату про продаж половини батьківського двору Б.Гребеніковичем Межигірському монастирю. 1615 р. – Там само. – Ф. 132. – Оп. 1. – Од. зб. 14; Про дарунок дружиною С.Андрієвича частини двору “Гребеніковського” Межигірському монастирю. 1626 р. – Там само. – Од. зб. 15.

17 Випис з актових книг київської ратуші заповіту міщанки Ї.Мошенної про поділ її будинку і майна між спадкоємцями. 1636 р. – Там само. – Ф. 221. – Оп. 1. – Од. зб. 153.

18 Випис з міських книг магдебурзького права київської ратуші “запродажного листа” на будинок та плац від А.Черкасенка І.Борецькому. 1617 р. – ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Од. зб. 6873.

19 Голубев С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. (Опыт исторического исследования). – Т. 1. – К., 1883. – C. 397.

20 Випис з київських земських актових книг про суперечку за землю і будинок “Черкашеніковський” між Межигірським монастирем і донькою митрополита Й.Борецького. 1637 р. – ЦДІАУК. – Ф. 221. – Оп. 1. – Од. зб. 637.

21 Випис з актових книг ратуші про продаж земельної ділянки О.Кравцової Межигірському монастирю. 1663 р. – Там само. – Од. зб. 640.

22 Про плац С.Афоновича. 1765 р. – Там само. – Од. зб. 12. – Арк. 6.

23 Описи Київського намісництва 70–80-х років XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1989. – С.38; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Отд. ІІІ. – С. 147.

24 План Києва [1786 р.]. – ЦДІАУК. – Ф. 193. – Оп. 3. – Од. зб. 90.

25 Відомость обліку дворів, будинків і населення по Старому Києву і Подолу. 1784 р. – Державний архів Київської області. – Ф. 2. – Оп. 3. – Од. зб. 34. – Арк. 1–54.

Ірма Тоцька (Київ)

ЗАБУДОВА СОФІЙСЬКОГО МОНАСТИРЯ У ХVІІ СТ.

ХVІІ ст. – своєрідний і цікавий період в історії Софійського собору в Києві. Про вигляд храму і забудову території у цей період розповідають малюнки Абрагама Ван Вестерфельда середини ХІІ ст. і відомий план забудови Києва 1695 р. полковника Івана Ушакова.

В літературі поширена думка, що Софійський собор після навали хана Батия перебував у занедбаному стані і почав відбудовуватися лише при митрополиті Петрі Могилі. Проте останні дослідження спростовують цю думку і доводять, що протягом всього часу існування Софійський собор залишався діючим храмом1. Він зазнав численних ремонтів і перебудов, зокрема в ХVII ст.

Як відомо, у 30-ті рр. ХVІІ ст. Петро Могила заснував при Софійському соборі чоловічий монастир, для якого були побудовані дерев’яні споруди. На жаль, на малюнку Вестерфельда видно забудову лише східної частини території монастиря: огорожа охоплює, очевидно, меншу площу подвір’я, ніж це є зараз, принаймні з південного та східного боку. Між східною частиною огорожі і фасадом Софійського собору розташована видовжена з півночі на південь споруда, що перекрита високим дахом “з заломом” і складається з трьох різновеликих об’ємів. Головний вхід на подвір’я знаходиться у північно-східній частині території – під високою дерев’яною багатоярусною бароковою спорудою, яку називають дзвіницею. Напроти південного фасаду Софійського собору знаходиться велика дерев’яна споруда, яка, очевидно, теж є дзвіницею: в ній повинен був бути розташований величезний дзвін, що його, за свідченням Павла Алепського, розхитували дванадцять юнаків. Про інші дзвони він не згадує. Тож виникає слушне питання: чи могло бути в монастирі дві дзвіниці? Можливо, над головним проїздом на територію ми бачимо не дзвіницю, а вежу з бійницями в першому ярусі, галереєю-опасанням для публіки - у другому і, можливо, надбрамною церквою - у верхньому.

Археологічні розкопки на Софійському подвір’ї (зокрема, наші дослідження 1970-90-х рр.) досі не виявили решток споруд, показаних на малюнку Вестерфельда; лише під час охоронних спостережень на газоні перед східним фасадом ми зафіксували розвал червоної цегли – можливо, залишки будівлі, яка показана у Вестерфельда перед східним фасадом собору (Мал. 1).

Мал. 1. План софійського подвір’я з показом розташування споруд, показаних

на плані І.Ушакова (за дослідженням І.Тоцької)

Порівняння малюнку Вестерфельда 50-х рр. ХУІІ ст. з планом Ушакова 1695 р. дає змогу бачити суттєві зміни в забудові Софійського подвір’я. Цей план передає не лише розташування і загальний вигляд споруд монастирського ансамблю, але й матеріал - дерево, з якого вони побудовані2. На плані видно, що територію монастиря оточує дерев’яна огорожа. Головний вхід знаходиться, як і на малюнку Вестерфельда, у північно-східній частині території. Проте будівля над входом – зовсім інша: вона більш струнка, не має бійниць, не має відкритої галереї-опасання у другому ярусі, у її третьому ярусі – великі арки, в яких видно дзвони. Це - дзвіниця, про що свідчить і напис на плані (”Колокольня”). Архітектурною домінантою ансамблю є Софійський собор, значно перебудований на той час (Мал. 2). З півночі, заходу і півдня від собору розташовані монастирські споруди: з південного боку, починаючи від сходу, кілька невеликих дерев’яних споруд впритул до огорожі, в тому числі – маленька капличка /?/, над маківкою якої показано хрест. Далі, з відступом від огорожі, стоїть видовжена споруда з двома ганками, - біля неї написано “Трапеза”. Отже, Трапезна ХУІІ ст. була розташована напроти північного фасаду собору, по праву руку від головного входу на територію. Перпендикулярно до Трапезної, напроти західного фасаду собору, на значній відстані від нього розташовані дві споруди, відділені від подвір’я невисокими парканами. На схід від південної споруди перпендикулярно до неї розташовані, згідно підпису, “покої митрополита”- одноповерхова споруда з високою вежкою над дахом. Всі зазначені будинки – дерев’яні. Вздовж західної та південної частини монастирської огорожі показано дерева (сад?).

Мал. 2. Забудова Софійського монастиря в ХVІІ ст. Ансамбль Софійського

монастиря на плані І.Ушакова. 1695 р.

Цікава споруда розташована на південь від Софійського собору, - її не бачимо на малюнку Вестерфельда. Вона двоповерхова: нижній її ярус – кам’яний, другий – дерев’яний. На східному фасаді – апсида: в її нижньому кам’яному ярусі – одне вікно, в другому, дерев’яному – три вікна. Вхід показано на північному фасаді. Завершення – кільоподібне, над апсидою – хрест. Очевидно, це була Тепла церква в ім’я святого великомученика Федора Стратилата3.

На плані відсутній вхід на територію з півдня, не показано входу і з заходу, з боку Георгіївської церкви. Проте відомо, що на рубежі ХУІ-ХУП ст. від Георгіївської церкви на територію Софії був прохід, який використовувався в певних релігійних процесіях.

На плані Ушакова видно оточення території Софійського монастиря, зокрема, “боярак”, який проходив з півночі, Поперечний вал , який проходив з півдня по схилу гори, відділяючи “Софійське відділення” від “Печерського города” – похилої частини верхнього міста, що спускалася до Печерських воріт4. На схід від огорожі монастиря знаходились “софійські городи” з численними господарськими дерев’яними невеликими будівлями, парканами, колодязем тощо.

Як засвідчують дослідники, план Ушакова не є масштабним, він представляє собою схему міста, яка передає основний характер забудови5. Тому по плану не можна визначити точного місця розташування на софійському подвір’ї кожної з показаних споруд, співвіднести межі території монастиря з більш ранньою територією митрополії і з ансамблем кам’яних споруд ХУШ ст. Певну підоснову для цього дають матеріали археологічних досліджень.

У 1940-1952 рр. розкопками М.К.Каргера були відкриті дві великі ділянки кам’яної митрополичої стіни ХІ ст.: один - між північно-західним рогом корпусу № 3 і південним ризалітом Будинку митрополита, другий – між дзвіницею і північно-східним рогом Трапезної6.

У 1970-80-ті рр. Українським спеціальним науково-реставраційним Управлінням були проведені комплексні науково-дослідні і реставраційні роботи у Софійській Трапезній – пам’ятці архітектури ХУШ ст. (1722-1730), яка пізніше зазнала перебудов (Керівник робіт архітектор В.Ф.Отченашко, археолог І.Ф.Тоцька). В північному нефі Трапезної (прибудова ХІХ ст.) нами було знайдено фрагмент фундаменту стіни митрополичого подвір’я ХІ ст. Другий фрагмент стіни ми знайшли в південній частині приямка під західним фасадом корпусу № 3. Таким чином, межі митрополичого подвір’я ХІ ст. у південно-західній, південній та південно-східній частині території відомі: стіна проходила від південно-східного рогу Будинку митрополита до корпусу № 3, вздовж його західного фасаду до південно-західного рогу, повертала (очевидно, під прямим кутом) на схід, до сучасної Трапезної, перерізала її з південного заходу на північний схід і далі йшла повз північно-західний ріг дзвіниці. Розташування стіни в північній та північно-західній частині подвір’я залишається невідомим. Якщо кожний храм з ансамблю “Города Ярослава” мав свою огорожу, то в північно-західній частині сучасного подвір’я Софії мали сходитись огорожі території митрополії, Георгіївської і “Мілєєвської” церков.

З археологічних досліджень і з плану Києва 1695 р. відомо, що з північного боку Софійського подвір’я проходив глибокий яр. На його схилах в ХІ ст. при будівництві Софії були розташовані виробничі печі для випалу плінфи, виготовлення смальти для мозаїк тощо7. Печі були ліквідовані після закінчення будівництва. Схил яру, за нашими спостереженнями, починався за Бурсою і знижувався в напрямку кам’яної стіни ХУШ ст. З північного сходу від Софії яр зафіксовано при будівництві підземного туалету. Навряд чи огорожа ХІ ст. проходила по кромці яру, - скоріш за все, вона мала розташовуватись значно ближче до собору. Таким чином, археологічні дослідження свідчать, що територія Софії в ХІ ст. була набагато меншою порівняно з ХУШ ст.

На нашу думку, значне розширення меж Софійського подвір’я пов’язане з організацією і розбудовою монастиря у ХУП ст. На цей час “Мілєєвська” церква вже давно не існувала, не збереглася і Георгіївська церква ХІ ст. – на плані Ушакова позначена у північно-західній частині “Верхнього города” невелика дерев’яна церква, побудована у 1674 році8. Отже, території цих церков були вільними, давні кладовища – забуті, це давало певні можливості для розширення території Софійського монастиря в цьому напрямку.

Розкопки в приміщенні сучасної Трапезної засвідчили, що вона стоїть на місці споруди, показаної на плані Ушакова: під стінами її апсиди і трапезного залу відкрито фундаменти та профільований цоколь Теплої церкви другої половини ХУП ст., показаної на плані Ушакова. Співставлення місця розташування фундаменту цієї церкви з лінією кам’яної огорожі ХІ ст. свідчить, що у другій половині ХУІІ ст. границя монастиря значно розширилась у південному та південно-східному напрямку.

У південно-західній частині подвір’я, за корпусом № 3, на відстані 19,5 м від його північно-західного рогу (в північно-західному напрямку) нами було знайдено рештки дерев’яної будівлі ХУІІ ст. – сліди дерев’яних стовпів, скупчення деревного вугілля і побутова піч. Піч двокамерна (0,88 х 1,70 і 0,90 х 1 м), складена з червоної цегли (30,5 х 15 х 5 см). В розкопі знайдено велику кількість фрагментів пічних кахлів, кості тварин, фрагменти посуду. Суцільний шар гарі свідчить про те, що споруда загинула від пожежі, очевидно, в кінці ХУІІ ст.

Співставлення знайдених решток дерев’яної споруди з планом Ушакова дозволяє ототожнити їх з будівлею у південно-західній частині подвір’я. Оскільки стіна ХІ ст. проходила безпосередньо вздовж західного фасаду корпусу № 3, будівля ХУІІ ст. стоїть за її межами, до того ж на захід від неї понад новою дерев’яною огорожею посаджено сад.

Розкопки показали, що зазначена будівля ХУІІ ст. і сад за нею – це колишня територія давньої Георгіївської церкви, на якій протягом ХІ-ХУІ ст. був розташований цвинтар. Отже, в ХУІІ ст. межі Софійського монастиря значно розширились і в західному напрямку.

В північній частині подвір’я між Софійським собором, Бурсою і Братським корпусом у 1970-80-ті рр. нами досліджені так звані “підземні ходи”, які виявились старовинними льохами. Хід-1 починався на відстані 16 м від східного фасаду Братського корпусу і йшов на північний захід з ухилом від З до 7 м (до рівня підошви). Хід простежений нами до фасаду корпусу, але, очевидно, продовжувався і далі. Він являв собою пряму галерею (досліджена нами на протязі 20 м по поверхні і 27 м по підошві ходу). Ширина її – 1,35-1,45 м. В бічних стінах зроблені ніші для зберігання продуктів. Хід, виритий закритим способом в материковому лесі, спочатку був грунтовим, потім ремонтувався шляхом обкладки окремих ділянок, зокрема, челюстів ніш, червоною цеглою ХУІІ ст. Західна, найбільш глибока частина ходу, зруйнувалась через випучування всередину стінок галереї і була повністю завалена грунтом. При ремонті льоху (на початку ХУШ ст.?) західну зруйновану частину галереї “відсікли”, зробивши на початку завалу торцеву грунтову стінку, а на місці східної частини зробили відкритим способом новий льох, обкладений цеглою по стінах і склепінню.

Хід – 2 знаходився на відстані від Ходу-1 і проходив в напрямку південь-північ між північно-західним рогом собору і Бурсою. За своєю конструкцією Хід-2 був схожий на Хід-1, проте мав в середній своїй частині невелике відгалуження на схід. Загальна довжина Ходу дорівнювала трохи більше 20 м. Хід-2 теж багаторазово ремонтувався, частково обкладався цеглою, тут теж у ХУШ ст. був вбудований новий цегляний льох, який “відсік” зруйновані ділянки грунтової галереї. В північній частині галереї збереглася невелика ділянка, де для ремонту грунтової стіни був повторно використаний будівельний матеріал домонгольського часу – це є характерним для будівництва ХУІІ ст. Підошва Ходу-2 у південному торці простежена на глибині 8 м від сучасної поверхні. Хід піднімався вгору в північному напрямку, і на невеликій відстані від огорожі, що відділяє подвір’я Бурси, виходив в якесь приміщення.

Не має сумніву, що обидва льохи були пов’язані з дерев’яними спорудами, позначеними на плані Ушакова: Хід-1 – з будинком, що стояв паралельно західному фасаду собору у північно-західному кутку території, Хід-2 – з будівлею Трапезної, що знаходилась напроти північного фасаду храму. Вважаємо, що виходи обох льохів на поверхню позначають місця розташування дерев’яних споруд ХУІІ ст. у північній частині подвір’я Софії.

На основі матеріалів археологічних досліджень ми маємо можливість “прив’язати” план Ушакова до сучасного плану території Софійського заповідника з її ансамблем кам’яних споруд ХУШ і ХІХ ст. Одразу видно, що нові кам’яні будівлі поставлені за дерев’яними: очевидно, після пожежі 1697 р. деякі дерев’яні споруди були відновлені і продовжували слугувати монастирю весь період, поки зводились кам’яні, тим більше, що кам’яний ансамбль складався протягом довгого часу, аж до 60-х рр. ХУІІ ст. Територія Софійського монастиря у ХУШ ст. значно розширилась порівняно з ХУІІ ст., охопивши частину цвинтарів Георгіївської і Мілєєвської церков, а також південну частину фундаментів Мілєєвського храму. Знайдений нами у 1984 р. на території Софійського саду шиферний саркофаг належав до Мілєєвського цвинтаря9.

Під час археологічних досліджень ми знаходили велику кількість матеріалів ХУІІ-ХУШ ст.: фрагменти теракотових та полив’яних кахлів, полив’яних, прикрашених штампованим орнаментом, тарілок, керамічних сковорідок, полив’яних всередині горщиків, розписаних по плечиках ангобом, фрагменти скляного посуду – бутилів, банок, графинів, кухлів, розеток, рюмок, стопок, аптечного посуду тощо. Знаходили кості тварин, великих риб та ін. Все це дає картину побуту монастиря і вигляду інтер’єрів його приміщень, де стояли красиві кахляні печі.

Для того, щоб образно уявити картину митрополичого подвір’я, наведемо аналогію - документ 1598 р. “Инвентарь или описание села Прилеп в Минском повете, принадлежащего Киевским митрополитам, написанный по приказанию митрополита Михаила Рогозы урядником его Захарием Смешкою”: “Изба великая з коморою и з другою меншою; двери на занавесах железних з круками, простое роботы, окна шкляние, у дерево оправные, шесть... сень простронная, в ней коморка для схованя; напротив светлица великая столовая з столами столярскими и з шафою и с коморою на боку... печи поливание зеление три во всех избах выходечи круз кганок пристойный. Тот дом увесь покрытый драницами. Вышедши з того двора – кухня на подворю з пекарнею; там же и пивница... Особно неподалеку изба врадничная з коморою и з сеньми, печь белая; противко пекарня великая и коморка при ней приставлена; двери на бегунах, стол один, окна у дерево также управные, обиконка одна.... Напротив того будинку свирен... драницами накрытый. Стання для коней... хлева... В них быдло рогатое”...10.

Відносно того, що їли і пили в ті часи, наведемо документ 1646 р. 12 березня – “Память о корме и питье посланцам Киевского митрополита Петра Могилы”: “Игумену Киево-Печерской лавры Иринарху “колач сменной в полторы лопатки, кружку меду вишневого или малинового, полведра меду цеженого, полведра пива доброго; ествы: щуку колодку, лещь или стерлядь свежей, блюдо в ухи рыбы свежие, блюдо икры черные, звено белужины, звено семжины...”11.

Для того, щоб зберігати в монастирі великі запаси їжі, необхідні були великі льохи – такі, які ми досліджували на подвір’ї Софії Київської. На плані Ушакова на схід від монастирської огорожі показана господарська територія монастиря – городи, конюшні тощо. Все це збагачує нашу уяву про забудову і життя Софійського монастиря в ХУІІ ст.

___________________________

1 Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХШ – середини ХУІ ст. - К., 1996. Тоцька І.Ф. Софія Київська у ХУІІ ст. // Проблеми та досвід вивчення, захисту, збереження і використання архітектурної спадщини. Матеріали Перших науково-практичних Софійських читань (27-28 листопада 2002 р.). - К., 2003. - С. 203-206.

2 Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине ХІІ века. - К., 1982. - С. 22-27.

3 Там само. – С. 49.

4 Там само. - С. 31-32.

5 Там само. - С. 23.

6 Каргер М.К. Древний Киев. – М.-Л., 1961. – Т. ІІ. – С. 206-212.

7 Тоцкая И.Ф.Исследование строительного производства Киевской Софии // Проблемы изучения древнерусского зодчества (по материалам чтений памяти П.А.Раппопорта 15-19 января 1990 г.). - СПб, 1996. - С. 27-28.

8 Алферова Г.В., Харламов В.А. Вказ. праця. – С. 52.

9 Тоцька І.Ф. Саркофаг // Культура і життя. 10 червня 1984 р.

10 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПб., 1865. - Т. ІІ. (1599-1637). - Док. 165. - С. 199 – 202.

11 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПБ., 1861. - Т. Ш (1638-1657). - Док. 82. - С. 84.

Олексій Кузьмук (Київ)

САМАРСЬКИЙ МОНАСТИР У XVIII СТ.

За переказами, Самарський Пустинно-Миколаївський монастир був заснований у 1576 р. Це був єдиний монастир, який існував на території Війська Запорозького Низового протягом ХVІІ – ХVІІІ ст.

З 1690 р. на прохання кошового отамана Івана Гусака на самарське ігуменство із Межигірського монастиря почали надсилати ієромонахів. Але постійні війни, а згодом прийняття запорожцями татарської протекції зумовили занепад обителі. Найбільший розквіт монастиря припадає на період Нової Січі. В цей час з Межигір’я сюди регулярно надсилаються начальники та ченці. Бути настоятелем приписного Самарського монастиря було для межигірців почесним і водночас складним послушанням. У “відомості” Межигірського монастиря за січень 1770 р. монашеські послушання після архімандрита вказувалися в такому порядку: намісник, січовий начальник, економ, начальник Самарського монастиря1. Монахи, які несли ці послушання належали до монастирської “еліти”. Ігуменство в приписному Самарському монастирі не було пожиттєвим, зазвичай тривало рік або кілька років. Це послушання було одним з щаблів у здобутті більш почесних посад (начальника січових церков та намісника Межигірського монастиря). Наприклад, межигірський ієромонах Володимир Сокальський наприкінці 1750-х років був самарським начальником, у 1760 – 1762 рр. виконував послушання начальника січових церков, з 6 листопада 1763 р. по листопад 1767 р. був намісником Межигірського монастиря, з листопада 1767 р. по 1774 р. – начальником січових церков, наприкінці 1774 – 1775 р. був січовим архімандритом, незалежним від межигірського архімандрита. Ієромонах Феодорит Рудкевич теж почергово виконував послушання самарського начальника, січового начальника, знову самарського начальника і врешті-решт межигірського намісника. Можливо, подібні службові кар’єри робили й інші ченці, але під час пожежі 1764 р. в Межигір’ї згоріли монастирські відомості з біографіями братії, які могли б пролити світло на це питання.

Самарське ігуменство вважалося менш почесним і більш обтяжливим, ніж посада начальника січових церков2. Це не дивно. Адже російські військові використовували монастир для своїх потреб (склад, шпиталь для поранених, місце утримання військовополонених) починаючи з Кримських походів, а особливо під час російсько-турецьких воєн 1734 – 39 рр. та 1768 – 1774 рр. У 1750 р. під час епідемії чуми келії та архів Самарського монастиря були спалені солдатами старосамарського гарнізону. В монастирі залишився один ієромонах та один ієродиякон. Новий начальник Феодорит Рудкевич побудував нові келії, трапезну, добудував дзвіницю. Також він добився від кошової старшини універсалів на підтвердження монастирських земельних володінь, на які постійно зазіхала самарська паланкова старшина, козаки і посполиті. Між самарськими ченцями і місцевими жителями відбувалися такі самі конфлікти як і в Гетьманщині. Козаки і посполиті без дозволу вирубували монастирський ліс, робили закоси сіна, також виловлювали рибу з озер, на землях, що належали обителі. Піддані записувалися в козаки і не хотіли нести повинності. Так, у 1761 р. 19 підданих села Чернечого перейшли в козаки. Скарги межигірського архімандрита до кошового керівництва були марними3.

Також Самарський монастир виконував деякі повинності на користь Кошу. Зокрема, з чотирьох монастирських млинів на військову канцелярію за вимогою кошового отамана Олексія Білицького надсилалося пшеничне (по 1 діжці з млина) та житнє (по 2 діжки) борошно4. В монастирських угіддях зберігалося сіно для коней російських військових команд5.

Про свою діяльність самарські начальники звітували перед межигірськими архімандритами. За відомостями, які були у Межигір”ї на початку 70-х рр. XVIIІ ст., в Самарському монастирі було: коней 155, волів і корів 266, овець і баранів 1229, кіз та цапів 178, 4 пасіки з 503 вуликами, 4 млини в різних місцях.

У 1771 р. Межигірський монастир отримав з Самарського 900 рун вовни, 60 чорних змушків, 12 пудів воску, 2 діжки сиру, 1 діжку масла. В 1772 р. — 12 пудів воску, 650 рун вовни, 2 діжки сиру, 1 діжку масла, 5 коней, 3 бочки риби. В 1773 р. — 18 пудів воску, 22 волів, 4 діжки меду, 3 діжки сиру, 1 діжка масла, 11 четвертей пшона, 6,5 четвертей пшениці, 611 рун вовни6.

Після висвячення Володимира Сокальського на січового архімандрита в травні 1775 р. самарському начальнику Ієссею було заборонено будь-що відправляти до Межигір’я: “Безъ відома насъ, Воиска, и високопреподобнійшего гсдна начальныка, архимандрита січевыхъ запорожскихъ церквей, отца Владимира ны з лошадей, ны з рогатого скота, ни съ протчего ничего по получении сего въпредъ отнюдъ въ Киево-Межигорской монастиръ не давать. А естли отътоль в чемъ требование къ вамъ будетъ, объ ономъ къ намъ и к отцу архимандриту извольте представлять7.

Для забезпечення власних потреб Самарський монастир по можливості використовував свої угіддя і збирав з прочан милостиню. Саме завдяки милостині начальник Феодорит Рудкевич розрахувався з майстрами, які відбудовували монастир після пожежі 1750 р. Також на свята та ярмарки для збору милостині збиралися прохачі з інших монастирів. Треба думати, що в Самарському монастирі до “конкурентів” ставилися негативно.

Самарські начальники також опікувалися церквою в Кальміусі. На прохання межигірського архімандрита Никанора митрополит Тимофій Щербацький 9 лютого 1754 р. дав начальнику Самарського монастиря благословительну грамоту на побудову в Кальміусі похідної церкви в ім’я Св. Миколая. В Самарській товщі заготовлялася деревина для будівництва церкви та паланки. В травні 1754 р. начальник кальміуської церкви ієромонах Симон пограбував свій храм і втік. Надіслати нового священика кальміуський полковник Андрій Порохня просив саме з Самарського монастиря8. Є відомості про відсилку ієромонаха в Кальміус саме звідси у 1775 – 1776. Рр9.

Братія Самарського монастиря була досить численною. Кількість монахів у певні роки дорівнювала числу іноків деяких київських монастирів XVIII cт., наприклад, Кирилівського. В основній масі ченці надсилалися з Межигір’я на певний строк, а також рекрутувалися з числа прийшлих монахів.

Кількісний склад монахів Самарського монастиря (1768 – 1786 рр.)10.

Рік

Начальників

Ієромонахів

Ієродияконів

Монахів

Разом

Червень 1768 р.

1

8

5

18

32

Січень 1770 р.

1

5

3

13

22

Січень 1771 р.

1

4

4

14

23

Січень 1772 р.

1

4

3

15

23

Січень 1773 р.

1

4

3

12

20

Січень 1775 р.

1

8

3

11

23

Січень 1776 р.

1

7

2

14

24

Січень 1777 р.

1

5

3

12

21

Січень 1778 р.

1

5

3

10+

3 більців

22

Січень 1779 р.

1

5

3

10+

3 більців

22

Січень 1780 р.

1

5

4

7+

1 білець

18

Січень 1781 р.

1

6

4

6+

3 більців

20

Січень 1782 р.

1

4

4

7+

3 більців

19

Січень 1784 р.

1

5

2

6

14

Січень 1786 р.

1

4

3

5+

1 білець

14

Послушників у монастирі було небагато. Можна казати про плинність осіб, які хотіли б отримати тут монашеський чин. Постриження в ченці представників служилих станів (шляхетства, козацтва) у XVIII ст. було обмеженим законодавчо. Постриг регламентувався приписами та указами Св. Синоду і контролювався межигірськими архімандритами. Послушник повинен був мати відпускне письмове свідоцтво від “команди своєї”, а сам дозвіл на постриг давався із Св. Синоду після рапорту від межигірського архімандрита. Така ситуація змушувала бажаючих постригу йти в інші обителі. Так, послушник, запорозький козак Яків Нос чекав дозволу на постриг 10 років і в своїх донесеннях питав, чи варто йому очікувати монашества саме в цьому монастирі11.

Отже, завдяки адміністративним здібностям межигірських ченців та грошовій підтримці населення Запорозьких Вольностей, Самарський монастир став духовним центром північних паланок Війська і в той же час провідником імперського духовного законодавства.

_______________________

1 ЦДІАК України. – Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 60. - Арк. 35.

2 ЦДІАК України. – Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 8. - Арк. 19.

3 ЦДІАК України. – Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 111. - Арк. 6—7.

4 Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. - Екатеринослав, 1875. Приложение. - С. 106 – 107.

5 Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии ... Приложение. - С. 106

6 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. - К., 1998. - Т. 1. - С. 209

7 ЦДІАК України. - Ф132. - Оп.2. - Спр. 48. - Арк. 1 зв.

8 Архів Коша Нової Запорозької Січі. - Т. 1. - С. 121-125.

9 ЦДІАК України. - Ф132. - Оп.2. - Спр. 48. - Арк. 1 зв.

10 ЦДІАК України. – Ф.132. - Оп. 2. - Спр. 60. - Арк. 24 зв. – 25, 35 –36, 46, 54; - Спр. 36. - Арк. 21 – 22 зв.; - Спр. 48. - Арк. 4 зв. – 5; - Спр. 40. - Арк. 169 зв.; - Спр. 48. - Арк. 1 зв.; - Спр. 52-а. - Арк. 2 – 2 зв., 4 зв. – 5; - Спр. 58. - Арк. 4 зв. – 5; - Спр. 60. - Арк. 67, 70 – 70 зв., 13; - Спр. 64. - Арк. 4; - Спр. 75. - Арк. 1-2.

11 ЦДІАК України. – Ф. 132. - Оп. 2. - Спр. 37. - Арк. 4-8.

Віктор Векленко (Дніпропетровськ)

ПРАВОСЛАВНІ СТАРОЖИТНОСТІ

ОРІЛЬСЬКО-САМАРСЬКОГО МЕЖИРІЧЧЯ

(нові знахідки)

Протягом 2003 р. тривали археологічні розвідки пам’яток доби українського козацтва на території межиріччя Орелі і Самари. Значення цих земель переоцінити важко: Орель тривалий час була кордоном між Запорожжям і Гетьманщиною, Самара слугувала і годівницею, і прихистком, і важливою транспортною артерією козацтва; і тому розвідки і пошуки на цих територіях посідають неабияке місце у археологів Дніпропетровщини.

Власне з топонімами, розташованими на узбережжі річки Самари, пов’язана багаторічна дискусія щодо місцезнаходження запорозького міста Самара XVII ст. і Богородицької (Новобогородицької) фортеці. З цього приводу видруковано велику кількість досліджень, в тому числі і фахівцями ДНУ1. Але нові знахідки дають нову інформацію, котра, в свою чергу, іноді змушує змінювати стереотипи. Тривалий час побутувала точка зору про відсутність у запорозьких козаків звичаю носити натільні хрести, що підтверджувалося як писемними джерелами2, так і результатами археологічних досліджень3. Крім того, в фондах ДІМ ім. Д.І.Яворницького, зібраних як О.Полем, так і Д.Яворницьким, серед предметів, присвячених дрібній пластиці культового призначення, лише один натільний хрест доби XVII – XVIII ст. можемо ідентифікувати як річ, виготовлену козацькими майстрами. Цей натільний хрест, вирізаний з бронзового листа, схожий на №№ 14, 154.

Серед знахідок, зроблених на території Богородицької фортеці, надзвичайно важливим є натільний хрест, вирізаний з тонкого бронзового листа (Рис. 1.2), котрий дуже схожий на описаний В.Тітовим під № 125. Хрест не має ніяких прикрас і елементів оздоблення, помірно корозований і, скоріш за все, був зламаний ще в той період: його нижня відламана частина прикріплена до основної конструкції за допомогою шматочка мідного дроту. Його розміри – 36 мм заввишки (з вушком) та 26 мм по раменах. Це другий натільний хрест з цих місць, котрий може належати запорожцям.

Ще одна надзвичайно важлива знахідка з Богородицької фортеці – частина пробної олов’яної відливки натільного хреста 30 мм заввишки. За розмірами вцілілої частини та іншими деталями ми можемо припустити факт відливки предметів, аналогічних тим хрестам, котрі відносяться до типу виробів північноросійського походження XVIII ст.6. Зважаючи на те, що серед артефактів, отриманих з досліджуваної пам’ятки, є значна кількість шлаків кольорових металів та деталі кулелійок, думаємо, що частина натільних олов’яних хрестів могла бути відлита на місці. Це перше свідчення можливості місцевого виготовлення речей такого типу.

Рис.1. Знахідки православних старожитностей: 1 – фрагмент складня; 2 – натільний запорозький хрест; 3 –нагрудна ікона з Царичанки; 4 – натільний хрест XVII cт. З редуту з околиць с. Рудьки; 5 – натільний хрест XV – XVI ст. з Богородицької фортеці; 6 – частина пробної олов’яної відливки натільного хреста

Серед інших важливих знахідок слід зазначити фрагментований бронзовий хрест XV – XVI ст. (Рис. 1. 4). Висота вцілілої частини 38 мм, ширина по раменах – 40 мм. Це вже друга річ даного часу, котра корелюється як з нумізматичною колекцією, отриманою з Богородицької фортеці і її посаду, так і з товарними пломбами XVI ст.7. Окрім нього цікавим є фрагмент бронзового литого складня – права стулка 67 мм заввишки, на якій зображено 2 сюжети з страстей Христових (Рис. 1.1). Виріб орієнтовно датується кінцем XVII ст., має російське походження і співпадає з датою заснування фортеці.

Крім Богородицької фортеці проводилися розвідки на спорудах Української лінії, розташованих в Царичанському районі Дніпропетровської області. Так, в редуті поблизу с. Рудьки знайдено цілий бронзовий литий хрест XVII ст., схожий за типом на примірники північноросійського походження8. Висота знахідки – 50 мм (з вушком), ширина по раменах – 30 мм.

Під час земляних робіт в дворі в центральній частині с. Царичанка, неподалік від колишнього місцерозташування земляного укріплення сотенного містечка Полтавського полку9 в районі мосту через р. Орель, мешканцем селища була знайдена бронзова лита прорізна нагрудна ікона російського походження із зображенням св. Миколи Можайського з непрямим мечем у правиці та трибанним храмом у лівій руці. Ікона грубого лиття, 80 (з вушком) х 56 мм, виготовлена орієнтовно наприкінці XVII cт. і належала, скоріш за все, воякові російської залоги фортеці часів будівництва Української укріпленої лінії 1730-х рр.

Запропоновані для ознайомлення знахідки православних старожитностей Орільсько-Самарського межиріччя ілюструють етнічний рух в регіоні та готують підгрунтя вивчення специфіки православ’я на Запорожжі, оскільки це питання майже не має джерельної бази у вигляді репрезентативних писемних джерел.

__________________________

1 Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV – XVIII ст. –Дніпропетровськ, 1997. – С. 156; Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 38, 45; Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К. – Запоріжжя, 2002. – С. 42 – 43, 350 – 351; Швидько Г.К. Картографічні матеріали РДВІД як джерело до історії Південної України // Наддніпрянський історико – краєзнавчий збірник. – Вип. 1: Матеріали Першої міжрегіональної історико-краєзнавчої конференції. – Д., 1998. – С. 92 – 94; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990. – Т. 1. - С. 161, 286. - Т. 2. - С. 52; Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ, 2000. – С. 519, 535; Бінкевич В.В., Камеко В.Ф. Містечко старовинне запорозьке Самарь з перевозом: Краєзнавчий нарис. – Дніпропетровськ, 2000; Ковальова І.Ф. Свідчення міжнародної торгівлі з Присамар’я // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2003. – №1. – С. 52-57.

2 Історія русів. – К., 1991. – С. 203.

3 Свєшніков І.К. Музей – заповідник «Козацькі могили»: Путівник. – Львів, 1990. – С. 67.

4 Тітов В. Козацькі кам’яні могильні хрести в с. Ленінське та Мар’янське на Дніпропетровщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С. 47.

5 Там само. - С. 47.

6 Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 135 – 150; Векленко В.О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 51-68.

7 Ковальова І.Ф. Свідчення польської торгівлі з Присамар’ям // Україна і Польща у світовій історії: політика, економіка, культура. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Острог, 2002. – С. 43 – 49; Шалобудов В.Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 123-134.

8 Ханенко Б.И., Ханенко В.И. Древности русские. Кресты и образки. –– К., 1899. - Вып. I; – К., 1900. - Вып. II.

9 Мокляк В. До питання про склад Полтавського полку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С. 172.

Олександр Морозов (Ніжин)

МИКОЛАЇВСЬКИЙ СОБОР В м. НІЖИНІ – УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТКА ДОБИ “КОЗАЦЬКОГО БАРОКО” XVII СТ.

(до проблеми датування заснування та будівництва)

Українське бароко ХVІІ-ХVІІІ ст. нерідко називають “козацьким”. Вчені-мистецтвознавці навіть ввели термін «козацький собор», котрим прийнято називати п’ятиверхі хрещаті в плані храми, які в цей час масово з’являються на теренах Гетьманщини.

Миколаївський собор у Ніжині – найдавніша мурована споруда такого типу на Лівому березі Дніпра. Саме при будівництві цього храму місцеві майстри-будівельники відпрацьовували свої методи, пристосовуючи давні традиції дерев’яного будівництва до потреб нового часу. Як справедливо відзначив відомий український мистецтвознавець Анатолій Макаров, заслуга будівельників козацької доби полягала в тому, що “цей поширений з давніх часів тип великої дерев’яної (переважно сільської) церкви вони вдягли у камінь, прикрасили безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалили й підняли на рівень найдосконаліших виявів європейського культурного мислення”. Унікальність ніжинського собору полягає в тому, що він “і найстаріший, можливо, найперший храм-прототип, і найцікавіша за своєю ідеєю споруда1 (Мал. 1).

Згодом, наслідуючи та розвиваючи риси Ніжинського собору, подібні споруди з’являються в інших містах України: Троїцький собор Густинського монастиря під Прилуками (1672-1674), Катерининська церква у Чернігові (1690-ті роки), Успенський собор у Новгороді-Сіверському (кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст.), Всіхсвятська церква Києво-Печерської лаври (1696-1698), Георгіївський собор Видубицького монастиря у Києві (1696-1701) та багато інших.

З часу заснування Миколаївський собор стає архітектурною домінантою стародавнього Ніжина: довкола нього складається архітектурний ансамбль Соборної площі міста. Храм мав три престоли – на честь Святителя Миколая Чудотворця, архістратига Михаїла та трьох Святителів. Поруч з ним будуються тепла церква Варвари, шпиталь та школа (згоріли під час нищівної пожежі 1792 р.), згодом – тепла церква Івана Предтечі (нині міський будинок культури, 1842 р.), двоярусна дзвіниця та кована огорожа з невеликою капличкою на вході (зруйновані в 1930-ті рр.).

Інтер’єр храму прикрашав унікальний різьблений та позолочений іконостас, виконаний артіллю місцевих майстрів, напис на якому свідчив: «Устроися иконостас сей подаяніями христолюбивых титорей великороссійских и малороссійских, и приходов церковных, и прилежным стараніем всечестнаго… [отца Стефана] Волховскаго, настоятеля св. храма святителя Христова Николая, при благополучной державе императрицы Елисаветы Петровны и господина Кир Рафаила Заборовскаго, архіепископа Кіевскаго, р. 1734 іюня 10 дня. Списася

1 2

Мал. 1. 1 . Миколаївський собор в Ніжині після реставрації 1980-1991 рр..

2. Південний фасад Миколаївського собору

3. Архітектурний комплекс Миколаївського собору в Ніжині. Фото поч. ХХ ст.

4. Миколаївський собор після перебудови ХІХ ст. Фото поч.ХХ ст..

5. Іконостас Миколаївського собору. Майстер В.Реклинський, 1734 р. Фото поч. ХХ ст. з архіву Г.Н.Логвина.

6. Храмова ікона з іконостасу Миколаївського собору в Ніжині. Фото поч. ХХ ст.

иконостас сей Василием Реклинским”2. Цей іконостас був однією з найяскравіших пам’яток народного мистецтва і наближався за стилістикою до широко відомого іконостасу Преображенської церкви у Великих Сорочинцях на Полтавщині3. На жаль, мистецькі та архітектурні якості ніжинського іконостасу сьогодні ми можемо оцінити хіба що за старими фотографіями…

Враховуючи те, що Миколаївський собор у Ніжині був прототипом для побудови інших подібних храмів, що увійшли до скарбниці вітчизняної архітектури, набуває принципового значення з’ясування часу його зведення. Але до останнього часу це питання лишалося відкритим.

В історичній та мистецтвознавчій літературі надзвичайно поширеною була думка, яку висловив ще у 1874 р. відомий історик церкви чернігівський архієпископ Філарет Гумілевський, котрий вважав, що Миколаївський собор у Ніжині зведено після жорстокої пожежі 1668 р. Тоді місто було дощенту спалене московським каральним загоном князя Г.Ромодановського за участь його мешканців та козаків Ніжинського полку у повстанні проти московських воєвод (у 1667 р. в Україні почалися заворушення проти московських урядовців, котрі почали збирати податки на користь царського уряду та порушувати споконвічні права козаків та міщан). Тоді хвиля антимосковських збройних виступів прокотилася по всіх містах Лівобережжя. У Ніжині козацьке повстання очолив Ніжинський полковник Артем Мартинович. Козаки та міщани взяли в облогу в Ніжинському Замку московський стрілецький гарнізон під командуванням воєводи Івана Ржевського. Як свідчить автор “Літопису Самовидця”, влітку 1668 р. князь Г.Ромодановський з каральним військом рушив на допомогу обложеним стрільцям. Дізнавшись про прихід карального війська, “ніжинці узявшися з козаками, уступили з Ніжина, все зоставивши. Где прийшовши, князь Ромодановский стал у місті, і усе войско розграбило, і виходячм з Ніжина, місто спалил, нічого не зоставуючи…”4.

Після цієї пожежі місто відбудовувалося майже заново. Відомо, що у 1669 р. ніжинці зверталися до московського царя з проханням відбудувати місто та просили, щоб “і ратні люди, які у Верхньому Місті зостаються, у будові міста Великого помогали; та й волость уся, що в полку Ніжинському єсть, щоб усі разом те місто будували…”5.

Аналіз наведених відомостей, співставлений з імовірним часом побудови храму, дозволив архієпископу Філарету (Гумілевському) у своєму “Історико-статистичному описі Чернігівської єпархії” (К., 1874) висловити припущення: “будівництво кам’яного собору звершилось, імовірно, після нещасливого 1668 р. при (гетьмані) Самуйловичі, тоді як до цього храм був дерев’яний”6.

Некритично сприйняте припущення церковного історика згодом було повторене і розтиражоване наступними дослідниками і увійшло в усі сучасні енциклопедичні видання з історії українського мистецтва та архітектури.

Останнім часом зріс інтерес фахівців до часу побудови Миколаївського собору. Пов’язане це, насамперед, з тим, що у фондах Ніжинської філії Чернігівського облдержархіву працівниками місцевого краєзнавчого музею знайдено “Ведомость о церкви Нежинской соборной за 1832 год”. Імовірно, спираючись на датування найдавніших богослужбових книжок, що зберігалися в ризниці собору, “Ведомость” називає приблизний час будівництва храму – 1634 рік7. Слід також взяти до уваги повідомлення вже згадуваного нами архієпископа Філарета Гумілевського, котрий стверджував: на престолі собору стояв срібний хрест з польським написом про те, що його подаровано цьому храму 1606 р. міщанкою Волоховичевою8.

На нашу думку, наведені факти свідчать про існування в Ніжині на початку ХVII ст. давньої дерев’яної Миколаївської церкви. Уважний аналіз документальних матеріалів XVІІ-XVІІІ ст. дозволяє не тільки з’ясувати драматичну історію цієї видатної пам’ятки вітчизняного культового будівництва, але й уточнити час зведення мурованого Миколаївського собору.

Відомий дослідник Опанас Шафонський, створюючи у 80-х рр. XVIII ст. свій топографічний опис Чернігівського намісництва, залишив для нас докладний опис Ніжина з його старожитностями. Згадуючи Ніжинський Миколаївський собор, він писав: “Церковь Святителя Николая Чудотворца соборная. Пред нею стояла на сем месте деревянная. Но ни о начале деревянной, ни каменной нет никаких сведений”. Констатуючи відсутність будь-яких архівних джерел (а дослідник створював свою працю на основі місцевих церковних та магістратських архівів), він далі наводить перекази місцевих старожилів: “Сказывают, что настоящая каменная (церковь) казаками полку Нежинского сооружена, что не далее могло случиться, как в сероедине прошедшего семнадцатого столетия, когда казаки против Польши усилились”. Безумовно, О.Шафонський пов’язував будівництво храму з подіями “Хмельниччини” 1648-1657 рр.9.

Цікаво, що протягом XVІІ ст. ніжинський Миколаївський собор неодноразово потрапляє на сторінки історичних джерел. Першою достовірною згадкою про собор можна вважати повідомлення вже згадуваного нами “Літопису Самовидця” від 18 червня 1663 р. Взагалі, цей літопис (автором якого досить вірогідно вважається вихідець з Ніжина генеральний підскарбій, а згодом – Стародубський протопоп Роман Ракушка-Романовський) містить чимало відомостей з історії міста та свідчить про обізнаність автора з його топографією. Тоді, у червні 1663 р., Ніжин стає центром драматичних подій, пов’язаних з відомою “Чорною Радою”, коли в місті відбулися запеклі сутички між прихильниками претендентів на гетьманську булаву, що виявило значні протиріччя між різними верствами українського суспільства. “Самовидець” повідомляє, що після обрання на Раді гетьман Іван Брюховецький “попровадил в соборную церков Святого Николая, где присягу виконал зо всем войском”10. Таким чином, собор на той час вже діяв як центральний (“соборний”) храм міста, де відбувалася значна подія – присяга новообраного гетьмана на вірність московському цареві.

Документи раннього часу, а саме “Статейний список” посольства московського боярина В.Бутурліна, розповідаючи про перебування в Ніжині у січні 1654 р. та приведення козаків Ніжинського полку до присяги на вірність московському цареві соборним храмом міста, де відбувалися богослужіння та церемонія присяги, називає іншу церкву: “…и пришед в Соборную церковь Живоначальныя Троицы, говорили ектенью и молили Бога о государевом многолетнем здоровие”11. Нагадаємо, що міські храми поділялися на звичайні парафіяльні та соборні. Причому соборний храм, як правило, був один. Він не мав окремого приходу, і при ньому розташовувалося місцеве духовне управління – протопопія. Соборними вважалися також головні храми монастирів. Отже, 1654 р. соборним храмом полкового міста Ніжина вважався не Миколаївський, який існував просто як дерев’яна парафіяльна церква, а Троїцький храм. Одноіменна Троїцька церква і досі збереглася в історичному центрі Ніжина. Відомо, що побудовано її 1733 р. на місці попереднього дерев’яного храму. Отже, дату заснування цегляного Миколаївського собору слід шукати в проміжок часу між січнем 1654 та червнем 1663 рр.

Подальший пошук дозволив зробити ще цікавіші висновки. Відомий знавець історії Лівобережної України О.М.Лазаревський, котрий у 1870-х рр. працював суддею в Ніжинському Окружному суді та цікавився місцевими старожитностями, свого часу відшукав та опублікував купчу грамоту 1655 р., за якою ніжинська міщанка Вася Копачовчиха, що була дуже хворою, продала свій будинок за 200 польських золотих. З цієї суми вона заповіла “…40 золотих и осмаков 50 полских на монастир Ніжинский; на Тройцу святую другую – 40 золотих и осмаков 50; на новую церков, которая за помочью Божиею и за старанием его мил(ости) пана Ивана Нечипоровича, гетмана нашого Северского, и панеи матки его мил(ости) фундована, дати мает третюю – сорок золотих и осмаков 50 полских…”12. Дослідник вже тоді висловив думку, що під “новою церквою”, що будувалася в Ніжині коштом полковника Івана Нечипоровича Золотаренка та його матері, слід вважати козацький полковий Миколаївський собор.

Причетність родини Золотаренків до будівництва ніжинського Миколаївського собору підтверджується не тільки документально засвідченими фактами, але й місцевими переказами. Зокрема, у Ніжині досі можна почути розповіді, що саме в цьому храмі вінчалися гетьман Богдан Хмельницький і Ганна Золотаренко. Як відомо, сестра ніжинського полковника була третьою дружиною гетьмана, але документально підтверджено, що їх вінчання відбулося 1652 р. в Корсуні, ще до закладення мурованого ніжинського соборного храму. У ризниці Миколаївського собору тривалий час зберігалося Євангеліє в коштовному окладі, подароване братом Івана Золотаренка, Василем, згодом теж ніжинським полковником. На окладі був зроблений напис: “Сіє Божественное Євангеліє украсил коштом своим раб Божій Василій Ничипоровыч Золотаренко до храму святителя Христова Николая церкви Ніжинской соборной за отпущеніє грехов своїх и родителей во вічную себі память р. Божого 1658-го генваря дня 1-го”13 (на жаль, це унікальне Євангеліє, що фігурує в описі майна Миколаївського собору 1808 р., тепер вважається втраченим. Хоча, слід зауважити, автор цих рядків володіє інформацією про можливу наявність цього дарунку полковника Василя Золотаренка ніжинському Миколаївському собору у фондах Київського музею історичних коштовностей на території Києво-Печерської Лаври).

Відомо, що брати Золотаренки були людьми для свого часу заможними. Іван Золотаренко був ніжинським полковником впродовж 1653-1655 рр., як наказний гетьман козацького війська (“гетьман Сіверський”) брав участь у визвольній війні та завоюванні Білорусі і помер в грудні 1655 р. від рани, яку отримав при облозі міста Старого Бихова. Його брат Василь з 1659 р. теж займав уряд ніжинського полковника, брав участь у сумнозвісній “Чорній Раді” і 1663 р. був страчений за наказом гетьмана Івана Брюховецького.

Отже, відомості про заснування і будівництво цегляного Миколаївського собору слід шукати серед документів часів Івана та Василя Золотаренків. До останнього часу такий пошук нічого не давав. Але розв’язання таємниці собору трапилось несподівано.

Останню крапку в дискусії дало можливість поставити вивчення матеріалів про перебування в Ніжині відомого місіонера та публіциста хорватського католицького священика Юрія Крижанича. Подорожуючи до Москви, він зупинився на Україні. До Ніжина Ю.Крижанич прибув у квітні 1659 р. і внаслідок військових дій, що точилися за гетьманування Івана Виговського поміж московським та українським військами, був змушений затриматись у Ніжині на довгих 5 місяців. Людина допитлива, він добре ознайомився зі становищем в Україні і близько зійшовся з полковником Василем Золотаренком та тодішнім ніжинським протопопом Максимом Филимоновичем. Тут він і побачив новозбудований мурований Миколаївський собор і дізнався про подробиці його спорудження. Згодом, опинившись у далекому сибірському місті Тобольську, куди його було заслано з наказу царя Олексія Михайловича як “іноземного шпигуна”, Юрій Крижанич відобразив тогочасні події у яскравих публіцистичних творах, написаних російською мовою та латиною.

В богословсько-публіцистичному трактаті “О Промысле”, який є маловідомим для широкого кола дослідників і був уперше виданий 1860 р. московським істориком П.Безсоновим, оповідаючи про пожежу, що трапилась на Різдвяні свята 1655 р. під час похорону ніжинського полковника Івана Золотаренка в Корсуні, звідки хоробрий ніжинський полковник був родом, Ю.Крижанич визначив цю трагічну подію як кару Божу за те, що козаки під час військових походів у Білорусі та Литві грабували уніатські та католицькі церкви. Сам Крижанич, як відомо, був католиком, хоча й позитивно ставився до православних, відстоюючи ідею об’єднання церков під зверхністю Риму – унію. Зокрема, він писав: “Хто заперечуватиме тут чудо та явну помсту Божого правосуддя? Визнав це менший брат, Василь Золотаренко, до якого в спадок перейшли багатства покійного: для замолювання братових гріхів збудував він у Ніжині велику церкву в ім’я святителя Миколая. Але не дійшов до покаяння істинного, бо награбоване церковне майно не повернув туди, звідки воно було взяте, а тримав у себе. На майдані ніжинському збудував був купецьку комору з міцними замками та ланцюгами; вона, як розповідають, була повна згаданих награбованих святих речей. Я сам бачив два святих образи, що їх було винесено з литовських церков: один був прикріплений спочатку Василем іззовні над дверима збудованої ним церкви, про яку ми казали вище; другий залишався у нього, прибитий у внутрішньому покої до стіни будинку.” Але, на думку Ю.Крижанича, за це Василь Золотаренко накликав на себе кару Божу: “Не довго володів він святим начинням. Воєвода Брюховецький звинуватив його у зраді та покарав злодійською карою.” Так закінчує свою розповідь хорватський публіцист, перетворюючи трагічну долю ніжинського полковника на повчальну приповість”14.

Отже, уважний аналіз наведених документальних свідчень дозволяє спростувати помилкове датування закладення та будівництва Миколаївського собору в Ніжині. Історичні джерела дають можливість простежити хронологію його зведення. Фундовано собор не пізніше грудня 1655 р. на місці попереднього дерев’яного одноіменного храму, що стояв в адміністративному центрі Старого міста з початку ХVІІ ст., коштом козаків та міщан Ніжина, зокрема – на щедрі пожертви ніжинського полковника Івана Золотаренка та його матері. Після загибелі Івана Золотаренка опікувався будівництвом брат покійного Василь. Навесні 1659 р. собор вже діяв, про що свідчить Ю.Крижанич. Можливо, закінчили будівництво 1658 р., коли Василь Золотаренко подарував до храму Євангеліє у коштовному окладі. У квітні 1659 р. храм вже діяв, про що свідчить нам Юрій Крижанич.

З часу заснування Миколаївський собор став будівельною домінантою старого міста: довкола нього складається архітектурний ансамбль Соборної площі Ніжина. Протягом XVII-XVIII ст. будуються, як зазначено в старовинному описі, “подле николаевской церкви в той же ограде церковь старинная каменная во имя св. Варвары, шпиталь и школа”, які згоріли під час пожежі 1792 р.15.

Подальша доля храму також була драматичною. Реформи російського самодержавного уряду Катерини ІІ кінця ХVIII ст. підірвали економічну незалежність церкви, поставили її на коліна перед світською владою. Про те, яким занедбаним був центральний та найкрасивіший собор Ніжина у той час, свідчить “Вірчий лист” на збирання пожертв для ремонту храму, виданий 20 жовтня 1797 р. У ньому, зокрема зазначалося: “Церков каменная наша приходская Соборно-Николская Ніжинская, поелику давно уже устроена, так что гораздно более ста літ, да и трекратним пожарем будучи поврежденна, во многих містах требует немалой починки, а особливо внутрі в нікоторих містах, а снаружи совсім тинкованье опало, колоколни ж каменной при ней и совсім нет, якую колоколню необходимость крайняя указивает построить, ибо, хотя и и есть деревянная, но та пришла в обветшаніє, что едва может стоять. Да почти уже и совсем к разрушенію наклонилась, от чего немалую опасность наносит к бытію тамо колоколам, а сверх того и безобразит немало…”16. Як видно, храм неодноразово горів, причому найбільш нищівними були пожежі 1754, 1792 та 1798 рр. Ось як описує останню трагедію “Ніжинський літопис” (унікальний рукопис з історії Лівобережної України, й Ніжина зокрема, що зберігається тепер в Інституті рукопису ЦНБ України ім. В.Вернадського): “1798 мая 7 против 8 числа пожар сделался в городе. Погоріли церков Николая з болшим колоколом, все купеческие ряды и городовой магистрат”17. Саме жорстока пожежа 1798 р., яка буквально винищила півміста, стала приводом для ніжинців звернути, нарешті, увагу на становище Соборної церкви. Миколаївський собор відбудовується і перебудовується. Втративши первісну барокову форму верхів, храм набуває класичного вигляду. На початку ХІХ ст. біля нього споруджується кам’яна дзвіниця на місці колишньої дерев’яної. Згодом поруч з’являються тепла церква Іоанна Предтечі (1842 р., зараз понівечена та перероблена на міський Будинок культури), зводиться в російському стилі невелика капличка та художня огорожа (зруйновані у 1930-ті роки), торговельні ряди, що належали церкві.

Нарешті, під час масової антирелігійної кампанії 20-30-х рр. XX ст. його закрили. Хто знає, що очікувало цей храм, якби міська влада не визнала його придатним під склад. Коли у 1950 р. співробітники тресту “Строймонумент” Г.І.Говденко та М.М.Олександрова. оглянули будівлю, перед ними постала жахлива картина: зруйновані бані, провалені склепіння, знищені малювання, завалена сміттям підлога. Західні двері собору були розширені з таким розрахунком, щоб у середину вівтаря могла в'їхати вантажівка. Внаслідок цього знищено чудовий портал ХУП ст. На жаль, не відомо коли і як загинув золочений іконостас... В роки Другої світової війни будівля постраждала від близьких вибухів авіабомб, на стінах з’явилися глибокі тріщини. У 1956 р. почалася кропітка робота по дослідженню та відновленню Миколаївського собору. Постійна нестача коштів та будівельних матеріалів були не єдиною перешкодою на шляху відродження пам’ятки старовини. У 1961 р., під час чергового, на цей раз “Хрущовського” наступу на релігію, реставраторам та охоронцям пам’яток довелося витримати паперову війну з представниками місцевої влади, котрі намагалися вирішити проблему нестачі коштів на реставрацію “культових споруд” стародавнього Ніжина за допомогою бульдозерів. Місцеві “герострати” пропонували негайно розібрати цілий ряд безцінних архітектурних та історичних пам’яток, у тому числі – й Миколаївський собор, мотивуючи це нестачею коштів, “неблагоприятным” сусідством храмів, “которые своим внешним видом обезображивают город”, із закладами “соцкультбыта” Пам’ятку козацької слави пощастило відстояти, і у 1966 р. було здійснено реставрацію вінчаючих карнизів та покрівлі барабанів собору. Але невдовзі, у зв’язку з припиненням фінансування, ремонтно-реставраційні роботи на пам’ятці були припинені та відновилися тільки у 1980-му р., з нагоди Московської олімпіади18. У 1990 р., після довготривалої роботи унікальну пам’ятку реставрували. Будівельники повернули первісний вигляд бань, відновили чудове цегляне мереживо на стінах, і над старовинною Соборною площею сивочолого Ніжина тепер, як і раніше, залунали урочисті дзвони. Тоді ж, у 1990 р., з нагоди Всеукраїнської акції “Дзвін-90”, організованої національно-демократичними силами України та товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, у ніжинському Миколаївському соборі відбулося перше після тривалого часу запустіння Богослужіння українською мовою, яке відслужили священики Української Православної Автокефальної Церкви.

Доля розпорядилася так, що нині Миколаївський собор, ця пам’ятка козацької слави, збудована руками ніжинських козаків у далекому, але славному XVII ст., належить церкві Московського Патріархату. Але віримо, що все ж таки незабаром роз’єднані православні брати і сестри в Україні об’єднаються в єдиній Українській Помісній Православній Церкві, як про це мріяли покоління патріотів.

_______________________________

1 Макаров А. Світло українського бароко. – К., 1994. – С. 190-191.

2 Гумилевский (Филарет). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. - К., 1874. – Кн. VII. – С. 373.

3 Логвин Г. По Україні. – К., 1971. – С. 17.

4 Літопис Самовидця. - К., 1971. - С. 104-105.

5 Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Полк Нежинский. – К., 1903. - Т. 2. – С. 54-55.

6 Гумилевский (Филарет). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – К., 1874. – Кн. VII. – С. 373.

7 Ніжинська філія ЧОДА. – Ф. 1249. - Оп. 1. – Спр. 161. – Арк. б/н.

8 Гумилевский (Филарет). Вказ. праця. – С. 374.

9 Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. (Рукописи 1786 г.) –М., 1851. – С. 456.

10 Літопис Самовидця. – С. 91.

11 Воссоединение Украины с Россией. Сборник документов и материалов. – М., 1953. – Т. 3. –С. 485.

12 Лазаревский А. Обозрение Румянцовской описи Малороссии. – Чернігів, 1897. - Вип. 2. - С. 180-181.

13 Ніжинська філія ЧОДА. - Ф. 1249. - Оп. 1. - Спр. 1861. - Арк. 3.

14 Ніжинська філія ЧОДА. - Ф. 1249. - Оп. 1. - Од. зб. 161. - Арк. б/н.

15 Ніжинський літопис // ІР НБУВ – Колекція рукописів Ніжинського ІФІ кн. Безбородька. - № 34.

16 Николаевский собор в г. Нежине. Проект ремонтно-реставрационннх работ и приспособления. – К.: Укрпроектреставрация. – Т. УІ. – Кн. І. - Вып. І. - С. 1-15 // Науковий архів Ніжинського краєзнавчого музею.

Євгенія Ковальчук (Луцьк)

НОВОВИЯВЛЕНІ ПАМ’ЯТКИ САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА ВОЛИНІ XVI-XVIII СТ.

(за матеріалами наукових експедицій Волинського краєзнавчого музею 1997-2003 рр.)

Важливе місце в культурній спадщині України належить пам’яткам сакрального мистецтва. В останні рр. в результаті наукових експедицій Волинського краєзнавчого музею по вивченню пам’яток історії і культури в храмах Волині (в церквах області зберігається біля 700 пам’яток історії і культури Волині) було виявлено високохудожні твори волинського іконопису XVI – XVII ст.1.

Маршрути експедицій 1997-2003 рр. охоплювали значну територію центральної і північно-західної прикордонної з Польщею території Волині. З врахуванням специфіки конкретного регіону була визначена тематика дослідження — “Волинська ікона XVII – XVIII ст.”. Було продовжено вивчення малярської спадщини іконописця Йова Кондзелевича (1667–після 24.V.1740 рр.), майстрів його школи, джерел їх творчості, вірогідність вчителів та учнів; хронологію малярського середовища Волині. Об’єктом дослідження стали групи ікон, виділені у малярстві Волині дослідником Володимиром Олександровичем та умовно названі згідно місця походження пам’яток — локачинським, білостоцьким і городищенським комплексами.

Експедицією 1997 р. було обстежено, виявлено і по новому атрибутовано у Свято-Миколаївській церкві у Локачах ікони “Богоявлення” та “Покров Богородиці” початку XVIII ст. Своєю монументальністю ікони близькі до образів Йова Кондзелевича. Ці пам’ятки доповнюють можливий іконостас до храму, з якого походять картуші з пророками, привезені до музею ще в 1982 р. експедицією під керівництвом Павла Жолтовського, нині представлені в експозиції Музею волинської ікони в Луцьку.

Продовжуючи вивчення локачинського комплексу ікон об’єктом дослідження експедиції 1999 р. стала Онуфріївська церква в с.Хорів, де зберігається боковий вівтар, парний до Загорівського вівтаря 1696 р., який зберігається у Національному музеї у Львові. Стан збереження вівтаря у Хорові задовільний. Про пам’ятку складно судити, оскільки живопис кілька разів перемальовувався. Орнаментика різьби різниться від Загорівського вівтаря 1696 р. Однак це не дає достатніх підстав, щоб говорити про різних авторів живопису.

Білостоцький комплекс знаний своїми високохудожніми творами з фондів Волинського краєзнавчого музею, серед яких найбільш відомою є ікона “Св. Миколай” з Миколаївської церкви у с.Холопичах. Пензлю білостоцького майстра належить ікона “Апостоли Петро і Павло” в церкві апостола Луки в с.Сирничках, на якій у 1999 р. було виявлено в нижньому правому кутку напис — три літери. Ймовірно, ікона походить з невідомого іконостасу білостоцького майстра, автограф якого зафіксовано на іконі. До більш раннього періоду творчості білостоцького майстра належить храмова ікона “Успіння” з Успенської церкви с.Береськ. Таким чином, з доробку білостоцького майстра на Волині нині збережено як мінімум 2 фрагменти іконостасів і окремі ікони, що свідчить про тривалий період праці іконописця на Волині.

Одним з об’єктів дослідження експедиції 1999 р. стала Свято-Троїцька церква в с.Городищі Луцького району. У збірці Волинського краєзнавчого музею є ряд пам’яток з цього храму, що об’єднуються в так званий “Городищенський комплекс”. Це, зокрема, ікона “Спас” з апостольського ряду, одвірки царських і дияконських врат, датовані 1696 р. (дата відкрита реставратором Волинського краєзнавчого музею Анатолієм Квасюком), ікона “Спокуса Христа”. Представлені пам’ятки іконопису є результатом колективної праці різних майстрів. Локачинський, білостоцькій і городищенський комплекси ікон характеризують творчість талановитих майстрів з Волині, які працювали як групою над іконостасами, так і над окремими іконами для конкретних храмів.

Особливе значення для хронології малярства Волині має датування, яке є на окремих іконах. Подвійна ікона “Іоанн Богослов зі сценами житія та Святий Кирило” з церкви у с.Сьомаки має датуванням 1691 (експедиція 1997 р.). Це найраніша точна дата, яка зустрічається, що дозволяє встановити нижню межу в творчості іконописця Йова Кондзелевича. Наступні дати: Загорівський вівтар — 1696 р. і Городищенські одвірки — 1696 р. Зафіксовані точні дати у двох останніх випадках свідчать про двох різних майстрів з Волині. Ікона “Каменування Св.Стефана” зі Свято-Стефанівської церкви у с.Пожарки має датування 1736 р. і засвідчує про конкретний хронологічний період у творчості майстра. (експедиція 1999 р.). Експедиції 1997, 1999 рр. дозволили віднайти ряд невідомих пам’яток високого мистецького зразка. Їх попередня атрибутація визначила місце кожного твору в малярській спадщині Волині.

“Сакральне мистецтво півночі Волині” (Ратнівський і Любешівський райони, прикордонні з Білоруссю, Маневицький, який межує з Рівненщиною, а також частково Ковельській і Старовижівській) стали темою дослідження експедиції 2001 р. Детальне окреслення географії експедиції необхідне для розкриття змісту досліджуваних пам’яток і визначення місця поширення, можливих взаємовпливів. Проведені у серпні-вересні 2001 р. виїзди у ці віддалені північні і північно-східні райони області потішили унікальними знахідками. Експедиції носили комплексний характер. Паралельно вирішувалось завдання перевірки наявності раніше облікованих пам’яток, рух пам’яток (передача з одного храму в інший), збір експонатів до музею і т.інше. В ході експедиції було обстежено 28 православних церков і 1 костел. Дослідження підтвердили давні традиції і високий рівень культури півночі Волині. Доказом цього є виявлені і зібрані до музею унікальні пам’ятки XVI-XVIII ст. У Свято-Георгіївській церкві селища Голоби Ковельського району було виявлено необліковану раніше ікону XVI ст. Ікона “Святий Юрій Змієборець” перебувала в аварійному стані: значні втрати фарбового і левкасного шару аж до дошки, паволока місцями відклеєна. На іконі частково збереглись залишки старих профзаклейок. Ікона “Св.Юрій Змієборець” атрибутована другою половиною XVI ст.2. Вона стала четвертою іконою XVI ст. у збірці Волинського краєзнавчого музею. Розмір ікони 84 х 65,3 см. Ця пам’ятка є однією з найбільш давніх збережених ікон Святого Юрія в Україні. Збірка Волинського краєзнавчого музею багата образами Святого Юрія — 15 ікон,3 по одній — у Володимир-Волинському історичному4 і Любомльському краєзнавчому музеях5, але це твори пізнішого часу - XVII-XVIII ст. як високопрофесійного рівня, так і народних майстрів.

Іконографія Юрія була поширена на Волині. На печатках, гербах використовувалась саме композиція кінного Георгія. Цей же образ є в гербі міста Володимира-Волинського. Культ святого побутував у середовищі волинського князя Володимира Васильковича. Відомим є Свято-Георгіївський храм XIII ст. у Любомлі — заміській князівській резиденції6. Саме від тих часів виводиться розвинута іконографія Св.Георгія, відома у пам’ятках іконопису XVII-XVIII ст. на території Волинської області. Центр композиції ікони “Св.Юрій Змієборець” із Голоб займає постать Святого Юрія на коні. Кольорова гама ікони приглушена червоно-коричнева. Детально передано гірський пейзаж. Постаті на іконі обведені чорною контурною лінією. Можливо, через століття саме ця ікона стала зразком до написання Волинським іконописцем 1630 р. відомої ікони “Св.Юрій Змієборець” з села Ворончин Рожищенського району (ВКМ, I – 158)7.

Серед виявлених експедицією і зібраних до музею пам’яток — твори темперного живопису рубежу XVII – XVIII ст. Це — апостольський ряд (12 ікон) зі старого іконостасу високого художнього рівня з церкви в селі Гораймівка Маневицького району. Ікони зберігалися на сходовій клітці, яка веде на горище, в Свято-Троїцькій церкві сусіднього села Матейки. Попередньо визначені кінцем XVII ст. Мають значні втрати левкасу і фарбового шару. В 2003 р. проведено реставрацію 8 ікон апостолів. Уточнено датування — перша половина XVII ст.

Серед найбільш шанованих на Волині святих поруч із Юрієм Змієборцем — образ Святого Онуфрія, покровителя монастирів. Іконографія Святого Онуфрія поширена на волинських іконах і перевага в сюжеті надається саме причащенню Святого Онуфрія. Високим художнім рівнем позначена ікона “Причащення Святого Онуфрія”, виявлена у Свято-Микитівської церкві с.Тур Ратнівського району, найвіддаленішій точці в маршруті експедиції на кордоні з Білоруссю. Ікона була передана до фондів музею. На іконі “Причащення Св. Онуфрія” з с.Тур цікаво композиційно розміщено фігури Св.Онуфрія і Ангела. Образи виписані крупно і займають центр ікони. Всі решта об’єктів зображення — пейзаж, лев, атрибутика, корона, скіпетр здрібнених форм. Золочене різьблене тло ікони вражає насиченістю барвистих кольорів і святковим настроєм. Ікона “Причащення Святого Онуфрія” з села Тур є високопрофесійним художнім твором другої половини XVII ст. і має всі характерні риси пізнього бароко. У збірці Волинського краєзнавчого музею вона значно розширила хронологічні рамки побутування ікон Святого Онуфрія.

Одним з найулюбленіших жіночих образів святих північної і північно-східної Волині (Ратівський і Маневицький райони) є образ “Святої Варвари”. Культ Варвари поширився в Україні з другої половини XVII ст. У збірці Волинського краєзнавчого музею зберігається ікона “Св.Варвара з житієм” кінця XVII ст. з села Колмів Горохівського району, яку називають малярською класикою Волині. Експедиція музею виявила ряд ікон “Св.Варвари” дещо пізнішого часу — рубежу XVII-XVIII ст. і другої половини XVIII ст. Це, зокрема, дві ікони Святої Варвари з Свято-Успенської церкви села Старий Чарторійськ (передані до музею), які різняться між собою як часом створення, так і рівнем професійної майстерності. Свята Варвара кінця XVII ст. належить пензлю народного майстра. Інша ікона —“Свята Варвара” середини XVII ст. виконана професійно. Лик святої нагадує образи на іконі “Коронування Богородиці” з села Троянівка Маневицького району зі збірки Волинського краєзнавчого музею. Цікаво вирішений образ Святої Варвари на іконі з Свято-Микитівської церкви села Тур, де Варвара постає в образі знатної дами в пишному світському одязі в 2/3 зросту. Цей образ нагадує портрети XVIII ст.

У храмах Волині зберігаються зразки української декоративної різьби — це картуші процесійних образів, кіоти запрестольних ікон, царські врата і т.інше. До унікальних пам’яток різьблення XVIII ст. належить іконостас у Свято-Троїцькій церкві с.Матейки Маневицького району. За переказом, церква та іконостас були в 1919 р. закуплені і перевезені з села Мідськ Костопільського району Рівненської області. Не всі деталі іконостасу відтворені. Відомий український мистецтвознавець Павло Жолтовський, оглядаючи іконостас в експедиції 1981 – 82 рр., називав його найпишнішим з бачених ним барочних іконостасів в Україні. З великою пишністю і віртуозною технікою виконані царські врата зі скульптурними зображеннями святих Марії та Єлизавети.

У Хрестовоздвиженській церкві с.Заболоття Ратнівського району на дзвіниці виявлено старий різьблений іконостас з царськими вратами “Древо Єсея” першої половини XVIII ст., який передано до Волинського краєзнавчого музею.

До цікавих пам’яток декоративної різьби і живопису, які зберігаються у волинських храмах, належать процесійні виносні хрести XVII – XVIII ст.

Варто відзначити загальні риси в характеристиці пам’яток і сучасні тенденції у стані їх збереження у храмах.

В обстежених церквах було додатково поставлено на облік більше 100 пам’яток — це ікони волинської школи живопису XVII – XVIII ст., серед них ікони високої мистецької вартості: “Спас Вседержитель” і “Архангел Михаїл” середини XVII ст. у Свято-Михайлівській церкві с.Секунь, ікони “Богородиця Одигітрія” і “Святий Миколай” початку XVIII ст. з Свято-Микитівської церкви с.Тур, дерев’яна різьба: кіот ікони “Спас Вседержитель”, царські врата, дияконські двері з зображенням Іоана Златоуста і Архидиякона Стефана у каплиці на кладовищі в селі Заліси. Серед поставлених на облік пам’яток — картини на полотні XVII – XIX ст. з костелів, які діяли на цій території, і живопис XX ст. хорошої мистецької якості.

За останні роки відбувся значний рух пам’яток як в середині церков, так і за їх межами у зв’язку з відкриттям колись закритих храмів.

Предметом дослідження експедиції 2002 р. було сакральне мистецтво і культова архітектура Волині північно-західного поліського регіону.

Маршрут враховував роботу, проведену попередніми експедиціями і включав у себе населені пункти Ковельського, Любешівського, Старовижівського, Луцького і Камінь-Каширського районів (робота в цих районах розпочалась у попередні роки).

Було обстежено 24 храми в 20 населених пунктах області. Повністю завершено обстеження пам’яток у Ковельському і Старовижівському районах, продовжено роботу по Любешівському і Луцькому.

Виявлено старі ікони і цілі іконостаси, складовані на горищах, які були передані до музею. Так, більше 30 ікон (намісні, празники. апостоли) старого іконостасу (художник Каспр Списацькій, (1847) були знайдені на горищі церкви Св.Параскеви с.Осівці Камінь-Каширського району. Іконостас XVIII ст. виявлено на горищі в Свято-Миколаївській церкві с.Грудки Камінь-Каширського району (царські врата з різьбленими фігурками євангелістів, колонки, фрагменти різьби, пророчий ряд [4 ікони] і апостольський ряд [6 ікон з зображенням апостолів [парні], ікони “Спас Вседержитель” та інші). З Покровської церкви с.Залізниця Любешівського району передано до Музею ікони старого уніатського іконостасу XVIII ст., а з церкви Усікновеніє голови Іоана Предтечі с.Гута Камінська Камінь-Каширського району — пам’ятки дерев’яного різьблення (хрест-розп’яття виносний, царські двері, картуші XVII ст.). Обстежені пам’ятки дають можливість для дослідження волинського іконопису XVI-XVIII ст.

Цікавою темою для дослідження бачиться іконографія богородичних ікон, які побутують на Волині. Ікони Богородиці в значній мірі збереглися. У храмах - це є запрестольні образи, намісні ікони, окремі виносні богородичні ікони в кіотах. Серед них виділяється ікона “Богородиця Одигітрія” з Різдво-Богородичної церкви м.Каменя-Каширського, попередньо датована XVII ст. Після реставрації атрибутована першою половиною XVI ст. Ікона розміщена в окремому кіоті зліва від іконостасу. Ікона нетрадиційно великого розміру, висота 170 см, написана на дереві. В 2003 р. ікону відреставровано. Розміщена у невеликому дерев’яному храмі, пам’ятці архітектури I чверті XVII ст. Розміщення ікони у боковому вівтарі більш раннього часу дозволяє припустити, що створювалась або була привезена для іншого, більш величного храму, можливо, належала родинному храму князів Сангушків — власників Каменя-Каширського.

Монументальність цих ікон дозволяє провести паралель з іконою “Спас” початку XVII ст. з Каменя-Каширського, яка нині експонується в Музеї волинської ікони у Луцьку. Можливо, всі вони писалися для одного іконостасу.

Серед чудотворних богородичних ікон Волині — Бучинська Богородиця — “Богоматір Страсна” (Свято-Миколаївська церква с.Бучин Любешівського району), датована кінцем XVII ст. Написана на полотні олійними фарбами. Це одна з небагатьох давніх ікон на полотні, які збереглися на Волині. Серед них: Чудотворна ікона Доротищенської Божої матері XVI cт. з Свято-Успенської церкви с.Доротище Ковельського району та ікона “Богородиця Замилування” XVII ст. з Свято-Успенської церкви с.Старий Чарторійськ Маневицького району.

Нововиявлені чи заново атрибутовані пам’ятки дозволяють суттєво доповнити мистецьку спадщину Волині.

_________________________________

1 Василевська С.І. З історії музею і формування музейної колекції // Матеріали та тези наукової конференції. До 130-річчя Житомирського краєзнавчого музею (11 – 13 жовтня 1995 р.). – Житомир, 1995. – С. 89, 90; Василевська С.І. Комплектування фондів Музею Волинської ікон // Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи. Матеріали ювілейної міжнародної науково-практичної конференції. – К., 1999. - С. 100; Ковальчук Є.І. До питання музейного і церковного співробітництва у збереженні і дослідженні пам’яток давнього мистецтва Волині // Волинська ікона: питання історії вивчення, дослідження та реставрації. Доповіді та матеріали IV наукової конференції. - Луцьк, 17-18 грудня 1997 р. – Луцьк, 1997. – С. 68-69; Ковальчук Є. Музей Волинської ікони: створення і діяльність. Історичний аспект // Волинська ікона: питання історії вивчення, дослідження та реставрації. Науковий збірник. Матеріали V наукової конференції. - Луцьк, 27-28 серпня 1998 р. – Луцьк, 1998. – С.6 – 13; Ковальчук Є.І. Музей у дослідженні пам’яток сакрального мистецтва (за матеріалами наукових експедицій Волинського краєзнавчого музею 1997, 1999 рр.) // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть: питання дослідження, збереження та реставрації. Науковий збірник. Матеріали VI міжнародної конференції по волинському іконопису. - Луцьк, 1-3 грудня 1999 р. – Луцьк, 1999. – С.25-29; Ковальчук Є.І. До питання комплектування збірки сакрального мистецтва у Волинському краєзнавчому музеї // Пам’ятки сакрального мистецтва. Волинь на межі тисячоліть. Науковий збірник. – Луцьк. Матеріали VII міжнародної наукової конференції з волинського іконопису, 27-28 листопада 2000 р. - Випуск 7. – Луцьк, 2000. – С. 13 –14; Ковальчук Є.І. До проблеми збереження пам’яток історії і культури у церквах Ковельського району // Минуле і сучасне Волині і Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Матеріали XII Всеукранської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 12-й річниці Незалежності України і 485-й річниці надання Ковелю Магдебурського права. Збірник наукових праць. – Ковель, 23-24 жовтня 2003 р.

2 Александрович В.Храмова ікона Святого Георгія другої половини XVI ст. з церкви у Голобах // Сакральне мистецтво Волині. Матеріали IX міжнародної наукової конференції. 31 жовтня – 1 листопада 2002 р. – Луцьк, 2002. – С. 25-33; Мельник І. Реставрація ікони XVI ст. ”Юрій Змієборець” зі збірки Волинського краєзнавчого музею // Там само. – С. 57 –58.

3 Карпюк Л.Каталог ікон волинської школи іконопису XVI-XVII ст. із збірки Волинського краєзнавчого музею // Волинська ікона: питання історії вивчення, дослідження та реставрації. Тези та матеріали II Міжнародної наукової конференції. - Луцьк, 29 листопада – 1 грудня 1995 р. – Луцьк: Ініціал, 1995. –С.36, 38 – 42, 46; Василевська С., Вигоднік А., Низькохат О., Єлісєєва Т. Матеріали до каталогу волинської ікони XVI-XVIII ст. з фондів Волинського краєзнавчого музею // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть. Вип. 7. – С. 88.

4 Єлісєєва Т., Низькохат О. Ікони XVII – XVIII ст. з колекції Володимир-Волинського історичного музею // Волинська ікона...Доповіді... IV наукової конференції... – С. 136.

5 Крейнін С., Остапюк О.Ікони XVII-XVIII ст. з фондів Любомльського краєзнавчого музею // Там само. – С. 139.

6 Остапюк О. З історії Георгіївської церкви м.Любомля // Пам’ятки сакрального мистецтва... – Вип. 7. - С. 69-74.

7 Василевська С., Вигоднік А., Низькохат О., Єлісєєва Т. Матеріали до каталогу... С.148; Обухович Л. Волинська ікона початку XVII ст. “Св.Георгій Змієборець” з села Ворончин Рожищенського району // Волинська ікона... Матеріали V наукової конференції... С. 151-155.

8 Чабан А., Петрушак П. Нововідкрита ікона Богородиці першої половини XVI ст. з церкви Різдва Богородиці в Камені-Каширському // Волинська ікона: дослідження і реставрація. Матеріали X міжнародної наукової конференції. - Луцьк, 17-19 вересня 2003 р. – Луцьк: Надстир’я, 2003. – С. 36-37.

Алла Примак (Київ)

ХРАМ ЖИВОНОСНОГО ДЖЕРЕЛА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В КИЄВІ

Відкриття і освячення нових храмів, відбудова старих – добрий знак поступового відродження нашої духовності, яка була в занедбаному стані протягом багатьох десятиліть. Але разом з тим потрібно думати і про оновлення храмів нашої душі. З цього розпочалася розмова з настоятелем храму Живоносного Джерела (Казанської ікони Божої Матері) Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієреєм Валерієм Семанцо (до парафії призначений 27 березня 1996 р.). З цього часу і почалось невпинне відродження однієї із святинь українського народу козацької доби - відбудова храму. Будівля церкви зазнала перебудови і руйнування, що позначилось на її первісному вигляді, адже має багату історію, яка нараховує близько 350 років. Вона розташована на південно-західній околиці Києва – житловому масиві Південна Борщагівка, який зведено на місці колишнього села Братська Борщагівка. Саме село має давню історію: “земля Борщаговская с селищем от князя Михаила Святополка (пом.1114 р.) создателя церкви Михайловской наданная и всегда по том наданіи владомая также 1578 г. От короля Стефана, привилегиею 25-го июля, и Владислава 1646 ноемврия ограниченная и утвержденная”1. В Центральному державному історичному архіві в м.Києві в фонді 51 під назвою “Генеральна військова канцелярія” знаходимо відомості за 1554-1724 рр. про належність села Борщагівки київському Золотоверхому Михайлівському монастирю2. В іншому фонді (59) “Київський полк” - відомості за 1772 р. про належність до Києво-Братського монастиря3. В цьому ж фонді в документі під назвою “Беглые люди” зазначено, що селом (прибл. 1750 р.) володів шляхтич Синявський, у якого знаходився “1 беглый” із Польщі і якого треба було повернути назад4. Тема мало досліджена, тому і зустрічаються факти, які вимагають додаткового перегляду. Як зазначалося вище, церква протягом всіх років існування зазнала чимало перебудов. Назвати точну дату забудови, ймовірно, важко.

Церква вперше у Братській Борщагівці була зведена, очевидно, у сер.30-50 рр. ХVІІ ст. (між 1631 та 1657 рр.). В “Указателе святыни и священных достопамятностей Киева” за 1850 р. читаємо: ”в 10 верстах от Киева, к западу, находится и казенное селение Борщаговка, именуемая Братскою, потому, что принадлежала некогда Киевскому Богоявленскому Братству, по дарственной записи Гетмана Запорожских войск Ивана Петрижицкого”5. Розглядаючи наказ гетьмана Івана Петрижицького київському отаманові і козакам з повідомленням про рішення Війська Запорозького та з наказом не перешкоджати передачі Братських установ у Відання Печерського архімандрита (див.Додаток № 1), слід робити припущення, що в цей час іде закладення і нових храмів. В ХІХ ст. в церкві Живоносного Джерела знаходилося старе Євангеліє з написом: “Еванглие подарено в храм Живоносного Источника Братской Борщаговки в 1657 году”6. Тому і робимо таке припущення, що час побудови між 1631 та 1657 рр., не виключені й інші версії, тому слід звернутися коротко до історії подій, що передували відродженню православ’я та забудові православних храмів в Києві та його околицях.

Київ в першій половині ХVІІ ст. знаходився в складному економічному та політичному стані, підпадало під цей стан і міське управління. Місто продовжувало відігравати провідну роль у розвитку української культури і стає центром політичного життя та визвольного руху проти польсько-шляхетського гноблення. Важливе значення для розвитку національної культури мало Київське братство, яке очолило боротьбу проти унії та католицизму. Братство стало тим центром, біля якого сконцентрувалися прогресивні сили Києва. До складу братства входили міщани і частина української шляхти, духовенство та козаки. В братство вступив і гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний “зо всем войском”. Це значно підняло авторитет братства, польсько-шляхетський уряд вимушений був рахуватися з цими обставинами. Братство вважало своїм головним завданням боротьбу з унією та католицизмом. Від братчиків вимагалася готовність “пострадати, добро и зло кровь... за благочестие дати”7. Зі створенням школи в 1615 р. при Богоявленському монастирі на Подолі розпочалася культурно-просвітницька діяльність серед молоді. Навчалися в школі і діти козаків.

Завдячуючи Братству та допомозі П.Сагайдачного в 1620 р. була відновлена православна ієрархія, а священик І.Борецький став київським митрополитом. В 1631 р. при Києво-Печерському монастирі відкрилася школа, заснована печерським архімандритом (1627) Петром Могилою. На противагу “греко-слов’янській” братській школі викладання в лаврській школі велося латиною та польською. На відміну від братської лаврська школа не користувалася популярністю серед київських козаків та міщан. У зв’язку з цим П.Могила вимушений був піти на компроміс. Лаврська школа, яка проіснувала менше року, на вимогу братства та громадськості міста була переведена на Поділ і була об’єднана з братською школою, отримавши офіційну назву Києво-Могилянський колегіум. Ректором її став колишній ректор лаврської школи Ісанія Трофимович-Козловський. Підтримав П.Могилу й Іван Петрижицький-Кулага. Це добре видно з його наказу київському отаманові і козакам з повідомленням про рішення Війська Запорозького не перешкоджати передачі Братських установ у відання Печерського архімандрита.

Ці події мали великий вплив на подальші стосунки з Польщею. Після смерті короля Сигізмунда ІІІ (квітень 1632 р.) новий король Владислав під тиском українських народних мас пішов на деякі поступки православному духовенсту, козакам та братствам. Як відомо, на цей час гетьманом реєстрового козацтва (1631-1632) був Іван Петражицький-Кулага (? – 1632). Він очолював верхівку старшини, яка домагалася від польсько-шляхетського уряду феодальних привілеїв та зрівняння її в правах з польською шляхтою. Ставилося питання про участь козаків в сеймі, що дозволяло би їм впливати на політичне життя. Влітку 1632 р. в конвокаційному сеймі брали участь українські депутати, старі парламентарії: волинський депутат Древинський, брацлавський Кропивницький, новий діяч Адам Кисіль, які добивалися, щоб в першу чергу вирішилося українське питання, а потім тільки - вибори нового короля. Підтримували їх також посли від козацького війска, вислані гетьманом І.Петражицьким-Кулагою. “Але шляхта спротивилася допущенню козаків до вибору, а посли козацькі якось не вміли постояти перед високими панами; дарма що Кулага для сильнійшого вражіння посунув з військом на Волинь і тут маєткам козацьких неприхильників дав почути на собі козацьку руку. Справу ж віри православної відложено на сойм елекційний”8. Пізніше король Владислав зумів переконати багатьох сенаторів до уступок для православних, серед інших – зробити дві митрополії: православну та уніатську, а багато виданих законів про рівноправність православних по містах залишилися тільки на папері.

Українці після цих подій обрали митрополитом Київським і Галицьким (з 1632) Петра Могилу. З’єднавши в своїх руках величезні монастирі з владою і авторитетом митрополита, П.Могила зумів скерувати справи освітні й церковні. Його владі підпорядковувся Печерський монастир з величезним багатством, Пустинсько-Миколаївський монастир, де проживали попередні митрополити, також перейшов під його вплив. В його руках зосередилася влада, всі інституції православного Києва. На цей період припадає відродження запущеного і занепалого церковного життя православних. Відновлюються храми, йде їх реставрація, будуються нові. Кияни, духовенство радісно вітали П.Могилу стрічками, промовами, віршами й школярськими оваціями. В його особі вони святкували свою першу національну перемогу за роки неволі та приниження.

Будувалися храми не тільки в Києві, але і на його околицях, до них відносилася і Борщагівка.

В ХVІІ ст. Борщагівка була мало заселеною, хоча їх (Борщагівок – А.П.) налічувалося п’ять, назви походили від приналежності цих земель до певного монастиря, а саме: Софійська (3 хати), Братська (4 хати) Микільська (7 хат), Петропавлівська (6 хат), Михайлівська (2 хати). В 1787 р., “вскоре по поступлении монастырских недвижимых имуществ в казну, в Борщаговках, как значится в исповедных росписях за тот год, считалось обоего пола жителей (поруч для порівняння кількість жителів в 1864 р. – авт.): в Петропавловской 201 (до 755); Софийской 126 (до 622); Братской 72 (до 287); Никольской 54 (до 204); Михайловской 105 (до 327)9. Розташовані на землях вздовж річки Борщагівка (Борщовка), монастирські хутори доставляли монахам “огородные продукты для борща необходимые”10. На Братській Борщагівці знаходився хутір, пасіка та літній палац з садком, які належали Київській Духовній Академії. Дерев’яна п’ятикупольна церква, збудована замість старої в 1740 р. монахами Братського монастиря, продовжувала носити ім’я Живоносного Джерела11. Відомий храм тим, що в ньому знаходився чудотворний образ Божої Матері, званої ще Борщагівською (не збереглася), який знаходився в особливому кіоті з правої сторони іконостаса. Ікона була дуже древньою, грецького живопису, в срібнозолоченій ризі, “сделанной, как видно из надписи, в благодарность за невредимое охранение”. Згадується про цю ікону в Київському місяцеслові митрополита Євгенія, в “просительной” книзі зберігся напис, що ця книга була видана згідно резолюції митрополита Самуїла (помер 1796 р.) “для испрошения милостивого подаяния на сделку к чудотворной иконе Божией Матери киота”. Більш давніх згадок про цей образ не знайдено.

Із церковних пам’яток найбільш цінними були (станом на 1800 р.): “а) древний напрестольный серебряный крест с частицами святых мощей; б) потирь и дискос серебряные и вызолоченные значительной цены, пожертвованные бывшим воспитанником духовной Академии иеромонахом Михаилом; в) архимандричий наперсный крест, подаренный в церковь бывшим наместником Киево-Печерской Лавры, а впоследствии архиепископом Воронежским Антонием”, який часто приходив на поклоніння до чудотворної ікони Божої Матері. На поклон до образу Божої Матері з’їжалися прочани не тільки з навколишніх місць. Існує переказ, що цю ікону придбав сліпий монах, який проживав на монастирському хуторі, і коло колодязя, помолившись перед цим образом, отримав божий дар – зір.

Як зазначалося вище, церква час від часу зазнавала як зовнішніх, так і внутрішніх змін, добудов. В 1862 р. розпочато будівництво кам’яної церкви за планом, затвердженим митрополитом Арсенієм, закінчено 1872 р. Було оголошено про збір пожертв на ці роботи, що було оголошено селянами на “сході” сіл Софіївської, Микільської та Братської Борщагівок.. Храм було зведено в псевдовізантійському стилі, хрестоподібним в плані, п’ятибанним, з великою центральною банею і триярусною дзвіницею з шатровоподібним завершенням над притвором. Дах – скатний, шатровоподібний з жерсті на дерев’яному каркасі та із невеликим нахилом. До вівтаря примикали невисокі пономарка та ризниця. Цегляні стіни назовні було викладено під розшивку, а внутрішню поверхню – оштукатурено. Пілястри та колони завершувалися майстерно виконаними капітелями, які збереглись до сьогодні.

Церква в Братській Борщагівці завжди підпорядковувалася Київській єпархії, оскільки, згідно прийнятому в Російській імперії адміністративному розділу, знаходилась в Київському повіті Київської губернії. При церкві знаходилась парафіяльна школа (з поч.ХІХ ст.). В 1912 р. замість старого дерев’яного однокласного училища (з 1840 р. на 50 учбових місць) збудовано цегляний корпус нового училища – двокласного, при ньому була багата бібліотека.

Настоятелі храму доклали чимало сил для духовного та культурного життя своїх прихожан. Історія залишила нам їх імена, серед них чимало відомих церковних діячів. 13 жовтня 1839 р. парафіяльним священиком призначено Федора Сікорського (1817 р.н., служив по листопад 1858 р.). За його планом та особистою участю було виконано розпис внутрішніх стін храму. З часом його місце зайняв його син Федір Федорович Сікорський (1844 р.н.) У період із 25 жовтня 1890 по 1911 р. парафіяльним священиком був о.Яків Бортовський, його наступником (з 11.02.1911 р.) став його син – Микола Бортовський (1887 р.н.).

Чимало змін і втрат за часів радянської влади зазнали як церковні споруди, так і їх настоятелі. Священство та громада церкви в 1922 р. перейшли під омофор Української Автокефальної Православної Церкви. Храм відвідав Митрополит УАПЦ Василь Липківський. З забороною діяльності УАПЦ в 1926 р. церкву Братської Борщагівки знову було підпорядковано Російській Православній Церкві Московського Патріархату. Відтак, відправи в церкві велися із перервами до 1935 р., відколи розпочалося її цілеспрямоване нищення радянською владою. Був заарештований, а згодом і репресований священик Микола Бортовський. Були знесені бані, дзвіниця, пограбоване церковне майно, ікони. Без сліду зникла чудотворна ікона Божої Матері Живоносного джерела, яка була особливо шанованою місцевою святинею протягом декількох століть. І ось перед нами документ за № 484/28, який розкриває ще одну трагічну сторінку з історії духовного життя українського народу, - закриття храму та подальше його використання “за потребами - клуб” (див.Док. № 2). Надалі влаштували колгоспне зерносховище.

Духовне життя парафії поновилося, як не дивно, у 1941 р. із початком тимчасової німецької окупації, клопотанням священика Івана Лазаровича Коваленка (прослужив до 1960 р.) та громади. Було знов відкрито церкву. В цей час її перейменували на храм Казанської ікони Божої Матері, очевидно, з причини втрати намісного образу Живоносного Джерела.

Після закриття церкви в 1968 р. до життя вона повернулася лише в 1995 р., розпочалося богослужіння на прохання місцевої громади УАПЦ та УПЦ. До парафії 27 березня 1996 р. призначено нового настоятеля – протоієрея Валерія Семанцо. З цього часу і почалось невпинне відродження однієї із святинь українського народу козацької доби - відбудова храму Казанської ікони Божої Матері. У церкві з 1998 р. о.Валерію співслужать священики Богдан Тимошенко та Роман Музика.

16 березня 2002 р. відбулося освячення храму Живоносного Джерела, яке здійснив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет; який за відродження і відбудову церковної святині нагородив настоятеля храму протоієрея Валерія Семанцо митрою. Храм став центром Святошинського благочиння УПЦ КП. При храмі працює недільна школа для дітей.

Історія залишила для нащадків дуже гарну пам’ятку церковної архітектури, яка доповнює список історико-культурної спадщини українського народу.

________________________

1 Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах местечках и городах в пределах губернии находящихся. - К., 1864. – С. 17.

2 Центральний державний історичний архів України. – Київ. – Ф.51. – Оп. 3. – Од.зб. 4503. – Л. 7.

3. Там само. – Ф. 59. – Оп. 1. Од.зб. 6695. – Л. 2. Од. 3538. – Л. 3.

4 Там само. – Ф. 59. – Оп. 1. Од.зб. 1783. – Л. 1.

5 Указатель святыни и священных достопамятностей Киева, как в самом городе, так и в его окрестностях, для поклонников, посещающих святые места киевские. – К., 1850. - С. 162-163.

6 Похилевич Л. Сказания… – С. 19.

7 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. - К, 1898. - Т. І-ІІ. – Изд. 2. – С. 394.

8 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1913. - С. 283.

9 Похилевич Л. Сказания… – С. 18.

10 Там само. – С. 17.

11 Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности. – К., 1864. – С. 242.

Додатки:

Додаток № 1.

Наказ

гетьмана Івана Петрижицького київському отаманові і козакам з повідомленням про рішення Війська Запорізького та з наказом не перешкоджати передачі Братських установ у відання Печорського архімандрита.

"Иван Петрижицкій, гетмань, з Войском его королевской милости Запорожскимъ ...Яко завше зъ предковь своихъ Войско Запорожское звикло чинити стараніе о добримъ и о пожитечнимъ церкви Божой. не мней и теперь въ томъ не уставаючи, звлаща видячи снать зезволенье Духа Святаго, тудежъ згодное застановенье всего народу нашего Россійского...абы науки, або цвиченя въ письме святомь, ку нодпорье благочестія нашего при церкви Брацкой святыхъ Богоявленій были за старанемь, коштом и накладом в Бозе превелебного отца его милости Петра Могили... теды и мы, видечи барзо речь слушную и церквом Божіим пожитечную, тоею жъ милостю братерской, яко и при школе новозаложоной и шпитале до ней належачомъ, обовязуемъ стоять и опоновать до гардлъ своихъ; и вамъ владзою гетманства моего, а именемъ всего Войска приказуемъ, абы все згодне зо всею братією тоей церкви снесшися, въ моцъ, заведоване, старане и о ней обмишлеване его милости отцу архимандриту, старшему брату и промоторови того предсевзятья, подали, на жадную речь не оглядаючися, на што вам сей листь нашъ съ печатью войсковою и съ подписомъ руки писарское даемъ. Писано у Каневе, року 1632, месяца марта 17 дня."

Додаток № 2.

ДАмК Р 1.1.7614.85.

до ............... .......................... для відома та виконання

№ 484 /28

Постанова президії Київської міськради від 29 травня 1936 року.

Слухали: Про закриття церкви “Живоносного джерела” синодальної орієнтації в с.

Мик. Борщагівці Київської приміської смуги.

Ухвалили: Вважаючи на те , що:

1. Релігійна громада розпалася й бажаючих віруючих поповнити п'ятидесятку нема; Церква не функціонує з минулого року;

2. Виборці-колгоспники порушили клопотання про закриття церкви та використання приміщення під культосвітні потреби - клуб.

Президія Міськради , керуючись 371-м арт.Адмінкодексу УСРР

у х в а л ю є :

Задовольнити клопотання колгоспників с.Мик. Борщагівки, церкву "Живоносного джерела'' закрити, а приміщення використати під культосвітні потреби.

Постанову подати до Секретаріату Президії ЦВК УСРР на затвердження.

Оригінал підписали: Заст. Голови МР/Баров/

Секретар МР / Сліта /

З ориг. згідно: Зав. Прот. Част. МР /Козуб/

Матвій Васильєв (Київ)

СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ СУМСЬКОГО ПОЛКУ СЛОБІДСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

Сумський козацький полк споконвічно вважався одним з найвпливовіших на Слобожанщині. Його заснування пов’язане безпосередньо з колонізацією в середині XVII ст. слобідських земель козаками – вихідцями з Гетьманщини, що не увійшли до реєстру, яким царський уряд обіцяв різноманітні пільги.

Саме цими колоністами-козаками і було у 1652 р. засноване місто Суми. В наступному 1653 р. російським воєводою Арсеньєвим побудовано було Сумську фортецю. Як робітнича сила в будівництві цих фортифікаційних споруд використано було українських козаків на чолі з їх ватажком Герасимом Кондратьєвим1.

Колонізація здійснювалася швидкими темпами, чому сприяли багатющі землі, де існувало безліч лісів з прибутковим бджільницьким господарством, а також із промислами, пов’язаними з виробленням дьогтю. Чинш від вказаних промислів вирішено було відправляти безпосередньо до царської казни. Колонізація земель Сумського полку починається в 60-і та 70-і рр. XVII ст. під час ”Руїни” вихідцями з Правобережжя2.

Слобідські козаки завжди підтримували зв’язки з Лівобережним реєстровим козацьким військом; це були стосунки як економічного, так і військового спрямування.

Деспотична політика царського самодержавства поступово вступала в протиріччя з демократичним побутом вільного козацького війська. Якщо на початку 50-их - першій половині 60-х рр. XVII ст. царський уряд підтверджував всіляко козацькі права і вольності, то, починаючи з другої половини 60-х рр. XVII ст. починаються всілякого роду утиски населення козацького краю, козацьких прав.

В цей час на Лівобережжі вибухнуло в 1668 р. народне постання проти царського уряду на чолі з гетьманом I.М. Брюховецьким. До повсталих лівобережних козаків приєдналися також загони з земель Слобідського війська. Очолив повсталих слобожан легендарний I. Сірко – отаман Низового війська і водночас полковник Харківського слобідського полку. Повсталі оволоділи містом Змієвим та взяли в облогу місто Харків. Почалося повстання в самому Харкові, де було вбито промосковські настроєного полковника Хведора Репку3.

Царські воєводи доклали багато зусиль заради того, щоб подавити це повстання.

Колись стародавні римляни, придушивши повстання італіків під час ”союзницької війни”, вимушені були заради того, щоб у майбутньому подібні події не відбулися, дарувати самнітам, оскам, сабінянам та етрускам права римських громадян. Протиріччя між римлянами та італіками було усунено.

Тогочасний російський уряд також проводив так звану політику ”кнута та пряника”. Придушивши повстання Брюховецького та Сірка, він водночас дарував багато вольностей та привілеїв козакам, які залишалися на службі. Тиск самодержавства на вольності українського народу було тимчасово призупинено, було значною мірою поліпшено стан та побут населення. Слобідські полки отримали в той час від царського уряду значні привілеї та права.

З цього приводу, як приклад, слід навести ці привілеї, які в той час отримав Сумський слобідський полк.

Згадуваний вище засновник міста Суми полковник Герасим Кондратьєв, у зв’язку з наведеними вище подіями, отримав грамоту від московського царя Олексія Михайловича у 1669 р. Там вказано було, що з виноробних та пивних промислів, які досягли розквіту в землях Сумського полку, уряд знімав значний оброк, який досяг грошової суми 6091 карбованців. З Путивльського уїзду знімалася сума 200 карбованців. Тепер мешканці Сумського полку отримали від царського уряду змогу обходитися без сплати оброку. Від козаків Сумського полку вимагалося вірно служити цареві. В тому випадку, коли помічено буде в межах Сумського полку антимосковські настрої, про це сам сумський полковник Герасим Кондратьєв, а також старшина повинні були повідомляти урядові коли і царських воєвод4.

Дії самодержавства, про які йшла мова, сприяли, в першу чергу, поліпшенню становища заможних верств у землях Слобідського козацького війська. Справа в тому, що промисли, про які йшла мова, знаходилися у володіннях представників місцевої знаті.

Володіння старшини поступово розширювалися.

Стосувалося це значною мірою сімейства Кондратьєвих. Спостерігається таке явище як спадкоємність. Якщо Герасим Кондратьєв був сумським полковником, то його син Андрій Герасимович теж займав ту ж саму посаду.

Андрій Кондратьєв придбав купівлею значні землі. Але, оскільки документацію вели не дуже ретельно, то виникало безліч спірних питань. Щоб врегулювати останні, полковник отримав довгоочікувану грамоту від царя Петра I. Там вказано було, яким чином проведено було межування земель, які належали Андрію Кондратову5. В цьому документі розповідається про придбання Андрієм Герасимовичем 67 десятин Чорного лісу сінних покосів у долині річки Бобрик розміром в 100 десятин. Далі мова йде про межові знаки. Це були засічки на дубах. Саме це дерево використовували для межування. Згадується село Вдовиченкові і Короліхин ставок6. Таким чином, ми є свідками того, яким могутнім землевласником стає сімейство Кондратьєвих.

Разом з сумським полковником багато земель привласнено було старшиною.

Зростання багатства знаті сприяло відриву її від рядових козацьких верств, зближенню знаті з російськими можновладцями і урядовими колами.

Значною мірою це сприяло, внаслідок переходу знаті на урядову службу, ліквідації в 60-і рр. XVIIІ ст. Слобідського козацького війська, козацьких вольностей і привілеїв.

___________________________

1 Багалій Д.I. Історія Слобідської України. – К., 1993 – С. 29.

2 Там само. – С. 30.

3 Там само – С. 62-66.

4 ЦДIАК України. - Ф. 2168. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 1. - Арк. 1, зворот.

5 ЦДIАК України. - Ф. 2168. - Оп. 1. - Спр. 12. - Арк. 1.

6 Там само – Арк. 1, зворот.

М.Гарагата (Харків)

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТАТУСІВ СЛОБОЖАНЩИНИ ТА ГЕТЬМАНЩИНИ ПІСЛЯ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ

18.01.2004 р. виповнилось 350 років від скликання Переяславської ради, на якій було прийняте історичне рішення про приєднання українських земель до Московської держави як її автономної частини. Перш за все, це стосується Лівобережної, Правобережної України та Запорожжя, адже Слобідська Україна (“польська украйна”, “південна окраїна руських земель”), яка утворилась протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. на території майже незаселеного Дикого поля, прилягала до південних кордонів Московщини і вважалась її порубіжним володінням, отже входила до складу Російської держави поступово, починаючи ще з 70-х років ХVІ ст.

Неможна обминути питання щодо теорії колонізації Слобожанщини, адже вона суттєво пов’язана із статусом Слобідських земель після Переяславської ради і мала дещо розбіжні тлумачення істориків.

Однією з гіпотез було те, що Слобожанщина з перших років свого існування входила до складу Московської держави (М. Грушевський, Є. Альбовський, І. Міклашевський).

Друга гіпотеза свідчить про те, що Слобідська Україна до її заселення переселенцями – “черкасами” являла собою Дике поле, нікому неналежний край, який після підписання Переяславського договору з московським царем Олексієм Михайловичем разом із Наддніпрянською Україною приєднався до Московщини (П. Головінський, І. Срезневський, П. Квітка, М. Сумцов).

Д.І. Багалій стверджував, що на цій території зустрічаються два потоки переселенців: з півночі – росіяни та з заходу – українці. Йому протистояли М.С. Грушевський та його послідовники, які стверджували тільки українську колонізацію “під владою Московських приказів” (1, с. 140).

Коротко суть теорії колонізації Слобожанщини, за Д.І. Багалієм, полягає у поверненні нащадків русичів-українців і росіян – на землі своїх пращурів, адже майже всі землі Слобідської України були заселені русичами в часи Київської Русі, але були спустошені внаслідок монголо-татарської навали та панування Золотої Орди (2, с. 21). Отже, в історичній науці існує декілька точок зору, і кожна має право бути визнаною вірною.

Згідно з умовами Переяславської ради автономія Гетьманщини визначалась збереженням місцевих особливостей адміністративного ладу, створеного в ході Визвольної війни (організація збройних сил, місцеві особливості політичного і правового життя України, визнавався принцип виборності гетьмана на військових радах (але Москва залишала за собою право затвердження кандидатури), гетьман мав право вести зовнішні зносини з сусідніми країнами, окрім Польщі та Туреччини) (3, с. 39).

Автономія Слобожанщини була значно меншою, бо поруч із козацьким урядом стояв московський воєводсько-приказний (4, с. 7). А у 1709 р. Петро І видав наказ про заборону пропускати на територію Слобідських полків запорожців (5, с. 9). Царський уряд надавав широку автономію Слобожанщині в межах полкової організації і в той же час з політичних мотивів не допускав об’єднання всіх слобідських полків під керівництвом однієї особи, наприклад, гетьмана. Кожний полк зносився з урядом окремо (6, с. 45).

Отже, на Слобідській Україні був більш централізований політичний уряд (“Московський протекторат”) ніж в Гетьманській Україні, впливу якої, певно, й боявся цар. Навіть слобідські полковники, які відали усіма адміністративними, судовими й військовими справами на територіях Слобідських полків, обиралися до кінця життя і досить часто із одного роду (7, с. 88).

А на Правобережжі, Лівобережжі та Запорожжі (Гетьманщині) гетьман – головний керманич козаків обирався загальною козацькою радою і затверджувався від Переяславської ради Москвою.

Приєднання Гетьманської України до Московської держави співпало з часом найінтенсивнішого заселення Дикого поля, яке одночасно перетворювалося на Слобідську Україну, прикордонний район Московщини, та відбулось того ж самого року, що і заснування майбутньої столиці Слобожанщини м. Харкова, тобто 1654 р.

Царський уряд, розуміючи велику перевагу міст і сіл з постійним населенням для захисту південних кордонів, усіляко сприяв переселенню українців на Слобожанщину (8, с. 125), всіляко заохочував переселенців: дозволяв козакам осідати слободами, залишав їм їх військову організацію, наділяв землею, допомагав на початку грішми і продуктами, дозволяв займатися промислами і т.д. Отримавши ці привілеї, слобожанське козацтво максимально використовувалося в інтересах імперії, що народжувалась. Козаки-переселенці зобов’язані були нести військову і сторожову службу в укріпленнях і на так званих татарських шляхах і перелазах, використовувались для боротьби проти антимосковських сил у самій Україні, в численних походах проти Криму, Туреччини, Ірану, у війнах в Європі. На них накладалися обов’язки рити канави, будувати фортеці, споруджувати укріплення проти татар тощо (7, с. 92). Після Переяславських переговорів Україна, переборюючи шляхетську Польщу і відбиваючи розбійні напади кримських ханів, спиралась на постійну економічну, дипломатичну та військову допомогу Росії. З Росії на Україну ішли обози з хлібом, зброєю, бойовими припасами, сіллю, металевими виробами. Російські дипломати захищали інтереси України перед іноземними державами тощо (9, с. 9).

Отже, об’єднання із сильною централізованою Російською державою сприяло розвитку економіки та культури України. В другій половині ХVІІ ст. економіка України стала невід’ємною часткою створеного загальноросійського ринку.

Об’єднання допомагало зростанню виробничих сил України та Росії, культурному взаємозбагаченню обох народів.

Входження України до складу Росії мало велике міжнародне значення, наносило удар по агресивних намірах султанської Туреччини та шляхетської Польщі (9, с. 11).

По-різному була сприйнята Переяславська рада на Україні на початку 1654 р. Неодностайно оцінюють цю визначну історичну подію і сьогодні.

Одні щиро вірили, що настав довгоочікуваний порятунок, інші глибоко сумнівалися в тому, що прийнята автономія сприятиме кращому життю українців. Київський митрополит та вище духівництво відмовилися присягнути російському цареві, навіть не дивлячись на те, що завдяки цьому союзові зберігалася православна віра.

Цар Олексій Михайлович ще навесні 1654 р. здійснив похід на Литву, захопив великі міста і став не лише великим російським царем, але й великим князем литовським. Швеція почала війну з Польщею, захопила Познань, Варшаву та Краків. Богдан взяв в облогу Львів, і таким чином з’явилась загроза повного знищення Польщі як держави, але Олексій Михайлович, не дивлячись на поради Богдана, несподівано підписав мир з Яном Казимиром.

До самої смерті старий, хворий Хмельницький із сумом сприймав те, що Україна не стала абсолютно вільною і ні від кого незалежною державою.

Отже, й не дивно, що за М.С. Грушевським – це один із головних моментів Руїни Української держави: за рахунок територіальних придбань українці втратили можливість створити свою самостійну державу у ході визвольних змагань середини ХVІІ ст. (10, с. 32).

За Т.Г. Шевченком, союз України з Московщиною – символ трагедії України, українці, і разом з ними Б. Хмельницький – занадто щирі і довірливі.

В даній роботі не ставилося завдання викрити найбільш правильні точки зору щодо оцінки Переяславської ради 1654 р. Сам факт спроби збереження української державності у найдоцільнішій для середини ХVІІ ст. формі (об’єднання двох держав із спільним походженням, близькими мовами, культурами та релігійною єдністю) має велике історичне значення.

Особлива увага приділена аналізу статусів Слобожанщини та Гетьманщини, які мають суттєві розбіжності, починаючи від затвердження автономії на цих територіях 1654 р. і до її остаточної ліквідації наприкінці ХVІІІ ст.:

1) Слобідська Україна входила під владу Московської держави повільно (з кінця 70-х рр. ХVІ ст.); остаточна автономія, як і в Гетьманщині, затвердилась умовами Переяславського договору та “Березневими статтями” 1654 р.;

2) автономія Слобожанщини була значно меншою (номінальною), адже було подвійне підпорядкування – козацький та воєводсько-приказний уряди; в Гетьманщині була козацька влада;

3) відмінність у виборі керівного апарату: на Слобожанщині в кожному полку був свій полковник, який обирався до кінця життя, досить часто із одного роду, призначався Московським урядом, полковники не залежали один від одного і окремо звітували Москві; на Гетьманщині визнавалась виборність козаками одного керівника – гетьмана, якого Московська держава лише затверджувала.

Отже, слобожанська автономія активніше піддавалась впливу Росії, ніж автономія Гетьманщини, й ліквідувалась поступово майже спочатку.

Ліквідація автономії Слобідської України (1765 р.) привела до швидкої русифікації козацької старшини Слобожанщини. Це була своєрідна підготовка до знищення автономії Гетьманщини (1775 р.). Але, незважаючи на знищення автономії України, козацтво швидко зростало навіть в останні роки свого існування: на початку ХVІІІ ст. воно складало 370 тисяч чоловік (разом з жінками та дітьми), а наприкінці ХVІІІ ст. – більше 1 млн.

Для ознайомлення з матеріальною та духовною культурою ХVІІ-ХVІІІ ст. та полегшення сприйняття історії рідного краю козацької доби на уроках та лекціях в Харківському історичному музеї створена експозиція “Козацька давнина”, яка спрямована на збереження і донесення до нащадків правди щодо історії козацтва на теренах України.

_______________________

1 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). В 2-х т. - Харьков, 1993. – Т. 1. - 572 с.

2 Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис ХVІІ-ХVІІІ ст. - Харків: Книжково-газетне видавництво, 1954 – 278 с.

3 Бойко І. Переяславська рада та її історичне значення. – К.: Держвидав. політичної літератури УССР, 1953. - 59 с.

4 Срезневский И. Историческое обозрение гражданского устроения Слободской Украины со времени ее заселения до преобразования в Харьковскую губернию. – Харьков: Типография окружного штаба, 1883. – 24 с.

5 Записки о слободских полках с начала их поселения до 1776 г. – Харьков: Типография Окружного штаба, 1885. – 26 с.

6 Стебельський Б. Ідеї і творчість: збірник статей та есеїв. – Торонто: Друкарня Видавничої спілки “Гомін України”, 1991. – 352 с.

7 Альбовский Е.А. История Харьковского слободского казачьего полка (1651-1765). – Харьков: Типография Губернского правления, 1895 – 218 с.

8 Багалей Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Союз, 1918. – 308 с.

9 Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.). –М.: Госиздат. полит. лит-ры, 1954. – 30 с.

10 Грушевский М.С. Иллюстрированная история Украины. – К.: МП “Левада”, 1995. – 696 с.

Юлія Пазиніч (Київ)

ЮРИДИЧНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВОВИХ СТОСУНКІВ

МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ КОЗАЦЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ

ТА РОСІЙСЬКИМ УРЯДОМ

В середині XVII ст. в ході національно-визвольної війни на території Південно-Східної Європи з’явився новий суб’єкт міжнародних відносин – Українська козацька держава. Для того щоб відстояти виборену у Речі Посполитої державність, українському гетьману Б. Хмельницькому довелося шукати союзника досить сильного для отримання ефективної військової допомоги, проте не настільки сильного, щоб поглинути новостворену Україну.

Жодна сусідня держава не була зацікавлена в зміцненні позицій України та не поспішала визнавати новоутворену Україну, бо, з одного боку, Б.Хмельницький не був представником княжого роду, тому він не сприймався як потенційний монарх, а, з другого боку, сам факт існування незалежної Української держави суперечив інтересам цих монархічних країн, в яких посилювалися доцентрові тенденції, які однак не відмовились би від розширення своєї території за рахунок українських земель.

Вибір Б. Хмельницького зупинився на російському цареві, а злуку з Росією розглядав як військово-політичний союз. Україно-російський договір, укладений у Переяславі 9-10 січня 1654 р., мав для українського народу неабияке значення: по-перше, юридичне відокремлення України від Речі Посполитої; по-друге, правове визнання Росією внутрішньополітичної суверенності України, недоторканості її державних інституцій і соціально-економічних відносин; по-третє, відкриття перспективи в союзі з Москвою довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою і завершити об’єднання всіх етноукраїнських земель1. Таким чином, прийняття України під протекторат Росії у конкретно-історичних умовах середини XVII ст. було значним успіхом козацької дипломатії2 і не тільки зняло загрозу політичної ізоляції Української держави, а й зміцнило її становище.

Після Переяславської Ради 1654 р. оформилось відносно автономне утворення під російським протекторатом – Гетьманщина, яка першою ввійшла до складу Російської держави не як безправний край, а на певних умовах, які забезпечували їй деякі права та привілеї. Переважна більшість істориків відстоюють думку про існування української державності майже півтора століття, починаючи з 1648 р. Політична система України, сформована в ХVІІ ст., хоч і зазнавала деяких змін, проте проіснувала майже до кінця ХVІІІ ст.

Форми відносин України з Москвою встановлювались договірними статтями між ними, що визначали статус, на якому гетьман брав у своє управління козацьку державу, проте з кожним обранням нового гетьмана договірні статті повинні були поновлюватися, і вони все більш обмежували автономні права України. Простежити тенденцію до урізання прав України з боку російського уряду та стверджувати, що кожний наступний договір повільно, однак неухильно обмежував її права, можна, проаналізувавши текст договорів. Про це свідчить детальна таблиця, наведена наприкінці статті.

Згідно з Березневими статтями Б. Хмельницького 1654 р.3, стосунки між Україною та Москвою близько підходили до відношення “номінальної залежності або протекторату”4: були підтверджені військові (пункт 1) та шляхетські ( п.3, 16) права і вольності Війська Запорозького, права духовних осіб (п.13, 17), право українців обирати на урядові посади поміж себе (4, 15), мати свої суди, самостійно обирати гетьмана, а про результати виборів лише сповіщати царя (п.6). Права, які належали московському царю, обмежувалися лише фіктивним правом одержувати грошову дань (п. 4) і контролювати, в окремих випадках, відносини України з іноземними державами, а саме: “послів у добрих справах приймати, а з Туреччиною й Польщею не зноситися” (п.14).

Але тиск на Україну поступово нарощувався. Так, у “Переяславських статтях” Ю. Хмельницького 1659 р. з’явились наступні нововведення, які унеможливлювали б спроби старшини відірвати Україну від Росії: гетьман був позбавлений права самостійно обирати полковників (п.7), а по обранню мав їздити до царя, до того ж гетьмана заборонялося міняти без указу царя (п.4), по містах Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав, Умань встановлювались воєводи (п.5), Київський Митрополит та інші духовні відтепер мали підпорядковуватись Московському Патріарху (п.8). Обмежується зовнішня діяльність гетьмана, а саме: заборонялося вирішувати питання війни та миру (п.4), приймати послів з будь-якої держави, а тих, хто вже приїхав, мали посилати до Москви (п.9). З’явився новий пункт “бути вірним і навіки невідступним” цареві (п.3), а тих, хто не присягне цареві на вірність, пропонувалося карати смертю (п.18). Відповідно, обмежувалися права гетьмана на самостійне визначення тих, хто заслуговує покарання “без указу царя не карати” (п.12). Окрім подовження збору податків з українського населення в царську казну (п.11) була започаткована традиція вирішувати соціально-економічні проблеми за рахунок українських ресурсів: по-перше, гетьман мав посилати полки на службу цареві, тобто воювати не за українські інтереси (п.1), по-друге, усім посланцям царя дозволялося з усіх, крім козаків, брати підводи та корм (п.17), по-третє, вводилися російські постої у дворах міського й сільського населення України (п.5).

Згідно з “Глухівськими статтями” Д. Многогрішного 1669 р., реєстр Війська Запорозького скоротився вдвічі: до 30 тисяч чоловік, воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Острі, проте їх компетенція була звужена - вони не мали втручатися у внутрішні справи та суд. Російський уряд не запровадив власної системи оподаткування: податки надходили до гетьманської скарбниці, а збирання податків до царської скарбниці залишалося прерогативою української адміністрації.

“Конотопські статті” І. Самойловича 1672 р.5 підтверджували попередні “Глухівські” статті, проте вводилось ряд нових пунктів: заборона звільнення з посад без царського уряду не тільки гетьмана, але й старшини, чим виводились кадрові питання з-під юрисдикції українського гетьмана. Старшина звільнювалась від податків на утримання війська. Гетьман не міг судити, позбавляти посад і карати старшину без обговорення на старшинській раді. Посилювався вплив старшини на гетьмана, проте послаблювалась автономія України. Специфікою політичного світогляду значної частини української старшини було домінування власних, місцевих та групових інтересів, а не національних, що призвело до втрати української державності.

“Коломацькі статті” І. Мазепи 1687 р.6 вперше заперечували державний статус Гетьманщини і доводили належність її до єдиної держави з Росією; визнавали необхідність тісної злуки України з Росією, насамперед, через шлюб представників обох націй і знищення національної окремішності українського народу (п.19); заперечували також державний характер гетьманської влади, який був обмежений у праві розпорядження військовими землями, і міг бути обраний або скинутий зі своєї посади відтепер лише при царській згоді (п.6, 11); акцентували увагу старшини на тому, що остання має стежити за гетьманом і доносити на нього царю (п.10); зауважили про присутність в Батурині московського стрілецького полку для безпеки гетьмана (п.17, 13), про залишення воєвод в Києві, Ніжині, Чернігові, Острі та Переяславі (п.2). Якщо у попередніх договорах підтверджувались права на козацькі маєтки, то у "Коломацьких статтях" підкреслювався царський пріоритет на роздачу земель (п.15). Були заборонені дипломатичні стосунки та листування з іншими державами, а з Кримом навіть торгівля (п.7). Українська економіка відтепер мала недоодержувати значні прибутки від торгівлі горілкою і тютюном, бо це заборонялося (п.14).

У “Решительних статтях” І. Скоропадського 1709 р.7 уперше не були підтверджені права і вольності козаків, які цар обіцяв підтвердити у майбутньому, проте на той час визнав неможливим (п.1), вводилась при гетьманові нова посада російського резидента, на яку був призначений стольник А. Ізмайлов (п.6), чим перетворювалась посада гетьмана на максимально формальну. Гетьманська резиденція була перенесена ближче до Росії у Глухів (п.1), куди були поставлені для начебто охорони гетьмана два московські полки, утримання яких лягло на українське населення (п.11). Козацьке військо переходило під командування російських генералів. За те, що запорожці підтримали І. Мазепу, кордон із Запорожжям був закритий, а торгівля з Січчю була заборонена (п.9).

Після існування І Малоросійської колегії 1722 – 1727 рр. у “Решительних пунктах” Д. Апостолу 1728 р. Петро ІІ наказував: бути гетьману (п.1), обраному “вільними” голосами (п.2), але позбавленому права самому призначати генеральну старшину й полковників (п.3); перевести гетьманську резиденцію з Глухова в інше місто (п.11); гетьману мати три полки по 500 чоловік (п.6). Українське населення було звільнено від зборів, накладених Малоросійською колегією (п.7), але мало продовжувати утримувати великоросійські полки на квартирах для охорони кордонів (п.5). На прохання Д.Апостола було заборонено монастирям купувати угіддя (п.18) і наказано козачих маєтків не віднімати (п.8); маєтності старшини по закінченню служби і звільненню від чинів повертати до тих урядів (п.10). У торгових відносинах малоросійським торговим людям було дозволено вільний проїзд (п.14), а індукту віддано на відкуп (п.13). Російський уряд розпорядився, що російських розкольників з українських міст вислати неможливо (п.16); заборонив гетьману писати іноземним монархам (п. 19); заборонив приймати російських збіглих селян (п.12); наказав українські права перевести й кодифікувати (п. 20)8.

А. Яковлів, характеризуючи зміни в системі управління України, зазначив, що їй російський уряд залишив тільки зовнішню видимість давнього автономного устрою без реального змісту9. Так, інститут гетьманату було поновлено, але політичні права гетьмана з цього року були ще більш урізані й послаблені обставиною існування подвійної влади, що була зумовлена діяльністю російського резидента Ф. Наумова, який, виконуючи функції радника та таємного міністра при гетьмані, не був обізнаний із місцевими обставинами, але мав постійно перебувати при гетьмані й володів владою, юридично рівною владі самого гетьмана. У військовому відношенні глава Української держави й Війська Запорозького підпорядкувався російському командуванню - фельдмаршалові князю Голіцину. Так, була введена нова виборча система – двоступенева, коли замість прямих виборів або призначення практикувалася лише пропозиція гетьманом двох-трьох кандидатур на вищі посади, а фактичне призначення здійснював російський цар.

“Решительні пункти” представляли собою категоричний маніфест, пункти якого не повертали автономії, а запроваджували більш м’який варіант підлеглості. Вони повністю регламентували життєдіяльність українського суспільства до кінця існування Гетьманщини, тому що вони були останнім договором між двома державами, й навіть за правління К. Розумовського, коли на Україну посипалися “ласки” й “милості”, офіційно не було підписано будь-якого юридичного договору, в якому фіксувалося б основні умови співіснування двох держав.

Аналізуючи текст договорів, ми спостерігаємо чітку тенденцію до обмеження прав України в складі Росії протягом другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Коли почалися порушення та зміни умов угоди 1654 р., гетьмани України (Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Брюховецький, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа) почали шукати альтернативу Москві, на що реакція російського уряду була логічно обумовлена.

Не слід забувати, що Росія довго не приймала Україну до своїх лав, тому що таке рішення автоматично втягувало б Росію у війну з Польщею, яка в середині ХVІІ ст. була великою і сильною державою, а Росія, тим більш після Смути, нерідко терпіла поразки. Звичайно, після приєднання України у 1654 р. почалась російсько-польська війна, яка затяглась на 13 років. В той час, коли Росія воювала за можливість України бути в складі Росії, українські гетьмани, починаючи з Б. Хмельницького і І. Виговського, ведуть закулісні переговори з іншими державами. Реакція Москви логічно обумовлена: обмеження свободи Української держави, а також контроль за її зовнішніми зв’язками. У 1654 р. дозволялося приймати послів інших держав, окрім Туреччини й Польщі; у 1659 р. заборонялося приймати послів з будь-якої країни, а тих, хто приїхав, посилати в Москву; у 1687, 1709 і 1728 рр. заборонялося здійснювати листовні зносини й дипломатичні стосунки з державами.

Впродовж майже півтора століття Україна поступово втягувалась в орбіту загальноросійської імперії, доки абсолютистська Росія остаточно її не інкорпорувала. Автономні права України поступово та неухильно обмежувались юридичними документами, а саме: гетьманськими статтями, котрі визначали умови, на яких гетьман зобов’язувався керувати Гетьманщиною. Таким чином, Українській козацькій державі не вдалося зберегти державність, набуту в ході Визвольної війни.

_____________________________

1 Смолій В. І., Степанков В. Українська державна ідея. – К.: Альтернатива, 1997. – С .84; Історія України: нове бачення. – К.: Альтернатива, 2000. – С. 105.

2 Горобець В. М., Струкевич О. К. Українсько-російські політичні відносини другої половини XVII - XVIII століття: тенденції, характер, етапи // УІЖ. – 1997. - №1. – С. 24.

3 Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К., 1993. – С. 14 – 17.

4 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII - XVIII віках // УІЖ. – 1993. – №7-8. – С. 131.

5 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII - XVIII віках // УІЖ. – 1994. – №4. – С. 133 – 143.

6 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII - XVIII віках // УІЖ. – 1994. – №6. – С. 123 - 135.

7 Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗ). – СПб.: 1830. – Т. ІV. – № 2235. – С. 457-461.

8 ПСЗ. – Т. VIІI. – Док. № 5324. – С. 75-83.

9 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках. – Варшава, 1934. – С. 165.

Таблиця 1

Аналіз змісту гетьманських статей другої половини XVIIXVIII ст.,

які визначали умови перебування українських земель у складі Росії

27.03.1654.

Березневі статті

Б. Хмельницького

17.10.1659. Переяславські статті Ю. Хмельницького

6.03.1669.

Глухівські статті

Д. Многогрішного

17.06.1672

Конотопські статті І. Самойловича

25.07.1687.

Коломацькі статті

І. Мазепи

17.07.1709. Решительні статті І. Скоропадського

22.08.1728. Решительні пункти Д. Апостола

Про права й вольності військові

Підтвердити (п.1).

Підтвердити (п.1)

Підтвердити (п.2)

Підтвердити (п.1)

Підтвердити (п.1)

Цар обіцяв підтвердити у майбутньому, а на той час неможливо (п.1).

Про кількість реєстрових козаків Війська Запорозького

60.000 козаків (п.2).

60.000 козаків

30.000 козаків (п.4)

30.000 козаків (п.3) нереєстрові козаки поза законом (мужиків у реєстр не писати)

Про шляхетські вольності, право обирати на уряди між себе, свої суди

Підтвердити (п.3, 16).

Підтвердити (п.13), але гетьману обирати полковників не самому, а на Раді (новий п.7).

Не тільки гетьмана, а і старшину не можна зняти з посад без царського дозволу (новий п.20)

Бути гетьману і всьому Війську Запорозькому за давніми статтями (п.1, 2)

Підтвердити, але вперше гетьман не має права відбирати царські грамоти й надані царем маєтки і млини. (п.4). Гетьман не має права змінювати старшину без згоди царя, позбавляти її уряду (п.11); старшина має доглядати за гетьманом і доносити на нього царю (п.10).

Гетьману одному в генеральну старшину і в полковники не обирати (п.3).

Про вибори гетьмана

Самим між себе обирати, а царя лише сповіщати (п.6).

Без указу царя гетьмана не міняти, Але по обранню їздити до царя (п.4).

Обирати гетьмана по їх праву. А гетьманські клейноди – стяг, булава, печатка, литаври – тримати на збереженні у царя (п.11)

Військо обирає й скидає гетьмана тільки при царській згоді; без чолобиття й без указу царя гетьмана не обирати і не скидати (п.6,11).

Бути гетьману (п.1), обраному вільними голосами (п.2).

Податки з населення

Доход в царську казну (п.4).

Доход в царську казну (п.11).

Дохід надходить у гетьманську скарбницю. Дохід в царську казну залишається прерогативою української адміністрації.

Побори мали йти в царську казну, а звідти розподілятися. Побори не бралися з маєтків духовних осіб і старшини.

Збори Малоросійської колегії оставити (п.7).

Прохання Мазепи скасувати оренди, дохід з яких ішов на утримання охочих полків

Полки потрібні для оборони Війська Запорозького, тому збирати їх з посполитих, не вписаних у реєстр козаків (п.22).

Про “чехі” – монети, які виробила Росія для уплати московському війську в Україні

Щоб населення України брало їх під загрозою кари (п.19).

На булаву гетьману

Чигиринське староство (п.5).

Чигиринське староство (п.3).

Чигиринське староство (п.9).

Про міщан

Ствердження пунктів, наданих київським і ніжинським міщанам (п.18).

Малоросійським торговим людям дозволено вільний проїзд (п.14).

Про магістратів і місцевих урядників

Їх обирати серед українців і доходи направляти царю (п.4, 15).

Їх обирати серед українців і доходи збирати і направляти царю (п.2).

Про козацькі маєтки, во

льності передавати в спадок дітям

Маєтки не віднімати (п.7).

Їх не віднімати (п.5).

Підтверджені права на маєтки, одержані старшиною (п.6,24)

Царський пріоритет на роздачу земель. Про права козаків, дітей і жінок на власні маєтки (п.15).

Козацькі маєтки не віднімати (п.8). Маєтності старшини по закінченню служби повертати до тих урядів (п.10).

Оплата Війську Запорозькому

Писарю 1.000, обозному 400, суддям по 300, судовим писарям по 100 золотих, полковникам, осавулам, суддям по млину (п.8-12).

Писарю військовому 1000 золотих, суддям по 300, писарю судовому по 100, писарю і хорунжему полковому по 50, гетьманському бунчужному по 100 зол, полковникам по 100 єфимків, осавулам військовим по 400 зол., сотникам по 100 зол. та їм по млину (п.6).

Гетьману 1000 червоних на рік, писарю, обозному по 1000 польських золотих, суддям по 300 золотих, писарям суддів по 100 зол., писарям полковим і хоруним полковим по 50 зол., хорунжему сотенному по 30 зол., гетьманському бунчужному і сотникам по 100 зол., полковникам по 100 єфимків, осавулам військовим по 400 зол., осавулам полковим по 200 зол. (п.4)_

Про права духовних осіб

Не порушувати (п.13). Дати жалувану грамоту на маєтності Митрополиту (п.17).

Дати жалувану грамоту на маєтності Митрополиту. Митрополиту Київському й іншим духовним бути під благословенням Патріарха Московського (п.8).

Заборона монастирям купувати угіддя (п.18).

Про зовнішню діяльність

Послів в добрих справах приймати, а з Туреччиною й Польщею не зноситися (п.14).

Послів ні з якої країни не приймати, а тих, хто приїхав посилати в Москву (п.9).

Заборона листування (п.12)

Іншим монархам, а тим більше Дорошенко ні про що не писати (п.4,6)

Заборона на листовні зносини, дипломатичні стосунки з державами; дотримання мирного договору з Польщею; оборона кордонів від нападу Криму; заборона торгівлі з Кримом (п.7).

Заборона на дипломатичні зносини. Гетьману іноземним монархам не писати (п.19).

Про відносини з кримськими татарами

Не ходити на них, якщо ті задор не чинитимуть

Мир з кримськими татарами (п.10).

Не мати з ними справи і про все повідомляти царя (п.18). Від хана кримського відлучитися і не мати з ним ніякої ради. Необхідність захищати кордон від кримських татар (п.27)

Стан війни, не складати мир. Оборона кордонів від нападу Криму (п.7). Від нападу Криму будувати на лівому березі Дніпра фортеці напроти Кодака, а на р. Самарі, Орелі, Орчику і Берестовій – міста заселити українцями (п.20). Заборона торгівлі з Кримом (п.7).

Про відносини з Польщею

Охорона кордону з Польщею (п.19).

Не заїжджати на землі та угіддя Польської корони. Підтримувати мирні стосунки (п.5,6)

Підтримувати мир, козакам не вступати на Правобережжя (п.7).

Про воєвод

Бути урядником війська (п.12). Бути по містам Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаву, Умані; воєводам в права й вільності військові не вступати (новий п.5).

Залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Острі.

Їх компетенція звужена, вони не мали втручатися у внутрішні справи і суд

Лишатися в Києві, Ніжині, Чернігові, Острі, Переяславі без права втручатися в українські справи (п.2).

Не порушувати права й вільності малоросіян, в суди й розправи не вступати; воєвода - Д. М. Голіцин (п.5).

Про вірність

Бути вірним і навіки невідступним (новий п.3).

Присягати на вірність. Стежити, щоб ніхто не заводив сварок (п.12).

Про готовність війська на рать

Просили царя послати рать до Смоленську (п.18).

Посилати полки гетьману на царську службу (новий п.1).

Без указу царя в війну не вступати, нікому не допомагати (новий п.4).

Якщо гетьман буде йти на ворога, цар даватиме по 200 чоловік піхоти з Ніжина і Чернігова. І бути їм на утриманні гетьмана (п.25)

Участь козаків у Північній війні, в будівництві фортець

Допомога московським військом на випадок наступу ворога (п.16).

Звільнити від походів військо на літо, крім крайньої потреби (п.8).

Про смертну кару

та покарання

Тих, хто віри царю не учинить, карати смертю (новий п.18). Тих, хто порушить статті, карані будуть (новий п.19). Тих, хто заслуговує смертну кару, без указу царя не карати (новий п.12).

Гетьману самому карати всіх, крім полковників і урядовців Переяславського, Ніжинського, Чернігівського полків (новий п.12).

Наказувати і карати смертю тих людей, від кого свари у малоросійських містах учиняться (п.21)

Карати смертю противників російської залежності

Про постої

Постої в козацьких дворах не мати, а ставати в дворах міського й сільського населення (новий п.5).

Постої в козацьких дворах не мати, а ставати в дворах міського й сільського населення (п.15)

Щоб в дворах козацьких без крайньої потреби не було (п.7).

Великоросійські полки на квартирах і те чиниться для охорони рубежів (п.5).

Про залоги в Білій Русі

Черкаським залогам не бути (новий п.6).

Про іновірців

Начальникам в Війську бути тільки людям православної віри (новий п.8).

Про зрадників

Сім’ю Виговського віддати царю, інших не тільки в уряду, а й в Війську не бути (новий п.9, 10).

У разі відбування шатості і зради полковнику присікати (п.22)

Заборона називати зрадниками всіх малоросіян (п.10).

Про оточення гетьмана

Суддя, осавул, писар (новий п.11).

Обозний, писар, судді, осавули, хорунжий, бунчужний

При гетьмані бути російському резиденту А. П. Ізмайлову, а в Києві воєводі Д. М. Голіцину (п.6).

Про невільників

Щоб полонені були вільні (новий п.13).

Про українських полонених і про взаємну видачу злочинців (п.9).

Про гармати

Бути в Корсуні гарматі військовій (п.7). Взяті під Конотопом, віддати в Київ (новий п.14).

Мідні гармати, що забрали воєводи, повернути, а ті, що у поляків взяті, віддавати не указав (п.26)

Не будуть повернені Гадяцькому полку (п.4).

Про місто Старий Биков

Очистити від козаків, бути людям в ньому російським (новий п.15)

Про збіглих людей з російських повітів

Не залишати, а повертати поміщикам (новий п.16).

Збіглих не приймати (п.15)

Збіглих не приймати (п.7)

Заборона приймати збіглих великоросіян (п.12).

Про підводи й корм

В усіх містах посланникам царя дозволяється брати їх з усіх, крім козаків (новий п.17).

В усіх містах посланникам царя дозволяється брати їх з усіх, крім козаків (п.10)

Задоволення царських послів і гінців підводами (п.5); задоволення московського війська підводами (п.8)

Давати підводи по дорожнім грамотам (п.14).

Резиденція гетьмана

Чигирин

Чигирин

Батурин (п.17).

Глухів (п.1).

Із Глухова перевести в інше місто (п.11).

Про некозацькі полки

Встановлено компанійський полк для виконання поліцейських функцій – московський стрілецький полк в Батурині для охорони гетьмана на утриманні за рахунок гетьманського скарбу (п.17, 13).

Сердюцькі й компанійські полки поставити для утримання в полки, де не було розори, й накласти податок на їх потреби; два московських полки в Глухові (п.11).

Гетьману мати три полки по 500 чоловік (п.6).

Про торгівлю

Українцям не возити у Москву і в українські міста тютюн і вино, щоб не чинити шкоду скарбниці російського царя (п23)

Заборона українському населенню торгувати горілкою і тютюном (п.14).

Заборона торгівлі з Запоріжжям (п.9).

Малоросійським торговим людям приїзд дозволено вільний (п.14). Індукту віддати на відкуп (п.13).

Про розкольників

Великоросійських розкольників з міст вислати неможливо (п.16).

Про поглинання українців росіянами

Сприяти тісній злуці через шлюб та ін., щоб обидва народи були в одній державі, щоб ніхто не міг згадувати про окрему державу Україну під регіментом гетьмана (п.19).

Про козацьке військо

Бути під командою російських генералів (п.2).

Про царського резидента

Стольнику А. П. Ізмайлову бути при гетьмані (п.6).

Про Запоріжжя

Закрито кордон із Запоріжжям, заборона торгівлі з Січчю: не ходити за сіллю, рибою й звірами (п.9).

Про правову систему України

Українські права перевести і кодифікувати (п.20).

Тетяна Якубова (Київ)

ВІЙСЬКОВІ ДІЇ КОЗАЦТВА НАВКОЛО

ФОРТЕЦІ ОЧАКІВ НАПРИКІНЦІ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКОЇ ВІЙНИ 1768-1774 РОКІВ

Вивчення історії унікальних історичних міст України є важливим науковим завданням сучасної історичної науки. Місто Очаків є унікальним історичним містом України, оскільки його історія тісно пов’язана з історією козацького військового мистецтва. Місто-фортеця Очаків мало військово-стратегічне значення, оскільки прикривало вихід до Чорного моря зі сторони Дніпра та Бугу.

Протягом майже трьох століть навколо фортеці розгорталися військові події, в яких брало участь українське козацтво і які мали резонанс в Європі та Росії (Мал. 1).

Малодослідженою сторінкою сучасної вітчизняної історичної науки є питання участі українського козацтва у військових подіях навколо фортеці Очаків під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Дослідник Андрієвський А. в статті “О русских конфидентах в Крыму в XVIII в.”, яка була надрукована в журналі “Чтения в историческом обществе Нестора Летописца» (книга восьмая, издана под редакцией П.В.Владимирова, 1894), відмітив, що напередодні війни події в фортеці Очаків цікавили російську сторону. Тому вона організовує постійне стеження за фортецею, направляючи туди таємних конфідентів, заручаючись при цьому підтримкою запорозьких козаків1.

Мал. 1. Карта генерала Манштейна. Фортеця Очаків у 1737 р.

Напередодні війни в російській армії існувала необхідність поповнення військ легкою кавалерією, загін якої російське командування планувало сформувати з українських козаків. Ці легкокінні козацькі формування, за думкою П.О.Румянцева, повинні були охороняти південні кордони навколо фортеці Очаків під час війни 1768-1774 рр.

У фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського (фонд № І, ІХ – Фортеця Святої Єлизавети, фонд № VIII – колекція університету Святого Володимира) зберігаються історичні матеріали стосовно збільшення набору козацьких дітей для навчання їх грамоті та військовій справі у 1767 р. 2. Там також є історичний матеріал про посилення гарнізону Святої Єлизавети козацькими формуваннями 3. Форпости навколо фортеці Святої Єлизавети також посилені козацькими військовими силами 4.

Ці військові приготування свідчили про те, що Росія готувалася до війни з Туреччиною, розраховуючи в значній мірі на козацькі військові сили. В другій армії П.О.Румянцева у 1769 р. нараховувалося 6000 українських козаків, а також 4000 донських козаків 5.

В Центральному державному історичному архіві України в м. Києві зберігається архівний матеріал стосовно участі українського козацтва в військових діях навколо фортеці Очаків у 1768-1774 рр. В фонді № 229 цього архіву знаходяться матеріали стосовно дій козацтва навколо фортеці у 1774 р.

Метою статті є публікація історичного матеріалу стосовно військових подій навколо фортеці Очаків, у яких брало участь козацтво у 1774 р.

В першій половині липня 1774 р. кошовий отаман П.Калнишевський сповіщав російське командування, що згідно з наказом командуючого другої російської армії козаки продовжували робити кінні роз’їзди з метою розвідки під фортецю Очаків. У першій половині липня дві партії козаків знаходились під фортецею. Вони мали завдання сповістити кошового отамана на випадок військових дій неприятеля 6.

В першій половині липня 1774 р. козацькі роз’їзди, які були на ворожій стороні, не помітили значних приготувань на кордоні і намірів турецької сторони з Очакова порушувати російсько-турецький кордон. Про це козацькі команди доносили рапортами в Січ 7.

У другій половині липня 1774 р. на Січ прибув кур’єр з першої російської армії від фельдмаршала П.О.Румянцева, унтер-офіцер гусарського полку і при ньому турок, який був надісланий від візира до Очакова. Кур’єр повідомив про необхідність супроводити знатного турка до Очакова. Кошовий отаман повинен був надати для супроводу посланця великого візира необхідну кількість козаків. Кошовий отаман рапортом повідомив командування другої російської армії, що Туреччина “отправила в самой Очаков с надлежащею турчине здесь выгодою”. Козацькій старшині було наказано взяти під охорону турка-кур’єра і супроводжувати його до Очакова 8.

Наприкінці липня 1774 р. військовий полковник А.Головатий надіслав повідомлення кошовому отаману П.Калнишевському про те, що військові команди під Очаковом захопили турецького язика, який повідомив, що до очаківського паші надійшов лист з Туреччини, в якому сповіщалось про зміну військової ситуації у війні та надавалися інструкції про подальші військові дії військової адміністрації фортеці.

Наприкінці липня 1774 р. до кошового П.Калнишевського надійшов ордер від командуючого другою російською армією про те, що козацькі роз’їзди нікуди робити не треба, оскільки між Росією та Туреччиною заключене перемир’я. На козацьких постах на кордонах, де раніше були військові сутички з турками, обходилися “дружественно и ласково”, не роблячи “ни малейшего огорчения”. За порушення наказу козаки могли бути покарані смертною карою, про що сповіщалося ордером 9.

На початку серпня 1774 р. козацька старшина доносила командуючому другої армії Долгорукому, що кур’єр верховного візира Біонглі Мустафа до паші в Очаків відправлений при військовій старшині на чолі з Сидором Білим. Полкова старшина супроводжувала посланця великого візира до очаківського паші і деякий час знаходилась у фортеці Очаків. Звідти вона повідомила про це кошового отамана. На початку серпня 1774 р. від кошового отамана було відправлено свідоцтво верховному візиру через полкового писаря Івана Судецького 10.

Після повернення полкової старшини на Січ був переданий лист до П.Калнишевського від очаківського паші на турецькій мові. Про що козацька старшина сповістила генерал-майора Коновинського. Лист був перекладений товмачем, який знаходився при полковій старшині 11.

На початку серпня 1774 р. генерал-аншеф В.М.Долгоруков орденом наказав кошовому отаману зібрати команди, які знали межі, що належали Кінбурну, і відіслати їх до другої армії. Кошовий П.Калнишевський відправив з належним орденом військову команду, яка знала межі Кінбурну до В.М.Долгорукова 12.

Наприкінці серпня 1774 р., після укладання перемир’я між Росією та Туреччиною, частина козаків на човнах, яка знаходилася біля фортеці Очаків в гирлах Дніпра і Бугу, повернулася на Січ 13. Запорожці, які прибули на човнах з-під Очакова на Січ, доповіли кошовому отаману, що очаківський трибунчужний паша надіслав лист на Січ. За умовами перемир’я купці з російської сторони мали право вільно проходити повз фортецю і виходити в море. В листі очаківський паша сповіщав П.Калнишевського, що він вільно пропускає повз фортецю купецькі кораблі, які йшли з російської сторони в море. Про це також надіслала рапорт козацька старшина, яка повернулася з-під Очакова на човнах 14.

На початку вересня 1774 р. після укладання перемир’я між турецькою та російською сторонами відновилася торгівля між фортецею Очаків і Січчю. Про це в рапорті до генерал-поручика і кавалера князя Прозоровського повідомляла старшина з отаманом П.Калнишевським. Козаки сповіщали, що з Очакова по Дніпру вийшов човен з різними товарами у супроводі двадцяти чоловік турків, татар, який йшов вгору течією Дніпра до російських кордонів. Російське командування надало наказ козацьким постам на заставах на російсько-турецькому кордоні по Дніпру робити огляд усіх турецьких кораблів, які виходили з Очакова. В цей час тривав тритижневий карантин, після якого мала розпочатися торгівля між турецькою та російською сторонами 15.

У другій половині 1774 р. козацькі кінні роз’їзди продовжували військові розвідки навколо фортеці Очаків, захоплюючи язиків, збираючи важливу військову інформацію. Фортеця Очаків у 1774 р. залишалася важливим прикордонним військово-адміністративним центром Туреччини, який постійно підтримував зв’язок з турецьким урядом у Константинополі. Тому саме до Очакова у другій половині липня 1774 р. був надісланий кур’єр від великого візира. Він прибув на Січ у супроводі російського гусарського офіцера від фельдмаршала П.О.Румянцева. Зв’язок з фортецею Очаків фельдмаршал П.О.Румянцев у другій половині 1774 р. вирішив підтримати через Січ та запорозьких козаків. Полкова старшина на чолі з Сидором Білим супроводжувала до фортеці Очаків посланця великого візира Чєгодар Біонлі, який надав звістку очаківському паші про припинення військових дій між Росією та Туреччиною.

____________________________

1 Андриевский А. О русских конфидентах в Крыму в XVIII в. Чтения в историческом обществе. Нестора Летописца книга восьмая. Издана под редакцией П.В.Владимирова. – К., 1894. – С. 5, 39-108.

2 Інститут рукопису НБУВ. – Ф. VІІІ. – Спр. 111-1113. - С. 5.

3 Ф. № 1. - Спр. 2503-2513. – С. 8.

4 Ф. ІХ. - Спр. 2503-2513. – с. 16.

5 Histoire de la Guerre entre la Russia et la TURRUIE, et PARTICULIEREMENT DE LA CAMPAGNE de MDCCLXXIII. – С. 182.

6 ЦДІАК України. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 125.

7 ЦДІАК України фонд. - Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. - С. 159.

8 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 140.

9 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 163.

10 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 173.

11 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 166.

12 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 190.

13 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 195.

14 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 195.

15 ЦДІАК України фонд. – Ф. № 229. - Оп. 1. - Спр. 345. - Ч. I. – С. 196.

Микола Кабачинський (Хмельницький)

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НА ОХОРОНІ КОРДОНІВ

РОСІЙСКОЇ ДЕРЖАВИ

Резюме: у дослідженні аналізуються окремі аспекти організації охорони південно-західного кордону російської держави українськими військово-державними утвореннями у XVII – XVIII ст. та участі українського козацтва в її прикордонних структурах.

Однією з найважливіших функцій життєдіяльності як запорозького, так і усього українського козацтва була прикордонна охорона. Адже саме вона являла собою основу збройних формувань українських військово-державних утворень XVII – XVIII ст., а ті весь період свого існування знаходились на перехресті військово-політичних відносин країн Південно-Східної Європи, південним рубежем держав до яких входили.

Немало прислужились на південних кордонах Литві та Польщі українські козаки, але найактивніше використовувала їх у прикордонній службі Росія.

Пеpшi згадки пpо деpжавну пpикоpдонну службу в Московському царстві датуються 1512 p. Саме тодi князь Василь III "утвеpдив землю свою заставами". А централізована сторожова служба створюється в 20-х роках XVI ст. Тоді на всьому протязі степового кордону були організовані сторожі та станиці. Козачі станиці вели глибоку розвідку до Азова. Сіверську землю надійно охороняли севрюки (місцеві жителі) i путивльські козаки. Їх роз'їзди шукали на шляху татарські сакми і повідомляли про них прикордонним воєводам. Вони ж служили в донецьких сторожах по найму, супроводжували як вожі московських воєвод. Севрюки підтримували зв’язки з черкаськими і канівськими козаками і часто від них отримували відомості про набіги, котрі готувались1.

У документах того часу також зустpiчаються pеєстpи путивльських та куpських чеpкесiв (укpаїнських козакiв), які несли в степу стоpожову службу пpоти татаp. Наприклад, гpамотою вiд 1582 p. вiдпускалося в поле 45 чеpкесiв. 11 козакiв з отаманом Гоpоховським виїхали із Запоpожжя на цаpську службу в тpавнi 1589 p. Московська деpжава охоче залучала на пpикоpдонну службу укpаїнське козацтво, адже власних pесуpсiв було недостатньо. За твеpдженням англiйського купця Д.Флетчеpа, в 1588 p. на пiвденних pубежах з 4300 вояків найманої пiхоти майже 4000 були укpаїнцями2.

У XVIІ ст. Москва в масовому порядку використовує українське козацтво для охорони південних кордонів як найбільш пристосованих, досвідчених професійних військовиків. Справа у тому, що сторожа з дітей боярських не бажають служити в непривілейованих військах. Замість них призначають „по прибору” служилих людей, у першу чергу, козаків. Організація на кордоні козачих гарнізонів також скорочувала витрати, адже козаки отримували невеликі маєтки і служили, відповідно до Боярського приговору про станичну і сторожову службу, „з землі без грошей”.

З другої половини XVIІ ст. турботу про московські кордони, на своїх напрямках, покладають на себе українські військово-державні утворення: Українська козацька держава, Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина.

Уклавши Березневі статті Богдан Хмельницький автоматично перебрав на себе турботи про південний кордон Московського царства, більше того, цей напрямок став ще більш небезпечний. „Готуючись до походу проти Польщі навесні 1655 р., Хмельницький особливо дбав про надійність захисту південних кордонів. А підстави для тривоги були, оскільки Магомет-Гірей не хотів примиритися з протекцією Москви над Україною.”

Форми і методи прикордонної служби у державі Б. Хмельницького та у Гетьманщині були різноманітні. На кордоні стояла сторожа: „Відомо, що в Україні прикордонну лінію охороняли так званими форпостами, що складалися з дерев’яних хат зі стайнями для драгунських коней і з маяками зі смолених бочок”. Для прикриття небезпечних ділянок кордону виділялись полки чи їх підрозділи. У прикордонних містах вартувала козацька залога. А ще часто гетьмани проводили превентивні військові акції у прикордонні. „Так, на початку липня 1655 р., за наказом Б. Хмельницького, 34 човни з 2 тис. запорізьких і донських козаків... увійшли в Керченську затоку й протягом 10 днів блокували її. 15 липня, вони захопили Тамань, 22 липня напали на Керч, на початку серпня оволоділи Судаком. Протягом літа козаки, по суті, були господарями Кримського узбережжя, що на деякий час затримало виступ татар на Україну” 3.

За „Трактатом про вічний мир” від 6 травня 1686 р. під контроль царя переходить Запорожжя. Але можна згодитись з твердженням, що в цей час Запорожжя по суті лише формально належало Москві4. Про це свідчать події, пов’язані, зокрема, з діяльністю Петра Іваненка і Костя Гордієнка.

Зовсім інші відносини запорожців з Росією складаються в період Нової Січі. Їх помешкання будуються перед Українською лінією. Тому вже в 1734 р., коли ще тільки козаки повертаються в підданство царів, наголошується на охороні кордонів з боку Криму, а в 40-х роках Єлизавета Петрівна наказує пильнувати і кордони з Польщею5. У запорожців створюється спеціальна прикордонна служба (структура, фоpми i засоби прикордонної охорони розглядались на попередній конференції). Козаки, за розкладом, виставляють на кордон застави (бекети), створюють форпости (радути), у випадку необхідності виставляють карантинні (протичумні) застави, проводять розвідку у Криму тощо.

Прикордонні команди поділялись на водні і сухопутні у залежності від того, яку ділянку кордону потрібно охороняти. Кордони охоронялись цілий рік, в документах наводяться реєстри команд і форпостів зимової дислокації6.

Запорожжя військовими звитягами мужньо захищало імперію, прикордонною вартою пильнувало її, а от „почесні запорожці” М.Кутузов, П.Панін, Г.Потьомкін (вони були прийняті до Запорозького війська), імператриця, котра запевняла: „Між тим і монарша наша милість й увага до сього Нашого підданого війська... продовжені... й поглиблені будуть”7, у 1775 р. знищили його.

У XVII ст. мешканці Правобережжя заселили Слобідську Україну.

Московський уряд охоче приймав переселенців, адже з перших днів ті отримували чітку вказівку - боронити коpдон від татар. Більше того, українців заохочували в заселенні дикого поля, надаючи пільги. Ця колонізація була надто важкою і небезпечною, адже тут кочували степовики і проходили так звані сакми - шляхи татар - Муравський чи Царський, Ізюмський, Кальміуський, Бакаєв, Кончаківський та інші8. Ось для того, щоб перерізати їх, не дати степовикам прорватись до московських осель і організовувалась прикордонна варта.

Основним засобом оборони служили міста-фортеці. У XVII-XVIII ст. в Слободській Україні усі полкові і сотенні міста, іноді слободи i навіть деякі панські села були фоpтецями. Біля деяких міст були ще і "білягородні" фоpтецi.

У всіх містах Слободської України були вартові, станичники, дозорні, що стояли на варті у фортеці, біля воріт, на валах, в острожках, біля бродів.

З міст південних полків посилались роз’їзди в степ для контролю за татарами. Для них будувались острожки з вежами-калавурнями, які служили притулками. При острогах будували також маяки: „як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається дим уверх, - щоб у полях і на сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і утікали б у город".

Всі Слобідські полки (крім Сумського) заселялись перед Білго-родською захисною лінією, перші укріплення котрої виникли ще в 1587 р., а в 1658 р. у Білгороді було створено прикордонний військовий округ-разряд. Тому у 1678 р. розпочалось будiвництво Нової (Iзюмської) лінії.

Але вже з 80-х років перед Новою лінією також з’являються поселення. Тоді (1731-1735 роках XVIII ст.) була збудована Українська лінія. Ця лінія була протяжністю до 300 км і проходила від Дніпра, Оріллю, її притокою Берестовою, потім Берекою до Сіверського Дінця. До кінця 30-х років було збудовано 409 редутів, 16 фортець.

Варта складалася в основному з українського козацтва. Охорона лінії і зв’язок між підрозділами забезпечували роз’їзди, а для спостереження в степ висилались дозори.

Кривавими мозолями обернулось нашим предкам спорудження прикордонних укріплень. „Серьезной силой, уже с начала XVII ст. пополнявшей пограничное население Московского государства, стали днепровские казаки. К царствованию Алексея Михайловича на Слободской Украине возник контингент, достаточный для формирования целой оборонительной системы... При этом казаки зачастую сами создавали и фортификационные сооружения” 9.

Наскільки важкою була ця праця, знаходимо у доповіді лебединського сотника генералу Косогову від 1681 р.: „Надовби під Бишкиним од озера до болота побудували. Але козаки Сумського полка дуже тепер знищилися у хлібних запасах; іншим навіть нічого їсти. З голодухи виходять з табора і не можна їх затримувати, а приходить мало товариства – і вони, бідні, роздягнені, хорі і їсти нічого. ...і тепер стояти тут на заставі нам не можливо”10.

Автори праці „Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст.” вважають, що за наказом із Москви на будівництво Української лінії було зігнано понад 56 тисяч українських робітників з підводами та іншим спорядженням11. Але є дані, що тільки у 1731 р. на спорудження лінії Гетьманщина прислала 20 тисяч чоловік, слобідські полки – 2 тисячі козаків та 10 тисяч селян.

Надовго запам’ятали українці цю каторжну та принизливу працю:

“Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію, ...

О царю поганий,...

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями...”12

У 1713 р. на основі слободських полків Петро І створив ще одну прикордонну структуру на південних рубежах – Українську ландміліцію.

Програш війни з Туреччиною (1710-1713 рр.) перекреслив завоювання Росії кінця XVII ст. у Приазов’ї і знову відсував кордон на північ, встановлюючи його посередині між ріками Оріль і Самара. Скориставшись цим кримські татари почали повертати та укріпляти свої володіння між Доном і Дніпром.

За наказом від 2 лютого 1713 р. „О устройстве в Киевской губернии ландмилиций из пяти полков” сказано: „...набрать в губерниях в Киевской, в Азовской из драгун, из солдат, из стрельцов, из казаков, из пушкарей и тех же чинов из отставных от 15 до 30 лет, по 3500 человек, итого семь тысяч человек”13.

В результаті, за адміністративними назвами, було сформовано Сумський, Ізюмський, Охтирський, Острогозький, Харківський полки ландміліції. На них покладались наступні завдання: охорона і оборона кордонів від раптових військових нападів та набігів; боротьба з контрабандистами; спостереження за таємним провозом „біглих людей” і проникненням лазутчиків; боротьба із загрозою занесення епідемій; боротьба з бродяжництвом у прикордонні.

Ландмiлiцiйнi полки знаходились пiд рушницею навесні та влiтку, оскільки татари здійснювали набіги саме в цей час, а на зиму вiдпускалися додому.

Щовесни ландміліційні формування висувались на лінію кордону і розміщались у фортецях та форпостах Прикордонних (засічних) ліній.

У 1764 р. ґенерал-фельдмаршал П.А.Румянцев безпосередньо на лінії кордону залишає мінімальну частину прикордонних сил. З інших формує три сильних пересувних загони. Вони розташовувались у глибині за центром і флангами Української лінії і були зв'язані летючою поштою з гарнізонами кордону. Коли степовики проникали в проміжки між фортецями і форпостами, вони охоплювались пересувними загонами і знищувались. Ці зміни зробили прикордонні структури більш мобільними і боєздатними, що дало можливість більш эфективно вирішувати завдання зміцнення безпеки країни, охорони кордону.

У 1775 р. Українська ландміліція ліквідовується.

_____________________

1 Боярский В.И. На стороже Руси стояти. - М., 1992. – С. 27-28.

2 Iстоpiя укpаїнської еміґрації. Б.Д.Лановик, Р.Т.Гpом'як, М.В.Тpаф'як та ін. За pед. Б.Д.Лановика. - К.: Вища шк., 1977. – С. 56-57.

3 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). -2-ге вид., доп., перероб. – К.: Либідь, 1995. -С. 510, 515.

4 Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища шк., 1994. – С. 449, 539 с.

5 ЦДІАК України. - Ф. 229. – Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 34. - Спр. 7. - Арк. 4.

6 ЦДІАК України. - Ф. 229. – Оп. 1. - Спр. 21; - Арк. 67. - Спр. 119. - Арк. 84; - Спр. 256. - Арк. 18-44.

7 Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одеса, 1885. - Ч. 3. – С. 21.

8 Саpатов И.Е. Муpавский шлях через "Дикое поле" // Памятники Отечества. - 1980. - № 2. -С. 30-35.

9 Молотков А., Чепелкин М. На страже границ отечества. Краткий очерк Пограничных войск России // Погpаничник. – 1996. - № 6. – С. 57.

10 Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків: Основа, 1990. - С. 58-61.

11 Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. / Д.Я.Телегін (відп. ред.), І.С.Винокур, О.М.Титова, І.К.Свєшніков та ін. – К.: ІЗМН, 1997. - С. 30.

12 Тарас Шевченко. Кобзар. – К.: Дніпро, 1976. – С. 202.

13 Плеханов А., Плеханов А. Казачьи войска при Петре І (1682-1725) // Пограничник. - 2001 . № 12. - С. 58-61.

Олександр Середюк (Луцьк)

“ЗАДАВИЛИ СВОЮ МАТІР ВЛАСНИМИ РУКАМИ…”

(про загибель Січі та оборону Азова)

Луг – батько, а Січ – мати. Так ласкаво називали запорожці своє “гніздо”, свою військову оселю, свою столицю вольностей і демократії. Високою цивілізованістю, міцним звичаєвим правом та комуністичним способом спілкування, спартанською загартованістю та надзвичайно суворим військовим вишколом цінувалася вона на весь світ земний. Недаремно простий люд її любив і цінував, підтримував і плекав, а деспотичні і монархічні правителі то ненавиділи. І хоч не любили її, проте щоразу зверталися до славних запорожців по допомогу. Бо твердо були переконані: яку сторону візьмуть запорожці, на тій стороні буде й перемога. Пізніше класики марксистської філософії дадуть їй чітку назву – “козацька республіка” (Мал. 1).

Отже, така “козацька республіка” була мов “більмо в оці” деспотичних правителів. Тому й прагнули монархічні владики як із польського боку, так і зі східної Московії ліквідувати це “гніздо” вольностей і свободи. Не раз це сонце свободи намагалися знищити. Та особливо полютувала над святою свободою українського козацтва російська імператриця Катерина ІІ. Не вірила, що можна буде легко взяти козацьку твердиню і зруйнувати її. Тому й послала експедиційний корпус генерала Текелі, як розвідку – боєм, не видавши навіть Указу, не давши йому “жалованої грамоти”. Лише пізніше, аж майже через місяць, 3 серпня 1775 р. було офіційно проголошено маніфест про ліквідацію Січі.

“…Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских козаков… за оскорбления Нашего Императорского Величества через поступки и дерзовение, оказанные от сих козаков в неповиновении Нашим Высочайшим повелениям”.

Мал. 1. Остання рада на Січі. Худ. Ковальов В.

Документи та свідчення невигаданих очевидців передають картину руйнування Січі. Так, старий запорожець М. Корж пізніше згадував, як 4 червня 1775 р. частини 1-ї армії під началом генерала-поручика П. Текелі оточили Січ2. Вона й раніше знаходилася в повній блокаді завдяки карантину від епідемії чуми в Туреччині і Криму. Під началом П. Текелі, за А. Скальковським, було 8 кавалерійських полків, 10 – регулярної піхоти, 13 донських козачих полків, 20 гусарських і 17 драгунських ескадронів. Вони стояли табором два дні, з артилерією на позиціях. Кошовий, дізнавшись, що вже зайняті військом всі паланки, всі містечка і всі слободи по всьому Запорожжю, радився з курінними отаманами: “оддамо Січ москалеві чи не оддамо?.. Що відповідати на запрошення генерала Текелі, їхати до нього чи ні?..

- Битися будемо!

- Геть москалів із землі нашої Матері-Січі Запорізької!

- Геть вторжеників жорстоких, які катували гетьмана Залізняка, сотника Гонту! І тепер вторгнулися в запорозьку хату, щоб запорозьких дітей поробити московськими рабами.

- Кари москалям! – кричали запорожці, ждучи наказу іти до бою.

Вагання кошового отамана швидко вловив архімандрит Володимир Сокольський. Він цілував образ Покрови і сказав кошовому Петру Калнишевському: “Господь Бог Христос покарає його, коли він почне проливати християнську кров”.

Архімандрит звернувся до запорожців, щоб вони “покорилися волі Божій”.3 Отаким способом насилу вгамували діяльність завзятих січовиків. Старшина пішла з хлібом-сіллю до генерала Текелі, бо сподівалася, що покірством, оголошеним церквою православною, запобіжить якоїсь ласки до уряду.

Старшина разом з архімандритом піднесли генералові хліб-сіль в його таборі, потім трапезували у кошового.

А вранці, 6 червня, як писав генерал в рапорті цариці, його військо “тихо, без пострілів” вступило до Січі, і “по всем улицам пристойные караулы” були поставлені. Зокрема, “войсковой казенный и пороховой погреба, канцелярия кошей и все принадлежности… собраны были из укрепления в поле…Козаки, при обьявлении Е. И. В. от их народу соизволения, положили ружья”4.

Переказуючи М. Коржа, А Скальковський пише, що після відвідин куреня кошового генерал Текелій “возвратился в лагерь, и пробыл там более недели. В течении сего времени офицеры русские и солдаты приходили в Сечь, а козаки и их отаманы посещали их лагерь и друг с другом гуляли, и обходились свободно и вольно”5. Потім, усипивши пильність, напоївши довірливих козаків, генерал “Текелий привел всех запорожцев к присяге”.

- Покарав, покарав нас Господь… - промовив старий запорожець після розповіді козаків, які згадували про руйнування Запорозької Січі.

- От і моїх сусідів, що понад Половицею жили, покривдили: всі зимівники їхні поруйнували, землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.

- Не розумієш козаче того, що сталося. Не в тому тільки лихо наше, що Січі вже немає… не вперше руйновано Січ Запорозьку: руйнували її татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька…тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили її – от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано після того, як залито кров’ю її шанці… Та смерть була б недовговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає парості й веде за собою нове життя; це ж смерть, що ви заподіяли Січі, смерть ганебна, а може, боронь, Боже, й довічна. Нема чого й говорити, ви самі власними руками задавили свою матір! – мовив старий запорожець Баган.

- А що ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не хотіли стати за свою правду й скоритися лихій долі?

- Не знали ви що робити? – в запалі скрикнув Баган. – Та коли б за моїх часів був такий кошовий отаман і така старшина, як отсе у вас, так ми нагодували б їхнім тілом у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за козацьку волю й честь! От що!”6

- … А ми ж мало не так і вчинили, як ви говорите: ми скинули всю старшину й обрали таку, що згодилася вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з пушкарні на окопи. Та що ж, коли тут вийшов панотець Володимир з хрестом і сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося. Що тут було чинити? Товариство розійшлося по куренях…”7

Так описав цю страшну і ганебну сторінку Запорозької Січі в історичному романі “Зруйноване гніздо” Андріан Кащенко. Цей історичний роман розкриває спадкоємний зв’язок поколінь як заповіт нащадкам, як настанову питань грядущого.

Чи могли запорожці вчинити опір агресору?

Що мали воїни степу в Січі проти підступного московського генерала?

20 гармат, 10 тисяч запорожців-звитяг і 15 тисяч запорожців, які “хліб роблять, і при потребі можуть взяти зброю”8.

Цілком достатньо було сил, щоб стати до оборони. Були часи, коли і з меншими силами, і захоплені зненацька боронили свою Мати-Січ.

То чому ж не кинулися чинити святу справу проти зайд-чужинців, які непроханими гостями обступили Січ і чорними жерлами гармати націлились на своїх, ще вчорашніх союзників, які на своїх козацьких плечах, своєю кров’ю здобули перемогу над турками? Адже, ще року не пройшло, як 10 липня 1774 р. було підписано Кючук-Кайнарджійський мирний договір з Туреччиною, який завершив кровопролитну шестирічну війну (1768-1774 рр.).

Україна посилала на ту війну кращих своїх синів. У 1770 р. запорожці брали участь у розгромі турецької фортеці Кафа. А слава по Європі пішла, що Росія перемогла Туреччину.

Україна дала тисячу возів хліба, полотна, стада волів, коней, овець, сотні бочок сала, меду, сиру. Війна виснажила Україну.

Не почули москалі ні теплих привітань, ні докорів, ні нагадувань березневих статей Хмельницького, що були видані в 1685 р., де голоситься, що воз’єднуються не раб і пан, а вільний з вільним.

Фатальну роль у запорозькій кризі зіграв архімандрит Володимир Сокольський. Він не тільки очолював духовне життя Запорозької Січі, він був і радником кошового отамана Петра Калнишевського. І не тільки. Як пише Лев Силенко, він був і донощиком. Про настрої запорожців він доносить Київському митрополитові Гавриїлові, який є ставлеником Московського патріарха. “Архімандритові В. Сокольському московська “Тайна Канцелярія” доручила виконати такі обов’язки, які виконав архімандрит Мелхиседен Значко-Яворський, намовивши гетьмана Залізняка і полковника Гонту ставитися з довір’ям до московського генерала Крєчєтнікова”.

Старий і поміркований козацький отаман П. Калнишевський не зробив висновків із уроків історії, української історії боротьби не тільки за гетьманську булаву, а й за незалежність України.

А повинен був знати, що в недалеких сто років тому, за старання єпископа Мефодія (протопопа М. Філимоніва, московського наглядача Київськиї Митрополії) ув’язнили в кайдани гетьмана Якима Сомка (був одружений на Олені – дочці Б.Хмельницького) у Ніжинському замку. І так старався, що 18 червня 1668 р. в м. Борзні був винесений смертний вирок наказному гетьманові Я. Сомку, Ніжинському полковнику В. Золотаренкові, Чернігівському - Й. Силичеві, Лубенському – С. Шатрицькому, Переяславському - А. Шуровському, Сомковому писарю – К. Щираю, Ніженському старшині – П. Килдію і сокирою їм було відрубано голови з веління “царського величества”, а інших прихильників Сомка закували в кайдани і вивезли у Московію. За що? За те, що підтримували зв’язок з гетьманом Тетерею, який хотів звільнитися з московської кабали.

Забув старий отаман і помилку гетьмана Брюховецького, який переміг в протиборстві за булаву Якима Сомка та поїхав на поклон до Москви присягати “царю-батюшці”, а потім прозрів, побачивши безчинства московських гарнізонів та їх воєвод, випростав голову і зібрав у Гадячі козацьких полковників на Старшинську Раду. І було постановлено: “Відмовитися від співпраці з Москвою… Сказати московським воєводам, щоб вони з своїми військами виїхали з України “Коли по-доброму московити не виїдуть з України, то тоді треба їх вигнати силою9.

Проте Старшинська Рада та Іван Брюховецький зробили помилку, дозволивши протопопові Семонові Адамовичу бути присутнім на засіданнях Ради, яка починалася і закінчувалась молитвою. І він клявся перед хрестом, що таємниць Старшинської Ради не зрадить. Та зрадив так, як зраджували всі його попередники, а потім наступники, паралізуючи спроби створення державності України.

Лев Силенко пояснює причини такої дії святих отців. “З погляду канонів православ’я, - зазначає Учитель Рідної Української Віри, - попи, зраджуючи таїни гетьманів чи Старшинської Ради, не були зрадниками, а оборонцями влади помазанця Христового. Протопоп С. Адамович вважав, що гетьман Брюховецький і Старшинська Рада є “предателями”, “изменниками”: цілували хреста “на верность царю”, а тепер, зрадивши царя, хочуть творити самостійну Україну (Русь). Вони зрадили не тільки царя, а й клятву складену в церкві: вони знеславили Христа, вчинили смертний гріх. Церква не може смертних грішників, які задумали державність творити, підтримувати.”10

Ось так. Корися, молися, будь смиренним і тихим, не висувайся, слухайся своїх повелителів. Будь “рабом” не тільки Христа, а й його помазаника – царя, який не дивився на заповіді Божі, а робив свою чорну справу – “собирание Руських земель…”

Та справа була не тільки в присязі і клятві, які вони самі освячували і канонізували, щоб бути вірнопідданими рабами Божими і слугами “Єго Величества”. Як зазначає академік М. Грушевський, “архієпископ чернігівський Лазар Баранович, що правив лівобічними епархіями, виступив проповідником московського підданства і став намовляти й Многогрішного (наказним гетьманом, якого залишив Петро Дорошенко, не закінчивши військової компанії по повному очищенню України від польських і московських зайд, виїхав в Чигирин – (прим. автора), щоб піддався Ромадановському (російському воєводі, який з московським військом рушив на Сіверщину, тобто знову вторгся на Україну)”11.

Не міг не знати про ці трагічні помилки своїх попередників, славних гетьманів України старий досвідчений кошовий отаман Калнишевський. Знати, можливо, то знав, проте висновків правильних не зробив. А раз не зробив, то й забув жорстокі уроки історії. А історія – це сувора вчителька життя. Вона нікому не прощає невивчених уроків, нікому. Ні простому козаку, ні кошовому.

І коли старий запорожець забув, то Січ пам’ятала ті чорні жахливі дні після поразки Івана Мазепи в 1709 р. Тоді не всі запорожці пішли на злуку з гетьманом за своїм кошовим Гордієнком, а лежали по куренях, прийнявши нейтралітет до московського царя Петра І. “Хохлам нельзя верить,” – вирік російський сатрап і наказав Меншикову несподівано вторгнутися на Запорожжя і вирізати запорожців, бо вони, мовляв, можуть змінити думку і піти до Мазепи.

Москалі підступно підійшли до Січі і сказали: “Ми єдиновірні брати ваші”. Запорожці їх вітали та, оглянувшись, побачили, що москалі у них зброю забрали. “Нашому товариству голови луплено, шию сокирою відрубувано, шкуру здирано та вішано13, – такий лист написав запорожець Степаненко, який врятувався, до гетьмана Івана Скоропадського.

А Павла Полуботка, гетьмана України, який прибув 3 серпня 1723 р. із своєю старшиною у Петербург, москалі поставили “под караул” і понакладали на них кандали. Не зважили на їхні заслуги (помагали Петрові І бити під Полтавою Карла ХІІ і гетьмана Мазепу), - “вищий суд московський виніс вирок: всім “гостям” сокирою повідрубувати голови. Цар “помилував”, дав наказ: поступово вмертвляти українців, тримаючи їх “надстрожайшим караулом” у казематах Петропавлівської фортеці.

Забув про все це старий отаман Петро Калнишевський. Та й вважав, що нічого худого не зроблять такі “союзники й побратими”, адже здались козаки без бою, склали зброю, пили мед-горілку з єдиновірними “братами”. По-лицарськи мислив, що не поступлять з ним як із злодієм, адже був жалуваний самою імператрицею високими нагородами, присвоєно було і звання генерала.

Та здоровий глузд і логіка були зайві. Тут діяли чорні закони високої стратегії імперської сили. Мов злочинця, його закували в кайдани і відправили поетапно на “кінець світу”.

А якої “ласки” отримали помірковані запорожці, дізнаємося в одній з праць маститого історика України академіка М. Грушевського: “Та найбільше було дивно, що тих старшин, які намовляли запорожців не противитися, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке заслання. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Але потім виявилося, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морі, і він там замкнений в самітній келії, не бачить людського лиця… очевидці прочане, що бачили його в перших роках ХІХ ст., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії в’язниці:14 на Різьдво, Великдень і Спаса… Схуд і зсохся від старости, був весь сивий, а вбраний по-козацьки в синій жупан китайчатий з двома рядами гудзиків. Вмер 1803 року, маючи 112 літ. Перед тим, 1790 року вмер військовий писар Глоба, засланий також в один північний монастир, і суддя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольським”15.

Михайло Грушевський в своїй “Ілюстрованій історії України” називає те місце, де утримували кошового отамана “келією”. Що ж то була за “келія”, дізнаємося у сучасного дисидента-дослідника.

Колишній сокамерник Василя Стуса, багатолітній політв’язень, який в 1999 р. побував на Соловках як дослідник, описав ту жахливу камеру-“келію”, де сидів останній кошовий отаман Петро Калнишевський:

“Дно в підземеллі нижче рівня верхнього шару грунту по пояс. Камера маленька, метрів два на два, стеля склепінням сходиться вгорі: її висота - майже на зріст людини. Стіни тут вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. Промінь світла ледь-ледь освітлює цей страшний чадний каземат. Здається неймовірним, що тут можна просидіти хоч би літній день, не кажучи вже про 25 зим. В’язня не випускали звідти навіть за природною потребою… У цій ямі нещасному доводилося ще й відбиватися від пацюків, які од’їдали йому вуха, пальці. А щоб палицю дали – за дозволом треба було звертатися аж до столиці.”16

У своїй історичній праці М. Грушевський пише, що Петро Калнишевський “прожив там ще двадцять п’ять літ.” Та хіба можна назвати “життям” людини у невеличкому кам’яному мішку? І кого? Запорожця, кошового отамана! Для якого Січ – Мати, а Луг – Батько! У якого наречена – то Воля! Найпідлішої, найвитонченішої кари годі було придумати нащадкам монголо-татар…

Замуровано в казематі (льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачачи світу божого, промучився 12 років. І тоді тільки дозволили його перевезти у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було. Маючи 109 років, він вперше побачив світло. Побачив і осліп від світла, про яке марив чверть віку. “Мій згорблений дідусе, - жалкує по ньому Лев Силенко, - як міг ти витерпіти? Що, крім “баланди”, ще живило хворе й безнадійне тіло? Що лікувало Твої немічні ноги і безсилий рот”? І тут робить висновки, порівнюючи муки Ісуса Христа і Петра Калнишевського.

Христос сказав: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїля.” Він, син Ізраїля, перш за все страждав за свій рідний народ, отже страждав по-благородному, і треба перейматися його стражданнями по-благородному17.

Його розіп’яли на хресті, де він спокійно помер. Він помер на горі, він далеко бачив перед собою, йому світило сонце і дихало свіже повітря – йому легко було вмирати навіть у муках.

Ти ж мучився, але не вмирав. Ти жив, а це була страшніша мука за Ісусову. Але Ісус став святим, його муки освячені вітром і вони живуть у багатьох.

Вчений і філософ робить висновки:

“Калнишевський у покрученій ямі! Це страшніше за розп’яття! За життя замурована в землю людина!”

І звертається до українців:

- Ви, перейнявшись Христовими стражданнями, забули про свій народ, байдуже ставитеся до страждань рідних великомучеників – світлоносних синів Божих. Ви перейняті стражданнями Христовими по-рабському. Ваше неморальне милосердя до Христа принижує Христа.

- Живіть законом Мудрості Життя:

той, хто зазіхає на волю твоєї вітчизни, є твоїм особистим ворогом. Не приятелюй з ним, і нехай твої діти не приятелюють з його дітьми. Тобто будь людиною національної гідності і в цьому дусі виховуй і дітей своїх.

Якби ж то старий запорожець знав заповіді Велесової книги, то не опинився у кам’яному мішку. Та, вихований християнським православієм, молився іншим заповідям: “Не протився злу, люби ворога свого…” Проте, ворог, що прийшов непрохано до твого порога, так не чинить по-християнськи, хоч і тримає в руках чи на шиї хреста. І коли ти не борониш Матір-Землю свою, ти чиниш зло перед своїми дітьми (гріх за хр. в.) і тоді Бог твоїх предків карає тебе.

Патріотично налаштованих старшин Запорозької Січі, таких як полковники Кулик, Чорний, Пелех, Порохня в “кандалах” привезли в Москву на катування. Хто витримав татарські тортури біля стін Кремля, був на вічну каторгу засланий в Сибір.

Однак Катерина ІІ не забула за своїх духовних покровителів, які “троянським конем” робили свою “святу” справу “во імя собіранія руськіх зємєль”. Вона обдарувала попів і архімандритів соболями, золотими хрестами, ризами, і вони далі у церквах рекли: “Православні християни, коріться своїм господарям, хранителям православ’я, что б єемі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа”. Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорозької Січі отримали дар від матері - цариці Катерини ІІ-ї: 1620 десятин родючої землі відібраної у запорозьких козаків.

Щоб узаконити рабовласницьку систему і повністю викоренити козацькі вольності, підірвати їх економічну незалежність, Катерина ІІ щедро дарувала московським воєначальникам запорозькі землі. Так, генерал-майор Юсупов (потомок астраханського хана Ісуба) отримав 12600 десятин землі з селами, пасовищами, скотом і українцями; генерал-прокурор В’яземський – 100000 десятин; генерал-поручик Прозоровський – 12400; прокурор Сабуров – 6600; статський советнік Семічев – 6250; генерал-майор Потьомкін – 14680; осадчий Муравйов – 1513; поручик Чертков – 3800; поручик Черяков – 15720. Різних рангів 95 осіб отримало 602302 десятин землі Запорозької Січі18. Не забула цариця і про українських старшин, які зрадили український народ, “подарувавши” їм їхні ж запорозькі землі.

Відібрали у вільних козаків потом і кров’ю нажите добро, землю, луги, стави і левади, а потім “дарувала” своїм вірнопідданим слугам і холуям. Було що дарувати. Адже тільки у Запорозькій Січі забрано весь січовий косяк, 16 тисяч коней! Імперська традиція в дії: “поділяй і властвуй!”

А що ж запорожці, славні рицарі Волі?

Москалі Січ-Мати зруйнували, добро, розграбували. Саме слово “запорозький козак” – оголошено було “поза законом”.

Був виданий наказ світлішого князя від 1776 р., щоб усіх, які знайдуться непанські, запорожців віддавати в пікінери (солдати).

Тож змушені були запорожці покидати свої одвічні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля; без волі не знайдеш долі навіть у рідній країні.

Частина запорожців не хотіла залишатися під московською владою, подалася до Туреччини і в гирлі Дунаю заклала знову Січ. “Запорожець - за Дунаєм” оспівано поетами і митцями. “1778 р. їх формально було прийнято під власть турецьку, позволено заложити Січ, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанові нічно і конно”, - описує цю сторінку історії М. Грушевський19.

Проте хотів би нагадати читачеві одну із унікальних сторінок історії запорозького козацтва – про оборону Азова в 1641 р., щоб розвіяти у деяких скептиків поняття, мовляв, то була історична неминучість, на це були об’єктивні причини, необхідна централізація влади “во імя…” і т. д. Чи могли запорожці втримати свою святиню – Січ Запорозьку, вберегти свою Матір, чи так здати безглуздо без бою?

Могли!

Мали вже і досвід, і приклад своїх попередників.

Який? Про це наша наступна розповідь.

ОБОРОНА АЗОВА

Однією з героїчних сторінок українського козацтва в історії України є так зване “Азовське сидіння”.

В 1471 р. турки захопили слов’янське місто Азов і перетворили його у військовий форпост для наступу на Московську державу й заступили козакам вихід до Азовського моря. Запорозькі і донські козаки спільно здійснювали походи, щоб захопити Азов, оскільки це був і своєрідний ключ до Північного Кавказу, Поволж’я й усього Сходу. Перша серйозна спроба була в 1593 р., але не увінчалась успіхом.

Навесні 1637 р. запорозькі і донські козаки розпочали нову боротьбу за Азов. 18 червня 1637 р. після тривалої облоги і трьохтижневого штурму, використовуючи підкоп, заклавши порохову міну, злетів в повітря найнепохитніший мур Азовської фортеці. Фортеця Азов стала козацькою. І відтоді почалося п’ятирічне козацьке володіння цією султанською твердинею, яке закарбовано історією під назвою Азовського “сидіння”.

Царський уряд відмовився взяти фортецю під своє підданство і послати туди свій гарнізон, бо це означало про оголошення війни Туреччині. Мовляв, козаки зі свого веління самі здобули фортецю.

Турецький уряд зробив спробу без зброї повернути собі Азов. Козакам запропонували величезну суму грошей і на додаток безвідплатне відпущення бранців. Цю пропозицію обговорювали на військовій раді в Азові. З почуттям гідності було висловлено одностайну відмову: “Буде вам кримському й азовському царям Азов місто потрібне, а ви його також добувайте, як і ми своїми головами і своєю кров’ю.”

Тоді влітку 1641 р. турецькі і кримські війська суходолом і морем підійшли до Азова та взяли його в облогу. Почалася безприкладна героїчна оборона 6-ти тисячного козацького гарнізону, який турецькі полчища переважали у 20 разів. Головнокомандувачем козацьким військом під час облоги був донський отаман Наум Васильєв.

Перед такою армадою вправних та жорстоких турецьких яничар не могла встояти жодна європейська фортеця. Та козаки зробили їм виклик. Не для того вони здобували Азов, щоб так просто чи навіть за великий викуп його здати туркам.

Турецьке командування було добре навчене і мало неабиякий досвід в облозі і штурмі фортець. Спершу вони насипали великий вал, вищий за мури фортеці, щоб звідти добре було обстрілювати козацькі укріплення. Та лицарі Сонця робили по три-чотири підкопи, спрямовували на вал гармати і розбивали його. А коли захотів підкопатися ворог, то, як описував Евлія-Ефенді, мцедзин головнокомандувач турецькими силами, козаки застосовували якісь спеціальні прилади, які називали “слухами”. Ходячи увесь час уздовж рову, козацькі патрулі виявляли місця, де робилися підкопи і знешкоджували їх. Почалася справжня мінна війна. Турецький головнокомандувач підкреслював винахідливість запорожців, які вдавалися навіть до підводного мінування. “Будучи вправними мінерами, вони не перестають робити міни навіть під річкою.”

Не допомагали туркам і високі драбини під час штурму. Їх скидали разом із воїнами, обливали гарячою смолою, закидали камінням. Не допомагала туркам і перевага в артилерії. Козаки не допускали того, щоб ворог, обстрілюючи гарматними ядрами, пробивав фортечні мури. В тих місцях, куди влучав ворог, козаки ставили “коші” (так називали запорожці фортифікаційні споруди, а донці – “ізби”), заповнені землею, і в них застрявали ядра22.

Коли на шістнадцятий день безперервної турецької канонади було зруйновано всі азовські укріплення, козаки ховалися за кошами в укріплених окопах. Та не сиділи склавши рук, чекаючи смерті чи помилування у ворогів. Під ворожим валом вони викопали “покій великий і двори собі потайні поробили.” Звідти підвели 28 підкопів під ворожий табір. Коли спускалася ніч та згасали табірні вогнища і темрява окутувала землю, козаки виходили із своїх переходів підземних і, мов ті невловимі невидимі месники, що повернулися з “того світу”, нападали на турецькі війська, знищуючи їх без розбору.

А перед тим, щоб не проливати ще крові, якою було просякнуто кожний сантиметр землі, турецькі паші вирішили ще раз підкупити захисників цитаделі. Стріли із “грамотами” випустили з луків, де було запропоновано передати Азов туркам за нагороду. І до того ж значну: 300 талерів і 200 золотих червінців на “кожного молодця”. Козаки відповіли відмовою, що вони ні за що не здадуть Азов!

Тоді турки ретельно почали готувати генеральний штурм зі всім військовим ритуалом, з мусульманським Кораном. “Вранці вишикувалось все військо. Прочитали перший розділ Корану – Фатиха. Роздали зброю. І війська рушили на штурм. І вдерлися турки на фортецю, і дійшли у самісінький центр, і поставили свій прапор, і виголосили “молитву ісламу”, і сім з половиною годин “мусульмани лютували у замку, наче вовки серед овець,” – розповідав Евлія-Ефенді. Турецькі паші були переконані, що фортецю взяли, і турки перемогли. За штурм уже роздавали челенги (відзнаки), займети (маєтки), тимери (земельні ділянки), грошові винагороди. Та виявилося, що радість була передчасною.

Проте, що це була “пірова перемога”, ніхто уже не сумнівався. Турки витратили понад 70 тисяч воїнів під Азовом! Козаки разом з “торговими людьми”, які сиділи на той час у Азові – 3 тисячі чоловік. А ті, хто зостався, ховалися під землею. Вони зуміли замінувати ті ділянки, де найбільше перебувало турків, і підірвати міни, і “відправити силу силенну на той світ нападаючих,” – розповідав Евлія-Ефенді. Крім того, повідомляє він, козаки били з бійниць так, що “мусульман довели до крайньої скрути.” Облога тривала, але вже без одностайності і завзяття. Зруйнована й спустошена фортеця стала нескорена.

І вночі, 27 вересня турецька армія почала відступати. А козаки знайшли ще в собі сили переслідувати її! Вони зав’язали бій з турками і 9 жовтня навіть захопили великий військовий корабель. Видатний історик України Олена Апанович зазначає, що ця сторінка є однією з найяскравіших славетних сторінок історії українського козацтва.

Козаки показали всьому світу, як потрібно воювати, як потрібно обороняти своє. Адже було неймовірним, щоб 5,5 тисяч, в тому числі 800 жінок витримали облогу 240-тисячної турецької армії на чолі з Серкасіром Хусейна-Делі23.

На мою думку, такий безприкладний героїзм і мужність, військовий хист і завзяття воїнів-козаків, захисників своєї Вітчизни є не тільки славетною сторінкою українського козацтва, а й являється золотою сторінкою в історії оборонного мистецтва армій світу.

Нині ми віддаємо почесті захисникам Брестської фортеці, Одеси, Керчі, Севастополя і Кавказу в роки Другої світової війни. Безумовно, герої-захисники заслуговують на безмежну шану. Але кричущо несправедливо забувати тих лицарів Сонця, які в далекому ХVІІ ст. не піддалися спокусі величезних грошей за викуп фортеці, не зрадили козацької клятви, і, не жалкуючи найвищого в цьому світі скарбу (для простих смертних людей) – свого власного життя – не відступили, не здали фортецю, покривши себе безсмертною славою Вічних Героїв.

А що ж стало потім з цією цитаделлю? Зважаючи на складну і несприятливу для Московії ситуацію з Туреччиною, цар наказав повернути місто Туреччині. Сумна дата ввійшла в історію московських інтриг – 18 червня 1642 р. за наказом царя козаки змушені були залишити Азов.

Залишити… Щоб потім через півстоліття знову дертися на ті самі мури, здобуваючи уже славу для Петра І - самодержця російського.

Історична довідка:

1695-1696 рр. – розпочалися т. зв. Азовсько-Дніпровські походи московських військ і українських козацьких полків на Азов і пониззя Дніпра, під час російсько-турецької війни 1686-1699 рр. безпосередньою метою було - здобуття фортеці Азова у гирлі Дону.

Наприкінці квітня з України виступив корпус козаків (15 тисяч чоловік) на чолі з чернігівським полковником Я. Лизогубом. Друга частина московського війська і українська армія (70 тисяч чоловік) діяли в пониззі Дніпра. У травні 1696 р. Азов був оточений з суші і блокований з моря. Після запеклого штурму 17-19 липня 1696 р. гарнізон фортеці капітулював24. Вирішальну роль в облозі та здобутті Азова відіграли українські козаки.

Скільки крові козацької знову було пролито, скільки життів молодечих було загублено!..

Я навмисно, посилаючись на історика Олену Апанович, дослідника збройних сил України, так детально зупинився на обороні козаками здобутої ними фортеці – міста Азов, щоб дати зрозуміти читачам, як козаки та ще й запорожці вміли воювати і боронити своє “гніздо”. Будь на те їхня воля, вони б ніколи і нізащо не допустили хижого і підступного “старшого брата” – московського зайду захопити свою Матір, як вони лагідно називали Запорозьку Січ, в той літній 1775 р. Адже турецькі яничари – це не московські стрільці. Їх же могли б розгромити і значно легше, і швидше, ніж турецьку армію під Азовом. Могли б… І хто знає, як потім би склалася для нас доля, як розвивалася історія неньки-України? Можливо уже з того часу діяла б конституція Пилипа Орлика, як у США – Вашингтона?

Діяла б і Конституція козацької республіки, і пішла б Україна зовсім іншим шляхом європейської цивілізації, а не азіатської деспотії, якби не послухали протопопа Володимира, який вивів славне запорозьке козацтво, мов отару овець, до ката під ніж, щоб “Кров рідновірів не проливати” даремно. Та рідновіри московські були лише біля стін Запорозької Січі, поки не роззброїли козаків запорозьких та не закували в кайдани, як і весь український народ аж на два століття…

____________________________

1 Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. 20. - № 13354. – С. 190-192.

2 Устные повествования бывшего запорожца Н. Коржа – Одесса. 1842. – С. 46.

3 Силенко Лев. Мага Віри. Велика Британія-США-Канада-Австралія-Західна Німеччина, 1979. - С. 918.

4 Скальковський А. История новой Сечи. – Ч. ІІ. – 1846. – С. 187.

5 Там само. - Ч. ІІІ. - С. 195-196.

6 Кащенко А. Зруйноване гніздо. - К., 1991. – С. 524.

7 Там само. - С. 457.

8 Силенко Л. Мага віри. – С. 917.

9 Там само. - С. 866.

10 Там само. - С. 867.

11 Грушевський М. Ілюстрована історія України. 10-а част. - К. - Львів, 1913, - С. 345.

12 Там само. - С. 349.

13 Силенко Л. Мага віри. – С. 889.

14 Грушевський М. Ілюстрована історія…. – С. 463.

15 Там само. - С. 464.

16 Нація і держава. 11.11.2003. - С. 8.

17 Силенко Л. Мага віри. – С. 922.

18 Там само. - С. 919.

19 Грушевський М. Ілюстрована історія…. – С. 466.

20 Крип’якевич І. Історія України. - Львів, 1990. – С. 228.

21 Апанович О. М. Збройні сили України ХVІІІ ст. - К., 1969.

22 Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - К., 1991. – С. 128-141.

23 Довідник з історії України. - К., 2001. - С. 19.

24 Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К., 2002. - С. 13-14.

Володимир Панченко (Київ)

ДО ІСТОРІЇ ГЕРБА МІСТА

НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО

Старовинний герб міста Новгорода-Сіверського (у 1781-1797 рр. - центру Новгород-Сіверського намісництва, у 1797-1802 рр. - повітового міста Малоросійської губернії, з 1802 р. - Чернігівської губернії) досить широко відомий у вітчизняній гербознавчій літературі. Офіційна його редакція, затверджена імператорським указом від 4 червня 1782 р. і внесена до "Повного зібрання законів Російської імперії", є такою:

"На зеленому тлі частина муру міського з брамою, над якими вежа з зіркою, а з боків спис та шабля золоті"1.

П.Вінклер, публікуючи цей герб у своїй відомій праці, додав до нього примітку "старий герб" (тобто підтвердження раніше існуючого герба). На користь "старовини" новгород-сіверської емблеми свідчив і той факт, що санкт-петербурзька Герольдмейстерська контора наприкінці XVIII ст. повідомляла в своїх документах, що для лівобережних українських намісництв (Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського) нею "зібрано колишні міські герби"2. Як "старий" герб Новгорода-Сіверського характеризують і краєзнавчі публікації XIX ст. Одна з них, зокрема, наводить досить фантастичну легенду про те, що герб Новгорода-Сіверського (відомий у редакції 1781 р.) нібито наданий місту на пам'ять про облогу міста військами Лжедимитрія І восени 1604 р. "Від сеї пригоди, - зазначається в публікації, - місту даровано герб із зображенням міського муру з вежею, на нею зорі, з боків же спис та шабля золоті"3.

Подібна інформація, сприйнята некритично, дала підставу окремим сучасним дослідникам (передусім В.Румянцевій) стверджувати, нібито відомий у редакції 1781 р. герб міста походить ще з 1620 р., тобто з часу надання Новгороду-Сіверському магдебурзького права королем Сигізмундом ІІІ 4. Відсутність будь-яких автентичних документальних джерел, що підтверджували або заперечували б таку точку зору, досі не дозволяла піддавати її сумніву, хоча трактування символіки міського герба відповідно до згаданої легенди (про символіку герба як пам'ятку облоги 1604 р.) все-таки мало викликати в дослідників заперечення (адже навряд чи польська королівська влада дозволила б увічнити в гербі Новгорода-Сіверського спротив населення міста її експансії). Проте останнім часом в архівосховищах м. Києва (зокрема в фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського і Центрального державного історичного архіву України) було виявлено окремі сфрагістичні (печаткові) пам'ятки, які дозволяють остаточно довести хибність наведеного вище погляду і вибудувати цілком нову (проте водночас типову для горботворення Лівобережної України ХУІІ-ХУІІІ ст.) схему історії новгород-сіверської міської емблеми.

У матеріалах фонду II Інституту рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського5 автором цієї статті виявлено два примірники печатки магістрату міста Новгорода-Сіверського, датовані 1782 р. Вміщений на цих печатках міський герб перегукується з символікою герба, затвердженого (до речі, того ж року) імператорським указом, проте має і серйозні відмінності: в орнаментованому (дамаскованому) круглому полі печатки - двоярусна гостроверха (шпиляста) вежа, у верхньому ярусі якої - три вікна (середнє -більше від крайніх), а в нижньому - два вікна та брама. По колу герб супроводжує напис:

ПЄЧАТЬ МАГИСТРАТА НОВГОРОДА С¾ВЄРСКАГО +

Водночас свою власну печатку з другої третини XVIII ст. вживала Новгород-Сіверська сотенна канцелярія (у складі Стародубського козацького полку). Численні примірники цієї печатки, датовані 1739-1762 рр., відомі з фондів ЦЩА України у м. Києві. На зазначеній печатці вміщено емблему, повністю аналогічну до герба 1781 р. (міський мур з однією гостроверхою вежею, увінчаною зіркою та супроводжуваною з боків шаблею і списом), яку по колу супроводжує напис:

ПЄЧАТЬ СОТЄННА¤ НОВГОРОДСКА¤

Як відомо, станом на середину XVIII ст. магістратська форма самоврядування зберігалася лише в 11 містах Лівобережної Гетьманщини (серед яких був і Новгород-Сіверський). Переважна більшість цих міст зберегла у своєму діловодстві (на магістратських, а деякі - і на полкових чи сотенних печатках) герби, надані королівськими привілеями в період Речі Посполитої; так, скажімо Чернігівський магістрат до 1782 р. незмінне користувався гербом із зображенням св. Владислава, наданим Сигізмундом ІІІ у 1631 р., Ніжинський магістрат - гербом із зображенням св. Юрія Звитяжця, наданим у 1620 р. тощо. Судячи з усього, не був тут винятком і магістрат Новгорода-Сіверського, на печатці якого зафіксовано зображення, надзвичайно характерне для української геральдики періоду польського панування - малюнок вежі з брамою (для порівняння згадаймо хоча б герб, наданий у 1620 р. тим же Сигізмундом III Переяславу ("на озері вежа з хрестом")7. Зображення такого роду, імовірно, виступає в гербі як "стилізоване зображення самого міста" (за висловом тієї ж таки В.Румянцевої) або принаймні однієї з головних його споруд (в'їзної брами, ратуші, храму).

Щодо побічних фігур на печатці Новгород-Сіверської сотні XVIII ст. (шестикутна зірка, шабля, спис), то їхня тематика (зброя, небесні світила) якраз є притаманною саме самобутній геральдиці Гетьманщини кінця XVII - XVIII ст. і має безпосередній зв'язок із засадами традиційного світогляду козаччини (зброя - готовність до боротьби, зірка - символ благословення небес).

Таким чином, у XVIII ст. у козацькому (сотенному) діловодстві Новгорода-Сіверського відбулося доповнення (за старовинною геральдичною термінологією - "поліпшення") усталеного вже міського герба фігурами, впритул пов'язаними з самобутнім козацьким гербівництвом. Приклади такого роду видозміни міських гербів на терені Гетьманщини також є не поодинокими; тут слід згадати, скажімо, зміни впродовж XVIII ст. в гербі Переяслава (на печатках магістрату - вежа з хрестом; на печатках полкової канцелярії - така сама вежа, але увінчана короною, як і в пізнішому офіційному гербі 1782 р., на печатках полкового суду - така сама вежа, супроводжувана з боків хрестом і півмісяцем) або Лубен (печатка ратуші межі ХУІІ-ХУІІІ ст. - рука з шаблею; печатка полкової канцелярії 1740-х рр. - рука з шаблею, перначем та стрілою; печатки полкових установ другої половини XVIII ст. - рука з перначем або булавою)9.

Зазначені факти доводять, що зафіксована в літературі XIX ст. легенда про відбиття в гербі Новгорода-Сіверського нібито подій 1604 р. не має історичного підґрунтя; насправді ж еволюція герба Новгорода-Сіверського впродовж XVIII ст. є типовим прикладом поступової зміни символіки міста в дусі самобутньої козацької геральдики, що пов'язано з поступовим розширенням впливу козацької (в даному разі - сотенної) адміністрації на суспільне життя міста і відповідним занепадом функцій і повноважень магістрату.

Цими ж причинами, очевидно, слід пояснити й те, що у 1782 р. для опрацювання проекту офіційного герба Новгорода-Сіверського було обрано саме сотенну (а не магістратську) геральдичну емблему міста. Сотенною емблемою, судячи з усього, користувався і П.О.Румянцев у 1766 р., запропонувавши для свого проекту печатки Малоросійської колегії "герб сіверський" - "золотий мур у червоному тлі" (як уже підкреслювалось, наявного на сотенній печатці зображення муру немає на печатці магістрату).

Сучасний герб Новгорода-Сіверського, прийнятий уже у 1990-х рр., фактично повторює в своїй композиції герб 1782 р. (тобто сотенну від-знаку). Незважаючи на його відмінність від первісного варіанту емблеми (на магістратській печатці), все ж вибір саме цієї емблеми для новітнього герба слід визнати вдалим, оскільки вона є прикладом суто української (козацької) видозміни усталеного "магдебурзького" міського герба.

____________________________

1 Винклер П.П. Герби городов, губерний, областей й посадов Российской империи. - СПб., 1900. - С. 103.

2 Соболева Н.А. Старинные герби российских городов. - М., 1985. - С. 100.

3 Материалы для историко-статистического описания города Новгород-Северска // Черниговские губернские ведомости. - 1853. -№ 1. - С. 382-401.

4 Румянцева В.В. Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины периода феодализма. - К., 1986. - С. 55-56.

5 ІРНБУВ, - Ф. II, - Спр. 27810, 27811.

6 Див., напр.: ЦДІА України у м. Києві. - Ф. 51. - Оп. З. - Спр. 9213, 9800, 11860, 12536, 15907, 16257, 17088. - Ф. 64. - Оп. І. - Спр. 469 та ін.

7 Румянцева В.В. Эмблемы земель… - С. 52.

8 Там само. - С. 68.

9 Див., напр.: Грабова Н. Печатки адміністративно-судових установ Лівобережної України XVIII ст. // Записки Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка. Праці історико-філологічної секції. - Львів, 1991. - Вип. 222. - С. 270-291.

10 Румянцева В.В. Эмблемы земель… - С. 90-91.

Людмила Набок (Переяслав-Хмельницький)

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ФОРТЕЦЯ

З 1585 р. землі навколо Переяслава, а також місто стає власністю українського шляхтича, київського воєводи Костянтина-Василя Острозького. Враховуючи важливе стратегічне значення міста, як центру видобутку поташу та виробництва селітри, князь відновлює старовинні укріплення. Збудована на трикутному мисі між Альтою і Трубежем, тогочасна Переяславська фортеця поєднувала в собі місцеві традиції дерев'яного земляного укріплення давньоруських часів з відмінними рисами бастіонної системи, які з'явились в Переяславі наприкінці ХУІ ст. у зв'язку з широким застосуванням у військових діях гармат. Зміцнення оборонних споруд переяславської фортеці та обхідного граду, які проводилися переяславськими воєводами Янушем Острозьким та Янушем Заславським на початку ХУІІ ст., організовувалось таким чином, щоб не руйнувати, а використовувати попередні укріплення, збільшуючи їх потужність (Мал. 1).

Територія замку складала 700 сажнів 2 аршина ( 1500 м). Згідно описів, тут знаходилась резиденція воєводи, пороховий склад, поташ, зберігалися запаси провіанту, арсенал війська. Окрім свити старости, перебували і військові найманці - 200 поляків та 300 німців (1620 - 1647 рр.).

Захист фортеці забезпечували два бастіони, або їх ще називали на Україні “розкати”. Північна в’їздна брама, через яку ходили на посад, власне у місто, була посилена поляками невеличким бастіоном, яку захищав равелін. У фортеці протягом ХУІІ ст. існували будівлі різноманітного призначення: будинки воєводи, військових людей, обслуги старости, три церкви: Михайлівська, Миколаївська, Успенська. Остання слугувала виключно для релігійних потреб гарнізону. В залежності від того, якого віросповідання були військові, Успенська церква у ХУІІ ст. відносилась то до православної конфесії - за часів Острозького, то до католицького ордену єзуїтів - при старостах переяславських Янушу Заславському, Лукаші Жолкевському, Олександрі Конецьпольському і знову стала православною після 1648 р.

Мал. 1. Переяслав сер. ХVІІ ст.

Замок мав двоє воріт: внутрішні і зовнішні. Перші ворота – Спаські – з’єднували „нижнє місто”, тобто посад із замком і знаходились посередині валу (де був малий бастіон), а другі виходили до Трубежа близько Михайлівської церкви, відтак і називались Михайлівськими.

Посад або „нижній город” займав площу близько 80 гектарів і також був оперезаний захисним валом, що утворював колоподібний багатокутник – захід – північ – схід. На валах спорудили оборонні башти - одно та двоярусні. У баштах були влаштовані бійниці та встановлені гармати, яких, за описами, місто мало в різні часи від 16 до 20. Особливо зміцнені були в’їзні башти з двостулковими брамами. Посад мав три брами, від яких пролягали шляхи: один на Київ (північ), другий – на Золотоношу, Гельмязів та Чигирин (південь – захід) та третій – на Яготин, Пирятин, Миргород (схід).

Північну в’їзну браму „нижнього міста” захищав від прямого артилерійського вогню також равелін – трикутне земляне укріплення з ровом, через який був прокладений міст.

Ровам у Переяславі відводилась значна оборонна роль у зв’язку з природним низинним розташуванням. Вони залишились ще з давньоруських часів і при Острозькому лише були розчищені. Рови прокладені були перед валом „нижнього міста” на заході й півночі, а також перед валом фортеці, на півночі у середині посаду. Рови були проточними, тому що з’єднували Трубіж з Альтою. Отож, фортеця і місто були ніби на островах. Велике штучне озеро, яке утворювалось біля стін Переяслава, було серйозною перешкодою на шляху ворога, а саме: зі східної, південної, західної сторін. Для захисту від ворожої кінноти із зовнішнього боку рову встановлювалися рогатини та надовби.

Мости з’єднували місто із зовнішнім світом. Відомо, що на той час Переяслав мав два мости через річки. Один – довгий, стояв у східної брами і перетинав давнє річище Трубежу в тому місці, що і сучасний. Але складався з двох прольотів: це була дорога через Підварки на Яготин, Пирятин. Другий – Альтицький, вів до греблі млинової і шляху на Золотоношу. Топографічне розташування Переяслава - на земляному мисі, який оточували заболочені заплави річок, зумовлювало необхідність додаткового захисту підступів до міста. Тому його жителями була збудована гребля через Трубіж, а від неї - гать через луки до Гори: таким чином заплава Трубежа доходила до природного підвищення. Одночасно гребля використовувалась для господарських потреб городян – на ній було збудовано кілька водяних млинів (один з яких належав ще Острозьким і був згодом подарований Успенській військовій церкві, другий – переяславському полковнику Павлу Тетері, третій належав магістрату). Через греблю йшла дорога на Золотоношу. Тому підступи до неї захищали два невеликих укріплення.

Переяслав ХУІІ ст. являв собою осереддя козаччини, і тут було станцьовано реєстрове військо, але польський наступ спричинив появу у вільному місті (адже мав Магдебурзьке право) так званих “непослушних козаків”, що виокремлювались з “послушних міщан”. Покозачені переяславці не хотіли визнавати польської влади, запроваджували на своїх землях новий лад. Вже під час першого козацького повстання 1591- 1593 рр. під проводом К.Косинського: „... козаки здобули силою прикордонне містечко і замок Переяслав, вбили дощенту багато шляхти і місцевого люду разом з тамтешнім намісником, захопили майно, рушниці, гармати, гаківниці і все, що там було, а замок і місто повністю спалили...”4.

Відома участь переяславців у повстанні 1630 р. під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила), отамана Івана Сулими 1936 р., а також повстаннях 1637-38 рр., врешті, Переяславу судилось стати головним містом Лівобережної України в період Національно-визвольної боротьби українців 1648-1654 рр. Богдан Хмельницький використовував фортецю як головне пристановище артилерії свого війська. Адже Переяслав дістався, так би мовити, «у спадок» від Польщі в гарному стані: добре укріплена фортеця, багата на провіант, а навкруги топі, болота, ліси. Поруч переправа через Дніпро. Усі ці чинники створювали сприятливі умови для того, щоб почувати себе тут у цілковитій безпеці. Тому військо Хмельницького після кожної битви привозило сюди весь свій арсенал: пушки, гармати, порох. Так, в “Актах Юго-Западной России” зазначається, що на початку 1649 р. гетьман наказав везти з Переяслава за Дніпро “пушки і пороховий та олов’яний скарб”. По Зборівським поході артилерія вернулася до Переяслава у вересні 1649 р. Дослідник козаччини Іван Крип’якевич у своїх “Студіях над державою Богдана Хмельницького” відмітив, що не відомо, чи був у Хмельницького другий гарматний парк. Військо гарматників за Хмельницького нараховувало до 300 чоловік. Гетьман мав свої пушки числом 30, та у переяславському полку було десь 85-102 пушки різного калібру, мідяні та чавунні [5. с.111-150]. Через Михайлівську браму весь цей арсенал легше було передислоковувати по Трубежу і далі Дніпром. Козаки ретельно слідкували за збереженням військової таємниці щодо їх зброї, і коли в місто приїжджали посли та посланці або купці-чужинці, то нікого не підпускали до валів та бійниць, де стояли гармати. Хто порушував буцай трохи встановлену дистанцію, того жорстоко карали.

Головними архітектурними домінантами переяславського посаду середини ХУІІ ст. були 4 храми: Воскресенський, Спаський, Покровський, Троїцький (усі на той час дерев’яні). Між ними перед малим бастіоном був утворений великий майдан, а навколо розташовувались житлові квартали неправильної конфігурації, які утворювали мережу кривих вулиць та провулків. В центральній частині міста підносився Воскресенський храм – головний полковий храм української православної шляхти та козаків. Поруч нього містились дворища полковників, сотників. Ближче до Ковальської брами - Покровська церква, поруч - будинки полковників Мировича, Сулими, Мокієвського. Навколо Спаської церкви - резиденції гетьманів Хмельницького, Сомка, Самойловича, Мазепи і його крамниці, а також цеховики, зокрема кравці та шевці. Під валом близько Альти розташовані були кузні. Щодо догляду козаками фортечних укріплень протягом 1648 р. і до кінця ХУІІ ст., то ніяких відомостей поки що немає.

За переяславською угодою 1654 р. було визначено, що воєвода московський зі своєю залогою має право стояти лише у Києві. Але вже за новою угодою 1657 р., воєвод було накинено ще у п’ять міст, куди попав і Переяслав. В умові з Юрієм Хмельницьким 1659 р., що також відбулась у Переяславі, воєводам і залогам московським визначено бути у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані6. Переяславська фортеця була штатною, і тому сюди на постійно стали ратні люди Олексія Михайловича (стрілецький голова Федір Іртіщєв (Ртіщєв) – 1660 р., воєвода Вердеревський -1666 р., які до певного часу ніякої проблеми у місті не створювали. Влада залишалась в руках козацького полковника. Царським стрільцям місце для постою визначили у фортеці. Таким чином, російський гарнізон був ізольований від місцевого населення і водночас розташований всередині міста. В цитаделі були всі необхідні умови для розташування і прожиття військових, кількість яких сягала до 500 чоловік.

Протягом ХУІІІ ст. Переяславська фортеця продовжувала відігравати значну роль в історії України (пригадаємо повстання 1666 р. під керівництвом сотника Максима Хоменка).

З 1667 р. місто фактично знаходилось на російсько-польському кордоні. У Переяславі відкрили прикордонну митницю, яка тримала під контролем стосунки жителів Лівобережної України з сусідньою Польщею. Значення Переяславської фортеці посилювалось ще завдяки тому, що вона прикривала Києво-Печерську фортецю з південного флангу від можливого нападу кримських татар. Також Переяславська фортифікаційна споруда була зручним транзитним об’єктом, через який переправляли зброю в землі, які на той час належали низовому запорозькому козацтву2.

При такому розкладі Переяслав міцно утримував головні позиції в політичному житті Гетьманської України та стратегічних планах Російської імперії на Лівобережжі. Фортеця продовжувала бути штатним військовим гарнізоном, тому в 20 -х роках ХУІІІ ст. стрілецький полк був замінений регулярною військовою частиною. Відносно солдат переяславського гарнізону, слід відмітити те, що вони не були однорідною масою. Серед них, поруч зі звичайними рядовими, існували і такі, що володіли всілякими ремеслами. Згідно з іменним списком 1734 р., у переяславській фортеці мешкало 38 кваліфікованих артилеристів, а комендантами були: капітан Юрій Крефт - 1701 р., майор Коховський-1716 р., майор Херасков -1732 р., прем’єр-майор Фон-Фок 1786 р.

На початку ХУІІІ ст. міська фортеця, не зазнавши серйозних змін, продовжувала і далі укріплюватись. У середньовіччі будівництво підземних ходів було звичайним і майже необхідним явищем. Майже всі тогочасні міста-фортеці будувалися з розгалуженою мережею підземних сховів, тунелів, ходів тощо, але їх існування у Переяславі досить цікаве явище. Не слід забувати, що місто низинне, і ґрунтові води у деяких місцинах можна дістати на глибині 6 метрів. І усе ж місто мало підземні сполучення. Хто і коли будував ці підземні лабіринти, невідомо, оскільки це являлося суворою таємницею. Легенди пов’язують існування ходів у цитаделі та сполучення замкових церков з усіма церквами „нижнього міста”, ходи виходили “Аж до Дніпра”. Це доволі ймовірний переказ, бо якщо навіть ходи виходили біля Михайлівської церкви, то тут була брама, що стояла на березі Трубежа, а це давало змогу його течією швидко дістатись головного річища. На території Михайлівської церкви збереглись підземелля та частинка ходів, напрям яких вже неможливо з’ясувати. Натомість збереглись до ХХ ст., як свідки, ходи, що з’єднували Вознесенський монастир (буд. 1700 р.) з Покровською ( буд.1709 р.), Воскресенською церквами, та північний хід до валів Київської брами. Узагалі це логічно, що сполучались саме так. Адже Покровську церкву змурували як храм-фортецю, й одна з її абсид мала призначення сторожової вежі, з якої спостерігали за рухом на Дніпрі. Воскресенська була головним полковим храмом козаків і мала чималі скарби. За цими напрямками, як свідчення, спостерігаються і досі підземні провали. Ходи овальної форми зі старанно викладеної цегли, яка настільки міцна, що навіть ломом її важко інколи розбити. Частина ходів збереглась на території монастиря, під капличкою до Вознесенського собору, під собором та під дзвіницею собору, але ця таємнича загадковість переяславської старовини ще недостатньо вивчена й повинна бути включеною до чергових планів археологічних досліджень. Єдино, що є достовірним, це те, що викладені вони були з цегли, яка вироблялась на цегельні переяславського Вознесенського монастиря, який почав діяти наприкінці ХУІІ ст. З місцевої цегли спорудили Покровську (1704-1709 рр.) та Вознесенську церкви ( 1695-1700 рр.), відповідно коштами полковника Мировича та гетьмана Мазепи. Цілком логічним може бути припущення, що будували ходи козаки.

Після переходу під владу Росії Переяслав став порубіжним містом, а фортеця відігравала роль оборонної вже не тільки від нападу татарської кінноти, а й військ польських, шведських, які використовували артилерію і вели військові дії за новими тактиками. Переяславська фортеця потребувала модернізації згідно нових військових уніфікацій, адже польські і шведські війська використовували артилерію і вели військові дії за новими західноєвропейськими тактиками. Перша відома реконструкція проводиться після завершення військових дій на Україні 1709 р. За наказом Петра І у Переяславі будується новий земляний ретраншемент цитаделі у вигляді неправильного семикутного бастіону з малими бастіонами на кутах. При цьому були поновлені і старі укріплення. Роботи вели полонені шведи.

У 1727 р. Захарій Зибін зафіксував проведені роботи на плані, а саме: оборонну огорожу фортеці - земляний вал з бруствером, валгангом, апарелями, з великими бастіонами і равеліном з напільної сторони. Також інженер-майор де Кулонг (Деколонг) під час інспектування фортець Україні розробив проект і склав кошторис Переяславської фортеці. Відповідно плану, були збудовані нові приміщення цейхгаузу, порохові склади, вдосконалені редути і форпости [ 2. c.82-86].

З 1738 по 1740 рік тривали роботи по реконструкції відповідно до норм нової європейської фортифікації під керівництвом Данила де Боскета, згідно яких посилена була не тільки близька міць фортеці, а й віддалена, яка стала актуальною при введенні нарізної артилерії. Частину укріплення, звернену до міста з північної сторони, спорудили ламаною лінією і укріпили трьома великими бастіонами, два по кутах зі сходу та заходу, один поміж них ближче до східного. Ці бастіони зробили п’ятикутними з фасами та флангами, між середнім та кутовими поновили два равеліни чотирикутної фігури з чотирма фасами і розташували так, що вихідні кути кожного звернені один до куртини, а другий - у поле. Зі сходу по берегу Трубежа були два бастіони, теж п’ятикутні. Від одного був проведений бруствер до самої річки, перпендикулярно до фортеці. З південного сходу також два бастіони і ламана лінія між ними - куртина. Середній бастіон - чотирикутний. На півдні навпроти устя Альти зробили п’ятикутний бастіон. На південне-західному боці по Альті звели один бастіон, від якого вал з’єднувався з валом великого міста. Із заходу один бастіон залишили п’ятикутним. Поновили усі малі бастіони, і між ними ламаною лінією по валу “нижнього міста” створили куртину. Тоді до Переяслава була надіслана значна кількість робітників, і, головним чином, це були українські реєстрові козаки. Форпостні роботи розглядалися царськими урядовцями як обов'язкова повинність, яку козаки малі виконувати. Тому з Канева були відправлені на удосконалення редутів 753 козака, для інших робіт –161 козак, на вдосконалення форпостів –292 козака, а на удосконалення редуту в самому місті Переяславі –55 козаків. У тому ж 1738 р. з Чернігівського полку відправили на фортифікаційне будівництво в Переяславі 254 реєстрових козака. Навіть були прислані козаки Київського реєстрового полку. Про грандіозність і складність земляних робіт свідчать рапорти переяславських комендантів про численні утечі мобілізованих козаків з будівництва2, 3.

Коли Росія перемогла Туреччину в 1774 р., і кордони відійшли далеко на Південь, фортеці Лівобережної України взагалі втрачають оборонне значення і у 80-х рр. ХУІІІ ст. перестають діяти як військові об’єкти. Окрім того, в 1793 р. відбувся перший розподіл Польщі, і Правобережна Україна увійшла до складу Росії, Переяслав перестав бути прикордонним містом. Утримувати і доглядати Переяславську фортецю стало недоцільно, тому 31 березня 1797 р. надійшов указ імператора Павла І її скасувати.

У 1806 р. вали фортеці були віддані на відкуп селітряним заводчикам, а у 1812 р. поступили у приватну власність князя Кочубея. Відсутність належного догляду за валами призвела до їх швидкого руйнування і подальшого розрівнювання, закриті були рови. При переплануванні міст на початку ХІХ ст. вали і бастіони остаточно зносять. На цих пустках оселяються євреї.

Сліди колишніх укріплень зафіксувались у назвах вулиць: Замкова, Кріпосна, Косогірна, Мала Підвальна і Велика Підвальна, Київобрамська, Верхній Вал, Ламана, Валовий Перекат, провулки Гористий, Кривий. Унаслідок тривалого перебування у фортеці російського гарнізону та ведення усіх документів російською мовою в побуті закріпилась назва району „Крепость”. Досліджувати оборонні вали й бастіони зараз дуже складно, тому що їх переважно зруйновано, і не стільки часом та природою, а більше від рук людських. У зв’язку з тим, що на Лівобережній Україні інші фортеці взагалі не збереглись, залишки Переяславських фортечних укріплень, що були започатковані ще в давньоруські часи, визнані археологічними пам'ятками й охороняються законом.

____________________________

1 Арандаренко М. Атлас карт и видов к запискам о Полтавской губернии. – СПб., 1851.

2 Васильєв М.Г. З історії будівництва Переяславської фортеці у ХУІІІ ст. Переяславська земля і світ людини. – Київ-Переяслав-Хмельницький, 1998. – С. 286.

3 З архіву Київського губернського правління. 1882. - Вып. 1. - С. 121.

4 Івангородський К.Переяславська земля в етносоціальних процесах на середньому Подніпров’ї в кінці ХУ- першій половині ХУІІ ст. // Наукові записки з української історії. Збірник наукових статей. Переяслав-Хмельницький, 2002. – Вип. 13. - С. 166-173.

5 Крип’якевич Іван. Студії над державою Богдана Хмельницького. ЗНТШ. - Львів, 1931. - Т. 151. - С. 111-150.

6 Л.Ч. Україна після 1654 р. // ЗНТШ. - 1899. - ІУ. - Т. 30. - С. 18, 14-67.

7 Терлецький Н. К материалу для истории переяславской Успенской церкви // Полтавские епархиальные ведомости. № 11. 01.06.1887. - С. 411-425.

8 Харламов В. Расписной список Переяслава 1701 г. Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури. - Переяслав-Хмельницький, 21-25 вересня 1992 р. - С. 105-106.

Надія Кукса (Чигирин)

ДОЛЯ РУЇН ЗАМКУ ХМЕЛЬНИЦЬКИХ В СУБОТОВІ

За літописними джерелами, навесні 1664 р. за наказом Стефана Чарнецького спалено містечка Суботів і Бужин1. Очевидно, тоді й було спустошено суботівський замок Богдана Хмельницького. Добре укріплений замок, започаткований чигиринським підстаростою Михайлом Хмельницьким на початку XYII ст., розбудований впродовж 1622-1657 рр. його сином Богданом, перетворився на руїни.

Суботівські укріплення, облаштовані на мисі, добре захищеному природними чинниками: болотами та крутими схилами ярів з півночі, заходу і сходу, були підсилені двома рядами валів, що мали дерев’яні стіни з кількома вежами, та глибоким ровом з перекинутим через нього містком. Поряд з палацом гетьмана розміщувалися будинки козацької старшини2. За браком історичних джерел доля садиби гетьмана наступних ста п’ятидесяти років наразі залишається невідомою.

Напевно, подальшу руйнацію суботівських укріплень в обезлюдненому на довгі десятиліття краї продовжили здебільшого зовнішні фактори.

Одним з перших і найбільш авторитетних дослідників козацьких старожитностей краю слід вважати видатного історика й археолога Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського. На початку двадцятих років XIX ст. побачила світ його праця “История Малой России...”, де в вирі історичних подій пам’ятки матеріальної культури козацької доби, окремі зображення яких ілюструють книгу, постають їх безпосередніми свідками і навіть учасниками. Виняткову цінність для науковців становить малюнок П.Сплетссера з виглядом Іллінської церкви та руїн замку Хмельницького в Суботові, виконаний в 1825 р. на замовлення Д. Бантиш-Каменського Мал. 1). Причому, в коментарях до малюнка історик ручається за

Мал. 1. Руїни замку Хмельницьких в Суботові (фрагмент малюнка П.Сплетссера

з “Історії Малой России” Бантиш-Каменського (1825 р.)

достовірність зображення, уточнюючи, що особисто побував в колишньому маєтку гетьмана3. На основі цього художнього твору О.Осиповим в 1826 р. було виконано гравюру, яка протягом наступних десятиріч широко використовувалась як ілюстративний матеріал в студіях багатьох істориків. Центральну частину твору становить зображення церкви та прилеглої до неї території. Проте на задньому плані досить чітко проглядаються “руїни будинку Хмельницького”4. Безперечно, це перше, що маємо на сьогодні, зображення залишків укріплень садиби гетьмана. Унікальність його особливо підсилюється тим, що в наступні десятиліття в зв’язку з активізацією забудови Суботова та околиць для господарських потреб використовується камінь і цегла з руїн, внаслідок чого незабаром зникає наземна частина споруд.

Початком інтенсивного знищення залишків будівель Л.Похилевич вважає тридцяті роки, зауважуючи, що близько 1830-го р. від будинку Богдана Хмельницького ще залишалися стіни висотою в сажень, які невдовзі були розібрані для підмурків церкви Медведівського монастиря5. Відповідні висновки дослідник міг зробити, опираючись на церковну та монастирську документацію з використанням місцевих переказів, які могли носити тоді значну частку достовірності, оскільки, були ще досить свіжими. Проте, якщо брати до уваги припущення голови Черкаського окружного комітету охорони пам'яток старовини, мистецтва й природи О.Александрова (двадцяті роки XX ст.), який міг опиратися на віднайдені в церковних архівах відомості, використання залишків руїн колишнього суботівського замку Богдана Хмельницького почалося значно раніше – з 1800 р., коли було закладено Свято-Троїцьку церкву Мотронинського монастиря6. Зокрема, в Реєстрі монументальних пам’ятників культури на Шевченківщині, які прийняті на облік і під охорону ВУАК від 16 червня 1929 р., зазначалося: “ ...Є підстави вважати, що у фундамент цієї церкви (Троїцької - Н.К.) закладені монолітні плити Суботівського палацу, можливо, що плити й стовпи чудового ганку названого палацу, опис якого зберігся7.

Примітка. Біля церкви є загадкового походження моноліт, оброблений з чотирьох боків по своїх дзеркалах рельєфними квадратовими рямками з рослинного орнаменту й квітів, а в горовій своїй частині оброблений на зразок перекинутої до гори разлатої вази. Заввишки монумент біля одного сажня, - до нього зверху прикріплено маленького дерев’яного хреста, який дуже не відповідає величезності монумента та його стилю. Монумент стоїть на місці старої церкви. Здається, що цей моноліт буде теж з Суботовських руїн, бо він справляє враження більш архітектурної деталі великого будинку, ніж пам’ятника церковного призначення”8.

Обидві версії мають право на життя, хоча, за відсутністю більш авторитетних джерел, в певній мірі підлягають сумніву.

Наступним етапом студіювання руїн замку Хмельницьких стала подорож Т.Шевченка на Чигиринщину. Зважаючи на вплив результатів даної експедиції на висвітлення досліджуваної нами проблеми, вважаємо доцільним більш детально зупинитися на них.

В вересні 1845 р. Т.Шевченка відряджено Археографічною комісією на Чигиринщину для змалювання пам’яток старовини. Варто зазначити, що цій поїздці передувало короткочасне перебування митця в краї у вересні 1843 р. Отримані враження, значно підсилені наступними відвідинами, вилилися в цикл художніх творів, котрі мають пізнавально-історичну цінність дотепер. Більше того, в міру суспільно-політичних обставин, що склалися з часом навколо окремих пам’яток, роботи Т.Шевченка стали єдиним взірцем для їх реставрації (Троїцька церква – акварель ”Мотрин монастир” ), а то й рідкісною згадкою про їх існування (акварель “Богданові руїни в Суботові”) (Мал. 2).

Мал. 2. Богданові руїни в Суботові. Мал. Т.Шевченка. 1845 р.

На думку більшості біографів, Т.Шевченко і під час свого другого візиту до Чигирина, Суботова та Холодного Яру не мав змоги зупинитися тут надовго. На перешкоді був надзвичайно напружений ритм цього періоду його життя. Проте це не завадило появі з-під пензля художника, окрім згадуваних нами, інших неперевершених акварелей: “Чигрин з Суботівського шляху”, “Будинок Хмельницького в Суботові”, “Богданова церква в Суботові” та сепій “Чигринський дівочий монастир”, “Кам’яні хрести в Суботові”.

За короткий термін Т.Шевченко зумів зобразити куточки краю, які, очевидно, найбільше його вразили. Як вважають фахівці, один такий малюнок випускник Академії художеств міг виконати за півгодини9. Не беремося судити, як було насправді, однак, впевнено можна стверджувати, що всі роботи з’явилися на світ під впливом великого натхнення. І свідченням цьому є не лише прояви високого професіоналізму при виконанні малюнків (що, без сумніву, не потребує зайвих коментарів). Візьмемо на себе сміливість припустити, що на акварелі “Богданові руїни в Суботові” на краю схилу в ледь помітній постаті, що ніби зливається з тлом хмарного неба, митець вбачає саме себе. На користь цієї версії виступає і сама статура чоловіка, і його одяг; та й в руках, напевно, він тримає, аркуш паперу і олівець...

Візит Т.Шевченка до Суботова був більш ніж своєчасним. Адже йому поталанило замалювати залишки оборонних споруд незадовго до їх знищення. Контури Іллінської церкви, що бовваніють на задньому плані акварелі, дали змогу дослідникам визначити в майбутньому точне місце розташування однієї із споруд укріплень.

Згадуваний малюнок Т.Шевченка “Будинок Хмельницького в Суботові”, на жаль, поки що не віднайдено, і він вважається втраченим.

В 1851 р., виконуючи завдання створеної при Київському університеті Комісії для опису губерній Київської навчальної округи, в Чигиринському повіті побував Д. Де ля Фліз. Серед найбільш інтригуючих місцевих старожитностей, описаних і замальованих ним, увагу привертають залишки підвалин мурованої споруди – частини фортифікаційної системи замку Хмельницьких. Д. Де ля Фліз вважав, що зображені ним руїни є фундаментом гетьманського будинку10, проте С.Кілессо слушно зауважує, що для палацу споруда замала, адже мала розміри в плані 13,4 х 10,1 м11. Очевидно, дослідника зацікавили залишки однієї з оборонних чи господарських будівель, що ніяк не зменшує ваги його внеску в студіювання суботівських укріплень.

Маємо відомості, що початку реставраційних робіт в Іллінській церкві (1862 р.) передували наукові досліди і на місці садиби гетьмана, що проводилися Археографічним товариством. Не виключено, що керував експедицією авторитетний дослідник і знавець старожитностей, професор Київської духовної академії Теофан Лебединцев12.

Описи руїн замку Хмельницьких, зроблені зі слів місцевих старожилів на початку шістдесятих років XIX ст., знаходимо в Л.Похилевича, який з жалем зазначає, що тепер на місці будинку гетьмана стоїть клуня селянина і тільки подекуди по цеглі, що вибивається з-під трави, помітні залишки фундаменту; нещодавно розкопано кам’яний погріб, який був під будинком. Двір навколо був обсипаний двома рядами валів...13.

Відомості, що проливають світло на стан укріплень, зафіксовані і М.Костомаровим, який відвідав Суботів у травні 1872 р.: “Недалеко від церкви можна бачити фундаменти будівель, що становили двір Хмельницького. Тепер залишились тільки руїни погребів, але священик (о.Роман Орловський – Н.К.) повідомив нам, що близько двадцяти років тому тут стояли ще доволі високі стіни, розібрані згодом селянами для своїх господарських потреб в різні часи. Поблизу самого місця будівель знаходиться рів, утворений талою водою, а в глибині цього рову проходить дорога. Утворення рову і проведення по ньому дороги сприяли спотворенню двору Хмельницького14.

Як бачимо, спочатку залишки руїн замку частково були вивезені для будівництва культових споруд, а трохи згодом і саме місце садиби, що до цього часу носить назву Замчище, стало заселятися суботянами. Наприкінці дев’яностих років XIX ст. цікаві подробиці щодо цього зафіксував зі спогадів місцевих жителів Марко Грушевський: “Варивон Коцур захопив трохи подвір’я Хмельницького...: вали зарівняв, льохи позасипав під оселю. Сидір то недавно засипав ход у льох. Як строїли попови хату та повітки та росчищали місця, то познаходили і підземні покої Хмельницького – усе з такого каміння й такої роботи, як і у церкві. Спершу не загортали їх, а потім зарівняли чисто. Приспи (тераси – М.Г.), що і тепер є в попівськім огороді – що зовуть ся царською дорогою через те, що ними гетьман їздив понад ставом у Чигирин до столиці – верхнею туда, а нижчою назад, - піп оре, зачищає та огородину садить. А люде, поки воно не попівське було, не чіпали осадьби Хмельницького. ...Не знали люде, як вдячити Хмельницькому, та попам і замчище й осадьбу віддали – хай, мов, инші руки походять коло памяток Хмельницького”15.

Однак, попри інтенсивному руйнуванню пам’яток козаччини, були й спроби увіковічнення пам’яті незабутнього гетьмана: “Розсердився старий ( тут мається на увазі священик Грабовський – настоятель Іллінської церкви на початку сімдесятих років XIX ст. – Н.К.), що на осадьбі Хмельницького памятника йому ні губернатор, ні митрополит не розрішили строїть і другому попови під хати ту осадьбу віддали, як другого попа вкинули до його; кого де стріне – розказує, було, все: “Конюшні будуть строїть Богданови, а не пам’ятники в його резіденції. А те, мовляв, і забули, що Росія була без України і що стала з Україною?...Раз скинув шапку і давай просить людей складатись на памятника без дозволу, але люде тіко плечима здвигнули. Петренко не втерпів і пожалівся до митрополита на його. Хоч нічого й не було йому за се, бо швидко несподівано якось вмер”16. Прикро, що ці прогресивні ідеї свого часу не знайшли підтримки і подальшого втілення в життя.

Станом збереження козацьких старожитностей в Суботові переймався і Михайло Грушевський. На його прохання Марко Грушевський запросив фотографа, щоб той “познімав деякі історичні місця: стіну, що обкопано усадьбу Хмельницького, льох, три криниці, саму його садибу, городки...” 17. Відрадно, що ці світлини проілюстрували збірку Марка Грушевського “Гетьманське гніздо: Урочища і перекази села Суботова”, опубліковану в Записках НТШ в 1909 р. Окремі з них збереглися в оригіналі до наших днів. Плюндрування історичного ландшафту тривало і далі, про що о.Марко з болем повідомляє професора Грушевського в одному з листів, датованому 1899 р.:“ ...на усадьби хати...строять, так і руйнують стиха”18.

До дослідження залишків укріплень замку Хмельницьких були причетні люди передових поглядів не одного покоління. Всі вони в певній мірі сприяли збереженню історичних відомостей щодо козацької минувшини краю. Проте не обійшлося і без колізій. Наприкінці вісімдесятих років XIX ст. в історико-краєзнавчих колах починає побутувати оригінальний малюнок художника-пейзажиста світового рівня С.Васильківського, найчастіше під назвою “Руїни будинку Богдана Хмельницького в Суботові.” Насправді це було зображення модних тоді “романтичних руїн” в Качанівському парку. І хоча невдовзі в “Киевской старине” з’явилася викривальна стаття історика О.Лазаревського під назвою “Буд-то бы дом Богдана Хмельницкого”, ілюстрація під вказаною назвою більше століття продовжувала кочувати з праці в працю авторитетних дослідників19. Зокрема, натрапляємо на нього в “Живописной Россіи...” П.Семенова20. І.Крип’якевич двічі робить посилання на малюнок: безпосередньо як на роботу С.Васильківського та як на згадувану нами ілюстрацію з “Живописной Россіи...21. Використовувався цей малюнок і в роботах сучасних науковців, про що йтиметься згодом.

Найбільш грунтовні студії суботівських укріплень припадають на 1953 р., коли експедицією Інституту історії і теорії архітектури УРСР, очолюваною Г.Логвином, було проведено комплексні дослідження на місці садиби гетьмана. В 1954 р. результати досліджень побачили світ у вигляді архітектурно-історичного нарису Г.Логвина “Чигирин. Суботів”. Показово, що при аналізі результатів розкопок Г.Логвин посилається на відомі тоді мистецькі твори: зображення руїн на малюнках П.Сплетссера і Т.Шевченка. Однак, суттєву увагу приділяє і роботі С.Васильківського, помилково вважаючи її зміст достовірним.

Учасник подальших досліджень, що проводилися Інститутом археології АН України в 1969-1973 рр., академік С.Кілессо пригадує, що “цей неправдивий малюнок...” збив з пантелику його і керівника експедиції Р.Юру, в результаті чого вони в 1971 р. на замчищі закладали спеціальні археологічні шурфи з метою виявити рештки руїн, зображених на ньому. Шанований архітектор спеціально наводить цей малюнок для того, щоб наступні дослідники не використовували його в своїх студіях22, чим заслуговує на повагу і вдячність з боку інших науковців. Принагідно зазначимо, що дослідженню козацьких старожитностей Суботова дійсний член трьох Національних академій архітектури С.Кілессо присвятив більше тридцяти років свого життя.

Принципово новий етап в дослідженні суботівських укріплень розпочався зі створенням в 1989 р. заповідника. Розкопки на замчищі продовжила експедиція Інституту археології АН України під керівництвом М.Кучери.

Згідно Генерального плану розвитку НІКЗ ”Чигирин”, затвердженого в 2001 р., на місці садиби гетьмана передбачається проведення подальших археологічних розкопок, позаяк дослідження п’ятидесятих, сімидесятих, дев’яностих років XX ст. охопили лише незначну частину території замчища. Планується позначення лінії укріплень на поверхні засобами благоустрою, збереження специфічних особливостей ландшафту та відновлення елементів історичного ландшафту, створення музейного павільйону над підмурками будинку Б.Хмельницького та павільйону над підмурками в’їзної вежі23. Роботи по збереженню та відтворенню історичного ландшафту, які розпочато зі спорудження підпірної стінки на західному схилі замчища, потребують подальших археографічно-археологічних студій та значних капіталовкладень.

_____________________

1 Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К., 1992. – С. 132.

2 Логвин Г. Чигирин. Суботів: (Архітектурно-історичний нарис). – К., 1954. – С. 40.

3 Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К., 1993. – С. 602.

4 Там само. – С. 602.

5 Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… - К., 1864. – С. 681.

6 Мариновський Ю. Мотронинський Троїцький монастир: (Історичний нарис). – Черкаси, 1990. – С. 49.

7 Державний архів Черкаської області. – Ф. – 131. – Спр. 33. – Арк. 151. Копія.

8 Там само. – Арк. 151.

9 Скрипник А. Примарилось на чужині…(Шевченків шлях до Холодного Яру). Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К., 2002. – С. 115.

10 Де ля Фліз Д. Альбоми. – К., 1996. – Т. 1. – С. 136.

11 Кілессо С. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К., 2000. – С. 90-91.

12 Черкаський обласний краєзнавчий музей. – ПП. - № 11. – Арк. 6-81.

13 Похилевич Л. Сказания о населенных… – С. 681.

14 Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 624.

15 Гетьманське гніздо: Урочища і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1797-9 / Подав Марко Грушевський // Записки НТШ. – 1909. – Т. 91. – С. 7.

16 Там само. – С. 20.

17 Центральний державний історичний архів України в м.Києві. – Ф. 127. – Оп. 1. –Спр. 291. – Арк. 69-70.

18 Там само. – Арк. 70.

19 Кілессо С. Архітектурні та мистецькі скарби… – С. 89.

20 Живописная Россія… / Под общей редакціей П.Семенова / – С. Петербургъ – М., 1897. – С. 147.

21 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів,1990. – С. 348.

22 Кілессо С. Вказана праця. – С. 89.

23 Національний історико-культурний заповідник «Чигирин»: істо-рія, сьогодення, майбуття /Під ред. Т.Нераденко/ – Черкаси - Чигирин, 2002. – С. 82.

Олеся Лазаренко (Київ)

НАПАД НА НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ ЗАМОК

(події очима сучасника)

Напад на Новгород-Сіверський у лютому 1668 р., як і на більшість міст Лівобережної України (Гадяч, Стародуб, Прилуки, Батурин та ін.), був пов’язаний із антимосковським повстанням, яке очолив гетьман Іван Брюховецький. Метою повстання була ліквідація воєводського правління в Україні, яке свого часу було насаджене Московським царством.

Парадокс ситуації полягав у тому, що Іван Брюховецький на початку свого гетьманування сам сприяв тому, щоб російські воєводи разом із залогами розміщувалися на українських землях і виконували державні функції. Отримавши гетьманську булаву у 1663 р. на Чорній раді Брюховецький, намагаючись укріпитися при владі, потребував зовнішньої підтримки і тому почав проводити активну промосковську політику. У тому ж році були підписані т.зв. Батуринські статті, які „практично нічого не змінювали в становищі українських земель, ... щоправда одним із пунктів місцеве населення зобов’язувалося утримувати російське військо в межах регіону”1.

Намагаючись засвідчити свою лояльність до Москви у вересні 1665 р. Брюховецький першим із українських гетьманів добровільно приїхав до столиці Московського царства, де „його прийняли з великою пошаною, йому був пожалуваний титул боярина ... і [він] отримав багату вотчину від царя недалеко Стародуба...”2. Тоді ж у Москві було розглянуто питання про проведення царськими сановниками перепису українців, про надходження українських податків до царської скарбниці, про введення державної монополії на продаж хліба і алкоголю, тобто гетьманові пропонувалося відмовитися від адміністративного і фінансового самоуправління в Лівобережній Україні на користь царського уряду3.

У 1666 р. І. Брюховецький передав воєводам усі полкові міста і право на збирання податків з українського населення. Подібне свідоме обмеження гетьманом власних повноважень та радикальне скорочення української автономії викликало незадоволення значної частини еліти та більшості населення Лівобережної України.

Вперше у науковій літературі відкрито вказував на те, що для козаків „воєвода – велика негода”, був М. Сумцов, котрий у своїй монографії, присвяченій творчості і діяльності архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазаря Барановича, зачепив це дражливе для російської історії питання. Зокрема, він стверджував, спираючись на думку російського історика С.М. Соловйова, що “для вищих і середніх прошарків, старшини, духовенства і міщан, воєводське правління було особливо обтяжливим, і серед цих прошарків сформувалося переконання, що “жити під православним царством росіян гірше турецьких мук і єгипетської роботи” (наше виділення цитати С.М. Соловйова – О.Л.)4.

Дослідник розглянув історичні передумови введення на українські землі московського управління, вказуючи на те, що самі українці сприяли цьому, оскільки вони самі запросили воєвод і „ратних людей” з тим, щоб останні допомогли розв’язати внутрішні соціальні конфлікти. Однак одразу ж, як тільки вони з’явилися в Україні, почалися скарги на воєвод, які почували себе в українських містах справжніми господарями. Їхнє правління було жорстоке, брутальне і викликало велике невдоволення серед українського люду: „На воєвод жалілися гетьмани, полковники, ігумени; на ратних людей часто жалілися міщани”5. Пізніше стало зрозуміло, що „у воєводському правлінні немає для України порятунку від внутрішніх настроїв, що охопили її”6.

Мусимо зазначити, що саме це засудження російського воєводського правління на українських теренах було причиною того, що М. Сумцов не міг вчасно захистити докторську дисертацію у Харківському університеті, оскільки воно йшло всупереч російському погляду на українсько-російські відносини.

Монографія вченого про життя і творчість преосвященного Лазаря була його докторською дисертацією, де рецензентом виступив відомий український філолог О.О. Потебня – вчитель, наставник, а пізніше і кафедральний колега М. Сумцова. О.О. Потебня високо оцінив дослідження свого учня і рекомендував її до захисту: „Робота п. Сумцова може, на мою думку, вважатися корисним вкладом в історію російської словесності і як дисертація на ступінь доктора може бути допущена до публічного захисту”7.

Незважаючи на те, що рецензія Потебні була позитивною і факультет прийняв рецензію, і вже було призначено день захисту, а в газетах були надруковані оголошення, захист дисертації, як згадувалося вище, так і не відбувся.

Причина цього крилася у звичайному вияві людської заздрості і ненависті – доносі, що мав під собою політичне підґрунтя. Донос був зроблений професором Харківського університету П.О. Безсоновим. Докладно невідомо, яким був зміст доносу, але суть його полягала у тому, що М. Сумцов у роботі про Лазаря Барановича негативно висвітлив перебування в Україні в ХVІІ ст. московських воєвод, які своєю діяльністю викликали невдоволення в українському суспільстві, і навіть сам чернігівський архієпископ жалівся на них московському цареві8.

Ці твердження сприймаються сьогодні нами як об’єктивна оцінка московської політики на українських землях після підписання Переяславської угоди. Та сучасниками М. Сумцова дослідження цих питань могло розглядатися як антиурядова діяльність, що призводило до таких неприємних наслідків, як у випадку із дисертацією вченого.

Повертаючись до теми нашого дослідження, варто зазначити, що саме у кінці гетьманства Брюховецького посилилося гноблення українського населення воєводським правлінням. Брюховецький бачив і відчував „обурення проти себе (оскільки саме він ініціював впровадження московської адміністрації – О.Л.)”. Останньою краплею для нього було таємне сепаратне Андрусівське перемир’я у 1667 р. між Річчю Посполитою і Московським царством, згідно котрому Україна була поділена навпіл, і тим самим московський цар відмовлявся раз і назавжди боротися за повернення Правобережжя під владу лівобережного гетьмана, тобто Брюховецького. Ображений гетьман, котрий не був поставлений до відома про факт російсько-польських переговорів, починає таємні переговори із Османською імперією, і він, „попереджаючи можливий вибух повстання, рішив сам стати на чолі антимосковського руху і відірватися від Москви”9.

Скликавши у Гадячі у 1668 р. раду Брюховецький разом із козацькою старшиною кардинально змінив свої політичні уподобання і вирішив виступити проти союзу з Москвою, що означало ліквідування системи московського правління на українських землях, тобто воєвод та їхніх „ратних людей”, яких він звинувачував у всіх бідах українців.

Гетьман, піднявши повстання, почав нападати на московські гарнізони в українських містах, вбиваючи або беручи в полон російських воєвод.

Саме цим подіям і присвячено декілька віршів відомого українського письменника, релігійного діяча, політика, дипломата, а також речника українського зрілого бароко, митця - архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича.

Вірші із назвами „Na monastyr Mars napada, uczyniona wielka biada, Na Monastyr Nowogrodzki Mars smiertelne pvscil klocki” („Монастир наш Марс доймає, люті біди учиняє. На обитель в Новограді Марс смертельні сипле гради”) та „Thren o dobytym zamkv Nowogrodzkim” („Плач про здобутий Новгородський замок”) входять до циклу „O wojnie” („Про війну”) польськомовної збірки „Лютня Аполлонова” („Lutnia Apollinowa”), що вийшла друком у Києво-Печерській Лаврі у 1671 р. (С. 411-412).

Загалом ця поетична збірка вважається найбільш універсальною збіркою Лазаря Барановича „як щодо розмаїття тематики, так і щодо багатства барокової образності”10.

Хоча цикл віршів і називається „Про війну”, насправді тут розроблена тема антивоєнного скерування, тут висловлено вболівання за долю України в часи Руїни, в часи громадянських чвар і соціальних конфліктів, розглядаються шляхи досягнення мирного і спокійного життя у рідному краї.

Наша увага буде зосереджена на художньому аналізі та історичному коментарі вірша „Плач про здобутий Новгородський замок”, де власне у формі жалібних дум (ляментів-голосінь) описується напад на Новгород-Сіверський замок.

У поезії точно вказано дату і день сумної події, а саме: 19 лютого 1668 р.: „Рано в суботу криваву роботу, Так в Новгородку, як і в садку, Там задумано, Тут і закінчено”. Далі описується свавілля нападників, які, діставшись до замку, сміливо в нього зайшли, багатьох повбивали, не помилувавши воєводу. Баранович описує жорстоку і криваву розправу над воєводою, який „до згоди не брався”. Поет вдається в роздуми над духовно-філософським поняттям смерті, „якої не бракує, і яка всякого отруює”.

Лазар Баранович „постійно декларував свою побожність і відповідно напучував своїх читачів ..., доносячи до них велику кількість християнських постулатів”11. Так, як справжній християнин, письменник вірив, що Бог простить воєводі за його злодіяння, так як і простив розбійникові, що був розіп’ятий біля Христа: „Чоловіче вбитий, май віру і ти, що зі своїми ранами ти сидиш обраним, за Твою відвагу дає Пан (тобто Бог – О.Л.) тобі увагу, Гріхи пробачить, Небом обдарує”. Думка така: Якщо Бог пробачив розбійникові, то не відмовить у прощенні і солдатові, який виконував свої обов’язки.

Вказує поет і на земного Пана, господаря, за якого загинув воєвода – за Царя, і саме це, через кров, через вбивство, на думку Барановича, дозволить на Небі записати заслуги вбитого і дати вічне йому життя.

Згадка про дружину і дітей воєводи, що, дякуючи Богові, залишилися цілими, подається у контексті християнського прощення, оскільки кожен, „хто стоїть, хто лежить”, належить Господові.

У вірші „вдало вживаються фразеологічні звороти із акцентуванням образів крові та сліз. Бароковий консепт* вірша будується на метафорі човна: через пролиту кров той човен пливе із землі до небес”12. Основним кольором, яким пронизаний текст поезії і який підкреслює драматизм події, є червоний, кривавий – це і кривава робота, кров, якої вилилося немало, впишуть кров’ю, кривавий човен, яким убитий дістався до Неба.

_________________

* Консептизм – „бароковий феномен, що функціонував в типологічних або модифікованих виявах майже у всіх поетичних напрямах тієї доби”, „гостра, швидка думка, дотеп, курйозний вислів, побудований на контрастах і антитезах...” (Цит. за: Радишевський Р.П. Бароковий консептизм поезії Лазаря Барановича // Українське літературне бароко. – К., 1987. – С. 160, 161.).

Із вірша не зовсім зрозуміла позиція самого автора. Із листів Лазаря Барановича до московського царя нам відомо, що архієпископ активно виступав проти воєводського правління в українських землях. Однак у своїх поетичних творах Баранович виступає не як патріот свого краю, а як пастир, що піклується про душі своїх підданих. Він виправдовує діяльність воєводи у Новгород-Сіверському. Щоправда, він це робить не прямо, а завуальовує християнськими постулатами служіння своєму Панові – Богу, а також Цареві. Від імені воєводи поет звертається до читачів: „Батько ... мене взяв до Неба, а Вам тут дасть хліба”, „Моя смерть жорстока, Але ж за Царя...”.

Незважаючи на свою промосковську політичну орієнтацію, Баранович завжди відстоював українські інтереси. Захисником повсталих козаків від гніву московського царя, котрих після повстання Брюховецького очолив Дем’ян Многогрішний, виступив саме архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський Лазар Баранович13. Новий гетьман висловлював свою готовність підкоритися Москві за умови, якщо царський уряд збереже усі козацькі вільності і виведе воєвод із українських міст. У цій ситуації архієпископ підтримав Многогрішного у його проханні ліквідувати воєводське правління. Так, наприклад, у листі до царя Олексія Михайловича преосвященний Лазар, описуючи обрання козацькою старшиною в Новгород-Сіверському Дем’яна Многогрішного гетьманом, стверджує: „Заприсяглися всі переді мною, не шкодуючи голів своїх, вірно служити вашій царській найсвітлішій величності, просять милості твоєї государевої, щоб не були воєводи і за вольностями, що їх старому Хмельницькому були надані, аби вони жили”14.

Вже у листопаді 1668 р. преосвященному Лазарю була видана царська грамота з подякою, де „цар просив ... потурбуватися ... про звільнення ув’язнених московських воєвод і ратних людей і про відправку їх до Москви”15. Ось як про це писав Лазар Баранович у листі до Многогрішного: „Повернувся мій посланець від його царської величності з грамотою, копію якої надсилала вашій милості. Надто вже потрібно, щоб милість твоя і своїх послів відрядила до його царської величності. Бачу-бо, що монарх чекає на належне йому поклоніння і готовий вольності надати”16.

Як відомо з історії, намагання нового гетьмана, архієпископа Лазаря і старшин посприяти тому, щоб Україна була звільнена від воєводського правління, досягли лише тимчасового успіху. Москва згідно із договором із Многогрішним дійсно послабила тиск на Україну, вивівши дрібні московські гарнізони та повернувши юрисдикцію гетьмана, фінансову і податкову системи України: „До весни 1668 р. владу Москви над Лівобережним регіоном фактично було ліквідовано, а присутність її представників в Україні обмежувалася територіями, які займали залоги, що протистояли козацькому наступу (Переяслав, Чернігів, Ніжин)”17. Однак протягом правління наступних промосковських лівобережних гетьманів ці завоювання були втрачені.

______________________________

1 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – C. 44.

2 Костомаров Н.И. Преемники Богдана Хмельницкого // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Рипол-классик, 1998. – С. 41.

3 Антонович В. Іван Брюховецький // Гетьмани України. Історичні портрети. – К.: Журн. Україна, газ. Веч. Київ, 1991. – С. 74.

4 Сумцов Н.Ф. К истории южнорусской литературы семнадцатого столетия. Лазарь Баранович. – Харьков, 1885. – С. 88.

5 Там само. – С. 91.

6 Там само. – С. 98.

7 Айзеншток Я. Безсоновщина (З матеріалів до життєпису О.О. Потебні) // Записки історико-філологічного відділу. – К., 1928. – Кн. ХVІ. – С. 155.

8 Там само. – С. 156.

9 Дорошенко Дм. Нарис історії України. – Т. ІІ. – Мюнхен: В-во Дніпрова хвиля, 1966. – С. 79.

10 Ради шевський Р.П. Польськомовна українська поезія кінця XVI – початку XVIII ст. Автореферат дисертацій ... доктора філол. наук. – К., 1996. – С. 44.

11 Радишевський Р.П. Бароковий консептизм поезії Лазаря Барановича // Українське літературне бароко. – К., 1987. – С. 157.

12 Радишевський Р.П. Польськомовна українська поезія... – С. 46.

13 Костомаров Н.И. Преемники Богдана Хмельницкого… – С. 44.

14 Чернігівські Афіни. – К.: Мистецтво, 2002. – С. 75.

15 Сумцов Н.Ф. К истории южнорусской литературы… – С. 80.

16 Чернігівські Афіни... – С. 75.

17 Горобець В.К. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – другої чверті XVIII ст. – К., 1995. – С. 43.

Сергей Татаринов (Артемовск)

ДОНСКОЙ ПОЛКОВНИК ЕФИМ КУТЕЙНИКОВ

И ЕГО ПОТОМКИ

Впервые имя Кутейникова в связи с историей Бахмута появилось в брошюре А.Копыла «Из истории храмов Бахмута» (1993 г.), где автор, как оказалось, допустил ряд искажений.

Создание в Часов Яре казацкого полка имени Ефима Кутейникова стимулировало поиск достоверных материалов. Удалось найти ряд интересных документов в Ростовском государственном архиве (в отделе архива Войска Донского): послужные формуляры Е.Д.Кутейникова (1778 г.), его сыновей - Степана, генерал-майора (1800 г.) и Дмитрия, генерала кавалерии (1801 г.), переписку Дмитрия с царем Николаем І, императорский Указ об увольнении Д.Е.Кутейникова со службы, Указ Александра Первого генералу С.Е.Кутейникову, метрические записи Духовной Консистории, письма военного министра Д.Кутейникову, книги 1866, 1902, 2003 гг. о роде Кутейниковых. Автор выражает искреннюю признательность за бескорыстную помощь и поддержку идеи директору Ростовского архива Н.А.Чумаковой, зав.отделом информации Е.П.Лукьяшко.

Как писал историк Л.М. Савелов, начало рода Кутейниковых положил Василий Алексеевич, служивший с 1686 г. есаулом Войска Донского, а с 1689 г. назначенный царем Алексеем Михайловичем походным атаманом против раскольников на реке Медведице.

Его сын Алексей был походным атаманом с 1713 г. в Киеве при генерал-фельдмаршале Борисе Шереметьеве.

Артемий Кутейников в 1752 г. был назначен походным атаманом Войска Донского в крепость Бахмут. Нам еще предстоит найти подробные материалы о нем в архивах.

Существовало предание, что Кутейниковы пошли от венгра Алексы Кутекса. Мать Е.Д. Кутейникова была турчанка, дожила до глубокой старости.

Ефим Дмитриевич родился в 1720 г. (в других документах - в 1725 г.).

С 1740 г. начал служить, в 1746 г. - походный есаул в составе полка Андрея Краснощекова (который не раз бывал в Бахмуте) в Лифляндии. В 1754 г. атаман Данила Ефремов (также бывал в Бахмуте) поручил Кутейникову получить в Москве жалование (деньги) всему Войску Донскому, Ефим обратил на себя внимание расторопностью и исполнительностью. Ефремов назначил его есаулом личной сотни, куда входили самые известные казаки Дона. Кутейников часто выполнял секретные поручения атамана, спас из плена на Тереке 6 русских солдат.

Во время Семилетней войны России и Пруссии Ефим Кутейников отличился в сражении при Гросс-Эгерсдорфе в 1757 г., ему присвоили чин войскового есаула, а в 1761 г. в чине войскового старшины стал командовать полком. Командовал легкой казацкой конницей в Москве, почти 6 лет охранял со своим полком границы Войска Донского по Миусу, под Дербентом, на р. Кубань усмирял калмыков. Ему поручили преследовать на Дону «беглых великоросских крестьян, коих множество поймано и выслано им в Черкасск».

После начала 1-й русско-турецкой войны Е.Д.Кутейникова направляют с полком в 500 сабель в Бахмут в помощь коменданту гарнизона генерал-майору Романиусу. «Оберегая постами и пикетами этот город от внезапных нападений неприятеля, он совершил здесь первый замечательный подвиг» - написано в послужном списке. К его полку присоединили еще 300 казаков, весной 1769 г. большая татарская орда напала на окрестности крепости, разорила зимовники и пленила более 800 человек. Орда двинулась к Бахмуту, ее встретил полк Кутейникова и наголову разбил, захватил обоз и освободил всех пленных, 4 татар Кутейников привез генералу Романиусу.

За оборону Бахмута Кутейников получил от императрицы Екатерины золотую нашейную медаль с надписью «Войска Донского полковнику Кутейникову в воздаяние за оказанные ее императорскому величеству услуги».

В ходе этой войны Кутейников еще не раз отличился. В составе 2-й Армии графа Панина он участвовал в осаде крепости Бендеры. Так, полк Кутейникова окружил и сбросил в Днестр большой отряд турок, за что командир получил от Панина награду в 100 рублей. В другом бою захватил 22 турка, 15 сентября 1770 г. одним из первых вместе со своим полком ворвался в крепость и захватил 2 знамени.

В 1771 г. Ефим Дмитриевич участвует в походе князя Долгорукого в Крым, получил от командующего аттестацию, что «сражался весьма храбро, от прочих отлично, во всех опасных местах». Кутейников отбил у татар и турок при переходе Сиваша, штурме Перекопа и Кафы 8 знамен. Был награжден 30 золотыми червонцами и портретом императрицы с алмазами. Во время крымского похода с отцом был сын Степан, которого в 11 лет произвели в есаулы за храбрость.

С 1774 г. Е.Д.Кутейников стал годовым судьей Войска Донского, затем с 1776 был походным атаманом против ногайцев, командовал всеми казаками в Польше, охранял Молдавскую линию. Умер в Молдавии.

Боевыми офицерами-казаками были и братья Е.Д.Кутейникова.

Федор Дмитриевич родился в 1722 г., с 1736 г. на службе, участник Лифляндского похода и Прусской войны. В 1861 г. стал войсковым старшиной. В 1767-68 годах служит походным полковником Сибирской линии, в 1769-70 годах - походный атаман ВД на Царицынской линии и в Астрахани. В 1775 г. участвовал в боях с Ем.Пугачевым, ранен и попал в плен. Императрица Екатерина наградила его золотой нашейной медалью с надписью «Войска Донского полковнику и премьер-майору за отличную и усердную службу при истреблении злодея».

С 1783 г. нес службу за Кубанью в чине полковника.

Афанасий Дмитриевич родился в 1729 г. Служил с 1748 г., участник Прусской войны, ранен в грудь и бедро, год находился в немецком плену. Служил в полках Андрея Краснощекова и Данилы Ефремова. Участвовал в подавлении восстания Пугачева, получил чин старшины. Участвовал в боях на Кубани с кавказцами.

Сыновья Е.Д.Кутейникова стали генералами.

Степан, как мы писали выше, в 15 лет отличился в боях у Бендер, был произведен в есаулы. В 1776 г. перешел из полка отца в полк Барабанщикова, служил на Кубани. Во время 2-й русско-турецкой войны участвовал в штурме Измаила, был ранен и награжден орденом Владимира 4 степени с бантом. Затем участвовал в усмирении Польши, имел ранение, служил в полку Кутейникова, в 1802 г. император Александр І присвоил ему чин генерал-майора. В 1803 г. С.Е. Кутейников ушел в отставку.

Наиболее яркой личностью среди потомков Е.Д.Кутейникова был его сын Дмитрий. Его портрет находится в галерее героев 1812 г. в Зимнем дворце в Петербурге. Службу начал в 1778 г. в полку отца. Служил в полках Михаила Грекова, Степана Кутейникова, генерала кавалерии Орлова. С 1809 г. получил чин генерал-майора.

Интересен факт, что в 1787 г. во время высадки турок на Кинбурнской косе у Херсона спас раненого генерала А.В.Суворова, перевязал ему рану своим галстуком.

Дмитрий Ефимович постоянно был в походах на Кавказе, в Польше. Во время первой войны с Наполеоном в Пруссии отличился набегом на французов через р.Нарев. Потом участвовал в русско-турецкой войне, разбил турок под Браиловом. Вторжение французов в 1812 г. встретил на западной границе командиром бригады. Участвовал в боях под Смоленском, Малоярославцем, Дорогобужом, выбивал французов из Вязьмы. Под Смоленском спас от плена батальон егерей.

В боях по дороге к западной границе вступил под Оршей в бой с корпусом знаменитого маршала Нэя, преследовал корпус до Борисова и Вильно (Минска) - взял в плен генерала, полковника, 25 офицеров и 1600 солдат. У Ковно в составе войск атамана Платова бригада Кутейникова пленила 3 французских генерала и несколько тысяч офицеров и солдат. Император Александр Первый наградил генерала Кутейникова золотой саблей с алмазами и надписью «За храбрость».

С 1826 по 1836 г. был наказным атаманом Войска Донского, стал генерал-лейтенантом, затем генералом кавалерии. Увольняя его со службы, император Николай Первый пожаловал ему 35 тыс. рублей серебром.

Д.Е.Кутейников, как наказной атаман, особо не проявил себя, по отзывам современников, был верным сатрапом военного министра Чернышова. Имел много крепостных крестьян в Миусском и Донецком округах (т.е. в Донбассе). Детей не было.

Он имел награды: ордена Георгия 3,4 степени, Александра Невского с алмазами, Анны 1 ст. с алмазами, Владимира 2 ст., прусский орден «Ле Мерит» («За заслуги»).

Его имя носит станция Донецкой железной дороги.

___________________

1 Сенюткин М. Донцы. Биографии старшин. - Москва, 1866. - Т. 2.

2 Савелов Л.М. Донские дворянские роды. - Москва, 1902. - Вып. 1.

3 Корягин С.В. Кутейниковы и другие. - Москва, 2003. – Т. ХХХУ1.

4 Гос.архив Ростовской области. - Ф. 341. - Оп. 1. – Д. 231. -Л. 4, 9 (Далі – ГАРО).

5 ГАРО. - Ф. 46. - Оп. 1. - Д. 40. - Л. 50.

6 ГАРО. - Ф. 341. - Оп. 1. - Д. 444. - Л. 16, 21.

7 ГАРО. - Ф. 34. - Оп. 1. - Д. 255. - Л. 87об, 88.

8 ГАРО. - Ф. 46. - Оп. 1. - Д. 459. - Л. 1об, 2, 3, 4.

Віра Максим (Київ)

КОЗАЦЬКІ МОГИЛИ СЕЛА СТАРОКОЗАЧЕ

ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Село Старокозаче розташоване за 6 км на захід від Дністровського лиману і за 32 км від районного міста Білгород-Дністровський.

Згідно з "Картою Земель й Вольностей Войска Запорожского Низового в 1777 г.”, складеною топографом ІІ класу Карасовим, слободи і містечка у цій місцевості утворилися на основі окремих зимівників, як це в багатьох випадках було і на власних територіях Війська. Наприкінці ХVІІІ - поч. ХІХ ст. тут жили козаки з Задунайської Січі, козаки, що залишили Донське і Чорноморське війська. У 1807 р. на території Буджака було створене Усть-Дунайське (Буджацьке) козацьке військо. Після його ліквідації значна частина козаків залишилась у краї і оселилась на казенних землях. Зокрема, колишніми запорожцями було засноване і село Старокозече1.

Письменник Іван Нечуй-Ловицький в оповіданні "Микола Джеря", написаному в 1876 р., зазначає: "Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини й навіть з-за Дніпра, з Полтавщини. Народ приписувавсь у міщани, бо в Акерманщині панщинних селян не було". Усе це відбувалося на місці сіл Турлаки, Випасне і Молога, які з'єдналися між собою місцем розташування - на виїзді із Білгорода-Дністровського в напрямку до села Старокозаче. Колонізація впевнено просувалась на південні землі більше плугом, ніж мечем. Плуг давав хліб, давав життя. Якщо земля була придатною, землеробством займались і на прикордонні.

У цей же час "Росія вимагала від Туреччини переселення козаків подалі від Чорного моря. Разом з тим вона намагалася привернути задунайських запорожців на свій бік. Російське командування обіцяло їм усі пільги, якими користувалися чорноморці па Кубані. Вони звільнялися на 10 років від податків, військового постою, їм у селі надавалось 30 десятин землі на родину.

Історик Олена Бачинська пише, що в 1844 р. царем Миколою І було затверджено перший етап адміністративного управління Військом, і почався другий, який продовжувався аж до ліквідації Війська в грудні 1868 р. Керівництво ним здійснював наказний отаман через Військове управління. Йому призначався ад'ютант, який був його помічником. Станичні управління були в Акмагіті, Старокозачому, Волонтирівці і Миколаївці-Новоросійській2.

Мешканці села Старокозаче вважали себе вільними від оплати будь-яких податків, але повинні були за це відбувати військову службу на повному власному утриманні. У 1838 р. в селі було відкрито школу станичним коштом для дітей козаків і офіцерів від 10 до 16 років. Викладання проводилося російською мовою, потім – румунською.

Обмундирування козаків було таким: шапка із світло-синього сукна; помпон білий вовняний; куртка з темно-синього сукна; шаровари з темно-синього сукна та світло-синіми лампасами; шинель з світло-сірого сукна із світло-синіми клапанами на комірці; погон темно-синій з світло-синьою лямівкою та номером полку; портупея з чорної шкіри з трьома мідними пряжками, шабля, рукоять, гайки з кільцями та наконечником мідні, піхви дерев'яні, обтягнуті чорною шкірою. Пістолет носився в чушці, закріпленій позаду на портупеї3. У деяких респондентів збереглися фотографії нащадків козаків, які у свята любили одягнути козацьке обмундирування своїх пращурів (див. фото родини Шинкарук із с. Старокозаче), особливо на Різдво, коли йшли із зіркою колядувати. Така ватага колядників і називалась "козаки". Отже, на поч. XX ст. жителі села Старокозаче все ще зберігали пам'ять про славних козаків.

Характерні риси давнього роду пронесли з собою їхні нащадки. Свідченням цього є, насамперед, прізвища мешканців села - Гаврило Желізняк, Параска Кругла, Василь Журавель, Семен Білий та ін. До речі, за однією з версій, місто Біляївку Одеської області засновано у 1790 р. і названо на честь першого кошового отамана Чорноморського козацького війська Сидора Білого. Зустрічається багато чудернацьких і смішних цих прізвищ, які вигадували саме козаки. Станичники любили носити довгі вуса й запорозькі зачіски. Військова адміністрація навіть видала указ про обов'язкове підстригання волосся за "русским простонародным обычаем в кружок, усы не ниже рта".

Як показали польові дослідження, у селі чоловіки з козацькими прізвищами були кремезними й високими на зріст. Всі розмовляли повноцінною українською мовою. Проте часто вони називали себе хохлами, мовляв, "які ми українці". Прикро було це чути, бо людською цінністю є саме відстоювання свого етносу. Саме це етнічне середовище Одещини становить історико-культурну цінність. Нині духовна значущість спадщини губиться в сучасному світі. В жодному селі чи районному центрі ви не знайдете табличок чи позначень про давні пам'ятки історії та культури, що варті охорони. Навіть у краєзнавчому музеї міста Білгорода-Дністровського не представлені звитяги козаків.

Під час експедиції в с. Старокозаче було здійснено фотофіксацію намогильних кам'яних хрестів XIX ст. на кладовищі, яке є одним із поодиноких збережених свідчень про поселення козаків. Хрести перебувають на первісному місці сільського кладовища північно-східної околиці. Вони чотирикінцеві, трапецієвидні, з гострими кутами. Усі майже однакові за розміром: ширина рамена хреста приблизно дорівнює 40 см. Лише на одному намогильному хресті чітко було вирізьблено 1888 рік та, можливо, ім'я "Сергей". Ці хрести вирізані із суцільних брил ракушняку кустарями-каменотесами у вільний від землеробських робіт час біля самої каменоломні поблизу села. Високий художній рівень виготовлення хрестів пояснюється тривалим проживанням населення на одному місці і передачою набутого досвіду, можливістю опанування майстерністю. Козаки ревно зберігали неперервність запорозьких звичаїв у намогильних хрестах, які залишаються кам'яними свідками давнини.

Кам'яні хрести кладовища - цінні пам'ятки нашої історії та культури. Адже Дунайське військо стало останнім козацьким військом на терені сучасної України. Прикро, що вони знаходяться в занедбаному стані і зовсім забуті. Без впорядкування могили заросли кущами і бур'янами.

Останнім часом велику роботу по вивченню намогильних пам'ятників часів козацької доби провів Сапожников І.В. Він розпочав наукові польові експедиції на околицях Одеси, селах Біляївського та Овідіопольського районів. Обстежив цілу низку кладовищ на території Миколаївського і Комінтернівського районів. Цікаві результати роботи дали його розробки з типології, хронології та аналізу зображень форм хрестів намогильних пам'ятників, опубліковані ним матеріали у багатьох виданнях.

На цвинтарях сіл і хуторів Білгород-Дністровського району Одеської області унікальні пам'ятники історії українського козацтва мають велику художню цінність. Кам'яні хрести за давністю обросли мохом, понищені грибком. Прочитати давні написи неможливо. Необхідно рятувати кам'яні могили вже давно. У наш час польські реставратори мають хімічні препарати, які допомагають відновити кам’яні пам'ятки шляхом знищення грибкових мікробних нашарувань. Це “Dezuntol”, “Plesniorox”, а також препарат “Ceresit” німецької фірми Нenkel. Після зняття бруду, моху на камені, одним із названих препаратів змащується кам'яний хрест на 2 години, змивається водою, потім процедура повторюється. Мосяжною або зубною щіткою зчищається знищене хімічним препаратом грибкове мікробне нашарування. Таким способом досягається оновлення кам'яного пам'ятника та написів на ньому. Велику роботу по врятуванню кам'яних пам'ятників на цвинтарях, придорожніх хрестів та каплиць проводять польські студенти-волонтери під час літніх канікул разом із викладачами, реставраторами по всій території Польщі. Було б добре, якби українське козацтво на територіях своїх паланок організувало такі волонтерські бригади, спеціально підібрані зі студентів разом із шкільною молоддю, працівниками відділів культури та Будинків культури цієї місцевості, по змозі відновило своїм коштом забуті могили померлих наших пращурів, великих, славетних і незнаних, легендарних та звичайних людей. Бо славним козакам могили були легким пухом і знаком пам'яті.

____________________

1 Защук А.Н. Материалы для географии и статистики России. Бессарабская обл. – СПб., 1862.

2 Бечинська О.А. Дунайське козацьке військо 1828-1868 рр. – Одеса, 1998.

3 Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1844-1845. – Собрание ІІ. – Т. XIX. – Отд. 2, – № 18526-приложение.

Ірина Мусатова (Київ)

ЖИТЛО ДУНАЙСЬКИХ КОЗАКІВ

СЕРЕДИНИ XIX СТ.

Історія дунайського козацького війська (1828-18б8) здавна привертала увагу дослідників. Створене після руйнації Запорозької та Задунайської Січі, Дунайське (з 1856 р. Новоросійське) військо стало останнім козацьким військом на території України. Вперше про нього в 1841 р. написав А.О. Скальковський (1). Цікаві матеріали по історії дунайського козацтва подав у військово-статистичних описах Бессарабії, написаних офіцерами російського Генерального штабу М.Дараганом та А.Защуком відповідно в 1849 та 1862 рр. (2, 3). Історії станиці Старокозачої присвячена стаття в серії "Історія міст і сіл УРСР" (4).

З останніх досліджень слід назвати монографію О.Бачинської "Дунайське козацьке військо" (5), виконану в 1998 р. в рамках програми "Пам’ятки українського козацтва в Південно-Західному Причорномор'ї”, яку здійснює Одеська обласна державна адміністрація.

Історія Дунайського козацького війська була тісно пов'язана з історією Задунайської Січі. Саме з метою привернути задунайських запорожців на свій бік і заселити південні бессарабські степи (Буджак), де ще донедавна кочували ногайці, царський уряд створив наприкінці ХУІІІ - на початку XIX ст. Бузьке, Катеринославське, Чорноморське, Усть-Дунайське, Буджацьке, Азовське та Дунайське козацькі війська.

В 1823 р. до Дунайського козацького війська приймали козаків Усть-Дунайського козацького війська, чорноморців (які не переселились на Кубань), задунайських запорожців. В 30-ті роки військо поповнилось за рахунок відставних солдат та державних селян.

Мал. 1. Садиба козака Дунайського козацького війська сер. ХІХ ст.:

1 – світлиця, 2 – кузня, 3 – челядська, 4 – комора зернова, 5 – стайня, 6 – майнова повітка, 7 – стайня (коні верхові), 8 – половник, 9 – вівчарня, 10 – косилка, сіялка, 11 – свинарник, 12 – колодязь, 13 – солома – 10 підвод, 14 – гарман d 22 м, 15 – горіх,

16 - шовковиця

В середині XIX ст. до складу Дунайського війська входили такі станиці та хутори: Волонтирівка (сучасна територія Молдови), Новотроїцьке (зникло). Миколаївка (тепер Новомиколаївка) Кілійського району; Михайлівка, Костянтинівна, Акмангіт (тепер с.Білелісся), Фараонівка, Байрамча (тепер с. Миколаївка-Новоросійська), Каїри (тепер с. Крива Балка) - Саратського району; Петрівка, Старокозаче - Білгород-Дністровського району Одеської області (5, с.16-18). 3 метою вивчення житла дунайських козаків останні чотири села мною були обстежені в 1978, 2002, 2003 рр.

Військові села були розкидані на пустинних, малолюдних степах Буджака, відділені одне від одного поміщицькими та державними землями. Як писав А.Защук в 1862 р., серед пустелі "біля річки, котра в сухе літо перетвориться в незначний струмок, якщо не висохне зовсім, розкидані чамурові хатинки якого-небудь хутору або гарні будиночки, розміщені прямими лініями, що нагадують військові поселення... Це станиці Новоросійського козацького війська" (3, с. 529).

Села, які засновувалися дунайськими козаками, розвивалися за принципом регулярного планування. Спочатку вони розташовувалися в одну-дві вулиці вздовж річок та доріг, з часом додавалися нові вулиці, провулки, утворюючи правильні квартали. Така вулично-квартальна забудова характерна для більшої частини Півдня України XIX - поч. XX ст.

Основну частину населення в селах Дунайського козацького війська становили українці, хоча, наприклад, в Кривій Балці жили цигани, а в Петрівці половина населення була російською. Проте житло в обстежених селах було однаковим, бо будувалось за єдиним планом.

За свідченням інформаторів, "як козаки населялись, то форма домів та дворів була одна. Козаків в селі було 2 вулиці. Хати завжди ставили на правому вуглі садиби. В Старокозачому була річка Алкалія, по обидва боки якої стояли козацькі хати" (6-а).

Хати були трикамерні, за типом "хата через сіни". Цей тип хати був найбільш розповсюдженим і типовим для південно-західної частини України XIX - поч. XX ст., розвинувся на основі трикамерного житла, яке відоме у східних слов'ян ще за часів Київської Русі. Характерною ознакою планування цього типу є те, що житлові приміщення розташовані по обидва боки сіней, причому одне - основна житлова кімната, що виконувала також функції кухні, а друга використовувалася як літнє приміщення або як парадна кімната.

Хати виходили чільною або напільною стіною на вулицю. Саме орієнтація хати вздовж вулиці відзначає козацькі поселення, оскільки в некозацьких селах абсолютно переважаючою була побудова хати причілковою стіною до вулиці. Сіни були з наскрізними дверима. В сінях була кабиця. Хати будували з призьбами. Для будівництва використовували місцеві матеріали. Стіни виготовляли з "чамура" - суміші глини з соломою та водою. З нього робили “вальки" або "саман" ("лимпач") (6-б).

Інколи робили фундамент з ракушняка, який клали на чамур. Для будівництва стелі на основний сосновий сволок клали поперечні соснові "слижні", які спиралися на стіни. По слижням робили настил з очерету, який обмазували чамуром. Дахи чотирисхилі, криті традиційним для Півдня очеретом. Ліс для будівництва купували в Маяках, де була пристань (с.Маяки Біляївського району Одеської області). Ліс сплавляли по Дністру з багатих на ліс районів Бессарабської та Подільської губерній.

Забудова дворів традиційна. Досить часто зустрічається П-подібна забудова з розташуванням будівель буквою П. (Мал. 1). Мала місце і Г-подібна забудова, при якій господарські будівлі і хата утворювали літеру Г ("глаголь"), інколи так будували лише "сарай", який складався з "комори", "підзакота" (де стояла повозка), "свинюшника", "курника" (6-в) (Мал. 1).

Внутрішнє планування хати традиційне. Кутове положення печі безпосередньо біля входу в хату, по діагоналі від неї - покуть, де вішали ікони, а також стояв стіл, нерухомі лави вздовж стін, між піччю і причілковою стіною - піл (місце для спання). Тобто риси, що характеризують східнослов'янське житло, властиві і для житла козаків. В побуті козаків вже в середині XIX ст. зустрічаємо мальовані "канапки" (лави зі спинками), ліжка з використанням розпису, фігурного точіння, різьблення. Були розповсюджені мальовані скрині.

Як свідчать інформатори, столи виготовляли в с. Старокозачому, а мальовані меблі купували в с. Маяки, де було багато майстрів, які робили меблі на продаж (6-б).

Був поширений звичай розписувати печі, глиняні мисники (6-г). Основний мотив розписів: гілочка з квітами та листям, інколи в оточенні пташок (символів неба) або така сама гілочка у вазоні. Гілочку оточує хвиляста лінія - ідеограма води. Цей сюжет має генетичний зв'язок з "деревом життя" або "світовим деревом" в оточенні світового океану" - не лише індоєвропейським, а універсальним міфологічним образом, відомим з епохи бронзи, який широко побутував в українському фольклорі. Цей сюжет зустрічається і на козацьких порохівницях, рушниках ХУІІІ ст.

________________________

1 Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Одесса, 1841.

2 Дараган М. Военно-статистическое обозрение Бессарабской области. - СПб., 1849.

3 Защук А. Бессарабская область // Материалы для географии и статистики России. - СПб., 1862. - Ч.1.

4 Історія міст і сіл УРСР. Одеська область. – К., 1969.

5 Бачинська О. Дунайське козацьке військо. - Одеса., 1998.

6 Інформатори:

а) Дубовий Ф.Т. (1907 р.н.);

б) Дубова Н.Т. (1928 р.н.);

в) Слівінська М.П. (1921 р.н.);

г) Савранська Н.І. (1914 р.н.) - с. Старокозаче Білгород-Дністровського р-ну;

д) Дяченко Я.Л. (1921 р.н.) - с. Крива Балка Саратського району Одеської області.

І. Кривошея, І.Фицик (Умань)

КНЯЗІ ЧОРТОРИЙСЬКІ В XVI - XVII СТ.:

МІЖ ПРАВОСЛАВ’ЯМ ТА КАТОЛИЦИЗМОМ

У контексті інтеграційних процесів, що відбувалися з середині XVI ст. і завершилися утворенням Речі Посполитої, важливе значення мав конфесійний аспект розвитку українських земель. Становище української церкви після Брестської унії відображено в “Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східної Церкви” (1610), що належить перу сучасника і свідка тих подій Мелетія Смотрицького. Твір пройнятий болісним осудом ренегатства української аристократії: Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила, - дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї корони камінці – значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти – князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку1. Але серед згаданих автором князів Чорторийських католиків на цей час іще взагалі не було, коли не рахувати симпатика унії (але не римо-католика!) кн. Юрія Івановича2.

Князі Чорторийські (Чарторижські або Чарторийські) відомі з XIV ст. ще у Великому князівстві Литовському3. Достеменне походження роду невідоме, більшість науковців виводять його від сина Ольгерда – Костянтина князя Чернігівського, Чорторийського (? – до 1393) – “удел его Чернигов и Черторыеск”4.

Відома дослідниця української шляхти Н. Яковенко наводить такі дані про чисельність представників князівського роду Чорторийських (чоловічої статі) на Волині і Центральній Україні (кінець XІV – середина XVII ст.): І покоління (кінець XІV – початок XV ст.) – 1; ІІ покоління (І половина – середина XV ст.) – 2; ІІІ покоління (середина – ІІ половина XV ст.) – 5; ІV покоління (І половина – середина XVI ст.) – 2; V покоління (середина – ІІ половина XVI ст.) – 4; VI покоління (І половина – середина XVII ст.) – 55.

За ревізіями волинських замків 1545-1552 рр., князі Чорторийські серед дев’яти інших князівських родин зафіксовані як “головні княжата”. Ця категорія мала низку “особистих почесних привілеїв, зокрема: а) право на персональні листи–повідомлення від імені великого князя про початок військових дій; б) право на персональні листи–повідомлення про скликання сеймів; в) право за спеціальним привілеєм використовувати для печаток на своїх листах не зелений, як решта шляхти, а червоний, тобто королівський віск”6. Княжата головні мали таку вагу у політичному житті, що поділили в XVI ст. між собою на зони впливу спочатку Волинь, а згодом і Центральну Україну7.

На Люблінському сеймі (1569 р.) князь Олександр Чорторийський, на той час воєвода волинський (1566-1571), нагадав польському королю про акт Владислава ІІІ, в якому король називав Чорторийських “братією”, а тому зажадав, щоб за ним та його нащадками було визначено місце в сенаті8. Зауважимо, що гілка Чорторийських, які виводили своє походження від Ольгерда Гедиміновича, була ієрархічно старшою за гілку Яґеллонів9. Можливо, саме це і вплинуло на те, що найдовше зволікали із складанням присяги королю волинські князі, і серед них О. Чорторийський10. Саме під час Люблінського сейму родина Чорторийських отримала від польського короля підтвердження свого князівського титулу, датованого 26.05.156911. Але “після 1569 р. українська аристократична верхівка на Волині почала втрачати свою “опірність“, проймаючись польською стихією, не задовольняючись рівнем національної культури, послабляючи зв’язок із православною церквою, належність до якої за тих умов була чи не найважливішою ознакою національності“12.

У XVI ст. українські князі ставали, як влучно відзначив Станіслав Оріховський (Ожеховський, 1513-1566), “gente Ruthenus natione Polonus“ (руського роду польської нації). Це свідчило, насамперед, про те, що українська аристократична верхівка і пересічна шляхта хотіли зрівнятися з польською елітою у політичних правах і користуватися ними у повному обсязі13.

Важливим фактором розвитку українських земель у цей період був духовний чинник, а точніше - релігійний. Зміни, що відбувалися в політичній і соціально-економічній площинах, впливали на релігійний світ аристократичної верхівки.

У першій половині XVI ст. дуже популярним був патронат магнатів над православними єпархіями та монастирями. Це опікунство давало аристократам можливість впливати на позицію православних ієрархів, а в разі потреби, якщо виникали фінансові труднощі, заставляти церковні й монастирські землі. Так, князь Чорторийський заставив на один рік за 400 злотих “имене власноє, отчизноє – монастир Честный Хрест с церковою и островомъ всимъ, з дворцемъ монастырскимъ14.

До початку XVІІ ст. рід Чорторийських був православним, незважаючи на посилене проникнення на українські землі католицизму та окремих течій протестантизму. Пам’ятками православ’я в цей складний час стали збудовані на кошти роду і на їх землях православні монастирі: Клевановський, Чорторийський Троїцький, Зимненський Успенський, а також один з найвизначніших – Пересопницький (права на монастир надані польським королем Олександром князям Чорторийським з 1504 р.)15. Саме з цим монастирем та родиною Чорторийських пов’язана поява відомої пам’ятки української мови – Пересопницького Євангелія (1556–1561 рр.), яке було перекладено коштом княгині Ганни Заславської (в шлюбі за Іваном Федоровичем князем Чорторийським) – “для ліпшого вирозумління люду християнського посполитого”. 1596 р. Олена Іванівна княгиня Чорторийська (в шлюбі за Остафієм князем Горностаєм) організувала при Пересопницькому монастирі школу16.

Намагання зберегти свої маєтки і статус зумовило асиміляцію та інкорпорацію у польсько-литовське католицьке суспільство української православної аристократії, що позначилося на її духовному житті. “Читаючи хроніки польські, знайдеш про це досить, як поляки українські землі пообсідали, поприятелювавшись з ними [з українцями] й царські доньки свої за українців давши, через них своїх обичаї оздобні й науку вкорінили так, що українці, увійшовши в зносини з ними, позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, котрі з науками й до віри їх призвичаїлися і так поволі науками своїми все панство українське до віри римської привели, що потомки князів українських з віри православної на римську вихрестилися, і назвища й імена собі позміняли, немовби не знали, що вони потомки побожних прабатьків своїх. А після того православ’я грецьке озимніло та в погорду прийшло та занедбання, бо ж особи знатних панів, погордивши своїм православ’ям, до урядів духовних приходити перестали, але кого-небудь на них поставляли, по волі тільки самої посполитої людини17.

Активізація католицької церкви після Люблінської унії проявлялася, зокрема, в діяльності єзуїтських колегій (колегіумів) у Вільно і Ярославі, де отримували освіту представники аристократичної верхівки українських земель. Так, князь Курбський відповідав княгині Чорторийській, що “иже многіє родители яко княжетскихъ родовъ, такъ і шляхетскихъ честныхъ гражданъ были дали имъ д¾тки своя учити наукомъ вызволеннымъ, яко слышимъ от н¾коихъ, но они не науча, перв¾е мало не вс¾хъ, въ неразумномъ еще будучи в¾ку, намовя ихъ, хитростн¾, отлучили отъ правов¾рія и покрестили въ свое полув¾ріє…18.

У першій половині XVII ст. орден єзуїтів здійснює активну місіонерську діяльність на Волині. Так звані “надвірні місії“, які тривали від 1 до 7 тижнів по навколишніх селах, що належали волинській шляхті та магнатам, зокрема, Чорторийським, дали початок колегіумам Товариства Ісуса у Кам’янці, Острозі, Переяславі, Фастові19.

Князь Юрій Іванович Чорторийський (Клевановська лінія) у 1603 р. заявив у Любліні польському королю Сигізмунду про своє бажання прийняти унію та новий календар. Чорторийський досить активно підтримував римо–католиків. Ще у 1590 р. на його кошти було збудовано католицький костьол у Клевані. За сприяння Чорторийського у Вінниці була відкрита єзуїтська колегія, яка стала осередком латинської віри на Поділлі19. У 1618 р. його син Олександр під іменем Андріана вступив ченцем в орден бернардинів і відписав усі свої маєтки брату Миколаю, який був послідовником єзуїтів (каштелян волинський у 1633-1655 рр.)21.

У 1645 р. за ініціативою князя Михайла Чорторийського (1621-1692)22 до переліку прохань волинського шляхетства, що внесені у луцькі гродські книги, було включено вимогу про запровадження заходів, спрямованих на захист прав православного населення та православної церкви23. Таке опікунство грецькою вірою не заважало йому бути фундатором кляштору домініканців у Чернелиці (1671 р.)24.

Таким чином, інтерес до віри предків став поступово зникати, і родове ім’я Чорторийські трансформується в Чарторизькі. Починаючи з XVII ст. давній литовсько-руський князівський рід ставатиме дедалі більше польським і католицьким, про що свідчить заснування костьолів та монастирів (XVIII ст.): 1747 р., Гребков – фундація Теодора Казимира (1704-1768); 1781 р., Дзиков – фундація Адама Казимира (1734-1823)25.

Отже, на думку Н. Яковенко, ми маємо справу з релігійною конверсією26, яка була наслідком релігійної відкритості людини другої половини XVI - початку XVII ст. Протягом цього періоду Чорторийські не змогли реалізувати своє прагнення і, можливо, покликання – стати королями, але зберегли свою самодостатність і багатства, а у XVIII та ХІХ ст. Чарторизькі вже будуть асоціюватися з політичним й культурним життям польської аристократичної спільноти у Речі Посполитій, Російській імперії, а згодом і у Франції.

__________________________

1 Смотрицький Мелетій. Тренос // Українська література XVII ст. – К., 1987. – С. 84.

2 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – К., 2002. – С. 16.

3 Викторовский П.Г. Западнорусские дворянские фамилии, отпавшие от православия в конце XVІІ и в XVІІ вв. – К., 1912. – Вып. 1. – С. 103, 105, 109.

4 Шабульдо Ф.М. Земли Юго–Западной Руси в составе Великого княжнства Литовского. – К., 1987. – С. 63–64; Wolff J. Kniaziowie litewsko–ruscy od kónca czernastego wieku. – 1895. – S. 18, 29-30.

5 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVІІ ст.: (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 95.

6 Там само. – С. 100, 102.

7 Яковенко Н.Нарис історії України… – С. 101.

8 Яковенко Н. Українська шляхта… – С. 105, 108, 109.

9 Яковенко Н. Нарис історії України… – С. 101.

10 Терещенко Ю. І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVII ст. – К., 1996. – С. 445.

11 Dunin–Borkowski hr., J. Almanach Blekitny: Genealogia zyjących rodów polskich. – Lwów–Warszawa, 1903. – Tablice „Ksiazeta”; S. 6–7.

12 Терещенко Ю. І. Україна і європейський світ… – С. 455

13 Там само. – С. 456.

14 Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. V. – С. 484.

15 Викторовский П. Г. Западнорусские дворянские фамилии... – С. 103, 105, 109.

16 Полонська–Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.1. До середини XVII ст. – К., 1995. – С. 395, 400.

17 Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. – Львів, 1954. – С. 26 цит. за: Шевченко І. Польща в історії України // Київська старовина. – 2001. – № 2. – С. 18.

18 Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. VI. – С. 455-456.

19 Шевченко Т. Викладачі Луцького єзуїтського колегіуму (1608-1648) // Київська старовина. – 2000. – № 6. – С. 45.

20 Викторовский П. Г. Западнорусские дворянские фамилии… – С. 126.

21 Там само. – С. 125, 130.

22 Wolff J. Kniaziowie litewsko–ruscy... – S. 18, 29–30.

23 Викторовский П. Г. Западнорусские дворянские фамилии... – С. 103, 105, 109.

24 Dunin–Borkowski hr., J. Almanach Blekitny. – S. 5, 7.

25 Dworzaczek W. Genealogia. – T. II. Tablice. – Warszawa, 1959. – Cz. II. – Tabl. 181; Dunin–Borkowski hr., J. Almanach Blekitny … – S. 6-7.

26 Див. детальніше: Яковенко Н. Паралельний світ.

Ірина Кривошея (Умань)

ЗОЛОТОНІСЬКА СОТНЯ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО

ПОЛКУ (XVII-XVIII ст.): ГЕНЕАЛОГІЯ НИЗОВОЇ ЛАНКИ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ

Золотоніська сотня була однією з найбільших у Переяславському полку. На початку XVII ст. територія сотні належала до Черкаського староства. У 1616 р. Золотоноша була містечком, недавно заснованим на землях кн. Домонтів і належала кн. Полонії Федорівні Тиші-Биковській Григорієвій Домонтовій. В 1628-1631 рр. Золотоношу (11 димів і 4 огородники) тримали Богуфал Олексич (зять Домонтів) і Андрій Халаїм. Проте наявність на 1627 р. у містечку братства і 2-х церков засвідчує, на думку В. Василенка, багатолюдність Золотоноші, і Олексич з Халаїмом могли бути власниками тільки навколишніх хуторів, що тяжіли до Золотоноші, якою володів І. Вишневецький1. В 1641 р. бачимо Золотоношу (273 господарі) записаною в інвентарі кн. І. Вишневецького2.

З утворенням реєстрових козацьких полків в складі Черкаського полку формується Золотоніська сотня. В реєстрі 1638 р. бачимо серед старшини Черкаського полку сотника Золотоніського Ониська Зайця і отамана Івана Ференса3. В роки Хмельниччини сотня також перебуває в складі Черкаського полку. За реєстром 1649 р. сотня нараховувала 167 козаків. Сотником був Остап Заєць. Серед сотень Переяславського полку Золотоніська вперше фіксується лише в 1665 р.

Отамани: Бут Михайло (1660), Бурмака Тишко (1672.06.), Нащочий (Нагорний, Надточий) Трохим (1690), Янчій Павло (1691), Синьоок Андрій (1691), Яременко Дем’ян (1692), Михайленко Лазар (1693-94), Панченко Фесько (1695), Лавренко Фесько (1696-97, 1702-1703), Шпана Василь (1699-1701), Федченко Семен (1707-1709), Кашпуровський Іван (1710), Барабаш Карпо (1710, нак.), Аполенко Степан (1711,нак.), Дидас (Дудик) Матвій (1712, 1719), Андрущенко Кузьма (1711, 1713-15, 1717, 1721-24, 1727), Урсул Василь (1714, нак.), Сухопара Павло (1717), Муравей Клим (1717-1720), Лавренко Кирило (1723, 1725-26), Синьоок Андрій (1724), Онисько Андрій (1725), Бутенко Леонтій (1729-32, 1735), Михалів Григорій (1730, 1735-36), Грищенко Іван (1731), Логвинов Кирило (1730-32), Зіновій Васил’єв (1732, 1734), Котляренко Григорій Іванович (1730, 1736-67), Логвиненко Григорій (1739), Романів Іван (1745), Мойсеєнко Федір (1772-82).

Писарі: Семеренко Семен (1660), Тимошенко Карпо (1690), Клопотевич Сидір (1709-1710), Данило Андрійович (1711-24), Яким Михайлович (1717), Корніловський Данило (1725, 1728-37, 1740), Федоров Сидір (1726), Бусленко Василь (1727-29), Дем’яненко Данило (раніш 1732), Яновський Андрій (1732, 1743-45), Синьоок Іван (1737-38), Гроновський Петро (1739), Грудницький Григорій Гнатович (1736, 1740-1743, 1746), Силич Стефан (1738), Удодинський Федір Ігнатович (1741, 1750-1754), Олексіїв Іван (1745-48), Котляревський Матвій (1754-58), Муравей Степан (1759-67), Джулай Іван (1771-82).

Осавули: Третяк Іван (1736-37), Ващенко Іван (1737-52), Опеньок Іван (1740), Таранець Григорій (1754), Носенко Гаврило (1764), Тарановський Іван (1767), Кривенко Семен (1774-75), Близнюков Григорій (1775-82).

Хорунжі: Каранда Яків (1731-37, 1740), Шульга Дем’ян (1737-48), Шульга Самійло (1752), Шульга Яків (1764), Гребінський Федір (1767), Близнюков Григорій (1771-74), Носенко Яків (1774-78), Носенко Василь (1778-82).

У реєстрі сотенної старшини маємо 31 отамана, 19 писарів, 8 осавулів, 8 хорунжих з 51 родини. Привертають увагу сотницькі родини - Мурав’ї, Третяки, Нагорні, Шульги, Урсули та родини, представники яких неодноразово ставали наказними сотниками - Лавренки, Андрущенки, Бутенки, Логвиненки, Котляренки. Виділяються також родини Синьооків і Джулаїв, остання більше пов’язана з сусідньою Іркліївською сотнею. Названі родини відносяться до старовинних і за ревізіями XVIII ст. фіксуються серед козаків 1-3 статей (мають ґрунти і промисли).

Уже реєстр 1649 р. дає велику кількість родин, представників яких у XVIII ст. бачимо на урядах і серед можного козацтва. Це родини Янченків, Ващенків, Бутів, Деркачів, Бурмак, Яременків, Андрущенків, Чорномазів, Мойсеєнків, Нагорних, Щербин, Кривошиїв, Лавренків, Панченків, Дуденків, Лазаренків, Жолобів, Жученків, Висоцьких, Шепелів, Харченків, Перетятьків, Циганченків. Отаманів Тишка Бурмаку (1672) і Павла Янчія (1691) бачимо безпосередньо записаними в реєстрі 1649 р. Серед родин, що з’являються в сотні невдовзі, слід назвати Побиванців, Товбичів, Скориків, Котлюбів, Носенків, Храпачів, Синьооків, Верещак та багато інших, про що свідчить число родових козаків у сотні на 1732 р.- 152 із 684. За цією ж ревізією у сотні бачимо одного козака 1-ї статті (“знатный промысел и купечество”) - Корній Деркач і чотирьох 2-ї (середні промисли) - Роман Миронів Крамар-Щербак, Роман Федоренко, Савка Крамар, Тишко Уштар4.

Для сотницьких родин Мурав’їв, Третяків та Шульгів, відомі в XVII - на початку XVIII ст., характерно пониження соціального статусу. Впродовж XVIII ст. представники родин вище сотенних урядів не піднімаються. Третяків бачимо в 30-х рр. серед осавулів, серед хорунжих - Шульгів. У 60-х роках обидві родини, які, можливо, були нащадками полковника Київського (Третяк) та компанійського (Шульга), знаходяться серед виборних козаків.

Мурав’ї. Мурав’єнко Онисим був сотником у 1660 р. На початку XVIII ст. бачимо братів “у перших”(можливо, рідних) Семена, Стефана (у 1712 Семен продав Степану ґрунт між Леськовим Побиванцевим за 140 золотих)5 і Клима (городового отамана у 1717-1720) Мурав’їв. У 1724 р. Андрій Степанович продав двоюрідним братам Леонтію і Григорію Мурашам свою частку спільних предківських ґрунтів за 340 золотих, які ті тут же продають ротмістру П. Неверовському6. У 1725 р. Зіновія Муравчиха з синами Леонтієм і Григорієм жителі Сеньківські продали плец біля плецу Андрія Мурав’єнкова в Золотоноші Івану Радченку за 5 рублів імператорської лічби. Через рік вони вже живуть у Драбівцях і продають спадковий ліс поміж Андрія Мурав’я і Грицька Побиванця Павлу Неверовському за 40 талярів. У 1751 р. Феодосія Гнатівна Мурав’їха продала остаточно, взявши 3 рублі, частину лісу, що за Мировичевським млином дідизного і прадідизного для її чоловіка Андрія Мурав’я. Останній у 1727 р., будучи комісаром сотенним, позичив 7 рублів у Андрія Крамара (йому і продала Феодосія ліс, Крамар подарував його своєму зятеві козаку Івану Алексєєву) під заставу цього лісу. У 1738 р. Андрій – наглядач сотенний, а Григорій – пушкар. У 1751 р. Феодосія Гнатівна з сином Василем продали (чи подарували?) ліс зятеві за донькою Тетяною Сергію Павлову Шапочнику, який в голодні роки їх утримував, а в кінці 40-х чомусь цей гай намагався відсудити (на цей гай батько Андрія Мурав’я Степан мав “крепость урядовую” від 1712 р.). Частину гаю довелось відбирати у братів Максима, Олекси і Мойсея Побиванців.

Нащадки Андрія Степановича Мурав’я - Стефан Андрійович (?-1754-67-?), сотенний писар - Д.: Єфросинія Максимівна Крамар; Василь Андрійович; Тетяна Андріївна - Ч.: Сергій Павлович Шапочник7.

У 1767 р. нащадки одного з братів (Леонтія або Григорія) були підсусідками Маріанни Неверовської: Йосип Муравей (1727-1767-?)-Д.: Гафія NN (1735-1767-?) (їх діти: Андрій нар. 1759, Григорій н. 1761, Петро н. 1765, Христина н. 1763, Євдокія н. 1766) і його бездітний брат Семен (1732-1767-?) - Д.: Меланія (1737-1767-?)8.

Крамарі-Щербаки.

І.

1.Юрко Крамар (?-1680-1726-?) - у 1706/16 р. серед свідків продажу, у 1726 р. товариш можний сотницького золотоніського куреня.

2.Гнат Крамар (?-1690 - раніш 1726) - оформив у 1712 р. купчу на власність Феодосії Маренихи на уряді золотоніському при зацних Юрію Крамару, Саві Крамару, Микиті Москаленку та Дем’яну Резниченку.

Д.: Ганна Андріанівна, у 1732 р. вже вдруге заміжня (Фуглиха) ту комору продала. Трьома роками раніше продала на ринку ще одну комору шинкову Данилу Калачнику.

3. Сава Крамар (?-1690-1732-?) – “зацний” козак (?-1712-1726-?) куреня Рудковського, козак заможний з невеликим купецьким промислом у 1732 р.

4. Мирон Крамар (?-1689-1740)– “можний козак сотницького куреня” у 1726 р.9, у 1738 р. з сином Романом обоє в поході, найзаможніші козаки в сотні (1739).

5. Матвій Крамар.

ІІ.

6. Андрій Крамар у 1751 р. купив ліс Феодосії Муравчихи і подарував його зятеві Івану Алексєєву. В 1752 р. числиться убогим козаком сотницького куреня. Тестамент 1757.09. ............................................?

7. Роман Миронович Щербак (?-1712-1754) – козак, у 1729 р. ”заведовца скарбу войска сотенного”, козак 2 статті з невеликим купецьким промислом у 1732 р., у 1735 р. купив ґрунти у Золотоноші у Марії Черушинської, плец з шинком, куплений у намісника Іркліївського Івана Бодачевського уступив своєму пасинку Івану Олексійовичу (1744). Пізніше останній став з.т. у 1748 р. Роман ще козак, а в 1752 р. – з.т. Тестамент Романа датований 1754 р. В ньому вказує що жив у Золотоноші з 1712 р. з батьками до їх смерті. У спадок отримав тільки двір, а інші маєтності купив сам ................................................................................................4

Д.: 1) NNN

2) NNN, в першому шлюбі за Олексієм Кучером

3) Гафія Семенівна, її другий шлюб, у 1754 р. вдова за Романом.

8.Максим Матвійович Крамар – за ревізією 1732 р. ґрунтовний та з купецьким промислом козак 1 статті у с.Богушківська Слободка (Кропивенська сотня), у 1754 р. купив ліс і луки ................................………... 5

Д.: Анастасія NN, тестамент - 1765 р.

ІІІ.

-Марія Андріївна – вивінена при одруженні, її чоловік мав піклуватись про молодших сестер. Вона бездітна, тому за заповітом батька після її смерті майно має перейти сестрам .......................….……........ 6

Ч.: Іван Олексійович Кучер, з.т.

- Тетяна Андріївна – отримала за заповітом двір ..............…………….. 6

Ч.: Іван Шапочник

- Ганна Андріївна – у 1757 р. отримала частину городу і плец .…... 6

Ч.: Матвій Котляревський, писар сотенний

-Пелагея Андріївна – вона і молодші сестри ще не заміжні, їх опікун чоловік Марії. За батьківським заповітом з Євдокією отримала плец і орне поле та з іншими частину млина .................................................. 6

- Євдокія Андріївна .............................................................................…….. 6

- Наталія Андріївна – отримала у спадок двір з будівлями, ґрунти та млина частину .................................................................................................... 6

8.Григорій Романович (?-1734-1767-?) - з.т. (1759), сотник ІІІ компанійського полку (1765) .................................................................……......... 7

Д.: (з 1759) Марія Іванівна Дмитрашка-Райча (1738-1768-?), судиться у 1766-1768 рр. з чоловіком, який розтратив майно, живе окремо і її до себе не приймає10.

- Ірина Романівна .................................................................……. 7

Ч.: NNN

- Параска Романівна ...........................................................…..... 7

Ч.: Тимофій Павлов, з.т. Їх син Іван також був з.т. У 1759 р. Тимофій викупив маєтності тестя, заставлені Григорієм у Лукашевича. Помер у 1766 р.

- Тетяна Романівна ...................................................................... 7

Ч.: сотник компанійський Іван Чернявський

9. Яким Максименко ............................................................................….... 8

- Єфросинія Максимівна .....................................................…… 8

Ч.: Стефан Андрійович Муравей, сотенний писар (1767)

Третяки. Тарас Третяк – сотник золотоніський (?-1691-1703-?). Ймовірно, сотникував з часу гетьманування Мазепи. Зумів за роки сотникування нагромадити значні земельні володіння. У сотенних купчих згадуються Третяковські ґрунти, хоча Третяків нема ні серед покупців, ні серед продавців. Тобто, земельна власність роду до середини XVIII ст. перейшла в інші руки.

У 1709 р. сотником золотоніським був Леонтій Третяк, 1713 р. згадується гай колись куплений у Івана Третяка. У реєстрі 1726 р. записані Іван Третяченко – десятник, Яків Третяк – убогий козак Кабанцевого куреня і Яків, можний того ж куреня.

У ревізії 1731 р. фіксуються Федір Третяченко та Яків Третяк. У 1762 р. Мотрона, вдова Федора Третяка продала за 8 коп ниву з.т. Івану Неверовському.

Іван Третяк у 1736-1737 рр. був сотенним осавулом. У 1749 р. козачка Золотоніська Анастасія Третячиха з синами Леськом, Олексієм (у 1764 р. продав 2 плеци Івану Зубенку) і Сидором Третяченками продала ниву, яка дісталась їй від померлого чоловіка Івана Третяка з.т. Федору Манжаку.

У 1764 р. козак низовий запорозький Федір Третяк (30 років на Запорожжі) продав спадкові за померлим батьком Якимом Третяком ниви на 2 дні у Золотоноші сотнику Леонтовичу за 70 руб. А згодом йому ж продав всі земельні спадкові володіння.

Шульги.

Пелагея Шульжиха, будучи хворою склала тестамент при зацних Лазару Федченку, Павлу Щатценку, Василю Лобинцю. Рік на копії вказаний 1603, та це помилка (імовірніше, 1663/83). Заповіла майно онукам: Івану гай, корову, коня і 4 вівці; ще одному онуку М. – двір, поле і всі ґрунти, онуці Насті Кіндратівні – корову. В ревізію 1767 р. купчим на ґрунти володів священик золотоніський Федір Корецький11. У 1737 р. згадуються козаки Яків і Остап Шульги. Хорунжими сотенними були Дем’ян Шульга (1737-1748), Шульга Самійло (1752), Шульга Яків (1764). Гілка останнього:

І.

1.Прокіп (?-1682-1736-?)– козак убогий куреня Кабанцевого (1726), козак 4 статті у 1736 р., купив двір у козака Кучуна, який перейшов у спадок сину.

Д.: NNN

2.Федір – козак куреня Кабанцевого, помер раніше 1726 р. (у реєстрі 1726 р. записана його вдова)

3. Іван Шульга – козак антипівського куреня, у 1726 р. в реєстрі записана його вдова.

ІІ.

2. Яків Прокопович (1702-1767-?) – “з предків козак”, сотенний хорунжий (1764), у 1767 р. володів двором з двома рубленими та однією плетеною хатами, стайнею, повіткою. В одному дворі з ним жили сестра Параска та родина його швагра Леська Валянка (1722-1767-?) – Д.: Марія Іванівна (1728-1767-?) та їх діти Михайло (1758 р.н.), Ганна (1751 р.н.), Меланія (1753 р.н.) ..................................................................………………………….1

Д.: Параска Дмитрівна (1717-1767-?)

- Параска Прокопівна (1700-1767-?) – з нею жила донька Гафія (1751-1767-?) ............................................................................................................. 1

Деркачі.

І

1. Семен Деркаченко - козак золотоніський, записаний в реєстрі 1649 р.12

ІІ-ІІІ.

2. Федір Деркач - 1711 р. отаман слобідський, у 1732 р. з.т.13 ....... 1?

3. Грицько Деркаченко - серед заможних козаків с. Слобідка у 1726 р. .................................................................................................................. 1,2?

4.Іван (?-1695-1737-?) – заможний козак за реєстром 1726 р., товариш сотні Золотоніської, у 1727 р. купив: у Леонтія Бутенка греблю, став і млин в с.Мицалівка за 4 тисячі золотих; у Григорія Васильовича Кустовича, священика Антипівського ліс і луку в верхів’ї р.Кропивни; в 1730 у Костя Гупаленка луку; у 1737 р. луки у козаків сотні на які представив купчі у сотенне правління ..................................……………........ 1,2?

ІV.

5. Михайло Федорович – житель с.Антипівка у 1767 р. продав ниву, про що свідчили його син Стефан та онук Федір .........………………..... 2

6.Корній Іванович (?-1715-раніш 1750) – у 1732 р. єдиний у сотні козак 1 статті (багато ґрунтів і значний купецький промисел), у 1747 р. будучи абшитованим військовим товаришем представив магістрату Переяславському документи на скуплені в сотні Золотоніській ним і його батьком ґрунти і просив підтвердити їх на вічне і спокійне володіння. У 1733 р. Корній купив у колишньої сотникової Марії Черушинської ліс і луки біля с.Драбівка (куплені Черушинським у 1723 р.). В 1737 р. у Гри-горія Логвиненка купив ліс і ґрунт на р.Золотоноші; у 1742 р. - спадковий батьківський хутір при р.Кропивні у Василя Кота за 850 золотих; і дідизний хутір братів Якова і Дмитра Гупаленків у верхів’ях Кропивни за 700 золотих; луку у Григорія Логвиненка там же за 20 талярів; у 1748 р. ліс у з.т. Переяславського полку Олексія Яковенка14 (спр.224) ........………...4

Д.: Ірина NN

7.Максим Іванович – священик Антипівський ........................…....…. 4

V.

8.Стефан Федорович ..............................................…....................….......... 5

- Горпина Корніївна – продала у 1763 р. с.Деркачівку вдові полковника київського Вірі Григорівні Дараган за 4 тис. рублів ………....... 6

Ч.: Семен Слюз, в.т. (1760). У 1757 р. судився зі своїм шурином в.к. Степаном Несторовичем Карлицьким за ґрунти Івана Деркача. Карлицький викупив частку Гафії і Катерини. За цю частину володінь Слюз зобов’язався виплатити 2 тисячі рублів. У 1760 р. Семен продав володіння в с.Мицалівка писарю Чернігівського полку Андрію Якимовичу, а володіння в Антипівні б.т. Стефану Томарі.

- Гафія Максимівна ............................................................................…...7

Ч.: Яків Яковенко, з.т.

- Катерина Максимівна ...........................................................................7

Ч.: Іван Пасенко, козак (1767)

VІ.

9. Федір Степанович ..............................................................................8

Сотенна старшина була тією ланкою, яка об’єднувала рядових козаків зі старшиною. Ця частина старшини складала близько 80% загальної кількості старшинського корпусу козацької держави. Представлені у розписах родини яскраво ілюструють перехідний характер сотенної старшини. Представники цих родин то займають сотницькі і сотенні уряди, то потрапляють за ревізіями XVIII ст. до розряду убогих, демонструючи непевність свого економічного та соціального становища. Генеалогічні розписи кількох родин регіону стають цеглинкою у підмурку нашої історії.

______________________

1 Василенко В. Спорные вопросы в истории г.Золотоноши // Киевская Старина. 1893. - № 7.- С. 134.

2 Максимович М. Воспоминание о Золотоноше. - Собр. соч. – Т. 2. - К., 1877. С. 369.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.VIII. - К., 1995. - С. 316.

4 ЦДІА України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 19365. - Арк. 75.

5 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 221. - Арк. 47.

6 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 221. - Арк. 76.

7 Там само. - Ф.57. - Оп. 1. - Спр. 232. - Арк. 83.

8 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 238. - Арк. 15.

9 ІР НБУ. - Ф. І. - Спр. 54337. - Арк. 461.

10 ЦДІА України. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 571. - Арк.. 1-7.

11 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 221. - Арк. 1.

12 Реєстр Війська Запорозького 1649 року. - К., 1995. - С. 89.

13 ЦДІА України. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 19365.

14 Там само. - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 224.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS