КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ

КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Мирослав Жуковський (Нікополь)

Археологічні дослідження пам`яток козацької доби

в м. Нікополі у 2003-2004 рр.

З 2000 р. група археологічної розвідки Нікопольського державного краєзнавчого музею, очолювана автором, щорічно проводить польові дослідження на території м. Нікополя. Їх метою був пошук залишків земляних укріплень Микитинської Запорозької Січі (1639-1652 рр.). Ця Січ відіграла видатну роль в історії України. Вона була одним з перших козацьких міст-фортець на правому березі Великого Лугу. Саме тут 19 квітня 1648 р. (за старим стилем) велика козацька рада обрала Гетьманом України Богдана Хмельницького, та звідси розпочалася Визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Археологічна розвідка проводилася на території центральної частини міста у західному секторі міського парку ім. 40-річчя Перемоги. Це місце було обрано як перспективне для локалізації ймовірного розташування Січі на підставі вивчення ряду картографічних документів XVIII-XIX ст., праць істориків Д. Яворницького,

Я. Новицького, Л. Падалки, І. Кареліна, які засвідчували тут наявність земляних валів та рову. Проте останні були сплановані бульдозерами під час будівництва парку в 70-х роках XX ст., та на їх місці були посаджені дерева.

Лише під час третього польового сезону у 2002 р. в районі висоти 71,8 м в шурфах № 23 і № 24 були виявлені контури заповнення рову із стінками, що йдуть нахилом під кутом 40 - 50 %. Заповнення зверху до низу являє собою послідовно розташовані прошарки: техногенного ґрунту завтовшки до 0,2-0,3 м; глини з напівкруглим низом глибиною до 0,4-0,5 м від рівня поверхні нижче - чорнозему до дна рову. Розчистка заповнення показала, що це середня і нижня частини рову шириною від 2,8 до 3,1 м, глибиною до 1,5-1,7 м від рівня поверхні. Довжина дослідженої у 2002 р. частини рову складала 4,5 м. Його орієнтація: північ-північний захід - південь-південний схід. Із вибраного ґрунту була здійснена реконструкція валу по західній стороні рову.

У 2003-2004 рр. польові дослідження на місці, де був виявлений фрагмент рову, були продовжені. Шурфи закладалися у північно-західному та південно-східному напрямках по вісі рову. Також закладалися археологічні шурфи у вигляді траншей довжиною від 5,0 до 10,0 м та шириною 1,0 м перпендикулярно до рову.

Після знесення перемичок між шурфами, що закладалися у заповненні рову, утворився його єдиний фрагмент довжиною 27,0 м та глибиною від 1,0 до 2,0 м від рівня поверхні. Цікаво відзначити, що на дні рову, який має ширину від 0,2 до 0,3 м, через 1,5-2,0 м розташовані підвищення висотою до 0,3 м та довжиною від 0,3 до 0,6 м.

На глибині 0,2-0,3 м від рівня поверхні (тобто під техногенним шаром ґрунту) були знайдені дві мідні російські монети першої половини XIX ст., кінська підкова XIX ст. розміром 0,16 х 0,14 м, залізні кавалерійські шпори розміром 0,13 х 0,07 м орієнтовно XVIII-XIX cт., біметалічна (мідь-залізо) підкова чобота орієнтовно кінця XIX - початку XX ст., фрагменти кераміки XIX-XX ст. тощо.

Найцікавішою знахідкою був виявлений у розкопі № 7 в заповненні по центру рову на глибині 1,82 м від рівня поверхні та висоти 0,03 м від дна підбір чобота. Він напівовальну форму розміром 0,07 х 0,068 х 0,03 м, зроблений із великої кількості вирізаних по фасону клаптиків шкіри. На верхній поверхні розташовані дугою голчасті отвори. На нижній поверхні підбору – підківки із залізних цвяхів. Вони мають грибоподібну шляпку діаметром до 10 мм та висотою до 5 мм. Нижче шляпки – стрижень конусоподібної форми з гвинтообразним вістрям. Загальна довжина цвяха 22 мм. Цвяхи розташовані двома концентричними параболічними рядами та з одним повздовжнім в центрі меншого ряду. В підборі збереглося 27 цвяхів, але їх було більше, оскільки частина підбора в його нижній частині пошкоджена. Прошарки шкіри, з якої створено підбір, перебували в деформованому стані, залізні цвяхи підківки – в іржі. Для збереження знахідки була проведена його очистка та первинна консервація. На думку автора, цей підбір з чобота виготовлений за європейським зразком у середині XVII ст. Він знаходиться, як і інші знахідки, у фондах Нікопольського державного краєзнавчого музею1.

У 2003 р. також була розпочата археологічна розвідка у східній частині площі Визволення у старій частині м. Нікополя. Тут у 1795-1934 рр. була розташована Нікопольська Соборна Свято-Покровська церква. Вона була спадкоємцем своїх однойменних попередниць – Січової та містечка Микитин Перевіз, що були збудовані коштом Війська Запорозького Низового. До моменту знищення більшовиками Свято-Покровської церкви вона також була місцем зберігання культових цінностей Січової Свято-Покровської церкви (Мал. 1).

Мал. 1. Свято-Покровська церква 1795-1934 рр.

Розвідка має обмежене завдання: скласти план нижньої частини фундаменту церкви по його верхній поверхні для завершення оформлення документації про взяття на державний облік та охорону залишків цієї єдиної у Нікополі нерухомої пам`ятки XVIII ст.

На території колишнього розташування Свято-Покровської церкви у 1946 р. було споруджено пам`ятник В.І Леніну. Сам пам`ятник та покриття із залізобетонних плит навколо нього, доріжки та багаторічні дерева обмежують можливість дослідити весь периметр фундаменту церкви.

В 2003-2004 рр. на схід від пам`ятника було закладено 10 шурфів розмірами 2,0 х 2,0 м, в яких під техногенним шаром на глибині 0,30-0,35 м від рівня поверхні був виявлений фрагмент нижньої частини фундаменту північно-східного кута апсиди храму. Він прямокутної форми шириною від 0,85-0,9 м, довжиною 5,3 м на захід-схід та 7,8 м на північ-південь. Поверхня має сліди руйнувань. Контрольний шурф показав, що висота виявленої частини фундаменту складає 1,45 м. Він розташований на подушці із кришки завтовшки 0,05 м. В зовнішній поверхні стіни фундаменту простежується каміння різних розмірів 0,2 х 0,3 м до 0,8 х 0,9 м скріплених вапняковим розчином. В шурфах, закладених над нижньою частиною фундаменту та його внутрішньому куті, були виявлені фрагменти посуду XIX-XX ст., ковані залізні цвяхи XVIII ст. Останні завдовжки від 0,1 до 0,13 м чотирикутної форми у горизонтальному розрізі з круглими шляпками діаметром в середньому до 0,02 м. Також було знайдено фрагменти кераміки доби бронзи, скіфського та пізньоримського часу.

Найцікавішою знахідкою є козацька підківка середини XVII ст. Вона виготовлена у формі вигнутої півколом залізної смужки з трьома отворами для шипів, якими верхнім краєм кріпилась до підошви. Кінці вигнуті перпендикулярно висотою до 0,9 см. Загальний розмір підкови 5,0 х 4,0 см.

Польові археологічні дослідження в м. Нікополі проводяться, незважаючи на щорічні звернення до органів влади, в умовах повної відсутності фінансування з державного і місцевого бюджетів. Необхідні також кошти на проведення науково-дослідницької роботи для розробки проектної документації по реконструкції та консервації валу і рову Микитинської Запорозької Січі. Саме ці роботи є одним із завдань Національної програми відродження і розвитку Українського козацтва, ухваленої Указом Президента України від 15 листопада 2001 р.

________________________________________________

1 Фонди НДКМ, НД-6266.

Юрій Мазурик (Волинь)

Городище доби пізнього середньовіччя

в с. Старий Чорторийськ на Волині

Вперше місто Чорторийськ або Чарториськ, Черториськ (зараз село Старий Чорторийськ Маневицького району Волинської області) згадується під 1100 р. (коли дістався Давиду Ігоровичу), а всього у Галиць-ко-Волинському літописі в зв’язку з різними політичними подіями — 6 разів1. В останнє місто згадується під 1289 р. у зв’язку з важливою подією: „Того ж року він (князь Мстислав Данилович) у Чорторийську в городі заклав башту кам’яну”2. Отже, місто було важливим сторожовим пунктом на північно-східних рубежах Волинської землі в XIII ст.

В 1340 р. місто разом з іншими населеними пунктами увійшло до складу Литовського князівства. В XV ст. стає власністю князя Льва Свидригайла (р.н.невідомий — 1452 р.). В 1442 р. переходить до князів Чорторийських.3

Місто знаходилось на важливому торговельному шляху, що дозволяло власникам контролювати його. Це підтверджують писемні джерела, в яких згадується митниця. В акті 1488 р. в переліку державних і приватних замків Білорусії та України вказується: „отъ нашого дубаса и от его комяги мыта не брали бы есте: …в Чорторыйску…”4; це також підтверджується в акті 1545 р. в переліку митниць на Волині: „...В Чорторыйське князей старостичей Луцких отъ комяги берут по восеми грошей,...да отъ пособнаго шеста по три гроша”; „В Чорторыйське князем Чорторыйским брать мыто вековечное, а присаднаго не надобно брать”5. На важливість даного городища в соціальному значенні вказує таке повідомлення в цьому ж акті: „...главное вотчиное имение наше [князів Чорторийських- Ю.М.], Чорторыйськъ, находится не въ Волынськом, но в Литовскомъ повете”6.

В акті 1547 р. про поділ маєтків між князями Олександром та Іваном Чорторийськими уперше виступає замок і місто Чорторийськ7. Треба відмітити, що місто дісталось князю Олександру (син Федора, воєвода волинський, прихильник унії, помер 1571 р.), разом з містом Литовижем, над р.Бугом8, що, ймовірно, давало можливість контролювати важливий сухопутний торговий шлях між річками. Про це місто йдеться також у володимирській гродській книзі за 1568 р. та поборових реєстрах 70-80-х років9. В актах 1602 р. згадується передмістя, важливий компонент міського просторового розвитку10; 1609 р. —замкова в’язниця11; 1620 р. — замок12.

В 1601 р. Чорторийські продають місто за 400 тисяч польських злотих мінському воєводі Казимірові Пацові13, яке згодом перейшло до Лещинських, з 1677 р. — до Вишневецьких, а з 1725 р. — до Радзивілів14. Після Радзивілів містом володів граф Федір Пацей15. Після повстання 1830-1831 рр. місто було конфісковане урядом Російської імперії і передане у державну власність16.

На даний час село розташоване на лівому березі р.Стир, цей берег високий з крутими схилами, порослий переважно хвойним лісом. Долина річки шириною в середньому біля одного кілометра, в цій частині заплави переважають лукові і заболочені пониження, а також стариці, зарослі водно-болотистою рослинністю. Русло переважно звивисте, в даному районі розгалужене. Донедавна річка була судноплавною.

На території села на краю берега знаходиться два городища: Старий Чорторийськ-I і II (Рис. 1).

Перше розташоване в східній частині села, в урочищі „Городище”, круглої форми, діаметр верхньої площадки 117 – 125 м, висота верхньої площадки 11 – 15 м, із заходу городище відділене ровом від берегового плато.

В 1960-1961 рр. на пам’ятці проводились археологічні дослідження, культурний шар датується XI – XIII ст.; також було виявлено фундамент башти, яку згадує літопис. Дане городище ототожнюється з дитинцем літописного Чорторийська17.

За 0,9 км на захід від вищезгаданого знаходиться друге городище, урочище „Замок”. В 1960-1961 рр. розвідку городища провів П.О.Раппопорт, старший науковий працівник Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР. Дослідник інтерпретує дане городище як замок Радзивілів і датує XVI – XVIII ст.18 .

В 2002 – 2003 рр. обстеження городища провів автор. Оскільки опис та археологічна характеристика пам’ятки є недостатньо відомими, то подаємо їх нижче.

Городище круглої форми (Рис. 2), верхня укріплена площадка діаметром біля 90 м;

Рис. 2. План і профілі городища Старий Чорторийськ – ІІ.

нижня частина діаметром 150-155 м. Майданчик рівний, будь-яких ознак валу не виявлено, схили по периметру ескарповані, висота їх нерівномірна, найвища південна частина зі сторони річки городища — 22 м, північна частина — 6 м, крутизна схилів — в 30о-50о. Укріплена площадка відрізана від берегового плато широким ровом: з заходу ширина 70-60 м, в північно-західній частині звужується до 25 м; з півночі, напільної сторони, рів сильно запливний (ця частина забудована присадибними ділянками, що утруднює визначення ширини); зі сходу ширина 40-50 м. З заходу і сходу від пам’ятки рів понижується в бік річки до рівня заплави, тобто переходить у горизонтальну терасу з південного боку (Рис. 3).

Площа городища (укріплена площадка, оборонні рови) становить приблизно 3,5 га.

Городище розташоване на найбільш високій частині берега річки в даному районі, приблизно одна третя частини городища виступає в бік заплави. Таке розміщення фортифікаційної споруди дозволяло прострілювати підходи і вздовж крутого берегового схилу по обидва боки.

Отже, укріплення займає ніби проміжне положення між городищами, які мають круглу форму і відносяться до мисового типу. Круглий тип має давні традиції на Волині; починаючи з X ст. поряд з мисовими і острівними городищами відомі укріплення, які мають свідомо надану їм правильну круглу форму. Помітні зрушення проходять в XII ст., коли дещо більш явні посилення ролі круглих фортець видно в північно-західній частині Волинського князівства, це, зокрема, простежується на прикладі городища Старий Чорторийськ – I.

З другої половини XII – XIII ст. в розвитку типової структури оборонних споруд спостерігаються дві тенденції. Перша — посилення штучних укріплень шляхом створення багаторядної системи оборони. Друга – починається будівництво фортець на високих, важкодоступних вершинах. Ці тенденції переслідували одну ціль — значне посилення обороноздатності фортець перед фактом різкого підйому потужностей осадної техніки. У формі городища Старий Чорторийськ – II спостерігається давня традиція круглих городищ, оскільки в розвитку військового зодчества дуже важливого значення набуває функціональна доцільність.

В тактичному відношенні круглі фортеці відповідали тим же цілям, що й фортеці, розміщені на мисах або на окремих підвищеннях. Оскільки основним прийомом штурму в той час була облога, схема оборони повинна була будуватись на фронтальній стрільбі, направленій вперед, у бік противника, зі всього периметру фортечних стін. Така стрільба не дозволяла обложникам наблизитися до укріплень і була основною причиною, яка перешкоджала противникові увірватись у фортецю і взяти її штурмом19.

В пізньосередньовічні часи городище знаходилось на перехресті важливих шляхів: з Луцька через Жидичин, Четвертню, Колки, Чорторийськ і вздовж Стиру можна було дістатись до Пінська і далі в Білорусь20; Стиром і Прип’яттю до Києва21, а також, як відмічалось вище, князь Олександр Чорторийський, власник Чорторийська і Литовижа, міг вигідно використовувати сполучення між цими містами, як один з напрямків трансконтинентального торгового шляху. Таке розміщення укріпленого пункту безпосередньо над річкою дозволяло контролювати транспортний рух як сухопутний, так і річковий22.

Треба відмітити, що по східному рову біля городища в давнину проходила дорога до річки, яка, ймовірно, виходила до переправи або до шляху вздовж берега.

Отже, місцерозташування забезпечувало якнайкращу обороно-здатність, а планувальна схема укріплення сприяла неприступності городища. Ландшафтні особливості навколишнього середовища (підвищення рельєфу, наявність річки та широкої заплави, лісів і т.д.) були вирішальними факторами при виборі ділянки для будівництва фортеці: оборонна функція відігравала провідну роль. Домінування над оточенням підкреслювало суспільну роль власника. Генетичним фактором для формування більшості міст і містечок Правобережної України XIV-XVII ст. були давні городища, якщо вони виникали на місцях поселень або природно захищених підвищених місцях, навколо яких розвивалося місто, якщо забудова міста проводилася на новому місці23. Тобто, існував своєрідний „genius loci” стосовно розміщення нового об’єкту; відбувалося історичне наслідування найкращого місцерозташування. Але в даному випадку спостерігаємо виключення. На певному етапі відбулося своєрідне просторове „роздвоєння замку”24.

Досліджуючи урбанізаційний процес на Волині, Андрій Заяць торкнувся питання творення так званих „нових” міст при вже існуючих міських поселеннях, яких не можна розглядати як цілком окремі та самостійні міські центри, але їх можна і потрібно трактувати у руслі урбанізаційного руху як його складовий елемент. В Луцькому повіті в досліджуваний час зафіксована поява наступних „нових” міст: Новий Тучин (1602), Новий Острожок (1613), Новий Остріг (1620, 1630, 1635), Новий Корець (1624, 1629), Новий Мильськ (1645).Окрім того, дослідник звернув увагу, що в акті 1602 р. вживається назва Старий Чорторийськ, що відповідно мало б свідчити про існування і Нового Чорторийська25.

Отже, співставляючи писемні, топографічні, археологічні дані, можемо припустити, що з побудовою другого городища починають вживатись назви Старий і, ймовірно, Новий Чорторийськ, але згодом домінуючою залишається лише перша назва.

________________________________________________

1 Літопис Руський / За Іпатієвським списком переклав Л. Махновець. — К., 1989. — С. 155, 194, 195, 383, 384, 452.

2 Там само. — С. 452.

3 Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. — К., 1970. – С. 545.

4 Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. — К., 1990. – С. 34.

5 Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актовъ, Высочайше учрежденного при Кіевскомъ военномъ, Подольсь-комъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. — К., 1859. – Т. IV. — С. 130,141; Торгівля на Україні... – С. 66, 69.

6 Памятники, изданные Временной комиссией… — С. 63.

7 Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. — С. 48.

8 Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. — Вінніпег, 1986. — Т. 2. — С. 515.

9 Заяць А. Урбанізаційний процес... — С. 48.

10 Там само. — С. 125.

11 Там само. — С. 123.

12 Там само. — С. 134.

13 Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wolynin. – Luck, 1929. – S. 139.

14 Історія міст і сіл УРСР... — С. 546.

15 Митошняк О. З історії села Старий Чорторийськ // Минуле і сучасне Волині і Полісся: історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина. Матеріали XIII Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції. Збірник наукових праць. – Луцьк, 2004. — С. 158.

16 Історія міст і сіл УРСР... — С. 546.

17 Раппопорт П.А. Военное зодчество западнорусских земель X–XIVвв. – Л., 1967. — С. 37, 38, 103, 126, 128, 142-147, 180, 189, 225.

18 Раппопорт П.А. Военное зодчество.. — С. 37.

19 Там само. С. 111, 112, 216.

20 Пришляк В. До питання про торговельні комунікації і митні системи українських земель першої половини XVIII століття // Записки наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 2000. – Т. CCXL. — С. 381.

21 Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (IX – середина XVII ст.). – К., 1992. — С. 135, 139, 162, 184, 190.

22 Про річку Стир, як важливу річкову транспортну артерію. Див.: Торгівля на Україні XIV - XVII століття. Волинь і Надніпрянщина // Упорядник В.М.Кравченко, Н.М.Яковенко. — К., 1990. — С. 77, 99, 100, 222, 226, 246.

23 Виногродська Л.І. Замок у соціально-просторовій структурі міст і містечок Правобережної України XIV – XVII ст. // Сучасні проблеми археології. – К., 2002. — С. 56.

24 Михайлишин О. Палацово-паркові ансамблі Волині 2-ої половини XVIII –XIX століть. – К., – 2000. — С. 30.

25 Заяць А. Урбанізаційний процес... — С. 68.

Віктор Приймак (Суми)

Путивль і його округа доби пізнього середньовіччя

(замітки із комплексного джерелознавства)

Аналізуючи етногенез давньоруської та української народностей, П.П.Толочко звернув увагу на те, що свого часу М.І.Костомаровим виділялася сіверська народність (Давня історія України. Т. 3, 2000, с. 228). Своєрідність даного регіону підкреслювали також В.В.Сєдов, О.В.Сухобоков, а також інші сучасні дослідники Сіверської землі (Багдоновская, 2003). Слід зазначити, що окремішність севрюків відмічена і в одному із творів Петра Могили (Із легенд у записах Петра Могили, 1987, с. 426-429). Таким чином, мова йде про глибоку історіографічну традицію означеної ідеї.

На сучасному етапі наукового вивчення процесу етногенезу східнослов’янських народів ті ідеї етнографів та істориків, які багато десятиліть тому не були підтримані сучасниками, часом отримують блискуче підтвердження. Так, зокрема, сталося із тезою про дві великоросійські народності, висловлену Д.К.Зеленіним (Зеленин, 1991, с. 511). На сьогодні своєрідність мови і політичного розвитку Новгорода і Північно-Західної Русі доби розвинутого і пізнього середньовіччя аргументовано доведені (Янин, 1997 , с. 6-12). Це ставить на порядок денний комплексне дослідження міст Сіверської землі, зокрема, Путивля, який був одним із її центрів. Сучасних монографічних робіт про це місто доби пізнього середньовіччя ще не створено, як не з’явилося і жодної збірки наукових праць із означеної теми.

Досліджений В.А.Богусевичем та Б.О.Рибаковим храм на дитинці Путивля (Асєєв, 1980, с. 183, 192-193; Вагнер, 1985, с. 314-316; Раппопорт, 1982, с. 47, 122; Приймак, 2001, с. 146-147) простояв аж до ХVI ст., тобто до часу, коли відбувалися бойові дії путивльських козаків під керівництвом дяка Ржевського проти татар (1556 р.) разом із героєм української історії Байдою – Дмитром Вишневецьким. Їх шлях до Дніпра пролягав Пслом. Через Путивль пройшов маршрут походу Сагайдачного на Москву у 1618 р. (Грушевський, 1995, с. 117-118, 376).

Із Путивлем тісно пов’язана Молчанська Софроніївська Пустинь, яка останнім часом відбудовується, у процесі чого здійснюються археологічні спостереження за земляними роботами (Коваленко 2003, с. 115-118). На жаль, Ю.О.Коваленко повністю довіряє легенді про заснування пустині ченцями Києво-Печерського монастиря близько 1300 року, яка була записана у середині XIX ст. Між тим, є факти, які ставлять під сумнів положення легенди. Перш за все, у районі Софроніївської Пустині знаходиться одне із гнізд пам’яток другої половини XIII-XIV ст. На кожному із поселень цього гнізда (Пересипки, Чаплища, Волинцеве – Стан-2) проводились археологічні розкопки (Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, с. 46-74). Відстань між цими поселеннями становить приблизно 6-8 км, а від селища Стан - 2 (найближчого) до Софроніївської Пустині – 10 км.

Враховуючи, що у документах третьої чверті XV ст. чітко зафіксовано село Чаплища біля Путивля, яке разом із „землею Терн” надавалося боярину Демиду київським князем Семеном Олельковичем (Шабульдо, 1987, с. 83), говорити про цю територію як „пустельну”, „незаселену і непрохідну” не доводиться. Путивльські севрюки мали свої угіддя у радіусі понад 100 км навколо міста, що засвідчено у писемних джерелах, зокрема, фактами зіткнень козаків-засновників Сум із першими.

Другий момент – серед підземель Софроніївської Пустині, першим дослідником яких був О.Б.Авагян, відмічаються викопані методом траншей і перекриті згори цеглою та металевими прутами, тобто, дуже пізні, створені з метою підняття авторитету монастиря, що було поширеним явищем у ХІХ-ХХ ст.

Раціональне зерно легенди полягає в тому, що дата і факт появи на місці Софроніївської Пустині ченців Києво-Печерського монастиря є правдоподібними, оскільки це випливає із контексту нещодавно введених до наукового обігу документів (Русина 1992, с. 300-306). Спершу мова могла йти про надання Києво-Печерському монастирю у даному районі „отчин і земель”, подібно володінням інших монастирів у „Путивльському уїзді”. Є й інші джерела, які виразно свідчать про інтенсивність життя у районі Глухова й Путивля у золотоординський період. Тут називаються ординські волості (Зайцев 1996, с. 48), із Путивля походять монети Володимира Ольгердовича, із Глухівського повіту і с. Івот Шосткинського р-ну – великі (понад 500 монет у кожному) скарби джучидських дірхемів, датованих близько рубежу XIV-XV ст. (Козубовський, 1992, с. 4; Котляр, 1972, с. 74-75, 87-88). Скарб злитків – гривен із Путивля має точну прив’язку до садиби (ОАК 1913, с. 206-207; Приймак, 1992, с. 75,77), що дає можливість, за умови проведення пошукової роботи, досить точно його локалізувати.

У публікації Ю.О.Коваленка зазначено, що „...дослідження підтвердили приблизну дату заснування монастиря, ...пізніші етапи його відродження та життєдіяльності”. І далі: „Підтвердженням гіпотези про поселення саме монахів є знайдення у великій кількості кісток риби, на відміну від тваринних” у одній із господарських ям (Коваленко, 2004, с. 35, 37). Доки мова йде про обмежені роботи, які на сьогодні не дають можливості говорити ні про точні розміри поселення, ні про його характер, такі висновки є передчасними. Якщо за таким критерієм, як відсутність кісток тварин і наявність залишків риби, визначати присутність ченців, то може виявитися, що вони жили на Путивльщині задовго до появи християнства, ще із епохи каменю.

Характер місцевості, де Ю.О.Коваленком було відкрито археологічні матеріали доби Київської Русі і золотоординського часу, а також розташування їх на певній відстані від краю берегового плато, дає змогу припускати, що площа поселення перевищувала 1 га, тобто, воно було центральним щодо гнізда пам’яток, про яке вище говорилося. У майбутньому, коли на пам’ятці все ж розпочнуться охоронні археологічні розкопки, як це передбачено чинним законодавством, вдасться з’ясувати, чи це було селище-супутник городища Скиток, розташованого за 1 км північніше, культурний шар якого зруйнований, чи городище і (або) селище, сильно пошкоджені при земляних роботах за століття розбудови монастиря. Щодо місця, яке займало поселення, то воно могло бути населеним пунктом Дороголивської волості (принаймні, доки у с. Волинцеве не буде відкрито переконливих матеріалів цього часу, питання щодо локалізації цього населеного пункту не може вважатися вирішеним, тим більше, що відкрите у с. Нові Вирки городище також може претендувати на цю роль). Не виключено, що означена пам’ятка може інтерпретуватися і як одна із татарських слобід. Оскільки із Ратського комплексу, із яким багато дослідників ототожнюють одну із Ахматових слобід, походять виразні матеріали XIV ст., цілком справедливо було зроблено висновок щодо продовження засилля татар у Посейм’ї (Егоров, 1996, с. 75-77; Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, с. 71). Спираючись на свідчення писемних джерел, О.В.Русина з’ясувала, що впродовж XIV-XV ст. Посейм’я було зоною активних тюрко-слов’янських контактів, де осідали татарські феодали (таким способом, очевидно, і проникали тюркізми у Посейм’я, про яке у середньо-вічних джерелах цього часу більше свідчень, ніж про Київщину) (Русина, 1998, с. 30-33). Публікація Ю.О.Коваленка значно виграла б від залучення матеріалів розкопок О.В.Сухобокова у Путивлі (Археология Украинской ССР, Т.3, 1986, с. 310-314). Так, поховання у господарській ямі № 2 нагадує інгумації із братської могили розколу № 2 на Городку у Путивлі, датовані 1239 р. (Сухобоков, 1991. – С. 72).

Разом з тим епізод із Ахматовими слободами взимку 1290 р. (датування за В.О.Кучкіним) також може пояснювати відкриття такого поховання, адже при здійсненні каральної акції в околицях Воргола відбувалися страти населення у кожному населеному пункті (Кучкин, 1996, с. 19).

Аналізуючи питання про достовірність „Слова о полку Ігоревім”, М.С.Грушевський зазначав: „Деякі самовидці вважали письмо ще пізнішим, XVII в., і добачали подібність до почерку митр. Дмитра Тупталенка...”. Дослідник літературознавчої спадщини М.С.Грушев-ського С.К.Росовецький наголосив, що Дмитро Туптало, згадавши збірник, у якому містилося „Слово”, в одній із своїх праць практично першим увів його до наукового обігу (Грушевський, 1993-а, с. 162, 244-245). На жаль, у нарисі, присвяченому с. Будища, де знаходиться Петропавлівський монастир, ігуменом якого багато років був Д.Туптало, про це не згадано жодним словом (Тупик, 2002, с. 27-29, 107-108) (остання брошура видана за сприяння В.О.Грицишина – міського голови Сєвєродонецька).

Свого часу Л.М.Махновець показав зв’язок слів із коренями „гост” та „путь” з переправами та шляхами. Щодо кореня „лоз”, то цим знавцем літописів не пропонувалося етимологій, які б дозволяли пов’язувати їх із перелазами (Літопис Руський, 1989, с. 547-551), як це робить В.Б.Звагельський. Це й не дивно, адже у XV ст. значення слова „лоза” було тотожним сучасному, а слово „лазь” позначало викорчувану ділянку лісу, призначену під пасовисько чи поле (Словник староукраїнської мови XIV – XV ст., Т. 1, 1977, с. 537, 555-556). Слово „перевоз” у зазначений час розуміли як місце, що придатне або спеціально пристосоване для переїзду, переправи через річку або іншу перепону, плату за переправу, перевіз, а також право збирати плату за них. При цьому у документах спеціально обумовлювалося, що за перехід річки вбрід чи по льоду плата не береться (Словник староукраїнської мови XIV – XV ст., Т. 2, 1978, с. 135). Слово „перелаз” у даному словнику відсутнє, а Д.І.Багалій обидва терміни розумів як синоніми (Багалій, 1993, с. 19). Саме на переправах у литовсько-польський період відбувалося стягування мита (Грушевський, Т. VI, 1995, с. 9-11), тому не можна виключати відмінності між цими термінами у джерелах саме через наявність чи відсутність плати за перевіз.

Слід звернути увагу на те, що у московських джерелах нерідко спотворюються місцеві назви. Так, Ромен давньоруських літописів і сучасності звучить як Ромон або навіть Рамон (Книга Большому Чертежу, 1950, с. 107-109, 185). Через це довіряти написанню річки Мужиця як Межева і будувати на цьому етимології за наявності згадки у ханському ярлику 1507 р. міста Мужеч (Грушевський, Т. IV., 1993, с. 87), є неприпустимим без спеціального аналізу. Обстеження показали, що з Мужечем ототожнюється комплекс пам’яток біля с. Комарівка на Сеймі (Супруненко, Приймак, Мироненко, 2004, с. 68). У басейні Псла також фіксується чергування Мужева і Межева щодо одного гідроніма (Словник гідронімів України, 1979, с. 358).

Принагідно слід зазначити, що М.С.Грушевський, описуючи відгалуження Муравського шляху на Путивль і Брянськ, підкреслював, що ця дорога „після татарських погромів кінця XV ст. стала одначе дуже небезпечною, й її уживали з великою обережністю, коли хотіли обминути литовські замки.” Очевидно, про цей же маршрут іде мова в описі шляху до Криму московських послів В.Тяпкіна та М.Зотова 1681 р., які від Сум просувалися у супроводі 600 рейтарів та козаків. Судячи із назв міст, мова у цьому випадку може йти про „Лосицьку дорогу”, характеристиці якої присвятив одну із праць В.Б.Звагельський. Однак М.С.Грушевський і Д.І.Яворницький не називають це відгалуження Муравського шляху Лосицькою дорогою. Загалом в археологічній літературі давно використо-вуються свідчення різних джерел для реконструкції шляхів. Так, С.О.Плетньовою узагальнено дані про відгалуження „Шовкового шляху” від Саркела до сіверян та Києва, перший із яких, очевидно, співпадає із маршрутом горезвісного походу 1185 р. Фахівцями з археології та нумізматики Східної Європи доби раннього і розвинутого середньовіччя давно враховано весь масив інформації для реконструкції шляхів, зокрема, предмети експорту та імпорту, як і свідчення писемних джерел раннього і розвинутого та пізнього середньовіччя. Необхідно лише врахувати ці дані при створенні реконструкцій, що передбачає знання історіографії проблеми (Грушевський, Т.VI, 1995, с. 9-11; Яворницький, Т. 1, 1990, с. 66; Плетнева, 1996, с. 146-150; Приймак, Поряднева, 2002, с. 108-110).

Крім сумнівних етимологій із коренями „лоз” і близькими до нього (очевидно, під впливом Залозного шляху давньоруської доби), В.Б.Звагельський ставить під сумнів і достовірність назв із основами „залізо” та „железо”. Між тим, свого часу на території межиріччя Десни і Сейму В.І.Бідзіля перевірив наявність слідів виробництва заліза поблизу топонімів „рудня” і т.п., зокрема, побував і у районі с. Залізняк неподалік Сум. Для дослідника висновок був невтішним: майже усі топоніми чітко прив’язувались до виробничих центрів доби пізнього середньовіччя. Проте це дає можливість датування подібних топонімів і знімає невиправдані сумніви з цього приводу В.Б.Звагельського. Наприклад, на р. Есмань, де зафіксовано один із аналізованих В.Б.Звагельським топонімів, протока згаданої річки зветься Ржавка, як слушно зазначив А.М.Обломський на маршруті розвідки, напевно названа за кольором води. Слід додати, що походження назв Вороніж, Путивль і Хотин — Хотінь та подібних їм дослідники пов’язують з іменами, а не шляхами (Бучко, 1995, с. 133-145).

Лінгвістами також поставлено практичні завдання, які дозволять перевірити висновки М.І.Костомарова. Зокрема, за матеріалами Генерального опису Лівобережної України 1765 – 1769 рр. пропонується створити діалектологічний атлас та словник говірок Лівобережної України. Опрацювання матеріалів Ніжинського і Стародубського полків (Київське Полісся, 1989, с. 194-195), на територіях яких виділяються дві групи говірок: Середино-Будська і Посеймська (Куриленко, 2001, с. 156), дозволить вирішити питання щодо мовної своєрідності зазначених регіонів доби пізнього середньовіччя. Без оцінки точності географічних назв Дніпровського Лівобережжя у передачі московських джерел лінгвістичні побудови В.Б.Звагельського залишаються інтуїтивними, а побудовані на таких даних реконструкції географічних назв та шляхів – гіпотетичними чи навіть фантастичними, адже кожне повідомлення цього автора дослідники змушені будуть перевіряти за тими словниками, якими мав скористатися, насамперед, сам реконструктивіст.

________________________________________________

Археология Украинской ССР. Том третий. Раннеславянский и древнерусский периоды. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 310-314.

Асєєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980. – 216с.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – 256 с.

Багдоновская Н.М. Северская земля: историко-этническое формирование населения в 8-18 вв. Дисс. … доктора ист. наук. – М.: РЭА им. Г.В. Плеханова, 2003.

Бучко Д.Г. Архітипічні утворення на -jь в ойконімії Покуття // Українська історична та діалектна лексика. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 133-145.

Вагнер Г.К. Архитектура эпохи „Слова о полку Игореве” и ее заказчики // „Слово о полку Игореве” и его время. – М.: Наука, 1985. – С. 282-321.

Гринчишин Д.Г. Лексичні запозичення з тюркських мов // Українська історична та діалектна лексика. – К.: Наукова думка, 1995. – С.89-104.

Грушевський М. Історія України – Руси. Том ІІ. ХІ – ХІІІ вік. – К.: Наукова думка, 1992. – 634 с.

Грушевський М. Історія української літератури. Том ІІ. – К.: Либідь, 1993 -а. – 391с.

Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. XIV – XVI віки. Відносини політичні – К.: Наукова думка, 1993. – 540 с.

Грушевський М. Історія України – Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV – XVII віків. – К.: Наукова думка, 1995. – 672 с.

Грушевський М. Історія України – Руси. Том VII. Козацькі часи – до року 1625. – К.: Наукова думка, 1995. – 628 с.

Давня історія України. Том 3. Слов’яно-руська доба. – К.: ІА НАН України, 2000. – 696 с.

Егоров В.Л. Владения Золотой Орды в районе бассейна Верхнего Дона // Липецк: начало истории. – Липецк: ИА РАН, 1996. – С. 71 - 79.

Зайцев А.К. Где находились владения князя Липовичского, упоминаемого в летописях под 1283-1284 гг. // Липецк: начало истории. – Липецк: ИА РАН, 1996. С.– 40 - 51.

Звагельський В.Б. „Слово о полку Ігоревім” як джерело історико-географічної інформації минулого Сумщини // Вісник СумДУ. – 1994. – № 1. – С. 169-171.

Звагельський В.Б.Лосицька дорога // Сумська старовина. – 1999. – № V/VI. – С. 37-53.

Звагельський В.Б. Про стародавні шляхи Середнього Посейм’я // Путивльський краєзнавчий збірник. Випуск 1. – Суми: МакДен, 2004. – С. 23-30.

Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. – М.: Наука, 1991. – 511 с.

Із легенд у записах Петра Могили // Українська література ХVІІ ст. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 420-430.

Київське Полісся (етнолінгвістичне дослідження). – К.: Наукова думка, 1989. – 458 с.

Книга Большому Чертежу. – М. –Л.:Изд-во АН СССР, 1950. – 198 с.

Коваленко Ю.О. Археологічні дослідження Софронієвої пустині // АВУ 2001 – 2002 рр. – К.: ІА НАН України, 2003. – С. 115-118.

Коваленко Ю.О. Археологічні дослідження на території Софроніївського монастиря під Путивлем // Путивльський краєзнавчий збірник. Випуск 1. –Суми: МакДен, 2004. – С. 33-47.

Козубовський Г.А. Сіверські монети XIV ст. – К.: ЦП АН України та УТОПІК, 1992. – 48.

Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. – К.: Наукова думка, 1972. – 180 с.

Куриленко В.М. До ареалогії та стратиграфії північних (поліських) говорів. – Глухів: РВВ ГДПІ, 2001. – 180 с.

Кучкин В.А. Летописные рассказы с упоминанием князя Святослава Липовичского: историография, древнейшие тексты, хронология и география событий // Липецк: начало истории. – Липецк: ИИ РАН, 1996. – С. 8 -39.

Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – 560 с.

Луговской А., Вечерский В., Тупик С., Рыбкин Н. Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни. – К., 2001. 2-е изд., доп. и испр. – К., 2002.

ОАК за 1909 и 1910 г. – СПб., 1913. – С. 206-207.

Плетнева С.А. Саркел и „Шелковый путь”. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1996. – 176 с.

Приймак В.В. О некоторых аспектах восточных связей населения междуречья Средней Десны и Верхней Ворсклы в VIII – сер. XIII вв. // Путь из Булгара в Киев. – Казань: КНЦ РАН, 1992. – С. 75-84.

Приймак В.В. Путивльский храм (за раскопками В.А. Богусевича) // Проблемы истории и археологии Украины. Материалы международной конференции (Харьков, 16-18 мая 2001 г.). – Х.: ХГУ, 2001. – С. 146-147.

Приймак В.В. Поряднева В.О. Населені пункти на шляху з Чернігова до Білої Вежі й Тмутаракані // Археологія. – 2002. – № 3. – С. 108-112.

Приймак В.В. Деякі питання комплексного джерелознавства Путивльського уділу Новгород-Сіверського князівства XII –XIII ст. // Археологія та історія Північно–Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). – Суми.: ІА НАНУ, 2003. – С. 65-75.

Раппопорт П.А. Русская архитектура X-XIII вв. Каталог памятников. САИ. Вып. Е 1-47. – Л.: Наука, 1982. – 136 с.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ –ХІІІ вв. – М.: Наука, 1982. – 592 с.

Русина О.В. До питання про земельні володіння Києво-Печерського монастиря на Лівобережжі (за актами XVI – XVII ст.) // Український археографічний щорічник. – Вип. 1. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 300-306.

Русина О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. Т. 6.– К.: Альтернативи, 1998. – 412 с.

Словник староукраїнської мови XIV – XV ст. Том 1. – К.: Наукова думка, 1977. – 432 с.

Словник староукраїнської мови XIV – XV ст. Том 2. – К. : Наукова думка, 1978. – 592 с.

Словник гідронімів України. – К.: Наукова думка, 1979. – 780 с.

Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVI-XVІІІ вв. – Харьков: Харьковское книжное издательство, 1964. – 460 с.

Супруненко О.Б., Приймак В.В., Мироненко К.М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя. – К. –Полтава: Археологія, 2004. – 82 с.

Сухобоков О.В. Некоторые итоги археологических исследований в Путивле // Археология славянского Юго-Востока. – Воронеж: ВГПИ, 1991. – С. 66-80.

Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Абрис, 1996. – 360 с.

Тупик С.В. Будищі – село над Клевенню. – Суми: ВВП „Мрія” ЛТД, 2002. – 112 с.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. – К.: Наукова думка, 1987. – 148 с.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том 1. – К.: Наукова думка, 1990. – 592 с.

Янин В.Л. Основные итоги археологического изучения Новгорода // Труды VІ Международного конгресса славянской археологии. Том 2. Славянский средневековый город. – М.ИА РАН, 1992. – С. 6-12.

Віктор Тітов (Кривий Ріг)

Дослідження пізньосередньовічних пам’яток

в с.Мишурин Ріг у 2005 р.

Вперше Мишурин Ріг згадується Михайлом Літвином у XVI ст. під назвою „Миссурим", як литовська фортеця.

Згодом Маркевич в „Історії Малоросії" говорить, що Мишурин Ріг відігравав у запорожців визначну роль. Вже з 1690 р. до Рогу вела від Переволочі через Дніпро переправа до Вольностей Запорозьких. Ця переправа надавала козацтву прибуток в розмірі 12000 карбованців. Існувала тут і фортеця, яку Д.І. Яворницький описував так: „Выборъ м¾ста, гд¾ была устроена кр¾пость, проказывать большія стратегическія соображенія козаковъ. Нужно сказать, что Дн¾пръ, пройдя десять верстъ отъ села Куцеволовки по направленію съ запада на восток вдругъ неожиданно встр¾чаетъ огромную гряду гранитных скалъ, такъ-называемую забору Кротову, у правого берега, съ страшной силой ударяется объ нее и, не будучи въ состояніи одол¾ть, самъ бросается въ л¾вую сторону къ с¾веру. Такимъ образомъ, получается огромн¾йший мысъ правого берега Дн¾пра. Этотъ мысъ на живописномъ малороссійскомъ язык¾ и названъ рогомъ, съ прибавленіемъ къ нему собственного имени Мишуры. На вершин¾ этого рога, между теперешнею пристанью и Пантинетовою могилою, растянулась огромная земляная кр¾пость, одна изъ самыхъ большихъ на всемъ бывшемъ Запорожь¾. По своему она представляетъ собственно две кр¾пости, центральную и вн¾шнюю: центральная, какъ кремль или д¾тинець, им¾етъ видъ правильного редюита, боковая линыя котораго, отъ с¾вера къ югу, равнятся шестидесяти шагамъ, поперечная, отъ, запада къ востоку, пятидесяти. Вн¾шняя кр¾пость представляеть собой открытое укр¾пленіе, состоящее изъ трехъ фасадовъ, съ исходящими углами, съ двумя воротами, съ юга и востока, но только втрое или даже вчетверо больше перваго. Оба эти укр¾пленія охватываются съ трехъ сторонъ, отъ запада, юга и востока, так называемой креморьерною линіей съ траверсами”.

Мишурин Ріг з 1656 р. був великим перевалочним пунктом. Частину населення складали лоцмани, які проводили купецькі судна через пороги.

В Мишурному Розі існувала одна з найвідоміших переправ через р. Дніпро. На думку О.М. Поля та Д.І. Яворницького, саме тут через Дніпро переправлявся у 1709 р. Карл XII і Мазепа після невдалої для них Полтавської битви. На користь цієї версії говорять знахідки, описані О.М. Полем: монети 1666 - 1709 рр., зображення на трьох металевих тарілках шведського гербу (?). Тут, за письмовими джерелами, знаходились дві церви: Святого Сімеона та св. Анни, заснована в 1736 р. та збудована в 1757 р. церква Преображення Господнього.

Експедицією в с Мишурин Ріг Верхньодніпровського району було обстежено урочище „Городище" поблизу гранітного кар'єру, територію поблизу лікарні (в минулому МТС) та місцевість поблизу зруйнованого молокопункту, неподалік пристані гранкар'єру. На північ від гранітного кар'єру вдалося виявити рештки укріплень, які згадуються О.М.Полем та описані Д.І. Яворницьким. І хоча вони були пошкоджені при розробці кар'єру, невеличка центральна частина збереглася.

У 2005 р. за угодою з НДКП "Часи козацькі" в центральній частині укріплень були проведені дослідження з метою пошуку культурного шару та проведена зйомка залишків укріплень. Для цього було закладено траншею довжиною 11 м, завширшки 1 м, продольна вісь південь - північ. Стратиграфічно прошарки складалися з верхнього - потужністю 0,1 - 0,15 м прошарку, який складався з дерну та гравію, потім йшов третій шар, що складався зі світлої супісі завтовшки 0,4 м.

В південній частині траншеї зафіксовано гранітні природні плити в т.ч. розміром 1,25 х 0,6 х 0,6 м, 1,5 х 1,0 х 0,7 м. На відстані 3,5 х 4 м від них по центру траншеї зафіксовано 2 аналогічні плити розміром 1,35 х 0,8 х 0,5 м, 1,2 х 0,7 х 0,4 м. В південній частині зафіксовано прошарок золи товщиною 0,2 м, довжиною 1,5 х 2 м. На глибині 0,75-0,8 м від поверхні в південній частині в центрі на 1,5 х 2 м йшов шар темної супісі зі знахідками.

Серед знахідок: уламки гончарного посуду із світло-сірої глини, інколи димленої. Серед них є орнаментовані червоно-брунатовою фарбою, поливою. Шматочки розплавленого металу - мідь. олово. срібло; фрагменти церковного начиння та прикрас, ковані залізні цвяхи, фрагменти гутного віконного скла.

В шурфі, який був закладений в 6 м від центру траншеї, окрім аналогічного знайденого з траншеї матеріалу, на глибині 1,2 м було знайдено декілька уламків амфорних стінок і фрагмент товстостінного дим ленного посуду зі штампованим орнаментом (Мал. 1).

Також тут зафіксовано гранітні брили, аналогічно зафіксованим в траншеї. Можна припустити, що всі ці гранітні брили слугували основою для дерев’яної споруди (можливо церкви Св. Сімеона та Св. Анни) Про це можуть свідчити численні знахідки шматків воску, знайдені на глибині близько 0,6 - 0,7 м.

У 2005 р. ТОВ "Центр "Спадщина" продовжив дослідження виявлених у 2003 р. залишків церкви. Було проведено зачистку фундаменту та закладено численні шурфи для з'ясування стратиграфії та будівельних етапів та засобів будівництва (Мал. 2).

Фундаменти являли собою хрестоподібну споруду, видовжену з заходу на схід на 31 м (?), з півдня на північ споруда мала довжину 20 м.

Фундамент складався з опорних гранітних брил розміром 1,5 х 0,9 х 0,7 - 1,2 х 0,7 х 0,5 м, які розміщувалися один біля одного на відстані 0,5 – 1 м. Між ними знаходилися камені розміром до 0,5 х 0,3 х 0,2 м, а поміж них – на глиняному розчині заповнення з більш дрібного каміння. З північного та південного боку вівтарної частини прибудовано приміщення розміром 3 х 4 м.

По всьому зовнішньому периметру фундаменту зафіксовано залишки вертикально вкопаних дерев'яних стовпчиків діаметром до 0,18 м.

Під час зачистки фундаменту та ведення шурфовки був знайдений численний матеріал: фрагменти гончарного товстостінного та тонкостінного посуду, фрагменти кахлів з рослинним орнаментом. Залізні ковальські цвяхи двох різновидів, фрагменти віконного піздньосередньовічного скла, 10 монет, які датуються з 1747 по 1906 рр. тощо.

В шурфі, який був закладений перпендикулярно до північного боку у вівтарній частині, на глибині близько 1,0 м було знайдено срібний карбованець 1830 р. та 1 копійку, датовану 1854 р. В районі північної частини церкви біля входу знайдено і мідні монети — „деньга" 1747 р. та 1753 р. Монети, датовані 1814 – 1906 рр., знайдено біля південного входу.

Знахідки монет 1747 та 1753 рр. можуть свідчити про те, що на цьому місці до перенесення сюди у 1795 р. церкви Сімеона і Анни стояла інша церква - Преображення (?).

Серед фрагментів кераміки зустрічаються уламки сіроглиняного, жовтоглиняного, червоноглиняного посуду зі звичайною та димленою поверхнею, з катаним та мальованим візерунком, декор нанесений брунатною, червоною, червоно-брунатною фарбами, складається з ліній, хвиль, зигзагів, кривульок різних типів.

Ковальські цвяхи представлені двома видами:

- з круглою і квадратною і штампованою „шляпкою";

- розміри:

• 1. – 0,07 та 0,14 м;

• 2. – 0,07, 0,1, 0,15 м.

Отриманий матеріал дозволяє ставити питання про надання території фортеці та району церкви статусу заповідних, охороняємих територій. Проведення тут комплексних досліджень дозволить точніше датувати споруди, особливо залишки укріплень в урочищі „Городок".

________________________________________________

1 Яворницький Д.І. Запорожье в остатках старины и преданиях наро-да. – С.Пб., 1888 г. – С. 17-23.

2 Скальковський А. Опыт статистического описания Новороссийского края. – Ч. 1. – С. 14.

3 ЗОТІД – Т. VІІІ. – С. 434-438.

4 Маркевич М. История Малоросии. – М. – Т. ІІІ. – С. 237.

Олена Бреяк (Київ)

Межигірський Спасо-Преображенський монастир

В 20 км на північ від Києва, між мальовничими схилами Дніпра, там, де сьогодні розташовані урядові дачі під назвою “Будинок відпочинку “Пуща Водиця” – урочище Межигір’я” знаходився колись славетний козацький Межигірський Спасо-Преображенський монастир (Мал. 1).

Межигірський Спасо-Преображенський монастир, за легендами, існував за часів Київської Русі. Точна дата застування Межигір’я невідома.

Перші документальні згадки відносяться до 1523 р. Територія колишнього монастиря являє собою унікальну пам’ятку історико-археологічного характеру.

З Межигір’ям пов’язані імена видатних діячів України: Б.Хмельницького, І.Мазепи, С.Палія, П.Калнишевського. На території монастиря було поховано гетьмана Є.Гоголя – предка відомого письменника, тут знайшов свій останній притулок козацький полковник Семен Палій. Існували будівлі відомого українського архітектора І. Григоровича-Барського1.

З кінця ХVІІІ ст. у Межигір’ї була розташована одна з перших в Російській імперії фаянсова фабрика. Вироби українських майстрів фабрики експонуються в багатьох музеях Європи.

На початку ХХ ст. на території монастиря було відкрито керамічний технікум, де працювали видатні українські митці: М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка, О. Павленко.

З початку ХІХ ст. видатні історики приділяли дослідженню козацького Межигірського монастиря велику увагу. М. Берлінський, М. Максимович, М. Закревський, М. Петров присвятили козацькому монастирю багато наукових праць. Зберігаються в архітектурній бібліотеці в Києві чудові акварелі Ф.Солнцева з зображеннями монастиря 1846 р. Т.Шевченко разом з П.Кулішем відвідував цю святиню. Відомий малюнок, зроблений Кобзарем, надбрамної монастирської Петропавлівської церкви2.

Мал. 1. План Межигірського монастиря 1798 року

В роки боротьби Радянської влади з церквами Ф.Ернст вивіз з монастиря перед його руйнацією і цим зберіг для нащадків унікальні портрети фундаторів монастиря, провів заміри та фотографії монастирських будівель. Не вистачить місця для переліку всіх видатних людей, що опікувалися долею національної святині – Межигірського Спасо-Преображенського монастиря.

В 1896 р. на прилеглій до монастиря території місцевими мешканцями було знайдено скарб прикрас ІІ-ІІІ ст. н.е., який зараз зберігається у Варшавському археологічному музеї3.

В 30-ті рр. ХХ ст. після будівництва Дніпрогесу виник план будівництва Дніпрогесу-ІІ в районі Вишгорода. На меті була індустріалізація Київського Полісся. В зв’язку з цим була створена експедиція, на яку покладалося вивчення всіх пам’яток історії і культури: археології, етнографії, мистецтва, палеонтології, – по берегах Дніпра від Вишгорода до Чорнобиля. Очолив експедицію Федір Козубовський, директор Інституту матеріальної культури. Начальником Вишгородського загону був призначений Таддей Мовчанівський. У зв’язку з репресіями 1937 р. залишилось небагато документів цієї експедиції. Один з них - щоденник Вишгородської експедиції Федора Козубовського за 1934 р., що зберігається в архіві інституту археології НАН України.

Спочатку експедиція прибула до Межигір’я, але зустріла поганий прийом у дирекції будинку відпочинку для письменників, який тут було створено у 1933 р. Тільки чотири дні прожили вчені в Межигір’ї, а потім переїхали до Вишгорода. В Межигір’ї експедиція розташувалась у церкві св. Петра і Павла, де екскурсовод будинку відпочинку, колишній новопетрівський вчитель Іван Сидорович Марчук зібрав невеличкий музей. Експонатами були знахідки з Вишгородського городища.

Марчук супроводжував вчених в їх дослідженнях околиць Межигір’я. Козубовський записав у своєму щоденнику 12.07.1934 р.: “Нами оглянуто коло самого будинку відпочинку його околиці:

І. Ур. ”Хутор” на захід від будинку відпочинку, оточене з усіх боків яром і крутим схилом плато розміром до 2-х га. По краях плато і з сходу до нього валоподібні підвищення. На картопляному полі знаходили дуже багато фрагментів слов’янської кераміки ХІ-ХІІІ ст., фрагменти орнаментованих виробів, пласта великокнязівської цегли, і поруч цегла, кахлі пізніших часів.

ІІ. Виноградна гора - ті самі вироби, що і з урочища “Хутор”.

ІІІ. Над берегом коло пристані в урвищі є печера. Печера ця служила давно ще як “затвор” для монахів Межигірського монастиря” (Мал. 2).

У щоденнику міститься схематичний план монастиря, на якому показані і урочище “Хутор”, і оборонні споруди ХУІІІ ст. на горі Виноградній, і печера на горі Пекарницькій.

29 червня 1934 р. Козубовський пише в щоденнику: “На попередній нараді ухвалено взяти під захист і охорону увесь комплекс споруд Межигір’я, та в дальнейшому окремі ділянки його зробити заповідними”4.

На жаль, цього так і не відбулось. 13 квітня 1935 р. Політбюро ЦК КПБУ ухвалило всю садибу Межигірського монастиря передати для будівництва урядових дач, а вже 22 березня цього ж року члени політбюро санкціонували виділення з державного бюджету 300 тис. крб. на руйнування церков і приміщень Межигір’я5.

Мал. 2. Схематичний план монастирської садиби із щоденника Ф.Козубовського

Не всі будівлі Межигірського монастиря були зруйновані під час будівництва урядових дач. Зберігся Спасо-Преображенський собор. Це стало відомо з архівних документів, що зберігаються в Державному архіві Київської області. В 1947 р. в переліку пам’яток архітектури Київської області, що охороняються державою, під № 14 зазначено: „Межигорье, Киевский район – Собор Преображенский, каменный, Республиканского значения, сооружен в 1690 г.” Документ підписано начальником обласного відділу в справах архітектури6.

Існує постанова виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих № 192 від 8 лютого 1949 р. „Про заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури на території Київської області”, де, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 30 грудня 1948 р. за № 3076 приймаються заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури і до цього додається перелік пам’яток архітектури Київської області, де під № 25 читаємо: „Межигорье, Киевский район, Киевской области – Монастырь Преображенский. Усадьба и кирпичная церковь, дата сооружения 1637 г.(помилка)”7.

Гордість козацького монастиря – величний мурований Спасо-Преображенський собор зберігся і під час нищення монастирських будівель 1935 р., і під час Вітчизняної війни. За свідоцтвами місцевого населення, руйнування собору слід віднести на кінець 80-х років ХХ ст. Вказують навіть місце на березі Дніпра, куди (навмисно викопана траншея) звозили цеглу від стін зруйнованого храму.

17 років збирав свідоцтва людей, які бачили руйнування монастиря, завідуючий відділом рукописів ЦНБ АН УРСР Микола Петрович Візир. Ще 10 років знадобилось для того, щоб переконати органи влади в необхідності проведення археологічних досліджень в Межигір’ї, на території сучасних урядових дач. Тоді на сторінках газет з’явилось багато статей щодо можливості знаходження на території колишнього монастиря залишків бібліотеки Ярослава Мудрого. Підставою для цього ствердження М.П. Візир вважав:

а) легенди про існування монастиря за часів Київської Русі;

б) фразу з листа патріарха Іоакима – „...в приращение к наслед-ству Ярослава”, якою він супроводив передані до монастиря книги;

в) спогади людей, що бачили якісь книжки при нищенні церковних приміщень і будівництві урядових дач в 1935 р.

На мій погляд, залишків бібліотеки Ярослава Мудрого на території монастиря не було. В описах монастирського майна 1777 р., де були перелічені всі книги монастирської бібліотеки, немає згадки про книги, датовані раніше ХVІІ ст. Хоча, крім стародруків, в монастирській бібліотеці були і рукописні фоліанти, але також ХVІІ ст. Проте легенда про існування Ярославової бібліотеки таки зробила добру справу. На хвилі незалежності 1990 р. було створено урядову комісію, на чолі якої стала М.А.Орлик – заступник Голови Ради Міністрів УРСР. Археологічні дослідження проводив Інститут археології, начальником експедиції був призначений Віктор Харламов. Редакція тижневика “Андріївський узвіз” заснувала “Межигірський фонд” для фінансової підтримки досліджень. Але все виявилось марним. У зв’язку з закритим характером урядових дач експедиція мала обмежені можливості у виборі об’єктів досліджень (одним словом, копали там, де дозволяли, а не там, де було необхідно), а потім вона і зовсім припинила існування у зв’язку зі змінами у складі уряду. Хоча дослідникам не було надано планів території монастиря ХУІІІ-ХІХ ст., землерийних машин та геологічного обладнання, як планувалось при створенні експедиції, певні роботи були проведені.

З доповіді В.Харламова в Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури в 1993 р. дізнаємось: “...в результаті археологічних робіт 1990 р. була відкрита площа близько 500 м.кв. Виявлені рештки стін та фундаментів кам’яних монументальних споруд ХVІІ-ХХ ст., а також залишки підземних ходів та приміщень.... в 1992 р. вдалося знайти та локалізувати стародавнє кладовище ”8.

Звіт про археологічні дослідження 1990 р. малоінформативний і не містить планів місцевості, а звіт за 1992 р. відсутній.

Автору пощастило знайти одного з учасників експедиції 1990 р. і нанести на сучасний план території урядових дач місця, де В.Харламов закладав розкопи. Один з розкопів перерізав фундаменти корпусу обпалювальних печей фаянсової фабрики, і, можливо, частину льоху, ще монастирського. Залишків бібліотеки Ярослава Мудрого експедиція не знайшла. Харламов висловлював припущення, що “питання про знаходження книг давньоруського великокняжого періоду можна ще поставити під сумнів, ..наявність книг пізнішого періоду базується на реальній основі”. Книги, що могли залишитися на цій території, належали, вірогідно, бібліотеці жіночого Покровського монастиря, якому було передано Межигір’я у 1894 р. Посилаючись на свідчення людей, що працювали у Межигір’ї в 1935 р. і бачили в підвалах якісь рукописні книжки, можна зробити висновок, що Харламов проводив розкопки з північного боку території монастиря, а не там, де зафіксовано було підвал з книгами - біля ставка в південній частині монастирської садиби . З листа Я.А. Штейнберга М.П.Візирю, 10 квітня 1979 р.: “ ...Комиссия установила, что в этом здании, находящемся вблизи пруда, над фундаментом не был уложен гидроизоляционный слой…”.

Де в 1992 р. В. Харламов зафіксував монастирський цвинтар, з’ясувати поки не вдалося. Відомо лише, що на початку ХХ ст. на паперті Спасо-Преображенського собору можна було побачити старовинний надгро-бок – залишок запорозьких поховань, та біля храму – поховання остан-нього архімандрита Гаврііла Гуляницького10.

За останні роки дослідниками проведена велика робота по висвітленню історії Межигір’я. Зараз займається цими питаннями історик Неля Олексіївна Герасименко, журналісти Данило Кулиняк і Володимир Шаров. Мистецтвознавець Інна Володимирівна Пархоменко виявила і провела атрибутацію портретів патріарха Іоакима і князя Андрія Боголюбського, що знаходились колись у Спаському соборі монастиря і були передані до музею в 1931 р. Федором Ернстом. Зараз портрети знаходяться в запасниках Національного художнього музею. Співробітники Новопетрівського музею „ Битва за Київ 1943 р. Лютізький плацдарм” чотири роки тому створили експозицію і провели конференцію „Доля української святині”, присвячену історії Межигір’я.

Майже нічого не залишилося на сьогодні від козацької святині – Межигірського Спасо-Преображенського монастиря. Зруйновані храми, знищені монастирські та фабричні будівлі, сплановане кладовище, щоб не кидалось в очі новим господарям життя. Переказували місцеві жителі, що хрести та надгробні плити колись просто поскидали в Дніпро.

Тепер все, що там є – тільки пам’ятки археології, давні поховання та історична пам’ять нащадків. Але і як пам’ятка археології, територія колишнього монастиря не стоїть на обліку в органах охорони культурної спадщини і тому не охороняється державою. Її начебто не існує. До стогодні не можна було виправити ситуацію, що склалася, кажучи офіційною мовою „в зв’язку з закритим характером території урядових дач” (Мал. 3).

Мал. 3. План території урядових дач, 80-ті роки ХХ ст.

Рік тому поширилась інформація про спробу приватизації території урядових дач. Тоді голова Вишгородської спілки „Просвіта” О.Дробаха звернувся до народних депутатів України В.Ющенка, Л.Танюка, П.Мовчана, В.Яворівського та голови Верховної Ради України В.Литвина з проханням захистити національну святиню. На Дні Уряду 11 березня 2004 р. народний депутат І.Заєць висловився про неприпустимість приватизації Межигір’я. На щастя приватизація тоді не відбулася.

Автору стало відомо, що сьогодні відбуваються спроби розпаювання території урядових дач і надання ділянок у користування (оренду на 49 рр.) різноманітним фондам та установам.

Відведення цієї території без погодження з органами охорони культурної спадщини може привести до пошкодження або руйнування унікальних пам’яток археології і веде до грубого порушення чинного законодавства.

Органи охорони культурної спадщини мають встановити межи пам’яток, режим використання земель, на яких розташовані пам’ятки археології і занести їх до державного реєстру.

Автор вважає за доцільне створити міжвідомчу комісію для організації археологічних досліджень території монастиря.

Автор глибоко впевнений в тому, що кожній людині, якою б далекою не була вона від історії, археології та пам’яткознавства, зрозуміло, що ніхто не має права нищити історію рідної землі, як не має права руйнувати, приватизувати чи брати в оренду кладовища. А саме це відбувалося за високими парканами урядових дач – “Санаторію „Пуща-Водиця” – урочище Межигір’я” на протязі останніх 70 років.

__________________________________________________________________

1 Закревский Н. Описание Киева. - М., 1864; Максимович М. Сказание о Межигорском монастыре // Собрание сочинений. - К., 1861. – Т. ІІ; Похилевич Л. Монастыри и церкви Киева. - К., 1865; Указатель святынь и священных достопримечательностей Киева. - К., 1850; Захарченко М. Киев теперь и прежде. - К., 1888; Петров Н. Историко-топографические очерки древнего Киева. - К., 1897; Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский общежительный женский монастырь. - К., 1899.

2 Бреяк О. Дослідники Межигір’я // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. – Вип. 9. – С. 122-127.

3 Хойновский И.А. Археологические сведения о предках славян и Руси. - К., 1896. – С. 166-171. – Табл. XІX; Терпиловський Р.В. Стародавні скарби // газ. “Слово”, Народна газета Вишгородщини від 14 серпня 1999 р.

4 Щоденник Вишгородської експедиції Федора Козубовського за 1934 р. // Архів Інституту археології НАН України.

5 Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні 1917-1941 рр. – К., 1995. - Частина ІІ.

6 ДАКО. – Ф. – Р. 5418. – Оп. 1. – Спр. 10, 1947 р.

7 ДАКО. – Ф. – Р. 880. – Оп. – 11. – Спр. – 1157. –С. 403 об., 1949 р.

8 Харламов В. Дослідження Межигірського козацького монастиря // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. - К., 1993. – Вип. 2. – С. 77-79.

9 Білокінь С.І. Спадщина Межигірського монастиря в умовах тоталітаризму // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – К.: НАН України, Інститут історії України, 2002. – Вип. 6. – С. 239-250.

10 Киевский отдел Императорского русского военно-исторического общества. Достопримечательности Межигорья // ІМФЕ. – Архив Ф. Эрнста. – Ф. 13-4/258. – С. 4, 5.

Юрій Пуголовок (Полтава)

Кладовище доби пізнього українського середньовіччя в околицях с.Келеберда

Вже другий рік поспіль Єристівською археологічною експедицією Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської обласної державної адміністрації (керівник — канд. істор. наук, ст. наук. співроб. Супруненко О.Б.) проводяться охоронні археологічні дослідження в зоні спорудження майбутнього кар’єру Єристівського родовища залізистих кварцитів Полтавського ГЗК. Окрім власне цієї території здійснюються дослідження і в околицях м. Комсомольськ та в його окрузі з метою виявлення та паспортизації археологічних пам’яток регіону. Так, розвідзагоном Єристівської археологічної експедиції Центру розпочате вивчення старовинного цвинтаря с. Келеберда Салівської сільради Кременчуцького р-ну Полтавської обл. Метою дослідження стало складання уточненого плану пам’ятки, картографування та опис надмогильних стел, подальше введення до наукового обігу цього, без сумніву, цікавого для дослідників пізньосередньовічних старожитностей об’єкту (Мал. 1).

Мал. 1. Деякі види стел з цвинтаря с. Келеберда

Цвинтар розташований на північній околиці села, обабіч асфальтованої дороги, що веде до автомобільної траси м.Комсомольськ – с. Салівка. Він займає півострів другої надзаплавної тераси лівого берега р. Дніпро, утворений плавнями, а частково — штучними водоймами. Територія із західного краю обнесена огорожею, вхід розташований з тієї ж сторони. На сьогодні кладовище продовжує функціонувати. Його виникнення, як і більшості подібних, пов’язане із утворенням на цьому місці козацької фортеці, укріплення якої ще згадувались литовським мандрівником Михалоном Литвином в середині XVI ст.1. Такої ж думки був Л.В. Падалка, який відніс появу укріплень до часу козацької колонізації регіону2. Та все ж більш детальна хронологія буде можлива лише тоді, коли вдасться виявити стели з чіткими накресленими датами, оскільки ряд дослідників пов’язує виникнення поселення з більш раннім періодом, а саме — з першими десятиліттями XV ст., коли литовський князь Вітовт переселив частину вихідців з Північного Кавказу до своїх земель3. Але поки що підстав для більш раннього датування немає, втім, вдалося простежити неперервність здійснення поховань, принаймні протягом двох останніх століть. Ця обставина не виключає наявності і більш ранніх поховань, з якими можуть бути пов’язані стелоподібні монументи.

На території цвинтаря виявлено приблизно 100 одиниць надмогильних монументів, що розташовуються по лінії північ-південь. На сьогоднішній день приблизно третину з них замальовано та картографовано. Умовно, надмогильні пам’ятки можна розподілити на три групи: північну (№№ 1 – 17), центральну (№№ 18 – 24) і південну (№№ 25 – 40), що займають підвищені ділянки кладовища. Більшість з них являє собою стеблоподібні камені сірого граніту (лише одна стела виготовлена із рожевого), що здіймаються над поверхнею на 0,2 – 1,4 м. На деяких з них помітні сліди обтісування з метою надання їм певних форм. На даному етапі дослідження можна констатувати наявність таких форм: трапецієподібні (16 од.), прямокутні (13 од.), трикутні (8 од.), овальні, пірамідальні, стовпоподібні та антропоморфні, представлені в окремих екземплярах. На більшості зі стел відсутні зображення, окрім двох каменів, на яких викарбовано християнську символіку (стели №6 та №30). Деякі типи стел із представлених на цвинтарі вміщені на мал. (Рис. 1).

Стела №6 (Рис. 1, 6) розташована в північній частині кладовища. Виготовлена із рожевого граніту. Це блок трапецієподібної форми, з відшліфованою поверхнею, на якій присутнє горельєфне зображення шестикінцевого хреста (4), що займає центральну частину стели. Правий верхній кут — сколотий. Стела вкопана у грунт, дещо нахилена назад. Розміри стели (м) — 0,40 х 0,30 х 0,08. Розміри хреста — 0,26 х 0,12 х 0,04.

Стела № 30 (Рис. 1, 5) розташована в південній частині кладовища. Виготовлена із сірого граніту, має трапецієподібну форму, помітні сліди обробки. Центральна частина монументу прикрашена горельєфним зображенням хреста “грецького” типу (5). Розміри стели — 0,44 х 0,64 х 0,18; розміри хреста — ширина – 0,18; висота – 0,20. Типологічне визначення хрестів, за І. Сапожніковим та Р. Шуваловим, для надмогильних хрестів Північно-Західного Надчорномор’я, дає підстави датування їх у широких хронологічних межах — від XVII по ХХ ст., що в певній мірі співпадає з хронологією кладовища с. Келеберда.

Звертаючись, власне, до форми надмогильних монументів, — їх стелоподібності, можна простежити певні паралелі з некрополем Кодацької фортеці, на якому Д.Я.Телегіним виявлені монументи з карбованими зображеннями, менгіроподібної форми. В цілому вищеописана пам’ятка вписується в загал подібних пам’яток Середнього Подніпров’я, Правобережжя та Лівобережжя, із скромнішим оздобленням надмогильних монументів, на яких зазвичай зображували хрести грецького або римського типів6. Та все ж остаточні висновки щодо хронології та типології можна буде зробити після завершення досліджень всього загалу монументів, які дадуть вже більш детальніший інформативний матеріал. Також слід відзначити наявність певної традиції в південних районах сучасної Полтавської області щодо розміщення кладовищ поруч із населеними пунктами, безпосередньо на курганах. Для прикладу слід згадати такі кладовища на курганах поблизу сс. Потоки та Єристівка, Пришиб і Лавриківка. Подібний цвинтар був виявлений і під час розкопок Стовбуватої могили поблизу с. Волошине колишнього Кременчуцького району у 2004 р. Винятком не став цвинтар с. Келеберда, на якому також зафіксовано наявність курганної групи з трьох окремих насипів висотою 0,4-0,6 м.

________________________________________________

1 Полтавщина: енциклопедичний довідник. — К.: УЕ, 1992. — С. 334 – 335.

2 Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследования и материалы. — Полтава: изд. ПУАК, 1914. — С. 197-198, 218.

3 Полтавщина … — С. 335.

4 Сапожніков І.В., Шувалов Р.О. Типологія і хронологія кам’яних хрестів Північно-Західного Надчорномор’я // Дослідження пам’яток українського козацтва. — К., 1995. — Вип. 4. — С. 17-24.

5 Там само. — С. 19.

6 Телегін Д.Я. Про деякі регіональні відміни в надмогильних мону-менттах козацької доби в Україні // Дослідження пам’яток українського козацтва. — К., 1995. — Вип. 4. — С. 25-29.

Ірина Піскурьова (Миколаїв)

Козацькі кам’яні хрести північно-західної Миколаївщини

У розбудові нової незалежної держави першочергову роль відіграють завдання формування національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу. В їх реалізації суттєва роль відводиться й історичному краєзнавству. Перш за все, дослідженню та охороні пам’яток історії та культури, які, за висловом патріарха українського краєзнавства П.Т. Тронька, є німими свідками нашого минулого1. Зокрема, академік підкреслив, що “свідченням того, наскільки глибоко закорінена в нашому народі потреба збереження унікальної спадщини, що дісталася нам від пращурів, може бути громадський рух за увічнення історії українського козацтва”2..

Важливу роль у цій справі відіграють й пошуки, які проводяться місцевими дослідниками-ентузіастами3.

На Миколаївщині збереглося чимало виявлених пам’яток історії козацтва: це залишки козацьких зимівників, укріплень, млинів, церков, кладовищ.

Дослідження та аналіз козацьких надмогильних пам’ятників становить одне з основних завдань сучасного краєзнавства. Це пов’язано з тим, що “меморіалознавство” як науковий напрям з вивчення надмогильних пам’ятників, незважаючи на свою тривалу півтора столітню історію, як спеціальна дисципліна, в Україні ще тільки формується.

Отже, фіксація кам’яних хрестів в різних регіонах України набуває важливого значення. Зібраний матеріал становить вагоме підґрунтя для узагальнюючих наукових досліджень з названої проблематики. В цьому зв’язку слід зупинитися на спеціальних роботах, присвячених вивченню хрестів Південно-Західної України. Їх автор, І.В. Сапожников, докладно проаналізував типологію хрестів регіону, накреслив шляхи подальшого вивчення козацької надмогильної символіки, створивши методологічну базу4. Відомий дослідник з проблеми вивчення козацьких хрестів Д. Телегін висунув питання про правомірність віднесення всіх кам’яних хрестів саме до козацтва, адже серед них часто зустрічаються надгробки ХІХ ст.5. Разом з тим відомо, що на запорозьких і чорноморських козацьких прапорах переважали прямі (грецькі) і лапчаті (корсунські) хрести. Саме це і дає нам підставу називати подібні хрести козацькими (Мал. 1).

Невелика історична розвідка з дослідження козацьких хрестів північно-західної Миколаївщини проведена ентузіастами з Доманівщини під керівництвом начальника відділу освіти в Доманівському районі Миколаївської області Наталі Іванівни Фалько, покликана доповнити і розширити вже залучений до наукового обігу матеріал.

Землі сучасної північно-західної Миколаївщини входили до складу Бугогардівської паланки, що контролювала територію між річками Південним Бугом, Мертвоводом, Інгульцем і Синюхою3. Центром Буго-Гардівської паланки була козацька слобода - Гард (нині с. Богданівка Доманівського р-ну). В XVI ст. козаки збудували тут рибний завод, від нього й пішли назви урочища, слободи та самої паланки. Безпосередньо пов’язані з історією козацтва й інші сучасні села цього регіону, на цвинтарях яких збереглися кам’яні надгробки І пол. ХІХ ст.

Так, на цвинтарі села Казаринського, що знаходиться в 200 м на захід від дороги Доманівка-Мостове, зафіксовано декілька різноманітних кам’яних хрестів: два лапчатих, три з округлими кінцями, п’ять трилисних хрестів тощо. Найбільш цікавими серед них можна вважати:

- комбінований хрест (висота – 89 см; ширина – 94 см, верхній кінець майже круглої форми, має розмір 30х40 см, бокові та нижні мають ширину 40 та 60 см);

- хрест трилисного типу (висота 97 см, ширина – 77 см);

- лапчатий хрест видовженої форми з написом : “Боко ... прах ... тим ... зарож ... 186 ...”.

На погості села Прибужжя було знайдено прямий хрест висотою 95 см, шириною 73 см з написом: “Здесь покотися прах Натали Нажосовой 1844” та декілька лапчатих хрестів. На одному з них зберігся напис: “Здесь покотися прах Михайла Балановского 1843”.

У селі Мостовому кладовище знаходиться на лівому березі р. Чичиклеї. Тут збереглися хрести лапчаті, георгіївські та променеві.

На недіючому козубівському цвинтарі, що знаходиться в центрі села, виявлено декілька так званих прямих хрестів. Перший має висоту 75 см, ширину 65 см, довжину верхньої та бокових кінцівок 24 см. Така ж ширина, товщина – 10 см. Другий хрест – менш пропорційний. Ширина його опорного кінця 24 см, горизонтальна – 15 см. Третій відрізняється тим, що бокові та верхні кінці мають виступи.

Безумовно, що питання вивчення надгробних пам’яток українського козацтва на теренах Миколаївщини тільки розпочинається. Ця справа потребує подальшої копіткої ретельної праці. Безперечним є й велике наукове, культурне та громадсько-політичне значення проведення такої роботи.

____________________________________________________

1 Тронько П.Т. Краєзнавство України: здобутки і проблеми (до ІІІ з’їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців). - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 66.

2 Там само. – С. 67.

3 Литвинов П.І. Пам’ятки історії українського козацтва на території Миколаївської області // Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”, - Миколаїв, 1995; Литвинов П.І. Козацькі церкви Миколаївщини. // Матеріали ІІ обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 1997; Удовенчук Л.А.

Молдавка в давнину // Матеріали V обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 2004.

4 Сапожников І.В., Кушнір В.Г., Островерхов А.С. Кам’яні хрести Одещини // Старожитності Причорномор’я. – Вип. 2. – Одеса, 1995; Сапожников И.В., Слюсар Ю.А., Основные итоги исследования православного кладбища Аккермана // Древнее Причерноморье. – Одесса, 1996; Сапожников І.В. Кам’яні хрести степової України (XVIII – перша пол. ХІХ ст.) – Одеса, 1997.

5 Телегін Д. Козацькі кам’яні хрести (некрополі Чорноморських козаків Одещини) // Старожитності. – 1993.

6 Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1885. – Т. 1. – С. 62-65.

Олена Титова, Дмитро Кепін (Київ)

Спроба реконструкції ногайського житла

ХVІ-ХVІІІ ст. Північного Причорномор’я

Останнім часом завдяки проведеним археологічним дослідженням на Хортицькій, Кам’янській та Олешківській Січах ми маємо змогу із залученням писемних джерел досить чітко уявити собі як екстер’єр, так і інтер’єр козацького житла. Дослідниками (С. Пустовалов, О. Титова, І. Дашевська) ставиться питання про доцільність створення музейних експозицій in situ з частковим відтворенням об’єктів традиційної житлової архітектури козаків-мешканців названих Січей. О. Титовою також запропоновано створення в історико-етнографічній зоні “Південь України”, секторі “Південна Наддніпрянщина” Музею народної архітектури та побуту України (далі МНАПУ) експозиційного комплексу, основою якого повинно стати реконструйоване козацьке житло типу куреня1.

У зв’язку з цим вважаємо за доцільне для створення у відвідувачів цілісного враження від майбутніх музейних експозицій як in situ, зокрема на Олешківській Січі, так і у тематичному розділі МНАПУ відтворення (реконструкції) жител сусідів запорозьких козаків-ногайців, які проживали у Північному Причорномор’ї впродовж ХVІ–ХVІІІ ст.

Не розглядаючи питання етногенезу ногайців, відзначимо, що серед дослідників і до сьогодні точиться дискусія щодо їхнього походження та особливостей господарсько-культурного укладу. Так, професор Л.М.Гумільов вважав ногайців нащадками половців, степових аланів, середньоазійських тюрків та місцевих жителів Північного Причорномор’я, які прийняли іслам. З певними корегуваннями близькі до точки зору вченого погляди археолога А.О.Добролюбського та історика С.М.Гізера. На думку останніх, ногайська колонізація Буджацького степу розпочалась з 1484 р. вихідцями з Поволжжя та Криму, і поступово від кочового способу життя ногайці перейшли до напівкочового та напівосілого2. В останніх енциклопедичних виданнях, підготовлених російськими вченими у 1990-х рр. висловлена гіпотеза, згідно якої етнічну основу ногайців склали стародавні кочові тюркомовні, монголомовні племена, які проживали у районах Приіртишшя, Північно-Західної Монголії, Дена-і-Кипчака, Середньої Азії, Північного Кавказу. У формуванні ногайського етносу взяли участь уйсуни, уйгури, наймани, керейти, кипчаки, дурмени, катагани, кунграти, мангити, кенегеси, кангли, аси, булгари та інші3 (Рис. 1).

Мал. 1. Державне утворення “Ногайська Орда” (1440-1650 рр.).

З книги “Татарский энциклопедический словарь”.

Гл. ред. М.Х.Хасанов — Казань. 1999. — С. 407.

Особливої точки зору дотримується професор О. О. Шенніков. Він вважає ногайців, як і запорозьких козаків, напівкочовими і не погоджується з думкою переважної більшості дослідників, що етнонім “ногай” має відношення до історичної особи Ногая, який мав наприкінці ХІІІ ст. улус у Північно-Західному Причорномор’ї. Вчений вважає, що цей етнонім виник як результат присвоєння окремою групою татар назви “ногай”, або її отримання від сусідів. Переселення заволзьких ногайців відбувалось на Північний Кавказ, а не у Північне Причорномор’я, а якщо і відбувалось, то не було значним. За О.Шенніковим, ногайцями у Північному Причорномор’ї стали нащадки золотоординських татар, половців, які були перейменовані українцями та росіянами на “ногайців”. У той же час назва “татари” була перенесена українцями та росіянами на кипчакомовне населення Кримського, Казанського, Астраханського та Симбірського ханств. Дослідник вважає кипчаків, золотоординських татар та ногайців одним народом4.

Зазначимо, що одним з перших українських археологів, які приділили увагу житлобудівництву золотоординського часу був професор В.Й.Довженок. Нещодавно джерельна база з цього питання поповнилась новими матеріалами завдяки дослідженням, проведеним полтавськими та сумськими археологами під керівництвом О.Б.Супруненка5.

С. Гізером на основі вивчення писемних джерел – записок мандрівників середини ХVІ-ХVІІІ ст. запропонована класифікація жител ногайців Північного Причорномор’я. При цьому зауважимо, що науковець не посилається на праці О.Шеннікова, присвячених цьому питанню. За С.Гізером, ногайці мали наступні типи жител: критий віз, кругле розбірне шатро-юрту, круглу нерозбірну юрту та стаціонарне житло – хатину6.

На наш погляд, заслуговує на увагу дослідження О. Шеннікова традиційної архітектури північнопричорноморських, астраханських та північнокавказьких ногайців ХVІ-ХІХ ст. На основі ретельного вивчення писемних та іконографічних джерел вчений запропонував власні варіанти реконструкцій ногайського житла Північного Причорномор’я. Дослідник встановив, що безпосереднім попередником ногайського житлового будинку був “отюй” – круглий з повстинним покриттям курінь, який був поширений до кінця ХVІІІ ст. і використовувався як житло взимку і влітку. Проте, на думку вченого , у середині ХVІІІ ст. у ногайців існували і садиби з різними стаціонарними будівлями між Буджаком і Кримом. Характерним типом ногайського житла цього періоду була двокамерна споруда, яка складалась з “отюй”, перетвореного у кухню – сіни з вогнищем у центрі; суміжного неопалюваного хліва, причому часто останній слугував як житло. Наприкінці ХVІІІ ст. ногайці мали стаціонарний сирцевий або саманний будинок, іноді з дерновими стінами, злегка нахиленим дахом на кроквах, критим очеретом і землею по ньому або деревом. Першим приміщенням була прохідна кухня – сіни з вогнищем на землі, над яким знаходилася димова труба, зроблена з обмазаного глиною плоту, а другим – спальня з нарами, іноді неопалювана, іноді з опалювальною піччю. Також зустрічались спальні, розташовані з обох боків кухні-сіней. На початку ХІХ ст. ногайський будинок вже був з цегляними стінами, мав назву “юй” і складався з “аятюй” – кухні-сіней та “ічюй” – спальні. О. Шенніков припустив і ще один варіант еволюції північнопричорноморського ногайського зимового будинку: “отюй” – напівземлянка або землянка з вогнищем . Дослідник висунув гіпотезу, згідно якої козацький курінь ХVІІІ ст. був двокамерним, мав як і ногайське житло прохідну кухню-сіни з вогнищем у центрі і спальнею з опалювальною (а не кухонною) піччю (Рис. 2-8).

Рис. 2. Пересувні житла астраханських ногайців наприкінці ХVІІІ ст.

За гравюрою з книги П.Палласа (1799).

Рис. 3. Зимове селище північнопричорноморських ногайців у 1760-х рр. За гравюрою з книги Н.Клемана (1773).

Рис. 4. Житловий будинок північнопричорноморських ноайців

у 1820-х рр. За літографією з книги Д.Шляттера (1836).

Рис. 5. Кухня-сіни (“аятюй”) у будинку причорноморських ногайців у 1820-х рр.

За літографією з книги Д.Шляттера (1836).

Рис. 6. Житлове приміщення (“ічюй”) у будинку причорноморських ногайців у 1820-х рр.

За літографією з книги Д.Шляттера (1836).

Рис. 7. План кибитки, характерної для ногайців кінця ХІХ–початку ХХ ст. Караногайського району Дагестану та Ачікулаксьського району Ставропілля Россї. За Л.Н.Кужелевою. І. — спальне місце; 2 — вогнище; 3 — частина кибитки, де утримувався молодняк; 4 — місце зберігання господарських речей; 5 — вхід.

Рис. 8. Типи пересувного житла ногайців ХVІІ ст. За А.Олеарієм.

Вчений запропонував класифікацію козацьких жител, використовуючи писемні джерела, а саме: пересувні та стаціонарні. До пересувних дослідник відніс “кіш” – критий віз. Але тут мусимо зауважити, що в жодних описах та творах живопису та графіки ХVІІ–ХVІІІ ст. не зафіксований такий тип жител у запорозьких козаків. “Кіш” – це термін військовий, адміністративний та юридичний. До стаціонарних жител О.Шенніков відносить “курені” – напівземлянки, землянки та хатини. Останні три типи жител використовувались сезонно7.

Постає питання: чи існували взаємовпливи на архітектуру споруд запорозьких козаків та ногайців? Однозначної відповіді на це питання, враховуючи сучасний стан джерельної бази, і, насамперед археологічних досліджень, сьогодні дати неможливо. Гіпотетично можна уявити якісь взаємовпливи на архітектуру житла козаків та ногайців, насамперед наземних (у наземному житлі Олешківської Січі О.Титовою знайдені матеріали східного походження). Наземне козацьке житло досліджено також А.Козловським на Кам’янській Січі. Але і козаки Південного Подніпров’я, і ногайці проживали у близьких природно – географічних умовах, і таким чином , могли самостійно, незалежно одні від одних, виробити подібні будівельні прийоми спорудження наземного стаціонарного житла.

Через фрагментарність археологічних джерел дослідники поки що не можуть повністю відтворити розкопані житла. У той же час, О.Титова відзначає, що на Олешківській Січі наземне житло за своїм облаштуванням було подібним до куренів, розкопаних на цій же пам’ятці. Ми припускаємо, що наземні житла запорозьких козаків могли бути у конструктивному відношенні подібні до наземних стаціонарних жител ногайців та гагаузів Південної Бессарабії і будуватись у турлучній техніці. Зазначимо, що етнографічна експедиція професора Ф.Вовка 1911 року на Херсонщині зафіксувала турлучну хату, яка збудована була на початку ХVІІІ ст.8.

На думку етнографа М.Маруневич турлучною є плетенева техніка (плетеневий каркас, обмазаний чамуром), яка була також характерною для гагаузів Буджака (Південна Бесарабія) ХІХ – поч. ХХ ст. Саме буджацькі ногайці кінця ХVІІІ ст., на думку вченого, вплинули на будівельні прийоми та облаштування традиційного житла гагаузів. Етнограф вважає, що буджацьким ногайцям наприкінці ХVІІІ ст. була знайома і валькова або чамурна техніка (чамурний моноліт) зведення стін будинку. На початку ХІХ ст. у ногайців степового Буджаку були наземні житла з плетеними стінами, обмащеними глиною9.

На матеріалах вивчення традиційного житла ногайців Північного Кавказу етнограф-архітектор, професор В.Кобичев поділяє житла на розбірні та нерозбірні. На його думку, нерозбірні кибитки передували розбірним юртам, які були запозичені ногайцями у калмиків. Нерозбірні кибитки ногайців, у свою чергу, вчений поділяє на круглі та прямокутні. Круглі могли зніматися з візка, а прямокутні кріпилися на ньому наглухо. Вчений вважає, що стаціонарні будинки у ногайців, виконані у турлучній техніці, з’являються не раніше 1860-70-х рр. під впливом сусідніх народів10.

У цьому зв’язку важливим є опис житла, поданий російським письменником М.Лермонтовим у повісті “Тамань” (1837 р.) та зображення цієї будівлі, в якій ми вбачаємо житло ногайців, виконане поетом на рисунку “Тамань” (1837 р.). Опис та рисунок, за свідченням товариша поета М. Цейдлера, відносяться до однієї споруди, яка, напевно, була збудована у турлучній або саманній техніці (Рис. 9).

Рис. 9. Тамань.

Ногайське стаціонарне житло-будинок зафіксував на Північному Кавказі у 1853 р. Л.Толстой, який подав його докладний опис в оповіданні “Кавказский пленник” (1872 р.)11.

Отже, на Північному Кавказі ногайський стаціонарний будинок був відомий і у першій половині ХІХ ст.

Завершуючи огляд проблем, пов’язаних з реконструкцією житла ногайців Північного Причорномор’я, можна зробити наступні висновки:

1. Впродовж XVI – першої половини XVIII ст. у ногайців були поширеними пересувні житла двох видів: розбірні та нерозбірні.

2. У другій половині XVIII ст. з’являється наземний стаціонарний двокамерний будинок, зведений у турлучній техніці.

3. Наприкінці XVIII ст., а також на початку XIX ст. з’являється двокамерний будинок, виконаний у саманній техніці, а також цегляний будинок.

4. Традиційне житлобудівництво (пересувні та стаціонарні будівлі) зберігались у ногайців до початку XX ст. у Караногайському р-ні Дагестану та Ачікулакському р-ні Ставропілля Росії.

________________________________________________

1 Титова О. Відтворення нерухомих пам’яток українського козацтва. До постановки питання // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей . – К., 2002. – Вип. 11. – С. 81 – 84; Титова О. Історія і сучасний стан Олешківської Січі запорозького козацтва // Відлуння віків. – 2004. - № 1. – С. 71 - 73; Титова О. Деякі проблеми дослідження та музеєфікації пам’яток українського козацтва // Відлуння віків. – 2004. - № 2. – С. 57 – 61.

2 Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – М., 2003. – С. 75; Добролюбский А. О. Кочевники на западе причерноморских степей в X – XVIII веках (историко-археологическое исследование): Автореф. дис....д-ра ист. наук. – СПб, 1991. – С. 19, 25 – 26; Гізер С. М. Ногайські племена на Південному Заході України (кінець XV – XVII ст.): Автореф. дис...канд.іст. наук. – Одеса, 2002. – 20 с.

3 Татарский энциклопедический словарь / Гл. ред. М. Х. Хасанов. – Казань, 1999. – С. 408; Народы России. Энциклопедия / Гл. ред. В. А. Тишков. – М., 1994. – С. 256 – 258.

4 Шенников А. А. Червленый Яр. Исследование по истории и географии Среднего Подонья в ХІV–ХVІ вв. – Л., 1987. – 144 с.

5 Довженок В.І. Татарське місто на Нижньому Дніпрі часів пізнього середньовіччя // Археологічні пам’ятки УРСР. – К., 1961. – Т.10. – С.175 - 193; Довженок В.О. Среднее Поднепровье после монголо-татарского нашествия // Древняя Русь и Славяне . – М., 1978. – С. 76-82; Супруненко О.Б., Приймак В.В., Мироненко К.М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя. – К. – Полтава, 2004. – 82 с.

6 Гизер С.Н. Жилые дома Причерноморских ногайцев в записках путешественников // Записки історичного факультету Одеського державного університету імені І. І. Мечнікова. – Одеса, 2000. – Вип. 10. – С.102-108.

7 Шенников А.А. Земледельческая неполная оседлость и “теория бродяжничества” // Этнография народов СССР. – Л., 1971. – С. 85-86; Шенников А.А. Жилье дома ногайцев Северного Причерноморья // Славяно-русская этнография. – Л., 1973. – С. 46-72.

8 Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995. – С. 97-99.

9 Маруневич М.В. Поселение, жилище и усадьба гагаузов Южной Бессарабии в ХІХ – начале ХХ в. – Кишинев, 1980. – 168 с.

10 Кобычев В.П. Поселения и жилище народов Северного Кавказа в ХІХ-ХХ вв. – М., 1982. – С. 16-18, 160-163.

11 Лермантов М.Ю. Собрание соченений: В 4-х т. – М.-Л., 1959. – Т.4. – С. 341, 343, 346; Толстой Л.Н. Собрание сочинений: В 12-ти т. – М., 1958-1959. – Т.8. – С. 12-13.

Наталія Чергік (Запоріжжя)

Пічні кахлі ХУІІ ст. з Кодацької фортеці

Кахлі з місця Кодацької фортеці презентують колекції Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника "Хортиця" та Дніпропетровського історичного музею імені Д.І.Яворницького (Рис. 1-3).

Фонди Дніпропетровського музею мають три кахлі з Кодацької фортеці ХУІІ ст. Це так звані "стінні" кахлі, виготовлені для стінок печі. Дві з цих кахлів являють собою два варіанти орнаменту, головним мотивом якого є композиція у вигляді переплетених чотирьох пар кілець, "порослих" листям. Центр однієї кахлі заповнений рельєфною шестипелюстковою квіткою, кутовий простір плитки прикрашений елементами в формі тричасного листя, композиція має рамку у вигляді валика (Рис. 1). На другій кахлі шестипелюсткова квітка набуває шідквадратних обрисів, кутові елементи теж стають масивнішими, перетворюючись

Рис. 1-3. Стінні пічні кахлі з місця Кодацької фортеці, ХVІІ ст. Схематичні зображення. Фонди Дніпропетровського історичного музею.

в стилізоване дубове листя, композиція обрамлена подвійною рельєфною рамкою (Рис. 2 а). Відмінність в декоруванні простежується ще й в тому, що перша з цих кахлів вкрита поливою зелено-жовтого кольору, на зламі черепок світло-сірого кольору, а друга теракотова, пісочного кольору. Полив'яна кахля має розміри плитки 19 x 19 см, румпи - 9,5 см: теракотова має плитку 19 x 19 см, румпу - 9 см1.

Відносно композиції цих кахлів Ю.Лащук зазначив, що "подібне вирішення властиве й знахідкам з інших місцевостей України", наприклад, такі ж кахлі були знайдені на подвір’ї архієрейського будинку в Переяславі та в Коршові на Волині. Л.Данченко зазначає, що ці кахлі до Кодаку, очевидно, завезли з Наддніпрянщини, "адже ближче не було ніяких гончарських осередків ні на Правобережжі, ні на Полтавщині". Крім того, дослідниця вказує на те, що такі ж кахлі були виявлені під час археологічних розкопок в Києві у 1905 та 1955 рр. Підтвердження цьому ми знаходимо в статті І.І.Мовчана "Археологічні дослідження на Видубичах". Тут, зокрема, зазначено: "Під час розкопок було виявлено не лише потужний культурний шар з матеріалами ХУІ-ХУІІ ст., а й залишки житлових та господарських споруд, гончарні горни... У глинищі знайдений багатий матеріал, який характеризує керамічне виробництво кінця ХУІ - початку ХУІІ ст. ... Судячи з наявності керамічних виробів різноманітного призначення, починаючи від звичайних горщиків, мисок, сковорідок і кінчаючи кахлями, керамічними лійками і кришками для церковного кадила, їх витончених форм і високохудожніх розписів, можна зробити висновок про високий рівень майстерності київських гончарів ХУІІ ст. 2.

Ще один тип кахлів ХУІІ ст. з Кодацької фортеці являє собою кутовий варіант стінної кахлі. Кахля вкрита зеленою поливою (за відтінком ближ­ча до салатного кольору). Композиція цієї кахлі, на відміну від вищеописа­них, не статична (закінчена сама по собі), а рапортна, тобто розрахована на продовження зображення в сусідніх кахлях. Фронтальна частина прикрашена в верхньому полі композиції половиною багатопе­люсткової квітки, оточеної кількома рельєфними дугами; в нижній час­тині композиції в кутах зображено по чверті такої ж багатопелюсткової квітки; площина між півколом та двома чвертьколами заповнена легким рослинним орнаментом у вигляді розгалуженого стебла з розсипаним на два боки кистям, закінчується таке розгалуження з двох боків плитки елементом типу півсонця з трикутниковими променями. Орнамент куто­вої частини дорівнює половині фронтального орнаменту (Рис. З). Розміри кахлі відповідають характеристиці кахлів першої половини ХУІІ ст. - ка­хля підквадратна 18 х 19 см - плитка та 9 см висота румпи3.

Музей історії запорозького козацтва представляє карнизну кахлю ХУІІ ст. з Кодацької фортеці. Карнизними кахлями завершували архітектуру печі, через що вони, зазвичай, мають насунутий наперед "карнизик". Основою вирішення композиційного простору на даній кахлі є зображення левиці, виконане м’яким об'ємним рельєфом. Хвіст звіра пропущено через задні лапи і живіт, язик висунутий. Тло плитки заповнено стилізованими під квітки зірками. Тварина ніби завмерла в стрибку в небо, що надає зображенню зодіакального значення. Розміри плитки становлять 19 х 16 см, румпи - 9,5 см. Кахля виготовлена з глини світло-сірого кольору, зовні була вкрита поливою жовтувато-зеленого кольору, про що свідчать залишки глазурі (Рис. 4).

Рис. 4. Карнизна кахля ХVІІ ст. з місця Кодацької фортеці.

Фонди Національного заповідника “Хортиця”. Художник Іванова А.

Відомо, що зображення левів стає поширеним ще у ХУ ст. Тоді звіра зображували явно стилізовано і підкреслено декоративно не у відповідності з анатомією тварини. З середини ХУІ ст. поширюється зображення левів в якості знаків зодіаку. За характеристикою 0.Тищенка, такі кахлі "за композицією дуже схожі між собою: розлючена чотиринога тварина, піднятий угору хвіст, що закінчується рослинним мотивом, та маленька зірка, яка пізніше набуває форми квітки". Про популярність цього сюжету свідчить те, що кахлі з левами зберігаються в Національному музеї історії України та представлені матеріалами розкопок в Києві Михайлівського Золотоверхого собору4.

В цілому такі характеристики кахлів, виявлених на місці Кодацької фортеці, як підквадратні розміри плитки, відносно високі румпи, присутність оточувальних рамок, використання мотивів "кованого металу", збагачення геометричних мотивів елементами рослинності шляхом "обростання" геометричних ліній, використання суто рослинних орнаментів та зодіакальних сюжетів відповідають тенденціям розвитку української кахлі та особливостям кахлів ХУІІ ст.5.

________________________________________________

1 Фонди Дніпропетровського історичного музею імені Д.І. Яворниць-кого: КД-592. Каталог: Кераміка. – Дніпропетровськ: Промінь.- – Вип. 1. – С. 138.

2 Лащук Ю.П. Українські кахлі ІХ-ХІХ ст. – Ужгород, 1993. – С. 23, 32, 33; Данченко Л. Народна кераміка Середнього Придніпровя. – К.: Мистецтво, 1974. – С. 43; Мовчан І.І. Археологічні дослідження на Видубичах // Стародавній Київ. – К: Наукова думка, 1975 .– С. 95.

3 Фонди Дніпропетровського історичного музею імені Д.І. Яворницького: КД-647.

4 Лащук Ю.П. Українські кахлі.. – С. 15, 16; Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-ХУІІІ ст.). – К.: Либідь, 1992. – С. 111.

5 Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІУ-ХУІІІ ст. // Археологія, 1997. -№ 2. – С. 129-140; Лащук Ю.П. Українські кахлі ... – С. 48-111.

І. Голубева, В. Колода, А. Кущенко (Харьков)

Использование петрографических методов при

изучении позднесредневековой керамики

Применение химических, термомеханических и петрографческих методов при изучении позднесредневековой керамики открывает перед исследователями широкий спектр новых фактов, которые влекут за собой множество выводов, касающихся не только особенностей технологии изготовления гончарных изделий, но и говорящих о торговых связях определенных памятников в определенные периоды существования. Особенно важным кажется нам привлечение подобных данных при изучении Слободской Украины, которая вследствие своего формирования путем переселения различных этнических групп аккумулирует в себе особенности гончарного производства нескольких регионов. Данная работа посвящена анализу результатов химического, термомеханического и петрографического изучения образцов гончарных изделий, отобранных среди фрагментов бытовой посуды верхнесалтовского селища. Для изучения выбирались образцы гончарных изделий, которые подвергались восстановительному и окисляющему обжигу, а также орнаментированные поливой и ангобом. Исследования проводились под микроскопом МБС-2 и МИН-8М в проходящем и отражённом свете с использованием прозрачных шлифов и иммерсионных препаратов.

СОСТАВ ГЛИНЯНОЙ МАССЫ. Сырьём для получения анализируемых образцов были суглинки и лесовидный материал. По химическому составу это сырьё было неоднородным с широким содержанием компонентов:

%

SiO2

50 – 80

Al2O3

7 – 25

Fe2O3

3 – 12

CaO

0,5 – 15

MgO

0,5 – 3

K2O / Na2O

1 – 5

SO3 (гипс)

0 – 3

потери при прокаливании

3 – 15

На этом основании можно сделать вывод о различных источниках гончарного сырья. Как правило, использовались легкоплавкие глины, в которых каолина или монтмориллонита содержалось не более 50 %. В качестве отощителя использовались различные материалы: кварцевый песок, топливный (печной) шлак, древесный и каменный уголь. Последний вид отощителя свидетельствует об использовании глиняного сырья, полученного в геологических слоях, расположенных вблизи угольноносных слоёв Донецкого бассейна. Кроме этого в тесте отдельных образцов нередко встречались кабронатные желваки и гипсовые включения (микроконкреции), которые являются вредными примесями в керамическом производстве. Они также являются характерной чертой местных глин (Харьков, район Старого Салтова).

СОСТАВ ПОЛИВ И АНГОБОВ. Сырьём для орнаментированных поливой и ангобом изделий выступали сырые ферритовые глазури или ангобы из стеклобоя перлита, полевого шпата, легкоплавких глин и дешёвых красителей. Ангобирование производилось путём покрытия тела сосуда светложгущейся глиной в соотношении 30 : 70 с кварцевым песком, растёртым до 100 мкм.

Для росписи керамики использовались природные красители:

- пиролюзит (MnO2) – давал тёмно-серый и чёрный цвет;

- окись железа (Fe2O3) – давал красный, бурый, красновато-коричневый и коричневый цвета;

- окисел кобальта – давал синие и голубые цвета;

- охристые глины – давали многочисленные оттенки жёлто-красного спектра.

Охристые глины имеют местное происхождение: с. Сухая Каменка Изюмского района Харьковской обл.

В процессе исследования фрагментов бытовой керамики было установлено различие в составе и структуре теста, которое применялось для её изготовления. На основании этого можно выделить несколько групп образцов, различающихся между собой по структуре.

Группа I. Данные образцы керамики состоят из прозрачных, хорошо окатанных зёрен кварца (песок) размером от 100 мкм до 1,2 мм и белой связующей массы, представляющей собой так называемую беложгущуюся глину каолинового состава. Содержание кварца и глины в тесте составляет 80 : 20. Каолиновые глины обладают очень высокой пластичностью, что даёт возможность изготовить тонкостенные гончарные изделия. Однако в процессе обжига в структуре теста образуются довольно многочисленные трещины усадки, которые ограничивают область применения этих сосудов в виду их высокой пористости. Температура обжига изделий данной группы не превышала 10000С. Эти сосуды нельзя было использовать для жидкости, но они были максимально хороши для хранения сухих сыпучих продуктов или подачи пищи. Беложгущиеся каолиновые глины в Харьковской области отсутствуют.

Группа II. Данные образцы керамики состоят из тонкозернистой песчано-глинистой массы, напоминающей лессовидные суглинки. Размер зёрен кварца – не более 100–120 мкм. Они обожжены при температуре не более 800–9000 С. Степень однородности глиняной массы подтверждается зерновым составом кварца (песка), соотношение кварца и глины составляет ≈ 60 : 40. Данное сырьё обладает оптимальным соотношением компонентов по зерновому и фазовому составу. Окраска таких изделий обусловлена наличием в составе равномерно распределённых оксидов железа (лимонит).

Однако, наличие в структуре теста трещин усадки заставило гончара прибегнуть, с одной стороны – к нанесению слоя беложгущейся глины (ангоба) для уменьшения пористости изнутри, и, с другой стороны – нанесению орнамента снаружи поверх обработанного слоя белой глины. Нанесённый слой ангоба был очень тонким, едва достигая 0,3 мм. Упомянутый орнамент состоял из оксидов железа (охры).

Группа III. Данная керамика изготавливалась из тяжёлых суглинков с добавлением в качестве отощителя песка и отсева углистых частиц (углистый шлак, древесный уголь и др.). Применение тяжёлых суглинков подтверждается присутствием в керамическом тесте желваков (включений) карбоната кальция, а также наличием бурой окраски после обжига. В результате неравномерного низкотемпературного обжига (700–8000С) часть углистого наполнителя не выгорела.

Тяжёлые суглинки пластичны в мокром состоянии, но в процессе сушки и обжига дают большое количество трещин усадки. Для их уменьшения и используются отощители (углистые и песчаные примеси). Такие суглинки широко распространены на всей территории Украины. В настоящее время используются в производстве кирпича и бытовой керамики.

Группа IV. Образцы состоят из окатанных кварцевых зёрен правильной округлой формы и размером до 1,5 мм, бесцветных или покрытых «рубашкой» от темно-коричневого до черного цвета, а также из чёрной непрозрачной тонкодисперсной связующей массы, которая представляла собой смесь белой глины и углистых частиц. Соотношение кварцевый песок – глина составляет 80 : 20. Среди углисто-глиняной массы присутствуют «выплавки» оксида железа, указывающие на наличие в исходном сырье отходов углистых разработок (пирит – FeS), которые часто встречаются в углистых сланцах.

Наличие вышеперечисленных неизменённых составляющих керамического теста, структура и окраска указывают на низкую температуру обжига (до 8000С). Несмотря на это, мастеру удалось получить хороший прочный черепок за счёт оксидов железа, понижающих температуру спекания. Для уменьшения пористости и придания более привлекательного вида поверхность этих изделий затиралась беложгущейся каолиновой глиной в чистом виде, а для придания поверхности чёрного цвета в указанную выше каолиновую глину добавляли сажистую составную. Обжиг этих изделий осуществлялся в восстановительной газовой среде, получаемой в печах без тяги или в горшках, засыпанных древесным углём.

Группа V. Очень сходна с группой образцов предыдущей группы (IV). Отличается от неё более тонкозернистым строением, что обусловлено наличием более мелких зёрен кварцевого песка (менее 120–150 мкм) и несколько иным соотношением кварц – глина (50 : 50 или 60 : 40).

В этих изделиях в качестве отощителя для уменьшения пластичности использовался тонко растёртый древесный уголь, который смешивался с глиной и втирался по поверхности изделия. Относительно низкая температура воздействия в восстановительной газовой среде (≈ до 500–6000С) позволяет квалифицировать процесс обжига как высокотемпературную сушку. Это позволяло получить черепок низкой прочности, но сохранить углистые частицы от сгорания. Таким образом, данная температура и сам процесс был схож с так называемой реакцией Белла. Суть её в отложении графита – углерода «С» – из углекислой газовой среды (из СО2) при t0 = 550 – 5700С.

Полученные таким образом сосуды имели хорошие водоотталкивающие свойства и могли с успехом использоваться для хранения жидкостей, но не для приготовления пищи. В последнем случае более высокая (выше 6000С) температура будет способствовать выгоранию углистых составляющих теста и, как следствие, превращать водоотталкивающий материал в пористый, водопроницаемый.

Группа VI. В эту группу отнесены образцы керамики с поливой. По составу своего теста образцы этой группы аналогичны образцам, состоящим из кварцевого песка и лессовидного суглинка в соотношении 60 : 40. Образцы проходили одностадийный либо двухстадийный обжиг.

Обработка полученных в ходе петрографического исследования данных продолжается. Первичные выводы ставят перед исследователями ряд новых вопросов, позволяющих глубже изучить процесс изготовления позднесредневековой керамики, выделить и классифицировать виды гончарных изделий согласно составу глиняной массы, полив и ангобов, а также установить, гончарные традиции каких регионов были доминирующими, а какие носили единичный и временный характер на Слободской Украине.

Віктор Гугля (Суботів), Михайло Сиволап (Черкаси)

Керамічний комплекс із с.Новоселиці Чигиринського району:

пічні кахлі XVIII ст.

Поселення Попове Озеро було виявлене влітку 1995 р. старшим науковим співробітником Інституту археології НАН України, кандидатом історичних наук Ю.Я.Рассамакіним, тоді ж, у липні 1995 р., під час розкопок сусіднього поселення Десятини, Попове Озеро було обстежене М.П.Сиволапом, було проведено збір підйомного матеріалу і шурфування. Не маючи можливості проводити і тут повноцінні розкопки, все ж автором протягом 1996-2005 рр. проводиться збір підйомного матеріалу від 2-3 до 11 разів на рік на всій площі поселення методом суцільного прочісування (після оранки, прокошування культур, а також після дощів і весняного танення снігу). Матеріали з розвідок і шурфу зберігаються у Черкаському археологічному музеї Середньої Наддніпрянщини (дир. М.П.Сиволап) при Черкаському Національному університеті ім. Б.Хмельницького.

Поселення Попове Озеро розташоване в заплаві правого берега р.Тясмин на Пн від с.Новоселиця Чигиринського району Черкаської області, приблизно за 100 м на Зх і ПдЗх від відомого поселення ямної культури Десятини, і знаходиться на невисокому острові, що зі сходу з’єднувався видовженим підвищенням (в минулому, до осушення, очевидно, було неглибоким бродом) з урочищем Десятини, а із заходу був відділений від урочища Тетянчине заболоченим плесом Попове Озеро (нині осушене), яке й дало назву поселенню. Навколишня територія, колись затоплена водою, зараз є плоским полем-торф’яником. Острів Попове Озеро є досить сплощеним видовженим підвищенням, витягнутим з ПнСх на ПдЗх, гантелеподібної форми. ПнСх його частина майже удвічі більша і вища від ПдЗх, між собою вони з’єднані досить широкою і невисокою перемичкою. Розміри острова близько 160-150 х 60-50 м. Висота над навколишнім торфовищем 0,6 м на ПдЗх і 0,8-1 м на ПнСх.

До осушення острів Попове Озеро, як і Десятини, використовувався для сінокосу, а після осушення, з 1960-х рр., територія острова, як і майже усієї заплави, почала оратися з тією ж частотою, що й Десятини. Протягом 1994-1998 рр. острів був засіяний багатолітніми травами і пам’ятка не руйнувалася, але з осені 1998р. глибока оранка почала особливо інтенсивно руйнувати рештки культурного шару, на поверхню масово почали виорюватися артефакти, що до того знаходилися in situ. Саме тому підйомний матеріал з Попового Озера в останні роки став досить багатим і різноманітним.

За своїм походженням острів Попове Озеро ідентичний Десятинам, тому грунт на ньому тотожний грунтові Десятин: це торф’янистий орний шар із цементуючою глинистою домішкою. Стратиграфія пам’ятки: 1) торф’янисто-вапняковистий орний шар (0,2-0,3 м) коричневого кольору з подрібненими культурними рештками; 2) вцілілі рештки культурного шару (до 0,35-0,4 м від поверхні) - дещо гумусованої сірої (0,05-0,1 м) і сіро-жовтої глини з об’єктами in situ і вапняковистими конкреціями; 3) материк - вапняковиста глина білувато-жовтого кольору, дуже тверда і щільна, знахідки практично відсутні. Завдяки вапняковистому компонентові грунту значна більшість знахідок (передусім, усі ямні) вкрита товстою (до 1-3 мм) вапняковою кіркою чи її залишками; у грунті на різній глибині трапляються вапняковисті конкреції. Сільськогосподарські рослини на поселенні рідкі, низькі і миршаві (завдяки глинистому грунту), у той час як на торфовищі – густі, високі та зелені.

При цьому виявилося, що найбільшу кількість знахідок дала ПнСх, найвища, частина Попового Озера, а у ПдЗх частині їх значно менше (приблизно 10 %). Ще менше знахідок на перемичці між двома частинами Попового Озера, окремі знахідки трапляються й на поверхні “броду” між Поповим Озером і Десятинами.

Хоча одним з авторів дана пам’ятка досліджується, передусім, як поселення ямної культури, але ретельно фіксуються і знахідки усіх інших епох. На даний момент найкраще вивчена ПнСх частина поселення, тож дамо короткий опис матеріалів саме з неї.

Підйомний матеріал з основної, північно-східної, частини поселення Попове Озеро налічує 18430 знахідок і представлений, передусім, кістками тварин (12677 шт. – 52,906 кг) (68,78 % усіх знахідок), 711 виробами з каменю (у т.ч. з кременю, кварциту, піщанику, граніту, сланцю, графіту, магнетиту та ін.), керамікою, пізньосередньовічним гутним склом і металом (залізом), виробами з кістки. Керамічний комплекс налічує 5753 фрагменти (39,22 % знахідок) і складається з 78 фрагментів кераміки епохи неоліту (1,36 % керамічного комплексу), 34 квітянської (0,59 %) і 2074 фрагменти ямної культур (36,05 %), 47 фрагментів культури багатоваликової кераміки (8,17 %), 31 фрагменту скіфського часу (0,54 %), 7 фрагментів черняхівської культури (0,12 %), 105 фрагментів епохи раннього залізного віку (чорнолісся, скіфи, пеньківка) (1,83 %), 139 фрагментів амфорного бою (2,42 %), з них 59 фрагментів стінок і ручок ранньослов’янських корчаг, 3 фрагментів “обмазки” і 75 шматочків печини (1,3 %), різночасових виробів з глини (1 шт.) та 3159 фрагментів пізньосередньовічної кераміки (54,91 % керамічного комплексу), з якої 881 фрагмент пічних кахлів (відповідно 15,31 %). Відсоток пізньосередньовічних знахідок на даному поселенні досить високий, цей факт і їх характер (посуд, кахлі, скло, залізо, кам’яні вироби) свідчать, що саме тут знаходилася садиба XVIІI ст. (“попова хата”?), і саме звідси пізньосередньовічна кераміка потрапляла на сусідні ямні поселення.

У даному випадку нас цікавить саме колекція фрагментів пічних кахлів з Попового Озера. Значна кількість підйомного матеріалу походить від коробчастих стінних кахлів, лицьові частини переважної більшості яких декоровані так званим килимовим орнаментом 4-частинної композиції, принаймні двох різновидів:

1) орнамент рослинно-геометричний, його основу складають прямі лінії, що, перехрещуючись, утворюють різноманітні геометричні фігури: прямокутники, неправильні шестикутники, п’ятикутники і квадрати. Всередині цих фігур розміщені 8-пелюсткові розетки і так звані лотосоподібні пальметки – одинарні та здвоєні. Колір поверхні і зламу – від білого до оранжевого або цегляного. Черепок щільний, твердий. Крім Попового Озера орнаментально ідентичні вироби виявлені в с.Суботові Чигиринського району, с.Бірки Олександрівського району Кіровоградської області1, під час археологічних розкопок на Мотронинському городищі2, на території Новобогородицької фортеці (м.Дніпропетровськ) 3, в Лівобережних областях України4.

2) орнамент рослинно-геометричний, його основу складають також прямі лінії, що, перехрещуючись, утворюють згруповані до центру квадрати, розмежовуючи їх неправильні шестикутники та трапеції. Всередині цих фігур розміщені одинарні і здвоєні пальметки та наближені до мальтійських хрести у складі хрестоподібних елементів декору. Колір поверхні зламу коричневий, глиняне тісто із значною домішкою піску, черепок крихкий. Ідентичний орнамент виявлено на пічних кахлях із с.Бірки Олександрівського району Кіровоградської області5.

Надзвичайно цікавими видаються 3 фрагменти центральної частини кахлі із сюжетною композицією: кінь з вершником, напрямок руху – зліва направо. Близький за зображенням виріб виявлено в с.Бірки6.

Серед підйомного матеріалу є також 4 фрагменти карнизної гратчастої кахлі. Колір поверхні зламу – світло-коричневий, черепок щільний. Незначна кількість фрагментів унеможливлює як графічне її відтворення, так і виявлення аналогій.

Окремі фрагменти мають стилізований рослинний орнамент у вигляді квітки з 7-и рельєфних виступів: один по центру та шість навколо. Колір поверхні і зламу – оранжевий, черепок щільний. Незначна кількість фрагментів також унеможливлює графічне відтворення і виявлення аналогій.

Загальні риси виробів – товсті пластини (як правило 0,9 см), чіткий високий рельєф (до 0,3 см), невисока румпа із зовнішнім валиком по низу – висотою до 7 см. Фактура орнаментованої поверхні дозволяє твердити про використання дерев’яної форми.

Виходячи з якості обробки глиняного тіста (розміри включень до 0,5 см) та домішок шамоту і піску – це поточна продукція для широкого загалу з невисокою купівельною спроможністю (для так званої “селянської” печі).

Власне кажучи, такий набір кахлів характерний для української варистої печі в селянській хаті: найбільше стінних, окремі карнизні. Піч (як і житло) достатньо довго функціонувала – на поверхні виробів чітко помітні сліди поточного ремонту (вапно, руда глина), частина кахлів у кіптяві, кидається у вічі різниця сировини у кахлів з однією орнаментальною композицією. Не виключене і повторне використання матеріалу із зруйнованих сусідніх жител. Наприклад, кахля із сюжетною композицією з-поміж інших експлуатувалась чи не найдовше, свідчення цьому – різні кольори поверхні і зламу (Рис. 1).

Рис. 1. Керамічний комплекс із с.Новоселиці Чигиринського

району: пічні кахлі XVIII ст.”. Пічні кахлі XVIII ст. з Чигиринщини:

1. - реконструкція стінної кахлі із с.Бірки; 2. - кахля із с.Бірки;

3. - кахля з Мотронинського монастиря; 4. – фрагменти карнизних гратчастих кахлів з Попового Озера; 5. – фрагмент кахлі із стилізованим рослинним орнаментом з Попового Озера; 6, 7. – фрагменти сюжетних кахлів з Попового Озера.

Говорити про місце виготовлення виробів достатньо складно. Візуальні характеристики – колір і включення – відповідають місцевій сировині. Навколишні села – Суботів, Янич (нині Іванівка), Івківці, Головківка, Полуднівка – осередки гончарства ще досередини ХХ ст. Щодо Полуднівки – окреме уточнення: судячи з документів, першими гончарями тут були ченці Медведівського Миколаївського чоловічого монастиря принаймні з 1747 р.7.

До речі, тоді кожен чоловічий монастир на Чигиринщині продукував власну керамічну продукцію. Це, насамперед, цегла і пічні кахлі (здебільшого для власних потреб). Придбати кахлі теж було де: ярмарки діяли як у Медведівці, так і в Суботові (останній зберігав статус містечка до 1808 р.). Гончарні ряди були і в Чигирині, де реалізовували свою продукцію гончарі вищезазначених осередків.

Таким чином, всі подані характеристики, а найбільше особливості компонування орнаменту, свідчать про те, що пічні кахлі з Попового Озера можуть бути віднесені до середини – другої половини XVIII ст.

Остаточні висновки щодо садиби можливі після археологічних розкопок, адже підйомний матеріал походить з орного шару (не більше 0,5 м). Цілком вірогідно, що нижче чекають знахідки бодай XVII ст. – періоду Хмельницьких. Відомо, що с.Новоселиця засноване як слобода Новосельці ще Михайлом Хмельницьким, батьком майбутнього гетьмана України, ще наприкінці XVI ст. – початку XVII ст.

Разом з тим зібрані матеріали надають можливість більше деталізувати таку галузь економіки Чигиринського староства, як керамічне виробництво, та унаочнити його рівень, об’єми і, особливо, зв’язки у XVIII ст. У будь-якому випадку вже зараз можна твердити, що політичні і військові колізії мало впливали на торгівельні стосунки і, так би мовити, місцеві запозичення місцевих майстрів у колег по цеху не просто з Лівобережної України, а й з іншої держави – Російської імперії (на той час Чигиринське староство належало Речі Посполитій).

________________________________________________

1 Білошапка В. Нові дослідження поселення доби козаччини в селі Бірки – володінні гетьмана Богдана Хмельницького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Київ-Луганськ, 2004. – Вип.13. – С. 27.

2 Бессонова С.С., Скорый С.А., Романюк В.В. Отчет о раскопках экспедиции “Холодный яр” в 1994г. (Мотронинское городище) // НА ІА НАН України. – Ф. 1994 / 15. – С. 162.

3 Титов В. Фортеці на території м. Дніпропетровська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Київ-Луганськ, 2000. – Вип. 9. – С. 29.

4 Лащук Ю.П. Українські кахлі ІХ-ХІХ ст. – Ужгород, Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі, 1993. – С. 42.

5 Білошапка В., Петренко І., Кірман В. Про матеріальні знахідки в поселенні доби козаччини в селі Бірки – володінні гетьмана Богдана Хмельницького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Київ-Луганськ, 2001. – Вип. 10. – С. 71.

6 Там само.

7 Мариновський Ю. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області до 1917 року. – Черкаси, 1997. – Кн. 1. – С. 48.

Зоя Маріна (Дніпропетровськ)

Типологія керамічних виробів ХVІІ-ХVІІІ ст. з території Богородицької фортеці

Керамічні вироби є найбільш численною категорією знахідок на більшості побутових пам’яток археологічних культур від неоліту до середньовіччя. Не є виключенням і пам’ятки доби козаччини. Їх вивчення дозволяє розкрити особливості технології виготовлення кераміки в різних регіонах України, визначити домінуючі в них центри гончарства та використати кераміку у якості хронологічних маркерів при датуванні окремих пам’яток. Однак стосовно керамічних комплексів пам’яток ХVIІ-ХVІІІ ст. території сучасної Дніпропетровської області, яка була ареною багатьох подій, пов’язаних з історією Війська низового Запорозького, Речі Посполитої, Росії, Туреччини та ін. держав Європи нового часу, слід зазначити початковий ступінь вивчення питання, що, насамперед, пов’язано з відсутністю масових матеріалів, які походять з стратиграфічно та хронологічно визначених комплексів. Останнє зумовлює науковий інтерес до археологічного вивчення кераміки Богородицької (Новобогородицької) фортеці. Колекція виробів із глини зібрана протягом 2001-2003 рр. під час археологічних обстежень внутрішньої площі фортеці з метою встановлення збереженості культурного шару (розкоп 1) та дослідження житлової споруди (розкоп 2) і прилеглих до неї територій посаду (шурфи 1-5). Всього зібрано понад 8 тис. фрагментів кружального посуду та архітектурно-декоративної кераміки.

Побутовий глиняний посуд в усіх розкопах представлений уламками вінець, крис, ручок, стінок і пласких днищ, що репрезентують майже усі типи української кераміки. Найбільш інформативними та придатними до реконструкції повних її форм є матеріали з житла №1, дослідженого на посаді фортеці у 2002 р. Вони являють собою побутові залишки, які місцеві мешканці ХVІІ-початку ХVІІІ ст. скидали у яму котловану вже зруйнованого на той час житла.

Уся побутова кераміка виготовлена з щільного керамічного тіста із домішкою дрібного піску. Зовнішня поверхня переважно різних відтінків сірого та жовтого кольору з плямами нагару. Незначну за кількістю групу (10 %) становить так званий задимлений посуд, поверхня якого часом залощена і орнаментована у вигляді горизонтальних смуг рифлення та штампу. За типологічними ознаками в цій групі представлені горщики, глечики та баклаги.

За функціональним призначенням в колекції виділяються деякі форми кухонного (горщики, миски, макітри, кришки-миски, сковороди) та столового (глечики, тарілки, кухлі) посуду. Серед кухонного домінують горщики (70%). Вони мають розтрубоподібну шийку та невелику вертикальну петельчасту ручку, що кріпилася до верхньої частини шийки і до плеча. Характерною ознакою є потовщення внутрішнього ребра в основі шийки. Реконструйований діаметр по вінцях – від 12 до 22,5 см, найбільший діаметр тулубу – від 23 см, висота шийки –1,8-2,5 см, середня товщина стінок 0,3-0,5 см. Орнамент вкриває вінця та верхню частину тулуба. Його виконано шляхом нанесення мінеральної фарби різних відтінків коричневого та світло-коричневого кольору на поверхню висушеного посуду, який після цього обпалювали. Орнаментальні композиції складаються із прямих та хвилястих ліній („кривульок” за О.Пошивайлом) різної амплітуди та товщини, зигзагоподібних ліній з потовщеннями, рядів мазків у вигляді перевернутих ком, скісних тонких мазків та гачків. Рідко зустрічається поєднання рифлення по вінцях і мальованого орнаменту на плічках.

Миски представлені в матеріалах колекції переважно уламками крис та пласких денець. Із котловану житла реконструйовано 9 виробів: 8 теракотових і 1 полив’яна. Переважають глибокі посудини з внутрішнім і зовнішнім зламом посередині тулуба. Криси вирізняються шириною та ступенем відігнутості назовні. Виготовлені із світлої глини з домішкою піску, тісто щільне. Шість мисок орнаментовані опискою, основними елементами якої є „кривульки” та смуги різної товщини, фестони. Дзеркало, як правило, не покривається візерунком. Дно однієї з мисок по краю оформлене косо поставленими зрізами. Цей технологічний прийом відмічено і для фрагментованих частин денець посуду цієї групи. Діаметр вінець коливається від 22 до 28 см, ширина крис – від 3 до 6 см, діаметр дна становить від 9,6 до 16 см .

Полив’яна миска виготовлена також із світлої глини з домішкою піску. За формою вона аналогічна попереднім. Відрізняється крисами, які мають незначне потовщення та зрізані по краю навкіс, що надає мисці форму багатокутника. Орнаментована прокресленими заглибленими лініями та відбитками штампа у вигляді зигзагу. Полива світло-зеленого кольору. Дно пласке. Діаметр вінець - 26 см, ширина крис - 6 см, діаметр дна – 11,2 см. Ще один фрагмент з темно-зеленою непрозорою поливою від миски близької форми та орнаменту походить також із котловану житла.

Миски-кришки – посудини конусоподібної форми виготовлені із глини темно-сірого кольору, на зовнішній поверхні закопчені. Характерною особливістю є неширокі криси з виступом-упором для фіксації на вінцях горщиків. Орнамент майже відсутній, іноді зустрічається на внутрішній поверхні у вигляді кількох смуг коричневої фарби, а ззовні – рядками рифлення та смугами від загладжування. Є фрагменти із крайкуванням жовто-зеленою поливою. Реконструйовані діаметри: 14,5–16,5–22–26 см, що відповідає різним типам горщиків.

Тарілки (збереглися верхні частини) мають широкі криси з незначним потовщенням по краю. Вони відокремлені від боків ребром. Реконструйований діаметр по вінцях складає близько 30 см, ширина крис –2-3 см. Вироби світлого кольору з орнаментом прямими і хвилястими смугами темною та світло-коричневою фарбами, а також рослинними композиціями . В орнаментації рідко використовується біла фарба.

Макітри відносяться до нечисельної групи посуду. В котловані житла знайдені уламки верхніх частин від 3 посудин. Дві виготовлені із добре вимішаної рожево-жовтої глини, тісто щільне із домішкою піску. Вінця різко відігнуті назовні, край округлений або загострений. Орнаментовані по вінцях і під ними із зовнішнього боку розписом червоною фарбою у вигляді фризів із поєднань прямих, хвилястих ліній та напівкіл. Реконструйований по вінцях діаметр 26,5 см та 29 см. Кілька фрагментів від аналогічних за формою та орнаментацією посудин знайдено в розкопі 1 та шурфі 3.

Третя макітра за формою та розмірами близька до вищеописаних, але виготовлена із глини майже коричневого кольору, тісто щільне, стінки більш тонкі. Орнамент по вінцях і під ними ззовні нанесено білою фарбою. Реконструйований діаметр 27-27,5 см.

Сковороди-латки репрезентовані 4 ручками від посудин різних об’ємів про що свідчить розбіжність у їх розмірах. Це порожні керамічні трубки, кінець яких розтрубоподібний та оздоблений рядками рифлення. Виготовлені із щільної глиняної маси теракотово-рожевого кольору. Фіксована довжина: 10,7 см, 5,7 см, 6 см, 6,5 см; діаметр по центру ручки відповідно: 3,6 см, 2,2 см, 2,2 см та 2,4 см.

Кухлі виготовлені з глини світлих кольорів. Типологічно представлені двома формами. Перша – це вироби більш традиційної циліндричної форми з пласким денцем та орнаментом у техніці рифлення біля дна. Виготовлені із глини світлого сірого кольору, черепок тонкий, глина щільно вимішана. Вони досить широко представлені в матеріалах розкопу 1 та шурфах 1-5.

До другої групи віднесені повністю реставровані два кухлі із котловану житла, які виготовлені із добре вимішаної глини рожевого та білого кольору. Це приземкуваті посудини з відведеними назовні вінцями, плавно профільованою шийкою та опуклобоким у приденцевій частині тулубом. Петельчаста ручка кріпиться на рівні вінець-шийки та найбільшого діаметру тулуба. Дно пласке із закраїною. В основі шийки першого кухля розташоване декоративне потовщення. Другий кухоль орнаментований розписом у вигляді вертикальних фризів блідо-рожевою фарбою. Розміри першого: діаметр вінець-9см, максимальний діаметр тулуба-10,5 см, дна-7 см, висота – 12 см . Розміри другого: діаметр вінець-8,2 см, максимальний діаметр тулуба – 9,4 см, дна-6 см, висота –11см.

Глечики являють собою вироби з досить широким горлом, що плавно переходить у похилі плечі та випуклобокий тулуб. Вінця з валикоподібним потовщенням. Орнамент не встановлено із-за фрагментарності знахідок. На т. зв. задимленій кераміці зустрінуті рядки рифлення та відбитки зигзагоподібного штампу.

Окрему групу знахідок на Богородицькій фортеці утворює дрібна керамічна пластика, до якої відносяться уламки люльок та дитячих іграшок.

Люльки (7 екз.) представлені переважно білоглиняними виробами інколи покритими зеленою (2 екз.) та коричневою (1 екз.) поливою. Чашечки для тютюну циліндричної форми, чубуки скісні, короткі з валикоподібним потовщенням по краю. Домінуючими різновидами техніки нанесення орнаментів є рифлення, штамп та тиснення. Візерунки покривають чашечку та зрідка частину чубука. Одним екземпляром (розміри 4,5 х 2,9 см) репрезентована чорноглиняна люлька з лискованою поверхнею. Типологічно близькі вироби на Богородицькій фортеці були знайдені і В.Титовим [1, с.28-29].

Дитячі іграшки репрезентовані окремими деталями суцільних виробів ляльок-маріонеток, найчастіше ніжок з отворами для кріплення, уламками зооморфних торохтілець та свистульок. Одна з них – „коник” – виготовлена із червоної глини, поверхня вкрита білими смугами, які, ймовірно, зображують гриву. Вуха частково збиті, очі позначені вдавленням. Довжина іграшки становить приблизно 8 см.

Фішки гральні (200 шт.) – круглої форми діаметром 2,5 – 4,5 см виготовлені з уламків стінок теракотового та полив’яного посуду. Краї зашліфовані.

Поодинокими фрагментами представлені вироби західноєвропейських та азіатських гончарних центрів. Серед них присутні рейнські кухлі та фаянсовий посуд Османської імперії початку XVIII ст. ( визначення С.І.Біляєвої).

До архітектурно-декоративних виробів належать коробчасті кахлі, уламки яких присутні у всіх розкопах, закладених у площі фортеці та посаду. Вони виготовлені із глини переважно світлих кольорів з домішкою піску, тісто щільне. Частина виробів має сліди нерівномірного обпалення та забілювання крейдою. За функціональним призначенням домінують лицьові кахлі, інші види ( кутові, поясні, карнизні) нечисленні. Згідно із реконструйованими нами 4 екземплярами лицьові плитки мають близьку до квадрату форму та розміри 23 х 24 см (2 екз.), 22 х 23,5 см, 21 х 20 см, висота румпи 7,7 см. Усі зразки колекції орнаментовані плоским, виразним рельєфом висотою 2-3 мм. За розміщенням орнаментів плитки поділяються на дві групи. Першу характеризують вироби з орнаментом у рамці шириною близько 1 см. Товщина пластин – 7-8 мм. У композиційній будові простежується значний вплив барочних тенденцій, про що свідчить заміна чотирьохчасного поділу композиції на динамічний орнамент, що заповнює всю площину кахлі. Переважає рослинний орнамент у вигляді стилізованих лілій, тюльпанів, листя, завитків із гребінцем по краю, петель-перев’язів, бутонів, квітів у розетці і таке інше. Зустрічаються композиції із S-подібних завитків з розташованими між ними стилізованими зображеннями „дерева” та солярним знаками. Друга група характеризується зникненням рамок і домінуванням геометричного орнаменту, так званого килимового або „трильяжу”. Останній нагадує різьблення по дереву і широко представлений у декоративних виробах українського мистецтва [2].

Меншу групу утворюють поясні та карнизні кахлі.

Реконструйовані зразки поясних кахлів мають прямокутну форму. Їх розміри 24,5 х 10,5 см. Висота румпи становить близько 2 см. Орнамент кахлів рельєфний. Переважають зображення геометричних фігур з рослинними елементами.

Карнизні кахлі відносяться до так званих ажурних (прорізних), і, на підставі реконструкцій, мають вигляд плиток шириною 9,5 см. Найбільш поширеною є думка, що карнизними кахлями прикрашалася верхня частина грубок [3,c.40]. Орнаментовані рельєфними смугами-пунктирами, паралельними та розташованими під кутом лініями.

Особливістю колекції архітектурно-декоративних виробів Богородицької фортеці є відсутність сюжетної кахлі та полив’яних зразків.

За стилістичними особливостями орнаменту та технікою виконання кахлі Богородицьком фортеці належать до другого періоду їх побутування, що відповідає часу розквіту кахлярства в Україні [4, с. 97]. Зокрема, вони знаходять аналогії серед зразків кахлів раннього етапу (кінець ХVІІ-початок ХVІІІ ст.) поселення „Козача Пристань” на Сіверському Дінці [3, с. 40-44]. Насамперед мова йде про вироби із композиціями з S-подібними фігурами та розташованими між ними стилізованими зображеннями „дерева” та солярними знаками. Слід зазначити, що аналогічна за сюжетом кахля знайдена на території Козацької фортеці і зберігається зараз у місцевому музеї с.Межиріч Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл. Як рання хронологічна ознака визначається Є.Е.Кравченко та В.В.Мирошниченко і домінування квадратних або майже квадратних за формою виробів на синхронних Богородицькій фортеці пам’ятках Сіверського Дінця [5, с. 131]. Аналогічні за стильовими особливостями орнаменту вироби присутні і серед матеріалів середини-другої половини ХVІІ ст., що походять із розкопок у с.Суботів Черкаської обл. [6, с. 70]. Карнизні ажурні кахлі також можуть бути співставлені з матеріалами пам’яток Донеччини доби козацтва, які датуються на підставі письмових та нумізматичних джерел останньою чвертю ХVІІ ст. [7, с. 94].

За типологічними ознаками побутовий посуд Богородицьком фортеці може бути зіставлений з комплексами ряду середньовічних поселень Луганської [8], Черкаської [6], Хмельницької [9] та Донецької [7] областей, які датуються авторами XVII-XVIII ст. Кінцем XVII- XVIII ст. визначається Л.І.Виногродською [10] поява внутрішнього виступу на місці переходу плічок у тулуб, що є характерною ознакою переважної більшості горщиків комплексу. Орнаментальні схеми та їх розташування у верхній частині посудин також вказує на другу половину XVII –XVIII ст. До XVII - початку XVIII ст. відноситься і побутування такого технологічного прийому обробки посуду як „огранка” дна мисок. Ймовірно, XVII ст. датується група так званого задимленого посуду. За типологічними ознаками він тяжіє до керамічних виробів Східної України, які за думкою Л.Данченко визначаються саме цими хронологічними межами [11]. На другу половину XVII - початок XVIII ст. вказують хоч і не чисельні, але досить виразні керамічні імпорти, про що вже йшлося вище.

Таким чином колекція керамічних виробів з території Богородицьком фортеці може бути датована ХVІІ-першою половиною ХVІІІ ст. Подальше дослідження категорій гончарних виробів пам’ятки потребує виокремлення регіональних особливостей типологічних серій, що може бути пов’язане як з визначенням напрямків торгівельних зв’язків, так і з постановою питання щодо функціонування місцевих гончарних осередків, територіально пов’язаних їз Присамар’ям та Надпоріжжям.

________________________________________________

1. Титов В. Фортеці на території м.Дніпропетровська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К.,2000. – Вип.9. – С. 26-31.

2. Драган М.Д. Українська декоративна різьба ХVІ-ХVІІІ ст. – К.,1970.

3. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В. Изразцы поселения Казачья Пристань // Археология и древняя архитектура Левобережной Украины и смежных территорий.– Донецк, 2000. – С. 40-44.

4. Кириленко В.Є. Художні кахлі Мезинського музею // Народна творчість та етнографія. – №6. – 1979. – С. 97-99.

5. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В. Изразцы ХVІІ в. с поселений среднего течения Северского Донца // Проблемы археологии и архитектуры. – Донецк-Макеевка, 2001. – С. 128-132.

6. Віногродська Л.І., Горішній П.А., Юра Р.О. Середньовічна кераміка із с.Суботів Черкаської області // Археологія. – №50. – К.,1985.

7. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В., Полидович Ю.Б. Поселение Явир в среднем течении Северского Донца // Донецкий археологический сборник. – Донецк, 2002.– С. 87-107.

8. Ключнєв М.М. Особливості українського пізньосередньовічного посуду з розкопок укріпленого поселення біля с.Нижньотепле Луганської області // Археологія.–№3. – 2001.– С. 92-98.

9. Віногродська Л.І. Історико-археологічні дослідження поблизу с. Пилява Хмельницької області (до локалізації місця Пилявецької битви) // Археологія. – №1. –1997. – С. 89-106.

10. Археологія доби українського козацтва XVI –XVIII ст./ Д.Я.Телегін (від.ред.), І.С.Винокур, О.М.Титова, І.К.Свєшніков та ін.: Навч.посібник. – К., 1997. – С.131-132.

11. Данченко Л. Народні кераміка Середнього Подніпров’я. – К.,1974.

Леся Чміль (Київ)

Турецька кераміка XVI – XVIII ст. з території Михайлівського Золотоверхого монастиря

Імпортна кераміка є досить рідкісною в шарах XVI – XVIII ст. Києва. Тому інтерес являють кілька фрагментів фаянсових (точніше, напівфаянсових) посудин, виявлених під час розкопок на території Михайлівського монастиря у 1998 р. Всі вони знайдені в комплексах, датованих монетами та іншими категоріями речей.

Найраніший з таких комплексів – яма № 1 траншеї 2, датована другою половиною XVI ст. 2 дрібні фрагменти імпортної кераміки знайдені у верхньому прошарку засипки ями разом з трьома литовськими денаріями Сигізмунда ІІ Августа (1548-1572) – 1556, 1557 рр. та пошкодженого. Один з фрагментів – вінчик тонкостінної фаянсової посудини з блакитним кобальтовим розписом, місце виробництва якої поки що встановити не можна (Рис. 1).

Рис. 1.

Інший фрагмент належав більш товстостінній посудині, виготовленій із щільної фаянсової маси білого кольору. Зовні він прикрашений поліхромним розписом у вигляді зелених листочків та червоних крапок (Рис. 2). За характером та кольорами орнаменту даний фрагмент можна віднести до виробництва Ізника, розквіт фаянсового виробництва якого припадає саме на цей час. Як вказують дослідники, червоний колір в розписах Ізника з’являється в 50-60-ті рр. XVI ст.1.

Рис. 2.

Інші знахідки турецької кераміки відносяться до більш пізнього часу. Із ями № 2 шурфу 4 походять одна ціла і одна фрагментована кавові чашечки. Яма датована шістьма монетами: 3 крейцерами Вільгельма 1658 р. та 3 російськими срібними копійками Петра І, що карбувались після 1699 р. Обидві чашечки півсферичної форми, із щільної фаянсової маси рожевуватого кольору, вкриті тонким шаром прозорої поливи з обох боків, зовні розписані. Діаметри чашечок – 6,5-6,7 см, висота – 4,2 см, у однієї зберігся кільцевий піддон висотою 0,7 см. Різняться вони характером розпису. Ціла чашечка розписана зовні лише кобальтом. Орнамент складається з пояса геометричних фігур під вінчиком та рослинних мотивів у вигляді листків і квітів по всій зовнішній площині. На денці є клеймо у вигляді двох концентричних кіл (Рис. 3).

Інша чашечка прикрашена поліхромним розписом: контури малюнка виконані тонкою чорною лінією, площини заповнені яскравими зеленою і жовтою фарбами а також червоними крапками. Орнамент виконано у вигляді секторів з “лускою”, по центру яких зображено ромб з візерунком всередині.

Всередині чаші під вінцями нанесено кобальтом 2 паралельні лінії (Рис. 4).

Ще один фрагмент аналогічної чашечки знайдено поряд у ямі № 1, яка датується за склом і керамікою ІІ половиною XVIII – початком ХІХ ст. Чашечка також півсферичної форми, на кільцевому піддоні (h- 0,6 см), виконана з такої ж фаянсової маси, як і попередні, але менших розмірів (d-5,8 см, h- 3,1 см). Відрізняється вона також характером розпису: контур орнаменту нанесено чорною фарбою, але товстою лінією, площини заповнено сіро-бузковою та тьмяно-зеленою фарбами, причому дуже недбало – фарба виходить за контури малюнка. Поверх нанесено червоні крапки, але не яскраво-червоного кольору, як у попередньої чашечки, а коричнево-червоні. Взагалі, розпис даної чашечки гіршої якості, ніж у попередніх (Рис. 5).

Всі три чашечки можна віднести до керамічного виробництва Кютах’ї, розквіт якого припадає на кінець XVII-XVIII ст.2. Такі чашечки широко представлені в Криму та містах Північного Причорномор’я та Приазов’я, зокрема, в Азові, Очакові, Аккермані, Ізмаїлі та ін.3.

Східні фаянсові вироби відомі і в описах майна та інвентарях з початку XVII ст. із західних українських земель. Так, колекція майолікового турецького посуду згадується в описі майна Януша Острозького4, в інвентарях львівських міщан, зокрема, в описі майна Миколи Борща 1627 р.5. В цих документах даний посуд має назву “глини турецької” або “глини фарбистої” чи “злотистої”. Дослідники вказують на значне поширення “турецької глини” в будинках міщан: згадуються миски, дзбанки, чарки6 (наприклад, “…45 czarek malych tureckich”), в яких, напевно, можна вбачати кавові чашечки.

Якщо в “злотистих” глинах дослідники, вірогідно, правильно вбачають східну люстрову кераміку, то під глинами “фарбистими” слід, очевидно, розуміти фаянси Ізника і Кютах’ї. Назва “глина турецька”, на думку вчених, об’єднує обидва види кераміки, можливо, вона є загальною назвою імпортної східної кераміки, а не лише власне турецької7.

Таким чином, знахідки османської фаянсової кераміки на території Михайлівського Золотоверхого монастиря дозволяють зробити висновки, що “фарбисті глини” надходили до Києва принаймні з другої половини XVI ст. і по XVIII ст. включно. Але про обсяги такого надходження та види імпортованої кераміки висновки робити поки що рано.

Рис. 5.

________________________________________________

1 Столярик Е. С. Турецкая художественная керамика XVI в. из Белгорода-Днестровского //Памятники римского и средневекового времени в Северо-Западном Причерноморье. – К.: Наукова думка, 1982. – С. 180.

2 Миллер Ю. Художественная керамика Турции. - Л.: Аврора, 1972. – С. 157.

3 Гусач И. Р. Турецкие полуфаянсы XVIII в. из Азова // Историко-культурные связи Причерноморья и Средиземноморья Х-ХVIII вв. по материалам поливной керамики. Тезисы докл. науч. конф. – Симферополь, 1998. – С. 76-80; Миллер Ю. Указ соч., С. 173-174; Столярик Е. С. Указ. соч.. – С. 173-183.

4 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VI. - К.: Наукова думка, 1995. – С. 395.

5 Mankowski T. Orient w polskiej kulturze artystyczney. – Wroclaw-Krakow, 1959. - S. 222.

6 Mankowski T. Вказ праця. – С. 220-222; Lozinskiy W. Patrycyat i mieszczanstwo lwowskie w XVI i XVII wieku. – Lwow, 1892. – S. 212.

7 Mankowski T. Вказ праця. – С. 220-222.

Алие Ибрагимова (Бахчисарай)

Кырк-Йер – Бахчисарай. Постановка проблемы.

Итоги полевых исследований 2000-2005 гг.

Кырк-Йер - крепость в горной труднодоступной местности, становище феодальной знати, поселение с обширной хозяйственной структурой. Она возникла в XIV в. Крепость была расположена на горной равнине междуречья Качи и Альмы, на границе с предгорьем, к западу от старого Бахчисарая1 (близ нынешнего вокзала), до урочища, известного ныне как Эски-Юрт. Кырк-Ер был важным экономическим центром, в нем находились восточные базары, ремесленные мастерские, караван-сараи, пастбища для скота и кладбища. Кырк-Ер был городом-крепостью и резиденцией ханов2.

От раннетатарского периода на плато Чуфут-Кале3 сохранилось два здания – остатки мечети (камень с датой 746 г.х./1346 г.н.э.) и дюрбе Джаныке-ханым (дата смерти 841 г.х../1437 г. н.э.).

Под городищем – кладбище при текие Гази-Мансура. Локализовано место погребения Гази-Мансур-Султана, Шейх-Халила и Шейх-Рамазана.

Дюрбе Хаджи Герая в Салачике

Как и другие произведения ранней татарской архитектуры в Крыму, медресе в Салачике представляет собой уменьшенный и сильно упрощенный вариант сельджукских медресе Малой Азии4.

С медресе контрастирует стоящий рядом мавзолей (дюрбе) хана Хаджи-Герая, построенный его сыном Менгли-Гераем в 1501 г. н.э. По композиции здание напоминает мавзолей на плато Чуфут-Кале. Дюрбе в плане – восьмигранник, каждая грань повторена снаружи – 3,81 м., внутри от грани до грани напротив – по 5,91 м., глубина портала 2,33 м., ширина по 5,24 м. Высота стены до цоколя – 0,85 м. С левой стороны от входа с внутренней стороны есть ниша в стене, из которой внутри стены устроена лестница (ширина 60 см.), ведущая вверх и выходящая правее портала. Эта лестница устроена для технического обслуживания куполов. Купол над порталом, по-видимому, был двойной. Возможно, внешний купол был разрушен еще в ханское время (до конца XVIII в.). Стены портала внутри покрыты высеченными плоско по камню растительными арабесками; потолок – в виде кессона, сужавшегося кверху путем ступенек; по бокам портала по одной полукруглой богато декорированной нише с колонками. Над входом – каменная плита с именем и титулами строителя и датой постройки № 1; письмо «сулюс» турецкого характера в отличие от «сулюс» сочного золотоордынского стиля на дюрбе и саркофаге дочери Токтамыш-хана в Чуфут-Кале5 :

Это училище, при помощи Всеблагого Бога, приказал построить Менгли-Герай-хан, сын Хаджи-Герай-хана; да продлит бог его царствование до скончания века. Года 906.

На памятнике вместе с преобладанием восточных приемов чувствуется влияние и итальянского ренессанса, к примеру, использование типично античного ступенчатого кессона, суживающегося кверху, в архитектурном решении плафона. Сильно выступающий портал является декоративным центром мавзолея.

По фасаду портал обрамлен «сельджукской цепью». Верхняя часть портала, вероятно, разрушилась, так как декоративный орнамент, символизирующий бесконечность, прерван. Сравним его с порталом с «сельджукской цепью» портал двери в монастыре Сурб-хач, резными украшениями входа старой синагоги в Кафе и с наличником окна дворца Мангупа. Этот элемент обрамления двери должен окружать и портал. Сплошным ковром резьбы покрыты боковые плоскости портала, обращенные ко входу. Они окаймляют михрабы (боковые ниши) Причем узоры орнамента не трафаретные, они нигде не повторяются. Это единственный памятник в Крыму с таким декоративным решением узора. Так же сплошь орнаментированы подоконники портала и весь наличник самого входа с мастерски выполненной узорной надписью, с «сельджукской цепью» и рядами стаканчиков. Сплошной резьбой в виде различных плетенок покрыты и полуколонки, поставленные на стыке грани дюрбе.

Под мавзолеем, ниже уровня дневной поверхности, находится погребальный склеп, с восточной стороны которого находится арочный вход, заложенный кладкой из штучного камня на известковом растворе. По историческим источникам, в этом дюрбе были похоронены четыре первых правителя Крымского ханства:

Хаджи-Герай-хан I (1466 г.)

Менгли-Герай-хан I (1515 г.)

Газы-Герай-хан I (1524 г.)

Сахиб-Герай-хан I (1551 г.)6.

Сведения о первом захоронении в XV в. свидетельствуют о более древнем строительстве мавзолея, нежели дата, указанная над входом. Видимо, Хаджи-Герай был похоронен в склепе в 1466/67 г. по золотоордынскому обряду, а его сын Менгли-Герай построил мавзолей над склепом в 1501 г.7. Богатство декора этого здания должно было и подтверждало его значительность: это была усыпальница хана Золотой Орды и первого независимого правителя Крымского улуса - Хаджи-Герая.

При исследовании памятника выявлено 2 строительных периода:

1) строительство склепа Хаджи-Герая;

2) постройка мавзолея Менгли-Герая.

Но погребения последующих ханов, тем не менее, произведены по золотоордынскому обряду. Они были дозахоронены в ранее построенный склеп.

Как пример развития погребального обряда при первых ханах рассмотрим погребения в мавзолее XVI в. на территории Бахчисарайского ханского дворца. В нем 16 впускных погребений с надмогильными плитами и с каменными саркофагами. Т.е., в тот период склепы уже не строили.

Зынджирлы – медресе в Салачике

Еще в XV веке в нынешнем предместье Бахчисарая – Салачике, близ крепости беев Яшлавских в Кырк-Ере (совр. Чуфут-Кале) был построен первый ханский дворец – «Ашлама-сарай» (разобран в 1784 г. по приказу Потемкина). История Бахчисарая начиналась именно здесь. Уже в 1578 г. существовал, по словам Мартина Броневского, «в конце Бахчисарая другой город, называемый Салачик с хорошими домами, здесь находились Ханский дворец с мечетями, гробницами и банями»8. От всего этого сохранились лишь два памятника – медресе и дюрбе (мавзолей). Оба здания построены при хане Менгли-Герае (1466-1515 гг.).

Название училища Зынджирлы происходит от тюркского слова «зынджир», что означает «цепь», так как под притолокой главного входа подвешена железная цепь, причем таким образом, что заставляла каждого входящего почтительно склонять голову перед святыней мусульманской науки. Над дверью вмонтирована небольшая плита. Надпись сообщает дату строительства медресе. Она гласит: «Это училище при помощи всеблагого Бога приказал построить Менгли-Герай-хан, сын Хаджи-Герая хана. Да продлит Бог царствие его до скончания века. 906 (1500 г.)»9.

Этими постройками, а так же первым дворцом Ашлама-Сарай было положено начало Бахчисараю – столице Крымского ханства.

Родоначальник династии Гераев – Хаджи-Герай – сначала обосновался в г.Крым (ныне г. Старый Крым). Впоследствии, опасаясь сначала генуэзцев, прочно обосновавшихся на морских берегах крупных городов Феодосии, Судака, Балаклавы, а затем в 1475 г. турок, захвативших генуэзские колонии и прочно утвердившихся на побережье, Хаджи-Герай перенес свою резиденцию в труднодоступное место: Кырк-Йер. Об этом свидетельствуют сохранившиеся ханские ярлыки, монеты, чеканные в этом городе, а так же эпиграфические находки.

Хан Хаджи-Герай основал здесь свою резиденцию и построил для себя дворец Ашлама-Сарай, который постепенно оброс другими сооружениями. Однако по мере того, как междоусобная борьба затихла и Крымское ханство, выделившись окончательно из Золотой Орды, стало самостоятельным, пребывание в непосредственной близости от крепостных стен теряло смысл, и резиденция правителя снова переносится из тесного ущелья Ашлама-Дере в более просторную долину на открытый берег реки Чурук-Су. Жизнь переместилась в Бахчисарай.

Эвлия Челеби это место называет Старая Салачикская Крепость10.

Из всего описанного и перечисленного великолепия Эвлия Челеби в наши дни мы можем увидеть Зынджирлы-медресе и Дюрбе Хаджи-Герай хана.

Монументальное здание Зынджирлы-медресе являло собой престиж учености новой резиденции хана. Судя потому, что это единственное на территории Крыма уцелевшее сооружение такого рода, медресе в Салачике приобретает особое значение.

После завоевания Крыма турками в 1475 г. архитектура татар испытывала сильное влияние турок османов, свидетельством чему является целый ряд прекрасных монументальных сооружений Крыма. Османская архитектура сменила ранний, золотоордынский период культуры Крымских татар, идущий от арабов – первых учителей татар-мусульман из Египта, Ирака, Персии, Малой и Средней Азии. Памятники, созданные в этот период, характеризуются рельефной орнаментикой, резными надписями, тонкой росписью.

Здание Зынджирлы-медресе, обнесенное с наружи глухой стеной, внешне выглядит аскетично, замкнуто в себе, как крепость. В плане это почти квадрат с внутренним двориком с некогда журчавшим посреди него фонтаном (Рис. 1).

Двор окружала галерея, расчлененная стрельчатыми арками на десять частей, каждая из которых перекрыта небольшим куполом. Галерею, в свою очередь, с внешней стороны окружают маленькие комнаты – кельи для учеников. Планировка Зынджирлы-медресе, несмотря на его небольшие размеры, выдержанна в строгих классических традициях возведения подобных сооружений и при отсутствии украшений покоряет строгой красотой арочных конструкций, сводчатых перекрытий.

По замечанию Б. Засыпкина – «Это небольшое и скромное помещение служило почти до последнего времени центром татарской культуры и просвещения. Судя по полуциркульным формам арок и сводов и времени построения, памятник должен быть стилистически отнесен к татаро-османскому периоду…»11.

Вполне возможно предложить, что в начале на этом месте было либо другое сооружение с тем же назначением, либо это же сооружение медресе впоследствии подвергалось серьезной переделке, настолько существенной, что плита, вмонтированная в стену над дверью, кажется инородной.

Следов явных переделок в виде заложенных дверных и оконных проемов, перепланировок – более чем достаточно.

Учитывая насыщенную событиями историю Крыма, вполне понятны многочисленные разрушения и связанные с ними переделки, визуально наблюдаемые исследованиями.

Весьма скудные иконографические, архивные и литературные источники не дают возможности с точностью определить строительную периодизацию Зынджирлы-медресе. Строгие внешние формы не вдохновляли художников и путешественников к увековечению ее вида. Поэтому основные иконографические материалы сводятся к приведению ее плана, очень интересного, а также зарисовок интерьера в виде арочных перекрытий.

В начале XX века, во время обследования медресе Б. Засыпкиным, по его словам: «… помещение и в настоящее время нуждается в очистке стен и сводов от штукатурки, особенно искажены окна помещений…»12. Это значит, что в начале XX в. медресе еще функционировало.

Никаких сведений о медресе до Великой Отечественной войны мы не имеем.

После войны, в 1961 г., сооружение было обследовано архитекторами Республиканских специальных научно-реставрационных производствен-ных мастерских.

Исследования проводились с целью выявления первоначальных форм медресе и его первоначального архитектурного решения. В результате исследований было выявлено несколько строительных периодов. Во внутреннем дворике в открытой его части поставлена распорная арка и добавлена кладка к центральным столбам, ввиду большого распора арок и сводов, опирающихся на эти столбы. Арка позднейшая, о чем свидетельствует отсутствие перевязки в кладке, между стеной основного объема и кладки стены над аркой.

В восточной стене внутреннего дворика со стороны помещений обнаружены были ниши стрельчатого строения, в отличие от прямоугольных оконных и дверных проемов. Это оказались заложенные оконные проемы. Были обнаружены и заложенные дверные проемы, они были сделаны в связи с переделкой планировки памятника.

После исследований 1961 г. был разработан проект, предусматривающий полное восстановление сооружения с учетом размещения в нем помещения для администрации, хозяйственных кладовых для дома инвалидов, расположенного на территории медресе. С этой целью были выполнены необходимые работы, заключающиеся в следующем: каждое помещение оштукатурено, сделаны полы, поставлены печи в каждых двух смежных кельях в дверных проемах с выводом дымовых каналов в толще стены и с устройством дымоходной трубы по типу существующей.

Были сделаны деревянные двери, ведущие из крытой галереи в помещения. Разобраны заложенные оконные проемы. Поставлены новые деревянные коробки с рамами и металлическими решетками по типу стоявших здесь ранее. Застеклены рамы. Расчищены все плоскости стен фасадов и внутренней части галереи от остатков штукатурки. Плоскости сводов, выложенные из кирпича, оштукатурены, а плоскости стен, выложенные из рваного камня, отреставрированы с расшивкой швов.

Во внутреннем дворике восстановлен канализационный колодец с выводом сточных вод.

На северном фасаде восстановлен разрушенный коробковый свод и часть фасадной стены с оконным проемом. После выполнения указанных работ Зынджирлы-медресе служила складом для дома психоневрологи-ческого диспансера.

В настоящее время Зынджирлы-медресе представляет собой квадратное в плане сооружение с внутренним двориком, перекрытое замкнутой двухскатной крышей. По периметру трех стен здание имеет ряд помещений, имеющих выход в крытую галерею внутреннего дворика. Помещения перекрыты коробковыми сводами. Арки внутренней, крытой сводами галереи, опираются на шесть столбов. Стены здания сложены из рваного камня. Углы здания, откосы, четверти и перемычки окон, столбы, арки и своды выложены из тесаного камня.

Здание имеет три входа: два с севера и один главный – с южного фасада. Коробковые своды, которыми перекрыты помещения здания, выложены из тесаного камня.

Угловое помещение – северо-восточное – перекрытия в настоящее время не имеет вообще. Свод этого помещения разрушен. Галерея внутреннего дворика перекрыта десятью куполами на арках. Своды и паруса сводов выполнены из красного кирпича. Кладка выложена без перевязки швов на известковом растворе. Арки галереи выложены из такого же кирпича. Арки внутри дворика, выходящие на фасадную часть, выполнены из камня. Фасады медресе очень просты.

Главный фасад – южный – представляет собой вытянутый прямоугольник со срезанными верхними углами. На фасаде только один дверной проем арочного очертания. В пролете двери подвешена кованная железная цепь, о назначении которой было сказано выше. Над дверью – небольшая плита с надписью на арабском языке, содержание которой уже приводилось.

Северный фасад – стена, перемежающаяся с двумя четырехуголь-ными дверями и двумя окнами такого же очертания.

Кладка северного фасада в основном массиве состоит из рваного камня со слоями кирпича. Углы здания, перемычки дверных и оконных проемов, а также оконные откосы и четверти выполнены из тесаного камня.

Стены здания увенчаны карнизом простого профиля из блоков тесаного камня-известняка. Полы помещений – каменные, очень повреждены.

Полы дворика выложены из плит камня-известняка разного размера. Остатки штукатурки сохранились на стенах келий, выходящих в дворик.

После реставрации 1961 г. никаких ремонтных работ в здании медресе не проводилось, что сказалась на состоянии памятника, которое в настоящий момент аварийно.

Учитывая древность и архитектурную ценность этого уникального сооружения, в 1990 г. силами института «Укрпоектреставрация» предприняты исследования Зынджирлы-медресе с целью разработки проектной документации для последующей реставрации этого замечательного памятника и использования по назначению13.

По проекту противоаварийных работ было запланировано понижение грунта вокруг медресе на ширину 6 метров. Отметки, до которых следует опускаться, определялись шурфами и корректировались в ходе работ.

На участках запланированного понижения вдоль всех фасадов (кроме восточного) поверхность земли была покрыта несколькими слоями бетона и асфальта, толщиной 7 – 15 см. Слой щебенки под покрытием 7 – 12 см, местами до 20 – 30 см.

На южном фасаде шурф №1 (в восточной части фасада, рис. 2.) выявил две дневные поверхности, отсекающиеся каменными вымостками. Принято решение опускаться на первую вымостку сверху. Вымостка шириной 0,65 – 0,7 м шла вдоль южного фасада от центральной двери до юго-восточного угла. В первую очередь открыли отмостку, затем начали понижать остальной грунт. По уровню отмостки шла плотная светлая поверхность покрытия улицы. Толщина покрытия 10 см. Покрытие с известковым отесом, с мелким и средним камнем, местами похожее на вымостку. Выше этой поверхности шел менее плотный темный грунт, на нем – слой асфальта и бетона. Ниже поверхности улицы – темный грунт с фрагментами керамики.

Рис. 2. Зынджирлы-медресе. Внутренний двор. Восточная галерея

В западной части южного фасада отмостка отсутствовала. Этот участок проходили, прослеживая поверхность улицы, которая четко отличалась плотностью и цветом. На юго-западном углу плотная поверхность улицы прерывается. Здесь выявлены засыпанные ямы, песчаные линзы, скопление керамики (фрагменты посуды), выходят накрывочные плиты водоотводного канала, уложенные на цемянковом и известковом растворе (кладка КЛ-11).

Общий уклон открытой поверхности улицы с запада на восток, перепад по длине южного фасада (23,44 м) 0,36 м.

От юго-западного угла вдоль южного фасада шел уложенный на слой песка (?) ряд камней (кладка КЛ-1).

К западу от юго-западного угла медресе под существующей бетонной лестницей работами вскрыта часть стены шириной 0,9 м (КЛ-2, стена ограждения?). К стене с северной стороны примыкает лестница с двумя каменными ступенями, уложенными на кладку из бута. Кладка лестни-цы – на плотной желтой глине. Два камня из кладки ступеней – пере-вернутые карнизные блоки.

Перед лестницей – каменный водоотводный желоб. Стыковка камней желоба и укладка их – на цементном растворе. Желоб отводил дождевую воду на бетонную отмостку вдоль западного фасада медресе. Можно сделать вывод, что во время установки желоба нормальный водоотвод по улице на восток уже не функционировал.

По северному фасаду шурфы № 2 и № 3 (в западной и восточной части фасада) на глубине 0,9 м от дневной поверхности показали наличие бетонной отмостки шириной 0,7 – 0,8 м. Вышележащая засыпь однослойная, с мусором советского периода (стеклянные флаконы, железо, стекло). Уклоны отмосток – к центру северного фасада.

По результатам шурфовки был сделан вывод об единовременном повышении уровня земли на 0,9 м по всей площади перед северным фасадом с последующим ее бетонированием. Принято решение опускаться на 0,9 м на уровень бетонной отмостки, т.е. снять слой советского периода.

Вначале вдоль фасада выбрали засыпь по отмостке. Она была решена необычно. По границе отмостки шла бутовая кладка КЛ-16 шириной 0,45 м на глиняном растворе. Цементная стяжка выполнена в виде лотка, цементным раствором покрыта стена на высоту 0,5 м и бутовая кладка КЛ-16.

Далее по выявленному уровню начали понижение вдоль фасада на ширину 6 м. В ходе работ выявилась неоднородность снимаемого грунта, отличие в восточной части – перемес грунта. Грунт темный, рыхлый, стратиграфия не наблюдается. В грунте вперемешку щебень, строительная керамика (советский кирпич, черепица «татарка», плинфа), фрагменты средневековой и советской посуды, стекла, много фрагментов керамических трубок. Прослеживается траншея для прокладки трубы канализации советского периода. Труба выходила из помещения № 9, на расстоянии 6 – 7 м от северо-восточного угла начинается нетронутый более плотный слой.

Стратиграфия северной бровки хорошо отражает период конфликтов и дестабилизации истории медресе.

С северной стороны к медресе прилегали ряд хозяйственных помещений, одно из которых являлось помещением для омовений - каменный поддон для омовения (обдест), обнаруженный здесь (in situ) и характер находок подтверждает это. Вымостка пола из бута средней фракции на плотной желтой глине (Рис. 1, КЛ-3,4).

Стена помещения № 7 не имела фундамента (см. места, где установлена фоторейка). Новая бутовая кладка фундамента подводилась участками (под асбестоцементной трубой ливневки – первый участок).

Западный фасад. До проведения противоаварийных работ на ширину 6,5 – 7,0 м поверхность земли была покрыта асфальтом и бетоном. Снят слой верхнего покрытия шириной 6 м. Разобран забор – постройка 90-х годов XX в. вдоль фасада открыт забетонированный ливнесток – отмостка шириной 0,6 – 0,7 м (решение отмостки аналогично решению по северному фасаду). Вдоль ливнестока каменная кладка КЛ-15 шириной 0,62 м, двухслойная, выложенная на глине. Кладка – два ряда в высоту, стоит на темной земле. Грунт западнее кладки темный рыхлый, практически без керамики (единовременная засыпь?), под ним желтый слой толщиной 5-8 см (песок?). Желтый слой идет почти на тех же отметках, что и отмостка. Ниже этого уровня появляется много керамики, проходит каменная кладка водоотводного канала КЛ-6.

Принято решение понизить уровень грунта до желтого слоя. В первую очередь выбиралась засыпь над отмосткой. После этого дано распоряжение идти по верху желтого слоя, снимая только темный грунт. На поверхность вышла верхняя часть кладки КЛ-6 канала водоотвода.

Возле северно-западного угла медресе бетонная отмостка – ливнесток переходит в каменную ливневку КЛ-7. Кладка на плотной светлой глине.

Восточный фасад. От соседнего домовладения отмежевана полоса земли шириной 2,8-2,9 м в пользу памятника архитектуры. Снят верхний гумусный слой земли.

В двух местах проведена шурфовка (шурф № 4, шурф № 5, рис. 1). В шурфах не обнаружено вымостки либо уплотненной «поверхности жизни». Однако в шурфе № 4 ниже подошвы залегания фундамента на отметке «-3,00» выявлен плотный слой, усеянный костями животных.

Характер кладки восточной стены неоднороден. В южной части фасада (см. шурф № 4) низ стены высотой 0,9 м сложен из угловатого рваного камня, выше – кладка другая – порядовая тесаная. Нижняя часть стены расширяется на 10 см., причем это расширение постепенно сходит на нет, и в северной части фасадный панцирь ровный.

Северная часть восточного фасада – стена помещения № 9 (см. шурф №5) по кладке однородна, из мелкого и среднего бута. Известковый раствор с крупнозернистым наполнителем с ракушками выравнивает поверхность. Эта часть восточной стены полностью перекладывалась с отметки «-2,30». Это хорошо видно в помещении № 9.

Траншея для прокладки ливневой канализации Т-1. (Рис. 1) работами вскрыт угол постройки с нехарактерной для существующих сегодня зданий ориентацией. Кладка КЛ-12 шириной 0,8 м из крупных тесаных камней на известковом растворе. Верх кладки на условной отметке «-2,95». Внутренняя поверхность кладки КЛ-12 покрыта несколькими слоями раствора «хорасан» (известковый раствор с добавлением толченой керамики).

К востоку от данной постройки траншею пересекают две кладки КЛ-13, КЛ-14 шириной 0,85 м. Верх кладки на отметке «-3,00».

Стратиграфия борта траншеи Т-1 показывает ярко выраженный слой пожара. Слой лежит над выявленными кладками и достигает толщины до 15 см., к востоку слой поднимается, а к западу уходит под существующую сегодня подпорную стену. Выше слоя пожара видны следы следующего строительного периода.

Траншея Т-2 (Рис. 1) вскрыла находящуюся ниже открытой дневной поверхности систему водоотводных каналов, кладки КЛ-5,6,7,8,9,10.

Во время исследования внутреннего дворика Зынджирлы-медресе над входом в жилые помещения, с восточной стороны, были обнаружены арабографические надписи14.

Во время раскопок обнаружено большое количество археологического материала XV – XVIII вв.: фрагменты архитектурных деталей; надмогильные плиты с надписями; строительная керамика – плинфа, черепица кровельная, фрагменты штукатурки – «хорасан», водопроводные трубы; большое количество красноглиняной керамики с зеленой поливой; коллекция керамических подсвечников красноглиняных и с зеленой поливой, чернильницы; красноглиняные расписные кувшины и блюда; значительная коллекция курительных трубок – белоглиняных, светлоглиняных, красноглиняных, сероглиняных, с серым лощением и краснолаковых; цветочные горшки; стеклянные браслеты; импортная керамика – производство керамических мастерских Изника и Кютахии, изделия из металла – гвозди, замки, засовы, дверные и оконные петли.

Многовековые традиции художественной керамики из древних центров ее производства послужили источниками форм, декоративных приемов и орнаментальных мотивов поливной керамики XV – XVIII вв. на территории Крыма. Хотя формы и ассортимент поливных керамических предметов связан с керамическими изделиями из Персии, Закавказья и Турции, они во многих случаях по-своему оригинальны и не являются простым подражанием. В привнесенную форму композиционного орнамента бахчисарайские мастера вкладывали новые мотивы, создавая тем самым свои собственные оригинальные черты. Раскопки последних лет позволяют считать, что часть поливной керамики является продукцией местного производства, изготовлялась на местном сырье и здесь же могла сбываться.

Архитектурно-археологические исследования

Ханского дворца в Бахчисарае

В ходе архитектурно-археологических исследований по выявлению ранней планировочной структуры Ханского дворца мы проверили описания Х.Г. Манштейна. Как выявилось, его записки достаточно точны.

В августе – декабре 2004 г. были исследованы объекты Бахчисарайского дворцово-паркового ансамбля. Дворец представляет собой три почти автономных комплекса: парадно-административный, жилой и гарем.

Одним из основных составляющих элементов дворцового комплекса является мечеть Буюк-Хан Джами (Большая Ханская мечеть). Мечеть расположена в восточной части дворца (Рис. 3.1, Рис 4., Рис. 4.1).

Рис. 3. Фрагмент панорамы Бахчисарая с рисунка Туманского (1730?), вероятно, копии гравюры 16 в.

1 – Большая Ханская мечеть;2– бани Сары-Гюзель; 3–Персидский двор Ханского дворца; 4–Главный корпус; 5–Гаремный двор; 6–место, где было построено в 18 в. дюрбе Диляры Бикеч

Рис. 4. План раскопок 2003-2004 гг. 1 – Большая Ханская мечеть; 2 – бани Сары-Гюзель; 3- Персидский двор Ханского дворца; 4 – Главный корпус; 5 – Гаремный двор; 6 – Дюрбе Диляры Бикеч

Западным фасадом она обращена к парадной части дворца, главным северным фасадом обращена к реке Ашлама (Чурук-Су). С востока к ней некогда примыкало медресе – духовная семинария (не сохранилась). С юга мечеть обращена к кладбищу крымских ханов. Мечеть построена между 1500 – 1578 гг. нашего летоисчисления, а в 1740 г. лишь реставрировалась. Это подтверждает обращение посла польского короля М. Броневского к хану Мухаммед-Гераю II, в котором он описывает г. Бахчисарай 1578 г. Он пишет о мечети как о существующей: «…Построены каменная мечеть и гробницы ханов из развалин христианских»15.

О мечети пишет и русский путешественник П.И.Сумароков: «В Крымской истории, писанной на татарском языке, упоминается, что около 1500 года, по-нашему исчислению, хан Менгли-Герай, выстроил в Бахчисарае медресе (училище) и мечеть»16. Наиболее подробное описание мечети встречается у турецкого путешественника – Э.Челеби. В «Книге путешествий» 1666-1667 гг. (перевод и комментарии В. Бахревского) мы читаем: «Соборная мечеть Сахиб-Герай хана, прочно сложена из камня. Это старой конструкции дом с куполом, крытым дранкой…

…В этой древней мечети от кыбловых дверей до михраба длиной 110 аяков, а ширину она – 70 аяков…

…Справа находится место поклонения семьи достославных ханов (Ханская ложа)…

…Перед кыбловыми дверями течет река Чурук-Су…

…В мечети есть кыбловые двери, ханские двери, один низкий, старой архитектуры минарет, слева, справа и со стороны кыблы окна, выходящие в сад тюрбе».

С учетом описаний, встречающихся у Э.Челеби, можно предположить, что мечеть была построена до 1551 г. (годы жизни Сахиб I Герай-Хана – 1532 - 1551). В подтверждение гипотезы рассмотрим рисунок Туманского, сделанный им в 1730 г. с гравюры конца XVI в. На нем изображена пятикупольная мечеть (Рис. 3.3).

Над входом с северной стороны мечети имеется надпись и датировка: «…ближайшая дата на стенах называет 1740 год и называет имя Селямет-Герей Хана, в этом году он построил соборную мечеть Хан-Джами, выходящую на реку Сурук-Су»17. Эта надпись сохранилась до нашего времени.

Вероятнее всего, речь идет о реконструкции и ремонте мечети, пострадавшей от разрушительных походов Миниха в 1736 г. и Ласси в 1738 г. Первая ее реставрация, описанная документально, происходила в 1762 г.18.

В настоящее время мечеть представляет собой прямоугольное в плане, вытянутое с севера на юг здание под четырехскатной крышей. Главный фасад – северный, расположен со стороны речки Чурук-Су. Вдоль западного и восточного фасадов здания имеются открытые галереи – аркады на четырехгранных колонках. Над восточным и западными фасадами крыша имеет большие свесы. С западного и восточного фасадов к мечети примыкают высокие (до 25 м.) минареты. В сечении они двенадцатигранники. Мечеть имеет три входа: Северный – с улицы, Восточный - со сторона сада и Западный – со стороны дворцовой площади.

В юго-западной части памятника расположена ханская ложа. Вход в нее расположен на уровне второго этажа со стороны западного фасада. К входу ведет каменная лестница, украшенная резной деревянной аркадой. Ханская ложа состоит из двух комнат. Внутренние стены первой комнаты от пола до потолка украшены изразцами – турецкий фаянс XVI в., Изник.

Возле северо-восточного угла мечети находится помещение с мраморным фонтаном для омовения XVI в.

Работами 2003-2004 гг. выполнены натурные исследования памятника и понижение уровня грунта по периметру здания на 0,8 м.

В 2004 г. во дворе большой Ханской мечети были исследованы фонтан для омовения XVI в. и бани Сары-Гюзель (Рис. 4.2, Рис. 3.2).

Раскопками 2004 г. перед входом в баню Сары-Гузель выявлены архитектурные остатки галереи и фонтана из мраморовидного известняка, остатки водопровода, идущего через помещение с фонтаном из мужской части бани в помещение с фонтаном в женской части бани. Из помещений обеих частей бани идут водопроводы к реке Ашлама (Чурук-Су).

В августе 2004 г. архитектурно-археологические исследования на территории Персидского двора (Рис.4.3, Рис.3.3) были сосредоточены на выявлении его планировки, от дворца сохранилась Соколиная башня и северная стена.

В 2000 г. в северо-западной части Персидского двора была исследована баня – хамам XVI в. Этот хамам – миниатюрное строение для индивидуального использования. Общие размеры – 8 х 6 м, два помещения из них – 4 х 4 м, ниша под отопительной системой – 4 х 2 м, прихожая или веранда перед входом в хамам – 4 х 2 м и к южной части всего строения, вероятно, примыкал фонтан, детали которого были извлечены из заполнения строения, но требует детальнейшего исследования фундамент фонтана.

Строительные приемы, архитектурный декор идентичны хамаму Сары-Гюзель, время строительства которого известно точно благодаря сохранившейся плите с надписью над входом в хамам. Все это позволяет нам хамам Персидского дворика датировать началом XVI в. Дальнейшие исследования выявят полную стратиграфию данной территории19.

В 2000-2004 гг. в южной части двора обнаружены остатки гидротехнических сооружений (водопровод, бассейн), которые ведут свое начало от водохранилища (10 х 30 м), находящегося в 10 м от южной стены Персидского двора (см. Манштейн, баня на одну персону в старом гареме).

В 50-ти м от южной стены Персидского двора находится гидротехни-ческое сооружение XVI в. - закрытый бассейн (10 х 20 м), от которого ведет керамический водопровод к бане в Персидском дворе.

Таким образом, раскопками 2000 - 2004 гг. на территории Персидского двора были открыты новые архитектурные объекты XVI – XVIII вв., которые отсутствуют на известных планах Ханского дворца XVIII – XIX вв.

В 2004 г. начаты раскопки Главного корпуса Ханского дворца. В Бассейном дворике со стороны восточного фасада Зала Дивана заложен раскоп № 1 размером 2 х 2 м, глубиной 2,5 м от уровня дневной поверхности. Результаты, полученные во время этих исследований, подтвердили воспоминания Манштейна20.

Так же со стороны восточного фасада Малой дворцовой мечети заложен раскоп № 2 размером 2 х 2 м, глубиной 2,5 м. На глубине 2,15 м от уровня дневной поверхности выявлена каменная вымостка мечети.

В юго-восточном углу стены бассейного дворика заложен раскоп № 3 (2,5 х 2 х 2 м). Результаты шурфовки позволили проследить западную стену Бассейного дворика от уровня дневной поверхности до основания фундамента (Рис. 3.4).

На территории дворца в гаремном дворике в юго-западном углу Главного корпуса заложен раскоп № 4 (2 х 2 х 3,5 м). Здесь обнаружено основание стены Кофейной комнаты Главного корпуса, фундаментом которой служит стена более древнего здания, уходящего в глубь на 3,5 м от уровня дневной поверхности. С южной стороны Главного корпуса заложили раскоп до стены Бассейного дворика и тем самым открыли южную сторону Главного корпуса и Малую дворцовую мечеть на полную высот, выйдя на уровень дневной поверхности XVI в. После предварительных исследований были произведены раскопки по понижению уровня всей южной части гаремного двора до корпуса гарема (Рис.2.5, Рис.3.5).

Осенью 2004 г. начаты работы по благоустройству территории вокруг мавзолея Диляры Бикеч – памятника архитектуры XVIII в. (Рис. 2.6, Рис. 3.6). Поэтический мавзолей, с которым связанно много легенд и преданий, был построен Крым-Герай Ханом в 1764 г. Дюрбе представляет собой восьмигранник со входом с западной стороны. Углы украшены тонкими пилястрами с каннелюрами плоскости грани в два ряда арочек. Низ имеет цоколь, вер карниз в виде аттика, над которым восьмигранный барабан, повернутый на 45о и купол. Барабан украшен так же пилястрами и арочками. Все профили рельефны и сильно выступают из плоскости стен. Внутри мавзолей оштукатурен и имеет следы росписи. В нижнем ряду арочек находятся окна. Купол выложен из плинфы. Дюрбе Диляры Бикеч является последним памятником купольной архитектуры в Крыму. Вокруг мавзолея начаты работы по понижению грунта по периметру на высоту цоколя с последующим устройством водоотведения.

Богатый археологический материал, найденный во время раскопок вышеперечисленных памятников, включает в себя несколько новых архитектурных объектов, ранее неизвестных (бассейны, фонтаны), остатки материальной культуры XVI – XVIII вв. Большое количество фрагментов красноглиняной черепицы, черепицы с зеленой поливой, плинфы, керамических водопроводных труб, фрагменты штукатурки с росписями, фрагменты изразцов XVI в. из мастерских Изника, столовая посуда из фаянса XVI – XVIII вв. из мастерских Кютахии, китайский фарфор, 7 монет Крымского ханства, фрагменты стеклянных изделий, значительное число светлоглиняных, красноглиняных, сероглиняных курительных трубок, изделий из металла – кованых гвоздей. Найдены железные, кованые двери. Обнаружены фрагменты архитектурных деталей бассейнов и фонтанов из белого мрамора.

Подводя итоги археологических работ на территории Бахчисарайского заповедника в 2000 – 2005 гг. отметим, что, выполняя охранные, противоаварийные работы, нам удалось существенно уточнить периоды строительства дворцов Крымских Ханов, что в свою очередь является весомым дополнением в разработке хронологии общественной застройки города, развитие его во времени и пространстве от Кыр-Йера до Бахчисарая.

________________________________________________

1 Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты до начала XVIII в. –СПб,1887. — С .175.

2 Там же. — С.178.

3 Современное название Кырк-Йера.

4 Sırçali medrese1258 в Конии. См.: Belleten. Revue, publiee par la Societe d’histoirẻ turque, XXV, 1961 Juillet, N 99, стр. 355 сл., 392-393) Anadolu selçuklulari’nin taş tezyinati. Semra ögel. 1 Baski 1966, 2 Baski. Türk tarih kurumu basimeri. – Ankara, 1987.

5 Борзенко А., Домбровский Ф.М., Негри А.Ф. Бахчисарайские арабские и турецкие надписи. ЗООИД. — Одесса, 1849 г. — Т. II. — С. 527.

6 Халим-Герай-султан. Розовый куст ханов. — Симферополь, 2004. — С.36-37.

7 Ибрагимова А.М. Архитектурно-археологические исследования в 2003 – 2004 гг. // Археологічні відкриття в Україні в 2003 – 2004 рр. — К., 2005. – С. 139.

8 М. Броневский. Описание татарии (1578 г.) ЗООИД. — VI. — С. 344.

9 Борзенко А., Домбровский Ф.М., Негри А.Ф. — С. 526.

10 Oktay Aslanapa. Kinm ve Kuzey Azerbaycan’da türk eserleri.-İstanbul, 1979. p.17.

11 Засыпкин Б.Н. Памятники архитектуры крымских татар // Крым. Общественно-научный и экскурсионный журнал. - М.-Л., 1927. — С.158.

12 Засыпкин Б.Н. — С. 158.

13 Ибрагимова А.М. Архитектурно-археологические исследования в 2003 – 2004 гг. // Археологічні відкриття в Україні в 2003 – 2004 рр. — К., 2005. – С. 139 – 140.

14 Ибрагимова А.М., Тимченко В.Н. Арабографические надписи начала XV – начала XX вв. из Салачика // Археологічні відкриття в Україні в 2003 – 2004 рр. — К., 2005. – С. 152 – 153.

15 М. Броневский. Описание татарии (1578 г.) ЗООИД. — VI. — С.344.

16 П. Сумароков «Досуги крымского судьи или второе путешествие в Тавриду Павла Сумарокова». — СПб, 1803. — Ч I.

17 В. Генгросс. «Ханский дворец в Бахчисарае». — СПб., 1912. — С. 3 – 32.

18 В. Генгросс. «Ханский дворец в Бахчисарае» СПб., 1912. — С. 13.

19 Ибрагимова А.М. Заключение по результатам археологической экс-педиции БГИКЗ. 2000 г. Бахчисарайский Ханский дворец. Персидский двор Гарема // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. праць. – К.., 2001. — Вип. 10. – С. 45; Ибрагимова А.М. Архитектурно-археологические исследования на территории Ханского дворца в Бахчисарае в 2000 – 2003 гг. // Археологічні відкриття в Україні в 2002 – 2003 рр. — К.., 2004. – С. 134 – 139.

20 «Описание дворца хана Крымского и столичного его города Бахчи-сарая, учиненное по приказу графа Миниха, капитаном Манштейном» // ОЗ. — 1824.- № 51. — С. 75 – 84.

Світлана Біляєва, Олена Фиалко (Київ)

Люльки з Карантинного двору Аккерманської фортеці

(за матеріалами розкопок 2004 р.)

Протягом польових сезонів 1999-2003 рр. та 2004 р. Міжнародна Українсько-Турецька Південна Середньовічна експедиція Інституту археології НАН України* проводила археологічні дослідження на території Карантинного (Портового) двору Аккерманської фортеці в м. Білгороді-Дністровському. Основним об’єктом робіт були архітектурні залишки турецької лазні (Хамаму), розташованої під стінами фортеці. У сезоні 2004 р. обстежено також і частину території навколо лазні. У результаті досліджень отриманий цікавий та досить різноплановий матеріал, який охоплює період з ХІV по ХІХ ст.

Серія люльок невелика у порівнянні з попередніми сезонами. Вона нараховує 49 одиниць – переважно великих уламків. При цьому її відрізняє значна різноманітність форм та орнаментальних рішень.

Матеріал. Основна маса люльок зроблена з чистої, без домішок, добре відтянутої глини. Переважають червоноглиняні люльки різного відтінку - від світло-рожевого до брунатного. Поверхня деяких з них має покриття – лакове, переважно червоного або бурого кольору; з поливою світло-брунатного або оливково-зеленого кольору; два чубука з чорним лакоподібним покриттям. Сім екземплярів зроблені з сірої глини. Три з них із світлим покриттям помаранчово-жовтого відтінку, три – з чорним лакоподібним покриттям, поверхня ще однієї добре відлощена. Дві люльки з білої глини з білим покриттям.

Крім того, знайдено чубук фаянсової люльки з білою поливою та яскраво-блакитним орнаментом (№ 558) і фрагмент гранчастої люльки з довгим восьмигранним чубуком, який переходить у гранчасту чашечку з зеленувато-сірого шиферу (№ 792).

Техника (засіб) виготовлення. Більшість люльок зроблено у двохчастній формі з наступним загладженням шву. Інколи, як на білоглиняній люльці із складним рельєфним орнаментом (№ 741), шов чітко помітний. Можливо, що у застосуванні були форми двох типів – з нанесеним орнаментом і без нього. У першому випадку орнамент на люльках більш складний і чіткий (№№ 481, 801, 804 та ін. ).У другому випадку декор наносився по м’якій глині штампом – частіше зубчастим (№№ 194, 196, 621 та ін.) або фігурним (№№ 382, 744), при цьому смужки малюнка нерідко слабко визначені або наповзають одна на одну.

Частина люльок зроблена ручним способом – з гранями, вкритими поливою (№№ 74, 76, 132, 279. 678) або з загладженою

* Начальник експедиції – к.і.н. С.О. Біляєва, керівник робіт з турецького боку – проф. Б. Ерсой.

поверхньою (№ 73). Є просто гладенькі з округлою чашечкою (№№ 75, 77, 78, 97, 790).

Орнаментація. Серію відлитих у формі люльок відрізняє велика різноманітність типів орнаментів та варіантів їх сполучень.

Дно округлих чашек, як правило, прикрашають два заглиблених пояска, що формують кут, інколи доповнених третім у центрі (№ 680). Пояски оформлені у вигляді одинарних (№ 27) або подвійних (№№ 483, 743, 801) гладких ліній, ліній з дрібних насічок (№№ 679, 804) або «мотузочки» (№ 680); інколи поєднуються гладка лінія з насічками (№ 742).

Тулуб чашечки, як правило, орнаментований у нижній половині. При цьому у нашої серії немає двох однаково орнаментованих люльок. Зустрічаються рослинні мотиви: гілки з листями (№ 741), пальмети (№ 804), квіти (№ 680) та геометричні: кола і крапки (№ 150, 801), трикутники (№ 382), ромби (№ 743), а також смужки із сполученням складних фігур (№ 832). Інколи чашечка вкрита вертикальним рифленням (№№ 27, 679) або горизонтальними поясками (№№ 483, 742).

Особливо ретельно прикрашалась верхня частина чубука. Можливо визначити декілька типів їх орнаментації.

1. Край оформлений у вигляді сплощеної багатопелюсткової розетки. Декілька варіантів таких люльок включали наступні конструктивні й орнаментальні деталі:

а) гранчастий неорнаментований чубук (№№ 804, 805);

б) вузенька муфта, прикрашена густим малюнком, знизу обмежена гладенькими пелюстками (№№ 141, 815). У першому випадку на чубуку відтиснуто округле клеймо у вигляді шестипелюсткової розетки з крапок;

в) гладенька муфта обмежена знизу пояском зубчастого штампу і гладким пояском під ним (№№ 652, 654, 801, 845).

2. Край оформлений у вигляді кулеподібної або частково сплощеної муфти, з обох боків обмеженої гладкими або зубчастими поясками:

а) муфта гладенька (№ 194);

б) муфта орнаментована вертикальним рифленням (№ 653) або овалами (№ 844).

3. Конічний за формою чубук:

а) по краю і нижче прикрашений поясками з вертикальними насічками (№ 834) або зубчастим штампом (№ 196);

б) поверхня вкрита вертикальним рифленням (№ 79). Сюди ж, очевидно, відноситься і чубук фаянсової люльки (№ 558);

в) край відокремлений рельєфним пояском, нижче якого - рельєфний нечіткий орнамент (№ 150, 453).

4. Край оформлений у вигляді диску, під яким розташовано потовщення - муфта, інколи підкреслене рельєфним пояском (катушкоподібний кінець):

а) округла муфта густо прикрашена дрібним косим, як у чалми (№№ 481, 621, 805), або горизонтальним (№№ 744, 873) орнаментом;

б) муфта оформлена вертикальними дольками, що формують восьмипелюсткову розетку (№ 831);

в) чубук підтрикутний у розрізі, густо прикрашений дугами (№ 482).

Слід відзначити, що перші два типи орнаментації характерні лише для чубуків червоноглиняних люльок; третій тип використовували для оздоблення і червоноглиняних, і сіроглиняних з чорним покриттям; а четвертий – виключно для оздоблення люльок з чорним покриттям або сіроглиняних.

Форма чашечки люльок. За цією ознакою у серії представлено декілька типів.

1. Чашечка люльки оформлена у вигляді квітки з 6-7 пелюстками. Люльки невеликі за розміром (довжина: 4,7-4,9 см; діаметр чашечок 2,4-3 см), нижня частина яких оформлена у вигляді квітки, а верхня – у формі циліндру; чубуки короткі з фігурним кінцем – 3 екз. Дві з чорним покриттям (№№ 150, 831). Остання (Рис. 1) майже повністю збереглась, що дозволяє мати уявлення про її розміри.

Довжина люльки 4,9 см, діаметр чашечки 3,0 см, діаметр отвору чубука 0, 7см, чашечка у вигляді квітки що має сім пелюсток. Близька за формою і розміром люлька, але чашечка має дев’ять пелюсток, за класифікацією знахідок з Афінської Агори та Корінфа Р.Робинсон належить до типу С 2 і датується ХVІІ ст.1. Аналогії є і на багатьох інших пам’ятках, у тому числі в Україні, Болгарії, Румунії.

Рис. 1.

Одна люлька сіроглиняна із світло-червоним покриттям, чашечка з шістьма слабко визначеними пелюстками (№ 833. Рис. 2).

Рис. 2.

2. Нижня частина чашечки дископодібна, верхня – циліндричної форми, чубуки відламані – 3 екз. Дві червоноглиняні (№№ 483, 680), одна сіроглиняна із світло-жовтим покриттям (№ 832). Дископодібні чашки невеликі за розміром, діаметром 3,2-3,3 см. Така форма люльок починає свій розвиток на початку ХVІІІ ст. та отримує подальший розвиток у ХІХ ст. Аналогії є у типах С 11-13 Р. Робинсон2.

3. Глибока чашечка циліндричної форми з сплощеним денцем та коротким чубуком – 2 екз. Червоноглиняні з лаковим покриттям – червоним та брунатним (№№ 742, 791). Розміри цих люльок більш великих пропорцій. Загальна довжина понад 5,0 см, висотою у 4,8-5см, але діаметр чашечки близький до попередніх люльок - 3,см (Рис. 3). Навколо вінця чубука та у місцях з’єднання чубука і чашечки часто зустрічаються орнаментальні пояски насічок. Типологично вони близькі до типу С 20, що датується ХVІІІ ст. 3.

Рис. 3.

4. Люльки з округлою нижньою частиною чашечки. Відрізняється декілька варіантів.

а) Масивні з гранчастою циліндричною верхньою частиною – 2 екз.

Одна люлька (Рис. 4) червоноглиняна з брунатно-червоним покриттям. На початку чубука – слабко відтиснуте клеймо підтрікутної форми (№ 804).Верхня доля чашечки прикрашена пальметами. Загальна довжина люльки дорівнює 6,2 см. Висота 3,7 см.

Рис. 4.

Діаметр венця 2,5 см, діаметр чашечки 3,5 см, діаметр отвору чубука 1,1 см. Це широко розповсюджений тип люльок на пам’ятках Причорномор’я: в Україні, Росії, Болгарії, Румунії, Греції, Туреччині (тип С 93 за класифікацією Р.Робинсон)4. Варіації форм і орнаментів цього типу люльок, а також кількість граней від восьми до десяти з округлим або гранчастим вінцем, на думку І.В. Волкова, відзначають напрямок еволюційного розвитку5. Датування люльок досить широке: від другої половини ХVІІІ, і особливо широкого розповсюдження вони набувають у ХІХ ст.

Друга люлька – найбільш цікавий в серії екземпляр (№ 741). Верхня частина гранчастої чашечки дещо звужена догори; округла нижня час­тина густо вкрита рослинним орнаментом. По боках: S-подібна вигнута горизонтальна гілка з трилисниками. У центрі (проти чубука) зображено обличчя старої людини з рельєфним підтрикутної форми носом, опуклим чолом, під яким розміщені округлі очі; під носом позначений рот у ви­гляді скобки з опущеними до низу краями. Зображення асиметричне, розділене вздовж не загладженим рельєфним швом від форми. Чубук від­битий. Зроблена з білої глини. Люлька збереглася у довжину на - 4,1 см, діаметр чашечки – 2,8 см. (Рис. 5). Вона є унікальним зразком малої пла­стики з характерним для орнаментальних мотивів Сходу ( Туреччина, Іран та інші країни) трилисником.

Рис. 5.

б) Люлька середніх розмірів з гладкою циліндричною верхньою частиною – 3 екз.

Дві червоноглиняных люльки, нижня частина яких прикрашена вертикальним рифленням (№№ 27, 679); одна білоглиняна – з сітчастою орнаментацією у нижній частині чашечки (№ 743). Чубуки відбиті. Чашечка люльок не перевищує 2,6 см в діаметрі, близькі аналогії простежуються серед люльок типу А 1 кінця 17 ст. (Р.Робинсон)6.

в) Чашечка велика дзвоноподібна за формою, у нижньої частині густо орнаментована, з лаковим брунатним покриттям. Чубук короткий (№ 801). Люлька довжиною 5,8 см, діаметром отвору чубука 1,1 см. Край чубука прикрашений багатопелюстковою розеткою. На тулубі чашечки між двома стрічками дрібних насічок - валюти. За розміром, формою і особливостями оформлення чубука люлька належить до зразків другої половини ХVІІІ – ХІХ ст. Деякі деталі наближують її до знахідок в Очакові другої половини ХVІІІ ст. До цього ж варіанту, можливо, відноситься і фрагмент чашечки, але меньшого розміру, з клеймом у вигляді трилисника, відтисненим в основі чашечки (№ 382).

Крім люльок, традиційних у Причорномор’ї, і зокрема турецької культурної традиції, знайдені зразки, які втілюють традиції європейських люльок, і зокрема Середнього Подніпров’я. Вони представлені двома типами.

1. Восьмигранні, асиметричні.

а) Г-подібної форми. 4 екз. Вкриті поливою (№№ 76, 132, 279, 678); 2 екз. без покриття (№№ 73 и 74) – всі червоноглиняні. Сюди ж відноситься і екземпляр з шиферу (№ 792).

б) перехід від чашечки до чубука позначений вузькою муфтою. Люлька червоноглиняна з зеленою поливою (№ 651).

2. Гладкі з глибокою чашечкою з повздовженим ребром у центрі (№№ 77, 79). Чубук циліндричної (№ 75) або конічної (№№ 78, 790) форми. Всі люльки червоноглиняні, поверхня загладжена.

Деякі екземпляри (№ 651, 678) близькі до люльок з центру місцевого виробництва у Циблях, з розкопок у Чигирині, Києві, на місті Берестецької битви і інших пам’яток України ХVІІ - ХVІІІ ст.7. Серед люльок з Варненського музею у Болгарії є люлька з шиферу8. Певні традиції виробництва гранчастих люльок та підпрямокутних форм простежуються у колекції голландських люльок з Варни, але Аккерманські зразки є більш товстостінними9.

Цікавою знахідкою є також фрагмент кальяну, зроблений з кістки.

Як свідчить аналіз колекцій люльок, вони є не лише предметом функціонального призначення: відображають одну з характерних сторін побуту турецького та українського суспільства ХVІІ - ХІХ ст., але й зразками малої пластики, декоративного мистецтва в цілому. В них відображені уявлення та засоби, характерні для столового сервізу, типового для цього періоду, а також класичні елементи декору (скрутні, розетки, трилисники та ін.), широко розповсюджені у різноманітних сферах османського мистецтва – від побуту до архітектури. Їх прояви входять до великої сфери мистецтва Сходу, візантійських традицій і є блискучим взірцем симбіозу різних культурних впливів Європи і Азії.

________________________________________________

1 Robinson.R. Tobacco pipes of Corinth and of the Athenian Agora // Hesperia,Vol.54-N 2, 1985. – C. 171.

2 Там само. – С. 173-174.

3 Там само. – С. 175.

4 Там само. – С. 186.

5 Волков И.В. Частная коллекция «Турецких» курительных трубок из Москвы // Материальная культура Востока. – М., 1999. – С. 241.

6 Robinson … – C. 194.

7 Тетеря Д. Колекція пізньосередньовічних керамічних люльок з с. Циблі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1998. – Вип. 7. – С. 127-130. – Рис. 1, 9-12; Попованова О., Горішній П. Люльки ХУІІ – ХУШ ст. Із фондів Національного історико-культурного заповідника „Чигирин”// Нові дослідження.... – С. 157-161. – Рис. 1, 3, 4, 9; Археологія доби українського козацтва. – К., 1997. – С. 104-105.

8 Станчева М. Колекцйята от лули във Варненский музей // Известия на Народний музей –Варна, книга УІІІ ( ХХІІІ). – 1972. – С. 97.

9 Там само. – С. 98.

Лариса Виногродська (Київ)

Колекція керамічних виробів ХУІІ-ХУШ ст. з розкопок у Чернігові

У 2002 р. під час археологічних досліджень на території посаду у м. Чернігові по вул. Кирпоноса, 7 в культурних нашаруваннях ХУІІ-ХУІІІ ст. була зібрана велика колекція керамічних виробів, репрезентована посудом, кахлями, люльками, іграшками-свистунцями та іншими предметами1.

Крім цього, під час розкопок було відкрито залишки горна для випалу кераміки (Рис. 1).

Рис. 1.

Горн являв собою споруду розміром 3,15 (по подовжній вісі ) х 2,4 (по поперечній вісі) м, складену з цегли-сирця з нахилом дна від задньої стінки до устя (перепад майже 0,25 м) і заглиблену у материк з зовнішніх боків на глибину біля 0,2 м. Збереглася нижня частина горна на висоту 0,8-0,9 м і фрагмент устя. Випалювальна камера мала круглу в плані форму (2,4 м по зовнішнім стінкам та 1,5 по внутрішнім стінкам). Материкове дно горна було підмазане глиною, дуже обпалені рештки якої подекуди збереглися. Стінки складалися з двох рядів цегли розміром 34,0-36,0 х 19,0-20,0 х 9,0-10,0 см на глиняному розчині. До висоти 0,5-0,6 м від материка вони мали загальну товщину близько 0,45-0,5 м і складалися з двох рядів цегли, що лежала вдовж стінки довгим боком —лицьовим плиском одна на одної. На висоті 0,6 м кладка внутрішнього ряду цегли вже викладена на товстому шарі глиняної підмазки вертикально – вузьким торцем верх-низ, завдяки чому потоншується стінка і утворюється виступ для глиняної горизонтальної перетинки – череню випалювальної камери для кераміки. На жаль, ні від неї, ні від її опорного стовпа нічого не збереглося. Цегла внутрішнього ряду стінки, викладена на торець, мабуть, слугувала для облицювання саме випалювальної камери, а більш широкі стінки нижньої частини горна належали до топочної камери. Горно ззовні і з середині було обмазане шаром глини, який з середини був перепалений до чорного кольору. Так само як і внутрішній ряд цегли. Це говорить про те, що горно неодноразово використовувалося для випалу керамічних виробів.

До топки примикало устя подовженої форми, що було порушено пізнішим перекопом. Воно також було складено з цегли-сирця на глиняному розчині і мало циліндричне склепіння. На материковому дні устя збереглися шари попелу і золи. Всередині горна не було знайдено фрагментів керамічних виробів, але характер керамічного матеріалу, зібраного навколо, та сама конструкція горна дозволяють датувати його не раніше кінця ХУІІ - середини ХУІІІ ст.

Горни з цегли-сирця починають з’являються в Україні, в основному, у ХУІІІ ст. Багато таких горнів розкопано у Києві під час археологічних досліджень на Подолі та гончарному центрі Гончари-Кожум’яки. Більшість з них датується серединою – другою половиною ХУІІІ ст.2. Всі вони циліндричної форми, трохи заглиблені у материк. Продукція закладалася у випалювальну камеру згори. Аналогічні горни, що датуються серединою-кінцем ХУІІІ ст., було відкрито і в Переяславі-Хмельницькому.

Керамічний матеріал, зібраний під час розкопок на території, підрозділяється на вироби для ремісничого виробництва, посуд, люльки, іграшки, кахлі.

Серед виробів для ремісничого виробництва звертає на себе увагу унікальна знахідка - пристосування для сушки люльок, яку вдалося реконструювати (Рис. 2).

Рис. 2.

Цей предмет висотою 27 см мав циліндричну форму з нерівною конфігурацією, що трохи звужувалася до гори, відкриту з обох боків. Тісто щільне з домішкою крупного піску, поверхня горбувата. Вінчик заокруглений з невеликим козирком назовні. Низ сплощений. На тулубі були розташовані вертикальні, трохи навскіс, ряди отворів (по сім отворів в ряду) діаметром 1,7-1,8 см. Більша частина отворів була заліплена розташованими з обох боків стінок глиняними валиками довжиною біля 4,0 см, що потоншувалися до гори. Під час причіплювання до отворів валики трохи закручували спіраллю. На них з обох боків навішувалися люльки для сушки після їх виготовлення і, мабуть, для випалу. Навішені на валики люльки не доторкались одна до другої завдяки трохи навскісно розташованому ряду валиків (перевірено в натурі). На пристосуванні для сушки люльок розміщувалося приблизно 16 рядів отворів з валиками по 14 валиків у кожному ряду з обох боків (сім - з одного боку і сім – з другого боку). Всього за один раз на одному такому пристосуванні висушувалося і випалювалося 224 люльки. Це достатньо велика кількість люльок, що говорить про широке розповсюдження паління серед міського населення на той час.

Паління тютюну, скоріш за все, потрапило в Україну через запорозьких козаків з Туреччини на початку ХУІІ ст., і протягом ХУІІ ст. широко розповсюдилося по всій країні. А вже наприкінці ХУІІ - напочатку ХУІІІ ст. в історичних джерелах фіксується перевезення на підводах дешевого тютюну з Черкас у Росію3. Хоча був ще один шлях завезення в Україну паління тютюну – через „литовців” або поляків з Європи, де тютюн відомий був ще наприкінці ХУІ – напочатку ХУІІ ст. Так, в Росії вже в 1634 р. (при царі Михайлі Федоровичі) було заборонено паління та зберігання тютюну, що було зафіксовано в „Актах Земских соборов”, де вказується на основне джерело товару - „литовские люди”4.

Визначити і реконструювати пристосування для сушки і випалювання люльок вдалося вперше. До цього часу фрагменти стінок з отворами, стінок з валиками та валики знаходили неодноразово під час розкопок пізньосередньовічних шарів у містах, але ідентифікувати їх з конкретною конструкцією не вдавалося. Тому, ця знахідка відкриває ще одну невідому до цього сторінку в історії керамічного виробництва.

До виробництва люльок відноситься і цікава знахідка половинки матриці для відтискування люльок. Вона являла собою брусок з глини майже підквадратної форми розміром 6,0 х 5,0 см і товщиною 2,1-2,3 см (Рис. 3, 13).

На одному боці поверхні бруска знаходився поглиблений відтиск половинки люльки, на другому боці – також поглиблене зображення рівновеликого хреста (мабуть, знак майстра). Матриця досить недбало, примітивно зроблена. У „фасоні” люльки виражені тільки її основні конструктивні риси, втулка (чубук) майже з зовсім не оформленою конфігурацією. Звертаючи увагу на все вище сказане, можемо припустити, що або проробка деталей і декоративне оформлення люльки проводилося після відтиску її у формі вручну і за допомогою штампу, або вона зовсім не була орнаментована.

Рис. 3.

Припущення щодо відсутності орнаменту на деяких типах люльок підтверджується і знахідками неорнаментованих екземплярів схожих за формою з відтиском люльки у матриці (Рис. 4, 9-11, 13-14). Взагалі, фрагменти люльок є численними знахідками на території розкопок (Рис. 3, 11-12; 4, 8-14). Майже всі вони невеликих розмірів з короткою втулкою для мундштука, що характерно для турецьких і козацьких люльок другої половини ХУІІ – середини ХУІІІ ст. Ранні турецькі люльки мали більш довгі втулки в наслідування європейським люлькам з монолітним мундштуком-втулкою. Серед знайдених на розкопі люльок виділяються кілька типів за формою, розміром та орнаментацією. У більшості люльок кут з’єднання чашечки і чубука дорівнює 25-35 º. У декількох екземплярів вони з’єднуються під прямим кутом (Рис. 3, 11-12). Більша частина орнаментована тільки врізаними і випуклими вузькими смугами на чашечці та втулці (Рис. 4, 9,11,14) або зовсім не орнаментовані (Рис. 3, 10, 13). Інші орнаментовані досить скромним декором з канельованих або опуклих смуг на основі чашечки та опуклої кінцівки втулки (Рис. 3, 11-12; 4, 8,12). Досить недбало зроблена форма для відтиску люльок і майже не орнаментована поверхня виробів говорить про масовий характер виробництва люльок для широких верств міського населення, в основному, мабуть, міщан та ремісників.

Рис. 4.

Цікавою є знахідки глиняних грузил (Рис. 5) у формі витягнутих заокруглених згори трапецій розміром 10,5-11,0 см (висота) х 4,0 см (товщина) х 7,5 см (ширина по середній лінії).

Рис. 5.

У верхній частині вони мають отвір діаметром 1,5-2,0 см для кріплення до ниті сітки. Деякі дослідники вважають, посилаючись на етнографічні дані, що такі грузила використовувалися і у ткацькому виробництві. Їх підвішували до нитей знизу ткацького станка для натягання виробу, що полегшувало плетіння тканини.

Глиняні іграшки-свистунці репрезентовані, переважно, фігурками коників, серед яких зустрічаються і з сідлом, що наліплювалося на вже готову іграшку (Рис. 3, 1-7).

Фігурки коників зроблені схематично і, як правило, мають по три отвори: у хвості, на боці та знизу на животі (Рис. 3, 1-6). Цілих іграшок не знайдено. Майже всі іграшки не орнаментовані. Орнаментований тільки один коник, у якого червоною фарбою показані вуздечка, грива та смуги на грудях.

Слід відзначити серед знахідок також освітлювальні прилади, що були виготовлені за однаковою традиційною формою (Рис. 3, 8-10). За способом використання вони поділяються на дві групи – свічники та олійні світильники (каганці).Свічники мали полу зсередини підставку з опуклістю для кращого тримання в руці. Підставка переходила у пласке блюдце для жиру, що капав зі свічки, та гнізда для свічки висотою 2,0-2,5 см і діаметром 1,7-2,0 см, що розташовувався посередині блюдця. Каганці мали досить пласке блюдце для масла з загорнатим краєм діаметром 10,8- 11,0 см на полій зсередини підставці висотою 6,0 см (Рис. 3, 8). У таких свічників блюдце мало значно більші розміри, і на його підставці не було опуклості для тримання в руці, тому що такі свічники призначувалися, мабуть, для стаціонарного використання. Свічники подібних та інших форм - типові знахідки в пізньосередньовічних культурних нашаруваннях ХУІІ-ХУІІІ ст. у містах5.

Найбільш численними знахідками на розкопі є побутова кераміка, основну масу якої складає морений (димлений) посуд. Вся вона зроблена з глини з домішкою дрібного піску. Перше місце за кількістю фрагментів займають горщики. Вони всі з прямо стоячими вінцями діаметром 18,0-22,0 см, висотою 2,5-3,0 см, округлими плічками і приземкуватим тулубом (Рис.4, 1; 6, 3-5,7-8). Зсередини, у місці переходу вінчика у плічка мають більш-менш виразний кут. Край вінець заокруглений з обох боків (Рис. 4, 1; 6, 4-5,7), або тільки з внутрішнього боку (рис.6, 2-3,8). Горщики прикрашені зазвичай горизонтальними і зигзагоподібними врізаними лініями ззовні по вінцях та зубчастим і штампованим геометричним орнаментом – по плічках. Менша частина горщиків була світлоглиняна і прикрашена по плічках розписом червоною фарбою (Рис. 4, 7).

Крім горщиків у великій кількості знайдено фрагменти макітер, прикрашених зубчастим орнаментом по тулубу під вінцями. Вінця відігнуті назовні під кутом і мають заокруглений і потовщений край (Рис. 4, 2). Тулуб має майже прямі стінки, трохи розширені до середини висоти. Кришки-миски, які використовувалися і для покриття горщиків і як миски, зовсім не орнаментовані (Рис. 4, 3,6). Вони мають одну або дві ручки для тримання в руках і широке дно для усталеності при використанні посудини в якості миски. Вінця відігнуті назовні з канелюром з внутрішнього боку (Рис. 4, 6) або з потовщеним і заокругленим краєм (Рис. 4, 3).Тарілки діаметром 17,0- 26,0 см також майже не орнаментовані. Знайдено як морені, так й світлоглиняні тарілки (Рис.4, 4; 6, 1). Морені тарілки часто прикрашені лощінням з середини та врізаними горизонтальними лініями ззовні, а іноді лініями лощіння було покрито і дно (Рис. 6,1). Крила тарілок не мають характерні для ХУІІ – початку ХУІІІ ст. потовщення з уступом по краю з середини виробу. Знайдено також сковорідки-латки з полим з середини глиняним держаком, в який вставлялася дерев’яна ручка, але без ніжок-підстав та інший посуд.

Рис. 6.

Як бачимо, асортимент глиняних виробів, знайдених на розкопах, досить багатий (ми не розглядаємо у цій статті ще кахлі), що дозволяє говорити про інтенсивне життя у ХУІІІ ст. на ремісничому посаді в Чернігові. Звертаючи увагу на те, що більшість керамічних виробів була мореною (навіть матриця для відтиску люльок), форму, конфігурацію вінець та орнаментацію горщиків, характерних для ХУІІІ ст., можемо віднести колекцію кераміки до середини – другої половини ХУІІІ ст.

________________________________________________

1 Черненко О.Є. Звіт про охоронні археологічні дослідження на території Чернігівського посаду в 2002 р. (сучасна вул. Кирпоноса, 7). – НА ІА НАН України. - К., 2002/183. – С. 1-23.

2 Герасимов Д. Гончарні горни ХУШ ст. з Києва (за матеріалами розкопок урочища Гончари-Кожум’яки) // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. – К., 1993. – Вип. 2. – С. 109-111.

3 Рrice J. The Tobacco Adventure to Russia. Enterprise, Politics, and Diplomacy in the Quest for a Northern Market for English Colonial Goods 1676-1722. – Philadelphia, 1961. – P. 52.

4 Волков И. В. Частная коллекция „турецьких” курительных трубок из Москвы // Материальная культура Востока. – М., 1999. – С. 226-252.; Российское законодательство Х-ХХ вв. – Акты Земских соборов. – М., 1985. – Т. 3. – С. 254.

5 Сергєєва М. Керамічні світильники та свічники ХУІІ-ХУШ ст. Київського Подолу // Дослідження археологічних пам’яток доби українського козацтва. – К., 1994. – Вип. 3. – С.51-54.

Леся Чміль, Андрій Чекановський (Київ)

Підставка для випалення люльок

Серед матеріалів з розкопок на території київського урочища Гончарі-Кожум'яки численну групу знахідок становили невеликі глиняні стрижні розміром близько 10 см з конусоподібними кінцями і більш тонкою середньою частиною. Найбільший діаметр конусоподібної частини на 4-6 мм товщий ніж діаметр середньої частини виробу. Їх завершення були заокруглені. Стрижні у середній частині були трохи зігнуті під тупим кутом В більшості випадків під час розкопок знаходили розламані навпіл вироби. На деяких з них були сліди кольорової поливи. Колір тіста – палевий, темно-палевий. Знахідки виявлені поблизу залишків гончарних печей XVII-XVIII ст. і в ямах для викиду бракованої продукції. Тоді ж була знайдена глиняна пластина із закріпленими у ній стрижнями, які стирчали по обидві сторони дещо заокругленої площини основи.

У Чернігові під час досліджень гончарного комплексу XVII-XVIII ст. виявлено аналогічну знахідку, яку демонстрували на одній з попередніх конференцій „Часи козацькі”. Застосування цих виробів з'ясовує публікація про варшавське гончарство кінця XVII ст. (Warsztat garncarski z końca XVIIw // Szkice staromejskie. – Warszawa.1955. – S. 154–155, tabl. 17–18. Див. рис. 1, 2). Глиняна пластина з рогульками з одної або з обох боків виготовлялася трохи заокругленою, щоб її можна було поставити на ребро. На рогульки одягалися люльки, і вся конструкція встановлювалася у гончарне горно. Краплі поливи на стрижнях вказують, що пристрій використовували для випалу полив'яних люльок. З етнографічних описів відомо, що під час заповнення горна проміжки між посудом просто заповнювали дрібними виробами. В даному випадку існування спеціального пристрою для випалення керамічних люльок може свідчити про спеціалізоване виготовлення гончарями дрібної пластики (Рис. 1, 2).

Олександр Пашковський, Михайло Сиволап (Черкаси)

Пізньосередньовічне скло поселення Леськи-Мис:

спроба систематизації

Поселення Леськи-Мис розташоване приблизно за 8 км на ПдСхСх від м.Черкаси на мису одного з островів і розмивається водами Кременчуцького водосховища. Дослідження пам’ятки здійснюється одним з авторів вже близько 10 років шляхом збору підйомного матеріалу методом суцільного прочісування у період падіння рівня води в холодну пору.

Детальніший загальний опис пам’ятки міститься в ряді попередніх публікацій про це поселення1. Колекції з нього зберігаються у фондах двох черкаських музеїв (Черкаський краєзнавчий музей і Черкаський археологічний музей ЧНУ) та в деяких приватних збірках; велику шкоду цілісності археологічного комплексу пам’ятки завдають колекціонери антикваріату. У розмиві на тлі біло-жовтого піску та виходів шару світло-рудого глею помітно не менше 10 темних плям заглиблених видовжених (вздовж течії Дніпра) об’єктів, заповнених чорним грунтом з великою кількістю матеріальних знахідок. Можливо, це рештки жител типу куренів.

Дана пам’ятка, незважаючи на її стан, багатством і різноманітністю знахідок викликає значний інтерес дослідників, результатом чого стала поява вже чотирьох коротких заміток2, але основна маса колекції (кілька тисяч знахідок) з поселення Леськи-Мис все ще чекає наукового опрацювання у фондах Археологічного музею Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. По всій обстеженій ділянці трапляються найрізноманітніші знахідки, найбільш цікавим і масовим виявився комплекс матеріалів пізнього середньовіччя: 1) фрагменти кераміки, 2) скляного посуду і круглих шибок гутного скла, 3) уламки залізних знарядь праці, зброї, ужиткових речей, залізних шлаків, 4) вироби з каменю і 5) кістки, 6) прикраси і хрестики з кольорових металів, 7) монети XVII ст., 8) кості розрізнених людських скелетів та ін. Крім них на пам’ятці виявлені нечисленні знахідки більш ранніх періодів. Але перш ніж перейти до аналізу археологічного скла з поселення Леськи-Мис, вважаємо за необхідне з’ясувати деякі речі загального порядку, зокрема й класифікацію пізньосередньовічного українського скла.

Склоробне виробництво на українських землях було започатковане ще наприкінці II тис. до Р.Х.3, а найдавніші імпорти відомі ще раніш. Подальший його розвиток пов’язується з майстернями античного4 та черняхівського часу, хоча доказів безперервності розвитку місцевого склярства до давньоруського часу немає. Гутне виробництво в період Київської Русі зародилося у місті (перша гутна майстерня зафіксована в Києві на Подолі), але згодом, значною мірою, перекочувало ближче до паливних баз у сільську місцевість5. Після монголо-татарської навали та наступного занепаду у другій половині XIII-XV ст. склоробне ремесло в Україні у XVІ-XVII ст. почало активно розвиватися та вдосконалюватися, перерісши у XVIIІ ст. у розвинуте українське мануфактурне гутництво та склоробні художні промисли. В українських гутах майже виключно застосовувалась одна з найдавніших у скляному виробництві техніка вільного видування.

Вдосконалення XVІ-XVIІI ст., зокрема, призвели до збільшення місткості посуду, тоншими стали його стінки, урізноманітнюється форма й оздоблення. Вироби українських гут відрізняються від західноєвропейських стриманим образним вирішенням та підкресленою утилітарністю переважно геометричних форм (кулястих, циліндричних, дзвоно- та конусоподібних, чотиригранних). Так, місткості для рідин (пляшки, слоїки та ін.) походили від первісно видутої кулястої або циліндричної порожнини з більш-менш витягнутою і доліпленою у гарячому стані шийкою. Далі з кулястої форми при сплющенні з двох боків діставали ще один різновид посуду – плесканку (або баклагу). Циліндрична заготовка, внаслідок сплющення з чотирьох боків, перетворилася у чотиригранну форму кварти чи штофа – найпоширеніший тип скляного посуду, зручний для транспортування. Мабуть, під впливом бароко штоф набув ускладненої восьмигранної форми.

Відформовані біля печі посудини оздоблювали ліпленням, що є однією з характерних ознак давнього українського скла. Вирізняють ліплені конструктивні деталі (підденця, ніжки, ручки, зокрема, профільовані), які мали й певні декоруючі властивості та суто пластичні прикраси у вигляді гофрованих стрічок, хвилеподібних пружків, джгутів, лозин, розеток та ін. Вони збагачували одноманітну геометричну форму прийомами ритмічної організації ліплених елементів, їхньої фактури, полиску й заломлювання світла.

Колористичну гаму українського скла створювали як освітлені, так і відповідно забарвлені маси, зокрема, так звані кольори білої і зеленої води, золотисто-жовтий і жовто-зелений, різноманітні фіолетові й коричневі відтінки аж до чорного6.

Передусім, через значну енергоємність, виробництво скла в Україні зосереджується у лісових районах, багатих на паливо і мінеральну сировину, зокрема на Чернігівщині, Київщині, Житомирщині, Львівщині, Полтавщині, Закарпатті. Це підтверджується як документами XVII-XVIII ст., так і картографуванням населених пунктів та урочищ, назви яких похідні від слова “гута”. Наприклад, лише на Черкащині розташовано 5 подібних сіл, котрі і нині знаходяться в оточенні лісів і є по суті лісовими присілками відповідних сіл (Гута-Стеблівська, Гута-Межиріцька та ін.).

У XVI ст. скляні вироби зустрічалися лише у будинках заможної шляхти, а вже у XVII-XVIII ст. вони використовуються повсюдно у містах, монастирях, у заможних селян і в козацьких таборах7. Із середини XVIII ст. удосконалюється і урізноманітнюється сам скломатеріал, його колорит, ускладнюються способи декорації скляних виробів (розпис, позолота, гранування, гравірування), а також більш різноманітним стає їх асортимент. Зокрема, починається виготовлення фігурних скляних виробів у формі тварин (ведмедики, баранчики, коники, качечки тощо), в основу яких покладено циліндричну пляшку чи барильце, що має вигляд корпусу тварини. Найулюбленішою фігурною посудиною стає ведмедик, що, ймовірно, пов’язується з проявом пережитків ведмежого культу ранньослов’янського часу. Скляна посудина-ведмедик – необхідний атрибут старосвітського українського сільського весілля. Гутне (вільновидувне) фігурне посудне скло є самобутним явищем в історії мистецтва українського народу. На відміну від західноєвропейських потішних фігурок тварин, створених переважно на декоративних засадах, український фігурний посуд виконував, насамперед, ужиткову роль8.

Одним з побічних продуктів скляного виробництва було виготовлення полив, які з кінця XVI ст. починають широко застосовуватися для прикрашення керамічного столового посуду.

Найкращою на даний час, хоча й не зовсім повною, класифікацією пізньосередньовічних скляних виробів України є схема, розроблена Л.І.Виногродською9, її ми й будемо в основному дотримуватися, намагаючися дещо доповнити. Двома основними різновидами скляних виробів був різноманітний скляний посуд і непосудні скляні вироби, виготовлялися з гутного скла, як правило, матового, малопрозорого, пузирчастого, часто шаруватого, тією чи іншою мірою воно вкрите патиною, іноді змите. Головними типами скляного посуду були І) посудини для зберігання рідин та сипких речовин, ІІ) посуд для пиття, ІІІ) дрібний скляний посуд (столовий та аптечний). До непосудного скла, передусім, належить І) віконниця, а також ІІ) іграшки, ІІІ) підсвічники, люстри та інші ужиткові і декоративні скляні предмети (Рис. 1).

Скляний посуд.

І. Посуд для зберігання речовин належав до кількох основних видів: 1) кварти, 2) штофи, 3) пляшки, 4) плесканки, 5) барильця; існували також глечики, дзбанки, сулії, слоїки, карафи, горнята і т.п., але їх хронологія поки не зовсім ясна, можливо, частина з них поширена, переважно, на пізньому етапі розвитку гутництва.

1. Кварти – вироби чотиригранної форми, об’ємом близько 1л, з плечима, що плавно переходять у горло, дно у кварт було сильно вігнуте досередини. Кварти мали, звичайно, темно-зелений або брунатний колір.

2. Штофи – найпоширеніший тип скляного посуду, за формою дуже подібні до кварт, але менших розмірів і з більш пласким дном. Вони, як правило, бувають усіх відтінків зеленого кольору. Існують ускладненої форми восьмигранні штофи, очевидно, це вплив бароко.

3. Пляшки – найбільш масові вироби у XVIII ст. Серед них переважають вироби темно-зеленого кольору, хоч є і безколірні та світлого кольору. Вони, звичайно, товстостінні, асиметричні, з нерівними краями. Дно мають кругле або багатогранне, вігнуте досередини. Місткості для рідин (пляшки, слоїки та ін.) походили від первісно видутої кулястої або циліндричної порожнини з більш-менш витягнутою і доліпленою у гарячому стані шийкою.

4. Плесканки – отримували при сплющенні заготовки кулястої форми з двох боків. Їх підвидом були баклаги з вушками.

Рис.1. Поселення Леськи-Мис на Черкащині, фрагменти піддонів скляних барилець.

5. Барильця – виготовлялися на основі циліндричної заготовки, покладеної на бік і доповненої овальним наліпним піддоном зі скляної стрічки, часто прикрашалися кільцевими гофрованими наліпними стрічками, пізніше на основі барилець виникли деякі фігурні форми посуду.

ІІ. Посуд для пиття налічував кілька видів: 1) склянки (звичайні та пивні), 2) кухлі, 3) чарки (стопки, шкалики).

1. Склянки були у дуже широкому вжитку, виготовлялися зі світлого чи безколірного скла і мали увігнуте досередини (XVII-XVIII ст.) або пласке дно (XVIII ст.). Відомі звичайні та пивні склянки. Склянки, звичайно, прикрашалися наліпами у вигляді вузьких смуг із защипами по стінках і широких смуг по краю денець або скляними наліпами-розетками у вигляді квітів, хрестів по стінках.

2. Кухлі були подібними до склянок, але мали ручку, просту однострічкову або профільовану (2-, 3-стрічкову), також кухлі прикрашалися наліпами із защипами по стінках і по краю денець (вузькі та широкі смуги) або наліпами-розетками на стінках у вигляді квітів, хрестів. Відомі кухлі на ніжках або ж “з кровлею”10.

3. Чарки (стопки, шкалики), широко застосовуються у XVIII ст. Трапляються чарки і стопки з однією чи навіть “о двух ручках”11.

Відомі також такі форми, як питуни, братини і поставці, а для соціальної верхівки суспільства – козацької старшини, магнатів, духовенства, виготовлялися кубки, келихи, пугари, бокали, вузькі та видовжені бокали-флейти, «вівати» та інші питні посудини12, котрі, найпевніше, були різновидами вищевказаних форм.

ІІІ. Дрібний скляний столовий та аптечний посуд, серед якого домінують вироби з темного скла, а також трапляються вироби з кольорового скла (столовий посуд). До цього ж типу можна віднести солонки, чорнильниці, лампадки та інші дрібні посудинки.

Непосудне скло.

І. Віконниця. Вікна були важливим елементом середньовічного житла, своєрідним показником майнового стану хазяїна. Залежно від кількості вікон приміщення поділялися на напівтемні покої та світлиці. В документах шибки називалися “окончинами”, вставляли їх із білого та простого – зеленого (кольори білої і зеленої води), іноді блакитного скла і мали вони, переважно, круглу форму. Як правило, саме розмір скла зумовлював форму віконного прорізу. Шибки вправлялися в рами (з дерева чи олова), котрі могли бути глухими або відчинятися. Для рядового міщанина звичайною була глуха рама, з “частими переплетами”, з двома круглими за формою шибками із зеленого скла13.

Найпоширенішим було просте, або зелене, скло, головною вадою якого була погана прозорість. Біле скло вважалося привілеєм заможних людей. Великі вікна з білим склом іменували «красними». За свідченнями О.Шафонського, їх виробляли лише на кількох гутах Лівобережжя. Очевидно, це був прибутковий промисел, позаяк ним володіла переважно старшина (Розумовський, Дуніни-Борковські та ін.). Іноді це скло називали “врамлевським”, можливо, за прізвищем власника гути чи винахідника14. Край віконниці, так звана закраїна, загорнутий досередини, був трохи ширшим, ніж у давньоруської. З другої половини XVIII ст. починають виготовляти квадратну віконницю невеликих розмірів15.

Інші типи непосудного скла - іграшки, підсвічники, люстри та інші ужиткові і декоративні скляні предмети, значною мірою характерні для більш пізнього часу і археологічно маловивчені.

Скляний підйомний матеріал з поселення Леськи-Мис містить рештки усіх вищевказаних типів виробів, більшої частини їх видів. Всього на пам’ятці виявлено 987 фрагментів скляних предметів, абсолютна більшість яких може бути віднесена до XVII-XVIII ст., і лише 11 фрагментів (1,1%) є пізнішими (ХІХ - поч. ХХ ст.), що може бути свідченням чистоти пізньосередньовічного комплексу. Подібні ж показники дають й інші типи археологічних артефактів.

Поки що не засвідчено жодного фрагмента, котрий можна було б достовірно пов’язати з таким видом І типу посуду, як І/1) кварти, зате виявлено 14 фрагментів денець чи придонних частин від І/2) 14 штофів, причому 2 фрагменти від восьмигранних штофів, решта від чотиригранних (квадратних і підпрямокутних); скло гутне різних відтінків зеленого кольору (2 фрагменти брунатного скла), переважно шерехате (іноді гладеньке), денця слабоувігнуті (до 12 мм) з гузкою від трубки склодува, товщина денець 5-10 мм, простежені зовнішні розміри денець від 72 х 72 мм і 78,5 х 55 мм до 48 мм (одна грань), від дна догори стінки досить різко потоншуються (майже удвічі), грані стінок і дна бувають чіткими (зовнішні і внутрішні) та різною мірою заокругленими, стінки вертикальні, пласкі, ледь увігнуті досередини (на 2-3 мм), приблизно догори їх товщина зменшується, товщина стінок в межах 2-9 мм, іноді простежується незначне (на 1-3 мм) збільшення периметру штофа порівняно з його дном. Крім того до штофів (менш ймовірно, що до кварт), очевидно, відносяться фрагменти 4 коротких горл, 3 з яких мають виділений розширений комірець (як у кварт і штофів), а 1 горло пряме плоскозрізане (можливо, барильце?). Скло зеленого кольору різних відтінків, пузирчасте, переважно шарувате, товщина стінок 3-7 мм. Щодо І/3) пляшок, то достовірних їх фрагментів мало, можливо, до них належить 1 фрагмент темно-зеленого асиметричного товстостінного (6-18 мм) горла (?). У будь-якому випадку майже повна відсутність упізнаваних фрагментів пляшок і чимала кількість штофів, на нашу думку, є невипадковою, а може бути хронологічною ознакою. До І/4) плесканок, гадаємо, можна віднести фрагменти 3 денець (2 плоских і 1 дещо увігнутого), товщина їх 3-7 мм. Від наступного виду посуду для зберігання рідин – І/5) барилець (Рис. 1), уціліли 14 фрагментів овальних денець (від 13 посудин), утворених наліплюванням на нижні видовжено-округлі придонні частини барилець овальних піддонів зі скляної стрічки, у дні – сліди заглибленої гузки від склодувної трубки, гутне скло різних відтінків зеленого кольору. Про параметри піддонів барилець легше всього скласти уявлення за археологічно цілим овальним піддоном: дно видовжено-округле, стрічка піддону неправильно-підпрямокутна в перерізі (в інших випадках округлі, овальні, сплощені, подвійна), скло жовто-зелене, розміри: овал піддону 48 х 72 мм (в іншого 55 х бл.90 мм), товщина дна 1-4,5 мм, переріз стрічки піддону 6 х 12 мм. Дно барилець насправді є бічною стороною циліндричної заготовки, доказом цього є незначна їх товщина – в межах 0,8-8 мм, переважно 3-4 мм; в одному випадку простежено фрагмент плоского гофрованого наліпного валика (4 х 7 мм), що піднімається від піддону вгору по стінці, очевидно рештки згаданої кільцевої декоративної стрічки.

Посуд для пиття в колеції з Леськи-Мис представлений, зокрема, 7 фрагментами вінчиків (7 посудин) ІІ/1) склянок (кухлів?), переважно, з потовщеннями по краю (5 фр.) чи із закраїною (1 фр.), в одному випадку простежена гранчастість стінки, скло гутне різних відтінків зеленого кольору (від зеленкуватого до світло-зеленого), тонке (стінки 1-4мм, вінчик 2-3,5 мм). Тонкостінні ІІ/2) кухлі (стінки 0,7-3 мм), безсумнівно, представлені ручками та декорованими денцями. 14 фрагментів досить неохайно виконаних ручок (від 14 різних кухлів): скло білого (1фр.) і зеленого кольорів (2 фр. синьо-зеленого відтінку, 11 фр. світло-зеленого). З них 4 фрагменти тіл стрічкових ручок (1-, 2- і 3-стрічкові з однієї скляної смуги), 6 фрагментів верхніх частин ручок (2 прості і 4 прикрашені декоративним виступом у місці згину, відтягнутим догори-вбік щипцями), 4 нижні частини ручок (3 зеленкуватого і 1 білого скла). В одному випадку зберігся фрагмент тонкого (2-3мм) прямого, без потовщення, вінчика; одна із стінок рельєфна, різної товщини (3-6 мм). Нижня частина ручки, як правило, приліплюється складеною удвічі. Денця кухлів представлені 11 декорованими фрагментами від різних посудин, скло різних відтінків зеленого кольору, переважно шерехате. Напівкруглі в перерізі денця кухлів (очевидно, з циліндричних заготовок) з гузкою у центрі декоровані по нижньому краю вузькими (5 мм) та широкими (до 14 мм) стрічками-наліпами із защипами (в 1 випадку з простою овальною стрічкою 5 х 7 мм); наліпи виконували, передусім, практичну функцію, це піддони, що забезпечували стійкість кухля. У 3 випадках можна визначити діаметр денець кухлів (від центра гузки до краю піддона) – 54, 66 і 88мм, товщина денець кухлів у межах 3-7мм, нижньої частини стінок 2-4мм. Такий популярний різновид питного посуду, як ІІ/3) чарки і стопки також відомі на даній пам’ятці. Зокрема, це 2 фрагменти звужених до дна нижніх частин 2-х аналогічних чарок (1 з круглим пласким піддоном і нижньою частиною ручки), скло гутне темно-зеленого кольору, товсте, шерехате. У більшого фрагмента простежено 11 слабовиражених граней, діаметр піддона близько 40мм, його товщина 6-7мм, ширина стрічки піддону 11,5мм, зовнішній мінімальний діаметр ніжки чарки 25мм. Чаркам, також, належать фрагменти 3-х круглих приплющених піддонів, подібних до піддонів сучасних чарок. Також маємо 8 фрагментів нижніх частин 8-ми стопок (дрібних склянкоподібних посудин з трохи розширеним догори тулубом та відсутністю ніжки-піддона), гранчастих (3 фр.) та гладкостінних (5 фр.), із слабкоувігнутими досередини денцями (на 4-9 мм) та випуклим дном ємкості, зовнішній діаметр дна 35-46мм, товщина дна 2-8 мм, гутне скло різних відтінків зеленого кольору, тонке (біля дна 2-5 мм), іноді шарувате. У гранчастих фрагментів стопок збереглося відповідно 12 (реконструюється близько 20), 6 (бл. 15) та 5 граней. Детальніше уявлення про розміри і характер стопки дає фрагментована, але археологічно ціла стопка з нижньою частиною ручки, дно увігнуте (бл. 13 мм), вінчик стопки тонкий (1,5 мм), невиділений, заокруглений, скло зелене, тонке (дно 5 мм, стінка 3,5 мм), дещо шарувате, розміри: зовнішній діаметр дна бл. 35 мм, внутрішній діаметр дна бл. 25 мм, зовнішній діаметр по вінчику бл. 56 мм, висота стопки 41 мм, діаметр випуклості дна всередині стопки бл. 18-20 мм; стрічка ручки неправильно-приплощеної форми (3-5 х 6-12 мм).

Дрібний скляний посуд представлений 7 фрагментами аптечних посудинок16 кулястої форми, серед них 4 фрагменти зеленого кольору, решта 3 – брунатного, дві останніх декоровані гранями-канелюрами, котрі радіально розходяться від дна; скло шерехате, товщина стінок (2-6 мм) пропорційна розміру самих посудинок.

Крім визначених фрагментів скляних посудин в колекції є менш інформативні уламки: 1) 14 фрагментів зі слідами орнаментації, у т.ч. рельєфом, наліпними гладенькими паралельними і окремими гофрованими стрічками (барильця?, плесканки?, чарки?), 2) 7 фрагментів з піддонами (кухлі?, барильця?), 3) 14 дрібних фрагментів невизначених денець, ймовірніше всього, від штофів, кухлів чи стопок, 4) 156 фрагментів (10 брунатних, решта зелених) гнутих стінок невизначених посудин (барильця?, плесканки?, пляшки?, склянки?), 2-3 з них, враховуючи великий діаметр, можуть належати суліям.

Непосудне скло з Лесьок-Мису представлене 410 фрагментами круг­лих віконниць (42 % від давнього скла), загальною вагою 1750 г, з них лише 10 фрагментів білого скла (2,4 % фрагментів шибок), решта різні відтінки зеленого (найпоширеніші зелене і світло-зелене, а також синьо-зелене і жовто-зелене). Визначені діаметри віконниць коливаються в ме­жах 13-18 см, 1 найменша 10 см, середній діаметр бл. 15 см, визначені товщини зелених шибок в межах 0,6-3,75 мм, їх середня товщина 1,77 мм; відповідно білих – в межах 0,8-3 мм, більшість ближче до 1,6 мм, тобто віконниці білого скла в цілому тонші. На підставі одного з найкраще збе­режених фрагментів (діаметр цієї шибки бл. 16см, площа 47,75 см2, тобто 23,67 % від початкової, вага 30г), ми спробували реконструювати параме­три віконниці. В результаті отримали площу цієї шибки бл. 201,75 см2, товщину 1,5-3,7 мм при реконструйованій вазі 126,75 г. Загальна кількість фрагментованих шибок з наших зборів не може бути меншою за 14 шт. (1750 г:126,75 г) та навряд чи більшою за кількість різних фрагментів ві­конниць із закраїною (75 шт.). Якщо виходити з вищевказаних даних про найпоширеніші вікна з двома шибками17 та 2 вікна на 1 хату чи 4 великих квадратних вікна (по 4 шибки) на козацький курінь, то маємо від 7 до 37 вікон, приблизно від 3 до 18 хат чи від 1 до 5 куренів. Останні цифри є досить близькими до кількості помічених нами темних плям з артефакта-ми (10), хоча можна бути впевненим, що справжня кількість вікон у будівлях на Леськах-Мис була більшою, адже до нас дійшла лише частина знахідок, з яких нами зібрано також лише частину.

Насамкінець треба згадати про наявність у колекції 286 дрібних фраг­ментів скла (вага 440 г), очевидно, переважно також шибок та посудин і 1 фрагмента дрібнопузирчастого фіолетово-бордового скляного шлаку.

Аналіз асортименту і декору скляних виробів, повна перевага на поселенні Леськи-Мис зеленого скла різних відтінків, котре до середини XVIII ст. було основним матеріалом для гутних виробів, практична відсутність безбарвного та різноколірного, виробництво якого розпочинається лише з 2-ї пол. XVIII ст. 18, підтверджує датування об’єкта, отримане на підставі аналізу інших типів археологічних знахідок, часом у межах 2-ї пол. XVII ст. – 1-ї пол. XVIII ст.

________________________________________________

1 Макуха М.А., Сиволап М.П., Шандор О.О. Пізньосередньовічне поселення Леськи-Мис: кахлі з геометричним орнаментом // ХІV Наукова сесія Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Черкасах: Збірник тез доповідей на засіданнях секцій і комісій осередку НТШ у Черкасах. – Черкаси, 2003. – С.33-36; Гугля В.І., Сиволап М.П. Пізньосередньовічна керамічна іграшка з Черкаського Подніпров’я // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К.,: Хік, 2005. – Вип. 13.

2 Сиволап Л.Г. Пізньосередньовічне поселення біля с.Леськи Черкаського району // V Міжнародна археологічна конференція студентів та молодих вчених: Наукові матеріали. – Київ, ВПЦ “Київський університет”, 1997. – С. 301-303; Гугля В., Ляшко Ю. Пізньосередньовічні знахідки коло с.Червона Слобода Черкаського району // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.– Київ-Луганськ, Шлях, 2001. – Вип. 10. – С. 66-68; Макуха М.А., Сиволап М.П., Шандор О.О. Пізньосередньовічне ...; Гугля В.І., Сиволап М.П. Пізньосередньовічна ...

3 Островерхов А.С. Найдавніше археологічне скло у Східній Європі // Археологія. – 1997. – № 2. – С. 70-81; Островерхов О.С. Склярство білозерського часу // Археологія. – 2001. – № 2. – С. 3-21.

4 Островерхов А.С. Антична склоробна майстерня на Ягорлицькому поселенні // Археологія. – 1977. – Вип. 25. – С. 41-49.

5 Пляшко Л.А. Подорож до міста XVIII століття. – Київ, Наукова думка, 1980. – С. 84-86, 112-114.

6 Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів, Світ, 1992. – С. 208-211.

7 Археологія доби українського козацтва XVI-XVІII ст. – Київ: “ВІПОЛ”, 1997. – С. 81-82.

Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В...

9 Археологія доби ...; Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІV-XVIII ст. // Археологія. – 1997. – № 2. – С. 129-140.

10 Пляшко Л.А. Подорож...

11 Там само.

12 Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистец-тва. – Львів, Вид. Львівського ун-ту, 1969. – С. 46-49.

13 Пляшко Л.А. Подорож...

14 Там само.

15 Виногродська Л.І. До історії ... Рис. 50, 5. Пляшко Л.А. Подорож...

18 Виногродська Л.І. До історії ...

Володимир Шалобудов, Віктор Векленко (Дніпропетровськ)

Рибальські блешні XVII – XVIII ст.

з пониззя р. Самари

Ліва притока Дніпра – річка Самара з найдавніших часів привертала людей не тільки як зручна транспортна артерія. В переказах та історичних джерелах збереглися свідчення про її рибні багатства. Козаки називали Самару божою річкою, матінкою – годівницею. Дійсно, в рибних промислах на Середньому Подніпров’ї вона посідала одне з провідних місць аж до будівництва греблі Дніпрогесу в 1932 р., коли її гирло перетворилося в озеро Леніна. При дослідженні різночасових пам’яток археології на її берегах у великій кількості зустрічаються кістки і луска риби, керамічні грузила від сіток.

Досліджуючи одну з таких пам’яток українського пізнього середньовіччя – Богородицьку (Новобогородицьку) фортецю, розташовану на північній околиці м.Дніпропетровська, археологи науково – дослідницької Лабораторії археології Придніпров’я отримали низку артефактів XVII – XVIII ст., пов’язаних з населення фортеці та її посаду. Частина знахідок відноситься до черняхівської (IV ст.) або золотоординської (XIV ст.) доби, частина – до часу існування козацького містечка Самарь при перевозі XVI – XVII ст. З рибальством в Нижньому Посамар’ї пов’язана частина речового комплексу, отриманого внаслідок розвідок 2000 – 2003 рр. До нього віднесено глиняні циліндричні і діжечкоподібні грузила, залізна плішня і блешні для лову риб хижих порід. В цілому в фондах лабораторії археології ДНУ знаходиться 19 блешень (Рис. 1).

Олов’яні блешні.

Блешня №1 – велика, витягнуто листоподібної форми з пружком вздовж всієї спинки, слабо прогнута ближче до горішнього кінця, в якому пробитий отвір для прив’язування до шнура (Рис. 1.1). Знахідка вагою 24,85 гр., 60 мм завдовжки, 22 мм завширшки, 4 мм завтовшки. Гачок із товстого залізного прута діаметром 5 мм впаяний в блешню при її відливанні; відламаний.

Рис.1. Рибальські блешні XVII – XVIII ст.

Блешня №2 – витягнуто краплеподібної форми, пряма за профілем і сегментоподібна в розтині. В горішній частині невелика циліндрична голівка з вертикальним каналом для ліски (Рис. 1.2). Знахідка вагою 4,77 гр., 36 мм завдовжки, 10 мм завширшки, 3 мм завтовшки. Впаяний залізний гачок відламано.

Блешня №3 – аналогічна за типом до попередньої, але з трикутним профілем у розтині (Рис. 1.3). Знахідка вагою 2,58 гр., 31 х 9 мм, 3 мм завтовшки.

Блешня №4 – так звана “цвяхоподібна”, з прогнутою спинкою. Трикутна в розтині, горішня частина циліндрична з вертикальним каналом для ліски (Рис. 1.4). Знахідка вагою 3,64 гр., 30 х 8 мм, 4 мм завтовшки в середній частині.

Блешня №5 – за типом посідає проміжне місце між №№ 2,3 та 4. Має слабку прогнутість, підовальна в розтині (Рис. 1.5). Її вага – 6,41 гр., довжина –40 та ширина – 8 мм, 4 мм завтовшки.

Блешня №6 виготовлена у вигляді вузької рибки, пряма за профілем і сегментоподібна в розтині; виготовлена як і попередні (Рис. 1.6). Її вага – 4,82 гр., довжина –36 та ширина – 8 мм, 4 мм завтовшки.

Блешня №7 також рибоподібна за формою, сильно прогнута, в розтині підтрикутна (Рис. 1.7). Її вага – 6,1 гр., довжина –35 та ширина – 9 мм, 5 мм завтовшки.

Блешня №8 – рибоподібна, з слабкою рівномірною прогнутістю, в розтині сегментоподібна (Рис. 1.8). Її розміри: 32 х 8 мм, товщина – 4 мм, вага – 3,37 гр.

Блешня №9 відрізняється від інших рибоподібних більшою масивністю. Профіль прямий, в розтині підтрикутний (Рис. 1.9). Її розміри: 32 х 10 мм, товщина – 5 мм, вага – 7,16 гр.

Блешня №10 рибоподібна за обрисами, пряма за профілем та сегментовидна в розтині (Рис. 1.10). Її розміри: 29 х 10 мм, товщина – 3,55 мм, вага – 4,04 гр.

Блешня №11 – зменшена копія №10 (Рис. 1.11). Її розміри: 23 х 8 мм, товщина – 2,5 мм, вага – 2,5 гр.

Блешня №12 – витягнуто овальна за формою, пряма за профілем та сегментовидна в розтині (Рис. 1.12). Її розміри: 27 х 8 мм, товщина – 3,5 мм, вага – 4,58 гр.

Блешня №13 схожа на вищеподану, але трикутна в розтині і легша (Рис. 1.13). Її розміри: 24 х 7 мм, товщина – 3 мм, вага – 2,9 гр.

Блешня №14 являє собою незавершену відливку з відсутнім гачком і неприбраним ливником в горішній частині (Рис. 1.14). Після доробки могла мати вигляд як №№12, 13. Довжина заготовки з ливником – 36 мм, розміри власне блешні – 27 х 9 мм, товщина – 3,5 мм, загальна вага відливки – 5,6 гр.

Блешня №15 овальна за планом. Вздовж всієї спинки проходять три ребра, котрі підкреслені по краях гравійованими канавками. Прогнутість дуже слабка, в розтині зубчаста. Від усіх вищеописаних відрізняється і способом кріплення до ліски: в горішній частині блешні пірамідальна голівка з невеликими вирізами по краях, котрі й утримували ліску від зіскользування. Продольний канал відсутній (Рис. 1.15).

Бронзові блешні.

Блешня №16 – випиляна з бронзового прута ромбовидного в розтині. Профіль блешні прямий, розтин підтрикутний. Втрачений гачок можливо був залізний, припаяний із внутрішнього боку. Спосіб кріплення ліски не встановлений у зв’язку із відламаним горішнім кінцем (Рис. 1.16). Знахідка вагою 1,75 гр., 26 мм завдовжки, 7 мм завширшки, 3,5 мм завтовшки.

Блешня №17 – вирізана з латунної платівки разом з гачком без борідки. Ромбовидна за формою, прогнута в середній частині, пласка в розтині. Кріпленні здійснювалося за допомогою отвору в горішній частині блешні, зігнутої під прямим кутом (Рис. 1.17). ). Розміри: 34 х 9 мм, товщина – 1 мм, вага – 2,42 гр. Внутрішня поверхня луджена.

Блешня №18, як і попередня, вирізана з латунної платівки в формі пелюстки. Нижня звужена частина переходить в гачок без борідки. Прогнутість слабка, пласка в розтині. В горішній частині отвір для кріплення (Рис. 1.18). ). Розміри: 30 х 10 мм, товщина – 1 мм, вага – 1,9 гр.

Блешня №19 – випиляна з товстого бронзового листа за допомогою напилка. Форма знахідки – витягнуто овальна. Гачок без борідки складає з блешнею одне ціле і підкреслений в основі уступом. Профіль блешні слабопрогнутий ближче до гачка, розтин сегментовидний, а біля отвору в горішній частині – плаский . (Рис. 1.19). Знахідка вагою 4,52 гр., 30 мм завдовжки, 9 мм завширшки, 3,5 мм завтовшки.

Датувати блешні за аналогіями важко, оскільки їх небагато опубліковано, крім трьох блешень XVII ст. з місця битви під Берестечком [1]. Нам відома також група блешень з лівого берега Кременчуцького водосховища, датована XVIII – XIX ст. [2]. Блешні №№ 1, 3, 5 – 9, 12 – 14, 16 – 18 знайдені безпосередньо на території Богородицької фортеці і оскільки життєдіяльність в ній припинилася наприкінці XVIII ст., датувати їх можна XVII – XVIII ст. А заготовка олов’яної блешні на пам’ятці вказує на місцеве виготовлення. Блешні №№ 11, 12, 18 знайдено в районі перевозу, датуються тим же часом, за винятком 318, яка, судячи за відомими нам аналогіями, могла бути загубленою і в XIX ст. [3].

Блешні №№ 2, 4,15, загублені на посаді з протилежного від перевозу боку, дають дату XVII – XVIII ст., за винятком блешні №15, котра за архаїчним способом кріплення могла належати і до XVI ст., тобто до часу козацького містечка Самарь. Блешня № 19 знайдена на березі р. Самари ближче до її гирла, приблизно 0,5 км від фортеці; вона відрізняється за стилем від усіх інших і, можливо, є пізнішою.

Зібравши на невеликій території досить розгорнуту колекцію блешень для прямовисного блешніння, можна зробити висновок що в XVII – XVIII ст. населення Нижнього Посамар’я добувало рибу не лише промисловими знаряддями лову. Причому велика блешня, яка застосовувалася власне для лову великого хижака-щуки тільки одна. Інші дрібні блешні, за визначенням відомого вченого-іхтіолога XIX ст. Л.П.Сабанєєва – окуневі. Про ловіння окуня на блешню дослідник писав: “Вообще можно принять за правило, что для осеннего блеснения оловянные более тяжелые и быстрее падающие блесны лучше медных, которые, в свою очередь, пригодны для блеснения подо льдом зимой, когда окунь становится очень вялым. По этой же причине зимняя блесня имеет обыкновенно только один крючок без бородки, тем более, что и пойманная рыба снимается легче и скорее“ [4]. Подібний осінній спосіб ловіння з човна на блешню використовується на Самарі і зараз, коли місцеві мешканці закидають невелику блешню на довгій вудці під зарості очерету [5].

На наш погляд ця досить цікава категорія інвентарю ілюструє ще один бік господарчого життя і побуту місцевого населення вищезазначеного періоду і підтверджує тезу про археологічне вирішення дискусії дніпропетровськими дослідниками щодо місцезнаходження відомих топонімів пізнього українського середньовіччя – запорозького містечка Самарь та Богородицької фортеці [6].

________________________________________________

1 Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1993. – С. 192-193.

2 Рейда Р.М. Знахідки з Дніпра // Археологічний літопис Лівобережної України. – №2, 2001. – С. 133.

3 Рейда Р.М. Знахідки з Дніпра //Археологічний літопис Лівобережної України. – № 2, 2001. – С. 133, №1.

4 Сабанеев Л.П. Рыбы России. Жизнь и ловля (ужение) наших пресноводных рыб. В 2 томах. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – Т. 1. – С. 43.

5 Лысенко И.И. Голубая нива Приднепровья. – Дніпропетровськ: Промінь, 1978. – С. 76-77.

6 Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник. –Вип. 8/9. – Київ-Нью-Йорк, 2004. – С. 190-221.

Юрій Пуголовок (Полтава)

Сліди гудзикового виробництва в місті Кременчук

Під час археологічних розкопок зустрічаються також матеріали Нового часу, які можна також розглядати як археологічні свідчення промислового розвитку конкретного регіону або населеного пункту. Така знахідка трапилась і під час роботи археологічної експедиції Центру охорони та досліджень пам’яток археології під керівництвом кандидата історичних наук О.Б.Супруненка, що працювала в місті Кременчук восени 2003 р. Серед чисельного археологічного матеріалу, що був здобутий під час розкопок, трапились і відносно “свіжі” з археологічної точки зору матеріали, а саме: сліди гудзикового виробництва перших десятиліть ХХ ст., які були зібрані на скелі “Реєстр” та на півострові, що навпроти рятувальної станції. До цих матеріалів належать численні знахідки готових гудзиків та черепашок, використаних в процесі виробництва.

Умовно весь матеріал можна розподілити на власне гудзики і заготовки під них. До гудзиків належать: діаметром 1 см, з обідком та двома отворами — 4 шт.; діаметром 1,1 см, без обідка та з двома отворами — 3 шт.; діаметром 1,2 з обідком та двома отворами — 1 шт.; діаметром 1,3 з обідком та чотирма отворами — 2 шт.; діаметром 1,5 з обідком та чотирма отворами — 2 шт. Більш чисельну групу знахідок являють заготовки до гудзиків: діаметром 1,0 см — 3 шт.; 1,1 см — 36 шт.; 1,2 см — 4 шт.; 1,3 см — 11 шт.; 1,4 см — 5 шт.; 1,5 см — 4 шт.; 1,7 см — 3 шт.1.

Гудзики, що знайдені під час розкопок у м. Кременчук, відносяться до перламутрових гудзиків. Ці гудзики виготовлялись переважно для білизни, з обідком і двома або чотирма отворами (глазками) або ж вушкові — різноманітних фасонів, і вони є оздоблювальними. Для їх виготовлення зазвичай застосовується черепашка перловиця, оскільки, вона має по товщині стінки з перламутровим шаром. Черепашки вимочуються в бочках або чанах, після чого з них на трубочних горизонтальних станках вирізаються ронделі (кружки). Природні недоліки черепашок усуваються на спеціальних шліфувальних машинах, після цього ронделі потрапляють на заточку фасона лицьової сторони, на свердлення глазків і шліфовку. Для надання гудзикам блиску, з гарною „грою” кольору, їх відбілюють — варять у котлі з домішками соляної кислоти.

Перламутрові гудзики мають гарний райдужний блиск, світлостійкі і термостійки, внаслідок чого при пранні білизни або одягу їх можна не відпорювати. Гудзики розміром від 1,0 до 1,3 см можуть виготовлятися з двома отворами, а від 1,4 см й вище — з чотирма. Виготовлялися трьох сортів: І –го, ІІ –го та ІІІ –го. До І –го сорту відносяться гудзики, що не мають пороків, передбачених загальними вимогами до якості. Для ІІ –го сорту можливі такі дефекти (не більше двох на одному виробі): незначна нерівність лицьової сторони; незначне відхилення отворів від квадрату розміром до 0,5 см; різниця в товщині зрізу до 0,2 см для всіх розмірів; частково стертий контур внутрішнього зрізу вирізки; на тильній стороні біля отворів для пришивки – дрібні сколи розміром до 0,5 см, які не впливають на міцність гудзика; еліптична форма гудзика з різницею до 0,3 см між еліпсами. Для ІІІ –го сорту можливі чотири дефекти з перерахованих для ІІ –го сорту2.

Таким чином, можна констатувати той факт, що в Кременчуку в перших десятиліттях ХХ ст. швидко розвивалась промисловість, зокрема, легка. Підтвердженням цьому є зазначені знахідки, пов'язані з виробництвом гудзиків на власній сировинній базі, яке, можливо, і розташовувалось на території від скелі „Реєстр” і до півострову, що навпроти рятувальної станції.

__________________________________________________________________

1 Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Мироненко К.М., Кракало І.В. Звіт про археологічні дослідження на території міста Кременчука та його околиць.— Полтава, 2004. — Машинопис // НА ЦОДПА. — Ф.е. — Спр.387. — 186 арк.

2 Пуговицы // Товарный словарь под ред. Пугачева И.А. — Москва, 1959. — Т. VII. — С. 442-447.

Віктор Векленко (Дніпропетровськ)

Православні натільні хрести XVII ст.

з території Богородицької фортеці

Однією з найяскравіших і найдискусійніших сторінок історії України, інтерес до якої постійно зростає, є історія запорозького козацтва. З’являються цікаві дослідження писемних і інших джерел, в обіг запроваджуються нові та маловідомі науковцям документи. Проте писемні джерела не можуть дати повного уявлення про всі аспекти життя та діяльності такого складного і своєрідного соціального організму, яким було запорозьке козацтво, бо без врахування археологічних даних не можна вирішити багатьох питань історії та культури козацтва [1]. Крім того, численні різночитання і трактування тих чи інших топонімів призводять до того, що історичні міста локалізують на зовсім інших місцях, як це відбувається з місцерозташуванням запорозької Самарі (Старої Самари) на території м. Новомосковська на Дніпропетровщині.

Писемні джерела та картографічні матеріали надзвичайно суперечливі в питанні локалізації на сучасній місцевості подій та історичних місць нижнього Подніпров’я та Орільсько – Самарського межиріччя XVI – XVII ст.: і досі тривають пошуки місця Жовтоводської битви 1648 р., центрів запорозьких паланок тощо. На карті України Боплана в районі смт Царичанка, 400 – річчя якої відсвяткували в минулому році, зафіксовано тільки один топонім – Kacane Topol [2]... На карті Якова Брюса і Мандена 1699 р. (написи латиною) зображення “Новогородис” й “Сергіївськой” фортеці орієнтовно розміщено в тих місцях, де їх локалізують дослідники В.В.Бінкевич і В.Ф.Камеко [3].

Лабораторією археології Придніпров’я ДНУ та фахівцями Дніпропетровського обласного центру з охорони історико – культурних цінностей щорічно проводяться численні розвідки на території колишньої Богородицької фортеці і її посаду, що знаходить відбиток в десятках публікацій писемних і археологічних джерел з історії Нижнього Посамар’я. Наслідком цих досліджень є, в першу чергу, поповнення і розширення інформативної бази місцевої історії XVII – XVIII ст., а також стимуляція органів влади та місцевого самоврядування до організації наукових пошукових та дослідницьких робіт з метою розвитку в подальшому туристичної інфраструктури в регіоні.

Внаслідок археологічних досліджень були зібрані і продовжують поповнюватися визначні нумізматичні, сфрагістичні, побутові та інші колекції. Серед них особливе місце посідають колекції товарних пломб та дрібної пластики культового призначення. Колекція з 90 натільних хрестів охоплює період з кінця XVI по кінець XVIII ст. Всі знахідки кін. XVI – кін. XVII ст. – російського походження, бо, як зазначав І.К.Свєшніков, на Україні з XIV по XVIII ст. не було звичаю носити нагрудні іконки та хрести [4]. До того ж “Історією Русів” було підтверджено цю тезу для XVII ст.: взимку 1661 р. гетьман Ю.Хмельницький надіслав скаргу через старшину генеральну Тредьяковського до московського царя, що боярин Шереметєв і його оточення обзивають козацтво і старшину “виговцями” та “хохлами”, а “релігію або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони яко обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах” [5].

В світлі вищенаведеної інформації виникло питання про ідентифікацію за часом і місцем виготовлення 1 білонового (олив’яного?) і 19 бронзових хрестів, що мають основний спільний компонент – цату (пектораль) в центральній частині, аналогії яким ми знаходимо і серед експонатів колекції Ханенків [6], і в публікаціях сучасних дослідників православної символіки [7].

З вищезазначеної кількості знахідок 6 хрестів майже повністю ідентичні (Рис.1.3 – 4), тому опис їх дамо за непошкодженим екземпля-ром. Два з них (№№ 3 (Рис.1.3) та 8 (Рис.1.4) абсолютно ідентичні по лицьовому боці та за розмірами, проте мають незначні відмінності у компоновці медальйонів на зворотному боці.

Рис.1. Натільні хрести кін. XVI – кін. XVII ст.

Ці хрести мають загальну довжину (з вушком) 49 мм та ширину по раменах 37 мм. За композицією трьохступенчасті: основний хрест з візерунками, внутрішній – восьмікинцевий, на якому лежить цата. Основний (зовнішній хрест) – чотирьохкінцевий шириною 7 мм. Внутрішні кути його розділені (одна з ознак належності до XVII ст.) 4-ма променями завдовжки 5-6 мм на прямокутній основі 1,5 х 3 мм, яка з’єднується з частинами хреста за допомогою хвилястих ліній. Бокові й горішній кінці прикрашені пелюстковими візерунками, а нижній – ще й двома півмісяцями, рогами один до одного, розділеними невеличкою кулею. Горішня частина майже без прикрас, за винятком двох невеликих листочків, що тягнуться вгору й убік.

Лиццьові боки мають по кінцях 4 медальйони (верхній і нижній – 7 х 7 мм, бокові – 7 х 6 мм) з внутрішніми табличками – написами 4 х 4 мм: горішня – црь.са під титлами (Цар слави), нижня – ЖЯ (Лігатура напису НИКА – переможець), бокові - іс. хс. (Ісус Христос) теж під титлами. Внутрішні хрести 26 х 18 мм, з цатами на центральних перехрестях, стоять на Голгофах, в яких зображено голови Адама, як символ перемоги над смертю. Медальйони й майже повністю внутрішні хрести (за винятком цат і Голгоф) були вкриті білою емаллю.

Зворотні боки (№ 3 – Рис.1.3а, № 8 – Рис.1.4а) розділені на медальйони 4 х 5 мм (крім центрального), котрих разом по 11 штук. Написи в них прочитати неможливо через потертість, але за аналогією із цілком подібними хрестами з зібрання Ханенків, в них мав знаходитися текст молитви “Кресту Твоему покланяемся Владыко”. Розглянуті хрести з Богородицької фортеці повністю ідентичні № 355 [17, T.XXXII], часткові аналогії цим хрестам знайдено в колекціях ДІМ ім. Д.І.Яворницького в експонатах №№ К – 472 та К – 706.

Білоновий хрест № 13 (Рис. 1.5) заввишки (з вушком) 45 мм, завширшки по раменах – 34 мм, який має ознаки термічного впливу, через що його написи й деталі погано читаються. Кути перехрестя зовнішнього хреста діляться навпіл променями, які не доходять до кутів, а із зовнішнього боку сполучаються із волютними фігурами і завершуються невеликими кулями. Внутрішнє планування композиції має певну особливість: Голгофу вінчають пелюстки квітки або язики полум’я, на яких стоїть 8-микінцевий хрест із цатою. Зворотній бік хреста (Рис. 1.5а) має 7 прямокутних медальйонів, з’єднаних рослинним орнаментом, в яких знаходяться рештки табличок – написів.

Інші хрести, подібні до вищеописаних, мають або відмінності в кінцевих розширеннях балок, або в декорі, матеріалі та оздобленні. Частина з них вже описана та введена до наукового обігу (Рис.2, 3)[8], частина знаходиться в процесі обробки.

Проте всі вони відносяться, за визначенням Б.І.Ханенка та В.І.Ханенка, до виробів XVII ст. центральноросійського походження, тобто цілком могли належати воякам російського гарнізону фортеці, збудованої в 1688 р. на вимогу московського уряду гетьманом І.Мазепою. Що ще раз підтверджую нашу точку зору про локалізацію на північній околиці м. Дніпропетровська, на правому березі р. Самари на околиці сучасного сел. Шевченка, містечка Самарь кін. XVI – поч. XVII ст., міста Самара 1688 – 1711 рр., Богородицької (Новобогородицької) фортеці і м. Старої Самари (Богородичного) в 1731 р. на правому березі р. Самари на околиці сучасного сел. Шевченка [9]. Таким чином, частина колекції дрібної пластики також відіграла важливу роль в ідентифікації важливого історичного топоніму на сучасній географічній карті.

________________________________________________

1 Козловський А. Роль археологічних пам’яток у вивченні історії запорозького козацтва // Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Ч. I. – Харків, 1996. – С. 43 – 48.

2 Вавричин М., Голько О. Покажчик назв об’єктів, відображених на Спеціальній карті України Г.Боплана 1650 р. // Боплан і Україна. Збірник наукових праць. – Львів, 1998. – С.180.

3 Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск, 2000. – С. 54.

4 Свєшніков І.К. Музей – заповідник «Козацькі могили»: Путівник. – Львів, 1990. – С. 67

5. Історія русів. – К., 1991. – С. 203.

6 Ханенко Б.И., Ханенко В.И. Древности русские. Кресты и образ-ки. – Вып. I – К., 1899, вып. II – К., 1900 ; вип. II, таб. XXXII.

7 Федоров Ю. Образ креста. История и символика православных нагрудных крестов. – СПб., 2000. – С. 69, 71, 73.

8 Векленко В.О. Православні старожитності Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 56 – 74.

9 Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник: – Київ – Нью-Йорк, 2004. – Вип. 8/9. – С. 190 - 221.

Дмитро Бадаєв (Харків)

До питання про списи козацької доби

(за матеріалами колекції Вінницького краєзнавчого музею)

Розгляд питання про окремі різновиди колючої зброї козацької доби пропонується автором як продовження знайомства з темою козацького комплексу озброєння, розпочатого у попередній статті1, на основі подальшого дослідження музейних колекцій України та огляду новітніх публікацій з цього питання. Досить цікаві результати надало, зокрема, співставлення озброєння козацької доби південного сходу України – Запоріжжя та Слобожанщини, а також Лівобережжя, представлених у колекціях музеїв Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Полтави, Чернігова з козацькою зброєю Правобережжя та Поділля у колекції Вінницького краєзнавчого музею, з якою автору довелося познайомитися наприкінці 2004 р. Користуюся можливістю, щоби висловити вдячність за гостинність та велику допомогу у роботі, надані мені адміністрацією та співробітниками цього закладу.

Колекція музею виявилася багатою на оригінальні раритети козацької доби. Хочу звернути увагу колег-дослідників на “гербову” гармату Мз-359 калібром 60 мм, виготовлену не пізніше 1 половини ХVІІІ ст. Козацькі шаблі ХVІІ ст. представлені трьома зразками – Мз-357, Мз-360, Мз-148 з досить короткими, 75-78 см смугами (загальна довжина 85-88 см), належними не до шляхетської костюмної, а до бойової “чорної” зброї, що дає можливість зарахувати їх саме до козацького комплексу озброєння. Наявність цих зразків дає автору можливість підтвердити його гіпотезу, висловлену на попередній конференції “Нові дослідження пам’яток козацької доби”, про поширення серед козацтва скорочених шабель, близьких до півшаблі, що були більш зручними у ношенні та використанні піхотою, ніж типова кавалерійська шабля. Така зброя часто виготовлялася так само, як сучасні їм західноєвропейські так звані “кортики”, зі зламаних “повномірних” смуг. З огляду на останнє, найбільш цікава шабля Мз-360 з італійським клеймом “зубчастого серпа”2, так званої “гурди”, у оригінальному варіанті.

Однак ще більш цікавий матеріал для вивчення надала колекція наконечників списів. Перед тим як звернутися до неї, хочу нагадати попередні висновки щодо типології козацьких списів на Україні. Розглядаючи як бойову вимогу для козацького списа необхідність поєднання колючої та ріжучої функцій, з огляду на вимушену універсальність козацької тактики та комплексу озброєння, а також його загальний легкий характер – відсутність захисного озброєння та спрямування дій холодною зброєю проти відповідно легкоозброєного супротивника, автор узяв за основу визначення козацького списа конфігурацію пера, яке тим чи іншим чином мусило мати виразні ріжучі краї. Універсальні козацькі списи, вживані як піхотою, так і кіннотою (точніше, козаком і пішки, і верхи, при загальній довжині держака 2,5-3,5 м), розглядаються у протиставленні до спеціалізованих списів – лянци, призначеної для важкої лицарської та гусарської кінноти, та пікінерного спису важкої регулярної піхоти, що були оснащені пером суто колючого призначення на довгих, близько 4 м, держаках.

Безпосереднім матеріалом для такого визначення слугували козацькі списи з колекцій Дніпропетровського та Харківського історичних музеїв. На їх основі до специфічно козацьких списів були віднесені наконечники з пером:

а) лавролистяної форми3, похідні від ланцетоподібних списів доби Середньовіччя, які були призначені здебільшого для озброєння легкої кінноти та піхоти та відповідно для боротьби з ними;

б) кинджалоподібної форми, до яких належать і списи, відомі на Заході як “російсько-польський” тип4, і “перська піка”5, і списи, до яких “часто використовували у якості наконечників полоси кинджалів; такі наконечники є у зібранні Ермітажу”6. Імовірно, що саме ця зброя була відома на Слобожанщині, за російськими джерелами ХVІІ ст., як “рогатина”7. Найпізніший її варіант – російський кавалерійський спис зразка 1843 р.8;

в) гранчастої форми з долами-вибірками, утворюючими гострі бокові ребра – попередники козацьких списів кінця ХVІІІ-ХІХ ст., зокрема зразка 1839 р.9;

г) складної конфігурації (дискоконічної, або “цибулеподібної”, зокрема), що оригінальним чином вирішує проблему поєднання колючої та ріжучої функцій;

д) листоподібної (підтрикутної) форми – загальновживана архаїчна конструкція, успадкована з часів Середньовіччя, що не має спеціалізованих у бойовому відношенні рис.

Три перші та основні різновиди створювалися під впливом певної історичної традиції (а), східного (б) та західного (в) впливу і послідовно відбивають еволюцію козацького списа від середньовічного легкого і універсального за вжитком списа, на зразок так званої “сулиці литовської”, до кавалерійського списа ХІХ ст.

Серед інших елементів, визначаючих формування козацького списа, окрім пера, слід вказати на “помоч” – металеву смугу, що іде вздовж держака від втулки наконечника. Вона з’являється вже у козацьких списів ХVІІ - ХVІІ ст. (зразок З-143 з колекції Харківського історичного музею)10, але остаточно закріплюється лише у 19 ст.11. Проте визначальними для козацького списа можуть бути і інші подібні допоміжні елементи.

У колекції Вінницького краєзнавчого музею знаходяться 3 наконечника списів, які відрізняються загальною рисою – вушком, виведеним вертикально з широкого, 1 см висотою, борту, що охоплює нижній край втулки. Списи Мз-242 та Мз-985 масивні, близькі до мисливської рогатини, з перами листоподібної форми. Перший – 32 см висотою (близько чверті пера обламано) та 5 cм шириною, другий має загальну висоту 31,5 см, перо 10/4,3/1,5 см та втулку з отвором діаметром 3 см. З обох наконечників загвоздочний паз знаходиться під центральною гранню пера, а вушко – праворуч від нього.

Обидва списа, ймовірно, пов’язані з таким явищем в історії козацтва Правобережної України, як гайдамацький рух. Спис Мз-242 був знайдений у так званому Гайдамацькому яру поблизу с. Ободівка Тростянецького району Вінницької області. Спис Мз-985 – під час військових земляних робіт у села Мар’янівка Гайсинського району у складі збройового скарбу ХVІІІ ст. До цього скарбу, окрім наконечника списа, входила австрійська шпага, виготовлена на початку ХVІІІ ст.: “Anno 170…” з ефесом, що, вочевидь, зазнав місцевої переробки: одна з дужок гарди перетворена на кільце-“палюх”12. Слід додати, що шпаги австрійського виробництва широко використовувалися російськими драгунами під час Північної війни і пізніше. Мар’янівський скарб цілком міг належати подільським гайдамакам ХVІІІ ст. Третій зі списів з вушками Мз-415 має вже 2 вушка діаметром 1 см, загальну висоту 52 см завдяки виключно довгій 4-гранчастій шийці, що переходить у 20-см втулку з овальним отвором 4/3,5 см під держак та прямокутним загвоздочним пазом, характерним для списів польсько-литовського походження13, а не типовим для більшості козацьких і взагалі східноєвропейських списів круглим. Перо списа листоподібне (майже серцеподібне, підтрикутне) 12/4/1 cм. Наконечник був переданий до Вінниці, згідно книги вступу, з Київського історичного музею (Національного музею історії України) у 1948 р., і, хоча не може вважатися безпосередньо пов’язаним з історією Поділля, визначити його імовірне походження як правобережне здається не надто сміливим.

Призначення вушок на наконечнику списа доволі зрозуміле. Вони не могли виконувати іншу функцію, окрім як утримувати китицю. За словами російського козакознавця О.М.Мєдвєдєва, «основне призначення цього пристрою полягало в окручуванні рублячої зброї, а допоміжні були пов’язані з найрізноманітнішою технікою відволікання уваги, впливу на очі вояків та коней і т.і.»14. Відверто бойовий характер списів не дозволяє нам вважати їх насадками на бунчук. Водночас наявність пристрою для китиці підтверджує саме козацьку належність списа: традиційні для польської і взагалі західноєвропейської кінноти флюгери, що використовувалися на лянцах та уланських хоронжевках, мали вигляд не китиць, а прапорців, і кріпилися безпосередньо до держака, а не до наконечника списа.

Саме «східний» характер такого елемента, як китиця на списі, дозволяє нам вважати списи з вушком козацькими, а на Поділлі, турецькому прикордонні, східні впливи мали позначитися найсильніше. У свою чергу, масивність наконечників, близькість перших двох зразків до мисливської рогатини та досить груба обробка (імовірно, сільського коваля, а не зброяра-професіонала) відрізняє їх від зброї елітної турецько-татарської кінноти часів навали на Правобережжя 2 половини ХVІІ ст.

Таким чином, ми можемо визначити окремий тип козацького списа – «спис з вушком», для якого характерні масивність (висота понад 30 см, діаметр отвору для держака від 3 см), листоподібне перо шириною від 4 см і висотою від 10 см, та виразний борт – «вінець» втулки, який утворює 1 або 2 вертикальні вушка з боків втулки, під лезами пера. Хронологічно цей тип списа доцільно пов’язати з ХVІІ ст., географічно – з Правобережною Україною та Поділлям, які на той час, як відомо, на відміну від лівобережної Гетьманщини, входили до складу Корони Польської, проте продовжували зберігати певні козацькі традиції – у надворній службі, збереженні зв’язків з Січчю та у гайдамацькому русі.

________________________________________________

1 Бадаєв Д.В. Ручна зброя козацької доби (17-18 ст.) на Слобожанщині (по матеріалах музейних колекцій регіону) // Київська старовина, 2004. – № 2. – С. 115-118.

2 Императорский Эрмитаж. Указатель отделения Средних веков и эпохи Возрождения / Сост. Э.Ленц. – СПб, 1908. – Ч.1. – С. 124, 127, 186, 311, 314.

3 Бадаєв Д.В. Ручна зброя… – С. 117.

4 Muller Heinrich, Kolling Hartmut. Europaische hieb-und stichwafen aus der Sammlung und des Museums fur Deutche Geshichte. – Berlin, 1984. – С. 290.

5 Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992. – С. 236-237, мал. 62/13.

6 Аствацатурян Э.Г. Турецкое оружие. – СПб, Аргус, 2002. – С. 174.

7 Бадаєв Д.В. Ручна зброя… – С. 117.

8 Кулинский А.Н. Русское холодное оружие военных, морских и граж-данских чинов 1800-1917 годов. – СПб, Олимп, 1994. – С. 138.

9 Там само. - С. 135-136.

10 Бадаєв Д.В. Ручна зброя… – С. 117.

11 Медведев А.Н. Казаки и рукопашный бой. – М.: Здоровье народа, 1993. – С. 11.

12 Свєшніков І.К. Битва…– С. 228-229.

13 Вказ.праця. – С. 236-237. – Мал. 62/6.

14 Медведев А.Н. Казаки…– С. 52.

В’ячеслав Шерстюк (Полтава)

Вогневидобування за козацької доби

Вогневидобувна справа на території України в часи до широкого застосування сірників мала свою своєрідну історію та особливості, на жаль, ще недостатньо вивчену. Тим паче це стосується доби пізнього середньовіччя, рубежу, для характеристики якого крім археологічних матеріалів необхідним є залучення етнографічних даних. Якщо в етнографічному плані окреслений період досліджувався безперервно з кінця ХІХ ст. і по сьогодення1, то щодо його ґрунтовного та всебічного археологічного вивчення ми можемо говорити лише з кінця ХХ ст.

На території Східної Європи взагалі та України зокрема ми спостерігаємо декілька способів несірникового добування вогню, що були зафіксовані етнографічними та археологічними дослідженнями. Усі вони у різній мірі повсемісно застосовувалися на протязі усієї козацької доби та навіть аж до початку ХХ ст. (Рис. 1, 2).

Найменш поширеним, але таким що мав найдавніші корені, був спосіб тертя дерева об дерево. Таке «витирання вогню» на території Білорусії та Росії було зафіксоване та досить добре описано Д.К.Зеленіним2. Найбільш простими та використовуваними були пристрої з двох чи трьох дощок (колод). У пази закріплених нерухомих дерев’яних брусків кладеться трут, а зверху, у цей же паз — ще одна дошка. Останньою за допомогою держаків чи мотузки інтенсивно труть, поки трут у пазі не почне тліти (Рис.1:2-3). Крім цих способів застосовували пристрої, що нагадували коловороти (Рис.1:1). На вісь із маховиком одягалося «коромисло», яке, піднімаючись чи опускаючись, приводило стержень, що був опущений у отвір з трутом, у рух. У пізні часи для таких цілей використовували навіть деревообробні верстати. Такі пристрої у білорусів мали назву «агневіца», у північних росіян — «вертушок»3.

Найбільш поширеним способом добування вогню за Гетьманської доби був метод висікання (вирубування, кресання). Для цього використовували кремінь та залізне кресало. За етнографічними даними, останнє називалося по різному: на Південній Русі — плашка, плитка, у білорусів та українців — крэcіва, кресиво4. У сучасній українській мові найбільш загальновживаним є термін кресало, хоча досить часто можна зустріти і огниво чи вогниво5.

Рис. 1, 2. Вогнедобування за козацької доби.

Залізні кресала були різноманітних форм. Найбільш поширеними за доби козаччини були два типи: калачеподібні (також зустрічається назва човновидні6) та кораблеподібні. Перший тип з’явився ще в епоху раннього середньовіччя та особливо поширився у києворуський час. Десь з початку ХІІІ ст. такий тип кресал виходить із використання7, але, певно, не повністю, оскільки з ХVІ-ХVІІ ст., а особливо в ХVІІІ ст., ми спостерігаємо появу кресал подібних типів серед предметів побуту населення України (Рис.1:5, 2:1-4). За формою більшість із них нагадує ранні давньоруські екземпляри. Такий тип огнив існує аж до початку ХХ ст.8 і навіть більше того, до його середини (Рис.1:6)9. Часто калачеподібні кресала робилися не методом гнуття, а способом лиття. Такий спосіб використовувався для виготовлення стилізованих зображень песиків, коників, гадюк, птахів10. Одне з таких декоративних «рогатих» кресал зображене на малюнку кінця ХІХ ст. О.Сластіона (Рис.1:4)11.

Іншим типом залізних кресал є кораблеподібні чи лад’єподібні. Вони виникають значно пізніше, ніж перший тип — десь у ХV-ХVІ ст. Особливого поширення вони набувають у ХVІІІ ст. (Рис.2:5-9). Точних даних про їх поширення поряд з першим типом на протязі пізнішого часу (ХІХ — початку ХХ ст.) немає. Так, Д.К.Зеленін відзначає використання таких кресал лише у минулому часі, тобто, на початок ХХ ст. такого типу огнив у вжитку вже не було12. На малюнку 1778 р. (за А.Рігельманом) на поясі білоруса висить прив’язане мотузкою саме таке кресало (Рис.1:8). Цей тип кресал має значно менше різновидів, ніж калачеподібні. Але й серед них зустрічаються фігурні, що імітують, певно, стилізоване зображення галери (Рис.1:7)13.

За козацької доби у якості кресал могли використовуватися і звичайні прямокутні залізні стрижні, які складно виділити серед іншого масового археологічного інвентаря. На користь цієї думки свідчить широке використання такого типу кресал у кочівників золотоординського часу, яким, іноді за вогниво правили уламки шабель чи прості металеві стрижні.

Видобування вогню здійснювалося так. У праву руку бралося кресало (можливо, виходячи із власних експериментальних спостережень, завитки робилися саме для того, щоб у них просовувати декілька пальців для зручного його утримування). У ліву руку брався кремінь та трут. Як показали досліди, проведені Б.Ф.Поршнєвим, найкращим положенням трута є по боках кременю на відстані 4-7 см14. Але також зручним способом є утримання трута лівою рукою так, щоб край того виглядав знизу чи збоку кременя. Ударами кресала вниз по кременю (у залежності від кута ударів можна керувати напрямком польоту іскри) висікається іскра, яку потрібно впіймати на легкозаймистий трут, а потім роздути. Вогонь також висікали над коробочкою, в якій зберігався трут. Після отримання вогню трут гасили, закриваючи коробку кришкою15.

У якості трута використовували певні сорти сушених грибів, переважно березові чи соснові, розм’якшену дерев’яну губку, змочену в селітрі чи просто в людському мокрому, «пижик» (суцвіття очерету рогозу чи куги (Typha), що досить часто вимочувався у воді з попелом соняху та висушувався, а також обгорівша ганчірка16 чи просто жмуток трави. З тліючого трута вогонь переносять на суху бересту (бересто, берестечко), солому, соснові вуглини чи «сірники» — тонкі лучинки, кінець яких був окунутий в сіру та висушений17.

Слід назвати ще один спосіб добування вогню. Це кресання кременю об кремінь (крім кременю застосовувався кварцит, кварц, пірит та навіть галька)18. Експериментальні досліди Б.Ф.Поршнєва доводять можливість добування вогню таким чином. Тим більше, його дослідження свідчать про застосування цього стародавнього методу добування вогню ще в ХІХ — на початку ХХ ст.19, а, отже, цей спосіб міг мати місце і раніше, за козацької доби.

Набори для добування вогню мали стаціонарну форму (великі коловоротні механізми, які застосовувалися переважно в будинках чи біля них) та переносні. Останні — кресало, кремінь та трут — під час подорожі зберігалися в шкіряних гаманцях, іноді оздоблених мідними бляшками, ґудзиками тощо. Їх носять у кишені на поясі або на окремому ремінці через плече20. Називалася вона по різному: сумка, огнивенка, огневиця, малагейка, каліга, гаманець, лядунка, кошель, саква, мішечок, торбинка21. До появи кишень у ХVІІ ст. такі мішечки прив’язувалися до пояса22. Ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. пояс використовувався як кишеня для зберігання вогневидобувачів та люльок з кисетами23. Околиця шапки теж часто правила козакові за кисет чи кишеню, куди він клав тютюн, люльку та засоби для добування вогню24.

Як бачимо, традиція вогневидобування на території України та на східнослов’янських землях має давню історію. За допомогою поєднання етнографічних та археологічних даних можна у певній мірі відтворити ті способи добування вогню, що існували за доби козаччини. На всій території України традиції висікання та витирання вогню зберігаються аж до початку ХХ ст. і характеризуються наявністю ряду різноманітних способів добування вогню.

_________________________________________________________________

1Вовк Х.Т. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мис-тецтво, 1995. — 336 с.; Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. — М.: Наука, 1991. — 511 с.

2Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография… — С. 128-130.

3 Там само. — С. 129.

4 Там само. — С. 127.

5Шаповалов Г.І. Судноплавство у духовності давньої України. — Київ-Запоріжжя: Дике поле, 2001. — С.134-135, Українці: історико-етнографічна монографія / У 2-х кн. — Опішне, 1999. — Кн. 1 — С.108, 110.

6 Шаповалов Г.І. Судноплавство … — С. 134-135.

7Колчин Б.А. Железообрабатывающее ремесло Новгорода Великого // МИА. — Л.-М.: Изд-во АН СССР, 1959. — № 65. — Рис. 85.

8Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография… — С. 127.

9Поршнев Б.Ф. Новые данные о высекании огня // Краткие сообщения института этнографии им.Н.Н.Миклухо-Маклая. — М.: Изд-во АН СССР, 1955. — Т. ХХІІІ. — С. 62.

10 Воропай Олекса. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. — К. Оберіг, 1993. — С. 369.

11Єфименко О.Я. Історія України та її народу. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 121.

12Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография… — Рис. 50 .

13Шаповалов Г.І. Судноплавство... — С.135-136. – Рис. 3:139-142.

14Поршнев Б.Ф. Новые данные… — С. 66.

15Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография... — С. 127;

16Вовк Х.Т. Студії… — С.59; Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография... — С. 127; Поршнев Б.Ф. Новые данные…— С. 65.

17Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография... — С. 127-128.

18Поршнев Б.Ф. Новые данные…— С. 61-67.

19Там же. — С. 61-62.

20Вовк Х.Т. Студії… — С. 59.

21Українці: історико-етнографічна монографія. — Т. 1. — С. 110; Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография... — С. 128;

22Рабинович М.Г. Очерки материальной культуры русcкого феодального города. — М.: Наука, 1988. — С. 178.

23Николаева Т.А. Украинская народная одежда: Среднее Поднепровье. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 68.

24Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. — С. 160; Українці: історико-етнографічна монографія. — Т. . — С. 108.

Константин Красильников (Луганск)

О вооружении и статусе населения степей

юго-востока Украины в раннем средневековье

Лесостепи и степи Левобережья в раннем средневековье (VIII-X вв.) были заняты различными этносами: славянами, аланами, праболгарами, уграми. Их олицетворением являются археологические культуры. Ираноязычные аланы и тюркоязычные праболгары составили этнический портрет салтово-маяцкой культуры (СМК). Однако социальный статус населения был неодинаков, это просматривается письменными свидетельствами и археологическими данными.

В ретроспективе VIII-X вв. лесостепная зона определена понятиями: «северо-западный рубеж Хазарского каганата», «аланский вариант салтовской культуры», «славяно-хазарское пограничье», «на лесостепном пограничье», степную характеризуют только одним определением – «степной вариант салтовской культуры».

Приметы «пограничья» прослеживаются по двум признакам: укрепленным поселениям – городищам, белокаменным крепостям на высоких меловых террасах, мысах рек лесостепи. Расположены они на расстоянии от 10 до 20 км одна от другой и уже этим, вместе с поселениями, создают единую линию укреплений. Семь крепостей сосредоточены в верховьях Северского Донца. В степном регионе ничего подобного, что напоминало бы фортификацию, не прослеживается1.

Свидетельством приграничья являются захоронения воинов нередко в амуниции всадника и с оружием. Оружие дальнего и ближнего действия: луки, стрелы, сабли, боевые топоры, – являлось необходимым условием гарантий жизни и защиты имущества.

В иной ситуации пребывали племена, проживавшие в степном регионе. Удаленность от пограничий на расстояние в 300-400 км, глубокая периферия каганата, а также хазаро-утигурская война сер. VII ст. определили статус и степень зависимости местного населения.

В обосновании этих тезисов сошлемся на предметы вооружения, обнаруженные на поселениях и в захоронениях из степного Подонцовья. Арсенал «военных источников» едва приблизился к 30 ед.

Принимая во внимание назначения (функцию) каждого вида оружия, а также предметов, имеющих косвенное отношение к системе вооружения и экипировки воина (всего 26 ед.), различаем пять типов вещей: тип І – боевые топоры (4 экз.), тип ІІ – кистени (17 экз.), тип ІІІ – копье (1 экз.), тип ІV – кинжал (1 экз.), тип V – стрелы (3 экз.).

К сопутствующим оружию относим костяные обкладки луков – 10 экз., отдельно выделяем упряжку всадника – стремена (7 экз.), удила (3 экз.), пряжки и кольца. Предметы амуниции (поясные наборы) здесь встречаются редко.

Оружие ближнего боя.

Тип І, топоры (два из захоронения, два в жилищах) по форме лезвия различаются двух видов: с треугольным и прямым лезвием, молоточковидными расширениями обушка. Формы топоров изогнутые с выемкой или выемки в средней части. Топоры изготовлены кузнечным способом и относятся к числу легких боевых чеканов, распространены у алан ІХ-Х вв.2.В степном регионе у праболгар боевые топоры не применялись.

Тип ІІ, кистени четырех подтипов: металлические (железо, бронза, свинец), костяные, керамические и каменные (мергель). По форме гирьки подразделяются на шаровидные, грушевидные, биконические, овальные, дисковидные, фигурные (из таранных суставов крупных животных). Во всех гирьках сквозные отверстия диаметром от 4 до 8 мм, вес колеблется от 70 до 115 гр.

Железные шаровидные гирьки кистеней известны на памятниках лесостепей и реже в степях (Желтое, Сидорово)3. Гирьки, отлитые из бронзы, вообще попадаются очень редко, в степной части, в Лысогоровке пока что единственная находка. Гирьки, отлитые из свинца в форме биконуса, известные почти на каждом катакомбном могильнике VIII-X вв. в лесостепи, для степных памятников это такое же «открытие», как и гирька из бронзы.

Наибольшее распространение в степи получили гирьки кистеней, сделанные из кости. По форме они подразделяются на шаровидные, удлиненно-овальные. Новым направлением в вопросе о кистенях следует считать фигурные гирьки из таранных костей крупных животных. Костяные или роговые гирьки к кистеням превалируют в степных салтовских памятниках ІХ-Х вв., аналогии им прослежены в древнерусском вооружении Х-ХІІ вв.4.

Найдены две гирьки, вылепленные из глины и обожженные до керамического состояния. Такие же известны в степном Поволжье, в VIII в. они в степном Подонцовье, но в лесостепном Подонье встречаются очень редко.

Заслуживает внимания сложносоставной кистень из захоронения у с.Обозное на Северском Донце. В отверстии костяной гирьки грушевидной формы сохранился железный стержень. Такие кистени относятся к боевому оружию раннего средневековья5, в кургане он находился в захоронении воина с высоким социальным статусом. Аналогичные кистени известны в крепостях, например, Саркел - Белая Вежа, слой Х века6.

Тип ІІІ, втульчатый ивовидной формы, в сечении овальный, наконечник копья из железа. Найден в жилище селища Рогалик. На памятниках СМК копья практически неизвестны, поэтому аналогии ему среди славянского (XI-XIII вв.) либо западносибирского (VIII-X вв.) оружия.

Тип IV – кинжал, прямой, черенковый, обоюдоострый, колющий относим к оружию рукопашного боя. Они известны в катакомбных захоронениях лесостепи, в степных памятниках лишь в случайных ситуациях.

В заполнении построек селища Рогалика обнаружены три наконечника стрел – V тип оружия. В отличие от трехлопастных наконечников из аланских катакомб здесь двухлопастные, плоские. География распространения и хронология применения двухлопастных наконечников стрел очень широкие: от Сибири до Европы, от VI века и позднее.

Применение стрел предусматривает пользование луком, но о них свидетельствуют лишь костяные накладки двух видов: серединные и концевые. Накладки луков известны в памятниках VIII – X до XII вв., в частности, в захоронении у с. Обозное их относят к VIII веку7.

В степных памятниках VIII-X вв. слабо представлены конская упряжка, стремена, удила, пряжки, сбруя. Единичность находок свидетельствует об отсутствии в степной части СМК всадничества как рода войск.

В целом по находкам нетрудно заметить преобладание в степи простейшего, почти «бытового» оружия, к примеру, кистеней. Судя по всему, они являлись «народным» для самообороны или даже «разбойничьим оружием», бытующими в среде гражданского населения. Поражающие возможности кистеней убедительно подтверждаются травмами черепов8.

Итак, в степном Подонцовье обнаружено практически все многообразие гирек-кистеней, в то же время единственного массового вида вооружения в системе возможно возникших «ополчений», сформированных на селищах для выполнения внутренних задач. Однако Хазарский каганат был уязвим как со стороны соседей (славян), так и внутри со стороны подчиненных им же народов. Поэтому статус населения из лесостепного и степного массивов был неравнозначным.

На отдельных территориях и участках пограничья хазары привлекали к военному делу местное население – алан. Они входили в состав вооруженных структур, например, пехоту, оснащенную луками, боевыми топорами и другим оружием. Находясь в крепостях и в поселениях, аланы обеспечивали эшелонированную оборону северных и западных рубежей каганата.

Иная функция отводилась населению степей - праболгарам – «черным болгарам». Их основная обязанность – заниматься хозяйством, платить дань хазарской феодализированной администрации9. Это население было лишено прав участия в военном деле, ношения оружия, поэтому среди 300 захоронений праболгар степного Подонцовья не более 10, в которых находилось оружие, к тому же несовместимое с понятием наступательного, известного в захоронениях воинов хазар и алан.

Нет у праболгар и конного военного строя, пока не найдено ни одной сабли, доспехов, здесь же нет ни одной крепости и даже земляных укреплений, в которых возможны средоточения военных контингентов.

В свою очередь, местное население не проявляло противодействия каганату, по крайней мере, признаки конфликтности не прослеживаются, напротив, развитие хозяйства и соразмерность уклада привлекали в степи население из близких славянских и более отдаленных территорий, например, раннесредневекового Хорезма10.

Отсутствие в среде праболгар военных структур, опыта, арсенала оружия объясняют обстоятельства быстрой гибели салтовской культуры, в условиях, когда население было лишено возможности собственной защиты.

_________________________________________________________________

1 Красильников К.И. Возникновение оседлости у праболгар Среднедонечья // СА. 1981. - № 4-С. 122-124.

2 Плетнева С.А. На славяно-хазарском пограничье. - М.: Наука, 1989. - С. 74-76.

3 Крыганов А.В. Кистени салтово-маяцкой культуры Подонья // СА. 1987. - № 2. - С. 63-67.

4 Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие // САИ-Вып. ЕІ-36-Л.: Наука, 1971. - С. 64-66.

5 Артамонов М.И. Белая Вежа // СА. 1952-XVI. - С. 76. – Рис. 52.

6 Щербак А.М. Знаки на керамике и кирпичах из Саркела – Белой Вежи // МИА, 1959. - № 75. - Т. ІІ. - С. 363-364.

7 Комар О.В., Піоро В.І. Кургани хозарського часу на Луганщині / Vita Antigua, 1999. - № 2. – К. - С. 150-154. – Табл. 2.

8 Артамонов М.И. История хазар. - Л.: Наука,1962. - С. 170-175.

9 Красильников К.И., Руженко А.А. Захоронение хирурга на могильнике у с.Желтое // СА, 1981. – № 1. - С. 285-288.

10 Красильников К.И. Новые данные об этническом составе населения степного Подонцовья VIII – нач. Х вв. // Степи Европы в эпоху средневековья. - Донецк. 2001. - С. 318-320.

Світлана Маєвська (Полтава)

Сезонне використання природних барвників для фарбування тканин українського народного костюму доби пізнього середньовіччя

Перед дослідником, що вивчає побут та ремесло, завжди стоїть проблема достовірності власних висновків у тих розділах, що більше будуються на загальному знанні епохи, ніж на конкретних матеріальних джерелах. Особливо ж гострою ця проблема є у вивченні текстилю та виробів з нього, що в археології і до сьогодні є рідкістю.

Археологічний текстиль доби середньовіччя та більш раннього часу ускладнює роботу дослідника ще й тим, що відновити колір дуже пробле­матично, а саме колір може дати інформацію і про час поховання, і про соціальний стан похованого, і про розвиток міжрегіональної торгівлі1.

Історичні джерела говорять про використання верхівкою українського тогочасного суспільства багатих привозних шовкових тканин2, про їх ба­гату кольорову гамму3. Низи ж суспільства використовували коричневі, сині відтінки, особливо любили червоний колір4, без якого не було в жод­ному регіоні України костюму дівчини на виданні5. У дослідника виникає природне питання: якими барвниками природного походження (бо хіміч­них барвників не було до початку ХІХ ст.)6 користувались наші предки.

Як відомо, природні барвники бувають рослинного і тваринного похо­дження. Розглянемо ті з них, які були доступні в XIV – XVIII ст. в Україні.

На території України росте близько 70 видів рослин, які можна використовувати як барвники7 і які, поза сумнівом, так і використову-вались в добу середньовіччя. Порізно вони дають не дуже багато відтінків, але можливі їх комбінації, використання протрави тощо давало нашим предкам близько 800 відтінків усіх основних кольорів спектру8.

Рослини наших широт містіть з барвників, доступних людям дотехнологічної епохи в основному хлорофіл, який дає зелені кольори, та жовті і коричневі барвники (каротин, ксантофіл)9. Приємними винятками є хіба що підмаренник - Galium verum L. та - вайда Isatis tinctoria L., що дають інтенсивні рожевий та синьо-блакитні кольори.

Природні барвники видобувались з усіх частин рослини: кореня, стебла, кори, заболоні (підкорові волокна), пагонів, листя, квітів, плодів – всі частини давали часто не просто різні відтінки одного кольору, а різні кольори. При цьому на відтінок впливали такі умови, як сезон та час заготовки, кліматичні, ґрунтові та геологічні умови місцевості, погодні умови під час заготовок, вік рослини10.

В даній роботі нами буде розглянуто вплив лише одного фактору – сезонного. Саме врахування сезонного фактору може вплинути на визначення часу виготовлення матеріалу для костюму, а отже може вирішити одне із вирішальних питань історії господарства: відокремлення ремесла від сільського господарства чи його відсутність, що допоможе встановити рівень розвитку виробництва.

Кольорова гамма мала чітко виражений сезонний характер, бо, за невеликим виключенням, тільки свіжозібрана сировина дає інтенсивний колір11. Лише кору і заболонь чорної вільхи - Alnus glutinosa gaerth., необхідно витримати близько 10-12 місяців перед використанням12.

Кору жостеру, дикої яблуні, дуба, осики, барбарису, чорної бузини, ялівцю, ялини, сосни, горобини, ясену, ліщини, берези, черемхи збирали навесні, коли вона порівняно легко відділялась від стовбура. Тому, відповідно, «весняними» кольорами були:

· коричневий (кора берези, жостеру, ялини, дикої яблуні, дуба, ялівцю, осики, черемхи, чорної бузини, сосни, горобини), що дає багату палітру відтінків:

· рожево-коричневий (береза);

· чорно-коричневий (ялівець);

· коричнево-сірий (жостір);

· коричнево-жовтий (дика яблуня);

· сірувато-коричневий (верес);

· зелено-коричневий (осика);

· червоний (барбарис, горобина), що дає відтінки: рожево-коричневий (береза);

· жовтувато-червоний (барбарис);

· червоно-коричневий (горобина);

· синій (дуб, жостір, береза), що дає відтінки:

· синювато-сірий (жостір);

· світло-синій (дуб);

· сірувато-синій (дуб);

· сірувато-ліловий (береза);

· жовтий (дика яблуня, верес, ялина, осика, ялівець, барбарис, бузина, ясен), що має відтінки:

· золотаво-жовтий (дика яблуня);

· коричнево-жовтий (дика яблуня, чорна бузина);

· зеленувато-жовтий (ялина, ясен);

· світло-жовтий (черемха);

· червонувато-жовтий (барбарис);

· лимонно-жовтий (дика яблуня);

· чорний (ялівець, ясен, ліщина), що має сіруваті, брунатні, зеленуваті та синюваті відливи;

· зелений (верес, осика, ялівець, горобина, ясен) з різноманітними відтінками, яких може бути до 50.

Навесні ж фарбують і барвниками з молодих пагонів ялини, вересу, листя берези, вільхи, що збагачували зелену палітру.

Влітку до сировини для фарбування додавались квіти, листя, плоди і стебла трав’янистих рослин, що звичайно збирались в період максимуму біологічної активності, тобто – під час цвітіння:

- лісова купина (травень - липень);

- багно звичайне (травень - вересень);

- підмаренник північний (червень - липень);

- вайда (травень - червень);

- звіробій звичайний (травень - липень);

- материнка звичайна (червень - вересень);

- волошка синя (червень - серпень);

- череда трироздільна (липень - вересень);

- кропива жалка (квітень - вересень);

- роман фарбувальний (травень - червень);

- приворотень (травень - липень);

- калган (червень - липень);

- гадючник (червень - липень).

Крім того, все літо використовувались дудник, плаун, герань лісова, зозулині черевички, листя і плоди конвалії, бедринець, іван-чай, конюшина, зелене жито, осока, пижмо та багато інших рослин. Звичайно, розширювалась та ставала інтенсивнішою кольорова гамма фарбованих тканин, що використовувались для пошиву одягу в цей час. Збільшується, досягає максимуму кількість відтінків, особливим багатством вирізняються коричневі, жовті, зелені кольори. Водночас можна помітити певну бідність синіх, блакитних, червоних кольорів, що, напевне, і стало зумовлювати їх особливу цінність та соціальну спрямованість13. Саме це диктувало високий попит на дорогі імпортні барвники для одержання синіх і червоних відтінків – індиго і пурпуру.

Осінь дещо збіднює палітру середньовічного текстилю. Використовується для пофарбування лише коріння і кореневища та зібрані раніше висушені рослини та їх частини. За дуже малим виключенням з них можна отримати бляклі, бліді кольори та відтінки:

- рожево-бежевий (суха кора і заболонь берези);

- коричнево-бежевий (заболонь вільхи);

- цеглисто-коричневий (кора вільхи);

- цеглистий (суха заболонь жостеру);

- сірувато-жовтий (суха заболонь горобини);

- лілувато-рожевий (коріння підмаренника);

- червоно-вишневий (зрілі плоди звіробою);

- жовтувато-коричневий (лушпиння цибулі);

- чорнувато-сірий (лушпиння квасолі);

- ненасичений коричневий різних відтінків (лишайник пармелія);

- сірувато-коричневий (шишки ялини);

- світло-бежевий (шишки сосни);

- блідо-жовтогарячий (насіннєві кошики пижма).

Взимку, скоріше за все, використовувались для пошиття одягу тканини і пряжа, фарбовані в інші сезони. При потребі господиня ж завжди могла використати сухі рослини. Для отримання зеленувато-болотного і сіро-зеленого кольорів ще можна було застосувати сінну потерть.

Барвником тваринного походження в Україні був червець, личинки комахи-шкідника родини неповнокрилих, що водились на корінні суниць, за назвою якого навіть називається місяць червень, коли його заготовлювали14. Він давав яскраво-червоно-карміновий насичений колір, що не вигорав на сонці і не вилинював при пранні15. Наскільки цінувався цей колір, можна побачити з того, що одна ложка червецю заміняла усі види повинностей з селянського господарства за часи Речі Посполитої16.

Для закріплення барвника на пряжі чи тканині застосовувалось протравлювання. Протравлювали хімічними (галун, мідний купорос, залізний купорос, сіль) чи природними (мурашина кислота, оцет, березовий попіл, розсіл квашеної капусти) протравлювачами17. Протравлення могло, в залежності від традиційного для даної території рецепту, здійснюватись трьома способами:

1. попереднє протравлення, коли фарбується в барвникові раніше протравлена тканина чи пряжа;

2. одночасне, коли протравлювач є частиною рецептурного розчину барвника;

3. наступне, коли матеріал, тільки пофарбований, тут же занурюється в розчин протравлювача.

Очевидно, спостерігались переваги, які надавались одному з переважаючих способів протравлювання в різних регіонах та в різні часи, що давало різницю у відтінках та насиченості барв костюму. Взагалі, залежно від протравлювача, способу його застосування та тривалості самого протравлення, наші предки могли досягати набагато більшої кількості відтінків.

Іншим способом збагатити палітру кольорів одягу було змішування рослин18. Так, суміш багна болотного і коріння підмаренника в пропорції 1:4 з одночасним протравлюванням з мідним купоросом давала інтенсивний червоно-коричневий відтінок. Наслідувати майже точно колір дорогого пурпуру дозволяв відвар коріння підмаренника північного із сухими квітами череди та незначною кількістю плодів чорної бузини з наступним протравлюванням у настої березового попелу.

Широко застосовувалось і повторне фарбування, коли тканину, фарбовану в один колір першим барвником перефарбовували іншим, зазвичай темнішим по світлішому19. Так, наприклад жовту тканину, фарбовану у відварі листя берези з галуном, повторно фарбували у відварі суцвіть материнки звичайної з сіллю. Клір отримували – червоно-фіолетовий, недоступний при застосуванні інших природних барвників.

Для розширення гамми доступних кольорів застосовували додавання дорогих імпортних барвників до місцевої сировини. Як, наприклад, настій жолудів дуба з додаванням 1-2 крапель настою натурального індиго дозволяв отримати тканину тільки трохи світлішу за фарбовану натуральним індиго.

Як бачимо, проблема вивчення етнографічно зафіксованих рецептів фарбування тканин і пряжі, їхньої регіональної різниці, дозволить уточнити дані, отримані з інших джерел про розвиток промислів, про територіальну різницю в колористиці народного костюму. Хотілось би поставити проблему: виявлення хімічним способом барвників природного походження, напрацювання методів встановлення рецептури фарбування текстилю, який поки що застосовується дуже мало. Саме це дозволить нам розширити коло наших знань про життя та побут народів різних територій, про формування комплексів народного одягу.

__________________________________________________________________

1 Соболев Н.Н. Очерки по истории украшения тканей. – М.-Л., 1934. – 435 с.

2 Георги И.И. Описание всех в Российском государстве обитающих народов, их житейских обрядов, обыкновений одежд и жилищ, вероисповеданий и прочих достопримечательностей.– СПб., 1799, – Ч. 3 - С. 318.

3 Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / Пономарьов А.П., Артюх Л.Ф., Косміна Т.В. та ін. – К., 1993. – С. 137-138; Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів: У двох частинах. – К., 1978 – Ч. І. - С. 159-160.

4 Ніколаєва Т.Н. Історія українського костюма. – К., 1996. - С. 35; Стамеров К.К., 1978, - Ч. І. – С. 160; Культура і побут населення України: Навчальний посібник / Наулко В., Артюх Л., Горленко В. – К., 1993. - С. 123.

5 Здоровега Н., Матейко К. Краса народного вбрання // Народна творчість та етнографія. – 1970. - №1. – С. 30-39; Маркевич Н. Обычаи, поверья, напитки и кухня малороссиян. – К., 1860. - С. 97-99; Українська минувшина, 1993. - С. 138.

6 Щавинский А.В. Очерки по истории живописи и технологии красок в древней Руси. – М.-Л., 1935, - С. 6-9; http: //sweetukraine.narod.ru/odyag/odyag1.html

7 Щербаківський В.М. Українське мистецтво. – К., 1995. – С. 119.

8 Історія української культури / заг. ред. І.Крип’якевича. – К., 1999. – С. 99; Ксенія Колотило: Альбом / Автор-упорядник Д.І.Богданова. – К., 1992. – С. 6-8; Щербаківський В.М. Українське мистецтво… – С. 119.

9 Щавинский А.В. Очерки по истории.... - С. 14-23; http: // www.nataly-violet.ru/ variegated.htm.

10 Нова хата: У справі народної ноші // Журнал для жіноцтва «Нова хата». - Львів, 1932. - №1. – С. 13-17.

11 Жоголь Л.Є. Фарбування тканин і пряжі // Прикрась свій дім / Упорядник Царук В.В. – К., 1990. – С.284-296.

12 Колос С.Т., Хурчин М.Д. Декоративні тканини – К., 1949. – 131 с.; Жоголь Л.Є., 1990. – С. 284-296.

13 Головацкий Я.Ф. О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии. – СПб., 1877. - С. 477-478; Українознавство: Посібник / Укл. Мацюк В., Пугач В. - К. – С. 159-160; Культура і побут населення України, 1993. – С. 119-120.

14 Нова хата: У справі народної ноші … Жоголь Л.Є., 1990. – С. 284-296.

15 Тимошенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII – XVIII ст.) – К., 1992. – С. 83-94.

16 Балтарович З.Е. Україна в дослідженнях польських етнографів. – К., 1976. - С. 38-41.

17 А.В.Щавинский. Очерки по истории. - С. 44-56.

18 А.В.Щавинский. Там само. - С. 32-40.

19 Крупа Т. Застосування методів природничих наук при дослідженні текстилю IV століття до н.е. – VI століття н.е. (за матеріалами Криму) // Археологія. – 2000. - №3. – С. 112-122.

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ)

Рибний промисел, названий Гардом

Головним продуктом споживання на Запоріжжі була риба. І хоча вона у великій кількості водилася в усіх водоймищах запорозьких земель, все ж найбільші запаси цього цінного продукту споживання знаходились у лиманах, в Бозі (р. Південний Буг) та Дніпрі.

Якщо бюджет Війська Запорозького складався із платні держав, на службі яких знаходились запорожці, прибутків з мита за транзитного перевозу товарів через Запорожжя, частки від зиску з перевозів, торгівлі, промислів, трофеїв воєнних походів тощо, то місцеве населення запорозьких земель – черкаси існували, головним чином, за рахунок свого господарювання. Оскільки різноманіття потреб не співпадало з вузьким напрямком видів спеціалізації місцевого господарювання, всілякі предмети споживання доводилось ввозити на Запорожжя. А багатство рибних запасів давало місцевим жителям можливість вилов риби зробити товаром, реалізація якого забезпечувала основну частку закупівлі необхідних товарів у сусідніх державних утвореннях того часу.

Аналізуючи матеріали комісії по взаємним претензіям з конфліктів між поляками та запорожцями, маємо висновок, що поряд з продажем коней риба у запорожців була головним товаром. Письмові свідчення часів середньовіччя вказують, що на рибу вимінювали ліс для господарських потреб Гардової паланки в сусідньому Брацлавському воєводстві, через те, що в цій паланці гостро відчувалась нестача свого лісу.

Отже вузька спеціалізація місцевого господарства з одного боку призводила до розвитку міждержавних торговельних стосунків, а з іншого – стимулювала розвиток на Запорожжі значних рибних промислів. Звідси специфіка місцевого господарювання створювала основу для розвитку дійсно ринкових відносин, як альтернативу існуючому дрібнотоварному та натуральному господарюванню в сусідніх державних утвореннях.

З історичних джерел відомо, що січовики рибальством нехтували. Воно і не дивно. Більшість у Січі були втікачами з феодальної України, де значна частина водоймищ була власністю шляхти, тому з дитинства ці козаки не були привчені добувати рибу, тим більше в порожистих місцях та в причорноморських лиманах. Отже головними рибалками були місцеві черкаси, для яких пороги Дніпра і Південного Бугу, як і морська стихія, були рідними з дитинства. Цим і пояснюється, що, в основному, саме з них набирали команди у морські походи1.

Одним з найвідоміших промислів того часу був рибний промисел в Гарду і метод, яким виловлювали рибу, називали гардовим. Немає більше аналогів цьому унікальному способу лову, а отже він потребує свого опису.

З давньої давнини місцеві жителі біля ріки Бог спостерігали, що навесні величезні маси риби, керуючись вічним покликом, направлялись з моря догорои до порожистих місць ріки, де відбувався масовий її нерест. В цей період на перекатах, водограях вода ставала срібною від риби. І все завдяки гідрологічним особливостям Богу. Ця ріка в південній своїй частині на достатній відстані тече у каменистому каньйоні, з великою кількістю порожистих місць, перекатів, мілин, маючи при цьому незначний (в порівнянні з Дунаєм, Дністром, Дніпром, Доном, Кубанню) виток води.

Коли навесні починались перші сонячні, теплі деньки гранітне каміння в каньйоні нагрівалось. Серед цього прогрітого ложа вода ріки швидко ставала теплою. Отже тепла вода Богу стрімко стікала до моря. Косяки риби, готові до нересту, почувши теплу воду, починали свій рух вгору Бог-рікою до порогів, де були споконвічні нерестилища. Гирло ріки завширшки близько восьми кілометрів дозволяло величезній кількості риби починати свою подорож.

І не дивно, що місцеві жителі шукали можливість, як цю рибу виловити для своїх потреб. Так вони почали робити западні для риби, тобто своєрідні кам’яні мішки, куди вона набивалась. Найкращі і місткі западні утворювали між островами та берегом, а щоб у мішку було добре дно, робили гать з каменю, тобто гард.

Особливо відповідав можливостям западні один з численних островів. Довжина острову та ширина протоки ріки в цьому місці дозволяла спинити велику кількість риби. Незначний рівень ріки давав змогу відносно легкому її вилову. Біля нижнього кінчика острова з каміння природно влаштована лійкоподібна фігура на поверхні води. Кращого місця влаштувати косякам риби западню і годі було шукати. Так самою природою підготовлено місце для гарду.

Цей спосіб лову стає відомим з історичних джерел в часи пізнього середньовіччя, як головний рибний промисел у запорозьких козаків. План-карти Запорозького Гарду Даніеля де Боскета від 1742 та 1745 років фіксують місце гардового промислу, що дало змогу вести цілеспрямований пошук слідів гарду.

Та все ж з впевненістю можемо говорити, що ще за антських часів лов риби способом гарду використовували місцеві жителі. Поселення Гард, як столиця антської держави стає відомим з V ст. Про це свідчать візантійський письменник Менандр, датські літописи, записано в історії норвезького пророка Одина. Але ж він з’явився не водночас. В цей історичний період джерела фіксують Гольмгард, тобто гардовий острів. Здоровий глузд дає нам право зробити висновок, що тільки один з численних островів в цій місцині названий гардом. Бо тільки біля нього таким чином ловили рибу. Та й поселення, яке організувалось біля цього лову з часом охрестили Гардом. Отже ще в далекі часи вже існував та розвивався гардовий промисел риби.

Велика кількість риби цінних порід, виловленої гардом, робила цей промисел особливо значимим. Серед цінних порід, виловлених гардом, відомі: веризуб, осетр, білуга, кефаль, стерлядь. Так, тільки за два місяці 1771 р. у вигляді дарунків запорозькій старшині гардом виловлено 4380 штук делікатесного веризубу3. Промислове значення мав тут вилов сома, коропа, марени, щуки, судака, ляща, головня, шамаї, рибця, підуста, білизни, тарані.

Ретельне обстеження території, де розташовувався гард, допомогло відшукати його сліди в нижній акваторії: місце входу риби в акваторію гарду, канал в гард, греблю, місце кріплення рибальських лаштунків в камені біля каналу. Віднайдено сліди древньої дороги, прокладеної серед скель, яка вела до верхньої гаті гарду, де була переправа на Гардовий острів, згідно з планом Боскета.

Знання особливостей місцевості, спілкування з дитинства із старими рибалками, традиції пращурів, які забивали свій гард, наочне бачення влаштованих місцевими рибалками гардів, праці Д.Яворницького та А.Скальковського дали змогу автору цієї розвідки схематично відтворити конструкцію козацького гарду.

Схема-конструкція козацького гарду:

1 - гать-перехід на Гардовий острів, яка слугувала для затримки косяків риби, що йшла вгору; 2 - Гардовий острів; 3 - акваторія гарду; 4 - гребля-відсікатель виходу риби з гарду; 5 - направляючі скоси для заходу риби в акваторію гарду; 6 - канал для пропуску риби; 7 - фіксатор в камені для кріплення рибальських лаштунків; 8 - дорога, яка вела до лову і переправи на Гардовий острів.

Гать, яка показана на плані Боскета, що знаходилась у верхів’ї острова і слугувала з’єднуючим мостом між островом та берегом, за значний проміжок часу відділяючи нас від козацьких часів і великої руйнівної сили криги весняної повені на порогах гарду, повністю зруйнована. Тільки залишки дороги, яка вела до цієї гаті, дають можливість визначитись з її місцем.

Головною метою гаті, яку камінням забивали у верхній частині між островом та лівим берегом, було зупинити рух маси риби вгору. Тому в ній робили вікна, метою яких був пропуск води в річці, а для вилову риби та її затримки у вікнах ставили верші та язи. Щоб гать з каменю не сповзала під тиском течії, в дно ріки забивали палі, які втримували кам’яну гать, тобто робили заколи. Так, в книзі під назвою „Русалка”, надрукованій у Вільно в 1840 р. вміщено уривок з „Нотаток литовського дворянина”, де розповідається, що мандруючи через Гард в козацькі часи, він спостерігав встановлені між каменями сплетені з лози язи для вилову риби4. Крім того, ця гать на порогах дозволяла поставивши через вікна трапи створити міст, по якому в разі небезпеки нападу жителі та воїни могли переправитись на острів5, зняти за собою трапи та організувати неприступну оборону невеликим числом.

В нижній акваторії рукава ріки між островом та лівим берегом природно існувала кам’яна гряда лійкоподібної форми. Влаштувавши греблю й загативши кам’яну гряду камінням5, рибалки таким чином: по-перше, ходу риби давали необхідний напрямок до греблі; по-друге, гребля стала своєрідним відсікателем поверненню риби назад з акваторії гарду.

1 - гребля в нижній частині гарду; 2 – видовб в камені для кріплення рибальських лаштунків.

Отже, ідучи на нерест вгору проти течії вздовж лійкоподібної гаті риба заходила в акваторію гарду і потрапляла в западню. Маси риби все підходили знизу в гард, наповнюючи собою цей замкнутий камінням простір. Поряд з лійковидним входом в акваторію гарду проклали канал. На березі цього каналу (ширина 5 м, довжина 20 м) в камені продовбали отвір діаметром 20 см і глибиною біля 50. Цей отвір слугував кріпленням снасті для лову риби, щоб споживати її під час нересту.

За три версти від запорозького гарду нижче за течію ієрархи церкви започаткували архієрейський гард. Не забарився і новий пан Акацатов з правого берегу організувати свій гард, який приносив йому великі прибутки. Після жовтневого перевороту 1917 р. нова влада за планом ГОЕЛРО у 1924 р. за 20 верст від урочища Гард вниз річкою біля села Олександрівка працею місцевого населення започаткувала на Україні гідроелектростанції. Гребля ГЕС перекрила доступ риби з Чорного моря. Так, ріка Південний Буг (Бог) загубила своє рибопромислове значення. Басейн північної частини Чорного моря лишився кращих своїх нерестилищ. Бездумне втручання людини в природне середовище різко скоротило запаси цінного продукту харчування.

Проводячи у 1979-1980-их роках археологічні розвідки, дослідник М.Товкайло наштовхнувся на сліди гарду рибалки Хоменка, залишки від його хатини на острові Клепаному. Він ці сліди прийняв за залишки козацького гарду. Зі слів старих рибалок села Богданівки він до хоменкового гарду прилаштував конструкцію панського гарду з правого берегу ріки, що і описав у науковій літературі, стверджуючи, що острів Клепаний буцімто і є Гардовий6, не враховуючи при цьому існуючих історичних документів. На відміну від запорозького гарду, який гардував ріку, тобто городив її, гард, описаний паном Товкайлом, являє собою устрій для лову риби, встановлений на порогах в місці проходу риби і не відповідає поняттю „гард”7.

Метою цього дослідження є не сперечання, а повернути з небуття та нашарувань часу історію унікального промислу та історичну назву Гардовому острову.

________________________________________________

1 Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або Останнього Коша Запорозького. -Дніпропетровськ, 1994. - С.148.

2 Скальковський А.О. Історія Нової Січі… – С. 159.

3 Там само. - С. 173.

4 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - К., 1990. - С. 403, 404.

5 Там само. - С. 404.

6 Свідчення нащадка династії гардівничих О.Хоменка, записані з його слів.

7 Товкайло М. Козацький гард на Бузі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. - К., 2002. - Вип. 11. - С. 255-257.

Владимир Коваль (Харьков)

Клейма-медальоны стеклянной тары как источник

идентификации и атрибутации

В 13 выпуске сборника «Нові дослідження» автор предлагаемого материала очень коротко коснулся идентификации узкогорлой стеклянной тары в том случае, если на плече сосуда изготовитель счел необходимым поместить стеклянные клейма-медальоны.

Практика клеймения стеклянных сосудов подобными клеймами известна уже со ІІ в. н.э. Вот некоторые из них:

ANNI AME BONI BIBЄ

Известны такие клейма с изображением: женской головы, головы ребенка и львиной головы.

По принятой у зарубежных исследователей классификации клейм последние подразделяются на восемь основных типов:

1. С указанием владельца стекольного производства, сопровождаю-щееся изображением титульного герба его рода.

2. Указанием владельца таверны или иного питейного заведения.

3. Содержащее название напитка (одно из первых известных клейм с названием напитка «Port» (портвейн) относится к 1760-м годам и найдена в Великобритании).

4. Гарантийное, указывающее объем сосуда в цифрах, например, 1 L или 1/2 St.

5. Приуроченное к какому-либо событию: коронование, юбилей и т.д.

6. С аллегорическими изображениями (Фортуны, сердца, пронзенного стрелой и т.д.).

7. С указанием производителя напитка.

8. Клейма-украшения, например.: гроздь винограда, маскаронов и др.

Наибольшее количество клейм, начиная с первого известного датированного 1650 г., по своему происхождению относится к Англии. По состоянию на 1982 г. исследователями Европы, Англии, США и Скандинавии было зарегистрировано более 2 тысяч различных клейм стеклянной тары ХVІІ-нач. ХХ вв.

Автору настоящей публикации известно около 200 различных клейм отечественного производства и около 100 – зарубежного. Из датированных отечественных клейм самое раннее относится к 1801 г., хотя еще в 1744 г. правительствующим Сенатом издан Указ об обязательном клеймении всех товаров, производившихся в Российской империи, в том числе и стеклянной тары, причем в клейме владелец гуты должен был указать себя хотя бы инициалами, место нахождения производства и год, в котором данный сосуд изготовлен.

В 1774 г. данный Указ был повторен с дополнениями в части указания в клейме объема сосуда, например, бутылка, полубутылка, штоф, полуштоф».

Впоследствии подобные указы неоднократно повторялись, хотя в 1852 г. стеклянная тара была освобождена от обязательного клеймения. По-видимому, это было связано с тем, что к тому времени достаточное развитие получила литография. Таким образом, все данные, относящиеся к объему сосуда и производителю напитка, содержались на бумажной этикетке или как их тогда именовали, «ярлыке».

Итак, возвращаясь к описанию отечественных клейм І четверти ХІХ в. следует отметить следующие признаки:

1. Как правило, наличие буквы Ф, что, несомненно, означает фабрику.

2. Указание объема либо начальными буквами: Б – бутылка, ПБ – полубутылка, Ш – штоф, либо в сокращенном варианте: «полуб.», «полубуты.», «бут.», «бутыл.», «полштоф», «четвер.ш.».

Вся же остальная, трудно поддающаяся расшифровке аббревиатура клейма относится к владельцу и месту нахождения стекольного завода – фабрики.

В 1801 г. в России был создан Департамент мануфактур и торговли, куда владельцы всех производств и торговых предприятий Российской империи обязаны были заявлять изображения своих клейм. Фонды указанного Департамента содержались в Центральном историческом архиве России и из-за своего чрезмерного объема в 1930-х гг. были попросту сданы в макулатуру. А имеющиеся в библиотеках издания, содержащие перечень владельцев стекольных заводов Российской империи начиная с 1812 г., в качестве вспомогательного источника для расшифровки клейм мало пригодны, т.к. одни и те же инициалы владельца завода могли принадлежать самым разным лицам, заводы которых находились в одно и то же время, но в разных губерниях. Это же в полной мере относится и к перечню владельцев гут Украины ХVІ – ХІХ вв.

Наиболее полно поддаются расшифровке клейма стекольного производства династии Мальцевых, одной из самых значительных фамилий промышленников России, начало которой было положено Александром Васильевичем Мальцевым. В 1750 г. он открыл стекольный завод на лесной даче близ с. Радутине Трубачевского уезда на Брянщине. Заняв ведущее положение в русской стекольно-хрустальной отрасли, Мальцевы начали осваивать свеклосахарное, чугунолитейное и механическое, хлопчатобумажное производства.

Автору известны следующие Мальцевские клейма:

З-с. Знеберь, Орловской губ., завод осн. В 1799 г. Иваном Актмовичем Мальцевым.

Клейма завода Фомы Мальцева

Из клейм аллегорического характера известны всего три:

Пентаграмма, как и гексаграмма, – символы, известные с глубокой древности. Их значение – доброжелательность, гостеприимство, защита от демонических сил. На клеймах стеклянных сосуд известны примерно с середины ХVІІІ в. и имели повсеместное распространение как в Европе, так и в России и на Украине.

По сообщению сборника «Середні віки на Україні» (вип. 1971 р.), на территории Украины существует 351 место, где в ХVІ – ХІХ вв. находи­лись гуты, что отразилось в названии 28 населенных пунктов, существую­щих в настоящее время. Однако эти места до настоящего времени никем не исследовались, за исключением одной разведки, проведенной в 1992 г. экспедицией Сумского краеведческого музея, когда в лесу у села Старая гута были выявлены признаки находившейся там в ХVІІІ – середине ХІХ вв. гуты князей Кочубеев, правда найденные клейма относятся к 1830-1850 гг., когда гута принадлежала Аркадию Кочубею.

В заключение хочется выразить надежду на то, что занятие историей гутного стеклоделия, в которой узкогорлая тара занимает в силу своей массовости ведущее место, не останется уделом одиночек-энтузиастов, а вызовет широкий интерес со стороны профессиональных историков, ар­хеологов, краеведов и вообще всех неравнодушных к истории Украины людей.

Ірина Мусатова (Київ)

Виноробство дунайських козаків

Спеціальних робіт, в яких висвітлюють питання виноробного промислу дунайських козаків, немає. В монографії О.Бачинської “Дунайське козацьке військо (1828-1868 рр.)” є лише статистичні дані про збір винограду, виготовлення та продаж вина дунайськими козаками, станиці та хутори яких були розташовані в південно-східній частині колишніх Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабської губернії і ширше висвітлене питання виноробства на території всієї Бессарабії. Ще робота М.Баллеса “Виноделие в Росії. Ч. V. Бессарабская губ.” (СПб, 1893), книга “Молдаване” (Кишинев, 1977). Окремо слід відзначити роботу колишнього швейцарського колоніста К.І.Тарзана “Виноградарство и виноделие в России” (Одесса, 1874). Одним з засновників є Шабо, відомий своїми винами.

Основним джерелом для вивчення виноробного промислу дунайських козаків стали матеріали польових експедицій Музею народної архітектури та побуту України в колишні козацькі села, здійснені в 1978, 2002, 2003 рр., коли була зібрана інформація, знайдені та привезені знаряддя виноробного промислу.

Відомо, що козаки займалися виноробством ще в ХVІІІ ст. Т.І.Осадчий свідчить, що ще до 1791 р. запорожці виготовляли вино коло Херсона, при Інгулі та Дніпрі1. Але на землях, які дунайськими козаками довелось освоювати починаючи з 1828 р., виноробство мало значно більш давню історію. Є свідчення Геродота (V ст. до н.е.) про існування виноградників в грецьких колоніях Північного Причорномор’я. В ІV ст. до н.е. на монетах міста Тіра (розташовано на території колишнього міста Аккерман – сучасного Білгород-Дністровського Одеської області) зустрічається зображення виноградного грона (1826 р. в гербі м. Аккерман намальована виноградна лоза, як символ основної землеробської культури). Що стосується виноробства дунайських козаків, то перші відомості з’являються у 1840 р., коли в статистичному огляді війська зазначалося, що виноградники були в ст. Волонтирівка2 та Старокозача3 у 56 господарів. В них нараховувалось 6 тис. виноградних лоз4.

У першій половині ХІХ ст. в козацьких селах використовувались для обробки землі дерев’яний плуг, дерев’яна борона, для неглибокої оранки староорних земель – рало. Більшість козаків не мала достатньої кількості тяглої сили та сільськогосподарського реманенту. В 1836 р. наказний отаман С.Т.Василевський повідомляв новоросійському та бессарабському генерал-губернатору про вкрай складне становище з сільськогосподар-ським реманентом. У війську нараховувалося усього 59 плугів і 25 борін5. В цей же час колоністи мали вдосконалені сільгоспзнаряддя6.

Для посадки виноградного куща землю обробляли плугом, а потім боронували. В підготовленій таким чином землі робили ямки глибиною 35-50 см і садили в них лозу. Інколи рили канали в 1 м довжиною, і в кожному його кінці садили по одному черенку, між рядами і кущами залишали відстань 1-2 м. Для посадки використовували черенки або відгілки. Черенки зрізали восени (річні пагони). Їх зв’язували в пучки і клали на зиму в яму з піском. Щоб отримати відгілки, що називалися “крючками” або “калачами”, виноградну лозу пригинали і присипали землею. Через деякий час на місці згину з’являлися коріння, і відгілок був готовий для посадки.

Сорти використовувались місцеві, добре пристосовані до природних умов. Найбільш розповсюдженим був сорт “зайбер” або “кудрик” дрібний чорний7-а.

Починаючи з 3 року виноградну лозу прив’язували до тичок. Їх робили з пучків очерету (3-5 штук) або використовували дерев’яні тички.

Влітку проводили обрізку зайвих пагонів та верхівок виноградних лоз з метою підвищення урожайності.

В жовтні виноградні лози обрізали, залишаючи на кожному кущі від 5 до 10 пагонів. На зиму виноград прикривали. Для цього викопували канави, клали туди лозу і насипали товстий шар сухої землі.

Збір винограду і виготовлення вина відбувалися, звичайно, у вересні. Однак найкращі і найміцніші вина отримували з винограду, зібраного після перших приморозків.

Виноград збирали в спеціальні корзини або дерев’яні відра. Переробка винограду на вино складалася з декількох процесів. Спочатку роздушували і роздрібнювали ягоди. Це робили за допомогою гіллястого дрючка – трічатки, просто в бочці, куди насипали виноград. Інший спосіб полягав в тому, що на бочку клали спеціально решітку “лізку” з лози (фото 1) і через неї протирали виноград7-б. Коли бочка наповнювалася, її накривали рядном і залишали ягоди грати. Днів через 4-5 виноградне сусло виливали через отвір у нижній частині бочки у добре вимиту і випарену бочку, а вичавки передавлювали на дерев’яних пресах (тисках) (фото 2). В с. Старокозаче побутував прес з одним потужнім рухомим просмоленим гвинтом. Його робили з дуба. В південній Бессарабії також зустрічалися двохгвинтові преси. Існували преси на колесах і непересувні. Причому переважали останні. Назва преса "тиск" побутувала на території всієї Бессарабської губернії, що дозволяє зробити висновок,

Фото 1.

Фото 2.

що "тиск" з’явився у дунайських козаків під впливом молдаван, які у 1818 р. становили в південних повітах Бессарабської губернії 37%8. Подібні одногвинтові пересувні преси зустрічаються в Західній Європі, зокрема, в Чехії, Угорщині, Швейцарії. З літератури відомо, що вже з середини ХІХ ст. у колоністів з’являються заводські чавунні преси.

Подальший процес виготовлення вина полягав в тому, що після тиску вино переливали в дубові бочки з залізними обручами і залишали на 40 днів. Для переливання використовували дерев’яні таплики, цеберки, дубові лійки, “скуркубети” (декоративний гарбуз) (фото 3).

Потім бочки ставили в льох або в сарай. Як свідчать джерела, в основному вино виготовляли для власних потреб, лише невелику частину вина продавали7-а. Це підтверджують і статистичні дані. В 1861 р. в ст. Дунайського війська було зібрано 100 пудів винограду, з якого виробляли 270 пудів вина і продано вина на 145 крб. сріблом9. Якщо порівняти, у 1825 р. в Аккерманському повіті було виготовлено 26743 відер вина10, стає зрозумілим, що частка козацького вина була зовсім незначною.

Таким чином, виноробний промисел дунайських козаків відбувався в традиціях селянського виноробного промислу в південних районах Бессарабії. Нестача сільськогосподарського реманенту, примитивність основних знарядь сприяли тому, що промисел не набув рис товарності, задовольняючи в основному власні потреби, що йшло в руслі загальних тенденцій військового господарства.

________________________________________________

1 Осадчий Т.И. Виноградники Херсонской губернии. – Харьков, 1892.

2 Сучасна територія Молдови.

3 Сучасне село Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області.

4 Бачинська О. Дунайське козаче військо (1828-1868). – Одеса, 1896. – С. 134.

5 Там само. – С. 128.

6 Тардан К.И. Виноградарство и виноделие в России. – Одесса, 1874. – С. 229.

7 Інформаторки: а) Савранська Настасія Іванівна (1914 р.н.), с. Старокозаче; б) Бондаренко Олена Іванівна (1904 р.н.), с. Козацьки Білгород-Дністровського району.

8 Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабской области и левовереж-ных районов. – Приднепровье, Кишинев, 1974. – С. 32.

9 Бачинська О. Дунайське військо… – С. 134.

Павел Макаров (Никополь)

Народная медицина времен казачества на Украине

Одной из тем эпохи украинского казачества, которая остается малоизученной, является использование медицины в различных ее формах и методах.

Для того, чтобы понять полновесно подтекст проблемы, необходимо взглянуть на это глазами очевидца, и для этого использовать сохранившееся описание данной темы в произведении Г.Л. де Боплана «Исторические записки»: «Козаки належать до грецької віри, яку називають руською; дуже шанобливо дотримуються релігійних свят і постів, на які в них припадає 8 — 9 місяців на рік і під час котрих вони не вживають м’ясних страв. …

Вони відзначаються міцним здоров’ям і навіть не хворіють на ту розповсюджену в Польщі недугу, яку лікарі називають plica, бо у хворих сплутується волосся, перетворюючись на якийсь один суцільний жмут; місцеве населення називає цю хворість гостець. Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави”.

Взяв за основу материал известного путешественника с описанием медицины у казаков, мы начинаем ясно представлять, что понятие о медицине в те далекие времена было очень абстрактно и абсолютной конкретики не имело. То есть существующие на тот исторический момент средства врачевательства можно разбить на категории, которые между собой были ясно переплетены, а именно:

1. знахарство;

2. траволечение - народная медицина;

3. церковная медицина;

4. войсковая медицина;

5. ветеринария.

В данном материале будут освещены три первые категории.

ЗНАХАРСТВО. Как правило, в запорожском войске знахарством обладали казаки-характерники, которые в своих методах основывались на знаниях флоры и фауны, а так же и особенностях строения человеческого организма. Лечению казаков-характерников поддавались не только люди, но и животные, - в основном лошади и волы. Не исключено, что опыт лечения данной категорией казаков приобретался не только из жизненного опыта, но и из источников среды временного проживания в условиях плена: Крым, Турция, и т.д. До наших времен дошел трактат, где собраны рецепты подобных средств. Порошок, приготовлявшийся из асфоделя, корня проскурняка, чечевицы, белого мака и лука, назывался противоголодом и обладал таким свойством, что, поев его, можно было много дней ничего не есть. Средство некоей Зинарии, состоявшее из ромашки, белого перца, меда, смирны, шафрана, обладало тем свойством, что стоило только поесть его, как сейчас же забывалось все дурное и вспоминалось только хорошее. Чтобы иметь детей, мужчина должен был намазаться заячьей кровью или гусиным жиром. Женщины, не желавшие иметь детей, носили пуп лягушки, завернутый в тряпочку. Было средство, изобличающее воров. Надо было вырезать у головастиков языки, засушить их и смешать с хлебом, затем предложить этот состав подозреваемому лицу. Если это был действительно вор, он приходил в экстаз и публично сознавался в воровстве.

Современная медицина почти вытеснила народные методы лечения. А ведь они были проверены веками. Каждая традиция защищала человека от бед и болезней.

«Предполагается, что неслучайно в Украине девочки носили на лбу ленточку: она соприкасалась с акупунктурными точками над бровями, которые отвечали за состояние стоп, - рассказывает председатель комиссии по народной медицине Совета по народной и нетрадиционной медицине Федерации общественных организаций по охране здоровья, начальник медицинской управы Казацких войск Украины историк Григорий Фудим. - В те времена у детей почти не встречалось плоскостопие. Узелок ленты или платка соприкасался на затылке с зоной, которая связана с костями таза, и таким образом предупреждал развитие артроза. "Ленточная" медицина применялась лишь в двух странах: в Индии и Украине. В зависимости от цвета, ленты помогали избавиться от разных недугов. Например, с помощью зеленого лечили болезни сердца, если болел желудок, поджелудочная железа, надевали желтую ленту. Мужчины, чтобы вылечиться от импотенции, повязывали на руку красную ленту. А женщины с помощью этого цвета лечили гинекологические болезни. Синюю ленту надевали при болях в горле».

В качестве примера можно привести такой факт: казацкие знахари-целюрники знали немало причудливых способов лечения. Один из них - с помощью колоды карт. Они раскладывали карты на теле раненого. К примеру, злую пиковую даму знахарь клал на рану, а сверху - червовый валет, который несет добро.

Необходимо также добавить, что и на настоящий момент на Украине широко используются методы знахарства, в виде обращения за помощью при излечении от неведомых болезней к «бабкам» и «дедам», чью компетентность народная молва широко разносит.

ТРАВОЛЕЧЕНИЕ. С первых дней своего существования на земле человек, как и всякое другое существо, подвержен тяжким недугам. Обремененный немощами, он ищет облегчения своим страданиям. Ищет и находит его в окружающей природе: флоре и фауне. Проходили века, тысячелетия, а человек не разлучался с растениями, наблюдал за ними, нередко возделывал их и старательно изучал их целебные свойства. Многовековой опыт украинского народа лег в основу научной лечебной медицины, которая и поныне пользуется веществами из лекарственных растений, свойства которых были открыты раньше всего народом.

Украинский народ, с учетом зависимости от тех географических условий, в каких он живет, имеет свои лекарственные растения, а у всех народов того времени общее число растений, которые пользовались славой лечебных, доходило до трех тысяч. По мере роста интеллекта человечества, эрудиции и прогресса его общей культуры, стала появляться наука медицина. В далекие времена казачества медицина была единой со знахарством, колдовством и не отходила от жреческой мистичности. Для сравнения необходимо сказать, что в настоящее время общее число растений, которое по тем или другим причинам можно было бы причислить к лекарственным, не превышает 500. Однако, если бы добросовестный исследователь попытался перечислить все растения, которые в народе считались лечебными, то он должен был бы прийти к заключению, что в некоторых местностях в их список должны были бы войти все растения, там произраставшие. В народных лекарственных растениях многое еще нужно исследовать, ибо иероглифы народной медицины могут быть гораздо труднее для постижения, чем были ассирийская клинопись и египетские ребусные письма.

В качестве примера староукраинского травоизлечения приведем несколько конкретных, и на сегодняшний день широко известных растений и рецептов их пользования.

Тысячелистник обыкновенный, украинское: деревій, кровавник Как лекарственное растение тысячелистник знали скифы и называли его «солдат-травой». В народе звали его по-разному: белой кашкой, порезником, солдатской травой, серпорезом, кровавником, пахучей травой. Казаки Запорожской Сечи лечили тысячелистником огнестрельные раны. При этом свежие листья растирали до получения кашицеобразной массы, затем ее смешивали со смальцем и смазывали раны. Также использовали сухой порошок тысячелистника для присыпания ран. Старинные русские хроники указывают, что тысячелистником было остановлено кровотечение из носа внуку Дмитрия Донского.

Аир болотный, украинское: аір тростинний, татарське зілля, лепеха, шувар. В народной медицине корневище аира применяется шире, чем в научной. Считая аир прекрасным дезинфицирующим средством, в народе полощут рот спиртной настойкой из аира при цынге, обмывают раны, гноящиеся язвы, а также жуют корень во время эпидемий холеры, испанки (инфлюэнца 1919 г.) и сыпного тифа. Настойки готовят на спирту или крепкой водке при разной дозировке измельченных корневищ аира.

Манжетка обыкновенная, украинские: приворотень звичайний, гусяча лапка, зірочки. Народная медицина употребляет траву манжетки в следующих случаях: внутрь при несварении желудка, вздутиях кишечника и при вялой перистальтике кишок; при катарах дыхательных путей как отхаркивающее средство, а также при туберкулезе легких как средство, якобы заживляющее каверны.

Полынь горькая. украинское: полин. На организм человека действует так: укрепляет желудок, гонит круглых глистов, задерживает понос, усиливает вялую перистальтику кишок.

Полынь употребляет научная и народная медицина, причем народное врачевание в пользовании этим растением не отходит от научной медицины и пользуется всеми ее методами. Существенными лечебными веществами в полыни считают полынное эфирное масло и горькие вещества. Полынь употребляется внутрь в порошках, настое.

Растение очень популярно в народе: душица обыкновенная – материнка На Украине этим растением не только лечатся, но и окуривают ими горшки для молока, делают из него подушки в гроб для покойников, прокладывают душицей одежду, предохраняя ее от моли.

Спориш, птича гречка. Подобно зверобою спорыш занимает большое место в народном лечении большинства болезней – нарушения обмена веществ в организме и ряда других болезней. Возьмем, например, такие тяжелые болезни, как желчные камни, почечные колики, камни мочевого пузыря (и другие формы "каменной" болезни), даже сильно застарелые и без успеха леченные иными (будь то химические или растительные) средствами.

Для подтверждения факта широкого пользования в народной медицине траволечения можно упомянуть самые распространенные трави:

Гірчак, ракові шийки , змийовик;

Гірчак, водяний перець, баб'ячий гірчак

Перстач, жаблір, гусяче зілля;

Перстач прямостоячий, дубровка, куряче зілля

Коров'як, дивина скіпетровидна; Нечуйвітер волохатий

Пастушья сумка Грицики, тоболки

Копитняк підкопитник

Ноготки; украинское: Нагідки

Цикорій дикий, петрові батоги

Золототисячник, центурія, центурка, цвинтарка;

Очанка; Лабазник, медунка болотяна

Рутка лікарська, дим'янка;

Терлич, тирлич хрещатий; т. Лихоманник Розхідкин звичайний,

будра плющовидна, блющик, собача м'ята;

Цмин пісковий, нечуй-вітер, сухарики, безсмертники польови

Звіробій, заяча крівця, свентоянське зілля

Девясил, оман, дивосил

Яловець звичайний

Льонок, льниця, льничник

Ромашка, рум'янок;

Зозулинець, орхідея;

Подорожник ланцетолистий, бабка вузьколиста

Подорожник великий, подорожник средній, бабка, ранник, поризник.

ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКОВЬцентр запорожской медицины.

Не хочется повторяться, но во многих источниках уже не раз описывался вкладе православной церкви в общую картину украинского казачества. Общеизвестно и то, что казаки, получившие тяжелые ранения на поле брани и впоследствии ставшие инвалидами, находили себе приют и уход в монастырях, где и доживали свои дни. Усердие запорожских казаков к храмам Божиим и благотворительности простирались далеко за пределы их вольностей. Так, в киевском Межигорском монастыре запорожские казаки содержали на свой счет больницу и шпиталь. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский на собственные средства построил каменную церковь во имя Петра и Павла в Киеве. Почти каждый из простых казаков или избавившись от смерти на войне, или излечившись от болезни дома, делал посильный вклад в храм божий серебряными крестиками, кружками, кубками, чарками, а более всего - металлическими подобиями сердец, рук, ног, глаз, одним словом, всем тем, чем он страдал; эти изображения навешивались при помощи цепочек или ленточек на различные образа в церквях и монастырях и в бесчисленном множестве сохранились до нашего времени.

Главной святыней запорожского войска был Самарско-Никольский монастырь, который трижды поддавался разорению и постоянно восстанавливался вновь на средства всего Войска. История его создания была такова. Около 1576 г. на острове между рекою Самарой и ее рукавом Самарчиком поселились два монаха- отшельника. Запорожская старшина, узнав об этом, даровала им разные льготы и обставила возможными удобствами жизни, а также велела возвести на месте их жилища маленькую крепость с погребами и тайными ходами и построить небольшую деревянную церковь во имя Спасителя и великого чудотворца Николая. При церкви поставить “шпиталь” и несколько жилых построек для раненых больных и престарелых запорожцев. Впоследствии к построенному храму были отведены пахотные земли, сенокосы, лес, и в 1602 г. из Киевского Межигорского Спасо-Преображенского монастыря в качестве настоятеля иеромонаха был вызван настоятель Паисий.

Известно также, что во время войн Самарский монастырь давал приют в своих стенах многим больным и раненым, и не отказывал в гостеприимстве пленным врагам – татарам, туркам, ногайцам. Иеромонах Герман, ученый и начитанный в слове Божьем пастырь, беседовал с ними об истинной вере, а инок Николай из турок и инок Георгий из татар прославились своею благочестивою жизнью и заслужили себе всеобщую любовь кротким и тихим нравом. Первого из них называли “прозорливцем” и “тайновидцем судеб Божьих”, второго – “искусным врачом”, исцелявшим с помощью целебных трав болезни и недуги людские.

Лобода сильней виагры. На Украине среди запорожских казаков-характерников (колдунов) существует поверье о чудесной траве, растущей в местности, которая называется "Яма колдуньи". Траву эту собирают в ночь полнолуния один раз в году в период цветения. Незадолго до полуночи казак становится лицом на восток, держа перед собой серп на уровне груди. В тот момент, когда луна оказывается точно над головой, и лунный свет освещает серп, можно начинать косить. Опытный травник знает, что надо торопится. Стоит только лунному свету сойти с серпа и волшебство закончится. Собранную траву сушат и употребляют для лечения различных болезней. Пьют чай из этой травы, заваривают в ванны, готовят растирания и даже курят. Одним из самых замечательных свойств растения является его способность делать женщин красивее, очищая кожу и придавая ей упругость, а мужчинам возвращать утраченную мужскую силу. Называется эта чудо-трава - ЛОБОДА. Причем по действию своему трава эта намного сильнее чужеземной виагры.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS