КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія вивчення пам'яток українського козацтва

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ВИВЧЕННЯ ПАМ’ЯТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

С.Вербич (Київ)

Ранні слов’яни на Дністрі.

Гідроніми як свідки історії

Проблема появи слов’янського населення етнічно й мовно спорідненого на тій чи іншій території сучасної Славії, зокрема України, здавна хвилювала дослідників – археологів, істориків, етнографів, мовознавців. Проте чи не найбільшу цікавість учених викликали давньозаселені географічні ареали, де археологічно підтверджено неперервність населення, хоч, напевно, і різноетнічного. Одним із таких архаїчних (щодо етнічної історії) теренів можна вважати, безперечно, Карпатський регіон, включно з Прикарпаттям, де, за твердженням археологів, відбувалося формування низки індоєвропейських етнокультурних спільнот1. Як відомо, розселення тих чи інших етнічних угруповань відбувалося переважно на берегах різних за протяжністю водних артерій, що були зручними, передовсім, з погляду комунікації.

Саме в Карпатському регіоні таких гідрооб’єктів не бракує, що опосередковано підтверджує давнє заселення цього ареалу. Найбільшою річкою Північно-Східних Карпат є, звичайно, Дністер, який починається в Бескидах (колишнє с. Вовче Турківськ. р-ну на Львівщині) й тече далі Львівською, Івано-Франківською, Вінницькою, Хмельницькою, Тернопільською, Одеською областями, впадаючи в Дністровський лиман Чорного моря (СГУ, 173-174). Численними є притоки цієї величезної водної артерії. Природно, виникає запитання про етнічну історію Верхньої та Середньої Наддністрянщини (у межах Карпатського регіону), особливо її слов’янського періоду.

У спеціальній літературі існують різні думки щодо часових рамок появи в цьому регіоні ранніх слов’ян. Більшість дослідників одностайна в тому, що в Карпатському регіоні в І тис. до н.е. проживали народи, які, найімовірніше, належали до фракійської гілки індоєвропейських племен. За писемними даними середини І тис. до н.е., це були гети й даки2. Така етнічна картина для зазначеного ландшафту зберігається на межі й у перших століттях нашої ери3. Проте вже в першій чверті І тис. н.е., за останніми даними українських археологів, з дакійцями у Верхній Наддністрянщині можна пов’язувати лише пам’ятки липицького типу, які мають тут локальний вплив і перебувають в оточенні пам’яток місцевої слов’янської людності4. Як зауважив В.І. Бідзиля, фракійський етнос у Карпатах на поч. н.е. потрапив під значний асиміляційний вплив слов’янських племен5. І вже до ІІІ ст. н.е. дакійський субстрат у бас. Верхнього Дністра, як свідчать археологічні джерела, був поглинений слов’янами, а Середню Наддністрянщину протягом ІІ-IV ст. повністю освоїла рання слов’янська людність, яка частково витіснила, а частково асимілювала місцеве гето-дакійське населення6. До кінця IV ст. вся північна й східна частина Карпатського ареалу була освоєна слов’янами7.

Таким чином, є достатні підстави вважати, що в перших століттях н. е. слов’яни починають розселятися в басейні Дністра8 (передовсім, у верхній, а потім і в середній його течії). За словами І.С. Винокура, безпосередньо на Дністрі в ІІ-V ст. н.е. панівну роль відігравали слов’янські племена9. Така ситуація не могла не відбитися на мовній історії зазначеного регіону. З цього погляду слушною є думка про те, що достовірність віддаленої етнічної історії ґрунтується здебільшого на антропологічних та археологічних даних, тоді як ближчі в часі історичні епохи, їх етнічну й культурну атрибуцію, можна пояснити, залучивши лінгвістичні відомості10. Інакше кажучи, мовний аспект в етногенетичних студіях у багатьох випадках є визначальним11. У цьому контексті на особливу роль заслуговують назви річок (потоків) – гідроніми – надзвичайно стійкий шар лексики, що зберігає пам’ять про окремі явища на різних етапах розвитку мови12. Отже, гідроніми можуть виступити надійним свідком слов’янського заселення досліджуваного ареалу й у комплексі з даними археології визначити приблизний історичний час цього процесу. На думку І.М. Желєзняк, значний шар праслов’янських гідронімів виділяється якраз у бас. Верхнього Дністра13.

Гідронім Бáрбара (р., л. Зубрі л. Дністра; с. Стільське Миколаївськ. р-ну Львівськ. обл.; як верхів’я р. Стрий; СГУ, 34) має паралелі як в Україні, так і за її межами, наприклад: Бáрбара (1. р., л. Гричкової (Грицькової) л. Зх. Бугу п. Вісли; Кам’яно-Бузьк. р-н Львівськ. обл.; 2. ручай, л. Осикової л. Вовчї л. Самари л. Дніпра; смт Мар’їнка Донецьк. обл.; СГУ, 34), р. Barbara в бас. Сави (Dickenmann I, 44). ст.-інд. Barbarã – назва річки (Фасмер І, 122). Широкий ареал ідентичних гідронімів спонукав дослідників до пошуків етимологічного пояснення цих назв і з’ясування їх етнічної належності.

О.М. Трубачов, справедливо припускаючи дослов’янський субстрат у Карпатському регіоні, вважав, що він обов’язково мав відбитися в деяких темних, з етимологічного погляду, назвах водойм, які неможливо пояснити на слов’янському ґрунті. На його думку, верхньонаддністрянську Барбару слід пов’язувати з іллір. гідронімом Barbanna < *bar-, *barb-14. Зовсім інакше тлумачив хорватський аналог укр. Барбари Е. Дікенманн, який зауважував про похідність гідроніма від однойменної назви місцевості, вторинної до назви церкви з відповідним ім’ям (Dickenmann І, 44). Таку ж думку підтримував і Ф. Безлай (Bezlaj, 47). Південнослов’янським дослідникам опонує німецький ономаст Ю. Удольф, указуючи, що в наведених гідронімах слід убачати глибші зв’язки на рівні семантики основи15. І справді, така номінація, коли брати до уваги версію про відантропонімну природу гідроніма Барбара, характерніша для назв поселень, що й засвідчує слов’янська ойконімія. Пор., наприклад, с. Барбарина в Росії (RGN I, 270). Частина таких назв містить прикметник святий, наприклад, с. Svatá Barbara в Чехії (Profous I, 30). Відомий болгарський етимолог і ономаст В. Георгієв уважав, що ст.-інд. гідронім Barbarã, болг. гідротермін бара ‘річка’, ‘застояна вода’ слід розглядати в одному ряді з фрак. para ‘річка’, що вичленовується в топонімах Bessapara, *Sapara (сьогодні Сапарево в Болгарії) та ін.16. Однак тут виникає певна суперечність: чому фрак. para в одному випадку перейшло в bara, а в іншому лишилося без змін (див. болг. Сапар-ево)? В. Орел, етимологізуючи пол. гідронім Barbarka (бас. Варти), Barbara (бас. Вісли), залучає також укр. гідронім Барбара. Зв’язок із особовим ім’ям Barbara дослідник уважає малоймовірним. До того ж, оскільки гідроніми Барбара засвідчені в бас. Верхн. Дністра, Дніпра, Варти, Вісли, навряд чи варто їх пов’язувати з іллір. Barbanna. Перед нами радше, припускає В. Орел, фрагмент давньоєвропейської гідронімії. У цьому колі слід пояснювати також топоніми: прус. Barben, лтс. Barbins, Bãrbala, франц. Barbanne17. З наведеного матеріалу чітко видно європейський ареал гідронімів із основою Bar-, що заперечує можливість їх зв’язку, наприклад, тільки з іллір. назвою Barbanna. Пор. з цього приводу хоча б ст.-інд. Barbarã. На нашу думку, укр. Барбару можна етимологізувати в етимологічному гнізді лексики псл. *bara, *barъ: укр. бар ‘мокре місце між горбами’, ‘глибокий крутий яр’ (Марусенко, 215), рос. діал. бар ‘болото, місце, непридатне для господарської мети’, ‘глибоке місце в морі, де зупиняються кораблі’, болг. бáра ‘річка, потік; стояча вода, калюжа’, ‘маленький потік’ (ЭССЯ 1, 153, 160), серб. і хорв. бара ‘калюжа, стояча вода’, слвн. bara ‘болото, мочар’, чес. bara ‘болото’, слвц. bara ‘мочар’ (БЕР 1, 32). Зазначені лексеми ілюструють стрижневу семантику ‘вода’, ‘мокре місце’, яку вважають найдавнішою в гідронімних основах18.

Відповідно архаїчними слід уважати й гідроніми, які містять формальний виразник такої внутрішньої форми – кореневу морфему бар-, мотивовану місцевими гідросемами, що сягають спільного і.-є. *bōra (БЕР 1, 32). Як засвідчують наведені назви гідрооб’єктів (пор. ще суфіксально похідні – укр. Бариш у бас. Середнього Дністра; СГУ, 34; пол. Barycz у бас. Одеру; HO, 66; лит. Barys, Bar-upe; Vanagas, 58), гідронімна основа Бар- / Bar- поширена на значному терені, заселеному індоєвропейцями. З погляду структури верхньонаддністрянський гідронім Барбара можна кваліфікувати як результат редуплікації псл. *bar-: *Barbar(a) < псл. *barbarъ(a). На підтримку такої дериваційної моделі на широкому індоєвропейському тлі вказують і ст.-інд. Barbarā, і гр. βορβορος ‘болото’ (Фасмер І, 122). Можливою семантичною ознакою, що лягла в основу гідроніма Барбара, була ‘річка із заболоченим, багнистим руслом’. Таким чином, фіксація гідроніма Барбара в бас. Верхнього Дністра може безпосередньо свідчити про раннє освоєння слов’янами цього регіону. Додатково таке припущення підтверджує локалізація р. Барбара як верхів’я р. Стрий, який спеціально етимологізують як праслов’янський гідронім, відновлюючи праформу *Stryjь < і.-є. *srũ- ‘текти’19. Гідронім Стрий також може свідчити про фрагмент ранньослов’янської гідронімії в ареалі Верхнього Дністра. На думку В.П. Петрова, гідронімію Верхньої Наддністрянщини можна віднести до епохи, коли рання слов’янська гідронімія на цій території хронологічно ще не розмежовується з балтійською20, а це період слов’яно-балтської спільноти після розпаду індоєвропейського етномовного континууму. Підсумовуючи, варто навести думку О.П. Карпенко про те, що на старожитніх слов’янських територіях (такою, безсумнівно, є Прикарпаття) основну масу назв становлять питомі утворення, що сягають праслов’янського лексичного фонду, відбиваючи його діалектну градацію в різні часові періоди21.

________________________________________________

1 Котигорошко В.Г. Фракийцы Верхнего Потисья (ІІІ в. до н. э.). – Ужгород, 1995. – С. 3.

2 Павлюк С.П. Передмова // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат: У 4-х Т. – Т. 1. Археологія та антропологія. – Львів, 1999. – С. 17.

3 Балагури Э.А. Истоки формирования славянской культуры на территории Северо-Восточных Карпат // Тезисы докладов сов. делегации на V международном конгрессе славянской археологии (Киев, сентябрь 1969 г.). – М., 1985. – С. 14.

4 Павлюк С.П. Передмова…. – С. 18.

5 Бидзиля В.И. Этническая карта Восточной Европы первой половины I тыс. н.э. // Становление раннефеодальных славянских государств: М-лы научн. сессии польских и советских историков (Киев, 1969 г.). – К., 1972. – С. 26.

6 Павлюк С.П. Передмова...

7 Павлюк С.П. Там само.

8 Бидзиля В.И. Этническая карта… – С. 23.

9 Винокур И.С. Черняховские племена на Днестре и Дунае // Славяне на Днестре и Дунае: Сборник научн. трудов. – К., 1983. – С. 131.

10 Павлюк С.П. Передмова… – С. 20.

11 Бернштейн С.Б. Взаимодействие языков Карпато-Дунайского ареала // Карпатский сборник: Труды Межд. комиссии по изучению народной культуры Карпат и прилегающих к ним областей. – М., 1976. – С. 21.

12 Желєзняк І.М. Ономастична лексика і український етногенез // Вісник НАН України. – 1996. – №1-2. – С. 30.

13Желєзняк І.М. Ономастична лексика… – С. 31.

14 Трубачев О.Н. Названия рек Правобережной Украины. Словообразование. Этимология. Этническая интерпретация. – М., 1968. – С. 159.

15 Udolph J. Studien zu slavischen Gewässernamen und Gewässerbezeichnungen. Ein Beiträg zur Frage nach Uhrheimat der Slaven. – Heidelberg, 1979. – S. 601-602.

16 Георгиев В. Траките и техният език. – София, 1977. – С. 188.

17 Орел В. Из этимологических наблюдений над гидронимами бассейна Варты // Onomastica. – XXXIII. – 1989. – S. 109-110.

18 Желєзняк І.М. Басейн річки Віта за спеціальним описом XVIII ст. // Пам’ятки писемності східнослов’янськими мовами XI-XVIII ст.: М-ли наук. конференції пам. Л.П. Жуковської. – К., 1995. – С. 262.

19 Шульгач В.П. Праслов’янський гідронімний фонд (фрагмент реконструкції). – К., 1998. – С. 262.

20 Петров В.П. Гидронимия Верхнего Поднестровья // Тезисы докл. и сообщ. Всесоюзной конференции по топонимике (Ленинград, 1965 г.). – Л., 1965. – С. 126.

21 Карпенко О.П. Слов’янські антропоніми в гідроосновах Центрального Полісся // В пространстве филологии: Сборник научн. трудов. – Донецк, 2002. – С. 134.

Скорочення:

БЕР – Български етимологичен речник / Съст. Георгиев В., Гълъбов Ив., Заимов Й., Илчев Ст. та ін. – Софія, 1971. – Т. 1-6.

ЭССЯ – Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачева. – М., 1974-2003. – Вып. 1-30.

Марусенко – Марусенко Т.А. Материалы к словарю украинских географических апеллятивов // Полесье (Лингвистика. Археология. Топонимика). – М., 1968. – С. 206-255.

СГУ – Словник гідронімів України / Ред. кол. А.П. Непокупний, К.К. Цілуйко, О.С. Стрижак. – К., 1979.

Фасмер – Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1964-1973. – Т. I-IV.

Bezlaj – Bezlaj F. Slovenskа vodna jmena. – Ljubljana, 1956-1995. – T. I-III.

Dickenmann – Dickenmann E. Studien zur Hydronymie des Savesystems. – Heidelberg, 1966. – Bd I-II.

HO – Hydronymia Odry: Wykaz nazw w układzie hydrograficznym / Pod red. H. Borka. – Opole, 1983.

Profous – Profous A., Svoboda J., Místní jména v Čechách: Jejich vznik, původni význam a změny. – Praha, 1947-1957. – D. I-IV.

RGN – Russisches geographisches Namenbuch / Begr. von M. Vasmer. – Wiesbaden, 1962-1980. – Bd I-X.

Vanagas – Vanagas A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. – Vilnius, 1981.

Інна Чепіга (Київ)

Особливості ділових пам’яток ХVII–XVIII ст.

Лівобережжя

Для вивчення історії формування української мови на живомовній основі першорядне значення мають ділові тексти, значну частину яких сконцентровано в актових книгах. Більшість актових книг, що дійшли до наших часів, походять з Правобережжя-Волині, Поділля, Галичини, де вони відомі від початку ХVI ст. Щодо Лівобережжя, то тут доля актових книг дещо інша. На час розквіту актового письменства в Литовській державі та в Речі Посполитій Лівобережжя ще було переважно не заселене. Отже, за віком вони значно пізніші. Наприклад, поки що відома найстаріша актова книга Лівобережжя, що збереглася до сьогодні, — Остерська, починається 1626 р.1.

Актові книги Лівобережжя дещо відрізнялися від правобережних. Взагалі після Хмельниччини замкові, гродські, підкоморські і земські суди, що існували в умовах станового суспільства, втратили своє значення, їх було закрито. Залишилися суди мейські, магістратські та ратушні. Крім того, було засновано козацькі суди: в сотенних містечках — сотенні, в полкових містах — полкові. Навіть у деяких козацьких селах були сільські суди. У цих судах засідали представники козацької старшини (сотник, отаман чи полковник, полковий обозний або полковий суддя тощо). Козацькі суди об’єднувались із судами мейськими чи магістратськими і діяли разом з членами місцевої ратуші чи магістрату — суд обопольний. Актові книги у них були спільні — мейські або ратушні. Якщо ж засідала тільки козацька старшина, як правило, полкового рангу, то документ, котрий з’являвся в результаті цього засідання, звався декрет суду полкового2.

Збереглося актових книг Лівобережжя порівняно мало, не дивлячись на те, що вони молодші.

Чому ж така нещаслива доля юридичного письменства Лівобережжя? Історики пояснюють цю ситуацію так.

По-перше, в цій частині України актові книги не цінувалися так високо, як на Правобережжі, де їх пильно зберігали за попередні століття у зв’язку з тим, що в них було занотовано маєтність шляхти. На Лівобережжі ж маєтність української шляхти формувалася із захопленням нічиїх земель, а пізніше скуповуванням козацьких ґрунтів. У цьому плані актові книги були не потрібні.

По-друге, архіви повітових судів та губернських палат було передано до Головного Архіву Міністерства Юстиції в Москву. Відомостей про те, що й куди саме було передано, немає. Досить сказати, що книги Полтавського полкового суду, відомі нам тепер, абсолютно випадково було виявлено серед мотлоху одного з місцевих архівів уже після того, як основні документи цього архіву було відправлено до Москви3.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. дещо з юридичного письменства Лівобережжя було опубліковано4. Однак, як справедливо зауважив відомий знавець українських актових книг Вадим Модзалевський, частину цих публікацій здійснено ненауково.

Певна частина ділової писемності Лівобережжя зберігається понині в Україні. Дещо із збережених текстів уже опубліковано в наш час5.

Історики та археографи відзначали, що українські акти надзвичайно різноманітні і ніколи ніким з істориків досі не розкласифіковані, невідомою залишається навіть термінологія самоназв українських актів6.

Ми взяли якраз цей бік справи. У першому томі Полтавських актів, котрі готуються зараз до публікації7, налічується понад два десятки самоназв документів, які туди входять (усього в першому томі близько 470 документів).

За складом справ перший том актів суду Полтавського полку досить строкатий, фіксації записів велися за хронологічним принципом, а отже, могли сусідити справи найрізноманітніші за змістом: купчі-продажі, заруки, заповіти, записи про завдані збитки, розписки, угоди, скарги тощо. Трапляються навіть документи, що є розпорядженнями владних структур. Напр., Ун¾ве(р)салъ поважни(й) ре(й)мента(р)ски(й) w зогнаню новопострое(н)ни(х) н¾которими де(р)жавцами слобод... (357) — документ, надісланий з Батурина гетьманом Іваном Мазепою полковникові полтавському і козацькій старшині, або: Ли(ст) Ко(с)ти Кублицкому, да(н)ны(й) єму о(д) пана ге(т)мана… (56), Коп¾я листу — 133 тощо.

Жанрова різноманітність актів спричинила велику кількість найменувань справ. Більшість документів іменуються терміном записъ (zаписъ): Zаписъ о(т)ца Петра Василевича, священика кгавронъского, приня(т) до кни(г) м¾скихъ по(л)тавски(х)… — 259, Zаписъ Миха(й)ловъ Цига(н)чуковъ; Запи(с) втори(й) Миха(й)ловъ Цига(н)чуковъ… — 236. Досить часто в заголовку акта фіксується термін справа: Справа Романа Петли(ч)но(г)[о], жителя кобеля(ц)кого, w зрубаню дуба на границ¾… — 236 зв.; Справа в завод¾ в по(д)топеню кгру(н)то(в) — 37 зв., 202 зв.

Чимало актів названо терміном угода, згода з певними атрибуціями: Угода и в¾чноє поєдна(н)є Стефана Кути(ц)ко(г)[о] з Хве(н)ною Хввесихою… о розграниченью промежку ими кгру(н)ту л¾сно(г)[о]… — 276, Сталася згода и прощенїє з паномъ Лукяно(м) Сулимою… — 171 зв., Zгода и поє(д)нанє че(ст)но(г)[о] w(т)ца Горуновича з пно(м) Ивано(м) Кова(л)чуко(м)… за по(с)ва(р)… — 318 зв. У документах такого роду йдеться, як правило, про розмежування ґрунтів, про примирення після яких-небудь конфліктів чи непорозумінь, часто побутових. Іноді такого типу документи йменуються терміном зарука: Zарука на д¾ленє кгру(н)то(в) — 22, zарука проме(ж)… — 294 зв.

У нашій книзі наявні різні розрахункові документи — квитанції, розписки, йменуються вони по-різному: Письмо да(н)ноє w росплаченю за сел¾(т)ру… — 124 зв., Кв¾тация Андрушку Чалому и Микит¾ Кушнеру, шафаро(м) ншимъ м¾(с)кимъ арендови(м), по рахуб¾ даная… — 267, Ре(й)стръ, споряжони(й) за в¾домо(м) вряду м¾ско(г)[о] — 168, Wбл¾кация єго мы(л). пану Григорию Павловичу Ге(р)цику w(т) Хведора Сухомлина о уко(н)тентован(ь)ю єго мы(л), за недо(с)таван(ь)є то(л)ко лукъ на Wрели… — 358 зв. [не вистачало обіцяних копиць сіна, Сухомлин доплатив грішми], Описъ пана Левка Дорошевича… що взя(л) в(ъ) w(т)ца своєго коня сиво(г)[о] и часть кгру(н)то(в), єму належни(х) — 361.

У значенні “розписка” фіксується слово ма(м)рамъ: Ма(м)рамъ w(т) Fедора Івановича, сина Чавусова, ку(р)чанина, Василю Н¾жинченков¾, купцу полтавскому, ве(р)не(н) є(ст) и записа(н) въ книги — 363 зв.

Серед досліджуваних документів певне місце посідають заповіти, які тоді називали духівницями або тестаментами. Духівниця набирала юридичної сили після занесення її до актової книги, хоч складена вона могла бути навіть дома у тієї людини, котра заповідає: Духовница небожчикова Миха(й)лова Гонъчарова, козака по(л)тавъско(г)[о], да(н)ная унука(м) єго — 115, Тестаментъ Якову Мелеще(н)ку, на то(й) часъ со(т)никови новосанъджаровъскому, w(д) Христини Ма(р)тинихи, небожки кревноє єго… — 130а, Тестаме(н)тъ Ми(с)ка Чорного, стари(н)но(г)[о] козака по(л)тавско(г)[о], принятъ до кни(г) м¾ски(х) по(л)та(в)ски(х) — 356.

Іноді акт поділу ґрунтів і писемне оформлення такого акту озаглавлено слушни(й) (ровни(й) д¾лъ: Ровни(й) д¾лъ худоби Єсифа Гарасиме(н)ка зме(р)лого се(с)трами єго … лежачихъ кгрунъто(в) и рухомы(х) рече(й) — 149, Слушни(й) д¾лъ и поєдна(н)є Каленика Грице(н)ка, Хи(м)ки Іванихи, Вуцки Семенихи и Наст¾ Мос¾ихи, с¾стръ рожони(х) Каленикови(х) w ба(й)ракъ з(ъ) сеножа(т)ю на Та(м)лику… — 350 зв., Слушни(й) д¾лъ вс¾(х) кгрунто(в) по небощику Степану Сяга(й)лу — 353. Трапляються й інші назви актів: Роспоряжениє и шацунокъ все(и) худобы небожчиково(и) — 161.

До актових книг потрапляли описи подій, які так чи інакше впливали на життя міста чи краю або мали якийсь резонанс у краї. Наприклад: Опове(д)… о по(й)ма(н)ю в решетиловско(м) я(р)ма(р)ку Бражника, з Прилуки іменуючогося, і о вина(й)де(н)ю лица — розни(х) рупе(с)ко(в) — 294 зв.

На прикладі однієї актової книги можна бачити розмаїття жанрів українського ділового письменства старої доби. На жаль, ще не розроблено класифікації українських актів. Мовознавці переважно вивчають актову писемність з погляду засвідчення в ній народнорозмовної стихії та взаємодії цієї стихії з формулами, штампами, властивими діловим текстам.

Як бачимо, самоназви актів нашої книги різноманітні. У наш час не багато старих назв залишилося жити в цьому стилі (справа, запис, угода, опис, копія), деякі лексеми генетично виступають як історизми, інші — як діалектизми, ще інші просто вийшли з ужитку. Однак ділові тексти минулого, зокрема актові документи всіх жанрів розширюють уявлення про витоки сучасного ділового стилю.

________________________________________________

1 ЦДІА. – Ф. 1471. – Оп. 1. – Спр. 1. Книга налічує 369 арк., з них 157 арк. написано польською мовою. Крім того, по-польськи записано невели-ку справу (на 9 рядків) на арк. 158, а також один документ на арк. 268.

2 Левицкий О.И. Об актовых книгах, относящихся к истории Югозападного края и Малороссии. — М., 1900. — С. 26–27.

3 Там само. — С. 29.

4 Див.: Акты Бориспольского мейского уряда 1612–1699 гг. / Предисл. А. В. Стороженка. – Киев : Киев. старина, 1882; Пирятинські актові кни-ги // Стороженки: Фамил. арх. — Киев, 1908. – Т. 6; Актовые книги Полтавского городового уряда ХVII века / Ред. и прим. В. Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912–1914. – Вып. 1–3; Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 г. / Под ред. В. Л. Модзалевского. – Чернигов, 1914.

5 Див.: Ділова і народнорозмовна мова XVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / Підготував до видання В. А. Передрієнко. — К., 1976; Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. (Збірник актових документів) / Підготували до видання О. М. Маштабей та ін. — К., 1986.

6 Введенский А.А. Лекции по документальному источниковедению истории СССР (Дипломатика). — Киев, 1963.

7 Див.: Акты (протоколы) Полтавского полкового суда 1673–1640. І. Копии. Зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (м. Київ), шифр: 55256-І.

Михайло Торчинський (Умань)

Структурні та семантичні особливості прізвищевих

назв козаків уманського полку

Уманський козацький полк як військова та адміністративно-територіальна одиниця Української козацької держави був сформований у кінці травня 1648 р. на території Уманського і частин Гайсинського, Липовецького та Звенигородського повітів. За Реєстром 1649 р. до Уманського полку було вписано 2976 осіб1. Кількість козаків в його 14 сотнях та продуктивність окремих структурних, дериваційних та мотиваційних моделей антропонімів показані в таблиці.

Сотні

К-сть

козаків

Кількість компонентів

Способи словотворення

Конотація

1

2

3

Суфікс

-енк-о

Морф.-

синт.

Лекс.-

семант.

Патро-

нім.

Локативна

Професійна

Характериз.

Етнонім.

Полкова

(Уманська)

269

3

261

5

192

22

23

197

9

9

17

5

Маньківська

257

16

225

16

141

37

26

155

10

10

18

4

Івангородська

202

6

194

2

118

27

17

130

16

9

17

3

Бузівська

172

6

155

11

82

35

13

96

12

3

22

3

Бабанська

199

1

182

16

104

40

11

118

11

5

18

4

Бершадська

192

17

160

15

66

37

22

100

14

10

22

7

Кочубіївська

203

9

187

7

102

31

31

111

16

7

30

8

Цибулівська

226

6

215

5

152

33

12

159

21

1

16

2

Іванська

248

3

232

13

105

54

50

131

25

22

27

5

Бутанська

260

11

232

17

132

30

33

154

6

15

34

4

Романівська

241

4

228

9

106

59

33

128

24

21

32

4

Кислянська

200

32

159

9

93

29

19

103

12

5

28

4

Соболівська

154

3

150

1

119

12

8

120

10

3

5

2

Ладижинська

153

0

149

4

80

26

24

90

9

4

16

8

Разом

2976

114

2731

131

1592

472

322

1792

195

124

302

63

Увесь антропонімікон структурується на одно-, дво- і тричленні особові назви (їх зафіксовано відповідно 114, 2731 та 131).

Кількість одночленних антропонімів Уманщини у процентному відношенні перевищує відповідні особові наймення, зафіксовані в Реєстрі (3,8 % проти 2,2 %)2. Переважно це особові імена: християнські офіційні (Мартинъ, Сава), народні (Андрусь, Юхно) або іншомовні (Берча, Мармасъ); рідше зустрічаються прізвищеві назви патронімічного (Костенко) або квалітативного (Куць) характеру.

Двочленні антропонімні формули переважають як в усьому Реєстрі, так і на Уманщині (91,8 %), причому домінують конструкції на зразок ”особове ім’я + прізвищева назва” (Павелъ Глоба, Семенъ Ющенко). В окремих структурах компонентами таких антропонімів є найменування посад (Присъ Сотникъ), назви спорідненості (Солодовничинъ зять) або імена по батькові (Остапъ Мойсhевичъ).

Тричленних іменувань на Уманщині теж зафіксовано більше (4,4 %), ніж в Реєстрі (2,6 %). Передусім, це мішані антропонімійно-апелятивні конструкції, серед яких переважають побудови на зразок ”ім’я + прізвищева назва + родинна назва”: (106 – Петро Макаринчинъ зять, Иванъ Дяковъ братъ, Василь Чалого сынъ). Значно рідше до складу антропонімійно-апелятивних моделей входили назви посад (13 – Иосифъ Глухъ полковникъ).

При визначенні найбільш продуктивних особових імен Уманщини до уваги бралися усі їхні спільнокореневі форми. ”Очолюють” антропонімікон імена Іван (361), Василь (210), Федір (180) та Григорій (172), які в сукупності становлять 31 % від загальної кількості денотатів. На основі їхніх варіантів можна проілюструвати шляхи творення антропоформ (наприклад, ім’я Федір має 17 варіантів: Федоръ – 83, Педоръ – 54, Фесько – 15, Хвесько – 5, Федько – 4, Хведоръ і Педина – по 3, Федюнь, Педько і Педорець – по 2, Федь, Федорець, Федина, Федорина, Хведько, Педосъ, Педанъ – по 1). Характерною ознакою усіх вказаних варіантів особових імен є значне переважання демінутивних форм над пейоративними і нейтральними.

Аналіз прізвищевих назв передбачає з’ясування семантики твірних основ, способів словотворення та мотиваційних відношень, які виникали в момент номінації між денотатом та антропонімом і фактично були підставою для створення того чи іншого найменування.

Серед відонімних прізвищевих назв Уманщини (і в цілому Реєстру) переважають антропоніми, мотивовані іншими аналогічними власними назвами (1789, що становить 60 % від загальної кількості козаків) як іменного типу: Онищенко, Хомычъ, так і прізвищевого: Дуренко, Попенко. За нашими даними, 790 таких антропонімів (44,2 %) мотивовані особовими іменами (Игнатъ Игнатенко) і 999 (55,8 %) – іншими прізвищевими назвами (Стрhльниковъ Стрhльниченко). Такі антропоніми утворені переважно за допомогою суфікса -енк-о (-єнк-о): Подопригоренко, рідше – патронімічного суфікса -ович (-ич): Селяновичъ або інших: Костянъ, Петрашеня, а також шляхом субстантивації присвійних прикметників (Бутишинъ) або лексикалізації номінативних (Лавринъ Борисъ) чи генітивних (Гринець Сеняльского) форм. Підставою для їх виникнення були патронімічні або посесивні відношення.

Локативні відношення спричинили появу відтопонімних прізвищевих назв (202; 6,8 %), в основі яких – назви рік, територій або поселень (можливо, ад’єктоніми): Волинець, Уманський. Спосіб творення відтопонімних прізвищевих назв – морфологічний суфіксальний (передусім формант -ець: Корсунецъ) або морфолого-синтаксичний (антропонімізація відойконімних прикметників: Любашовский); зафіксовано і два іменування, утворені шляхом злиття прийменника з топонімом: Иванъ Збарщини.

Серед апелятивів, які мотивували прізвищеві назви Уманщини (289; 9,7 %), кількісно вирізняються зоо- (Туръ) і флоролексеми (Буракъ), етноніми (Волошинъ), назви професій (Крамаръ) і частин людського тіла (Борода), а також інші, часто несподівані, загальні назви, включення яких до твірного фонду є характерною рисою українського антропонімікону (Кишка, Хмара). Відапелятивні прізвищеві назви утворені в основному шляхом антропонімізації відповідних лексем (Дякъ), при цьому до уваги бралися насамперед квалітативні характеристики (Кучма), зокрема професійні (Коваль) та етнічні (Турчинъ).

У розряд прізвищевих назв переходили і слова прикметникової парадигми (472; 15,9 %); антропонімізувалися всі розряди прикметників, однак найбільш цікавим у семантичному плані був процес утворення антропонімів від якісних ад’єктивів (140 слововживань), які надавали прізвищевим назвам квалітативного забарвлення, вказуючи на певні зовнішні ознаки денотата (Лысый, Чорный) або риси його характеру (Лhнивый, Хитрый), іноді у переносному вигляді (Кислый). Рідше особові назви мали локативне значення, мотивуючись відповідними прикметниками (Нижникъ), в основі яких могли бути географічні терміни (Долинный). Субстантивація була основним способом антропонімізації віприкметникових дериватів (Бhлый), значно рідше використовувалася суфіксація (Глушко, Дорогань).

Не досить часто прізвищеві назви мотивувалися сполученнями слів, хоча такий шлях виникнення особових найменувань вважається типовим для козацького антропонімікону (55; 1,8 %). Переважно це були конструкції ”прикметник + іменник” (Кривоносъ), рідше – ”дієслово + іменник” (Подопригора) або ”числівник + іменник” (Тридида). Практично усі антропоніми-композити мають квалітативне забарвлення, яке, однак, часто важко конкретизувати, оскільки виникнення таких прізвищевих назв пов’язане з екстралінгвальними факторами, актуальними протягом нетривалого часу (Живолупъ, Колибаба).

Дериваційні особливості антропонімікону Уманщини характеризуються значним переважанням суфіксації (1723; 57,9 %). Особливо продуктивним був формант -енк-о (-єнк-о) (1592, що становить 92,4 % від загальної кількості суфіксальних дериватів), який поєднувався і з особовими іменами (Грищенко), і з іншими прізвищевими назвами (Литвиненко), вказуючи практично лише на патронімічні відношення.

Морфолого-синтаксичний спосіб деривації прізвищевих назв (472; 15,9 %) представлений в основному субстантивацією ад’єктонімів (187: Немировский), присвійних прикметників (144: Грицевъ) та якісних ад’єктивів (141: Страшный), які конотують відповідно локативне, посесивне та квалітативне забарвлення.

Лексико-семантичний спосіб творення прізвищевих назв теж досить продуктивний (322; 10,8 %) і реалізується переважно шляхом антропонімізації апелятивів: як конкретних назв тварин (Цапъ), рослин (Капуста), професій (Швець), етносів (Москаль), так і абстрактних понять, передусім пов’язаних з почуттєвою сферою (Дума, Душка). Традиційним для відапелятивних прізвищевих назв є квалітативне забарвлення.

Значно меншою продуктивністю характеризується лексико-синтаксичний спосіб творення (55; 1,8 %), який поєднує у прізвища-квалітативи іменники з прикметниками (Бhлоусъ), дієсловами (Давыбаранъ) або числівниками (Пулторакожуха).

Досить однотипними є мотиваційні особливості антропонімії: їх визначають насамперед патронімічні, квалітативні та локативні відношення.

Для патронімічних прізвищевих назв (1792; 60,2 %) характерними є морфологічний суфіксальний спосіб творення та твірні основи відантропонімного походження: Ивановичъ, Товстопхаенко.

Квалітативні прізвищеві назви (489; 16,4 %) творяться лексико-семантичним (Клhщъ), морфолого-синтаксичним (Гладкый), лексико-синтаксичним (Кривошия) та морфологічним суфіксальним (Чорнушъ) способами від іменників-апелятивів (Сарана), якісних прикметників (Усатый) та інших слів і словосполучень (Шовкоплачъ). У складі квалітативних прізвищевих назв додатково можна виділити особові найменування, які вказують на характеристичні (302: Чорнобровый), професійні (124: Колесникъ) або етнічні (63: Татаринъ) ознаки денотата.

Локативні відношення (195; 6,6 %) у прізвищевих назвах характеризуються утворенням від топонімів, ад’єктонімів або географічних термінів шляхом конверсії (Поддубный, Прилуцкий) або суфіксації (Богуславецъ, Леснякъ).

Посесивні прізвищеві назви (150; 5 %) – це, в основному, субстантивовані присвійні прикметники (Лавриковъ) або лексикалізовані генітивні форми інших антропонімів (Огородного).

Антропонімія, особливо в історичному розрізі, є цінним джерелом етнолінгвістичної інформації про спосіб життя наших предків. На основі аналізу прізвищевих назв, зафіксованих в Реєстрі, можна зробити висновки про національність, рід занять, особливості менталітету козаків. Зокрема, кількість видів занять і спеціалізацій козаків, записаних до Уманського полку, сягає 65, а найбільш часто фігурують професії кушніра (19), коваля і мельника (по 12), пирожника (9), проскурника та колісника (по 8)3.

Окремі антропоніми мають виразний іншомовний колорит, що пов’язано з багатонаціональним складом козаків Уманського полку (зареєстровано імена представників 15 етносів).

Переважання патронімічних прізвищевих назв засвідчує вшанування старших, повагу до них, а наявність багатьох демінутивних форм вказує на доброзичливість українців. Антропоніми-квалітативи яскраво виявляють спостережливість та гумор наших предків.

В цілому особові назви козаків Уманського полку – цілком сформована антропонімна система з чітко вираженими універсальними та специфічними особливостями, яка, безперечно, лягла в основу сучасного антропонімікону Уманщини.

__________________________________________________________________

1 Кузнець Т.В. Козацьке населення Уманщини: чисельність, національ-ний та соціальний склад // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 4. Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Вінниця, 2002. – С. 24-25.

2 Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Редкол.: Ф. П. Шевченко (відп. ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 505-512.

3 Кузнець Т. В. Козацьке населення. – С. 29.

Вікторія Колосова (Київ)

Загадка двох датувань Острозької Біблії

Острозька Біблія – перший друкований кирилицею повний звід біблійних книг – побачила світ на Волині, в родовому маєтку князя Костянтина Острозького в Острозі. Це був плід кількарічної грунтовної праці літературно-наукового гуртка, очолюваного ректором Острозької школи, письменником-полемістом, поетом і богословом Герасимом Смотрицьким.

Вихід друком усіх церковнослов’янських текстів Святого письма у супроводі глибоких за змістом, блискучих за формою прозових і віршової передмов Герасима Смотрицького та післямови Івана Федорова збагатив духовну скарбницю не тільки українського народу, а й всього православного ареалу.

Острозька Біблія вийшла великим, як на той час, тиражем – близько 1200 примірників. З них до нашого часу дійшло не менш 250. На кожному титульному аркуші відомих примірників стоїть дата виходу книги – 158 рік. В той час як на останньому аркуші в різних примірниках зустрічаються різні дати закінчення друкування – “12 липня 1581 р.” і “12 серпня 1581 р.”. Є примірники з двома варіантами останнього арку-ша, тобто з двома датами.

Книгознавці, переконавшись, що було лише одне видання Острозької Біблії, пояснювали різнобій у датах тим, що видавці не вклалися в намічений термін виходу книги і замінили в більшості примірників останній аркуш з датою “12 липня 1580 р.” на новий – з фактичною датою виходу книги – “12 серпня 1581 р.”. Наявність в окремих примірниках двох вихідних аркушів – з першою і другою датою пояснювали тим, що старий аркуш не завжди було усунено1.

Висловлювалася думка, що дату змінили через збільшення тиражу, тобто через продовження друкування книги2.

Особливого значення не надавалося тому, що вихідні аркуші різнилися не тільки датами, а й післямовами – їх розміром, поліграфіч-ним оформленням, а головне – змістом і стилем викладу.

Між тим, порівняльний текстологічно-поліграфічний аналіз двох варіантів післямов дає можливість пояснити подвійне датування Острозької Біблії.

Перший варіант післямови – з датою “12 липня 1580 р.” – надруко-вано на лицьовій стороні останнього аркуша (78-го шостого рахунку) у вигляді дванадцятирядкового перевернутого трикутника – аналогічно до післямови “Апостола”, виданого Іваном Федоровим у Москві 1564 р. Під текстом вміщено друкарський знак Івана Федорова (Мал. 1).

За змістом – це суто інформаційне повідомлення друкаря: чиїм повелінням і що за книгу надруковано; де, ким, коли. І все. Зворот аркуша залишено порожнім.

Зовсім іншу картину являє собою другий варіант післямови – з датою видання “12 серпня 1581 р.” Післямову значно розширено: друк переходить з лицьового боку останнього аркуша на його зворот. Набір здійснено в дві шпальти двома мовами: зліва – грецькою, праворуч – церковнослов’янською.

Мал. 1. Перший варіант Післямови

Всередині тексту вміщено друкарський знак Івана Федорова, а знизу – велику плетінчасту кінцівку (Мал.2).

Мал. 2. Другий варіант Післямови

Післямова починається молитовним зверненням до Бога “въ трєх составєх”, тобто утверджується, як і в передмові до Біблії Герасима Смотрицького, догмат Троїці, що його відкидали антитрінітарії (аріани). Рішення князя Острозького доручити друкування Біблії Івану Федорову трактується як здійснення Божої волі.

Усі світські титули князя Острозького, перераховані Іваном Федоровим у першому варіанті післямови, не згадано. Натомість введено нове конфесійне означення князя, найсуттєвіше в тогочасній ідеологічній боротьбі – “православний”.

Якщо у першому варіанті післямови традиційною, відомою ще з часів Київської Русі, формулою авторського самоприниження повідомлялося: “…Напечатана бысть сія книга, глаголемая Библія…многогр¾шным и недостойным рабом Иваном Феодоровым сыном Москвитином”, то у другому варіанті слово “рабом” знято. Натомість введено новий, надзвичайно показовий момент: від імені друкаря повідомляється, що він не один “вр¾гохся в пучину неисл¾димою божественного и всесв¾тлого Писанія”, а “купно с посп¾шники и единомысленники моими”. Тобто, йдеться про цілий гурт соратників і однодумців. І далі розповідь ведеться вже не від однієї особи, а від колективу.

Піднесено емоційний, насичений образами і виразами з передмов до Біблії стиль викладу другої післямови не має нічого спільного з “буденною” формою її першого варіанта.

Спробу розібратися у появі двох післямов зробила у 80-х роках минулого століття російська дослідниця Т.М.Копреєва. Однак, на наш погляд, її міркування далекі від розуміння тогочасного культурно-національного руху в Україні і Білорусії, ролі, яку відігравав у ньому острозький літературно-науковий гурток видавців та їх співпраці з Іваном Федоровим.

Появу другого варіанта післямови дослідниця пояснювала “позицією самого Івана Федорова”, що була “прикладом дальшого поглиблення гуманістичного світогляду, характерного для російських книжників кінця ХV – першої половини ХVІ ст.”. Цю позицію вона протиставила діяль-ності острозького гуртка, в якій “відродженницькі” прийоми праці відступають на задній план”. Т.М.Копреєва слушно відзначила “гармонізацію структури книжного комплексу”, досягнуту введенням другого варіанта післямови. Проте головний сенс заміни післямови вона вбачала в тому, що другий варіант давав читачеві “можливість оцінити вклад, який російський друкар “з Москви” (“з Великої Росії” – у грецькому тексті) вніс у загальнослов’янську справу створення біблійного книжного зводу” (Мал. 3).

Мал. 3. Зворот титульного аркуша з віршами Герасима Смотрицького

на герб князя Костянтина Острозького

І зовсім дивно розцінила дослідниця „паралелізм у структурі передмови видавця і післямови друкаря” як „якісно новий ступінь відносин між ними. Неродовитий і небагатий російський друкар ставав в один ряд з багатим і знатним вельможею” (?!)3.

У зовсім іншому світлі історія з двома післямовами, а отже, і з двома датуваннями Острозької Біблії, уявлення нам.

Книгознавці дослідили, що різні частини Біблії друкувалися непослідовно, не так, як вони мали розміщуватися у виданні. Початкові ненумеровані аркуші, – пише відомий федорознавець Ярослав Ісаєвич, – будуть надруковані десь під кінець, коли ясно стало, що вся книга вийде у світ щойно 1581 р.”4.

Отже, останній аркуш Біблії з першим варіантом післямови був надрукований раніше, ніж початкові аркуші з передмовами головного редактора видання Герасима Смотрицького, який, певне, ще продовжував працювати над ними.

Коли ж Герасим Смотрицький завершив свою найвідповідальнішу працю, він ознайомив з передмовами усю видавничу колегію, у тому числі й Івана Федорова. Видавці обговорили проект друку титульного аркуша з геральдичними віршами на звороті та передмов, суворо витриманих у дусі ідеологічних засад і стилістичних уподобань острозького гуртка.

У відповідності до початку видання вирішили оформити і його кінцівку. Тим більше, що останнього аркуша треба було замінити на новий – з пізнішою датою виходу книги.

Післямову написали по-новому, надавши їй вагомішого ідейного і стилістичного забарвлення. По-новому і набрали – так, як першу частину першої передмови, повторюючи друком грекофільську орієнтацію. Конфігурацією тексту післямови з видавничим знаком Івана Федорова імітували подвійний хрест, подібно до того, як літературно-художньою композицією – з геральдичних віршів Герасима Смотрицького і герба князя Костянтина Острозького створювали ілюзію подвійного хреста на звороті титульного аркуша. Зоровим одголоссям початку й кінця видання прагнули досягти вишуканого художнього обрамлення книг Святого письма.

Первісний надрукований вихідний аркуш з першим варіантом післямови вилучили і вклеїли новий – з другою післямовою та іншим колофоном. Наявність в окремих примірниках двох післямов, отже двох дат, справді пояснюється тим, що видавці не завжди встигали усунути старий аркуш.

Порівняльний текстологічний аналіз усіх доданих до біблійних книг статей дозволяє зробити висновок, що заміна післямов викликана концептуальними, ідеологічними і мистецькими позиціями острозьких видавців5. Ініціатива такої заміни, на наш погляд, належала не Івану Федорову, а острозькому гуртку, насамперед, його ідеологу, автору передмов і титульних геральдичних віршів Герасиму Смотрицькому, редакторська рука якого виразно проглядає у другому варіанті післямови. „Посп¾шник и единомышленник” острозьких видавців друкар Іван Федоров блискуче втілив цю ініціативу в життя.

________________________________________________

1 Див.: Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1989. – Вип.. 2. – С. 96 (Далі – Ісаєвич).

2 Запаско Яким. Мистецька спадщина Івана Федорова. – Львів, 1974. – с. 38.

3 Копреева Т.Н. Иван Федоров, Острожская Бибилия и новгородский кружок книжников конца ХV в. У зб.: Федоровские чтения 1981”. – Львів, 1985. – С. 101.

4 Ісаєвич. – С. 97.

5 Докладніше про це див.: Колосова В.П. Идеологические предпосылки деятельности Острожского кружка (Герасим Смотрицкий как редактор-полемист). У зб.: “Федоровские чтения 1981”. – Москва, 1985. – С. 84-90.

Додатки

Перший варіант Післямови Острозької Біблії.

Изволенієм Отца и съпоспещенієм Сына, и съвершенієм Святого духа, позвол¾нієм благочестивого князя Василіа Конъстентиновича Острозсъкаго, воєводы Києвскаго, маршалка земли Волынскія, старосты Владимірскаго и прочая, напечатана бысть сія книга, глаголемая Библія, єже єсть Ветхій и Новый зав¾т, въ богоспасаємом град¾ Феодоровым сыном Москвитином в л¾то от созданія миру 7088, а от воплощенія Господа Бога и Спаса нашего Ісуса Христа 1580 месяца іюля 12 день.

Другій варіант Післямови до Острозької Біблії

О всесильный и неизреченный Боже въ трєх составєх, от всея твари покланяємый и славимый. Ты єси и всякоя благости начало и вина, посп¾шеніє же и свершеніє. Благословил єси убо православному князю въ ум сіє пріати, да мн¾ многогр¾шному и з¾ло недостойному повелит божественноє слово твоє вс¾м повсюду тисненієм печатным предложити.

Т¾м же убо аз аще и недостойна, и тим¾нієм гр¾ха одержима, св¾дый себе, повинухся повеленію, над¾яся щедротам Твоим, вр¾гохся в пучину неисл¾димую божественнаго и всесв¾тлаго писаніа Твоєго, купно с посп¾шники и єдиномысленники моими.

Яко же нын¾ Твоим челов¾колюбієм въ пристанище съвр¾шенія достигохом.

Душа кол¾ни преклоняюще и главами нашими в землю ударяюще, съ слезами радости славим и превозносим Твоє пресвятоє т прехвалебноє имя, Отца и Сына и Святого духа.

Вс¾м же повсюду православным христіаном, господієм, и братіи, и доугом рабол¾пно метаніє до лица земнаго умилено с¾творяю, от усердія же души прил¾жно молю, аще приключися н¾коє погр¾шеніє – прощайте. Сами же сподоблъшеся от Богатодавца больших дарованій духовных, исправляйте. В¾дуще, яко Господин винограда сего пріемлет послд¾няго, яко и перваго, и от єдінагонадесяте часа д¾лавшего, яко и тяготу вседневнаго вара понесшаго.

Сущіа же богопріатныя и душеправительныа книги Ветхаго и Новаго зав¾та, напечаташася мною, многогр¾шным Іоанном Феодоровым сыном з Москвы, въ богохранимом град¾ Остроз¾ в л¾то от созданіа мира 7089, от воплощеніа ж Господа Бога и Спаса нашего Ісуса Христа 1581, м¾сяца августа 12 дня.

Віра Франчук (Київ)

Філологічна освіта в середньовічній Україні

Поява значної кількості граматичних і лексикографічних праць в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст. обумовлена обставинами тогочасного суспільного життя. Право на мовну і культурну самобутність українцям, як і білорусам, доводилося обстоювати в ідеологічних супереч­ках із представниками польської шляхти і католицького духовенства, що намагалися підкорити собі населення України й Білорусії не лише полі­тично, а й духовно.

Змагання відбувалося у всіх сферах суспільного життя. В умовах поси­лення соціального та національно-релігійного гніту боротьба за поши­рення знань мала велике значення для подальшого розвитку культури цих народів, збереження їх етнічної самобутності. Формою такої боротьби стало запровадження освіти слов’янською мовою. На чолі боротьби стояли братства, просвітницькі громадські організації, котрі створювалися у багатьох містах України й Білорусі. „Одним із проявів діяльності братств, – пише І.К.Білодід у праці „Навчання мовам у братських школах на Україні в XVI – XVII ст.”, – стало створення шкіл, які теж виступали знаряддям боротьби проти шляхетсько-католицької експансії. Братські школи як новий, вищий тип навчального закладу на Україні і в Білорусії в порівнянні з існуючими при монастирях і церквах церковноприходсь­кими, єпархіальними школами, що були школами грамоти (азбука, чи­тання, письмо, лічба, закон божий), відігравали значну роль у розвитку освіти у східних слов’ян”1.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. в практиці роботи братських шкіл та першої школи вищого типу – Острозької велика увага приділя­лася вивченню церковнослов’янської та грецької мов, що виступали як літературні мови православного ареалу. Тому ці школи називалися „греко-слов’янськими”. Враховувалися в їх роботі й досягнення тогочас­ної західноєвропейської педагогіки: розширилося коло предметів на­вчання, було введено викладання так званих семи вільних наук, до яких входила насамперед граматика. Надзвичайно важливе значення мало включення до шкільних програм вивчення латинської мови, без знання якої було неможливе ознайомлення з досягненнями західноєвропейської науки. Тим більше, що у середньовічній Польщі, як і в інших західно­європейських країнах, панівною мовою культури й освіти була латинська. Граматична будова й лексика цієї мови піддавалися схоластичній обробці, оскільки вона вивчалася не за пам’ятками писемності, а відірвано від них мов якась ідеальна норма. Навчання проводилося питально-відповідним методом, так званим катехизичним (від грецького слова катехизис, що має значення „короткий виклад віровчення у питаннях і відповідях”): що є граматика? що є іменник? скільки є відмінків? скільки є відмінювань? тощо. Щоб протистояти засиллю латини, слід було і слов’янську мову до­вести до того ж рівня граматичної обробки, якою відзначалася тоді ла­тинська мова. Відсутність же посібників для її вивчення й унормування усвідомлювали не лише прихильники, а й підкреслювали затяті недруги – польські єзуїти. Так, Петро Скарга у 1577 р. писав: „З такою мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, коли тепер ніхто не розуміє написаного нею. Вона не має ні граматики, ні риторики, та й мати не може”2. Саме тому вітчизняні граматичні праці того часу слов’янську граматику уподібнюють до грецької і латинської середньовічної грама­тики. „Староукраїнська лінгвістична думка формувалася головним чином у рамках шкільних граматик, які мали нормативне призначення, – зазна­чає В.В.Німчук. – Це наклало на них своєрідний відбиток. Дефініції гра­матичних категорій, понять не могли не збігатися або не бути надто бли­зькими до тих, що їх мали граматики класичних мов, котрі сприймалися як зразок розвиненості і впорядкованості.”3.

У другій половині XVI ст. в Україні з’являються перші друковані гра­матики слов’янської мови, метою яких було осмислити її граматичну бу­дову і утвердити певні і єдині граматичні норми. Слід зазначити, що тер­мін слов’янська (славенська, словенська) стосовно цієї мови не є точним. Адже перша писемна слов’янська мова створена Кирилом і Мефодієм у IX ст. на базі одного з праслов’янських діалектів (солунського) для пере­кладу богослужбових і канонічних книг на рідну мову слов’ян. Цю мову прийнято називати старослов’янською. Обслуговувала вона переважно культові потреби. Обслуговуючи різні слов’янські народи, старо­слов’янська мова засвоювала окремі місцеві лексичні, фонетичні й грама­тичні елементи. Така мова пізніше дістала у науці назву церковно­слов’янської з уточненням назви народу, на території якого вона функціонувала. На давньоруському ґрунті старослов’янська мова зазнала помітних впливів живої мови східних слов’ян. У XIV– XVI ст. у цю мову потрапило чимало фонетико-граматичних та лексичних елементів живої мови українців та білорусів. Називали її у цей час слов’яноруською (сло­веноруською, словенороською або славенською), підкреслюючи тим са­мим відмінність від народної мови, яка, навіть зазнавши літературної об­робки, продовжувала іменуватися „простою”, „руською”, а також „діалектом руським”. Як і церковнослов’янська мова давньоруської доби, слов’яноруська мова не мала загальновизнаних правописних, граматичних та лексичних норм. Таким чином, можна стверджувати, що середньовічні українські вчені, використовуючи у своїй роботі рукописи XV– XVI ст. руської (східнослов’янської) редакції, створювали граматики саме церко­внослов’янської мови свого часу. Перша праця такого плану „Кграматыка славеньска языка” побачила світ у м. Вільні 1586 року. У ній викладено традиційне вчення „о осми частех слова”, яке бере початок з античної традиції і відоме в рукописах з XII ст. У 1591 р. Львівське братство видає „Грамматіку доброглаголиваго елино-словенскаго языка”. Ця книга ще має назву „Адельфотес” (грецькою мовою „братство”). Вона була першим посібником для зіставного вивчення правил церковнослов’янської і грецької граматик.

1596 р. у м. Вільні вийшов у світ навчальний посібник Лаврентія Зиза­нія „Грамматіка словенска съверъшенънаго искуства осми частій слова”. „Як перша спроба осмислення церковнослов’янської фонетичної й мор­фологічної систем, виявлення її специфічних особливостей, – пише В.В.Німчук, – „Граматика” Л.Зизанія була значним кроком уперед у віт­чизняній і слов’янській філології. Не менше значення її також як праці, де вперше кодифікується, нормалізується церковнослов’янська мова схід­нослов’янської редакції”4. Створений на основі античної і середньовічної граматичної традицій, цей підручник проклав шлях і до наукового розу­міння живої системи тогочасних української і білоруської мов. Одночасно Зизаній опублікував буквар „Наука ку читаню и розум¾ню писма словен­ского”. Обидві праці відіграли важливу роль у вивченні церковно­слов’янської мови як в Україні, так і в Білорусі. Тоді ж з’явився перший друкований словник для шкільного навчання того ж автора – „Лексис, сир¾чь реченія, въкратъц¾ събранъны и из словенскаго языка на простый рускій диялектъ истолъкованы”. Завдання словника практичне – зареєс­трувати найуживанішу в XVI ст. церковнослов’янську лексику і пояснити її за допомогою літературно-писемної і розмовної мови, яка склалася на той час на території Великого князівства Литовського на основі українсь­ких і білоруських говірок.

На початку XVII ст. з’являється основна праця з церковнослов’янської граматики – „Грамматіки славенския правилное синтагма”. Її перше ви­дання вийшло у передмісті Вільна селищі Єв’ї у 1619 р. Це був повний курс церковнослов’янської мови, покликаний зміцнити її норми. Порів­няно з попередніми у цій праці значно ширше розглядалися звукова й граматична будова церковнослов’янської мови. Щоправда, на цей час вона набула стільки східнослов’янських рис, що їх уже неможливо було зігнорувати. Вони виявляються і у правилах, і в зразках відмінювання та дієвідмінювання, і в прикладах. Тим більше, що, на переконання Смотри­цького, „словенська” мова була покликана обслуговувати не тільки кон­фесійні потреби, а й інші сфери духовного життя. Так, даючи поради щодо методики вивчення цієї мови, автор „Грамматіки” рекомендував заборонити учням уживати розмовну мову в школі. Водночас він першим чітко показав різницю церковнослов’янської та східнослов’янських мов. Народнорозмовні елементи його граматики стали тією основою, на якій згодом створювалися граматичні праці східнослов’янських народів.

Невдовзі в друкарні Києво-Печерської лаври було видано „Лексикон славеноросский и имен тлъкование” (1627 р.) Памва Беринди. У цій праці церковнослов’янська лексика пояснюється „простою мовою”, тобто роз­мовною українською мовою. В окремих випадках у словнику наводяться зіставлення церковнослов’янських слів із грецькими, латинськими і дав­ньоєврейськими їх еквівалентами. Порівняно з „Лексисом” Зизанія „Лек­сикон” Памва Беринди значно ширший за словниковим складом. До ос­новного тексту додано покажчик власних особових імен, які містяться в церковних „Святцях” із розкриттям грецьких, єврейських і латинських значень цих імен.

Розвиток філології у середньовічній Україні відзначається її тісним зв’язком із розвитком освіти. Своїми досягненнями староукраїнська лінг­вістика завдячує викладачам Львівської школи (Лаврентій Зизаній, Ки­рило Ставровецький) та Київського колегіуму (Памво Беринда, Мелетій Смотрицький, Єпіфаній Славинецький). Ці навчальні заклади відіграли надзвичайно важливу роль у боротьбі за збереження й розвиток україн­ської та білоруської культур, протиставивши чужій латинській мові цер­ковнослов’янську – спільну літературну мову всіх слов’ян.

________________________________________________

1 Білодід І.К. Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов. – К., 1979. – С. 22.

2 Цит. за працею: Засадкевич Н. Мелетий Смотрицкий как филолог. – Одесса, 1883. – С. 20.

3 Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV–XVII ст. - К., 1985. – С. 8.

4 Лаврентій Зизаній. Граматика словенська. Підготовка факсимільного видання та дослідження пам’ятки В.В.Німчука. – К., 1980. – С. 54–55.

Олеся Лазаренко (Київ)

Мовно-культурне життя українського суспільства у XVII ст.

У ХVІІ ст. внаслідок історичних і геополітичних подій в Україні склалася своєрідна мовна ситуація, коли функції літературної мови виконували одночасно чотири мови - церковнослов’янська (словенороська, слов’яноруська або словенська), староукраїнська (руська), латинська та польська, кожна з яких мала свою чітко окреслену сферу застосування, виконуючи комунікативний зв’язок між певними соціально-культурними прошарками. Окрім того, серед вчених кіл побутувала грецька мова, а в певних етнічних середовищах були поширені вірменська, гебрайська, німецька, татарська та ін.

Мовне розмаїття на українських теренах в XVII ст., що належали Польській Короні, сприймалося сучасниками як цілком звичне явище. Так, у 1644 р. у своєму польськомовному творі “Λιθος, albo kamień...” митрополит Петро Могила, характеризуючи тогочасну мовну ситуацію, стверджував, що володіння грецькою і церковнослов’янською потрібно Русі (тобто Україні) для релігійних цілей, натомість для політичної діяльності їй необхідні знання не тільки польської мови (оскільки на той час Україна входила до складу Речі Посполитої), але також латини, оскільки мешканці земель Корони використовували її майже як другу рідну. Далі автор зазначав, що українці-русини як мешканці Речі Посполитої повинні знати мови, без котрих вони не могли б виступати ані в Сеймі, ані в судах, а тим паче брати участь у політичних справах1.

Мовна „строкатість” українського суспільства була зумовлена також, на думку В. Шевчука, способом здобуття тогочасними українцями освіти у латинських, латино-польських та словено-грецьких школах2.

Так, в єзуїтських школах, де навчалися українці, викладалися грецька, староєврейська, латина, німецька, литовська (напр., у Віленській академії) і навіть рутенська (тобто староукраїнська)3.

У статуті братської православної школи у Луцьку, заснованої у 1620 р., говориться про вивчення мов грецької, словенської (церковнослов’янської) і простої (книжної староукраїнської). З часом тут почали викладати латинську і польську4. У Києво-Могилянському колегіумі вивчалися латинська, грецька, словенська, польська, староукраїнська літературні мови, а також цими мовами здійснювалося саме викладання.

Ці факти відбивають “чи не найскомплікованішу”, за висловом В. Німчука, мовну ситуацію в Європі в кінці XVI-XVII ст.5.

Отже, церковнослов’янська мова була з часів Київської Русі священною мовою православної церкви, а після Берестейської унії 1596 р. обслуговувала потреби також і уніатської церкви. „У ХVІ-ХVІІ cт. вона лишається основною мовою у церковних відправах, на цій мові починається книгодрукування на Русі...”6, нею створювалися духовні проповіді і богословські твори. Зокрема, у другій половині XVII ст. були написані твори історично-повістевої прози (“Густинський літопис”, “Синопсис” Інокентія Гізеля), проповідницько-ораторської прози (трактати “Меч духовний”, “Труби словес проповідних” Лазаря Барановича”, а також твори художньої літератури (вірші та драми).

“У той час, - як зазначає І. Матвіяс, - церковнослов’янська мова зазнавала ще більшого впливу з боку живої мови, ніж це було за давньоруської доби, і назва слов’яноруська мова відбивала її особливість”7.

Староукраїнська мова (руська) у ХVІІ ст. функціонувала, по-перше, як мова офіційно-ділового стилю (книги гродських урядів, ратуш, земських судів). По-друге, у цей же час вона стає мовою богословських трактатів, художніх творів, зокрема драм, історіографічних творів (літописів), а також зразків епістолярного стилю. Поява церковнослов’янсько-українських словників (словник П. Беринди і Л. Зизанія), кодифікація староукраїнської мови (граматика І. Ужевича 1643 р.) спричинюють визнання за книжною українською мовою позицій літературної, яка не тільки „займає рівноправне положення з слов’яноруською, але і поступово витісняє останню в галузі гоміолетичної, агіографічної, дидактичної і т.п. літератури”8. Часто замість терміна “руська мова” виступала назва “проста мова”, однак це не було свідченням того, що ця мова “збігалася з живою мовою народу, основаною на говорах, вона була мовою книжною, в ній поєднувалися елементи церковнослов’янської та давньоруської мови на народній основі з живомовними, помітними в ній були також полонізми (переважно лексичні)”9.

Латина як носій західноєвропейської культури обслуговувала освітні кола в Україні, вона викладалася в єзуїтських і братських школах, в Києво-Могилянській колегії, нею писалися підручники з риторики і піїтики, велися богословські диспути. Для українського православного духовенства І половини ХVІІ ст., яке отримувало освіту переважно в єзуїтських колегіях (напр., С. Косів, М. Смотрицький – у Вільно) або у вищих навчальних закладах Польщі – Замойській академії та Ягеллонському (Краківському) університеті (К. Сакович, Г.Бутович), латина була мовою міжнародного спілкування у Західній і Східній Європі, яку вони продовжували культивувати в Україні.

“Вживання на Україні і в Білорусі латинської мови означало, – стверджує Я. Ісаєвич, – що якимось аспектом свого культурного і політичного життя ці країни входили в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина протягом середньовіччя була мовою правових актів, школи і науки, більшості жанрів літератури”10.

Грецька мова була мовою богослужбових, літургійних книг, мовою філософських і релігійних трактатів. У XVII cт. вона стає швидше “духовним символом” візантійсько-православної культури, ніж мовою, якою активно користувалися у Церкві.

Що ж стосується польської мови, то вона „поступово стає фактом не лише польсько-української літератури чи полемічних змагань, а й однієї із самодостатніх українських літературних мов”11, а також мовою, що функціонувала на всіх рівнях суспільного життя тодішньої України – урядовому, освітньому, духовно-релігійному, навіть побутовому.

Престиж польської мови визначався, по-перше, як престиж мови державної (хоча офіційно ніде не засвідченої), яка слугувала засобом спілкування у багатонаціональному суспільстві Речі Посполитої. На думку Г. Грабовича, польська мова даного періоду виконувала функцію lingua franca: „Польська мова була lingua franca багатонаціональної Речі Посполитої, вживалася видатними письменниками (Потієм, Барановичем, Величковським, Прокоповичем та ін.) і значними політичними діячами, наприклад, в документах і листуванні Богдана Хмельницького або Мазепи”12. С. Пуг так само зазначає, що „статус польської мови як мови культури і влади (у ХVІІ ст. – О.Л.) прирівнювався до статусу французької мови Нормандії в середньовічній Англії або до статусу російської мови в колишньому Радянському Союзі”13.

А. Вінценз, у свою чергу, роль польської мови в Україні XVI-XVII ст. порівнює із „сучасною роллю англійської мови в Індії чи Ірландії або з роллю французької мови в Петербурзі в XVIII ст.”14.

По-друге, культурне життя України, яка вступила в епоху Бароко, почало інтенсивно переймати досягнення європейської культури саме за посередництвом польської культури, складовою частиною якої була власне польська мова.

Це спричинилося до того, що польська мова стала літературною мовою українського письменства, що виразилося у написанні цілого ряду польськомовних творів українськими письменниками – М.Смотрицьким, П.Могилою, Л.Барановичем, І. Галятовським, Д.Тупталом та ін.

„Десятки тодішніх авторів творили водночас кількома мовами”, – стверджує В. Яременко – автор передмови збірника найкращих зразків творчості київських поетів XVII-XVIII ст. „Аполлонова лютня”. „Це явище, – продовжує далі науковець, – зумовлювалось тогочасними суспільно-політичними обставинами і естетичними поглядами. Отож, на нашій землі діяли поети, які, користуючись польською мовою, повністю чи частково вписувалися у контекст української літератури”15.

Потреба використовувати польську мову у своїх оригінальних творах була зумовлена також релігійною полемікою з представниками римо-католицького та уніатського середовища. Полемічна література українських релігійних діячів була скерована на неправославну аудиторію їх опонентів, хоча реальними читачами були не противники православ’я, а її поборники з українського суспільства. Це яскраво свідчить про те, що польська мова активно використовувалася у внутрішньому культурно-релігійному житті ранньомодерної України. Власне обґрунтування щодо використання польської мови у релігійній полеміці в Україні дав у 1687 р. львівський єпископ Шумлянський, який стверджував, що „сама справедливість і потреба вимагають від нас, котрі проживають у Польській Короні, щоб ми римо-католицькому духовенству могли відповідати його мовою ... Тому треба, щоб наше православне духовенство володіло не тільки слов’янською мовою, але також польською, а, якщо можливо, і латинською”16.

Польська мова побутувала і у приватному житті українців ХVІІ ст. Данило Ростовський, наприклад, повернувшись з навчання з Литви, де „ґрунтовно вивчив польську мову і польські звичаї, всебічно ознайомився з римо-католицьким вченням віри, латино-польськими письменниками...”, почав вести свій щоденник польською мовою17. С. Полоцький, перебуваючи на дворі московського царя, писав листи в Україну польською мовою18.

“… На початку XVII ст. мовна ситуація в Західній Русі (Україні – О.Л.) була дуже своєрідною”, – зазначає М. Толстой. Варіанти літературної мови утворювали собою широкий спектр, з чисельними переходами і відтінками, де на одному кінці знаходилася польська мова, на іншому – церковнослов’янська, а середнє положення займала, за висловом вченого, “західноруська літературна мова” (із білоруським і українським підваріантами)19.

Загалом ту ситуацію, яка закріпилася на українських землях у XVII ст., вчені називають „парадоксальною”, і цьому є пояснення, яке міститься у становленні та розвитку західноєвропейської, тобто латино-польської, форми освіти, що було спричинене включенням України до європейських культурних процесів. Після загальновідомих подій 1648-1654 рр., здавалося б, польська мова мала б відступити зі своїх позицій, втратити свій престиж і популярність. Однак, як це не дивно, сталося інакше, а саме: „Польська мова як літературна українська, без зв’язку із польською літературною (виділення – О.Л.), саме в другій половині XVII ст. набуває найбільшого розвитку і її загасання помічається лише в початках XVIIІ ст...”20.

Варто зазначити, що не тільки українське суспільство XVII ст. відзначалося своєю багатомовністю. Серед слов’янських країн, де у пізнє середньовіччя простежувалася складна мовна ситуація, можна згадати Словенію (латинсько-німецько-словенська багатомовність), Лужицьку Сербію (латинсько-німецько-лужицька багатомовність) та ін.

Однак мовна ситуація в Україні, на нашу думку, була більш різноманітною, цікавою і унікальною, оскільки тут, на українських теренах, зійшлися два великі культурні масиви: Slavia Romana (римо-католицька культура) i Slavia Orthodoxa (православна культура), кожен з яких за посередництвом різних мов отримав свою сферу функціонування.

________________________________________________

1 Čevčenko I. Różne oblicza świata Piotra Mohyłźy // Ukraina między Wschodem i Zachodem. Eseje i studia OBTA pod red. J. Axera . – Warszawa, 1996. – S. 27.

2 Шевчук В. Мова і витворення культурних та духовних цінностей (XVII-XVIII ст. ) // Дивослово. – 1996. – № 3. – С. 16-17.

3 Brogi Bercoff G. О языковой ситуации в Великом княжестве Литовском и в России (конец XVI – начало XVIII века) // Studia Russica XVII (Доклады Международной конференции “Языки в Великом княжестве Литовском и странах современной Центральной и Восточной Европы: аналогии и преемственность”, Будапешт, 25-26 мая 1998 г.). – Budapest, 1999. – P. 11-21.

4 Білодід І.К. Навчання мовам у братських школах на Україні в XVI-XVII ст. // Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов. – К.: Наук. думка, 1979. – С. 28.

5 Німчук В. Конфесійне питання і українська мова кінця XVI – початку XVII ст. // Берестейська унія і українська культура XVII ст.: Матеріали Третіх “Берестейських читань”. – Львів, 1996. – С. 1.

6 Русанівський В.М. Слов’янські міжмовні зв’язки і формування функціональних стилів української літературної мови ХVІ-ХVІІ ст. // Доповідь на VІІ міжнародному з’їзді славістів. – К.: Наук. думка, 1973. – С. 19.

7 Матвіяс І. Варіанти української літературної мови. – К., 1998. – С. 16.

8 Успенский Б.А. Краткий очерк истории русского литературного языка (ХI – XIX вв.). – М.: Гнозис, 1994. – С. 79.

9 Матвіяс І. Варіанти… – С. 17-18.

10 Ісаєвич Я.Д. Мовний код культури // Дніпропетровський історико-архео-графічний збірник на пошану проф. М.П. Ковальського. – Дніпропетровськ: Промінь, 1997. – Вип. 1. – С. 298.

11 Шевчук В. Мова і витворення… – С. 17.

12 Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи // До історії української літератури. – К.: Основи, 1997. – С. 146-147.

13 Pugh S.M.Testament to Ruthenian: A Linguistic Analysis of the Smotryc’kyj Variant. – Cambridge, 1996. – P. 10.

14 Вінценз А. До проблеми українсько-польських мовних контактів // Мовознавство. – 1991. – № 5. – С. 41.

15 Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст. – К.: Молодь, 1982. – С. 11.

16 Charłampowicz K. Polski wpływ na szkolnictwo ruskie w XVI i XVII stuleciu. – Lwów, 1924. – S. 31.

17 Шляпкин И. Святой Димитрий Ростовский и его время (1651-1709). – СПб., 1891. – С. 30, 364.

18 Brogi Bercoff G. Plurilinguism in Eastern Slavic Culture of the 17th Century. The Case of Simeon Polockij // Slavia. - Praha, 1995. - sešyt. 1-2. - S. 3-14.

19 Толстой Н.И. Взаимоотношение локальных типов древнеславянского литературного языка позднего периода (вторая половина XVI-XVII в.) // Славянское языкознание. V Международный Съезд Славистов. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – С. 245.

20 Шевчук В. Мова і витворення… – С. 17.

Леся Рева (Київ)

Ще раз про візантійські впливи

Візантійська література, тісно пов’язана з античною та східними літературами протягом ряду віків, мала великий вплив на письменство Київської Русі, де в перекладах були відомі хроніки Георгія Амартола, Георгія Синкела, Симеона Логофета, Іоанна Малали, Костянтина Манасії, твори проповідників Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василія Кесарійського..., твори церковних ліриків Андрія Критського, Іоанна Дамаскіна. Особливо велике значення в ідеологічно-релігійному житті Русі і для розвитку літератури мав переклад “Біблії”, здійснений (не повністю) в ХІ-ХІІІ ст. Поширені були хрестоматії, збірки афоризмів та анекдотів із Святого Письма, висловів античних філософів та письменників. Особливо популярною була візантійська антологія “Пчела” (VI) (Бъчела) –– грецький збірник цитат з християнської та античної літератури, складений Максимом Ісповідником (VII ст.). Український переклад з’явився на межі ХІІ – ХІІІ ст. Це багате джерело античних афоризмів та анекдотів, що увійшли в український фольклор. Збірник не втрачав своєї популярності аж до ХХ ст.

Серед пізніх рукописних списків, відомих в Україні, на початку ХХ ст. був список “Пчели”, складений С. Щегловою. Мотиви збірника використовував у своїй творчості І. Франко. “Такі збірки мали чимале культурне і літературне значення. Вони хоч трохи розширяли круг тем наших старих книжників та їх світогляд поза межі церковного писання, підсували їм взірці, форми і гадки, а при тім давали змогу повеличатись при нагоді цитатами з різних християнських і античних письменників, котрі вони знаходили в таких збірках” (1). Перекладаючи твори візантійських письменників, автори давали їм нове життя, наповнюючи їх реальними подіями, елементами звичаїв, побуту, обрядів і вірувань давньої Русі.

Самобутня візантійська література, багата різними жанрами і формами, сприяла виробленню у давньоруській літературі нових церковних і світських жанрів, а також сприяла засвоєнню різних прийомів композиційної побудови творів, образності, метафоричності, символіки, розумінню своєрідності ораторського мистецтва, розповідного та інших стилів. Це було можливим, оскільки перекладна писемність проникла на Русь в той час, коли тут великого розвитку досягла і в жанровій різноманітності, і в ідейному спрямуванні усна художня творчість, що мала багатовікову історію. Вплив візантійської літератури позначився на давньоруських літописах, “Слові о полку Ігоревім”, билинному і казковому епосі. Під впливом перекладних повістей і романів “Варлаам і Йоасафат”, “Олександрія”, “Слово про премудрого Акіра” та ін. розвивалася оригінальна художня творчість.

Найповніше ідейні і стильові риси руської літератури Київського періоду розкрилися в пам’ятках світового значення: “Повість временних літ” і “Слово о полку Ігоревім”.

У вітчизняному літературознавстві візантійські впливи студіювали І. Франко (2), М. Грушевський (3), М. Гудзій (4), О.Білецький (5), А. Білецький (6), П. Попов (7), О. Мишанич (8)… Важливі проблеми розвитку української давньої літератури досліджували російські вчені Д.С. Лихачов, І.П. Єрьомін та ін. Серед них особливе значення має дослідження П. Строєва, відомого російського історика, бібліографа, археографа, дійсного члена Російської Академії наук (з 1849), який вивчав впливи візантійських хроністів, зокрема Г. Амартола, на творчість Нестора – літописця (бл. 1056 – 57 – бл. 1116 – 21), ченця Києво-Печерського монастиря, першого вітчизняного історика, видатного письменника і мислителя, автора життєписів святих Бориса і Гліба, одного із засновників Києво-Печерського монастиря Печерського ігумена Феодосія та літописного зведення “Повість временних літ”, працюючи над яким Нестор продовжив опис подій, доведений його попередником до 1093 р., використав нові зведення, усні та писнмні джерела, а також праці візантійських істориків і довів літопис подій до 1113 р., надавши йому форму історико-літературного твору.

П. Строєв, аналізуючи історичні збірники (або літописи), говорить, що всі вони мають початок (включно до XII ст.) майже однаковий, за виключенням невеликих відмінностей. Цей початок має назву “Временник” Нестора. Німецький дослідник А. Шлецер, на якого посилається П. Строєв, працюючи над дослідженнями “Временника”, дійшов висновку, що звістки, які він містить, ймовірно, запозичені з візантійських хронік. Скажімо, Нестор у своєму “Russische annalen” має явне запозичення – чи то з Синкели, безіменного автора Пасхальної хроніки, чи то Кедрина, чи ще когось. Між тим, сам Нестор на початку свого літопису вказує на джерело, яким користувався. Опис побуту та звичаїв давніх народів починається так: “глаголетъ бо Георгій в л¾тописаніи”, і дає доволі великий випис. Про це говорить, як свідчить П. Строєв, і Шлецер. Пройшло чимало часу, доки дійшли істини: хто ж такий Георгій, якого згадує Нестор. Навіть численні рідкісні посібники Геттінгенської бібліотеки, які були в користуванні у Шлецера, не допомагали. Передбачали, що ім’я “Георгій” вжито писарем цілком випадково.

П. Строєв лише у 1819 р. зі змісту давнього слов’янського перекладу одного літописця, що має назву “Временник въпрост¾ отъ различныхъ хронографъ и сказатель, собранъ же и сложенъ Георгіемъ гр¾шнымъ монахомъ”, дослідив, що Георгій є той самий письменник, який надихав Нестора. Відкриття спонукало вченого до глибшого студіювання даної проблеми. Отже, “Временник” Георгія має 7 різних місць, тотожних з тими, які є у творі Нестора. Окрім того, у творі Нестора, як свідчить П. Строєв, зустрічаються уривки, запозичені з творів Георгія та переповідані по-своєму. Навіть розповідь філософа-аноніма про біблійну історію, до речі П. Строєв доводить, що це не Священне Писання (в часи Нестора воно навряд чи й було перекладене), на думку вченого, ця розповідь теж явне запозичення з творів Георгія.

З великими й малими уривками, взятими Нестором у Георгія, не треба, однак, змішувати ті вставки, що зустрічаються в Никоновському літописі та інших Збірниках, складених в XVII ст.: вони внесені туди компіляторами з хронографа, перекладеного (з латинської?) на слов’янську мову на початку XVI ст. П. Строєв це явище теж пояснює.

Існувала думка, що Нестор початкову хронологію свого “Временника” запозичив у візантійського літописця патр. Никифора (* 758 –– + 823). П. Строєв суперечить цьому, стверджуючи, що і в Георгія багато хронологічних місць, схожих з Нестором. І чи не в цьому полягає справжнє джерело літочисельної системи нашого першого побутописьменника?

Слов’янський переклад “Временника” Георгія здійснено давнім стилем. Багато слів, виразів та зворотів ще мають місце в пам’ятках перших століть слов’яноруської словесності (зараз зовсім майже незрозумілі), часто вживані у “Временнику” (наприклад, искръ, оземствоватъ, прапруда, лосивный, лольникъ, быть подъ рукою, стеря та ін.).

Додалися також до студіювання дослідження зарубіжних вчених Ф.Круга, І. Еверса, а також видрукувана у Парижі утриманцем державного канцлера, графа і колекціонера М.Р. Рум’янцева (1754-1826) “Хроніка” Г. Амартола К.Б. Газе.

П. Строєв планував зробити окремою книгою детальний опис рукопису слов’янського перекладу Г. Амартола – з пояснювальними примітками відносно мови та стилю. У 1855 р. він закінчує своє дослідження про літопис Г. Амартола та його вплив на творчість Нестора, за що отримав Демидівську премію та суму на покриття витрат від друкування своєї праці (9). В. Ундольський, який теж цікавився творчістю Г. Амартола, констатував, що П. Строєв «первый из русских подал обстоятельное исследование об Амартоле» (10). Всі чорнові матеріали, з якими працював дослідник, були передані В.Ундольському. Він писав: “Виписки ets., що мав про Амартола, віддані Ундольському особисто» (11).

Візантологія, як наука, отримала новий виток історії свого студіювання в Україні в середині 30-х років ХХ ст. – тоді, коли при Українській Академії наук стала надаватися велика увага створенню джерелознавчої бази як фундаменту для подальшого розвитку науки й культури. Однією з найважливіших передумов для цього стало створення в Академії наук на чолі з академіком Д.І. Багалієм Історико-філологічного відділу, що складався з постійних комісій, на базі яких виникали нові методи досліджень, школи, течії, направлення (школи М.С. Грушевського, А.Ю. Кримського, В.М.Перетца та ін.).

Візантологічна комісія (12) утворилася 9 квітня 1926 р. за ініціативою Ф.М. Міщенка (1874 - ?), професора Київської духовної академії, юридичного інституту і університету, фахівця з питань церковної історії та права, візантолога, академіка кафедри церковної історії Історико-філологічного відділу УАН (з 20 лютого 1920 р.). До роботи Комісії залучалася ерудована професура, що володіла багатьма іноземними мовами (А.Кримський, В.Барвінок, В.Крижанівський, В.Рибінський, І.Моргилевський, М.Макаренко, М.Скабаланович та ін.).

Поява Комісії не була випадковою, оскільки Україна протягом всього свого історичного життя перебувала в безперервних і всебічних економічних, політичних і культурних взаєминах із Візантією, – вплив Візантії на Україну позначився в усіх галузях її життя, тому, не ознайомившись докладно з історією й культурою України та візантійських впливів на їх розвиток, неможливо було з’ясувати ті пам’ятки, речові та писемні, що вона утворила. Звідси випливали й наукові завдання Візантологічної комісії.

До роботи, окрім штатних працівників, залучалися і нештатні – ті, кому небайдужа була досліджувана проблема.

Та, на жаль, наприкінці 30-х років минулого століття Комісія припинила своє існування, встигши видати 1-й випуск “Візантологічного збірника” за редакцією А. Кримського.

Візантологічні питання хвилюють дослідників і сьогодні. Ми торкалися цієї теми, пишучи есе “Слово про Євгена Маланюка”(13), котрий, як відомо, не цурався в своїх поглядах, які позначилися на всій його творчості, візантологізму: досліджуючи геокультуру України, Є. Маланюк дає визначення самого слова “культура”. “Наша земля. – стверджував учений, – протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і європейського Заходу. Отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі, неперевершеності, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, з якого витворилася геть пізніше західня культура, вся західня культура, вся західня цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою”(14).

В наш час щороку директор Українського центру візантистики та патрології архієпископ І.Ісіченко (м. Харків) проводить Міжнародну наукову конференцію “Київська митрополія Константинопольського патріярхату в XI-XVII ст.: устрій, місія, еклезіологічне самоусвідомлення”, яка в 2004 р. проходила 28 жовтня у Великому конференц-залі НАН України, де взяли, крім теологів, активну участь філологи, історики – всі ті, чия дослідницька діяльність так чи інакше торкається візантологічних впливів.

Примітки:

Амартол Георгій (діяльність – 2-а половина ІХ ст.). Візантійський літописець, чернець. Родом із Александрії. Відомостей про його життя ми не маємо. Автор грецької, дуже популярної в середні віки, Хроніки. Ймовірно, що він для написання цієї пам’ятки користувався твором одного з олександрійських учених, оскільки назва цього міста досить часто зустрічається в його Хроніці. В передмові автор (за звичаєм тодішніх ченців, називає себе “грішним”, потім це стало замінником його імені), говорить про обсяг книги - у чотирьох книгах, і висловлює думку про можливості розширення її хронологічних рамок – до відновлення чернецтва та іконопоклоніння, яке повторно було затверджене собором 842 р. Ймовірно, що Амартол писав свою Хроніку в другій половині ІХ ст., проте давній її список відноситься до Х ст. (всіх повних списків від Х до ХVІІ ст. налічується 27). Хроніка перекладалася латинською, болгарською та іншими мовами. Текст грецькою мовою опубліковано Е.Муральтом (7) в ”Ученых Запискахъ второго отделения Имп. Акад Наукъ» (книга VІ., СпБ., 1861). Як стверджує С.М. Палаузов (1818-1872), російський літератор та історик, болгарин за походженням, переклад болгарською мовою здійснив Григорій Пресвітер, старший ієромонах і суддя, за повелінням болгарського царя Симеона. Хроніка складається з чотирьох книг: перша дає огляд подій загальної історії в чернецькому викладі- від Адама до Олександра Великого; друга має свій початок також від Адама, але викладає лише біблійну історію до римського періоду; третя пропонує римську історію від Цезаря до Константина; четверта - від Константина до Михайла ІІІ (842-867). Доведена до 867 р. в наступному столітті вона була доповнена матеріалом хроніки Симеона Логофета, що кінчалася 948 р., тобто роком смерті візантійського імператора Романа І. У такому доповненому вигляді вона і з’явилася в перекладі давньою слов’яно-руською мовою в середині ХІ ст. Найдавніший її список припадає на ХІІІ-ХІV ст. Переписувалася кілька разів вона і пізніше. На основі хронік Іоанна Малали Антіохійського (VІ ст.) та Георгія Амартола в ХІ-ХІІ ст. на Русі виникла їх перша редакція, а в першій половині ХІІІ ст . – друга, перероблена і доповнена. Наші старі хронографи в своїй більшості були компіляцією праць Георгія Амартола, Іоанна Малали (8), Костянтина Манасії (9), Іоанна Зонари (10). Амартол – свідок боротьби за іконопоклоніння і дає відчути це в багатьох місцях свого літопису. Імператори-іконопоборники в його творі – деспоти зі звірячою мораллю. Праця містила велику кількість фактів, що стосувалися візантійського церковного життя й монастирської історії, чернецького середовища. Вона повідомляла про єретичні рухи, чудесні “знамення”, “бачення”, дивовижні події, а також містила повчальні анекдотичні оповідання. Саме така манера зображення минулого зробила Хроніку Амартола однією з найпопулярніших книг для читання, як у Візантії, так і на Русі, про що свідчить велика кількість рукописних текстів, доповнень, варіантів. М.С.Грушевський писав: “Весь сей матеріал пильно використовувався книжниками, які складали на їх взір свої домашні хроніки” (с. 41). Ця праця стала у великій нагоді не лише для Нестора-літописця, а була в широкому вжитку на Русі, про що свідчить Погодинський рукопис XVI ст., який включає в себе “Літопис Еллінський і Римський”.

Шлецер Август – Людвиг (1735-1809) – німецький історик, статистик і публіцист. Один із родоначальників історичної науки в Німеччині, гарячий поборник ідеї всесвітньої історії за методом наукової історичної критики. Іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1769).

Кедрин Георгій – візантійський письменник ХІ – ХІІ ст., автор хроніки “Синопсис” (до 1057 р.).

Круг Філіп Іванович (1764-1844) – російсько-німецький історик, археолог, академік. З 1789 р. – в Росії. Збирач монет та медалей.

5. Еверс Іоганн Філіп Густав (1781 – 1830) – історик, член-кореспондент (1809), почесний член (1826) Петербурзької Академії навук. За походженням німець. В Росії з 1803 р. З 1810 – професор, з 1818 р. – ректор Дерптського університету.

Газе Карл-Бенедикт (1780-1864, Париж) – французький еллініст, знавець грецької мови та палеографії.

Муральт Е. (1808-1895) – історик. З 1837 р. був хранителем

богословських рукописів і книг в Імператорській публічній бібліотеці.

Малала І.– візантійський літописець І пол. VІІ ст., автор всесвітньої хроніки, яка доходить до 563 р.

Манасія К. – візантійський літописець і романіст ХІІ ст., під його іменем дійшла хроніка в т.зв. політичних віршах.

Зонара І. – візантійський хроніст, жив приблизно від кінця ХІ – середини ХІІ ст. Автор всесвітньої історії від створення світу до вступу на престол імператора І. Комнена (1118).

__________________________________________________________________

1 Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т.: 9 кн.– К., 1993. – Т. 2. – С. 37.

2 Франко І. Візантійська література // Зібр. тв.: В 50 т. – К., 1981. – Т. 29.

3 Грушевський М.С. Історія української літератури– С. 41-42, 44, 110, 117.

4 Гудзий Н.К. История древней русской литературы. – М., 1966; Гудзий Н.К. История Византии. – М., 1967. – Т. 1-3.; Гудзий Н.К. Византийская литература. – М., 1974.

5 Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Зібр. пр.: В 5 т. – К., 1965. – Т. 1.

6 Білецький А. Грецькі написи на мозаїках Софії Київської. – К., 1961.

7 Попов П. Албанія в російській та українській літературах XV - ХХ ст. – К., 1959.

8 Мишанич О. Крізь віки. – К., 1996.

9 Строев П. О византийском источнике Нестора // Труды общества истории древностей российских. – М., 1828. – Ч. IV. – Кн. 1. – С. 167-176.

10 Викторов А.Е. Рукописи Ундольского. – М., 1870. – Приложение 55-56.

11 Барсуков Н. Жизнь и труды П.Н. Строева. – СПб., 1878. – С. 528.

12 Комісія до вивчення візантійського письменства. – Ф. Х. – № 18680 // Інститут рукопису НБУВ.

13 Рева Л. Слово про Є. Маланюка // Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 9. – С. 29 – 32; – 2000. – № 4. – С. 27-29.

14 Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992. – С. 12.

Лілія Костич (Київ)

Риси бароко в лексичній системі староукраїнської поезії

Лексична система книжної української мови першої половини XVII ст., об'єднуючи співвідносні, підпорядковані внутрішнім законам розвитку цієї системи, елементи, зазнає досить відчутних змін. Запозичуючи надбання старогрецької, латинської, польської, німецької, білоруської, а також слов'яноруської (церковнослов'янської) мов, староукраїнська літературно-писемна мова донаціонального періоду дедалі частіше вдається до живого народного мовлення, удосконалює власну лексичну структуру. Дослідники бароко зауважують, що істотною рисою поетичної мови бароко є не лише метафоричне багатство та ускладнені синтаксичні структури, але й широкий лексичний діапазон1. Звернення мовної системи до іншомовного, книжно-традиційного та живомовного джерел збагачення певною мірою було спричинене позамовними чинниками: з одного боку, виразно відчувався вплив ідей Реформації, що виявився у прагненні письменників і вчених наблизити мову до її народної основи, а з іншого, інтенсивний характер мало знайомство з творами нового стилю західноєвропейського мистецтва, захоплення естетикою бароко і бажання утвердити її власною творчістю у вітчизняній культурі. Адже світоглядні основи "химерного" стилю були співзвучні неспокійній суперечливості морального стану наших співвітчизників кінця XVI – початку XVII ст. Звідси тенденція до своєрідної контамінації різних за походженням і сферою використання лексичних одиниць у межах одного контексту. Демократизація мови через звернення до народно-розмовного джерела поєднувалася з бажанням надати викладові піднесеної експресивності шляхом використання багатих виражальних засобів старих літературно-писемних мов, сформованих на книжній основі.

Паралельне функціонування у досліджуваних творах живомовної і книжної лексики дозволяло всебічно характеризувати події, персонажі тощо, значно збагачувало виражальні можливості мови. Живомовні елементи, взаємодіючи з книжними, позбавляють мову стандартизації, "їх добір, як правило, виправданий сучасними їм критеріями літературності"2. Збагачення писемної традиції загальновживаними, узвичаєними в щоденному спілкуванні компонентами, хоч і було викликане багатьма соціальними і суспільними факторами, цілком відповідало стилістичній системі бароко і узаконювалось нею. Отже, широке використання живого народного мовлення ставало важливою стилістичною ознакою бароко.

Цю закономірність підтверджує аналіз конкретного лексичного матеріалу "Вhршhв на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного..." (1622) Касіяна Саковича та вірша "Еύyаpιоτήpιov, албо Вдячность..." (1632) Софронія Почаського. У названих творах помітну групу утворюють слова на позначення предметів і явищ живої і неживої природи. Більшість із них мають живомовний характер, з етимологічного погляду це переважно надбання спільнослов'янського і східнослов'янського періодів, меншою мірою – українські новотвори: подъ небом (П 51); за вступеньємъ солнца (П 48); Дожчъ, громы (П 53); псов волком выдали (С 323) та ін. Деякі запозичення праслов'янської доби зберігають своє книжне забарвлення, проте не чужі і живому народному мовленню: на сферы небо роздhляєтъ (П 55) – з гр. σφαιρα через польську мову (Ф ІІІ 815), высокіи...кедры (С 336) – із ст.-сл. êåäðú, запозиченого з гр. κέδρος (ЕСУМ ІІ 420).

Значну частину лексики досліджуваних текстів охоплюють слова на позначення загального буття людини. Зокрема, широко побутували в народно-розмовному спілкуванні назви людей, їх статі і віку: кождого чловека (С 325); побожныхъ людій (П 49), український іменник особа "особистість": Обравши...особ годных (С 332) тощо. Фізичні стани людини передають широко вживані емоційно нейтральні слова на зразок стоятъ статечне (С 323); єго спячого (С 329) та ін. Лексеми, що стосувались деяких загальних форм розумової діяльності людини (здібностей, пам'яті, мислення, особливостей сприймання) та конкретних галузей науки і культури, у досліджуваних пам'ятках представлені надзвичайно колоритно. Переважає народно-розмовна лексика: то розум, то мудрость (С 337); Хто не глупый...(П 51); Мене вспоминаючи, на себе памятай (С 334). Засвідчені також книжні слова, переважно грецькі та латинські назви навчальних дисциплін: Музика учитъ спhваня (П 57) – з гр. μογσική через лат. muzika (Ф ІІІ 61); Астрономіа учитъ бhгов небесныхъ (П 56) – з гр. άστρονομία (ЕСУМ І 94); Геометріа учитъ землh розмhреня (П 55) – з гр. γεωμετρία, мабуть, через лат. geometria (ЕСУМ І 496), звідки на слов'янському мовному ґрунті утворилася калька землемhріє.

Суспільно-політична та соціально-економічна лексика функціонувала переважно в книжному контексті, характеризуючи державу, методи управління в ній, урядових осіб, їх титули, військову справу тощо: тую прозьбу кроль зъ сенатом откладал (С 330), де кроль – фонетичний полонізм (пол. król) із польським коренем (ЕСУМ ІІІ 39), а сенатъ – "рада старійшин" – з лат. senãtus через нім. Senat або пол. senat (Ф ІІІ 601); сейм и трыбуналы (С 336), де сейм – з пол. sejm (Ф ІІІ 592), трыбуналъ "суд" – з лат. tribũnãl через нім. Tribunal (Ф IV 102) або пол. trybunal; Воєводича земль Молдавскихъ (П 60) – псл. походження (ЕСУМ І 415-416); боронять ойчизны (С 323) – з давньоукраїнського боронити, корінь псл. (ЕСУМ І 233); ранный въ войнh (С 334) – псл. походження (ЕСУМ І 431) тощо. Аналізовані лексеми перебували в той час в активному мовному вжитку.

У досліджуваних творах представлена також побутова лексика, яка активно вживалась у розмовному мовленні. Це переважно слова, що характеризують житло, будівлі, речі домашнього начиння: живали въ печерах (С 329) – з давньоукраїнського печера, з псл. коренем (Ф ІІІ 256); въ єгіпских скитах (С 329) – давньоукраїнське запозичення скытъ, скитъ "житло для ченців" з гр. Σκη˜τις "пустеля в Єгипті, де селилися ченці" (Ф ІІІ 640-641); єдну на шпиталh, ...другую на монастыри (С 338), де шпиталь – з лат. hospitãlia через нім. Spittel і пол. szpital (Br. 554), монастыръ – з гр. μοναστήριον (ЕСУМ ІІІ 506); палацъ Фебов (П 56) – з лат. palãtium через пол. pałac (Br. 392); лихтаръ въ небh (П 56) – паралель до псл. іменника свhча, з нім. Leuchten через пол. lichtarz (Br. 298).

Нечисленна виробнича лексика, засвідчена у поезіях, переважно живомовна: въ будованю (П 56) – давнє запозичення з пол. budować, первинне джерело – нім. мова (ЕСУМ І 279-280); стрhлы гартовано (С 337) – з нім. härten "гартувати" через пол. hartować (Ф І 395) тощо.

Як бачимо, в досліджуваних текстах переважає загальновживана, узвичаєна в живому мовленні лексика, розгалужена в предметно-тематичному плані. Виразним є питомий шар, проте фіксується і значна кількість запозичень, що перебували в активному вжитку. Зокрема, поряд із живомовними лексемами туга, жалость, які сягають ще праслов'янської мови і належать до понятійного поля "туга, жаль, смуток", трапляються полонізми смуток, фрасуватися "клопотатися, непокоїтися, печалитися": По смутку завше радость в тропы наступуєтъ (П 60) – з пол. smutek (Br., 329); По прожну фрасуєт ся всякий...человýк (С 326) – з нім. fressen через пол. frasować się (Br. 127).Серед слів на позначення здібностей людей засвідчуються полонізми неумýєтность, умýєтность "незнання, невміння" і "знання, уміння" (пол. словотвори від псл. кореня – Br. 594): оздоба... умhєтностій (П 66). Семантично співвідноситься з ними успадковане з псл. мови дієслово учитися: Учhмо ж ся...(С 326), яке зберігає змістовий зв'язок із питомою лексемою навыкнути "звикнути, навчитися" (наукъ...навыкши (С 330)) та полонізмом цвичити "навчати, здобувати освіту" (о єго цвиченю (С 330)).

Характеризуючись одночасним гармонійно-злагодженим співіснуванням у барокових творах, живомовні та книжні лексеми часто позбувалися регламентованого використання, властивості позначати лише певні предмети і явища. Слова наповнювалися новими емоційними відтінками. Нейтральні лексичні одиниці як носії реального предметно-речового змісту у поетичних творах ставали носіями похідних значень-символів, зрозумілих лише в контексті барокового сприйняття дійсності. Увага до вторинних значень слів і розгортання цих значень як показова ознака барокового стилю3 спостерігається при трансформації загальновживаних слів у розряд книжних. Вбачаючи нерозривний зв'язок між внутрішнім світом людини (мікрокосмом) і світом зовнішнім (макрокосмом), митці бароко вдавались до функціонального перенесення найменувань з одного предмета чи явища на інші. Зокрема, спостерігаємо використання лексем із сфери живої і неживої природи на позначення процесів і наслідків життєдіяльності людини, її фізичних і психічних станів, пор.: Чловек, якъ ...трава...увядаєт (C 326). У значенні "пропало, пішло прахом" вживається іменник вhтер (псл. походження – ЕСУМ І 406): Же вhтром было моє ... мешканьє (С 337). Швидкоплинність, непостійність передають лексеми пара і тhнь: Чловекъ, якъ тhнь увядаєт (С 326); богатство преходитъ, якъ...пара (С 327). Варіативність семантики, переносне вживання слів як засіб художньої характеристики сприяли утворенню суто барокових значень-символів, які поступово набували рис своєрідних образів. До таких належить лексема огородъ (східнослов'янізм із псл. *gordъ – ЕСУМ І 570), зафіксована не в прямому значенні "квітник біля хати, обнесений огорожею; ділянка, де посаджено овочі", а як "квітник людської душі". Втратило своє значення "дерево, група дерев" також слово садъ, пор.: садъ умhєтности (П 50). Переносним вживанням як "група визначних діячів" та "вмістилище наук" характеризуються іменники гроно і овчарня: гроно въ православной науцh сыновъ (П 48); духовный добытокъ пренесемо зъ овчарни наукъ на пожитокъ (П 58). Змінили свою первісну семантику і перейшли у розряд книжних також загальновживані лексеми крыница і ворота, напр.: веселя нового крыница (П 60), тобто "джерело радості і натхнення"; ворота зычливости твоєи (П 49), через які до людей ідуть щирість і добро, одухотворені автором.

"Явища світу як символи, речі як метафори оточували художників бароко"4. Реальні предмети і явища переосмислювалися, в уяві митців вони втрачали свої значення, перетворюючись у мовні компоненти, створюючи надреальний світ значень. Так, із вторинною семантикою фіксуються слова на позначення процесу обробітку землі: Гдh кождый зъ нас што сhял тут, там будет жати (С 334), де сhяти і жати позначають не процеси "сіяння зерна" та "збирання дозрілого хліба", а "сіяння і збирання добра чи зла". Пор. також вживання назв на позначення рибальського і мисливського знаряддя: Теды певне въ тую ж бы, якъ овцh, сhть впали (С 323), тобто у "навмисно створену ситуацію". Похідні значення засвідчують слова, що належать до термінології судочинства: Бог єсть сиротам отець, а судіа вдовам (С 333), де суддею є не юридична особа, а найвища духовна сила. Із найправеднішим судом контекстуально співвідноситься іменник вирок: Кончиш живот выроком Бозским (С 326).

Таким чином, у словниковому складі досліджуваних поезій переважає живомовний фонд, що цілком узгоджується із стилістичною системою бароко. Загальновживана, узвичаєна в живому народному мовленні лексика мала розгалужену предметно-тематичну структуру, у ній переважав питомий шар, хоча фіксувалася і значна кількість запозичень, які нерідко функціонували паралельно з рівнозначними українськими лексемами. Суперечливе розуміння реальності як характерна особливість барокового стилю на лексичному рівні виявлялось у вживанні слів із похідними, деколи досить віддаленими від первісного змісту значеннями. Така варіативність семантики сприяла своєрідному перевтіленню явищ і предметів дійсності, унаслідок чого виникали власне барокові символи – носії наочно-образної інформації.

Джерела

П – "Εύχαριστήριον, албо Вдячность..." (1632) Софронія Почаського // Голубев С.Т. История Киевской духовной академии: Период домогилянский. – К., 1886. – Вып. І. – С. 46-68; С – "Вýршý на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного..." (1622) Касіяна Саковича // Українська поезія : Кінець XVI – початок XVII ст./ Упоряд. В.П.Колосова, В.І.Крекотень. – К., 1978. – С.322-337; ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В 7-ми т. – К., 1983-2004. – Т. 1-4; Ф – Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4-х т. – М., 1986-1987. – Т. 1-4; Br. – Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. – Warszawa, 1957.

________________________________________________

1 M.Glowinski. Barok // M.Glowinski, T.Kostkiewiczowa, A.Okopien-Slawinska, J.Slawinski. Słownik terminow literackich. – Wroclaw etc., 1976. – S.45;

2 Передрієнко В.А. Формування української літературної мови XVIII ст. на народній основі. – К., 1979. – С. 26;

3 Ерёмин И.П. Поэтический стиль Симеона Полоцкого // Труды Отдела древнерусской литературы. – М.; Л., 1948. – Т. 6. – С. 136;

4 Софронова Л.А., Липатов А.В. Барокко и проблемы истории славянских литератур и искусств // Барокко в славянских культурах. – М., 1982. – С. 6.

Лілія Андрієнко (Київ)

Димитрій Туптало (Ростовський) – визначний культурний і церковний діяч епохи українського бароко

У свідомості більшості українців історія України XVII ст. постає як епоха Руїни, нескінченних кривавих воєн, політичного та релігійного протистояння. За цим майже зовсім забувається її культурно-мистецька вартість, злети філософської та богословської мислі. А тим часом без складника культури історична картина виглядає неповною і необ’єктивною, адже “саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі”, витворюючи, за словами Ліни Костенко, “гуманітарну ауру нації”1.

Аби хоча б частково вийти із цього кола стереотипів, ми вирішили присвятити свою розвідку скромному і самовідданому подвижникові на ниві літератури і просвіти Данилові Тупталу, відомому усьому православному світові як святий Димитрій Ростовський.

Данило Туптало народився у грудні 1651 р. в містечку Макарові, що неподалік від Києва, у сім’ї благочестивих батьків Сави та Марії Тупталів. Батько Данила Сава Григорович Туптало походив із простих козаків і дослужився до сотника у гетьмана Петра Дорошенка. Останні роки свого життя він присвятив служінню Церкві на посаді ктитора Кирилівської обителі у Києві, куди переїхала сім’я.

Коли Данилові виповнилося одинадцять років, батько віддав його вчитися до Києво-Могилянськoї колегії, ректором якої на той час був Іоаникій Галятовський. Саме там Данило здобув знання латинської, єврейської, грецької, польської мов, основи богословської науки та мистецтва складання ораторських творів. Однак, як зазначає М.Сумцов, тогочасний стан колегії був не вельми добрий: “… мало було засобів, мало порядку”2. Можливо, саме тому пробув там Данило лише три роки, з 1662 до 1665 р. М. Костомаров писав про той час: “В Києві навіть наука на могла відбуватися своїм звичайним ладом. Природно було віддаватися роздумуванню про марність земних благ і глядіти пристановища в чернечім життю” 3. Отож, напевно, закономірним було те, що “обдарений з природи живою уявою і глибиною чуття” 4, Данило згодом оселився у Кирилівському монастирі і в 1668 році постригся у ченці від ігумена Мелетія Дзика, прийнявши ім’я Димитрія.

Мелетій Дзик, один із найосвіченіших представників свого часу, був близьким до тих кіл українського духовенства, які виступали захисниками православ’я і водночас обстоювали самостійність української церкви, її незалежність від московського патріарха.

Саме до цього кола тогочасної української еліти, у якому вирізнялися постаті київського митрополита Іосифа Тукальського, чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, увійшов молодий освічений монах Димитрій. З цього часу починається його кар’єра визначного діяча церкви і талановитого оратора, слава про якого поширилася далеко за межі України. У “Житії святого Димитрія митрополита, Ростовського чудотворця” написано, що тверде його слово було “сіллю премудрості розчиненене, і всі хотіли почути його” 5, і не лише в Україні, але й у Литві. Для проповіді слова Божого його запрошують обителі Києва, Чернігова, Батурина, Вільна, Слуцька.

У 1679 році Димитрій на прохання гетьмана Івана Самойловича оселився в Батурині, де в 1681-1682 рр. був ігуменом Максаківського, а згодом Батуринського монастирів; час від часу жив у Києво-Печерській лаврі (з кінця 1683 та у 1692 роках). Там під патронатом архімандрита Варлаама Ясинського він розпочинає велику справу свого життя – укладання корпусу житій святих – Четьї-Мінеї; у 1686 р. знову стає ігуменом у Батуринському монастирі; керує різними монастирями (Глухівським, Київським Кирилівським, Чернігівським Єлецьким). Знаменним для творчого і духовного зростання Димитрія був саме чернігівський період. Нагадаємо, що на той час Чернігівською єпархією керував Лазар Баранович, енергійний діяч, талановитий проповідник, котрий надавав великого значення поширенню освіти і книгодрукування, мріяв про влаштування в Чернігові колегії на зразок Києво-Могилянської. І хоча деякі із його задумів були зреалізовані вже його наступником Іоанном Максимовичем, те, що зробив Лазар Баранович, є великим внеском до скарбниці української культури. Під його егідою відбудовувалися старі і зводилися нові храми, було створено відому хорову капелу; він заснував у чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі друкарню, яка була третьою за значенням після київської і львівської. Книги друкувалися кирилицею і латиницею, над їхнім оздобленням працювали такі відомі і талановиті гравери, як Леонтій Тарасевич, Інокентій Щирський, Іоанн Стрельбицький, Никодим Зубрицький. Отже, у другій половині XVII ст. у Чернігові сформувався інтелектуально потужний гурток літераторів, до якого увійшли Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Іван Величковський, Олександр Бучинський-Яскольд, Лаврентій Крщонович, Іван Орновський, Іван Максимович і Димитрій Туптало. Саме тут, у Чернігівській друкарні, з благословення Лазаря Барановича і друкується перший твір Димитрія Туптала, що дійшов до нас, “Руно орошенноє”. Твір був написаний десь у 1675-1677 рр., а перше його видання було здійснене у 1680 р. Згодом, набувши популярності серед читачів, книжка ця витримала ще шість видань: у 1683, 1689, 1691, 1696, 1697, 1702 рр.

“Руно орошенноє” – це опис чудес від чудотворного образу Богородиці в чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі. Ікона ця, що уславилася чудесами зцілення, була написана в 1658 році маляром дубенським Геннадієм. Наприкінці книги автор розкриває передумови написання твору. Він розповідає про чудо, яке сталося з одним кліриком, котрий щогодини молився до Богородиці. При цьому Димитрій смиренно говорить про себе: “л¾нивъ же сый и унылъ, не возмогохъ насл¾дуваты его доброд¾тели, обаче пріимшу ми повел¾ніе отъ преосвященнаго пастыря моего, да потщуся помощію божіею и богородичною писати чудеса отъ чудотворнаго, иже въ монастыру илинскомъ бывающія, умыслихъ, мало подражая божественнаго онаго клирика: 24 чудесъ на похвалу и славу д¾ви Богородицы въ сей книжиц¾ списати съ бес¾дами и нравоученіи въ честь двадесятъ четырехъ часовъ ихъ же день съ нощію въ себ¾ заключаетъ”6 .

“Руно” – це типовий, проте не рядовий твір барокової літератури. Сам Д. Туптало у передмові до читача в другому виданні 1683 року говорить, що ця книга є його першою працею і просить: “трудившемуся послушаніемъ въ симъ д¾л¾ прости, аще въ чемъ съгрубилъ єсть і недобр¾ написа: нев¾жа бо простъ і ненаученъ, иже и перв¾е состави сія, и то не отъ себе, но что инд¾ читахъ”7. Нагадаємо, що наставник і колега Димитрія Туптала Іоаникій Галятовський уже в 1676 р. мав надрукованим збірник оповідань-легенд, пов'язаних з історією чернігівської Єлецької церкви і чудесами від ікони Богоматері в ній “Скарбница потребная”; легенди про чудеса Куп’ятицької ікони Богоматері є і у його вельми популярному в релігійних та світських колах творі “Небо новоє” (перше видання побачило світ у грудні 1665 р., більш як на десять років раніше, ніж було написано “Руно”). Однак для барокових письменників, які значною мірою успадкували середньовічну етику, такі уявлення про авторство, як і обов’язкове вибачення перед читачем за власну недолугість та лінивство, були нормою.

Отож, ідея включення “чудесного” матеріалу в канву церковної проповіді для Д. Туптала не була новою. Українські барокові проповідники вважали за необхідне пильно дбати про збудження емоцій у своїх слухачів, про те, щоб повчання, виголошуване з церковної кафедри, “наскрозь проражало” вірників. Цього найлегше було досягти саме через введення в текст оповідних прикладів, незвичайних для аудиторії відомостей, цікавих і ефектних оповідей.

Важливо зазначити, що цей твір Димитрія Туптала призначався не лише для слухання, але й для читання, про що свідчать надруковані в кінці передмови вірші, які відкривають ім’я автора:

ІжЕ в Рун¾ инОгда преобразованна

Мати сОворшаго НАсъ вс¾Х зде написанна

Душевно И МыслИю Ту книжку пРИм¾те

САми е Внимающе И другимъ проЧт¾те.

Прочитується: “Ієромонах Димитрій Савич”. Таке закодування було типовою для барокової літератури грою слів, літер, що настроювало читача на зримо-образне сприйняття твору, відшукування в ньому глибинного прихованого змісту. Так, наприклад, в іншому повчальному творі кіноварний ініціал у книзі Д.Туптало інтерпретує як кров християнських воїнів, котрі героїчно “стоять аки киноварем червленеющеся, кровию своею обагряющеся, не щадяще излияти кровь свою за Христа”. Далі, поглиблюючи драматизм, автор нанизує образи: "Имаши Христе в руку твоею данную ти трость, имаши и киноварь кровь свою предражайшую, молим да переменится убо трость в трость книжника скорописца, ею же бы вписал нас за рабов вечных своею кровью искупленных, в книги своего вечного Царствия".

Прагнення барокових авторів спрямувати споживача художньо-мистецької продукції на симультанне сприйняття тексту простежується і в доборі назв творів, котрі поставали як своєрідні містки між високим, недосяжним світом божественного, духовного і земними людськими помислами і вчинками. Тонке і вишукане тлумачення таких, скажімо, назв, як “Небо новоє”, “Меч духовний”, “Труби словес проповідних” тощо, вимагали від письменників немалих зусиль і таланту.

Пояснює назву свого твору і Димитрій. Символи, котрі нанизуються один на одного, передають інформацію про проблематику і мету твору: “…руномъ орошеннымъ есть Пресв. Богородица ради Христова воплощенія, ради чистоты, ради милости ея къ намъ… Руномъ орошеннымъ нарицаю и малую книжицу сію – руномъ ради Пресв. Богородицы, что преблагословенное имя ея въ себ¾ содержитъ і на ея похвалу написася; орошеннымъ же ради малыхъ бес¾дъ и нравоученій, въ нихъ же уподобляются росу і дожду”. Самі ж “чудеса” автор називає росою, що спадає на душу болящим і спраглим: “чудод¾йственную благодати Росу в сію Малую Книжицу собрано, і в Духовноє орошеніє в¾рним”. Як людина духовна, котра все своє життя присвятила служінню Богові, Димитрій закликає своїх читачів і слухачів дотримуватися заповідей Божих, “щоб нам в путь похотей наших не ходити”. Найневиліковнішою хворобою він вважає мирські похоті: сріблолюбство, честолюбство, сластолюбство. Взаємопов’язуючи моральне здоров’я із фізичним, автор радить з вірою, надією і любов’ю приходити до ікони Богородиці, яка дає зцілення як тілесних, так і духовних недугів:

Глухим слух отверзаєт, хромим даєт ноги,

Безумних умудряєт, чуда творить многи.

Б¾сноватих без числа присно свобождаєт,

Недужних возставляєт, сл¾пих просв¾щаєт.8

Відповідно до барокової естетики, високі матерії і вищі духовні субстанції осмислюються митцем через цілком конкретні явища і предмети реального світу. Благоговіння і релігійний трепет Димитрія перед Богородицею передано через шляхетні, піднесені символи. Діва Марія – це “чаша, черплюща радість, чаша добра”, “корона”, “свіча світоприємная ”, “лоза істинная винограда”. Людина ж виступає малою, дрібною, нікчемною: “Як пси, які п’ють від крапель, що переливаються із чаші милості твоєї ” – пише автор.

Несподівана і вишукана тропіка, насичення символами та алегоріями, складними концептами іще більшою мірою притаманні поетичним творам Димитрія Туптала. Його поезія, яку жанрово можна означити як метафізична, духовна лірика, ґрунтується передусім на церковнослов’янській образності. Це означає, що творче натхнення митець черпає з Біблії, патристики, церковної історії, агіографії, гімнографії, а мова його творів, незважаючи на окремі виразні українізми, орієнтується на церковнослов’янські взірці. Образна ж тканина його поезії рясніє такими біблейськими топосами, як виноградна лоза, виноградник (райський вертоград), агнець, терни, чаша, вогняний стовп.

У молитовних віршованих епіграмах, котрі автор, об’єднуючи в певні тематичні цикли, називає “вінцями”, об’єктом художнього осмислення є насамперед такі події, як страсті Христові, мученицька смерть Св.Варвари, духовне подвижництво Св. Миколая Мирликійського тощо. Ці рядки сповнені драматизму, найвищої напруги душевних сил. Поет не цурається зображувати натуралістичні картини мученицької смерті Христа: “Ах, свят¾йшіи очи в крови утопают, лице свято и уши кров’ю заплывают”, “Рука лице Христово поорала з¾ло, бич и розга все свято поорали т¾ло”9. Зазначимо, що для щирого християнина Димитрія Туптала це були не риторичні фігури, регламентовані бароковою естетикою натуралізму і чуттєвості. Упродовж усього свого життя він пам’ятав про п’ятницю-день страстей Господніх - як день великої скорботи і надавав йому особливого містичного значення, що засвідчено і в художніх творах Димитрія і в його щоденникових записах. Ось що він, наприклад, занотовує у своєму так званому “літописі келійному: “Въ самый великій пятокъ спасительныя страсти, мать моя преставися. Въ девятый часъ дне, точно въ тотъ часъ, когда Спаситель нашъ, на крест¾ страждущій за спасеніе наше, духъ Свой Богу Отцу въ руц¾ предаль. А и то за добрый знакъ спасенія ея им¾ю, что того же дни и того же часа, когда Христосъ Господь разбойнику, во время вольныя страсти, рай отверзлъ, тогда и ея душ¾ отъ т¾ла разлучиться повел¾лъ” 10.

Однак поезія для Димитрія була заняттям для душі. А власне своїм подвигом, письменницьким і громадянським, котрому він присвятив двадцять років життя, Д. Туптало вважав роботу над корпусом житій святих – Четьями -Мінеями. Потреба створення такої праці у колі тогочасної церковно-культурної еліти визрівала давно.

Так, орієнтуючись на приклад російського патріарха Макарія, який у своїх Четьях зібрав і систематизував увесь відомий йому на той час житійний матеріал, митрополит київський Петро Могила запалився ідеєю видати житія більш доступною слов’яноруською мовою. З цією метою були навіть виписані з Афона потрібні для роботи книги. Однак смерть перешкодила йому втілити свій задум. Згодом його наступник, архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель, знову підняв це питання, почав збирати книги, але далі цього справа не зрушила з місця. Пізніше Варлаам Ясинський підійшов до справи більш практично, підшукавши для здійснення цього грандіозного задуму кандидатуру освіченого і відданого справі Димитрія Туптала і, як показав час, не помилився.

У червні 1684 р. в Києво-Печерській лаврі Димитрій розпочав роботу, яка тривала і в чернечій келії, і в сані ігумена Миколаївського, потім Глухівського монастирів, архімандрита чернігівського Єлецького монастиря, потім на кафедрі митрополичій, і заполонила усе його життя. Письменник опрацював величезну кількість писемних джерел грецькою і латинською мовами: святоотецьку і учительну літературу, дослідження церковних істориків, свідчення очевидців і сучасників подій. Димитрій настільки був близький до світу духовного, усі його помисли настільки були сповнені образами святих, пам’ять яких він хотів прославити, що вони часто з’являлися йому у сновидіннях, про що можна довідатися із його келійних записів. Закінчив цю працю Димитрій Туптало в Ростові, де посідав місце митрополита, хоча потім ще багато разів повертався до твору: редагував його, доповнював, працював над мовою. Друкувалися Четьї чвертями в ході роботи над наступним матеріалом: у 1689, 1695, 1700 і 1705 роках.

Ці оповіді про святих, написані в дусі бароко, повчальні і захоплюючі, стали улюбленим чтивом багатьох православних. І хоч писані вони були українізованою церковнослов’янською мовою, що ускладнювало їх сприйняття наступними поколіннями, тим часом “люди читали довго проповіді Дмитра з більшою охотою, як твори інших, новіших проповідників” 11.

Скінчив свій земний шлях митрополит св. Димитрій у Ростові, де прожив п’ять років, до останніх днів проповідуючи, навчаючи, творячи. 22 квітня 1757 року був зарахований Святійшим Синодом до лику новоявлених чудотворців і канонізований.

________________________________________________

1 Костенко Л. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. – К., 1999. – С. 11.

2 Сумцов Н. Димитий Ростовский // Энциклопедический словарь. СПб., 1893. – Т. Х / изд. Ф. А. Брокгаузъ, И.А. Ефронъ. – С. 608-609.

3 Костомаров М. Істория України в житєписях визначнійших єї діячів. – Львів, 1918. – С. 433.

4 Там само.

5 Ростовский Димитрій. Жития святых. – М., 1992. – С. 405.

6 Туптало Данило. Руно орошенноє. – Чернігів, 1702.

7 Цит. за: Шляпкин И. А. Св. Димитрий Ростовский и его время (1651-1709). – СПб., 1891.

8 Українська поезія. Середина XVII ст. – К., 1992. – С. 310.

9 Там само. – С. 313.

10 Ростовский Димитрій. Жития святых. – С. 403.

11 Костомаров М. Історія України… – С. 440.

Тетяна Кузнець (Умань)

Дрижипільська битва 1655 р. очима священика

В нинішньому р. виповнилось 350 рр. з дня однієї з найбільших битв Української національно-визвольної війни середини XVII cт. Зазвичай до таких дат з’являються ювілейні публікації, та пропонована є деяким виключенням. Метою даної публікації є аналіз історичної розвідки, яку 95 рр. тому здійснив священик Таращанського повіту Київської губернії Микола Крупський1. Вона була надрукована в чотирьох числах (№ 34, 35, 36, 40) “Киевских Епархиальных Ведомостей” за 1910 р., тобто присвячувалися 255-річчю цієї битви і для істориків та краєзнавців являє неабиякий інтерес. Використовуючи польські джерела та власні дослідження місцевості, де відбувалась ця військова баталія, священик наводить цікаві відомості ,які відсутні в історичних дослідженнях як давніших, так і новітніх. Тому бачиться актуальним до відомих знань про Дрижипільську битву долучити маловідоме джерело, що сприятиме як розширенню історіографії, так і поглибленню історичних досліджень.

В українській історіографії козацької доби Дрижипільська битва 1655 р. не обділена увагою. М.Грушевський, використавши оповіді літописів Величка та Самовидця, реляції польського гетьмана М.Потоцького і анонімні донесення поляків-очевидців битви та інші джерела, доходить висновку, що кошмарність цієї кривавої битви в лютім морозі, і тяжкі втрати, понесені в ній обома сторонами2, недостатньо повно висвітлені в досліджуваних ним джерелах. Він присвячує їй сім сторінок у своїй “Історії України-Русі”3, але і в його описі Дрижипільської битви є прогалини. Мається на увазі те, що і в М.Грушевського, і в О. Апанович4, і в інших дослідників досить загально визначене поле битви, яке називається Дрижипільським полем або урочищем, а от місце його знаходження визначається досить відносно. В.Смалій та В.Степанков5 грунтовно оцінюють наслідки цієї битви, акцентують увагу на її перебігу, але теж не достатньо точно визначають місце, де заскочений зненацька Хмельницький в лічені хвилини вишикував козацький табір для відбиття ворога і “незважаючи на сильний гарматний вогонь противника в основному зумів розгорнути полки у бойовий лаштунок, коли колони польської піхоти і лави кінноти напали на них”6. В довідкових історичних виданнях Дрижипольська битва визначається як значна історична подія, а Дрижиполем називається “урочище поблизу Охматова (тепер село Жашківського району Черкаської області), де над річкою Багвою (між Охматовом і Жашковом) у січні 1655 р. стояв табір українського війська. Великі морози і брак палива призвели до того, що учасники битви страждали від холоду, звідси й пішла назва – Дрижиполе”.7 Та оце “між Охматовом і Жашковом” в усіх вище названих публікаціях так і залишається не визначеним точно.

Більш детальнішим є дослідження регіонального рівня і в першу чергу, це наукові розвідки краєзнавців. Серед них публікації про Дрижипільську битву історика-краєзнавця з Жашківщини С.Горошка8 та зав. відділом Уманського краєзнавчого музею Л.Гарбузової9. В них описані основні моменти битви 29 січня - 1 лютого 1655 р. під Охматовом, назване співвідношення воюючих сторін у живій силі та озброєнні, підкреслене військове мистецтво козацьких ватажків, визначені втрати обох сторін тощо. Але якщо Л.Гарбузова оперує загальновідомими цифрами та фактами, то С.Горошко прагне наукового пошуку, з’ясовує невідомі деталі, намагається під новим кутом зору подивитись на події трьохсотлітньої давнини. Тобто в цілому, історіографію Дрижипільської битви 1655 р. можна вважати достатньою. Істориками і краєзнавцями, в основному, висвітлена ця сторінка боротьби українського народу з польсько-татарськими військами. Але значним доповненням до історіографії проблеми є названа наукова розвідка, автор якої не був ні істориком, ні краєзнавцем.

На початку свого дослідження священик М.Крупський підкреслює, що битва на берегах річок Багви і Тетерівки була найяскравішою сторінкою в історії війни під проводом Б.Хмельницького. Однак вона була дещо затіненою і не популяризувалась в суспільстві, оскільки не мала безпосереднього, вирішального, політичного значення. Але саме політичний аспект займає автора. Свідченням тому є акцентоване твердження про важливість допомоги російських військ. Автор підкреслює, що непересічність Дрижипільської битви не стільки в військовому плані, скільки в тому, що вперше виступив об’єднаний Руський народ проти спільного ворога, “виступив в буквальному розумінні слова плечем до плеча, зі зброєю в руках захищаючи один одного, виступив перед лицем вічного свідка-смерті в страшній, смертельній січі”10. Зрозуміло, що священик православної церкви Московського патріархату не міг не акцентувати на цьому увагу.

Окресливши значення Дрижипільської битви у військово-стратегічному та політичному плані, автор вдається до аналізу джерел та історичних досліджень про цю битву. Серед польських джерел він називає такі як: Pamietnik Mikotaja Jemotowskiego towarzisza lekkej choragwi, ziemianina wojewodstwa Bielskiego; Latopisiec Jerlicza albo Kroniczka, z rekoplsmu; Annalium Poloniae ab obitu vladislavi IV, anno 1683; Historia panawania Jana Kazimierza, przez nieznajomego awtora; Jakuba Michatowskiego ksiega pamietnicza z dawnego rekopis та інші. Використовує він і Літопис Величка, а для відтворення подій воєнної компанії 1654-1655 рр. навколо Умані вдається до дослідження М.Костомарова. Тобто, автор досліджуваної публікації постає як зрілий дослідник, знайомий з науковими підходами історичних розвідок. Він наводить історіографію досліджуваної теми і використовує знання попередників.

Найбільший інтерес у публікації М.Крупського викликає його прагнення уточнити топографію Дрижипільської битви. Відзначивши, що відомості з історичних описів битви для цього недостатні, він залучає для цього власні дослідження місцевості. Відправними точками йому слугують такі: річка Багва, відомий напрямок руху військ, тобто Умансько-Білоцерківський шлях, а також могили (кургани) та їх розташування. Невеличка в той час річка Багва починалась приблизно за одну версту від “деревни” Багви, з східного її боку, текла в південному напрямку і вливалася в Охматівське озеро. Під прямим кутом до неї, майже сходячись з нею у верхів’ї, протікала ще менша річечка Тетерівка, яка несла свої води з заходу на схід. На лівому її березі розкинулось село Тетерівка, а на правому - “деревня” Багва, тобто в топографічному плані вони складали одне поселення.

З півночі на південь, через Тетерівку і Багву пролягав широкий шлях з Білої Церкви на Умань. На середині цього шляху лежить Ставище, на ньому ж і Охматів. За “деревней” Багвою цей шлях тягнеться до Охматова паралельно з річкою Багвою, лишаючи її східніше від себе. Від Охматова до Багви верст 7-8, а від Ставищ до Тетерівки - 12-14. Крупський не сумнівається, що козацьке військо рухалося цим шляхом, як і польське - назустріч йому. Зійшлися вони на полі, яке за назвою річечки називалося теж Багвою. Тобто українське і польсько-татарське війська розташувалися в чотирикутнику, двома боками якого були річки Тетерівка і Багва. Нез’ясованим для дослідника лишилось лише те, чи перейшло козацьке військо р. Тетерівку, чи розташувалось на лівому березі, бо річечка Тетерівка в письмових джерелах не згадується. Та деталь, що “Потоцкий занял возвышение”, вказує, що козаки стояли нижче, тобто там, де тепер село Тетерівка, а якщо і перейшли річку, то розташувались поблизу її, тобто там, де “деревня” Багва; поляки стояли південніше і вище, на пізніших багв’янських полях. Татари, судячи з усього, стояли збоку (це їх звичне місце), можливо, на схід від поляків, на правому фланзі, тобто на правому березі р.Багви.

Вагомим аргументом для визначення руху військ у Дрижипільській битві 19-21 січня 1655 р. священик вважає розташування могил. Найголовнішу роль в цьому плані відіграє єдина могила з північного боку поля битви, де розташувались козаки. Вона знаходилась в центрі с. Тетерівки, недалеко від церкви, з правого її боку, примикаючи до обістя селянина Абрама Волинця11. Навіть нічого не знаючи про Дрижипільську битву, дивлячись на цю могилу, неважко здогадатися, що вона “поховальна”, а не сторожова,- підкреслює М.Крупський. Адже сторожові могили ніколи не насипались поодиноко, та ще й біля церкви. Вони, як правило, стоять рядами, відповідаючи рельєфу місцевості і мають приблизно конусоподібну форму. Тетерівська ж могила не дуже висока, широка і має круглу форму, яка не могла бути такою від розорювання, оскільки на могилах тоді не орали. Однак вона насипана неподалік православної церкви. Це утверджує священика в думці, що в ній покояться останки православних воїнів.

З протилежного боку “деревни” Багви на значному підвищенні стоїть інша могила, на тетерівську вона зовсім не схожа. Вона зовсім мала, безформенна, розташована поблизу стоянки ворожого війська. Священик М.Крупський після деяких розмірковувань дійшов висновку, що в ній захоронені останки татарських воїнів.

Рух ворожих військ після нічного бою на Багві теж чітко позначений поховальними могилами. Вони розташовані неправильними групами, і особливо багато їх поблизу с. Побойна та менше біля с. Баштечок, кудою проходили війська. Вони різко відрізняються від сторожових могил, які розміщувалися правильними рядами і мали іншу форму.

Отже, спостереження за місцевістю в поєднанні з взятими з історичних джерел відомостями про Дрижипільську битву 1655 р. допомогли св. М.Крупському уточнити її місце та навести вагомі аргументи щодо топографії місцевості. Доводиться тільки жалкувати, що його дослідження не використовували в пізніших наукових та краєзнавчих доробках. Краєзнавцям, історикам варто включати його до історіографії регіональної проблематики. Адже не дивлячись на те, що воно несе на собі колорит минулої епохи, тобто автор вдається до деяких сумнівних політичних акцентів, в ньому є цінні відомості спостережливої людини, яка за століття до нас прагнула прочитати сторінки великої битви нашого народу за незалежність.

__________________________________________________________________

1 Крупский Н. Дрижопольская битва. (Из народно-военной истории местности нынешней Киевской епархии) // Киевские Епархиальные Ведомости.- 1910.- № 34, 35, 36, 40.

2 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т. 9. - Кн.2. - К.,1997. - С. 1047.

3 Там само. - С. 1043-1049.

4 Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької

Січі. – К., 1993. - С. 62-63.

5 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1993. – С. 404-408.

6 Там само. - С. 406.

7 Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К., 2002. - С. 141.

8 Горошко С.І. Дрижипільська битва: крок до руїни // Київська старовина. – 2000. - № 5. – С. 28-39.

9 Гарбузова Л.Д. Дрижипільська битва // Уманська зоря. – 2005.–26 січня.

10 Крупський Н. Дрижипільська битва – № 34. - С. 829.

11 Там само. - С. 982.

Людмила Сидорович

(Новополоцк, Республика Беларусь)

Василий Титов и его музыка к псалмам из

«Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого

Одним из уникальнейших по своему содержанию и сути произведений белорусской и русской культуры последней четверти XVII в. является «Рифмотворная псалтирь» Симеона Полоцкого на музыку Василия Титова.

Однако это произведение длительное время считалось творением исключительно русской культуры, несмотря на то, что в нем обнаруживаются многие белорусские языковые и музыкальные особенности.

Автором текстов является белорус по происхождению и рождению Симеон Полоцкий (светское имя - Самуил Гаврилович Петровский Ситнянович, 1629 - 1680 гг.), впитавший белорусские национальные традиции на полоцкой земле, на которой прожил 35 лет и где сформировался и как личность, и как учитель, и как поэт. Симеон Полоцкий вошел в историю как величайший просветитель - гуманист XVII в., белорусский и русский общественный и церковный деятель, поэт, писатель, драматург, проповедник, воспитатель, много сделавший для русского просвещения и при жизни получивший европейское признание.

Музыку ко всем псалмам Симеона Полоцкого написал Василий Титов (годы жизни композитора до сих пор точно не установлены).

Василий Титов - государев певчий дьяк, талантливый композитор второй половины XVII - начала XVIII в.; автор целого ряда многоголосных произведений, ученик знаменитого автора «Мусикийской грамматики» (точное название - «Идеа грамматики мусикийской») Николая Дилецкого, тесно связанного с культурой белорусских и украинских земель этого периода. И именно в общении с этим самым крупным русским теоретиком и талантливым композитором второй половины XVII в. формировался и выковывался новаторский по сути музыкальный стиль Василия Титова, что позволило композитору впоследствии выступить провозвестником музыкально-стилистических новаций уже в «Рифмотворной псалтири», а также отшлифовать свой индивидуальный творческий почерк в более поздних монументальных хоровых композициях.

Все дошедшие до наших дней и известные нам семь редчайших рукописных списков «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого на музыку Василия Титова находятся на хранении в России (в Российской Государственной библиотеке г. Москвы, Российской Национальной библиотеке г. Санкт-Петербурга, Российской Академии наук г. Санкт-Петербурга, Государственном историческом музее г. Москвы). Это создает известную сложность в доступе к уникальным рукописям. Тем более непростой в таких условиях становится задача реставрации содержания уникальных рукописных списков с целью представления их в доступном для понимания нашим современникам виде, а также впоследствии - и для исполнения этих произведений.

Один из ранних сборников «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова из Соловецкого собрания Российской Национальной библиотеки с шифром Сол. 692 / 800 (г. Санкт-Петербург) был полностью реставрирован, подготовлен к научной публикации автором статьи и впервые издан в Полоцком государственном университете.

Научная публикация «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова включала в себя комплекс сопровождающих материалов, куда вошли оригинал, факсимильный материал рукописи Российской Национальной библиотеки, а также расшифрованный, тактированный, подтекстованный и отредактированный нами весь сборник псальм. Редактирование оригинального нотного и поэтического материала псальм заключалось: в исправлении ошибок переписчика, в выставлении правильных метров, в проставлении лиг в распевах, недостающих знаков альтерации в нотном тексте, в исправлении ключа, в расстановке знаков препинания в поэтическом тексте. Аналогичным образом были реставрированы нами и другие рукописные списки «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова, а также псальмы из двух редких печатных книг с рукописно вписанными в них нотами мелодий псальм Василия Титова и отдельные примеры кантов с текстами Симеона Полоцкого на музыку неизвестных русских композиторов XVII - XIX вв. по различным нотным сборникам кантов и псальм.

Все выше перечисленные редчайшие материалы позволили нам сделать важные обобщения по стилистике псальм из «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова.

«Рифмотворная псалтирь» Симеона Полоцкого и Василия Титова — уникальнейший музыкально-поэтический памятник славянской и европейской культуры последней четверти XVII в. В нем нашли отражение характерные стилистические особенности кантов и псальм, сложившиеся в кантовой культуре белорусской и украинской традиции.

Симеон Полоцкий в поэтических текстах своей «Рифмотворной псалтири» создал многообразные стиховые структуры, размеры, метры, виды рифмы и рифмовки, органично соединив западноевропейский профессиональный ученый силлабический стих с народнопесенным.

Композитор Василий Титов в музыке псальм из «Рифмотворной псалтири» использовал новейшие для его времени средства музыкальной выразительности.

Ритмика псальм «Рифмотворной псалтири» Василия Титова весьма оригинальна и самобытна.

Ее неповторимость заключается, во-первых, в яркой индивидуализации и афористичности, выраженной в ритмическом выделении и подчеркивании наиболее значимых и весомых слов поэтического текста псальм. Воплощенное в кантах символическое начало способствовало созданию единства всего масштабного музыкально-поэтического цикла, в котором важнейшей и доминирующей темой стала идея прославления и воспевания Бога.

Во-вторых, самобытность ритмики выражена в кристаллизации в ней характерных кантовых ритмоинтонаций и ритмоформул, среди которых широко распространенные на территории Беларуси ритмоформулы танцев павана, chorea polonica, serra и ритмоинтонация шествия. В «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова кроме названных кантовых ритминтонаций неоднократно использованы народнопесенные дактилическая и анапестическая ритмоинтонации. Первая из них явилась в музыкально-поэтическом сборнике псальм Симеона Полоцкого и Василия Титова своего рода анафорой.

Перечисленные характерные ритмические особенности псальм из «Рифмотворной псалтири» привели к созданию в кантах переменной метрики, ярко свидетельствующей о влиянии самобытной восточнославянской народнопесенной лирики.

Исследование музыкально-поэтической строфики псальм «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого на музыку Василия Титова показало, что^ несмотря на некоторое сознательное ограничение автором текстов поэтической строфики двух-, четырех- и шестистрочными поэтическими строфами, связанное, с одной стороны, с парной периодичностью строк текста, а, с другой, - с установкой поэта на широкого исполнителя, музыкально-поэтическая строфика псальм представлена в произведении весьма разнообразно: четырех-, пяти-, шести-, семи-, восьми-, девяти-, десяти-, двенадцати- и четырнадцатистрочными строфами. Все эти виды строф не ограничены отдельными вариантами, а выражены в псальмах широко и многообразно. Причем нечетные музыкально-поэтические строфы (пяти-, семи-, девятистрочные) и их разновидности указывают на традиции восточнославянской народнопесенной культуры.

Несмотря на то, что в псальмах «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого на музыку Василия Титова использованы не все возможные и характерные для кантовой строфики виды музыкально-поэтических строф, однако даже представленные в сборнике разновидности свидетельствуют о разнообразии и богатстве музыкально поэтических форм, оригинальности мышления и изобретательности их автора.

В гармоническом языке Василия Титова преобладает новая для его времени мажоро-минорная ладофункциональная система. Композитор синтезирует в псальмах на тексты Симеона Полоцкого особенности натурального мажора и гармонического минора, характерных для западноевропейской культуры, свойственного знаменному распеву обиходного звукоряда - лада, а также натурального минора, присущего русской национальной музыкальной культуре.

В музыке псальм Василия Титова наблюдается четкое распределение гармонических средств, при котором автентические обороты, свойственные каденционным участкам формы, соседствуют с натурально-ладовыми гармониями, пронизывающими всю архитектонику произведений. При этом каденционные автентические гармонические обороты обычно мелодизированы и украшены проходящими, вспомогательными звуками и задержаниями, придающими напевам индивидуализацию и подчеркивающими ярко выраженный авторский характер песнопений.

Гомофонно-гармоническая трехголосная фактура лежит в основе музыки псальм Василия Титова. Это было новым словом для эпохи композитора и для русской профессиональной и бытовой музыки XVII века, монодийной по своей сути. Трехголосие, отобранное Василием Титовым в псальмах «Рифмотворной псалтири» из многих фактурных вариантов белорусско-украинской традиции, впоследствии стало выразителем русской кантовой культуры. Владение основами современной теории музыки и полифонической техникой позволило композитору органично соединить в пальмах гомофонно-гармонический стиль изложения с особенностями полифонического мышления, выраженного в использовании в отдельных кантах имитационной техники.

В мелодике псальм «Рифмотворной псалтири» Василий Титов обобщил новейшие достижения западноевропейской музыки своей эпохи, органично соедини их с особенностями восточнославянской народнопесенной культуры и знаменного распева.

В напевах кантов «Рифмотворной псалтири» Василий Титов осуществил синтез характерных мелодических оборотов своей эпохи и индивидуальных, авторских попевок, указывающих на творческий почерк композитора. Основными методами мелодического развития в псальмах Василия Титова становятся метод точной и варьированной повторности, вариантности напевов, присущий народнопесенной традиции, и свойственный кантовой культуре метод секвенционного развития.

Псальмы стали обобщением новаторских поисков Василия Титова в области строфики, ритмики, лада, гармонии, фактуры, мелодики, явившись для композитора своеобразной творческой лабораторией, в которой выковывался его композиторский почерк.

В псальмах «Рифмотворной псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова в неразрывной связи соединились традиции европейского и восточнославянского барокко.

Об этом свидетельствуют: яркое и красочное внешнее оформление самих рукописей «Рифмотворой псалтири» Симеона Полоцкого и Василия Титова; особый интеллектуализм поэтических текстов с опорой на общекультурные ценности предшествующих эпох; обращение поэта к фрагментам всемирной истории, к именам известных культурных деятелей и персонажам Библии; выразительный эмоциональный эффект поэтических строк псалмов, достигнутый орнаментальностью и декоративностью изложения; красочный поэтический язык с обилием метафор, эпитетов, сравнений в стихах; монументальность музыкально-поэтического цикла, состоящего из 151 самостоятельного по содержанию и законченного по форме и манере высказывания произведения; глубокое и многостороннее отражение разнообразных человеческих чувств и переживаний в музыке Василия Титова.

«Рифмотворная псалтирь» стала для Василия Титова важной ступенью в формировании его композиторского стиля, который получил расцвет в последующих монументальных хоровых композициях автора.

«Рифмотворная псалтирь» Симеона Полоцкого и Василия Титова отличается большим разнообразием жанров и сюжетов псальм. В их содержании заложены высокие морально-нравственные, воспитательные, эстетические и глубоко гуманистические идеи.

Псальмы учат людей мудрости, добру и справедливости. В этом – высокая художественная ценность и непреходящее значение «Рифмотворной псалтири», созданной выдающимися деятелями восточнославянской, европейской и мировой культуры.

Галина Кравчук (Київ)

Надгробные надписи Киево-Печерской лавры

как археологический и Антропонимический источник

(в контексте исследований М. Максимовича)

В XVII в. монах Киево-Печерского монастыря Афанасий Кальнофойский написал книгу под названием «Терратургиме» и поместил в ней большую часть надгробных надписей, находящихся тогда в Киево-Печерской Лавре.

Эта книга была написана на польском языке и напечатана в типографии Киево-Печерской Лавры готическим шрифтом в 1638 г. Надгробные надписи, приведенные в этой книге, содержат сведения о некоторых родах Западной Руси, представители которых находились на службе в Киеве.

М. Максимович перевел и проанализировал ряд надгробных надписей из «Терратургимы», а также дополнил их краткими сведениями из других источников1. Так, например, возле гроба преподобного Феодосия, находящегося в первой половине XIX в. в дальних пещерах, по данным М.Максимовича в XII веке были погребены минский князь Глеб Всеславович, скончавшийся в Киеве в 1119 г. 13 сентября, и его супруга Анастасия Ярополковна.

Надгробие этой княгини существовало еще в XVII в. со следующей надписью: «Глеба Всеславовича князя Киевского супруга, дщерь князя Ярополка Изяславича, после супруга своего в четыредесят лет скончася, и купно с ним во главах преподобного Феодосия положена, лета 6666 (1158) Иануария д.з нощи часа 1».

На это указывает и Воскресенская летопись: «Положена бысть в Печерском монастыре у св. Феодосия в головах... и со князем своим ревнугаще отцу своему Ярополку...».

В указанной выше надгробной надписи XII в. можно увидеть древнерусские и древнеславянские (т.е. нехристианские) антропонимы.

Несмотря на то, что в XII в. христианство было уже широко распространено на Руси, в данной надписи мы видим языческие имена и отчества, образованные от них при помощи форманта -вич. Глеб -древнерусское имя из сканд. Гудлейфр: др. герм, гут «бог» +- лейб «отдавать под защиту».

Всеслав - славянское имя от основ слов со значением все /всё + «слава». Ярополк - славянский антропоним от основ слов со значением «ярый», «яркий» + «битва», «поход», «войско». Изяслав - славянское имя от основ слов со значением «взять» + «слава».

Процесс столкновения старых национальных и новых христианских имен широко отражен в письменных и археологических источниках древней и средневековой Руси. Языческие имена в течение длительного времени сохранялись как вторые, более известные и употребительные, чем полученные в церкви, не только у князей и бояр, но и у представителей других социальных слоев. В ранней древнерусской Антропонимии имя человека должно было включать его качественную характеристику. Христианское имя не выполняло этой функции. Оно было иноязычным и не сообщало достаточной информации о реальных свойствах лица2.

По многочисленным источникам, на Руси вплоть до XVІ - XVII вв. люди имели по два, а то и по три имени: языческое и одно или два христианских.

Одно из этих христианских имен чаще всего было тайным, известным только приближенным особам. Так, например христианское имя Василий Владимира Мономаха, упомянутое в «Черниговской гривне», в источниках почти неизвестно. "Христианские имена Глеба Всеславича и Ярополка Изяславича также малоизвестны по источникам.

В XVII в. в Печерской Лавре находилась еще одна интересная надгробная надпись XII в.: «Воззванная на суд смертный Евпраксия, инокиня, дщерь князя Всеволода, идеже душою ставися, тамо в лето 6617 (1103), июля д. 3 тело сложи». По летописным данным Евпраксия была положена в Печерской церкви у южных дверей и над ней была сделана «божонка». В монахини она постриглась в 1106 г. По мнению Карамзина, эта княгиня была супругой немецкого императора Генриха IV и известна у западных писателей под именем Пракседы.

В указанной выше надписи XII в. содержится два антропонима: 1) женское христианское имя Евпраксия (из греч. Эупраксия; эупраксия, эупрагия - благоденствие, процветание, хорошие поступки; эпитет Артемиды); 2) мужской славянский антропоним Всеволод (от основ слов со значением все / всё + владеть. Ср: герм. - аль «весь», вальд «владеть»).

В славянской и древнерусской Антропонимии обращает на себя внимание параллелизм некоторых греческих, германских и славянских имен и именных основ. Различие в том, что греческие и славянские двуосновные имена построены по типу композита, с соединительными гласными: в славянском - о -при именных основах, а германские двуосновные имена образованы без соединительных гласных по типу соположения (юкстапозита). Композита - множественное число латинского слова композитум (из лат. ком. «совместно + поно «ставить, класть, слагать»), принято как термин, означающий сложные двуосновные образования типа «водопад», «водоток», «самовар» и пр.

Имена - композита были и есть у всех славянских народов, поэтому их можно отнести к общеславянскому фонду. Общий принцип создания имен -композита присущ всем славянским языкам, несмотря на то, что каждый народ развивал свои индивидуальные новые имена. Композита есть и в других индоевропейских языках, причем некоторые, например, индийские композита, относятся к чрезвычайно древним языковым образованиям. Особенно ярко имена - композита, нарицательные и собственные, представлены у греков. Оттуда они заимствовались другими народами.

Композита с древнейших времен используются при именовании людей и географических объектов, и чем древнее композита, тем слабее их связь с исходными словами. Так, древнерусские личные имена Гремислав, Твердислав, Творимир, Ратимир, Доманег, Пирогость и др. невозможно истолковать как «гремящая слава», «твердить славу», «творить мир», «быть гостем на пиру» и т.д. Такое толкование примитивно и неточно. За этими образованиями стоят более древние идеи, и создавались подобные имена, возможно, намного раньше, чем жили владельцы этих имен. Например, слово «жир» в древности обозначало «богатство, приобретенное, нажитое», глагол «ратити» означал «воевать, враждовать»; кроме того, был глагол «ратиборствовать» и существительные «ратиборство», «ратиборе», означавшие «сражаться», «сражение», «воин».

Имена - композита продолжали образовываться на Руси и после принятия христианства, обращения к календарным именам. Об этом свидетельствуют многочисленные письменные и археологические источники, в том числе и указанные выше надписи. В книжной среде композита создавались в подражание греческим образцам или как перевод греческих имен: Светловид, Тихонрав, Златоцвет, Златоуст, Боголюб и пр. В народной среде они давались в порядке прозвищ: Косолоб, Черноус, Чернобород, Кривонос, Кособок, Шестопал.

Монголо-татары ограбили и истребили большую часть древнерусских гробниц Печерской Лавры, от древней «великой Успенской церкви остался один небольшой придел. Этот придел был восстановлен и до конца XV в. составлял «бедную наружно, но великую внутри Печерскую церковь».

Киево-Печерский монастырь был главным уделом набожного почитания для верующих всей Руси еще до восстановления его киевским князем Симеоном Олельковичем. После монголо-татарского нашествия, в средние века, когда Киев вошел в состав Литовского княжества, Киево-Печерская Лавра стала резиденцией литовских князей. Так, например, князь Гольшанский принял христианство, когда в 1321 г. стал киевским наместником своего дяди Гедемина.

Великий князь Литовский Ольгерд Гедеминович в конце своей жизни также принял православие с именем Александр, постригся в схиму с именем Василий и по кончине был погребен в церкви св. Богородицы, созданной им в Вильно. К принятию православия склонил его Печерский архимандрит Давид с помощью Юлиании Александровны, княжны Тверской, которая была женой Ольгерда. После его смерти она постриглась в монахини под именем Марфы и скончалась в Литве в 1332 г. Тело ее было перевезено в Киевские пещеры, вероятно, (по мнению М. Максимовича) удельным киевским князем Владимиром Ольгердовичем, который был также погребен в Печерском монастыре. То, что Владимир Ольгердович и еще несколько его братьев были погребены в Печерской Лавре, видно из духовного завещания князя Андрея Владимировича от 16 июня 1446 г. Это завещание было написано на пергаменте старцем Пафнутием Лихачевым: «Се яз, раб Божий, князь Андрей Владимирович, приездил еемь в Киев со своею женою и со своими детками и были ясмо в дому Пречистыя и поклонилися есми пречистому образу ее, и преподобным отцем Антонию и Феодосию, и прочим преподобным и богоносньгм отцем Печерским, и благословилися есьми от отца нашего архимандрита Николы и у всех святых старцев, и поклонилися отца своего гробу князя Владимира Ольгердовича и дядь своих гробам и всех святых старцев гробам в Печере....; и помыслил есмь со своею княгинею, и с отцем своим, своим, с Николою архимандритом Печерским...., и отписал есмь своей жене княгини Марии и своим детем и ее детем свою отчину и свою выслугу...»

Возле гроба Феодосия в 1394 г. был погребен Лев Скиргайло Ольгердович, княживший в Киеве после своего брата Владимира (Ольгердовича) (1354 - 1396 гг.). В данном случае, в сочетании имен этого князя, потомка великого князя литовского, можно увидеть формулу, характерную и для древнерусской антропонимии: языческое, христианское имя, отчество или дедичество, образованное от языческого или христианского имени. Лев - христианское имя (из греч. Леон, леон - «лев» - спутник и атрибут Артемиды), Скиргайло - национальное, языческое имя; Ольгердович - отчество, образованное от языческого имени при помощи форманта - вич., в последствии ставшее дедичеством и родовым прозванием («Ольгердович»). Дедичество - промежуточная антропонимическая форма, предшествующая возникновению фамилий в средневековой Руси. Согласно многочисленным источникам, дедичества появляются на Руси в XTV веке; а XV - XVI века - время зарождения фамилий. Антропоним Ольгердович происходит от двуосновного имени Ольгерд: из скандинавского Хельге, хельги - святой; герм. Аль «весь», хрод «слава», хард «твердый» (ср. славянские - Твердислав, Святослав и пр. - Г.К.).

Потомки киевского князя Владимира Ольгердовича, известные под именем «Олельковичи», по мнению М. Максимовича, «ознаменовали себя благочестием жизни и усердием к Печерской церкви». Из этого рода, по данным М. Максимовича, в Киево-Печерской Лавре были погребены четыре князя. Над их гробницами были следующие надписи: 1) «Александр Владимирович, князь и дедичный господин земли Киевской, состоя пред смертию иноком, зде погребен. Лета 6992 (1484)». Из вышеуказанной надписи следует, что этот князь еще при жизни оставил княжение и стал иноком. В данной надписи указано его христианское имя - Александр (из греч. Александрос: алексо-защищать + анер, андрос - муж, мужчина, эпитет Геры, Марса) и отчество, - образованное от христианского имени Владимир, славянского по происхождению, при помощи форманта - вич. Владимир - славянское имя со значением «владеть» + «мир», образование, параллельное герм. Вольдемар («вальдан - «господствовать», «владеть» + мар - «слава»), в древности писалось Владимер, затем выровнялось по типу сложных имен со вторым компонентом - мир.

2). «В лето 6979 христиански скончавшуся князю Симеону Александровичу Олельковичу, дедичному господину земли киевской, князю Слуцкому, восстановителю святой церкви Печерской юже обнови при короле Казимире и при В.О. архимандрите Иоанне, лета 6978 (1470) грудня 3». В данной надписи упоминается сын великого князя киевского Александра Владимировича, Симеон Александрович, вступивший на престол в 1455 г.. Имя Симеон - церковнославянское (из греч. Симеон: др. - евр. «шим - он» - «бог слышащий»), отчество Александрович образовано от христианского имени (из греч. Александрос: алексо - «защищать» + анер, андрос - «муж», «мужчина», эпитет Геры, Марса). Вызывает интерес антропоним Олелькович. Это родовое прозвание в диалектном варианте - «Олелькович», т.е. «Ольгердовичи» (см. выше).

Великий князь Киевский Симеон Александрович был особенно любим и почитаем в народе и, по словам псковской летописи, «превознесся во всей Руси, якоже и великих Киевских князей древних честно имя его». Перед смертью Симеон Александрович просил короля Казимира позаботиться о юном сыне и жене. Но Казимир обратил Киевское княжество в воеводство, и, несмотря на сопротивление киевлян, поставил в Киеве воеводой Мартыня Гаштольда, католика. С тех пор князья Олельковичи владели только Слуцьком, где жила еще в 1508 году его супруга Анастасия. Она была сестрой великого князя Московского Василия Темного и дочерью княгини Софии.

Из «слуцьких» Олельковичей, по данным М Максимовича, в Киево-Печерской Лавре были погребены два князя. Их надгробные надписи были следующими: 1) «Благочестиво отшедшему Василию Симеоновичу Александровичу Олельковичу, иже отыде света сего 7003 (1435), индикта 13, июня 4». В этой надписи указывается христианское имя князя Василий (из греч. Басилиос: басилейос - «царский, царственный», эпитет Зевса, Посейдона), отчество от церковнославянского имени - Симеонович, дедичество от христианского имени - Александрович и родовое прозвание - Олелькович. Данная надпись подтверждает мнение большинства исследователей о том, что дедичества (промежуточная антропонимическая форма от отчества к фамилии) появляются на Руси в конце XIV - начале XV ствда»да и являются основой для /зарождения фамилий. Фамилии утверждаются, в основном, в XVI в&ке из дедичеств и родовых прозваний в знатных семьях и из прозвищ - у служилых и простых людей. Что касается родового прозвания «Олелькович», «Олельковичи», то оно могло образоваться еще и от имени Олесь, - украинское сокращенное от Александр (но это маловероятно - Г.К.).

2. «Георгий Юрьевич Олелькович, князь Слуцкий, дедичный господин Киевской земли, умре лета 1579, квитня 12 и зде положен».

В данной надписи мы видим церковнославянское имя Георгий (из греч. Георгиос: георгос - земледелец, эпитет Зевса), отчество, образованное от церковнославянского имени Георгий (в южнорусском варианте - Юрий) и родовое прозвание - Олелькович.

Таким образом, антропонимические данные являются важным источником для изучения истории, культуры (в том числе и материальной), этнического состава населения и многого другого. К сожалению, большая часть надгробных надписей Киево-Печерской Лавры остается еще за пределами данной статьи, и они ждут дальнейших исследований.

__________________________________________________________________

1 Максимович М:О. Киевъ явился градомъ великимъ... Вибрані українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994. – С. 50-161.

2 Суперанская А.В. Имя - через века. - М.: Наука, 1990.

Ольга Борисенко (Запоріжжя)

Переяславська рада у висвітленні польського історика

(за матеріалами фонду наукової бібліотеки
Національного заповідника “Хортиця”)

У науковій бібліотеці Національного заповідника “Хортиця” зберігається близько двохсот видань Польського історичного Товариства, яке діяло у Львові до 1939 р. Серед цих видань є праці, присвячені як загальній історії Польщі, так і окремим її історичним відрізкам, чимало з них присвячено історії України, у т.ч. Переяславській раді 1654 р.

Для Речі Посполитої, яка звикла вважати споконвічно своїми українські території, що входили до її складу, присяга, складена 8 січня 1654 р. виявилась, до певної міри, несподіванкою. Хоча король Ян Казимир через своїх інформаторів був обізнаний з тим, що Богдан Хмельницький шукав протекторату у московського царя Олексія Михайловича. Визвольну війну українського народу поляки сприйняли як бунт Богдана Хмельницького або громадянську війну (wojnu domowu).

З прийняттям присяги у Переяславі українсько-польський конфлікт переріс у війну Речі Посполитої з Московією, яка призвела у 1654 р. до втрати Польщею Смоленська та Вільна, а у 1655 р. до оточення Львова спільними українсько-російськими військами. Війна, до якої спричинила Переяславська угода, затяглась на багато років. Ця болюча для польського суспільства сторінка історії ніколи не переставала хвилювати польських істориків, один з них – відомий науковець кінця ХІХ – початку ХХ ст. Людвік Кубаля присвятив цій події декілька праць, у т.ч. “Присягу у Переяславі та “статті” Богдана Хмельницького”, видану у Львові 1904 р. до 250-річчя Переяславської ради (переклад статті з польської автора тез). Як же сто років тому оцінював цю подію польський історик, сповнений глибоких патріотичних почуттів?

У вступі автор зауважує, що у січні 1654 р. в Переяславі жодної угоди укладено не було, що “Хмельницький піддався цареві без умов і склав разом з військом запорозьким присягу вірності”. “ Та присяга, - продовжує Кубаля, - є, безумовно, дуже важливою історичною подією, оскільки розпочинає велику війну, яка потрясла не тільки Польщу, але й усю Північну та Східну Європу.” “Прихильники Росії забувають, або не хочуть пам’ятати, що незважаючи на релігійну єдність з Москвою, незважаючи на зусилля, милість та царські обіцянки, козаки через чотири роки після тої присяги уклали Гадяцьку угоду, а у 1660 р. – Чудновську, що Дорошенко піддавався поперемінно Туреччині та Польщі, що схизматичне духівництво київської митрополії об’єднання з Москвою не хотіло і що те об’єднання відбулося тільки тоді, коли Річ Посполита ані України, ані себе боронити не була в силі”, - продовжує історик.

Зазначаючи, що дослідження мотивів, якими керувався Б.Хмельницький, приймаючи московський протекторат, не є метою даної праці, історик відзначає: “достатньо зауважити, що в умовах, у яких він знаходився, нічого іншого йому не залишалось”.

Опис подій, що відбувались у Переяславі, Кубаля подає згідно реляціям В.Бутурліна, які той складав цареві. У статті він неодноразово звертається до особистості Б.Хмельницького, для якого ці події співпали з власною трагедією: “Гетьман, повернувшись з-під Жванця, з 5 числа сидів у Чигирині. Поховав свого сина Тимоша і чекав, доки стане лід на Дніпрі. Він пообіцяв царському посланцю, який випередив послів, що збере всіх полковників і цілу старшину до Переяслава; писав 5-го числа на Запорозьку Січ, запитуючи, чи має піддатися цареві і, ймовірно, до інших полковників, про яких знав, що тому противляться, і, не чекаючи на відповідь, рушив до Переяслава, куди прибув 16/6/ січня увечері і зараз же наказав замкнути місто. Сторожа стала біля брам, на вулицях і при посольських помешканнях, щоб ніхто без його відому з міста не виїхав, а посли царські ні з ким не зносились”.

Подальші події автор викладає в їх хронологічній послідовності: нарада Б.Хмельницького 7 січня з полковниками, суддями та осавулами, що прибули до Переяслава, і погодились піддатися цареві, виступ гетьмана на чорній раді з промовою, у якій він агітує за прийняття московського підданства, мотивуючи це однією вірою та милосердям царя. Автор відзначає одностайне схвалення чорною радою рішення про піддання московському цареві.

Події 8 січня, сповнені глибокого драматизму, історик намагається, наскільки це дозволяє розмір статті, викласти якомога детальніше. Йому, як і українському гетьману та козацькій старшині, є незрозумілим складання присяги тільки однією стороною, до того ж без відповідного документу, покладаючись лише на цареве слово. На зіткненні Хмельницького і Бутурліна Кубаля показує боротьбу правового та неправового підходів до укладання міждержавних угод. Констатуючи неможливість для Хмельницького відступу, польський історик, повторюючи дані бутурлінської реляції, відзначає, що під час складання присяги гетьман тримався непристойно. Це говорить про велике напруження і знервованість Б.Хмельницького.

Як відомо, після складання присяги на вірність московському царю, Б.Хмельницький отримав від В.Бутурліна корогву, булаву, ферязь та шапку, а старшина - соболів. “Від заїзжого палацу до свого помешкання, - пише автор, - йшов гетьман по слизькій дорозі у пурпуровому плащі з нашитим двоголовим орлом, у княжій шапці, підбитій горностаями, за розгорнутою золотавою корогвою з образом Спасителя, Богородиці, мучеників печерських та святого Варави, тримаючи у руці обсаджену рубінами булаву, а за ним старшина і натовп людей”. Так закінчився цей день.

Описуючи подальше складання присяги людьми різних станів, що прибули до Переяслава на наступний день, історик називає цифру – 284 особи, підкреслює примусовість присяги міщанами міста.

Автор відзначає, що козацька старшина знала про амбітні наміри Б. Хмельницького “піднесення власного дому”, про тривале листування з царем, але змушена була визнати, “що в тій ситуації, у якій знаходилась Україна, іншого виходу не було.... Незважаючи, однак, на те, - наголошує автор, - несподівана поява москалів, які займали міста війська запорозького на користь царя, викликала велике обурення та неприязнь. Підданство московське вважали за предмет хвилинної політики, так, як перед тим підданство татарське та турецьке. Тим часом Москва йшла надовго...”

“На звістку, що гетьман з задніпровськими полковниками здійснив присягу, - пише Кубаля, - а ненависні та зневажані “цапові бороди” будуть займати козацькі міста на користь “ сина Михайлового”, що накажуть складати присягу перед московськими попами та хочуть вдруге хрестити людей повстав серед суспільства переляк та замішання.”. Полковники Богун, Сірко, Гладкий, Гуляницький давно відверто виступали проти підданства цареві; старшина Кропивенського та Полтавського полків, де Москву бито киями, відмовилася присягати, а Хмельницькому казала повідомити, що за котів (соболів) душі продавати не буде. Втім, констатує історик, більшість козаків та старшини змушена була підкоритись волі гетьмана.

Переяславська угода не тільки зробила Московію протектором України, але й дала можливість прийняти московському царю Олексію Михайловичу на себе титул самодержця Великої і Малої Росії, який він вжив вперше у листі до Б.Хмельницького від 9 лютого (старого стилю) 1654 р., відзначає Кубаля.

“Легко зрозуміти, якою гордістю сповнив царя такий щасливий початок війни з Польщею, - пише польський історик, - багатий край від Дністра і майже до Донця був приєднаний до Москви, 60 000 войовничого війська стало до послуг, розірвавши грізний козацько-татарський союз, а в перспективі ясніла надія, вказана рукою Хмельницького, об’єднання всіх прихильників східної церкви під берлом православного монарха”. Проте, зауважує автор, хоча на бутурлінське посольство у Москві чекали з нетерпінням, “нагорода послів не була надзвичайною”.

Друга частина праці історика присвячена 23 статтям або “проханням” гетьмана та війська запорозького, що їх привезли до Москви у лютому 1654 р. посланці Б.Хмельницького, який не міг змиритися з домовленістю на словах і, згідно традиції, що побутувала у тогочасній Європі, прагнув мати у руках угоду. Автор звертає увагу на те, що у якості аргументу на користь укладання такого документу Б.Хмельницький посилався на відповідні угоди, укладені з польськими королями. Історик викладає стислий зміст прохань та відповіді на них царя - три привілеї та царський указ, або, як він його називає, за прикладом королівської канцелярії, “Декларацію милості”, яку було вручено українським послам 31 березня 1654 р. Кубаля зазначає, що цар прагнув обмежити повноваження гетьмана і встановити контроль над Україною через своїх воєвод. Як найбільш гостру проблему для козацьких послів, автор називає справу платні, викладену у 21-му пункті “прохань”, зазначає, що відповідь царя дуже затягнулась.

А тим часом ситуація в Україні загострювалась. Кубаля пише про наступ королівських військ, про намагання Яна Казимира та литовського гетьмана Радзивілла, привабити народ обіцянками зберегти дані привілеї та надати привілеї всім, хто при наступі польських військ збереже спокій, “щоб не брали на себе козаки ярма московського, гіршого від поганської неволі”.

Л.Кубаля наводить лист гетьмана та генерального писаря І.Виговського до послів у Москві, у яких вони описують загрозливу ситуацію, що склалась в Україні, вимагаючи скорішого їх повернення з доброю звісткою. “Щоб ми тих людей легше на війну могли витягнути..., адже знаєте, - писав гетьман, - як легко просту людину звабити грошима, особливо коли змушена”. Оскільки на той час посли вже відбули на Україну, ті листи потрапили до рук царя і справили на Москві велике враження. Але навіть у такій складній ситуації, констатує історик, цар не поспішав виплачувати платню козакам, а наказав через свого гінця Хмельницькому якнайшвидше зібрати по українських містах, містечках та повітах гроші та роздати їх війську “по скільки припаде” і пообіцяв, що як тільки прибутки з України будуть визначені – відтоді буде регулярно платити війську запорозькому. Цар, заборонив брати жодні побори з міщан, “щоб обтяження не було”. Кубаля це коментує так: “аби їм (міщанам. – О.Б.) здавалося, що як піддані царя, жодних податків сплачувати не будуть”. У такий спосіб московський цар починав збирати собі прихильників в Україні.

Царські подарунки в золоті для війська запорозького прибули на Україну тільки у серпні, всі вони були передані до рук Б.Хмельницького, який, як пише історик, “обіцяв розіслати їх по полках тільки по закінченні кампанії, бо мав, як стверджують, понад 100 000 озброєних чоловік і побоювався, аби ті, які царських подарунків не отримають, не залишили табору”.

Наприкінці статті Кубаля пише про привілеї, які отримав гетьман та козацька старшина. Б.Хмельницький “за многії служби” отримав староство Гадяцьке, як то було при Конецпольському, підкреслює історик; підтвердження привілею на приналежність Чигирина гетьманській булаві та на інші володіння, надані йому королем Владиславом ІУ та Яном Казимиром. Ті останні займали десь 100 квадратних миль. Автор перераховує землі, що їх отримали посли до царя московського та підкреслює, що “найбільше землі випросили собі в наступному р. Виговські. Іван, писар, вважався на Москві найважливішою людиною в Україні і в Білій Русі та за найвірнішого слугу царя. Від деякого часу посилав він до Москви таємну кореспонденцію Хмельницького, яку відправляв через гінців, і ніколи не хотів брати царських подарунків в присутності Хмельницького, “щоб гетьман не гнівався”. “Легко уявити, - пише польський історик, - у який спосіб московський уряд мав намір забезпечити собі володіння Україною”.

“Але Хмельницький, - відзначає Кубаля, - нічого не хотів знати про ті пожалування, не допускав нікого, навіть свого зятя, до випрошених маєтностей, не терпів на Україні жодних воєвод, ані царських урядників. Полковники, як і раніше, приймали з рук збирачів данину з міст та градів, гетьман все відбирав до свого скарбу, накладав податки на московських купців, ніби на посольські видатки до Москви, брав податок з привозу та вивозу, старшині та козакам платив стільки, скільки йому подобалось, рибальства та торгівлі напоями вроздріб не дозволяв, але віддавав їх у оренду. Всі землі залишились при полках. Він владарював, як в давнину: роздавав пожалування та привілеї, зносився з королем та султаном, не дозволяв нікому в Україні без свого відому зноситись з царем, ані цареві втручатись в українські справи.

Піддаючись Москві, він прагнув забезпечити собі її допомогу проти Польщі і мав надію з допомогою царських військ уґрунтувати та зміцнити свою підірвану повагу на Україні, а за сприятливих обставин, навіть розширити свою владу на донців на частину Білорусі,” - закінчує свою статтю польський історик.

Підсумовуючи викладене у статті Л.Кубалі, треба відзначити, що автор, при її написанні використовував документи ХУП ст. (реляції В.Бутурліна, листи Б.Хмельницького, І.Виговського, польські джерела). Він в цілому вірно зображує події, пов’язані з прийняттям Україною московського протекторату. На відміну від багатьох польських істориків, Кубаля дає позитивну характеристику Б.Хмельницькому, підкреслюючи його сильну волю і крутий норов. Він з розумінням поставився до укладання українсько-московської угоди, продиктованої безвихідним становищем України. Саму ж угоду історик розцінив як таку, що надавала вигоди переважно Московії і ставила Україну у більшу, ніж передбачалось, залежність, оскільки козацька старшина розглядала ту угоду як тимчасову, укладену за скрутних обставин. Кубаля часто посилається на привілеї, які були надані козакам польськими королями, та угоди, укладені з Річчю Посполитою, які, на відміну від Переяславської, відповідали прийнятим на той час загальноєвропейським нормам. Автор, безсумнівно, вважає прийняття Україною протекторату Московії великою втратою для Польщії, але пояснює цю втрату ослабленням Речі Посполитої, яка вже не мала сил захистити ані себе, ані України. Він нічого не пише про небажання та шалений спротив польської сторони надати козакам рівні з поляками права, на утиски, яких зазнавав український народ, що й призвело до початку Визвольної війни, а з часом – і скликання Переяславської ради. Говорячи про великі біди, яких зазнала Польща після відходу від неї України, автор нічого не пише і про те, що ця подія була однією з ланок у цілому ланцюзі подій, які, за недалекоглядністю Польщі, призвели в решті решт до втрати нею наприкінці ХУШ ст. своєї державності.

__________________________________________________________________

1 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трьох томах. – М., 1953. – Т. 3.

2 Дыбковская А.,Жарын М.,Жарын Я. История Польши с древнейших времен до наших дней. – Варшава, 1995.

3 Українське козацтво. Мала енциклопедія. – Запоріжжя, 2002.

4 Kubala. L. Przejaslawska ugoda I “statti” Bohdana Chmielnickiego // Kwartalnik Historyczny, ХУШ-2, Lwow, 1904.

Алла Примак (Київ)

Козацька тематика на сторінках часопису “Киевская старина”

Часопис “Киевская старина” є важливим джерелом з історії українського козацтва. З її сторінок ця тема практично не зникала протягом 25 років існування часопису (1882-1907). Відомий український історіограф Д.Дорошенко зазначав, що саме “Киевская старина” вмістила “по історії козацького періоду” найбільший масив матеріалу1. Публікації журналу охоплювали досить широкий спектр питань, починаючи з зародження українського козацтва і закінчуючи останніми годинами існування Запорозької Січі. Чимала заслуга у висвітленні цього питання на сторінках часопису належить М.Біляшівському. Ставши співробітником “Киевской старины” (1888), публікує не лише свої статті, а й готує до рубрики “Документы, известия и заметки” велику кількість матеріалів по козацтву. З часом він стає редактором рубрики “Археологическая летопись” (1899-1901) часопису “Киевская старина”, а згодом видав за власний кошт “Археологическую летопись Южной России”, що переросла в окремий журнал, який виходив протягом 1903-1905 рр. Це було перше археологічне видання в Україні. Зрозуміло, статті не були рівноцінними ні за актуальністю та глибиною піднятих в них проблем, ні за характером та науковою значимістю. Серед них зустрічаються як глибокі дослідження, добре аргументовані статті, так і невеликі замітки та повідомлення локального, епізодичного значення.

Досліджуючи питання козацтва, можна виділити основні проблеми, що знайшли висвітлення на шпальтах часопису. Однією з провідних є проблема виникнення козацтва та еволюції його в окремий стан українського феодального суспільства. ЇЇ розробці присвятили свої праці М.Біляшівський, Ніколайчик, Новицький, Стороженко, Падалка, Яворницький, Скальковський, Ястребов та ін. Вони розглядали козацтво як загальне явище, яке зустрічалося в ХV ст. як на землях, що входили до складу Російської держави, так і тих, що знаходились під владою Великого князівства Литовського2. Зокрема, І.Житецький вбачав в козацтві ’’самое важное этнографическое явление времен литовцев…’’3.

В публікаціях журналу гострій критиці піддавався погляд на козацтво, як дику, свавільну силу, яка займалася виключно розбоєм чи, в кращому випадку, могла згодитися на роль панського слуги, що довгий час побутував в певних колах суспільства і навіть став провідною тезою офіційної польської історіографії4.

Автори статей намагалися простежити походження слова ’’козак’’. Поряд з застарілим, примітивним тлумаченням його від слова ’’коза’’ (поширеним, до речі, у публікаціях Д.Яворницького), ряд авторів пробує знайти більш наукове пояснення цього етноніму.

На сторінках часопису можна знайти також яскраву характеристику українського козацтва як особливого стану в українських староствах. Стефан Качала, зокрема вважав його засновниками двох гетьманів: Євстафія Дашковича, старости канівського і черкаського, і Предслава Ланцкоронського, старости хмельницького5. Однак цю точку зору рішуче заперечує В.Антонович. На думку дослідника, причина цього крилася як у відсутності необхідних документальних даних про початки існування українського козацтва, так і у механічному перенесені суспільного устрою козацтва часів Хмельниччини на проміжок часу до середини ХVІІ ст.6.

Простежуючи виникнення запорозького козацтва як особливої різновидності (типу) козацького товариства, дослідники вбачали його витоки в початковій порі українського козацтва. Л.Падалка датує цю подію кінцем ХVІ ст.7. Він розглядає ’’двоякое движение украинского козачества в сторону Запорожья – военное и промысловое’’8.

Питання про час виникнення та місцезнаходження першої Запорозької Січі довгий час було одним із дискусійних в українській історіографії. Неодноразово воно підіймалося в надрукованих на сторінках часопису “Киевская старина” працях Д.Яворницького, у яких вчений проводив думку про існування восьми запорозьких Січей, відносячи першу з них до острова Хортиця.9 Він подає яскравий топографічний опис місцевостей, пов’язаних з існуванням Запорозьких Січей, розглядає дані археологічних розкопок, пов’язаних з запорозькою старовиною.

Вигідно контрастують з попередніми дослідження Л.Падалки “По вопросу о существовании Запорожской Сечи в первые времена казачества” та “Была ли на острове Томаковке Запорожская Сечь?”10, які доповнюють одне одне.

Подибуємо на шпальтах часопису цікаві подробиці внутрішнього устрою та адміністративного поділу Запорозької Січі11, системи судочинства на Запорожжі, побутових подробиць життя та занять козацької общини, вірувань запорожців12, стану освіти серед козаків 13 тощо.

Певний інтерес становлять матеріали про розорення старої Запорозької Січі в травні 1709 р.14, використання українських козаків урядом Петра І на будівельних робота15.

Приваблює дослідників листування запорозьких козаків з П.Орликом та кримським ханом у 1730 р.16. Матеріали до публікації підготував А.Скальковський. Їх він знайшов в приватних архівах і вперше ввів до наукового обігу.

Цінним джерелом історії козацької доби є архівні документи, які М.Біляшівський розшукав в Архіві колишнього фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті, де працював завідуючим у 1894-1897 рр. В архівному документі “Расходы Речи Посполитой на казацких послов”17 описані посольства до Варшави Правобережних гетьманів П.Дорошенка (1665) та А.Могили (1685), а також січовиків (1664, 1666, 1680, 1684). Документ можна розділити так: а)відносини козаків з Польщею (при цьому йде інформація, хто очолював представництва); б) озброєння; в) опис одягу (тканини); г) винагороди за доставлених полонених. Досліджені документи є цінними історичними пам’ятками з історії України ХVІ-ХVІІ ст., вони вводять в науковий обіг маловідомі джерела. Архівний документ увібрав складні історичні події, по-новому висвітлив і уточнив взаємозв’язки України з Річчю Посполитою, Туреччиною, Росією, Кримським ханством та ін.

Важливо також відмітити і статтю Д.Яворницького “Архивные материалы для истории Запорожья”18, в якій автор робить огляд джерел з історії запорозького козацтва, що зберігалися в архівосховищах Москви та Петербургу і проливали світло на історію взаємовідносин Запорожжя з Москвою, польським урядом та сусідніми державами, а також між Кошем Запорозьким та малоросійськими гетьманами.

Досить широке відображення на сторінках часопису знайшла проблема останніх часів існування українського козацтва і ліквідації Запорозької Січі. Вперше були надруковані важливі документи, які свідчили про те, як після ліквідації Січі великі земельні угіддя, що становили територію Запорожжя, стали власністю представників привілейованих верств російського суспільства, насамперед, вищих сановників – безпосередніх організаторів та учасників акції знищення українського козацтва19.

Ряд публікацій журналу присвячено переселенню українських козаків після ліквідації Запорожжя за межі ісконних козацьких володінь – на Тамань, землі по р.Бугу, за Дунай20. Спогади старого козака Коломийця лягли в основу статті Ф.Вовка “Задунайская Сечь”21, які свідчать про становище та побут задунайських запорожців, суспільний та адміністративний устрій Задунайської Січі в останній чверті ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

Так у загальних рисах виглядає стан справ з висвітленням на сторінках часопису козацької проблематики. Більшість авторів намагалася відійти від традиційних схем польської історіографії, на основі отриманих нових фактичних даних здійснити спробу критичного перегляду висновків праць своїх попередників. Основна увага при цьому зосереджувалася на постановці та вирішенні таких кардинальних проблем: шляхи виникнення українського козацтва, його еволюції в окремий стан, роль козаків в первинній колонізації великих степових масивів земель на півдні України, заснування Запорозької Січі як військового, адміністративного й господарського центру козацтва, участь козаків в антифеодальних виступах народних мас України в ХV-ХVШ ст., знищення Запорозької Січі наприкінці ХVІІІ ст. тощо.

Дослідники ставили за мету по-новому осмислити суть такого неординарного явища, як українське козацтво.

Безперечним доробком редакції “Киевской старины” стало введення до наукового обігу великої кількості нових документальних матеріалів з проблем козакознавства.

З одного боку, постановкою нових проблем козацької тематики і пошуком свіжих шляхів їх вирішення часопис помітно збагатив досягнення українського козацтва, з іншого, у його публікаціях відбилися найбільш значні досягнення вітчизняної історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

________________________________________________

1 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – С. 160.

2 Багалий Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. Историч.этюд // Киевская старина (далі КС). – 1889. - № 4, № 5, № 6; Новицкий И. Князья Ружинские // КС. – 1882. - № 4. – С. 4. – С. 58-84; Происхождение запорожского козачества // КС. – 1884. - № 8. – С. 586-608; № 9. – С. 27-52; Стороженко А. Старинный проект заселения Украины. // КС. – 1895. - № 3. – С. 71-76 та ін.

3 Житецкий И. Смена народностей в Южной России / Историко-этнографические заметки / //КС. – 1884. - № 9. – С. 6.

4 Див.:Очерк истории Юго-Западной Руси // КС. – 1885. – № 2. – С. 287; Антонович В. Польско-русские соотношения ХVІІ в. в современной польской призме // КС. – 1885. - № 5. – С. 51-52 та ін.

5 Очерк истории Юго-Западной Руси // КС. – 1885. - № 2. – С. 288.

6 Антонович В. Неизвестные доселе гетман и его приказ // КС. – 1883. - № 5. – С. 141.

7 Происхождение запорожского козачества // КС. – 1884. - № 8. – С. 590.

8 Там же. – С. 591.

9 Эварницкий Д.И. Число и порядок запорожских Сечей // КС. – 1884. - № 4. – С. 589-608; Його ж. Топографический очерк Запорожья // КС. – 1884. - № 9. – С. 31-54; 177-200; 392-422; його ж. Остров Хортица на реке Днепре / Из поездки по запорожским урочищам // КС. – 1886. – № 1. – С. 41-90.

10 Падалка Л. Была ли на острове Томаковке Запорожская Сечь? // КС. – 1893. - № 5. – С. 243-262.

11 Скальковский А. К истории Запорожья // КС. – 1882. - № 7. – С. 178-180; Його ж. К истории Запорожья. Порубежные любезности // КС. – 1882. – № 10. – С. 159-166; Його ж. К истории Запорожья. Внутренние распорядки // КС. – 1882. - № 12. – С. 527-537.

12 Скальковский А. Как судили и рядили в Сечи Запорожской // КС. – 1886. - № 3. – С. 604-621; Д-ский А. Система карательных мер в Запорожье: Историко-юридический очерк // КС. – 1893. - № 2. – С. 209-239; № 3. – С.. 442-459.

13 Н.Б. К характеристике казаков первой половины ХVІІ в. // КС. – 1896. - № 2. – С. 56-61; Походное вооружение гетманского казака в 1735 г. // КС. – 1901. - № 2 – С. 78; Запорожский храм в Новомосковске // КС. – 1888. – Т. 20. – С. 41-48.

14 Беляшевский Н. Взятие и разорение Запорожской Сечи в мае 1709 г. // КС. – 1896. - № 5. – С. 35-39.

15 Объяснение полковника И.Черняка о работах козаков на Ладожском канале // КС. – 1884. - № 5. – С. 117-122; Багалей Д.И. Дополнительные сведения о бывших на Ладожском канале казаках // КС. – 1884. - № 10. – С. 357-361.

16 Скальковский А. Филипп Орлик и запорожцы // КС. – 1882. - № 4. – С. 106-132.

17 Беляшевский Н. Расходы Речи Посполитой на козацких послов // КС. – 1897. - № 6. – С. 85-95.

18 Яворницкий Д.И. Архивные материалы для истории Запорожья // КС. - 1886. - № 7. – С. 520-536.

19 Материалы для истории б.Запорожья // КС. – 1882. - № 8. – С. 323-339; Багалей Д. Наследники запорожских земель // КС. – 1885. - № 4. – С. 783-790.

20 Василенко В. Из народных воспоминаний об М.Гладком и возвратившихся с ним запорожцах // КС. – 1883. - № 7. – С. 203-207; Иванов П. Переселение запорожцев за Тамань // КС. – 1891. - № 7. – С. 133-141.

21. Кондратович Ф. (Ф.Вовк). Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) // КС. – 1883. – № 1. – С. 27-66; №2. – С. 269-300; № 4. – С. 728-773.

Юрій Ніколенко (Умань)

М. М. Ткаченко – дослідник історії козацтва

На сучасному етапі державотворення в Україні теоретичного і практичного вирішення потребує проблема відродження й розвитку вітчизняної культури, утвердження духовності й національної свідомості українців. У цьому контексті стає цілком зрозумілим та закономірним інтерес широкого кола істориків до проблем вітчизняної культурної спадщини. Власне, аналіз творчої спадщини науковців, які утверджували українську культуру і науковий доробок яких має надзвичайно важливе значення для державних процесів та для виховання підростаючих поколінь у дусі любові до рідного народу, дає можливість адекватно реставрувати перебіг історичних подій, оскільки за певними явищами та ситуаціями стоять конкретні персоналії.

Зазначене ставить перед вітчизняною наукою завдання тісно зв'язати минуле з сучасним, щоб показати роль суб'єкту наукової творчості в історичному процесі задля кращого осмислення якого варто зосередити увагу не лише на особистості визначних вчених-істориків таких, як М. С. Грушевський чи В. Б. Антонович, але й на інших персоналіях, які також зробили вагомий внесок у розвиток історичної науки, проте в силу різних причин були забуті чи відсунуті на другий план. До подібних осіб належить і Микола Михайлович Ткаченко.

М.М. Ткаченко народився 1892 р. в місті Тальному (зараз районний центр в Черкаській області). У 1916 р. Микола Михайлович закінчив Київський університет і через три роки остаточно пов’язав своє життя з Українською академією наук. Працюючи науковим співробітником Історико-географічної комісії, керівником Археографічної комісії, старшим науковим співробітником інститутів історії та літератури, М. М. Ткаченко зробив вагомий внесок у вивчення соціально-економічної історії України XVII-XVIII ст., приділяючи значну увагу окремим регіонам України; брав активну участь у вирішенні різноманітних завдань, які ставила перед собою тогочасна історична наука, що знайшло свій прояв у низці наукових праць. 1964 р. вчений захистив дисертацію і отримав науковий ступінь доктора історичних наук.

Досліджуючи історію окремих регіонів та міст України, Микола Михайлович зробив значний внесок у вивчення українського козацтва, приділяючи головну увагу розвитку господарства і боротьбі між різними суспільними верствами.

Досліджуючи історію Київщини1, Кременчуччини8, Остерщини7, Переяславщини5, Золотонішського3 та Козелецького повітів4, велику увагу вчений приділив розвитку й поширенню уходницького господарства XVI ст. на Гуманщині, Кременчуччині та Переяславщині, провів аналіз людності, яка брала участь в експлуатації природних багатств, дав характеристику заходам з боку тогочасної влади щодо кращого використовування уходів та здобування з них прибутків. Історик переконливо довів, що уходницьке господарство займало провідне становище в порівнянні з хліборобством та іншими галузями господарства7. М. М. Ткаченко на конкретних прикладах показав спроби Речі Посполитої краще організувати справу охорони південних кордонів від татарських нападів8. Заходи ці, які були спрямовані ще й проти козацтва, до кінця доведено не було. Українське населення було покинуто на призволяще, і воно мусило оборонятись самотужки, як могло. За передовий форпост оборони стали козаки, які в історії колонізації Південної України відіграли чималу роль. Діяльність їх на початок організації мала, як зазначав вчений, уходницький промислово-добичницький характер.

Досліджуючи соціально-економічні зміни на українських землях після повалення польсько-шляхетського панування, Ткаченко зосередив свої зусилля на вивченні розвитку старшинського і монастирського землеволодіння. За його приблизними підрахунками, в другій половині XVII ст. 755 поселень офіційно перейшло у володіння старшини і монастирів. Разом з цим, значна кількість дворів, що знаходилась на вільних військових поселеннях, формально не належала старшині чи монастирям10. На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. селяни і козацтво провадили самостійно своє власне господарство, і їх власність була дійсно натуральною формою земельної власності для дрібного виробника. Значний розвиток старшинського і монастирського землеволодіння відбувався одночасно з посиленням експлуатації простих козаків і селян, внаслідок чого не раз спалахували повстання: локальні неорганізовані виступи селян, козаків, міщан. Такий характер повстань дав можливість старшині порівняно швидко їх ліквідувати. На відміну від своїх попередників, які зміну гетьманів вважали головною причиною повстань на Лівобережжі у 70-80-х роках XVII ст., М. М. Ткаченко переконливо довів: їх виникнення пов’язане в першу чергу з боротьбою селян і козаків боролися за шлях вільного розвитку дрібного виробництва проти тої системи, яку встановлювала старшина10.

Постійні війни другої половини XVII ст. негативно позначились на становищі українських земель. І хоча території Правобережної України і Степу були незалюдненими, господарське життя не припинялося. „Відомо, що 1686 р. на Гуманщині в Маньківських лісах мали пасіки „люде Чигирин-Дубровскіе”6. На думку М. М. Ткаченка, Південь Правобережжя і Гетьманщини заселявся під впливом Запорожжя, оскільки до цього району з Запорожжя мали вільний доступ та використовували його для зимівель худоби; тут жили також запорожці.

Не оминув увагою Микола Михайлович і драматичні події другої половині XVIІI ст. Процес згортання автономії українських земель в складі Російської імперії історик розглядав крізь призму боротьби українських і російських панівних верств, що знайшло свій вияв в утворенні Нової Сербії на землях Кодацької паланки, яка набула виключного значення в економічному та стратегічному відношеннях у XVIІI ст.

Це значення Кодацької паланки усвідомлював і російський уряд, північну частину якої він, на думку вченого, призначив для утворення Нової Сербії, щоб закріпити тут свої позиції на поширення дальшого наступу на Степ. Справді місце було вибране вдало: Запорожжя цим відрізалося від зносин з Лівобережжям та Правобережжям і регулювання яких лишалося у військового поселення сербів.

Більш-менш економічно забезпечена старшина Лівобережжя в числі своїх намірів мала на увазі поширити свій вплив на території Війська Запорозького. Микола Михайлович дослідив її спроби поширити свої володіння на запорозькі землі вже в 40-і роки XVIII ст.9 Тому він стверджував, що маючи такі наміри щодо захоплення запорозьких земель, старшина могла лише вороже зустріти наказ про утворення Нової Сербії.

Накази із Санкт-Петербурга про утворення Нової Сербії на запорозьких землях викликали значне незадоволення і на Запорожжі, і у гетьманського уряду. Почалися вияви цього незадоволення і зі сторони Запорожжя, і зі сторони гетьмана Розумовського та полкової старшини. Досліджуючи їхню реакцію на заходи російського уряду, історик висловив припущення, що з приводу цього було листування між К. Розумовським та запорозькою старшиною. Крім того він був упевнений в тому, що на Запорожжі цілком правильно побачили в утворенні Нової Сербії майбутнє скасування Січі11. Тому не дивно, що в дальших відносинах з Санкт-Петербургом Запорожжя наполегливо домагалося, хоча й без реальних наслідків, повернення йому території Нової Сербії – земель, надзвичайно важливих в економічному житті Запорожжя.

Велику увагу М. М. Ткаченко присвятив вивченню спроб Лівобережної старшини не допустити утворення Нової Сербії. Саме з цією метою К. Розумовський наказав полковникам (полтавському полковникові –А. Горленку, миргородському – Ф. Остроградському) провести докладний опис поселень, урочищ та ін., що знаходились на Правобережжі та належали до Полтавського полку11. Треба було також вияснити, на підставі яких документів населення володіє землею. Ці всі відомості було зібрано та надіслано на розгляд старшині і гетьману Розумовському, які використали їх для подачі вмотивованої заяви до Санкт-Петербурга про скасування наказу щодо утворення Нової Сербії на Правобережжі, яку російський уряд відхилив, пояснивши, що запорожці втратили вже право володіння давніми своїми землями11. Проаналізувавши архівні документи цієї справи, вчений дійшов висновку, що гетьман і старшина не мали можливості захистити свої інтереси в регіоні.

Ця сутичка за право колонізації запорозьких земель кінчилася на користь російських пануючих верств. Микола Михайлович Ткаченко переконливо довів, що пануюча верства Лівобережжя здала свої позиції другій пануючій верстві – російській лише по боротьбі.

_______________________________________________

1 Ткаченко М. М. Відомості про населені пункти Київщини. - Інститут Рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). – Ф.113. – № 4. - 31 арк.

2 Ткаченко М. М. Відомості про поселення Остерщини.- ІР НБУВ. – Ф. 113. – № 1. - 359 арк.

3 Ткаченко М. М. Відомості про села Золотонішського повіту. - ІР НБУВ. – Ф.113. – № 6. - 25 арк.

4 Ткаченко М. М. Відомості про села Козелецького повіту 1766-1769рр. За Рум’янцевським описом. - ІР НБУВ. – Ф. 113. – № 2. - 43 арк.

5 Ткаченко М. М. Відомості про села Переясловщини. - ІР НБУВ. – Ф. 113. – № 7. - 14 арк.

6 Ткаченко М. М. Гуманщина в XVI-XVII ст. – К., 1927.

7 Ткаченко М. М. Місто Остер в XVII-XVIII ст. - ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 11891. - 15 арк.

8 Ткаченко М. М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст. - ІР НБУВ. – Ф. Х. – № 11890. – 39 арк.

9 Ткаченко М. М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII – XVIII ст. ВУАН. - К., 1931. - Т. 1. – В. 1. - 150 с.

10 Ткаченко М. М. Селянські повстання на Лівобережній Україні в 70-80-ті роки XVII ст. - ІР НБУВ. – Ф. 113. – № 9.

11 Ткаченко М. М. Утворення Нової Сербії на запорізьких землях в 1752 р. - ІР НБУВ. – Ф. X. – № 18258-18259. – 25 арк.

Влада Сокирська (Умань)

Антифеодальне народно-визвольне повстання

1768-1769 рр. в дослідженнях

Григорія Юхимовича Храбана

Краєзнавець Григорій Юхимович Храбан – один з найвідоміших дослідників Уманщини – не був відмічений вченими званнями, але його внесок, зроблений в історичні науки, в археологічні дослідження, знахідки пам’яток різних культур стали базою для багатьох докторських дисертацій.

Григорій Юхимович Храбан народився 9 травня (26 квітня) 1902 р. у селі Великий Молодьків Піщівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії (тепер Новоград-Волинський район Житомирської області).

У гімназичні роки був активним членом товариства «Просвіта»1.

Самостійну роботу Г.Ю.Храбан розпочав як вчитель німецької мови, а згодом працював завідуючим у сільських школах. Роботу поєднував з навчанням у Київському педагогічному інституті (тепер Київський педагогічний університет імені М. Драгоманова)2.

1938 р. його було репресовано. Вісім років покарання Григорій Юхимович відбував в Усольлазі на території сучасної Пермської області (Росія). Лише в липні 1946 р. він повернувся до Умані. Але не надовго. В січні 1950 р. його було знову заарештовано.

Після повернення до Умані Г.Ю. Храбана у вересні 1956 р. було призначено директором Уманського краєзнавчого музею. Через два роки він вийшов на пенсію. Краєзнавча діяльність Г.Ю. Храбана була різноманітною: з дозволу інституту археології АН УРСР він брав участь в археологічних розкопках на території Черкаської та Полтавської областей; активно досліджував матеріали кращих архівів та бібліотек Радянського Союзу. Результатом цієї роботи стала велика кількість науково-обгрунтованих публікацій у спеціальних та періодичних виданнях: археологічні дослідження, історія селянського повстання на Правобережній Україні 1768 р., давня історія Умані, історія підпільної друкарні більшовицької газети “Іскра”, історія визволення Умані від німецько-фашистських загарбників, історія дендропарку “Софіївка” та інші3.

Але особливу увагу Г.Ю. Храбана привертала тема гайдамацького руху на Україні. Тридцятилітня праця над цією проблематикою увінчалася глибоким дослідженням повстання 1768 р. – Коліївщини.

Селянське повстання 1768-1769 рр., що вибухнуло на Правобережній Україні, не було “білою плямою” в історії. Але багаторічна кропітка робота автора над архівним матеріалом та зі ставленням його з уже відомою літературою з цієї теми переконала Григорія Юхимовича в тому, що ця проблема потребує поглибленої розробки. Дослідник поставив собі за мету дати найдокладніший, по можливості, повний, всебічний виклад перебігу досліджуваних подій; на основі документів, значна частина яких вперше вводиться до наукового вжитку, спростувати вигадки, перекручення, фактичні помилки.

Зосереджуючись в основному на висвітленні руху 1768-1769 рр., Г.Ю. Храбан по-новому підходить до оцінки його характеру. Проаналізувавши точки зору різних авторів щодо цього питання, Григорій Юхимович доходить висновку, що селянські повстання і гайдамаччина – не одна, а дві різні форми боротьби.4. Кожна з цих форм мала своє місце, відігравала свою роль у народному русі. Автор доводить, що повстання 1768-1769 рр. – це був добре організований рух, що мав певні політичні цілі.

Г.Ю. Храбан відмовився від терміну “Коліївщина”. Він вважав його недоцільним, оскільки він був вигаданий не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами. У сприйнятті масового антифеодального, народно-визвольного руху “розбійницької” “різні-коліївщини” відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання всіляко принизити значення подій 1768-1769 рр. для подальшого розвитку визвольної боротьби, зганьбити славні імена селянсько-козацьких отаманів.5.

Аналізуючи гайдамацький рух автор виділяє серед причин соціально-економічний та релігійний гніт, які викликали в народі гнів та жадобу помсти. В цій монографії Г.Ю. Храбан неодноразово наголошував, що гайдамацький рух, який особливо активізувався в середині XVIII ст., носив стихійний, часто локальний, суто месницький характер. Про це свідчить та обставина, що гайдамацькі загони не утримували за собою здобутих міст і не встановлювали там свою владу.

У своєму дослідженні Григорій Юхимович доводить, що саме гайдамацький рух на Правобережжі став своєрідною прелюдією і поштовхом до розгортання визвольної боротьби осілого селянства проти соціально-економічного та національно-релігійного гноблення.

Аналізуючи умови, які склалися у 60-ті роки XVIII ст., дослідник вказує на те, що в цей час ускладнюються міжнародні відносини. В 1764 р. польський трон зайняв Станіслав Август Понятовський, який відразу ж розпочав запровадження прогресивних реформ. Проти них виступили як реакційна польська олігархія, так і уряди Австрії, Прусії, Росії. З містечка Бара на Поділлі пролунав заклик створеної 18 лютого найреакційнішим угрупуванням магнатів конфедерації до всіх шляхтичів-католиків – рятувати католицьку віру та шляхетські свободи від дисидентів, короля та Росії6.

Автор доводить, що утворення Барської конфедерації призвело до значного посилення соціально-економічного і національно-релігійного гніту, знущань над селянами.7. Г.Ю. Храбан вважав, що повстання мало чітку мету, було направлено на ліквідацію панування шляхти, проти корчемної оренди, як одного із знарядь експлуатації, на знищення унії, возз’єднання з Лівобережною Україною. Організаторами повстання виступила невелика група запорозьких козаків, яка восени 1767 р. оселилася в монастирях Придніпров’я під виглядом “послушників”. Рушійною силою повстання 1768-1769 рр. виступило селянство.

Основною ознакою цього руху, яку виділяє автор, було те, що “Військо запорозьке” завжди діяло відкрито, не ховаючись, подібно до гайдамаків, по лісах та ярах. Перед кожним населеним пунктом визволителів зустрічали з хлібом-сіллю. З поклоном виходили і представники громад із сіл, розташованих за кілька верст від маршруту повстанців. Залишаючи якусь місцевість, повстанці розміщували там озброєну варту, підвладну народові. Повстанська старшина поширювала серед посполитих відозви і накази не коритися надалі панській адміністрації, відновлювалося православ’я. При захопленні панських маєтків частина майна конфісковувалася на користь повстанців, а решта розбиралася місцевим населенням. Максим Залізняк та інші отамани надавали перепустки на право проїзду купцям. Керівники повстанням вели переговори з російськими та турецькою владами.

З огляду на сприятливі умови для визвольної боротьби, зокрема, на відсутність будь-якого опору, спираючись на документи, автор повністю заперечує вигадку про масовий терор з боку повстанців. Дослідник доводить, що всі ці факт свідчать про відмінність між діяльністю повстанців і гайдамаків.

Щодо території, охопленої повстанням, то Г.Ю. Храбан вказує майже на всю ту територію Правобережної України, на якій не перебували російські та польські королівські війська. Отже, влада шляхти була ліквідована на території близько 35 тис. км2.

Автор відзначає високу організованість повстанців і продуману підготовку. Невеликі повстанські загони та окремих посланців було розіслано по селах із закликом братися до зброї. Місцем збору було визначено урочище Холодний Яр (за 2 км від Мотронинського монастиря). Командиром холодноярців рада проголосила Йосипа Шелеста. Повстанські сили було ухвалено назвати “Військом запорозьким”, усіх повстанців (і тих, хто не був січовиком) вважали запорозькими козаками. Ця назва вживалася згодом на всій визволеній території.8.

Незадовго до початку повстання, вказує дослідник, було вбито Йосипа Шелеста, і полковником повстанців обрано 28-річного січовика Максима Іововича Залізняка. Змальовуючи портрет керівника, Г.Ю. Храбан дає детальну характеристику зовнішності Максима, оскільки в науковій літературі, підручниках ще й досі побутує відомий широкому загалові портрет Залізняка, на якому зображена зовсім інша людина.9.

Розглядаючи питання щодо початку повстання, Григорій Юхимович виявив розбіжності в різних джерелах. Дослідивши ряд архівних матеріалів, автор доходить висновку, що початком повстання слід вважати 26 травня 1768 р. Також дослідником спростовується твердження деяких авторів про те, що перед повстанцями виголошував промову ієромонах. Ніхто не освячував ножів. У документах немає й згадки про те, що ножі та дерев’яні кілки були озброєнням повстанців. Все це – вигадки шляхетської історіографії.10.

Г.Ю. Храбан, посилаючись на матеріали допитів повстанців, повністю спростовує вигадки, поширені у польсько-шляхетській історичній та художній літературі, що, нібито, збунтовані холопи здобули штурмом і зруйнували черкаський замок. З цього приводу слід відзначити, що за короткий термін – з 26 травня (початок повстання) і до 9 червня (прибуття до Умані) повстанці пройшли такий довгий шлях, практично не зустрічаючи опору від населення.

Ліквідація повстанського табору, що розташувався під Уманню, відбулася 26 червня російськими військами. Повстанці не чинили ніякого опору. Вони щиро вірили, що їхня боротьба є допомогою царським військам. Адже однією із своїх цілей повстання бачило возз’єднання Правобережної України з Росією.

Протягом двох тижнів царські карателі розгромили основні повстанські сили, очолювані Залізняком та підлеглими отаманами, однак селянський рух після цього не згас. Розпочинається другий етап повстання (липень-грудень 1768 р.).11.

Повстання було настільки масштабним, що для його придушення було розподілено між польськими військами, які карали ув’язнених повстанців та беззахисних селян, та царизмом, який узяв на себе знищення повстанських вогнищ.

Селянське повстання 1768-1769 рр. зазнало поразки і не досягло своєї мети. Але боротьба не була марною. Воно стало складовою ланкою селянського руху в Європі в другій половині XVIII ст., часткою загальноєвропейської історії, набуло великого міжнародного значення, справивши, зокрема, політичний вплив на становище у Польщі. До 1793 р., тобто до другого поділу Польщі, Правобережна Україна залишалася тим вогнищем у Речі Посполитій, яке запалювало до бунту польських селян, спонукало прогресивну польську громадськість до створення публікацій антикріпацького характеру.

Повстання, як вважає Г.Ю. Храбан, розпочате в 1768 р. під проводом Максима Залізняка і продовжене його соратниками до травня 1769 р., по праву зайняло помітне місце не тільки у вітчизняній, але і в зарубіжній історії.12.

Для написання своєї праці Храбан використовував рідкісні архівні матеріали з історії селянського руху. Праця “Спалах гніву народного” підвела чітку риску під життям і творчістю людини, яка пройшла вогонь громадянської війни, сталінські табори і не згубила свою гідність та талант в умовах панування партійно-тоталітарної системи.

Григорій Юхимович Храбан помер 31 січня 1990 р. через місяць після того, як побачив сигнальний примірник книги “Спалах гніву народного”.

__________________________________________________________________

1 Державний архів Черкаської області (ДАЧО). – Ф. Р – 5624. – Оп. 1. – Спр. 152.

2 Там само. – Ф. Р – 5624. – Оп. 1. – Спр. 152.

3 Храбан Г.Ю. До 100 річчя від дня народження. Збірник статей та матеріалів. – Черкаси, 2002.

4 Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного. – К., 1989. – С. 5.

5 Храбан Г.Ю. Чи слід користуватися терміном «коліївщина»? – УІЖ, 1967, № 8.

6 Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного. – К., 1989. – С. 40.

7 Храбан Г.Ю. Там само. – С. 43.

8 Там само. – С. 49.

9 Там само. – С. 52.

10 Там само. – С. 55.

11 Там само. – С. 105.

12 Храбан Г.Ю. Селянське антифеодальне повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Лекція до 200-річчя. – Умань, 1968.

Ольга Демиденко (Київ)

Епістолярні матеріали як вираження позиції української громадськості щодо збереження пам’яток козацької доби (1956 – 1985 рр.)

Пам’ятки історії та культури – цінний спадок, який дістався від попередніх поколінь. Їх форма віддзеркалює не тільки естетичні смаки митців, а й культурний потенціал нації, а їх сутність розкриває перебіг історичних подій. Особливе місце в історії посіла козацька доба, що залишила по собі значну кількість визначних пам’яток, які є гордістю та окрасою нашої країни. Здебільшого це храми, збудовані коштом козаків або пов’язані з їх діяльністю, а також фортеці, гетьманські палаци, резиденції, будинки старшини, поховання тощо. Пам’ятки козаччини несуть у собі особливе національне забарвлення, оскільки козацтво здавна виступало символом боротьби за свободу.

Упереджена позиція радянської влади щодо козацької проблематики не могла не позначитись на стані збереження історико-культурної спадщини цієї доби та її увічненні. Певним імпульсом для зростання уваги до пам’яток, пов’язаних з окремими сторінками Української національної революції, стало святкування 300-річчя Переяславської ради в 1954 р., яке мало відверто політичне забарвлення. Більші надії в українську громадськість вселила політична «відлига», що розпочалась в 1956 р. і характеризувалась частковою лібералізацією культурного життя. Але нова хвиля антирелігійної кампанії у 1960-х рр. вкрай негативно позначилась на долі церков та храмів козацької доби, які складали основну частку пам’яток цього часу, що призвело до широкого виступу громадськості на їх захист. На думку О. Бажана та Ю. Данилюка - дослідників українського національного руху 1950 – 1980-х років як чинника збереження самобутності народу, хранителя його культурних традицій, однією з форм інтелектуального опору тоталітарній системі та русифікаторській політиці стало написання критичних листів, заяв, петицій, звернень у вищі органи влади тощо1. Проявом цього процесу став громадський рух за збереження пам’яток історії та культури, зокрема, доби козаччини.

Всі зазначені матеріали епістолярного характеру умовно можна класифікувати, по-перше: за характеристикою адресатів, тобто органів влади і організацій, до яких направлялись ці матеріали; по-друге: за рівнем проблем, що піднімались; по-третє: за належністю авторів до певних соціальних груп.

Отже, виділимо такі основні групи адресатів: органи державної влади (Рада Міністрів, Міністерство культури УРСР та обласні управління культури, виконавчі комітети різних рівнів тощо), громадські організації (Українське товариство охорони пам’яток історії та культури – УТОПІК, Українське товариство охорони природи), музеї (історичні та краєзнавчі), а також редакції газет та журналів. Значний комплекс листів, заяв та звернень міститься в таких газетах як «Літературна Україна», «Радянська культура», журналах «Радуга», «Україна» тощо. Але відзначимо, що нерідко одні і ті ж громадяни звертались до різних інстанцій для вирішення поставлених (окреслених) проблем. Наприклад, в 1962 р. виконуючий обов’язки голови Президії Республіканської ради Товариства охорони природи, кандидат юридичних наук В. Мунтян направив відкритого листа одразу Міністру культури УРСР Р. Бабійчуку, управлінню культури Дніпропетровського облвиконкому, Дніпропетровському історичному і Нікопольському краєзнавчому музеям, а також Нікопольському районному відділенню Українського товариства охорони природи. Обурення В. Мунтяна викликав незадовільний стан могили кошового отамана Запорозького війська, сподвижника Б. Хмельницького І. Сірка в с. Капулівка Нікопольського району та інших козацьких могил Дніпропетровської області2.

За другою класифікацією, листи можна розподілити на три групи по їх проблематиці: ситуативні – авторами приверталась увага до долі окремої пам’ятки чи до пам’яток певного регіону; узагальнюючі - окреслювались загальні вади охорони та збереження пам’яток в Україні; а також концептуальні – крім змалювання недоліків пам’яткоохоронної справи, авторами аналізувались їх причини та пропонувався власний варіант покращення ситуації по країні в цілому.

Прикладом матеріалів ситуативного характеру є серія листів, присвячених незадовільному становищу пам’яток Батурина Чернігівської області – гетьманської столиці при Д. Многогрішному, І. Мазепі та К. Розумовському. Так, тільки впродовж 1967 – 1968 рр. до УТОПІК звернулися член-кореспондент Академії наук УРСР, доктор технічних наук О.Г. Іваненко3, представник Спілки художників України В. Вечерський4, група співробітників Інституту мовознавства Академії наук УРСР5. Вони висловили прохання вжити заходи для збереження таких пам’яток як будинок Кочубея кінця XVII – початку XVIII ст., поховання К. Розумовського тощо6. На захист пам’яток Чернігівської та Сумської області виступила в 1966 р. в журналі «Радуга» М. Зубенко-Царева, яка брала участь в екскурсії наукових співробітників Київського науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури по містах Козелець, Батурин, Глухів, Путивль, Суми, Ромни. Автор листа наголосила на руйнуванні та захаращенні визначних козацьких пам’яток і поставила питання про безвідповідальність винних у цьому людей7.

Питання про загрозливий стан пам’яток іншої гетьманської резиденції - м. Глухова Сумської області підняли в 1967 р. науковці Н. Новаківська, В. Мойсеєнко та журналіст М. Царев9. З турботою про долю історико-культурної спадщини Волині, яка швидко руйнувалася та знищувалася, виступив у своєму листі житель м. Луцьк О. Ошуркевич. Зокрема, він указав на хибність боротьби з релігією шляхом зменшення кількості споруд культового призначення, оскільки це призводило тільки до зникнення цінних пам’яток10.

Хвилю громадського обурення викликало перенесення останків кошового отамана І. Сірка, яке відбулось у 1968 р. у с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Наприклад, з критикою в пресі виступили вчені О. Апанович, К. Гуслистий, В. Пепа, які наголосили на порушенні елементарних правил археологічних розкопок і висловили побажання про гідне перепоховання визначного ватажка в майбутньому11.

Прикладом листа узагальнюючого характеру є звернення до редакції газети «Літературна Україна» в 1965 р. письменника Л. Серпіліна, який зробив огляд становища пам’яток історії та культури в Україні, указавши на знищення багатьох із них як результат безвідповідальності осіб, призначених їх охороняти12.

Відкриті листи концептуального характеру належали видатним представникам української інтелігенції. Так, у 1956 р. академік Академії наук УРСР М. Рильський, дійсний член Академії архітектури УРСР Є. Катонін, член-кореспондент Академії наук УРСР П. Попов, кандидат архітектури Г. Логвин, кандидат технологічних наук, технолог-реставратор О. Плющ, художник Є. Довженко, художники-реставратори Л. Калениченко та Є. Мамолат надіслали листа в редакцію газети «Радянська Україна». Вони проаналізували ситуацію в галузі збереження історико-культурної спадщини в Україні на основі огляду діяльності пам’яткоохоронних органів, власних спостережень за долею окремих будівель, а також статей в пресі, заміток і листів з місць. М. Рильський та інші навели цілу низку прикладів шкідливого ставлення до культурної спадщини України, значну частину якої складають пам’ятки, пов’язані з історією козаччини. Зокрема, вони наголосили, що, в м. Кам’янці-Подільському голова міської ради Семенов організував «Контору по розбиранню будівель старого міста», що майже не призвело до повного знищення унікальних споруд. Дописувачі також навели цілу низку прикладів руйнування соборів в різних областях України та інших об’єктів козацької доби13.

Автори звернення дійшли висновку, що органи охорони пам’яток та місцеві органи влади, які несуть пряму відповідальність за стан, збереження і реставрацію пам’яток, не справляються зі своїми завданнями та не виконують належним чином відповідних постанов і законів. Указавши на проблему, видатні діячі культури проаналізували її причини і розробили шляхи виходу з такої ситуації. Зокрема, вони наголосили на неефективності системи, при якій пам’ятки опинились у віданні різних структур: Комітету в справах будівництва і архітектури та Міністерства культури і порушили питання про організацію єдиного Управління в справах музеїв і охорони пам’яток культури при Раді Міністрів УРСР. Представники української інтелігенції наголосили також на доцільності розробки державного плану, єдиної програми заходів по охороні, консервації та реставрації пам’яток. Вони привернули увагу до такої проблеми як безграмотність деяких архітекторів у питаннях мистецтвознавства, що ставала причиною недбайливого ставлення до культурної спадщини. Автори листа наголосили на недостатній державній та суспільній увазі до вирішення проблеми охорони і збереження пам’яток14. Відкритий лист аналогічного змісту академік М.Т. Рильський, доктор архітектури професор М. Катонін, народний художник СРСР В.І. Касіян, народний художник УРСР К. Трохименко, член-кореспондент АН УРСР С. Бібіков та інші діячі мистецтва направили в 1960 р. вже у Міністерство культури УРСР15.

Класифікуючи матеріали за належністю авторів до певних суспільних груп, відмітимо досить широкий соціальний склад дописувачів: найбільша кількість звернень належить науковій та творчій інтелігенції, але є також листи від студентів, службовців, економістів, робітників, пенсіонерів і навіть школярів. Так, учні середньої школи № 11 м. Придніпровська Дніпропетровської області звернулися в редакцію газети «Пионерская правда» в Москві з фактами руйнування залишків фортеці Кодак в с. Старі Кодаки Дніпропетровського району – унікальної пам’ятки XVII ст16.

Цікавим є колективний лист заступнику голови Ради Міністрів УРСР М. Орлик, відправлений в січні 1981 р. вісімнадцятьма жителями м. Новомосковська Дніпропетровської області, до яких приєднались два художники Дніпропетровської організації Спілки художників. Соціальний склад жителів Новомосковська, що поставили свій підпис, досить строкатий: це шість вчителів, три економісти, два викладачі музичної школи та секретар, два маляри, інженер-металург, геодезист, службовець та домогосподарка. Автори листа виступали проти спорудження автостанції в неприпустимій близькості від Троїцького собору XVIII ст., що могло призвести до його руйнування17.

Отже, критичні листи, заяви та звернення є важливим джерелом для вивчення позиції української громадськості щодо збереження пам’яток козацької доби. Автори цих матеріалів звертались до органів державної влади, громадських організацій, насамперед, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, музеїв, а також редакцій газет і журналів. Своїми листами вони привертали увагу до долі історико-культурної спадщини, а також наголошували на загальних вадах у справі збереження пам’яток. Особливу цінність представляють звернення, автори яких проаналізували причини цих недоліків та розробили власні пам’яткоохоронні концепції. Відмітимо досить широкий соціальний склад дописувачів. Це дає підстави говорити про розгортання дійсно суспільного руху, учасники якого виступили проти нігілістичних тенденцій у ставленні до історико-культурної спадщини, кон’юнктурної позиції радянської влади до історії козаччини та встали на захист визначних пам’яток цієї доби.

________________________________________________

1 Бажан О., Данилюк Ю. Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті рр.). – К, 2000. – С. 71.

2 Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО). - Ф Р-4359. - Оп. 1. - Спр. 371. - Арк. 152, 153.

3 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). – Ф. 4760. - Оп. 1. - Од.зб. 33. - Арк. 18.

4 Там само. - Од.зб. 53. - Арк. 152, 153.

5 Там само. - Арк. 18, 42.

6 Там само. - Од.зб. 33. - Арк. 18. - Од.зб. 53. - Арк. 152, 153, 18, 42.

7 Зубенко-Царева М. В защиту уникальных памятников (письмо в редакцию) // Радуга. – 1966. - № 3. – С. 147. – 151.

8 ЦДАВО України. – Ф. 4760. - Оп. 1. - Од.зб. 33. - Арк. 45.

9 Там само. - Арк. 45.

10 Ошуркевич О. Що передамо нащадкам // Літературна Україна. – 1965. – 8 жовтня. – С. 2.

11 Гуслистий К., Апанович О., Пепа В. Поховати – з усіма почестями! // Літературна Україна. – 1968. – 5 березня. – С. 2.

12 Серпілін Л. Акрополі сурмлять у вічність // Літературна Україна. – 1965. – 10 серпня. – С. 1, 2.

13 Рильський М., Касіян В., Катонін Є., Довженко Є., Логвин Г., Калениченко Л., Плющ О., Мамолат Є., Попов П. Про охорону і реставрацію пам’яток культури // Радянська культура. – 1956. – 27 травня. – С. 3.

14 Там само.

15 ЦДАВО України. – Ф. 5116. - Оп. 10. - Од.зб. 152. - Арк. 15, 17, 18, 19, 20, 21.

16 ДАДО. – Ф. Р-4359. - Оп. 1. - Спр. 371. - Арк. 165.

17 ЦДАВО України. - Ф. 4760. - Оп. 1. - Од.зб. 329. - Арк. 2, 3.

ІV. ДИСКУСІЇ ТА ГІПОТЕЗИ

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ)

Про походження слова “козак”

Мова того чи іншого народу – це накопичення слів та словосполучень протягом історичного шляху розвитку, запозичення слів та термінів у інших народів, з якими історія пов’язала подіями конкретний народ.

Походження слів нерідко дає можливість прослідкувати виникнення та розвиток тих чи інших процесів в історії різних народів.

В XVI ст. інтереси Литви, Польщі, Московії, Туреччини та Кримського ханства перетнулись на теренах сучасної України. Військові дії згаданих країн у цьому стратегічному регіоні дали змогу багатьом воякам цих держав залучитись до явищ суспільного життя, з якими вони зіткнулись в привабливих землях Північного Причорномор’я.

В зазначений час у державних утвореннях Велике князівство Литовське, Королівська Польща, Московське царство, Отаманська Порта, Кримське ханство розвивалась писемність, проникаючи в державницькі структури, широко використовувалась в міждержавних стосунках, в церковних відносинах та суспільному житті, тому освіта поширювалась серед широких верств населення. І не дивно, що якраз в цей період серед названих народів з’являється безліч писемних згадок про населення українських теренів під назвою “козаки”. Звідси, серед тем, до яких неодноразово звертались дослідники історії Польщі, Литви, Росії, Туреччини та України, була тема походження слово “козак”. І ця увага зрозуміла, бо пояснення звідки пішло це слово, дає можливість сягнути часу появи козацтва, допомогти відповісти, які фактори зумовили його появу.

Виникає перше завдання: визначитись в часі, чи це явище того періоду, чи тільки розвиток письма та події тогочасної історії зафіксували в різних письмових джерелах дане явище суспільного життя українських земель.

Другим завданням є з’ясування первинної суті цього слова.

Мовознавці голосно стверджують, що слово “козак” від тюрського словосполучення “кайсак” – дослівно – “легков’ючний”.

Ця теза знайшла широку підтримку в історіографії. Дослідники історії Д.Яворницький, П.Куліш, В.Антонович, А.Яблуновський, О.Субстельний, Д.Іловайський, Стелберх, Фішер та багато інших вкладували в слово “козак” соціальний зміст, тобто вільна людина.

Дійсно, в часи середньовіччя, коли в тогочасному світі панували феодальні відносини, тільки козаки показували всьому світові вільні демократичні відносини свого суспільного життя.

Погоджуючись з такою версією, необхідно визнати домінуючу теорію, що в часи середньовіччя, тікаючи від тогочасних суспільних відносин в незаселені степи Причорномор’я, втікачі створили військову республіку і з її теренів розповсюджували нові, невідомі тогочасному світові, суспільні відносини.

В цій теорії сумнівно те, що втікачі змогли організувати нові соціальні відносини та ще й в іншому природному середовищі. При тому з втікачами сусідні державні утворення погодились на налагодження посольських відносин, тобто погодились на окремість їхньої території. Викликає сумнів і те, що слово від тюрського “кайсак” на українських теренах, увійшовши в усі сфери суспільного життя, знайшло найбільш широке своє розповсюдження, трактується через літеру “О”, тобто “кОзак”. Та й у світовій практиці не знаходимо вживання запозичених термінів, щоб запозичене несло в собі зміст, який зовсім не співпадає з першоосновою.

Наведені аргументи дають привід розглянути й інші пояснення походження слова “козак”, які висувались різними дослідниками.

Так, М.Максимович, І.Каманін, С.Величко, М.Бельський, Любавський походження слова “козак” вбачають від спеціальних військових місцевих формувань. Отже, ці історики вважають, що причорноморський степ був заселений місцевим населенням. Їх підтримує і М.Грушевський, який вважає козаків за озброєні загони, що розгорнули справжню прикордонну війну1. В своїх дослідженнях він козаків веде від антів, які ще в IV ст. заселяли степи Північного Причорномор’я, та нагадує існування козацьких формувань і в половецькі часи2. Пов’язує походження козаків з антським періодом дослідник історії Північного Причорномор’я М.Радкевич, коли ті вели боротьбу з навалою готів в їх степах в 4 ст., вважаючи походження слова “козак” від “казатись”. Тобто антський предводитель Бож закликав своїх воїнів виходити з лав добровольцями, щоб організовуватись в мобільні партизанські загони для обезкровлення ворога, отже “казатись”, стаючи таким чином козаками3. Пов’язуючи походження слова з корінним народом, дослідник не переконливий в частині того, що слово “козак” завжди звучало на українських землях через букву “О”.

Багато дослідників вважає, що слово “козак” являє собою другу назву народу, який здавна існував у Причорноморському степу. М.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський та Устрялов ведуть походження цього слова від народу черкас, з XI ст. відомого за місцеве населення. О.Сеньковський вважає за однойменну назву тюрського народу. Публіцист Катошихін подає свої аргументи, що козаки є окремий народ.

Версію про древній народ лінгвістично розвиває Є.Савельєв. Він – виходець з Дону, за основу бере назву слова “казак”, вважаючи, що черкаси походять від Сер і Асов. Аси або Яси – давнє плем’я степів. На його думку, “козаки” походять від двох племен, від Асов та Саков, отже “ассаки”, що згодом трансформувалось в “казаки”4. Погоджуючись з приходом на Дон козаків з Запорожжя, дослідник не враховує, що запорожці себе називали “кОзаками”, цим самим нівелюючи його версію.

М.Максимович, Н.Іванишев та ряд інших дослідників вважають, що коріння козаччини треба шукати на релігійному ґрунті. Д.Яворницький, пов’язуючи виникнення слова “козак” з тюркськими ордами, все ж таки основаною ціллю бачить боротьбу козаків з мусульманством5. А.Скальковський вважав, що козацтво пішло від військового християнського ордену6.

Голубовський зазначив, що вперше слово “козак” стає відомим у половців з XI ст. по Р.Х7. З відомих писемних джерел вперше слово “козак” зустрічається у словнику половецької мови від 1303 р. Codex Cumanicus, який зберігається в бібліотеці Св. Марка у Венеції8. З російської історіографії, половці – одна з кочових орд Північного Причорномор’я тюркського походження. Тобто знову підтверджується тюркський слід. Але в російських публікаціях ґрунтовних досліджень щодо походження половців не існує. Є підстави стверджувати, що російська (українська в тому числі), традиція в часи Геродота древні греки називали всіх жителів “скіфами”, і осілих в тому числі, охрестила в XI-XIII ст. “половцями”. Але це не відповідає дійсності, про що засвідчує “Повість минулих літ”, яка датована XII ст. ЇЇ автор в частині опису Північного Причорномор’я повідомляє, що між Дністром та Дніпром простір аж до самого моря заселяє численне плем’я уличів9. Відомо, що вони були місцевим населенням не тюркського походження, і вели осілий спосіб життя. А оскільки розголос в світі набуло козацтво в степах Північного Причорномор’я, і в цьому краю знаходимо перші згадки про слово “козак”, то виникає сумнів, що воно від тюрських орд.

Польські історіки XVII ст. П.Пясецький та В.Коховський виводять назву козаків від слова “коза”. Їх підтримує Мишецький. В своєму “Донесенні про походження та звичаї козаків” венеціанський посол Альберто Віміна, який відвідав Україну у 1650 р., теж стверджує, що козаки одержали своє ім’я від слова “коза”10. Козацький літописець П.Симоновський вважав походження слова “козак” від козла. Відомий український письменник XVII ст. І.Галятовський виводить слово “козак” від зіркового знаку зодіаку Козерогу11.

Автор “Древньої історії козацтва” Є.П.Саверьєв, сам козак з козацького роду, який добре знав обряди та традиції козацтва, в своїй книзі згадує відбиток печатки на давньому документі Донського війська, побаченого в експозиції музею. І та печатка була як спадок донцям з прабатьківщини Запоріжжя. На ній викарбовано оленя та стрілу, випущену в нього. Згідно древньої легенди, богиня Діана, покровителька лісів та звірів Північного Причорномор’я за те, що чужоземець посягнув на її духовність, перетворила його в оленя і випустила в нього смертоносну стрілу12. Схожа печатка* із зображенням оленя та списом була в Бого-Гардовоій паланци.

Печатка за Скальковським А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 97.

Отже, ці печатки вказують на давнє походження козаків, а спис символізує, що власники цієї печатки будуть захищати зі зброєю свої духовні цінності.

З давніх часів геральдика символізувала в собі зміст, висвітлюючи головні надбання власників символу. Головною підказкою, яка розкриває духовні цінності козацтва, знову ж таки є інша Бого-Гардова печатка*. Вона і розкриває таємниці минулого про походження козацтва.

На цій печатці зображення кози чи то Козерога з чотирма рогами та спис, що означає – власники печатки будуть зі зброєю в руках захищати цю козу чи то Козерога. Відповідаючи, чому така пошана зображеному на печатці, звернемось до історії християнства. Відомо, що під сузір’ям Козерога родився син Божий Ісус Христос. Отже, печатка говорить, що її володарі будуть захищати Христову віру. Звідси виправдовується твердження частини дослідників, що походження слова “козак” має релігійну основу. Цим можемо пояснити, що в часи середньовіччя, тільки прийнявши християнство, іновірці могли бути прийнятими запорожцями в козаки. Ось чому за християнську віру вони піднімали повстання, розв’язували війни, ішли на вірну смерть. Та ті, хто вважають тюркське коріння в походженні слова “козак”, наведуть як аргумент в противагу релігійним фактам, що свого часу існували азовські та ординські козаки. Але писемні джерела стверджують, ці козаки були з найманців і проповідували християнську віру13.

Якщо вияснили мотиви заснування цього військового ордену, то час його заснування та як затвердилось серед людей слово “козак”, потребують свого з’ясування.

Існує закономірність, що дві печатки якраз Бого-Гардової паланки розкривають історичні загадки. Це і не дивно. Останні дослідження дають привід стверджувати, що ще в V ст. Гард був столицею антської держави Гардарії і в X ст. він продовжував залишатись столицею. Отже, екскурс в історію показує, що Гард, як поселення, за свою багату історію накопичив традицій цієї землі.

На рубежі епох жителі південного межиріччя Дністра та Дніпра вели активні господарські та торгівельні стосунки з колонією греків Ольвією, процвітаючим, з великим тогочасним рівнем цивілізації, містом-полісом. Високий рівень культури, ремесел, освіти грецького міста-колонії притягував аборигенів. Вони засвоїли мову колоністів, переймали навички та ремесла. Не забували сприймати і духовні цінності. А й були такі, що зналися на зірковому небі. Недарма їх охрестили каліпідами, тобто погреченими.

Народження Ісуса Христа знаменує початок нової ери, коли його вчення про єдино Божиє завойовує світ. Перші учні та послідовники-апостоли понесли це вчення по всьому світові.

Апостол Андрій поширював християнство на землях Скіфії, тобто Північного Причорномор’я. Він, за оповідями, спочатку прибув у Корсунь з Синопу, де обертав грецьку громаду у істинних християн. Після своєї місіонерської праці він попрямував в Дніпрове гирло. Цей факт Лаврентіївський літопис, який з’явився набагато пізніше означених подій, легендаризував про проповіді апостола на дніпрових кручах, де місто Кия тепер стоїть. Але все було набагато природніше. Він направлявся в грецьку колонію Ольвія на березі р.Бог. Про те, що апостол Андрій проповідував Євангеліє в Північному Причорномор’ї, подає відомості батько церковної історії єпископ Кесарії Палестинської Євсевій Памфіл в своїй церковній історії, який жив у III-IV ст. Він посилається на Орігена, який це освітив в томі пояснень на книгу Буття15.

Є всі підстави вірити, що в Ольвії апостол організував міцну християнську громаду, від якої Христова віра переймається й аборигенами причорноморського степу, про що свідчать грецькі джерела. Так, місцеві скіфи – учні Андрія Первозданного Інн, Рим та Пін продовжували справу свого вчителя і охрестили багатьох скіфів, але правитель варварів їх схопив. Він наказав взимку прив’язати святих до високих дерев’яних паль, які виглядали з води. На цих палях проповідники й замерзли16. Цей приклад показує, який опір прийшлось долати в час становлення християнства в Північному Причорномор’ї. Щоб захистити себе і свою віру носії нової віри організовувались в озброєні загони. А оскільки Христос народився під знаком сузір’я Козерога, як символ християнства, котре вони будуть захищати, водили козу. В пам’яті народу з тих далеких часів залишився вираз “водити козу”, але з часом він отримав інший зміст. Ще й зараз в деяких регіонах України існує обряд, коли в Різдвяні свята опудало кози з рогами носять ряженні, як відголос подій становлення християнства на українських теренах. А тих воїнів, що водили козу, народ охрестив козаками, про що нам підказує зображення з Гардової печатки.

В пам’ять про духовну місію до їхньої землі апостола Андрія в тих місцях р.Богу, де проповідував святий, нарекли острів його ім’ям. Поселення біля цього острову назвали Андрієвим. Протягом віків буревії історії пронеслись по Північному Причорномор’ю, але серед татарських назв карта Гійома де Боплана зафіксувала незміненою назву поселення Андрієво і острів біля нього.

За правління римського імператора Трояна (101-107 р.) землі Скіфії межиріччя Дністра та Дніпра підпали під вплив римлян17, які в ці часи активно поширювали християнство в підпорядкованих землях. Останній період римської імперії стає часом остаточного утвердження християнської віри в причорноморському степу в II-IV ст., бо вже в 5 ст. візантійські джерела фіксують, що мешканці Північного Причорномор’я анти вірили в єдиного Бога18. Отже, ще в апостольські часи християнство завойовувало місце на українських землях. Цей період ми можемо вважати появою релігійного ордену під ім’ям козаків.

У виданих Лаббе у XVII ст. Актах соборів, Т.І. на першому Вселенському християнському соборі, який відбувся у Нікеї 325 р., згадується про Малу і Велику Скіфію, від яких були присутні священики.

З візантійських джерел відомо, що анти в союзі з гунами у 375 р. розбили військо готів. Підтвердженням цього у візантійського історика Прокопія є згадка, що у війську Атілли бійці передового загону кінноти голили голову, залишаючи на маківці волосся, при цьому голили бороди і мали довгі вуса19. А блаженний Ієронім, сучасник Златоуста, в листі до своєї духовної доньки Летії згадує, що рать гунів носить з собою похідні церкви і вивчає Псалтир20.

Наведене засвідчує, що в ті далекі часи вже були запорожці і брали з собою в далеку путь похідні церкви. Все це так перекликається з добре знайомим XVII-XVIII ст.

Ще за часів Гомера серед племен Північного Причорномор’я існував народ, про який він згадував, що у цього племені все спільне, окрім меча та чаші для пиття. Народ з такими проявами демократичних відносин з давніх часів мав повагу серед греків, славившихся в тогочасному світі своїм демократизмом. Тому і Страбон, який жив на зламі епох, в своїй “Географії” виказував своє захоплення демократизмом суспільних відносин цього народу21.

Отже, народ з такими давніми демократичними традиціями з апостольських часів переймав христову віру. Коли в часи середньовіччя козацтво набуло широкого розголосу в світі, про них вже говорили як про людей вільних з християнською вірою. А оскільки до них приходило багато втікачів з феодальних земель, то загубилась першооснова значення слова “козак”.

Представлена розвідка дає підстави стверджувати, що в перші віки на теренах Північного Причорномор’я серед місцевого населення зародився військово-християнський орден під назвою козаки, який поширився серед цього народу, увібравши в себе соціальні відносини, традиції та обряди. В особливостях умов середньовіччя цей орден знайшов своє поширення серед інших народів, створивши широкий розголос у світі.

Виходячи з представленого матеріалу є можливість констатувати, що слово “козак”, маючи релігійне походження, під впливом історичних умов середньовіччя, стає носієм вільних демократичних відносин. Поширюючись серед інших народів губиться коріння цього явища, традиції та самобутність народу, який представив козацтво світові.

Служіння козацтвом розвитку могутності Російської імперії призвело до знищення їх військових республік, колонізаційний рух імперії на споконвічні землі козаків-черкас, розчинили цей самобутній народ в російській та українській масі населення.

З розвитком історіографії та віддалення від часів середньовіччя прослідковується тенденція, що в літературі губиться інформація авторів часів середньовіччя про причини та зміст виникнення козацтва.

Російська історіографія, а згодом і українська під її впливом посилено розвивали тюркський слід походження слова “козак”, заплутуючи істину про історичне минуле регіону Північного Причорномор’я та явища козаччини взагалі, по великому рахунку заплутуючи істину своїх власних історій. Ось чому загубили цілий народ козаків-черкас в цій спільній історії.

________________________________________________

1 Грушевський М. Ілюстрована історія України.-Донецьк, 2003. – С. 164.

2 Там само. – С.169.

3 Радкевич М. Звідки слово “козак”, запитайте свого народу // Радянське Прибужжя. – Миколаїв, 1993.11.12.

4 Савельев Е.П. Древняя история козачества. – М., 2003. – С. 290.

5 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т. 2. – С. 17.

6 Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.– С. 29-32.

7 Голубовский Печенеги, турки, половци. – К., 1884.– С. 211.

8 Дорошенко Д.І. Історія України. – К., 1991. – Т. І.– С. 153.

9 Грушевський М. Ілюстрована історія України… – С. 684.

10 Галятовський І. Ключ розуміння. – К., 1985. – С. 347.

11 Савельев Е.П. Древняя история козачества. – М., 2003.– С. 360-361.

12 Там само. – С. 205-206.

13 Огієнко І.І. Українська церква. – К., 1993. – С. 12.

14 Там само. – С. 14.

15 Там само. – С. 7.

16 Крипякевич І. та інші. Історія України. – Львів, 1991. – С. 13.

17 Савельев Е.П. Древняя история козачества. – М., 2002. – С. 189.

18 Там само. – С. 140.

19 Страбон. География. – Л., 1964.–.С. 275.

Юрій Яцина (Київ)

Лист землякові А.Петровському

Насамперед визнаємо, що в цілому можна погодитися з концепцією А.Петровського про перебування на периферії України войовничого народу, який приймав утікачів з Малої та Великої Русі і тим самим дав початок формуванню такого явища як козацтво. А.Петровський навів переконливі аргументи при дослідженні проблеми, чому ця теорія має суттєві переваги, а іншим бракує логічної стрункості. Та якби ще він не піддався бажанню охопити неохоплювальне, то його концепція не викликала б скептичних застережень, ознак вразливості перед спробами віднести її до розряду аматорської міфотворчості.

Історія – це наука, а тому слід триматися принципу, що все те, що переконливо не доведене, не має права на існування. Слабкою ланкою в теорії А.Петровського є спорудження містка між антами, уличами та черкасами.

Традиційна та сучасна наука схильні до висновку, що як племінний союз анти зникли з арени історії ще у YII ст. [3, с.73-74]. А.Петровський не наводить переконливих доказів, щоб спростувати ці погляди. Тому ідею про антів можна сміливо відкинути без ризику зашкодити самій композиції його праці. Ще рішучиші заперечення викликає згадка А.Петровським про етнос, що мав стати предками антів - зиги (чи може язиги → адиги, народ, споріднений з черкесами, не черкасами?).

Складніше питання з уличами, бо тут є раціональне зерно. Був такий етнос, і він дійсно мав відношення до формування козацтва. Але як наука, історія вимагає точних та незаперечних доказів. Спробуємо навести контраргументи.

А.Петровський стверджує, що уличі були: а) численним і сильним, б) споконвічним, в) слов’янським, г) войовничим народом, який згодом став зватися черкасами, а ще згодом козаками, і який чомусь уперто ігнорували руські літописи. Із логіки викладеного, це був ворожий народ, це на нього покладається відповідальність за загибель Святослава Ігоревича, і це проти нього руські князі виставляли прикордонні загони з “ кращих людей”, яких приводили з півночі, а згодом і союзних степовиків. Або цей народ тримав нейтралітет, безборонно пропускав степових грабіжників через свою територію, мав від цього користь. Степові орди знищили чи прогнали руське населення Дона та Донбасу, але людність Подніпров’я та Побужжя чомусь залишили, хоч усе це була єдина степова зона, без природних кордонів. Уличі змогли відбитися або домовитись і з печенігами, і з половцями, і з татарами.

Але літописи не мовчали, вони доводили дещо інше.

Досить переконливі дослідження цієї теми М.Грушевського. Він помітив, що причорноморська людність згадується лише в минулому часі [1,т.1,с.237-238]. “Перед 40-ми роками Х віку... полянські осади вже були відкриті з полудня”[1,т.1,с.204]. Волинь, принаймні у XIY ст., також межувала з татарськими володіннями [1,т.ІІІ,с.161].

Показове саме зникнення улицької столиці Пересічина. Як правило, центральні міста після розгрому відновлюються або на тому ж самому місці, як Київ, або осторонь, але з тою ж назвою, як Рязань. Стосовно Пересічина, то археологи і зараз не можуть його локалізувати. Висновок може бути один – не стало політичного центру консолідації причорноморської людності. Ця людність втратила спроможність самоорганізуватися.

Висновок а): народ був не чисельним і не сильним. Всі приписувані йому “подвиги” залишається повернути дійсним їх винуватцям: печенігам та половцям. Немає потреб ревізувати питання, вирішене ще у ХІХ ст. Печеніги, половці, татари послідовно знищували та витісняли населення південних степів, і Тмутаракань, і уличів, і заодно й тиверців, що розчистило дорогу до Прута та Дністра предкам сучасних молдован. Міста степових слов’ян, якщо такі й існували, були здебільшого знищені разом зі столицею Пересічином. А якщо й залишилися декілька приморських міст, таких як Олешшя, Білгород-на-Дністрі, то їх степовики зберегли лише заради потреб власної економіки.

Перейдемо тепер до тези А.Петровського про споконвічність причорноморських уличів (угличів), яких він називає “черкасами”. Визнаючи слов’янське їх походження, від слова угол (кут), в давній вимові онгол (звідси назви річок Інгул та Інгулець, які під гострим кутом впадають у Буг та Дніпро), А.Петровський, слідом за деякими іншими дослідниками сприймає гіпотезу про їх існування тут навіть за часів панування іраномовних скіфів. У напригоді йому стає і гіпотеза про антів. Але за грецькими літописами анти дуже рано відокремилися від слов’янства, аж до такої міри, що їх ще тоді почали сприймати як окрему його гілку. За тогочасних умов безписемності, разом з політичною, мала б виникнути і якась мовна окремішність, яка за плином часу, повинна була існувати та поглиблюватися й надалі. Пізніше, за часів козацтва, мова козаків вже стала б зовсім відмінною від решти слов’янських мов. Різниця була б ще більшою, ніж зараз в мовах романських чи германських, які почали виокремлюватися з латинської чи прагерманської вже за пізніший час, а такого не спостерігається. Навпаки, бачимо зараз близьку спорідненість української з іншими слов’янськими мовами, зокрема словацькою, сербською. З цього випливає, що предки українців довгий час, а саме все раннє середньовіччя розвивалися десь у карпатському регіоні. Аж до часів Київської Русі вони розповсюдилися до Дніпра, можливо і до Причорномор’я, але не раніше. Про це свідчать і археологічні розвідки, принаймні в причорноморських степах типово слов’янських знахідок часів античності ще не відкрито, і, на нашу думку, вони не будуть там знайдені ніколи. А головне, немає можливості пояснити причину, чому вони так часто змінювали самоназву – анти, уличі, бродники, черкаси, козаки. Проблема знімається, якщо припустити, що ми маємо справу не з одним народом, а все ж із декількома різними, хоч за культурою доволі близькими.

Пропонуємо увазі читача ще один аргумент. За часів розселення слов’яни, як і будь який інший народ, мали звичку переносити на нові землі як власні етноніми, так і інші давні назви, особливо гідроніми. Наслідки цього явища виразно показує сучасна та історична географія. Серби дунайські – серби лужицькі, хорвати дунайські – хорвати карпатські, словени балканські – словени словацькі – словени ільменські, поляни дніпровські – поляни віслянські. М.Грушевський наводить навіть західнокарпатських дулібів [1,т.І, с.207]. Але слов’янського етноніму “черкаси” літописи ніде не згадують, та й етимологічно слово виглядає дуже непрозоро. І навпаки, існує народ черкесів, в перекладі з адигейської – “люди зброї”[3, с.136].Серед тюркомовних народів паралелей більше, бо ці народи численніші, ніж кавказькі. Існує народ казахів (самоназва “казак”), було й відгалуження паннонських аварів quazaq. До цього ряду не можна не поставити і російське “казак” і українське “козак”, хоч би як не спокусливо було б тлумачити їх через гербову “козу”, чи головну “косу” (не хохол і не оселедець). Відомі й інші паралелі: балкари – болгари, торки – турки, узи – гузи - огузи – гагаузи, навіть каракалпаки – середньоазійський відповідник літописним Чорним Клобукам, які безпосередньо стосуються нашої теми.

Щоправда, А.Петровський наводить ще черкасів рязанських, але при тому визнає їх козаками. На це відповімо, що Чорні Клобуки мешкали не лише на Київщині та Поділлі, а й на Лівобережжі аж до Рязанщини включно.

Варто нагадати, що не випадково серед теренів Великої Русі саме на Рязанщині літописи вперше ще у ХІІ ст. зафіксували назву “Україна”. Ілюстрацією присутності тюркомовних племен на сході Русі можуть бути ті ж берендеї, які залишили по собі не тільки назву Бердичів, але й спогади про себе на землях Великої Русі, проявилися вони навіть у відомій п’єсі О.Островського. Чи жив серед тамтешніх Чорних Клобуків якийсь процент касогів, чи ні, може назва привилася за аналогією до явищ Подніпров’я та Поділля, зараз це не так важливо.

Логіка веде до переконання, що таки жив. Народ черкасів був сучасником слов’ян – уличів, але мешкав далеко від Бугу, між ними не можна ставити знаку тотожності. Касоги – черкаси були корінним населенням Тмутороканського князівства, яке входило до складу Київської Русі. Власне це за тмутороканські землі вступив Мстислав Володимирович у смертельний двобій з їх вождем Редедею. Як і уличі, в скрутні часи черкеси – черкаси змушені були тікати навздогін руським колоністам найзручнішим для них шляхом у верхів’я Дону та Донця. Дон вів на Рязанщину, Донець на Переяславщину, в зони формування різних етнічних утворень.

Поряд з етнонімами мігрували також гідроніми. Серед слов’янських племен, і не лише серед них, здавна існувала традиція переносити звичні назви річок на щойно освоєні нові землі. Наприклад, на колонізуємих суздальських теренах бачимо багато давньоукраїнських та давньобілоруських назв, наприклад, Трубіж, Ворона, Проня, Двіна. Але до цього ряду потрапляє й гідронім Південний Буг – похідна назва від Бугу Західного. В основі будови назв інших південних річок Дон, Донець, Дніпро, Дністер, Дунай, можливо й озера Донузлав лежить яський (осетинський) корінь “дон” (вода), ніяка не міфічна слов’янська Дана. Як підтверджує географія Суздальщини, там гідронімів з цим коренем знайти неможливо. Значить, слов’янські поселенці, ті ж уличі переймали назви річок на півдні від тубільного населення, а не принесли з собою, як у випадку з Бугом та Інгулом. Виняток із загального правила наводить на думку, що носії слов’янської мови зосередилися лише на Бузі і тій частині Інгулу, де вони створюють кут, тобто в зоні злиття річок. Інгулець слов’яни теж вперше побачили тільки в районі кута. Напрошується схема міграції до Причорномор’я саме басейном Бугу, а це найкоротший шлях від Прикарпаття.

Висновок б): народ був не споконвічним.

Зовнішність степових черкасів, принаймні та, що її наводить А.Петровський, не підтверджує, а навпаки, спростовує їх належність до слов’янства. Стосовно як давніх слов’ян, так і сучасних українців [3, с.137; 4, с.47] джерела свідчать, що кремезність не входила до їх характерних рис. Навпаки, вона натякає на східні корені цих людей. А зовсім прозоро їх виказує посилання на високі чорні шапки – чорні клобуки, “карі ковпаки”. Знову при запозиченні слова випливло оте “о”, яке так непокоїть А.Петровського при тлумаченні ним слова “козак”.

Характерну назву якийсь етнос чи субетнос одержує лише тоді, коли він має певну рису, відсутню у навколишніх сусідів. За логікою, всі інші слов’янські та неслов’янські групи таких шапок не носили. Спеціалісти-етнографи вираховують специфічні риси прикарпатських народів, насамперед слов’янських – словаків, південних поляків, підгірських українців, але також і угорців, північних румунів. Довге волосся, вишивана сорочка, капелюх влітку або невисока шапка-кучма взимку, безрукавний жилет, в руках неодмінна сокирка “бартка” – ось одяг представника будь-якого етноса цих місцевостей. Близький за будовою і тип одягу Полісся, інших слов’янських земель, та й загальноєвропейського одягу взагалі. Випадає з цього загалу лише вбрання козацтва Подніпров’я та Донбасу. І навпаки, такий тип зовнішності спокійно вписується в інше етнокультурне середовище, не слов’янське і не європейське. Якщо зараз пересічний українець бачить замальовку якогось турка з Румелії чи Анатолії, він неодмінно запитає: ”Що робить цей запорожець на Балканах чи відповідно у Закавказзі?”.

Заради справедливості треба згадати, що такий вигляд мав також і князь Святослав Ігоревич. Але на те він був і князь, він міг мати свій смак, триматися моди і звичок грізних тоді противників - печенігів. В похідних умовах князь вбирався у зручний та практичний печенізький одяг, міг носити й печенізьку зачіску – поголену голову з оселедцем – насамперед з міркувань елементарної гігієни.

Жіночий український одяг теж має свою специфіку. Він виразно несе в собі сліди компромісу між вимогами культур Заходу і Сходу. Кольорові стрічки до вінків на потилиці – це ремінісценція підсвідомого тяжіння нащадниць жінок – номадів за числом у кілька десятків кіс, притаманними красуням Середньої Азії. Під тиском категоричного неприйняття таких віянь моди русинським жіноцтвом, козацькі дівчата винайшли хитру лазівку, аби задовольнити свої естетичні потреби. Такими особливостями український народний костюм відрізняється і від російського, і від загальнослов’янського.

Подібні міркування справедливі і щодо хореографії. Загальнослов’яські танці у концентрованому вигляді спостерігаємо по обох схилах Карпат, до них дуже наближені танці румунів, угорців, інших європейських народів . Вони виконуються в колі, з ритмічними вигуками, за прикладом сучасних коломийок. Це відгомін давніх язичницьких обрядів. Інший тип народних танців бачимо на Дніпрі чи Донбасі. Це складні акробатичні вправи з елементами бойових прийомів – типовий витвір степу. З усіх слов”янських танців до них наближені лише великоросійські, де вплив степовиків був не меншим. І навпаки, на сході це звичайне явище, як серед кавказьких народів, так і серед тюркомовних.

Нарешті згадаємо про фольклор. В українських казках ми довідуємося, що Змій - це зовсім не західноєвропейський плазун, а вправний вершник-молодець. Прикладом фольклорних запозичень може бути і страшний Бабай(!) – дід з торбою, який забирає неслухняних хлопчаків. Вкарбувалися – таки в глибинну народну пам’ять людоловство та работоргівля.

Як визначив О.Потебня, навіть найменші явища народної поезії збудовані на основі, що складається протягом багатьох тисячоліть[2,с.8]. Норми поведінки, властиві русинам, в часи пізнього середньовіччя архаїзуються майже до межі раціонального. З часів воєнної демократії воскресають приклади бойового побратимства, виручка в бою та з полону ціною життя і власного, і всього підрозділу, часто на шкоду поставленій меті. Жіноцтво відсторонюється від позахатніх справ при вкрай шанобливому до нього ставленню. Беззастережний був авторитет старих ветеранів, присуд яких не підлягав оскарженню навіть з боку військової старшини. Це все в традиціях південних номадів степів та підгір’їв. Певний процент носіїв тюркської ментальності вніс корективи в загальноєвропейський розвиток українців.

Повернемося до географії Півдня України. Ми тут зустрічаємо тюркізми: Тілігул, Очаків, Кінбурн, Каланчак, Токмак, Бердянськ. Наявність топонімів з релігійною етимологією, таких, як Хаджибей, Акмечетка переконує, що там ми маємо справу з татарським субстратом. Звідси випливає, що татари були значною мірою асимільовані переселенцями з України. Це мало статися лише після початку потужної української колонізації степів, отже не раніше XYIII ст., що сприймається як давно доведене.

Але в процентному відношенні гідронімів та топонімів тюркського походження на півдні, в степах відносно небагато. Найпотужніший шар тюркізмів знаходимо не там, а саме в лісостеповій зоні, на Київщині, Вінниччині, Черкащині, Полтавщині, тобто в межах Малої (корінної) Русі. Але тут ніколи не мешкали ні половці, ані татари. Наукою давно доведено, що за всі історичні часи тут жив лише огузький народ торко-печенігів, відомий у літописах під назвою Чорних Клобуків. Він і є головним претендентом на роль черкасів козаків, яких досліджує А.Петровський. Доказом може стати сучасна літературна українська мова, яка формувалася задовго до XYIII ст.

В попередній роботі (див. збірку №13) автор показав механізм асиміляції цього народу серед українства. Нова складова українського суспільства не лише пасивно засвоювала східнослов’янські побутові та громадські реалії, але й збагачувала їх власними, що доносить до нас сучасна лексика. Внески степовиків ми можемо відтворити, не занадто напружуючи фантазію. Наприклад, економічний обмін здійснювався на базарах. Товар сюди, гукаючи “гайда!” на гарбах доставляли чумаки. Селами мандрували кобзарі, нащадки як руських лірників та гуслярів, так і середньоазійських акинів, але врешті-решт зупинивши вибір на тюркському кобузові (кобзі). Стіни та підлогу осель прикрасили килими. Нащадки мешканців півдня вплинули і на розвиток сільського господарства. На баштанах (бахчах) – обидва терміни означають “сад” – нові господарі вирощували кавуни (азерб. каун – диня), гарбузи (від карпус – кавун), вони ж кабаки (азерб. балгабаг). За часів польського панування дуже великий процент експорту становила продукція конярства. Але головні здобутки нових членів суспільства були у справі, заради якої їх на Русь і покликали – у військовій справі. Зміни відбувалися на рівні всієї інтегрованої української нації, не лише у розвиткові збройних сил, але й у самій військовій організації. Козацькі громади стали поділятися на сотні, нагальні питання почали вирішуватися не на стихійних вічах і келейних нарадах, а в “колах” всіх компетентних вояків на майданах. Під час боїв та походів кожний військовий підрозділ тримався отамана (не атамана). На Поділлі місцеву еліту так називали вже у XIY ст. [1, т. IY, с. 91]. В пам’яті виринають прізвища козацької старшини на зразок Джалалій, Кочубей, Ковпак, які не вийшли зі вжитку і в XYII ст., і навіть у ХХ. Унтер-офіцери звалися осавулами. При козацькій старшині перебував ад’ютант - чура (джура, зброєносець); він замінив давнього отрока, щоб згодом, за часів кріпацтва виродитися в звичайнісінького “козачка”. В похідних умовах не забулася звичка виставляти навколо табору зімкнені вози, готувати засідки в байраках (а не в ярах), виставляти дозори на курганах (а не на могилах; там, де бовваніли кам’яні баби, не відкипчацького ата, але від огузького баба – батько), напускати на ворога оскаженілих від болю тварин, випалювати на його шляху бур’ян – елементарні прийоми будь-якого кочового загону. А в скрутних ситуаціях гуртувалися не при прапорах, знаменах, баннерах чи штандартах, а навколо язичницького “бунчука” - кінського хвоста на держакові – річ, нечувана серед давно християнізованої Європи взагалі, слов’янства зокрема, але широко розповсюджена серед тюркських народів.

Такі глибинні зрушення відбувалися на загальнонародному рівні. Якщо не погодитися, що серед українських народних мас перебували численні представники колишніх номадів, доведеться припустити, що на зміни в організаційному та громадському житті мешканців лісостепу впливали татарські військові інструктори, що взагалі за тих історичних умов виглядає абсурдно.

Висновок в): народ був не слов’янський.

Залишається непорушним тільки припущення г): народ і справді був войовничим. Але тоді це був кочовий народ, бо лише він може бути войовничим за визначенням [3,с.41]. До такої вдачі номада спонукає сам його спосіб ведення господарства. Після переходу до землеробства його войовничість поволі втрачається.

Дійшовши всіх цих висновків, ми значно перемістилися у просторі. Доведеться долати протиріччя в пошуках локалізації уличів – бродників з одного боку, та козаків і черкасів – з іншого. Отже, де шукати витоки козацтва – у степу, чи в лісостепу?

Літописи свідчать, що “татарські люди”, проти яких виступав Данило Галицький, жили таки у лісостепу. Назви “козак” та “українець” почали поширюватися в середині ХY ст. теж звідти. Про якусь сталу людність в ті часи південніше витоків Інгулу, Інгульця та Буга взагалі нічого невідомо.

На користь степу невиразно натякають лише згадки про загадкових бродників. Контраргумент проти них один, але вагомий – бродників було мало, поселення їх невідомі, джерела про них майже не повідомляють.

Як вчать науки історія, антропологія та етнографія, народи ніколи не винищуються поголовно. Якісь окремі групи уличів та тиверців, відповід­но бродники та берладники (від міста Бирлад на Пруті, притулка для кня­зів – вигнанців), залишилися на батьківщині, коли пристосовуючись, а коли й чинячи опір новим господарям. З політичних причин бродники, рішуче не сприймаючи загравання і київських, й особливо чернігівських та суздальських князів зі своїми ворогами половцями, шукали нових союзників як проти половців, так і проти руських князів. Такими союз­никами стали монголо-татари. Літописи фіксують фатальну роль ватажка бродників Плоскині, на християнство та слов’янське ім’я якого звернув увагу М.Грушевський [1, т. ІІ. с.524]. Можна допустити, що бродники й надалі залишалися татарськими союзниками. І справа тут не в “заангажо­ваності” (М.Грушевський), а в політичних реаліях того часу. Але, як і будь-які колабораціоністи, бродники не користувалися довірою нових володарів. Тому доля штовхала бродників, як і нащадків тмутараканців черкасів до союзу із тюркомовним козацтвом, яке теж довгий час трима­лося вигідного нейтралітету. Обидва народи змушені були об’єднатися під літописною назвою “татарські люди”. Але серед нової спільності саме нащадки бродників зіграли роль каталізатора. Мандрівні напівчужинці з меж Дикого Поля відвідували села і міста, розповідали про мужніх побра­тимів, вершників-богатирів (не багатурів), вселяли надію на порятунок і виживання в лихі години вторгнень ординців. Слов’яномовні степовики знайомили земляків з іншими умовами побуту і поведінки, повільно і впевнено змінювали свідомість і світосприйняття русинів, поширювали серед них відчуття цінностей та переваг вільного прикордонного життя та сприяли масовому залученню слов’янського елементу до своїх рядів. Це й призвело до швидкого ослов’янення як козаків, так і черкасів, від яких нова спільність одержала як ці обидві назви, так і нове загальне ім’я “українці”.

Козаки не мали потреби проникати в межі України, вони там і формувалися, за винятком хіба що Полісся чи Карпат. Навпаки, перед козацтвом стояла інша задача – освоїти степові простори, потіснити звідти татар. Заради досягнення давньої самодостатньої мети воно йшло на співробітництво будь з ким – і з польською шляхтою, і з царськими воєводами-генералами. Постійно зростаючи чисельно за рахунок втікачів, козацтво тиснуло на татар не скільки виконуючи обов’язки оборони та охорони, скільки заради задоволення власних економічних потреб.

В інтересах науки корисно зруйнувати уявлення про тотожність слів “козак” та “запорожець”. Будь-який шкільний підручник підтверджує, що шлях до Запорогів проклав аж у 50-х роках XYI ст. князь (герцог, принц) Д.Вишневецький. Козаком він не міг бути за визначенням. Також не були козаками і представники його оточення. Не важливо, була це польсько-католицька чи русько-православна, але це була шляхта. З цим згоден і А.Петровський. Головною заслугою Д.Вишневецького було заснування міста-фортеці Дніпропетровська (Кодака). Але згодом він змушений був його зруйнувати. В цім руйнуванні об’єктивно зацікавлена була не Польща, а лише татарський Крим, досить могутній, щоб змусити герцога підкоритися. Отже, на Запороги шлях тоді лише прокладався. Якщо південніше порогів і жили якісь козаки, то вони були не чисельними і не сильними, бо якраз козаки і були зацікавлені у відкритості з боку лісостепу, де вони могли б постійно черпати поповнення у живій силі та зброї з боку єдиновірців – русинів. Таким чином, практично аж до середини XYI ст. про якусь серйозну силу в Запорожжі мову вести не можна, і залюднення його саме козаками, а не просто селянами-втікачами йшло у напрямку з півночі на південь, а не навпаки. Зовсім не випадково січові курені були організовані за принципом земляцтва: Уманський, Канівський, Батуринський; для аборигенів Низу куреня не знайшлося. Ще важливий аргумент: надійним тилом та опорою козацтва на Дніпрі завжди були Канів, Трахтемирів, Переяслав, Чигирин, але не Запорожжя, цей анклав у степах, який постійно перебував у ворожому оточенні.

Інший анклав був на Дону, на землях, людність яких за А.Петровським, була тотально винищена. Тут теж існувало таке явище, як “казачество”, з його містами Черкаськ та Новочеркаськ. Та досить подивитися на мапу Російської Федерації, аби переконатися, що основна маса цього казачества була зосереджена зовсім не в Ростовській області, а в Саратовській, Волгоградській та на сході Воронізької. Вся справа полягала в колишній Рязанській Україні, рязанських черкасах. З огляду на їх малочисельність, Чорні Клобуки Рязанського князівства теж рано піддалися асиміляції, але тут вже серед народу великоруського. Російський фольклор доніс пам’ять про цей процес крізь віки і навіть локалізував його у просторі. Найболісніша асиміляція “козаків-розбійників” відбувалася вздовж лінії КарачевКроми (кордон!) – Лівни – Єлець, тобто на вододілі Десни, Оки, Дону. Про відносно невеликий процент чорноклобуцького елементу свідчить одяг російських козаків. Він зводиться до стрілецького вбрання Московської Русі, а через нього до слов’янського одягу часів Княжої Доби.

Російські козаки аж до громадянської війни 1919 р. включно, а десь і пізніше, відчували свою окремешність від росіян. “Казаки произошли от казаков!”(М.Шолохов) – не кон”юктурна демонстраційна заява, а звернення до глибин народної пам’яті.

А власне Ростовська область, де зіткнулися інтереси малоруського і великоруського козацтва, стала тією межою, суперечка навколо якої тяг­лася сторіччями. Це ще один довід до низки заперечень тези про існу­вання на Подніпров’ї численного і сильного народу, який міг би задовль­нити свої претензії на здавна заселені черкасами нижньодонські плавні.

А на закінчення варто зазначити, що на Причорномор’ї зникла дійсна третя сила, яка безпосередньо могла б вплинути на цю суперечку – кримські татари. Після тривалих зусиль, протягом якогось XYIII ст. нащадки русинів, тюркомовних козаків, черкасів та бродників, всі разом інтегровані в новий український народ, швидко розчинили в собі залишки колись грізних кипчацьких степовиків, практично не зачепивши при цьому вже міцно сформовану українську мову.

__________________________________________________________________

1. Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1991.

2. Дмитренко Н. А.Потебня - собиратель и исследователь фольклора. – Общество знание УССР. Серия YІ: “Литература и искусство”. – К., 1985. – № 8.

3. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. – “Бібліотека українця”: – К., 2004.

4. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, “Світ”, 1994.

Олена Бреяк, Олег Солтис (Київ)

„Юридичний казус”

Ми, співробітники обласного Центру з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва управління культури Київської обласної державної адміністрації від імені фахівців нашого Центру та, сподіваємося, усіх пам’яткоохоронців країни, вважаємо за необхідне вирішити питання щодо узгодження статей чинного законодавства в сфері охорони культурної спадщини і „Земельного Кодексу України”. Становище, що сьогодні існує, заважає роботі з охорони культурної спадщини України і не іде на користь а ні пам’яткам археології, а ні людям. Нам важко зрозуміти, як правильно користуватися чинним законодавством. Для прикладу наведемо деякі статті законодавства.

1. Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про охорону культурної спадщини” № 2245-15 від 16 грудня 2004 року.

"Стаття 17. Суб'єкти права власності на пам'ятки.

Пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом.

Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Такі рухомі предмети підлягають віднесенню до державної частини Музейного фонду України, обліку та збереженню у порядку, визначеному законодавством.

У документі, який посвідчує право власності на пам'ятку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.”

Власне, в самому законі „Про охорону культурної спадщини”, від 8 червня 2000 року № 1805-ІІІ, також вказано, що усі пам’ятки археології є державною власністю.

А далі іде новий текст:

Землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології - поля давніх битв".

Виникає питання, чи розуміють укладачі Закону „Про зміни до Закону...” про яку кількість землі іде мова? Лише в межах Київської області це тисячі гектарів. Наприклад: площа городища давнього Вишгорода становить понад 90 га, городища літописного Білгорода -– близько 95 га, площа городища древнього Василіва (дитинець з посадом) становить близько 164 га. І це землі щільної індивідуальної забудови. Нема надії на те, що найближчим часом в державі знайдуться такі кошти. Тобто закон не буде виконуватись.

2. В законі „ Про охорону археологічної спадщини” за № 1380-ІV від 11 грудня 2003 року треба звернути увагу на назву статті 19: Обов’язки юридичних і фізичних осіб, у користуванні або власності яких перебувають археологічні об’єкти.

Назва статті стверджує, що археологічні об’єкти можуть перебувати у власності як юридичних, так і фізичних осіб, можуть бути приватизовані, що заперечує попередні статті, але фактично існує. Так сталося тому, що в новому «Земельному Кодексі України», що набув чинності 25 січня 2002 року, обумовлюється погодження відведення земельних ділянок з органами охорони культурної спадщини лише для юридичних осіб (ст. 123, п. 6 ), для фізичних осіб (ст.118, п. 9) погодження з органами охорони культурної спадщини не передбачене. Таке становище було виправлене лише через два роки. Закон України «Про охорону археологічної спадщини» вносить зміни до п. 9 ст. 118 «Земельного Кодексу України» - додає погодження з органами охорони культурної спадщини проекту відведення земельної ділянки і для фізичних осіб. Два роки місцеві органи влади видавали державні акти на приватизацію земельних ділянок, в тому числі і на територіях пам'яток археології, користуючись лише «Земельним Кодексом України» .

3. В „Земельному Кодексі України” (Закон України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ) не відокремлюються пам’ятки археології – землі, що не підлягають приватизації, вони скриті під загальною назвою «земель історико-культурного призначення». Наведемо наступні статті:

Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення

1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

3. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

На статтю 54 посилаються місцеві землеупорядники, що відводять у приватну власність ділянки, які знаходяться на території пам’яток археології. Далі в Земельному Кодексі, в статті № 84 « Право власності на землю держави» в пункті « 4» читаємо :

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать… г) землі під об'єктами …історико-культурного ...призначення, що мають особливу...історико-культурну цінність..

Питання, пов’язані з землями історико-культурного призначення, і в тому числі з землями, на яких розташовані пам'ятки археології, повинні регулюватися відповідним законом – «Про використання земель історико-культурного призначення”, але такий закон досі не прийнятий.

До таких земель, що мають особливу історико-культурну цінність, належать землі пам’яток археології національного значення, занесені до «Державного Реєстру нерухомих пам’яток України». На території Київської області це городища літописних міст: Вишгорода (сучасне м. Вишгород), Білгорода (с. Білогородка, Києво-Святошинського району), Василіва (м. Васильків) та ін.

На територіях перелічених населених пунктів нема багатоповерхової забудови, тому культурний шар пам'яток пошкоджений значно менше, ніж, скажімо в Києві. Але на вищезгаданих пам'ятках десятиріччями, а то і сторіччями проживають люди. Вони живуть на землях своїх предків. Можна навести багато прикладів, коли прізвища сучасних мешканців цих населених пунктів зустрічаються в описах початку ХІХ ст.

Наприклад, у Вишгороді в першій половині XІХ ст. проживали родини з прізвищами Шкільні, Загорні, Пироженки, Майбоженки, Полоса. Люди з такими прізвищами мешкають у місті і сьогодні.

В 1910 р. Вікентій Хвойка проводив розкопки храму Апостолів у Білогородці. На ділянці майбутнього розкопу стояв сарай мешканців села Бернадських. За перенесення сараю власники запросили багато грошей, заплатити науковці були неспроможні, і частина фундаментів храму тоді так і не була досліджена. Два роки тому працівники Центру обстежували в Білогородці земельну ділянку біля колишнього храму Апостолів. Землекористувачам за прізвищем Бернадські не дозволили приватизацію ділянки і розповіли про конфлікт їх предків з відомим вченим. Господиня садиби відреагувала: „Хоч наші предки за нас помстилися”.

Ці люди, природно, хочуть скористатися правом безкоштовної приватизації земельних ділянок біля своїх будинків, згідно статті №121 Земельного Кодексу України. Але ці землі є землями пам’ятки археології і не можуть бути приватизовані. Тоді яка форма власності на землю має бути у вищезгаданому випадку? Оренда? В попередньому Земельному Кодексі існувала така форма власності, як постійне користування. Зараз права постійного користуваня земельною ділянкою набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності ( п. 2, ст. 92 „Земельного Кодексу України”). Хіба люди не мають права бути впевненими у своєму майбутньому і майбутньому своїх дітей? Сьогодні у них немає такої впевненості. Землі, на яких жили їх діди і прадіди, є власністю сільради чи міськради. А якщо завтра голова сільради вирішить передати землю іншому власнику? А як передати рідну землю у спадщину своїм онукам?

Справа з землями на пам'ятках археології ускладнюється відсутністю узгоджених меж пам'яток і недосконалістю документації (як завжди, відсутність коштів на паспортизацію пам'яток археології.)

Доки не працюють в повній мірі закони, доки існує такий „юридичний казус” (такими словами нам пояснили сучасне становище у законодавчій сфері з пам’ятками археології в Державній службі охорони культурної спадщини), місцеві органи влади діють так, як їм заманеться. В с.Білогородка, голова сільської ради Абрамчук Микола Іванович не дозволяє людям приватизувати земельні ділянки на території давнього городища. Інша справа у м.Вишгороді. Мера міста Кімлача Олександра Борисовича не цікавить закон „Про охорону культурної спадщини”, а в Земельному Кодексі, на його думку, потрібно керуватися одними статтями, а на інші можна не звертати уваги чи трактувати їх на своє розуміння. Сьогодні у Вишгороді на частину земель пам’ятки державного значення (городища) вже видані Державні акти на володіння землею без погодження з органами охорони культурної спадщини.

Це не є проблема лише двох-трьох населених пунктів Київщини, які ми навели як приклад. Сотні тисяч людей в Україні проживають на тих самих місцях, де і до них протягом тисячоліть мешкали їх предки. Не бажаючи того, в процесі життєдіяльності вони руйнують пам’ятки археології.

Для поліпшення ситуації в справі охорони національної спадщини – пам’яток археології пропонуємо:

1 варіант - Дозволити приватизацію земель з встановленням сервітуту.

2 варіант - Ввести окрему форму власності для тих людей, що прожи-вають на землях пам'яток археології. Це може бути «постійне користування», зі збереженням права передачі землі у спадщину, з обов'язковим заключенням з користувачами охоронних договорів.

Вважаємо, що у нас багато грамотних юристів, щоб на належному рівні підготувати зміни до законів. Це треба зробити негайно, щоб нарешті і користувачі, і місцева влада, і органи охорони культурної спадщини почали діяти в правовому полі. Можна, на наш погляд, не видавати ще один Закон України „Про зміни до закону „Про внесення змін до Закону України „ Про охорону культурної спадщини”. Достатньо підзаконних актів, де питання власності чи користування землею пам’яток археології будуть докладно і зрозуміло пояснені не тільки для юристів, але і для пересічних громадян.


К 86-летию Учителя

Дорогой наш земляк...

Так случилось, что в 1966 году в совхозе «Ямский» Артемовского района Д.Я. Телегин вытаскивал из-под ножа бульдозера уникальный плитовой могильник среднестоговской культуры. Тогдашний директор совхоза, очень амбициозный и строптивый орденоносец Г.П.Кучмиев только мешал работам, фактически не дал полностью провести раскопки.

Студентом 1 курса исторического факультета ХНУ я стал заниматься археологическими разведками в Бахмутском крае и вел краеведческий кружок в СШ №11 г. Артемовска. Именно тогда директор школы по моей просьбе отправил в ИА АН УССР письмо с просьбой о постоянном консультанте. Ответил Д.Я. Телегин. С тех пор, с 1967 года меня связывали с Дмитрием Яковлевичем научные интересы. Интересно, что судьба преподнесла мне археологический «сюрприз» в виде открытых многочисленных неолитических стоянок по реке Бахмут в 1969 году у сел Николаевка-1, 2, Дача. Именно такими днепро-донецкими памятниками тогда занимался Д.Я. Телегин. А лично познакомился с ним в 1971 году в Институте археологии – был на первом этаже по ул. Грушевского, один огромный зал, перегороженный массой шкафов, и в закоулке я нашел Дмитрия Яковлевича.

В 1974 году Д.Я. Телегин взял меня начальником Лукашевского отряда экспедиции «Днепр-Донбасс». Мы копали 3 кургана с погребениями ямной и раннекатакомбной культур. Были проблемы с техникой. Из Артемовска Д.Я. Телегин забирал меня со школьниками, мы поехали с ним на древние медные рудники в Пилипчатино и Клиновое, встретились с геологами В.В. Грабянским и A.M. Эдельманом. С этого момента долгие годы Дмитрий Яковлевич вместе с В.Н.Даниленко оберегал меня и мои памятники от посягательств некоторых маститых «бронзовиков», уводил от громких скандалов, поддерживал перед директором ИА АН УССР И.И. Артеменко. Если бы не Дмитрий Яковлевич, то рудники у меня бы отобрали, меня растоптали, а материалы и первооткрывательство присвоили (что уже активно начиналось)

Как то я узнал, что Д.Я. Телегин мой земляк, до Отечественной войны был учителем в городе Константиновка (в 25 км. от Артемовска). Много про Дмитрия Яковлевича рассказывал и В.Н. Даниленко.

Рецензировал Д.Я. Телегин мои многие отчеты, помогал получать «Открытые листы». Но когда я сам предлагал его участие в исследовании медных рудников, публикации материалов, отвечал - «это ваше, я не могу!». Позиция покровителя и порядочного ученого всегда выгодно отличала Дмитрия Яковлевича от части киевских ученых 70-80 годов.

Мы встречались с Дмитрием Яковлевичем на пленумах и конференциях ИА АН УССР, конференциях УООПИК.

Дмитрий Яковлевич - человек добрый и щедрый, всегда идет на помощь даже без просьбы.

Именно Д.Я. Телегин заразил меня своими исследованиями по казакам. Рядом с таким крупным ученым и одновременно простым и доступным человеком интересно работать. В последние годы мы смогли повернуть изучение истории казачества Бахмутского края в нужное русло, а благодаря филиалу Центра «Часы казацкие» стали готовить для вновь возникающих казацких формирований Артемовска, Горловки, Макеевки добротный исторический материал, идеологию.

Потому более 30 лет считал и считаю Д.Я. Телегина наряду с В.К. Михеевым, Е.Н. Черных, В.Н. Даниленко своим добрым ангелом-хранителем в науке и учителем...

Заслуженный работник

культуры Украины

С.И. Татаринов (Артемовск)

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS