КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження пам'яток пізнього середньовіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Валерій Ластовський (Черкаси)

Правові аспекти проблеми походження українського козацтва:

постановка питання

Проблема походження українського козацтва та його формування вже кілька століть активно обговорюється вченими. З цього питання було виголошено цілий ряд гіпотез і версій, частина з яких вже зараз практично не сприймається, а частина завоювала своїх прихильників, котрі їх і відстоюють у своїх працях. Але до сих пір в наукових дослідженнях, головним чином, наголошувалося на соціальних, економічних, політичних, етнонаціональних причинах і підставах виникнення та формування українського козацтва. І взагалі ніколи не розроблялося питання про правові аспекти саме цього процесу.

А саме в такому плані це питання необхідно поставити, оскільки формування українського козацтва не могло йти поза правовим полем своєї епохи, етносу, держави, так як в основі розвитку будь-якого суспільного утворення завжди лежить право.

Крім того, на нинішній час можна стверджувати, що українське козацтво формувалося і розвивалося, безумовно, на наступних правових засадах:

- право на свободу,

- право на економічну діяльність,

- право на самозахист,

- право на волевиявлення,

- право на самоврядування.

Всі ці засади належать до природних прав.

Правова система козацтва вивчалася ще у ХІХ ст., зокрема у творах А.О.Скальковського, Д.І.Яворницького та ін. Частково ця тема піднімалася також наприкінці ХХ – напоч. ХХІ ст. в працях В.Щербака, О.Гуржія, І.Грозовського та ін. Однак невивченість цієї тематики в комплексі зумовлена орієнтацією дослідників на найбільш документально забезпечений архівними матеріалами період історії козацтва – ХVІІ-ХVІІІ ст. Але важливо було б і прослідкувати витоки цієї правової системи, які слід шукати ще у ХV – ХVІ ст. Разом з тим, необхідно враховувати, що вже у ХVІІ ст. (головним чином, після 1648 р.) правова система Запорозької Січі продовжує формуватися вже окремо від козацької держави, як власне і правова система Гетьманщини. Саме тому стан сучасної науки вимагає з’ясування ряду питань стосовно раннього періоду формування українського козацтва, зокрема у ХV – ХVІ ст.:

- правовий статус козака як особистості,

- обсяг прав, свобод і обов’язків особистості у ранньому козацькому соціумі, в період формування Запорозької Січі,

- правове положення козацтва як соціального стану,

- правові основи формування козацьких загонів, військових формувань,

- правові основи їх діяльності,

- правові засади їх організації,

- правові основи їх взаємовідносин з місцевими та загальнодержав-ними органами влади,

- правові форми існування Запорозької Січі.

Проблема походження українського козацтва та його формування розглядається у всіх сучасних підручниках з історії держави і права. Зараз ми можемо бачити різні підходи авторів до вирішення цього питання та представлення його на студентський загал. Так, наприклад, О.О.Шевченко та В.О.Самохвалов виходили із старої “уходницької” теорії, вважаючи, що спочатку “енергійні, сміливі люди вирушали в степ на полювання, рибалку, для збирання меду диких бджіл”, а потім “у разі необхідності нападали на татар, відбиваючи в них “ясир”1. Близькими саме до такого підходу є також В.С.Кульчицький та Б.Й.Тищик2. А от П.П.Музиченко вирішив у своїй роботі об’єднати кілька думок, виводячи козацтво з половецької суспільної і військової організації та доповнюючи це тим вже згаданим самим “уходництвом” і втечами селян як “основною формою соціального протесту”3. Останнє явно є запозиченням з радянської історичної думки. В іншому випадку поєднуються між собою, у порядку значимості, “покріпачення”, “шукачі пригод” і “добичництво” (малось на увазі “уходництво”)4. Найбільш послідовно радянська ідеологічна схема в сучасних підручниках змальована М.М.Страховим та В.О.Рум’янцевим, котрі повторили висновки, зроблені ще у 1957 р. відомим дослідником В.О.Голобуцьким5. Однак незадовго до своєї смерті цей вчений дещо уточнив свою позицію у цьому питанні, віддаючи вже перевагу “уходницьким” елементам у походженні козацтва, що спираються на соціальний протест проти закріпачення6. Зауважу, що всі вище викладені позиції вчених-правознавців представлені студентам як однозначні. Автори чомусь не вважають за потрібне наголошувати на багатоаспектності проблеми походження українського козацтва та її невирішеності в наукових роботах. Для противаги такому підходу наведу приклад з навчального посібника по історії України, автором якого є відома сучасна дослідниця Н.М.Яковенко. Вона не тільки виклала свої власні думки з приводу означеної проблеми, але й озвучила суть основних теорій (хозарської, чорно-клобуцької, черкаської, татарської, автохтонної, болохівської, бродницької, уходницької та утікацько-класової) і наголосила на тому, що “витоки української козаччини стали предметом однієї з найдовших дискусій, яка точиться між істориками з ХVІІІ ст. донині”7. І з автором не можна не погодитись в останньому твердженні, оскільки недавно була озвучена ще одна думка, що спирається на висновки Р.Млиновецького, історика Українського вільного університету, і котра пов’язує походження козацтва з “асоціальними некерованими елементами”, котрі “не могли прижитися у звичайному суспільстві”8. А з цього випливає й підстава для роздумів про “кримінальні” аспекти процесу формування козацтва.

Вже перші згадки про українське козацтво були зафіксовані саме у юридичних документах. І вони самі по собі вже свідчать про правову регламентацію положення і статусу козаків. Звичайно, цих документів досить мало, однак вони в деякій мірі можуть прояснити деякі правові основи їх існування і діяльності.

Так, у офіційній відповіді великого князя литовського Олександра Казимировича кримському хану Менглі-Гераю від 19 грудня 1492 р. на його скаргу про напад черкаських і канівських козаків на фортецю Тягиню говорилося: „...Про те нам не відомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли – передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити”9. Перше, що треба зауважити, що цей документ має міжнародно-правовий характер. По-друге, в ньому виразно прослідковується, що великий князь литовський вважав козаків своїми підданими, котрі, відповідно, наділені по відношенню до нього і держави певними правами і обов’язками. По-третє, з нього випливає, що відповідно до чинного законодавства за свої дії вони несуть кримінальну відповідальність.

Оригінальну інформацію знаходимо і в уставній грамоті 1499 р. того ж великого князя литовського Олександра Казимировича, котра була дана київському війту і міщанам. В ній регламентується застосування норм податкового права по відношенню до козаків і вказується, що вони у своїй діяльності повинні сплачувати воєводі десяту частину від прибутків або ж „від бочки риб по шести грошей”, чи „від кожного осетра по хребтині”10.

Про спадкове право довідуємося з акту від 4 січня 1503 р., де зазначено, що речі померлого козака Мітенка перейшли у власність черкаського намісника Сенька Полозовича, оскільки у першого не було спадкоємця11.

Вже з цих фактів видно, що діяльність українського козацтва вже на початковому етапі його формування регламентувалася державними нормативно-правовими актами. В цьому плані показовою також є думка відомого сучасного дослідника В.О.Щербака, що на місцевих старост вищою владою покладалися обов’язки контролю за козацтвом, що він і ілюструє на прикладі офіційних документів 1499 та 1563 рр.12.

Водночас необхідно відмітити, що сучасні дослідники вважають, що козацьке право мало суто звичаєвий характер, а найбільшого свого розвитку досягло у Запорозькій Січі. На мою думку, це положення заслуговує на певне коригування, особливо стосовно початкового етапу формування козацтва.

По-перше, звернемо увагу хоча б на ситуацію зі спадкуванням речей козака Мітенка. В самому документі, щоправда, записано, що намісник забрав собі їх відповідно до звичаю, якщо “хто ближнього не має”. Однак, у випадку існування такого “ближнього” вочевидь, що спадкування відбулося б відповідно до існуючого порядку і норм права.

По-друге, звідки у козацтва взялася його система покарань за здійснені правопорушення? Адже вона ж була все-таки досить розвиненою і жорстокою. Невже вся вона будувалася тільки на звичаєвому праві, яке козацтво в основі своїй сприйняло з української громади?

На мою думку, в першу чергу в основі становлення і розвитку українського козацтва лежало право як звичаєве, так і законодавчо оформлене. Тому воно формувалося відштовхуючись вже від існуючих у суспільстві і державі норм. І лише потім, в другу чергу, на них накладалися політичні, соціальні, економічні та етнонаціональні причини.

Отже, головною проблемою, яка постає перед науковцями, це ігнорування істориками і правознавцями правового аспекту проблеми походження українського козацтва. Ця тема так до сих пір і залишається невивченою. Однак, саме тому й необхідне здійснення комплексного аналізу співвідношення процесу розвитку права з процесом формування і розвитку українського козацтва, вивчення впливу права на нього.

________________________________________________

1 Історія держави і права України / За ред.В.Гончаренка. - К., 1996.- С. 60.

2 Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - К., 2001. - С. 56.

3 Музиченко П. Історія держави і права України. - К., 1999. - С. 117-118.

4 Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. - К., 2000. - С. 52.

5 Історія держави і права України / За ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина. - К., 2000. - Т. 1. - С. 152-153.

6 Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - С. 105-106.

7 Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. - К., 1997. - С. 111.

8 Гаранін О.Я. Козацько-гетьманська Україна як елемент національно-державницької концепції в працях істориків Українського вільного університету // Наука. Релігія. Суспільство. - 2004. - № 3. - С. 26.

9 Цит. за: Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. - К., 2000. - С. 36.

10 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Т. 2. - К., 1990. - С. 8.

11 Архив Юго-Западной России. - К., 1863. - Часть ІІІ. – Т. І. - С. 1-2.

12 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. – С. 38.

Олександр Петровський (Київ)

Козаки і посполиті

Обговорюючи проблеми нашої минувшини, згадаймо із вдячністю одного з наших славних попередників – видатного вченого, громадського діяча і патріота українського Володимира Антоновича. Це про нього його учень і послідовник Михайло Грушевський сказав: “Ми не спромоглися відповідно вивчити й освітити його життя, повне самовідреченої любови і праці для нашого народу. Антонович як історик, громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований”.

На минулорічній конференції, на жаль, зостався поза нашою увагою 170-літній ювілей ученого. У радянські часи він характеризувався як “буржуазний український історик, археолог, етнограф, котрий протиставляв український народ російському, заперечував прогресивне значення їхньої спільної боротьби проти внутрішніх і зовнішніх поневолювачів”. Наукова спадщина Володимира Антоновича була закрита, а коли відкривалася, то лише з метою фальшувань, підтасовок, навішування ярликів. Публікація у незалежній Україні праць Володимира Антоновича “Про козацькі часи на Україні” /К., 1991/, “Коротка історія Козаччини” /К., 1991/, “Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори” /К., 1993/, низка статей у часописах, матеріалів наукових конференцій, присвячених його творчій спадщині і громадській діяльності відкрили для дослідників і ширшого читача постать ученого у всій величі як палкого патріота, провідника національного відродження, видатного педагога і фундатора науки.

За офіційним походженням, він поляк, але всім серцем відданий Україні, будитель національного відродження, дошукувач істини у складних, здебільшого кривавих, взаємовідносинах українців, поляків і росіян на українських землях. Цим, звісно, не обмежується коло наукових зацікавлень Антоновича, виділяємо їх лишень остільки, скільки вони стосуються нашої теми: козацтво, селянство, сірома, їхня боротьба за виживання на своїй землі у боротьбі з чужинецькими силами. Уболіваючи за долю народу, він убачав запоруку успіху лише у його єдності – козаків, селянства, ремісничого люду, недарма з такою симпатією ставився до подій у часи Коліївщини та Гайдамаччини, оскільки це був закономірний вибух народного гніву і спротив намаганням польської шляхти утвердити в краї повне безправ’я, сваволю і “необмежене повновладдя шляхетського стану і цілковите уярмлення селянства як у громадському, так і в економічному плані”. У своїй праці “Польсько-руські взаємовідносини XVII століття у сучасній польській призмі” у зв’язку з виходом у світ роману відомого польського письменника Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем” учений професійно й аргументовано розвінчує як фальшиві засади творення художніх образів у творі /свої – позитивні, чужі – украй негативні/, так і зливу бурхливих емоцій у польському суспільстві, безпідставне перебільшення цивілізаційної ролі поляків на українських теренах. “Автор, – зазначає Антонович, – ідеалізує одні принципи, засуджує інші, покладає цілком безпідставно темні фарби на одні обличчя, на поривання і суспільні групи і надмірно ніжно, а іноді й украй пристрасно освітлює інші”. Як водиться, у протистоянні двох сил кожна з них звинувачує протилежну в необ’єктивності, упередженості. Тому важливими тут є документальні свідчення однієї із сторін, особливо коли це, так би мовити, правда факту. Особливо цінними є спостереження й судження третьої сторони, позбавленої тенденційності й упередженості.

Відомий французький учений, голова Товариства українських студій Даніель Бовуа 1998 р. опублікував розвідку “Міф “східних окраїн”, або як йому покласти край”. “Східні окраїни” мовою польських публіцистів – “східні креси” – це українські, білоруські і литовські землі, які в XVI-XVIII ст. входили до Речі Посполитої. Бовуа у своїй розвідці зазначив: “Я писав книжки про поляків у Литві, Білорусі, Україні. Польські рецензенти виловили з них усе позитивне для поляків, а негативні сторони або ігнорували, або заперечували... Випереджаючи свій головний висновок, скажу, що тепер я уникаю слова “креси”. “Креси” можуть бути тільки польськими, і таке їх визначення завжди буде сіллю в оці східних сусідів Польщі, котрих слід поважати. Навіть коли це було історично обґрунтовано, коли Україна, Литва, Білорусь входили до складу Речі Посполитої, то й тоді це було несправедливим, оскільки гармонійної багато культурності там не існувало ніколи.

Міфи, як релігії і цивілізації, смертні. Слід, отже, бажати, щоб якнайшвидше не стало кресів, а залишились тільки рівноправні центри, які матимуть змогу чесно розмовляти про свою багатостраждальну спільну історію”.

Який же головний висновок французького дослідника? Ось він: “Врешті звертаємось до питання, поставленого на початку. Можливо, міф не піддається викоріненню, але чим більше людей переконається в його однобічності, у тому, що він є виразом польського нарцисизму, несправедливим щодо сусідів, у тому, що він є віддавна гарною кольоровою байкою, яка ігнорує найважливіші соціальні, етнічні і релігійні проблеми, – тим більше ми наблизимось до справжньої поваги до ближнього... Тоді ми просто скажемо, що вдалося глянути на фальшиву Аркадію тверезо, що після століть міфології настав час оцінювати минуле з точки зору Прав Людини.

Тільки тоді можна буде вимагати від східних сусідів, щоб вони не кривдили поляків своїми власними міфами: адже відповідальний сучасний історик не має права залишити своїх читачів переконаними у тому, що існує “національна істина” або єдина, одностайна, однопрямна історія”1.

Даніель Бовуа опублікував три монографії: “Просвітники і суспільство у Східній Європі. Вільнюський університет і польські школи в Російській імперії” (1803-1832)” (1977), “Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863)” (1985), “Боротьба за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах”, у яких на конкретних документах, архівних матеріалах розкривається тенденція польських панівних станів до систематичних проявів національної зверхності, що спричинилось до постійного протистояння двох народів.

Книги Даніеля Бовуа було сприйнято в Польщі без ентузіазму, а серед окремих кіл польського суспільства викликали явний спротив. Перша частина трилогії за компартійних часів, незважаючи на численні позитивні відгуки і рецензії, пролежала у видавництві “у довгій черзі” одинадцять років, вийшла лише у 1991 р. Хоч “малу українську трилогію, – зазначає Ярослав Дашкевич, – написав француз, написав би її українець, можна б звинувачувати його в необ’єктивності, національній тенденційності, в кожному випадку – не приймати його висновків і просто ігнорувати”2.

Це – за словами Даніеля Бовуа – “мала українська трилогія”. Один із найвідоміших зарубіжних учених уперше звернувся до жорстокої правди у трикутнику польсько-російсько-українських взаємин, показавши, з одного боку, всю безоглядність боротьби між польським і російським світами за землю й “душу” українців, а з другого – увесь трагізм становища посполитих – української селянської маси, затиснутої між обома протиборчими світами й обома ж визискуваної. Рекомендуючи праці Бовуа українському читачеві, Наталя Яковенко висловлює сподівання, що як зміст, так і нюанси дослідницьких спостережень ученого “викличуть резонансний відгук серед українських істориків”.

Правдивість лінії Бовуа в трактуванні польсько-українських відносин засвідчує ще один історичний епізод.

Свого часу, маючи щасливу нагоду готувати матеріали Івана Франка із зарубіжних літератур до 25-го тому його п’ятдесятитомника, я натрапив у 35-му томі “Літературно-наукового вісника” на переклад Франка з польської, з його ж передмовою: “На нашій – не своїй землі. Уривок із записок правобічного шляхтича”. Уривок цей належав перу польського повістяра й поета графа Старженського, датується серединою 40-х років XIX ст. У трьох розділах цієї публікації – “Шляхта польська в трьох провінціях Поділля, Волині й України”; “Як пан Д. на Поділлі приймав економа”; “День забави молодого подолянина” – на конкретних фактах, із зазначенням прізвищ і місць, де відбуваються події, показано найжорстокіше поводження місцевого польського панства з місцевим хлопом, котрого інакше як хамом не названо і гірше худобини потрактовано.

“Коли у великопольській і малопольських провінціях, – пише Старженський, – забобонний шляхтич вірив, що він іншого походження і іншого роду, ніж тамошній хлоп, хоч оба говорили одною мовою і держалися одної віри, то що ж думав той самий шляхтич про тутешніх хлопів, тобто українців (в ориг. o rusinach)”, що говорять відмінною мовою і різняться від нього релігійною конфесією? Шляхтич, що мав тут маєтність, а ніхто, крім шляхти, не мав права мати її, уважав себе супроти своїх підданих – завойовником супроти воєнних бранців, яких він прив’язав до ріллі. Ті піддані, ті невольники були українці, а стара польська приказка каже: “Jak świat światem, nie będzie Rusin Polakowi bratem”... Чи описую тут забави обивательських синів на Поділлі, чи може сваволю айрокезів та гуронів? Ні, айрокези та гурони знущаються над ворогом, зловленим у битві, але моїх земляків ніхто не мучить і не грабить. Нам судилося бачити се і терпіти за їх злочини в тім XIX віці, прозванім віком освіти, в країні, багатій усіма дарами природи, і мало не в тій самій хвилі, коли наші брати добивалися свободи для всіх верстов людності Польщі”.

Віддаючи належне польському авторові, але усвідомлюючи, що це дуже й дуже рідкісний випадок людяності і громадянського прозріння, Франко з гіркотою зауважує: “Niejatrzyć starych ran!” – почуєте не раз від “добромислячих” поляків. Не згадуйте про старі кривди, нехай вони забуваються, то нам легше буде подати собі руки. Еге ж, якби не одна обставина! Якби на місце тих “старих кривд”, що терпів і досі терпить наш народ, польські патріоти не накопичували старих брехень про свою цивілізаційну місію на Україні, про оборону краю від орди та Москви, про невдячність, варварство, гайдамацтво та вроджену і не вилічену некультурність українського народу!”

Хто був істинним господарем на землях України в часи, що настали після Переяслава, засвідчують приклади інонаціональних поселень на її теренах, на кращих землях, на чорноземах. Візьмемо для прикладу грузинські поселення. За грузинським джерелом, згідно з іменним указом імператриці Анни Іоаннівни від 25 березня 1738 р. грузинським емігрантам, які покинули свою батьківщину з воєнно-політичних причин і ставали гусарами російської армії, виділялися у “вічне спадкове володіння, кожному пропорційно землі в Україні у пристойних місцях”: князі одержали по тридцять селянських дворів, а дворяни – по десять. Адміністративно-територіальний поділ в Україні на той час був полковий, тож розселення нових власників відбувалося на території чотирьох полків: Полтавського, Миргородського, Лубенського і Прилуцького, де їм було роздано 2305 дворів.

Великими землевласниками були члени царської родини Багратіоні. Їм належало 3095 дворів, цариця Русудан, вдова Вахтанга VI, володіла восьмистами тридцятьма дворами, по кілька сіл мали у своєму володінні три царевичі, навіть побічний син Вахтанга мав два села, так само два села дісталися і племінниці царя.

Згідно з указом тієї ж імператриці від 1739 р. на Полтавщині розселився численний рід Бараташвілі (на той час члени родини стали вже Баратовими) – князям виділялося в середньому по 30 дворів, малолітнім синам князя Гіві Баратова було виділено по п’ять дворів; по тридцять дворів дістали і князі Джавахішвілі (котрі вже стали Джаваховими), Мусхелішвілі (Мусхелови), Ратішвілі (Ратієви), Туркистанішвілі (Туркестанови) та ін. Усім їм виділялось по тридцять дворів, а двом малолітнім синам Туркестанова – по п’ять дворів. Звісно, у тих дарованих селах ніхто з князів та їхніх нащадків не жив, вони розселились по містах, а села так, на покорм, щоб казна не тратилась. Кат батуринців Меншиков мав немалий зиск з великих землеволодінь у Стародубському полку. І так велося і в наступному столітті: у генерал-фельдмаршала Кутузова земельні маєтності на Волині фельдмаршал Воронцов прибрав до своїх рук на Півдні України 70 тисяч десятин землі, окрім того великі маєтності у Київській губернії і в Криму.

Якийсь фатум над головами українських посполитих, на добрих землях, а в злиднях і в ярмі. Тут з волі російської влади.

А закінчити я хотів би словами славного французького україніста Даніеля Бовуа: “Абсолютна ясність і однозначна погодженість щодо інтерпретації польсько-російсько-українського минулого є запорукою добросусідства в майбутньому”.

________________________________________________

1 Бовуа Даніель. Міф “східних окраїн” або як йому покласти край // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 1998. – С. 125-138.

2 Дашкевич Ярослав. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських відносин // Бовуа Даніель. Шляхтич, кріпак і ревізор. – С. 38.

Тетяна Якубова (Київ)

Військово-стратегічне значення фортеці Очаків у часи великих козацьких морських експедицій

(1614-1616 рр.)

Дослідження історії унікальних історичних міст України є важливим завданням сучасної історичної науки. Місто Очаків є унікальним історичним містом України, яке було внесено до списку історичних міст національного значення, затвердженого Кабінетом міністрів України від 26 липня 2001 р. № 8781.

В часи середньовіччя навколо міста-фортеці Очаків розгорталися важливі історичні події, які впливали на розвиток нації, формування її ментальності.

Роки 1614-1620 були героїчним періодом в історії козацтва. Чорноморське побережжя в Малій Азії та Криму було об’єктом походів та морських експедицій. Під час цих походів відбувалися військові дії на морі поблизу фортеці Очаків. Військово-морські дії козацтва в гирлі Дніпра у 1613-1614 рр. підштовхнули турецький уряд до відповідних заходів. Турецький уряд дійшов висновку про необхідність укріпити прикордонний Очаківський ейялет новими фортецями. Для виконання цього завдання в ейялет був направлений Ахмет-Паша. Влітку 1614 р. він перейшов Дністер і повів свої війська до Очакова суходолом. Він мав доручення султана побудувати замки на козацьких дорогах, щоб загородити ними доступ до турецьких земель. Побудова одного замку почалася в гирлі Бугу при лимані, другого – шість миль вище від Очакова на Бугу при гирлі річки Чичаклеї, де знаходився городок Балаклея. На Дніпрі мали бути відновлені замки – в Тегінці на правому березі Дніпра, в Аслан-городі – на лівому.

Але у вересні 1614 р. розпочалися осінні негоди. Під час розпочатого будівництва замку в Балаклеї турецьке військо не змогло витримати негоду серед пустого поля, у ньому почалися нар.ання та безпорядки2. Ахмет-паша був вимушений швидко відійти на зимівлю за Дунай.

Таким чином, аналіз історичних фактів свідчить про те, що у 1614 р. уряд Османської імперії не зміг належним чином укріпити свої кордони на території Очаківського ейялету. Турецький кордон у Північно-Західному Причорномор’ї продовжував залишатися слабким місцем імперії, що значно вплинуло на хід військових дій прикордонної війни, яку вело козацтво на цих територіях. У 1615 р. розпочалася нова козацька військова компанія в очаківських степах, метою якої було руйнування фортифікаційних споруд фортеці, послаблення її боєздатності, з метою отримання вільного виходу у Чорне море.

У 1614 р. Польща значно укріпила свої кордони завдяки заходам коронного гетьмана Жолковського. Він у 1614 р., виїхавши на Україну, розставив жовнірів по селах Подніпров’я. Ці заходи справили значне враження на турецького посланця, вони підтверджували те, що на цей час Польща була готова до війни. Інформація про готовність Польщі до війни сприяла тому, що король отримав від султана дружелюбне послання. Таким чином, Польщі у 1614 р. вдалося уникнути військового конфлікту з Туреччиною3.

Ця сприятлива міжнародна ситуація також вплинула на рішення козацтва розпочати у 1615 р. нову військову компанію на землях Очаківського ейялету. У квітні 1615 р. до московського царя надійшли повідомлення від гінців у Криму. В ньому зазначалося, що кримський хан перейшов Перекоп і стояв за ним два тижні. У цей час хан надіслав татарський загін для здобуття “язика” у запорозьких козаків. Ці полонені доповіли хану, що на Дніпрі стоїть п’ять тисяч “дніпровських черкес”4.

Евлія Челебі повідомляє, що Джан-Кермень була однією з назв фортеці Очаків, яку татари вимовляли як Дихкерман5. Довідавшись про такі наміри козаків, хан послав на них свого брата Богатир-Гірея, який розбив їх у п’яти верстах від Очакова.

У травні 1615 р. посли московського царя в Туреччині С.Протасьєв, М.Данилов повідомляли в Москву, що король польський відмовив запорожцям у захисті від жовнірів, які “їх воюють”, і запорожці після того з Запорожжя пішли під турецьке місто Очаків… і хочуть його взяти: “їх було 10 тисяч, а взявши Очаків, бажають іти на Перекоп”.

З реляції московському царю, яка надійшла навесні 1615 р. від посольства в Криму І.І.Спешнєва і піддячого Б.Нестерова, стало відомо, що близько біля моря у гирлі Дніпра “у турецького царя поставлен городок новий” Ян-Кермень, а в ньому сидять турецького царя люду – 20 тисяч воїнів.

Навесні 1615 р. кримський хан Джанбек-Гірей вийшов походом на литовську землю і стояв за Перекопом. В донесеннях “язиків”, тобто полонених з литовських людей, хан дізнався, що під Ян-Кермень іде Литви і козаків 12 тис. чоловік. Навесні 1615 р. під Ян-Кермень ходили військовим походом козаки на чолі з князем Книшем Соколенським. Але, як повідомляють І.І.Спешнєв і Б.Нестеров у своїй реляції, “черкеси від Ян-Керменю приходили і, не зробивши нічого, відійшли геть”6.

Військові дії козацтва навесні 1615 р. під Очаковом не мали значних позитивних успіхів, але ця військова компанія впливала на розвиток військової справи та військового мистецтва козацького війська. Розвивалася стратегія і тактика прикордонної кріпосної війни на території Очаківського ейялету. Військова компанія 1615 р. значно впливала на боєздатність гарнізону фортеці, який вимушений був знаходитися у постійній військовій готовності в очікуванні несподіваного удару.

Така ситуація раптового військового нападу, яку створювало козацтво навколо гарнізону Очаківської фортеці у 1615-1616 рр., значно послаблювала противника, котрий був вимушений психологічно знаходитися у стані постійного очікування раптового військового удару з боку степового простору, а з іншого боку – виходу козацького флоту повз стіни фортеці з Дніпровсько-Бузького лиману в море. Ця постійна військова напруженість на території Очаківського ейялету знесилювала військові ресурси фортеці, які в значній мірі своєчасно не Поповню-валися турецьким урядом. Військова компанія 1615 р. проти Очаківської фортеці досягла певної мети. Гарнізон фортеці був значно послаблений і не міг в повній мірі контролювати вихід до моря. Не дивлячись на появу нової фортеці Ян-Кермень в гирлі Дніпра, влітку 1615 р. козаки вийшли в море і спалили місцевість між Мізевною і Архіокою. Під час відступу з турецьких територій козацтвом було захоплено декілька турецьких кораблів, які вони повели із собою і спалили під Очаковом7.]

У вересні 1615 р. російські посли в Криму Спешнєв І., Нестеров Б. повідомляли в Москву, що кримський хан був відправлений на судах по Дніпру. По всім дніпровським перевозам на суднах були прислані яничари у кількості трьох тисяч чоловік для того, щоб на татарське військо не напали козаки. Також російські посли повідомили, що турки городок у гирлі Дніпра “доделали совсем”, і царевич Богатир-Гірей у вересні 1615 р. через Дніпро зі всіма своїми людьми під Ян-Керменем “переехали здорово». На перевозі їм від козаків і литовців перешкод не було ніяких.

Після цього переходу під Ян-Керменем у 1615 р. кримський хан Джанбек-Гірей спустошив Поділля до Львова.

Військові дії Джанбек-Гірея проти українських земель у 1615 р. викликали відповідну реакцію з боку запорозького козацтва. У 1616 р. розпочалася нова військова компанія на території Очаківського ейялету. 18 квітня 1616 р. російські посли в Туреччині П.І.Мансуров та С.Самсонов повідомляли Москву, що 12 тисяч козаків ходили під Очаків, і місто взявши, “разорили до основания”8.

Свавілля козацтва на прикордонних територіях Очаківського ейялету в значній мірі привело до загострення міжнародних стосунків між Польщею та Туреччиною. Напередодні польсько-турецької війни, яка була схвалена сеймом у 1620 р., польська та турецька сторона намагалися знайти порозуміння. Польський бік брав на себе зобов’язання стримувати козацтво від військових походів на турецьку територію. Туреччина зобов’язувалася контролювати наміри Кримського ханства. Але якщо турецькій стороні, за думкою польського історика В.Сирокомла, вдавалося контролювати і стримувати татар, то Польща була не в змозі підкорити і направляти в руслі своєї зовнішньої політики козаччину9.

Напередодні польсько-турецької війни довірена особа короля шляхтич Яков Собеський угамував загрозливий бунт козаків. Але активні військові дії козацтва навколо фортеці Очаків у другому десятилітті XVII ст. в значній мірі дратували наміри польської та турецької сторін, щодо підтримування мирних міждержавних стосунків. Військові дії козацтва на прикордонних територіях округи фортеці Очаків, які супроводжувались захопленням майна та худоби турецько-татарського населення, можна вважати однією з вагомих причин польсько-турецької війни.

________________________________________________

1 Пархоменко М.Т., Титова О.М. Правова охорона культурної спадщини. Збірка документів. – К.: Інтерграфік, 2004. – С.207.

2 Кулиш П.А. История воссоединения Руси. Т. 2 – СПб., 1874. – С. 191-192.

3 Там само.

4 Документи російських архівів з історії України. Т. 1. НАН України. – Львів, 1998. – С. 78-79.

5 Челебі Е. Книга подорожі. – Одеса.: Маяк, 1997. – 32 с.

6 Документи російських архівів з історії України. Т. 1. НАН України. – Львів, 1998. – С. 78.

7 Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1 (доповнення XVII століття). – Київ.: Глобус, 1991. – С. 201-202.

8 Документи російських архівів з історії України. – С. 91.

9 Dzie Jopisowie. Krasowi. Jakova Sobieskiego, Pamietnik Wojny Chocimskies; Jana Dymitra Solikowskiego. Pamietnik Rzeczy Polskich – XI s. Petersburg: naktapem Bolestawa Maurycego Wolffa, 1854 – xis.

Член наукової ради Уманського державного краєзнавчого музею
Анатолій Палій

Михайло Ханенко – Гетьман Правобережної України

Процеси поділу геополітичних інтересів Східної та Південно-Східної Європи, що проходили протягом 60-70-х рр. ХVІІ ст., привели до розвалу Української козацької держави між сферами впливів Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства. Міжнародно-правове розчленування України між Польщею і Росією (Андрусівське перемир’я 1667 р.) та її правобережного регіону поміж Туреччиною і Польщею (Бучацький мир 1672 р.) було спричинене тим внутрішнім станом українського суспільства, яке в історіографії отримало назву “Руїна”.

У даний період розпадалась унітарна військово-політична система, яка була створена у попередні роки Богданом Хмельницьким. Гетьмани Лівобережної України І.Брюховецький (роки правління 1663-1668), Д.Многогрішний (1668-1872), І.Самойлович (1672-1687) та правобережні гетьмани П.Тетеря (1663-1665), П.Дорошенко (1665-1676), М.Ханенко (1669-1674) намагалися всілякими засобами зберегти інститут молодої країни у регіонах, що перебували під їхньою владою. “Але результат був протилежний – внаслідок запеклої політичної боротьби, яка точилася між ними, руйнувався національний державний устрій”1. Тому не можна однозначно оцінювати діяльність цих українських правителів, зокрема і Михайла Ханенка, який був типовим представником козацької верхівки того часу.

До свого обрання гетьманом від імені частини правобережних полків М.Ханенко брав участь у всіх боях, що їх вів Уманський полк у складі війська Запорозького з 1648 по 1657 рік2. Його неординарні військово-організаторські здібності сприяли тому, що наприкінці 50-х років він стає на чолі рідного полку. Восени 1659 р. М.Ханенко вже у ранзі уманського полковника був присутній на козацькій раді, де гетьманом Української козацької держави було обрано Ю.Хмельницького3. Перед тим, у липні того ж року, М.Ханенко підписує листа до полковника І.Безпалого, в якому критикує його за промосковські політичні погляди: “... Народившись разом з ним, народом вільним, і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає”4.

У 1660 р. полковник М.Ханенко призначається Ю.Хмельницьким наказним гетьманом. У його завдання входило обороняти південно-західні кордони України від наступу польських військ5.

Родинні перекази свідчать, що батько М.Ханенка – Степан (Стефан) Ханенко ще на початку ХVІІ ст., за козацької доби Петра Сагайдачного, служив у Запорозькому війську і потрапив до татарської неволі. Звідти його викупив польський староста, й Стефан одружився з його дочкою6.

Сучасник залишив дуже цікавий опис того, як виглядав правобережний гетьман. “Була це, - говорив Ульріх Вердум про М. Ханенка, - людина років сорок, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, що мають з ним постійно до діла, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не визначається якимись особливими здібностями...”7.

У 1671 р. У.Вердум, який був наближений до польського короля, свідчив, що М.Ханенко “... має трьох синів і жінку; старший з матір’ю в полоні у Дорошенка, другий попав у полон до татар... одісланий до Царгороду... третій перебуває під доглядом у княгині Заморської – матері короля” (ebid).

Восени 1658 р. Уманський полк разом з кримським ханом Мухамед-Гіреєм ІV взяв участь у поході на допомогу трансільванському князю Дєрдю ІІ Ракоці. Тоді його полковник М.Ханенко здобув репутацію найбільшого знавця у воєнних справах, він уславився здобуттям багатьох замків в Угорщині8.

В листі від 15 січня 1660 р. адресованому королеві Яну Казимиру, І.Виговський інформував короля про те, що Юрій Хмельницький послав против нього наказного гетьмана М.Ханенка на чолі шести полків (Уманського, Паволоцького, Калницького, Подністрянського, Брацславського, Задніпровського), котрими командували відповідно сам М.Ханенко, І.Богун, І.Сірко, О.Гоголь, М.Зеленський, Багно. Ці сили вдарили на Бар і оволоділи ним, лише в замку укрилися вірні І.Виговському люди. В цей же час одна з двох орд, що стояла на кордонах Гетьманщини, напала на Правобережжя, дійшла аж до Умані, Корсуня й Богуслава (Бібліотека Чарторийських. - ВР. № 402. Арк. 365). Напруга в регіоні не спадала. Довелося вжити енергійних дипломатичних заходів. Там під Баром відбулася зустріч М.Ханенка з дипломатом Речі Посполитої Селецьким), і наказний гетьман М.Ханенко від імені Юрія Хмельницького запевнив посла в мирних намірах. Вдоволені миром козаки розійшлися по домівках.

Влітку 1660 р. Москва вирішила розпочати нову воєнну кампанію на Україні. 17 серпня київський воєвода і водночас головнокомандувач російських військ Василь Шереметєв, або як його звали в Україні “Шеремет”, виступив вглиб Правобережжя з 20-тисячним російським військом та 20-тисячним козацьким корпусом переяславського полковника наказного гетьмана Тимофія Цюцюри9.

Ю.Хмельницький з М.Ханемком та іншими правобережними полковниками захищали південні кордони від татар, а згодом пішли на допомогу В.Шереметєву.

Але 14 жовтня під Слободищами у ході битви, в якій брав участь й Уманський полк, українська армія зазнала поразки і була обложена. Ще раніше була обложена й російська армія під Чудновим.

Польсько-татарські війська, не допустивши об'єднання правобережних і лівобережних полків під Чудновим, змусили В.Шереметєва капітулювати. Ю.Хмельницький 17 жовтня підписав Слободищенський трактат, за яким Україна поверталась під владу Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору (за винятком статті про утворення князівства Руського)10. Саме тоді полковник М.Ханенко стає ворогом для Московської держави - посол Сухотин повідомляв цареві про зраду правобережної старшини на чолі з гетьманом Ю.Хмельницьким11.

Разом з В.Шереметєвим, котрий пішов у кримський полон, де й провів 20 подальших років свого життя у неволі опинилася маса російських вояків.

Після битви під Чудновим Україна розпалась на дві частини: Правобережжя опинилось під владою Польщі, а Лівобережжя - під Москвою.

У першій половині серпня 1661 р. на територію Уманського полку вдерлись татари на чолі з ханом Мухамед-Гіреєм ІV12.

Невдовзі розпочалися грабунки і спустошення, які чинили ординці, й Ю.Хмельницький був змушений звернутися до Яна-Казимира з тим щоб король відправив на Правобережну Україну військо для захисту від татар. До короля послом Ю.Хмельницький відправив М.Ханенка13.

Десь у червні-липні 1669 р.14, Уманський, Кальицький, Паволоцький і Корсунський полки зібралися на раду під Уманню й проголосили уманського полковника М.Ханенка гетьманом Правобережної України. Тепер на Правобережжі одночасно діяли два гетьмани, вибраний гетьманом М.Ханенко присягнув війську "за волости стояти и оплаканную отчизну, сколько Бог помоги подаст, обороняти"15.

Відразу ж по обранню нового гетьмана, між його прихильниками та полками П.Дорошенка розпочалися військові сутички, від яких з кожним роком гинуло все більше українців. Спочатку М.Ханенко намагався об'єднатись із силами лівобережного гетьмана Д.Многогрішного, але той відмовив йому у допомозі.

Резиденцією гетьмана Михайла Ханенка було обрано місто Умань.

8 жовтня 1671 р. у місті Брацлав відбулася спільно польсько-українська нарада з військових питань. Поляків репрезентували коронний гетьман Ян Собеський і князь Д.Вишневецький, а українців - гетьман М.Ханенко та його старшина: полковники І.Сірко, М.Зеленський, П.Лисиця, Іскрицький та інші. На ній було прийнято рішення просуватися до м. Кальника, козаки якого підтримували П.Дорошенка. Другого дня відбувся бенкет на якому було "випито декілька жбанів української горілки та стріляно з усіх гармат польської артилерії"16.

Наприкінці жовтня до польсько-українського табору прибули королівські посли., які привезли гетьманську булаву і тисячу червоних золотих для М.Ханенка. Але коронний гетьман поділив гроші між козацькою старшиною. Гетьману Ханенку дісталося лише триста золотих, І.Сіркові - двісті. Відразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці передали булаву з рук каштеляна Лужинського своєму отаману17. Цей акт означав офіційне затвердження польським королем гетьманування М.Ханенка.

Коронне військо непевно почувалося у чужому краї. Яну Собеському так і не вдалося оволодіти Кальником. Як не дивно, але й М.Ханенко теж не відчував спокою. І тому він прохав у коронного гетьмана дати йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками і польськими жовнірами раз по раз виникають збройні сутички. Стають напруженими відносини і між самими керівниками козацтва М.Ханенком та І.Сірком. Останній мав більший вплив серед запорожців, ніж М.Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків починаються заворушення, викликані малою платнею короля. І тому гетьман М.Ханенко заявляє, що готовий віддати свою булаву П.Дорошенкові, якщо той випустить на волю його жінку і старшого сина18.

Як видно з фактів, 1671 р. для Правобережної України, а особливо для Уманщини, проминув у безперервних сутичках П.Дорошенка із загонами М.Ханенка та І.Сірка, корогвами Яна Собеського.

На початку 1672 р. війська І.Сірка і М.Ханенка опинилися у Волощині та Білогородщині. Там вони “спустошили шість сіл і взяли добра на 4 тис. карбованців”.

На бік М.Ханенка почали переходити окремі козацькі полки. Так, у березні 1672 р. вибухнув бунт проти П.Дорошенка у Корсуні, старшина якого прохала допомоги у М.Ханенка.

Оскільки Варшава відхилила ультиматум Стамбула відмовитися від претензій на козацьку Україну, то Порта в травні почала війну з Польщею19.

Наприкінці літа в Україну з багатотисячним військом прибув сам султан Магомет ІV. Назустріч йому під м. Кам'янець вирушає гетьман П.Дорошенко з полками, в яких налічувалося 27 тис. чоловік, М.Ханенко виступає з 18-тисячним військом з Ладижина, щоб зупинити пересування загонів свого противника та перешкодити їхньому з'єднанню з армією падишаха. Під с. Четвертинівкою, що на правому березі р. Буг, відбулася битва, під час якої козаки Ханенка зазнали поразки. Сам гетьман з двома полками ледве встиг відійти до ладижинського замку20.

Після того, як Дорошенко з військом відійшов від Ладижина, Ханенко зі своїми козаками, з'єднавшись з польським коронним військом успішно воював проти турок і татар у Дубно, Любарі, Полонному.

23 квітня 1673 р. Ханенко вдруге пише листа до царя, прохаючи його підданства. Але знову получив відмову.

На кінець січня 1674 р. був організований похід російської армії та лівобережних козаків на Правобережжя, населення якого підтримало цей виступ. А на початку березня під Лисинкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків М.Ханенка, яких на той час було 500 чоловік, розбили двохтисячний загін П.Дорошенка.

27 березня 1674 р. в Переяславі у присутності Г.Ромодановського та І.Самойловича відбулася козацька рада за участю правобережних полків, які присягнули на. вірність Росії. На ній, втративши останню надію на булаву, здав гетьманські клейноди, отриману від польського короля, М.Ханенко21. Після цього гетьманом обох сторін Дніпра проголосили І.Самойловича.

Після цього М.Ханенко оселився в Лохвиці, а потім перебрався до Києва. У 1677 р. він був звинувачений Москвою у таємних відносинах з Польщею і в 1677 - 1678 рр. перебував у в'язниці. Помер він у 1680 р.

________________________________________________

1 Середньовічна Україна. Вип. 2. – К., 1997. – С. 171; Т.Чухліб. З історії політичної боротьби в Українській державі у 60 – 70-х роках ХVІІ ст.: Діяльність Правобережного гетьмана Михайла Ханенка.

2 Чухліб Т.В. Михайло Ханенко // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994. – С. 318.

3 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, Собранные и изданные Археологическою комиссиею (далі – Акты ЮЗР). СПб., 1863. – Т.ІV. – С. – 254.

4 Акты ЮЗР. – Т. ХV., СПб., 1892. – С. 405-406.

5 Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670) // Київська старовина. – 1993. № 6. – С. 10.

6 Газ. Все для вчителя. № 14. Травень. – 2000. – С. 20.

7 Werdum V.Dyaryusr… - S. 236.

8 Кривошея В.В. Уманське козацтво: історичні дрібниці// Україна вчора, сьогодні, завтра. – К., 1999. – С.53.

9 Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - С. 233 - 234.

10 Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.: проблема державотворення. – К., 1993. – С. 36-37.

11 Памятники, изданные, Киевской комиссией для разбора древних актов. - К., 1859. - Т. ІV. - С. 71

12 Акты ЮЗР. - Т.V. - С. 91, 93.

13 Памятники, изданные временною комиссиею, высочайше утвержденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. - К., 1859. - Т.ІV. - Ч.З. - №26. - С. 118-120.

14 Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька - К., 2002. - С. 84.

15 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. - М., 1882. - Т. 1. - С. 289.

16 Grabowski A.Ojcryste Spominki… T.II. – S. – 146-148.

17 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 111.

18 Grabowski A.Ojcryste Spominki… T.II. – S. – 146-148.

19 Літопис Самовидця. - К., 1971. - С. 111.

20 Werdum V. Diaryusr… - S. 257, 258.

21 Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссия-нах. - М., 1646. - С. 18 – 19.

Матвій Васильєв (Київ)

Сторінки з історії Охтирського полку Слобідського

козацького війська

Охтирка виникла спочатку як прикордонне місто у Польсько-литовських володіннях, потім відійшла до московських володінь. Спочатку її мешканцями були малочисельні російські служилі люди. З 1654 р. її почали заселяти українські козаки з Гетьманщини, які не увійшли до реєстру. Їх зараховано було до Слобідського війська і внесено в 1657 р. до реєстру. У 50-і роки XVII ст. сформувався Охтирський слобідський полк на чолі з одноіменним полковим містом. В той час там нараховувалося 1587 мешканців. Вони мали 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свиню.

В XVIII ст. козацьких осель в землях Охтирського полку налічувалося 33 відсотки, а панських осель – 67 відсотків.

Охтирку обведено було фортечним муром довжиною 1618 сажнів, в системі якої було 27 башт і 12 гармат1.

Згідно з даними архівних джерел від 1725 р., ми дізнаємося про міста та укріплення Охтирського полку.

Спочатку мова йде про саме полкове місто Охтирка. Вказано, що воно розташоване з лівого боку річки Охтирки неподалік від її впадіння в річку Воркслу.

Далі розповідається про місто Боровля. Вказується, що воно знаходиться з правого боку річки Борова на невеличкій горі у заболоченій місцевості. Фортеця оточена земляним валом. Поруч багато ставків і млинів.

Далі мова йде про містечко Хмелівка. Розташовано воно на пригорку та названо на честь мешканця, який поклав початок поселенню і садив там у великій кількості хміль. Для захисту від кримських татар там влаштовано невеличку фортецю.

Далі вказане містечко Коломак. Його побудовано на правому боці річки Коломак на пригорку. 1724 р. для захисту від наскоків кримських татар там влаштовано земляну фортецю з ровом.

Далі йде розповідь про місто Котельва. Справа в тому, що місто це входило раніше до реєстрованого Лівобережного козацького війська, але після походу Карла XII з І.Мазепою вглиб російських володінь у 1708-1709 рр. Петро I перевів його в землі Слобідського війська в межі Охтирського полку. Місто Котельва побудовано між річками Котеллю та Воркслою. В гирлі запружені ставки. В місті влаштовано земляну фортецю.

Далі розповідається про місто Сінне, яке розташоване на лівому боці річки Сенянки. Воно розміщене на високому причалку. В гирлі Сенянки є невеличкі запружені ставки.

Далі мова йде про містечко Богодухівка. Розташоване воно на правому боці річки Мерля. Назва від першого насельника, якому властива була богобоязненість.

Далі розповідається про містечко Городне. Розташоване воно на правому боці річки Мерля. Розміщено на високій горі. Назва веде походження від тамошньої криниці Городнянка. Влаштовано там фортецю з дубового дерева, обведену земляним валом.

Далі йде розповідь про містечко Красний Кут. Його зведено на річці Мерла з правого боку. Розташоване воно на невеличкій горі. Назва походить від урочища. Там фортеця земляна з палісадом і ровом.

Далі мова йде про містечко Калантаївка. Названо за річкою Калантаївка, яка зі степу впадає в річку Мерла. Там є фортеця, оточена земляним валом.

Потім розповідається про містечко Рубльовка. Розташовано воно на річці Мерла. Названо на честь першого насельника, який його будував рубленим деревом.

Далі мова йде по містечко Мурахва. Назва походить від першого насельника, який обвів його мурахівцем. Там влаштовано дубову фортецю, оточену земляним валом2.

Таким чином, ми маємо уяву про міста-фортеці Охтирського слобідського полку.

Із зазначеної архівної справи ми дізнаємося, що в землях Охтирського полку має розповсюдження різноманітна дичина: ведмеді, вовки, лисиці, сарни. Розповсюджені там також були степові птахи: орли, дрозди, журавлі, яструби, чаплі.

В межах Охтирського полку багато лісів, де переважають такі породи дерев як дуби, клени, берест, ліщина, ясени, липи та сосна.

З землеробських культур розповсюджена жито, пшениця, ярові, ячмінь, гречка, овес, просо, конопля, озима пшениця3.

В землях Охтирського слобідського полку можна було зустріти представників всіх станів. Поруч із слобідськими козаками тут мешкали посполиті селяни, однодворці, міщани та інші.

Царський уряд спочатку всіляко сприяв утворенню слобідських полків. Однак коли останні зміцнили свої вільності та права, спостерігається політика обмеження привілеїв, намагання зменшити станову спадкоємність. Так, наприклад, як свідчать архівні джерела, мали місце намагання перевести заможних однодворців до купецького стану4.

Адміністраційну і водночас військову функцію виконували полковники Охтирські.

Професор Д.Багалій нарахував 8 полковників. Спочатку згадується у другій половині XVII ст. Демян Зіновьєв, потім Іван Іванович Перехрестов на рубежі XVII-XVIII ст., Хведір Осипович Осипов – на початку XVII ст., Олександр Леонтійович Лесевицький, Іван Олександрович Лесевицький у другій чверті XVIII ст., Костянтин Олександрович Лесевицький, Георгій Олександрович Лесевицький та Михайло Іванович Боярський5.

Син Івана Перехрестова, Данило, призначений був у 1702 р. помічником до свого батька – полковника Охтирського. Оскільки батька усунуто було з цієї посади, син не став після нього полковником охтирським6. Але в подальшому наступні полковники охтирські належали до впливового клану Лесевицьких. Їх влада над полком була фактично, як ми раніше бачили, спадкоємною. Це є свідченням посилення ролі слобідської козацької знаті.

Все це непокоїло царських урядовців у зв’язку з загальною політикою, спрямованою на централізацію державного апарату, спрямованого на регулярний збір податків.

Царський уряд сприяв всілякого роду штучним конфліктам між різноманітними станами, які мешкали в землях слобідських полків.

Так, у 1744 р. у заможного козака Охтирського полку Михайленка було захоплено представником духовенства ієромонахом отцем Йоасафом ділянки землі з садом і озером. Царські урядовці підтримали Йоасафа. Вказані землі Михайленко вимушений був уступити Йоасафу7. Козацький стан поступово втрачав могутність.

Наступ на козацький стан здійснювався також під приводом всіляких перевірок стосовно незаконного перебування в оселях в землях слобідських полків нових поселенців з Лівобережного реєстрового війська. Вони фактично увійшли до стану посполитих, працюючи в козацькому господарстві, збагачуючи старшину. Урядові кола були зацікавлені в послабленні козацької слобідської знаті, поверненні незареєстрованих посполитих селян в землі Лівобережного війська. Водночас тут мало місце намагання зменшити взагалом подальші хвилі заселення Слобожанщини українським населенням. Так, у 1732 р. в селах Охтирського полку Микитошках та Пискотовці з’явився з земель Лівобережного війська ніжинський полковник І.С. Хрущов і вимагав від місцевого отамана Лазаря Іванова свідоцтва стосовно незареєстрованих посполитих. Лазар Іванов доводив, що в зазначених селах з новопоселенців мешкають офіційно зареєстровані 100 посполитих – вихідців з Лівобережжя, які на законних підставах поселені були 53 роки тому. Що інших незаконних незареєстрованих такого роду мешканців тут не існує8.

Ми є, таким чином, свідками глобального наступу тогочасних урядових кіл на Слобідське козацьке військо, яке в 60-і роки XVIII ст. було остаточно ліквідовано.

Перегортаючи сторінки з історії Охтирського слобідського полку, ми маємо змогу ознайомитися з цікавим фактажем і подіями, які пов’язані безпосередньо з історією вітчизняного козацтва.

________________________________________________

1 Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків, 1993. –С. 33-58.

2 ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 3-5.

3 Там само. – Арк. 5 звор, арк. 6.

4 ЦДІАК України. – Ф. 1760. – Оп. 2. – Спр. 94. – Арк. 7.

5 Багалій Д.І. Історія слобідської України. – С. 71-72.

6 Там само. – С. 73-74.

7 ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк.1, арк. 1 зворот.

8 ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 224. – Ч. 13. – Арк. 1547, арк. 1548, арк. 1548 зворот.

Роман Захарченко (Київ)

З історії козацького містечка Кищинців у другій третині XVII століття (до 375-річчя від дня заснування та 350-х роковин з часу загибелі)

Незважаючи на здавалося б велику кількість публікацій, присвячених Уманщині першої половини XVII ст., мусимо констатувати сумну тенденцію – на жаль, усі останні “дослідження“ цього періоду зазвичай є звичайними переспівами давньої відомої статті М.Ткаченка “Гуманщина в XVI – XVII вв.“1 і відповідно не несуть нічого нового. Відтак і дотепер цей, поза сумнівом, дуже суттєвий відрізок стрімкого історичного розвитку Уманського регіону містить багато нерозв’язаних питань. Зокрема, в жодній з новітніх робіт не приділено уваги детальному вивченню проблем виникнення нових поселень в цьому часі у краї. Доволі промовистим у цьому сенсі є той факт, що у “Нарисі історії Уманщини“, який нещодавно побачив світ, упорядники дивним чином взагалі “забули“ бодай просто вказати рік першої згадки про Умань (а все зрозуміло – оскільки цього ж бо нема у статті Ткаченка!), проте заразом не “проминені“ ними були усі опечатки чи недогляди першоджерела2. Що вже в даному випадку казати стосовно висвітлення виникнення сільських поселень на історичній Уманщині, перші згадки яких також сягають цього ж часу…

А тим часом, завдяки значному масиву архівних джерел у місцевих істориків (було б тільки бажання) є змога не лише назавжди позбутися “синдрому Ткаченка“, що тяжіє над уманською історичною школою, а й наблизитися до таємниці появи багатьох населених пунктів регіону. Це стосується, зокрема, й сучасного села Кищенці, що на Маньківщині, яка у досліджуваний час становила частину так званого “Буцького грунту“, і також входила до меж історичної Уманщини. В цьому випадку маємо справу з відрадним виключенням, принаймні тепер можливо вказати на лише на обставини, за яких воно виникло, а й детально висвітлити минуле Кищенців у початковий період їх існування – протягом 1629 – 1655 рр. Відтак, прикметно оскільки з’ясувалося, що саме минулий рік та рік нинішній у історичному літописі села є особливими – вони позначені роковинами кількох знакових подій, пов’язаних із життям містечка Кищинці, яке існувало протягом нетривалого часу саме на місці сучасної осади у другій третині XVII ст.

Насамперед, у вересні минулого року виповнилося 375 рр з часу появи першої засвідченої згадки про це поселення на сторінках історії. Її значення взагалі важко переоцінити, оскільки в ній йдеться власне про заснування села, як такого3. Що також дуже важливо, з’ясувалося, що тоді його вперше було згадано під зовсім іншою назвою – як Митки, факт про який також було досьогодні невідомо. А у березні цього року минає 355 років з часу видачі Богданом Хмельницьким грізного універсалу на адресу бунтівних кищинських міщан. Одночасно минуло 350 літ з часу по-перше надання московським царем Олексієм Михайловичем козакові Якову Пекулицькому грамоти на його тимчасове володіння Кищинцями та по-друге - найбільш трагічної сторінки у історії села - героїчної оборони містечка та його подальшого знищення польсько-татарським військом.

Погодьтеся, ювілейний рік - то гарна нагода згадати ті давні події на життєвому шляху “ювіляра“. Відтепер кищинчани можуть пишатися, оскільки нами підготовлене грунтовне дослідження про Кищинці у другій третині XVII ст., якого за обсягом та ретельністю досі не мають ані Маньківка, ані навіть Умань. А в цій розвідці ми приділимо увагу тим подіям, які розгорталися довкола Кищинців у 1650, 1654 та 1655 рр.

На початку хотілося б наголосити на тому, що усі обставини справи, поданої у цій статті, стали відомі широкому загалові завдяки дослідницькій праці українського ученого Володимира Євфимовського, якого було свого часу на злеті його творчого шляху репресовано безжальною совіцькою тоталітарною машиною, і якому тим більше ми повинні скласти доземний уклін. Стаття В.Євфимовського була першим спеціальним історичним дослідженням, в центрі уваги якого опинилися Кищенці взагалі4.

У вступі назва села пишеться подвійно – то через “е“, то через “и“. Це не є опечаткою, а зроблено навмисно з наступних міркувань: сучасне літературне написання (через “е“ – “Кищенці“) було упостійнене тільки у 20-30-х рр. минулого століття. До того ж часу у абсолютній більшості документів – починаючи з 30-х рр. XVII ст. - назва писалася інакше – “Кищинці“ (в найраніших документах - старопольською мовою - “Kiszczynce“). Отже, різні випадки написання ми справедливо застосовуватимемо до різних часових проміжків: перший – до сучасності, а другий - тільки по відношенню до старих часів.

В середині XVII ст. Кищинці були містечком Маньківської сотні Уманського полку5. Незадовго перед початком визвольної війни українського народу проти польського ярма, влітку 1647 р. вінницький шляхтич Ілляш Пекулицький, вдруге уклав угоду про оренду Кищинців із їх власником – Марціном (Мартином) Каліновським на чотирирічний термін за вісім тисяч золотих6. Проте вже у травні наступного 1648 р., під час розгортання загальнонаціонального повстання, кищинський маєток з допомогою заїжджих козаків було захоплено та пограбовано місцевими жителями, а його управителів - вигнано. Тоді ж сам орендний контракт на Кищинці через нещасливий випадок згорів у Вінниці під час облоги міста козаками, внаслідок чого родина Пекулицьких остаточно втратила можливість отримувати з нього доходи7.

В зв’язку з вищезгаданими подіями, у березні 1650 та грудні 1654 рр. з’явилося кілька документів, що регламентували власність родини Пекулицьких на містечко Кищинці, і з допомогою яких останні намагалися повернути собі цей маєток.

Десь на початку 1650 року, невдовзі після укладення Зборівської угоди, яка зокрема, надавала колишнім власникам право володіти своїми колишніми маєтками, державця Кищинців Ілляш (або Геліяш) Пекулицький, вирішив знайти нарешті управу на своїх колишніх підданих та, бажаючи повернути собі містечко, звернувся особисто до Б.Хмельницького із проханням задовольнити свою вимогу. Зокрема, Пекулицький поскаржився гетьманові на те, що 1648 р. кищинчани пограбували місцевий маєток, забравши 300 голів рогатої худоби, 80 мірок пшона, 900 мірок хліба та “іних вещей немало“. Гетьманом було передано ту скаргу на розгляд козацького суду8.

Варто вказати на те, що Пекулицькі, хоч і були шляхтичами, проте походили з українського роду, гніздом якого було село Пекуличі під Перемишлем, тобто їм, на відміну від тих самих поляків, видавалася краща нагода для задоволення свого позова.

2 березня 1650 року за головування судді Матяша Онацковича та в присутності сотників: монастирищенського Івана Городенка та васильківського – Івана Кривди військовий суд розглянув справу Пекулицького. На ньому представники кищинських міщан Грицько Бобровець та Остап Прилуцький заявили, що пограбування рогатої худоби - то справа рук заїжджих козаків, а щодо панського хліба таки зізналися, що в цьому винні кищинські міщани та козаки. Суд своїм рішенням наказав, щоб міщани дали Пекулицькому - аби відшкодувати його збитки - по осьмині жита, по осьмині пшона та по осьмині вівса з чоловіка9. В той самий час місцевих козаків, яких в містечку нараховувалося сімдесят чоловік, було звільнено від цього обов’язку. В пограбуванні рогатої худоби суд визнав міщан невинними, але обумовив, що в разі, якщо Пекулицький впізнає у кого-небудь свою скотину, то має право забрати її собі10.

У своєму вирокові суд особливо не наполягав на тому, щоб кищинські міщани повернули хліб Пекулицькому; коли б вони не схотіли цього зробити, то повинні були принаймні виставити з-поміж себе трьох чоловік, яким повірить Пекулицький, і ці три представники повинні присягнути за всіх міщан, що вони хліба не брали. Однак суд наприкінці вироку особливо наполягав на тому, щоби кищинські міщани віддавали звичайне “послушаніє“ Пекулицькому, не чинячи жодних своєвільств та бунтів, “занеже, по милости Божій, покой сталъ, і всякимъ державцомъ панъ гетманъ грамоты владітельные подавал11.

Вже наступного дня, 3 березня подібну “владительную грамоту“ на містечко Кищинці від гетьмана й отримав пан Ілляш. У своєму універсалі, підписаному гетьманом у Києві, Богдан Хмельницький слідом за рішенням військового суду, наказав кищинчанам віддавати усяке послушенство й підданство своєму державцеві, та загрожував жорстокою карою всім бунтівникам та своєвільникам. Реєстрові ж козаки, які мешкали у Кищинцях мали залишатися при своїх правах, і не повинні були втручатися до панських пожитків12.

Таким чином поставився, чи краще сказати – примушений був поставитись гетьманський уряд в ту добу до домагань шляхтича Геліяша Пекулицького на містечко Кищинці.

Чи мало які-небудь реальні наслідки для Пекулицького це потвердження за ним кищинських маєтностей у 1650 р.? Не дуже помиляючись, можна сказати, що ніяких. І після 1650 року війна козаків із Польщею не припинилась; великі простори Правобережжя, і Уманщина зокрема, не раз звільнялися від польсько-шляхетського режиму. Про те, що Пекулицькі не володіли фактично Кищинцями, є пізніше офіційне свідчення Якова Пекулицького, сина Ілляша, який у 1654 р. вже звався не шляхтичем, а козаком Війська Запорозького. Приналежність його до козацького стану зовсім не позбавила Якова шляхетських претензій, і наприкінці того року він робить спробу повернути собі “батьківське добро“ – Кищинці, тепер з допомогою царської влади13.

Можна з певністю казати, що козакові Я.Пекулицькому були відомі факти надання від царя маєтностей представникам козацької старшини, щоправда останні ретельно ховали це од рядового козацтва. Але шляхтич – козак Пекулицький не бажав потонути у загальній масі козаків. Можна гадати, що він входив до складу одного з посольств від Б.Хмельницького до царя наприкінці 1654 р., коли ним і було подано цареві чолобитну про повернення йому Кищинців. У серпні 1657 р. ми також зустрічаємо його в складі останнього посольства Б.Хмельницького до царя разом із майбутнім гетьманом П.Тетерею та Федором Виговським. Останні були родичами Пекулицького – він був одружений на сестрі П.Тетері, а сам Тетеря доводився зятем майбутньому гетьману Івану Виговському. Тобто і своїм походженням, і службовим становищем у війську і родинними зв’язками Яків Пекулицький наближався до козацьких верхів, які завжди мали сильні шляхетські тенденції. Для Пекулицького звичайно, не були секретом царські надання маєтностей козацькій старшині, і він задумав піти й собі тим самим шляхом.

Зокрема, у своїй чолобитній до царя Олексія Михайловича він згадував про те, що Кищинці у 1647 р. заставив його батькові за вісім тисяч золотих польний гетьман Марцін Каліновський, а нині він – Яків – цим своїм добром, “отцовскою маєтностью“ володіти не може “за пролитием крови“. Пекулицький додав до свого прохання відомі вже нам декрет військового суду та гетьманський лист 1650 р., і послався навіть, як на свідків, “на чесних людей“ Івана Виговського й Павла Тетерю, - і прохав царя видати жалувальну грамоту на володіння Кищинцями, “чтоб я, подданый холопъ твой, до конца в разореньи не был“; при цьому красномовно обіцяв віддячити за царську милість своїми щирими послугами14.

Рекомендації до царя від Б.Хмельницького Пекулицький не узяв, проте запасся листом від військового писаря Івана Виговського до боярина В.Бутурліна, в якому Виговський прохав боярина поклопотатися перед царем за Пекулицького.

Невідомо, як би поставився царський уряд до прохання Якова, коли б він у своїй чолобитній, а Виговський – у листі до Бутурліна не згадали про перехід Кищинців до батька Пекулицького через заставу. Відповідно до цього цар у своєму розв’язанні справи Пекулицького відштовхувався від цього факту. Згідно з царською резолюцією, 10 грудня у Посольському Приказі думний дяк Ларіон Лопухін розпитував Пекулицького: чи є в нього заставний запис від Каліновського; через що саме Пекулицький не володіє Кищинцями, і хто ними володіє. Останній показав, що заставний запис згорів у Вінниці під час першого приходу козаків 1648 р.; а не володіє він Кищинцями через те, що “мужики ево, Якова, не слушают, живут самовольно“, а ніхто інший тою маєтністю не володіє15.

Нарешті, 16 грудня 1654 р. Пекулицькому було надано царську грамоту, у якій на підставі його чолобитної, особистих показань та поданих ним документів, цар дозволив володіти Кищинцями, але тільки на п’ятирічний термін. Протягом цих п’яти років Яків мав право “за свой долгъ“ – за 8.000 золотих – збирати з кищинських “пашенних и всяких жилецких людей“ грошові й усякі інші доходи, які останні раніше платили Каліновському. Притому Пекулицький не повинен був зловживати своїм тимчасовим правом: грамота забороняла йому брати з селян “оброки“, яких не було раніш, чинити інші образи, насильства та розганяти селян. Окремо, як раніше зазначалося і в судовому декреті та гетьманському універсалі, було гарантовано права кищинських козаків: вони залишалися при своїх вольностях, і до них Пекулицькому “ни в чемъ дьла ньтъ“. А коли мине тих п’ять років, то йому й до кищинських міщан “ни в чемъ дьла ньтъ“, і ніяких доходів з Кищинців він не мав права брати16.

Чи була ж перспектива у Я.Пекулицького втілити гетьманські та царські вироки у життя – не можна сказати з упевненістю. Проте в результаті воно таки лишилося тільки на папері - незабаром втрутилися такі обставини, які були не спроможні змінити вже ані гетьман, ані цар, і які поставили сумну крапку на всіх попередніх домаганнях його родини…

Наприкінці січня наступного 1655 р. під Охматовом сталася знаменита Дрижипільська битва між українсько-московським та польсько-татарським військами, наслідки якої не були однозначними. Проте це не так вже й важливо у нашому випадку, важливо інше – після того бою вояцтво Богдана блискавично повернувши на північ, залишило край на поталу польсько-татарському війську, яке почало “вогнем та мечем“ безжально мститися на уманських селах та містечках. Саме тоді одним із перших на шляху карателів було вочевидь цілковито знищене й містечко Кищинці. Зокрема, рік перед тим, у грудні 1653 р. Кищинці, при проході повз нього великого війська ординців, спромоглися вистояти – їх тоді врятувало те, що татари не мали багато часу на облогу17. У лютому ж 1655 року до містечка підійшло величезне об’єднане польсько-татарське військо, яке мало на меті тільки одне завдання – нищити все дощенту. Тоді в результаті дводенної облоги Кищинців (якій до речі, саме цими днями минає 350 років) тільки у полон до татар потрапило 10 тисяч оборонців, не кажучи вже про кількість вбитих18.

Таким чином, ще не встиг Яків Пекулицький повернутися з Москви, як з’ясувалося, що обставини вже незворотньо змінилися…

Наостанок скажемо, що невідомо, як скоро змогли Кищинці відродитися, проте в джерелах надалі про них стане відомо лише по довгих роках Руїни – на початку XVIIІ ст., коли ще й тоді навпроти їх назви буде лаконічно вказано - “пусте селище“…

________________________________________________

1 Ткаченко М. Гуманщина в 16 – 17 вв. – К.: Українська АН, 1927.

2 Симптоматично, що власне історики у переліку її авторів стоять третьою, останнім та передостаннім. Див. Монке С.Ю., Петренко А.І., Кузнець Т.В., Карасевич А.Ю., Кривошея В.В., Кривошея І.І. Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття): Моногра-фія. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет“, 2001.

3 Повідомлення подимного реєстру Брацлавського воєводства 1629 року про кількість димів та податку „z sioła nowoosiadających Mytkow“ // Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч.7 - Т.1. Акты о заселении Юго-Западной России (1386-1700 гг.) / под редакцией В.Б.Антоновича. - С. 404.

4 Див. Євфимовський В. До історії військового суду та земельних відносин на Україні за Хмельниччини // Науковий збірник за р. 1927. (Записки іС секції ВУАН. Т.26) К., 1927. – С. 27–35.

5 Реєстр Війська Запорозького 1649 року / К.: Наук. думка, 1995. – С. 207, 208.

6 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 27, 32., 35.

7 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 32., 35.

8 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 32., 35.

9 Осьмина – тогочасна міра об’єму, яка дорівнювала 105 літрам.

10 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 29, 34.

11 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 29.

12 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 29, 30, 35. Тж. див. “Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657“. – К., 1961. – С. 155. № 89, “Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657“. – С. 99. - № 31.

13 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 30.

14 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 32.

15 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 32.

16 Євфимовський В. Вказ. пр. – С. 32, 33.

17 Грушевський М.С. Історія України-Руси. К., 1996. – Т. 9. – Кн. 1. – С. 721.

18 Грушевський М.С. Вказ. пр.. К., 1997.– Т. 9. - Кн. 2. – С. 1052, 1054, 1055.

М.Квітницький, О.Кузьмук (Київ)

Деякі аспекти розвитку пізньосередньовічного села

(на прикладі досліджень в с. Великі Дмитровичі на

правобережній Київщини)

Однією з слабо досліджених проблем козацької доби є історико-культурні процеси на селі періоду кінця XVII – початку ХІХ ст. Цей час в історії України в політичному відношенні характеризується остаточною ліквідацією української автономії часів Гетьманщини та переходом до централізованого імперського управління. Зазвичай дослідження, що торкаються цього часу, відносяться до порівняно крупних центрів, про які збереглися численні писемні джерела. Поза увагою залишаються невеликі містечка та села, історію яких вивчають місцеві краєзнавці, чиї дослідження не завжди дають реальну картину історичних процесів. В даній статті на основі археологічних та історичних матеріалів будуть розглянуті деякі аспекти історичного розвитку одного з таких українських сіл на межі переходу від пізнього середньовіччя до нового часу.

У 2004 р. Велико-Дмитровецьким загоном Старокиївської експедиції за участю Г.Ю.Івакіна, І.А.Готуна та М.В.Квітницького проводилися пам’яткоохоронні роботи на багатошаровій пам’ятці в с. Великі Дмитровичі Обухівського району Київської області. Рятівні дослідження були зумовлені початком будівельних робіт на ділянці призначеній для відведення під будівництво церкви Іоанна Богослова. Пам’ятка була виявлена Київським обласним Центром з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва під час погодження відводу під будівництво в межах означеної ділянки1.

Дослідження проводилися на мисоподібному останці узвишшя в центрі села. В ході рятівних робіт з’ясувалося, що пам’ятка складається із залишків багатошарового поселення трипільської культури (етап СІІ), середньодніпровської культури (ІІІ тис. до н.е.), доби ранніх слов’ян, Київської Русі (ХІІ ст.), козацького часу (XVII – поч. XVIIІ ст.) та цвинтаря рубежу XVII-XVIIІ – першої половини ХІХ ст. В 1912р. на вказаному місці побудували дерев’яну школу, яку в 2003-2004 рр. через аварійний стан було розібрано. Площа цієї ділянки двічі зазнавала змін плануванням, внаслідок чого суттєво змінилась її топографія за рахунок терасувань, відтак основні збережені культурні залишки належать цвинтарю. Під час розкопок було розкрито 675 м2 площі – за приблизними оцінками 1/4 частина цвинтаря та виявлено 81 поховання, з яких 55 було досліджено. Зафіксовано рів шириною 1,8 – 2 м та глибиною 0,9 – 1,1 м, що оточував цвинтар у XVII – XVIIІ ст. Культурний шар давніх поселень фіксувався у вигляді перевідкладених плям чорнозему потужністю до 0,25 м на краю мисоподібного останця. Матеріали XVII – XVIIІ ст. з залишків культурного шару представлені знахідками фрагментів сіро-задимленої кераміки, залізним стременом і бронзовим браслетом (?) (Рис. 1, 1 ).

Час існування дослідженої ділянки могильника встановлюється в межах кінця XVII – початку XVIII ст., другої половини XVIII ст. та кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. Найбільш ранні комплекси складають невелику групу, це поховання № 1-3, та, вірогідно, № 5. В похованні № 1 було виявлено бронзову іконку „Великомучениця Параскева П’ятниця”, датовану рубежем XVII-XVIIІ ст. а в похованні № 3 бронзові сережки, що власне і дало підстави для визначення хронології могильного ряду. Іконка з мідного сплаву 44 х 42 мм, товщина 1,5 мм, виконана в техніці виливки за восковою моделлю. По центру зображена „Великомучениця Параскева П’ятниця” з восьмиконечним хрестом у правій руці та розгорнутим свитком у лівій. У верхньому правому куті зображені Святий Єгорій на протилежному – Сергій (Рис. 1, 2). Ідентичне зображення „Великомучениці Параскеви П’ятниці” відоме на іконці ХVІІ ст., що зберігається в зібранні музею Давньоруської культури і мистецтва імені Андрія Рубльова у Москві. На думку О.В.Гнутової та Є.Я.Зотової, у мідному виливі цей образ отримав широке розповсюдження з XVI ст.2.

До другої половини XVIII ст. були віднесені поховання №№ 6, 8-14, 38-39, 43, 53, 56 та 59. До рубежу XVIII – ХІХ ст. належать комплекси №№ 22, 26, 31, 34, 40 та 42. В похованні № 26 була виявлена добре збережена плахтова тканина з вовни складного плетіння з додатковим елементом вишивки. До колекції вдалося взяти фрагменти розмірами близько 1,2 х 0,6 м. Зберігся звернутий пояс шириною 5-6 см. (Плахта – нижня частина верхнього жіночого одягу типу спідниці). Частина дитячих поховань датується умовно, інші належать до першої половини ХІХ ст. Найпізніші поховання відносяться до 1849 р. (№ 64) та середини ХІХ ст. (№ 62). Певної закономірності в розташуванні поховань не існувало, неповне рядове розташування простежене для кінця XVII – початку XVIII ст. Повний ряд та окремі могили, не пов’язані в рядовій системі, відносяться до другої половини XVIII та рубежу XVIII – ХІХ ст. Могили ХІХ ст. розташовані як в рядовій системі, так і окремими комплексами, що інколи перекривали поховання попередніх епох, були впущені в рів XVII – XVIIІ ст. та знаходилися за його межами. Покійники орієнтовані на захід із незначними відхиленнями на південь (одне поховання на північ), кістки рук складені в районі живота або на правому та лівому передпліччях. В деяких похованнях у заповнені могильних ям над домовинами в області голови та тазу були виявлені хрестоподібно розташовані окремі деревні вуглинки розмірами 1-2 см. Кут орієнтації комплексів XVII – XVIII ст. був в межах 240-260°, комплексів ХІХ ст. – 225-250°. Суттєво також відрізняється між собою глибина могильних ям комплексів XVII – XVIIІ та ХІХ ст. Навіть з врахуванням нахилу площі мисоподібного останця і нерівномірної товщини зрізаної землі при його плануванні було помітно, що поховання XVII – XVIIІ ст. здійснювалися до глибини 1,5 м а могили кінця XVIIІ – ХІХ ст. мали глибину понад 2 м. Привертає увагу досить поганий стан збереженості кістяків поховань другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст., що пов’язано з серйозними захворюваннями, виявленими при аналізі кісток та, очевидно, неякісним харчуванням і дефіцитом основних видів мікроелементів. Простежується також картина високої дитячої смертності: з 55 поховань 22 належать дітям віком до 3-х років.

Досліджена частина цвинтаря пов’язана зі збудованою в 1763 р.3 та зруйнованою в 40-х рр. ХХ ст. церквою Іоанна Хрестителя, місцерозташування якої, за свідченням місцевих жителів, було в 30-35 м на захід від розкопу.

При перевірці розповідей місцевих жителів про існування в селі козаць­кого замку за 0,4 км вище по схилу на ПдЗхЗх від розкопу та бу­динку сільської ради на узвишші останця був обстежений підпрямокут­ний майданчик розмірами близько 40×50м, укріплений ескарпом висотою близько 1м, а також валом з напільного боку (зараз знівельований до ви­соти біля 0,6м). На поверхні зібрані фрагменти посуду, уламок керамічної люльки і цвяхи XVII–XVIII ст. Зачисткою стінок сучасного заглиблення, розміром близько 1 х 1,3 м, встановлено потужність культурного шару (0,5 – 0,6 м), виявлено маловиразні фрагменти кераміки доби раннього залізного віку, два шматки необробленого овруцького пірофіліту ХІ-ХІІІ ст. і значна кількість кераміки, вироби зі шкіри, скла та металу XVII – першої половини XVIII ст.

Рис. 1.

Очевидно, заглиблення було викопане на місті частини житлової будівлі першої половини XVIII ст. Серед отриманого керамічного матеріалу середньовічного часу, за профілюючими частинами або вінцями виділяються такі групи посуду: кухлі (2 фр.), миски (4 фр.), полумиски (2 фр.), покришки (5 фр.), горщики (1 екз. 35 фр.) (Рис. 1, 4), глечики (1 екз. 2 фр.) (Рис. 1, 5), мініатюрні посудинки (1 екз. 4 фр.) (Рис. 1, 6), макітри (3 фр.) та сковорода (1 фр.). Також виділяються знахідки залишків шкіряного взуття, глиняної печини з відбитками тканини та 3 фрагменти віконних скелець (Рис. 1, 3).

На основі отриманих археологічних даних була висловлена думка, що отримані матеріали свідчать про вірогідні процеси становлення та можливого місцеперебування місцевої козацької адміністрації з середини XVII ст. а згодом зміни та відмирання старої системи управління. Досліджені та виявлені комплекси були пов’язані з історичними процесами, які відбувалися в межах сільської округи при остаточній ліквідації залишків української державності часів Гетьманщини та переході до централізованого імперського управління.

Стосовно сіл Великих та Малих Дмитровичів, а також с. Вишеньки, яке існувало поруч, збереглися письмові документи, які дають змогу дещо переглянути та доповнити висновки археологів і разом з археологічними даними зробити максимально можливу історичну реконструкцію розвитку села в XVII – ХІХ ст.

Популярна у Великих та Малих Дмитровичах легенда, записана Л.Похилевичем в 1864 р., історію виникнення та назву села пояснює таким чином: „...Старики по преданию рассказывают, что на месте занимаемым ныне селом, когда-то покрытом густыми лесами, в давнее время жили разбойники или поляки, грабившие окрестности, что близ того места, где теперь Предтечевская церковь, находился замок, обнесенный высокою оградою, в коем разбойники имели свое пребывание, а в воротах содержали сменяемый караул. Вблизи устроен ими колодец, который и теперь существует и называется широким. При Хмельницком, на этот замок нечаянно напал отряд казаков, овладел замком, захватил в плен всех разбойников и взял несметное множество богатств. А чтобы не допустить на будущее время сбора разбойников в этом удобном для них месте, то оставлено было здесь сто казаков под начальством атамана называвшегося великим Дмитром. Это было причиною наименования села...”4.

Точна дата заснування цього сучасного населеного пункту невідома, проте можна з впевненістю стверджувати, що поява села ніяк не пов’язана з подіями Хмельниччини, польськими розбійниками і козаком Дмитром. Топонім „Дмитровичі” напевно пов’язаний з осадником села, як це було у випадку з назвою сучасного м. Обухова. Заснування поселення, яке дало розвиток сучасним Дмитровичам, вірогідно, слід віднести до межі XV – XVI ст., хоча не виключена можливість і більш раннього часу, адже на території села відомо два пункти з матеріалами ХІІ-ХІІІ ст. Перша письмова згадка про населений пункт відноситься до 1638 р., коли села Дмитровичі і Вишеньки вже перебували у дідичному (спадковому) володінні Барбари Черкасовни Гуменицької, дружини київського гродського судді Теодора Гуменицького. У вересні 1638 р. відбулося розмежування сіл Вишеньки і Дмитровичі (дідицтво Барбари Гуменицької), села Бугаївка (дідицтво войського Київської землі Івана Нечая Грузевича) і села Гвоздов (володіння Київського Миколо-Пустинського монастиря, ігумен Ісайа Трохимович)5. Отже, на першу половину XVII ст. спостерігається існування не лише окремого села Дмитровичі, а „куща” (ключа) поселень, які повинні були об’єднуватися довкола шляхетського помістя.

Сестра судді Гуменицького була ігуменею Києво-Флорівського жіночого монастиря на Подолі. Очевидно, не маючи прямих спадкоємців, Гуменицькі заповіли цей ключ поселень монастирю. Певно, що саме через ці обставини, гетьман Богдан Хмельницький 22 грудня 1648р. видав універсал про „послушенство” посполитих сіл Вишеньки, Великі і Малі Дмитровичі Київському Флорівському монастирю6. Згодом, монастир отримував акти аналогічного змісту від інших українських гетьманів. Юрій Хмельницький 7 лютого 1660р. видав підтверджувальний універсал на села Яблунька, Дмитровичі і Вишеньки7. 11 травня 1663р. універсал на маєтності Дмитровичі і Вишеньки видав гетьман Павло Тетеря8. Тривалі війни XVII ст. спустошили монастирські угіддя: 29 квітня 1668 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко видав Флорівському монастирю універсал на Дмитровичі і Яблуньку "села любо презъ войну надпустошенніе"9. Лівобережний гетьман Іван Самойлович 6 жовтня 1673р. видав охоронний універсал на села Яблунька, Вишеньки та Дмитровичі10.

Після “Руїни” село швидко залюднюється: на час підписання “Вічного миру” 1686р. і остаточного приєднання межиріччя р. Ірпінь та Стугни до Московської держави в с. Великі Дмитровичі вже існувала церква, двори священика і паламаря та 45 дворів посполитих. У тому ж 1686 р. в с. Малі Дмитровичі було 16 дворів посполитих11.

Іван Мазепа 10 лютого 1689 р. на прохання ігумені Флорівського монастиря Ангіліни видав підтверджувальний універсал на село Дмитровичі і селище Вишеньки в Київському ключі. Мешканці цих сіл були зобов’язані нести повинності на користь монастиря12.

З кінця XVII ст. по 1786 р. села Великі і Малі Дмитровичі належали Флорівському монастиреві. За цей період відомі статистичні дані, які характеризують розвиток Дмитровичів у XVIIІ ст.

Кількість дворів у с. Великі Дмитровичі:13

Роки

Козаків

Монаст.

Духовенство

Посполитих

Разом

1723

1

2

58

61

1730

49

49

1756

88

88

1766

1

1

1

78

78

1781

2

під поміч-ники

1

1

85

89

У 1766р. мешкало 643 чоловіка – 311 осіб чоловічої статі та 332 особи жіночої статі. Основною господарською діяльністю залишалося хліборобство, четверо посполитих тримали бджіл. З ремісників було двоє ковалів, один швець, а один посполитий шинкував монастирське вино за десяту кварту.

Кількість дворів у с. Малі Дмитровичі:14

8

Монаст.

Духовенство

Посполитих

Разом

1723

1

33

34

1730

37

1756

57

1766

1

1

40

42

1781

1

1

61

63

У 1766р. мешкало 145 осіб чоловічої статі та 136 особи жіночої статі. Існувала церква, при якій жило четверо школярів. В 1768 р. ігуменя Флорівського монастиря Феодора Смаржевська побудувала кам’яну церкву Святого Миколая15, в 70х рр. ХХ ст. ця церква була зруйнована. Звідти збереглася частина іконостасу з зображенням трьох святих, яка зараз зберігається у фондах Обухівського краєзнавчого музею.

Після секуляризаційної реформи 1786р. мешканці сіл Великі і Малі Дмитровичі були переведені у стан “казених” селян. Згідно “Книги Київського намісництва 1787 р.” в с. Великі Дмитровичі жило 336 душ, а в с. Малі Дмитровичі 181 душа “казенных людей”16.

Для XIX ст. відомі статистичні та ілюстративні матеріали не лише щодо населення села, а й стосовно класифікації земель, рельєфу, водойм, ґрунтів, сільськогосподарських культур, диких та домашніх тварин, особливостей домобудівництва, раціону харчування, традиційного одягу та взуття17. В 1866 р. Дмитровичі стали центром казенної Великодмитровицької волості18.

Отже, розглянувши отримані археологічні та писемні джерела можна простежити деякі етапи розвитку цього пізньосередньовічного села правобережної Київщини в XVII – ХІХ ст.

Засновані, очевидно, в XV – XVIст. поселення Дмитровичі та Вишеньки до першої половини XVIІ ст. стають об’єднаним ключем селищ. В найбільш розвиненому з них – Великих Дмитровичах будується укріплене родове помістя, успадковане дружиною Київського гродського судді Барбарою Гуменицькою. Визвольна війна середини XVIІ ст. та наступні десятиліття „Руїни” ставлять цей ключ поселень на межу зникнення. Новий власник (Флорівський монастир), опікуючись своїми володіннями, намагався зупинити цей процес та створити сприятливі умови для розвитку сіл, в результаті чого з’являється серія гетьманських універсалів, покликаних створити такі умови. "Державне" монастирське положення на кінець XVIІ ст. позитивно відбивається для Дмитровичів, на той час споруджується, очевидно, дерев’яна церква поблизу колишнього шляхетського родового помістя, що підтверджується знахідками поховань рубежу XVIІ – XVIІІ ст. Територія селища розширюються, натомість на першу половину XVIІІ ст. припиняється життєдіяльність в межах місцерозташування шляхетського замку та оточуючого його поселення, і укріплення втрачає значення керівного центру села. Тоді ж зникають навколишні поселення типу Вишеньок19 та починає формуватися наближена до сучасної структура села Великі та Малі Дмитровичі. Опікуючись своїми угіддями, Флорівський монастир продовжує розвивати село: будуються кам’яні церкви на місці дерев’яних та створюються школи при них. Підзаконні акти другої половини XVIІ ст. дають змогу збільшити кількість населення за рахунок переселенців20. Секуляризація монастирських земель 1786 р. та повне одержавлення підштовхнули розвиток села. На 1864 р. Л. Похилевич серед категорій населення називає 93 душі козаків обох статей21, що якнайяскравіше характеризує останній період існування цього суспільного стану. Разом з тим дослідження могильника показує для другої половини XVIІІ – початку ХІХ ст. низький рівень харчування, важкі хвороби22 та високу дитячу смертність серед населення.

__________________________________________________________________

1 Квітницький М.В., Івакін Г.Ю., Готун І.А. Нова пам’ятка в с. Великі Дмитровичі // Археологічні відкриття в Україні 2003-2004 рр. К., 2005. (В друці).

2 Гнутова О.В., Зотова Е.Я. Кресты, иконы, складни (Медное художест-венное литье XI – начала XX века из собрания центрального музея Древнерусской культуры и искусства имени Андрея Рублева). – Москва, 2000. – С. 65.

3 Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губер-нии. – К., 1864.

4 Там само. – С. 38.

5 Книга Київського підкоморського суду (1584-1644) / Відп. ред. В.В.Німчук. – К., 1991. – С. 173 – 175.

6 Універсали Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 / Упорядники І. Крип'якевич, І. Бутич. – К., 1998. – С. 85. – № 19.

7 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657 – 1687) / Упорядники І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. – Київ-Львів, 2004. – С. 147. – № 94.

8 Там само. – С. 225. – № 162.

9 Там само. – С. 406 – 407. – № 269.

10 Там само. – С. 677. – № 474.

11 Шамрай С. Київська сотня на Гетьманщині в XVII – XVIII вв. (істо-рико-географічна і економічна характеристика) // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. – Т. 1. – К., 1930. – С. 262 – 263.

12 Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І. Бутич. – Київ-Львів, 2002. – С. 163 – 164. – № 112.

13 Шамрай С. Київська сотня… – С. 262; Описи Київського наміс-ництва 70 – 80 років XVIII ст. – К., 1989. – С. 92.

14 Там само. – С. 263; С. 92.

15 Похилевич Л. Сказанія... – С. 39.

16 Описи Київського намісництва70-80 років XVIII ст. – К., 1989. – С. 247.

17 Медико-топографическое описание государственных имуществ // Де ля Флиз Д.П. Альбом в 2 т. К., 1999. – Т. 2. – С. 252 - 253, 276.

18 Обухівщина-96. Адміністративно-історичний довідник / Автори і упорядники Ю.К.Домотенко і В.С.Попов. – Обухів, 1996. – С. 32.

19 Залишки середньовічного поселення XVIІ – XVIІІ ст. разом з керамікою трипільської культури були виявлені експедицією „Великий Київ” в 1947 р. в урочищі „Вишеньки” на полі за с. Малі Дмитровичі.

20 Похилевич Л. Сказанія... – С. 38.

21 Там само. – С. 38.

22 За визначенням співробітника відділу антропології ІА НАН України О.Д. Козак деякі кістяки з поховань другої половини XVIІІ – початку ХІХ ст. містять ознаки сифілісу. Вірогідно, що поховання з такими хворобами можуть належати переселенцям та їхнім дітям.

Сергій Шевченко (Кіровоград)

Українські козаки і сербські переселенці

у XVII-XVIII ст.

(на прикладі Центральноукраїнського регіону)

Втрата сербами своєї державності після поразки на Косовому полі змушувала найактивніших із них емігрувати в інші землі. При цьому частина югослов’ян звертала увагу на православні східнослов’янські терени. Відомо, зокрема, що в XVI ст. православне балканське населення втікало на українські землі від тяжкого національно-релігійного і соціального гніту з окупованого Туреччиною півострова. Вже тоді південні слов’яни йшли добровольцями до козацького війська. У роки Визвольної війни серби і болгари були у Чигиринському, Уманському, Брацлавському та інших полках. У 1649 р. Б. Хмельницький заявив російському послу Неронову, що в союзі з “кримським царем і волохами, і з сербами і з мунтянами хоче промишлять над турським царем” [1, 274].

Підтвердження фактів перебування балканців серед козаків зустрічаємо, зокрема, в “Реєстрах Війська Запорозького”. Тут записано десятки прізвищ, що тлумачаться на основі сербських антропонімів, і сотні – на базі кількох південнослов’янських мов. Зокрема, серед козаків значаться Л. Молодан, І. Немирович (Крилівська сотня Чигиринського полку), К. П’янович, Д. Левковач, П. Васковач, В. Левкович (Андро(у?)сівська і Глинська сотні Миргородського полку), К. Сербиненко (Цибулівська сотня Уманського полку) та ін. [2; 32, 280, 381, 402].

Коли гетьман П.Тетеря, що дотримувався польської орієнтації, увійшов до Брацлава, брацлавський полковник І. Сербин відступив до Умані, де й укріпився. У його війську було чимало сербів. Іван Сербин привернув до себе деякі сусідні міста, зокрема, Торговицю, і оголосив себе прихильником гетьмана Івана Брюховецького, здобувши в цих краях не одну перемогу над поляками. У 1674 р. торговчани взяли участь у битві під Орловцем. Тут зійшлися: з одного боку – брат Петра Дорошенка Андрій із своїми козаками й татарами, з іншого – Гадяцький, Торговицький та Уманський полки. Останніх у ході бою підтримав наказний гетьман, переяславський полковник Райчі Димитрашко, за походженням серб, що й вирішило результат битви [3; 75, 95].

Гетьман Пилип Орлик у 1734 р. прохав Військо Запорозьке переглянути своє рішення щодо повернення у підданство Росії. У його зверненні зустрічаємо факти перебування в Україні на помітних посадах вихідців із Балкан: “если москали, волохи, сербы и иній чужоземци, ровне якъ и перехристи от урядовъ тих и иніхъ войскових будут отставленни, а на их мейсце козаки, добре въ войску заслуженій, обрани и поставленни…; если городи и села рознымъ особамъ народу московского, волоского и сербского, в подданство розданіе будут от них одобраны и под гетманскую власть привернены…” [4, 60-61].

У запорозькому війську кількість болгар і сербів збільшилася після створення в 1752-1753 рр. Нової Сербії і Слов’яносербії. Перше військово-землеробське поселення колоністів із Балкан було створене указом цариці Єлизавети Петрівни у складі гусарського й пандурського полків. 11.05.1754 р. один із офіцерів-колоністів М. Хорват писав із Крилівського шанця кошовому, що отримав від нього 3-х втікачів із пандурського полку. У липні 1756 р. його родич, командир Нової Сербії генерал І. Хорват скаржився київському віце-губернатору, що 3 серби втекли на Січ і їх не повернули [5, 72-74].

Нову Сербію було влаштовано на землях Вольностей Запорозьких без згоди їх господарів-козаків. Те ж стосується і побудови для їх захисту з півдня фортеці Св. Єлисавети. До сер. XVIII ст. тут вже були поселення, засновані, як правило, запорожцями. Зимівник козака Андруся, скажімо, згадується ще в сер. XVII ст. Із др. пол. XVII ст. відоме Табурище. На березі Інгульця розташувався зимівник козака Вуса. На поч. XVII ст. козацький отаман Бут заснував Бутівку (згодом – Павлиш) у долині р. Омельника. Неподалік розмістився зимівник Онуфріївка. А на території нинішнього Кіровограда зимівники запорозьких козаків виникли ще в ІІ пол. XVI ст. Зокрема, як писав дорадянський краєзнавець В. Рябков, ще до фортеці св. Єлисавети, "тут уже був зимівник запорожця Завади" [6, 6]. Добре відомий і згадуваний Д. Яворницьким зимівник Лелеки.

Центральноукраїнські терени освоювали поруч із запорожцями вихідці з Гетьманщини. Як зазначає Полницький зі шпальт "Кіевской Старины": "Полоса землі від Синюхи до Дніпра понад Виссю, Ірклейцем і Тясмином після турецької війни, з 1740 року, причислена до малоросійського миргородського полку, ще раніше того, під час перебування Запорозької Січі в Олешках, у придніпровській своїй частині заселилася вихідцями із обох Україн – Правобережної і Лівобережної – так що ще в першій чверті XVIII ст. тут виникли хутори і села: Омельник, Кам’янка-Потоцька, Крюків, Цибулів, Усівка" [7, 332].

Сенату було відомо про заселення Центральної України в доновосербські часи. То ж він змушував корінних мешканців звільняти її, продавали свої будівлі колоністам із Балкан. Щоправда, ці вимоги дещо пом’якшилися, адже сербам у господарчих питаннях необхідно було спиратися на допомогу українців. Все ж більшість місцевого населення мусила покидати загосподарьовані землі.

Нова Сербія охопила територію на 200 верст уздовж і 30 верст вшир у районі рік Синюхи, Великої Висі, Тясмину, Кагарлика, Тура, Кам’янки, Березівки, Омельника, Дніпра. Переселенці отримали право перейменовувати населені пункти краю за зразком тих укріплень, які були в них на Балканах. То ж тут, зокрема, з’явилися Семлик (Скалева), Панчов (Вільховатка), Каниш (Три Байраки), Сента (Могилів), Вуковар, Суботиць, Мошорин (Іванківці), Самбір (Диківка), Вершац (Нестерівка), Земунь (Плахтіївка), Чапат, Пилажниці, Ковин, Благоват [8, 235].

Запорожці, стривожені наступом Російської імперії на їх землі, повели політичну боротьбу за свої права. Вже 1753 р. Кіш клопотався перед царицею про збільшення грошових виплат у зв’язку з позбавленням можливостей для рибальства і полювання на землях, переданих нею Донському Війську і Новій Сербії. Військовий писар Романовський у 1755 р. переказав на Січі думку Мазепиних сподвижників Мировича та Нахиловського (писар умисно їздив до Криму для зустрічі з ними): “росіяни... нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, пороблені і вже Військо Запорозьке в лантух убрато, і тільки ж ще щоб і лантух зав’язати, росіяни способу не обрали” [9, 259]. У 1755-56 рр. військовий осавул П. Калнишевський з 2-ма депутатами від Січі перебував у Петербурзі і передав царському уряду петицію Коша з повідомленням про захоплення Новосербією, Слобідським полком (виник південніше сербського поселення) і Донським військом запорозьких земель. У відповідь було створено змішану комісію для опису запорозьких земель і розмежування їх із Новосербією та Новослобідським полком [10, 40]. Вона діяла протягом 6-и років, але наступ на ці землі продовжувався. В одному з листів запорожці скаржилися, що Новосербія та слободи чинять перешкоди купцям, які їдуть із хлібом до Січі [11, 59]. 1762 р. датується листування Коша з комендантом фортеці Св. Єлисавети про порубіжні сутички запорожців із новосербами та новослобожанами. Кошовий скаржився, що Нова Сербія і слобожани захопили запорозькі землі, хапають без причин самих запорожців, заважають рибній ловлі, вирубують ліси. Відомо, що одного разу полковник Буго-Гардівської паланки Деркач силою зігнав новосербів із однієї з виділеної їм імперією ділянок.

Не було спокою і в стосунках новосербів із новослобідськими козаками. Адже останні, як і запорожці, також скаржилися Петербургу, що переселенці з Балкан відбирали з них худобу, сіно, змушували працювати на себе. У зв’язку з відсутністю чіткого розмежування новослобідської території з півночі, козаки вважали, що Нова Сербія зайняла частину їхньої землі з лісом, що завдало помітних збитків. 1759 р. сотники Устимович і Робота скаржилися уряду Єлисавети на утиски новосербських офіцерів, які примушували працювати на себе новослобідських селян [12, 17].

Українських мешканців “задніпровських” місць намагався захищати гетьман Розумовський, доводячи двору, що ці території належали запорожцям і “на призначених для поселення сербів місцях багато знаходиться сіл...”. Він (як і січовики) пропонував розмістити сербів у незаселених місцевостях. Але Петербург свого рішення не відмінив. Згодом Розумовський інформуватиме Сенат про те, що серби “у мешканців Крилова грунти і сінні луки забирають”, змушують козаків на них працювати [13, 85].

1764 р. Катерина ІІ ліквідувала Нову Сербію як військово-адміністративну одиницю, але козакам їх земель не повернула. Через рік кошовий отаман Петро Калнишевський із товаришами ставить у Петербурзі питання про знесення із території Запорожжя новосербських поселень і фортеці Св. Єлисавети. Урядова комісія, створена Романовою, вивчила "ландкарти" і, як пише О. Апанович, "наче визначила, що новосербські поселення справді розташовані на запорозьких землях, і розглянула проект" їх переселення. У грамоті на Січ цариця "не дуже виразно обіцяла запорожцям вирішити справу відповідно до їх прохання" [9, 242]. 1767 р. у наказі своїм посланцям запорожці виклали історію наступу на запорозькі володіння. У ньому говорилося, що під поселення Новослобідського полку при фортеці Св. Єлисавети та слободи Нової Сербії "вширину і вздовж немало землі, з лісами і рибними ловлями зайнято", а козаків Бугогардівської і Кодацької паланок, господарів цих земель, вигнали із зимівників [14, 237].

1768 р. запорожці знову підняли питання про незаконне захоплення їхніх земель новосербами. Згодом вони оголосили, що й створена на місці Нової Сербії Єлисаветградська провінція була створена на їхній землі [15, 23], підтверджуючи свої права на підставі ряду документів, зокрема, універсалу короля Стефана Баторія від 1576 р., грамоти царя Олексія Михайловича від 27.03.1654 р. та ін. У поданні в Сенат на поч. 70-х рр. козацьке військо висловило сподівання про повернення всієї землі, яка "за указом... імператриці Єлисавети Петрівни від гирла Тясмина, від польського кордону на сорок верст, до Нової Сербії і до того, що тепер пікінерному полку взята... так і та, що фортеці Святої Єлисавети та інші командири насильним, самовільним способом захопили" [16, 623-624]. Але невдовзі вільнолюбиве, демократичне Запорожжя було ліквідоване (як перед цим і Гетьманщина). У подальшому нащадки запорожців і балканців вже не маючи певних привілеїв і вольностей часів Нової Сербії і Січі потрапили в повну залежність від Російської імперії, де не мали можливостей реалізувати забезпечення своїх культурних, освітянських, мовних, національних потреб, що стало реальністю лише з відродженням держав українського і сербського народів. Відносно ж доль сербських родів у Центральній Україні, то через кілька поколінь вони розчинилися в тутешньому етнічному середовищі. Сліди залишилися лише в прізвищах і топонімах.

________________________________________________

1 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах. 1648-1651 годы. – М.; АН СССР, 1954. – Т. 11. – 558 с.

2 Реєстр Війська Запорозького 1649 року. – К.: Наук. думка, 1995. – 592 с.

3 Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К.: ВД "КМ Академія", 2002. – 187 с. Див. також: Стороженко А. Родіонъ Григорьевичъ Дмитрашко, полковник Переяславскій // Кіевская Старина. Т. XILI. – 1893. – Апрель. – С. 1-28.

4 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Том І. – К.: Білоцерківська книжкова фабрика, 1998.– С. 969.

5 Шевченко Ф.П. Вихідці з Балканських країн на Запоріжжі у XVIII ст. // Історія та історіографія України: Збірник наукових праць. – К.: Наук. думка, 1985. – С. 66-74.

6 Державний архів Кіровоградської області. – Ф. 304. – Оп. 1. – Спр. 618.

7 Полницкій А. Нападеніе гайдамаковъ на Карантинъ в Ягодной Долине въ 1750 году // Кіевская Старина. Том XXV. – 1889. – Май-іюнь. – С. 332-379. Див. також: Пивовар А.В. Поселення Задніправських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII ст. – К.: Академперіодика, 2003. – 336 с.

8 Шмитъ А. Краткій историческій взгляд на Херсонскую губернію // Труды Херсонского губернского статистического комитета. Книга первая. Часть 1-я. Материалы географии и статистики Херсонской губерніи. – Херсон: Губернская типографія, 1863. – С. 197-294.

9 Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

10 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. Видання друге, доповнене і перероблене. – К.: Наук. думка, 1994. – 228 с.

11 Мірущенко О.П. Регулювання російським урядом економічних відносин Гетьманщини та Нової Січі у 40-60-х рр. XVIII ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VII. – Запоріжжя: Тандем-У, 1999. – С. 53-61.

12 Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. – К.: УРЕ, АН УРСР, 1972. – 816 с.

13 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX века (1719-1858 гг.). – М.: Наука, 1976. – 307 с.

14 Скальковскій А. Исторія Новой-Сечи или последняго Коша Запорожскаго. – Одесса: Типографія А. Шульце, 1885. – Ч. ІІ. – Издание третье. – 359 с.

15 Эварницкий Д.И. Исторія запорожских козаковъ. Томъ первый. – С.-Петербургъ: Типографія И.Н. Скороходова, 1892. – 533 с.

16 Шимановъ А. Предсмертная поземельная борьба Запорожья // Кіевская Старина. Т. VII. – 1883. – Декабрь. – С. 600-637.

Оксана Коваленко (Полтава)

Спостереження над прізвищами гончарів Миргородського полку початку XVIII ст.

(за матеріалами переписної книги 1723 р.)

Важливою складовою частиною історичного пізнання є історична демографія. Неможливо скласти вірне уявлення про досліджувану територію місто чи село без вивчення соціального, професійного, національного складу населення, його чисельності, міґрації та розселення, станово-професійної структури. Саме тому для всебічного розгляду історії окремих полків України XVII-XVIII ст. необхідним є залучення джерел демографічного та антропономічного характеру, які характеризують окремі аспекти демографічної поведінки населення.

Метою даної розвідки є постановка питання про чисельність, статеву характеристику, структуру ремісничої категорії Миргородського полку, персоніфікація картини розвитку гончарства в окресленому регіоні. З'ясувати про традиції гончарювання на території м. Миргорода та полку, центром якого воно було на початку XVIII ст., допомагають різноманітні історичні відомості, в тому числі й статистичного характеру. Серед цих джерел, насамперед, слід назвати компути та ревізії. Оскільки одиницею оподаткування був двір, у списках вказувалася їх кількість та список власників. На жаль, на сьогодні основними відомостями, які визначаються за такими видами джерел, є чисельність населення та, рідше, їх майновий стан [3]. Проте, залучаючи методи мікроісторичних досліджень їх можна використовувати більш широко. Спостереження над антропонімією висвітлюють процес закріплення прізвищ різних категорій населення; доповнюють картину цехового ремісництва; показують майновий стан окремих груп ремісників; соціальне положення вдів у суспільстві та ін.

Проаналізовані відомості мають послугувати з'ясуванню місця гончарства серед міської ремісничої палітри, їх дані можуть бути використані для дослідження гончарства окремих осередків України нового часу в цілому. Авторкою вже проведений аналіз компутів Полтавського полку 1718, 1721 рр. задля реалізації аналогічних завдань.

Узагальнююча характеристика гончарських цехів XVII-XVIII ст. Лівобережної України була проведена у монографічному дослідженні Олеся Пошивайла, в якому знайшло своє відображення окреслення місця гончарських ремісничих прізвищ в історичній пам'яті населення [6, с. 74-98, 321-323]. Гончарство Миргородщини ХІХ ст. знайшло своє часткове відображення в праці етнографа Івана Зарецького. Зокрема, він розміщує Миргородський повіт на другому місці після Зіньківського за кількістю ремісників, зайнятих у гончарному промислі, якістю та різноманітністю виробів [2, c.4]. Проте, гончарство на теренах цього регіону у XVI-XVIII ст. окремо не досліджувалося. Найчастіше у компутах та ревізіях цехові міщани переписувалися окремо із зазначенням майнового стану. Таку структуру мають компути Полтавського полку 1718 р. [8], 1721 р. [9], ревізька книга Переяславського полку 1726 р.[7, с.7]. Слід відзначити, що ревізія Миргородського полку 1723 р. не розрізняє посполитих та ремісників. Цей приклад непоодинокий. Зокрема, у виданому О.М.Лазаревським "Описі Конотопської сотні 1711 р." такого поділу також нема [7, с.4]. А сотники Кобеляк та Великих Будищ у 1749 р. повідомляли, що за міщан вважають "неслужилих людей знатніх имуществом и грунтових" [5, додаток №3], інші ж вважалися посполитими, тобто якщо врахувати, що більша частина ремісників не мала достатньо майна для входження до цієї категорії, то їх переважну більшість не включали до категорії міщан. У випадках, коли ремісники у ревізії не виділені в окрему групу, у переписних книгах на ремісників вказує зазначена назва професії написана з великої літери, яка виступає у ролі прізвища. Пояснення такого явища може полягати у сфері обмеження міщанського елементу козацькою старшиною. Крім того, слід відзначити, що всі категоріальні межі в основному зникають після ревізії 1729 р., коли всі міщани переважно пишуться посполитими. А у 1724 р. у Російській імперії був запроваджений основний подушний податок, який сплачувався усім чоловічим населенням, окрім тих, що перебували на державній службі, що у певній мірі знівелювало різницю між посполитством та міщанством.

Усі сучасні прізвища Гончар та їх похідні термінологічно вказують на гончарське ремесло, засвідчують, що у роду їх носіїв були особи, які у XVII-XVIII ст. не лише формально носили це прізвище, але й займалися гончарством [6, с.323]. До нащадків прізвище переходило або у незмінному вигляді, або у видозміненому, серед яких найбільш вживаним було прізвище Гончаренко. Окремо зупинимося на спостереженні над прізвищами козаків та посполитих, внесених до переписної книги Миргородського полку 1723 р. Г.Швидько серед найхарактерніших шляхів утворення прізвищ виділила такі: від імен, від місця походження, особистісних особливостей людини та прізвища, що вказують на військові заняття носія, або його ремісничу чи промислову спеціалізацію [7, с.13-14].

У Миргородському полку були такі міста: Миргород, Городище, Кременчук, Хорол та сотенні містечка Багачка, Білоцерківка, Власівка, Остап'є, Говтва, Потоки, Сорочинці, Устивиця, Яреськи [1, с.22-23]. Саме за цими сотням проведений запис окремо козаків та посполитих.

Козаки у більшості не були носіями "ремісничих прізвищ". Так, в усьому полку зустрічаємо лише одного Гончара - Каленика Гончара та його сина Стефана з Устивиці [7, с.146], трьох Гончаренків - Якова, "можнейшего" козака з Миргорода [7, с.19], Василя та його брата Івана з Голтви [7, с.108] та Андрія Гончаренка з Остапівської сотні [7, с.112]. Це надзвичайно мало, зважаючи на те, що загальна кількість козаків була 4777 осіб. Цей факт свідчить про залежність "ремісничого прізвища" від соціальної категорії - посполитства, та пряму відповідність прізвища професії майстра, його носія. Окрім зазначеного, пояснення даного факту лежить у площині формування козацьких прізвищ раніше - у середині ХVІІ ст.

У категорії посполитих процес закріплення прізвищ на початку ХVІІІ ст. ще тривав. Свідченням цього є численні уточнення прізвища чи професії при їх неспівпадінні або наявності прізвиська, яке підкреслює певні особистісні риси. Наприклад, Грицко Косий ткач [7, с.286], Мусій Слюсар мірочник, Андрій Ковтунъ швець [7, с.282], Михайло Небідненко кушнір [7, с.282]. Серед гончарів Миргородського полку такий майстер був один. Це Матвій Гончар Печений [7, с.256] з м. Омельника. У компуті Полтавського полку 1718 р. аналогічний варіант фіксування прізвища й професії гончаря зустрічаємо також у єдиному випадку. Це Іванъ Харченко Гончаръ з с. Камянки, підданий пані Філіппової Чернячки [8, арк.20 зв.]. У першому випадку - наявності уточнення, особи бажали підкреслити свою професію або посаду, яка надавала певного соціального статусу. Наприклад, у Полтавському полку посада цехмістра гончарського цеху м. Полтави Яреми у компуті 1718 р. винесена як прізвище, а у компуті 1721 р. він вже зазначений як "Ярема Исаєнко цехмистръ". Аналогічно, у гончарському цеху м. Великих Будищ у 1718 р. очолює список прізвищ гончарів-цеховиків Яков Гончар Ключниченко, який у 1721 р. означений, як Яков Гончар цехмистр. Яков Гончар, скоріше за все, й у 1718 р. був цехмістром, оскільки починали перепис саме із цехмістра, а прізвище Ключниченко, утворилося внаслідок того, що він був сином ключника - підскарбія, який відповідав за збереження цехових грошей та розподіляв цехові видатки.

Крім того, приймаючи твердження, що носій "ремісничого прізвища" є ремісником відповідної спеціальності, повинні враховувати те, що деякі прізвища вже були стійко сформовані. Так, наприклад, у гончарському цеху м. Полтави зустрічаємо Ивана Різниченка, що за законами антропонімії мав бути сином чи онуком різника[7, с.9 зв.].

Останнє зауваження відносно закріплення прізвищ стосується відміченого, на матеріалах аналізованої ревізії 1723 р., факту, що у містах цей процес проходив швидше, про що свідчить переважаюча кількість уточнень професії саме серед міських ремісників.

Усього прізвище "Гончар" зафіксоване у 22 населених пунктах Миргородського полку (дані подані у таблиці №1). З них у 6 селах та 3 містечках воно згадується лише один раз, тому до розгляду вони залучатися не будуть.

Табл. № 1.

Назва (за оригіналом)

К-ть

с. Попувка (маєтность пана полковника Миргородского)

14

м. Сорочинці

10

с. Черевки (до города [Хоролу] належное)

8

м. Хомутець (маєтность пана полковника Миргородского)

7

м. Миргород

5

м. Потоки

5

с. Перевузъ (маєтность пана полковника Миргородского)

3

м. Хорол

2

с. Трубайці (до ратоша городового [м. Хоролу] прилеглое)

2

с. Зуєвці (до города [Миргорода] належное)

2

с. Вишняки (до города [Хоролу] належное)

1

с. Ерки (маєтность пана полковника Миргородского)

1

с. Бакумівка (маєтность пана полковника Миргородского)

1

с. Аврамовка (маєтность асаула полкового Миргородского Семена Галагана)

1

с. Петрувці (маєтность Вана Врублевского)

1

с. Милюшки (маєтность Івана Ломиковського)

1

м. Омельник

1

м. Голтва

1

м. Багачка

1

Усього:

67

Найбільша кількість гончарів - 14, зафіксована у с. Попувка Миргородської сотні , яке належало полковнику Данилу Апостолу. Усього дворів посполитих у селі нараховувалося 453, з них орієнтовно визначаєма мінімальна кількість ремісників - 37. Серед них переважають "Гончарі". Порівняймо: шевці-5, ткачі-9, ковалі-4 особи. Відмітимо нетиповість переважання гончарів над швецями та ткачами - традиційно найбільшими за чисельністю ремісничими цехами. Цей аналіз дає можливість поставити питання про існування у 20-х рр. XVIII ст. в с. Попувці невеликого осередку гончарного виробництва.

Також значною була кількість прізвищ "Гончар" у сотенному містечку Сорочинці - 10 осіб. Спектр ремісничих спеціальностей тут широкий - зафіксовано 10 видів професійних прізвищ. Найбільше ткачів - 17, швеців - 16; калачників - 7, кушнірів - 7. Це свідчить про функціонування містечка як достатньо потужного локального ремісничого центру поч. XVIII ст.

Традиційне переважання чисельності ткачів (11 осіб) спостерігаємо у м. Хомутці, яке також знаходилося у власності миргородського полковника. На другому місці за чисельністю, разом із шевцями, знаходяться гончарі (по 7 осіб).

Відзначимо незначну кількість гончарів у достатньо великому місті Хорол - лише 2. Проте вважаємо, що малочисельність гончарів у місті компенсувалася їх наявністю у належних до міста ратушних селах: Вишняках (1), Трубайцях (2), Черевках (8). Зупинимося на більш детальному аналізі перепису останнього села. Всього у ньому проживали представники 8 спеціальностей. Серед них найбільше гончарів – 8 осіб. По 4-3 майстра працювали у сферах ткацтва, ковальства та інших ремесел. Крім того, слід відмітити, що в невеликих населених пунктах майже всі ремісники носили прізвище за своєю професією. Наприклад, у містечку Кобеляки Полтавського полку усі особи, що мали прізвище Гончар, були приписані саме до гончарського цеху, й інших прізвищ у цеху не було [8, арк.136.]. У більших населених пунктах або у більш професійно-однорідних осередках переважали особистісні ознаки формування прізвища.

Відносно полкового міста Миргород, то кількість гончарів як у місті, так і у приписаних до нього селах у порівнянні з іншими категоріями, незначна - лише 5. Проте слід відмітити ряд цікавих моментів. По-перше, разом у переписному стовпці вказані Стефан Гончар та Микита Гончаренко, тобто найвірогідніше батько й син; по-друге, зазначена жінка - Горпина Гончарка. Це непоодинокий випадок у Миргородському полку: у с. Савинцях Сорочинської сотні до "можнейшей" категорії посполитих записана Евдокіа Гончарка [7, с.308]. У ревізіях вдови фіксувалися окремо зазвичай із припискою після імені чи прізвиська "вдова", тобто вони виступали власницями двору. Більша частина вдів відносилася до нужденного прошарку суспільства. Найчастіше прізвисько вдови завершувалося закінченням "-иха". У вищенаведених випадках характер утворення прізвищ інший. Проте твердити, що йдеться про жінок-майстринь чи про дружин або вдів гончарів бракує відомостей. Відмітимо у якості ілюстрації, що на поч. XVIII ст. був зафіксований й інший варіант написання прізвища у жінок, записаних до гончарного цеху м. Великих Будищ Полтавського полку. Усього до списків будищанських цеховиків було записано 8 жінок. Увагу привертає використання в якості прізвища означення Гончарна: у першому випадку це запис Пеприха Гончарна, другий – це, вірогідно, одна й та ж жінка Самуйлиха вдова (1718 р.) та Самойлиха Гончарна (1721 р.). [8, арк.77; 9, арк. 69]. Серед посполитих Миргорода зазначений якийсь Матвій Гончаров зять [7, с.186]. Принагідно зауважимо, що у козацьких компутах при подвірному характері перепису вказувалися батько та сини. У посполитських ревізіях уточнення за формулою "такого-то син" поодинокі, переважають "такого-то зять". Пояснення полягає не лише в тому, що для засвідчення належності до козацького стану треба було бути "з діда й отца" козаком, але й у значному поширенні на Полтавщині інституту приймацтва.

Окрім посполитих містечок і сіл у ревізійній книзі 1723 р. вказані піддані двох монастирів - Мгарського Лубенського та Пустинно-Никольського, серед яких в обох випадках знаходимо по одному прізвищу Гончар.

Незважаючи на те, що у Мгарському Лубенському монастирі серед посполитих названий лише один Юсько Гончар, можемо стверджувати, що гончарювання в обителі впродовж XVIII ст. (принаймні 1695-1775 рр., за які маємо відомості) існувало. Так, за коротким "списанням про спалення трапезної та створенням її знову" від 24 червня 1695 р. дізнаємося, що "за монастирем" були "гончарня і горн", які постраждали під час пожежі [6, с.31]. Проте вони були відбудовані й відновили свою діяльність, адже за "Повістю Мгарського Лубенського монастиря, про пожежу, що втретє сталася", дізнаємося, що станом до 5 серпня 1775 р. на території монастиря "на низу" розміщувалася в числі інших господарських будівель, аж поки не згоріли у пожежі: "баня, кушнірня, гончарня, шевня, бровар" [6, с.33]. Отже, гончарне виробництво у Мгарському монастирі у XVIII ст. існувало, спрямоване в основному, ймовірно, на обслуговування монастирських потреб. Описані відомості цікаві ще з тієї точки зору, що враховуючи специфіку гончарного ремесла, яка обумовлювала можливість майстрам працювати вдома, оскільки житло було одночасно й робочим місцем [6, с.75], фіксування окремих майстерень навіть для XVIII ст. є порівняно рідкісною справою.

Ревізія посполитого населення побудована за поділом на категорії: "можнійшие", "середніе" та "піші", стосовно яких є пояснення "весьма зубожалие" або "весьма знищаліе". Крім того, у поодиноких випадках наявна категорія "підсусідків, які мешкают в чужих хатах, а своїх дворов не імеют. Бардзе убогіе и весьма знищаліе". Уточнення змісту окреслених категорій знаходимо у ревізькій книзі Миргородського полку 1737 р. Так, "середніе" - "небольшие промисли и купечество имеючіе". Відносно найменш заможної категорійної групи, то її майновий стан обмежувався тими, хто "при городах в единих хатах живуть" і "з зажону и другой работизни кормляться" [3, с.89-90]. Ці господарства "піші", тобто не мають худоби.

Проаналізуємо майнове становище гончарів Миргородського полку.

Табл.№2.

Категорія

Кількість

можнейшие

9

середніе

24

пішіе

38

підсусідки

1

Найбільша кількість їх належить до групи піших (52 %), тобто основним доходом господарства виступало ремесло та традиційний невеликий город. Бідні родини переважали серед усіх посполитих не лише серед гончарів. Категорія піших серед посполитих становила більше 60 %. Група тих промисел, яких міг вважатися середнім, становила 33 %. Серед Гончарів зафіксована лише одна родина підсусідків, що обумовлювалося специфікою ремесла, яке визначало неможливість працювати при відсутності власного двору та хати.

Така ситуація поширення зубожілості гончарів-майстрів притаманна на початку XVIII ст. не лише для Миргородського полку. Так, матеріальне становище гончарних цехів Полтавського полку за видатковими джерелами 20-х рр. XVIII ст. також визначається як незадовільне.

Серед інших варіацій прізвищ на гончарську тематику у Миргородському полку, які підкреслюють зв'язок їх носіїв з гончарським виробництвом, задокументовані: у м. Остап'єму - козак Анток Глечиковъ, у м. Хоролі піші посполиті Іванъ Горшкорізъ [7, с.285], Петро Глиняний [7, с.214], Іванъ Цегельникъ [7, с.301].

Значне поширення гончарства у Миргородському повіті ілюструється також патронімічними топонімами, зокрема за описом Київського намісництва 1781 р., тут існували хутори: козака Гончара Остапівської сотні, у складі двох козачих хат, однохатний хутір козака Гончаренка Голтвянської сотні, козаків Гончаренків Яреськівської сотні, який складався з 5-ти хат виборних козаків, хутір, що належав сотнику Гончаренку, який являв собою одну підсусідкову хату (6, с. 323; 10, с. 124, 145, 150, 156).

Отже, матеріали компутів та ревізій початку XVIII ст. слугують цінним джерелом для соціальної історії України, в тому числі й для дослідження гончарського ремесла цього періоду.

________________________________________________

1 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648-1941 рр.) / Упоряд. Жук В.Н., Суховська З.М. - Полтава: ЕНТ, 2002. - 205 с.

2 Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. - Полтава: типолитография Л.Фришберга, 1894. - 126 + ХХІІ с.

3 Кулаковський В.М. Класове розшарування міського населення Лівобережної України у ХVІІІ ст. // Український історичний журнал. – 1980. - № 9. – С. 86-94.

4 Літопис Мгарського монастиря 1682-1775 / Підг. до друку В.Шевчука // Пам’ять століть. – 1997. – № 1. – С. 11-37.

5 Науковий збірник за рік 1924. Записки НТ в Києві історичної секції ВУАН під ред. М.Грушевського. – К.: Держ. видавництво України, 1925. – Додаток № 3.

6 Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства. - К.: Молодь, 1993. - 395 с.

7 Швидько Г.К. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. - Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. - 335 с.

8 ІР ЦНБ. - Ф.І. - Спр. І.54480. - Арк. 3-140.

9 ІР ЦНБ. - Ф.І. - Спр. І.54481 .- 210 арк.

10 Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. - К.: Наукова думка, 1989.- 389 с.

Юлія Пазиніч (Дніпропетровськ)

Аналіз наказів депутатів Законодавчої комісії

від українського шляхетства по складанню нового “Уложення”

Втрата Україною державності відбулася протягом 1764-1767 рр., коли російським урядом було ліквідовано гетьманство, а створена друга Малоросійська колегія поглинула український традиційний центральний інститут влади – Генеральну військову канцелярію, інші органи влади перетворювалися на департаменти новоствореної Колегії.

Мета даного дослідження полягає в тому, щоб визначити пріоритетні цінності та перспективи прагнень української еліти на фоні посилення тенденцій до централізації та уніфікації в Російській імперії. Проаналізувавши накази українського шляхетства під час роботи Законодавчої комісії 1767-1768 рр., ми можемо встановити, як саме вони сприйняли факт про остаточну ліквідацію української державності.

Зазначимо, що така тематика найбільшу увагу дослідників привернула наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., що знайшло відображення у працях Д. Багалія1, І. Теличенка2, Г. Максимовича3 та ін., на жаль, потім майже не розроблялася. Серед найбільш ґрунтовних сучасних досліджень слід виділити роботу американського історика З. Когута, який розглянув такі питання, як участь українців в роботі Комісії та особливості наказів від різних верств населення, і доводить існування тісного зв’язку між підтримкою української автономії та соціальною структурою Гетьманщини. Недостатня розробленість цієї теми обумовила написання даної роботи. Основним джерелом дослідження є «Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения»4.

Процес поглинання Української держави Росією був обумовлений загальноєвропейською тенденцією великих держав цього періоду до централізації. Для уряду імперії найбільшою проблемою була різноманітність в управлінні окремих територій, тому він взяв курс на уніфікацію державного ладу тих народів, які ще зберігали відмінності від російського зразка. За перші три роки свого правління Катерина ІІ побачила недоліки законодавства: велика кількість узаконень, недосконала відмінність між постійними і тимчасовими законами, і, нарешті, відмінність старих узаконень з новими законами. Це було причиною, що постійно перешкоджувала правильному ходу правосуддя. Для запобігання такого стану імператриця сама почала готувати наказ, який мав бути основою для проекту нового “Уложення”5.

Наказ Катерини ІІ переспівував ідеї західних мислителів Монтеск’є та Беккарії. 14 грудня 1766 р. Катерина ІІ звернулася до населення Російської імперії з маніфестом про заснування Комісії для складання проекту нового “Уложення” і про скликання до Комісії депутатів з усіх країв імперії6. Імператриця намагалася спрямувати делегатів у напрямку просвітницької реформи. Виборні депутати мали зібратися у Москві і представити накази різних верств населення для з’ясування необхідності громадянського ладу, суспільних потреб, а також бажаних змін. Виконання маніфесту було покладено на другу Малоросійську колегію, тому вже 1 березня Румянцев розпорядився, щоб депутати неодмінно зібралися 23 березня 1767 р.7

Вибори мали проходити окремо від кожного стану – від шляхетства, від козаків і від міщан; не мали права вибору лише власницькі й монастирські селяни. Так, деякі соціальні верстви населення отримали можливість у 1767 р. сформулювати свої потреби щодо політичного і соціального устрою. Проте, хоча склад Комісії характеризувався широким представництвом, перевага надавалася вищим верствам населення.

Територія України була поділена на 15 виборчих округів, в кожному з яких мали вибрати депутатів для роботи в Комісії: Новгород, Стародуб, Чернігів, Ніжин, Глухів, Гадяч, Сорочинці, Полтава, Козелець, Остер, Переяслав, Лубни, Прилуки, Погар, Запорозька Січ. Від Лівобережної України було обрано 34 депутата, серед яких 11 представляли шляхетство, 11 – козаків, 10 – міське населення, і лише 2 репрезентували Запорожжя.

До початку роботи Законодавчої Комісії статус української еліти не був остаточно визначений: вона виконувала всі функції дворянства, не маючи імперського рангу; вона володіла маєтками, але право на їх власність не було визнано законним; боролася за право на працю своїх селян; мусило іноді утримувати у своїх будинках російські війська8. Російський уряд не сприяв її соціальному утвердженню через схильність козацької старшини до самоврядування і автономії. Тому для українського шляхетства було дуже важливим отримання права називати себе в Комісії “благородним шляхетством і рицарством” і брати участь в її роботі на тих же підставах, що і російські дворяни. Це був крок до дворянської нобілітації української старшини і шляхетства.

Бажання українського шляхетства досягти зрівняння у станових правах і привілеях з російським дворянством знайшло своє відображення у наказах і проханнях малоросійського шляхетства. Але опозиційні настрої старшини вимагали давні права та привілеї. За багатьма пунктами вимоги були аналогічні тим, що зафіксовані у глухівській петиції, однак на відміну від вимог 1763 р., у 1767 р. українська еліта змогла сформулювати їх більш точно і більш аргументовано.

Таблиця основних наказів шляхетства побудована на підставі наказів, що ввійшли у збірник г-на Судієнка, який друкувався у 1888 р. у журналі “Киевская старина”. На відміну від таблиць, створених Зеноном Когутом, який тільки фіксував основні потреби станів, у нижченаведеній таблиці ми не тільки відмічаємо вимоги, а й вказуємо, у якому пункті наказу або прохання вони висловлюються, що надає можливість дослідити пріоритетність конкретної вимоги для представників окремого полку (У таблиці вжито скорочення „Пр” у розумінні „Проханння”).

Аналіз наказів депутатів від українського шляхетства9

Накази шляхтичів

Глухівського

Чернігівського

Прилуцького

Переяславського

Лубенського

Гадяцького, Полтавського і Миргородського полків

Малоросію свято, цілісно і непорушно утримувати та зберігати при усіх старих пожалуваних правах, привілеях, вольностях і звичаях .

1

11

1

1

6

Шляхетство і чиновників приєднати до російського дворянства і записати у Герольдію дворянами.

2

1

8

2

2

Зрівняти малоросійські чини з великоросійськими військовими і штатськими чинами.

1

Щоб шляхетські землі від усяких повинностей були вільні.

12

Щоб шляхетство крім державної податі було вільно від будь-яких робіт і поборів.

13

Збори з малоросіян зменшити й проводити за майновим цензом.

5

Записати посполитих за пропорцією майна і розділити на 5 статей: мощно-, середнє-, малогрунтові, бідні, дуже бідні.

2

Записати підсусідків

3

Зменшити рублеву платню

5

9

Зняти рублеву платню

Пр 4

Встановити рублеву платню лише з тяглих людей, які мають орні землі, а з тих, хто не має – по 50 коп.

3

Припинити генеральний перепис душ і маєтків.

Пр 4

Заборонити ставити постої у домах шляхтичів, старшини і чиновників.

5

7

11

Вказати і розташувати полки за одними містами, на незмінних квартирах.

15

6

Чинити консистенти згідно з справедливим рівнянням за пропорціями майна і кількості хат.

1

Утримувати консистенство у натурі, а не грошима.

Пр 4

Консистенсти є тягарем. Захищати малоросіян від образ з боку російських військ.

14

6

4

Звільнити від квартирування піхотного Ризького полку.

Пр 5

Заснувати у Малоросії університет, училища, будинок виховання для шляхетних дівчат.

6

3

4

Щоб всі недоїмки були вічно пробачені і нестягнуті.

7

10,1

Щоб внутрішні промисли були безмитні (за ввезену у Малоросію сіль, за відгін худоби, за вивіз пеньки).

8

11

3

9

Щоб зменшити мито на вивіз солі.

9

Щоб кожний шляхтич мав право на вільне, безмитне і безперешкодне винокуріння.

2

10

9

Затвердити навіки свободу шляхетства у покупці й продажу нерухомих маєтків та занятті виноробством.

2

Улаштувати козаків у кращій формі на государеву службу.

4

Мати земські суди, в яких суддів вибирати поміж себе.

5

2

Затвердити стародавнє право Литовського Статуту.

2

Пр 1

Обирати дворянських поводирів і чиновників вільними голосами.

6

Пр 2

Заборонити чужинцям купувати в Малоросії села, млини, землі й маєтки.

7

7

Підтвердити грамотами права шляхетства на села, землі і маєтки, якими були нагороджені ще гетьманом.

8

3

3

Дозволити українській шляхті вільну покупку козачих ґрунтів, ствердити грамотами тих, хто купив.

8

Пр 3

Кожному поміщику скласти межові і затвердити маєтки грамотами.

10

Заснувати державний банк за зразком російського банку для дворян.

16

10

Учинити ревізію, зрівняти козаків і посполитих у повинностях.

4

1

Українські шляхтичі в наказах висловили бажання зберегти і не порушувати всі стародавні права і вольності, Литовський Статут, обирати вільними голосами на посади і чини між собою.

Українські шляхтичі прагнули зрівнятися у правах з російським дворянством (цікаво, що на фоні основної вимоги шляхтичів про їх прагнення до нобілітації, у наказі від Лубенського полку цього питання навіть не піднімають) – наведення цих вимог, у першу чергу, показало пріоритетність для шляхетського стану вимог політичного характеру.

Важливе місце у наказах посідала зацікавленість шляхетства у забезпеченні гідного економічного життя, для чого вони прохали затвердили їхнє право на вільну безмитну торгівлю і промисли, винокуріння, вільної покупки нерухомості, в тому числі козачих ґрунтів, підтвердити грамотами власність на села, землі і маєтки, звільнити шляхетські будинки від постоїв, податків.

Шляхетство Прилуцького полку прохало про полегшення населення, яке слід розрізняти за майновою ознакою; Лубенський полк пропонував розділити посполитство на п’ять розрядів в залежності від їх майна, записати підсусідків, зменшити або зняти рублеву платню, припинити перепис населення; Глухівський полк прохав, щоб рублеву платню збирали лише з тяглих селян, а з безземельних по 50 коп.; Чернігівський полк проявив турботу про становище козаків, вимагаючи для них більш гідної служби.

Аналізуючи накази від шляхетства, ми дійшли висновку, що вимоги Лубенського полку були найрадікальніші і переважно політичного характеру. На відміну від інших полків, лубенські шляхтичі не дбали про приєднання їх до російських дворян, про зрівняння з російськими військовими і цивільними чинами; не просили заснувати університет і банк на зразок Росії; не робили акцент на економічній сфері життя – не претендували на безмитну торгівлю, зайняття промислами, винокурінням, ввезенням солі; не виступали за звільнення шляхетських домів від робіт, податків, постоїв, хоча і заявляли, що консистенси є тягарем для українців, яких треба захищати від образ, спричинених російськими полками, вони пропонували утримувати останніх не грошима, а у натурі і чинити згідно зі справедливим рівнянням за пропорцією майна і за кількістю хат; вони просили дозволити покупку козачих ґрунтів і не стягувати недоїмки. Але серед головних вимог переважали політичного характеру по збереженню традиційного автономного устрою і українських звичаїв – затвердити право Литовського Статуту і дозволити вибори української старшини і чиновників вільними голосами. Не дивно, що саме депутат Лубенського полку Григорій Полетика на зібранні Законодавчої комісії у 1768 р. взяв активну участь, виступивши з критикою запропонованого імператрицею Проекту нового “Уложення” і запропонувавши програму по збереженню української автономії.

Усі ці вимоги еліти продемонстрували прагнення консервування українських традиційних порядків і автономного устрою, а також незадоволення нововведеннями і реформами, що призводили до уніфікації життя за загальноросійським зразкам і своїм чітко невизначеним соціальним статусом, що спричинило актуальні життєві вимоги по зрівнянню українських чинів з російськими і приєднання шляхетства до російського дворянства. Високий рівень освіченості і політичної грамотності детермінував усвідомлення її представниками необхідності надання молоді гарної освіти. Серед наказів були вимоги заснувати університет, училища і пансіони для шляхетних дівчат. На зразок Росії вони вимагали заснування державного банку. Отже, шляхетство хотіло придбати ті переваги, якими користувалася російська знать, зовсім не втрачаючи власних вільностей і тих привілеїв, якими володіла з литовських часів.

Український народ не зупинився лише на складанні наказів, а через А.І. Бібікова депутати, обрані за Маніфестом від 14 грудня 1766 р., надали імператриці «Прошение», в якому висловили потреби, прохання і недоліки, що обтяжували їхні свободи, привілеї, вільності і звичаї. Сенс потреб зводився до наступного: збереження і цілість усіх попередніх прав, привілеїв, вільностей і звичаїв усіх загально і кожного окремого чина – шляхетства, духовенства, міщанства, козацтва і всього народу; встановити малоросійські уряди на підставі їхніх прав і привілеїв, тобто, щоб цивільні й земські справи управлялися і судилися за своїми, військові за своїми, а міщанські за своїми давніми правами і ніколи б одні справи з іншими не змішувалися; внутрішні установи – оподаткування, висилка на роботи та інші, що чиняться центральним урядом без їхньої згоди, - сприяють образі і обтяженню, бо такі установи за привілеями повинні діяти зі спільної згоди шляхетства і чиновників; український народ обтяжують подушний перепис населення, рублева плата, покладена для утримання 6 драгунських полків, опис земель і маєтків, збір квартирних грошей, якщо хто не бажає постоїв у своїх будинках. Депутати прохали відвернути всі такі нововведення, що обтяжували, і не робити їх надалі, а податі і побори встановити постійні10.

Урочисте відкриття засідання Законодавчої комісії почалося у Москві 30 липня 1767 р., а 21 серпня того ж року обговорювалося питання про визначення статусу дворян. У дискусії слово взяв український депутат від шляхетства Г. Полетика, автор «Історичної довідки: на якій підставі Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася Російським договорам, і патріотична думка про те, як її тепер можна влаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для Російської держави». У виступі на засіданні Полетика відстоював усі перелічені ним традиційні права і привілеї української старшини: управління Україною має здійснювати шляхетство; шляхта має право видавати чи відміняти закони, а імператор – тільки формально їх затверджувати; шляхта вирішує всі внутрішні справи, визначає і стягує податки; обрання на українські цивільні й військові посади лише представників малоросійської шляхти; заборона ув’язнення шляхетства, крім як за серйозний злочин; право шляхти на судову владу над своїми підданими; право шляхти на вільний виїзд за кордон без отримання спеціального дозволу; вільне розпорядження своїм рухомим і неруховим майном; вільне використання своєї власності; звільнення від усіх податків крім невеликого земельного; вільна торгівля без сплати тарифів і податків; по смерті іноземця спадок має отримати землевласник, на землі якого він жив; звільнення шляхетських домів від постоїв російських полків; недоторканість житлової власності шляхти; право вирубувати ліси, займатися полюванням і рибальством на державних землях11.

Вимоги депутатів від України, а також інших країв – Лівонії, Естляндії, Фінляндії і Смоленська, були відкинуті через «перебільшення їх повноважень». Нехтування бажаннями народів було детерміновано несумісністю пропозицій депутатів про збереження автономного устрою з світоглядом Катерини ІІ, яка вважала самодержавство єдино можливим правлінням для Російської імперії, а інше правління шкідливим її інтересам («лучше повиноваться законам под одним господином, нежели угождать многим»12). Імператриця визнала за собою помилку на дозвіл участі в роботі Законодавчої комісії депутатів від приєднаних держав, опозиційний настрій яких не являв собою реальної загрози через відсутність в них державних інститутів влади. У 1768 р. Законодавча комісія була розпущена на невизначений термін під приводом розпочатої російсько-турецької війни.

________________________________________________

1 Багалей Д. И. К истории Екатерининской комиссии для составления Проекта нового уложения. - К., 1885.

2 Теличенко И. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии // Киевская старина. – 1890. – № 7.

3Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 г. – Нежин, 1917.

4 Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения // Киевская старина. – 1888. - № 5.

5 Сборник РИО. – Т. 4. – СПб., 1869. – С. 1.

6 Тамсамо. – С. 1, 2; Выборы в Глухове.// Киевская старина. – 1888, кн. 6. – С. 189.

7 Там само.

8 Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – Вип. 2. - К.: Основи, 1996. – С. 127-128.

9 Наказы и Прошения малороссийского шляхетства // Киевская старина. – 1888. - № 5. – С. 3-70.

10 Прошение малороссийских депутатов… – С. 177-184.

11 Сб. РИО. – Т. 36. – СПб., 1882. – С. 346-356.

12 Наказ Ее императорского Величества Екатерины ІІ учрежденной комиссии о составлении проекта Нового уложения. – 1770. – С. 5.

Віталій Яремченко (Полтава)

Землеволодіння Данила Апостола на Полтавщині

Данило Павлович Апостол, поза всяким сумнівом, належить до видатних діячів козацької старшини часів Гетьманщини. Наділений природним хистом та тонким розумом, він умів передбачати події та повертати їх на свою користь. Увагу дослідників привертала, передусім, його реформаторська, правова, економічна діяльність. Але не слід забувати, що він також був одним із найбільших землевласників на Україні. У його володіннях проживали тисячі підданих селян. Мав землі як в ранговому, так і в приватному користуванні. Проблема козацько–старшинського землеволодіння вже порушувалася у вітчизняній історіографії. Але питання землеволодіння Данила Апостола детально не досліджувалося.

Основними формами земельного володіння козацької старшини на Лівобережній Україні в кін.XVII – на поч.XVIII ст. було:

– приватне землеволодіння (“зуполное”, “неподвижное”, “полное”, “свободное”, “вечное”), з правом вільно розпоряджатись цими землями: продавати, купувати, передавати, дарувати, спадкувати. Гетьманські універсали закріпляли маєтності “в спокойное и свободное владение”, “утверждаючи те маетности вотчину и в род их неподвижно”1;

– тимчасове землеволодіння, яке складали так звані "рангові маєтності", що надавались козацькій старшині та урядовцям тимчасово, лише на період перебування їх на посаді; маєтності "для вспартя [підтримки] господарства за услуги войсковые"2 або "в посессію” [оренду]"3.

Причому, у цей час кількість перших невпинно зростає, а других – постійно скорочується. До того ж, поступово зникає відмінність між "зуполними" і тимчасовими володіннями. Так, гетьман І.Скоропадський своїм універсалом віддав сотнику глинському Лубенського полку Афанасію Жуковському с.Сурмачовку "до ласки войсковой в зуполную посесію" [довічну оренду]4.

Найбільшими земельними власниками в лівобережних полках були гетьмани, генеральна старшина, полковники та вище духовенство. У кін. XVII ст. починає формуватись велике старшинське землеволодіння. Саме на цей період припадає також формування володінь родини Апостолів, яке розпочалося ще за Павла Єфремовича. Важливим джерелом для вивчення цього питання є матеріали "Генерального слідства про маєтності". Слідство проводилось у 1729-1730 рр. за наказом гетьмана Д.Апостола. Метою його було врегулювання земельних відносин. Дані слідства дають можливість прослідкувати процес становлення старшинського землеволодіння роду Апостолів. Перші відомості про нього відносяться до середини XVII ст. У "Генеральном следствии о маетностях Миргородскаго полка 1729-1730 г.", зокрема, зазначається, що села Хомутець і Бакумівка ще до відходу з Польської області від князя Вишневецького надані були полковнику миргородському Павлу Апостолу5. Це трапилось не пізніше 1651 р., оскільки, як відомо, князь Ієремія – Ярема Вишневецький помер 10 серпня 1651 р. Упродовж 1664-1672 рр. Павло Апостол - миргородський і гадяцький полковник скуповує землі в Хомутці і Бакумівці Миргородського полку. 1672 р. у Гадяцькому полку купує в с.Харківцях ліс на р.Хорол6. Очевидно, що на той час Павло Єфремович мав вже значні володіння, оскільки 1670 р. на своїх землях він уже засновує Михайлівський монастир, якому передає у власність підданих селян та водяний млин у с.Портянках на Пслі7. Після смерті Павла Апостола покровителем монастиря став його син Данило. Значний внесок у розвиток монастиря зробила дружина Данила Апостола Уляна.

Посівши полковницький уряд 1682 р., Д.Апостол продовжує політику свого батька. Нова українська шляхта, а серед неї і Апостол, прагне зміцнити своє політичне становище матеріальними надбаннями – володіннями, даними в особисту власність на основі царських жалуваних грамот. 1689 р. енергійний полковник дістав від І.Мазепи гетьманський універсал на Хомутець, Бакумівку та Фидрівку8. Уже в наступному, 1690 р., він отримує "предостойнейшие" монарші жалувані грамоти, якими підтверджувались вже існуючі володіння і, зверх того, закріплювались нові: с.Верчуни (Вергуни), 209 дворів9 і с.Перевіз (99 дворів), яке спершу належало до сотні, а згодом перейшло у володіння Апостола "за верные и значные его службы во владение вечное"10. У такий спосіб він закладає основу своєї приватної земельної власності.

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Д.Апостол, будучи полковником, скупив землі в багатьох селах Миргородського, Полтавського, Чернігівського полків. Причому частина із них була "пустовскими", тобто ніким не зайнятою. На цих землях Апостол "осаживал" [поселяв] людей. У 1710 р. він отримав жалувану грамоту, згідно з якою за ним утверджувалось вже 11 сіл, придбаних таким чином11. Скуповував землі в Хомутці, Сорочинцях, Бакумівці, Попівці, Кибинцях. Поблизу останніх в урочищі Шарківщині поселив слободу, теперішнє село Шарківщину12. Таким же чином, наприклад, було "на пустом селище" заселене с.Фидрівка в Говтвянській сотні Миргородського полку (тепер с.Федорівка), спустошене ще 1658 р. татарами13. На момент проведення Генерального слідства про маєтності в ньому налічувалося вже 238 дворів. У Понорницькій сотні Чернігівського полку засновує однойменну слободу Данилівку14. У Полтавському полку було "при віннице полковника Миргородского п[а]на Павла Апостола в сотне Великобудиской 11 дворов людей поселенных, на власной купленной земле"15. Купує хутір Павловщину на Чернігівщині (16). Таким чином, можна виділити декілька шляхів отримання земельних володінь Апостолом: у спадщину, за вислуги, заселені на пустих землях, куплені маєтності.

Апостол належав до найближчого оточення гетьмана Івана Мазепи, був одним із організаторів антимосковського повстання. Восени 1708 р. він виступив ініціатором переходу І.Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ. Але невдовзі, виконуючи таємне дипломатичне доручення, опинився в російському таборі Петра І. Після Полтавської битви Д.Апостолу вдалося не лише втриматись на посаді та зберегти свої володіння, а й приєднати до них нові "во вечное владеніе" – с.Попівку в Полковій сотні (не плутати з Попівкою Хорольської та Говтвянської сотень)17, с.Савинці18 та с.Сухорабівку по жалуваній грамоті "от Рождества Христова 1710 годов"19. У Полковій сотні йому належали також с.Сорочинці (тепер с.Малі Сорочинці)20 та Єрки21, у Сорочинській сотні – с.Обухівка і Портянки (тепер урочище поблизу с.Куйбишеве Шишацького р-ну). На останнє отримав гетьманський універсал, який у 1724 р. був втрачений22. Своєю резиденцією він обрав сотенне містечко Великі Сорочинці, у якому мав полковницький двір та 4 шинки. Поблизу останніх, у степу, стояв хутір пана полковника23.

Усі маєтності утворювали декілька ключів з центрами в Хомутці, Великих Сорочинцях, Фидрівці та Вергунах. Землі розміщувалися навколо центральної садиби – двору, яким керував спеціально призначений управитель.

Важливі відомості, що стосуються землеволодіння Д.Апостола та його родини, містяться в "Щоденнику" Петра Апостола. Автор його перераховує міста і села, які належали родині полковника. Очевидно, після арешту Д.Апостола та його ув’язнення батькове майно було розділене між синами. Петрові дісталася частина володінь. Серед інших записів у "Щоденнику" є й такий, зроблений 17 липня 1725 р.: "Число всех косарей: в Хомутце 120, Поповке 200, Бакумовке 40, Черевках 15, Ерках 38, Зубовке 30, Сорочинцах 22"24. У числі своїх володінь він називає с.Черевки і Зубівку. Село Черевки у першій половині XVIII ст. часто переходило від одного власника до іншого. Спочатку належали кременчуцькому сотнику Максиму Євстратієвичу та його сину Омеляну. 1716 р. були надані полковому писарю Петру Лескевичу (Лесневичу)25. У "Компуті і ревізії Миргородського полку 1723 р." вони вже значаться ратушними26. Наприкінці XVIII ст. село знаходилося у володінні графа О.А.Безбородка і полкового осавула А.Кондискалова. Поряд з іншими маєтностями згадуються також с.Олихвирівка та Опанасівка, що належали до Сорочинської сотні27. Далі приводиться список "конских заводов и скота: в хуторе Стовбинском, в хуторе Глобинском, в Пустовойтовом, в Кибинском, в Новачисе (Павлусевого стада)"28. Кінські заводи з прилеглими сільськогосподарськими угіддями становили значні земельні володіння. До них належали стайні, зимівники, загони, пасовища, сіножаті. Крім того, у самому Миргороді Апостолу належав "дворец п[а]на полковника приежджий, в нем живет Самойло Чапулка"29.

Окрім особистого збагачення Данило Апостол, перебуваючи на полковницькому уряді, починає роздавати землі старшині у повне чи тимчасове володіння на території Миргородського полку. Особливо великого розмаху ці роздачі набувають в період гетьманування І.Самойловича. Таким чином він прагне заручитися підтримкою в колах козацької старшини та зміцнити українську шляхту. З 1688 по 1726 р. особисто Апостолом було роздано 1397 дворів у 19 селах та містечках Миргородського полку. У першу чергу Апостол обдаровує маєтками своїх родичів. У 1702 р. віддає у власність, а 29 червня 1709 р. підтверджує за своїм племінником Яковом Апостолом с.Аврамівку Хорольської сотні30. Універсалом від 1711 та 1715 р. наділив маєтностями сина генерального осавула І.Ломиковського, одруженого на Тетяні Апостол. Ломиковський отримав у володіння с.Шафоростівку, Ярмаки та Милюшки – 168 дворів31. "Милому зятеве нашему" Петру Кулябці надав у завідування село Радилівку з дозволом посполитими людьми "зуполне владети"32. П.Кулябка за Ганною Апостоловою одержав також с.Шишаки з присілком Клепачами33 та с.Вербки34. Андрій Горленко, бунчуковий товариш Прилуцького полку, який узяв шлюб з Марією Данилівною, отримав у володіння "в послушание для роботизни домовой" с.Ковалі і Зубані з 166 податними дворами35. Нерідко роздача землі йшла в розріз з інтересами рядового козацтва і селянства. Так, козаки с.Турбаї були виписані Апостолом із реєстру та перетворені на залежних селян.

Таким чином, на початку XVIII ст. Данило Апостол зосереджує в своїх руках всю повноту влади та стає найбагатшою людиною в Миргородському полку. Цьому сприяв унікальний випадок, коли полковницький пірнач упродовж трьох поколінь утримували в своїх руках представники родини Апостолів: батько, син та онук. Тільки на території Миргородського полку Апостолу у 19 селах та містечках належало щонайменше 3430 селянських дворів в “зуполному” та тимчасовому володінні. Іншими великими власниками на території полку були його зяті: І.Ломиковський, П.Кулябка, А.Горленко. Крім Миргородського у Апостола були володіння і в інших полках: Гадяцькому, Полтавському, Чернігівському, Переяславському. Причому ці маєтності постійно збільшувалися. У своєму розпорядженні Данило Апостол мав також двори у Києві, Коропі. У маєтках побудував численні млини, цегельні, винокурні, броварні, солодовні, тримав шинки, торгові ряди, перевози. Подібно до Апостолів в Миргородському існували полковницькі династії Полуботків та Лизогубів в Чернігівському, Горленків у Прилуцькому полках. Так, за Полуботками числилось 1609 дворів36, за С.Лизогубом – 117037. Представники козацької старшини були відомі своїми багатствами не тільки в Україні, а й в усій Російській імперії. Окрім рангових та особистих володінь полковники розпоряджалися також полковою казною, допускаючи при цьому великих зловживань. Збереглись відомості, що полковник Д.Апостол протягом десяти років тримав у себе зібрані гроші, посилаючи до гетьманського скарбу всього тисячу золотих на рік38.

З часу обрання гетьманом Апостол стає найбільшим землевласником на Лівобережній Україні. 26 травня 1730 р. Анна Іоанівна дарувала жалувану грамоту, згідно з якою Д.Апостолу на уряд гетьманства відводились Гадяцький ключ „зо всеми доходами”39, Ропська і Шептаківська волость, одне містечко, десятки сіл та хуторів із загальною кількістю 4167 дворів посполитих, і, зверх того, "на содержание доктора, лекаря и аптеки по 600 рублей ежегодно из войскового скарба"40. Із "Веденія Полку Гадяцкаго городов, сел и деревень" гадяцького полковника Михайла Милорадовича, складеного в 1723 р., можна судити про розміри Гадяцького замку: "Маетности, которые до замку Гадяцкаго належать: город Гадяч, село Хиц, село Капустинце, село Будища, село Плешивец, село Велбувка, село Свинарная, село Сергіевка, село Липова – Долина, село Опанасовка, город Зеньков, село Павловка, село Перька, село Дейкаловка, город Опошное, село Батки, село Лазки, село Глинско, село Зайчинце, село Млини, село Будища, которое и Штеповскою называется, село Поповка, город Куземин, село Бельско, село Буди, город Гнунь, село Комиши, село Шинкгиреевка, местечко Веприк, местечко Ковалевка, село Романовка”41. Всього міст і сіл до замку Гадяцького „прислужающих” 31.

З моменту обрання гетьманом Данило Апостол розгортає активну діяльність по впорядкуванню суспільно-політичного життя Гетьманщини. Головним було питання козацької власності на землю. З метою його врегулювання започатковується ряд політичних, судових, економічних реформ. За наказом гетьмана у лівобережних полках проводиться Генеральне слідство про маєтності. У ході перевірки були виявлені численні зловживання з боку козацької старшини та гетьманської адміністрації. До державного фонду повертаються незаконно привласнені землі. Повернуто володіння, що належали на гетьманську булаву, наприклад, с.Давидівка в Пирятинській сотні Лубенського полку42. Більшу частину реквізованих земель становили володіння Анастасії Марківни Скоропадської, дружини колишнього гетьмана43. У більшості випадків за повернення під гетьманську владу виступало залежне населення цих сіл (підсусідки, посполиті селяни). За рахунок вилучених маєтностей було поповнено державний земельний фонд.

Доповнює дані Генерального слідства "Табель, сколько в малороссийских полках во владении состояло подданных, подлежащих на достоинство гетманское" у І.Мазепи, І.Скоропадського, Д.Апостола, К.Розумовського, складений 1764 р. після остаточної ліквідації інституту гетьманства44. На Апостола в Ніжинському полку припадало – 442 двори, у Київському – 258, Переяславському – 1438, Гадяцькому – 3242, Стародубському – 3522, Прилуцькому – 0, Чернігівському – 0, Полтавському – 111, Лубенському – 90. Всього – 9103. Але в переліку полків, на що мало звертали увагу, відсутній Миргородський полк, в якому Апостолу щонайменше належало 3430 дворів, та дані по Чернігівському полку, де він володів 229 дворами45. За попередніми підрахунками, у 7 полках Лівобережної України йому належало 12762 податних двори (у 93 містах і селах). Можна порівняти розміри гетьманських володінь за кількістю селянських дворів: за І.Мазепою – 19654, І.Скоропадським – 19882, К.Розумовським – 9628. Простежується загальна тенденція до зменшення гетьманського землеволодіння. Це пояснюється, в першу чергу, скороченням земельного фонду і тим, що царський уряд вбачав в українських гетьманах носіїв малоросійського сепаратизму та всіляко намагався обмежити їх політичну незалежність шляхом звуження економічної бази.

Після смерті Данила Апостола всі володіння перейшли у власність його сім’ї. Удові гетьмана Уляні Василівні Апостол царський уряд призначив щорічну пенсію в розмірі 3000 крб. із грошей, що збиралися з колишніх гетьманських маєтностей46. 28 травня 1734 р. разом із дітьми вона отримала "высочайшую" грамоту на володіння свого чоловіка. Ще на початку ХІХ ст. частина володінь залишалася в руках численних нащадків гетьмана. Останньому представнику роду Апостолів по чоловічій лінії, правнуку Д.Апостола, Михайлу Даниловичу, полковнику Ямбурзького кірасирського полку по ревізії 1782 р. у м.Хомутці, с.Попівці з слободою Клюшниковою належала 8051 душа “обоего пола”; с.Констянтинівка Київської губернії (1811)47.

Данило Павлович Апостол міцно увійшов у коло української еліти. Рід Апостолів швидко українізувався та пустив своє коріння на Гетьманщині. Укладав династичні шлюби з багатьма впливовими старшинськими родами: Іскрицьких, Жураковських, Дунін – Борковських, Ломиковських, Кулябків, Горленків, Кочубеїв, Скоропадських, Херасків. Данило Апостол зосередив у своїх руках не тільки всю владу на території Гетьманщини, а й велетенські маєтності, що ставили його в ранг одного з найбагатших і найвпливовіших людей у Східній Європі. Левова частка його володінь знаходилася на Полтавщині. Як і інші представники козацької старшини, він дбав про захист інтересів своєї родини та примноження її багатств. Своїми заходами сприяв зміцненню української шляхти, був її яскравим представником та захисником її інтересів.

_________________________________________________

1 Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. – Чернигов: Типография Губернского Правления, 1892. – С. 93.

2 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729 – 1730 г. // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Вып. 9-й. – Полтава: Электр.Тип. Г.И.Маркевича, 1912. – С. 136.

3 Український Архів. Т.4: Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку. – К.: Всеукраїнська Академія Наук, 1931. – 185 с. – С. 16.

4 Там само. – С. 9.

5 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 145.

6 Апостолы // Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – Т.1: А – Д. – К.: Типогр. Т – ва Р.Л.Фронцкевича и Ко, 1908. – С. 6.

7 Магда В., Хурса В. З Хаток бачив увесь світ. – Шишаки: «Гадяч», 2003. – 110 с. – С. 24.

8 Апостолы // Модзалевский В.Л. Вказана праця. – С. 7.

9 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 130.

10 Там само. – С. 137.

11 Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. – К.: Наук. думка, 1986. - С. 22.

12 Апостолы // Модзалевский В.Л. Вказана праця. – С. 7.

13 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 134.

4 Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. – С.137.

15 Арк.16. ЦДІА України. Ф. 94. – Ок.З.од.зб.1. Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку.

16 Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. – С. 137.

17 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 128.

18 Там само. – С. 138.

19 Там само. – С. 134.

20 Швидько Г.К. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – С. 330.

21 Там само. – С. 315.

22 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 138.

23 Швидько Г.К. Вказана праця. – С. 331.

24 Дневник Петра Даниловича Апостола (май 1725г. – май 1727г.) с предис. А.Л.[Лазаревского] // Киевская старина. – 1895. – Том L. – июль. – С. 115.

25 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 129.

26 Швидько Г.К. Вказана прця. – С. 317.

27 Дневник Петра Даниловича Апостола. – С. 106.

28 Там само. – С. 119.

29 Швидько Г.К. Вказана праця. – С. 314.

30 Апостолы // Модзалевский В.Л. Вказана праця – С. 9.

31 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 128.

32 Там само. – С. 174.

33 Там само. – С. 130.

34 Малама П.Н. К истории села Малыя Крынки // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 8-й. – Полтава: Электр.Тип. Г.И.Маркевича, 1912. – С. 1.

35 Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С. 131.

36 Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. – С. 156.

37 Там само. – С. 151.

38 Дядиченко В.А. Нариси суспільно – політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К.: Видавництво АН УРСР, 1959. – 532 с.

39 Гуржий А.И. Вказана праця. - С. 210.

40 Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – С. 442.

41 Скитский И.И. Купчая крепость гетмана Разумовского и другие документы XVIII века, относящиеся к землевладению гетманской и сло-бодской Украины. Приложение №2-й. Ведение Полку Гадяцкого городов, сел и деревень // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Вып. 11й. – Полтава: Электр.Тип. Г.И.Маркевича, 1914. – С. 105.

42 Український Архів. Т.4: Генеральне слідство про маєтності Лубенсь-кого полку. – С. 29.

43 Український Архів. – Т.1: Генеральне слідство про маєтності Старо-дубського полку. – К.: Всеукраїнська Академія Наук, 1929. – 576 с.

44 История Украинской ССР. – К., 1969. – Т. 1. – С. 325.

45 Панашенко В. Бунчукові, військові і значкові товариші в Гетьманщині // Істину встановлює суд історії. – К., 2004. – Т. 2. – С. 296.

46 Апостолы // Модзалевский В.Л. Вказана праця. – С. 7.

47 Там само. – С. 10.

Додаток

№ пп

Населений пункт

Дворів

Територія

Власники

Київський полк

1.

Євминка

зі слободою, с.

194

Острицька сотня

Полковник К.Солонина, І.Мазепа, І.Скоропадський, А.М.Скоропад-ська. Жалуваною грамотою 25.05.1730 призначено на гетьман-ську булаву (по 10 пункту).

2.

Рудківка, с.

64

Бобровицька сотня

Полковник К.Солонина, І.Мазепа, І.Скоропадський, А.М.Скоропадська. Жалуваною грамотою 25.05.1730 призначено на гетьманську булаву (по 10 пункту).

Лубенський полк

3.

Давидівка, с.

64

Пирятинська сотня

Полковник лубенський Л.Свічка, його син Лукіан Свічка, 1721 р. відібране на гетьмана І.Скоропад-ського, А.М.Скоропадська. Повернуто на ранг гетьмана.

Миргородський полк

4.

Бакумівка, с.

158

Полкова сотня

П.Є.Апостол, жалувана грамота 1690, 1710 р.

5.

Баранівка, с.

118

Сорочинська сотня

До 1723 р. – ратушне

6.

Великі Сорочинці, м.

770

Сорочинська сотня

7.

Великий Пере­віз, с.

99

Шишацька сотня

Жалувана грамота 1690 р.

8.

Верчуни, с. (Вергуни)

209

Хорольська сотня

Жалувана грамота 1690, 1710 р.

9.

Єрки, с.

Полкова сотня

10.

Зубівка, с.

79

Полкова сотня

11.

Обухівка, с.

107

Сорочинська сотня

12.

Олихвіровка, с.

31

Сорочинська сотня

Полковий хорунжий І.Черкес

(до 1723 р.).

13.

Опанасівка, с. (Панасівка)

42

Сорочинська сотня

14.

Попівка, с.

475

Полкова сотня

Жалувана грамота 1710 р.

15.

Портянки, с.

44

Сорочинська сотня

Д.Апостол по гетьманському універсалу, втраченому 1724 р.

16.

Савинці, с.

165

Сорочинська сотня

Жалувана грамота 1710 р.

17.

Сорочинці, с. (Малі Сорочинці)

Полкова сотня

18.

Станки, с.

21

Хорольська сотня

Д.Апостол по гетьманському універсалу, втраченому 1724 р.

19.

Сухорабівка, с.

118

Говтвянська сотня

Жалувана грамота 1710 р.

20.

Турбай, с. (Турбаї)

248

Остапівська сотня

Д.Апостол по гетьманському універсалу, втраченому 1724 р.

21.

Фидрівка, с. (Федорівка)

238

Говтвянська сотня

Осаджена Апостолом.

Жалувана грамота 1710 р.

22.

Хомутець, с.

360

Полкова сотня

1620 р. шляхтич І.Чернишевський, 1621 р. К.Вишневецький, 1659 р. П.Є.Апостол, Д.Апостол по жалуванній грамоті 7198 і 1710 р.

23.

Черевки, с.

150

Друга Полкова сотня

Сотник кременчуцький М. Євстратієвич, його син Омелян, з 1716р. – полковий писар П.Лескевич.

24.

Шарківщина, х.

Осаджена Апостолом.

25.

На хуторах

24

26.

Дворецъ п[а]на полковника пріежджий в нем живет Самойло Чапулка

Миргород

Ніжинський полк

27.

Билка, с.

Коропська сотня

Спершу належало до Коропської ратуші, потім -до Батуринського замку, 1718 р. І.Скоропадський, А.М.Скоропадська, 1727 р. віддано Апостолу “на булаву і на кухню”.

28.

Глухів, м.

Глухівська сотня

Гетьманський двір Д.Апостола.

29.

Жолдаки, с.

Конотопська сотня

30.

Рождествене, с.

Коропська сотня

Належало до Коропської ратуші, 1718 р. разом з Коропом пожалувано І.Скоропадському, А.М.Скоропадська, 1727 р. віддано Апостолу “на булаву і на кухню”.

31.

Камінь, с.

Глухівська сотня

“Мутинський дворец”

32.

Кочуровка, с.

Глухівська сотня

І.Мазепа, І.Скоропадський, А.М.Скоропадська, 1729 р. перейшло у володіння Д.Апостола.

33.

Краснопілля, с.

Коропська сотня

1669 р. віддано Коропу, за І.Самойловича приєднано до Батуринської ратуші, 1718 р. пожалувано І.Скоропадському, у 1727 р. передано Апостолу

34.

Марчихина Бу­да, м.

Глухівська сотня

Куплена гетьманом І.Самойловичем і залишилась в числі гетьманських володінь.

35.

Мутин, с.

Глухівська сотня

“Мутинський дворец”

36.

Сопич, с.

Глухівська сотня

Рангове

Стародубський полк

37.

Бірін, с.

97

Новгородська сотня

Рангове

38.

Бровничі, с.

77

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

39.

Буда Стриговська, с.

Полкова сотня

Дозорці ропського гетьманського [палацу].

40.

Жигалки, с.

24

Погарська сотня

Рангове

41.

Карповичі, с.

54

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

42.

Кропивна, с.

37

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

43.

Лобанівка, с.

74

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

44.

Могилевці, с.

24

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

45.

Новий Ропськ, м.

188

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

46.

Посудичі, с.

37

Погарська сотня

Захарій Іскра. 1722 р. – ратушне.

1723 р. - до палацу гетьманського Бакланського

47.

Пушкарі, с.

54

Новгородська сотня

Рангове

48.

Рогів, с. (Рогівка)

41

Новгородська сотня

Рангове

49.

Ропська Буда, с.

30

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

50.

Рудня Щерби­нівська, с.

14

Полкова сотня

Рангове, на уряд гетьманства. І.Самойлович. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

51.

Сачковичі, с.

15

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

52.

Солов’ївка, с.

72

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

53.

Старий Ропськ, с.

51

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

54.

Тимоновичі, с.

40

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

55.

Хоромна, с. (Хоромноє)

89

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

56.

Фотіївка, с. (Хотіївка)

57

Полкова сотня

Рангове. А.М.Скоропадська. 1730 р. жалуваною царською грамотою Ропську волость повернуто на уряд гетьманства.

Чернігівський полк

57.

Авдіївка, с.

80

Понорницька сотня

Рангове, на уряд гетьманства, генерального обозного. Д.Апостол. Жалувана грамота 1710 р.

1731 р. бунчуковий товариш, М.Скоропадський (за донькою Д.Апостола Параскою).

58.

Данилівка, слоб.

61

Понорницька сотня

Осаджена Д.Апостолом.

Гетьманський універсал І.Мазепи, жалувана грамота 1710 р.

59.

Лузинки, с.

30

Понорницька сотня

Чернігівський полковник В.Борковський

Д.Апостол. Гетьманський універсал І.Мазепи. Жалувана грамота 1710р.

60.

Павловщина, х.

8

Понорницька сотня

Куплена. Жалувана грамота 1710р.

61.

Рудня, с.

12

Понорницька сотня

Чернігівський полковник В.Борковський

Д.Апостол. Гетьманський універсал І.Мазепи. Жалувана грамота 1710р.

62.

Ушивці, с.

17

Понорницька сотня

Чернігівський полковник В.Борковський

Д.Апостол. Гетьманський універсал І.Мазепи. Жалувана грамота 1710р.

63.

Хлопеники, с.

6

Понорницька сотня

Чернігівський полковник В.Борковський

Д.Апостол. Гетьманський універсал І.Мазепи. Жалувана грамота 1710р.

64.

Шабалтасівка, с.

15

Понорницька сотня

Сотник понорницький Шабалтаський, мати гетьмана Д.Многогрішного, І.Самойлович, І.Мазепа, В.Борковський. Д.Апостол.

Гетьманський універсал І.Мазепи. Жалувана грамота 1710 р.

Кривошея Ігор (Умань)

Магнатерія Потоцьких

на Уманщині у другій половині XVIII століття

У другій половині XVIII ст. на українських землях виділялися такі ла­тифундії польських магнатів: Станіслава Потоцького, якому належали Уманщина, Тульчинський, Могилівський, Дашівський ключі, Ольховецьке та інші староства у Брацлавському, Подольському воєводствах, загалом 312 сіл та містечок; Прота Потоцького – Ямпільський, Краснянський, Махновський, Любарський, Гусятинський ключі та інші села; Чорторий­ського – 165 населених пунктів в Межибозькому, Зиньковському, Гра­новському, Старосинявському, Миколаївському ключах, Летичівському та Кам’янецькому староствах і 19 сіл Клеванівського маєтку на Волині; Бра­ницьких – вся Білоцерківщина та Богуславське староство; Вороничів – Троянівський та Пилявський ключі; Любомирського – 168 сіл та містечок в маєтках Побережжя на Дністрі; Жевуських – Новокостянтинівський, Лучинецький, Михалпольський ключі та інші села Подільського воєводс­тва та півдня Волині; Осолинських – Хмельницьке староство1.

Магнатські земельні володіння представляли собою фактично державу у державі, бо на їх території влада господаря була необмеженою і ґрунтувалася на власних військових частинах, органах господарського управління, в’язниці тощо. Особливо чітко простежується існування таких міні-держав на Правобережній Україні, яка знаходилася на віддаленні від корінної Польщі і була краєм безмежного магнатського панування2.

Своєрідною магнатською державою на теренах Речі Посполитої були українські володіння графів Потоцьких, які володіли землями в трикутнику Торговиця – Могилів – Тульчин. Столицею було місто Тульчин з чудовим палацом, на фронтоні якого було написано: “Щоб завжди був помешканням вільних і шляхетних”. Під Уманню була особлива слобода уманських козаків, звільнених від податків, які мали значні угіддя і отримували від Франца Салези Потоцького (батька Станіслава) зброю та одяг. З двох тисяч шестисот чоловік триста по черзі ходили до Кристинополя (родової столиці) охороняти покровителя. Раз на р. графський комісар проводив спеціальний огляд полку під командуванням полковника Обуха, коли всі козаки під звуки дзвонів, труб та литавр виносили з міста знамена, бунчуки та прапори. Після огляду комісар давав на їх честь банкет3.

Про важливість уманських володінь для Потоцького свідчить той факт, що в 1760 р. в Умані було закладено фортецю, яка повинна була стати могутнім форпостом магнатської незалежності в регіоні. 28 березня 1761 р. спорудження фортеці з трьома брамами, де на готові стояло по дві гармати, було урочисто завершено4.

У XVIII ст. територія магнатських маєтків (економії) на Правобережжі, зокрема і в уманських володіннях Потоцьких, що входили до Брацлавського повіту Брацлавського воєводства, поділялася на ключі, які складалися переважно з містечка та декількох суміжних сіл і фільварків. Відомі такі ключі: Уманський, Голованівський, Хащеватський, Тульчинський, Соколівський, Браїлівський, Торговицький та інші.

У 1768 р. (після придушення антифеодального національно-визвольного повстання) на Уманщині на 178 населених пунктів було 17 фільварків (Рижавський, Маньковецький, Островський, Текучанський та інші), які, в основному, забезпечували особисті потреби магнатів Потоцьких. За період 1777–1792 рр. документи фіксують збільшення кількості населених міст в уманських маєтках до 3125.

Але це малоймовірно, на нашу думку, укладачі звітів у XVIII ст. внесли до документів відомості також про села та міста, які не можна віднести до географічної Уманщини. Цю тезу підтверджує детальне ознайомлення з переліком населених пунктів на Уманщині, який презентував В. Сєрчик. Він стверджує, що на Уманщині на 1768 р. було 8 міст і 173 села, а в 1794 р. – 9 міст і 264 села. Причому дані за 1794 р. включають також і Богопільський ключ6.

У XVIII ст. Уманщина переживає нове відродження, її територію знову охоплює колонізаційна лихоманка, в яку були втягнуті різні суспільні верстви, що представляли різноманітні етнічні групи.

На Уманщину в середині XVIII ст. тікали селяни з околиць інших міст – з-під Дрогобича, Львова, Ковеля, Бродів, а також із Полісся. Багатьох селян магнати переміщали за власним бажанням з інших своїх володінь. Зокрема, Потоцькі переводили на Уманщину належних їм селян із Руського, Волинського та інших воєводств. Досить часто переселенці втікали далі на південь7. Міграція селян із західних українських земель приносила Потоцьким не тільки залюднення регіону, а й численні судові позови. Так, у 1750 р. брати Ярошинські вимагали від Франца Салези Потоцького видати понад 40 своїх кріпаків, що втекли разом з сім’ями із сіл Скибинці та Губников в Тульчинський ключ. У 1765 р. на Уманщині було заарештовано 61 кріпака, що належали іншим поміщикам. У 1775 р. в селах уманської латифундії було заарештовано шляхтичем М. Раковським 48 втікачів, переважна більшість яких була із-під Дрогобича, Замостя, Луцька, Старого Костянтинова, Любліна та інших населених пунктів8.

В Уманській латифундії гр. Станіслава Потоцького питання про робочу силу стояло досить гостро. Управитель Богопільського ключа повідомляв у 1785 р., що він докладає чималих зусиль, щоб усі пустки були заселені, і заснував дві слободи. Першу над Бугом – напроти Конецполя, а другу – поблизу Синички. Управитель звертав увагу на той факт, що він не може надати переселенцям ніякої допомоги, зокрема тяглом або зерном. За минулих шість років у цю місцевість переселилась 81 сім’я, але тільки 27 сімей мали 1-2 волів. Через бідність переселенці залишають цю місцевість і шукають кращих умов. Так, у Хащеватському ключі в 1785 р. з сіл Гайворон, Кам’яна Криниця, Колодисте, Тернівка втекло понад 20 чоловік, а в с. Пеліампіль слободяни розійшлися через бідність9.

Питання про повторну колонізацію розглянемо на прикладі заснування с. Безпечна. Це поселення було засноване в середині XVIII ст. Спочатку це був хутір, мешканцями якого були люди з різних місцевостей. Потім між жителями хутора та с.Конели спалахнув конфлікт. Урядник магната Потоцького на чолі загону надвірних козаків привіз хуторянам дозвіл seliasię na bezpięszno. Мабуть, ця слобода і стала називатися Безпечна з того часу. В 1759 р. тут було збудовано церкву. Відомості про заснування церкви в селі є дуже важливими, бо інколи це перші документальні відомості про той чи інший населений пункт. Саме в XVIII ст. на Уманщині виникає багато слобід: Шарина, Оксанина, Лащова та інші10.

Наприкінці 70-х років в уманських маєтках панщина збільшилася з 20 до 90 днів на рік, а скорочення чиншових сіл та обмеження кількості слобід приводило до втеч селян з одного ключа Брацлавського повіту до іншого, де ще зберігалася грошова рента.

За часів батька Станіслава – Франца в уманських маєтках нараховувалося не менше 60 орендарів. Станіслав розпочав управління з того, що розігнав спочатку всіх орендарів і влаштував власне управління. Але значні розміри володінь, постійна нестача фінансів, намагання створити власну, тільки ним керовану “партію”, основу якої, звісно, складатимуть безземельні шляхтичі, змусили його відновити оренду і посесії в маєтку. Ситуація не змінилася і після другого поділу Речі Посполитої (1793 р.). У 1794 р. 23,2% сіл на Уманщині знаходилися в оренді чи посесії, а 76,8% – в безмежній власності графа Потоцького11.

В управлінні магнатським маєтками на Уманщині слід виділити генеральну реформу гр. Станіслава Потоцького, згідно з якою відбувалося переведення селян на чинш з незначним збереженням панщини, що сприяло стабільній концентрації на місцях робочої сили. Її реалізація протягом 1795–1805 рр. дозволила ввести однакові повинності для кріпаків, а також частково їх зменшити. За винятком службовців з селян (гуменного, скарбія, отамана, осавула та інших) всі інші категорії платили чинш (грошовий оброк), але, незважаючи на додаткові податки (ставковий, подимний, подорожній тощо), становище чиншовиків було значно кращим, ніж тих селян, що відбували панщину. Після смерті Станіслава його син Юрій (Єжи Щенсни) відмінив реформу12.

Впровадження реформи стимулювало збільшення селян-втікачів, що шукали кращої долі в маєтках Потоцького на Уманщині. Якщо напередодні другого розділу Польщі селяни тікали з уманських маєтків в зв’язку з відміною слобід та збільшенням феодальних повинностей13, то в період 1795–1805 рр. спостерігаються масові втечі селян від інших поміщиків на Уманщину14.

Уманський повіт наприкінці XVIII ст. знаходився в повній власності графа Станіслава Фелікса (Щенсни) Потоцького. За другу половину століття його українські володіння, незважаючи на втрату Кристинополя, який за поділами Польщі відійшов до Австрії і був обтяжений боргами, зросли: в 1768 р. – 8 міст і 173 села; в 1794 р. – 9 міст і 264 села; на зламі XVIII–ХІХ ст. – 312 міст, містечок і сіл15. На 1797 р. Станіславу Потоцькому в Уманському повіті належало 117 населених пункти, в яких проживало 30952 душі чол. статі і 28328 душ жін. статі, інших поміщиків в повіті на той час не зафіксовано16.

Отже, в розвитку магнатерії Потоцьких на Уманщині у другій половині XVIII століття, незважаючи на суспільні катаклізми (повстання 1768-1769 рр., поділи Речі Посполитої), спостерігаємо тенденції збільшення чисельності маєтків, поліпшення демографічної ситуації (надання слобід, переселення селян з західноукраїнського регіону) та спроби реформування існуючого господарського механізму.

__________________________________________________________________

1 Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века. (Социально-экономическое развитие) – К., 1961. – С. 41.

2 Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 358;

Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного: Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр. – К., 1989. – С. 21.

3 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 2214. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 7; Историческое обозрение городов Киевской губернии с их окрестностями. г.Умань // Киевские губернские ведомости. – 1846. – № 26. – С. 239-240; Т–ий К.И. Краткий очерк истории города Умани // Киевская старина. – 1882. – Т. IV. – С. 391-392.

4 Смоктий А. г. Умань // Киевская старина. – 1882. – Т. IV. – С. 425; Храбан Г. Ю. Вказана праця. – С. 61-62.

5 Маркина В. М. Указ. соч. – С. 54.

6 Serczyk W. Włość Humańska w drugiej połowie XVIII w.: z problematyki spolecznej i gospodarczej // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiełłońskiego, prace historyczne. – 1960. – № 5 – S. 75-100.

7 Маркина В. М. Указ. соч. – С. 31, 34-36.

8 Там же. – С. 34.

9 Там же. – С. 32.

10 Мацеевич Т. Селение Безпечна // Киевские губернские ведомости. – 1858. – № 52 (27 декабря). – С. 329-331.

11 Сташевский Е.Д. История докапиталистической ренты на Право-бережной Украине в XVIII–первой половине ХІХ в. – М., 1968. – С.155-157, 160; Serczyk W.Op. cit. – S. 81.

12 Serczyk W.Op. cit. – S. 81-83, 98; Маркина В.А. Указ. соч. – С. 63-64.

13 Там же. – С. 36-37.

14 Державний архів Черкаської обл. – Ф. 833. – Оп. 1. – Спр. 1, 9, 17.

15 Serczyk W. Op. cit. – S. 75. Маркина В.А. Указ. соч. – С. 41.

16 Державний архів Київської області. – Ф. 2. – Оп. 3. – Спр. 375.

Олексій Кузьмук (Київ)

Старокодацьке духовне намісне правління

Приймаючи тезу про широкий автономізм запорожців у церковно-релігійних питаннях і слабкість впливу Київських митрополитів на духовні справи Війська Запорозького Низового (далі – ВЗН), дослідники не приділили належної уваги висвітленню діяльності Старосамарського духовного намісництва. З одного боку існує думка, що "се вже значно обмежувало давню автономію запорозького Коша в справах церковних"1, а з іншого "... Старокодацьке правління фактично залежало в більшій мірі від Коша, ніж від митрополита, і тому так і не стало провідником волі київських владик на Запорозьких Вольностях"2. Відповідно з'ясування характеру діяльності старокодацьких намісників дозволить змоделювати "реальну" схему управління приходськими церквами північної частини ВЗН, визначити місце і значення намісництва у справі інкорпорації запорозьких земель у правове поле загальноімперського духовного законодавства.

Оскільки територія ВЗН була єпархією Київського митрополита, по мірі заселення Вольностей поставала проблема управління і контролю за новозаснованими церквами. Спершу митрополичі укази до запорозьких церков розсилав Полтавський протопоп. Так, з листопада 1751 р. новокодацький, старокодацький, кам’янський, даниловський, романковський, старосамарський і новосамарський священики повинні були чотири рази на рік (під час постів) приїздити до полтавського духівника на сповідь, і щорічно надсилати певну суму грошей. Зберігся ордер 1758 р., який вказує, що даний указ не виконувався3. Отже, ієреї приходських запорозьких церков юридично належали до Полтавської протопопії. На початку 1760-х рр. для контролю за приходськими церквами на Запорожжі було створене Старокодацьке духовне намісне правління. Появі намісництва передував конфлікт у зв’язку з приїздом на Січ єпископа Анатолія (Мелеса).

Історики Запорожжя традиційно вважають, що з цією особою пов’язана спроба запорожців створити власну архієрейську кафедру. Вважаємо, що значення Мелеса в історії духовного життя Січі перебільшується. Звичайнісіньке непорозуміння було роздмухане істориками та краєзнавцями ХІХ ст. (А. Скальковський, М. Закревський, Феодосій (Макарєвський)) мало не до антиурядової акції. Їхню тезу без жодних зауважень приймають і сучасні дослідники духовно-релігійного життя запорожців (І. І. Лиман).

У XVIII ст. було досить поширеним явищем ходити у Польщу, Волощину, і там отримувати чернечий постриг. В Російській імперії постриг в ченці регламентувався Св. Синодом, інколи стати ченцем було не так просто (потрібно було мати відпускні документи від свого начальства (“от команды своей”), пройти кількарічний іскус, виконувати різні монастирські послушання)4. Регулярно приймалися укази щодо бродячих, “волочащихся” ченців. Вочевидь в очах тодішньої як світської, так і духовної влади Анатолій (Мелес) був "авантюристом".

Світське ім’я Анатолія невідоме. Він походив з Переяславського полку, м. Золотоноші. У 1743 р. пішов у Валахію, потім прийняв постриг в “Польской области”. В 1749 р. потрапив у Георгіївський монастир на Афоні, і з того монастиря дуже скоро був відправлений в Російську імперію для отримання на той монастир “определенной по штату палестинському милостливой дачи”. В тому ж році Константинопольський Патріарх Кирило висвятив його в архимадрита. У 1751 р. Анатолій отримав від Св. Синоду 1120 руб., від імператриці 3000 руб., на проїзд 1000 руб., а також книгу від Св. Синоду на збір милостині на три роки. Він зобов’язався відзвітувати перед Синодом щодо зібраного.

Анатолій отримав у травні 1754 р. в Колегії Іноземних справ “пашпорт” і відбув на Афон, в Св. Синоді так і не дізналися, яку кількость грошей він зібрав і чи віддав зібране в свій монастир. У 1755 р. (одразу після повернення з Росії) з дозволу Константинопольського Патріарха Анатолій був висвячений єпископом титульної (реально не існуючої) Мілетійської єпархії. У Св. Синоді вважали, що він купив у Патріарха Кирила єпископський сан. Анатолій був хіротонований в Афонському Георгієвському монастирі з дозволу Патріарха.

Довідавшись про цю подію, Св. Синод 24 липня 1756 р. відіслав в Колегію Іноземних справ указ “что оное тому Анатолію произшедшее тамо яко здешнему россійскому подданому и без позволения изъ Россіи туда отбившему и зъдавна в запустелую Престола Архиерейского, и обитающих в оной Христианъ неимущую епархию во епископа хиротонисание учиненно … оное за правилное и действителное Св. Синод и признавать не может, ибо оное получено ... по коварническим его душевредным и безсовестным проискам, чрез богопротивное святокупство”5. Константинопольському Патріарху було вказано через резидента в Османській імперії Обрескова вчинити догану.

У 1757 р. Анатолій, вже як єпископ, приїхав в Петербург. 18 листопада 1758 р. він був знову відпущений за кордон, але залишився в Росії і “скитался”. 15 березня 1759 р. Мелес отримав паспорт на проїзд з Києва в Константинополь через Запорозьку Січ. Можливо, понад місяць він гостював у Межигірському монастирі: архімандрит Никанор повідомив кошове керівництво про майбутній приїзд Мілетійського єпископа ще 15 лютого 1759 р.6.

Анатолій Мелес прибув на Січ 26 квітня 1759 р. у супроводі ієродиякона і слуги. Запорожці пошили Анатолію архієрейське облачення. За словами Св. Синоду він “неустрашился и отправлять тамо, акиби местній и правилній архиерей, церковно божественное архиерейское богослужение”7. Довідавшись про ці події від своїх ченців, межигірський архімандрит Никанор доніс у Св. Синод і Сенат. 22 вересня 1759 р. з’явився сенатський указ, що вимагав відібрати у Анатолія архієрейський одяг і вигнати за кордон, але 27 жовтня Єлизавета Петрівна наказала затримати єпископа Анатолія (Мелеса) в Запорозькій Січи, а військовій старшині “учинить выговор”8.

Кошовий отаман Олексій Білицький виправдовував Анатолія і писав, що той збирався на кораблях їхати в Константинополь, але “никогда не видевши архиерейского служения по гарячности к природно православной содержуюсь при Коше ... Церкви ... просили литургийствовать”. Анатолій довго відмовлявся, але його умовили, та він не забував проголошувати митрополита Арсенія. Кошовий навіть просив, але безрезультатно, дозволити Мелесу служити в січовій церкві і надалі9. Врешті-решт в грудні 1759 р. Анатолій вирушив до Петербурга10.

Після відправки Анатолія в Петербург, архімандрит Межигірського монастиря Никанор, виправдовував перед кошовим отаманом свій донос тим, що “долженствовал донести своїй вышшей команде”, і що служіння іноземного архієрея не могло залишитися непоміченим у Св. Синоді. Никанор також звертався 23 січня 1760 р. до військового писаря: “Въ Кіево-Межигорскомъ монастыре чрез бывающыхъ въ Кіеве зъ Сечи господъ козаковъ известно учинилось, что некоторому запорожскому товариству хтото не по подлинности внушаетъ, якобы сей монастыръ на Войско Запорожское гдесь нечто представлялъ. И исъ того у многихъ тамошнего общества взялось о томъ мненіе, якобы допряма такъ было”. Никанор просив: “… потрудитися обитель Межигорскую от онаго об ней между товарыством мнhнія блгоразумнымъ вашимъ, кому надлежитъ, внушеніемъ свободить и покрыть”. Писар відповів Никанору, що у Війську незадоволення монастирем немає, а допущення єпископа Анатолія відбулося “з христолюбивого воіскового желания”, і далі все буде так як звичайно було заведено11.

Таким чином, запорожці скористалися правом презенти і дозволили Анатолію відправляти службу у своїй церкві. Але у своєму благопристойному прагненні вони зіткнулися з могутньою бюрократичною машиною Російської імперії, і цілком підкорилися їй. Якби владика Анатолій отримав від Св. Синоду дозвіл на богослужіння в запорозькій церкві, то ніякого конфлікту і не було б.

Наслідком цих подій було створення Старокодацького духовного намісного правління. Намісник був представником Київського митрополита в землях ВЗН і виконував аналогічні функції, що і протопоп в Гетьманщині: 1) нагляд за священиками та церковнослужителями; 2) нагляд за станом церков та участь в заснуванні нових храмів; 3) подання до митрополита відомостей і звітів; 4) розсилка синодальних та митрополичих указів. Відмінним було те, що на митрополичу кафедру не відсилалися грошові збори та пожертви. Відтепер укази і ордери напряму надсилалися з Київської духовної консисторії до старокодацьких намісників. Відповідно Запорозькі землі щільніше прилучилися до законодавства Київської митрополії. Священики Старокодацького намісництва, яке опікувалося територіями, де жило в основному некозацьке (посполите) населення, почали здійснювати окрім духовних і адміністративні функції. Водночас за вимогою кошової старшини намісники виконували різні доручення. Наприклад, повинні були відсилати у відрядження підлеглих ієреїв для задоволення духовних потреб населення тих слобід і зимівників, де не було церков, сповідувати злочинців, яких засудили до страти12.

Від самого початку до складу Старокодацького крестового намісництва входили найбільш заселені Самарська та Кодацька паланки13. Намісникам необхідно було спершу скласти статистичні відомості про приходських священиків та парафіян. Перший старокодацький намісник Стефан Андрєєв в листопаді 1761 р. у донесенні кошовому отаману Григорію Федорову писав, що митрополит Арсеній (Могилянський) грамотою від 31 серпня “... по всем команды моей приходским церквам, дворы описать и ревизию учинить”, зробити калькуляцію грошей, що даються на церкви і рапортувати в Київ14. 3 грудня 1761 р. кошовий дав дозвіл на ревізію, наказував “писать без излишества”, по завершенню відіслати в Кіш для апробації. Допомагати при проведенні перепису повинні були полковники Самарський і Кодацький. Паралельно полковники вирішували поточні справи та скарги місцевого населення. Наприклад, у січні 1762 р. в містечку Богородичному у отамана Федора Байрака, який заборгував гроші Самарському монастирю та місцевій церкві, було конфісковане майно, яке роздали кредиторам. На його місце поставили нового отамана Миколу Перехриста15. Водночас намісник Стефан Андрєєв викривав різні порушення. Так, священик Старокодацької Михайлівської церкви був вдівцем і не мав єпітрахільної грамоти16. Романківський піп Іван Сребович "жил блудно с женой" і теж не мав грамоти. Намісник запитував у Коша, чи виганяти їх з парафій за порушення17. Наразі невідомо чи отримали вони потрібні грамоти, але Тимофій і через 10 років продовжував служити у своїй церкві, а у Романковому був священик Єфимій Сербиченко (можливо, син Івана Сребовича)18.

Намісники регулярно отримували ордери і накази, які стосувалися життя приходського духовенства: про присилку відомостей щодо конфліктів зі світськими командами, про впорядкування записів в метричних та сповідальних книгах, затримку священиків і ченців, які втекли із своїх єпархій, про присилку дітей священиків для навчання до Київської Академії19. З Київської духовної консисторії надходили накази, які необхідно було зачитувати прихожанам у церквах. Наприклад, про перемогу над Прусією, про боротьбу з чумою і плітками “что многія дурно воспитанныя и праздныя люди толкуют”20.

Через намісництво проходили справи про рукопокладення аколітів, а самі намісники брали безпосередню участь у заснуванні нових храмів. Тільки в першій половині 1773 р. було засновано шість нових церков: у Байбаківці, Могилеві, Гупалівці, Карнаухівці, Петриківці та Кам’янці, про що були відіслані рапорти Київському митрополиту21. За митрополичим ордером 1773 р., намісник Григорій Порохня повинен був особисто закладати нові церкви і рапортувати про це в Київ. Після побудови храму, купівлі начиння і книг потрібно було звернутися до митрополита за благословенням і антимінсом, а також надіслати відомості про кількість орної та сінокісної землі при церкві і прихожан22.

За відомістю 1772 р. старокодацький намісник наглядав за дев’ятьма приходськими церквами: 1) Св. Трійці в Самарчику; 2) Св. Покрови в Старій Самарі; 3) Св. Михайла в Старому Кодаку; 4) Св. Миколая в Новому Кодаку; 5) Різдва Богородиці в Кам’янці; 6) Успіння Богородиці в Романковому; 7) Св. Покрови в Данилівці (Личковому); 8) Св. Георгія в Курилівці; 9) Преображенська в Кам’янці23. В жовтні 1774 р. до переліку додалися церкви в Карнаухівці (Св. Варвари) та в Могилеві (Воскресіння)24.

Самі старокодацькі намісники походили з місцевих священиків. Перший намісник Стефан Андрєєв був ієреєм церкви Св. Миколая в Новому Кодаку. На жаль, нам не відомі обставини призначення його на цю посаду. Грошове утримання намісництва мали забезпечувати місцеві священики. В донесенні в Кіш Стефан писав, що через “многодєліє” не може служити в черзі з трьома новокодацькими священиками і просив звільнення від служби в церкві (окрім свят і урочистих церемоній) при збереженні доходів. При ньому був писар-помічник, який призначався Кошем. Спершу був Петро Шафрановський, який невдовзі помер (грудень 1761 р.). На початку 1762 р. його замінив Лев Чернявський, який скаржився, що новокодацькі священики Василій та Артемій не хочуть давати гроші і харч, як його попереднику25. Стефан Андрєєв об'їздив з ревізією Самарську і Кодацьку паланки, почав перевіряти грамоти у священиків і розсилати митрополичі укази до приходських церков. "Презенти" на рукопокладення аколітів стали надсилатися до Києва через нього. Він першим зіткнувся з "неслухняністю" запорозьких приходських священиків, про що неодноразово повідомляв січове керівництво. Доля Стефана Андрєєва невідома, напевно він помер (у відомості Новокодацької церкви Св. Миколая 1772 р. його ім'я відсутнє). Його замінив обраний 1767 р. Григорій Порохня, колишній полковий старшина. Кандидатуру нового намісника затвердив і благословив митрополит Арсеній (Могилянський)26.

Григорій Порохня був ієреєм Самарчицької Святотроїцької церкви. У нього було двоє помічників. Перший, Іван Ковалевський, був вихрещеним євреєм, який довгий час перебував на Січі при канцелярії, а згодом став полковим старшиною. Після одруження був висвячений на священика. Другий, Василь Михайлов Зленко походив з козаків, був полковим старшиною, а згодом став священиком. Він був призначений Кошем на допомогу Григорію Порохні у квітні 1768 р. Усі троє співслужили у Троїцькій церкві27. Таким чином була вирішена проблема з грошовим і харчовим утриманням працівників намісництва. Григорій Порохня продовжив справу свого попередника. На вимогу митрополита Гавриїла (Кременецького) він склав у січні 1772 р. відомість про дев'ять підлеглих йому приходських церков. Під час його намісництва було засновано багато нових церков. А. Рябінін-Скляревський вважав: "Кіш хотів, щоб нові підданці або громадяни Запорожжя з орельських слобід не ходили до церков ландміліцьких ретраншементів і не потрапляли там під вплив того духівництва. Цебто мета була суто політична"28. Звичайно, Григорій Порохня виконував волю Коша у питаннях заснування нових храмів та висвячення священиків. Але чи можна вважати його маріонеткою в руках січової старшини? Адже усі дії узгоджувалися з Київськими архієреями і здійснювалися згідно духовного законодавства Російської імперії. Ніякого спротиву впровадженню правових норм характерних для Київської єпархії Кіш не чинив. Варто зазначити, що втручання світської влади в справи духовні було характерним для того часу. Наприклад, питання розміщення цвинтарів і будівництво нових церков у землях ВЗН Київський митрополит Гавриїл узгоджував з графом П. Румянцевим29. Священики приходських храмів, які були у віданні Порохні, були цілком інтегровані у загальноімперську бюрократичну систему. Життя білого духовенства Війська Низового практично нічим не відрізнялося від життя в Гетьманщині. Після ліквідації Січі Григорій Порохня зберіг свою посаду.

Отже, за півтора десятиліття свого існування Старокодацьке духовне намісне правління стало одним з основних провідників імперського духовного і деякою мірою світського законодавства на землях ВЗН. Як представники Київського митрополита старокодацькі намісники взяли під свій контроль найбільш заселені Самарську і Кодацьку паланки з некозацьким (посполитим) населенням. Поява намісництва на землях ВЗН не викликала будь-якого спротиву з боку січової старшини. Від самого початку намісник Стефан Андрєєв почав впроваджувати “нове” для Війська – проводив переписи прихожан на підвладній йому території (подібні переписи на землях Гетьманщини були вже давно проведені). Згодом Григорій Порохня складав відомості про особовий склад приходського духовенства. В решті випадків намісники розсилали по підвладним церквам митрополичі укази. На кінець існування Нової Запорозької Січі приходське духовенство було цілком інтегроване до російської загальнодержавної бюрократичної системи.

________________________________________________

1 Левицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст. // Записки Українського Наукового Товариства в м. Києві. – К., 1912. – Кн. ІХ. – С. 55.

2 Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775). – Запоріжжя, 1998. – С. 75.

3 Яворницький Д.І. До історії Степової України. – Дніпропетровськ, 1929. – С. 8 – 9.

4 Духовный Регламент, тщанием и повелением всепресветлейшого державнейшого государя Петра Первого, Императора и Самодержца Всероссийского, по соизволению и приговору Всероссийского Духовного Чина и Правительствующего Сената, в царствующем Санкт-Петербурге, в лето от Рождества Христова 1721, сочиненный. – Спб., 1820. – С. 140 – 153.

5 ІР. НБУВ НАНУ. – Лебедев 664 (Муз. 935). – Арк. 43 зв.

6 ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 1 – 2.

7 ІР. НБУВ НАНУ. – Лебедев 664 (Муз. 935). – Арк. 45.

8 Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских козаков. – Спб., 1888. – С. 161 – 162.

9 ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 14.

10 Там само. – Арк. 5.

11 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – 1775 роки. – К., 1998. – Т. 1. – С.132—134.

12 Там само. – С. 56 – 58.

13 На той час на Запорожжі було п’ять паланок: Бугогардівська, Кодацька, Самарська, Інгульська та Кальміуська.

14 ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 13-14.

15 Там само. – Арк. 20.

16 ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 112. – Арк. 22.

17 Там само. – Арк. 40.

18 Яворницький Д.І. До історії Степової ... – С. 37, 40.

19 Там само. – С. 11 – 14.

20 Там само. – С. 11, 47, 56 – 58.

21 Там само. – С. 42 – 45.

22 Там само. – С. 43.

23 Там само. – С. 35.

24 Там само. – С. 53.

25 ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 112. – Арк. 17-21.

26 Кузик Т., Хмарський В. Документи з історії запорозького козацтва в зібранні рукописів Одеського товариства історії і старожитностей // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Київ – Нью-Йорк, 2004. – Вип. 8/9. – С. 613.

27 Яворницький Д.І. До історії Степової ... – С. 21, 35.

28 Рябінін-Скляревський О. О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII століття // Малинова Г. Л., Сапожников И. В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – Одеса-Киев, 2000. – С. 173.

29 Короленко П.П. Материалы по истории войска Запорожскаго, извлеченные из дел Харьковского Историческаго Архива // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков, 1897. – Т. 9. – С. 180 – 182.

Ірма Тоцька

Окремі сторінки життя Межигірського монастиря

(за писемними джерелами)

Межигірський монастир посідає особливе місце в історії України і в нашій свідомості, адже він тісно пов”язаний з козацтвом, з Запорозькою Січчю. Монастир знаходиться вище від Києва, над Дніпром, в двох кілометрах від Вишгорода.

Початок історії Межигірського монастиря ховається в глибинах часу. За переказами, він заснований ще в домонгольський період – чи то грецькими монахами в часи хрещення Русі1, чи то Андрієм Боголюбським у ХІІ ст.2.

Проте певні дані щодо історії Межигірського монастиря маємо лише з початку ХУ1 ст. Протягом ХУ1-ХУІІ ст. монастир здобуває численні маєтки, примножує свої багатства, веде дерев’яне і кам’яне будівництво. На початку ХУП ст. - це вже великий монастир, ченці якого беруть участь у заснуванні Густинського, Ладинського і Мгарського монастирів. За свідченням Петра Могили, в його часи в Межигірському монастирі мешкало більше, як півтораста монахів3. Запорізька січ стає парафією і опорою монастиря. З 1672 р. в монастирі влаштовується козацький військовий шпиталь для старих і скалічених січовиків.

Історія Межигірського монастиря відбита у літописах, архівних документах. Вони зберігають не лише численні конкретні історичні факти, але й цікаві побутові деталі, завдяки яким оживає картина буття обителі.

Певна частина згадок про Межигірський монастир в писемних джерелах пов’язана з військовими подіями, - адже період розквіту монастиря припадає на буремні часи національно-визвольної боротьби українського народу. Очевидно, монастир мав стратегічне значення на підступах до Києва і являв собою певний оборонний вузел. Під 1630-м роком Межигірський монастир згадується у Львівському літописі у зв’язку з козацько-польськими боями, в яких брали участь німецькі загони: “Тії ж німці Ієрданський под києвським монастирем пошарпали і до Межигорського монастиря хотіли штурмовати, леч ся чернці постерегли, забіжали тому. Що ж, розумієте, в яком ми страху були, же юж в козацькім монастиру, на котрий вшисткі зубами скреготали!”4. Зауважимо, що цей текст, безумовно, був написаний безпосереднім учасником тих подій, який пережив облогу монастиря німцями.

Звернімо увагу на таке: ченці запобігли штурму монастиря. Навряд чи вони діяли словом, умовлянням, - скоріш за все, монастир дав збройну відповідь ворогу. Відомо, що монастирі мали зброю. Про це, зокрема, свідчить “Расписной список Киева 1695 г.” Перераховуючи майно, яке прийняв воєвода князь Борятинський “с товарыщи” у князя Хованського, автор Списка зазначає, що частина зброї, яка знаходилась в Печерському містечку, передана монастирям: “...отдано в монастыри 155 мушкетов, в том числе в Печерский 100, в Софейской 15, Межигорской 20, в Кириловской 10 мушкетов…” 5.

У 1654 р. біля Межигірського монастиря відбулася, за свідченням літопису Самійла Величка, велика битва Богдана Хмельницького з татарами: Хмельницький “ узяв із собою дев’ять тисяч запорожців...та добравши до них ще три тисячі свіжих охотників, рушив просто й поспіхом на Білгородку до Межигора; в певному місці він зустрівся з тією ордою і дав їй бій, у якому з Божою поміччю всіх тих татар розгромив і дощенту розтрощив так кріпко, що від тієї поразки змогло врятуватися і донести про те ханові звістку хіба який десяток татар”6.

Феодосій Сафонович у своїй “Хрониці” розповідає про воєнні події 1662 р., в яких брали участь козаки Юрія Хмельницького, “ляхи”, воєвода “Шереметов” з московським військом, татарські загони. Тоді стався відомий факт, коли татари розібрали церкву у Вишгороді і на дошках і іконах намагалися перевозитись через Дніпро. Один татарин на іконі Пресвятої Богородиці навіть приплив до Києва (ця ікона потім зберігалася в соборі Братського монастиря). Тоді був спалений Кирилівський монастир – церква, трапезна, келії. Перед тим Юрій Хмельницький з татарами приходив під Межигірський монастир (який теж міг постраждати від вогню) 7.

Як видно з писемних джерел, Межигірський монастир неодноразово страждав від пожеж та пограбувань. Про одну з пожеж повідомляє “Літописець” Дворецьких: “Року 1666 июня 24 дня вночі четвертої години за игуменства Иова Станіславського монастыр Межигорский выгорів увесь”8.

1670 р. Межигірський монастир спустошив польський полковник Пиво-Запольський9. Перелік пожеж в монастирі можна продовжувати. Проте кожного разу монастир відбудовувався і продовжував свою діяльність.

В Центральному Державному Історичному архіві України (м.Київ) зберігається низка документів, які розповідають про життя Межигірського монастиря, зокрема про його стосунки з Січчю. Серед них - такі відомі документи, як лист Коша про ухвалу Війська надавати монастирю кошти на утримання шпиталю (1676 р.)10, лист Коша до ігумена Феодосія Васьковського про бажання Війська Запорозького бути парафією лише Межигірського монастиря (1686 р.)11, грамота московського патріарха Іоакима про підтвердження ставропігії монастиря (1688 р.)12 та інші (до речі, нагадаємо, що патріарх Іоаким був пострижений саме в Межигірському монастирі).

Серед численних маєтків Межигірського монастиря зазначимо Подвір’я на території Київського Подолу, яке було засноване у 1615 р. у дворі київського міщанина Б.Гребениковича і згодом розширювалось за рахунок приєднання довколишніх земельних ділянок13.

Поділ кінця ХУІІ ст. показаний на відомому плані І.Ушакова 1695 року .Подолом (Нижнім городом) правив київський магістрат. Забудова була нерегулярною. Кожна садиба була оточена міцним дерев’яним парканом. За планом І.Ушакова, на Подолі нараховується біля 90 садиб, біля 150 будинків. Крім житлових споруд зображено ратушу і 17 християнських храмів. Нижній город був укріплений стінами з баштами. Від північних воріт йшли дороги на Вишгород, Межигір’я тощо. На плані підписані, в основному, храми-подвір’я Межигірського монастиря не підписане, проте з побічних даних зрозуміло, що воно знаходилось в північній частині Подола. До 60-х років ХУШ ст. церкви на Межигірському подвір’ї не було, але про її спорудження монастир піклувався. У ЦГИА Санкт-Петербурга зберігся цікавий документ щодо цього – “Доношение” в Синод Межигірського архімандрита Никанора “з братією” 1766 р.: “Из давних лет построено в нижнем Киеве называемом Подоле монастырское подворье для всякой монастырской и необходимой повседневной надобности. Анаипаче недостатком в монастыре хлеба, муки, ржи и пшена, и на варение пива и квасу солоду и протчих потребностей покупки, где тот хлеб содержится в анбаре для отвозу способным путем из Киева в монастырь на подводах, при которых немало бывает монахов и послушников. К тому по вся годы и почти беспрерывно для богомолия приезжают из Запорожской сечи старшины и козаки и станциею в том подворьи находятся. Которое подворье от прочих церквей приходских и монастырей расстояние немалое имеет. И около того подворья и по надлежащей к тому подворью улице, а паче осенью и навесне весьма грязь бывает и с немалым трудом к церквам приезжают и проходят приезжающие из монастыря монахи и послушники. И запорожские козаки часто случаются в тяжких болезнях. И как те больные так и здоровые приготовляются причаститься святых божих тайн, токмо за тою грязью, а протчие за одержимою болезнию и за немалым переходом к стоящим в том же городе Киеве Подоле церквам с трудностию ходят. И то не все, а протчия чрез мирских священников причащаются в том подворьи. И по такой необходимой и крайней нужды о построении в том межигорском монастырском подворьи деревянной церкви во имя св. великомученика Пантелеймона те пребывающие во оном подворьи козаки просят, к чему немало они припасов приготовили и вкладу дали, и желают своим коштом соорудить”14.

У “Географічних описах Києва та Київського намісництва” 1775-1786 рр. читаємо про подвір’я Києво-Межигірського монастиря: “В нем церковь деревянная на каменном фундаменте во имя святаго мученика, целителя Пантелеймона об одном престоле... Келий деревянных – 4. Вокруг онаго ограда деревянная. Сіе подворье состоит с 1615 года, а церковь в оном построена 1769 года... В оном подворье для священнослуженія їеромонах – 1, послушников – 3. Итого – 4”15.

Про один з дворів Межигірського монастиря на Подолі дізнаємося з листа гетьмана Івана Мазепи до “великих государів” (1694 р.). Розповідаючи про заслуги полковника Семена Палія, гетьман пише: “Я... ударував його пристойними дарами, а надто купив йому за свої власні гроші, за сто і за сорок рублів, двір у долішньому місті у законників монастиря Межигірського, і той двір він сам, Семен, вподобав собі та ретельно просив мене, щоб я йому його купив”. В попередньому листі Іван Мазепа пише, що він купив Палію “в Києві двір за сімсот злотих”16.

Торкнемося історії архітектурного ансамблю Межигірського монастиря. З писемних джерел відомо, що вже на початку ХVІІ ст. в монастирі будується кілька храмів. У « Киевской летописи» читаємо: « Року 1612, месяца априля 19 дня… освященна бысть церковь светого Спаса, а светого Петра и светого Николы у монастыри Межигорском при игумене Афанасии архиепископом з Кгрецеи; и много народу было з места Киева и з иных мест»17.

Найдавніший документ, що фіксує вигляд Межигірського монастиря – це відомий малюнок Абрагама ван Вестерфельда 1651 р. На ньому показано великий ансамбль дерев’яних споруд, оточених дерев’яною стіною з баштами-в’їздами. Очевидно, до складу ансамблю традиційно входили трапезна, покої ігумена, келії ченців, пекарня, різноманітні господарські споруди. В архітектурі споруд проглядають характерні риси барокового стилю (Мал.1).

В центрі ансамблю височить головний храм монастиря (очевидно, Спасо-Преображенський собор). Цей собор, як зазначають вчені, відбивав новий напрямок в українській архітектурі ХУІІ ст., що особливо чітко визначалось в загальній композиції монументальних споруд. До ХУІІ ст. переважала глибинна композиція храмів, коли (особливо в дерев’яних церквах) три об’єми церкви ставились по одній осі. З ХУІІ ст. в храмах Подніпров’я почала переважати центрично-вертикальна композиція, в якій два або чотири об’єми симетрично групуються навколо високій центральній нави. Така композиція відзначається стрункими пропорціями і особливою урочистістю18. Розвинуті у висоту зруби, барочний абрис глав, опасання притаманні і Межигірському Спаському собору.

Мал.1. Межигірський монастир. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда 1651 року.

Форми собору мали вплив на українську архітектуру. Це яскраво відбилося в композиції церкви Манявського скита (1676 р.), яка потім була перенесена в с. Надвірне. Вчені зазначали що Воздвиженська церква “побудована “за подобієм церкви Межигірськія”, як записано в літопису Манявського скиту: “Схожість між двома храмами величезна. Обидві споруди мають невеликий середній зруб з чітко виявленим верхом. Широке піддашшя в манявській церкві аналогічне широкому опасанню Межигірського собору”19.

Поступово в Межигірському монастирі будуються кам’яні споруди, в першу чергу – Спаський собор. Характеристику ансамблю монастиря знаходимо в “Описах Київського намісництва” ХУІІІ ст.: Монастир знахо­диться “из троих сторон – между горами и лесом разных дерев, а с чет­вертой – над самою рекою Днепром. Въезд в оной монастырь с одной стороны – от Киева, и с другой – от польской границы, а с третьей – из-за реки Днепра от Чернигова… В сем монастыре церквей – 5: 1-я, соборная, каменная, Преображения Господня, об едином престоле, о пяти главах, состроена по благословенію и коштом бывшаго святейшаго пат­ріарїха московскаго Їоакима 1690 года; “2-я, деревянная о пяти главах же, Сошествие святаго Духа, старинная, состроена 1675-го году коштом бого­любцов; 3-я, Благовещение пресвятыя Богородицы, деревянная о трех главах, состроенная вновь и с подаянія доброхотов, въместо состоявшей на том месте ветхой церкви деревянной же Богородичной, состроена в 1776 году; 4-я, деревянная об одном верху, при трапезе святителя и чудо­творца Николая, состроена монастырским коштом, а в котором году – неизвестно по древности; 5-я ж, при колокольне и при святых воротах каменная, об одном верху, во имя святых апостол Петра и Павла, сострое­на вновь 1744-го года коштом бывшаго кошевого Петра Кальни­шевского.

В оном монастыре монашествующих: архимандрит - 1, наместник - 1, іеродіаконов - 13, їеромонахов служащих - 25, монахов - 33”20.

В архівних документах “Справа про побудову у Межигірському монастирі кам’яної надбрамної церкви Петра і Павла з дзвіницею” датується 1764 р.21. У будівництві церкви св. Петра і Павла брав участь відомий український зодчий Іван Григорович-Барський. Ансамбль Межигірського монастиря видно на малюнку Ф.Солнцева сер. ХІХ ст. (Мал. 2).

До середини ХУІІІ ст. головний храм монастиря “обветшав” и вимагав негайних заходів. Про це яскраво свідчать архівні матеріали –“Доношение архимандрита Савропигального Киевомежигорского монастыря Никанора с братиею - в Святейший Правительствующий Синод” 1760 р.

“В Ставропигийном Киевомежигорском монастыре каменная соборная Преображения Господня церковь блаженныя памяти Святейшим Иоакимом Патриархом всероссийским состороенная в крайнее ныне пришла обетшание, которая правящим в Киеве при Строении Ея Императорского Величества Дворца за архитектора Николаем Федоровым сыном Васильевым осматривана и по свидетельству онаго надлежит разбирать до фундаменту, в которой и священнослужение иметь опасно. Токмо ж имеющийся в оной иконостас вынести, тако ж и церковь разбирать без особливого на то Святейшего Правительствующего Синода Указу я з братиею не смею”22.

У відповідь (Протокол від 23 грудня 1760 р.) Синод наказав київському митрополиту Арсенію направити для огляду стану храму “способных к тому двух персон”, залучивши також “софиевского губернатора архитектора Илию Гезеля”. До справи додано креслення-план і південний фасад церкви з фіксацією тріщин23.

Мал. 2. Межигірський монастир ХІХ ст. Мал. Ф.Солнцева

Креслення Спаського собору Межигірського монастиря видані у 1847р. І.Фундуклеєм в його “Описі Києва”: це - величний трьохнавний п’ятибанний храм, оточений опасанням (Мал.3). Відомо, що в храмі стояв чудовий золочений різьблений іконостас.

Після скасування Запорозької Січі Межигірський монастир втратив свою опору. У 1786 р. монастир було закрито, майно та дзвони передано до інших місць. Коли імператриця Катерина ІІ у 1787 р. мала намір відвідати ансамбль монастиря, його було спалено – очевидно, як помста за долю Січі. Погорілі споруди були передані київському магістрату.

Про долю майна Межигірського монастиря розповідає “Рапорт в Святейший Синод от синодального члена Самуила митрополита Киевского и Киевопечерския Лавры архимандрита” 1787 р.: “…имевшаяся в бывшем ставропигальном Киевомежигорском монастыре ризница и утварь церковная для хранения взята была с описьми в Киевский Софийский собор, а часть оной для одного священника и двух церковников также с описью и распискою поручена определенному для надсматривания того бывшего монастыря церквей священнику. Строение ж монастырское, по сношению моему с его сиятельством, господином генерал-фельдмаршалом и кавалером, малоросийских наместничеств генерал-губернатором графом Петром Александровичем Румянцовым Задунайским, отдано и принято в ведомство приказа общественного призрения. А сего апреля 20 дня, в следствие именного ее императорского величеств а высочайшего повеления, даннаго его светлости князю Григорию Александровичу Потемкину, об основании межигорского монастыря в Тавриде, по письменному его светлости требованию, оная привезенная в Софийский собор ризница и утварь, вся без изъятия отдана присланному от его светлости колежскому ассесору Михаилу Завялову с копиею описи и распискою. А между тем апреля 23 дня вышеписанный определенный для надсматривания бывшего Межигорского монастыря церквей священник доношением мне представил, что по случаю учинившегося в том бывшем монастыре пожара, и церкви божии деревянные: !-я Сошествия Святого Духа, вторая Благовещения Пресвятыя Богородицы, и третия Трапезная святителя Николая сгорели со всею, что в них находилось, утварью, исключая святые Антиминсы и сосуды… Да и в настоящей каменной церкви паперть под железною крышею вся обгорела, даже что жар касался и внутрь самой церкви…”. 28 травня 1787 р. Синод наказав: “...в помянутом бывшем Межигорском монастыре устроить гошпиталь”... 24. 1798 р. Сенат передає територію Межигірського монастиря для влаштування та утримання фаянсової фабрики. У “Повелении” Сената сказано:

1.“...отдать под ту фабрику место погоревшего и упраздненного межигорского монастыря с состоящими в окружности оного принадлежностями и оставшимся от пожара разным строением також и с садами ныне в оброк состоящими…”

2. “...употреблять для фабрики без всякого в казну платежа часть леса тому монастырю принадлежавшего и примыкающего по дорогу Петровскую лежащую через водицу до Киева, равным образом брать безпрепятственно и без платежа глину для фабрики потребную как в Петровской горе, так и в других казенных дачах…”

Мал. 3. Спасо-Преображенський собор Межигірського монастиря 1847 р.

а) фасад.

Мал. 3. Спасо-Преображенський собор Межигірського монастиря 1847 р. б) план

З. “...из крестьян казенного селения Петровцов в делании глиняной посуды упражняющихся выбрать для сей новозаводимой фаянсовой фабрики надобное без излишества число способных работников и мальчиков к обучению...”25.

Так почалась нова історія Межигір’я.

На жаль, Межигірський монастир вивчений недостатньо, особливо з боку архітектурно-археологічних досліджень. Маємо надію, що незабаром з’явиться можливість для цих досліджень, адже пам’ятка достойна цього.

________________________________________________

1 Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 273.

2 Описи Київського намісництва 70-80 років ХУІІІ ст. – К., 1989. – С. 51.

3.Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. У. – 1994 /Репринт/. – С. 266-268.

4 А.Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971. – С. 109.

5 Расписной список Киева 1695 г. // Г.В.Алферова, В.А.Харламов. Киев во второй половине ХУІІ века. – К., 1982. – Приложение № 23. – С. 144.

6 Самійло Величко. Літопис. – К., 1991. – Т. 1. – С. 131.

7 Софонович Феодосій.Хроніка з літописців Стародавніх. – К., 1992. – С. 237-238.

и хроники. – М., 1984. – С. 231.

9 Самійло Величко. Літопис. – Т. ІІ. – С. 137.

10 Архів Коша Нової Запорозької Січі. 1734-1775 рр. – К., 1998. – Т.1. – Док. 47. – С. 108-111.

11 Там само. – Док. 46. – С. 107-108.

12 Там само. – Док. 45. – С. 105-107.

13 Попельницька О. “Козацькі” церкви і монастирі Києва у ХУІІ та ХУІІІ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. – К., 2004. – Вип. 13. – С. 190.

14 ЦГИА . – Ф. 796. – Оп. 47. – Д. 224. – Лист 1.

15 Описи Київського намісництва 70-80 років ХУІІІ ст. – С. 38.

16 Самійло Величко. Літопис. Т.ІІ. – К., 1991 – С. 457.

17 Киевская летопись // Сборник летописей, относящихся к истории южной и западной Руси… – К., 1888. – С. 81.

18 Істрія українського мистецтва. – К., 1968. – Т. ІІІ. С. 17.

19 Нариси історії архітектури Української РСР (Дожовтневий

період). – К., 1957. – С. 213-216.

20 Описи Київського намісництва. – С. 50-51.

21 ЦГИА. – Ф. 796 – Оп. 45. – Д. 125. – 1764 р.

22 ЦГИА. – Ф.796. – Оп. 41. – Д. 338. – 1760 р. – Л. 1.

24 Там само. – Л. 2, 13.

25 ЦГИА. – Ф. 796. – Оп. 68. – Д. 201. – Л. 1, 5.

26 ЦГИА. – Ф. 796. – Оп. 79. – Д. 531. – Л. 1.

Олександр Пашковський (Черкаси)

Взаємозв’язки Жаботинського Онуфріївського монастиря

з українським козацтвом у XVIII ст.

Загальновідомо, що однією з рис українського козацтва є його релігійність. Але в історичній науці питання взаємозв’язків козацтва з православною церквою в цілому ще малодосліджені. Деяку інформацію про це можна знайти в історії окремих місцевих православних монастирів, котрі були досить своєрідними установами, що об’єднували у своїх стінах інтереси козацтва і селянства. Одним із них був Онуфріївський Жаботинський монастир.

Жаботинський Онуфріївський чоловічий монастир знаходиться в урочищі Вітряна Гора між р. Тясмином та її притокою р. Жаботинкою, поблизу с. Чубівка Черкаського району Черкаської області. Перша документальна згадка про нього датується 1706 р. у грамоті київського митрополита Варлаама Ясинского до гетьмана Івана Мазепи з проханням про покровительство цим та іншими монастирями1. Але іноді деякі дослідники заснування обителі відносять навіть до XIV ст.2 Вже сам факт звернення В. Ясинського до гетьмана свідчить про наявність інтересів козацтва стосовно українських монастирів.

Відносини монастиря з козацтвом до другої половини XVІІІ ст. простежити досить важко через невелику кількість документів. Про цей період більше інформації дають усні джерела, передусім, місцеві легенди і перекази, що розповідають про тісну співпрацю обителі з козаками. Часто оповідається, як старі запорожці ставали ченцями монастиря, а братія, в свою чергу, інформувала Січ про настрої та події у суспільстві. На жаль, цей фольклор мало збережений і зафіксований лише в окремих публікаціях краєзнавців П. Семенченка, П. Соси та інших і не дає можливості встановити конкретні факти3.

Ясніша картина вимальовується починаючи лише з 60-х рр. XVІІІ ст. – періоду Коліївщини. Значний вплив на чернецтво монастиря мав відомий ігумен Мелхіседек Значко-Яворський, який з 1753 р. був настоятелем сусіднього Мотронинського монастиря та завідував православними церквами Київщини, очолював з 1761 р. Чигиринське духовне правління4. На думку деяких істориків, саме він зумів організувати православний рух, що в майбутньому став підґрунтям повстання, налагодив зв’язки і отримав допомогу від запорожців5. Під його керівництвом такі православні монастирі як Мотронинський, Онуфріївський, Лебединський, Мошногірський, Медведівський та інші стали духовною опорою православ’я на Правобережжі, а згодом і суттєвою моральною підтримкою, плацдармом повстанців, які діяли з благословення духовенства. Дослідники М.Грушевський, В.Ластовський, М.Пономаренко та багато інших відмічають постійні і регулярні зв’язки гайдамаків з чернецтвом, що саме перед повстанням в монастирях перебувало досить багато козаків. Можливо, це входило до планів підготовки виступу6.

Про значущість Жаботинського монастиря у справі відродження національної віри свідчить повідомлення ігумена Христинопільського монастиря Корнелія Сорочинського про політично-релігійне становище на Україні напередодні 1768 р., в якому уніатський настоятель звинувачує обитель в ошуканстві народу та популяризації православ’я і ненависті до уніатства: «Не забракло багатьох у овечій шкурі хижих вовків, тобто мандруючих через ці краї монахів з Валахії, Московії та православних монастирів, що знаходилися на Україні з цієї сторони Дніпра, а саме: Мотронинського, Биківського, Онуфріївського та ін., які ошукували цей народ, викликаючи в нього ненависть до святої унії, та переконували [його], щоб він приймав православ’я»7.

В Онуфріївському чоловічому монастирі восени 1767 р. перебував послушником і козак Максим Залізняк, котрий пішов з Січі без відома кошового та старшини. На другому тижні великого посту 1768 р. (між 18 та 24 лютого) він перейшов до Мотронинського монастиря, звідки незабаром й почалося повстання. У рішенні Київської губернської канцелярії про покарання Максима Залізняка та інших учасників гайдамацького руху від 25-27 серпня 1768 р. читаємо: «Из Сечи Запорожской пошел он, Железняк, в Полшу без ведома кошевого атамана и прочих старшин и был на послушании в Онуфриевском монастыре по великой пост, а на второй неделе того великого поста пришел Матренинской монастырь и был там на послушании...»8.

Про стосунки козацтва з Жаботинським монастирем свідчить також щорічний інвентарний опис монастирських церков, де зазначається про одну з ікон церкви Успіння Пресвятої Богородиці: «Спаситель благословляющий; риза серебряная, чеканной работы, по короне 11 разноцветных камешков; внизу вырезана надпись: «сия икона сделана в Свято-Онуфриевский пустынно-Жаботинский монастырь, в большую церковь Успения Пресв. Богородицы, на наместную икону Спасителя, коштом бывшей Сечи Запорожской, казаком куреня Васгоринского Кириллом Белым за игумена Софрония 1782 года февраля 2 дня. А в ней весу серебром 7 фунтов 87 золотников». Внизу сей иконы на тумбе изображение Спасителя с отроками среди св. апостолов»9. Пожертва срібної ризи вагою близько двох кілограмів козаком саме цьому монастирю вказує на прихильність, покровительство обителі.

З перелічених фактів можна сказати, що козацько-монастирські відносини будувалися як на національно-релігійному, так і на економічному ґрунті. Ченці надавали допомогу запорожцям не тільки духовну, але іноді й переховували їх у себе.

________________________________________________

1 Державний архів Черкаської області (далі ДАЧО). – Ф. 149. – Оп. 1. – Спр. 148. – Арк. 2.

2 Православные Русские обители: Полное ил. описание всех монастырей в Российской империи и на Афоне / П.П. Сойкин (сост.); С. Дымша (отв ред.). Репринт. изд. – СПб.: Воскресение, 1994 (1910). – С. 590.

3 Семенченко П. Онуфріївський монастир // Серп і молот. – 17 березня 1971. – № 31; Соса П. Гомін Холодного Яру // Черкаський край. – 9 лютого 1993.

4 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1995. – Т. 2. – С. 149.

5 Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. – К.: Глобус, 1992. – Т. 2. – С. 257.

6 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1913. – С. 450-451; Ластовський В.В. Православна церква у суспільно-політичному житті України ХVІІІ ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія).– Черкаси, 2002. – С. 62 – 63; Пономаренко H.Г. Коліївщина: прояви державотворчості гайдамаків. //Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Матеріали Третіх Всеукраїнських історичних читань. – Київ-Черкаси, 1993. – С. 43 – 47.

7 Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст. Збірник документів. – К.: Наукова думка, 1970. – С. 343.

8 Там само. – С. 437; Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного: (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768 – 1769 рр.). – К., 1989. – С. 53.

9 ДАЧО. – Ф. 149. – Оп. 1. – Спр. 157. – Аарк. 3-4.

Наталія Сенченко (Київ)

Браїлівський жіночий монастир ХVІІ – ХІХ ст.

Монастирі віддавна були центрами культури, благочестя, християнських подвигів і доброчесності. У ХVІІ ст. на території України окремі монастирі виникали з метою протистояння польсько-литовському насиллю і окатоличенню православного населення. Це повною мірою відноситься і до Вінницько-Браїлівського жіночого монастиря. Цей монастир, заснований з метою збереження православ’я та примноження християнських цінностей на подільській землі, крізь віки достойно ніс важку ношу чернечого подвигу.

Засновник монастиря М.С.Кропивницький як людина глибоко віруюча, хвилювався з приводу швидкого розповсюдження унії в Україні. Більшість єпископів, переслідуючи, головним чином, свої корисні інтереси, прийняли унію і зрадили Православ’ю. Саме з метою протистояння уніатському насиллю Михайло Судимунтович Кропивницький засновує у м. Вінниці жіночий монастир [16], який отримав назву Вінницького Благовіщинського монастиря. Як свідчать документи М,. Кропивницький у 1635 р. виклопотав у польського короля Владислава ІV право на побудову у м. Вінниці жіночого монастиря і церкви на честь благовіщення Пресвятої Богородиці [5].

Вінницький монастир з часу свого заснування був добре матеріально забезпечений [17, с. 194, 7, c. 62 – 63]. Проте бурхливі історичні події тих часів не минули і цієї обителі. Багато їй довелось пережити: розквіт чернечого життя і господарської діяльності; розширення володінь за рахунок пожертвувань та дарунків [18, с. 250 – 251]; захоплення монастиря уніатами [11, с. 927]; повний занепад чернечого життя під час перебування в монастирі уніатів [7, с. 64 ]; відродження і розквіт обителі після повернення до Православ’я [12, с. 570].

Потрібно зазначити, що звичні для того часу в Польщі свавілля і наси­льство призвели до втрати сили закону. Приватна власність, майно храмів і монастирів почали захоплюватись любителями легкої наживи. Та ж доля очікувала землі і угіддя, що належали Вінницькому православному жіно­чому монастирю. Спочатку його було захоплено уніатами. З часом, пере­буваючи під владою уніатів, він неодноразово піддавався пограбуванню. Місцеве населення не підтримувало уніатів. Все це сприяло занепаду мо­настиря. У 1780 р. уніатські черниці залишили обитель [4, с. 4].

Деякі документи (напр. “Указатель к изданіям Кіевской археографической комиссии”, т. І) свідчать, що саме з цим монастирем пов’язана одна подія за часів Богдана Хмельницького. У 1651 р. сподвижник Б.Хмельницького Іван Богун, зайнявши Вінницю, закріпився в монастирі і протягом шести днів відбивав облогу поляків, яка закінчилась втечею останніх. Тут І.Богун влаштував полякам “холодну баню”. Події відбувалися ранньою весною. І.Богун наказав зробити ополонки на річці Буг і прикрити їх соломою. Козаки зробили вигляд, що йдуть на поляків і вийшли з монастиря. Коли поляки кинулись на козаків, вони почали тікати в монастир, а поляки, доганяючи їх, потрапили в ополонки. Проте існують думки, що це був не жіночий монастир, а чоловічий Благовіщинський монастир, який також існував у м. Вінниці з 1631 р. Однак це питання потребує додаткового дослідження [18, с. 252].

Цікаво зазначити, що у той самий час, коли Вінницький Благовіщинський жіночий монастир в руках уніатів наближався до свого цілковитого занепаду, неподалік від Вінниці в м. Браїлові на кошти відомого ревного захисника латинства польського графа Ф.Потоцького споруджувались для ченців-тринітарів приміщення монастиря, до якого і був переміщений Вінницький Благовіщинський монастир (повернутий до Православ’я) і отримав назву Браїлівського [11, с. 928 – 934].

Наприкінці ХІХ ст. у монастирі знаходилось 48 черниць, 43 рясофорних послушниці, 96 нерясофорних послушниць, одна схимниця та ігуменя. На той час обитель відзначалась надзвичайно високим моральним рівнем, що сприяло подальшому збільшенню кількості її жителів.

Монастир мав три храми: 1) Свято-Троїцький храм, побудований у 1778 р.; 2) підземний храм в ім’я свв. Антонія і Феодосія, побудований у 1847 р. за часів ігумені Таїсії. 3) храм в ім’я св. Миколи [7, с. 64 - 68], побудований у 1850 р. на верхньому поверсі чернечих келій за ігумені Палладії [14].

Головний Свято-Троїцький храм монастиря кам’яний, побудований в італійському стилі. Дивовижна стрункість і краса зовнішнього фасаду відносять цей храм до ряду відмінних творів архітектури. Особливою витонченістю вирізнялася фронтальна кам’яна башта в готичному стилі з карнизами і капітелями. За зовнішнім виглядом велика монастирська церква нагадувала довгастий корабель. “Храмовый корабль распадается на три продольных нефа, причемъ средній главный нефъ вдвое шире и вдвое выше каждаго изъ боковыхъ приделовъ. Эти последніе представляютъ как бы узкія боковыя галлереи, крыша которыхъ достигаетъ до верхнихъ оконъ главнаго нефа” [4, c. 12]. Дерев’яна баня, оббита залізом, з залізною шатрообразною покрівлею увінчувала головний храм. Із західного боку до храмової будівлі безпосередньо прилягала чотирикутна башта висотою 20 сажнів висоти, в якій влаштовано дзвіницю. Нижній проліт башти до половини відкритий, чотири величезних стовпи підтримували на своїх арках всю будівлю. В нижній частині відкритого простору башти влаштована крита паперть, із якої великі двері вели до храму. Башта дзвіниці в цілому вражала надзвичайно повним і гармонійним поєднанням пілястр і архітектурних ліній з карнизами і різноманітними фронтонами.

Порівняно із дзвіницею художнє оформлення зовнішніх стін храму виглядало бідніше, але правильний фасад, ніші у стінах, розетки та інші прикраси біля вікон, карнизи і фронтони біля даху надавали храмовій будівлі стрункий і довершений вигляд. Якщо ж дивитись на храм разом із дзвіницею, то картина вражала тією гармонійністю, з якою італійський стиль тут поєднався з елементами німецького зодчества [4, с. 12].

Головна церква мала три вівтарі: середній – в ім’я Пресвятої Трійці; правий – Благовіщинський; лівий – Варваринський. Знаходячись поруч, вони створювали один величний тривівтарний іконостас, єдиний в єпархії не тільки за своєю формою, але й за живописом та витонченістю роботи.

Чотири великих позолочені кіоти з іконами Божої Матері, установлені поряд в середній частині церкви, де з правого боку знаходився великий кіот з плащаницею під скляним дахом. Досить великого розміру ікони, в позолочених рамах, чотири у вівтарі і чотири розміщені на бокових стінах церкви. Із них дві ікони – Тайна Вечеря і Зняття з Хреста написані І.Осмоловським. Хори, установлені на підвищенні над входом з кам’яними штукатурними гратами. Над цими хорами встановлені інші хори з дерев’яними гратами і мали один вхід по кручених сходах.

Попереднє фарбування церкви втрачено і не гармонує з новим іконостасом. У 1851 р. внутрішні сторони храму були оновлені. Не змінюючи стінний живопис, художник Осмоловський додав унизу по сторонах церкви кілька історичних картин і позолотив капітелі. На побудову іконостасу і оновлення церкви усередині було витрачено до 12 тисяч крб.

Вражаюча різноманітність колон і пілястр з капітелями, покритих позолотою, величне склепіння церкви, прикрашене чудовим живописом: «…вся внутренняя обстановка, чудно разнообразная и удивительно гармонирующая между собою, производитъ то, что вошедший въ церковь, не зная на чемъ остановить взоръ, невольно предается благоговению – этому священному чувству, которое всего нужнее входящему въ домъ Господень. Такова внутренняя сторона церкви, имеющей длины, отъ дверей до горней стены 16 саж. и 3 саж. притвора, а ширины 11 сажень» [7, с. 66 - 67].

На стелі живописне зображення святих апостолів Петра та Іоанна, які зціляють кульгавого біля воріт строзавітного Ієрусалимського храму. Із напівтемного притвору одразу можна потрапити в храм, що вражає цілим морем світла, яке потрапляє через величезні вікна. Легкі арки – напівсклепіння храмової стелі не пригнічують а, навпаки, підіймають до гори.

На стелі, прямо над головним вівтарем, зображено дороговказну зірку, навкруги –ангели, посередині – Спаситель. Біля Нього Богородиця і Обручник, перед Ним схилили коліна Вифлеємські пастухи. На склепіннях середньої частини храму зображено зішестя на апостолів Святого Духа і утворення на землі Христової церкви. Багаті колони і розкішні завіси утворюють сіонську горницю, у середині якої міститься трон, на якому знаходиться Богордиця, а по боках розмістились апостоли. Угорі зображено хмари і серед них у вогняному сяйві - Святий Дух, від якого сходять на апостолів вогняні язики. Майстерно виконані орнаменти, різноманітні квіти заповнюють склепіння по краю. Тут вони поєднуються з чудовими різьбленими прикрасами, якими закінчуються стовпи церкви. Їх чотири: масивні, викладені з каменю та майстерно оброблені деревом у вигляді пілястр, прикрашені чудовою різьбою і частково вкриті позолотою. Обробка стовпів гармонізує з іконостасом, який тягнеться по ширині всього храму у його східній частині.

Крім цієї церкви монастир має ще дві теплі церкви: одна в ім’я преп. Антонія і Феодосія печерських, інша – в ім’я Святителя Миколи. Перша побудована за часів ігумені Таїсії, під спудом великої церкви, де колись були поховані католицькі ченці та благодійники монастиря. Під час побудови тут церкви залишки померлих були складені у бокові відділи і закриті стіною. Церква Антонія і Феодосія досить простора, але повітря у ній важке і вологе. Служба в ній відбувалася взимку з 20 грудня до 10 січня, а також літом, коли була рання обідня.

Церква Святителя Миколи була улаштована на верхньому поверсі чернечих келій. Вона невеликих розмірів, відрізнялась теплом і чистим повітрям, тому в ній відбувались служіння весь зимовий період часу. Іконостаси в цих церквах одноярусні, досить красиві і дорогоцінні.

До приєднання Поділля до Росії монастир був поза штатами, і тільки у 1795 р. після його повернення до Православ’я обитель була уведена до штату другого класу з окладом; а у 1842 р. монастир став першокласним. За штатом обителі належало мати: начальницю монастиря, 13 черниць і 5 послушниць. У 1869 р. у монастирі знаходились: ігуменя, 24 черниці, 43 рясофорних послушниці і 7 нерясофорних.

Крім основних обов’язків черниці несли на своїх плечах і монастирське господарство: деякі з них займалися гаптуванням церковного вбрання, тканням, виробництвом килимів, досить майстерно вишивали золотом.

Важко переоцінити титанічний внесок православних монастирів у збереження, відновлення та помноження історичних і духовних пам’яток українського народу. Крізь віки вони зберігали та примножували неоціненні духовні та культурні скарби нашого народу. Протягом віків православні обителі працювали на ниві духовності, культури, освіти, накопичуючи неоціненний духовний досвід і культурні скарби для майбутніх поколінь.

________________________________________________

1 Архімандрит Амвросій (Орнатскій). Исторія Россійской іерархіи. – Москва, 1810 – 1815. – Ч. ІІІ. – С. 541.

2 Зверинский В. Преобразованіе старых и учрежденіе новыхъ монастырей съ 1764 – 95 по 1 іюля 1890 год. – С.-Петербургъ, 1890.

3 Зверинский В. Монастыри в Россійской имперіи. – С.-Петербургъ, 1887. – С. 55.

4 Лотоцкий И. Виннице-Браиловский женскій монастырь и его святыни. – Немиров, 1900. – 62 с.

5 Марков И. Историческія сведенія о всехъ находящихся в Россіи монастыряхъ. – Москва, 1872. – С. 10.

6 Монастыри русской православной церкви. – Москва.: Изд-во Московской Патриархии. – 2001. – Вып. І. – C. 308.

7 Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1869. – №2.

8 Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1888. – №7. – С.129.

9 Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1900. – № 44. – С. 386.

10 Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1894. – № 1. – С. 801-802.

11 Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1895. –№38.

12 Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1899. – № 24. – С. 571.

13 Подробное и верное описаніе монастырей, находящихся въ Россійской имперіи. – Москва, 1829. – С. 19.

14 Православныя русскія обители. Полное иллюстрированное описаніе всехъ православныхъ русскихъ монастырей въ россійской имперіи и на Афоне. – С.-Петербургъ, 1910 г. – С. 618.

15 Приложение к Подольским епархиальным ведомостям. – Каменец-Подольский, 1896. – №32. – С. 99-100.

16 Ратшин А. Полное собраніе историческихъ сведений о всехъ бывших въ древности и ныне существующихъ монастыряхъ и примечательныхъ церквахъ въ Россіи. – Москва, 1852. – С. 440.

17 Труды Подольскаго епархиальнаго историко-статистическаго коми-тета. – Каменец-Подольский, 1890-1891. – Вып. ІV.

18 Труды Подольского епархиального историко-статистического коми-тета. Особое прибавленіе къ Подольскимъ Епархиальнымъ Ведомостямъ 1891 г. – Каменец-Подольский, 1891. – Вып. V.

Ольга Скус (Умань)

Релігійна ситуація на Уманщині в контексті геополітичних змін другої половини ХVІІІ ст.

Друга половина ХVІІІ ст. на Правобережжі характеризується сукупністю політичних, соціально-економічних, національних і релігійних факторів, які створили передумови конфесійної трансформації. Ця епоха надзвичайно складна, суперечлива, насичена вибухонебезпечними подіями і епохальними змінами. Перебуваючи під владою іноземних, хоча і сусідніх, держав у ХVІІІ ст. гостро постає питання про етнічну ідентифікацію українців, про збереження потенціалу національного відродження в умовах іноземного панування.

Важливо наголосити, що на сучасному етапі розвитку історичних досліджень чільне місце посідає церковна історія, без вивчення якої неможливе повне висвітлення та осягнення історії України, зокрема другої половини ХVІІІ ст. Свідченням чого є поява значної кількості монографічних та дисертаційних досліджень. Зокрема, слід назвати монографію Крижанівського О.П., в якій автор приділив увагу проблемі протистояння конфесій на Правобережжі в другій половині ХVІІІ ст.1. Питання становища єпархіальних органів влади та парафіяльного священства в Київській митрополії кінця ХVІІІ ст. торкається Перерва В.С. в своєму дисертаційному дослідженні2. Незважаючи на значну увагу, приділену дослідниками церковній історії, їхні праці носять узагальнюючий матеріал, але не заглиблюються до регіонального рівня. Отже, саме регіональні дослідження несуть в собі більше інформації та можливостей для виявлення релігійної ситуації в контексті геополітичних змін в цілому.

На території історичної Уманщини, яка відносилась до Київської єпархії, впродовж кількох століть співіснували різні релігійні конфесії, зокрема, православ’я, іудаїзм, уніатство та католицизм.

Посилення польського впливу на Правобережжі в ХVІІІ ст. передбачало створення такого ідеологічно-духовного режиму, який би сприяв більшій полонізації та унізації правобережного суспільства. В 1717 р. на польському сеймі був висунутий проект знищення православ’я шляхом запровадження обмежень прав православних в галузі освіти та недопущення їх до державних посад3.

До середини ХVІІІ ст. майже все Правобережжя перейшло на унію. Процес переходу православних в уніатство відбувався під шаленим тиском, оскільки польські магнати-власники українських земель почали відкрито підтримувати унію. Так, реалізуючи рішення Замостського собору, греко-римлянам в 50-х роках вдалося захопити дві тисячі православних храмів на Брацлавщині та Київщині4. Граф Францішек Салезій Потоцький заснував у своїх маєтках на Уманщині понад 100 уніатських церков, завдяки яким намагався „викорінити” православ’я у своїх маєтках. Підтвердженням цього є церкви, побудовані коштом графа Потоцького, зокрема, дерев’яна церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці в селі Коржова (1755 р.), Богословська дерев’яна церква в селі Гродзеве (1759 р.), Богородицька дерев’яна церква в селі Підвисоке (1763 р.) що на Уманщині5.

Вже згадуваний вище граф Потоцький намагався перетворити Умань на центр уніатства в регіоні. І саме за його пропозицією та за фінансової підтримки в 1765 р. в місті Умані було відкрито Свято-Богородицький монастир св.Василія та василіанську школу, які сприяли насадженню уніатства6.

При наступі уніатства насильно відбиралися православні приходи, храми залишалися без прихожан, а православні священики примусово виганялися, якщо вони не погоджувалися прийняти греко-римську віру, і їх місце займали уніати.

Отже, за приблизними підрахунками, в другій половині ХVІІІ ст. на Уманщині було влаштовано 167 уніатських приходів7.

Цей наступ уніатства на православ’я привів українців до активної протидії з боку православних, що породила навесні 1768 р. найбільш масове з гайдамацьких рухів попередніх десятиліть повстання – Коліївщину. Повстання охопили всю Правобережну Україну, а центром цих повстань стали землі історичної Уманщини. Це стало початком ліквідації уніатства і католицтва, тому що ідеологією повстанців було саме православ’я8.

Під час визвольного руху в Уманській волості відбувалося масове повернення захоплених греко-католиками храмів у православ’я, розгромлено василіанський осередок в Умані, а основну масу вихованців на чолі з ректором Костецьким вбито. Врятуватися вдалося тільки десятьом василіанам, які втекли з міста раніше9.

За підрахунками Кузнець Т.В., з 170 церков Уманської протопопії 111 були захоплені уніатами, а потім знову повернуті в православ’я. Уманська протопопія та протопопії Переяславської єпархії відійшли до Київської єпархії, яка була визначена в межах Київської губернії. З другим поділом Польщі (1793 р.) всі 167 уніатських приходів на Уманщині були повернені в благочестя православної церкви 10.

Після третього поділу Польщі (1795 р.) вся Правобережна Україна, в т.ч. і Уманщина відійшли до Росії, а в результаті адміністративної реформи Павла І наприкінці 1796 р. Уманський повіт було включено до складу Київської губернії. Отже, на території Уманського повіту діяло 147 православних церков і це була найбільша кількість церков серед усіх повітів Київської губернії11.

Після трьох поділів Польщі населення, яке сповідувало католицьку та греко-католицьку віру, стало складати значну частину жителів західних районів Російської імперії, тобто територія Правобережної України. Перед владою постало завдання розробки спеціальної політики по відношенню до даної християнської конфесії. Потрібно було організувати управління католиками на своїй території і відсторонити їх від впливу римського папи. Катерина ІІ своїм маніфестом від 30 жовтня 1794 р. надала католикам право на вільне публічне віросповідання і законне володіння кожного своїм майном, в свою чергу священики повинні були давати присягу на вірність і підданство12.

Павло І, на відміну від Катерини ІІ, ставився до католицької церкви більш прихильно. На правобережних землях засновувалися єзуїтські місії. В цей період багато православних і уніатів стали знову навертатися в католицьку віру, але обираючи переважно латинський обряд, оскільки Римо-католицька церква за царювання Павла І отримала більші можливості і, що головне, гарантії для розвитку13.

На землях історичної Уманщини, крім корінного населення-православних, проживала велика кількість євреїв, які сповідували іудаїзм. Вкінці ХVІІІ ст. єврейська община в місті Умані нараховувала 1381 чоловіка14, що становило 91% від загальної кількості населення.

На початку ХІХ ст. на Уманщині євреї складали 12,7%, а в місті Умані єврейська людність становила 72 % всього населення. Царський уряд проводив дискримінаційну внутрішню політику щодо національних меншин. Євреї були обмежені в природних правах обирати місце проживання. Для них була спеціально виділена „смуга осілості”, обмеження якої виражалися в забороні євреям селитися в селах та „деревнях”. Уманський повіт Київської губернії також був включений до „смуги єврейської осілості” в 1794 р.15.

Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. після приєднання Правобережної України до Росії процес ліквідації унії на Уманщині набув великого розмаху: уніатські церкви закривалися і передавалися православним, у великій кількості виникали православні парафії. Цей процес завершився в 40-х рр. ХІХ ст. на фоні соціально-культурних репресій проти шляхти після повстань в 1830-1831 рр. Ліквідація унії мала як позитивні, так і негативні наслідки. Церкви уманського регіону, приєднаного до Російської імперії, потрапили під захист сильного православного центру. Водночас це різко зменшило вплив католиків та уніатів, що, безперечно, було прогресивним явищем, бо українці поверталися до православ’я. Але перехід греко-католицьких церков під контроль Російської православної церкви спричинив початок русифікації цього регіону.

Отже, узагальнено розглянувши вектор подій, якими супроводжувалася друга половина ХVІІІ ст., ми бачимо, як за півстоліття змінювалася релігійна ситуація на історичних землях Уманщини.

________________________________________________

1 Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. – К.: Вища школа, 1991. – 125 с.

2 Перерва В.С. Статус єпархіальних органів влади та парафіяльного священства в Київській митрополії кінця ХVІІІ – ХІХ століття. Автор... канд. іст. наук. – К., 2002.

3 Гуслистий К. Коліївщина: Історичний нарис. – К.: Українське видав-ництво політичної літератури, 1947. – С. 9.

4 Wolyniak. O bazylianach w Humaniu //przewodnik naukowy i literacky. 1899. – S.462-463 цит. за Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.). – К.:Вид-во при Київському держуніверситеті, 1989. – С. 31.

5 Сказанія о населенныхь мъстностяхь Кіевской губерніи или стасти-ческія, историческія и церковныя замътки о всъхь деревняхь, селахь, мъстечкахь и городахь, вь предълахь губерніи находящихся зібрано Похілевичем Л. – Кіевь, 1864. – 756 с. – С. 370.

6 Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 442. – Оп. 34. – Спр. 1415. – Арк. 464.

7 Кузнець Т.В. Міжконфесійні трансформації православ’я і уніатства в другій половині ХVІІІ ст. на Уманщині. //Вісник Київського славістичного університету. – К., 2004. – Вип. 18. - С. 57.

8 Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-виз-вольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.). – К.: Вид-во при Київському держуніверситеті, 1989. – С. 31.

9 Уманський краєзнавчий музей, НВФ-349 (Кочережко Я.М. Опис Уманським церквам і монастирям). – С. 14.

10 Кузнець Т.В. Міжконфесійні трансформації... - С. 58.

11 Там само. - С. 59.

12 ПСЗ. – СПб.,1908. – Т.ХХІІІ. – С. 257-258.

13 ПСЗ. – Т.І-ХХХ. – Указ № 18503. – СПб.,1830-1884. – Указ № 18503.

14 Чорномиз В. Еврейская жизнь в Умани. – Умань, 2002. – С. 9.

15 Кузнець Т.В. Єврейське населення Уманського повіту в ХІХ столітті. //Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. Збірник наукових праць /За заг.ред. проф. П.С. Григорчука /– Вінниця, 2003. – Випуск 5. – С. 27-34.

Надія Кукса (Чигирин)

Церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці в Чигирині

Отримання 1592 р. сотенним мiстом Чигирином магдебурзького права стало суттєвим поштовхом для прискорення його економiчного i культурного розвитку. Внаслідок постiйного зростання кiлькостi населення в разi облоги Чигиринська фортеця була вже не в змозi помiстити всiх жителiв мiста. Досить швидкими темпами розширюється своєрiдне передмiстя пiд горою, що розкинулося на невеликому плато на пiвнiчний схiд вiд фортецi1.

Згодом тут було збудовано гетьманський палац з господарськими спорудами.

Вiрогiдно, незабаром після спорудження палацу неподалік було відбудовано і церкву в ім’я Успiння Пресвятої Богородиці.

Можливо, це був один з найстаріших чигиринських храмів. На думку М.Сікорського, в цій церкві відбулося хрещення єдиного сина чигиринського підстарости Михайла Хмельницького Теодора-Зіновія.2

Проте першу писемну згадку про цей храм, датовану 1656 р., знаходимо в "Подорожi..." Павла Алеппського: "Коли ми наблизилися до мiста, молодший син гетьмана вийшов нам назустрiч з процесiєю духовенства, i нас повели в довгу дерев'яну церкву на честь Успiння Богородицi, що знаходиться побіля палацу гетьмана. Тут в недiлю, на його запрошення, ми вiдслужили обiдню з одним єпископом"3.

Хоча мандрiвник і не подає детального опису храму, безсумнiвно, споруда уособлювала в собi основнi характернi риси церковного будiвництва XYII ст.

В результатi зiставлення з типовими культовими будiвлями XYII ст. Г.Логвин вважає, що Свято-Успенська церква, яку Павло Алеппський називає "довгою", тому що була тризрубною, "...бо саме в таких церквах дiйсно впадає в око їх довжина, завдяки композицiї трьох зрубiв, витягнутих в одну лiнiю зi сходу на захiд, середнiй зруб був, як правило, значно бiльшим за два бiчнi. У сумiжних стiнах зрубiв робили широкi арки для вiльного проходу з однiєї частини церкви в iншу. Hад кожним зрубом здебiльшого ставили баню. З опису iнших церков можна гадати, що й Успенська церква в Чигиринi була трибанною”4.

Церква, напевно, вiдзначалася особливим ставленням з боку гетьмана, адже саме до неї було запрошено високого гостя - антиохiйського патріарха Макарiя, хоча в цей час в столицi діяли й інші, більш величні, в тому числi й соборні храми.

Вiдомо, що пiсля смертi тiло Тимоша Хмельницького перед похованням у Суботовi з 22 жовтня по 27 грудня 1653 р.5 знаходилося в однiй з чигиринських церков.

З огляду на обставину, що пiсля смертi Богдана Хмельницького його тiло з 27 липня по 23 серпня перебувало в Успенськiй церквi, напрошується думка, що й тiло улюбленця гетьмана було помiщене в цей храм.

Логічно припустити, що найближче оточення гетьмана вважало найбiльш доцiльним помiстити покiйного Богдана для прощання з соратниками у храмi, де свого часу могло перебувати тiло Тимоша.

Документальнi джерела про облогу Чигирина турками 1678 р. свiдчать, що "згорiла одна з найбiльших церков мiста та ще три красивих дерев'яних церкви... Церква пiд Замковою горою, можливо є Успенська церква, що знаходилася бiля палацу гетьмана"6.

Внаслiдок останньої татаро-турецької облоги Чигирин було повнiстю зруйновано. Згідно "Трактату про вiчний мир", укладеного в 1686 р. мiж Росiєю i Польщею, Чигирин знову вiдiйшов до складу Речi Посполитої.

У XYIII ст. замок з Верхнього мiста було перенесено на нове мiсце, пiд гору.

Зважаючи на цiкавий документ, що зберiгається в ЦДIА України в м. Києві, дозволимо собi припустити, що Свято-Успенська церква була вiдбудована на початку XYIII ст. Про це свiдчить напис на старовиннiй церковнiй книзi "Триодь постная", де повiдомляється, що придбана вона для храму Успiння Богородицi 1709 р.7.

Л.Похилевич вважає, що нову церкву в iм'я Успiння Пресвятої Богородицi споруджено у 1716 р. з наданням святого антимiнса вiд переяславського єпископа Кирила Шумлянського у 1722 р. i рукоположенням 1726 р. у цей храм священика Iоанна Терпила, яким у 1737 р. на цьому ж мiсцi возведено новий однойменний дерев'яний храм (антимiнс, виданий переяславським єпископом Гервасiєм у 1764р.)8.

Цінним джерелом відтворення минулого храму є одна з найдавніших відомих на сьогодні візитація 1726 р. Даний документ проливає світло на процес відродження православних церков після спустошення краю внаслідок чигиринських походів 1677-1678 рр. Візитація проілюструвала вражаючу необлаштованість і бідність не так давно багатих храмів гетьманської столиці.

На жаль, про церкву в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці як про діючу маємо лише згадку, дописану збоку аркуша документа. Чому не наводиться опис, залишається таємницею.9

Згідно візитації 1741 р., Успенська церква була серед 27 навколишніх храмів, приписаних до так званого Чигиринського деканату. Проте внаслідок постійного супротиву більшості населення краю створене близько 1740 р. Чигиринське намісництво, що ставило за мету поступово усунути з храмів всіх православних священиків, замінивши їх на уніатських, не маючи успіху,1768 р. зазнало краху10.

За ерекцiєю 17 листопада 1778 р. староства Чигиринського вiд 3 вересня 1780 р. чигиринськiй Успенськiй церквi надано землi: "Пахотного поля в три руки – по 6 дней и сенокосу на 20 косарей близ Hестеровского мостка и Захаркова кута; пахотного поля в урочищах: называемом Подоле – на 6 дней, в Луцковском яру – на 14 дней и за Янычем – на 10 дней"11.

В ревiзiї 1789 р. вказано, що в Чигиринi:"...одна церква, чоловiчий монастир i 138 будинкiв"12.

Вiдомо, що до 1700 р. Успенський прихiд належав до Київської єпархiї, потiм – до Переяславських єпископiв, а пiсля скасування наприкiнцi ХYIII ст. Переяславської кафедри, знов перейшов у пiдпорядкування Києву13.

1796 р. прихiд храму становив 38 дворiв – 263 особи чоловiчої та 240 осiб жiночої статей.

Станом на 1804 р. прихiд нараховував 90 дворiв (381 особу чоловiчої, 324 особи жiночої статей).

Данi вiдомостi свiдчать про активну забудову цiєї частини Чигирина з невпинним зростанням кiлькостi населення14.

1819 р. були спроби перемiнити Успенську прихідську церкву на малу Хрестовоздвиженську за всiма до них приналежними землями, що єпархiєю заборонено15.

За вiдомостями 1824 р. однопрестольна дерев'яна Успенська церква не має "пределов"; наявні два невеличкі притвори з маленькими "крильцами", престол дерев'яний "снесарской роботи"; храм забезпечений усiм необхiдним церковним начинням та iконами, є невеличкий iконостас з шести круглих iкон. Поряд з церквою 1824 р. споруджено дерев'яну дзвіницю з невеличким ганком при дверях; церква i дзвiниця на цей час у доброму станi ("крепки"). Землi церковної – орної i сiнокосної 22 десятини, присадибної дiлянки немає; найближчi церкви - соборна Хрестовоздвиженська за пiвверсти i монастирська Троїцька через р.Тясмин, за одну версту16.

В клiрових вiдомостях за 1829 р. сказано: "Церква дерев'яна, збудована невiдомо коли зусиллями прихожан на мiсцi зруйнованої, за народним повiр'ям, пiд час облоги мiста в 1678 р....

В церквi знаходиться Антимiнс полотняний з пiдписом митрополита Тукальського.

В описi церковного майна за 1826 р. записано: "Святий Антимiнс полотняний вiд Київського Преосвященного Самунега i Митрополита 1794 р. iндикту 13 мiсяця вересня в 22 день"17.

Зi сказаного вище можна зробити висновок, що з часу свого заснування i в подальшi, далеко не найкращi часи, саме Успенська церква була особливо дорогою для чигиринцiв.

Паству, безперечно, хвилювала iсторiя храму. Свiдченням цього є прохання мирян Успенської церкви м.Чигирина про надання iсторичної довiдки щодо минулого храму. Довiдка, укладена на основi даних церковного архiву та церковного лiтопису, була видана 8 листопада 1910 р.

Автор довiдки настоятель Успенської церкви о.Iоанн (пiдпис на документі зроблено нерозбiрливо – Н.К.) ставить пiд сумнiв час вiдбудови храму 1716, поданий Л.Похилевичем в " Сказаниях о населенных местностях Киевской губерни..." та вносить суттєвi уточнення в окремi обставини вiдбудови церкви 1824 р. Опираючись на матерiали клiрових вiдомостей, він констатує, що 1824 р. була споруджена нова дзвiниця з прибудованими до неї захiдним, пiвденним та пiвнiчним притворами, пiдтверджуючи данi судження спогадами вірян-старожилiв. Отець Iоанн відзначає:"...з точнiстю можна стверджувати, що примiщення середнє церкви старовинне, адже прибудова iснує двісті рокiв..."18.

Hеобхiдно зазначити, що, вказуючи на "...поблизу церкви примiченi фундаменти стародавньої кам'яної споруди; за повiр'ям - це залишки кам'яної (?)Успенської церкви, що мала кiлька престолiв i зруйнована пiд час облоги 1768 року..."19, Л.Похилевич допускається істотної неточності щодо матерiалу, з якого було збудовано храм у XYII ст. - адже Павло Алеппський зазначає, що споруда була дерев'яною. В.Ленченко висловлює припущення, що згадувані руїни могли бути залишками підмурків гетьманського палацу.20

В клiрових вiдомостях церков Чигиринського повiту 1813 р. зустрi-чаємо вiдомостi про Свято-Успенську однопрестольну церкву (Мал.1).

Мал. 1. Церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці в Чигирині

(світлина початку 30-х рр. ХХ ст.)

Церковної землi всього 22 десятини. Hа церковному цвинтарi побiля храму розмiщено крамницю i будиночок псаломщика. Будiвлi старi.

Церковна бiблiотека нараховує 256 томiв книг, що використовуються для читання.

При приходi наявнi школи:

1) церковно-прихiдська однокласна;

2) школа грамоти.

В першiй школi навчаються 40 хлопчикiв та 25 дiвчаток. Hайближчою до Успенської є прихiдська Хрестовоздвиженська церква, що знаходиться на вiдстанi 1/4 версти21.

За спогадами старожилiв мiста, основну частину приходу храму в останнi роки його iснування становили чигиринцi, що проживали за мостом через р.Тясмин.

1921 р. на кошти пастви було здiйснено ремонт храму; кiлькiсть вiрних нараховувалася до 1200 осiб22.

Hа храмове свято 28 серпня, що особливо шанується серед вiруючих i, часом, зветься в народi Першою Пречистою, до церкви сходилися жителi навколишнiх сiл.

Та якою древньою не була iсторiя храму, не змусила вона зворушити серця активiстiв-руйнiвникiв, якi в 1934 р. сплюндрували його. 1938 р. було репресовано останнього настоятеля Успенської церкви о.Іоанна Нікіфорова.23

Через десятки рокiв не забули очевидцi тих подiй глибокої воронки, що утворилася на мiсцi падiння найбiльшого дзвону, який було чути навiть на околицях Чигирина. Церковний цвинтар розрiвняно тракторами. Знищено цiнну бiблiотеку.

Вiруючим вдалося зберегти частину iкон, церковних святинь, котрi згодом передавалися до iнших храмiв.

Тепер на місці храму знаходиться ресторан “ Тясмин”.

Церква Успiння Пресвятої Богородицi, яка була особливо дорогою Богдану Хмельницькому, всупереч всiм перипетiям свого бiльш нiж трьохсотлiтнього вiку, зберегла власну iсторiю. Одне iз завдань дослiдникiв - зiбрати якомога бiльше матерiалiв про цей та iншi храми, щоб створити бiльш цiлiсну картину їх iснування, донести до нащадкiв сторiнки повчальної минувшини, не дозволити повторити помилки старших поколiнь, котрих, зважаючи на уроки iсторiї, можна було б уникнути.

________________________________________________

1 Логвин Г. Чигирин, Суботiв.- К.,1954. – С.10.

2 Попованова О. Православні храми середини XYII ст. у гетьманській столиці Чигирині / Свідок козацької слави.– Черкаси, 2003.– С. 111.

3 Подорож антиохiйського патрiарха Макарiя в Україну в серединi XYII ст., описана його сином Павлом Алепським.- К.,1997. – С.138.

4 Логвин Г. Чигирин, Суботів… – С. 22.

5 Ролле Й. Жiнки при чигиринському дворi. – К.,1994.- С. 33-34.

6 Логвин Г. Чигирин, Суботів… – С. 31-32.

7 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (Далі – ЦДІА в м. Києві). – Ф. 725 – Оп. 1. – Од. зб. 5. – Арк. 16.

8 Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губерни или статистические, исторические и церковные заметки о всех древних селах, местечках и городах в пределах губерни находящихся. – К., 1864.- С. 664.

9 Кукса Н. Православні храми Чигиринщини у візитації 1726 р. / Православ’я – наука- -суспільство: проблеми взаємодії. – Черкаси, 2004. – С. 86-87.

10 Похилевич Л. Сказания…

11 Мариновський Ю. Православнi монастирi на теренi сучасної Чер-каської областi до 1917 р. – Черкаси,1997.- С. 149-150.

12 Похилевич Л. Сказания… – С. 664.

13 Мариновський Ю. Православнi монастирi… – С. 151.

14 Там само.

15 Там само.

16 Там само.

17 ЦДIА в м. Києві – Ф. 725. – Оп. 1. – Од. зб.5. – Арк. 16.

18 Там само.

19 Похилевич Л. Сказания… – С. 664.

20 Ленченко В. Гетьманський двір Богдана Хмельницького в Чигирині за джерелами XYII-XYIII ст. / Архітектурна спадщина України. – К.,1996. – Вип. 3. – С. 75.

21 ЦДIА в м. Києві. – Ф. 127. – Оп. 1009. – Од.зб. 93. – Арк. 21-24.

22 Мариновський Ю. Православнi монастирi… – С. 151.

23 Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя, подвиги, страждання. – Видання Черкаської єпархії УПЦ. – Черкаси, 2001. – С. 260.

Алла Перепелиця (Чигирин)

З історії Хрестовоздвиженської Соборної церкви міста Чигирина

(початок ХІХ – середина ХХ ст.)

Історія Хрестовоздвиженського храму міста Чигирина своїми коренями сягає в часи середньовіччя і починається з діяльності маленької Затясминської соборної церкви в ім’я Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, яка проіснувала на лівому березі Тясмина з середини ХVІІ до початку ХІХ ст. Минувшина цього Затясминського храму викладена в повідомленні на ХІІІ конференції “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні”.

В 1793 р. згідно маніфесту Катерини ІІ Чигирин увійшов до складу Російської імперії, а з 1802 року став повітовим містом Київської губернії. У зв’язку із скасуванням переяславської кафедри чигиринські церковні приходи знову стали підпорядковуватися Київській митрополії. На початку ХІХ ст. все купецтво і міщанство в Чигирині складалося лише з євреїв. Цей важливий факт безперечно впливав на релігійне життя міста. В 1821 р. в Чигирині залишився лише один Успенський приходський храм та жіночий Свято-Троїцький монастир. Щоб укріпити дух православ’я, єпископ Чигиринський преосвященний Іриней у 1821 р. розпочав будівництво Хрестовоздвиженського собору. В цей час в Чигирині активно забудовувалася нижня частина міста. На його головній вулиці, на південний схід від центру в 1823 р. і була побудована дерев’яна Хрестовоздвиженська соборна церква. Новозбудований храм мав три престоли: центральний – Воздвиження Чесного Хреста і два придєльні – Дмитра Солунського /праворуч/ і Спасопреображенського /ліворуч/ [1, 149]. Відповідно до штату при соборі були протоієрей, двоє священиків, дияконів, дячків і паламарів. Відомо, що диякон Федір Васильович та його дружина Марія Кирилівна Грушевські 9 жовтня 1830 р. охрестили у Воздвиженській соборній церкві свого сина Сергія (діда М.С.Грушевського). Із метричних книг відомі прізвища церковно-служителів із 1836 по 1864 роки.[2, 14] (Мал. 1).

Мал. 1. Хрестовоздвиженська церква в Чигирині

Малюнок місцевого художника І. Т.Запорожченка, 1924 р.

В 1888 р. за квартал від Хрестовоздвиженського храму був зведений Казанський собор. В зв’язку з цим соборна церква була зарахована до розряду приходських. З цього часу чигиринці Воздвиженську церкву стали називати Старим собором.

“Пам’ятна книга Київської єпархії за 1910 р.” подає, що Хрестовоздвиженська церква привертала до себе увагу віруючих, маючи такі святині: 12 частин мощів угодників Божих і одну частину каменю від Гробу Господнього. Серед прихожан церкви налічувалось 1050 душ чоловічого населення, 1042 – жіночого та 3 розкольників. Приход сягав на Загорянську частину міста, зокрема, обіймав вулиці: Рясиківську, Тукалевську, Маркіянову, Майстришину та кутки: Кириківку та Свищі. Чигиринці старособорську парафію називали Стінками [3, 1].

Хрестовоздвиженський приход володів 33 десятинами орної землі та 336 сотами невдоб. При церкві існувала 4-класна парафіяльна школа, школа грамоти та 2-класне міське училище Міністерства Народної Просвіти. Приміщення парафіяльної школи до цього часу існує, нині це один із навчальних корпусів загальноосвітньої школи № 1 ім. Б.Хмель-ницького. Згодом ця будівля ввійде до Державного реєстру пам’яток архітектури ХІХ ст. До причту Воздвиженської церкви входили священик і псаломщик. Парафія Старого собору в 1910 р. мала у власності 3 кам’яні будинки. В перші роки ХХ ст. тут ніс службу священик Олексій Єримович, якого в 1905 р. церковне керівництво нагородило набедреником. На той час священик парафіяльного храму отримував “казенного жалования” 400 крб.

Церковний хор Старого собору в 1914 р. налічував 26 чоловік і вважався найчисленнішим у місті. Хористами були учні парафіяльної школи та міського училища: Іван Запорожченко, Дмитро Тищенко, Галина Левченко. Регентом Воздвиженського храму на той час служив Дометій Гурійович Євтушенко – майбутній професор вокалу Київської консерваторії, уродженець Старої Осоти, нині Олександрівського р-ну Кіровоградської області. Мелодію тризвону “товчу млинці в макітерці” до цього часу згадують старособорські парафіяни [4, 1].

Про архітектурну композицію Старого собору ми дізнаємося, розглянувши роботу місцевого художника І.Т.Запорожченка, виконану ним влітку 1924 р. Малюнок знаходиться в фондах НІКЗ “Чигирин”. Сакральна споруда належить до доби класицизму. Будівля церкви була видовжена на захід. Кубоподібний об’єм з колонними портиками по боках об’ємного хреста із верхом над центральною частиною. Двоярусна дзвіниця розміщувалась над західним входом в церкву. При цьому купол собору подібний до цибулини. Високий верх в завершенні дзвіниці є характерною ознакою дерев’яної храмової архітектури ХІХ ст. Ці елементи сакрального зодчества використовувались в будівництві Старого собору не тільки тому, що вони відображали попередні сакральні традиції, а, мабуть, завдяки наявному матеріалові. Літні чигиринці згадують Хрестовоздвиженську церкву як високу двобанну сіру споруду. На південь від собору стояли ряди кам’яних хрестів та плит, під якими покоїлися церковнослужителі, купці, заможні міщани та чигиринські моряки. На старособорському цвинтарі були знайдені 2 кам’яні плити з датою 1800 р. і написом, що тут похована родина князів Маньєлових. Перевезені вони були із лівого берега Тясмина священиком О.Єримовичем [5, 71]. Цей факт ще раз підтверджує правдивість гіпотези щодо назви маленької Затясминської соборної церкви.

В перші роки радянської влади більшовики відлучили церкву від держави, оголосивши культові споруди пам’ятками старовини. І, мабуть, тому вже у 1922 р. священик Хрестовоздвиженської церкви Єримович став активним членом Чигиринського товариства охорони пам’яток старовини і природи, але участь отця Олексія в роботі товариства не вплинула на долю старого собору. Сакральна споруда Хрестовоздвиженського храму не увійшла в окружний реєстр пам’яток архітектури. З 1925 р. у Воздвиженській парафіяльній церкві не проводилось богослужіння.

В 20-30-х рр. роботу по руйнації храмів та конфіскації культових предметів проводив начальник чигиринського НКВС Гарасимов. Навесні 1928 р. за його розпорядженням активісти Чигиринського комнезаму та робітники механічних майстерень канатами стягли із дзвіниці 13 дзвонів. Всі вони були середніх розмірів і мали 47 % вміст срібла. Грузили дзвони на підводи і кіньми відвозили до Черкас, передаючи їх окружному відділу “повітряної флотії” [6, 71]. А навесні 1936 р. комнезамівці розібрали стіни Хрестовоздвиженської приходської церкви. Священик О.Єримович належав на той час до громадян “без определенных занятий” [7, 4]. За твердженням місцевих старожилів, о. Олексій в 30-х рр. ХХ ст. в себе вдома проводив таїнства хрещення і шлюбу. Саме ці “протиправні” для більшовицької держави дії і спричинили його арешт. Отця Олексія звинуватили в антирадянській пропаганді та належності до чорносотенної організації свято-володимирського братства. За рішенням Трійки УНКВД по Київській області Єримовича О.А. було засуджено до вищої міри покарання. 27 листопада 1937 р. о 13 годині вирок було виконано [8, 4].

Ці трагічні події не стали останніми сторінками в історії Хрестовоздвиженської церкви. Під час радянсько-німецької війни фашисти, щоб підняти свій авторитет серед місцевого населення, на всій окупованій території відкривали монастирі і церкви. Єпископ Чигиринський Ігор в 1942 р. рукоположив священиком в Хрестовоздвиженський храм о.Назарія [9, 1]. Протягом 2-х років в будинку на вул. Леніна проводилось богослужіння. З приходом радянських військ в січні 1944 р. рішенням міської влади старособорську церкву закрили. В її стінах була відкрита школа.

В 1954 р., до відзначення 300-річчя воз’єднання України з Росією на старособорській площі за проектом кандидата архітектури О.І.Маринченка в стилі російського класицизм була зведена школа, яка в цьому ж році стала носити ім’я Б.Хмельницького.

Дана робота над темою – це спроба доторкнутися до проблеми, яка на сьогоднішній день є білою плямою у вивченні історії Чигиринщини. Минувшина Чигиринських храмів відіграє значну роль у їхньому відродженні. Нині, в роки утвердження незалежності України, відбудова церков у колишній гетьманській столиці стає реальністю. 4 листопада 2003 р. представники УПЦ освятили один із престолів новозбудованого храму Казанської ікони Божої Матері, майже одночасно з цією подією в Чигирині розпочалось будівництво соборної церкви Рівноапостольного князя Володимира УПЦ(КП), а в проекті побудови історико-архітектурного комплексу “Резиденція Б.Хмельницького” закладено відродження церкви Петра і Павла. Маємо надію, що представники різних церковних конфесій, відроджуючи чигиринські храми, будуть з повагою відноситись до історичних традицій сакральних пам’яток архітектури.

________________________________________________

1 Мариновський Ю. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області до 1917року. – Черкаси, 1997.

2 Кучеренко М. Слідами Грушевських: Чигиринщина // Пам’ятки України, 2002.

3 НПД автора: Захарченко Параска Миколаївна 1915 р.н., м. Чигирин.

4 Там само.

5 Кучеренко М. Слідами Грушевських…

6 НПД автора: Захарченко Валентин Павлович 1912 р.н., м. Чигирин.

7 ДАЧО П5625. – О. 1. – Спр. 753. – Арк. 4.

8 Там само.

9 НПД автора: Кривошея Галина Михайлівна 1915 р.н., м.Чигирин.

Ігор Головко (Пирятин)

Ідея благовіщення на іконах із зображенням Богородиці доби українського бароко

Миргородської школи Боровиків

Символізм українського іконопису XVII – XVIII ст. та проблема його витоків з європейської мистецької спадщини постійно привертають увагу як вітчизняних, так і іноземних істориків - мистецтвознавців. Але, на превеликий жаль, українська барокова ікона не тільки не згрупована, а й значною мірою навіть не виявлена. Тому будь-які узагальнення конче ускладнені, і часто доводиться мимоволі обертатися у зачарованому колі випадково обраних зразків.

Подібна ситуація склалася і з окремими, унікальними ізографічними символами, як-то, скажімо, “Квітка Богородиці”.

За традицією, цією квіткою є найдавніша з культивованих лілій – лілія білосніжна, відома ще й за іншою назвою - “лілія Благовіщення”. В дикому стані вона зустрічається лише подекуди в Лівані, Палестині та Сирії на вапнякових скелях, серед середземноморської флори. Її розводили і до цих пір розводять заради красивих і ароматних квітів, а також для виробництва ефірної олії та лікарських препаратів.

Перші зображення Lilium candidum зустрічаються вже на Критських вазах та фресках, починаючи з 1750 р. до н.е., а потім у давніх ассірійців, єгиптян, греків та римлян. Стародавні римляни вважали, що після троянди не існує квітки більш витонченої, ніж лілія. Від римлян лілія потрапила в захоплені ними країни Європи. В ранньому середньовіччі її вирощували монахи в монастирях, до того ж спочатку як ліки. Білизна її квітів вважалася символом правди та чистоти, цнотливості, а потому у ранніх християн квіти лілії білосніжної стали атрибутами Діви Марії – Богоматері1. Вочевидь її заступництво мали символізувати і лілії на гербі французьких королів.

Починаючи з епохи італійського Відродження – зокрема одного з перших шедеврів Леонардо да Вінчі “ Мадонни Бенуа”, в якому чітко простежується алегорія квітки в руці Марії з її боговиборністю і непорочністю, - і раннього фламандського живопису в картинах на біблійний сюжет “Благовіщення”, в якому зображувався архангел Гавріїл, даруючий мадонні білу лілію, цей атрибут по суті канонізується західноєвропейськими митцями, котрі працюють над створенням творів релігійного змісту (Рис. 1).

Не менш таємничою та цікавою є його поява на власне українських, ба навіть не всіх, а лише, очевидно, миргородських, храмових іконах межі XVII – XVIII ст.

Новий стиль “письма“ Богородиці, який по – суті є не чим іншим, як відступом від канонізованих взірців, викликаним проникненням в середовище української шляхти та духовенства гуманістичних ідей досить виразно репрезентують три ікони з Полтавщини, котрі, безумовно, є надбанням уславленої родини малярів-іконописців з Миргорода – Боровиковських (Боровиків): “Богородиця із церкви в Великих Сорочинцах”, Богоматір” Нев’янучий цвіт” та “Марія у Славі”.

Саме по собі проникнення західноєвропейських мотивів в малярство православної України-Руси не є якимось випадковим, винятковим явищем. До цього спричинила не тільки політична криза (поділ країни між Росією та Річчю Посполитою після Андрусівського миру 1667 р.), а і релігійна (на початку ХVІІ ст. в Україні не було жодного православного єпископа ), зумовлена протистоянням православ’я та уніатства, подолати яке не вдалося навіть П.Могилі (1596-1647). Ситуація не змінилася на краще і на початку XVIII ст.

В XVII - на початку XVIII ст. Україна була охоплена інтересом до бароко, яке на той час вже поширилось по всіх європейських країнах. А релігійний лібералізм і можливість отримати освіту на Заході допомагали в його культивації. Оволодіваючи новим художнім мисленням, українські маляри органічно сплавляли національні традиції з новими світськими прийомами живопису 2..

Ікона Богоматері з іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцах Миргородського району традиційно відноситься, як і спорудження іконостасу в 30-х роках ХVІІІ ст., до творчого доробку Луки Івановича Боровика (? – 26.04.1775) - достатньо висвітлена в мистецтвознавчій літературі3 - знаходить майже повну символічну і композиційну відповідність з менш відомим твором – чудотворною іконою Пресв. Богородиці із Великих Будищ Диканського району Полтавської області4. А манера виконання, почерк ізографа ріднить їх ще й з Богоматір’ю “Нев’янучий Цвіт” – із зібрання Полтавської художньої галереї, яка завдячує своєю назвою директорові художньої галереї Скалацькому.

Всі три ікони за образом – Одигитрії, які мають проте свої композиційні відмінності.

Зближає їх зображення під лівою рукою Христа Держави. Подібні зображення доволі часто зустрічаються на Богородичних іконах, символізуючи те, що Бог Син більший за світ, має владу над світом і над князем світу цього ; але Бог Батько так полюбив людину, що заради її спасіння віддав Сина Свого єдинородного на розп’яття. Та на відомих нині списках Одигитрії подібний символ не зустрічається.

Рис.1. Ян Ван Ейк “Архангел Гавріїл” (фрагмент Гентського вівтаря).

Пурпурова троянда в правиці Діви Марії на перших двох іконах не зустрічається на третій. Очевидно, за задумом творця, вона мала символізувати безмежну за благодаттю Любов Богородиці до Сина, материнську любов до кожної людини і до всього людства в цілому. Легким рухом десниці, яка тримає пурпурову (“царську”) троянду – символ Любові, Провідниця силою своєї Божественної Любові благословляє нас на продовження свого життєвого шляху, сповненого іспитами і спокусами.

Дещо інше навантаження несе на собі образ з Полтавської галереї мистецтв.

Центральну частину ікони 87,3 х 57 займає зображення Діви Марії у влаттієвому (пурпуровому) омофорі покрові) з Ісусом на руках. Незвичності буденному сюжету додає трактовка держави в лівій руці маленького Христа у вигляді прозорої кришталевої кулі із вміщеним в середині пейзажем “Леонардівського” типу, увінчаної золотим хрестом, над яким горить Віфліємська зірка, та квітка в правій руці матері, ніжно затиснута між її вказівним та великим пальцями (Рис. 2).

Дивовижно, але квітка розпізнана і намальована автором, як Lilium candidum, насправді на неї зовсім не схожа. Художник з родини Боровиків - той же Лука чи Дем’ян – безумовно, знайомий з досконалою європейською гравюрою, - в незвичних квітках зміг угледіти до болю знайоме, своє, рідне, - переніс на дошку красу цвіту не “міфічної”, заморської рослини, а натуральної моделі - проліска.

Подібна заміна в православній обрядності не рідкість: згадати хоча б перевтілення пальмового листя на вербу Вербної неділі.

Але правомірність заміни лілії на пролісок, а тим більше освячення унікальних для східної обрядності ікон видається ще більш доведеною і боговизначеною – не залежною стовідсотково від волі маляра.

Зображений в руці Діви Марії пролісок білосніжний (Galanthus nivalis) – невелика рослина, яка досягає висоти 30 см з єдиною, пониклою квіткою молочно-білого кольору довжиною до 3,5 см не тільки за назвою та кольором нагадує Lilium candidum, але й належить до того ж порядку лілійних (liliales)! В Європі ця квітка культивується здавна і до того ж легко натуралізується. Вона добре приживається у відкритому грунті і зустрічається в самій північній точці ареалу родини в околицях м. Києва5. А потому дійсно (з певними застереженнями) може вважатися українською – “північною білосніжною лілією” і бути на нашій землі атрибутом Божої Матері. Власне символізовану лілію ми знаходимо і на характерному для українського бароко тисненому на левкасі рослинному орнаменті, обвиваючому незвичної форми картуші, що створює тло композиції6. Провести аналогію цього зображення з відомою французькою геральдичною фігурою теж не складно.

Рис.2. Ікона Богоматері “Нев’янучий Цвіт” (м. Полтава).

Стилістично полтавська ікона надзвичайно близька до образу чудотворної Одигитрії “Благоуханий Цвіт”, яка зберігається в Воронезькому Покровському соборі, та ікони “Нев’янучий Цвіт”, чудотворні списки якої знаходилися в Москві, Олексіївському монастирі і Успенській церкві на Могильцях7 (Рис. 3; 4).

Не проста доля і самої ікони. Вона була чудом врятована під час руйнування храму, в якому зберігалася до 30-х років ХХ ст. в селі Постав - Мука Чорнухинського району Полтавської області жителькою села Лукією Карпенко: жінка вночі принесла її разом з іншою іконою з храмового подвір’я, де їх з багатьма іншими мали на ранок попалити войовничі атеїсти, в берег р. Удаю, а згодом і в хату. На початку 80-х рр. ікона опинилась в колекції В.М. Можчіля і довгий час перебувала в місті Пирятині.

Лише в 1984 р. власник передав її до Полтавського художнього музею (нині галерея).

Нарешті, починання батька, а можливо, і дядьків та діда, знайшли продовження, а сама сюжетна ідея досягла кульмінації у відомому творі Володимира Лукича Боровиковського (04.08.1757, Миргород – 18.04.1825, Петербург), талановитого російського живописця-портретиста - з 1795 р. академіка Петербурзької Академії Мистецтв, автора відомого портрета М.І.Лопухіної (1797 р.).

Богоматір (“Марія у славі”), створена художником в 1784 р., вигідно відрізняється від вищерозглянутих ікон, написаних для сільських церков.

Рис.3. Ікона Богородиці “Благоуханний Цвіт”.

Рис.4. Ікона Богородиці “Нев’янучий Цвіт” (м. Москва).

Ростова фігура Марії, увінчаної імператорською короною, з немовлям – Ісусом на руках зображена на хмарині в оточені голівок янголят з крильцями. Над нею у золотому сяйві – білий голуб (Святий Дух). німб навколо неї виділений сріблястими зірочками (Рис. 5).

І хоча в руках Ісуса не держава, а голуб, Марія тримає таку дорогу родині малярів – провідників ідеї європейського просвітництва – білосніжну лілію, до того ж її автентичність цього разу неспростовна8. В.Л.Боровиковський малював її з натури, що, очевидно, обійшлось йому аж ніяк не дешево. Зрештою, в 1784 р. автор дійсно міг собі дозволити таку дорогу модель, що побічно засвідчує його подальша петербурзька кар’єра.

Пов’язуючи пам’ятки з “Квіткою Богородиці “ із загальним рухом тодішньої еліти Гетьманщини, яка зрештою і була замовником, засновуючи на власний кошт церкви, до оволодіння загальноєвропейською культурною спадщиною з її яскраво вираженим бароковим символізмом, з певними стандартами, варто усвідомити, що цей процес захопив якоюсь мірою і придворні кола Росії (це добре ілюструє імператорська корона на Діві Марії В.Л.Боровиковського )9.. Та зрештою, в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. із втратою Україною своєї автономії він був перероблений у дусі класицизму, що в цілому і поклало край масовому використанню Lilium candidum для прикрашування образу Богоматері грецької традиції.

Рис.5. В.Л.Боровиковський “ Марія у славі” (1784 р.).

________________________________________________

1 Цветковые растения //Жизнь растений: в 6-ти т. / Под ред. А.Л.Тахтаджяна. - М: Просвещение. 1982. – Т. 6.- С. 76.

2 Членова Л. Портрет XVII-XVIII веков в Государственном музее украинского изобразительного искусства // Юный художник. 1990. - № 11. - С. 36-40.

3 Білецький П.А. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII століть. - К: Мистецтво, 1981.- С. 263; Макарова А.М. Світло українського бароко. – К: Мистецтво, 1994. – С. 288; Жолтовський П.М. Український живопис XVII-XVIII ст. – К.: Мистецтво. 1978 – С. 367.

4 Проваторов С., Рыбас Т., Свистунов А. Икона Пресвятой Богородицы из Николаевской церкви местечка Великие Будища // Християнські старожитності Лівобережної України : Збірник наукових праць / Відпов. ред. Супруненко О.Б. – Полтава : Археологія, 1999. - С. 120-126.

5 Земная жизнь Пресвятой Богородицы и описание св. чудотворних Её икон. – М.: Синтагма, 1998. – С. 199.

6 Цветковые растения... - С. 104-112.

7 Klosinka. J. Ikony (Museum Narodowe w Krakowie) / - Krakow, 1973. - Т. 1. – N 154 a-b.

8 Уманцев Ф.С. Мистецтво давньої України. – К.: Либідь, 2002. - С. 251-253.

9 Пуцько В.Г. Розп’яття з портретом Леонтія Свічки: Європейська

спадщина в Українському малярстві кінця XVII ст. // АЛЛУ – 1998. –

Ч. 1-2. – С. 129-135.

АЛЛУ - Археологічний літопис Лівобережної України ( м. Полтава ).

Ольга Прилуцька (Умань)

Масонство на українських землях у XVIII ст.: погляд з ХХІ ст.

Виразником і чинником суспільного поступу держави є громадсько-політичні рухи. Специфічною і досить загадковою формою громадської активності є таємні масонські організації. Феномен масонства цікавить нас, передовсім, тому, що і на Україні діяли ложі “вільних каменярів”. Із лож виходили різні просвітницькі імпульси, що суттєво впливали на умонастрої світського та всього освіченого населення. А поширення західних інтелектуальних та політичних течій створило сприятливий грунт для виникнення і в Україні таємних політичних товариств.

Своїм корінням масонство сягає пізнього Середньовіччя і бере початок від цехових об’єднань будівельників-каменярів у Західній Європі – масонських лож7. Суть їхнього релігійно-етичного та філософсько-морального вчення полягає в тому, що вони ставили перед собою певну мету – зміну світу на краще через зміну самого себе. Масони проголошували Братерство, Рівність і Свободу. Вони не заперечували жодної релігії, а шанували Бога – „Великого Архітектора (Майстра Всесвіту)”. Масонство мало свої традиції й відповідно своєрідну символіку, обряд посвячення. На зібраннях членів ложі вони вели філософські дискусії, але в процесі історичного розвитку переходять до активної участі у політичних процесах суспільства.

В Україні масонство поширювалось трьома шляхами: через Польщу, Росію і безпосередньо із західно-європейських країн4. Причому, Галичина і Правобережна Україна стали в цьому відношенні польською «зоною впливу», а Лівобережжя та Слобожанщина – російською.

В Україні перші масони з¢являються вже в оточенні гетьмана Івана Мазепи, хоча предтечами масонства дослідники називають соратника Богдана Хмельницького – Юрія Немирича, а в післямазепинську епоху - батька й сина Орликів. Першу на українських теренах ложу під назвою “Трьох братів” у 1742 р. заснував польський шляхтич у селі Вишнівці на Волині. З цього часу, тобто з другої половини XVIII ст., число таємних організацій в Україні зростає, що дає можливість говорити про початок масонського руху. У Галичині у цей час розвиток масонства відбувався за двома основними системами (або напрямами): системою слабкого та суворого послуху (або спостереження)6. Прибічники системи слабкого послуху - керівники окремих лож – мали право самостійно вирішувати питання щодо внесення змін у масонську “роботу” (зменшення або збільшення обрядів тощо). Натомість адепти суворого послуху повинні були неухильно дотримуватись єдиного регламенту роботи лож. Зачинателем масонського руху в Галичині вважається Ф.Логхампс, француз за походженням6. Він був посвячений у високий масонський ступінь (“Лицар Сходу”), потім очолював спочатку варшавську ложу “Трьох братів”, а згодом, переїхавши до Львова, заснував ложу “Трьох богинь” (1747 р.) з чотирма ступенями посвячення: учень, підмайстер, майстер, Шотландський майстер. Але в силу обставин католицьке духовенство довідалось про цю ложу, і через декілька місяців вона самоліквідувалась.

У 1767 р. спроба Лонгампса створити ложу “Трьох білих орлів” увінчалась успіхом. Її робота мала сприяти порозумінню нової влади зі старою правлячою елітою Галичини – магнатами та правобережною шляхтою, а також передбачала скасувати кріпатство, зрівняти в правах греко-католицьке духовенство з римо-католицьким, впровадити нову систему освіти6.

На першому етапі роботи цієї ложі до неї входили іноземці (10-12 осіб), що займалися комерційною діяльністю і прагнули зміцнити свої позиції у Львові, спираючись на масонські зв¢язки. Другий етап діяльності ложі розпочався 1772 р., коли після першого поділу Польщі Львів відійшов до Австрійської імперії. До складу Польщі увійшли представники австрійської адміністрації, військові, які поступово витіснили з керівних посад Лонгхампса та його однодумців.

В 1774 р. ложу очолив Йоганн Клеменс, швейцарець за походженням, військовий з гарнізону австрійців, що розташувався у Львові6. Він, як і Лонгхампс, ще у молоді літа був утаємничений у високі масонські ступені. Його діяльність у Львові припадає на період реорганізації австрійського вільнодумства, а цьому сприяла підтримка ордену цісарем Йосифом ІІ. Централізація масонського руху в Галичині була доручена Празькій префектурі (відділенню Великої Національної ложі Австрії) в особі графа Каспара Кінігла. Клеменс став головним виконавцем завдання цієї ложі – підпорядкувати діяльність вільнодумства інтересам Австрійської держави.

Першою акцією Клеменса було заснування ложі “Трьох Штандарів” з вояків австрійського загону у Львові (1774 -1780 рр.).

Згодом ця ложа і ложа “Трьох білих Орлів” були підпорядковані Празькій префектурі Великої національної ложі Австрії. Клеменс за підтримки Кінігла заснував протягом 1777-1779 рр. три нові ложі. Керівну роль він відводив у масонському русі створеній ним самим ложі “Йосифа до Цісарського Орла” у 1777 р., а 1778 р. вона здобула статус ложі-матері6. Таким чином, було створено перше об¢єднання масонських лож на українських землях, яке складалось із п¢яти осередків.

Варто зазначити, що різні ложі мали відмінні орієнтації (проваршавська, польсько-французька, австрійська), тому Клеменс втратив владу над ними. Внаслідок цього перше об¢єднання масонських лож на українських землях розпалося у 1782 р., а починаючи з січня 1786 р. майже всі львівські ложі припинили своє існування.

На території Галичини діяла ще польськомовна ложа “Цілковитої рівності”, яка підтримувала діячів так званої “патріотичної партії”, що сприяли проведенню реформ у дусі освіченого абсолютизму.

До масонських лож входили майже виключно елітні верстви населення, тому вони були зосереджені в основному в містах і містечках, які стали масонськими центрами. Так, найповажнішим осередком став у другій половині XVIII ст. Київ, де в 1784 р. почала працювати ложа “Безсмертя”4. Її створили російські офіцери – Грап і Гросер. Проте ця ложа не мала зв’язків із російським масонством і була підпорядкована Великому Сходу Польському, якому підпорядковувалась і ложа “Трьох колон”, заснована теж у Києві 1788 р. членом Петербурзької медичної колегії Елізеном4.

Наприкінці XVIII ст. діяли ложі “Марс” та “Добрий пастир” у Кременчуці, “Розвіяного мороку” в Житомирі, “Друзі природи” в Одесі, а також військова ложа “Мінерви”, яка виникла у Польщі, згодом перебралась у Немирів, потім – у Кременчук. Маловідома й маловивчена Уманська російсько-українсько-польська масонська ложа. Її заснування припало на 90-ті роки XVIII ст., а діяльність була нерозривно пов¢язана з ім¢ям графа Щенсного-Потоцького, засновника знаменитого парку “Софіївка”1. Польська шляхта привнесла в діяльність ложі елемент революційності, пов¢язаної з костюшкіанськими віяннями й надіями на відродження Великої Польщі. Відповідно й парк “Софіївка”, побудований Потоцьким і його синами, насичений масонською символікою й ідеями Великої Польщі. Після смерті графа ложа не втратила свого антиімперського характеру та стала одним із центрів формування декабристського руху.

Наприкінці XVIII ст. масонські ідеї поширюються серед багатьох козацьких шляхетських родів. Завдяки масонству українська шляхта, навіть перебуваючи під російським пануванням, чітко відчуває пульс Європи, намагається переймати європейську моду. Таємні товариства своєю метою ставили знищення кріпатства та зміну політичного ладу3. На Лівобережжі та Слобожанщині масонство з¢явилося і запрацювало завдяки участі багатьох представників місцевої еліти в російських ложах, передусім тих, що співпрацювали з російськими просвітителями і масоном М.І. Новіковим. До таких належав Семен Гамалія (родом з Полтавщини), який відзначався такими особистісними якостями як доброта, безкорисливість, суворість, висока освіченість, що характеризували його як зразкового масона4.

Одним із перших масонів, які побували на Слобожанщині, був пастор Віганд-містик, що був при Катерині ІІ професором Московського університету5. Він став гувернером сина багатого поміщика Петра Щербини, маєток якого знаходився у селі Бабаї біля Харкова.

Варто зазначити, що масонство, яке прийшло в Україну з Росії, було прихильником московського централізму і відстоювало власні інтереси. Тому, як вважає С.Єфремов, особливості соціально-економічного життя в Україні направляли місцеве масонство, навіть проти його волі, у політичне русло, надаючи йому національних ознак.

Таким чином, масонство є історично обумовленим явищем на українських теренах. Тому, на нашу думку, ця тема посідає важливе місце в історії суспільних рухів держави, в якій таємні організації діяли в певний період часу. В Україні тільки у XVIII ст. засновуються перші ложі, активно починає розвиватися масонство, ідеї якого були перенесені із Заходу чи Росії. Діяльність лож “вільних каменярів” дала поштовх українському суспільно-державному поступу і в наступних століттях відіграватиме важливу роль в подальшому розвитку України.

________________________________________________

1 Бондаренко К. До питання про масонську змову в українській політиці // Дзеркало тижня. - 2002. - № 21. – С. 1-6.

2 Этюды о масонстве. – Харьков: Клио,1994. - 156 с.

3 Конта Р.М. Історіографія державотворчої ідеї в масонських ложах в Україні в першій чверті ХІХ ст. - К.: Поліграф-Центр, 2003. - 19 с.

4 Крижановська О.О. Таємні організації в Україні (масонський рух у XVII- на початку ХХ ст.): Навч.посібн. - К.: Аквілон-Прес, 1998. - С. 50-51.

5 Тайные ордена: Масоны / Сост. Гопаченко А.Н. – Харьков: Фолио, 1997. - С. 214-215.

6 Ходорковський М. Масонський рух в Галичині (ІІ половина XVIII ст.) // Київська старовина. - 1999. - № 3. - С. 17-26.

7 http://www.zn.kiev.ua

Володимир Онищенко (Київ)

Сисой Шалматов – різьбяр Запорозької Січі

Гортаючи сторінки третього тому „Історії українського мистецтва” в 6-ти книгах видання 1966-68 рр., розділ „Скульптура та різьблення” стор. 126-151, я зустрів ім’я – Сисой Шалматов. Ім’я і прізвище, повірте, для України незвичне.

Сисой Шалматов народився в місті Осташкові в міщанській родині. В одному з своїх листів він називав себе „осташковський міщанин”. В контракті на роботи в Лохвицькому соборі він писав про себе: ”Я ниже іменований Тверської провінції міста Осташкова мешканець і різьбярської роботи майстер Сисой Зотов син Шалматов”1.

В Осташкові, як і взагалі в Росії, різьба була широко розповсюдженою у народному зодчестві. Шалматов у молодості вчився і працював в російських містах. Про це довідуємося з листа писаря Запорозької Січі Івана Глоби: ”Шалматов, которий нині в Ахтирці столярною і сницарскою роботою іконостас робить, а до цього в других великоросійських містах в церквах іконостаси робив”2.

В своєму рідному місті, напевне, він був рідким гостем. Біля 1750 р. Шалматов приїхав у Курськ і відкрив тут свою майстерню. Тут він виконав різьбу для курських та білгородських храмів. Про свою роботу там майстер згадує у листах до кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського: „Про себе доношу, що по приїзді їздив у Білгород і в місто Курськ, і тамо дивився свою різьбу, і оноя знаходиться зовсім благополучно3”.

На Україні Сисой Шалматов прожив кращі роки розквіту своєї творчості. Визнання його як майстра наступило одразу ж після завершення робіт на іконостасі собору Мгарського монастиря (1763 р.) біля м.Лубни.

„Величава легкість чотирьохярусного іконостасу досягнена стрункістю каркасу, збагаченого бурхливим вибагливим різьбленням узорів волют і раковин. Виті колони, традиційні для українських іконостасів, тут лише в намісному ярусі, а вище – стрункі вертикалі”, – пише про цей іконостас, зокрема, Пантелеймон Мусієнко4. Завершено іконостас оригінальною скульптурною групою з чотирьох постатей. Дослідник, либонь, бачив різьблений іконостас на яву або, в крайньому разі, на знімку. До речі, фото іконостасу С.Шалматова вміщено в „Історії українського мистецтва”, іл. на 118 стор. Будучи в Мгарському монастирі, я бачив пустий Собор, звичайно, без іконостаса. Можливо, зараз він в іншому стані, але попереднього вже не повернути.

На початку літа 1767 р. Шалматов їздив в Запорозьку Січ. У нього тут були друзі і знайомі. Про це він згадує в своїх листах до Петра Калнишевського та Івана Глоби. Метою його приїзду було підписання контракту на виконання іконостасу для новозбудованого Лохвицького собору. В Запорозькій Січі його зустріли дуже гостинно, запропонували роботу на багато років. В Січі Сисоя Шалматова поважали, можна сказати, що любили за веселу товариську вдачу. Петро Калнишевський в листах до нього звертався: „Благодетель мій Сисой Зотич”5. Принагідно скажу, що в Архіві Запорозької Січі збереглось чимало листів, договорів з Сисоєм Шалматовим.

Одним з кращих творів Сисоя Шалматова визнано іконостас церкви покрови в Ромнах (1768-1773 рр.). Сто п’ятдесят років цей храм почитався визначною пам’яткою цього міста, а пізніше його перенесено у Полтаву. Храм побудований на гроші братчиків Запорозької Січі, а отаман Петро Калнишевський виступив тут меценатом. Походив він з села Пустовійтівка біля Ромен, і бажання прикрасити місто його турбувало.

XVII-XVIII ст. для міста були періодом розквіту ділового життя і мистецтва, торгівлі. Іллінський ярмарок, що проходив у Ромнах, мав загальноєвропейське визнання. Тут були багаті цехи і хороші майстри – талановиті килимарники і ткачі, зодчі, гончарі і живописці, які поєднували свої зусилля, щоб створити місту ім’я знаного осередку мистецтва. Досить згадати, що з околиць Ромен (села Заруддя та Москалівка), як відомо, вийшов відомий зодчий Петровської доби – Іван Зарудний. В Ромнах народився, працював і помер Григорій Стеценко – придворний живописець гетьмана Кирила Розумовського. Відомим майстром культових речей був роменський ювелір Іван Атович. З Ромен походить відомий мистецтвознавець Пантелеймон Мусієнко, вихованець Межигірського керамічного інституту, столітній ювілей з дня народження якого виповнився цього року. Свою статтю присвячую світлій пам’яті цього науковця. П’ятикупольний дубовий храм було збудовано під горою біля військового валу і фортеці. Білі стіни зрубу в середині прийняли від часу синювато-зелений відтінок патини, служили тлом для пишного чотириярусного різьблення і позолоченого іконостасу.

На кронштейні в третьому ярусі були поставлені статуї Захарії, Аарона та Іоана Хрестителя. У їх позах, виразі облич і рухах багато внутрішньої експресії проповідників.

Щоб надати їм рис українців, скульптор одягнув двох з них в широкі шаровари. Тільки бідняк Іоан зображений напівголим, босим і більш схожим на біблейного з ягням, як символ, біля його ніг – образ теж не канонічний і більш схожий і близький серцю козаків та селян.

“Історичною рідкістю тут є барельєф, в картуші над царськими вратами, з зображенням міської фортеці зі стінами, баштами і собором, таким, як він був до перебудови. Трохи нижче - сцена Благовіщення, що по інтимності більше нагадує сцену любовного побачення. Образ Марії близький до простої дівчини, а Гавриїл навіть грубуватий, як це любили українські сучасники. Ажурна легкість посилена тут зображенням путтів – юних ангелів. Путті Шалматова в храмі Покрови навмисне розміщені біля козирьків фронтону, вони придають живість всьому масиву іконостасу, не порушуючи стрункості ансамблю”, – пише в своєму дослідженні Пантелеймон Мусієнко.

Це незвичайне видовище різьби і позолоти завершує постать бородатого Саваофа. Шалматов вирізьбив його горельєфом ветхим дідуганом зовсім по-іншому, ніж у Мгарському соборі. Вдало знайдені канонічні образи Шалматов механічно не повторював.

Роботи Шалматова 1773 р. пов’язані з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф. По-іншому наслідує спадщину українського мистецтва.

Сисой Шалматов вважався мешканцем м.Ахтирки, тут же утримував свою майстерню. Дуже багато мандрував по селах і містах України, знав добре побут українців та вивчав зразки народного мистецтва. Життя його було неспокійне і, як відомо з переписки з Калнишевським, повне пригод і прикростей із замовниками та поміщиками.

В 1774 р. майстерня Шалматова дістала замовлення на виготовлення дерев’яних статуй євангелістів для уніатського храму в селі Чоповичах на Київщині. В образах євангелістів, їхніх обличчях, позах і жестах багато пафосу. Від групи євангелістів відрізняється статуя ангела в сцені причастя, де майстер явно відступає від релігійних канонів. Відчувається, що автор добре знав анатомічну будову людського тіла, прагнув до психологічної характеристики образу. Значно змінено тут прийоми різьби та обробки поверхні дерева широкими долотами. В цих роботах відчувається знайомство Сисоя Шалматова і його помічників з технікою західноукраїнської різьби. В різьбі він сполучав пишність з граціозністю лінії і форми, багатство художніх мотивів з благородством композиції, цільності архітектурного ансамблю. Різьба і статурна скульптура Шалматова – одне з самих яскравих проявів фантазії великого майстра, фантазії, втіленої в формах оригінального пластичного вирішення.

Оформлення уніатського собору в Чоповичах, либонь, було останнім в творчості татарина за походженням Сисоя Шалматова, принаймні, пізніші роботи його майстерні невідомі. Насувалась катастрофа над головами його меценатів та друзів. Після зруйнування Запорозької Січі Петра Калнишевського в 1776 р. за указом Катерини ІІ заслали пожиттєво в Соловецький монастир. У становище опального митця опинився Сисой Шалматов, що з ним сталось, коли і де він помер, невідомо.

________________________________________________

1 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Архів Запорозької Січі. – Оп. 1. – Од.сх.142. – Лист 44, 105. – Од.сх. 321. – Лист 218.

2 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Од.сх. 142. – Лист 52, 53-129.

3 Там само. – Лист 58.

4 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. – Ф. 990. – Оп. 1. – Спр. 190.

5 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Од.сх. 321. – Лист 165.

Тетяна Марченко-Пошивайло (Київ)

Проблема генези та семантики образу

«Козака Мамая» як етносимволу українців

«Козак Мамай»… Цей загадковий образ у багатовіковому історичному поступові виявився духовним символом українців, уособлюючи звитяжницькі ідеали народу, його світоглядні орієнтири та націотворчі спрямування. Набувши свого значного поширення в Україні XVIIІ–XIX ст., народна картина «Козак Мамай» освячувала чи не кожну українську хату, утворюючи своєрідний сакральний комплекс разом із традиційними іконописними образами. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях.

Відомо, що козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій борні з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах в час, коли запорозького війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. Малювали «Козаків Мамаїв» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях. Навіть на липових вуликах інколи з’являвся лик цього козарлюги. Для козака, селянина «Козак Мамай» – це борець супроти сил зла, як і Юрій Змієборець на поширених в той час іконах. Адже і Святий Юрій, і козак своєю звитягою виборювали щастя і добробут людей.

Може видатися дивним, що народного героя, козака-воїна зображували не в запеклій сутичці з ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Утім, видається, що саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні переживання козака, його внутрішня духовна міць. Уже чимало років він не розлучається зі своєю шаблею, боро­нячи батьківський край від заклятих ворогів. Коли ж випадає вільна хвилина, він сідає під дубом, кладе осторонь зброю і одній лише бандурі, «подрузі вірній», довіряє свої тужливі думи.

Враховуючи вагомі здобутки багатьох «шукачів мамаєвих таємниць», слід зауважити, що ще нерозв’язаною залишається проблема походження народних картин «Козак Мамай». Вірогідно, іконографічний тип зображення «Козака Мамая» сягає своїм корінням культури тих племен і народів, котрі в І тис. до н.е. – І тис. н.е. населяли територію сучасної України. На процесі становлення та утвердження сталої композиційної схеми позначилися складні етнокультурні зв’язки та взаємовпливи давніх культурних традицій. Так, зусиллями багатьох поколінь вироблялася дуже досконала мистецька форма, яка існувала протягом віків, міцно увійшовши в свідомість українства. Композиція, що зображувала мешканця степів у типовій для нього позі, саме й була з числа тих стандартних образів, що кочували з одного століття в друге, доки не стали «художньою формулою», без якої український образотворчий фольклор уже не міг обійтися. Видатний дослідник Платон Білецький зробив припущення, що ймовірним доказом походження композиції картини «Козак Мамай» можуть бути буддійські ікони, які козаки могли бачити у кибитках воїнів монголо-татарського війська, або ж серед речей калмиків-буддистів, з якими козаки в 1639–1642 рр. були союзниками, а пізніше могли використати цю композиційну схему в зображенні козака.

Значного ж поширення цей сюжет набув за часів гайдамаччини та ліквідації Запорозької Січі. В умовах значного погіршення становища основної маси козацтва вірогідним було формування образу спокійного, зажуреного козака і композиції картини, яка з часом стала самобутнім живописним літописом козацькому станові, героїчна доба якого відходила в минуле.

З проблемою походження картини тісно пов’язане питання семантики її назви. Чи не дивно, що узагальненому образові козака народ надав неслов’янське ім’я, яке ніколи широко не побутувало серед українства. Загадковим залишається і те, що в усній традиції картини названі «Мамаями», а у підписах-текстах до них козак називає себе Іваном, Хомою, Велегурою тощо. Щоправда, на картинах із гайдамацькими сценами інколи трапляються написи-уточнення – «Козак Мамай», «Мамай, славной козак», «Мамай из Жалкого», «Мамай-Гайдамака».

Можливо і те, що ця назва походить від невеликої річки Мамай-Сурки, яка протікала в околицях Запорозької Січі. До того ж і кам’яні баби на курганах у давнину називалися «мамаями». В українській мові є вираз «піти (поїхати) на мамая», який означає – «відправитися на удачу», що дозво­ляє зробити припущення про первісний зв’язок козака мамая із ризикованою гайдамацькою справою. Звідси й слово «мамай» могло бути синонімом до слова гайдамака і означати не ім’я козака, а характеризувати його заняття. Тюркською мовою «мамай» – це чудовисько, яким лякають дітей. Але досить близьким до розкриття імені козака є татарське слово «мамай», що означає «ніхто», адже в підписах під картинами знаходимо: «Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш, відкіль родом, І як зовуть нічичирк не знаєш. Коли трапилось Кому у степах бувати, то той може прізвище моє угадати…». А можливо, цим іменням називали себе козаки-характерники, котрих не брала ні куля, ні шабля, як, приміром, Івана Сірка, який за переказами двічі «воскресав».

А. Скальковський мав у руках архівні документи, за якими гайдамака Мамай існував насправді. Не виключено, що відгадка назви картин може міститися в листі П. Куліша до О. Бодянського від 16 липня 1848 р. Там, зокрема, говориться: «Ляхи зовут его [козака] в своих книжках Козаком Мамаем». У відомого українського етнографа і фольклориста Б. Грінченка є надзвичайно цікава для нас оповідь «Про Хмельницьких. Про Мамая», записана ним у селі Суботів Чигиринського повіту Київської губернії: «А се вже чи не після Хмельницького було, як приїхав у Суботово Мамай із запорожцями і ляхам багато шкоди наробив. Тут у лісі неподалечку є дуб невисокий да рясний, Мамаєм зветься. Кажуть, що буцімто Мамай на йому казан вішав, да як задзвонить, то його хлопці і біжать. А інші кажуть, що через те, що і Мамай був низький та дужий, як той дуб».

Виступ гайдамаки Мамая набув широкого розголосу в Правобережній Україні. Для панства цей народний герой постав розбійником. Саме слово «мамай» навіювало на них страх розправи і стало синонімом «гайдамаки». Ця назва з Правобережної України могла потрапити й на Лівобережжя, де, за браком часу, лише частково утвердилася в усній традиції.

«Козак-бандурист», «Козак-запорожець», «Козак Мамай» – все це назви картин одного типу. Загальні риси композиції і головного образу, побутування їх протягом кількох століть на українських землях дозволяють вважати ці твори традиційними народними картинами. Їх існує кілька варіантів. Але у всіх випадках основою композиції завжди є постать козака, який сидить «по-східному», тобто з підібганими під себе ногами. Усі відомі нам твори можна розділити умовно на три групи, передовсім залежно від положення на картині фігури козака-бандуриста – головного визначального елемента кожної композиції, а також від наявності дерева, коня, речей козака і розташування додаткових постатей.

Загалом Мамая слід розглядати двопланово. У вузькому розумінні – він є конкретизованим прототипом козаків, котрі брали на себе послух, тяжкий хрест й, водночас, горде життя служіння національній ідеї. Однак семіотичної значимості набуває не він сам, а передусім його образ, який в культурно-історичному поступі нації ототожнює і символізує дійсність. Тож у ширшому розумінні Мамай – ціла містерія, феномен, де земне тісно переплітається із небесним. Поняття «мамай» постає всеосяжним явищем, замкненим в образну форму, сокровенною таємницею. Основне в ньому – недовимовлене, недоназване, приховане. Предки знали, що речене в повноті – матеріалізується, починає діяти, проявлятися. Як відомо, таємниця – засіб збереження істини, знання. Відтак, маємо підійти до нового розуміння образу Козака-Мамая не просто як уособлення козака чи козацтва, а як символу закодованої світоглядної системи українців. Мамай, як і всесвіт, – біполярний, самодостатній, згармонізований: у ньому втілено два світових начала (чоловіче – святий-батько, козак-лицар та жіноче – земля-мати, душа-пісня). Він постає своєрідним каналом зв’язку між двома планами буття, слугує живим камертоном українців, який налаштовує на гармонійний лад, виступає «матрицею-кодом» етнічного ідеалу. Для того, щоб набути подібного статусу посвячення, Мамаю слід було втілити і поєднати в собі два начала і в такий спосіб злитися з Космосом, стати його невід’ємною часткою. У такому розумінні народна карнина «Козак Мамай» є специфічною знаковою системою, в якій міститься не лише правдива історико-культурна інформація, а й закриптограмовано життєвоважливі чинники етнічного світогляду, основні складові національного ідеалу та духовних орієнтирів українського народу.

Історичні обставини зумовили те, що протягом XVIII–XX ст. саме з козацтвом українці пов’язували всі свої мрії і сподівання на краще життя та націо­нальне визволення. «Козак Мамай», шедевр українського художнього образотворення, є писаною фарбами думою народу, в якій за допомогою зображень-символів і реалій-знаків втілено цілий комплекс мораль­но-етичних норм українського народу, його поглядів на життя, на людину, її місце в світі. Знаковий образ козака на цій картині постав уособленням життєздатності української нації, її духовним ідеалом. Відтак, «Козаки Мамаї» – найдорожчий скарб спадкоємців козацьких родів, заповітний оберіг у хаті, що передавався у спадщину від покоління до покоління.

С.Васильєв (Умань)

Палацово-паркові ансамблі Правобережної України наприкінці ХVIII ст.

На кінець XVIII – початок ХІХ ст. у середовищі польської шляхти особливої популярності набуло будівництво палацово-паркових ансамблів, подібно до того, як це робили могутні європейські монархи.

Такий парк – величний як за розмірами, так і за архітектурним вирішенням – являв собою дещо більше, ніж місце для відпочинку, прогулюючись яким можна побути наодинці з самим собою. Парк, органічно поєднаний з палацовим комплексом, мав значно більше значення. Він слугував прикрасою імені та роду свого господаря, трактувався як символ і мірило влади, багатства, знатності і, отже, був показником соціального положення власника. Звісно, більш-менш розкішний парк могли собі дозволити аж ніяк не дрібні шляхтичі, а такі впливові магнаті, як Потоцькі, Чарторийські, Браницькі, Мнішеки.

До побудови парків вдавалась і окатоличена українська шляхта, зокрема родини Четвертинських та Сангушків. “Їх древність підтверджували руїни давніх, ще середньовічних замків, величезних фортець з міцними оборонними мурами, чиї власники часто мешкали у більш вигідних помешканнях. Ці гроди, городища свідчили про автентичність магнатерій. Поруч із нечисленними... замками всюди з'являються невеликі палаци, оточені парками; вони споруджуються переважно у XVIII ст. або ж на початку епохи Романтизму”1.

Будівництво парків та заміських резиденцій стало, таким чином, даниною поширеній у ті часи моді: кожен прагнув зробити свій парк розкішнішим, змістовнішим, досконалішим, ніж парк сусіда, не шкодуючи на це коштів.

Окрім того, кінець XVIII ст. ознаменувався докорінною зміною прийомів і принципів паркобудівництва в Європі та, зокрема, на території Правобережної України, де відбувався поступовий і неухильний перехід від т. зв. „регулярного” стилю до принципово нового „іррегулярного” – ландшафтного, основною рисою якого є „збереження і використання природного ландшафту”2.

Поступово новий стиль, зародившись в Англії, поширився по всій Європі. Щодо Правобережжя, то тут можна побачити зразки парків усіх згаданих стилів: як регулярного (палацово-парковий ансамбль у Вишнівці, Немирові тощо), змішаного („Олександрія”), так і ландшафтного (Антонінський парк, „Софіївка”).

З метою ілюстрації поступової зміни стилів садово-паркового мистецтва цього часу розглянемо історію створення Рівненського парку. Цей об'єкт – резиденція князя Станіслава Любомирського – викликає зацікавлення і з огляду на майже столітній процес свого формування (30-і рр. XVIII ст. – 20-і рр. ХІХ ст.).

„Просторова концепція розпланування парку полягала у збереженні ієрархічних засад при композиційній взаємопов'язаності окремих його ділянок. Регулярність розпланування паркової зони сприяла утворенню своєрідного планувального каркасу, який об'єднував усі інші ділянки парку. Геометричну правильність алей підкреслювали два взаємоперпендикулярні канали і перекинутий через один з них кам'яний міст класичного („римського”) силуету, який був розрахований на сприйняття з деякої відстані і підкреслював загальне класичне орієнтування цього ансамблю. Ефект посилювали розташовані на північно-західному березі статуя Венери та тимчасовий вівтар, виконаний із застосуванням формотворчих прийомів античності: квадратну у плані споруду декорували канельовані пілястри, розвинуті горизонтальні карнизи, об'єм завершувався аттиковою стінкою.

На передпалацовий двір була зорієнтована невелика площа у материковій частині парку. Вона завершувала класичну лінію обрамлення палацового острова розташуванням тут, знову ж таки, класичної архітектури, оранжереї та теплиць”3.

Однак поряд з елементами класицизму в Рівненському парку наявні вже суттєві ознаки романтизму: використання водних поверхонь, що „створювали систему різнохарактерних просторів, поєднаних у єдину композицію”4 , нерегулярної форми палацовий острів.

„Живописний характер берегової лінії було використано для створення ефекту контрасту, улюбленого в окреслену епоху, з регулярним обрисом берега материкової лінії... Крім згаданих раніше класичних зразків паркової архітектури (ермітаж, оранжерея), тут розташовувались також: імітація Везувія, готичний храм, китайська святиня (пагода), мінарет, турецький кіоск, англійський та китайський мости”5 .

Таким чином, в Рівненському парку поєднались воєдино різні епохи (античність, середньовіччя) та культури, а також композиційні моделі.

Іншим зразком палацово-паркової архітектури XVIII ст. став ансамбль у Вишнівці (Тернопільська область). „Заснував його у 1731 р. Михайло Сервацій Вишневецький (1680-1744). Будувався палац на місці оборонного замку, зруйнованого у 1672 р. турками та татарами. Від замку лишилися тільки оборонні вали, всередині яких було розташовано палац. Збереглася також призамкова церква (1530). Михайло Сервацій був останнім представником роду Вишневецьких. Після його смерті спадок отримали доньки – Анна та Єлизавета. Вишнівець дістався Єлизаветі, яка вийшла заміж за Михайла Замойського. Донька Михайла та Єлизавети вийшла заміж за Яна Мнішека. Таким чином Вишівець перейшов до роду Мнішеків6, але його подальша історія стосується вже ХІХ ст.

„Автором планування парку, про яке є відомості, був Бургіньйон, англієць, але учень школи відомого французького паркобудівника Андре Ленотра (1613-1700). План припалацової частини, зроблений Бургіньйоном у 1789 р., зберігся, що дозволяє довідатися про вигляд території у ті часи і порівняти його із сучасним станом. На плані бачимо на захід від палацу в межах оборонних валів ділянку з регулярним плануванням. Вона складається з двох частин. До палацу примикає розділений доріжками на шість фігур квітковий партер з складним бароковим орнаментом. На перехресті доріжок стоїть фонтан. На північ, вище на терасі, розташовано чотири боскети. На головній осі партеру споруджено кам'яну барокову альтанку, крім неї серед боскетів є ще два флігелі. Зараз на місті партеру спортивні майданчики.

У кінці XVIII ст. над влаштуванням парку працював інший видатний паркобудівник – Діонісій Міклер (1762-1863). Взагалі він був прибічником ландшафтного планування, але партер зберіг. Парк тоді займав площу 218 га., зараз – лише 8(!), тому від планування Д. Міклера лишилось небагато. Збереглася значна кількість картин, присвячених Вишневецькому парку, та фотографій поч. ХХ ст., на яких можна побачити місце розташування куртин та окремих дерев. Є описи 1868 та 1912 рр. партеру перед палацом. Він був уставлений з'єднаними між собою ланцюгами напівзаритими в землю без лафетів гарматами ще часів Вишневецьких. На картині Наполеона Орди (сер. ХІХ ст.) та на фотографії 1912 р. видно ці гармати. В центрі партеру в колі гармат стояла невелика колонна. Ніяких деревних насаджень на партері не було”7.

Перейдемо до розгляду типово пейзажних парків, які спочатку з’являлись поряд з регулярними, а згодом витіснили їх у плані популярності. Тут „...важливо пов’язувати рельєф місцевості, водні поверхні, планіровку алей, доріг і галявин, архітектурних споруд різного призначення... Всі ці компоненти повинні становити єдине гармонійне ціле”8.

„Олександрія”, розташована у західній частині м. Біла Церква, була заснована за пропозицією Олександри Василівни Браницької її чоловіком – Францішеком - Ксаверієм Браницьким – як головна резиденція Браницьких на території Російської імперії. Різні твердження наводяться щодо року заснування парку. За одними з них, цим роком є 1793-й, коли за рішенням польського Сейму граф Браницький втратив усі гідності, чини і посади в Речі Посполитій та набув нових у Російській імперії9. Інші автори10 називають роки 1788, 1793, 1797 тощо. Дослідник Є. Чернецький 1793-й рік вважає лише за „найранішу хронологічну межу закладення „Олександрії”, яка наразі видається найкраще вмотивованою11, але момент заснування парку відносить до періоду 1784-1786 рр., обґрунтовуючи це такими фактами:

- згідно мемуарів російської аристократки О.Шишкової, сам князь Г. Потьомкін надіслав графині Браницькій цілу барку ялин для парку. Оскільки Потьомкін помер 1791 р., то очевидно, що і парк було засновано не пізніше;

- лише 1778 р. Браницькі набули прав володіння Білою Церквою, і лише 1781 р. Францішек - Ксаверій та Олександра стали чоловіком і дружиною;

- 1787 р. відбулась знаменита подорож Катерини ІІ Україною, до чого ретельно готувався Потьомкін, і, частина цих коштів йшла на спорудження „Олександрії”;

- протягом 1783-1787 рр. графиня Браницька майже постійно пере-бувала у Білій Церкві в зв’язку з народженням і хрещенням трьох своїх дітей, тобто могла здійснювати загальний контроль за побудовою парку.

Отож, „...враховуючи такі обставини, можемо припустити, що „Олександрію” започаткували протягом 1784-1786 рр.”12.

Автором генерального плану парку був відомий французький архітектор – Мюффо. За даними Д.М.Криворучко, у 1796 р. у Браницьких працювали архітектор Домінік Ботані та садівник Август Станге, а також садівники Бартецький і Вітт... “Вони заклали основу паркових композицій, використовуючи для цього наявний лісостеповий ландшафт та природні дубові насадження. Одночасно з цим велись також роботи із спорудження резиденції, інших архітектурних споруд...”13. „Сам парк, що тягнувся від палацу понад ярами до Росі, скоріш за все, був тоді просто мережею алей, влаштованих просто по діброві. Час вишуканої, журливої „Олександрії” тоді ще не настав”14. Остаточно „Олександрія сформувалась як єдиний палацово-парковий комплекс лише до середини ХІХ ст., коли перетворилась „... в один з найкращих парків України, якому були притаманні елементи романтизму та сентименталізму. В кожній з трьох балок, що його перетинали, було влаштовано каскади глибоких ставків з чистою джерельною водою, споруджено водоспади, фонтани, арочні містки, а також – малі архітектурні форми: колонада „Відлуння”, павільйон „Ротонда”, „Китайський місток”, „Руїни”, колона „Смутку”, „Червоний будинок”, „Китайська альтанка” та ін...”15.

Отже, „Олександрія”, на відміну від інших пейзажних парків, таких як „Софіївка”, Тростянецький парк, може похвалитись великою кількістю архітектурних споруд та скульптур, що було характерним для сентиментальних парків другої половини XVIII ст. В „Олександрії” було багато модних на той час пристроїв – місток, виконаний у східному стилі, водоспади, гроти, фонтани та ін. В той же час наявні і абсолютно оригінальні, що рідко зустрічаються, архітектурні ансамблі. Сучасні архітектори вважають, що над спорудженням малих архітектурних форм працювало декілька майстрів, зокрема італійський архітектор Ботані 16.

На кінець XVIII ст. припадає також початок побудови одного з найвідоміших в Україні і у Європі ландшафтного парку –„Софіївки” – поблизу м. Умань (Черкаська обл.). Умань з 1726 р. перебувала у власності Станіслава Потоцького – діда Станіслава Щенсного (Фелікса) Потоцького, який і фінансував на початковому етапі побудову парку – весільного подарунку дружині Потоцького – грекині Софії Вітт, з якою він оружився у 1798 р., а за два роки до цього було закладено парк.

І. А. Косаревський писав: „Софіївка” займає одне з перших місць серед інших парків України за своїм високохудожнім рішенням. Особливість парку в його визначній композиційній цілісності, де кожна деталь – як природна, так і архітектурна – підкорена єдиній спільній цілі і гармонійно поєднана з іншими подібними деталями, що створює незабутній, взаємоперехідний, невимушений зв’язок між природою і творіннями людських рук. Уманський парк – один з перших зразків пейзажної композиції в Україні. Парк створено на місці дикої балки з яскраво вираженим рельєфом, що існував тут раніше, а живописні пейзажі, створені природою, було покладено в основу його композиції, і вони визначили його подальшу побудову”17. В „Софіївці” було широко використано античні мотиви, поєднані в єдину сюжетну лінію.

„Побудова „Софіївки” в стилі античної міфології належить... Софії Вітт – майбутній Софії Потоцькій, про що свідчить її лист, надісланий Станіславу Потоцькому з містечка Неборова неподалік від Варшави, де Софія гостювала у графині Гелени Радзівіл, і та показала їй свій розкішний парк „Аркадію”, збудований у романтичному стилі з елементами грецької міфології”18. Але значні борги Потоцького не дозволяли йому будувати парк у Криму, тож спорудження „Софіївки” розпочалося в Умані – одному з маєтків Потоцького.

„Автором проекту „Софіївки” – топографічного і архітектурного – а також керівником усіх робіт з спорудження парку був польський артиле­рійський офіцер, що до 1793 р. знаходився на службі Речі Посполитої, капітан Людвіг Метцель (1764-1848). За задумом Потоцького, передбача­лось усю долину річки Кам’янки з її мальовничими пагорбами та граніт­ними скелями перетворити на величезний англійський парк, оснащений численними каскадами та фонтанами, гідними садів Сходу. Планувалось всі пагорби, що оточували долину, засадити деревами з пишним листям, на відкритих просторах у південному напрямі аж до р. Уманки... створити єдину широку масу зелені. Парк мав стати не лише найкращим, а і найбі­льшим (до 500 га площею – В. С.) у Європі”19.

Історію парку прийнято поділяти на 6 періодів (1769-1832; 1832-1859; 1859-1929; 1929-1955; 1955-1980; 1980 – сучасний стан), з яких нас ціка­вить лише перший. Аж до смерті графа Потоцького у 1805 р. Л. Метцель не припиняв будівництва „Софіївки”. Він хоч і не зумів довести парк до запланованих розмірів, зате цілком повно сформував „сюжетну” його основу – символічне зображення десятирічної подорожі античного героя Одіссея. Не дивлячись на понад 209-річну історію, ця сюжетна лінія досі прослідковується. Як зазначає І.С.Косенко20, окремі фрагменти парку на­бувають міфологічного тлумачення відповідно до славнозвісних поем Го­мера. І всі ці компоненти поєднані єдиною сюжетною лінією.

Парк побудований на основі 2 великих водних поверхонь –Верх­нього та Нижнього ставків, і вода є його важливим естетичним елементом. Саме „Софіївка” стала одним з перших парків, поява якого знаменувала собою початок епохи Романтизму в ландшафтному паркоспорудженні .

Отже, пейзажні або ж ландшафтні парки пройшли тривалий і склад­ний період розвитку; елементи ландшафтного стилю прослідковуються ще в часи Відродження, але безперечно, свого остаточного завершення пей­зажний парк зазнав саме наприкінці XVIII ст., відчувши на собі впливи Класицизму, Рококо, Романтизму. В рамках цієї статті ми на прикладі кількох парків спробували показати поступову зміну, урізноманітнення принципів паркобудівництва Правобережної України кінця XVIII – поча­тку XIX ст., в період, коли на теренах колишньої Речі Посполитої міцно утвердився новий стиль садово-паркового мистецтва, що за сприяння за­можних землевласників як Російської імперії, так і Польської держави набув тут небаченого розквіту.

________________________________________________

1 Бовуа Даніель. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831 – 1863). – К.: Інтел, 1995. – С. 256.

2 Черняк В.М. Магнацькі парки Волині – Поділля (Україна) XVIII – ХІХ ст., їх збереження та охорона//OGRODY CZARTORYSKICH: STUDYA I MATERYAŁY. –WARSZAWA, 2001. – S. 15-19.

3 Родічкін І. Д., Родічкіна О. І., Михайлишин О. Л. Визначні парки Волині кін. XVIII – XIX століть//OGRODY CZARTORYSKICH: STUDIA I MATERYAŁY. –WARSZAWA, 2001. – S. 78.

4 Там само.

5 Там само. – С. 79.

6 Клименко А. В.Палацово-парковий ансамбль у Вишнівці //OGRODY CZARTORYSKICH: STUDIA I MATERYAŁY. – WARSZAWA, 2001. – S.140.

7 Там само. – С. 142.

8 Косаревський І. О. Парки України. – К.: Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури УРСР, 1961. – 176 с. – С. 3.

9 Чернецький Є.А. До проблеми датування початку будівництва „Олександрії” – Білоцерківської резиденції Браницьких // Старовинні парки та проблеми їх збереження: Матеріали II Міжнародної науково - практичної конференції. – Київ: Фітосоціоцентр, 2003. – 208 с. – С. 48.

10 Мордатенко Л. П. и др. Дендропарк «Александрия»: путеводитель. – Центр. респ. бот. сад. – К.: Наук. думка, 1990. – 80 с.: ил.

11 Чернецький Є. А. До проблеми… – С. 48.

12 Там само. – С. 52.

13 Мордатенко Л. П. и др. Дендропарк «Александрия»: – С. 12-13.

14 Чернецький Є. Браницькі герба Корчак. – Біла Церква: Видавець О. В. Пшонківський, 2003. – 134 с. – С. 49.

15 Мордатенко Л. П. и др. Дендропарк «Александрия»: – С. 16.

16 Там же. – С. 52.

17 Косаревский И. А. Государственный заповедник «Софиевка». – К., 1951. – С. 5-7.

18 Косенко І. С. Матеріалізація образів гомерівської „Одіссеї” в парко-вих композиціях „Софіївки” як вершина геніальності Л.Метцеля // OGRODY CZARTORYSKICH: STUDIA I MATERIAŁY. – WARSZAWA, 2001. – S. 50.

19 Дендрологический парк «Софиевка» / Косенко И. С., Храбан Г. Е., Митин В. В., Гарбуз В. Ф.: Отв. ред. Кохно Н. А. ; АН УССР, Центр. респ. бот. сад. – Киев: Наук. думка, 1990. – 160 с. – С. 45-46.

20 Косенко І. С. Матеріалізація образів гомерівської „Одіссеї”… – S. 49-55.

Луняк Євген (Ніжин)

Відродження козацьких традицій і державності

в ідеях кирило-мефодіївців

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства увійшли до історії України, як перші творці політичної програми українського національного руху. Вони проголосили ідею незалежної української держави і окреслили на політичній мапі місце, де мала бути Україна. Кирило-мефодіївці одними з перших почали широко використовувати поняття “Україна” та “українці”, пропагувати ідеї українського національного відродження. Самі учасники товариства розглядали свою діяльність, великою мірою, як відродження старих забутих культурних традицій. Але насправді вони створювали нову систему цінностей, що була покладена в основу всього подальшого українського політичного руху. Виступаючи, фактично, у якості створювачів нової ідеології, вони мали спиратися на історичне підгрунтя. Щедрим джерелом натхнення та ідеологічних обгрунтувань для них була історія козацтва. Якоюсь мірою кирило-мефодіївці наслідували діяльність козаків, стаючи на захист України і її народу. Саме вони своїми творами заклали підвалини так званого “міфу про козацьку Україну”.

В історичних поглядах кирило-мефодіївців українське козацтво займало чи не найважливіше місце. Самі учасники товариства були пов’язані з ним генетично, походячи у більшості випадків з відомих козацьких родів. Вони народилися і почали працювати над дослідженням козацтва в той час, коли ще були живі безпосередні свідки його існування. Левову частку наукових праць кирило-мефодіївців складало збирання фольклорних і етнографічних матеріалів. Багато хто з них брав участь у роботі Тимчасової комісії з розгляду давніх актів, що працювала над обробкою та опублікуванням історичних документів1.

Однак погляди тогочасної української інтелігенції на козацтво не були суто науковими. Козаки у творах кирило-мефодіївців постають у занадто ідеалізованому вигляді. Дуже часто в історико-романтичних писаннях членів товариства висловлюється сум за минулими часами, котрі вже ніколи не повернуться. Подібні думки можна помітити в поезіях Тараса Шевченка, творах Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова. Туга за колишньою козацькою славою багато разів відбивалася в їхній творчості в образі козацьких могил, описах і малюнках, що зображували загибель козаків.

На кирило-мефодіївців великий вплив спричинила “Історія русів”. Цей політико-історичний трактат був далеким від об’єктивного висвітлення фактів. Він досить чітко представляв ідеї українофільства, українського автономізму, возвеличення козацько-гетьманського устрою.

Саме козацька Україна уявлялась для кирило-мефодіївців ідеалом майбутньої держави – республіки. Такі погляди закріплені в головному програмному документі товариства “Книзі буття українського народу”. Козацтво вважалося братством вільних і рівних людей, які демократично обирали своїх правителів. Козаки-лицарі проливали свою кров виключно за віру і за Україну, а не заради користі. Цей вільний устрій дуже непокоїв панську Польщу і царську Росію, які доклали всіх зусиль, щоб занапастити Україну та її козацтво2.

Занепад Батьківщини став результатом дій сусідніх держав і недбалості останніх козацьких правителів, які більше дбали про свої інтереси, ніж про потреби власного народу, вводячи Україну у безлад і руїну.

Особливістю ідеології кирило-мефодіївців стало те, що їхні програмні документи представляють собою тісний симбіоз прогресивних революційних ідей, тісно пов’язаних з християнсько-релігійними догматами та українсько-козацьким патріотизмом. Наочний приклад поєднання революційної пропаганди, релігійної містики та українського патріотизму презентує нам “Книга буття українського народу”, написана ймовірніше за все М.І.Костомаровим. Як справжній історик, розвиток українського народу він розглядає з історичної ретроспективи. Розвиток слов’янства, на думку Костомарова, відбувається за наступною схемою. Спочатку всі слов’янські народи жили у рівності й поклонялися єдиному богу, і була на них божа благодать. Пізніше слов’яни почали переймати порядки західних сусідів. Рівність була зруйнована, почали з’являтися пани і царі. За це господь покарав слов’ян віддавши їх під владу чужинців. Тільки три слов’янських народи зберегли свою самостійність: Польща, Московщина та Литва (під Литвою, звичайно, розуміються землі України та Білорусії, але, оскільки, Білорусь Костомаровим майже не розглядалась, можна цілком справедливо стверджувати, що Литву історик ототожнював, у першу чергу, саме з Україною, це й підтверджує наступний контекст). Вибраність саме цих трьох країн пояснюється тим, що вони єдині більш-менш зберегли правління народне: Річ Посполита у Польщі, Новгородська республіка у Московщині і Україна з вільним козацтвом.

Отже, українську козацьку державу автор “Книги буття українського народу” ставить на один рівень з Річчю Посполитою. Незважаючи на здебільшого військовий характер козацької держави, у цьому творі підкреслюється миролюбні прагнення українців. Тяжіння до федерації слов’янських народів. Як сестра до сестри приєдналась Україна до Польщі.

Ці ідеї “Книги буття українського народу” тісно перекликаються з Шевченковими рядками:

“Ще як були ми козаками,

А унії ще не було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами...”

Але рівність людей у Польщі вже була порушена, і польські пани почали усіляко мучити Україну, знищуючи істинну Христову віру (православну), закріпачуючи вільних людей.

І повстала вільнолюбива Україна, і приєдналася до іншої сестри – до Московщини, але та почала її утискувати ще гірше, а німка-Катерина ІІ знищила козацтво й гетьманство. Під московську неволю потрапила і Польща.

Отже, підкреслимо головну тезу Костомарова. Серед слов’янських народів виділяються три, які найбільше зберегли божу благодать – поляки, росіяни й українці. Україна завжди підкреслювала, що хоче жити укупі з братами росіянами та поляками, і добровільно приєднувалася до цих держав, але потрапляла у тяжку неволю. Саме Україна найбільше зберегла божу благодать і намагалася показати іншим народам шлях до спасіння. Вибраність трьох народів, які мають жити нерозділимо і незмісимо, за Костомаровим, відповідає релігійному догмату про трійцю. В 1791 р. Польща зробила спробу повернутися до істинного шляху, але була придушена – це був перший випадок, коли поляки прислухалися до голосу України, який відкривав шлях до спасіння. Удруге цей голос визволення пролунав у Росії в 1825 р., але також не був почутий. Таким чином, виступ декабристів у “Книзі буття українського народу” набуває містичних ознак божественого проявління духу свободи, який проповідувала Україна, виконуючи свій месіаністичний обов’язок визволення слов’янських народів з неволі.

Отже, Польща і Росія зробили свої спроби повернутися до істини, але невдало. Висновок Костомарова полягає в наступному: Україна, найбільш гноблена серед своїх сестер, встане зі своєї могили і озветься до Слов’янщини, і цей голос буде почутий, і всі слов’янські народи повернуться до істини. Таким чином, в обраній трійці слов’янських народів, найобранішою є Україна, саме їй відведена месіаністична роль пробудження слов’янських племен до спасіння3.

Згідно з “Книгою буття українського народу”, в Україні мав втретє і востаннє пролунати голос свободи, який приведе слов’янські народи до визволення. І наблизити цей час мали діячі, що наслідували традиції перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія, тобто самі кирило-мефодіївці.

Україна має відродити традиційний демократичний козацький устрій. Українське відродження має перетворити Україну на незалежну республіку (Річ Посполиту) у союзі з іншими слов’янськими республіками. На думку кирило-мефодіївців, саме козацька держава найбільше відповідає християнським демократичним цінностям, євангельським заповідям про рівність всіх перед богом. Носіями саме таких духовних цінностей були козаки.

Найбільш палким козакофілом у Кирило-Мефодіївському товаристві слід визнати Пантелеймона Куліша. У своїх творах він завжди намагався прославити видатних козацьких гетьманів і полководців. Протиставляючи козацькій сіромі аристократичну і шляхетну старшину, саме в її діяльності історик-письменник бачив організовуюче і спрямовуюче начало. Хоча це протиставлення у раннього Куліша ще не було так чітко позначене, як пізніше. Слід зазначити, що він першим почав застосовувати нову літературну українську мову для написання історичних творів. Великий і цікавий фольклорний і етнографічний матеріал був ним оброблений і трансформований у наукові та літературні твори. В першій половині 1840-х рр. Куліш написав низку історичних досліджень про українське козацтво: “Повесть об украинском народе”, “Украйна”, “Книга о ділах народу українського і славного війська козацького запорозького”. Саме тоді пишуться перші глави славетної “Чорної ради”, першого українського історичного роману, що прославляє козацьку доблесть і звитягу4.

Тарас Шевченко не був фахівцем з історії. Однак він досить гарно знав минуле свого краю і свого народу. Інформацію про це він брав з “Історії русів”, літописів “Самовидця”, Г.Грабянки, С.Величка, творів Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших. Останні з перелічених науковців були не лише сучасниками Великого Кобзаря, але й його товаришами. У багатьох його поезіях використані сюжети, прочитані ним у літературі або почуті від знайомих. Крім того, Шевченко брав безпосередню участь в історичних дослідженнях, працюючи в Тимчасовій комісії з розгляду давніх актів. У своїх “Археологічних нотатках” він змалював і описав багато історичних пам’яток України. Геніальні поезії Кобзаря повною мірою відбивають історичну свідомість молодої української генерації: возвеличення Запорозької Січі, прославлення захисників України, засудження користолюбних гетьманів, глибока печаль над занедбаною землею предків, вкритою могилами, на якій заправляють чужинці5.

Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш були інтелектуальною міццю тогочасної української громади. Вони справляли величезний вплив на молодих учасників товариства. Революційні, полум’яні твори геніального Кобзаря надихали молодь на українофільство. Як свідчив на слідстві Георгій Андрузький, після знайомства з Шевченком він “не мог уже без вольной мысли написать по-малороссийски и двух строк”6.

Під впливом козакофільства Пантелеймона Куліша захопився збиранням історичних матеріалів і дослідженням минулого його товариш і майбутній свояк Василь Білозерський. В 1844 р. він записав розповідь старого козака про діяльність пікінерних козаків у 1790 р. Проект Білозерського про створення шкіл для юнаків козацького стану свідчить, що думка про козацтво, як окрему верству тогочасного суспільства, ще міцно жила в народній свідомості7.

Таким чином, відродження козацьких традицій і державності, звичайно в оновленому й осучасненому вигляді, було одним з головних завдань діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.

Захоплення кирило-мефодіївців українською козацькою спадщиною зумовлювало проведення фольклорно-етнографічних досліджень. Учасники товариства Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Георгій Андрузький, Іван Посяда та інші збирали усні спогади і розповіді про українське козацтво, пісні, легенди, перекази, козацькі думи тощо. Козак був головним героєм літературних творів кирило-мефодіївців.

Незважаючи на упереджене, ідеалізоване ставлення до козацтва, твори кирило-мефодіївців свідчать про зростання суспільного інтересу до його історії. В подальшому дослідження козацтва буде продовжене в науковій діяльності Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша.

Костомаров у своїх працях охопив майже всю історію України. Як історик-народник, він головну увагу приділяв діяльності народних мас. Костомаров завжди залишався переконаним демократом-федералістом і патріотом України. Козацьке волелюбство, на його думку, втілилося в свідомості українців, які на відміну від росіян були більш схильні до демократичності, рівноправності.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства навесні 1847 р. і покарання його учасників козакофільські тенденції у колишніх кирило-мефодіївців поступово пригасають. Однак ідеї про відродження української республіки за козацькими демократичними традиціями у подальшому стали основою для політичної платформи українського національного руху, героями якого, у свою чергу, вже стали учасники Кирило-Мефодіївського товариства, котрі після покарання перетворилися на мучеників за українську справу і народне визволення, здобули ореол борців проти російського самодержавства.

__________________________________________________________________

1 Гончарук П.С. Історичні погляди кирило-мефодіївців. – К.: Видавництво Київського славістичного університету, 2002. – С. 29-35.

2 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1990.– С. 250-258.

3 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 1… – К.: Наукова думка, 1990. – С. 152-169.

4 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 2. – С. 11-86.

5 Історичні погляди Т.Г.Шевченка // Шевченківський словник: У 2 т. – Т. 1. – К.: Головна редакція УРЕ, 1976.– С .262-263.

6 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 2. – С. 506.

7 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 1. С. 386-390.

Іван Ярмошик (Житомир)

Становлення органів охорони правопорядку у Волинській губернії в період Гетьманату

(травень-грудень 1918 р.)

Козацькі традиції, закладені українським народом в часи середньовіччя, знайшли своє продовження і в інші періоди вітчизняної історії, зокрема у ХХ ст.. під час визвольних змагань 1917 – 1920 рр.

Період Гетьманату, хоч і короткий хронологічно, був динамічним та насиченим численними важливими подіями. Як і будь-яка влада, Українська держава П.Скоропадського не могла обійтись без органів охорони правопорядку. Саме це питання іще малодосліджене в українській історіографії. В радянській історичній науці Гетьманат П.Скоропадського трактувався як реакційний режим, діяльність Державної варти не висвітлювалась зовсім. В історії міліції України існування Державної варти всіляко замовчувалося.

Лише зі здобуттям Україною незалежності почалося вивчення даної теми. Відомості про Державну варту з’явились в курсі історії під редакцією В.Смолія та В.Степанкова „Історія України: нове бачення”. Більше свідчень можна знайти в праці Д.Дорошенка „Історія України 1917-1923 рр. ІІ том. Українська Гетьманська Держава 1918 року” 1. Д. Дорошенко був безпосереднім учасником та свідком діяльності Павла Скоропадського, тому його судження носять суб’єктивний характер. Окремі аспекти діяльності Державної варти (зокрема діяльність освідомчих відділів) висвітлені в статті В.Сідака „Спеціальні служби Української держави гетьмана П.Скоропадського”2. Увагу на необхідність вивчення історії Державної варти звернули О.Реєнт та О.Рубльов в праці „Українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр.”3. Кілька документів про Державну варту вміщено у виданні „Історія української міліції у документах і матеріалах”.

В цілому згадана література щодо питань історії Державної варти має неповний, епізодичний характер. Тим більше, не зверталась увага на вивчення діяльності Державної варти на місцях в провінції. Цій проблемі і присвячена дана публікація. В Державному архіві Житомирської області органам охорони правовопорядку присвячено окремий фонд – Р.-1585, який містить матеріали не лише періоду Гетьманату, але й протягом 1917 – 1919 рр. Ці документи дозволяють вивчити певні аспекти формування та функціонування правоохоронних органів Української Держави у Волинській губернії. Актуальність такого дослідження з огляду на процеси сучасної розбудови української держави видається безсумнівною.

Волинська губернія сформувалась наприкінці ХVІІІ ст.., після поділів Польщі та входження Правобережної України до складу Російської імперії, займала значну територію, поділялась на 12 повітів. За сучасним адміністративним поділом України до її складу входили Волинська, Рівненська, частини Тернопільської, Хмельницької, Житомирської областей.

З початком революції у 1917 р. замість органів поліції почала формуватись народна міліція. Вперше цю назву зустрічаємо в документах першого військового з’їзду, в постанові „Про українську народну міліцію”4. В цей час вже існувала міліція, створена Тимчасовим урядом замість царської поліції. Фактично вона підпорядковувалась Центральній Раді. Однак ці формування не могли належним чином забезпечити порядок на місцях. Невдачі на фронтах, революційні виступи спричинили хвилю дезертирства, мародерства, ріст злочинності та інші негативні явища, з якими міліція справитись була не в змозі. Тому в містах з ініціативи населення почали виникати свої загони з числа офіцерів, солдатів, студентів. Найбільш численою із створених організацій стало „Вільне козацтво”. У жовтні 1917 року в Україні було 65 його формувань, в тому числі і 1 товариство у Волинській губернії, яке нараховувало 35 членів [5]. Але ці формування не були належним чином озброєні, малочисельні і суттєвої допомоги у наведенні правопорядку надати не могли.

На початку 1918 р. міліція переживала скрутні часи. Досить часто замість підтримання правопорядку міліціонери самі були його порушниками. Так, в наказі Волинського Губернського інспектора міліції від 1 березня 1918 р. йдеться про численні порушення законності патрулями міліції, які „позволяют себе самочинно останавливать и обыскивать прохожих, отбирая не только оружие, но и другие предметы, ничего общего не имеющие с оружием”6. Інспектор відмічав такі негативні прояви в поведінці міліціонерів як пиятство, безвідповідальність, відсутність на чергуванні, безпідставні арешти громадян та інші7. Пропонувалось навіть запровадити штрафування міліціонерів за такі порушення (розмір штрафу 25 руб. при добовій зарплаті міліціонера 5 руб.)8. Очевидно, це не допомогло, тому що в квітні поведінка міліціонерів не стала кращою. Подібні фактори не сприяли утвердженню позитивного іміджу Народної міліції та ефективному виконанню нею покладених обов’язків.

Гетьманська влада з початку своєї діяльності зіткнулась з численними труднощами. П. Скоропадський, в першу чергу, намагався відновити в країні порядок, подолати кризові явища в господарстві. На хвилі революційних потрясінь активізувались злочинні елементи, більшовицьке підпілля, вояки різних армій та військових формувань. Народна міліція УНР не змогла стабілізувати становище в Україні. Логічним і необхідним було створення своїх органів охорони правопорядку, які дістали назву Державна варта – „напіввійськова система озброєних органів нагляду і примусу, яка виконувала функції і поліції і жандармерії колишньої російської імперії по охороні існуючого на Україні ладу, громадського спокою і порядку, політичному розшуку, оперативному придушенню заворушень і заколотів, ліквідації або нейтралізації політичних противників режиму”9.

18 травня 1918 р. Гетьман затвердив Постанову Ради Міністрів „Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення державної варти”. Згідно з нею, міська і повітова міліція надалі іменувались Державною вартою, інспектори міліції перейменовувались на інспекторів Державної варти, міліціонери ставали державними вартовими. До функцій державної варти відносили боротьбу з кримінальною злочинністю, виконання контррозвідувальних завдань, протидію замахам на державний лад, розшук, каральні операції, цензуру.

Відповідно до функцій запроваджувалась організаційна структура центральних та місцевих органів Державної варти. У структурі Міністерства внутрішніх справ був утворений Департамент Державної варти, який мав відповідні відділи. На місцях Державна варта підпорядковувалась безпосередньо губернському старості, а керівництво здійснював інспектор державної варти в губернії, в повітах – відповідно повітовому старості та повітовому інспектору. Варта в повіті поділялась на сільську (кінну) і міську (пішу), територія, їй підконтрольна, складалась з повітового району, який охоплював усі волості з селами та містами, населення яких перевищувало 30 тисяч чоловік та міські райони варти, які складали міста з населенням більше 30 тисяч чоловік.

Формування особового складу державної варти у Волинській губернії відбувалось на основі кадрів народної міліції та з залученням нових працівників з числа солдатів, офіцерів, місцевих жителів протягом всього періоду Гетьманату. Протягом травня – червня були призначені інспектори Державної варти всіх повітів. Далеко не завжди вдавалось досягнути повного укомплектування штатів. Так, у червні в м.Рівне було 74 повітових озброєних вартових та 61 міський і в кінному резерві 63, хоч повинно бути 120. В середині липня у Володимир-Волинському повіті на службі нараховувалось лише 20 вартових, кінна сотня перебувала на етапі формування10.

Важливою проблемою в процесі формування варти став підбір якісного особового складу. Серед вартових часто траплялись службовці, моральні якості яких не відповідали належним вимогам. Губернський староста Д.Андро неодноразово наголошував на необхідності залучати до служби в рядах Державної варти високоморальних осіб, а всіх, хто не відповідає вимогам, звільняти11. Спеціальним розпорядженням до повітових начальників управ Державної Варти Д.Андро звертав увагу, що часто міліцейські чини при виконанні обов’язків бувають в нетверезому стані і наказував в таких випадках вживати найсуворіших заходів, аж до передачі справи до суду12.

Важливим підрозділом Державної варти стали кінні сотні – військові частини для втихомирення безпорядків в містах та селах губернії. Губернська влада турбувалась про забезпечення цих формувань фуражем, обмундируванням, кіньми. При цьому вказувалось на недопустимість самочинної реквізиції вартовими продуктів у населення13.

Крім органів Державної Варти для охорони маєтків поміщикам дозволялось на власні кошти утворювати особливі загони в кількості не менше 30 осіб. Командири цих формувань призначались губернським старостою, а гроші на їх утримання з розрахунку оплати службовців Державної Варти поміщики повинні були вносити на рахунок повітових старост на термін не менше 4- х місяців наперед14.

Державна варта виконувала різні доручення губернського старости. Одним з них стало забезпечення діяльності комісій по перевірці діяльності міських управ, яка проводилась за наказом Гетьманського уряду. Міські управління були обрані ще в період Тимчасового уряду на основі указу від 21 травня 1917 р.. І як показала перевірка, в їх роботі управ було багато недоліків.

Розпорядженням Губернського старости на місцях були утворені повітові ревізійні комісії. Їм надавалось право перевіряти роботу всіх посадових осіб, які працювали в органах місцевого самоврядування. Очевидно, це було справою нелегкою, оскільки міські управи давно вже не відчували контролю за своєю діяльністю і досить часто вимоги ревізорів сприймали як особисту образу, через що без належної підтримки їх робота була б неможливою.

Яскравим прикладом цього може служити реакція міської управи Луцька. Губернська ревізійна комісія оцінила стан справ в місті як повну бездіяльність міської управи і прийняла рішення усунути її від керівництва в повному складі15. З таким рішенням Луцька управа не погодилась і 31 серпня зібралась на термінове засідання. Ситуація в місті склалась дуже напружена, і губернський староста звертався до начальника Луцької Державної Варти з розпорядженням встановити ретельне спостереження за ходом засідання Думи та забезпечити присутність там необхідної кількості досвідчених агентів16.

Засідання Луцької міської думи було проведено 31 серпня. Воно розпочалося о 7 годині вечора і завершилось о 10 вечора. Як повідомляв начальник місцевої Державної Варти, виступи членів думи зводились до вихваляння своєї діяльності. Міські урядовці вирішили прийняти всі заходи, щоб зберегти попередній склад управи17. Аргументували це тим, що управу згідно Закону можна усунути лише за зловживання, а таких вони в своїй діяльності не вбачали. Більшістю голосів було прийнято резолюцію опротестувати перед Міністерством Внутрішніх Справ та Волинським губернським старостою це рішення та просити відмінити його18. Однак МВС підтвердило правильність дій губернської ревізійної комісії. Рішення про усунення міської управи залишилось в силі і було остаточно реалізовано на початку вересня. Завдяки твердій позиції губернської влади та чітким діям Державної варти спокій в місті було відновлено.

Внаслідок своєї малочисельності загони Державної варти не завжди самостійно могли справитись з заворушеннями на селах. І для цього використовували допомогу німецьких військ: „В городе Овруче и уезде расположены германские войска, которые оказывают содействие чинам милиции по водворению порядка”[19]. Як відомо, з встановленням влади Гетьмана почався масовий рух поміщиків за відшкодування завданих їм збитків. Це вилилось у військові каральні експедиції проти селянства. Однак далеко не завжди організатором цих походів була Державна варта, поміщики, в першу чергу, звертались до окупаційних військ та використовували власні військові формування – гайдамаків20.

Проблема каральних експедицій не така вже й однозначна. Відомо, що весною 1918 р. частими були цілеспрямовані знищення посівів селянами у великих поміщицьких господарствах. Селяни не були зацікавлені в зростанні виробництва зерна, оскільки це призвело б до падіння цін на ринках21. Тому губернська влада постійно давала розпорядження Державній варті боротись із умисними знищеннями посівів, самовільною вирубкою лісів, охороною плантацій цукрових буряків. Слід відмітити, що ці зусилля в багатьох випадах досягали мети. У Волинській губернії був проведений комплекс робіт по збиранню врожаю влітку 1918 р. та посіяно озимину.

Період травня-грудня 1918 р. був важким та суперечливим в історії України і Волині, зокрема. Проходили непрості процеси становлення української державності. На прикладі Волинської губернії ми переконуємось в їх складності і можемо констатувати, що в губернії сформувались дієздатні та віддані Гетьману і справі державного становлення структури місцевого самоврядування, важливою ланкою яких були органи охорони правопорядку.

Перед ними стояли важливі завдання, в першу чергу, господарського характеру, які були направлені на забезпечення основних потреб населення регіону. Тут вперше за часи революції було наведено порядок на селі, забезпечено спокій в містах. Почалися практичні кроки по втіленню ідей охорони правопорядку в життя. Говорячи про роль німецьких військ, в цьому плані можна навести уривок з донесення Волинського старости до МВС 15 листопада 1918 р., де підкреслюється моральний занепад німецьких військ, а „в остальном в губернии спокойно”22. Ця сторінка в історії Українського державотворення потребує подальших досліджень.

_______________________________________________

1 Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. Т.ІІ Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К.: Темпора, 2002.

2 Сідак В. Спеціальні служби Української держави гетьмана П.Скоропадського // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія Історія, економіка, філософія.. – К.: КДЛУ, 2000. – Вип. 4. (Збірник наукових праць кафедри історії України та зарубіжних країн, № 1). – С. 214 – 240.

3 Реєнт О., Рубльов О. Українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр. – К., 1999.

4 Михайленко П., Кондратьєв Я. Історія міліції України у документах і матеріалах. – Т. 1. – К., 1995. – С. 7.

5 Там само. – С. 9.

6 Державний архів Житомирської області (Далі – ДАЖО). – Ф.-Р.1644. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 22б.

7 Там само– Арк. 11, 16, 17, 20.

8 Там само. – Арк. 22.

9 Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 280.

10 ДАЖО. – Ф.-Р. 1644. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 15, 20.

11 Там само. – Спр. 13. – Арк. 8.

12 Там само. – Cпр. 4. – Арк. 34.

13 Там само. – Спр. 13. – Арк. 9.

14 Там само. – Спр. 13. – Арк. 9 зв.

15 Там само. – Спр. 12.– Арк. 3.

16 Там само. – Арк. 29.

17 Там само. – Арк. 41.

18 Там само. – Арк. 68.

19 Там само. – Ф.-Р. 1644. – Оп.1. – Спр. 9. – Арк. 16.

20 Історія України: нове бачення. В 2-х т. – К., 1995. – Т. 2. – С. 61.

21 ДАЖО. – Ф.-Р.1644. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 37.

22 Гражданская война на Украине. 1918-1920 рр. В 3-хт.– К., 1967. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 430.

Наталія Майнгардт-Гоголь (Хмельницький)

Проблеми виявлення, дослідження та паспортизації пам'яток козацької доби на Хмельниччині

Буремні події Визвольної війни 1648-1654 рр. нам відомі ще зі сторінок шкільного підручника історії.

3 грудня 1981 р., працюючи в обласному відділі охорони пам’яток історії і культури при Хмельницькому краєзнавчому музеї, дізналася, що на обліку та під охороною держави знаходиться лише 2 пам’ятки цих подій: перша – відома нам як місце розгрому польсько-шляхетської армії військами гетьмана України Богдана Хмельницького, друга – могила уманського полковника Івана Ганжі в селі Пилявці (тепер село Пилява Старосинявського району Хмельницької області).

У 1954 р. біля Будинку культури в самому селі встановлено гранітний пам’ятний знак, який свідчить, що (23) 13 вересня 1648 р. під Пилявою була розгромлена 40-тисячна армія шляхетської Польщі, а в 500 метрах на південний захід від села на надмогильному кургані Івана Ганжі, у 1967 р. встановлена гранітна брила розміром 1,2 х 0,6 м. (Фото 1).

На місці Пилявецької битви насипано курган (1990 р.) висотою 20 м, на якому встановлено кам’яний хрест висотою 3 м (Фото 2).

У 1989 р., навчаючись в Інституті підвищення кваліфікації працівників культури Міністерства культури в групі зав. відділами охорони пам’яток при обласних історичних, краєзнавчих музеях, отримала завдання підготувати реферат на тему „Пам’ятні місця подій Визвольної війни 1648-1654 рр. на Хмельниччині”. Довелося вивчати більш важливі джерела1.

У 1990 р. було взято на облік пам’ятник жертвам війни 1648-1654 рр., встановлений в селищі міського типу Сатанів Городоцького району у 1651 р. власником містечка польським магнатом Синявським. Одна з версій про цю подію свідчить, що мешканці Сатанова відкрили міську браму і приєдналися до козацького війська під керівництвом Данила Нечая. Після придушення повстання поляками був страчений кожен 10-й мешканець, а на колишньому місці страт встановлена скульптура з вапняку, висотою 1 м на постаменті з цементованої цегли, висотою більше 5 м (Фото 3).

Фото 3. Пам’ятний знак жертвам Визвольної війни 1648-1654 рр.

(смт. Сатанів, Городоцький р-н)

Всі три вищеназвані пам’ятки включені в перелік пам’яток національного надбання.

Певна річ, що на той час були відомі також пам’ятки архітектури фортеці в містах Кам’янець-Подільський та Меджибіж; залишки фортеці князів Острозьких в Старокостянтинові; пам’ятне місце оточення польської армії військами Б.Хмельницького в 1653 р., розташоване між селами Жванець і Брага, між лівим берегом р. Дністер з півдня та дорогою Жванець-Гринчук з півночі в Кам’янець-Подільському районі та інші.

Виконуючи постанову Президії Верховної Ради України від 11 вересня 1990 р. по інвентаризації пам'яток монументального мистецтва2 у 1991 р., співробітники відділу, за допомогою місцевих жителів, виявили могилу полковника Омеляна Степановича Купченка в 250 м на схід від села Шрубків в урочищі Гаї та могилу ватажка рядових козаків, 1 км від того ж села, в урочищі Чайки Летичівського району. На могилах встановлені кам'яні хрести (Фото 4, 5, 6).

Фото 5. Фото 4.

Могила отамана рядових козаків Могила О.С.Купченка

(с.Шрубків, Летичівський о-н) (с.Шрубків, Летичівський о-н)

Фото 6. Пам’ятний знак на мысцы битви выйськ Б.Хмельницького з польсько-шляхетською армыэю (с. Киликыъв, Славутський район)

На ці пам’ятки вже виготовлена облікова документація для взяття їх на державний облік.

В зв’язку з тим, що виявлення і дослідження пам'яток козацької доби являють певну складність, наукові співробітники відділу охорони пам'яток для залучення широких верств населення і громадськості до цих проблем стали активно застосовувати в своїй роботі пропаганду і популяризацію пам'яток засобами масової інформації – і в першу чергу обласне радіо.

У 1994-1995 рр. до 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького було підготовлено цикл радіопередач, присвячених подіям Визвольної війни 1648-1654 рр.

Після радіопередач, мешканці області телефонували, приходили у відділ, повідомляли про так звані „козацькі могили”, розповідали історії, легенди, які передавалися з покоління в покоління.

У 1994 р. про козацьку долину, що в напрямку на село Маків Дунаєвецького району, де можливо відбувалися бої козаків з турками, татарами, про Гонтову (?) могилу в районі сіл Пишки-Коржівка Старосинявського району, нас інформували мешканці сіл по телефону, а про козацьку могилу часів Б. Хмельницького в с. Солобківці Ярмолинецького району повідомив мешканець села Глушковець Жилюк Іван Дмитрович.

Значного пожвавлення дослідницька робота пам’яток козацької доби набула з прийняттям Указу Президента України ”Про Національну програму відродження та розвитку українського козацтва”3 та наказу Міністерства культури і мистецтв України про заходи Мінкультури до основних загальнодержавних заходів з виконання Національної програми відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 рр.4 та наказу Управління культури5.

Вищезазначені документи ставили перед органами охорони культурної спадщини завдання: створення реєстрів об’єктів історико-архітектурної спадщини українського козацтва та здійснення їх обліку.

Нас це змусило знову звернутися до документальних та літературних джерел, а після їх опрацювання – за допомогою до спеціалістів районних та міських відділів культури.

Враховуючи, що серед наших спеціалістів в районах і містах майже відсутні історики, вважаю, що ми досягли певних успіхів. В державному переліку (форма 6) на обліку було, як я вже зазначала, 2 пам’ятки та в переліку виявлених – 2 об’єкти. На сьогоднішній день в нас створено реєстр на 19 об’єктів історико-архітектурної спадщини українського козацтва.

Активну роботу по дослідженню пам'яток, зокрема козацької доби, проводить методист з питань охорони пам'яток та музеїв, історик за фахом Ігор Володимирович Олійник в Городоцькому районі. З району надано інформацію на 4 об'єкти: місце битви, в урочищі „Козацька долина” (1 км на північ від м. Городок ), де українські козаки під проводом Б. Хмельницького і російські війська під командуванням І. Бутурліна розгромили польсько-шляхетські війська у 1655 р.; міська брама, мур ХV-ХVІ ст. та фортеця ХІV-ХVІ ст. в селищі Сатанів – ще досліджуються. На жаль зруйнована фортеця ХVІ ст. – звідки запорозькі козаки нанесли основний удар турецьким ордам (1621 р.) на правому березі річки Смотрич в м. Городок .

Спеціаліст Кам’янець-Подільського районного відділу культури Катерина Іванівна Олійник доклала чимало зусиль, опрацювала джерела і літературу: Подільська старовина. На пошану вченого і краєзнавця В.Д.Отамановського; Юхима Сіцінського „Оборонні замки західного Поділля ХІV-ХVІІ ст.”; В. Смолія, В. Степанкова „У пошуках нової концепції історії визвольної війни Українського народу ХVІІ ст.”. зверталася за допомогою до викладачів-істориків Кам'янець-Подільського Державного Університету. Внаслідок опрацьованих джерел надала інформацію про оборонні замки в селах Панівці, Чорнокозинці, місце битви польсько-шляхетської армії із військами Остапа Гоголя у 1648 р. в с. Китайгород та інші.

Змістовну інформацію надав Старокостянтинівський міський відділ культури.

Є і проблеми в виявленні та вивченні пам'яток козацької доби, а значить їх паспортизації. Якщо взяти інший період історії, як от Вітчизняна війна 1941-1945 рр., то у відділі є виписки з Центрального Архіву Військово-Медичних документів, поки що є можливість дати посилання на свідків або учасників подій. Що стосується періоду козацької доби – в даному випадку свідків вже не знайдеш.

Інша проблема – визначення місця подій. В джерелах подається інформація про них. Припустимо, на цих місцях не проводились дослідження (а таких більшість), як визначити їх межі? Як знайти зруйновані вщент замки, фортеці, могили? Саме найстрашніше, коли в їх руйнації винний „людський” фактор і в першу чергу керівників промислових організацій чи сільських господарств.

Ще одна проблема полягає в тому, що більшість років в секторі, який займається пам’ятками історії і мистецтва (а їх біля 3000), є лише 2 науковця, які, на відміну від музейних працівників, що займаються певними періодами історії, ведуть пам’ятки історії всіх часів.

А в цілому, цей період дуже цікавий, і дослідникам, які проводять розкопки, необхідно більше часу і уваги приділяти козацьким могилам, оскільки визначити об’єкти лише за літературними джерелами нам дуже важко. Їх допомога буде сприяти і паспортизації цих об’єктів.

________________________________________________

1 Величко С. Летописи событий в Юго-Западной России в ХVІІ в. – Т.4. – К., 1864; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы.– М., 1954. – Т. І-ІІІ; Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – К., 1954; Степанков В.С. Пам’ятні місця подій визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. на Хмельниччині. – Хмельницький, 1979.

2 Постанова Президії Верховної Ради УРСР від 11.ІХ. 1990 р. № 270-ХІІ

3 Указ Президента України від 15.11.2001 р. № 1092/ 2001 „Про національну програму відродження та розвитку українського козацтва”

4 Наказ Міністерства культури і мистецтв України від 14.12.2001 року. №767.

5 Наказ Управління культури Хмельницької облдержадміністрації від 19.12.2001 р. № 152 “Про заходи щодо виконання національної програми відродження та розвитку українського козацтва на 2002-2005 рр.”.

Катерина Свистун (Хмельницький)

Пам’ятки козацької доби – перспективні об’єкти туристичних

маршрутів Хмельницької області

Пам’ятки козацької доби – це перспективні об’єкти туристичних маршрутів. Різноманітні засоби туризму сприяють збереженню історичної спадщини нашого народу. Без перебільшення можна стверджувати, що територія сучасної Хмельницької області має багаті туристичні ресурси. За наявністю пам’яток архітектури, культури, пам’ятних місць область займає одне з перших місць в Україні, а м.Кам’янець-Подільський займає третє місце після Києва і Львова. Тому і маршрути, пов’язані з пам’ятками козацької доби, набувають все більшої актуальності. Завдяки засобам туризму пам’ятки козацької доби на Хмельниччині стають більш доступними для гостей нашої держави та місцевих жителів.

Маршрут Хмельницький-Меджибіж-Головчинці-Летичів-Стара Синява-Хмельницький – цікавий, змістовний, і, по-правді, оригінальний. Летичівський та Старосинявський райони – саме козацькі. Пов’язані з найвизначнішою подією середини ХVІІ ст. – Пилявецькою битвою, з іменем легендарного ватажка Івана Ганжі та в цілому добре ілюструють історію ХVІ-ХVІІІ ст. Вже сама назва обласного центру Хмельницький говорить про те, що місто має безпосереднє відношення до яскравої та видатної постаті в історії ХVІІ ст. – Богдана Хмельницького. В 1954 р. місто Проскурів було офіційно переіменоване на Хмельницький1.

Вже на привокзальній площі зустрічає гостей пам’ятник Богдану Хмельницькому, поставлений в 1955 р. (скульптори А.Олійник та М.Вронський), а, також у центрі міста, по вул. Гагаріна пам’ятник Богдану Хмельницькому, встановлений в 1993 р. (скульптори В.Борисенко, архітектор М.Копил)2.

Рухаючись на схід від м.Хмельницького, на відстані 35 км розташоване смт Меджибож. Історія цього всесвітньо відомого містечка почалась більше 800 років тому. До подій Визвольної війни 1648-1657 рр. має неабияке відношення. У 2003 р. комплексу обороних споруд і музею у Меджибожі було надано статус історико-культурного заповідника.

Фортеця у Меджибожі (розбудована в ХVІ ст. Сенявським) – вже здавна відомий туристичний об’єкт. В першій половині серпня 1648 р. Меджибіж був блокований соратником Богдана Хмельницького Максимом Кривоносом. За Зборівською угодою Меджибіж залишився у власності Сенявського та, невдовзі, замок і містечко був зайнятий Богданом Хмельницьким. Останній раз гетьман перебував у Меджибожі в ході другої половини Визвольної війни в 1653 р.3 .

В Меджибожі збереглись унікальні пам’ятки ХVІІ ст. – каплиця-ротонда і колона-каплиця. З’явились вони в часи перебування турецького гарнізону в Меджибожі 1672-1692 р.4. В експозиції музею, присвячені періоду ХІV-ХVІІІ ст., є чимало цікавих, оригінальних експонатів: зброя вогнепальна – піщалі, пістолі, гармати, гаківниці, холодна – вістря списів, ножі, предмети побуту, кахлі.

Від Меджибожа до Летичева, на мальовничих берегах Південного Бугу в с.Головчинці розташований Святопреображенський жіночий монастир, майже ровесник Меджибізькій фортеці. Перші згадки у писемних джерелах датуються 1540 р. Це був найдавніший монастир, оплот православ’я на території Првавобережної України. З 1996 р. відновив своє монашеське життя. З середини 1970-х рр. розбудовується на Побужжі мережа дитячих оздоровчих таборів. Зараз також у цих місцях почали діяти приватні комфортабельні міні-готелі, Меджибізький автотуристичний комплекс.

Неподалік від Головчинець – урочище Ракочі. Це зовсім новий об’єкт у туристичному маршруті Хмельницької області. Це місце з 2001 р. досліджується Меджибізькою археологічною експедицією (під керівництвом О.Г.Погорільця). Науковці встановили, що тут розташувавалися митниці ХVІ-ХVІІ ст. Численні речові знахідки: свинцеві кулі, вістря списів, кераміка, люльки, кахлі, татарські стріли, нумізматичний матеріал свідчать про можливість бойових дій на цій території в ході Визвольної війни. У теперішньому районному центрі Летичеві – залишки фортеці, перебудованої в 1598 р. кам’янецьким старостою Потоцьким.

На території сусіднього з Летичівським Старосинявського району, у с.Пилява туристи можуть оглядати музей-діораму “Пилявецька битва”, яку було створено у 1995 р. Цього ж року проводилась Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 400-річчю від народження Богдана Хмельницького “Пилявецька битва 1648 року в історії України”.

До вивчення місця, де проводилась відома Пилявецька битва та інших місць, пов’язаних з цими подіями, багато зусиль доклала кандидат історичних наук Виногродська Л.І.5. Вона провела історико-археологічні дослідження у 1990 р. на території Старосинявського району. Поселення, де відбулась відома битва, зветься в історичних звістках то Пилявою, то Пилявцями. Домінікани на початку ХVІІ ст. заклали цеі містечко, збудували костел та замок. Саме в цьому замку, у вересні 1648 р. розташовувалась ставка Богдана Хмельницького. 23 вересня 1648 р. відбулась славнозвісна Пилявецька битва, де козацькому війську вдалося здобути перемогу, завдяки бойовій майстерності та вмілому і талановитому керівництву Богдана Хмельницького.

Археологічна експедиція дослідила залишки замку, місце розташування основного табору козаків на правому березі Ікви, пам’ятні місця – Бутова височина, та долина Богданівка. Зацікавлює подорожуючих, знавців та любителів історії легендарна постать Івана Ганжі – уманського полковника, для якого Пилявецька битва, на жаль, стала останньою. З давніх давен одну з околиць с.Олексіївки жителі називають “Ганжівкою”, де є два кургани, один насипаний там, де, за переказами, Ганжа був поранений, другий – де він упав з коня. На кам’яній стелі, встановленій у 1967 р., – напис: “Тут 11 вересня (насправді 12 вересня) 1648 р. в Пилявецькій битві загинув і похований соратник Богдана Хмельницького полковник Іван Ганжа”6.

В 1995 р. у Старій Синяві відкрито музей-діораму “Пилявецька битва”. Її автори – члени спілки художників України Я.М.Павлович, А.П.Бесараба (перший створив портрет Івана Ганжі), А.І.Ісаєв. Експозиційну частину виконували наукові працівники Хмельницького обласного краєзнавчого музею І.А.Молодовикий, С.М.Єсюнін, В.Г.Будяй7.

На Бутовій височині курган вінчає Хрест, виготовлений з ініціативи Л.Грабовського, А.Руднева, А.Мукомела у Хмельницькому художньо-виробничому комбінаті.

Місцеві краєзнавці порушують питання щодо надання даній місцевості статусу державного заповідника “Поле Пилявецької битви”.

На території Хмельницької області, крім вищеописаного маршруту, є багато відомих місць, пов’язаних з Визвольною війною та подіями ХІV-ХVІІ ст.

У південній частині області у теперішніх населених пунктах залишились замки – Зіньків, Рихта, Панівці, Чорнокозинці (в місцевому замку в ХVІІ ст. була облога козаками польського загону С.Лянцкоронського), Жванець (битва в грудні 1653 р. між військом Богдана Хмельницького та польською армією під керівництвом Яна Казимира).

Окремим туристичним маршрутом є огляд на півдні Хмельниччини міста Кам’янець-Подільський. На численних міжнародних конференціях неодноразово звучала і одержувала схвалення пропозиція щодо включення Кам’янця-Подільського до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.

На північній частині Хмельницької області найбільш відомими пам’ятками козацької доби є Красилів, Старокостянтинів (збереглися руїни обороної башти ХVІ-ХVІІ ст. замку 1561-1571 рр.). Старокостянтинів лежав на магістральному шляху в ході Визвольної війни. У теперішньому райцентрі Полонне в липні 1648 р. перебувала польська армія Ієремії Вишневецького та князя Заславського.

Нові наукові дослідження періоду пізнього середньовіччя лягають в основу створення, розвитку і впровадження розвинутої сітки туристичних маршрутів.

________________________________________________

1 Пам’ятники історії і культури м. Хмельницького (склав С. Гуменюк). – Хмельницький , 1991.

2 Указ Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1954 р. // Радянське Поділля. – 1954, 17 січня.

3 Мицик Ю., Степанков В., Стороженко І. Сполохи козацької звитяги: нариси. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 26.

4 Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К, 1986. – Т. 4: – С. 219.

5 Виногродська Л.И. Отчет о раскопках Подольського отряда Днестровской експедиции ИА АН УССР в с.Пилява Старосинявского района Хмельницкой области в 1990 г. // ХОКМ.

6 Сергій Єсюнін. Іван Ганжа // Пилявецька битва 1648 року в історії України. Матеріали науково-практичної конференції. – Стара Синява, 1995. – С. 54.

7 Кузельський І.Д. Під небом Пиляви. – Хмельницький, 2004.

Інна Чернікова (Харків)

Охорона пам’яток історії та культури на Харківщині

(1921-1941 рр.)

На сучасний день в Україні проблемі охорони пам’яток історії та культури приділяється особлива увага як з боку держави, так і з боку науковців, громадських діячів, освітян та всіх небайдужих до історії культурної спадщини своєї держави. Саме ставлення суспільства до національних пам’яток і є найкращим показником рівня його розвитку та національної свідомості народу. Бо пам’ятки історії та культури – це справжній скарб знань та пам’яті нації.

Перед науковцями сьогодення стоїть нелегке завдання об’єктивного висвітлення не лише процесу державного нищення пам’яток, але і пам’яткоохоронної діяльності культурних діячів протягом одного з найбільш складних і суперечливих періодів пам’яткоохоронної справи України (1921-1941 рр.). Зазначені хронологічні межі дозволяють прослід-кувати заміну етапів охорони пам’яток історії та культури в Україні (та на Харківщині, зокрема) на етапи їх поступового нищення та навпаки.

Публікації останніх років з даної проблематики свідчать, з одного боку, про інтерес дослідників переважно до історії нищення церковних (культових) пам’яток у всеукраїнському масштабі без виділення регіональних особливостей цього процесу. З другого боку, акцент, в основному, робиться на констатації втрачених пам’яток, а не висвітленні діяльності державних та громадських органів з охорони та збереження культурної старовини. На погляд автора, саме комплексне виявлення, наукове переосмислення та реконструкція регіональних фактів з охорони пам’яток, визначення хронологічних етапів та особливостей цього процесу надають більшої об’єктивності щодо пам’яткоохоронних подій 20-30-х рр. ХХ ст. в Україні в цілому.

Треба зазначити, що корінної різниці між охороною пам’яток історії та культури Харківщини як регіону, так і всієї України в цілому, у вказаний хронологічний період не було. Але можна виділити локальні особливості пам’яткоохоронного процесу Харківщини, пов’язаного з декількома об’єктивними причинами. По-перше, в період з 1918-1934 рр., як столиця України, Харків перетворився на першочерговий об’єкт державної уваги, у тому числі і з питання пам’яткоохоронної справи. По-друге, не можна забувати про героїчну відданість своїй справі харківських пам’яткоохоронців, які доклали чимало зусиль для збереження дійсно унікальних пам’яток історії та культури та стали “ядром“ пам’яткоохоронного руху всієї Слобожанщини. Так, завдяки праці зав. Харківським церковно-історичним музеєм С.А. Таранушенка в 1921-1922 рр. вдалося спільно з І.Тенне завершити обміри, фотографування та опис Покровського собору (1689 р.) Харківського Покровського монастиря, результатом чого в 1923 р. стало видання монографії “Покровський собор у Харкові“1. Крім цього, співробітниками музею проводилось комплексне дослідження архітектурних пам’яток не лише Харкова, а і Слобожанщини в цілому, результатам якого були фотографії, замальовки та креслення 13 дерев’яних церков Харківщини2. Треба підкреслити, що крім нерухомих пам’яток увага дослідників приділялась також вивченню іконографії, українського іконостасу та ін.

Виходячи з політичної ситуації в Українській державі, враховуючи відсутність чітких координаційних дій між державними та громадськими органами охорони пам’яток історії та культури, період 1921-1941 рр. умовно можна поділити на етапні “хвилі“ піднесення-спаду охорони пам’яток як у загальнодержавному, так і в регіональному масштабі. На початку 20-х рр. ХХ ст. держава практично не виділяла коштів на ремонт і реставрацію навіть найвидатніших культових пам’яток. До цього ж кампанія 1921-1923 рр. із зачинення культових пам’яток та кампанія з вилучення церковних цінностей, проведена внаслідок голоду 1921-1923 рр. на Поволжі, Південному Уралі, Башкирії, порушували численні декрети, положення та інструкції про охорону пам’яток старовини. На основі цього ми можемо стверджувати, що таким чином була розпочата так звана “хвиля“ спаду процесу охорони пам’яток історії та культури в Україні. Навіть в цих складних умовах активісти пам’яткоохоронного руху, відомі науковці, культурні діячі продовжували свою нелегку справу, і рух по збереженню пам’яток історії та культури продовжувався. Так, К.Антонович, Ф.Ернст, М.Макаренко, Ф.Шміт, Д.Щербаківський звернулись до Раднаркому з листом-проханням щодо повернення втрачених художніх цінностей до музеїв та створення в Харкові та в усіх обласних і губернських містах спеціальних комісій з вилучення церковних цінностей з обов’язковою участю при цьому вчених-мистецтвознавців, істориків та інших членів пам’яткоохоронного руху. Відомо, що це прохання було задоволено Наркоматом освіти3, при якому функціонував на правах окремого відділу в якості координаційного центру в організації дослідження історико-культурної спадщини Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини4. Безперечно, вагомий внесок у збереження історичної архітектурної спадщини зробили й інші підрозділи ВУАН, наукові товариства, Комісія краєзнавства (пізніше перетворена на Український комітет краєзнавства).

Друга половина 20-х рр. ХХ ст. позначилася “хвилею“ розгортання та становлення процесу охорони пам’яток історії та культури, їх виявлення, реставрації та детального дослідження. Саме в цей час була введена документація щодо охорони нерухомих пам’яток, а саме: внесення всіх культурних надбань до державного реєстру та їх класифікація5. До того ж за умови розгортання так званої “українізації“ проблема охорони пам’яток історії та культури набула підвищеної уваги з боку центральних та місцевих органів влади, яка, в першу чергу, виявлялась в підвищенні державного фінансування даного напрямку культурної діяльності. Розпочалось формування системи пам’яткоохоронних органів державного підпорядкування. У 1926 р. при Наркоматі освіти України було утворено головну, а в Харкові (також у Києві, Дніпропетровську, Одесі) - крайові інспектури охорони пам’яток на чолі з інспектором охорони пам’яток С.А. Таранушенком. Крім цього, до досліджень залучались співробітники музеїв, кореспонденти крайових інспектур тощо. Таким чином, друга половина 20-х рр. ХХ ст. характеризується позитивними змінами на пам’яткоохоронній ниві.

Але, на жаль, на зміну цього процесу, прийшла “хвиля“ так званого “великого перелому“ і великих втрат історико-культурних цінностей, яка розпочалася у 1929 р. і тривала протягом 30-х рр. ХХ ст. Поряд з соціальними, економічними, політичними, духовними сферами життя всієї України постало питання охорони пам’яток історії та культури на Харківщині. Воно було вирішено зняттям з обліку Харківської крайової інспектури більше половини видатних пам’яток. При цьому відбувався розгром наукових товариств при ВУАН не лише у Харкові, а Одесі, Полтаві, Лубнах та ін. містах. Це явище набуло всеукраїнського масштабу та завершилося звинуваченнями багатьох, в тому числі і харківських, пам’яткоохоронців в “буржуазному націоналізмі“. Як правило, це приводило до припинення пам’яткоохоронного руху.

Отже, процес охорони пам’яток історії та культури в Україні, і на Харківщині зокрема, в період 1921-1941 рр. складався з декількох етапів (“хвиль“). Зусиллями подвижників, ентузіастів вдалося врятувати від нищення і руйнації чимало цінних пам’яток культури Харківщини, не зважаючи на складні умови праці. “Хвиля“ піднесення пам’яткоохоронної справи набула максимальної сили в період так званої “українізації“, коли спостерігалось не лише стрімке зростання громадської ініціативи в Харкові та повітових містах і містечках краю, а і виникнення Комітетів охорони пам’яток мистецтва і старовини за ініціативою держави.

У 30-х рр. ХХ ст. розвиток пам’яткоохоронної справи було штучно перервано тоталітарним режимом, що вкрай негативно позначилось на рівні і масштабах охорони пам’яток історії та культури в регіоні.

Сподіваємося, що продовження даного дослідження дозволить усвідомити не лише жахливу глибину культурних втрат, які понесла Україна у трагічні періоди своєї історії, а також і героїчну охорону пам’яток культури науковою інтелігенцією, громадськістю та державними організаціями.

________________________________________________

1 Таранушенко С.А. Покровський собор у Харкові: Обміри І.Тенне. - Х.: Друк. при Упр. справами ВУЦВКу, 1923. - 32 с. - 22 табл.

2 Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні. – К., 1994. – Т. 1. – С. 108.

3 Там само. - С. 126.

4 Історичне краєзнавство в Українській РСР. – К., 1989.- С. 174.

5 Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збе-реження. - К., 1998. – С. 33.

Владимир Коваль (Харьков)

Вместо предисловия

(попытка классификации бутылок)

Автор этой далеко не полной и отнюдь не по его вине во многом не­совершенной работы будет очень рад, если когда-нибудь найдется кол­лекционер-исследователь или коллектив собирателей-энтузиастов, кото­рый сможет при той скудности вещественного материала и не меньшей фрагментарности, а зачастую и полного отсутствия письменных, иллюст­ративных и иных источников о бутылках и в целом об узкогорлой таре начала XX в., не говоря уже о ХУ-Х вв. или периода Киевской Руси напи­сать работу, в которой абсолютно все было бы бесспорно, достоверно и окончательно. Хотя не исключено, что если бы удачно поднять все мас­сивы архивных фондов бывшего СССР с целью выявления материалов о стекольных гутах, заводах и предприятиях, производивших различные напитки, пищевые, химические и фармацевтические жидкости, а также изучить всю газетно-журнальную периодику России до 1917 г., а, может быть, даже с привлечением зарубежных источников как письменных, так и архивных, эту роботу можно было бы значительно пополнить и отчасти «закрыть белые пятна», но опять таки при условии, если исследуемые материалы будут содержать в себе подробные описания и рисунки узко­горлой тары для всех напитков и всех производителей, их клейма и фаб­ричные марки. Возможно, в какой-то мере в этом смогли бы помочь му­зейные фонды бывшего Союза и, конечно же, частные собрания, но для этого понадобились бы и многие годы и объединенные, правильно скоор­динированные усилия всех занятых этими исследованиями лиц и заинте­ресованных организаций.

Хотя даже в таких благополучных странах как Великобритания, Франция, Германия, Австрия, Швейцария, США, Австралия, где помимо многочисленных музеев вин, пива, коньяка и иных напитков, музеев стекла, в которых обязательно присутствуют и бутылки, и музеи бутылок, бесчисленные клубы бутылок и флаконов, специальные бутылочные аукционы и выставки продажи, издавна претендующие на всеобъемлющий охват этой темы, отсутствуют, несмотря на то, что первые монографии, посвященные этой теме, появились еще в 1872 г. Те же издания, которые посвящены узкогорлой таре, а их автору известно около 350, преимущественно посвящены бутылкам Великобритании, США и отдельным европейским странам.

Ряд из них автору знакомы и представляют несомненный исторический и практический интерес, хотя и в них, несмотря на большой объем вещественного и фактического материала, далеко не все бесспорно, о чем говорят и сами авторы этих исследований. Стоит упомянуть и о многочисленной журнальной периодике, посвященной коллекционированию бутылок в целом и отдельным их видам, которые содержать в себе материалы о последних находках и открытиях. Но все это, увы, не у нас.

И тем не менее, цель этого небольшого предисловия в том, чтобы внушить читателю мысль об обреченности, бесплодности попыток «объять необъятное» и совершить невозможное. Напротив, для настоящего коллекционера-исследователя, не рассчитывающего на сиюминутный успех и лавры победителя, оно, надеюсь, послужит импульсом для новых усилий и неустанных поисков, а успех, рано или поздно, придет.

Свидетельствуют о закарпатских гутах, о гутах на Киевщине, Полтавщине, Чернигивщине и в Слободской Украине. Однако несмотря на то, что уже в сер. XVII в. на Чернигивщине было более 60 гут, около 70 на Волыни, по меньшей мере 12 гут было в Слободской Украине и столько же на Киевщине и Полтавщине, продукция которых возами вывозилась на ярмарки Москвы и даже Польшу, памятники как древнерусского, так и в большей части украинского и российского гутного стекла дошли до наших дней в основном в виде многочисленных фрагментов, которые, однако, позволяют восстановить форму целого предмета, дать, таким образом, представление о характере и местных особенностях изделий этого периода. Целые же изделия XVI-XVIII вв. представлены в собраниях музеев бывшего СССР в количестве, превышающем немногим более 100 экземпляров. Что же касается изделий стеклянной тары Киевской Руси, то их число не превышает 4-5 находок в Киеве на Подоле и 1-2 в г. Новогрудке в Белоруссии. Возможно, половина этого количества изделий XVII-XVIII вв. представлена в частных коллекциях Москвы, Петербурга и некоторых других городов.

Очень примечательна особенность, присущая для культурных слоев XVII-XVIII вв., не говоря уже о периоде Киевской Руси. В основном слои и хозяйственные ямы представлены фрагментами глиняной посуды, костями животных, реже птицы, древесным углем, органическими остатками и очень редко фрагментами стекла очень небольших размеров, что свидетельствует все же о небольшой распространенности изделий из стекла, несмотря на довольно большое число гут как на Украине, так и в России, о недоступности его подавляющей части населения.

Сохранились фрагментарные данные о стоимости видов этих изделий в XVII-XVIII вв. Так, в 1652 г. в Львове фляша стоила до 10 грошей, уже в 1665 г. - от 2,5 до 5 грошей, в 1743 г. фляша стоила 22,5 грошей, бутылка - 6 грошей, бутыль - 1 злотый. В 1780-х гг. на Харьковской ярмарке бутылка для шампанского, которая вывозилась, по-видимому, в Крым, стоила 18 коп., обыкновенная бутылка - 12 коп., в то время как молочный поросенок стоил 13 коп.

В газете «Харьковские губернские ведомости» за 1841 г. помещено объявление о приеме пустых бутылок из-под водки в питейной конторе по цене 40 коп., но уже в 1844 г. такие же бутылки стоят 10 коп. В 1850-1860-х гг. бутылки обыкновенные (к сожалению, не ясно, о бутылках для каких напитков идет речь) и «черные» стоили 7 коп., полуштоф - 8 коп., штоф - 10 коп., бутылки для сельтерской воды - от 3 до 5 коп., пивные и винные - 5 коп.

Известно еще и то, что в XVII-XIX вв. у жителей и владельцев различных питейных заведений скупался стеклобой для отправки его на гуты и стекольные заводы, и практика эта сохранилась и в начале XX в., т.к. стеклобой был необходимым компонентом в процессе варки стекла как его ускоритель.

Наиболее распространенным в XVI XVIII вв. было «простое» стекло, называвшееся также «ординарным», «посполитым» или стеклом «зеленой воды». Последнее название наиболее точно определяет этот сорт не совсем прозрачного стекла с различными оттенками цвета, обусловленного наличием в песке окиси железа. Это стекло служило, главным образом, для производства узкогорлой и широкогорлой тары и отчасти - для оконного стекла. Наряду с этим существовало и немало гут, варивших также стекло более высокого качества. Оно называлось «среднее стекло», «Поташное белое», «стекло белой воды», иногда - «полухрусталь».

Ассортимент выпускавшихся изделий был достаточно широк и насчитывал 60 наименований. Вот те виды узкогорлой тары, названия которых дошли до наших дней в различных письменных источниках XVII XVIII вв.: фляши гладкие криштальные и шлифованные криштальные, фляши полкгарцовые и гарцовые, квартовые, полуквартовые, склянцы с шурупами оловянными и свинцовыми (т.е. с резьбовыми насадками под винтовую пробку в верхней части горлышка), склянцы четвертные веницейские с шурупами, склянки полосатые, клетчатые, бутылки винные (простые, хрустальные, шлифованные), бутылки конические и биконические, бутылки для погребцов как приплюснутые, так и круглые, полуквартовые круглые бутыли, полуквартовые и четвертьквавртовые 4-хугольные бутылки и 4-х и 8-угольные штофы как с ручками, так и без них, баклаги (плоские овальные сосуды, основание которых для устойчивости было обвито стеклянным жгутом) с ручками и без, шарообразные сосуды, которые на Украине получили название «тыкв» и которые нередко изготавливались с ручками, сулеи ведерные, полуведерные, четертные, получетвертные, мухоловки, а также мелкие флакончики-«пузырьки» как аптечного, так и парфюмерного назначения - шарообразные, каплевидные, конусные, цилиндрические и квадратного сечения. Упомянутые штофы были как квадратного, так и прямоугольного сечения, вытянутые по вертикали, а также приближающиеся к кубу. Само слово штоф древнего верхнегерманского происхождения и, согласно «Словарю немецкого языка» Братье Гримм, впервые зафиксировано как мера объема жидкости в 1 л. в 1169 г.

Примечательно, что, судя по результатам находок, на месте одной из гут на Волыни, которая просуществовала в течение 20 лет, в 1550-1570 гг. на ней изготавливались цилиндрические бутылки, одна из них очень несовершенная по своему облику, высотой до 16 см, находится в Луцком историко-краеведческом музее. Как правило, раскопки на месте гут выявляли лишь многочисленные фрагменты изделий, а также обломки остеклованных плавильных тиглей.

Техникой изготовления изделий на гутах вплоть до конца XVIII вв. являлось свободное выдувание, хотя не исключено, что уже в конце XVII - нач. XVIII вв. на отдельных технически оснащенных гутах могли применяться и деревянные формы, при изготовлении которых использовались древесина ольхи, груши, что подтверждается существованием 8-угольных штофов. Древесина груши являлась наиболее долговечной и позволяла изготовлять в ней до 800 изделий. Для удержания изделия при отделении его от стеклодувной трубки и отделочных операциях - развальцовка устья горлышка, снабжение его венчиком, прикрепление клейма в виде стеклянного медальона на плече бутылки или штофа (о назначении последнего будет сказано ниже) и др. операциях применялся специальный металлический прут «понтия» диаметром до 2,5 см длиной от 1,5 ми более, но не более длины стеклодувной трубки с деревянной ручкой, наконечник которого был цилиндрического, иногда с деревянной вставкой или конусного сечения. Нередко понтию снабжали круглой, кольцевой или квадратной насадкой, которая оставляла характерный либо кольцеобразный след диаметром до 8 см, либо довольно грубый скол, который зачастую имел вид обломанной толстостенной трубки. Слово понтия французского происхождения и означает «острие». Кроме понтии для удержания изделия применялись специальные клещи-«хватки», которые так же, как и понтия, оставляли характерный след сжатия в цокольной или средней части бутылки. А вообще, арсенал инструментом, применявшихся на гутах, был достаточно велик и насчитывал более 10 различных приспособлений.

Уже в начале XIX в. достаточно широкое применение получили металлические формы, которые изготавливали из чугуна, бронзы или железа, которые примерно до 1830 г. были цельными, высота которых доходила до плечей бутылки или штофа.

Примерно в 1810 г. англичанин Генри Рикеттс, владелец стекольного завода в Бристоле изобрел трехчастную форму и примерно с .1821 г. все бутылки, выходившие из завода, были снабжены в данной части рельеф­ной надписью следующего содержания: «Г.Рикеттс и К° - Стекольное производство. Бристоль». Несколько позднее надписи стали помещать на плече бутылки. Наряду с цельными и трехчастными формами в начале XIX в. появились и двухчастные формы, которые открывались в верти­кальном направлении. Просуществовали они примерно до 1890-х гг. Трехчастные ж формы вышли из употребления примерно в начале 1880 гг. Наряду с этими формами во второй половине XIX в. появляются двух­частные формы, открывавшиеся в горизонтальном направлении и формо­вавшие бутылку вплоть до ее устья. В 1903 г. на наиболее оснащенных стекольных заводах России и Европы появились машины полностью ме­ханизированного дутья, изобретенные американцем Майклом Оуэнсом в 1989 г., которые позволяли формовать бутылку в течение одной операции от донышка до устья, а в 1917 г. в Европе были изобретены машины с полностью автоматической дозировкой количества стекла, необходимого для того или иного размера бутылки или флакона.

Дутье было, так называемое, «тихое», в том случае, когда на бутылке хотели получить рельефные надписи и изображения, и с проворачиванием бутылки в форме, что позволяло устранить следы стыков формы. Применялась и огневая полировка бутылок и других изделий. При дутье бутылки в холодную форму на поверхности стекла возникал эффект «кованости», т.е. фактура поверхности стекла, напоминающая следы молота на металле. Наличие следа откола понтии на донышке изделия, а также попытки его зашлифовки говорят о том, что изделие изготовлено до 1860 г., хотя не исключено, что на отдельных периферийных и слабо оснащенных стекольных заводах понтию могли применять и позднее, однако не позднее 1880-х гг.

Первые попытки получить рельефные надписи на корпусе бутылки в России были предприняты в 1830-х гг., хотя известны фрагменты питейной посуды гутного производства первой половины XVIII в. (по-видимому, кубок) со следами слабо переработанного растительного орнамента на поверхности.

В середине XIX в. в этом направлении стали намечаться заметные сдвиги, хотя в большей мере это зависело от уровня технической оснащенности на том или ином заводе, качества форм, мастерства граверов и т.д.

И только в конце 1890-х - нач. XX в. техника получения рельефных изображений и надписей на бутылках достигла наибольшего совершенства.

Идентифтикация бутылки с целью установления времени, места изготовления и ее назначения

Что касается отличий в формах бутылок и штофов в зависимости лот тех напитков, которые в них реализовывались, то как в Западной Европе, так и в России вплоть до 1820-х гг. вся тара для пищевых жидкостей - растительных масел, уксуса, различных хмельных напитков, лечебных микстур - носила универсальный характер, т.е. если изначально в бутылку или штоф был налит какой-либо алкогольный напиток, то потом сосуд служил для самых различных жидкостей, хотя некоторое исключение можно допустить для бутылок, предназначавшихся для так называемых искусственных минеральных вод, производство которых началось в Швейцарии и Германии в 1782 г., а в России впервые Одессе - в 18929 г.

Отечественные бутылки для шипучих вод, как правило, имели горлышко, длина которого составляла примерно 1/3 высоты корпуса бутылки, плечи они имели прямые, что сохранялось вплоть до конца 1860-х гг., когда стали появляться бутылки в форме кегельки и цилиндра без плечей с очень коротким горлышком, венчик этой бутылки представлял собой довольно выпуклый валик шириной до 2,5 см, который благодаря своей конструкции по форме напоминающей шляпку грибка, получил название «мундштука», а пивные, отчасти винные бутылки и бутылки для виски, джина и рома, имели составной мундштук, форма которого будет показана в иллюстративной части. Об объемах бутылок для минеральных и шипучих вод известно лишь то, что они объемом в 1,2и3 стакана, в 1840-х гг. упоминаются и «малые» бутылки для минеральных вод. В середине XIX в. в обиход входят сифоны для минеральных вод вместимостью в 3 и более стаканов.

Цвет стекла для искусственных минеральных вод так же, как и для пива, вина и ряд других напитков был оливково-зеленый в отличие от бутылок для различных напитков, приготовленных на основе спирта, которые уже в 1830-х гг. изготавливались из бесцветного или так называемого «полубелого» стекла, а горлышко имели тоньше, чем у бутылок, предназначавшихся для других напитков.

Известно, что уже в средине XVIII в. в Россию привозилось около 60 наименований вин в бутылках из разных стран: Франции, Португалии, Испании, Греции, Шотландии и Великобритании, однако имели ли какие-либо отличия бутылки для различных вин и ликеров или как их еще называли «шромов» в конкретно взятой стране неизвестно, так же как и вина одного наименования, но разливавшиеся в бутылки несколькими разными производителями или фирмами, торгующими винами.

В такой же мере это относится и к винам, производившимся в Крыму, на Кавказе и Закавказье уже в 1730-х гг., а также к другим алкогольным напиткам, в том числе и ликерам, которые в России представляли собой лимонные, померанцевые и другие наливки. Эти напитки были известны в России уже во второй половине XVIII в. Московская и Санктпетербургская газетная периодика второй пол. XVIII в. сохранила очень скудные сведения о таре и ее содержимом, которые держатся в различных частных объявлениях. Так, в 1759 г. в бутылках продавался различных сортов уксус, в 1787 г. в штофах продавался ром, а в больших штофах - даже анчоусы. Из специальных жидкостей продавалась «вода, предохраняющая от порчения мухами картин и позолоты» по цене 1 руб. бутылка, а также «вода для истребления клопов» стоимостью 2 руб. склянка.

И вообще, что касается строгой идентификации найденной бутылки, всегда следует помнить, что в этой отрасли промышленности, может быть, даже более чем в других, сказывалось взаимное влияние форм и тенденций, деталей дизайна бутылки, о чем свидетельствуют и дошедшие до нас архивные источники, один из которых, относящийся к 1741 г., говорит о том, что владелец одной из украинских гут поручает мастеру изготовить бутылки, подобные немецкой, которые он передает как образец. К сожалению, о форме бутылки мы ничего сказать не можем, т.к. архивные документы того времени не фиксировали словесного описания и графического изображения форм бутылок. Однако из этого примера можно сделать вывод, что наибольшее влияние на формы бутылок, изготовлявшихся на Украине в XVII - XVIII вв., могли оказывать бутылки, попадавшие из ближайших западноевропейских стран, хотя известны экземпляры несомненно украинского изготовления конца XVII - нач. XVIII вв., у которых отделка устья горлышка и венчика напоминает английские того же периода. Хотя следует подчеркнуть, что в один и тот же период на различных гутах и даже на одной и той же, но изготовленные разными мастерами бутылки не имели какого-то единообразия в деталях венчика, который мог быть и в виде плоской ленточки, и в профиле, напоминавшем конус, в виде жгутика круглого сечения. Кроме этого, всегда необходимо помнить, что найденная бутылка, если на ней отсутствуют реквизиты, прямо указывающие на место изготовления (клеймо, надписи и т.д.), может быть иностранного происхождения. Но с учетом всех вышеперечисленных признаков, говорящих о технике изготовления, несколько смещает ее изготовление в более ранний по сравнению с бутылками отечественного происхождения период.

При датировке бутылок и штофов следует учитывать, что на периферийных и более слабо оснащенных стекольных заводах при изготовлении мог сказываться в определенной мере консерватизм в приемах изготовления, в каких-то деталях отделки устья горлышка, дутье в 3-хчастную форму, даже применение понтии. И исходя из всего вышесказанного, датировка может быть только примерно плюс-минус 10-15 лет. Поэтому необходимо учитывать все факторы в совокупности: наличие следа понтии, швов от дутья в ту или иную форму, профиль венчика, наконец, интуицию, которая приходит с опытом. Отчасти, в датировке бутылки или штофа помогают находки других предметов, фрагментов, обнаруженных рядом в хозяйственной яме или так называемом «культурном слое». И вообще, оказавшись в затруднении по поводу идентификации той или иной бутылки и другой тары, помимо интуиции надо помнить о том, что общим правилом остаются все же те указанные выше признаки, присущие тому или иному историческому периоду, все же остальное относится к разряду исключений, т.е. единичности, исключительности. Все сказанное в равной степени относится и к установлению страны изготовления. Несмотря на то, что в Российскую империю как в середине XVIII в., так и тем более в XIX в. привозилось достаточно большое количество различных вин и других алкогольных напитков из разных стран (США, Италии, Великобритании и даже Скандинавии), степень встречаемости бутылок отечественного производства была выше, если еще учесть тот фактор, что отечественные стеклоделы в XVIII - первой половине XIX вв. стремились подражать в формах европейским бутылкам.

Примерно в начале 1830-х гг. появляются бутылки, горлышко которых имеет расширение (вздутие) в средней части или у его основания, возможное назначение которого было задержание при выливании содержимого из бутылки, хотя не исключено, что наряду с этим это были первые попытки придания бутылкам некоей фасонности, затейливости и оригинальности. Кстати, подобная деталь получила в последующем широкое распространение как в России, так и за рубежом, что сохраняется и в настоящее время и что затрудняет установление страны изготовления, если на бутылке отсутствуют какие-либо реквизиты.

Первоначальное назначение венчика в верхней части горлышка бутылки, штофа, который в XVI - XVII вв. имел вид жгутика круглого сечения и располагался примерно на расстоянии 2-2,5 см от устья горлышка, было удержание с помощью проволочки или жилы деревянной, а в последующем - корковой пробкой. Примерно в 1840-х гг. венчик становится плоским, напоминавшим ленточку, и предназначался для придания большей прочности устью горлышка, хотя, как было сказано выше, подобная конструкция венчика была присуща и XVIII в. как в России, так и в Европе.

Продолжая разговор о разнообразии форм бутылок в зависимости от напитков, то, по-видимому, наибольшим разнообразием уже в начале XIX в. отличались бутылки для ликеров и бальзамов, что присуще этим напиткам и в настоящее время. Может быть, еще большим разнообразием отличаются бутылки для горьких настоек, которых известно до 1000 различных форм.

По-видимому, в 1840-х гг. в России начинается производство бутылок, специально предназначенных для тех или иных напитков и которые, конечно же, имели присущие только им черты. Вот далеко не полный перечень этих бутылок: квасные объемом в 1/16, 1/8, 1/4 и так называемые «квасные кабаны», хотя традиционно фруктовый и хлебный квас в середине XIX в. в России разливался в шампанские бутылки, кумысные, уксусные, растительных масел, сиропов, минеральных вод источников «Нарзан», «Боржоми» и «Ессентуки», бутылки для перигорских трюфелей объемом в 1/2 и 1/4 бутылки. Что касается пива, то известно, что существовали специальные «портерные» бутылки. Из бутылок для других пищевых жидкостей существовали так называемые «ланинские» (по фамилии владельца Московского завода искусственных минеральных вод и русского шампанского отставного офицера Николая Петровича Ланина), сельтерские, лимонадные, «Регина», молочные, которые впервые появились в США в 1880 г., фруктовые, квашенки, гастрономические, купеческие, церковные, коммерческие (полубелые и цветные), казенного типа, частного типа, монопольные (с 1893 г.), для различных наливок, арака (рисовой водки), для горьких настоек, бальзамов, ликеров, джина, коньячные, ромовые и др.

Из бутылок для виноградных вин известны следующие: вермутные, токайские, капские, рейнвенские, бургундские, бордосские, мадерные, хересные и др.

О формах этих бутылок ничего нельзя сказать, за исключением лишь того, рейнские и бургундские бутылки весили 750 г с объемом 750 мл, а шампанские весили 880 г. с вместимостью 860 мл. Ромовые, джиновые, бальзамовые, для арака и коньяка были объемом в 1/16 ведра, а коньяк, кроме этого, разливался еще и в 1/4 бутылки. Винные же, вопреки установленному еще в 1773 году объему в 1/16 ведра, в 1860-х гг. стали иметь объем еще и в 1/20 ведра.

Их химической тары существовали специальные лаковые, кислотные, керосиновые. Бензинные, для различных политур, красок, чернильные объемом в кварту или штоф. Для «ждановской жидкости», которая использовалась от зловония и была названа по имени ее изобретателя инженера-технолога Н.И.Жданова, предложившего ее в 1840-х гг. Существовали еще и различные аптечные бутылки различных объемов, которые нередко оплетались соломой. Письменные источники упоминают обыкновенные и «черные» бутылки.

Из письменных источников известно, что уже в 1760-х гг. при Екатерине II, которая, как известно, была большой любительницей пива, в России появляются пивные бутылки, о которых известно лишь то, что по объему они были гораздо меньше пивных английских, объем которых был более 2 л. А вообще, первые упоминания о пивные бутылках в России относятся к последним годам правления Петра Великого, но скорей всего сто были привозные бутылки из Голландии и Англии.

В середине XVIII упоминаются «ординарные» бутылки и полубутылки. Устав о питейных мерах 1774 г. называет «тарифные» бутылки, которых в ведре содержалось 13 и 1/3 шт. Однако об их формах, а в отношении «ординарных» бутылок и объемов ничего определенного сказать нельзя.

О некоторых формах бутылок середины XIX в. можно составить некоторое представление по сохранившимся фрагментам цокольной части бутылок, которые, судя по буквам на донышках, относятся к отечественному производству. Это 3-х и 8-гранные бутылки с прямыми стенками и с углублениями между гранями, а также бутылки, имевшие в сечении вид 10 небольших закругленных лепестков. Возможно, к поиску стеклоделами новых, оригинальных форм бутылок подтолкнуло участие России в различных международных выставках, в первых из которых она участвовала в 1828 г. в Амстердаме и в 1829 г. в Антверпене. В 1851 и 1862 гг. Россия принимает участие в Лондонских выставках, что, несомненно, потребовало от экспонентов, представлявших, так сказать, лицо России в стекольной промышленности и производстве напитков представить образцы, отличавшиеся своеобразием, присущим только России, хотя и в этом случае помнить о непреложном во все времена законе: «Ничто не ново и не вечно под луной», примером может служить начавшийся в России в 1870-х гг. выпуск фигурных бутылок в виде бюстов различных русских писателей, генералов, мужиков з балалайками и без, пьеро и коломбин, турков и животных (медведей и свиней), рыб отдельно и в сочетании с раком. Наполеона и знаменитой Эйфелевой башни к ее постройке в 1889 г., хотя начало этому было положено во Франции в 1850 г., а ранее подобные фигурные бутылки, но только без применения форм, выпускались в Германии и Италии в XVI - XVII вв., чему последовала Россия в XVIII в., освоив на гутах выпуск сосудов в виде медведей, баранов, лошадок и птиц, которые отличались большим своеобразием и мастерством исполнения. Однако традиция эта возникла еще в античное время в Сирии, а в 1- II вв. н.э. в Римской империи, от которого до наших дней дошли великолепные экземпляры различных фигурных сосудов, изготовленных дутием в форму.

Примечательно, что, согласно справочнику «Фабрично-заводской промышленности Российской империи» за 1914 г., формы для стекольных заводов изготавливали только два предприятия, находившиеся в Москве, в то время как бутылки производились 116 заводами.

Производство конусных бутылок из бесцветного стекла, использовавшихся для различных водок, наливок и коньяков началось в России, по-видимому, не ранее 1870-х гг. и явилось, по некоторым источникам, заимствованием из Германии.

Некоторые данные о клеймении бутылок и штофов

Время начала клеймения бутылок и штофов с помощью крепления на плече сосуда стеклянного медальона диаметром от 2 до 5 см точно неизвестно, но можно допустить, что владельцы гут, а также водочных, винных и пивных заводов, среди которых были князья, полковники, генералы и просто зажиточные помещики-землевладельцы с целью отличения изделий и напитков от других подобных производителей клеймили вышеуказанным способом тару, которую они производили либо владельцы заводов напитков заказывали производителям тары свои клейма, а впервые о клеймении производимых изделий упоминает Новоторговый Устав, изданный в царствование Алексея Михайловича в 1667 г., хотя достоверные данные о клеймении стеклянной посуды отсутствуют. Но в 1744 г. Правительствующий Сенат издает Указ об обязательном клеймении бутылок и штофов, производившихся на гутах и стекольных заводах Российской империи, причем владелец завода должен был обозначить начальными буквами свое имя и фамилию, место нахождения завода (губернию, уезд, город) и год изготовления данного сосуда. В 1774 г. Указ был повторен и дополнен требованием обозначать кроме указанных данных еще и название меры сосуда - штоф, полуштоф, бутылка или полубутылка. Однако жизнь показала, что Указ ни 1744 г., ни 1774 г., ни 1780 г., ни последующих годов либо вообще не выполнялся, либо выполнялся весьма небрежно, подтверждением чему служит большое число клейм без дат (а клейма с датами XVIII в. вообще не встречаются), с неправильным названием меры, что не было случайностью, с неясным обозначением имени и фамилии владельца - а зачастую даже в случае четкого начертания букв на клейме владельца установить практически невозможно из-за совпадения начальных букв и имен и фамилий разных владельцев, находившихся в различных губерниях в одно и то же время.

В 1830 г. узкогорлая тара была освобождена от обязательного клеймения в связи с тем, что на бутылки и штофы клеились так называемые «билеты» с названием и стоимостью напитка с посудой и без нее, а пробка осургучивалась и опечатывалась печатью питейной конторы губернской казенной палаты, образцы которой были розданы всем владельцам

питейных заведений, а контроль за правильностью питейных мер был возложен на специальных чиновников палаты и полицию.

В Харькове впервые в 1712 г. в торговых сношениях Царским Указом и Канцелярии адмирала Ф.М.Апраскина были установлены питейные меры с тем, «чтоб по шинкам незапечатанными мерами ничего не продавали». Указ исполнялся всего лишь несколько лет, а потом был забыт. В 1746 г. полковая канцелярия вспомнила об этом указе, и для напитков были установлены меры - кварты, полкварты и гарнцы (т.е. 2 кварты) за полковою печатью, которые были розданы по шинкам, а с шинкарей была взыскана их стоимость.

В 1852 г. Правительство вновь вернулось к Указу об обязательном клеймении бутылок и штофов, которым предусматривалось клеймение посуды в любом удобном для производителя месте. В это время наряду с традиционными клеймами в виде медальонов бутылки и штофы стали клеймить либо на тулове бутылки, либо на ее донной части, штофы же чаще клеймили либо традиционно, либо в донной части. Однако впоследствии и этот указ перестал соблюдаться, примером чему служит огромное количество бутылок и штофов без каких-либо реквизитов.

Питейные меры, принятые в России

В какой-то степени при идентификации бутылок и штофов может помочь знание принятых в России и на Украине питейных мер.

Как это ни покажется странным современному человеку, но в целом ряде европейских стран вплоть до середины XIX в., а может, и несколько позднее питейные меры в различных графствах, княжествах и кантонах при одном и том же номинальном объеме имели различное содержание, т.е., скажем, 1 л напитка в одном кантоне по своему фактическому объему не соответствовал 1 л в другом кантоне. Не меньший разнобой существовал в питейных мерах Украины и России, хотя первые попытки узаконить питейные меры были предприняты еще в Киевской Руси в середине Х в.

Уже в первые годы правления Петра І объем штофов и бутылок определялся исходя из объема «государева» ведра, которое в то время равнялось 12 л 230 мл и содержало в себе 8 штофов, которые именно по этой причине получили название «осьмух», причем это название за ними закрепилось настолько прочно, что даже когда в 1773 г. штоф был приравнен к 1/10 ведра, народ продолжал называть штофы «осьмухами».

Виды узкогорлой тары

Штоф = 1/8 ведра, полуштоф, четвертьштоф и 1/8 штофа.

Бутылки винные: 1/16 ведра, т.е. примерно 780 мл, полубутылки объемом в 1/32 ведра, в 1/40 и даже в 1/80 ведра, т.е. 152 мл.

Бутылки пивные и водочные: 1/20 ведра и полубутылки в 1/40 ведра. С введением в 1893 г. винной монополии кроме названных объемов появились бутылки объемом в 1/100 ведра, так называемые «сотки», как их еще прозвал народ «шкалики» или «мерзавчики».

В 1838 г. пиво, полпиво и мед разливали в бутылки объемом в 1/16 ведра. Со 2 февраля 1855 г. были установлены меры: ведерные, полуведерные и четвертьведерные бутыли и мелкие меры: штоф, полуштоф, 1/50 ведра, т.е. 245 мл и 1/100 ведра , т.е. 122,5 мл.

В 1857 г. мера в 1/50 ведра или четверть штофа или 2 чарки = 287 мл, т.е. ведро равнялось 14л350мл.

В 1855-1859 гг. пивная бутылка составляла 1/20 ведра, а полубутылка - 1/40 ведра. С II апреля 1865 г. существовала мера в 1/40 ведра или четверть штофа, т.е. 2,5 чарки = 359 мл, т.е. ведро = 14 л 360 мл.

Меры объема жидкостей, принятые на Украине в ХУИ-ХУШ вв.

Гарнец, который подразделялся на 4 кварты, в Харькове же, как было сказано ранее, гарнец был равен 2 квартам. Как мера объема жидкости кварта известна на Правобережной Украине с 1627 г., причем ее объем в течение XVIII в. варьировался от 1140 до 1242 мл. В Киевской Руси кварта известна с XII в. и долгое время оставалась равной 857 мл.

Объем ведра в различных губерниях Левобережной Украины вмещал различное количество кварт, объем которых был тоже неодинаков.

В 1764 г. был утвержден коронный гарнец, равный 3,77 л, в России гарнец обыкновенный был равен 3,28 л, т.е. как обыкновенный гарнец на Украине.

Коронный гарнец подразделялся на 4 кварты, т.е. 1 кварта равнялась 942 мл, в обычном же гарнце кварта равнялась 820 мл. Кварта, в свою очередь, подразделялась на 2 пляшки, т.е. пляшка в зависимости от гарнца равнялась либо 410, либо 471 мл.

Бытовавший в Запорожской Сечи графин «карафка» равнялся 6 склянкам, однако об объеме склянок что-либо определенное сказать трудно.

Из крупных мер на Украине был известен «четверик», равный 8 гарнцам, т.е. 30 л 160 мл и «четверть», равный 8 четверикам, т.е. 209 л 92 мл. Как видим, картина получается довольно пестрая.

Кроме этого существовали двойные штофы, т.е. объемом в 2460 мл и штофы объемом в 1/4 ведра, т.е. около 3,5 л.

Некоторые данные о современных зарубежных винных бутылках

Современные французские бутылки для «Бордо» и «Бургундского» вина имеют определенную форму и объем с 1830 г. (по другим данным с 1866 г.).

Бургундское (красное) разливают в темно-зеленые бутылки, белое - в светло-зеленые. Тулово бутылки несколько шире и короче, чем у Бордо, плечи плавно суживающиеся и плавно переходящиеся в горлышко.

Объемы: полубутылка- 0,375 мл, бутылка- 0,75 магнум -1,5 л.

Бордо (красное) разливают в темно-зеленые бутылки, белое - в бесцветные бутылки. Тулово и горлышко строго параллельные, горлышко составляет, как правило, 1/3 высоты тулова бутылки. Плечи крутые.

Объемы: полубутылка - 0,375 мл, бутылка - 0,75 магнум - 1,5 л, «Мари Жанна» или тригнум = 3 бутылкам =2,5 л, двойной магнум = 4 бутылкам = 3 л, Иеровам = 5 бутылкам (или 6 ?) = 4 л, Империал = 8 бутылкам = 6 л.

Шампанское в первой половине XVIII в. разливалось в бутылки, форма которых и пропорции несколько напоминали бутылки «Бенедиктинского» ликера, но с более шарообразным корпусом. Окончательный облик бутылки шампанского, который с незначительными отличиями в пропорциях (более массивное тулово и тонкое горлышко) сформировался в 1760-х гг. и дошел до наших дней.

Объемы: 1/4 бутылки - 0,2 л, 1/2 бут. = 0,4 л, бутылка = 0,8 л (в XVIII - нач. XX вв. == 0,86 л), магнум = 2 бут. = 1,60 л другим объемам присвоены библейские имена: Иеровам = 4 бут. = 3,20 л, Рехавам = 6 бут. = 4,80 л, Мафусаил = 8 бут. = 6,40 л, Салманасар = 12 бут. = 9,60 л, Валтассар = 16 бут. = 12,80 л, Навуходоносор = 20 бут. = 16 л.

В XVII - XVIII вв. в ряде стран Западной Европы в обиходе существовали большие бутылки под названием «демиджон» (т.е. дословно «полуджон») объемом от 1 до 10 галлонов, т.е. от 4,5 до 45 л. До начала XVIII в. они изготавливались из стекла темно-зеленого и коричневого цвета, с середины XVIII в. - светло-зеленого стекла. Как правило, они оплетались ивовыми и соломенными корзинами.

Порто - объемы: бутылка = 757,5 мл, магнум = 1,51 л, «Тэппит хен» = 3 бут. = 2,27 л, Иеровам = 4 бут. = 3,03 л; Рейнвен - объемы: полубутылка = 350 мл, бутылка = 720 мл;

Херес - объемы: полубутылка = 378,6 мл, бутылка = 757,5 мл; Бужоле - полубутылка = 375 мл, промежуточный объем = 450 мл, бутылка = 750 мл; Анжу - объемы: 350, 375 и 750 мл; Эльзасские вина - 350 и 750 мл; Флаконы парфюмерного и фармацевтического назначения

Наряду с различной стеклянной узкогорлой посудой или как ее еще называют - тарой, описанной выше, применявшейся для хранения алкогольных и всевозможных жидкостей еще с 1 в. до н.э. на территориях, принадлежавших Римской империи, производились путем дутья (до этого так называемые «амфориски» изготавливались путем навивки стекольных нитей на песочный стержень, который после застывания стекла вышкребался из готового сосуда) различная мелкая узкогорлая тара, которая именовалась фиолами, лакриматориями (от «лакримо» - слеза, на Руси в Х-Х11 вв. их называли «слезницами» и которые предназначались для сбора слез скорбящих родственников умершего), ампулами, бальзамариумами, применявшимися для хранения различных ароматических жидкостей-бальзамов косметического и лечебного назначения и ангвентариумами, использовавшихся для хранения мазеподобных лечебных средств.

Особенность античных флаконов заключается в способе конструиро-вания устья горлышка, которое в дальнейшем нигде не применялось - частичный загиб венчика внутрь на поразительно одинаковую по всему диаметру устья ширину, хотя наряду с такой конструкцией устья нередко встречается тип устья, по своему внешнему виду напоминающий шляпку гриба, которая, по-видимому, изготавливалась отдельно и в горячем состоянии крепилось к обрезанному горлышку.

Достоверно способ изготовления «грибка» неизвестен, однако можно допустить, что получался он путем сгиба стеклянного жгута до образования кольца либо из стеклянного, в центре которого продавливалось отверстие, равное наружному диаметру горлышка в его верхней части.

Другой характерной особенностью .античных флаконов является отсутствие следа от понтии, сто было присуще средневековому и позднесредневековому стеклу. И объяснение этого феномена, на мой взгляд, заключается в том, что техника изготовления античных сосудов подобна, той, которая в настоящее время применяется при изготовлении лабораторной посуды, а именно заранее изготовленную стеклянную трубку, размягчая в пламени, начинают раздувать в определенном месте, после чего, обрезая, загибают навстречу друг другу обрезанные части.

Киевская Русь не знала больших форм как узкогорлой тары, так и других сосудов. Сосуды же, найденные при раскопке археологом Хвой­кой и Ханенко В.И. на Княжей Горе в Киеве в начале XX в., относятся к зарубежным образцам, по-видимому. Византийского или Ближневосточ­ного происхождения. Распространенное в 1920-1980-х гг. заблуждение, источник которого - публикация Ханенко в сборнике «Древности Прид­непровья» 1902 г. по поводу того, что грубая толстостенная посуда зеле­ного цвета с оттенками желтого и коричневого цветов (3-5 мм) относится к периоду Киевской Руси, было связано, по-видимому, с тем, что в тече­ние многих столетий, прошедших после XII в., в результате многократ­ного перемешивания слоев в связи с различными строительными рабо­тами фрагменты XVI - XVII вв. попадали в слои Х-ХІІ вв.

Фрагменты стекла периода Киевской Руси представляют собой, в основном, донышки и стенки предположительно тюльпаноподобных тонкостенных (1-1,5 мм) сосудов, получивших в XVII в. название «стопок» диаметром от 2-х до 5 см бледно-желтого цвета высотой от 5 до 10 см.

Примерно во второй половине XVIII в. появляются цилиндрические флаконы. «Луковичные» флаконы с диском в основании изготавливались вплоть до 1-ой четв. XIX в. Отделка устья чаще была воронкообразной с широко отогнутыми наружу краями, однако наряду с такой конструкцией встречаются подобные античным «грибкам» либо отделанные по самому краю устья жгутиком круглого сечения. В третьем десятилетии XVIII в. за рубежом делаются попытки при дутье флаконов в металлическую призматическую и 8-гранную формы, что делалось для придания им стандартного объема получать на их стенках надписи. В США наиболее ранним датированным флаконом является экземпляр 1723 г., в Великобритании -1731 г., в России - не ранее 1839-х гг.

Конструкция устья флаконов первой половины XIX в. была такой же, как и в ХУІ-ХУІІІ вв - отогнутое наружу, образующее довольно широкое кольцо. Форма горлышка вплоть до начала 1870-х гг. у цилиндрических флаконов, изготовленных хотя и с использованием формы, но с применением понтии представляла собой небольшой конус с сужением у плечей и завершавшееся довольно широкими полями устья. Длина горлышка была нестандартна - от V* длины корпуса флакона до 1/ , чего не наблюдается у флаконов того же периода, но прямоугольного или квадратного сечения. В 19880-х гг. поля устья уменьшаются , горлышко становится параллельным. В это же время изготавливаются цилиндрические флаконы с применением З-хчастной формы, но с ручной доработкой устья горлышка небольшим валиком либо у самого края устья, либо даже выше его. Хотя в это же время можно встретить и конструкцию устья горлышка, напоминающую воротничок. Прямоугольные флаконы, как правило, изготавливались в 2-хчастных формах на всю высоту флакона - от основания до устья. За рубежом изготавливались флаконы с клеймом в виде медальона на плече. Датировка их затруднена и может быть только примерной от XVII - до нач. XIX в. Вообще, точной датировке флаконы не поддаются, так же, как и бутылки при отсутствии на них каких-либо реквизитов, т.к. отсутствуют данные о том, в какие годы тот или иной стекольный завод, а тем более гута изготавливала те или иные формы и типы флаконов и с применением каких форм. Нередко можно встретить флакон с зашлифованным сколом от понтии, диаметр которого почти равен наружному диаметру флакона, из чего можно сделать вывод о том, что на этом стекольном заводе (гуте) считали нецелесообразным иметь понтии маленьких диаметров (и.е. менее 2,5 см) и что в свою очередь может говорить о том, что специализацией этого завода были не флаконы, бутылки, однако остается только предположением, т.к. версия эта ничем не подтверждена быть не может.

Нередко на донышке и цокольной части парфюмерных и аптечных флаконов встречаются инициалы, начало фамилии владельца стекольного завода, а также цифры, которые говорят о емкости флакона, выраженную в аптечных унциях.

Во второй половине XIX в. с развитием промышленности и усилением конкуренции многообразие форм флаконов достигает количества, которое практически не поддается учету, однако в основе всех этих форм лежат старые формы - шар, капля, цилиндр и призма.

В заключение хочется обратить внимание еще на один признак отличия флакона от бутылки - это не только их размеры от 3-х до 17 см, но и способ конструирования устья горлышка, напоминающий скорее устье графина, т.е. отсутствие жгутика или ленточки, усиливающей устье горлышка и служащей для крепления пробки. Кстати, подобная конструкция отсутствует у античных флаконов и бутылок.

Варианты расшифровки клейм бутылок и штофов начала XIX в. 1859 г.

Ф – фабрика, однако в том случае, когда владельцем был граф или князь, т.е. лицо достаточно известное, то буква Ф могла означать его имя или фамилию.

3 – возможно, в ряде случаев Завод, но, возможно, что название фабрики, Зневерская или Золотковская.

Б – бутылка, П (Пл., Пол.) - полубутылка или штоф, Ш - штоф.

А.Н. – Аграфена Небольсина, Калужская губ., Анна Пемчинова – Нижегородская губ., Алексей Носов - Владимирская губ. - встречаются варианты Н.А.

А.С. – Аграфена Страхова - Владимирская губ., Андрей Соколов – Ярославская губ., Алексей Страхов - Рязанская губ., Александр Самуилов - Новгородская губ.

А.К. – Александра Костерева - Владимирская губ., Анна Кроткова - Симбирская губ., А. Касаткина, Анастасия Корф - Тверская губ., Андрей Кубаннов - Санктпетербургская губ., Андрей Куренцов – Санктпетер-бургская губ., Аркадий Васильевич Кочубей - Черниговская губ.

А.З. – Александра Заливская - Калужская губ.

В.Г. – Авасилий Федорович Гребнер (Гербнер) - Санктпетербургская губ., Василий Грехов - Калужская губ., Василий Гнутев - Курская губ.

Г.Р. – граф Румянцев - Черниговская губ., Григорий Рылов - Рязанская губ.

Р – Рыловы.

Г.С. – граф Сакен - Киевская губ.

Г.О. –

З.К.В. - завод Караулова - Бутылка - Псковская губ., завод Корф - Санктпетербургская губ., завод Кетлера - Санктпетербургская губ., завод Крылова - Санктнетербургская губ., казенный - бутылка - завод Кочубея.

Ю.З.А.И. – Кокоревський - завод Антона Игнатова - Орловская губ., казенный завод Антона Игнатова.

В.Г.П.У.К.А.К. – Владимирская губ. Переяславский уезд. Казенный завод (см. Бровки А.К.).

П.У.З.Г.Л. – Порецкий завод Глучинина (Смоленская губ.).

И.Н. –

П.С. – Петр Салтыков - Казанская губ.

П.К. – Прасковья Кандалинцева - Костромская губ., Потап Клюев - Владимирская губ.

А.З.П.Л. – А ? Завод Петра Лопухина - Киевская губ.

«Просин» – Яков Артемович (1811 г.р.) - харьк. купец в 1865 г., виноторговля.

Р.Ф.П.Н. – Российская фабрика Петра Немчинова (первый завод, основанный в 1748 г. в Дорогобужском уезде Смоленской губ., второй завод - в 1760 г. в Масальском уезде Калужская губ.).

К.М. – К.Мартэн, Москва.

ЗИК – Калиновский завод Ивана Корнилова, Владимирская губ. Судегодского уезда.

А.В. – Александра Кузьминична Воробьева, Владимирская губ. 1903 г.

ЛВВ 1894.

ЮФЛФ 1891.

АЛТ 1898; А.Л.Т. 1890; АЛ АЛТ 1890.

Ф.Л. 1892.

Ф.Г.З.М. Мол. 1854.

М.Г. –

М.Б. – Мартын Бутоцковский Санктпетербургская губ., Михаил Борковский - Мария Браницкая - Киевская и Волынская губ.

К.Ф.К.К. - Кологрифсакая фабрика Кузьмы Никитича Кузина - Костромская губ.

Ф.Г. – Федор Герард - Санктпетербургская губ., Филипп Городчани-нов - Нижегородская губ., Федор Гребнер, Санктпетербургская губ., пустошь Липова, и в 1854 г. заявил клеймо 22 марта. № 1699.

С.М.Р. – Сергей Мальцов - Радицкий завод.

Ф.Л. – фабрика Львовых - Тверская губ., фабрика Ланка - Тверская губ., фабрика Ломановской - Нижегородская губ., фабрика Лебедева - Нижегородская губ.

Ф.Р. – фабрика Рыловых - Рязанская губ., Фабрика Рыловых - Владимирская губ., фабрика Румянцева - Могилевская губ.

О.П. – Озеревская фабрика Полторацкого - Тверская губ.

М.Ф.О. – Михаил Федорович Орлов - Калужская губ. Мосальского уезд, Орловы -Калужская губ.

Ф.Скоб. – фабрика Скобелева - Калужская губ.

У.К. –

Ф.Д. Г.А.С. – см. расшифровку А.С.

К.Г.К.У.З.Г.Е. – Калужская губ. Жиздринский уезд. Завод Г.Е. ? (и с датой 1858 г., 1855 г.). З.С.У.

Г.К. –

Комиса – завод Судогодского уезда Герасима К. Комисарова – Владимирская губ.

З.С.У – завод Судогодского уезда Герасима Комисарова - Владимирская губ.

Г.К. –

Л.Бауэр и К ˚– Моск. торг. дом открыл торговлю винами в Харькове с августа 1869 г., стекольный завод «Гелена» Людовика Карловича Бауэра - Варшавская губ., Влоцлавский уезд.

Клеймение донышек советского периода 1920-1949 гг.

Г.К.М.Б.З. / Г.К.Б.З., Г.К.Б.З. - Гос. Константиновский Механический бутылочный завод.

М.З.С. - Вищеронский стекольный завод - бывш. бр. Костеровы - Владимирская губ.

1855 г. или Малаковский стекольный завод - Нижегородская губ., Варнавинский уезд.

Ф.Ф.М. - фабрика Фомы Мальцева - Владимирская губ.

Ф.М. - Фома Мальцов; фабрика Мальцева.

А.П. - см. варианты клейм на донышке.

Г.Ж.У.З.Г.Е.К. - на бут. «Ник. Керпичина и с датой 1858 г.

Н.А.Ы. - на бут. Келлер и Кениг в Москве.

С.Т.К. - на бут. Николай Ланин в Москве.

И.К. - Иван Филип. Краснопольский - Новгородская губ. 1860, Иван Емельян. Кузнецов -ст. Чудово Николаевсая жел. дор. - Новгородская губ 1875, Иван Иван. Корнилов -Владимирская губ. 1805 г., Иван Комаров - Владимирская губ. 1723 г., Иван Кротки -Орловская губ. до 1798 г., Ив.Ив.Коновалов - Енисейская губ. 1823, И.Я.Коновалов - Тверская губ., Иван Вас. Киселев - Симбирская губ. 1895 г., Иван Павл. Комиссаров - Владимирская губ. 1856 г., Иван Онуфриев. Кондратович - Волынская губ. 1865, Иван Иван. Костерев -Владимирская губ., И.А.Крюков - дер. Прашева, Московская губ. 1892 г., И.И.Костылев - ст. Березанка, Новгородская губ., Иван Алексеевич Кононов - Вятская губ., Иван Степан.Крашенинников - Владимирская губ 1879 г., Иосиф Карвицкий - Волынская губ. 1879 г., Иван Кононов — Вятская губ. 1879 г.

К.К. - К.А.Каминский - с. Одаров Варшавского уезда 1908 г., Константин Егорович Касаткин - Владимирская губ 1834 г., Казимир Красинский - Седлецкая губ. 1900 г., Ксавер Сильвестрович Кобоско - Забайкальская губ., Читинский округ, Константин Егоров. Касаткин - Владимирская губ., Кузьма Никит. Кузин - Костромская губ., Константин Мих. Кварцев - Нижегордская губ. 1890 г., Константин Кондоинаки -Донская обл. 1879 г.

Л.В. - Лаврентий Иван. Бульон - Санктпетербургская губ. 1866 г., Ликфельд и Бари -Санктпетербургская губ 1863 г., Л.Г.Безбородко - Санктпетербургская губ. 1898 г., Лазар Андрианов. Барский - Рязанская губ. 1863 г.

Л.Д. - Леонтий Иван. Дейбнер - Витебская губ. 1861 г.

М.В. - Макар Борисович Борисов - Владимирская губ. 1890 г.. Мартын Филип. Бутоцковский - Санктпетербургская губ. 1792 г., М.Биркенгейм - Варшавская губ 1892 г., Мартын Бер - Москва 1888 г., Мечислав Осип. Барташевич - Новгородская губ. 1879 г.

М.А.О.Б.З. - Московское АКЦ. О-во бутылочных заводов - г. Москва и г. Муром Владимирская губ. 1912 г.

Н.В. - Н.Винавер - Варшавская губ. 1908г., Норберт Мих. Васневский - Виленская губ. 1879-1895 гг., Никол. Сем. Волков - Симбирская губ. 1879г.

Н.М. - Николай Александр Мессинг - Нижегородская губ. 1844г., Николай Яковл. Муравьев - Волынская губ 1881г., Николай Вас. Месяцев - Черниговская губ. 1879.

Н.-М. - Юрий Степан. Нечаев-Мальцов - Рязанская губ. и Гусь-Хрустальный с 1757 г.

Н.П. - Н.А.Плотников - Костромская губ. 1872г., Н.М.Половцева - Пермская губ., Н.Р.Пржедновек - г. Радом, Варшавская губ. 1900г., Николай Степан. Петровский - Донская обл. 1884г. и Новгородская губ. 1874г.

Н. и С.

О.М.З. - общество Мальцовских заводов - Орловская, Тверская, Рязанская и др. губ. С 1799 г.

О-во МЗ. - то же самое. А.О.М.З. - то же.

А.О.М.З. - то же.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS