КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дискусії та гіпотези

ДИСКУСІЇ ТА ГІПОТЕЗИ

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ)

Відповідь на лист Юрія Яцини, опублікований

у XIV випуску збірки "Нові дослідження пам'яток

козацької доби в Україні" за 2005 рік

Щоб спростувати скептичні застереження і можливі спроби представити мої дослідження до розряду аматорської міфотворчості, я готовий на кожну таку спробу скептиків відповісти виваженими аргументами та доказами у зацікавленій та толерантній науковій дискусії. Мною представлені на суд наукового загалу три дослідження теми "Розвиток історичних процесів в Північному Причорномор’ї" (головним чином, у межиріччі Дніпра і Богу): "Про походження козацтва", "Про походження слова "козак" та "Гардарія". Вони доповнюють та уточнюють один одного, тому зацікавлених прошу ознайомитись з усіма дослідженнями, а потім робити свої висновки.

Ю.Яцина вважає спорудження містка між антами, уличами та черкасами слабою ланкою в моїй теорії. Прошу його уважно ознайомитись з статтею "Гардарія", представленою у XV збірці "Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні".

Рішуче заперечення висловлює Яцина про етнос зигів, сигів, синдів, що мав предками антів, а визначає їх, як язиги адиги-черкеси. Щоб спростувати це, звернусь до Страбона. Він вказує, що синдська область була за Гіпанісом (Богом), тому він підкреслює, що це біля Борисфену (Дніпра) [1]. За його "географією", язиги знаходяться на північ від Понту біля Борисфену [2]. До синдів (сигів) той же Страбон відносить аспургів [3], що від народу асів та грецької пургос – вежа. Я веду черкасів від асів. Видавець у своїх покажчиках до видання, на яке я посилаюсь, ототожнює синдів (сигів) з язигами (зигами). Отже думаю, що аси (черкаси) від синдів (зигів) з асимільованим ними корінним населенням Північного Причорномор’я, а зиги (язиги) нічого спільного не мають з адигами-черкесами (керкетами). А анти та уличі — це не самоназви. Асів (черкасів) ми знаходимо в письмових джерелах, як жителів причорноморського степу від Р.Х. і до XVIII ст. Ось такий місток.

Останнє дослідження "Гардарія" дає право стверджувати, що країна Гардарія на теренах Південного Прибужжя існувала вже в ІІІ ст. та була могутньою і в Х ст. Мені вдалось локалізувати столицю цієї держави, яка згадується на початку ІІ ст., потім в Х ст. і була важливим запорозькім осередком у XVIII ст. Щодо Пересічена, то він не був столицею уличів, тому що знаходився на лівій стороні Дніпра вище Переяслава [4]. Мабуть, дослідники переплутали суличів з уличами.

Перейдемо тепер до споконвічності черкас. Ю.Яцина звертається до іраномовних скіфів, як переконливого аргументу. Але Геродот в своїй "Мельпомені" уточняв, де Лівобережжя було домівкою кочових скіфів, - осілі племена займали Правобережжя. Немає підстав заперечувати Геродоту. А якщо в ті далекі часи осілі племена жили в Причорномор’ї, природно вважати їх корінним населенням. Ось поєднання корінного етносу з прибулими арійцями зі сходу синдами і є ті самі аси (яси) – черкаси. Якщо писемні джерела фіксують їх у XVIII ст., тоді є сенс вважати споконвічним цей етнос. Щодо спорідненості мов, то воно і не дивно, споконвіку живучи поряд з венедами, склавинами (слов'янами), полянами, древлянами і вважаючи, що вони неодноразово входили до військових союзів (відомо антській союз), і не дивно, що мова була дуже близька.

Пан Яцина у своєму листі слушно зазначає, від етнонімів є чітка залежність гідронімів та топонімів. Так, в Румунії на березі р. Сірет знаходиться місто Яси. З напису часів римського імператора Андріяна (ІІ ст.), знайденому в Трансільванії, відомо, що сиги себе називали ясами і прийшли в Дакію біля половини І ст. по Р.Х. [5]. До речі, щодо етноніму "черкаси" римські джерела згадують про те, що під проводом отамана Аквавіли з подарунками та великими почестями її приймав імператор Троян (початок ІІ ст.) [6]. Гідронім "Бог" від аріїв (синдів), які з давнини обожнювали ріки. Назва від цього гідроніму східними слов'янами взята до назви Всевишнього, що зазначали Ломоносов та Леклерк [7]. А коли через багато років потому вже ревними християнами вони прийшли в степи північними сусідами, то вирішили ознакою великого богохульства величати річку ім'ям Бог. Таким чином ріку переіначили в Південний Буг.

Мені незрозуміло, яким чином великоруський перепляс, танці кавказців та тюрків схожі із запорозьким "гопаком".

Ю. Яцина, вказуючи на зникнення антів в VII ст., не ставить собі запитання: "Яка ж то сила не дозволила пращурам тюрків-татар (гунам, аварам, мадярам, уграм, болгарам, хозарам та ін.) взяти під свій контроль в ті часи запорозькі землі і розчленила ці племена, що створювало умови становлення сучасним державним утворенням Угорщині, Румунії, Болгарії?".

Щодо антів-слов'ян, то це не моє твердження, а шановного історика Грушевського [8], на якого постійно посилається пан Яцина. Але йому, як знавцю зовнішніх ознак відмінності слов'ян і на цьому ґрунті об'єднання в’ятичів, поляків, болгар, полян, склавинів, литовців, чехів та уличів (угличів), є можливість підготувати для наукового загалу ґрунтовне дослідження.

Про походження назви "козак" мною, як доказ, представлена печатка запорожців, але для Ю. Яцини це не матеріальне свідоцтво. Проте назву народу казахів подібну до "козак" він вважає доведеним аргументом, хоча казахи ні за зовнішнім виглядом, ні за суспільними відносинами, ні за мовою, ні за звичками, ні за традиціями не мають нічого спільного з козаками-черкасами.

Ю. Яцина в своєму листі не погоджується з тезою про тотальне винищення монголо-татарами місцевих кочових орд Придоння. Звертаюсь до письмових джерел, де диякон Гнат, супутник митрополита Пимена, подорожуючи у 1389 р. рікою Дон від його витоків до Азова, стверджує це [9].

Щодо печенігів, то в листі стверджується "Наукою давно доведено, що за всі історичні часи жив лише огузький народ торко-печенігів, відомий в літописах під назвою чорних клобуків". З тим, що печеніги кочували на Лівобережжі і були однією з гілок хозарів проти існуючих літописів немає питань. Щодо проникнення їх на Правобережжя, існують вагомі застереження. Не буду посилатись на Артанію і арабські джерела, а про давній літописний рукопис, який потрапив до М.М. Карамзина від запорожців при підготовці його "Истории государства Российского", трохи згадаю. В гирлі Богу, на Семеновому розі, у 948 р. запорожці в одязі зі шкір кози били турків. За мужність та відвагу грецькій імператор називав їх козаками [10]. Отже знову виникають аси (черкаси). Їх відношення до чорних клобуків остаточно не з’ясовано, але те, що вони захищали від тюркських орд своє правобережне Причорномор’я, сумніву не виникає. Цей приклад пояснює, чому уличі на відміну від інших племен не сплачували данину хозарам. На жаль, М.М. Карамзин не приділив достатньої уваги цим джерелам.

З огляду проникнення в українську мову тюркизмів, про які веде Ю. Яцина, хочу нагадати опоненту, що отаман походить від гетьман. Гети або готи являли військовий орден в Причорномор’ї в середовищі синдів чорноморських. Їх почали в міжусобиці витісняти з Причорномор’я на початку ІІ ст. від Р.Х. по напрямках: Скандинавія, Крим, Балкани. А осавул мабуть від асів. З місцевої "брояки", це пороги, а "гардувати" – городити. Отже не все потрібно списувати на тюркизми.

Про суперечливі відомості відносно історії так званої Тмутаракані в мене немає необхідних матеріалів, щоб дискутувати на недостатньо досліджену тему.

Опонент погоджується, що Д. Вишневецький не був козаком. До цього міг би зазначити, що О. Дашкевич, П. Лянскоронський, К. Острозький, С. Зборовський, М. Глинський теж не були козаками.

Тим рубежем, від якого почалося поглиблення несхожості між козаками Дону та Запорожжя, можемо вважати церковний розкол часів Никона на Русі, коли для великої кількості втікачів-старовірів з Московського царства у XVIІ ст. козаки-черкаси надали притулок на Землях Війська Донського. А донські козаки були вихідці з Запорожжя і незалежними на той час від царату. Так російський елемент та звички стали домінуючими на Дону, а козацтво за рахунок старовірів зросло там чисельно. І коли у 1708 р. війська Петра І підкорили вільний Дон (відомий в історії Булавінський бунт), отаман Некрасов з 600 сім'ями старовірів пробився на Північний Кавказ і піддався під зверхність турецького султана. Згодом їх переселили в гирло Дунаю. Все чоловіче населення некрасовців носило густі бороди.

У 1775 р. після знищення Запорозької Січі і колонізації земель черкас їм нічого не залишалось, як з сім'ями тікати в дельту Дунаю, де вже козаки започаткували Задунайську Січ. Частина з них пішла на Дон та Кубань. Як колись на Бозі, черкаси в дельті Дунаю влаштовували "гарди" для вилову риби, а гардівничих називали на турецький лад - гардаржаріями.

З різними традиціями та мовою донці з запорожцями почали ворогувати. Тих, що були з пасмом на маківці і розмовляли українською мовою, противники охрестили "хохлами". В свою чергу, тих, хто носив бороди і розмовляв російською, часто використовуючи для порозуміння слово "как", "хохли" прозвали їх "как цап", що трансформувалось в "кацап". Так прізвисько "хохол" з легкої руки некрасівців розповсюдилось на всіх українців, а від черкасів-запорожців всіх росіян почали обзивати "кацапами".

Заснувавши с. Старокозаче в Буджаку на початку ХІХ ст. козаки, які повернулись з-за Дунаю під російську владу, називали себе "хохлами", відокремлюючи себе від іншого українського населення і в подальшому. [11], відстоюючи тим самим свою окремішність.

В своєму листі опонент стверджує "… усе це була єдина степова зона без природних кордонів", але уважне і кропітке дослідження джерел дало можливість довести зворотнє. Історія ще від Геродота та Страбона визначила, що Дніпро та Бог були тим природним кордоном, що на протязі багатьох століть дав можливість творити і відстоювати державу древнього етносу асів-черкасів, назва якої Гардарія.

Мене в своєму листі Ю. Яцина звинувачує в бажанні охопити не охоплюване, але ж насправді моя теорія дуже звужена рамками одного народу і регіону Південного Побужжя. Заперечуючи існування сталого етносу в Північному Причорномор’ї, він заперечує існування моїх пращурів черкасів, яких розвіяла і асимілювала більшість з північних країн. Але за сімейними переказами, мої пращури споконвіку "гардували" р. Бог, добуваючи рибу. І своїм обов’язком вважаю повернути історії їх славне ім'я, задля чого на протязі багатьох років веду свої дослідження.

Ю. Яцина зізнається, що існуючим в історіографії теоріям про формування козацтва бракує логічної стрункості. Отже, існуючій в Україні історичній науці вкрай необхідні дослідження цієї важливої теми, тим паче, що існує достатня кількість кваліфікованих науковців і матеріальна база наукових центрів для позитивного вирішення цієї проблеми.

Спростування аргументів листа Ю. Яцини дозволяє зробити такі висновки: а) населення в межиріччі Дніпра та Богу на протязі віків було сталим; б) воно було осілим; в) народ не тюркського походження; г) козаки – військово-християнський орден, який згодом перетворився в окрему верству населення.

___________________

1. Страбон. География. – Л., 1964.- С. 470.

2. Там само. — С. 269.

3. Там само. — С. 470.

4. Карамзин Н.Н. История государства Российского. – М., 1988. – пр. 359 к т. ІІ.

5. Там само. – пр. 388 до т. І.

6. Савельєв Е.П. Древняя история казачества – М., 2002. – С. 81.

7. Карамзин Н.Н. История... – пр. 182 к т. І.

8. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 25.

9. Савельєв Е.П. Древняя история... – М., 2002. – С. 200.

10. Карамзин Н.Н. История государства... – пр. 416 к т. V.

11. Максим В. Козацькі могили села Старокозаче Одеської області // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 2004. – Вип. 13. – С. 289-292.

Назар Лавріненко (с.Івківці Черкаської області)

З приводу поховання праху Богдана Хмельницького

та його пошуків

Історія України переповнена прикладами нищення та плюндрування могил її героїв. Адже для ворогів і прах героя несе небезпеку. Варто лише згадати П.Дорошенка, І.Мазепу, Б.Хмельницького. Безперечно, одна із найбільших загадок історії пов’язана з прахом творця та реалізатора ідеї української державності – Богдана Хмельницького. Оповиті легендами не лише життя, а й обставини смерті, поховання та подальша доля його праху.

Помер гетьман 27 липня 1657 р. (09.08.1657 р. за н.с.). На думку вчених, смерть наступила від крововиливу в мозок. Однією з можливих передумов, поряд із віковими та психологічними чинниками, розглядається і можливість отруєння. Після удару гетьман п’ять діб пролежав не приходячи до свідомості і помер [9]. Після чого тіло було забальзамовано та впродовж трьох тижнів чекало поховання. Чому тіло не поховали раніше, існує кілька пояснень: чекали приїзду державних діячів, що за умов відсутності засобів зв’язку потребувало часу; не було готове місце поховання; вагалися, де ховати. Зрештою, труна з тілом Богдана Хмельницького була виставлена в Ільїнській Церкві в с.Суботові. 26.08.1657 похоронна процесія, нарешті, відбулася.

Згадка про Ільїнську церкву наштовхує на думу, що саме там і було поховано гетьмана, але його останків там не виявлено. Його сина Тимоша було поховано теж у Суботові, але в сільській Михайлівській церкві. На думку Марка Грушевського, тіло гетьмана ховали в родинному склепі Михайлівської церкви у Суботові, а в Іллінській церкві було покладено іншого покійника [4, 10; 2,13].

За свідченням М.Костомарова, старшого сина гетьмана Тимофія було поховано в Медведівському Миколаївському монастирі: “На дороге мы посетили Медведовский монастырь, к которому гетман Богдан Хмельницкий питал особое уважение и где погребен был его сын Тимофей” [10]. Можна припускати, що Богдана Хмельницького могло бути поховано і у зазначеному монастирі. Тут дійсно була значна кількість поховань у кілька шарів.

В. Заліський припускає, що останки Богдана Хмельницького наступного дня після поховання були таємно викопані і перезаховані в одній з печер Замкової гори. Той же дослідник припускає, що після смерті гетьмана Лаврін Капуста став ченцем Миколаївського монастиря. У цьому ж монастирі знаходився старовинний портрет Богдана Хмельницкого, який зафіксував мандруючий Чигиринщиною лікар де ля Фліз, до якого "очень бережно относились".

Як відомо, в історіографії побутує думка про знищення останків гетьмана у 1664 р. загоном поляків на чолі із коронним гетьманом Стефаном Чарнецьким. За свідченням літописів XVIII ст., останки Богдана та Тимоша Хмельницьких було викинуто, спалено, заряджено до гармати та вистрелено [11].

За іншим припущенням, після польського набігу 1664 р. рештки збезчещеного праху селяни зібрали та поховали на церковному подвір’ї чи ба цвинтарі (погості) при Іллінській церкві [4, 12].

Найбільш популярною стає гіпотеза, нібито прах Хмельницького вірні козаки викрали з могили у Ільїнській церкві й таємно перепоховали. Тут проводиться аналогія із подіями навколо праху запорозького кошового І. Сірка, тіло якого 104 роки зберігалося на подвір’ї, у клуні козаків Неліп [5, 147]. Припущення про перепоховання праху викликає нашу зацікавленість цією темою, адже з’являється надія знайти останки славного Богдана.

Навіть сьогодні дається взнаки підсвідоме небажання зрозуміти сам факт наруги над прахом “батька Хмеля”. Тим паче у ті складні часи, коли ім’я гетьмана свято шанувалося побратимами, важко припустити віддачу праху до рук ворога.

Існування легенди про таємне перепоховання підкріплюється рядом передумов:

1. У результаті розкопок, проведених в стінах Іллінської церкви на початку 1970-х рр. науковцями ІА АН УРСР Р.О. Юрою та П.А. Горішним, виявлено рештки домовини та пролом у фундаменті навпроти поховання [4, 12].

2. на Чигиринщині зафіксовано низку переказів про загадкові поховання[6 – 8].

Якщо пролом у стіні є безперечним фактом, то перекази про поховання гіпотетично можуть нести інформацію про реальне місце перепоховання. Як припускає історик, директор філії НІКЗ “Чигирин” у с. Суботів В.Гугля, прах міг бути схоронений або десь поблизу, або на якомусь приватному подвір’ї Суботова, або навіть в Холодному Яру чи ба навіть на Запорожжі. Набуває поширення й версія про перепоховання гетьмана у підземеллях Замкової гори у м. Чигирин. Жодне з цих припущень ми не можемо поки що відкинути.

Теоретично, дослідження має будуватися на пошуках писемних свідчень та ... дослідженні місцевих легенд і переказів (незважаючи навіть на здавалося б їхню абсурдність!). Адже вони могли фіксувати пропущені промосковською історіографією сторінки минувшини.

Шукаючи прах гетьмана, звернемо увагу на свідчення владики Софронія, котрий свого часу, будучи священиком православної церкви у с.Полуднівка (поблизу с. Суботів) пригадує, як одна старенька наголошувала, що вона єдина представниця роду місцевих священиків, яких знищили “совєти”, і має розповісти щось важливе. Але у той момент, коли жінка наважилась на розповідь, отець Софроній, за сімейними обставинами, не з’явився у своїй парафії. Коли він приїхав, то застав бабцю померлою. Владика певен, що та мала йому повідати таємницю поховання гетьмана, яку передавали від батька до сина місцеві священики, предок яких мав виконувати сакральні дійства при перепохованні тіла [8]. Тож можна припускати, що козаки, перепоховуючи прах гетьмана, дійсно користувалися послугами священика не з с. Суботов (якого поляки могли відразу допитати), а із сусіднього с. Новоселиця. Цим ми знаходимо напрям пошуку.

Можливо, прах було заховано десь на теренах Чорного лісу. Але, певно, не на пустому місці. Повинна бути прив’язка до місцевості..., скажімо кургану. Одним з таких місць могла слугувати так звана “Семидубова” гора, тоді оточена реліктовими лісами.

Ця гора розташована у сусідньому з Полуднівкою с. Івківці, де з покоління до покоління передається легенда про “Семидубову” гору. Вона розташована на південно-західній околиці села і має форму могили правильної форми. Легенда зводиться до того, що цю гору наносили шапками воїни, у ній поховано визначну людину на золотому коні, а на вершині гори посадили дуби. На початку ХХ ст. дійсно на її вершині росли старезні дуби (про них пригадують старожили) [7].

По різному місцеві жителі трактують, кого ж там поховано. Дехто вважає, що тут поховано монгольського хана, дехто – польського магната, а іноді говорять про козацького отамана... [6 – 7]. За легендою, поховання це супроводжується величезними скарбами. Інформація про те, що гору нанесено шапками, а в її середині зарито величезні скарби (золотий кінь), лишається легендою, але слід зауважити скептикам, що й Іліада свого часу вважалася вигадкою. Правдивість легенд можна перевірити виключно шляхом фахової археологічної експертизи. Влітку 2006 р. археологічна експедиція на чолі із М.Новаком завітала до с.Івківці й провела дослідження “Семидубової” гори. За допомогою сучасної апаратури було виявлено ознаки фундаментів, каміння та металу на глибині 10-15 м. Заклавши шурф глибиною 1,3 м., ми виявили перемішаний грунт, що свідчить про вплив людини на формування вершини гори. Біля підніжжя та на південному схилі було виявлено фрагменти скіфської та чорноліської кераміки. Тож загадку зазначеної гори не розгадано.

Місцеве населення свято вірить у таємниці “Семидубової” гори. Кожне нове покоління місцевих скарбошукачів ламає лопати об круті схили “Семидубки”. На її західному схилі видно сліди чималого розкопу. Як пояснюють навколишні жителі, там приблизно у першій чверті ХХ ст. проводилися “археологічні” розкопки. Житель села Лавріненко І.В. розповідав легенду, що “професор наймав за золоті рублі” місцевих чоловіків для риття гори. Вони докопалися до “ходу”, але на ранок місце розкопу було обвалено, а органи влади заборонили подальші роботи. Чоловіки, що працювали у “професора”, невдовзі швидко померли [6]. Хто ж саме копав гору і коли, лишилося загадкою. Подібний переказ автор статті зустрічав і пізніше, причому говорилося про події доби громадянської війни. Що якийсь професор розкопуючи гору, дійшов до підземного ходу, але наступного дня влада змінилася і заборонила проводити роботи.

Перші писемні згадки про цю гору зустрічаємо у В.Б. Антоновича на “Археологической карте Киевской губернии” (1895 р). Він відмічає її як “неизследованный курган” [1]. Постає припущення, що саме В.Б. Антонович і був тим загадковим “професором”, який “платив золотими рублями”.

Загадковим “професором” міг бути відомий спелеолог Г.Я.Стелецький. Саме він на початку 1920-х рр. активно проводив пошуки праху Хмельницького на території Чигиринщини. У записах Г.Я.Стелецького, які зберігаються у Державному архіві Черкаської області, інформації з цього приводу не виявлено [2].

У звіті Т.Н. Нераденко про результати обстеження пам’яток археології Чигиринського району від 1988 р. зазначається, що біля підніжжя цієї гори у 1950 р. А.І.Тереножкін виявив фрагменти кераміки ліпного посуду та різночасових посудин: тонко- та товстостінних, сірих, чорних та вохристих. Часи існування тут поселення Треножкін визначити не взявся [3, 46]. Про роботи тут експедиції В.Антоновича не говориться.

Ми припускаємо, що тіло Богдана Хмельницького, таємно викрадене побратимами (можливо, Лавріном Капустою) і поховано в “Семидубовій” горі, а тими неймовірними скарбами і була загадково зникла казна гетьмана.

Довести чи спростувати наведену гіпотезу можна виключно шляхом проведення археологічного дослідження місцевості та подальших наукових розвідок у напрямку пошуку місця перепоховання Б.М.Хмельницького. Тож Чигиринщина чекає археологів, істориків та меценатів, які допоможуть розкрити цілий ряд загадкових сторінок минулого краю.

________________

1. Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии. — М., 1895.

2. Кукса Н. Наукові досліди Гната Яковича Стеллецького по з'ясуванню історичної тайни Богдана в Суботові (20-ті р. ХХ ст.) / /Нові дослідження пам'яток козацької доби: Зб. наук. ст. — К., Вип.11. — С. 10-18.

3. Нераденко Т.Н. Отчет по итогам обследования памятников археологи Чигиринського района Черкасской области // Черкаський областной краеведческий музей. — Черкаси, 1988. — С.45-46.

4. Соса П.П. Легенди про гетьмана // Краєзнавство Черкащини/ — 1992, — С.10-13.

5. Чемерис В. Сторожова могила // Дзвін. — 2000. — С.145-151.

6. М.П.Д. автора: Лавриненко І.В., 1924 р.н., с. Івківці.

7. М.П.Д. автора: Німченко С.М., 1918 р.н. с. Івківці

8. М.П.Д. автора: єпископ Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук Дмитро Савович), 1940. р.н. — Черкаси.

1.9.Василенко Я. Хмельницький Зиновий Богдан // М.Костомаров/ Поездка в Крым. Учено-литературные труды. Поездки с археологическою и этнографическою целью//http://history.tuad.nsk.ru/Author/Russ/K/KostomarovNI/avtobiog/glava13.html. Переглянуто 20.02.2006.

10. Величко С. Літопис // http://litopys.org.ua/velichko/vel11.htm

11. Заліський В. Останній бій Лавріна Капусти // http://209.85.129.104/search?q=cache:WZevWPRbVv8J:www.cufer.net/arhiv-news-17-01.

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ)

Гардарія

Залишки матеріальних культур минулого дають можливість історичній науці вести цілеспрямований пошук відповідей на білі сторінки історії людства. Одні знахідки є виразниками якоїсь події, носієм побуту або традиції, інші дають поштовх до розкриття цілого шару історичної бувальщини народу або регіону на протязі віків.

Ретельно обстежується місцевість, де знаходився Запорозький Гард (Боггард), неодноразово доводилось наштовхуватися на матеріальні залишки, які мали більш раннє походження, ніж часи пізнього середньовіччя. Так, навпроти козацького зимівника на острові знайдено фундамент будови (1), де камінь фундаменту зв’язаний глино-пісчаним розчином, а підлога була вистелена з плиток вапняку, поклади якого знаходяться на відстані декількох десятків кілометрів; шлях проторений серед скель (2) проти цього острова; гребля в нижній частині означеного острова (3); відмостка шляху з верхньої частини каньйону до прибережної ділянки (4); купа кам’яних брил, заготовлених під будівництво (5); залишки фортечної стіни значної довжини (6); глибокий рів (7), який з'єднував дві балки.

Залишки будови (1)

Залишки шляху (2)

Гребля (3)

Залишки стіни вказують, що колись між балкою, Золотаркою та балкою, яка є відгалуженням каньйону ріки Ташлик і самим каньйоном цієї ріки, опираючись на берег ріки Бог (Південний Буг) на значній площі (біля 10 км2), існувала фортеця. Така велика площа фортеці дає підстави вважати, що за її стінами знаходилось велике поселення.

Оскільки словосполучень назв міст з словом "гард" знайти на мапі світу проблематично, є всі підстави вважати, що це місцева назва. Звернемось до історичних джерел в пошуках такої назви.

Древньоскандинавські саги та рунічні написи стали добрим фундаментом досліджень давніх історій Швеції, Норвегії, Данії. У 1908 р. Гвідо Ліст розшифрував рунічну епопею "Едда", де виведені образи "нордичних аріїв" та діяння язичницького бога Одіна [1].

Відмостка шляху (4) Кам'яні брили під будівництво (5)

За дослідженнями шведського історика XII ст. Даліна, готи спочатку проживали в Скіфії біля Чорного моря і переможені в часи Троянові з вождем своїм Одіном шукали порятунку в краях північних. Ісландська "Сага про Інглінгів" та " Едда Семунда" пояснюють, що вони прийшли з Азгарду (з давньокельтської аз – бог) [2], тобто Боггарду.

За сагою "Молодша Едда" Снорре Стурлусона батьківщиною асів, які прийшли з Одіним, є країна "Світьод", тобто країна світу, сонця, півдня (Північне Причорномор’я) [3]. В них існував культ сонця – колеса, одним з символів якого була свастика (від санскритського "су-асті" – "прекрасне буття") [4].

В боротьбі асів з місцевою родовою знаттю ванами, які були відмінного релігійного культу, аси перемагають і засновують свій Асгард, що за скальдськими сагами "фортеця асів". Вони привчали місцеве населення щодо своєї вищої духовної місії, тому в переказах та сагах населення Скандинавії прирівнювало їх до богів. Асимільоване місцеве населення заселяє нове поселення, якому дають назву Мідгард, що зі скальдських переказів значить "огорожене поселення" [5].

У місцевого населення, проживаючого біля Боггарду, давня назва "городити" – "гардувати".

Спираючись на інформацію данського історика XII-XIII ст. Саксона, прозваного Граматиком, якій підготував древню історію Скандинавії, ці події відбулися в період правління шведського короля Готборта [6], користуючись літообчисленнями норвезького історика Торфея, можемо віднести їх до ІІ століття від Різдва Христова. А сонячні аси або південні — це ж полуденні, червневі, звідси чераси (черкаси). Згадки про походи черкасів на чолі Аквавілою за часів імператора Трояна (початок ІІ століття) ми знаходимо і в римських джерелах [7].

План місцевості, де знаходився Боггард (Азгард)

МАТЕРІАЛЬНІ ЗНАХІДКИ: 1 – фундамент від будівлі; 2 – залишки дороги серед скель;

3 – гребля Гарду; 4 – кам’яні брили; 5 – відмостка шляху;

6 – залишки фортечної стіни; 7 – рів, якій з'єднував дві балки

Наведена інформація приголомшує, бо в часи пізнього середньовіччя історичні джерела фіксують проживання в причорноморському степу населення під назвою Черкаси, і одним з найвідоміших поселень був Боггард або просто Гард. Отже, інформація древніх скандинавських саг знаходить своє підтвердження і є історичною реальністю. Звідси, Одін самий головний бог в скандинавських сагах, являється історичною постаттю.

З наведеного, дякуючи давньоскандинавським сагам і рунічним написам, ми змогли зазирнути в таке далеке минуле нашої історії. Отже, в ті стародавні часи Північне Причорномор’я заселяли черкаси (аси), і існувало поселення Боггард. Арійці переселились до Європи на землі біля гирла Гіпаніса (Богу) і стали відомими у давніх істориків під ім'ям індів, синдів (сигів). Страбон у книзі VII своєї Географії говорить нам про аспоругів (ас і пургос – по-грецьки вежа, тобто про асів, що мають укріплені городи) [8], ця земля отримала в подальшому назву Біловежжя та Білобережжя, де "біло" означає "вільні". Страбон відзивається про них як про вмілих мореплавців та піратів. Але виникає питання, які події підштовхнули частину черкасів (асів) залишити причорноморський степ і податись далеко на Північ від рідної землі?

Враховуючи, що Одін та його соратники нав’язували місцевому населенню Скандинавії відмінний релігійний культ, а козаки-черкаси (аси) поширювали християнство в Північному Причорномор’ї (відомі перекази, висвітлені в історичних джерелах про випадки гонінь на християн в ті часи у Північному Причорномор’ї), можна стверджувати, що у ІІ столітті від Р.Х. християнська віра, яку несли козаки, витіснила з Причорномор’я язичницьку віру. Релігійна нетерпимість, яку проявляли народи на протязі віків, змусила язичницьку меншість черкасів (асів) на чолі з Одіним рятуватись в далекій чужині. Як бачимо з подальших подій, його послідовники (готи, вікінги, нормани, варяги) йшли війною у причорноморські степи взяти реванш. Таки висновки є поясненням напису часів римського імператора Андріяна (ІІ ст.), знайденого в Трансільванії, що сиги себе називали ясами (асами) і прийшли в Дакію біля половини І ст. від Р.Х. [9]. Це ж в апостольські часи, коли християнство тільки почало поширюватись в причорноморському степу і християн було ще дуже мало, від гонінь та винищення язичниками вони рятувались у Південних Карпатах. Але коли вони зросли чисельністю, то реваншувались у своїх язичників. Про цю перемогу християнства у Північному Причорномор’ї і засвідчує представництво єпископів зі Скіфії (Північне Причорномор'я) на Першому Вселенському Соборі Нікеї у 325 р. [10]; наявність в авангарді гунської язичницької орди кінних загонів козаків-християн [11]; згадки візантійських письменників IV ст., що жителі Причорноморського степу вірували в єдиного бога [12].

Якщо Боггард існував у ті далекі часи, а потім історія фіксує часи Запоріжжя, то за такий тривалий період існування він повинен згадуватися в історичних джерелах. Черкаси заселяли Північне Причорномор'я в ІІ ст. по Р.Х., а потім їх, як місцевих жителів, зустрічаємо в історичних джерелах у XVIII ст., тоді як можемо пояснити заселення Північного Причорномор'я численним племенем антів у ІV-VII ст.?

Видатний український історик Іван Крип’якевич писав: "Про територію держави антів ми не знаємо нічого певного. Де була їх столиця, куди йшли життєві артерії її розвитку? Держава антів протривала три століття від кінця ІV ст. і до початку VII ст. Довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь в політиці Візантії – все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ вперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і обпер її об море. Те, що держава антів лежала "над лукою Чорного моря", мало особливу вагу для майбутнього України: проблема опанування моря і морської експансії стала на першому місці серед проблем українського життя і політики" [13].

В свідченнях багатьох мандрівників та дослідників це етнічне угрупування не самоназва народу. За О. Трубочовим, частина вчених вважає етнонім "анти" іранським, зближуючи з тохарським ant "рівнина" з лексемою "сліпий", "темний", репрезентованою як в авестинському anda, так і в давньоіндійському andha, і, нарешті, з винятково давньоіндійським, санскритським anta "кінець", "край", "рубіж" [14]. В давніх переказах Тіроля та Хорватії антські люди (анти) проживали в печерах після того, як на їх землях з'явились прибульці. За свідченнями мешканців сіл Костянтинівка та Олексіївка, що примикають до Гарду з Заходу, на території цих поселень зустрічаються невідомі підземні ходи та печери. Мабуть, причорноморські аси – асимільоване прибульцями корінне населення Причорноморського степу. Щодо "кінець", "край", "рубіж", то у цього етносу існує синдська складова, і вони дійсно поселялись на заході від кочових племен іранського походження та на довгі роки на рубежі з язичницьким світом. Отже назва "анти" потребує свого системного дослідження. Необхідні археологічні розвідки дослідження печер навколо Гарду. Оскільки черкаси існували в доантський період у межиріччі Дністра та Дніпра, а потім там же існували після доби антів, можемо з впевненістю говорити, що черкаси (аси) — це і є дійсна назва народу Північного Причорномор’я.

Як бачимо, держава антів-черкасів існувала, була могутня, а отже, мала свою столицю. Залишається визначитись з назвою цієї держави та її столиці.

Якщо місто, з якого прибули аси, називалося Боггард (Азгард) і в Скандинавії прибульці нові місця назвали Асгардом і Мідгардом, то логічним є, що ту країну називали Гардарією. Але для слов’янофілів, в середовищі яких виникла теорія "гардариків" – "країни городів" і широко використовується в історіографії, тільки вагомі аргументи можуть забезпечити інші висновки.

В своїй "Истории государства Российского" М.М. Карамзин вказує, що ісландські сагі називають невідому країну Острагардом, Гардарікією, Гольмгардією та Грецією, з невизначених обставин ототожнюючи її з Росією [15]. Скандинавські літописи згадують про війни данців з Гольмгардією, Конгардією, гунами під час правління короля Фротона в ІІІ ст. по Р.Х. [16].

Зробимо припущення, що все це йдеться про державу антів-черкасів (асів), яка отримала назву від своєї столиці Гарду.

Земля, де знаходиться Гард, дійсно розташована на схід від Данії та Ісландії, тому могла ними називатись Острагардом. Гардовий острів (Гольмгард), який в системі укріплень Гарду мав усі ознаки дитинця, міг в переказах видаватись за назву країни. Торфей в своїй норвезькій історії згадує країну Біармію часів Київської Русі, столиця якої названа Гольмгардом [17]. Шлях, який йшов серед скель каньйону до берега ріки навпроти Гардового острову, проторений надзусиллям тисяч працівників за значний проміжок часу. Отже, острів серед порогів ріки Бог та залишки будівель на ньому дають підстави вважати за місце резиденції правителя країни. Значний проміжок часу, коли згадується Гольмгард, пов'язаний з столицею держави (ІІІ-ХІ ст.), дає право припустити, що Біармія перекручена через чисельні перекази назви Боггардії.

Щодо назви Конгардії, то ще за часів Геродота на землях Південного Прибужжя вирощували коней, коні були головним товаром цієї землі, і у XVIII ст. Причорноморський степ був батьківщиною дикого коня (тарпана), якого знищено як вид у кінці XVIII ст. Тому не безпідставно вважати Північне Причорномор’я місцем приручення коня.

Висновки та припущення М.М. Карамзина дають зрозуміти, що він не знайомий з топонімом Гард (Боггард). Але припущення, гіпотези, які опосередковано визнаються, що можуть мати місце, не є аксіомою. Тому потребує підтвердження те, що Гард був столицею державного утворення.

Арабські джерела ІХ-Х ст. згадують про могутню державу Артанію, де правитель живе в Арті. За звуком "арт" близький до "гард". Але можливо підтвердити цю здогадку лише визначивши місцезнаходження Артанії. Якщо вона співпаде за розташуванням з державою антів-черкасів (асів) тоді Арт – той стольний Гард, а державу антів-черкасів (асів) дійсно називали Гардарією.

Серед багатьох арабських авторів, які згадували про легендарну Артанію, лише Аль-Фарсі в своїй "Книзі кліматів" (середина Х ст.) дав достатньо повний опис її місцезнаходження, де величезний край заселяли три племені: Рум, Славія та Артанія. Рум розташований на північ від Великого Булгара і в нього головне місто Куяба, яке є важливим торгівельним центром, ці племена знаходяться між Великим Булгаром та Хазаром. Артанія могутня та багаточисельна, бо обложила даниною прикордонні міста Рума. З Артанії приходять торгувати з сусідами водним шляхом [18]. А Ибн-Хаукаль в своїй "Книзі шляхів та держав" на місцезнаходження Артанії вказує — про коліно [19], тобто коліно Дніпра.

Складена мапа дозволяє довести, що Артанія є Гардарія, тобто земля антів-черкасів (асів), і Арт — це дійсно переіначений в переказах Гард. Отже, у автора цього дослідження є всі підстави стверджувати, що залишки матеріальних культур минулого, віднайдені ним на місцевості розташування Запорозького Гарду, є пам'ятками історії столиці першої держави на східнослов’янських землях, про які згадують писемні джерела ще за 1900 р.

Німецький історик ХІІ ст. Голмольд знаходить звістки про існування Хунігарду [20] (Гунський Гард). Якщо звернутись до скандинавських джерел, відмічено військові дії норманів проти гунів та Гардарії у ІІІ ст. та враховуючи союз антів-черкасів у IV ст. з гунським правителем Баламером, військові загони антів-черкас в армії Атіли, дійсно деякий час їх землю сприймали в іноземних звістках за частину гунської. Після смерті Атіли у 453 р. їх союз розпався. Державність антів-черкас, тобто козацько-християнська, зміцнюється, тому зникають звістки про Хунігард.

Популярну в історіографії думку, що країна антів знищена аварами в VII ст., вище спростовано. В додаток до цього, археологами знайдено на теренах колишньої Гардарії біля міста Гайворон в Прибужжі недалеко від Гарду залишки великого металургійного центру VII ст. з 21 сиродувного горну та 4 агломераційних печей без ковальського виробництва, які дають привід вважати про відправку заготовок металу для кінцевої обробки в великі господарчі центри [21]. Це виробництво — доказ того, що в Гардарії вироблялась велика кількість виробів з заліза, тобто зброї. Про Артанію, тобто Гардарію, арабські мандрівники залишили цікаві згадки, пояснюючи, чому обмаль письмових джерел про могутню та загадкову країну. Щоб вороги не мали змоги заподіяти значної шкоди Гардарії (Артанії), іноземцям заборонялося відвідувати країну. Якщо хтось з них спробував туди проникнути, його вбивали. З наведеного Аль-Фарсі, Ібн-Хауклем, Аль-Балхі відомо, що вони торгували з сусідами водним шляхом свинцем, оловом та чорними соболями. За поясненням Ібн-Хауклі Скіфський соболь, — це чорна куниця [22]. За численними відгуками мандрівників з Артанії, тобто Гардарії, походили дуже цінні клинки [23].

Мапа, складена за описом арабського мандрівника Х ст. Аль-Фарсі

Чорним морем купці з Гардарії везли свої товари до Булгара, а більш всього до великого торгівельного Куяба в Придунав'ї. Оскільки левова частка міжнародної торгівлі здійснювалась у ІХ-Х ст. водним шляхом, а румська Куяба в ті часи набула значення важливого торгівельного центру в міжнародній торгівлі, до Руму в Куябу Чорним морем на ярмарки слідувала велика кількість торгівельних суден з Хазарії, Криму, Гардарії, Халіфату, Візантії. Звідси Чорне море тих часів отримало назву Румське море. Та новітні русофіли за схожість слів охрестили в історіографії як Руське море.

З великим торгівельним містом на річці в торгівлі зі скандинавами, згадується країна Біармія, де Гольмгард — столиця. За ісландськими літописами, варяги там закупали в ХІ ст. зброю, хутро, сіль [24]. Якщо поглянути на товари, які вони в цьому місті закупали, то вони співпадуть з продукцією Гардарії, пам’ятаючи продаж солі черкасами з соляних озер Причорномор’я до Київської Русі. З тих стислих згадок, скандинави могли відвідувати тільки неназване істориком Стурлусоном місто. Враховуючи, що купці Гардарії торгували тільки водним шляхом і знаючи, що у черкас, згідно руським літописам, було велике поселення на Дніпрі проти гирла ріки Самари перед Дніпровськими порогами, знаючи шлях до торгових хозар Саморою через Калімус до Азова та Дону, треба думати, що якраз про це поселення йдеться мова. А купці тих часів віддавали перевагу торгівлі водним шляхом, бо невеликим числом купців легше було відбиватись від нападу грабіжників.

Ібн-Даст в своїх згадках про сусідів слов'ян повідомляє, що до сусідів вони прибувають водним шляхом та носять широкі шаровари, збираючи і прив’язуючи їх до колін, всі носять при собі мечі, з царями на рівних, ховають побратимів у великих могилах [25].

В даному дослідженні представлені матеріали, які спростовують походження черкас Північного Причорномор’я від черкес Північного Кавказу, а визначають назву місцевого древнього народу від асів (ясів). Залишається знайти пояснення до руських літописів в згадках про асів (ясів) на Волзі та Північному Кавказі часів Київської Русі та монголо-татарської доби, визначитись про місця їх проживання в ті часи та історичні події, пов'язані з цим народом.

Карамзин, посилаючись на В.А. Татищева повідомляє, що київський князь Святослав у війнах з ясами (асами) багатьох полонив і привів у Київ на поселення, розоривши їх міста, сліди яких залишаються і донині видимі на берегах Дністра, Дунаю, Бугу та Дніпра [26]. Отже, знову підтверджується місце їх розселення в Гардарії. Яси об’єднались з болгарами та хозарами проти Святослава [27]. Ця війна для Святослава, врешті-решт, закінчилась загибеллю на землі Гардарії. Якщо взяти до уваги, що, за руськими літописами, яси (аси) були християнами, болгари християнами та частина хазар у Х-ХІ вв. прийняла християнство, маємо війну християн проти язичницької на той час Київської Русі. Це ж про асів-черкасів згадує Аль-Мусуді в Х ст., як країну з чисельними містами, в яких церкви з дзвонами [28]. Їх землі скандинавські джерела називали Грецією через християнське віросповідання населення [29]. Звідси по іншому сприймається торгівельний зв'язок, який отримав назву "з варяг в греки" і є логічним поясненням, чому в більш пізні часи не використовувалася нижня частина Дніпра для торгівельного транзиту, зважаючи на небезпечні пороги. В літописах вказується, що яси (аси) були християнами, їх ковалі та слюсарі мали високу майстерність, виробляли чудову зброю та берегли свою незалежність [30].

Щодо згадок, пов’язаних з асами-черкасами на Волзі, Дону, Північному Кавказі, то за звичаєм їх наймали різні правителі як добрих воїнів, в тому числі і київські князі, чому є багато згадок.

Це ж про черкасів свідчать візантійські джерела, згадуючи, що у 860 р. з-за моря прийшли воїни, які були з оселедцями на маківці, з довгими вусами, в широких шароварах і були знані воїни.

З численних матеріалів української історіографії відомо, що перший князь Київської Русі Олег у 907 р. зі своєю дружиною здійснив проти Візантії морський напад великими силами. Але чомусь рідко згадується, що це було здійснено з черкасами-запорожцями. З візантійських джерел та Маніфесту нововисвячених православних владик у 1621 р. визнається великий внесок запорожців у цей похід та ще з їх землі [31].

Карамзин, посилаючись на Даліна, пише що норвежці ходили торгувати в Біармію до ХІІІ ст. [32], отже, до самого нашестя монголо-татар в Причорномор'я. Біля двох років монголо-татарська навала вгамовувала населення Північного Причорномор’я, і це дає право вважати, що черкаси Гардарії чинили стійкий опір. Під час війни з ордами татар перестала існувати держава Гардарія. Черкаси змогли закріпитись на островах між порогами в недосяжних місцях по Дніпру та Богу, що давало їм можливість здійснювати раптові напади на татар. Така тактика допомагала здійснювати контроль території в межиріччі Дніпра і Богу та не дати татарам заселити цей край, що отримав назву Запорожжя. Тому татари ніколи не виказували своїх претензій до запорожців на ці землі.

Відчайдушний опір козаків-черкас змусив татарських ханів домовлятись, бо вже під час залежності Київської Русі загони козаків-черкас наймались до татарського баксака Ахмата Хивенця [33]. Поразки татарських військ під Синіми Водами у 1363 та 1380 рр., говорять про контроль козаками-черкасами цих земель. Знищення литовськими військами татарських загонів під Синіми Водами та війна їх під Черкасами з черкасами у 1536-1542 рр. дають привід по-іншому оцінити литовську колонізацію. Внаслідок бойових дій з цими двома ворожими силами і були остаточно зруйновані міста Гардарії.

Але Гард, як центр козацтва, продовжував відігравати важливу роль в часи пізнього середньовіччя. Печатки Гарда є свідченням древніх культурних традицій козацтва. І не випадково, коли у 1768 р. в Правобережній Україні католики та уніати нищили православну віру, то православне духовенство звернулось до Російської цариці та Запорозької Січі, і їхнє втручання змусили козаків-черкас Гарду виступити на захист православної віри, успадкованої від пращурів. Так починалось народне повстання, відоме під назвою Коліївщина.

Коли царські війська у 1775 р. знищували Запорожжя, тільки Гард піднявся на захист рідної землі. На древній Гард вирушило військове угрупування під командою полковника Звєрєва, яке складалось з Астраханського карабінерного, 12 гусарських ескадронів, Чорного, Молдавського та двох полків донців [34]. Зірвані скелі і частина шляху — німі свідки тих подій. Неможливість достатньо протистояти набагато переважаючій силі змусила козаків відступити на правобережний бік р. Богу за турецький кордон і напроти Гарду заснувати поселення Гардове, яке з часом перейменоване в село Богданівку.

На місці Гарду розташувалось військове поселення Костянтинівка. Довгі роки існувало протистояння військових поселенців з витісненими за ріку істинними козаками та їх нащадками. Ще і в ХХ ст. тривалий час мешканці сіл Костянтинівка та Богданівка влаштовували так звані "кулачки", ворогуючи між собою.

Німецькі націоналісти у 30-ті роки ХХ ст. взяли на озброєння релігійний культ асів (черкасів) Одіна, як надлюдей, в пануванні світом. Прийшовши до влади в Німеччині, вони арійською теорією зверхності заполонили розум німецької нації і розв’язали Другу Світову війну. Під час окупації України нацистське керівництво організувало наукові пошуки групою Аненебре витоків аріїв на батьківщині вождя скандинавських асів-черкасів Одіна (автору цієї історичної розвідки невідомі дослідження нацистських науковців).

На східній частині Костянтинівки, де раніше стояв древній Гард, в кінці ХХ ст. побудовано нове місто енергетиків – Южноукраїнськ. Будуючи об’єкти енергокомплексу та нове місто енергобудівники знищили залишки стіни фортеці древньої столиці; рів, з'єднувавший дві балки, загорнули; зникла від рук будівників історична Паланка; стерта з лиця землі скеля Брама; сплюндровано цвинтар запорожців. На черзі знищення — місце Гардового Перевозу; острів, де стояла похідна церква запорожців; останні запорозькі пороги; гребля Гарду.

Невже такої варварської долі заслуговує місце давньої столиці наших пращурів? Якби поселення не існувало на протязі 1900 років, мабуть, ніколи не відшукались сліди столиці першої держави на східнослов’янських землях.

Чи отримає Гард ту історичну славу та шану, на яку заслуговує? Що ми залишимо після себе?

__________________

1. Каныгин Ю.М. Путь ариев: Украина в духовной истории человечества. – К., 2003. – С. 483, 499.

2. Карамзин Н.М. История государства Российского.–М., 1988. – Т. І. – С. 133.

3. Савельев Е.П. Древняя история казачества.–М., 2002. – С. 68.

4. Чугуєнко Михайло. Україна, яка шокує.–Харків, 2004. – С. 50.

5. Мифологический словарь под редакцией Е.М. Метелицкого. – М., 1990. – С. 67, 115.

6. Карамзин Н.М. История государства Российского… – пр. 96.

7. Савельев Е.П. Древняя история … – С. 81.

8. Там само – С. 191.

9. Карамзин Н.М. История государства Российского… – пр. 388.

10. Савельев Е.П. Древняя история … – С. 141.

11. Там само. – С. 140.

12. Крип’якевич Іван і ін. Історія України. – Львів, 1991. – С. 13.

13. Крип’якевич І.П. Історія України... – С. 30.

14. Трубачев О. Лингвистическая периферия древнейшего славянства: Индоарийцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. – 1977.– № 6,–С. 13-29.

15. Карамзин Н.М. История государства Российского… – С. 27.

16. Там само. – Т. І. –пр. 96.

17. Там само. – Т. ІІ. – пр. 144.

18. Перевел Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. – Санкт. Питербург, 1870. – С. 193.

19. Там само. – С. 220.

20. Савельев Е.П. Древняя история… – С. 134.

21. Терпиловский Р.В. Склавины и анты. – Николаев, 1997.–С. 10.

22. Карамзин Н.М. История государства Российского… – пр. 516.

23. Савельев Е.П. Древняя история… – С. 136.

24. Карамзин Н.М. История государства Российского… – С. 24.

25. Перевел Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей… – С. 269–270.

26. Карамзин Н.М. История государства Российского… – пр. 390.

27. Там само. – Т. І. – пр. 391.

28. Перевел Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей… – С. 125.

29. Карамзин Н.М. История государства Российского… – пр. 96.

30. Там само. –Т. І. – пр. 40.

31. Крип’якевич І.П. Історія України.– Львів, 1990. – С. 164.

32. Карамзин Н.М. История государства Российского… – пр. 144.

33. Там само. – Т. ІV. – пр. 167.

34. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останього Коша Запорозького – Дніпропетровськ, 1994. – С. 555.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS