КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ

КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Віктор Приймак (Суми)

Історична географія Путивльського повіту Литовської доби

Міста і протоміські центри завжди були каркасом адміністративно-територіального устрою, у тому числі ранніх державних і переддержавних утворень. Найдавніша згадка про давньоруське літописне місто межиріччя Сейму і Ворскли стосується Виру, вона розміщена в Іпатіївському літописі під 1096 р., у складі “Повчання” Володимира Мономаха. Насправді ж події, пов’язані із першою згадкою про Вир, відносяться до 1113 р. Пізніше це місто, як правило, разом із іншими містами, переважно Посейм’я, лаконічно згадується у літописах під 1127, 1147 р. і дещо детальніше – 1158-1161 рр., що пов’язано із перетворенням цього прикордонного центру на резиденцію колишнього київського, а раніше чернігівського князя Ізяслава Давидовича [1]. П.П.Толочко визначив тогочасний Вир як заштатне містечко [2]. Про це свідчить і відсутність згадок про Вир у списку дружин зі своїми князями – учасників битви на Калці 1223 р. Літописець (на думку Л.Є. Махновця – чернігівець, безпосередній учасник цієї битви) перелічив курського, трубчевського і путивльського князів [3]. Очевидно, у цей період, до монголо-татарської навали, Вирська волость, до складу якої входили також Попаш, В’яхань та Зартий, залишалась у складі Путивльського уділу Новгород-Сіверського князівства. Територію і склад означеного уділу, до якого входили також Глухів, Путивль, Зелений Гай на Пслі, Лосичі – Журавне на Ворсклі із їх округами, можна вважати стабільними протягом майже століття – від початку 60-х років XII ст. до монголо-татарської навали [4].

Поява князя у Вирі відноситься вже до пізнішого часу, що засвідчується Любецьким синодиком. Як князівські центри у даному документі згадуються також Стародуб, Глухів, Карачев, Бахмач, Таруса. Втім, як слушно зауважує С.О.Біляєва, за цими населеними пунктами слід швидше бачити центри феодальних садиб, аніж міста [5]. Явно про релікт золотоординського періоду йде мова у свідченнях Путивльської переписної книги 1594 р., де, зокрема, згадано Ординську волость Путивльського повіту на р. Вир [6]. Жалувана грамота київського князя Семена Олександровича (1455 – 1470 рр.) на ім’я боярина Демида надавала останньому село Чаплища біля Путивля і землю Терн [7]. Цим засвідчується підпорядкування Путивлю лівобережного Посейм’я і частини Посулля. Очевидно, підпорядкованістю Путивлю Вира пояснюється відсутність останнього у “Списку руських міст” [8] та ханському ярлику 1506 – 1507 рр. Ярлик зафіксував ситуацію за часів перебування Тохтамиша на землях Великого князівства Литовського, тобто, як і “Списка руських міст”, кінця XIV ст. У ярлику говориться про “Путивль зъ землями и водами...” [9]. Сучасна дослідниця О.В. Русина з’ясувала, що впродовж XIV-XV ст. Посейм’я було зоною активних тюрко-слов’янських контактів, тут осідали татарські феодали [10].

Адміністративно-територіальний устрій литовської доби значною мірою успадкував порядки часів феодальної роздробленості. Поряд із повітами існували волості – латифундії феодалів, які не підпорядковувались провінційній адміністрації, а залежали від великого князя. Поступово утвердилося розуміння повітів як більших за волость (сільський округ) територіальних утворень, котрі мали повну самостійність і осібного намісника або старосту. Останні могли урядувати відразу у кількох повітах. У Київському князівстві у XV ст. повіти формувалися на базі колишніх князівств. На Лівобережжі знаходились Чернігівський, Новгород-Сіверський та Путивльський повіти. З першими двома із заходу і північного заходу межував останній, а зі сходу до його володінь впритул підходив Рильський повіт (уєзд). Південно-східні межі Курського повіту (уєзду) могли межувати із ним на Сіверському Дінці, південно-західніші і південніші впритул підходили до володінь Глинських і Вишневецьких [11]. На початку XVI ст. до Путивльського повіту входило 14 волостей, які на один рік надавалися київським боярам [12].

Перехід сіверських феодалів, розпочатий незабаром після розриву із Литвою князів із басейну Оки (1494 р.), під владу Московського князівства у 1500 р., привів до початку війни із Литвою, яка тривала до 1503 р. По суті, з боку Москви це була спроба закріплення території за Російською державою [13]. Внаслідок перемир’я, яке потім неодноразово поновлювалося, за Москвою було закріплено 70 волостей із 25 містами [14], найбільшими із яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Гомель, Брянськ, Путивль [15].

У період між початком XVI ст. (із 1507 р.) і 60-ми роками XVI ст., як зазначав М.С. Грушевський, внаслідок нападів татар “... Східна Україна лежала пусткою ... З литовського боку крайній замок – це Остер, з московського – Чернігів і Путивль” [16]. Уже з 30-х років XVI ст. починається спільна боротьба проти татарської агресії канівських, черкаських і путивльських козаків, що, очевидно, послужило поштовхом для планів Дмитра Івановича Вишневецького (Байди) спертися на сили Литви і Московської держави у протистоянні татарам. Водночас, у зв’язку із наближенням до закінчення терміну перемир’я 1582 р. між Московською державою і Річчю Посполитою, на р. Сіверський Донець і Осколі проти севрюків – уходників, переважно путивльців і волощан, вели активні бойові дії загони «воровских черкас». Деякі із них потім, на початку ХVІІ ст., брали активну участь у бойових діях на території Сіверських повітів Московської держави [17]. Таким чином, зовнішньополітична активність українського козацтва у другій половині ХVІ ст. мала різні вектори.

На відміну від Речі Посполитої, де боротьба із кочівниками практично трималась на самообороні місцевого населення (городове і запорозьке козацтво, а також підпорядковані старостам нечисленні армійські підрозділи), у Московській державі проти нападів застосовувалась давня і випробувана з часів Давньої Русі тактика будівництва оборонних ліній. Першою оборонною лінією була Тульська “черта”, споруджена за Василя ІІІ, починаючи з 1513 і 1521 рр. Вже на середину XVI ст. залюдненими виявились значні простори південніше цієї оборонної лінії, що зробило можливим появу нової оборонної лінії – від Путивля до Алатиря. Практично Сейм став основним оборонним рубежем за Івана Грозного. У середині 80-90-х рр. XVI ст. оборонна лінія Московської держави включала Валуйки, Курськ, Воронеж, Бєлгород, пізніше з’являється Царе-Борисів на території Харківської обл. Будівництво укріплень супроводжувалось залюдненням захищених і прилеглих територій, на що вказують повідомлення путивльського воєводи М. Троєкурова 1546 р. та поява населених пунктів, зокрема с. Рибиця у другій половині XVI ст. [18]. Проте, аж до будівництва за Олексія Михайловича, у середині XVII ст., Бєлгородської “черти” основним залишався оборонний рубіж Новгород-Сіверський – Путивль – Рильськ – Орел – Мценськ – Новосиль – Дедилів – Єпіфань – Данков – Рязьк – Шацьк – Алатир – Темніков із висунутими на південь окремими містами (Єлець, Воронеж, Лівни, Кроми, Бєлгород, Борисов) та сторожами [19].

Саме до останньої чверті XVI – першої чверті XVIІ ст. відносяться описи сторож [20]. Межиріччя Сейму, Псла, Сули і прилеглі території характеризуються у цих описах значно детальніше, ніж в інших документах. Фахівцями уже висловлювалась думка про впорядкування служби і, відповідно, появи таких описів із діяльністю князя М.І.Воротинського у 70-х рр. XVI ст. Одним із найдієвіших заходів його діяльності була заміна путивльських севрюків на дітей боярських та козаків у Донецьких, Путивльских і Рильських сторожах [21].

Саме “старая разрядная роспись”, складена у 70-х роках XVI ст., покладена в основу “чертежа полю”. Під полем К.М. Сербіна мала на увазі вузьку смугу між лівими притоками Дніпра і правими притоками Дону. “Чертеж полю” – це “новый чертеж” Книги Большому Чертежу [22].

Непрямим свідченням про територію між Сеймом, Пслом та Сулою є повідомлення писемних джерел щодо початку бойових дій князя Д.І. Вишневецького проти татар. У березні 1656 р. загін путивльських козаків на чолі з дяком Ржевським човнами по р.Псел спустився у Дніпро і розпочав бойові дії проти татар. Похід мав превентивний характер, оскільки очікувався набіг татар на московські землі. Союзниками Ржевського були підлеглі Д.І. Вишневецького – 300 козаків під командою Млинського і Михайла Єсковича [23]. М.С.Грушевський детальніше описує, спираючись на свідчення Никонівського літопису, ці події: Путивль був вихідною точкою походу, човни будувалися у верхів’ях Псла, початок дій припадає на березень 1656 р. [24].

Д.І. Яворницький так описує будівництво чайок напередодні походів: до вербового чи липового дна чайки, видовбаного зі стовбура, прибивались дубові дошки. Над виготовленням кожної чайки, яка вміщувала 50-70 осіб, працювало не менше 60 чоловік протягом 15 днів. Флотилія для походу виготовлялась за 2-3 тижні. Щодо річкових човнів, то вони були призначені для 10-ти чоловік [25]. Очевидно, нижні частини човнів виготовляли способом розпарювання. Нижню частину човна, видовбану із дерева, встановлювали на висоті 1 м над вогнищем, заливали зсередини водою і підігрівали, встановлюючи посередині розпорки. Ніс і корма човна були міцно зв’язаними. Лише після “розведення” стінок човна його нарощували дошками, вирівнювали, обробляли ніс та корму і смолили [26].

Використання Псла як водної артерії засвідчується і даними посла цісаря Рудольфа ІІ до козаків Еріха Лясоти. Приблизно на середині водного маршруту від Києва до Січі (на острові Базавлук), який Еріх Лясота долав між 20 травня – 9 червня 1594 р., у гирлі Псла він зустрів московського посла до запорожців Василя Никифоровича [27].

Випадкові знахідки човнів із Дніпровського Лівобережжя дозволяють говорити про два типи таких водних транспортних засобів. Один із них – звичайні довбані човни на 2-5 чоловік, якими могли користуватися як повсякденно, так і для пересування на значні відстані по Пслу, подібно до знайденого біля с. Зелений Гай неподалік Сум [28]. У даному випадку мова йде, очевидно, про великі човни, подібні тому, що експонується у Полтавському краєзнавчому музеї. Човен датований радіовуглецевим методом 1675 – 1735 рр. Довжина човна 9,6 м, ширина у середній частині 0,78 м, внутрішня глибина 0,57 – 0,58 м. З лівого борту човен має три отвори для весел, із правого – чотири, вони розташовані симетрично, парами [29]. Для перевезення кількох тисяч чоловік по Пслу було необхідно кількасот таких човнів. Очевидно, що їх необхідно було робити у кількох місцях на Пслі.

У січні 1658 р. російський уряд доручив Д.І. Вишневецькому вирушити великим загоном у Крим. Бойові дії велися ним у районі переправ на нижньому Дніпрі і степових районах, аж біля Перекопу. Проте В.Голобуцький не повідомляє, яким способом Д.І. Вишневецький потрапив на Низ. Натомість М.С. Грушевський вважав, що кампанія 1558 р. мала розпочатися так само, як 1556 р., будівництвом човнів у верхній течії Псла [30]. Щодо першого походу – 1656 р. – мається точна вказівка на Путивль. Тому можна більш-менш впевнено говорити, що найкоротшим маршрутом до Псла від Путивля була дорога через Дороголивську переправу у гирлі р. Вир, долиною р. Вир або Крига (права притока першої), до долини р. Олешня або Сумка. При впадінні першої у Псьол знаходиться Тополянський археологічний комплекс – Липецьке городище у описах сторож, при впадінні Сумки – Берлицьке городище і Сумин городок пізньосередньовічних джерел. Останнє прямо пов’язується із заснуванням міста Суми.

З приводу питання про походження Сум вже тривалий час, ще із другої чверті ХХ ст., ведеться дискусія щодо дати появи міста – 1652, 1655 чи 1658 рр. [31]. Однак із наведених А.Г. Слюсарським даних щодо пасік на території Слобожанщини, які стосуються 1645 – 1647 рр., випливає, що у цей період існували слободи Пристайлове, Вільшане, Межиріч, Сумине городище [32]. Повідомлення писемних джерел про заснування міста Суми у 1655 р. на Берлицькому або Суминому городищі, поблизу Липецького, згаданого в описі сторож 1576 р. [33], не суперечить даним про існування на той час слободи із назвою Сумине городище. Одне із двох городищ, а може і обидва могли бути базою, де виготовлялися човни для пересування ними вниз по Пслу. В обох випадках – у 1556 і 1558 рр. - подорож відбувалася у період весняного паводка, тобто, по високій воді. Тривала вона, очевидно, більше місяця, припадаючи на квітень – травень. В обох випадках можна припускати, що московське військо, за участі чи відсутності Д.І. Вишневецького, просувалося до району Сум через Вирське городище. Розташування останнього на татарській сакмі засвідчується документом 1704 р. царя Петра І, у якому здійснено історичний екскурс заснування міста на Вирському городищі. В той же час, історичні документи другої половини XVIІ ст. говорять про московську слободу Кригу [34]. Слово “сакма” означає на тюркських мовах стежку, дорогу, слід [35].

Найбільш відомим і повним історико-географічним документом XVIІ ст. є “Книга Большому Чертежу”. У тексті книги зафіксовано дані двох документів – “старого чертежа” 1600 р. та “чертежа полю”, створеного у 1627 р. Вони відрізняються між собою територіально, охоплюючи різні регіони Московської держави і прилеглі ареали, переважно спірні. Крім того, у першому документі описи подавались за річками, а у другому – за дорогами [36]. Як зазначала дослідниця “Книги Большому Чертежу” К.М.Сербіна, у другому документі відсутні описи ряду шляхів, серед яких і ті, що проходили через межиріччя Сейму і Ворскли й були відомими раніше. Це “Стара посольська дорога” від Путивля до Муравського шляху через “Карпово старожевье” на Ворсклі і Бєлгород, а також Псільська дорога [36]. Із зазначеною територією пов’язані “Чертеж города Путивля” та “Чертеж северских городов”, про який було сказано: “ветх” [37].

Як твердила К.М. Сербіна, дані про Лівобережну Україну “старого чертежа” спиралися на свідчення про Вишневеччину, отримані безпосередньо від Байди – Д.І. Вишневецького. Територія Вишневеччини налічувала 53 населених пункти Лівобережжя і кілька міст і сіл Правобережжя [38]. У 1557 р. Байда став підданим Івана Грозного. Він планував спочатку перейти у підданство московського царя разом із підвладними територіями – староством Канівським і Черкаським. Але на це не пішов Іван Грозний, пославшись на перемир’я із королем. Вишневецький отримав значні територіальні володіння у Росії, зокрема, місто Белєв із усіма волостями і селами. Служба московському царю супроводжувалась, аж до початку Лівонської війни, походами проти татар [39]. Детальний опис Вишневеччини, контрастуючий із “білими плямами”, зокрема на сусідніх територіях, є підтвердженням спостережень К.М.Сербіної про вибіркове використання описів “старого чертежа” та ігнорування літописних даних у “Книге Большому Чертежу” [40]. “Білі плями” є свідченням невдачі реалізації задуму Розрядного приказу 1627 р. щодо створення серії карт Московської держави.

У ряді випадків посли Московської держави використовували іноземні картографічні матеріали. Так, посли В.Тяпкін і М.Зотов у переговорах із кримською стороною спирались на “печатный чертеж немецкого тиснения”. На думку українського дослідника 20-х років ХХ ст. Ф.Ю. Петруня, у даному випадку мова йде про карту Боплана [41]. На сьогодні, як і раніше, причини існування “білих плям” у КБЧ залишаються невідомими [42]. У останньому випадку, із послами В.Тяпкіним і М. Зотовим, це виглядає дивно, адже маршрут посольств, як свідчать документи того часу, детально регламентувався. По-перше, у Крим ці посли їхали через Суми – одним із відгалужень Муравського шляху, який згадується у КБЧ і мав проходити через Вирське городище і Путивль. Від Сум послів супроводжували 600 рейтарів і козаків [43]. Саме про це відгалуження Муравського шляху М.С. Грушевський писав як найнебезпечніше у литовсько-польський період [44]. По-друге, обидва посли орієнтувалися у картографічних матеріалах: на вимогу татарської сторони їм довелося виготовити карту на основі іноземної (очевидно, Боплана) із доповненнями за свідченнями запорожців. Згідно зі спостереженнями К.М. Сербіної, іноземні карти використовувались авторами “старого чертежа” лише щодо території Причорномор’я і правого берега Дніпра. Інші території “поля” викреслювались за вітчизняними картографічними матеріалами. Проте Б.О. Рибаков дійшов висновку, що карти Гільйома Сапсона 1674 р. і Гільйома Деліля 1706 р., які спиралися на протооригінал першої чверті XVII ст., зафіксували межі Сіверської землі станом на XV ст. і багато в чому відображають реалії XVI ст. [45]. Незаперечним фактом є відсутність у КБЧ згадок про річки Вир, Суджа, Олешня, тоді як на оточуючих територіях згадуються рівнозначні і набагато дрібніші водойми. Тобто, одна із “білих плям” КБЧ локалізується у межиріччі Сейму, Псла, Сули.

У кінці ХVІ ст., згідно із проаналізованими Г.М.Анпілоговим даними, у складі Путивльського повіту називаються волості, які локалізуються за даними цього ж документу (табл. 1).

Таблиця 1. Волості Путивльського повіту за даними Путивльської переписної книги 1594 р. (за Г.М.Анпілоговим, із доповненнями автора).

№п/п

Волость

Локалізація за даними документів

90-х рр. ХVІ ст.

Ймовірний центр волості доби Київ-

ської Русі чи золо-

тоординського часу

1

Хотмизька

на Ворсклі

Хотмизький археологічний комплекс

2

Клепецька

на Сулі і Удаї

Комплекс пам’яток біля с. Хитці (?)

3

Жевальська (Желвацька)

на Пслі

?

4

Хопецька (=Хотенська)

на Пслі (другий варіант – на Пслі і Хоролі)

?

5

Мужецька

?

Комарівський археологічний комплекс – давньоруське місто Мужеч

6

Ніжатцька

на Ворсклі

Ніцахський археоло-

гічний комплекс – давньоруське місто Нічан

7

Борисська

на Пслі

?

8

Городецька

на Пслі (Плесні)

Тополянський або Зеленогайський архе-

ологічні комплекси (?)

9

Немитцька

на Ворсклі

?

10

Ординська (Ординська волость Ієвлєвська)

на р. Вир, Берюх, Лопуга (ухожей Кружок Остров)

? (можливо, мова йде про 2 чи 3 ординські волості)

1111

Колодецька

на Сеймі (р. Лапуга, населений пункт Бруски)

?

112

Золуцька

?

?

13

Донецька

Донецький археологіч-

ний комплекс біля Харкова

14

Печерська

р. Плесна (Псел), Локня, Куянівка, Руда, Вир, Плотуча, Лопуха)

?

15

Дороголивська

на Сеймі і на Вирі

с. Старі Вирки

16

Синецька

р. Удай

Сенчанський комплекс пам’яток

17

Тешківська

р. Удай

?

Ймовірно, не названою залишилась безпосередньо підпорядкована Путивлю територія із точно вказаними географічними та археологічними орієнтирами, в тому числі частково дослідженими і введеними до наукового обігу матеріалами. Зокрема, зазначено «селище Литвиновичі» [46], яке можливо ототожнити із багатошаровим поселенням при впадінні Клевені у Сейм, дослідження якого здійснювали А.М.Обломський і Р.В.Терпиловський. Його характерною рисою є наявність так званої московської кераміки XVI – XVII ст.

Південні межі Путивльського повіту, згідно із даними пізньосередньовічних джерел, традиційно обмежували на Пслі районом Сум і Недригайлова – на Сулі [47]. Територія межиріччя Сейму, Псла, Сули у XVI – XVIІ ст., аж до заселення Слобожанщини українцями, перебувала у складі Путивльського повіту.

В історичних документах XVI – XVIІ ст. трапляється термін “поля Путивльські”. М.С. Грушевський наводить документ 1621 р., виданий Б.Обалковському польським королем, на право видобувати селітру із городищ і могил (курганів) у диких полях Білгородських, Очаківських і Путивльських. Судячи із географічного покажчика, М.С. Грушевський мав на увазі Білгород на Дністрі. Таким чином, географічні орієнтири, названі у даному документі – Муравський шлях, Псьол, Ворскла, Оріль можуть співвідноситись лише із дикими полями Путивльськими [48].

Досить цікавим є факт знахідки у кургані неподалік Путивля золотих і срібних речей у 1626 р. Предмети були переплавлені, а золото і срібло використані на «церковное строение». Можна припускати, що археологічна знахідка трапилась селітроварам. Не виключено, що у процесі картографування майданів можна буде з’ясувати, який із них найбільше підходить для ототожнення із знахідкою, про яку йде мова. Знахідка у складі Великобудківського скарбу срібного кінського налобника доби раннього залізного віку, який використовувався як ювелірна сировина у VІІ ст., дозволяє припускати датування відкритого селітроварами комплексу скіфським часом, а не І тис. н.е., як припускав О.О.Формозов [49].

Вивчаючи документи XV – XVIІ ст. щодо торгівлі в українських землях, М.С.Грушевський підкреслював роль Путивля як важливого центру, через який здійснювались зв’язки Криму і українських центрів із Москвою. Так, наводячи дані про розміри мита від торгівлі, М.С.Грушевський перелічує переважно центри повітів – Берестя, Городен, Луцьк, а також воєводський центр – Київ. У 1486 р. розміри путивльського мита становили 360 коп., брянського – 120 коп., київського – 950 коп. У 1499 р. путивльське мито становило 377 коп., а київське – 758 коп. (а до цього останнє дорівнювало 500 копам). Найближче до Путивля знаходиться Берестя (із Дорогичином) – 400 коп. [50]. Слід мати на увазі, що центри західної торгівлі литовської держави знаходилися у набагато виграшнішому стані, адже їм безпосередньо не загрожували татарські напади, такі активні у зазначений період.

Інформативною у даному плані є легенда “Про пустельника”, записана Петром Могилою і датована 1620 р. У ній розповідається про чотирьох севрюків, які заблукали в Орільській пущі. У цій же легенді їх названо також козаками. Вони натрапили на хатину колишнього ченця Межигірського монастиря Григорія, який їх і вивів із пущі [51].

Деякі деталі дозволяють припускати, що йдеться про станичників із Путивля. Оскільки князь М.І.Воротинський усунув “за неусторожливость” севрюків від такої служби, мова повинна йти про початок 70-х рр. XVI ст. Відсутність харчів у севрюків у тих краях, які притягували здалеку для полювання та інших промислів сотні уходників, виглядає досить дивною. Відсутність коней також наводить на думку, що у такій ситуації севрюки виявились внаслідок якоїсь надзвичайної події, можливо, втечі від татар, коли коні могли бути загнаними. Не виключено, що така ситуація могла скластися і внаслідок зіткнень 80 – початку 90-х років ХVI ст. між «литовськими людьми» і севрюками, про які йдеться у писемних джерелах цього часу, зокрема, виписах статейного списку посольства Афанасія Рєзанова 1592 р. Д.І. Багалій зазначав, що путивльська варта сягала рік Самари, Тора та Міуса, тобто південніше Орелі [52]. Приуроченість легенди до 1620 р. співпадає у часі із датою відновлення єрусалимським патріархом Феофаном і гетьманом П.Сагайдачним православної ієрархії в Україні [53]. Чернець Григорій, згідно із легендою, перебував в орельській пущі 13 років, спокутуючи гріхи. У спілкуванні із севрюками чернець згадував про Києво-Печерський монастир, Єлисея Плетенецького (1550-1624 рр.) – архімандрита монастиря із 1599 р., а також Межигірський монастир. Петро Могила, очевидно від себе, подає ремарку, що на той час Єлисей був живий. Не виключено, що за змістом даної легенди стоїть інформація про належність принаймні частини уходів Орельської пущі одному із двох названих монастирів. На ймовірність такого припущення вказує, зокрема, належність гирла Самари Печерському монастирю у XVI ст. [54]. Це не єдине тогочасне володіння Києво-Печерського монастиря на території Лівобережжя, як свідчать дані про сіверські маєтності монастиря [55].

Таким чином, у другій половині ХVI – на початку ХVIІ ст. продовжувала існувати історико-географічна ситуація, яка склалася значною мірою у давньоруський період. Територіальні зміни золотоординського часу (1239 – 1362 рр.) і литовської доби, очевидно, стосувалися окремих волостей, тоді як територіальне ядро Путивльського повіту і Путивльського уділу Новгород-Сіверського князівства співпадали. Прихід українців на територію Путивльського повіту внаслідок бурхливих подій початку ХVIІ ст., які увінчались тимчасовим оволодінням Путивля козаками і Михайлом Вишневецьким та входженням, після Деулінського перемир’я 1618 р., до складу Речі Посполитої Чернігова, Новгорода-Сіверського, Трубчевська [56], істотно змінив не лише етнічний склад населення, але й адміністративно-територіальний устрій, мережу розселення, а також лінгвістичну ситуацію [57]. Після освоєння українцями Слобожанщини склалась етнографічна ситуація, яка залишалася незмінною принаймні до рубежу ХІХ – ХХ ст.

_______________

1. Приймак В.В. Літописне місто Вир. – Білопілля, 1997. – С. 3-10.

2. Толочко П.П. Історичні портрети. Із історії давньоруської і європейської політики Х – ХІІ ст. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 236.

3. Літопис Руський / Переклад із давньоруської Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С. 379.

4. Приймак В.В. Формування територіальної структури давньоруських пам’яток на північному сході Лівобережної України // Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі. Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 900-літтю з’їзду князів Київської Русі у Любечі. – Чернігів: Сіверянська думка, 1997. – С. 109-114; Приймак В.В., Поряднева В.О. Населені пункти на шляху з Чернігова до Білої Вежі й Тмутаракані // Археологія. – 2002. - № 3. – С. 108-114.

5. Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине ХІІІ-XVI в. (По материалам археологических исследований). – К.: Наукова думка, 1982 – С. 31.

6. Зайцев А.К. Где находились владения князя липовичского, упоминаемого в летописях под 1283-1284 гг. // Липецк: начало истории. – Липецк: ИРИ РАН, 1996. – С. 48.

7. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 83; Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ – середини XVI ст. (історико-топографічні нариси). – К.: ІА НАНУ, 1996. – С. 72.

8. Тихомиров М.Н. Русское летописание. – М.: Наука, 1979. – С. 101-107.

9. Акты, относящиеся къ истории Западной России, собранные и изданные

Археографическою комиссиею. Томъ второй. 1506-1544. – Санкт-Петербургъ: Въ типографии ІІ отделения собственной Е.И.В. Канцелярии, 1848. – С. 4-5; Грушевський М. Історія України-Руси. Том ІV. XIV – XVI віки – відносини політичні. - К.: Наукова думка, 1993. – С. 85-87, 457-462.

10. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою//Україна крізь віки. Т. 6. – К.: Альтернативи, 1998. – С. 30-33.

11. Грушевський М. Історія України-Руси. Том V. Суспільно-політичний і державний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV – XVIІ віків. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 293-295; Селянський рух на Україні 1569 – 1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 364, 460, 470, 504.

12. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. Т. 6. – К.: Альтернативи, 1998. – С. 30-33.

13. Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. – М.: Наука, 1982. – С. 173.

14. Копанев А.И., Маньков А.Г., Носов Н.Е. Очерки истории СССР. Конец XV – начало XVІI вв. – Л.: ЛО Учпедгиза, 1957. – С. 83.

15. Грушевський М. Історія України-Руси. Том ІV. XІV – XVІ віки – відносини політичні. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 279-280.

16. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. Козацькі часи – до року 1625. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 279-280.

17. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. – С.117; Анпилогов Г.Н. Новые документы о России конца ХVІ – начала ХVІІ в. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – С. 19.

18. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVІІ – XVІІІ вв. – Харьков: Харьковское книжное издательство, 1964. – С. 29-31; Харламов В.О. Невідомі сторінки виникнення українських міст у XVІІ ст. // Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К.: ІА НАНУ, 1998. – С. 305.

19. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа // ИЗ. – 1947. – Т. 23. – С. 293-295.

20. Енуков В.В. Славяне до Рюриковичей. – Курск: Учитель, 2005. – С. 18-23.

21. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа // ИЗ. – 1947. – Т. 23. – С. 292-294; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанцины XVІІ – XVІІІ вв. — С. 30-32.

22. Сербина К.Н. Введение // Книга Большому Чертежу. - М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – С. 4-5.

23. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – С. 130-132.

24. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. Козацькі часи – до року 1625. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 117.

25. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том І. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 388-389.

26. Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. – М.: Наука, 1987. – С. 323.

27. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том ІІ. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 78-79; Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Довіра, 1992. – С. 58.

28. Приймак В.В., Юдін М.М. Археологічні пам’ятки та музейні колекції доби українського козацтва Сумської області (до проблеми вивчення та використання) // АЛЛУ. – 1999. – № 2. – С.67-68.

29. Шаповалов Г.І. Човен-довбанка з р. Ворскли // Пам’ятки археології Полтавщини. – Полтава: ПКМ, 1991. – С. 104-106.

30. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – С. 132-133; Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. – С. 121-124.

31. Харламов В.О. Невідомі сторінки виникнення українських міст. – С. 306.

32. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанцины. — С. 81.

33. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины. – С. 92-94.

34. Хроленко В.Г. Вир – Крига – Білопілля. Історико-краєзнавчий нарис. – Суми: Козацький вал, 1997. – С. 29, 30.

35. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. Том ІV. Р – V. - М.: ТИИИНС, 1956. – С. 129 Гетманец М.Ф. Тайна реки Каялы (“Слово о полку Игореве”). – Харьков: Вища школа, 1982. – С. 11.

36. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа // ИЗ... – С. 290-292.

37. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа... – С. 292.

38. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа... – С. 300.

39. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа... – С. 306-307.

40. Сербина К.Н. Источники Книги Більшого Чертежа... – С. 307.

41. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа... – С. 309-310.

42. Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа... – С. 321, 323.

43. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том І. – – С. 66.

44. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІ. Житє економічне, культурне, національне XIV – XVII віків. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 9-11.

Приймак В.В. Слов’яно-руська археологія Середнього Посейм’я та ареалогія // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини. Матеріали четвертої науково-практичної конференції (21-22 квітня 2005 р.). – Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. – С. 45-46.

45. Рыбаков Б.А. Поляне и северяне // СЭ. – 1947. – Т. VI-VII. – С. 87; Сербина К.Н. Источники Книги Большого Чертежа // ИЗ. – 1947. – № 23. – С. 310, 319.

46. Анпилогов Г.Н. Новые документы о России конца ХVІ – начала ХVІІ в. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – С. 138.

47. Харламов В.О. Невідомі сторінки виникнення українських міст. – С. 307.

48. Формозов А.А. Страницы истории русской археологии. – М.:Наука, 1986. – С.16; Горюнова В.М. Новый клад антского времени из Среднего Поднепровья//Археологические вести. – 1992. - № 1. – С. 140, рис. 3.

49. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІ. – С. 219.

50. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІ. – С. 11-13.

51. Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 426-429.

52. Анпилогов Г.Н. Новые документы о России конца ХVІ – начала ХVІІ в. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – С. 19, 80-85; Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993. – С. 20-21.

53. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. – С. 432-437.

54. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. – С. 54.

55. Русіна О.В. До питання про земельні володіння Києво-Печерського монастиря на Лівобережжі (за актами XVI – XVII ст.) // Український археографічний щорічник. Вип 1. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 300-306.

56. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VІІ. – С. 337, 376-377.

57. Приймак В.В. Слов’яно-руська археологія Середнього Посейм’я. – С.44-51.

Список скорочень:

ИЗ – Исторические записки

КБЧ – Книга Большому Чертежу

ПКМ – Полтавський краєзнавчий музей

РВВ ГДПУ – редакційно-видавничий відділ Глухівського державного

педагогічного університету

СЭ – Советская этнография.

Мирослав Жуковський (Нікополь)

Про місце вручення гетьманських клейнодів

Б. Хмельницькому 19 квітня 1648 р.

Загальновідомо, що у старій частині міста Нікополь Дніпропетровської області знаходиться пам’ятник видатному державному і військовому діячу України Б. Хмельницькому. Тут також розташований пілон з меморіальною дошкою про те, що у цій місцевості знаходилася Запорозька (Микитинська) Січ, де у 1648 р. запорозькі козаки обрали Б. Хмельницького гетьманом України1.

Основними джерелами і підставою встановлення у середині 50-х років XX ст. вищезгаданих пам’ятників є козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка тощо. Єдине джерело, яке детально описує церемонію вручення козацькою радою гетьманських клейнодів Богдану Хмельницькому 19 квітня 1648 р. за старим ст. (29 квітня за новим ст.), є літопис С. Величка2.

В останні роки на основі виявлених нових документів, у т.ч. картографічних та результатів археологічних досліджень, у м. Нікополі автором створена наукова концепція про хронологічну та територіальну локалізацію Микитинської Запорозької Січі. Її висновки полягають у тому, що це козацьке місто-фортеця, засноване Військом Запорозьким реєстровим у 1639 р., було розташоване не в плавневій долині р.Дніпра, а на високому плато його правого берега, і місце його залишків знаходиться у центральній частині м. Нікополя. У 2002 р. вони були виявлені групою археологічної розвідки Нікопольського державного краєзнавчого музею і досліджувалися методом шурфовки в наступні роки3.

На підставі введених в науковий обіг матеріалів з’явилася можливість здійснити локалізацію ймовірного місця вручення гетьманських клейнодів Б. Хмельницькому 19 квітня 1648 р.

В першу чергу, необхідно послідовно проаналізувати дані літопису С. Величка про цю подію. Відзначимо, що поважний літописець не був свідком вищезазначеного урочистого акту на козацькій раді, а користувався діаріушем, складеним іншим літописцем, що був учасником цієї події, і виклав повідомлення останнього у скороченому вигляді.

Вихідною позицією в історичній реконструкції є той момент, коли Б. Хмельницький прибув до Запорозької Січі 18 квітня 1648 р. (за старим ст.) із Кримського Ханства шляхом Бахчисарай - Кизи-Кермен - р. Базавлук - Січ. Кошовий отаман згідно домовленості з ним стягнув на цей час до Січі піше і кінне військо кількістю до 30 тисяч чоловік. При цьому було зазначено, що піхота була у Січі, а кіннота — у полі та лугах поблизу неї4.

Наступний факт, який привертає увагу, засвідчив, що коли усе Військо Запорозьке зібралося за сигналами на раду, “то побачили, що для такої сили війська січовий майдан затісний. Отож, зважаючи на це, кошовий отаман з Хмельницьким мусили вийти з січової фортеці на просторіший майдан.

Тут було оголошено всьому війську й виразно сказано, що за збитки та гніт, які терплять козаки й уся Мала Росія, проти поляків починається війна”5.

С. Величко підкреслив у літописі наступне: “Почувши це, все Запорозьке військо одностайно й одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом і 19 квітня постановило і обіцялося стояти за нього у війні з поляками”6.

Літописець вказує, що після прийняття козацькою радою рішення про обрання Б. Хмельницького гетьманом “від кошового до військової скарбниці вислано січового писаря з кількома курінними отаманами та іншим значним товариством, щоб вони взяли там і принесли на раду військові Клейноди. Посланці все те виконали, вказані клейноди принесли на раду й вручили їх зараз же Хмельницькому. А ті клейноди були такі: дуже гарна королівська золотописна корогва, дуже модний бунчук з позолоченою галкою й деревцем, дуже майстерно зроблена й оздоблена коштовним камінням срібна позолочена булава, срібні військові печатки та нові мідяні великі котли з довбишем. До того всього приставлено було три легкі польові гармати з додачею до них пороху й куль, з амуніцією і пушкарями”7.

Як було занотовано у літописі, після закінчення ради “частина війська розійшлася по куреням, а друга частина з Хмельницьким та кошовим пішла в церкву на божу службу, до якої задзвонили… Вислухавши Святу літургію і подячного молебна з наказу кошового отамана вдарили у котли, відаючи хвалу богові, доброму зиждителю. Після того гучно випалили з усіх гармат, а було їх біля п’ятдесяти. Затим гримнули зі своїх мушкетів всі піші, що стояли в лаштунках посеред січового майдану й за Січчю, - налічувалося їх більше десяти тисяч. Так палили з гармат і мушкетів тричі, а тоді розійшлися на свої обіди по куренях. Хмельницького ж із курінним отаманом запросив на обід кошовий”8.

Виокремивши вищезазначені фрагменти літопису С. Величка, що був перекладений та прокоментований В. Шевчуком, можна констатувати:

1. По-перше: кількість Запорозького Війська в 30000 чол., що зібралося на раду, вважається вищезгаданим упорядником перебільшеною. Проте, як показують дослідження В.О. Щербака, напередодні Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. загальна кількість козаків складала близько 60 тис. чоловік, з них лише 6000 чол. були на державній службі у польського короля, перебуваючи у складі реєстрового козацького війська. Разом з членами сімей козацтво нараховувало не менш 270 тис. чол., що складало 25 % всього населення Київщини, Брацлавщини, Східного Поділля9. Нереєстрові козаки, в першу чергу, потерпали від свавілля польської шляхти і саме вони склали на початку Визвольної війни основу повстанського війська Б.Хмельницького.

Сучасні історики визнали за достовірні дані, яких дотримується і автор, про те, що Б. Хмельницький у березні 1648 р. мав під своїм командуванням від 3000 до 5000 козаків, а в квітні 1648 р. – не менше 8000 козаків, організованих у військо, а також численний резерв невстановленої кількості, що залишався у Січі. Ймовірно, він складав 2000 чол.10.

Таким чином, створене Б. Хмельницьким та його прихильниками військо у 8-10 тис. козаків, що було розташоване в Микитинській Запорозькій Січі і поблизу неї напередодні ради 19 квітня 1648 р., значно перевищувало не менш ніж в 4-5 разів кількість козацького війська, дислокованого у ній до січневого повстання 1648 р. Адже згідно Ординації Сейму Речі Посполитої 1638 р. тут повинні бути постійно два реєстрових козацьких полки з шести, які складали на цей час Військо Запорозьке реєстрове. Кожний з них нараховував по 1000 чол. Після сторожової служби двох полків на Січі, що була терміном три місяці, їх місце заступали наступні два полки. Таким чином, всі полки Війська Запорозького реєстрового по черзі протягом півроку перебували на Запорожжі, маючи за центральну фортецю Микитинську Січ.

2. По-друге: із літописного опису Січі можна зробити висновок, що січова фортеця повинна мати характерні на той час укріплення – як мінімум, земляний вал і рів, під захистом яких були розташовані на її території згадані складові Коша – січовий майдан, що повинен бути достатнім для збору на раду або лаштунок не менше 1000-2000 козаків, будівлі – церква, курені з їх дворищами, будинки скарбниці і кошового отамана, канцелярія січового писаря, пушкарня тощо. Перелік цих будівель є характерним для описів наступних Запорозьких Січей, зокрема Чортомлицької (1652-1709 рр.) та Нової (1734-1775 рр.) і тому не викликає сумнівів.

Якщо враховувати площу, яку займали будівлі куреня – власне курінь, скарбова та складська комори на прилеглому дворищі, де були розташовані вози та їх тяглова сила тощо, то територія Січі була зайнята не менш ніж кількома десятками житлових та складських будівель для забезпечення життєдіяльності 1000-2000 чол. Їх розташування не могло не бути планомірним і не впливати на розміри Січового майдану11.

Отже, треба визнати реальними ті обставини, за якими Хмельницький та кошовий отаман Січі не могли проводити козацьку раду в Січі, а змушені вийти за її межі – “ на просторіший майдан”.

Логічно виникає питання – де ж саме це могло відбутися?

На думку автора, Микитинська Запорозька Січ мала складну систему:

1. Цитадель у формі правильного кола, розмірами 1,5 х 1 км, де був розташований Кіш. Вона знаходилась на стратегічному місці – найвищому, висотою 75-76 м від рівня моря, плато корінного правого берега Дніпра, що звужувалось і знижувалось у напрямі на південний схід до річкового мису. До цитаделі підходили з півночі Микитинський шлях, з заходу – шлях від переправи через р. Базавлук. Ці шляхи на південний схід від неї сходились до вищезгаданого мису – Микитиного Рогу. Між ним і лівобережним Камінним Затоном у цей час була постійна татарська переправа. Саме для того, щоб припинити перехід татар через Дніпро, у цьому місці і змушені були козаки Війська Запорозького реєстрового збудувати тут Січ згідно Ординації Речі Посполитої 1638 р.

2. Берегове укріплення розмірами 500 х 450 м понад притокою Дніпра р. Підпільною на відстані 600-700 м. на південь від цитаделі – Коша. Це укріплення було у формі літери "П", що спиралось основою на берег. Воно знаходилось на його схилі, що мало перепад висоти від 52 м до 28 м від рівня моря. Призначення цього укріплення полягало у тому, щоб прикривати цитадель з півдня і розташовані при березі р.Підпільної козацькі човни, на яких реєстрові козаки Микитинської Запорозької Січі повинні були контролювати острови Великого Лугу, щоб на них не збиралися нереєстрові козаки для походу на Крим або Туреччину.

3. Цитадель або Кіш була розташована на плато, де знаходилась східна група Нікопольського курганного поля, що тягнулось на захід до р. Чортомлик. Східна група курганів мала компактний характер розміщення, нараховувала не менш 25-30 насипів висотою від 0,5 м до 2 м. Але серед них був один курган висотою до 7 м і діаметром 50-60 м, що мав назву Висока Могила. Безперечно, він був місцем розташування сторожового посту козаків, оскільки з його вершини була можливість спостерігати за місцевістю як по правому, так і по лівому берегах Дніпра на відстані 10-12 км.

У вересні 1964 р. курган Висока Могила за рішенням Нікопольської міської ради почали руйнувати, щоб збудувати стадіон. Науковці Інституту археології АН УРСР встигли дослідити його залишки, визначивши, що він відноситься до часів доби міді-бронзи (ІІІ – ІІ тис. до н.е.). На його місці знаходиться зараз центральна трибуна стадіону ВАТ НЗФ “Електрометалург”. Від місця у північно-західному секторі парку Перемоги, де був виявлений у 2002 р. фрагмент залишку рову цитаделі Микитинської Запорозької Січі, до вищезгаданої трибуни приблизно 500 м на схід12.

Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що ймовірним місцем проведення багатотисячної козацької ради був “просторіший майдан” біля Високої Могили (Див.фото).

І саме з неї (або її схилу) як своєрідного помосту чи трибуни Б. Хмельницьким і кошовим отаманом Січі було оголошено про те, що починається війна з поляками. Тільки таким чином могло почути від них все Запорозьке військо і у відповідь виразно висловити їм підтримку. Саме сюди з військової скарбниці із Січі на раду принесли гетьманські клейноди, які вручили Б. Хмельницькому. І таким чином, це місце набуває сакрального значення.

Отже, запропонована на розгляд несуперечлива версія про місце вручення інсигнії козацької влади Б.Хмельницькому є продовженням досліджень Микитинської Запорозької Січі, що ведуться автором понад п’ятнадцять років. Пропонується розглядати її як перший крок до відзначення у січні 2008 р. 360-річчя початку Визвольної війни українського народу середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.

___________________________

1 Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 119.

2 Величко С.В. Літопис. — К.: Дніпро, 1991. — Т.1. — С. 58-60.

3 Жуковський М.П. Хронологічна та територіальна локалізація Микитинської Запорозької Січі / Зб.наук.ст. Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: 2003. — Вип. 12. – С. 137-144.

4 Величко С.В. Літопис. — К.: Дніпро, 1991. — Т.1— С. 58.

5 Там само. — С. 59.

6 Там само. — С. 59.

7 Там само. — С. 59..

8 Там само. — С. 59.

9 Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV- середина XVII ст. — Ê.: Âèä-âî “Ê.-Ì. academia”, 2000. – С. 124-125.

10 Стороженко І.С.Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середина XVII ст. — Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997. — Кн.1. — С. 31.

11 Там само. — С. 53.

12 Жуковський М.П. Хронологічна та територіальна локалізація Микитинської Запорозької Січі / Зб. наук.ст. Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: 2003. — Вип. 12. — С. 192-194.

Ірма Тоцька (Київ)

Про підземні ходи на подвір’ї Софії Київської

Протягом 70-80-х років ХХ ст.. нами проводились дослідження підземних ходів на подвір’ї Софії Київської. Це була складна, трудоміська, довготривала робота, яка вимагала розробки спеціальної методики досліджень, також залучення фахівців-геологів і ланки прохідників СУППРу.

Досі всі, хто писав про підземелля Софійського подвір’я, брали за основу публікацію А.Д.Ертеля, який 1916 р. обстежив ділянку підземного ходу в північній частині території, між Софійським собором і Бурсою [1]. В цьому місці трапився провал ґрунту на поверхні. А.Д.Ертелем були досліджені два суміжні відрізки галереї, які знаходились майже під прямим кутом один до одного.. Під продухом у східній частині галереї було знайдено шматок березової кори з написом кінця ХУІІ – початку ХУІІІ ст.: “Аще хто найде сей ход, той найде велий клад Ярослава.” Безумовно, це була чиясь містифікація, проте на людей це справляло / а на деяких і досі справляє / певне враження, тим більше, що призначення приміщення остаточно з’ясовано не було.

1925 р. Д.Ляскоронським була обстежена ділянка підземного ходу теж в північній частині подвір’я, на місці провала ґрунту між собором і Братським корпусом. Це був невеликий відрізок галереї, обкладений цеглою.

1948 р. знов трапився провал ґрунту над галереєю, обстеженою А.Д Ертелем. Місце провала оглянула комісія Академії архітектури України, проте досліджень проведено не було.

Необхідно відмітити, що порівняно з початком ХХ ст. характер території на північ від Софійського собору суттєво змінився: в часи Ертеля тут був плац, проте в 30-ті роки ХХ ст. (за свідченням кол. директора заповідника Г.Говденка) на територію Софії висипали будівельне сміття від стовпа, який залишався від Ірининської церкви, отже, в стратиграфії майже скрізь простежується прошарок розчину і плінфового бою ХІ ст. На початку 50-х років тут посадили сад –фруктові дерева, для чого навезли потужний шар чорнозему. Все це сприяло потраплянню води вглиб і руйнуванню підземних ходів (Мал. 1.).

Наші дослідження проводились також в місцях провала ґрунту, до того ж – на ділянках робіт Ертеля і Ляскоронського.[2]. Перший провал стався у 1973 р. на відстані 15-16 м на південний схід від Братського корпусу. В процесі кількарічних робіт була досліджена підземна галерея, яка йшла в напрямку південний схід – північний захід до східного фасаду Братського корпусу (умовно ХІД-1). Галерея йшла під нахилом в бік Братського корпусу. Загальна її довжина – 27 м (внутрішній промір) і 20 м по поверхні ґрунту. На рівні відмостки корпусу глибина підошви галереї – 7 м від денної поверхні. Східний кінець галереї знаходиться на глибині 1 м від денної поверхні. Ширина галереї 1,35 – 1,45 м. (Фото 1-а).

Галерея ділиться на три ділянки. Східна (верхня) довжиною близько 4 м. обкладена жовтою та рожевою цеглою 29 х 15,5 х 5,5 см. Розчин вапняно-піщаний. Стіни потиньковані. Висота склепіння 2 –2,20 м. Підлога ґрунтова. Перед верхнім (східним) кінцем кладки була зроблена вертикальна шахта, обкладена деревом, від якого збереглася труха.

Мал. 1.

Нижче верхньої (східної) ділянки іде з пониженням на захід друга (середня) ділянка довжиною 6 м, теж обкладена цеглою червоного кольору розміром 30 х 15,5 х 5 см на вапняно-піщаному розчині.

Західна (нижня) частина галереї була вирізана в льосовому ґрунті. Згодом вона зазнала ремонту (укріплення), яке робилось методом зведення в бічних стінах на глибину близько 25 см окремих блоків шириною близько 70 см і висотою 90-100 см, які мали протистояти вивалу ґрунтових стін всередину галереї.

У верхньому «відділенні» галереї колись знаходились двері – по периметру галереї в кладці зберігся характерний паз від дверної коробки.

У бічних стінах галереї були зроблені склепінчасті ніші - всього досліджено 11 ніш. Вони починалися на висоті 30-40 см від підошви галереї, мали ширину 0,9 – 1,10 м, висоту 1,20 – 1,30 м, глибину 1,10 – 1,75 м. На тих ділянках, де галерея була обкладена цеглою (середня ділянка), ніши також обкладені цеглою на всю глибину, проте торці залишались ґрунтовими. Ніші в ґрунтовій частині галереї обкладені цеглою не на всю глибину, лише по вічку. В середній ділянці у верхній частині північної стіни галереї зроблено отвір площею біля 30 х 30 см, який, безумовно, був продухом. В деяких нішах видно пази поблизу вічка, куди, очевидно, вставлялась перегородка, щоб не висипалося те, що зберігалося в ніші (овочі?), в одній з ніш збереглися сліди розташування полиці.

Фото 1. а) Хід. 1. Вид на захід. б) Вивал блоків кріплення бічних стін

В результаті досліджень ми переконалися, що перед нами – давні господарські льохи. Вони спочатку були чисто земляними, потім ремонтувалися цеглою. Якщо ґрунтові погреби робилися закритим способом, то цегляні – відкритим, поверх кладки склепіння робилася міцна глиняна стяжка, яка зверху засипалась ґрунтом (Фото 1-б).

До наших днів ці ходи-погреби збереглися дуже погано. В кращому вигляді – ділянки, обкладені повністю цеглою. Тут хід заповнився ґрунтом з поверхні, або через окремі місця руйнації кладки склепіння, або через зруйнований верхній вхід. Жодного випадку спеціальної засипки ходів ми не виявили. Що стосується ґрунтових частин ходів – тут картина дуже складна. Стінки ходів руйнуються через випучування бічних стін всередину. Отже, перед нами була суцільна стіна ґрунту (часто – чистого лесу), простежити продовження галереї вглиб можна було лише по нижній частині стін (висотою 30 см, бо саме з цієї відмітки починалось випучування стін), а також по ґрунтовій «підлозі» ходу, рівень якої дуже складно визначити. Таким чином, в місцях ґрунтової галереї ми фактично робили новий хід, орієнтуючись по висоті на цегляні склепіння. І тут же робочі встановлювали дерев’яні колоди – кріплення, які спотворювали первісний вигляд галереї і значно ускладнювали подальші досліди. На дно галереї клали дошки, по яких їздила тачка з баком землі, який потім через шурф піднімали на поверхню.. Отже, роботи були дуже трудоміськими і тривалими.

ХІД-2 знайдено також на місці провала ґрунту на відстані біля 25 м на схід від східного кінця ХОДУ-1, поблизу провала Ертеля. В шурфі, який ми заклали на місці провала, на глибині 0,25-30 см - 1,70 м йшов чорнозем з перегноєм (тобто поступова підсипка в місці просадки ґрунту садовим сміттям), а також прошарки будівельного сміття з темним ґрунтом, і господарське сміття від жильців Братського корпусу. На глибині 1,70 м лежав стабільний шар цем’янкової крошки завтовшки до 10 см (будівельне сміття від Ірининської церкви). Під ним – жовтий передматериковий ґрунт.

На глибині 1,55 м відкрився край слепінчастої кладки люка. Перед люком лежали величезні валуни і стирчали залишки трухлявого дерев’яного кола, яким ще Ертель позначив на поверхні місце лазу, який він не розчищав.

Розчистку ходу-2 ми розпочали через лаз. Лаз прямокутний з склепінчастим верхом, проліт – 0,77 х 0,66 м. Його стовбур йде вниз під кутом 60°, довжина лазу – біля 1,80 м.

Лаз веде до камери, що має форму неправильного прямокутника, довжина стін якого 1,20, 1,55, 1,20 і 1 м. Стіни цегляні, затерті вапняно-піщаним розчином. Підлога ґрунтова. В південній та західній стінах – невеличкі ніши, розташовані на висоті біля 0,70 м від підлоги.

Від «камери з лазом» галерея продовжувалась на північ з підвищенням під кутом 18° (Фото 2-а). Її стіни і склепіння були обкладені цеглою ХУІІ ст., кладка мала значні вивали і пошкодження. В бічних стінах знаходились ніши, які мали як склепінчасте, так і двосхиле перекриття (для останнього була використана велика давньоруська плінфа). В окремих місцях кладка була зроблена не на вапняно-піщаному розчині, а на глині.

На відстані близько 8 м від «камери з лазом» поперек північної гілки галереї зведена цегляна стіна завтовшки 0,50 м. Вона збереглася на висоту 1,5 м, верхня частина на висоту близько 1 м зруйнована. До стіни прибудований контрфорс висотою до 1 м, шириною 0,40 м, глибиною 0,35 м. (Фото 2-б). Поперечну стіну і контрфорс зведено з цегли на вапняно-піщаному розчині і заведено за бічні стіни галереї. Безумовно, стіна мала зберегти галерею від завалу з північного боку. Зазначимо, що Ертель не показав цю поперечну стіну: провал стався саме за стіною, очевидно, тоді і верхня її частина опинилась в середині галереї. Ертель потрапив в галерею через цей провал над завалом, який закрив собою поперечну стіну. На наш час засипка галереї підходила під саме склепіння. Засипка внизу, на висоту поперечної стіни мала характер поступового замиву, вище йшов суцільний шар будівельного і господарського сміття новітнього походження.

За поперечною стіною нами було розчищено повністю завалене продовження галереї. Тут ми простежили на протязі 2 метрів п’ять сходинок висотою від 5 до 20 см, вирізаних в ґрунті і зверху вкритих дошками, що перетворились в суцільну труху. Тут галерея не мала регулярної обкладки цеглою, проте стіни її були затерті вапняно-піщаним розчином з великою кількістю щебеню. Піднявшись на висоту близько 1 м від поперечної стінки, галерея виходила в підвалини якогось наземного приміщення.

У східній стіні «камери з лазом» арковий проріз веде у східну частину галереї, яку зафіксував Ертель. В цілому це була ґрунтова галерея довжиною близько 12 м, частково обкладена цеглою. Закінчувалась галерея трьома ґрунтовими нішами. Стан галереї набагато погіршився порівняно з часами Ертеля, в галерею потрапляла вода від аварії комунікацій початку 70-х років, почалася деформація ґрунтових стін, вивали кладки и обсипання склепіння. При розчистці завали були зовсім мокрими.

Фото 2. Хід 2. Північна гілка. б) Поперечна стінка з контрфорсом

а) Стратиграфія замиву

Подальші дослідження показали, що на південь від «камери з лазом» також знаходилась галерея – ґрунтова, частково обкладена цеглою (Фото 3). Південна частина цієї галереї була в давні часи відділена дерев»ними дверима (збереглися залишки дерев’яної трухи і повністю з’їдені іржавою залишки металевих скоб і замка). В окремих місцях збереглися залишки трухи, які свідчать, що в певний час і ніши укріплювались деревом. У східному торці південної галереї поперек лежали дві дошки – можливо, підставка під якийсь сундук або шафу (?). Довжина південної галереї близько 16 м.

Отже, дослідження переконали в тому, що описані підземні ходи на подвір’ї Софійського собору є великими погребами, які в цілому мали характерну структуру: це були довгі галереї (більше 20 м) шириною до 1,5 м з господарськими нішами в бічних стінах. Галереї від поверхні йшли вниз з значним поглибленням, що характерно для погребів. Первісні галереї були викопані закритим способом. Згодом льохи потребували укріплення, ремонту. На певному етапі ґрунтові стіни укріплювались врізанням цегляної кладки в окремі порушені місця. Склепіння часто підрізали до міцного ґрунту, а зрізаний ґрунт притоптувався на підлозі. В таких випадках хід трохи «піднімався» (із збереженням первісної висоти). Пізніше (очевидно, після закриття монастиря) великі підвали стали непотрібні, і на їх місці відкритим способом робилися порівняно невеликі, обкладені цеглою льохи, які виводились на нову денну поверхню. Від зруйнованих частин ходу нові льохи відділяли поперечними стінами.

При розчистці підземних ходів ми мали справу з культурним шаром, який провалився в хід, отже, тут зустрічалися перемішані різночасові матеріали. Серед них найбільш цінними виявились фрагменти смальтових коржів – заготовок для софійських мозаїк і висла свинцева печатка київського митрополита Георгія ХІ ст.

Фото 3. Зруйнована галерея з південною стіною “камери з лазом”.

Вид на торцевий бік стіни камери.

Цікавим виявилося дослідження провалу всередині Братського корпусу, під східною стіною. Виявилося, що коли зводили фундаменти Братського корпусу, будівничі потрапили на торець або, скоріш за все, на одну з ніш ходу, яка сягла 6,5 м глибини від обрізу фундаменту. На ширину фундаменту до його підошви вони зробили дерев’яну опалубку і кладку «під залив», далі вивели регулярну цегляну кладку фундаменту. Яму, що залишилася всередині корпусу під стіною (площею біля 1 кв. м і глибиною 6,5 м), вони заповнили сміттям. Отже, при розчистці ми відібрали більше 2 тисяч фрагментів керамічного і скляного посуду, з яких поклеїли біля 130 зразків посуду ХУІІ – поч.ХУШ ст. Серед них – керамічні глечики, покришки, полив’яні миски і макітри, керамічна сковорідка, полив’яна з середини, полив’яні тарілки, прикрашені штампованим орнаментом, скляні графіни, кружки, рюмки, аптечні флакони, ін.

Крім погребів в північній частині Софійського подвір’я знайдені були і в інших місцях території. Нами був відкритий погреб за корпусом N 3, який позначений на плані А.Меленського. За свідченнями арх. Іконнікова, під час перебудов Трапезної з її північного боку трапився провал ґрунту над підземною галереєю – можливо, ми тут маємо також підземну галерею-погреб, який був пов’язаний з будівлею, що передувала Трапезній.

Підвали в північній частині подвір’я, про дослідження яких йшлося вище, на наше переконання, були пов’язані з будівлями дерев’яного Софійського монастиря, позначеними на відомому плані І.Ушакова кінця ХУІІ ст.[3].

Залишки погребів було видно на подвір’ї Софії ще у першій половині ХІХ ст., про що згадував Є.Болховітінов [4].

На жаль, дехто досі вважає, що в підземних ходах на території Софійського собору може бути знайдена бібліотека Ярослава Мудрого. Проте знайомство з ходами в натурі не допускає навіть думки про це [5].

________________________

1. Эртель А.Д.. Отчет о разведке подземного хода в усадьбе Киево-Софийского собора // Известия археологической комиссии, выпуск 64. Петроград, 1917. — С. 109-119.

2. Тоцкая И.Ф.. Отчеты об археологических исследованиях на территории Софийского заповедника в Киеве за 1973, 1976, 1977-1978 гг.

3. Ірма Тоцька. Забудова Софійського монастиря у ХУП ст.// Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2004. — С. 196-197.

4. Болховитинов Е.. Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии // Євгеній Болховітінов. Вибрані праці з історії Києва. — К., 1955. — С.62.

5. Толочко П.П.. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К., 1996. — С. 190-191.

Ірина Голубєва (Харків)

Відновлення досліджень Валківської фортеці

Залишки першої Валківської фортеці знаходяться біля с. Старі Валки Гонтово-Ярської сільської ради Валківського району Харківської області. Вважаємо за доцільне називати фортецю першою, оскільки після нетривалого часу існування її перенесли на інше місце (злиття рік Мжи і Турушки – місце розташування сучасних Валок). Перші Валки також називали „Можеським острогом”, „Можеським городом” або „Можеським городом на Валках”. Виходячи з даних архівних джерел, не зовсім зрозумілою є дата початку функціонування фортеці. Приблизна дата появи в Валках перших поселенців є 1641/1642 рр. Ще в 1636 р. бєлгородський воєвода Тургенєв доносив царю, що за даними роз’їзних сторож на Муравському шляху є татарський „перелаз” в урочищі Валки. Тому, якщо там збудувати фортецю, татарські загони не зможуть підійти до руських земель непомітно [1, с. 17]. „Можеський острог”, „Можеський город”, „Можеський город на Валках” або просто „Валки” вже згадуються в різних актах 1645 р. [2, с. 342 – 344].

Рублену з дерева фортецю в Валках збудували в травні 1646 р. Сюди прибув загін бєлгородських стрільців на чолі з воєводою князем Хілковим. Дерев’яний острог являв собою чотирьохкутник (довжина стін близько 40 м). З внутрішнього боку стіни мали підмостки („кроваті”), на які ставали захисники фортеці у разі нападу. По кутах розміщувались башти. Острог також був захищений ровом з зовнішнього боку [1, с. 23]. Під час побудови фортеці до неї приїхав новий воєвода – Ляпунов. Він вирішив добудувати „рублений город” до вже існуючого. Також було вирито тайний хід до води. З зовнішнього боку рова розмістили „частик” – вриті в шахматному порядку загострені кілки [1, с. 32]. Побудовану руськими служилими людьми фортецю поступово заселили українці – вихідці з Правобережжя.

Залишається поки дискусійним питання про дату кінця існування першої Валківської фортеці і перенесення її на інше місце. В письмових джерелах знаходимо різні цифри: 1665 р. [1, с. 47], 1667 р. [3, с. 232], 1673 р. [4, № 117, л. 619, 630 об.].

Таким чином, можна приблизно назвати період функціонування першої Валківської фортеці – це 40-і – кінець 60-х років ХVII ст., тобто близько двадцяти років. За цей нетривалий час населення Валок залишило помітний слід свого перебування у вигляді залишків укріплень, побутових комплексів (жител, господарських та цивільних споруд), а також різноманітного речового матеріалу.

Фортеця досліджувалась експедицією Харківського державного університету під керівництвом С.І. Берестнєва у 1994 р. [5, с. 47]. Роботи носили обмежений характер і ставили перед собою окремі завдання: уточнення місця розташування Валківського „острожка”, зйомка його інструментального плану і проведення розкопок на придатних для дослідження ділянках. В ході робіт зазначені завдання було виконано. На території фортеці закладено три розкопи (розкопи №№ 1, 2, 3), якими розкриті ділянки в рові, підземному ході з фортеці до води, а також біля північного кута острога.

В 2005 р. автором відновлено дослідження Валківської фортеці. Метою робіт минулого року було вивчення сучасного стану пам’ятки, оцінка можливостей та перспектив подальшого вивчення, встановлення характеру та потужності культурного шару укріпленої частини перших Валок, а також вивчення особливостей будівництва фортеці.

В ході обстеження прилеглої території виявлено посад, що примикає безпосередньо до городища. Його більша частина щорічно активно розорюється. На вільній від дерну частині зібрано характерний речовий матеріал. Останній представлений дрібними уламками побутової кераміки, залізних виробів, вогнепальної зброї, скла тощо. Особливо слід відмітити знахідки монет Московської і західноєвропейських держав та достатньо велику кількість свинцевих куль та їх заготівок. На окремих ділянках посаду відмічено світлі плями з більшим відсотком підйомного матеріалу. Ми схильні пов’язувати їх із залишками жител та господарських споруд.

Територія „рубленого городка” знаходиться під лісом з давно нечищеним підліском. З трьох боків острог охоплює «підковою» ставок. Чітко зберігся рів, що оточував дерев’яну фортецю. На території фортеці залишились западини, що можна ототожнювати з будівлями згідно архівних даних [1].

Для встановлення потужності та характеру культурного шару на вільній від дерев та ознак археологічних комплексів ділянці острога було розміщено розкоп № 4 загальною площею 9 кв.м. (3х3 м). В його межах зафіксовано наступну стратиграфію: 0 – 0,05 м – дерен, 0,05 – 0,25 м – чорнозем з дрібними уламками побутової кераміки, кісток, 0,25 – 0,50 м – чорнозем, що повільно переходить в суглинок, нижче 0,50 м – материкова глина. Таким чином культурний шар острога не є потужним. Це можна пояснити нетривалим існуванням фортеці в цілому, а також тим, що переважна більшість населення скоріш за все оселилася на посаді. В той час як острог являв собою укріплений адміністративно-військовий і духовно-релігійний центр поселення. В розкопі знайдено розламаний литий мідний хрест (Рис. 1: 1).

Розкоп № 5 закладено в південному куті фортеці на місці невеликої западини двома траншеями в такий спосіб, щоб центральна брівка між останніми перерізала западину навпіл. Слід одразу зазначити, що залишення бровки саме з рівню сучасної поверхні дозволило простежити і чітко зафіксувати сліди більш пізнього перекопу, який датовано все ж таки давніми часами, оскільки над ним встиг сформуватись досить потужний ґрунтовий шар. В умовах проведення розкриття даного комплексу в лісі з давно нечищеним підліском фіксація особливостей об’єктів при горизонтальних зачистках ускладнена великою кількістю коріння, однак стратиграфічні спостереження достатньо виразні.

В розкопі № 5 було досліджено частину комплексу, що за конструктивними особливостями, характером заповнення та згідно співставлення з архівними джерелами можна атрибутувати як проїзну башту. В заповненні ями зафіксовано глиняну обмазку дерев’яних стін башти. Також зустрічаються окремі уламки керамічних виробів, предметів із заліза і кістки, монети, свинцеві кулі. Чітко фіксуються сліди пожежі у вигляді горілої деревини та перепеченого ґрунту. Ймовірно, завалення споруди викликане бойовими подіями. Стратиграфічно фіксується, що після того, як башта була зруйнована, місце завалу перекопали майже до материка. Перекоп має форму циліндричної ями в центрі комплексу. Ми схильні інтерпретувати появу „перекопу” як пошук окремих речей мешканцями фортеці. Предмети могли залишитись під завалом стін башти в умовах неочікуваного нападу. Можна висловити й інше припущення. В ході вивчення монографії Є. Альбовського не можна не помітити, що він робить дуже детальний опис фортеці. Схоже на те, що дослідник оглянув острог. Можливо, під час обстеження ним було здійснено спробу археологічно простежити проїзну башту.

Під час дослідження фортеці (острогу та посаду) в розкопах та при зборі підйомного матеріалу був отриманий характерний речовий матеріал. Побутова кераміка представлена переважно уламками гончарних горщиків з ангобовим (червона та біла розписка) та рельєфним (відтиски палички та/або коліщатка) орнаментом (Рис. 1: 10, 12). Більшість з найдених монет належить карбуванню Московської держави (50 екземплярів), найраніша серед них – дєньга Івана IV Грозного (Рис. 1:2). Частіше зустрічаються копійки Михайла Федоровича (Рис. 1: 3, 4) (11 екземплярів), а переважають копійки Олексія Михайловича (3 срібні та 33 мідних). Монети західноєвропейських країн презентують 2 соліди Густава Адольфа, 2 соліди Христини Августи, солід Карла Х Густава, півторак Сигізмунда ІІІ Вази та солід Яна Казимира. Серед виробів із заліза можна відмітити уламки ножів (Рис. 1: 6, 8), кресала (Рис. 1: 7), пряжки (Рис. 1: 9) та вогнепальної зброї. У великій кількості знайдено залізні ковані цвяхи різних форм та розмірів.

В поточному році планується закінчити дослідження проїзної башти, а також встановити потужність культурного шару посаду для планування подальших робіт по вивченню фортеці. На теперішній час більша частина фортець на території Слобідської України частково або повністю знаходиться під забудовою, внаслідок чого їх культурний шар зруйнований. Багато з них вже мало придатні для археологічного дослідження, а тим більше для реконструкції. Валківський острог є перспективним для створення музею-фортеці у її первинному вигляді. Це стане цілком можливим після дослідження всієї площі шляхом розкопок у зв’язку з тим, що територія острога та посаду і прилеглих ділянок вільна від забудови. Речовий матеріал, отриманий в ході розкопок, може бути також використаний для заповнення експозиції відбудованих при реконструкції споруд Валківської фортеці. Безпосередньо вздовж ставка, що «підковою» охоплює фортецю, проходить асфальтований автошлях. Отже, ситуаційне розміщення об’єкту є сприятливим для під’їзду екскурсійних груп.

_______________________

1. Альбовский Е. Валки, украинный городок Московского государства. Харьков, 1993.

2. Городские поселения в Российской империи. – Т.5. – Ч.1. – СПб., 1895.

3. История городов и сел Украинской ССР. Харьковская область. – К., 1976.

4. ЦГАДА, книги Белгородского стола.

5. Берестнев С.И. Исследования Валковской крепости в 1994 году. – Машинопись. – Харьков, 1995//Архив МАЕСУ. – 30 с.

Володимир Колода (Харків)

Господарчі будівлі Верхнього Салтова

(друга половина ХVII – початок ХVIII ст.)

Сучасне селище Верхній Салтів Вовчанського району на Харківщині вже понад століття привертає увагу дослідників: істориків, археологів і етнографів. Його археологічне вивчення пов’язане не тільки з ранньосередньовічними старожитностями славнозвісної салтово-маяцької культури (сер. VIII – сер. Х ст.), а й з рештками часів заселення Слобожанщини (починаючи з середини ХVII ст.), які перекривають культурні нашарування попередніх епох. Цей населений пункт, за даними Д.І. Багалія, був заснований в 1659 р. Практично відразу став осередком значної поселенської округи, відіграючи важливу роль у засвоєнні українцями території сучасної північно-східної України [1, 32].

Археологічні дослідження, які з невеликими перервами продовжуються тут з 1900 р., дали безліч цінної інформації, але лише останні 15 років житлово-господарчі та культурні комплекси і знахідки козацького часу починають привертати увагу археологів. Історія дослідження слобожанських старожитностей на Верхньому Салтові вже висвітлювалася в попередніх роботах [8, 51]. Тут хотілося б зазначити, що значна кількість інформації про заселення Слобожанщини, яка отримана під час розкопок даної пам’ятки, живить постійну зацікавленість у сучасних харківських дослідників [2, 54-59; 5, 40-43; 8, 51-54; 14, 37-40 та інші]. Значна суцільно досліджена площа поселення дала змогу виявити окремі садиби перших мешканців Верхнього Салтова, окреслити їх площу, з’ясувати склад житлових та господарчих приміщень окремої родини, а нумізматичний матеріал надав змогу для датувань окремих садиб. Тим самим є всі можливості розширити уяву про минуле нашого краю [8].

Вважаємо за необхідне наголосити, що одним із завдань археологів є не тільки виявлення та ретельна фіксація артефактів, а й стратиграфічні та планіграфічні спостереження, які вкупі з даними історії та етнографії дають змогу для графічної реконструкції різних об’єктів (житлових ремісничих та господарчих споруд). В цьому і повинна полягати кінцева мета археолога-польовика, який на відміну від історика чи етнографа може професійно оцінити і вірно інтерпретувати археологічні матеріли і вивести їх на рівень етнокультурного джерела (явища), уявно збагативши наші знання про минуле. Слід відзначити чи не перший досвід у цій справі щодо окресленого нами періоду – це робота, в якій пропонується реконструкція одного з ранніх жител нового часу на Верхньому Салтові [2].

Дана ж робота присвячена реконструкції господарчих приміщень, які рідко привертають увагу дослідників. Матеріали по них роками осідають в сховищах разом із звітами. Однак, на нашу думку, не тільки житло є свідченням часу чи основою етнічної або соціальної характеристики його власника, а й такі традиційні господарські приміщення, як погреби-льохи, хліви, стайні тощо. Джерелом наших реконструкцій будуть, насамперед, археологічні спостереження, до яких ми спробуємо залучити історичні та етнографічні відомості щодо загальноукраїнських [3; 4; 11; 13], а також слобожанських будівельних традицій [12]. Окрім того, вельми цікавим, на наш погляд, є залучення живопису реалістичного напрямку, який значною мірою вірно відтворював тогочасне життя. Загальний зовнішній вигляд та окремі деталі допомагають відновити малюнки І.Є Репіна [10], який багато працював саме на Слобожанщині, а побут, тим більше господарські приміщення селян ХІХ ст. мало чим відрізнялися від першопоселенців.

Будівельний матеріал для створення будь-яких, а тим більше господарчих будівель, був місцевий і базувався на використанні природного середовища та продукції традиційного сільського господарства. Найбільш бажаним матеріалом було дерево. Але якісного будівельного лісу не вистачало, і він був достатньо дорогим. Тому з колод створювали найчастіше лише основу (каркас) житла або невеликі господарські приміщення. Звичайно, що у заможних людей цей матеріал використовувався значно ширше, аніж у звичайних слобожан. Виходячи з цього, а також з даних етнографії та живопису (тільки подивиться на картини українських художників ХVIII – ХIХ ст.), можна зробити висновок, що в будуванні застосовувалися переважно дві конструктивні схеми створення стін: дерев’яний зруб та каркасно-стовпова конструкція. Однак нестача і висока вартість якісного лісу викликали до життя й використання фахверкової конструкції. Фахверк являв собою дерев’яну прямокутну раму, внутрішній простір якої був набірним з товстого гілля та тонкостовбурного лісу, якого вистачало в гаях та по заплавах річок. За археологічними спостереженнями можна дійти висновків щодо використання плах, якими облицьовували господарчі приміщення та службові приміщення жител (сінці, комори). Широко використовувалися глина та солома, а інколи й горіхове або вербове пруття [4, 210; 11, 139]. Таким чином, ми маємо змогу спробувати відновити загальний вигляд господарчих будівель.

Для цього ми обрали комплекси № 33, 41 та 45 (за наскрізною нумерацією), перший та останній з яких представляють собою погреби-льохи, а ще один (№ 41) – невеличкий хлів для дрібної рогатої худоби (?). Вищеназвані льохи відносяться до різних господарств, що мали різний рівень добробуту. Окрім того, льох за № 33 відноситься до самого раннього періоду існування слобідського поселення, що засвідчується як стратиграфічними спостереженнями, так і знахідкою в межах садиби шведського дрейпелькера 1648 р. [7, 3, 11-12; 14, 39-40]. На відміну від цього, ще один льох (комплекс № 45) відноситься до садиби, яка існувала на початку ХVIII ст., про що свідчить знайдена під час розкопок житла монета часів російського царя Петра І [9, 25].

Господарське приміщення (№ 33), яке входило до складу «ранньої” садиби, являло собою заглиблену, майже квадратну в плані будівлю з корисною площею близько 6,5 м2 (Рис. 1).

Тут виявлено кілька стовбових ям, більшість з яких розташовувалися вздовж стін. В деяких з них збереглися рештки дубових стовбурів. Окрім того, між вказаними стовбовими ямами та стінками котловану виявлено дерев’яний тлін від плах (дощок). Все це є основою для запропонованої реконструкції. Думку про те, що перед нами житлове приміщення, ми відкидаємо через відсутність опалювального пристрою, який є безумовною ознакою житла. За розмірами, інтер’єром та глибиною залягання – це погріб-льох. Вхід в нього був з півдня, з боку житла. Три його стіни були створені з плах (дощок), які були закріплені між стінками ґрунтового котловану та вертикальними стовбурами, що підтримували ще й дах будівлі. В одній з стінок було виявлено нішу, тому тут, скоріш за все, між котлованом і вертикальними опорами закладалися фахверкові щити. А у відкриту нішу могли ставити глечики. Будівля мала й центральну опору для посилення даху, який, судячи із розташування центральних пристінних стовбурів, був двосхилим. Про те, що льох ремонтувався, свідчить наявність кількох додаткових ямок у західному куті приміщення та одна додаткова опора по центру. Окрім ямок від опор в центральній частині льоху виявлено ще одну неглибоку ямку з плоским дном, трохи більшого, ніж стовпові, діаметру, яка могла слугувати для розміщення діжки (Рис. 2).

Опосередкованим доказом цієї думки є знахідка важкого плаского каменя в цій ямці; такі камені й зараз використовуються як гніт (Рис. 1). Відсутність ґрунтових сходинок і опорного стовбура по середині південно-східної стіни свідчить про те, що тут розташовувався вхід із драбиною.

Погреб-льох іншої садиби (№ 45) мав також квадратну в плані форму (Рис. 3).

Його внутрішній простір був облицьований деревом (колоди), що „в паз” кріпилися з вертикальними палями каркасу. Корисна площа приміщення була дещо меншою, ніж описаного вище – всього 5 м2, але стіни були зроблені з кругляку діаметром 15 – 20 см (тобто будівельного лісу). Конструкція даху була аналогічною – двосхилою – з опорою на вертикальні стовбури.

До нього вели грунтові сходи (Рис. 4).

Над сходинками був дах, доказом чому є додаткова опора на нижній сходинці, що створювало своєрідні сінці. Слід зазначити, що сінці, як додаткова конструкція, були характерною рисою й житлових будівель [3, 35; 12, 120].Внутрішній простір теж мав чимало заглиблень, два з яких були практично круглі і могли використовуватися для розташування діжок. До речи, поряд з ними також знайдені важкі пласкі каміння (Рис. 4). Описана конструкція і залучений для її створення матеріал свідчать про більш заможний стан власника даного погребу в порівнянні із хазяїном вище описаного льоху (№ 33).

В цілому ж за матеріалами вивчення погребів ми бачимо схожість планування та основної конструкції при використанні різного матеріалу. Все це зберігається на Слобожанщині і в наступному столітті, про що свідчать замальовки сільських садиб І.Є. Репіним: наприклад, частина двору 1876 року [10, ілюстровані додатки].

Будівля № 41 за своїм планом і розмірами відрізнялась від усіх виявлених на даному поселенні (Рис. 5). Розміри основного приміщення означеної будівлі дорівнювали 2, 5 × 1, 65 м. З південного заходу в неї був невеликий тамбур 1,4 × 0,9 м. Все це дозволяє визначити її площу близько 5,4 м2.

Наявність трьох ямок від вертикальних опор на одній лінії, дві з яких розміщуються по краю тамбуру, дають можливість реконструювати означене приміщення як таке, що не має каркасних, а тим більше зрубних стін. Розміщення стовбурів вказаним чином, без додаткових опор, свідчить, що із південного заходу ця будівля була перекрита двосхилим дахом, який перетворювався на шатрове перекриття у північно-східній частині (основне приміщення). Відсутність решток опорних конструкцій вздовж стін або по кутах приміщення свідчить на користь того, що стропила спиралися на денну поверхню за межами котловану (Рис. 6). Тим самим створювався хороший функціональний обсяг робочої частини приміщення, який, на нашу думку, був хлівом для утримання дрібної рогатої худоби. Саме таке призначення приміщення опосередковано підтверджується наявністю кількох невисоких сходинок для зручності подолання їх домашніми тваринами. тваринами.

В цілому ж, підводячи деякі підсумки розгляду господарчих приміщень початкового етапу заселення Верхнього Салтова, слід сказати про ґрунтовність і міцність цих господарств. Та незважаючи на невеликий обсяг житлових приміщень (9–12 м2), в кожній садибі був виявлений практично повний набір господарських будівель: погреби-льохи, наземні споруди, хліви та допоміжні господарчі ями поки що не виявленого призначення. Зокрема, погреби були добротні та значні за розмірами (5 – 6,5 м2). Вони мали зручний інтер’єр: сходинки, ніші, полиці, додаткові ямки для діжок. Їхні стіни облицьовувалися плахами, фахверковими конструкціями і навіть кругляком. Описаний хлів мав просту конструкцію, зведення якої не потребувало багато часу.

Все це переконує в тім, що перші мешканці Верхнього Салтова відразу по-господарськи влаштовувалися на новому місці. Вони приходили сюди з певними власними матеріальними ресурсами, що разом із протекціоністською політикою Московського уряду давало можливість швидкого й прогресивного розвитку як нового поселення – В. Салтів, так і Слобожанщини в цілому.

________________

1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків, 1993.

2. Голубєва І.В.Пізньосередньовічне слобідське житло: спроба реконструкції (за матеріалами Верхньосалтівського поселення) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 13. – К., 2004. – С. 54- 59.

3. Данілюк А.Г. Українська хата. – К., 1991.

4. Етнографія України. Навчальний посібник. – Львів, 1994.

5. Заїка І.В. Орнаментація кахлів верхньосалтівського поселення // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 9. – К., 2000. – С. 40-43.

6. Колода В.В. Отчёт об археологических исследованиях Верхнесалтовского селища Средневековой экспедицией Харьковского госпедуниверситета в 1997 г. – Харьков, 1998. – Науковий архів Інституту археології НАН України.

7. Колода В.В. Отчёт об археологических исследованиях Верхнесалтовского селища Средневековой экспедицией Харьковского госпедуниверситета в 1998 г. – Харьков, 1999. – Науковий архів Інституту археології НАН України.

8. Колода В.В. Садиби нового часу у Верхньому Салтові // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 13. – К., 2004. – С. 51-54.

9. Колода В.В., Крыганов А.В., Михеев В.К. Отчёт о работе Средневековой экспедицией Харьковского национального педагогического университета в 2004 году. – Харьков, 2005. – Науковий архів Інституту археології НАН України.

10. Москвинов В.Н. Репин на Харьковщине. – Харьков, 1959.

11. Самойлович В.П. Народна творчість в архітектурі сільського житла. – К., 1961.

12. Сумцов М.Ф. Слобожане. – Харьков, 1918.

13. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. – К., 1993.

14. Чернікова І. Житлові споруди Слобожанщини другої половини ХVII – ХVIII ст. (на прикладі поселення Верхній Салтів) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових праць. – Вип. 9. – К., 2000. – С. 37-40.

Дмитро Філімонов (Дніпропетровськ)

До питання про місцезнаходження

Усть - Самарського ретраншементу

Протягом багатьох десятиріч на сторінках наукових видань точаться дискусії стосовно локалізації на території Нижнього Посамар'я запорозьких паланкових центрів і російських фортець та укріплень кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. Існуюча плутанина в ідентифікації на сучасній географічній карті цих об'єктів робить неможливим в повному обсязі дослідити події, які відбувались на зазначеній території у козацьку добу, а також виявити рештки даних пам'яток і забезпечити їх державну охорону та вивчення. Одним із ще не до кінця з'ясованих питань є визначення розташування російського військового форпосту «Усть-Самарський ретраншемент» [7, 197-198; 12, 93]. У даній статті для ознайомлення пропонуються нові матеріали, що проливають світло на місцезнаходження цього історичного топоніму ХVІІІ ст.

З писемних джерел відомо, що Усть-Самарський ретраншемент було побудовано у 1736 р. під час російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. за наказом фельдмаршала Б.Мініха.[4, 225] Будувався ретраншемент силами російських солдатів та українських козаків [1, 178]. Основним призначенням Усть-Самари був захист стратегічно важливих переправ через річки Дніпро та Самару. Ретраншементу також відводилася роль основної бази постачання російських військ, які діяли проти татар і турків на низу Дніпра та біля Перекопу. Для цього в ньому були улаштовані провіантські магазини [1, 190]. Під час війни гарнізон Усть-Самарського ретраншементу налічував приблизно 1000 – 1500 чол. До його складу входили регулярні підрозділи російських військ, загони ландміліції, лівобережні, слобідські та запорозькі козаки [4, 225; 5, 23 – 26, 33]. Після закінчення російсько-турецької війни Усть-Самара стає одним із головних форпостів царської влади на землях Війська Запорозького. У ретраншементі розташовується постійна залога російських військ [1546 - 47], на дії якої з боку запорожців до канцелярії Коша та владних структур Російської імперії постійно надходили скарги.

Перший і найбільш серйозний конфлікт між Військом Запорозьким і гарнізоном Усть-Самарського ретраншементу відноситься до першої половини 1740-х років. Об’єктом суперечок стали перевози біля Усть-Самари. Інформацію про жваву переписку «о перевозах» подає Д.І.Яворницький. Так, у 1743 р. запорожці пишуть петицію імператриці Єлизаветі Петрівні про самочинну (без дозволу Коша) побудову гарнізоном Усть-Самарського ретраншементу трьох перевозів через р. Самару: «Издавна никто перевозов нигде в вольностях наших войсковых не держал яко тепер построено при Усть – Самари через Днепр и по реке Самаре в двоих местах починено Усть-Самарской крепости комендантами два перевозы...» [14, 41]. У відповідь на таку скаргу з боку запорожців, до Київської губернської та військової канцелярій від імені імператриці Єлизавети Петрівни були послані накази про Усть-Самарський перевіз. Метою цих наказів було отримання негайної відповіді в сенаті, за чиїм наказом побудовані нині існуючі в Усть-Самарі перевози, кому і за яку ціну вони надані в користування. За рапортом Київського генерал-губернатора Леонтієва від 5 травня 1744 р. повідомлялось: «... а через реку Самару еще в 1736 году устроили перевоз находящиеся у Усть-Самарской крепости ландмилицейськие команды, а переправы делали на казенных судах без взымания перевозного; в 1743 году, в облегчение ландмилицейской команде, перевоз отдан был от него, генерал-губернатора на откуп старосамарским жителям» [14, 42 - 43 ].

Спочатку перевози слугували тільки для сполучення Усть-Самарського ретраншементу з Лівобережною Україною. За перевіз не збиралась платня. Це призвело до відтоку до Усть – Самарського перевозу чумацьких та купецьких караванів від перевозу біля Старої Самари (Новобогородицька), яким володіло Військо Запорозьке та за користування котрим стягувало доволі велике мито. Про те, що перевози біля Усть-Самари набули значного комерційного значення, свідчить надання їх в оренду старосамарським жителям Івану Довбишу, Никифору Донськову та Степану Тендитнику за 80 карбованців на рік, а також скарги запорожців на те, що існування Усть-Самарських перевозів зменшує прибутки від Старосамарського перевозу та наносить збитки військовій скарбниці [14, 43 ]. Кінець суперечкам було покладено «высочайшим указом» від 23 серпня 1744 р.: «Старосамарский перевоз, ежели в нем дальнейшей нужды нет и без него в проезде обойтись можно, уничтожить и впредь ему не быть и на откуп того перевозу не отдавать и ни в какой оброк не класть и старосамарцам, чтобы они в вольности ваши запорожские не мешались, запретить, напротиву тоже вам, Войску Запорожскому, всем подданным вашего И.В. и иностранным купцам в проездах никаких обид не показывать же» [14, 44 ].

Біля ретраншементу та перевозів доволі швидко виникла і слобода, населення якої складали переселенці з Гетьманщини та Правобережної України [11, 72]. Наприкінці 1730-х років фортеця і слобода були приписані до Полтавського полку. Мабуть, це рішення, а також відсутність у слободи міцного економічного підґрунтя в цей період [16, 7] призвело до того, що частина населення вимушена була її покинути. Так, у 1738 р. фельдмаршал Мініх надав дозвіл отаману Барану з підлеглими йому посполитими перейти від Усть-Самари до Старої Самари (Новобогородицька). Аналогічний дозвіл усть-самарцям надав у 1741 р. генералісимус Брауншвейг – Люненбургський [14, 44].

Більшість дослідників, слідуючи за Д. І. Яворницьким, вважає, що Усть-Самарський ретраншемент проіснував до 1783 р. [6, 111; 9, 47; 15,]. Але в джерелах існує інформація, яка дозволяє говорити про більш ранній час припинення життєдіяльності цього укріплення. Так, за повідомленням Г.К.Швидько, на карті Дніпрових порогів 1774 р. з детальним описом всіх будівель на дільниці від Кодацького порогу до впадіння в Дніпро Самари і її нижньої течії, на лівому березі Самари при самому впадінні її в Дніпро показано – «Старый Усть-Самарский ретраншемент пустой» [12, 95]. На карті Дніпрових порогів 1778 – 1779 рр. укріплення Усть-Самари відсутні взагалі, хоча на тій саме карті позначені Каменський, Ненаситицький ретраншементи, а також вали Кодацької фортеці [13].

На відміну від фортеці слобода не зникла, а продовжувала існувати і надалі. В останній чверті ХVІІІ ст. колишня слобода Усть-Самарської фортеці швидко зростала, за місцевістю, де вона розташовувалась, її стали називати Ігрень (Огрінь). Завдячуючи своєму вигідному географічному розташуванню в гирлі Самари, у першій половині ХІХ ст. слобода перетворилась на великий торговельний центр, який спеціалізувався на торгівлі лісом.

Таким чином, Усть-Самарський ретраншемент разом із перевозами і слободою був важливим стратегічним пунктом та у середині – другій половині ХVІІІ ст. відігравав значну роль в історії Нижнього Посамар'я – території, на якій перетинались інтереси урядів Російської імперії та Гетьманщини і Війська Запорозького.

Сама назва укріплення «Усть-Самарський» говорила про його географічне місце розташування в районі гирла р. Самари. Це підтверджується аналізом картографічного матеріалу ХVІІІ ст. На карті де Боскета (доповненій копії Генеральної карти 1751 р.) Усть-Самара знаходиться на лівому березі р. Самари, в її гирлі [6, 113]. На карті Дніпрових порогів 1774 р. укріплення Усть-Самарського ретраншементу розташовані на лівому березі Самари, при самому впадінні останньої в Дніпро. «Карта р. Дніпро от линии Украинской сочиненная до Малышевских островов с показаним учрежденных форпостов и ретраншементов» показує Усть-Самару на тому ж місці, де і попередні карти [12, 95 - 96]. Крім цього, існує «План Усть-Самарського ретраншемента», вперше опублікований науковим співробітником Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей краєзнавцем В.С.Старостіним [9]. Тут також ретраншемент показано на лівому березі р. Самари, в її гирлі, приблизно в районі сучасного Ігренського півострова (Мал. 1). Але на питання, де саме на території півострова треба шукати сліди укріплень Усть-Самарського ретраншементу, наявні картографічні матеріали ХVІІІ ст. відповіді не дають. Остаточне слово у вирішенні даної проблеми залишається за археологічними джерелами.

На сьогоднішній час існують дві версії щодо місцезнаходження Усть-Самарського ретраншементу в межах території Ігренського півострова. За однією версією, залишками ретраншементу є земляні укріплення на острові Мойка [6, 100; 7, 198; 11, 28]. За іншою, Усть-Самара знаходилась в районі сучасного Попова мису [7, 198]. Це припущення базується на численних знахідках речей, датованих ХVІІІ ст. Тож докладно розглянемо обидві версії.

Дійсно, на о. Мойка, який знаходиться біля Ігренського півострова, існують вже малопомітні рештки укріплень – редану і валу (знаходяться на державному обліку як «Вал Української укріпленої лінії», держ. охор. № 6525). З цього місця походить велика кількість знахідок речей ХVІІІ ст., багато з яких зберігаються у фондах Дніпропетровського історичного музею. На користь цієї версії свідчить і той факт, що Мойка стала островом тільки в 1930-х рр. після спорудження Дніпрогесу та підйому рівня води у р. Дніпро, внаслідок чого були затоплені значні території прибережної смуги. До цього зазначений острів був частиною мису Ігренського півострова. Після підняття рівня води у Дніпрі низинна частина мису була затоплена і утворилась протока, яка сьогодні відокремлює о. Мойку від Ігренського півострова. Якщо спробувати порівняти укріплення на о. Мойка із «Планом Усть-Самарского ретраншемента», то дійсно, вони співпадають з контурами укріплень основної – внутрішньої частини ретраншементу (Мал. 1). Але якщо це так і з огляду на те, що ретраншемент був доволі значних розмірів, після підняття рівня води у р. Дніпро велика частина укріплень Усть-Самари повинна була зберегтись на березі Ігренського півострова. У 1970-х рр. в цьому районі проводились будівельні роботи по спорудженню будинку-інтернату для людей похилого віку, які, швидше за все, і знищили значну кількість слідів колись могутнього ретраншементу.

На протязі 2001 – 2005 рр. автором проводилось неодноразове візуальне обстеження території Ігренського півострова в районі будинку-інтернату. Під час цих обстежень поруч з ним на березі Дніпра було виявлено залишки земляного валу довжиною 80 м. Максимальна висота насипу – 1,5 м, ширина – 7 м. Біля валу та на береговій смузі довжиною 150 м був зібраний підйомний матеріал ХVІІІ ст. Колекція налічує 62 одиниці, вона представлена виробами із кераміки та скла, предметами озброєння, виробами із заліза, військовою фурнітурою.

Знайдено 42 фрагменти керамічного посуду. Керамічне тісто щільне, з домішкою дрібного піску. Поверхня кераміки переважно різних відтінків: сірого та жовтого кольору. Орнаментовано 18 фрагментів. Орнаментальні композиції складаються із прямих, хвилястих та зигзагоподібних ліній, рядів мазків у вигляді перевернутих ком, гачків і т. ін.

Знахідки скляних виробів складаються з уламків віконних шибок (4 екземпляри) та фрагментом горловини пляшки .

Нумізматичні матеріали представлені двома екземплярами російських мідних монет часів правління імператриці Анни Іоанівни: полушкою та деньгою. Дата чеканки першої монети 1731 р., друга датована 1735 р. Обидві монети у досить хорошому стані збереженості (Мал. 2, 1-2).

Знахідки виробів із металу складаються з двох екземплярів кованих цвяхів [Мал. 2, 10-11], а також з предметів військової фурнітури та озброєння. Військова фурнітура представлена паяними мідними ґудзиками військового зразку – 3 (Мал. 2, 6 - 8), мідною (Мал. 2, 14) та залізними пряжками – 2 (Мал. 2, 12-13), фрагментом залізного пера від головного убору (Мал. 2, 9).

Елементи озброєння репрезентовані свинцевими кулями від рушниці – 2 (Мал.2, 3-4), кованою чавунною картеччю – 1 (Мал. 2, 5). Також до речей військового спорядження відносяться знахідки двох екземплярів кременів від рушничних ударно-крем’яних замків.

Отже, відомі раніше і нові археологічні знахідки говорять про те , що у ХVІІІ ст. на великому мисі Ігренського півострова, частиною якого до побудови греблі Дніпрогесу був сучасний о. Мойка, розташовувався значний військовий форпост. Скоріше за все, це і є залишки Усть – Самарського ретраншементу.

Що ж стосується другої версії, згідно якої ретраншемент знаходився в районі сучасного Попова мису, то на думку автора, неодноразові знахідки в цьому районі речей ХVІІІ ст. належать зруйнованому кар’єром та будівництвом дороги культурному шару слободи Усть – Самарського ретраншементу. Це підтверджується і картографічним матеріалом. Так, на карті Дніпрових порогів 1778 – 1779 рр. слобода позначена як «селение Украинской линии» у вигляді трьох кварталів та трьох окремо стоячих будинків без будь-яких укріплень, розташованих на березі Ігренської затоки від сучасної вул. Дежньова і до початку Попова мису [13]. Але останню крапку в підтвердженні орієнтовною місцезнаходження визначеної пам'ятки можуть поставити лише подальші археологічні дослідження о. Мойка та території Ігренського півострова біля будинку-інтернату для людей похилого віку.

______________________

1. Апанович О. М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – Дніпропетровськ, 2004.

2.Архів Коша Нової Запорозької Січи. Опис справ.1713 – 1776. — Т. 1. — К., 1994.

3. Архів Коша Нової Запорозької Січи. Корпус документів 1734 — 1775. — Т. 3. — К., 2003.

4. Байов А. Русская армия в царствование Анны Иоановны. Война России с Турцией 1736 – 1739 годов . – Т. 1. – СПб., 1906.

5. Байов А. Русская армия в царствование Анны Иоановны. Война России с Турцией 1736 – 1739 годов . – Т. 2. – Спб., 1906.

6. Бинкевич В. В., Каменко В. Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск, 2000.

7. Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці. // Український археографічний збірник. – Київ, 2004, — С. 190 – 230.

8. Репан О. А. Наш край у 30-ті роки ХVІІІ ст. // Історія та культура Подніпров'я. Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 1998. — C. 9 – 18.

9. Старостин В. С. Столиця степового краю. — Дніпропетровськ, 2004.

10.Титов В. В. Фортеці на території м. Дніпропетровська // Нові дослідження козацької доби в Україні. – К., 2000. — С. 26 – 31.

11. Феодосій Макаревский. Матеріалы для историко-статистического описанія Єкатиринославской Єпархіи. Церкви и приходы прошедшаго ХVІІІ столетия. – Днепропетровск, 2000.

12. Швидько Г. К. Картографічний матеріал РДВІА як джерело до історії Південної України // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. – Дніпропетровськ, 1998. — С. 92 – 96.

13. Яворницкий Д. И. «Планы части реки Днепр 1775 – 1780 гг.» – Екатиринослав, 1905.

14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. 2. – К., 1990.

15.Яворницький Д. І. Твори. — Київ – Запоріжжя, 2004. — Т.1.

16.Яворницький Д. І. До історії степової України. — Дніпропетровськ, 2004.

Ирина Филиппенко (Луганск)

Новые исследования комплекса казацких памятников в районе

села Пархоменко Луганской области

В 2005 г. археологическая разведка проводилась на территории Краснодонского района Луганской области при впадении р. Деркул в р. Северский Донец. Район разведки включал окрестности сел Новокиевка, Пархоменко, Хорошилово, Кружиловка, последовательно расположенных на протяжении 18 км с востока на запад, вниз по течению р. Северский Донец. Задача разведки состояла в выявлении памятников археологии в зонах активной антропогенной деятельности, связанных с ведением сельскохозяйственных и строительных работ.

Разведка проводилась силами археологической студии Центра творчества детей и юношества Жовтневого района г. Луганска (руководитель В.С. Ветров), туристического кружка Луганского областного центра детско-юношеского туризма и краеведения (руководитель О.Н. Манюкова), а также при участии археологов Л.К. Кудлай (Харьков), А.И. Василенко (соискатель ИА НАНУ, Луганск), А.Д. Чаус (ассистент ВНУ им. Владимира Даля, Луганск). Большая помощь в проведении разведок была оказана сотрудниками историко-мемориального музея А. Пархоменко и его директором Т.В. Блюм.

В результате исследований 2005 г. нами был зафиксирован ряд памятников, известных ранее по историческим источникам, и новых, не известных до настоящего момента [1].

По письменным источникам, история села Пархоменко (до 1951 г. Макаров Яр) насчитывает более трехсот лет. В 1660 г. по распоряжению коша на этой территории был размещен Суходольский пикет, которому приказано строго следить за перелазами турецко-татарской орды. Остатки сторожевого укрепления оставались вплоть до середины XIX в. [2, 50] Этот памятник был зафиксирован нами на высокой террасе Северского Донца, покрытой мощными отложениями неогеновых песков с включениями кварцита. На высокой площадке террасы, на кургане высотой около 10 м, сооруженном из песчаных отложений, и размещался сторожевой пикет. Его местонахождение определяется многочисленными остатками керамики, костями животных и другими хозяйственно-бытовыми отходами. Вдоль борта ближайшей балки фиксируются остатки легких наземных жилищ и крыныци, оформленные деревянными срубами.

Около 1768 г. на этой территории запорожский казак Макар Безродный организовал зимовник. Это поселение было названо Макаров Яр. После ликвидации Запорожской сечи эти земли были отданы под ранговую дачу сербу полковнику А.Т. Рашковичу, который назвал поселение Рашковкой. В 1785 г. в Рашковке проживало 448 человек. В 1786 г. эти земли отошли к Божедаровичу, который построил в селе храм архангела Михаила.

С помощью Т.В. Блюм нам удалось обнаружить местоположение одного из первопоселений казаков на территории с. Макаров Яр. Это часть внешнего укрепления в виде стены, сложенной из массивных необработанных кварцитовых блоков.

Рис. 1. Месторасположение казацкого пикета (окрестности с. Пархоменко)

Ширина стены более 1 м, длина участка, сохранившаяся к настоящему моменту, более 50 м. Частично сохранились и каменные фундаменты некоторых построек. В настоящий момент памятник продолжает разрушаться местными жителями, разбирающими постройки на строительный камень.

Рис. 2. Часть внешнего укрепления казацкого поселения, сложенного из

массивных кварцитовых блоков (с. Пархоменко).

В конце 50-х годов xix в. Макаров Яр становится волостным центром Славяносербского уезда. Известно, что он был одним из гончарных центров Луганщины. По приблизительным подсчетам, проведенным Славяносербским Земством, в с. Макаров Яр выделывали до 100 тысяч горшков. Изготовленную посуду продавали в Ростове, Каменской и Митякинской станицах и других местах. За горшками сюда приезжали покупатели из окрестных селений. К 1910 г. жители с. Макаров Яр продажею горшков выручали до 4-х тысяч рублей на все село. В 1885 г. в селе занимались гончарством 239 чел. [3, 115]

Однако в докладе Уездной Земской управы 1910 г. «Об улучшении гончарного производства в селе Макаровом Яре» говориться: «Гончарное производство в Макаровом Яру отличается крайней примитивностью. Посуда выделывается хотя и прочная – благодаря прекрасным качествам глины, но весьма грубая даже без глазури (поливы), почему и малоценная. Введя усовершенствования в местное гончарное производство, легко можно было бы поднять его доходность» [3, 116]

Поэтому был приглашен гончар-практик из Полтавской губернии Чирвенко, который проработал в Макаровом Яру в продолжение 4-х месяцев. Отчет о его пребывании мы находим в докладах Уездного Земского собрания, где говориться о том, что «Несколько Макарояровских гончаров научились у инструктора производить посуду, покрытую глазурью (поливой). Однако все же нельзя не признать, что его деятельность оказалась малопродуктивной. Причины в следующем: 1) краткость срока в течение которого инструктор работал в Макаровом Яру, 2) малая осведомленность крестьян о том, что они имеют право бесплатно пользоваться советами и наставлениями инструктора, 3) отсутствие правильно устроенного усовершенствованного горна для обжига посуды…, т.к. в обыкновенном макарояровском горне поливная посуда при обжигании портится» [3, 117]

В горне помещалось почти полторы тысячи гончарных изделий. Горны принадлежали сельской общине. Обжигали посуду весной. Всего в селе было 24 горна, которые размещались на склонах ручьев и рек: 3 - возле Северского Донца, 9 – возле Макарова ручья и 12 — возле Белоусова ручья. [4, 203]

Мы предприняли попытку зафиксировать два горна, находившихся на восточной окраине села, на берегу Белоусова ручья. Само местоположение горнов четко определяется по большому скоплению отбракованной битой керамики, разной степени обжига. Однако установить саму конструкцию горнов уже практически невозможно. Высококачественный огнеупорный кирпич, из которого они были сооружены, давно разобран местными жителями. Кроме того крутой берег Белоусова ручья способствовал смыву остатков конструкции. Таким образом, пока изучение конструкционных особенностей Макарояровских горнов, о которых неоднократно упоминается в документальных источниках, не представляется возможным.

Перспективы археологического изучения казацких памятников в районе с. Пархоменко мы связываем с несколькими направлениями. Прежде всего, это выявление многочисленных малоразмерных поселений, расположенных вдоль Северского Донца в разветвленных балках высокого берега. Этот тип поселений, в основном, связан с несением сторожевой и караульной службы в рамках функционирования Суходольского пикета. Еще одним перспективным направлением представляется археологическое изучение «татарского перевоза» - участка водной переправы в месте впадения р. Деркул в р. Северский Донец. Наконец одним из основных направлений будет археологическое изучение первопоселений на территории с. Пархоменко и сопоставление этих данных с письменными источниками. Кроме того, будет осуществляться исследование объектов, которые не упоминаются в документах, и определение их роли в исторических событиях, происходивших в узле казацких поселений района с. Пархоменко. К таковым вновь выявленным памятникам мы можем отнести грунтовый могильник, состоящий из четырех частично разрушенных погребений. [1, 6-7] Предположительно этот памятник может датироваться началом XVII в. Однако более точную дату мы, вероятно, сможем получить только после археологических раскопок памятника.

Наиболее важной задачей наших исследований являются спасательные работы на выявленных археологических объектах. Все обнаруженные в настоящий момент памятники находятся на разной стадии разрушения, спровоцированного антропогенными факторами. Таким образом, мы стараемся не только провести фиксацию и спасательные исследования казацких памятников, но и добиться в перспективе изменения охранного режима для памятников этого микрорайона. В этой связи мы хотели бы добиться для района сел Новокиевка, Пархоменко, Хорошилово, Кружиловка Краснодонского района Луганской области статуса историко-культурного заповедника. Такие меры, на наш взгляд, будут больше способствовать научному изучению казацкой эпохи, а также сохранению культурного и исторического наследия нашего края.

____________________

1. Ветров В.С. Отчет о проведении археологических разведок на территории Луганской области в 2005 г. – К.: Институт археологи НАНУ, 2006.

2. Высоцкий В.И. Исторические аспекты топонимов Луганщины (Издание второе дополнение и переработанное). – Луганск: Луганское областное отделение Фонда культуры Украины, 2003.

3. Каплун Н.Н. Гончарство на Луганщине (к концу ХІХ – нач. ХХ в.) // Луганщина: етнокультурний вимір. – Луганськ: Альма матер, 2001. - С. 112-119.

4. Каплун Н., Смілянська Н. З історії розвитку гончарного промислу села Макарів Яр (сучасне с. Пархоменко Луганської області) // Матеріали наукової конференції археологів та краєзнавців. – Луганськ: Луганський обласний краєзнавчий музей, 2005. – С. 202-208.

Зоя Маріна, Володимир Ромашко (Дніпропетровськ)

Матеріали XVIII ст. із розкопок в с.Миколаївка

на Дніпропетровщині

Протягом 2003–2005 років Дніпропетровською цільовою археологічною експедицією під проводом фахівців Дніпропетровського національного університету (керівник В.А.Ромашко) в с.Миколаївка Широківського району Дніпропетровської області проведені дослідження пам’яток історії та культури, яким загрожувало руйнування внаслідок розширення кар’єру ВАТ „ІНГОК”, за рахунок якого, відповідно до діючого законодавства, і проводилися роботи1. Суцільною археологічною розвідкою території села та його околиць, при проведені якої закладено 174 шурфи та розкоп 2 загальною площею 1294 кв. м, були виявлені раніш невідомі поселення доби бронзи, обстежені культурно-хронологічні горизонти другої половини XVIII — початку ХІХ ст. та частина козачого кладовища в районі місцезнаходження пам’ятки історико-культурного значення – могили козака Сіромахи. Загальна площа дослідженої методами археологічних розвідок і розкопок території села та його околиць (шурфи, розкопи 1, 2) становить більш як 2000 кв. м.

За результатами дослідження встановлено, що західна частина населеного пункту була за своїми фізико-географічними характеристиками найбільш придатна для проживання у доіндустріальний час. Це урочище відповідає великому мису першої правобережної надзаплавної тераси р.Інгулець, який підіймається над рівнем заплави на 5-8 м.

Рельєф мікрорайону на південно-західній ділянці мису характеризується приляганням до нього відносно широкої заплави, що утворилася за рахунок зміщення русла до лівого боку річкової долини. Ширина заплави становить 1-1,3 км, довжина – близько 5 км. Центральна та південна ділянки мису безпосередньо прилягають до русла ріки, утворюючи так званий прирічковий рельєф. Південно-східна ділянка мису, як і південно-західна, також з’єднана з заплавною низиною, площа якої дорівнює 3-3,5 х 0,5-1 км. Переважна частина заплави в сучасний час використовується під городи. Незаймані урочища заплави покриті луговою і болотяною рослинністю. На деяких ділянках переважає трав’яне різноманіття, характерне для північностепових та південнолісостепових плакорів. Саме присутність широкої заплави, природні багатства якої забезпечували ефективність ведення різноманітних форм скотарського та землеробського господарства2, і приваблювала стародавнє населення до влаштування на цьому мису постійних місць мешкання. Показово, що вище і нижче за течією ріки її долина має звичний для середнього Поінгулля профіль – водогін, зажатий між крутими високими берегами перших надзаплавних терас або вузьких заплавних ділянок.

За даними археологічних робіт, мис протягом останніх двох тисяч років заселявся як мінімум два рази.

Найдавніше поселення виникло за часів пізнього бронзового віку. Воно розташоване на південній околиці села за 250 м на південний схід від місцевого сирзаводу на городах домогосподарств №2 та №4 по пров.Больничному. Площа поселення, що була встановлена системною сіткою шурфів, коливається у межах 600-800 кв.м. Більш інформативною виявилася західна частина поселення, де й був закладений розкоп 1 площею 600 кв. м. Культурний шар доби бронзи майже знищений внаслідок природного змиву та господарської діяльності місцевого населення XVIII – ХХ ст. В північній частині розкопу зафіксовані також дві господарських ями доби бронзи, на дні яких знайдені розвал горщика, уламки кераміки, кістки тварин.

Керамічна колекція бронзового віку з культурного шару та господарських ям репрезентована 24 ліпними посудинами. Горщики становлять 24 %, банки 18 %, гострореберні миски 1 %. До доби бронзи належать уламок кременю та кременеве жовно, кам’яні абразиви, ковадло, відбійник. За типологічними та орнаментальними особливостями виявлені матеріали мають аналогії в посуді поселень сабатинівської культури Північно-Західного Причорномор’я і Нижнього Придніпров’я, які датуються ХV — XІII ст. до н.е.3.

Другий раз мис був заселений у другій половині XVIII ст. Культурні рештки цього часу у розкопі 1 представлені уламками кераміки та котлованом будівлі з фундаментом, складеним з місцевого вапняку. В площі фундаменту знайдені уламки характерної для визначеного часу кераміки, в тому числі мисок з „огранкою” плаского дна. За місцевою традицією саме тут у давнину розміщувалися „панські конюшні”. Опосередковано ця інформація підтверджується знахідкою біля фундаменту поховання великої копитної тварині, найбільш вірогідно, вола.

В керамічній колекції ідентифікуються 48 кружальних посудин, серед яких визначаються такі форми посуду як горщики, миски, миски-кришки, полумиски, макітри, глечики. Уся кераміка виготовлена із щільної глини з домішками піску. Зовнішня поверхня різних відтінків сірого та жовтого кольорів з плямами нагару. В колекції, як і на інших пам’ятках України XVIII — ХІХ ст., домінують горщики (17 екз.), які вирізняються поміж собою за профілем та висотою вінець, а також об’єму. Деякі екземпляри мають потовщення-упори в нижній частині шийки для фіксації кришки. Орнамент мальований, нанесений по вінцях і верхній частині корпусу темною коричневою фарбою. Переважають мотиви у вигляді з’єднаних паралельних смуг, косих відрізків, широкого зигзагу та ін. Зрідка зустрічається посуд з рельєфним прокресленим орнаментом по вінцях. Діаметри горла становлять від 13,5 см до 23 см, висота вінець – 2-2,8 см. Найбільший діаметр корпусу, що співпадає з верхньою третиною посуду, дорівнює 23-25 см, середня товщина стінок 0,3-0,5 см.

Менш розповсюджені кружальні теракотові миски з широкими полями та невеликим бортиком-потовщенням по краю. Орнамент мальований, у техніці „описки”, головні елементи якої складаються із смуг, фестонів, зигзагів різноманітної товщини та амплітуди. Зустрічаються вироби зі складним рослинним орнаментом, вкритим світлою прозорою поливою. Дно мисок пласке, іноді має „огранку” у вигляді косих зрізів. Діаметр мисок 20-26 см, ширина „поля” – 6-8 см, діаметр дна 10-16 см.

Миски-кришки, розміри яких відповідають діаметрам горщиків, представлені виробами конусоподібної в розтині форми. На зовнішній поверхні мисок-кришок сліди сажі, інколи зустрічається орнамент темною коричневою фарбою у вигляді рівних смуг або широких зигзагів.

Полумиски (5 екз.) представлені виробами із складним профілем вінець і корпусу, орнаментація відсутня. До рідкої категорії знахідок відносяться і макітри. В миколаївській колекції ідентифіковано два таких вироби із світлої добре відмученої глини з домішками піску. Вінця відігнуті назовні, край загострений, шийка не виділена. Діаметр макітер 26 см. Такою ж рідкісною категорією керамічного посуду є глечики. Вони виготовлені із світлої глини з додаванням піску. Шийка має циліндричну або рострубоподібну форму. Вінця потовщені по краю і злегка відведені назовні. Орнамент мальований коричнево-червоною фарбою у вигляді рівних смуг під вінцями. Серед пласких днищ цієї групи кераміки звертає на себе увагу досить рідкісний екземпляр з „пупом”, який багатьма дослідниками пов’язується із культом плодючості4.

До тарного посуду віднесені уламки трьох типологічно не визначених посудин. Вони виготовлені із світлої рожево-жовтої глини з домішками піску в тісті. Горло звужене, оздоблене пружкоподібними потовщеннями, корпус опуклобокий, дно пласке. Стінки горщиків товсті, масивні.

Хронологічні межі серії гончарного посуду визначаються на підставі технологічних особливостей виготовлення кераміки та аналогій в датованих пам’ятках суміжних територій. До найбільш ранніх зразків належать нечисленні уламки горщиків з внутрішнім уступом у місці переходу плічок в корпус. Такий посуд з’являється в українському гончарстві в кінці XVII — на початку XVIII ст.5 До цього ж часу належить існування і такого технологічного засобу обробки посуду як „огранка” дна мисок, що присутній і в миколаївській колекції6. Як хронологічний маркер виступають і миски зі складним рослинним орнаментом, вкритим прозорою поливою. Аналогічний посуд відомий в пам’ятках Полтавського гончарського центру XVIII ст.7. Частина кераміки відноситься до ХІХ ст. і має аналогії в стандартних формах народного посуду регіону.

Цікаві матеріали, які мають не стільки археологічне, скільки етноісторичне значення, отримані під час розкопок могили козака Сіромахи – історико-культурної пам’ятки місцевого значення (Рішення Дніпропетровської обласної ради народних депутатів №175 від 26. 07. 1995 р., охоронний № 6375). З ім’ям Сіромахи відповідно давньої місцевої традиції пов’язується заснування у другій половині XVIII ст. зимівника, а згодом і села Сіромашне (первинне найменування с.Миколаївка)8. Надмогильна споруда, яка являла собою піраміду, складену з рваного каміння та увінчану кованим залізним хрестом з щитом і перехрещеними списами, до 30-х років минулого століття ще знаходилась на території села. Роботи на цьому об’єкті виконувалися відповідно до Наказу Міністерства культури і туризму України № 661 від 22. 09. 2005 р. про перенос пам’ятки з с.Миколаївки до смт Широке.

Під час дослідження могили козака Сіромахи, у розкопі 2 були знайдені чотири поховання пересічних мешканців населеного пункту, що входили до північної частини кладовища другої половини XVIII ст. Їх планіметрія свідчить про два етапи в формуванні кладовища. Перший пов’язаний із похованнями №№ 1-3, небіжчики в яких орієнтовані головами на захід-північний-захід. Другий – з могилою козака Сіромахи та похованням №4, скелети в яких орієнтовані на захід-південний-захід. В похованнях, як і в більшості інших відомих поховальних пам’ятках козацького часу, відсутні натільні хрести, кисті рук, на відміну від православних канонів знаходяться не на грудях, а на тазових кістках, або „охоплюють” плечі.

Впевнено датувати поховання кладовища другою половиною XVIII ст. дозволяють, насамперед, матеріали могили козака Сіромахи. Вона являла собою велику яму прямокутної в плані форми на дні якої знаходився дерев’яний склеп зрубного типу, зібраний на шипах в шість вінців з брусів шириною 15 см, товщиною 10 см. Довжина склепу по зовнішньому краю 2,8 м, ширина 1,65 м, висота 0,55 м. Покриття і підлога зібрані з товстих дощок, стіни з внутрішньої сторони задраповані тканиною килимового типу. Скелет чоловіка похилого віку лежав на дерев’яних ношах випростано на спині черепом на захід-південний захід. Руки зігнуті в ліктьових суглобах, кисті покоїлися на тазових кістках. Виходячи з деталей одягу, які збереглися, небіжчик був похований у так званому жюстокорі. На думку К.К.Стамерова, цей тип верхнього чоловічого одягу з’явився в XVII ст. і був стандартним для дворянства і заможної буржуазії аж до останньої чверті XVIII ст.9. Кінцем XVIII ст. датуються і великі бронзові позолочені ґудзики, що прикрашали костюм Сіромахи. На зовнішній стороні вони мають зображення щита французького типу, в центрі якого вміщено грецький хрест з промінням сяйва, яке виходить з його внутрішніх кутів. І.Ф.Ковальова та В.М.Шалобудов вважають, що в західноєвропейській геральдичній традиції щити французької форми набувають широкого розповсюдження з кінця XVIII ст. На території України аналогії гудзикам походять тільки з Богородицької фортеці в пос.Шевченко (м. Дніпропетровськ)10.

Таким чином, матеріали, що були здобуті під час проведення археологічних досліджень у с. Миколаївці підтверджують традиційну для місцевого краєзнавства і вітчизняної історіографії нового часу думку щодо початку господарського освоєння басейну Інгульця у другій половині XVIII ст. коли після ліквідації Запорозької Січі тут з’являються поселення і маєтки поміщиків, яким передували козацькі зимівники, серед яких був і зимівник козацького старшини Сіромахи.

_________________________

1 Ромашко В.А., Марина З.П., Тесленко Д.Л. и др. Отчет об археологических разведках в зоне проектируемого расширения карьера ОАО «ИНГОК» в окрестностях с.Николаевка Широковского района Днепропетровской области// Архив Днепропетровского областного центра охраны историко-культурных ценностей. –2003.–Б/н.; Вони ж. Отчет о раскопках поселения эпохи бронзы в зоне проектируемого расширения карьера ОАО «ИНГОК» в окрестностях с.Николаевка Широковского района Днепропетровской области // НА ИА НАНУ. – 2004; Ромашко В.А., Фещенко Е.Л., Ярошкевич О.Н. и др. Отчет о раскопках могилы козака Сиромахи и погребений 18 в. в зоне проектируемого расширения карьера ОАО «ИНГОК» в с.Николавека в связи с переносом их останков в пгт Широкое Широковского района Днепропетровской области // НА ИА НАНУ. – 2005.

2 Мильков Ф.Н. Долиноречные ландшафтные системы//Изв.Всесоюзн.географического общества. – 1978. – Т.110. – Вып.4. – С.289-298.

3 Березанская С.С., Отрощенко В.В., Чередниченко Н.Н., Шарафутдинова И.Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. – К.:Наук.думка,1986.–165 с.; Отрощенко В.В.Проблеми періодизації культур середньої та пізньої бронзи півдня Східної Європи (культурно-стратиграфічні зіставлення). – К., 2001. – 288 с.; Черняков И.Т.Северо-Западное Причерноморье во второй половине 11 тыс. до н.э. – К., 1985. – 170 с.

4 Бобринский А.О.О двух символах плодородия на украинской керамике // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник // К.-Опішне, 1993. – Кн.1. – С. 120-135.

5 Археологія доби українського козацтва ХУІ-ХУІІ ст. /Д.Я.Телегін (відп.ред.), І.С.Винокур, О.М.Титова, І.К.Свєшніков та ін.:Навч.посібник. – К., 1997. – С.131-132; Маріна З.П. Нові дослідження археологічних пам’яток в пониззі Самари // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2003. – С. 30-34.

6 Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2000. – №1-2. – С.54-64.

7 Там само.

8 По Екатерининской железной дороге. – Екатеринослав, 1903.–Вып.1.–С.79-81.

9 Стамеров К.К.Нариси з історії костюмів. –К., 1978.–Ч.ІІ.–С.112-139.

10 Ковалева И.Ф., Шалобудов В.Н. Печати, найденные в Богородицкой крепости и ее округе // Проблеми археології Подніпров’я. – Д:РВВДНУ, 2003.–С.44-50.

Лариса Виногродська, Дмитро Недопалка (Київ)

Металеві вироби з розкопок городища-замчища

в смт Брацлав Вінницької області

Замчище мисового типу в смт Брацлав Вінницької області знаходиться на правому березі р. Південний Буг і займає високий скелястий виступ, утворений р. Південний Буг і невеликою річкою Пацівкою, що впадає в нього. Площадка замчища, діаметром близько 50,0 м, підковоподібної форми, має досить значний уклін у бік річки. Вона укріплена валом, що оточує її з трьох боків, окрім північного боку. Висота валу з напільного боку дорівнює 5,0 м, ширина у підошві — 10,0 м. З напільного боку від поселення замчище відділяє одна лінія валу і глибокий й широкий рів. Північна частина замчища руйнується осипом, а з південно-західного боку підіймаються городи та будівлі. На схід та південь від замчища розташоване велике поселення, що тягнеться більш ніж 1 км. З півночі й сходу воно обмежено крутими берегами Південного Бугу і широким глибоким яром. По краю берега і західному схилу яру, ймовірно, проходив вал, котрий захищав поселення. Тепер валу вже нема, але добре видно, що край урвища і західний схил яру скарповані.

У 2003 р. на території замчища були проведені охоронно-розвідкові археологічні роботи1. Під час робіт зачищено розріз валу у західній частині замчища, який був зроблений архітекторами, простежено його стратиграфію, що складалася з материкових нашарувань (гранітна жорства, глина, піскові прошарки та дрібне каміння) саме тіла валу, який ззовні спускався до ескарпу, а з внутрішнього боку був прорізаний дерев’яними конструкціями (кліті?), які опускалися нижче рівня материку і мали виїмкоподібне дно. Вал підстилав щільний пропалений, з включенням вугликів та перепаленого каміння, шар давньоруського часу. У цьому шарі було знайдено кераміку та фрагменти скляних браслетів XII-XIII ст. Результати дослідження валу дозволяють припустити руйнування давньоруських оборонних споруд під час татаро-монгольського нашестя і спорудження нових у литовський період.

У шурфах на території городища знайдено матеріали від ХІ до ХУІІ ст., а у центральній частині відкрито фрагмент наземної споруди кінця ХІУ - середини ХУ ст. (вірогідно, датує споруду знайдений у 0,1 м над підлогою празький гріш Вацлава IV за визначенням Ю. Козубовського карбування після 1405 – 1407 рр.). Вона була стовпової конструкції, з дерев’яними дубовими стінами, обмазаними товстим шаром глини, змішаним із соломою, і багатошаровою глиняною підлогою. Ця підлога виходила за межі умовної північно-західної стінки будівлі, що дає підстави говорити про відсутність однієї стіни у споруді і трактувати її як майстерню коваля. Це підтверджується і знахідками трьох великих каменів з гладенькою поверхнею, що були трохи вкопані в підлогу і, мабуть, використовувалися у якості ковадла для обробки залізних виробів (поруч з одним з них знайдено обламане долото), та знахідкою у східній частині споруди на підлозі двох невеликих вогнищ з глиняними невисокими бортами діаметром біля 0,6 м для обробки залізних виробів, а також більше 100 залізних предметів (у тому числі і 37 поковок для виготовлення виробів), з яких частина належала до озброєння. У зв’язку з тим, що споруда була вщент спалена, більша частина залізних виробів не підлягала металографічному аналізу, але на невеликій їх кількості вдалося провести цю роботу.

Із знайдених у споруді залізних речей, насамперед, відзначимо дуже цікаву знахідку у горілому шарі під завалом глинобитних стін споруди обоюдогострого меча, що майже повністю зберігся, але був розламаний посередині і дуже обгорілий (Рис. 1, 1). Довжина леза меча -1,05 м, а разом із руків’ям, що обламане -1,2 м. Ширина його на початку леза — 4,5 см, яка поступово звужується до гострого кінця. Збереглося частково і перехрестя меча, і частина руків’я із заклепками. Мабуть, воно було дерев’яним. Від високої температури пожежі лезо розшарувалося? і тому вдалося простежити й техніку його кування. Серцевина леза була викувана з подвійної, потовщеної до середини, смуги заліза низької якості (майже кричного), а зверху були наковані бокові вістря з сталі (технологічний аналіз металу було зроблено Д.П. Недопакою). Посередині вздовж леза краями високоякісного зварного шва наковки із сталі з серцевиною утворена борозна-виїмка. Враховуючи велику довжину меча, можливо припустити, що він належав до холодної зброї, пристосованої для кінного бою. За спостереженням М.В.Горелика, клинки з одним лезом (шаблі і палаші) з обоймою і язичком на лезі під перехрестям були розповсюджені з IX ст. у Східній і Центральній Азії.

В Східній Європі вони зникають із загибеллю Хазарського каганату та знов з’являються на цій території з монгольським нашестям і датуються як зброя Золотої Орди з ХІІІ по ХІУ ст.2. Такі шаблі знайдено в курганних похованнях дружинників на Пороссі (Яблонівський могильник), прикордонній зоні між кочовиками та Руссю. Вони датуються дослідниками ХІІ-ХІІІ ст.3. Однак, звертаючи увагу на форми та орнаментацію гончарного посуду з могильника, що не мають аналогій серед керамічних комплексів давньоруського часу, а, навпаки, наближаються до форм з пам’яток другій половини ХІІІ-ХІУ ст. (Вінниця, Сокільці, Брацлав ),4 можна припустити його існування у середині - другий половині ХІІІ ст. і тим же часом датувати шаблі (золотоординський період). Шабля з Яблуновського могильника також має трьохшарову структуру5, тільки авторами вона не достатньо описана, тому не відомо, чи була в неї сталева оковка. Меч з Брацлава за багатьма ознаками (перехрестя з ромбічною серединою, наявність обойми під перехрестям, загострений кінець) нагадує золотоординські шаблі, але прямих аналогій йому не знайдено. Можливо, це зброя місцевого виробництва, що поєднала в собі ознаки давньоруської та золотоординської зброї.

У горілому шарі споруди та у шурфах на городищі знайдено шість фрагментів наконечників стріл від луку (Рис. 1, 2-8). Всі вони датуються досить широко: від ХІІ - до ХУ ст. У стовповій ямі споруди було знайдено також наконечник сулиці сплощеної листовидної форми з частково збереженим дерев’яним руків’ям (Рис. 1, 9). Довжина леза – 12 см, ширина – 3,0-3,5 см, товщина леза – 0,5-0,6 см, діаметр втулки – 2,2 см. Дерев’яне руків’я прикріплювалося до втулки за допомогою цвяха-штифта. За думкою фахівців такі сулиці були розповсюджені у давньоруський час і в більшості використовувалися для полювання, ніж для бою, хоча не виключалося й останнє6. Як зброя піхотинців сулиці використовувалися і в пізньому середньовіччі до самого ХУІІ-ХУІІІ ст.

Рис. 1. Предмети холодної, метальної та вогнепальної зброї

з Брацлавського замчища

З вогнепальної зброї знайдено фрагменти стволів пищалей (ручниць), що знаходилися у чорному горілому шарі під обмазкою стін, яка впала (Рис. 1, 10-13). Всього знайдено біля 10 фрагментів, але більшість була до такого ступеню перепалена, що розпалася під час розчищення. Фрагменти, що збереглися, презентовані частинами від двох стволів діаметром 4,7 см за зовнішніми краями і калібром – 3,5 см (Рис. 1, 10,12). Довжина фрагментів – 27,0 (Рис. 1, 10) і 19,5 см (Рис. 1, 12). Вони трохи звужуються до одного кінця (вірогідно, до казенної частини). На стволах зафіксовані невизначеної форми нарости, що, мабуть, відносяться до прицільної або кріпильної системи зброї. Схожі за параметрами стволи пищалей дослідниками датуються кінцем ХІУ – першою половиною ХУ ст.7. Крім цього знайдена дуже корозована скоба з зовнішнім діаметром 8,5 см, 1,5 см завтовшки і 4,2 см завширшки (Рис. 1, 13). З одного боку на скобі зафіксована цапфа – пристосування для повороту зброї у вертикальній площині. Таки скоби використовувалися для кріплення стволів ручниць до дерев’яної ложі або станку, що підтверджується фіксацією на скобі залишків деревини. Звертаючи увагу на те, що перша модернізація і пристосування укріплень під вогнепальну зброю було проведено, мабуть, наприкінці ХІУ – початку ХУ ст., можемо віднести знайдені фрагменти не пізніше, ніж до середини ХУ ст.

Рис. 2. Предмети обладунків та кінського спорядження

з Брацлавського замчища

У заповненні споруди, в чорному горілому шарі під завалом глиняної обмазки стін, знайдено більш десяти фрагментів пластин із збереженими заклепками від пластинчастих лат (Рис. 2, 2-8). Вони були здебільшого прямокутні з кількома заклепками, якими прикріплювалися до основи, мабуть, з шкіри. Деякі пластини мали фігурну форму (Рис. 2, 1). Якість металу встановити не вдалося, тому що пластини дуже попсовані в пожежі.

Цікавою і рідкою знахідкою із залізних виробів, знайдених у заповненні споруди, є фрагмент плетеної кольчуги, згорнутий у ком розміром біля 30,0 х 20,0 см. Кільця овальної форми розміром приблизно 1,5 х 1,0 см зроблені з круглої в діаметрі проволоки. Фрагмент дуже корозований і попсований у пожежі, тому неможливо було зробити технологічний аналіз металу.

У горілому шарі знайдено також фрагмент залізного стремені, що мало трохи вигнуту овальної форми підніжку розміром 12,0 х 4,0 см і округлі у перетині дужки (Рис.2, 10), а від спорядження коня в заповненні споруди знайдено фрагменти залізних вудил та кінських підків (Рис.2, 9,11). За формою підніжки стремено відноситься до типу УІІ ст. за А.Н. Кирпичниковим, і може бути віднесено до ХІІІ-ХІУ ст.8.

З побутових предметів у дослідженій споруді знайдено велику кількість цвяхів (більше 50 од.) різного розміру, але за формою однакових. У всіх цвяхів стрижні прямокутні в перетині і мають також прямокутний капелюшок, розташований вздовж короткого боку стрижня (Рис. 3, 1-3). Цікавими є знайдені у заповненні споруди дві окислені свинцеві гирьки з облущеною поверхнею вагою 60,095 гр. і 83,040 гр., що мали форму усіченого циліндра з пласким дном і заокругленим верхом. На дні більшої гірки виявлено два круглих поглиблення(можливо їх було чотири) – означення кратності (Рис. 3, 4, 5). Крім цього, у заповненні споруди було знайдено великі ножиці, обламане долото, два фрагменти ланцюгів, призначених, мабуть, для кінських пут (Рис. 3, 6), кілька ножів побутового призначення, замок та невизначені залізні предмети9. Найбільш цікавими є знахідки 37 поковок, що, мабуть, використовувалися для обміну або як заготовки для певних речей на продаж (Рис. 3, 7-11). Виготовлені вони методою зварки тонким високоякісним швом тонких смуг заліза і сталі (до 40 смуг) і з подальшою рубкою їх на необхідні за розміром і вагою заготовки. На деяких з них помітні сліди рубки (Рис. 3, 10).

У шурфах на території замчища найбільш значними є знахідки давньоруського часу: кресало і писало ХІ-ХІІ ст.(Рис. 3, 12, 13), що відмічають наявність городища і в давньоруський час. Відзначимо високу якість його виготовлення з пакетного заліза з наступною цементівкою і гартуванням, що надало предмету значну твердість для кількості і якості висікання іскрі.

Таким чином, можемо сказати, що розглянуті у статті предмети ХІУ-ХУ ст. дозволяють судити про професійні заняття мешканців пам’ятки, що відповідає її фортифікаційному призначенню, де головною функцією була оборона, і що підтверджується відкриттям майстерні коваля, в якої знайдено, головним чином, предмети воєнного призначення. Слід зазначити, що всі знайдені у споруді предмети воєнного призначення були фрагментовані. Це дозволяє припустити, що

Рис. 3. Цвяхі з Брацлавського замчища

вони використовувалися для перековки на нові предмети у зв’язку з браком заліза. Така думка підтверджується і знахідками поковок,зварених, скоріш за все, з різних ламаних предметів, і виготовленням речей з кричного заліза поганої якості ( мабуть, болотної руди), що не суперечить думкам фахівців про деякий занепад ремесла після татаро-монгольської навали. Це підтверджується і навпаки, якістю залізних виробів давньоруського часу (вістря стріл і кресало). Розглянуті у статті залізні вироби відкривають ще одну сторінку мало дослідженого життя і матеріальної культури населення України ХІІІ-ХУ ст.

______________________

1 Виногродська Л.І. Археологічні дослідження у смт Брацлав Вінницької області в 2003 р. // Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. – К., 2004.

2 Горелик М.В. Спорные вопросы истории средневекового оружия Евразии // Военная археология. Оружие и военное дело в исторической и социальной перспективе. Материалы международной конференции 2-5 сентября 1998 г. – Санкт-Петербург, 1998. – С. 268; Древняя Русь. Город, замок, село. – М.: „Наука”, 1985. – Таб. 135. — С. З47.

3 Орлов Р.С., Моця А.П., Покас П.М. Исследования летописного Юрьева на Роси и его окрестностей // Земли Южной Руси в ІХ-ХІУ вв. – К.: „Наукова думка”, 1985. – С. 30-62.

4 Кучера М.П. Про одну групу середньовічної кераміки на території УРСР // Слов’яно-руські старожитності. – К., 1969. – С. 174 – 181.

5 Орлов Р.С., Моця А.П., Покас П.М. Исследования летописного Юрьева... – С. 50. – Рис. 13.

6 Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. – САИ.– М.-Л.: „Наука”, 1966. – Вып. ІІ.- С. 23.

7 Кирпичников А.Н. Военное дело на Руси в ХІІІ-ХУ вв. – Л.: „Наука”,1976. – С. 88-90.

8 Кирпичников А.Н. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси в ІХ-ХІІІ вв. – Л.: „Наука”,1973. – С.55.

9 Виногродська Л.І. Археологічні дослідження на замчищі у смт Брацлав Вінницької області в 2003 р. Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. – К., 2004.

Віктор Векленко (Дніпропетровськ)

Нові знахідки православних старожитностей

з території посаду Новобогородицької фортеці

В 2005 р. науковими співробітниками Лабораторії археології Придніпров’я ДНУ були продовжені археологічні та джерелознавчі дослідження визначного топоніму української історії Нижнього Посамар’я – багатошарової пам’ятки, один з періодів функціонування якої пов’язаний саме із заснуванням тут першого російського форпосту на запорозьких землях.

Серед важливих знахідок джерелознавчих розвідок можемо назвати попереднє обґрунтування твердження, що фортеця називалася саме Новобогородицькою, оскільки в 1663 р. неподалік від Тули (58 км на південний схід) було засновано Богородицьку фортецю на тодішніх південних кордонах Російської держави (1), що дозволяє спростувати припущення регіональних краєзнавців про існування власне Богородицької фортеці біля сучасного м.Новомосковська (Дніпропетровська обл.). Проте і в сучасних російських краєзнавчих студіях триває певна нез’ясованість щодо назв топонімів.

Зокрема, знайдено ім’я одного з російських майстрів, котрий брав участь у будівництві фортеці. Це – Макар Полянський, якого в 1689 р. царі-брати Петро I і Іван V за відзнаку при будівництві «Богородицької фортеці на Самарі» пожалували, в тому числі, срібним ковшем виняткової краси. Цей витвір мистецтва, виготовлений майстром Срібної палати Кремля Петром Івановим, зараз зберігається в «Оружейній» палаті Кремля у Москві (2).

Серед інших важливих і цікавих надбань отримано нову інформацію про гарнізон фортеці кінця XVII – початку XVIII ст.: Московські стрілецькі полки стольників і полковників Федора Козакова (10), Афанасія Чубарова (11), Івана Чорного (12), Тихона Христофоровича Гундертмарка (13) за участь у стрілецькому повстанні 1698 р. були розформовані. Частину їх особового складу було страчено або піддано різноманітним покаранням, з інших в 1699 р. сформовано в Новобогородицькому на Самарі «жилий» стрілецький полк стольника і підполковника (з 1706 р. полковника) Семена Івановича Шеншина (14). Цей полк був призначений у Новобогородицьке містечко «на вечное житье», і до 1709 р. він згадується як стрілецький. До полку С.І.Шеншина були приписані путивльські городові стрільці і пушкарі, котрі несли в ньому службу із щорічною ротацією. Розформовано полк у 1712 р. (3).

Синтез джерелознавчих і археологічних розвідок дозволяє повніше використовувати і інтерпретовувати отримані матеріали. Завдяки публікаціям документів Архіву Коша Нової Січі (4) наша точка зору про місцезнаходження старовинного запорозького міста Самарь на північній околиці м. Дніпропетровська отримала ґрунтовне підтвердження. Археологічні роботи минулорічного сезону спрямовувалися по трьох напрямках: закладенні розкопу на території вірогідного місцерозташування об’єктів черняхівського часу, шурфуванні території посаду з метою встановлення наявності культурного шару для проектування охоронної зони пам’ятки та закладенні шурфів в районі ймовірного розміщення шинка або корчми.

Внаслідок археологічних розкопок і розвідок сезону 2005 р. суттєво поповнилася і колекція натільних хрестів: знахідки отримано як із шурфів та розкопів, так і серед підйомного матеріалу. Під час зачищення берегової смуги та у великому розкопі поселення черняхівської культури на південь від насосної станції було знайдено 3 натільних хрести. Перші два хрести досить схожі між собою (Рис. 1. 2) мають аналогії серед православних хрестів південно-східного або закордонного походження XVIII ст. і тотожні нашій попередній знахідці (5). Третій хрест також XVIII ст. (Рис. 1. 4), знайдений у заповненні заглиблення, утвореного на місці землянки черняхівського часу. Хрест ординарний за виглядом, чотирьохкінцевий за зовнішнім виглядом, без розмежовування внутрішніх кутів перехрестя. На лицевому боці читаються написи: угорі цс (Цар слави) та іс хс по кінцях горизонтальної балки. Спис і тростина обабіч внутрішнього восьмикінцевого хреста відсутні. На звороті, ймовірно, розміщено текст псалма «Да воскреснет Бог», який не читається через витертість.

Натільний хрест, схожий на вищенаведений, знайдено в 30 м на північ від шурфів, закладених неподалік від перевозу, в районі вірогідного місця розташування шинка або корчми (рис. 1. 1). Відмінність його від попереднього міститься не тільки у наявності у нього списа і тростини обабіч внутрішнього хреста, а й у написах. Вгорі знаходиться напис Црь свы під титлами, по кінцях горизонтальної балки – під титлами іс.іс. Це – перша знахідка із помилкою або свідомою зміною Господнього імені.

Сьогодні з’являються нові дані щодо датування натільних хрестів, які раніше визначалися переважно XVIII ст. Наприкінці 1990 р. в Твері досліджено понад 130 поховань у некрополі, який функціонував максимум до кінця першої чверті XVII ст., що підтверджується нумізматичними знахідками у могилах. Натільні хрести з Твері мають вигляд аналогічні предметам, отриманим з території посаду Богородицької фортеці, зворотний бік – без написів і зображень. В похованні №8 на 11 похованих знайдено 3 натільних хрести, в похованні № 8 у 3 небіжчиків було 3 хрести (6).

Серед інших важливих відкриттів сезону 2005 р. – знахідки місцевими мешканцями на території посаду в якості підйомного матеріалу трьох металевих виробів: дукача, свинцевої відливки невеличкої іконки і фрагментованого натільного хреста.

Рис.1. Православні старожитності з території посаду

Новобогородицької фортеці (знахідки 2005 року)

Дукач XVIII ст. із зображенням Голгофського восьмикінцевого хреста на ступінчастому підвищенні із списом і тростиною обабіч, внизу – череп. Написи (згори вниз): црь – слвы; Іс – Хс; снъ – бжій; н – и – к – а; мл – рб; г – г; г – г (замість г – а). Вздовж краю — обідок, заповнений орнаментом. На зворотному боці всередині притиснутого до краю вінка з листя під фантастичною короною опуклий напис у чотири рядки під титлами: крту твоєму по/ кланяемся влко и/ стое воксеніе тво/ е славимъ (Кресту твоему покланяемся владыко и святое воскресение твое славим). Мідне лиття, діаметр – 40 мм (без вушка). Повна аналогія – в роботі І. Г. Спаського «Дукачі і дукати України» (7). З приводу «фантастичності» корони слід зазначити, що на монетах часу Петра І до 1707 р. не було визначено єдиного типу корони і окремі зразки золотих і срібних монет номіналом від червінця до гривеника несуть на собі зразки корон, тотожних описуваному дукачеві (8), що дозволяє інтерпретувати його першою третиною XVIII ст. і віднести його до ранніх зразків даного класу предметів. Це – перша знахідка на території Дніпропетровська за, щонайменше, останнє десятиліття.

Фрагментований натільний хрест із втраченою нижньою частиною вертикальної балки, ймовірно, XVIII ст. – бронзовий, литий, з блакитним емалюванням. Його вцілілі балки мають розширення, подібне до георгіївського або мальтійського хреста, кінці балок загострені. Лицева частина традиційна і складається із внутрішнього восьмикінцевого хреста з списом і тростиною. Написи під титлами: црь слвы вгорі, Іс – Хс; снъ – бжій по кінцях горизонтальної балки. На зворотному боці із повністю вцілілою емаллю напис під титлами «стрти гдни» та зображення страстей господніх – цвяхи, молоток, ліхтар, півень тощо. Іконографічні аналогії на сьогодні на території регіону невідомі.

Свинцева натільна іконка 62 мм заввишки і 43 мм завширшки недбалого лиття або відлита з оригінальної неякісної матриці XVII ст. має втрати по лівому горішньому та правому нижньому кутам. Унизу – слід від лопати (територія тривалий час перебувала під городами). У вушку для підвішування розміщено зображення Спаса Нерукотворного, під ним – виїмка, оточена тим же візерунком, що і сама ікона (можливо, в оригінальній матриці знаходився коштовний або напівкоштовний камінь чи скляна вставка). В центрі ікони – святитель Микола Чудотворець із закритим Євангелієм у лівій руці та з благословляючим жестом правої руки. Вище нього поясні зображення. Зазвичай на цьому місці розташовують образи Христа і Матері Божої з омофором, проте згідно давнішої традиції там можуть бути й постаті святих, зокрема Козьми і Даміана або інших (9). Повної аналогії в публікаціях не знайдено, часткові аналогії є в зібранні Центрального музею давньоруської культури та мистецтва імені Андрія Рубльова (10), музеях та приватних зібраннях Російської федерації. Пошук аналогії ускладнюється низькою якістю відливки та збереження, через що важко ідентифікувати постаті в горішніх кутах ікони. Виріб може бути цілком місцевого походження, бо з території фортеці і її посаду маємо свідчення про бронзове, свинцеве і олов’яне лиття (11).

В тому випадку, якщо відливка пов’язана з перебуванням у фортеці російської залоги, виникає питання про коло побутування подібних витворів на території Нижнього Посамар’я. В другій половині XVII – XVIII ст. подібні речі пов’язуються переважно із розкольницьким рухом на теренах Російської імперії, тоді як до кінця XVII ст. на зазначених запорозьких землях старовірські поселення не фіксуються. Крім того, відсутня повна аналогія подібній знахідці із вставкою, оскільки зазвичай типові бронзові вироби набагато простіші і мають більш-менш однаковий базовий прототип.

З іншого боку, натільний хрест із зображеннями страстей Господніх і свинцева натільна іконка св. Миколи можуть мати і запорозьке походження, через відсутність прямих повних аналогій на Запорожжі і повну недослідженість традицій запорозького православ’я.

Нові знахідки речей, прямо чи опосередковано пов’язаних із християнською православною традицією досліджуваної території, відкривають нові сторінки регіональної історії, окреслюють нові напрямки археологічних та джерелознавчих пошуків, підтверджують необхідність продовження дослідницьких робіт на об’єкті, котрий безпосередньо пов’язаний з подіями запорозької, української та російської історії.

________________________

1 http://bogorodizk.narod.ru

2 http://johntheolog.narod.ru/history_pogost.html

3 Рабинович М.Д. Полки Петровской Армии. 1698-1725. Краткий справочник. – М., 1977. Часть 1: Стрельцы (№ 1-74). – http://www.milhist.ru/index.php?pageid=art.php& releasenum=1&articlenum=2&skinnum=3&skinnum2=0

4 Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734 – 1775 рр. — Т.3. – К., 2003. – С. 26.

5 Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С.135 – 150.

6 Новиков А.В., Хухарев В.В. Монеты из погребений некрополя у церкви Алексия, человека Божия в Твери. – http://t-novikov.chat.ru/new_2.htm

7 Спаський І.Г. Дукачі і дукати України. – К., 1970 – С. 127 – 128.

8 Кривцов В.Д. Аверс №4. Российские и Советские монеты, награды, знаки, жетоны, боны и атрибутика. Каталог для коллекционеров. – М., 1999. – С. 13 – 14, 18 – 23.

9 Николаева Т.Н. Произведения мелкой пластики XIII – XVII веков в собрании Загорского музея. Каталог. – Загорск, 1960. – С. 129 – 131.

10 Гнутова С.В., Зотова Е.Я. Медное художественное литье XI – начала XX века. – М., 2000. – №№ 131 – 133, 232.

11 Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2002. – С.135 – 150; Векленко В.О. Православні старожитності Орільсько-Самарського межиріччя // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 14. – К., 2004. – С. 202 – 205; Шалобудов В. М. Кулелійки козацького часу з Придніпров’я //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – Вип. 13. – К., 2004.- С. 122 – 125.

Володимир Шалобудов (Дніпропетровськ)

Нумізматичні колекції

з містечка Самарь – Богородицької фортеці

Пам’ятка археології розташована на північній околиці селища Шевченко, що входить в межі м. Дніпропетровська. Тут, на мису, утвореному р. Самарою та її протокою (колишня р. Кримка), височать земляні вали великого п’ятикутного укріплення. До Зводу пам’яток історії та археології його занесено під назвою Новобогородицька фортеця. Але цією назвою на мапах XVIII ст. позначено фортецю, яка була побудована на цьому місці в 1688 р., і за угодою Прутського миру її укріплення були зруйновані в 1711 р. Тільки в 1731 р., на місці руїн Новобогородицької фортеці, побудували нову, більшу за розмірами, відому під назвою Старосамарського ретраншементу або Богородицької фортеці1, і саме ці укріплення збереглися до сьогодення.

Дніпропетровські краєзнавці В.В.Бінкевич й В.Ф.Камеко, на базі історичних джерел, припустили, що на цьому місці ще в XVI ст. існувало старовинне козацьке містечко Самарь2.

Роботами працівників науково-дослідної Лабораторії археології Придніпров’я ДНУ в 2001 – 2005 рр. було підтверджено наявність на місці Богородицької фортеці культурного шару з матеріалами XIV – XVIII ст. Окремі знахідки XVI ст., насамперед, західноєвропейська товарна пломба з датою 1524 р., дозволили стверджувати про існування на цьому місці досить великого населеного пункту. Було доведено, що містечко Самарь (Стара Самара) знаходилося на мису поряд з укріпленнями XVII – XVIII ст., а частково і під ними3. На значущість пам’ятки вказує і велика кількість монет, котрі збиралися впродовж десятиліть мешканцями сел. Шевченко на своїх городах як на території пам’ятки, так і за її межами. За 2001 – 2005 р., коли розпочалися невеликі за обсягом дослідження об’єкту археологами ДНУ, до зібрання Лабораторії археології надійшли майже 400 монет різних країн, завдяки чому була стерта «біла пляма» з нумізматичної карти України4.

Найбільш ранніми монетами є золотоординські мідні пули кінця XIV ст. Чотири монети містять на лицевому боці триногу джучидську тамгу. Зворотній бік прикрашає чотирьохпелюсткова рослинна розетка (рис.1. 1 – 4). Подібні монети відносяться дослідниками до 1360 – 1380-х рр.5. Ще одна монета із стилізованим двоголовим орлом на лицевому боці має на зворотному боці недбалий арабський напис в квадратному картуші (Рис. 1. 5). За останніми дослідженнями його слід перекладати «Карбування Криму у семисот третьому, сорок». Мається на увазі 743 рік хіджри = 1342 р.6. Шоста монета значно потерта і має отвір для носіння (Рис. 1. 6).

Серед західноєвропейських монет найбільш раннім є польсько-литовський напівгрош Сигізмунда I Старого (1506 – 1545), монета датована 1509 роком. Стан її збереженості вказує на довготривалий обіг. Перша половина XVII ст. представлена польським, шведським та прусським білоном. Найбільш поширені півтораки або чехи Сигізмунда III (1587 – 1632), які карбувалися на зразок пруських драйпелькерів з 1617 року. Представлено монети: 1621 р. (1 екз.), 1622 р. (5 екз.), 1623 р. (8 екз.), 1624 р. (2 екз.), 1625 р. із знаком підскарбія «Сас» (2 екз.), 1625 р. із знаком підскарбія «Пукозіц» (1 екз.), з нечитаємою датою 6 екз. Ще 12 монет – мідні підробки, на деяких з них збереглися рештки срібного покриття (Рис. 1. 7 – 8). Дуже високий відсоток підробок – майже третина від знайдених – вказує на можливість їх карбування безпосередньо в межах пам’ятки. Підкреслює цю тезу використання одних і тих же пуансонів для виготовлення штемпелів. До знаряддя фальшувальників можуть належати і залізна трубочка з загостреним робочим краєм і розклепаним протилежним. Внутрішній діаметр останньої – 18 мм, що дорівнює розміру монети в півтора гроша.

Монети Пруссії нечисленні: знайдено чотири драйпелькери часів правління Георга-Вільгельма (1619 – 1640). Шведських драйпелькерів – десять екземплярів. Серед монет Густава II Адольфа Вази (1621 – 1632) маємо 2 екз. 1632 р., 6 екз. 1633 р. (карбування м. Ельблонг), 1 екз. без назви монетного двору. Христина Августа Ваза (1632 – 1654) – 1 екз. 1635 р.

Серед польських монет знайдено також 4 екз. трояків Сигізмунда III, датованих 1622 р. Номінал в грош зустрівся тричі: литовський з датою 1626 та карбовані в м. Гданськ 1624, 1626 р. Шеляги – польські та литовські так звані боратинки, карбовані під час правління Яна Казиміра у 1660 – 1666 рр. – загальним числом 30 екз. Майже усі вони сильно потерті, деякі – з отворами. Досить великий відсоток –

Рис 1. Нумізматичні матеріали з Богородицької фортеці та її посаду:

1– 6 – золотоординські пули XIV ст.; 7 – 8 фальшиві півтораки;

9 – копійка Федора Олексійовича; 10 – 15 – лічильні жетони

можливі підробки. Будучи кредитною монетою, якої тільки офіційно випущено за шість років на суму понад 6 мільйонів злотих (тобто понад 540 млн. примірників), боратинки були найбільш поширеною на українських землях монетою ще на початку XVIII ст. Надзвичайно велика кількість фальшивих монет цього типу призвела до вимоги шляхти Руського воєводства на сеймику у Судовій Вишні заборонити обіг литовської монети у коронних землях7. Крім боратинок знайдено 8 солідів шведської Прибалтики: Густав II Адольф Ваза – 2 екз., Христина Августа Ваза – 3 екз., Карл Х Густав (1654 – 1660) – 1 екз., Карл ХI (1660 – 1697) – 2 екз. Усі вони карбовані у м. Рига.

Найбільш цікавою шведською монетою є мідний 1/2 ере XVII ст., але через поганий стан збереженості можливо лише умовно віднести його до часів правління Густава II Адольфа чи Христини. Ця знахідка вказує на перебування в м. Самарь в середині XVII ст. іноземців, або на участь когось із її мешканців в Тридцятирічній війні. З присутністю на території Богородицької фортеці іноземців пов’язана, скоріш за все, і знахідка білонової монети номіналом в 6 пфенігів Бранденбургу в унії із Пруссією 1694 р. карбування.

Іноземних монет XVIII ст. знайдено дуже мало. Це, в першу чергу, дуже потерті мідні монети короля Речі Посполитої Августа III (1733 – 1763): номіналом грош – 2 екз., солід – 1 екз. Крім них знайдено мідний пфеніг 1765 р. з портретом імператриці Марії Терезії на лицевому боці та австрійським гербом на зворотному. Стан збереженості монети – відмінний.

Завершуючи розгляд західноєвропейських монет, слід вказати на знахідки шести екземплярів лічильних жетонів. Подібні жетони досить часто зустрічаються в культурному шарі XVII – XVIII ст. українських міст, але спеціальних досліджень з цього приводу не проводилося. Це, на наш погляд, потребує дати про них більш розгорнуту інформацію.

Французький латунний жетон 1715 – 1774 рр.

Л.Б. Погруддя короля у лавровому вінку праворуч. По колу напис – LVD.XV.D.G – FR.ET.NA.REX. В перекладі – Людовик XV Божою милістю – король Франції та Навари.

Зв.Б. Оголена жіноча постать на тлі бурхливого моря, в якому два маленьких вітрильника. Корабель, зображений зліва, з прибраними вітрилами пливе ліворуч, поряд маленькі літери RF. Корабель, зображений з правого боку, тоне. Поряд з ним літери РF. По колу напис – DAS KLVC KOMBT.V.OBEN. Напис можна перекласти як «Мудрий борець завжди зверху». Унизу літери L.C.H. Діаметр 20 мм. Другий примірник жетону згорнутий у трубочку (Рис. 1. 10 – 11).

Англійський латунний жетон 1688 – 1702 рр.

Л.Б. Погруддя короля у лавровому вінку праворуч. По колу напис – WILH.III.D.G.ANGL–SO.FR.ET.HI.REX – в перекладі "Вільгельм III, Божою милістю, король Англійський, Шотландський, Французький та Ірландський".

Зв.Б. Портрет королеви Марії праворуч. По колу напис – MARIA.D.G. ANGL–SO.FR.ET.HI.REGINA – в перекладі "Марія, Божою милістю королева Англійська, Шотландська, Французька та Ірландська". Унизу LGL.RU. Діаметр 21 мм (Рис. 1. 12).

Англійський латунний жетон 1727 – 1760 рр.

Л.Б. Погруддя короля у лавровому вінку праворуч. По колу напис – GE.II.D.G.M.B.F.E.T.H.R.Повне читання – GEORGUS II, DEI GRATIA MAGNAE BRITANNIAE, FRANCIAE ET HIBERNIAE REX, в перекладі "Георг II, Божою милістю король Великої Британії, Франції та Ірландії".

Зв.Б. Герб Англії, по колу девіз Ордену Підв’язки – HONI SOIT QVI MALY PANSE – ("соромно тому, хто погано подумає"). Під гербом напис – DIEV ET MON DROIT – ("Господь і моє право"). Унизу літери – RE(I.AV)PF. Можливо, випускні дані. Наявність отвору вказує на використання жетону як прикраси – «лічмана». Діаметр 19 мм (Рис. 1. 13).

Прусський (?) латунний жетон XVIII ст.

Л.Б. Зображення сонця та місяця з двома зірками. По колу напис – MICHAEL.LETICHKAVTCHN.PFEN (EТ в лігатурі).

Зв.Б. Двощогловий вітрильник, що пливе ліворуч. По колу напис – VILMVN…EI – PRINGTSVAPARIS. Унизу M.L. Наявність квадратного отвору вказує на використання жетону як «лічмана». Діаметр 22 мм (Рис. 1. 14).

Прусський (?) латунний жетон XVIII ст.

Л.Б. Погруддя чоловіка праворуч. По колу напис – С…BOMBAL…P. Можливо, в написові припущено помилок.

Зв.Б.– Зображено пейзаж із сонцем у лівому куті та деревом в огорожі у правому нижньому. Поряд з ними вівчар із двома вівцями. Вдалині рівнокінцевий хрест на пагорбі. По колу напис – BE PFE NIG. Унизу G – Н. Вгорі пробито отвір для підвішування. Діаметр 17 мм (Рис. 1. 15).

Підсумовуючи розгляд лічильних жетонів, бачимо, що в чотирьох випадках їх використовували як прикраси – «лічмани», які, разом з дукачами входили до святкового вбрання українських жінок8. Згорнутий у трубочку жетон слугував прикрасою, яка розмежовувала намистини в кольє або браслеті. Подібне використання жетонів і монет набуло поширення в Західній Європі з кінця XVI ст. і побутувало впродовж усього XVIII ст. На картинах західноєвропейських художників цього часу часто можна побачити подібні деталі прикрас9.

Найбільш ранніми російськими монетами є срібні дротяні копійки царя Михайла Федоровича (1613 – 1645) – 16 екз. До часу правління царя Олексія Михайловича (1645 – 1776) належить всього три монети, одна з яких мідна копійка, карбована у 1655 – 1663 рр. Небагато монет і наступного царя Федора Олексійовича (1676 – 1682). З трьох примірників одна копійка має отвір для підвішування, а ще одну було розрубано у давнину (Рис. 1. 9). Цікавою подробицею можуть слугувати обставини, пов’язані з її знахідкою. Одну половину монети було знайдено на городах усередині фортеці, другу половину – при дослідженні ділянки посаду біля перевозу за межами фортеці, на якій простежено місцезнаходження шинка або корчми.

До часів спільного правління царів Петра та Івана (1682 – 1696) належать так звані «севські чехи», монети карбовані в 1686 – 1687 рр. на зразок польських півтораків у м. Сєвськ. Знайдено чверть такої монети, ще одна походить із знахідок місцевих мешканців. Срібних копійок знайдено чотири примірники: два з ім’ям Івана Олексійовича, стільки ж з ім’ям Петра Олексійовича. Дротяних копійок 1696 – 1717 р. карбування часу особистого правління Петра І знайдено 25 екземплярів. На деяких збереглися дати слов’янськими літерами: 1700, 1702, 1707 (по два примірники), та по одному –1703, 1710, 1711, 1712, 1715, 1716 рр. В нашому випадку дуже важливі монети, датовані 1712, 1715 та 1716 рр. Вони спростовують тези деяких дослідників про знелюднення і спустошення поселення, внаслідок руйнації укріплень Новобогородицької фортеці в 1711 р. за умовами Прутського миру між Росією та Туреччиною. На наш погляд, цивільне населення, насамперед козацтво, залишилося у своїх оселях. Монети із срібного дроту карбувалися до 1717 р., а потім досить швидко були вилучені із вжитку. Тобто на час будівництва нових укріплень у 1731 р. в Старій Самарі срібні копійки вже понад десять років не брали участі в російському грошовому обігу і не могли потрапити до фортеці зі складом нового гарнізону. З ним неможливо пов’язати і знахідки мідних полушок часів правління Петра І з датами 1712, 1719, 1722 рр., також знайдених на території пам’ятки. Але цього не можна сказати про п’ятаки зразку 1723 – 1730 р. (3 екз.), які після невдалих спроб вилучення їх з торгівлі, використовувалися і за часів Єлизавети Петрівни в якості двокопійчаних монет.

З гарнізоном нової фортеці пов’язана велика кількість найбільш поширеної мідної монети карбування 1730 – 1754 рр. номіналом «полушка» (понад 50 екз.) і «денга» (понад 100 екз.).

Серединою XVIII ст. датується переважна більшість з понад 120 екз. монет Кримського ханства. Всі вони – «акче», карбовані з білону в м. Бахчисараї і здебільшого несуть ім’я хана Арслан Гірея ІІ (1748 – 1756). Таке масове використання іноземної монети пов’язане, на наш погляд, із наявністю митниці, яка повинна була знаходитися у фортеці на торговому шляху до Криму. Завозити сюди монету могли не тільки кримські купці, а й чумаки. Про використання у торгівлі з Кримом білонових акче свідчать митні документи того часу, в яких встановлено їх співвідношення до російських грошей – у грудні 1764 р. за курсом три російські копійки за срібний акче10. Царські укази про заборону вивезення за межі країни російської срібної монети та виробів з коштовних металів також привертали до обігу в прикордонних населених пунктах татарського срібла. Цікаво, що турецька монета того ж часу в обігу не використовувалась, хоч і була більш високопробною відносно кримської. На пам’ятці знайдено тільки дві турецькі монети акче султана Ахмеда ІІІ (1703 – 1730) та пара султана Селіма ІІІ з датою 1798 р. Обидві мали отвори і використовувалися як прикраси.

Про згасання життя на поселенні після пересування кордонів на південь і втрати торгівельного значення об’єкту за часів Катерини ІІ свідчить незначна кількість монет другої половини XVIII ст. В зібранні Лабораторії археології до правління Катерини належить лише три монети: копійка 1766 р., та два п’ятаки 1767 і 1771 рр. Серед монет, зібраних у різні роки місцевими мешканцями, таких теж небагато. Крім декількох п’ятаків 1763 – 1770-х рр., ними були знайдені срібний гривеник 1771 р. та молдавська монета номіналом «пара – 3 деньги» 1772 р. Разом з тим не знайдено жодної монети ХІХ ст. Припинення існування поселення в останніх роках XVIII ст. збігається і з студіями єпископа Катеринославського Феодосія (Макаревського)11.

_______________________

1 Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734 – 1775 рр. Т.3. – К., 2003. – С. 26.

2 Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск, 2000. – 156 с.

3 Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник: Вип. 8/9. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 190 – 221; Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Нові дослідження посаду Богородицької фортеці //Січеславський альманах. Вип. 1. – Дніпропетровськ, 2005. – С. 21 – 35.

4 Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. – К., 1971. – С. 174, карти №№ 5, 6.

5 Лебедев В.П. Символика и язык монет Крыма золотоордынского периода // Нумизматические исследования по истории Юго-Восточной Европы. – Кишинев, 1990. – С. 139 – 156.

6 Хромов К.К. Восточная нумизматика в Украине. Ч. 1. Монеты Джучидов XIII – XIV веков. – К., 2004. – 16 – 19.

7 Шуст Р.М. Литовська монета на грошовому ринку західноукраїнських земель XVI – XVIII ст. // З історії стародавності і середньовіччя. Вісник Львівського університету. Вип. 24. – Львів, 1988. – С. 105 – 113.

8 Спаський І.Г. Дукачі і дукати України. – К., 1970 – С. 42 – 44.

9 Wolfgang Stguweit Der Münzfund von Tautenburd, Kr. Jena (1986). Mahlschätze und Münzketten in Thüringen // Berliner numismatische forschungen. Band. 2. Berlin 1988. – S. 59 – 72, mit Tafel 8 – 13.

10 Мірущенко О. Грошовий обіг на запорозьких землях у XVIII ст. в контексті розвитку транзитної та зовнішньої торгівлі Вольностей //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – Вип. 13. – К., 2004. — С. 134 – 142.

11 Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ, 2000. – С. 408 – 414, 556 – 558.

Дмитро Куштан (Черкаси)

Сюжетні кахлі козацької доби з Черкас

Пічні кахлі є одними з найцікавіших зразків масового прикладного мистецтва доби пізнього середньовіччя. Особливий інтерес у дослідників викликають кахлі з сюжетними композиціями, які дають можливість осягнути внутрішній та духовний світ населення України козацької доби. За останні роки завдяки рятівним археологічним розкопкам значно поповнилася джерельна база для їх вивчення. Невелика добірка кахлів з сюжетним орнаментом походить з розкопок в історичній частині м. Черкаси.

Унікальним взірцем сюжетних кахлів, знайдених тут, є кахлі «Три мушкетери» з розкопок 1999 року по узв. Старому, 13. Тут було досліджено залишки кахляної печі козацького часу, матеріали розкопок публікувалися раніше [4]. На кахлях зображено трьох вояків західноєвропейського зразка (мушкетерів), які стоять в однакових позах: тулубом прямо, обличчям та ногами у профіль ліворуч. Права рука кожного вояка лежить на поясі, на якому висить шабля або палаш, а ліва тримає на плечі короткого мушкета (Рис. 1: 1). Голови передані схематично: гострі ніс та підборіддя, очі, розпущене довге волосся. Вбрання вояків майже однакове і різниться хіба що дрібними деталями На головах вояків — широкополі капелюхи, верхній одяг складається з довгого камзолу, підперезаного паском, широких штанів до колін, стягнутих унизу та гостроносих чобіт або черевиків на високих підборах. Верх штанів та оборки камзолів прикрашені гаптуванням. Над фігурами мушкетерів поміщено пояснюючий напис: «ЖОЛЪДАКИ» – похідне від польського «Sldner», що значить жовнір (найманець) або солдат.

Рис. 1. Сюжетні кахлі з Черкас (1 – узв. Старий, 13; 2 – 4 — вул. Смілянська, 2)

З цих же розкопок походять фрагменти ще кількох сюжетних кахлів, що не увійшли до попередньої публікації [3, с. 5,6]. Дві з цих кахель, як і попередня, мають вузьку одноступінчасту рамку по периметру лицьової пластини, доповненої крім того зубчастим обрамуванням. На одній із них у центрі композиції вміщено зображення вершника на коні (Рис. 2: 1). Фігура коня відтворюється майже повністю: він зображений у русі, мордою ліворуч, має коротку гриву і довгий хвіст. На морду надіта вуздечка з віжками, а на спині – сідло, закріплене підпругами на грудях та крупі. Від вершника, що сидить у сідлі, залишилася лише нижня частина тулуба та нога, вставлена у стремено. Він, як і «жолдаки», одягнутий у довгий камзол, підперезаний на поясі, краї камзолу прикрашені гаптуванням. На поясі висять піхви короткої шаблі або кинджалу. Ноги взуті у чоботи чи черевики з високими підборами. Найімовірніше, вершник тримав праву руку з кінцем віжків на боці, а у піднятій лівій держав оголену шаблю. За спиною вершника на правій частині кахлі зображено рослинну композицію з закручених пагонів і стилізованих квіток. Перед вершником на задньому плані біжить невеличка тварина, напевне, з роду собачих (собака, вовк або лисиця). Над композицією вміщено пояснюючий напис, від якого залишилися лише три останні букви: «...ЕРЪ». З огляду на зміст сюжету можна припустити, що напис мав вигляд «ЕГЕРЪ» і означав фах вершника (походить з німецької «Soläger» – мисливець).

Рис. 2. Сюжетні кахлі з Черкас (узв. Старий, 13)

На фрагменті правого нижнього кута іншої кахлі зображено невелику фігурку вершника з оголеною шаблею. На відміну від попередньої кахлі вона виконана досить недбало низьким рельєфом без дрібних деталей – можливо це місцеве наслідування. Подібний сюжет («Вершник на коні») був досить популярний у народному мистецтві козацької доби, у тому числі часто прикрашав кахлі. Ймовірно, він походить від зображення на гербі Литовського князівства – «Погоні». Одна ціла кахля з таким сюжетом знаходиться d експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею.

Інша сюжетна кахля з узв. Старого, 13 прикрашена геральдичним сюжетом: посередині знаходиться «дерево життя» з розгалуженою у верхній частині кроною, гілки якої закінчуються закрученими пагонами зі стилізованими квітками на кінцях. Стовбур дерева з обох боків підтримують хижі тварини – леви, які стоять на задніх лапах мордами одне до одного (збереглося зображення лише лівого звіра) (Рис. 2: 2). Вони мають витягнуті, як у собак, морди з висолопленим язиком, маленькі вуха на потилиці; верхня частина тулуба вкрита гривою; лапи з довгими пазурами. За спиною правого звіра поміщено пояснювальний напис: «ЛВЫ», тобто «львы» (леви).

У 2002 р. під час археологічних розкопок у Черкасах було досліджено ще один цікавий комплекс козацької доби по вул. Смілянській, 2 – житло-напівземлянку (житло 1), у якій також було виявлено залишки кахляної печі [5, с. 17,18]. Серед них були знайдені уламки і сюжетних кахлів, однак? на жаль? дуже фрагментованих. На них зображені коні: шия з гривою і частина тулуба (Рис. 1: 3) та круп з хвостом (Рис. 1: 4). На обох фрагментах коні зі збруєю (віжки, сідло з підпругою), тобто, напевне, це згаданий вже сюжет «Вершник на коні» або «Погоня».

Під час шурфування у 2004 р. на ділянці, прилеглій до розкопу по вул. Смілянській, 2, було виявлено фрагмент кахлі з зображенням вояка, подібного до кахлів з «жолдаками» [6, с. 34,35]. Поверхня кахлі, на відміну від попередніх, була вкрита зеленою поливою. Від фігури вояка зберігся лише тулуб і верхня частина ніг – він зображений прямо, обидві руки біля правого боку тримають за руків’я шаблю, підвішену біля поясу (Рис. 1: 2). Одяг складається з довгого камзолу, підперезаного поясом, штани ледь розширені вище колін. Зображення виконано схематично і менш досконало у порівнянні з фігурами мушкетерів з узв. Старого, 13.

Кахлі з сюжетним орнаментом побутували на протязі XVI–XVIIІ ст. Знахідка у комплексах з узв. Старого, 13 та вул. Смілянської, 2 однотипних кахлів дозволяє синхронізувати їх. За наявності одноступінчастої рамки на сюжетних кахлях з них, їх датування можна звузити до першої чверті XVII ст. [1, с. 73; 2, с. 137]. Крім того у житлі по вул. Смілянській, 2 було виявлено важливий датуючий матеріал – гарної збереженості литовський срібний напівгріш польського короля Сигізмунда II Августа, датований 1564 р [5, рис. 57: 5]. Таким чином, обидва комплекси з Черкас (узв. Старий, 13 та вул. Смілянська, 2), які містили сюжетні кахлі, можуть бути датовані кінцем XVI – початком XVII ст.

_________________

1. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. / Д.Я. Телегін (відп. ред.), Винокур І.С., О.М. Титова, І.К. Свєшніков та ін.: Навч. посібник. – К., 1997. – 336 с.

2. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров’я XVI – середини XVIІI ст. - Дисертація на здобуття ступеню канд. іст. наук. – К., 1993/№732.

3. Куштан Д.П. Звіт про археологічні розвідки у Черкаській області за 1999 рік. – НА ІА НАНУ; №1999/11.

4. Куштан Д. Нові археологічні матеріали до вивчення історії пізньосередньовічних Черкас // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 9. – К.: Часи козацькі, 2000. – С. 17-21.

5. Куштан Д.П. Звіт про рятівні археологічні розкопки у Черкасах за 2002 рік. – НА ІА НАНУ; №2002/73.

6. Куштан Д.П., Назаров О.В., Овчинников Е.В. Звіт про археологічні розкопки у зоні реконструкції автодороги Київ-Одеса (поселення в с. Шарин Уманського району Черкаської області та біля м. Умань), рятівні розкопки у м. Черкаси та розвідки на території Черкаської області за 2004 рік. – НА ІА НАНУ; №2004/84.

Роман Павленко,

Дмитро Куштан (Черкаси)

Колекція пізньосередньовічних кахлів

з с. Водяники на Черкащині

У 2005 р. до археологічної інспекції управління культури Черкаської облдержадміністрації надійшли знахідки, випадково виявлені під час земляних робіт у с. Водяники Звенигородського району Черкаської області. Вони складалися переважно з керамічних виробів: уламків пічних кахлів та посуду. Як вдалося з’ясувати, знахідки походили з двох сміттєвих ям, заповнених, крім археологічного матеріалу, побутовим сміттям (фрагментами печини, шлаків, кістками тварин).

Найімовірніше, знахідки походять з території посаду середньовічного городища у с. Водяники, яке було виявлено загоном археологічної експедиції Черкаського обласного краєзнавчого музею у 1987 р. [3, с. 13-16]. Воно знаходиться у північній частині села на підвищенні лівого берега р. Неморозь. При обстеженні городища виявлено залишки укріплень у вигляді рову і валу. Вони мали прямокутну форму розміром 150 х 100 м, висота валу до 2 м, ширина 9 м. Там же було зібрано підйомний археологічний матеріал доби пізнього середньовіччя: уламки кахлів та посуду, керамічна люлька, кам’яний точильний брусок [4, с. 142,143, рис.2]. За В.Б. Антоновичем, частина села Водяники була розташована на території городища, що мало 300 сажень у діаметрі, всередині його знаходилася чотирикутна цитадель [1, с. 121]. Можливо, саме цю цитадель слід ототожнити з виявленим городищем [4, с. 142]. У середині XVII ст. Водяники були досить значним населеним пунктом і мали статус містечка, а з XVIII ст. (1741 р.) його населення значно зменшилося [5, с. 405-406].

Співробітниками інспекції було здійснено камеральну обробку та часткову реставрацію археологічних матеріалів з Водяників. Найбільший інтерес являє колекція кахель. Вони належать до типу коробчастих, з орнаментованою лицьовою пластиною та високою ліпною румпою. Переважна частина фрагментів закопчена зсередини, на зовнішній стороні лицьових пластин часто наявний шар побілки. Лише на кількох фрагментах зафіксовано поливу зеленого кольору. Більшість кахель, які вдалося реставрувати, відноситься до варіанту простих (лицьових) – з плоскою орнаментованою прямокутною пластиною. Розміри лицьових пластин від 19 х 21 до 21 х 23 см, висота румп 7-8 см. Серед них зустрічаються кутові кахлі, у яких лицьова пластина під прямим кутом заходить на боковину. Ширина бокової пластини кутових кахель 9-11 см. Лицьові пластини кахлів прикрашені у техніці високого рельєфу, майже, всі вони не мають рамки. За типом виділяються сюжетні та килимові композиції.

Серед сюжетних кахлів – фрагменти від однієї з зображенням єдинорога (або моноцероса). Фантастичного звіра, який мав вигляд коня з довгим прямим рогом на лобі, зображено у рухливій позі мордою ліворуч. Хвіст тварини закручений вперед, кінець стилізований у роздвоєний рослинний пагін з квітками на кінцях, який займає верхню частину композиції (Рис. 1: 3). Зображення єдинорога символізувало чистоту, непорочність, чоловічу честь і за доби пізнього середньовіччя часто використовувалося у якості геральдичного символу. Інша кахля з сюжетним орнаментом, на жаль, дуже фрагментована, відтворює сцену полювання. Зображення на ній, на відміну від решти кахель, виконано досить недбало, схематично і дуже низьким рельєфом. У правому нижньому кутку показано людину у довгополому одязі (мисливця?), яка цілиться з-поза дерева з мушкета. Навпроти, мордою до мисливця, стоїть тварина, напевне олень. У лівому верхньому кутку кахлі збереглося зображення голови коня мордою ліворуч (Рис. 1: 4).

Рис. 1. Керамічні кахлі доби пізнього середньовіччя з с. Водяники

Килимові кахлі прикрашені геометричним та рослинним орнаментом, який виходить за межі однієї кахлі і разом з іншими такими ж утворював єдину композицію. Геометричний орнамент підпорядкований єдиній схемі: косій (Рис. 2: 1-3,5) або прямій (Рис. 2: 4) сітці. Рослинний орнамент складається зі стилізованих квіток та завитих пагонів, виконаних у стилі українського бароко (Рис. 1: 5; 2: 6).

Карнизні кахлі відрізняються від простих рельєфно вигнутою верхньою частиною лицьової пластини та меншою висотою – ними обкладався верх (карниз) печі. Їх розміри 21 х 18 та 17 х 15 см. Орнаментовані вони, як і лицьові, рослинно-геометричним орнаментом (Рис. 1: 1,2). Серед них також зустрічаються кутові кахлі (Рис. 1: 1).

За технологією виготовлення, типологією та орнаментацією кахлі з Водяників можуть бути датовані кінцем XVII – початком XVIII ст. Про це свідчить відсутність рамки на лицьовій пластині більшості з них та відсутність кольорової поливи [2, с. 73]. Не суперечить цьому датуванню і керамічний посуд з цього комплексу. Він представлений горщиками з коротким прямим вінчиком та яйцеподібним тулубом. Краї вінчика іноді прикрашені пальцевими вдавленнями, шийка та плічки орнаментовані.

Рис. 2. Керамічні кахлі доби пізнього середньовіччя з с. Водяники

Горщики з мореною поверхнею прикрашені рельєфним орнаментом з горизонтальних борозен та відбитків штампу. Жовтоглиняні горщики – розписом у вигляді горизонтальних ліній, хвиль та «кривуль». Інший посуд репрезентовано фрагментами розписних мисок, циліндричними кухлями та покришками.

______________________

1. Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии. – М., 1895.

2. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. / Д.Я. Телегін (відп. ред.), І.С. Винокур, О.М. Титова, І.К. Свєшніков та ін.: Навч. посібник. – К., 1997. – 336 с.

3. Білецька О.В., Нерода В.В. Звіт про обстеження пам’яток археології Звенигородського району Черкаської області в 1987 р. – НА ІА НАНУ; №1987/202.

4. Білецька О.В., Нерода В.В. Пам’ятки доби пізнього середньовіччя Черкащини // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наук. статей. – Вип. 7. – К.: «Часи козацькі», 1998. – С. 138-143.

5. Похилевич Л.И. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. – К., 1864.

Яніна Діденко (Чигирин)

Фрагмент металевого захисного обладунку

(панцира) воїна середньовіччя

(із фондів Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”)

Виникнення зброї поставило перед людиною завдання створення засобів, функцією яких був би захист воїна – озброєння захисного типу. Подібне озброєння було основним захистом воїна в давні часи, коли успіх битви часто вирішувався в рукопашному бою. Хоча перші захисні обладунки з’явилися ще в арміях держав давнього Сходу, однак розквіт захисного озброєння припав на середні віки у Європі. Саме тоді з’явилось безліч видів захисного озброєння. Ідея більшості з них була запозичена зі Сходу. Великий вчений аль-Біруні писав в ХІ ст. “Кольчуги призначені для присоромлення зброї (ворога) в бою, вони захищають від того, чим діють супротивники, та від ударів, які відрубають голову...”1.

У фондах Національного історико-культурного заповідника “Чигирин” зберігається фрагмент металевого захисного обладунку – панцира воїна середньовіччя (інвентарний №КВ-10393, ЗС-754). Він був випадково знайдений восени 2003 р. під час польових робіт в селі Бірки Олександрівського району Кіровоградської області.

Панцир відносився до бойового спорядження воїна для захисту тулуба від шабельних ударів та колючої зброї. Функцією цього натільного захисного обладунку був захист шиї, грудей, живота, передпліч, плечей та боків власника. Він був зроблений із злегка опуклих залізних пластин та сплощених кілець із залізного дроту сплетених у кольчужне полотно. Подібний захисний обладунок поєднував властивості кольчуги та пластинчатого панцира та відрізнявся легкістю, рухливістю, пластичністю та надійністю (це було особливо важливо для кіннотника).

Пластини захищали груди, живіт, низ боку та плечі. Використання кольчужного полотна обмежувалось коміром, верхом грудей, плечем та боком. Дротяні кільця виступали також в якості з’єднувальних елементів між рядами пластин.

Загальна кількість пластин — 55 цілих і 1 фрагмент. За формою, розміром та призначенням їх можна поділити на декілька груп:

1. Захисні пластини плеча (6 штук).

2. Захисні пластини передпліччя (23 штуки).

3. Захисні пластини грудей та живота (24 цілих і 1

фрагмент).

4. Захисні пластини боку (2 штуки).

Злегка опуклі пластини усіх груп зложені в ряди, заступаючи одна на одну – лускато. Це посилювало захисні властивості обладунку. Бічне скріплення між рядами пластин здійснене за допомогою залізних кілець (діаметр 1 см) з двох коротких бокових сторін через отвори у пластинах (діаметр приблизно 0,3 см).

Захисні пластини плеча прямокутної форми викладені у 2 горизонтальні ряди по 3 пластини в кожному. Розмір пластин — приблизно 2,5 х 5 см, довжина ряду – 7 см. Кількість отворів для бічного скріплення по 4 з боків. Початкові та кінцеві пластини мають по 6 отворів вгорі чи внизу відповідно для кріплення до кольчужного полотна.

Захисні пластини передпліччя двох видів, прямокутної форми, викладені трьома горизонтальними рядами. Пластини першого виду (15 штук) захищають верх передпліччя – 2 ряди по 7 та 8 пластин. Розмір пластин коливається в межах від 5,9 х 2,5 см до 6,2 х 3 см. Довжина рядів 20 та 21,5 см відповідно. Пластини низу передпліччя складають одну лінію довжиною 20 см з 8 плиток. Їх розміри від 3,9 х 2,7 см до 3 х 4 см. Кількість отворів для скріплення пластин з боків – по чотири. Перші пластини ряду мають 7 (верх передпліччя) та 5 (низ передпліччя) отворів в основі для кріплення до кольчужного полотна.

Захист грудей та живота виконують вертикальні ряди пластин декількох видів досить великих розмірів. По центру живіт та груди прикривають видовжені трапецієподібні пластини (11 цілих та 1 фрагмент), їх ряд по ширині плавно звужується до низу. Розміри пластин від верхньої до нижньої: 17 х 16,4 х 3,9 х 4,2 см; 16,8 х 3,7 х 3,9 х 16,9 см; 15,8 х 16,2 х 4,3 х 4,3 см; 16,1 х 15,1 х 4,4 х 4,5 см; 14,9 х 14,3 х 3,6 х 3,9 см; 14 х 13,5 х 3,8 х 3,6 см; 13,4 х 13,2 х 3,7 х 3,8 см; 12,7 х 12,1 х 3,9 х 3,7 см; 12,4 х 11,9 х 3,9 х 3,8 см; 12 х 10,9 х 3,8 х 3,9 см; 11,2 х 11,1 х 4,1 х 4,1 см. Розмір фрагмента 2,5 х 3,7 см. Пластини формуються в ряди та скріпляються між собою і кольчужним полотном за вищеописаним принципом. Кількість бічних отворів пластин по 5. У першій верхній пластині ряду 19 отворів в основі для кріплення до кольчужного полотна. Довжина ряду цих пластин дорівнює 38 см.

Справа та зліва від центрального ряду йдуть пластини, які захищають бік грудей та живота – 8 правобічних та 5 лівобічних. Умовно їх можна поділити на 2 групи – захисту грудей та захисту живота. Бічні захисні пластини грудей мають вигляд трапецій, які збоку в ряду плавно звужуються до низу. Фрагмент має 5 правобічних (довжина ряду 16 см) та 2 лівобічні (довжина ряду 6,5 см) пластини цього виду. Розміри правобічних пластин: 7,1 х 7,2 х 3,7 х 3,6 см; 6,9 х 6,8 х 3,9 х 4 см; 7 х 6,5 х 3,9 х 3,9 см; 6,8 х 6 х 3,6 х 3,9 см; 6,1 х 5,3 х 3,9 х 4,1 см; лівобічних – 6,6 х 6,2 х 3,6 х 3,9 см; 6,3 х 5,3 х 3,7 х 3,9 см.

В нижній частині нижньої правобічної пластини грудей є отвір для скріплення із бічними захисними пластинами живота (діаметр 0,25 см). Кількість бічних отворів для скріплення пластин – по 5. У першій пластині ряду (вгорі) – 11. Опис лівобічних пластин – аналогічний.

Правий бік живота захищають 3 різновеликі та різноформенні пластини. Довжина ряду – 20 см. Верхня з них має форму трапеції із розмірами 4,8 х 8,8 х 7,5 х 6,6 см з отворами вгорі і внизу (діаметр 0,25 см) для з’єднання із сусідніми пластинами. Наступна являє собою прямокутник із відсіченим правим верхнім кутом. Її розміри: 12,6 х 8,6 х 4,5 х 4,7 х 4,2 см. Вгорі посередині отвір для з’єднання. Нижня пластина – прямокутник розміром 12,8 х 13 х 6,9 х 6,9 см. Кількість отворів у пластинах від центру та боку відповідно до верхньої та нижньої пластини 9 і 9, 9 і 11, 9 і 9. Три лівобічні пластини (довжина ряду 19,5 см) мають розміри 9 х 7,1 х 8,9 х 7,9 см; 5 х 12,5 х 9,2 х 7,3 х 5 см; 12,6 х 12,6 х 6,8 х 6,7 см. Кількість бічних отворів для з’єднання – аналогічна правобічним. Довжина ряду правобічних пластин захисту живота та грудей дорівнює 36 см, лівобічних – 26 см.

Фрагмент панцира має ще 2 пластини, з’єднані із нижніми правобічними пластинами захисту живота і подібними до них за формою. Імовірно їх функцією був захист боку воїна. Їх розміри 12,5 х 8,7 х 4,5 х 4,7 х 7,3 см; 12,8 х 12,9 х 6,8 х 6,9 см. Загальні розміри фрагмента 51,5 х 53 см.

Відсутність супутнього матеріалу не дає можливості сказати, кому міг належати даний захисний обладунок. Сучасники майже не згадують про застосування захисного озброєння козаками. Однак М. Костомаров, посилаючись на твори істориків-сучасників Визвольної війни, пише, що у боях під Вінницею 1651 р. І.Богун був одягнутий у панцир2. Згадаємо і про використання захисного озброєння Богданом Хмельницьким. У 1647 р. саме захисне озброєння – шолом із залізною сіткою, врятувало життя майбутньому гетьману, коли під час татарського нападу на Чигирин один з польських жовнірів вдарив його шаблею по шиї3. Існує портрет Б.Хмельницького у кольчузі, поверх якої накинуто делію, вміщений у літописі С.Величка4. Цей факт цікавий у світлі того, що власником с.Бірки, де було знайдено даний фрагмент, певний час був Б.Хмельницький5.

Враховуючи відсутність оздоблення, можна віднести панцир до так званого “чорного”- бойового обладунку східного типу. Власник його, напевно, був людиною заможною тому, що у XVII ст. ціна рядового панцира коливалась від 5 до 10 рублів6.

На сьогоднішній день стан фрагменту залишає бажати кращого: кільця та пластини вкриті іржею, захисні пластини грудей та живота деформовані, втрачена значна частина кольчужного полотна та захисних пластин. За цієї умови складно повністю відтворити початковий вигляд панцира. Але, найімовірніше, він мав вигляд довгої сорочки із рукавами. Довжина її сягала середини стегна – прикривала статеві органи чоловіка. Хоча сказати цього напевно, як і відтворити вигляд спинки, ми не можемо. Можна лише припустити, що спинка панцира була виконана із суцільного кольчужного полотна.

Обміри наявного фрагменту дають можливість встановити, що панцир був зроблений для чоловіка середньої, за сучасними мірками, статури. Напівобхват грудей панцира складає приблизно 55 см. Звичайно, відповідні розміри самого воїна були меншими, тому що панцир носили поверх одягу. Так, по лінії горловини, кольчужне полотно розширюється, утворюючи невисокий комір-стійку висотою близько 3-4 см, очевидно даючи можливість комфортно почувати себе воїну, одяг якого міг мати комір.

На жаль, відсутність супутнього матеріалу, як і незмінність вигляду захисного обладунку протягом тривалого часу, не дають можливості точно датувати цю знахідку. Однак її вигляд та об’єктивні історичні реалії дають можливість віднести її до пізнього середньовіччя – не раніше XIV ст. – коли існуючі кольчуги почали посилювати залізними пластинками7, та не пізніше початку XVІІІ ст., коли використання подібного захисного обладунку стало недоцільним через активне застосування вогнепальної зброї.

Фрагмент панцира воїна середньовіччя із фондів НІКЗ “Чигирин” розширює наші знання про захисне озброєння періоду середньовіччя на Україні та потребує подальших досліджень.

______________________

1 Русские доспехи X-XVII веков / Набір листівок. – М.: Изобразительное искусство, 1983. - №1.

2 Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1993. – С.264.

3 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – С.51.

4 Запаско Я.П. Українська рукописна книга. – Львів: Світ, 1995. – С.450.

5 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький . – Львів: Світ, 1990. – С.218.

6 Русские доспехи X-XVII веков / Набір листівок. – М.: Изобразительное искусство, 1983. - №32.

7 Малов В. Интернет-издание «Рыцари». – С.17.

Оксана Коваленко (Полтава)

Глиняні люльки XVII – XVIIІ століття

(термінологічна розвідка)

Люльки є поширеними знахідками у нашаруваннях XVII-XVIII ст., займають чільне місце у музейних збірках. Інколи люльки виступали та виступають об'єктами приватного колекціонування. Так, наприклад, багата колекція люльок для паління була у письменника Іллі Еренбурга [1, с.1]. Напевне, найбільша українська колекція, здобута під час археологічних розкопок та зборів серед населення, пов'язана з ім'ям визначного історика Дмитра Яворницького.

Люлька була невід’ємним атрибутом українських козаків. Мабуть, в жодному фольклорі, окрім фольклору північноамериканських індіанців, стільки уваги не приділено люлькам, як в українському. Козаків з люльками зображали у живописі, народних піснях, приказках. Типовим є зображення люльок на народних картинах типу “Козак Мамай”. В опішному Полтавської області навіть була записана казка, однією із головних героїв якої була люлька [2, с. 72-74].

Незважаючи на чисельність публікацій, присвячених цій категорії виробів, багато питань, пов’язаних з їх виробництвом, залишається відкритими. Публікацій знахідок люльок із описом форм та орнаменту, які походять з різних куточків України, багато. Майже кожна з них містить спробу класифікації за формою та орнаментацією. Проте слід відмітити, що у публікаціях люльки переважно виступали одними з видів матеріалів, що аналізувалися, найчастіше характеризувалися побіжно й обмежувалися ілюстраціями. Ці дрібні вироби глиняної пластики є не тільки важливим хронологічним індикатором, а й інформатором про час появи та масштаби розповсюдження "шкідливої" звички серед населення того чи іншого регіону. Поліваріативним залишаються й принципи опису та назв частин люльки: чашечка, вінця чашечки (наприклад, верхня частина, бортики, краї), тулійка (наприклад, чубук, мундштук, носик), нижньої частини, потовщення тулійки.

У цій невеликій розвідці хотіла б торкнутися питань, пов'язаних із термінологією, яка так чи інакше стосується люльок. Це й походження слів та назви структурних частин люльки.

На початку вважаю за доцільне розглянути питання спеціалізації майстрів по виготовленню люльок. Спеціалізація гончарів на виготовленні певного виду продукції: посудники, мисошники, цегельники, кахельники і т.д, — є характерною особливістю розвитку цехового ремесла у середині XVII-XVIII ст. [3, с.82]. Проте люлькарів, як окремої групи, за етнографічними та писемними джерелами, не зафіксовано навіть для ХІХ ст., коли відбулося ще більше розширення номенклатури гончарських професій.

Єдину згадку, яку вдалося віднайти, вміщено у роботі Дмитра Яворницького, у споминах старого козака про Нову Січ: "У їх [козаків-запорожців] були і особі майстри, що люльки робили” [4, с.253]. Етимологічний словник української мови пояснює слово люлькар як власник фабрики, на якій виготовляли люльки [5, с.326]. Фабрик по виготовленню люльок в Україні не було взагалі. На окремих підприємствах ХІХ ст. виготовляли люльки, як наприклад, завод у Глинську на Жовківщині, де у 1838 р. кераміст Фрідріх Вольф навіть запатентував виготовлення так званої “червоної турецької люльки” [6, с.170]. Проте такі випадки поодинокі. Отже, люлькарем можна назвати майстра по виготовленню люльок.

У виробництві люльок з дерева назви спеціалістів наявні. Існує розподіл між тими, хто виготовляв люльки — “трубочники” та чубуки — “чубучники” [7, с.28]. Проте для початку XVIII ст. знаходимо згадку про майстрів, які названі “ба(р)дачники” — “ті, хто виготовляє кал’яни”, у Климентія Зіновієва, поета, автора соціально-побутових творів [8, с.219]. Неодноразово поет звертається й до проблеми тютюнопаління, в зв’язку з чим у тексті фігурують також “люльки” та “ба(р)даки”. Зіновіїв не зазначає, з якого ж матеріалу зроблені ті люльки, без яких затяті курці початку XVIII ст. почували себе вже “якъ бεз жонкы” [9, с.215]. Щодо ж бардаків, то вони зустрічаються двічі — у вірші “ W розных рεмεсниках” зазначені майстри ба(р)дачники [9, с. 154], і у вірші “W табацђ, и о ужывающихъ εя” — “W собно (ж) іны(и) навы(к) ба(р)дакомъ тягнути: прε(з) которы(и) нε εдному пры(ш)ло смы(с)лу збути” [9, с.49]. У коментарях Вікторії Колосової є тлумачення, що бардачники, це ті, хто виготовляє окремий різновид кальянів — бардаків, якими палили дуже міцний тютюн, хоча з якого матеріалу вони виготовлялися, невідомо [9, с. 319, 379].

Саме слово «курити», «куріння» походить від старослов’янської кореневої основи «курь» – дим, чад, сморід. Філолог В.А. Передрієнко, провівши аналіз формування української мови XVIII ст., впевнено відносить слово “тютюн” до запозичених з тюркської, наводячи приклад його застосування з дидактичних настанов середини XVIII ст.: “За то(и) шелюг тютюну купити” [10, с.92]. Запозиченням з турецької є слово люлька, яке походить від “lüle”, “lülä” трубка для паління, яка, в свою чергу, прийшла у турецьку з перської “lulä” [5, с.326]. Серед інших тюрських слів: “бакун”, “чубук”.

За невеликими за розмірами люльками на українських землях укріпилася назва “носогрійки”, саме таку назву наводить Дмитро Яворницький, описуючи козака-запорожця. Назва “бурунька”, яку також вживали на позначення коротеньких люльок, є фактично перекладом з татарської попередньої назви, оскільки “бурун” — “ніс” [4, с.196; 11, с.237]. Словник Володимира Даля, пояснюючи російське слово “трубка” для паління, зазначає, що, ймовірно, спочатку трубкою — пустотілим предметом з двома отворами, називався лише чубук, а потім слово поширилося на весь виріб. Крім того, Володимир Даль наводить назви, які побутували на південних — “пипка” та західних — “файка” територіях Російської імперії [12]. Діалектизм файка зберігся й досьогодні в західних областях України. Це слово було запозичене з польської, до якої, в свою чергу, воно прийшло з німецької.

За таким критерієм, як особливості використання, де одним із визначальних показників поділу люльок є їх розмір, виділяють два типи люльок. В XVII-XVIIІ ст. побутували люльки двох типів: індивідуальні та “гуртові” [назва гуртові наведена мною за 13, с.157]. Словник Бориса Грінченка розділяє типи: люльки та люли (люлики великих розмірів) [14, с.389]. Люльки великих розмірів (від 15 см) інколи називають курінними. Дмитро Яворницький подає згадку про таку люльку зі споминів про Січ: “В кожному курені була люлька — “обчиською” звалась — велика така, поцяцькована бляхами, повсажена намистами та повибита дорогим камінням”. Одну з таких люльок Дмитро Яворницький знайшов в с. Покровському Катеринославського повіту [4, с.232, мал. 2]. Інколи такі люльки були з написами, наприклад: “Козацька люлька — добра думка”. Таким чином підкреслюється їх призначення — їх палили гуртом, передаючи одне одному або усім куренем, що зрозуміло з назви, було притаманне запорожцям, коли товариство обмізковувало якусь справу або майбутній похід [11, с.237]. Люльки останнього типу виготовлялися у XVII - XVIII ст., але виключно з дерева. Часто вони мали кришечку, металеву, дерев’яну або комбіновану. Глиняних люльок великих розмірів не виготовляли. Пояснення, на нашу думку, полягає у площині функціонального навантаження. Такий значний за розмірами глиняний виріб важкий, його важко транспортувати, використовувати для паління, він легко міг розбитися. Таким чином, глиняні люльки лише “індивідуальні” — призначені для особистого, персонального, індивідуального використання.

Проводячи характеристику основних форм та орнаментації глиняних люльок XVII-XVIIІ ст., необхідно визначитися із назвами частин люльки.

Пропоную такі назви її структурних елементів (Мал.): вінця чашечки (край основної ємності для тютюну виділено вигином назовні чи всередину), чашечка (загальна назва ємності для тютюну), нижня частина чашечки може мати такі варіації: денце (циліндрична відділена від основної ємності нижня частина люльки), гребінь (додатковий наліп по нижній частині чашечки, прикріплений після її формування), шия (циліндрична або конусоподібна видовжена частина глекоподібної чашечки); тулійка (відведена убік, прикріплена під кутом до чашечки трубочка з каналом для диму), чубук (найчастіше дерев’яна частина — тонка вигнута трубочка з каналом для диму, яка вставлялася у тулійку).

Обґрунтовуючи саме пропоновані назви, зауважу наступне. Назви частин люльки в публікаціях поліваріативні: чашечка — вершок, вінця чашечки — верхня частина, бортики, краї; тулійка — чубук, мундштук, носик, сподок, відросток; нижня частина — сподок, піддон, денце, дно, низ; потовщення тулійки — пружка, кільце.


Мал.1 Назви структурних елементів люльки

1. чашечка

2. вінця чашечки

3. тулійка

4. чубук

5. нижня частина

6. потовщення тулійки

Основна ємність для тютюну люльки у переважній більшості публікацій називається чашечкою через подібність деяких форм до цього виду посуду. За цією ж аналогією з посудом краї чашечки доцільно називати вінцями, оскільки інші назви края, верхня частина не є достатньо конкретними і можуть використовуватися на позначення або країв вінця, або верхньої частини (до 1/3 висоти) чашечки, або є русизмами, як наприклад “бортики”; нижню частину — денце.

Трубочку для виходу диму пропоную називати тулійка. Розгляну інші варіанти. Чубуком традиційно називають дерев'яну частину, один кінець якої вставлявся у керамічну частину люльки, інший брався до рота під час паління. Мундштук — слово німецького походження (mundstuck), яке позначає трубочку, яку притискають до вуст, в тому числі й трубочку-накінечник на сигарети, в російській мові воно також позначає ту частину люльки, яка в українській називається чубук. Носиком тулійку називають також за аналогією з посудом (чайника, наприклад), проте там він має іншу форму та функціональне призначення. Інколи вживане слово сподок має тлумачення як нижня частина, проте тулійку, яка завжди відведена убік, важко назвати нижньою частиною, якщо враховувати площину, у якій люлька розміщується при використанні. Доволі вживаним є назва відросток, що несе змістове навантаження “структурна частина, яка звідкись виростає”, українським модифікованим словом російського “отросток”. Тулійкою в українському гончарстві називають пустотілу, з отвором, ручку ринки, яка прикріплена до тулова посудини [17, с.158]. Слово походить від дієслова тулити — притискати, тобто пов'язувати щось з чимось. У даному контексті вбачаю як аналогії з тулійкою ринки, так і сам зміст слова є достатньо вдалим: тулійка люльки притиснута, прикріплена до її чашечки, одночасно вона пов'язує чашечку та чубук.

На сьогодні ще багато питань, пов’язаних з різними аспектами, зокрема, виробництвом, побутуванням глиняних люльок XVII-XVIII ст., залишаються нез’ясованими, отже, подальші роботи, дослідження, експерименти відкриють цю широко відому, проте слабко вивчену сторінку українського гончарного виробництва.

__________________

1. Супруненко П. О казацкой люльке // Планета диаспора. — 2000. — №2 (24 января). — С.1.

2. Чому у рака вирячені очі? Українські народні казки, записані на Полтавщині А.М. Дяченком. — Полтава: Вид-во Полтава, 2005. — 92 с.

3. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства. — К.: Молодь, 1993. — 395 с.

4. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — К.: Веселка, 1995. —репр. — 447 с.

5. Етимологічний словник української мови. — К.: Наукова думка, 1989. — Т.3. К-Н. — 549 с.

6. Чайка Роман. Керамічні люльки із Жовківщини // Археологічні дослідження Львівського університету. — Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2004. — Вип.7. — С.169-177.

7. Пономарев М.В. Обзоръ кустарных промыслов Россіи / Составлено по поручению Министерства Земледелія и Государственных имуществ, членомъ-делопроизводителем / Подъ редакціею Д.Тимирязева. — СПб.: Паровая Скоропечатня М.М.Гутзацъ, 1902. — С.28.

8. Кепін Д. Климентій Зіновіїв як етнограф // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: Часи козацькі, 1999. — Вип. 8. — С. 218-223.

9. Зіновіїв Климентій. Вірши. Приповісті посполиті. — К.: Наукова думка, 1971. — 391 с.

10. Передрієнко В.А. Формування української мови XVIII століття на народній основі. — К.: Наукова думка, 1979. — 144 с.

11. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наук. думка, 1990. — В 3 т. — Т.І. — 592 с.

12. Даль В. Словарь русского языка. http://dahl-dictionary.narod.ru/01/1733.htm.

13. Горішний П., Діденко О. Середньовічна кераміка із розкопок у Чигирині // Нові дослідження пам’яток козацтва в Україні. — К.: Часи козацькі, 1998. — Вип. 7. — С.151-157.

14. Грінченко Б. Словарь української мови. — К.: Наукова думка, 1996. — Т.ІІ. — 588 с.

15. Пошивайло О.М. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). — Опішне: Українське народознавство, 1993. — 234 с.

Микола Вихристюк, Ольга Прилуцька (Умань)

Пам'ятки козацької доби у фондах

Уманського краєзнавчого музею

Уманський краєзнавчий музей — один із найстаріших в Україні, восени 2006 р. йому виповниться 89 років. В контексті історії розвитку музейництва в Україні це чималий вік.

Спроби заснувати музей у провінційному місті були неодноразовими. Мабуть, починалося все ще з XVIII ст., коли було закладено нумізматичний кабінет при Уманській Базиліанській школі. Однак 1831 р. після закриття школи майно цього кабінету увійшло до збірки Нумізматичного кабінету Київського університету [1].

Наступну серйозну спробу створити в Умані історичний музей ще на початку ХХ ст. зробив учитель місцевої чоловічої гімназії Д.Щербаківський. Він 1906-1907 рр. серед учнів гімназії організував гурток любителів старовини і керував його роботою. Члени гуртка із великим захопленням збирали старовинні речі, змальовували орнаменти, записували фольклор. Їхня колекція швидко поповнювалась цікавими матеріалами і мала стати, як мріяв керівник гуртка, основою історичного музею в Умані [2].

Проте це був період реакції після революційних подій 1905 р., в яких не останню роль відіграла учнівська і студентська молодь міста. Тому етнографічний акцент у колекції старовини призвів до заборони діяльності гуртка та його розформування.

В умовах утисків національного духовного життя Д.Щербаківський вбачав у етнографічному спрямуванні збірки старовини спосіб збереження народної національної культури [3]. Влада ж вважала таку роботу проявом політичної неблагонадійності та антидержавних настроїв.

Таким чином, гурток любителів старовини припинив свою діяльність, а його фундатор виїхав до Києва і передав усю колекцію Київському міському історичному музеєві [4].

Слід зазначити, що матеріали, зібрані гуртком Щербаківського, все-таки один раз були продемонстровані у складі експонатів Першої сільськогосподарської виставки в Умані 1910 р. у відділі археології та історії Уманщини [5].

В 1913 р. в Умані зусиллями ”почесних громадянських діячів” було засновано історичне товариство [6]. Колишні члени аматорського гуртка знову відродили мрію про відкриття в місті історичного музею. Втіленням цієї ідеї в життя зайнявся П.Курінний – учень Д.Щербаківського.

Впродовж 1913-1919 р. їм вдалося скласти колекцію старовини, яка нараховувала до 1000 номерів і складалася з археологічного і нумізматичного відділів [7].

На думку І.Свєнціцького, революція дала можливість у невеликих осередках українських провінцій скласти з поодиноких вцілілих приватних чи публічних зібрань значні фонди для правильного музейного та книгозбірного будівництва [8]. Зокрема у Звіті музейно-археологічної секції про організацію в Умані Народного музею шляхом зібрання усіх художніх цінностей у володіннях приватних чи поміщицьких садиб Уманського повіту йдеться про те, що для реєстрації художніх цінностей в місті були мобілізовані спеціалісти [9].

Нарешті, 15 жовтня 1917 р. в Умані відкрився громадський музей, який швидко поповнювався новими експонатами завдяки діяльності аматорів і фінансовій підтримці громадськості [10]. В 1923 р. музей отримав статус державного і нову назву – Окружний соціально-історичний музей Уманщини, що мав 4 відділи. Зокрема, у Відділі Старої Умані зберігалось небагато, але унікальних, пам'яток доби козаччини. Тут були зібрані старі плани Умані, описи Боплана і Алеппського, мемуари про уманську різанину, історичні оповідання, які доповнюють портрети історичних діячів ХVII-XVIII ст., портрет-оригінал олією гетьмана Жолкевського, олійні копії портретів Гонти, Залізняка, ритини Б.Хмельницького та П.Дорошенка, портрети Потоцьких, побутові речі, стародавня зброя, гармати, моделі козацьких жупанів, кунтушів, жіночого одягу, українська порцеляна, килими тощо [11].

На сьогодні у фондах Уманського краєзнавчого музею зберігається більше кількасот пам'яток часів козаччини. Зокрема, в експозиції представлена деяка козацька зброя: козацька шабля, ятаган, арабська рушниця XVII ст., дві порохівниці з рогу із орнаментами, а також фрагменти залізного панциря [12].

Про елементи одягу XVI – XVII ст. нам свідчать срібні орнаментовані підвіски різної форми, мідні гудзики-гачки з петлями і гачки від одягу, а також ланцюжок з низькопробного срібла [13].

Речі домашнього вжитку та землеробський реманент козацьких часів також є у нашій колекції: залізний замок з ключами, срібні ложки з орнаментом та ініціалами ”ВК”, леміш від плуга XVI-XVII ст. у вигляді масивної залізної пластини неправильної трикутної форми, залізне окуття від лопати [14].

Культові речі у фондовому зібранні музею дуже цікаві та унікальні. Це мідна іконка із зображенням Покрови Божої Матері XVII – XVIII ст., вишивка XVII ст. шовком і срібною ниткою ”Христос на хресті”, предмети зі скарбу уніатського монастиря XVII ст. – срібна чаша з позолоченим орнаментом, ковані келихи із зображеннями вершника і двоголового орла, чотки з каменю і скла та ін. [15].

В 1957 р. В.А.Стефанович передав до музею Євангеліє церковнослов’янською мовою, надруковане 1680 р. у Львові, а також зібрання із 47 аркушів оглав (перших сторінок) церковнослов'янських книг з ілюстраціями на біблійні теми, прикрашених українським орнаментом.

Комарницький М.Ф. у 1951 р. поповнив колекцію кількома рукописними пам'ятками XVI – XVIII ст., написаними латиною, зокрема рукопис хроніки подій з 1538 р. до XVIII ст. Випадково до музею потрапили і кілька карт XVII ст. (теж латиною): Російської держави, України, Польщі, одна з яких креслена Венцеславом Годреціо [16]. Ці унікальні пам'ятки складають групу документальних джерел доби козаччини у фондах краєзнавчого музею.

Найбільш численною групою (близько 1 тис. одиниць) пам'яток XVI – XVIII ст. є нумізматична колекція, сформована, переважно, із випадкових знахідок – скарбів. Це срібні польські монети-соліди часів Сигізмунда III, литовські соліди і півтораки XVI-XVIII ст., мідні шведські соліди 1632-34 рр. королеви Христини, срібні польські талери, шестигрошовики, трохгрошовики та ін. [17].

Як бачимо, колекція пам'яток козацької доби у фондах Уманського краєзнавчого музею чимала і представлена унікальними речами, більшість з яких становить різноманітні монети, що мали широкий обіг на теренах України в XVI – XVIII ст. Але, безумовно, що питання вивчення козацьких пам’яток на Уманщині ще потребує подальшого ретельного дослідження.

_________________

1. Курінний П. Соціально-історичний музей Уманщини // Український історичний музей: Зб.1 / Під ред. П.Курінного та ін. — К.,1927. — С. 266.

2. Там само.

3. Нагорна Н.В. До історії формування зібрання Уманського краєзнавчого музею // Матеріали Першої науково краєзнавчої конференції Черкащини. — Ч.I. — Черкаси, 2004.-С.315.

4. Курінний П. Покажчик історичного музею Уманщини в році 1918.-Умань. – УКМ 643.3.

5. Курінний П. Соціально-історичний музей... — С.267.

6. Курінний П. Покажчик... — УКМ 643.3.

7. Нагорна Н. До історії формування ... — С.316.

8. Свенціцький І. Музеї і книгозбірні сучасної України. – Львів, 1927. – 13 с.

9. Державний архів Черкаської області. — Ф. Р. – 2796. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 16-18.

10. Курінний П. Покажчик... — УКМ 643.1-2.

11. Курінний П. Соціально-історичний музей... — С. 268.

12. Зброя. – УКМ 133, 134, 139, 140, 463, 8700.

13. Елементи одягу. – УКМ 4678, 4682, 4685, 4686.

14. Речі домашнього вжитку, реманент. – УКМ 467, 4675, 9200, 9879.

15. Культові речі. – УКМ 3872, 4271, 4672, 4674, 4679, 4680, 4681, 4684, 4687.

16. Документальні джерела. – УКМ. 698, 699, 4267, 4268, 5169, 5170, 5171, 5172.

17. Нумізматика . – УКМ 667, 1674, 2379, 2983-2986, 3060, 5563, 5718, 6189а, 6335, 7643.

Ірина Піскурьова (Миколаїв)

Історія козацтва мовою музейних артефактів

Науково-дослідницька діяльність музеїв, зокрема музеїв краєзнавчого профілю, охоплює проблеми природничого, економічного, соціального, політичного та культурного розвитку того чи іншого регіону. Такі дослідження мають загальну методологічну основу, але базуються, перш за все, на вивченні автентичних речових, образотворчих, письмових та інших джерел, що знаходяться у музейних фондах. Звідси виникає необхідність найбільш повного розкриття цих джерел та введення їх до наукового обігу.

Загальна кількість музейних предметів основного фонду у Миколаївському обласному краєзнавчому музеї сьогодні нараховує понад 160 тис. одиниць збереження. Серед них особливе місце займають ті, що пов’язані з історією українського козацтва.

Протягом кількох століть у степах Північного Причорномор’я поряд з татарами, турками мешкали і українці, про що свідчать численні знахідки Очаківської археологічної експедиції під проводом кандидата історичних наук завідуючої сектором джерелознавства ІА НАНУ С.О. Біляєвої. Частина таких предметів надійшла до фондів обласного краєзнавчого та Очаківського військово-історичного музеїв. Це фрагменти віконного скла, посуд, елементи одягу турецького походження та фрагменти української кераміки і побутового скла [1].

Багатства степових просторів завжди приваблювали мешканців прикордонних поселень України, які на літо збирались “на уходи” для добування меду, солі, пошуку селітри, рибальства, перебуваючи тут до пізньої осені, закладаючи хутори-зимівники. Наприкінці XVIII ст. тільки у межах сучасної Миколаївської області таких зимівників нараховувалось близько 60 [2].

То ж, одна з найславетніших сторінок в історії України, доба козацтва, писана не лише ратною славою, а й мудрою талановитою роботою на землі.

Ця тема в музеї представлена приладдям для рибальства (гачки, грузила, голки для плетіння сітей), нехитрим сільськогосподарським реманентом (серпи, дерев’яні вила, ціп для обмолоту зерна), предметами домашнього вжитку (сокира, пилка, глиняний посуд), різноманітними металовиробами, у тому числі знайденими на місці Чортомлицької Січі експедицією колишнього директора музею С.І. Гайдученка, що проходила у 1915-1916 рр. [3].

Серед інших знахідок були і керамічні кахлі із зображенням двоголового орла. Такими кахлями вимощувалась велика груба, що прикрашала житло запорожців – козацький курінь.

Географічне положення запорозьких земель сприяло розвитку торгівлі. Музей володіє чималою колекцією литовських, польських, російських, турецьких монет періоду козацької доби.

У козацькому війську витворився своєрідний демократичний устрій, в якому однією з важливих і відповідальних посад була посада писаря. Він, як кошовий отаман та суддя, обирався товариством на загальній раді і відав усіма письмовими справами. Зовнішньою ознакою гідності запорозького писаря були гусяче перо, котре він закладав за праве вухо, та чорнильниця. Такий каламар зберігається і у фондах нашого музею.

Можна з певністю сказати, що козаки мали всі типи бойової зброї, яка існувала того часу у поляків, сербів, чорногорців, турок, росіян. Найпоширенішими з них були рушниці, пістолі, списи, шаблі, ятагани, гармати.

Колекція зброї Миколаївського обласного краєзнавчого музею нараховує понад 400 одиниць збереження. Певна частина цих музейних предметів, що датуються кінцем XVI – першою половиною XVIII століть, пов’язана, безпосередньо, з історією українського козацтва. Це, перш за все, фортечна рушниця - пищаль, турецькі ятагани та кремінні рушниці, західно-європейські шаблі, пістолети, навершшя списів, гармати, мортири.

У музеї також зберігаються дві порохівниці, кремені, кресала, чисельна колекція козацьких люльок, що були неодмінним атрибутом похідного вжитку запорожців.

Після Полтавської битви Іван Мазепа та Карл XII відступили до Молдови. Цей шлях пролягав і через територію сучасної Миколаївщини. 4 липня 1709 р. вони дісталися Південного Бугу і стали табором біля Руської Коси. Переправа тривала три дні, і наприкінці останнього їх наздогнали російські війська. З невеликою частиною свого війська Карлу та Мазепі вдалося дістатися Очакова, а далі — Молдови.

В музеї зберігаються шведські і російські монети, знайдені свого часу неподалік села Лимани Жовтневого району, тобто на місці колишньої переправи.

У фондах музею є декілька козацьких кам’яних намогильних хрестів. На одному з них частково зберігся напис, який свідчить про те, що під ним у 1782 р. був похований козак Василь Коношко. Цей хрест колись стояв при дорозі між селами Олександрівкою та Кисляківкою.

Серед запорожців були талановиті співці, музиканти, поети. Існував у них і вертепний театр. Текст такої вертепної драми часто зустрічається у народних картинках “Козак Мамай”. Одна з таких картин знаходиться в нашому музеї. На ній зображений козак, що сидить на землі під дубом, на якому висить зброя, а поряд стоїть кінь. Миколаївського “Мамая” вирізняє одна цікава деталь: в руках він тримає не традиційну бандуру, а гітару, що свідчить про його більш пізнє походження (приблизно середина ХІХ ст.).

У музейних фондах зберігається цікавий документ, в якому простежується шлях надходження до музею інших живописних робіт. У листі, що датується 1926 р., директор музею Ф.Т. Камінський повідомляє одного з дарителів музею Б.В. Страдомського про можливість придбання за 5 червонців у мешканця Москви В. Корнієнка трьох портретів гетьманів [4]. Це портрети Івана Самойловича, Івана Скоропадського та Данила Апостола, які сьогодні зберігаються у музейних сховищах [5].

Крім того, музей має декілька українських ікон [6], козацьких натільних хрестів, складнів.

Гордістю музейної колекції стародруків є “Требник” (“Євхологіон”) Петра Могили, що датується 1646 р. [7].

Окрему групу складають сучасні витвори мистецтва, що відбивають славетну історію запорожців. Це, перш за все, роботи відомого українського художника А.Антонюка, картини М.Главчева та С.Ганзюка, вироби декоративно-ужиткового мистецтва.

Таким чином, Миколаївський обласний краєзнавчий музей володіє досить змістовною колекцією рухомих пам’яток, пов’язаних з історією українського козацтва, які відображають найрізноманітніші аспекти його життя і діяльності.

_____________________

1. Беляева С.А., Эрзой Б. Археологические исследования Очакова в 1997 г. – Матеріали ІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Т. 1. –Миколаїв, 1997. – С. 35-36.

2. ЗООИД. – Т. 7. – С. 171.

3. Державний архів Миколаївської області. – Ф. 470. — Оп. 1. — Од. зб. 6.

4. Лист Ф. Т. Камінського – Б.В. Страдомському від 17 квітня 1926 року. – Фонди Миколаївського обласного краєзнавчого музею. Д – 7974.

5. Кухар-Онишко Н.О. Козацькі портрети в зібранні Миколаївського краєзнавчого музею. – Музей. Історія. Одеса // Збірник тез доповідей та повідомлень другої науково-краєзнавчої конференції, присвяченої 45-річчю Одеського історико-краєзнавчого музею. - Одеса, 2001. – С. 100-102.

6. Березовская Т.В. Казацкие иконы из собрания Николаевского краеведческого музея как открытая мастерская духа. – Матеріали ІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Т. 1. – Миколаїв, 1997. – С. 103-105.

7. Пономарёва Е.В. История исследования владельческой надписи «Требника» Петра Могилы из фондов Николаевского краеведческого музея. – Матеріали ІІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв, 2000. – С. 265-268.

Ольга Брель (Чигирин)

Церква Петра і Павла: історія та археологія

Історичні пам’ятки першої гетьманської столиці – Чигирина постійно привертають до себе пильну увагу дослідників. Однією з них є церква Петра і Павла – пам’ятка архітектури пізнього середньовіччя. Про неї збереглися згадки в історичних джерелах того періоду. Так, у літопису Самовидця зазначається: «… [1678 р.] Дня 10 августа у неділю по полудні вирвало кілька підкопів під містом… [крізь проломи дерлися яничари]1… Турки не живили нікого, але усе стинали, а місто палили, де опановували. Піхотне військо козацьке, під гору за церкву зібравшись, боронилось аж до самої ночі, а Москва в замку боронилась»2.

На малюнку Чигирина з літопису Самійла Величка3 можна побачити біля підніжжя гори невеличку церкву з одним верхом, до якої веде стежка від Верхнього замку, а позаду – пролом у міській стіні4. Це церква святих апостолів Петра і Павла. Її місцезнаходження підтверджує план Чигиринської фортеці 1678 р. полковника та інженера Патріка Гордона.

Під час турецьких походів 1677 і 1678 рр. церква Петра і Павла мала важливе стратегічне значення, оскільки входила до оборонних споруд Чигирина. Самійло Величко у своєму літописі зазначав, що «сердюки з іншими козаками… станули нижче церкви Святих Апостолів у Чигирині під замковою горою і билися з турками до смерку, та аж ні трохи їм не далися»5. Патрік Гордон вказував, що місце, де знаходилась церква, було досить зручним «для побудови болверка, щоб захищати і куртини до замку, і ворота»6. Згідно його плану, Петропавлівська церква розташована на штучній терасі, посеред схилу Замкової гори. Судячи з креслення, вона була мурованою, майже квадратною за планом, розміром близько 7х7 сажнів, із трикутними фронтонами, високою покрівлею, завершена одною стрункою банею з хрестом, мала два входи на південній і північній стінах.

Час побудови храму невідомий, хоча є припущення, що він збудований за доби Богдана Хмельницького. За іншими джерелами, соборна церква Петра і Павла в Чигирині існувала одночасно з церквою Успіння Пресвятої Богородиці та Преображення Господнього7. Краєзнавець та історик Леонтій Похилевич вказує, що Петропавлівська церква була побудована Богданом Хмельницьким. Також він зазначає, що «ще на початку нинішнього [ХІХ] століття було видно руїни цієї церкви, а також руїни єпископського палацу. Церква була хрестоподібна. В цій же церкві обраний малоросійським духовенством і козаками Київським митрополитом Йосип Нелюбович - Тукальський, гонимий і польським урядом за твердість в православ’ї і російським за любов до хороброго і винахідливого Дорошенка»8.

Як бачимо, з церквою Петра і Павла нерозривно пов’язане ім’я видатного українського церковного і політичного діяча Йосипа Тукальського. Він походив з українського православного духовенства, мав неабияку підтримку з боку Б.Хмельницького. У 50-х роках ХVІІ ст. був архімандритом монастиря у м. Вільно, а з 1661 р. – єпископом Мстиславським. У 1663 р. в Чигирині у церкві Петра і Павла його проголошено Київським митрополитом, а уже в 1664 р. ув’язнено Павлом Тетерею у Марієнбурзькій фортеці9. 1665 р. Йосип Тукальський був звільнений з ув’язнення гетьманом Петром Дорошенком, став його найближчим другом і прибічником. Також користувався великою повагою серед козаків і всього народу України. Згодом Й. Тукальський отримав підтвердження на Київську митрополію від Константинопольського патріарха Мефодія, однак не був визнаний Московською церквою. Резиденція Й.Нелюбовича – Тукальського була в Чигирині. Він був противником польського і московського втручання в українські церковні справи, мав великий вплив на люд український. Про Йосипа Тукальського говорили в той час: «… духом якого і гетьман живе і вся Україна»10.

Помер Йосип Нелюбович-Тукальський 5 серпня 1675 р. і був похований у церкві Петра і Павла у Чигирині11. Під час облоги Чигирина у 1678 р. на початку серпня козаки винесли з палаючого міста мощі митрополита і перевезли до лубенського Мгарського монастиря. Там їх поховано духівником покійного ієромонахом та ігуменом Макарієм Русановичем12.

Таким чином, відомості про Петропавлівську церкву мають важливе значення для подальшого вивчення духовної та матеріальної культури українського народу. Тому з метою виявлення та дослідження залишків церкви було проведено археологічні розкопки у 1989-1994 та у 2004 роках.

До наших днів під Замковою горою збереглися сліди штучної тераси, на якій стояла церква Петра і Павла, а під землею – залишки її фундаментів та розвалу частини стіни. Під час розкопок вони були досліджені археологами. Встановлено, що фундамент був викладений з плоских каменів місцевого піщаника, скріплених вапняним розчином і глиною. В кладці використана також жолобкова цегла, що датує цю споруду ХVІІ ст.13. Науковий співробітник Інституту археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України Володимир Ленченко припускає, що Чигиринський храм міг бути взірцем для суботівської Іллінської церкви14. У всякому випадку, використання жолобкової цегли у будівництві і чигиринської, і суботівської церков наводить на думку, що ці храми могли будуватись одночасно.

Серед археологічного матеріалу траплялась кераміка, зокрема, два майже цілих горщики світло-сірого кольору, з розписом по плічках яскраво-червоним хвилястим орнаментом. На розкопі траплялись фрагменти гутного скла, ковані цвяхи, залишки розкиданого людського поховання, а також кістки домашніх тварин. При поглибленні в розкопі було виявлено залишки ще двох стінок фундаменту зруйнованої церкви. Таким чином, відкрито рештки трьох стін з фундаментами, четвертої не було виявлено, можливо, тому, що тут спланований майданчик різко обривається15.

У липні 1993 р. була обстежена штучна печера в Замковій горі поблизу місця, де знаходилась церква Петра і Павла. Співвіднесення місця розташування печери з історичною топографією гори дало можливість висунути кілька версій функціонального призначення та часу побудови підземелля. Одне з припущень полягає в тому, що печера була збудована як складова частина культового комплексу, пов’язаного із церквою Петра і Павла. І в такому разі дана підземна споруда могла використовуватися як підземне кладовище типу печер Київської Лаври або, ймовірніше, як підземна церковка чи келія схимонаха16.

У серпні – листопаді 2004 р. експедицією ЧДПУ ім. Т.Г.Шевченка та Сіверського інституту регіональних досліджень проводились археологічні дослідження на території резиденції Богдана Хмельницького в м. Чигирині. Дослідження фінансувались Національним історико-культурним заповідником «Чигирин»17.

Перший об’єкт – зовнішня територія бастіону Дорошенка на схилі Замкової гори. Другим об’єктом археологічних досліджень 2004 р. стали пошуки церкви Петра і Павла, зображеної на кресленні Патріка Гордона в 1678 р. Головною метою було як підтвердження її об’єктивної наявності, так і виявлення дійсних параметрів для можливої реконструкції. Для цього в процесі роботи було розбито дві траншеї завдовжки 18 та 6,75 м та один розкоп загальною площею 54,75 м2. Товщина культурного шару на розкопі досягала 1,25 м.

В результаті було частково розкопано дві стіни церкви. Спосіб мурування такий, як і на бастіоні Дорошенка з тією лише різницею, що в стінах церкви, товщина яких 1,9-1,95 м, каміння меншого розміру та менш оброблене. Зрозуміло, що мури церкви були врізані у схил, але поки що не досліджено, на яку глибину.

У західній частині південної стіни, погано збереженій, разом з розвалом каміння було знайдено велику кількість цегли з канелюрами. Дослідники припускають, що, можливо, це була прибудова, не зафіксована на плані Гордона. На внутрішній частині південної стіни було виявлено залишки фресок однотонного темно-сірого кольору. Ймовірно, даний колір утворився після пожежі.

Західна стіна має дві цікаві особливості. По-перше, в її верхній частині є зовнішній виступ на 0,1 м. Припускають, що це виступ над цокольним поверхом. До цього припущення підштовхує друга особливість: у дослідженій частині стіни, з глибини 0,15 м на відстані 1,5 м від північно-західного кута будівлі виявлено арочне мурування із вертикально поставленого вузького довгого каміння. Під аркою нема муру, а є кілька шарів ґрунту, явно замивного характеру. Щоб зберегти стіну від руйнування, замив не розбирався і буде досліджуватись при подальших розкопках18.

У заповненні церкви були виявлені фрагменти кераміки, які в цілому датуються ХVІІ ст., фрагменти скляного посуду та віконниць, металеві предмети, серед яких цвяхи, скоби, взуттєва підкова, дверний завіс, застібка книги та інше, фрагмент обробленої кістки. Також знайдено багато шматків горілого повністю та частково обгорілого дерева, частково обгорілі фрагменти ікон. Уламки кіоту фактично є вугіллям, але дуже добре зберегли форму та всі подробиці різноманітних різьби та кріплення19.

Такі знахідки вказують на те, що церква Петра і Павла була зруйнована в пожежі у 1678 р. під час турецьких походів на Чигирин.

Ми не маємо ніяких графічних зображень міста періоду його найвищого розквіту, коли Чигирин був резиденцією Богдана Хмельницького. Є лише зображення, що стосуються 1678 р. – напередодні облоги й захоплення міста турками. Тому таке велике і в деяких моментах вирішальне значення має археологічне дослідження культурних шарів та залишків архітектурних споруд того періоду.

2 червня 2004 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову № 721 «Про затвердження Комплексної програми розвитку історико-архітектурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького» на 2004-2010 роки». Метою цієї програми є відтворення гетьманської резиденції, що забезпечить збереження та популяризацію унікального історико-культурного середовища, пов’язаного з ім’ям Б.Хмельницького. Серед основних завдань програми – науково обґрунтоване реставраційне відтворення об’єктів історико-архітектурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького», одним з яких є і церква Петра і Павла20. Відповідно до основних напрямків виконання програми археологічні дослідження церкви буде продовжено. Також заплановано реставраційне відтворення храму та консервація його автентичних залишків21. Щоб відновлена церква Петра і Павла була максимально наближена до оригіналу, при створенні ескізу було проведено велику роботу над аналізом аналогічних церков того періоду. Науково-проектну документацію розробляє Київський інститут історії архітектури та містобудування. Автор проекту — Юрченко Сергій Борисович.

У квітні 2005 р. Президент України Віктор Андрійович Ющенко прийняв Розпорядження «Про відродження і розвиток історичних і культурних центрів Черкащини», яке затвердило наступні кроки по перетворенню Чигирина у місто-музей. Але коштами це розпорядження не підтверджено. До державницької політики долучились меценати. За ініціативи генерального директора ЗАТ «Міжтериторіальна холдингова компанія «Епос» Івана Миколайовича Бездітного у 2005 р. був створений фонд «Нащадки Богдана Хмельницького». До нього ввійшли Благодійний фонд соціального розвитку Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» (генеральний директор Василь Іванович Полтавець) та Вільне козацтво України (отаман Олександр Григорович Мазур). На благодійні внески засновників фонду розпочато будівельні роботи по відтворенню відомої православної святині XVII ст. – церкви Петра і Павла. Будівництво планується завершити до кінця 2006 р.

Над автентичними підмурками церкви, що були відкриті в результаті археологічних досліджень, буде зроблено накриття (павільйон). Це дозволить зберегти залишки церкви, які будуть доступні для відвідувачів, від руйнування.

________________________________

1Ленченко В. Гетьманський замок у Чигирині // Пам’ятки України: історія та культура. – 1994. - №3 – 6. – С.65.

2 Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – С.130.

3 Величко Самійло. Літопис. – К., 1991. – Т.2. — С.233.

4 Бажанова Т. Малюнок Чигирина з літопису Самійла Величка // Пам’ятки України: історія та культура. – 2002. - №2. – С.37.

5Величко Самійло. Вказана праця. – С.243.

6 Гордон Патрик. Дневник 1677-1678. – М.: Наука, 2005.— С.85.

7Горішній П. Церкви древнього Чигирина у джерелах ХVII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Київ – Черкаси, 1997. – С.149.

8 Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии – К., 1864.- С.667.

9Солодар О. Київський митрополит в Чигирині // Чигиринські вісті. – 16 листопада 1994 р. — С.3.

10Горішній П. Вказ.праця. – С.4.

11Солодар О. Вказ.праця. – С.4.

12Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVII століття. – Дніпропетровськ, 2003. — С.306.

13Горішній П. Вказ.праця. – С.150.

14Ленченко В. Вказ.праця. – С.68.

15Горішній П. Вказ.праця. – С.150.

16Сиволап Л.Г. Стародавня підземна споруда в Замковій горі в Чигирині//Додаток до звіту Горішнього П.А. за 1993 р.- С.3.

17Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Новик Т.Г. Звіт про виконання наукових археологічних робіт на території резиденції Богдана Хмельницького в м. Чигирині в 2004 р. – Чигирин, 2004. — С.1.

18Там же. – С.14.

19Там же. – С.15,16.

20Постанова Кабінету Міністрів України, 2004, №721. — С.3.

21Там же. – С.6.

Валентина Троян (Луганск)

Новые исследования пещерных монастырей Луганской области

Пещерные монастыри относятся к тем памятникам, историческая интерпретация и изучение которых актуально и в настоящее время. Археологические и исторические материалы зачастую имеют многозначную трактовку, связанную с политикой и историей распространения православных памятников на западных окраинах Российской империи – Диком поле.

Наше исследование охватывает два пещерных сооружения, расположенных возле г. Новопскова и с. Наугольное Луганской области. Первый пещерный комплекс обследован весной 1989 г. учащимися археологического кружка Жовтневого дома пионеров г. Луганска под руководством А.И. Стадника и В.Ю. Выборного. Памятник находится между окраиной г. Новопскова и х. Пристин и представляет собой сеть ходов и комнат, вырытых в многометровых отложениях глины.

Второй пещерный комплекс был обнаружен на территории Сватовского района Луганской области во время археологической разведки сотрудником научно-исследовательской службы кафедры истории и украиноведения Восточноукраинского национального университета им. В.Даля В.С. Ветровым и преподавателем Восточноукраинского национального университета им. В.Даля А.И.Василенко [3].

Пещерный комплекс находится в 2,7 км на юго-запад от восточной окраины с. Наугольное, расположен в урочище Аксеньево, примыкающим к южному борту Татарской балки. Окружающий ландшафт представляет открытую местность, сформированную породами кампанского яруса верхнемеловых отложений. С северо-запада на юго-восток протекает р. Кобылка – притока р. Красной. Пещеры сооружены в горизонте верхнемеловых отложений. Визуальный осмотр показал, что вмещающая порода однородна на всём пространстве сооружений, трещины фактически отсутствуют. На стенах обнаружены следы строительного инструмента (вероятно, кирки).

Пещеры представляют собой сеть галерей и комнат. Общая длина ходов пещерного комплекса — около 230 м, средняя высота – 2 м. Вход в пещеру представляет собой “шнурник” (узкий туннель), круглый в сечении, диаметром 0,7 м и длиною около 10 м с наклоном 300. “Шнурник” выводит в обводную галерею с высокими сводами, передвижение по которой возможно в полный рост. Длина галерей от 10

Рис. 1. Пещерный монастырь возле г. Новопсков Луганской области

до 100 м, некоторые из них имеют выход в помещения либо заканчиваются тупиком”[4, С. 74-75].

Рис. 2. Пещерный монастырь возле с. Наугольное Луганской области

Перспектива исследования пещерных монастырей Луганской области может открыть новые направления в изучении этих уникальных культовых сооружений. Возможно, они имели не только культовый, но и оборонительный характер. К тому же вблизи монастырей, наверняка, имеются остатки жилищ строителей, предметы быта или их инвентарь. Однако все эти артефакты скрыты землей и могут быть обнаружены только при археологических раскопках. Это помогло бы воссоздать картину повседневной жизни обитателей пещер.

Определенная сложность изучения памятников такого типа заключается в их скрытности, закамуфлированности. Строители монастыря возле с. Наугольное явно хотели скрыть следы своей работы, так как “во время строительства со всего борта балки был снят дерновой слой, затем, извлечённая при строительстве порода, была равномерно рассыпана небольшим слоем, а после аккуратно засыпана дёрном. Название балки Татарская даёт нам возможность предположить, что время его строительства связано с набегами кочевников, поэтому монастырь мог выполнять ещё и функцию убежища” [4, С.74-75]. Почему же, несмотря на многочисленные запрете, пещерные монастыри продолжали строиться? Возможно, видя величие Киево-Печерской Лавры, воронежские богомольцы хотели повторить подвиг их создателей. Ежегодно в Киев отправлялось огромное количество паломников почти из каждого села или города. Возможно, кто-то из них решил осесть, поскольку выбранные места достаточно отдалены от населённых пунктов и вполне подошли бы для затворников.

К сожалению, системное изучение пещерных монастырей Луганской области невозможно, поскольку до сих пор они не поставлены на учет как памятники истории и культуры. Это, в свою очередь, не позволяет поставить вопрос о программе их научного изучения и охраны с выделением соответствующих средств. Было бы правильным в данном случае перенять опыт польских коллег и создать в Украине общество, подобное польскому HADES. Целью своей деятельности общество HADES-Польша ставит профессиональную обработку комплексной научно-технической документации и планов эффективного обеспечения от разрушения или повторного благоустройства многих достопримечательностей объектов подземной архитектуры [5, С.152]. Кстати, ученые Польши проявили большой интерес к пещерным монастырям Восточной Украины в целом, и к монастырям Луганской области, в частности. Совместно с Горной Академией Польша планирует программу совместного исследования этих уникальных памятников [1, С.45-49]. Однако в настоящий момент техническое состояние пещерных монастырей Луганщины стремительно ухудшается. В частности, “из-за усилившегося в последние годы размыва склона пещеры разрушаются и на поверхности выглядят как провалы, открывающие отдельно ходы и комнаты” [4, С.74-75].

Монастырь возле с. Наугольное страдает от постоянных нашествий вандалов. Таким образом, мы будем ставить своей целью всемерное привлечение общественного мнения к вопросу спасения уникальных пещерных монастырей Луганской области.

____________________

1. Mikoś T., Wasilenko A.I., Wietrow W.S. Tajemnicze podziemia kredowe w rejonie Ługańska na Ukraine // Geoturystyka. – T. 1. – N1. – 2004. – C. 45-49.

2. Ветров В.С. Отчет о проведении археологических разведок на территории Луганской области в 2001 г. – К.: Институт Археологии Национальной Академии Наук Украины, 2001. – 26 с.

3. Ветров В.С. Пещерные монастыри возле с. Наугольное и г. Новопсков // Кондаковские чтения І. Проблемы культурной преемственности. – Белгород: Изд-во БелГУ, 2005. – С. 74-75.

4. Микось Т., Хмура Я., Кинаш Р. Идея интеграции, обеспечения безопасности и охраны древних европейских рудников // Проблеми гірничої археології (матеріали ІІ-го міжнародного Картамиського польового археологічного семінару, 21-25 липня 2003 р., с. Новозванівка Попаснянського р-ну Луганської обл.). – Алчевськ: ДонДТУ, 2005. – С. 152.

Алла Перепелиця (Чигирин)

З історії Спасо – Преображенської церкви

міста Чигирин (кінець ХVІ – ХVІІІ ст.)

Чільне місце в історії та архітектурі міста Чигирина з кінця ХVІ по ХVІІІ ст. займала соборна Спасо – Преображенська церква. В ім’я цього храму козаки назвали одну із веж чигиринської фортеці. Перші згадки про нього датуються 1596 р., коли гетьман Павло Наливайко обороняв місто від поляків. Замучені шляхтичами козацькі урядники Богун, Войнович і Сутига були урочисто поховані в чигиринській церкві Преображення Господнього „з написом на гробах про небезневинне їх страждання за батьківщину і віру Православну” (1). Спасо – Преображенський храм існував ще і на початку ХVІІ ст. Про нього говориться в заповіті чигиринського міщанина Тишка Волевича (1600 р.).

На плані із „Щоденника” Патріка Гордона Спаський храм розміщувався за квартал до західних воріт міста. Дане креслення висвітлює церкву Спаса Ісуса Христа як тридільну п’ятибанну.

Архітектурна композиція Преображенського храму була наділена характерними рисами дерев’яного сакрального мистецтва, що панувало на Україні, зокрема, на Придніпрянщині в ХVІ ст. Слід зазначити, що конструкція дерев’яних сакральних споруд тих часів відповідала декоративним формам італійського ренесансу в поєднанні з українською тридільністю, що закінчувалась трьома або п’ятьма банями.

Аналізуючи наукові джерела, плани, малюнки, креслення, робимо висновок, що Спаський храм міста Чигирин був дерев’яний, виконаний у формі хреста, а також був тризрубний, п’ятибанний із дзвіницею над бабинцем. Археологічні дослідження, що проводилися в Чигирині у 1989-1994 роках, дають спроможність із впевненістю зазначити, що Преображенська церква знаходилась на території зведених у 1804 р. Присутственних місць(2). Паперть найдавнішої церкви була кам’яною, підлога храму викладена із червоних цеглин. Цегла жолобкова, але не пальчатка, меншого розміру, більш оранжевого кольору. При всіх церквах завжди існував цвинтар. Поховання кінця ХVІ - середини ХVІІ століття знайдені археологами на глибині 0.9-1.05 см. Кістяки людей розміщувалися, в основному, на південнний захід, два поховання орієнтовані на південь, ще два на північний захід. Серед похованих – чоловіки, жінки, діти. Площа дослідженого цвинтаря 1200 м2. Знайдений археологами потужний шар попелу та древнього вугілля свідчить, що найстаріша в місті церква була знищена пожежею. 28 липня 1678 р. від турецького ядра перетворилися в згарище „три величавые деревянные церкви»(3) Нижнього міста.

За трактатом про Вічний мир, укладеним у 1686 р. між Росією і Польщею, Чигиринщина знову перейшла до польських магнатів. До 1700 р. церковні споруди краю відносилися до Київської єпархії і тільки у 1701 р. перейшли до Переяславського єпископату (4).

В цей час населення Чигиринщини збільшується за рахунок переселенців з Лівобережної України. На початку ХVІІІ ст.. серед жителів старостинського міста Чигирин переважають українці та євреї. Відбудовували місто і його сакральні споруди магнати Яблоновські. У перші десятиліття ХVІІІ ст. в Чигирині відродились церква Успіння Пресвятої Богородиці, соборний храм Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста та найстаріша церква міста – Преображення Господнього. Спаський Храм був зведений на старому місці. Підтвердженням цього є виявлені археологами поховання, що розміщувалися на глибині 0,3-0,4 метри. Археологічні звіти трактують, що другий етап захоронення проводився на кілька десятиліть пізніше найдавніших.

На сьогоднішній день дата відродження Спасо – Преображенської церкви гіпотетична. Історик Л.Похилевич, спираючись на візитацію 1741 р., подає 1716 р. Більш рання візитна ревізія уніатів за 1726 р. свідчить, що найстаріша велична — Спасо – Преображенська церква була відбудована у 1724 р. і освячена отцем Петром Медведівським 6/19 серпня 1726 р. (5).

Переяславський єпископ Кирило 14 вересня 1725 р. положив священиком Спасо – Преображенської церкви Аонасія Федоровича. В тому ж році Преосвященний Кирило Шумлянський надав храму антимінс. Отець Аонасій відмовив ознайомитись візитаторам - уніатам із церковною документацією. Можливо, саме цей факт спричинив дану розбіжність у датуванні відродження Преображенського храму.

У 1738 р. чигиринське староство пограбували татари. Вони розорили церкви і монастирі. Із Спасо-Прображенського храму винесли все церковне майно, а священика забрали у полон. На 1741 р. Преображенський храм із церковного начиння мав тільки 4 ікони на царських вратах. Богослужіння не проводилось за відсутність священика. Приход налічував десяток парафіян (6). Але вже у 1745 р. Преосвященний Київський Рафаїл надав Преображенській церкві антимінс, а також рукоположив священиками Кондрата Лотосова та Уласія (7). Срібних та золотих діл майстри Іван Скибенко та чернець Гавриїл в березні 1748 р. пожертвували Спаському Храму чотири срібні „потири” (чаши) і лжецю (8). Преосвященний Митрополит Ренський Даниїл у 1671 р. благословив Стефана Стефановича у Спаську церкву священиком. В цей рік отець Стефан отримав від старости чигиринського Йосипа Антонія Яблоновського церковні речі (9).

22 церкви чигиринського староства у 1761 р. перейшли до Переяслівсько – Бориспільської єпархії. Серед них і Спасо – Преображенський храм у Чигирині. У даний храм в лютому 1762 р. переяславський єпископ Гервасій рукоположив священиком отця Саву. 27 лютого цього ж року на місце старого антимінса його Святість Гервасій пожертвував новий.

В середині ХVІІІ ст. на Чигиринщині посилився гайдамацький рух. Загони гайдамаків тричі робили напади на старостинське місто Чигирин „і знищували все, що паном звалося” (10). Можливо, під час цих нападів була спалена Спасо – Преображенська церква. На прохання преображенських парафіян до Переяславського єпископату новий храм заклали на старому місці. 15 лютого 1766 р. його освятив єпископ Гервасій.

Третій, найпізніший етап поховань, що залягали на глибині 0.3-0.4 м підтверджує, що Спасо – Преображенська церква відроджувалась на одному й тому ж місці тричі. Архітектурна композиція Спасо – Преображенських храмів ХVІІІ ст. до цього часу не виявлена. Наукові джерела дають інформацію, що протягом ХVІІІ ст. на Придніпров’ї будували дерев’яні, п’ятизрубні церкви із п’ятьма банями. Поглиблений археологічний розкоп 1993 р. виявив дерев’яну підлогу розмірами 2.12 м на 1.52 м та кам’яний фундамент шириною 0.96 м, довжиною 3.08 м (11). Цей факт підтверджує, що остання церква була дерев’яна на кам’яному фундаменті.

За ерекцією, наданою на цей соборний храм комісаром Бадовським від 18 грудня 1778 р. із згаданої люстрації Чигиринського староства 1780 р. налічувалось сінокосу на 18 косарів та три поля: «пахатного поля в первую руку – под Галагановкою или Чернечим селом – на тридцять дней, в другое поле в урочище Значком – на десять дней, и третое руку у селу Херсонцю – на десять дней, под Нестеровку – на десять дней, и сенокосу: от правой стороны смежной с левою стороною с стецовским сенокосом, до самой в длину высокой гребле, а в ширину по дорогу под самою горою, на котором сенокосе в половыне почты ненадлежащее до Нестеровки проложена дорога» (12). У 1796 р. Преображенський храм розібрали. Службу в ньому через „ветхость" проводити стало неможливо. Своїм коштом Соборну церкву парафіяни відремонтувати не змогли. Тому всіх Преображенських вірних перевели до Хрестовоздвиженського приходу. Ерекціональні землі також приписали до Воздвиженської парафії.

Існує інша версія щодо руйнації Преображенського храму. Його „упразнили” при будівництві „Присудственных мест в начале текущего века». Причиною зведення адміністративних будівель у 1797 р. стало створення Чигиринського повіту. Цю гіпотезу підтверджують Укази Київського губернського правління від 13.11.1801 р. і 2.01.1802 р. „Про спокійне володіння” Хрестовоздвиженським собором „бувшими Преображенськими грунтами”. Ці документи були дані на „предписание” чигиринському городничому князю Спиридону Матвелову.

На місці соборного Спасо – Преображенського храму у 1995 р. звели каплицю Пресвятої Богородиці, у крипті якої на сьогоднішній день знаходиться 263 поховання із Свято – Преображенського цвинтаря. Кожного року на день Святої Покрови протоієрей Василій УПЦ КП проводить акафіст всім преображенським небіжчикам.

Дослідження з історії Спасо – Преображенської церкви доповнить історію стародавніх храмів Чигирина і може бути використане при відродженні його історичного центру.

_____________________

1. Коненський Г. Історія Русів. - К.: Радянський письменник, 1991. – С. 68.

2. Горішній П. Церкви Древнього Чигирина у джерелах XVII століття // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку. Матеріали шостих всеукраїнських читань. – Київ-Черкаси, 1997. – С. 151.

3. Федосов Д. Дневник Патрика Гордона 1677-1678. – Москва: Наука, 2005. – С. 68.

4. Мариновський Ю. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області 1917 року. – Черкаси, 1997. – С. 150.

5. Мелхиседек Значко-Яворський. Описания староства и протопопи чигиринской. – С. 452.

6. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… – К.: 1664. – С. 681.

7. Мелхиседек Значко-Яворський. Описания староства и протопопи чигиринской. – С. 452.

8. Киевские Епархиальные ведомости №44 от 4.11.1881 г. – С. 8.

9. Мелхиседек Значко-Яворський. Описания староства и протопопи чигиринской. – С. 452.

10. Солодар О. Нарис з історії Чигиринщини – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003. – С. 78.

11. Горішній П. Церкви Древнього Чигирина у джерелах XVII століття… – С. 152.

12. Мариновський Ю. Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області 1917 року. – Черкаси, 1997. – С. 150.

Олександр Старік (Дніпропетровськ)

До питання поховальної обрядності запорозького козацтва

Одним із найважливіших показників культурного рівня людства є поховальний обряд. Його дослідження дає змогу отримати великий пласт інформації про релігійні уявлення, етнічний стан, культовий речовий комплекс (в основному, відносно дописемних суспільств) тощо того чи іншого населення. Запорозькі козаки надавали цьому ритуалу особливої ваги, що пояснюється постійним співіснуванням поряд зі смертю, щоденною небезпекою загинути від руки ворога. Відомий лінгвіст та історик А.Кримський, посилаючись на польські джерела ХVІ ст., наводить дані, за якими козаки, задумуючи похід проти мусульман, ходили по селах і гукали: ”Хто хоче за християнську віру на палю попасти, кому є охота за святий хрест бути четвертованим, колесованим, хто ладен одтерпіти всякі муки і не боїться смерті, той приставай до нас. Не треба смерті боятися: од неї не встережешся! Отаке наше життя козацьке!” [1].

Кожен запорожець повинен був звикнути до думки про неминучість переходу до потойбічного життя. Відповідно до цього, особливого значення набували проводи до нього бойових товаришів, що мали на меті достойно вшанувати небіжчиків. Проводячи життя у постійних війнах та сутичках, козаки знаходили підтримку у глибокій вірі в Бога. Покійників вони ховали за православним звичаєм. Існують народні легенди, згідно з якими запорожці насипали над небіжчиками високі могили, землю для яких носили шапками. Насправді, відомо багато козацьких кладовищ, розташованих на рівній площині з невеликими могилками. Кілька поодиноких поховань з кам’яними хрестами знаходились на архаїчних курганах (наприклад, у Дубовій балці Криворізького району). Певними винятками можна вважати могили з насипами відомих кошових отаманів Івана Сірка та Костя Гордієнка.

Керуючись православними традиціями, запорожці клали померлих у випростаному стані на спині головою на захід, а отже, обличчям на схід. Для цього є достатні теологічні пояснення: по-перше, могила Христа була зорієнтована на схід; по-друге, на сході знаходиться вирій; по-третє, друге пришестя Ісуса відбудеться саме зі сходу. [2]. Як це не дивно, але зафіксовано випадки не зовсім чіткого дотримування православних канонів. На Чигиринському цвинтарі деякі поховання були орієнтовані на південний захід, а у більшості небіжчиків одна рука була покладена на плече, а інша — на грудях чи на животі [3].

За християнськими звичаями, поховання відбувається у дерев’яній труні. Під час першого охоронного перепоховання праху кошового отамана Івана Сірка (1967 р.) на глибині 1 м виявили залишки домовини з дубових дощок товщиною до 6 см у вигляді ящика довжиною 2,1 м, глибиною 0,3 м та завширшки 0,5-0,7 м. Бічні стінки труни, скріплені залізними кутниками, знаходились під прямим кутом до дна та кришки.[4] В основному труну робили з сосни, дуба чи верби [5].

Існують дані про форму домовин, не характерну для православ’я. Д.І.Яворницький наводить свідчення старожилів, що мешкали поблизу залишків Олешківської Січі: «Багато чого доводилось бачити на той Січі: якось наткнулись ми на цілих п'ятнадцять трун, і чудне діло: вони не схожі на наші; а здаються наче на каюки з відрізаними носами” [6]. У 1995 р. поховання у видовбаному човні (датоване ХVІ – ХVІІ ст.) знайдене у кургані № 161 при дослідженні могильника Мамай-гора на лівому березі Каховського водосховища у Запорізькій області. Похований чоловік був покладений у човні на спині ногами до носу і головою до корми. Збереглись залишки верхнього одягу темно-коричневого та взуття малинового кольорів. Поховальний човен лежав у могилі носовою частиною на схід. Він мав невеликі розміри: довжина – до 2 м, ширина – до 80 см. Верхня частина бортів, збережена до товщини 0,5-0,7 см, була добре просмолена. Біля середини правого борта, у його верхній частині, знайдений залізний стержень довжиною 8 см. – пристрій для кріплення весла. У похованні знаходились весла: одне на човні, а друге під ним [7]. На думку Г.Шаповалова, подібні поховання свідчать про побутування серед запорозького козацтва уявлень про „сонячний човен”, які виникли ще в далекому минулому і знайшли своє відображення в духовному житті „чубатого лицарства”.

Вивчення поховального ритуалу не буде повним без дослідження вбрання померлих та супроводжуючого інвентарю. У могилі Івана Сірка виявлені фрагменти хутряної опушки соболиної шапки зі шкіряною основою. Поблизу лівого плечового суглобу розташовувались плетені шнури з товстих шовкових ниток, нагадуючи за формою китицю темно-коричневого кольору. Отамана до пояса вкривала шовкова тканина, яка зараз має червоно-коричневий колір. Простежені також дрібні шматочки вугілля. На думку керівника розкопок Л.П.Крилової, поховання було пограбоване. Цим пояснюється відсутність взуття, натільного хрестика та, вірогідно, зброї [8].

Розкопки підтверджують особливе значення у козацькому середовищі червоного кольору. На думку Ю.Фігурного, традиція ритуального його використання започатковує свій відлік ще у мідному віці і „червоний поховальний колір – колір військової верстви воїнів-професіоналів” [9]. При охоронних розкопках некрополя ХVІІІ ст. у Кривому Розі зафіксований випадок фарбування червоно-фіолетовою вохрою (окисли заліза) стінок труни [10].

Свідоцтва старожилів говорять про певну кількість предметів, які могли бути покладені до могили запорожця: „Оце як подує великий вітер та як підніме на Січі пісок, то ми було й кричимо один одному через пліт: «А ходим, Василю, чи там, Данило, на городок собирати копійки!” Та й біжимо туди». Находили и серебряные крестики, и восковыя свечи в гробах, и куски смолы, и круги дрота, и свинцовыя пули, и разную черепковую посуду, например, «глеки, або куманы». Доводилось бачити і чоловічі голови: як тикви валяютця. А покойники лежать так, як і у нас” [11]. Дмитро Іванович Яворницький детально описав розкопані ним самим поховання запорожців Нової Січі. В одному з них лежав кістяк чоловіка з „ суконной шапкой из барашковой околицы, в четыре пальца ширины, и темнаго вершка полторы четверти высоты, с медными, внутри пустыми, на шелковых шнурках, пуговицами, с шалевым зеленым поясом и с двумя монетами в кармане, одной русской, медной, другой серебряной, турецкой. Русская монета, полушка, помечена 1731 годом.” [12]. За християнськими догматами при небіжчику не має бути ніяких супроводжуючих предметів. Отже, вищенаведені факти дають нам можливість припустити збереження у поховальному обряді запорозького козацтва архаїчних пережитків, які займали певне місце у духовному житті козаків.

Фольклорні джерела свідчать про особливу роль у поховальному обряді таких тварин, як кінь та вовк. Від бойового коня часто залежало козацьке життя, тому не випадково він у народних переказах називається “братом”, “товаришем”. Після смерті запорожця, особливо отамана, його коня вели за тілом хазяїна до могили. Можливо, цей звичай є відголосом тих часів, коли воїна ховали разом з конем для супроводу у потойбічному житті. Образ вовка в українських переказах має певні особливості: вовк був твариною, яка існує між світом живих та світом мертвих, саме тому вовки справляють похорон по загиблих козаках:

“Ще й вовки сіроманці на ходжали

І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,

Попід зелененькими яворами ховали,

Колисками укривали.

Та жалібно квилили і проквиляли –

То ж вони козацький похорон одправляли” [13].

У козацькому середовищі існувала, згідно народним думам та переказам, спільнота вояків з відмінним поховальним обрядом. Це так звані характерники, тобто козаки, що володіли надприродними здібностями. Факт існування характерників ще потребує, на нашу думку, наукового дослідження, хоча, наприклад, О.Гуржій та В.Корнієнко схиляються до можливості їх розгляду у якості історичного об’єкту [14]. Поки що єдиним джерелом у цьому питанні виступають фольклорні матеріали.

Важливою особливістю характерників, як своєрідної професійної групи в середовищі козаків, була можливість продовжити своє життя. Цікаво, що вони помирали в основному за власним бажанням. Це, до речі, властиво людям високого духовного статусу (згадаймо хоча б філософа Г.С.Сковороду). За кількома переказами, химородники вмирали, відчуваючи зруйнування Січі, а отже, і свою непотрібність. На одній з картин із зображенням козака Мамая, який теж вважається характерником, збереглися наступні рядки: “Отеперъ годи степи знати пришло вреймя часъ умирати” [15].

Вбити характерника можна було тільки срібною кулею, ґудзиком з хрестом, або поціливши в ліве око. Такий результат досягався, якщо сім куль одна за одною влучали в одне і те ж саме місце. Остаточно знищити характерника вдавалось, лише увігнавши останньому осиковий кілок у груди. Це пояснювалося тим, що в народній уяві химородник пов’язувався з нечистою силою. Цікаво, що цей зв’язок усвідомлювали й самі чаклуни: відчуваючи свою смерть, вони кликали товаришів-козаків для виконання необхідних дій. [16]

Важливою структурною частиною поховального ритуалу запорожців було встановлення кам’яного хреста над могилою (їхня типологізація розглянута нами в окремому розділі). За народними переказами, над могилою запорожця встановлювався спис з червоним або білим прапором, що мав символізувати духовну та тілесну чистоту загиблого “лицаря”. Відбувались також ритуали поминок та тризни, що ведуть своє існування з прадавніх часів:

“І прапором у головах, ей, устромили

Да премудрому лицарю славу учинили,

А тим його поминали,

Що в себе мали –

Ціленькими військовими сухарями” [17].

Таким чином, козацький поховальний обряд має свої як християнські (орієнтація на захід, встановлення хреста тощо), так і архаїчні (наявність предметів у похованні, превалювання червоного кольору тощо) складові. Наявність останніх, на думку автора, пояснюється специфічними умовами виникнення та існування запорозького козацтва як військового братства професійних вояків.

___________________________

1 Кримський А. Історія Туреччини, - 2-е вид., випр. - Київ-Львів: Олір, 1996. — С. 189.

2 Подосинов А.В. Ex oriente lux! Ориентация по странам света в архаических культурах Евразии. – М.: Языки русской культуры., 1999. – С. 304.

3 Горішній Павло. Козацький цвинтар в Чигирині: поховальний обряд, антропологія, археологічний матеріал. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. —Вип.10. – Луганськ: Шлях, 2001.— С. 33.

4 Рубежанский А.Ф., Ватченко А.Ф., Крылова Л.П. Судебно-медицинские и археологические материалы к захоронению 288-летней давности // Судебно-медицинская экспертиза. – 1970 - №2. – С. 11-12. С. 12.

5 Яворницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — С. 270.

6 Яворницкий Д.И. Там само. — С. 270.

7 Шаповалов Г. И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины. — С. 81.

8 Крылова Л.П. Отчет об археологических раскопках и обследовании останков кошевого атамана Запорожской Сечи И. Д. Сирко, во время перезахоронения их на курган, произведенного 23-24 ноября 1967 года.

9 Фігурний Ю.С. Історичні витоки Українського лицарства. С. 174, 184.

10 Тітов В., Приймак А. Дослідження некрополю козацької доби у м. Кривий Ріг // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наук. ст. — Вип.13. — С. 87.

11 Яворницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — С. 363.

12 Яворницкий Д.И. Там само. — С. 403.

13 Українські народні думи та історичні пісні. — С. 62.

14 Гуржій О., Корнієнко В. Міф, у який хочеться вірити. — С. 5-11.

15 Вірш з картини “Козак Мамай” Київського Національного музею мистецтв.

16 Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. —С. 64-65.

17 Українські народні думи та історичні пісні. — С. 39, 103.

Іван Михальчишин (Київ)

Козацьке кладовище ХУІІ ст. у м.Кременці

Під час воєнних дій Визвольної війни українського народу 1648-1657 років волинське місто Кременець (нині Тернопільська обл.) кілька разів захоплювали війська ворогуючих сторін, тут відбувалися жорстокі бої. Про події тих часів у Кременці історичні джерела сповіщають дуже скупо, тому хід бойових дій у місті та його околицях нам мало відомий.

На високій, з дуже крутими схилами, Замковій горі, що височить над містом, був споруджений неприступний грізний кам’яний замок. Навіть монголо-татарські завойовники змушені були відмовитися від подальшої його безуспішної облоги під час походу з Києва у Західну Європу.

У вересні 1648 р., під час переслідування втікаючих з-під Пилявець загонів розгромленого польсько-шляхетського війська 7-тисячний загін українських козаків під командою М.Кривоноса взяв в облогу замок у Кременці, де засіло польське військо. Дослідник Б.Б.Ельгорт пише, що на допомогу козакам поспішив повстанський загін місцевих селян та міщан під проводом ватажка Колодки (Ельгорт Б.Б. — С.7). Польські документи того часу сповіщають про повстанський загін якогось Кудри, що нараховував 20 тис. люду? І оперував в районі Кременця, Збаража, Берестечка (№ 61. — С.169). М.І.Костомаров відмітив, що восени 1648 р. після перемоги повсталих під Пилявцями ватаги і загони повстанців “відправилися в Дубно, Кременець, Острог, Луцьк розоряти костели, замки, кінчати шляхту і іудеїв” (Костомаров Н.И. — С.202). Після запеклих семитижневих боїв повсталі взяли замок штурмом і зруйнували його. Під час штурму загинули багато козаків. Їх останки були поховані в ур.Гора П’ятинка. Так утворилося кладовище під назвою “П’ятницького”.

Кладовище взяте на державний облік як пам’ятка історії у 1971 р. В державній обліковій пам’яткоохоронній документації відмічено, що на цьому місці поховані також козаки, які загинули в Кременці у 1651 р., тоді ж козаками на кладовищі були споруджені кам’яні надгробки. Нині кладовище включене до Державного реєстру культурної спадщини України як пам’ятка історії національного значення.

У 2005 р. науковими співробітниками Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень було перевірено стан збереження пам’ятки.

Кладовище знаходиться на території міста по вул. Козацькій, в 300 м на захід від церкви. Воно розташоване на підвищенні каплевидної у плані форми, з крутим західним схилом (правий берег струмка). На північному та південному кінці горбка знаходяться одноповерхові житлові будиночки. По периметру горбка ростуть дерева та кущі, зі східного боку споруджений дерев’яний паркан.

Козацькі могили визначаються по встановлених на поверхні кам’яних хрестах та надмогильних плитах, що помітні на всій території горбка. Один хрест стоїть відособлено біля будиночка у південно-східній частині горбка, а другий – похило на крутому західному схилу горбка, очевидно, в результаті зсуву ґрунту. З цього можна зробити висновок про те, що на сьогодні збереглась не вся первісна територія кладовища, вона частково зруйнована в процесі спорудження будинків та розорювання городів біля них, а з західного боку відбувся зсув грунту внаслідок підмивання берега струмка весняними водами. Хрести за формою мальтійського типу та з прямими кінцями. Кілька хрестів мають широку дископодібну основу близько 0,60-0,70 м в діаметрі і знаходяться в лежачому положенні, ймовірно, це надмогильні плити разом з хрестами.

Багато хрестів та плит вросли у грунт і ледь помітні на поверхні, інші пошкоджені або зламані і повалені. В центрі кладовища лежать вкупі поламані хрести та плити. Виходячи з того, що поверхня пошкоджених та повалених хрестів густо вкрита мохом темного кольору, їх руйнування відбулося багато років тому.

Ряди поховань з стоячими хрестами та цілими надмогильними плитами спостерігаються лише у найвищій центральній частині кладовища. Розташування багатьох могил можна визначити по видимих стоячих хрестах та непорушених надмогильних плитах. У такому разі кількість могил становить 95. Всього нараховано хрестів 102, з них неушкоджених 66. На поверхні двох хрестів висічені написи церковнослов’янськими літерами, один з них лежить, складений з уламків і забетонований. Надмогильних плит нараховано 78, деякі з них лежать у перевідкладеному стані. Виходячи з цих підрахунків, можна припустити, що на збереженій території козацького кладовища є більше ста могил. Якщо ж взяти до уваги зруйновану частину кладовища, то на ньому могло бути поховано понад 200 козаків. Оскільки втрати повстанців під час облоги та штурму замку нам невідомі, то визначити кількість похованих на кладовищі козаків нині важко. Треба взяти до уваги також і те, що повстанців-селян та міщан не ховали разом з козаками.

Кладовище не огороджене, охоронний знак не встановлений. До руйнувань пам’ятки, здійснених в останні роки, відносяться спорудження у найвищому місці кладовища обеліска з каменю і бетону та дерев’яного хреста на залізобетонній основі; прокладання до обеліска з вул.Козацької асфальтової доріжки, залізобетонних сходинок з бордюрами та плит; пішохідні доріжки по кладовищу в різних напрямках; спорудження в охоронній зоні пам’ятки будинків та розташування городів.

Козацьке кладовище у Кременці відноситься до числа рідкісних у своєму типі, збереження його має важливе значення для нашої історії, тому громадським та державним організаціям необхідно вжити заходів для його збереження: встановити охоронний знак та арку з відповідним написом при вході; впорядкувати територію; встановити огорожу; здійснити, наскільки це можливо, музеєфікацію пам’ятки.

_________________________

Ельгорт Б.Б. Кременець. – Львів, 1977.

№ 61. 1948, октября 14. — Письмо Н.Киселя брацлавскому воеводе А.Киселю с сообщением о панике среди шляхты в Люблине в связи с наступлением украинских войск // Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. — К., 1965.

Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. — К., 2004.


Л.Красильникова, К.Красильников (Луганск)

Новое в технологии изготовления

христианских крестов

Крест, являясь не только символом, но и непосредственным атрибутом религиозно-обрядовой практики христиан, за более чем двухтысячелетний период в силу трансформаций религиозных воззрений и предназначений воплотился в многообразие функций (Запрестольный, Напрестольный, Воздвизальный и др.)1, форм. И только материалы, из которых они изготовлены, казалось бы, не претерпевали изменений (камень, дерево, металлы)2. Однако недавняя находка креста заставила глубже и предметней подойти к вопросу не только о конфессиональной специфике крестов, но, что еще более важно, материалов и технологий их изготовления. Поводом к исследованиям и поискам утраченных технологий послужил поступивший в археолого-этнографический музей Луганского педуниверситета необычный крест, найденный среди развалин исчезнувшего казачьего хутора на Луганщине местным краеведом Ламановым А.И. Изготовлен он из нетрадиционных материалов, малоизвестным приемом, к тому же относящимся к изделиям старообрядцев.

Известно, что разработка, утверждение форм, материалов, иконографии крестов нередко восходят к старообрядчеству. Их крестовыделочное ремесло было настолько влиятельно, что на протяжении XVIII-XIX веков оно снабжало своими изделиями весь северный и средний восточно-европейский массивы. Оно же проникает и на юг в среду казаков. Подробности обстоятельств проникновения креста староверов из северной «прародины» в южный регион установить сложно, но отдельные сюжеты событий XVII – XIX вв., происходившие в этом крае, вполне воспроизводимы.

То, что Дон и его приток в прошлом были обитаемы староверами, неоднократно подтверждали археологические данные и письменные свидетельства. В частности, здесь выявлены исчезнувшие села позднего средневековья. От домов сохранились лишь задернованные холмы, а невдалеке от «умерших» поселков и кладбища с вросшими в землю каменными крестами необычной конфигурации и декора и никаких надгробий, текстов соболезнований, имен над захоронениями. Крест, о котором пойдет речь – новое убедительное свидетельство старообрядчества в истории нашего края. Заметим, что в настоящее время на Луганщине сохранилось единственное село проживания староверов – Городище, что в Перевальском районе.

Сюжет, символы и иконография креста3

Применительно к данной реликвии эти понятия рассмотрены в контексте принятых критерий4. Крест, которому посвящено сообщение, относим к Напрестольному с изображением «Распятия Христова», здесь же «Господь Вседержитель (Пантократор) (т.е. Всесильный) с евангелистами», изготовлен (оттиснут) по заведомо изготовленной матрице. Его размеры: высота 18,5 см, ширина – 12 см, толщина до 1 см. Напрестольный крест, участвующий при Богослужении через совершение Таинств, (т.е. таинственном общении православных христиан с Богом), применяется в церковно-обрядовой практике наряду с другими священными предметами – Напрестольным Евангелием, Семисвечником, Запрестольным крестом, Дарохранительницей, Дароносицей, Престолом и другими атрибутами.

Лицевая сторона. В центре «Распятие Христово», на концах средней перекладины в медальонах монограммы IИС ХРС. Каждый медальон окружен тремя херувимами. Вверху изображение Господа Саваофа на облаке. На верхнем конце вертикальной перекладины — свиток с монограммой І Н Ц И (Иисус Назарянин Царь Иудейский). Крест с распятием установлен на горе Голгофа, у «подножия» обозначена голова Адама. Низ Напрестольного креста украшен барочным картушем, в центре которого изображение — Чаши Грааля.

Оборотная сторона. В центре допоясное изображение Господа Вседержителя в обрамлении в виде ромба. В верхней ромбической оконечности силуэт голубя, клюющего зерно, в нижней — петуха, под которым показаны орудия Страстей Христовых с Вифлеемской звездой посередине. Орудия Страстей находятся на постаменте из трех ступеней.

Сегментные формы высокого рельефа, несущие декоративную нагрузку, подчеркивают крестообразность оконечностей Напрестольного креста, на сторонах которого изображены четыре Евангелиста. Нижняя часть креста опять же украшена барочным картушем, в центре которого – Горящее сердце.

Рис. 1. Новое в технологии изготовления крестов

Крест данного типа по существующей классификации называют «крест боттони» или «крест с листьями клевера», что является символом Святой Троицы и выражает ее же идею. На внешней стороне «средокрестия» изображен декор в виде лучей, т.е. «сияние» – Свет Божественный. Кромки обеих сторон Напрестольного креста украшены обрамляющими его контуры стилизированными бисеровидными бусами.

В декор креста включены две христианские добродетели: «Горящее сердце» - ключевой символ христиан, он же атрибут милосердия. В христианской иконографии сердце символизирует сосуд, в котором храниться любовь. Вторым символом добродетели является Святая Чаша - Грааль, из которой, якобы, пил Спаситель на Тайной вечере. Чаша в христианском искусстве олицетворяет символ веры, а также атрибут святых Варвары, Иоанна Предтечи и других.

Здесь же обнаружены орудия страстей – предметы крестных мук Иисуса Христа. Они включают крест, на котором был распят Спаситель, копье, которым воин-сотник Лонгин, желая удостовериться в Его смерти, пронзил распятого Иисуса, губка на трости, которая была смочена жидкостью, состоящей из уксуса и воды (напиток «поска»), и ею как бы утоляли жажду распятому. К орудиям страстей относятся гвозди, плеть, терновый венок, игральные кости, с помощью которых римские солдаты здесь же у креста разыграли плащ только что распятого Иисуса.

На кресте изображена Вифлеемская Звезда – священный символ – ориентир, «приведший» волхвов к месту рождения Спасителя, показаны петух, голубь, ромб.

Петух – символ этой птицы, отображает в легенде то, что он своими криками отсчитывал время отречения от Христа его ученика, будущего апостола Петра. Голубь – в христианской символике выражает одну из ипостасей Святой Троицы – Святой Дух. По легенде, Святой Дух в виде голубя сошел с небес во время Святого Крещения Спасителя. Ромб – символ невинности, широко известен в православном изобразительном искусстве.

Символы евангелистов. Вместо евангелистов на кресте с одной из его сторон выступают их тотемы в образе живых существ, вошедших в христианскую иконографическую традицию из язычества. Евангелисту Матфею соответствует ангел, символ посланничества Сына Божьего. Евангелист Марк символизируется львом в ознаменование могущества и царского достоинства Христа. Символ Евангелиста Луки – телец, чем подчеркивается жертвенное, искупительное служение Спасителя. Орел – символ Евангелиста Иоанна, означает высоту евангельского учения и Божественных тайнств.

Эти символы нашли отображение на четырех сторонах креста, и они убедительно подчеркивают сохранившееся язычество в системе символик старообрядчества. На кресте названные символы занимают определенное им иерархическое место. На правом луче Напрестольного креста рядом с изображением Евангелиста помещена голова тельца, несомненно, это символ Луки. Левый луч креста, рядом с Евангелистом, антропоморфный лик ангела, это Матфей. Внизу рядом с Евангелистом прослеживаем личину льва – Марк. В верхней части креста образ тотема неясный, но по иконографической логике здесь может быть ни кто иной как орел – символ Иоанна. Его образ на верхнем почетном месте в знак того, что Иоанн Богослов был наиболее приближенным учеником Христа. Его, как и других Евангелистов, сопровождают книги мудрости.

Адамова голова – обязательный атрибут сцены распятия. По легенде, под местом распятия Иисуса Христа находилась могила первочеловека Адама. В православной символике кровь Иисуса, стекающая на череп Адама возложенного у подножия креста, несет искупительную миссию Спасителя жертвенное принятие страданий за грехи человечества. Таким образом, символы и тотемы в системе иконографии рассматриваемого креста - свидетельства сохранившегося во взглядах, верованиях и искусстве староверов язычества.

Материалы и способы изготовления3

Старообрядцам при изготовлении собственных церковных атрибутов характерна консервативность технических приемов, это же понятие приемлемо для казацкой религиозной художественной школы. Поэтому можно полагать, что и в XVIII и в XIX веках в их творчестве применялись старинные способы изготовления предметов церковной художественной пластики. Примером тому является Напрестольный крест, изготовленный из роговой фактуры по рецептам прошлых технологий. В частности, удалось найти сведения о двух технологических способах производства такого рода изделий5.

Первый прием – нарезанную стружку рога помещали в раствор поташа и извести (гидрат окиси извести), в котором роговая основа размягчалась и при продолжительном в нем пребывании превращалась в студенистую массу. В таком виде ею можно заполнять формы и прессовать при умеренном нагревании.

Второй прием более трудоемкий – грубонаструганные стружки и опилки во влажном и прогретом состоянии прессовали в плотный «слиток». Затем с целью получения порошкообразной массы при помощи пилы или напильника его спиливали в мелкий порошок, который повторно прессовали таким же способом. Повторив операции несколько раз, специально подготовленную рыхлую структуру засыпали в латунные формы с рисуночными изображениями и спекали текстуру в щелочной кипящей воде. Под их воздействием образовывалась пластичная масса, способная в деталях воспроизводить рисунки, а матрица при охлаждении затвердевала. Изготовив каждую из сторон с изображениями, их методом спекания как бы наклеивали на такую же роговую основу. В итоге крест состоял из трех частей: серединной (основы) и двух боковинных с изображениями. Выступы стыковки запиливали напильниками или подрезали ножом. Следы этой операции прослеживаются на торцах изделия.

Заключение.

Судя по литературным источникам, история возникновения старообрядческих общин в южных землях насчитывает более 300 лет. Начало расселения старообрядцев в Подонцовье следует связывать с рубежом XVII – XVIII вв.6. Тогда же в казацких поселках по рекам Жеребец, Айдар и Деркул появились раскольники, в этой связи, старшине Войска Донского была направлена государева грамота, которой предусматривалось «искать раскольников … Соборной апостольной церкви». Следовательно, распространение старообрядчества в казачьих городках Подонцовья было далеко не мирным актом, напротив, борьба с ним носила подчас репрессивный характер7. Тем не менее, удаленность Подонцовья от центров Войска Донского, а тем более Московской власти, концентрация обедневшего и практически неграмотного беглого населения, демократичность православия способствовали сосуществованию официальной религии со старообрядчеством. Конфессиональный симбиоз и одновременно конфликты в казачьем сообществе убедительно прослеживаются по материалам церковной атрибутики8.

Артефакты старообрядцев фиксируются и археологическими находками при раскопках могильника у с. Вергулевка. Здесь раскрыто 16 захоронений двух этнических и хронологических систем. Одно погребение (№10) – язычников праболгар связываем с салтово-маяцкой культурой IX – X вв., остальные пятнадцать христианские, часть из которых является старообрядческими. Обычным захоронениям характерны следующие признаки: прямоугольные ямы глубиной 120-130 см, погребенные покоятся в гробах, ориентировка ям и гробов по линии ССВ – ЮЮЗ, иногда по линии СВ – ЮЗ, головы направлены к ЗЮЗ, ЮЗ.

Гробы изготовлены из толстых (3 – 10 см) плах и досок, соединенных при помощи деревянных чепов. Железных гвоздей в досках не обнаружено. Обращает внимание значительное количество детских и подростковых захоронений, их 11 (73,3 %), полное отсутствие инвентаря за исключением нательных медных крестиков, найденных в 7 могилах. В 2-х погребениях (4 и 5) обнаружены медальоны, на одном из них (5) — Матерь Богородица с младенцем, на втором (4) — крест вверху с двумя прямыми перекрестиями, внизу с косой планкой.

К числу находок старообрядческого направления следует отнести кресты-тельники и медальон из 8 погребений могильника.

Итак, Напрестольные и «тельные» кресты, найденные на местах пребывания староверов, являются образцом художественного наследия старообрядцев-поповцев. Именно они изображали Господа Саваофа и Духа Святаго в верхней части Напрестольных крестов, что, безусловно, восходит к их традиции, тогда как старообрядцы-поморцы признавали лишь образ Спаса Нерукотворного, что соответствовало канонам северо-западной части Древней Руси10.

К сожалению, в большинстве своем изделия старообрядческого искусства «бродят по рукам» и остаются без научных комментариев, исторических интерпретаций, атрибуционных рассуждений и характеристик, что досадно, так как этот материал достоин более внимательного анализа как с иконографической, так и с этноисторической точек зрения. Мы изложили свой вариант обстоятельств проникновения и сюжетно-иконографических особенностей редкой находки.

_________________

1 Холл Дж. Словарь сюжетов и символов в искусстве. – М., 1996.

2 Гнутова С.В., Зотова Е.Я. Кресты, Иконы. Складни. – М., 2000.

3 Неоценимую помощь в описании сюжетов изображений и технологию исполнения креста оказал специалист в области теории церковной живописи и ее реставрации Ю.В. Золотарев. В этой связи приносим Юрию Валентиновичу нашу благодарность.

4 Фолли Д. Энциклопедия знаков и символов. – М., 1997.

5 Бродерсон Г.Г. Секреты мастеров. — К., 1995.

6 Дружинин В.Г. Раскол на Дону в конце XVII в. – СПб., 1889. – С.80; Старообрядчество //Сборник научных трудов. – М., 1994.

7 Бровченко И.Ю. Старообрядчество в Донских городках среднего Подонцовья во втор. пол. XVII в. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Сб. наук. статей. — Вип. 12. – К. – 2003. – С.229-232.

8 Материалы по истории раскола в Донской области. – Новочеркасск. – 1972. – С.32-33.

9 Бровендер Ю.М., Ключнев М.Н. и др. Отчет о работе Центрально-Донецкой археологической экспедиции ИА НАН Украины на многослойном поселении у с.Вергулевка Перевальского района Луганской обл. в 1994 г. – Луганск – Перевальск. – 1995. Науковий архів ІА НАН України. – С.77-86. Табл. 45, 46, 49.

10 Успенский Л. Богословие иконы. – М., 1996.

Олександр Манаєв (Сімферополь)

Сучасні проблеми охорони пам’яток мусульманської

архітектури в Криму

Кримський півострів є одним з унікальних регіонів України відносно кількості та різноманітності пам’яток матеріальної культури. На відносно невеликій території присутні пам’ятки багатьох епох: стоянки первісної людини, скіфські та таврські поселення та некрополі, античні міста, візантійські та генуезькі фортеці, численні культові споруди, палаци російської знаті на Південному узбережжі Криму. В окрему групу пам’яток можна віднести споруди, пов’язані з мусульманською культурою.

Питання збереження та дослідження пам’яток мусульманської архітектури в Криму розглядалось у низці публікацій [2; 5; 14; 15]. Метою цієї роботи є аналіз сучасного стану пам’яткоохоронних справ щодо цієї категорії об’єктів культурної спадщини.

В цілому пам’ятки мусульманського зодчества в Криму можливо розділити на дві групи: культові споруди (мечеті, медресе – вищі мусульманські духовні училища, мавзолеї – дюрбе) та громадські (фортеці, палаци, караван-сараї, лазні, фонтани) [13, с. 231].

Деякі з них мають статус об’єктів культурної спадщини національного (загальнодержавного) значення, наприклад, мечеть Джума-Джамі, Текіє дервішів, турецька лазня (м. Євпаторія), фортеця Єні-Кале (м. Керч), мечеть Муфти-Джамі, турецька лазня (м. Феодосія), караван-сарай (м. Білогірськ), комплекс споруд Ханського палацу, мечеть Тахтали-Джамі, «дюрбе Хаджі-Гірея», «дюрбе Джаніке Ханим», Зинджирли-медресе (м. Бахчисарай), мечеть Узбека і медресе (м. Старий Крим), Арабатська фортеця (Ленінський район), мечеть Ескі-сарай (Сімферопольський район) та інші [3, с. 29-36]. Крім того, кілька десятків пам’яток є об’єктами культурної спадщини місцевого значення. До видатних пам'яток історії і культури, що вимагають першочергового відновлення, віднесено мечеть Селіма в м. Феодосії, яка була зруйнована у 1834 р. [9, с. 102].

Стан справ у сфері охорони культурної спадщини є дуже складним, в першу чергу, через брак коштів щодо проведення реставраційних робот. Але й за цих умов в останні роки проводяться археологічні дослідження пам’яток мусульманської архітектури, ведуться реставраційні роботи, укладаються охоронні договори на право користування пам’ятками, подаються пропозиції про занесення нових об’єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Значна увага приділяється збереженню Бахчисарайського палацово-паркового ансамблю. Враховуючи важливість цього об’єкта культурної спадщини, в 2003 р. в Криму була затверджена «Програма проведення противоаварійних ремонтно-реставраційних робіт Бахчисарайського палацово-паркового ансамблю» [12, № 4041 від 02.07.2004 р.]. Для проведення першочергових робіт Кабінетом Міністрів України було виділено кошти за рахунок резервного фонду державного бюджету. Протягом 2004 р. протиаварійні роботи було проведено на низці об’єктів: Головний корпус, Ханська мечеть, лазня «Сари-Гюзель», мавзолей «Дюрбе Діляри Бікеч», колишня кав'ярня, дюрбе Хаджі-Гірея, Зинджирли-медресе, мечеть Ісмі-хан [12, № 5035 від 04.10.2004 р.]. Крім ремонтно-реставраційних робіт на території комплексу Бахчисарайського палацу проводяться археологічні дослідження [4]. Сьогодні Бахчисарайський ханський палац внесено до попереднього списку як перспективний претендент на включення до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО від України [7, с. 36].

Однією з унікальних пам’яток архітектури османських часів в Криму є так зване «Текіє дервішив» (мусульманський монастир) в м. Євпаторія. Це єдина повністю збережена споруда такого роду на півострові. В 1985 р. інститутом «Укрпроектреставрація» було розроблено проект відновлення цього комплексу. В 1991-1992 роках Західно-Кримською експедицією Інституту археології НАН України проведено предреставраційне археологічне дослідження пам’ятки, виконані обміри мінарету, мечеті та купольної споруди. Однак потім, через брак фінансування, реставраційні роботи та археологічні дослідження не проводжувались [1, с. 127]. Рескомітетом з охорони культурної спадщини АР Крим «Текіє дервішів» внесено до переліку об’єктів культурної спадщини національного значення, ремонтно-реставраційні роботи на яких потребують термінового фінансування [12, № 4168 від 22.08.2003 р.].

Особливе місце в містобудівній спадщині мусульман займають «азізи» – святі місця, які мають історичне та культурне значення. На сьогодні вони практично зруйновані, наприклад, «Кирк-азізлер» в м. Бахчисараї. Потрібне їх наукове дослідження та розробка проектів відновлення [8, с. 441].

Існуюче законодавство України передбачає можливість використання пам’ятки. В першу чергу, це відноситься до культових споруд. З 1992 р. йде процес повернення релігійним організаціям об’єктів культового призначення, в тому числі – мечетей, які є об’єктами культурної спадщини. Безумовно, в такому разі збереження тієї чи іншої пам'ятки буде кращим, але релігійна громада повинна укласти з Комітетом з охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим охоронний договір та ретельно дотримуватись його умов [10; 11].

В деяких випадках можливо прогнозувати розташування того чи іншого об’єкту. Наприклад, в м. Сімферополі збереглась незабудована територія, на якій, судячи з описів мандрівників, знаходилась резиденція калгі-султана – другої фігури в Кримському ханстві після хана. На цьому місці було розміщено палац калгі-султана (зменшена копія Ханського палацу в Бахчисараї), соборна мечеть та інші будівлі. Пізніше споруди було розібрано, багато зруйновано. Останнім часом до Комітету з охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим було направлено кілька звернень щодо погодження відводу цієї земельної ділянки для приватних цілей. У зв’язку з цим на вказаній території необхідно проведення археологічних досліджень, а в разі виявлення стародавніх будівельних залишків, взяти їх на державний облік в якості об’єкта культурної спадщини.

Пам’ятки мусульманської архітектури в Криму, як і в цілому об’єкти культурної спадщини півострова, потребують значно більшої уваги з боку держави. Незважаючи на наявність кількох державних програм зі збереження культурної спадщини та прийняття низки нормативно-правових актів, через брак коштів все залишається лише на папері. Стан справ в сфері охорони пам’яток в Криму знайшов відображення в Указі Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 лютого 2006 р. «Про громадську ситуацію в Автономній Республіці Крим». Згідно з п. 9. передбачається фінансування програм паспортизації пам’яток, їх збереження та реставрації, а також занесення об’єктів культурної спадщини, розташованих в АР Крим, до Державного реєстру нерухомих пам’яток України [16].

На сьогодні практично всі пам’ятки мусульманської архітектури (за деяким винятком) знаходяться в аварійному стані. Термінових ремонтно-реставраційних робіт потребують Кутлерська та Юсупівська мечеті в с. Соколине (Бахчисарайський район), найдавніші у Криму мечеті (кінець XIII – початок XIV ст.) Узбека й Бейбарса (м. Старий Крим) та інші.

Вже в цьому році Крим може втратити мінарет мечеті Шукурма-ефенді в м. Євпаторії, під загрозою знищення мечеть Ескі-Сарай в с. Піонерське (Сімферопольський район) [6].

Необхідна продумана, зважена державна політика, спрямована на захист і музеєфікацію об'єктів культурної спадщини. При вмілому використанні цього ресурсу, особливо в умовах АР Крим, де розвинута туристична інфраструктура, засоби на відновлення пам'яток можливо залучати від екскурсійної діяльності. Більше потрібно використовувати можливості недержавних об'єднань, національних товариств. Позитивні перспективи розвитку економіки Криму багато в чому пов'язуються з її рекреаційно-туристичним сектором. Цьому повинна сприяти державна політика і значні інвестиційні зусилля в сфері охорони пам'яток.

_____________________

1. Анохин В. В., Кутайсов В. А. Текке в Гёзлёве // Историческое наследие Крыма.– 2005.– № 9.– С. 127-133.

2. Асеев Ю. С., Лебедев Г. А. Архитектура Крыма.– К.: Гос. Изд-во литературы по строительству и архитектуре УССР, 1961.– 236 с.

3. Державний Реєстр національного культурного надбання (пам’ятки містобудування та архітектури України) // Пам’ятки України: Історія та культура.– 1999.– № 2/3. – С. 6-173.

4. Ибрагимова А. Археологические исследования дворца крымских ханов в Бахчисарае // Відлуння віків. – К., 2004. – № 1. – С. 56-61.

5. Крикун Ю. Пам’ятники кримськотатарської архітектури (XIII-XX ст.).– Сімферополь: Таврида, 2001. – 168 с.

6. Кубовская Е. В этом году автономия потеряет более ста памятников архитектуры // События.– 2006. – 10 марта.

7. Ліньова Є. А. Об’єкти культурної спадщини України: перспективні претенденти на включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО // Охорона та використання культурної спадщини України: Проблеми і перспективи: Сб. науч. тр. по мат-лам Межд. наук.-практ. конф., 3-5 июня 2004 г. / Национальный заповедник «Херсонес Таврический».– Сімферополь, 2004.– С. 36-42.

8. Нагаева З. К вопросу об охране градостроительного наследия коренных народов Крыма // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство: Мат-ли Всеукраїнської науч.-практ. конф. (м. Київ, 13-14 травня 2004 р.). – К.: Світогляд, 2004. – С. 438-446.

9. Перелік визначних пам’яток історії та культури, що потребують першочергового відтворення // Пам’ятки України: Історія та культура.– 1999.– № 1. – С. 101-102.

10. Постановление Совета министров Автономной Республики Крым № 283 от 22.08.2000 г. «О возвращении в собственность культовых зданий» // Сборник нормативно-правовых актов Автономной Республики Крым.– 2000. – № 8. – стб. 930.

11. Постановление Правительства Автономной Республики Крым № 351 от 22.10.1996 г. «О возвращении в собственность культовых зданий» // Свод законодательства Республики Крым.– 1996. – № 10. – стб. 965.

12. Поточний архів Республіканського комітету з охорони культурної спадщини.

13. Рославцева Л. И. Материальная культура // Тюркские народы Крыма: Караимы. Крымские татары. Крымчаки / Отв. ред. С.Я. Козлов, Л.В. Чижова. – М.: Наука, 2003. – С. 221-285.

14. Сеферов А. О состоянии памятников мусульманской культуры в Крыму и проблемы их исследования // Проблемы истории Крыма: Тез. докл. науч. конф. (23-28 сентября 1991 г.). – Симферополь, 1991. – С. 110-111.

15. Тюркские народы Крыма: Караимы. Крымские татары. Крымчаки / Отв. ред. С. Я. Козлов, Л. В. Чижова. – М.: Наука, 2003. – 459 с.

16. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 лютого 2006 р. «Про громадську ситуацію в Автономній Республіці Крим» // Кримський діалог: додаток до газети «Крымские известия».– 2006. – 3 марта.

Ольга Демиденко (Київ)

Сучасні проблеми збереження пам’яток українського козацтва

Пам’ятки культури, фіксуючи у собі специфічні риси різних історичних періодів, сприяють забезпеченню суспільного відчуття безперервності часу. Це поєднує між собою різні покоління людей, сприяє формуванню національної свідомості та гідності. Важливою віхою, яка значною мірою вплинула на формування української державної ідеї та культурний поступ країни в цілому, стала козацька доба. На сьогоднішній день в Україні нараховується 1174 пам’ятки, пов’язані з козаччиною. Це гетьманські резиденції, полкові скарбниці; замки і фортеці, монастирі і церкви, некрополі і одиночні поховання, місця Січей, битв, дислокації військ тощо, які необхідно зберегти для нащадків.

Основні норми охорони, збереження та використання пам’яток визначаються Законом України „Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р. Під охороною розуміється весь комплекс заходів з обліку, захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об’єктів культурної спадщини, які знаходяться на території України [4]. З 2002 р. функціонує Державна служба охорони культурної спадщини, яка носить функції центрального органу виконавчої влади у пам’яткоохоронній сфері.

Не зважаючи на ухвалення нормативної бази охорони пам’яток, вони продовжують руйнуватись від природних, а також від антропогенних чинників. Зупинимось на окремих проблемах згубного впливу саме антропогенних факторів. Насамперед зазначимо, що досить ефективні механізми захисту культурної спадщини, затверджені на рівні законодавства, на практиці не виконуються, і ці порушення здійснюються безкарно. Крім того до Державного реєстру національного культурного надбання, затвердженого 15 червня 1999 р. і доповненого постановою Кабінету Міністрів України 27 грудня 2001 р., не увійшла значна кількість об’єктів українського козацтва, насамперед, пам’яток історії. До цього переліку включаються визначні меморіальні комплекси, історико-культурні заповідники та окремі визначні місця, що відіграють вагому роль у розвитку української та світової культури, і відповідно набувають статусу об’єктів національного значення. Розгортається подальша робота з виявлення козацьких пам’яток, що повинно призвести до постановки під державну опіку решти культурної спадщини козацької доби, поки її не зруйновано остаточно. Зокрема, потребують внесення до Державного реєстру залишки ансамблю Спасо-Преображенського монастиря XVII ст. в с. Максаки Менського району Чернігівської області, яким свого часу опікувались чернігівський воєвода А. Кисіль, гетьман Д. Многогрішний. Зі споруд монастиря збереглись тільки підмурки та нижні частини стін собору, надбрамна башта-дзвіниця та оборонні мури, які вимагають термінової консервації.

До далеко не повного переліку сучасних проблем збереження пам’яток козацтва відносяться: самозахоплення та забудова територій навіть об’єктів національного значення; недотримання правил експлуатації, перепланування під час використання споруд у приватних цілях; акти вандалізму, розкрадання будівельних та оздоблювальних матеріалів; засмічення територій тощо. До цього слід додати недостатнє фінансування досліджень, консервації та реставрації пам’яток культури.

Сучасний будівельний бум стає все більш відчутною загрозою для всього історичного та культурного середовища. Тривожним сигналом став той факт, що чимало підприємців знаходить способи, як з одного боку обійти пам’яткоохоронне законодавство, а з іншого – отримати необхідні дозволи на забудову охоронних зон пам’яток. Зокрема, це стосується місця Зборівської битви між військом Б. Хмельницького та польською армією 1649 р. в околицях м. Зборова Тернопільської області. На території польського військового табору ЗАТ „Авіас-плюс” в 2005 р. розпочало будівництво автозаправки. Ще в 1997 р. ця місцевість згідно з розпорядженням Голови облдержадміністрації була взята на облік як історична пам’ятка місцевого значення. В 2002 та 2004 рр. Морехедським університетом (США) і обласною інспекцією охорони пам’яток історії та культури на полі Зборівської битви здійснювались спільні наукові дослідження, які підтвердили його історичну роль. В 2004 р. Дніпропетровська фірма „Авіас-плюс” звернулась із проханням до обласної ради для виділення цієї території під забудову, а також до обласної інспекції за дозволом на земельні роботи, на що отримала відмови. Але бізнесмени змогли взяти „висновок” обласного управління містобудування та архітектури, згідно з яким тут „об’єктів культурної спадщини немає, земельна ділянка розташована за межами території пам’яток, їх зон охорони...” Отже, тернопільські архітектори не тільки навели неправдиві дані, а й перевищили свої повноваження, оскільки до компетенції органів архітектури та містобудування належить охорона виключно пам’яток архітектури. Не зважаючи на численні письмові протести пам’яткоохоронних структур області, в травні 2005 р. на цій ділянці було вирито котлован, яким, за даними місцевих археологів, порушено культурний шар, залишки давніх таборових укріплень [8].

В складному становищі опинилась внесена до Державного реєстру національного культурного надбання земляна Новобогородицька фортеця XVІІ cт. в м. Дніпропетровську, збудована зусиллями лівобережних козаків та російських військ і пов’язана з діяльністю гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Культурний археологічний шар території, на якій міститься фортеця, знищується закритим понад двадцять років тому старим кладовищем, що стихійно розростається: поховання та викопані сходинки руйнують вали посаду, в середині фортеці місцевим населенням копаються городи. Вся територія перетворена на звалище, в багатьох місцях простежуються сліди несанкціонованого вибору ґрунту. Слід наголосити, що таких пам’яток майже не збереглось в Україні, і Новобогородицька фортеця за умов дослідження, консервації, музеєфікації та часткового відтворення може стати важливим туристичним об’єктом [2].

В охоронній зоні іншого об’єкта національного значення – дерев’яного Свято-Троїцького собору XVІІІ cт. в м. Новомосковську Дніпропетровської області, зведеного козаком Я. Погрібняком на кошти Війська Запорозького, – збудована автостанція. Поруч проходить автотраса, що спричиняє значні коливання і негативно відбивається на становищі унікальної пам’ятки.

Незадовільним є також стан пам’ятки національного значення – фортеці XIII – XVIII ст. в м. Хотині Чернівецької області, пов’язаної з переможною битвою козацьких військ на чолі із гетьманом П. Сагайдачним у складі польської армії проти турків в 1621 р. Фортеця стала притулком для п’яниць, її охоронна зона – місцем пасовища свійської худоби. З розташованого неподалік пам’ятника П. Сагайдачному вкрадено бронзу та мармур [5].

Яскравими прикладами занедбаного становища, засмічення пам’яток є окремі фортифікаційні споруди Львівської області. Так, надзвичайно запущеним є замок 1630 – 1635 рр. в м. Бродах, внесений до Державного реєстру національного культурного надбання. Негативно на його стані позначається функціонування міського ринку, що розмістився поруч, але найбільш обурливим є те, що пам’ятка використовується в якості туалету. На території іншого об’єкту національного значення – одного з найбільших в Україні за площею замку 1584 – 1654 рр. в с. Старому Селі Пустомитівського району – вирито ями та траншеї, розкидано сміття, каміння з пам’ятки розкрадається жителями для особистих потреб [7].

Найменш дослідженими, отже, недостатньо захищеними пам’ятками є козацькі некрополі. Найбільшу тривогу викликає руйнування об’єктів, вже визнаних заповідними. Так, на території Державного iсторико-культурного заповiдника „Трахтемирiв” Канiвського району Черкаської області, який включає до себе рештки козацького м. Трахтемирова з цвинтарем XVI – XVII ст., розгорнуто будівництво елітного мисливського господарства для керівної верхівки та іноземців. Зокрема, на початку 1990-х рр. для прокладення дороги бульдозерами розорано пагорб з козацьким цвинтарем, в 2000 р. зрівняно з землею могилу запорозького козака Мухи на Мухиній горі тощо [6]. Не зважаючи на численні виступи науковців та широкої громадськості, ситуація не змінилась, і втрачені пам’ятки вже неможливо повернути.

Відомі численні акти вандалізму над національними святинями. Зокрема, розтрощено надмогильну плиту, яку встановили воїни на місці поховання кошового отамана І. Сірка біля с. Капулівка на Дніпропетровщині, викрадено металеві ланцюги навколо пам’ятника йому. 23 лютого 2000 р. злочинцями було розстріляно саркофаг на могилі І. Сірка, спалено козацький млин на меморіальному комплексі, знищено хрест на Могилі Пам’яті [1].

У значно гіршому становищі опинились об’єкти, що не потрапили до Державного реєстру національного культурного надбання. Топографічної локалізації, археологічного дослідження та охорони вимагають місця козацьких зимівників, найбільше яких розташовано на території Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської та Миколаївської областей. Надзвичайно мало досліджені і відповідно не оберігаються місця битв і дислокацій козацьких військ. Зокрема, Орининське поле на околиці с. Оринин Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, на якому двічі табором стояли війська Б. Хмельницького в 1650, 1653 рр. Тут розташовуються кургани-могильники, залишки земляних укріплень, трапляються знахідки козацьких люльок, уламків посуду середини XVII ст. тощо. Водночас, не зважаючи на необхідність проведення на цій ділянці археологічних розкопок та встановлення необхідних пам’ятних знаків, поле є місцем сільськогосподарського виробництва місцевої селянської спілки та фермерів, воно розорюється, знищуючи цікавий для дослідників культурний шар [3].

Отже, серед основних сучасних проблем збереження пам’яток козацтва в Україні є існування в суспільстві нігілістичної тенденції ставлення до культурної спадщини. Вона проявляється у різних формах: найбільш поширеною серед них стало розорення та забудова визначних місць і охоронних зон пам’яток; також відбувається порушення правил експлуатації особливо під час використання споруд у приватних цілях; відомі численні акти вандалізму; розкрадання будівельних матеріалів, деталей із кольорових металів, оздоблювального каміння; захаращення територій тощо.

До наступної групи проблем відноситься недостатнє фінансування заходів, спрямованих на вивчення, консервацію та реставрацію культурної спадщини. Значна кількість пам’яток поставлена на державний облік, але чимало унікальних об’єктів козацької доби потребують розробки цільових програм дослідження, захисту, а також включення до Державного реєстру національного культурного надбання та відповідної охорони. Існує нагальна необхідність виявлення, обстеження всіх козацьких об’єктів та створення єдиного Зводу пам’яток українського козацтва, в якому дані про них будуть зібрані та систематизовані. Це вимагає спеціального фінансування, але допоможе привернути громадську і державну увагу до їх стану та збереження.

До іншої площини належить вирішення цілого комплексу проблем, пов’язаних з розвитком сучасної туристичної інфраструктури, оскільки пам’ятки козацької доби є унікальними об’єктами для маршрутів подорожей.

________________

1. Громадськість Нікополя протестує проти актів вандалізму // Козацька рада. – 2000. - № 3-4 (березень-квітень). – С. 12.

2. Дані Дніпропетровського обласного центру охорони історико-культурних цінностей Управління культури Дніпропетровської обласної державної адміністрації.

3. Дані відділу охорони пам’яток історії і культури Управління культури Хмельницької обласної державної адміністрації

4. Закон України „Про охорону культурної спадщини” // Правова охорона культурної спадщини. Зб. док. – К., 2004. – С. 140.

5. Романцов А. Ювілеї минають. Проблеми залишаються // Час 2000 (Чернівці). – 2002. – 15 березня (№ 11). – С. 19.

6. Члени козацької експедиції до Трахтемирова. Шабаш на кістках пращурів // Козацька рада. – 2000. - № 3-4. – березень-квітень. – С. 6.

7. http://www.castles.com.ua

8. http://www. maidan.org.ua/


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS