КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія вивчення пам'яток українського козацтва

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ВИВЧЕННЯ

ПАМ’ЯТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Юрій Осінчук (Київ)

Конфесійна лексика у козацьких творах

Конфесійна лексика – одна з найбільш складних підсистем української літературної мови, яка перебуває у прямій залежності від становища і розвитку Церкви, релігійної свідомості та обрядовості.

Об’єктом нашого дослідження є історичні твори, присвячені добі Козаччини, що дістали умовну назву – “козацькі” літописи. Обрані для дослідження пам’ятки є цінними тим, що у них широко представлена лексика релігійного характеру.

У козацьких текстах конфесійні слова класифікуємо на п’ять предметно-тематичних терміногруп: 1. Назви виконавців та учасників богослужіння. 2. Назви богослужбових предметів, їх різновидів та частин. 3. Назви богослужінь, обрядів, священнодій, їх різновидів та частин; назви піснеспівів, виголосів, молитов, читань. 4. Назви храму та його частин. 5. Назви церковних свят, постів, загальниць тощо [5, 13].

Серед назв виконавців та учасників богослужіння активно вживаються терміни духовенство та клір, утворені від лексем, що мають схильність до абстрагованості та виражають умовно-узагальнене або збірне поняття “служителі культу взагалі”: Пользовался доходами отъ духовенства [2, т. ІІІ, 303]. Клиръ [,] и до(б)ра дх,овнїе маю(т) быти [4, 107].

Антонімом до розглянутих термінів, що виражають збірне поняття служителів культу, виступає термін вірні, що позначає вужче поняття – віруючих у Бога людей : Вhрніи причащаються [2, т. ІІІ, 147].

Окрему мікротерміногрупу утворюють лексеми на позначення священнослужителів. Найнижчий ступінь церковної ієрархії у даних джерелах представлений лексемою диякон: Діакона двома ... пошли соборомъ отправовати службу Божою [3, 42].

На позначення другого ступеня священства в літописах репрезентують слова священик, піп, отець. Загальна ознака, що об’єднує ці терміни – наявність спільної і, в більшості випадків, єдиної семи у значенні цих слів – вищий від диякона священнослужитель, котрий здійснює богослужіння і таїнства: Священника виволокши з олтаря [3, 137]. Лексема піп – поширена народна назва священика. На думку М. Фасмера, староукраїнська лексема попъ є безсумнівним грецизмом від pappas – “батько” [6, 156]: Поповъ помордовано [3, 132]. Церковно-народним терміном на позначення священика виступає лексема отецьА отца царичина тамъ же, отпросивши, у чернъци постригли [3, 154].

Активно вживаються лексеми з афіксоїдом прото– (з гр. proto – старший, перший) протопопія, протопоп. Вони позначають звання перших священиків: Священники нhжинскіе с протопопою [3, 42]. Тотъ же посланій протопопа брацславскій вивезлъ соборную клятву [3, 109].

На позначення парафіяльного священика римо-католиків у текстах вживається запозичена польська лексема ксьондз: Ксіонзовъ забияли [3, 13].

Широке коло лексем у козацьких творах засвідчується на позначення ступенів і титулів єпископства, наприклад: митрополит, архієпископА жеби ніхто іншій не отзивался митрополитомъ и архиепископомъ Киевским [3, 109]; єпископПо чолобиттю же Мефодія єпископа [3, 70]; архієрейТогда смути нhкія архіерея [4, 55]; екзарх Екзархъ луцкій [4, 55]; патріархИ греческаго патріарха въ плhн взяли [1, 10].

Крім того, у досліджуваних джерелах засвідчуються лексеми, які вказують на особи чорного духовенства, а саме: архімандрит, братіяТакъ же и архімандрита печерскій Йосифъ тризна з братіею зоставали у монастиру Печерськомъ [3, 27]; чернецьНезахотhлъ зостати чернцемъ [3, 134]; ігуменІгумен ... хотячи іти давати дару... [3, 43]; ієромонахІєромонахъ Іосафат Куцевский [1, 223].

Серед назв богослужбових предметів та речей у творах про добу Козаччини найчастотнішими виступають лексеми: образок та хрест. Демінутив образок у спеціально конфесійному значенні – абсолютно тотожний (семантично й стилістично) лексемі ікона: Панагирки и маленькій образокъ [2, т. ІV, 123].

Лексема хрест, яка була перенесена в українську мову зі старослов’янської, в досліджуваних джерелах реалізувала значення ‘об’єкт релігійного шанування’ [7, 391]: И крестъ нhгде не одержался [3, 115].

У текстах також зустрічаються лексеми антимінс, свічки, дзвін, наприклад: Отбираютъ у церквей святое мvро и антиминсы [2, т. ІІІ, 65]. Тамъ свhчки клавъ на полицh [3, 43]. Жадного звона не осталось [3, 115].

Для позначення Святих Тайн паралельно вживаними є іншомовний та український терміни. Здебільшого це латинське сакраментъ: Зъ Найсвятhйшимъ Сакраментомъ ходити до хорихъ [2, т. ІІІ, 73]. Проте зустрічаємо і слов’янську лексему тайна: Ругатель святихъ таинъ [2, т. ІІІ, 407].

Ще у козацьких творах засвідчені назви речовин для Таїнства Євхаристії – дари, хліб, вино: А у церквh негди не йшолъ дари брати [3, 169]. Безъ вина и хлhба Еvхаристію посвящалъ [2, т. ІІІ, 407]; та назви речовин, які використовуються для здійснення інших таїнств – вода у значенні ‘освячена вода, свячена вода’, наприклад: Аще бы кто безъ води крестилъ [2, т. ІІІ, 407] та миро у значенні ‘запашна речовина особливого складу, яка вживається при здійсненні Таїнства Миропомазання’ [7, 228]: Отбираетъ у церквей святое мvро [2, т. ІІІ, 65].

У даних творах зафіксовано лексему, що вказує на назву богослужбового одягу духівництва – підкапок: Хотячи узяти на голову подкапокъ [3, 43]; та назву богослужбової книги – Євангеліє: Предъ Святимъ Єvангеліемъ обhщаніе [2, т. ІІІ, 29].

Назви богослужінь у козацьких літописах представлені лексемами – Служба Божа, Літургія, набоженство, утреня тощо. Загальними назвами, що вказували на повсякденне церковне богослужіння виступають – служба та служіння, наприклад: Скончивши божественную Службу [3, 43]. Во церковному служеніи и пhніи не поминали [2, т. ІІІ, 227].

Синонімічні назви – Служба Божа та Літургія виступають з обрядовим значенням – ‘добове богослужіння, під час якого відбувається Таїнство Євхаристії’, наприклад: А Служба Божая забавна з музикою співана отправовалася [3, 42]. Никто не служилъ литургіи [2, т. ІІІ, 226]. На поняття “богослужба” вказує запозичена з польської мови лексема набоженство: По отправленомъ набоженствh [2, т. ІІІ, 252].

Лексема утреня, яка репрезентується у досліджуваних джерелах, вказує на рід добового богослужіння, що здійснюється ще до виконання Літургії: Задзвонено до утренh [2, т. ІІІ, 14].

Також зустрічаються лексеми, що вказують на рід інших богослужб, наприклад: Отдалъ молєбноє бл[а]годареніє [1, 30]. Військо ... пред пhніємъ вечерним скоро собралося [1, 30]. И приказавши имъ цhлорочніє сорокоутніє за душу небожчиковскую и за наше спаленіє отправовати моленія [1, 169]. Были отправовани поминанія [2, т. ІІІ, 367].

Лексеми: ектенія, екзапсалми, молитва, моління, співання у літописах вказують на назви частин богослужб, піснеспівів: И въ церковному пhніи въ молитвахъ и ектеніяхъ возглашати [2, т. ІІІ, 226]. Услиши моленіе мое Господи [2, т. ІІІ, 152]. Побhдную пhснъ козаки Богу воспhвавше [4, 78]. Чтеннымъ Эксапсалмамъ [2, т. ІІІ, 14].

Найбільш вживаною у козацьких літописах виступає лексична група, що об’єднує в собі назви, пов’язані з обрядами та священнодіями. Спеціальні традиції та культові дії позначаються загальним термінотворенням – церковні обряди: Ни инихъ обрядовъ церковнихъ дhлать не могли [2, т. IV, 303]. Крім того, зі спеціальною семантикою ‘культовий акт або обряд’ вживається запозичений латинізм – церемонія: И іншихъ церковнихъ отправовати церемоній [2, т. ІІІ, 73].

Для позначення обряду хрещення репрезентується єдиний існуючий термін – крещеніе: Прежде крещенія [4, 70]. Для обряду шлюбу вживаються лексеми брак та вінчати, наприклад: Ни в бракъ въступающихъ, вhнчать [2, т. IV, 303]. На обряд похорону вказують лексеми погреб, погребання, похорон, процесія: Въ погребеніи умершихъ [2, т. IV, 90]. Отправовалъ погребъ [3, 44]. По похоронh Хмельницкого [3, 48]. Явними процессіи ховати мертвихъ [2, т. ІІІ, 79].

У досліджуваних пам’ятках часто засвідчуються лексеми, що вказують на таїнства та дії, які в них відбуваються, наприклад: Таїнство Сповіді та Таїнство ЄвхаристіїТайна покаянія святого споведи [2, т. ІІІ, 407]. Причастіе Евхаристіи святой [2, т. ІІІ, 143]. З даними таїнствами пов’язані такі лексеми: розрішення гріхів: Іисусъ Христос ... отъ грhховъ разрhшенія повhрити намъ рачилъ [2, т. ІІІ, 407]; анафема: Предаються анафемh [2, т. ІІІ, 143]; покаяння, висповідати, покута: При истинномъ покаяніи [2, т. ІІІ, 407]. Бо не дано и священика, жеби его висповhдати [3, 173]. До покути приводили [3, 135]; причащатися: Вhрніи причащаются [2, т. ІІІ, 147].

Лексеми: рукоположення, хиротонізування, ставлення, посвячення, постригання вказують на священнодії Таїнства Священства: Достойнихъ людей хиротонизовалъ [2, т. IV, 159]. И ставять во священній чинъ [2, т. ІІІ, 226]. Просить посвященія и рукоположенія [2, т. ІІІ, 315]. Въ чернцh постриглся [3, 69].

Зафіксовано одну назву літургійного жесту – благословення: Бл,гословеніе архипастира своего [4, 56].

У досліджуваних пам’ятках засвідчуються такі назви великих нерухомих християнських свят: Різдво Христове: По Рождествh Христовому [3, 17]; Богоявлення Господнє: На день Богоявленія Господня [3, 35]; Стрітення Господнє: А по празднику стрhтенія г[о]сп[о]дня [1, 97]; Воздвиження Чесного Хреста: Ажъ до Воздвиженія Честного Креста [3, 33]. Серед великих рухомих свят найчастіше згадується Воскресіння Христове, Паска: По Пасцh [1, 33]; Отправуючи свята великодніе Воскресенія Христова [3, 8]; Зіслання Святого Духа: Померлъ на Сошествіе Святого Духа [3, 163]; Тройця: По святой Тройци [3, 10].

Фіксуються назви свят на пам’ять і пошану важливих подій із життя Матері Божої, які носять назву – Богородичні свята, а саме: ПокроваПослh Покрови [3, 46]; Успення Пресвятої БогородиціПеред Успеніемъ Богородици [3, 22]; Різдво Пресвятої БогородиціНа Рождество Пресвятой Богородици [3, 100].

Зафіксовано кілька назв свят на честь святих, а саме: Миколая, Георгія, Симона, Трьох святих, наприклад: Того жъ року, зараз о Святом Николаи [3, 54]; На Святого Георгія [3, 53]; Перед святимъ Симеономъ [3, 48]; На трох с[вя]тителей [1, 201].

У досліджуваних джерелах зустрічаються назви постів та загальниць. Пости – Великий Піст: У Великій постъ войска уступили [3, 64]; Петрів Піст, Пилипів ПістПочавши отъ Петрова поста до Филипова посту [3, 39]; СпасівкаУ спасовку першои недели [3, 39]. Загальниці – м’ясниці та масляниці, наприклад: На масляници почали ся быти з Москвою [3, 98]. На початку того року зараз великихъ м’ясниць [3, 112].

Найменшу терміногрупу в козацьких літописах становлять назви релігійних споруд та їх частин, а саме: церква, монастирПо церквахъ и по монастирахъ отправовати приказалъ [3, 152]; костелИзъ костелові церкви посвятивши [3, 37]; келіяИ до келіи его обведено [2, т. ІІІ, 157]; лавраИ похованъ в Лаврh [4, 66]. Частини релігійних споруд: скарбницяА тая скарбниця загорhлася [3, 43]; баняДерево подъ банею запалилъ [2, т. ІІІ, 57]; олтарМаючи собі и склеплення з олтара [3, 43].

Отже, “козацькі літописи” – цінні джерела для дослідження та вивчення конфесійної лексики. Кожна з терміногруп конфесійної лексики репрезентується у різному складі. Найбільша – найменування богослужінь, священнодій та обрядів. Меншими є групи слів, які називають виконавців та учасників богослужіння та назви церковних свят, постів та загальниць Найвужче у козацьких творах представлена лексична група, яка стосується назв богослужбових предметів та назв храму.

________________________

1. Величко С. Сказаніє о войнh козацкой зъ поляками. – К., 1926. – 269 с. – (Пам’ятки українського письменства / Археографічна комісія УАН; Т. 1).

2. Летопись событий в Югозаподной России в XVII веке. Сост. Величко С., бывший канцелярист канцелярии войска запорожского. / Издана Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1848 –1864. – Т. 3, 4.

3. Лhтопись Самовидца / Издана Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1878. – С. 3-207.

4. Мойсієнко В. Гисторія Г. Граб’янки. Лhтописъ краткій. – Ж., 2001. – 279 с.

5. Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. – Л.: Свічадо, 2001. – 160 с.

6. Фасмер М. Греко-славянскіе этюды. Греческія заимствованія въ русскомъ языкh. – Сп., 1909. – 236 с.

7. Шевченко В. Словник-довідник з релігієзнавства. – К., 2004. – 560 с.

Святослав Вербич (Київ)

Антропонімікон Острожчини XVI-XVII століть

з погляду походження

Сучасний стан ономастичних досліджень дозволяє констатувати, що власні назви – це той лексичний матеріал, дослідження якого актуальне для багатьох наукових дисциплін. Коли йдеться про мовознавство, то, передусім, слід відзначити зв’язок nomina propria з історією мови (давні назви зберігають архаїчну структуру – фонетичну, словотвірну, а також лексеми, утрачені в сучасному апелятивному словникові), правописом і граматикою (способи написання українською запозичених власних назв як особових, так і географічних, особливості відмінювання антропонімів і топонімів), культурою мови й соціолінгвістикою (варіанти особових імен, екстралінгвальні проблеми перейменування власних назв). Крім того, інформацією, закодованою в антропонімах, етнонімах, топонімах, користуються археологи, етнографи й історики. Скажімо, археологи можуть чітко визначити хронологічний зріз тієї або іншої матеріальної культури, але без допомоги лінгвістичних даних, зокрема ономастичних, вони безпорадні щодо з’ясування етнічної, а отже, мовної, належності носіїв відповідної культури. Для загального висвітлення історії українського народу особливе значення має давня антропонімія, оскільки вона перспективна для студій з історичної лексикології, насамперед, з погляду формування словникового складу української мови. Дослідники справедливо зауважують, що вивчення історії власних особових назв неможливе без детального аналізу їх у різних пам’ятках з урахуванням місця й часу фіксації [8, 3]. З огляду на сказане, пильну увагу дослідника привертають “Описи Острожчини другої половини XVI – першої половини XVII ст.” [12]. Особливість цього історичного джерела в тому, що Острозька волость (Остріг – місто на Волині (суч. Ровенськ. обл.); із 1528 р. – важливий культурний, релігійний і економічний осередок; 5, Т. 5, 1898) зазначеного періоду представлена найдавнішими зі збережених (стосовно приватних волинських маєтностей) описами з багатим антропонімним матеріалом, а також значною достатньо ще не дослідженою історіографічною спадщиною.

У пропонованій статті йдеться про лінгвістичну інтерпретацію низки антропонімів зі згаданої пам’ятки, їх поширення на інших землях України й Славії.

Дуботовкъ (Хома, Анъдреи, Дмитръ; 12, 50). У відзначеному джерелі онім датовано 1576 р. Ідентичні особові назви засвідчені в інших регіонах України: Дуботовкъ (1552 р., Остер; 8, 21), дUботовкъ (1552 р., Овруччина), ДUботовкъ (1649 р.; 17, Т. 8, 220). Наведені імена постали в результаті онімізації апелятива ст.-укр. дуботовкъ, дуботолкъ ‘той, хто товче дубову кору для дублення шкіри’ [17, Т. 8, 220]. Антропонімікони інших слов’янських мов, наскільки вдалося простежити, ідентичних назв не фіксують, пор., однак, рос. діал. дуботóлк (пенз.) ‘той, хто товче дубову кору для дублення’, ‘дуже нерозсудлива людина; вперта людина’, (курськ., дон., пенз., н.-новгр., самар., тобол., урал.) ‘високий чоловік’, (сиб.) ‘фізично дужий, але нерозсудливий чоловік’ [15, Т. 8, 240]. Поширення аналогічної лексеми в несуміжних східнослов’янських зонах теоретично уможливлює реконструкцію регіоналізму *dQbotъlkъ. Пор. споріднені двоосновні імена, утворені за моделлю ‘дуб + дієслівна основа’: рос. *Дуборез > ойконім Дуборезово (колишня Смоленськ. губ.), Дуборезы (Левши) на Вітебщині, рос. Дубосеково (колишня Московськ. губ.; 24, Т. І, 120) < *Дубосек.

Kaura (Kawura; 1604 p.; 12, 141, 200). Ареал імені можна розширити, додавши споріднені ст.-рос. Каур (XV ст.), Коур (XVI ст.; 3, 161), рос. *Каур, *Коур > ойконіми Каурова (колишні Московськ., Псковськ., Смоленськ. губ.), Коурова (колишня Пермськ. губ.), Коурово (колишні Вологодськ., Тверськ., Ярославськ. губ.; 24, Т. IV, 483), хорв. Kaur, Kavur [23, 287]. Щодо мотивації семантики твірної основи пор. рос. каýрый ‘світло-гнідий (про масть коня)’, ковур ‘т. с.’, похідне кауриться ‘дивитися спідлоба’, ‘бути впертим’ [4, Т. ІІ, 211], що сягають тюркського джерела (півн.-тюрк. kovur ‘карий’; 19, Т. ІІ, 211). Таким ім’ям, імовірно, називали *‘понуру або вперту людину’.

Кика Игнат (1576 р.; 12, 63). Більшість дослідників пов’язує ідентичні імена (пор. ще ст.-рос. Кика (XV ст.; 3, 139), серб. Кика, ст.-пол. Kika (XIII ст.; 8, 59), хорв. Kik; 23, 293) із аналогічними апелятивами, як-от: укр. діал. кика ‘головний убір, який надягають молодій другого дня після вінчання’, рос. діал. кыка ‘жіночий головний убір’, болг. кика ‘коса, пасмо волосся на обстриженій голові’, слвн. kika ‘пасмо волосся, чуб’, чес. kyka ‘чепець’, ст.-пол. kika ‘культя; безрука людина’, що розвинули свою семантику на основі праформи *kyka [8, 60; 26, 311]. Щодо структури й семантики архетипа *kyka дет. див. [6, Т. 13, 259]. Безпосередньо з’ясувати, яке саме значення стало основним для мотивації твірної основи антропоніма, складно, оскільки внутрішня форма імені могла вказувати на ‘волосся, чуб’, ‘особливості зачіски’, ‘фізичні вади’ конкретної людини. Відомий український антропоніміст П.П. Чучка схиляється більше до останньої мотиваційної ознаки, що, на його думку, підтверджує укр. похідне кикоть ‘рештка відрізаного пальця, руки, ноги’, ‘недорозвинена рука, нога’ [20, 260-261], пор. з цього приводу сучасне укр. прізвище Кикоть [13, 122].

Кутыш Матфеи (1570 р.; 12, 39). У пошуках мотивації семантики твірної снови імені Кутиш можна виокремити два напрями: 1) Кутиш < діал. кýтиш ‘хлів для свиней або овець’ < кут ‘куток’ [16, Т. 2, 332], пор. ще апелятивні похідні від цієї ж основи: кутáч ‘кочерга’, кутáш ‘кочерга; місце під піччю для дров’ ~ закарпатськ. прізвище Куташ [20, 318], кýтас ‘у гуцульській церкві, яка має вид хреста з чотирма крилами, невеликий навіс від дощу в тому місці, де покрівля має форму кута’, кýтах ‘т. с.’ тощо [7, Т. 2, 161-162]. Із наведеного матеріалу чітко не простежується сема, яку можна було б співвіднести з характеристикою людини. За умови такого припущення ім’ям Кутиш могли назвати людину, яка, наприклад, *‘жила в куті вулиці, села тощо’. Можливо, аналогічна ознака мотивувала доонімну семантику й блр. прізвища Кутыш [1, 236], ідентичного досліджуваному антропоніму, пор. ще мікротопонім Кутиш – назва маєтку поблизу Кременця [24, Т. V, 8; сучасна Тернопільщина]; 2) Кутиш – фонетично видозмінена форма від *Култиш (явище абсорбції плавного -л- часте в слов’янських структурах від базового *tъlt-, пор., наприклад, рос. діал. кутáк ‘дверна клямка’, кутырь ‘шлунок’, ‘пухир’ [19, Т. ІІ, 435; – ‘неясно’] < *kъltakъ, *kъltyrь; пол. kutas (kułtas) ‘людина малого зросту’, ‘ні до чого не здатна людина’ [28, Т. ІІ, 651] < *kъltasъ (запозиченням із тюркських мов уважають лексему кýтас із локальним значенням ‘прикраса у вигляді китиці на одязі’, що споріднена з рос. кутáс ‘шнур із китицею на ківері’, блр. кýтáс, пол. kutas ‘т. с.’ < тур. kutas ‘прикраса на голові’; 7, T. 3, 162). Споріднені назви засвідчені в інших східнослов’янських регіонах, наприклад: блр. Колтыш – антропонім, рос. Култыши – ойконім, пох. Колтышево – назва села в колишній Московській губ. [24, Т. V, 330] < *Колтыш. Їх пов’язують з апелятивами рос. діал. колтыш ‘шкаралупа’, култыш ‘рука чи нога без пальців’, ‘людина з покаліченою рукою’, ‘кульгава людина’, що сягають праформи *kъltyšь [11, Т. ІІІ, 115-116; там же див. споріднені назви з іншими суфіксами].

Nienad (1604 p.; 12, 194). Споріднені утворення непоодинокі на різних слов’янських теренах: укр. Nienadowa (Nenadowa) – ойконім поблизу Перемишля [27, Т. VII, 101], блр. Ненадовичи – назва поселень на Вітебщині й Гроденщині [24, Т. VI, 138], антропоніми: ст.-рос. Ненадъ, схв. Nenad [6, Т. 24, 167], болг. Ненад [9, 167], хорв. Nenad, Nenada [23, 456-457], пол. Nenad(a) [25, Т. ІІ, 153]. Назва прозора щодо первинного внутрішнього змісту. Щодо мотивації внутрішньої форми пор. схв. nenad ‘випадковий гість; неочікувана подія’ < псл. *nenada / *nenadъ [6, Т. 24, 167; укр. матеріал відсутній]. Болгарський ономаст Й. Заїмов кваліфікує цей антропонім як ім’я людини, народженої несподівано, неочікувано, небажано. Щодо типології номінації пор. ще ім’я Неждан [9, 167]. Як типологічно споріднене пор. також зх.-укр. прізвище Непотреба [18, 271] < *nepoterba [6, Т. 24, 203].

Нехотен (1576 р.; 12, 55). Результат онімізації субстантивованого короткого прикметника *нехотьн(ий), який, наскільки відомо, не зберігся в сучасному апелятивному словникові української мови, мотивованого дієсловом не хотíти ‘не бажати’ (укр. хотíти ‘бажати’; 16, Т. 4, 411), пор. в інших слов’янських мовах, наприклад: болг. нехтен < нехта ‘не бажаю, не хочу’ [2, Т. 4, 632], схв. нехотан ‘випадковий’, ‘не передбачений’ [14, Т. XV, 598] < псл. *nexotьnъ(jь). Отже, первісно Нехотен – це ‘небажаний’. На думку Й. Заїмова, таке ім’я було табуйованим, виконувало захисну функцію [9, 168]. З-поміж споріднених назв пор. відантропонімний ойконім Нехотово в колишній Вологодській губ. Росії [24, Т. VI, 153] < *Нехот, антропоніми: болг. Нехтан, Нехтен [9, 168], похідний пол. Niechotka [25 Т. ІІ, 148].

Чурин (1576 р.; 12, 64). Ідентичну особову назву, ускладнену суф. -ець, зафіксовано на Закарпатті – прізвище Чуринець (1648 р.) < Чурин < Чура [20, 614]. Очевидно, дериват із присвійним суф. -ин від імені Чура < апелятива чура ‘військовий слуга, зброєносець’ (запозичення зі східних мов; 7, Т. 2, 54). Генетично різнорідними з аналізованим Чурин слід уважати ойконіми Чурин, Чуринова в різних регіонах Росії [24, Т. Х, 186], антропоніми: блр. Чура (< чурацца ‘чуратися’; 1, 453), чес. Čuřín [22, 161] з огляду на відсутність у вказаних мовах апелятива чура зі згаданим значенням.

Czut Chrycko (1604 p.; 12, 130). Онім кваліфікуємо як законсервовану коротку форму пасивного дієприкметника мин. часу *чут(ий) (< псл. *čutъjь; 6, Т. 4, 136), мотивваного дієсловом чýти ‘слухати’, ‘відчувати’ [16, Т. 4, 474]. Щодо безпосередньої причини номінації людини таким ім’ям, то її на сьогодні визначити складно, адже так могли найменувати і *‘людину з добрим слухом’, і *‘козака, що стоїть на чатах’ тощо. Етимологія антропоніма Чут як форми, вторинної до *Чуд (діалектне оглушення кінцевого д) < чуд ‘диво’ (пор. імена: ст.-блр. Чуд (1540 р.), сучасне укр. Чудо; 8, 69), менш імовірна, оскільки в різних регіонах Славії знаходимо аналогічні особові імена, наприклад: блр. Чутко (< чуць ‘чути’; 1, 454), хорв. Čut [23, 117], пол. Czuta (пох. Czutek, Czutko) < czuć, czutki ‘чулий, чуйний’ [25, Т. І, 118].

Шевердиная вдова (1576 р.; 12, 48). Антропонім співвідносний із чоловічими іменами *Шевердин або *Шеверда. Наведені назви пояснюємо в колі формально споріднених антропонімів і відантропонімних ойконімів, наприклад: сучасне укр. прізвище Шеверда (Ровенщина; 21, 24), рос. Шевердино – назва поселень у колишніх Псковській і Смоленській губ., Шеверды – назва села в колишній Чернігівській губ. [24, Т. Х, 249], чес. Ševrda [22, 161]. У фаховій літературі вказані імена (< *Ševьrda) етимологізують як деривати з нерегулярним префіксом še- від полісемантичної основи *vьrd- [21, 24]. Щодо мотивації внутрішньої форми пор. відіменні дієслова блр. шавярдзіць ‘говорити нісенітниці’, серб. шаврдити ‘жартувати’ < псл. *ševьrditi [10, 40]. Отже, теоретично Шевердою могли назвати якогось *‘балакуна’ або *‘жартуна’.

У результаті етимологізування антропонімів Дуботовкъ, Каура, Кика, Кутиш, Ненад, Нехотен, Чурин, Чут, Шевердиная для переважної більшості з них установлено автохтонне походження, для твірної основи особової назви Каура визначено неслов’янський етимон. Майже всі аналізовані назви мають паралелі в інших слов’янських оніміконах (почасти несуміжних), що, з одного боку, вказує на продуктивність відповідного антропонімного типу в слов’янській іменній системі, а з другого – на можливу праслов’янську давність твірних апелятивів.

_________________________

1. Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. 2. Прозвішчы, утвораныя ад апелятыўнай лексікі. – Мінск, 1969.

2. Български етимологичен речник / Съст. Вл. Георгиев, Ив. Гълъбов, Й. Заимов, Ст. Илчев. – София, 1971-2002. – Т. 1-6.

3. Веселовский С.Б. Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища и фамилии. – М., 1974.

4. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., 1981-1991. – Т. I-IV.

5. Енциклопедія українознавства. Репринтне відтворене видання 1955-1984 років / Гол. ред. В. Кубійович. – Львів, 1996. – Т. 5.

6. Этимологический словарь славянских языков: Праслав. лекс. фонд. / Под ред. О.Н. Трубачева. – М., 1974-2005. – Вып. 1-31.

7. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1982-2003. – Т. 1-4.

8. Єфименко І.В. Українські прізвищеві назви XVI ст. – К., 2003.

9. Заимов Й. Български именник: В 2-х ч. – София, 1977.

10. Іліаді О.І. Етимологічне гніздо з коренем *ver- у праслов’янській мові. – Київ-Кіровоград, 2001.

11. Казлова Р.М. Славянская гідранімія. Праслав. фонд. – Гомель, 2003. – Т. ІІІ.

12. Опис Острожчини другої половини XVI – першої половини XVII століття / Упоряд. В. Атаманенко. – Острог, 2004.

13. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. – К., 1969.

14. Речник српскохрватског књижевног и народног jезика. – Београд, 1959-1996. – Књ. 1-15.

15. Словарь русских народных говоров / Под ред. Ф.П. Филина и Ф.П. Сороколетова. – Л.; СПб., 1966-2004. – Вып. 1-38.

16. Словарь української мови / Упоряд. з дод. влас. мат. Б.Д. Грінченко. – К., 1907-1909. – Т. 1-4.

17. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. / Ред. Д. Гринчишин, У. Єдлінська, Л. Полюга, М. Чікало. – Львів, 2001. – Вип. 8.

18. Фаріон І. Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини кінця XVIII – початку XIX ст. (з етимологічним словником). – Львів, 2001.

19. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М., 1964-1973. – Т. I-IV.

20. Чучка П.П. Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник. – Львів, 2005.

21. Шульгач В.П. З української історичної антропонімії (етимологічні етюди) // Щорічні записки з українського мовознавства. – Одеса, 1998. – Вип. IV. – C. 20-24.

22. Beneš I. O českých příjmeních (rejstřiky) / Sest. V. Doležalová. – Praha, 1970.

23. Leksik prezimena socjalističke Republike Hrvatske / Urednici V. Putavec, P. Šimunovic. – Zagreb, 1976.

24. Russisches geographisches Namenbuch / Begr. von M. Vasmer. – Wiesbaden, 1962-1981. – Bd I-X.

25. Rymut K. Nazwiska polaków. Słownik historyczno-etymologiczny. – Kraków, 1999-2001. – T. I-II.

26. Rzetelska-Feleszko E., Duma J. Językowa przeszłość Pomorza Zachodniego na podstawie nazw miejscowych. – Warszawa, 1996.

27. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1880-1895. – T. I-XIV.

28. Słownik języka polskiego / Pod red. J. Karłowicza, A. Kryńskiego, W. Niedźwiedzkiego. – Warszawa, 1900-1927. – T. I-VIII.

Олександр Скопненко (Київ)

Берестейсько-пинські говірки та писемні пам’ятки ХІV – ХVІІ ст.

Проблема розмежування українських і білоруських писемних пам’яток давнього періоду належить до масиву найскладніших для розв’язання питань слов’янської філології. З другої половини ХІХ ст. почався пошук лінгвістичних критеріїв для визначення мовної належності пам’яток, створених на територіях, що входять до українського та білоруського етномовних просторів. Проте в першій половині ХХ ст. такі принципи не набули широкого застосування. Наприклад, укладачі першого історичного словника української мови спиралися тільки на територіальний, а не на мовний принцип. Є.Тимченко, який був редактором цієї праці, вважав, що відокремлення білоруського матеріалу від українського – справа майбутнього, коли вийде друком історичний словник білоруської мови1. Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. розпочалася робота зі створення Словника староукраїнської мови ХІV – ХV ст. Його укладачі взяли за основу мовний принцип, гадаючи, що таким чином „розв’язано в Словнику складне питання розмежування староукраїнських і старобілоруських пам’яток писемності періоду ХІV – ХV ст. <...> У Словнику прийнято таку засаду: якщо пам’ятка виявляла українські мовні риси – сплутування етимологічних h – и, ы – и, зміни о, е в новому закритому складі тощо, – вона вважалася належною до джерел української мови. І навпаки, коли пам’ятка характеризувалася білоруськими мовними рисами – послідовним „аканням” – вона не включалася до джерел Словника. <...> Коли ж пам’ятка не виявляла ні специфічно українських, ні специфічно білоруських мовних рис, вона визначалася за територіальним принципом, за місцем написання”2. Схожого критерію дотримано й під час укладання Словника української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст., хоч при цьому як допоміжний критерій урахована національність автора, якщо про це в пам’ятці наявні відомості3.

Задекларований принцип, незважаючи на його наукову виваженість та обґрунтованість, не прийняла білоруська лінгвістична школа, там і досі загалом панує територіальний принцип розмежування давніх пам’яток. На думку мовознавців Білорусі, багато писемних пам’яток відбивають риси, що властиві й українській мові, і деяким діалектним системам білоруського етномовного простору. Тому згаданий критерій вони вважають непереконливим і таким, що не сприятиме розв’язанню проблеми4. Досі мовознавство ще невпевнено обстоює тезу про волинську (північно-західну, волинсько-поліську) діалектну основу староукраїнської книжної мови5. Інакше кажучи, у нашій історії в різні періоди відбувалася зміна ареальної бази літературного ідіому, про що й свідчать мовні факти розгляданого періоду.

Треба зважати й на той факт, що ділова писемність ХІV – ХVІІ ст. досить слабко відбивала тогочасне народне мовлення, бо книжна мова „була наддіалектним і значною мірою штучним утворенням, що, зрештою, й давало їй змогу успішно виконувати функції урядової мови як на Україні, так і поза її межами”6. Опір живомовним елементам був настільки сильним, що набував „рис справжнього табу”7. Скажімо, релевантні для білоруського етномовного простору акання, якання, дзекання й цекання „так і не стали не тільки орфографічною нормою, але навіть її варіантом упродовж усього часу існування старобілоруської писемності”8. „Дослідження білоруських та українських давніх творів різних історичних періодів і вивчення практичного досвіду їх ідентифікації дають підстави для висновку, що виробити універсальні критерії їх розмежування неможливо ні нині, ні в найближчому майбутньому”9, – зазначив Г. Півторак, аналізуючи це питання. Основою своєї концепції, що має сприяти розв’язанню розгляданої проблеми, науковець зробив територіальний принцип з урахуванням комплексу диференційних мовних ознак, а так само графіко-палеографічних рис, національності автора, функціональної ролі пам’ятки тощо10.

Проте й такий підхід навряд чи задовольнить білоруських дослідників, адже головною причиною суперечок щодо розмежування писемних пам’яток, на нашу думку, є принципова позиція білоруської сторони, яка розуміє територіальний принцип як ототожнення державно-політичних кордонів, усталених у другій половині ХХ ст., з межами суцільного білоруського етномовного простору. Скажімо, усі створені на території Берестейсько-Пинського Полісся писемні пам’ятки зараховані до джерел білоруської мови, хоч ні теперішній стан цього ареалу, ні його генеза не дають підстав для такого безапеляційного твердження.

Ареал сучасних берестейсько-пинських говірок сформувався на базі мовних систем, які походять з племінних діалектів східнослов’янських племен волинян і деревлян. Згаданий діалектний простір зазнав впливу у XII – XIII ст. говірок південного, галицького походження. Унаслідок чого „чистота північноукраїнського типу в цих говірках втрачена: вони засвоїли силу південноукраїнських (точніше – південно-західних) рис і з усіх пунктів зору мають трактуватися як мішані”11. Основні особливості берестейсько-пинського діалектного ареалу витворилися на Берестейсько-Пинському Поліссі, однак їхня південна генетична основа в багатьох випадках визначала напрями подальшого мовного розвитку.

Білоруська лінгвістична традиція однозначно не заперечує волинсько-деревлянську підоснову сучасних берестейсько-пинських говірок. Проте в цій славістичній школі зовсім безпідставно не визнають протоукраїнського та протобілоруського характерів певних східнослов’янських племен. Якщо й пристають до такої концепції, то, спираючись навіть на ідеї Ю. Шевельова про перерозподіл давніх діалектних зон, твердять, що „трансформація в національні мови післяплемінних регіональних мовно-територіальних одиниць Східноєвропейської рівнини, які він умовно назвав Новгородсько-Тверським, Полоцько-Смоленським, Муромсько-Рязанським, Києво-Поліським і Галицько-Подільським регіонами, відбувалося не шляхом механічного поділу („без решти”) первісної єдності на „генетичні” частини, а своєрідним „перерозкладом” названих мовно-територіальних регіонів, унаслідок чого виникли нові єдності”12.

Віднесення берестейсько-пинського ареалу до білоруського мовного континууму ґрунтується на екстралінгвістичних доказах, оскільки для заперечення твердження, що розвиток систем вокалізму й консонантизму берестейсько-пинського діалектного простору не виходить за рамки загальноукраїнського мовного розвитку, немає жодних підстав, які б спиралися на дані фонетичного рівня. На думку ба­гатьох дослідників, фонетичні відомості є найважливішими для дослідження генези мовних систем.

Історичні події ХІV – ХІХ ст. не змінили каркасної будови берестейсько-пинських говірок, яка була закладена мовними систе­мами IX – XIII ст. Берестейсько-Пинське Полісся було пізно втягне­не в процеси націотворення XX ст., що спричинилося до вироблення специфічної мовної свідомості та відсутності в носіїв цих говірок почуття належності до українського етносу13.

Ю.Шевельов свого часу зауважив, що „єдність української мови, як вона склалася історично, є частково матеріальною (спільна мовна субстанція) і частково ідеальною (з власної волі усвідомленою мовцями). Така ситуація не є унікальна. Те саме можна сказати фактично про всі діалектно диференційовані мови. Приміром, не раз слушно відзна­чалося, що з погляду їхньої субстанції багато північнонімецьких діалектів можна віднести до нідерландської мови й навпаки. Загальне твердження, що нація є нацією лише тоді, коли, крім спільних рис, її члени мають волю бути однією нацією, стосується, mutatis mutandis, і фонологічних явищ тієї чи тієї мови”14. Проте в ситуації з берестейсько-пинськими говірками та пам’ятками, що походять з цього ареалу, цю ідею важко застосувати, бо в такому ракурсі релевантні для української мови риси довелося б вилучити з переліку інструментарію історичного мовознавства. Тому попри певну контроверсійність усіх способів розмежування давні пам’ятки, створені в цьому регіоні або пов’язані з ним, є пам’ятками давньоукраїнської мови й водночас належать до культурної спадщини Великого князівства Литовського.

___________________

1 Див.: Історичний словник українського язика. – Харків – Київ: Державне вид-во України, 1930. – Т. І, зошит І; Харків – Київ: Українська радянська енциклопедія, 1932. – Т. І, зошит ІІ.

2 Словник староукраїнської мови ХV ст.: У двох томах. – К.: Наукова думка, 1977. – Т. 1. – С. 10 – 11.

3 Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – Львів, 1994. – Вип. 1. – С. 5.

4 Анічэнка У. В. Беларуска-ўкраінскія пісьмова-моўныя сувязі. – Мінск, 1969. – С. 19.

5 Півторак Г. П. Державна мова у Великому князівстві Литовському і проблема розмежування українських і білоруських писемних пам’яток // Мовознавство. – 2005. – № 3 – 4. – С. 82.

6 Історія української мови: Фонетика. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 34.

7 Ю. Шевельов. Історична фонологія української мови / Переклад з англ. – Харків: Акта, 2002. – С. 50.

8 Булыка А. М. Развіццё арфаграфічнай сістэмы старабеларускай мовы. – Мінск: Навука і тэхніка, 1970. – С. 69, 76, 79 – 80.

9 Півторак Г. П. Зазнач. праця. – С. 83.

10 Півторак Г. П. Зазнач. праця. – С. 84.

11 Ю. Шевельов. Зазнач. праця. – С. 965.

12 Цыхун Г. Прадмова // Пол Вэкслер. Гістарычная фаналогія беларускае мовы / Пер. з англ. – Мінск: Выд. Логвінаў, 2004. – С. 11.

13 Докладніше див.: Скопненко О.І. Берестейсько-пинські говірки: генеза і сучасний стан: Історико-фонетичний нарис. – К., 2001. – 172 с.

14 Ю. Шевельов. Зазнач. праця. – С. 44.

Світлана Гриценко (Київ)

С

Польські запозичення в українських писемних

пам’ятках XVI – XVII ст.

Багатовікова історія українсько-польських взаємин знала і культурно-економічні злети, і військові непорозуміння. Найкращим лакмусом цих стосунків стала мова, яка всотувала усі зміни, що відбувалися в різних сферах життєдіяльності суспільства. Невичерпним джерелом дослідження історичних віх життя українців стали лексичні запозичення.

Предметом нашого зацікавлення є запозичення з польської мови, які фіксуються українськими писемними пам’ятками XVI–XVII ст.

Зауважимо, що цей період в історії України відзначається “релігійно-національним і культурним відродженням... і обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. – Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. – початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави” (1).

Звертаючись до пам’яток XVI–XVII ст., ми можемо часто натрапити на опис історичної ситуації на Україні зазначеного періоду. Зокрема, “Волинський релігійний вільнодумець” так характеризує становище українців у “своїй хаті”: “… той же нынh гнhв божий постиг руси за тое, як тогды жидову, и выдал их тым же ляхом в неволю, що и землю их за неволники мают, же и вhру их в них кгвалтят” (2).

Українська мова активно реагувала на всі зміни, які відбувалися в суспільстві, про що свідчать писемні пам’ятки досліджуваного періоду, які рясніють польськими запозиченнями. Зауважимо, що “польські лексичні елементи простежуються вже у найдавніших писемних пам’ятках української мови. Наприклад, ще в українських грамотах XIV–XV ст. засвідчені такі лексичні полонізми, як бискупь, велможний, воить, волность, визнанье, грошь, личба, пань” (3).

Однак більшість полонізмів виявляють пам’ятки ділового й полемічного стилю XVI–XVII ст. Ми закцентуємо свою увагу на польських запозиченнях, які в українській мові вживалися на позначення військових понять.

Проникнення цієї лексики було зумовлене необхідністю номінації реалій і понять, які постали з активізацією та удосконаленням військової справи в Україні. Серед цієї лексики можна виділити назви військовослужбовців, озброєних осіб, які причетні до військової справи, військової тактики і стратегії, назви вогнепальної і холодної зброї.

Зауважимо, що опис тих чи інших військових подій чи сутичок XVI–XVII ст. супроводжується згадками про козаків, більшість з яких негативна. Зокрема „Пісня про Кулину” характеризує козаків як „гуляк”:

Day szczosz mi tu za beśida

Ni prytela, ni suśida…

Ni skim żyty. Rozmowity,

Ni śiestryce. Ni Zołwice. –

Z kozakom, z hulakom (4).

Багато пам’яток досліджуваного періоду описують свавілля козаків, використовуючи старопольський термін дренчити (дренчыти, дреньчыти) < dręczyć на позначення поняття „мучити, катувати”. Наприклад: „... козаки, въехавъши в место Четвертню, што застали, брали, жаковали и люде дренчыли, били и мучыли”(5) (Луцьк, 1649), або ж в іншому архівному документі знаходимо: „... а о тых козакохъ, которым таковоє сваволєнство вчинили, достаточнє ся довєдал и нам о томь ведати дал”(6).

На позначення “військовий загін” писемні пам’ятки XVI–XVII ст. фіксують у різній графічній передачі польську лексему гуфь (гухвь), гуфець (уфець) < стп. huf, uf, hufiec. Наприклад: „... року теперешнего деветдесять шостого, месеца Февраля семогонадцать дня, который [Наливайко], маючи поточъ, подъ сто чоловhка ... // ... сталь господою у дому Дубровського” (7) (Луцьк, 1596), або ж: „...пань владыка Луцкий ... // ... наслаль ... все войско свое и сь тою всею стрелбою, розшиховавши его на гуфы, водле военьное справы и поступку, на тое имене мое Жабче”(8). Ця лексема фіксується і в „Київському літописі”, коли описуються події початку XVII ст., зокрема: “Того-ж часу Витовтъ, князь литовській, стершись съ татары и килконадцать гухвовъ татарських уворвавши, поймалъ привелъ ихъ у Литву”(9).

Писемні пам’ятки досліджуваного періоду для номінації поняття „зброєносець” часто використовували запозичення із старопольської мови гермекь (кгермекь) < стп. giermek. Наприклад: „... придалося же до великого порому вступили; до которого тежь два ротмистри ... вошли, маючи... около себе жалнhровь гермаковъ много ...”(10). „Львівський літопис 1498–1649” фіксує лексему драґань (дракгань, дараґань, даракгань) польського походження (стп. dragan), яка вживалася для позначення одного з різновидів військ – „драгунів, кінних воїнів” : „ ... наказано им гєтмана собh обирати ... а при каждом полку трыста нhмцов // дракганов для остроги лhпшєh (11). Зауважимо, що українські писемні пам’ятки середини XVII ст. фіксують похідні від польського запозичення dragan, зокрема збірне поняття драґання (драгкання, драгання) „загін драгунів” від стп. Dragania (12). Поширеним явищем було вживання лексеми директорь на позначення поняття „керівник, військовий керівник”, яке є безпосереднім запозиченням зі стп. dyrektor і вперше фіксується українськими пам’ятками в кінці XVI ст. (1598–99), однак частовживаним є у середині XVII ст. Наприклад, „ ... позванный ... //... под местечько наше Гадячь ... люд свой през свое директоры, волю и росказанъе позваного полнячие, подсадивъши, ... а потомъ под место подступивъши и обозомъ ся положивъши, людом збройнымъ ... оточил”(13)

Писемні пам’ятки XVIII ст. зафіксували часте вживання лексеми ґварнизонь (гварнизонь, ґарнизонь), яка запозичена з пол. gwarnison і відома вже з XVII ст.: „Єслибы ваша милость до искорененія того кгварнhзону Московського въ Стародубь застаючого ... силы ... не мель, теды радимъ … оттулъ уходити” (14).

Окрему групу лексики становлять полонізми, які позначають назви вогнепальної та холодної зброї. Зокрема, частовживаною є лексема гаковица (гаковниця, гаковьница) < cтn. hakownica „вид зброї, гаківниця” (15). Є. Тимченко уточнює значення цієї лексеми, вказуючи, що це „рід довгої на дерев’яній підставці рушниці, що вживалася по фортецях” (16). Перша фіксація цього запозичення в українських писемних пам’ятках припадає на 1529 р.: “И сь тыхь пенязей казали есмо имъ… гаковницы, и порохи, и иные потребы ку оборонh местской справовати” (17). Зустрічається цей полонізм і в українських писемних пам’ятках пізнішої доби, зокрема „Львівський літопис”, описуючи події середини XVII ст., зазначає : “та(м) же єдни били козаки, а другїи дhлh щона(и) бо(л)ши(х) три взяли, и гаковни(ц) // двh и в сво(и) обо(з) впровадили” (18). Зауважимо, що пам’ятки досліджуваного періоду фіксують похідний від гаковница прикметник гаковничный (гаковничъный, гаковъничный, гаковъничъный) “гаківничний, гаківницький; призначений для гаківниці”. Наприклад: “Куль гако(в)ничъныхъ жєлєзныхъ сви(н)цомъ обълитыхъ двєстє” (19). Це ж запозичення фіксується і в “Описі Остерського замку”: “Пороху пушє(ч)но(г) с чотыри рєшота, пороху гако(в)ни(ч)но(г) бочє(ч)ка” (20).

Для номінації “ручної зброї без багнету з монтовим запалом”, тобто тієї рушниці, яка заряджалася з дула, в українській мові XVI–XVII ст. вживалося запозичення з польської мови аркабузъ (гаркабузъ, гаръкабузъ) < стп. arkabuz, harkabuz, що своїм корінням сягає нім. Arkebuse та фр. аrquebusе. Наприклад: “... а князь дєй Ярославъ гаркабузомъ Жєлєха мєжи очи на голову вдарилъ” (21). Для заряджання цих рушниць використовували січене залізо, яке ще називали „сіканка” або ж польским терміном ґліоть (< стп. glot). Наприклад: „Ханского забито сестренца кгліотомъ желhзнымъ” (22).

Зауважимо, що українські писемні пам’ятки фіксують полонізм бардабушка (< пол. berdebuska), який позначає “рід стрільби, гаркебуз” (23) (1583). Серед запозичень з польської мови, які фіксуються українськими писемними пам’ятками XVI–XVII ст., зустрічаємо лексему ґротъ (кгроть, гротъ) < стп. grot < свн. Grat на позначення ще одного виду зброї, який був поширений серед козаків – списа. Наприклад: “... скрыня билая старая... в не(и) ничо(г) нє(т) сумы воєнные юхты чи(р)воныє, в ни/(х) кгрото(в) дрє(в)цовы(х) // сємъ” (24).

З часом з’явилася нова „гвінтова рушниця”, назву якої було запозичено з польської мови (gwintówka) > укр. ґвhнтувка. Наприклад: „Кгвhтувокь осмь” (25).

Усі згадки про вогнепальну зброю у писемних пам’ятках нероздільні з описом супровідних складових (куль, пороху тощо). Тому часто у джерелах, які розповідають про ті чи інші битви чи військові сутички XVI–XVII ст., ми знаходимо лексему аппаратъ, яка походить з пол. aparat, що сягає лат. apparatus і вживалася на позначення „сукупності речей, призначених для стрільби”. Наприклад: „ ... чого всего места поблизшые украшенные такъ его королевское милости, яко панские и шляхецъкие, през додаваня апъпаратов военъных, бунтовъ и рад таемъныхъ чыненя, ребелизантом козаком помоцю были” (26).

Пам’ятки досліджуваного періоду фіксують польське запозичення на позначення збірного поняття „зброя” – бронь (бронъ, броня) < стп. bron („те, що служить для оборони, оружже, зброя, узброєння”(27)). Однак, на думку укладачів „Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.” це слово не має польських коренів, а входить до складу питомої лексики української мови. Вперше ця лексема зафіксована в „Описі Брацлавського замку”, який датується 1552 р.: „всякую бронь побрати казалъ” (28). Зустрічається вона і в багатьох інших пам’ятках досліджуваного періоду, зокрема зафіксована вона і в „Хронографі” (сер. XVII ст.): „ Возми бронь твою сагайдакъ и лукъ, а выди на поле” (29).

Зауважимо, що більшого поширення на позначення збірного поняття „зброя” набуло інше запозичення з польської мови – армата (аръмата, гармата, гаръмата) < стп. аrmata, harmata, що сягає iт. armata < лат. armata. Наприклад: „армату и аппарамента до ней належать, быдло, стадо, спрятъ домовый … побрали, поплюндровали” (30). Зауважимо, що лексема армата в українських писемних пам’ятках зафіксована із значенням „військо”, зокрема у „Материалах для истории воссоединения Руси” П. Я. Куліша: „Гетманъ запорозский зъ гарматою станулъ въ Бьлой Церкви” (31) (1630). З таким же значенням ця лексема вживається й у „Віршах” Григорія Богослова:

„Зевшоднъ аръматою моцно обляжетъ,

И кождому противъ него серце звяжетъ” (32).

Це ж запозичення фіксується і в українських писемних пам’ятках XVI–XVII ст. із значенням „флот, армада” (сукупність кораблів) та із вужчим значенням „гармата” (33), як “різновид вогнепальної зброї, яку часто використовували козаки на морі і суходолі”. Зауважимо, що серед козаків, які брали участь у битвах на морі, були популярні галери, які часто згадуються у писемних пам’ятках досліджуваного періоду. Лексема ґаляра (кгаляра) запозичена з пол. galera, що сягає iт. galera „т. с.” Зокрема „Кройника... Матфея Стриковъского” (1582) фіксує це запозичення: „ ... двh тисячи кгаляр альбо окрутовъ га(р)маты во(д)ной на моры згинуло” (34).

Окрему групу польських запозичень становлять назви одягу війскових. Частовживаною у писемних пам’ятках досліджуваного періоду була лексема барва зі значенням „умудрування військове” (35). Вперше це запозичення відбите у писемній пам’ятці 1551 р.: „И кони въ шерсть и зброи и барву списати” (36). Ця лексема була частовживаною і у XVII ст., про що свідчать писемні пам’ятки, зокрема „Описаніе старой Малоросіи” А. Лазаревського. Розповідаючи про Прилуцький полк, автор вживає цей полонізм: „Цехмистръ ... з братією … суплhковалъ ... що не тилко барву на войско … щорочне шіють” (1686) (37). „Літопис Самовидця” також фіксує це запозичення: „До двора своего король (пhхоту Дорошенкову) узялъ и барву и плату онимъ далъ” (38). Ця лексема зустрічається й у „Літописі Величка” (XVIII ст.) з тим же семантичним наповненням, зокрема: „(Король Собескій) барву и плату грошевую имъ (сердюкам) давши, удержалъ при себh для службы пришлой” (39).

Описуючи військові події чи побут козаків, автори пам'яток досліджуваного періоду вживали термін бехтеръ "кольчуга, кираса", що походить від пол. bесhter (срб. bachterec). Ця лексема була частовживаною у ХVI ст., зокрема: "(Взяли) так теж и збърою пана моего воєнную – бехтери, панцыри, зброи бляховые" (1566); "Оправленые, зброи бляховые, бехтери, панцыри" (1571); "Зброя: панцыри, бехтери" (40).

В окрему групу виокремлюється лексика на позначення певних дій, пов'язаних із протіканням військової служби. Зокрема:

вербунокъ "вербування до війська" < пол. werbunek;

абшитъ "увільнення з війська, відправа зі служби" < cт.пол. abszyt < нім. Abschied;

абшитован(н)ый "відправлений зі служби" < пол. abszytowany;

вшиковати "шикувати військо" < пол. uszykować: ("Выговскій войско вшиковавши козацкоє и полскіє корогви просто на Сосновку рушилъ" (41));

боєвати "точити бій, битися, боротися, воювати" < пол. bojować;

боєвиско "місце, де б'ються, пляц бойовий" < пол. bojowisko;

брочити "заливати кров'ю, кривавити" < пол. broczyć;

варовати "боронити, ховати, стерегти, пильнувати, уміцнювати, зебезпечувати" < пол. warować;

варовный "уміцнений, уфортифікований" < пол. warowny;

белюарда "башта" < пол. beluarda < іт. baloardo;

варта "військова сторона" < пол. warta;

вексовати "знущатися з когось, мучити" < пол. weksować тощо.

Зауважимо, що дослідження писемних пам’яток XVI–XVII ст. дає змогу стверджувати про значний вплив польської мови на українську, зокрема у сфері військової термінології. Найбільшу кількість полонізмів виявляють пам’ятки ділового й полемічного стилю. Запозичення цієї лексики було зумовлене необхідністю номінації реалій і понять, які постали з активізацією та удосконаленням військової справи в Україні. В окремі групи виокремлюються назви військовослужбовців, озброєних осіб, які причетні до військової справи, військової тактики і стратегії, назви вогнепальної і холодної зброї тощо. Більшість описаних полонізмів не дійшли до сьогодення, оскільки з плином часу зникли ті реалії, на позначення яких вони вживалися, однак деякі (варта, армата, вербувати, директор, гарнізон, гвинтівка тощо) є частовживаними і в сучасній українській мові.

________________

1. Історія української культури. – Т. 2. – К., 2001. – С. 479.

2. Волинський релігійний вільнодумець. – Б. м. н., поч. XVII ст. (Тексти з антикатолицьких, протестантських заміток ієромона Пахомія на полях Острозької біблії) // ЧИОНЛ. – К., 1905. – Кн. XVIII, отд. 3. – С. 82.

3. Сучасна українська літературна мова. – К., 1973. – С. 134.

4. Пісня про Кулину. – Б. м. н., серед. XVII ст. // ЗНТШ. – Львів, 1937. – Т. 155. – С. 25.

5. Архив Юго-Западной Росии, издаваемый Временной Комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденной при Киевском военном, Подольськом и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1914. – Ч. 3, т. IV. – С. 260 (АЮЗР).

6. Archiwum ksiąząt Lubartowiсzow Sanguszkow w Sławucie. – Lwow, 1890. – T. IV. – С. 292.

7. АЮЗР. – К., 1863. – Ч. 3, т. 1. – С. 95-96.

8. АЮЗР. – К., 1863. – Ч. 1, т. 1. – С. 224-225.

9. Київський літопис. – Б. м. н., поч. ХVII ст. // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1888. – С. 74.

10. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Вип. 7. – Львів, 2000. – С. 138.

11. Львівський літопис 1498–1649. – Рукопис в ЦНБ АНУ України, шифр VII 206 м/37, арк. 162–182. – С. 175-176.

12. АЮЗР. — С. 45.

13. Чтения в историческом обществе Нестора Литописца. – К., 1900. – Кн. XIV. – С. 181-181.

14. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik ukrajins’koho jazyka. – München, 1985. – С. 640.

15. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Вип. 6. –Львів, 1999. – С. 183.

16. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... — С. 502.

17. Русско-еврейский архив: Документы и материалы для истории евреев в России / Собрал и издал С.А.Бершадский. – СПб., 1882. – Т. 1. – С. 167.

18. Львівський літопис 1498–1649... – С. 168-169.

19. Опис Київського замку. – К., 1552. – Зберігається у ЦДАДА Росії, ф. 389 (Литовська метрика), од. зб. 563, арк. 32 зв. – 36 зв.

20. Опис Остерського замку. – Варшава 1616. –Зберігається у фондах Львівського національного музею, шифр Рк 2637.

21. Archiwum ksiqzqt Lubartowiczow Sanguszkow w Sławucie. – Lvow, 1910. – Т. VI. – С. 250.

22. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... – С. 644.

23. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... — С. 58.

24. Памятники изданые Временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденной при Киевском военном Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1848. – Т. ІІІ – 2. – С. 6.

25. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... – С. 641.

26. АЮЗР. – Ч. 3. — Т. IV. – С. 426.

27. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... – С. 143.

28. Опис Брацлавського замку. – Брацлав, 1552. – Зберігається у ЦДАДА Росії, ф. 389 (Литовська метрика). – Арк. 143.

29. Хронограф. – Б. м. н., серед. XVII ст.

30. АЮЗР. – К., 1863. – Ч. 3. – Т. 1. – С. 380.

31. Кулиш П.Я. Материалы для истории воссоединения Руси. – М., 1877. – Т.1. – С. 332.

32. Вірші з трагедії Христос пасхон Григорія Богослова. – Львів, 1630 // ЗНТШ. – Львів, 1914. – С. 166.

33. Словник української мови... – С. 127.

34. Кройника... Матфєя Стриковъского. – Б. м. н., 1582. – 51 зв.

35. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... – С. 57.

36. Акты, относящіеся къ исторіи Западной Россіи, собранные и изданные Археографическою Коммисією. – Т. ІІІ. – СПБ., 1848. – С. 40.

37. Лазаревскій А. Описаніе старой Малоросии. – Т. 3. – К., 1901. – С. 96.

38. Літопись Самовидца. – К., 1878. – С. 127.

39. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... – С. 57.

40. Тимченко Є. Istoryčnyi slovnik... – С. 88.

41. Літопись Самовидца. – К., 1878. – С. 57.

Лілія Костич (Київ)

Мовне вираження семантики особи

у творах Іоаникія Галятовського

Збірка казань "Ключ разумhнї#" і доданий до неї трактат "Наука, албо способъ зложен# казан#" (1659 р.) Іоаникія Галятовського, разом із ораторсько-проповідницькою прозою інших представників барокового проповідництва другої половини XVII ст. (твори Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського), знаменували становлення нової української проповіді латино-польського зразка1. Виразною ознакою барокових казань був яскравий живомовний характер, зумовлений спрямованістю на мовну обізнаність широкого кола слухачів. Так, архімандрит і ректор Київської академії Іоаникій Галятовський, який, за словами І.Огієнка, "пише хорошою тодішньою українською мовою"2, радить священикам: "Старайс#, жебы всh люде зрозумhли тоє, що ты мовишъ на казаню (...) бо мнwг¿и суть казнодhи мудр¿и, сами добре що умhютъ, а не могутъ албw не хот#тъ иншымъ людем(ъ) того ясне выразити и протолковати (...). Єсли будешъ слово Б¨оє проповhдати, а нhкто єгw не зрозумhєтъ, себе самого будеш(ъ) проповhдати и выславл#ти, не слово Б¨iå" [К.р., 517].

Ще до появи першого в Україні гомілетичного трактату "Наука, албо способъ зложен# казан#" в ораторсько-проповідницькому жанрі виробилось чітке ідейно-естетичне спрямування: проповідь повинна пробуджувати доброчинність, утверджувати християнську мораль, об'єднувати людей спільним почуттям щирої віри в Бога3. Разом із тим, "зростання національної самосвідомості українського народу в середині ХVII ст. і збудження інтересу до живої думки ставили перед проповіддю нові завдання – вона повинна була не тільки утверджувати віру і морально наставляти прихожан, але й розширювати їхнє уявлення про світ, давати певні знання, бути цікавою"4. А тому риторика того часу була не стільки наукою про "красномовство", скільки мистецтвом виголошувати переконливі промови. У зв'язку з цим Іоаникій Галятовський спонукає священнослужителів читати "быблhю, животы с´´´ыхъ, (...) учителей ц²ковныхъ, котрыи писмо с´´´ое в(ъ) быблiи толкуютъ, (...) гистор¿и и кройники w розмаитыхъ панствахъ и сторонахъ (...), книги w звhро(х), птахахъ, гадахъ, рыбахъ, деревахъ, зhлах(ъ), камhн#хъ и розмаитыхъ водахъ (...) и тоє собh нотовати и апплhковати до своєи речи" [Н., 519]. Ораторсько-проповідницькі твори Іоаникія Галятовського зорієнтовані на широкого адресата. Він дає поради тим, хто хоче "казанн# учинити" (парафіяльним священикам) і навчає мирян (парафіян, вірних) того, як поводити себе в різних обставинах. Манера викладу, композиційна риторична схема (ексордіум (вступ), наррація (виклад), конклюзія (закінчення-висновки)), наслідування взірцевих творів попередньої літературної традиції, цитування книг Святого Письма Старого й Нового Заповіту, житій святих, апокрифічних легенд підпорядковувались одній меті: залучити прихожан до слухання проповіді, пояснити, вразити, переконати.

Проповідь своєрідно відтворює комунікативну ситуацію, в якій чітко окреслюються "адресант", "предмет повідомлення", "адресат". У граматичній теорії центральним компонентом вважають особу мовця (адресанта), адже саме він ставить і виконує комунікативне завдання, обираючи спосіб називання себе і слухача5. Тут доречно згадати слова із Святого Письма, цитовані Іоаникієм Галятовським: "Како же вhруют(ъ) єго же не услышаша, како же услышатъ без(ъ) приповhдающаго" (Н. 532). Виходячи із цього, становить інтерес вивчення особливостей мовної репрезентації адресанта ("особи мовця", яким є автор, проповідник, наставник) і адресата ("слухача", тобто вірних прихожан і священиків) у творах Іоаникія Галятовського. Цитати із Святого Письма та богослужбових книг долучаються до аналізу спорадично, переважно при розгляді граматичних форм, оскільки у текстах казань вони відтворюють окремі комунікативні ситуації, які самостійно існують у межах досліджуваної.

У збірці казань "Ключ разумhнї#" засвідчуються різні способи представлення автором себе. Визначальним засобом номінації адресанта є перша особа (займенник я (у цитатах із Святого Письма вживаються енклітична форма ми, а також азъ, які у мові І. Галятовського рідкісні); дієслівна форма першої особи однини), яка індивідуалізує особу мовця, ототожнює "учасника повідомлюваного факту з активним учасником факту повідомлення"6. Пор.: слушне я учыню (53), хочу я мовити w всhхъ сакраментахъ (104 зв.), прировнаю я монастыръ до кон# Тро#нского (58) та ін.

У тих випадках, коли автор зосереджує увагу слухачів на дії, вживаються означено-особові речення, в яких особа мовця виражається дієслівною формою першої особи однини теперішнього або простого майбутнього часу: Покажу теды в(ъ) мовh моєй, якiмъ каменемъ єстъ Х³ (126 зв.), Х¢ Б¥а помочъ прошу (59 зв.). Поряд із розглянутими формами фіксуються займенники першої особи однини у непрямих відмінках (руку помощи мнh подале(с); ласкаве прин#ти и мене (4 зв.нн.)) та присвійні займенники, які опосередковано співвідносять дію з мовцем, напр.: на зна(к) вд#чности моєи (4 зв.нн.), в(ъ) нынhшней мовh моєй (59 зв.).

Нетиповим для текстів казань є лексичний (описовий) спосіб самопредставлення адресанта, засвідчений у 6-рядковому зверненні-присвяті до єпископа Афанасія Желиборського: автор щасливости дочаснои и вhчнои зычитъ (1 зв.), де слово "автор" однозначно співвідносить дію з адресантом.

Орієнтація на широко окресленого адресата зумовила використання у текстах казань описових узагальнених форм самопрезентації мовця, коли дія співвідноситься одночасно з автором промови, слухачем та великою групою потенційних учасників мовленнєвої ситуації. Такий своєрідний сукупний адресант виникає унаслідок дії соціальних чинників: спільності національних, професійних, вікових характеристик, сповідування однієї релігії, наприклад: и мы, православныи, (...) можемо трохъ непрї#тєлєй душны(х) звит#жити (58 зв.), православныи хр(с)тї#нє, мы вhру маємо добрую православную каFолическую (28) тощо.

Будь-яка промова, а особливо церковна проповідь, призначена для слухання, завжди звернена насамперед до слухача і виголошується задля нього. Проповідник і його аудиторія творять спільну "розмову". Саме тому в казаннях мовні засоби вираження адресанта і адресата досить часто поєднуються в одному контексті. Це дієслівні форми першої та другої особи однини і множини (у формах минулого часу майже послідовно вживається препозитивна або постпозитивна частка – релікт дієслова бути), особові та присвійні займенники. Вони засвідчуються у наповнених експресією пишномовних звертаннях (Яснепревелебный єп(с)копе, пастыру мой и добродhю, вhдаючи я, же св#тобливость тво# наступилесь на мhстце ап(с)лскоє и маєшъ ключъ пре(з) ап(с)ловъ, (...) єще я до тогw ключа другiй ключъ разумhн¿# с´обливости твоєй дедикую (2 нн.); на зна(к) вд#чности моєи за такъ великую любовъ и ласку св#тобливости твоєй приношу ключъ разумhн¿# (4 зв.нн), дамъ ти ключ# н£(с)ногw (53), я ласкам(ъ) вашим(ъ) на покармъ дºевный п#ть хлhбwвъ далемъ (21)), цитованих автором риторичних питаннях та ритмізованих антитезах (Що sлогw вам(ъ) учынилемъ? Я хорыхъ вашихъ улhчилем(ъ), а вы в(ъ) тhлh моємъ всh члонки хорыи учынили. Я трудоватыхъ вашихъ очистилем(ъ), а вы все тhло моє трудоватоє учынили. Я раны на тhëh вашемъ улhчилемъ, а вы все тhëо моє зранили. Я кровоточивыхъ ваших(ъ) уздоровилемъ, а вы всю кровъ з(ъ) тhла моtttєго выточили (цит. за: 4, с. 17), створюючи враження тісного контакту проповідника (адресанта) з його аудиторією (адресатом).

Аналізовані проповіді мають виразний повчально-директивний характер. Одним із засобів вираження наказів і побажань є імперативи у формі першої особи множини, подекуди із часткою жъ. Обираючи цей спосіб самопредставлення, адресант (проповідник) ототожнює себе з адресатом (вірними парафіянами). Таке об'єднання (ми, тобто я і ви разом) сприяло тіснішому контакту зі слухачами, створювало умови для невимушеного викладу спільних прагнень та бажаних норм поведінки, пор.: выстерhгаймос# грhховъ (63 зв.), не уган#ймос# за богацтвами, але кохаймос# в(ъ) убозствh доброволном(ъ) (54), будмо милосердныи на людей убwгихъ, роздаваймо имъ бwгацтва своh (39 зв.), такъ и мы буд(ь)мо побожныи (35), хронhмо жъ с# мы грhхwвъ (63 зв.), мhймо ж(ъ) межи собою любовъ (112).

Слід зауважити, що форми другої особи наказового способу є також виразниками суто адресатної семантики: роздавайте богацтва свои людемъ убогимъ (34), казанье повhдай в(ъ) н(д)лю дванадцатую (39 зв.). Саме друга особа є основним засобом номінації адресатів у текстах казань. Звертаючись до групи осіб, автор використовує займенник ви і дієслово у другій особі множини: вы не тылкw w(т)вагою рыцерскою, але и побожною м­твою своєю Речъ Посполитую вспираєте (3.зв.нн.). У деяких випадках він прагне конкретизувати групового адресата, застосовуючи поширені вокативи, як, наприклад: вы есте(с)те, мона(р)хове и поте(н)татове и всh преложоныи д·овн¿и и свh(ц)к¿и (11 зв.). Іншим способом індивідуалізації слухача є займенникові й дієслівні форми однини, які разом із тим створють невимушену почуттєво-емоційну атмосферу спілкування: Але нерозумне поступилесь и ты; тобh якw немилосердному; и ты милосерд¿# потребуєшъ (39-39 зв.), южъ єденъ ключъ маєшъ, св#тобливость тво# моцъ w(т)пущен# (...) грhхwвъ(4 нн.).

У гомілетичному трактаті "Наука, албо способъ зложен# казан#" Іоаникій Галятовський рідко вдається до самопредставлення. Перша особа як основна форма називання автором самого себе фіксується спорадично, пор.: я в(ъ) wбохъ казан(ь)#хъ (...) эkорд¿ум(ъ) учинилемъ (513 зв.), даю тобh такую раду (531), и я книгу свою (...) даю под(ъ) разсудокъ ц²кви с´ой (532 зв.). Поодинокими є відмінкові форми присвійного займенника мій та особового займенника я на зразок казан(ь)#хъ моихъ (513), в(ъ) казаню моємъ (523 зв.), мои казань# (524), знайдешъ у мене (531).

Натомість актуалізується особа адресата, до якого повсякчас звертається автор в імперативних конструкціях: повhдай в(ъ) наррац¿и (515), wбhцуй в(ъ) пропозыцыи (515), учини казаньє (518), потhшъ ихъ (530 зв.), чытай книги, (...) нотуй собh (531) і под. Дієслівні форми (подекуди також займенник ты) на позначення не конкретного співбесідника, а будь-якої особи вживаються не лише в спонукальних конструкціях, пор.: знайдешъ (...) казаньє (515), можешъ повабити людей до слухань# (515 зв.), ты на казаню не такои вhры будешъ учити (517 зв.). Вони мають риси певної збірності й одноосібності одночасно: із позицій адресанта слухач мислиться узагальнено, тоді як сам адресат сприймає повчання і поради як такі, що звернені безпосередньо до нього.

Як бачимо, в аналізованих творах значення персональності виражають різні дієслівні та займенникові граматичні форми, а також рідко лексичні засоби. Вони надають викладу особливої емоційно-експресивної насиченості, допомагають авторові створити колорит своєрідного "включення" слухача у сферу власних роздумів, переживань, вплинути на його уяву і почуття, а отже, реалізують певні функціонально-стилістичні та індивідуально-авторські настанови. Прагнучи до яскравої виразності, Іоаникій Галятовський розвиває ті тенденції, які були властиві бароковій проповіді.

____________

1 Чижевський Дмитро. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994. – С. 282.

2 Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – К., 1995. – С. 112.

3 Крекотень В.І. Антоній Радивиловський про авторське мистецтво // Радянське літературознавство. – 1959. – № 5. – С. 42.

4 Чепіга І.П. "Ключ розуміння" Іоаникія Галятовського – видатна пам'ятка української мови XVII ст. // Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння / Підгот. до вид. І.П.Чепіга. – К., 1985. – С. 11.

5 Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М., 1974. – С. 259-269, 285-300: Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесенность с действительностью. – М., 1985. – С. 136-142; Теория функциональной грамматики Персональность. Залоговость. – СПб., 1991. – С. 5-6.

6 Якобсон Р.О. Шифтеры, глагольные категории и русский глагол // Принципы типологического анализа языков различного строя. – М., 1972. – С. 100.

Оксана Михальчук (Київ)

Назви урочищ у XVII столітті

(на матеріалі „Літопису Самовидця '')

В історіографічній пам'ятці XVII ст. „Літописі Самовидця" поряд із унікальними описами подій Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького зафіксована і збережена ціла низка власних назв, які є гідним достовірним тлом для відтворення реального фактажу подій того часу. Особливо цінною є антропонімна база і назви географічних об'єктів. У цій статті ми зосередимо увагу на назвах урочищ, що стали свідками історичних подій минулого. На основі текстологічного та лінгвістичного аналізу цих назв можна прослідкувати не тільки географію подій Визвольної війни XVII ст., а й зробити певні висновки про особливості номінації урочищ згаданого періоду на українських землях.

У „Літописі Самовидця" зафіксовано понад двадцять назв урочищ. Традиційно такі утворення відносять до мікротопонімів — назв малих географічних об'єктів. Однак слід зазначити, що часто урочища за територіальною ознакою перевищують навіть деякі населені пункти. Проте за принципом номінації переважають назви, мотивовані географічними термінами, що є традиційним для мікротопонімних утворень. Онімізація терміна спричиняється семантичним зростом однієї змістовної особливості, закладеної в ньому. Більше половини назв урочищ можна цілком логічно вважати саме такими похідними, мотиваційним апелятивом для утворення яких служать лексеми на означення географічних понять. До цих назв зараховуємо: Білі Береги „войска великіе ... вийшли й стягалися под Путивлем у Білих Берегов" (ЛС, 133) - від словспол. білі береги, де географічний термін берег, мн. береги „берег річки", „гора, висота", (ЕСУМ, І, 171)і означувальний компонент білий, що виражає особливості об'єкта за кольором. Семантика лексеми очевидно несе в собі д.-р. білизь, біль „біле місце, біле", яким називали освітлені трав'янисті галявини в лісах у межах Полісся і Лісостепу (Яхно, 46); Великий Луг „повернули з войском зверху Великих Лугов против Кочогор" (ЛС, 143), „ й там от Великого Лугу вислал гетман сина своего Григория на той бок Дніпра" (ЛС, 144) - від апел. луг, що відомий в українській мові зі значенням „долина біля річки", „пасовисько біля річки", „ліс на низині; низина, що заросла лісом" (СУМ, 2, 379) та ад'єктивного компонента великий, що вказує на особливості розміру; Жовті Води „й орда, на свої коні оных побравши, привезла на Жовтіє Води" (ЛС, 49) - від словоспол. жовті води, де апелятив вода виступає найвірогідніше у значенні „течія води" (Грінч, 1, 246) і жовтий на означення забарвлення, Козацька Діброва „учинили раду у Козацкой Дуброві" (ЛС, 114) - від географічного терміна діброва на означення лісу „листяний ліс на родючих грунтах, у якому переважає дуб" (СУМ, 2, 296) та прикметника козацький', Кочогори „повернули з войском зверху Великих Лугов против Кочогор" (ЛС, 143). З певним застереженням назву можна пояснювати як похідну від апелятива кучугура „невелика полога гора; горб" (СУМ, 4, 424), пор. діал. кочугура „купа", кучугур „піщаний горб", рос. кочегуры (мн.) „ малі і часті ярки; горби (зокрема піщані), етимологію яких виводять із псл. *kоčеgира і пов'язують з коренем kоč - та семантикою лексем коча „купина", куча „купа", кочка „купина на болоті" (ЕСУМ, 3, 66, 169). Однак допускаємо утворення від родової назви кочогори. Княжі Байраки „не допустивши оных до тих Княжих Байраков" (ЛС, 50) - від апел. байрак „ліс у ярку" (Грінч., І, 21), „ліс у яру, в долині або яр, порослий лісом, чагарником" (СУМ, 1, 91) та означувального компонента княжий; Кут Романовського „где стоял над Остром у Куті Романовского" (ЛС, 90). Назву слід пояснювати як утворення від апел. кут на означення частини території та генетивного відантропонімного компонента Романовського - від прізвища Романовський. Антропонім Романовський засвідчений також у пам'ятці. Онімізація апелятива кут могла відбуватися найвірогідніше одночасно із онімізацією антропооснови; Плеса Великі „стали... на річці Татарці, межи Плесами Великими" (ЛС, 143) - від апел. плесо, що відоме в українській мові зі значеннями „сильно розширене місце річки, чисте, не заросле, з тихою течією" (Грінч., З, 194), „ділянка річки зі спокійною течією між двома перекатами, закрутами; вільна від заростей спокійна ділянка водойми; спокійна чиста водна гладінь", „затоплене водою місце" (ЕСУМ, 4, 440), „низина біля річки", „тиха вода біля берега" та означувального компонента великий, Торські Піски „ й там Торскіе Піски, недалеко от Січи" (ЛС, 143). Назву можна пояснювати як відантропонімно-відапелятивне утворення від апел. пісок, мн. піски та ад'єктива торський, що цілком можливо є відантропонімним утворенням від прізвища Торський. Пор. також назву містечка Торське Тернопільської обл.; Цибульник „повернул на кочовиско до орди на Цибулник" (ЛС, 78). В українському топоніміконі засвідчені також гідроніми Цибульник в басейні Дніпра, урочище Цибулівські Поля, с. Цибулів Черкаської обл. І.М.Желєзняк, трактуючи такі утворення, виводить топонімооснову від реконструйованого географічного терміна *сіbіпlik „болотиста місцевість, де багато комарів" (Желєзняк, 55). Підтвердженням такої думки може бути й те, що в болотистих місцевостях часто ростуть багаторічні трав'яні цибулинні рослини родини лілійних, тому цілком логічно трактувати апел. цибульник і як „болотиста місцевість, де переважає цибулинна рослинність". Очевидно, що назву урочища слід пояснювати як відапелятивне утворення з відповідною топонімоосновою.

Проаналізовані назви урочищ за структурою переважно двокомпонентні утворення, і географічний термін хоч і виступає домінантом у номінації об'єктів, проте оформлення назви відбувається завдяки доповненню певною ознакою. Формально — це складені утворення, що первісне є означальними словосполученнями, в яких диференційний член вказує на реальну відмінність об'єкта номінації від інших йому подібних, але в цих випадках означувальний компонент — первісне номенклатурний термін — виконує повноправну функцію номінації. За словотвірною характеристикою такі утворення традиційно вважають лексико-семантичними відтопографічними дериватами. Складеним мікротопонімам притаманні відповідні мотиви номінації і специфічний процес топонімотворення. Аналіз назв урочищ показує, що цілком реальними є такі схеми формування назв: 1) обидва компоненти онімізуються одночасно як словосполучення: Білі Береги; Жовті Води; 2) у відад'єктивному утворенні топонімізується географічний термін: Великий Луг; 3) спочатку зазнає онімізації означувальний компонент - географічний термін, і пізніше до нього приєднується атрибутивний компонент, що вказує на особливість номінованого об'єкта: Плеса Великі (вказує на розмір), Козацька Діброва, Княжі Байраки, Торські Піски (вказує на приналежність).

Близькі за структурно-словотвірною особливістю до цих утворень назви урочищ Чорна Могила „хан сам споткал у двох милях от Чорной Могили" (ЛС, 149) - від словоспол. чорна могила, де апел. могила „високий насип на місці давнього поховання" (СУМ, IV, 773) і означувальний компонент чорна вказує на особливість за кольором - та Остра Могила „От Самари пройшовши, стали у Острой Могили" (ЛС, 143) - утворене від словоспол. остра могила, де означувальний компонент остра (гостра) вказує на форму. З огляду на семантику назви можна кваліфікувати як похідні від культурно-історичної лексики. До цієї ж лексико-семантичної групи зараховуємо назву урочища Волная „перейшовши Вороную... оттоль на Волную" (ЛС, 143), що слід трактувати як лексико-семантичний дериват від ад'єктива волная (вільна), первісне очевидно „вільна (така, що не належить нікому) земля".

Назву Дрижиполе „а там за Пятигорами на Дрижиполю в полях споткалися з ордою" (ЛС, 70) можна кваліфікувати як утворення, що вказує на особливості ґрунтового покриву і відображає семантику слів дрижати „коливатися, хитатися, двигтіти під впливом чого-небуть", „тремтіти" (СУМ, 2,413), дрижане „хитання, коливання, дрижання землі" (СУМ XVI -XVII ст., 8, 202) і поле „оброблювана частина землі", первісне: поле, що дрижить. Походження назви урочища Кучмань „ й сам стал коло Рашкова на Кучмани" (ЛС, 140) можна пов'язувати з апел. кучма "висока бараняча шапка", „висока копиця", „скуйовджене волосся" (СУМ, 4, 424), а також кочман, кучман „людина зі скуйовдженим волоссям", кучманки „котики на вербі" (ЕСУМ, 3, 168). Утворення можливе за метафоричною подібністю. Відомий також антропонім Кучма, однак відантропонімне походження назви, на нашу думку, менш вмотивоване.

Серед назв урочищ, зафіксованих у „Літописі Самовидця", крім вище зазначених топонімних утворень, де антропонімна частина двокомпонентних складених назв виступає означувальним компонентом до онімізованого географічного терміна, є низка онімів, які слід трактувати як власне відантропонімні утворення. До них зараховуємо Гайшин „оттоль, от Гайшина, за миль дві споткали солтанов два" (ЛС, 149). Цілком можливо, що назва утворена від антропоніма Гайша - від гайсання, гайсати „бігати, стрибати, метатися, усердно танцювати" (Грінч. І, 266) або гайшан „лихий чоловік, розбишака, забіяка", що пов'язане з тур. Наріп „грубий, різкий" (ЕСУМ, 1, 454); Гончариський (Гончарискій, Гончаровський, Гончариха) „боярин Шеремет на Котелню пойшол шляхом, а Хмелницкій гетман Гончариским" (ЛС, 83). В основу назв формально закладено семантику апел. гончар „майстер, який виготовляє посуд та інші вироби з глини" та гончариха „дружина гончаря" (СУМ, 2, 124). Проте формування назви географічного об'єкта, вважаємо, відбулося на базі антропонімної основи прізвиськового характеру Гончар, Гончарила; Греків „а турки шанці от Грекового ліса под замок болшие... позвели" (ЛС, 119) - від антроп. Грек. За формальною структурою ці назви відповідають суфіксальним утворенням із відповідними посесивними суфіксами -ин-, -ськ-, -ів-.

Урочище Суботів „отнял хутор з пасікою й млином на урочищі Суботові" (ЛС, 28) — сьогодні с. Суботів Черкаської обл. розташоване на р. Суби (басейн Дніпра). Походження назви урочища пояснюється як відгідронімне утворення за допомогою суф. -ів. Зазначимо, що назву р. Суба (Суботь, Субота) вважають мовним реліктом у гідроніміці України, походження гідроніма пов'язують з реконструйованою лексемою *subа „канава" (Желєзняк 2, 124).

Як бачимо, назви урочищ, засвідчені у „Літописі Самовидця", з огляду на лексичні, структурні та словотвірні особливості відображають загальні закономірності становлення топонімійної системи і відповідають основним принципам номінації в українській мові.

__________________________

Грінч. — Грінченко Б. Д. Словарь української мови. — К.: Наукова думка, 1996-1998.

ЕСУМ — Етимологічний словник української мови. — К.: Наукова думка, 1982-2003.

ЖелєзнякЖелєзняк І.М. До походження гідроніма Цибульник // Питання гідроніміки.-К.: Наук. думка, 1971.

Желєзняк 2 — Желєзняк І.М. Рось і ентолінгвістичні процеси середньопридніпровського Правобережжя. — К., 1987.

ЛС — Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971.

СУМ — Словник української мови. — К.: Наук. думка, 1970-1980. — Т. І- ХІ.

СУМ XVI — XVII — Словник української мови XVI — першої пол. XVII ст.

Янко -Янко М.П. Топонімічний словник. — К.: Знання, 1998.

Ігор Даценко (Київ)

Адвербіальна транспозиція прийменниково-відмінкових форм у староукраїнських текстах XVI – XVIIІ cт.

XVI – XVIII ст. в історії українського народу та його мови характеризується певними особливостями. Староукраїнський період відзначається не тільки піднесенням національної свідомості українського етносу у зв’язку з соціально-політичними подіями, зокрема з козацьким рухом, але й інтенсивними процесами в становленні і розвитку української мови на народній основі.

Розглянемо деякі моменти відмінкової адвербіальної транспозиції, що відбувалися в українській мові цього періоду, на прикладі прислівників місця.

Прислівник – архаїчний шар лексики. Однак його формування, як окремого класу слів, відбувалося на основі інших частин мови, тобто, по-суті, було вторинним явищем. Зробивши етимологічний аналіз, учені доходять висновку, що обставинники співвідносні із займенниками (куди, там, звідти), з прикметниками (довго, широко, знову), з іменниками (спереду, додому, влітку), числівниками (вдруге, по-перше, учетверо), дієсловами (мимо) – усіма повнозначними класами слів. Найскладніше мовознавцям удається з’ясовувати походження відзайменникових прислівників, оскільки їхня етимологія губиться десь у праслов’янську добу. Через те, що ми маємо низку обставинників із подібними суфіксами (де, інде; куди, туди, сюди), то можемо зробити висновок про словотворчу активність певного елемента в минулому (суфіксів -де та -уди відповідно). Так само робимо висновок і про займенниковий компонент (пор. присл. там, туди, тут, звідти та займенник той).

Формування прислівників іменникового походження відбувалося пізніше, принаймні етимологія їх є прозорішою. Однак і їхнє творення й досі в мовознавстві викликає чимало питань. Зокрема, чому воно відбувалося двома паралельними шляхами – відмінковою та прийменниково-відмінковою адвербіалізацією. Можна вказати на те, що відмінкові форми адвербіалізувались раніше за прийменниково-відмінкові, і такі прислівники в сучасній мові та в мові староукраїнського періоду майже не існували. Пор. давньоукр.: горh сhдить на нбсьхъ [1073 Ізб.: 44]; имоущь врьхоу пообилоу злато [Усп. зб.: 24 в]. Прислівники іменникового походження були семантично пов’язаними із мотивувальними основами. Набуваючи значення обставинності, іменник утрачав своє предметне значення та граматичні категорії. Тому нівельованим стає морфологічний склад прислівників: уже не можна виділити окремі морфеми, здійснюється лексикалізація, втрачають своє значення прийменники.

Прийменниково-відмінкова адвербіальна транспозиція відбувалася ще в давньоукраїнську добу, напр.: отъидеть в<ъ>низъ [1076 Ізб.: 16 зв.]; и пото(м) ступи на верхъ [ЛЛ: 33]; обидоша русь около [ЛЛ: 44]. Цей процес пожвавлений у період XVI – XVIII ст. Відзначимо, що прислівники місця творилися на основі іменників у формі родового, давального, знахідного та місцевого відмінків. Утворення від давального та місцевого відмінків позначали, як правило, місце дії, тоді як прислівники, що походили від родового та знахідного відмінків, позначали напрямок руху.

Серед відіменникових прислівників староукраїнського періоду XVI – XVIII ст. виділяємо похідні, сформовані на ґрунті поєднання:

1) прийменника до та форми родового відмінка іменника, напр.: в церквh престои бци Єлецкои стhни докола [КР: 354]; обе(р)нувши догори дном [ДНРМ: 210];

2) прийменника з та форми родового відмінка іменника, напр.: дивляться з гори [ПК:277]; пришли збоку [Інт. XVII – XVIII: 91]; очищаєте зьверхоу стл¤ницh [ПЄ: 99]; з высоты даруєт [XVI – XVII УП: 85]; тое треба знадво(р)¤ поправити [Лит. метр. 1545: 140]; изудну сутъ вовкове [ПН: 83]; видери шкурку зъ середини вонъ [Книжиця: 67]; зпереду и с тылу стрелами окри(в)ши [Хр.: 127]; з долу плачу въ небо въместила [XVI – XVII УП: 335]; пристоупивши зьзадоу [ПЄ: 47]; оучиниль звноу(т)р¤ [ПЄ: 270 зв.]; зысподу вымкнутися [Л. Сам.: 40]. Засвідчено варіативність форм на -а та -у , напр.: зверха ся оказоуете люде(м) быти справедливи [ПЄ: 99 зв.]. Її можна пояснити нівелюванням типів відмін іменників. Прислівник зверху міг набувати значення „назовні”, напр. зверху ненъдза доедаеть, а внuтръ сuмне(н)е грызетъ [ГС: 27];

3) прийменника къ та форми родового відмінка іменника, напр.: ку долу схилено [XVII УП: 475];

4) прийменника от(ъ) та форми родового відмінка іменника, напр.: от долу носяще [XVII УП: 457]; от споду тлустостію намащены бывали [Книжиця: 61];

5) прийменника в(ъ) або у та форми давального відмінка іменника, напр.: по(т)ребуетъ wправы всередине [Лит. метр. 1545: 136]; вгорh можна было грудою шириню перекинути [ДНРМ: 204];

6) прийменника з(ъ) та форми давального відмінка іменника, напр.: згорh назираше [XVII УП: 358];

7) прийменника к та форми давального відмінка іменника, напр.: кгорh выставует [XVII УП: 83]; к домови hха(л) [ЛРК: 59];

8) прийменника на та форми давального відмінка іменника, напр.: на дворh сто"ти [ВЄ: 162]; назадh на местh ... совершенно вираженно [Величко І: 25]; поставлено бh войско запорожское напередh [Граб.: 59]; озвалася на горh [ПК: 295];

9) прийменника о та форми давального відмінка іменника, напр.: то опредh, то озадh крокув помыкают [XVII УП: 504];

10) прийменника от(ъ) та форми давального відмінка іменника, напр.: почестий и благодати отгорh николи не искали [Виш.: 50]; и члвhка о(т) внh приоздобляютъ [КЗ: 168];

11) прийменника по та форми давального відмінка іменника, напр.: посредh еду [ЛСК: 242];

12) прийменника в або у та форми знахідного відмінка іменника, напр.: убокъ зве(р)нулъ [ЛРК: 152]; уве(р)хъ ... далеко [Лит. Метр.: 215]; в долъ впадаетъ [ГС: 36]; въ доми отездити [Величко І: 150] (утворено від форми знахідного відмінка множини); wберн@вшис¤ вза(д) [ПЄ: 2 зв.]; з арматъ тилко килко разивъ вистрелили й то вгору [Л. Сам.: 200]; вкруг оступят [XVI – XVII УП: 215]; вдол скланяет [XVII УП: 84]; униз до Яблунева [ПК: 56]; впередъ повставать нhгди не отважатся [Величко І: 118]. Іноді префікс в- ускладнено елементом з, напр.: не могла взгору погл#дhти [ПЄ: 280]. Лексеми вверх, вниз мали ще одне значення „проти течії річки”, „за течією річки”, напр.: плинути внизъ по Днhпру [Величко І: 58]. В. Німчук зазначає, що „деякі прислівники цього структурного та інших типів виявились функціонально неоднозначними”1. Зокрема щодо труднощів розмежування значень місця і способу дії він наводить серед інших і такий приклад: віhхалъ и самъ Господаръ въ стрhчу [Величко І: 118]. Так само можемо вказати й на перехід локативної семантики в темпоральну;

13) прийменника на та форми знахідного відмінка іменника чоловічого або жіночого роду, напр.: усh тhла тіе наверхъ вынесла [Л. Сам.: 33]; кто вержет камень на высоту [XVI – XVII УП: 115]; едни нагору, другія болото начаша входити [Граб.: 78];

выходила на(д)ворь [Хр.: 184]; от палацовъ царскихъ кидали на долъ [Л. Сам.: 154]; цофнулися назадъ [Величко І: 62]; рушилъ на низъ ку Сhчи Запорожской [29]; послалъ напередъ до Черкасъ Гамалhенка [Л. Сам.: 85];

14) прийменника о та форми знахідного відмінка іменника, напр.: оподаль была [Величко І: 46]; с тилу и около з войсками и ордами наступивши [Л. Сам.: 10]; опя(т) пакъ вышоль [ПЄ: 86];

15) прийменника в або у та форми місцевого відмінка іменника, напр.: я уже в дому салник той познал [ПК: 298]; а унизу... ширше того, у по(л)тора чили вдвое мhло быти [ДНРМ: 205]; в сре(д)ку писано [ГС: 11]. Про слабкість процесу адвербіалізації цього типу конструкцій може свідчити той факт, що іменник часто виступав із означенням, напр.: в дому свое(м) [ЛРК: 183];

16) прийменника к та форми місцевого відмінка іменника, напр.: ве(р)нетъ к дому [КЗ: 183];

17) прийменника на та форми місцевого відмінка іменника, напр.: кончится на верху и на низу [Величков.: 84];

18) прийменника по та форми місцевого відмінка іменника, напр.: ехалъ одинъ конмh попереду [ДНРМ: 152].

Як бачимо, процес адвербіалізації прийменниково-відмінкових форм у період XVI – XVII cт. відбувався вельми активно. Тут брали участь непрямі відмінки іменника (крім орудного та кличного) й прийменники-префікси в (у), до, з, к, на, по, о, от. Багато було успадковано з попередніх періодів розвитку української мови, багато занепало. Процес транспозиції триває й у сучасній українській мові.

Джерела

Величко І – Лhтопись событій въ Югозападной Россіи въ XVII-мъ вhкh. Составилъ Самоилъ Величко… Издана Временною комиссіею для разбора древнихъ актовъ. – Кіевъ, 1848. – Т. 1. – 454 с.

Величков. – Величковський Іван. Твори. – К.: Наук. думка, 1972. – 192 с.

Виш. – Вишенский И. Сочинения / Подготовка текста, статья и комментарии И. П. Еремина. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1995. – 372 с.

ВЄ – Волынское рукописное евангеліе XVI века // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. – 2003. – № 11. – С. 73-197.

Граб. – Гисторія ... Г.Граб’янки. (Лhтописъ краткїй...) / Упорядник В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2001. – 277 с.

ГС – Смотрицький Г. Ключъ царства небесного / Підготували до вид. Мойсієнко В.М., Німчук В.В. – Житомир, 2005. – 123 с.

ДНРМ XVIII ст. – Ділова і народнорозмовна мова XVIII ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / Підготував до видання В.А. Передрієнко. – К.: Наукова думка, 1976. – 416 с.

КЗ – Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті / Підготовка тексту І.П. Чепіги. Вступна стаття В.П. Колосової та І.П. Чепіги. Історико-літературний коментар В.П. Колосової. – К.: Наук. думка, 1971. – 392 с.

Книжиця – Український господарський порадник з 1788 р. / Подав Михайло Возняк // ЗНТШ. – 1915. – Т. CXXII. – С. 37-78.

КР – Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння / Підготувала до видання І.П. Чепіга. – К.: Наукова думка, 1985. – 447 с.

Лит. Метр. 1545 – Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року / Підготував В. Кравченко. – К., 2005.

ЛЛ – Полное собрание русских летописей. Т.1. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку. – М.: Изд-во восточной литературы, 1962. – 579 с.

ЛРК – Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. (Збірник актових документів) / Підготували до видання О.М.Маштабей, В.Г.Самійленко, Б.А.Шарпило. – К.: Наук. думка, 1986. – 233 с.

Л. Сам. – Лhтопись Самовидца по новооткрытымъ спискамъ съ приложениемъ трехъ малороссійскихъ хроникъ: Хмельницкой, „Краткаго Описания Малороссіи” и „Собранія Историческаго”. Издана временною комиссіею для разбора древнихъ актовъ. – Кіевъ, 1878. – 472 с.

ЛСК – „Лексикон латинський” Є. Славинецього. „Лексикон словено-латинський” Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського / Підгот. до вид. В. В. Німчук. – К.: Наук. думка, 1973. – 544 с.

ПК – Стороженки. Фамильный архивъ. Томъ шестой. – Кіевъ, 1908. – С. 1-288.

ПЄ – Пересопницьке Євангеліє 1556-1561. Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик. – К., 2001. – 703 с.

ПН – Поученія на евангеіе по Няговскому списку 1758 г. // Петровъ А. Памятники церковно-религиозной жизни угро-руссов XVI – XVII вв. – Петроград, 1921. – С. 1-226.

XVI – XVII УІІ – Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII cт. / Упорядники Колосова В.П., Крекотень В.І. – К.: Наук. думка, 1978. – 432 с.

Усп.зб. – Успенский сборник XII – XIII в. / Изд. подготовили О.А. Князевская, В.Г. Демьянов, М.В. Ляпон. Под ред. Коткова. – М.: Наука, 1971. – 770 с.

Хр. – Антиризисъ, или Апологія противъ Христофора Филалета въ двухъ текстахъ: западно-русскомъ (1599 г.) и польскомъ (1600 г.) // Памятники полемической литературы въ Западной Руси. Книга третья. – Петербургъ, 1903. – С. 477-982

1073 Ізб. – Изборникъ великаго князя Святослава Ярославича 1073 года. Съ греческимъ и латинскимъ текстами. Съ предисловиемъ Е.В. Барсова и запискою А.Л. Дювернуа. – Б.м. – Б.р. – Предисл. I – XXV, Записка 1-32, Съборъ 1-184.

1076 Ізб. – Изборник 1076 года. Изд. подготовили В. С. Голышенко, В. Ф. Дубровина, В. Г. Демьянов, Г. Ф. Нефедов. – М.: Наука, 1965. – 1092 с.

___________

1 Німчук В.В. Прислівник // Історія української мови. Морфологія. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 396.

Лілія Андрієнко (Київ)

Лексичне багатство української поезії Бароко як культурологічний феномен

Українська література у 30-х рр. XVII – 20-х рр. XVIII ст. розвивалася в руслі барокової культури, характерними ознаками якої були: жанрово-тематичне багатство, потужний інтелектуалізм, експресивність, сміливі формальні знахідки. Поставши на підмурівку культури Київської держави середньовіччя, барокова естетика активно і своєрідно засвоювала західноєвропейські ренесансні віяння, витворюючи “незвичайний, примхливий, мінливий і поліморфний” стиль, хоча, подекуди “... і не зовсім самобутній, опертий на старі досягнення, але використані в оригінальних комбінаціях”1.

Природньо, що розширення тематичного діапазону творів, пошук нових ефектних засобів експресії, культивування “мистецтва швидкого розуму” та оригінальне поєднання традицій і новаторства сприяли збагаченню словника українських письменників.

Барокова концепція людини як мікрокосму та її місця в макрокосмі знаходила свій вияв у найрізноманітніших жанрах, залежно від призначення твору. Так зване “високе бароко”, пов’язане насамперед з особою Івана Мазепи та гетьманським двором, реалізовувалося в релігійній та метафізичній ліриці, панегіричній та геральдичній поезії, світських епіграмах, творах філософського, героїчного змісту.

Мова таких творів помітно слов’янізована, як наприклад у Димитрія Туптала, Варлаама Ясинського, або ж насичена полонізмами, латинізмами, як у творах Софронія Почаського, Григорія Бутовича, Касіяна Саковича2. Предметами художнього осмислення тут найчастіше виступають абстрактні поняття морально-етичної сфери. Це іменники: невинность, милость, милосердіє, уфность (довіра, надія), смhлость, любезность, честь, благочестіє, отрада, утhха, радость, ласка, свhтлость, слава, благо, долг, отрада, добродhтель, доброта, добhрост, лhпота, правда, цнота, мужство, побожность, звытяство (звhтяство), моц, чулость, братолюбіє, людскость, щирость, сличность, вhра, любов, надhя, горливость, истность, чистость, послушаніє, стараня, упреймность, зычливость. Антонімічні їм: невhріє, невhрство, блуд, злость, злоба, взгарда, лож, гнhв, злость, смуток, недбалства, лесть, лhност, лицемерhє. Прикметники: вhчний, райскій, праведний, пречистий, чистий, честный, правдивий, непорочний, дhвственна, добра, смиренна, безмятежний, красна, блага, пречиста, всеблагій, всеправедний, радосний, вhрний, правовhрний, вhчний, незлобив, мудрий, безгрhшен, богомыслный, святобливый, милостивый, чулій, нелестноє; і протилежні їм за значенням: ленив, грhховний, льстив, нечестив, безчестен, безславен, бhсний, блудна, гордый, драпhжный, неправедный, злочестная, нетвердоумный, здрадлівый, злосливый, гнhвливый, незбожный, злый, зухвалные. Дієслова: возлюбити, ублажити; грhшити, растлhвати, озлобляти.

Іван Величковський у своєму вірші “Зегар цhлый и полузегарик”, роздумуючи про швидкоплинність і марноту земного життя, знаходить для його характеристики такі слова: богатство, честь, пянство, помпа, гордость, пыха, тщеславіє, високіє думы, похлhбства, пещоты, банкеты, піятики, службы, дружбы, жарты, смhхи, утhхи, роскошы, скарбы, рады, зрады, хитрость, ошуканство, кламство (брехня, наклеп), зайзрость, ненавысть, урода, тhлесная красота, мужность, сила, красномовство, удатност, справность, драпhжства, крывопрысяжства, а також хоробы, преслhдованя, мученія, бhды, скорби, слезы, обиды, раны, наруганія, голод, прагненя, нагота, убозство, калhцтво, слhпота, нhмота, хромота, труды, невчасы, невпокои. Але «минет всяко зло» - філософськи узагальнює автор.

Розлогі синонімічні ряди слів на означення різних емоційних станів найчастіше подибуємо у сповнених пафосу панегіричних віршах: гнhв, смутки, ляменти, стогнання, плач, жаль, фрасунок - весельє, радость, утhха, триумф, прейзрення, ненавист. А також в інтимній ліриці: досада, страх, скруха, сором, вопль, плач, рыданіє, журба, журбонька, туга, нещастя горке, нуда, потіха, любості, тужості, сумhнє; невесьола, смутно, уныло, тяжейко, нудненько; потішить, засмутить, зжурили, журится, тужить, горко плачуть, вздихає.

Барокова поезія рясніє словами зі сфери богослів’я та філософії: благодать, вhра, душа, истина, благо, ученіє, познаніє, тайна, разум, совhсть, спасеніє, смисл, мысль, воскресеніє, стихія, дух, плот, матерія, розсудок, аффект, мhра, фикгура, натура, аспект; божественный, благословенная, вhчный, безконечный, непостижимый;

Інтенсивний розвиток лексичної системи української мови XVI –XVII ст. сприяв пошукові та розбудові синонімічних рядів, активізації народнорозмовних та запозичених варіантів поруч із усталеними мовною традицією церковнослов’янізмами. Так, наприклад, у одного автора, Івана Величковського, ми знаходимо цілий ряд слів на означення поняття “життя”: жизнь, живот, житіє.

Загалом усе, що пов’язане із земним, плотським буттям людини, у розглядуваній поезії представлено досить повно і різноманітно. А основну, як нам видається, проблему культури християнського світу – дихотомію духу і плоті, духовного і тілесного - барокова естетика вирішує цілком оригінально. Шлях до абсолюту лежить через множинність, різноманітність і рух форм тварного. Звідси емоційність, чуттєвість, акцентування на соматичному компонентові. Ось найуживаніші назви частин та органів тіла: тhло, плоть, телесная туша; утроба, чрево, черево, живот, хрыбет, карк, костъ, костка, лоб, голова, глава, влос, волосы, влас главний, чуприна, борода, лице, твар, ланита, вуд (обличчя, вид), губа, усты, нус, очи, зреници, зиниця, ухо, язык, зубы, губа, гарло, рука, ручейка, десница, локоть, перст, ноги, плесна (стопа), плечі, плечиці, рамена, ребра, члонки тhла, сердце, сосец, нюгті, хляки, бедра, литки, ледвиці, боки, груди, жили, гузиця, дупиця.

Антропологічними ознаками наділяються нематеріальні субстанції: душа і серце: “Молим раби твои и прекланяєм коліні серца нашего”, “под локті душ”.

Так зване “низове бароко”, яскраво репрезентоване, зокрема, творчістю Климентія Зиновіїва3, Петра Поповича-Гученського, подає нам величезний лексичний матеріал, який охоплює всі сторони побутової культури українського суспільства цього періоду. Це назви професій (о шевцах, о бондарях, о ткачах, о олhйниках, о токарях, о колесниках); знарядь, предметів виробництва (прас, ножицы, иголка, копла, цвяшки, молотки, клесачки, обцалики; хомуты, узды, шоры, розыки, попруги, пута, казаны, трубы, веретена, качалки, овчарскіє сопілки, козацкіє стрhлки, брязкалца, що дhтей забавляют), виробничих процесів (ремhнь выправляєт, шкури стрыхуєт, варит воск), предметів повсякденного вжитку (сукня, чоботи, лава, колиска, покуть, писанка, тарілка, ложка, цебер, мясо, сало, солонина, ковбаса, хлhб, харч, паска, колач, перог, палениця, книш, гречана мука, кваша, динh, микгдали, страва, горhлка, пиво, тютюн, олhи, комори, полова, ліохы, решето, вила, лопата, човен).

На окрему увагу заслуговує лексика із військової сфери: пулки, табори, вуйско, обоз, гетьман, хорунжи, сотники, десятники, дракгани, жовніри, жолніри, жолнhрство, рицер, канцлєр, подканцлєр, каштелян, во(и)сковые кле(и)ноты, стрільба, зброї, армати, самопали, палаш, сагайдаки, кулбаки, міч, тугий лук, шаблh, бистрая шабелька, стрілки-калинувки, Марсовы булавы, хорогвы, бунчуки, валечна Мhнерва, штурмують, настемпують.

Одним із найпродуктивніших засобів поповнення лексичного складу мови є, безумовно, її власні словотворчі ресурси. У мові поезії XVII ст. для всіх лексико-семантичних груп характерна велика кількість деривативних утворень. Барокової пишності та декоративності надають текстам авторські новотвори-епітети у вигляді двокомпонентних композитів, у яких другою частиною виступають прикметники, рідше прислівники: сладковонный, вhкопомна, долгофортунный, злотосвhтна, злотопроменистий, злотопарний, новощасливый, розумновhчна, быстроліотный, горкоточныє, миловдячный, новоконсекрованый, всеусердно, щирослужебничо, богоглаголивый, малодушный, ризонужный, душепагубный, сугубоглавный, слодкомысльный, цнотородный, злосердый, всещедра, грhхолюбив.

Особливістю барокової культури є її життя в світі текстів. Іоаникій Галятовський у своєму гомілетичному трактаті «Наука албо способ зложеня казаня» наполегливо рекомендував: «Треба читати Библию, животы святых, треба читати учителей церковных...»4. І дійсно, поетичні тексти XVII ст. рясніють старо- та новозавітними мотивами, античними сюжетами, міфологемами, фрагментами світової історії, іменами політичних і культурних діячів минулого. Це надає їм надзвичайної інтелектуальної потужності, наповнює їх зміст провіденційним сенсом. “Барокові вірші кінця XVII–початку XVIII ст. іноді скидаються на якісь особливі міфологічні сновидіння, які “накладаються” на реальні переживання їх авторів”. — пише Анатолій Макаров5. «Це глобальна чи універсальна протяжність і хвилеподібний чи циклічно заокруглений час, незвичний для нас, людей XX століття»6. Так, у одному тексті поруч знаходиться Едем Сіону та античний Гелікон; Христа названо Язоном, феніксом, новим Адамом, Діву Марію – Паллядою тощо.

Специфіка барокового художнього мислення відбилася на всіх рівнях мовної ієрархії, але, передусім, у її словотворі, лексиці, фразеології.

Література Бароко була багатомовною. Вона писалася мовою українською народною і книжною, із помітним церковнослов'янським компонентом. Створювалися тексти також латинською, польською, грецькою, російською мовами. Багатомовність та співіснування різних історичних пластів лексики — сакрального (церковнослов'янського, латинського) і простонародного (українського, польського) відбило характерне для культури Бароко поєднання антиномій, шукання гармонії між земним і небесним, простим, доступним і вічним, недосяжним.

_______________________

1 Охріменко П.П., Охріменко О.Г. Розвиток і взаємозв'язки східнослов'янського барокко. Українське літературне барокко. – К., 1987. — С. 21.

2 Поезія тут і далі цитується за виданням: “Українська поезія. Середина XVII ст.” – К., 1992.

3 Колосова В.П., Чепіга І.П.. Визначна пам’ятка українського письменства // Климентій Зиновіїв. Вірші. приповісті посполиті.

4 Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння. – К., 1986. — С. 220.

5 Макаров А. Світло українського бароко. – К., 1994. — С. 234.

6 Там само.


Інна Чепіга (Київ)

Мовний світогляд українських книжників XVI – XVII ст.

Протягом XVI ст. внаслідок активного проникнення народнорозмовних елементів до українсько-білоруської літературно-писемної мови вона розпадається на український та білоруський варіанти. На кінець XVI ст. структурні відмінності між ними стають настільки виразними, що вже можна говорити про українську і білоруську літературні мови, хоча лексика обох мов залишається досить близькою аж до кінця XVII ст.1 У лінгвістичній літературі східнослов’янські літературні мови XVI – XVII ст. прийнято називати староукраїнською, старобілоруською, староросійською.

Староукраїнська літературно-писемна мова цього періоду відома з писемних пам’яток у двох виявах: книжна українська мова і мова слов’яноруська (тобто слов’яноукраїнська) – це церковнослов’янська, тобто старослов’янська мова, що протягом століть зазнавала впливу українських редакторів і писарів. Староукраїнські книжники слов’яноруську мову називали „языкомъ словянскимъ”, а книжна українська мова фігурує в їхніх текстах як „руський (рускїй, роський, роскїй) языкъ, діалектъ”, „простый языкъ, проста мова”, „діалектъ домашній” тощо.

Ці два різновиди української літературно-писемної мови відповідали двом мовним стилям – високому й середньому (за традиційно-стильовим принципом поділу мови на три стилі – „слоги”: високий, середній і низький, і проіснували аж до кінця XVIIІ ст.2

Наявність такого білінгвізму цілком усвідомлювалась староукраїнськими книжниками. Наприклад, відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький у передмові до книги „Зерцало богословїи” повідомляє читача, що в його праці наявні два типи мови – „просты(й) языкъ и словен(ь)скїй” (Ст.З., 5 нн) і пояснює причину такого явища: „по-словен(ь)ску ся клали слова бгословцув и доводы писма стго, а другоє, ижъ слова никоторїи словенъского языку трудныи на простыи... и много таковы(х) найдуєтся” (5 нн). Отже, просту мову письменник уживав свідомо.

До середини XVI ст. „проста” українська мова потіснила слов’яноруську навіть у жанрі конфесійної літератури. Свідченням цього є переклади „простою” мовою низки конфесійних текстів (Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр., Крехівський Апостол 60-х рр. XVI ст., Волинське Євангеліє 1571 р., Новий Заповіт у перекладі В. Негалевського 1581 р. тощо). На думку Б. Ларіна, українська літературно-писемна мова у XVI ст. вже повністю підпорядковувалася впливові розмовної3.

Однак у конфесійному жанрі наступ книжної української мови на церковнослов’янську відбувався поступово й дуже повільно. Надзвичайно високим був авторитет церковнослов’янської мови і віра в її недоторканність. Книжники боялися конфесійно небезпечних перекручень у процесі перекладу. Про це пише в післямові переписувач, а можливо, й перекладач Пересопницького Євангелія. І лише завдяки настирливості пересопницького архімандрита Григорія пощастило здійснити працю над перекладом.

У 1568 – 1569 рр. у Заблудові було опубліковане „Учительне Євангеліє” церковнослов’янською мовою. У передмові до тексту повідомлялося про те, що видавець мав намір цю книгу „выразумhнїя ради простыхъ людей переложити на простую мову”, однак „люди мудрые” вирішили цього не робити, бо „прекладанїємъ зъ давныхъ пословицъ на новыя помылка чинится немалая”. А Кирило Ставровецький, який на початку XVII ст. таки переклав і видав „Учительне Євангеліє” книжною українською мовою, у передмові пише, що коли він задумав цю справу, то накликав на себе „лютую брань през(ъ) члкwвъ нhкоторыхъ малоумныхъ... и простотою гупства помраченыхъ”, навіть „смрти предати м# умыслиша книги ради се#” (ЄУ Ст. 1 зв.нн.)

Одночасно з утвердженням „простої” мови зростає авторитет мови церковнослов’янської у зв’язку з факторами позамовного характеру, зокрема наступом католицизму на східнослов’янські землі. Одним із засобів покатоличення і шляхетської асиміляторської політики в Україні було переслідування української мови – як слов’яноруської, так і „простої”. Латино-католицька пропаганда поширювала тезу єзуїта Петра Скарги, висловлену ним у книзі “O jedności kościoła boźego” (Вільно, 1577), ніби справжні науки можуть бути тільки грецькою та латинською мовами, а церковнослов’янською мовою не можна досягти вченості, бо ця мова не здатна обслуговувати письменство, вона, мовляв, для більшості людей уже стала незрозумілою, а граматик і словників своїх не має.

Таким чином, в Україні силоміць насаджувалась польська мова як мова панівної нації, і латинь – як мова панівної релігії. Староукраїнська ж літературно-писемна мова в обох виявах не мала жодної підтримки з боку держави.

Однією з форм боротьби проти католицизму й уніатства з їх латинізованою схоластикою й презирством до української мови, як слов’яноруської, так і „простої”, було відстоювання гідності слов’яноруської, тобто церковнослов’янської мови як знаряддя православної церкви. Церковнослов’янська мова була мовою церковно-літургічною, мовою Святого Письма. І хоч у XVII ст. в більшості існуючих писемних жанрів панувала книжна українська мова, однак представники українського письменства бачила різницю між мовою високою, богослужбовою, й приземленою „простою”, намагаючись підняти авторитете мови культового письменства. У зв’язку з тим, що церковнослов’янська мова була своєрідним гаслом православ’я, одним з необхідних і випробуваних знарядь боротьби за незалежність української та білоруської культур, авторитет її зростає. Висока філологічна освіченість українських книжників дозволила розвинути вчення про церковнослов’янську мову і застосувати його до завдань виховання мас. Пафос цього вчення полягав у тому, щоб церковнослов’янську мову урівняти в правах із стародавніми мовами – грецькою та староєврейською, які вважалися священними. Українські книжники намагалися підкреслити зв’язок церковнослов’янської мови з грецькою. Генетична залежність слов’янського письма від грецького підкреслювалася ще в трактаті Чорноризця Храбра, відомого з часів Київської Русі. Грекофільська орієнтація вважалася запорукою правильності написаного чи надрукованого і свідчила про високу книжну культуру. При виданні текстів, що мали стосунок до грецької книжності, вказувалося на титулі, що книгу перекладено з грецької. Взагалі давня традиція, що велася ще з періоду Київської Русі, великої пошани до грецької мови як давньої мови православ’я, свято дотримувалася українськими книжниками. Її вивчали у братських школах і в Києво-Могилянській колегії.

Вагу церковнослов’янської мови розуміли всі українські книжники православного табору. Для Івана Вишенського „словенский язык” був „плодоноснhйший от всhх языков и богу любимши(й)” (В., 23). Захарія Копистенський вважав, що церковнослов’янську мову можна поставити поруч тільки з грецькою, але ніяк не з латинню. У передмові-присвяті князю Степану Четвертинському, що передує виданню „Бесед” Йоанна Златоуста (К., 1623), він висловлює думку про те, що церковнослов’янська мова порівняно з іншими мовами найбільш вдало відтворює богословські поняття, виражені по-грецьки. Латинь, на його думку, не може так точно передати значення богословських термінів, тому в латинських перекладах конфесійних тексів так багато грецизмів або таких місць, коли грецькі назви передано описово.

Стародавнє походження старослов’янської мови, її зв’язок з грецькою і здатність виражати високі ідеї лежать в основі пануючих панегіричних висловлювань багатьох українських книжників, які усвідомлювали значення цієї мови для культурного єднання не лише східних слов’ян, але також східних слов’ян із південними. Памво Беринда, наприклад, характеризує церковнослов’янську мову як „широкїй и великославный язык словенскїй... ты(м) #зыко(м) в(ъ) Великой и Малой России, в(ъ) Сербїи, Болгарїи и по ины(м) сторонамъ w(т)правую(т)” (Бер. Лекс., 3); Тарасія Земка називає церковнослов’янську мову „дїалектом пространным” „и вс#ко# блг(д)ти и сладости преисплъненнаго” (Тіт., 251). На думку Мелетія Смотрицького, що переклав Учительне Євангеліє 1616 р., церковнослов’янська мова є „языкомъ… зацнhйши(м), пе(н)кнhйши(м), зв#(з)нhйши(м), супте(л)нhйши(м) и достато(ч)нhйши(м)” (ЄУС, арк. 4).

Одним із спростувань єзуїтського обвинувачення в неуцтві православних була поява культової літератури церковнослов’янською мовою. 1581 р. Іван Федоров в Острозі видрукував повний текст Біблії церковнослов’янською мовою (Острозька Біблія). Мова Острозької Біблії оцінюється як така, що стала зразком церковнослов’янської мови на всі наступні часи4.

Проте одних лише панегіриків церковнослов’янській мові було мало для того, щоб надати їй поваги в колах вітчизняних книжників і серед чужинців. Потрібні були спеціальні праці про цю мову і книги, за якими можна було навчатися церковнослов’янщини. Поширення шкільної освіти, зокрема виникнення братських шкіл також потребувало праць, зокрема підручників із церковнослов’янської мови. Першою такою книгою був „Буквар” Івана Федорова, виданий ним у Львові одночасно з „Апостолом” (1574 р.), а вдруге під назвою „Начало ученї# дhтемъ...” 1578 р. 1591 р. у Львові вийшла підготовлена учнями Львівської братської школи під керівництвом викладача-грека Арсенія Еласонського „Грамматіка доброглаголивого еллино-словенского языка”, яка показала рівноцінність грецької і слов’янської мов на граматичному рівні.

1596 р. у Вільні побачила світ „Граматика словенська” Лаврентія Зизанія, яку було створено для шкільних потреб і як підсумок викладання Л. Зизанієм цього предмета в школах України й Білорусії. У ній вперше відбито кодифікацію церковнослов’янської мови.

Вершиною мовознавчої думки XVII ст. стала „Граматіки славенскія правилноє синтагма” Мелетія Смотрицького (Єв’є, 1618), у якій уперше представлено повний курс граматики церковнослов’янської мови, включаючи й синтаксис. Він чітко розрізняв систему книжної мови і живомовну стихію своєї епохи. Уперше виділив граматичну категорію живих і неживих істот, поняття дієприслівника, поділ дієслова на дві дієвідміни тощо.

У 1643 р. було створено українську граматику латинською мовою українцем, що навчався в Сорбонні, Іваном Ужевичем. В ній охарактеризовано в основному систему української мови (не церковнослов’янської), зокрема північноукраїнських рис.

Апологети церковнослов’янщини, однак, бачили, що вона дедалі менш зрозуміла для широкого кола українців. М. Смотрицький писав, що текст перекладеного ним „Учительного Євангелія” „якобы з мертвы(х) вскрешо(н)» (ЕУС, 4). Отже, ідея широкого введення в писемність народнорозмовної мови не згасала в середовищі українських книжників. Великим суспільним авторитетом користувалася українсько-білоруська актова мова, у якій усе виразніше виявлялися місцеві говіркові риси. Залучення народнорозмовних елементів відбувається і в полемічному, ораторсько-проповідницькому, художньому письменстві, в літописанні.

Велику роль у цій справі відіграли діячі українських друкарень. У зв’язку з тим, що українськими книжниками цілком усвідомлювалося значення „простої” мови як справжнього знаряддя політичного і релігійного впливу на народні маси, вимога доступності видаваних текстів висувалася як одна з основних. Не даремно М. Смотрицький пише, що кожен казнодія мусить пам’ятати, що п’ять слів зрозумілих, аніж „тмами непон#тны(м) языко(м)... до народа мовити – пожите(ч)нейша# ре(ч) есть” (ЕУС).

Староукраїнські книжники чітко відрізняли українську й церковнослов’янську мови як дві різні системи. Саме виходячи з розуміння цього явища, в Україні з’являються церковнослов’янсько-українські і навпаки словники. Першою спробою такого словника був „Лексисъ съ толкованїєм словенскихъ словъ просто”, створений до 1596 р., тобто до появи словника Л. Зизанія. Першим друкованим словникам був „Лексис” Л. Зизанія (Вільно, 1596). А вершиною староукраїнської лексикографії був „Лексикон славенороський” П. Беринди (К., 1627), призначений для перекладу церковнослов’янських текстів і як посібник для шкіл, як писав його автор у післямові, „в(ъ) поощренїє искуснhйшимъ и в(ъ) ползу спудеємъ” (Бер.Лекс., 243). Про розвиток української книжної мови свідчить і поява лексикографічних праць, в основі реєстру яких лежить українська лексика. Такою є анонімний словник „Синоніма славенороская”, автор якого, на думку В. В. Німчука, походить з Наддніпрянщини5.

Отже, мовний світогляд українських книжників XVI – XVII ст. відбився в їх практичній діяльності на ниві духовної творчості: як письменників, учених, освітніх діячів, працівників друкарської справи. Більшість із них бачила перспективу мовного розвитку в поступовій демократизації, онародненні староукраїнської літературно-писемної мови. Звідси настанова на її загальнодоступність. Одночасно вони усвідомлювали вагу мови конфесійного письменства – церковнослов’янської. У зв’язку з експансією католицизму і звинуваченням православних у неуцтві церковнослов’янська мова стає предметом активного вивчення з їх боку. Виступи ж українських книжників на захист своєї мовної культури мали важливе суспільно-політичне значення: вони сприяли пробудженню самосвідомості українського народу і вихованню в нього ідеї єдності.

Джерела

Ст.З. – Ставровецький Кирило (Транквіліон). Зерцало бгословїи. – Почаїв, 1618.

ЄУ Ход. – Учительне Євангеліє. – Заблудів. – 1568-1569.

ЄУ Ст. – Єv(г)ліє учительноє, албо казаня... – Рохманів. – 1616.

В. – Вишенский И. Сочинения / Подгот. текста, статья и комментарии И. П. Еремина. – М. – Л., 1955.

Бер. Лекс. – Лексикон словенороський Памви Беринди / Підгот. тексту і вступна стаття В. В. Німчука. – К., 1961.

ЄУС – Єв(г)ліє учителноє... Перекл. М. Смотрицький. – Єв’є, 1616.

Тіт. – Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні XVII – XVIII вв.: Всезбірка передмов до українських стародруків. – К., 1924.

_________________

1Див. детальніше: Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XVI – XVII cт. // Дослідження з української та російської мов. – К., 1964. – С. 256 – 258; Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. – К., 1985. – С. 66 – 68.

2 Гумецька Л.Л. Зазнач. праця. – С. 257.

3 Ларин Б.А. Лекции по истории русского литературного языка (Х – середина XVIII в.). – М., 1975. – С. 243.

4 Рижский М.И. История переводов Библии в России. – Новосибирск: Наука, 1978. – С. 97-98.

5 Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. – К.: Наук. думка, 1980. – С. 211.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS