КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження пам'яток пізнього середновіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПАМ’ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Яніна Гуцал (Умань)

Запорозька Січ в контексті

міжнародних відносин у XVII ст.

Наприкінці XVI – в першій половині XVII ст. Запорозька Січ виступала вже суб’єктом міжнародного права. Військова сила запорожців і самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України. Кіш укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції. Він приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства та інших країн1.

Козацтво було основною перешкодою турецько-татарській агресії в українській землі. Влітку 1578 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами2.

У XVI ст. запорожці активно втручаються у внутрішні справи Московської держави. Спочатку 1604-1605 рр. вони беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця Лжедмитрія ІІ7. Вже в 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна. В 1608 р. захопили Перекоп. В 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін.3.

1613-1620 рр. – це героїчна доба морських походів запорожців, коли козаки на своїх чайках пливли по Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству. В 1614 р. з’явилися запорожці під стінами турецької фортеці Константинополь. В 1616 р. здобули Кафу4.

У 1618 р. П.Сагайдачний з 20 тис. запорожців вирушив на Москву з метою визволити з Тушинської облоги королевича Владислава.4

Участь січовиків в окремих кампаніях (як, наприклад, у Хотинській війні 1621 р.) часто вирішувала долю не лише тієї чи іншої битви, а й існування держави1.

Визвольна війна в Україні під проводом Б.Хмельницького мала могутній поштовх політичному поступу Запорозької Січі в другій половині XVII ст.

Січ не лише стримувала навали ворогів, а й завдавала своїми військовими силами дошкульних ударів Кримському ханству і Туреччині5.

Міжнародно-правовий статус козацької республіки визначався рядом міждержавних актів, в яких превалювали геополітичні інтереси сусідніх держав: Московщини, Речі Посполитої, Кримського ханства і Туреччини.

Земський собор у Москві 1 (11) жовтня 1653 р. постановив: “Щоб великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович всієї Росії зволив гетьмана Б.Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами їх із землями прийняти під свою государеву високу руку”. Це рішення стосувалося і Запорозької Січі. Запорожці 8 січня 1654 р. склали присягу на вірність російському цареві. Січ визнала протекторат Москви, але зберегла свою автономію6.

Наростало напруження у взаємовідносинах України з Москвою. Українське козацтво з гетьманом Іваном Виговським вирішило зв’язати свою долю з Річчю Посполитою. Неподалік м.Гадяча в козацькому таборі 6 вересня 1658 р. між гетьманом І.Виговським і послами Речі Посполитої було укладено договір (“Мир вічний і ніколи непорушний”), за умовами якого Україна мала об’єднатися з Польщею.

У 1656-1657 рр. шведське посольство Готгардя Валлінгя відвідало Україну і провело переговори з Богданом Хмельницьким.

Російсько-польська війна (1654-1667 рр.), зрештою, завершилась. За умовами Андрусівського договору про перемир’я на 13,5 р. Московської держави і Речі Посполитої від 30 січня 1667 р. Україна була поділена між цими державами, а Запорозька Січ опинилась під їх спільною юрисдикцією. Ця угода мала деяке позитивне значення, бо, певною мірою, визнавала Запорожжя суб’єктом міжнародного права як автономне державне утворення5.

В складних міжнародних обставинах запорожці виявили досить мудру і гнучку політику, намагаючись будь-що зберегти хоча б відносну незалежність своєї республіки і вдаючись до компромісів у взаємовідносинах з Московщиною і Річчю Посполитою, а також гетьманатами, що виникли на Лівобережній та Правобережній Україні. В такій ситуації серед українців продовжувала жити державна ідея та прагнення до національного визволення, об’єднання земель. Після смерті Богдана Хмельницького ці наміри прагнули здійснити І.Виговський, П.Дорошенко, М.Ханенко, І.Мазепа, кошовий отаман Запорозької Січі І.Сірко7.

Московсько-турецька війна 1677-1681 років й Чигиринські походи турецьких і татарських орд, які вщент зруйнували гетьманську столицю України – м.Чигирин, зпричинили зміни міжнародного статусу Запорозької Січі. Зрештою, договір про “Вічний мир” між московською державою і Річчю Посполитою від 26 квітня 1686 р. офіційно визнав землі Запорозької Січі володіннями російських царів. Українське козацтво і Січ поступово ставали жертвою загарбницької геополітики Російської держави5.

За гетьманування І.Мазепи Запорожжя під проводом кошового К.Гордієнка стало в опозицію до Гетьмана, бо запорожці противилися політиці Мазепи в соціальних питаннях і питаннях відносно Москви.

К.Гордієнко з козаками весь час був з І.Мазепою, брав участь в Полтавській битві, виступав до Бендер і залишався при гетьманові Пилипу Орлику. Запорожці брали участь у 1711 р. в невдалому поході на Правобережну Україну, а після того пішли під татарську протекцію і заснували Січ в Олешках8.

Отже, сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини, запорожці, ставши впливовою силою, не перетворилися на самостійний чинник міжнародного життя: вони не вирішували, а лише допомагали вирішувати тій чи іншій державі її проблеми.

___________________

1 Леп’явко С. Початки козацької дипломатії // Історія України – К., 1999. — №38. – С. 1-3.

2 Наливайко Д. Січ Українська // Слово і час – 1995. - №4. – С. 80-84.

3 Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. Навч. посібник. К.: Либідь, 1996. – С. 150-209.

4 Грушевський М.С. Ілюстрована історія України – К; 1992 – С. 221-432.

5 Сергієнко Г.Я. Міжнародно-правовий статус Запорізької Січі в другій половині XVII ст. // Запорізьке козацтво в українській історії, культурній та національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К; 1997. – С. 44-55.

6 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – 3-е вид. – К; 1995. – С. 18.

7 Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. Том ІІ (від половини XVII століття). – К., 1992. – С. 8-20.

8 Мельник Ю. Історія українського козацтва. Актуальні проблеми досліджень // Київська старовина. – 1992. - №3. – С. 2-6.

Ігор Головко (Пирятин)

Воєнні дії 1708 – 1709 років на території пирятинських

козацьких сотень (нумізматичні свідчення з добірки

Пирятинського історико-краєзнавчого товариства)

Донедавна артефактам пізнього середньовіччя, які траплялися дослідникам в ході археологічних розвідок чи то просто знаходилися під час земляних робіт, не приділялося достатньої уваги, тому вони не знаходили і відповідного відображення в наукових звітах та фаховій літературі, а зрештою, взагалі губилися.

Щоправда, маючи достатню базу писемних джерел, історики козаччини все ж таки зверталися і до археологічних пам’яток: як окремих — знакових, пов’язаних з тією чи іншою історичною постаттю, так і комплексних, пов’язаних з конкретною подією.

Так, зокрема, події Північної війни зумовили появу у зведенні пам’яток найдавнішої культурно-історичної спадщини Полтавщини — “Городища и курганы Полтавской губернии: Сборник топографических сведений”, укладеному М.О.Макаренком наприкінці 1917 р. за матеріалами анкетування Центрального Статистичного комітету (ЦСК) 1873 року, т.з. батарей [1] .

Лише в Теплівській волості Пирятинського повіту зведення відмічає чотири таких об’єкти: “ 1) батарея в ½ в. від с. Крячківки; довжина – 17 саж.; колоподібна; поверхня горбиста; вали зі Сх., Пд. та З., довжиною 27 саж.; вхід з Пн.; 2) батарея в 1½ в. від с. Крячківки; довжина – 32 саж.; колоподібна; поверхня горбиста; вали зі Сх., Пд. та З., довжиною 51 саж.; вхід з Пн.; 3) батарея в 3-х в. від с. Крячківки; довжина – 27 саж.; колоподібна; поверхня горбиста; вали зі Сх., Пд. та З., довжиною 48 саж.; вхід з Пн.; 4) батарея в 2½ в. від с. Малютинець; довжина – 19 саж.; колоподібна; поверхня горбиста; вали зі Сх., Пд. та З., довжиною 30 саж.; вхід з Пн." [2].

На час анкетування всі вони були зруйновані течією води. В наш час остаточно зникли. Переказів про них не існує.

Остання обставина, доповнена аналізом опису зниклих пам’яток, а також відсутність будь-яких писемних свідчень про воєнні дії в межах території їх локалізаці, дають підставу віднести “теплівські батареї” скоріше до поширених в регіоні майданів та майданоподібних споруд — свідків розвитку селітроваріння, ніж до польових укріплень часів шведсько-російських військових змагань, однак відкидати можливість сутичок місцевих козаків зі шведами в цьому регіоні наприкінці 1708 р. не варто.

До того ж, у ряді випадків маємо речові свідчення правдивості народних переказів, що вносять певну конкретику в ті чи інші події тієї ж таки Північної війни.

Таким є срібний солід шведської королеви Христини Августи Вази (1632 – 1654) [Рис.1.1], знайдений в полі під час оранки навесні 2005 р. поблизу давньоруського курганного могильника Х-ХІІІ ст. між с. Білошапками Прилуцького району Чернігівської області та с. Березовою Рудкою Пирятинського району Полтавської області на високому корінному правому березі р. Переводу (права притока р. Удаю – басейн р. Сули). Місце, де було знайдено монету, в пізньому середньовіччі не замешкувалося, але тут виявлено культурні нашарування пізньоримського (черняхівська АК) та давньоруського часу [3].

Монету 1637 р., яка на даний час перебуває в збірці Пирятинського історико-краєзнавчого товариства, було викарбовано в Ризі, що входила на той час до шведських володінь. Її діаметр – 16 мм. Вага – 0,6 г. Співвідношення вісей – дзеркальне. Збереженість – добра.

На аверсі монети – в центрі знаходиться замкнуте ланцюжком в коло зображення хреста над перехрещеними ключами (символіка монетного двору). По краю, означеному таким же ланцюжком, нанесено напис латиною: "SOLIDVS CIVIRIGENSIS 37”.

На реверсі - в центрі знаходиться монограма королеви Христини під короною. Монограму утворює велика літера “ С ” та вписаний в неї родовий герб Ваз. По краю, обрамленому як і монограма, ланцюжком, розміщено напис:” CHRISTINA D GD RS ”.

Цікаво, що місцезнаходження соліду в народних переказах згадується як місце переправи шведських військ через р. Перевод восени 1708 р. [4]. Замкнуті на зимівлю в тісному чотирикутнику між Прилуками, Ромнами, Лохвицею та Гадячем [5] шведи вимушені були в суворих кліматичних умовах здійснювати рейди і за його межі. Пошук фуражу, харчів, помешкань та теплого одягу був першочерговою потребою. Переправа ж шведів на підконтрольні пирятинським козацьким сотням, що залишалися вірними Петрові І та визнавали владу І.Скоропадського, землі видається цілком ймовірною: з огляду на те, що село Вечірки, розташоване на протилежному березі р.Переводу, перебувало у власності прилуцького полковника Дмитра Горленка – прихильника І.Мазепи, який до того ж разом з гетьманом, миргородським полковником Д.Апостолом, лубенським – Д.Зеленським та ін. перебував в цей час у таборі Карла ХІІ. Окрім того, цю подію засвідчував встановлений на курганному давньоруському могильнику дубовий хрест з написом: “ 28.ХІ.1708 р. Перехід шведів”, який, на жаль, не зберігся [6].

Зіткнувшись з опором козаків під час переправи, війська шведів, очолювані полковниками Гільємом та Гіллештієрном, розділилися. В той час як один шведський загін з боями (наприкінці 1960-х років Пирятинським краєзнавцем А.А.Святогором розкопано два поховання шведських солдатів в кургані скіфського часу біля с. Вечірок [7], інвентар яких (пряжки, ґудзики, кулі) зберігається в Пирятинському історико-краєзнавчому музеї) здійснював переправу, щоб вийти через с.Смотрики та с.Малютенці на Переяславський шлях, інший провів обхідний маневр до сотенного містечка через села Сасинівку, Давидівку, Кроти, Леляки, Гурбинці, Каплинці та Замостище.

Рис. 1.

Майже в кожному з цих населених пунктів виявлено монети Королівства або його союзників по антиросійській коаліції.

До фондів Пирятинського історико-краєзнавчого товариства, основу якого склали приватні колекції А.А.Святогора та О.А.Рудковського, надійшли, зокрема, наступні:

­с. Вечірки: 1) срібний солід королеви Христини Августи, карбований в Ризі в 1643 р., пошкоджений [Рис. 1.2]; 2) срібний солід королеви Христини Августи (Рига) 1648 р., зберігся добре [Рис. 1.3];

- с. Малютенці: срібний солід Карла ХІ (1660-1697) — Рига — 1684р. зі зміщеним штампом: аверс — монограма "GR" ("CAROL..."); реверс — герб Риги ("SOLIDVS CIVI RIGENSIS 84") [Рис.1.4];

- с. Кроти: срібний солід Карла ХІ (?) — Рига, «перечекан», рік невідомий [Рис.1.5];

- с. Леляки: срібний солід Густава ІІ Адольфа (1594 –1632): аверс — монограма "GA" ("GVS ADO D G REX S"); реверс— герб Риги ("SOLIDVS CIVI RIGENSIS"),— Рига, 1630(?)р. [Рис.1.6];

- с. Каплинці: 1) срібний солід королеви Христини Августи, карбований в Ризі, – 1643 р. зі зміщеним штампом [Рис.1.7]; 2) срібний солід Яна ІІ Казимира (1648 –1668): аверс — коронована монограма "ICR" ("IOA CAS DG R POL L"); реверс — "Погоня", "Годзава" (герб підскарбія литовського Гедеона Михайла Тризни (1648 – 1652), під нею ("SOLIDVS M D LIT 1652") – Вільно, 1665 р. [Рис.1.8].

Понад 500 штук срібних польських шелягів (солідів) кінця XVI – початку XVIII ст. знаходилося в глиняному глечику, який виявили колгоспники під час оранки поля біля с.Гурбинець на початку 60-х років ХХ ст. Монети гарно збереглися. На багатьох було чітко видно дату чеканки. Основна маса монет, які, вочевидь, потрапили до скарбу в роки шведської інтервенції, була відчеканена за правління Сигізмунда ІІІ Вази (1587 – 1632). Деякий час монети із скарбу зберігалися в Пирятинському історико-краєзнавчому музеї та в історичному кабінеті Гурбинської восьмирічної школи [8] . Подальша їх доля невідома.

1 грудня 1708 р. один із шведських підрозділів прибув і до Пирятина. Жителі міста погодилися надати йому необхідний фураж та провіант, але невдовзі напали на загін біля с. Замостище, шведів полонили, а обоз повернули назад. Не дочекавшись обозу, полковники Гільєм та Гіллештієрн, сили яких на той час знову об’єдналися і знаходилися в таборі за 3 милі від Пирятина, послали на розправу з непокірними батальйон піхоти. 2 грудня він намагався захопити місто, але напад було відбито. 3 грудня спроба взяти Пирятин штурмом знову провалилася [9].

Фортеця з боку р.Удаю і р.Переводу була неприступна. Зі сторони степу її захищали рів з водою та вал. На її території розміщувалися гарнізонні приміщення, дві церкви — Спаса та Успіння Пресвятої Богородиці, порохові погреби, кузня, скарбниця, склади з великими запасами продовольства та фуражу і близько 200 дворів. За валами знаходилося передмістя з 256 дворами міщан та Вознесенською церквою [10]. Діяло 11 млинів. Побудований з дубових колод замок, попри аж четверо воріт: Переяславські, Лохвицькі (Лубенські) та двоє річкових – до р.Удаю та р.Переводу, був доволі непогано укріпленим. За реєстром, 5 вересня 1698 р. в місті нараховувалося 11 великих гармат: ”Першая армата Безгубая, що була у Війську. Другая армата Гладкая, то же меская. Третяя армата под Змиею. Четвертая Великая Новая. Пятая армата под Волком. Шестая армата под Стрелою. Две арматы под Орлами новые. Знову две арматы тилко с лиштвами, новых. Една армата без герба, полская, за меские гроши купленая”, три малих гармати лубенського полковника Леонтія Свічки, залишені в місті, та 11 гаківниць [11]. Керівництво оборонною операцією було покладене на пирятинських сотників Семена Вакуленка та Василя Свічку [12].

15 грудня ворог вже двома полками підійшов до міста. Пропозиція парламентаря здати місто задоволена не була. Розпочався штурм. І хоч напередодні В.Л.Свічка послав гінця за допомогою до російського генерала Інфлента, який з військами стояв в Переяславі, покладатися довелося лише на себе.

Навалі шведів восени-взимку 1708 р. дві пирятинські сотні, що входили до Лубенського полку, могли протиставити близько тисячі вояків.

В 1729-1730 рр. до складу першої пирятинської сотні входило по селах чол.: с. Прихідьки – 66; с. Харківці – 43; с. Усівка – 23; д. Кейбалівка – 16; с. Яцини – 37; с. Каплинці – 74; с. Митченки – 29; другої (міської) сотні — м. Пирятин – 456; с. Каплинці – 75; д. Кейбалівка – 20; с. Прихідьки – 64; с. Усівка – 27; с. Харківці – 40; с. Митченки – 40; с. Яцини – 19 [13].

Під час першої атаки шведам, попри великі втрати, вдалося дістатися валу, але стрімкою контратакою захисників їх було відкинуто. Ще дві атаки шведів ситуації не змінили. Втрати шведів (близько 300 вбитих та 600 поранених) змусили їх припинити штурм, зняти облогу міста і відступити в напрямку “Велика Круча — Лохвиця (Лубни)”.

В донесенні царю від 20 грудня генерал Інфлент повідомляв, що ще до приходу російської партії, шведи під Пирятином зазнали поразки й відступили, а війська повернулися назад [14] .

В цей же день пирятинські козаки напали на ворожий роз’їзд полковника Тізендорфа, полонили його і відправили в Переяслав. Леонтій Свічка повідомляв Петра І: “Когда шведы подошли к Пирятину, и они с громадою мужественно против оных стояли и в город не пустили, и многих Шведов побили, а иных в полон взяли”[15].

Надії Карла ХІІ на всебічну допомогу українців в боротьбі з Росією не справдилися. Так було і під Пирятином, де, за словами шведського історика А.Рігельмана, “вельми багато в битвах від росіян (вірних Петрові козаків) полягло”[16].

За вірність і мужність пирятинців під час воєнної компанії 1708-1709 рр. самодержець пожалував Пирятину грамоту про звільнення на цілий рік його жителів від усіх податків та повинностей [17]. Пирятинських козаків, які брали участь в Полтавській битві, нагородили грішми, а козацьку старшину — земельними володіннями, відібраними в прихильників Мазепи.

Закономірно, що в колекції товариства кількість шведської монети з “Замку” найбільша: 1) срібний солід королеви Христини Августи (Курляндія, Мітава ?) 16..р., пошкоджений [Рис.1.9]; 2) срібний солід Густава ІІ Адольфа (1594 – 1632): аверс - монограма "GA" ("GVS ADO D G REX S"), реверс — герб Риги ("SOLIDVS CIVI RIGENSIS"), — Рига, 1632(?) р. [Рис. 1.10]; 3) срібний солід Карла Х Густава (1654–1660) – Рига – 1684 р. зі зміщеним штампом: аверс — монограма "СG" ("CAROLVS GVST... "); реверс - герб Риги ("SOLIDVS CIVI RIG 58") [Рис.2.1]; 4) срібний солід Густава ІІ Адольфа (1594 –1632): аверс - монограма "GA" ("GVS ADO D G REX S"); реверс - герб Риги ("SOLIDVS CIVI RIGENSIS"), - Рига, рік затертий [Рис. 2.3].

Дещо осторонь стоїть виявлений в історичній частині міста фальшивий мідний талер (до 1650 р.). Монета з п’ятипольним гербом Речі Посполитої періоду правління шведської династії Ваз на реверсі (аверс затерто) має отвір – знак викриття державної підробки. Збереженість знахідки погана [Рис.2.2].

Знахідки подібних монет непоодинокі: солід королеви Христини 1646 року – в 2002 р. було виявлено в с.Городному Краснокутського району Харківської області [18]. Є вони і на інших територіях, які виступають фігурантами російсько-шведського протистояння в писемних джерелах і документах.

Рис. 2.

Але, як правило, не залучаються до наукового обігу, хоча саме вони слугують індикатором істинності писемних джерел та матеріалом для картографічних побудов [Рис.3].

Рис. 3.

___________________________

1 Кулатова І., Супруненко О. Пам’ятки археології козацької доби Полтавщини в матеріалах анкетування центрального статистичного комітету 1873 р. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наукових статей . – Вип. 12. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2003. – С. 3-10.

2 Макаренко Н. Е. Городища и курганы Полтавской губернии (Сборник топографических сведений). – Полтава: Изд. Полтавской Учёной архивной комиссии, 1917. – С. 39-43.

3 Моргунов Ю. Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы . – Курск: Изд. ИА РАН, Курский гос. обл. музей археологии, 1996. – С. 82.

4 Чаусенко Б. Зблиск козацької слави ( XV – XVIII ст.) // Пирятинщина: Ст., нариси, фотодок. / Упоряд.: О. Г. Бажан, А. Ф. Малишкін. – К.: Просвіта, 2004. – С. 50.

5 Білоусько О.А. Нова історія Полтавщини (друга половина XVI – друга половина XVIII століття). – Полтава: Оріяна, 2003. – С. 193.

6 Чаусенко Б. Зблиск козацької слави… – С. 50.

7 Святогор А. А. Щоденник (1965–1969). – Рукопис. – Пирятин, 1969 // Приватна збірка О.А.Рудковського (м. Пирятин). – С. 21.

8 Там само . – С. 37.

9 Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы . – СПб., 1885. – Т.2. – С. 20.

10 Стороженки . Фамільний архів. На правах рукопису. – К., 1908. – Т.6. – С. 394.

11 Там само. – С. 132.

12 Лазаревский А. Люди Старой Малороссии: Свечки // Киевская Старина. – 1882. – Т.3. – С. 253-258.

13 Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т.2. – С. 95.

14 Шутой В. Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла ХІІ.— М.: Политиздат, 1958. – С. 331.

15 Очерки истории СССР. ХVIII век . — М.: Наука, 1957. – С.529.

16 Бантиш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране и до уничтожения гетьманства. – К.: Час, 1993. – С. 403.

17 Источники Малороссийской истории. – СПб., 1887. – Ч.2. – С.251.

18 Заїка І. Матеріали козацької доби з Городного // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наукових статей . – Вип. 12. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2003. – С. 73-76.

Костянтин Івангородський (Черкаси)

Трансформація українського козацтва в етносоціальній структурі української спільноти (XVI – перша половина XVII ст.)

Незважаючи на величезну кількість інтерпретацій стосовно українського козацтва та його значення в історіографії, ця тема і надалі привертає увагу дослідників. Разом із тим, відзначаючи першорядне значення цього явища нашої історії в таких ланках, як українське державотворення, військове мистецтво, побут, економічне життя, духовні надбання, історики мало уваги, як це не дивно на перший погляд, приділяють проблемі впливу українського козацтва на етносоціальні процеси в ранньомодерну добу. Не можна сказати, що значення козаччини в такому ракурсі не усвідомлюється фахівцями зовсім. Навпаки, більшість із них якраз і будує свої концепції, виходячи з того, який резонанс має пласт козацьких часів у самосвідомості української нації. Однак, розпочинаючи з наслідків, досить не часто дослідники намагаються зрозуміти, що ж саме зумовило цю «гіпернаціональну» значущість українського козацтва.

Широта і глибина окресленої проблеми навряд чи уміститься цілком у форматі невеликої розвідки, тому ми спробуємо лише магістрально накреслити аспекти, пов’язані з етносоціальними трансформаціями українського козацтва в добу перед Хмельниччиною. Стосовно історіографії проблеми, то варто відзначити, що спеціальних праць з цієї проблематики немає. Частково вона присутня у багатьох дослідженнях, присвячених українському козацтву. Серед старої української історіографії можна відзначити доробок у цьому напрямі М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, І. Каманіна, Д. Яворницького та ін. У радянські часи на цій темі частково зупинялися К. Гуслистий, В. Голобуцький, О. Апанович. На сучасному етапі виділяються концепції В. Смолія, Н. Яковенко, С. Леп’явка, В. Щербака, П. Саса. Серед зарубіжних істориків заслуговує на увагу позиція таких учених, як Ф. Сисин, В. Серчик, Т. Хинчевська-Геннель, Б. Флоря та ін.

Не вдаючись до розлогих теоретичних міркувань з приводу етнологічної термінології, оскільки це тема окремого дослідження, відзначимо, що чи не головну роль в історичній дійсності відіграють саме етносоціальні структури, тобто структури, які беруть участь у формуванні тих етносоціальних спільнот, які сьогодні прийнято називати «націями». При цьому етносоціальна ієрархія конкретної спільноти може розглядатися як своєрідний внутрішній механізм національної континуїтивності, оскільки безперервність етнічної історії забезпечується передусім атомарними соціальними групами [1]. Оскільки ж соціальні бар’єри в історії України часто були пов’язані з етнічними перегородками (скажімо, коли етнічна ідентифікація полягала через соціальну площину координат: селянин – українець, пан – поляк, шинкар – єврей тощо), в історіографії навіть з’явилося уявлення про певну неповноцінність української нації [2, 216]. Так само й у ранньомодерну добу поняття «нація» часто розглядалося в межах певного соціального прошарку й передусім у політичній еліті конкретного суспільства – шляхті [3, 65].

Скільки б не дискутували сьогодні дослідники з приводу історичного місця та значення української шляхти в XVI – першій половині XVII ст., цілком очевидно, що ця верства зазнала цілковитого атрофування щодо етносоціальної парадигми, ставши недієздатним етнополітичним організмом із роздвоєною особистістю – «gente Ruthenus, natione Polonus» [4]. Зрештою, це призвело до остаточної втрати українською шляхтою функції «політичної еліти нації», на чому наголошують зокрема В. Смолій і В. Степанков [5, 5]. Навіть найбільший «захисник» української шляхти в сучасній історіографії Н. Яковенко визнає, що «ненавчена політичної самостійності» та не маючи «єдиної станової платформи», «українська шляхта виявилася не готовою до ролі політичного лідера» [6, 84]. І це, на наш погляд, стало ключовим моментом у домодерну добу української історії. Адже коли еліті не вистачає енергії підтримувати етносоціальну структуру всієї спільноти, яку вона репрезентує, вона замінюється контрелітою, у якої більший потенціал самопожертви заради цієї спільноти.

Безсумнівно, такою контрелітою в українській спільноті стало козацтво. Проблема генези останнього має, як відомо, значну традицію в історичній науці, що зумовило появу чималої кількості трактувань цього феномену, головно в етнічному та соціальному контекстах [7]. Давно зрозуміло, що козацтво не становило осібної етнічної групи, як і не стало витвором одного із соціальних станів тогочасного соціуму. Більш перспективним у цьому відношенні є не соціологічний підхід, а саме етносоціальний, тобто його поява стала реакцією етносоціальної спільноти тогочасних українців-русів на вимоги Великого Кордону, які М. Грушевський вдало називав «порубіжним спортом». І вже згодом буде входження українських земель до Польщі з її системою чітко регламентованої соціальної стратифікації, котра не знала куди «вписати» козацтво і змусила останнє самому визначатися із соціальною приналежністю. Згодом буде атрофування української шляхти, згодом буде й відродження української православної церкви, котрій для самоствердження в умовах гострої католицької й, передусім, уніатської конкуренції була необхідна міцна соціальна опора. І тому в першій половині XVII ст., як влучно каже той таки М. Грушевський, «козацтво стояло мов на роздоріжжі своєї соціальної еволюції як антагоніст привілеґій шляхетства» [8, 75].

З’явившись на українських землях, цей майбутній керманич, як зауважує Н. Яковенко, поволі дозрівав на войовничій Наддніпрянщині – форпості Європи Дикого Поля, де «конно й оружно» віками жив не тільки воїн з фаху – рицар-шляхтич чи боярин, а й хлібороб, купець, городянин-ремісник [6, 84]. Таким чином, народившись у Степу, ідея козацтва почала реалізовуватися на українських землях, досить швидко кристалізуючи власну національну та конфесійну ідеологію. І незважаючи на різноманітність поліетнічних елементів, які влилися до козацтва, як підкреслює Я. Дашкевич, воно завжди виступало єдиним етнічним (український) і конфесійним (православ’я) фронтом як носій яскравих проявів національної самосвідомості [9, 39 – 40].

Ще до того, як вибороти своє місце у соціальній ієрархії, українське козацтво стало набагато важливішим явищем – етносоціальною елітою спільноти українців – «Військо Запорозьке та його народ» – формула, яка досить часто зустрічається в документах першої половини XVII ст. І динаміка масового покозачення населення від середини XVI – до середини XVII ст. свідчить про те, що «національне» життя українців концентрується в цей час саме навколо «головного гнізда козацтва» (М. Любавський) – південних староств Київського воєводства, звідки взяла свої витоки і основна організація козаків – Запорозька Січ [10]. І сучасники тих подій це добре розуміли, наприклад Й. Верещинський, який уже наприкінці XVI ст. переконував польську адміністрацію, що «Південна Київщина є надто специфічним козацьким регіоном, який неможливо трактувати як звичайну провінцію Речі Посполитої» [11, 54]. Саме тут творилася «легенда козацтва», котра вабила обивателів своєю етносоціальною престижністю, навіть на етнічних польських землях: «...й тут, на Мазовші (тобто в Мазовії. – К. І.), громадиться якесь свавільство, а старшим погрожують Низом», – відзначав у своєму листі до К. Радзивілла в 1596 р. Л. Сапєга [12, 119 – 120].

Таким чином, можна стверджувати, що за своїм значенням козацтво, виходячи за межі соціальної становості, було етносоціальним феноменом, який «повернувся обличчям до корінних потреб та інтересів свого народу» [13, 286]. Найяскравішим підтвердженням цьому може бути той факт, що й назва козаків – «черкаси» – стала невдовзі екзоетнонімом спільноти українців з боку сусіднього російського етносу. Це видно, зокрема, з такого висловлювання: «...на тех запорожских казаков хотят итти сами поляки, чтоб черкас и казаков русские веры побити всех (курсив наш. – К. І.)» [14, 198]. Свідок подій Г. Боплан також використовує поняття «козаки» як етнонім по відношенню до українців, тому «немає серед християнських народів подібного цьому народу» [15, 25]. Ще один свідок, – якийсь польський шляхтич, – так пояснював ситуацію: «...під козаками всіх людей українних, а під черкасами козаків у волості і в містах черкаських сидячих треба мати на увазі» [16, 130].

Таким поглядам, щоправда, могла прислужитися й генеалогічна легенда про походження козаків від хозар, яку згодом записав у свій літопис козацький полковник Г. Грабянка: «...яко ихъ козаковъ праотци козари... и яко по оскудhнии отъ браней премhнялися съ козаровъ въ козаки...» [17, 1]. Проте, вже деякі сучасники-поляки називали «несвідомими балачками» ототожнення козаків з окремим народом [18, 44], а от український автор Львівського літопису першої половини XVII ст. чітко відмежовує «козаків» і «вшистку русь» [19, 106]. Разом із тим, тогочасна руська (українська) інтелігенція не менш чітко усвідомлювала і те, що «козаки нашого роду, наші брати» (Йов Борецький) [20, 223]. Отже, не важко помітити, що для сучасників проблема «етносоціального феномену» козацтва мала досить вагоме значення.

Визначаючи місце козацтва в етносоціальній структурі української спільноти, слід погодитись із Д. Яворницьким, що вже сама форма устрою козацької спільноти була етнографічно близькою українському етносу [21, 15]. На думку М.Костомарова, в козацтві взагалі «яскравим метеором виступають староруські елементи, розвинені ще у ХІІ ст.». Продовжуючи цю думку, він відзначає: «Козацтво теж різноманітного типу, як давньокиївські дружини; також у ньому є домішок тюркського елементу, також у ньому панує особиста сваволя, таке ж прагнення до мети, та ж непостійність, те ж зведення та скинення проводирів, ті ж бійки в ім’я їх» [22, 49].

Слід відзначити, що популярні в старій історіографії, передусім польській, твердження про козацтво, як «мішанину з різних народів» уже давно спростовані дослідниками. Натомість домінування українського етнічного субстрату в спільноті козаків зумовило два взаємопов’язані процеси – «українізацію» козацтва та «покозачення» українців. З одного боку, ставши потужним «етносоціальним трансформатором», козацтво почало вносити нові, пов’язані з іншими етносами (скажімо, не лише тюркськими, а й південнослов’янськими [23]), елементи української етнічної специфіки. З іншого боку, поступово в козацтві, як у своєрідному етносоціальному фокусі, концентруються всі основні параметри нової моделі життєдіяльності української народності, що сприймалося тогочасними українцями як «народний ідеал». Послуговуючись виразом О. Єфименко, фактично козацтво стало «первинною організуючою клітиною, котра перетворила неорганічну [етно]соціальну матерію в органічну речовину» [24, 48].

У цьому контексті заслуговує на особливу увагу й аналогія М. Грушевського, що «козацтво представляло українську народність, подібно до того, як “народ шляхетський” представляв польську народність» [25, 87]. У той же час, як стверджує польський історик В. Серчик, Річ Посполита й надалі вперто не бажала визнати, що козацтво перетворилося на репрезентанта української народності [26, 11]. Така трансформація українського козацтва в етносоціальній структурі української народності зумовила низку конфліктів, які Польська держава кваліфікувала однозначно як «свавільні бунти». Хоча насправді – це були пролегомени того, що сучасні історики кваліфікують як «національна революція» українців середини XVII ст.

Найважливішим же етносоціальним конструктивізмом у конфліктах 1630-х рр., на наш погляд, стало те, що, незважаючи на всі намагання уряду Речі Посполитої розколоти українську козаччину (в другій половині XVII ст. якраз це стане головним фактором національної деструкції українців), остання не втратила структурних зв’язків усередині своєї групи і виступала надалі єдиним, цілеспрямованим фронтом в авангарді української народності. Внаслідок цього, а також через небажання йти на поступки, козаки, за твердженням В. Доманицького, стали «атракційним центром, тим ядром, коло якого гуртується чим далі то все більш сільська і міська людність, незадоволена своїм становищем і приваблена козацьким життям» [27, 160]. Звідси й та «надзвичайна їх (козаків. – К. І.) могутність і громада», як писав у 1625 р. до короля Сигізмунда ІІІ Ю. Збаразький [28, 287].

Не будучи замкненим рицарським орденом, козаччина всмоктувала в себе представників різних верств тогочасного суспільства. Пройшовши «козацьку школу життя», людина отримувала нові світоглядні орієнтири, долучалася до духу свободи та постійної опозиційності існуючому ладу. Інтенсивне ж збільшення козацького населення, на думку В. Смолія, «було не лише показником певних структурних змін у становому складі населення», а й «свідчило також про те, що з’явилася і швидко набирала широких потенційних можливостей соціальна сила, яка по-своєму зробила своєрідний переворот в умах багатотисячної селянської маси України» [29, 69].

У першій половині XVII ст. досить помітно зростає етносоціальне значення українського козацтва. За досить короткий період воно посіло провідні політичні позиції в українській спільноті та спрямувало свою енергію в напрямі політичного самоствердження. І саме козацтво, згідно міркувань П. Саса, виявилося спроможним дати «позитивну політичну перспективу українському народові в ранньоновітній час» [30, 30]. Навіть польська історіографія визнає таку етносоціальну трансформацію українського козацтва феноменальною. Ось як з цього приводу висловлюється В. Серчик: «Швидке створення козаками елементів особливої політичної структури, а потім їхнє наполегливе прагнення розширити та зміцнити цю структуру, домогтися її автономії й навіть незалежності від Речі Посполитої (додамо, прагнення, яке підкріплювалося часто значними успіхами) було свого роду історичним феноменом» [31, 174]. При цьому слід пам’ятати, що саме українське козацтво доклало основних зусиль до остаточного сформування державних органів управління на українських теренах, насамперед у Південній Київщині.

Остаточне утвердження української козаччини в статусі «національного лідера» українців відбувається в першій третині XVII ст. Важливою віхою на цьому етапі стало відновлення ієрархії української православної церкви у 1620 р., здійснене під охороною козацької шаблі. На переконання Н. Яковенко, ця подія «висунула козацтво на роль рицаря національної ідеї, лідера народу в час тривоги й непевності», а відтак «бурю Хмельниччини змужніле козацтво зустріло вже як визнаний провідник нації і виразник життєвих інтересів України» [32, 269]. І це стало доконаним фактом тогочасної української свідомості. Завдяки цьому чиннику, значно активізувалася динаміка етносоціальних процесів, що виявилося у цілеспрямованому русі інертної і консервативної, за своєю природою, маси етносу.

Не залишилися осторонь і «найвибагливіші» щодо самоідентифікації репрезентанти української спільноти – тогочасні інтелектуали-«книжники», котрі також сприйняли «козацьку національну свідомість». З іншого боку, завдяки тісним контактам із київськими культурними колами, вже безпосередньо в козацькому пласті суспільства усвідомлюється ідея спадкоємності між Князівською Руссю і Україною. Цілком слушно, на наш погляд, з цього приводу висловлюється П. Сас: «При переході “козацької” теми від рівня політичної доктрини православної церкви до рівня повсякденності й секуляризованих проявів суспільної свідомості – там, де була вже не Русь, а Україна з її козаками й “українними” людьми, козацька міфологема сприяла нарощенню компонента національно особливого в політичній самосвідомості репрезентантів українського суспільства» [33, 247]. Фактично ж козаччина та руське/українське православне духовенство знайшли одне в одному виразника своїх бажань і передусім у площині взаємних етнополітичних прагнень.

Тому не викликає сумнівів те, що трансформація українського козацтва в XVI – першій половині XVII ст. становить найголовніший етап у переконструюванні української етносоціальної структури в процесі націогенезису. Більше того, українська «націоналізація» козаків у 1620-х рр. і розширення козацького порядку поза межі середнього Дніпра, як доводить Ф. Сисин, «підготували ґрунт для прийняття козацтвом функцій руської політичної нації» [34, 71]. І справді, «завдяки козацтву населення порфіроносної вдови – Русі перетворилося на українців» [35, 188].

Отже, українська нація має завдячувати у своїй генезі, передусім, українському козацтву, яке, попри типологічну близькість схожих явищ у сусідніх спільнот, що так і не вийшли зі стану маргінальної соціальної аморфності, змогло не тільки саме переконструюватися, а й трансформувати етносоціальні процеси в середовищі української народності до рівня національних. Безперечно, ця тема ще далека від остаточного з’ясування і, напевно, має бути позбавлена надто пафосних і суб’єктивних оцінок, які не сприяють встановленню історичної істини. Хоча при цьому, дійсно, виняткове етносоціальне значення українського козацтва на етапі до середини XVII ст. не викликає особливих сумнівів.

____________________________

1. Частково з цього приводу див.: Мельников А.С., Фрейдзон В.И. Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе в XVIII – ХIX вв. // Вопросы истории. – 1987. – № 8; Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999; Астаф’єв А.О. Феномен континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі. – Дис. канд. іст. наук. – К., 2000; Івангородський К.В. Теоретична інтерпретація поняття «етносоціальні процеси» // Вісник Східноукраїнського національного університету. – Вип. 5. – Луганськ, 2003; Івангородський К.В. Співвідношення понять «етнічне», «соціальне», «етносоціальне» та «національне» в теоретичній інтерпретації поняття «етносоціальні процеси» // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. – Вип. 50. – Черкаси, 2003; Івангородський К.В. Методологічні засади етнології як теоретична основа інтерпретації поняття «етносоціальні процеси» // Археологія та етнологія Східної Європи: Матеріали і дослідження. – Т. 4. – Донецьк, 2004.

2. Попик В.И. Консолидация нации и проблемы трансформации исторического сознания // Диалог украинской и русской культур в Украине. – К., 2000.

3. Сисин Ф. Поняття нації в українській історіографії 1620-1690 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. – Вип. 1. – К., 1992.

4. Про це див.: Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schułku XVI do połowy XVII w. – Warszawa, 1985.

5. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648 – 1676 рр. крізь призму століть // Український історичний журнал (Далі – УІЖ). – 1998. – № 1.

6. Яковенко Н.М. Здобутки і втрати Люблінської унії // Київська Старовина. – 1993. – № 3.

7. Ширше про це див.: Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2000.

8. Грушевський М.С. Пересування культурно-національного центру на схід: козаччина як чергова рушійна сила національного українського активу // Український історик. – 1991/1992. – № 3-4/1-2.

9. Шашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV – XVIII ст.) // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1991. – Т. ССХХІІ.

10. Івангородський К.В. Запорозька Січ в етносоціальних процесах другої половини XVI – першої половини XVII ст. // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. – Вип. 61. – Черкаси, 2004.

11. Леп’явко С. Козацтво й Україна наприкінці XVI ст.: чи була можливість порозуміння? // Польсько-українські студії. – Вип. 1: Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – К., 1993.

12. Archiwum Domu Sapiehow. – T. 1: Listy z lat 1575-1606 / Opr. A.Prochaska. – Lwów, 1892.

13. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.). – К., 1998.

14. Воссоединение Украины с Россией: Док. и мат.: В 3 т. – Т. 1: 1620 – 1647 гг. – М., 1953.

15. Боплан Гійом Л. Де. Опис України / Меріме П. Богдан Хмельницький / Пер. з фр. – Львів, 1990.

16. Відповідь на Сентенцію про заспокоєння Війська Запорозького 1649 р. // Мисик Ю. Два публіцистичні трактати про причини Національно-Визвольної війни українського народу середини XVII ст. // УІЖ. – 1999. – № 6.

17. Летопись Гадячскаго полковника Григорія Грабянки (Действия презельной брани Богдана Хмельницкого...). – К., 1854.

18. Kronika Pawła Piaseckiego biskupa Przemyślskiego. – Kraków, 1870.

19. Львівський літопис // Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К., 1971.

20. Із «Протестації» Київського православного митрополита І. Борецького // Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок XVII ст.): Збір. док. і мат. / Упор. Є. Гринів та ін. – К., 1988.

21. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – Т. 2. – К., 1990.

22. Костомаров Н.И. Две русские народности // Основа. – 1861. – № 3.

23. Такий яскравий «етнографічний» український елемент, як думи, увійшов саме завдяки козацтву. Причому це було безсумнівно запозиченням з епосу південнослов’янських спільнот. Дет. див.: Дашкевич Н. Несколько следов общения южной Руси с юго-славянами в литовско-польский период её истории, между прочим в думах. – Б.м., Б.г.

24. Єфименко А. Из истории борьбы малорусского народа с поляками // Слово. – 1879. – № 9.

25. Грушевський М.С. История украинского козачества до соединения с Московским государством. – Т. 1: До начала XVII века. – К., 1913.

26. Serczyk W. Polska – Ukraina: dziesięć wieków nierozumienia // Польсько-українські студії... (див. прим. 11).

27. Доманицький В. Козаччина на переломі XVI – XVII в. (1591 – 1603). – Львів, 1905.

28. Жерела до історії України-Руси. – Т. 8. – Львів, 1908.

29. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. – № 5.

30. Сас П.М. Політична культура запорозького козацтва (кінець XVI – перша половина XVII ст.): Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. – К., 1998.

31. Серчик В.А. Речь Посполитая и казачество в первой четверти XVII в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV – XVIII вв. / Под ред. Б.А. Рыбакова. – М., 1979.

32. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.

33. Сас П.М. Політична міфологема козацтва в українській книжності 20-х рр. XVII ст. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості: Матеріали міжнародної наукової конференції. – К.; Запоріжжя, 1997.

34. Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації // УІЖ. – 1995. – № 4.

35. Яковенко Н.М. Зрадливий перевертень чи цементуючий фермент нації? (Шкіц до історії української шляхти) // Наше минуле. – 1993. – № 1.

Людмила Якименко (Умань)

Козацька доба у творчості Тараса Шевченка

Істориками, літературознавцями-критиками і реципієнтами-дослідниками творчості Т.Г. Шевченка не раз порушувалась та глибоко досліджувалась тема „Шевченко та історія козацтва”, „Шевченко та Гетьманська Україна”. Неодноразово це питання висвітлювалося у критичних працях Костомарова, Куліша, Драгоманова, проте Шевченко для них був „об’єктом пізнання, досліджування і тої особливої шани, яка не має іншої функції поза самим об’єктом. Усі вони видають твори, займаються – в суто науковому плані – його спадщиною” [2: 38].

У ХХ ст. гама підходів значно розширилась. На початку століття амбівалентно звучить модерністське прочитання поем Шевченка на історичну тематику у М. Євшана, Є. Маланюка, Д. Донцова, що пропонують нові варіанти та стратегії прочитання, відчувають силу Шевченківського позараціонального міфічного коду, який оприсутнюється в поемах про Запорожжя та Гетьманщину.

Цими питаннями цікавляться М. Мочульський, Д. Николишин, С. Смаль-Стоцький, В. Щурат, І. Шпитковський, а пізніше М. Возняк. У 1957 р. з’являється монографія М. Марченка „Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г. Шевченка”, 1958-1962 р. Я. Дзира успішно підготував наукову роботу „Літопис Самійла Величка і творчість Т. Шевченка”; у 1964 р. вийшла наукова робота І.О. Гуржія „Т.Г. Шевченко про героїчне минуле України” та інші.

Творчий доробок поета ставав об’єктом вивчення Ю. Шевельова, Д. Чижевського, Ю. Луцького, Г. Грабовича. Своєрідне, часом шокуюче та нетрадиційне прочитання Шевченка спостерігається на сучасному етапі у працях О. Забужко, Є. Нахліка, В. Яременка, П. Чорновола, В. Короля.

Тема козацтва у творах Шевченка, не зважаючи на численні дослідження та переосмислення, продовжує бути цікавою та актуальною, адже рецепція української історії в поетичній спадщині поета – це водночас діахронна присутність, силове поле, позачасова літературна тяглість та системність, основною прикметою якої все-таки виступає інтертекстуальність і полемічність. У такому плані рецепція Шевченка постає перед нами як своєрідна органічна і комплексна „внутрішня історія” в самій історії української літератури та культури [2: 38]. Проте ця „внутрішня історія” зумовлюється актуалізовано-політичним осмисленням національної та світової історії крізь призму злободенних національних та соціальних проблем.

В ідеологічній ієрархії символів та образів найперше місце посідає Шевченкове втілення, вивищення, примат нації. У ХІХ ст. концепційний вимір політичного процесу націотворення, самоусвідомлення завершується Драгомановим [2: 38], проте Шевченко недвозначно декларує національний радикалізм уже в перших своїх історичних поемах. Недарма поета цікавлять історичні події другої половини ХVІ ст., адже саме в той час українськими мислителями визначено український народ як самодостатню націю, закорінену в віках, самобутню етнічну сполуку [9: 39]. В розумінні поетом державотворчих та націотворчих процесів можна виділити декілька етапів, проте найвагоміший пов’язаний з осмисленням, „до певної міри ідеалізацією” Гетьманщини, Запорозької Січі [7: 138], витворенням міфу ідеального козацтва. Це чітко простежується у таких творах як „Тарасова ніч”, „Гайдамаки”, „Гамалія”, „Сон”, „До Основ’яненка”:

„Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись – панували,

Та більше не будемо!

Тії слави козацької

Повік не забудем” [8: 46].

„Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати” [8: 63].

Звернення до славного історичного минулого є часто вживаним прийомом у Шевченка, проте поряд з цим – іронія, сарказм, антитеза: колись було, а тепер – немає. Поет показує світ „лицарів великих, Богом незабутих”, які „вміли панувати”, Україну козацьку , не „хліборобську Україну” мільйонів продуцентів [4: 195], в якій нащадки вільних козаків обернені на пасивних селян-кріпаків, лакеїв царського деспотизму і пропащих жінок з дітьми-байстрятами.

Митець використовує історію як своєрідне кліше поетикоромантичної структури, що, „спресовуючи „временні літа”, концентрує героїчні вершини національної історії, утверджує її рушійні духовні сили” [6: 26].

Шевченко створив і втілив в поетичному доробку свою, вивірену історико-національною правдою романтико-художню концепцію Запорозької Січі. Світогляд поета відродив, переосмислив по-новому ранню міфологію козаччини [1: 156]. У творах про запорозьке лицарство Шевченко ставить актуальне й сьогодні питання про державність України, підносить Запорозьку Січ як носія державних демократичних традицій українського народу.

Грабович вважає, що козаки для поета є, передовсім, втіленням глибинної правди про колишнє ідеальне – вільне, рівне, гармонійне – існування України, „одночасно ідеальною спільністю і суспільною структурою” [3: 130, 118].

Часи козацької держави подаються як пора власного панування, творення козацької слави. Стійкого метафізичного змісту набуває поєднання Гетьманщина і „доля-воля”, а коли гине козацтво, то „гине слава, Батьківщина”:

„А тим часом стародавню

Січ розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і осталось,

Що пороги серед степу” [8: 128].

„Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

„Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?”

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!” [8: 60-61]

Національно-визвольні змагання козаків поет подає за рядом: Наливайко, Павлюк, Тарас Трясило, оспівує Івана Підкову. Ставиться постулат „святого Чигирина” як козацької столиці, а водночас і як символа волі України. Воля у Шевченка – складний концепт, що залежить від контексту, міниться цілим спектром значень: це і свобода („В неволі тяжко, хоча й волі, / сказать по правді, не було...”), і владче право (В своїй хаті своя правда, / і сила, і воля), і цілепокладальна дієва постанова, в абстрактному сенсі – постійна інтенція духовного індивіда до активного, самооприсутнюваного буття в світі [5: 137-138]. Національна і політична самостійність України – це домінуючий та незмінний ідеал Шевченка впродовж всієї його творчості. З антимосковської, антипольської та самостійницької точки зору поет оцінює конкретні історичні події та постаті української політичної і військової еліти. Звідси ідеалізація гетьманів, ватажків національно-визвольного руху, що виборювали свободу України, і зневага до зрадників і прислужників шляхетської Польщі та царської Росії: Скоропадського називає „дурним гетьманом”, Самойловича – „дурним поповичем”, Кирило Розумовський, на думку Шевченка, „лизав, мов собака, патинки у цариці”. Пантеон національних героїв поет витворює з діячів української історії, що репрезентували незбориме прагнення до перемоги і побудови власної держави: Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа, Л. Полуботок, М. Залізняк, І. Гонта.

Найбільш трагічними фактами в історії України Шевченко вважає зруйнування Запорозької Січі, Переяславську угоду та Полтавську битву. Тому в таких поемах як „Стоїть в селі Суботові”, „Холодний Яр”, „Великий льох” повертається до українсько-російських домовленостей 1654 р., звинувачуючи саме Б. Хмельницького у сучасному поетові стані речей:

Москалики, що узріли,

То все очухрали,

Могили вже розривають.

Та грошей шукають [8: 253].

І. Мазепі Тарас Григорович докоряє за те, що вчасно не знайшов спільної мови і не об’єднався з Палієм, тому і було програно Полтавську битву.

Ідеал гетьманської держави більшою мірою ретроспективний ніж перспективний, проте в часи „козацької вольниці” Шевченко бачив боротьбу за незалежність та державотворчі прагнення козацьких лідерів, що він і скандує в багатьох творах, присвячених козацькій тематиці, та загалом у поемах, де розробляє історичні теми.

_____________________________

1. Вілсон Ендрю. Україна: несподівана нація. – К., 2004. – 552 с.

2. Грабович Г. Шевченко в рецепції Д. Донцова // Слово і час. – 2004. – № 3. – С. 37-46.

3. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості поета. – К., 1991. – 210 с.

4. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто, 1961. – 261 с.

5. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К., 2001. – 160 с.

6. Скоць А. Доба романтичного націоналізму у творчості Шевченка // Дивослово. – 1995. - №3. – С. 25-29.

7. Чорновол П. Ідея української державності в творчості Т.Шевченка // Дзвін. – 1997. - № 3. – С. 138-141.

8. Шевченко Т. Кобзар. – К., 1985. – 640 с.

9. Шевчук В. „Святий Чигирин”. Бачення української історії в поезії Тараса Шевченка // Українська мова та література. – 2000. – 19 листопада.

Юлія Пазиніч (Дніпропетровськ)

Аналіз наказів депутатів Законодавчої комісії по складанню нового “Уложення” від українського козацтва та міщанства

З метою дослідження основних цінностей та прагнень українського населення під час остаточної ліквідації державності у 60-х рр. XVIII ст. маємо проаналізувати накази різних верств українського населення під час роботи Законодавчої комісії 1767 – 1768 рр. Продовжуючи власну дослідницьку роботу1, результатом якої стало з’ясування світогляду української еліти, у даній статті ми сконцентруємось на потребах козацтва та міщанства – інших соціальних верствах населення, які поряд із шляхетством отримали можливість у 1767 р. сформулювати свої вимоги щодо політичного і соціального устрою.

Дана тематика привертала увагу таких видатних істориків як Д. Багалій2, І. Теличенко3, Г. Максимович4 та З. Когут5. Основним джерелом дослідження є „Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения”6.

На відміну від прямих шляхетських виборів депутатів від козаків обирали за триступеневою системою: спочатку обирали повірених від сіл, з їх числа – представників сотень, а потім з них — депутатів від полків.

Основні вимоги українського козацтва Чернігівського, Стародубського, Прилуцького та Миргородського полків представлені у таблиці 1.

Таблиця 1.

Аналіз наказів депутатів від українського козацтва7

Накази козаків

Чернігівського полку

Стародубського полку

Прилуцького полку

Миргородського полку

Дозволити користуватися стародавніми вольностями і привілеями

1

1

7, 9

1

Козаків судити за старими правами військовими судами

5

1

У поході знаходитись при своїх старшинах

7

Заборонити купувати козачі землі, а вже куплені відібрати

3

3

Підтвердити і узаконити обрання вільними голосами старшини

3

1

1

12

Обрати гетьмана вільними голосами

1

Скасувати податі й повинності козаків. Не обтяжувати козаків підводами і іншими селянськими роботами

2, 4

1, 2, 4

2

4, 8

Виконувати обов’язок тільки у військовій службі

4

1, 4

2

Без заборони і мита займатися промислами, торгівлею, винокурінням і володіти майном

6

1

7

3, 6

Утримувати козаків у правах і вольностях як шляхетство

1

3

2

Звільнити козачі будинки від постоїв

2

2

8, 9

Перемінити квартири для постоїв російських полків.

6

10

Відміна рублевого окладу.

4

Зменшити податки з козаків не менш ніж на половину від податків з селян

3

Надати пільги підсусідкам

3

Встановити жалування козакам з царської казни під час закордонних походів

5

Припинити генеральний опис

4

5

Зменшити мито на ввезену сіль з Криму

8

7

Повернути збитки

11

Аналізуючи накази козаків чотирьох полків, видно, що основні вимоги представників цього стану були як політико-правового, так і економічного характеру.

До політико-правових відносяться вимоги підтвердити вольності і привілеї, вислужені їх предками у польських королів і російських царів (всі полки висунули цю вимогу на перше місце, а Прилуцький — на останнє); підтвердити шляхетську честь і дворянське достоїнство. Всі полки виступили за можливість обирати старшину вільними голосами у перших пунктах наказів, лише Миргородський – в останньому. У Прилуцькому полку навіть висунули найсміливішу вимогу обрати гетьмана (причому у першому пункті), а також висловили бажання під час військових походів перебувати під керівництвом своїх українських старшин. У правових питаннях козаки Чернігівського і Миргородського полків виступили за те, щоб їх судили згідно старим правам виключно військовими судами.

До економічних вимог слід віднести ті, від яких залежить матеріальне становище козаків. У всіх полках намагалися досягти скасування податків, повинностей козаків, не обтяжувати їх підводами, селянськими роботами, а залишити в їх компетенції лише військову службу (Чернігівський, Стародубський і Прилуцький). Всі висловили невдоволення утримуванням у козацьких домівках російських полків і вимагали не відводити козацькі будинки у постої (Стародубський, Прилуцький, Миргородський, причому, у перших двох полках ця вимога посіла друге місце). Козаки виступали за вільну безмитну торгівлю і заняття промислами; Чернігівський і Миргородський полк прохали заборонити скупати козацькі землі, а вже куплені повернути. Прилуцький і Миргородський полки вимагали припинити подушний перепис населення, зменшити мито на ввезену сіль з Криму та ін.

Таким чином, політико-правові вимоги українського козацтва були зафіксовані у наказах Чернігівського полку в трьох (п. 1, 3, 5) із шести пунктах, що складає 50 %, Стародубського полку – в одному (п. 1) з п’яти, що складає 20 %, Прилуцького полку – у чотирьох (п. 1, 3, 7, 9) з дев’яти, що складає 44 %, і Миргородського – у трьох (п. 1, 2, 12) з дванадцяти, що складає 25 % від загальної кількості вимог. Отже, більшу частину від 50 до 80 % складали саме економічні питання. А найбільш політично активними виявилися козаки з Чернігівського полку.

Перейдемо до з’ясування потреб українських міщан, які структуровано викладені у таблиці 2.

Таблиця 2

Аналіз наказів депутатів від українського міщанства8

Накази від міського населення

Глухів

Чернігів

Погар

Стародуб

Полтава

Лубни

Заснувати магістрат

1

1

Заборонити іногороднім, рос. купцям і укр. козакам і старшині продавати у роздріб товар

2

8

4

4

1

7

Пожалувати громадянам вільність у курінні й шинкуванні горілки без втручання сторонніх

2

5

9

Оподатковувати нарівні з міщанами всіх власників маєтків

3

Захищати міщан від шляхетства.

2

Не стягувати недоїмки

3

6

10

7

5

Судити міщан цивільним правом

4

Бути суду від магістрату

10

2

1

Перекласти на рос. мову і судитися за Магдебурзьким правом, Порядком і Саксоном

2

2

Комендантській канцелярії у суди і розправи не вступати

4

8

Встановити закони проти банкротів

10

Заснувати поліцію з визначенням чинів на казенному жалуванні

5

Призначити чиновникам жалування з магістратських доходів

9

3

Підтвердити Магдебурзьке право і вольності грамотою

1

1

Підтвердити жалувані грамоти і привілеї

1,3

Припинити генеральний перепис населення і маєтків

2

Полегшити місто від постоїв

1

Регулярні полки ставити у всіх, а не тільки в міщанських дворах

7

Встановити почергове вінтер-квартирування для полегшення

6

Не збирати з міщан податки крім рублевого окладу на утримання полків

8

Звільнити від рублевого окладу

3

Отримувати гроші за постої

4, 5

4

4

Визначити генералітет квартирувати поперемінно

6

Встановити військову комісію для захисту від утисків квартируючих полків

7

Дозволити вільний перехід з місця на місце малоросійському народу

9

9

Не бути ярмаркам на розкольничих слободах

5

Звільнити магістрат від уплати лікарю жалування

7

Вибрати іншого війта, здатного до уряду

12

Зрівняти війта і урядників магістрату з рос. чинами

3

Збирати магістрату доходи на прикрашення міста

5

Заснувати купецький банк з імператорської казни

6

Збудувати польову аптеку

8

Утримувати біле духовенство за правами і вольностями, вільно покупати землі

10

Помилувати тих, хто ходив за сіллю в Січ і Крим

11

До політико-правових відносяться вимоги підтвердити Магдебурзьке право і всі вольності (Погар, Стародуб), для управління всіма справами мати магістрат, а іншим правлінням до заснування міських порядків не вступати (Глухів і Полтава). Те, що на перших позиціях городяни поставили вимоги політичного забарвлення, свідчить про намагання міщан закріпити своє політичне становище і отримати захист від втручання в їхні справи старшинської адміністрації. Майже у всіх містах серед перших вимог було дозвіл судитися за Магдебурзьким правом і цивільним судом.

Стосовно економічного життя міщан чітко простежується головне їх бажання захистити свої торгові інтереси через заборону іногороднім, російським купцям і українським козакам і старшинам продавати у роздріб товари, і через надання міському населенню права вільно займатися винокурінням. Вони вимагали обкладати податками всіх власників маєтками, а не тільки міщан; регулярні полки ставити, не обходячи нікого; за постої отримувати гроші, а недоїмок не стягувати.

Політико-правові вимоги українського міщанства були сформульовані в наказах від міста Глухів в трьох (п. 1, 4, 5) з п’яти пунктах, що складає 60 %; від м. Чернігів – в чотирьох (п. 1, 3, 8, 10) з десяті пунктів, що складає 40 %; від м. Погар – в двох (п. 1, 2) з дев’яти, що складає 22%; від м. Стародуб – у трьох (п. 1, 2, 12) з дванадцяти, що складає 25 %; від м. Полтава лише один (п. 1) з сьоми пунктів, що складає 13 %; а від м. Лубни – жодного пункту політичного забарвлення, що складає 0 %.

Отже, політичні вимоги займають від 0 до 60 % від загальної кількості позицій у наказах від українського міщанства, причому високі показники 40 % і 60 % дають саме Чернігів та Глухів – міста, що були гетьманськими столицями. Саме через це, на нашу думку, політична обізнаність та політична воля серед міщан цих міст була значно вища за інших.

Таким чином, у наказах міщан переважно відстоювалися інтереси економічного характеру – від 40 % до 100 %, в той час коли у наказах козаків цей показник сягає від 50 % до 80 %. У якісному вимірі зміст наказів козацтва у політико-правовій сфері більш різноманітний та прискипливий. Це можна пояснити тим, що міщани, які знаходилися у скрутному соціальному становищі, позбавлені прав і поваги, не наважилися висувати радикальні вимоги. Козаки ж навпаки, знаходячись у матеріальному відношенні нижче міщан, але, добре усвідомлюючи рівень соціального статусу козацтва, піднімали планку вимог набагато більше, ніж могли погодитися у їхньому тогочасному становищі.

Проте як і українське шляхетство, так і козацтво, і міщанство продемонстрували прагнення консервування українського традиційного порядку і автономного устрою, а також незадоволення нововведеннями і реформами, що призводили до уніфікації життя за загальноросійським зразком.

_____________________

1 Пазиніч Ю.М. Аналіз наказів депутатів Законодавчої комісії від українського шляхетства по складанню нового “Уложення” // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип.. 14. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2005.

2 Багалей Д. И. К истории Екатерининской комиссии для составления Проекта нового уложения. - К., 1885.

3 Теличенко И. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии // Киевская старина. – 1890. – № 7.

4 Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 г. – Нежин, 1917.

5 Когут З.Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760 – 1830. – К.: Основи, 1996.

6 Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения // Киевская старина. – 1888. - № 5.

7 Наказы козаков // Киевская старина. – 1888. - № 5. – С.142-165.

8 Наказы козаков // Киевская старина. – 1888. - № 5. – С.142-165.

Віталій Яремченко (Полтава)

Склад сотень Миргородського полку

Одним із головних пріоритетів історичної науки на сучасному етапі є вивчення часових та просторових явищ. До таких належить встановлення хронологічних та територіальних меж козацьких полків України ХVІІ – ХVІІІ ст. Питання територіальної організації козацьких формувань посідає одне із головних місць поряд з вивченням персонального складу козацького війська. Це у повній мірі стосується також і Миргородського полку – одного із найстаріших на Лівобережній Україні.

Спроби розгляду цього питання уже мали місце у вітчизняній історіографії. Певні відомості про Миргородський полк зустрічаються в “Истории Малой России” Д.Бантиш-Каменського1. Так, у зв’язку з розгортанням громадянської війни за часів гетьманування І.Виговського 1658 р., автор згадує окремі населені пункти, що підтримали повстання М.Пушкаря та були знищені гетьманськими військами. Склад сотень на момент проведення Румянцевського опису 1764 р. подано у А.Шафонського2. Більш детальну інформацію стосовно часу утворення Миргородського полку та перелік його сотень станом на 1649 р. знаходимо у М.Максимовича3. Надзвичайно цінною у цьому плані є робота М.Зубковського “Краткая историческая заметка о Миргороде”, де простежуються етапи формування полкової території, наведено дані про склад сотень з 1649 по 1785 рр.4 Продовженням даної тематики стала праця Л.В.Падалки, який вперше склав комплексну “Карту казацких полков на Полтавской территории” 5. Незважаючи на певні неточності, вона все ж дає уявлення про формування сотенного устрою Миргородського полку. Ряд згадок про сотні та сотенні містечка полку містяться також у роботах О.М.Апанович6, В.Голобуцького7, О.С.Компан8, Г.Ю.Стельмаха9. Проте, всі вони мають епізодичний характер. Великої уваги щодо кількісного та особового складу полків та сотень Гетьманщини приділив В.Кривошея10. Однак його робота присвячена не територіальному, а персональному складу козацьких полків та сотень. Цікавою у цьому плані є робота Я.Дашкевича “Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні.”11. Але й у ній автор допустився ряду помилок у чисельності сотень та їх датуванні.

Нового поштовху це питання набуває у зв’язку з публікацією документів. Серед них варто згадати дослідження А.В.Пивовара “Поселення Задніпровських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття”12 та Г.К.Швидько “Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р.”13, що ввели до наукового обігу неопубліковані документи з історії полку XVIII ст. Але, незважаючи на достатньо велику джерельну базу, питання щодо складу Миргородського полку, часу його виникнення все ще залишається відкритим.

Як військова одиниця, Миргородський полк був створений задовго до Визвольної війни. М.Максимович його появу відносить до ІІ пол. XVI ст. На його думку, виникнення полку пов’язане з реформою 1575 р., започаткованою польським королем С.Баторієм. Вона передбачала створення 10 реєстрових козацьких полків: 7 на правій стороні Дніпра і 3 на лівій. Організація їх була доручена гетьману Богданку (Богдану Ружинському). За повідомленням того ж М.Максимовича, Миргородському полку уже тоді була виділена окрема територія.

Але, власне, історія Миргородського полку як адміністративно-територіальної одиниці у складі козацької держави розпочинається з 1648 р. Саме в цей час відбувається становлення полку, окреслюються його межі, формуються органи управління. Найдавніший склад сотень Миргородського полку зафіксовано у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.”14 Після підписання Зборівського договору Миргородський полк складався із 16 сотень: Першої полкової, Гаврила Гладченка, Андросова, Кирика Поповського, Краснопільської, Уцтивицької, Комишанської, Хорольської, Лубенської (городової), Лубенської сільської, Роменської, Костянтинівської, Лохвицької, Сенчанської, Панківської, Глинської. Миргородський полк становили перші 8 сотень. Решта були приєднані до нього після ліквідації Лубенського полку у 1649 р.

У 1654 р. Миргородський полк складався із 12 міст, що мали сотенні уряди. До них належали: Миргород, Лубни, Лохвиця, Сенча, Комишня, Краснопіль, Жигимонтів (польська назва Устивиці), Хорол, Глинськ, Ромів (Ромни), Сміле, Костянтинів. Не згадується Паньківська сотня. Натомість з’явилися нові сотенні осередки: Яреськи, Піски, Сміла. М.Зубковський сотенними центрами, що не мали на той час сотників, називає також Баранівку та Хомутець.

У 1658 р. Миргородський полк підтримав повстання Полтавського полку. Миргородським полковником було обрано Степана Довгаля, прихильника М.Пушкаря. Його кандидатура була підтримана козаками на противагу колишньому полковнику – Григорію Лісницькому. Останній підтримував політику гетьмана І.Виговського. Після придушення повстання від Миргородського полку було від’єднано лубенські сотні в окремий Лубенський полк. Миргородський полк залишився у складі 5 адміністративно-територіальних одиниць: Миргородської полкової, Сорочинської, Устивицької, Комишанської, Хомутецької сотень. Наступні зміни у складі полку відбулися у 1663 р. Після страти гетьмана Я.Сомка та захоплення частини лівобережних земель правобережним гетьманом П.Тетерею, було ліквідовано Кременчуцький полк. Його територія розділена між Лубенським, Миргородським та Полтавським полками. До Миргородського полку відійшли: Багацька, Балаклійська, Білоцерківська, Кременчуцька, Манжелійська, Остапівська сотні.

У січні 1667 р. між Росією та Річчю Посполитою було досягнуто домовленостей щодо поділу України. Лівобережжя потрапляло під сферу впливу Російської держави, Правобережжя – під владу Польщі. У зв’язку з цим до Миргородського полку було приєднано лівобережні сотні Чигиринського полку: Власівську, Городиську та Потоцьку. За часів правління гетьмана І.Самойловича (1672 – 1687 рр.) територія полку розширилася за рахунок 2 сотень: Говтвянської та Шишацької, що раніше належали Полтавському полку. У 1665 р. з його складу до Миргородського полку було приєднано Яреськівську сотню.

На поч.XVIII ст. Миргородський полк складався із 15 сотень: Миргородської полкової, Білоцерківської, Богацької, Говтвянської, Городиської, Власівської, Кременчуцької, Омельницької, Остапівської, Потоцької, Сорочинської, Уцтивицької, Хорольської, Шишацької, Яреськівської15. У такому вигляді полк проіснував до 40-х рр. XVIII ст., коли до нього було приєднано 3 правобережні сотні: Архангелогородську, Крилівську та Цибулівську. У 1752 р. правобережні сотні від’єднали. У 1764 р. до названих 15 сотень додалася ще одна – Хомутецька, відновлена після тривалої перерви. У тому ж році до Новоросійської губернії відійшли сотенні містечка Миргородського полку – Кременчук та Власівка, до яких 1775 р. додалися м. Омельник та Потоки.

На час ліквідації 1782 р. Миргородський полк складався із 12 сотень: Миргородської полкової, Білоцерківської, Богацької, Говтвянської, Городиської, Остапівської, Сорочинської, Уцтивицької, Хомутецької, Хорольської, Шишацької, Яреськівської.

Нижче наведено перелік сотень із зазначенням років їх існування у складі полку.

Багацька (Великобогацька, Великобагачанська). 1663 – 1782 рр.

Виникла як одна з сотень Полтавського полку, у складі якого перебувала з 1648 по 1661 р. З 1661 по 1663 р. входила до Кременчуцького полку. З 1663 р. – у складі Миргородського полку*. Згадується у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.”, “Компуті та ревізії Миргородського полку 1723 р.”, під час проведення Генерального слідства про маєтності Миргородського полку 1729 – 30 рр., 1764 рр. Розформована після ліквідації полку 1782 р.

Балаклійська (Баклиська). 1663 р., недовго.

Одна з перших сотень Полтавського полку, знаходилася у його складі до 1661 р., коли була приєднана до Кременчуцького полку*. З 1663 р. підпорядкована Миргородському полку, у складі якого перебувала недовго. Згадується у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.”

Баранівська. 1663 р., недовго.

Згадується у Я.Дашкевича. З’явилася близько 1663 р.* Через розташування на периферії полку проіснувала недовго. Невдовзі втратила своє значення як сотенний центр. На поч. XVIII ст. перебувала у віданні Сорочинської сотні.

Білоцерківська. 1663 – 1782 рр.

Нижньою межею її існування В.Кривошея називає 1660 р.** У 1661 р. знаходилась у віданні адміністрації Кременчуцького полку. Після страти гетьмана Я.Сомка Кременчуцький полк ліквідовано, Білоцерківська сотня приєднана до Миргородського полку. У його складі проіснувала з 1663 по 1782 р. Згадується у компутах та реєстрах 1723, 1729-30, 1764 рр. Розформована 1782 р. після скасування полково-сотенного устрою України.

Власівська. 1676 – 1764 рр.

Існувала спершу у складі Чигиринського полку. З 1676 по 1764 р. перебувала у віданні Миргородського полку*. Під 1690 р. серед власівських сотників у В.Кривошеї згадується Лаврін Радченко. Відомості про неї зустрічаються 1723, 1725, 1729-30 рр.16 У 1764 р. увійшла до складу Новоросійської губернії.

Глинська. 1649 – 1658 рр.

Виникла 1648 р. як одна з перших сотень Лубенського полку*. Проте вже наступного року, після його розформування, була приєднана до складу Миргородського полку, у якому перебувала до 1658 р. З 1658 р. повернута до знову утвореного Лубенського полку. У В.Кривошеї не згадується.

Говтвянська (Голтвянська). 1687 – 1782 рр.

Виникла на початку Визвольної війни 1648 р. як одна з лівобережних сотень Чигиринського полку**. За Я.Дашкевичем, у 1661 – 1663 рр. увійшла до Кременчуцького, а з 1667 р. – до Полтавського полку*. У 1687 р. підпорядкована Миргородському полку, у складі якого проіснувала до 1782 р. Згадується у 1723, 1729-30, 1764 р.

Городищенська (Городиська, Градиська, Максимівська). 1676 – 1782 рр.

Нижньою межею її існування В.Кривошея вважає 1649 р.** З моменту утворення перебувала у складі Чигиринського полку. З 1661 по 1663 рр. належала Кременчуцькому полку. Приєднана до Миргородського полку у 1676 р. У “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.” фігурує під назвою Максимівської. Згадується 1723, 1729 – 30, 1764 рр.

Комишанська. 1649 – 1662 рр.

Одна із найстаріших сотень Миргородського полку*. Вперше згадується у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.” У 1662 р. приєднана до знову створеного Гадяцького полку.

Костянтинівська. 1649 – 1658 рр.

Виникла 1648 р. як одна з сотень Лубенського полку. Після його розформування 1649 р. була приєднана до складу Миргородського полку*. З 1658 р., у зв’язку з відновленням Лубенського полку, повернута до його складу. Згадується 1649 р. у “Реєстрі Війська Запорозького”.

Кременчуцька. 1663 – 1764 рр.

Виникла на початку Визвольної війни 1648 р. Належала до лівобережних сотень Чигиринського полку. Після виділення від нього Кременчуцького полку увійшла до його складу. У 1663 р. Кременчуцький полк розформовано, Кременчуцьку сотню приєднано до Миргородського полку*. З утворенням 1764 р. Новоросійської губернії передано до її складу. Згадується 1649, 1723, 1729 - 30 рр.

Лохвицька. 1649 – 1658 рр.

Одна із найстаріших сотень Лубенського полку. Виникла 1648 р. Після розформування останнього у 1649 р. приєднана до Миргородського полку, у складі якого була до 1658 р. З утворенням Лубенського полку повернута до його складу. Згадується 1649 р.

Лубенська городова. 1649 – 1658 рр.

Належить до однієї із найстаріших сотень Лубенського полку. Поява її відноситься до часів Визвольної війни, хоча могла існувати і раніше. У 1649 р. Лубенський полк розформовано, а полкові сотні приєднано до Миргородського полку*. Під час повстання Полтавського полку 1658 р. з лубенських сотень утворено окремий Лубенський полк. Згадується 1649 р.

Лубенська сільська. 1649 – 1658 рр.

Як і попередня, належить до однієї із найстаріших сотень Лубенського полку. У складі Миргородського полку проіснувала недовго. Після відновлення Лубенського полку 1658 р. була повернута до його складу. Згадується 1649 р.

Манжелійська. 1663 р., недовго.

За Я.Дашкевичем, виникла між 1661-1663 рр. як сотня Кременчуцького полку*. Після його знищення опинилася у складі Миргородського полку. В.Кривошея про Манжелійську сотню не згадує.

Миргородська полкова 1-4. 1649 – 1782 рр.

Були сформовані одночасно з утворенням полку на початку 1648 р.** Являють собою організаційне ядро Миргородського полку. Зберігались з невеликими змінами протягом усього періоду існування полку, до його остаточної ліквідації 1782 р. Інколи у Миргороді бувало до чотирьох сотень. Згадуються 1649, 1723, 1729-30, 1764 рр.

Омельницька. 1676 – 1775 рр.

Виникла у 1648 р. На початку відносилася до Чигиринського полку. У 1661-1663 рр. входила до Кременчуцького, а у 1676 р. приєднана до Миргородського полку*. У 1775 р. передана до складу щойно створеної Новоросійської губернії. Згадується 1649, 1723, 1729-30, 1764, 1775 рр.

Остапівська. 1663 – 1782 рр.

Виникла у 1648 р. Належала до лівобережних сотень Чигиринського полку. У 1661-1663 рр. входила до Кременчуцького полку. У 1663 р. приєднана до Миргородського полку*. Проіснувала до кінця його існування. Розформована після ліквідації Миргородського полку як територіальної одиниці. Згадується 1649, 1723, 1729-30, 1764 рр.

Паньківська (Панківська). 1649 р., недовго.

Виникла 1648 р. як одна з сотень Лубенського полку. Після його розформування 1649 р. була приєднана до складу Миргородського полку*. Проіснувала недовго. Під час ревізії 1654 р. вже не згадується. Зафіксована 1649 р. у “Реєстрі Війська Запорозького”.

Пісківська. Згадується 1654 р.

За повідомленням М.Зубковського та Я.Дашкевича, належала до Миргородського полку у 1654 р. У В.Кривошеї не згадується. Інші відомості про Пісківську сотню відсутні.

Потоцька. 1676 – 1775 рр.

Вперше згадується у 1649 р. як сотня Чигиринського полку. У 1661-1663 рр. входила до Кременчуцького полку. У 1676 р. приєднана до Миргородського полку*. У 1775 р. разом з Омельницькою сотнею передана до Новоросійської губернії. Згадується 1649, 1723, 1729-30, 1764, 1775 рр.

Роменська (Ромонська). 1649 – 1658 рр.

Створена, ймовірно, 1648 р. разом із організацією Лубенського полку, як одна із його сотень. Після його розформування 1649 р. приєднана до Миргородського полку*. З відновленням діяльності Лубенського полку була повернута до його складу. Вперше записана у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.”

Сенчанська. 16491658 рр.

Виникла 1648 р. у складі Лубенського полку. Одна із його основних сотень. У 1649 р., у результаті скасування Лубенського полку, передана у відання Миргородського полку*. Після відновлення Лубенського полку була повернута до його складу. Вперше записана у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.”

Смілянська. 16541658 рр.

Вперше згадується 1654 р. як сотня Миргородського полку*, у складі якого проіснувала недовго. Після поновлення Лубенського полку була передана до його складу.

Сорочинська (Краснопільська). 16491782 рр.

Створена на початку 1648 р. Належить до найстаріших сотень, що складали собою основу Миргородського полку. Займала центральне положення та відіграла помітну роль в історії полку. За часів полковництва Данила Павловича Апостола у м. Сорочинцях розташовувалася полкова адміністрація. Ніколи не виходила із його складу. Існувала безперервно з моменту виникнення полку до його остаточної ліквідації 1782 р.* Згадується 1649, 1723, 1729-30, 1764 рр.

Устивицька (Уцтивицька, Жигимонтівська). 16491782 рр., з перервою у 16611663 рр.

Належить до самих старих сотень Миргородського полку. Сформована у 1648 р. Існувала з невеликою перервою з 1661 по 1663 рр. У 1654 р. згадується під іншою назвою – Жигимонтівська, яку Я.Дашкевич хибно виділив у окрему сотню (Жигимонтів – назва Устивиці за часів польського панування)*. Розформована під час ліквідації Миргородського полку у 1782 р. Відома у документах під 1649, 1723, 1729-30, 1764 рр.

Хомутецька. Згадується 1658, 1764 – 1782 рр.

Я.Дашкевич помилково часом її виникнення називає 1764 р. У В.Модзалевського є згадки про те, що хомутецький сотник Павло Єфремович Апостол у 1658 р. був відряджений посланцем до російського царя з дипломатичним дорученням від миргородського полковника Степана Довгаля17. Можливо, інша назва однієї з полкових сотень. А.Шафонський сотенним містечком другої полкової сотні називає м.Хомутець. Вдруге сотня з’явилася після скасування гетьманства 1764 р. Проіснувала до остаточної ліквідації полку 1782 р.

Хорольська. 1649 – 1782 рр.

Одна з сотень полку, яка з часу свого створення у 1648 р. і до ліквідації 1782 р. не змінювала свого підпорядкування. Займала всю середню та нижню течію р.Хоролу. Відомості про неї є у “Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.” Згадується також 1654, 1723, 1729-30, 1764 рр. Розформована після ліквідації полку 1782 р.

Шишацька. 1663 – 1665 рр., 1687 – 1782 рр.

Створена наприкінці 1650 – на початку 1660 р. Нижньою межею її існування В.Кривошея називає 1672 р. З 1660 по 1663 р. перебувала у складі Полтавського, а з 1663 по 1665 р. – Миргородського полку. У 1665 р. – повернута до Полтавського, з 1687 р. і до моменту її ліквідації 1782 р. – знову сотня Миргородського полку. Згадується серед інших сотень полку у “Компуті і ревізії Миргородського полку 1723 р.”, під час проведення Генерального слідства про маєтності 1729 р., 1764 р.

Яреськівська (Єреськівська). Згадується 1654 р., 16651782 рр.

Перша згадка про сотню, за Я.Дашкевичем, належить до 1654 р.* Створена, як і попередня, у 50-х рр. XVII ст. З 1660 р. належала Полтавському полку. У 1665 р. передана до складу Миргородського полку.

Архангелогородська. 1742 – 1752 рр.

Належала до правобережних сотень Гетьманщини. У 1742 р. була приєднана до Миргородського полку*. У 1752 р., під час вступу на гетьманство К.Розумовського, виділена з складу останнього. Відомості про неї зустрічаються у документах сер. XVIII ст.

Крилівська. 1744 – 1752 рр.

Перші відомості про неї зустрічаються під 1649 р. у “Реєстрі Війська Запорозького”, хоча могла існувати і раніше. Як і попередня, розташовувалася на правому березі р. Дніпра. Належить до найстаріших сотень Чигиринського полку. У наступні роки свідчення про неї відсутні. У 1744 р. була приєднана до Миргородського полку, у складі якого проіснувала до 1752 р.*

Цибулівська. 40-і рр. XVIII ст. – 1752 р.

Зустрічаэться у Я.Дашкевича*. Розташовувалася на Правобережжі. У складі полку пробула недовго. Інша інформація відсутня.

Не дивлячись на це, робота над питанням щодо складу сотень Миргородського полку далека від завершення та потребує ряду уточнень.

________________

1. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – С. 227.

2. Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малой России. – К.,1851. – С.80-81.

3. Максимович М.А. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времен Богдана Хмельницкого / Максимович М.А. Собрание сочинений. – Т.1: Отдел исторический. – К., 1876. – С. 658, С.719 – 722, С. 722 – 724.

4. Зубковский Н.А. Краткая историческая заметка о Миргороде. – Миргород: Типогр. М.Г.Кагана и С.И.Роднянского, 1912. – 19 с.

5. Падалка Л.В. Карта козацких полков на Полтавской территории. – Полтава: ПУАК, Типогр. Т-ва Печатного Дела, 1914. – 3 с., карта.

6. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – 223 с.

7. Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – К., 1957. – 462 с.

8. Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. – К., 1963. – С.145 – 146.

9. Стельмах Г.Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. – К.: Наукова Думка, 1964. С.73.

10. Кривошея В. Українська козацька старшина. Частина І. – К., 1997.

11. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні // Пам’ятки України. – 1990. - № 1. – С.

12. Пивовар А.В. Поселення Задніпровських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.:Академперіодика, 2003. – 336 с.

13. Швидько Г.К. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – 335 с.

14. Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку О.В.Тодійчук (голов. упоряд.) та ін.; Редкол. Ф.П.Шевченко (відп.ред.) та ін. – К.: Наукова Думка, 1995. – 592 с.

15. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка 1729 – 1730 г. // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 9-й. – Полтава: Электр.Тип. Г.И.Маркевича, 1912. – С.122 – 179.

16. Астряб М. Войсковая и городовая старшина в Малороссийских полках в 1725 году: (Московский Архив Министерства Юстиции, Дела Черниговской уголовной палаты, опись 1, взятка 5, № 119) // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. – Полтава: Электр. Типогр. Г.И.Маркевича, 1916. – Вып. 14. – С.74 – 75.

17. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т.1. А-Д. – К.: Типогр. Т-ва Г.Л.Фронцкевича, 1908. – С.6.

* За Я.Дашкевичем

** За В.Кривошеєю

Матвій Васильєв (Київ)

З історії Стародубського козацького полку

Стародуб – одне з найстародавніших міст Чернігівщини. Відомий він, згідно літописних джерел, ще з XI ст. З 1654 р. він набуває значення провідного міста Стародубського козацького полку. У 1663 році його спалено було поляками, але з часом знову відбудовано.

Місто це протягом XVIII ст. відігрівало роль не тільки резиденції козацьких полковників стародубських, але й також мало в той час надзвичайно велике економічне значення. Тут здійснювався в масштабах всієї Російської імперії перепродаж місцевої коноплі та конопляної олії. Здійснювався також у великій кількості перепродаж воску та меду. Заможне стародубське купецтво та представники місцевого патриціяту були надзвичайно могутніми та користувалися великою повагою.

У місті в XVIII ст. мешкало 344 майстри та підмайстри, розташовано було 863 двори та 212 крамниць. Існувало в той час також 15 православних храмів.

Існувало в місті два ярмарки – ”десятинний” та ”збірний”, на яких можна було побачити продукцію з усіх кутків тодішньої Російської імперії. Про них є згадка в першій чверті XVIII ст. в універсалі гетьмана
І.Скоропадського [4, 22].

Влада в Стародубі концентрувалася в руках війта. Останніх затверджували особисто гетьмани. Так, згідно із грамотою Івана Скоропадського від 21 червня 1719 р., на цій посаді затверджено було Григорія Злотникова [2, 36].

Значну роль у стародубському господарстві відігравали млини. Представники козацької старшини, які мешкали в місті, були надзвичайно підприємливими. Часто млини в межах Стародуба належали саме їм.

Згідно із грамотою гетьмана Івана Скоропадського, військовий товариш Петро Корецький отримав підтвердження прав на млин і греблю. Територія їх розташування відходила повністю у володіння П. Корецького. У зв’язку з цим рядові реєстрові козаки та посполиті селяни не мали змоги тепер селитися в межах цієї території [4, 22].

Універсалом того ж гетьмана І.Скоропадського від 2 грудня 1709 р. підтверджено було права на млин на річці Бабинці на околицях Стародуба військовому товаришу Я. Рубцю [6, 2].

Заради збільшення приміщень в Стародубі для полкових установ та володінь міського патриціяту часто використовувалися всілякі стихійні лиха, зокрема пожежі.

Залишилося повідомлення полковника стародубського Олександра Дурова від 5 травня 1733 р. про значну за обсягом пожежу, яка спіткала місто. У доповідній на ім’я гетьмана Данила Апостола полковник Олександр Дуров вказував, що під час зазначеної пожежі загинуло двадцять вісім дворів [5, 2]. Було знищено вогнем будинок (хороми) стародубського полковника та двір міської ратуші. Знищено було багато дворів, які належали впливовій знаті: значковому товаришу Максиму Корсаку, магнатам Строгановим, де мешкав їх управляючий, значковому товаришу Леону Ізерському, значковому товаришу Юхиму Дор’яневичу, бурмістру Андрію Штокаленку, бунчуковому товаришу Василю Гудовичу, бунчуковому товаришу Петру Іскрицькому та ін. Загинули також і двори рядових козаків: двох осіб, які несли службу в сотні Микити Кравця. Загинув двір сурмача полкової музики Івана Дембовського. Загинули двори заможних стародубських міщан Макара Дегнянова та Петра Філімонова. Загинуло подвір’я Києво-Печерської лаври з постоялим двором та двір Печеницького дівочого монастиря [5, 3].

Після зазначеної пожежі Друга Малоросійська колегія починає будівництво більш солідних, порівняно з попередніми, полкових установ та будинку нової ратуші [3, 1-21]. Ці набагато солідніші будівлі та подвір’я привласнювалися стародубськими знатними родинами, які з кожним роком все більше багатіли та брали під особистий контроль все нові володіння.

Серед козацької верстви йде в першій половині XVIII ст. інтенсивний процес розмежування між старшиною і рядовими реєстрового війська. В перспективі це призводило до руйнування самої структури в минулому могутнього козацького стану.

Джерела свідчать, що представники впливової полкової стародубської старшини захоплювали землі в рядових козаків. У зв’язку з цим на них надходили численні скарги.

Так, надійшла скарга (чолобитна) на бунчукового товариша (в минулому наказного полковника) Петра Корецького. Справа в тому, що козак Стародубського полку хуторський староста Петро Шаркевич був власником прибуткової слободи, за яку вносив у скриню десять золотих протягом року. Володів він цією слободою протягом десяти років. Однак, пізніше, під час розмежування земель, бунчуковий товариш Петро Корецький, спираючись на підтримку військової канцелярії, заволодів цією слободою, не визнаючи на неї прав попереднього власника козака Петра Шаркевича [1, 55-64].

У 1725-1726 рр. розглянуто було також судову справу стосовно захоплення значковим товаришем Семеном Данченком земельного ґрунту в рядового козака Петра Гриневича. Останній в поданому позові звинуватив Семена Данченка в тому, що той незаконно заволодів його землею і сінокосом.

П. Гриневич вказував на те, що він 8 років тому позичив у Семена Данченка грошову суму шістдесят золотих. За цю суму їм дано було в залог зазначене поле та сінокіс. На цих землях в рік заготовлялося три, а то й чотири копи. Таким чином, як він доводив, зазначений борг було давно сплачено. С. Данченко віддав ці ділянки, не беручи дозволу в П. Гриневича, в оренду козаку Котенському. П. Гриневич наполягав на поверненні йому зазначеної землі.

Однак стародубський суд підтримав С. Данченка. Посилалися на те, що П. Гриневич не залишив письмових доказів, що діяв він без свідків, що колишній війт Дем’ян Єрмолевич та урядники вже померли. Таким чином, вважали судді, П. Гриневич не мав ніякої змоги довести свої права.

Крім того С. Данченко досконало оформив папери з цього приводу в міській ратуші.

Посилалися вони також на тимчасову відсутність П. Гриневича в ратуші у зв’язку з від’їздом на деякий час з особистих справ.

Крім того, судді посилалися на наказ сенату доби Петра I 1722 р., після смерті гетьмана Івана Скоропадського. Саме в цей період царський уряд здійснював перехід від гетьманської влади на Лівобережній Україні безпосередньо під свою владу. Ліквідуючи суверенітет України та її автономні права, царські урядовці, проводячи політику за принципом ”розподіляй та пануй”, намагалися всіляко заручитися підтримкою знатних заможних прошарків реєстрового козацького війська на шкоду інтересам рядових козаків. Згідно зазначеного сенатського указу, те, що письмово оформлено в ратуші, не має зворотної сили і не може бути ніяким чином змінено.

Козак П. Гриневич таким чином програв судову справу. Відібрані землі залишено було за бунчуковим товаришем С. Данченком.

Ми маємо, таким чином, приклад деградації та розшарування реєстрового війська, який був типовим в той час для всієї Лівобережної України.

Структура Стародубського козацького полку поступово розпадалася.

У 1781 р. Стародубський полк перестав існувати, а саме місто набуло значення статусу повітового центру в межах Новгород-Сіверського намісництва.

_________________

1. ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 263-а. — Арк. 55-64.

2. Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 264-а. — Арк. 36.

3. Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1325. — Арк. 1-21.

4. Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1467-а. — Арк. 22.

5. Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4434. — Арк. 2-3.

6. Ф. 1219. — Оп. 2. — Спр. 1081. — Арк. 2.

Володимир Володько (Київ)

Вихідці з сотенної козацької старшини в повітових судово-адміністративних установах Київського намісництва 80-х рр. XVIII ст.

Початок 80-х рр. XVIII ст. ознаменував собою для України руйнацію старого козацько-старшинського судово-управлінського апарату, а потім і самого козацького війська та утворення нової судово-адміністративної системи, заснованої на принципах, викладених Катериною ІІ в „Установах для управління губерніями” 1775 р. Утворення на території колишньої Гетьманщини трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського означало не лише ліквідацію залишків української автономії, але й знищення старого управлінського апарату, чиновники якого, тобто козацька старшина, втратили свої службові посади. На питання, яким же чином змогла пристосуватись до нових соціальних та адміністративних умов сотенна козацька старшина, й покликана відповісти дана робота.

Історіографія даної проблеми є невеликою. Досліджувались, в основному, проблеми, пов’язані з сотенною старшиною в період існування Гетьманщини. Подальша доля цього прошарку висвітлена недостатньо. Визначення місця вихідців з сотенної старшини в становій структурі українського суспільства в 80-х рр. XVIII ст. подав в своїй роботі Д.Міллер в контексті процесу перетворення української старшини на російське дворянство [1]. Даного аспекту проблеми торкнулися й сучасні дослідники В.Панашенко [2] та З.Когут [3]. Проте проблема подальшої службової кар’єри сотенної козацької старшини залишається недослідженою.

В другій половині XVIII ст. на території Гетьманщини остаточно склалася сотенна система управління, ядро якої складала сотенна старшина. На чолі сотенного управління стояв сотник. На посаду сотника, як правило, призначались вихідці з заможного козацтва, які мали ранги значкового або ж бунчукового товариша. Іноді сотниками ставали канцеляристи Генеральної військової канцелярії (ГВК) [4]. Другою людиною після сотника в сотні був сотенний отаман. На цю посаду призначались здебільшого сотенні старшини нижчого рангу, значкові товариші, полкові канцеляристи тощо. Нижчу ланку сотенної старшини становили осавул та хорунжий. На ці посади могли призначатись і звичайні козаки [5]. Загалом же на 1774 р. на території колишньої Гетьманщини нараховувалось 164 сотника та 493 чол. сотенних старшин [6]. Крім вищеназваних старшин вихідцями з сотенної старшини були значкові товариші [7].

Після 1782 р. сотня залишилась виключно військовою одиницею, новим адміністративним утворенням в середині намісництва став повіт, де утворилась нова система судово-адміністративного управління. Головними адміністративними органами в повіті стали Нижні земські суди (НЗС), повітові казначеї та повітові стряпчі. Крім того, в повітах існували дві судові установи: повітові суди та Нижні розправи.

Склад Нижніх земських судів комплектувався спільно дворянами та селянами й козаками. Якщо серед дворянських засідателів переважала полкова старшина, то представники козаків та селян були саме старшиною сотенною. В 1782-1785 рр. з 22 козацько-селянських засідателів НЗС 4 були значковими товаришами, 5 – сотенними отаманами, 2- сотенними хорунжими, 1- сотенними осавулами, 2- сотенними писарями [8]. Більшість сотенних старшин, представлених в НЗС, проходили службу виключно в межах певної сотні від нижчих чинів до вищих [9].

Серед повітових казначеїв більшість чиновників побувала в свій час на сотенних урядах. Проте всі вони, будучи в різний час сотенними старшинами, на початок 80-х рр. XVIII ст. перейшли на вищий рівень старшинської служби [10]. Типовим для цієї категорії чиновників був приклад київського повітового казначея — бунчукового товариша Івана Павловича Гудима. Він почав свою службу в 1759 р. в Генеральній Військовій Канцелярії при письмових справах. В 1760 р. він отримав свій перший чин військового канцеляриста [11]. Але в 1765 р. Іван Гудим залишив службу і став жити біля батька, виступаючи його повіреним в різних судових справах [12]. Під час сотництва Іван Гудим був підданий арешту за самовільне залишення служби, він змушений був тиждень провести на хлібі і воді. В 1776 р. він також був запідозрений в присвоєнні казенних будівельних матеріалів [13]. В 1778 р. Іван Павлович стає земським комісаром Київського полку, а в 1780 р. отримує чин бунчукового товариша. З введенням нових інститутів управління і створенням Київського намісництва Іван Гудим отримав посаду Київського повітового казначея [14].

З десяти повітових стряпчих, призначених в 1782 р., сім мали козацькі чини військових товаришів [15]. Цей почесний чин був на ранг нижчим, ніж чин бунчукового товариша. Для багатьох дрібних сотенних службовців цей чин міг бути вершиною їх кар’єри, для вихідців же з родин генеральної або полкової старшини він слугував лише стартом подальшого службового зростання [16]. В даному випадку більшість повітових стряпчих пройшла тривалий службовий шлях від канцелярських службовців при цивільних та військових малоросійських установах, перш ніж отримати чин військового товариша. Жоден з них не займав значних старшинських посад навіть на сотенному рівні.

Серед чиновників повітових судів значною була група вихідців, які починали свою кар’єру з сотенного рівня. Зокрема, деякі повітові судді починали свою службу сотниками. Проте сотництво для повітових суддів було лише епізодом в подальшому службовому зростанні, всі вони на початку 80-х рр. досягли рівня бунчукових товаришів або інших вищих полкових чинів. Чиновників, які б перейшли з сотенної старшинської служби відразу до повітового суддівства, не було [17]. Подібну картину спостерігаємо й при аналізі складу засідателів повітових судів. З 22 засідателів повітових судів 18 були полковими старшинами і лише двоє — сотниками. Деякі з засідателів повітових судів в свій час займали посади сотенного рівня [18].

Найбільш повно вихідці з сотенної старшини були представлені в складі Нижніх розправ, які формувались шляхом козацько-селянських виборів. З 22-х засідателів Нижніх розправ в 1782-1785 рр. один був сотником, 3 – сотенними отаманами, 2 – сотенними осавулами, 1 – сотенним хорунжим, 1 – сотенним писарем, 5 – значковими товаришами [19]. Таким чином, значна частина засідателів Нижніх розправ являла собою сотенну старшину, яка в своїй службовій діяльності не виходила за межі сотні [20]. Типовим прикладом була служба засідателя Остерської Нижньої розправи 1785-1788 рр. Онисима Бартоша, який в 1764 р. почав службу в Гоголівській сотні при письмових справах сотенного правління і в 1769 р. дослужився до чину сотенного отамана [21]. Ряд чиновників, які хоча вислужились з сотенних козацьких чинів, проте тривалий час перебували на сотенних посадах. Так, засідатель Золотонішської розправи військовий товариш Матвій Чернявський з 1765 р. служив сотенним отаманом, а в 1772-1775 рр. виконував обов’язки сотника в Переяславській полковій сотні [22].

28 червня 1783 р. був виданий імператорський указ „Про устрій регулярної кінноти”. Згідно з ним всі козацькі полки на території колишньої Гетьманщини перетворювались на регулярні армійські формування. Чини тих козацьких службовців, які захочуть залишитись на військовій службі, мали бути перейменовані на штаб та обер-офіцерські чини. «А прочих от службы уволить, переиминовать чинами по тому же, или по их желанию препроводить для определения к делам» [23]. Таким чином, сотні припинили своє існування не лише як адміністративні, але й як військові утворення. Вже 22 грудня 1784 р. Сенатським указом було заборонено нагороджувати чиновників військовими козацькими чинами [24].

Перед чиновниками різного рівня, зокрема і перед носіями сотенних козацьких чинів постала проблема перейменування їх чинів на чини табельні. Процес перейменування чинів набував тим більшого значення, що він був напряму пов’язаний з наданням малоросійському шляхетству дворянського статусу. Адже табельні військові та цивільні чини XIV класу давали право на особисте пожиттєве дворянство, тоді як чини VIII класу давали право на дворянство спадкове [25]. Для вихідців з сотенної старшини це питання було досить актуальним, оскільки не всі її представники були віднесені до малоросійського шляхетства. Зокрема, в 1782-1785 рр. до цього прошарку були віднесені лише троє чиновників-носіїв сотенних козацьких чинів, інші були визначені як вихідці з козацтва [26]. Ще в 1763-1780 рр. представники сотенної старшини дуже рідко брали участь в виборчих „шляхетських” зборах. Згідно з „Правами за якими судиться малоросійський народ” на сотнику закінчувалось коло козацьких старшин, які могли претендувати на шляхетське достоїнство [27]. Для інших шансом отримати дворянство було надання відповідного табельного чину. Проте проблема перейменування чинів ускладнювалась тим, що не існувало законодавчо оформлених вказівок щодо відповідності певних козацьких чинів табельним чинам. Ще в серпні 1782 р. генерал-губернатор Малоросії П.Румянцев пропонував Катерині ІІ ряд заходів з реформування козацького війська. Серед них він радив перейменувати частину сотників в капітани (ІХ клас), інших «смотря по службе и способностям». Решту сотенних старшин та значкових товаришів пропонувалось перейменувати в унтер-офіцерські чини [28]. Проте законодавчо ці пропозиції так і не були оформлені. Перейменування відбувалось досить сумбурно і без певних чітких критеріїв. Так, сотникам Герольдія давали чини колезького асесора (VIII клас), титулярного радника (ІХ клас) або губернського реєстратора (унтер-офіцерський чин). Військова колегія надавала сотникам чин ротмістра або ж капітана (ІХ клас). Значковим товаришам надавались переважно унтер-офіцерські чини, а також чини корнета та колезького регістратора (XIV клас). Такі ж чини надавались і сотенним отаманам [29]. Таким чином, більшість сотенних старшин, крім сотника, була перейменована в унтер-офіцерські чини. Проте невідповідність стратифікації українського суспільства 80-х рр. російському класичному становому зразку призводила до того, що питання про дворянство сотенних старшин залишалось спірним. Зокрема, П.Румянцев вказував, що питання про дворянство сотенних старшин мало вирішуватись в кожному випадку індивідуально [30]. Під час ревізії 1782 р. ряд сотенних старшин були записані як козацькі різночинці і покладені в подушний оклад. Проте вже незабаром частина з них отримала від губернських дворянських зборів свідоцтва про дворянство.

В більш вигідному становищі опинились ті вихідці з сотенної козацької старшини, які в першій половині 80-х рр. одержали чин від військового товариша і вище. Зокрема, це давало підставу апелювати до Казенної палати про виключення їх з подушного окладу, що автоматично передбачало перехід до привілейованого статусу. Ряд сотенних старшин, незважаючи на сотенні чини, аргументували своє дворянське походження службою своїх предків, які нібито служили в обер-офіцерських чинах [31]. Таким чином, на грудень 1790 р. по Київському намісництву з козацьких різночинців до дворянства перейшло 1180 чол. [32]. Проте з початком 90-х років ситуація змінилась в зв’язку з ревізією результатів присвоєння дворянського статусу та переведенням більшості колишніх сотенних старшин в розряд різночинців.

Таким чином, колишня сотенна старшина, більшість з якої (крім сотників) на початок 80-х рр. рахувалась як різночинці, зуміла закріпитись в судово-адміністративних повітових установах Київського намісництва. Найбільша їх кількість була в складі Нижніх розправ, які формувались козаками та селянами, а також в складі НЗС як селянські засідателі. В інших судово-адміністративних установах повіту зрідка зустрічались лише сотники, а також старшини, які починали свою кар’єру на сотенному рівні. Після 1783 р. більшість сотенних старшин отримала унтер-офіцерські цивільні та військові чини, лише сотники могли претендувати на чини ІХ класу. Відповідно, якщо благородне походження сотників не викликало заперечень, то інші сотенні старшини змушені доводити своє дворянство службою предків або ж отриманими чинами. І хоча протягом 80-х років багато сотенних старшин було зараховано до дворянства, пізніше вони втратили цей статус.

_______________

1. Миллер Д. Очерки из юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. – №1 – С. 1-31; №2. – С. 189-220; №3. – С. 251-374; №4. – С. 1-47.

2. Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.). – К: Інститут історії України., 1995. – С. 212.

3. Когут З. Російський централізм і українська автономія. – К: Основи, 1996. – С. 317.

4. Путро О. Українське козацьке військо // Київська старовина. – 1997. - №6. – С. 13-14.

5. Там само. – 15-16 с.

6. Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини… – С. 53.

7. Там само. – С. 72.

8. ЦДІАК України. — Ф. 193. — Оп. 2. од. зб, 75. — Арк. 141зв-195 зв.

9. Там само. — Арк. 151зв-152,173зв-174.

10. Там само. — Арк. 132.

11. Там само. — Арк. 123 зв-124.

12. Андриевский А. Последние Киевские сотники. – К., Типография К.Корчак-Новицкого., 1896. – С. 13.

13. Там само. – С. 14-15.

14. ЦДІАК України. – Ф. 193. — Оп. 2. — Од.зб. 75. — Арк. 124.

15. Там само. – Арк. 356 зв-362 зв.

16. Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.). – К: Інститут історії України., 1995. – 70-71 с.

17. ЦДІАК України. — Ф. 193. — Оп. 2. — Од.зб. 75. — Арк. 91 зв-119.

18. Там само. – Арк. 91 зв-119.

19. Там само. – Арк. 197 зв-217 зв.

20. ЦДІАК України. – Ф. 1029. — Оп. 1. — Од.зб. 3. — Арк. 14 зв-23.

21. ЦДІАК України. – Ф. 193. — Оп. 1. — Од.зб. 946. — Арк. 3 зв-4.

22. ЦДІАК України. – Ф. 193. — Оп. 1. — Од.зб. 946. — Арк. 19зв-20.

23. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ). — СПб: В типографии II отделения собственной Его Императорского Величества канцелярии.,1830. – Т.21. – С. 963.

24. ПСЗ. – Т. 22. – С. 272-273.

25. Шепелев Л.Е. Особенности образования новых служилых дворянских родов в XVIII-нач. XX вв. //Генеалогические исследования. – М: РГГУ., 1994. – С. 69.

26. ЦДІАК України. — Ф. 193. — Оп. 2. — Од.зб. 75. — Арк.91 зв-217 зв.

27. Миллер Д. Очерки из юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. -№1. – С. 9.

28. Бумаги до управления Малороссиею графа П.А.Румянцева-Задунайского относящиеся // Чтения в Императорском обществе Истории и Древностей Росиийских (ЧОИДР). – 1861. – Кн.1. – С. 155.

29. Записка из дела, произведенного в комитете Высочаше утвержденном при правительствующем Сенате касательно прав на дворянство бывших малороссийских чинов. – ЧОИДР. – 1861. – Кн.2. – C. 107-126.

30. Миллер Д. Очерки из юридического быта… – С. 214.

31. ЦДІАК України. – Ф. 193. — Оп. 2. — Од.зб. 132, арк.7-86.

32. ЦДІАК України. – Ф. 736. — Оп.1. — Од.зб. 1006. — Арк. 27.

І. Кривошея, Л. Шачковська (Умань)

Магнати Потоцькі і греко-католицька церква на Уманщині

у XVIII ст.: еволюція стосунків

У першій третині XVIIІ ст. місто Умань і регіон переходять у власність родини магнатів Потоцьких. Саме у ці часи відбувається повторна колонізація Уманщини і відродження Умані. Відбудовується не тільки місто, його господарсько-житлова частина, а й церкви, синагоги і костьоли.

Після Замойського собору (1720 р.) уніати зазнають все більшого впливу католицької церкви: запроваджувався ряд суто католицьких свят, обрядове богослужіння наближалося до католицьких канонів, у церквах з’явилися лави, священики стали голити бороди тощо. Це сприяло порозумінню двох різних християнських обрядів, але й вело до спольщення обрядового мовлення. Керуючись рішеннями цього собору греко–католикам в 50–х рр. XVIII ст., тільки на Брацлавщині та Київщині вдалося захопити дві тисячі православних храмів1.

В 1726–1727 рр. в процесі здійснення генеральної візитації Львівської єпархії було здійснено опис церков Брацлавського крилосу, до складу якого входило 10 намісництв, в тому числі і Уманське. Візитаторами всього крилосу і Уманщини також були отці Римбала та Твардиєвич. З генеральної візитації видно, що вона була проведена у 1726 р. Було візитовано 22 церкви і, що цікаво, всі описи збереглися2:

Балабанівка (Балана, Баланка), м–ко, ц–ва Воскресення Христового;

Босівка, м–ко, посвята церкви не вказана;

Буки, м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Город Іванка (Івангород, Іванка), м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Городецьке-під-Уманем, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Городок, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Гранів, місто, ц-ва Успення Пресвятої богородиці;

Гранів (Передм.), місто, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Завадівка, м-ко, ц-ва Воздвиження Чесного Хреста;

Завадівка, село, посвята церкви не вказана;

Зятківці, м-ко, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Княжа Криниця, м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Кублич (Кіблич), м-ко, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці;

Маньківка, м-ко, ц-ва Преображення Господнього;

Маньківка, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Монастирська, село, ц-ва Преображення Господнього;

Скибинці, м-ко, ц-ва Cв. Михаїла Архангела;

Степанівна, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Тальне, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Умань, місто, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Умань, місто, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Цибулів, м-ко, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Чечелівка, м-ко, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці;

Шавулиха, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела.

Під час генеральної візитації 1730-1733 рр. Уманське намісництво було візитоване Гедеоном Загачевським. На цей час на Уманщині було вже 28 церков. Візитації всіх збереглися4:

Бабана (Бабанка), село, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Босівка, м-ко, посвята церкви не вказана;

Буки, м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Вороне, село, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Город Іванка (Івангород, Іванка), м-ко, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Городецьке-під-Уманем, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Завадівка, м-ко, ц-ва Воздвиження Чесного Хреста;

Зятківці, м-ко, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Кисляк, село, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Кублич (Кіблич), м-ко, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці;

Маньківка, м-ко, ц-ва Преображення Господнього;

Маньківка, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Мочулка, село, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Мошурівка (Мошуров), село, ц-ва Різдва св. Йоана Хрестителя;

Нерубайка, село, ц-ва Св. Юрія Побідоносця;

Паланка, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Писарівна, село, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Скибинці, м-ко, ц-ва Cв. Михаїла Архангела;

Соколівка, село, ц-ва Представлення св. Йоана Богослова;

Степанівка, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Тальне, м-ко, ц-ва Пресвятої Тройці;

Теплик або Смілгород, село або м-ко, ц-ва Покрову Пресвятої Богородиці;

Умань, місто, ц-ва Св. Миколая Чудотворця;

Умань, місто, ц-ва Св. Михаїла Архангела;

Умань, місто, ц-ва Успення Пресвятої Богородиці;

Христинівка, село, ц-ва Різдва Пресвятої Богородиці

Чечелівка, м-ко, ц-ва Пресвятої Богородиці;

Шавулиха, м-ко, ц-ва Св. Михаїла Архангела.

Генеральна візитація 1738–1744 рр., яку у Брацлавському крилосі провів Єронім Жураковський, засвідчила, що в Уманському намісництві (хронологічні межі візитації 1740–1741 рр.) кількість церков не змінилася – 28, але описи візитації по Уманщині не збереглися5.

Цікаво, що в візитаційному описі Браславського крилосу 1745–1748 рр. в Уманському намісництві зафіксовано 56 церков. Візитатором Уманщини був Севастян Білинський і нам, на жаль, невідома інформація про візитацію цих церков і збереженість документів6.

У візитаціях другої половини XVIII ст. інформація про Брацлавський крилос відсутня. Це пояснюється тим, що до 1752 р. на нього ще поширювалася юрисдикція львівського владики, але протягом 1754-1756 рр. згідно з рішенням Конгрегації поширення віри та Апостольської нунціатури у Варшаві, було повернуто Київській митрополичій єпархії7.

Граф Францишек Потоцький, який володів Уманщиною з 1732 р., заснував у своїх маєтках понад 100 уніатських церков за умови повної залежності священиків від його управителів. У реєстрі церков, які отримали підтримку магната Потоцького (Бабанка, Буки та інші)7, бачимо також і ті, що були візитовані.

У 1762–1763 рр. за пропозицією Францишека Салезі Потоцького та при його фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія по підготовці уніатських та “перекваліфікації” православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським М.Рилом, під час якої відбулася посвята 150 священиків для церков Уманщини8.

Цей наступ греко–католиків на православну віру українців привів до активної протидії з боку православних, що знайшла свій прояв, зокрема, в повстанні 1768–1769 рр., яке охопило всю Правобережну Україну. Ідеологією повстанців було православ’я9.

Входження Правобережної України до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст. вплинуло на релігійну ситуацію в регіоні, яка відзначалася своєю поліконфесійністю, серед населення бачимо греко-католиків, православних, католиків та іудеїв. Греко-католицькі парафії під тиском російської релігійної політики трансформувалися у православні. Цей процес контролювався і направлявся російською адміністрацією, в православній Російській імперії уніатам не було місця.

У 1794 р. на Уманщині була ініційована акція щодо повернення греко-католиків до православної (батьківської) віри. Священики та парафіяни 43 приходів Уманської округи звернулися до Уманського духовного правління з проханням приєднати їх до православ’я. Прохання всіх прихожан усіх уніатських приходів Уманщини було задоволено, і у ХІХ ст. регіон увійшов фактично православним, за незначної кількості католиків та іудеїв. На 1796 р. в Уманському повіті було 147 православних церков і жодної греко-католицької10.

Варто відзначити, що до початку 30–х рр. ХІХ ст. продовжує функціонувати уніатський монастир чернечого ордену св. Василія в Умані, заснований графом С.Потоцьким у 1765 р. Під час народного антифеодального повстання 1768–1769 рр. на правобережних землях василіанський навчальний заклад в Умані було розгромлено, а основну масу вихованців на чолі з ректором вбито. Монастир відновив свою діяльність восени 1768 р. Від початку ХІХ ст. і до повстання 1830–1831 рр. в василіанському училищі навчалося близько 800 учнів щороку, переважно католиків. У пансіоні при монастирі та училищі утримувалися діти родовитих та заможних батьків, переважно поміщиків, які володіли маєтками понад 100 душ. Юні шляхтичі навчалися під наглядом закордонних вчителів в основному іноземних мов, музики, танців, фехтування тощо. Наприкінці 1831 р. сс. Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському базиліанському монастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 р. закрито і сам монастир. 5 березня 1834 р. монастир було остаточно ліквідовано11.

Отже, наприкінці XVIII ст. на Уманщині, яка була частиною великої латифундії Станіслава Потоцького (1752-1805), фактично єдиним осередком уніатства залишається тільки василіаньский монастир. Станіслав Потоцький, на відміну від свого батька Францишека, вже не так серйозно підтримував греко-католиків, адже політична ситуація в реґіоні змінилася – тепер треба було доводити свою лояльність Російській імперії.

_______________________

1 Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно–визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр.). – К.: Вид–во при Київському держуніверситеті, 1989. – С. 31.

2 Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII – XVIII століть: Львівсько-Галицько-Кам’янецька єпархія. — Т.2.: Протоколи генеральних візитацій. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – С.clviii, 9-10.

3 Там само. – С.clxi. – С. 27-28.

4 Там само. – С.clxiv.

5 Там само. – С.clxix.

6 Там само. – С.cxcx.

7 Коялович М. История воссоединения западнорусских униатов старых времен. – СПб.,1873.– С.232–233; Труды комитета для историко-статистического описания Подольской епархии. – Вып.3. – Каменец–Подольский, 1889.

8 Уманская резня (Записки Вероники Кребс) / Перевод с пред. И.М.Рева. – К., 1879. – С. 16.

9 Див. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного.

10 Киевские епархиальные ведомости. – 1899. – № 8. – С.317; Кузнець Т. В. Міжконфесійні трансформації православ’я і уніатства в другій половині XVIII ст. на Уманщині // Вісник Київського славістичного університету. – Вип. 18. – К., 2004. – С. 58-59.

11 Див. детальніше: Кривошея І., Близнюк І. В. Уманський базиліанський монастир (1765–1834 рр.) // Уманщина в етнополітичній історії України (кінець XVIIІ – перша третина XIX ст.). – К., 1998.

Віра Франчук (Київ)

Діяльність вихованців Києво-Могилянської академії в Росії

На початку XVII ст. Київ стає головним центром західноруської освіченості і культури. Тут діють православні школи: Братська (Києво-Богоявленського Братства) і школа Києво-Печерської лаври. При Києво-Печерській лаврі заснована друкарня. Вона випускала як богослужбові книги, так і полемічні твори, написані захисниками православ’я проти католиків і проти прихильників унії (уніатів). У 1632 р. Братська і Києво-Печерська школа об’єдналися і за ініціативою київського митрополита Петра Могили були перетворені на колегіум (з 1701 р. – академія) — перший східнослов’янський вищий навчальний заклад, що стояв на рівні тогочасних західноєвропейських університетів і академій. Поряд з грецькою, латинською і польською Києво-Могилянська академія включила до своїх програм наукове вивчення церковнослов’янської мови1.

З часу заснування в стінах академії дістали вищу освіту багато майбутніх українських і білоруських діячів освіти й культури. Саме тут закріпилися ті норми офіційної церковнослов’янської мови, яка на початок XVII ст. склалася у межах Речі Посполитої. Твори вихованців Академії, написані цією мовою, були зрозумілі усім слов’янам, що й сприяло їх розповсюдженню за межами України, особливо в Росії2. З цього навчального закладу беруть початок ті „елинослов’янські стилі” літературної (ученої –церковнослов’янської) мови, що поширилися в Росії від середини XVII ст.

Українська книга відзначалася пізнавальною новизною і сприймалася тут з великим інтересом. Це стосується книжок для читання, шкільних підручників, наукових творів. Та особливого розповсюдження набули в Московській державі збірники церковних проповідей. Слід відзначити, що автори тогочасних українських проповідей часто обговорювали серйозні наукові питання. І ці їх праці не лише з охотою читали, а й неодноразово перевидавали.

Засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила уславився працями „Православное исповhданіе вhры” (1640), „Лифосъ или Камень” (1644), „Катехизисъ” (1645). Збірник проповідей Іоаннікія Галятовського „Ключъ Разумhнія” (1659) перевидавався тричі і розійшовся по всіх слов’янських країнах. При перевиданні цієї праці автор додав до неї оригінальний трактат „Наука албо способ зложення казання”. Декілька разів перевидавався і збірник оповідань про чудеса Богородиці „Небо новое” (1665, 1667, 1699). Особливо цінували російські любителі красномовства поетичне обдарування Лазаря Барановича, що виявлялося навіть у назвах збірок його проповідей: „Мечъ Духовный” (1666) та „Трубы словесъ проповhдныхъ” (1674). З числа знаних у Росії українських письменників і проповідників слід відзначити автора першого друкованого підручника вітчизняної історії Інокентія Гізеля. Його „Синопис”, що перевидавався з 1674 р. чотири рази, використовували в навчальному процесі ще й на початку ХІХ ст. Під опікою Гізеля перебували бібліотека та найкраща на той час в Україні Лаврська друкарня. Він забезпечував її всім необхідним, всіляко сприяв друкуванню книг кращих українських письменників. Завдяки клопотам Гізеля в Москві було налагоджено продаж книг, виданих у Лаврській друкарні, а 1662 р. відкрито першу в Росії спеціалізовану книгарню.

Отже, у другій половині XVII ст. українська культура мала вже досить розвинуту полемічну, художню, історичну і ділову літературу, а також граматики й словники. Все це не могло не позначитися на розвитку духовного життя в Росії, зокрема й літературної російської мови.

З самого початку виникнення київський різновид церковнослов’янської мови торкнувся розвитку літературної мови в Росії тільки побіжно. Лише після передруку в Москві третього видання „Грамматики” Мелетія Смотрицького становище змінилося3. „Грамматика” Смотрицького стала основою граматичної нормалізації офіційного варіанту церковнослов’янської форми російської літературно-писемної мови. В офіційній практиці московських книжників цей тип церковнослов’янської мови став основним. Відповідно до нього відбувалося правлення текстів церковних книг за патріарха Никона. Для цієї роботи, а саме для здійснення нового перекладу Біблії, було запрошено до Москви київського вченого Єпіфанія Славинецького. Учений прожив у Москві 26 років. Приїхав він сюди у 1649 р. і тривалий час займався виправленням конфесійних книг та перекладами з грецької мови. У 1663 р. Славинецький видрукував, нарешті, Біблію, проте це було просте перевидання Острозької Біблії. А новий, науковий, переклад Біблії вчений почав готувати лише 1674 р., і ця праця лишилася незавершеною. Проте і без цього Славинецький встиг зробити надзвичайно багато. Він переклав з латинської мови наукові твори з медицини, географії, педагогіки. Ці переклади сприяли розвиткові освіти в Росії, формуванню різних наукових галузей та наукової термінології. Славинецький був першим українцем, що разом із помічниками започаткував просвітницький рух у Москві, сприяв перенесенню до Росії української ученості. Його проповіді вчили добру і справедливості, сприяли розвитку цього жанру в Московській державі.

В українській культурі Єпіфаній Славинецький залишається автором „Лексикона латинського” та разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським „Лексикона словено-латинського”4. У цих пам’ятках подано словникові скарби не лише церковнослов’янської, а й української мови середини XVII ст. Свою багату бібліотеку Славинецький заповів Києво-Могилянській академії.

Активну літературно-просвітницьку й громадську діяльність провадив у Росії молодший сучасник Славинецького, також випускник Києво-Могилянського колегіуму, білорус за походженням Симеон Полоцький. Проповідуючи ідею необхідності освіти, він підкреслював, що держава має славитися своїми вченими та письменниками. Заснований ним московський придворний театр став першим у Росії. Полоцький сам писав для нього п’єси та був їх постановником. Він є основоположником російської світської літератури, першим російським поетом. У проповідях Полоцького відчутні мотиви та ідеї його вчителів – викладачів Києво-Могилянської академії. Зв’язків з її професорами він не втрачав до кінця життя, сприяв виданню та поширенню їхніх праць у Росії, залучав до роботи у її навчальних закладах. Саме Полоцький розробив проект статуту Московської Словено-греко-латинської академії – першого вищого навчального закладу в Росії на взірець Києво-Могилянської. Та йому не судилося дочекатися втілення свого задуму. Очолив новостворену академію вже у XVIIІ ст. також вихованець Києво-Могилянського колегіуму Стефан Яворський. А викладачами і студентами у цьому закладі його зусиллями довгий час були переважно українці. Вони не тільки вважалися кращими проповідниками й педагогами, а й багато зробили для нової російської літератури. Біля її витоків знову бачимо могилянців Феофана Прокоповича та Антиоха Кантемира.

Феофан Прокопович, український просвітитель і філософ, змушений переїхати до Росії за наполяганням царя, до кінця життя підтримував тісні контакти з Батьківщиною. Петрові І він був потрібен для сприяння у реформуванні церкви і держави. За його дорученням Прокопович написав „Духовний регламент”, у якому обґрунтував нову систему управління церквою, де була узаконена царська влада над нею. Прокоповича вважають основоположником теорії просвітницького абсолютизму в Росії. Його літературна і наукова спадщина велика і різноманітна. Продовжуючи традиції, що склалися в Києво-Могилянській академії (викладені у працях Митрофана Довгалевського та ін.), Прокопович у рукописній праці „De arte rhetorica libri” окреслив розрізнення трьох стилів ораторського мовлення і викладу думок, сутності явищ на письмі. Так було засновано науку про три мовні стилі: високий, звичайний і низький. Високий стиль – це „славенороська” мова, якою пишуть всі поважні твори; низький стиль чи „подлий” – це мова народна, якою можна писати тільки речі неповажні, наприклад т. зв. інтермедії чи інтерлюдії, призначені на посміх для поважних людей. Цей погляд на три стилі в мові перейняв російський учений і письменник Михайло Васильович Ломоносов, коли навчався в Києві. Він виклав його як теорію у своїй праці „О пользе книг церковных в российском языке” (1757 р.). Відтоді наука про три стилі поширюється як в Росії, так і в Україні5.

Твори мандрівного філософа Григорія Савича Сковороди, засновника східнослов’янської філософської школи, взагалі не друкувалися за життя. Поширювалися вони у рукописних списках і були надзвичайно популярними серед різних прошарків населення в Україні й Росії. Сковороді належить ряд філософських трактатів. А його художня спадщина складається з віршів, зібраних у книзі „Сад божественных пhсней” та збірці байок „Басни харьковскія”. Перші публікації філософських і поетичних творів Сковороди з’явилися в Росії. Проте мова цих творів виразно свідчить про українське походження їх автора6.

Архімандрит Ярославського Спасо-Преображенського монастиря й ректор Ярославської семінарії Іоіль Биковський (1706–1798), що дістав блискучу освіту в Києво-Могилянській академії, організував в російській провінції навчання за зразком українських колегій. Своїми проповідями й друкованими працями („Букварь, или Начальное учение хотящим учитися книг писмены славенскими”, „Катехізис”) він посів помітне місце у найвищих культурних колах Російської імперії. Зібравши унікальну бібліотеку рукописних і друкованих книг, якою мали право користуватися не лише студенти й викладачі семінарії, а й усі бажаючі, Биковський увійшов в історію світової культури як людина, що зберегла для майбутніх поколінь шедевр середньовічної поезії „Слово о полку Ігоревім”.

„І в який би бік життя московського ми не глянули, скрізь в ХVІІ та ХVІІІ віці побачимо українців, – писав І.І.Огієнко, – Вкраїнці невпинно їздили в Москву і потроху переносили туди свою культуру. Вони доклали сил своїх на всім збудуванні нового московського життя: вони заклали там науку, вони повели літературу, вони утворили школу”7.

_________________________________________

1 Білодід І.К. Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов. – К., 1979. – С. 61-62.

2 Києво-Могилянська академія в іменах. XVII – XVIIІ ст. – К., 2001. – 736 с.

3 Ягич И.В. История славянской филологии. – М., 2003. – С. 29-31

4 Лексикон Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського. Підготував до видання В.В.Німчук. – К., 1973. – С. 39-51.

5 Даневич А.В. До передумов створення теорії трьох стилів М.В.Ломоносова // Ломоносовський філологічний збірник. – К., 1963. – С. 110.

6 Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – К., 1995. – С. 118.

7 Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Українська культура. – К., 2002. – С. 170-171.

Сергій Любоємський (Умань)

Задунайська січ та Російська імперія:

генеза взаємовідносин

4 червня 1775 р. російська армія генерал-аншефа П. Текелі знищила Запорозьку Січ. Частина запорожців не капітувала та втекла через багнисту місцевість до Туреччини1. Дослідники відзначають, що за кордон пішло від семи до дванадцяти тисяч козаків та селян2. Козаки просили турецький уряд прийняти їх під свій протекторат, однак останній довго вагався. Причиною тому було те, що ст. 2 Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. забороняла Порті приймати у своє підданство втікачів з Росії3.

Але в цей час стосунки з Росією ускладнюються через втручання останньої у справи Криму, і султан вирішив прийняти козаків у своє підданство. 30 серпня 1778 р. при дворі очаківського паші козаки присягнули на вірність султану та отримали землі в гирлі Дунаю та по Дністру4. Це сильно занепокоїло Росію. Якщо раніше вона ігнорувала козаків у очаківській області, то тепер Катерина ІІ через посла у Стамбулі О. Стахієва вимагає видачі козаків. Турецький уряд, порушуючи вже згадану 2 ст. мирного договору, відмовив. Однак обидві країни були не готові до війни, і російський уряд розпочинає переговори. Їх результатом стало прийняття Айналі-Кавакської конвенції (1779), яка постановила: “Оттоманское правительство обязуется оных Запорожских козаков по сю сторону Дуная перевести и поселить внутри Турецких областей столь далеко, сколь будет возможно от Чёрного моря”5. Уряд Порти виконав цю умову лише частково – козаків було переселено за Дунай, але гирло цієї річки залишено було за ними. З цього часу починається активне заселення цього регіону українцями. Задунайські козаки їздили в Україну й вербували молодих хлопців, збираючи іноді великі групи втікачів. Хоча часто козацьких посланців заарештовувала поліція, втечі за Дунай набувають масового характеру. З часом у гирлі Дунаю з’являються козацькі поселення Вилкове, Катерлиз, Іванч, Горгов (назви зберігалися турецькі)6.

Місце розташування головної фортеці – Січі, часто мінялося через конфлікт з “некрасовцями” (біженцями з Росії) і лише у 1811-1812 рр. утвердилася у Великих Дунаївцях7.

Усі Січі, що існували за Дунаєм, мають загальну назву — Задунайська Січ. З погляду на військово-політичний і суспільний устрій, вона копіювала останню Запорозьку Січ. Такі ж укріплення, церква Покрови Божої матері і 38 куренів, у яких мешкали нежонаті козаки. Сімейні жили у поселеннях навколо Коша. Економічною основою Січі було сільське господарство та рибальство у гирлі Дунаю (о. Леті). У політичному плані Січ отримала широку автономію.

Поява сильної військово-політичної організації біля південних кордонів занепокоїла російський уряд. 5 травня 1779 р. Катерина ІІ спеціальним царським маніфестом проголосила амністію усім тим козакам, що повернуться в Росію8. Однак ця спроба виявилася невдалою. Проігнорували козаки офіційні пропозиції і в 1780, і в 1784 рр. Після цього російський уряд вдається до відомого раніше заходу: в Очаківську область, на Дністер та Дунай почали відправляти групи агітаторів, проте і цей захід був малорезультативним. Не принесло очікуваного результату і запрошення задунайців до новостворених військових козацьких формувань у Росії (Бузьке та Чорноморське військо). Причину цьому можна вбачати у толерантній політиці уряду Туреччини, який, з огляду на величезні простори імперії, дозволяв етнічним мешканцям прикордоння зберігати свої звичаї, мову, і, що головне, віру (загальновідомою є ревність козаків щодо православ’я). Задунайцям було досить таки комфортно на Дунаї, і вони ігнорували пропозиції Петербургу. Однак російський уряд не припиняв тиску на уряд Порти. Так, в світлі нової війни у 1787 р. Г. Потьомкін через російського посла Я. Булгакова вимагав від султана виселити козаків з прикордонної Очаківської області (поселення Вилкове)9. В ході війни було оголошено низку маніфестів, які обіцяли пільги козакам при поверненні, але і вони не мали успіху. Єдине, чого домігся російський уряд, окремі невеликі, по 200-300 чоловік, групи повернулися у Росію. Проте це був радше вийняток з правила.

По закінченні війни у 1791 р. російський уряд знову ігнорує наявність козацького збройного формування на території Туреччини (так само як ігнорував у свій час існування Олешківської Січі 1709-1734 рр.). Інтерес до задунайців поновився лише з початком чергової російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Головнокомандуючий Міхельсон у маніфесті від 18 лютого 1807 р. оголосив про створення Усть-Дунайського Буджацького війська10. На цей маніфест і пропозицію вступу до війська відгукнулося 500 задунайців на чолі з І. Губою11. Але масового переходу козаків не відбулося, і по закінченні війни Усть-Дунайське військо було ліквідовано.

Свої головні зусилля царський режим тепер спрямовує на повернення простих поселенців-задунайців. З цією метою у південних губерніях введено практику значних пільг для т. зв. “задунайських переселенців”12. Пільги полягали у наданні особистої свободи на декілька рр. та значної матеріальної допомоги (в т. ч. чимало землі). На цю пропозицію пристало чимало поселенців, проте рух масовості не набув.

Після поразки політичних засобів російський уряд вдається до економічного тиску на Задунайську Січ. У 1816 р. почала діяти російсько-турецька комісія, яка мала розмежувати острови у гирлі Дунаю (відповідно до Бухареського миру 1812 р.). В результаті найбільші острови Четал та Леті (заселені козаками) були визнані нейтральними, а отже козаки мали залишити їх. Це підірвало економічну стабільність Січі. Відплив переселенців на територію Росії, яка поновила практику “приватних запрошень”, почав невпинно наростати.

Переломним у російсько-козацьких відносинах став 1821 р., коли турецький уряд змусив задунайців вирушити на придушення повстання греків. Це повстання затягнулося на сім років (1821-1827 рр.), підірвавши остаточно сили козаків. Війна підірвала також торгівельні зносини задунайців, які раніше велися саме через грецьких купців13. Після цього повернення козаків до Росії стає масовим.

З наближенням нової війни з Росією починаються протиріччя і в самій Задунайській Січі, де з’являються дві партії. Перша, на чолі з кошовим В. Незамаївським складалася зі старих січовиків і виступала за війну проти Росії, друга (Й. Гладкий ) складалася з молодого козацтва і бажала перейти на бік Росії14. У 1827 р. новим кошовим було обрано Йосипа Гладкого, партія прихильників Росії перемогла. Відбувся розкол серед козацтва, в результаті чого 9 травня 1828 р. Й. Гладкий на чолі загону козаків (500 чол.) з клейнодами прибув до Ізмаїлу15. Турецький уряд, незважаючи на те, що більшість січовиків залишилася, знищив Січ. Задунайська Січ як військово-політичне формування перестала існувати.

Таким чином, російська політика стосовно задунайського козацтва досягла своєї стратегічної мети – припинення перебування козацького збройного формування на території Туреччини. Перемогу царизм здобув підірвавши економічну базу Задунайської Січі, в політичному плані він успіху не мав, бо задунайці відмовилися встановлювати з ним політичні контакти.

________________

1. Апанович О. Запорізьке козацтво після 1775 р. // Неопалима купина. – № 3-4. – С. 173.

2. Бачинська О. Політика Російської імперії щодо задунайського козацтва: стратегія, тактика, заходи // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). – Вип. 4. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. – С. 320.

3. Александров П. Ліквідація Запорізької Січі // Пам’ять століть. – 1997. – № 1. – С. 115.

4. Апанович О. Вказ. праця. – С. 173-174.

5. Каюк С. М. Запорозька Січ за Дунаєм // Історія України. – 1999. – № 48. – С. 10.

6. Апанович О. Вказ. праця. – С. 175.

7. Горбул О., Яцюк М. Запорожці в Задунайській Січі та в Азовському війську // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 1997. – С. 103.

8. Каюк С. М. Вказ. праця. – С. 10.

9. Бачинська О. Вказ. праця. – С. 323.

10. Горбул О., Яцюк М. Вказ. праця. – С. 105.

11. Аркас М. М. Історія України-Русі. – 2-ге факс. вид. – К.: Вища школа, 1991. – С. 364.

12. Каюк С. М. Вказ. праця. – С. 11.

13.. Горбул О., Яцюк М. Вказ. праця. – С. 105.

14. Там само. – С. 106.

15. Там само.

Андрій Єрмоленко (Умань)

Розвиток торгівлі на Київщині наприкінці ХVІІІ ст.

Торгівля — важливий аспект економіки будь-якого регіону. Адже вона виступає як показник економічного розвитку та втягує певну область в систему міжнародного та внутрішнього ринку.

Ці фактори є важливими і для Київщини, оскільки наприкінці ХVІІІ ст. відбувається поділ Польщі (1772; 1793; 1795 рр.), і Київщина разом з усією Правобережною Україною відходить до Російської імперії. Одночасно Київщина стає центром об’єднання українських земель (за виключенням Західної України) в сучасному їх вигляді. За умов відсутності української державності економічним зв’язкам належить виступити одним з об’єднавчих факторів розрізнених українських земель в єдине ціле. Саме тому питання розвитку торгівлі Київщини є цікавим і актуальним.

Наприкінці ХVІІІ ст. відбувається переорієнтація напрямків торгівлі. Раніше вона була зорієнтована на захід. Місцева продукція відправлялася на Гданськ і далі — в Європу. В даний час цей напрям починає потроху занепадати, з падінням Речі Посполитої Гданськ втрачає провідні позиції у посередницькій торгівлі. Натомість пожвавлюється торгівля у північному напрямку — з центральними регіонами Росії. Крім того, зростає вага транзитних товарів з Європи в Росію і навпаки через Київ, в торговельне життя включаються південні землі. Хоча згодом чорноморські порти відіграватимуть важливу роль, однак поки що продукція Півдня значною мірою проходить через Київ.

Свідченням того, що центр торгівлі переноситься на Київщину, є шлях контрактового ярмарку у Києві. Так, 1774 р. ярмарок переносять з Львова до Дубна. Однак близькість до нового кордону та те, що місто перебувало у приватній власності князів Любомирських, сприяло перенесенню ярмарку до Києва у 1797 р. [1]. Взагалі Київські контракти були цілим дійством. Як пише сучасник тих подій Ф.Ф.Вігель, «контракти ніби шляхетська біржа, що на неї з’їздилася шляхта та купецтво», для здійснення торговельних операцій [2]. Тобто російська влада, намагаючись підтягти польське шляхетство Правобережної України поближче до власне російських територій, робила Київ центром торговельного життя українських земель.

Кінець ХVІІІ ст. характеризувався проникненням товарно-грошових відносин у сільське господарство. Для отримання прибутків поміщики розширювали посівні площі, розводили худобу, і все це вивозили на продаж, пристосовуючи свої маєтки до потреб ринку [3]. Треба зазначити, що поміщики Київщини давно займалися торгівлею продуктами сільського господарства та алкоголю. Останній вид діяльності користувався особливою популярністю. Адже простота одержання алкоголю та висока його прибутковість сприяли тому, що вся винокурна промисловість та торгівля готовою продукцією зосереджувались в руках дворянства [4].

Головними формами торгівлі були ярмарки, базари, торги. Були заклади і стаціонарної торгівлі, але поки що їх кількість незначна, і діяли вони лише у містах та більш-менш значних населених пунктах.

За обсягами торгівлі ярмарки поділялись на великі, середні та дрібні. Великі ярмарки відбувалися рідко, відзначалися оптовою торгівлею чи значним обсягом товарообігу і приїздили купці не лише з усіх куточків України, але й з-за кордону. Торгували найрізноманітнішими товарами: продукцією сільського господарства – зерном, худобою, льоном, тютюном та посудом, виробами з металу, шовковими, бавовняними чи вовняними товарами [6]. Великі ярмарки постачали товарами середні та дрібні [7].

Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували невеликими партіями місцевих і іноземних товарів. Проводилися переважно у містах. Значний вплив в регіоні мали ярмарки Бердичева, Умані, Сміли. Саме тут формуються значні партії товарів, що далі йшли на експорт.

Дрібні ярмарки мали локальне значення, на них місцеве населення купувало все необхідне і збувало свою продукцію, торгівля велася в роздріб, а обсяги торгівлі були незначними — до 2 тис. крб. [8].

Важливу роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали посередники, так звані скупники – дрібні купці, що скуповували у селян за безцінь їх продукцію чи вимінювали на товари, звісно не завжди найкращої якості [9], формуючи таким чином значні партії товару і продаючи його на ярмарках більшого значення.

Соціальний і національний склад купецтва на Київщині був різноманітним. Торгівлею займалися всі стани: шляхта, козацька старшина, міщани, рядові козаки і навіть селяни.

Слід зазначити, що в середній за обсягами торгівлі міщани та козаки становили серйозну конкуренцію купцям, між ними велася боротьба за ринки збуту [10]. Відомо, що купці, козаки і міщани широко займались лихварством. Це явище набуло значного розмаху в регіоні, власне як і по всій Україні.

Національний склад торговців теж був різноманітним. Українці репрезентовані переважно козаками, селянами та козацькою старшиною. В цей час збільшується кількість російського купецтва. Так, з 1771 р. російські купці могли вільно купувати будинки та інше нерухоме майно в Києві та оселятися в місті [11]. Значні позиції займали поляки, вірмени [12]. Особливе місце займали євреї, що становили значну кількість населення. Їх на кінець ХVІІІ ст. на Київщині нараховувалось кілька десятків тисяч чоловік [13]. Оселяючись переважно в містечках, вони віддавали перевагу торгівлі та лихварству, а також були корчмарями чи власниками шинків. Хоча не слід думати, що все єврейське населення було успішним купецтвом.

Ще одною невід’ємною складовою торгових відносин є транспорт та фінансова система. Кінець ХVІІІ ст. характеризувався тим, що в обігу були як польські, так і російські гроші. Якщо перші (дукат, злотий) потроху витісняються, то російські (рубль, гривеник, копійка, карбованець) навпаки з’являються [14].

Що стосується транспортної системи, то слід зазначити, що якість шляхів лишала бажати кращого. Дороги були ґрунтовими, тому навесні та восени перетворювались на суцільне багно. Саме з цієї причині ярмарки проходили в той час, коли легше було дістатися до місця призначення [15].

Транспортуванням товарів займались чумаки. Займались цим промислом козаки та селяни. Причому, володіючи певною кількістю волів та возів, вони наймали на роботу погоничів, отримуючи навар до тисячі карбованців [16]. Хоча слід зазначити, що це був важкий промисел.

Що стосується базарів та торгів, то їх кількість невпинно зростала. Обслуговували переважно місцеве населення, забезпечуючи його всім необхідним. Тут продавалася місцева продукція як селян, так і ремісників. Взагалі проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян зумовило виникнення товарного городництва, сконцентрованого навколо міст та містечок [17].

В цілому слід зазначити, що період кінця ХVІІІ ст. характеризувався рядом змін і реформ в житті Київщини. Це, відповідно, не могло не позначитися на торговельному житті. Однак ці зміни мали позитивні наслідки для торгівлі.

_________________________

1. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. – Кн.1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Мельник Л.Г., Гуржій О.І., Демченко М.В. та ін. – К.: Либідь, 1991. – С.271.

2. Ернст Ф. Контракти та контрактовий будинок у Києві: 1798 – 1923. Культурно–історичний етюд // Сіверський літопис. – 2005.– № 3–4. – С.138–150.

3. Рибалка І.К. Історія України. Дорадянський період: Підручник. – 2–ге вид., – К.: Вища школа, 1991. – С. 232.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч.посібник. – К.: Либідь, 1996. – С.336.

5. Економічна історія України: Підручник / За заг. ред. Б.Д.Лановика – К.: Юридична книга, 2004. – С.165.

6. Полонська–Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини ХVІІ століття до 1923 р. – К.: Либідь, 1995. – С. 189.

7. Економічна історія України... – С.165.

8. Там само. – С.165.

9. Крип’якевич І.П. Історія України / Від. редактори Ф.П.Шевченко, Б.З.Якимович. 2–ге вид. – Л.: Світ, 1992. – С.280.

10. Історія України... – С.273.

11. Економічна історія України... – С.171.

12. Полонська–Василенко Н. Вказана праця. – С. 349.

13. Самарцев І.Г.Євреї в Україні // Український історичний журнал. – 1994. – №4 – С.19–29.

14. Економічна історія України... – С.173.

15. Там само – С. 173.

16. Крип’якевич І.П. Вказ. праця. – С.280.

17. Історія України... – С. 272.

Наталія Сенченко (Київ)

Немирівський Свято-Троїцький жіночий монастир

Немирівський монастир вперше згадується в документах наприкінці ХVІІІ ст. У визначенні точної дати заснування Немирівського жіночого монастиря існують деякі розбіжності. Одні джерела стверджують, що“…первоначально онъ находился въ томъ месте, где теперь лежитъ село Монастырекъ, в 3-4 вер. отъ Немирова” [14].

За іншими джерелами, він був започаткований у 1645 р., проте існував недовго і був зруйнований татарами у 1692 р. Польський історик А. Ролле в одному із своїх творів писав про те, що у 1702 р. Федір Білоцький поселився поруч Немирова поблизу “руїн дівичого скита”. Існують відомості, що в ХVІІІ ст. існували дві чернечі общини поблизу Немирова: у селі Монастирок, та в селі Монастирське (тепер Марксове). Але чи мають ці общини безпосереднє відношення до Немирівського Свято-Троїцького монастиря, поки що невідомо [5, 3].

За народними переказами, на відстані двох верств від села Монастирське в колишньому лісі, що мав назву “Високе”, існував жіночий монастир. На місці монастирських будівель до 40-х років ХІХ ст. знаходилась пасіка землевласників Козловських. У 1871 р. ці угіддя було передано селянам під сінокіс. Нові власники вирубали ліс і перетворили це місце в орні поля. А жіночий монастир, за народними переказами, наприкінці ХVІІІ ст. було перенесено із с. Монастирського до Немирова в помістя графа В.Потоцького [17, 331 - 332]. Вважається, що свою назву с. Монастирське отримало від монастиря, який тут існував [7, 8].

Деякі джерела вказують на те, що Немирівський монастир був започаткований як чоловічий, у ХVІІІ ст. – перетворений у чоловічий уніатський, у 1783 р. – у жіночий [4], у 1795 р. – повернутий до православ’я.

Проте подальші дослідження дають підстави стверджувати, що цей монастир ніколи не був уніатським, а “съ прежде по сіе (1798 г.) время состоит непоколебимо въ благочестіи” [17, 333].

У 1798 р. за наказом Св. Синоду Немирівський монастир був ніби знову започаткований і зарахований до третього класу, замість другокласного жіночого монастиря в Кам’янці [9].

У першій половині 1845 р. пожежа знищила всі дерев’яні будівлі монастиря, крім Свято-Успенської церкви та будинку настоятеля. Цього ж року ігуменею монастиря була призначена Апполінарія, яка більше півстоліття стояла біля керма обителі. Результат її діяльності виявився у тому, що Немирівський монастир “еще въ шестидесятыхъ годахъ, почти ничемъ не отличался отъ обыкновенныхъ бедныхъ монастырей, а въ настоящее время (1899) не уступает Браиловскому монастырю как по матеріальному положенію, такъ и по благоустройству” [15].

Наприкінці ХІХ ст. у Немирівському монастирі знаходились 3 церкви. Найдавніша з них Свято-Успенська, будівництво якої було розпочато у 1804 р. і закінчено в 1810 р. У 1861 р. було проведено ремонт та побудовано притвори, що значно розширили приміщення церкви.

До 1846 р. було завершено будівництво кам'яного корпусу для розміщення черниць. Цей корпус, низенький, довгий, з галереєю коротеньких колон служить черницям і сьогодні.

Головна церква монастиря - Свято-Миколаївська, побудована у 1814 р. Після пожежі 1845 р. вона була перебудована і розширена. У 1862 р. до неї прибудовано північний приділ, у 1894 р. – південний. Про будівництво цього приділу збереглось кілька цікавих документів. У проханні про дозвіл на будівництво ігуменя Аполлінарія пояснювала єпархіальному керівництву, що прибудова необхідна монастирю як для розміщення людей у святкові та високоурочисті дні, так і для розташування монастирської бібліотеки.

У 1856 і 1858 рр. були розписані Миколаївська та Успенська церкви. Їх стіни прикрасились живописними зображеннями подій священної історії, образів святих подвижників, рослинними орнаментами.

Нова цегляна церква на честь Пресвятої Троїци, закладена 21 травня 1876 р. Преосвященним Феогностом і освячена 20 вересня 1881 р. Преосвященним Маркелом, своєю красою і витонченістю вважалася окрасою монастиря [2].

“Немировскій же храмъ (Св.-Троицкій) всецело произведеніе трудолюбивого истинно-русскаго монашескаго генія и при томъ такое, въ которомъ рельефно воплощается, в формахъ византійскаго строго выдержаннаго стиля, светлая мысль и ясный взгляд православія…” [12].

Коштів на будівництво було витрачено за різними даними від 40 до 70 тисяч рублів, причому будівництво велось, як підкреслювала ігуменя, власними силами, на добровільні пожертвування, без допомоги від казни. Більшість цих подаянь збирались по так званих "прохальних книгах", які видавались з місцевої консисторії терміном на один рік.

Всі монастирські церкви були багато прикрашені живописними зображеннями, мали дорогоцінні священні богослужбові предмети. Особливою витонченістю і багатством вирізнялась церковна ризниця, виготовлена виключно сестрами обителі.

Під керівництвом ігумені Аполлінарії монастирське рукоділля доведено до таких ступенів довершеності, що прикрас, подібних монастирським, святих ікон, священицьких та церковних риз, не завжди можна було зустріти в кафедральних соборах і архієрейських ризницях. За подарунки, виконані руками черниць обителі і подаровані великій княжні Ксенії Олександрівні, ігуменя двічі була удостоєна “Высочайшей благодарности”, оголошеної через Міністра Імператорського Двору 10 грудня 1881 р. та 29 березня 1888 р., а також пожалувана кабінетним наперсним хрестом, прикрашеним дорогоцінним камінням [11, 805].

Окремо від храмів у 1872 р. побудована трьохярусна дзвіниця висотою 34 аршини (24 м) з 5 дзвонами, найбільший з яких мав 110 пудів (1802 кг). Крім того побудована інша окрема невисока дзвіниця з одним великим дзвоном, що мав вагу 322 пуди (5274 кг). Протягом 1846 – 1865 рр. будувалась цегляна огорожа довжиною понад кілометр і висотою понад три метри із 4 кутовими баштами. Наприкінці ХІХ ст. будівництво архітектурного комплексу Немирівського монастиря було завершено.

Серед ікон, що знаходились в обителі, особливо вирізнялась ікона із зображенням образів Богоматері з Предвічним Немовлям і Миколи Чудотворця на одному полотні. Ця ікона знаходилась в Успенській церкві і вважалася чудотворною [3]. У 1845 р. церква була знищена пожежею, на згарищі залишилась лише згадана ікона, якої не торкнулося полум’я. Інша шанована ікона Казанської Божої Матері знаходилась над царськими вратами Троїцької церкви [10].

Необхідно відзначити відмінний живопис образу Успіння Божої Матері, що знаходилась на горньому місці в Успенській церкві. Як стверджують дослідники, писав ікону з 1846 по 1847 роки відомий художник І. М. Сошенко. На той час І. Сошенко змушений був залишити викладання у гімназії і піти у відставку, що поставило його у скрутне фінансове становище. Та не дивлячись на скруту, Іван Максимович з великим натхненням поринув у нову справу. Ось як він писав М. Чалому у Київ: "…Ах если б вы знали, какое удовольствие для сердца и какое раздолье для воображения, отрешившись от мира, жить для искусства…" [18].

Вирізнялись також ікони преподобного Сергія Радонежського та благовірного великого князя Олександра Невського, які раніше знаходились в Ісааківському соборі в Петербурзі і були пожертвувані Немирівській обителі.

У 1910 р. Немирівський монастир отримав подарунок від ченців Афонського монастиря – ікону Божої Матері “Троєручиця”, яка довгий час знаходилась у Миколаївському храмі у кіоті біля лівого кліроса. На зворотньому боці ікони був напис: "Святая Афонская гора – земной удел Царицы Небесной. –1910 года м. Июля 8 дня. – Сия святая Икона Пресвятыя Богородицы подобие Чудотворной Афонской Славяно-Сербского Хилендарского Монастыря, именуемая "Троеручица" – со многой благодатной внутри ея сокровенно-вложеной и навсегда заделаной Святыней, – писана и освящена на Афоне и посылается в безмездный дар от некоторых беднейших русских, святогорских Иноков…” Після закриття Немирівського монастиря ікону вивезли до Браїлівської обителі, де вона знаходиться і сьогодні [5, 7].

Земельні угіддя монастиря у першій половині ХІХ ст. складали всього 37 десятин. Крім випадкових добровільних пожертвувань, Аполлінарія потурбувалась віднайти і постійні засоби для існування своєї обителі. В той час, коли вона стала настоятелькою, Немирівський монастир мав всього 37 десятин землі, подарованих графом Вікентієм Потоцьким. Доходом від цієї землі неможливо було прогодувати всіх насельниць Немирівського монастиря, виділяти кошти на ремонт будівель та задовольняти всі матеріальні потреби обителі. За клопотанням ігумені Аполлінарії в 1865 р. монастир був наділений від казни 25 десятинами землі та млином в cелi Ксендзівці Ямпільського повіту. Тут невдовзі були споруджені всі господарські приміщення, придбано різний реманент для землеробства. Черниці обробляли землю, сіяли та збирали врожай, забезпечуючи обитель хлібом, овочами та іншими продуктами [1].

На прохання ігумені Аполлінарії у 1893 р. обителі було виділено ще 23 десятини орної землі та 130 дес. лісу біля с. Бугакова Брацлавського повіту, на відстані 12 верст від Немирова.

Важко переоцінити роль монастиря як духовного та культурного центру Немирівщини. У 1860 р. при монастирі було відкрито трикласне жіноче духовне училище, яке було найстарішим духовним училищем Подільської єпархії і створювалося з метою навчання дітей найбідніших церковнослужителів та сиріт. Деякі джерела свідчать про те, що училище при монастирі існувало з 1820 р. [16].

У перші роки діяльності училище переживало значні фінансові труднощі. Це призвело до того, що постало питання про закриття училища. “Въ следствіе доклада консисторіи по Немировскомъ монастыре, по случаю весьма ограниченныхъ средствъ попечительства. – резолюціею Его Преосвященства изображено 1-е, закрывать училище при Немировскомъ женскомъ монастыре неудобно и несовременно. На 1866 г. отпустить для содержанія училищъ 300 р. изъ 2000 р. изъ ассигнованныхъ въ распоряженіе попечительства; а какъ на будущее время поддерживать училище – попечительство разсудитъ…” [6]

Для дітей викладали читання, письмо та рукоділля. Викладачами були черниці монастиря. У 1875 р. в училищі проведено програмну реформу, наслідком якої було створення підготовчого та трьох навчальних класів. Програма містила нові предмети: Закон Божий, російську і церковно-слов’янську мови та арифметику. За “кількістю предметів воно наближалось до сільських шкіл, але за об’ємом вивчення цих предметів воно цілком могло рівнятись до такого навчального закладу як прогімназія” [5, 7].

Подібні училища почали з’являтися тільки після 1884 р., коли започатковувалися церковно-приходські школи. У цьому ж році Немирівське монастирське училище було перетворено у церковно-приходську школу. З 1895 р. у програму було введено викладання географічних та історичних “відомостей” [11].

Фінансове забезпечення школа отримувала частково від монастиря, частково від Єпархіального Опікунства. Єпархіальне Опікунство виділяло кошти для оплати праці вчителів, а монастир виділяв приміщення для школи, разом з опаленням та освітленням. При школі улаштовано гуртожиток для учениць, за якими доглядали черниці, призначені Ігуменею монастиря. Крім вивчення учбових предметів, дівчата мали практичні заняття по рукоділлю. Сироти навчались безкоштовно. Після закінчення школи багато випускниць успішно працювали вчителями церковних шкіл [13].

Важливо зазначити, що в Немирівській церковно-приходській школі у свій час викладав Закон Божий Дмитро Леонтович, батько видатного українського композитора М. Леонтовича.

В безбожні роки Немирівський монастир — духовна перлина Поділля була понівечена, спаплюжена, лише через піввіку віднайдена, очищена від бруду і знову засяяла і зайняла своє достойне місце.

__________________

1. Державний архів Хмельницької області — Ф. 315, — Оп. 1. — Од. зб. 10653, л.1-2.

2. Державний архів Хмельницької області — Ф. 315, — Оп. 1. — Од. зб. 10489, л.1а – 1б.

3. Зверинскій В. Монастыри по штатамъ, 1764, 1786 и 1795 годовъ. – С.-Петербургъ, 1892. – С. 231.

4. Монастыри русской православной церкви. – Москва: Изд-во Московской Патриархии. – 2001. – Вып. І. – C. 363.

5. Петльований П., Зозуля В. Монастир у Немирові. Нарис з історії Свято-Троїцького жіночого монастиря міста Немирова. – Немирів. – 2005. – 14 с.

6. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1866. – №1. – С. 9.

7. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1873. – №10. – С.345.

8. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1875. – №20. – С.584.

9. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1888. – №38. – С.881.

10. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1895. – №31. – С.730 - 731.

11. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1895. – №34. – С.807 - 808.

12. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1895. – №38. – С.592.

13. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1899. – №23. – С. 559.

14. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1899. – №24. – С. 572 – 573.

15. Подольские епархиальные ведомости. – Каменец - Подольский, 1899. – №30. – С.700 – 701.

16. Православныя русскія обители. Полное иллюстрированное описаніе всехъ православныхъ русскихъ монастырей въ Россійской имперіи и на Афоне. – С. – Петербургъ, 1910. – С.618.

17. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. Особое прибавленіе къ Подольскимъ Епархиальнымъ Ведомостямъ 1891 г. – Каменец – Подольский, 1891. – Выпуск № V.

18.Шенк Г.О. Немирів крізь віки. – Вінниця, 2001. – С. 92.

Маріанна Шлапак (Кишинев, Молдова)

Бастионная крепость Белгорода-Днестровского

В условиях совершенствования огнестрельной техники становится актуальной задача нахождения новых методов обороны. Старые системы уже неэффективны против металлических ядер. Экспериментируя со многими конструктивными и техническими решениями, военные инженеры приходят к долгожданному открытию – бастионным крепостям, построенным из земли, дерева и камня.

Бастион перенимает все функции артиллерийской башни, но он намного мощнее и прочнее при ударе из-за сцепления земляной массы, дерева, камня или кирпича. Он устраняет все «мертвые углы», которые не могут контролировать обороняющиеся. Здесь доминируют симметричные линии и геометрические формы. Он служит опорой для тяжелых артиллерийских орудий и представляет собой «долгоиграющее» и в то же время дешевое сооружение.

Бастионная система обороны появляется у итальянцев в начале XVI в., но распространяется в Европе после 1527 г., когда архитектор Микелле Санмикелле возводит в Савойе свои первые бастионы. Эта система усовершенствуется военными специалистами в различных школах фортификации (немецкой, французской, голландской и др.). Среди итальянских военных зодчих – создателей бастионов выделяются Санмикелле, Тартаглиа, Марки, Буска и др. Голландская бастионная система развивается при помощи Стевина, Фрейтага, Велькера, Мелдера и др., а французская знаменита сооружениями Эррарда де Бер ле Дюка, Антуана де Вилля, Пагана, Монталамбера, Вобана, Кормонтеня и др.

Бастионные крепости строятся на всей территории Трансильвании, начиная с XVI в. и до конца XVIII в. В Валахии они возводятся османами в XVIII в. по линии Дуная. В Молдавии их строят поляки, турки и русские в XVII – XVIII вв. Наиболее мощные крепости появляются на берегу Днестра и в Нижнем Подунавье. На строительство приглашаются именитые архитекторы, а в качестве дешевой рабочей силы используются местные крестьяне.

Молдавские бастионные крепости получают различные формы планов: приближенные к регулярным: четырехугольный (Замка, Кишинев, Килия, Паланка) и в виде звезды (Сорока, Рени), а также нерегулярный (Бендеры, Хотин, Аккерман и Измаил). Основные строительные материалы – это земля, дерево и камень. Новое укрепление часто возводят вокруг старой каменной крепости, которая становится центральным ядром обороны.

Необходимо отметить, что бастионные крепости Молдавии построены по методам различных европейских школ: голландской, немецкой, французской и русской. Авторы проектов – это именитые мастера фортификации: французы Де Лафит-Кловье и Кауффер, немцы Каленберг и Рихтер, русские Е.Х. Ферштер и М.И. Гартинг и др.

Большинство молдавских бастионных крепостей выполняют функцию арсеналов или военных баз во время русско-турецких кампаний конца XVIII – начала XIX в.

Их «военная карьера» завершена в XIX в. Какие-то крепости навсегда покинуты военными, т.к. утрачено их прежнее стратегическое значение, а другие ликвидированы согласно мирным договорам. Лишь отдельные укрепления продолжают служить временными складами для артиллерии и боеприпасов.

Особый интерес представляет бастионная крепость Белгорода-Днестровского (Аккермана). Существует мнение, что первая твердыня такого типа была построена здесь в 1707 г. по заказу Оттоманской Порты представителями французской школы. Молдавский хронист Ион Некулче пишет, что в начале второго княжения господаря Антиоха Кантемира «молдаване привезли из Молдавии много леса в Тигину, Четатя Албэ (Белгород – прим. авт.) и Возию (Очаков – прим. авт.), с большой поспешностью и со множеством становых»1.

Отсутствие каких–либо данных об этом укреплении делает невозможным даже его гипотетическое воссоздание: на всех планах города до 1793 г. можно увидеть незастроенную полоску у крепостной стены или остатки ретраншементов у юго-западной куртины. Совсем недавно украинские исследователи И.Бруяко и И.Сапожников убедительно доказали, что в Белгороде в начале XVIII в. не существовало бастионной крепости2. Она появилась позднее, после военных операций русско-турецкой войны 1787–1789 гг., когда город был завоеван без боя русскими военными и отрядами донских и бугских казаков. В этой кампании участвует и генерал-майор М.И. Кутузов. Однако по условиям Ясского мирного договора (1791) город отходит Оттоманской Империи.

В начале 90-х годов XVIII в. становится очевидным, что старая каменная крепость уже устарела по своим военно-техническим параметрам. Необходимо возведение нового, более мощного, бастионного укрепления.

В Российском Военно-Историческом Архиве г. Москвы сохранился план Аккерманской крепости, датируемой 1793 г. Здесь впервые указан автор бастионного укрепления. Это французский инженер немецкого происхождения Кауффер (фон Кауффер, Кауферт, Коуфер, Коуферер), состоящий на службе у султана Селима III, автор проектов реконструкции Хотинской, Бендерской, Килийской и Измаильской крепостей. Известно, что в 1793 г. Кауффер служит мухтаром у турок, а затем тайно переходит на службу к русским. Вот что говорится в письме фельдмаршала М.И. Кутузова генералу-фельдцехмейстеру П.А. Зубову, посланном из г. Яссы 2 июля 1793 г: «Гарнизоны во всех молдавских крепостях весьма малы; в таком же состоянии и артиллерия всех крепостей и нет кроме малого числа пушек самого меньшего калибра, с янычарами привезенных.

Подробное и верное сведение иметь можно чрез инженера Коуфера, как преданного; он будучи при работе сих крепостей в отношении с господином Александром Восп. Изворовым; желательно только, чтобы тайна его переписки была не в руках многих, к пользе нашей и к безопасности Коуфера. Граф Шуазель описывает его человеком ловким, который может и боле вкрасться в доверенность турков и быть нам полезным впредь»3.

Необходимо отметить, что М.И. Кутузов, во время движения российского посольства по территории дунайских княжеств, внимательно изучает состояние турецких крепостей. При помощи бывшего посла Франции в Константинополе графа Шуазель-Гуфье, он устанавливает контакты с французским инженером Кауффером, который отвечает за восстановление и строительство турецких крепостей. Недовольный своим жалованием в 500 пиастров в год (красивая кофейная чашечка, подаренная Кутузову матерью Селима III, стоит 10000 пиастров), Кауффер соглашается поступить на русскую службу. Похоже, что инженер направлен в Константинополь Францией для восстановления и укрепления турецких границ на основах Кучук-Кайнарджийского мира (1774), а также для содействия военным реформам Порты. Кауффер передает Кутузову ряд ценных сведений о молдавских крепостях: о численности Бендерской крепости, о палисадах Измаильской крепости, о бессарабских гарнизонах, о вооружении и др. Также русским тайно отправлены важные чертежи о прикордонных укреплениях. Из письма Кутузова узнаем, что «…давно уже Коуфер мною обласкан, и, по-видимому, Россию почитает своим новым отечеством»4.

На вышеуказанном плане из коллекции чертежей Кауффера показаны два варианта проекта бастионной крепости: первый с мощными угловыми бастионами и второй с крытым путем и треугольными плацдармами.

Другой план Кауффера 1793 г., опубликованный впервые И.Бруяко и И.Сапожниковым, детализирует первый вариант: здесь изображены бастионы, а также строения внутри запроектированной крепости. Но этот вариант не считается со старой твердыней и ее внутренними постройками. Новая уличная сеть основывается на прямоугольной планировке. Центр – это большая парадная площадь. Вместо барбакана и портового двора появляются новые сооружения. Запроектированный оборонительный ров намного шире предыдущего. Оба варианта, предложенны Кауффером, содержат элементы простой фортификационной системы Вобана. Это траверсы, расположенные на крытом пути, которые можно обойти спереди. Они служат надежным прикрытием от неприятельской артиллерии.

Третий план, разработанный Кауффером в 1793 г., был найден нами в Российском Военно-Историческом Архиве г. Москвы. Здесь французский инженер предлагает вариант бастионной крепости в виде оригинальной шестиугольной звезды. Старая крепость остается нетронутой и находится внутри запроектированной. Все надписи сделаны на двух языках: французском и турко-османском. Отмечены названия отдельных башен, ворот и дворов ансамбля («Ич Кале» («Внутренняя крепость»), «Дыш Кале» («Внешняя крепость»), «Буюк Капуни» («Большие ворота»), «Эмиртих Кулесси», «Сесмет Кулесси» и др.). Группы жилых кварталов именуются «махалле». На чертеже Кауффера можно прочесть: «Ялан махаллеси» («Квартал обманщиков») (может быть здесь, на берегу Днестровского лимана, проживали менялы и ростовщики?), «Кешишлек махаллеси» («Монастырский квартал») (известно, что в Белгороде существовало несколько монастырей, принадлежащих грекам и армянам), «Мейдан махаллеси» («Площадной квартал») и др.

В 1795-1797 гг. обороноспособность Белгорода существенно усиливается. Приведем выдержки из русских консульских донесений 1795 г., 1796 г. и 1797 г.: «Даю знать, что правитель получил подтвердительное повеление от Порты, дабы он положил все свои старания к исполнению всех потребностей, нужных на поправление крепостей Измаильской, Хотинской и Аккерманской»6, «Из Константинополя прибыли рабочие и каменщики в Аккерман; много снаряжения и материалов было сюда послано принцем Морузи для реконструкции этого места по новому плану»7 и «Прибыл из Царьграда французский эмигрант, инженер Коуфер, который, как сказывают, имел повеление от Порты осмотреть состояние пограничных крепостей»8. Небезинтересна еще одна цитата из австрийской дипломатической корреспонденции 1797 г.: «От господина фон Кауффера, обследующего как инженер крепости по границе с Россией: Хотинскую, Аккерманскую, Измаильскую и Килийскую, а также от турецкого комиссара со стороны Высокой Порты, я узнал, что строительство Килийской крепости уже полностью завершено…»9.

В 1800 г. переделаны валы и бастионы каменных стен Белгорода при помощи молдавского господаря Константина Ипсиланти.

Из последующих планов, начерченных русскими военными, видно, что отдано предпочтение второму варианту инженера Кауффера. Здесь предложена тенальная оборонительная линия, абсолютно оправданная в данном конкретном случае: внешние углы чередуются с внутренними, каждая сторона становится таким образом и фронтом и флангом. Эта система позволяет обеспечить перекрестный огонь, в то же время не допуская установку неприятельских орудий на гребне гласиса. Гласис содействует активной обороне.

Следующий проект разработан русскими специалистами. В 1807 г. инженер генерал-майор Е.Х. Ферштер предлагает вариант усовершенствования крепости, оснащенной крытым путем и четырьмя плацдармами треугольной формы, два имеющие прямой угол и два – острый угол. Плацдармы с острыми углами усилены редюитами.

На плане, разработанном инженером генерал-майором И. М. Гартингом, показаны бастионная крепость, каменная крепость, цитадель, арсенал, кордегардия, гауптвахта, продовольственный склад, казармы янычар, дом кадия и мечети.

Другие планы крепости, выполненные после 1807 г., изображают Аккерманскую крепость с четырьмя плацдармами, комендантскими квартирами, гарнизонными казармами, кордегардией, казематами, гостиницей, больницей, карцером, арсеналом, провиантскими складами, конюшнями, мастерскими и др. строениями. Крепость оборудована несколькими входными галереями, пробивающими гласис.

На плане 1828 г. можно увидеть крепость с кордегардией, комендантским домом, домом цейхвартера и кондуктора, домом командира артиллерийского гарнизона, домом инженерного офицера, чертежной, домом плац-адьютанта, казармой арестантов, инженерной мастерской, кузницей, пороховыми погребами, провиантскими складами, кухнями, канцеляриями, цейхгаусами, казармами, сараями, кладовыми и отхожими местами. Несмотря на то, что в 1832 г. Аккерманский оборонительный комплекс был упразднен как военный объект, его гласис сохранился до начала XX в.

Сегодня лишь эспланада вокруг каменного средневекового укрепления напоминает нам о былом существовании бастионной крепости Белгорода-Днестровского.

______________________

1 Kogalniceanu M. Letopisetul Moldovei. — Bucuresti, 1972. — 2. — P. 285.

2 Бруяко И.В., Сапожников И.В. Белгород-Днестровская крепость как памятник военно-инженерного искусства (основные этапы истории конца – начала вв.) / Stratum. – Санкт-Петербург, Кишинев, Одесса, Бухарест, 2000. — С. 443-451.

3 Фельдмаршал Кутузов. Документы, дневники, воспоминания. — Москва, 1995. — С. 42-43.

4 Фельдмаршал Кутузов. Историко-биографический очерк. — Москва, 1995. — С. 129.

5 Бруяко И.В., Сапожников И.В. — Указ. соч. — С. 449.

6 Documente privind Istoria Romaniei. Colectia Eudoxiu de Hurmuzaki. Rapoarte consulare ruse (1770-1796). Serie Noua. — Bucuresti, 1962. — I. — P. 654.

7 Там же. — P. 747.

8 Documente privind Istoria Romaniei. Colectia Eudoxiu de Hurmuzaki. Rapoarte diplomatice ruse (1770-1796). Serie Noua. — Bucuresti, 1968. — IV. — P. 96.

9 Documente privitoare la Istoria Romanilor. Colectia Eudoxiu de Hurmuzaki. Corespondenta diplomatica si rapoarte consulare austrice (1782-1797). — Bucuresti, 1972. — XIX. — I. — P. 815.

Володимир Онищенко (Київ)

П’ятницький козачий некрополь 1648 року

Кременець-Подільська Швейцарія. Шматки кременю тут усюди, можливо, це й пояснює назву міста. На під’їзді до міста з півдня, з боку Тернополя здалеку видно високу крутосхилу Замкову гору, яка названа на честь польської королеви Бони, італійки за походженням, дружини короля Сигізмунда І. Висота гори 397 метрів над рівнем моря.

Із Галицько-Волинського літопису довідуємось, що 1227 р. у Кременці відбулася битва між угорсько-польським військом короля Андрія та воями галицького князя Мстислава Удалого. Русичі в цьому бою розгромили прибульців. Це перша згадка про місто.

Перший замок ІХ ст. у 1240 р. невдало спробувала захопити орда монголо-татар хана Батия під командуванням заступника його ґуюк-хана.

Це сталося взимку, бо Київ татаро-монголи захопили 6 грудня, і величезна орда ринула на захід, захоплюючи одну фортецю за іншою. Здобувши кілька укріплень на Волині, Батий зазнав невдачі під Даниловим та Кременцем. У літописі про це читаємо: “А коли побачив (хан Батий), що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов від них”.

За переказами, гора була облита водою і перетворилася на неприступну льодову скелю. Воїни кидали на ворогів каміння, колоди, лили розплавлену смолу. Ці події описані письменниками Василем Яном у романі “До останнього моря” та Антоном Хижняком у романі “Данило Галицький”.

1259 р. фортечні укріплення були знесені українськими князями на вимогу Бурундая.

У другій половині ХІV ст. Кременець потрапив під владу Литви. Будівництво оборонного замку розпочате у ХІV ст. і тривало майже 200 років. Згідно описів ХVІ ст., у фортечний комплекс входили князівський палац., приміщення для гарнізону, склади зброї та продовольства, гауптвахта, викопаний колодязь. До замку (довжина його 130, ширина – 60 метрів) з західного боку вело два заїзди, над якими височіли вежі. Третя вежа – “над новим домом” знаходилася у західній частині гори з боку міста.

Після Люблінської унії 1595 р. Кременецька фортеця стала одним з опорних пунктів польсько-шляхетського панування на Волині. У її темницях тримали і катували тих, хто повставав проти національного і соціального гноблення.

Під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 років у фортеці переховувалася шляхта з Волині, Поділля та Галичини. Наприкінці вересня 1648 р. фортецю оточило семитисячне військо Максима Кривоноса. Шість тижнів козаче військо тримало облогу, згодом до нього приєдналися три тисячі місцевих ополоченців на чолі з Колодкою, який, за переказами, був родом з села Підлісці, що поблизу Кременця. За допомогою місцевого населення, яке вказало на слабе місце оборони, замок було здобуто і зруйновано. Опісля, вже не відбудовувався. Руїни і досі вражають своєю величчю та притягують тисячі туристів.

Поруч Замкової гори стоїть гора Черча, у підніжжі якої знаходиться П’ятницький козачий цвинтар ХVІІ ст. (Фото 1).

Ще донедавна тут полюбляла відпочивати вечором молодь, а бабці ледь не на могилах випасали кіз. Тут стоїть 60 кам’яних козацьких хрестів, прямих і косих, та ще близько 20 зруйнованих, очевидно, часом. Серед 60-ти надгробних плит різних розмірів п’ять круглих у вигляді кобз. Три з них з прямим хрестом, а дві — з косим (Рис. 1, 2).

Рис. 1. Рис. 2.

П’ятницьке поховання козаків — єдине в Україні, де поруч із прахом воїнів поховані й кобзарі, хто піснею і шаблею боровся за незалежність Вітчизни. Час, на жаль, не зберіг їхніх імен, навіть ті написи, що проглядаються на плитах та хрестах, не можна прочитати. Некрополь 1648 р. взятий на облік, але охоронної таблиці держави нема.

На початку липня 2005 р. в Кременці відбулося свято “Кобзарські сезони Волині”, організоване поетом-бардом Олександром Смиком. Готуючись до свята, з території кладовища вивіз сміття, а в святковий день кобзарями посаджено калинову алею. Священик кременецької Свято-Преображенської церкви УПК КП отець Володимир провів заупокійну панахиду, а кобзарі виспівали могили своїми думами та піснями, провівши умовну вісь єднання від гори Черчі до Чернечої гори у Каневі.

“Я знав про кобзарські могили в Кременці, хоч жодного разу на них не був. Це найсвятіше місце для кобзаря” – сказав голова Національної спілки кобзарів України, професор, заслужений артист України Володимир Єсипок.

Наразі у Кременці сподіваються, що “Кобзарські сезони Волині” стануть традиційними, а держава, нарешті, установить охоронні плити на некрополі. Повірте, це потрібно зробити...

Андрій Бовгиря (Київ)

Рукописні історичні збірники

Лівобережної України-Гетьманщини XVIII ст.

Для існування будь-якої держави необхідний певний ідеологічний фундамент, що сприяє консолідації і зміцненню її соціально-політичної системи, виробленню ментальності, національної ідентичності. Для існування Гетьманщини та її еліти, що складалася, передусім, з представників козацької старшини, важливою ідеологічною підставою існування виступали історичні твори, де висвітлювалася героїка Визвольної війни 1648-1657 років, міфологізація її предводителів, досліджувались витоки й ґенеза козацтва, відстоювалися традиційні права та привілеї цього суспільного стану. Тобто, автори історичних творів прагнули легітимізувати історію своєї батьківщини, виникнення якої сталось несподіванкою для багатьох сусідніх народів, вписати її в загальний плин історичного процесу. Усі ці питання широко представлені в так званих козацьких літописах Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки, «Короткому описі Малоросії», численних хроніках, написаних уже на основі цих текстів. Означені твори відрізнялись від своїх попередників – монастирських літописів, для яких козацька тематика, в кращому разі, була маргінальною. Впродовж XVIII ст. еліта Гетьманщини розглядала твори “козацької історіографії” як джерело для вироблення станової і національної ідентичності, оскільки більшість представників «нової еліти» здобула свої права і привілеї „через шаблю”. Відтак дуже важливим було вироблення позитивного, героїчного іміджу минулого для легітимізації сучасного стану. До цього спонукала також централізаторська політика російського уряду, що особливо посилилась після полтавської катастрофи і загрожувала автономному статусу Гетьманщини.

У таких умовах історичні наративи, авторами яких були представники української інтелектуальної еліти, виступали ідеологічною підставою для боротьби за збереження колишніх прав і вольностей. Тому нагальною необхідністю стала популяризація творів історичного характеру. Найбільш сприйнятливим і зручним засобом для цього був друк. Втім існували політичні бар'єри для його здійснення. Йдеться про іменний указ Петра Першого від 1720 р., що забороняв друкувати на території Гетьманщини будь-які тексти світського, у тому числі й історичного характеру. Єдиним засобом їхнього поширення стала рукописна книга, зокрема рукописні збірники. В даний час у вітчизняних та зарубіжних книгосховищах збереглося більше ста екземплярів цього виду рукописної продукції, але це лише мала частина їх первісної кількості, оскільки значна кількість рукописних колекцій загинула в часи лихоліть минулого століття.

Зміст і структура рукописних збірників історичного змісту, що укладалися на території Гетьманщини протягом XVIII і навіть до початку ХІХ ст., відзначається доволі помітною сталістю, що простежується на прикладі десятків рукописних книг. В основі майже кожного збірника лежить один із вищезгаданих “козацьких літописів”. Найчастіше переписувались “Літопис Граб’янки” та “Короткий опис Малоросії”, нині відомо понад тридцять списків останнього та більше шестидесяти списків “Літопису Граб’янки”. До цього центрального елементу збірника упорядник/переписувач додавав документальні матеріали, що характеризували, передусім, давність і легітимність прав козацького стану, а також гетьманські статті та універсали, інші історичні наративи меншого об’єму – різноманітні хроніки, літописці регіонального характеру. Потрапляючи до складу збірника, тексти історичних творів піддавалися змінам відповідно до суб’єктивного сприйняття історичних подій чи рівня освіти упорядника рукописної книги, звідси й причини появи різночитань в окремих списках. Часто збірник ставав своєрідним засобом для прояву історіографічної активності численних читачів. Вони могли хронологічно продовжувати існуючий твір, додаючи до нього нові сюжети та факти, свідками яких самі виступали.

Рукописні збірники виготовлялися в середовищі військових канцеляристів – рядових службовців державних установ Гетьманщини. Більшість з них навчалися в Києво-Могилянській академії, володіли іноземними мовами, були знайомі з працями німецьких, польських істориків. Крім того, вони мали доступ до документальних матеріалів, що давало можливість копіювати необхідні документи для складання збірників або ж на основі документальних матеріалів самостійно створювати наративний текст. Окремі збірники написані представниками духовенства, що свідчить про існування в цьому середовищі інтересу до світської тематики, зокрема історичної.

Збірники могли виготовлятись як копії з існуючих зразків самими читачами і власниками або ж на спеціальне замовлення, - для представників українського шляхетства, управлінської еліти сотенного, полкового і вищого рівнів – генеральної військової старшини і навіть для гетьмана. На сьогодні відомі рукописні збірники, що належали гетьману Данилу Апостолу та його синові Петру (так званий Сорочинський збірник, що містить список “Літопису Граб’янки”). В Санкт-Петербурзі і Москві зберігаються два рукописні збірника Кирила Розумовського, віднайдено навіть його розпорядження про замовлення на виготовлення цих книг. Загалом рукописні збірники історичного змісту набули значного поширення в українському інтелектуальному середовищі XVIII ст. і входили до складу численних приватних книгозбірень козацької старшини, духовенства, монастирських книжкових колекцій. Це були книги для повсякденного читання, зміст яких певною мірою задовольняв інтерес читачів до вітчизняної історії, інформація про яку була відсутня в друкованих працях, або ж трактувалась викривлено і не могла відповідати автономістичним настроям, що панували в середовищі тогочасної української еліти.

Велика популярність рукописних книг, в яких висвітлювались сюжети козацької історії, містились документальні матеріали, робила їх предметом купівлі, обміну, дарування. Відомості про це можна знайти в діаріушах генерального підскарбія Якова Марковича, генерального хорунжого Миколи Ханенка та в інших зразках тогочасної щоденникової та мемуарної прози. Про це також свідчать численні маргінальні записи, які містить майже кожна рукописна книга. Їх залишали автори, упорядники/переписувачі, власники, читачі рукописних книг на вільних від тексту частинах аркушу (звідси й назва – покрайні, маргінальні, від лат. marginus (крайній). Вони зосереджують цінні відомості не лише про час укладання книги, її ціну, імена власників, упорядників, авторів, але й читацькі коментарі, що відображають сприйняття ними змісту прочитаного.

Рукописні збірники в умовах відсутності світського книгодрукування виступали єдиною формою рефлексії історичної думки, зберегли тяглість і традицію історіописания на теренах Лівобережної України-Гетьманщини. Окрім того, вони сприяли утвердженню національної ідентичності і поклали початок якісно новому напрямку української історіографії, представленого творами істориків початку ХІХ ст. О.Маркевича, Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича й ін.

Олена Гринь (Чернігів)

Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779 – 1781 років

як джерело з історії козацтва

В останній чверті XVIII ст. в процесі здійснення урядом Катерини ІІ політики остаточної ліквідації політичної автономії Гетьманщини було проведено адміністративно-територіальну реформу. Її результатом стало запровадження на теренах Лівобережної України замість полково-сотенної системи трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського. Як слушно зазначив З. Когут, хоча новий поділ „ігнорував історико-економічні традиції, він міг вважатися зразком економічної раціональності” [1]. Відтак, території, що підлягали реформуванню, ґрунтовно обстежувались як спеціальними комісіями та урядовцями, так і місцевими краєзнавцями [2, 3, 4]. Підсумком роботи, яка тривала у 1779 ‑ 1787 рр., стала низка описово-статистичних пам’яток, що містять всебічні відомості з історії Лівобережжя, у тому числі й дані щодо козацтва. Нижче здійснено спробу проаналізувати інформаційні можливості комплексу описів Новгород-Сіверського намісництва останньої чверті XVIII ст. для дослідження історії козацького стану.

Новгород-Сіверське намісництво було створене за указом Катерини ІІ від 16 вересня 1781 р. [5] (урочисте відкриття відбулося 27 січня 1782 р. [6]) й проіснувало до 30 листопада 1796 р., коли, згідно з указом Павла І, його територія відійшла до складу Малоросійської губернії [7]. У 1780-х рр. Новгород-Сіверське намісництво складалося з одинадцяти повітів: Глухівського, Конотопського, Коропського, Кролевецького, Мглинського, Новгород-Сіверського, Новоміського, Погарського, Сосницького, Стародубського й Суразького. Загалом Новгород-Сіверське намісництво включало у себе землі сучасних Чернігівської та Сумської областей, а також Брянської області Російської Федерації.

Нині відомо 10 описів Новгород-Сіверського намісництва у 15 списках [8]. Втім, безпосередню інформацію з історії козацтва містять 4 пам’ятки. Найбільш вичерпним джерелом є Опис 1779 ‑ 1781 рр. [9], укладений комісією під керівництвом малоросійського генерал-губернатора А. Милорадовича у процесі підготовки до проведення намісницької реформи [10]. Пам’ятка містить відомості про місцезнаходження населених пунктів, природно-кліматичні умови, соціальну структуру людності, стан сільського господарства, торгівлі, ремесел та промислів краю. Матеріали Опису дають можливість встановити кількісне співвідношення представників основних категорій козацтва на теренах Новгород-Сіверщини, схарактеризувати їхнє господарське життя. Проте в Опису 1779 – 1781 рр. відсутні узагальнюючі дані по повітах і по намісництву в цілому. Відтак, його доповнює Опис 1781 р., що являв собою статистичне зведення відомостей про соціальний склад населення у вигляді таблиці [11, 12, 13]. Він, зокрема, містить інформацію щодо кількості хат виборних козаків, підпомічників та козацьких підсусідків у кожному населеному пункті, а також загальну кількість осіб чоловічої статі („душ”) у сотні та повіті. При цьому варто зазначити, що статистичні показники описів Новгород-Сіверського намісництва щодо демографічної ситуації являють собою уточнені дані ревізії 1764 р. [14].

Більш узагальнені дані про чисельність та заняття місцевої людності, у тому числі й козацтва, містять Опис міст 1785 р., підготовлений службовцями Новгород-Сіверського губернського магістрату після видання Катериною ІІ „Жалуваної грамоти містам” [15], а також впорядковане з нагоди приїзду імператриці „Краткое топографическое описание Новгородского Северского наместничества” 1787 р., автором якого прийнято вважати відомого краєзнавця О. Шафонського [16, 17, 18, 19].

Опис 1779 – 1781 рр. містить відомості щодо маєтностей представників старшинських родів на території Новгород-Сіверського намісництва. У пам’ятці наведено дані щодо їхніх будинків, причому вказано не тільки місця розташування, але й кількість „покоїв”. Крім того, зазначено, скільки промислових підприємств, здебільшого млинів, винокурень, рудень та гут, а також дворів та хат залежних селян і підсусідків перебувало у їхній власності.

Наприклад, генеральний суддя С. Дергун мав на території новоутвореного намісництва 3 греблі з млинами та 2 винокурні, кам’яний будинок і шинок у Глухові та ще 2 будинки у його передмісті, а також порівняно невелику кількість підданих (25 дворів) та підсусідків (20 дворів) [20]. Стародубський полковник Я. Завадовський, що мешкав у с. Дохновичі Стародубського повіту, мав там дерев’яний будинок „о 8 покоях”, а також „о 6 покоях” у Красновичах, греблю з млином у с. Бохарич, землі у 5 селах. Всього у його власності на теренах Новгород-Сіверського намісництва перебували близько 80 дворів підданих [21].

Загалом, Опис 1779 – 1781 рр. дозволяє схарактеризувати майнове становище багатьох представників полкової та сотенної адміністрації – обозних, суддів, підсудків, писарів, осавулів та хорунжих, а також бунчукових, військових та значкових товаришів (усього понад 500 осіб, з них – понад 50 бунчукових, понад 100 військових та близько 120 значкових товаришів). Загалом, усі вони належали до місцевої козацької еліти і, крім рангових, мали маєтки на правах особистої власності. При цьому, цілком закономірно, в Опису фігурують прізвища відомих політичних і культурних діячів тогочасної Гетьманщини – К.Розумовського, О. Лобисевича, Г. Долинського, І. Журмана, В. Туманського та багатьох інших. До речі, найбільшим землевласником Новгород-Сіверського намісництва був саме К.Розумовський, маючи тут 646 дворів та 32 бездвірні хати підданих, а також чисельні промислові підприємства, зокрема, потужну натоді суконну мануфактуру. Найбільшу кількість селян він мав у своєму маєтку в Батурині (210 дворів, у яких було 257 хат) [22]. Загалом, за даними ревізії 1782 р. у Новгород-Сіверському намісництві він володів 74177 „душами” селян [23].

Цілком зрозуміло, що сотенна старшина мала незрівняно менші маєтності. Лише сотники були досить впливовими та заможними особами, що володіли землями і залежними селянами. Наприклад, глухівський сотник Славський мав 3 будинки та близько 40 підданих [24]. Водночас решта представників сотенної адміністрації у майновому відношенні мало чим відрізнялась від звичайних козаків. Зокрема, сотенний отаман Дащенко мав лише невеликий дерев’яний будинок [25], сотенний осавул Філонович, крім будинку, мав одного бездвірного підданого [26], сотенний хорунжий Ковтун мав хутір з двома підсусідськими хатами [27] тощо.

Козацька старшина нерівномірно розподілялася по повітах намісництва. Найбільше представників козацької старшини мешкало у Стародубському (15,5 % від чисельності усієї старшини), Коропському (15 %) і Глухівському (12,5 %) повітах, що було зумовлено їх значущістю у політичному житті Гетьманщини. Порівняно невелика кількість представників козацької старшини мешкала на території Суразького (3,3 %) та Новоміського (3,1 %) повітів.

В Опису 1779 – 1781 рр. найбільш докладно схарактеризовано й просте козацтво. Так, за даними пам’ятки, чисельність виборних козаків, що мали нести військову службу власним коштом, але натомість звільнялися від державних податків, становила відносно незначний відсоток населення – 9,6 % (5,5 тисяч дворів, у яких знаходилось понад 9 тисяч хат). 6 виборних козаків мешкали у бездвірних хатах.

Більш поширеною соціальною групою у Новгород-Сіверському намісництві, як і скрізь на Лівобережній Україні, були підпомічники, до яких відносилися або бідні козаки, що не мали землі, промислів та угідь, або заможні виборні козаки, які отримували дозвіл від органів влади виставляти за власний рахунок на військову службу інших осіб. У Новгород-Сіверському намісництві, за матеріалами Опису, налічувалося близько 16 тисяч дворів підпомічників, в яких було зафіксовано понад 20 тисяч хат. Власного двору не мали 1,9 % підпомічників (395 хат).

Матеріали Опису дозволяють схарактеризувати козацьке господарство. Зокрема, певний інтерес становить інформація про козацькі хутори. Наприклад, виборні козаки Антон та Іван Горбані мали при своєму хуторі винокурню та воскобійню, а вироблену продукцію збували у Батурин [28].

В цілому, серед занять козацтва Новгород-Сіверського намісництва, як і представників інших соціальних груп, переважало землеробство, хоча досить поширеним було й дрібне мануфактурне виробництво.

В Опису зафіксовано наявність досить нечисленного натоді прошарку населення – стрільців та коронних бобровників, які займалися полюванням та ловлею бобрів, а за своїми правами і привілеями наближалися до козацької верстви. Бобровники мешкали в Новгород-Сіверському, Погарському, Суразькому, Новоміському, Сосницькому та Коропському повітах, а стрільці – в Стародубському, Погарському, Мглинському, Суразькому, Сосницькому та Конотопському повітах.

Щодо козацьких підсусідків, то, за даними описів, вони розподілилися на 2 групи. Першу групу становили власницькі, до яких належали підсусідки старшини й російського дворянства. На них припадало 33 % від загальної кількості підсусідків у Новгород-Сіверському намісництві. Друга група – власне козацькі підсусідки – становила 25 % від загальної чисельності, причому найбільше їх проживало у Стародубському повіті, незважаючи на порівняно невелику кількість там козаків.

Таким чином, здійснений розгляд інформаційного потенціалу описів Новгород-Сіверського намісництва дає підстави стверджувати про достатню репрезентативність даного джерельного комплексу для вивчення історії козацького стану в останній чверті XVIII ст. Відтак наявний в описах фактичний матеріал заслуговує на залучення до студіювання козацької проблематики.

_______________________

1. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760 – 1830. – К., 1996. – С. 186.

2. Бутич І.Л. Географічні описи Київського намісництва // Історичні джерела та їх використання. – К., 1966. – Вип. 2. – С. 163 – 178.

3. Коваленко О. Неопублікована праця Андрія Пригари „Особое или топографическое описание города губернского Новгорода-Северского” // Сіверянський літопис. – 1999. – № 4. – С. 160 – 165.

4. Петреченко І. Описи Чернігівського намісництва останньої чверті XVIII ст.: історія створення // Сіверянський літопис. – 2005. – № 4 – 5. – С. 31 – 42; № 6. – С. 61 – 77.

5. Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗ РИ). – СПб., 1830. – Т. XХІ. – № 15227.

6. Китченко Ф. Открытие Новгород-Северскаго наместничества. – Б.м., б.д. – 31 с.

7. ПСЗ РИ. – СПб., 1830. – Т. XХІV. – № 17594.

8. Гринь О.В. Описи Новгород-Сіверського намісництва останньої чверті XVIII ст.: історія створення та інформаційний потенціал. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук. – К., 2004. – С. 10 – 14.

9. Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781). – К., 1931. – 593 с.

10. Федоренко П.К. Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781 рр.) // Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781). – К., 1931. – С. ІІІ – ХХІ.

11. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), ф. 1, од. зб. 60130 – 60131, арк. 1 – 64 зв.

12. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 206, оп. 1, од. зб. 1-а, арк. 1 – 61.

13. ЦДІАК України, ф. 206, оп. 2, од. зб. 44, арк. 1 – 53.

14. Перковський А.Л. Топографічні описи як джерело з історичної демографії Лівобережної України другої половини XVIII ст. // Демографічні дослідження. – 1975. – Вип. 3. – С. 121 – 122.

15. ЦДІАК України, ф.207, оп. 1, од. зб. 3, спр. 357, арк. 54 – 63.

16. Російський державний військово-історичний архів, ф. ВУА, оп. 16, од. зб. 18331, арк. 1 – 33.

17. Відділ рукописів Російської національної бібліотеки, ф. 550, оп. 1, од. зб.

О-IV-73, арк. 1 – 61.

18. ЦДІАК України, КМФ-31, оп. 1, од. зб. 1, арк. 1 – 61.

19. „Краткое топографическое описание Новгород-Северского наместничества 1787 года” / Підготовка до друку і передмова О. Коваленка та І. Петреченко // Сіверянський літопис. – 1995. – № 5. – С. 150 – 156.

20. Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 ‑ 1781). – К., 1931. – C. 437 – 438, 442, 452, 470 – 471, 477.

21. Там само. – C. 69, 70, 99, 139, 200.

22. Там само. – С. 410.

23. Имения в Черниговской губернии графа Кирилла Григорьевича Разумовского, последняго Малороссийскаго гетмана // Черниговские губернские ведомости. – 1891. – № 13 – 14, 16, 18.

24. Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781). – К., 1931. – C. 437 – 438.

25. Там само. – С. 89.

26. Там само. – С. 363.

27. Там само. – С. 351.

28. Там само. – С. 413.

Юрій Мазурик (Луцьк)

Городище доби пізнього середньовіччя

в с.Нова Вижва на Волині

Село Нова Вижва (колишнє містечко Вижва) Старовижівського району Волинської області знаходиться на берегах р.Вижівка (Вижва, Вижовка, Вижевка, Вижбовка, Плиска) при впадінні правої притоки Казівки1 (Кизівка).

Перші писемні згадки про Вижву відносяться до XV ст.; вона належала князям Сангушкам2. В 1508 р. князь Василь Михайлович Сангушко (р.н. невідомий — бл. 1558)3 отримав великокнязівський привілей від польського короля Сигізмунда I (1467 – 1548) на осадження міста. Ця локація відбувалася поволі, бо ще у 1538 р. місто згадується як новоосаджуване. У 1543, 1546, 1548 та 1549 роках Вижва згадується як місто4.

В 1543 р. Василь Михайлович Сангушко добровільно обмінявся маєтками з дружиною Сигізмунда I королевою Боною Сфорца (1493-1557)5.

В 1548 р. Вижва була наділена магдебургським правом6.

У 1564 р. польський король Сигізмунд II Август віддав Ковельський маєток разом з Вижвою російському князеві Андрієві Курбському (1521-1583), що перейшов на службу. Після смерті Курбського маєтком певний час володіла дружина князя. Але польський король відібрав його у спадкоємців Курбського і передав державі7. Воно занотоване як міське поселення в поборових реєстрах 70-80-х роках XVI ст.8. В 1570, 1593, 1602 роках, як важливе міське поселення, Вижва (Vu⌡na) нанесена на географічних картах9. За люстрацією 1628 р. містечко Вижва і село Стара Вижівка були в руках трьох орендаторів. Потім маєток здавали в оренду або передавали у тимчасове володіння різним польським шляхтичам. У 1775 р. польський король подарував Ковельський маєток разом з Вижвою та іншими селами краківському воєводі Вацлаву Ржевуському. Після третього поділу Польщі 1795 р. Західна Волинь увійшла до складу Росії, Вижва була підпорядкована Ковельському повіту Волинської губернії. Вона стала державним володінням10.

В давніх документах містечко називається Вишва, Визва11. В XIX cт. поряд з офіційною назвою — містечко Вижва також вживається назва Вижовка-Нова на відміну від казенного села — Стара Вижівка12.

У 1940 р. Стара Вижва стала центром Старовижівського району, в радянській літературі інколи згадується, що історія містечка Вижви пов’язується з назвою Старої Вижви13.

Вижва розміщувалась на жвавому торгівельному шляху, тут діяв прикоморок Ковельської митниці (1580 р.)14. Документально встановлено наявність в давній час ринку, який був центральним і найважливішим компонентом міста, його невід’ємним атрибутом. Його елементами були: плац, призначений для торгівлі; пасма, призначені для комунікацій; блоки внутрішньої забудови (ратуша, крамниці, будинок ваги і т.п.); блоки приринкової забудови тощо.

Обов’язковим атрибутом кожного міського поселення була церква, яка споруджувалась на початкових фазах локації. Починаючи з 1549 р. (а потім з 1590, 1610 рр.) в місті згадується церква Преображення Господнього16.

Важливим компонентом міського просторового розвитку була наявність передмістя. В 1556, 1616 роках згадується передмістя Воля Вижівська17.

На XVI - початок XVII ст. припадає бурхливий розвиток будівництва оборонних споруд на Україні. Замок був гарантом безпеки мешканців містечка і околиці. В умовах тогочасного життя, коли частими були татарські вторгнення та міжусобні, так звані „домові” магнатсько-шляхетські війни, значення замку для життя міста важко переоцінити. Замок у Вижві згадується в 1538 р.: „...на мыте нашем, где мост бывал, замочокъ свой, Выжов и мистечко на себе осадил...”19 Також замок згадується в 1543, 1585, 1590, 1619 рр.20.

Як видно із люстрації 1765 р., містечко було обнесено парканом, від якого на час опису залишились лише сліди. Для оборони містечка було п’ять гаківниць.21

В 1898 р. Н.І.Теодорович вказує, що містечко Вижва оточене болотами. Замок давно згорів. Місце, де він знаходився, являє собою круглу підвищену площадку, оточену з однієї сторони болотами, що утворились від розлиття р.Вижви, а з другої — неглибоким ровом. Підйомний міст через рів і ворота з баштою був влаштований зі східної сторони, котра примикала до містечка. На цьому місці тепер знаходяться приватні приміщення, які нічим не нагадують давнього замку22.

В 1901 р. В.Б.Антонович писав, що „близько местечка Вижва, среди болота есть искусственно насыпанная площадь, на которой, по преданию, былъ дворецъ кн.Курбского”23. О.Цинкаловський також згадує, що „на болотах біля містечка знаходяться рештки старого замку т.зв. „Замчище”24.

Також ця мисцевість була відома як урочище „Дворище”; старожили оповідають, що тут в давнину знаходився княжий двір, польський форпост тощо25.

В 2003, 2006 роках обстеження городища провів автор26. Пам’ятка знаходиться на останці, який розташований серед заплави р.Вижви. Городище являє собою штучно насипану земляну площадку (ескарп) висотою близько 4 в плані підокруглої форми, діаметр верхньої частини — 65-75 м. На початку 1970-х років в південній і північній частинах городища були вириті три силосних ями розмірами 20 х 4; 20 х 4; 35 х 8 м, глибиною 1,5-2,7 м. Вибраний грунт із ям відсипався на краю схилів, що призвело до зміни конфігурації городища. В давнину городище по периметру було оточено ровом, який зберігся фрагментарно в південній, західній і північно-східній частинах, шириною 5-8 м, глибиною 1-1,5 м. Східна частина оточена болотом.

За 50-60 м на північ від городища знаходиться місце, де стояла церква Преображення Господнього, побудована в 1838 р. на місці старого храму27, в 1979 р. вона була зруйнована. На час дії церкви, на городищі знаходився будинок священика; на даний час ця місцевість відома як урочище „Попова гора”.

Отже, співставляючи писемні, топографічні, топонімічні і археологічні матеріали можна стверджувати, що внаслідок обстеження було локалізовано залишки оборонних споруд містечка Вижви. Таким чином, в науковий обіг введено ще одну пам’ятку доби пізнього українського середньовіччя.

_________________

1 Мальчак Я., Мігас Р. Річки Волині. — Луцьк, 1999. —С. 62-63.

2 При проведенні ревізії Володимирського замку в 1545 р. жителі Сміденської волості скаржились ревізорам на Ковельського старосту Богдана Семашка, який багато земель і сінокосів приєднав до Вижви без всякого права. Сміденці пред’явили ревізорам судові листи і грамоту короля Казиміра (1427-1493): в грамоті вказувалося, що король Казимір велів спалити Вижву, замок князя Ковельського, вбачаючи від нього велику шкоду для своєї волості. Див.: Памятники, изданные Временной комиссіею для разбора древнихъ актовъ, Высочайше учрежденною при Киевскомъ военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторе. — К., 1859. — Т.IV. — С.33.

3 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С.296.

4 Заєць А.Урбанізаційний процес на Волині в XVI — першій половині XVII століття. — Львів, 2002. — С.36

5 Теодорович Н.И. Волынь въ описании городовъ, местечекъ и селъ. Ковельський уездъ. — Почаевъ, 1903. — Т.5. — С.62, 63.

6 Заєць А. Урбанізаційний процес... —С.158.

7 Жизнь и деятельность князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. — К., 1849. — Т.2. — С.330.

8 Заєць А. Урбанізаційний процес... — С.36.

9 Вавригин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV - перша половина XVII ст. — ДНВП. „Картографія”, 2004. — С.44-47, 72, 73, 102, 103.

10 Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. — К., 1970. — С.640, 641.

11 Теодорович Н.И. Волынь ........ — С.64.

12 Там само. — С.61.

13 Наприклад: Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. — К., 1970. — С.640, 641, 676.

14 Торгівля на Україні XIV-XVII століття. Волинь і Надніпрянщина / Упоряд.В.М. Кравченко, Н.М.Яковенко. — К., 1990. — С. 208, 209.

15 Заєць А. Урбанізаційний процес... — С.110.

16 Там само. — С.120.

17 Там само. — С.126.

18 Виногродська Л.І. Замок у соціально-просторовій структурі міст і містечок Правобережної України XIV-XVII ст. // Сучасні проблеми археології. — К., 2002. — С.56-58.

19 Теодорович Н.И. Волынь….. — С.62.

20 Заєць А. Урбанізаційний процес... — С.130; Жизнь князя... —Т.1. — С.246,247.

21 . Теодорович Н.И. Волынь….. — С.63.

22 Там само.

23 Антонович В. Археологическая карта Волынской губернии // Труды XI Археологического съезда. — М., 1901. —Т.1. — С.58; Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. — Łuck, 1929. — S. 175; Cynkalowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego. Warszawa, 1961. —S.198.

24 Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. — Вінніпег, 1986. — Т.1. — С.189.

25 Історія села Нова Вижва./Архів ЗОШ I – II ступеня села Нова Вижва Старовижівського району. 1996. — С.7 (Рукопис).

26 Автор висловлює щиру подяку Капітонцю Володимиру Іллічу, директору ЗОШ I –II ступеня с.Нова Вижва Старовижівського району, за надану допомогу при проведенні обстеження пам’ятки.

28 Теодорович Н.И. Волынь… — С.65; Девятисотлетие православия на Волыни. 992-1892. — Житомир, 1892. — Ч. 2. С. 220.

Богдан Колосок (Київ)

Коли будували костьол святих апостолів Петра і Павла в Олиці

З 1920-х років костьол святих Петра і Павла належить до списків пам‘яток, що охороняються державою. Це підтверджено списками пам‘яток, затвердженими у 1956 р. (охоронний № 138) і 1963 р. (охоронний № 118).

Пам‘ятка знаходиться в середмісті Олики, поруч з костьолом святої Трійці, на вододілі мису, утвореного річкою Путилівкою та її притокою Осницею (Миловичкою). Історики уточнюють, що споруджена вона була на давньому кладовищі1, займає місце «найдавнішого парафіяльного храму, поруч з яким діяла торговиця»2. На початку ХХ ст. оточений високим муром костьол Петра і Павла знаходився серед одного з парків колегіати3 (Мал. 1).

В літературі утвердилася думка, що костьол святих Петра і Павла був збудований у 1450 році4. Хоча зустрічаємо й 1460 рік5, кінець ХV ст.6, 1550 рік7. В усіх випадках датування засновником костьолу вважається литовський гетьман Петро Білий, який помер 1498 р. Зрозуміло, що 1550 р. – технічна помилка друку.

Посилання на 1460 р. спрямовує нас до напису на портреті Петра Білого, опублікованого ще у 1923 р. С. Томковичем в дослідженні «Олика». Читаємо там наступне: «…костьолу парафіяльного святих Апостолів Петра і Павла в Олиці на Торчині близько 1460 р. перший фундатор, помер 1498 р.»8. Торчин або Турчин – це урочище на західному, протилежному середмістю Олики березі р. Осниці. Воно сполучалося з олицьким замком мостом і відоме як село, передмістя, місце знаходження парків Радзивіллів при їх резиденції9.

Мал. 1. Олика. Костьол святих Апостолів Петра і Павла.

Вид з північного заходу. Фото 1950 р.

В написі на портреті нема згадки саме про мурований костьол святих Петра і Павла, а лише про парафіяльний, хоча й під тим же іменем. До 1635 р. в Олиці не існувало мурованого парафіяльного костьолу, про що дізнаємося з мемуарів фундатора костьолу святої Трійці Альбрехта Станіслава Радзивілла. Пояснюючи мотиви своєї фундації, він вказував на власні гріхи, серед яких той, що він мешкає в мурованому будинку, а Творець і Даритель усього обходиться до цього часу дерев‘яним10. Станіслав Радзивілл (1539-1599), витіснивши з Олики кальвіністів, фінансував спорудження теж дерев‘яного парафіяльного костьолу у 1588 р.11.

Отже, збудований Петром Білим парафіяльний костьол святий святих апостолів Петра і Павла був дерев‘яним і знаходився в передмісті Турчин, на протилежному від нинішнього костьолу святих Петра і Павла березі річки. За дату спорудження в Олиці мурованого костьолу святих Петра і Павла приймають дату спорудження дерев‘яного парафіяльного костьолу в Турчині. Будівництво першого католицького костьолу поза межами православного центру Олики є цілком закономірним. Дивно, що ніхто з дослідників, крім С. Томковича, не звернув увагу на справжній зміст напису на портреті.

На підставі датування костьолу 1450 р. його відносили до «найбільш ранніх пам‘яток латинського культового зодчества Волині»12. Однак існує також думка, що давніша частина споруди, якою є вівтарний об‘єм, будувалася як кальвіністська молельня. При цьому згадується прихильник кальвінізму князь Микола Чорний (1515-1565). Після того, як римо-католики витіснили кальвіністів з Олики, спустілий храм добудували, обладнавши його під костьол13. Називається й дата перебудови – 1612 р.14. Іноді підкреслювалося, що під час цієї перебудови зберегли план споруди, але ввели в оздоблення барокові елементи15.

Костьол святих Петра і Павла є порівняно невеликою спорудою з розмірами в плані 13,6 х 10,5 м. Через наявність трансепту є хрестоподібним в плані. Пресвітерій незначно подовжений, має підвал, орієнтований на схід, перекритий коробовим склепінням з розпалубками над віконними прорізами, яких до останньої реставрації, як видно з фотографій та описів, було по три з північної і південної сторін. Зараз є ще два круглих отвори у східній стіні. П‘яти розпалубок опираються на різьблені білокам‘яні кронштейни. Дві інші камери храму, що є по осі споруди, перекриті хрестовими склепіннями. Їх п‘яти арок опираються на профільовані імпости. На стіні пресвітерію є залишки темперного живопису з зображенням барокового кіоту. В західну стіну південного рамена трансепту вмонтована поховальна білокам‘яна плита, датована 14 травнем 1607 р. (Мал. 2, 3, 4, 5).

Мал.. 2. Олика. Костьол святих Мал.. 3. Олика. Костьол святих Апостолів

Апостолів Петра і Павла. План. Петра і Павла. Вид з північного

сходу. Фото Б.В. Колоска 1988 р.

Мал.. 4. Олика. Костьол святих Апостолів Мал.. 5. Олика. Костьол святих

Петра і Павла. Вид з північного сходу. Апостолів Петра і Павла. Інтер‘єр.

Фото Б.В. Колоска 2006 р. Фото Б.В. Колоска 2006 р.

Перед Першою світовою війною покриття даху було черепичним, в міжвоєнний час – жерстяне, під час останньої реставрації 1992-1996 рр. його знову зробили черепичним16.

Фасади пізнішої прибудови прикрашені пілястрами і завершені трьома фронтонами. Фронтон головного фасаду має триярусну барокову композицію з волютами на другому ярусі. Ще у 1950 р. його прикрашали дві скульптурні фігури17.

Визнаючи датою спорудження костьолу 1450 р., а датою його перебудови 1612, О.М. Годованюк висловила припущення, що декор з барокових пілястр і фронтонів було здійснено у ХVIІІ ст.18. Справді, у 1612 р. бароко на Волині ще було мало розповсюджене, а в ХVIІІ ст. цей стиль усе ще широко застосовувався. Проте виникає питання, чому немає декору на вівтарній частині храму, якщо його об‘єми в нинішньому вигляді існували з 1450 р.? Якби ставилося завдання надати споруді декор, то ним оздобили б і пресвітерій. Однак на ньому декору нема.

Напрошується висновок, що новіша частина храму разом з декором була зведена в добу поширення бароко на Волині, яка займає 1600-1760 рр. і навіть більш пізні. Якщо це було в 1612 р., то костьол святих Петра і Павла отримав риси бароко одним з перших на цих землях. Залишається відкритим питання, коли ж будувалася кальвіністська молельня, а зараз вівтарна частина храму. Схоже, що це сталося при князі Миколі Чорному, який помер 1565 р.

Після сплюндрування костьолу у 1920 р. він був у руїні. В міжвоєнний час реставрований і виконував роль каплиці, служба в ньому проходила лише кілька разів на рік19. З приходом радянської влади був зачинений, використовувався під господарчі потреби, зокрема психіатричною лікарнею. Коли храм у 1991 р.20 повертали римо-католицькій общині, існували лише стіни і склепіння.

Таким чином, на підставі розглянутих джерел можна вважати, що костьол святих Петра і Павла не був споруджений у 1450 р. Первісний об‘єм споруди відповідає нинішньому пресвітерію костьолу. 1612 р. при Альбрехті Станіславі Радзивіллі звели прибудову з бароковим декором, надавши костьолу приблизно нинішнього вигляду. Внаслідок недбайливого використання пам‘ятки втрати були значними. Вони, мабуть, стосуються начиння костьолу, деяких елементів декору, оточення костьолу. Все ж костьол святих Петра і Павла залишається однією з найважливіших пам‘яток культурної спадщини і мусить підлягати дбайливій охороні.

__________________________

1 Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. - Warszawa, 1886. - T.7. - S.528; Терський С. Олика. Історичний нарис. – Львів: Новий час, 2001. – С. 36.

2 Терський С. Олика. – С. 33-34. В цитаті С. Терського йдеться про найдавніший римо-католицький парафіяльний храм Олики.

3 Tomkowicz S. Ołyka // Prace Komisji Historji Sztuki. – Kraków: Polska Akademja Umiejetności, 1923. – T. III. - S. 36.

4 Słownik geograficzny królestwa Polskiego. — S.527; Паспорт пам‘ятки, складений 3 січня 1950 р. Д.Н. Яблонським та Беличенком на замовлення Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. - К.: Будівельник, 1985. - Т.2. - С. 83; Терський С. Олика. – С. 24; Пам’ятники архітектури Української РСР, що перебувають під державною охороною. Список затверджено постановою Ради Міністрів УРСР від 23 березня 1956 р. № 320; Список пам’ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави. Постанова Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1963 р. № 970.

5 Терський С. Олика. – С. 21.

6 Rąkowski G. Przewodnik po Ukrainie Zachodniej. – Cz. 1. – Wołyń. – Pruszków, 2005. – S. 260.

7 Popek L. Świątynie Wołynia. - Lublin, 1997. - S.149; Świątynie na Wołyniu: Rzymskokatolickie obiekty sakralne w djecezji łuckiej. – Kraków, 2000. – S. 170.

8 Tomkowicz S. Ołyka... — S. 21.

9 Kowalczyk J. Rezydencje późnobarokowe na Wołyniu // Przegląd Wschodni. Historia і współczesność Polaków na Wschodzie. — 1997. - T. 4. — Z. 1 (13). — S. 31; Kowalczyk J. Rezydencje późnobarokowe na Wołyniu // Zamojsko-Wołyńskie zeszyty muzealne. - Zamość: Muzeum Zamojskie w Zamościu. – 2004. - T. II. – S. 96.

10 Albrychta Stanisława X. Radziwilla Pamiętniki wydał z rękop. Edw. Raczyński. – Poznań, 1839. – Tomy 2. – Własciwy tytuł jest: Pamiętniki rzeczy znaczniejshych, które się działy w Polsce od smierci Zygmunta III. – S. 23-24; A.S. Radziwill memoriale Rerum gestarum in Polonia. – T. 1. – Wrocław, 1968. – S. 11-25.

11 Rąkowski G. Przewodnik po Ukrainie Zachodniej. – S. 255.

12 Памятники градостроительства и архитектуры... — С. 83.

13 Осадчий Є.І. Олика – крізь століття // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Олика і Радзивілли в історії Волині та України: Науковий збірник: Матеріали ХVІІІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, 25 квітня 2006 року. – Вип. 18. - Луцьк, 2006. - С. 15.

14 Паспорт пам‘ятки, складений 3 січня 1950 р... Памятники градостроительства и архитектуры... — С. 83; Терський С. Олика... – С. 36, 33-34.

15 Паспорт пам‘ятки, складений 3 січня 1950 р...

16 Автор проекту реставрації Є.І. Осадчий.

17 Паспорт пам‘ятки, складений 3 січня 1950 р...

18 Киев НИИТИ. – Методфонд. – Инв. № 1067. - Годованюк Е.М. Монументальная ахитектура Волыни ХIV-ХVI вв. – Киев, 1977. – С. 86-87. — Рукопись.

19 Popek L. Świątynie Wołynia... — S.149.

20 Świątynie na Wołyniu: Rzymskokatolickie obiekty sakralne w djecezji łuckiej. – Kraków, 2000. – S. 170.

Алла Примак (Київ)

Новомиргород – містечко козацьке

“Чи знаємо ми глибоко свою вітчизняну історію, історію міст і сіл, генеалогію свого родоводу? Беру на себе сміливість сказати, що ми історію країни, історію своїх регіонів, особливо історію сіл глибоко не знаємо. Не знаємо тому, що глибоко не працюємо над їх висвітленням, не докопуємося до глибинних джерел-витоків історії села... Історичні міста - найбільші за розмірами об’єкти історико-культурної спадщини”1. З такими словами звертається до нас академік П.Т.Тронько, наголошуючи одночасно і на актуальність вивчення рідного краю, яка тісно переплітається зі справою збереження національної культурної спадщини та розвитком українського пам’яткознавства. Історія невеличкого містечка Новомиргорода на Кіровоградщині є одним із цих об’єктів.

Новомиргород розвинувся на базі фортець, побудованих у 40-50-х роках ХVШ ст.2. Археологічні дослідження датують заселення території ІІ тисячоліттям до н.е.3.

Історія заселення краю в першій половині ХVШ ст. увібрала в собі складні історичні перипетії козацької доби. Територія Запорозької Січі в той період кілька разів була ареною бойових дій між Росією і Отаманською Портою (Туреччиною). За таких обставин козаки, що жили в зимівниках і хуторах, змушені на певний час переселятися в більш спокійні місцевості. Новомиргород в 1740-х роках був відомий як запорозький зимівник Трисяги та нараховував понад 20 господарств. Наслідком війни 1736-37 рр. стало оголення земель на північному кордоні правобережної частини Земель і Вольностей Запорозької Січі. Перед царським урядом на часі постала проблема захисту території та її населення, яке там проживало. З цього скористалися військові Австро-Угорщини, що перебували в Росії: поставивши питання щодо переселення, постійного поселення та їх проживання на запорозьких землях. Уряд позитивно сприйняв ці пропозиції, угода була укладена. Новою Сербією, як відомо, названо в указі імператриці Єлизавети Петрівни від грудня 1751 р. простори малозаселеної землі – “Дикого поля”; вони відводилися для поселення вихідців із Сербії, що проживали на турецькому прикордонні, з обов’язковою військовою службою”4.

Територію, включену 1752 р. до складу Нової Сербії, вперше наніс на карту інженер Дебоскет у 1745 р., позначивши всі новоутворені поселення та орні угіддя. В 1752 р. складено карту Нової Сербії та прилеглих до неї районів5. Новосербія простяглася на сході від правого берега Дніпра до Синюхи, на півночі прилягала до кордону Польщі, на півдні – до володінь Запорозької Січі, була ліквідована у 1764 р. Паралельно іншими іноземними переселенцями між річками Бахмут і Луганка вводився Пандурський полк (по 16 рот у кожному), в 1753 р. заснувавши так звану Слов’яно-Сербію на чолі з полковником Р.Прерадовичем та І.Шевичем. Вільне, але повне небезпеки життя наклало відбиток на побут, звичаї, культуру військових поселенців. Ставши оплотом миру для царизму колоністи не мали повної можливості всебічно розвивати свою культуру, відношення між старожителями та сербами-прибульцями були складні. Згідно указу імператриці, проживаючі там козаки мали переселятися в інші місця, без їх зазначення. Більша частина, яка залишалась, включалась до новостворених сербських поселень. Серби, в свою чергу, зазнавали утиску у себе на Батьківщині, що спонукало їх шукати захисту в інших країнах: “до капитанского чина сербин по службе мог достигнуть, а далее никак, какие бы он услуги не оказывал, не переменив религии греческой на католическую”6. Але при заселенні серби відчули і неприязнь Єлизавети: при поселенні порушувалися умови договору.

Військове утворення 1751 р. під командуванням генерала Івана Хорвата на землях Запорозької Січі стало центром головного штабу Чорного гусарського полку (по 20 рот в кожному) в Новомиргороді, а створені роти (шанці) при полках отримали свої номери та імена. До речі, села Мартоноша, Панчево (Пєчка), Каніж залишили по сьогодні серед корінних жителів ці назви, а саме, в перекладі з молдавської мови (яка збереглася з тих часів, вживається і сьогодні на побутовому рівні – прим. А.П.) вони так і звучать: восьма, дев’ята та десята (роти). Мова могла стати предметом дослідження, адже має велике нашарування інших мов. Це стало наслідком прискореного заселення Новоросії іноземними колоністами. Серед них значилися “...серби, болгари, греки. З ними селилися також росіяни, молдавани та інші” 7.

Між колоністами і старожилами виникали суперечки за землю, про що свідчать численні скарги до царського уряду на неправильний захват земель, споконвіку їм належних, а тепер відбиралися поселенцями. Російський уряд вимагав від запорожців письмових документів на право володіння цими землями, і запорожці мусили відсилати в сенат грамоти, видані їм польськими королями та російськими царями. Сенат залишав грамоти у себе, а натомість видавав їм копії. При вирішенні спірних питань їм відповідали, що копії не докази, а оригінали документів сенат не має8. Колоністи переселялися з сім’ями, в цьому була обопільна зацікавленість як царського уряду, так і самих іноземців, які бажали залишитися назавжди на українських землях. Разом з тим, це був початок завоювання та економічної експансії Росії на Землі і Вольності Запорозької Січі, вихід до Чорного та Азовського морів, завоювання півдня України9.

Облаштовуючись на місцях колоністи будували не тільки громадські споруди, але й церкви та храми, монастирі. Можливо, це і зберіг для нащадків малюнок 1862 р. (Мал. 1)10.

Для розпланування і проектування військових поселень запрошувалися фахівці з топографічної та інженерної служб. Матеріали і карти відправлялися до уряду Росії, і тільки після погодження проекту землі відводилися11.

В Новомиргороді 1752 р. Хорват будує кам’яну соборну церкву, що отримала назву Іллінської. Архімандрит Арсеній в своїх спогадах згадує Софронія Добрашевича, архімандрита Нової Сербії. Зацікавить дослідників карта-план забудови Новомиргородського поселення з монастирем та землями, що відводилися під нього12. Церква чудом збереглася до наших днів і є діючою, за радянські часи там розміщався краєзнавчий музей.

Містечко розросталося, його економічний розвиток надає в 1773 р. статус міста, в якому проживало близько 4 тис.чоловік населення. В місті підприємства і майстерні, які, в першу чергу, обслуговували військові потреби13. Відомий Новомиргород і чумацьким шляхом, по якому йшли чумацькі валки зі збіжжям до кордону, що вивозився за його межі14. Межував Новомиргород з містечком Златопіль на південній околиці, з часом вони об’єдналися. На сьогодні Новомиргород є районним центром Кіровоградської області.

Історія міста за часів козацької доби заслуговує на подальше дослідження, і в першу чергу, Іллінська церква, яка є пам’яткою архітектури 1752 р., її вивчення має наукову цінність в різних напрямах дослідження – економічному, політичному та релігійному, стосунках між духовенством та воєнним начальством.

__________________

1 Тронько П.Т. Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень. Досвід, проблеми, перспективи. – К., 2001. – С.29.

2 Примак А. Новосербія на українських землях (за матерілами часопису “Киевская старина”) // Вісник УТОПІК. - №1. – К., 1998. – С.53-55.

3 Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. – К., УРЕ, АН УРСР, 1972. – С.488.

4 Архимандрит Арсений. Софроний Добрашевич: архимандрит Новой Сербии // Киевская старина. – 1884. - №10. – С.276-304.

5 Кабузан В.М., Махнова Г.П. Матеріали для “Історичного атласа України” ХVІІІ ст., що зберігаються в Центральних державних архівах Москви та Ленінграда // Український історичний журнал . – К., 1967. — №3. – С.132-142.

6 Пишчевич А. Примечания Александра Пишчевича на Новороссийский край // КС. – 1884. - №1. – С.113.

7 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К.:Основи, 1996. – С.105.

8 Архимандрит Арсений. Указ.соч. С.139.

9 Багалий Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. Историч.этюд // КС. – 1889. — №4. – С.44; №№5-6. - С.438-439.

10 Історія міст і сіл... — С.490.

11 Пишчевич А. Указсоч. — С.111.

12 Архимандрит Арсений. Указ.соч. — С.276-304.

13 Центральний державний історичний архів України (м.Київ). – Ф.1331, оп.1 “Альбом военных поселений”. - Арк.26-27 зв.

14 Шмить А. Краткий исторический взгляд на Херсонскую губернию // Труды Херсонского губернского статистического комитета. Книга 1. Часть 1-я. Материалы географии и статистики Херсонской губерніи. – Херсон:Губернская типография, 1863. – С.253-270.

Роман Захарченко (Київ)

Повідомлення про Гумань 1616 року:

довге повернення до дослідника

В життєписах багатьох міст світу легендарна чи реальна подія та часовий проміжок, з якими пов’язане їх виникнення або перша згадка, займає своє почесне місце. На прикладі українських міст, приміром, можна згадати легенду про трьох київських братів, літописне оповідання про пожежу у Холмі 1256 р., в якому вперше йдеться про Львів, чи так само повідомлення про похід князя Скиргайла на Черкаси та Звенигород 1394 р. тощо. Однак через певні причини, як то існування в українській історіографії впродовж багатьох років індуктивних стереотипів стосовно початків малих міст, зокрема тривале оминення увагою цієї теми фахівцями і спирання на хибні висновки поодиноких культових дослідників (в нашому випадку варто згадати такі імена як Л.Похилевич, М.Ткаченко та Г.Храбан), початки міст і містечок західної Черкащини (зокрема, усіх шести райцентрів краю) постають у дуже спотвореному вигляді. В цій роботі мова піде про згадку, в якій уперше йдеться про Умань-Гумань, але яка, водночас, з певних причин, так і не посіла свого належного місця в історіографії міста.

Хоча й здається, що останнім часом дослідження минулого Уманщини загалом провадяться доволі активно (але студії історії самого Уманя водночас попри це поки що є рідкістю), свідченням чого є, зокрема, постійна активна репрезентація уманчан на цій конференції, проте їх спроби висвітлити багато важливих проблем історії краю виглядають доволі скромними і умоглядними. Ба більше: вони, як правило, доволі рідко оперують новознайденими архівними джерелами, маловідомими працями своїх попередників, і є переспівами вже відомих робіт (а деякі не позбавлені ще тенденційних ідеологічних навантажень, перекручень та хибних тлумачень подій) й, відповідно, не вносять суттєвих коректив в усталені історичні уявлення про ці терени.

Серед малодосліджених ділянок уманєзнавства, безперечно, одними із найзанедбаніших (але найвагоміших, водночас) є питання виникнення, першої згадки та початкового розвитку головного міста краю1, питання, які, з огляду на наближення 400-літнього ювілею міста, вимагають негайного звернення на себе уваги. Однак, проблема окреслення першої згадки про місто, зокрема, якось постійно залишається на маргінесі уманєзнавчих студій, а відношення до нього справляє враження чи то такої собі надуманої “темної конячки“ чи то ворожіння на кавовій гущі2, залишаючись лиш предметом словесних дискусій між місцевими істориками. Причина цього є до простого банальна: дотеперішня необізнаність науковців зі змістом першоджерела найпершого повідомлення про Умань, датованого 1616 роком3. Тим більше про нього досі не відомо як пересічним уманчанам, так і мешканцям краю загалом, не кажучи вже про десятки тисяч туристів та паломників-хасидів, хоч воно безперечно давно мало б посісти своє відоме місце в усвідомленні перебігу історичного процесу терену усієї колишньої Уманської волости загалом.

Скидається на те, що докорінно змінити існуючий стан речей неспроможна буде й цьогорічна нагода – 390-ті роковини з часу появи вищезгаданого документу, відповідно й надалі збережеться парадоксальна ситуація із відсутністю місцевої традиції як вшанування річниць Уманя загалом4, так і постаті його будівничого, брацлавського старости Валентия-Олександра Калиновського, тим більше дивна, що посаду мера вже понад десять років обіймає кандидат історичних наук, автор монографії, присвяченої саме історії Уманського козацького полку.

Саме передчуття того, що цьогоріч справа знову не посунеться в кращому разі далі гадань і жоден із цьогорічних промовців з Уманя не прохопиться про цей ювілей, змусило нас поставити питання руба. Дозволимо собі в зв’язку з цим трохи відхилитися від суто історико-дослідницької “генеральної лінії“ конференції, і податися на запасну колію історико-критичних роздумів.

Було б свідомим перебільшенням стверджувати, що дата “1616 рік“ нічого не говорить тому, хто цікавиться історією Уманя. Проте, не зважаючи на те, що за останні півстоліття, завдячуючи працям відомого уманєзнавця Г.Храбана5, деякі з путівників по місту хоч зрідка та й стали звертати увагу на повідомлення про місто 1616 р. (та й то лиш принагідно), проте воно паралельно активно фігурувало в контексті багатьох словникових статей про місто у енциклопедіях6 та інтернет-просторі. Відтак ця згадка, яка де-факто є найранішим зафіксованим свідченням про Умань, хоча й отримала певну відомість у навколоуманській історіографії останніх десятиліть, проте/та, одначе/водночас її зміст, так і власне автентичність, на превеликий жаль, і дотепер залишаються таємницею саме для місцевого дослідника. В зв’язку з цим ми й присвятимо нашу статтю розгляду питання походження, змісту цього повідомлення та спробуємо якомога ширше розкрити його інформаційний потенціал для наступних дослідників.

Загалом традиційна схема виникнення міста не відійшла далеко від упостійненої ще на зламі ХІХ-ХХ ст. і дотепер відбиває не стільки фактологічний бік справи, як етимологічний: перемога 1497 року князів Острозьких понад верхів’ями річки Уми, перебування 1596 року С.Наливайка в уманських лісах, звичайно, надання пустині Умань/уманської пустині В. А. Калиновському 1609 року (багаторазове та тотальне наголошування на якому якраз вже добряче встигло набити оскому) та сутички вже під містом із татарами 1629 року тощо… За останні вісім десятиліть до цього стандартного джентльменського набору додалося хіба що повідомлення про “понад тисячу будинків“7 у місті 1629 р. та про лабети безіменного гданського “хижака“-орендаря-купця (Я.Деменца) зламу 30-40-х рр. XVII ст. На цьому тлі відсутність дотепер в жодному з кількох десятків друкованих досліджень про Умань посилання чи подання змісту першої історичної згадки про місто, датованої 1616 р. (а просто самої голої дати – в одиничних випадках), яку оприлюднив ще 1894 (!) року польський історик Олександр Яблоновський у ХХІ томі класичної джерельної серії “Żródła dziejowe“, видається чимось із роду паранормальних явищ8.

Але характерним симптомом відношення до цього далеко не другорядного питання в наш час (і бажання його вирішити, зокрема) стала поява “Нарису історії Уманщини“, укладачі якого, очевидно, вважали проблему заснування центру цього краю, заангажованого ними ж, як “значний регіон Правобережної України“ взагалі не вартою уваги, і просто успішно пробалакали у вирі повсякденних подій минувшини9.

Отож, цим документом, який вписав перший рядок до біографії міста, є регеста декрету Люблинського Коронного Трибуналу у справі повернення збіглих до містечка Гуманя, належного відповідачеві – Валентиєві-Олександру Калиновському, підданих позивача - Івана Красносельського із села Криківців10, який було оприлюднено 10 серпня 1616 р.11. Своєю публікацією лише ХХІ тому витягів із суммаріуша книг по Київському та Брацлавському воєводствах цієї установи за 1591-1624 роки Олександр Яблоновський зробив велику справу: зокрема, він значно, – насамперед фактологічно – поповнив джерельну базу про обставини тогочасного місцевого життя двох українних воєводств Речі Посполитої, увівши в обіг незліченну кількість титулів судових постанов Трибуналу, які у численних випадках стали в українській краєзнавчій історіографії першими повідомленнями (хоча про першість польського дослідника повсякчас забувають) про багато поселень Наддніпрянщини кінця XVI – першої чверті XVII століть. Насправді, вони фактично є лиш регестами, з яких в більшості випадків зрозумілі позиції позивача та відповідача, але не зрозумілий кінцевий результат справи (Мал. 1.).

На превеликий жаль, доля не була прихильною до автентичного зібрання актових книг ЛКТ, і зараз ми не в змозі опрацювати їх оригінали, і відповідно проаналізувати зміст власне тексту того судового рішення 1616 року: найімовірніше, усі книги Трибуналу, які після кількаразового перевезення зберігалися у варшавському Головному Архіві Давніх Актів, загинули 1944 р. у полум’ї пожеж під час придушення Варшавського повстання. Відтак якості першоджерела набула саме публікація Яблоновського.

Автором повного оригінального декретового запису 1616 року очевидно мав бути люблинський земський писар Миколай Бродовський, оскільки згідно букви Конституції 1579 року саме цей місцевий канцелярист обіймав посаду писаря Люблинського Коронного Трибуналу12. Згідно посилань на сторінки, наявні в суммаріуші актової книги ЛКТ, до якої було уписано декрет у справі втікачів із Криківців, можна дійти висновку, що цей документ займав близько двох аркушів13, тобто був доволі змістовним і безперечно містив багато цікавих подробиць власне перебігу судового розгляду. Як правило, в подібних судових постановах мав бути наведений перелік імен утікачів, попередній хід справи, зауваження про діяльність так званих “викотців“ на службі у обвинувачуваної сторони, і, що найголовніше, час переходу, що в нашому випадку автоматично подовжило б час буття міста.

Мал. 1. Будівля Люблинського коронного Трибуналу. Сучасний вигляд.

Звернемо у зв’язку із цим увагу на те, що ми маємо справу із декретом саме Коронного Трибуналу, отже до цього часу справа мала пройти певні етапи на місцевому рівні: пошук та виявлення втікачів попереднім дідичем, попередня переписка між сторонами, подання скарги до гроду, розгляд у гроді і лише потім мала настати черга Люблина. Тобто, це - вже фінальний чи передфінальний фрагмент. Відтак ця суперечка могла проточитися, на наш погляд, не менше двох років, а то й більше14. Зважаючи ж ще на те, що втечі, як правило, мали відбуватися в весняно-літній час (тобто саме 1616 року ця подія не могла відбутися) та на наявність багатьох подібних тогочасних судових прецедентів Люблинського Трибуналу, з яких документально виглядає, що розгляд справи між сторонами тривав як мінімум три роки15, можна з упевненістю говорити, що Гумань існував вже принаймні в 1614-15 рр.

Другий доволі суттєвий момент: попередня книга Трибуналу по Брацлавському воєводству, матеріалами з якої користав Яблоновський, датована 1613 р., що відповідно дає змогу цілком слушно стверджувати, що втеча могла статися навіть того року. Вкажемо також на те, що книга постанов Трибуналу за 1616 р. містить записи лише судової каденції за час від 10 до 26 серпня, а постанова щодо криківчан була винесена саме першого дня. Важливим моментом, що дав би змогу в нашому випадку провести певні часові окреслення, могла стати згадка про ті уряди, які займав на час розгляду справи Валентий-Олександр Калиновський16, але, на жаль, у заголовку судового декрету цей момент було пропущено17.

Доволі часто судові вироки Трибуналу містили попередні ухвали у цій справі, які походили із канцелярій місцевих старост та гродів і які скаржники просили відповідно внести до актових книг цієї вищої апеляційної установи. Згадуючи в цьому зв’язку великий текстовий обсяг втраченого оригіналу розглядуваного документу, можна твердити, що він теж містив певний подібний акт, приміром, із Вінницького гродського суду.

Одним із доволі суттєвих, на наш погляд, моментів у змісті цього повідомлення, на який, через його дотеперішню невідомість, жоден з кількох десятків авторів не звертав уваги, є те, що власне поселення в нім назване саме як Гумань і має чоловічий граматичний рід (do …Humania), що звужує (а з іншого боку, навпаки, спрямовує у іншому напрямку) коло етимологізацій для мовознавців та зводить нанівець досьогоднішні міркування дослідників, які пояснювали появу проривного “г“ у назві міста лиш пізнішою відомою особливістю місцевої говірки18. Сподіваємося, що така обставина теж надасть поштовх для вивчення, нарешті, цього далеко не другорядного питання, оскільки традиція варіювання Умань-Гумань і, в тому числі, усвідомлення цього ойконіма, як назви чоловічого роду, у офіційних паперах була поширена на протязі аж трьох століть і бере свій початок ще із перших десятиліть XVII століття19.

Практично цілковита відсутність згадок у регестах ЛКТ за 1610-ті роки повідомлень про поселення, які тоді існували поблизу цього містечка чи загалом на терені Уманщини20, безперечно, слугує вказівкою на рівень тогочасної небезпеки місцевого життя. Через це можна не сумніватися в тім, що Гумань виконував в той час роль саме одного з передових форпостів у боротьбі з небезпечним Степом, поскільки найближчі поселення на той час знаходилися на певній відстані від нього – ними були хіба лиш Гранів у володіннях коронного підчашого Адама-Геронима Синявського210, Буки на Буцькому грунті, належному дружині В.-О. Калиновського, Гельжбеті-Олені Калиновській22 та Босівка23 з Монастирищами на так званому Гнилорудському ґрунті, який так само межував із Уманщиною з північного заходу.

На наш погляд, не випадково саме мешканці Криківців, які так само знаходилися в зоні перманентної татарської загрози, обрали пунктом втечі саме Гумань, оскільки вони, як жителі пограничних зі Степом обширів, безперечно розуміли обставини проживання в майбутньому фактично на самому вістрі християнської цивілізації і саме вони мали вже досвід життя за умов щохвилинної небезпеки, через те, що саме в районі нового міста пролягала одна з гілок Чорного шляху. З останнього можна зробити кілька висновків.

По-перше, містечко безперечно повинно було мати, як мінімум, добре укріплений замочок із постійною залогою (хоча більш видається за ймовірне, що на той момент жителями міста були переважно представники пограничних військових та напіввійськових формувань: кварцяної корогви чи загону гайдуків кам’янецького старости тощо), і по-друге, що криківчани власне й могли поповнити лави останніх.

Але найголовніший факт, пов’язаний із цією втечею, який відігравав, напевно, найголовнішу роль для активнішого залюднення прикордонних слобід взагалі, полягав у тім, що у них, – з огляду на небезпеку – кам’янецький староста запроваджував термін волі для посполитих тривалістю до 40 років, про що існує свідчення, датоване саме 1616 р.24.

Відстань від Криківців, звідки походили майбутні “гуманчани“, становила близько 100 кілометрів, і маршрут їх втечі, поза сумнівом, мав проходити Чорним шляхом або в його околі, оскільки це була найкоротша дорога та найзручніший шлях до міста В.-О.Калиновського25. В історії із цим збігом певну роль могла відіграти близькість такого відомого на той час “перевалочного пункту“ втікачів, яким були сусідні Жорнища, власність брацлавського земського писаря Лавріна Пісочинського.

Історики справедливо відзначали для першої половини XVII століття характерною рисою економіки саме Брацлавщини тенденцію до більшої концентрації земельних та людських ресурсів в руках найзаможнішого прошарку панства – магнатів та великої шляхти26. На наш погляд, одним з механізмів процесу магнетаризації могли бути й суто суб’єктивні сподівання втікачів на те, що перехід на слободу до більш заможного дідича, магната або просто шляхтича, який перебуває на час втечі у конфлікті із попереднім їх власником, буде свого роду запорукою їх невидачі, а відтак – ще певного терміну волі. Саме в даному випадку ми маємо поза сумнівом, яскравий приклад такого розрахунку посполитих, позаяк за даними тієї ж публікації Яблоновського в цей час Красносельські мали ще кілька запитань до Калиновських27.

Загальновідомо, що землі, на яких розташоване сучасне місто Умань, 1609 року із розряду королівщин перейшли у власність В.-О. Калиновського, на той час брацлавському, вінницькому та звенигородському старості. Як припускають, це був акт відзначення підтримки старостою боку короля та його поранення у вирішальній битві під Гузовим 7 липня 1607 року в часі відомого “рокоша Зебжидовського“. Всього за декілька років він перетворився на одну із найзнаковіших фігур у Речі Посполитій, зробивши карколомну державну кар’єру, і загинув 1620 року у битві під Цецорою.

Натомість його опоненти по судовому декрету 1616 р., родина брацлавських земян Красносельських, була менш помітною. Вони були вихідцями з Волині і вперше зафіксовані на Брацлавщині 1528 року28. Іван Красносельський в якості дідича Криківців вперше виступає 1580 р., а у липні 1610 р. він став брацлавським ловчим. У 1622 р. власницею Криківців була вже удова останнього, Маруша з Черленковських Красносельська, а згідно повідомлення подимного реєстру 1629 р., село у її володінні нараховувало 160 оподаткованих димів29.

Розв’язка цієї справи, тобто чи було таки в дійсності повернено згадуваних посполитих до Криківців, кількість яких так само залишається для нас загадкою, – невідома, тим більше, що у випадку подачі апеляції30 з боку відповідача справа могла затягтися далі, але, на жаль, регести з книг судових ухвал за наступні роки Яблоновським опубліковані лише за 1617 р., а далі існує перерва аж до 1621 р. Однак відомо, що 1622 р. Люблинський трибунал видав ще один декрет у справі втечі підданих із Криківців, як зазначено у документі, “до міста Уманя або Калингорода“. Але тут сторонами конфлікту вже виступають брацлавська ловча Маруша Красносельська та “Калиновські“, тобто усі нащадки кам’янецького старости, оскільки на той момент не було ще завершено поділ спадщини Валентия-Олександра31. Є всі підстави твердити, що цей декрет був однією з черги спробою родини Красносельських розв’язати цю давню проблему. Але, здається, що, взявши до уваги авторитет та вагу в Речі Посполитій Валентия-Олександра Калиновського, виглядає дуже сумнівним, що він, зрештою, підкорився б рішенню Трибуналу на користь Красносельських, навіть в разі, якби йому загрожувала баніція.

Спробуємо підсумувати наші роздуми. Найголовніше, що в результаті аналізу змісту регести повідомлення 1616 року термін існування міста можна впевнено подовжити, як мінімум, на рік-два. Крім того нам став відомий автор цієї згадки – Миколай Бродовський, більш-менш можна припускати перебіг втечі криківчан, а на майбутнє потрібно зосередити увагу на питанні походження варіювання Гумань-Умань через ретельніше вивчення фіксацій найперших топонімічних артефактів.

Отже, маємо сподівання, що таким чином зміст цього непересічного для Уманя повідомлення (додамо від себе - нарешті) через 112 років після свого опублікування дійде до тих, кому насамперед було адресоване - загалу уманських дослідників і надалі посяде належне місце в історії цього міста.

_________________________

1 Точніше, ми тут накреслили б ціле коло взаємопов’язаних проблем виникнення та початкового розвитку міста: перші фіксації форманта типу Ума-Умань до виникнення міста, перша згадка, генеза назви (зокрема, абсолютно нерозглядуване фахівцями дотепер питання виникнення, генези первинності-вторинності та постійного варіювання чергування Умань-Гумань, наявне вже у перших згадках про місто) чоловічий граматичний рід, та назагал перші роки буття міста. Приміром, найгрунтовніші досьогодні етимології формантів Ума-Умань Василя Лучика (див. наприклад: Лучик В. Архаїзми в гідронімії середнього Дніпро-Бузького межиріччя // Ономастика та етимологія: Збірник наукових праць на честь 65-річчя Ірини Михайлівни Желєзняк. – К., 1997. – Ст.132) абсолютно ігнорують питання про причини появи “h“/“г“ у численних (в тому числі й староукраїнських) фіксаціях, а також хибно пробує реконструювати гідронім Уманка від назви міста, хоча саме таким його фіксує вже граничний об’їзд 1609 року!

2 Сам за себе говорить епохальний вступ до історичної довідки про місто на офіційному інтернет-порталі Уманя (http://uman.info/history.htm), мерії міста і на сторінках довідково-біографічного видання “Хто є хто на Черкащині. Видатні земляки“ (вип. 2. – К., Ст.161, далі – “Хто є хто на Черкащині“) - “найперша сторінка історії міста губиться в глибині віків світової цивілізації (!) і поки що не прочитана“. Маємо надію, що тепер її автор нарешті матиме таку нагоду! Подібно промовисто на рахунок його (чи їх) обізнаності говорить наступне речення - “сама назва Умань у відомих нам досі документах зустрічається в 1616 році“. Див. щодо цього прим. 11.

3 Точніше, як ми скажемо нижче, ними використовується у якості джерела скупа інформація із легендарного історичного екскурсу про місто у… відповідному томі “Історії міст і сіл УРСР“ по Черкаській області.

4 Невизначеність на офіційному рівні дати першої згадки про місто безперечно є добрим підгрунтям для міфотворчості паранауковців, які насправді до історичних студій мають лиш частковий стосунок, і перебуваючи в полоні своїх примарень, мають “широке поле“ для “діяльності“, щоразу вигадуючи нові й нові байки про початки міста. Див. хоча б: Вихристюк М., Палій А. Золота квітка держави // Уманська зоря. – 2001. – 3 жовтня.

5 Заграничний П., Комарницький М., Храбан Г., Шевчук С. Умань // Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К., 1972, Ст.546; Храбан Г., Заграничный П. Умань. Путеводитель-справочник. – Дн., 1975, С.4.

6 Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах), Изд. 3-е, М., 1977, т. 27, Ст.7; Українська Радянська Енцикопедія. Т. 11. Кн. перша, К., 1984, Ст. 484; Украинская Советская Энциклопедия. Т. 11 (кн. первая)., К., 1984, С. 397; Український Радянський Енциклопедичний Словник. Т.3, К., 1987, С. 481; Украинский Советский Энциклопедический Словарь. Т.3. – К. - 1989, С. 468, або постає у викривленому світлі, як, приміром, див. прим. 4.

7 Див. Умань // Черкащина. Короткий путівник. – К., 1960. – С.119.

8 Як би не хотілося, але доведеться визнати, що у цій ситуації безперечно є певна провина Г. Храбана, який, певно, через свої особисті уподобання чи небажання розголошувати похождення цієї згадки, так в жодній публікації і не розкрив цієї інформації.

9 Див. Монке С.Ю., Петренко А.І., Кузнець Т.В., Карасевич А.Ю., Кривошея В.В., Кривошея І.І. Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття), – К. – 2001. – С.2. Разом із тим авторами видання, за якоюсь незрозумілою нам логікою, було наведено купу краєзнавчих легенд про початки мало не кожного села Уманського району.

10 Зараз Криківці - це село Немирівського району Вінницької області.

11 Żródła dziejowe / Wyd. A. Jabłonowski. – Warszawa, 1894. – T.XXII, St. 579. Тут нами фактично повністю наведений текст тієї регести в перекладі з польської мови. Поскільки оригінал документа подає назву містечка саме як Гумань (“do… Humania“) то й надалі ми вживатимемо цю назву.

12 Stankowa M. Ocalałe fragmenty akt Trybunału Koronnego Lubelskiego w Wojewódzkim Archiwum Państwowym w Lublinie (1578-1793) // Archeion. – T.XL. – 1964. – St.128.

13 Він починався на 865 аркуші четвертої книги справ по Брацлавському воєводству, а наступний документ Трибуналу містився вже на 867 її аркуші.

14 Вочевидь, в нашому випадку через бюрократизм та клановість місцевих урядів та те, що із В.-О.Калиновським, як безпосереднім представником місцевої адміністрації, Іванові Красносельському було судитися доволі проблематично, то подача чи перенесення справи до Люблинського трибуналу виглядають цілком виправданим кроком. Не виключено, що саме “недосяжність“ брацлавського старости та неспроможність місцевим земянам дрібної та середньої руки прослідкувати шлях втеч своїх підданих могла зумовити те, що ми в змозі констатувати лише поодинокі випадки, пов’язані з Гуманем-Уманем.

15 Для цього не потрібно далеко ходити за прикладами. Згадаймо, хоча б, дуже відомий факт тогочасної місцевої історії - наїзд у серпні 1601 року (хоча його майже всі “поціновувачі спадщини“ М.Ткаченка, у своїх працях слідом за ним датують датують неточно “1601-03“ рр.) двотисячної корогви Януша Острозького на пасіки підданих вінницького старости Ю.Струся неподалік Буків. У своєму позові, з публікації якого і стало відомо про цей інцидент, Юрій Струсь позиває відповідачів на термін судових рочків, які мали відбутися вже 7 жовтня 1603 року! Але слідом за опублікованим документом йде ще одна суттєва ремарка видавців – “справа закінчилася апеляцією у трибуналі“. Див. Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч.7. – Т.2. Акты о заселении Юго-Западной России (1471-1668 гг.). – С. 385-388.

16 Поскільки 1613 року вінницьким старостою був уже Олександр Балабан. На момент видачі декрету про втікачів із Криківців Валентий-Олександр був кам’янецьким, летичівським та брацлавським старостою. Див. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Зб. документів і матеріалів (далі - Селянський рух на Україні...), - К., 1993. - С.442.

17 Можливо, це свідчить якраз про зміну відповідачем урядів за час розгляду справи. Див. попередню примітку.

18 Хоча, варто визнати, що перша фіксація міста, як Humań дисонує зі свідченням відомого граничного об’їзду Уманської пустині/пустині Умань від 11 квітня 1609 року, котрий із дев’яти фіксацій у документі цього обшару лиш раз говорить про Grunt Humanski. Див. копію листа Володислава IV від 29 березня 1642 року, який містить у собі обляту об’їзду із книг Короної Метрики. Центральний Державний Історичний Архів України у м. Києві. Ф. 49. – Оп.1. - Спр. 2956. - Арк.5.

19 Певно, через це ж, зокрема, відомий французький інженер Г.Л. Боплан на своїх Генеральній та Спеціальній мапах України (1648 та 1650 рр. відповідно) наводив назву міста із двома великими першими літерами (як HUman).

20 Виключаючи, звісно, т. зв. Буцький грунт, Див. прим. 22. Однак та мізерна кількість згадок про уманські землі в цей час в книгах Трибуналу могла бути викликана й іншими факторами: очевидно, можливо, певним відрубним існуванням порубіжних містечок від решти воєводства, і через це важкодоступністю (і нерентабельністю) збору інформації про долю втікачів, небажанням брацлавських земян дрібної та середньої руки псувати стосунки із Валентиєм-Олександром, зневіра їх у можливості позитивного рішення (і відмова від звернення до Люблина) тощо…

21 Хоч в історичній літературі й прийнято датувати появу Гранова-Вербича XV століттям (Див. Грановщина (Эпизод из истории Брацлавской Украины) // Антонович В. Моя сповідь. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського.– К., 1995 (далі – Антонович В. Грановщина…), Ст. 611), проте джерело цього повідомленння невідоме. Натомість у друкованих актах Трибуналу Гранів постає з 1602 року.

22 Доволі розповсюдженою помилкою дослідників є ототожнення Буцького грунту та Уманського грунту (і не лише їх) XVI - кінця першої третини XVII століття під спільною назвою Уманщина. Насправді, Буцький грунт хоча й став історичним центром Уманщини, проте їх об’єднання в один маєтковий комплекс стало можливим тільки після смерті кам’янецької старостини Г.-О. Калиновської наприкінці 1630-х рр. Зауважимо, що певна частина поселень у тих самих володіннях кам’янецького старости на Брацлавщині зараз важко піддається локалізації через подальшу неусталеність їх назв і відсутністю в джерелах “дублетного“ топоніма, який саме й прийнятий сьогодні.

23 Босівку (суч. Зоряне) було осаджено 1596 р. Див. Білецька О., Діденко О., Нерода В. Пам’ятки археології доби пізнього середньовіччя Жашківського, Монастирищенського та Христинівського районів Черкаської області // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Випуск 13. – К., 2004, С.33.

24 Див. студію В. Якубовича “Материалы для истории Брацлавского воеводства. Мещане и селяне Брацлавского староства в борьбе с польской старостинской властью за свободу и земельную собственность в XVI-XIX вв.“ – Кам’янець-Подільський, 1912. Це, очевидно, найвищий термін слобідських років, відомий з українсько-польської історіографії взагалі. Саме він, безперечно і викликав швидке залюднення Гуманя, і блискавичне збільшення числа його жителів до понад тисячі димів станом на 1629 рік, що досі дає “підстави“ уманським історикам робити з цього хибні висновки. Цє дозволяє й припинити спекулювання на цьому факті, яке набуло поширення після Г.Храбана. Успіху колонізаційних заходів родини Калиновських могло сприяти те, що, наприклад, у сусідній Гранівській волости Адама-Геронима Синявського термін волі становив “лише“ 30 років. Див. Антонович В. Грановщина… С. 612.

25 Він дуже гарно прослідковується, приміром, на Спеціальній карті України Боплана 1650 року. Див. найновіше її видання: Спеціальна карта України Гійома Левассера де Боплана 1650 року (Сер.: Пам’ятки картографії України) / Упор. М. Вавричин, О.Голько. – 1:450 000. – К.; 2000. – Арк. 3, 5.

26 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. Л., 1990. – С. 16, 17.

27 З усього видно, що досвід “спілкування” Красносельських-Черленковських з Калиновськими не обмежувався лише проблемою краківських утікачів. Досить сказати, що слідом за “гуманським” декретом того самого 10 серпня 1616 року разом було винесено постанову по ще одній справі поміж Черенковськими та Калиновськими. Надалі, зокрема, у серпні 1622 року Трибунал видав ще кілька постанов також щодо втікачів з маєтків: Богдана Красносельського –с. Красного та Маруші Красносельської, знову ж таки з Криківців до Уманя — Калингорода та Буків.

28 Дан О. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676 рр.). – К., 2004. – С. 39.

29 Архив Юго-Западной России. – К., 1886. – Ч.7., – Т.1. Акты о заселении Юго-Западной России (1386-1700 гг.) / под редакцией В.Б.Антоновича, С. 409.

30 Див. приміром Селянський рух на Україні..., №221, С.298-300.

31 Див. Żródła.... — S. 617.

Сергій Васильєв (Умань)

Парки “Софіївка” та “Олександрія” в контексті розвитку європейського паркобудування кінця XVIII ст.

Наприкінці XVIII ст. стались значні політичні зміни на карті тогочасної Європи, пов’язані, в першу чергу, з трьома поділами Речі Посполитої. У сферу впливу Російської імперії потрапили колишні польські піддані – магнати та шляхетство, частина яких свідомо сприяла ослабленню Польської республіки, відстоюючи власні станові права та привілеї. Прикладом деструктивної ролі шляхетства є створення Торговицької конфедерації 1792 р., діяльність якої призвела до втручання у внутрішні справи Речі Посполитої великих європейських держав, до її другого поділу та остаточного ослаблення, що, однак, не відбилось суттєво на долі провідних магнатів–торговичан – Станіслава Щенсного Потоцького (1751–1805) та Францішека Ксаверія Браницького (1730–1819): позбавлені рішенням Гродненського сейму своїх чинів та посад у Польщі, вони набули нових у Російській імперії. Водночас, з іменами цих людей пов’язані не лише сумнівні політичні авантюри. За їх сприяння наприкінці XVIII ст. було створено два прекрасні зразки світового мистецтва – уманський парк “Софіївка” та білоцерківський “Олександрія”. Значні фінансові витрати на будівництво та утримання парків не були перешкодою для цих людей – найбагатших магнатів Правобережної України.

Так, лише в Уманському повіті (місці заснування “Софіївки”) Станіславу Щенсному Потоцькому належало станом на 1797 р. 117 населених пунктів, в яких проживало 30952 душі чоловічої статі і 28328 душ жіночої статі1. Загалом же в цей час на території українських володінь Потоцького (близько 1,5 млн. га за площею) працювало 130 тис. кріпаків, що забезпечувало графу річний прибуток в розмірі 3 млн. польських злотих2. Проте вже на початку ХІХ ст. фінансова монополія Потоцьких у Центральній Україні зазнала кількох відчутних ударів, головним з яких стала смерть самого магната (1805 р.), що спричинило розподіл його маєтків між численними спадкоємцями – синами, які не завжди дбали про примноження батьківського спадку, та дочками, внаслідок чого частина маєтків графа в якості посагу перейшла до інших дворянських родів. Відіграли свою роль і колосальні витрати на будівництво “Софіївки”.

Тому вже на початку ХІХ ст. величезні володіння Потоцького, річний прибуток з яких зменшився до 2 млн., були обтяжені боргами на суму 16 123 674 злотих3.

Діаметрально протилежна ситуація склалась навколо маєтків графів Браницьких. Їх економічне зростання пов’язане з двома основними датами: 1774 р. – перехід у власність Францішека Ксаверія Браницького Білоцерківського староства в якості дару польського короля за придушення Коліївщини; та 1781 р. – одруження Ф. Браницького з Олександрою Енгельгардт – племінницею могутнього фаворита Катерини ІІ – Г. Потьомкіна. Білоцерківське староство давало Браницьким 750 000 злотих на рік, а посаг за О. Енгельгардт сягав 600 000 крб. сріблом. Незабаром українські маєтки Браницьких вже давали річний прибуток у 2 млн. злотих, і ця сума мала тенденцію до зростання. Зіграло свою роль і те, що графиня Олександра виявилась головною спадкоємицею князя Потьомкіна4. Браницькі мали також тісні зв’язки з російським імператорським двором, що створювало можливість стабільного зростання фінансової могутності родини. В процесі свого розвитку “Софіївка” та “Олександрія” відчули на собі усі злети і падіння матеріального благополуччя їх власників. Заснування “Софіївки” відбулось взимку 1796 р. в околицях м. Умані. Парковий ансамбль мав відігравати роль весільного подарунку майбутній дружині Станіслава Щенсного – грекині Софії Вітт. Вважається, що саме вона вперше подала С. Щ. Потоцькому ідею побудови парку сентиментального типу на основі греко–римських міфологічних сюжетів. Принаймні таку думку містить лист Софії Станіславу, написаний в липні 1795 р. з м. Неборова після відвідин нею сентиментального парку “Аркадія” – власності графині Гелени Радзивілл5. Не дивлячись на непевне фінансове становище своїх володінь, спричинене в першу чергу невдалим господарюванням його другої дружини – Юзефіни Амалії Мнішек, – Потоцький усе ж таки вирішив задовольнити прохання Софії.

В процесі створення “Софіївки” та “Олександрії” було застосовано т. зв. ландшафтний стиль, принципи якого, оформившись у працях англійських паркобудівників та поетів, поширились Європою, потіснивши раніше домінуючий тут регулярий стиль, осередок якого – абсолютистська Франція, зазнавши впливу революційних подій 1789–1793 рр., стала більш сприйнятливою для нових культурних віянь. З цього часу, за словами Д. С. Ліхачова, “регулярний сад став лише символом тиранії, панування абсолютизму, спробою насильно підкорити собі вільну природу стрижкою кущів та дерев”6. У другій половині XVIII ст. ландшафтний стиль, в основу якого було покладено принцип збереження та використання природного ландшафту місцевості, на якій створювався парк, став популярним і в Речі Посполитій. Представники магнатських родів (в тому числі Потоцькі та Браницькі), споруджуючи парки даного типу, намагались підкреслити цим не лише власну фінансову міць та соціальний статус, а й продемонструвати свою обізнаність з тогочасними європейськими культурними традиціями.

Так, уманський парк, за задумом свого власника, повинен був стати найкращим та найбільшим у Європі. В перспективі передбачалось довести його площу майже до 1000 га, включаючи сюди обширні території в долині р. Кам’янки, а також Білогрудівський лісовий масив в якості лісопаркової зони7.

Амбіційні плани Потоцького вимагали ретельного вибору людини на роль їх виконавця. Врешті зодчим “Софіївки” було обрано Людвіга Християна Метцеля (1764–1848) – польського артилерійського офіцера і талановитого інженера, який до того ж був віддаленим родичем Потоцьких8. За різними даними, під його керівництвом над створенням парку працювало від 800 до 1000 кріпаків графа9. Саме Л. Метцель впродовж 1796–1805 рр. заклав основу того, що сучасники в подальшому називали “Уманським дивом”. Роботи йшли швидкими темпами, і до 1802 р. (рік офіційного відкриття “Софіївки”) було створено основне композиційне ядро парку, яке, за твердженням І. С. Косенка, повинне було відтворювати сюжет гомерівської “Одіссеї” – десятирічні мандри головного героя поеми морями Еллади10. Дана частина парку обійшлася Потоцьким у 2 000 250 крб. сріблом (близько 15 млн. польських злотих)11. На жаль, смерть графа та безперервні переділи його спадщини зумовили тривалий застій у справі розбудови “Софіївки”, яка була продовжена лише після втрати Потоцькими права власності на парк (1831 р.).

Створення білоцерківської “Олександрії” було зумовлене схожими причинами, але відбувалось за іншим сценарієм. Розвиваючись в контексті поширення Правобережжям Дніпра ландшафтного стилю паркобудування, “Олександрія”, тим не менш, значно відрізнялась від іншого ландшафтного парку України – “Софіївки”: в першу чергу, значною кількістю архітектурних споруд у складі палацово–паркового ансамблю; по–друге, наявністю палацу – полюсу, відносно якого орієнтувались усі інші споруди та елементи рекреації; по–третє, тією роллю, яку парк відігравав у соціальному репрезентуванні родини Браницьких. “Олександрія”, на відміну від “Софіївки”, була резиденціональним парком, що зумовлювало пріоритетне фінансування її будівництва і стабільність надходження матеріальних ресурсів для розвитку і утримання парку.

Найвірогіднішою датою заснування “Олександрії” Ф. К. Браницьким сучасні дослідники вважають період 1784–1786 рр., коли господиня Білої Церкви – Олександра Браницька – могла повною мірою контролювати процес її створення12. Автором генерального планування парку та керівником усіх робіт на початкових етапах його побудови визнається французький архітектор – паркобудівник Мюффо. Він, а також архітектор Д. Ботані та садівник Август Станге до кінця XVIII ст. створили дорожньо–алейну систему парку, встановили більшість архітектурних споруд, здійснювали зелені насадження13.

За темпами розвитку “Олександрія” спочатку відставала від “Софіївки”, але по мірі зростання соціальної ролі та економічної могутності Браницьких в Російській імперії, вона вступила в період свого розквіту, який не змогла зупинити смерть графа Браницького у 1819 р. Одна лише графиня Олександра, не дивлячись на свій практичний характер і відсутність тяги до надмірної розкоші, витратила на розвиток парку близько 4 млн. крб.14, вдвічі більше, ніж С. Потоцький на побудову “Софіївки”!

Отже, порівняння процесів заснування та початкових етапів створення ландшафтних парків Правобережної України – “Олександрії” та “Софіївки” – дозволяє дійти висновку щодо їх неоднорідності. Загалом схожі за стилем та метою заснування, будучи власністю подібних за соціальним походженням та політичним минулим осіб, ці парки водночас різнились за темпами свого розвитку. В кінці XVIII – на початку ХІХ ст. спостерігалось поступове скорочення обсягів фінансування будівництва “Софіївки” і зростання – “Олександрії”. Крім того, якщо білоцерківський парк з кінця XVIII і впродовж ХІХ ст. перебував у володінні однієї родини, то уманському довелось змінювати своїх господарів, що не завжди мало позитивні наслідки. Різнилась також роль парків у соціальному житті власників, що, можливо, і стало основною причиною неоднорідності процесів їх розвитку.

____________________

1 Кривошея І. І. Поділ спадщини Станіслава Щенсного Потоцького // Ogrody Czartoryskih: Studia і Materiały. – Warszawa, 2001. – S. 184.

2 Дендрологический парк «Софиевка» / Косенко И. С., Храбан Г. Е., Митин В. В., Гарбуз В. Ф.: Отв. ред. Кохно Н. А., АН УССР. Центр. респ. бот. сад. – Киев: Наук. думка, 1990. – С. 40.

3 Кривошея І. І. Вказ. праця. – S. 184.

4 Aftanazy Roman. Dzieje resydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej: Wydanie drugie przejrzane i uzupełnione. – Tom 11. – Zakład Narodowy im. Ossolinskich. – Wydawnictwo Wroclaw, 1997. – S. 43–44.

5 Косенко І. С. Матеріалізація образів гомерівської “Одіссеї” в паркових композиціях “Софіївки” як вершина геніальності Людвіга Метцеля // Ogrody Czartoryskih: Studia і Materiały. – Warszawa, 2001. – S. 49–50.

6 Лихачёв Д. С. Поэзия садов: к семантике садово–парковых стилей. – Ленинград: Наука, 1982. – С. 150.

7 Білоус В. І. Садово–паркове мистецтво: Коротка історія розвитку та методи створення художніх садів. – К.: Наук. світ, 2001. – С. 130.

8 Дендрологический парк «Софиевка»… – С. 45.

9 Див.: Дендрологический парк «Софиевка»… – С. 46; Роготченко А. П. Уманское чудо. – 3-е изд. стер. – К.: Будівельник, 1984. – С. 26.

10 Косенко І. C. Вказ. праця. – S. 49.

11 Кривошея І. І. Вказ. праця. – S. 184.

12 Чернецький Є. А. До проблеми датування початку будівництва “Олександрії” – Білоцерківської резиденції Браницьких // Старовинні парки і проблеми їх збереження: Матеріали ІІ Міжнародної науково–практичної конференції. – К.: Фітосоціоцентр, 2003. – С. 51–52.

13 Клименко Ю. О., Клименко А. В. Дендрологічний парк “Олександрія” // Квіти України. – 2004. – № 4. – С. 11–13.

14 Чернецький Є. Браницькі герба Корчак. – Біла Церква: Видавець О. В. Пшонківський, 2003. – С. 84.

Тетяна Якубова (Київ)

Польськомовний фонд НБУВ як унікальний історіографічний

ресурс з історії формування козацького стану на прикордонних територіях Північного Причорномор’я (XVI-XVII ст.)

Польськомовний фонд займає помітне місце у колекції західноєвропейської літератури відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (НБУВ). Сектор організації фонду іноземної літератури нараховує 90983 прим. книжкових та журнальних видань польської літератури. Польську літературу представлено численними довідковими виданнями з різних галузей знань: словниками, енциклопедичними виданнями. Ці видання укомплектовані за принципом корисності наукової вартості. Вони підібрані в дусі Просвітництва, охоплюють чимало галузей знань та являють собою самодостатню лабораторію для учених різних спеціальностей1. Наукова діяльність, яка пов’язана з польським фондом НБУВ, має охоплювати три перспективні сфери: соціологічну, історичну, літературознавчу.

Недослідженим залишається історичний аспект інформаційного ресурсу польськомовного фонду, який є унікальною книгозбірнею, що зберігає праці відомих польських істориків ХІХ ст. Історичні праці польських вчених містять важливий історичний матеріал, дослідження якого є майбутньою перспективою сучасної україніки. Оригінальні історичні, філософські погляди польських істориків ХІХ ст., які торкаються такого феномену української історії як козацтво, значно розширюють горизонти сучасних наукових пошуків та уявлень дослідників про події української історії середньовічного періоду. В невеликій за обсягом статті неможливо торкнутися всіх історичних праць, які зберігаються в польськомовному фонді НБУВ. Тому варто зупинитися на працях найбільш яскравих, цікавих польських істориків, таких як А.Яблоновський, І.Нимцевич, В.Липинський.

Важливим історичним інформаційним ресурсом є праці видатного польського історика О.Яблоновського. Вчений був вагомою постаттю ХІХ ст. Науковий авторитет історика був високо оцінений вченим світом Польщі та Росії. Досліджені істориком події ХVІ ст. на території Польщі та України значно збагатили історичну науку багатим фактологічним матеріалом. Погляди вченого на історичний процес зародження козацтва відрізняються розумінням та науковим обґрунтуванням автором, перш за все, історико- географічного фактору, який впливав на формування нової будови людності на степовому прикордонному просторі.

В журналі Ateneum t3, який був виданий в Варшаві у 1877 р., надрукована праця історика “Кордони України від “Лихоліття до “Руїни“ [2], в якій автор зазначає, що назва козак означала вільного ловця, людину без дому і землі. Простежується думка автора, що козацтво виникло, коли виникла проблема південного кордону між турецько-татарським та слов’янським світами. По мірі опанування татарською стороною Криму та Південно-Західного Причорномор’я з часом повстало питання стабільних та спокійних кордонів.

На початку ХVІ ст. прийшла зміна відносин між світами татарським і слов’янським. Лінія кордонів литовських, яка до панування турецького над Кримом досягла берегів Чорного моря від гирла Дністра до Дніпра, відступила небачено далеко в глибину краю. Прикордонна лінія досягла Брацлава. В цей час козацтво сприймалося через потреби оборони литовсько-польсоких староств. Напади прикордонних старост на татар почали називатися “походом в козаки”. Прикордонні старости застосовували звичаї козаків для своїх загонів [2].

В книзі О.Яблоновського “Листи Олександра Яблоновського”, т.1 в праці “Етнічна постать України” історик аналізує відносини на кордоні в епоху Менглі-Гірея. Він зазначає, що час Менглі-Гірея приніс остаточний перелом в відносинах на кордоні між татарським та слов’янським світами, які стали відносинами сили. Почалося знищення прикордонних околиць України, якого ще не бувало. Що і викликало хвилі колонізації, які досягли пониззя Дніпра. Колонізаційний рух продовжувався півстоліття. Цей рух йшов не тільки степом, але і водою. Значна частина уходників з міст України йшла на низ Дніпра. Прикордонні старости контролювали уходи пониззя Дніпра. В 1552 р. уходи черкаські по Дніпру, Ворсклі, Орелі, Самарі, Тясмину, Інгулу були віддані старостами киянам, чорнобильцям, мозаричанам [3].

В праці “Заселення України по лихоліття“ О. Яблоновський зазначає, що в середині ХVІ ст. козацтво на річці Буг було також розвинуто не менше, ніж на Дніпрі. Воно займалося пасічництвом, рибальством, мисливством [4].

В праці “Волинь, Поділ і Русь Червона” історик аналізує військову та політичну діяльність князя Вітовта на українських землях. Поділ був відданий Вітовту польським королем. Але польська шляхта була не задоволена цим політичним кроком. Тривалий час Поділ був за Вітовтом на законних підставах. Під Грюнвальдом в 1410 р. виступило три хоругви подільські. Характер панування Вітовта на Подолі був військовий. На Подолі осідала як польська, так і червоноруська шляхта. Наїзди татар на Поділ були при Вітовті нерегулярними. Його політика послаблення кочовиків в самих їх гніздах призвела до укріплення влади Вітовта та забезпечила безпеку південного чорноморського узбережжя між Дністром і Дніпром. Вітовт створив міцну прикордонну оборонну лінію, яка виходила далеко в степ. Були побудовані замки Хаджибей, Дашів, (Очаків) і замок-маяк проти Білгорода (Акерману) [5].

Наприкінці ХV ст., відмічає О.Яблоновський, змінилась прикордонна лінія, яка з часів Ягелонів йшла від берегів Чорного моря з Качибеєм (Одесою) і Дашовим (Очаковим). Ця прикордонна лінія пішла вище через Дике Поле і перейшла до Брацлава і Білу Церкву. Зі сторони подільської посунувся рубіж степовий до Бара [6].

У праці “Староство Барске” історик зазначав, що землі в прикордонному старостві отримувала службова шляхта за повинності і військову службу. Непривільованої шляхти в Барському старостві було більше. Вона несла головний тягар з оборони прикордонної місцевості і підкорялася старостам [7].

Польський історик В. Липинський в праці “Шляхта на Україні” аналізує процес формування стану української шляхти в ХVІ - ХVІІ ст. Історик зазначає, що була досить сильною хвиля польської колонізації ХVІ - першої половини ХVІІ ст. на українські землі. Безпосередньою причиною остаточної колонізації української шляхти були війни козацькі. Повстання Хмельницького і війни козацькі закінчили колонізацію шляхти української. Історик вважає, що не було духовного зв’язку між українським народом і крупною українською шляхтою.

Велика українська шляхта в середині ХVІІ ст. в силу сліпого інстинкту рушила під крило опікунства польського. Ця частина української шляхти стала специфічною частиною шляхетсько-польського стану з українським корінням. Вона втратила зв’язок зі своїм народом і була віддана лише Польщі [8]. Відсутність на Україні міцного шляхетно-аристократичного стану в ХVІ - ХVІІ ст., який би стояв на захисті національних інтересів, призвела до переваги демократичних слов’янських традицій у вигляді козацьких війн та епохи великих козацьких експедицій на початку ХVІІ ст.

Польський історик І. Німцевич в праці “Історія панування Сигізмунда ІІІ”, т. 3 надає характеристику добі великих козацьких морських експедицій. Зухвальство козаків, наїзди їх на провінції Туреччини, їх спроби встановити панування над Волощиною призвели до зриву приязні між Туреччиною та Польщею у 1617-1619 рр.

Спокій на кордоні Польщі і Туреччини був зірваний новими наїздами козаків. Скіндер Баша, який був наляканий козаками, випустив орди татар на Україну. Значна частина українців потрапила до полону. В 1619 р. козаки вийшли в Чорне море. В 1969 р. Варна, Тягінь, Козлов, Очаків, Білгород, Феодосія, Крим зазнали нападів козаків. На морі почалися морські битви між козаками і турками [9].

Польськомовний фонд є важливим джерелом історичної інформації та інформаційним ресурсом для перспективних досліджень широкого кола питань середньовічної історії України. Польська історична література надає багатий фактологічний матеріал і збагачує історичні концепції сучасних науковців оригінальними трактовками польських авторів таких ключових моментів української середньовічної історії, як формування козацького та шляхетського стану, взаємозв’язок українського середньовічного суспільства з Європою шляхом довготривалого протистояння на степовому просторі слов’янського та мусульманського світів.

_______________________

1. Лук’яненко О. Репертуар і методи популяризації польської літератури \\ Бібл. вісн. 1999. — № 2. — С. 29-30.

2. Jablonowski A. Rrésy Ukrainne po ‘’Licholeciu “do“ Ruiny” \\ Ateneum. — Т. 3, 1877. –S 9.

3. Jablonowski A Etniczna postać Ukrainy. \\ Pisma Aleksandra Jablonowski A. Zasiedlenie Ukrainy. Po “Liholeciu” \\ Pisma Aleksandra Jblonowskiego. – Warszawa, 1910. — Т. 1. — 137 s.

4. Там само.

5. Jblonowski A. Wolyń Podol i Ruś czerwona \\ Pisma Aleksandra Jblonowskiego. – Warszawa, 1911. — Т. 4. – 289 s.

6. Там само. — S. 315.

7. Jblonowski A. Starostwo Barskie \\ Pisma Alekcandra Jablonowskiego. – Warszawa, 1911. — Т. 4. – 403 s.

8. Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. Krakow. — 48 s.

9. Nimcewicz I. U. Dzieie panowania Zygmunta III.–Warszawa, 1819. — Т. III. – 203 s.

Влада Сокирська (Умань)

Події Національно-визвольної революції XVII століття на Уманщині у краєзнавчих розвідках Г.Ю. Храбана

Завдання національно-культурного відродження України значною мiрою зумовлюють необхiднiсть осмислення досвiду, набутого у справi збереження багатовiкових традицiй, дослiдження маловiдомих сторiнок iсторiї нашої держави. Краєзнавчий рух, який виконує не лише освітні та виховнi функцiї, а й консолiдує кращi науковi i творчi сили, потребує особливої уваги дослiдникiв. Вивчення історії окремих регіонів України набуло нового значення після здобуття Україною незалежності. Історична наука поповнюється новими дослідженнями місцевої історії, фактами, літературою, повідомленнями на конференціях з історичного краєзнавства. Уманщина не є винятком в активізації історико-краєзнавчої діяльності в регіоні, який являється невід’ємною складовою частиною єдиної держави Україна.

Дослідники минулого Уманщини плідно вивчали і вивчають історію регіону. В останні роки було захищено дисертації, видано монографії з історії краю, опубліковано сотні статей з важливих історичних проблем.

Григорій Юхимович Храбан (1902-1990) залишив у житті Умані, Черкаської області, всієї України помітний слід, як глибоко ерудований, доскіпливий вчений-аналітик історії України. Людина без вчених звань і наукових ступенів Григорій Юхимович вирізнявся глибоко науковим підходом до вивчення історії рідного краю. Г.Ю.Храбан народився у с. Великий Молодьків Піщівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії (тепер Житомирська область). У гімназичні роки був активним членом товариства «Просвіта» [1, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 152, арк. 2 зв.]. Самостійну роботу розпочав як вчитель німецької мови, а згодом працював завідуючим у сільських школах [2, ф. Р-5625, оп. 1, спр. 429, арк.. 71]. Роботу поєднував з навчанням.

У 1931 р. Григорій Юхимович заочно закінчив курс Київського інституту соціального виховання (тепер Київський педагогічний університет ім. М. Драгоманова)[3, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 152, арк. 15, 24].

У 1934 році Григорія Юхимовича, за пропозицією Київського обкому партії, було призначено директором Уманського педагогічного технікуму[4, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 152, арк. 24].

Але в 1938 р. Г.Ю. Храбана було заарештовано органами НКВС. Чотирнадцять років покарання Григорій Юхимович відбував в Усольлазі на території сучасної Пермської області (Росія) та на лісопункті Єнісейського ліспромгоспу за «участь у контрреволюційній буржуазно-націоналістичній організації»[5, ф. Р-5625, оп. 1, спр. 492, арк. 9, 57, 157].

Лише в 1956 р. Г.Ю. Храбан повернувся до Умані, де був призначений директором Уманського краєзнавчого музею. Дослідницька діяльність історика була різноманітною. З дозволу інституту археології він бере участь в археологічних розкопках, активно вивчає фонди кращих архівів і бібліотек Радянського Союзу. Результатом цих досліджень стала велика кількість науково - обґрунтованих публікацій у спеціальних та періодичних виданнях.

Серед багатьох краєзнавчих розвідок з історії України, які належать невтомному працелюбу, заслуговують на увагу дослідження, присвячені періоду Національно-визвольної війни українського народу.

Важливим є те, що історик не замкнувся на опрацюванні лише на регіональному рівні вказаної наукової проблеми, а глибоко і всебічно проаналізував роль населення нашого краю в загальноукраїнських процесах. Все це робить його одним із найяскравіших представників вітчизняного краєзнавства, інтеграції історії рідного краю в загальноукраїнську історію.

Г.Ю. Храбан багато працює з документами Центрального державного історичного архіву України в місті Києві з цього періоду, де в ході дослідження встановив, що багато сіл Уманщини повстало ще в травні 1648 р., почувши про розгром шляхетського війська під Корсунем. Повністю покінчити з пануванням шляхти на Уманщині на початку червня допомогли козаки полковника Максима Кривоноса, соратника Богдана Хмельницького.

Місто Умань стало центром Уманського полку – військової та адміністративної одиниці Війська Запорозького. Межами полку, як вказує Г.Ю. Храбан, були річки Гірський Тікач, Синюха і Південний Буг, тобто територія, яка нині входить до Черкаської, Вінницької та Кіровоградської областей. Полк ділився на 14 сотень, з яких Бершадська та Ладижинська займали землі на правому березі Бугу. На заході теперішньої Черкаської області були такі сотні: Уманська, Бабанська (центр –Бабани), Кучобіївська, Івангородська, Цибулівська, Бузівська, Маньківська і Романівська. Нині це назви населених пунктів у Черкаській області. (тут же автор наводить історичну довідку щодо нинішньої назви села Кочубіївка, яке у XVII ст. звалося Кучобіївка. Очевидно, вказує автор, його назва походить від українського слова «кучобій» - б’є зразу кучу ворогів). Зберігся поіменний список усіх 2949 козаків, з яких складався полк у 1649 році [6].

Дослідник доводить, що в історію героїчної Визвольної війни українського народу козаки Уманського полку вписали чимало славних сторінок, починаючи із славнозвісної битви на річці Пилява; його перший полковник Іван Ганжа там і поліг 10 вересня 1648 р. Наступним полковником був Йосип Глух [7].

Населенню Уманщини доводилося завжди бути готовим до відсічі військовим загонам шляхти, а також і татарам. Аналізуючи знайдені джерела Григорій Юхимович приходить до висновку, що велика загроза нависла над територією полку під весну 1651 р.. Польний гетьман М. Калиновський, власник Умані й прилеглого до неї великого маєтку, вдерся з кількатисячним загоном на землі сусіднього Брацлавського полку і 28 лютого обложив Вінницю, яку захищав полковник Іван Богун. Однак Уманський та Полтавський полки разом з обложеними у Вінниці козаками розгромили загін Калиновського. З недобитками він відступив аж до Люблина. Кримські татари, зрадивши під Берестечком Б. Хмельницького, розбрелися по Україні, палили села, убивали людей, захоплювали чоловіків, жінок і дітей у полон, худобу і майно. Вирвавшись з оточення під Берестечком, полковник Й. Глух з Уманським полком наздогнав грабіжників на Уманщині, знищив на Синюсі 10-тисячний загін кримчаків і визволив увесь ясир (полонених) [8].

Після поразки під Берестечком спіткало ще й інше лихо: на Уманщину стала повертатися шляхта, відновлюючи попередній гніт. Знову на селах вибухали повстання. Багато селян і міщан повтікало на Схід, у Росію.

Зі статті Г.Ю. Храбана «Уманщина у Визвольній війні», що була надрукована в «Уманській зорі» до 325-річчя возз’єднання України з Росією, ми дізнаємося, що стародавня Умань двічі приймала гетьмана Хмельницького. Влітку 1650 р. він з 70-тисячним військом пройшов через Уманщину на Ямпіль і в Молдавію, щоб примусити молдавського господаря розірвати союз з Польщею. Похід був успішний. Цим було зменшено небезпеку нападу на Поділля й Уманський полк. Вдруге гетьман України побував в Умані на початку травня 1652 р. під час нового походу на захід. Тоді польний гетьман М. Калиновський чинив криваві розправи на Поділлі і збирався це зробити по своїх маєтках. Сіяти смерть, палити села нескорених селян Уманщини він не зміг, бо, як вказує автор, сам безславно загинув під Батогом разом з усією своєю армією [9].

Надто тривожною для Уманщини була друга половина 1653 року. Уманському полку з полковником Глухом до кінця січня довелося у складі української армії брати участь у боях на Поділлі, щоб не дати змоги полякам проникнути у глиб Правобережжя. Полк також брав участь у поході Тимоша Хмельницького у Молдавію, де під містом Сучавою зазнав великих втрат, коли там у вересні того ж року син гетьмана поліг у бою, уманські козаки перейшли в підпорядкування Б. Хмельницького, що прибув з козацьким військом на Поділля. Тут, під Жванцем на Дністрі розташувалося 60-тисячне військо на чолі з польським королем. Гетьман з кримським ханом оточили поляків. Облога тривала понад півтора місяця. В польському таборі почався голод, хвороби, послабилася дисципліна. Жовніри стали тікати. На довершення всього козакам пощастило відбити всі гроші для виплати найманцям. Надходив для королівського війська трагічний кінець. Г.Ю. Храбан підкреслює, що далеко не останню роль в цих подіях відіграли і козаки Уманського полку.

Однак король дізнався про рішення Земського собору в Москві і дав про це знати ханові, який був проти возз’єднання України з Росією. Поляки і татари поспішили укласти мирну угоду. Як вказує Храбан, король купив її надто дорогою ціною, зобов’язавшися сплатити ханові 100 тисяч золотих, і до того дав згоду, щоб татари на Україні зайнялися грабежем і брали ясир.

Хмельницький з-під Жванця вирушив на північ Поділля, залишаючи заслони проти польських напасників. По полках України він попередив, що татари скоро повертатимуться в Крим, а тому наказав забезпечити оборону населення та його добра. З-під Літина він вислав буцького сотника Івана Бородатого з п’ятьма козаками до хана з вимогою не чинити кривд населенню [10].

Ґрунтовно аналізуючи архівний матеріал, дослідник встановив, що обороною території манського полку під час відсутності полковника Обуха відав наказний полковник Матвій Нечай та отаман Іван Киянець. Оскільки в її розпорядженні був невеликий козацький загін, гетьман з Меджибожа відіслав їм на допомогу 500 уманських козаків з сотником Іваном Зарудним. Ще до прибуття їх в Умань від полковника Обуха 9 грудня приїхав посланець з наказом оповістити все населення містечок і сіл про потребу перейти в міста з хлібом і худобою під захист фортець. 14 грудня з таким самим наказом гетьмана з-під Гусятина прибув уманський козак Грицько Семенів, а в Бабани 17 грудня – бабанський сотник Тиміш.

Саме в цей час дрібні татарські загони розсипалися по Уманщині. 18 грудня вони грабували під містами Синицею, Буками, Чорною Кам’янкою, Шаулихою та іншими. Дослідник уточнює, що містами тоді називали і села, що мали фортеці [11]. На фортеці татари не наважувалися нападати, бо їх обороняли не тільки озброєні козаки, але і все доросле населення зі списами, вилами, сокирами. Все ж чимало тих, хто не встиг заховатися у містах, були порубані або потрапили на аркан людоловів у полон.

Свідками цього нещастя, яке спіткало Уманщину, були посланці російського уряду стольник Родіон Стрешньов та дяк Мартем’ян Бредіхін, що пробули в Умані з 4 по 17 грудня 1653 р., маючи завдання зустрітися з Хмельницьким і домовитися у справі реалізації постанови Земського собору про возз’єднання [12]. Однак посланцям довелося повернутися у Чигирин, куди гетьман з Поділля направився іншим шляхом.

Як більшість істориків радянської доби, Григорій Юхимович позитивно оцінює рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією. Про це свідчить ряд його публікацій у періодичних виданнях, присвячених 325-й річниці цієї події.

Старшина і козаки Уманського полку, як і більшості козаків Правобережної України, вказує дослідник, не змогли взяти участь у Переяславській раді 8 січня 1654 р., бо їм довелося захищати українську землю від польської шляхти і татар. В ці полки зразу після рішення Ради було послано уповноважених російського уряду. Вони мали оформити опис міст, містечок і сіл, а також скласти списки старшини, козаків, шляхти, міщан та іншого населення, яке там присягнуло на вірність Росії.

Все населення Уманського полку присягнуло на вірність Росії наприкінці січня 1654 р. в присутності уповноваженого російського уряду стольника Івана Степановича Істленьєва. Г.Ю. Храбан стверджує, що зберігся тільки початок присяжного опису Уманського полку, решта його з часом згнила. В ньому на території нинішньої Черкаської області зазначено міста Умань, Маньківка, Буки, Іваньки, Бабани (Старі), Бузівка, Цимерманівка (Іванівна), а також містечка – Псарівка, Конева (Конела), Ягубець, Хрестиполе (Христинівка) [13].

Про те, що населення Уманщини схвально сприйняло звістку про возз’єднання України з Росією, дослідник дізнався з матеріалів архівів м. Москви. Про це розповів у посольському приказі в Москві в березні 1654 року грек Мануйло Константинов, який з товаришами з Греції проїздив через Бершадь, Умань і далі на Трахтемирів [14, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 80, арк. 1].

Розбійницькі напади шляхетських військових загонів на територію України не припинялися. Польний гетьман Станіслав Потоцький вважав, що Умань і її фортецю обов’язково треба зруйнувати, бо поки вона існуватиме, доки не вдасться приборкати повсталих селян від Бугу аж до Дніпра. Г.Ю. Храбаном було встановлено, що сам коронний гетьман Стефан Чернецький очолив майже десятитисячний кавалерійський загін, вкривши трупани чоловіків, жінок і дітей територію Брацлавського полку, вдерся у квітні ураганом на Уманщину, сіючи скрізь смерть. Поляки тоді здобули й спалили чимало невеликих фортець (Ягубець, Синицю, Бабани, Косенівку, Мошурів та деякі інші) [15]. Ворог підійшов до Умані і навіть захопив передмістя Нове Місто (так тоді звався нинішній центр міста). Однак уманську фортецю, оборону якої організував полковник Богун, не тільки не зміг здобути, але захисники її примусили магната залишити Уманщину.

Незважаючи на те, що війна продовжувалася, звільнені від кайданів польської шляхти жителі Уманщини не тільки відновлювали економіку краю, а й розвивали її. Краєзнавець стверджує, що за гетьманським універсалом Уманщина виготовляла скло та іншу побутову продукцію, а також зброю та порох. Отже, жителі Уманщини брали активну участь у зміцненні військових сил України. Умань вела жваву торгівлю. Сюди привозили свої товари купці з Росії, Криму та інших країн [16].

Осмислення досвіду краєзнавчої діяльності Григорія Юхимовича Храбана має сприяти вiдтворенню маловiдомих сторiнок у суспiльно-полiтичному, науковому i культурному життi регiону та України взагалi, запровадженню в науковий обiг нових документальних матерiалiв, виявленню та з'ясуванню ряду важливих подiй i фактiв.

_____________________

1. Державний архів Черкаської області (ДАЧО). — Ф. Р-5624. — Оп. 1. — Спр. 152. — Арк.2 зв.

2. ДАЧО. — Ф. Р-5625. — Оп. 1. — Спр. 429. — Арк.71.

3. ДАЧО. — Ф. Р-5624. — Оп. 1. — Спр. 152. — Арк.15, 24.

4. ДАЧО. — Ф. Р-5624. — Оп.1. — Спр. 152. — Арк.24.

5. ДАЧО. — Ф. Р-5625. — Оп. 1. спр.492. — Арк.9, 57, 157.

6. Храбан Г.Ю. Уманщина у Визвольній війні // Уманська зоря. – 1979. – 9 січня.

7. Храбан Г.Ю. У горнилі спільної боротьби // Черкаська правда. – 1978. – 1 грудня.

8. Храбан Г.Ю. Уманщина у Визвольній війні // Уманська зоря. – 1979. – 10 січня.

9. Там само.

10. Храбан Г.Ю. У горнилі спільної боротьби...

11. Храбан Г.Ю. Умань за доби феодалізму // Умань:Історико-географічний та економічний нарис. – Черкаси: Облвидав, 1957.

12. Храбан Г.Ю. Уманщина у Визвольній війні... – 10 січня.

13. Там само.

14. ДАЧО. — Ф. Р-5624. — Оп. 1. — Спр. 80. — Арк.1.

15. Храбан Г.Ю. Сива давнина Мошурівська // Соціалістичні лани. – 1959. – 27 листопада.

16. Храбан Г.Ю. Уманщина у Визвольній війні... – 10 січня.

Ігор Волошин (Черкаси)

Умань козацька в творчості історика Миколи Ткаченка

Серед багатьох відомих дослідників, які зробили помітний внесок до скарбниці національної історичної науки України, вагоме місце належить Миколі Михайловичу Ткаченку. Він – один із найталановитіших учнів Київської школи М.С. Грушевського, високопрофесійний історик, шевченкознавець, археограф, історіограф, краєзнавець, співробітник Всеукраїнської академії наук, представник української хвилі національного відродження 20-х років минулого століття та серйозний вчений з нелегкою долею, що наклала на нього радянська доба.

На жаль, ця постать, як і її багатогранна наукова спадщина, протягом довгого часу залишалася поза увагою дослідників. Найважливішою причиною цього є те, що радянська влада мала упереджене ставлення до істориків Київської школи М.С. Грушевського.

Народився Микола Михайлович 4 січня 1893 р. (23.ХІІ.1892 за старим ст.) у м. Тальному на Уманщині (нині Черкаська обл.) в селянській православній сім’ї [1]. Пізніше переїхав з батьками в с. Дубову (тепер Уманського району) [2]. У 1902-1911 рр. навчався в 2-й Київській гімназії [3]. Після школи одразу вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1916 р. [4]. Із 1919 р. і до кінця життя він працював у різних установах Академії наук, щоправда, з великими перервами. Помер 7 листопада 1965 р. [5].

У попередніх своїх дослідженнях ми звертали увагу на різні аспекти з життя та творчості вченого, у цьому ж ставимо за мету дати оцінку козацькій тематиці в творчості Миколи Ткаченка. Досліджень, присвячених цій проблематиці, на сьогодні немає, та й взагалі життя і творчість вченого поки що цікавила дуже мало науковий світ [6].

Микола Ткаченко науково козацьким часам приділяв мало уваги, оскільки цікавився більше історією України ХVІІ-ХVІІІ ст., історіографією, шевченкознавством. Все ж серед усього великого загалу наукових публікацій, статей, монографій вченого одне з найпомітніших місць займає “Гуманщина в ХVІ-ХVІІ вв.”, що видана була в 1927 р., а в 2002 р. перевидана (ближче до сьогодення), щоправда під назвою “Уманщина в ХV-ХVІІ ст.” [7].

Поява такого дослідження пов’язана, на нашу думку, з тим, що Микола Ткаченко ніколи не забував про край, де він народився, – про свою рідну Уманщину. Про це свідчить і схвальна й водночас сповнена цінних, слушних зауважень рецензія, якою він відгукнувся на історико-географічний та економічний нарис “Умань”, складений уманськими краєзнавцями в 1957 р. Цінними порадами допоміг вчений і в написанні історії сіл Уманського та Тальнівського районів [8]. “Не забував М.М.Ткаченко і про своїх земляків. Він був щирим і добрим старшим другом учнів Уманської школи № 9, подарував для бібліотеки багато цікавих книжок, у тому числі написану ним книгу “Літопис життя і творчості Т.Г.Шевченка”; взяв найактивнішу участь у створенні в шкільній бібліотеці спеціальної шевченкової полички, залучивши до цього багатьох працівників АН УРСР, а також у створені полички М.М.Коцюбинського, і подарував чимало різних матеріалів про життя і діяльність В.І.Леніна. А у вересні 1964 р. Микола Михайлович Ткаченко відвідав своїх юних земляків, побував у старих шкільних будиночках, цікавився будівництвом нового приміщення, працею юних слідопитів тощо” [8], – “Уманська зоря” розповідає про відносини М. Ткаченка з рідним краєм.

Також Микола Михайлович Ткаченко листувався з багатьма відомими людьми Уманщини, зокрема з Григорієм Юхимовичем Храбаном (1902-1990) – краєзнавцем, археологом, громадським діячем. Вони переписувалися з питань історії Уманщини [9, 3-21].

Тож зрозуміло, чому вчений приділив увагу історії Уманщині.

“Гуманщина в ХVІ-ХVІІ вв.” – перша праця про цей край, опублікована за радянських часів [8]. А Микола Ткаченко, як зазначив відомий історик Юрій Мицик, є єдиним серйозним істориком Уманщини козацької доби [10, 5].

У статті висвітлюється історія краю від заснування Умані й закінчуючи добою Руїни. Дослідження умовно складається з семи різних за об’ємом розділів.

Перший розділ – своєрідний вступ, в якому автор подає історіографію проблеми, говорячи про те, що науковці в своїх дослідженнях розповідають про історію Уманщини здебільшого з ХVІІ ст., а “відомостей про попередній час або зовсім нема, або вони занадто уривчасті” [7, 304]. А вже після зазначеного періоду джерел та літератури достатньо. За М. Ткаченком, Уманщина – це “Гуманська пустиня”, бо про неї нема певних звісток. У польській літературі назву “Гуманська пустиня” вживають на те, щоб підкреслити відсутність людності, поселень у давній час порівняно з пізнішим ХVІІ ст., коли Уманщина вже була значно залюднена [7, 304]. Далі автор коротко подає історію краю аж до ХІХ ст., хоча й говорить, що навіть ці етапи історії регіону неоднаково вивчені фахівцями. “Нема, приміром, відомостей щодо залюднення Уманщини, надзвичайно мало висвітлено економічне життя Уманщини та його зв’язок з Правобережжям, Західною Україною, Степом, мізерні відомості щодо військових поселень тощо. У кращому стані вивчення гайдамацьких рухів та Коліївщини” [7, 305]. Завершуючи розділ, М.Ткаченко ставить ряд завдань щодо вивчення теми.

У другому розділі автор розкриває територіальні межі, які охоплює регіон, визначаючи їх політично (адміністративно – Уманський повіт) та історично. Все ж в основі характеристики історії краю науковець подає саме історичну територію. Також дослідник дає і геологічну характеристику території. Розповідаючи про давню історію Уманщини, науковець опирається на дослідження М. Максимовича. На території регіону, вважає М.Ткаченко, була трипільська та скіфська культури. “Уважно розглядаючи територію слов’янських племен, доводиться визнати, що Уманщина могла мати поселення уличів, полян” [7, 306]. Дослідник пов’язує територію з різними кочовими племенами та подальшою оборонною політикою київських князів (“Змієві вали”). Мова йде про поселення київських часів та про те, що територія скоріш всього належала Київській землі. Свої висновки М. Ткаченко аргументує, посилаючись на літописи та знову ж таки на дослідження М. Максимовича. Автор звертає увагу і на такі періоди в історії краю як монгольський і литовський.

У третьому розділі розглядається історія Уманщини під впливом Люблінської унії на край. Подається економіка території. Автор скрупульозно відстежує появу нових поселень, кількості димів. Значну частину в розділі займає рід Калиновських, для яких Уманщина була “за важливе джерело прибуткових статей” [7, 321].

Подіям у регіоні під час повстання Богдана Хмельницького присвячений четвертий розділ. “Уманщина надзвичайно активно взяла участь в козацькій революції” [7, 326]. Дальший хід подій на Правобережжі поставив Уманщину у важке становище, що було викликано пануванням тут татар, поляків [7, 326].

Досить ґрунтовну інформацію про Уманський полк знаходимо у п’ятому розділі. Мова йде про прізвища, числа, дати, населені пункти – все, що пов’язано з полком [7, 326-331].

Шостий і сьомий розділи дослідження присвячені добі Руїни на території Уманщини. Перший з яких в більшій мірі відображає економіку, другий – політику краю. “Наприкінці ХVІІ ст. Уманщина переходить під безпосередню зверхність Польщі, і вона, упоравшись з турецьким наступом, стає володільцем краю, правда сильно спорожнілого” – так завершує дослідження М.Ткаченко [7, 338].

Загалом праця “Гуманщина в ХVІ-ХVІІ вв.” (“Уманщина в ХV-ХVІІ т..”) Миколи Ткаченка є професійним, ґрунтовним дослідженням з історії Уманщини, адже несе в своїй основі багато нового, цікавого й на сьогодні малодослідженого. Науковець зробив значну роботу, завдяки результатам якої є поле діяльності для нових досліджень.

На жаль, це єдина праця Миколи Ткаченка, присвячена славній козацькій Уманщині. Хоча відомо, що в останні роки свого життя він невтомно продовжував збирати різні матеріали з історії краю, мріючи ще раз повернутися до уманської теми в своїй дослідній роботі.

_____________________

1. Державний архів Черкаської області. – Ф. 931. — Оп. 1. — Спр.2420. — Арк.118 зв.-119.

2. Усатенко М. Дослідник історії і літератури: до 80-річчя дня народження М.М. Ткаченка // Колос. – 4 січня 1973. – С. 4.

3. Білокінь С. Київська школа акад. М. Грушевського // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1996. – №5. – С. 127.

4. Там само. – С. 116.

5. Докладнішу біографію див.: Волошин І. Історик Ткаченко Микола Михайлович: невідомі сторінки біографії // Шістнадцята наукова сесія Осередку наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах. – Черкаси, 2005.; Його ж. Основні напрямки наукової діяльності історика М.М. Ткаченка // VІІ Всеукраїнська студентська наукова конференція “Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях студентської молоді”. – Черкаси, 2005.; Його ж. Життя та наукова діяльність історика М.М. Ткаченка / Кваліфікаційна робота студента 4-го курсу історико-юридично-філософського факультету. – Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2005. – 82 с.

6. Існує лише декілька окремих досліджень з життя та творчості М.М. Ткаченка, а саме: Масненко В. Микола Ткаченко як дослідник життя і творчості Тараса Шевченка // Тарас Шевченко і народна культура: Збірник праць міжнародної 35-ї наукової конференції. – 2004. – Кн. 2. – С.323-337.; Федірко О. Микола Михайлович Ткаченко // Зневажена Кліо / НАН України. – Ін-т історії України. – К., 2005. – С.467-480.; Шамара С. М.М. Ткаченко та І.О. Гуржій: діалог і співпраця (на матеріалах рецензій) // Другі Гуржіївські читання. – Черкаси, 2005. Також заслуговує на окрему увагу серйозне дослідження Юркової О.: Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М.С. Грушевського (1924-1930 рр.) / Відпов. ред. В.С. Кульчицький; НАН України. Ін-т історії України. – К., 1999. – 432 с.

7. Ткаченко М. Уманщина в ХV-ХVІІ вв. // Черкаський край – земля Богдана і Тараса: Культурологічний збірник / За ред. Б.В. Губського, В.М. Литвина, В.А. Смолія. – К., 2002. – С. 304-338. (Перше видання – Гуманщина в ХVІ-ХVІІ вв. // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – Кн. ХІ. – К., 1927. – С. 11-40.).

8. Комарницький М. Пам'яті нашого друга // Уманська зоря. – 1965. – 17 листопада. – С. 4.

9. Державний архів Черкаської області. – Ф.Р-5624, оп.1, Спр.142., Ч.2.

10. Мицик Ю. Умань козацька і гайдамацька. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2002. – 187 с.

Олександр Петровський (Київ)

Козаччина в зарубіжній історіографії

Дослідження з історії українського козацтва є одним із пріоритетних напрямів в українській історіографії. Після проголошення незалежності України українознавчі дослідження, в тому числі з історії козацтва, значно активізувались. У цьому, безперечно, чимала заслуга Центру пам'яткознавства НАН України та Науково-дослідного центру "Часи козацькі". Відмітною рисою в організації цієї роботи є її системність і послідовність. До числа дослідників козацької тематики долучаються нові й нові науковці різних профілів гуманітаристики не лише з України, а й з інших країн. Після заснування у 1989 р. Міжнародної асоціації україністів козацька тематика є неодмінним складником програм міжнародних конгресів – представницьких наукових форумів з числом учасників понад 600 осіб з усієї україни і з-понад 20 країн світу. Наукові доповіді на секційних засіданнях, круглі столи, презентації видань, дискусії сприяють поглибленню дослідження нашої, часом трагічної, минувшини, осмисленню феномена духу і козацьких діянь як взірців для наслідування.

Кінець XVI – поч. XVII ст. – це епоха консолідації національних сил України, головною опорою і збройною силою яких стало козацтво. Війни козаків з турками і татарами викликали у західній європи велике зацікавлення і породили надію. Боротьба з турецькою загрозою мала для тогочасної Європи доленосне значення. Перші відомості про козаків у західноєвропейських джерелах пов'язані саме з успіхами козацтва у його простистоянні з османською агресією. Згодом у Європі постає обширна література про Україну: Мемуари, описи подорожей, історичні і публіцистичні твори, реляції послів. До 20-30-х рр. XVI ст. належать відомості про українських козаків, зібрані й опубліковані австрійським дипломатом С.Герберштайном. Він, зокрема, писав, що козаки створюють перший бар'єр проти татарських нападів, і все їхнє життя проходить у війнах. Його книжка має назву "Записки про Московію", але автор також широко подає опис українських земель – Волині, Сіверщини, Києва, Черкас, Подніпров'я, окреслює характерні риси жителів краю – розкутість, відвагу, волелюбність1..

"Щоденник" Еріха Лясоти, посла австрійського імператора Рудольфа ІІ до Січі, — також одні з перших за часом, ґрунтовні і колоритні зарисовки з життя України і запорозьких козаків кінця XVI ст.

Широкий європейський резонанс викликала Хотинська битва 1621 р., за її ходом уважно стежила вся Європа, оскільки від її наслідків залежала доля багатьох країн і народів. Турки зазнали першої великої поразки, вирішальна роль належала сорокотисячному козацькому війську на чолі з гетьманом Сагайдачним. Проте зарубіжні дослідники, йдучи за тенденційним висвітленням цієї битви польською історіографією пізніших часів, залишають у затінку дійсну роль козаків Сагайдачного. Так, голландський історик Т.Екман у доповіді на IV міжнародному з'їзді славістів "Хотинська війна в літературі" характеризував її лише як грандіозну битву польської і турецької армій та полишив поза увагою участь у ній українського козацтва. Це викликало справедливу критику українського вченого – учасника цього ж з'їзду В.Лесина.

"Із доповіді Т.Екмана випливає, — зауважив В.Лесин, — що він при підготовці свого дослідження використав тільки шляхетсько-польську історіографію, котра в оцінці подій Хотинської війни 1621 р. була тенденційною: надмірно звеличувала роль польського командування і явно недооцінювала роль українського народу, українського козацтва у цій війні. Тим часом у Хотинській війні український і польський народи спільно зупинили агресію Османської імперії. При цьому українські козаки врятували польську армію від розгрому, виявляючи чудеса героїзму"2. Заради справедливості слід зазначити, що голландський дослідник також критично висловлюється щодо відсутності у тодішній польській історіографії ідеї слов'янської солідарності.

Тема козацтва знаходила відображення в літературі та історіографії Німеччини упродовж п'яти минулих століть. У XVIII ст. у Німеччині з'явилася низка праць з історії козацтва. Йоган Енгель опублікував 1796 р. працю "Історія України та українського козацтва"3. Автор вбачав історичне значення козацьких земель у тому, що вони є кордоном "між культурною Європою та дикою Азією". Він віддає належне і політичним аспектам історії козацтва, передусім, "запорозькому поняттю демократії". Науковому аналізу цього феномена він присвятив інші свої дослідницькі праці.

Історію козацтва, його способу життя, звичаів, військового мистецтва було висвітлено у працях інших німецьких істориків, зокрема, й сучасних. Цим питанням було присвячено доповідь німецького дослідника Удо Германна на ІІ міжнародному конгресі україністів (Львів, 1993). Тема доповіді "зміни козацього образу в німецькій літературі кін.XVII -- поч. XIX ст." Доповідач сконцентрував свою увагу на монографічних дослідженнях і спеціальних статтях, які характеризують відповідні історичні епохи і тенденції розвитку німецької історіографії цього напряму.

Угорський історик Беата Зарґа у своєму дослідженні "Ідея самостійності України: інтерпретація руху Б.Хмельницького"4, покладаючись на низку праць інших учених, аналізуючи різні, іноді цілком протилежні концепції української державності, доводить логічну послідовність цього державотворчого процесу і прогнозує неминуче позитивне його завершення.

Простежуючи процес формування української національної самосвідомості, автор погоджується з висновком Х'ю Ситон Ватсона, автором книги "Російська імперія 1801-1917", у якій процес появи української нації пов'язується з історичними явищами – Київською Руссю і рухом Б.Хмельницького. Саме цю подію Ватсон вважає першою реальною можливістю створити самостійну українську державність, а ідею української незалежності неодмінно пов'язує і на подальші часи з іменем легендарного гетьмана і його повстанням.

Беата Зарґа полемізує з концепціями козацьких літописців Григорія Граб'янки і Самійла Величка щодо "возз'єднання" України з Росією і стає на позицію Миколи Костомарова, доходячи висновку разом з відомим істориком, що Київську Русь з її федеративним демократичним суспільним устроєм слід пов'язувати виключно з українською історією, спростовуючи цим самим ідею "возз'єднання"5. Дослідниця солідаризується з висновком історика, що головна мета Хмельницького від самого початку – незалежність України, хоч його устремління до суверенітету ще не мало шансів увінчатись успіхом в історичних реаліях Східної Європи XVII ст. Російське ж володарювання на кілька століть затримало український національний розвиток.

Спадкоємну історичну вісь Київська Русь – Галицько-Волинське князівство – Козацька держава обстоює американський історик Н.Чировський. Як і деякі інші західні історики він вважає Галицько-Волинське князівство чисто українським державним утворенням6. У своїй книжці "Старовинна Україна" він послідовно відстоює цю концепцію, засуджує захоплення українських земель польсько-литовськими феодалами, що, безумовно, спричинилося політичний крах української державної організації. "Коли б не було польського і литовського втручання, галицькому дворянинові, вірогідно, вдалося б розвинути парламентаризм, а згодом демократію шляхом повільної, органічної еволюції. Демократичні перетворення козацького періоду двома з половиною століттями по тому відображають справжню політичну тенденцію в розвитку середньовічної України"7.

Історії козацтва, демократичним засадам його самоврядування, формуванню самосвідомості козацької спільноти присвячено книжку американського історика Лінди Гордон, у якій автор досліджує процеси етнокультурного плану, котрі, певною мірою, є проблемними і для нинішньої України: Ввони часом усвідомлювали себе українцями, якщо навіть багато з них походили з різних етнічних, релігійних і навіть мовних груп"8.

Професор канадського інституту українських студій Франк Сисин опублікував ґрунтовну "Англомовну історіографію переяславської угоди у ХХ сторіччі". Праця побачила світ у переддень 350-ліття угоди на сторінках капітального видання "Переяславська рада 1654 р. (історіографія та дослідження)"9.

На початку ХХ ст., зазначає Сисин, англомовний читач мав у своєму розпорядженні небагато помітних наукових публікацій про Переяславську угоду та українсько-російські взаємини. Вагомість поданих текстів, на думку дослідника, випливає, не лише з реального внеску у вивчення питання, а й з урахуванням того, яке значення має англійська мова як мова міжнародного ринку ідей. З доробку Грушевського, наприклад, популярна "Історична еволюція українського питання" побачила світ англійською лише 1915 року. Подальші публікації з докладнішим розглядом Переяславської угоди з'явилися друком на початку Другої світової війни. Пов'язано це було з утворенням внаслідок розпаду Чехословаччини самостійної Карпатської України та її трагічною долею, а також із приходом радянських війск до Західної України. Це були переломні історичні події у тривожній атмосфері початку війни. Україна, її історія постали в полі зору західного читача – політиків, дипломатів, масових медій. 1939 р. зацікавлений читач одержав англомовний "Нарис історії України" Дмитра Дорошенка, 1941 – "Історію України" Михайла Грушевського з передмовою відомого професора українського походження, Георгія Вернадського. Він же опублікував цього ж року популярну біографію Богдана Хмельницького "Богдан – гетьман України". Високо поціновуючи гетьмана, порівнюючи його з Валленштайном, Рішельє і Кромвелем, Вернадський писав: "Хоч держава, яку він збудував, протривала не більше сторіччя, самий лише факт її існування протягом цього часу дав великий поштовх українському національному духові"10. Він також уважав, що якби Хмельницький прожив десятьма роками довше, то Україна могла б зміцніти, самоорганізуватись і уникнути громадянської війни та вторгнення Москви.

1940 р. у видавництві Кембріджського університету побачила світ книжка англійсього науковця В.Е.Д.Аллена "Історія України"11. Вивчивши великий масив літератури, автор подав ґрунтовну бібліографічну інформацію та аналіз окремих проблем, але написано цю історію було з проросійських та антиукраїнських позицій. Переяславську угоду Аллен розглядав як першорядну історичну подію, завдяки якій Московщина стала Росією.

Ще більш проросійською виявилась перекладена з французької книжка П'єра Брегі та Сергія Оболенського "Україна, російська земля" (1940)12. Автори відбирали в України право бути політичною реалією середини XVII ст. і вважали її, як це означено в самій назві книжки, російською територією.

1954 р. побачила світ книжка Олександра Оглоблина "Українсько-Московська угода 1954" українською мовою і в перекладі англійською. Англомовний читач дістав можливість ознайомитися з викладом поглядів Грушевського, Липинського, а також Андрія Яковліва – про юридичний характер Переяславської угоди. Поряд з аналізом переяславських статей у додатках було подано переклад документів.

Широкі відомості з української історії було подано у багатотомній "Історії Росії" Георгія Вернадського, котра виходила упродовж 1943-1969 років. Одначе автор "Історії…" розглядає усіх східних слов'ян як росіян, з котрих згодом виокремились три народи. Хоч повстання Хмельницького він називає "українською революцією", уникає російської націоналістичної термінології на кшталт "збирання російських земель" і радянської термінології в дусі "возз'єднання". Україну після 1654 р. автор "Історії… " називає державою, а повстання – "національною революцією", не приховує невдоволення старшини і Хмельницького Москвою і водночас дає означення Переяславській угоді як фундаментові для перетворення Московського царства на Російську імперію.

Детальний аналіз українсько-російських взаємин упродовж десятиліття після Переяслава подано у дослідженні Ч.Бікфорда О'браєна "Гетьман Богдан Хмельницький". Автор розглядає Хмельницького як символ україни-держави, високо оцінює його ідею української незалежності, дипломатичний хист.

Помітне місце у спектрі літератури стосовно переяславської угоди належить історіографічній студії Івана Басараба з переднім словом Івана Лисяка-Рудницького "Переяслав: історія і міф". серед додатків переклади на англійську мову низки документів, у тому числі маніфесту гетьмана Івана Виговського про причини його розриву з Москвою, подано також переклад "Тез…" ЦК КПРС до 300-ліття.

Франк Сисин розглядає також низку інших праць англомовних авторів із зазначеної р żródła проблеми, зацікавлений читач може познайомитись із повним викладом його дослідження на сторінках названого вище видання (стор. 680-697).

Вагомий вклад в англомовну канадську історіографію Переяславської угоди внесли вчені українського походження з Кіусу Зенон Когут, Франк Сисин, Сергій Плохій, Орест Субтельний. "Історія України" останнього, перекладена українською мовою і видана в Києві, становила значний суспільний інтерес, в тому числі й щодо спростування радянського міфу про вікопомне значення Переяславської угоди.

Оцінюючи англомовну історіографію Переяславської угоди в цілому, слід наголосити на двох моментах. По-перше, у час, коли вчені підрадянської України були позбавлені можливості давати об'єктивну оцінку історичним явищам і подіям, за окремими, і то досить рідкісними винятками, як от наприклад, непоступливий світлої пам'яті Михайло Юліанович Брайчевський, то ж у ті часи звернення зарубіжних учених до української проблематики, до історії козацтва, і підтримка проскрибованих у тодішній Україні поглядів заслуговує вдячного поцінування. І по-друге, англомовна історіографія і нині виконує важливу функцію – включення міжнародної наукової спільноти, молодих дослідників, які не володіють поки що українською мовою, у вивчення історії, культури України, в науковий діалог.

Нині цю функцію значною мірою виконує діаспорна наука, а також переклади на англійську мову праць українських вчених, йдеться, насамперед, про видання "Історії україни-руси" Михайла Грушевського. На останньому Міжнародному конгресі україністів у Донецьку минулого року видавництво Кіусу презентувало першу частину 9-го тому як реалізацію проекту перекладу англійською "Історії україни-руси" Михайла Грушевського.

"Значення праці Грушевського для тих, хто читає англійською мовою, буде ще більшим внаслідок того, що карикатурне святкування чергової річниці Переяславської угоди, яке проголосив уряд України, стимулюватиме пошук авторитетних матеріалів про цю подію. На щастя, — підсумовує Франк Сисин, ХХ ст. залишило нам у спадок чималу англомовну літературу, що є джерелом відомостей про Переяславську угоду і різних поглядів на цю подію"13.

_____________

1 Герберштейн С. записки о Московии. – М., 1988.

2 IV Международный съезд славистов. Материалы дискуссии. – Т.І. – М., 1962. – С.133.

3 Engel I. Geschichte der Ukraine und der ukrainische kosaken. – Halle, 1796.

4 Історія. Частина І.: Доповіді та повідомлення на ІІІ Міжнародному конгресі україністів. – Х.: ОКО, 1996. – С.70-73.

5 Там само. – С.71.

6 N.L.Fr. – Chirovsky. Old Ukraine. Madison, N.Y., 1963. – P.6.

7 Ibidem. – P.18.

8 L.Gordon.Cossak Rebellions. Social Turmoil in the Sikteenth-Centure Ukraine. – N.Y., 1983. – P.25.

9 Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – 890 с.

10 Цит. За "Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження)". – К.: Смолоскип, 2003. – С.684.

11 Allen W.E.D. The Ukraine: A History. – P.387.

12 Bregi Paul, Obolensky Serge. The Ukraine, a Russian Land. – London Selwyn & Blount, 1940.

13 Сисин Франк. Англомовна історіографія Переяславської угоди // Переяславська Рада 1654 (Історіографія та дослідження). – С.697.

Лариса Рева (Київ)

Ілько Борщак – популяризатор творів української

проблематики у франкомовному науковому середовищі

В плані роботи Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського над колективною темою “Створення ресурсів електронного Українського біографічного архіву” особливого значення набуває інтелектуальне опрацювання аналітико-синтетичної інформації, присвяченої культурній спадщині держави, духовним та матеріальним цінностям суспільства, зокрема дослідженням, пов’язаним з історією вітчизняної культури та діяльністю визначних особистостей.

Наш час вимагає на прикладі життя видатних співвітчизників показати вікові традиції, моральні принципи, гуманістичні ідеали українства. “Для України її духовність, мова, література –– це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла”… (О. Гончар. Щоденники. 26.04.1994).

Мій інтерес до життя та діяльності Ілька Борщака виник під впливом приватної розмови з першим директором Інституту біографічних досліджень НБУВ, на жаль, нині покійним, В.С. Чишком, який із захопленням, натхненно розповідав про 20-40-ї роки ХХ століття в Україні, про українську еміграцію, ділився враженнями від поїздки до Словаччини, де він брав участь у Міжнародній конференції з питань еміграції, і, зокрема, про Борщака, його роль у розвитку історичної науки в Україні, показував подаровану П. Соханем книгу, йому присвячену. Саме В.Чишко побіжно тоді окреслив можливе дослідження про Ілька Борщака – видатного історика, джерелознавця і бібліографа, який зробив неоцінимий внесок в історіографію України, в європейську і світову науку та культуру.

20 - 40-і роки ХХ ст. в історії України – особливий період. Неймовірні втрати внаслідок двох світових воєн, які кількаразовими хвилями прокотилися на наших теренах, а також страшний більшовицький експеримент, що коштував нам втрати еліти нації.

Професор Д.Дорошенко у своїй доповіді на відкритті ІІ Українського Наукового з’їзду в Празі 20 березня 1932 р. говорив про українських вчених, які на еміграції не залишили своєї діяльності, щоб не дати загинути з таким розмахом початому в Україні культурному будівництву. За тяжких та вкрай несприятливих умов життя та побуту українські вчені мали одну перевагу: вони не були обмежені в свободі думки і в свободі дослідження. І поки тієї свободи не буде на Україні, доти праця науковців-емігрантів буде мати для України виключно особливе значення (1).

Зараз ми з впевненістю можемо назвати цих людей справжніми патріотами України, що зуміли через стільки років зберегти українську національну культуру там, на чужині. “Українські науковці–емігранти зуміли репрезентувати українську культуру в світі і використати досягнення європейських культур для ще більшого розвитку і розквіту українства” (2).

Тепер це все –– новітня історія. "Українська література в 20-х роках роздвоїлася: в Радянській Україні привілеювала тематика побудови світлого майбутнього, а література емігрантська розробляла теми, про які в Україні годі було б і думати. Досить часто зверталися до образу України, трактуючи історію по-своєму, задавалися одвічними питаннями ролі митця й мистецтва в суспільстві, фіксації часу… Навіть підхід до вивчення й трактування самого літературного процесу в історичному вимірі був неоднаковим. Розкуто, поза ідеологічними рамками, підходили українці-емігранти до своїх визначень, роздумів, медитацій” (3). Саме таким підходом та вболіванням за долю своєї Вітчизни, уважно стежачи за подіями, які тут відбувалися, прагнучи повернутися на рідну землю, пройнята вся діяльність великого патріота України, невтомного дослідника, одержимого Ілька Львовича Борщака, ім’я якого ще недавно для українців лишалося невідомим.

Ілько Борщак – це псевдонім Іллі Львовича Баршака. Народився він 1895 р. на Херсонщині в єврейській родині шкільного вчителя. Після закінчення Херсонської гімназії був студентом історичного, філологічного та юридичного факультетів у Петербурзькому, Київському та Одеському університетах. Ця різнофаховість прислужилась йому в подальшій науковій роботі.

Протягом 40-річного (1919 – 1959) періоду, перебуваючи у вимушеній еміграції, переважно в Парижі, займався науково-дослідною, популяризаторською, журналістською та викладацькою роботами. В 20-і роки заснував гурток українознавства в Парижі, Спілку українських громадян Франції, видавав її друкований орган "Українські вісті".

В 30–50-і роки, як професор, І. Борщак викладав історичні мовознавчі дисципліни в Національній школі живих східних мов у Парижі, створив там кафедру українознавства.

1946 р. випустив французькою мовою підручник української мови. 1943 – 1953 рр. видавав українознавчий журнал "Україна". Одночасно здійснював у зарубіжних архівах і бібліотеках невтомні пошуки документальних писемних пам’яток про Україну та її багатовічні зв’язки з країнами Європи, написав понад 400 наукових праць.

Помер 14 вересня 1959 р.

З початком 20-х років Ілько Борщак захопився дослідницько-творчою роботою в галузі історії України, зосередившись на вивченні визвольних змагань українців за утвердження своєї самостійної держави у XVII – XVIII ст., започаткував ґрунтовне дослідження проблеми “Україна в історичних зв’язках із країнами Західної Європи”: Францією, Англією та ін. Опрацьовував першоджерела архівосховищ Франції, Англії, Бельгії, Голландії, Німеччини, Австрії, Ватикану. Свої історичні розвідки публікував в українській періодичній пресі Польщі, Австрії, Чехословаччини, Німеччини (4).

Коло історичних зацікавлень І. Борщака було дуже широке. Неоцінимою його заслугою була популяризація української проблематики, зокрема життя та діяльності видатних українських діячів у франкомовному науковому середовищі. Він писав про козаччину XVII ст., Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького… Епоха гетьмана Б.Хмельницького і пізніша Руїна відбилася в серії статей (5). Він плідно розробляв життєписи І. Мазепи, його небожа А. Войнаровського, П. Орлика і його сина Григора, К. Розумовського, Вольтера, Наполеона, історію української дипломатії та ін. Все це ґрунтувалося на широкій джерельній базі. У всіх своїх працях (а вони так чи інакше торкалися України) І. Борщак досліджував, якщо не прямо, то опосередковано долі великих українців. А якщо постаті, про які писав учений, були не українського походження (як, скажімо, Вольтер*, Наполеон**), то він говорив про їхній вплив чи участь в еволюційних процесах Батьківщини.

Та найбільший внесок І. Борщак зробив у дослідження періоду, пов’язаного з діяльністю гетьмана Івана Мазепи (1639 – 1709) і продовжувачів його справи. І. Борщака можна по праву вважати одним із першопроходців у ґрунтовному дослідженні цієї надзвичайно важливої проблеми, на вивчення якої і за часів царизму, і за радянського тоталітаризму фактично було покладено табу (6).

В українській історіографії, не зважаючи на подекуди критичні оцінки особи й окремих моментів діяльності І.Мазепи, його ім’я

_______________

* Вольтер і Україна: За невиданими документами – Україна. — 1926. — Кн. 1.

** Наполеон і Україна. — Львів, 1937.

залишилося як символ великого патріота-державника, а часи його гетьманування названі добою мазепинського ренесансу. За свого гетьманування І. Мазепа сприяв розвиткові культури, мистецтва й літератури в Україні. На його кошти споруджено кілька храмів у Києві: церкви Богоявленська Братського монастиря на Подолі, Миколи, дві церкви на території Києво-Печерської лаври; Вознесенську церкву в Переяславі та ряд церков в інших містах. Було завершено відбудову Софійського собору в Києві. І. Мазепа збудував також нові корпуси Києво-Могилянської академії. Окрім цього, І. Мазепа є автором пісень "Ой, біда, біда чайці-небозі", яка стала народною, "Дума гетьмана Мазепи" ("Всі покою щиро прагнуть"), "Ей, поповичу-гетьмане", "Псальма" ("Бідна моя головонька…") та ін.

Ім’я й образ І.Мазепи були натхненням для багатьох творців світової й української літератури. Про нього писали Ф.Вольтер, Д.Байрон, В.Гюго, О.Пушкін, К.Рилєєв, Ю.Словацький, Т.Шевченко, С.Руданський, Б.Лепкий, Л.Старицька-Черняхівська, В.Сосюра та ін.

Крім нарисів (7) І. Борщакові належить романізований життєпис І. Мазепи, написаний в співавторстві з французьким літератором Рене Мартелем. Книга вперше побачила світ у Парижі 1929 р., свідченням її популярності було те, що вона витримала п'ять видань. Українською мовою роман вийшов у Львові 1933 р. в авторизованому перекладі Михайла Рудницького, відомого письменника і літературознавця: "Перекладаємо оту книжку тому, що у рідній мові не маємо досі кращої короткої монографії про Мазепу". – писав М. Рудницький у передмові до видання (8). "Цей скромний, простий життєпис Мазепи, написаний Борщаком і Мартелем, не відбирає нітрохи чару романтичного героя, коли зв’язує його вчинки з дійсними подіями та реальними спонуками…” (9).

Життєпис І.Мазепи свідчить про прагнення авторів показати Мазепу не тільки як гетьмана-патріота, а як глибоко освічену людину зі складним непересічним характером, що опікується письменством, наукою, мистецтвом, церквою. “Безсумнівним лишається одно: велика індивідуальність з не одною несамовитою рисою, що роз’яснює нам силу сугестії [лат.: навіювання], з якою вона впливала на уяву митців, істориків і звичайних смертних” (10).

Багато уваги І.Борщак приділив Пилипові Орликові (1672-1742), українському козацькому діячеві, гетьманові Правобережної України (1710-14), який з 1707 року був генеральним писарем Гетьманщини, соратником І. Мазепи. Після поразки в Полтавській битві (1709) та смерті І.Мазепи обраний в Бендерах (Молдова) гетьманом Війська Запорозького. І.Борщаком написані ґрунтовні монографічні дослідження, десятки науково-популярних нарисів, що друкувалися в різних часописах*, присвячені П. Орликові та його синові Григору.

На основі багатьох документальних джерел І. Борщак висвітлив багатогранну діяльність Орликів як великих патріотів України. Він відзначав

_____________________

* Орликіана. Опис невиданих документів про гетьмана Орлика, його родину і оточення. Хліборобська Україна. – Відень, 1922. – Т.3; 1923. – Т.4; В книгозбірні гетьмана Орлика: Літ.-наук. вісник. – Львів, 1923. – №11; Могила Пилипа Орлика. Стара Україна. – Львів, 1924. – №6; Пилип Орлик. Головні дати життя, акції і бібліографії. — Там само. — 1924. – №7-8; Гетьман Пилип Орлик і Франція. ЗНТШ. – Львів, 1924. – Т.134-135; Мазепа.– Орлик. – Войнаровський: Історичні есе. — Львів: Червона калина, 1991.

високу освіченість, глибокий патріотизм і дипломатичний хист Пилипа Орлика. Це був “найздібніший дипломат, якого Україна взагалі знала” (11).

За довгі роки перебування у Франції І. Борщак зумів навчитися від французів єднати науковість із літературною формою, і саме тому його книжка про великого мазепинця сина Пилипа Орлика – Григора (1702-1759) (12) – українського політика, графа, французького дипломата і генерала, який після смерті батька став лідером української політичної еміграції, висунув проект антиросійської коаліції європейських держав за участю українського козацтва, пізніше був учасником Семилітньої війни 1756-1763 рр., помер від ран, за свідченням М. Рудницького, є “справжнім відкриттям” (13).

Пилип Орлик був відомий і як письменник. Йому належать вірші, панегірики на честь І.Мазепи. Але головне, він уславився як автор блискучих політичних трактатів: "Вивід прав України" (1712); "Маніфест до європейських урядів" (1712); численних меморіалів в українських справах до різних держав та їх провідних діячів; "Діаріуша".

В Архіві Міністерства закордонних справ Франції вченому вдалося віднайти і опрацювати “Щоденник Пилипа Орлика”, “Вивід прав України”,“Бендерську Конституцію 1710 р.” з важливими помітками П. Орлика, що знайшло відображення в публікації І. Борщака “Папери Пилипа і Григора Орликів” (Україна. – 1949. – №3).

Постать гетьмана Кирила Розумовського (1728 – 1803) зацікавлює французів з моменту його входження до гетьманського уряду. Він "стає центром уваги французької дипломатії" (13). І. Борщак, оглядово подаючи згадки про К. Розумовського за французькими джерелами, наводить і рядки листа М. Драгоманова до І. Франка від 26 червня 1886 р., де, зокрема, говориться: "Кирило Розумовський не був лише чоловік не маючий жодної освіти, а вчився й в Петербурзі, а потім в Кенігсбергу, Берліні, Геттінгені, Страсбурзі, об'їздив Париж, Італію, знав мови: французьку, німецьку, латинську..." (Листування І.Франка і М.Драгоманова. – К., 1928. – С.265). І.Борщак зауважує, що гетьман Кирило Розумовський і досі в українській історіографії "особисто маловартний", за твердженням В. Липинського ("Україна на переломі". – 1920. – С.296); а в нарисі Б. Крупницького "Гетьман Кирило Розумовський в освітленні його прямого нащадка" (Календар-альманах. – Аусбург-Мюнхен, 1948. – С. 164-171) "вважається за вельми лояльного до Росії гетьмана й мало зв'язаного з інтересами України.” Як і багато інших "фактів" в українській історії, таке твердження потребує ґрунтовних студій", – говорить І. Борщак, – і що ці рядки саме й є одним із причинків до цих студій, і "хто знає, чи й внаслідок таких студій не можна буде зарахувати й Кирила Розумовського до низки тих гетьманів

"ізменніков", що про них з такою жовчю твердив цар Петро 1" (15).

І.Борщак був істинним шанувальником Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, М.Драгоманова, яким присвятив ряд статей і схвальних відгуків. Проте тема “І.Борщак про українську літературу у Франції” заслуговує на самостійне дослідження.

Важливою є оцінка українознавчих дослідів І. Борщака редактором “Енциклопедії українознавства” Володимиром Кубійовичем, який називає вченого “єдиним дієвим представником української історичної науки у міжвоєнний період у Франції” (16).

Справедливо оцінює працю науковця Симон Петлюра: “Коли І.Борщак, один з наших сучасних емігрантів, використовує своє перебування у Франції, віднаходячи в тамошніх архівах цінні матеріали щодо епохи гетьманів Б.Хмельницького і П. Орлика, то треба тільки побажати, щоби і інші підготовлені до таких архівних пошукувань, члени нашої еміграції використали архіви інших країн для аналогічної мети ”(17).

Р.Кириченко, завідуюча сектором зарубіжної літератури, на жаль, нині покійна, аналізуючи долю приватних бібліотек, говорила, що "книжки, наукові праці вітчизняних учених французькою, насамперед, свідчать про те, що українці, куди б не закинула їх доля, робили свій вагомий внесок у науку, культуру не тільки тієї країни (у даному випадку Франції), де вони мешкали, а найперше дбали про свою рідну культуру, щоб світ пізнав і належно оцінював Україну та її народ, їхню роль у світовому товаристві" (18).

В наш час твори І.Борщака видаються і перевидаються. Вони стали надбанням широкої наукової громадськості. В Національній бібліотеці України ім. В.І Вернадського НАН України до послуг читачів є праці І.Борщака в загальному книгосховищі, у відділі стародруків та рідкісних видань, в залі зарубіжної україніки. В Інституті Рукопису зберігаються чотири документи, твори І. Борщака, зокрема “Орликіана” та уривок статті “Україна в Парижі”, праці “Шведчина і французька дипломатія”, “Вольтер і Україна”, у яких ідеться про І. Мазепу та його роль в процесах державотворення України. Хоча ці документи у свій час і були видрукувані в зарубіжній і вітчизняній пресі, ми вважаємо за необхідне познайомити наукову громадськість з архівними реліквіями.

Історія і час дадуть належну оцінку творчості Ілька Борщака. Безсумнівно, "ім’я автора, що приніс до української історіографії не лише цілком небуденні теми і відкрив невідомі до нього сторінки історії України, але й прикрасив її одночасно важковловимим, але таким блискотливим духом елегантної французької історичної творчості," – займе своє місце в історичній науці (19).

_______________

1.ЦДАВО. – Ф. 4465. – Спр. 226. – Арк.4.

2. Череватюк В. Ілько Борщак – невтомний дослідник і поширювач української джерельної спадщини за кордоном // Наук. записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – К.,1996.– Т.1.–– С.419.

3. Рева Л. Слово про Євгена Маланюка // Вісник Книжкової Палати. – 1999. – №9. – С. 29-30.

4. Сарбей В. Хто він – Ілько Борщак? // Історичний календар. – К., 1998. – С.302.

5. Борщак І. Хмельниччина і тодішня французька преса // Укр. трибуна. – Варшава, 1921. – №157-158; Франція й Україна. Козаки Б.Хмельницького під Дюнкирхеном (1645 р.). За невиданими документами архівів Військового Міністерства й Міністерства закордонних справ у Парижі. – Там само. – 1922. –– №5 та ін.

6.Сохань П.С. Видатний український історик, джерелознавець і бібліограф // Борщак І. Україна в літературі Західної Європи. – К., 2000. – С. 15.

7. Борщак І. Мазепа. Людина і історичний діяч // ЗНТШ. – Львів, 1932. – Т. 152; Борщак І. Мазепа. – Орлик. – Войнаровський: Історичні есе. - Львів: Червона калина, 1991; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана.– Львів, 1933. 1991 р. роман перевидано видавництвом "Радянський письменник". Б-ка журналу “Київ”.

8.Рудницький М. Романтичний сюжет: Передмова до видання 1933 року // Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана. – К., 1991.– С. 16.

9. Рудницький М. Там само. – С.19.

10. Рудницький М. Там само. – С. 19.

11. Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Записки НТШ. – Львів, 1924. – Т. 134-135. – С. 93.

12. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик – генерал-поручик Людовика XV. – Львів, 1932. Перевидано 1996 р. видавництвом “Український письменник”.

13. Діло. – Львів. – 1932. – 2 лютого.

14. Борщак І. Слідами гетьмана Розумовського у Франції. - Мюнхен, 1957.– С.9.

15. Борщак І. Там само. – С. 36-37.

16. Кубійович В. Сучасні проблеми української науки // Сучасне і минуле. – Мюнхен –Нью-Йорк. – 1948. – 31. – С.6.

17. Сучасна українська еміграція і її завдання // Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – Нью-Йорк. – 1956. – С. 331.

18. Кириченко Р. Французька книжка з приватних бібліотек: доля, склад, історико-книгознавча реконструкція (з фондів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського // Вісник Книжкової Палати. - 2003. - №11 (88). - С.39.

18. Дашкевич Я. Ілько Борщак, історик: Передмова до видання // Борщак І. Мазепа.– Орлик.– Войнаровський: Історичні есе. – Львів. – 1991. – С.4.

Олексій Кузьмук (Київ)

Межигірський намісник Феодорит Рудкевич

(1722 – 1784 рр.)

Феодорит Рудкевич не належить до відомих діячів Київської Церкви. Усе свідоме життя отець Феодорит провів у праці на користь Києво-Межигірської обителі. Проте краєзнавчі нариси, присвячені викладу історії Межигір'я, описують тільки "зовнішню" історію монастиря. З іншого боку, історики козацтва не надто цікавляться персоналіями запорозького духовенства. На відміну від січового архімандрита Володимира Сокальського або старокодацького намісника Григорія Порохні, особа Феодорита Рудкевича залишилася непоміченою дослідниками. Він належав до "чиновної" братії Межигір'я і був тісно пов'язаний з веденням монастирських справ на Запорожжі. В різні роки отець Феодорит виконував послухи горілочного шафаря, полатного, намісника, начальника січових церков, настоятеля приписного Самарського монастиря. Основою для написання життєпису Рудкевича стала його автобіографія1, а також різні документи, розпорошені по різних архівних зібраннях та археографічних виданнях.

Отже, Феодорит (до постриження Федір) Рудкевич народився у 1722 р. у "польському" містечку Соколівка Брацлавського повіту. Його батьки належали до міщанського стану. Певний час Федір навчався у Києво-Могилянській академії: у монастирській відомості в графі "Іскуство книжное" зазначено "Грамоты руской і латинской по реторику"2. Виявивши бажання постригтися в ченці, Рудкевич прийшов 4 травня 1746 р. до Межигірського монастиря. Менш ніж за два місяці, 28 червня 1746 р., з дозволу архімандрита Іоасафа Маєвського Федір Рудкевич був пострижений в монахи намісником ієромонахом Пафнутієм Самойловим. Треба думати, що до такого поспішного прийняття чернечого чину його спонукало не тільки бажання зробити духовну кар’єру, а пригода, в яку він потрапив, навчаючись в Академії. У київських студентів стався конфлікт з міщанином Євстратієм Барановичем. 17 квітня 1746 р. бурсаки (в їх числі був “польської нації студент” Рудкевич) зловили міщанина Барановича і відшмагали різками на бурсацькому дворі. Певно, зважаючи на скарги до київського генерал-губернатора Михайла Леонтьєва і Київського митрополита Рафаїла (Заборовського), Федір вирішив дременути з Києва3.

Новий постриженник став цінним надбанням для межигірського начальства. Одразу після прийняття монашеського чину Рудкевича призначають на відповідальні, керівні послушання (недарма ж навчався в Київській Академії!). В залежності від пори року монах Феодорит виконував різні завдання. Спершу він став начальником рибалок в угідді Язголів Острів (літо – осінь 1746 р.), згодом був переведений в монастирську канцелярію в допомогу писарю (грудень 1746 р. – лютий 1747 р.). Під час перебування при канцелярії Феодорит разом з монастирським повіреним ієродияконом Веніаміном їздив до Глухова у монастирських справах. По приїзді з Глухова Рудкевич виконував послушання шафаря у селі Лютіж (весна – літо 1747 р.). Восени того ж року Рудкевич стає горілочним шафарем. Горілочний шафар – важлива і впливова особа у будь-якому українському монастирі того часу. Горілочні гроші складали половину від загальних прибутків Межигір'я в середині XVIII cт. Будучи шафарем, Рудкевич їздив у монастирське село Дем'янці Переяславського полку для закупівлі збіжжя для куріння горілки.

В січні – лютому 1748 р. Феодорит їздив у Глухів для вирішення майнових суперечок з Братським монастирем з приводу Євмінської пущі. На зворотньому шляху він сильно перемерз і до кінця життя постійно страждав від ревматизму ("бившие зимою сніжние метелі и холода, в коей посилки всего здравия лишенъ такъ что и нині чувствую от того приключившуюсь болізнь").

Навесні 1748 р. Рудкевич керує рибалками в угідді Залозний Острів. Згодом півтора роки (з літа 1748 р. по осінь 1749 р.) Феодорит був начальником в монастирському маєтку Юскова Гребля в місті Острі (тут розміщувалося кілька млинів). Взимку 1749 – 1750 рр. він виконував послушання полатного – наглядав за коморою, кухнею, пекарнею і трапезною у монастирі. Навесні 1750 р. Рудкевич повертається на місце начальника в маєток Юскова Гребля. Очевидно, що монастирський собор помітив адміністраторські здібності Феодорита, оскільки в середині липня 1750 р. він вперше займає місце намісника, другої людини в монастирі після настоятеля. На цей час Рудкевичу було 28 років. Його намісництво тривало недовго, однак виявилося досить складним через внутрішньомонастирські чвари: "в томъ намістничестві (къ первощастию моему) по затівамъ тогда иеромонаха Вениямина на покойного Гпдна Архимандрита Иоасафа, хотя и во всякомъ послушании не без трудносты бивало несколко въ исправлении тіхъ какъ съ оних по двоикратному моему въ Юсковой Греблі битию, канцелярии Киевской полковой, и сотенной Остерской надобнимъ віданиемъ, однако намістническая тогдашняя должность превзишла трудностию и неспокойствомъ без всякия мнимия собствения прибили, такъ что по необходимой естественной нужді рідко когда доставало и покой себі дать". У травні 1751 р. Рудкевича "якоби в награждение понесенних в томъ немалихъ трудовъ" відряджають на Запорожжя на місце начальника січових церков. Це було почесне і відповідальне послушання.

Проте через конфлікт архімандрита Іоасафа Маєвського з духовним собором монастиря Феодорита не прийняли до Січі. Межигірський архімандрит рекомендував січовому керівництву на місце січового начальника свого племінника Варлаама Григоровича, який мав зайняти місце настоятеля приписного Самарського монастиря. Відтак, недопущений до послуху начальника січової церкви Феодорит Рудкевич вирушив замість Варлаама до Самарської обителі, яка тільки но пережила у 1750 р. пошесть і пожежу. В запустілому монастирі на той час перебували лише один ієромонах і один ієродиякон. Феодорит прожив у Самарському монастирі два роки і два місяці, спорудивши за цей час нову греблю, млин, нові чернечі келії і трапезну, а також добудував монастирську дзвіницю, отримав від Кошу підтверджувальні універсали на Монастирську слободу. Рудкевич повернувся до Межигір'я у червні 1753 р.4. Певний час він не виконував визначеного послушання, проте восени поїхав в Мотовилівку в пограничну комісію, а також постійно їздив монастирськими угіддями з ревізією і для вирішення майнових суперечок.

У кінці квітня 1754 р. Феодорит вдруге вирушив на Січ на місце начальника. За його словами, монастирське подвір'я "впусті застав". Новий начальник побудував нові келії, амбари для зберігання риби, повітку для возів, стан для коней, рублену поварню і оточив двір парканом. Деревину для будівництва з великими труднощами доводилося возити з Самарського лісу. Січ пережила сильну пожежу 1 квітня 1756 р., однак монастирський двір залишився неушкодженим. Рудкевич прожив на Січі три роки.

Після повернення у Межигір'я навесні 1757 р. Феодорит був обраний намісником, послух якого виконував беззмінно до березня 1766 р. За цей час йому доводилося брати участь у вирішенні багатьох конфліктних питань, пов'язаних з приїздом Анатолія (Мелеса) на Січ, придбанням чудотворної Богородичної ікони без дозволу Св. Синоду., вирішував майнові суперечки приписного Самарського монастиря. Феодорит майже щороку приїздив на Січ у справах. У травні 1764 р. Межигірський монастир пережив пожежу. Намісник збирав милостиню на відновлення обителі: "прибивъ в монастиръ на погорілие келии таскался по Киеву ради испрошения милостини с книгою".

В березні 1766 р. Феодорит знову став начальником Самарського монастиря. За роки частих відряджень на Запорожжя Рудкевич заприятелював з Петром Калнишевським. 20 червня 1768 р. він привітав кошового отамана з нагоди іменин. Феодорит побажав кошовому здоров'я, надіслав мішок збіжжя і мішок борошна у подарунок. Обіцяв молитися "за тогдашнего тезоіменита соборні, при безкровной жертві, ко все щедрому Богу молитвами по возможности праздновать імію"5.

Згодом, полишивши настоятельство в Самарському монастирі, Феодорит Рудкевич разом з начальником січових церков Володимиром Сокальським прибув в кінці серпня 1768 р. до Межигір’я, щоб привітати новопризначеного архімандрита Гедеона Слонимського. За листовним проханням кошового отамана Калнишевського архімандрит Гедеон, незважаючи на незадоволення монастирської братії і тодішнього намісника Ієссея, призначив Рудкевича межигірським намісником (вересень 1768 р.). Настоятелем в Самарський монастир був відправлений ієромонах Самуїл. Феодорит неодноразово відмовлявся від намісництва, посилаючись на своє слабке здоров’я. Він звертався до кошового Петра Калнишевського та судді Івана Яковлевича з проханням вислати йому коней для поїздок монастирськими угіддями. 29 травня 1770 р. і 9 серпня 1772 р. Рудкевич звертався до архімандрита Гедеона про звільнення з намісницького послушання, але невдало. 2 грудня 1776 р. Феодорит подав прохання новому архімандриту Гавриїлу Гуляницькому, який і звільнив його від будь-яких послушань в квітні 1777 р. Будучи соборним старцем, Феодорит Рудкевич помер 3 лютого 1784 р.6.

________________

1 ЦДІАК України. – Ф.132. – Оп.2. – Спр.8. – Арк.19 – 20; опубліковано: Кузьмук О.С. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія / Ред. кол. П. Сохань, Я. Дашкевич, О. Маврін та ін. – Київ – Нью-Йорк: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. – Вип. 8/9. – 2004. – Додатки. – № 12. – С. 589 – 592.

2 ІР НБУВ НАНУ. – Ф. ІІ. – Спр. 4. – Арк. 58 зв. – 59.

3 Києво-Могилянська академія, кін. XVII – поч. ХІХ ст.: Повсякденна історія: Зб. док. / Упоряд.: О.Ф. Задорожна та ін. – К.: Вид дім “Києво-Могилянська акд.”, 2005. – № 40 – 43. – С. 74 – 84.

4 Повернувшись до монастиря, Рудкевич здав до монастирської скарбниці 10 рублів (ІР НБУВ НАНУ. – Спр. 412/695 с. – Арк. 24.).

5 Гісцова Л.З. До портрета П. Калнишевського (З нагоди 300-річчя від дня народження) // Архіви України. – 1991. – №3. – С. 57.

6 ЦДІАК України. – Ф. 132. – Оп. 2. – Спр. 64. – Арк. 7.

В’ячеслав Корнієнко (Київ)

Потенційні можливості пам’яток Батурина для висвітлення історії козацтва засобами туризму як складової екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця”

Селище міського типу Батурин Бахмацького району Чернігівської області нерозривно пов’язане з історією козацтва. Саме Батурин був у 1669-1708 та 1750-1764 рр. резиденцією гетьманів Лівобережної України. Завдяки цьому на території міста у 1993 р. було створено Державний історико-культурний заповідник „Гетьманська столиця” [8], а саме місто було включене до Списку історичних населених місць України [9].

У 2002 р. було затверджено „Комплексну програму збереження пам’яток Державного історико-культурного заповідника „Гетьманська столиця” і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури смт Батурина” [10]. Згідно постанови, до складу заповідника включено 42 пам’ятки історії та культури (6 пам’яток архітектури, 24 пам’ятки археології та 12 пам’яток історії), хоча в присвяченій Батурину літературі інколи називають 39 пам’яток [11, 118]. Як одне з головних завдань програми було виділено реставрацію та музеєфікацію пам’яток заповідника з метою їх включення до туристичної інфраструктури України. Найбільш цінними пам’ятками названо палац К. Розумовського, будинок Генерального суду (будинок генерального судді В. Кочубея), церкву-усипальницю Воскресіння Господнього та комплекс Батуринсько-Крупницького Миколаївського монастиря в с. Осіч. Ці пам’ятки занесено до Державного реєстру національного культурного надбання [7]. Вони в перспективі, після проведення комплексних реставраційних робіт, повинні стати основними екскурсійними об’єктами туристичного маршруту „Гетьманська столиця”.

Враховуючи те, що нині на території Батурина проводяться роботи по втіленню в життя прийнятої у 2002 р. комплексної програми розвитку міста, необхідно залучення широкого кола фахівців для обговорення питання взаємовідносин між сферою туризму та охорони історико-культурної спадщини з метою органічного поєднання в індустрії туризму бізнесових інтересів та потреб національної культурної спадщини. В Україні основи такої співпраці лише починають закладатись [12], чітко не визначено ролі пам’яток історії та культури в туристичній галузі, їх суті як туристичних об’єктів та механізмів перетворення на екскурсійні об’єкти. В статті зроблено спробу на основі вивчення потенційних можливостей пам’яток Батурина для висвітлення історії козацтва засобами туризму знайти оптимальний варіант їх функціонування в якості екскурсійних туристичних об’єктів, при якій максимально повно реалізовуватимуться пізнавальні функції туризму, що формуватиме в туристів повноцінне уявлення про історію Батурина як столиці Гетьманщини. Це стало можливим внаслідок аналізу сучасного стану використання історико-культурної спадщини в туризмі, що дозволило намітити основні напрямки проведення наукової роботи по її залучення до туристичної галузі. Отримані теоретичні результаті були застосовані до пам’яток історії та культури Батурина, які планується перетворити на екскурсійні туристичні об’єкти.

Палац являє собою єдину збережену складову палацово-паркового ансамблю резиденції графа Кирила Розумовського. Спорудження комплексу розпочалось у 1751 (1752) р., проте сам палац був побудований за проектом архітектора Чарльза Камерона у 1799-1802 рр. У зв’язку із смертю власника (1803 р.) опоряджувальні роботи в інтер’єрі не були завершені [6; 3,71-73]. До комплексу входило також два флігелі, зруйновані у 1914 та 1930-х рр. [1, 121-122]. На сьогоднішній день тривають реставраційні роботи по відтворенню палацу, відбудовано два флігелі. Реконструйована споруда повинна стати центральним екскурсійним об’єктом маршруту „Гетьманська столиця”.

Проте пам’ятка з періодом функціонування Батурина як столиці Лівобережної Гетьманщини пов’язана дуже опосередковано. Для доведення того, що палац був гетьманською резиденцією, наводяться наступні тези: він належав гетьману Кирилу Розумовському, будівництво розпочалось в часи Гетьманщини в її тогочасній столиці. Однак такі аргументи не зовсім відповідають реальному стану речей.

Дійсно, будівництво комплексу розпочалось в часи гетьманування Кирила Розумовського, проте сам палац було зведено через майже 35 років після скасування гетьманства, він був спорудою, що належала колишньому гетьману, графу Кирилу Розумовському. Збудований у стилі класицизму, не характерному для архітектурних традицій періоду козацтва [5, 242-243], комплекс зведено у популярній наприкінці XVIII ст. – початку ХІХ ст. манері, характерної для розпланування поміщицьких садиб – парків з монументальними палацами, розташованими обабіч флігелями та іншими господарськими спорудами. В Україні відомі ансамблі однієї з перших подібних садиб у Качанівці на Чернігівщині, заміської садиби у Старому Мерчику на Харківщині, садиби у с. Хотені на Сумщині, пізніша за часом побудови садиба Галаганів в с. Сокиринцях на Чернігівщині тощо [5, 254-255]. Тому з архітектурної точки зору палацово-парковий комплекс Батурина мало чим відрізняється від інших садиб, зведених в цей час. Назвати садибу резиденцією гетьмана лише за те, що її власником був Кирило Розумовський, неможливо. На тій же підставі резиденцією гетьмана можна назвати збудовану за проектом архітектора Ж.-Б. Валлен-Деламота у 70-80-ті рр. XVIII ст. садибу Кирила Розумовського в Почепі (нині – в Брянській області Росії). Розташування палацу в Батурині також не може свідчити про його побудову як гетьманської резиденції. Батурин з 1760 р. був пожалуваний Кирилу Розумовському, тому спорудження палацово-паркового ансамблю пов’язується не стільки з розбудовою гетьманської резиденції, скільки із спорудженням садиби в маєтностях родини Розумовських. Не в гетьманській резиденції, а у волосному центрі Конотопського повіту Новгород-Сіверського намісництва, з 1797 р. Малоросійської, а з 1802 р. – Чернігівської губернії [4, 164-175]. Отже, палац Кирила Розумовського не може бути центральним екскурсійним об’єктом заповідника „Гетьманська столиця”, оскільки він ані за своїми архітектурними особливостями, ані за призначенням не може бути названий резиденцією гетьмана Лівобережної України. Споруда являє собою садибу генерал-фельдмаршала, графа і колишнього гетьмана Кирила Розумовського. Тому під час проведення екскурсій варто враховувати цю особливість, що дозволить сформувати у туристів розуміння прямого призначення пам’ятки, а не штучно змінене в цілях відповідності насиченості маршруту „Гетьманська столиця”. Саме приміщення палацу та флігелів може бути пристосоване для розміщення музейних експозицій, пов’язаних з історією другого періоду функціонування Батурина як гетьманської столиці, історією родини Розумовських тощо. Таким чином можна буде включити палацово-парковий ансамбль до складу екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця” як садибу колишнього гетьмана, в якій функціонує музей. В цьому випадку пам’ятка архітектури сприйматиметься туристами відповідно до свого первісного функціонального призначення.

Іншим екскурсійним об’єктом маршруту, пов’язаним з ім’ям Кирила Розумовського, є нині діюча церква Воскресіння Господнього. Її будівництво розпочалось у 1790, а закінчилось у 1803 р. У крипті храму поховано її фундатора, графа Кирила Розумовського [3, 68-71]. Хрестово-купольна в плані, об’єднана з дзвіницею, церква Воскресіння Господнього збудована у поширеному в цей час стилі класицизму, відмінного від барокового, з яким тісно пов’язується період козацтва [5, 257-258]. Тому як пам’ятка архітектури, храм не може бути включений до екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця”. Проте як пам’ятки історії – усипальниці колишнього гетьмана Кирила Розумовського – цілком справедливим буде її використання під час екскурсій. Тому при проведенні робіт по її перетворенню на екскурсійний об’єкт, необхідно врахувати цю особливість храму та відновити надгробок, втрачений за радянської влади. Його розрізнені елементи зберігаються у фондах Чернігівського художнього музею та Державного історико-культурного заповідника „Гетьманська столиця”. Збереглися фотографії Ф.Ернста 1927 р., які дозволять відновити втрачену пам’ятку. Таким чином церква буде включена до екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця” як храм-усипальниця Кирила Розумовського.

Наступною архітектурною пам’яткою Батурина — складової маршруту названо будинок генерального судді Василя Кочубея, який обіймав цю посаду у 1699-1708 рр. Приміщення займає історико-краєзнавчий музей, поруч збереглись фрагменти валу Батуринської фортеці. Споруда зведена в XVII ст., в подальшому перебудовувалась, внаслідок чого втратила первісну покрівлю та автентичні стилістичні ознаки на фасадах. Залишки стародавньої споруди збереглися в південній частині будинку [11, 125], що являє собою приклад житлового будинку козацької старшини. Будинок генерального судді залишився єдиною архітектурною спорудою, що вціліла після розгрому міста 13 листопада 1708 р. і збереглась донині. Тобто пам’ятка хронологічно пов’язується із першим періодом (1669-1708 роки) функціонування Батурина як гетьманської столиці. Тому вона найбільше відповідає умовам екскурсійного туристичного об’єкту маршруту „Гетьманська столиця”. Цілком доцільним буде розміщення в споруді музейної експозиції, присвяченої історії гетьманської столиці першого періоду та обороні Батурина під час штурму 1708 р. Посилюючим ефектом може бути музеєфікація залишків валів, розташованих біля кам’яниці. Таким чином, головним екскурсійним об’єктом маршруту „Гетьманська столиця” може бути будинок генерального судді Василя Кочубея, як пам’ятка та музей першого періоду функціонування Батурина як столиці Гетьманщини. І першим екскурсійним об’єктом, з яким ознайомлюватимуться туристи під час екскурсійного маршруту.

Інший об’єкт екскурсійного маршруту розташований неподалік від Батурина, в селі Осіч. Мова йде про архітектурний ансамбль Миколаївського монастиря, часи заснування якого сягають XVII ст. Центром монастиря був собор Св. Миколая, зведений коштом генерального судді Івана Домонтовича у 1680 р. Храм зруйнований у 1930-х рр. (за іншими даними – у 1941-1945 рр.) [1, 122-124]. Домінантою монастиря є надбрамна дзвіниця, зведена у 1823-1825 рр., однак у 1853 р. у зв’язку з аварійним станом була розібрана і зведена наново. Південніше дзвіниці у 1803 р. була зведена трапезна тепла церква Преображення Господнього, перебудована у 1858 р. У 1834 р. був зведений корпус настоятеля [2, 477-481; 3, 74-78]. Хоча споруди збудовані в характерному для класицизму стилі, а бароковий собор Св. Миколая не зберігся, Миколаївський монастир може дати туристові повноцінне уявлення про свою планувальну структуру. Це пояснюється тим, що кам’яні споруди зводились на місці ранніх дерев’яних, внаслідок чого монастир зберіг свій композиційній ансамбль XVII ст. Для повноцінного сприйняття туристами комплексу як архітектурного ансамблю монастиря XVII-ХІХ ст. необхідне проведення робіт по реконструкції собору Св. Миколая, мурованої огорожі навколо монастиря тощо. Цілком можливим є розташування на території монастиря (або поруч з ним) музейної експозиції, присвяченої історії Батуринсько-Крупницького Миколаївського монастиря. Це дозволить поєднати пізнавальні та паломницькі функції діючого монастиря як екскурсійного об’єкту. Внаслідок цього стане можливим його включення до екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця” як типового ансамблю монастиря періоду Гетьманщини.

Звичайно, насиченість екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця” не обмежується відвіданням лише пам’яток архітектури. До складу Державного історико-культурного заповідника „Гетьманська столиця” входить також ряд пам’яток історії та археології. Включити всі складові заповідника до екскурсійного маршруту практично неможливо, хоча деякі з них можуть, після проведення робіт з музеєфікації, бути залученими до нього. Однак першочерговим завданням є проведення невідкладних ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках архітектури Батурина як основи маршруту, а інші включатимуться до маршруту вже після втілення його в життя. Це дозволить залучити до екскурсії саме ті пам’ятки, які не дублюватимуть відомості основних екскурсійних об’єктів маршруту, а доповнюватимуть та розширюватимуть знання про історію Батурина. Таким чином пам’ятки будуть включені до складу екскурсії як повноцінні екскурсійні об’єкти, а не як другорядне доповнення до маршруту „Гетьманська столиця”. Така робота потребує окремого дослідження, тому поки що не розглядається.

Отже, вивчення потенційних можливостей пам’яток архітектури Батурина дозволило виділити ті, при яких пізнавальні функції туристичного маршруту повністю задовольнятимуться, внаслідок чого туристи матимуть змогу одержати повноцінне знання про історію пам’ятки та історію міста як гетьманської столиці. Деяка зміна структури відвідання туристами архітектурних пам’яток сприятиме тому, що історія Батурина розкриватиметься в хронологічній послідовності, що сприятиме кращому усвідомленню туристами історичного процесу. Тому екскурсійний маршрут „Гетьманська столиця” має всі підстави до втілення в життя як такий, що розкриватиме історію гетьманської столиці та козацтва XVII-XVIII ст. В подальшому цілком можливим є розширення меж екскурсійного маршруту „Гетьманська столиця” шляхом залучення до нього пам’яток розташованого відносно недалеко від Батурина м. Глухова Сумської області, який був столицею Гетьманщини у 1708-1722 та у 1727-1734 рр., і в якому у 1722-1727 та 1764-1786 рр. розміщувалась Малоросійська колегія, виконуючи урядові функції на Лівобережній Україні. Пам’ятки Глухова збереглись відносно непогано [2, 284-309], і їх включення до туристичного маршруту спільно з Батурином сприятиме охопленню туристичним маршрутом історії козацтва Лівобережної Гетьманщини другої половини XVII-XVIII ст. Огляд потенційних можливостей пам’яток Глухова та розробка відповідної комплексної програми потребує окремого дослідження.

_______________

1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України – К., 2002.

2. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. – К., 2003.

3. Вечерський В.В. Пам’ятки архітектури та містобудування Лівобережної України: виявлення, дослідження, фіксація. – К., 2005.

4. История городов и сел Украинской ССР в 26 т. Черниговская область. – К., 1983.

5. Історія Української архітектури / Ю.С. Асєєв, В.В. Вечерський, О.М. Годованюк та ін. – К.,2003.

6. Ліфшиц Ю. Історія будівництва та відтворення палацу Розумовського в Батурині // Вісник інституту УкрНДІпроектреставрація” – 2004 – №2 – С. 51-70.

7. Пам’ятки архітектури та містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / За ред. Мардера А. та Печерського В. – К., 2000.

8. Постанова Кабінету Міністрів України №445 від 14 червня 1993 року.

9. Постанова Кабінету Міністрів України №878 від 26 липня 2001 року.

10. Постанова Кабінету Міністрів України №1123 від 26 липня 2002 року

11. Рутковська О. Історичні досліди з хронології розвитку смт Батурин Бахмацького району Чернігівської області та його історичного ареалу (XVII ст. – радянський період) // Вісник інституту „УкрНДІпроектреставрація” – 2005 – №3-4 – С.118-147.

12. Туризм та охорона культурної спадщини: український та польський досвід. – К., 2003.


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS