КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Тюркологічні дослідження

ТЮРКОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Эльвира Чаушева (Бахчисарай)

Огнестрельное оружие на территории Крымского полуострова

Одно из первых официальных упоминаний об огнестрельном оружии на территории Крымского полуострова мы находим в описании посланника польского короля Стефана Батория к крымскому хану Мухаммед Гераю в 1578 г. Мартина Броневского «Описание Крыма (Tartariæ Descriptio)». В своей работе посланник указывает лишь на то, что армия была вооружена: “...несколько сотен пеших вооруженных ружьями янычар...”. Конкретное же описание оружия им не приводится.

Однако В.Д.Смирнов в своем фундаментальном исследовании "Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты" указывает на более ранние источники, в которых также содержатся краткие сведения об армии и имеющемся в ней в то время оружии. Кроме того, в этих летописях упоминается о том, что Сулейман Кануни, выдав берат на правление Саадет Гераю (1524 г.), послал его с флотом в Крым. По суше султан Селим отправил в поддержку Саадету армию в 20 тысяч конников и 500 пехотинцев с ружьями и пушками, а также многочисленный административный аппарат. Во времена правления хана Саадет Герая впервые, как диковинка, появилось стрелковое оружие – ружья и пистолеты.

Производство оружия получило впоследствии в Крыму широкое распространение. В Кефе располагались 10 бурут-хане, цехов по изготовлению пороха, а в Карасубазаре было хорошо налажено производство селитры. Оружейные мастерские размещались также и в столице Крымского ханства – городе Бахчисарае, где в год изготовлялось от 500 до 2000 знаменитых крымских карабинов. Здесь же находились 20 ружейных лавок.

Стрелковое оружие сначала являлось привилегией богатых. После назначения Сахиб Герая (октябрь – ноябрь 1532 г.) на ханский престол вводится новый вид регулярных войск, личной охраны, которые прибыли с ним из Турции. Это были 60 топчу, 300 джебеджи, 1000 сейменов (топчу – пушкарь, артиллерист; джеберджи – латник, кирасир; сеймен – легко вооружённый воин в корпусе янычар с ружьями).

Позднее монах доминиканского ордена Жан де-Люк, который путешествовал по Крыму в 1625 г., упоминает о стрелках из аркебузов (аркебуза — от французского arquebuse – букв. пушка) — один из первоначальных образцов западноевропейского ручного огнестрельного оружия, появившийся в первой трети XV в. Аркебуза заряжалась с дула, пороховой заряд поджигался от руки через затворочное отверстие в стволе. Стреляли из аркебузы каменными, а затем свинцовыми круглыми пулями). Является не достаточно понятным, почему монах в своих путевых заметках называет оружие, увиденное им на Крымском полуострове, именно аркебузой, так как на Руси и, по всей вероятности, также и в Крыму, аркебузы назывались пищалью.

Э. Асвацатурян в своем исследовании “Оружие народов Кавказа” не только дает подробное описание огнестрельного оружия, но и впервые квалифицирует его. Следует подчеркнуть, что в своей работе исследователь обращает достаточное внимание и на особенности огнестрельного оружия Крыма: даже описывая огнестрельное оружие народов Кавказа, он часто приводит цитаты из источников, упоминающих об оружии, использовавшемся жителями Крымского полуострова: “Пищали у них крымские и кубачинские, и больше винтопальные, но притом короткие и лёгкие”.

Соглашаясь с мнением Э. Асвацатуряна, мы, наряду с исследователем, из рассматриваемых им различных ружей Кавказа также выделяем и относим к крымской группе ружей стволы, которые имеют определённые общие признаки. Считаем целесообразным в данной статье привести краткое описание вышеуказанного огнестрельного оружия, в частности, описание самого ствола и материала, из которого он изготовлялся.

Стволы этой группы ружей сделаны из букетного или жгутового дамаска или из обычной стали. В наиболее старом значении дамасская сталь – это то же, что и булат, т.е. особым образом приготовленная узорчатая сталь для изготовления, главным образом, холодного оружия – клинков, мечей, сабель, кинжалов и пр. Упоминается ещё Аристотелем, изготовлялась в Индии под названием вуц, в странах Средней Азии и в Персии (лучшие сорта табан и хорсан). Позднее названием дамаск (от названия города Дамаска) стали обозначать почти исключительно сталь, полученную путём кузнечной сварки многочисленных сплетённых в жгут (канат) тонких стальных полос или проволоки с разным содержанием углерода. Структура дамасской стали, которая определяется наличием в его составе проволоки с различным содержанием углерода, обуславливает его свойства, близкие свойствам булата: весьма большую твёрдость и упругость в сочетании со способностью давать лезвие чрезвычайной остроты. Характерным внешним признаком сварочного жгутового дамаска является стойкий узор на его поверхности – относительно светлый, иногда с красным или золотистым отливом, прямолинейный (низший сорт) либо муарово-волнистый разной сложности. Узор этот выделяется на более тёмном фоне. Чем сложнее и крупнее узор и чем темнее фон, тем выше качество. Дамаск можно отличить по повторению рисунка, несмотря на то, что старинные мастера старались варьировать узор, разнообразя по длине клинка силу и направление ударов при ковке; на булате узор по длине клинка, хотя и имеет один характер, но иногда не повторяется. Стволы огнестрельного оружия изготовляли из дамаска вплоть до XX в. Отдельные стальные полоски (и узор) на таком стволе располагаются по его окружности, что придаёт ему повышенную прочность в поперечном направлении. Такие стволы имеют восьмигранную или круглую форму. У казны стволы утолщены, составляя 27-29 мм к дулу постепенно сужаются, достигая 19-22 мм. Некоторые стволы сужаются больше всего на расстоянии 10-25 см от дульного среза. Круглые стволы у дульного среза имеют небольшие раструбы в 2-3 мм. Длина стволов колеблется от 95,5 см до 119 см, преобладает размер в 112-114 см. Все стволы имеют семь или восемь винтовых нарезов, которые делают оборот от четверти до полного шага. Встречаются нарезы полукруглой формы со скруглёнными полями, но бывают и прямые. Глубина нарезов колеблется от 0,5 мм до 2 мм, ширина поля – от 2,5 мм до 6 мм. У нарезов с прямыми полями ширина поля больше, чем у нарезов с округлёнными, составляя 4,5 мм – 6 мм.

Огнестрельное оружие обязательно проходило так называемую апробацию, после чего на его стволе ставился специальный оттиск, подтверждающий высокое качество изделия. Таким образом, на каждом стволе можно было увидеть не только “гарантийный паспорт” качества, но и получить сведения о мастере, мастерской и времени изготовлении.

Проведенное исследование позволяет сделать следующие выводы общего характера:

1) О наличии огнестрельного оружия в армии крымских ханов свидетельствуют многочисленные описания иностранных путешественников. На территории Крымского полуострова огнестрельное оружие появилось гораздо позднее, чем в европейских государствах. Первая половина XVI в. может считаться временем появления первого огнестрельного оружия в Крыму, а также периодом становления и развития в дальнейшем оружейного дела в Крымском ханстве.

2) Огнестрельное оружие Крыма изготавливалось из высококачественного материала – дамасской стали, процесс изготовления которой был очень сложный и трудоемкий, требовал большого умения и навыков мастера.

3) Несмотря на наличие имеющихся квалификаций огнестрельного оружия, а именно подробной квалификации оружия народов Кавказа, составленной Э. Асвацатуряном, тема исследования возникновения и развития оружия Крыма требует дальнейшего подробного изучения.

___________________________

1. Асвацатурян Э. Оружие народов Кавказа.– Москва: Хоббикнига, 1995. — 189 с.

2. Дамаск // Большая Советская энциклопедия. – М: Из-во «Большая советская энциклопедия, 1952. – Т. 13. – С. 328.

3. Описание перекопскихъ и ногайскихъ татаръ, черкесовъ, мингреловъ и грузинъ Жана де-Люка, монаха доминиканского ордена (1625 г.) // Записки императорского Одесского Общества истории и древностей. – Одесса: Франко-Русская типография Л. Даникана, 1879. – С. 473-493.
4. Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты. – СПб, 1887.

4. Халим Гирай султан. Розовый куст ханов, или история Крыма / под. общей редакцией Н. С. Сейтягъяева. – Симферополь: ДОЛЯ, 2004. – 288 с.

Валерій Ластовський (Київ)

Кримський хан Саадат-Герай

В історії України чимало місця відводиться життю і діяльності багатьох відомих історичних особистостей, котрі були безпосередніми її учасниками і творцями: князям, гетьманам, отаманам, митрополитам, царям тощо. В той же час у сучасній історичній науці практично не відбивається інформація про пантеон іншого об’єкта нашої історії – Кримського ханства. Зокрема, ми не маємо жодної серйозної спроби показати життя і діяльність місцевих правителів. А, між іншим, Кримське ханство слід вважати невід’ємною частиною української історії та становлення державності українського народу. Здається, перед сучасними істориками необхідно поставити питання про відтворення більш повної картини щодо Кримського ханства і його еліти.

Як правило, кримські татари епохи середньовіччя в історії України постають у ролі нещадних завойовників, природних ворогів всього українського і всього православного. Цей стереотип кочує вже не одне століття по літературі. І, в той же час, забувається, що якби не було кримських татар, то не було б і українського козацтва. До того ж, в історії України і Кримського ханства можна знайти значну кількість прикладів взаємодопомоги і мирного співіснування.

Безумовно, що серед представників еліти Кримського ханства було безліч особистостей, котрих можна характеризувати із різних позицій: героїчних, талановитих, відданих, підступних, боягузливих тощо. Але кожен з них жив і діяв у певних умовах відповідно існуючої ситуації.

Про кримського хана Саадат-Герая можна сказати, що до нього, безперечно, прикладається характеристика із епітетом „перший”:

- він був першим ханом, поставленим у Крим за наказом

турецького султана,

- він був першим ханом, котрий поставив на озброєння кримсько-

татарської армії гармати,

- він був першим ханом, котрий помер власною смертю і був

похований за межами ханського некрополя у Криму,

- він був першим ханом, котрий ввів у Криму порядки турецького

двору,

- він був першим представником ханської сім’ї, котрий став

заручником при дворі султана;

- він був першим членом „резервного штату” претендентів на

ханство, запровадженого турецьким султаном;

- він був першим ханом, котрий проводив чітку протурецьку

політику.

Відомостей про життя Саадат-Герая на сьогодні збереглося не надто багато. Частина ж з них має досить суперечливий характер.

В джерелах 20-30-х рр. ХVI ст. хан згадується доволі часто. Частина з них збереглася донині, зокрема в Центральному Державному архіві давніх актів у Москві. Деякі документи були опубліковані ще у ХІХ ст.

Щодо історіографії, то в літературі Саадат-Герай фігурує теж часто, як в українській, так і в російській, польській, турецькій. Першу, найбільш детальну інформацію про нього, оприлюднили турецькі історики, зокрема Нішанджи-паша та Сейід-Мухаммед Різа ще у ХVIII ст. Серед відомих дослідників, котрі зупинялися на діяльності цього хана – М.Карамзін, П.Кеппен, С.Соловйов, В.Смірнов, М.Грушевський, В.Сироєчковський та ін. Однак треба визнати, що представлення Саадат-Герая в історіографії переважно було однобоким, оскільки хан поставав в ній, головним чином, тільки як воєначальник та політичний діяч. Саме тому існує обмеження в інформації щодо його біографії, державної діяльності, впливу на економічний та соціально-культурний розвиток Кримського ханства.

Життя Саадат-Герая із турецьким двором дуже тісно переплелося уже в ранні його роки. Цьому сприяла політика його батька – хана Менглі-Герая (вважається, що Саадат-Герай був його улюбленцем). Спочатку він надіслав сина із військом на допомогу Селіму, майбутньому султану (у 1512-1520 рр.), після його поразки біля Чорлу. А потім за допомогою Саадат-Герая попередив Селіма про намагання його ж брата Ахмеда за підтримки Мухаммед-Герая знищити його. Все це відбувалося на поч.ХVI ст.

Вважається, що крім політичних мотивів Саадат-Герая зв’язувала ще й особиста дружба із султаном Селімом. Це цілком вірогідно не тільки тому, що кримський царевич приходив йому на допомогу у скрутні часи, але й тому, що він особисто убив першого ворога султана – його брата Ахмеда.

С тих пір Саадат-Герай постійно перебував при турецькому дворі, і немає нічого дивного у тому, що він перейняв багато чого нового від місцевих звичаїв і порядків. Разом з тим він не перебував осторонь кримських справ, регулярно беручи участь у перебігу політичних подій.

У 1523 р. в історії Криму сталася одна із жахливих трагедій. Тоді у конфлікті з Астраханським ханством загинув хан Мухаммед-Герай, брат Саадат-Герая, і його старший син. Після цього на півострів несподівано вдерлися загони Ногайської орди і вчинили тут, у буквальному розумінні, різанину.

Частина кримських мурз вирішила запросити на ханство Саадат-Герая? і з цією метою до Стамбулу прибув Мамиш-бек, представник впливового ширінського роду. Цей факт не суперечив і інтересам турецького двору. А султаном на той момент в Османській імперії вже був Сулейман І Кануні (1520-1566).

Призначення Саадат-Герая відбулося навесні 1524 р., хоча іноді істориками наводяться й інші дати. Проте одразу ж після свого прибуття до Криму, новому хану довелося, у першу чергу, займатися обороною півострова, оскільки існувала безпосередня загроза широкомасштабного вторгнення польсько-литовських військ.

Цей період життя Саадат-Герая в історичній науці дослідниками оцінюється по різному. Так, скажімо, турецькі вчені вважають його правління „справедливим і благодушним” і водночас називають Іслам-Герая, першого ворога хана, „дурним і жорстоким”. Проте, наприклад, Д.Бантиш-Каменський мав зовсім протилежну думку, вважаючи, що той „ознаменував володарювання своє вбивствами” і за свою „нелюдську вдачу і любов до турецьких звичаїв” його зненавидів власний народ. Звичайно, оцінка Саадат-Герая істориками залежала тільки від їх симпатій. Вона зрозуміла хоча б тому, що цей хан мав чітку протурецьку позицію.

На своєму троні кримський хан перебував до 1532 р., котрий ознаменувався для нього двома головними подіями – походом і двотижневою облогою Черкас та поразкою від свого племінника Іслам-Герая.

Після повернення до Стамбулу Саадат-Герай весь залишок свого життя провів там, де помер і був похований біля мечеті Еюба-Ансарі. За цей час він отримував пенсію у 300 тис. акче на рік і прибуток від оренди маєтків на суму 50 тис. акче. Також колишній хан відзначився своєю участю у поході Сулеймана І на Ірак у 1534 р.

На мою думку, біографії кримських ханів, зокрема і Саадат-Герая, заслуговують на більшу увагу з боку сучасних українських істориків.

_______________________

1. Зимин А.А. Россия на пороге нового времени. — М., 1972.

2. Кузнецов А.Б. Дипломатическая борьба России за безопасность южных границ (первая половина ХVI в.). — Минск, 1986.

3. Ластовський В.В. Облога Черкаського замку у 1532 р. (з історії міжнародних відносин у Східній Європі в 30-х роках XVI-го ст.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Т.3. — К: Ін-т укр.археогр.,1999.

4. Смиров В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты до начала ХVIII века. — СПб., 1887.

5. Сыроечковский В.Е. Мухаммед-Герай и его вассалы // Ученые записки МГУ. — Вып.61. — Т.2. — М., 1940.

Світлана Біляєва, Олена Фіалко, Ірина Карашевич (Київ)

Віконниці в системі архітектурних реконструкцій

(османська лазня Аккерманської фортеці)

Під час огляду Портового двору Аккерманської фортеці у 1998 р. проф. Б.Ерсой знайшов будівельні залишки, які мають ознаки, характерні лазням османських часів. У спогадах турецького мандрівника Евлія Челебі, який перебував в Аккермані у 1657-1658 рр., згадується лазня в нижній фортеці, але локалізація її досі не була встановлена.

З 1999 р. за проектом Турецької Історичної Асоціації Міжнародною Південною Середньовічною експедицією Інституту археології (кер. С.О.Біляєва) разом із колективом вчених Туреччини (кер. проф. Б.Ерсой) розпочаті стаціонарні розкопки лазні, які відбувались у 1999 - 2002 та 2004 - 2005 рр.

За час археологічних досліджень лазні у Портовому дворі Аккерманської фортеці було встановлено планування будівлі, досліджені приміщення функціонального та технічного призначення. Частково простежено конструктивні особливості системи водопостачання та каналізації. Виявлено ознаки ремонту та перебудови приміщень, доведено зміну функціонального призначення – розміщення у будинку колишньої лазні майстерні з виробництва виробів з свинцю та складських приміщень.

За уточненим планом загальна площа будинку становить 227 кв.м. За розмірами і кількістю функціональних приміщень споруда належить до типу невеликих лазень, які не передбачали поділу на чоловічу та жіночу половину. Споруда має традиційний симетричний план побудови основних функціональних приміщень з розташуванням холодної, теплої та гарячої секцій лазні за головною віссю. Крім згаданих вище приміщень є також вестибюль і технічні приміщення: гипокауст, топка (кюльхан) и приміщення з резервуаром для води. Стіни лазні збереглися на різну висоту. Лише у приміщенні гарячої банної секції залишилася частина стіни, з ознаками переходу до купольного перекриття на висоті близько 2,5 м від рівня первинної підлоги, під якою було розташоване приміщення гіпокауста (чегенемлик). З іншого боку, не збереглися конструктивні елементи завершення стін інших приміщень та перекриття даху.

На нашу думку, комплексний аналіз планової структури лазні, функціональних особливостей її приміщень, будівельно-архітектурних деталей, знайдених під час розкопок, а також їх співставлення з планувальною структурою та конструкцією середньовічних лазень на терені Туреччини, дає можливість розробки варіанту реконструкції моделі лазні, зокрема конструкції даху.

Одним з надзвичайно цінних джерел в системі реконструкції лазні є віконниці. Чисельні фрагменти віконниць округлої форми, інколи із залишками вапнякового розчину по вінцях, знайдені під час досліджень (Рис. 2).

Рис.2.Вінця віконниць із залишками будівельного розчину

Знайдений також уламок віконного блоку з вапняку із уламками скла (Рис. 3).

Рис.3.Фрагмент віконного блоку

Ширина блоку дорівнює 30 мм, товщина 10 мм, на зовнішньому боці дві борозни на відстані 15 мм. По колу оправи помітні дві борозни для кріплення конструкції у віконну раму. Напевно, аналогічні блоки із склом могли бути вставленими у віконні отвори випуклим боком догори і закріплені вапняковим розчином на даху купольної конструкції округлої або еліпсоподібної форми, що відповідало квадратному або прямокутному плануванню певних приміщень лазні. Зазначимо, що гаряча секція лазні була розташована під куполом округлої форми. Таким чином освітлення приміщень відбувалося традиційно за допомогою вікон округлої форми різних за розмірами у купольних перекриттях приміщень лазні.

Загальна кількість фрагментів віконниць перевищує 500 одиниць, які представлені уламками фрагментів вінець з обідком, стінок та центральної частини з потовщенням у середині. Віконниці мають випуклу форму і відрізняються за кольором, діаметром вінця, розміром обідка вінця, товщиною вінця та кольором (Рис. 1).

Рис 1. Уламки віконниць

Рис. 4. Фрагменти віконниць

З метою моделювання конструкції даху лазні нами застосована методика планіграфії місцезнаходжень віконниць у приміщеннях споруди та навколо неї, яка чітко засвідчує їх розташування по окремих секціях, наявність скупчень або поодиноких знахідок (Рис. 5). За співвідношенням кількості віконниць у кожній з груп та планіграфією розташування віконниць певних розмірів простежується наступна тенденція. 1.Фригидарий (союклук). Прохолодне приміщення лазні розташоване біля водяних воріт, майже квадратне за формою у плані, площею 30,4 кв.м. Скупчення віконниць не зафіксоване. Не дивлячись на найбільшу площу порівняно з іншими приміщеннями лазні, тут представлені лише поодинокі уламки віконниць.

Рис.5. Планіграфія віконниць

2. Тепидарий (иликлик).Тепле приміщення лазні знаходиться на схід від прохолодного приміщення. Прямокутне в плані, розміром 23,0 кв. м. Простежений вхід до гарячого банного приміщення. Скупчення віконниць (101 уламок) визначається у кв. Д2 (45 фрагментів) та кв. Е3 (36 фрагментів). Майже всі знахідки мають діаметр в інтервалі від 178 до 263 мм, тобто належать до другої та третьої умовних груп.

3. Кальдарий (сиджаклик) –гаряче банне приміщення майже квадратне у плані, площею 15,3 кв.м. Тут під залишками купольного даху у кв. С3 знайдено 53 фрагмента віконниць. Як і у прохолодній секції переважна більшість віконниць має діаметр в інтервалі 190-240 мм. Лише окремі екземпляри мають діаметр від 158 до 186 мм, дещо більше віконниць діаметром від 268 до 320 мм порівняно з приміщенням иликлику.

4. Аподитерий (союнмалик). Роздягалка. Приміщення прямокутне у плані, площею 30,3 кв.м. Тут знайдено 90 уламків віконниць (у кв. Д4 62 фрагменти, у кв. Д5, до якого частково входить приміщення союнмалика та біля його стіни, 28 уламків віконниць). Саме у кв. Д-5 був фрагмент віконного блоку, згаданий вище, але не виключено, що частина знахідок у квадраті Д-5 належить іншому приміщенню (№ 6). Фрагменти віконниць першої та третьої умовних груп складають відповідно до 10% кожна. Решта уламків (до 80% знахідок) має діаметр в інтервалі від 160 до 240 мм.

5. Технічне приміщення, яке складається з двох частин а) кюльхан, площею 8,8 кв.м; б)резервуар з водою та казан для підігріву води. Приміщення мало площу 14,5 кв.м. Тут, а також з зовнішнього боку приміщення, біля стін зафіксовано 112 віконниць (у кв. С5 77, у квадраті С 4 45, та квадраті В5 45 фрагментів віконниць). Далі у квадраті Д3 –лише 3 уламки, у кв. С2 – 7 уламків. Співвідношення груп за розмірами діаметрів вінець аналогічно попередньому приміщенню.

6. Приміщення 6, квадратне за планом, площею 6,5 кв.м. До нього належить скупчення віконниць у кв.Д-5 (28 віконниць) та частково з квадрату Д-4, який відноситься частково до приміщення союнмалика та приміщення 6. Загальна кількість віконниць у кв. Д-4 62 од.

7. Прибудова –виступ, квадратна в плані, скупчення віконниць немає. Можливо із плоским дахом, без купола. На користь такого припущення свідчать і розмір приміщення: 2,3 кв.м.

Таким чином, планіграфія розташування скупчень віконниць у приміщеннях лазні та за її межами, разом із плануванням окремих частин будинку, дає певні об’єктивні орієнтири для реконструкції архітектурного вигляду лазні, а саме: які приміщення лазні могли мати вікна, що традиційно розміщувалися на поверхні купольного покриття, і яка форма куполу могла бути, що залежало від планування приміщення. Результати наших досліджень дозволяють запропонувати один з можливих варіантів перекриття лазні як купольним, так і плоским дахом (Рис. 6). За цим варіантом пропонується наступна модель покриття приміщень лазні.

Рис.6.Варіант реконструкції даху лазні

Приміщення союклуку не мало купола і було перекрито плоским дахом. Приміщення 2 (иликлик) могло бути перекритим відповідно до прямокутного планування секції еліпсоподібним куполом. Приміщення 3 (сиджаклик), квадратне у плані, було перекрито куполом округлої форми, що засвідчено залишками купольного перекриття, яке збереглося, і скупченням віконниць на площі гарячої банної секції. Приміщення 4 (союнмалик) за плануванням могло мати купол еліпсоподібної форми. Технічне приміщення 5, яке складалося з двох окремих частин (5-а, 5-б) могло мати невеликі еліпсоподібні куполи над кожною частиною. Приміщення 6 квадратне за формою, у якому, не дивлячись на невеличкі розміри, знайдено чимало віконниць, могло мати круглий купол. Приміщення прибудови, квадратне за формою у плані, скоріше за все, було під плоским дахом. Певні аналогії реконструкції планової структури аккерманської лазні є серед численних хамамів Туреччини. Найбільш близький до неї план лазні Карантина Хамам (Рис. 7), запропонований відомим турецьким фахівцем з дослідження архітектурно-будівельних типів лазень Хароном Урером, який брав участь і у розкопках в Портовому дворі Аккерманської фортеці. Дах лазні включає купольні (округлі та еліпсоподібні) і плоскі конструкції (Рис. 8, 9). Час розбудови та втілення саме такого планування лазні обіймає період ХІV-ХVШ ст.

За монетними знахідками in situ, насамперед, мідної монети часів Баязіда ІІ та писемними джерелами, відносно розбудови аккерманської фортеці, побудова лазні відбулася скоріше за все не пізніше першої половини ХVІ ст. На сьогодні це найбільш рання турецька лазня у Північному Причорномор’ї, що збереглася. Цьому ж часу відповідають архітектурно-будівельні особливості, які простежуються за залишками лазні, зокрема чергування кам’яної пастелістої кладки і рядків червоної

Рис.7. Карантина Хамам, Ізмір, Туреччина. Реституційний план. (за Х. Урером)

Рис.8.Карантина хамам. Загальний вигляд даху

цегли-плінфи, наприклад, у формуванні купольної частини лазні, характерних для османської архітектури ХІV – початку ХVІ ст. Близькі аналогії будівельним засобам аккерманської лазні спостерігаються на пам’ятках османської архітектури, зокрема серед чисельних будівель османських лазень, різних за розміром і кількістю функціональних приміщень. Саме такі особливості кладки характерні для лазні (хамаму) Іліяс Бея ХV ст. у Балаті, Саадет Хатун хамамі ХІУ ст. в Сільджукі, Улу Джами хамамі ХІУ ст. з Маніси1 та інших на території Туреччини.

Лазні мали купольні перекриття різної форми, якими були накриті одне або декілька приміщень. Вони відрізнялися і за типологічними особливостями, і за системою використання були розраховані на жіночу та чоловічу половини або використання лазні відбувалося по черзі жінками та чоловіками у певні дні тижня. Однією з характерних особливостей лазень є освітлення за допомогою багатьох вікон у купольних конструкціях даху. За формою вікна були різними: квадратні, округлі, у вигляді шестигранника. Розміщення різних за розміром віконниць не має чіткої системи розташування. Кількість віконниць могла нараховувати від декількох десятків до сотень на одному куполі і ще більше на декількох куполах однієї лазні. В інтер’єрі лазні часто використовувався мотив сталактитів, характерних для оформлення михрабів у мечеті. Надзвичайно цікаво, у вигляді сегнерова колеса, з великою віконницею у центрі композиції, розташовані віконниці у куполі хамаму Ізмаїла Бея ХІV ст. в Ізніку2.

Рис. 9. Розташування віконниць (фрагмент)

Деякі лазні Ізміру, як наприклад Басмане Хамам ХVІ ст., мають два купола3, але лише на одному є віконниці. Ени Шарк Хамам4, побудований у ХІV ст., який був перебудований протягом декількох століть, також має два різних за розміром куполи, обидва з різними за розміром віконницями. Хамам Алибея ХVІІ ст. має три округлі купольні перекриття і одне прямокутне, всі з віконницями5. Багатокупольну систему даху мають Люкс Хамам, Намазга Хамам, Ешилдирек Хамам в Ізмірі та інші лазні, які були побудовані та мали подальший розвиток будівельної конструкції у ХІУ - ХУІІ ст. Планова структура лазень відповідає планувальним принципам, що розповсюджені на території Анатолії цього часу. Проте водночас вони мають різні хронологічні періоди розбудови та існування6. Інтер’єр лазень був змінений за час існування і зараз деякі з куполів мають сучасний вигляд з різнокольоровим склом яскравих відтінків.

Турецькі лазні за основними принципами функціонування, як відомо, наслідували тип римських лазень, мали помітній візантійський вплив, але їм притаманні і нові яскраві особливості османської архітектури, яка представляла оригінальний архітектурний синтез культурних надбань. Саме у ХVІ ст. вона набуває класичних рис османського архітектурного стилю і сягає найбільшого розквіту.

Таким чином, лазня Аккерману, побудована саме в цей час, є зразком класичної архітектури Османської імперії, і її реконструкція повинна враховувати основні архітектурно-будівельні риси того періоду, одними з яких є особливості освітлення приміщень за допомогою багаторядних вікон у купольних перекриттях споруд. У практичній площині це пов’язано із завданням проекту ТІКА з консервації, реставрації та музеєфікації лазні Аккерманської фортеці.

_____________________

1 Erken Osmanli sanati. — Izmir, 2000.

2 Там само. — С. 137.

3 Harun Urer. Izmir Hamamlari. — Izmir, 2002. — С.81.

4 Там само. — С. 105.

5 Там само. — С. 112.

6 Там само. — С. 125, 131, 133.

Едіє Кангієва (Сімферополь)

Пам’ятки історії і культури Кримського ханства на сторінках періодичних видань кримськотатарської діаспори

Вивчення періодичних видань кримськотатарської діаспори [1] дозволило виявити низку публікацій, присвячених архітектурним пам’яткам Кримського ханства, у журналах «Emel», «Kırım», «Emel’imiz Kırım», «Bahçesaray», «Kalgay».

Журнали «Emel» и «Kırım» – видання кримськотатарської діаспори, які функціонували у 1960-1980 рр. Одним із найбільш значущих видань, історія якого починається у 1930 р. у Румунії, є журнал «Emel» – орган національно-визвольного руху кримських татар. «Kırım» видавався у 1957, 1960-1961 рр. у Туреччині та висвітлював різноманітні проблеми кримських татар. Наприкінці ХХ ст. кількість періодичних видань діаспори збільшується. Саме у цей період починається видання журналів «Bahçesaray», «Kalgay», «Kırım».

Перший номер журналу «Kırım» вийшов 1992 р. Видавці вирішували організувати дане періодичне видання з метою інформування світової та турецької громадськості про національний рух кримських татар [2]. З 1999 р. видання називається «Emel’imiz Kırım» У 1994 р. журнал став органом Інституту дослідження Криму та Кавказу, створеного в межах Фонду соціальних та стратегічних досліджень. Завдання Інституту було визначено як вивчення мови, історії, способу життя, культурного, політичного, економічного, соціального життя народів, які мешкають у Криму, в Україні, Російській Федерації, Азербайджані, Грузії, Вірменії; координація, заохочення, надання матеріальної та моральної підтримки дослідженням, що проводяться в цих галузях; організація і проведення наукових конференцій, курсів, експозицій; поширення результатів наукових досліджень; видання періодичних і неперіодичних, оплатних і безоплатних видань [3]. З 1999 р. журнал «Emel’imiz Kırım» є органом «Фонду розвитку Криму», що заснований у Туреччині [4].

У 1994 р. почалось видання інформаційного бюлетеню «Bahçesaray» – органу стамбульського відділення Товариства культури і взаємодопомоги кримських татар у Туреччині. З 2003 р. видання виходить у світ у вигляді журналу «Kalgay» – орган Товариства культури та взаємодопомоги кримських татар у Бурсі, що почав свою діяльність у вигляді бюлетеню у 1994 р.

Перелік проблем даних видань є дуже широким і багатоаспектним: національний рух, історія Криму і кримських татар, культура тощо. Проблемі вивчення архітектурних пам’яток присвячується відносно невелика кількість статей. Дана тема представлена у дослідженнях Х. Баданали, Н. Канчала, Октай Ора, Туран Джана.

Нур Канчал – дослідник архітектурних пам’яток Кримського ханства, автор статей «Хансарай», «Ханська мечеть», «Мечеть муфтія», «Мавзолей Менглі Гірей хана», що опубліковані в «İslam Ansiklopedisi» (Ісламській енциклопедії). У журналі «Bahçesaray» за 2005 р. була надрукована доповідь Нур Канчала, у якій позначені основні проблеми, пов’язані із дослідженням середньовічної архітектури Криму. Автор вважає, що до теперішнього часу не проводилося детальне вивчення пам’яток; певні труднощі складає виявлення джерел та вміння скористатися ними, для чого необхідні знання, принаймні, староосманської та російської мови, а також турецької, української, німецької, англійської, французької, польської; наявність численних помилок при здійсненні перекладів джерел іншою мовою. Автор відзначає, що багато архітектурних споруд було зруйновано після 1783 р., а у наш час всі пам’ятки, що ще збереглися, потребують реставрації та охорони [5].

У 1957, 1960 рр. Х. Баданали переклав турецькою мовою та підготував до публікації в журналі «Kırım» працю У. Боданинського «Татарські «Дурбе»-мавзолеї в Криму (із історії мистецтва кримських татар)» [6], де було зроблено спробу прослідкувати процес зародження тюрко-мусульманської архітектурної традиції в Криму. Автор розповідає про прибуття у другій половині XIII ст. із Конії, Шама, Бухари до Криму мусульманських вчених – представників тарікатів Ахи, Мевлеві, Накшибенді, Деврані, Саїді та ін. з метою поширення мусульманської релігії та культури серед тюрксько-монгольських язичників, підтвердженням чого виступають написи на давніх могильниках, що збереглися у Старому Криму, Ескі-Юрті, Отузах, Феодосії. Разом із мусульманськими вченими до Криму прибували арабські та сельджуцькі майстри, ремісники. Ними, а у подальшому під їхнім впливом, і місцевими майстрами створювались численні й різноманітні мистецькі твори й архітектурні споруди, деякі з них збереглися і до нашого часу. «Ескі дюрбе» в Бахчисараї Х. Баданали називає витвором релігійної архітектури кримських тюрків. Відзначаючи, що багато чого з історії мавзолею невідомо, автор на підставі розповідей мешканців Бахчисараю з’ясовує, що у мавзолеї поховані залишки одного з правителів Криму догірайського періоду [7]. Також в публікаціях Х. Баданали об’єктами досліджень виступають мавзолей на Чуфут-кале та мавзолей Хаджи Гірея в Салачику [8], мавзолеї Азіза (Буюк дюрбе и дюрбе Мухаммед Шах бея) [9], а також мавзолей Діляри Бікеч і мавзолей в Євпаторії [10]. Дані публікації містять, головним чином, інформацію про архітектурні особливості цих пам’яток.

Не знайшовши необхідний матеріал в архівах або виявивши явні неточності у деяких джерелах, автор однієї з публікацій журналу «Kalgay» А. Яшлавська, звертається до розповідей старих мешканців Євпаторії, на підставі яких намагається з’ясувати питання, пов’язані із назвами мечетей в Євпаторії [11].

24-28 жовтня 1997 р. до Криму була направлена делегація у складі Х. Дінча – голова відділу економічного, торгівельного, технічного співробітництва Турецької агенції розвитку та співпраці (TİKA), М. Кетена і З. Джайляна з метою вивчення сучасного стану тюркських і мусульманських пам’яток в Криму. На підставі звіту делегації була складена стаття в журналі «Kalgay», у якій йдеться про ступінь збереження та руйнування пам’яток у Бахчисараї: Зинджирли-медресе, дюрбе Хаджи-Гірея, Ханського палацу, мавзолею Діляри Бікеч, мавзолею Азіза [12].

Октай Ор, автор публікацій у журналі «Emel», починає свою статтю, присвячену архітектурі кримських татар, невеликим оглядом з історії тюркських племен і народів на території Кримського півострова. Архітектурні споруди, серед яких фортеці, палаци, лазні, караван-сараї, мечеті, медресе, мавзолеї, текіє, фонтани — були споруджені в період існування Кримського улуса Золотої орди і Кримського ханства і несуть відбитки впливу сельджуцької, османської культур, а також арабських і персидських традицій. Перераховуючи і коротко характеризуючи, автор писав про Мечеті Бейбарса в Солхаті, мечеть і медресе хана Узбека, мавзолеї XIV–XVI ст. в Бахчисараї, мечеті в Євпаторії і т. ін. [13]. Цінність даної публікації скоріш бібліографічна, ніж історична, оскільки завдяки вказаним джерелам автор дозволяє ознайомитись із турецькою бібліографією щодо даної проблеми.

Не менш важливим ввижається ознайомлення із радянською і українською історіографією по даній проблемі. Інформація про середньовічну кримськотатарську архітектуру міститься, перш за все, у загальних працях, що присвячені архітектурі Криму і України в цілому. Це книги Ю. А. Асєєва і Г. А. Лебедєва [14], С. Л. Белової [15] С. К. Кілессо [16], Ю. В. Крикуна [17], «Пам’ятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» [18]. Зміст глав, присвячених цій темі, зводиться до описів архітектурних особливостей пам’яток і не протирічить тому, що міститься у періодичних виданнях кримськотатарської діаспори. Однак, є і відмінності. Так, в книгах, виданих у СРСР у 1960-1980-ті рр., середньовічні пам’ятки кримських татар представлені як споруди татар-кочовиків або мусульман, що з’явилися в Криму у XIII ст. У цих працях не використовуються слова «кримські татари», «тюрки», за винятком раніше згаданої праці У. Боданинського. Використання поняття «кримськотатарська архітектура» стає характерним для досліджень, що видавалися вже у 1990-ті рр.

Для робот кримськотатарських авторів [20] характерним є опис трагічної долі пам’яток кримськотатарської архітектури після приєднання Кримського ханства до Російської імперії та за роки радянської влади. Це співзвучно ідеям, які лунають зі сторінок кримськотатарської еміграційної преси: Кримський півострів протягом довгого періоду був місцем існування тюркських племен; всі біди населення Криму почались тоді, коли до півострову звертаються погляди російських правителів. З переходом Кримського ханства під владу Російської імперії, а пізніше із встановленням радянської влади пов’язані трагічні події: вимушена еміграція за межі Криму, знищення національної інтелігенції, голод, депортація, а також знищення культурного спадку.

Автори і видавці різними способами намагалися акцентувати увагу на факті наявності тюркських народів на території Кримського півострова з давніх часів. Публікація статей, присвячених архітектурним пам’яткам Кримського ханства, на сторінках кримськотатарських еміграційних видань відповідала їх завданням, серед яких ознайомлення читачів із історією, культурою кримськотатарського народу, вивчення і збереження культурного спадку кримських татар, як важливої складової формування національної свідомості, національного відродження народу.

__________________________

1. Кангиева Э. М. Авторский коллектив журнала крымскотатарской общины в эмиграции «Emel»: Опыт просопографической характеристики // Література та культура Полісся.– Ніжин, 2004.– Вип. 27.– С. 220-226; Кангієва Е. М. Журнал «Kırım» – періодичне видання кримськотатарської діаспори в Туреччині // Українська периодіка: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. дев’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 28-29 жовт. 2005 р. / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М. М. Романюка.– Львів, 2005.– С.200-205.

2. Çıkarken // Kırım.– 1992.– № 1.– S. 2.

3. Değerli Okuyucular // Kırım.– 1994.– № 6.– S. 2; KÖKSAV – Kırım ve Kafkasya araştırmaları enstitüsü kuruluş tüzüğü // Kırım.– 1994.– № 6.– S. 3-4.

4. Gökdemir E. Kırım Gelişim Vakfı'ndan // Kırım.– 1999.– № 28.– S. 1.

5. Kançal N. Kırım Hanlığı Döneminin Tarihi Eserleri Genel Vaziyetleri, Araştırma durumu, Sorunlar // Bahçesaray.– 2005.– № 32.– S. 12-13.

6. Боданинский У. Татарские «Дурбе» – мавзолеи в Крыму (из истории искусства крымских татар).– // Известия Таврического общества истории археологии и этнографии.– Симферополь, 1927.– Т. 1 (58).– С. 16 .

7. Badanalı H. Kırım’da Türk Mimari Eserleri: Türbelerimiz I // Kırım.– 1957.– № 7.– S. 210-211.

8. Badanalı H. Kırım’da Türk Mimari Eserleri: Türbelerimiz II // Kırım.– 1957.– № 8.– S. 242.

9. Badanalı H. Kırım’da Türk Mimari Eserleri: Türbelerimiz III Aziz’deki Büyük Türbe Aziz’deki Muhammed Şah Bey Türbsi // Kırım.– 1957.– № .– S. 326-327.

10. Badanalı H. Kırım’da Türk Mimari Eserleri: Türbelerimiz IV Kırk Çolpan Köyindeki Türbe // Kırım.– 1960.– № 2(14).– S. 36.

11. Yaşlavskaya A. Gözleve Aşık Ömer Cami / Türkçeye çeviren F. Osmanova // Kalgay.– 2000.– № 17.– S. 14-15.

12. Kuvandık H. Kırım'da Türk-İslâm Eserleri // Kalgay.– 1998.– № 10.– S. 14-16.

13. Or O. Kırım’da Türkler ve Türk Eserleri // Emel.– 1966.– № 33.– S. 4-10.

14. Асеев Ю. С., Лебедев Г. А. Архитектура Крыма.– Киев, 1961.– 237 с.

15. Белова С. Л. Симферополь: Этюды истории, культуры, архитектуры.– Симферополь: Таврия-Плюс, 2001.– 184 с.

16. Килессо С. К. Архитектура Крыма. – Киев, 1983.

17. Крикун Ю. В. Архитектурные памятники Крыма / Под ред. О. Н. Домбровского.– Симферополь: Таврия, 1977.– 56 с.

18. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4-х т.– Киев: Будівельник, 1985.– 336 с.

19. Крикун Ю. Пам’ятники кримськотатарської архітектури (XIII –XX століття).– Сімферополь: Таврида, 2001.– 168 с.

20. Очерки истории и культуры крымских татар / Под ред. Э. Чубарова.– Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственное издательство, 2005.– 208 с.

Улькер Мусаєва (Сімферополь)

З історії сходознавчих досліджень у Кримській АРСР:

Поліна Яківна Чепуріна (1920 – 1930 рр.)

Одним із провідних центрів із вивчення етнографії народів Криму в «Золоте десятиліття радянського краєзнавства» був Євпаторійський археолого-етнографічний музей, заснований у 1916 р. завдяки подвижництву завідувача розкопками й музеєм у Херсонесі Лаврентія Олексійовича Мойсєєва та професора Петроградського університету Михайла Івановича Ростовцева [1]. Одночасно з археологічною колекцією було покладено початок й етнографічним зібранням. Із нагоди відкриття музею було подаровано колекцію караїмських речей. Уже до 1920-го р. етнографічні матеріали, що характеризують культуру й побут караїмів Криму, займали в музеї «перше місце» [2]. Це було пов'язано з тим, що в Євпаторії проживала численна караїмська громада. У грізне революційне лихоліття караїми звозили в музей рукописи, книги, предмети побуту, релігійного культу. Приміщенням, де концентрувалися експонати, стала міська бібліотека [3].

Значний інтерес для відтворення історії діяльності євпаторійських етнографів представляє рукопис статті П. Я. Чепуріної «Евпаторийский археолого-этнографический музей и его материалы» (1927 р.) виявлений нами у фонді «Державна Академія історії матеріальної культури», що відклалися в ІІМК РАН РА [4]. Із нього виявляється, що вже з кінця 1922 р. штат музею був зведений до двох одиниць – завідувачка й технічний працівник [5].

У 1921 р. євпаторійськими етнографами була розпочата робота зі створення «Східної кімнати». Цим займався Східний відділ музею. Нами виявлений рукопис доповіді завідувача Євпаторійською секцією КОПСІ, завідувачки музеєм «Мистецтво старовини» П. Я. Чепуріної, зачитаний на секції КОПСІ, де планувалося підсилити роботу цього відділу музею. Тут же наведено детальний опис проекту «Східної кімнати»: «У глибині приміщення облаштувати щось подібне до оздоблення саклі татарської». Доповідач констатувала, що «зараз речей уже достатньо, щоб заповнити таку кімнату». Справді, за даними рукопису чернеткового каталогу музею (1921 р.) у ньому налічувалося східних тканин, килимів, чадри, паранджі – 213 одиниць, художніх меблів – 22 одиниці, різних східних речей 160 одиниць [6].

У квітні 1921 р. на засіданні Євпаторійської секції КОПСІ обговорювалося питання про залучення татарина як завідувача «Східною кімнатою» та караїмів для розбору караїмських рукописів в архівному відділі секції [7]. Так для роботи в музеї був притягнутий І. С. Аїрчинський. Становище зі збереженням караїмських рукописів у перші післявоєнні роки було катастрофічним. У листі в Євпаторійський ревком від 15 червня 1921 р. П. Я. Чепуріна вимагала прийняти рішення про необхідність збереження архівних документів, що продавали на євпаторійському базарі на вагу, як звичайний папір для опалення [8]. На засіданні Євпаторійської секції КОПСІ від 21 квітня 1921 р. було прийнято рішення «клопотати про відрядження П. Я. Чепуріної та І. С. Аїрчинського для обстеження кримськотатарських кустарних робіт домашнього побуту» [9].

Із листа-звіту Євпаторійської секції КОПСІ перед КОПСІ від 16 липня 1921 р. виявляється, що роботи зі створення «Східної кімнати» велися з 22 червня по 16 липня 1921 р. Із цього часу крім «Східної кімнати» в музеї «Мистецтво старовини» також функціонувала кімната прикладних мистецтв. У листі повідомлялося, що «знайдено ще один старий будинок по Купецькій вулиці, 123 (Караїмського духовного правління), що має прекрасну різьблену стелю (у повній цілості), залишок галереї, карнизів» [10; 11]. Завдяки клопотанню співробітників ОХРІС він був узятий на музейний облік і звільнений від постою. У 1921-1923 рр. П. Я. Чепуріна установила наукові зв'язки з професором Першого Московського університету Олексієм Степановичем Башкіровим (1885-1963 рр.), що надсилав у Євпаторійський музей знімки стародавніх караїмських вишивок [12].

Розвиток етнографічних досліджень у Криму в 1920-і рр. безпосередньо пов'язаний із діяльністю видатного євпаторійського краєзнавця, директора Євпаторійського археолого-етнографічного музею Поліни Яківни Чепуріної (1880-1947). Її ім'я було забуто аж до кінця ХХ ст. Уперше її роль у розвитку татарознавчих студій була відзначена проф. Д. П. Урсу [13]. На підставі виявлених нами в архівах Москви, Сімферополя та С.-Петербурга біографічних документів удалося відновити основні етапи життя і творчості вченої. При цьому особливу цінність завдяки змісту важливої біографічної інформації має доповідна записка П. Я. Чепуріної представнику Кримської АРСР при ВЦВК, написана в серпні 1935 р., виявлена в науковому архіві ДМС [14].

П.Я.Чепуріна народилася 8 жовтня 1880 р. у Києві в родині священика [15]. Після традиційного курсу домашньої освіти вона закінчила Євпаторійську гімназію, а потім Одеське художнє училище. Освіту було продовжено через кілька років у Московському археологічному інституті, де Поліна Яківна одержала спеціальність «археолог-художник» [16]. Її науковим наставником в Інституті була відомий етнограф Віра Миколаївна Харузіна (1886-1931) [17]. Значним етапом у науковому розвитку П. Я. Чепуріної стала її поїздка в Європу в 1898 р. (7 місяців в Італії та 3 місяці в Німеччині), де вона вивчала народне мистецтво [18]. У 1903-1910 рр. П. Я. Чепуріна працювала в Одесі – у фабричній недільній школі [19] й одночасно – на Одеській художньо-промисловій виставці. А потім «за власним почином зайнялася збиранням і вивченням кримськотатарського орнаменту». «До вивчення кримськотатарського побутового мистецтва я підійшла ще в 1910-11 рр.», – згадувала вчена [20]. У 1910-1911 рр. відбулася її перша наукова експедиція по Криму, де вона збирала кримськотатарське орнаментне шиття. Маршрут експедиції охопив Південно-Східний Крим: Отузи, Кози, Токлук, Судак, Таракташ, Капсіхор, Кутлак, Ай-Серез. Головною знахідкою стала творчість художниці-малювальниці орнаменту й технічної майстерності Айше Мамбетової із села Отузи.

На запрошення Євпаторійського наросвіти П. Я. Чепуріна обійняла посаду завідувача у відкритому наприкінці 1920 р. музеї. Заповнюючи анкету Комісаріату внутрішніх справ Кримської АРСР для громадян, що вступають у РТДК, П. Я. Чепуріна так визначила свою мету в роботі Товариства: «Науково-художнє вивчення Криму за період XII – XVIII ст.» [21].

Початок наукових досліджень П. Я. Чепуріної в галузі вивчення кримськотатарського й караїмського народного мистецтва належить до початку 1910-х рр., коли нею були прочитані перші наукові доповіді, присвячені цьому питанню. За результатами експедиції 1910-1911 рр. у Російському географічному товаристві нею зроблена доповідь «Культура та побут кримських татар». Пізніше, навчаючись у В. М. Харузіної, на засіданні етнографічного гуртка при Археологічному інституті вона прочитала доповіді: «Орнамент кримськотатарської вишивки», «Побутове мистецтво кримських татар» [22]. У 1923 р. на географічному відділенні Першого Московського державного університету Поліна Яківна виступила з повідомленнями «Євпаторійська старовина й орнамент кримських татар» [23] і «Побутове мистецтво кримських татар і пам’ятники старовини» [24]. За даними доповідної записки П. Я. Чепуріної на ім'я завідувача Євпаторійським відділом народної освіти від 20 жовтня 1924 р. нею були розроблені науково-популярні лекції: «Євпаторія в минулому: За матеріалами розкопок 1916-1917 років», «Татарське орнаментарне мистецтво», «Караїмське мистецтво як одне із складових мистецтва Сходу». Краєзнавець пропонувала зробити виступи платними, а кошти перерахувати у фонд Асоціації аматорів караїмської старовини та мистецтва [25]. Одночасно етнограф не припиняла своєї основної роботи з копіювання зразків побутового мистецтва народів Криму, створюючи безпрецедентну за обсягом і науковим значенням колекцію етнографічних малюнків [26].

Перша з виявлених публікацій П. Я. Чепуріної з'явилася у виданні РТДК – часописі «Крым» у 1925 р.: «Евпатория – ее живая археология» [27]. Стаття мала інформативний характер. У ній були викладені основні етапи історії розвитку міста та подана характеристика найбільш вагомих екскурсійних об'єктів. У статті подається характеристика євпаторійської Караїмської бібліотеки-музею, що розміщувалася «у низенькому стародавньому будинку» поблизу кенаси, і міського «музею краєзнавства». У цей час у музеї діяло 5 відділів: 1) караїмський, із предметами релігійного культу й побуту; 2) татарсько-ногайський (на матеріалах Євпаторійського повіту); 3) археологічний, присвячений розкопкам Керкінітиди; 4) курортно-бальнеологічний і 5) виробничий, присвячений Сакським соляним промислам і бромному заводу.

25 червня 1925 р. П. Я. Чепуріна виступила на засіданні РТДК із розгорнутою доповіддю «Етнографія й історико-художні матеріали Криму», основу якої склала характеристика нових надходжень етнографічного відділу музею й місцевої колекції етнографа малюнків предметів побуту кримських татар і караїмів [28]. У наступному році в журналі «Крым» П. Я. Чепуріна вмістила нарис «Евпаторийский музей» [29], де коротко зупинилася на характеристиці предметів культури караїмів і кримських татар, представлених в експозиції.

У плані науково-дослідної роботи Євпаторійського краєзнавчого музею на 1925-1926 рр. завідувачка намітила двотижневе відрядження в Москву та Ленінград для знайомства з постановкою наукової обробки й охорони предметів етнографії: тканин, вишивок, кустарного виробництва. Намічалося провести систему каталогізації та класифікації зібраних предметів побуту кримських татар і караїмів. Окремим пунктом були зазначені розробки в галузі караїмської бібліографії. У висновку до плану наукової роботи П. Я. Чепуріна відзначила, що накопичений етнографічний, художній і фольклорний матеріали цілком могли б стати основою для фундаментальних наукових досліджень [30].

На Міжнародній виставці декоративного мистецтва й сучасної художньої промисловості, що відбулася в 1925 р. у Парижі, представлені П. Я. Чепуріною вишивки кримських татар були визнані гідними бронзової медалі. Цей успіх надихнув краєзнавця на роботу, метою якої було відновити по всьому Криму мистецтво шиття, що зникало до того часу, і ткацтва, а за можливістю й інших ремісничих виробництв, продукція яких досягала високого художнього рівня. До цієї роботи вона залучила відомих їй майстринь і в подальші роки на базі Бахчисарайського палацу періодично працювали чотиримісячні курси, що повинні були покласти початок формуванню вишивально-ткацьких артілей.

Етнографічна колекція Євпаторійського музею караїмів, кримських татар і ногайців була відзначена в окремій публікації журналу «Этнография» (1926 р.) як найбільш повна і яка представляє науковий інтерес для подальших теоретичних досліджень [31]. У серпні 1926 р. спеціально для вивчення етнографічних зібрань музею в Євпаторію приїхав співробітник Історичного музею (Москва) А. Клейн. Зберігся рукопис його «Звіту про відрядження в Крим для вивчення зібрання стародавніх тканин і вишивок у місцевих музеях» [32]. А. Клейн відзначив наявність у фондах музею «величезних зібрань одягу й тканин як експонованих, так і тих, що зберігаються в запасних залах, які в цілому нараховують 720 примірників, із яких велика частина припадає на побутові пам'ятники і менша – на пам'ятники релігійного культу. Це предмети побуту татар і культових караїмських речей» [33]. Відзначивши «високу цінність колекцій» кримськотатарських і караїмських речей, А. Клейн помітив, що «більше за все мене вразило, що тканини, з яких виготовлені навіть культові предмети караїмів, виконані не ними, а є продукцією найрізноманітніших фабрик і кустарних виробництв Сходу, Заходу й Центру Росії. Час їхнього виготовлення не відповідав такому датуванню, що попередньо вказувалося» [34]. Таким чином, стає ясно, що П. Я. Чепуріна поповнювала зібрання музею не тільки оригінальними речами, але й продукцією різних кустарних артілей, які виробляли на продаж елементи національного одягу караїмів і кримських татар. Робилося це, мабуть, свідомо, щоб зробити експозицію більш насиченою. Навряд чи настільки компетентний фахівець, як П. Я. Чепуріна, що сама займалася організацією подібних артілей, не могла відрізнити речі XVIII – XIX ст. від більш пізніх.

У 1926 р. П.Я.Чепуріна взяла участь у конференції археологів СРСР, що проходила на базі Керченського археологічного музею ім. О. С. Пушкіна. У «Бюлетені» Конференції виявлена раніше невідома її публікація, присвячена характеристиці Корану з Євпаторійської мечеті [35].

На засіданні тюркологічної секції Конференції перед Євпаторійським археолого-етнографічним музеєм було поставлено основне завдання в галузі вивчення етнографії кримських татар – створення спеціального відділу – Музею тамг, як найважливішого історико-етнографічного матеріалу з вивчення татар і ногайців [36].

На Керченській конференції розкрився глибокий конфлікт Євпаторійських етнографів із керівництвом КОПСІ. Невідому раніше інформацію про ці перипетії подає нам лист П. Я. Чепуріної в Академію історії матеріальної культури від 5 квітня 1927 р. [37]. У доповіді, прочитаній на конференції, яка була присвячена Корану, і зберігається у фондах музею, П. Я. Чепуріна розповіла про самоуправні дії заступника завідувача КОПСІ Я. П. Бірзгала, що без спеціального дозволу відвіз це рідкісне видання в Сімферополь. Крім того Я. П. Бірзгал постійно порушував питання про передачу Євпаторійським музеєм належних йому картин в інші музеї (зокрема, у Сімферопольський художній музей) [38]. П.Я.Чепуріна відмовилася опустити цю частину своєї доповіді, незважаючи на наполегливі вимоги голови КОПСІ О. І. Полканова зробити це [39]. Сама тема доповіді – про пам'ятку, яка вже відсутня у музеї, – була спрямована проти керівництва КОПСІ. Коран після цього виступу було повернуто Я. П. Бірзгалом, але передано за його настійною вимогою до Бахчисарайського музею.

Реакція номенклатури на ці дії П.Я.Чепуріної не змусила себе чекати. 6 березня 1927 р. музей відвідав нарком освіти Кримської АРСР Усеиїн Балич як уповноважений Головнауки й оголосив про рішення Академічної наради Кримнаркомосвіти про закриття Євпаторійського археолого-етнографічного музею й передачу матеріалів у Державний палац-музей тюрко-татарської культури в Бахчисараї. Однак після огляду найбагатших етнографічних колекцій У. Балич прямо на місці вирішив відкласти виконання цього рішення на 2 роки.

П.Я.Чепуріна звернулася в Академію історії матеріальної культури з клопотанням про порятунок музею. Вона відзначала: «Здається зовсім неможливим вести роботу за подібних умов, коли Адміністрацією вирішується доля наукової установи, його матеріалів, не враховуючи ні історичні умови, ні перспективи розвитку музею. Постійні спроби перекладу, перетасування караїмських матеріалів, зовсім припинили приплив нових пожертвувань, погрожуються розірвати вже налагоджене музеєм спілкування з караїмськими громадами СРСР, заважають втілити в життя план робіт наукового обстеження наявного вже матеріалу» [40]. П. Я. Чепуріна справедливо вважала, що караїмські матеріали не можуть бути передані в музей у Бахчисараї, у зв'язку з тим, що його основним профілем є вивчення кримських татар. Крім того, подаровані здебільшого караїмською громадою, ці матеріали були надбанням Євпаторії. У спеціальному листі, направленому в Академію наук П. Я. Чепуріна 5 квітня 1927 р. писала: «Прошу Академію посприяти своїм науковим авторитетом у справі збереження повної недоторканності караїмських матеріалів», наполягаючи через Головнауку на недопустимість приведення у виконання рішення кримської адміністрації у справах музеїв про закриття Євпаторійського музею [41].

У відповідь на спрямовані вченими Академії історії матеріальної культури запити в Головне управління музеями Головнауки 6 червня 1927 р. було повідомлено про анулювання рішення місцевих кримських органів про закриття музею [42].

Даниною краєзнавчим студіям попередніх років став нарис П. Я. Чепуріної «Евпаторийская ханская мечеть Джума-Джами (Хан-Мечеть)», опублікований у 1927 р. [43]. Разом з історичним нарисом створення цієї архітектурної пам'ятки в публікації подана детальна характеристика Корану, який дослідниця виявила в 1924 р. у цій мечеті. Для істориків науки безсумнівний інтерес представляє наведена автором систематизація ходу вивчення мечеті Джума-Джамі в XIX – на початку ХХ ст.

У травні 1927 р. під час перевірки фондів Євпаторійського музею краєзнавства заступником завідувача КОПСІ Я. П. Бірзгалом були виявлені «зловживання й посадові злочини» П. Я. Чепуріної, що полягають у роздачі деяких матеріалів фондів («художніх цінностей») музею приватним особам і співробітникам на її розсуд [44]. Так, громадянці Ходжам-Капленовській були видані п'ять картин відомих майстрів XIX ст.; громадянці Кольєвій був повернутий гарнітур стародавніх меблів; громадянину Казасу видані ваза, дві скульптури, килим, скатертина; громадянину Муждабі відданий стародрук Корану [45]. Незважаючи на пояснення завідувачки музеєм про те, що нею були повернуті жителям міста речі, незаконно реквізовані в них у перші роки Радянської влади, коли «ущільнювалися» особняки заможних громадян, проти П. Я. Чепуріної була порушено кримінальна справа. Хоча в ході слідства обвинувачення кримінального плану були зняті й доведено, що краєзнавець лише намагалася відновити соціальну справедливість і повернути людям їхні речі, на Поліну Яківну були накладені дисциплінарні стягнення і вона була звільнена з посади завідувача музеєм [46].

Новим завідувачем був призначений Яків Георгійович Благодарний (1882-?). У «Картці для обліку осіб, що цікавляться питаннями вивчення Криму» в 1928 р. при оформленні на роботу він записав, що має спеціальність «педагог» при незакінченій вищій освіті. Будучи людиною далекою від історико-етнографічних досліджень, Я. Г. Благодарний по-своєму бачив перспективи розвитку музею. У службовій записці від 1 вересня 1928 р. він указав, що в останні роки «...музей став на помилковий шлях – він не несе на собі завдань нашого соціалістичного будівництва». Новий директор «поставив собі за мету реорганізувати музей в установу краєзнавчого типу, що сприяло б виявленню виробничих сил району й можливостей економічного й культурного розвитку його, я намітив створення при музеї нових відділів: 1) кустарно-промислового; 2) сільського господарства; 3) кооперації й торгівлі; 4) історико-революційного; 5) татарського (матеріальна культура татар)» [47].

Нерозуміння Я.Г.Благодарним значення етнографічних розробок П. Я. Чепуріної призвело до особистого конфлікту між ними. Про це красномовно свідчать збережені уривки з листування двох краєзнавців. Працюючи з березня 1928 р. по березень 1929 р. помічником завідувача й хранителем музейного майна [48], Поліна Яківна не могла миритися з фактами, коли за вказівкою Я. Г. Благодарного вишивки й експонати «Східної кімнати» віддавалися в артілі для використання у швейному виробництві чи для продажу, а найрідкісніші книги бібліотеки ім. А. Ю. Мічрі, що зберігалися в музеї, віддавалися в союзи рибалок для упаковування товару [49]. Вираженням протесту П. Я. Чепуріної проти дій завідувача став її від'їзд у Москву, де вона брала участь в етнографічній виставці зі своєю колекцією кримськотатарського орнаменту, виступала з доповідями в Державній академії художніх наук, в Антропологічній секції Тимірязівського науково-дослідного інституту, Всесоюзній науковій асоціації сходознавства, реставраційних майстернях Головнауки РСФСР [50].

А в цей час Я.Г.Благодарний розгорнув діяльність щодо притягнення П. Я. Чепуріної до судової відповідальності «за навмисний і злісний намір перешкодити розвитку музею, організації нових відділів і упорядкуванню фондового майна» [51]. Завідувач інкримінував своєму помічнику те, що вона «навмисне змішала й поплутала нумерацію музейних тканин із метою внести безладдя в облік і маскувала недоліки майна», в особистих цілях «для замальовок розпорола й зіпсувала кілька тканин» [52]. У розпал конфлікту з Я. Г. Благодарним Поліна Яківна організувала в Москві за пропозицією Державної академії художніх наук виставку замальовок кримськотатарського орнаменту, ткацтва і вишивок XVII – XIX ст. [53].

25 лютого 1929 р., перебуваючи в Москві, вона змушена була написати заяву про звільнення з Краєзнавчого музею міста Євпаторії «за власним бажанням, через необхідність закінчити багатотомну працю з кримськотатарського орнаменту» [54].

Із 1930 р. П. Я. Чепуріна, продовжуючи збір унікальної колекції малюнків кримськотатарських речей, одночасно була зайнята організацією заснованих на етнографічних традиціях вишивально-ткацьких артілей в Алушті, Бахчисараї, Євпаторії, Карасубазарі, Ялті, а також у селах Біюк-Янкой під Сімферополем та Отузи (Східний Крим). У цих артілях працювало понад 350 майстринь. Однієї з практичних цілей такої роботи було створення продукції, призначеної на експорт. Одночасно етнограф публікувала свої дослідження й продовжувала наукову обробку матеріалу [55].

Таким чином, протягом 1920-х рр. у Євпаторійському музеї «Мистецтво старовини» – Археолого-етнографічному – Краєзнавчому музеї м. Євпаторії оформився етнографічний відділ, що складається з підвідділів: кримськотатарського та караїмського.

Робота, проведена співробітниками музею (П. Я. Чепуріна) зі збору етнографічних колекцій була перенесена в провідні виставочні музейні центри. У справі популяризації й подальшого вивчення культури кримськотатарського народу велику роль відіграли виставки замальовок кримськотатарського орнаменту, ткацтва і вишивок у Москві (1929, 1935) і всесвітні виставки декоративного мистецтва та сучасної художньої промисловості в Парижі (1925, 1928, 1937). Підготовлені П. Я. Чепуріною на цих виставках експозиції принесли престижні нагороди.

Підсумком багаторічної роботи П.Я.Чепуріної зі збору етнографічної колекції малюнків речей кримськотатарського побуту стала теоретична обробка цього матеріалу, що вилилася в низці статей у наукових виданнях і монографії «Орнаментарное шитье Крыма» (1938), де вперше в історіографії були розкриті основні прийоми, форми й особливості мистецтва кримськотатарських вишивальниць. П.Я.Чепуріна стала першим літописцем історії місцевих музейних зборів [56].

Занепад «Золотого десятиліття радянського краєзнавства» наприкінці 1920-х рр. безпосередньо відбився на діяльності євпаторійського музею, коли був знайдений привід для усунення П. Я. Чепурної, і її місце зайняв функціонер із неповною вищою освітою Я. Г. Благодарний. Некомпетентні форми керівництва музеєм Я. Г. Благодарного викликали протест П. Я. Чепуріної та конфлікт між ними, що призвело до відходу з музею одного з найбільших кримських етнографів тієї епохи. Ослаблення кадрового складу музею привело до згортання етнографічних програм в Євпаторії і її районі.

__________________

1. Непомнящий А.А. Музейное дело в Крыму и его старатели (XIX – начало ХХ века): Биобиблиографическое исследование.– Симферополь, 2000. – С. 285-286.

2. Чепурина П. Я. Евпаторийский музей // Крым.– М., 1926.– № 2.– С. 200.

3. ГИМ РФ ОПИ, ф. 54, оп. 1, д. 999, л. 7 об.-8.

4. Мусаева У. К. Подвижники крымской этнографии, 1921-1941 гг.: Историографические очерки / Таврический национальный ун-т им. В. И. Вер­надского.– Симферополь, 2004.– 214 с. (Биобиблиография крымоведения; Вып. 2).

5. ИИМК РАН РА, ф. 2, оп. 1 (1927 г.), д. 83, л. 5.

6. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 1, л. 58, 178.

7. Там же, л. 90.

8. Там же, л. 30.

9. Там же, л. 92.

10 Там же, л. 64.

11. ГИМ РФ ОПИ, ф. 54, оп. 1, д. 999, л. 13-14.

12. Там же, л. 17 об.

13.Урсу Д. П. Востоковедение и востоковеды Крыма (1918-1941) // Востоковедный сборник / Таврический экологический ин-т.– Симферополь, 1997.– Вып. 1.– С. 22-23.

14. ГМВ, оп. 2, сшивка 6, д. 115, л. 4-5.

15. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 10, л. 12.

16. Урсу Д. П. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921-1941).– Симферополь, 1999.– С. 33.

17. Непомнящий А. А. Історичне кримознавство (кінець XVIII – початок ХХ століття): Біобібліографічне дослідження.– Сімферополь, 2003.– С. 227-229.

18. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 10, л. 38 об.

19. Там же, л. 58-59.

20. ГМВ, оп. 2, сшивка 6, д. 115, л. 4.

21. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 10, л. 38 об.

22. ГМВ, оп. 2, сшивка 6, д. 115, л. 4.

23. ПФАРАН, ф. 155, оп. 2, д. 747, л. 103.

24. ГАРК, ф. Р-663, оп. 7, д. 115, л. 1-2.

25. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 6, л. 11.

26. ГМВ, оп. 2, сшивка 6, д. 115, л. 4 об.

27. Чепурина П. Я. Евпатория – ее живая археология // Крым.– 1925.– № 1.– С. 73-74.

28. Из деятельности Российского общества по изучению Крыма // Этнография.– 1926.– № 1/2.– С. 306.

29. Чепурина П. Я. Евпаторийский музей // Крым.– 1926.– № 2.– С. 200.

30. ГИМ РФ ОПИ, ф. 54, оп. 1, д. 999, л. 1-4.

31. Д-н А. Этнографические музеи в Крыму // Этнография.– 1926.– № 1/2.– С. 305.

32. ГИМ РФ ОПИ, ф. 54, оп. 1, д. 999, л. 44-46 об.

33. Там же, л. 44.

34. Там же, л. 45.

35. Чепурина П. Я. О Коране евпаторийской мечети // Бюллетень Конференции археологов СССР в Керчи.– 1926.– № 3.– 7 сент.

36. ИИМК РАН РА, ф. 2, оп. 1 (1927 г.), д. 83, л. 4.

37. Там же, л. 16-16 об.

38. Там же, л. 5.

39. Там же, л. 5-5 об.

40. Там же, л. 16 об.

41. Там же, л. 9.

42. Там же, л. 24.

43. Чепурина П. Я. Евпаторийская ханская мечеть Джума-Джами (Хан-Джами).– Евпатория, 1927.– 8 с.

44. ГАРК, ф. Р-652, оп. 1, д. 1184, л. 23.

45. Там же, л. 24.

46. ГАРК, ф. Р-20, оп. 3, д. 52, л. 48-50.

47. Там же.

48. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 11, л. 160.

49 Там же, л. 120.

50. Там же, л. 165.

51. Там же, л. 54.

52. Там же, л. 54 об.

53. ГАРК, ф. Р-663, оп. 7, д. 115, л. 3-4.

54. ГАРК, ф. Р-138, оп. 1, д. 11, л. 168.

55. Мусаева У. К. Из истории изучения этнографии народов Крыма в 20-х – 30-х годах ХХ века в Евпатории // Культура народов Причерноморья.- 2003.- № 39.- С. 74-81.

56. Мусаева У. К. Полина Яковлевна Чепурина - исследователь этнографии народов Крыма (1920-1930 гг.) // Тюркские народы в истории Белоруссии: Материалы IX Международной научно-практической конференции: В 2 ч.- Минск, 2005.- Ч. 1.: Тюркские народы в истории Белоруссии.- С. 210-226.

Андрій Непомнящий (Сімферополь)

Початок вивчення писемних джерел з історії Кримського ханату

У дорадянському кримознавстві, розвиток якого бере свій початок із моменту включення півострова до складу Російської імперії, чітко просліджується напрямок, пов'язаний із оріенталістичними студіями. Посилена увага західноєвропейських та російських істориків до минулого Кримського ханату, яка проявилася наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст., пояснюється практично повною відсутністю в історіографії розробок, пов'язаних із історією півострова. Особливості соціально-економічного укладу й політичного життя Кримського ханату не сприяли приїзду сюди істориків, етнографів та й просто вояжерів. Ситуація приймає інший оборот разом зі змінами всього укладу економічного та громадського життя в краї після 1783 р. [1]. Вже перші спроби створення загальних нарисів історії приєднаних земель (К.І.Габлиц, П.С.Паллас) виявили повну відсутність у науковому обігу історичних джерел із історії Кримського ханату та поставили на порядок денний питання про необхідність їхнього якнайшвидшого розшуку, систематизації та вивчення. Серед засновників ще починаючої своє становлення кримознавчої орієнталістики був російський сходознавець-лінгвіст, професор Казанського та С.-Петербурзького університетів І.М.Березин (1819-1896).

Ілля Миколайович Березин народився 19 червня 1819 р. у селищі при Південно-Камському заводі Пермської губернії. Батько його був заводським чиновником, а мати – з родовитої української родини. Спілкування з дитячих років із представниками фінно-тюрків, що складали 50% населення цього краю, розвило в юнака інтерес до східних мов. Початкову освіту майбутній вчений одержав в «учителів з духівництва», потім в Катеринбурзькому повітовому училищі, де завдяки своїм здібностям він потрапив під опіку доглядача цього навчального закладу Буявського, який додатково займався з Іллею загальною історією, алгеброю й геометрією [2]. Завдяки сприянню ревізора місцевих училищ професора Суровцова І. М. Березин був переведений у Пермську гімназію на казенний кошт. При убогості навчальної літератури з мовознавства в умовах провінції юнак зумів досконало опанувати не тільки східні, але й європейські мови. Після закінчення гімназичного курсу Ілля Миколайович став студентом Казанського університету (відділення східно-мусульманських мов). Науковим наставником І.М.Березина в університеті став засновник Казанської школи тюркологів Олександр Касимович Казем-Бек (1802-1870). Він прищепив своєму студентові уміння поєднати практичні пізнання в галузі східних мов із гарною теоретичною підготовкою. О. К. Казем-Бек уже в студентські роки Березина зробив його своїм особистим секретарем, доручив йому своє листування й виправлення своїх праць, які писалися російською мовою [3, с. 52].

У 1837 р. І. М. Березин був випущений з університету зі ступенем кандидата східної словесності [4, с. 219]. Рівень розвитку російської орієнталістики за тих часів обмежувався лише елементарним викладанням деяких із мов східних народів, які проживали в імперії. Тому робити перші кроки в цій галузі було, як згадував учень Іллі Миколайовича В. Д. Смирнов, «трохи страшнувато через новину справи й, так би мовити, сутінків, що панували в цій галузі» [5, с. 30]. Орієнталісти 40-50-х рр. XIX ст., коли й розгорнулася самостійна наукова діяльність І. М. Березина, не могли обмежуватися суто філологічними та лінгвістичними задачами. Предметом їхнього вивчення був Схід у цілому, сьогодення й минуле народів цього регіону. А це приводило їх до неминучості розгляду питань, які складають предмет історичної науки.

Здібного випускника за рекомендацією О. К. Казем-Бека було залишено при університеті для підготовки до професорського звання. На початку лютого 1841 р. І. М. Березина було затверджено у ступені магістра східної словесності. Тема його дисертації, яка за звичаями того часу залишилася в рукописі, ніде не згадується. А вже 6 лютого 1841 р. І. М. Березина було рекомендовано до трирічної вченої подорожі по Сходу для удосконалення мовних знань. Програму вченої поїздки для Березина склав сам О. К. Казем-Бек [6]. У ній основну увагу було приділено вивченню трьох основних мов мусульманського Сходу (арабської, перської й турецької). Подібні наукові екскурсії молодих орієнталістів були традиційними для російської вищої школи тих рр.. Вони служили серйозною підмогою для перевірки теоретичних знань, для вивчення етнографічних особливостей народів. І. М. Березин виїхав 15 червня 1842 р. Він проїхав Персію, Малу Азію, Сирію, Єгипет, р. провів у Константинополі. Знаменно, що до Росії молодий учений повернувся через Крим, де багато часу провів за оглядом місцевих старожитностей [7, с. 71-73].

Після закінчення в 1845 р. східної подорожі І. М. Березин витримав особливий іспит при Академії наук. 19 березня 1846 р. його було визначено екстраординарним професором кафедри турецько-татарської мови Казанського університету. У 1846-1849 рр. дослідник працював над складанням «Опису турецько-татарських рукописів, які зберігаються в петербурзьких бібліотеках», створивши тим перший у Росії бібліографію східних рукописів. Були опубліковані й матеріали подорожі. Активно включившись в громадське життя Казанського університету, І. М. Березин з 12 вересня 1849 р. був директором університетського мінц-кабінету, а з 10 січня 1850 р. йому доручається керувати спеціальним центром, який займався розглядом творів, написаних східними мовами. З початку 50-х років XIX ст. Ілля Миколайович був також редактором неофіційної частини «Казанских губернских ведомостей». На думку сучасників, саме в роки керівництва редакцією І. М. Березиним наступила «квітуча пора» цього офіційного видання науково-літературного характеру.

Значне місце в ряді наукових праць ученого посідає серія виданих ним східних текстів із перекладами й примітками. Для кримознавства становить інтерес опублікована І. М. Березиним у 1851 р. у Казані робота «Тарханні ярлики Тохтамиша, Тимур-Кутлука і Саадет-Гірая, із вступом, перекладом і примітками». Автор відзначив у вступі, що зібрані ним тарханні ярлики мають важливе історичне значення. За ними, як за державними актами, можна простежити деталі адміністративного устрою, а назви різних посадових осіб і станів, які перелічуються на початку тексту, надають можливість визначити соціальний склад суспільства. І. М. Березин подав й історію виявлення ярликів кримських ханів. Вони були передані М. С. Воронцову як документи на право володіння нерухомістю. Новоросійський губернатор, у свою чергу, передав їх Одеському товариству історії та старожитностей. Докладно історик зупинився на характеристиці ярлика Саадет-Гірея, який із тарханних ярликів був самим повним за численністю чинів, що згадуються в ньому. На основі аналізу цього джерела тюрколог дійшов висновку, що Кримський ханат успадковував устрій Золотої Орди з додаванням деяких нововведень: установлювався ханський спадкоємець – калга. Учений світ з інтересом сприйняв це дослідження. В опублікованій рецензії підкреслювалася роль ярликів як незамінних джерел, що дозволяють більш повно репрезентувати історію Кримського ханату [8]. Джерела ранньої історії Кримського ханату та його народонаселення стали об'єктом вивчення вченого в праці «Перша навала монголів на Росію» [9].

Визнанням заслуг І. М. Березина в сходознавстві, яке тільки починало розвиватися, стало обрання його 22 вересня 1854 р. виконуючим обов’язки ординарного професора Казанського університету без ступеня доктора [10]. Наукові інтереси Іллі Миколайовича в цей період поширювалися й на питання етнографії тюркських народів. У дослідженні «Народні прислів'я турецького племені» (1856) він зробив їхню класифікацію з мови, виділив прислів'я кримських татар і опублікував численні приклади фольклору.

Фактом визнання пріоритету розвитку сходознавства в російській історіографії в ці роки стало переведення факультету східних мов у 1855 р. із Казанського до Санкт-Петербурзького університету. Першим деканом нового факультету столичного вузу було призначено О. К. Казем-Бека. Разом із Олександром Касимовичем до С.-Петербурга перебралися й його найближчі учні, у тому числі з 22 вересня 1854 р. – І. М. Березин [11, с. 64]. С.-Петербурзький університетський статут вимагав для одержання звання ординарного професора представлення докторської дисертації. Нею стало дослідження І. М. Березина «Нариси внутрішнього устрою Улусу Джучиєва» [12].

У С.-Петербурзі І. М. Березин продовжив почате в Казані видання «Бібліотеки східних істориків», де містилися найбільш ґрунтовні твори середньовічного Сходу. На увагу істориків Криму заслуговують опубліковані там «Історія Абуль-Газі» у перекладі і з передмовою професора Казанської духовної академії Гордія Семеновича Саблукова (1804-1880) і «Історія Монголів» Рашида Еддіна, підготовлена до друку самим І. М. Березиним [13].

Докладні описи ярликів кримських ханів із їхнім коротким аналізом І. М. Березин вмістив на сторінках видання найбільш авторитетнішої громадської наукової організації півдня Російської імперії – Одеського товариства історії і старожитностей [14]. Хоча в цій роботі Березин помилково приписує ряд ярликів Мухаммед-Гірею, що визначено вже сучасними істориками [15, с. 127-138], сам факт публікації настільки цікавого для історії Криму матеріалу мав велике значення.

На жаль, на останньому етапі творчості вченого сходознавство втратило першорядне місце в колі його наукових інтересів. І це, за справедливим зауваженням О. М. Самойловича, стало причиною того, що І. М. Березин далеко не використовував у своїй діяльності всієї повноти своїх незвичайних дарувань [16, с. 163].

В останній третині XIX ст. російське сходознавство знаходилося вже на іншій, більш високій, стадії розвитку і ставило перед собою цілий ряд спеціальних завдань. Але ці зміни, на жаль, не відбилися на творчості І. М. Березина. Період діяльної та плідної роботи в галузі тюркології для нього закінчився на початку 70-х рр. XIX ст. В останні роки він усамітнився у своєму родинному колі. Щорічно заявлені ним університетські курси не читалися, а наукові праці, розпочаті їм у кращі роки, залишилися незакінченими. З цієї причини й у науковому світогляді вченого не спостерігається картини поступової еволюції. Як філолог і історик він визначив свої погляди вже в перші роки наукової діяльності, і потім вони не піддавалися істотним змінам. Заслугою наукової діяльності І. М. Березина, як і всього покоління орієнталістів, до якого він належав, є швидше за все постановка наукових задач [17].

Непросто складалися стосунки І. М. Березіна з його сучасником і колегою, видатним вітчизняним ученим В. В. Григор'євим.

Василь Васильович Григор'єв народився 15 березня 1816 р. у С.-Петербурзі. Одержавши домашню освіту, 15-літній юнак став студентом історико-філологічного факультету С.-Петербурзького університету, де він обрав своєю спеціальністю східні мови. Наставником в університетських заняттях В. В. Григор'єва був професор О. І. Сенковський. Після закінчення університетського курсу на 19-му році життя Василь Васильович протягом півтора рр. служив у навчальному відділенні східних мов при Міністерстві закордонних справ, де значний час витрачав на практичне вивчення східних мов [18, с. 650]. У цей період він активно співробітничав в «Енциклопедичному лексиконі» А. О. Плюшара, для якого написав значну кількість довідкових статей з історії, географії і літератури мусульманського Сходу, брав участь у різних періодичних виданнях.

Перші історичні дослідження В. В. Григор'єва звернули на нього увагу наукової еліти С.-Петербурга. Рекомендації змінити дипломатичну кар'єру на вчену цілком збігалися з його бажаннями. Так В.В. Григор'єв знову опинився в столичному університеті, але вже в ранзі викладача перської мови [19, с. 124-125]. Одночасно він вивчав історію та географію Азії. Конфлікт із науковим наставником, професором О. І. Сенковським, спонукав В. В. Григор'єва прийняти пропозицію про переїзд до Одеси [20, с. 216].

30 вересня 1838 р. в Одеському Ришельєвському ліцеї, який був зрівняний у правах з університетом, Василь Васильович одержав місце професора східних мов. Він був затверджений на цій посаді 18 грудня 1842 р. [21, с. 83-84]. Одеський період життя і творчості вченого, що продовжувався близько 6 років, є для нас особливо цікавим, тому що саме в ці роки у Григор'єва зав'язався і розвився інтерес до історії середньовічного Криму.

22 квітня 1839 р. В. В. Григор'єва було прийнято до складу дійсних членів Одеського товариства історії та старожитностей, у роботі якого він брав найактивнішу участь. Історик став головним редактором першого тому «Записок Одесского общества истории и древностей», де були надруковані два з його кримознавчих досліджень, присвячених нумізматиці середньовічного Криму [22] і джерелам із історії Кримського ханату [23]. Василь Васильович надавав великого значення пам'яткам офіційної писемності Кримського ханату в зв'язку з тим, що вони до того часу залишалися зовсім незнайомими світовій науці. Він відзначав у передмові до ярликів, що ні у вітчизняній, ні в європейській орієнталістиці дотепер ніхто не займався розшуком, зібранням і виданням дипломатичних, юридичних й іншого роду актів, «що існували в зниклих чи ще продовжуючих буття ханатах тюркських» [24, с. 1]. Обидва ярлики були подані в літографованих знімках відомого московського художника К. Я. Тромоніна. Переклад був зроблений першим драгоманом татарської мови Азіатського департаменту МЗС Януаром Ярцовим.

Раніше невідому для біографів В. В. Григор'єва інформацію щодо його поїздки, пов'язаної з вивченням Криму, під час перебування його на посаді професора Ришельєвського ліцею, надають матеріали особового фонду вченого, виявлені нами в Російському державному історичному архіві. 23 липня 1839 р. керівництво ліцею прийняло рішення про відрядження В. В. Григор'єва до Туреччини для практичного вивчення турецької мови. Крім того, історику було доручено придбання в Туреччині східних рукописів, які відносилися до історії Криму, «ті, що знайде такими, що заслуговують на увагу» [25]. На це Василю Васильовичу було виділено 500 карбованців.

26 березня 1843 р. попечитель Одеського навчального округу Д. М. Княжевич писав до В. В. Григор'єва, що «знаходячи потрібним перевірити успіхи в класах татарської мови в училищах Таврійської губернії, доручаю Вам негайно туди відправитися<...> і докласти мені особисто про успіхи викладання в татарських класах при училищах, що Вами будуть оглянуті» [26]. У повідомленні В. В. Григор'єва про ревізію кримськотатарських навчальних закладів подано різноманітну інформацію про стан освіти в Криму в 40-х рр. XIX ст.. З цього документа виявляється, що В. В. Григор'єв відвідав татарське відділення Сімферопольської гімназії, парафіяльні училища в Бахчисараї й Карасубазарі, повітові училища в Саках і Сарабусі. Інспектор указав на відсутність підручників і методичної літератури для вчителів, низький рівень викладання і знань учнів [27].

У 1842 р. у Московському університеті В. В. Григор'єв захистив магістерську дисертацію «Про вірогідність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духівництву». Показником зрілості наукових узагальнень, зроблених 26-літнім магістром, її значимості для науки є оцінка цієї праці, яку дав провідний німецький орієнталіст Шотт. Він вважав, що це дослідження «безперечно належить до кращих монографій ученого змісту, які коли-небудь, написані російськими вченими» [28].

Василь Васильович не бачив у провінційній Одесі можливостей для свого подальшого наукового росту. Він використовував усі можливості, щоб працювати в Московському університеті. Однак спроби перебратися до Москви, які продовжувалися майже два роки, не увінчалися успіхом. Не бажаючи далі залишатися в провінції, В. В. Григор'єв у 1844 р. вийшов у відставку і переселився до С.-Петербурга, де незабаром зміг одержати посаду чиновника для особливих доручень при департаменті духовних справ іноземних сповідань в Міністерстві внутрішніх справ (1845-1851). Посада не обтяжувала В. В. Григор'єва, і він додатково прийняв на себе обов'язки помічника редактора «Журнала Министерства внутренних дел». Редактором цього журналу був М. І. Надєждін, з яким В. В. Григор'єв близько зійшовся в Одесі. Василь Васильович знову зайнявся жвавою журналістською роботою. Придбаний на журналістській ниві авторитет дозволив В.В.Григор'єву згодом заснувати свій журнал «Северное обозрение», який, не зустрівши співчуття публіки, проіснував недовго.

Істотним доповненням до загального огляду кримознавчої спадщини В. В. Григор'єва є його неопубліковані наукові дослідження, які збереглися в його особовому фонді в РДІА. Усі вони не датовані. У статті «Про ярлики» розкривається їхнє значення в зовнішньополітичному і внутрішньому житті Золотої Орди, а потім і в одному з її уламків – Кримському ханстві [29]. Загальний огляд історії півострова представлений у збереженому автографі вченого «Історичний огляд Криму», що готувався як публічна лекція [30]. У роботі велика увага приділена мовному впливу різних народів Криму й Отаманської Порти. Цікаві статистичні дані були зібрані й узагальнені вченим у неопублікованому рукописі «Про населення татар і ногайців у Криму» [31]. Частина розрізнених рукописних записів ученого по цій проблемі збереглася у вигляді чернеток [32]. Ці наукові дослідження В.В.Григор'єва становлять безсумнівний інтерес для сучасних істориків і етнографів Криму.

У 1878 р. Василь Васильович пішов з університету у зв’язку зі станом здоров'я. У 1880 р. він пішов у відставку зі своєї останньої посади – керуючого справами друкарства, яку він обіймав з 1874 р. Залишок днів він розраховував провести в спокої, присвятивши їх науці, закінчити задумані праці. Але здійснитися цим планам, на жаль, не довелося. Улітку 1881 р. В. В. Григор'єв занедужав, а 19 грудня 1881 р. помер.

Самобутній оригінальний внесок, внесений представниками російської тюркологічної школи І. М. Березіним і В. В. Григор'євим у розвиток кримознавчої орієнталістики, став важливою віхою в розвитку вивчення краю.

____________________

1 Див. докл.: Непомнящий А. А. Початок наукового вивчення Криму // Краєзнавство.– К., 2003.– № 1/4.– С. 50-57; Непомнящий А. А. Сходознавчі студії в історичному кримознавстві в першій половині XIX століття // Схід=East.– 2003.– № 6 (56).– С. 84-89.

2. Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых: От начала русской образованности до наших дней.– СПб., 1892.– Т. 3.– С. 66-68; Русский энциклопедический словарь, издаваемый профессором С.-Петербургского университета И. Н. Березиным.– СПб., 1873.– Отд. 1, т. 3.– С. 513.

3. Бартольд В. И. Н. Березин как историк // Записки Коллегии востоковедов при Азиатском музее АН СССР.– 1926.– Т. 2, вып. 1.– С. 51-72.

4. Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского Казанского университета (1804-1904) / Под ред. Н.П.Загоскина.– Казань, 1904.– Ч. 1.– С. 219-221.

5. Смирнов В. Д. И. Н. Березин // ЖМНП.– 1896.– № 5, отд. 3.– С. 29-35.

6. План ученого путешествия по Востоку магистров Диттеля и Березина, составленный Мирзою Казембеком.– Казань, 1841.

7. Menzel T. Über die Werke des russischen Arabist Kračkovskij // Archiv orientalni.– 1930.– № 2.– P. 54-86.

8. [Рецензия] // Москвитянин.–1851.– № 18.– С. 329-330.– Рец. на кн: Березин И. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирая, с введением, переписью, переводом и примечаниями.– Казань, 1851.

9. Березин И. Н. Первое нашествие монголов на Россию // ЖМНП.– 1853.– № 9, отд. 2.– С. 221-250.

10. Eberman W. Bericht über Arabischen studien in Russland wahrend der Jahre 1921-1927 // Islamica.– 1930.– № 4.– P. 243-244.

11. Дмитриев Н. К. Труды русских ученых в области тюркологии // Ученые записки МГУ.– 1946.– Вып. 107: Роль русской науки в развитии мировой науки и культуры, т. 3, кн. 2.– С. 63-70.

12. Березин И. Очерки внутреннего устройства улуса Джучиева // Труды Восточного отделения имп. Археологического общества.– СПб., 1864.– Ч. 8.– С. 387-494.

13. Библиотека восточных историков, издаваемая И. Березиным.– Казань, 1854.– Т. 2, ч. 1; Т. 3, ч. 1-2.

14. Березин И. Тарханные ярлыки крымских ханов // ЗООИД.– Одесса, 1872.– Т. 8, отд. 2: Прибавление к сборнику материалов.– С. 1-9; Его же. Ярлыки крымских ханов Менгли-Гирея и Мухаммед-Гирея // Там же.– С. 10-23.

15. Григорьев А. П. Пожалование в ярлыке Улуг-Мухаммеда // Ученые записки Ленинградского гос. ун-та. Сер.: Востоковедческие науки.– 1984.– № 414, вып. 26: Востоковедение, № 10: Филологические исследования: Межвузовский сб.– С. 122-142.

16. Самойлович А. Н. И. Н. Березин, как турколог (1818-1918) // Записки Коллегии востоковедов при Азиатском музее Российской Академии наук.– 1925.– Т. 1.– С. 161-172.

17. Dugat G. Histoire des orientalistes de l'Europe du XII au XIXe siede.– Paris, 1870.– Vol. 2.– S. 15-20.

18. Коссович К. А. Об ученых трудах профессора Григорьева // ЖМНП.– 1868.– Ч. 140.– С. 649-656.

19. Историческая записка о деятельности императорского Московского Археологического общества за первые 25 лет существования.– М., 1890.– 308 с.

20. Веселовский Н. И. Григорьев Василий Васильевич // Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского С.-Петербургского университета за истекшую третью четверть века его существования, 1869-1894.– СПб., 1896.– Т. 1.– С. 216-218.

21. Михневич И. Исторический очерк сорокалетия Ришельевского лицея с 1817 по 18578 год.– Одесса, 1857.

22. Григорьев В. В. Монеты Джучидов, генуэзцев и Гиреев, битые на Таврическом полуострове и принадлежащие Обществу // 3ООИД.– Одесса, 1844.– Т. 1.– С. 301-314, 654.

23. Григорьев В. В. Ярлыки Тахтамыша и Сеадет-Герая //3ООИД.– Одесса, 1844.– Т. 1, отд. 2.– С. 337-346.

23. Григорьев В. В. Ярлыки Тахтамыша и Сеадет-Герая в литографированных снимках работы К. Я. Тромонина, с транскрипцией переводом Я. О. Ярцова, с введением и примечанием В. В. Григорьева.– Одесса, 1844.– 10 с.

25. РДІА. — Ф. 853. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк 2.

26. Там само. — Арк. 6.

27. Там само. — Арк. 7-12.

28. Див. докл.: Непомнящий А. А. Из истории крымоведческой ориенталистики: В. В. Григорьев // Историческое наследие Крыма.– Симферополь, 2005.– № 11.– С. 173-179.

29. РДІА. — Ф. 853. — Оп. 1. — Спр. 218. — Арк. 1-21.

30. Там само. — Спр. 216.

31. Там само. — Арк. 12.

32. ПФИВРАН. — Ф. 61. — Оп. 1. — Спр. 20.

Анастасія Баукова (Львів)

Кримськотатарська колекція Керченського

історико-культурного заповідника

Колекції Керченського історико-культурного заповідника, які формувалися протягом 180 років, висвітлюють історичне минуле півострова від кам’яного віку і дотепер. Значна частина пам’яток відтворюють для нас побут населення Пантикапею, малих міст європейського Боспору, побут середньовічного негрецького населення. Особливої уваги заслуговує та частина колекції, в якій репрезентовано пам’ятки мусульманського населення півострова.

Темою статті є, зокрема, колекція глиняних люльок для куріння тютюну та декілька мусульманських надгробків, що зберігаються у фондах Керченського історико-культурного заповідника. Ця колекція сформувалася в 50-80-х рр. ХХ ст. Значну частину цієї збірки – 60 екземплярів – було передано до музею краєзнавцем В.В.Веселовим. Внаслідок обстеження співробітником Київських реставраційних майстерень М.Нікітенком території фортеці Єні-Кале у 1970-1980-х рр. колекція поповнилася ще 60 екземплярами.

Основна частина матеріалу була зібрана в результаті випадкових знахідок, які, проте, головним чином зосереджені на території фортеці Єні-Кале та в центральній частині міста Керч.

Принагідно зазначимо, що історія керамічного, особливо гончарного виробництва в сучасній українській археологічній літературі доволі добре розроблена, проте деякі галузі цього ремесла, як-от виробництво кахлів, люльок, іграшок починають дедалі більше цікавити дослідників.

Н.В. Перепьолкіна розробила першу класифікацію колекції люльок з Керченського заповідника. Датуються вони XVI-XIX ст. Як правило, люльки виготовлялися з добре відмуленої глини без домішок, переважно червоного кольору з варіаціями від світло-червоного до червоно-коричневого. Зустрічаються також вироби з білої та чорної глини. Більшість люльок виготовлена у формі, яка складалась з двох половинок. Шов між половинками виробу загладжувався спеціальним інструментом.

Люльки відрізняються між собою формою, орнаментом, способом виготовлення. Частіше всього люльки прикрашалися рослинним або геометричним орнаментом – квітами, листочками, розетками, напіврозетками, овалами, дугами, ромбами.

За формою та технікою нанесення орнаменту люльки керченської колекції можна поділити на шість груп. Проте нас цікавлять дві групи люльок, які в археологічній літературі класифікуються як турецькі.

Першу групу складають люльки квіткоподібної форми (61 виріб). У найбільш ранніх люльок чашка виконана у вигляді квіткового бутону, що складається з багатьох пелюсток. Верхня частина чашки циліндричної форми. Втулка коротка, з потовщеним краєм, рясно прикрашена рослинним чи геометричним орнаментом. Переважають люльки, виготовлені з червоної глини – 55 екземплярів, білогліняних – 5. Різновидом квіткоподібних люльок є люльки у формі „жовтого нарциса” (за болгарською термінологією). Нижня частина цього типу має форму розкритої розетки, а циліндрична верхня частина перейшла у воронкоподібну.

Друга група – великі, щільно орнаментовані люльки з чашками шароподібної форми (49 екземплярів). Ця група вирізняється великою різноманітністю форм та орнаменту. Більша частина з цих люльок виготовлена з червоної глини, на чотирьох з них є клейма, розташовані на втулках (мають вигляд півкола з крапками всередині). Люльки цього типу знайдені в Румунії біля Бухаресту і датуються XVIII ст. Подібні люльки виявлено під час археологічних робіт в Москві, Жовкві, Києві, Глинську, Очакові. Такі люльки ззовні своєю формою нагадують східну чалму.

Особливістю вищеназваних експонатів з колекції Керченського історико-культурного археологічного заповідника є те, що їх можна рахувати носіям мусульманської культури. Зокрема, рідкісним з позиції дослідження історії Керченського півострова є мусульманський надгробок у вигляді чалми. Перебування цієї території під владою татар і турок не могло не позначитися на місцевій культурі. Але цей період є малодослідженим порівняно з періодом існування Боспорського царства. Тому, спираючись на наявні у фондах Керченського заповідника матеріали, слід активізувати дослідження у цій царині.

Наталія Кармазіна (Сімферополь)

Охорона пам’яток мусульманської культури

в Криму в 50 – 80-х роках ХХ ст.

Кам’яний літопис багатовікової історії Криму нараховує більш як півтори тисячі пам’яток архітектури, зафіксованих в реєстрах різних рівнів. Усі вони відображають традиції, які розповсюджували кримські народи у різні часи. Їх знання, уміння тактовно використовувати завжди було ознакою глибокої культури. Тому досить актуально сьогодні вивчення втрачених мусульманських традицій в архітектурі Криму, звернення до питань охорони та реставрації пам’яток кримських татар, караїмів, кримчаків.

У суперечливих соціально-політичних умовах тоталітарної держави в Криму в 50-80-х рр. ХХ ст. проводилася робота з охорони мусульманських пам’яток історії та культури. Це було обумовлено тим, що після депортації кримськотатарського народу в 1944 р. його історико-культурним традиціям не було місця в повоєнному Криму. У 50-ті рр. була написана нова заполітизована версія історії Криму, в якій обґрунтовувалися слов'янські корені найдавнішого населення Криму, що дозволяло бачити в міграційних процесах, санкціонованих державою, перемогу історичної справедливості. У цей час не тільки не приділялося уваги питанням охорони та реставрації архітектурних пам’яток кримських татар, але вони знімалися з державного обліку. Так, наприкінці 50-х р. ХХ ст. було виключено з державного реєстру мінарет у с. Піонерське як об’єкт, який не являє особливої історико-культурної цінності [1].

Зміни у радянському суспільстві в умовах процесу десталінізації й лібералізації суспільно-політичного життя призвели в Криму, як і в цілому в УРСР, до відродження краєзнавчого руху та його складової — пам’яткоохоронної справи. По відношенню до пам’яток мусульманської культури також мали місце позитивні зміни.

Характерним явищем охорони пам’яток 60-х рр. ХХ ст. стала розробка Кримським облвиконкомом перспективних планів реставрації, ремонту, благоустрою пам'яток, які дозволяли визначити джерела фінансування робіт, раціонально розподілити кошти, зосередивши їх на найбільш важливих об'єктах. У числі таких споруд були і пам’ятки кримськотатарського минулого – мечеті Муфті-Джаті (Феодосія) та Джума-Джамі (Євпаторія), Ханський палац та гробниці-дюрбе ханів (Бахчисарай), Зинджирли-медресе в Салачике (південно-східна околиця Бахчисарая), мечеть у с. Піонерське. Однак реалізовувалися ці заходи не завжди в повному обсязі. Реставраційні роботи носили часом стихійний характер, не виконувалися якісно й вчасно. У роботі органів охорони пам'яток зберігався бюрократичний формалізм, часто намічені плани ремонтно-реставраційних робіт на пам'ятках не виконувалися через відсутність в області самостійної науково-реставраційної майстерні. Після її відкриття в 1970 р. ситуація значно змінилася. Свідченням цього є повідомлення в Держбуд УРСР керівника відділу в справах будівництва та архітектури Кримського облвиконкому Віктора Паруровича Мелік-Парсаданова, який 10 липня 1972 р. відзначав, що у зв'язку з організацією Кримської науково-реставраційної майстерні ведення робіт з реставрації мечеті Джума-Джамі в Євпаторії покращилося [2]. До 1976 р. було відремонтовано кам'яні лиштви вікон, кладку стін, цілком замінено двері, вікна. В інтер'єрі було відновлено штукатурку, підлогу викладено каменем, замінено дерев'яний настил галереї. Крім того, було відбудовано східний мінарет.

Мечеть Джума-Джамі з довоєнних часів була відділом Євпаторійського краєзнавчого музею. Після закінчення реставраційних робіт у мечеті в 1985 р. було розміщено відділ історії релігії й атеїзму цього закладу. Експозиція цього відділу щорічно обновлялася, поповнювалася новими знахідками. На другому поверсі мечеті розмістилася виставка «Ікони з фондів Євпаторійського музею», у якій було представлено ікони XVIII – XX ст., що символізували зв'язок християнства з стародавніми релігіями світу. Щорічно відділ музею, розташований в мечеті Джума-Джамі відвідували близько 150 тисяч екскурсантів. За рік проводилося більше трьох тисяч екскурсій [3]. Закріплення мечеті Джума-Джамі за Євпаторійським краєзнавчим музеєм сприяло не тільки популяризації історії релігій Криму, але й справі охорони цієї пам’ятки архітектури.

У 60-ті рр. ХХ ст. пильну увагу архітекторів привертав ханський палац, у будинку якого з 1955 р. функціонував Бахчисарайський історико-археологічний музей, відкритий на базі раніше існувавшого тут палацу-музею й археологічного музею печерних міст. Фонди музею нараховували понад 65 тис. експонатів, з них 3800 знаходилися в експозиції. З 1960 р. пам’ятка планомірно реставрувалася під керівництвом архітектора О.І.Лопушинської. У 1960-1963 рр. було повернено первісний вигляд ханської канцелярії. У 1974-1980 рр. реставрувався світський корпус. Було замінено конструкції стін, даху, пола, які прийшли в непридатність, оновлено штукатурку стін в інтер'єрі, перекрито черепичну покрівлю, цоколь пристосовано для збереження фондів музею. Крім того, було цілком відновлено розписи на надвратній вежі, північному й південному фасадах. У 1974-1979 рр. було відремонтовано ханську кухню, в якій замінили перекриття, дах, вікна, двері, підлоги, поправили штукатурку.

Серед реставрованих об'єктів був і будинок середньовічного духовного училища – Зинджирли-медресе, який представляв собою будову гарних пропорцій, відрізнявся майстерністю й чистотою обробки кам'яної кладки стін. У 1965 р. було проведено ремонтно-реставраційні роботи: відновлено кладку стіни дворика, виконано покриття куполу у вигляді цементної стяжки із залізненням.

Найбільш цікавими спорудами середньовічного Бахчисараю є дюрбе – гробниці ханів, споруджені недалеко від ханського палацу. У 1965-1966 рр. було здійснено ремонтно-реставраційні роботи «Дюрбе Хаджи-Гирея» (у підніжжя Чуфут-Кале в Салачике): замінено вікна, двері, дах, заповнено втрачену кладку стін, відведено ґрунтові води. У 1965 р. відремонтовано «Дюрбе великий восьмигранник», яке знаходиться в районі Азиса (передмістя Бахчисараю).

У 1969 р. проводилися роботи з консервації пам'ятки мусульманської культури середньовіччя – мечеті в с. Піонерське, для чого було зроблено ін'єкції тріщин, частково відновлено кладку нижнього ряду віконних прорізів, а з середини стіну було укріплено залізобетонним поясом.

Протягом двох повоєнних десятиліть історико-культурній спадщині кримських татар у краєзнавчій літературі не приділялося уваги. Тільки в 1967 р. художницею й краєзнавцем Оленою Варнавівною Нагаєвською було видано путівник по Бахчисараю [4], де автором стисло описувалися архітектурні здобутки Кримського ханства й у той же час більше зверталася увага читачів на подорожі до міста знаменитих письменників та його повоєнний розвиток. У 1973 р. було видано ще один нарис-путівник «Бахчисарай» авторитетним знавцем Криму, науковим співробітником Кримського краєзнавчого музею Вадимом Костянтиновичем Гарагулею [5], у котрому популяризувалися архітектурні пам’ятки мусульманської культури.

У праці кримського архітектора Ю. В. Крикуна «Архитектурные памятники Крыма» (Сімферополь: Таврія, 1977) було подано опис пам'яток архітектури кримськотатарського народу ХІІІ – ХХ ст., які повністю або частково збереглися в Бахчисараї, Євпаторії, Судаку [6]. Аналіз стильових, художніх, національних особливостей кримськотатарського будівельного мистецтва органічно доповняли замальовки автора.

Таким чином, протягом 60-70-х рр. ХХ ст. кримські архітектори, реставратори та краєзнавці проводили різнопланову роботу з охорони, реставрації та популяризації пам’яток мусульманської архітектури. Хоча в роботі були недоліки, вона все одно має практичне значення для подальшого збереження історико-культурного спадку Криму. Вивчення досвіду попереднього покоління пам’яткоохоронців дає можливість визначити ще невирішені проблеми та дбати про величезну кількість пам’яток минулого різних народів нашого півострову.

_______________

1. Кармазіна Н. В. Нариси розвитку історичного краєзнавства в Криму (1954-1991 рр.) / Таврійський нац. ун-т ім. В. І. Вернадського.– Сімферополь, 2005.– (Біобібліографія кримознавства; Вип. 4).– С. 38.

2. Державний архів в Автономній Республіці Крим. — Ф. Р-3385. — Оп. 1. — Спр. 1325. — Арк. 28.

3. Приднева Т. Памятник архитектуры – мечеть Хан-Джами // Евпаторийская здравница.– 1989.– 8-12 июля.

4. Нагаевская Е. В. Бахчисарай: Путеводитель.– Симферополь: Крым, 1967.– 86 с.

5. Гарагуля В. К. Бахчисарай: Очерк-путеводитель. – Симферополь: Таврия, 1973.– 61 с.

6. Крикун Ю. В. Архитектурные памятники Крыма.– Симферополь: Таврия, 1977.– 56 с.

Алие Ясыба (Донецк)

Тюркское население Донбасса: прошлое и современность

Данное резюме представляет собой небольшой фрагмент докладов автора, в которых освещались исторический, этнографический, социологический, культурологический, лингвистический аспекты исследования тюркских этносов Донбасса, начиная с древнейших времен и по настоящее время, затрагивались вопросы языка, культуры, религии тюркских народов региона. Серия докладов по вышеуказанной проблеме была представлена автором во время выступлений в Институте тюркологии Свободного университета Берлина, в «Обществе содействия Восточной Европе» (г. Берлин, Германия).

Тюркоязычным народам принадлежит одно из ключевых мест в истории Донбасса, но в то же время их история остается практически неизвестной не только широкому кругу краеведов, но и для большинства профессиональных историков.

История этого края теряется в седых степных ковылях и пыли Тюркского, Хазарского каганатов, а наступление монгольской армии в ХІІІ в. Надолго решило судьбу Половецкой степи (Решт-и-Кыпчак). После западного похода (1236 – 1241 гг.) эти территории в числе других земель вошли в состав Монгольской Империи. Развал последней привел к образованию государств Решт-и-Кыпчак, и в числе ее Донецкие степи оказались в составе одного из них — Золотой Орды [2, 26].

Уже первые исследователи археологии Донецкого края сообщали о наличии на его территории памятников золотоордынского времени. О наличии в ХІІІ – ХІV вв. в Донецких степях оседлых поселений свидетельствовали находки на берегу Северского Донца (могильники, идолы, монеті и т.д.). В последние годы стал известен ряд памятников времен Золотой Орды и на других территориях Донецкой области (побережье Азовского моря, село Безыменное Новоазовского района, поселение Ляпинская балка под Мариуполем, село Раздольное Старобешевского района, побережье реки Кальмиус, село Старая Ласпа Тельмановского района [1].

Жители донецких степей в ХІІІ в. представляли очень сложное в этническом плане население, являвшееся потомками населения Хазарского каганата. В начале 60-х годов ХІV в. основными регионами, где в течение всего периода смуты происходили столкновения между претендентами на престол, являлись Поволжье и западные области государств, отошедшие после битвы при Синих Водах к Литве. Значительный же участок степи между Днепром и Доном (в который входят донецкие степи) и территория Крыма почти весь этот период находились во владении темника Мамая [2,33]. Междуречье Днепра и Дона, а также территория Крыма были не только важной частью владений Мамая, но и территорией, на которой он собирал воинские силы. Именно такой вывод мы можем сделать, учитывая тот факт, что, потерпев поражение от войска Дмитрия Донского, Мамай выступает навстречу Токтамышу, встречается с ним на донецкой реке Калке и после разгрома бежит в Крым, который был важной частью его улуса. Этим объясняется факт роста населенных пунктов и экономического развития указанных земель, в то время как Золотая Орда лежала в руинах [2, 37 – 38]. Вполне вероятно, что народу с жителями оседлых регионов в степи Северо-Восточного Приазовья приходили и кочевники. Именно таким населением и могли быть основаны в Приазовье поселения.

Дальнейшая судьба золотоордынских поселений неизвестна. Поселения, находящиеся на территории донецких степей, могли быть уничтожены, а население их переселено после разгрома Мамая. Наряду с этим они могли и продолжить свое существование. Абсолютное большинство этих поселений не перенесло гибели Золотой Орды и походов Тамерлана (1391 – 1395 гг.). Гибель их ознаменовала новый этап в истории Донецких степей, продолжавшийся до конца ХVІ в. и характеризующийся полным отсутствием оседлой жизни (период так называемого «Дикого поля»).

Интенсивное заселение территории современного Донбасса началось только с конца ХVІІ в., когда здесь были основаны казацкие зимовники. С зимовника, расположенного на правом береге Кальмиуса, в 1779 г. образовалась слобода Александровка, а со временем возникают села Авдотьино, Григорьевка, Алексеевка.

Такая история Донецкого края и его первых поселений. Современные тюркские народы далеки от своих древних предков, однако национальные корни, черты этноса нужно искать именно в исторических сведениях и событиях раннего периода освоения Донецких степей.

Донецкая область — наибольшая из областей Украины по численности населения. Это самый многонациональный регион Украины, где проживают представители более чем 100 народов. На территории Донецкой области проживает 4 миллиона 842,9 тыс. человек (по данным последней переписи 05.12.2001 г.), что составляет 10 % населения всей Украины [6]. По данным этой же переписи в Донецкой области проживают представители 116 национальностей (хотя по некоторым данным: 130, 133, около 150 и т.д.) (для сравнения: на территории всей Украины проживают представители 200 национальностей).

Донецкий бассейн — значительный экономический центр Украины. В отличие от многих других регионов он имеет особую историю заселения и формирования состава населения. Основной его чертой является национальное разнообразие жителей региона. В 20 –30 гг. ХХ в. Донбасс стал местом наибольшей за все время миграции. Начатая в эти годы индустриализация вызвала значительный приток в регион представителей разных национальностей. Это территория, которая была густо заселена не только русскими и украинцами, но и многими другими народами.

На современном этапе в Донецком крае из тюркских национальностей, проживающих на территории области, доминируют татары, азербайджанцы, узбеки и чуваши. Из тюркоязычных народов здесь проживают также греки-урумы, турки-месхетинцы, казахи, башкиры, гагаузы.

Важно отметить, что отличительной чертой региона является наличие смешанных семей (до 70 %). Ассимиляция тюркского населения со славянским весьма значительна. В силу идеологической ситуации в советское время многие дети от смешанных браков были записаны русскими или украинцами, что теоретически уменьшало количество тюркского населения области.

В наши дни идет активный процесс языковой ассимиляции. Одним из важнейших аспектов национального вопроса является языковая проблема, которая в отношении тюркского населения на сегодняшний момент стоит остро. Несмотря на ярко выраженный национальный состав населения области, более 98,2 % считают украинский и русский языки родными. Язык — это основной идентификатор нации и этноса. Пока язык выполняет свою основную функцию — коммуникативную — народ жив. К сожалению, на современном этапе мы наблюдаем ситуацию, когда молодое поколение, живущее в Донбассе, чаще отдает предпочтение изучению европейских языков, а не своего родного национального. Поколение 1970 – 1990 гг. рождения характеризуется диаметрально противоположными взглядами на данный вопрос: от полного нежелания учить национальный язык до стремления повседневно общаться на родном языке, приобщая к его изучению представителей других национальностей. Национальные языки используют в быту в основном представители старшего поколения — 1920 – 1930 гг. рождения.

С 1938 г. национальная государственная политика претерпела крутой поворот — проводилась жесточайшая дискриминация тех советских народов, которые принадлежали к этносам, имевшим «свои» государства. Были ликвидированы национальные районы, закрыты культурные учреждения, все виды прессы, запрещено школьное обучение на родных языках (во всех школах обучение стали вести на русском языке). Массовым репрессиям подвергалась интеллигенция, так как любая деятельность в области национальной культуры преследовалась как проявление «национализма». Национальные традиции объявлялись враждебными идеям социализма, буржуазными либо религиозными предрассудками. Многие народы стали скрывать свое знание родных языков, учителя уничтожали учебники и книги. Те, кто мог, особенно потомки от смешанных браков, старались переменить в документах отметку о национальности, прослеживалась последовательная тенденция замены традиционных, национальных имен и фамилий эквиваленты, которые в период 1920 – 1950 гг. и фиксировались в документах. Наиболее ощутимым этот процесс оказался в среде мусульманского тюркоязычного населения Донбасса.

Замена имен происходила по нескольким принципам, наиболее часто — по фонетическому подобию, без сохранения семантики имени. Например: Адиля (араб. справедливая) — Лидия; Альфия (араб. живущая тысячу жизней) — Алина; Алия, Алие (араб. высшая, благородная) — Алла, Алина; Айша (араб. живая, живущая) — Шура; Галия (см. Алия, Алие) — Галина, Галя (в бытовом общении); Зения (араб. смышленая, украшенная мудростью) — Зина; Нурия (араб. сияние, свет) — Нюра; Сания (араб. вторая по счету дочь) — Саша, Света; Танзилия (араб. ниспосланная небом, духовно богатая) — Татьяна; Васил (араб. приближенный Аллаха) — Василий, Вася (в бытовом общении); Велиамир (Вели: араб. близкий к Аллаху, святой); Амир (араб. правитель, предводитель) — Владимир; Наиль (араб. достигающий успеха) — Николай; Мустафа (араб. избранник Аллаха, эпитет пророка Мухаммада) — Митрофан; Мансур (араб. победитель) — Михаил и т.п. Наблюдается и полное соответствие имен, но данные случаи не часты: Мариам (др. еврейское добрая, светлая) — Мария; Ильяс (др. еврейское сила Божья) — Илья и т.п. Интересной является адаптация тюркского имени Арслан (от тюрк. лев) — Руслан — которое для русскоязычного населения более привычно. Традиционные имена функционировали в соответствующей среде, среди своих. Русско- и украиноязычное население употребляло адаптированные, упрощенные, часто не только фонетически подобные формы: Магинур Галимовна — Мария Гавриловна, Сулейман Нугманович — Семен Наумович и подобные.

В период 1960 – 1980 гг. прослеживается тенденция возвращения к национальным традициям, но непоследовательно. Поколение 1980 – 2005 гг. уже имеет записи в документах имен и отчеств, которые соответствуют реальности и национальным традициям. Процесс адаптации имен, характерных для славянских народов, активно осуществляется и на современном этапе, уже, однако, не имея политического подтекста.

В повседневной жизни многонационального населения Донбасса наблюдаются одни и те же тенденции: в семейных и общественных отношениях проявляется традиционная этика (почтение к старшим по возрасту и уважение местных традиций), закрепляется глубина исторической памяти, поведенческие нормы. Но при всем при том в обрядах нет узконациональной ориентации. Это, прежде всего, показатель культурной толерантности, что не мешает возрождению этнического самосознания, национальных обычаев и традиций народа.

Так сложилось исторически, что Донбасс на протяжении многих веков был местом переплетения культур, здесь проходил Великий Шелковый путь. По сути дела, этот регион был местом стыка различных цивилизаций и здесь, несмотря на происходящие войны и конфликты, ни один народ не исчезал бесследно, а впитывал многообразие и ценности каждой из культур, живущих на этой земле. Сегодня Донбасс может стать прообразом будущей цивилизации, построенной не на конфронтации и борьбе за приоритет определенной нации, а на создании и взаимном уважении. Характерная черта "«донецкой" ментальности — этническая и религиозная толерантность, доброжелательность. Это подтверждают данные опросов и тот факт, что социальная напряженность и экономический кризис не привели к национальному излому, и в истории нашего края не зафиксировано ни одного конфликта на этнической или религиозной почве.

__________________

1 Кравченко Э.Е. Памятники оседлого населения ХІ – ХІV вв. в среднем течении Северского Донца // Степи Европы в эпоху Средневековья. — Донецк, 2000. — Т. 1. — С. 64.

2 Кравченко Э.Е. Донецкий край в золотоордынское время // Літопис Донбасу. — Донецьк: Донбас, 2002. — Вип. 10. — С. 30 – 36.

3Населення України: 2002: Демографічний щорічник / Державний комітет статистики України. Відповідальний за випуск: Л.М.Стельмах, Л.В.Задоєнко. — К., 2003. — 317 с.

4Населення України за місцем народження та громадянством. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. / Державний комітет статистики України. За редакцією О.Г.Осауленка. — К., 2004. — 223 с.

5Національні меншини України: Інформаціний довідник / Т.Г.Пилипенко, А.І.Осауленко. — К.: Головна спеціалізована редакція літературними мовами національних меншин України. — К., 1995. — 96 с.

6Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. / Державний комітет статистики України. За редакцією О.Г.Осауленка. — К., 2003. — 246 с.

7Попов А. Национальные отношения в Донбассе: взгляд изнутри по результатам социологического опроса 2002 г. // Історичні і політологічні дослідження. — Донецьк: ДонНУ, 2003. —— С. 228 – 232.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS