КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Олександр Супруненко (Полтава),

директор Центру охорони та досліджень

пам’яток археології управління культури

і туризму Полтавської облдержадміністрації,

заступник директора ДП НДЦ «Охоронна

археологічна служба України» Інституту

археології НАН України по Полтавській області,

кандидат історичних наук, ст. н. сп.,

заслужений працівник культури України

Дослідження культурних нашарувань козацької

доби у Кременчуці

У травні 2006 р. Полтавською археологічною експедицією ДП „Науково-дослідний центр „Охоронна археологічна служба України” Інституту археології НАН України проведені археологічні дослідження ділянки культурних нашарувань в історичному центрі м. Кременчук Полтавської області по вул. Генерала Жадова, № 1в, призначеної під будівництво адміністративно-житлового комплексу. Роботи включали розкопки та археологічний нагляд за спорудженням котловану й охопили площу близько 400 м2.

За попередніми обстеженнями [1], перехрестя вул. Генерала Жадова і пров. Поштового у Кременчуці, де й розміщувалася ділянка, позначалося невеликим пониженням на місці спорудження рову. Співставлення планів міста 1748 і 1787 рр., поширення матеріалів XVII-XVIII ст. дали можливість окреслити обриси колишніх укріплень міської фортеці другої половини XVII — першої половини XVIII ст. та встановити орієнтовні межі ділянки, де залягають нашарування козацької епохи. Майданчик будівництва саме і знаходився у північно-східній частині цієї ділянки.

На місцевості він вирізнявся примикаючим із заходу незначним підвищенням, з абсолютною висотою 70,4 м, з пониженням до вул. Генерала Жадова на 0,4-0,5 м. Із півночі це вказувало на ймовірне проходження тут пізньосередньовічного рову, що було припущене нами раніше та підтвердилося проведеними роботами.

Попередній огляд траншей котловану будівництва виявив стратиграфічну ситуацію, типову для більшості придніпровських міст. Перші 1,0-1,2 м відкладень складали шари будівельного сміття, численних перебудов та намивів повеней Дніпра останніх двох з половиною століть української історії, перебиті численними перекопами ХІХ-ХХ ст., фундаментами різноманітних житлових та господарських споруд, комунікаціями і вигрібними ямами. Нижче останніх, на ділянках без помітних пошкоджень, в 1-2 м протяжністю, чітко виділявся, з глибини 1,3-1,4 м, шар похованого ґрунту, перекритий тонким прошарком горілої трави та вуглин. У цьому шарі — похованому горизонті потужністю 0,3-0,4 м, — траплялися уламки гончарного посуду XVII ст. Попередньо він міг бути пов’язаний зі слідами погрому міста і козацької фортеці реєстровими козаками гетьмана І.Брюховецького 1668 р. [2] або з обороною Кременчука від татар у 1666 р., про що писав турецький мандрівник Евлія Челебі [3].

Під цим шаром, з глибини 1,7-1,8 м, виділявся ще один прошарок, подібний до першого, проте, менш потужний — 0,20-0,25 м, перекритий смужкою намивного піску, як було пізніше встановлено, рубежу ХІІ-ХІІІ ст. Все це підстилалося жовтувато-білим материковим піском намиву заплавного останця, розташованого на північний схід від скелі „Реєстр” — осередку поселень давньоруського, литовського та польського періодів історії Кременчука.

Матеріали козацької доби переважно виявлені у розкопі ІІ, вірніше, найзахіднішій траншеї під фундамент (ІІ-1) та паралельній їй зі сходу сусідній траншеї (ІІ-2), з частиною обвалу проміжку між ними, пойменованого у процесі вибирання як прирізка А (ІІ-А) до розкопу ІІ, що сформувалися при спорудженні котловану. Траншеї були зорієнтовані у напрямку північний захід — південний схід, мали протяжність 16 м, ширину, відповідно, — 3,0 та 2,8 м. Загальна, відкрита ними площа, складала — близько 100 м2 (Рис. 1).

Рис.1. Кременчук. Розкоп ІІ / 2006 р. План. Профіль західної стінки.

Умовні позначення: 1 — дерн; 2 — асфальт; 3 — пісок; 4 — чорноземно-супіщані нашарування; 5 — вимостки і кладки цегли; 6 — перекопи; 7 — попіл, попелясте заповнення; 8 — глина, суглинок; 9 — затьоки, замиви, сліди повеней; 10 — піщано-глиняні скупчення чи нашарування; 11 — лінзи органічно-глинистого намиву; 12 — вуглини; 13 — похований чорнозем і супіщанистий чорнозем; 14 — уламки кераміки; 15 — кістки тварин; 16 — сліди вогнищ, пожеж; 17 — супісок-передматерик; 18 — труби; 19 — материковий пісок; 20 — брили та шматки граніту; 21 — цегляна кладка; 22 — вимостка з плиток черепашнику; 23 — обгорілий пісок з викиду рову, прошарок пожежі; 24 — кахлі.

Цифрами на плані і перетинах позначені: 1 — залізний ніж; 2 — залізний рибальський гачок; 3 — відщеп кременю; к — уламки гончарного посуду.

„Найрезультативнішою”, не дивлячись на перетин двома трасами комунікацій 2-ї пол. ХХ ст., виявилася траншея ІІ-1 (Рис.1). В її західному профілі простежена досить виразна стратиграфічна ситуація, що відображала час активного „обживання” похилого пагорбу над Дніпром у XVII-XІX ст. Траншея ІІ-2 виявилася менш інформативною. В ній, окрім перекопів, виявлено вхід цегляного глибокого погреба під фундаментом будинку останньої чв. – кін. XVIII ст., заповненого намивним піском від повеней та сміттєвими покидьками наступних часів, що скидалися мешканцями у просів заповнення льоху аж до сер. ХХ ст. В обвалі сміттєзвалища над погребом збереглася ділянка стіни з сіро- та рожево-гранітного колотого каміння, викладеного на глині (Рис.1). Останню вдалося зафіксувати, проте сміттєві завали погреба вже не зберегли у зсуві будь-яких матеріальних залишків, пов’язаних зі спорудженням стіни (Рис.2). Про час зведення останньої можна висунути лише здогадки.

У широтно орієнтованому відгалуженні траншеї котловану, вздовж пров. Поштового, виявлений фундамент будинку останньої чв. XVIII ст., перекритий розвалами перевикористання фундаменту мурованої будівлі вже на поч. ХІХ ст. (Рис.1). Зауважимо, що цегляні споруди складалися на вапняному розчині, містили в основі перевикористані брили рваного гранітного каміння середніх розмірів, уламки кахлів та посуду потьомкінської епохи, характерну гончарну кераміку. В основі фундаменту виявлена частина криси фаянсової тарілки XVIII ст. з підглазурним розписом кобальтом турецького виробництва.

Стратиграфічна ситуація найкраще простежена за західною стінкою траншеї ІІ-1. Зазначимо, що між 2-м і 4-м метрами зачистки профіль до материка перебивав перекоп новітньої траншеї каналізації ХХ ст., ще ширший перекоп траси та колодязя тепломереж і водогону знищив всі нашарування між 9-м і 14-м метрами траншеї (Рис. 1). Отже, загальна стратиграфічна ситуація виглядала таким чином (на 7-му метрі зачистки):

0-0,05 м — шар асфальту останньої чверті ХХ ст.;

0,05-0,20 м — піщана підсипка під асфальт;

0,20-0,40 м — сміттєво-чорноземний баласт-підсипка 2-ї пол. ХХ ст.;

0,40-0,45 м — шар асфальту 1950-х рр.;

0,45-0,60 м — рештки будівельної діяльності кін. ХІХ-ХХ ст.;

0,60-0,75 м — піщано-попелясті та перегнійні підсипки-вимостки на подвір’ї

ХІХ ст., з окремими зразками перевідкладеної кераміки кін. XVIII ст.;

0,75-0,80 м — шар цегли-вимостки подвір’я, напевне, громадської споруди кін. XVIII ст.;

0,80-0,95 м — піщана підсипка під попередню вимостку;

0,95-1,03 м — шар мішано-мулистого намиву повені останньої чв. XVIII ст., з

дрібними уламками скляних віконниць;

1,03-1,25 м — культурні нашарування сіропопелясто-піщаного вмісту, з

керамічними матеріалами сер. – 2-ї пол. XVIII ст.;

1,25-2,00 м — вуглисто-попелясте заповнення ями 1 кін. XVII – поч. XVIII ст. та

котловану житлової споруди 2 цього ж часу;

2,00-2,20 м — прошарок 1-го похованого ґрунту — збереженої частини

чорноземного супіщаного культурного шару давньоруського

часу, перерізаного ямою 1;

Залягання давньоруських культурних нашарувань — 1-й шар похованого ґрунту, відзначений на кількох рівнях — від -1,05 м на 16-му метрі зачистки до -1,60 м на 4-му. Це засвідчує його спадання (наявність схилу пагорба) в північний бік, з перепадом висоти в 0,50-0,55 м на 10-12-му метрах профілю. З 8-го по 16-й м зачистки поверхня культурного шару давньоруського часу перекривалася тонкою лінзою світлого піску (товщина 5-7 см), вкритого зверху піщаним вуглистим прошарком від пожежі (Рис.1).

2,20-2,50 м — шар похованого ґрунту 2 — безпосередньо стародавній горизонт, що передував утворенню культурного шару києворуської доби — луговий сіро-чорний супіщаний деградований чорнозем, з піщанистими затьоками-замивами, вірогідно, однієї з повеней, на поверхні;

2,50-2,75 м — жовто-сірий пісок-передматерик;

З 2,75 м — світло-жовтий пісок-материк (Рис. 1).

Вказана стратиграфічна ситуація на перших чотирьох метрах зачистки мала істотні корективи, спричинені спорудженням рову козацької доби. Вірніше, до зачистки потрапила лише його прилегла до берми частина у вигляді плавної заглибини до 2,75 м від сучасної денної поверхні між 0-м і 4-м метрами профілю перетину (Рис.1). Ця частина масиву рову — широка канава із незначним підвищенням на північ — до 2,25 м, мала характерне затічно-злежане заповнення заглибини, куди стікалися талі води, та вказувала на місце проходження рову дещо на північ – північний схід, під асфальтом Поштового провулку і прилеглою до нього частиною Придніпровського парку.

Відзначимо, що заповнення виявленого рову фіксувалося з рівня 1,9-2,1 м від сучасної поверхні, залягаючи під фундаментом будинку 3-ї чи 4-ї чв. XVIII ст. (Рис.1). Воно складалося з прогнутих до середини заглибини (2-й м зачистки) лінз сірочорноземно-піщаного заповнення, перемежованого прошарками піщаних запливів, тонкими шарами органіки (гній, зотліле листя та стебла бур’янів), а з 2,25 м — двома шарами світло-сірого супіску із затьоками, в яких виявлені виразні уламки сіро- та чорно-димленого гончарного посуду кін. XVII ст. (Рис.3:1, 3-5), в т.ч. шматок криси димленого

Рис.3. Кременчук. Розкоп ІІ, траншея І. Уламки гончарного посуду 2-ї пол. XVII ст.

гончарного полумиска з виділеним профілюванням круглим краєм, поверхня якого вкрита перехрещеними у вигляді ромба та радіальними пролощеними лініями, а кільце внутрішнього вмістилища для рідкої їжі — оконтурене двома смугами дрібного штампованого зигзагу і, поміж ними, рядком накольчастих штампованих ромбів (Рис.3:7). Над материковим вирівняним дном (-2,75 м від репера) заповнення рову підстилалося стерильним прошарком жовтого піску, товщиною 4-6 см (Рис.1).

Спорудження рову, вірогідно, проходило впродовж порівняно короткого відрізку міської історії — від сер. до кін. 2-ї третини XVII ст., а викид із останнього, у вигляді розтягнутої лінзи материкового піску вздовж всієї зачистки, чітко зафіксував стародавню поверхню над культурними нашаруваннями давньоруського часу. До того ж, надровові фортифікаційні споруди не збереглися і були перерізані на дослідженій ділянці впуском житлово-господарського комплексу кін. XVII – поч. XVIII ст., а з північного сходу — перебиті більш глибоким фундаментом будинку 4-ї чв. – кін. XVIII ст., траншеєю каналізації, ямами тощо (Рис.1) [4].

Привертає увагу ділянка траншеї ІІ-1 між 4-м і 8-м метрами. Тут були частково досліджені рештки житлово-господарського комплексу, що складався, власне, з котловану житла 2 та ями 1. До траншеї потрапили східні частини котлованів, оточені контуром вуглин та попелу від згарища споруди, зафіксованим на площі 1,6 х 4,8 м (Рис.1), з рівня -1,25-1,30 м від репера.

Житло 2. До перетину траншеєю потрапила східна частина котловану прямокутної форми напівземлянки, заглибленої у культурний шар на 0,4-0,6 м. Котлован орієнтований за віссю у майже широтному напрямку, стінки рівні, в основі вертикальні. Розміри дослідженої частини — 1,2 х 2,4 м. Встановлена ширина основи споруди — 2,4 м, її максимальна глибина за стовповою ямкою, — 2,3 м від рівня репера або близько 0,8-1,0 м з рівня впуску. Долівка вирівняна, притрушена піском. Збереглися профілі двох стовпових ямок круглої в плані форми діаметром 0,25 та 0,55 м та глибиною 0,37 і 0,23 м від рівня долівки (Рис.1), рештки згорілих стовпів, обмазка у заповненні.

За перетином, відзначимо вміст котловану: у верхній частині, — сіро-коричнево-чорний чорнозем із вуглинами та гончарною керамікою поч. XVIII ст. з розписами білими і рудими ангобами (Рис.5:1,3), в нижній — попелясто-вуглисте і оплавлене піщане заповнення, з уламками гончарного посуду кін. XVII ст. (Рис.3:2,6), скупченням кісток свійських тварин на дні посеред котловану (кінь, свиня, велика рогата худоба). Із заповнення житла, крім вказаних знахідок, походять: залізний масивний односічний ніж, із прямою спинкою та уступом в основі дещо видовженого масивного черешка під накладчасту колодочку (Рис.4:1), загальною довжиною 13,9 см, шириною леза близько 2,0 см, зі слідами заточування на лезі, а також уламок рибальського гачка з круглого залізного дроту довжиною 3,7 см і діаметром стрижня 0,3 см, виявлені ближче до південної стінки котловану й у стовповій ямці (Рис. 4 : 3), а також відщеп прозорого сіро-коричневого кременю, перевикористаний для добування вогню кресалом.

Котлован — частина житлової споруди кін. XVII – поч. XVIII ст., тобто, об’єкта петровського часу.

Яма 1. Виявлена між 6,5 та 8-м метрами замистки траншеї, з рівня похованого ґрунту 1, тобто впущеною у культурний шар давньоруського часу (Рис.1) з рівня – 1,3-1,4 м. Досліджена половина ями овальної форми діаметром, вірогідно, 1,00 х 1,05 м та глибиною - 2,00 м від репера. Могла бути стовповою, приналежною до комплексу житла 2, адже по центру відкриті залишки дерев’яного стовпа діаметром 0,24 м. Стінки похилі, округлені до дна.

Рис.5. Кременчук. Розкоп ІІ, траншея І. Житло 2. Верхня частина заповнення.

Фрагменти гончарного посуду рубежу XVII-XVIII ст.

Заповнення попелясте, супіщане, з численними вуглинами та сміттєвими залишками життєдіяльності, в т.ч. уламками гончарного посуду, залізною, ковальської роботи, скобою для скріплення дощок одвірка (Рис. 4 : 5), фрагментом брунатно-зеленого кольору прозорої скляної гутної кульки, можливо, зі складу набору для прасування (Рис. 4: 4).

Рис.4. Кременчук. Розкоп ІІ, траншея І. Житло 2, яма 1. Індивідуальні знахідки.

1-3, 5-6 — залізо; 4 — гутне скло

Скоріше за все, ця стовпова яма закидалася господарським непотребом і золою, входячи до комплексу житла 2 рубежу XVII-XVIII ст.

Поряд із об’єктами практично на рівні поверхні викиду з рову трапилося й ще дві металеві знахідки, а саме: залізний масивний ключ до замка з кульковим потовщенням на круглому стрижні та частково збереженим овалом верхнього кільця (Рис.4:2), а також уламок нижньої частини черешкового наконечника стріли з листоподібним пером поганої якості (Рис.4:6), що цілком співзвучне зі знищеним пожежею комплексом споруди. Подібні наконечники виявляли саме поряд зі знищеними татарськими набігами сільськими чи міськими житлами Дніпровського Лівобережжя України [5].

Ще одним об’єктом виявилася частина стіни, яка чудом збереглася між фундаментом будинку кін. XVIII ст. і льохом під ним, траншеєю каналізації і численними перекопами на 3-му – 6-му метрах проміжку між траншеями ІІ-1 та ІІ-2, з північного боку (Рис.1). Падіння стінки котловану, спричинене наявністю сміттєзвалища, оголило кладку, яку не могли знищити ні пізніше будівництво, ні влаштування каналізації. Умовно виявлена ділянка стіни отримала назву «прирізка А», з розмірами близько 3 х 7 м.

Ділянка стіни збереглася на протязі лише 4,3 м. Стіна орієнтована у напрямку з північного заходу на південний схід, викладена з рівня материка, з глибини 2,8 м. Кладка здійснена зі рваного, дещо підправленого сколюванням, каміння — місцевого граніту, на глині, з щільним загладжуванням швів із зовнішнього боку — з південного сходу. Розміри шматків граніту, використаного в ній, складають від 0,2 х 0,3 х 0,15 до 0,4 х 0,7 х 0,3 м. Товщина стіни — 0,85-0,95 – 1,6-1,8 м; виявлені сліди влаштування внутрішнього панцира (?) з менших шматків граніту. В основі, між двома рядами каміння — проміжок піщано-попелястого заповнення, із вуглинами. Стіна збереглася на висоту 1,8 м від своєї основи (Рис.2).

Рис.2. Кременчук. Розкоп ІІ, прирізка А. Рештки основи стіни, на глиняному розчині. Прорисовка в фас та перетин

Про призначення стіни щось конкретне стверджувати важко. Цілком імовірно, що це рештки якоїсь конструктивної деталі влаштування льоху у XVIII ст. Проте не таким вже несподіваним може бути й факт збереження ділянки фортечної стіни першої половини XVII ст., просто не розібраної під час чергових перебудов через її міцність. Для остаточних висновків щодо цього об’єкта необхідні розкопки на значніших площах.

Насамкінець, відзначимо деякі окремі знахідки, виявлені під час досліджень та наглядових спостережень. Так, під час розчистки залишків описаної вище стіни, у смітнику, знайдені фрагментовані зразки лицьових пластин теракотових пізньобарокових кахлів 2-ї пол. XVIII ст., поширених на території Миргородського і Полтавського полків, з рельєфним декором у вигляді чарунок круглої решітки та стилізованих квіток. З перевідкладених культурних нашарувань походить добірка діагностованих уламків вінець та верхніх частин гончарного посуду поч. – сер. XVIII ст.

У заповненні входу льоху кін. XVIII ст. виявлено залізний судовий якір, полишений там при замиванні погреба повінню між кін. 1770-х та сер. 1820-х рр. (Рис.6). Зазначимо також, що в центральній частині котловану, у перекопі, виявлені перевідкладені кістки жінки, віком 25-30 років, зріст якої становив 163,0 см, з поховання XVII ст., впущеного у материк.

Рис.6. Кременчук. Розкоп ІІ, траншея ІІ. Якір. Залізо

Таким чином, проведені дослідження стали першою спробою археологічного наукового нагляду за спорудженням будівельних об’єктів у Кременчуці. Вони засвідчили фрагментарну збереженість культурних нашарувань давньоруського часу — 2-ї пол. ХІІ – поч. ХІІІ ст., наявність на історичній міській території нашарувань XVII-XVIII ст., поставили питання про ймовірну збереженість решток міських укріплень часу Гійома Левассера де Боплана, а також встановили, що відлік історії міста має києворуські часові репери [6]. Здійснення подібних робіт має стати правилом при будівництві у наддніпрянському місті.

_____________________

1. Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Мироненко К.М., Кракало І.В., Тітков О.В. Старожитності Кременчука: Археологічні пам’ятки території та округи міста. — Полтава-Кременчук: Археологія, 2004. — С.12-43, 109-154.

2. Білоусько О.А., Мокляк В.О. Нова історія Полтавщини (друга половина XVI – друга половина XVIII ст.). — Полтава: Оріяна, 2003. — С.127-128.

3. Тимченко В.М. Турецький мандрівник Евлія Челебі про фортеці Полтавщини середини XVII ст. — Полтава: Археологія, 2005. — С.8-9.

4. Супруненко О.Б., Шерстюк В.В. Нові археологічні дослідження на Кременчуччині. — Київ-Полтава: Техсервіс-Археологія, 2006. — С.78-91.

5. Жуков Ю.С. Середньовічна зброя у зібранні Комсомольського музею // АЛЛУ. — Полтава, 2003. — № 2/2002 – 1/2003. — С.101.

6. Супруненко О.Б. Дослідження по вул. Генерала Жадова у Кременчуці // АДУ 2004-2006 рр. — Запоріжжя: Дике поле, 2006. — Вип.8. — С.341-345.

Євген Осадчий (Суми), редактор робочої групи

Зводу пам’яток історії та культури

Городища козацької доби Слобожанщини

Археологічне вивчення укріплень козацької доби почалося не так давно. Ще в середині минулого століття при вивченні фортифікаційних споруд козацьких фортець використовувалися переважно дані письмових джерел – описи та плани. Археологічні дослідження цієї категорії пам’яток обмежувалися картографуванням. Найбільш вивченими фортецями виявлялися багатошарові, де при дослідженні раніших шарів вивчалися і пізньосередньовічні. У 60 – 80-ті рр. ХХ ст. вивчались дитинці давньоруських міст, Українська лінія та Білгородська засічна смуга. Саме із цих грандіозних об’єктів пізньосередньовічної фортифікації починається власне їх археологічне вивчення, що дало основу для порівняльного аналізу.

Фортеці Слобожанщини дещо відрізняються від укріплень Української лінії та Білгородської засічної смуги. Саме їх розташування на кордоні з Полем висувало певні вимоги до влаштування. У першу чергу, бралися до уваги нагальні проблеми – захист гарнізону від раптового нападу. Татарські загони були озброєні тільки ручною вогнепальною зброєю, артилерія в них була відсутня. Через це не було потреби будувати сучасні фортеці з бастіонами. Фортеці мали достатні укріплення для того, щоб затримувати на певний час загони кінноти.

Їх можна розподілити на три групи за плануванням та наявністю окремих фортифікаційних прийомів будівництва.

Перша категорія – невеликі за площею городища – старі укріплення скіфського, роменського та давньоруського часу, які використовувалися практично без перебудови, та козацькі дерево-земляні укріплення, невеликі за площею. Частіше за все такі фортеці були опорними прикордонними пунктами сторож на кордонах Московської держави і Речі Посполитої.

Друга – прямокутні та квадратні в плані фортеці, які будувалися державою для захисту кордону від татар – прикордонні остроги. Квадратні та прямокутні остроги не залежать від форм рельєфу, укріплення мають правильну геометричну форму. У переважній більшості фортеці мають внутрішній замок, розташований, як правило, у центрі1.

Третя – великі фортеці – залишки сотенних та полкових міст, які будувалися у переважній більшості на низьких мисах, часто при впадінні невеликої річки з болотистою заплавою. Лінії укріплень прямі, але залежать від рельєфу, при їх будівництві використовувався досвід московських воєвод. Ця категорія укріплених пунктів постала пізніше і від перших двох вирізняється розмірами.

Перша категорія городищ використовувалась як схованка для невеликих прикордонних загонів. Вони не мали значних дерев’яних укріплень, часто для прикордонного загону було достатньо обнести частоколом старий вал. Зважаючи на обмежену кількість робочих рук та виходячи з міркувань безпеки, для цього часто обиралися саме роменські або давньоруські городища. Вони відповідали всім критеріям прикордонного форту – розташування на високому зі стрімкими, додатково ескарпованими схилами, значні напільні укріплення, наявність поблизу джерела води. По суті, це городища-сховища для захисту невеликих загонів козаків або московських стрільців. У XVI – на початку XVII ст. укріплення практично не будувалися, використовувалися та реконструювалися старі.

Друга категорія – прикордонні остроги, які будувалися з застосуванням тодішніх вимог фортифікації. Розбудова фортець-острогів почалася в 40-х роках XVIІ ст. Вони квадратні у плані, мають добре укріплений внутрішній замок. При виборі місця будівництва враховувалася не тільки топографія – висота та крутизна схилів, а й розташування відносно інших фортець. При цьому утворювалася лінія опорних пунктів на найбільш небезпечних ділянках кордону в місцях проходження татарської кінноти. Фортеці зазначеної категорії входили до складу Білгородської засічної смуги та захищали її правий фланг (Рис. 1).

Основою укріплень даної категорії фортець був сухий рів, який захищав три сторони, та дерев’яна стіна, яка ставилася на вал. Додатково фортеця могла укріплюватися ескарпом з боку схилу річки. Для будівництва фортець направлялися воєводи, які мали відповідний досвід. Саме цим може пояснюватися практична ідентичність фортець – острогів Краснопілля, Миропілля, Славгорода та Суджі. Дані городища мали розміри в середньому 300 на 300 м, могли витримувати облогу легкої татарської кінноти. За даними писемних джерел відомо, що фортеці мали невеликі гармати та ручну вогнепальну зброю. За наявності такого арсеналу залога могла витримувати бій зі значним загоном легкої татарської кінноти. В разі потреби остроги могли бути місцем, де концентрувалися війська чи запаси для них для походів вглиб степу.

Третя категорія фортець – великі сотенні та полкові містечка – виникає в результаті поєднання козацької фортифікаційної традиції та московської. У більшості випадків заснування таких фортець здійснювалось силами козацьких ватаг. При виборі місця заснування фортеці козацька старшина мусила радитися з московськими воєводами, а ті, в свою чергу, керувалися питаннями загальної стратегії оборони південно-східного порубіжжя. У результаті цього найбільші та найкращі козацькі загони опинялися у важливих з точки зору оборони місцях. Для підтримки та допомоги козакам з Білгорода та інших великих московських фортець направлялися воєводи та гарнізони стрільців, пушкарів з артилерією. Таким чином укріплювалися та розросталися козацькі фортеці, переходячи з рангу прикордонних укріплених містечок до повноправних міст, із передмістями з характерними назвами Солдатське, Пушкарне, Пушкарівка тощо.

Рис. 1. Південно-східний фланг Білгородської засічної смуги.

1 – Охтирка, 2 – Вольний, 3 – Славгород, 4 – Краснопілля, 5 – Миропілля,

6 – Суджа, 7 – Хотмизьк

Такі фортеці мали дводольну систему укріплень, а інколи — і тридольну. Особливістю даної групи фортець був укріплений посад. Зазвичай козацькі фортеці мали посад, який розташовувався безпосередньо за лінією укріплень. Такі посади займали великі миси з крутими схилами, проте потужних укріплень не мали. Населення у разі небезпеки переходило до фортеці. Така практика на прикордонних територіях призводила до частого спустошення козацьких садиб під час нападів татар. Самі фортеці могли витримати облогу, а посад через короткий час відновлювався. Але це часто ставало причиною відтоку частини населення в більш спокійні внутрішні території Московщини.

З середини 50-х років XVII ст. починають будуватися фортеці з великими посадами, захищеними дерев’яними стінами та ровами. Залишки таких укріплень досліджені у Білопіллі, Сумах, Лебедині. З появою великих за площею фортець збільшується кількість населення, яке отримувало можливість вести господарство з меншим ризиком.

У цей час починаються зміни при виборі місць розташування фортець. Якщо у першій половині XVIІ ст. прикордонні фортеці засновувалися виключно на високих мисах та останцях правих корінних берегів з важкодоступними, крутими схилами, то з середини – другої половини XVIІ ст. вибір змінюється на користь невисоких мисів, оточених невеликими річками з болотистими заплавами. Такий крок пов’язаний, перш за все, зі змінами у веденні бойових дій. Перша половина XVIІ ст. пройшла у протистоянні прикордонних застав легким загонам татарської кінноти. А для захисту від них потрібні були саме високі, круті схили. В процесі заселення території Слобожанщини будуються великі фортеці, і вони вже орієнтуються на протистояння регулярним арміям Речі Посполитої, Оттоманської Порти за

Рис. 2. Карта розташування фортець Північно-Східної Слобожанщини.

1 – Журавне (ур. Демидів Горб), 2 – Чернеччина, 3 – Олешня, 4 – Сосонка 2, 5 – Зарічне, 6 – Боромля, 7 – Вільне, 8 – Славгород, 9 – Лебедин, 10 – Курган, 11 – Межиріч, 12 – Суми, 13 – Миропілля, 14 – Краснопілля. 15 – Глинськ, 16 – Ромни. 17 – Костянтинів 3, 18 – Костянтинів 1 та 2, 19 – Засулля (ур. Мазепина Гора), 20 – Недригайлів, 21 – Крига та Білопілля, 22 – Нові Вирки, 23 – Ігорівка, 24 – Конотоп, 25 – Ярославець, 26 – Ротівка, 27 – Пустогород, 28 – Куземин, 29 – Охтирка

участю союзників чи найманців із європейських держав. А для регулярних армій того часу при облозі з обох сторін – обложених і нападників – було характерним застосування важкої артилерії. Найбільш ефективним з боку захисників було використання артилерії, яка веде вогонь по прямій, а не згори вниз, до того ж болотиста заплава ускладнювала підвезення гармат, які мали значну вагу, на близьку відстань. В цей же час у великих фортецях з’являються кутові бастіони, які також пов’язані з застосуванням флангового артилерійського вогню. Отже, зміни у веденні бойових дій стали причиною еволюції фортець Слобожанщини.

Одним з промислів українських козаків, тісно пов’язаним з заснуванням та функціонуванням фортець, було добування селітри. Виробництво селітри, однієї зі складових пороху, набуває поширення на Гетьманщині у XVIІ ст. Велика кількість курганів та валів городищ, багатих на природну селітру, стала поштовхом до поширення селітроваріння. Разом з тим, постійні війни вимагали все більше пороху, місця видобування селітри на Гетьманщині були вже добре відомі та активно експлуатувалися. На незаселених територіях Середнього Псла та Ворскли також були відомі численні кургани та курганні могильники. Ця територія фактично не була підконтрольна Речі Посполитій та Московському царству, і часто ватаги селітроварів намагалися вести промисел на цих територіях.

За писемними джерелами першої половини XVII ст. відомо, що тут вели промисел козаки з Переяславщини, Чернігово-Сіверщини, Полтавщини та селітровари, вихідці з України, що наймалися до російських промисловиків з Путивля, Курська, Хотмизька2. Процес добування селітри досить довготривалий та вимагає наявності курганів поблизу води та дрів. Окрім цього, небезпека потрапити в полон до татар також уповільнювала процес освоєння курганів на незаселених територіях. Ватага, яка вела промисел, постійно була в небезпеці через дим, який міг їх видати. Тому не виключено, що поряд з невеликими майданами функціонували одна-дві печі для випарювання селітри. На сьогодні у межиріччі Псла та Сейму відомо лише 5 невеликих селітроварних майстерень-майданів. Зважаючи на той факт, що селітру таким способом добували і козаки-переселенці в другій половині XVII ст., можна говорити про незначні обсяги селітроваріння на даній території до початку її заселення.

У другій половині XVII ст. процес заселення вільних земель межиріччя Псла та Сейму набуває сили. Причиною тому було нестабільне становище держави Богдана Хмельницького і прагнення Московського царства якнайшвидше укріпити своє становище в регіоні за рахунок козаків. Козаки, що прибували з Польщі, стали носіями етнокультурних та військових традицій Гетьманщини. У перші роки існування козацьких фортець постійно існувала загроза набігів татар. Важливими засобами оборони була вогнепальна зброя та артилерія. Пороху, що козаки привозили з собою, надовго не вистачало і щоб забезпечити себе його складовими, козаки виготовляли його за технологією, яка була розповсюджена на території Гетьманщини. Традиційний спосіб видобутку селітри з насипів курганів та валів городищ скоріш за все, поступово припиняється з кінця XVII ст. На початку XVIIІ ст. починається виготовлення селітри з буртів, коли починають працювати селітроварні заводи за російською технологією3.

___________________

1. Приймак В.В., Осадчий Є.М. Північний схід Дніпровського Лівобережжя у кінці ХVІ – ХVІІ ст. (історико-археологічні нариси). – Полтава, 2006. – 70 с.

2. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII вв. – Харьков, 1964. – С. 270.

3. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие... – С. 281.

Юрій Мазурик (Луцьк),

завідувач відділу охорони культурної спадщини

при Волинському краєзнавчому музеї

Городище пізнього середньовіччя

в смт Рожище на Волині

Перша писемна згадка про Рожище належить до 1377 р., коли литовський князь Любарт Гедимінович подарував його соборній церкві Іоана Богослова, що містилась у Луцькому замку: „ ...далъ село свое Рожысче святому Иоанну Богослову на веки вечъные соборной церкви у Луцку...”1. Відтоді воно понад три століття було власністю Луцької єпископії. В описі Луцького замку 1545 р. згадується „... городня владыки Луцкаго – съ имения церковного, съ Рожищъ.„2. У 1567 р. польський король Сигізмунд Август надав луцькому та острозькому єпископові Марко Васильовичу Жоравницькому локаційний привілей „...на осаженье местечка в селе церьковном Рожищах”3. Робота з осадженням йшла важко, в документах за 1572 р. поселення назване містечком, але вже у 1574 та 1580 рр. – селом. У поборових реєстрах 1583, 1589 рр. Рожище знову згадується як містечко. 13 квітня 1598 р. король видав луцькому владиці Кирилові Терлецькому новий привілей на локацію Рожища у зв’язку з тим, що містечко було спалене татарами. Повторним локаційним привілеєм місту було надано магдебурзьке право, 15 років „волі”, дозволено проводити два ярмарки на рік (до цього був один), тобто було зроблено все, щоб поселення стало справжнім містом. Ця програма була реалізована, і Рожище в подальшому згадується як місто4.

На початок нового будівництва міст і містечок в XVI - на початку XVII ст. припадає бурхливий розвиток будівництва оборонних споруд на Україні. Замок був гарантом безпеки мешканців містечка та околиці. В умовах тогочасного життя, коли частими були татарські вторгнення та міжусобні, так звані „домові” магнатсько-шляхетські війни, значення замку для життя міста важко переоцінити5. Замок у Рожищах згадується у 1577 р.6.

Рожище розміщувалось на жвавому торгівельному шляху, в акті 1570 р. відмічається про незаконне стягнення гребельного мита з чотирьохсот возів: „... от каждого воза мыта от мосту рожиского 7.

Залишки фортифікаційних споруд згадуються в 1931 р. при описі старожитностей на території Рожищенської гміни: „...земляні вали коло Альшера і залізниці в Рожищах.” Також польська влада планувала тут провести консерваційні земляні роботи і облаштувати парк 8.

В червні 1937 р. залишки фортифікаційних споруд в Рожищі Луцького повіту обстежив Ян Фітцке. В звіті дослідник відмічає, що біля будівель німецького колоніста А.Альшера знаходиться велике чотирикутне, частково знищене городище, місцева назва „Шведські вали”9.

В пізнішій краєзнавчій літературі вже згадується, що на території смт Рожище знаходяться залишки двох городищ10, але, на жаль, не відмічається їх місцезнаходження та опис.

В 1989 р. була проведена археологічна розвідка на території Рожищенського району під керівництвом В.М.Коноплі. Зі свідчень місцевих жителів дослідник констатує, що в межах селища Рожище в ур. „Вовкова Гора” (район вул. Горького і пров. Жуковського) на овальному в плані останці правого берега р. Стир площею 5 га земляними роботами було знищено підковоподібний вал, що мав висоту 2 - 3 м. Він утворював ізольовану територію округлої форми (дитинець?) діаметром 30-40 м. Перед валами існував оборонний рів шириною близько 3 м та глибиною до 2 м. Дану пам’ятку дослідник інтерпретує як давньоруське городище XI-XII ст.11.

Отже, про наявність залишків фортифікаційних споруд є суперечлива інформація.

смт Рожище. План-схема городища. Графічна реконструкція

З метою уточнення даних про городище (місцезнаходження, розміри, форма, датування тощо), в 2003 р. автором були проведені пошукові роботи. Серед опитаного місцевого населення найбільш цінні і цікаві свідчення жителя селища Вишневецького Л.І. З його слів, пам’ятка розташовувалась в районі сучасних вулиць Симоненка, Петровського, Жуковського та провулків Жуковського, І.Богуна. Ця місцевість також відома як ур. „Вовкова гора”, тут знаходились два фрагменти валів, які мали однакову Г-подібну форму, відстань між ними становила приблизно 0,21-0,23 км. В 60-х – 70-х роках XX ст. вони були знівельовані. Нами було складено схем-план фрагментів цих валів та зроблено графічну реконструкцію втраченої пам’ятки. В плані городище було, ймовірно, квадратної (чи прямокутної?) форми, з округлими виступами на кутах. Розміри пам’ятки досить приблизні, ми вважаємо, що довжина валу однієї сторони могла бути від 0,15 і не більше 0,17 км.

Розміри валів — висота 2 – 3 м, ширина в підніжжі 6 – 8 м. Розміри округлих виступів — висота 6 – 7 м, діаметр зовнішньої сторони приблизно 10 м. У верхній частині виступу було заглиблення на 1,5 м, діаметр заглиблення 7 – 8 м. Ймовірно, ці виступи були основами для дерев’яних башень, з яких вівся обстріл вздовж валу. Також з фронтальної сторони городища був рів шириною приблизно 3 м та глибиною до 2 м.

Планова конфігурація у вигляді правильної геометричної фігури (прямокутника) з обнесеним по периметру ровом і валом давала можливість перехрещувати обстріл зі стін з фланговим обстрілом з веж, утворюючи на підступах до них зону суцільного враження.

Причиною появи таких укріплень було виникнення та розвиток вогнепальної зброї і пов’язаного з цим складанням нових прийомів штурму12.

До ближчих аналогічних пам’яток можна віднести городища пізньосередньовічної доби на Волині13.

Городище розміщено безпосередньо біля річки Стир, що дозволяло контролювати в давнину транспортний рух як сухопутний14, так і річковий15.

Отже, співставляючи писемні, топографічні і усні свідчення місцевих жителів, можна стверджувати, що було локалізовано місцезнаходження, де розміщувались залишки оборонних споруд містечка Рожище.

______________________

1 Грамоти XIV ст. — К., 1974. – С.21; Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. — К., 1970. — С. 603.

2 Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актовъ, Высочайше учрежденного при Кіевскомъ военномъ, Подольськомъ и Волынском генерал-губернаторе. — К., 1859. — Т.IV. — С. 102.

3 В цьому році було видано відразу два локаційних привілеї: перший датований 6 січням 1567 р., другий — 24 січня 1567 р. Тексти привілеїв практично ідентичні, а тому незрозумілою є поява другого з них. Див. Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. — Львів, 2003. — С. 52 (Далі — Заєць А. Урбанізаційний процес...).

4 Заєць А. Урбанізаційний процес... — С. 52, 53, 94, 98-100, 102, 110, 145, 149, 159.

5 Виногродська Л. І. Замок у соціально-просторовій структурі міст і містечок Правобережної України XIV – XVII ст. // Сучасні проблеми археології. — К., 2002. — С. 56.

6 Заєць А. Урбанізаційний процес... — С. 133.

7 Торгівля на Україні XIV – середини XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина / Упоряд. М.В.Кравченко, Н.Н.Яковенко. — К., 1990. —С. 144.

8 Державний архів Волинської області. — Ф. 36. — Оп. 24. — Спр. 7.

9 Фітцке Я. Звіт про археологічні та пошукові роботи на Волині Волинського товариства приятелів наук за 1935 – 1937 рр. // Археологічна спадщина Яна Фітцке. За загальною ред к. іст. наук Г.В.Охріменка. — Луцьк, 2005. — С. 116.

10 Кучинко М., Охріменко Г. Археологічні пам’ятки Волині. — Луцьк, 1995.— С. 151.

11 Конопля В.М., Оприск В.Г. Археологічні пам’ятки Волині (Рожищенський район). — Луцьк, 1991. — С. 79, 80.

12 Рапопорт П.А. Военое зодчество западно-русских земель X-XIV вв. // МИА. — М. - Л., 1967. — № 140. — С. 219.

13 Годованюк Е.М. Исследования бастионных замчищ Волыни // Исследования и охрана архитектурного наследия Украины. — К., 1980. — С.82-88; Мазурик Ю.М. Обстеження городищ доби пізнього середньовіччя басейну р. Липа на Волині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 10. — К., 2001. — С. 53-58; Мазурик Ю.М. Городище доби пізнього середньовіччя в с.Боровичі на Волині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 13. — К., 2004. — С. 74-81.

14 З Луцька через Рожище вздовж Стира можна було дістатись до Пінська і далі — до Білорусі. Див.: Пришляк В. До питання про торгівельні комунікації і митні системи українських земель першої половини XVIII стооліття. // Записки наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка. — Т. CCXL. — Львів, 2000. — С. 381.

15 Про річку Стир як важливу річкову транспортну артерію див.:Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина / Упоряд. М.В.Кравченко, Н.Н.Яковенко. — К., 1990. —С. 77, 99, 100, 222, 226, 246.

Юрій Пуголовок (Полтава),

молодший науковий співробітник Центру

охорони та досліджень пам’яток археології

управління культури і туризму Полтавської

облдержадміністрації

Нові дані про кладовища доби пізнього українського середньовіччя на території Полтавської області

В ході археологічних досліджень, проведених експедиціями Центру охорони та досліджень пам’яток археології в 2005 – 2006 рр. на території Кременчуцького району Полтавської області, було виявлено три пункти, які можна віднести до загалу цвинтарів доби пізнього українського середньовіччя, на яких виявлені зразки поховальної лапідарної скульптури. Слід зауважити, що нововиявлені пам’ятки концентруються на півдні Полтавської області, в безпосередній близькості від Дніпродзержинського водосховища. Дослідження на кладовищах мали виключно розвідковий характер, їх метою було картографування та фотофіксація об’єктів.

Нижче наводимо опис обстежених пам’яток, укладений з півночі на південь.

Пункт І: цвинтар кол. с. Новоселівка (Рис. 1).

Цвинтар розташований на одному з курганів. Автори досліджень на підставі виявлених поховань датували його кінцем XVIII – XIX ст. Над однією із могил була встановлена стела з рожевого граніту, без слідів написів, менгіроподібної форми. Бічні грані стели загладжені і сформовані оббиванням. На думку авторів публікації, надмогильний пам’ятник виготовлений українським населенням з уламка більш давньої стели [1].

Рис.1. Новоселівка, кол. с. Стела, рожевий граніт.

За І.М. Кулатовою та О.В. Сидоренком

Пункт ІІ: кладовище колишнього с. Шведівка, околиці с. Келеберда (Рис. 2).

Рис.2. Келеберда, с. (кол. Шведівка, с.).

Стели козацького часу, граніт. Прорисовка

Розташоване в глибині дачного масиву. Кладовище займає курганоподібний насип діаметром 60 м та висотою близько 1 м. Крім сучасних надгробків на кладовищі виявлені надмогильні монументи, що можна датувати добою пізнього українського середньовіччя [2]. Загалом на цьому пункті виявлено чотири менгіри, на одному із яких присутнє зображення християнської символіки — простого хреста грецького типу [3]. Всі стели виготовлені із сірого граніту. Відмічено наявність стел прямокутної, трикутної та трапецієвидної форм. Висота монументів коливається від 0,24 м до 0,56 м.

Пункт ІІІ: кладовище колишнього с. Павлівка, околиці с. Келеберда (Рис.3).

Кладовище розташоване на курганоподібному підвищенні, в межах сучасного рибгоспу. В ході проведених робіт на зазначеному кладовищі відмічено наявність восьми кам’яних надгробків. На жодному з них не виявлено залишків християнської символіки. Всі менгіри розташовуються на значній відстані один від одного, окрім двох – це стели №7 та №8, що розташовувалися практично поруч. На момент огляду монументи вже були поваленими на землю. Стели, виготовлені із сірого граніту, переважаючою формою є прямокутні, проте наявні стели і трикутної та трапецієподібної форми [4].

Рис.3. Келеберда, с. (кол Павлівка с.).

Надгробки козацького кладовища, граніт. Прорисовка

Отже, виявлені надгробки належать до числа надмогильних монументів фіналу козацької доби — початку ХІХ ст., невеликих за розмірами, виготовлених із місцевого матеріалу та практично позбавлених християнської чи то якоїсь іншої символіки. Винятком є менгір, зафіксований на кладовищі колишнього с. Шведівка. За своїм характером описані вище стели є подібними до надмогильних монументів, виявлених на розташованому поруч цвинтарі поблизу с. Келеберда, а також до надгробків Кодацької фортеці та до стел, розташованих на берегах Канівського водосховища [5].

Наведений короткий огляд описаних вище пунктів дозволяє окреслити та намітити подальші перспективи відносно досліджень цієї категорії пам’яток доби пізнього українського середньовіччя на теренах краю.

__________________

1. Кулатова І.М., Сидоренко О.В. Стела козацького часу з околиць Комсомольська // АЛЛУ — Полтава, 2005. — № 1-2. — С.107.

2. Супруненко О.Б., Пуголовок Ю.О., Тимощук А.І. Звіт про археологічні розвідки у Полтавській області в 2005 – 2006 рр. — Полтава, 2007. — Ф.е. — НА ЦОДПА. — С. 22.

3 Сапожніков І.В., Шувалов Р.О. Типологія і хронологія кам’яних хрестів Північно-Західного Надчорномор’я // Дослідження пам’яток українського козацтва. — К., 1995. — Вип. 4. — С.17-24.

4. Супруненко О.Б., Пуголовок Ю.О., Тимощук А.І. Звіт … — С. 23.

5. Телегін Д.Я. Про деякі регіональні відміни в надмогильних монументах козацької доби в Україні // Дослідження пам’яток українського козацтва. — К., 1995. — Вип. 4. — С.25-29; Археологія доби українського козацтва. — К., 1997.

Адріян Мандзій (США),

доктор Моргедського Державного університету

Володимир Чорновус (Львів), науковий співробітник

Інституту українознавства НАН України ім. І.Крип’якевича

Дослідження та збереження поля Зборівської битви 1649 року

Дослідження полів битв є непростою справою. Після бою місцеві жителі, що потерпіли від переходу військ, збирали усе, що могло пригодитися. Це включає не тільки зброю, але й одяг, казани і будь-який неушкоджений предмет, який легко можна було взяти з поля. Залізо, що ще до кінця ХІХ ст. вважалося дорогоцінним матеріалом, миттєво перероблялося. Через декілька поколінь місцеві люди забули про ті жорстокі події.

Рис. 1. План Зборівської битви 1649 р.

Територія, на якій відбувався бій, зазвичай займає велику площу. У більшості випадків це може сягати кількох десятків гектарів. Природна ерозія землі, будівництво нових доріг та нові поселення дуже змінють ландшафт. Як правило, історичні документи про військову діяльність неточні. Часто це було свідомо. Автори пробували спростувати свою причетність до поразки або взяти на себе додаткову славу. Карти та малюнки, складені в часи подій, недосконалі з технічних причин та складних умов створення, а також, як часто виявляється, змінені за бажанням замовника.

Ще донедавна археологи, що звикли працювати «вглибину», а не на великих просторах, не володіли методикою фіксації та аналізу підйомних матеріалів, пов’язаних із битвами того чи іншого часу. Археологи були обмежені, бо знайдені поодинокі матеріали не давали можливості комплексного вивчення битв. Дослідження братських поховань приносили неповторну інформацію, але представляли собою тільки фрагмент події. Наприклад, виявлення братського поховання з битви Вісбі дало змогу дослідити перевагу коротких шабель проти середньовічного обладунку [1]. Розкопки в Берестечку, які дали унікальний комплекс артефактів, пов’язаних із козаками та повстанцями, що загинули, обороняючи переправу, також входить до такого типу досліджень [2].

Вперше комплексне дослідження поля битв було проведене в Літл Бігхорн [3]. Після степової пожежі на місці бою Дуглас Скотт, археолог з Американської Державної Системи Парків, застосував дві нові технології для досліджень — металошукачі та GPS. Металошукач показує наявність металу в землі. Метал є основним залишком на полях битв — чи то залізний наконечник стріли античності, свинцева куля пізнього середньовіччя, чи мідна гільза Першої світової війни. Таким чином, виявлення цих предметів та їх точна географічна прив’язка дають змогу широкомасштабного вивчення полів битв. Система GPS, яка працює на базі зв’язку з географічними супутниками, дає науковцям можливість групування матеріалів на великих територіях. Співставлення цих виявлених даних з історичними описами битв, історичними картами, ілюстраціями, із сучасними топографічними картами дають можливість розпізнання подій минулого. Успіх цього нового напрямку у дослідженні полів битв спричинив до його використання в інших частинах світу.

З 2002 р. автори використовували цей метод для дослідження військових подій 1649 р. Працюючи разом з археологом Богданом Строценем та архітектором Миколою Бевзом, ми почали вивчення битв під Зборовом та Збаражем [4]. Так само, як і в дослідженнях поля битви Літл Бігхорн в Америці, де разом індіанці та американці європейського походження брали участь у відкритті спільної історії, українські та польські студенти спільно досліджували поле Зборівської битви.

Незважаючи на те, що за останні триста років на теренах полів битв ХVІІ ст. відбувалася ціла низка подій та пізніші бої, нам вдалося здобути унікальну інформацію. Протягом літнього сезону 2002 р. було виявлено скупчення куль ХVІІ ст. на пасовиську поряд із теперішньою забудовою. Кулі були двох розмірів та відрізнялися за своєю формою. Більші кулі приблизно круглі, а менші кулі мали залишки литва, так звані «хвостики» або льотки. На перший погляд такі кулі виглядали незакінченими, їх можна було віднести до того, що козаки стріляли будь-якими кулями. Але такий висновок був би неправильним. В археологічній літературі такі кулі відомі, але недостатньо вивчені [5].

Натомість історичні джерела, як, наприклад, опис француза Сен Ремі з початку ХVІІІ ст. свідчать що такі додатки до куль було зроблено для того, щоб створити паперову гільзу [6]. На відміну від паперових гільз ХVІІІ ст., де і куля, і порох були разом у паперовій трубочці, паперові гільзи ХVІІ ст. прив’язувалися до льотка, що залишався після виливання кулі. Сен Ремі описує, що іноді спеціальний льоток додавався до кулі, щоб можна було прив’язати паперову гільзу. Виявляється, що амуніція, уживана у Зборові, застосовувалася на 50 років раніше, ніж вона з’явилася у Західній Європі.

У 2004 р. продовжувалися дослідження в Зборові. Працюючи довкола місць, де було виявлено два типи куль, ми знайшли предмети, які відносилися до подій 1649 р. Крім більших куль та двох уламків кремінних ударних замків було знайдено залізні наконечники стріл. Такі стріли часто були уживані татарами, але козаки та польські війська також їх застосовували.

Використовуючи комп’ютерну програму ArcView, яка поєднує базу даних з тривимірною системою координат, ми нанесли знахідки на сучасну топографічну підоснову, а також всі відомі елементи історичної топографії. Виявилося, що амуніція та інші предмети зброї сконцентровані в двох групах, що створюють лінію з великим проміжком. Можливо, що це відображає відстань між двома полками або місце, де знаходилася центральна частина полку, що була озброєна довгими списами. В середині ХVІІ ст. піхотні полки переважно складалися з мушкетерів, що стояли на флангах, та списоносців, що знаходилися в центральній частині полку.

Реконструкція плану Зборівської битви за даними археологічних

та історико-топографічних досліджень

В результаті нашої роботи було виявлено частину оборонної лінії табору коронних військ в Зборові, і ця частина була внесена до національного реєстру археологічних пам’яток України.

Щоб детальніше дослідити позиції табору коронних військ, а також виявити позиції козацької артилерії, татарського та козацького таборів, А.Мандзій склав науковий проект. Завдяки гранту Фулбрайта вдалося досягнути цієї мети.

Спільно з архітекторами М.Бевзом та В.Чорновусом проводилися топографічні дослідження з метою виявлення залишків військових укріплень XVII ст. Головною підосновою для наших досліджень була сучасна геодезична зйомка масштабом 1:5000. Допоміжними картами були топографічна карта 20-х років ХХ ст., карта фон Міга кінця XVIII ст., план фортифікацій Зборівської битви 1649 р. (Deutsche Staatsbibliothek, Kartographische Bestand - verzeichnisse 3. Herausgegeben von Edon Klemps, s. 259, poz. 2454, Zbaraz, sygn S C 8.31; poz. 2455, Zborov sygn S C 8.1) [7].

Нами було проведено співставлення картографічних джерел згідно з сучасною геодезичною підосновою. Основним джерелом для наших історико-топографічних досліджень був план фортифікацій 1649 р. Оскільки карта виконувалась інженером-фортифікатором в умовах бойових дій, вона не могла бути точною. Тому нами використана інформація про деталі історичного плану для більш точної локалізації фортифікацій згідно останніх археологічних досліджень.

На основі отриманої інформації, одержаної протягом сезонів 2002 р.. та 2004 р., додаткові топографічні дослідження дали змогу локалізувати редут в лінії оборони коронних військ, місце розташування козацької артилерії та правдоподібне місце татарського табору. Найбільшою несподіванкою було виявлення місця розташування козацького табору. Топографічний аналіз також дав змогу локалізувати лінію оборонних валів міста Зборова та знайти будівлю, з якої, як свідчать історичні джерела, козаки обстрілювали польський табір.

На основі цих досліджень, був складений план збереження поля Зборівської битви 1649 р. З отриманими даними можна створити цілісний план збереження пам’ятки, який дотримується позицій декларації Vimi про збереження історичних територій полів битв [8].

Попередній аналіз поля Зборівської битви показує, що ця пам’ятка є придатною до експонування для цілей історичного туризму. Розташування Зборова на шляху між Львовом та Тернополем дає можливість легкого доступу до пам’ятки, а заме місто Зборів має достатню інфраструктуру для розвитку туризму. Економічні переваги розвитку історичного туризму на базі поля Зборівської битви вже усвідомлені населенням, і місцеве управління намагається реалізувати таку програму.

Щоб дати змогу відвідувачам краще зрозуміти хід історичних подій, можуть бути запропоновані три регенеровані об’єкти. Використовуючи добудований козацький курган як основу, першим новим пунктом для туристів буде місце розташування козацької артилерії та татарського табору. Ця місцевість, яка знаходиться поблизу районної лікарні, є дуже вдалою, бо з цієї позиції можна побачити панораму міста Зборова та більшу частину польського табору. Тут пропонується створити репродукцію кількох козацьких гармат на платформах для обстрілу.

Другим новим місцем може бути експозиція поблизу будинків колишнього колгоспу. Тут територія вільна від забудови і дає можливість огляду театру битви 1649 р. Щоб відвідувачі могли краще уявити оборонні структури польського табору, пропонується реконструювати частину земляного валу. Земляні конструкції не потребують великого догляду, але з точки зору туристичної привабливості є дуже ефективними. Третім пунктом огляду може бути місце розташування козацького табору.

Всі експоновані об’єкти, пов’язані з полем битви, повинні супроводжуватись інформаційними таблицями, на яких би була подана інформація про основні історичні краєвиди. Тексти таблиць повинні бути написані трьома мовами: українською, польською та англійською.

_______________________

1. Thordeman Bengt, Noorlund Poul and Ingelmark Bo E., Armour from the Battle of Wisby, 1361. Vol. 1. — Kungl. Vitterhets Historie OCH Antikvitets Akademien. — Stockholm, 1939.

2. Свешніков І. К. Битва під Берестечком. — Львів, 1992.

3. Douglas D. Scott and Richard A. Fox, Jr., Archaeological Insights into the Custer Battle: An Assessment of the 1984 Field Season, Norman, 1987; and D. D. Scott, R. A. Fox, Jr., M. A. Connor and D. Harmon. Archaeological Perspectives on the Battle of the Little Bighorn. — Norman, 1989.

4. Mandzy Adrian O. Fighting for Freedom: the 1649 War Between the Cossacks and the Polish-Lithuanian Commonwealth // Battlefields Annual Review, Pen and Sword Books Limited. — South Yorkshire, England, 2005. — РР. 112-127; Адріян Мандзій, Дослідження облоги Збаража 1649 р. // Держава та Армія, Вісник Національного університету Львівська політехніка. — Львів, 2006. — № 571. — С. 124 – 130.

5. Knarrstrom Bo. Slaget vid Landskrona 1677 // META, 2004, 4/04.

6. Pierre Surirey de Saint Remy, Memoires d”Artillerie, second edition, 2 vol, Paris, 1707 // Harold L. Peterson. Arms and Armor in Colonial America 1526-1783. — Harrisburg, Pennsylvania, 1956. Р. 63.

7. Alexandrowicz, S. Plany obronnych obozow wojsk polskich pod Zbarazem i Zborowem z roku 1649. // Fortyfikasja. T.1. O skutechna ochrone fortyfikacji historycznych. — W-wa-Krakow, 1995. — Р. 15-23.

8. The Vimy Declaration for Conservation of Historic Battlefield Terrain was drafted by participants at the First International Workshop on Conservation of Battlefield Terrain, held in Arras, France, on March 1-3, 2000 at the invitation of Veterans Affairs Canada. Participating organizations included Veterans Affairs Canada; Heritage Conservation Program, Real Property Services for Parks Canada, Public Works and Government Services Canada; United States National Park Service; Parks Canada; the National Battlefield Commission of the Department of Canadian Heritage; English Heritage; the Durand Group (United Kingdom); University College London; City of Arras, France; American Battle Monuments Commission; Ministry of Culture and Communication (France); and the Commonwealth War Graves Commission. A copy of The Vimy Declaration can be found at www.nps.gov/hps/hli/currents/earthworks/downloads/chapter_drafts5.doc 1.

Олег Погорілець (Хмельницький),

директор «Постійнодіючої археологічної

експедиції«Меджибіж – 2000»

Центру дослідження історії Поділля

До проблеми пошуку місця битви під Пилявцями

(11 – 13 вересня 1648 р.)

З назвою населеного пункту Пилявці в історії України пов’язано події, які увінчали Богдана Хмельницького як видатного полководця та стратега. Адже, незважаючи на численну перевагу ворожих військ у цій кампанії, особливо у важкій кінноті, він зумів таким чином зорганізувати театр військових дій, що ця перевага була зведена нанівець [1, 204 - 210]. Проте, крім архівних документів та загальних описів, ця подія не залишила матеріального сліду в історії.

Точне визначення місця пам’ятної події – це чудова нагода реконструювати історичні реалії, відкинути вигадки та домисли про хід битви, це можливість поповнити фонди музеїв чітко датованими експонатами та, головне, ще раз привернути увагу громадськості до увіковічення пам’яті тих людей, котрі здобували незалежність держави України.

Справу досліджень місць козацьких звитяг започаткував Ігор Кирилович Свєшніков, який не тільки відшукав та дослідив місце Берестецької битви, але, поєднавши дані архівних документів, перекази, легенди та, залучивши археологічні методи дослідження, зумів реконструювати основні етапи військових подій того часу [2]. Результати проведеної з 1970 по 1989 рр. роботи надали науковцям багатий матеріал про озброєння протиборчих сторін, їх побут, а також спростували інформацію тогочасних джерел про катастрофічні втрати козацького війська та показали організований відхід із табору основної маси козаків [2, 150 -151, 271].

Великі площі, на яких розгорталися військові події, не дали можливості І.К.Свєшнікову повністю дослідити територію військових дій. В 1996 – 1998 рр. розвідку на полі Берестецької битви проводив С.В. Ревуцький, а в 2003 р. дослідження поновили співробітники Рівненської філії Охоронної археологічної служби України Б.А. Прищепа та В.С. Чекурков [3, 274 -275]. Ці дослідження показали перспективність проведення подальших пошуків. На жаль, поле Берестецької битви залишилося єдиним в справі вивчення матеріальних реалій військових дій того часу.

Спробою заповнити цю прогалину стали пошуки місця Пилявецької битви, проведені в 1990 – 1991 рр. археологічною експедицією під керівництвом наукового співробітника ІА НАНУ Лариси Іванівни Виногродської. Нею було зроблено величезний обсяг робіт з вивчення топографії, місцевих переказів та проведено археологічне дослідження частини села, де колись знаходився Пилявецький замок. В результаті цієї копіткої роботи було науково зафіксовано місцезнаходження та археологічний матеріал, типовий для XVII ст., на місці зруйнованого кар’єром замку. Свідчення місцевих жителів про перекази старожилів стали тією відправною точкою, яка надавала орієнтир для подальших пошуків [4, 89 - 106].

Вагомим науковим доробком в справі вивчення та аналізу перебігу подій Пилявецької битви є праці В.А. Смолія, В.І. Степанкова, І.С. Стороженка, Ю.А. Мицика, які провели детальний політичний та військовий аналіз подій того часу [5; 6]. Особливо цінними є опубліковані архівні матеріали – діаріуші (щоденники) учасників польського табору під Пилявцями [7, 53 - 68].

Проте єдиним джерелом, яке може довести факт битви та реконструювати реальний хід її подій, можуть стати археологічно-топографічні дослідження на місцевості, де колись проходили військові дії. Адже на сьогоднішній день нез’ясованим залишається той факт, про які саме Пилявці говориться в діаріушах та реляціях польських учасників битви. З документів XVI ст. дізнаємося про існування трьох населених пунктів із назвою Пилявці: Pilawce stare, P. srednie, P. nizni nad rz. Ikawa. Вони належали Анджею, Павлу і Миколі, синам Яна Пилявського, котрі в 1584 р. поділили «добра» батька [8, 160].

Дослідники в своїх пошуках прив’язувалися до, здавалося би, надійного репера – пилявецького мурованого замку, залишки якого в 20 –х роках ХХ ст. описував Є. Сіцінський. Замок цей збудували домініканці за дозволом короля Владислава IV після 1640 р. [9, 80 - 84]. Виходячи з цього факту, будувалися умовні схеми розташування військових сил та дій. Проте ніхто не звернув увагу на те, що збудувати замок, довжина стін котрого була 50 метрів та який мав чотири п’ятикутні вежі, за кошти домініканців в такий короткий термін, мабуть, було нереальною справою. Адже для прикладу, польський король Казимир ІІІ в 1360-х роках будував кам’яний замок у Володимирі майже два роки, залучивши для цього 300 людей щоденно. Будівництво це коштувало скарбниці більше 3000 гривен [10, 50]. Ніхто не звернув уваги і на те, що в діаріушах польських учасників подій згадується «замочок», «курятник» — власність пана Анжея Черненського (шляхтича Черменського), а не домініканців [11, 139]. Яким саме селом на той час володів Черненський, поки що встановити не вдалося. На «Генеральній карті України (Гданськ, 1648 р.; 5-й варіант)» Боплана Pilawcze зображені як містечко, що мало фортецю, проте ніякої річки, навіть поблизу, там не зображено [12, 114 – 122]. Цікавим є і той факт, що учасники тих подій ні разу не згадують назву річки – Іква, Ікава, а річку Пилявку згадує в своєму листі лише воєвода брацлавський Адам Кисіль [13, 140]. Чи називали сучасну річку Ікву тоді Пилявкою, чи то була інша річка, на якій знаходилась гребля і за яку велись бої, це ще один напрямок досліджень, який допоможе знайти поле бою.

Протягом кількох останніх років з околиць сіл Пилява та Пилявка (Старосинявський район Хмельницької обл.) до автора потрапило ряд знахідок, які можна датувати XVII ст., та за допомогою яких можна реконструювати околиці Пилявців того часу. На пилявецьких полях в різний час було знайдено колекцію монет з хронологічним діапазоном в 282 роки (1484 – 1766), свинцеві кулі різних калібрів, наконечники стріл, навісний трикутний замок, вудила, бронзові персні, пряжки, фрагменти різних металевих виробів та кераміки.

Основним датуючим матеріалом цієї збірки є нумізматичний матеріал, який складається з 29 монет, серед яких виділяється група 26 монет з хронологічним діапазоном в 126 років (1508 – 1629/34). Серед них варто виділити 14 монет, які було виявлено на невеликій ділянці розмірами 30 х 30 м, до якої входять: півгріш коронний Сигізмунда І – 1508 р.; півгріш литовський Сигізмунда ІІ Августа 1550 р.; півгріш литовський Сигізмунда ІІ Августа (дата не читається) – фальшивий; солід м. Риги – 1577 р. (з дірочкою); солід ризький Сигізмунда ІІІ – 1603 р.; солід ризький Сигізмунда ІІІ (дата не читається); солід бидгощський Сигізмунда ІІІ – 1599 р.; денарій угорський Рудольфа ІІ – 1591 р.; півгріш свідницький Людовика ІІ Ягеллончика – 1520 р.; три московських дєньги Івана IV (1533 – 1547); копійка Василя Шуйського (1606 – 1610). Рудиментом серед цієї групи виглядає мейсенсько — саксонський гріш Фрідріха ІІ та Вільгельма ІІІ з Тюрінгії (1440 – 1464), карбований на монетному дворі Фрейберг в 1459 – 1461 роках.

З навколишньої території походять ще дві групи монет – перша, що включає монету вартістю 2 денарії Сигізмунда ІІ Августа/Стефана Баторія (потерта, з дірочкою, дата не читається); півторак Сигізмунда ІІІ (скручений в трубочку, дата не читається, фальшивий); солід литовський (боратинка) Яна Казимира 1660 р.; другу групу складають: солід Сигізмунда ІІІ 1598 р.; три монети — соліди Сигізмунда ІІІ, дату на яких прочитати неможливо; солід бидгощський Сигізмунда ІІІ (карбований в 1594 – 1626 рр.); солід ризький шведського короля Густава Адольфа (карбований в 1621 – 1634 рр.); два угорських денарія (дата не читається, фальшиві, проколені гострим предметом); солід литовський (боратинка) Яна Казимира 1665 р. Ще з іншого місця походить одинока знахідка трьохгрошовика польського короля Станіслава Августа 1766 р.

Номінали та невисока «якість» монет говорять про те, що це випадково загублені монети, а не залишки скарбу. Концентрація певної «інтернаціональної» групи монет на невеличкій площі наводить на думку, що в цьому місці могла знаходитися корчма. Про це говорить і місце розташування – поблизу старої дороги з Меджибожа до Старокостянтинова. Інші знахідки монет окреслюють територію колишнього села, знищеного в ході військових дій, хоча в документах того часу ніяких сіл поблизу Пилявців не згадується.

Окрему специфічну групу знахідок складають свинцеві кулі (круглі і шестигранні, з ливниками та штабки). Їх колекція нараховує 50 екземплярів калібром від 8 до 17 мм. Слід відмітити наявність трьох екземплярів картечі та свинцевих шматків.

До метальної зброї варто віднести два черешкових наконечника стріл, аналоги яким знаходимо в матеріалах Берестецької битви [2, 237 – 238].

Фрагментами військового спорядження можуть бути пряжки, (в тому числі одна від карваша, інша, срібна, трикутна – специфічного призначення) та наконечник вузького ремінця, виготовлений з латуні та посріблений, з вирізаним орнаментом, що нагадує гірейську тамгу.

До побутових речей відносяться трикутний замок, вудила та фрагменти кераміки.

Даний комплекс знахідок характеризується переважною більшістю предметів, які датуються серединою XVII ст. та являються свідками активних військових дій на невеликій території. Якщо взяти до уваги той факт, що в Пилявецькій битві було задіяно до 100000 військових, переважно піхотинців, озброєних рушницями, більше ста гармат і велика кількість гаківниць, а сутички відбувалися в кількох місцях на великих територіях, то виглядає реальним, що саме тут буде знайдено величезну кількість куль та картечі. Місця ж розташування таборів, особливо основного козацького, мають бути окреслені ровами та знахідками багатьох побутових предметів – залишками погрому польського табору.

На сьогоднішній день ми не володіємо інформацією, яка б могла вказати на такі місця, з чого можна зробити висновок, що питання локалізації місця Пилявецької битви залишається відкритим. Щоб вирішити цю проблему, необхідно провести широкомасштабні дослідження не тільки в районі Пиляви та Пилявки, а й розширити пошук на десятки кілометрів. Археологічні експедиції мають можливість проводити дослідження з використанням спеціальної апаратури, що надасть можливість охопити ширшу територію та ефективно провести пошук місця битви. Тоді ми не будемо ставити пам’ятні знаки там, де заманеться, а науково визначимо місце для увічнення пам’яті героїв.

Керівництво громадської організації “Постійно діюча археологічна експедиція “Меджибіж – 2000” пропонує створити спільну експедицію для пошуку реального місця Пилявецької битви та провести заходи щодо його увічнення, тим паче, що в 2008 р. святкуватиме 360-річчя тих історичних подій.

__________________

1. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу в середині ХVІІ століття. Книга перша: Воєнні дії 1648 – 1652 рр. — Дніпропетровськ, 1996. — 320 с.

2. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993. -304 с.

3. Прищепа Б.А., Чекурков В.С. Роботи на полі Берестецької битви 1651 р. // Археологічні відкриття в Україні 2002 – 2003 рр. - Київ, 2004. – 412 с.

4. Виногродська Л.І. Історико-археологічні дослідження поблизу с. Пилява Хмельницької області (до локалізації місця Пилявецької битви) // Археологія, — № 1, 1977.

5. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К., 1994. – 262 с.

6. Мицик Ю.А., Степанков В.С., Стороженко І.С. Сполохи козацької звитяги. – Дніпропетровськ, 1991. – 206 с.

7. Мицик Ю.А. Щоденники Пилявецької битви 1648 р.// Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини XVII ст.: Матеріали Всеукраїнської історико-краєзнавчої науково-практичної конференції 19 вересня 1998 року. – Стара Синява, 1998. – 328 с.

8. Leon Biakowski. Podole w XVI wieku. Rysy spoleczne I gospodarcze. – Warszawa, 1920.

9. Сіцінський Юхим. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. — Кам’янець-Подільський, 1994. – 96 с.

10. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. VI. – К., 1993. – 544 с.

11. Документы об освободительной войне украинского народа 1648 1654 гг. – К., 1965.

12. Вавричин М. Маловідомі карти України Г. Біплана // Боплан і Україна: Збірник наукових праць. – Львів, 1998. – 318 с.

13. Історія України в документах і матеріалах. — Т. 3. – К., 1941. – 291 с.

Віктор Тітов (Кривий Ріг),

інспектор з охорони культурної спадщини

Дніпропетровського обласного центру з охорони

історико-культурних цінностей, доцент

Пошуки Шарівського трактиру при балці Княжі

Байраки на Дніпропетровщині

Загальновідомо, що вздовж і впоперек запорозьких земель пролягали “шляхи” – тобто великі торговельні второвані тракти. Вони слугували для руху обозів з різними товарами для торгівлі в запорозьких землях, а також в Україні та Польщі. Ці ж тракти слугували і для поштових сполучень. Поштові сполучення в Запорожжі аж до впливу на них Російського уряду у 1760 і 1770 рр. існували на тій же підставі, як в усій Європі в середні віки, тобто через гінців. На території Запорожжя давати коней та варту гінцям було обов’язком козаків, які сиділи зимівниками2.

Так було в Запорожжі до 1768 р. У листопаді цього року, щоб прискорити їзду кур’єрів та зміцнити сполучення, вирішили заснувати постійні пошти.

Головний командир Новоросійської і Київської губерній генерал Воєйков доручив Запорозькому Кошу заснувати поштові станції від Січі до Княжих Байраків або до Жовтенської (Верхньодніпровський повіт Катер[инославської] губ [ернії]). Г.М. Ісаков, управитель Новоросійської губернії, зі свого боку створив станиці:

1. У Крюкові (Полтав[ська] губ[ернія]), де переправа через Дніпро у Кременчуку.

2. В Онуфріївці (нині с[ело] гр. Толстого) Олександрійського повіту Херсонської губ[ернії].

3. У Княжих Байраках (де нині Шарове).

4. У Жовтенькій, що нині волость Жовта; і на кожній станції по шестеро коней з упряжжю і провідниками.

Запорожці зі свого боку негайно влаштували такі пости:

1. Від Січі до Солоної (на однойменній річці) – 25 верст.

2. Від Солоної до Базавлука (річки) і до Містка Церковного – 45 верст.

3. Від Містка Церковного до мосту Похилівського [зимівник] на річці

Саксагані – 25 верст.

4. Із Саксагані від мосту Похилівського до Жовтенокої – 30 верст.

Отже, всього 125 верст.

На кожній станиці поставлено шестеро коней і троє козаків із наставлянням: возити посланців і пошту, беручи за кожного коня і версту по 1 копійці.

Одна з таких пошт знаходилась у верхів’ї балки Княжі Байраки в Шарівському трактирі. Цей пункт знаходився на так званому, “Коржовому шляху”, який з’єднував Кизикерменський і Микитинський шляхи.

Надалі кількість поштових станцій у XIX ст. (вони стали називатися трактирами) збільшилась, особливо після заснування земської пошти. Аналіз картографічного матеріалу дозволяє зробити висновок, що Шарівський трактир – це те ж саме, що і заїжджий двір Вишневського на мапі 1869 р.1.

Знаходився він біля сучасного села Жовтоолександрівка Пальмирівської сільської ради П’ятихатського району Дніпропетровської області. Цей пункт добре відомий місцевим старожилам, які точно вказали його місцезнаходження.

За відомостями місцевих жителів, тут в різні роки знаходили монети початку ХVІІ-ХVІІІ ст. У 2006 р. було здійснено дослідження цієї території.

При обстеженні території було з’ясовано, що площа поширення складає близько 150 х 200 м. Можна виділити три ділянки, де спостерігається скупчення знахідок. По всій обстеженій ділянці трапляються найрізноманітніші знахідки:

1. Фрагменти кераміки.

2. Уламки скляного посуду і круглих шибок непрозорого мутного скла.

3. Залізні вироби.

Найчисленнішими та найрізноманітнішими є знахідки фрагментів керамічних виробів: фрагмент кахлі з рослинним орнаментом, фрагменти горщиків, мисок і тарелей, прикрашених мальованим і штампованим орнаментом різнокольоровою поливою, фрагмент покришок та ручок. Датуються ці фрагменти ХVІІІ – ХІХ ст. На сусідній частині ділянки

Схема розташування Шарівського трактиру

спостерігається невелике підвищення діаметром до 20 м, в районі котрого зустрічається багато уламків цегли. При його шурфовці було виявлено глинобитний майданчик (долівка). Таким чином Шарівський трактир – це перша пам’ятка, пов’язана з заснуванням пошти та функцінуванням торговельних шляхів на Запорожжі, знайдена на Дніпропетровщині.

Шарівський трактир. 2006 р. Знахідки: фрагмент кахлі – 1; вироби із заліза – 2; фрагменти покришок – ,3, 4, 8, 9; фрагменти посуду – 6, 7

Треба зазначити, що і раніше автор в різні роки намагався знайти трактири біля сел. Мирівське (м. Кривий Ріг), трактир Короп’єва біля с. Миролюбівка П’ятихатського району, трактир біля села Лихівка, П’ятихатського району, але ті спроби не дали бажаного результату.

____________________

1. ДІМ бібліотека. — Ф. № 25.

2. Скальковський А.О. Історія Нової Січі. — Дніпропетровськ: “Січ”, 1996. — С. 181-188.

Дмитро Тетеря (Переяслав-Хмельницький),

завідуючий науково-дослідним відділом

Національного історико-етнографічного

заповідника “Переяслав”

Історико-археологічні дослідження на території Вознесенського

монастиря у Переяславі

В історичному середовищі пізньосередньовічного Переяслава важливе місце посідали монастирські комплекси, які відігравали значну роль в релігійно-культурному та соціально-економічному житті міста. Сьогодні багато важливих та цікавих питань, що стосуються їх історії, діяльності, проблем охорони, збереження та музеєфікації, потребують більш детального вивчення та залучення значно ширшого кола джерел та матеріалів. До них, в першу чергу, належать результати археологічних досліджень та старожитності, отримані в ході їх проведення. За писемними даними, в Переяславі протягом ХVІІІ ст. функціонувало два монастирі – Вознесенський та Михайлівський. Територія Михайлівського монастиря неодноразово потрапляла в поле вивчення археологів ще з середини ХІХ ст., що пов’язано з розміщенням на його території залишків давньоруських кам’яних споруд, в першу чергу, фундаментів Михайлівського собору, спорудженого в 1089 р. Під час цих досліджень було виявлено і ряд старожитностей, що характеризують цю територію за пізньосередновічної доби [4, 186-188]. Територія Вознесенського монастиря площею приблизно 4,5 га археологічно не досліджувалась у зв’язку з тим, що з 1925 р. й до останнього часу (2002 р.) тут розміщувалась військова частина.

Засновано Вознесенський монастир на початку ХVІІІ ст. В настольній грамоті від 4 березня 1702 р., виданій першому єпископу відновленої в 1700 р. Переяславсько-Бориспільської єпархії Захарію Корніловичу, вказувалося, що до неї належить ряд монастирів, в тому числі Вознесенський у Переяславі [1, 132]. Він займав територію в центральній частині Нижнього міста ХVІІ-ХVІІІ ст., поблизу кам’яної церкви в ім’я Вознесіння Господнього, збудованої коштом гетьмана Івана Мазепи в 1695-1700 роках.

В статусі кафедрального монастиря Вознесенський монастир проіснував до 1785 р., коли указом імператриці Катерини ІІ єпископська кафедра при монастирі була закрита. Вознесенський монастир був перетворений в Архімандричий монастир другого класу. В 1793 р. архієрейська кафедра в монастирі була відновлена, а 1847 р. переведена до Полтави. Монастир став позаштатною обителлю з невеликою кількістю ченців, управління було покладено на казначея, якого призначав єпископ, що знаходився в Полтаві. В такому статусі Вознесенський монастир існував аж до остаточного закриття після 1917 р. [2, 335].

Архітектурний ансамбль монастиря формувався протягом кількох десятиліть. Після спорудження Вознесенського собору, фундатором якого був Іван Мазепа, в подальшому подвір’я монастиря розбудовувалось коштом та фундацією переяславських єпископів. 1738 р. єпископом Арсенієм Берлом на базі монастиря відкривається вищий навчальний заклад — колегіум, в якому в 1751 р. викладав курс поетики визначний філософ-просвітитель Григорій Сковорода. Після пожежі 1748 р., коли згоріли приміщення колегіуму, в 1753 р. клопотанням єпископа Іоанна Козловича зводиться новий цегляний будинок колегіуму. Протягом 1700-1776 років з південної сторони Вознесенської церкви коштом переяславського єпископа Іова Базилевича була зведена цегляна триярусна дзвіниця, до якої зі східного боку у 1782 р. єпископом Іларіоном Кондратовським була прибудована тепла мурована церква в ім’я святої великомучениці Варвари. Окрім цих споруд на монастирській території розміщувались будинок для архієпископа в комплексі з дерев’яною теплою церквою, дім начальника училища, комора, цегляна будівля консисторії, сарай, учнівська лікарня, цегляний льох, гуртожиток для учнів училища, готель для богомольців, флігель для півчої, житловий корпус монахів, а також кухонний корпус з їдальнею, баня, сарай, лікарняний корпус. Північну частину монастирської садиби займав сад-парк. За топографічним описом Малоросійської губернії 1798-1800 років, монастирське подвір’я мало наступний вигляд: “Внутри города монастырь мужескій второклассный Вознесенській, обнесенный каменною оградою; въ немъ пребываніе имеетъ єпископ // Переяславській и Бориспольскій; въ ономъ монастыре: церквей каменныхъ первая Вознесенія Господня, вторая Святія великомученицы Варвары; колокольня каменная и семинария, въ которой преподается: граматика, поезія, риторика, красноречие, история, географія, арифметика, греческий и латинський язики. Учителей п’ять, учениковъ до двухъсот пятидесяти человекъ; келій каменныхъ и деревянныхъ осьмнадцать”[3, 42]. До сьогоднішнього дня із споруд монастиря збереглися лише Вознесенський собор, дзвіниця, будинок колегіуму та частково підземна споруда з напівзруйнованим входом і фрагмент стіни-огорожі.

З 2003 р. археологічною експедицією Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” на території Вознесенського монастиря розпочато проведення розвідкових археологічних досліджень [5, с.9-13]. У ході робіт здійснено шурфування в західній та східній частині садиби монастиря, зроблено розкоп площею 18 кв.м, а також проведено обстеження збережених кам’яних споруд. При зачистці стінок шурфів та розкопу простежено та зафіксовано наступну стратиграфію культурних нашарувань: 0 – 0,30 м – чорноземний шар з уламками будівельних матеріалів ХІХ – ХХ ст.; 0,30 – 0,90 м – темно-сірий суглинок, культурний шар кінця ХVІІ – ХVІІІ ст.; 0,90 – 1,10 м – темно-коричневий суглинок, культурний шар давньоруського періоду; 1,10 – 1,70 м – сірий суглинок, культурний шар давньоруського періоду; 1,70 – 1,90 м – жовто-сірий грунт, рівень давнього горизонту; 1,90 м – материковий лес.

Культурний шар давньоруської доби потужністю 0,80 м складався з двох прошарків темно-коричневого (0,20 м) та сірого (0,60 м) суглинку. В першому зафіксовано прошарки вугілля від згорілого дерева. В заповненні культурного шару виявлено бронзову іконку-підвіску першої половини ХІІ ст. з зображенням Святого Георгія Змієборця, поясну пряжку, уламки керамічного посуду ХІ – ХІІІ ст. та кістки тварин.

Шар ХVІІ – ХVІІІ ст., як показують дослідження, на значній площі території колишнього монастиря зруйнований інтенсивними будівельними роботами ХVІІІ – ХХ ст. В розкопі при зачистці південно-східної та західної стінок зафіксовано частково збережений шар ХVІІ – ХVІІІ ст., потужністю 0,3 м, а також господарчу яму, пов’язану з ним.

Яма знаходилась в південно-західній частині розкопу й мала злегка похилі стінки та заокруглене дно. Глибина її від сучасної поверхні – 1,70 м, ширина в перетині — 1,50 м. Кераміка цього періоду, виявлена при дослідженнях, включає уламки гончарного посуду (Рис. 1, 1-5) та поодинокі знахідки фрагментів пічних кахлів. Гончарний посуд представлений, в основному, сіро та жовтоглиняними горщиками. Вони мають злегка відігнуту шийку та заокруглене вінце. Прикрашені врізними горизонтальними лініями та штампом. Жовтоглиняні горщики орнаментовані брунатною фарбою. З інших типів виявлено уламки покришок до горщиків, фрагменти макітер та підсвічників. Скляні вироби представлені уламком денця від штофа. Знайдені уламки пічних коробчатих кахлів орнаментовані рослинним орнаментом.

У ході проведених робіт, за 16,50 м на північний захід від північно-західного кута Вознесенського собору, при дослідженні шурфу виявлено яму, пов’язану з будівництвом собору. Її глибина від сучасної поверхні складає 2,90 м. В ямі на глибині 1,20 м зафіксовано прошарок вапна

Рис. 1. Знахідки уламків побутового посуду ХVІІ – ХVІІІ ст. з археологічних досліджень на території Вознесенського монастиря

товщиною 0,10-0,15 см. У шурфі, закладеному біля західної стінки собору, за 1,40 м ліворуч від входу вдалось простежити конструктивні особливості фундаменту собору (Рис. 2, 1) та виявити залишки фундаменту пізнішої прибудови-притвору (Рис. 2, 2).

Глибина залягання фундаменту собору від сучасної поверхні складає 1,75 м (на час побудови 1,15-1,10 м). Нижню частину фундаменту складає забутовка уламками цегли, пролитими вапняковим розчином, що лежить на материковій глині. Внизу забутовки зафіксовано брилу каменю пісковику розміром 40 х 50 см. Зверху забутовки покладено чотири ряди цегли на вапняковому розчині. Над ними знаходиться ще чотири ряди цегли, що утворювали підмурок собору, а на даний час засипані ґрунтом.

Розмір цегли складає 30 х 15 х 5-6 см, товщина горизонтальних та вертикальних швів 1 – 1,5 – 2 см. Глибина залягання основи фундаменту прибудови – 1,40 м, фундаментна траншея не доведена до материка. Фундамент складають вісім рядів цегли, не зв’язані з кладкою собору. Особливістю є широкі горизонтальні та вертикальні шви

Рис. 2. Профілі південної (1) та північної (2) стінок шурфу поблизу

західної стіни Вознесенського собору

товщиною 6-7 см. Нами проведено візуальне обстеження та складено план підземної споруди та надбудови-входу до неї (Рис. 3, 2), що частково збереглись на монастирській території, а також залишків кам’яної стіни, якою було обнесено монастирську садибу в останній чверті ХVІІІ ст. Ці об’єкти сьогодні знаходяться в занедбаному стані і активно руйнуються (Рис. 4; 1,2). Надбудова-вхід або так звана “капличка”, викладена з цегли ХVІІІ ст., слугувала в часи функціонування монастиря входом до підземної споруди. На сьогодні від неї збереглися лише стіни на висоту 2,50 м. ЇЇ вигляд на середину ХІХ ст. зафіксовано на малюнку Т.Г.Шевченка, на якому зображено комплекс споруд Вознесенського монастиря у Переяславі (Рис. 3, 1). Розміри цієї споруди складають 4,50 х 4,50 м, товщина стін 0,7-0,8 м. З північного, південного та західного боків вона мала арочні входи розміром 2,0 х 2,0 м, що вели до дверей у підземелля. На стіні ще збереглися два вмуровані крюки, на які навішувались дверні завіси.

Рис. 3. 1 – Комплекс споруд Вознесенського монастиря. Мал. Т.Г. Шевченка.

1845 р.; 2 – план підземної споруди на території Вознесенського монастиря.

Мал. Д.Тетері. 2006 р.

Сама підземна споруда складається з коридору та двох приміщень, зорієнтована по осі захід-схід з ланцюжковим плануванням. Довжина коридору – 14,85 м, ширина – 1,75 м. По коридору на відстані 10,70 м від вхідної стіни, праворуч і ліворуч на висоті 0,5 м від підлоги розміщено дві ніши розміром – 1,90 х 1,70 м.

Обидва приміщення прямокутні в плані, півовальні в перетині. Розміри першого складають: довжина - 4,90 м, ширина – 5,80 м, другого відповідно 4,60 м та 5,80 м. Висота склепіння – 2,60 м. Цегляне мурування стін рядове на вапняковому розчині, прослідковуються сліди тинькування та побілки.

На західній стіні обох приміщень вмуровано крюки для підвішування ліхтаря, збереглись частково також одвірки. Параметри цегли надбудови-входу та підземної споруди тотожні: довжина – 25-27,5-28-29-30-35 см, ширина 14-14,5-15-15,6-15,7-15,8-16-16,2-16,5-16,6 см, висота (товщина) – 5-5,2-5,3-5-5,6-5,7-5,8-6-6,4-7 см. Товщина швів складає: вертикальних – від 6 мм до 1-1,2-1,5-1,7 см; горизонтальних – від 1,5 до 2,3 см. Розміри цегли, характер цегляного мурування стін та склепіння дають можливість датувати споруду другою половиною ХУІІІ ст. За результатами обстеження попередньо можна припустити, що це монастирський льох, підземна частина якого на сьогодні ще досить непогано збереглась. На таке призначення вказує і наявність вентиляційних каналів в стінах обох приміщень. Не виключено, що від споруди йшли підземні відгалуження, які сполучали її з архієрейським будинком, колегіумом та Вознесенським собором, а на даний час замуровані. В певній мірі на це вказує виявлене під час реставраційних робіт підземне приміщення в колегіумі, яке знаходилось під підлогою центрального вестибулю. Проте це питання потребує більш детального археологічного та документального вивчення.

Від стіни-огорожі зберігся лише невеликий фрагмент в північно-східній частині монастирського подвір’я, на розі сучасних вулиць Шевченка та Сковороди, загальною довжиною 57,5 м. Висота стіни від сучасної поверхні 2,50-2, 90 м, товщина 1,15 м. Стіна викладена з цегли охристого кольору, розміром: довжина – 25-30-32-33,2-33,3-33,5-35,5 см; ширина – 15,5-16-16,3-16,5-17 см; висота – 4,5-4,7-4,9-5-5,2-5,3-5,5 см. Товщина швів розчину: вертикальних від 1,2 до 4 см, горизонтальних від 2 до 5 см.

Результати проведених археологічних досліджень значно розширюють джерелознавчу базу для вивчення історії та окремих напрямків діяльності колишнього Вознесенського монастиря. Вони засвідчують активну освоєність його території в період функціонування. Отримані результати показують перспективність і необхідність проведення тут масштабних досліджень. В подальшому, в першу чергу, потрібно провести пошук та вивчення підземних комунікацій, залишків архієрейського будинку та нших монастирських споруд. Необхідно також здійснити заходи, спрямовані на охорону та реставрацію збережених монастирських споруд, в тому числі, музеєфікацію об’єктів, виявлених в ході археологічних досліджень.

____________________

1. Ластовський В. Монастирі Переяславсько-Бориспільської єпархії у ХVІІІ ст. // Переяславська земля і світ людини. – Київ – Переяслав-Хмельницький, 1998.

2. Мельник В.П. Переяславський Вознесенський монастир. Історія та сучасний стан пам’яток. // Могилянські читання 2005. – К., 2006.

3. Описи Лівобережної України кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1997.

4. Тетеря Д.А. Матеріали ХVІІ-ХVІІІ ст. з археологічних досліджень на території переяславських монастирів ХVІІІ ст. // Матеріали науково-практичної конференції “Культурно-релігійний розвиток Гетьманщини кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.» – Ніжин, 2006.

5. Тетеря Д.А., Товкайло М.Т., Юрченко О.В. Звіт про археологічні дослідження в м. Переяславі-Хмельницькому в 2003 р. // НА ІА НАНУ. – С. 9-13.

Дмитро Філімонов (Дніпропетровськ), старший

науковий співробітник Дніпропетровського обласного

центру з охорони історико-культурних цінностей

Археологічні розвідки на території Ігренського півострова

В польовий сезон 2006 р. група співробітників Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей, до складу якої крім автора входили провідний фахівець В.В.Свистунов та старший науковий співробітник О.В.Мишуста, розпочала дослідження території Ігренського півострова, який знаходиться в межах м. Дніпропетровська. Метою цих робіт був пошук залишків Усть-Самарського ретраншементу (Усть–Самарської фортеці) – російського військового форпосту ХУІІІ ст., питання про місцезнаходження якого ще й досі залишається дискусійним [2, 70; 3, 197-198; 5, 69; 9, 40.].

Про розташування цієї пам’ятки фортифікації ХУІІІ ст. в гирлі р. Самари писав ще Д.І.Яворницький [11, 23; 12, 151]. Краєзнавець Д. Чернявський в 1925 р., описуючи земляні укріплення (рови та вали) біля села Стара Ігрень в місцевості під назвою «Городок», стверджував, що це і є залишки Усть–Самарського ретраншементу [10]. Дніпропетровські краєзнавці В.В.Бінкевич та В.М.Камеко залишками ретраншементу вважають малопомітні сліди земляних укріплень на острові Мойка, зазначаючи при цьому, що даний острів утворився тільки після побудови в 1930 р. греблі Дніпрогесу, в результаті чого відбулось значне підняття рівня води в р. Дніпро, що і спричинило затоплення великих масивів суходолу вздовж прибережних смуг [1, 100]. До того часу острів Мойка був частиною великого мису Ігренського півострова. Саме на території цього мису за припущенням В.В.Бінкевича та В М.Камека в середині - другій половині ХVІІІ ст. знаходився Усть-Самарський ретраншемент (Усть-Самарська фортеця) [1, 138]. Ще одним вагомим свідченням існування в даному місці Усть-Самарського ретраншементу дослідники вважають старе кладовище ХVІІ–ХVІІІ ст., яке було знищено в 1960–1970-х роках разом із залишками оборонних укріплень ретраншементу під час проведення будівельних робіт із спорудження корпусів Дніпропетровського будинку–інтернату для людей похилого віку та інвалідів (розташований на березі Дніпра навпроти о. Мойка) [1, 100-101]. Тут слід уточнити, що зазначений цвинтар було зруйновано наприкінці 1970-х років при будівництві житлового будинку № 17 по вул. Гаванській, який знаходиться у безпосередній близькості від будівель інтернату для людей похилого віку та інвалідів. Місцеві мешканці добре пам’ятають, як при ритті котловану під фундамент будинку № 17 ківш екскаватору неодноразово підіймав на поверхню людські кістки та фрагменти вже зотлілих дерев’яних трун. Дійсно, при ретраншементі повинно було функціонувати доволі велике кладовище, адже в ньому під час російсько-турецької війни 1735–1739 років розташовувались лазарети для поранених та хворих солдат і козаків, які повертались з театрів військових дій у пониззі Дніпра. Не всім з них судилось одужати — багато вояків помирало. На плані «Усть-Самарського ретраншементу» лазарети показано на березі р. Самари [8, 41]. Крім того, гарнізон ретраншементу неодноразово потерпав від епідемій різних хвороб. Так відомо, що у 1738 р. під час епідемії чуми в Усть-Самарі помер командувач Дніпровської флотилії, віце-адмірал російського флоту Наум Якимович Сенявін [7, 127].

Криворізький дослідник В.В.Титов у своїй статті, присвяченій пам’яткам фортифікаційного мистецтва ХVІІ–ХVІІІ ст. території Нижнього Посамар’я, які зараз знаходяться в межах м. Дніпропетровська, також говорить про розташування залишків Усть-Самарського ретраншементу на острові. При цьому він помилково називає острів Мойка островом Старуха [8, 28], який знаходиться північніше, в гирлі р. Самари. До того ж, на відміну від о. Мойка на о. Старуха невідомі сліди давніх земляних укріплень.

В 2001–2005 роках автором проводились візуальні обстеження території Ігренського півострова навпроти о. Мойка. Під час цих обстежень на березі Дніпра на південний захід від будівель будинку-інтернату були виявлені залишки оборонного валу. Поруч з валом на мису площею 1,25 га зібрано підйомний матеріал ХVІІІ ст. [9, 41-42]. В 2006 р. на території зазначеного мису фахівцями Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей закладено розвідувальний шурф 2,0 х 2,0 м та глибиною 1,1 м. Стратиграфія шурфу свідчить про те, що в минулому дана територія під час паводкових повенів часто затоплювалась водами Дніпра та Самари. Це спостереження співпадає зі свідченнями Д.Чернявського: «Місцевість, де була кріпость, площею коло 8–10 десятин трохи підвищена, але заливається у велику воду…» [10].

Виявлений у шурфі матеріал відноситься переважно до ХVІІІ ст. і складається з уламків кераміки та скла, виробів із заліза, елементів військової фурнітури. Невеликою кількістю екземплярів (6) представлена ліпна кераміки пізнього бронзового віку.

Найбільш масову категорію знахідок складають фрагменти глиняного посуду — 54 екз. Кераміка представлена уламками вінець, крис, стінок, ручок та пласких днищ. Посуд кружальний. Керамічне тісто щільне з домішкою дрібного піску. Поверхня кераміки переважно різних відтінків сірого та жовтого кольору. Орнамент вкриває вінця та верхню частину тулубу. Орнаментальні композиції на посуді складаються з ліній, зигзагів, хвиль, кривульок, рядків мазків у вигляді перевернутих ком і гачків різних відтінків: сірого, коричневого та червоного кольору.

Вироби зі скла представлені великою кількістю дрібних уламків віконних шибок та фрагментом денця від кухля. Скло, з якого виготовлено денце, має зелений колір, поверхня вкрита сірою патиною.

Наступну велику групу знахідок становлять вироби із заліза. Насамперед, це ковані цвяхи. Колекція цвяхів складається з 9 екземплярів різних форм та розмірів як з квадратними, так і з круглими шляпками (Рис.1, 1 - 4). Також у шурфі було знайдено 3 екземпляри плоских цвяхів-ухналів від кінських підків (Рис.1, 5 - 6). Інші вироби із заліза презентовані скобами – 2 екз. (Рис.2, 1), фрагментом оковки возу (Рис. 2, 5), уламками ножа (Рис. 2, 3) та бритви (Рис .2, 4).

Вироби з каменю презентовані уламком точильного каменя (Рис. 1, 7).

Предмети військової фурнітури представлені трьома екземплярами виготовлених з бронзи округлих паяних ґудзиків від російських військових мундирів часів правління імператриць Анни Іоаннівни та Єлизавети Петрівни. З трьох ґудзиків тільки один не має слідів механічного ушкодження, два інших ґудзика дуже пошкоджені. Діаметр ґудзика, що гарно зберігся, становить 23 мм. Лицьовий бік має вигляд напівсфери, тильний – плаский, вушко лите (Рис. 2, 2). Аналогічні ґудзики були знайдені під час археологічних досліджень військового табору 1737-1739 рр. на о. Хортиця [6, 19-20] та Української укріпленої лінії [4, 312-315]. Саме знахідки цих ґудзиків допомагають надійно датувати предмети, виявлені в шурфі, серединою ХVІІІ ст. Справа в тому, що ґудзики цього зразка характерні лише для часів правління Анни Іоаннівни та Єлизавети Петрівни. У період правління Петра I ґудзики для військових мундирів були цільнолитими, а в другій половині ХVІІІ ст. формені ґудзики виготовлялись пласкими у різних варіантах: цільні, литі, штамповані [4, 315]. Цікавими є відомості, які свідчать про використання подібних ґудзиків запорозькими козаками. Так Д.І.Яворницьким в с. Покровське, на території колишньої Нової Січи, було розкопано декілька поховань. В одній з могил знаходились рештки запорозького козака: «Углибившись в могилу на один сажень, я нашел в ней сосновый гроб, длины одиннадцать с половиной четвертей, а в гробу открыл совершенно сохранившийся скелет запорожца, с чубом на голове, три раза обмотанным близ того места где было левое ухо, с длинными рыжими усами на верхній полости зубов…» [13, 178]. В похованні були знайдені залишки суконної шапки з околицею із барашкового хутра, пояс, дві монети: мідна російська полушка карбування 1731 р. та срібна турецька, а також мідні в середині порожні ґудзики [13, 178-179].

Отже, нові археологічні джерела свідчать про наявність на березі Дніпра біля споруд будинку-інтернату для людей похилого віку залишків культурного шару середини ХVІІІ ст., зруйнованого розливами річок Дніпра та Самари. Спираючись на відомі писемні джерела, є підстави припускати, що виявлений під час шурфування речовий матеріал з’ясовує діяльність гарнізону Усть-Самарського ретраншементу. Підтвердженням цьому можуть слугувати знахідки предметів військової фурнітури від російських мундирів 30 – 40-х років ХVІІІ ст.

1 2 3

4 5 6 7

Рис. 1

1 2

3

4

5

Рис. 2

Таким чином, є перспективними подальші пошуки в районі будинку-інтернату ділянок культурного шару Усть-Самарського ретраншементу, не знищених під час будівельних робіт 1960 – 1980-х років. Але для остаточного підтвердження факту існування в даному місці слідів зазначеної історичної пам’ятки необхідно проведення повномасштабних археологічних досліджень острова Мойка та території Ігренського півострова поблизу Дніпропетровського будинку-інтернату для людей похилого віку та інвалідів.

__________________________

1. Бинкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск, 2000.

2. Брехуненко В. А. Відомості про минуле Самари (Новомосковська ) в Архіві Коша Нової Запорозької Січі // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. — Вип. 2 – Дніпропетровськ 2005. – С. 67–73.

3. Векленко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний збірник. – К., 2004. — С.190–230.

4. Іванців А. В. Археологічні дослідження Української лінії у 2004 році // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. — Вип.3. — Дніпропетровськ, 2005. — С. 308–319.

5. Історія міста Дніпропетровська. – Дніпропетровськ, 2006.

6. Кабалия Д. Р. Раскопки на территории военного лагеря 1737-1739 г. на о.Хортица //Археологічні дослідження на Україні у 1997-1998 роках. – К., 1998. — С. 19-20.

7. Кабалія Д., Нефьодов В. «Запорозька чайка» — історія однієї знахідки. — Запоріжжя, 2005.

8. Титов В. Фортеці на території м. Дніпропетровська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2000. — Вип. 9. — С. 26–31.

9. Філімонов Д. До питання про місцезнаходження Усть-Самарського ретраншементу // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 15. — К., 2006. — С. 38-43.

10. Чернявський Д. Історичні околиці Катеринославу. Ч 8. // «Зоря», серпень, 1925.

11. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. – Дніпропетровськ, 1989.

12. Яворницький Д. І. Вольності запорозьких козаків. — Дніпропетровськ, 2002.

13. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – Дніпропетровськ, 2005. — Т. 2.

Сергій Пустовалов (Київ), старший науковий

співробітник Інституту археології НАН України,

кандидат історичних наук

Дослідження Хортицької експедиції в 2006 р.

В 2006 р. на кошти, які були виділені Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, були продовжені дослідження пам’яток доби бронзи та середньовіччя (земляний городок князя Дмитра Вишневецького) на острові Мала Хортиця (Байда). Розкопки на острові продовжуються вже 16-й рік. Вибір місця розкопок було обумовлено тим, що, як показали попередні дослідження, неподалік в 1991 р. були знайдені залишки каламаря, нагайки, срібна монета та інш. Ці предмети свідчать про те, що в цьому місці на городищі розташовувалося керівництво городка. Тому тут можуть бути знайдені особисті речі і Д.І.Вишневецького. Розкоп був закладений в межах квадратів 23-26 О-П на схід від майстерні, що була досліджена на початку 90-х років (Рис. 1).

Загальна площа розкопу склала біля 9 м2 (Рис.2). Під гумусним шаром знаходився грунт, насичений продуктами горіння та деревним вугіллям. Після двох шарів грунту в північній та центральній частині розкопу було виявлено скупчення кісток, дрібних каменів та зіпсованих речей. Серед кісток заповнення виявлено 2 примірники кісток від окостів. Загалом всі кістки розтрощені для здобування кісткового мозку. Очевидно, всі ці залишки викидалися, а саме це місце було смітником. Тут були знайдені наступні речі: залізна перевита ручка від казана із залишками мідних заклепок, дві залізні скоби, пластина (фрагментована) від панцира,

Рис. 1

залізний ключ від шкатулки, обламаний клинок ножа, дві підковки від польського чобота, костиль с петлею, залізний предмет (фрагмент, можливо, клямки), 10 цвяхів. Нижче, під шаром XVI ст. були виявлені фрагменти великого білозерського горщика, бронзова бритва, фрагменти керамічних жаровен та сковорідок цієї ж культури. Ще нижче знаходився материк, насичений жорствою. У відвалі були знайдені ще два стальних вістря стріл з упором (дуже поганої збереженості). Після зачистки дна розкопу він був засипаний та рекультивований.

Рис. 2

Характеристика знахідок.

1.Залізна ручка від казана зроблена із залізного перевитого дроту з розплесканими ромбоподібними кінцями та уплощеною центральною частиною. Найбільша довжина – 18,6 см, діаметр дроту коливається в межах від 0,8 до 1,0 см. Ширина розплесканих закінчень – 2,5 см; 2,0 см. Діаметр отворів для кріплення – 0,8 см. В отворах виявлені дві мідні заклепки. Судячи по них, в центральній частині ручки, знизу до казана кріпилася ще одна деталь (діаметр отвору – 0,6 см.) (Рис.3.2; 9,2; 10,1).

Рис. 3

2. Пластина від панцира. Залізна сильно кородована пластина від захисного панцира. Є два фрагменти. Їх ширина – 4 см, товщина – 0,25 см, можлива довжина пластини – 12 см (Рис.3,7;11, 1).

3. Фрагмент чавунного казана. Трикутний фрагмент чавунного казана товщиною 0,5 см. Поверхня сильно кородована (Рис.3,1;11, 1).

4. Ключ від шкатулки. Залізний ключ з петльоподібною ручкою. Довжина - 6,2 см, найбільша ширина – 2,4 см. В перетині петля округла діаметром 0,3 см; стрижень ключа довжиною 3,3 см. Кінець стрижня трохи товстіший (0,8 см) та у перетині квадратний (Рис. 4, 3).

5. Фрагмент ножа. Уламок клинка ножа довжиною 9,5 см, шириною 1,4 см, товщиною 0,2 см. Однолезовий ніж зламаний біля руків’я. Кінець ножа затуплений. Збереженість погана (Рис.4, 4).

6.Скоба залізна. Прямокутна в перетині, 8,3 см — найбільша довжина, ширина – 1,3 см, товщина – 0,4 см. Кінці скоби загнуті. Очевидно, була встромлена в дерев’яну дошку чи брус. Товщина дошки становила біля 4,5 см (Рис. 4, 10).

7. Скоба залізна. Прямокутна в перетині. Найбільша довжина – 9,2 см, ширина – 1,2 см, товщина – 0,3 см. Скоба трохи вигнута, кінці її розведені (Рис. 4, 9).

8. Петля для гачка. Залізний костиль з петлею. В перетині круглий, довжиною 4,2 см, зовнішній діаметр петлі – 2,3 см, внутрішній – 0,6-0,8 см (Рис.4,7).

Рис. 4

9. Залізна підкова від чобота. Вигнута дугою, з трьома штирями для забивання у підбір. Найбільші розміри – 8,0 х5,6 см. Товщина підкови – 0,8 см, ширина – 0,8 см. Центральний штир довжиною 0,6 см, бічні штирі по 1,2 – 1,5 см. Схоронність середня (Рис.4, 6).

10. Залізна підкова від чобота. Вигнута дугою, з трьома штирями для забивання у підбір. Найбільші розміри: 8,2 х 5,5 см. Товщина – 0,5 см, ширина підкови – 0,8 см. Підкова спрацьована. Три штиря виступають на 0,5 – 0,7 см з підкови (Рис.4, 8).

11. Вістря стріли. Сильно кородований наконечник з упором. Загальна довжина – 5,3 см, ширина – 1,3 см. Черешок довжиною – 2,2 см (Рис.4, 1).

12. Фрагмент вістря стріли. Вістря черешкове з упором, кінчик зламаний. Загальна довжина – 3,7 см, ширина – 1,1 см. Довжина черешка – 1,1 см (Рис.4, 2).

13. Залізний цвях. Вигнутий, з квадратною шляпкою довжиною 6,7 см, стрижень квадратний – 0,5 см (Рис. 3, 4).

14. Фрагмент залізного цвяха. Шляпка прямокутна. Загальна довжина – 3,4 см, стрижня – 0,5 см (Рис.3, 5).

15. Фрагмент залізного цвяха, загальна довжина – 5,6 см, в перетині – 0,8 см, сторона шляпки – 1,7 см (Рис.3, 6).

16. Цвях залізний, с прямокутною шляпкою, загальною довжиною 16,7 см. Сторона шляпки – 3,0 см, перетин цвяха квадратний– 1,1 см (Рис.5, 1).

Рис. 5

17. Цвях залізний, с прямокутною шляпкою, загальною довжиною 15,3 см. Сторона шляпки – 3,0 см, перетин квадратний – 1,1 см (Рис.5, 2).

18. Цвях залізний, с прямокутною шляпкою, загальною довжиною 16,0 см. Сторона шляпки – 2,3 см, перетин квадратний – 1,0 см (Рис.5, 3).

19. Цвях залізний, с прямокутною шляпкою, загальною довжиною 12,7 см. Сторона шляпки – 1,5 см, перетин квадратний – 0,5 см (Рис.5, 4).

20. Фрагмент реставрованого горщика білозерської культури. Великий горщик с прямим горлом, ледь вигнутим назовні вінцями, похилими плічками, які плавно переходять у придонну частину. Тісто з шамотом та органікою брунатного кольору. Під горлом горизонтальна рельєфна смуга. Нижче – похилі канелюри. Діаметр вінець – 18 см, діаметр тулуба – 21 см, висота горла – 5 см, висота плічків – 3,7 см, висота, що збереглася – 15 см, імовірна загальна висота горщика – 20 см (Рис.6,1).

21. Фрагмент глечика ХVІ ст. Фрагмент горла з щільної кераміки с підкресленим гострим інструментом горлом та горизонтальним валиком по середині горла. Ручка прикріплена до середини горла, вона має с-видний в перетині профіль. В заглибленні ручки — валик с пальцевими защипами. Діаметр горла – 10,3 см, висота – 4 см (Рис. 6, 2).

Рис. 6 Рис. 7

22. Фрагмент горла глечика. Вінця з горизонтальним валиком по середині горла. Кераміка щільна, з піском. Вінця загнуті в середину. Діаметр вінець – 10 см, діаметр основи горла – 11,5 см (Рис.6, 3).

23. Жаровня фрагментована. Білозерська культура. Усіченно-конічна широка жаровня або сковорідка. Кераміка з шамотом та органікою. Дно товсте – 1,5 см товщиною. Верхній зріз має невелику загнутість в середину. Висота сковорідки-жаровні – 6 см, діаметр дна – 24, 6 см, діаметр верхнього зрізу – 29 см. Добре видно, що жаровня була розрізана ще до обпалення по діаметру навпіл та являє собою півколо (Рис.7, 1).

24. Жаровня фрагментована. Білозерська культура. Усіченно-конічна широка жаровня або сковорідка. Кераміка з шамотом та органікою. Дно товсте – 1,5 см товщиною. Верхній зріз має невелику зігнутість в середину. Висота сковорідки-жаровні – 6,5. Дно товсте – 1,0 см товщиною. По зрізу нанесений орнамент у вигляді похилих насічок. Діаметр дна – 21, 0 см, діаметр верхнього зрізу – 31 см (Рис.7, 2).

25. Фрагмент придонної частини посудини. Кераміка з шамотом та органікою. Наявний слабо намічений піддон або закраїна. Білозерська культура (Рис. 7, 3).

26. Фрагмент сковорідки білозерської культури. Товщина сковорідки – 1,2 см, діаметр – 22 см. Край горизонтальний (Рис. 8, 1).

27. Фрагмент сковорідки з тіста с домішкою шамоту та органіки. Товщина – 1,3 см. Діаметр не встановлюється (Рис.8, 2).

28. Крім цього в процесі вибірки квадрата розкопу були виявлені ще фрагменти вінець посуду білозерської культури (Рис.8, 3-9).

29. Кілька вінець може бути віднесено до катакомбного часу (Рис.8, 10-13).

30. Два фрагменти кераміки з шамотом та піском могуть бути віднесені до ямно-катакомбного часу (Рис.8, 14-15).

Рис. 8

31. Декілька фрагментів кераміки з домішкою шамоту та органіки відносяться до білозерської культури та мають орнамент у вигляді дрібного штампу (Рис.8, 16, 18) або відбитків коліщатка (Рис.8, 17, 19).

32. Бритва бронзова. Довга пластина з бронзи з заточеними краями. В перетині — линзовидна. Розміри: 11,3 х 1,5 х 0,2 см (Рис.4, 5).

Дмитро Куштан (Черкаси),

начальник Археологічної інспекції управління

культури Черкаської облдержадміністрації

Результати археологічних досліджень на місці

резиденції Б. Хмельницького у Чигирині

У 2005-2006 рр. експедицією Археологічної інспекції управління культури Черкаської облдержадміністрації проводилися науково-дослідні розкопки в центральній частині м. Чигирина [8]. Їх метою було виявлення і подальше дослідження залишків резиденції і військової канцелярії гетьмана Богдана Хмельницького у зв’язку з будівництвом історико-культурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького у м. Чигирині». Розкопки входили до комплексу робіт з втілення державної програми «Золота підкова Черкащини» із збереження історичної забудови міст та об’єктів історико-культурної спадщини (Постанова Кабінету Міністрів України №1059 від 05.11.05 р.).

Археологічні дослідження території Нижнього міста у Чигирині і, зокрема, з виявлення місця розташування резиденції гетьмана Богдана Хмельницького, проводилися вже давно. У 1972 р. Суботівською середньовічною експедицією (керівник – Р.О. Юра) було закладено п’ять розвідувальних траншей, в одній з яких (по вул. Радянській) було виявлено залишки дерев’яної споруди XVII ст., а також поховання дитини за християнським звичаєм [14, 10-14]. У 1989-1994 рр. Чигиринською археологічною експедицією (керівник – П.А. Горішній) проводилися археологічні розвідки, шурфування й розкопки на території Замкової (Богданової) гори, її схилах та прилеглих територіях. В результаті цих робіт біля північно-східного підніжжя гори виявлено залишки фундаменту кам’яної церкви Св. Петра і Павла [4, 18]. У 1993-1994 рр. неподалік від церкви, на прилеглій до гори території було досліджено цвинтар козацької доби, на якому виявлено понад 260 поховань XVI-XVII ст. [5, 32-34].

Будь-яких об’єктів, які б можна було ототожнити з залишками гетьманської резиденції, у попередні роки виявлено не було. Відомості про існування комплексу цих споруд збереглися лише у згадках іноземних послів і мандрівників того часу [7, 343-346]. З зображень Чигирина того часу до нас дійшли лише креслення Чигиринської фортеці військового інженера-фортифікатора Патрика Гордона та малюнок з Літопису Самійла Величка, на якому зображено облогу міста турецькими військами у 1677 р. На останньому зображено і Нижнє місто.

При виборі ділянки для майбутніх пошуків резиденції Б. Хмельницького експедиція Археологічної інспекції керувалася історико-архітектурними дослідженнями, які були проведені Т. Бажановою, С.Кілессом, Г.Логвиним [2; 7; 9]. Співставивши зображені на малюнку з літопису Самійла Величка архітектурні об’єкти, Т.Бажанова зробила висновок про його історичну достовірність. Локалізувавши відомі споруди церков — Успенської та Св. Петра і Павла, дослідниця припустила, що гетьманську резиденцію можна ототожнити з зображеною на малюнку кам’яною садибою з огорожею із паль на північ-північний схід від Замкової гори [2, 37, Рис.]. Зараз це територія сучасного скверу перед приміщенням музейно-адміністративного комплексу Національного історико-культурного заповідника (НІКЗ) «Чигирин» – між музеєм Б. Хмельницького та вул. Радянською.

Зважаючи на це, саме тут і були розпочаті нові археологічні розкопки. Це ділянка схилу першої надзаплавної тераси правого берега Тясмина між скельною горою та руслом річки. На момент розкопок ця територія була зайнята сквером, поверхня задернована, частково засаджена деревами. Загалом було досліджено територію площею понад 6 000 кв.м. Культурний шар в межах розкопаної ділянки виявився не дуже потужний. Крім того, у багатьох місцях він був зруйнований пізніми перекопами. Ґрунт піщаний, місцями перекритий алювіальними відкладами.

Пізнім середньовіччям датуються чотири виявлені житлові споруди – житла 2-5, кілька господарчих споруд та ям, а також шість поховань.

Житла знаходилися в один ряд паралельно до річки на відстані від 3 до 10-25 м одне від одного (можливо, давня вулиця). Три житла (3-5) представлені невеликими прямокутними напівземлянками або підвальними частинами споруд з облицьованими дерев’яними дошками- стінами. Від них значно відрізнялося житло 2. Воно являло собою залишки великого підвалу, облицьованого зсередини мурованою кладкою із місцевого пісковику та кварцу, який добували тут же на горі (Рис. 1: 1).

Рис. 1. Підвал житла 2 («Військової канцелярії» Б. Хмельницького),

середина – 3-я чверть XVII ст.

Кладка досить щільна з використанням колотого каменю різного розміру (від 0,1 до 0,5 м). Кам’яні плити викладені горизонтально, іноді «у замок», щілини закладені щебенем (Рис. 1: 2). У якості будівельного розчину було використано рідку глину з додаванням піску. Шаром цього ж розчину були обмазані стіни кладки зсередини. Внутрішні розміри підвалу 6,25 х 4,5 м, глибина підлоги від рівня сучасної поверхні — 3,05 м, товщина кладки — 0,8-1 м. У північному кутку західної стінки виявлено залишки входу зі склепінчастим зводом до льоху 1 у вигляді довгого горизонтального ходу, викопаного у материковому піску; його довжина — 5,5, а ширина — 2,5 м. По центру південної стіни підвалу досліджено вхід до іншого льоху. Він також мав склепінчастий звід, викладений з радіально підігнаних плит, що частково просів. По обидва боки від входу рельєфно виділені одвірки. Льох 2 розташовувався вздовж зовнішнього боку стіни і через можливість її руйнування не досліджувався. Підлога підвалу рівна, лише простежено пониження навпроти входу до льоху 2, та під північною стінкою знаходилася підпрямокутна яма розміром 1,5 х 2 м, глибиною близько 1 м. Частково збереглося кам’яне облицювання підлоги з плоских плиток та щільно підігнаного вертикально поставленого щебеня. Під східною та західною стінкою виявлено ями від стовпів. Один з них був вмурований у стіну на всю висоту. По центру долівки підвалу помітні сліди сильного перепалу, який, напевне, утворився внаслідок обвалу печі з верхнього рівня.

У заповненні виявлені рештки просівшого згорілого дерев’яного перекриття, що одночасно слугувало долівкою для жилого поверху. Сліди сильної дії вогню помітні і на кам’яних стінах. Із заповнення погребу походять кілька фрагментів великих «пальчастих» цеглин, характерних для XVII ст. Знайдено також велику кількість археологічного матеріалу, серед якого значно переважають вироби з кераміки. Вони представлені фрагментами кружального посуду та пічних кахлів.

Кухонний посуд представлений тонкостінними горщиками з прямим раструбоподібним вінчиком та яйцеподібним тулубом. Краї вінчиків іноді прикрашені пальцевими вдавленнями або насічками. Більшість посудин мають пласку маленьку ручку у верхній частині. Горщики з сірою «мореною» поверхнею орнаментовані заглибленим орнаментом на шийці та плечиках у вигляді горизонтальних борозен, зигзагу, відбитків штампу. Решта горщиків мають теракотовий колір поверхні. Шийка та плічки орнаментовані мальованим орнаментом («опискою») у вигляді рядів горизонтальних смуг, хвиль, кривуль. Такі горщики у кількох випадках зсередини вкриті поливою зеленого або коричневого кольору. Також до кухонного посуду відносяться макітри, сковорідки з ручкою та покришки. Столовий посуд репрезентовано мисками та тарілками з мальованим орнаментом або штампованим з зеленою поливою. Придонна частина більшості мисок та тарілок має характерне гранчасте оформлення, яке здійснене шляхом зрізування сегментів. Ще до столового посуду відносяться циліндричні келихи та кухлі, а також чарки на ніжці.

Пічні коробчасті кахлі представлені трьома типами: прості (стінні), карнизні та «коронки». Поверхня більшості з них має сліди побілки, іноді вкрита зеленою поливою. Карнизні кахлі мали фігурно вигнуту лицьову пластину, стінні – пласку прямокутну пластину розміром від 21 х 20 до 29 х 26 см. Лицьові пластини прикрашені шляхом штамповки у дерев’яних чи керамічних формах, румпа ліпна висотою 7-8,5 см. На кахлях переважає рослинно-геометричний орнамент, виконаний у техніці високого рельєфу. Принцип орнаментації більшості з них «килимовий», коли орнамент виходить за межі однієї кахлі і, разом з іншими такими ж, утворює єдину композицію, підпорядковану єдиній схемі: косій або прямій сітці. Лише деякі кахлі по периметру мають одноступінчасту рамку. Основні елементи геометричного орнаменту – кола, напівкола, ромби, трикутники. Рослинний орнамент складається зі стилізованих квіток та завитих пагонів, виконаних у стилі українського бароко. Часто використовувалися такі символи, як «зірка», «хрест» та «серце». Особливий інтерес викликає серія кахлів з рослинним орнаментом у вигляді стилізованого «серця», які у нижній частині прикрашені монограмою з п’яти літер (Рис. 2: 1). Вони розташовані в два ряди у шаховому порядку:

І W

К Х

Поодинокими є кахлі з сюжетним орнаментом. Серед них кахлі із зображенням двоголового орла, обидві голови якого увінчані королівськими коронами (серія таких же кахлів була знайдена під час дослідження житла 3). Розкриті дзьоби з висунутими язиками направлені у різні боки, крила опущені донизу, хвіст розпушений, лапи з кігтями розставлені по сторонах. Під впливом польської та російської геральдичних традицій мотив орла, у тому числі двоголового, набув

Рис. 2. Знахідки з житла 2 («Військової канцелярії» Б. Хмельницького), середина – 3-я чверть XVII ст.

значного поширення на ремісничих та народних витворах XVII – поч. XVIII ст.., включаючи пічні кахлі [3, 95]. Прототипом для зображення на чигиринських кахлях є орел з російського герба часів царя Михайла Федоровича Романова (1613-1649). Збігаються найдрібніші деталі: обриси голів, корон, оперення, форма крил, хвоста та лап. Лише зображення православного хреста між головами замінено на потроєний рослинний пагін з листочками, а на грудях замість щита з зображенням Св. Георгія Побідоносця – невеличкий щит у вигляді серця [6, Рис. 5]. У фрагментах знайдена цікава кахля з зображенням фасадів будиночків та церкви з куполом та дзвонами. На інших фрагментах сюжетних кахлів зображено вершника на коні. В одному випадку це сюжет «Козак і джура», а в іншому – «Вершник з корогвою». Зображення кінного вершника було досить популярним у козацькі часи, його походження пов’язують з емблемою «Погоня» на гербі Великого князівства Литовського.

Керамічні вироби представлені також типовими для пізнього середньовіччя керамічними люльками для паління, переважно турецького виробництва. Зовнішня поверхня їх прикрашена рельєфним або штампованим орнаментом (Рис. 2: 2).

Значною кількістю фрагментів репрезентовані вироби з гутного скла. Воно прозоре з бульбашками повітря, безколірне або має блакитний чи зеленкуватий відтінок, поверхня патинізована. Переважають фрагменти посуду (штофи, графини, чарки та кухлі з ручкою), у тому числі ціла пляшка-«плесканка» (Рис. 2: 8), а також фрагменти круглого віконного скла (віконниць).

З інших виробів у житлі 2 виявлено двозубу залізну виделку з роговою ручкою (Рис. 2: 10), роговий гребінець (Рис. 2: 5), орнаментовану накладку для руків’я ножа з того ж матеріалу (Рис. 2: 3), рушничний кремінь (Рис. 2: 11) та невеличкий петельчастий ґудзик з річної мушлі (Рис. 2: 7). Один предмет, виготовлений з кістки, ідентифікується як лійочка від порохівниці (Рис. 2: 4) [13 , 250, Рис. 66: 6,8]. У заповненні котловану знайдено також залізні підковки до чобіт (Рис. 2: 9) та одну кінську підкову.

У котловані житла 2 знайдено важливий для датування матеріал –півтора десятка срібних і мідних монет (шостак, трояк, півтораки, соліди, боратинки), які належать різним державам: Речі Посполитій, Швецькому королівству. Така концентрація нумізматичних знахідок, можливо, пов’язана з тим, що до заповнення погребу під час пожежі та обвалу перекриття міг потрапити гаманець з грошима. Найбільш рання з монет датується 1622 роком, а найпізніша – 60-ми роками XVII ст. Таким чином, за монетними знахідками хронологічні рамки об’єкту можна визначити як середина – 3-я чверть XVII ст.

Як вже зазначалося, споруда загинула внаслідок пожежі. Крім того, у ній знайдено цілі залізні гарматні ядра (Рис. 2: 12), осколки бомб, картеч, свинцеві мушкетні кулі (Рис. 2: 6), залізне черешкове вістря стріли. Зважаючи на це, руйнування даного об’єкту з впевненістю можна пов’язати із облогою та розоренням Чигирина турками у 1678 р.

З виявлених під час розкопок поховань чотири здійснені за християнським звичаєм: випростані на спині, головою на Зх, руки складені на грудях. У деяких з них простежені сліди гробовища з залізними цвяхами. Ще два поховання виявилися вторинними – у вигляді компактного скупчення людських кісток на невеликій глибині. На більшості розкопів у верхніх шарах було знайдено десятки окремих перевідкладених людських кісток. Швидше за все, вони пов’язані з розмитими внаслідок повеней похованнями. Вищезгадані поховання та їх рештки разом з похованням, виявленим експедицією Р.О. Юри у 1972 р. по вул. Радянській, напевне, є продовженням козацького цвинтаря, дослідженого експедицією П.А. Горішнього, який продовжувався у бік Тясмину (можливо, його найпізніша ділянка).

Невелика кількість знахідок XVII ст. походить з культурного шару. Серед них слід відзначити залізну бойову сокирку-чекан з розширеним ледь похиленим донизу лезом, круглим провухом посередині знаряддя та невеличким прямокутним обушком. Ця зброя була поширена серед польської шляхти, яка у мирний час користувалася ними як палицями, а також була на озброєнні кінноти Московської держави [1, 114, 115]. Також до козацького часу відносяться залізний черешковий ніж та деформована мідна з позолотою накладка для бунчука (?), прикрашена рослинним орнаментом.

Взагалі дивує така невелика кількість об’єктів доби пізнього середньовіччя (всього чотири житла, кілька господарчих споруд та ям), виявлених на значній площі Нижнього міста, особливо взявши до уваги свідчення турецького географа Евлії Челебі про те, що на 30-і рр. XVII ст. в Чигирині у Нижньому місті нараховувалося 10 000 (!) будинків, критих дранню, та 27 дзвіниць [7, 341].

Головним результатом дворічних робіт експедиції стало виявлення споруди з кам’яним підвалом, датованої серединою – 3-ю чвертю XVII ст. (житло 2), яка співпадає з локалізацією гетьманської резиденції на основі архівних та історико-архітектурних досліджень. Навряд чи це залишки самої резиденції, зважаючи на її досить скромні розміри. Вірогідніше за все, вона могла входити до комплексу споруд гетьманської резиденції і могла слугувати військовою канцелярією. На користь останнього свідчать виявлені тут кахлі з монограмою. Хоча повністю зрозуміти зміст монограми не вдалося, найбільш прийнятним на сьогодні розшифруванням сполучення перших літер «І W» нам здається «Iwan Wigowsky». Це означає, що дана споруда могла бути пов’язана з Іваном Виговським, який з 1649 р. був писарем при гетьманові Б. Хмельницькому, а згодом і генеральним писарем, що завідував військовою канцелярією. Після смерті Хмельницького два роки (1657-1659 рр.) І. Виговський був гетьманом. Таким чином, логічніше ідентифікувати дану споруду саме з залишками військової канцелярії Б. Хмельницького. Залишки ж самої резиденції, напевне, слід шукати поруч, а саме в північно-східній частині скверу, на якій дослідження ще не проводились.

На 3-ю чверть XVII ст. у Чигирині згадуються лише дві «капітальні» споруди: палац митрополита Тукальського та будинок Петрановського. Йосип Нелюбович-Тукальський був митрополитом київським та галицьким. Руїни його «єпіскопського палацу», що знаходився біля церкви Св. Петра і Павла, були помітні ще на початку ХІХ ст. [11, 667; 9, 32]. Місцезнаходження будинку Петрановського точно невідомо, але про нього згадується у літопису Самійла Величка: «турки … ввійшли в Чигирин … і відразу запалили його від двору Петрановського над Тясмином …» [12, 243; 9, 10]. Ярема Петрановський – видатний військовий діяч, дипломат, один із найближчих помічників гетьмана П. Дорошенка. З кінця 60-х рр. XVII ст. він жив у Чигирині і перебував на посаді військового осавула, а у 1671-1677 рр. був Чигиринським полковником [10]. Гетьманської резиденції у літописі Самійла Величка при висвітленні подій 1677 – 1678 рр. вже не згадується. Можливо, вона на той час вже втратила свої адміністративно-політичні функції, і частину споруд переобладнано для інших цілей. Тому не виключено, що колишня військова канцелярія і будинок, де мешкав чигиринський полковник Я. Петрановський, могли бути однією і тією ж спорудою. Проте остаточні висновки можна зробити лише після продовження археологічних розкопок та аналізу архівних і історичних джерел.

По закінченню розкопок на місці ймовірного розташування гетьманської резиденції була здійснена консервація об’єкту «Військова канцелярія» для можливості її музеєфікації у майбутньому. Разом з дослідженими раніше руїнами церкви Св. Петра і Павла цей об’єкт планується залучити до запроектованого історико-культурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького у м. Чигирині». Виявлені археологічні матеріали передані на постійне зберігання до фондів музею Б. Хмельницького НІКЗ «Чигирин».

____________________

1. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. – К.: ІЗМН, 1997.

2. Бажанова Т. Малюнок Чигирина з літопису Самійла Величка: спроба історико-містобудівної інтерпретації // Пам’ятки України: історія та культура: Науковий часопис. – Ч. 2. – К., 2002.

3. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров’я XVI – сер. XVIII ст.ст. – Дисерт. … к. і. н. – НА ІА НАНУ. – К., 1993.

4. Горішній П.А. Археологічні дослідження в Чигирині й Суботові // Богдан Хмельницький – гетьман України: Збірник матеріалів Всеукраїнської конференції музейних працівників. – Черкаси, 1995.

5. Горішній П. Козацький цвинтар у Чигирині: поховальний обряд, антропологія, археологічний матеріал // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 10. – К., 2001.

6. «Государственный орёл» / Энциклопедический словарь «Брокгауз и Эфрон»: Мультимедиа издание. – «Адепт», 2002.

7. Кілессо С.К. «Чигирине, Чигирине, мій друже єдиний …» // Черкаський край – земля Богдана і Тараса: Культурологічний збірник. – К., 2002.

8. Куштан Д.П. Звіт про науково-дослідні археологічні розкопки у центрі м. Чигирина, рятівні розкопки у м. Черкаси та розвідки на території Черкаської області за 2005 рік. – НА ІА НАНУ; №2005/51.

9. Логвин Г.Н. Чигирин – Суботів (Архітектурно-історичний нарис). – К., 1954.

10. Попованова О. Чигиринські полковники періоду Руїни 1657-1676 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 10. – К.: «Часи козацькі», 2001. – С. 176-182.

11. Похилевич Л.И. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. – К., 1864.

12. Самійло Величко. Літопис. – Т. 2. – К.: «Дніпро», 1991.

13. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: «Слово», 1992.

14. Юра Р.О., Горішній П.А. Звіт про роботу Суботівської середньовічної експедиції Інституту археології АН УРСР в 1972 році. – НА ІА НАНУ; №1972/25.

Володимир Капуста (Чигирин),

молодший науковий співробітник

відділу масової науково-освітньої роботи

Національного історико-культурного

заповідника "Чигирин"

З історії Чигиринської фортеці: бастіон Дорошенка

Чигирин, відомий з початку XVI ст. Найбільшого розквіту досяг за часів Б.Хмельницького, коли місто стало першою гетьманською столицею України. Чигиринська фортеця, що була стрижнем фортифікаційних споруд міста, як писав П.Алеппський в 1655 р., "… не мала собі рівних у всій країні козаків"[12, 39].

Своє політичне і військове значення Чигирин втратив після зречення П.Дорошенком гетьманства і, як наслідок, був повністю зруйнований в результаті Чигиринських походів 1677-78 років П.Дорошенко, останній гетьман Чигирина, проводячи військову реформу [16, 201], напевне, приділяв увагу і удосконаленню фортифікаційних споруд своєї резиденції, на що вказують назви деяких об’єктів Чигиринської фортеці – бастіон Дорошенка і рови Дорошенка [17, 89-90; 18, 75].

Бастіон Дорошенка виявлений і досліджений археологічними експедиціями 1989-1994 рр. на основі т.зв. "планів П.Гордона" [13, 8; 4, 38-39, 52-53]. Ці плани не є авторською роботою П.Гордона, про що свідчить почерк і техніка виконання [4, 90, 232]. Один із цих "планів Гордона" є копією іншого, і, ймовірно, вони були виготовлені уже після кампанії 1678 р. на основі первісних планів [13, 98-108; 4, 37, 42, 46], які або втрачені, або ще не виявлені. Проте експлікація цих "планів Гордона" дає надзвичайно цінну інформацію стосовно облаштування Чигиринської фортеці і вказує на точне розташування всіх її об’єктів.

Бастіон Дорошенка на "планах Гордона" фігурує під назвами "Мурована в’язнична вежа Дорошенка" [26], "Мурована тюремна вежа Дорошенка" [17, 90], "Каменная тюремная башня, сооруженная при Дорошенко"[18, 175]. Але на планах є ще один об’єкт, пов'язаний з іменем П.Дорошенка: "Рів Дорошенка" [26] або "Ров перед фортом, устроенный при Дорошенко" [18, 175]. На плані французького резидента в Стамбулі Шарля О. Нуантеня вказано, що це "Рів перед Великою брамою замку з південної сторони, досить глибоко вибитий у скелі руками людей". Таким чином, можна зробити висновок, що саме за наказом П.Дорошенка були побудовані рів (або значно поглиблений) з напольної сторони та кам’яний бастіон: видобутий камінь з рову був використаний на будівництво бастіону і кам’яного одягу напольних куртин.

В назві цього об’єкту фігурує ще одне слово – "тюремна" або "в’язнична" вежа. Т.Бажанова стверджує, що бастіон не був побудований П.Дорошенком, а був саме його місцем ув’язнення [1, 74]. Проте "козацькі літописи" ("Історія русів") [14, 177], "Літопис Самовидця" [20, 122], "Літопис Г.Граб’янки" [19, 153], "Літопис С.Величка" [3, 205] не підтверджують цього факту. Дослідники історії України також не повідомляють про офіційне ув’язнення П.Дорошенка, в тому числі і в Чигирині (Д.Яворницький [27, 407-409], Н.Полонська-Василенко [22, 45], М.Грушевський [7, 224], Д.Дорошенко [9, 321], Д.Бантиш-Каменський [2, 302], О.Субтельний [24, 135-136], М.Костомаров [15, 345-346], О.Єфименко [10, 264], І.Крип’якевич [16, 203], С.Соловйов [23, 197-200, 221-222]). Царський уряд не наважився ув’язнити "останнього козака" "да не было бы смуты"[23, 198]. Таким чином, П.Дорошенко був саме "будівничим", а не в’язнем кам’яного бастіону Чигиринської фортеці.

До нас дійшли джерела, де назва бастіону записана на російській і німецькій мовах. Д.Г. Федосов вказує на те, що його назва походить від німецького слова "turm", яке означає "башта" [4, 213]. В "Описи нового верхнего города" бастіон Дорошенка фігурує під назвами "наугольного каменного выводу, что словет Дорошенкова тюрма" [13, 98], "каменного выводу и казенного каменного ж погреба, что бывала Дорошенкова тюрьма" [13, 107], "каменного роскату, что бывала Дорошенкова тюрма" [13, 108]. В цих назвах є вираз "каменного ж погреба". Володимир Даль пояснює значення цього слова: "погребъ – нижнее жилье в доме, частью в земле, подвальная связь, особенно на сводах//Старинное – темница, тюрьма" [8, 157]. Можливо, саме неправильним трактуванням слів "turm" і "погребъ" можна пояснити виникнення терміну "Дорошенкова тюрма".

Ряд дослідників стверджують, що в бастіоні Дорошенка був розміщений пороховий погріб [1, 71; 13, 68, 70; 5, 7]. Як вказує Сенченко В.О., "пороховой погреб находился в наиболее прочном сооружении замка – бастионе Дорошенко" [18, 177]. Дійсно, бастіон Дорошенка був наймогутнішою спорудою Чигиринської фортеці, що обумовлювалось його місцем розташування: гармати бастіону могли контролювати не лише підступи до замку з напольної сторони, а й підступи до міста, розташованого під горою. Але внаслідок цього і сам бастіон ставав одним із важливих об’єктів атаки для супротивника, про що свідчать дії турецької армії під час облоги Чигирина в 1677 р. [4, 22-25]. То чи доцільно влаштовувати пороховий склад в одному з найбільш вогненебезпечних об’єктів передової лінії оборони?! Крім того, тут були встановлені гармати [6, 13; 21, 1]. А хто наважиться стріляти з цих гармат, коли буквально за спиною знаходиться більше 30 тонн пороху [4, 35].

Ось як описує ці події С.Величко: "В насталу тоді ніч великоросійське військо… і козацьке, надміру зарядивши замкові гармати порохом і запаливши всі дерев'яні будівлі, що стояли в замку, вийшло із замку… Замкові ж будови, що сильно загорілися, запалили спершу заряджені гармати, а потім і порохову казну… Коли ж гармати над звичай почали розриватися на шматки і видавати від себе потужні, що землю схитували, громи, запалилася й уся порохова казна, що була в міцному кам’яному склепі, вивернула нерушний, бо дуже все великий камінь над собою і освітила все чигиринське поле" [3, 243]. На основі цієї оповіді можна зробити припущення, що "порохова казна, що була в міцному кам’яному склепінні", була влаштована нижче денної поверхні (вибита в кам’яному тілі гори), а над нею знаходився "непорушний, бо дуже вже був великий камінь". Звичайно, що цей камінь не міг знаходитися на подвір'ї бастіону Дорошенка.

Ці ж самі події в "Щоденнику" П.Гордона: "Приказ гласил … уничтожить замок и боевые припасы, а особливо поджечь порох … Я поджег амбар, где было много всевозможной провизии. Потом я пошел с огнем ко складу боевых припасов, дверь коего была всего лиш опечатана, отворил ее и набросал внутрь солому, доски и прочее топливо, что там нашлось. Я поджег здание, что стояло спереди и примыкало ко складу, и вернулся на рыночную площадь…" [4, 86-87]. Пройшов досить великий проміжок часу, протягом якого П.Гордон встиг побувати в кількох сутичках з ворогом, прорватися крізь турецький заслін на греблі через р.Тясмин, добратися до табору Г.Ромодановського, висловити своє незадоволення діями російського командування, аж коли "взорвался пороховой погреб в замке, причем погибло (как мы известились позже) более 4000 турков" [4, 87-89].

В цих двох джерелах спільним є те, що пороховий погріб вибухнув внаслідок підпалу саме приміщень на території подвір'я замку, а, відповідно, він знаходився саме тут, а не в бастіоні Дорошенка.

Інша спільна деталь – вибух надзвичайної потужності. Якби вибух стався в бастіоні Дорошенка (мається на увазі нинішній каземат), то археологи навряд чи виявили б його залишки. Крім того, в такому випадку уламки полетіли б на місто під горою. Але "согласно де ла Круа (секретар французького посольства в Стамбулі), под руинами цитадели нашли могилу более двух тысяч человек. Сила взрыва была такова, что на шатер Кара Мустафы, стоявший на большом удалении [4, 54-55], обрушился град камней и комьев земли, и великий везир был принужден выбраться из своего жилища" [25, 150]. Із цього повідомлення видно, що уламки фортеці внаслідок вибуху полетіли в бік турецького табору, що і спричинило великі жертви. Якби пороховий погріб знаходився в казематі бастіону Дорошенка, то кам'яне тіло гори спрямувало б вибух в бік міста, і жертви були б значно менші.

Вказані вище факти говорять про те, що пороховий погріб знаходився десь на території замкового двору, а не в казематі бастіону Дорошенка. Каргалов В.В. вказує навіть на його місце розташування (ближче до мисової частини замку), але не повідомляє джерела [11, 367].

Викладене в цій статті не є остаточним твердженням. Можливо, нові документи і факти, а також погляд під іншим кутом зору дадуть можливість розкрити таємницю назви бастіону Дорошенка, встановити точне місце розташування порохового погреба, виявити багато інших історичних фактів, які нам ще невідомі.

_____________________

1. Бажанова Т. Традиції фортифікаційного будівництва у старому замку Чигирина (XVII ст..)//Архітектурна спадщина України. Вип. 5. – К.: НДІТІАМ – Головкиївархітектура, 2002. – 471 с.

2. Бантиш-Каменський Д.М. Історія Малої Росії. – К.: "Час", 1993. – 603 с.

3. Величко С.В. Літопис. Т.2. – К.: Дніпро, 1991. – 642 с.

4. Гордон Патрик. Дневник 1677-1678. – М.: Наука, 2005. – 235 с.

5. Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1989 р. – К.: Інститут археології АН України, 1989. – 13 с.

6. Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1991 р. – К.: Інститут археології АН України, 1991. – 35 с.

7. Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1991. – 400 с.

8. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. Т.ІІІ. – М., 1955. – 555 с.

9. Дорошенко Д.І. Нариси історії України. – Львів: Світ, 1991. – 576 с.

10. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь. 1990. – 512 с.

11. Каргалов В.В. Полководцы XVII в.- М.: Патриот. 1990. – 496 с.

12. Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К.: Техніка. 2000. – 144 с.

13. Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція Чигиринського замку на 1678 р. – К.: НДІТІАМ, 1992. – 131 с.

14. Конисский Георгий. История Руссов. – К.: РИФ "Дзвін", 1991. – 308 с.

15. Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначнійших її діячів. – К.: "Україна", 1991. – 493 с.

16. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.

17. Ленченко В. Гетьманський замок в Чигирині//Шевченків край: історико-культорологічні нариси. – К., 2005. – 520 с.

18. Ленченко В.А. История и топография Чигирина в XVII веке // Гордон Патрик. Дневник 1677-1678. – М.: Наука, 2005. – 235 с.

19. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К.: Т-во "Знання" України, 1992. – 192 с.

20. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – 207 с.

21. Мудрицкий Г.А., Лаевский С.Л. Отчет об археологических исследованиях 1992 г. "Бастион Дорошенка" в г.Чигирине Черкасской обл. – К.: Інститут археології АН України, 1992. – 15 с.

22. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини XVII століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1992. – 608 с.

23. Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. Кн. VII. Т.13-14. История России с древнейших времен. – М.: Мысль, 1991. – 701 с.

24. Субтельний Орест. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – 512 с.

25. Федосов Д.Г. Полковник и инженер против Блистательной Порты//Гордон Патрик. Дневник 1677-1678. – М.: Наука, 2005. – 235 с.

26. Чигирин та Суботів. Карта масштабу 1: 20000. – К., 1995.

27. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. Т.2. – К.: Наукова думка, 1990. – 560 с.

Олександр Старік (Дніпропетровськ),

старший науковий співробітник історичного

музею ім. Д.І.Яворницького

Сотенне містечко Китайгород (розкопки 2006 р.)

У 2005 р. загін археологічної експедиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького проводив розвідку поселення ХVІІ-ХVІІІ ст. у с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області1. З 30 червня 2006 р. по 28 липня 2006. р. у відповідності з Відкритим листом № 177/0184 дослідження продовжилось.

За описами Азовської губернії (14 лютого 1775 р., 1776 р., липень 1781 р.), село Китайгород (сотенне містечко Полтавського полку) було засноване у 1677 р., і у ньому на кінець XVIII ст. було дві церкви. Зараз китайгородський культовий комплекс, який внесено до Державного реєстру національного культурного надбання, складається з двох козацьких церков: Миколаївської, Успенської та дзвіниці Св. Варвари, збудованих відповідно у 1751, 1754 і 1756 роках. До пам’яток козацької доби села належить також невелике укріплення з земляним валом, з’єднане з Українською лінією у 30-х роках XVIII ст. 2.

Перша археологічна розвідка на території Китайгорода була проведена у 1982 р. загоном експедиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького. У 1988 р. експедиція ДІМ разом з Інститутом Укржилремпроект (філіалом інституту Укрпроектреставрація) досліджувала вищезгадані храми. У 2003 р. Дніпропетровським обласним центром з охорони історико-культурних цінностей спільно з ДІМ ініційована комплексна розвідка території Царичанського району, під час якої на основі підйомного матеріалу було визначене перспективне для подальших досліджень місце між стадіоном та середньою школою с. Китайгород. Особливість стратиграфічної ситуації на розкопі полягає в тому, що весь перший шар перевідкладений. Фактично розкоп розташовувався на місці майбутніх трибун стадіону, що зараз мають вигляд земляних валів. При їхньому згортанні використовувалася земля центральної частини стадіону із залишками культурного шару ХVІІ-ХVІІІ ст., а також грунт, завезений з іншій пам’ятки, що має аналогічні хронологічні рамки (його місцезнаходження не встановлено). Відмітимо, що до виникнення валів, за свідоцтвами місцевих жителів, під час повені води р. Орелі доходили впритул до місця дослідження.

До категорії масових знахідок належать численні фрагменти кераміки. Серед них домінують уламки кухонного та столового посуду ХVІІ-ХVІІІ ст. Кухонний посуд в основному представлений фрагментами горщиків. Профілювання вінець відрізняється за формою: дещо відігнуті назовні, сильно відігнуті, вертикальні. Іноді край вінець покривався зеленою поливою. Також присутні фрагменти стінок із місцями кріплення ручок посудини. Ручки, як правило, в перерізі підовальної форми. У більшості з них зовнішній бік рельєфний: має широке заглиблення з виступаючими краями. За орнаментом виділяється частина горщика, розмальованого за допомогою техніки ангобування, а також вінчик з рельєфними валиками, прикрашений на переході у плечико штампами у вигляді двох паралельних рисок, перемежованих усіченими ромбами. Кілька фрагментів стінок гончарних посудин також орнаментовані подібним чином. Аналогії за формою, кольору глини та частково за орнаментом знаходимо у частині горщика, виявленого під час розкопок експедицією ІА АНУРСР у 1990 р. слов’янської землянки ХІІІ ст. на п-ві Ігрінь Самарського району Дніпропетровської області (зараз зберігається у фондах ДІМ).

До поширених типів гончарного посуду належали покришки та полумиски, фрагменти яких часто зустрічаються серед керамічного комплексу. Вдалося зібрати майже повністю (з незначними втратами) дві покришки та профіль полумиска з внутрішнім зламом. Покришки мають відігнуті назовні вінця та одну петелькоподібну ручку.

Знайдені під час археологічних досліджень кахлі — коробчасті, лицьові, з килимовим рослинним та геометричним орнаментом, чотиричасною композицією. Румпа приладжувалася до лицьової частини впритул, не відступаючи від її краю.

Серед багатьох фрагментів кахель вдалося відтворити дві композиції лицьових пластин та розміри однієї кахлі. Привертає увагу фрагмент кахлі з геометричним орнаментом у вигляді хрестів перехресного типу (за типологією І. Сапожнікова та Р. Шувалова )3, вписаних у ромби. Елементи рослинного орнаменту відображені невеликими зубчиками з боків ліній, які утворюють ромби, а також пелюстками, розташованими між центральними балками хрестів. Орнамент килимовий. Враховуючи відсутність оточувальної рамки та інші ознаки даний фрагмент можна датувати хронологічними рамками з другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.4. Цікавий своїм насиченим рослинним орнаментом ще один фрагмент лицьової кахлі. Зображення “дерева життя” разом з квіткою та напівкруглими лініями створює неповторний композиційний тип. Подібні за орнаментом кахлі знайдені під час розкопок Новобогородицької фортеці (с. Шевченко Самарського району Дніпропетровської області) співробітниками Дніпропетровського національного університету5. Окремі невеликі фрагменти кахель (оточувальні рамки, частини румпи, лицьових пластин) дозволяють говорити про існування ще кількох окремих зображень більш раннього часу. Це можуть підтвердити майбутні дослідження на поселенні.

До цікавих знахідок належать зашліфовані фрагменти кераміки та кахель підовальної форми максимального діаметру до 2,5 см, що були, скоріше за все, гральними фішками. Серед речового комплексу виділяються каблучка з жовтого металу (d-2,2 см), фрагмент пряслиця та ріг невеликої худобини (кози ?) зі слідами обробки. На поселенні було знайдено також кілька залізних цвяхів з округлими головками, невеликих за розмірами (до 8 см). Окремо слід відзначити точильні бруски, матеріалом для створення яких слугували піщаник і вапняк. Крем’яні відщепи з території пам’ятки свідчать про заселення цієї місцевості з давніх часів. Відмітимо також люльку, фрагмент чашечки люльки, два залізних ножа, фрагмент антропоморфної фігурки, замок залізний, наконечник стріли (Мал. 1). Збільшення у північному напрямку фрагментів скляного посуду свідчить про наближення площі дослідження до житлової споруди типу маєтку. Це викликає інтерес у зв’язку з можливістю визначення місця розташування садиби китайгородського сотника П. Семенова.

___________________

1 Старік О. В., Ходас В. О. Звіт про дослідження поселення ХVІІ-ХVІІІ ст. експедицією ДІМ в с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області в 2005 р. // Архів ІА НАН України.

2 Заїка Г. П. Українська лінія. – К.-Полтава, 2001. — С. 13.

3 Сапожніков І., Шувалов Р. Типологія і хронологія кам’яних надмогильних хрестів Північно-Західного Надчорномор’я // Дослідження археологічних пам’яток українського козацтва. – К., 1995.

4 Виногродська Л. І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІV-ХVІІІ ст. //Археологія.— № 2. 1997.

5 Маріна З. Типологія керамічних виробів ХVІІ-ХVІІІ ст. з території Богородицької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 14. – К: ХІК, Часи козацькі, 2005. – 416 с. — С. 55-60.

Олексій Кузьмук (Київ), старший науковий

співробітник Інституту стратегічних

досліджень, кандидат історичних наук

Юрій Толкачов, науковий

співробітник Київського обласного центру

охорони пам’яток історії та культури

Меджибізька фортеця у працях істориків та краєзнавців

Свого часу видатний краєзнавець Поділля Юхим Сіцінський писав: “Меджибізький замок, що після Кам’янецької фортеці найбільше визначався на західньому Поділлі своєю історичною ролею, зберігся до наших часів найкраще від усіх оборонних замків цієї країни”1. Певно, саме ця “другорядність” у порівнянні з Кам’янцем зумовила невисокий рівень наукового вивчення історії невеликого, але потужного Меджибізького замку. З жалем можна констатувати, що це мальовниче подільське містечко не “розбалуване” увагою істориків та краєзнавців. Протягом ХІХ – кінця ХХ ст. Меджибожу і його замку не було присвячено жодної скільки-небудь значної праці. Історіографія даної місцевості, в основному, обмежується такими “жанрами”: статті в енциклопедичних і довідкових виданнях та популярні нариси у періодиці. Автори даних публікацій не мали на меті висвітлення історії замку та містечка в повній мірі, адже характер видань, в яких вони друкувалися, ставив свої специфічні вимоги (у довідниках та енциклопедіях подавалася стисла, суха інформація про події, які мали місце у Меджибожі, а замітки у пресі мали популярний, ознайомчий характер). За останні два століття накопичилось багато статей і заміток, присвячених Меджибожу, однак лише мізерна їх кількість містить оригінальну інформацію щодо історії містечка, його середньовічного замку2.

Як відомо, наприкінці XVIII ст., після поділів Речі Посполитої Поділля ввійшло до складу Російської імперії. Проте польська магнатерія і шляхетство зберегли свої станові права і привілеї, землі та селян. Практично до 60-х років ХІХ ст. Поділля (як Волинь і Правобережжя) залишалося островом колишньої “польської цивілізації”3, куди російська імперська влада майже не втручалася. Звичайно, такий стан речей відбився на дослідженні історії краю. Цілком закономірним явищем стало звернення саме польських істориків та краєзнавців до історичної спадщини подільських замків. В. Марчинський здійснив одну з перших спроб упорядкувати відомості з історії Меджибожа4. Згодом, у 40-х роках ХІХ ст. можна спостерігати сплеск зацікавлення героїчним минулим давньої Речі Посполитої. Цікавими є подорожні нотатки польського історика та краєзнавця О.Пшездєцького. Здійснивши подорож по Волині та Поділлю, він опублікував власні враження про ці краї, а також віднайдені у приватних архівах історичні відомості. Власне Меджибожу Пшездєцькій не присвятив окремого нарису, оскільки не відвідав його, проте для сьогодення цікаві, перш за все, його думки і спостереження щодо мешканців Поділля. Його праця звеличує польський месіанізм і демонструє зневажливе ставлення тогочасної шляхти до євреїв та українських селян.

У 1843 – 1846 роках польські історики М.Балінський і Т.Ліпінський написали фундаментальну працю, яка справила значний вплив на подільське краєзнавство5. Дослідники описали всі скільки-небудь значні населені пункти Речі Посполитої перед її розділами. Їхній невеликий нарис, присвячений Меджибожу, до сьогодні не втратив своєї наукової актуальності. Автори висвітлили основні віхи історії містечка, практично усі наступні краєзнавці ХІХ – ХХ ст. так чи інакше використовували та доповнювали дану працю.

Вінцем польських студій Меджибожа, без сумніву, можна вважати колективну статтю в енциклопедичному виданні “Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego”6. У даному нарисі зібрані усі відомі на той час факти з історії містечка і його мешканців. Досьогодні практично усі краєзнавчі праці спираються перш за все на ці дві статті енциклопедичного характеру – із “Starożytna Polska” та “Słownik Geograficzny”. Таким чином, поляки заклали основу для подальших досліджень містечка, однак їхнім працям притаманні недоліки, характерні для польської історіографії того часу загалом. Перш за все, це твердження про культурний месіанізм польської нації щодо українських земель. Для поляків Меджибіж – це однозначно їхня територія (“східні креси”), адже основні домінанти містечка – замок і костьол, фундували і будували католицькі магнати Синявські та Чарторийські. Тож для авторів було головним ствердження “польськості” містечка, українська (православна, руська) та єврейська (іудейська) складові життя Меджибожа майже цілком ігнорувалися. Певне виключення становлять праці О. Яблоновського – дослідника середньовічної Речі Посполитої і публікатора матеріалів до історії Волині, Поділля та Правобережжя7. Кожний публікований том історичних матеріалів супроводжувався змістовною передмовою монографічного характеру. Роботи О. Яблоновського досі не втратили свого наукового значення і являються класичними працями до історії Поділля. У ХХ ст. польські науковці не присвятили Меджибожу значного дослідження. Проте у Польщі завше публікувалися й продовжують публікуватися матеріали і дослідження, присвячені історії України, Поділля і, зокрема, Меджибожа8.

Православні російські автори, в основному, користувалися здобутками поляків і йшли у річищі їхніх досліджень. Зокрема, якщо поглянути на краєзнавчі нариси священика Михайла Орловського, присвячені Меджибожу, Летичеву та іншим подільським містечкам, то можна стверджувати, що вони, в основному, є лише вільним перекладом (звичайно ж з різними доповненнями) праці М. Балінського і Т. Ліпінського9. Офіційні видання і довідники другої половини ХІХ ст. практично не несуть оригінальної інформації про давній Меджибіж.

Значний вклад у вивчення Меджибожа зробили історики Київського Університету Св. Володимира. Професор Володимир Антонович10 заохочував своїх учнів до студій історії Поділля. У працях М. Дашкевича11 та Н. Молчановського12 на основі літописних даних ставилася проблема давньоруського минулого Меджибожа, його належності до Галицько-Волинського князівства та Болохівської землі. Сам Володимир Антонович спеціально не досліджував Меджибіж, проте його праці щодо історії та археології Поділля, публікації документів об’єктивно сприяли накопиченню матеріалів до історії краю і діяльності магнатів Синявських13. Під впливом професора Антоновича Михайло Грушевський почав працювати над темою, присвяченої історії Поділля14. Результатом копіткої праці в архівосховищах Києва, Варшави і Москви став захист магістерської роботи, присвяченої Барському староству, та публікація двох томів документів до історії краю15. У праці Грушевського Меджибіж побіжно згадується у ряді інших населених пунктів у контексті боротьби Литви і Польщі за Поділля.

Окремо слід згадати постать археолога, історика, етнографа і музеєзнавця Юхима Сіцінського16. Він провів колосальну роботу зі збору матеріалів до археології та історії Поділля. Зокрема, Сіцінський перший окреслив основні архітектурні та оборонні особливості Меджибізького замку, а також опублікував документи меджибізьких цехів17.

На жаль, за радянських часів не надто цінувалася спадщина “експлуататорського” класу, тому і без того кволі краєзнавчі та історичні дослідження Меджибізької твердині були штучно загальмовані. Треба зазначити, що як у ХІХ, так і в ХХ ст. приміщення замку використовувалися різноманітними військовими установами, складами маслозаводу, райспоживспілки, консервного заводу, пожежної частини тощо. Варто відзначити, що на 30-ті роки ХХ ст. замок зберігся в чудовому стані, проте безгосподарність і людська байдужість перетворили його на мальовничу руїну.

Певні зрушення почали повільно відбуватися протягом 50 – 70-х років ХХ ст.: з’являються історико-архітектурні нариси про Меджибізький замок18, видається енциклопедія “Історія міст і сіл Української РСР”. У статті, присвяченій Меджибожу, основна увага приділена висвітленню прогресивної діяльності радянської влади в історії містечка. Загалом такий стиль викладу подій характерний для цього видання, інакше в ті часи і бути не могло. Про давній Меджибіж сказано (зважаючи на невеликий об’єм статті) зовсім мало – основною метою життя місцевих мешканців була боротьба з різноманітними утисками (економічними, національними, релігійними)19.

Після відвідин містечка у 1965 р. заступником голови Ради Міністрів УРСР з питань культури і охорони пам’ятників П.Троньком твердиню беруть на облік як пам’ятку історії та архітектури20, починаються реставраційні роботи, а в березні 1971 р. тут було відкрито краєзнавчий музей. В стінах музею поступово розгортається наукова робота. Першим директором став Ягодзинський М.Й., який провів перші археологічні розвідки на території замку та навколишніх сіл. Однак в ті часи музей повинен був якомога більше демонструвати рекорди і соцзмагання в сільському господарстві та промисловості. Відділ історії радянського періоду пропонувалось розгортати на 90 % експозиційної площі. В 70 –х роках ХХ ст. у приміщеннях музею-фортеці, в основному, експонувалися роботи українських радянських художників. Співробітники виїжджали в експедиції, збирали експонати, записували фольклор, відомості з етнографії. Таким чином, зібрали багато матеріалів про народний одяг, побут, гутництво і килимарство на Поділлі, проте у справі дослідження самої фортеці не було зроблено значних кроків.

У 1982 р. виходить невеликий путівник М.В. Пінчака “Меджибіж та його скарби”, який у популярній формі повідомляв широкому загалу про музей-фортецю. Варто відзначити, що історія власне самого містечка Меджибожа досі не досліджена в повній мірі21.

Зрештою, Меджибізькою фортецею зацікавились кияни. З 1985 р. почалися архітектурно-археологічні дослідження спільної експедиції Інституту археології АН УРСР та Інституту “Укрпроектреставрація”, яку спершу очолив О.В. Авагян, а згодом — Ю.І. Толкачов. У фортеці пожвавилися реставраційні роботи (“повзуча” реставрація триває тут з 1968 р.). Дослідників консультувала відомий архітектор Є.І. Лопушинська, автор проектів реставрації таких пам’яток як Золоті ворота у Києві та Генуезька фортеця у Судаку. Її перу належить кілька повідомлень, присвячених Меджибізькій фортеці22. Є.І. Лопушинська виділила основні будівельні етапи у формуванні ансамблю фортеці, звернула увагу на архітектурні особливості мурів та веж. Цікавим є спостереження архітектора щодо структури будівництва кам’яної надбрамної вежі і барбакану. Вона порівнювала їх з такими пам’ятками оборонного зодчества, як Золоті ворота в Києві та Володимирі. Проте автор не пояснює власної тези про те, що в часи Давньої Русі оборонні споруди Меджибожа були дерев’яні, а кам’яне будівництво бере початок у XIV ст. після приходу на Поділля литовських князів Коріатовичів. Відтак, чи могли місцевим будівничим правити за взірець Золоті ворота в Києві, який переживав не найкращі часи після монгольської навали. Вважаємо, що не можна упевнено говорити про “київський” вплив на початкову архітектуру фортеці.

Київський археолог Ю.І. Толкачов вже понад 20 років бере участь в архітектурно-археологічних дослідженнях на території Меджибізької фортеці. З 1986 р. було розкопано близько 1000 кв. м площі фортеці та підвальних приміщень. Археологічні дослідження у Меджибожі відзначаються планомірністю, масштабністю, співпрацею з архітекторами та реставраторами. Завдяки розкопкам були з’ясовані основні етапи будівництва фортеці, виявлені залишки дерев’яних конструкцій оборонного валу, християнський могильник давньоруського часу. Результати досліджень Ю.І. Толкачова відображені у наукових звітах, що зберігаються в архівах Інституту “Укрпроектреставрація”, Інституту археології НАН України та у низці публікацій23.

Економічна криза першої половини 90-х років ХХ ст. зумовила згортання археологічних розкопок, замороження реставраційних робіт, погіршення життя працівників музею-фортеці. Проте незважаючи на усі негаразди, музейники Меджибожа провели підготовку наукової конференції, присвяченої 850-річчю Меджибожа і 25-річчю музею-фортеці (серпень 1996 р.). Короткі тези доповідачів були опубліковані. Цей збірник наочно продемонстрував досягнення і проблеми у дослідженні Меджибожа, його фортеці та околиць.

Протягом останніх півтора десятка років опублікована значна кількість матеріалів, присвячених історії Поділля загалом. Основним центром сучасного поділлєзнавства є історичний факультет Кам'янець-Подільського університету, який регулярно видає збірники наукових статей24. Необхідно відзначити творчі доробки Баженова Л.В., Якубовського В.І., В.М. Михайловського, Трубчанінова С.В., Крикуна М.Г., Пламеницької О., Білецької О. та ін. Праці цих дослідників збагачують джерельну базу, збільшують фактологічні знання з історії подільського краю і об'єктивно сприяють розумінню процесів, що відбувалися у Меджибізькому мікрорегіоні.

__________________________

1 Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. (Історико-архітектурні нариси) // Записки історично-філологічного відділу УАН. – К., 1928. – Кн. XVII. – С. 93.

2 Про подільських краєзнавців див.: Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність. – К., 1995.

3 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом і українськими масами (1831 – 1863). – К., 1996.

4 Marczyński W. Statystyczne, topograficzne i historyczne opisanie gubernii Podolskiej. – Wilno, 1820. – T. 1. – S. 330.

5 Starożytna Polska pod względem historyczynym, jeograficznym i statystycznym opisana przez Michała Balińskiego i Tymoteusza Lipińskiego. – Warszawa, 1845. – T. II. – S. 1003 – 1005.

6 Mich Ziel., Dr. M., X.M.O. Międzyboż // Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów Słowiańskich. – Warszawa, 1885. – T. VI. – S. 365 – 370.

7 Źródła Dziejowe. T. V: Lustracye królewszczyzn ziem Ruskich, Wolynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII w. / Wyd. A. Jabłonowski. – Warszawa, 1877; Źródła Dziejowe. T. ХІХ: Polska XVI wieku pod względem geograficzno–statystycznym. T. VIII. Ziemie Ruskie. Wolyń i Podole / Wyd. A. Jabłonowski. – Warszawa, 1889.

8 Międzybóż // Aftanazy R. Materiały do dziejów rezydencji. Dawne wojewódytwo Podolskie. – Warszawa, 1992. – T. IXa. – S. 227 – 231; див. біографії магнатів Чарторийських і Синявських (власників Меджибожа), опубліковані в: Polski Słownik Biograficzny. – Kraków, 1938. – T. 4/1, Z. 16; Polski Słownik Biograficzny. – Warszawa–Kraków, 1996. – T. 37/1, Z. 152; Urzędnicy podolscy XIV – XVIII wieku. Spisy / Opr. E. Janas, W. Kłaczewski, J. Kurtyka, A. Sochacka. – Kórnik, 1998; Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków, 2001.

9 Орловский М. Историко-статистическое описание местечка Меджибожа Летичевского уезда // Подольские епархиальные ведомости. – 1862. – № 15. – С. 482 – 487.

10 Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. – К., 1995. – С. 5 – 76; Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор “Київської історичної школи”. – К., 2005.

11 Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в русской истории. Эпизод из истории Южной Руси в XIII и XIV столетиях. – К., 1876.

12 Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К., 1885.

13 Антонович В.Б. Грановщина // Антонович В.Б. Моя сповідь ... – С. 607 – 621; Бібліографія праць В.Б. Антоновича (О. Тодійчук) // Там само. – С. 773 – 791.

14 Грушевський М.С. Барське староство. Історичні нариси (XV – XVIII ст.) – Львів, 1996.

15 Архив Юго-Западной России. – К., 1893. – Ч. 8. – Т. 1. Материлы для истории местного управления в связи с историею сословной организации. Акты Барского староства XV – XVI в.; Т. 2. Акты Барского староства XVІ – XVIІІ в. – К., 1894.

16 Винокур І.С., Корнілов В.В. Визначний літописець Поділля (Ю.Й. Сіцінський) // Репресоване краєзнавство (20 – 30-і роки). – К., 1991. – С. 93 – 101; Трембіцький А.М. Є.Й. Сіцінський: хроніка життєвого і творчого шляху (1859 – 1937 рр.). Т. 11. – С. 312 – 321.

17 Сецинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии // Труды Подольского церковного историко-археологического общества (бывшего Историко-статистического Комитета). – Каменец-Подольск, 1904. – Вып. 10. – С. 417 – 494.

18 Логвин Г.Н. Замок у Меджибожі (Пам’ятка архітектури XVI ст.). – К., 1959; Вид. 2-е. – Летичів, 1995; Його ж. По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки. – К., 1968. – С. 274 – 277.

19 В’язовецький В.М., Лазаренко І.С. Меджибіж // Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 408 – 418.

20 Памятники градостроительства и архитектуры Украинский ССР (Ил.справ.-каталог). – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4. – С. 219 – 222.

21 Загальний нарис історії Меджибожа див.: Ястремський М.І. Загляньмо в давнину. До 850-річчя Меджибожа // Летичівська газета. – 1995. – № № 75, 78, 92; 1996. – № № 2, 15, 45, 48, 51, 54, 55, 57, 60.

22 Лопушинська Є. Меджибізька фортеця. Історія створення ансамблю в світлі останніх досліджень. // Фортифікація України. Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні. Матеріали. – Кам’янець-Подільський, 18 – 22 жовтня 1993 р. – Кам’янець-Подільський, 1993. – С. 13.

23 Толкачов Ю. Архітектурно-археологічні дослідження фортеці в Меджибожі // Меджибіж: 850 років історії. Матеріали науково-практичної конференції 17 серпня 1996 р. – смт Меджибіж, 1996. – С. 14 – 16; Моця Б.О., Толкачов Ю.І. Меджибізька фортеця // Археологія. – 2000. – № 3. – С. 72 – 83; Толкачов Ю.І., Моця Б.О., Радченко Р.І. Архітектурно-археологічні дослідження фортеці в Меджибожі 1999 – 2000 рр. // Археологічні відкриття в Україні 1999 – 2000 рр. – К., 2001. – С. 58 – 60; Рудич Т.О., Толкачов Ю.І. Антропологічний матеріал з Меджибожа // Археологічні відкриття в Україні 1999 – 2000 рр. – К., 2001. – С. 211 – 212; Рудич Т.О., Толкачов Ю.І. Антропологічні матеріали з розкопок у Меджибожі // Археологічні відкриття в Україні 2001 – 2002 рр. – К., 2003. – С. 245 – 246; Толкачов Ю.І., Моця Б.О., Радченко Р.І. Археологічні дослідження в Меджибожі в 2000 – 2002 рр. // Археологічні відкриття в Україні 2001 – 2002 рр. – К., 2003. – С. 276 – 279; Моця Б., Толкачов Ю. Фортеця в Меджибожі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – К., 2003. – Вип. 12. – С.16—24; Моця Б.О., Толкачов Ю.І. Меджибіж: твердиня над Бугом // Охорона культурної спадщини Київської області. Проблеми, матеріали, дослідження. Збірка наукових праць. – К., 2006. – C. 145 – 156.

24 Шемета Ю. Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: історичні науки (1995 – 2004). // Молода нація: Альманах. – К.: Смолоскип, 2004. – № 4(33). – С. 153 – 190.

Ірина Голубєва (Харків), науковий

співробітник Науково-історичного центру

охорони культурної спадщини

Два типи жител козацької доби на Слобожанщині

Домобудівництво козацької доби на Слобожанщині все ще є слабо дослідженою темою. Це, насамперед, пов’язано з відсутністю широкої археологічної джерельної бази: до останнього часу дослідженими були житла козацької доби в Верхньому Салтові (експедиції під керівництвом В.В. Колоди 1996 рр. 1 та Чернікової Н.В.2). На жаль, гарну збереженість мало лише одне з них. Його графічна реконструкція вже опублікована3. Саме фіксація, вивчення та реконструкція залишків жител ХVІІ ст. дозволять скласти повне уявлення про традиції, конструктивні особливості та зовнішній вигляд пізньосередньовічних слобідських будівель.

Формування населення Слобідської України — складний багатоплановий процес, зумовлений рядом чинників. Він відбувався протягом багатьох років представниками різних етнічних груп. Тому населення уявляло собою строкатий конгломерат носіїв різних культур та традицій. Проте можна виділити два основних етнічних складника слобідського населення – це, насамперед, українці (черкаси, за письмовими джерелами) та руські (московити). Домінуюче положення саме цих культур дозволяє висунути гіпотезу про існування на ранньому етапі формування Слобожанщини двох типів жител. Підтвердженням цієї тези можуть слугувати результати археологічних розкопок, що здійснювались автором на Цареборисівській фортеці4. На підставі вивчення нумізматичної колекції останньої ми виділяємо два етапи її функціонування:

- перший етап (1599 – 1604/1605 рр.), населення складалось з руських, вихідців Московської держави;

- другий етап (50-ті – 70-ті роки XVII ст.), мешканцями були переважно українці, вихідці з Правобережжя5.

Новітніми археологічними дослідженнями автора (розкопки посаду Цареборисівської фортеці 2004 – 2006 рр.) зафіксовано залишки чотирьох жител кінця ХVІІ ст. з відповідними артефактами, що дозволяють датувати ці споруди, встановити етнічну належність їх мешканців, а також зробити окремі висновки щодо особливостей будівництва, конструкції, зовнішнього вигляду.

Серед чотирьох жител, що досліджені під час розкопок, два являли собою землянки без виражених сходинок, обшиті дерев’яними дошками зсередини, та два були наземними заглибленими житлами з довгим вузьким входом та кількома сходинками. Дамо більш докладний опис цих жител.

ЗЕМЛЯНКИ являли собою вирізані в материку житла, орієнтовані по сторонах світу, без сходинок, з прямими вертикальними стінами, що обшиті дерев’яними дошками.

Житло 1 (яма № 1 розкопу № 1 2004 року6, рис. 1:1). Після зачистки на глибині 0,50 м пляма комплексу підпрямокутної форми (3 х 4,25 м) виділялась світло-сірим кольором на фоні чорно-помаранчевого передматерика. Загальна глибина ями від сучасної поверхні складає 2,05 м. Комплекс має прямі вертикальні стіни та нішу в південній частині. Вздовж стін зафіксовано жолобок для обшивки їх дошками. По кутах та в центрі північної і західної стіни виявлені стовпові ямки. Яма № 1 складалася з двох різночасових комплексів.

Характер заповнення верхніх шарів ями (до 1,30 м глибиною від сучасної поверхні) відповідає її функціональному призначенню (смітник): прошарки попелу та змішаного з ним чорнозему густо насичені знахідками другої половини ХVII ст. (кераміка, скло, кістки тварин, риб’яча луска, залізні вироби (переважно цвяхи), монети, кістяний ґудзик тощо).

На глибині 1,30 м і до 1,55 – 1,75 м простежується вологий мішаний з глиною чорноземний ґрунт, нанесений після зруйнування житла. Цей шар формувався в період запустіння городища (перша половина ХVII ст.)

Нижче (з 1,55 – 1,75 м до дна (2,05 м)) знаходиться шар вологої глини, насичений залишками горілої деревини та попелу. Ці нашарування відносимо до заповнення житла-землянки першого етапу існування городища. На дні житла знайдено залізне свердло, кістяну деталь порохівниці, бусину та ін. В ниші житла був знайдений великий за розмірами сірий гончарний горщик московського типу в уламках. При розчищенні та реставрації горщика в стаціонарних умовах виявилось, що всередині останнього (один в одному) розташовані ще два цілих горщика того ж типу. Вважаємо, що один з них є результатом роботи місцевих гончарів, оскільки він зроблений з „блакитної” глини, виходи якої зафіксовано нами безпосередньо на підошві мису.

Житло 2 (яма № 5 розкопу № 4 2006 року7, рис. 1:2) Після зачистки на глибині 0,50 м пляма комплексу підпрямокутної форми виділялась світло-сірим кольором на фоні чорно-помаранчевого передматерика. Загальна глибина ями від сучасної поверхні складає 2,25 м. Комплекс має прямі вертикальні стіни. В південно-західному куті розташована піч-кам’янка з димоходом, що вирізаний в південній стінці, та передпічною ямою, що примикала з півночі. Вздовж східної та західної стін чітко зафіксовані сліди згорілих дощок, якими вони були обшиті. По периметру дна житла йшов жолобок глибиною 10 см для кріплення вказаних дощок. Заповнення ями № 5 складалося з трьох різночасових шарів.

Верхні шари ями (до 130 м глибиною від сучасної поверхні), як і в попередньому випадку, – смітник: прошарки попелу та змішаного з ним чорнозему густо насичені знахідками другої половини ХVII ст. (кераміка, скло, кістки тварин, риб’яча луска, залізні вироби (переважно цвяхи), монети, бронзовий хрестик-тільник).

З 1,30 м і до 1,55 – 1,75 м простежується вологий чорноземний ґрунт, який сформувався після зруйнування житла. Цей шар утворювався в період запустіння городища (перша половина ХVII ст.)

Далі (з 1,55 – 1,75 м до дна (2,25 м) знаходиться шар вологої глини, насичений залишками горілої деревини та попелу. Ці нашарування відносимо до заповнення житла-землянки першого етапу існування городища. На дні житла знайдено уламки залізних виробів та розвали нижніх частин гончарних горщиків сірого кольору московського типу.

НАЗЕМНІ ЗАГЛИБЛЕНІ ЖИТЛА складались з двох приміщень: основного (кімната) та додаткового (сіни). Основна частина була заглиблена в материк нижче лінії промерзання, додаткова – довгий вузький вхід у вигляді сходинок виводив на тогочасну денну поверхню та мав допоміжну конструкцію у вигляді стін, що зводились на опорних стовпчиках та дерев’яних колодах.

Житло 3 (яма № 1 розкопу № 3 2005 року8, рис. 1:3). Заповнення ями являє собою чорнозем з окремими знахідками переважно другої половини ХVII ст. На дні спостерігається незначний прошарок попелу та горілої деревини.

Яма складається з основного приміщення та довгого вузького входу, що примикає зі сходу. Основне приміщення мало підквадратну форму розмірами 3,75 х 3,60 м, його глибина складала 1,60 м від сучасної денної поверхні. В північній частині на глибині 1,40 м простежено вирізане в материку підвищення 0,80 м завширшки. По кутах виявлені стовпові ямки діаметром близько 0,20 м, що сягали від 1,60 до 1,90 м від сучасної поверхні. Стовпова ямка в південному куті приміщення знаходилась на невеликому підвищенні (його глибина – 1,40 м від сучасної денної поверхні). Вздовж східної стіни приміщення розташоване вузьке (0,20 м завширшки) заглиблення (глибина – 1,50 м), що об’єднувало стовпові ямки в єдину площину. Біля східної межі входу розміщувались дві стовпові ямки (діаметр близька 0,20 м, глибина – 1,70 м), що разом з двома іншими (діаметр близька 0,20 м, глибина – 1,45 м), розташованими на вході в приміщення, слугували опорами для перекриття над вхідною частиною споруди. В межах входу зафіксовано дві сходинки: перша глибиною 1,10 м та шириною 1,75 м; друга глибиною 1,30 м та довжиною 1,20 м. З південного боку до входу примикає поличка глибиною 1,10 м.

Житло 4 (яма № 4 розкопу № 4 2006 року9, рис. 1:4) складається з основного приміщення та довгого вузького входу, що примикає з півдня. Основне приміщення мало підквадратну форму розмірами 4,30 х 3,90 м, його глибина складала 1,85 м від сучасної денної поверхні. В північно-західній частині на глибині 2,05 м простежено вирізане в материку заглиблення зі сходинками розмірами 1,80 х 1,50 м. Вздовж східної та західної стін розташовано по три стовпові ямки (по дві в кутах і одній між ними). Стовпові ямки мали діаметр близько 0,30 м та сягали від 1,60 до 1,90 м глибини від сучасної поверхні. Вздовж стін зафіксовано жолобок для кріплення обшивки дошками. Перед довгим вузьким входом до основного приміщення виявлено дві підпрямокутні стовпові ямки розмірами 0,35 х 0,30 м та 0,45 х 0,30 м, глибиною 1,50 м та 1,55 м. В межах входу зафіксовано п’ять сходинок з нечіткими контурами. В південній частині, поряд на рівні давньої денної поверхні зафіксовано стовпову ямку (0,35 м в діаметрі) та жолобок (0,25 х 1,80 м), що тягнеться паралельно сходинкам.

За характером заповнення перший тип (землянки) можна пов’язувати з руськими поселенцями першого етапу функціонування фортеці, а другий (наземні заглиблені житла) – з українським населенням другого етапу. Таким чином, можна висунути гіпотезу, що переселенці з Правобережної України (черкаси) принесли з собою традицію будівництва складних за конструкцією прямокутних житлових будівель з сінцями, а переселенці з Московської держави будували на Слобожанщині житла-землянки, обшиті дошками. Подальші розкопки поселень та фортець Слобожанщини дозволять з’ясувати, чи є вказана тенденція домінуючою для регіону в цілому, чи вона носить локальний характер.

____________________

1 Колода В.В. Отчет об археологических исследованиях Верхнесалтовского комплекса Средневековой экспедиции Харьковского госпедуниверситета в 1996 г. – Харьков,1996//Архів ІА НАНУ; Отчет об археологических исследованиях Верхнесалтовского селища Средневековой экспедиции Харьковского госпедуниверситета в 1997 г. – Харьков,1998//Архів ІА НАНУ; Отчет об археологических исследованиях Верхнесалтовского селища Средневековой экспедиции Харьковского госпедуниверситета в 1998 г. – Харьков,1999//Архів ІА НАНУ.

2 Колода В.В., Чернигова Н.В. Отчет об археологических раскопках Верхнесалтовского городища в 1998 году. – Харьков, 1999//Архів МАЕСУ; Чернигова Н.В. Звіт про археологічні розкопки Верхньосалтівського городища в 1999 році. – Харків, 2000//Архів МАЕСУ; Чернигова Н.В. Отчет об археологических раскопках Верхнесалтовского городища в 2000 году. – Харьков, 2001 // Архів МАЕСУ.

3 Голубєва І. Пізньосередньовічне слобідське житло: спроба реконструкції (за матеріалами Верхньосалтівського поселення) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2004. – Вип. 13. – С. 54 – 59.

4 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2004 році//Архів ІА НАНУ; Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району та с. Старі Валки Валківського району Харківської області в 2005 році//Архів ІА НАНУ; Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році.

5 Голубєва І.В. Монети Цареборисівської фортеці //Старожитності 2005. – Харків, 2005. – С. 295 – 309.

6 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2004 році // Архів ІА НАНУ.

7 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році.

8 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району та с. Старі Валки Валківського району Харківської області в 2005 році // Архів ІА НАНУ.

9 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році.

Анатолій Щербань (Опішне), завідувач науково-

дослідного відділу палеогончарства

Інституту керамології – відділення Інституту

народознавства НАН України, старший

науковий співробітник Національного

музею-заповідника українського гончарства

в Опішному, кандидат історичних наук

Параметри підземель Опішного

В Опішному на Полтавщині збереглася значна кількість підземель, які місцеві мешканці називають «льохами». Але в науковій та науково-популярній літературі про них зустрічаються тільки окремі згадки1. Лише полтавський краєзнавець Валентин Посухов опублікував кілька науково-популярних розвідок щодо цієї теми2. Єдиним джерелом для цих досліджень була інформація, записана з вуст випадкових відвідувачів «льохів».

Науковцями Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України досліджено два провалля. Перше — під керівництвом Овсія Величка, на кутку «Гончарівка», 29.07 й 1.08.1996 р. Друге досліджене мною, на «Прогоні», 18.05.2006 р. Основною метою даної статті є опублікування наукової інформації про параметри підземель Опішного.

Більшість підземель провалюються в південній частині сучасного селища, в межах смуги довжиною близько 3 км, переважно концентруючись поблизу центральних вулиць (зараз – Заливчого та Жовтнева), що продовжують одна іншу і перерізають селище зі сходу (від села Міські Млини) на захід (на шлях з Полтави до Гадяча). Мені зараз відомо 67 проваль, але це не остаточна кількість. Найбільше їх зафіксовано на кутку «Гончарівка» і близьких до нього кутках – «Боцьвівка», «Центр», «Прогоня», «Торбинівка». Крайні західні провалля підземних ходів зафіксовано на кутках «Їсіпівка», «Базар», а також прилеглому зараз до Опішного селі Попівка. Відстань між крайніми південним і північним проваллями – 1,5 км.

Про те, чи зв’язані всі підземелля Опішного в одну систему (про що свідчать інформатори), можна говорити лише гіпотетично. На мою думку, наявність між окремими кутками ярів, річки та струмка заперечують таку можливість. Хоча є свідчення очевидців, які, буцімто, заходили в підземелля під річкою Тарапунька, спрямовані в напрямку з «Прогоні» до «Городища» і з «Центру» до «Гончарівки», але науково ці відомості поки що не доведені. Існують фантастичні розповіді про те, що ходи проходять під «Ворсклою», поєднуються з великобудищанськими та полтавськими підземеллями (тобто мають довжину понад 41 км) тощо.

Про домінантність вищеназваних вулиць у плануванні Опішного свідчить те, що на них розміщувалися чотири з п’ятьох церкви, місця розташування яких на сьогодні відомі. Біля цих споруд зафіксовано найбільше проваль підземних ходів. Тобто, окрім городища VIII ст. та місця, де, на думку Ірини Кулатової3, розташовувалася козацька фортеця (урочище «Лиса Гора» та частина «Гончарівки»), таких ходів багато і в інших частинах містечка, пов’язаних з житловою забудовою другої половини ХVII – ХIХ ст. Напрям від села Міські Млини на захід був стратегічно важливим. Адже відомо, що у цьому селі був перевіз через річку Ворскла (у 1639 році згаданий як «Опошлинський перевіз»4, а у 1780-х – «казенний»5), що поєднував правий і лівий берег Ворскли, звідки пролягав шлях до Котельви та Харкова. За 70 км на схід від нього проходив Муравський шлях. Стратегічно важливе значення Опішного в добу козаччини підкреслюється і тим, що біля нього відбулося кілька битв6 (Мал. 1).

Від козацької доби в селищі збереглися залишки оборонних споруд. Особливо цікавими є залишки рукотворних валів7. На плато за цими валами розташовується куток «Прогоня», де стояла п’ята церква і була система підземних ходів. Через цей куток проходить ще один, важливий у ХVII – ХІХ ст. та, на мою думку, і в раніший час шлях – до Глинська, Більська і далі на Грунь8.

Параметри більшості підземель Опішного подібні. Розташовуються вони на глибині приблизно 5 м від сучасної поверхні в лесовому геологічному пласті. У більшості випадків — це вузькі тунелі, прямі з розгалуженнями чи поєднані між собою в різні комбінації. Їх ширина найчастіше – дещо більше 1 м, але є свідчення і про понад двохметрові ходи. Висота – 1,2-2,5 м. Стіни прямі чи похилені досередини, склепіння заокруглені. Максимальна довжина науково дослідженого ходу близько 50 м (зважаючи на наявність завалів, вона була більшою). Більшість же випадкових дослідників підземель проходила по них від 3 до 50 м.

Проходженню більших відстаней заважали завали в ходах та страх перед невідомістю. Очевидці розповідали також про наявність у ходах окремих приміщень. Є свідчення, в тому числі й достовірні, про наявність льохів-кімнат, від яких відходили підземні ходи, що розташовувалися на схилах пагорбу, на якому розміщена «Гончарівка». До речі, тут розташовуються всі відомі сьогодні спеціальні входи до підземель. В жодному з провалених згори ходів навіть натяку на їх існування немає.

У стінах ходів є ніші. Переважна більшість – шириною 10-30 см і висотою та глибиною 10-20 см, містять сліди горіння освітлювальних приладів – каганців та свічок. Як правило, вони, як і зображення на стінах та стелі, концентрувалися біля проваль та на перехрестях. В окремих підземеллях (переважно в західній частині «Гончарівки») наявні більші ніші (досліджені науковцями описано нижче). Очевидці розповідають про наявність окремих отворів-душників.

Мал. 1. Схеми підземель Опішного: 1-досліджене у 1996 році, 2-досліджене у 2006 році, 3-досліджене на початку 1950-х років (малюнок Миколи Омельченка).

Наявне одне, найдостовірніше, свідчення про проходження на початку 1950-х років по ходах на Гончарівці близько 1 км. Вдалося опитати двох учасників цього походу: Валерія Барабаша та Віктора Кочергу. В підземеллі, неподалік від ходу, дослідженого у 1996 р. вони опустилися вранці і рушили в напрямку південь-схід. Зважаючи на близьку відстань, подібні параметри та зображення, на мою думку, ці підземелля сполучалися. Після того, як не змогли знайти вузький отвір, яким, дійшовши до тупика, потрапили в більший, «центральний» хід (висотою понад 2 м і шириною близько 2 м), заблукали. Саме в цьому місці вони перетнули вулицю Заливчого (над головами чувся гул інтенсивного руху транспорту). Від «центрального» ходу через певні проміжки відходили в обидва боки менші відгалуження як довгі, так і у вигляді ніш довжиною 2-3 м, у деяких з них були виступи ніби для сидіння. В одній Віктор Кочерга виявив два замотані у промаслену ганчірку пістолети (один крем’яний, другий – для патронів, але «давній»). Намагаючись знайти вихід, вони заморилися і заснули. Прокинувшись, вихід таки знайшли, спостерігаючи за рухом диму запалених сірників. Вийшли, коли надворі смеркало (приблизно через 7 годин), на схилі яру по вулиці Садовій. Під час пошуків один із хлопців провалився в яму, що розташовувалася по центру ходу, але встиг ухватитися за іншого. Насвітивши донизу, юні дослідники побачили, що яма глибока, а в її дні – загострені кілки. Пройти цю пастку можна було розставивши ноги на ширину ходу (по його краях були помітні підвищення-стежки).

Звичайно, ця подорож видається на перший погляд фантастичною, й досі у мене залишаються певні сумніви щодо її реальності. Але після співставлення достовірно відомих фактів, можна зробити висновок, що вона можлива. Зокрема, провалля «льохів» трапляються протягом всього їхнього маршруту, а в районі вулиці Заливчого, де біля неї проходить вулиця Садова, місцевим жителем Володимиром Мальченком досліджено комплекс ходів, подібних до описаних Віктором Кочергою. В тому числі він надав свідчення, що в цьому місці хід перетинає вулицю Заливчого. Хоча Володимиру Мальченку особисто через наявність завалів цей відрізок пройти не вдалося. Це підземелля вже провалювалося у 1973 чи 1974 р. Тоді один із перших відвідувачів, Микола Омельченко, зробив план та замалював зображення на стелі і стінах (Мал. 3). У східному тупику ним зафіксовано настил з колод, застелений високою степовою травою, який від доторку розсипався.

Досліджене в 1996 р. (Мал. 1) підземелля складається з чотирьох відрізків тунелів (орієнтованих приблизно за сторонами світу), поєднаних між собою у чотирикутник (довжина по периметру близько 50 м). Два кінці тунелів – обвалені у ХХ ст. Інші закінчувалися тупиками або входили до іншого ходу.

Висота всіх ходів – близько 1,7 м, а ширина – дещо більша — 1 м. Але окремі частини відрізнялася ступенем округлості склепінь, фактурою поверхні, слідами від інструментів, якими вони викопувалися, що, на мою думку, свідчить про їх різночасовість.

Найдавнішими є південний та частина західного ходів, стіни яких сірі, ретельно загладжені, а зображені кіптявою від свічки знаки – бляклі. Пізніше (про що свідчить горбкуватість та жовтий колір стін, наявність виразних слідів від копання лопатою, насичений чорний колір зображень на стелі) до цих ходів було приєднано ще два. Західний продовжено на 5 м. В його кінці збереглася недокопана печерка неправильної форми зі значними слідами від лопати і меншою кількістю – знаряддя з шириною робочої поверхні 4-6 см. У стінах усіх відрізків є ніші для освітлювальних приладів, а в старіших – великі ніші. Зокрема, неподалік завалу зафіксовано нішу шириною близько 70 см, глибиною близько 40 см і висотою від дна до стелі ходу. Наприклад, у ній могло розміститися кілька рушниць чи людина. В напівкруглій ніші, викопаній у південній частині ходу (ширина близько 50 см і висота близько 40 см), збереглися сліди від кріплення заслінки. Біля неї знайдено фрагменти зеленого скляного штофа й у ньому – кісточки вишні, що може свідчити про зберігання в цій ніші пляшки з вишневою наливкою. На місці з’єднання вищеописаних ходів у північному кутові збереглися округлі глибокі ямки діаметром 2-3 см, які, на мою думку, залишилися на місці кріплення дверей. Тобто спочатку це був хід довжиною близько 20 м, від якого на захід відходило відгалуження довжиною близько 15 м, вхід до якого закривався дверима.

На склепіння тунелів кіптявою від свічки нанесено значну кількість хрестоподібних знаків (переважно прямі хрести та прямі хрести, вписані до кола). Найбільше їх (майже вся площина стелі) концентрувалося в районі пізніших ходів. Такі ж хрести зображено і над великими нішами. На стінах переважно старіших ходів продряпано канонічні православні хрести, в тому числі з надписами над раменами – ІС ХС. Окрім них у пізніших ходах зображено два знаки у вигляді тризубів та кілька інших знаків.

У 2006 р. земля провалилася на місці перехрестя кількох ходів, спрямованих на північний захід, південь і схід (Мал. 2). Лише південний хід вдалося дослідити повністю (інші були завалені). Тунель довжиною близько 8 м мав ширину 1,33 м і висоту 1,2 м. Оскільки на дні ходу є шар намулу, його висота була більшою. Закінчується він округлою печерою діаметром 2,5 м, на підлозі якої є квадратне заглиблення зі стороною квадрата близько 1 м. По периметру заглиблення лежали фрагменти дерев’яних оброблених брусків, які могли бути деталями зрубу. На мою думку, це залишки замуленого колодязя, до якого і вів цей хід.

Стеля і стіни ходу загладжені. На західній стіні приблизно за 1 м від печери з колодязем і на висоті близько 1 м від підлоги – група заглибин: опуклий косий хрест в заглибленому квадраті, закопчена і пропалена по центру до оранжевого кольору ямка напівсферичної форми, вертикально видовжене заглиблення, ймовірно, для свічки (але без слідів використання). На розі біля входу до печери з колодязем зафіксовано глибокі отвори діаметром близько 0,02 м, що, на мою думку, позначають місце кріплення дверей. Кілька таких отворів у кімнаті з колодязем можуть позначати місце кріплення пристрою для підіймання води з нього.

Хід було викопано за допомогою широкої лопати, численні сліди від якої збереглися на його стінах. На більшості площі фактура стін подібна до пізніших ходів підземелля, дослідженого в 1996 р.

Ще один хід, на описі якого варто зупинитися, провалювався неподалік від сучасного Центру розвитку духовної культури (раніше на цьому місці стояла церква, на вулиці Заливчого між будинками № 4 і 7). Відомості про нього мені надані Віктором Кочергою. У 1950-х роках йому вдалося пройти цим ходом близько 100 м. Основний хід спрямовувався з півночі на південь, де повертав на захід і закінчувався провалом. Приблизно на місці, де цей хід повертав, у верхній частині стіни помічено душник – вузький тунель діаметром 40-50 см, що під гострим кутом підіймався вгору. На півночі від основного ходу відходили два відгалуження – спочатку на схід (у напрямку сучасної вулиці Клубної), потім — на захід (у напрямку до Центру розвитку духовної культури). За цими розгалуженнями основний хід почав помітно знижуватися. В цьому місці юний дослідник повернувся назад, бо йому забракло кисню. Варто зазначити, що хід по вулиці Клубній інтенсивно провалювався у другій половині ХХ ст. і провалюється зараз (відома смуга з 8 проваль на довжині близько 200 м). Пониження основного ходу на півночі пов’язане з особливостями рельєфу місцевості. Адже тут починається схил струмка Чехоня, у напрямку до якого спрямовувався цей хід.

Проходження по підземних тунелях значної віддалі у другій половині 1940-х – першій половині 1950-х років є можливим, адже проваль на той час було порівняно небагато. Разом з тим, ховаючись у давні підземелля під час радянсько-німецької війни, люди могли розчищати завали та душники. Якщо це так, то це важливе свідчення про існування довгих підземних галерей. До речі, підземні ходи Опішного почали інтенсивно провалюватися лише після 1940-х років. Зараз перевірити чи спростувати можливість існування довгих підземних тунелів можна лише за допомогою спеціальної апаратури, яка визначає наявність порожнин у землі.

Знахідок у ходах, про які в мене є відомості, небагато. Якщо не брати до уваги легенди про скарби, кімнати зі старовинною зброєю, то переважно — це фрагменти посуду. Хоча в частині ходів, що використовувалися опішнянами як льохи, знаходили навіть скрині зі збіжжям, а в тих, де переховувалися під час бойових дій 1941-1943 рр. – зброю та набої, солдатські шоломи тощо. Інші знахідки, які вдалося ідентифікувати, датуються ХІХ – першою чвертю ХХ ст. Тобто вони, як і вироби з підземель Диканьки та Великих Будищ, не дозволяють визначити час їх спорудження та призначення.

На жаль, обмежений обсяг цієї публікації не дозволяє детальніше охарактеризувати датування та призначення ходів Опішного. Але коротко висловлю свої міркування. Наукові дослідження вказують на тривалий час їх спорудження. На мою думку, найдавніші з досліджених підземель Опішного викопано у XVII ст. (ймовірно, другій половині). З початком Визвольної війни у регіоні утвердилася козацька полково-сотенна система управління, зросла кількість мешканців, особливо за рахунок переселенців з інших територій України. Опішня стала сотенним містечком. До речі, з 1658 р. історично відома Диканька, де також існує розгалужена система підземних ходів9. Відповідно, у містечку перебувала значна кількість козаків, яких можна було мобілізувати для побудови підземель. Зокрема, вже у 1654 р. на вірність Росії присягнули 653 опішнян, в тому числі 333 козаки і 315 міщан10. У цей час на Середнє Поворскля, яке межувало з Диким Полем, нападали кримські татари. Каталізатором до масштабного будівництва могли стати події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям, на яке уряд Османської імперії негативно відреагував і розпочав підготовку до війни з Росією і Польщею11. Саме до XVII ст. відносяться перші згадки про підземні споруди на Полтавщині12. Відомо про спорудження «потерн» в цей час і в Києві13. Але окремі ходи чи їх частини можуть датуватися й XVIIІ – другою половиною ХІХ ст. Зокрема, про видобування глини в підземеллі на вулиці Заливчого в 1880 р. свідчить напис на його стіні (Мал. 3). Зважаючи на масштабність і трудоємність робіт, які необхідно було затратити на їх спорудження, а також конструктивні особливості, на мою думку, частина підземель Опішного викопувалися з метою їх використання під час воєнних дій. Частина використовувалася як погреби, склади.

Величезну кількість викопаної з підземних ходів глини могли використовувати у будівельних роботах (для спорудження стін, печей, настилання стель, вимазування підлоги, насипання валів, тощо). На мою думку, частина підземних ходів Опішного викопувалася з цією метою. Таку версію висловлював і місцевий гончар Іван Порохівник. Глину для мазання в подібних підземеллях, але менших розмірів, копали навіть у другій чверті ХХ ст. Віктор Кочерга згадує про викопування дудки для видобування будівельної глини біля «Базару» його батьком. Цю ж глину копають відкритим способом опішняни і зараз.

Внаслідок навіть епізодичних досліджень засвідчено значну наукову цінність і різноманітність підземель Опішного. Тому варто почати планомірне їх вивчення і консервацію, що не лише дозволить отримати нову інформацію про них, а й підвищить привабливість селища та регіону в цілому для туристів. Без цього будь-які висновки про час їх спорудження та призначення бездоказові.

________________

1 Бучневич В.О. Полтавские подземелья // Археологічний літопис Лівобережної України. – 1998. – № 1-2. – С. 152; Жук В.Н. Подземелье – составная часть крепостей Поворсклья // Охрана и исследования памятников археологии Полтавщины: Второй областной научно-практический семинар. – Полтава, 1989. – С. 96.

2 Посухов Валентин. Сім трав біля семи криниць. Пригорща полтавських легенд. – Полтава: Б.в., 2003. – С.184-187; Посухов В.І. Земля-берегиня: Полтавщиною – підземними ходами. – Полтава: ПФ «Форміка», 2007 – С.48-52; Посухов В. Секрети кімнати № 101. Полтавські легенди про скарби. – Полтава: Астрая, 1991. – С. 44-47.

3 Кулатова І.М. Розвідки в Опішному // Козацькі старожитності Полтавщини. – Полтава: Криниця, 1993. – С. 80-84.

4 Василенко В.И. Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: Статистико-экономический очерк. – Полтава: тип. Губернского правления, 1889. – С. 7.

5 Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России. – К.: Университетская типография, 1951. – Ч. ІІ. – С. 657

6 Величко Самійло. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Том другий. – С.79; Черевань А.С. Опішня // Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. – Харків: Головна редакція УРЕ, 1967. – С.352.

7 Кулатова І.М. Розвідки в Опішному... – С. 80-84.

8 Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание... – С. 639.

9 Жук В.Н. Диканька // Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. – Харків: Головна редакція УРЕ, 1967. – С.283.

10 Черевань А.С. Опішня // Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. – Харків: Головна редакція УРЕ, 1967. – С. 352.

11 Толочко П.П. Таємниці київських підземель. – К.: Наукова думка, 1968. – С.22-23.

12 Гладиш К.В. Памятники градостроительства и археологии // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини. Третій обласний науково-практичний семінар. – Полтава: видання Полтавського краєзнавчого музею, 1990. – С.178; Жук В.Н. Подземелье – составная часть крепостей Поворсклья...– С.95; Кішик Василь. Печерні "вузли" в Диканському лісі // Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей 2004 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – С.471-474.

13 Толочко П.П. Таємниці київських підземель... – С.22-23.

Надія Кукса (Суботів),

старший науковий співробітник Національного

історико-культурного заповідника „Чигирин”

Архітектурно-конструкційні особливості церкви Святого Пророка Іллі в Суботові за результатами археологічних досліджень 2005-2006 років

Споруджена в бурхливу добу Хмельниччини Свято-Іллінська церква в Суботові була і залишається об’єктом дослідження науковців різних поколінь.

Без перебільшення можна вважати незвичність архітектурного вирішення храму, насамперед, для Середнього Подніпров’я відмінною рисою епохи, в яку було закладено храм.

Саме нетиповість архітектурних форм будівлі, овіяної таємницею поховання гетьмана Богдана Хмельницького, здавна приваблювала дослідників старожитностей.

Першими, хто зробив спробу дати характеристику усипальниці гетьмана як архітектурній споруді, були Д.Бантиш-Каменський та Д.П. Де ля Фліз. Проте вони обмежилися лише зауваженнями щодо стилю побудови храму та зазначенням його основних параметрів.

Початок XX ст. ознаменовано виходом праці Г. Павлуцького “Деревянные и каменные храмы Украины”. Чільне місце з-поміж найбільш відомих архітектурних старожитностей посідає тут і церква Святого Пророка Іллі. Автором подано змістовну історико-архітектурну характеристику будівлі, проілюстровану малюнком П. Сплетссера та світлинами зовнішнього вигляду споруди та кам’яних хрестів [16; с.11-116].

Дослідження Г.Павлуцького були використані в 1954 р. Г.Логвином. В міру фінансових та технічних можливостей його дослідження стосувалися лише зовнішнього аналізу архітектурних особливостей споруди.

Подальші археолого-архітектурні студії навколо пам’ятки, що мали місце в 70-90-х рр. ХХ ст., як правило, супроводжувалися реставраційними роботами.

Останнім часом активізувалися реставраційно-археологічні студії навколо усипальниці гетьмана, що є суттєво новим етапом в дослідженні пам’ятки.

Розвідувальною експедицією Інституту археології НАН України під керівництвом Н. Шевченко 24.08.2005 р. було проведене ультразвукове обстеження південної і південно-західної стін споруди. Завдяки використанню сучасного пошукового обладнання в місцях „потовщення” на рівні 10-13 м знайдено ознаки порожнин, які ведуть до південної стіни, глибина яких сягає 2,5-5 м. Отримані результати обстеження наводять на думку, що описані в численних місцевих легендах і переказах підземні ходи, які з’єднували церкву з садибою Хмельницьких, все ж таки існували [14; с. 46-49].

Помічено, що південна стіна майже на метр довша за північну, і це при тому, що точність архітектурних елементів, які повторюються, дорівнює 1 см, чого свого часу не відзначив Г. Логвин [15; с. 46-49].

Подальші дослідження мали місце в липні-вересні 2006 р. Цьогорічна експедиція проходила в два етапи.

Головна мета першого етапу експедиції — на основі історичних відомостей та результатів попередніх досліджень відшукати поховання Богдана Хмельницького

З огляду на дослідження 2005 р. найбільш вірогідним місцем, де могло бути поховання гетьмана чи його сліди, вважалася ділянка біля південної стіни храму.

Проте неабияку інтригу складав і південно-західний кут споруди, який вважався суцільним і завдяки своїм розмірам, що становили близько 20 м2, на думку дослідників, цілком міг приховувати як вхід в одне з підземель, що могло бути під церквою, так і власно поховання.

Для перевірки результатів минулорічних досліджень було прийнято рішення провести пробне буріння свердловин під стіною храму. Однак реставраційні роботи, що велися якраз на досліджуваній ділянці, завадили буру потрапити у виявлену раніше порожнину. Проте дослідники отримали унікальну інформацію щодо геологічного складу ґрунту навколо будівлі на глибині від 12 до 15 м, яка дозволяє стверджувати, що в лесовому ґрунті цілком можливо прокласти підземний хід.

Геодезичне вимірювання пагорба, на якому збудовано церкву, підтвердило припущення, що підземний хід міг проходити на глибині 12 м в напрямку від церкви до замчища на відмітці 10-11 м, що майже на 1 м вище можливої траси проходження підземелля. Окрім цього, в результаті буріння з глибини 9-10 м були підняті фрагменти цегли XYII — XYIII ст., що також може вказувати на наявність підземної споруди [4; с. 3].

Варто зазначити, що під час дослідження свердловин під безпосереднім керівництвом президента громадського об’єднання „Екологія і соціальний захист” А.В. Костюка проводилося відпрацювання нової технології відеозйомки свердловин зсередини, яка є ще однією сходинкою в підвищенні технічного рівня пошукових досліджень [5].

Другий етап досліджень проходив безпосередньо в самому приміщенні храму. Цьому сприяло розгортання обсягу відновлювально-реставраційних робіт, розпочатих згідно Державної програми „Золота підкова Черкащини”. Завдяки даним дослідження із застосуванням новітніх технологій та сучасного обладнання в поєднанні з виявленими та опрацьованими архівними матеріалами можна суттєво деталізувати, доповнити, конкретизувати, аргументувати результати попередніх археологічних експедицій.

Зокрема, Г. Логвин зазначав, що завершення карнизу та східний фронтон вимурувані не з жолобкової цегли ХYІІ ст., а з темно-червоної цегли ХІХ ст. [1; с. 118]. Цього разу, при ретельнішому розгляді цегли, було помічено клеймо, що належало Медведівському Миколаївському монастирю. З архівних джерел відомо, що монастир мав цегельний завод, який знаходився в сусідній Полуднівці [17]. Очевидно, цеглу на проведення реставраційних робіт храму за розпорядженням ігумена Мельхіседека постачали саме з цього заводу. Тепер стає відомо, за що ігумен був відзначений вищим духовенством, про що повідомлялося в „ Епархиальных ведомостях ”за 1870 р.: „ 30 ноября 1869 г. Объявляется признательность его Преосвященства и благословение настоятелю Медведовского Николаевского монастыря игумену Мелхиседеку... за беспристрастное содействие к благоустройству Ильинской субботовской церкви...” [9; с. 5].

Результати досліджень, як не парадоксально, поставили перед науковцями ще більше запитань, невідомих раніше і не дали жодної відповіді. Причому, відповіді на питання, що несподівано виникли, реально знайти лише спільними зусиллями археологів, архітекторів, реставраторів — знавців середньовічної архітектури.

Заслуговують на увагу цікаві, не відмічені раніше особливості побудови храму. Зокрема, фундамент колон церкви, на які опираються хори і арковий звід стелі, має глибину 1,3 м. Тоді як глибина фундаменту в цьому ж південно-західному кутку – 2,6 м. Однак обидва фундаменти опираються не на материк, а, як зафіксували прилади, знаходяться на „порушеному” ґрунті, що, як відомо, неприпустимо для будь-якого будівництва.

Південна стіна споруди, окрім того що на 1 м довша від північної, ще й впродовж 8,5 м не „ втрапила ” на свій фундамент. Вона зміщена з фундаменту всередину храму майже на 0,2 м. Напрошується думка, що загальна архітектура церкви не відповідала початковому задуму або будівельники намагалися щось приховати.

Проте найбільш інтригуючим моментом досліджень можна вважати те, що магнітометричне обстеження археологічного шурфу однозначно вказує на наявність кольорових металів на рівнях, значно нижчих від рівня фундаменту і не на глибині 2,8 м, на якій довелося припинити дослідження. А якщо ще взяти до уваги, що сам куток, який до даних досліджень вважався монолітним, таким не був, і, по-перше, не несе ніяких будівельних навантажень, незважаючи на площу майже 20 м2; по-друге, тільки його зовнішні стіни викладені стіновою кладкою, а весь об’єм заповнений„ забутовкою”. Це може означати, що даний об’єм міг якось використовуватися вже після побудови стіни.

По-третє, північна стіна цього кутка не перев’язана з опорною західною стіною, а лише прилягає до неї; місце прилягання просто закладене камінням, яке навіть не перев’язане одне з одним, в поєднанні утворює вхідний отвір, через який цей простір міг використовуватись.

І насамкінець, стінна кладка самої західної стіни в цьому куті закінчується на місці прилягання до неї північної стіни кута – тобто закладки отвору! Це говорить про те, що цей забутований об’єм був доволі просторим і займав частину перерізу опорної західної стіни. Не виключено, що цей простір, з часом забутований, і був причиною архітектурних невідповідностей споруди. Знову виникає питання: що це був за об’єм? Чи специфіка місцевого середньовічного будівництва? Чи все ж таки вхід до підземелля [6]?

На нашу думку, дані архітектурні невідповідності вказують знову ж таки на специфічну місцеву будівельну традицію, підмічену Г. Логвином [13; с. 56-57].

Не виключено, що суцільна забутовка використовувалася для надання фортечної міцності даній ділянці храму. На його фортифікаційне призначення першим натякнув П. Алеппський, побувавши в Суботові 1656 р.: „... Небіжчик – (Тиміш Хмельницький)– Н.К. – виставив навколо цілий замок з валами, а батько – щоб зробити сю садибу ще міцнішою, ставить против двору на горбі камяну церкву св. Іллі пророка”[3; с. 1010].

Слід зауважити, що зовнішні невідповідності окремих архітектурних елементів споруди були помічені ще на початку 30-х рр. ХХ ст. відомим мистецтвознавцем Миколою Голубцем: „Збудована в середині ХYІІ в. Богданова церква в Суботові може послужити зразком перехідного типу між ренесансом і бароко в їхній провінціальній інтерпретації. Заложена на базилічному плані з вівтарем у напівкруглій апсиді, покрита кошиковим склепінням, опертим на два сутулі стовпи, церква має характеристичний для ранньобарокових будівель Франції, Бельгії й Німеччини фасад із трикутним причілком. Масивність стін, примітивізм конструкції при незгармонізуванні декоративних елементів зраджують руку будівничого, дуже поверхово ознайомленого з будівельною технікою і стильовими ідеалами тогочасної Європи” [2;с. 504-505]. Вочевидь, з даною характеристикою церкви погоджувався І.Крип’якевич, що редагував ці матеріали.

Проте як тонко вказує автор на наявні архітектурні промахи середньовічних зодчих! І без обурення не можемо погодитись з трактуванням споруди як „зразки середньовічної халтури” [7]. Пам’ятку, яка зберегла впродовж трьох з половиною століть свій первісний вигляд, вистояла всупереч часовим і історичним катаклізмам, щонайменше некоректно називати „халтурою”. Це є приниженням першовартості святині, яка справедливо вважається нашим національним надбанням.

Споруда знаменувала собою відродження будівництва сакральних споруд з каменю, що розпочалося із стихійного будівництва часів Хмельниччини і небувалого розквіту досягло за Мазепинської доби.

Внаслідок ретельного вивчення численних архівних документів кінця XYIII - середини XIX ст. можна впевнено заявити, що без серйозної реставрації споруда змогла гідно вистояти впродовж двох століть. Та й як свідчать акти перевірок, що передували розгортанню суттєвих реставраційних робіт 60-х рр. ХІХ ст., мала лише проблеми зі склепінням та тріщини на стінах, що знову ж таки не завадило ефективно їх ліквідувати [18; с. 1-15]. Це дозволяє зробити висновок про високу професійну майстерність невідомих нам зодчих. Міцність споруди аж ніяк не йде ні в які порівняння з сучасними спорудами — будувати тоді вміли, будували на совість і на віки!

Не вважаємо сентиментами стверджувати, що споруджена церква продумано, виважено, з любов’ю, згідно вимог часу і з врахуванням місцевих умов та реальних можливостей.

Як бачимо, результати досліджень не дали змоги з’ясувати місця перебування поховання Богдана Хмельницького. З впевненістю дослідники в черговий раз заявили, що в даний час в приміщенні храму його немає. Проте не можемо погодитися з заявою науковців, що з вірогідністю на 90 % в даній церкві гетьман не був похований [8]. Принаймні, результати даних досліджень цього підтвердити не можуть і, якщо поховання не було виявлено, то це ще не означає, що його тут ніколи і не було. Щоб взяти на себе відповідальність стверджувати це, на нашу думку, наведених вище результатів досліджень замало. Як один з вагомих аргументів на користь протилежної точки зору, можна навести хоча б те, що в цілої плеяди істориків минулого не було навіть тіні сумніву, що Іллінська церква не була місцем поховання гетьмана. Хоча не були вони озброєні сучасним обладнанням, проте окремі з них мали можливість черпати інформацію з першоджерел. Саме вони опрацювали і ввели до наукового обігу середньовічні літописи, якими ми тепер маємо змогу користуватися, а дехто й інтерпретувати на власний розсуд.

Не може бути новиною для сучасного історика й той прикрий факт, що далеко не всі першоджерела, що були відомими дослідникам минулих століть, збереглися до сьогодні. Багато цінної інформації було втрачено, частина подається в спотвореному вигляді. Проте потужний пласт вкрай розпорошених історичних відомостей ще чекає на своїх дослідників у фондосховищах вітчизняних та зарубіжних архівних і музейних установ.

На нашу думку, одними з першочергових завдань є продовження пошуків відомостей, що дозволили б пролити світло на події навколо храму з часу його побудови до кінця XYIII ст. На сьогодні це найменш задокументований період існування храму.

В даному випадку особливий інтерес становлять абсолютно не досліджені поховання, виявлені в храмі під час розкопок 1971-1974 рр. Не виключено, що відомості про них реально відшукати.

Слід відмітити, що завдяки опрацюванню численних архівних документів та систематизації сучасної інформації останнім часом було досить детально впорядковано історичні відомості щодо становища усипальниці гетьмана з кінця XYIII ст. дотепер. Це дозволило не лише вибудувати стержневу лінію історії храму, а й виявити і відкоригувати численні неточності, що мали місце в попередніх напрацюваннях.

Проте навіть найбільш досліджений період храму постійно збагачується додатковою інформацією, яка часом потребує ретельної перевірки, перш ніж доповнити відслідковані раніше матеріали. Тому слід особливо обережно ставитися до народних джерел. Для більшої переконливості вважаємо за потрібне навести конкретний приклад з досліджень авторитетних істориків ХІХ ст.: в 40-х рр. в процесі підготовки написання роману „Чорна рада” П. Куліш побував на Чигиринщині і, попри свого розчарування станом збереження старожитностей краю, був вражений тим, що мешканці Суботова говорили про Богдана Хмельницького як про недавнього господаря хутора [12; с. 81]. Історик записав низку історичних переказів, які вразили його своєю автентичністю – одна з легенд навіть була виявлена ним в літописі Самійла Величка, який П. Куліш впорядкував і ввів до наукового обігу. Тут треба зазначити, що свою автентичність народні джерела зберегли, напевно тому, що населення краю було суцільно неписьменним. Адже відомо, що першу з часів входження Чигиринського повіту до складу Російської імперії (1793 р.) школу в Суботові було відкрито лише 1843 р.

Та через три десятиліття ситуація докорінно змінилася.

1872 р. Чигиринщину відвідав М. Костомаров. Він зафіксував місцеві легенди й перекази, де досить важко, а то й взагалі неможливо визначити історичне підґрунтя – в свідомості носіїв інформації переплелися відомості, що мали місце в різні історичні епохи. Чого тільки варті комбінації, де воєдино злилися події доби Хмельниччини та Потьомкінські часи [10; с. 624]!

Маємо і заідеологізовані так звані „народні перекази” радянської доби.

Марно шукати в таких „народних джерелах” історичне підґрунтя. Мимоволі спадає на думку неоднозначна ситуація, що мала місце під час досліджень Гнатом Стеллецьким поховання Богдана Хмельницького в 1921 р. Захопившись цікавою легендою, в міру своєї вдачі, археолог, можливо, і сам не помітив, як почав послідовно підтасовувати історичні події під цю легенду. Результат повинен бути повчальним для подальших поколінь науковців –непрофесійними діями знеславив своє добре ім’я в краї, що просто закреслило всі його добрі починання як археолога і музейника [11; с. 156-159].

Тим більше, останнім часом кількість суперечливого змісту і сумнівного походження легенд і переказів невпинно зростає.

На нашу думку, виявляти, збирати, зберігати, аналізувати перлини народної пам’яті є одним з першочергових завдань дослідника. Проте на власний розсуд інтерпретувати, а потім видавати за першоджерело, тим більше, вигадувати нові „легенди”, підмінюючи небилицями документально доведені події не робить честі науковцю. Історичні події розвивалися зовсім не так, як багато кому хотілося б, далеко не всі вони настільки передбачувані і романтичні, щоб з напівгіпотетичних персонажів, не маючи документальних підтверджень, робити національних героїв, і навпаки, безпідставно применшувати заслуги загальновизнаних ще за їх життя історичних постатей.

Сподіваємось, що подальші дослідження дозволять дати більш детальну характеристику унікальній пам’ятці архітектури пізнього середньовіччя, сприятимуть всебічному вивченню її історії та збереженню для прийдешніх поколінь.

___________________________________

1. Вечерський В.Григорій Логвин і його дослідження Суботова та Чигирина //

Студії мистецтвознавчі, 2003. – Ч. 3. – С. 118.

2. Голубець М. Мистецтво // Історія української культури. За загальною

редакцією І. Крип’якевича // — К., 1994. – С. 504-505.

3. Грушевський М. Історія України-Руси – Т. ІХ – Ч. 2.– К., 1997. – С. 1010.

4. Інтернет. – http://www.esz.org.ua /. – С. 3.

5. Інтернет. – http://www.esz.org.ua /. — С. 5.

6. Інтернет. – http: // www esz.org. ua /.

7. Інтернет. – http: // www esz.org. ua /.

8. Інтернет. – http: // www esz.org. ua /.

9. Киевскіе епархиальные ведомости, 1870. – С. 5.

10. Костомаров М. Исторические произведения. Автобоиграфия. – К.,1989.– С. 624.

11. Кукса Н.“ Наукові ”досліди Гната Яковича Стеллецького по “з’ясуванню

історичної тайни Богдана” в Суботові (20-ті роки ХХ ст.) – Археологічний

літопис Лівобережної України. – Полтава, 2002. Ч.1. – С. 156-159.

12. КулишП. Записки о Южной Руси. – К., 1856. – Т.1. – C. 81.

13. Логвин Г. Чигирин. Суботів: архітектурно-історичний нарис. – К.,1954. – С. 56-57.

14.Новик М. Остання таємниця Богдана Хмельницького: обставини поховання і місцезнаходження могили // Народна творчість та етнографія .– 2005, число

6. – С. 46-49.

15. Там само. – С. 46-49.

16. Павлуцкий Г.Деревянные и каменные храмы / Древности Украины. —

Вып. 1. — К., 1905. – С. 111-116.

17. Центральний державний історичний архів України в м.Києві. – Ф. 442. –

Оп. 45. –Спр. 567.

18. Центральний державний... – Ф. 442. – Оп. 295. – Спр. 5. – Арк. 1-15.

Олег Погорілець (Хмельницький),

директор «Постійнодіючої археологічної експедиції

«Меджибіж – 2000» Центру дослідження історії Поділля

Сергій Стопенчук (Хмельницький), доцент

Хмельницького центру ПК ДМСУ

Роль замків Верхнього Побужжя в європейському торговому

сполученні періоду пізнього середньовіччя

З 2000 р. набули систематичного характеру дослідження залишків укріплення, розташованого поблизу відомої подільської середньовічної фортеці, яка знаходиться в смт Меджибіж Хмельницької області.

Краєзнавча література [1, 148-149; 2, 35] пов’язувала виникнення укріплення з діяльністю князя Трансільванії (Семигороддя) Юрія ІІ Ракоці (30.01.1621 р. – 07.01. 1660 р.)1. Через це укріплення отримало назву “замок Ракочі”.

Стаціонарні археологічні розкопки виявили, що укріплення було побудовано, принаймні, на 100 років раніше від подій, пов’язаних з Ракоці. На це вказує, насамперед, комплекс монет, який має виключне значення для датування пам’ятки. За час досліджень виявлено 65 монет, які карбовані в період між 1468-1564 рр. З них у Литві виготовлено 36 монет, у Польщі – 15, в Пруссії – 10, Кримському ханстві – 2. Серед знахідок унікальним є талер 1541 р. карбування ландграфства Лейхтенберг

____________________

1 В 1657 році Ракоці на чолі 30-титисячного війська прийшов на Україну, щоб разом з українським військом (корпусом А. Ждановича) провести спільні бойові дії проти польської армії. Це була складова частина планів коаліції ряду європейських держав (Швеції, України, Трансільванії, Бранденбурга) по зміні політичної ситуації в Європі. Зокрема, сам Юрій ІІ Ракоці планував сісти на польський престол. Невдалі дії коаліції, з одного боку, та активна протидія Данії, Польщі, Росії, Криму, з іншого боку призвели до того, що війська Ракоці опинилися в катастрофічному становищі. В кінці липня 1657 р., неподалік Меджибожа, вони були оточені поляками та татарами і змушені капітулювати. Незважаючи на домовленість, татари штурмом захопили табір Ракоці, а сам князь ледве врятувався і з невеликим загоном кінноти повернувся на батьківщину. Готуючись до штурму, Ракоці нібито і побудував укріплення біля Меджибізької фортеці. На підставі цієї інформації укріплення біля Меджибожа краєзнавці називали “замком Ракочі”.

Священної Римської імперії германської нації [3, 486]. Талери тоді тільки з’явилися в Європі і були радше засобом міжвалютного обміну та накопичення, аніж обіговою грошовою одиницею [4, 173, 177 ]. Незвичною для наших земель була знахідка шилінга Тевтонського Ордену, карбованого у Кенігсберзі за часів Реффле фон Ріхтенберга (1470-1477), а також дві акче – монети Кримського ханства: часів Менглі Гірея (карбована між 1504 - 1515 рр.) та Девлет-Гірея І ( карбована між 1550-1577 рр.). Цьому періоду XV – XVI ст. відповідав і виявлений на пам’ятці комплекс речових знахідок [5, 126-129].

Така кореляція у датуванні об’єкта змусила звернутися до писемних джерел з метою з’ясування ситуації, яка склалася на Поділлі в ті часи. Виявилося, що ці терени у XV – XVI ст. були ареною запеклих суперечок між Литвою та Польщею [6, 189-195]. З другої половини XV ст. до 1569 р. по наших землях проходив кордон між цими державами. У 1545 р. згідно розпорядження польського короля Сигізмунда Августа був складений детальний опис кордону (т. зв. “попис”) між Короною та Великим князівством Литовським [7, 11]. Цей опис дає змогу з’ясувати докладну топографічну ситуацію. Виявилося, що на ділянці Верхнього Побужжя кордон перетинав т. зв. “гостинець” (міжнародний торговий шлях), який проходив через Меджибіж [7, 16].

Археологічні дослідження в Меджибожі та його околицях дозволяють конкретизувати інформацію з писемних джерел. Виявляється, що дорога проходила не безпосередньо через Меджибіж, а за 2,5 км східніше, через “замок Ракочі”. Місце обрано не випадково. Воно розташовано там, де заплаву П.Буга перетинає низка дюноподібних підвищень. Тут була побудована переправа (спостерігаються її залишки). Біля неї на одному з підвищень “замок” був розбудований. Об’єкт містить значну кількість речей: замки, ключі, залишки кантарів (ваг), підкови, стремена, шкрябачки для коней, велика кількість середньовічних монет з різних країн; виявлені фундаменти споруд, фрагменти віконного скла, розвали печей для обігріву приміщень, вишукані кахлі для їх оздоблення тощо [8,

1-184]. Найбільш цінними в цьому комплексі з точки зору вивчення історії середньовічного товарообігу є товарні пломби. Загалом виявлено 7 цілих та фрагментованих свинцевих пломб. Їх можна поділити на два типи. Одна пломба належить до типу “вислих” пломб, інші п’ять – до типу “пломб-заклепок”. Висла пломба з відбитком двоголового орла походить з земель Священної Римської імперії германської нації [4, 179] (сучасна територія Голландії, Німеччини, Австрії, Чехії, Швейцарії). Численні аналоги “пломбам-заклепкам” з Меджибожа знаходимо у матеріалах досліджень великих торгових міст, у т.ч. Східної Європи [9, 273-275; 10, 275-277]. Такі пломби, як правило, західноєвропейського походження. Відбитки на двох зразках меджибізьких пломб відтворюють герб німецького міста Мейсен [11, 291, 294].

Знайдені артефакти дозволяють визначитися з контекстом торгівлі, в якій знаходився меджибізький “гостинець”. Німецькі товарні пломби та гроші вказують, що одним краєм (пряслом) шлях виходив у Північну Європу. Для визначення південного напрямку важливе значення мають знайденні на пам’ятці фрагменти посуду [8, 17, 23]. Виявлено значну кількість розрізнених фрагментів високохудожніх керамічних виробів: вінця, ручки, фрагменти стінок, прикрашені підглазурним розписом. Фаянсовий та порцеляновий посуд з подібним розписом, відомий в літературі як стиль “Halic” [12, 69.]. Він виготовлявся у майстернях турецького міста Ізнік у першій пол. XVI cт. Знайдені також фрагменти кубка, який за технологією та орнаментацією відноситься до виробів, що виготовлялись у майстернях міста Ізнік вже пізніше, у середині XVI ст. [12, 81]. Вироби подібного рівня ще були мало поширені в Європі [13, 81-82]. Природно, що вони були важливою частиною імпорту до країн Північної Європи.

Зібрана інформація відповідає теорії М. Грушевського про складання після другої пол. ХІІІ ст. “великої торговельної дороги” між узбережжям Чорного та Північного морів [14, 27-28.].

Локалізація предметів середньовічної торгівлі на Верхньому Побужжі дозволяє розкрити значення нашого регіону в організації товарообігу тогочасної Європи. Справа в тому, що уряди держав в цей період починають широко використовувати заходи протекціонізму щодо учасників торгівлі. Так, кредитуючи королівську казну в її інтенсивних зовнішньополітичних діях, зокрема у “руському” поході 1352 р., краківські купці добивалися для себе т.зв. “привілею складу”. Це означало, що імпортні товари, які потрапляли в цю частину Польщі, не могли провозитися далі транзитом, а повинні були обов’язково бути проданими краківським купцям [14, 30]. Подібне право у південно-східній частині Польського королівства добилися львівські купці [14, 40, 44]. Така державна політика отримала назву “замкнення границь” [14, 32]. Звичайно, ці обставини наносили великої шкоди інтересам інших купців, зокрема німецьким, австрійським. Їх відповіддю був пошук нової дороги на південь, яка б обминала Польщу [14, 31]. З другої половини XIV ст. каравани пішли через литовські землі, в тому числі через Побужжя. Це викликало велике занепокоєння у поляків. І мова йшла не лише про втрати від незібраних митних платежів. Обопільний економічний інтерес у налагодженні альтернативного торговельного шляху міг політично зблизити давніх непримиренних ворогів – Пруссію і Литву [14, 32]. А це загрожувало Польщі виникненням потужної ворожої коаліції. Тому поляки вживають активних заходів протидії. Вони, зокрема, намагаються зашкодити сполученню Литви з Причорномор’ям. Саме це спонукає розгортання напруженої боротьби за Поділля, про що згадувалося вище. В результаті полякам вдалося перерізати литовське меридіальне сполучення в районі Побужжя [6, 199]. Той, хто прямував литовськими землями, тепер змушений був на невеликій ділянці перетинати землі Польського королівства і платити коронне мито. У 1539 р. в Меджибожі для збору всіх королівських податків, в т.ч. державного мита, було призначено спеціально уповноважену особу – екзактора [15, 134]. На необхідність суворого дотримання всіма подорожуючими встановленого фіскального порядку недвозначно вказували потужні бастіони Меджибізької фортеці. Така ситуація проіснувала до 1569 р., коли в результаті Люблінської унії в одну державу, Річ Посполиту, об’єдналися Польське королівство і Велике князівство Литовське. Кордон на Побужжі був скасований. Власне, після 1566 р. за нумізматичними індикаторами “замок Ракочі” перестає існувати як торговельно-фіскальний об’єкт.

На території України є велика кількість пам’яток з багатою та неповторною історією. Але безкінечні перебудови, пристосування, модернізації, реконструкції, перепланування і, врешті, безапеляційне сучасне використання ускладнюють ретроспективне відтворення їх історії, незважаючи на безперечні досягнення стратиграфічного та інших наукових методів дослідження. З цих міркувань “Замок Ракочі” є унікальним об’єктом для дослідження. Він був збудований за певних історичних обставин. Інтенсивно функціонував протягом нетривалого часу. Нові політико-економічні обставини привели до зміни системи тогочасних шляхових сполучень. В іншому місці біля Меджибожа була збудована нова потужна переправна споруда, т. зв. “турецький міст”. Після припинення існування у пізньому середньовіччі місця, в якому було облаштовано замок, більше не використовувалося, оскільки заплава ріки ускладнювала нормальне проживання і господарювання. Фактично, як об’єкт, був покинутий у другій половині XVI ст., в такому стані він і знаходиться до цього часу, вкритий тонким шаром дерену. Продовження археологічних досліджень дозволило б розкрити неповторну багатопланову картину функціонування складного торгово-фіскального об’єкту періоду пізнього середньовіччя, який розташовувався на важливому перетині середньовічних європейських доріг.

______________

1. Гульдман В.К. Памятники старины в Подолии. – Каменец-Подольский, 1901.

2. Сіцінський Ю.Й. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. (Історико-археологічні нариси). – Кам’янець-Подільський: Центр поділлєзнавства, 1994.

3. J.S. Davenport. World Crowns and Talers 1484-1968. – Wisconsin, 1984.

4. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст. / Д.Я.Телєгін (відп. ред), І.С. Винокур, О.М. Титова, І.К. Свєшніков та ін..: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997.

5. Погорілець О.Г., Стопенчук С.М., Дослідження залишків укріплення періоду пізнього середньовіччя поблизу смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області / Археологічні відкриття в Україні 2000-2001 рр. // Збірка наукових праць / Під ред. Н.О. Гаврилюк. К.: ІА НАНУ. – 2002.

6. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та інш. — К.: Наукова думка, 1991. – Т.4. — 1993.

7. Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV – XVIII ст. Кордони воєводств у світлі джерел // Проблеми єдиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика. Археогр. коміс. ин-ту УА АН України. – 1993. – Вип. 5.

8. Археологічне дослідження замчища “Ракочі” (XVI ст.), проведене у 2001 році: Звіт про НДР (проміжний) Т.2 / Стопенчук С.М., Демидко С.Ю., Погорілець О.Г. – НА ІА НАНУ; Інв. № 2001/166 – Хмельницький, 2002.

9. Гайдуков П.Г., Хуберт Э. Западноевропейская товарная свинцовая пломба с изображением святого Вольфганга из Новгорода // Восьмая Всероссийская нумизматическая конференция: Москва, 17-21 апреля, 2000 г.: Тез. докл. и сообщений. — М., 2000.

10. Клоков В.Б., Лебедев В.П. Западноевропейские торговые пломбы из развалин Сарая // Восьмая Всероссийская нумизматическая конференция: Москва, 17 – 21 апреля 2000 г. Тезы докл. и сообщений. — М., 2000.

11. Lexikon Stadte und Wappen der Deutschen Demokratischen Republik. – Leipzig, 1984.

12. Aslanapa O. Turkish tile and ceramic art. – Istanbul, 1999.

13. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1993.

14. Грушевський М.С. Історія України-Руси... – Т.6. — 1995.

15. 100 еврейских местечек Украины. Вып. 1: Подолия. – Иерусалим – Санкт-Петербург, 1998.

Леся Чміль (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту археології НАН України

Андрій Чекановський (Київ), молодший

науковий співробітник Інституту археології НАН України

Дослідження пізньосередньовічного замчища в с. Лісники біля Києва

На миcоподібному виступі плато на північ від центру села Лісники (Києво-Святошинський район Київської області) знаходиться урочище Замок, яке пов’язується з місцем розташування укріпленого помешкання князів Корецьких – власників с. Лісники у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

Джерела згадують городище на північ від центральної частини с. Лісники на високому пагорбі. Антоновичем В.Б. воно описане як п’ятикутне, “95 сажнів в окружності”1. П’ятикутною пам’ятка показана і на карті “Общая схема древних укреплений и путей вокруг Киева”2. Відзначалося, що в 1874 р. Бранденбург знайшов на замчищі гармату, зариту у валу, скляну кулю, кахлі, залізний спис, стремено, ніж і ложку3.

Дослідниками простежена історія даної місцевості за писемними джерелами, починаючи з 1596 р., коли волинський воєвода Юхим Корецький та його дружина Ганна, уродж. Ходкевич, набули права власності на маєтність шляхом купівлі двох частин Лісників у земянина господарського Київського повіту Адама Івановича Богуфала (Корецьким належала і сусідня Ходосівка). 1670 р. село (колишнє містечко) із замочком Корецької особливим універсалом гетьмана П. Дорошенка стає монастирською власністю4. Означений документ – універсал гетьмана Петра Дорошенка – підтверджує Видубицькому Михайлівському монастирю право на володіння урочищами: Калиновщина, Кальний Луг, Гнилещизна і озеро Глушець, а також жалує цьому монастирю містечко Лісники5. С. Шамрай, аналізуючи даний документ, звертає увагу на відсутність згадки проживання населення в Лісниках і висловлює припущення, що село, правдоподібно, спустіло за Руїни6. Видубецький монастир володів цією територією аж до секуляризації церковних земель і нерухомості у XVIII ст.7.

До першої чверті XVII ст. відносяться згадки про земельні тяжби Ганни Корецької з уніатською церковною адміністрацією, що володіла на той час Гнилеччиною8. Показово, що Лісники, на відміну від попереднього документа, названо не селом, а містом. На нашу думку, це вказує на існування тут укріпленої садиби – замку. Зокрема, так населений пункт названо в “Скарзі возних: Ляховського і Шумовського на княгиню Анну Корецьку про те, що вона вчинила опір судовому вироку і не віддала у володіння уповноваженим уніатського митрополита урочищ: Гнильця, Куликова і Кального лугу. 1623. Липня 21”9.

“Тарифа подымной подати Киевского воеводства” 1631 р. наводить дані за 1628 р., де зафіксовано “від князя Карола Корецького, каштеляна Волинського з села Лісники і Ходосівки через пана Андрія Міскевича”, сума поборів злотих – 87 10. Документом також згадується “князь Карол Корецький, каштелян волинський з маєтностей своїх: містечка Леснік: з димів 10 по злотих 6, з підсусідків 20 по злотих 2 і грошей 12, з кола млинового одного злотих 8 і грошей 48, з попа злотих 12” 11. У 1644 р. Лісники належали Данилу Голубу12.

Залишки укріпленого поселення в урочищі “Замок” було обстежено на початку 50-х років ХХ ст., саме тоді й з’ясовано, що воно відноситься до пізньосередньовічного часу. Зокрема, досліджуючи оборону Київської землі за доби Київської Русі, відомий фахівець з питань давнього фортифікаційного зодчества П.О. Раппопорт звертав увагу як на давньоруські городища і Змійові вали, що утворювали систему оборони, так і на пам’ятки, які відносяться до інших епох. Дослідник ототожнював залишки городища в с. Лісники із залишками замку XVII–XVIII ст.13. Цей об’єкт згадується також і у довідковій літературі14. Ті ж джерела повідомляють, що там було знайдено скарб польських та західноєвропейських монет XVII ст.

Навесні 2004 р. пам’ятка обстежувалася В.К. Козюбою, Л.В. Чміль та А.А. Чекановським, тоді ж було поставлене питання про заходи щодо її охорони15. Перевірка стану городища в червні 2004 р. показала, що в даний час воно зайняте городами і руйнується лише під дією природних чинників (ерозії). У зрізах схилу (у стінці ескарпу) фіксуються заглиблені частини об’єктів з керамікою пізньосередньовічного часу, на поверхні також зустрічаються уламки синхронного кружального посуду. Серед них – фрагменти вінець гончарних горщиків XVІ ст., гончарних мисок відкритого типу доби пізнього середньовіччя, гончарних горщиків того ж часу16. В умовах розвитку приватизаційних процесів сільський голова попереджений про необхідність контролю за станом цього об’єкта культурної спадщини.

Обстеження 2005 р. показало, що миcоподібний виступ плато орієнтовано на південний захід. Його розмір – приблизно 30 х 30 м. Він здіймається над долиною струмка – лівої притоки р. Безодні – на висоту 30 м. Балтійська висота мису – 149,4 м. Зовнішні ознаки укріплень у вигляді залишків валу чи рову в урочищі відсутні. Стрілка мису має обрив висотою 1–2 м. З південного боку нижче майданчика мису проходить тераса-ескарп, яка використовується як город. Мис та його схили на захід і схід зайняті городами.

У стінці ескарпу помітний культурний шар потужністю до 1 м, а також котловани заглиблених об’єктів. У шарі значна кількість вугликів, печини; в одному місці простежується дерев’яна колода, яка під кутом виходить у стінку ескарпу. В осипах і на поверхні мису виявлено різноманітний матеріал – кераміку ХVІ–ХVІІ ст., уламки кахлів, скла, фрагменти люльок. На схилі в 2004 р. був знайдений солід 166(6 ?) р.17 – зараз зберігається в кабінеті історії Лісниківської загальноосвітньої школи, а на терасі під урвищем у 2005 р. – 2 копійки 1820 р.

Культурний шар пізньосередньовічного часу зафіксований не лише на площі мису, але й на його пологих схилах, на північний захід і схід від мису на відстань близько 100 м. Пізньосередньовічні матеріали зібрано також на городах садиб, розташованих на схилі плато і біля його підніжжя, на північний захід від мису.

Крім цього, на плато на схід від мису, поруч з останнім, в ході робіт експедиції було знайдено кілька уламків трипільської кераміки, в тому числі фрагмент нижньої частини (з дном) розписної тарілки (збір А.Г. Вересенка). Кілька дрібних уламків ліпної кераміки виявлено на городах лівого берега струмка – притоки р. Безодні, на північний захід від ур. Замок.

Характеризуючи детальніше отриманий в ході розвідок матеріал з цього пункту, варто відзначити, що серед знахідок, які походять зі стінки ескарпу, більше 10 фрагментів глиняної обмазки. Частина з них має товщину 1,5–1,8 см, інші товщиною 0,5-0,8 см. Є фрагмент, на якому з одного боку збереглися сліди побілки.

Численні фрагменти керамічного посуду, зібрані тут, можна розділити на дві групи за способом випалу – виготовлені у відновному середовищі (димлені) та в окислюючому (з білим чи рожевим кольором черепка). Частина світлоглиняних фрагментів прикрашена опискою, а також вкрита поливою зсередини – повністю або частково (крайкування). Переважає зелена полива, але є й жовто-коричнева.

Серед фрагментів керамічного посуду переважно вінця горщиків – їх зібрано 17 шт. За формою виділяється три типи вінець. До першого з них відносяться потовщені вінця, ромбічні в перерізі – 6 шт. До другого – прямі вертикальні, що мають різко виражений валик посередині, – 6 шт. Третій тип – прямі вертикальні вінця, але без валика – 5 шт. На вінцях двох останніх типів зустрічається карбування – защипи по верхньому краю. На плічках деяких горщиків є широка смуга рифлення.

Знайдено також велику кількість уламків стінок та денець, більшість з яких, вочевидь, належить горщикам. Серед них 18 полив’яних, 47 світлоглиняних без поливи, 96 димлених та 22 невизначеного випалу. Деякі з димлених фрагментів прикрашено лощінням. Плічка окисних горщиків мають геометричний орнамент, виконаний опискою. Більшість плічок горщиків як окисних, так і димлених, з широкою смугою рифлення. Усі денця, зібрані в цьому місці, не мають уторів.

Виявлено також фрагменти інших видів посуду: мисок (1 шт.), макітер (5 шт.), покришок (6 екз.). Фрагмент дзеркала миски (тарілки) прикрашено геометричним розписом, виконаним опискою. На денці присутні широкі пласкі зрізи. Макітри мають широкі, різко відігнуті назовні вінця. Дві з них димлені, прикрашені лощінням. У покришок вінця відігнуті назовні, з борозною посередині. Є також фрагмент горловини з лощінням, ймовірно, від глека, і фрагмент стінки з двосторонньою поливою (зовні зеленою, зсередини – коричневою), що теж, вірогідно, належить глеку чи кухлю.

Крім посуду зібрані також численні фрагменти пічних кахлів (18 уламків). Сім з них – румпи, але на повну висоту не збереглася жодна. Інші – лицьові пластини з рослинно-геометричним та сюжетним орнаментом, виконаним у високому рельєфі. Три з них вкриті зеленою поливою. На одному фрагменті є частина зображення птаха (качка ?), на іншому – ялинкоподібний орнамент. Решта фрагментів має типові орнаменти в стилі „кованого металу”. Дві пластини – без оконтурюючої рамки, килимового типу.

Асортимент кераміки з верхнього майданчика та східного схилу загалом ідентичний виявленому на терасі ескарпу. Зокрема, серед зафіксованих на верхньому майданчику та східному схилі основну масу складають стінки – понад 400 шт., з яких 94 димлені, 276 – окислюючого випалу, 39 – невизначені. Серед світлоглиняних стінок 73 вкриті зсередини зеленою та жовто-коричневою поливою. Понад 50 фрагментів стінок прикрашено опискою. Із димлених стінок 13 мають лощення. Серед усіх стінок є 46 фрагментів плічок з широкою смугою рифлення. Знайдено також близько 50 уламків денець, більшість з яких, очевидно, належить горщикам. Усі денця без уторів. Зустрілось також кілька ручок від різних посудин. Серед вінець переважають вінця горщиків – всього 54 шт. З них 18 димлених, 31 світлоглиняний, 5 невизначених. За формою 15 шт. відносяться до першого типу (ромбічні), 13 – до другого (з валиком), 29 – до третього (прямі без валика). Крім того, зустрівся один вінчик з різко вираженим внутрішнім ребром, що датується кінцем ХVІІІ – ХІХ ст. Серед інших видів кераміки 12 вінець належать покришкам, з яких один має бокову ручку. 8 вінець відносяться до макітер, 2 з них прикрашено опискою, 2 – багаторядною хвилею, а 3 димлені мають лощення і штамп. Глекам належать 8 фрагментів вінець та стінок. Три з них відносяться до гладушів – посудин без ручки для молока, вони димлені з лощенням. Інші – фрагменти кувшинів з двосторонньою поливою, частіше двоколірною – ззовні зеленою, а всередині коричневою, хоча є й фрагменти тільки з зеленою поливою. У одного з них зберігся вінчик у вигляді манжета, а ще на двох стінках зустрівся декор у вигляді т. зв. „малин” – шишечок-наліпів чорного кольору. Досить численні фрагменти мисок і тарілок – 12 шт. Майже всі вони полив’яні, лише один фрагмент прикрашено опискою. Полива зелена на берегах і жовто-коричнева на дзеркалі. Вінця тарілок оформлені у вигляді валиків, а денця зовні мають пласкі зрізи. Береги прикрашено ритованою багаторядною хвилею. Один фрагмент належить ребристій мисці. Ще один уламок, червоноглиняний, відноситься до миски кінця ХVІІІ – ХІХ ст. Численну групу кераміки становлять кахлі – всього зібрано більше 62 фрагментів. Із них 27 належать румпам, але на повну висоту не збереглася жодна. Один фрагмент з зеленою поливою відноситься до коронки. Всі інші – лицьові пластини з рослинно-геометричним орнаментом, 9 з них полив’яні. Дві пластини не мають оконтурюючої рамки, килимового типу. В інших висота рамки становить 0,2–0,3 см.

Крім кераміки зібрано нечисленні вироби з інших матеріалів. Це кілька фрагментів скла, серед яких є вінце стаканчика, та залізне кільце зі штирем для кріплення до дерев’яної основи.

Датування кераміки, зібраної на замку, переважно вкладається у рамки кінця ХVІ – ХVІІ ст. До ХVІ ст. відносяться ромбічні вінця горщиків. Кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. можна датувати вінця горщиків, що мають посередині виражений валик. До цього ж часу відносяться тарілки з двоколірною поливою, зрізами на денці, вінчиком-валиком та орнаментом у вигляді багаторядної хвилі. Дещо пізнішими є прямі вінця горщиків без валика, але без різко вираженого внутрішнього ребра на переході до плічок. Такі вінця можна датувати серединою ХVІІ – початком ХVІІІ ст.

Рис. 1. Місце розташування урочища Замок

Глеки та кухлі з двоколірною поливою, „малинами” та вінцем-манжетом теж є характерними для ХVІІ ст., скоріше для його першої половини. У хронологічні рамки ХVІІ ст. вкладаються і кахлі, зібрані на замку. Характерною є відсутність утору на денцях посудин, який є звичайним для посуду ХVІІІ ст., а з’являється, ймовірно, десь у другій половині ХVІІ ст. Таким чином, за сукупністю ознак матеріал із замку можна датувати кінцем ХVІ – серединою ХVІІ ст. Також тут зустрічаються фрагменти кераміки кінця ХVІІІ – ХІХ ст. Привертає увагу той факт, що на майданчику та на східному схилі пізніші вінця складають значно більший відсоток, ніж на ескарпі.

Поодинокі фрагменти кераміки, аналогічної замковій, зустрічались також на західному схилі гори, на городах. У їх числі – вінця горщиків, покришок, макітер, уламки мисок з двоколірною поливою та зрізами на денці.

На полях, що розташовані на схід та на північ від замку, матеріалу практично не знайдено, за винятком кількох дрібних фрагментів пізньосередньовічної кераміки. Ліпна кераміка з поля над замком відноситься до доби пізньої бронзи-раннього заліза, зі східних схилів – до раннього залізного віку. З майданчика замку і території на схід від нього походила трипільська кераміка, а з поля на схід від замку – уламок кераміки білогрудівського типу XII–XI ст. до н.е. На городах під замком зібрано кераміку раннього залізного віку (?) та I тис. до н.е. – I тис. н.е. Городище перебуває на обліку як пам’ятка культурної спадщини України місцевого значення.

Рис. 2. Рис. 3, 4

Рис. 5, 6. Рис. 7. Лісники, ур. Замок, монета,

фр-ти люльок, залізний виріб

Рис. 8

_______________________

1 Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому “Древности”). – М., 1895. – С. 23; Юра Р.О. Виписки // НА ІА НАНУ. – Фонд 23. – Папка № 21.

2 Общая схема древних укреплений и путей вокруг Киева / Составил штабс-капитан Васильев под редакцией подполковника Стеллецкого // Военно-исторический вестник, изд. при Киевском отделе Императорского русского военно-исторического общества. – 1911. – Кн. 7-8. – Приложение.

3 Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии… – С. 23; Юра Р.О. Виписки... – Папка № 21.

4 Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innich krajów słowiańskich. – Warszawa, 1884. – T. V. – S. 163, 164; Сказания м. Петра Могилы из времен унии // Киевские Епархиальные Ведомости – 1861. – № 20. – С. 575, 576; Максимович М.А. Собрание сочинений. – Т. II. Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. – К., 1877. – С. 303, 304; Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – К., 1864. – С. 32, 33; Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их. – К.: Издание книгопродавца Н.А. Оглоблина, 1887. – С. 107; Добровольський Л. З минулого Хотівської околиці Києва. – Окремий відбиток із «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», кн. XII. – К., 1926; Василенко Н.П. Генеральное следствие о маетностях Киевского полка 1729–1730 гг. – К., 1892. – С. 1–40 (Оттиск из VI книги Чтений в историческом обществе Нестора-Летописца); Статистическая опись Киевского округа от устья Ирпеня до Василькова и Стаек // Архив Юго-Западной России. – Ч. VII. – Т. 1. – С. 528; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – С. 96, 97, 109, 115, 199, 284, 285.

5 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1633–1669). – СПб., 1853. – Т. V. – С. 125; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Ч. III. – С. 95, 96.

6 Шамрай С. Київська сотня на Гетьманщині // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. — Зб. 1. — К., 1931. — С. 257.

7 Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.В. Пшонківський, 2005. – С. 32.

8 Максимович М.А. Собрание сочинений… – С. 296, 297.

9 Жалоба возных… // Киевлянин. – 1841. – С. 35; Сборник материалов… – С. 66, 67.

10 Тарифа подымной подати Киевского воеводства 1631 г. // Архив Юго-западной России… – Ч. VII. – Т. I. – С. 373.

11 Тарифа подымной подати... – С. 404.

12 Сборник материалов… – С. 66.

13 Раппопорт П.А. К вопросу о системе обороны Киевской земли. По материалам работ разведочно-маршрутного отряда экспедиции «Большой Киев» // Краткие сообщения Института археологии АН УССР. – 1954. – Вып. 3. – С. 23; Раппопорт П.А. Обследование городищ в районе Киева. 1950 // НА ІА НАНУ. – Ф. експ. – № 1950/1 ж.

14 Шендрик Н.І. Довідник з археології України. Київська область. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 72; Історія міст і сіл Української РСР. Київська область. – К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1971. – С. 407.

15 Акт від 21.04.04 р.; Лист до Державної служби охорони культурної спадщини № К-74/9; Лист Державної служби охорони культурної спадщини до Київської обласної державної адміністрації від 14.05.05 р. № 22–789/19; Лист Державної служби охорони культурної спадщини до Київського обласного центру з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва від 14.05.05 р. № 22–785/19; Акт від 16.06.04; Лист Київського обласного центру з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва до Державної служби охорони культурної спадщини від 17.06.05 р. № 6/1844 // Архів діловодства Державної служби з питань національної культурної спадщини.

16 Акт обстеження від 16.06.04 р. № 6/1849 // Архів діловодства Київського обласного центру з охорони і наукових досліджень пам’яток культурної спадщини; Готун І.А., Казимір О.М., Квітницький М.В. та ін. Звіт про роботи Північної експедиції в 2004 р. // НА ІА НАНУ. – Ф. експ. – № 2004/6. – С. 18, 19, 216.

17 За визначенням Козубовського Г.А.

Олександр Тітков (Полтава),

завідуючий сектором Центру охорони та досліджень

пам’яток археології управління культури ПОДА

Невідомий меч XV ст. з Полтавського краєзнавчого музею

У зброярській колекції Полтавського краєзнавчого музею автором нещодавно виявлений зовсім невідомий пізньосередньовічний європейський меч, що досі не привертав уваги дослідників. Він представляє собою класичну півтораручну конструкцію (Рис. 1). Наведемо його опис.

Клинок прямий, сталевий, двосічний, ромбоподібний у перетині (через корозованість металу на сьогодні його перетин більше нагадує еліпс), плавно звужений до вістря. Лезо без характерних ознак. Обкладка руків’я відсутня. Прямий хвостовик закінчується сталевим гранованим масивним шестикутним навершшям. Гарда проста, класична, відкритого типу, нагадує човник. Хрестовина утворена двома рівновеликими (по 90 мм) «вусами», злегка вигнутими у напрямку до вістря, без візерунку, тавр тощо. Метал леза, хвостовика, хрестовини та навершя корозований, потьмянілий, із численними «раковинами». Краї леза вищерблені. Хрестовина розхитана і не закріплена. Загальна довжина – 945 мм, довжина леза – 755 мм, довжина хвостовика – 190 мм. Ширина леза біля руків’я – 35 мм, у середній частині – 30 мм, в останній чверті – 18 мм. Меч зберігається з інв. № Зб.541.

Взагалі подібну конструкцію меча можна вважати універсальною. В ній гармонійно поєднуються ріжучі краї полоси та жорстке центральне ребро. Посилене вістря переконливо свідчить, що конструкція однаково гарно пристосована як для рубки, так і для фехтування. Ця конструктивна особливість нагадує аналогічне рішення у клинкової зброї доби бронзи [1], чіткі аналогії простежуються з артефактами гальштатського типу –довгими двосічними мечами, які могли наносити як рублячі, так і колючі удари [2]. Мимоволі пригадується приказка про те, що «все нове, це добре призабуте старе».

Рис. 1. Західноєвропейський меч ХV ст.

Поява подібної зброї красномовно свідчить про ретроспективний перегляд функціональності засобів наступального озброєння у зв’язку з істотними змінами у захисному. Після втрати кольчугами панівних позицій та початком домінування конструкцій на основі платівок (гомогенного чи гомогенно-гетерогенного типів) [3] попередні зразки клинкової зброї втратили свою актуальність. Полоса меча з пласким (у перетині) лезом, із невеликою, відповідно, вагою, оптимально пристосованого для рубки, виявилася безпорадною перед новим типом обладунків (особливо перед гомогенними конструкціями). Лезо часто безсило ковзало по контактній поверхні або відскакувало, якщо вдавалося нанести важкий рублячий удар, – тичковий колючий неминуче спричинив би псування клинка (недостатня жорсткість). Таким чином, з’явилися всі передумови для наступного етапу ґенези клинкової зброї.

Так, приблизно з кінця ХІІІ ст. в обіг входять мечі з клинками, адаптованими для проникаючих колючих ударів. Вістря подібних мечів стають гостроконечними, чітко прослідковується центральне жорстке ребро (у перетині спостерігається чотирикутник, дуже близький до ромбу). Подібні мечі стають досить поширеним варіантом клинкової зброї, відповідно до обладункових конструкцій на платівчастій основі, що якраз набули популярності в Європі у середині ХІV ст. Однак слід зазначити, що досить швидко відбулося повернення мечів «класичного типу». Причину подібного dеjà vu, на думку Еварта Окшота (Ewart Oakeshott), слід вбачати в тому, що повні комплекти досконаліших за кольчугу обладунків могли собі дозволити далеко не всі лицарі, не говорячи вже про рядовий армійський склад [4]. Тому такі «компоненти» наборів використовувалися окремо, пропорційно статку господаря. В подібному випадку повернення до перевірених часом форм виглядає досить природнім. Але співіснування різних типів захисного озброєння в кінцевому результаті і викликало появу універсального меча, який втілював в собі оптимізовані риси як колючої, так і рублячої зброї.

Практичне втілення цих принципів можна спостерігати на прикладі публікованого меча з фондів Полтавського краєзнавчого музею. За класифікацією Е.Окшота, цей меч відноситься до європейського типу XVIII і датується кінцем XIV – XV ст. [5]. Найближчою аналогією, з відомих автору, на території України є меч з Белза. Датується він кінцем XIV ст. [6].

Щодо походження меча є робоча (поки що документально непідтверджена остаточно) версія про виявлення його серед випадкових знахідок у нагірній частині стародавнього Києва та придбання в якості експоната для Лубенського музею К.М.Скаржинської у середині 1880-х рр.

_________________________

1. Oakeshott R.Ewart. The Archaelogy of Weapons. Arms and Armour from Prehistory to the Age of Chivalry – NY: Dover Publications, 1996. – P. 313.

2. Малєєв Ю.М., Томенчук Б.П. Гальштатські мечі з Івано-Франківського музею // Археологія. – К., 1990. – №3. – С.114; рис.

3. Тітков О.В. До питання про типолого-класифікаційні засади вивчення предметів озброєння // АЛЛУ. – № 2 (6). – Полтава, 1999. – С.72; табл.

4. Oakeshott R.Ewart. The Archaelogy of Weapons... – P. 304.

5. Там само. — P. 313.

6. Терський Святослав. Археологія доби Галицько-Волинської держави: здобутки Волинської археологічної експедиції Львівського історичного музею за 15 років діяльності (1986-2000). Каталог виставки. – Львів, 2002. – C. 54.

Ірина Ковальова (Дніпропетровськ),

професор кафедри історіографії, джерелознавства

та архівознавства, науковий керівник науково-дослідної

лабораторії археології Придніпров’я

Дніпропетровського національного університету

Володимир Шалобудов (Дніпропетровськ),

старший науковий співробітник науково-дослідної

лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського

національного університету

Колекція важків з розкопок містечка Самарь та

Богородицької фортеці

Під час робіт 2000 – 2006 рр. науково-дослідної лабораторії археології Дніпропетровського національного університету у Богородицькій фортеці та на її посаді – славнозвісному козацькому містечку Самарь, – було отримано численну колекцію артефактів, що суттєво змінює існуючі уявлення про рівень економічного та культурного розвитку Нижнього Присамар’я кінця XVI – середини XVIII ст., заповнюючи лакуни у писемних джерелах.

Заслуговує на увагу репрезентативне зібрання важків та різновагів різного призначення – від виміру ваги продуктів харчування до тарифікації іноземної монети. Нижче подаємо їх опис за таким поділом: торговельні важки; різноваги – екзагії для вимірювання ваги монет з дорогоцінних металів; аптекарські рівноваги та саморобні важки широкого призначення.

До власне торговельних нами віднесено чавунний важок у плані круглої, у перетині – сочевицеподібної форми розмірами 4,4 х 4 х 2,4 (Рис. 1.1). Його сучасна вага становить 193,8 гр., однак враховуючи неодмінні втрати металу внаслідок корозії, цілком вірогідно, що первинна вага була більшою, щонайменше, на 10 –10,2 г, тобто сягала в середньому 203,8 г. Враховуючи, що важок знайдений під час дослідження корчми у закритому комплексі разом із монетами, датованими серединою XVII ст. [5, с. 33], доцільно звернутися у пошуку аналогій до метричних систем цього часу. У російській метрології від XIII по XVII ст. розповсюдженою одиницею ваги був так званий фунт вагою 409, 512 г, відомий під назвою «велика гривенка»; 1/2 фунта вагою 204,7 г мала, відповідно, назву «мала гривенка» [10, с. 158]. Знайдений нами екземпляр майже точно відповідає вазі російського півфунту чи «малої гривенки».

До речі, мала вага свідчить на користь використання важка у роздрібній торгівлі, а його знахідка у корчмі дозволяє припустити використання при відпуску коштовного («бакалійного») товару. Інші знахідки, зроблені під час розкопок, свідчать про наявність заможного прошарку серед відвідувачів корчми. Це ж підтверджується спостереженнями за побутовими знахідками з м. Самарі – посаду Богородицької фортеці.

Другу групу становлять різноваги – екзагії, подібні до тих, що використовувалися в Європі з метою контролю за вагою монети з дорогоцінного металу. Їх широке розповсюдження викликано звичайною на той час практикою «псування» монети на державному рівні, а також втратою первинної ваги внаслідок тривалого перебування в обігу. За формою різноваги цієї групи досить різноманітні. Наводимо їх опис.

Бронзова, виготовлена на токарному верстаті «мисочка» заввишки 1,2 см; діаметр вінець – 2,6 см, плаского денця – 2,0 см (Рис. 1.2). Вага виробу – 20,65 г. До індивідуальних позначок належить наявність трьох рисок на вінцях, які вказують на потрійну кратність. Після поділу загальної ваги важка на три отримуємо одиницю ваги, що дорівнює 6,88 г. Саме цей норматив властивий для західноєвропейської золотої монети XVI –XVIII ст. В якості приклада пошлемося на вагу таких широковідомих золотих монет як подвійний італійський дукат – Донья – 6,9 г чи розповсюджений на Русі англійський нобль, вага котрого 6,836 г залишалася незмінною по кінець XVI ст. [3, с. 119].

Особливий інтерес викликає знахідка бронзового важка* у вигляді перетину піраміди із квадратною, більшою за верхню круглу, основою. Висота виробу – 0,7 см, площа основи — 1,2 х 1,2 см, діаметр вгорі – 1,0 см. На квадратній основі в рядок вибито число 3 та літери латинського алфавіту IJ. Під рядком у щитоподібному клеймі вміщено зображення, в якому вбачаємо сидячого птаха, можливо, орла, головою ліворуч (Рис. 1.3). Не викликає сумніву західноєвропейське походження важка і його належність до атрибутів мінял та ювелірів XVIII ст. [9, с. 53 – 54, 317]. Що стосується встановлення вагового нормативу, останній вираховується поділом загальної ваги на 3, що дорівнює 2,48 г.

Співставивши численні західноєвропейські вагові стандарти, побудовані на основі найрозповсюдженіших марок, доходимо висновку, що отримана вагова одиниця найбільш відповідає 1\100 так званої паризької марки – 244,7529 [3, с. 106]. Відповідно, вага знайденого важка становить 3/100 від неї, що дорівнює одному золотому луїдору – 7,478 г [9, с. 139]. Відомо, що французькі важки подібної ваги мали назву «гро» (gros – французькою) і використовувалися до введення десятинної системи [9, с. 62].

Рис. 1. Важки і різноваги з території

м. Самарі – Богородицької фортеці

_____________

* Автори дякують О. В. Харлану за надання дозволу на публікацію. Зараз важок зберігається у Кабінеті археології ДНУ.

Окрему групу (5 екз.) становлять саморобні різноваги, які виготовлялися населенням шляхом підгонки під відповідні стандарти монет. Три важка – екзагія знайдено на території фортеці і її посаду, ще два походять з Нижнього Присамар’я. Наведемо їх опис.

Важок, виготовлений з мідної монети з повністю відсутнім зображенням на обох боках та слідами від напилка (Рис. 1.4). Діаметр 2,85 см, вага 6,8 гр., що відповідає вазі монети у 2 дуката. Золотий дукат, який, за зразком голландського, карбувався в Росії до середини XVIII ст., важив 3,4 гр., що при подвоєнні дає 6,8 гр. В Україні дукати звалися червінцями і перебували в обігу з кінця XIV ст. [3, с. 71].

Ще один важок виготовлено із російської монети «Денга» 1753 р. (Рис. 1.5). Монету обрізано з одного краю, на що вказують характерні сліди, залишені ножем. Вага екзагія становить 5.28 г, що не знаходить відповідності в російській метрології. Виходячи з визнання можливості участі солдат гарнізону фортеці та козаків у Семирічній війні проти Пруссії, що підтверджується знахідками під час досліджень австрійського пфеніга 1765 р. та польських монет Августа III [12, 13] 1750-х років, доцільно розглянути вагові нормативи останньої. Найбільше розповсюдження в цей час отримала монета номіналом в 1/6 талера «VI einen Reichstaler» вагою 5,476 г [9, с. 193]. Оскільки реальна вага монет не витримувалася, різноваги, скоріш за все, підганялися під наявні більш-менш повновагомі монети.

Про досить високий культурний рівень населення фортеці свідчить розвиток лікарської справи, зокрема фармакології, із якою пов’язані знахідки аптекарських різноваг. Серед останніх переважають вироби у вигляді маленьких прямо- чи конусоподібних «мисочок», виготовлених з бронзи чи свинцю. З території фортеці походить набір з трьох різновагів, які вкладаються один в один завдяки співвідношенню у розмірах.

Найбільший з них мав висоту 2,3 см, діаметр вінець – 3,5 см, денця – 2,7 см (Рис. 1.6). Вага 37,7 г менша за початкову за рахунок дефектів вінець.

Враховуючи втрати в 1/4 від ваги металу, відновлена вага повинна сягати 50,4 – 50,5 г. Беручи за одиницю виміру вагу аптекарської драхми – 4,265 г [2, с. 40], встановлюємо належність важка до різноваг у 12 драхм [2, с. 13, 14].

Другий за розмірами із важків набору мав висоту 1,1 см, діаметр вінець 2,7 см, денця – 2,3 см (Рис. 1.7). При сучасній вазі 24,6 гр. він має ознаку кратності на денці у вигляді шести крапок. Виходячи з ваги однієї аптекарської драхми, визначаємо різноваг у 6 драхм.

Третій з важків набору висотою 0,6 см, діаметром вінець 2,0 см, денця – 1,5 мав вагу 7,8 г (Рис. 1.8). Дві крапки на денці виробу вказують на кратність. Після поділу ваги на двоє отримуємо 3,9 г, що, з невеликим відхиленням, відповідає вазі двох аптекарських драхм.

Аналогічний за формою та матеріалом різноваг було знайдено у 70-ті роки під час обстеження решток Усть-Самарського ретраншементу на острові Старуха, розташованому при впадінні р. Самари у Дніпро. Висота виробу – 0,65 см, діаметр вінець – 1,9 см, денця – 1,6 см (Рис. 1.9). Вага – 3,95 г, трохи менша за первинну внаслідок видалення поверхневого шару окислів. Дві крапки на внутрішній поверхні денця, які є позначками кратності, при відновленій вазі у 4,0 г дозволяють віднести знахідку до аптекарських різновагів у дві драхми.

До розглянутої групи належить також знайдений на посаді фортеці в частині, що належала давній Самарі, свинцевий важок. Висота 0,4 см, діаметр вінець – 1,5 см (Рис. 1.10). Вага 4,8 г – трохи перебільшує аптекарську драхму, чому знаходимо пояснення у щільному шарі відкладень окислів на поверхні виробу. Враховуючи це, вага важка повинна відповідати аптекарській драхмі.

Ще два вироби із свинцю, знайдені також на посаді, репрезентують інший за формою тип важків універсального призначення, орієнтованих на східну метричну систему.

Це круглий у плані та сегментоподібний у перетині важок заввишки у центрі 0,5 см і діаметром основи 1,7 см. На його верхній частині вміщено заглиблений відбиток круглого клейма із трикутником всередині, схожим на грецьку літеру «дельта» (Рис. 1.11). Вага становить 9,3 г, однак, враховуючи дефекти, через які мала місце втрата металу, первинна вага повинна становити 10,2 – 10,5 гр. В цьому випадку різноваг відповідає нормативу у 60 кіратів східної метрології, який дорівнює 10,23 г [8, с. 28].

Також східним за походженням вважаємо різноваг овальної в плані форми із тонкою дугоподібною ручкою, квадратною в перетині. Розміри 1,4 х 1,0 см, висота із ручкою – 1,6 см (Рис. 1.12). Сучасна вага – 5,25 г – не знаходить відповідностей у російській та західноєвропейській метрологіях. Орієнтуючись на східну метрологію, зокрема, міскаль вагою 4,095 г, вага важка досить точно відповідає нормативу у 30 кіратів (0,17062 х 30 = 5,1186 г). Вживання подібних нормативів було широко розповсюджене на Сході у XIII – XIV ст. [8, с. 28].

Присутність різновагів східного походження у матеріалах поселень низового Присамар’я не є випадковою: з культурного шару Самарі походять мідні пули золотоординського карбування та побутові речі, які засвідчують існування поселення поблизу Самарського перевозу у XIV – на початку XV ст. [11, с. 140, 142].

Розглянуті вище різноваги – екзагії є свідченням жвавого грошового обігу у процесі розвиненої торгівлі, або, ширше, економічних зв’язків, котрі мало населення Нижнього Присамар’я з Росією та країнами Європи. Грошові операції залишили по собі, крім вищезгаданих, такі переконливі докази, як лічильні жетони французького, англійського та прусського походження, нумізматичні колекції, які зараз нараховують понад 400 одиниць [12]. Свідченням розвиненої торгівлі є також товарні пломби, найдавніша з котрих датована 1524 р. [4], та знахідка печатки митниці початку XVIII ст. [7].

До аптекарських віднесено також троє саморобних різновагів, виготовлених шляхом підгонки мідних монет під відповідні стандарти західної метрології.

Знайдений на посаді Богородицької фортеці важок – екзагій виготовлено шляхом підгонки монети «Денга» 1747 р. під вагу у 2,15 г (Рис. 1.13), наближену до 1/2 аптекарської драхми, що визначає його призначення.

Також до аптекарських різноваг нами віднесено обрізану на трикутник монету* молдавсько-валашського карбування 1773 р., знайдену поблизу Рибальського кар’єру при впадінні Самари у Дніпро. Вага 4,13 г відповідає стандарту в одну аптекарську драхму (Рис. 1.14).

Додатковим доказом виготовлення важків з монет у XVIII ст. слугує знахідка ретельно обробленого фрагменту п’ятака Єлизавети Петрівни вагою 9,67 г (Рис. 1.15) у селі Знаменівка Дніпропетровської області.

Чисельність знахідок аптекарських важків знаходить пояснення у досить високому рівні медичного обслуговування населення та вояків гарнізону

_____________

* Автори вдячні В. В. Бінкевичу за можливість посилання і публікації.

Богородицької фортеці, про що нам вже доводилося писати [6, с. 66-72]. Поруч із містечком на одному з островів Самарської дельти знаходився Самарський

Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир, в якому діяв шпиталь, де лікувалися поранені січовики та доглядалися немічні козаки [14, 306]. Із спорудженням Богородицької фортеці, яка відігравала роль форпосту у боротьбі з Кримським ханством та Туреччиною, в організації медичної справи велика увага приділялася боротьбі із пошестями. В кампанію 1735 – 1739 рр., коли в фортеці зосереджувалося військо під командуванням Мініха, вперше вдалися до профілактичних засобів боротьби з чумою. Талановитим організатором польової медичної служби став військовий лікар П. З. Кондоїді [1, с. 310 – 311].

Населення колишнього містечка Самарь, яке перетворилося на посад фортеці, користувалося послугами цирульників, які протягом сторіч були єдиними представниками медицини для широких верств місцевої людності. Їх компетенції підлягали навіть операції, з якими пов’язані знахідки хірургічних інструментів [6, рис. 2].

________________________

1. Грицак Е.Н. Популярная история медицины. – М., 2003.

2. Депман И. Я. О мерах и метрической системе. – М.: Знание, 1955.

3. Зварич В. В. Нумизматический словарь. – Львів: Вища школа, 1980.

4. Ковальова І.Ф. Свідчення міжнародної торгівлі козацької доби з Присамар’я // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава. – 2/2002, 1/2003. – С.187 – 190.

5. Ковальова І.Ф., Шалобудов В М., Векленко В.О. Нові дослідження посаду Богородицької фортеці // Січеславський альманах. Зб. наук. праць з історії українського козацтва. – Вип. 1. – Дніпропетровськ, 2005. – С. 21 – 35.

6. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М. Джерела про існування лазарету та аптеки у Богородицькій фортеці // Гуманітарний журнал. – №1/2. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 66 – 72.

7. Ковалева И. Ф., Шалобудов В. Н. Печати, найденные в Богородицкой крепости и ее округе // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2003.- С. 44 – 50.

8. Мухамадиев А. Г. Булгаро-татарская монетная система XII – XV вв. – М.: Наука, 1983.

9. Фенглер Х., Гироу Г., Унгер В. Словарь нумизмата. – М.: Радио и связь, 1982.

10. Чуистова Л. И. Античные и средневековые весовые системы, имевшие хождение в Северном Причерноморье // Археология и история Боспора. – Симферополь: Крымиздат, 1962. – С. 7 – 235.

11. Шалобудов В.М. Матеріали золотоординського часу з околиць Богородицької фортеці // Вісник Дніпропетровського університету. – Серія: Історія та археологія. – Дніпропетровськ, 2004. – Вип. 12. – №5. – С. 140-142.

12. Шалобудов В. М. Нумізматичні колекції з містечка Самарь-Богородицької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. н. ст. – Вип. 15. – К., 2006.

13. Шалобудов В. Н. Особенности денежного обращения XVII–XVIII веков в Нижнем Присамарье // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава. – 2/2002 – 1/2003. — С. 183-186.

14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. – К., 1990. – Т. 1.

Яніна Діденко (Чигирин),

старший науковий співробітник відділу «Музей

Б.Хмельницького» Національного історико-

культурного заповідника «Чигирин»

Середньовічні скарби у збірці музею Б.Хмельницького Національного історико-культурного заповідника «Чигирин»

Формування музейних збірок – один з головних напрямків діяльності Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Однією з найцікавіших та найчисельніших є колекція предметів періоду пізнього середньовіччя. Частина з них представлена в експозиції музею Б.Хмельницького. Грошовий обіг цього періоду розкриває колекція монет та монетних скарбів. Вони відображають характер грошового обігу на Наддніпрянщині, рівень економічного та політичного розвитку тогочасного суспільства.

В XVI- на початку XVII ст. проходив процес активного освоєння та колонізації порубіжних із Диким полем земель: виникли нові населені пункти – Чигирин, Суботів, Новоселиця, Медведівка, Боровиця, значно пожвавилось економічне життя краю. 1592 р. Чигирину було надано Магдебурзьке право, за яким отримано дозвіл ”ярмарки два річних мати і торги щоденні”[9, 24].

Між 1616 та 1628 роками Чигирин став адміністративним центром староства та полку[9, 28], де перебували як представники польської адміністрації, так і очільники чигиринського полку. Пожвавленню економіки цього краю сприяла і двадцятирічна слобода – звільнення місцевих жителів від сплати податків згідно конституції 1611 та ревізії 1622 р. [9, 27-28].

В середині XVII ст., із утворенням української козацької держави, Чигирин став військово-адміністративним та політичним центром, гетьманською резиденцією і, фактично, столицею України. Через нього проходили торговельні шляхи, які з’єднували його з найбільшими містами України та сусідніх країн. Зокрема, молдавський торговельний шлях, який у середині XVII ст. став першорядним для торгівлі зі Сходом [4, 33]. Поблизу Чигирина проходив і Чорний шлях, який вів до Кримського ханства. В цей період в Чигирині поселялися купці не тільки з України, а й з іноземних держав. ”А татарове… приезжают к Чигирину и в Чигирине с женами торговать по все дни”, зазначав московський посол у своєму листі [9, 55].

Пожвавленню економіки Наддніпрянщини сприяло отримання козаками – основним населенням цих місць, права на вільний розвиток промислів та торгівлі [3, 13].

Усе вищезазначене створило передумови для накопичення грошей у місцевого населення. Але відсутність необхідних товарів або місця для зберігання грошей призводила до випадання їх у скарби [5, 1088].

До складу фондової збірки Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” входять монети з шести скарбів, сформованих та схованих у XVII ст. Всі вони знайдені на правобережжі Черкащини. Розглянемо їх детальніше, від найдавнішого до більш пізніх за часом формування та схову.

1. Змішаний скарб монет першої половини XVII ст. Знайдений у Звенигородському районі Черкаської області у 1998 р. Точне місце схову та кількість монет невідоме. У фондах Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” зберігається 21 монета з цього скарбу. Датування монет вказує на скарб короткотривалого накопичення. Найстаріша монета скарбу 1602 р., найновіша – 1626 р.. Формування скарбу припало на першу третину XVII ст. Схований він був у 30-х роках XVII ст. У складі цього скарбу – найпоширеніші та найпопулярніші монети початку – першої третини XVII ст. Це, зокрема, півтораки, трояки та шостаки Речі Посполитої та півтораки Прусіїї – монети обсяг випуску яких був значно збільшений у першій третині XVII ст. Частина монет скарбу потерта, потемніла внаслідок низької якості металу для виготовлення монет та їх перебування в обігу [2,Н-2813-2833] (див. додаток №1).

2. Змішаний скарб монет XVII ст. Знайдений на полі, неподалік річки Тясмин, поблизу села Чорнявка Черкаського району Черкаської області у 1999 р. Склад, кількість та точне місце схову монет невідоме. У фондах Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” зберігається 14 монет з цього скарбу. Датування вказує на скарб тривалого накопичення. Найстаріша монета — 1624 р., найновіша – 1663 р. Схований він був близько середини 60-х років XVII ст. У складі скарбу монети дрібних та середніх номіналів Речі Посполитої 20-х років XVII ст. та дрібні номінали 30-50-х років XVII ст. як Речі Посполитої, так і інших європейських держав [2, Н-4762-4775]. Наявність іноземної монети пояснюється особливістю політики Речі Посполитої, яка не встановлювала законів про використання лише власної монети чи вилучення іноземної з обігу (див. додаток №2).

3. Змішаний монетно-речовий скарб XVII ст. Знайдений на полі поблизу села Юрчиха Кам’янського району Черкаської області під час польових робіт восени 1988 р. Розорювався, розкопувався та розкрадався протягом 1988-2001 років. Монети зберігалися у декількох глиняних горщиках. За найскромнішими підрахунками, скарб налічував від 8000 до 10000 монет, переважно дрібних номіналів. Серед них литовські гроші, соліди прибалтійських міст під владою Швеції, соліди – боратинки та празькі гроші XІV ст. [1, 1] (так звана ”добра чеська монета”, яка продовжувала зустрічатися в обігу не лише у XVI ст., а й у XVII ст. [6, 100]). Разом із монетами було сховано і речі, зокрема, козацький пояс із срібними бляшками. Схований скарб у 60-х роках XVII ст. На жаль, основна маса монет була втрачена – місцеві жителі розібрали їх на сувеніри, чим фактично знищили скарб [1, 1]. У фондах Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” зберігається лише 4 монети — соліди – боратинки Речі Посполитої 1661 року [2,Н-4776-4779]. У фондах Кам’янського державного заповідника зберігається 1389 монет з цього скарбу [1, 1].

Загалом у XVII ст. заховання скарбів стало настільки поширеним явищем, що гончарі навіть робили маленькі горнятка для тих, хто бажав сховати скарб [5, 1087]. Яскравим прикладом цього є наступний скарб.

4. Змішаний скарб монет першої половини XVII ст., який надійшов до фондів Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” з фондів Чигиринського краєзнавчого музею. Знайдений він був у 70-х роках минулого століття поблизу села Вітового Чигиринського району Черкаської області під час польових робіт. Монети зберігались у маленькому глиняному горщику висотою 12,2 см, із денцем діаметром 5,9 см та найширшою частиною діаметром 11 см. Тулуб горщика має три прорізи від лопати, шийка та вінця пошкоджені. Скарб нараховує 901 одиницю. Ядро скарбу складають соліди прибалтійських володінь Швеції, доповнені польськими монетами першої половини XVII ст. солідами, грошами, півтораками та прусськими солідами. Найстарішою монетою скарбу є солід 1615 р., найновішою – солід прибалтійських володінь Швеції 1669 р. Схований скарб був у 70-х роках XVII ст. [5, 74-78; 2, Н-2889-3789].

5. Змішаний скарб монет XVII ст. Знайдений поблизу села Медведівка Чигиринського району Черкаської області. Точна кількість монет невідома. У фондах Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” зберігається 47 монет з цього скарбу. Серед них – соліди, півтораки Речі Посполитої та Пруссії, гроші Речі Посполитої, монети талерного типу Голландії та Нідерландів під владою Іспанії. Скарб тривалого накопичення. Найстаріша монета, що зберігається у фондах – празький гріш ХIV ст., найновіша – солід ризький 1660 р. Формування скарбу припало на 20-60-і роки XVII ст. Схований після 1660 р. [2,ТЗ] (див. додаток № 3).

6. Змішаний скарб монет XVII ст. Був знайдений під час розкопок житла сер.- II пол. ХVII ст. у Чигирині (Нижнє місто) 2006 р. експедицією Черкаської обласної археологічної інспекції під керівництвом Д.П.Куштана. Розміщення та добрий стан збереження монет дають можливість припустити, що первісно вони знаходились у незбереженому гаманці. На користь цього говорить і вартість скарбу – 16 грошей (вартість подібного скарбу, знайденого під Берестечком, була 25 грошей [8, 157]) Скарб нараховує 16 одиниць. Серед них – соліди, шостаки, трояки, півтораки. Найстаріша монета – трояк 1622 р., найновіша – солід (боратинка) 1664 р. (див. додаток № 4) [2, ТЗ].

Аналіз середньовічних скарбів, представлених у фондовій збірці Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин”, дає можливість побачити характерні риси грошового обігу на Наддніпрянщині в період пізнього середньовіччя, а також зробити висновок, що сформовані вони були протягом XVII ст. представниками малозабезпечених та середніх верств населення. Їх формуванню сприяло утвердження Чигирина в ролі гетьманської столиці 1648-1676 років. До схову монет населення змушували економічні чинники та події Руїни.

______________________

1. МПДА. Записано від Ляшка Ю.Ю. (м. Кам’янка), листопад 2006 р.

2. Фонди Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” .

3. Бакалець О.А.Фінансова політика, грошовий обіг Гетьманщини та Поділля в XVII – XVIIІ століттях.— Бар, 2005.

4. Гвоздик-Пріцак Л. Екомічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Війська Запорозького. — К.: Обереги, 1999.

5. Історія української культури: у п’яти томах. Т.3. — К.: Наукова думка, 2003.

6. Котляр М.Ф. Шукачі й дослідники скарбів. — К.: Наукова думка, 1971.

7. Маламуж О. Скарб монет XVII ст. (із фондів Національного історико-культурного заповідника ”Чигирин” ) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.— Вип.9. — К., 2000.

8. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. — Львів: Слово, 1993.

9. Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. — Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003.

Додаток №1

Змішаний скарб монет першої половини XVII ст.

Знайдений у Звенигородському районі Черкаської області у 1998 р.

Країна

Правління

Карбування

Номінал

Роки карбування

Кількість

Річ Посполита

Сигізмунд ІІІ (1587-1632)

бидгощське

бидгощське

бидгощське

бидгощське

бидгощське

бидгощське

краківське

краківське

півторак

півторак

півторак

півторак

півторак

півторак

трояк

шостак

1619

1623

не визнач.

1622

1621

1624

1602

1626

1

4

2

2

2

4

1

1

Пруссія

______

прусське

прусське

прусське

півторак

півторак

півторак

1625

1622

1623

2

1

1

Додаток №2

Змішаний скарб монет XVII ст. Знайдений на полі, неподалік річки Тясмин, поблизу села Чорнявка Черкаського району Черкаської області у 1999 р.

Країна

Правління

Карбування

Номінал

Роки карбування

Кількість

1

2

3

4

5

6

Річ Посполита

Сигізмунд ІІІ (1587-1632)

Ян ІІ Казимир

(1648-1668)

краківське

краківське

краківське

гданське

литовське

бидгощське

бидгощське

литовське

гріш

трояк

шостак

гріш

гріш

півторак

півторак

солід

1624

1624

1625

1626

1625

1624

1626

1652

1

1

1

1

1

1

1

1

Пруссія

Георг Вільгельм

(1619-1640)

Фрідріх Вільгельм (1641-1657)

прусське

прусське

солід

солід

1629

1654

1

1

Швеція (прибалтійські володіння)

Христина

(1633-1654)

Густав ІІ Адольф

(1611-1632)

ризьке

лівонське

ельблонгське

ельблонгське

солід

солід

солід (імовірна сучавська підробка)

півторак

1648

1647

1633

1633

1

1

1

1

Додаток №3

Змішаний скарб монет XVII ст. Знайдений поблизу села Медведівка Чигиринського району Черкаської області

Країна

Правління

Карбування

Номінал

Роки карбування

Кількість

1

2

3

4

5

6

Велике князівство литовське

Сигізмунд ІІ Август

(1548-1572)

литовське

півгріш

1656

1

Річ Посполита

Сигізмунд ІІІ (1587-1632)

краківське

краківське

краківське

краківське

краківське

краківське

литовське

литовське

солід

солід

гріш

півторак

півторак

шостак

солід

гріш

1625

1626

1623

1623

1626

1626

1626

1627

1

1

1

1

1

1

1

1

Річ Посполита

Сигізмунд ІІІ (1587-1632)

гданське

бидгощське

гріш

солід

1626

16…6

1

1

Річ Посполита

Ян ІІ Казимир

(1648-1668)

литовське

солід

б/д

1

Чехія

Вацлав ІІІ

(1378-1419)

празьке

гріш

б/д

1

Швеція (прибалтійські володіння)

Густав ІІ Адольф

(1611-1632)

Христина

(1633-1654)

Карл Х Густав

(1654-1660)

ризьке

ризьке

ризьке

ельблонгське ельблонгське

ризьке

ризьке

ризьке

ризьке

ризьке

ризьке

ризьке

лівонське

лівонське

лівонське

ельблонгське

ризьке

солід

півторак

півторак

солід

півторак

солід

солід

солід

солід

солід

півторак

півторак

солід

солід

солід

солід

солід

б/д

1623

1624

1632

1630

164…

1643

1644

б/д

1653

1648

1649

1633

1652

1654

1644

1660

1

1

3

1

1

1

1

2

1

1

1

1

1

1

1

1

1

Прусія

Георг Вільгельм

(1619-1640)

пруське

пруське

пруське

пруське

солід

півторак

півторак

півторак

1628

1621

1624

б/д

1

1

1

1

Прусія

Фрідріх Вільгельм (1641-1657)

пруське

солід

1654

1

Священна Римська імперія

(Сілезія, князівство Тешин)

Єлизавета Лукреція

(1625-1658)

тешинське

обол

б/д

1

Священна Римська імперія

Фердинанд ІІ

(1619-1637)

м.Ембден

ахтевітіг (флорин)

б/д

1

Священна Римська імперія

(Сілезія)

Людовік ІІ Ягеллончик

(1518-1528)

свідницьке

півгріш

1522

1

Нідерланди (під владою Іспанії)

Альберт та Ізабелла

(1599-1621)

Філіп IV

(1621-1665)

м.Антверпен

м.Антверпен

альбертусталер

альбертусталер

1616

1636

1

1

Голландія (республіка)

______

______

______

______

м.Кампен

провінція Утрехт

левендаальдер

левендаальдер

ріксдальдер

1576

1648

1620

1

1

1

Додаток № 4

Змішаний скарб монет XVII ст.

Знайдений 2006 року під час розкопок у Чигирині (Нижнє місто).

Країна

Правління

Карбування

Номінал

Роки карбування

Кількість

1

2

3

4

5

6

Річ Посполита

Сигізмунд ІІІ (1587-1632)

Ян ІІ Казимир

(1648-1668)

невизначене

коронне

коронне

коронне

коронне

литовське

солід

трояк

шостак

солід (боратинка)

солід (боратинка)

солід (боратинка)

невизначен.1622

1625

1663

1

664

б/д

1

1

1

1

1

1

Швеція

(прибалтійські володіння)

Густав ІІ

Адольф

(1611-1632)

Христина

(1633-1654)

Карл Х

Густав

(1654-1660)

ризьке

лівонське

невизначен

ризьке

ризьке

ризьке

лівонське

ризьке

солід

солід

півторак

солід

солід

солід

солід

солід

невизначен.

невизначен.

невизначен.

невизначен.

164(8)?.

б/д

164…

б/д

1

1

2

2

1

1

1

1

Додаток № 4

Змішаний скарб монет XVII ст.. Знайдений 2006 року під час

розкопок у Чигирині (Нижнє місто).

Країна

Правління

Карбування

Номінал

Роки карбування

Кількість

1

2

3

4

5

6

Річ Посполита

Сигізмунд ІІІ (1587-1632)

Ян ІІ Казимир

(1648-1668)

невизначене

коронне

коронне

коронне

коронне

литовське

солід

трояк

шостак

солід (боратинка)

солід (боратинка)

солід (боратинка)

невизначен.1622

1625

1663

1

664

б/д

1

1

1

1

1

1

Швеція

(прибалтійські володіння)

Густав ІІ

Адольф

(1611-1632)

Христина

(1633-1654)

Карл Х

Густав

(1654-1660)

ризьке

лівонське

невизначен

ризьке

ризьке

ризьке

лівонське

ризьке

солід

солід

півторак

солід

солід

солід

солід

солід

невизначен.

невизначен.

невизначен.

невизначен.

164(8)?.

б/д

164…

б/д

1

1

2

2

1

1

1

1

Віктор Векленко (Дніпропетровськ),

завідувач учбової лабораторії археології Придніпров’я

Дніпропетровського національного університету

Натільні хрести 2006 р. з Богородицької фортеці

Територія визначної пам’ятки доби пізнього українського середньовіччя продовжує привертати посилену увагу дніпропетровських археологів. Впродовж 2006 р. тривали розкопки і розвідки на території посаду фортеці: було продовжено роботи на місці козацького шинка XVII – XVIII ст. біля перевозу та інші пошукові заходи на площі посаду на північ – північний захід від укріплення. Серед здобутків минулорічного сезону вважаємо за необхідне повідомити про знахідку решток валу і рову нижнього міста (1688 р.) та про поповнення ставрографічного зібрання ДНУ.

Під час дослідження шинка було закладено розкоп 8 х 8 м, проте невдовзі було зафіксовано знищення культурного шару німецьким бліндажем на 2/3 розкритої площі, після чого було зроблено прирізку в південному напрямку площею 2 х 8 м. Серед матеріалів, отриманих з розкопу, маємо відзначити натільний хрест XVII ст. з двофарбним емалюванням.

Хрест № 102 бронзовий, литий, розмірами 61 (з вушком) х 35 мм, чотирьохкінцевий латинський, з кінцями, розширеними за допомогою чотирикутників. Зовнішні кути середохрестя діляться навпіл кулями діаметром 3 мм на прямокутній основі 2 х 3 мм, котрі з’єднуються з основною конструкцією двома волютами. Лицьова частина знахідки тричасна: внутрішній восьмикінцевий хрест, із списом і тростиною на Голгофі з адамовою головою, вписаний в латинський прямолінійний з медальйонами і написами в них, та графічно відокремлені розширення балок. Розміри внутрішнього хреста 26 х 19 мм, під його горизонтальною балкою – напис ни. к. т. ка. (ни.ка. – переможець, к. – копіє, т. – тростина). Медальйони на кінцях горизонтальної балки зовнішнього хреста 7 х 6 мм відокремлені від загального поля і несуть в собі написи іс. хс. під титлами. Нижній медальйон – з лігатурою МЛРБ (місце лобне распят бисть), горішній – з написом Црь свы (цар слави). Розширення збільшують ширину балок на 1,5 мм з кожного боку. На горизонтальній балці довжина розширення складає по 6 мм з кожного боку, на вертикальній – 5 мм згори й 21 мм знизу (Рис. 1.3).

Зворотній бік також багатопланний: в середохресті розміщено первинний внутрішній хрест – чотирьохкінцевий у вигляді чотирьохпелюсткової квітки, від якого відходять кінці латинського хреста, компонованого з чергування чистих без написів та геометрично прикрашених медальйонів. Оточений смугою 1,5 – 2 мм завтовшки по усьому периметру з текстом молитви, не прочитаним через зтертість. Вся композиція прикрашена суцільним розширенням, описаним для лицьового боку. Рештки синьої і білої емалі збереглися як на лицьовому, так і на зворотному боках.

Аналогії даному виробу знаходимо як серед попередніх артефактів з фортеці (№№19 та 47) [6, 142; 7, 59], так і серед зібрання Ханенків [18, таб. XV, № 164]. Важливість знахідки хреста №102 полягає в тому, що це – єдиний на сьогодні виріб даної категорії з території пам’ятки, отриманий з шару в безпосередній близькості від значної кількості синхронних йому монет (в закритому комплексі). На відстані 5 м на захід від місця фіксації вищерозглянутого предмета знайдено: «трояк» (три гроша) і солід Сигізмунда III (1622 р.), литовський (1666 р.) і польський Яна Казимира (1660-ті рр.) соліди («боратинки»), драйпелькери шведський (1633) Густава Адольфа и прусський (1626) Георга Вільгельма, а також срібну копійку Олексія Михайловича.

Серед знахідок, отриманих під час зачищення берегу біля розкопу ІІ на північній частині посаду, слід відзначити нижню частину вертикальної балки натільного хреста XVII ст., віднесеного нами до виробів центральноросійського походження з цатою в середохресті (Рис. 1.1). Висота вцілілої частини – 20 мм із рештками білої емалі на обох боках виробу. Аналогії предмету маємо як серед попередніх артефактів з фортеці (№№3, 8, 32 та 55) [6, 137-138; 7, 53], так і серед зібрання Ханенків [18, таб. XХХІІ, № 355].

Під час розкопок на черняхівському поселенні Богородичне – І в козацькому шарі знайдено натільний хрест XVIII ст. №101, 39 мм (з вушком) х 25 мм, двопланний за композицією. На лицьовому боці восьмикінцевий внутрішній хрест 16 х 11 мм (Рис. 1.6) стоїть на закругленій, з головою Адама, Голгофі 3 мм заввишки і з основою 7 мм, без списа і тростини. Під Голгофою лігатура ЖЯ, біля пліч - напис іс.хс. (перші літери прикрашені додатковими розширеннями посередині) під титлами, над верхівкою – ц.с. під титлами. Горішня частина вертикальної

Рис. 1. Натільні хрести з території Богородицької фортеці.

Знахідки 2006 р.

балки закруглена, розширяється з 3 до 8 мм, нижня частина – з 4 до 10 мм, сходячи на кут на кінці. Розширення на горизонтальній балці аналогічні горішньому за розмірами, а нижньому – за закінченням балки. Зворотний бік складається із зовнішнього хреста, цілком подібного лицьовому, і внутрішнього прямого латинського, заповненого геометричним орнаментом. Аналогію знахідці маємо серед предметів зібрання Ханенків під №352 [18, таб. XХХІІ] та знахідок XVII – XVIII ст. з території Курської області [10, foto/5-35.htm].

Під час проведення розвідок по території пам’ятки було знайдено натільний хрест №104, бронзовий, литий, латинський із вставками з прозорого гранованого скла на всіх балках. Кінці балок закруглені, на краях горизонтальної та нижньому кінці вертикальної – прикраси у вигляді кульок діаметром до 2 мм, на верхівці вертикальної – у вигляді кола до 4 мм у діаметрі. По периметру лицьового боку – насічка; середохрестя розділене невеликими промінцями до 2 мм завдовжки. На зворотному боці – вушко для підвішування і крапчасте зображення прямого латинського хреста, утворене виступами заглиблень скляних вставок (Рис. 1.5).

Подібні вироби були широко поширені у XVIII ст. на території сучасних Черкаської й Полтавської областей, що підтверджують джерельні данні про перебування в Богородицькій фортеці козаків Полтавського і Миргородського полків та про перебування земель Старої Самари у складі Полтавського полку в якості Старосамарської сотні [11].

Восени 2006 р. місцевими мешканцями сел. Шевченко під час обробки городів було знайдено срібний, литий, прямий латинський хрест, котрий було надано автору для фіксації і публікації.

Хрест №100 (Рис. 1.4), 56 (з вушком) х 30 мм з трьохкомпонентною композицією, що складається із зовнішнього та внутрішнього хрестів, а також декоративного оздоблення кінців балок і розподільних композицій середохрестя. Розміри основного прямого латинського хреста на лицьовому боці – 39 х 24 мм, ширина балок – 10 мм. Внутрішній восьмикінцевий хрест 26 х 15 мм стоїть на скелоподібній Голгофі 4 мм заввишки й основою 5 мм з головою Адама. З обох боків восьмикінцевого хреста від Голгофи здіймаються спис і тростина, котрі, в свою чергу, слугують розподільними межами між літерами слова н.и.к.а. По кінцях пліч в два ряди – скорочення під титлами: горішній ряд – іс.хс., нижчий – снь. бжіи. (син божий), в горішній частині вертикальної балки – скорочений під титлами напис црь слвы. Основний хрест по периметру обмежений смугою 1 мм завтовшки. Розподільна композиція середохрестя утворена рослинним стилізованим зображенням, котре кріпиться до балок за допомогою хвилястих ліній, наближених до подоби листя. Вушко масивне, з прикрашеними основою й верхівкою, розширяється на кінець. Основний хрест із зворотного боку заповнений відмінним від сучасного канонічного зразку варіантом псалма “Да воскреснет Бог” [3, 612]. Достатньо близька аналогія знахідці – № 164 [18, таб. XV] з зібрання Ханенків.

Вищеописана знахідка, ймовірно, – своєрідний проміжний варіант від класичного прямого латинського хреста XVII ст. (Рис. 1.2), аналогії якому ми знаходимо у Ханенко під №125 [18, таб. X], до барочних виробів (Рис. 1.7), виділених нами в окрему групу.

Походження архетипу і датування т. зв. барочних натільних хрестів – досить дискусійне питання: Ханенкі відносять всю цю категорію знахідок до північноросійських виробів XVIII ст., Ю.Федоров – до предметів XVII – XVIII ст. без позначення ареалу побутування [17, 68], сучасні російські дослідники простежили можливість виготовлення подібних тільників у старовірських майстернях до кінця XIX – початку ХХ століття [12]. Але до кінця XVIII ст. на досліджуваній нами території старообрядців не було взагалі: запорозьке козацтво не визнавало старовір’я як явище [16, 270; 19, 270], і у другій половині XVIII ст., під час спроб імперського уряду оселити розкольницькі громади на кордонах Запорозьких Вольностей, керівництво Січі намагалося зашкодити подібним намаганням офіційним шляхом [1, 98; 16, 654-655], а пізніше ці поселення ліквідовувалися загонами озброєних козаків за наказом свого паланкового або кошового керівництва. Таким чином, свідчення про наявність старовірів на досліджуваній території до 1775 г. відсутні; крім того, період 1780-х рр. – час заснування Катеринослава-I, коли місцеве губернське духовне правління розташовувалося безпосередньо на території Старосамарського ретраншементу.

Існує одна гіпотетична можливість присутності на території пам’ятки представників старовір’я – наявність розкольників серед засланих сюди стрільців [15]. Тим більше, що через стан більшості знахідок досить складно вичленити особливості написання окремих слів, які могли б свідчити про належність даного роду виробів суворо обмеженій категорії вірян. Крім того, на сьогодні є малодоказовою прихильність до розколу серед цих засланих. До того ж, даним виробам відповідають досить численні знахідки подібних хрестів Д.І.Яворницького в нібито запорозьких похованнях XVIII ст. Вчений досліджував території усіх земель Вольностей, що ускладнює вірогідність припущення масового розселення старообрядців по даному регіону в світлі вищевикладеного ставлення козацтва до громад іншої віри.

Знахідка на території пам’ятки хреста XVII в., тип якого міг існувати і до розколу, віднесеного до окремої підгрупи і котрий може бути перехідним зразком до т. зв. «барочних хрестів», свідчить про можливість сприйняття виробу для подальшого використання і розвитку в старовірчому середовищі. Слід також відзначити недостатню дослідженість зразків дрібної пластики в період XVII – XVIII ст., коли для вивчення стали доступними датовані матеріали з кінця XIX ст., а ще – певну емоційність і суб’єктивний підхід в дослідженнях і визначеннях, що відбилося у відповідній історіографії [2].

Не ставлячи під сумнів розповсюдження подібних натільних хрестів по території Російської імперії, ми маємо звернути увагу на проблематику міграції українців і козаків впродовж XVII – XVIII ст. Слід також пригадати, що ґрунтовне дослідження пам’яток української матеріальної культури тривало не більше 50 років наприкінці XIX – початку ХХ ст., як і зародження і розвиток ставрографії взагалі. Специфіка українського православ’я до приєднання Київської митрополії до Московського патріархату досліджена лише в окремих аспектах, зокрема в питаннях організаційних моментів, церковного будівництва, віротерпимості, демократичності тощо [8, 320 –345]. Тоді як стан вивчення особливостей запорозького віросповідання набагато гірший через недостатність джерельної бази. До речі, запорожці у XVII ст. взагалі не вважали себе українцями.

Ми припускаємо можливість появи подібного зразка натільних хрестів одним з проявів взаємовпливу української традиції і матеріальної культури російського православ’я. Якщо в середині XVII ст. українські богослови брали участь у реформуванні й очищенні окремих галузей діяльності РПЦ [8, 344-345; 13, 81-82], то після підписання Вічного миру з Польщею і підкорення собі Київської митрополії Московський патріархат, як один з інструментів державної влади, спрямував значні зусилля на асиміляцію приєднаної території [9, 203]. Причому процес культурної дифузії був обабічним: потреба у вихідцях з України на вищих церковних посадах була настільки великою, що імператриця Єлизавета Петрівна видала указ, щоб на вакантні посади архієреїв й архімандритів пропонувалися кандидатури із великоросіян [14, 58-59]. Безсумнівним можемо вважати впровадження ієрархами до побуту звичних ним виробів. В той же час на високі церковні посади на території сучасної України призначалися або вихідці з Росії, або українці, котрі тривалий час служили на землях імперії. Крім того, необхідно відзначити безумовний вплив «мазепинського» бароко на численні аспекти матеріальної і духовної культури українських земель цього періоду. Тому може існувати будь-яка кількість версій щодо причини появи подібних натільних хрестів у культурному шарі досліджуваної нами пам’ятки. Однією з них може бути припущення щодо входження до релігійного побуту українців Гетьманщини з кінця XVII – початку XVIII ст. натільних хрестів, тим більше, що відомі численні свідоцтва джерел про дислокацію в Богородицькій фортеці військових підрозділів і поселенців з Полтавського, Миргородського й інших полків. Іншою – розкольницька, стрілецька версія, котра вимагає дуже прискіпливого розгляду в світлі існуючих уявлень про нібито незворушність багатьох аспектів матеріальної культури старовірів…

В будь-якому випадку серед ставрографічних надбань Лабораторії археології Придніпров’я ДНУ знаходиться 9 «барочних» хрестів і ще про один ми маємо інформацію. Обґрунтованим датуванням може вважатися випадок, коли або артефакт отриманий з чітко датованого культурного шару чи поховання за допомогою нумізматичного матеріалу, або в такому ж шарі знайдено ливарну форму. Причому таке визначення буде репрезентативним лише для окремої пам’ятки, тоді як для інших об’єктів воно буде лише інформаційним повідомленням. Дослідженню виробів подібного типу присвячена значна кількість публікацій, пов’язаних або з введенням до наукового обігу вищезазначеної групи, або із спробою їх інтерпретації [4; 5; 6, 146-148; 7, 61-63]. Тому без отримання додаткової обґрунтованої інтерпретації ми не вважаємо стрілецьку чи розкольницьку версію обґрунтованою і продовжуємо наполягати на українському походженні натільних хрестів із барочним декором, оскільки і в окремих російських дослідженнях відзначаються барочні риси обрамлення подібних виробів [10, foto/5-14.htm].

Дослідження окремих натільних хрестів чи їх комплексів є продовженням традицій дожовтневої традиції церковної археології, започаткованої М.П. Кондаковим, М.О. Леопардовим, М.В. Покровським, Б.І. та В.І. Ханенко. Дані вироби з території Богородицької фортеці є визначним комплексом, котрий відкриває нові сторінки розвитку ставрографії і ставить нові питання в галузі дослідження доби українського козацтва.

__________________

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. – К., 1994.

2. Берестецкая Т. В. О некоторых проблемах изучения «Выговского» литья // Художественный металл России: Материалы конференции памяти Г. Н. Бочарова. – М., 2001. – С. 183 – 200.

3. Библия. – М., 1991.

4. Векленко В.О. Барочні хрести з матеріалів розвідок території Богородицької фортеці та фондів ДІМ ім. Д.І.Яворницького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – Вип. 12. – К., 2003. — С. 38 – 44.

5. Векленко В. О. Знахідки барочних хрестів з території Богородицької фортеці // Гуманітарний журнал – Дніпропетровськ, 2003. – №1. – С. 56 – 60.

6. Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Придніпров’я. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. – С. 135 – 150.

7. Векленко В.О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 51 – 68.

8. Історія релігії в Україні: у 10 т. — Т. 2: Українське православ’я. – К., 1997.

9. Історія Русів. – К., 1891.

10. Каталог Старинных крестов. Сетевая версия книги «Тысячелетие креста». – http: //www.k1000k.narod.ru/foto/5-35.htm.

11. Кузик Т.Л. Відомості про за лінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // Січеславський альманах: Зб. наук. праць з історії укр. козацтва. — Вип. 2. – Дніпропетровськ, 2006. – С. 27 – 35.

12. Куколевская О. С. Медное художественное литье Красносельской губернии конца XIX – первой четверти ХХ в. // Русское медное литье. Сборник статей. — Вып.1. – М., 1993. – С. 71 – 75.

13. Огієнко І. Українська культура. – К., 1991.

14. Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. – СПб., 1840. – Т. XIV, №10216.

15. Рабинович М.Д. Полки Петровской Армии. 1698-1725. – М., 1977. — Ч. 1: Стрельцы (№ 1-74). – http://www.milhist.ru/index.php?pageid= art.php&rleasenum= 1&articlenum=2&skinnum=3&skinnum2=0.

16. Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

17. Федоров Ю. Образ креста. История и символика православных нагрудных крестов. – СПб., 2000.

18. Ханенко Б. И., Ханенко В. И. Древности русские. Кресты и образки. — Вып. I. – К., 1899; — Вып. II. – К., 1900.

19. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. – К., 1990. – Т. 1.

Наталія Чергік (Запоріжжя),

старший науковий співробітник Національного

заповідника “Хортиця”

Колекція кам’яних хрестів та надмогильних знаків ХVІІІ-ХІХ ст.

фондової збірки Національного заповідника “Хортиця”

Національний заповідник “Хортиця” володіє презентабельною колекцією кам'яних надмогильних хрестів та знаків ХVІІІ – ХІХ ст. Перші надходження цього зібрання зафіксовані документами 1971 р. Пам’ятники були виявлені у селах Скельки і Григорівка Василівського району Запорізької області комплексною пошуковою експедицією Державного історико-культурного заповідника на о.Хортиця (нині — Національний заповідник “Хортиця”) [1, 8,9]. Тоді було прийнято на збереження п’ять надмогильних хрестів. Із цієї групи привертають увагу високий хрест (h-160 см від подіуму) з кінцівками трилистої форми (Рис. 1) та хрест приземкуватих пропорцій (h-99 см від подіуму) з розширеними кінцівками (Рис. 2). Фрагментами представлено хрести з прямими кінцівками навскісних рамен (Рис.3. Рисунки виконані Анастасією Івановою – художником Національного заповідника “Хортиця”).

Цінним надбанням 1972 р. є хрест, про який йдеться у праці Д.І.Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа": "... на полторы версты выше д. Капуловки (зараз с.Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл.), південніше редуту ХVІІІ ст. бросаются въ глаза два небольшихъ холмика ... на первомъ изъ коихъ стоитъ высокый

Рис. 1. Рис. 2.

Рис. 3

песчаниковый крестъ, съ высъченною на немъ надписью: "Здъ опочиваетъ рабъ божии семенъ таранъ козакъ куреня шнуринского преставися року 1742 мця дека 3 чис." [6, 115-117]. Отже, цей хрест був виявлений Д.І.Яворницьким, і спочатку був привезений до Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького, пізніше його передали до фондів Державного історико-культурного заповідника на о.Хортиця (Рис.4).

У цьому ж році до фондів надійшов ще один хрест, виявлений на Херсонщині археологічною експедицією заповідника. Першим цю місцевість досліджував Д.І.Яворницький. Описавши краєвиди місця, де колись розташовувалась Кам`янська Січ (нині с.Республіканець Бериславського району Херсонської обл.), в роботі “Запорожье въ остаткахъ старины” (1888 р.) він зазначає, що близько, у ста кроках південніше від місця Кам’янської Січі, знаходився козацький цвинтар, на якому збереглося чотири кам’яних хреста. На час проведення археологічної експедиції (1971-1975 рр.) з названих Д.І.Яворницьким хрестів залишилось тільки два [6, 118]. Стосовно них читаємо у звіті про археологічну експедицію 1972 р.: “...Води Каховського моря підвищились тут досить високо, затопили далеко вглиб долину р.Кам`янки, підмивають її роговидний берег, де була Кам`янська Січ з залишками кладовища, на якому похований кошовий Війська Запорізького Кость Гордієнко та інші козацькі старшини. На їх могилах не збереглось хрестів, крім цілого хреста на могилі Костя Гордієнка та одного масивного хреста з надбитим в давні часи верхнім і боковим краєм. На цьому хресті з одного боку лінією зображено хрест з написом НИКА”. Експедицією було досліджено поховання під обламаним кам`яним хрестом. Розкопки показали, що козацьке поховання було професійно пограбовано: відсутній череп та кисті рук, тобто ті частини кістяка, на яких могли бути прикраси і коштовності (персні, каблучки і т.ін.), днище могили прокопано вглиб на чверть метра, очевидно, в пошуках скарбу під труною. Хрест чомусь стояв не в голові або в ногах похованого запорожця, а в центрі його ями. Він не мав звичайної підставки, а був заклинений невеликими шматками вапнякових каменів [2, 13-15]. Хрест сильно фрагментований, зроблений з місцевого вапняку. Вага його 300-400 кг. По закінченні досліджень цей хрест було перевезено до Музею історії запорозького козацтва, оскільки йому загрожувало повне руйнування (Рис.5).

Цікаво відзначити, що проблема руйнації старих цвинтарів природними і антропогенними впливами не сходить зі сторінок наукових досліджень останніх років. Майже кожна стаття, присвячена кам'яним хрестам козацької доби, містить заклики про їхнє негайне виявлення, картографування, дослідження і постанову на державний облік [3; 4; 5]. Враховуючи це, у березні 2006 р. Національний заповідник “Хортиця” взяв під свою опіку більше десятка надмогильних пам’ятників ХVІІІ – ХІХ ст., виявлених у Оріхівському, Василівському, Запорізькому районах Запорізької області.

У даній збірці п’ять хрестів мають розширені кінцівки (Рис. 6-10).

Рис. 6 Рис. 7

Рис. 8 Рис. 9

Три із них представлені повними формами, що дозволяє визначити спосіб фіксації хреста у ґрунті. Так, один хрест (h- 130 см) сильно розширений до низу, другий (h-124 см) – звужений, третій (h-132 см) – загострений. Спостереження дозволяють зауважити, що найширший параметр приземної частини не менший за розмах рамен. Такі конструктивні особливості, очевидно, урівноважували пам’ятник, адже саме до цього рівня хрест мав бути вкопаний у землю.

Рис. 10

Рис. 11 Рис. 12

Два хрести відзначаються несиметрично розширеними до низу основами, які набувають обрисів прямокутника у приземній частині. Верхні кінцівки хрестів невисокі, прямі. Рамена теж прямі на кінцях, в одному випадку скошені (Рис. 11), в іншому – горизонтальні (Рис. 12).

Більшість хрестів цієї збірки має округлі елементи форми. Наприклад, хрест приземкуватих пропорцій (h-80 см). Він має невисоку верхівку, трапецієвидну приземну частину, прямокутний шип, який мав вставлятися у спеціальну прямокутну підставку для встановлення хреста на могилі. У хреста два ряди рамен. Верхні рамена скошені, з прямими кінцівками. Нижні рамена горизонтальні, заокруглені (Рис. 13).

Округлі рамена також у хреста, який за виглядом нагадує чотиристоронній стовп з розширеним подіумом в приземній частині, і невеличкими раменами, розташованими на 1/2 висоти пам’ятника (h- 69 cм). З однієї сторони хреста вирізьблено нерозбірливий напис (Рис. 14).

Рис. 13 Рис. 14

Колоритно виражені круглі рамена на фрагменті хреста (h-36 см), верхня і нижня частини якого відсутні (Рис. 15).

Рис. 15

Ефектно виглядають хрести з круглими основами. Перш за все, це хрест, збережений повною формою (h-105 см). У нього невисока, пряма верхівка. Рамена скошені, з прямими кінцівками. Основа кругла. Її діаметр дорівнює розмаху рамен. Приземна частина має трикутникові виступи з боків і прямокутний подіум. Нижче подіуму витесано чотиристоронній шип під підставку (Рис. 16).

Рис. 16 Рис. 17

Подібний до щойно описаного хрест (h- 83 см, повний розмір) має збиту верхівку, навскісні рамена з прямими кінцівками (одне рамено відбите), круглу основу, розширену до низу приземну частину та чотиристоронній, звужений під підставку шип (Рис. 17).

Третій хрест цієї серії представлений фрагментом верхньої частини пам’ятника (h-48 cм). Він має прямий, невисокий верх, навскісні рамена з прямими кінцівками та круглу основу (Рис. 18).

Рис. 18

На окрему увагу заслуговують багатоярусні, складнофігурні хрести. У колекції заповідника таких два екземпляри. Із них незвично великим розміром (h-167 см) виокремлюється хрест, привезений із с. Хитрівка Оріхівського району. Його верхівка і верхні горизонтальні рамена мають трилисту форму. Нижні рамена навскісні, з прямими кінцівками. Основа вирізьблена у формі диска, оточеного кігтеподібними виступами. Приземна частина сформована у вигляді двох ярусів трикутникових виступів та прямокутного подіуму. Шип для монтажу хреста у підставку вужчий за подіум, чотирикутний. Остов від верхівки до подіуму поступово розширюється. З однієї сторони на ньому вирізьблено текст про поховання у 1894 р. “рабині божої Василіси” – дружини полковника Семеренки. Трилисті кінцівки доповнені зображенням солярної символіки – коло з вертикальною рискою по середині (Рис. 19).

Другий хрест цієї ж категорії збережений частково (h-77 см). Його верхівка і верхні горизонтальні рамена оформлені трилисником. Нижні рамена навскісні, з прямими кінцівками. Основа і приземна частина не представлені. Текст, вирізьблений на остові, повідомляє, що під цим хрестом поховано у 17(?)23 р. “раба божого Михаїла” (Рис. 20).

Розширюють уяву про надмогильні пам’ятники ХVІІІ-ХІХ ст. пласкі плити та об’ємні надгробні знаки. Наприклад, струнких пропорцій, ретельно витесаний, чотиристоронній знак (h- 80 см, від рівня землі) з

Рис. 19 Рис. 20

округлою верхівкою, трапецієвидною середньою частиною та розширеною до низу основою (Рис. 21).

Інший образ у приземкуватого округлого знаку (h-51 см, від рівня землі), з однієї сторони якого зображено хрест у колі, а з другого боку вирізьблено дату “1839“ (Рис. 22). Пласкі плити мають погано обтесані краї, підшліфовану лицьову сторону і природно опуклий зворотній бік. На одній із плит хрест з

Рис. 21

Рис. 22

нижньою скісною перекладиною та дату “18 ??” (Рис. 23).

Рис. 23 Рис. 24

Друга плита розколота. Її нижня частина без зображень (h-82 cм). Верх відколотий і представлений лише половиною (h-62 см). На верхній частині вирізьблено зображення Голгофи і дату “1861” (Рис. 24).

Таким чином, у Національному заповіднику “Хортиця” представлено різнотипові надмогильні пам’ятники ХУІІІ – ХІХ ст. Їх можна побачити в залах Музею історії запорозького козацтва та примузейній території, на місці перепоховання солдат учасників російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та меморіально-туристичних комплексах «Скіфський Стан» і «Протолче».

______________________

1. Отчет о работе комплексной поисковой экспедиции в районе Запорожской и Днепропетровской областей за 1971 год // Науковий архів Національного заповідника “Хортиця”. — Спр. 29.

2. Отчет о работе постоянной Хортицкой археологической экспедиции 1972 года // Науковий архів Національного заповідника “Хортиця”. — Спр.45.

3. Паталах О. Нові дані про козацькі могили на Херсонщині // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка науковий статей. — Вип.10. — К., 2001. — С. 74 – 75.

4. Пуголовок Ю. Кладовище доби пізнього українського середньовіччя в околицях с. Келеберда // Нові дослідження козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. — Вип. 14. – К., 2005. — С. 30-32.

5. Титов В. Дослідження пам’яток козацького періоду на Криворіжжі // Нові дослідження козацької доби в Україні : Збірка наукових статей. — Вип. 8. — К., 1999. — С. 55-58.

6. Эварницкій Д.И. Запорожье въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа. — Ч. ІІ. — СПб., 1888. — 262 с.

Оксана Коваленко (Полтава),

старший викладач кафедри історії України

Полтавського державного педагогічного

університету ім. В.Г.Короленка, мол. науковий

співробітник Інституту керамології

Типологія глиняних люльок XVII-XVIIІ століть

(за матеріалами Полтавщини)

Дешеві та зручні у користуванні глиняні люльки були повсякденними супутниками чоловіків протягом декількох століть. Незважаючи на чисельність публікацій, присвячених цій категорії виробів, багато питань, пов’язаних з їх виробництвом, залишається відкритим. Публікацій знахідок люльок із описом форм та орнаменту, які походять з різних куточків України, багато. Майже кожна з них містить спробу типології за формою та орнаментацією. Проте слід відмітити, що у публікаціях люльки переважно виступали одними з видів матеріалів, які аналізувалися, найчастіше характеризувалися побіжно й обмежувалися ілюстраціями. Типологія проводилася на основі матеріалів окремих колекцій, тому відсутні спеціалізовані роботи, які б могли сприяти виробленню уніфікації описів цих виробів дрібної пластики.

Поділ люльок для паління, які побутували на території України у XVII-XVIIІ ст., на типи може проводитися за декількома критеріями: використання, місце виготовлення, форми чашечки та тулійки.

Критерій перший — особливості використання. Одним із визначальних показників такого поділу люльок є їх розмір. В час, який розглядається, побутували люльки двох типів: індивідуальні та “гуртові” [назва “гуртові” наведена мною за 6, 157]. Словник Бориса Грінченка розділяє типи: люльки та люли (люльки великих розмірів) [7, 389]. Люльки великих розмірів (від 15 см) інколи називають курінними. Дмитро Яворницький подає згадку про таку люльку із споминів про Січ: “в кожному курені була люлька — “обчиською” звалась — велика така, поцяцькована бляхами, повсажена намистами та повибита дорогим каміннями” [27, 232, мал. 2]. Одну з таких люльок Дмитро Яворницький знайшов в с. Покровському Катеринославського повіту. Інколи такі люльки були з написами, наприклад “козацька люлька — добра думка”. Таким чином підкреслюється їх призначення — їх палили гуртом, передаючи одне одному, або усім куренем, що зрозуміло з назви, було притаманне запорожцям, коли товариство обмізковувало якусь справу або майбутній похід [28, 237]. Люльки останнього типу виготовлялися у XVII - XVIII ст., але виключно з дерева. У фондах Полтавського краєзнавчого музею зберігаються люльки XVII-ІХ ст. значних розмірів, з металевими оправами [1; 14, мал. 4] (Мал. 1:1).

Мал. 1. Люльки XVII-XVIIІ століть з Полтавщини.

1 – гуртова люлька XVIII ст., висота 16,2, довжина 45 см. м. Зіньків [14, 7,9], 2 – люлька східного виробництва кінця XVII ст. [24, рис.19:1], 3 – турецька люлька XVIII ст. (Фонди ПКМ КС 339), 4 – люлька- "зіньківка" XVIII ст. (Фонди ПКМ КС 332), 5 – болгарська люлька (Фонди ПКМ КС 924), 6 – люлька голландського типу кін. XVIII ст. - поч. ХІХ ст. (Фонди ПКМ КС 1344). 1 – дерево, мідний сплав, 2-5 – фаянс, 6 – фаянс, бронза

Часто вони мали кришечку, металеву, дерев’яну або комбіновану. Глиняні люльки великих розмірів не виготовляли. Пояснення, на нашу думку, полягає у площині функціонального навантаження. Такий значний за розмірами глиняний виріб важкий, його важко транспортувати, використовувати для паління, він легко міг розбитися. Таким чином, глиняні люльки лише “індивідуальні” — призначені для особистого, персонального, індивідуального використання.

Критерій другий — місце виготовлення. На території України в XVII-XVIIІ ст. широко використовувалися імпортні люльки. За місцем виготовлення вони поділяються на люльки “східного типу”: північно-причорноморські, кримські, турецькі, болгарські та “західного типу” — голландські (Мал. 1:6). Перший тип, безперечно, був чисельно домінуючим на українських землях.

З турецьких міст, з територій, що були підвладні Оттоманській Порті — Криму та Причорномор'я, люльки були завезені до козацьких таборів на низу Дніпра та поширились по українських селах і містах [16, 157]. Люльки, що потрапляли з Причорномор'я, найчастіше у публікаціях називаються “турецькими”. Вони, не зважаючи на свою поширеність серед знахідок по всій території України, Білорусі, Росії (поодиноко відомі), все ще залишаються мало дослідженими.

На Південне Подніпров’я потрапляло багато люльок з Криму та причорноморських міст. Кримські люльки були у більшості рожевого, червоного кольорів, зроблені із використанням ангобів і лискування. За формою це, найчастіше, варіанти округлої чашечки [3, 81]. Головною причиною неможливості використання їх для чіткого датування пізньосередньовічних українських шарів є незначна кількість досліджених закритих комплексів, де б вони були виявлені. Такі комплекси відомі, наприклад, на території Азовської фортеці [8, 368-389]. Залучення азовських матеріалів (турецьких люльок із закритих комплексів) для характеристики глиняних люльок з території Полтавщини виправдане тим, що вони, по-перше, знаходять аналогії із віднайденими на території Полтавщини, по друге, козаки Полтавського полку наприкінці XVII ст. брали активну участь в азовських походах, звідки й могла потрапити частина люльок цього часу на Полтавщину.

Під час археологічних досліджень у Полтаві в культурних нашаруваннях часу функціонування полкового міста траплялись люльки східного виробництва. Так, під час розкопок 1997-1999 рр. на території Нової фортеці (пр. Першотравневий) у нашаруваннях XVII-XVIIІ ст. було знайдено 8 люльок причорноморського походження. Всі вони фаянсові. Датуються кінцем XVII – початком XVIII ст. Могли потрапити до Полтави разом з іншими речами, здобутими козаками Полтавського полку під час Азовського походу 90-х рр. XVII ст. Частина з них опублікована Остапом Ханком [24, 63, рис. 19:1-4, 10-12,14] (Мал. 1:2). Проте слід відзначити, що тулійка однієї з них [24, 63, рис.19:10], поданої як імпортний зразок, насправді місцевого виробництва, адже у неї подвійний отвір для диму, а така особливість конструкції простежувалася лише на українських матеріалах.

Найпоширенішим видом люльок кримсько-турецького виробництва були люльки, за якими на Полтавщині закріпилася назва “зіньківки” (Мал. 1:4). Їх поширення припадає на час з 2 чверті до кінця XVIII ст. Вони виготовлялися у двочастинній формі, проте шви ретельно загладжувалися. Переважно червоного кольору, зрідка сірого. Масивні, розміри чашечки від 3 см і більше. Форма її: об’ємна масивна округла нижня частина чашечки та невисока циліндрична гранчаста верхня частина. На бічній поверхні тулійки розміщувалося тавро майстерні. Серед оглянутих полтавських колекцій люльок такого типу виявлено 42 одиниці. Їх знаходять під час археологічних розкопок по всій території України: у Полтаві [24, 63, рис.19:2.], Києві, де їх датували 2 половиною XVIII ст. [36, 104, рис.2:14,16], Харкові [9, 127, рис.1:16], на території Новобогородицької фортеці XVIII ст., у Дніпропетровську [22, 28]. Доходили вони й набагато північніше: знайдені у Вітебську [12, 64; 13, 54, рис.12], Москві [17, 71]. Причому Ольга Левко припускає, що вони могли виготовлятися у Вітебську [13, 54]. Хоча, вірогідніше, відмічений факт може засвідчувати наявність поряд із імпортними зразками місцеві люльки, виготовлені місцевими майстрами за імпортною моделлю.

На території Полтавщині траплялися знахідки люльок не лише з кримсько-турецьких центрів, але й з Балкан, зокрема з Болгарії. Болгарські люльки, виявлені на території Полтавщини, датуються кінцем XVII — першою половиною XVIII ст. (Мал. 1:5,6). Наприклад, люльки з м. Полтави [24, 63, рис.19:13], с. Засулля Лубенського р-ну [19, 84-86, рис.2:3,6,9] чорного кольору, з лискованою поверхнею. Форма чашечки напівеліпсоїдна. Діаметр чашечки коливається в межах 2-3 см. Переважно неорнаментовані, зрідка з ритованими лініями. Детальна типологія болгарських люльок розроблена Ілиною Сираковою [20, 91-97].

Безперечно, найбільшу цікавість викликають місцеві зразки люльок — виготовлені на українських землях. Найбільша кількість знайдених на території України люльок належить до середини XVII — початку ХІХ ст. Більшість виготовлена місцевими майстрами за турецькими взірцями [5, 135]. Проте майстри ніколи не обмежувалися сліпим копіюванням. Глиняні люльки надзвичайно рідко повторюються за формою, розміром чи декоруванням, навіть аналогічні виготовлені в одній формі зразки несуть на собі ознаки певних відмінностей. Варіанти моделювання чашечки та тулійки, в межах усталених форм, декорування надавали люлькам своєрідності та неповторності. Люльки виготовляли в містах та містечках — гончарних осередках, проте виділити центри люлькарства на сьогодні не вдалося. Проте наведемо окремі факти, які засвідчують те, що на Полтавщину потрапляла їх керамічна продукція. Зокрема, з Києва. Про це свідчать знахідки, безсумнівно, київських люльок на території Полтави, серед них люлька, виготовлена з білої глини, що ідентична люлькам з ур. Гончарі-Кожум’яки [2; 24, 63, рис. 19:5; 26, 104].

Визначення центрів українського люлькарства XVII-XVIII ст. є доволі складною справою. Підставою для такого визначення є знахідки заготовок для люльок (м. Чигирин) [21, 130], знаходження гончарних майстерень, горнів, масових цілих та бракованих виробів в одному приміщенні (м. Київ) [25, 116], дослідження гончарної майстерні, що містила скупчення люльок, в тому числі браковані люльки, ідентичні цілим виробам (м. Маріуполь) [11, 185]. Коли ж відсутні такі наявні ознаки, допомагає порівняння формувальної маси, способів орнаментування інших глиняних виробів з певного гончарського осередку, особливо предметів дрібної пластики. Подібне визначення намагався провести Остап Ханко на прикладі підйомних матеріалів з селища Диканьки (Диканьський р-н Полтавської обл.), зібраних Анатолієм Щербанем. Ним була визначена Диканька як місце виготовлення люльок [Ханко О.В. Дрібна, с.170, рис.1]. Підставою для визначення послугувало порівняння птаха-свистунця та люльок, прикрашених однаковим штампованим орнаментом (сосонки, хрестики), прямокутними відтисками коліщатком та виготовлення їх з однакової формувальної маси з побілу [23, 170, рис.1:5,6,12]. Не заперечуючи належність означених виробів одному майстрові, підкреслю, що вироби могли носити одиничний характер.

Різноманітність, багатоваріантність прийомів декорування, форм глиняних люльок XVII-XVIII ст. пояснюється також впливом, які вони зазнавали в кожному окремому гончарному осередку, що мав свої особливості гончарного виробництва. Проте маємо на території України приклад, коли замкненість в єдиному гончарному осередку призвела до деякої уніфікації люльок, що яскраво простежено на матеріалах другого етапу існування Кам’янської Січі ХVIII ст., що характеризувався її ізольованістю від ремісничих центрів Гетьманщини та Сходу [15, 69].

Одним з основних критеріїв виділення люльок в окремі групи є особливості форм чашечок, тулійок та їх розмірів.

Розміри чашечок індивідуальних люльок коливаються у межах від 2,5 до 5-7 см у XVII-XVIII ст. [3, 79-80, 5, 135]. При цьому збільшення об'єму чашечки відбувалося до кінця XVIII ст.

У XVII – на початку XVIII ст. форми люльок були стрункіші, витягнуті догори, нагадували голландські зразки. У XVIII ст. все більше з’являється люльок зі плоскою нижньою частиною чашечки та невисокими прямими вінцями [5, 135].

У XVII-XVIIІ ст. побутували люльки, які для системнішого сприйняття розділимо на типи за формою чашечки та тулійки.

За формами чашечки люльки поділяються на такі типи (мал.2).

Тип І — глекоподібна чашечка.

Варіант 1 — глекоподібна чашечка з округлою нижньою частиною, високою шиєю, відігнутими назовні вінцями (відігнуті вінця мають діаметр який дорівнює або наближується до діаметру чашечки).

Варіант 2 — глекоподібна чашечка з округлою нижньою частиною, невисокою циліндричною або конусоподібною, у поперечному розрізі, шиєю, відігнутими назовні потовщеними вінцями.

Варіант 3 — глекоподібна чашечка з округлою, дещо загостреною нижньою частиною, невисокою циліндричною або конусоподібною, у поперечному розрізі, шиєю, ледь відігнутими назовні вінцями (вінцями діаметр яких менше діаметра чашечки).

Варіант 4 — глекоподібна чашечка з округлою, дещо загостреною нижньою частиною, циліндричною або конусоподібною, у поперечному розрізі, високою шиєю, відігнутими назовні вінцями.

Варіант 5 — глекоподібна чашечка з нижньою частиною, яка зрізана плоско, як денце, високою циліндричною у поперечному розрізі, шиєю, відігнутими назовні вінцями.

Варіант 6 — глекоподібна чашечка з нижньою частиною, яка зрізана плоско, як денце, високою циліндричною, або конусоподібною, у поперечному розрізі, шиєю, ледь відігнутими назовні або прямими вінцями.

Подібний тип у публікаціях називають та описують так: люлька “видовженої тюльпаноподібної форми”; округла нижня частина та циліндрична (трохи під конус верхня) [10, 262-265; 25, 116]; розширена округла нижня частина і майже циліндрична верхня частина т.зв. “бутоноподібна форма” [25, 118; 21, 127], округлої або тюльпаноподібної форми, з дещо відігнутим назовні вінцем [10, 262-265; 25, 116]; зігнуті під прямим кутом [10, 262; 25, 116-118]; у вигляді зігнутої трубки з трохи відігнутим вінчиком чашечки [25, 118]; зігнута трубка з валикоподібним потовщенням по вершку [21, 129]. Як бачимо, спектр назв доволі широкий, інколи за цим описом фактично неможливо уявити собі вигляд виробу. Порівняння із зігнутою трубкою не завжди виправдане, адже формування виробу не має нічого спільного із згинанням трубки, отвори у чашечки та відростку різного діаметру, з'єднуються під кутом, що ще більш віддаляє від аналогії з трубкою. Назва “бутоноподібна” недостатньо конкретна, оскільки незрозуміло, форма бутонів яких квітів береться за основу. Порівняння форми чашечки цього типу люльок із бутоном тюльпана є доволі поширеним, проте зважаючи на те, що це все ж таки гончарні вироби, доцільніше опиратися на аналогії форм посуду, зокрема глека.

Мал. 2. Типологія глиняних люльок ХVІІ – ХVІІІ ст.

Цей тип найбільш поширений серед люльок місцевого виробництва. Більша частина їх білого кольору, прикрашена штампуванням, відтискуванням коліщатком, ритуванням. Орнамент часто вкриває весь виріб. Тулійка має потовщення по краю. Виготовлялися люльки з такою чашечкою, як відтискуванням у двочастинній формі (більшість), так і на гончарному крузі. Висота чашечок 3-5 см, максимальний діаметр близько 2-3 см, хоча звісно є винятки. Переважають в основному у XVIII ст., хоча зустрічаються й раніше.

Тип ІІ — характерною особливістю цього типу є округла нижня частина, циліндрична шия, вінця не виділені.

Варіант 1 — з округлою нижньою частиною, циліндричною шиєю, висота якої не перевищує нижню частину. Цей варіант імітує форму турецьких люльок “зіньківок”, описаних вище.

Варіант 2 — з округлою дещо загостреною нижньою частиною, циліндричною шиєю, висота більша за нижню частину.

Варіант 3 — з нижньою частиною, яка видовжена на конус, циліндричною шиєю.

Варіант 4 — з нижньою частиною, яка видовжена на конус шляхом доліплювання своєрідного “гребня”, циліндричною шиєю, висота якої більша за нижню частину.

Подібний тип у публікаціях називають та описують так: “невелика дещо загострена по центру чашечка із спиралевидним піддоном” [13, 55]; “нижня частина напівсферична і лише трохи ширша за верхню” [25, 118; 21, 130]; “нижня частина мала, верхня циліндрична”; “невисока верхня частина і напівсферична нижня” [25, 118]; “ковшеподібна” [32, 130]; “циліндрична”, “лейкоподібна” [15, 70]; “чашечка зроблена бочонком” [4, 42]. В цілому вірні описи, проте потребують конкретизації, яка й була врахована при відтворенні вищеописаних варіантів, при характеристиці яких за основу бралася подібність структурних елементів чашечки до геометричних фігур.

Цей тип має багато варіацій у формі. Зустрічаються люльки, із поверхнею різних кольорів — від червоного до білого, прикрашені штампуванням, відтискуванням коліщатком, ритуванням, відтиснутим орнаментом, який вирізався на формі. Орнамент наносився як лише на чашечку, так і вкривав весь виріб. Тулійка має потовщення по краю. Виготовлялися люльки з такою чашечкою як відтискуванням у двочастинній формі (більшість), так і на гончарному крузі. Висота чашечок 3-5 см, максимальний діаметр близько 2,5-3,5 см, хоча звісно є винятки. Переважають в основному у XVIII ст., хоча зустрічаються й раніше.

Тип ІІІ — напівеліпсоїдні або напівсферичні.

Варіант 1 — напівсферична або напівеліпсоїдна.

Варіант 2 — неправильно напівеліпсоїдна з позначеними прямими вінцями.

Варіант 3 — напівсферична або напівеліпсоїдна, звужується до вінець та у нижній частині.

Варіант 4 — напівсферична або напівеліпсоїдна з прямими вінцями.

Подібний тип у публікаціях називають та описують так: “воронка циліндричної форми, звужена до місця скріплення її з чубуком” [17, 71]; “вузька чашечка, що розширюються доверху, плавно переходить у чубук, сильно завужена у місці сопряження з ним” [13, 55]; “бутоноподібна форма” [25, 118]. На жаль, ці описи фактично не дають уявлення про форму чашечки, як і у попередньому випадку вважаю доцільнішим використання описів на основі подібності до геометричних тіл.

Цей тип має незначну кількість варіантів, різниться ступенем виділення вінець, місцем розміщення максимального діаметру чашечки, оформленням нижньої частини. Зустрічаються люльки із поверхнею різних кольорів, проте з переважанням чорного. Орнаментальні схеми не вкривають весь виріб. Найчастіше для декорування застосовується ритування. Тулійка має потовщення по краю. Висота чашечок 2,0-3,5 см, максимальний діаметр близько 2 см, хоча звісно є винятки. Побутували у XVII – на початку XVIII ст.

Тип IV — конусоподібні, з округленою нижньою частиною.

Варіацій на тему опису цього типу чашечок не зафіксовано.

Люльки цього типу найчастіше неорнаментовані, зрідка мають потовщення на тулійці. Сірого, чорного, коричневого кольорів. Розміри невеликі: висота 2-3 см, діаметр чашечки наближується до 2 см.

Інколи люльки мають оригінальну форму, як то, наприклад, у вигляді пари чобітків (м. Київ) [10, 262] або оригінальне декорування, проте індивідуальні форми до типології не залучалися.

Форма тулійки більш статична ніж чашечки. Тулійки за формою поділяються на циліндричні та конусоподібні. Майже усі люльки мають потовщення по краю тулійки, по центру чи в цілому тулійка потовщена. Наявність цих потовщень, пружків, що складають особливу конструкцію люльок, має пояснення. По-перше, вона надавала міцності саме тій частині, у яку вставлявся чубук, і несла основне найбільше навантаження [15, 70]. По-друге, Сергій Плецький висловив припущення, що вона мала функціональне додаткове призначення — прив’язувати за них люльки до пояса [15, 70], хоча неоднакове розміщення пружків, розміри, проведення експерименту, який показав неможливість прив'язування окремих типів люльок та недостатню зручність, роблять цю версію сумнівною. До того ж більшість люльок на місці битви під Берестечком була знайдена у шапках, за відворотом [18, 180]. Хоча ці зауваження повністю не виключають можливості носити люльку у пояса, прив'язуючи за закріплюваний пружок. По третє, потовщення по краю тулійки та пружкоподібне потовщення по центру тулійки, на переважній більшості люльок, окрім функціонального призначення, обумовлене технологічним — витягуванням його на гончарному крузі (у випадку виготовлення люльок на крузі), вивертанням глини назовні по краях.

Близько 7 % тулійок мають нібито витягнуте, клиноподібне чи трикутноподібне завершення, на яке чашечка нібито кріпиться. Воно утворювалося під час скріплення виготовлених на гончарному крузі чашечки та тулійки шляхом загладжування зрізаної навкоси тулійки або доліпленням додаткового шматка формувальної маси. Після цього це дещо потовщене завершення декорували, найчастіше поєднанням ритованих смуг та накатуванням коліщатком, окреслюючи його. Це потовщення забезпечувало міцне з’єднання двох пустотілих частин виробу.

Отже, серед розмаїття люльок, що знайдені на Полтавщині виділені окремі типи. Типологія проводилася на основі таких критеріїв: використання, місце виготовлення, форма чашечки та тулійки. За особливостями використання виділяються люльки двох типів: гуртові та індивідуальні. Безперечно, в контексті вивчення українського гончарства, найбільшу цікавість викликають місцеві зразки люльок — виготовлені на українських землях. Найбільша кількість знайдених на території України люльок належить до середини XVII – початку ХІХ ст. За особливостями форм та розмірів чашечок виділено 4 типи (14 варіантів) люльок місцевого виробництва: глекоподібні; з округлою нижньою частиною, циліндричною шиєю, невиділеними вінцями; напівсферичні або напівеліпсоїдні, конусоподібні.

________________

1. Фонди ПКМ — Інв. № ПКМ 15428; ДР 219.

2. Фонди ЦОДПА — Інв. № КВ 591 К 32.

3. Археологія доби українського козацтва. — К.: ІЗМН, 1997. — 336 с.

4. Богуш П. Запорізьки люльки із села Усть-Кам’янка Апостолівського району Дніпропетровської області // Нові дослідження пам’яток доби козацтва в Україні. — К.: Часи козацькі, 1995. — С. 42.

5. Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні XIV-XVIII століття // Археологія. — 1997. — №2. — С.129-140.

6. Горішний П., Діденко О. Середньовічна кераміка із розкопок у Чигирині. // Нові дослідження пам’яток козацтва в Україні. — К.: Часи козацькі, 1998. — Вип. 7. — С.151-157.

7. Грінченко Б. Словарь української мови. — К.: Наукова думка, 1996. — Т.ІІ. — 588 с.

8. Гусач И.Р. Закрытые комплексы с «турецкими» курительными трубками из Азова // Историко-археологические исследования в Азове и на Нижнем Дону в 2001 г. — Азов: Азовский краеведческий музей, 2002. — Вып. 18. — С. 368-389.

9. Заїка І.В. Нові матеріали доби пізнього середньовіччя з Харківщини // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава: Археологія, 2001. — № 1. — С.128-129.

10. Козубовський Г., Івакін Г., Чекановський А., Дослідження урочищ Гончарі та Кожум’яки у 1987-89 рр. // Стародавній Київ: Археологічні дослідження 1984-1989 рр. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 262-265.

11. Кучугура Л., Саєнко Р. Козацькі старожитності м. Маріуполя та його околиць. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: Часи козацькі, 1998. — Вип.7. — С. 178-187.

12. Левко О.Н. Витебск XIV-XVIII вв. — Минск: Наука и техника, 1984. — 119 с.

13. Левко О.Н. Средневековое гончарство северо-восточной Белоруссии. — Минск: Навука и тэхніка, 1992. — 63 с.

14. Пам'ятки козацької слави у зібранні [Полтавського краєзнавчого] музею: каталог виставки / Укл. Мокляк В.О., Супруненко О.Б. — Полтава, 1991. — 8 с.

15. Плецький С. Люльки Кам’янської Січі // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник.— Опішне: Українське народознавство, 1999. — Кн. 4. — С. 68-72.

16. Попованова О., Горішний П. Люльки XVII-XVIII століття із фондів Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» (за матеріалами археологічних розкопок 1991-19993 рр. у м. Чигирин) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: Часи козацькі, 1998. — Вип. 7. — С. 157-161.

17. Розенфельд Р.Л. Московское керамическое производство ХІІ-XVIII вв. // Археология СССР. Свод археологических источников. Е-39. — М.: Наука, 1968. — 123 с.

18. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком 1651 р.— Львів: Світоч, 1993.

19. Сидоренко О.В., Коваленко О.В. Деякі риси матеріальної культури навкололубенських слобід (за матеріалами хутора Острів). // Археологічний літопис Лівобережної України. — 2000. — Ч.1-2 . — С. 84-90.

20. Сиракова И. Глинени лули за чибуци от Шуменската крепост // Годишник на музеите от Северна България. — Варна: “Г. Бакалов”, 1989. — Кн. XV. — С. 91-97.

21. Тетеря Д., Якименко О. Колекція пізньосередньовічних керамічних люльок з с. Циблі // Нові дослідження пам’яток козацтва в Україні. — К.: Часи козацькі, 1998. — Вип. 7. — С. 127-130.

22. Титов В. Фортеці на території м. Дніпропетровська. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: УТОПІК, 2000. — С.28.

23. Ханко О.В. Дрібна керамічна пластика XVII-XVIII століття із Диканьки та інших гончарських центрів Поворскля. // Археологічний літопис Лівобережної України. — 1998. — Ч. 1-2. — С. 170-171.

24. Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава, 2000. — Ч.1-2. — С.54-60.

25. Чекановський А. Керамічні люльки з розкопок 1992 р. в урочищі Гончарі-Кожум'яки в Києві //Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. Зб. наук. статей. — К., 1993. — Вип.2. — С. 116-119.

26. Чекановський А., Чміль Л. Люльки з розкопок Гончарів-Кожум’як (на Києво-Подолі) //Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник за рік 1995. — Опішне: Українське народознавство, 1996. — Кн. 3. — С. 99-108.

27. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — К.: Веселка, 1995. —репр. — 447 с.

28. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наук. думка, 1990. — В 3 т. — Т.І. — 592 с.

Олена Бреяк (Київ), завідувач відділом

краєзнавства Київського обласного центру охорони

пам’яток історії та культури

Цегельне виробництво на Київщині в ХУІІ – ХІХ ст.

З давніх часів Київщина відома якісними гончарними глинами. Різнобарвними смугами вони виходять на поверхню дніпровських схилів.

У X- XIII ст. велике гончарне виробництво існувало в Києві, Вишгороді, Білгороді та інших містах Київської Русі. Виготовляли цеглу і полив’яні плитки для величних християнських храмів.

За часів монголо-татарської навали, а потім Литовського і Польського княжіння цегельне виробництво на довгі часи майже припинило своє існування. Житло і культові споруди будувалися з деревини.

Лише наприкінці XVII ст. в період розквіту церковного будівництва починає відроджуватись і виробництво цегли з місцевих глин. Козацька старшина запрошує з Росії фахівців для розбудови церков і монастирів на Україні. К.Харламович з бібліотеки Священного Синоду дістає такі свідотства: "... В 1690-1693 годах в Киеве строил каменные церкви в Братском и Никольском монастырях москвич Иосиф Дмитриевич Старцев. С собой он привез 80 каменщиков и 100 рабочих людей....В 1690 г. требовались каменщики и для Межигорского монастыря. А ещё раньше, 24 марта 1688 г. туда был отправлен для надзора за приготовлением кирпичей, выделывавшихся для постройки церкви, Покровского монастыря, что на убогих домах, старец Феодосий" [1].

В цей час в Межигір’і коштом патріарха Всія Русі Іоакима, постриженця цього монастиря, почали будувати мурований Спасо-Преображенський собор. Цеглу для будівництва виробляли в монастирі за допомогою старця Феодосія з Покровського монастиря, “что на убогих домах”.

Покровський монастир, що “на убогих домах” – це московський монастир (назва місцевості, де він існував в ХVІІ ст., відома в Москві і сьогодні як “Божедомка”), в якому було налагоджено виробництво цегли на замовлення, для “государева” будівництва. Покровський монастир був великим постачальником цегли, і ченці монастирські добре зналися у цегельному виробництві [2].

Так, за допомогою російських фахівців почало відроджуватися добре відоме за часів Київської Русі і занепале цегельне виробництво.

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. в Києві будується велика кількість мурованих храмів. Але всередині ХVІІІ ст. цегельне виробництво значно зменшується. Зменшення цегельного виробництва на Київщині пов’язане з тим, що в 1703 р. Петро І почав будувати нову столицю — Санкт-Петербург. Він відкриває велику кількість цегелень біля нового міста, але йому бракує фахівців. Тому Петро І змушений був у 1714 р. заборонити цегельне виробництво у всіх містах, крім Санкт-Петербурга. В той час для будь-якого цегельного будівництва необхідно було брати спеціальний дозвіл. Заборона була знята офіційно лише в 1741 р., через 16 років після смерті Петра І. Тоді знову відмічається пожвавлення будівництва з цегли. В Києві за проектом Б.Растреллі зводять Андріївську церкву. Будує церкви, дзвіниці та кам’яниці відомий київський зодчий І.Г. Григорович-Барський, в Києві та Василькові працює С.Ковнір. Зводить Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври Й.Шедель.

Про існування цегелень на Київщині в XVIIІ ст. дізнаємось з Румянцевського опису 1766 р.

На землях Пустинно-Микільського монастиря в місцевості під назвою Хрещатицький Поділ існувала цегельня з 1725 р., поруч з нею в 1778 р. побудували ще один завод.

На землях Видубицького монастиря в поселенні Звіринець на р. Либеді в 1766 р. існувало 2 цегельні.

В поселенні Нижнє-Либедський палац існувала цегельня Михайлівського монастиря. Все місцеве населення, приписане до монастиря, працювало в цегельні 4 дні на тиждень.

На цьому ж місці, неподалік від Васильківської та Жилянської вулиць, цегельні існували і наприкінці ХІХ в.

В слободі Плоська на землях Кирилівського монастиря була монастирська цегельня, що її взяв в оренду за 10 крб. на рік міщанин Гудим-Левкович [3].

У тому ж описі 1766 р. маємо згадки про наявність цегелень в Межигір’ї на ст. 13; "Кирпичный завод при Новых Петровцах … впусте, затопляется водою, для делания кирпича изба 1,… хата 1, контора 1" [4].

Коли у 1798 р. було відкрито на території скасованого Межигірського монастиря фаянсову фабрику, цегельню побудували в тому ж місці, де була цегельня "чернецов монастырских" [5].

Цегельні Києво-Печерської лаври виробляли велику кількість високоякісної цегли для монастирських будівель. Розміри цегли були трошки більші, ніж “государев кирпич” того часу (28 х 14 х 7 см), розмір якого було встановлено Петром І. Цегла дзвіниці Києво-Печерської лаври (1731-1745 рр.) має розміри 31 х 14 х 6,2 см [6]. Цегла з корпусу братських келій С. Ковніра (1851-1857 рр.) – 30 х 14,5 х 6 см.

Для будівництва в містечку Васильків церкви Антонія та Феодосія також була влаштована цегельня. А в 1760 та в 1785 роках там відводили землю під влаштування нових цегелень [7].

На початку ХІХ ст., вірогідно у зв’язку зі зменшенням попиту на цеглу, тимчасово скорочується і кількість цегелень. На 1804 р. у Київській губернії існують лише 4 цегельні, всі в Київському повіті. В 30-х роках ХІХ ст. в Києві розгортається велике цивільне будівництво, і попит на цеглу зростає. Спорудження цегелень всіляко підтримується державою. Для підприємців, яким не вистачало робітників, виділялись арештантські роти і ділянки лісу на паливо. Казна відпустила 90 тисяч карбованців кредиту на побудову в Києві цегельного заводу [8].

Тоді в Києві в районі “дворцового” саду були такі цегельні: цегельня Григорія Барського, існувала з 1805 р., Михайла Бубнова, з 1818 р., Олександра Аненкова, з 1831 р., Іллі Борщевського, з 1831 р., Сергія Терехова, з 1830 р. [9].

За даними 1830 р., цегельня М. Бубнова за сезон виробляла 200000 шт. цегли, цегельня С. Терехова – 100000 шт., Г.Барського – 400000 шт., Р.Барського (на землях с. Вишгорода) – 120000 шт., Г.Котляревського – 150000 шт., А.Київського – до 20000 шт., мещанина Карачуна – до 70000 шт., Гудим-Левковича (цегельня родини Гудим-Левковичів відома з 1765 р, в 1842 р. перебудована на великий завод) – до 100000 шт. На цегельному заводі Івана Романовського виробляли за сезон до 200000 шт. цегли, на заводі Київського “приказа общественного презрения” — до 800000 шт., на заводі Києво-Печерської лаври (біля р. Либедь) – до 500000 шт. [10].

Але цієї цегли не вистачало на потреби міста. В сусідніх селах будують цегельні для продажу у Києві.

Вишгород, що має добрі гончарні глини та зручне сполучення з Києвом, особливо по Дніпру, привернув увагу власників цегелень в першу чергу. На плані с. Вишгорода 1855 р. відображено декілька цегелень. Вони розташовувались по берегу Дніпра, вірніше одного з рукавів річки, який мав назву "Коноплянка", і тяглися один за другим аж до Межигір'я [11].

З 1843 р. відомо про цегельний завод Фелікса Йосиповича Березовського, в якому було 4 печі для випалювання цегли під дерев'яними покрівлями, 7 сараїв для сушіння під солом'яними стріхами. Глину для цегли вибирали з ям біля заводу, а дрова — "от соседственных владельцев". Застосовували для виробництва дерев'яні форми. І хоча з кінця XVIII ст. багато було винайдено машин для поліпшення виробництва, розповсюджена була ручна праця завдяки дармовій робочій силі. У Ф.Березовського в 1843 р. працювало десять вільнонайманих чорноробів і вісім кріпаків. За цей рік завод виробив 375000 штук жовтої цегли [12].

Ф.Березовський постачав цеглу для будівництва на Подолі. В лютому 2001 р., при сучасному будівництві, на перетині вулиць Ігорівської і Боричева току розкопали стіни підвальних приміщень (на глибині до 6 м від сучасної поверхні). Побудовані стіни цілком з цегли Ф.Березовського. Цікаво, що позначками [Ф.Б.] відмічена кожна цеглина.

Коли у 1859 р. вирішувалось питання про будівництво у Вишгороді нової мурованої церкви св. Бориса та Гліба, священик Михайло Сікачинський писав у звіті, що необхідну для возведення храму цеглу найкращої якості і недорогу можна здобути в самому селі, де знаходяться 6 цегелень [13].

Ф.Березовський постачав цеглу на будівництво церкви, цеглини з його позначкою [Ф.Б.] знаходили біля зруйнованої у 1943 р. артобстрілом церковної будівлі. Невідомо, скільки закупили цегли на кожному заводі, маємо лише загальні відомості, що на будівництво Вишгородської церкви св. Бориса та Гліба витрачено "кирпича железного вида — 143532 шт., кирпича красного — 273267 шт., стоимостью по 12 руб. за тысячу" [14].

Робота на цегельнях мала сезонний характер. Пов'язано це з технологією добутку і попередньої обробки глини, а влітку цеглу формували, сушили та випалювали.

Для сезонних робітників будували бараки. Збереглось креслення будівель цегельного заводу в урочищі " Ткачьов шпіль" за 1870 р. На ньому зображені :житлове приміщення хазяїна з конторою, казарми для робітників, стайні, сушильні сараї, клуня і льох з льодовнею. На цьому ж кресленні зображена схема каналів водовідведення навкруги Гофманської печі [15].

Поступово заводи механізовувались. Власники встановлювали кільцеві Гофманські печі, які давали економію палива і покращували якість випалювання цегли, глином'ялки, вальцові і пересувальні машини.

У відомостях про заводи Київського повіту відзначено за 1873 р., що вишгородський завод, який орендує М.Д. Фроммет, – машинний [16].

Наприкінці ХІХ ст. в звітах про стан цегелень Київського повіту згадуються вишгородські заводи Моісея Бройда і Сергія Яковича Коблова (цеглини з позначками [М.Б.], [КОБЛОВ]).

На заводі М.Бройда в 1892 р. працювали “…9 формовщиков, 9 галочников, 9 подвозчиков глины, 3 мялочника, 10 горочников, 7 глинобоев, 15 привозчиков, 15 нагружальщиков печей, 4 очелочника, 1 сторож, 1 кухарка….всего 83 человека …" [17].

Скасування у 1861 р. кріпосництва сприяло швидкому розвитку промисловості в царській Росії. Значно почало зростати населення у містах, що сприяло розвитку житлового та промислового будівництва та підвищенню попиту на будівельні матеріали. Всі ці фактори створили умови для інтенсивного розвитку цегельної промисловості.

Свідоцтва про наявність цегелень на Київщині за 1864 р. наводить Л.Похилевич. На цей час в с. Пирогов було 2 цегельні (закриті на той час через погану дорогу); в м. Обухов М.М. Бердяєв побудував 1 цегельню; в м.Макаров 1 цегельня; в Мотижинських маєтностях поміщиці Сулимової в с. Плахтянка 1 цегельня; в с. Корнин Сквирського повіту 2 цегельні К.Б. Вейса. Біля Києва в д. Мишаловка цегельні розташовані були вздовж Дніпра і належали “Приказу общественного презрения”, Видубицькому монастирю та приватним особам [18].

В 1869 р. в Київській губернії існували невеличка цегельня в м. Ржищеві, купців Лищинських з 5 працівниками, 1 випалювальною піччю. В с. Корчеватій орендували у Видубицького монастиря цегельню Черепов та Марковський з 80 працівниками. У купецького сина Адама Снєжка працювало 30 чоловік. Купець І.М. Багрєєв тримав цегельню в д. Мишаловка з 25 працівниками. Цеглу виробляли для постачання до Києва.

В Сквирському повіті на цей час існувало 4 цегельні: 3 цегельні в м. Сквира купців А.Л. Зозовського, Я. Поляка, М. Полякова і одна цегельня в м. Ружині поміщиці Стефанії Золотницької. В цегельнях виробляли невелику кількість цегли лише для власних потреб [19].

В 1887 р. відомі невеличкі цегельні в д. Рикун (біля Димера), існували 2 – 3 цегельні, що виробляли неякісну цеглу для печей містечка Димера. В с. Яблунька С.О. Сагатовський тримав 2 цегельні для власних потреб.

Цегельні, що були розташовані в селах біля Києва, постійно збільшували виробництво цегли. В 1887 р. 5 вишгородських цегелень виробляли на рік до 6000000 штук цегли. Межигірську пічну цеглу з с. Нові Петрівці постачали до Києва до 1000000 штук на рік.

В с. Горенка київський купець П. Астахов побудував велику цегельню для продажу виробів до Києва [20].

Власні цегельні були в м. Біла Церква у магнатів Браницьких [21].

За даними 1890 р., Київська губернія по виробництву цегли займала четверте місце у царській Росії серед основних виробників цегли, випалюючи на рік 36,8 млн. штук цегли [22].

На початку ХХ ст. зменшується загальна кількість цегелень, але збільшується виробництво цегли. На 1911 р. у спадкоємців дворянина Сагатовського в с. Яблонька працюють 130 робітників, в с. Мостище у купця К.К. Гольдораба – 75 чол. В с. Халеп’я у І.В.Кнотте – 120 чол., у Л.П. Черноярова – 150 чол. В с. Вітачів у М.І Черноярової працювало 50 чол., а у І.Ф. Мозгового – 40 чол. В с. Стайки у С.Я. Коблова працювало 36 чол. Завод в с. Стайки працює і сьогодні.

В с. Мишаловка Я.М. Бернер утримував 4 цегельні, на яких працювали 150, 80, 150 та 135 робітників. У Г.С.Ясько там само було 2 цегельні, на яких працювало 65 і 70 чол., а інші дві – в с. Пирогів, 86 та 65 працівників. У Ф.Поллака в с. Мишаловка — 100 чол., у І.Бялика – 70 чол. У купця М.Михельсона в с.Пирогов – 120 чол. [23].

На початку ХХ ст. у Вишгороді працювали заводи купця Лазаря Петровича Черноярова і купчихи Басі Бройд. У Чорноярова в 1901 р. працювало 95 робітників, 87 з них — приїжджі, У Басі Бройд – 86 приїжджих з 95 робітників. Численні уламки цегли з позначками " ЧЕРНОЯРОВ", "Л.П.Ч.",. "Л.Ч.", які знаходять на території сучасного Вишгорода, вироблені були на заводі Лазаря Чорноярова [24].

В 1907 р. на цегельному заводі Кір'янова працювало 54 робітника, а в 1911 р. вже 120 робітників; 120 чол. працювало і на заводі купчихи К.І.Черноярової [25].

Цегла, що використовувалась для ремонтних робіт у Борисоглібському храмі, з позначкою " КИЕВ. ТРОИЦК. МОНАСТЫРЯ", можливо, була зроблена десь у 1886 – 1894 роках на території колишнього Межигірського монастиря. В ці роки територія Межигір'я була підпорядкована настоятелю Троїцького монастиря о.Іоні. Тому цілком вірогідно, троїцькі ченці виготовляли цеглу на межигірській цегельні, а не везли її з Києва.

Для поліпшення якості та міцності конструкцій з цегли будівельники завжди намагалися встановити єдиний розмір цегли для всіх виробників.

За часів царювання Бориса Годунова, який приділяв велику увагу будівництву, було встановлено розміри “государева кирпича” – 310 х 130 х 90 мм.

Цегла таких розмірів часто зустрічається в будівлях українських міст ХVІІ – ХVІІІ ст.

На початку XVIII ст. Петро І встановив нові розміри “государева кирпича” – 280 х 140 х 70 мм.

Для житлового будівництва всередині XVIII ст. було встановлено розміри “городового кирпича” – 270 х 130 х 67 мм.

В 1832 р. видані єдині правила щодо виготовлення цегли під назвою “Урочные положения”, якими встановлюються розміри цегли, що зберігаються майже без змін вже більше 150 років – 266 х 133 х 67 мм.

Тоді ж було встановлено обов’язкове клейміння цегли, щоб завжди можна було встановити виробника. Власники невеличких цегелень, що виробляли цеглу не на продаж, а лише на власні потреби, мали змогу не дотримуватись встановлених правил [26].

Крім звичайної будівельної цегли, яку виробляли на заводах Вишгорода і села Нові Петрівці, величезний попит мала так звана " межигірка" -- вогнетривка цегла невеличкого формату (13 х 6 х3 ; 16 х 8 х 3 ; 20 х 10 х 4 см), яку використовували для будівництва печей. Виробляли " межигірку" кустарі сіл Нові і Старі Петрівці і Валки. Читаємо у І.Фундуклея : "…Недостаточность выделки кирпича в Киеве пополняется отчасти привозом этого материала на здешние пристани на байдаках с нескольких частных заводов, устроенных в окрестностях Межигорья, а также подвозом его на подводах крестьянами приписанных к Межигорью селений Больших и Малых Петровцев, занимающимися выделкою кирпича малого формата из тамошней огнепостоянной глины, весьма употребляемого на внутренность печей. Но эти подвозы прекращаются в мелководье Днепра , в худую дорогу и в рабочее летнее время" [27].

Докладно описує кустарне виробництво цегли в селах Нові і Старі Петрівці і в Валках у 1900 р. фабричний інспектор О.Б.Бояджиєв [28].

З його звіту дізнаємось, що в Старих Петрівцях займалися цим промислом п'ять селянських родин, мали вони сім випалювальних печей і виробляли за рік цегли на 350 крб. сріблом. В Нових Петрівцях цим займалися всі мешканці села, в 99 печах випалювали за рік цегли на 200000 крб. сріблом.

В Валках сім родин мали 12 печей і випалювали цегли на 100 крб. Бояджиєв, указуючи, що селяни займаються цим промислом вже більше 100 років, детально описує технологію виробництва цегли. Для видобутку глини риють копальні до 5 сажнів глибиною, потім – коридори в різні боки до двох сажнів довжиною. Цю роботу проводять переважно взимку, коли грунт мерзлий. Піднімають глину в діжках воротом. Місять глину ногами, тільки у деяких господарів є кінні м'ялки.

Формують цеглу у дворі, де і просушують. Просушену цеглу складають в сараї чи під навісом. Печі для випалювання цегли були не в кожному господарстві. Робили їх на 16000 шт., і коштувала піч 50 крб. На випалювання 16000 шт. цегли іде 1 куб. сажень дрів ціною 16 – 20 крб. за сажень. Для того, щоб випалити цеглу в найманій печі, треба сплатити власнику 2 крб. Траплялось, що цеглу випалювали в хатніх печах [29].

Кожна родина виробляла за літо в середньому цегли на дві печі. В селі сирець коштував 2 крб., обпалена цегла — 3 – 3,5 крб. за 1000 штук, а в Києві обпалена цегла коштувала 5 – 6 крб. за 1000 шт. Заробітна плата не перевищувала 70 крб. за рік на родину, а якщо не було своєї печі і потрібно було наймати підводи, то ще менше.

Таке становище продовжувалось і на початку ХХ ст. Ось як описане село Нові Петрівці в журналі "Глобус" за 1928 р. (№ 15).: "Основне джерело існування цього села - це продукція межигірської цегли, що іде виключно на грубки. Хліборобства в селі немає. Натомість цілі дні вся селянська родина порається коло цегли,… вздовж всього села зустрічаються горна. На весь процес виробництва цегли йде зо два місяці ( на 20 тис. штук ). Продають цеглу в Києві за 7 крб. 1000 штук. Отже бюджет селянської родини з 6 – 7 чол. складає 60 – 70 крб. на місяць. Недарма це село звуть "босяцьким".

На початку ХХ ст. в Нових Петрівцях працювали заводи купців Волкова, Хейфуца, Снєжка, міщанина Курочкина [30]. Всі вони були зруйновані у роки громадянської війни. На початку 30-х років ХХ ст. відновили одну з цегелень, яка почала випускати цеглу для будівництва – "стройовик". Новопетрівський цегельний завод припинив своє існування на початку будівництва Київської ГЕС.

У Вишгороді після 1917 р. відомий завод, яким керував Е.Я.Шпрун. На світлині 30-х років добре видно на березі Дніпра, під горою з Борисоглібським храмом, бараки цегельного заводу.

Висока якість цегли, що вироблялась в ХVІІ – ХІХ ст. на невеличких заводах Київщини, викликає бажання уважно вивчати історію і технологію цегельного виробництва тих часів.

__________________

1. Харлампович К. Влияние Малороссии на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914 .— С. 338.

2. Воронин Н. Очерки по истории Русского зодчества ХУІ – ХУІІ вв. — М.-Л., 1936.

3. Лучицкий И. Киев в 1766 году // Киевская Старина, январь – март, 1888.

4. ЦНБ. Рукоп. Х10917. — С. 11, 13.

5. ЦДІАУ. — Ф. 581. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 13.

6. Цапенко М.П. Особливості будівельної техніки ХVІІ – ХVІІІ вв. на Україні // Вісник академії будівництва і архітектури УРСР. — К., 1962. — № 3. — С. 53.

7. ЦДІАУ. — Ф. 128. — Оп. 1. — Спр. 2335. — Спр. 668.

8. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні”. — К., 1959. — С. 306.

9. ЦДІАУ. — Ф.533. — Оп. 2. — Спр. 943.

10. ЦДІАУ. — Ф.533. — Оп. 2. — Спр. 578.

11. ЦДІАУ. — Ф. 492 . — Оп. 34. — Спр. 221

12. КОДА. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 17844, л. 17-18.

13. ЦДІАУ. Ф. 491. — Оп. 61. — Спр. 15.

14. ЦДІАУ ф. 491. — Оп. 61. — Спр. 15.

15. ЦДІАУ. — Ф. 492. — Оп. 34. — Спр. 222.

16. КОДА. — Ф. 1260. — Оп. 2. — Спр. 16, л. 6-7.

17. ЦДІАУ. — Ф. 575. — Оп. 1. — Спр. 7.

18. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. — К., 1868.

19. ЦДІАУ. — Ф. 442. — Оп. 102. — Спр. 228.

20. Похилевич Л., Уезды Киевский и Радомысльский. — К., 1887.

21. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні... — С. 307.

22. Черняк Я.Н. Очерки по истории кирпичного производства в России. — М., 1957. — С. 105.

23. ЦДІАУ. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2638. — Ч. 1.

24. ЦДІАУ. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2638. — Ч.І, л. 168; Ф. 574. — Оп. 1. — Спр. 1105.

25. ЦДІАУ. — Ф. 274. — Оп. 1. — Спр. 2638. — Ч. 1.

26. Черняк Я.Н. Очерки по истории кирпичного производства...

27. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. — Ч. ІІІ, К., 1852. — С. 217.

28. ЦДІАУ. — Ф. 574. — Оп. 1. — Спр. 210.

29. Єфімчук Г.І. Опис села Нові Петрівці (зберігається в музеї "Битва за Київ, 43 р.").

30. ЦДІАУ. — Ф.247. — Оп. 1. — Спр. 2638. — Ч.І, л. 168.

Олександр Пашковський (Черкаси),

науковий співробітник Археологічної інспекції Черкаської ОДА

Дмитро Куштан (Черкаси),

начальник Археологічної інспекції Черкаської ОДА

Скляний посуд початку ХІХ ст. з Чигирина

У 2005-2006 рр. в результаті проведених науково-дослідних археологічних розкопок в центральній частині м. Чигирина, крім об’єктів доби пізнього середньовіччя, були виявлені численні матеріали нового часу (кін. XVIIІ – поч. ХІХ ст.). До цього періоду, зокрема, відноситься кам’яний підвал житла 1, виявленого поруч з імовірними залишками військової канцелярії гетьмана Богдана Хмельницького (див. статтю Д. Куштана у цьому збірнику).

У заповненні підвалу були знайдені рештки дерев’яного перекриття жилого поверху з розвалом кахляної печі, а також велика кількість побутового сміття (кості тварин, битий керамічний посуд, вироби з заліза та ін.). Значною кількістю знахідок представлений скляний посуд, характеристиці якого і присвячено статтю.

Переважна кількість скляного посуду – це фрагментовані та цілі екземпляри вузькогорлої тари: пляшки та штофи. Пляшки виготовлені як гутним способом, так і у формах, тому вони іноді трохи асиметричні (Рис. 1: 4-6). Скло прозоре, кольорова гама від світло- до темно-зеленого, іноді з жовтуватим відтінком. Воно часто має включення бульбашок повітря, що особливо характерно для штофів.

Пляшки та напівпляшки характеризуються високим тонким горлом, крутими або помірними плечиками, циліндричним тулубом та сильно увігнутим дном. Під вінчиком горла розташовано пласку або круглу у перетині смужку для посилення устя. За об’ємом пляшки поділялись на винні (0,76875 мл) та горілчані (0,615 мл). На одному з фрагментів горла пляшки збереглися залишки корки, закріпленого дротом на зразок сучасного закривання пляшок з шампанським. Тому, найімовірніше деякі пляшки слугували і для зберігання ігристих вин.

Штофи та чвертьштофи вирізняються чотиригранним тулубом, пласким дном та коротким вузьким горлом зі смужкою по краю вінець (Рис. 1: 7,8). Місткість штофів становила 1,23 л, а чвертьштофів – 287 мл. Ці типи тарного скляного посуду використовувались для горілки, наливок та інших міцних алкогольних напоїв.

Одним екземпляром представлена нижня частина невеличкого флакона з цибулеподібним тулубом. Такі флакони слугували для зберігання парфумів або аптечних ліків (Рис. 1: 9) [1, 300]. Інші вироби зі скла представлені фрагментами чарок на ніжках (стандарт чарки – 122,99 мл) (Рис. 1: 10).

Особливістю деяких пляшок є наявність фабричних клейм. Вони мали вигляд невеличких скляних медальйонів круглої або овальної форми діаметром 2 – 2,5 см, якими маркувалися пляшки в районі плечиків. Традиція клеймування скляного посуду була введена Указами Російського Сенату від 1744, 1774, 1780 рр. і побутувала до 1830 р. На клеймі містився напис, що свідчив про вид тари, ініціали власника виробництва, початкові букви заводу або назви губернії, іноді, рік виготовлення [1, 296-297].

Одне клеймо збереглося на пляшці з відбитим горлом (Рис. 1: 3). У верхньому ряду зображено літеру «Б» – бутылка, у нижньому «ФА[Н]» – Фабрика Алексея Носова або Аграфена Небольсина. Інші два медальйона-клейма походять з фрагментів пляшок. На одному в пуансонному колі зображено напис у чотири ряди: «ФГ» – фабрика-гута; монограма «СМР» – Сергей Мальцов, Радицкий завод; «полуб» – полубутылка; дата виготовлення «1814» (Рис. 1: 2). На останньому клеймі: «ПБ» – полубутылка; монограма «ГРВЗ» – Государственный Р(…) В(…) Завод або Графа Румянцева В(…) Завод; дата виготовлення «1806» (Рис. 1: 1) [1, 302-303].

Знайдений при дослідженні цієї споруди археологічний матеріал, у тому числі клейма на скляній тарі, дають підстави для її датування початком ХІХ ст. Це підтверджують і виявлені мідні монети Російської імперії номіналом 1 та 2 копійки, викарбувані у 1820 р. Вище згадані скляні вироби були знайдені у заповненні підвалу і пов’язані, швидше за все, з часом, коли житло вже було зруйноване, а його котлован використовувався як сміттєзвалище. Таким чином, саме житло можна датувати кінцем XVIIІ – початком ХІХ ст. Залишки підвалу житла 1 були перекриті матеріалами ХІХ – ХХ ст. Його руйнування можна впевнено пов’язати з впровадженням нового плану забудови Чигирина, здійсненого петербурзьким архітектором В. Гесте у 1826 р. [2, 34].

Рис. 1. Зразки фабричних клейм (1-3) та основні типи скляного посуду (4-10)

з розкопок житла кін. XVIIІ – поч. ХІХ ст. у Чигирині

Розташування даної споруди у центральній історичній частині Чигирина поряд з залишками резиденції Б. Хмельницького та повітовою управою («Присутственними місцями»), збудованою у 20-х рр. ХІХ ст., є підставою для того, щоб вважати її не житловим, а якимось адміністративним приміщенням. Про це ж свідчить і наявність добротного кам’яного підвалу (як, до речі, і у дослідженій нами військовій канцелярії Б. Хмельницького).

__________________

1. Коваль В. Вместо предисловия (попытка классификации бутылок) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 14. – К.: «Часи козацькі», 2005. – С. 288 – 308.

2. Логвин Г.Н. Чигирин – Суботів (Архітектурно-історичний нарис). – К., 1954. – 74 с.

Юлія Осадча (Дніпропетровськ), старший науковий

співробітник історичного музею ім. Д.Яворницького

Кахлі ХVІІ - ХVІІІ ст. зі старого фонду Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького

У Дніпропетровському історичному музеї зберігається чимала колекція кахлів та їх фрагментів. Метою цього дослідження є цілі кахлі ХVІІ - ХVІІІ ст. зі старого музейного фонду: це 22 одиниці, серед яких 16 лицьових (рядових) кахель, 3 кутових, 2 карнизних і одна пояскова кутова. Найперші надійшли у 1905 р. Були знайдені академіком Д.І. Яворницьким на місцях козацьких куренів на Підпільненській та Чортомлицькій Січах. Ці кахлі знаходяться у задовільному стані, лише незначна частина їх була реставрована.

Три кахлі ХVІІ ст. з Дніпропетровського історичного музею досліджувала Чергік Н. із Запоріжжя у своїй статті “Пічні кахлі ХVІІ ст. з Кодацької фортеці”1. Вона робить детальний аналіз, на який в подальшому буде йти посилання.

Всі кахлі за конструкцією коробчасті, виготовлені, в основному, з жовтувато-червоної глини з домішкою піску. Румпа приладжувалася до лицьової пластини впритул, не відступаючи від її краю, за допомогою глиняного валика, що приліплювався пальцями до лицьової пластини зсередини. Ззовні залишки глини зрізалися спеціальним ножем.2. Незначна кількість кахлів була покрита зеленою поливою декількох відтінків (від салатового до темно-зеленого), тоді як більшість є неполивними. На деяких кахлях зафіксовані сліди побілки та фарби темно-червоного кольору. На зворотному боці — сліди нагару.

За стильовими ознаками орнаментальних мотивів кахлі умовно можна поділити на рослинно-геометричні, геометричні, рослинні, архітектурно-геометричні та сюжетні.

Три лицьові кахлі мають схожий за мотивом рослинно-геометричний орнамент. Це є композиція у вигляді переплетених чотирьох пар колець, “порослих” листям. У центрі однієї кахлі знаходиться рельєфна шестипелюсткова квітка, а кутовий простір заповнений елементами у формі тричасного листя, композиція має рамку у вигляді валика. На двох інших кахлях шестипелюсткова квітка набуває підквадратних обрисів, кутові елементи теж стають масивнішими, перетворюючись в стилізоване дубове листя, композиція обрамлена подвійною рельєфною рамкою. Лише одна кахля вкрита поливою зелено-жовтого кольору і має розмір 19 х 19 см, румпи – 9,5 см, інші теракотові мають плитку розмірами 18,5 х 18,5 см, румпи – 9,5 см. На зворотному боці кахлів — сліди нагару3.

Ще дві кахлі ХVІІ ст. однакові за сюжетною композицією, але різні за конструктивними особливостями і місцем у конструкції груби. Це лицьовий та кутовий варіанти стінних кахлів, які покриті зеленою поливою. Розміри плитки першої кахлі такі: 19 х 18,5 см, румпи – 9 см, другої – 19 х 18 см, висота румпи – 8,5 см. Композиція цих кахлів розрахована на продовження зображення в сусідніх кахлях (“килимові”), бо рельєфний рисунок являє собою одну половину багатопелюсткової квітки і дві по чверті такої ж багатопелюсткової квітки, оточені кількома рельєфними дугами; між ними орнамент у вигляді розгалуженого стебла з розсипаними на два боки кетягами, з двох боків плитки є зображення півсонця з трикутниковими променями. Орнамент кутової частини дорівнює половині фронтального. Всі вищеописані кахлі були знайдені при археологічних розкопках на Кодацькій фортеці4.

До геометричного орнаменту можна віднести лицьову кахлю, рисунок якої складається з рельєфних, гостро кутових геометричних фігур з косих ліній. Вона без поливи, теракотова, збереглися залишки побілки. Має розмір 19 х 17,5 см, румпи – 7 см. На зворотному боці — сліди нагару. Була знайдена на місці козацького куреня на Підпільненській Січі (зараз с. Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області).

Інша лицьова кахля з фондів Дніпропетровського історичного музею має схожу орнаментальну композицію до попередньої кахлі, але відрізняється розмірами: 22 х 19,5 см, румпи-6,5 см5. “Килимовий” орнамент, в основному, має рослинну або геометричну композицію. Вони найчастіше робляться безполивними і розраховані на бідні верстви населення, а полив’яні — на заможні6.

До групи з рослинно-геометричним орнаментом відносяться лицьові прямокутні кахлі довжиною 20-21 см і 21,5-25,5 см, румпою – 6-6,5 см. Вони без поливи, але на одній з них збереглися залишки блакитної фарби. Орнаментальна композиція складається з прямих ліній, що, перехрещуючись, утворюють різноманітні фігури: квадрати, прямокутники, неправильні п’ятикутники, шестикутники. В середині цих фігур на деяких кахлях розміщені восьмипелюсткові розетки і лотосоподібні пальметкиодинарні та роздвоєні. На інших – чотирьохпелюсткові квітки. На зворотному боці на всіх кахлях — нагар. На жаль, місце виявлення орнаментально ідентичних виробів невідоме, крім однієї кахлі, що була знайдена на місці козацького куреня на Чортомлицькій Січі (зараз с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області)7.

До цієї групи відноситься і кутова неполив’яна кахля шириною 20,5 см, висотою 25,5 см, румпи – 6 см. Але орнаментована в іншій манері. Рисунок складається із семи рельєфних шестипелюсткових квіток, що доповнюють одна одну. Вони оточені дугами і складають серцеподібну фігуру. По внутрішній стороні дуги розміщені поодинокі пелюстки, площину між ними заповнюють невеликі трикутники. По кутах знаходяться стилізовані багатопелюсткові квіти. У верхній і нижній частинах кахлі орнамент складається з рельєфних гострокутих геометричних фігур з косих подвійних ліній. Орнамент кутової частини дорівнює половині фронтального. Місце знахідок невідоме8.

До третього різновиду композицій з рослинно-геометричним орнаментом належать лицьові кахлі розмірами 21,5-23 х 19-21,5 см, румпи — 6 см. Без поливи, на одній збереглися залишки темно-червоної фарби, і має вона простіший рисунок: по центру лицьової пластини зображено коло, в середині – шестипелюсткова квітка, між пелюстками якої розміщені трикутники. Від кола до кутів кахлі йдуть косі потрійні лінії, площину між ними заповнюють рівні подвійні горизонтальні і вертикальні лінії. По верху кола і ліній розташовані зубці. Інша кахля у площині між косими лініями, які з обох боків мають зубці, заповнена рослинним орнаментом у вигляді розгалуженого стебла. А в центрі кола зображено багатопелюсткову квітку. Ця кахля була знайдена на місці козацького куреня на Підпільненській Січі, про іншу кахлю, на жаль, відомостей не збереглося9.

Лицьові кахлі з квітковим мотивом були знайдені також на місці козацького куреня на Підпільненській Січі. Мають майже однакові розміри: ширина 19-19,5 см, висота 22-23 см, румпи 5,5-7 см; без поливи. Орнаментальна композиція є досить цікавою: стилізовані квіти у вазоні. На одній із кахлів вазон має округлі форми, а на двох інших він набуває гостроподібні форми. Центральна квітка у вазонах на кожній кахлі різна: це і тюльпаноподібна, і проліскоподібна та зовсім стилізована, від неї відходять стеблинки, на яких також квітки (4-пелюсткові, 5-пелюсткові, 6-пелюсткові), на двох кахлях доповнюють композицію стилізовані хвилеподібні стеблини з трилисником, дволисником та поодинокими листочками, є зображення дзвіночкоподібних та п’ятипелюсткових квіток. Ці стеблини з’єднані вгорі квіткою (на одній кахлі дзвіночкоподібна, на іншій – проліскоподібна), яка розташовується над центральною квіткою. Привертає увагу зображення хреста у верхньому полі на одній із кахлів. Саме на її лицьовій пластині збереглися залишки темно-червоної фарби10.

У фондах Дніпропетровського історичного музею зустрічаються кахлі, що мають орнаментальну композицію, основою якої є мотив “крину”11. Можливо, відтиснуті в глиняній формі, орнамент пласко-рельєфний висотою 2,0-2,5 мм із світло-коричневої глини. На зворотному боці — нагар. За типом кахлі поділяються на лицьові, розмірами 22,5 х 18 см, румпи — 6,5 см, та кутові, що мають розміри 22 х 18 см, румпи — 8,5см. Без поливи, але на лицьових збереглися залишки темно-червоної фарби. Орнамент складає рисунок “крину”, у основі є абстрактна подоба квітки, ще дві такі квітки виведені до нижньої частини кахлі стилізованими стеблинами. Ці кахлі знайдені в м. Нікополі. З таким криноподібним орнаментом знаходять кахлі в різних куточках України12.

В колекції музею знаходиться і карнизний тип кахлів, які вкриті поливою двох відтінків: зеленою і темно-зеленою, довжиною 20,5-24 см, висотою 14,5-18,5 см. Орнаментальна композиція першого виду, що був знайдений під час археологічних розкопок на Кодацькій фортеці, складається з двох частин, розділених чотирма горизонтальними смугами. На пласкій верхній частині розташоване зображення двох ангелів зі складеними до молитви руками, у нижній частині – чотири дубових листа13. Мотив зображення ангела з розпростертими крилами зустрічається на кахлях як на Правобережжі, так і на Лівобережжі України14. Другий вид досить простий, без рельєфного орнаменту, лише одна горизонтальна опукла смуга ділить кахлю на дві частини.

До кахлів з архітектурно-геометричним орнаментом можна віднести пояскову кутову прямокутну кахлю із збірки Дніпропетровського історичного музею висотою 10,5 см і довжиною 20,5 см. Орнаментальна композиція складається з прямих горизонтальних ліній, овалів, розташованих вертикально, між ними – рельєфні кетяги. У нижній частині пластини рисунок складається з рельєфних, гострокутових геометричних фігур, що утворюють косі потрійні лінії. Кахля неполив’яна, збереглися залишки темно-червоної фарби (можливо, це просто забруднення). На зворотному боці — сліди нагару. Місце знаходження — с. Червоногригорівка Нікопольського району Дніпропетровської області15.

Кахлі, що були виявлені на місці Кодацької фортеці, мають підквадратні розміри плитки, відносно високі румпи, обрамувальні рамки. Використовується мотив “кованого металу”, перемежування геометричних мотивів з рослинним відповідають особливостям кахлів ХVІІ ст.16.

Сюжетний мотив із зображенням ангела (карнизна кахля з Кодацької фортеці) був поширений у мистецтві бароко, в тому числі і на кахлях. У ХVІ – на початку ХVІІ ст. частіше зустрічаються зображення ангела з крилами за спиною, а вже в орнаментальній композиції кахлів другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст., як у нашому випадку, використовувалися зображення обличчя ангела в обрамленні крил з обох боків, що розташовувалося або по кутах лицьової пластини і слугувало своєрідним обрамленням для орнаментального мотиву у центрі, або у верхній чи нижній половинах карнизних кахлів17.

Інші кахлі можна датувати другою половиною ХVІІ - ХVІІІ ст. Наприклад, композиції саме “килимових” кахлів поширюються в останній третині ХVІІ ст. і використовуються у ХVІІІ ст.

Ще одним із найпоширеніших орнаментів на українських землях, який присутній в колекції музею, є мотив “крину”. Він широко застосовувався у мистецтві готики, ренесансу і бароко у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.18.

____________________

1 Чергік Н. Пічні кахлі ХVІІ ст. з Кодацької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2005. – Вип. 14. – С. 42-45.

2 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині 1997-2002 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2005. – Вип. 14. – С. 110-111.

3 Фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького: КД-592, КД-591, КД-585. Каталог: Кераміка. – Дніпропетровськ: Промінь, 1967. – Вип.І. – С. 137, 138; Чергік Н. Пічні кахлі ХVІІ ст. з Кодацької фортеці... – С. 43, 44.

4 Інвентарна книга № 2 Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького групи збереження “Кераміка дорадянська”, 1966 р.: Б/Н, КД-647.

5 Фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького: КД-589, КД-582… – С. 136, 138.

6 Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІV - ХVІІІ ст. // Археологія. - №2. – 1997. – С. 138.

7 Інвентарна книга № 2 Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Історичний відділ, 1948 р.: І-3547. Фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького: КД-588, КД-586... – С. 137, 138.

8 Фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького: КД-583… - С. 137.

9 Там само: КД-279; Інвентарна книга № 2. Історичний відділ, 1948 р.: І-1536.

10 Там само: КД-593, КД-594. – С.139; І-1532.

11 Там само: КД-584. – С. 137; І-1535.

12 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині 1997-2002 рр... – С. 112.

13 Інвентарна книга № 2. Історичний відділ, 1948 р.: І-1741; Фонди Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького: КД- 580... – С. 136.

14 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині 1997-2002рр... – С. 118.

15 Інвентарна книга № 2. Історичний відділ, 1948 р.: І-1537. Каталог Екатеринославского областного музея им. А.Н. Поля. – Екатеринослав, 1910. – С. 164.

16 Чергік Н. Пічні кахлі ХVІІ ст. з Кодацької фортеці… — С. 46.

17 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині 1997-2002 рр... – С. 118.

18 Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІV - ХVІІІ ст… — С. 138; Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині 1997-2002 рр... – С. 112.

Дмитрий Староверов (Киев), сотрудник

Архитектурно-археологической экспедиции

Института археологии НАН Украины

Стеклянные гранаты XVIII в. из раскопок

на территории Киевского Арсенала

Основным объектом археологических исследований 2005-2006 годов на территории Старого киевского арсенала являлся комплекс хозяйственно-бытовых, культовых и погребальных памятников, связанный с функционированием женского Вознесенского монастыря XVII-XVIII вв., исторически предшествовавшего возведению современного арсенальского корпуса1. Однако помимо этого в ходе рассматриваемых работ удалось собрать и некоторое количество археологических материалов, иллюстрирующих последующие этапы исторического развития данной территории, а именно — период использования бывшей монастырской усадьбы в качестве цейхгауза (артиллерийского двора) строящейся в это время Печерской крепости.

Среди таких объектов особого внимания заслуживает хозяйственная яма (№ 53 по полевой нумерации), выявленная в 2006 г. на площади восточного крыла арсенальского корпуса. К сожалению, объект сильно пострадал при строительных работах, связанных с возведением Арсенала, и его точные первоначальные параметры установить не удалось. В процессе исследования объекта №53 в составе его грунтового заполнения, наряду с керамическими материалами конца XVII - первой половины XVIII вв., было зафиксировано компактное скопление фрагментов ручных стеклянных гранат (гренад), насчитывавшее 208 обломков. Целых изделий здесь не найдено, а общее количество предметов, которые можно было реконструировать до полного профиля, составляет всего 10 экземпляров (Рис. 1-5).

По результатам морфологической реконструкции, все собранные фрагменты гренад можно условно разделить на «большие», калибром от 95 до 110 мм, и «малые», калибром от 75 до 85 мм (Табл.1). Среди «больших» гренад, в свою очередь, можно выделить два подтипа: 1) с округлым и 2) уплощенным дном (Рис. 1 и 2, соответственно). Судя по количеству фрагментов данной части гренад, в использовании преобладал первый подтип, представленный 17 из 28 поддающихся реконструкции находок. Диаметр запального отверстия в данном случае не превышал 19–21 мм. «Малые» гранаты также можно разделить на два подтипа: 1) с конической верхней частью, уплощенным дном и запальным отверстием диаметром около 20 мм и 2) с округлыми верхней и нижней частями и запальным отверстием в 13–15 мм (Рис. 4 и 5, соответственно).

По окраске стекла все собранные обломки гранат варьируют от бутылочно-зеленого цвета до белого с зеленоватым отливом. Стеклянная масса характеризуется присутствием инородных включений и пузырьков воздуха. Толщина стенок гранат, в целом, колеблется от 6 до 25 мм, притом, что толщина стенок разных участков одной гранаты изменяется в пределах от 2 до 17 мм. Посередине внешней стороны всех сохранившихся донных частей гренад есть небольшое углубление (реже – наплыв) неправильной формы от «понтия», свидетельствующее о гутной технологии их изготовления.

Интересно так же отметить, что среди рассматриваемых находок изделий присутствуют четыре фрагмента с запальным отверстием неправильной формы и явно бракованными венчиками. В обоих этих случаях венчик довольно низкий, а горлышко изделия не имеет сужения внутренних стенок, которое было необходимо для того, чтобы препятствовать самопроизвольному выпадению запальной трубки.

В плане хронологической атрибуции рассматриваемой группы находок интересно отметить, что в «Расписном списке» Киева 1695 г. отмечено, что на территории Печерского местечка хранилось более 75 тысяч «железных» (чугунных) ручных гранат и 427 штуки стеклянных2. Однако, в это время на месте нынешнего Арсенала еще существовал Вознесенский монастырь, ликвидированный в 1712 г. в связи со строительством Печерской крепости. Представляется крайне мало вероятным, что упомянутое в описи оружие могло храниться в помещениях женской обители.

По форме горлышка запального отверстия стеклянные гранаты Киевского арсенала в общих чертах близки к ручным чугунным гранатам (Рис. 6, 7). Одна из приведенных здесь чугунных гренад (Рис. 6) датируется периодом русско-турецкой войны 1735–1739 годов3. Вторая чугунная гренада (Рис. 8) имеет более широкую датировку (в пределах XVII–XVIII вв.), так же как и показанная рядом с ней стеклянная граната (Рис. 7) с толстым горлышком4. Иначе говоря, найденные на территории нынешнего Арсенала стеклянные гранаты, скорее всего, следует связывать с появлением на территории бывшей монастырской усадьбы сначала цейхгауза Печерской крепости (с 1727 г.), а потом (с 1750 г.) и «крупного магазейна», т. е. собственно арсенала5. Судя по наличию в составе рассматриваемой коллекции случаев явного технологического брака, поступавшие в цейхгауз гранаты проходили проверку и сортировку, в ходе которой непригодные к использованию изделия (бракованные и разбившиеся при транспортировке) выбрасывались в хозяйственные ямы, образовавшиеся на месте снесенных построек Вознесенского монастыря. Можно также предположить, что хранившиеся в цейхгаузе и «крупном магазейне» стеклянные гранаты заказывались Военным ведомством расположенному по-соседству Печерскому монастырю, имевшему значительные мощности гутного производства. Напомним, что во второй половине XVIII в. Киево-Печерская лавра являлась одним из крупнейших на Украине производителей бытового и тарного стекла. Большинство ее гут находилось на Черниговщине и, насколько известно, располагало достаточно внушительными производственными возможностями6. Изготовление же гранат на территории самого Арсенала (и в Киеве вообще) представляется мало вероятным, как по причине ресурсной специфики стеклоделательного производства, так и в связи с весьма значительной его энергоемкостью.

Насколько можно судить по имеющимся письменным данным, стеклянные гренады, скорее всего, исполняли роль вспомогательного вооружения. В первую очередь об этом свидетельствует, например, их сравнительно небольшое количество по сравнению с чугунными гранатами, зафиксированное тем же «Расписным списком» 1695 г. Кроме того, стеклянные гранаты требовали более бережного отношения при транспортировке вследствие достаточно хрупкого корпуса. Упомянутые выше «большие» гранаты, очевидно, предназначались для гарнизонного (оборонительного) использования, т. к. их габариты не позволяли переносить их в гренадной сумке, ширина которой обычно равнялась 1½ - 1¾ вершка, т.е. 6,7-7,7 см7.

Таким образом, найденные на Арсенале гренады можно датировать второй четвертью XVIII в., т.е. временем от постройки цейхгауза в 1727 г. и до окончания Семилетней войны (1756-1763 гг.). С 1757 г. прослеживается устойчивая тенденция к уменьшению использования гренадерами этого типа оружия 8. С 1763 г. оно фактически полностью выходит из гренадерского арсенала, поскольку с этого времени вместо гренадной сумки стали использовать патронную, которая отличалась от мушкетерской лишь тем, что на передней стороне ее перевязи имелась медная фитильная трубка, выполнявшая уже чисто символическую функцию9.

Таблица 1

Калибр гренады, мм

Количество фрагментов

«малые»,

17

«большие»,

120

неизвестен

71

Итого:

208

Рис. 1 Рис. 2 Рис. 3

Рис.4.

Рис.

Рис. 5 Рис. 6

Рис.7-8

Стеклянные гренады XVIII в. из Киевского арсенала (Рис. 1-5)

и других памятников Украины (Рис. 6-8)

_____________________

1 Исследования выполнялись Архитектурно-археологической экспедицией (начальник – Г.Ю. Ивакин) Института археологии НАН Украины. Предварительные итоги работ см.: Івакін Г.Ю., Козубовський Г.А., Балакін С.А. Археологічні дослідження на території київського Арсенала 2005 р. // Праці Центру пам´яткознавства. – К., 2005. — Вип. 8. – С. 119-145.

2. Алферова Г.А., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века. — К., 1982. – С. 144.

3. Шаповалов Г.И., Нефедов В.В. Отчет о работе ЭПАР в реке Днепр у острова Хортица и в реке Орель у с. Нехвороща в 1991 году // НА ІА НАНУ. – Ф.е. 1991/39. – С. 5, 7.

4. Тимощук Б. О. Звіт про розкопки в Хотинській фортеці в 1961–1962 роках.// НА ІА НАНУ. – Ф.е. 1961-1962/24. – С. 7.

5. Ситкарева О. В. Киевская крепость XVIII–XIX вв. – К.,1997. – С.67, 70.

6. Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – К.,1926. – С. 18, 30.

7. Висковатовъ А. В. Историческое описанiе одежды и вооруженiя россiйскихъ войскъ. – Т.2 . - СПб., 1899. – С. 18, 24.

8. Леонов О. Г., Ульянов И. Э. Регулярная пехота: 1698-1801. – М., 1995. – С. 101.

Висковатовъ А. В. Там же. – С. 51, 54-55.

Володимир Онищенко (Київ),

член Національної спілки майстрів

народного мистецтва України

Гончар козацького краю

Головківка… Наддніпрянське село, яких на мапі України сотні. На перший погляд, звичайне село на Чигиринщині, і разом з тим – незвичайне. Знамениті головківські мальовані миски походять саме з нього. Тут колись жили чарівники гончарного круга. Останній з плеяди гончарів сімдесятип’ятирічний Яків Брюховецький (Мал. 1), який донедавна мешкав у м.Чигирині, 2003 р. розповів мені дещо про гончарне ремесло с.Головківки.

Мал. 1. Яків Брюховецький з учнем

Віз накопаної глини висипали на купу, розгортали і заливали водою, щоб промокла “до дна”. Лопатою чи вальками кидали на широкі дошки (двері) і місили ногами. Збивали до купи, різали лопатою і скидали в яму, зсередини оббиту дошками, стоптуючи ногами. Так у Головківці заготовляли глину на кількох майстрів, які працювали разом у гончарні. Коли збиралися гончарювати, глину брали з ями, довбнею набивали у вальок, місили і знову довбнею били, щоб розбити в глині камінці, знову робили вальок і стрункою перешморгували згори донизу безліч разів. Знову зминали і шморгали стрункою доти, поки з глини нічого вже не вишморгувалося. Потім із цього валька робили певної величини грудки і складали на лаві. Розмір кульок мав бути однаковий, залежно від того, якого розміру миски збиралися точити.

Місцевому гончарству сприяли природні умови: наявність покладів гончарної глини, достатньо велика потужність її пластів (близько 0,5 м) і, головне — невелика глибина залягання (зокрема, на урочищі Попики – 2,2 м від денної поверхні), що надавало можливість видобутку без застосування складного обладнання. Глину копали в ярах, садах і лісі поряд із селом. Назви урочищ майстер вже мало пам’ятав на той час. З глини точили горшки, глечики, макітри, баньки для варення і смальцю та ін. Вироби з глини та глею (“руда глина”), поклади якого знаходилися майже на поверхні (глибина залягання 40-50 см), жаростійкістю не відрізнялися одне від одного. Випалені вироби з глини мають колір білуватий, навіть біло-жовтий, з глею – червонуватий, тьмяно-червоний.

У глеї камінців (“вапняк”) немає. Миски точили тільки з глею, який копали в урочищі ”Єрохтеїв садок” (Маляреве). При гончарювані гончарі користувались ножиком (стеком), стрункою для зрізання готового виробу з верхняка, утором-паличкою з вирізом для денця.

У Головківці був поширений розпис мисок тільки технікою фляндрівки по мокрому, і треба було поспішати, щоб ангоби не затужавіли. Якихось сюжетних малюнків гончарі ніколи не робили. У своїх розписах використовували мотиви: “косячки”, “спускавки”, “віночок”, “цяточки”, “мережечки”, “лебедики”, на денці малювали “змійку”, на вінцях “кривульку”, а під вінцями, зсередини, обов’язково підрублювали кривульку рискою зеленого ангобу, червоні й білі миски одним кольором. Потрібно зауважити, що одні й ті ж елементи в кожного гончара мали свої назви.

“Квітку-віночок” спочатку ріжком викапували на червоній мисці по колу білим і зеленим ангобоми і ключкою заводили одні в одні, а на мисці ангобованій побілкою, – червоним і зеленим. Використовували мотив пускавок концентрично – по мисці, зверху – вниз, до денця. Ці пускавки в Головківці називали “соплячки”. Виточену миску підсушували, щоб вона мала в собі вологи 30-40 %, навіть менше, але не геть пересохла, потім ангобували побілкою або червінькою і одразу ж розписували. І так кожну миску. Пересохлу миску старались не розписувати, оскільки від черепка ангоб перегодя осипався.

“Червіньку” шукали в лісі побіля Головківки, для білого ангобу використовували “побіл” (каолінову глину), для зеленого – “побіл” змішували з перепаленою міддю. Глину з піском замочували в макітрі чи великій мисці, розпускали руками і мололи на жорнах у рідкому стані. Побілку знаходили у Полуднівському лісі і готували для розпису так само, як і червіньку. Миски розписували тільки ріжками (окремий для кожного ангобу) та “ключкою”, якою, власне, робили фляндрівку. Ріжок виготовляли з коров’ячого рогу, у спиляний кінець якого вставляли трубочки (стрижні) з контурного махового пера свійської птиці або соломинки одна в одну певної товщини, які заготовляли загодя літом. Користувалися ріжками, виготовленими з глини і випаленими в горні.

У Головківці серед гончарів існувала своя міра лічби виготовлення посуду – штуками, гончарними десятками та сотнями. На штуку сотньовок (найменших мисочок) ішло 10, гончарний десяток – 100 одиниць. Шестірка – шість на штуку, десяток — 60 мисок. П’ятірка – 5 на штуку, десяток – 50 мисок. Четвірка – 4 на штуку, гончарний десяток – 40 мисок. До 1917 року були сім’ї великі, і тому був попит на виготовлення потрійних мисок (найбільших), яких на штуку йшло 3, а на гончарний десяток – 30 мисок. Перелічені назви мисок від великої до маленької вкладались одна в одну, що було дуже зручно при транспортуванні на чималі відстані.

Потрібно сказати, що с.Головківка розташоване недалеко від села Суботів, яке належало гетьману України Богдану Хмельницькому. Тут знаходилось його помістя, в церкві Св. Іллі його поховано. Поруч Суботова знаходиться Чигирин, де була резиденція гетьмана та оборонна фортеця на горі, залишки якої і зараз вражають уяву. Звичайно, до резиденції гетьмана приїздили посли, гості, їх потрібно було зустрічати та пригощати. Звісно, що красиві та зручні миски з с. Гоговківки могли бути в побуті гетьмана та його обозі. На користь цієї гіпотези говорить і те, що миски при виготовленні комплектувались, чого ні в одному гоначарному осередку не зустрічаємо.

Цікаву згадку залишив Павло Алеппский, який в середині ХVІІ ст. проїжджав через Україну. Описуючи прийом у Богдана Хмельницького в Чигирині, він пише, що “були подані на стіл розмальовані глиняні блюда з солоною рибою у вареному вигляді із іншим у малій кількості”*.

Гончарний горн споруджували з вальків глини, яка замішувалась із соломою, оскільки цегли в селі не було. Кожен раз після випалу горн обов’язково віхтювали, поновлювали з середини камеру. Козла мурували теж з вальків, сльоси були напівкруглі. Зверху у ще сирій черіні кілком пробивали 12 дірок у два ряди діаметром 8 см і дві дірки діаметром 15 см над топкою, але не кілком, а вмуровували половинки двох глечиків, які потім виймали. Такі дірки біля топки робили більшими для того, щоб у горно йшло більше вогню.

Мисок для випалу у горні вміщувалось 30 гончарних десятків, а саме укладання займало цілий день. Випалювали їх майже добу, а переріжок (на утиль) – на три години менше. Режим випалювання гончарних виробів завжди мав три фази, приблизно однакові за часом. За першої фази випалювання здійснюється слабким вогнем (“обкурювання”, з виробів видаляється волога), за другої – температура поступово збільшується (згоряють органічні рештки), за третьої – набирається максимальна температура (відбувається спікання глиняних часток маси, і черепок спікається та зменшується в об’ємі). Переріжки і облиті поливою миски “пачкам” вкладали одна в одну. На склеювання склених мисок (при випалі у горні) уваги не звертали, а браковані продавали дешевше на базарі. Температуру випалу гончарних виробів визначали на око. Випал переріжок закінчували після того, як вийде сажа з горна, а вироби стануть червоними: просто припиняли додавати дрова у пічку з пригреби. Склені кінчали випалювати після просовування у щілини між мисками “драгунів”, якщо полива поблискувала у горні. Кочергою вигрібали з пічки та сльосів жар, який виносили відром у невеличку ямку, її накривали бляхою і присипали землею. У ковалів та циган таке вугілля мало попит. Зокрема, на їхнє прохання, таке вугілля робив батько Якова Брюховецького.

Горно будували в довгастій чотирикутній ямі. В пригребу до пічки спускалися східцями або драбиною. В пригребі мурували з цегли бритван для перепалки свинцю, який використовували у приготуванні поливи. Бритван мурували в стіні, протилежній пічці, іноді разом із випалом горна перепалювали і свинець. Горно завантажували мисками у вікно з каптьора, який був такою самою ямою, як і пригреба, тільки наполовину мілкішою і обкладеною вальками з протилежного боку від горна напівкругло, каплеподібно. Завершувався каптьор круглим отвором, через який виходили дим, вогонь. Збоку був отвір, у який подавали миски, завантажуюючи горно, який потім прикривали заслінкою або закладали цеглою. У вікно при випалі виходив вогонь, а коли горно вихолоджувалося, через нього виймали випалені вироби.

Стелю горна робили округлою, в бокові стіни для міцності вмуровували металеві прути, вісь від воза. Коли робили черінь, то в неї обов’язково вставляли дрючки, щоб під час будівництва вона не завалилась; потім при першому випалі горна, вони перегорали. Горно для Михайла Брюховецького збудував досвідчений спеціаліст, майстер-гончар Грицько Атамась. Тим горном Михайло Брюховецький користувався упродовж всього свого гончарювання, поновлюючи його після кожного випалу.

Охололе горно накривали від дощу та снігу околотом, сніпками, очеретом…

Для випалу переріжки необхідно було заготовити один складометр сухих дров – граб, клен, ясен, липу — для цього годилася будь-яка деревина. На випал склених мисок йшло 1,5 – 2 складометри, бажано липових дрів. Вогонь із них “облизував” миски і був м’якшим. Коли допалювали склені миски, щоб підсилити температуру в горні, засовували з каптьора у вікно (та дві щілини в стіні) двометрові “драгуни” (палиці) між рядами мисок. Миски у горні укладали так, щоб між ними обов’язково були щілини. Найкращі липові “драгуни” давали більше полум’я, але використовували й інші породи дерев, аби вони були рівні і без сучків. Іноді, щоб допалити горно, коли дров уже не було, розбивали воза, так як у тридцятих роках було з Михайлом Брюховецьким при випаленні склених мисок. Жодних повір’їв, забобонів у гончарів села Головківки при випалі горна не було, точніше сказати, Яків Брюховецький, про них не знає і не чув.

Після випалу горна Михайло Брюховецький (Мал. 2) дуже виснажувався і стомлювався, аби поновити сили, випивав пляшку горілки, закушував і лягав спати. П’яницею гончар ніколи не був. Горно тим часом охолоджувалося, і через два дні майстер починав його вивантажувати. На рік випалював три горни переріжок і три горни склених мисок.

Мал. 2. Михайло Брюховецький

За день міг виточити в середньому 200-250 маленьких мисочок, а більших (п’ятірок, четвірок) значно менше.

На місцевих ярмарках, що були по понеділках; перший тиждень – у Чигирині, другий – у Медведівці, миски возили кіньми, волами, тачкою, іноді несли на плечах. Окладки на віз робили з дощок, щоб більше вмістилося товару. Кошів із лози не плели, бо лоза поблизу не росла.

До війни у Головківці налічувалося 1600 дворів, мешкало 5500 душ населення, з них близько 60 гончарів. На сьогодні в селі 1029 дворів, а людей 1340 і серед них гончарів немає зовсім.

Гончар Михайло Брюховецький [1906 – 1990 рр.] народився в селі Головківка на хуторі Завгороди в родині селян-хліборобів, батько Федір був кучером у пана. Вуличне прізвисько мав “Брюшка”. Він був першим гончарем у роду. Навчився гончарювати у сусіда, Гондя Федора, з сином якого, яковом, товаришував усе життя. Пізніше на честь товариша назвав Яковом і свого єдиного сина. Все життя точив тільки миски.

Наприкінці 40-х – на початку 50-х років, коли у вжитку було мало посуду, він точив горщики, глечики, макітри тощо. Гончарював до початку 70-х років (1963 р.), а потім працював у колгоспі на різних роботах. Його син Яків допомагав у роботі з дитинства, успадкувавши справу батька, точив гончарні вироби до армії, а після неї 40 років не підходив до гончарного круга. Працював у колгоспі і до гончарювання повернувся лише 1991 р., коли був запрошений працювати на виробничу базу Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”.

Передавав своє ремесло учням – Ігорю Кривенцю та Сергію Комару. Його гончарювання відмічене премією імені Д.Щербаківського Національної спілки майстрів народного мистецтва України, є заслуженим майстром народного мистецтва.

Занепадати гончарний осередок с.Головківки почав у 30-ті роки, коли ремісників примусово загонили в колгоспи, створювали гончарні артілі. Горнів у Головківці не ламали, але дуже обкладали податками, багато майстрів загинуло на фронті, інші скалічило. Остаточно промисел у селі зник наприкінці 60-х років – на початку 70-х минулого століття. Нині ж знамениту головківську миску можна побачити лише в музеї, можливо, ще є десь у когось із селян на Чигиринщині.

_______________________

* “Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в пол. ХVІІ в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским // Сб. материалов для исторической топографии Києва и его окресностей. — К., 1874. — С. 31.

Олена Щербань (Опішне Полтаської області), старший

науковий співробітник Національного музею-заповідника

українського гончарства в Опішному

Посуд в «Енеїді» Івана Котляревського

В «Енеїді» Івана Котляревського, яка є важливим джерелом для досліджень етнографів, керамологів, істориків, філологів, детально описано окремі аспекти побуту українського суспільства кінця ХVІІІ ст. Цікавими є сюжети козацького побуту, описи одягу, зброї, транспорту, ігор, мови, світогляду… Детально описано окремі сюжети панського побуту: бенкети, застілля, на яких подавали різноманітні страви і напої.

Зокрема, для керамологів важливими є зібрані й описані Іваном Котляревським відомості про призначення глиняного посуду, способи використання, його назви, асортимент. У тексті «Енеїди» фігурують «горщок», «макітра», «миска», «носатка». Окрім них автор поеми подає назви посуду, який міг бути виготовлений з інших матеріалів, наприклад, скла, дерева, металу. Це «баклага», «банька», «барило», «кухоль», «тарілка», «чарка». Оскільки в тексті не зазначено, з якого саме матеріалу виготовлено цей посуд, вважаю за потрібне його описати, бо він міг бути і глиняним також.

Горщик – найпоширеніший глиняний посуд в домашньому господарстві. В «Енеїді» використано назву «горщок». Згадано, що в ньому готували страву, тобто використовували за основним його призначенням: «Як стали роздувать пильніше, Горщок той дужче клекотав» [2, с.113]. Горщик згадано також як ритуальну посудину, в якій варили чарівне зілля: «І зараз в горщечок наклала Відьомських разних-всяких трав» [2, с.113]. Для закривання посудин використовували глиняні покришки [4, с.210]. В поемі написано, що горщик накрили «черепком»: «Горщок сей черепком накрила, Поставила його на жар» [2, с.113], вірогідно, черепок і є покришка. В одній із загадок також згадується «черепочок» у значенні «покришка», під яким каша: круть-верть, під черепочком смерть [4, с.348].

Миски були і залишилися основною ємністю, в якій тримали і подавали страву до столу. В «Енеїді» зазначено, що насипали страву та споживали її переважно з мисок і тарілок: «Поклали шальовки соснові, кругом наставили мисок» [2, с.44]. В іншому місці тексту наголошено, що миски були полив’яними. Полив’яні миски були порівняно дорогими, тому ними користувалися переважно на святкових обідах: «Тут їли розниї потрави, І все з полив'яних мисок» [2, с.47].

Окрім мисок, які переважно глибокі, в домашньому господарстві використовували тарілки. Як вираз пошанування до кого-небудь і нині використовується хліб і сіль. Щоб підкреслити урочистість моменту, хліб підносили на тарілці: «Взяла спідницю і шнурівку, І хліба з сіллю на тарілку» [2, с.42]. «Поставила тарілку з хлібом» [2, с.42]. У виданні «Енеїди» 1798 року подано давню назву тарілки – «талірка»: «І бубликів за шаг в талірку» [2, с.392].

У тексті поеми описано черговість подавання до столу: спочатку поставили на стіл міцні напої, а потім — столові прибори: «Пивце, винце, медок, горілка, Рушник, ніж, ложка і тарілка» [2, с.127]. Уточнено і зазначено, що страву подали з нових кленових тарілок, оскільки обід був святковим: «І самі гарниї приправи З нових кленових тарілок» [2, с.47].

Найчастіше в поемі згадано назви посуду для подавання і споживання напоїв, переважно міцних. Для набирання і пиття рідини використовували глиняні кухлі [4, с.214]. Іван Котляревський використовує два варіанти назви цього посуду: «кухоль», «кухлик». Запиваючи обід, з кухлика пили брагу (давній міцний напій українців): «Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли» [2, с.44]; сирівець (хлібний квас – традиційний прохолодний напій, на його основі готували перші страви) – Еней не міг прийти до тями після вчорашнього бенкету, доки: « ... кухля сирівцю не втер» [2, с.62].

Зіновія Клиновецька в книзі «Страви й напитки на Україні» подає рецепт приготування браги, під час приготування якої використовувався глиняний посуд. Вважаю за доцільне подати цей рецепт мовою оригіналу: «1/2 пуда житнього солоду, 1/2 пуда яшного, 1/2 житнього борошна і 1 ф. гречаної крупи. Все це усипать в великий кадовб і як найкраще розмішать, запарюючи окропом. Воно повинно зробитись рідким тістом, трохи густішим за сметану. Потім перелить все в великі горщики, щільно покрить і поставить у гарячу піч на всю ніч і ще на пів дня. Коли виймуть горщики з печі, тісто в їх повинно бути темним і пахтіти солодким. Викинуть тісто в відро з дірчатим дном на житню солому, розмішуючи двома цебрами холодної кип’яченої води. Велику пригоршню сухого хмілю запарить окропом, дать прокипіть і злить на сито цю воду в брагу; коли хочуть, щоб брага була гіркішою, треба класти більш хмілю. Через відро з дірчатим дном крізь солому повинна збігати брага в кадовб. Сюди ж треба покласти фунтів зо два солодких ріжків. Накрить. Дать стояти днів зо два. Тоді на сито злить у барильце в холодному льоху. Додать 1 пляшку спирту і ще 2 ф. добрих цукерок (карамелі), роспущених в окропі. Замісць цукерок можно додать 2 скл. густого сиропу. Коли льох не холодний, то брага буде киснуть, а в пляшках, на льоду, можно держати дуже довго, тільки треба, щоб пляшки лежали» [1, с.109].

Для споживання міцніших напоїв використовували чарки. Слова «чарка», «чарочка» в тексті «Енеїди» згадано часто. Чаркою якого-небудь напою частували гостей: «Сивухи чарочку налив» [2, с.78]. Сивуха – низькосортна горілка. «Жінок, куди хто знав, повівши, Давай по чарці з ними пить» [2, с.81]. На бенкеті чарка передавалася один-одному на знак дружби: «За сим тут началось гуляння, І чарочка пішла кругом» [2, с.212].

В «Енеїді» згадано про те, що в розпалі застілля чи після нього, посуд розбивали, переважно порожній. В епізоді, наведеному нижче, перераховано деякі види глиняного посуду, які використовувалися для зберігання, транспортування напоїв, згаданих у «Енеїді»: «Барильця, пляшечки, носатку, Сулії, тикви, баклажки, Все висушили без остатку, Посуду потовкли в шматки» [2, с.112]. Побитий посуд у даному випадку символізує закінчення обіду. У розпалі бійки: «Лакей тарілками шпурляв» [2, с.136]. Для того, щоб припинити застілля Ірися: «Пляшки і чарочки побила» [2, с.163]. Згадано в тексті поеми і про те, що розбили не порожній посуд, а повний: «Дидона кріпко заюрила, Горщок з вареною розбила» [2, с.48]. Отже, варену, яка вважалася святковим хмільним напоєм, подали до святкового столу в горщику, в якому її було приготовано. У ХІХ ст. для подавання до столу вареної використовували й спеціальний посуд, зокрема глечик для вареної, який використовувався для розливання хмільних напоїв під час родинних та календарних обрядів [3, с.128]. Варена (варенуха, варьоха) – давній напій українців. У згаданій мною книзі «Страви й напитки на Україні» подано рецепт варенухи, приготованої в горщику: «взять сухих груш, яблук, вишень, слив, родзинки, хвич (інжирю) і ріжків, добре обмить, налить горілкою, покласти меду до смаку і трошки стрючковатого перцю. Закоркувавши добре горщик, як на запіканку (обмазати тістом – О.Щ.), поставить на 12 годин у гарячу піч. Вийнявши – пить. Гаряча смачніша. Овочі потім їдять» [1, с.99-100].

Для зберігання та транспортування спиртних напоїв в «Енеїді» згадано баклаги, які в тексті названо «боклаги»: «І ті, що фиги-миги возять, Що в боклагах гарячий носять» [2, с.98]. Гарячий – це «сбитень» – пояснює Іван Котляревський [2, с.375], солодкий медовий напій зі спеціями, який споживали гарячим.

Також згадано й описано, як було використано носатку: «Еней оставив із носатку Було горілки про запас» [2, с.122]. Іван Котляревський пояснює, що носатка — це «род кувшина» – [2, с.379]. Носатку виготовляли без покришки, тому для зберігання напоїв, особливо міцних, вона не призначена. В другій половині ХІХ ст. носатку використовували для розливання олії на базарах, іноді використовували як умивальники [4, с.214].

Глиняне барило призначене для тримання в польових умовах води, вдома в них зберігали міцні напої (горілку, варенуху) [3, с.124]. В «Енеїді» згадано барило, яке використано для зберігання грошей: «Барильце з срібними рублями» [2, с.159]. У даному випадку барильце не глиняне, а виготовлене з іншого матеріалу, оскільки в глиняному непрактично зберігати і перевозити монети. Зазначено, що в барильці були «срібні рублі» – це великі за розміром монети. Наприкінці ХVІІІ ст. їх діаметр був близько 4 см [5, с.136-140]. Тому вкинути чи витягти такі монети в глиняне барильце, яке має вузьке горло [3, с.124], неможливо. Звичай зберігати гроші в дерев’яних барилах був широко розповсюдженим у середовищі українських козаків ХVІІІ ст. Відомий історик Дмитро Яворницький, описуючи життя запорожців, зазначив, що вони ховали свою здобич і в глиняному посуді [6, с.266, 419, 422].

Назви глиняного посуду в «Енеїді» вжито і в переносному значенні (як частини людського тіла) для підсилення образності і кумедності опису. Барило: «І ввесь обдувся, як барило» [2, с.62]. Макітра – згадано в значенні «голова»: «І злому Трої супостату Макітру одділив од плеч» [2, с.173]. Банька – в значенні «очі»: «То очі вип’яла, як баньки» [2, с.135]; «На нього всі баньки п’ялили» – [2, с.229].

Цікавою є згадка в «Енеїді» про використання глиняної кахлі в якості посудини, в якій було приготовано та подано до столу м’ясний паштет: «І в кахлях понесли пашкети» [2, с.60]. Кахлі не були повсюдно використовувані в побуті для приготування страв. За відсутності спеціальних форм для приготування паштету, українські заможні селяни використовували кахлі. Іван Котляревський зазначив, що «кахоль – изразец печной» [2, с.370]. Рецепт приготування паштету в кахлях такий: готували тісто з пшеничного борошна на маслі і молоці, викладали ним змащені кахлі. Клали гусячі нирки, печінку, м'ясо. Заливали це потовченою печінкою. Верхніми краями тіста закривали і ставили в піч пектися [1, с.182].

Отже, в «Енеїді» – видатній пам’ятці української літератури, глиняний посуд фігурує в контексті опису побуту. Описано значну кількість видів глиняного посуду із зазначенням страв, які з них вживали, з чого і які напої пили, в чому готували, зберігали. Ці згадки свідчать про те, що наприкінці ХVІІІ ст., коли було написано «Енеїду», побутував той асортимент глиняного посуду, що і в наступні ХІХ та на початку ХХ ст., подібним було і його призначення.

_________________

1. Клиновецька З. Страви й напитки на Україні. – К.: Час, 1991. – 218 с.

2. Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969. – 512 с.

3. Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України: Гетьманщина. – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – 280 с.: іл.

4. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл.

5. Узденников В.В. Монеты России 1700-1917. – М.: Финансы и статистика, 1986. – 504 с.

6.Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – К.: Веселка, 1995. – 447 с.

Роман Луговий (Полтава),

молодший науковий співробітник Інституту керамології,

науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею

Матеріали XVIII століття з території Полтавської фортеці

В жовтні-листопаді 2005 р. під час археологічних обстежень будівельних траншей на подвір’ї Полтавського краєзнавчого музею (вул. Конституції, 2) були досліджені археологічні об'єкти та зафіксовані культурні нашарування XVIII ст. [1].

У колекції керамічних виробів (226 одиниць цілих форм та фрагментів глиняних виробів, які підлягали ідентифікації) увагу привертають глеки, представлені одним цілим виробом, однією графічно реконструйованою посудиною та чотирма фрагментами вінець. Фрагменти цих посудин трапилися в культурному шарі траншей №№ 3, 4, 5 та у заповненні господарських ям № 2, 3. Вони можуть бути датованими в межах другої половини – кінця XVIIІ ст.

Знахідки відносяться до двох типів: побутових та святково-ритуальних. До повсякденних побутових посудин відносяться фрагмент верхньої частини димленого глека з трьома ритованими лініями під вінцями (Мал. 1:1) та аналогічний за формою фрагмент верхньої частини глека, у якого дві ритовані лінії нанесені на плечі (Мал. 1:2). Ці посудини мали діаметр вінець 11 см, невисоке горло діаметром до 6 см. Такі параметри верхніх частин свідчать про їх належність до типу посудин, які у ХІХ-ХХ ст. називалися тиквастими глеками [2, 150]. Глеки, безсумнівно, виготовлені одним майстром, виявляють близькість до вже відомих полтавських знахідок [3, 59, рис. 18:5, 13:5], проте їх датування та визначення місця виготовлення залишаються проблематичними.

Мал.1. Фрагменти верхніх частин глеків. Глина, гончарний

круг, ангоби, писання, ритування

Другий тип представлений неординарними знахідками. Зокрема, це глек, що має циліндричну шийку, дещо розширену у привінцевій частині, вінця злегка відігнуті назовні, опуклий тулуб, відділений від шийки невеликим пружком, носик, довгу ручку (Мал. 2). Діаметр вінець — 13,0; діаметр шиї — 10,0; діаметр тулубу — 18,5; діаметр денця — 12,5; висота — 28,5 см. Зовнішня поверхня, окрім приденної частини, облита білим ангобом. Орнамент розміщений у вертикальній площині: під вінцями — ряд широких смуг зеленого, червоного, коричневого кольорів ангобу та поливи, деякі з них вкриті мазками прозорої поливи. На тулубі орнаментальна схема обмежена двома широкими червоними смугами ангобу. Між ними по черзі розміщені: стилізована квітка, хвиля, смуга жовтої поливи, дві риски, ряд крапочок, дві риски, хвилька, смуга жовто-зеленої поливи. Композиція з цих елементів повторюється чотири рази. Прикрашена також і ручка, її зовнішній бік густо вкритий горизонтальними смугами червоного ангобу та поливи жовто-зеленого кольору. Аналогій виявленому глеку автору поки що не вдалося знайти.

Другий глек має циліндричну шию, дещо розширену у привінцевій частині, вінця злегка відігнуті на зовні, опуклий тулуб, носик, довгу ручку (Мал. 3). Діаметр вінець — 11,5; діаметр денця – 13,0; висота – 26,0 см. В місцях переходу шиї у вінця та тулубу у шию нанесено рельєфну смугу, розчленовану косими рисками, утворюючи орнамент у вигляді мотузки. У місці найбільшого розширення шиї нанесено ряд штампованих рельєфних “розеток” чи стилізованих “квіток”. Такі самі розетки доповнені штампованими пагонами та бутонами, нанесеними в декілька рядів по тулубу. По плечах — шість концентричних ритованих ліній. Зовнішня поверхня глека вкрита зеленою, а внутрішня жовто-зеленою поливою.

Третій глек представлений фрагментом вінець, орнаментованих по білому тлу “ляпками” у вигляді стилізованої квітки та вертикальними спіральками-кривульками — лініями червоного ангобу (Мал. 1:3).

Мал.2. Глек. Глина, гончарний Мал.3. Глек. Глина, гончарний круг,

круг, ангоби, писання, полива штампування, ритування, полива

Всі три глека мають конструктивну подібність форми, особливо у вирішенні привінцевої частини та шиї.

Описані зразки в силу своєї багатої орнаментації можуть бути віднесені до святкових або ритуальних посудин. Так, багато прикрашені посудини використовувалися для принесення з церкви святої води [4, 214, 264] або для розливання спиртних напоїв на весіллі — так званий “глечик для вареної” [4, 215, 255, 257]. Вірогідно також, що вони використовувалися в побуті заможних міщан.

Рідкісною знахідкою є різновид ритуального посуду — фрагмент верхньої частини глека з хрестиком (Мал. 1:4). Вінця потовщені, горизонтально відігнуті, шия глека спочатку злегка звужується до тулубу, через 4 см, різко звужується, утворюючи перегин. Стінки, у порівнянні з іншими глеками, товсті — до 1 см. Прикрашений: по білому ангобованому тлу нанесені коричневі, руді, зелені смуги, поверх яких намальований хрестик. Зверху фрагмент вкритий прозорою поливою. має два напівпросвердлені отвори — сліди підготовки до ремонту.

Глечики з хрестиком, як рідкісний вид посуду, розглядалися дослідниками [5, 35-41; 3, 270-272]. Зокрема, керамолог Олесь Пошивайло наводить дані про існування уявлення про призначення хрестика на глекові як своєрідного оберегу від псування молока відьмами та звичаю серед гончарів Лівобережжя писати його на глеках-молошниках у ХІХ - на початку ХХ ст. [4, 270]. Існування цього звичаю на Полтавщині раніше — у XVII- XVIIІ ст. засвідчують археологічні знахідки [3, 63,59, рис.18:3]. Форма шиї глека з хрестиком, що публікується, не дає підстав відносити його до типу глеків-молочників. Це може свідчити або про використання такого типу глеків для зберігання молока, або про існування іншого змістового тлумачення хреста-оберегу на посудині. Важливість та цінність ритуального посуду підкреслюється ще й тим фактом, що після його розбиття глек намагалися відремонтувати — свердлили отвори для скріплення вінцевої частини.

Таким чином, матеріали, здобуті в ході археологічних досліджень 2005 р., є важливим джерелом до вивчення гончарства часів раннього модерну на території Полтавщини. навіть розгляд лише одного такого виду посуду, як глеки, може свідчити про його самобутність та майстерність тогочасних полтавських гончарів.

___________________

1. Луговий Р.С., Коваленко О.В., Верещака В.М., Яремченко В.А. Звіт про археологічні розвідки в Полтавському та Новосанжарському районах Полтавської області. – Опішне, 2005. – Рукопис // НА НМЗУГ. – Ф.1 – Оп.7. – Од.зб. – Спр. 6695. – 85 арк.; 72 іл.

2. Пошивайло О. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). — Опішне: Українське Народознавство, 1993. — 227 с.

3. Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // АЛЛУ. — Полтава, 2000. — Ч. 1-2. — С. 54-60.

4. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. — К.: Молодь, 1993. — 408 с.

5. Спаська Є. Глечик з хрестиком (Етюд з циклу “Чернігівське гончарство”) // Матеріали до етнології й антропології. — 1929. — Т. ХХІ-ХХІІ. — Ч.1. — С.35-41.

Сергій Балакін (Київ), завідуючий відділом

архітектури Національного Києво-Печерського

історико-культурного заповідника

Деякі матеріали до археологічної карти Києво-Печерської лаври

В структурі загальної стратиграфічної колонки Києво-Печерського заповідника хронологічний горизонт XVII-XVIII ст. можна без вагань визначити як фоновий, адже архітектурні об’єкти та археологічні знахідки цього часу присутні на всіх без виключення ділянках лаврської території. З цієї констатації, однак, зовсім не випливає, що “медієвальна археологія” КПЛ перевантажена зазначеними матеріалами. Вони дійсно численні, але у переважній більшості це зібрання поодиноких і часто-густо сильно фрагментованих знахідок, які придатні для датування археологічних об’єктів та нашарувань, але є мало цікавими у якості джерельної бази для вивчення, припустимо, технології гутного виробництва або, наприклад, для реконструкції побутової сфери XVII-XVIII ст. Ще менш такі знахідки репрезентативні у якості музейних експонатів, спроможних на візуальну трансляцію історично значимої інформації.

Окреслену ситуацію не важко пояснити: стабільно прогресуюча соціальна система — а саме так можна визначити характер розвитку Печерського містечка й монастиря протягом XVII-XVIII ст. — не створює надто сприятливих умов для формування та збереження культурного шару. З одного боку тому, що стримує сам процес фосилізації матеріальної культури (тобто процес накопичення на рівні денної поверхні решток життєдіяльності та предметів і речей, що вийшли з використання), а з іншого – тому, що потужність притаманного їй виробничого (передусім, будівельного) потенціалу на цьому етапі сягає такої відмітки, коли його застосування у переважній більшості випадків призводить до знищення як пам’яток попереднього часу, так й власних об’єктів, що могли б мати перспективу археологічної спадщини.

За всі роки археологічного дослідження лаврської території тут було виявлено, насправді, не більше десятка археологічних комплексів, які за контекстуальними параметрами та репрезентативністю зібраної археологічної колекції можна було б визначити як більш-менш повноцінне віддзеркалення “медієвального часу”. Передусім, це два об’єкти, досліджені поблизу Воскресенської церкви (1987 р.) та церкви Спаса на Берестові (1989 р.). В обох випадках, скоріше за все, йдеться про рештки, відповідно, “воскресенської” корчми XVIII ст. та “спаської” корчми середини XVII ст.1. Крім цього, це декілька значних житлових та господарських об’єктів, виявлених і частково (рідше — повністю) досліджених за трасами вулиць Цитадельної (1987 р.) та І.Мазепи (1991 р.)2. Більша частина цих пам’яток пов’язана зі звичайною міською (садибною) забудовою тогочасного Печерська, яку було ліквідовано під час розпланування укріплень Печерської фортеці на початку XVIII ст.3.

Ще один об’єкт, який можна співставити з наведеними вище, на території КПЛ було досліджено в 1999 р. у східній частині підвалу корпусу № 6. Тоді тут було виявлено дві просадки цементної підлоги, розташовані в 1,0 м одна від іншої. З метою з’ясування ситуації, на місці однієї з них (друга просадка не досліджувалася) було влаштовано шурф розмірами 2,2 х 2,6 м. Нижче синхронної корпусу цегляної підлоги і шару перевідкладеного лесового грунту на дні шурфу (1,2 м від сучасного рівня підвалу) було виявлено округлу в плані яму діаметром 2,6-2,8 м. Яма мала прямовисні стінки, які біля її дна трохи звужувалися (до 1,3-1,4 м). Загальна глибина об’єкту сягала бл. 4,2 м.

Заповнення ями являло собою мішаний гумусований грунт, надзвичайно щільно насичений різнорідним будівельним сміттям та органічними рештками різного походження (зотліла деревина, вугілля, кістки тварин, луска та кістки риб тощо). У структурі заповнення періодично фіксувалися більш-менш потужні горизонтальні прошарки вапна та відносно чистого гумусованого або лесового грунту.

В результаті досліджень, про які йдеться, у грунтовому заповненні ями було зібрано чисельну колекцію археологічних знахідок (всього бл. 10 тис. предметів), представлених, в основному, зразками керамічного та скляного посуду другої половини XVIII ст.4.

Будівельних матеріалів небагато. Переважно, це жовта “миколаївська” цегла розмірами 27-28 х 13-14 х 7-8 см (аналогічна матеріалу цегляної підлоги підвалу корпусу). Крім того, є декілька уламків більш ранньої коричневої цегли шириною 15-17 см і товщиною 5,5-7,0 см та 2 уламки полив’яної (глуха зелена полива) підлогової плитки 1,5 см завтовшки. Тут же знайдено бл. 20 фр. пічних кахлів. В основному, це зелені полив’яні коробчасті кахлі, лицьову пластину яких (18 х 18 см) прикрашено різними варіаціями рослинного орнаменту. Два уламки належать неполив’яній карнизній кахлі з увігнутою пластиною (16 х 20 см), лицьовий бік якої поділено на дві рівні ділянки (20 х 8 см) і прикрашено тисненим орнаментом рослинного типу.

Небагато тут і знарядь праці. Це проколка (?) з променевої кістки тварини та 7 екз. точильних брусків з дрібнозернистого пісковику, в т. ч. один цілий виріб розмірами 28 х 4 х 2-3 см (Рис. 4, 6).

Найчисленнішу категорію знахідок у комплексі, що розглядається, становлять окремі уламки, розвали та цілі форми кухонних горщиків. У переважній більшості — це неполив’яна кераміка посередньої якості з досить простою за схемою орнаментальною смугою у верхній частині посудин (Рис. 1). Всі горщики середніх або дрібних розмірів (великі форми у колекції відсутні), і практично всі вони мають ознаки використання за призначенням у вигляді шару кіптяви. Близько 1/3 всіх виявлених виробів належить до типу мореної кераміки сірого або чорного кольору з лискуванням поверхні тулубу та штампованим геометричним орнаментом під вінцями. Повних форм цього типу кераміки у колекції нема, як, до речі, й зразків полив’яного посуду, представленого порівняно невеликою кількістю знахідок.

Інші різновіди кухонного начиння репрезентовано поодинокими екземплярами. Це глибока неполив’яна макітра висотою 18,5 см, прикрашена під вінцями “опискою” з прямих та хвилястих ліній (Рис. 2, 6), сковорідка-латка з трьома ніжками і порожнистою ручкою, довжиною бл. 5 см. Діаметр її по вінцях – 13,0 см, висота – 8,2 см (Рис. 2,7). До цієї категорії виробів відноситься також і невелика полив’яна просфорня-посудина з широко відкритою верхньою частиною діаметром бл. 13,0 см. Висота та діаметр денця виробу становлять 9,0 см (Рис. 1,1).

Показовою серією представлено в комплексі тарілки, покришки глечиків та покришки-миски. Діаметр тарілок по вінцях коливається від 27 до 31 см, по денцю – від 11 до 15 см, висота варіює у межах 6,5–7,5 см.

Майже всі тарілки полив’яні, часто з поліхромним розписом, переважно рослинного типу (Рис. 2, 1-5). Покришки глечиків майже однакові за розмірами та стилем декоративного оздоблення. Висота виробів – 5,5 см, макс. діаметр - бл. 9–10 см. Зовні всі вироби прикрашено лінійним орнаментом і вкрито зеленою чи коричневою поливою (Рис. 4,1-3). Миски-покришки різноманітністю також не відрізняються. Зазвичай це неполив’яні й неорнаментовані вироби з петлеподібною ручкою на одному з боків кришки. Діаметр виробів по вінцях коливається від 23 до 18 см, по денцю – від 5,2 до 6,5 см, висота — від 4,5 до 6,3 см (Рис. 4,4-5).

1 2 3

4 5 6

Рис. 1. Корпус № 6. Кухонні горщики XVIII ст.

Окремої уваги заслуговує єдиний у колекції гончарний виріб некухонного використання. Це майже цілий екземпляр керамічної люльки, прикрашеної підполивним (зелена полива) геометричним орнаментом (Рис. 4,7). Чубук довжиною 4,0 см, чашечка висотою бл. 3,0 см. Зауважимо, що для території Печерського монастиря керамічні люльки є достатньо рідкісною категорією знахідок (всього бл. 10 екземплярів), яка датується, в основному, др. половиною XVIII ст. і може бути пов’язана з гарнізоном Печерської фортеці5.

1 2

3 4

4

5 7

Рис. 2. Керамічні вироби XVIII ст. з корпусу № 6

Отже, наведена керамічна колекція характеризується значною типологічною різноманітністю виробів (за кількісним переважанням форм суто кухонного посуду) і, в цілому, репрезентує типовий набір української ужиткової кераміки другої половини XVIII ст.6.

Доволі численною та цікавою є колекція скляних виробів комплексу. За виключенням двох уламків віконниць з вузькими манжетами (до 0,7 см) діаметром 16 та 25 см, всі інші – це фрагменти (або більш-менш повні розвали) різних видів вузькогорлої тари та столового посуду. Всього тут нараховується бл. 100 предметів, деякі з яких фізично або графічно вдалося відновити до повної форми. У кількісному відношенні безумовно домінує категорія тарного посуду – пляшки, фляжки, штофи, кварти, банки, бутилі тощо. Уламки пляшок (бл. 1/3 всієї колекції) атрибутують вироби з циліндричним тулубом різного діаметру (переважно, від 5,0 до 10,0 см) з видовженим горлечком (до 11,0 см) діаметром 2,5 – 4,2 см. Іноді пляшки мають лійчасту форму вінець. Досить часто горлечко виробу нижче вінець оздоблено гладким або рифленим наліпним валиком (Рис. 3, 1). Ознак фабричного маркування та слідів клейм на виробах не виявлено.

3 4

5 6 7

Рис. 3. Корпус № 6. Гутні вироби XVIII ст.

Серед повних форм колекції, що розглядається, можна відмітити 2 фляжки з кулястим тулубом. В одному випадку це посудина темно-зеленого скла з дещо сплощеними боками, в другому - прозорого світло-зеленого скла з рифленим тулубом (Рис. 3,3-4). Висота виробів – 18-20 см, діаметр горлечка – 3,0 см, денця – бл. 8 см. В обох випадках шийка виробів з наліпним валиком. Ще дві фляжки комплексу, що мають виражено сплощену форму, виготовлено з тонкого прозорого світлого та коричневого скла. Висота виробів становить бл. 18-19 см, діаметр горлечка — 4,0-4,4 см, денця – бл. 8,0 см (Рис. 3,5-6). Звідси ж походить й ціла пляшечка зеленого скла з рифленою поверхнею. Висота виробу — 17,4 см, діаметр горлечка – 2,5 см, денця – 5,5 см (Рис. 3,2). Нарешті, ще одна повна форма виробу являє собою велику бутиль темно-зеленого скла. Висота цього виробу - 28,0 см, діаметр горлечка – 3,0 см, плаского, трохи увігнутого всередину денця – 15,0 см (Рис. 3,7).

В цілому, наведена колекція гутних виробів характеризується досить вираженим морфологічним та технологічним різноманіттям. Крім згаданих вище типів посуду, у її складі також присутні уламки банок, кварт, штофів, склянок, декількох кухлів з рифленими ручками, слоїків та ваз різних форм та розмірів. Абсолютну більшість цих виробів виготовлено із звичайного зеленого скла різних відтінків. Але є тут й світле прозоре (в т.ч. і “кришталеве”), блакитне, жовте, світло-коричневе та темно-синє скло. Основна частина цих матеріалів має певні аналоги у синхронних лаврських комплексах і, скоріш за все, є продукцією власних гут КПЛ, які протягом другої половини XVIII ст. безперебійно постачали монастир широким асортиментом скляного посуду7.

Таким чином, археологічний комплекс, здобутий 1999 р. під час досліджень у корпусі № 6, заслуговує бути позначеним на археологічній карті КПЛ. За специфікою формування він має кумулятивний характер і тому позбавлений стратиграфічних параметрів. Натомість він вирізняється доволі чіткою хронологічною позицією і значною кількістю цілих (або тих, що графічно можна реконструювати до повної форми) предметів ужиткового українського посуду XVIII ст.

Передусім, це стосується колекції скляних виробів, зазвичай доволі бідно представлених у культурних нашаруваннях та археологічних об’єктах цього часу. Останнє пояснюється як цінністю самого скла (у порівнянні з керамікою), так і поширеною практикою збирання та утилізації скляного бою. Зазначена пам’ятка певною мірою знімає дисонанс між писемними даними щодо наявності у Печерського монастиря значних потужностей власного гутного виробництва, з одного боку, і незначною кількістю знахідок археологічного скла на території КПЛ, з іншого боку.

Нарешті, в плані історико-топографічної атрибуції цього археологічного об’єкту варто зауважити, що він не має відношення до сучасної споруди корпусу №6. Останню було збудовано за проектом Є.Ф.Єрмакова у 1902-1903 рр. До цього часу на місці її східного крила знаходилася одноповерхова цегляна будівля, у якій розміщувався митрополичий хор.8 Розташування, загальна стратиграфічна позиція об’єкту та типологічні характеристики зібраних тут матеріалів цьому висновку не суперечать.

5 7

Рис. 4. Археологічні знахідки XVIII ст. з корпусу № 6. Покришки глечиків (1-3), миски-покришки (4-5), точило (6) та полив‘яна керамічна люлька (7)

________________________

1. Загребельний О.М., Балакін С.А. Археологічні дослідження на подвір’ї Воскресенської церкви // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.,1999. — Вип. № 8. – С.107-111; Гончар В.М. Керамічний посуд часів козацтва на території Печерської лаври // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. — К.,1993. — Вип. №2. – С. 91-96.

2 Балакин С.А., Сыромятников А.К. Археологические исследования на территории Киево-Печерской лавры в 1991 г.// Вопросы исследования и реставрации памятников архитектуры. — К.,1992. — С. 154-191. Археологічні дослідження по вул. Цитадельній виконувалися І.А. Післарієм та О.М. Загребельним. Матеріали цих розкопок повністю не опрацьовано й не опубліковано.

3 Зазначений будівельний процес мав доволі екстремальний характер про що красномовно свідчать писемні джерела: «Как закладена крепость, великое людям было воздыхание и плачь, поняже дворы разметали, сады прекрасные вырубали и жильцам велено где хотят жить искать». – Сборник летописей, относящихся к Юго-Западной России. – К., 1881. – С.45-46.

4 Балакін С.А. Звіт про археологічні дослідження на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у 1999 р. — К.,2001.// НА ІА НАН України № 1999/103; // КПЛ-А-НДФ-№ 665. Відмітимо, що у якості випадкової домішки у комплексі присутні бл. десятка фрагментів вінець неполив’яних горщиків XIV-XV ст. Ці знахідки, очевидно, можна пов’язувати з комплексом пам’яток післямонгольського часу, дослідженим в 1987-1988 рр. трохи південніше корпусу №6. — Див.: Гончар В.М. Археологічні дослідження колишнього митрополичого саду Києво-Печерської лаври у 1987-1988 рр.// Стародавній Київ — К., 1993. — С.167-186.

5 Чмиль Л.В., Чекановский А.А. Керамические трубки из Києва // Архитектурно-археологические исследования в Киеве и Киево-Печерской лавре. — К., 1995. – С. 156-165.

6 Українська Наддніпрянська кераміка XIV-XVIII ст. – К., 1994. — 30 с.; Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у XIV-XVIII ст.// Археологія. — К., 1997. — №2. – С. 129-142; Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. — К., 1997. — 336 с.

7. Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. — К.,1926. — 194 с.; Загребельний О.М., Балакін С.А. Гутне скло Києво-Печерської лаври XVII-XVIII ст.// Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 1998. — Вип. № 7. — С. 161-165.

8. Сіткарьова О.В. Архітектура Києво-Печерської лаври кінця XVIII – XX століття. — К., 2001. – С. 36, 170, 195-197.

Олена Харитонова (Дніпропетровськ),

аспірантка кафедри історіографії,

джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського

національного університету

Гутне скло XVII–XVIII ст. з посаду Богородицької фортеці

Найдавніші відомості про гути (майстерні з виробництва скла) на Україні, зокрема на Волині, зустрічаються в документах середини XVI ст. Проте українська гутна скляна продукція ще недостатньо вивчена. Дослідницьких робіт, присвячених їй, дуже мало. Можна виділити праці В. Модзалевського «Гути на Чернігівщині» (1926 р.) і В. Гагенмейстера «Гутне скло Поділля» (1931 р.), де автори розглядають тільки окремо взяті регіони України. В роботі Н. Онацького «Українське гутне скло» (1931 р.) аналізується технологія виготовлення художніх скляних виробів, розглядається російське скло ХІ–ХІІІ ст. У праці В.Ф. Рожанківського «Українське художнє скло» (1953 р.) розглядається скляна продукція з часів Київської Русі і до радянського періоду. Також існує декілька публікацій в збірках «Матеріали з етнографії та художнього промислу», «Матеріали з етнографії та мистецтва» тощо. На цей час питаннями гутного склоробства займаються Л.І. Виногродська [2] і В.С. Коваль [4].

Автором розглядається скло з матеріалів розкопок посаду Богородицької (Новобогородицької) фортеці, розташованої на північній околиці м. Дніпропетровська біля селища Шевченко. ЇЇ будівництво почалося в березні 1688 р. за наказом московського уряду як головної бази забезпечення кримських походів російських військ. Фортеця з посадом розташовувалася на території існувавшого тут раніше «містечка старовинного козацького Самарь з перевозом», що підтверджується наявністю тут культурного шару XVI–XVII ст., насиченого великою кількістю артефактів, які свідчать про стратегічне та торгове значення цього населеного пункту [3, с. 36; 5, с. 187–190].

За польові сезони 2005 – 2006 рр. співробітники науково-дослідної лабораторії археології Подніпров’я Дніпропетровського національного університету при вивченні посаду Богородицької фортеці в шурфах загальною площею 68 кв. м, закладених у 50 метрах від південно-східного бастіону (майже відразу за перевозом), знайшли залишки споруди, інтерпретованої як шинок. Тут зафіксовані: розвал печі з формованої цегли, фрагменти неполивних коробчатих кахлів і кераміки XVII ст., європейські монети XVII ст. дрібного номіналу та їх фрагменти (з них 1 прусська, 1 шведська, 3 польських, 1 литовська, 3 російських, причому одна із срібних монет Михайла Федоровича розрізана навпіл, чим її вартість прирівнювалася до «деньги») [6, с. 30]. Насиченість цієї ділянки посаду різноманітним побутовим матеріалом та особливості архітектури споруди можуть свідчити про розташування тут шинка. Це підтверджують численні знахідки гутних скляних виробів.

Так, тут були знайдені фрагменти пляшок квадратних або прямокутних у перетині штофів (кварт). Вони досить товстостінні з вузьким горлом, на якому іноді зустрічаються один або два кільцеподібних пружка, прямокутне у перетині дно має поглиблення у центрі. Ці посудині були переважно світло-зеленого кольору. Висота штофа – 20 см [3, с. 77], а місткість, за системою вимірів XVIIІ ст. – 1200 мл [8, с. 125]. Фрагменти штофів представлені денцями та придонними частинами (7), привінцевими частинами (5), стінками (11), (Рис.1, 15–17, 19). Датуються знахідки XVII – початком XVIIІ ст. [7, с. 74].

Серед знахідок є фрагменти зелених пляшок з вузьким горлом, у основі яких розташований рельєфний пружок [9, с. 175]. Денця пляшок круглі з поглибленням у центрі та зі слідами від понтії. Датуються XVI – початком XVIІІ ст. Представлені денцями та придонними частинами (2), плічком.

Знайдений також фрагмент пляшки світло-зеленого кольору пласкої форми зі злегка відігнутим назовні вінцем. На плічках цих посудин є маленькі ручки, що нагадують ручки староруських виробів так званого київського типу. Денця овальної форми з поглибленням у центрі і зі слідом від понтії [10, с. 83]. Представлений стінкою з ручкою (Рис. 1, 7). Аналогічні екземпляри зустрічаються у знахідках київської експедиції М.К. Каргера (1946 р.).

З посудин для пиття виділяються кухлі з подвоєними та потроєнними ручками, стінки яких прикрашені ліпними гофрованими смугами. Денця їх мають вигляд розеткоподібного кола, до країв якого наварений орнаментований пружок. Датуються вони XVII – XVIIІ ст. Кухлі представлені фрагментами безбарвної,

Рис. 1. Вироби гутного скла ХVІІ – ХVІІІ ст. з розкопу 2005 р. біля перевозу через

р. Самара початку ХVІІІ ст. 1-4 ручки, 5-7, 13, 20 — стінки, 8-10 — вінця стаканів,

11-12, 14, 18 — денця, 15-17, 19 — стінки штофів

світло-коричневої подвоєної ручки та світло-зеленою потроєною ручкою та фрагментами стінок (5) і розеткоподібних денець (7) (Рис. 1, 12). Аналогії таким посудинам можна побачити в київських [10, с. 83], луцьких та волинських [6, с. 42] і полтавських [8, с. 126] знахідках. Датуються вони XVI – початком XVIIІ ст.

Світло-зелені стакани з ручками, прикрашеними фігурними виступами, датуються XVI – початком XVIIІ ст. Представлені фрагментами стінок (5) і ручок з защипами (4).

Розширені догори безбарвні стопки представлені верхніми (2) і придонними частинами (2). Датуються кінцем XVIІ ст. [7, с. 54]. Виокремимо фрагмент дна (d – 24 см) аптекарської зеленої «ямпульки» (Рис. 1, 14).

Також знайдені шибки, так звані луниці, що являють собою плаский диск завтовшки 2–3 мм (d – 12-15 см) з кромкою [10, с. 84]. Датуються XVIІ– початком XVIIІ ст. Знайдені фрагменти шибок (11) і диска (12).

З 85 знайдених фрагментів виділяються поліхромні орнаментовані червоними і білими смугами та два фрагменти, декоровані гофрованою стрічкою, зелених посудин.

Влітку 2006 р. були продовжені археологічні розкопки на території посаду Богородицької фортеці, під час яких знайдено дно темно-зеленого напівштофа хрестоподібного у перетині (Рис. 2, 1), аналогічна пляшка походить з Полтави (висота її – 15,5 см). Також знайдено світло-зелену чарку висотою 4,5 см, і d – 4,7 см (Рис.2, 2).

Рис. 2. Гутне скло з розкопок 2006 р. посаду Богородицької фортеці.

1 — придонна частина на півштофа, 2 — чарка, 3 — фрагмент глека,

4 — стінка штофа, 5 — ручка, 6-7 — декоровані фрагменти, 8 — вінце,

9 — придонна частина аптекарської склянки, 10-15 — шибки

З шинка також походять фрагменти масивних зелених із фігурними виступами (2) та округлих (2) ручок, розеткоподібних круглих денець (2) та два декорованих фрагменти (орнаментоване кільцеподібною смугою горло при переході у плічки та орнаментований дрібногофрованою смугою) (Рис. 2, 3–9).

Слід окремо згадати про фрагмент аптекарської склянки світло-зеленого циліндричного горла з дископодібним вінцем [7, с. 63].

З території посаду Богородицької фортеці, а саме з господарської прямокутної ями № 4, що була зафіксована при зачистці берега на південь від розкопу № 1, походять численні фрагменти кухонної кераміки та накладок з кістки, ґудзик з кістки, гвіздки та уламки залізних виробів, кресала, фрагменти шибок (Рис.2, 10–15), а також фрагмент зеленого глека: циліндричне горло, вінце якого орнаментоване кільцеподібним пружком та широкою масивною ручкою з фігурним виступом (Рис.2, 3). Час функціонування ями датується другою половиною XVIIІ ст., беручи до уваги знайдений тут фрагмент порцелянової філіжанки. Також з посаду фортеці походять фрагменти шибок (Рис.2, 10 – 15).

Окремо слід згадати блідо-рожеву склянку, орнаментовану канелюрами [10, с. 84], яку можна датувати другою половиною XVIIІ ст., якщо взяти до уваги знайдений у цьому ж комплексі фрагмент дна чашки для кави. Дно порцелянової філіжанки орнаментовано монохромним двотонним розписом – блакитною гвоздикою, а підглазурне клеймо (королівський скіпетр) вказує на виробництво Берлінської королівської мануфактури, заснованої Іоганном Ернстом Гоуховським у 1761 р. У 1763 р. її викупив Фрідріх ІІ, і з цього часу до 1780 р. синя підглазурована марка – королівський скіпетр – основна марка мануфактури [1, с. 88] (а з 1771 р. почали використовувати блакитно-білу глину). У розписі посуди панували так звані «німецькі квіти»: тюльпани, маки, троянди, гвоздики. Поряд з поліхромним використовували і монохромний двотонний розпис. Часто квіти зображували на стадії розквіту з вільним контурним обрисом. Вироблялися столові сервізи для кави [1, с. 86].

Таким чином, скляні вироби, як і інший археологічний матеріал з посаду Богородицької фортеці, відображає коло занять його мешканців і підтверджує існування широких зовнішніх відносин з європейськими державами.

_______________________________

1. Борок В., Дулькина Т. Марки европейского фарфора 1710–1950. – М.: Аксамит-информ, 1998.

2. Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у XIV–XVIII ст. //Археологія. – К. – 1997. – №2.

3. Камеко В., Бінкевич В., Шалобудов В. До часу виникнення та місцезнаходження містечка Самарь //Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ: ДНУ. – 2003. – С.36–43.

4. Коваль В. Слово о бутылке // Нові дослідження пам’яток козацької доби. – Вип. 11.– К., 2002. – С. 74–81.

5. Ковальова І.Ф. Свідчення міжнародної торгівлі козацької доби з Присамар’я //Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава. – 2/2002 – 1/2003. – С. 187–190.

6. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Нові дослідження посаду Богородицьком фортеці //Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – Вип. 1. – Дніпропетровьск.: НГУ, 2005. – С.21–35.

7. Рожанківський В.Ф. Українське гутне художнє скло. – К. – 1959. – 356 с.

8. Ханко О.В. Гутне скло XVІІ–XVIII століть з Полтави //Археологічний літопис Лівобережної України. – № 2. – 2001. – С.125–127.

9. Харитонова Є.В. Стеклянная винная и аптечная посуда (по материалам раскопок Новобогородицкой крепости) //Середньовічні старожитності Південної Русі–України: Матеріали IV міжнародної студентської наукової археологічної конференції. – Чернігів , 2005. – С.125–127.

10. Шовкопляс А.М. Некоторые гутные стеклянные изделия из Киева //Культура средневековой Руси. – Ленинград, 1974. – С. 81–84.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS