КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія вивчення пам'яток українського козацтва

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

ВИВЧЕННЯ ПАМ’ЯТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Віра Франчук (Київ), провідний науковий

співробітник відділу російської мови Інституту

мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

доктор філологічних наук, професор

Середньовічна українська книжка в слов’янському світі

Початковий етап друкування книг в Україні детально висвітлений у монографії І. І. Огієнка „Історія українського друкарства”, що вперше вийшла у Львові 1925 р. і мала підзаголовок: Том 1. Історично-бібліографічний огляд українського друкарства ХV–XVIII вв. Друге видання було здійснене у Канаді (м. Вінніпег) 1983 р. Читачі суверенної України могли познайомитися з працею, що вийшла друком у київському видавництві „Либідь”, лише 1994 р. Повернення фундаментального дослідження І. І. Огієнка українському народові допомагає „пізнати і краще оцінити нашу книжну культуру, яка дорівнювала іншим культурам Європи, а в дечому навіть перевищувала їх”. Цю цитату із передмови до 2-го видання наводить у своїй передмові до 3-го його упорядник М. С. Тимошик1. І з нею можна цілком погодитися. Справді, українська друкована книжка з перших же років мала величезний попит не лише в самій Україні, але й поширювалася у всьому слов’янському православному світі, інколи й за його межами. Так, богослужбові тексти українського друку використовувалися при церковних відправах у православній Румунії. Сприяла широкому розповсюдженню української книжки, переважно конфесійної, її мова – старослов’янська за походженням, що вже набула на той час деяких східнослов’янських рис, але залишалася зрозумілою усім слов’янам. М.І.Толстой у праці „К вопросу о древнеславянском языке как общем литературном языке южных и восточных славян” з цього приводу зазначає: „А между тем данные письменных памятников различных славянских народов позволяют поставить вопрос о существовании единого славянского литературного языка, функционировавшего с ІХ в. почти до конца XVIII в. и распространенного среди восточных и части южных славян, а в ранний период и среди славян западных”2.

Острозька Біблія. Вперше повний текст Біблії кирилицею з’явився в м. Острозі 1581 р. Надрукував її Іван Федоров, а ініціатором видання був князь Костянтин Острозький. На прохання останнього з Москви було передано переклад, який мав назву Геннадіївської Біблії за іменем Новгородського архієпископа, що наприкінці XV ст. очолив роботу по впорядкуванню повного біблійного кодексу. Зібрані слов’янські тексти в процесі роботи поповнювалися у Новгороді перекладами з латинських оригіналів, а за взірець було взято друковане видання Вульгати – латинського тексту Біблії ІV ст. В Острозі частини, перекладені з латини, було заново перекладено з грецьких оригіналів. Були також використані додаткові рукописні джерела. Крім того, враховано досвід видання Чеської Біблії 1488 р. До тексту також введено деякі пояснення і тлумачення, що дозволяло використовувати її у світських заходах.

Майже через 100 років (1663 р.) у Москві Острозька Біблія була передрукована як офіційний церковний текст. А вже 1751 р. цей текст було звірено і виправлено за грецькими і давньоєврейськими друкованими виданнями. Останній і дотепер є основою усіх російських офіційних видань Біблії.

Києво-Печерський патерик. Цікава історія першодруку Києво-Печерського патерика – пам’ятки, формування якої відносять до першої третини ХІІІ ст. В основі цього збірника оповідей про виникнення Києво-Печерського монастиря та його перших подвижників лежить листування печерського ченця Полікарпа і володимиро-суздальського єпископа Симона. Однак у первісному вигляді текст патерика до нас не дійшов, а найстаріший із його списків датується 1406 р. Відомі такі редакції пам’ятки: Арсеніївська (1406 р.) та дві Касіянівські (1460 і 1462 рр.). Останні поширювалися в рукописних списках протягом ХV–ХVІІ ст. Мова цих списків, старослов’янська давньоруської редакції, тісно пов’язана з церковною традицією, що робило цей твір зрозумілим у всьому слов’янському світі. Текст патерика насичений специфічно-релігійною лексикою і фразеологією, цитатами із Святого Письма та переказами притч і легенд із канонічної й апокрифічної літератури. Разом з тим окремі місця означені тут простотою і конкретністю, джерелом яких є розмовна мова.

Вперше патерик вийшов у перекладі на польську мову під назвою „Paterikon” 1635 р. в друкарні Києво-Печерської лаври. Переклад здійснив єпископ Сильвестр Косів за велінням митрополита Петра Могили, який і благословив це видання. Метою видання був захист і апологія православної святині та печерських угодників від посягань католицько-уніатських діячів, які наполягали на давній підпорядкованості київської церкви папі римському. Вже з польського видання пізніше було зроблено переклад для читачів, які не знали польської мови. Враховано було в ньому також працю Йосипа Тризни, який здійснив свою редакцію патерика. І в такому вигляді 1661 р. здійснено перше друковане видання Києво-Печерського патерика слов’яноруською мовою3.

Синопсис (грецькою мовою це слово означає „огляд”) побачив світ у друкарні Києво-Печерської лаври 1674 р. Це була перша друкована праця з історії слов’ян. Починалася вона відомостями про їх походження і побут, а закінчувалася описом післяпереяславських умовин України з Росією, що й відображено в її назві: „Синопсисъ, или краткое собрание отъ разныхъ лhтописцевъ о начале славянороссийского народа и о первоначальныхъ князехъ богоспасаемаго града Киева, и о житии святого благовернаго великого князя Киевскаго и всея России первейшаго самодержца Владимира, и о наслhдникахъ благочестивыя державы его Российския даже до пресвhтлаго и благочестивого государя нашого царя и великаго князя Алексія Михайловича, всея Великия и Малыя и Белыя России самодержца”. Вважають, що створили Синопсис викладачі Києво-Могилянської колегії, а саме видання тісно пов’язане з іменем Інокентія Гізеля, який, ймовірно, був редактором трьох видань, що вийшли за його життя. У заставці до них стоїть: „Въ святой лаврh Киево-Печерскою... по благословенню причестного о Христе господина отца Иннокентия Гизеля... зображено типомъ”. Тоді це була невелика книжечка, друкована кирилицею. Текст ділився на окремі статті, а численні посилання на використану літературу містилися на берегах. Зберігаючи свою структуру, у наступних виданнях текст Синопсису поступово поповнювався новими матеріалами. Стислість викладу, його світське спрямування і повчально-виховний тон дозволили використати Синопсис як підручник не лише в Україні, а й за її межами. Сприяла цьому й мова книжки – старослов’янська з невеликою домішкою української, що була зрозуміла не лише східним, а й південним слов’янам. Відомі також переклади Синопсиса на грецьку й латинську мови.

Особливого поширення набув Синопсис у Росії, де протягом ХVІІІ й початку ХІХ ст. видавався гражданським шрифтом понад 20 разів.

Перше видання Четьїх-Міней здійснено друкарнею Києво-Печерської лаври в 1689-1705 рр. Уклав його текст український учений і церковний діяч Данило Туптало, відомий під іменем Димитрій Ростовський. Ім’я Димитрій він одержав, ставши ченцем, а прізвище Ростовський надане за місцем багаторічної діяльності у цьому російському місті. Четьї-Мінеї було написано ще в Україні слов’яноруською мовою з невеликою кількістю українізмів.

У своїй праці Димитрій використав „Великие Минеи Четии”, рукописний список яких йому було надіслано з Москви за дозволом патріарха Іоакима. То був величезний фоліант, складений з 12 книг-міней, в які зведено давньоруські оригінальні і перекладні пам’ятки, головним чином, житійні й риторичні, церковно-учительного й історичного характеру. Ініціатива й реалізація створення „Великих Миней Четьих”, як вважають, належала новгородському митрополиту Макарію – видатному діячеві на ниві російської просвіти та культури ХVІ ст. Однак цією працею у своїй діяльності Димитрій не обмежився. Серед джерел його твору називають також джерела літописні, пов’язані з іменами давньоруських святих. Використав учений і „Повість временних літ” та Київський літопис в особливих редакціях, які, на жаль, до нас не дійшли4. Поряд з цим тут є фактичний матеріал із близьких за часом виникнення історичних творів – Густинського літопису, Синопсису й Степенної книги російського походження.

Поширеними були в слов’янських країнах також українські твори дещо іншого спрямування. Цінувалася в них пристрасна українська проповідь, полемічна література українською і польською мовами, спрямована на захист православ’я, урочисті панегірики на честь доблесних воїнів, державних діячів.

Практичний інтерес мали на Україні і за її межами підручники для навчання письма й читання. Перші друковані праці такого роду – це книги Івана Федорова без заголовків, що мають умовну назву буквар (Львів, 1574; Острог, 1578), та „Наука ку читанню и розумhню писма словенскаго” Лаврентія Зизанія, яка побачила світ у м. Вільно 1596 р. Зацікавлення в таких працях, зрозумілих широкому читачеві завдяки церковнослов’янській мові української редакції, підсилювалася відомостями з граматики, молитвами та сентенціями з Біблії на теми виховання. Велику роль у розвитку граматичної думки слов’янських народів відіграла „Граматика” Мелетія Смотрицького – перша велика оригінальна праця східних слов’ян у галузі мовознавства”5. Друкована українська книжка такого роду мала великий успіх у сусідніх народів. І лише з часом через занепад церковнослов’янської мови, втративши свій загальнослов’янський характер, вона стала основою для перекладних та оригінальних праць рідними мовами цих народів.

____________________________________

1 Огієнко І.І. Історія українського друкарства ХV–XVIII в.в. – К., 1994. – С. 33.

2 Толстой Н.И. История и структура славянских литературных языков. – М., 1988. – С. 34.

3 Перетц В.Н. Киево-Печерский Патерик в польском и украинском переводе // IV Международный съезд славистов. Славянская филология. – М., 1958. – III – С. 187.

4 Абрамович Л. Літописні джерела Четьїх-Міней Дмитра Ростовського // Науковий збірник за рік 1929. – К., 1929. – С. 32-61.

5 Докладніше див.: Німчук В.В. Мовознавство на Україні в ХІV–ХVІІ ст. – К., 1985.

Інна Чепіга (Київ),

старший науковий співробітник Інституту

української мови НАН України, кандидат філологічних наук

Найдавніша українська збірка прислів’їв та приказок

Фольклор – ця сукупність усних традиційних мовленнєвих текстів, що функціонують у народному побуті, – поділяється на низку жанрів: пісні, оповіді, казки, прислів’я, приказки тощо. У книжній літературі до XVI ст. не знаходимо спеціально записаних фольклорних текстів. З цього приводу Д. Лихачов зазначав: «Мова літератури і фольклору, їх стилістична будова були різко відмінні одне від одного. Очевидно, здавалося неможливим просто записати усний твір, зробити його писемним, не змінюючи форми. Цього не міг допустити літературний етикет. Усний твір можна було тільки переказати»1.

В українській писемній культурі лише з другої половини XVI ст. починають з’являтися записи народних пісень. А з кінця XVII ст. відома рукописна збірка українських прислів’їв та приказок.

У 50-х рр. ХІХ ст. український письменник та етнограф О. В. Шишацький-Ілліч в одному з монастирів Чернігівщини знайшов рукописну збірку, заповнену віршами, написаними староукраїнською мовою, а також прислів’ями та приказками. Своє ім’я та духовний чин автор знайденого рукопису повідомив криптографічним способом у мезовірші, в середині якого виділені великі літери прочитуються так: иєромонах Климентій З­новієв син. Знайдену збірку було передано П. О. Кулішеві, котрий увів рукопис до наукового обігу, хоч дав досить тенденційну оцінку віршам письменника. Збіркою, однак, зацікавилися й інші українські вчені, зокрема фольклористи. Так, чоловік Марка Вовчка О. Маркович працював безпосередньо з рукописом Климентія, а його виписками користувалася письменниця. Більшість приказок та прислів’їв з рукопису Климентія увійшла до укладеної М. Номисом книги «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (СПб., 1984). Принципово новий підхід до вивчення творчості цього оригінального митця був у І. Франка, який бачив у Климентії справжнього художника й знавця української мови2.

На початку ХІХ ст. рукопис став надбанням бібліотеки Київського університету. Професор цього університету В. М. Перетц ґрунтовно опрацював і опублікував віршову його частину3. Намір ученого пізніше видати фразеологізми, зібрані Климентієм, не було здійснено.

У 70-х рр. ХХ ст. вперше було повністю опубліковано рукопис Климентія4, який нині зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Відомості про автора рукопису та час його створення заховані лише в текстах віршів. «Виловлюючи» з них окремі факти, натяки, свідчення, можна скласти уявлення про особу автора. Очевидно, народився поет десь у 40-х – на початку 50-х рр. XVII ст., рано лишився сиротою, вчився на священика, одружився, рано овдовів, постригся в ченці, багато мандрував, мав далеко не міцне здоров’я, але велику силу духу, невгамовну цікавість до навколишнього світу, любов до людей і життя, незвичайний потяг до народної мови. Помер після 1712 р. Свою книжку створив напркінці XVII – на самому початку XVIII ст.

Рукопис зберігся не повністю, кілька десятків аркушів у різних його частинах утрачено. До нас дійшло 372 вірші (чи уривки з них), які займають перші 197 арк., а також арк. 270-321. На арк. 200-269 вміщено збірку прислів’їв та приказок – «Припов­сти або теж присловія посполитыє».

Зібравши понад півтори тисячі народних афоризмів, Климентій розмістив їх за алфавітом, виконавши таким чином певну наукову роботу по опрацюванню зібраного матеріалу, а в кінці кожної групи прислів’їв на певну літеру залишив порожнє місце, іноді навіть по кілька аркушів для майбутніх дописувачів. Поет розумів, що в світі афоризмів значно більше, ніж він зібрав, а тому звертається до читачів з проханням дописувати прислів’я за алфавітом – «на кую лhтеру вспомнhте, к той приписуйте». Порожні місця справді великою мірою заповнені дописаними почерками фразеологізмами. Наприклад, після приповісток на літеру Р дописано ще такі:

Ровъ якъ копавъ да і са(м) пропав.

Рогомъ ти(мъ) чешись який є(ст).

Рогати(н)ка єстъ вихи(л)ка да (в) кошелику.

Рожокъ да с табакою.

Рогатину пода(и) суди.

Рогатина в комори лежи(т).

Радъ бы єго поимати да слизіокъ.

На арк. 292-269 подано збірничок прислів’їв повчального змісту, розміщених довільно, без дотримання алфавіту – «Наука особная з тых же приповhстий зде людем младым положена ест». Тут зібрано близько 200 прислів’їв переважно дидактичного спрямування: Взявшися за гуж, не кажи не дуж; Назвавшися раком, л­зь у кузобъ; Купу(й) хату крытцю, а сукню шитую; Люде(й) слуша(й) и сво(й) розумъ де(р)жи; Хто мовчитъ, то(и) двохъ навчитъ; Де(р)жи языкъ зубами; Не м­(й) сто копъ, а сто друговъ; Якъ постеле(ш) такъ и спатиме(ш), я(к) зароби(ш), такъ и о(т)буватимешъ; Не брата(и)ся, с ким телят не пасъ; Напере(д) невода рибы не ловы; Не раду(й)ся чужому лиху; Не бу(д) ни горе(к), ни солодо(к), солодкого проглыну(т), а го(р)кого проплюютъ; Що собh не мило, и людям не зычъ; Не хватайся якъ поповна pамужъ; У лhсъ дровъ не вози і т.ін.

Зібраними приказками та прислів’ями поет щедро пересипає свої вірші, часто навіть не вказуючи на народнорозмовне джерело того чи іншого афоризму. Так, скептично описуючи діяльність лікарів, він зауважує: тилко ж на лhченом не наhздится конh. В іншому місці він повторює цей фразеологізм, дещо трансформуючи його: … лhченим конемъ юж ся не наробити. Часто поет трансформує народні прислів’я, пристосовуючи їх до віршового розміру і ритму. Не дай, Боже, позичать, але дай своє мать – так починається вірш «О должниках». Власна думка поета підкріплюється авторитетом народної мудрості. Засуджуючи байдужих батьків, що не вчать своїх дітей добрим справам змалку, Климентій зауважує: І хоч бы и хотhлъ уже великого сина вчить, тылко (ж) не зможеш тогды власне дуба нахилить. А у збірці приказок, зібраних поетом, записано такий афоризм: Як дуба не нахилиш, так великого сина на добре не навчиш.

Вірш «О свиніяхъ» починається рядком: Свиня не зритъ гор­ и солнца не видитъ, який є варіантом народного прислів’я: Не дав Бог свинh вгору глянути. Описуючи людські хвороби, поет узагальнює: … всякая хвороба не бывает на свhтh чл~овеку оздоба, трансформуючи при цьому народне прислів’я хвороба нікого не красить.

У багатьох випадках Климентій Зіновіїв вказує на народнорозмовне джерело фразеологізму: Рєчє приповhст волк що споткає, то зъядє; З давных часов приповhст тая то пробуваєт: не мhй собh сто коп, як сто другов, повhдаєт; Як посполоитє мовят, іскра полє зпаляєт, а послh выпалєня и сама погибаєт; Ведлуг присловія, рука завшє руку миєт; Подобно правду людє вызнавуют, жє нє таков враг, як єго малюют і т.п. Прив’язка живомовного матеріалу до тексту вірша часто здійснюється за допомогою одного слова мовят або повhдают, які несуть у собі узагальнюючий зміст: мовят, на ви(д) глядя, здоровя испытуй; повhдают, голова мhсца шукаєт; як то мовят, гроши – слына; дивная рhч, що хатh пhч, так повhдают; лhпш, мовят, желhзо у водh варити, нєж псюю личину – жону злу – учити. Посилання на загальновживаність виразу підвищує його авторитет.

Особливо пощастило на народні фразеологізми віршам про п’яниць. Окремі з них суцільно складаються з пристосованих до віршової мови поета народних прислів’їв та приказок:

… пяному здаєтся, жє и козлы в золотh,

а сам валяєтся як свинія в болоті.

У пяного рєшєто грошєй, повhдає,

а кгды проспится, тогда и чєха нємає.

З рєшєта бєрєт гроши пяный, за що пити,

а трезвому нhзащо рєшєта купити.

Або ще:

Пяного, повhдают, такова молитва,

як умєршого кого против кого битва.

Бо як хорих пост, тако пяных молба важна…

Кгды пяного таково, мовят, молєніє,

як фарысєйско нєгдыс было хвалєніє.

Пор. народна приказка: п’яного молитва, як хворого піст.

Кілька приповісток, у яких осуджується п’янство, поет просто записав після одного з віршів, не вплітаючи їх до віршового тексту: «И привповhсты посполитыє людзкиє особно научают трєзвости, гды мовят: Добро тому пи(т) хмhль спит; пий, да ума нє пропий; пий, да нє вый, да нє впивайся, мєжду чужими люлми выстєрhгайся.

Контамінації двох чи кількох приказок у поезії Климентія Зіновієва – річ не рідкісна. Так, початок вірша «О богатстві і о нищетh» скомпоновано з двох приказок:

Кождый бы хотhл сєбh також богатым быт,

алє мусhт на свhт­ так жит, як набhжит,

І тым рогом чєсатыс, которым достанєт.

Пор. прислів’я: так жить, як набіжить; тим рогом чєшись, котрим достанєш.

Про органічний зв’язок мови поета з живою народною свідчить не тільки наявність у його творчості прислів’їв та приказок, а й той факт, що він використовує безліч народних виразів, пов’язаних з побутом та виробництвом: березовим пhром выписуват тя трєба; ащє бы мощно, звhзды з нєба брала; а іна в грєчку скачєт добрє бєз мужа; кыєм пхаєт; коти по горшках никают; воду або борщ глушити; о землю бhду ударяєт тощо. Мова віршів рясніє численними порівняннями, що взяті з живої розмовної практики: у гнои як пса запопали; валяєтся як свинія в болотh; злои жоны як шкапы нє вмhєш [на уздh] дєржати; коло огню як муха в укропh вєртится.

Численні побажання, прокльони з живої мови XVII ст. також потрапили до віршів Климентія Зіновієва: бодай такого зрhли в замhском покои; и щоб такому тылко в жывотh ворчало; бодай их пєкєлныє дябли рвали за лытки. Про козаків, які по дорогах займаються мародерством, поет говорить: Побиют бо слєзы навhк от ных оскорбленных.

Творчість Климентія є свідченням того, що існувала усна українська мова, якою користувалося все українське населення. Ця мова ще не закріпилася в письменстві. Але перша збірка прислів’їв і приказок, скомпонована поетом і вченим, є доказом того. що в XVII ст. посилюється професійний інтерес до скарбів уснонародного слова. Народнорозмовна стихія впліталася в мову творів інших писемно-літературних стилів – ораторського, проповідницького, полемічного, наукового, маючи міцну живомовну основу.

________________________

1 Лихачев Д. С. Развитие русской литературы Х – XVII веков. Эпохи и стили. – Л., 1973. – С. 47.

2 Франко І. Історія української літератури. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко Іван. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 40. – К., 1983.– С. 362 – 370.

3 Вірші єром. Климентія Зіновієва сина. Видав з передмовою Володимир Перетц / Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Видає Археографічна комісія Наукового товариства імені Т. Шевченка. – Т. 7. – Львів, 1912. – 228 с.

4 Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті / Підготовка тексту І. П. Чепіги. Вступна стаття В. П. Колосової та І. П. Чепіги. Історико-літературний коментар В. П. Колосової. – К.: Наук. думка, 1971. – 392 с.

Олеся Лазаренко (Київ),

вчений секретар Інституту мовознавства

ім. О.О.Потебні НАН України,

кандидат філологічних наук

Лексичні запозичення в польськомовних творах

українських письменників XVII ст.

Мовні наслідки польсько-українських контактів в умовах багатонаціональної і багатокультурної Речі Посполитої у XVI-XVII ст. на сьогодні є досить ґрунтовно опрацьованими і налічують багато позицій.

Питанню впливів української мови на польську була присвячена, зокрема, монографія Ст. Грабця1 про так звані “кресові” (окраїнні) діалектні риси у мові декількох польських письменників ХVІ-ХVІІ ст., що походили з теренів України, а саме: з Червоної Русі (Галичина) (Миколай Семп Шажинський, Шимон (Симон) Шимонович, Шимон (Симон) Зиморович, Бартоломей Зиморович). Це також праці Ст. Роспонда про український вплив на мову Яна Кохановського2, Ґ. Риттер про східнослов’янські лексичні запозичення у польській мові XVII ст.3, Т. Мініковської про українські лексеми у польській літературній мові XVI ст.4, К. Марґанcької про рутенізми у творах В. Коховського5 та інші.

Загалом у польському мовознавстві існує думка, що мовні елементи руського або кресового походження (за польською термінологією), які зустрічаються у польській мові, є двох видів: “...одні ввійшли віддавна у мову освічених поляків, тобто до складу польського культурного наріччя, а інші властиві тільки польському населенню східних земель Речі Посполитої...”6.

Велику роль у процесі запозичення польською мовою руських (українських) слів відіграв так званий “кресовий” (периферійний, окраїнний) діалект польської мови, що утворився як результат асиміляційних процесів мови польського люду (переважно шляхти), що з ХІV ст. внаслідок культурно-суспільних подій мешкав на теренах України. “Завдяки своєму специфічному характерові, ... цей діалект (наріччя) відіграв визначну роль у розвитку літературної польської мови. Це саме йому ми, без сумніву, завдячуємо тією великою кількістю елементів руського походження, які ввійшли до складу загалу освічених поляків...”, – стверджував польський лінгвіст Т. Лер-Сплавінський7.

Своє втілення даний діалект знайшов у літературній творчості польських т.зв. кресових письменників, що походили з Кресів, тобто з українських земель, які належали у ХVІ-ХVІІ ст. до Речі Посполитої. Пізніше слова українського походження активно використовувалися у польській мові зі стилістичною метою – підкреслення місцевого колориту – наприклад, у творах представників “української школи” у польській літературі ХІХ ст. – Богдана Залеського, Антонія Малчевського, Северина Гощинського.

Проте існувало ще одне джерело поповнення польської мови лексемами українського походження. Йдеться про польськомовний нурт української літератури ХVІ-ХVІІ ст., а саме про творчість таких українських письменників, як Мелетій Смотрицький, Петро Могила, Сильвестр Косів, Іпатій Потій, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович та ін.

До недавнього часу творчість цих культурних діячів пізньосередньовічної України не сприймалася у контексті розвитку польської літератури. Вони не вважалися польськими письменниками, хоча інколи їхня польськомовна спадщина була більш багатою, ніж та, яку вони творили рідною мовою.

Однак деякі дослідження польських лінгвістів принесли цікаві спостереження про роль українського письменства у формуванні польсько-українських мовних взаємин. Це праці Ст. Урбаньчика8, Д. Мошинської9, М. Карплюк10, Я. Ріґера11 та ін.

Основною метою цих досліджень було ближче познайомитися з польською мовою двомовних письменників в Україні ХVІІ ст., що належали до так званого Genthe Rutheni, natione Poloni – „феномену роздвоєння свідомості”, стереотипу „усвідомлення свого руського (виділення – автора) походження з відчуттям приналежності до польської політичної нації (виділення – автора)”12.

Перерахувавши фонетичні, граматичні, лексичні особливості мови цих письменників, польські мовознавці стверджують, що представлений варіант польської мови з включенням в нього системних рис власної мови є унікальним явищем, яке належить культурі обох народів – польського та українського.

Уживання українських лексем, а також іншомовних слів, які ввійшли до польської за посередництвом української (напр., церковнослов’янізми, грецизми, тюркізми), у польськомовних творах вищезгаданих письменників XVII ст. було, на нашу думку, спричинене походженням авторів, а також було зумовлене екстралінгвальними чинниками, оскільки передавало певні реалії українського світського і сакрального життя.

Як стверджує лінгвіст С. Урбаньчик, у польськомовних творах Мелетія Смотрицького помилок не простежується, що заслуговує на особливу увагу, оскільки письменник не був поляком за походженням13. Звичайно, яким було його усне мовлення, ми не дізнаємося, але польський мовознавець припускає, що це був “кресовий” різновід “з певними фонетичними і граматичними спрощеннями, із характерною мелодикою речення, яку прийнято називати львівською, з українськими лексичними вставками”14. Однак у друкованих текстах ці явища не простежуються, оскільки тут “кресові” особливості відредаговані якщо не самим автором, то його видавцем.

І тільки на лексичному рівні у творах М. Смотрицького найяскравіше і найповніше виявляються результати польсько-українських мовних контактів. Тут наявна велика кількість запозичених або скалькованих грецьких і церковнослов’янських слів, пов’язаних із догматами православної Церкви, богослужінням. Це, наприклад, назви літургічних книг – triod, mineje, soborniki; назви титулів у церковній ієрархії – episkop, archiepiskop, świeszczenik, monaster. Багато епітетів із церковнослов’янської мови: bogowidz, wiastonośca, żywotworzący та ін.

С. Урбаньчик зазначає, що вживання цих лексем було викликане, звичайно, темою твору, де вони функціонують, однак деякі з них можна було б замінити польськими термінами, чого автор не зробив. Можливо, це було зумовлено тим, що Мелетій Смотрицький їх взагалі не знав, або знав слабо, або не міг пригадати15.

У результаті мовного аналізу передмови до польськомовного видання “Києво-Печерського Патерика” Сильвестра Косова дослідниця Д. Мошинська звернула особливу увагу на те, наскільки плідно взаємовпливали мови і культури двох народів – польського і українського16. Це, зокрема, проявляється у функціонуванні у творі таких лексем, як jedynowłajca, mirotoczywy (гр. калька), pocześć (тобто “почесті”). Оскільки зміст “Патерика” був пов’язаний з історією Православної Церкви, автор не міг уникнути деяких характеристичних понять. Вже сам титул передмови “Do czytelnika prawosławnego” вимагає певних пояснень. Так, наприклад, лексема prawosławny у польській мові XVI i XVII ст., а також у Косова, згідно з етимологією має значення тільки “prawowierny” – „той, хто правильно вірить”. “Сучасне значення цього слова датується із середини ХІХ ст. і має політичний підтекст”17.

Багато українських лексем у польськомовному творі Петра Могили “Lithos abo Kamień...” виявила і дослідила М. Карплюк. Тематично вона їх згрупувала таким чином: 1) загальновживана лексика; 2) пейоративні окреслення особи Касіяна Саковича (відомо, що вищезгаданий твір П. Могили був відповіддю на трактат К. Саковича „Perspektywa”). Отже, тут зустрічаються такі українізми: bałakać, hrubo, kazka, latopisiec, niebylica, pobratym, bezmozgi, dureń, durna głowa, mudrahel, perekidczyk та інші.

У польськомовній спадщині Лазаря Барановича функціонує багато українізмів або запозичених з інших мов лексем, які проникали до польської мови за посередництвом української: bachmat, sahajdak, caryca, carewicz, kotiuha, osmohłasnik, pamiat, wor, wracz, wsemiłostywy та інші.

Цікаво простежити те, яким чином пояснювали самі автори вибір польської мови у своїй творчості. Так, наприклад, Лазар Баранович стверджував, що це є вільний мистецький вибір поета і навіть присвятив цьому питанню вірша “Rusin do Polaka coś po polsku gdaka” („Русин до поляка щось по-польськи балака”) зі збірки “Lutnia Apolinowa”18 (тут варто згадати, що українські письменники XVI-XVII ст. навчалися переважно в єзуїтських колегіях, де їм викладали курси поетик як латиномовних, так і польськомовних):

Proſzę, przebácz mnie Poláku/

Jeżeli tu nie maſz smáku/

Byś ty po Ruſku nás witáł/

Ja bym Ruſin chętnie czytał/

Ruſinowi to zwierzyna /

Ják polſzczyzna ták łacina.

Ta zwierzyna gdy ma rogi /

Cny Poláku nie bądź srogi /

Postáwſię onez łaskáwie /

W rowney Ruſin oddać spráwie

Nápiſzeſzli co po Ruſku

Ruſin przymie to za huſku: Wolność máią Poetowie/

Jáko w báykach ták y w mowie.

Jeſlim jakie słowo zgubił /

Bylem rzecz samą niezgubił.

Trzymam o Twey łaskawośći /

Co pokryjeſz z swey Mądrośći:

Ze twoy język y w Ruſinie

Cieſz ſię Cny Polaku / słynie.

Y iá bym ſię ztąd ucieſzył /

Byś po Ruſku co przyſpi ſzył

Не усякому поляку

Будуть вірші ці до смаку.

О, коли б ти, ляше, вірші

В руській мові склав не гірші

Звір це дикий для русина –

Що польщизна, що латина.

Звір той гострі має роги,

Тож, поляче, будь не строгий.

Почитай, як я утямив,

І віддай нам тим же самим.

Як напишеш щось по-руську,

Русин прийме це за гуску:

Вільність мають поетове

Щодо вимислів та мови!

Хай я вжив незграбне слово,

Аби суть була здорова.

Собі схильності я зичу,

Бо на мудрість твою лічу.

Тішся, ляше, що русини

Твою мову цінять нині.

Я б радів лиш, ляше-брате,

Коли б руську міг ти знати.

(Пер. В.Крекотня 19)

Чинником у виборі мови твору могли стати також і політичні мотиви. Так, у листі до московського царя Олексія Михайловича, якому був присвячений твір “Żywoty świętych” (1670), Баранович зазначає, що писав цей твір в момент, коли поляки мали намір запросити царя на королівський трон, а окрім того царевич Федір Олексійович вільно володіє “ляцким языком”, оскільки польська мова була “єдиною живою іноземною мовою, якою володіли багато жителів Московської держави XVI-XVII ст.”20. Пізніше це ж архієпископ підтверджує у передмові до твору “Notyj pięć” (1680) з присвятою російському царю Федору: “Kiedyś był, jeszcze Carewiczem, Roku 1670. Zywoty Swiętych polskim językiem [bo były głosy Polskie i Litewskie otrasl Waszą Carską prosić na Koronę Carską] przypisałem...” – “Коли ти був ще царевичем, у 1670 році, “Житія Святих” я написав польською мовою [бо були польські і литовські голоси, щоб нащадка Вашого Царського просити на Царську Корону]...”21.

Представлений матеріал яскраво відбиває ситуацію полілінгвізму українського суспільства ХVII ст., коли для здійснення комунікативного зв’язку між різними його прошарками, використовувалося кілька мов – зокрема українська і польська, а також латинська, церковнослов’янська та грецька, що не могло не позначитися на культурно-історичній та літературній діяльності найкращих його представників.

__________________

1 Hrabec S. Elementy kresowe w języku niektórych pisarzy polskich XVI i XVII w. – Toru, 1949. – 160 s.

2 Hrabec S. Elementy kresowe w języku niektórych pisarzy polskich XVI i XVII w. – Toruń, 1949. – 160 s.

3 Rytter G. Wschodniosłowiańskie zapożyczenia leksykalne w polszczyźnie XVII wieku. – Łódź: Wyd-wo Uniwersytetu Łódzkiego, 1992. – 172 s.

4 Minikowska T. Wyrazy ukraińskie w polszczyźnie XVI w. – Warszawa, 1980.

5 Margańska K. Rutenizmy w języku Wespazjana Kochowskiego // Rocznik naukowo-dydaktyczny. – Kraków: Wyd-o Naukowe WSP, 1976. – Zeszyt 58. – Prace językoznawcze III. – S. 137-189.

6 Lehr-Spławiński T. Wzajemne wpływy polsko-ruskie w dziedzinie językowej // Szkice z dziejów rozwoju i kultury języka polskiego. – Lwów-Warszawa, 1938. – S. 107.

7 Там само. – S. 115.

8 Urbańczyk St. Uwagi o polszczyźnie Melecjusza Smotryckiego // Studien zu Literatur und Kultur in Osteuropa. - Köln, 1983. - S. 372-379.

9 Moszyńska D. O polszczyźnie Sylwestra Kossowa // Tematy. Księga jubileuszowa w 70. rocznicę urodzin prof. L. Moszyńskiego. – Gdańsk, 1998. – S. 138-143.

10 Karpluk M. Polszczyzna metropolity Piotra Mohyły w jego polemice z ks. Kasjanem Sakowiczem (ukrainizmy leksykalne) // Zeszyty Naukowe Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego. – 1991. – N 1-2 (133-134). – S. 190-201; Karpluk M. Południowo-wschodnia odmiana polszczyzny na przykładzie języka metropolity Piotra Mohyły (cechy gramatyczne) // Z polskich studiów slawistycznych. – Seria VIII. – Warszawa, 1992. – S. 101-106.

11 Rieger J. Kilka uwag o polszczyźnie pisarzy-Rusinów w XVII w. // Der Text und seine Spielarten im polnischen Barock. Bausteine zu einer Epochensynthese. – München, 2005. – S. 197-208.

12 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К.: Генеза, 1997. – C. 81.

13 Urbańczyk St. Вказана праця. – С. 372.

14 Там само. – С. 373.

15 Там само. – С. 374.

16 Moszyńska D. Вказана праця. – С. 140. Див.: Moszyński L. Historia przymiotnika prawosławny w języku polskim. – Slavia Orientalis. – T. XXXIX. – № 1-2. – 1990. – S. 47-64.

17 Там само. – С. 141-142.

18 Lutnia Apollinowa Kożdey Sprawie gotowa Na Błogosławiącą Rękę Jako na Takt iaki patrząc Iaſnie Przeoswieconego Iego Mosci Oyca ŁAZARZA BARANOWICZA Archiepiskopa Czernihowskiego Nowogrodzkiego y wszytkiego Siwierza. – Kijów (Z Typographiey Kijowo-Pieczarſkiey). – 1671. – S. 543.

19 Антологія української поезії у 6-ти томах. – Т.І. – Українська дожовтнева поезія / Упорядник В. Шевчук. – К.: Дніпро, 1984. – С. 178.

20 Берков П.Н. Русско-польськие литературные связи в ХVІІІ веке // Доклады на ІV Международном съезде славистов. - М., 1958. – С. 8.

21 Notiy Pięć ran Chrystusowych pięć ... Przez Iáśnie w Bogu Przeoświeconego Iego Mśći Oyca Łazarza Baranowicza. – Czernihow, 1680. – S. 31 zwr.

Інна Шевчук (Умань),

доцент кафедри української мови УДПУ,

кандидат філологічних наук

Вираження заклику, пропозиції та рекомендації в

українській мові XVI – XVIII ст.

Для вираження різних видів спонукання в українській мові уживається імператив. У живій мові варіювання спонукальних відтінків забезпечується можливістю змінювати спонукальну інтонацію. Наші спостереження показують, що вид спонукання, який виражається імперативними конструкціями в мові пам’яток, може бути чітко визначеним лише з урахуванням контексту. Ще більшою мірою спонукальний відтінок залежить також від лексичного значення дієслова.

Цікаві результати показує детальне дослідження мовленнєвих варіантів волевиявлення, які засвідчені певними типами імперативних конструкцій у пам’ятках української мови XVI – XVIII ст. При цьому спостерігається маркованість окремих варіантів структурно-семантичної реалізації спонукального значення аж до поділу самих конструкцій на категоричні і некатегоричні (пом’якшені) імперативи. Ми зупинимося на аналізі імперативних одиниць із семантикою заклику, пропозиції та рекомендації, які виявляють спільні характеристики модифікаційних ознак волевиявлення.

На думку М. Ф. Косилової, волевиявлення залежить від стосунків учасників імперативного спілкування. Так, якщо учасники ситуації не залежать один від одного, то з урахуванням ставлення мовця й адресата до виконання дії може мати місце заклик, прохання, згода, порада, припущення, попередження, переконання [1, 53].

Спонукальні мовленнєві акти з огляду інтенсивності волевиявлення, на думку О. В. Нарушевич-Васильєвої, належать до одного з трьох типів: акти категоричного спонукання, пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата, в основі виділення яких лежать дві класифікаційні ознаки, тісно пов’язані з прагматичною структурою висловлення: 1) стосунки субординації між учасниками комунікативного акту, 2) обов’язковість / необов’язковість спонукуваної дії [2, 15–16].

Більшість дослідників семантичні моделі імперативних конструкцій схильні об’єднувати в три основні групи, які презентують вияви волюнтантивних відношень за інтенсивністю: категоричне спонукання, пом’якшене спонукання, нейтральне спонукання. Ми спробували деталізувати структурно-семантичну специфіку третьої групи таких одиниць – нейтральних спонукань, до якої належать заклик, пропозиція та рекомендація.

В аналізованих синтаксичних структурах української мови XVI – XVIII ст. найбільшу кількість серед конструкцій нейтрального спонукання становлять одиниці, які виражають заклик. Як показує наша статистика, вони становлять 4,9 % від загальної кількості досліджуваних імперативних конструкцій. Основною комунікативною ознакою таких конструкцій є вираження заклику до виконання якоїсь дії. В Академічному тлумачному словнику української мови це слово фіксується у таких значеннях: “1. Прохання, запрошення прийти, приїхати, з’явитися куди-небудь. // Звук, вигук, що кличе, закликає. 2. без додатка і до чого. Звертання до певної групи людей, у якому в стислій формі висловлено провідну ідею часу, політичну вимогу, завдання; відозва, гасло. // Прохання, вимога розгорнути яку-небудь діяльність, певним чином поводити себе. 3. рідко. Те саме, що виклик” (СУМ, ІІІ, 147–148). У наших прикладах це слово реалізується лише в перших двох значеннях.

Модальне значення заклику, що актуалізується у певних конструкціях звертанням, в староукраїнських пам’ятках зафіксовано в таких конструкціях: О Лазаре! мужайся, Богом укрhпленный! (ДУ 6, 107); Прійди, друже искренній, первhйшій владико, І увидь снhдъ готову, слідку нам толико! (ДУ 4, 177); Ісусе преблагїй, с высоты небесной Призри на недостойный трудъ мой в сем нелестной! (ДУ 6, 189); Земныи же языцы, купно с нами всh ликуйте, Ангелскіи хоры вси, в небh торжествуйте (ГС2, 80).

Для підкреслення того, що заклик є необхідним для виконання, в аналізованих конструкціях використовується цікавий, на наш погляд, стилістичний прийом повторення однієї і тієї ж дії (чи близької за значенням) у межах однієї конструкції чи у реченнях, що йдуть одне за одним, напр.: Благовістите и вы, други мои: Благовістите день от дне. Возрадуемся и возвеселимся в сей день! (ГС2, 49); О враже нощный! Кайся, раскайся, окаевайся..., но не буди творец догматов нових (ГС2, 86).

Ще більшу актуалізацію модальності заклику спостерігаємо при введенні у конструкції такого типу часток як же, ж, напр.: Воскликнем же господеви во гуслех! (ГС1, 193); Я працювала, ну, працюй же тепер ти; Ну, иди-жъ, цигане-брате, по дрова (Казка “Про цигана и лева” // Чубинський, 121).

Зауважимо при цьому, що вживання у таких імперативних одиницях часток да, хай, нехай перетворює вислів у гасло, напр.: ...нехай здравствуетъ мой сестренецъ (ПЛ, 29); Бг̃ъ вамъ нехай сию любовъ нагородитъ. Любовъ такую. Любовъ отческую! (ПЛ, 33); Да будет свhт (ГС2, 52).

Імперативні речення, які виражають пропозицію, містять м’яке волевиявлення відносно виконання/невиконання певної дії і становлять 3,8 % від загальної кількості досліджених імперативних конструкцій. Поняття “пропозиція” в Академічному тлумачному словнику кваліфікується як “те, що пропонується чийсь увазі, виноситься на обговорення, розгляд і т. ін. // Порада, вказівка відносно того, як діяти, що робити і т. ін. // Те, що пропонується кому-небудь замість чогось або на вибір як угода, умова і т. ін.” (СУМ, VІІІ, 258). Імперативні речення цього різновиду як основну комунікативну ознаку містять у собі дію за значенням “пропонувати”. А пропонувати, в свою чергу, означає: “1. Виявляти бажання, готовність допомогти кому-небудь або віддати кого-, що-небудь у чиєсь розпорядження. // Виявляти бажання, готовність продати, збути що-небудь. 2. Висловлювати кому-небудь якусь пропозицію, якесь побажання з наміром залучити до чогось, запросити до участі в чомусь. 3. Ставити, давати що-небудь на розгляд, вибір комусь. // Рекомендувати чию-небудь кандидатуру. // Вимагати виконання чого-небудь. 4. Радити комусь, як діяти, застерігати від чого-небудь” (СУМ, VІІІ, 259–260).

Ситуація пропозиції передбачає, що дія буде відбуватися в інтересах адресата. Таке спілкування є, як правило, неофіційним. У ситуації пропозиції мовець може бути повністю переконаний чи не до кінця переконаний у своїй правоті, однак завжди вважає доцільним виконання конкретної дії, напр.: Єсли, єднакъ, схочешъ, можеш єkордїумъ учинити зъ подобенства якого албо зъ прикладу (Галят., 212) – те, що пропонується кому-небудь на вибір як угода, умова; ... єсли ж хочеш внїити в живот, дръжи приказан# (ПЄ, 175); Слухай же от-що: поки час буде вечеряти, Трохи поглупимо, І один зъ одним поюхторит що нибуд найдhмо... (ДУ 4, 1729–1730, 201) – порада, вказівка відносно того, як діяти, що робити; П#тое оубω совершеннh и конечнh просвhтис# Рωссї# Крщенїемъ ст̃ым ^ тогоже Константиграда... (Предисловіе къ Печерському Патерику 1661 года // МІКСВ, 389) – те, що пропонується кому-небудь замість чогось як угода, умова.

Треба зауважити, що саме в конструкціях із значенням пропозиції, адресату пропонується більше свободи вибору, ніж при пораді, рекомендації, застереженні. Різниця за службовим становищем, віком і ступенем знайомства не є суттєвою.

Імперативні конструкції, які виражають рекомендацію, становлять 1,5 % від загальної кількості досліджуваних одиниць. Цей різновид нейтрального спонукання виражає позитивну характеристику, вказівку, настанову здійснити щось, діяти яким-небудь чином. В Академічному тлумачному словнику “рекомендація” – це: “1. Позитивний усний або письмовий відзив про кого-небудь, як правило, з порукою за нього. // Характеристика кого-, чого-небудь. 2. Порада, вказівка кому-небудь; пропозиція. 3. Дія за знач. рекомендувати (Рекомендувати. 1. Давати усний або письмовий відзив про кого-небудь, як правило, з порукою за нього. 2. також з інфін. Давати поради, вказівки або настанови кому-небудь зробити щось; пропонувати). 3. також без додатка. Знайомити з кимось, представляти кому-небудь когось, називаючи його” (СУМ, VІІІ, 494–495).

Імперативні конструкції, які виражають рекомендаційні характеристики, вживаються в ситуаціях, коли рекомендувати з вказівкою на щось чи когось, може той, хто впевнений у тому, що виконання дії буде в інтересах адресата, а також мовець, переконаний до деякої міри у своїй правоті. При рекомендації не є суттєвою різниця за віком, службовим становищем і ступенем знайомства. У відповідних контекстах адресату надається свобода вибору виконання чи невиконання дії, напр.: А тому мунастыреви не отлучятися отъ святого Ивана оу вhки: хто коли єго купилъ, тому слушати къ святому Ивану (ХППСУ, 159); ... предписиваетъ вамъ отъселh оставаться, священнодhйствоватъ и всh подлежащие христианские требы справлять въ селh Рюховh (ДДГ, 59); Єkордїумъ можеш часомъ написати, понижаючи собh недосконалость, слабость и неумhєтност (Галят., 213). На нашу думку, категоричність рекомендації зростає у заперечних конструкціях, напр.: ... вhдаєш заповhди. прелюбодhйства не дhлаи, не оубіи, не оукрадь, лживе не свhдчи, чти ωц̃а твого, и мт̃рь твою... (ПЄ, 293).

Рекомендаційність зростає також і за рахунок слів слідувати, подобаетъ, надлежить, надобно, і под., напр.: З тhхъ мhръ надобно-де королю напередъ утвердить клятвою Зборівскіе пакти, которые мы по сю пору шаблею пишемъ (ЛС, 236); А еще первhе подобаетъ и по всей Вселенной Правовhрной почитати... (Кир., 956, 1700, 4); Въ проповhдяхъ не слhдуетъ заботиться о томъ, чтобы говорить новое (ХППСУ, 182).

В аналізованих конструкціях перелік дій, що рекомендуються до виконання, подається в певній послідовності, яка вводиться словами на зразок прежде, потом, зараз, напр.: Да не сблазнимъ ихъ, шедъ вверзи одудицю в море. Юже менші прежде рыбу, возми и отверзи єи оуста, и обрящеши статырь, и тъ вземъ даи же имъ за мя и за ся (ХППСУ, 153); Приимъ Леонтій, препоясася имъ, потомъ волья воду во оумывалницю и начатъ оумывати нозh оученикомъ и отирати Леонтиємъ (ХППСУ, 155); Ищите же прежде црс̃твї# бж̃ї# (Галят., 70).

Такі ж рекомендаційні конструкції з частками нехай, пущай, на нашу думку, роблять висловлювання категоричнішим, напр.: Нехай пріймет записи купчих и духовних; Нехай изгладит мое и единокровнихъ Моихъ їмя, а свое пишет як угодно... (ДУ 6, 161); Нехай болшъ бють, терзають, мучат Гипомена! (ДУ 6, 166); Он один пущай надъ нами начальствуетъ... (ИР, 140).

Уведення в такі конструкції слів надлежит, должен сприяє тому, що рекомендація може сприйматися як інструкція (інколи як і наказ), яку необхідно виконати, напр.: Долженъ каждой челобитчикъ въ злодhяніи на дх̃овних нhгдh індh бит челомъ, токмо въ Синодh (ДДГ, 43); ...надлежить в городh обехат по всhхъ улицах, и которіе избы чили хліви соломою покрити, зараз при себh приказат оную соломяную кровлю поскидать и солому на сторону позвозит (ДДГ, 63).

Отже, імперативна модальність у східнослов’янських мовах відображає емоційно-вольові стосунки між комунікантами, що зумовлюються особистісними, соціальними та ситуативними факторами. Семантика імперативних конструкції, що виражають заклик, пропозицію та рекомендацію, передаючи нейтральну форму вираження імперативності, в українській мові XVI – XVIII ст. реалізується за допомогою спеціалізованих морфологічних і синтаксичних засобів (наказовий спосіб, перформативні та еліптичні речення). При цьому в українській мові досліджуваного періоду можна встановити роль таких засобів у вираженні модальних відтінків імперативності та кількісні параметри і перспективи вживання окремих конструкцій з певною модифікацією імперативного волевиявлення.

Умовні скорочення джерел дослідження

Галят. – Іоаникій Галятовський. Ключ розуміння / Підгот. до видання І. П. Чепіга; відп. ред. В. В. Німчук. – К., 1985. – 445 с.

ГС – Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: У 2 т. – Т. 1. – К., 1973. – 531 с.; Т. 2. – К., 1975. – 534 с.

ДДГ – Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. – К., 1992.

ДУ 4 – Рєзанов В. Драма українська. 1. Старовинний театр український. Вип. IV. Шкільні дійства різдвяного циклу. – К., 1927.

ДУ 6 – Рєзанов В. Драма Українська. 1. Старовинний театр український. Вип. 6. Драми-моралітети. – К., 1929.

ИР – История Русовъ. – М., 1846.

ЛС – Лhтопись Самовидца по новооткрытымъ спискамъ съ приложеніемъ трехъ малороссійскихъ хроникъ: Хмельницкой, “Краткого Описанія Малороссіи” и “Собранія Историческаго”. – К., 1878. – С. 1–207.

МІКСВ – Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в ХVІ – ХVІІІ вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. – К.: Українська Академія наук. – Збірник іст.-філол. відділу. – № 17. – 546 с.

ПЄ – «Пересопницьке євангеліє» 1556–1561: Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик / НАН України, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського; Редкол.: О. С. Онищенко та ін. – К., 2001. – 670 с.

ПЛ – Передрієнко В. А. Приватні листи XVIII ст. – К., 1987. – 173 с.

СУМ – Словник української мови: В 11 т. – К., 1970–1980.

ХППСУ – Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської старо-українщини XI – XVIII вв. – К., 1922. – 199 с.

Чубинський – Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край снаряженной императорскимъ русскимъ географическимъ обществомъ. Юго-Западный отдhлъ // Собраннныя д.-чл. П. П. Чубинскимъ. Изданный подъ наблюденіемъ д.-чл. П. А. Гильтебрандта. – Т.2. – Петербургъ, 1878. – 613 с.

___________________________

1. Косилова М. Ф. К вопросу о побудительных предложениях // Вестник Московского университета. – 1962. – № 4. – С. 53.

2. Нарушевич-Васильєва О. В. Категорія спонукальності у прагмастилістичному аспекті: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Одеса, 2002. – С. 15–16.

Лілія Костич (Київ),

доцент кафедри сучасної української мови

Інституту філології Київського національного

університету імені Т. Шевченка,

кандидат філологічних наук

Мовні засоби вираження оцінки в староукраїнській поезії

У мові відображається не лише об'єктивна дійсність (предмети, властивості, дії та людина з її почуттями, думками, вчинками), але й співдія людини і дійсності, яка виявляється, зокрема, в оцінці. Прагнення оцінювати соціально зумовлене властиве людській природі, адже предмети і явища, суспільне життя і под. постають перед людиною як своєрідні "цінності", які можуть бути сприйняті із погляду добра чи зла, користі чи шкоди, краси чи потворності, тобто крізь призму ціннісної картини світу.

Структурно-семантична категорія оцінки пронизує усі мовні рівні. Оцінна семантика може бути обмежена "елементами, меншими за слово, а може характеризувати і групу слів, і ціле висловлення" [1, 6]. Досліджуючи змістово-оцінні ознаки мови, лінгвісти встановлюють особливості відчуття, усвідомлення і розуміння світу тим чи іншим народом, його морально-етичні і ціннісні орієнтації у певну епоху.

Наприкінці ХVI ст. із країн "латинської" Європи на православні землі поширюється самобутній бароковий стиль. Розвиваючись як зворотний бік Ренесансу [2, 38], "здичавілий діалект художньої мови Ренесенсу" [3, 712], "реакція на Ренесанс і часткове повернення до Середньовіччя" [4, 35], Бароко характеризується поєднанням язичницьких елементів античності з містикою християнського Середньовіччя і гуманістичними принципами Відродження. Естетичні постулати трьох епох, у яких втілювалися протилежні уявлення про світобудову і сутність людського буття, почали злагоджено співіснувати в новому оточенні понять і символів. Вони надавали бароковим творам підкресленої урочистості, афектованості, патетики. В епоху Бароко традиційна культурно-мистецька спадщина входила в європейський контекст. Синтезуючи певною мірою своє і чуже, східнослов'янські письменники надавали усталеним запозиченим формам (розкішним контрастам, декоративності, символіці тощо) більшого внутрішнього динамізму, висловлювали все звичне і знайоме експресивнішою мовою, досягали максимального впливу на почуття. Оцінна діяльність митців Бароко, осмислення ними людини, її місця у суперечливому світі виявляється у контрасті форми і змісту, у синтезі абстрактної символіки і натуралізму, витонченості і брутальності, земного і небесного, світського і духовного.

Разом із тим, як зауважує Д.Чижевський, "XVII сторіччя зробилося для України однією з тих епох, що в житті народів далі надовго визначають собою їх історичну долю", і "стало для української культури добою якщо не "золотою", то "срібною", впливи барокового стилю "несвідомі, непомітні, є скрізь, від народної пісні та народного мистецтва" [5, 371-372].

Книжна українська поезія другої половини XVI-XVII ст., як і вся старописемна література, не була ізольована від контактів із західноєвропейською вченістю. Увага до поетики і риторики сприяла появі творів релігійно-моралізаторського змісту, панегіриків, епіграматичної та історичної поезії з притаманними їм рисами нового стилю. Яскравою сторінкою давнього українського віршування є створені в добу національного піднесення "історичні вірші", в яких змальовано воєнно-політичні та суспільні події того часу: переможні Жовтоводська і Корсунська битви, поразка під Берестечком, спустошення України тривалими війнами та ін. "Твори ці, – як слушно зауважив Валерій Шевчук, – писалися на гарячій від воєнного полум'я та крові землі, образно кажучи, "в пороховому диму", вони славлять героїв, засуджують лихочиння, закликають до єдності, консолідації сили; поети оплакують померлих і загиблих, оплакують руїну, в яку потрапила земля, оповідають про долю полонених у бусурманській землі, [...] щоб піднести бойовий дух, оспівують свободу" [6, 7].

Істотне для стилю Бароко бажання вразити, викликати певну почуттєву реакцію спонукало авторів до специфічних художніх прийомів, добору колоритних стилістичних фігур і засобів оцінювання. Як семантичне поняття оцінка передбачає ціннісний аспект значення мовних висловів. Охоплюючи широке коло ознак ("правильність / неправильність", "важливість/неважливість" тощо), оцінні значення співвідносяться, насамперед, із ознаками "добре/погано", пор.: Єст храбра і непобhжденна Козацка в войнh сила тверда, мужественна [УП, 100] і Подольє стонет, рыдаєт, Волынь плачет, воздыхаєт [109] (тут і далі подаємо тільки сторінку). У розглянутих уривках оцінка виражається відповідними словами, які створюють піднесений настрій (храбра, непобhжденна, тверда, мужественна – "добре"), або викликають почуття скорботи (стонет, рыдаєт, плачет, воздыхаєт – "погано"). У змалюванні подій та їхніх учасників як позитивних чи негативних важливим є також загальний зміст висловлення і способи його оформлення, наприклад, у вигляді зіставно-протиставних конструкцій на зразок Всh маткою называють, а не всh за матку мають [113] ("погано"). Оцінність актуалізується також у структурах із а) загальномовними і б) контекстуальними антонімами, за допомогою яких створюється контрастна характеристика реалій дійсності, наприклад: а) легко войську Богдана господ[аря] одного маєт, Тяжко Богдану, бо сам все Войско двигаєт [101]; б) Земля стала пуста, Пред тим сущи густа [109], Ой був еси зпершу добрым всhм паном, Потом еси зостал гордым всhм станом! [128].

В описах воєнно-політичних катаклізмів свого часу, козаків, гетьманів, польської шляхти та ін. поети намагаються осмислити їхню роль і значення для України, висловлюють власну оцінку схвалення чи осуду, активно використовуючи означення на зразок невиннії душі [99], в тяжких кайданах [100], смиренних руснаков, гордых (...) поляков [100], Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця [100] та ін. Як бачимо, такі прикметники-епітети добираються авторами із різних джерел: народної мови, конфесійної літератури, трапляються полонізми. Індивідуалізуючи певну ознаку, епітети викликають у читачів відповідне ставлення до зображуваного. Поширеним засобом увиразнення ознаки є також постпозиція означення (козак убогий тепер біжить войовати [100]), та використання у ролі підмета субстантивованого прикметника, наприклад: Окрест нечестивыи внh Чигрина ходят [118]. Пишний декор, максимальний емоційно-оцінний колорит створюють стилістично забарвлені синоніми на зразок О ляхи гордhлhвыя, ярыя и гнhвливыя [109], Естъ бо въ нихъ царь православный, Благій, кроткій и смиренный [110]. Інколи однорідні мовні одиниці розташовуються за ступенем наростання або спаду семантики в лад з її емоційною насиченістю як, наприклад: Окрест вси зря сію (страну – Л.К.) обнаженну и в конец спустошенну [109].

Прагнення митців Бароко дати поетично універсальну картину світу, із кожного явища здобути мораль і втілити її у зримому образі-символі виявилося у вишуканих метоніміях на зразок Подольє стонет, рыдаєт, Волынь плачет, воздыхаєт [109], Кієв-град (...) радостно ликуєт и, поя, торжествуєт [113]. Крім того, аналізовані метонімії характеризуються виразною експресивністю, внутрішнім динамізмом. Такий ефект створюється своєрідним "нанизуванням"(ампліфікацією) дієслів-присудків. Кожен компонент синонімічного ряду, узгоджуючись із первинною спрямованістю його семантики в зону позитивних чи негативних емоцій, створює відповідний оцінний колорит, сприяє повнішому відтворенню зображуваного. Повторювані синоніми взаємоувиразнюються в контексті завдяки розташуванню у вигляді висхідноі градації. Однак оцінна зорієнтованість висловлення не завжди залежить від семантики його складників. Досить важливим показником оцінки є загальний зміст описуваного явища (ситуації) у "картині світу", ціннісні відношення між суб'єктом і б'єктом оцінки. Наприклад, у конструкції Окрест вси врази ликують, Веселять і торжествують [109] компонент "врази" передбачає оцінку "погано", надаючи вислову негативного забарвлення.

Барокова спрямованість досліджуваних віршів виявляється також у прагненні поетів максимально вплинути на читача, зворушити його, викликати відповідні почуття за допомогою прислівників-інтенсифікаторів, які увиразнюють оцінну спрямованість присудків: плачу неутhшно [107], зhло возрыдала [108], стогнала я тяжко [113] та ін. Бароковою рисою досліджуваних творів є повтори. Вони активізують ритм, посилюють смислову виразність думки, стають центрами емоційно-експресивного впливу: Горе, горе оставшимъ [109], Аз плачу, Полща, плачу неутhшно, Рыдаю в слезах из кровію смhсно [107]. Експресивно-оцінного забарвлення надають висловам також тавтологічні повтори на зразок Царіє, князи мирно мирують [112], поширені в народній творчості.

Досить давнім способом образної характеристики є порівняння. Порівняльна оцінка базується на зіставленні об'єктів: он глянул, як звір, Внет крикнул, як лев [99], Острая, як міч, а груба, як піч, била єму тая мова [99], мислію, як стрілою, так в небо стріляєт [103], в лісі, як вепрі[в] Диких, забивают [107], Як саранча, налетhли [114] і под. Образні порівняння мали здатність збуджувати у читачів реалістичні асоціації, спонукали до власного оцінювання.

Фігуральне бачення довколишнього світу виявляється у використанні стійких оцінно-метафоричних сполучень слів, які позначали суто барокові образи-символи, як, наприклад: Плод прорастаєт боголюбивый [112]. На думку дослідників, саме "...в метафорі епоха бароко вбачала і модель світу і засіб його пізнання" [8, 347].

Використовуючи емоційно-оцінні іменники (ляхолюбци, лихолюбци, тии мои, тии згубци [114], не будеш їх хати Поганцям оддавати [98]), стислі прикладки на зразок жиди-збойці, запорожці-молодці [98], відокремлені прикладки із яскраво вираженою порівняльною оцінністю (козаку[а]м, славним юнаку[а]м [106]) українські поети засуджували зрадників і звеличували національних героїв.

Досить місткими виразовими засобами є оцінні суфікси. Лексеми із семантикою аугментативності й демінутивності виражають у творах переважно негативну суб'єктивну оцінку, пор.: Ой, не будеш, панище, без серця, голови! [100], нічоген[ь]ко не дбаєт [106]. Як бачимо, народнорозмовні демінутиви вживаються замість виразно негативних компонентів насамперед в іронічних контекстах з метою посилення експресії.

Пафосно-піднесеного оцінного забарвлення надають аналізованим віршам старослов'янізми (благо, многожды (плененный)), дієслова з префіксом възъ- (възлюби, възненавижд, возопи), книжні прикметники (боголюбивый, изящный, премощный, всеблагомощный).

Отже, оцінка як ціннісний компонент наявна в найрізноманітніших виразових засобах мови. Особливості їх використання в староукраїнській поезії, зокрема в анонімних "історичних віршах" середини ХVІІ ст., зумовлені загальною ідейною спрямованістю творів, художнім часом і простором, які, в свою чергу, обов'язково співвідносяться із ширшим суспільно-культурним контекстом – стильовими настановами, художньою естетикою і поетикою післяренесансного стилю.

___________________

1. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. – М., 2002.

2. Wölfflin R. Renaissance and baroque / Transl. by K.Simon. – London, 1984.

3. Burckhardt J. Der Cicerone eine Anleitung zum Genus der Kunstwerke Italiens. – Leipzig, 1904. – Bd. III.

4. Лихачёв Д.С. Барокко и его русский вариант XVII века // Русская литература. – 1969. — № 2.

5. Чижевський Д.І. Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України // Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. – К., 2003.

6. Шевчук В. Героїчне у поетичному дієписі народу // Марсове поле: Кн. 1: Героїчна поезія на Україні Х – першої половини ХVII століть. – К., 1988.

7. Українська поезія. Середина ХVII ст. / Відпов.ред. О.В.Мишанич. – К., 1992.

8. Голенищев-Кутузов И.Н. Барокко // Романские литературы: Статьи и исследования. – М., 1975.

Святослав Вербич (Київ),

науковий співробітник Інституту української мови

НАН України, кандидат філологічних наук

Антропонімікон Великого князівства Литовського

з погляду походження

Для дослідників пропріальної лексики, як і для істориків мови загалом, надзвичайно важливі різноманітні історичні джерела, що фіксують слово (онім) у певному часовому й просторовому вимірі, матеріалізують лексему, відсутню в пізніших лексикографічних довідниках. Особливо цінні такі документальні свідчення для антропонімістів, які мають змогу поповнити реєстр рідковживаних імен, дослідити їхню структуру, відновити доонімну семантику, з’ясувати етимологію. У контексті сказаного до перспективних (з погляду дослідження українського антропонімного фонду) слід віднести 523-тю книгу (вона ж 1-а Книга публічних справ) Литовської метрики, опубліковану у Вільнюсі 2006-го року. Зазначене джерело є копією XVI ст. Зауважимо, що Литовська метрика – це архів великокняжої канцелярії Великого князівства Литовського, збірник урядових документів з поч. XV ст. до 1794 р., складається з 566 томів (книг) юридичних документів й інших державних актів, писаних переважно тодішньою руською (староукраїнською) канцелярською мовою [3, Т. 4, 1302].

Об’єктом лінгвістичного аналізу в запропонованій статті є низка староукраїнських антропонімів, більшість із яких ще не привертала уваги дослідників.

Баръсоба (також похідне ім’я Баръсобичъ) – особова назва боярина [21, 82]. Антропонім Баръсоба становить особливий інтерес для дослідника з огляду на неоднозначність його (антропоніма) етимологічного тлумачення. Насамперед слід відзначити відсутність ідентичних імен у доступних антропонімних джерелах. На нашу думку, можливі три версії пояснення цієї особової назви:

1. Фонетично видозмінена в місцевому мовному середовищі форма від канонічного імені Варсава, що з арамейськ. Bar sаba ‘син діда’ [13, 58]. Підставою для такого припущення слугує схожа деформація антропоніма Варнава в народному вжитку як Барнаба [13, 58]. Однак остаточно утвердитися в цій версії не можемо, оскільки в українському іменникові функціонують особові назви Варсава, Варсавенко [13, 58], які не зазнали згаданої вище зміни фонетичної структури.

2. Антропонім Баръсоба – оригінальне ім’я, яке дійшло до нас від часів свого виникнення без зміни фонетичної структури. На це вказують, зокрема, споріднені антропоніми в різних слов’янських регіонах, наприклад: ст.-укр. Барсанъ, Баръсанъ, Боръсанъ [12, Т. 1, 87], д.-руськ. Барсан [2, 25], укр. Борсак (1) імовірно від карпатської антропонімооснови Борса, яку джерела фіксують з XV ст; 2) можливо, від діал. борсати ‘низати, шнурувати, застібати’; 15, 84), чеськ. Barsa [19, 5], пол. Barsa, Bars [22, T. I, 21]. На підставі наведеного матеріалу можна припускати, що в основі зазначеного імені незасвідчений апелятив *барсоба / *борсоба, у якому основа барс- / борс- оформлена суф. -оба (цей формант виділяють в абстрактних іменниках, похідних частіше від іменників, рідше – від дієслів [23, T. 1, 61]. Стосовно імен із суф. -оба пор., наприклад: укр. Худоба [15, 589], пол. *Wardoba; 17, 251). Щодо внутрішньої форми апелятивної основи барс- / борс-, то похідна від неї лексика не дуже поширена. З-поміж зафіксованих фактів можна назвати укр. діал. борса ‘шнурок для стягання постолів’ [15, 84], борсат’ ‘затягувати шнурки у вушка постолів’, укр. борсатися ‘метатися’, блр. барсаць ‘протягувати шнурки у вушка постолів’, слвн. brsati ‘бити ногами’ < псл. *bъrsati(sę) [5, Т. 3, 130-1341]. Проте на основі наведених континуантів важко визначити доонімну семантику для імені Баръсоба.

3. Ім’я Баръсоба – це фонетично вторинна форма від Варсоба, на що, ймовірно, вказують блр. антропоніми *Варсоба < Варсобин, Ворсоба (XVI ст.; 1, 83), блр. діал. варсоба ‘незлісна лайка, спрямована на дітей’ [14, Т. 1, 106], укр. ворсобитися ‘борсатися, пручатися, соватися’ < *ворсоба. О.І. Іліаді вважає цю форму первинною і відновлює пралексему *vъrsoba, мотивовану дієсловом *vъrsati: укр. діал. варсат’ ‘штрикати’, блр. діал. варсаць ‘штовхати’ [8, 103], хоча укладачі “Етимологічного словника білоруської мови” дієслова варсаць, ворсать ‘штовхати з розбігу в бік’, варсаць ‘кидати’ вважають етимологічно темними [4, Т. 2, 65]. Однак саме таке пояснення імені Баръсоба < *Варсоба дозволяє відновити мотиваційну семантичну ознаку для антропонімооснови – *‘метушлива, імпульсивна’ або ‘зла, сердита людина’.

Варпахъ – особова назва селянина [21, 101]. Для зазначеного імені знаходимо численні споріднені назви в польському оніміконі, наприклад: Warpa, Warpacha, Warpacz, Warpaś, Warpecha, які К. Римут пов’язує з пол. діал. warp, warpa ‘полотно’, warpać ‘шити, латати’ [22, Т. ІІ, 655]. На нашу думку, не слід зациклюватися на такій локальній семантиці, вважаючи її основною для антропонімооснови Варп- (цілком можливо, звичайно, що вона сформувалася саме на польськомовному ґрунті з огляду на типову місцеву рефлексацію структури tъrt > tart), пор. ще, наприклад, пол. warp ‘насип, вал’, warpa ‘відвал пустої породи, терикон’ [24, T. VI, 464], також однотипне хорват. vrpa ‘купа, груда’, які сягають пралексем *vъrpa / *vъrpъ зі стрижневою ознакою ‘випуклість, опуклість’ [8, 89]. Зрозуміло, що пов’язувати семантику антропонімної основи з особливостями географічного ландшафту нелогічно. Однак праслов’янське етимологічне гніздо *ver- (< і.-є. uer- ‘крутити, вертіти’) семантично досить багатогранне і проявляло себе в різних онімних класах слов’янської лексики. Найбільш численні, звісно, антропоніми, похідні від основи *ver- о- ряду не в стані редукції, а в нормальній позиції, наприклад: ст.-укр. Воропаны, укр. Воропай, Воропко, н.-луж. Wropak, які дослідники розглядають в колі праслов’янської антропонімооснови *Vorp- [18, 77-78]. Щодо апелятивів, похідних від основи *vorp- і дотичних до найменування осіб пор., наприклад, блр. діал. варапай ‘нерозумна людина’, ворапень ‘гультяй, нероба’ [8, 87-88]. Таким чином, ім’ям Варпахъ (< апелятива *варпахъ < псл. *vъrpaxъ; щодо схожих структурно імен із суф. -ах- пор., наприклад, пол. Wardach; 17, 251) могли назвати людину специфічної вдачі, розуму тощо.

Верезубы – особова назва селян [21, 96]. Форма множини від Верезуб. Антропонім, очевидно, утворений лексико-семантичним способом від ідентичного апелятива, на що вказують лексеми: ст.-укр. верезуб (XVI-XVIII ст.), укр. діал. вирезуб, веризуб, рос. вырезуб, пол. wyroząb з іхтіосемантикою [6, Т. 1, 379]. Проте сумнівним виглядає перенесення назви риби безпосередньо на особу. Тут, найімовірніше, йдеться про певні метафоричні процеси в зазначеній номінаційній моделі. Для цього необхідно з’ясувати етимологію апелятива верезуб (саме цю форму вважаємо первинною, про що свідчить, зокрема, її фіксація в пам’ятках XVI-XVIII ст.). Укладачі “Етимологічного словника української мови”, з одного боку, схиляються до думки про вторинність іхтіономена верезуб щодо *вирізозуб (< вирізати зуб), мотивуючи своє припущення тим, що в цього виду риби на нижній щелепі вищерблені зуби, а з другого – уможливлюють зв’язок верезуб із верий ‘вигнутий’ [6, Т. 1, 379]. На нашу думку, більш аргументована друга версія, відповідно до якої верезуб слід кваліфікувати як композит із компонентами вер- < верий ‘вигнутий, зігнутий, скручений’ (його етимологію остаточно не з’ясовано [6, Т. 1, 356]; очевидно, це дериват від імені *vera / *verъ [8, 27] < *verti ‘вертіти’) і -зуб, поєднаних інтерфіксом -е-. З погляду первісної семантики верезуб, згідно з логікою номінації, реалізував сему, що еволюціонувала як ‘кривий зуб’ – ‘риба (людина) з кривим зубом (зубами)’. Враховуючи фіксацію аналізованої лексеми в двох групах слов’янських мов, архаїку структури, імовірна реконструкція псл. діал. *vere(о)zQbъ.

Звяга – особова назва боярина [21, 53]. Структура антропоніма не становить етимологічних труднощів, оскільки підкріплена відповідною апелятивною лексикою. Зазначене ім’я цікаве передусім з погляду мотивації семантики антропонімооснови. Онім Звяга утворений, безперечно, лексико-семантичним способом від апелятива звяга, що реалізував такі значення: укр. зв’яга ‘гавкіт, сварка’ [11, Т. 2, 136], звяга ‘шум, метушня, тривога’ [7, Т. І, 291], звяга ‘суперечка; задирака’ [6, Т. 3, 252]. Пор. також споріднені антропоніми – д.-руськ. Звяга [2, 121]. Наведені апелятиви етимологічно пов’язані з дієсловом звягати, яке, за межами Славії, має литовську паралель žvengti ‘іржати, реготати’ [6, Т. 3, 252]. Сказане дозволяє відновити потенційно можливу праформу *zvęga, що, мотивуючи семантику відповідних антропонімів, могла вказувати на *‘сварливу людину’.

Злюбин – особова назва міщанина [21, 141]. У джерелі це ім’я зафіксовано в такому контексті: Злюбин пасынокъ, що свідчить про безпосередній зв’язок форми Злюбин (присвійний прикметник) з твірним ім’ям Злюба. Антропонім постав на власне українському ґрунті в колі спорідненої апелятивної лексики, як-от: злюбини ‘сватання’, злюбити ‘покохати когось’ [7, Т. І, 305]. Власне в основі імені Злюба безафіксний дериват від дієслова злюбити. Отже, первісну семантику імені Злюба мотивувала, найімовірніше, ознака *‘кохана людина’.

Кудра – особова назва боярина [21, 74]. Антропонім поширений у більшості слов’янських мов. Пор. відповідно д.-руськ. Кудра [2, 168], укр. Кудра [10, 108], блр. Кудра [1, 226], хорват. Kudra [20, 344]. Зазначені імена сформувалися шляхом онімізації ідентичних апелятивів на зразок укр. кудра ‘кучерява жінка’ [7, Т. І, 387], блр. діал. кудра ‘кучерява людина’, схв. кудра ‘кучер’ тощо, які розвинулися на основі псл. *kQdr’a – парадигматичного варіанта до *kQdrь / *kQderь [5, Т. 12, 51-52].

Лопотъ – особова назва боярина [21, 78]. Зазначене ім’я – результат онімізації апелятива д.-руськ. лопотъ ‘крик, плач’ [5, Т. 16, 64], пор. також споріднене укр. лопіт ‘шум’ < лопотати ‘видавати глухі звуки (вдаряючи чим-небудь по поверхні, розвіваючись на вітрі, тупаючи ногами під час бігу); бігти; говорити поспішно, незрозуміло’ [6, Т. 3, 289], пол. łopot ‘відголосок’ [22, Т. ІІ, 41]. Ідентичні антропоніми представлені в різних регіонах Славії, наприклад: д.-руськ. Лопот [2, 184], блр. Лопот [1, 256], пол. Łopot [22, Т. ІІ, 41], чеськ. Lopot [19, 85], похідне хорват. Lopotan [20, 371], що переконливо засвідчує праслов’янську природу твірного апелятива *lopotъ [5, Т. 16, 64-65]. Внутрішню форму імені Лопот могли мотивувати різні значення, наприклад: ‘шум, галас, крик’, ‘невиразне, незрозуміле мовлення’ тощо.

Могута – особова назва селянина [21, 98]. Ім’я споріднене з такими антропонімами, як д.-руськ. Могутов [2, 201], хорват. Mogut [20, 441]. Зазначені імена виникли в результаті онімізації та субстантивації первісно активного дієприкметника теперішнього часу на зразок д.-руськ. могутый ‘знатний, могутній, багатий’, пор. ще рос. діал. могут ‘сильний, міцний’ < псл. *mogQtъ() [5, Т. 19, 105-106]. На українськомовному ґрунті більше поширена форма з йотованим суф. -Qt- могучий ‘сильний’ [7, Т. І, 448], пор. також закарпат. прізвище Могуч [15, 329]. Проте український антропонімікон законсервував і давні дієприкметники із суф. -Qt-, про що свідчать, зокрема, такі антропоніми на історичній Волині, як *Видутъ, Реут, Трут [16, 71] та ін.

Окортевъ – особова назва шляхтича [21, 174]. Очевидно, це ж ім’я – *Окортєвъ – фіксує у Віленській губ. і “Словник староукраїнської мови” [12, Т. 2, 79]. В інших доступних нам джерелах цей антропонім чи споріднені oйконіми незасвідчені. Формальна структура назви дозволяє кваліфікувати її як дериват із присвійним суф. -евъ від імовірного імені *Окорть. Як відомо, власні назви в цілому й особові зокрема сформувалися на основі відповідної апелятивної лексики. Звідси логічно припускати, що антропонім *Окорть < апелятива *окорть. Аналіз структури цієї лексеми уможливлює два способи тлумачення її деривації, які пов’язані між собою:

1) *окорть < *obkъrtь – безафіксне похідне від незасвідчених дієслів **obkъrtati / **obkъrtiti. Щоправда, “Етимологічний словник слов’янських мов” фіксує дієслова *kъrtati / *kъrtiti, які в різних слов’янських мовах розвинули значення ‘карати’, ‘докоряти’, ‘ламати, руйнувати’, ‘дерти’ [6, Т. 13, 241-242]. Цілком можливо, що відновлені **obkъrtati / **obkъrtiti і є префіксальними дериватами від наведених *kъrtati / *kъrtiti. У такому разі *obkъrtь позначав сему на зразок *‘щось обламане, зруйноване, обдерте’. Відповідна семантика в метафоричному переосмисленні могла характеризувати і людину.

2) згадане *obkъrtь – дериват із префіксом *ob- від твірного іменника *kъrtь, парадигматичного варіанта щодо *kъrta / *kъrtъ, реконструйованих у спеціальній літературі зі стрижневою семантикою ‘кривизна, вигин’ – ‘низькоросла людина’ [9, 126]. Щодо такої словотвірної моделі пор., наприклад, псл. *obkrajь (< *ob- і *krajь), *obkrQga / *obkrQgъ (< *ob- і *krQga / *krQgъ; 5, Т. 27, 166, 185-186). На підтримку такої версії слугує прикметник псл. *kъrtevъ() і похідні антропоніми укр. Кортевич, болг. Къртева (чешма) [9, 132-133].

Структурно-семантичний аналіз антропонімів Баръсоба, Варпахъ, Верезубы, Звяга, Злюбин, Кудра, Лопотъ, Могута, Окортевъ дозволив зробити такі висновки:

1. Усі наведені особові назви мають слов’янську етимологію.

2. Становлення зазначених антропонімів відбувалася на місцевому слов’янському (українському) ґрунті.

3. Відновлено праформи *vere(о)zQbъ, *zvęga, *obkъrtь, які на основі архаїчної структури можна віднести до праслов’янського лексичного фонду української мови.

_____________________________

1. Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. 2. Прозвішчы, утвораныя ад апелятыўнай лексікі. – Мінск, 1969.

2. Веселовский С.Б. Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища и фамилии. – М., 1974.

3. Енциклопедія українознавства (перевид. в Україні) / Гол. ред. В. Кубійович. – К., 1996. – Т. 4.

4. Этымалагічны слоўнік беларускай мовы / Пад. рэд. В.Ў. Мартынава. – Мінск, 1978-2005. – Т. 1-10.

5. Этимологический словарь славянских языков: Праслав. лекс. фонд. / Под ред. О.Н. Трубачева. – М., 1974-2005. – Вып. 1-32.

6. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1982-2006. – Т. 1-5.

7. Желеховський Є., Недільський С. Малрусько-німецький словар. – Львів, 1886. – Т. І-ІІ.

8. Іліаді О.І. Етимологічне гніздо з коренем *ver- у праслов’янській мові. – Київ-Кіровоград, 2001.

9. Козлова Р.М. Структура праславянского слова (Праславянское слово в генетическом гнезде). – Гомель, 1997.

10. Панцьо С.Є. Антропонімія Лемківщини. – Тернопіль, 1995.

11. Словарь української мови / Упоряд. з дод. влас. мат. Б.Д. Грінченко. – К., 1907-1909. – Т. 1-4.

12. Словник староукраїнської мови XІV –XV ст. / Ред. Л.Л. Гумецька та І.М. Керницький. – К., 1977-1978. – Т. 1-2.

13. Трійняк І.І. Словник українських імен. – К., 2005.

14. Тураўскі слоўнік. – Мінск, 1982-1987. – Т. 1-5.

15. Чучка П.П. Прізвища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник. – Львів, 2005.

16. Шульгач В.П. На топонімічній карті Волині. VII // Культура слова. – 1997. – Вип. 50. – С. 71-76.

17. Шульгач В.П. Словотвірне гніздо з коренем *Vъrd- (на матеріалі антропонімії) // Актуальные вопросы славянской ономастики: Материалы ІІ Международн. научн. конф. (11-12 ноября 2004 г.). – Гомель, 2004. – С. 250-260.

18. Шульгач В.П. Про деякі рефлекси псл. *Vorp- (на матеріалі антропонімії) // Acta onomastica. – 2004. – R. XLV. – S. 77-83.

19. Beneš J. O českých příjmeních. Rejstřiky / Sest. V. Doležalová. – Praha, 1970.

20. Leksik prezimena socjalističke Republike Hrvatske / Urednici V. Putavec, P. Šimunovic. – Zagreb, 1976.

21. Lietuvos Metrika (Lithuanian Metrica, Литовская Метрика). – Vilnius, 2006. – Kn. 523 (1528).

22. Rymut K. Nazwiska polaków. Słownik historyczno-etymologiczny. – Kraków, 1999-2001. – T. I-II.

23. Sławski F. Zarys słowotwórstwa prasłowiańskiego // Słownik prasłowiański / Pod red. F. Sławskiego. – Wrocław, 1974-1979. – T. 1-3.

24. Słownik języka polskiego / Pod red. J. Karłowicza, A. Kryńskiego, W. Niedźwiedzkiego. – Warszawa etc., 1904-1927. – T. I-VIII.

Василь Денисюк (Умань),

доцент кафедри української мови УДПУ,

кандидат філологічних наук

Військова фразеологія в “Лhтописh краткомъ...”

Фразеологія української мови формувалася протягом багатьох століть. Її джерелами були Святе Письмо, книги красного письменства, художня література, живе мовлення тогочасних людей, тощо. Військова фразеологія, як одна зі складових загальномовної фразеологічної системи, належить до найдавніших як з огляду на вживання в усній сфері, так і спроб писемної фіксації. Літописний жанр найвиразніше репрезентує фразеологізми двох тематичних груп – суспільно-політичної та військової. Принагідно зазначимо, що в українській лінгвістиці є кілька розвідок, присвячених фразеології пам’яток історіографічного жанру кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. [1; 2; 5]. Об’єктом нашого дослідження було обрано “Лhтописъ краткій о(т) початку великороссійски(х) и про(т)чіихъ кнз̃ей и монарховъ, хто в которомъ году імhлъ прт̃лъ великоро(с)сійского кнж̃нія и кто в Малой Россіи былъ гетмано(м), в которомъ году, и что в тhхъ годахъ дhялося”, датований 1740 роком. Автор вступної статті В.М. Мойсієнко наголошує, що автор “Лhтописа краткого...” вжив цілий ряд народнорозмовних виразів та приповідок: лютими муками ка(з)нити казалъ, по(д) часъ, зараз того жъ часу, хотячи ратунку дать та ін. [4, 35]. Нашу увагу привернули військові фразеологізми та особливості їх функціонування в пам’ятці.

Основними подіями, що знайшли відображення в літописі, стало ведення зовнішньої та внутрішньої політики країни. Це, насамперед, стосується таких сфер, як військова (воєнні дії із загарбниками, придушення козацько-селянських повстань у межах країни) та суспільно-політична (боротьба за владу на найвищому рівні). Інші ж події описано настільки стисло, лаконічно, що автор навіть не намагається їх лексично урізноманітнити. Безперечно, це є однією з рис літописання, яке саме на межі ХVІІ–ХVІІІ ст. змінювало свою функціональну сутність – із суто хронологічного покажчика літописи ставали компіляціями, історіографіями, в яких подавався не просто перелік тих чи тих подій, змін, а з’являвся коментар автора.

Фразеологічні одиниці із загальним значенням “воювати”

Військова фразеологія репрезентована незначною кількістю одиниць, проте деякі з них свідчать про значну варіантність. Найуживанішими є фразеологічні одиниці, що передають загальне значення “воювати”. Переважно це дієслівно-прийменниково-іменникові конструкції на зразок “ходи + на (въ, во, по, подъ, противъ) + іменник”. У них іменниковий компонент слугує для позначення ворогуючого етносу, який у складі стійкого сполучення можна розглядати як факультативний, оскільки він може бути замінений іншим іменником:

а) власною (рідше – описовою) назвою керівника (у значенні війська), напр.: Александеръ ходилъ проти(в) бе(з)бо(ж)но(го) Батія (183). У наведеному прикладі простежуємо і чітко виражену експресію – автор літопису своє ставлення до одного з ворогів держави, хоч і колишньої, передав атрибутивом безбожного; Того(ж) Сuховhй с татарами и із Дорошенковимъ братомъ приходили на Многогришного (215); 1674 Князь Ромодановскій, и Шкуратовъ, такожъ и гетма(н) Самuйловичъ ходили на Дорошенка (219);

б) власною назвою міста, напр.: Того(ж) его царское величество з войсками велико и малороссійскими ходилъ под Смоленскъ (204); 1665 Брuховецкій с калмиками ходилъ по(д) Бhлuю Церковъ Яблоновского збилъ (213);

в) власною назвою держави, військово-державного утворення або атрибутивним сполученням для їх позначення, напр.: Батій ходилъ во uгрію и uбіенъ би(ст) (183); вишолъ на uкраинu для того, что Хмелніцкій госuдарu по(д)дался (205); 1716 Царское величество изволилъ ходить в нhмецкіе краи (239); походъ билъ в Полщh (247); ходили по Ли(т)вh (247); Того(ж) Ходилипротивъ орди нагайской (249).

Поодинокими випадками вживань представлено конструкції подвійного плану вираження, коли одночасно вказуються суб’єкти військових дій та локалізація місця подій, напр.: 1683 Король Собецкій противъ тuрковъ ходилъ под Виде(нъ) (224). Зрідка в цих конструкціях засвідчено ускладнений суб’єктний компонент, яким автор позначає одного із суб’єктів воєнних дій, переважно представника(-ів) сторони, яка чинить військовий напад, напр.: гетма(н) коронній Жолковскій ходилъ с козаками на Цацорu противъ тuрко(в) (195); ходилъ з ляха(ми) подъ Хотhнъ на тuрка (195).

Проникнення в мову літописання уснорозмовної традиції засвідчено вживанням фольклорно-поетичної конструкції, що також передає загальне значення “воювати”: Того(ж) Сhрко з запорожцами гостилъ в Кримu (214).

Фразеологічні одиниці зі значенням початку

і розгортання воєнних дій

Ця група в досліджуваній пам’ятці репрезентована незначною кількість уживань. Основним виразником значення “розпочинати воєнні дії (напад, оборона)” є відповідні дієслова ступати, повставати та ін., що й зумовлюють віднесення певних стійких одиниць до цієї групи. В аналізованому тексті нами засвідчено такі сполучення зі значенням початку воєнних дій: Того(ж) Хмелницкій на Запорожжu повста на ляховъ (201); Того(ж) В генварh мц̃h велено всhмъ … стuпа(т) в походъ к Днhпрu для о(т)вращенія на неприїятеля (251–252). Безперечно, цю групу можна доповнити одиницями з групи попередньої, оскільки загальне значення “воювати” включає в себе і значення “розпочинати воєнні дії”.

Ще одна фразеологічна одиниця слугує для позначення конкретної битви: 1638 Гетманъ Остраница о(т) козаковъ избранъ на гетманство и брань немалuю сотвори з ляхами по(д) Старцемъ (200).

Одним з обов’язкових компонентів фразем цієї групи також є суб’єктно-локативний компонент, тобто зазначення суб’єктів і місця розгортання подій.

Фразеологічні одиниці зі значенням “загинути”

На відміну від “Гисторіи” Г. Граб’янки, де нами засвідчено книжні фразеологічні одиниці зі стійкими компонентами смерть, голова, животъ, а також народнорозмовні (смерти предаяху, заплатилъ головою, посhче на главу, живота лишися, смерть триумфует, сирицю здорожили, зложилъ оружіе свое смерти подъ ноги) [3, 185–186], в “Лhтописh краткомъ” маємо тільки два сполучення, семантичним центром яких є іменник шабля, напр.: Гайдuкъ блг̃очестивій в Вhлнh стялъ шаблею uнhяцкого митрополита Іпатія Потhя (191); Которіе жъ могли uтhкати, то поuтhкали, а протчіихъ там же поила лядская шабля (199). Уживання стійких висловів саме з цим номеном може свідчити про активну участь автора літопису у війнах козаків проти поляків, турків чи росіян, оскільки шабля була головною зброєю козака.

Фразеологічні одиниці зі значенням “полонити”

Цю групу утворюють фразеологічні одиниці, що передають як загальне значення “полонити”, так і спосіб полонення:

“полонити” (загальне значення): Сапhгu і Шемберка татаре в плинъ (!) взяли, а дрuгихъ так же началнhйшихъ Хмелницкїй до себе в неволю по(б)ралъ (201); а которая шляхта зна(т)ная і простая в плhнь взята (202). Семантичним центром фразем цієї групи виступають іменники – церковнослов’янізм плен (з варіантами) та власномовна лексема неволя;

– “полонити” (спосіб дії): Того(ж) Наливайко Слuцкъ и Могилевъ спалилъ, и подъ Лuбня(ми) ляхи его збили на Солоници, а самого его и двохъ полковниковъ – Лободu и Мазепu живцемъ взяли (190); гuбернатора Биндюковского взявъ живцемъ, запровадили на Москвu (235); поляковъ и волохъ 1000 uбито кроме что живцемъ взято (237).

Фразеологічні одиниці другої групи є своєрідним репрезентантом військового мистецтва, оскільки захоплення ворога живим у полон вимагало неабиякого хисту. Це давало можливість дізнатися про місцерозташування головних сил ворога, його тактику нападу чи захисту, допомагало вчасно зорієнтуватися в ситуації, тощо. Зрідка ворогуючі сторони обмінювалися полоненими (відомі випадки, коли козаки обмінювали одного-двох польських чи турецьких воєначальників на багатьох співвітчизників).

Фразеологічні одиниці зі значенням припинення воєнних дій

Незначною кількістю одиниць представлено групу фразем на позначення припинення воєнних дій, закономірним підсумком яких було укладання / підписання договору про мирне співіснування сторін. Ядром цих сполучень є лексеми мир, клятва. Сполучення з цими іменниками можуть передавати як припинення воєнних дій як на короткий час, напр.: взя(в)ши с поляками примиріе (218–219), так і на тривалий, напр.: мhръ вичній uчинили (225). Один раз засвідчено синтаксичну конструкцію, в якій ужито фраземи цієї групи з різним темпоральним значенням – тимчасовістьдовготривалість, напр.: миръ сотвориша, на якомъ мирh пн̃ъ Кисилъ с протчіими именемъ самого гетмана Конецъполского клятвu uчиниша (200).

Отже, військова фразеологія, зафіксована в “Лhтописh краткомъ”, характеризується незначною кількістю одиниць, тільки деякі з них (напр., для передачі загального поняття “воювати”) відзначаються високою частотністю вживання.

___________________________

1. Батюк Л. І. Із спостережень над фразеологією літопису Самовидця // Наукові записки Дрогобицького пед. ін-ту. – Вип. 4. – Дрогобич, 1959. – С. 97–106.

2. Батюк Л. И. Язык летописи Самовидца (лексика, фразеология, морфология): Автореф. дисс. … канд. филол. наук. – Львов, 1961. – 19 с.

3. Денисюк В. В. Фразеологія військової терміносфери в “Гисторіи” Г. Граб’янки // Проблеми української термінології. № 503. – Львів, 2004. – С. 184–187.

4. Мойсієнко В. М. Житомирський рукописний кодекс ХVІІІ ст. // “Гисторія...” Г. Граб’янки, “Лhтописъ краткій...” / Упор. В.М. Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 5–38.

5. Чернецький В. К. Батальні фразеологізми в мові українських літописів кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. // Питання фразеології східнослов’янських мов: Тези республіканської наукової конференції. – К., 1972. – С. 105–106.

Тетяна Жила (Умань)

викладач кафедри української мови УДПУ,

кандидат філологічних наук

Адміністративно-територіальна лексика козацької доби

в історичних романах

За часів існування козацької держави Богдана Хмельницького на землях, які знаходилися під гетьманською владою, було скасовано польський адміністративно-територіальний устрій і запроваджено новий, що мав військово-адміністративний характер [1, 18–20]. Вищою одиницею Гетьманської України ставали полки, які поділялися на сотні.

Історик Я. Дашкевич наголошує на тому, що полково-сотенний лад був питомою формою адміністративного устрою, що поширився лише на українській етнічній території. Полковий лад – одна з основних ознак української державності. Цей устрій – символ самобутності, окремішності й самостійності України. Отже, назви полк, сотня у своїй семантичній структурі мають етнокультурний компонент.

Адміністративно-територіальний поділ, що існував у період Козацької Доби, знайшов відображення в історичних романах П. Куліша, І.Нечуя-Левицького, Б.Лепкого, Л.Костенко.

Інформацію про сотенно-полковий устрій можна почерпнути з художніх творів, де цією лексикою виражається ідея державності: От і давай ділити по полках Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть і у полковому городі судову справу собі мають. Ну а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи та села; а там уже під свої двори, хутори да левади (Куліш, 74); Писареві тієї ж сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів [гетьман] розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії (Лепкий ІІ, 136); В Полтавськім, Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полках, скрізь-скрізь неспокійно (там само, 142). У сучасній історичній літературі та художніх творах реалії сотенно-полкового устрою передаються за допомогою словосполучення з прикметниками сотенний, полковий: Наш полк стоїть у полковому місті. Це значить – стоїмо ми на своїй землі (Костенко 1982, 122); Триліси взяти, сотенне містечко. Це ж ось недавно, це ж ось недалечко. За кілька днів ворожої облоги Ні жителя живого, ні залоги (там само).

На позначення поселення міського типу вживалися іменники город, місто. П. Куліш, описуючи історичні події доби козацтва, використовує обидві назви: Оддали самохіть Радзівіллові місто (Куліш, 29); Ось ідуть уже царські бояри: ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город і Ніжин для чорної ради (там само, 85); Мужики і міщани валять купами, а козацтво йде лавою під місто, а під містом розіп’ято царський намет (там само, 120); Про городи й села (там само, 244).

Під пером українських письменників лексика на позначення територіальних одиниць, навіть функціонуючи у прямому значенні, може сприяти емоційності вислову. Досліджувані пам’ятки писемності показують, що лексеми на позначення територіального поділу функціонували не тільки як назви поселень. Асоціації, пов’язані з позначуваними реаліями, стали підґрунтям для образного переосмислення семантики цих лексем. Апелятивна лексика на позначення одиниць територіального поділу не в офіційно-ділових текстах може виконувати не тільки номінативні функції. Назви територіальних одиниць могли вживатися в переносному значенні, мати при собі оцінні епітети, сприяти посиленню емоційності та експресивності мовлення, ставати засобом створення образності.

Однією з головних тем в українській літературній творчості є змалювання рідної землі, вираження любові до неї, вболівання за її долю, сподівання її волі та незалежності.

Кількасотлітньою традицією в українській мові є функціонування апелятивів на позначення міст з епітетом славний. Епітет славний уживається в пам’ятках писемності різних жанрів не тільки стосовно Києва: Може, й спить, може, йому й сниться його рідний Миргород, славний козацький город, де найкращі ночі, найсмачніші млинці і найпишніші дівчата (Лепкий І, 68). Символічного значення набувають іменники на позначення міста в романі Б. Лепкого “Мазепа”. Синоніми город і місто символізують віковічну боротьбу України за свою незалежність: “Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він ворог, ворог, світлійший князю” (Лепкий ІІ, 411). Повторюючись у кожній репліці Мотрі Кочубеївни, вони уособлюють вільнолюбивий український народ: “Союзник не вдирається насильно в місто і не здобуває його, знаючи, що місто дістало наказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури”. “Але ж зверхник зрадив царя, і ваш город не обов’язаний був його слухати”. “На це питання Батурин відповів вам тричі” (там само). Силу патріотичних почуттів допомагає передати й семантична опозиція займенників нашваш. Апелятиви на позначення міст, уживаючись разом із власними назвами, відтворюють велич України, стають знаками державності: А мені ви позволите спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собі право … тримати свою залогу в Києві з тим, що її начальник не буде присвоювати собі ніяких прав до міста і до людності його. А тепер у Києві сидить воєвода, ніби другий гетьман і ніби сильніший ще від нього. В Переяславі, Ніжині, Чернігові і по інших містах теж стоять московські залоги і не перестають кривдити народ (там само, 412). Слово місто опоетизовується. Воно поєднує в собі велику кількість семантичних відтінків, не втрачаючи номінативного значення, символізує Батьківщину, рідний край. Дібрані до нього розгорнуті означення дають змогу показати велич міста. У функції звертання, ускладненого відокремленим означенням, виступає слово місто в історичному романі у віршах “Маруся Чурай”: О давнє місто, звикле до облоги, яка тривожна в тебе буде ніч! (Костенко 1982, 115). У цьому контексті звучать уболівання за долю рідного міста, означення передає почуття гордості за історичне минуле.

У художніх текстах набуває стилістичного навантаження і слово столиця. Наявність у семантичній структурі цього слова семи “головне” створює умови для нашарування додаткових смислових відтінків, напр.: В голові Мазепи виринали нові плани, нові бажання, як би то Київ зробити світовим городом, столицею великого народу. Він рад зробити його таким гарним, щоб другого такого і в світі не було (Лепкий І, 42). У наведеному фрагменті тексту основна функція цієї лексеми номінативна, але контекст, у якому вона вживається, допомагає передати високі патріотичні почуття головного героя, його гордість за свій народ і разом з тим — уболівання за його долю. Далі в цьому ж творі семантика “головне” дає змогу протиставити значення слова столиця назві міста взагалі, виступає символом духовної вищості, оплотом незалежності, самостійності: Що я скажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі додержати віри своєму гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця зрадить, що ж сподіватися від інших міст? (Лепкий І, 308).

Здавна ввійшло в побут літописне словосполучення на позначення Києва, яке стало крилатим: мати городів руських. Цю сполуку зі стилістичною метою використовують у своїх творах письменники. Наприклад, у романі “Мазепа” Б. Лепкого вона вживається для передачі почуття гордості за свою країну та її столицю: Ця гадка затруювала йому насолоду, якої він дізнав, дивлячись на матір городів наших, на столицю Володимира, Ярослава і Мономаха, в котру так тріумфально в’їздив незабутній батько Богдан (Лепкий І, 42).

Від іменника город на позначення поселення міського типу утворилося слово городок. Іменник городок вживає Б. Лепкий разом з іншими синонімічними назвами, наприклад описуючи історичні події, місто Жовкву: Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят вона не переживала… Невеличке місто зароїлося людьми, не було ні двора, де б не стояли москалі (Лепкий ІІ, 3); Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад (там само, 4).

Слово село – основна лексична одиниця, яка вживалася і вживається для номінації сільського населеного пункту. Активно функціонує слово село у творах українських письменників Б. Лепкого, П. Куліша: Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум і знущання долі (Лепкий ІІ, 38); Єсть під самим Харковом село Основа (Куліш, 490).

Певний час специфічним способом мешкання українців було поселення хуторами. Контексти функціонування цього слова в багатьох художніх творах засвідчують, що хутір був ознакою заможності українця, характеризував його як доброго незалежного господаря, напр.: Другого дня на заході сонця зблизилися наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що трохи убоку од Ніжина серед гарної дубової та липової пущі (Куліш, 76). Сердюк мало не поцілував його в руку, був рад, ніби йому хто хутір подарував (Лепкий І, 69).

Найбільш уживаною назвою на позначення одиниць поділу в межах як сільського, так і міського поселення, є слов’янський іменник вулиця. Назви вулиць могли мотивуватися назвами осіб за родом занять, які там проживали. Ці назви знаходимо в творах на позначення історичних реалій: Ну як там ваші вулиці Гончарні, Ковальські, Чоботарські (Костенко 1982, 86).

Лексему улиця у своїх творах використовує І. Нечуй-Левицький, напр.: Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем (Н.-Лев., Вигов., 436).

На позначення вулиці функціонував також іменник стогна. Із позначкою заст. лексема стогна зареєстрована в СУМ зі значенням “широкі вулиці, майдани”. Ми знайшли це слово в романі П. Куліша “Чорна рада”, який зображує події досліджуваної доби: Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах пролито крові християнської (Куліш, 26).

Твори українських письменників засвідчують, що місцем, де відбувалися важливі історичні події, часом криваві, був майдан, напр.: Перед корчмою розвертався широкий майдан, а на ньому повбивані були палі з ланцюжками та залізними обручками, щоб припинати коней (Лепкий І, 70); Управителі зганяли народ, послали кликунів по улицях, самі їздили, викликали, але ні одна жива душа не вийшла на майдан (Н.-Лев., Вишн., 131); Єремія звелів кинути три трупи на майдані (там само, 132).

Аналізований матеріал показав, що в художніх текстах представлено територіальну лексику різних семантичних груп (полк, сотня, місто, село, столиця, вулиця, майдан тощо). Великий пласт лексики на позначення одиниць територіального устрою представлено в історичних романах, де вона, виконуючи номінативну функцію, стає засобом відтворення історичної достовірності, колориту зображуваної епохи (повіт, полк, сотня).

У системі лексики на позначення одиниць територіального устрою вирізняються назви, які містять у своїй семантичній структурі етнокультурний компонент значення, вони відображають специфічну для українського народу систему територіального поділу (полк, сотня, полкове містечко, сотенне містечко, хутір).

Лексика на позначення територіальних одиниць відзначається великим стилістичним потенціалом. Стилістичні функції територіальної лексики реалізуються у творенні мовностилістичного образу Батьківщини, вираженні ідеї державності, відтворенні історичного колориту описуваної епохи, відображенні історичних реалій. Крім прямого значення, територіальна лексика може набувати додаткових смислових відтінків, уживатися в переносному значенні, набувати оцінних позитивних чи негативних значень.

Умовні скорочення джерел дослідження

Костенко 1982 – Костенко Л. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах. – К.: Дніпро, 1982. – 136 с.

Куліш – Куліш П. О. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії. – 586 с.

Лепкий І – Лепкий Б. С. Мазепа: Трилогія. І. Мотря: Іст. повість у 2 т. – Львів: Каменяр, 1991. – 424 с.

Лепкий ІІ – Лепкий Б. С. Мазепа: Трилогія. ІІ. Не вбивай; ІІІ. Батурин: Іст. повісті. – Львів: Каменяр, 1991. – 488 с.

Н.-Лев., Вигов. – Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський: Історичні романи / Упоряд., авт. післямови та приміт. Р.С. Міщук. – К.: Дніпро, 1991. – С. 247–481.

Н.-Лев., Вишн. – Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський: Історичні романи / Упоряд., авт. післямови та приміт. Р.С. Міщук. – К.: Дніпро, 1991. – С. 5–246.

_____________________________

1. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія і сучасність / За заг. ред. В. Яцуби. – К., 2002. – 270 с.

Оксана Михальчук (Київ),

науковий співробітник

Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН

України, кандидат філологічних наук

Особливості номінації замків у ХVІ - ХVІІ столітті

(на матеріалі „Літопису Самовидця”)

У писемній пам`ятці ХVІІ ст. „Літописі Самовидця” зафіксована і збережена ціла низка власних назв, що є гідним достовірним тлом для відтворення реального фактажу подій Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Особливо цінною є антропонімна база і назви географічних та культурних об`єктів.

У цій статті ми зосередимо увагу на назвах замків, що стали свідками історичних подій минулого. Більшість цих замків, за історичними свідченнями, засновані або реконструйовані у ХVІ - ХVІІ ст. До початку Визвольної війни замки, що розташовані на території України, хоч і відігравали роль осередку залюднення та оборонця цілих округ, мали „значення перш за все місцеве” [9, 15]. У ХVІ ст. замки у Великому князівстві Литовському та Польському королівстві були адміністративно­господарчими осередками певної округи. З середини ХVІІ ст., коли розпочалися військові та дипломатичні змагання Визвольної війни, замки набувають вже значення військового і державного. За тих часів у польських джерелах найчастіше замки називають фортецями. І хоч фортифікація замків у другій половині ХVІІ cт., безперечно, мала місце, у видатній українській пам`ятці того періоду „Літописі Самовидця” названі культурні об`єкти, незважаючи на своє військове значення, згадуються як замки. На основі текстологічного та лінгвістичного аналізу цих назв можна прослідкувати не тільки географію подій Визвольної війни ХVІІ ст., а й зробити певні висновки про особливості номінації замків згаданого періоду на українських землях.

У „Літописі Самовидця” зафіксовано назви 10 замків: Барський (Барскій), Батуринський (Батуринскій), Брацлавський (Брацлавскій), Ладижинський, Могилівський (Могилевский) (на Дністрі), Пнівський (Пневскій), замок Решин, Стригон, Сучавський (Сочавскій), Хотинський (Хотінский). Лексичний аналіз назв, зіставлення їх з відомими ономастичними відповідниками дозволять нам з`ясувати походження назв замків на історичному та географічному тлі. У більшості випадків назви цих об`єктів етимологічно прозорі з погляду базової основи. Номінативні деривати мають просторову прив`язаність до певного населеного пункту. До того ж, переважна більшість відповідних ойконімів засвідчена і у самій пам`ятці, і у сучасному топоніміконі України. Детальніший аналіз назв замків засвідчив такі дані:

Барський замок. У тексті „ЛС”: ”знову зась комендантові, зостаючіє по замках: Браславском, Ладижинском, Могилевском, Барском, узявши відомость о том певную...” [5, 114]. У літописі шість разів згадується м. Бар, назва якого цілком очевидно стала мотивантом для номінації замку. Сьогодні м. Бар — райцентр Вінницької обл. Вважають, що цю назву місту дала у 1537 р. польська королева — дружина короля Сигізмунда І Старого на згадку про італійське місто Барі, де вона народилася [10, 33]. Однак на топонімічній карті України відомі також гідронім Бар (потік, басейн Дністра), назву якого виводять з прасл. бара „річка, потік, болото”, ст.-сл. бар „мокре місце”, д.-р. бара „болото” [6, 17], тому мотивація номінування міста цілком може бути похідною від згаданих апелятивів.

Батуринський замок. У літописі фіксується: „...постерегли зміну гетмана... напавши одного вночи в замку батуринском на ложку...” [5, 98] Ойконім Батурин згадується у тексті понад 20 разів. Сьогодні Батурин – cмт Бахмацького району Чернігівської області. Назву міста пов`язують із прізвищем польського короля Стефана Баторія, оскільки засноване поселення 1625 як польське укріплення [10, 35]. Очевидно, що слід трактувати назву замку як утворення від назви населеного пункту.

Брацлавський замок. У тексті літописної пам`ятки зафіксовано цілу низку однорідних назв: м. Брацлав (Браслав, Браславле) – понад 10 разів, Брацлавщина, Брацлавське воєводство, Брацлавський полк. Очевидно, що мотиваційною базою для утворення цих назв послужив ойконім Брацлав. Сьогодні Брацлав - поселення на Вінниччині. Назву міста пов`язують із слов`янським іменем Братислав від ст.­слов. брати „боротися” і слава – „який виборює славу” [8, 52]. Пор. також м. Братислава.

Ладижинський замок. Місто Ладижин (нині селище міського типу на Вінниччині), назва якого стала базою для номінації замку, згадується у літописі близько десяти разів. Серед досліджень про походження назви міста найвірогіднішою, на нашу думку, є утворення від антропоніма Ладига за допомогою суф. ­ин­ [10, 204]. Відома також назва річки Ладижинка, л. пр. Коломаку (бас. Дніпра).

Могилівський замок (на Дністрі). Походить від назви м. Могилів (Могилів Подільський, Могилів Дністровий), що згадується у літописі 4 рази. Назву міста трактують як утворену від прізвища Могила: місто засноване 1595 р. брацлавським воєводою Стефаном Потоцьким і назване на честь його тестя Михайла Могили.

Пнівський замок. У літописі: „...и замков доставали, межи иними и Пневского замку за Надворною доставали...”[5, 57]. Назву слід пов`язувати із топонімом Пнів. У пам`ятці така назва не фіксується. Сьогодні с. Пнів поблизу м. Надвірни в Івано­ Франківській області. На околицях села – руїни Пнівського замку. Зауважимо, що на прилеглих територіях зафіксовано назву урочища і криниці Козакова криниця (с. Заріччя), що очевидно є свідченням слідів козацтва на прилеглій території.

Решин, замок. У тексті: „новіе замки Стригон, Решин отняли у турчина...”[5, 141]. Знаходимо у пам`ятці також назву м. Реши, що цілком можливо і є мотивантом для номінації замку. Назву пояснюємо як суфіксальне утворення за допомогою суф. ­ ин.

Стригон, замок. Назва замку Стригон, у тексті пам`ятки: „новіе замки Стригон ... отняли у турчина...” [5, 141], випадає із загальної картини номінації замків, засвідчених у літописі. Передусім, йдеться про словотвірно­структурне оформлення назви: відсутні українські суфікси, що виражають належність чи прив`язаність об`єкта номінації до певної території чи особи, як це спостерігаємо, аналізуючи інші назви замків. Стосовно топонімної основи назва замку Стригон зіставляється із семантичним колом лексеми стригти, пор. зокрема апел. стрига „коротко обстрижена покритка”, стригун „однорічне лоша” [3, 5, 440], пор. також відоме сьогодні українське прізвище Стригун. З іншого боку, мотивуючи географічною приналежністю об`єкта, як випливає з пам`ятки, ми можемо пов`язувати номінооснову зі східнороманськими лексемами, зокрема молд. стригой, рум. strigoj „вовкулак”, молд. стригэ, рум. strigа „відьма” [3, 5, 441]. На нашу думку, назва замку – вторинна номінація, і її походження слід трактувати як відтопонімне або відантропонімне семантичне утворення.

Сучавський замок. У „ЛС” зафіксовано один раз: „...же мусили уступати з Волоской землі, только в Сочавском замку і Хотінском зостала піхота” [5, 116]. Кілька разів згадується і м. Сучава (Сочава). Зважаючи на географічні та історичні характеристики, а також лінгвістичне оформлення назви замку, цілком логічно трактувати її як похідну від ойконіма Сучава (нині територія Румунії). Зазначимо, що на теренах України зафіксований також гідронім Сучава, п. пр. Серету (басейн Дунаю). Походження назви Сучава пояснюється кількома версіями. Найприйнятнішим вважається трактування назви як слов`янське утворення від кореня сок­ „рідина, сочитися, текти” [4, 26] або від укр. сучава, сочва – від дієслова сочитися [10, 344].

Хотинський замок. Відойконімне утворення з базовою топонімною основою Хотин. Древнє м. Хотин - сьогодні райцентр Чернівецької області. Походження ойконіма найвірогідніше пов`язувати з антропонімом ХотаХотамиръ. Відомий також топонім Хотинська височина на Прикарпатті [10, 377].

За словотвірною структурою назви об`єктів переважно однорідні і сформовані за моделлю: базова основа + посесивні суфікси ­ськ­ (80%) або ­ин­ (10%). До того ж, назви замків Стригон, Решин подані у тексті літопису у постпозиційному варіанті: „новія замки Стригон, Решин отняли у турчина” [5, 141], тому цілком імовірно, що суфікс ­ин­ у назві Решин є топоформантом однорідної власної назви, що послужила базою для утворення назви замку.

З опису подій у „Літописі Самовидця” можна пересвідчитись, що протягом ХVІІ ст. українські замки знаходилися у вирі козацького життя. Незважаючи на історичні події, що мали відбиток і у мовних процесах, з огляду на лексичний та словотвірно­структурний аналіз назв замків, засвідчених у видатній пам`ятці ХVІІ ст., можемо стверджувати, що незалежно від історичної ситуації номіновані культурно­історичні об`єкти (замки) несуть у собі відбиток і виразні риси основних принципів номінації в українській мові.

______________________

1. Грінченко Б. Д. Словарь української мови. – К.: Наукова думка, 1996-1998.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 7-8. – К.: Наукова думка, 1995.

3. Етимологічний словник української мови. – К.: Наукова думка, 1982-2006.

4. Карпенко Ю.О. Топонімія Буковини. – К.: Наукова думка, 1973.

5. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971.

6. Нерознак В. П. Названия древнерусских городов. – М.: Наука, 1983.

7. Словник української мови. – К.: Наук. думка, 1970-1980. – Т. І- ХІ.

8. Трійняк І.І. Словник українських імен. – К: Довіра, 2005.

9. Чернецький Є. Білоцерківський замок. – Біла Церква, 2003.

10. Янко – Янко М. П. Топонімічний словник. – К.: Знання, 1998.

Світлана Гриценко (Київ),

зав. кафедрою латинської мови та культури

професійного спілкування Національного

аграрного університету, доцент,

кандидат філологічних наук

Побутова лексика польського походження

доби козаччини

Відлуння українсько-польських взаємин сягає Х ст., про що свідчать згадки у Лаврентіївському літописі [7, 126]. Однак масштаб впливу польської культури на українську був найвідчутнішим у XVI-XVII ст., спричинений тогочасною суспільно-політичною ситуацією у державі. На ці зміни миттєво реагувала мова, її словниковий склад, який на відміну від звукової системи та граматичної будови був „... органічно і тісно пов’язаний з історією виробництва, побуту, культури, науки, суспільних відносин... ...Невизначеність меж словника мови зумовлюється безперервністю його розвитку, перманентною рухливістю і мінливістю, постійним його поповненням новими словами і втратою застарілих слів, а також різноманітністю і неоднорідністю складу лексики, якою послуговуються представники різних соціальних, професійних, територіальних та інших об’єднань носіїв мови” [8, 5].

Помітне оновлення виразових можливостей староукраїнської мови простежується на збагаченні побутової та виробничої лексики полонізмами, переважна більшість яких з’явилася одночасно з новими поняттями.

Зокрема, „... джерела XVI-XVII ст. найбільш виразно відбивають назви полотняних, вовняних, бавовняних, а також шовкових тканин, які з’явилися на кінець досліджуваної епохи” [8, 389].

Наприклад:

гарусъ „кольорова вовняна пряжа” < стп. harus (1568)*;

ґерлица, кгерлица „вид тканини” < стп. gierla (пор. стч. gerlické, свн. gerlachstuch)** (1583);

ґрубринъ, кгрубринъ, кгрубинъ „груба шовкова тканина” < стп. grubrin (1596) (пор. свн. grobgrün);

дрилиховый „дриліховий – пошитий з дриліха, простого грубого полотна” < стп. drylichowy (1632);

єдвабница „тканина з єдвабну (шовку), єдвабне пошиття, єдвабна хустка”

______________

* У дужках подається рік фіксації запозичення українськими писемними пам’ятками.

** Зауважимо, що деякі полонізми своїм корінням сягають інших мов, що свідчить про посередництво польської мови у процесі запозичення.

< пол. jedwabnica (1627). Зауважимо, що прикметник єдвабный „шовковий” < пол. jedwabny, фіксується писемними пам’ятками ще з 1443 р.: „У того листа печатъ на шнурh єдвабномъ червономъ завhсистая”;

єдвабъ „шовк” < пол. jedwab (1587);

жичка „вовняна тканина, пряжа” < пол. życzka;

каразія „просте товсте сукно” < пол. karazja;

тузhнокъ „вид сукна” < пол. tuzinek;

тузhнковый „виготовлений із сукна, тузинку” < пол. tuzinkowy;

гамлhтъ „тканина, виготовлена із шерсті ангорської кози” < стп. kamlot;

авшусь „найгірший гатунок тканини, брак” < стп. auszus, ausus, свн.

ausschuss (1583);

бавелна „вовна” < стп. bawełna (пор. стч. bavlna, свн. boumwol(l)e) (1568);

вельна „вовна” < стп. wełna (1649);

бавелница „тканина, хустка, килим з бавелни, вовни” < пол. bawełnica (1621);

бавелняный „бавовняний” < пол. bawełniany (1624);

блаватъ „блакитна шовкова тканина; одяг з такої тканини” < стп. bławat (пор. стч. blavat, свн. blawe) (к. XVI ст.; 1627);

бреклесть „гатунок недорогої тканини” < стп. brekłeszt (1626);

брижованє „оздоблення ґафтом, вишивкою” < стп. bryżowanie (1596);

буратикъ „визерунчаста декоративна тканина” < стп. burat (пор. фр. burat, іт. buratto) (1621);

буркателя „вишита шовком тканина” < стп. brokatela, brukatela, burkatela (1643);

влочка „волічка (вовняні нитки)” < пол. włoczka (1573);

байка „вид м’якого кошлатого сукна” < пол. bajka < пол. вaja „ворсиста вовняна тканина” (SJPW, I, 83), що своїм корінням сягає голл. вааі через посередництво н. Baje (1658);

суконце „сукно, виткане з м’якої, переважно ярачої вовни”, як варіант сукенко < пол. sukienko, який „увійшов у мовлення у зв’язку з поширенням на Україні тонкого польського сукна, що називалося полсукенко < пол. polsukienko (SJPW, IV, 956)” [2, 390].

Писемні джерела XVI-XVII ст. фіксують багато польських запозичень на позначення назв одягу, взуття, прикрас. Зауважимо, що саме „... поняття „одяг” з XVI ст. засвідчує значно ширший ряд співвідносних слів порівняно з попередньою епохою: одежа, одежда, одhяніє, одhне, одhнье, платє, шата, а також ношенье [2, 391]. Зокрема,

одhнє < пол. odjenje, odzienie (XVI, 1616);

сукня < пол. suknia;

ношенье < пол. noszenie (1529);

шаты < пол. szaty (1659);

шата (1620).

Серед основних назв верхнього одягу частовживаними були у XVI-XVII ст. полонізми:

бекейшка „довгий чоловічий хутряний одяг угорського крою” < стп. bekieszka (пор. мад. bekeis, bekes) (1586);

вилкъ „шуба з вовчого хутра” < стп. wilk (1617);

вилчура „шуба з вовчого хутра” < стп. wilezura (1650);

гуня „верхня, тепла, проста одіж з овечої шкури або з шерсті овечої, козиної чи верблюжої” < пол. gunia (1585);

делия, делея „делія, вид верхнього одягу, пошитий з дорогих тканин, часто підбитий хутром” < стп. delja (пор. тур. telli) (1558);

делюра, делhра „довгий верхній одяг” < стп. delura, deljura (пор. тур. telli) (1609);

дупля „китайка удвоє густіше виткана” < пол. dupla < лат. dupla (1579);

жупанъ „чоловіча або жіноча верхня одіж відмінного крою” < пол. żupan (1571);

жупица „сукня щоденна, буденна” < пол. żupica (1570);

кабатъ „верхнє чоловіче або жіноче плаття, кафтан” < пол. kabat < ср. лат. capatus (XVII);

алба „алба, білий довгий одяг, який католицькі священники одягають під ризу” < стп. alba < лат. alba (1649);

соянъ „короткий плащ, солдатська куртка” < стп. sajan (1529);

сутана „підрясник у католицького священника” < пол. sutana (XVII);

газука „верхня сукня з довгими рукавами, переважно підбита хутром” < пол. hasuka (1558);

габитъ „чернеча одіж” < пол. habit (XVII).

На початку XVII ст. частовживаною на позначення „буденного жіночого одягу, що складався із двох поздовжніх шматків полотна грубої (неваляної) вовняної тканини (а пізніше з бавовняної) із зав’язками у верхніх кутах”, вживалася польська лексема запаска < пол. zapaska (1607).

У писемній староукраїнській мові XVI-XVII ст. поруч із назвою штани факультативно ще вживали лексеми:

ногавици „штани; нижня частина штанів” < пол. nogawicy (1589);

убране, обранне < пол. ubranie (1691).

Писемні джерела досліджуваного періоду фіксують появу нового елементу жіночого туалету – панчіх. Це польське запозичення (panczіcha „чулок” (XVII ст.).

Показовим є те, що пам’ятки фіксують не лише назви одягу, а його елементів, прикрас, які доповнювали „туалет” і створювали загальне позитивне враження. Зокрема,

пасокъ „поясок” < пол. pasek (XVII);

бhндаликъ „головний жіночий убір, пов’язка” < стп. bindalik (1627);

наперстникъ „нагрудник” < пол. napiersnek (XVII);

наперсень „нагрудний ремінь” < пол. napiersien (XVII);

манеля „нарукавник” < пол. manila (< іт. maniglia). Зауважимо, що у множині значення видозмінювалося у „колодки, кандали” (XVII);

коронки „кружево” < пол. koronki (XVII);

колнhръ „комір” < пол. kołnierz (1596);

стенжка „стрічка” < пол. wstążka (XVII);

стенгачка „стрічечка” < пол. wstąga (1627);

гафтка „запона, щоб застібати одіж; застібка” < пол. haftka (1561);

абъшлягъ „виготовлена зі спеціальної тканини деталь одягу, обшлаґ < стп. abszleg, abszlag (пор. свн. abslag).

Вишуканим доповненням жіночого вбрання були прикраси, згадки про які є в писемних джерелах. Зокрема,

туркусь „бірюза” < пол. turkus;

брантъ „дорогоцінний метал або камінь” < стп. brant (пор. свн. Brand) (1598);

пунталъ „прикраса, яку носили на сукнях, на шиї, у вухах” < пол. pontal (напр.: „Стенгачка китайчаная блокитная пунталовь на ней золотыхъ маленькихъ двадцять чотыри” (1627));

браселикъ „браслет, браслетка” < стп. braselet, bracelet (пор. фр. bracelet) (напр.: „… брасєлики пє(р)ловые ла(н)цухъ золоты(и)…” (1571));

жабинецъ „жаб’ячий камінь, камінь, що носили як амулет проти хвороб” < пол. żabieniec (1582);

заушница, наушница „сережка” < пол. zausznica, nausznica (XVII);

модерунокъ „те, що належить до жіночого туалету” < пол. moderunek (XVII);

присада „прикраса” < пол. przysada (1621). Зауважимо, що це запозичення є багатозначним. Писемні джерела засвідчують і такий семантичний відтінок значення „прикраса”, як „перебільшення, прикрашування”, зокрема у „Палинодии” Захарія Копистенського зазначено: „Речъ правдивая малыми словы, безъ жадныхъ присадъ бытии можетъ поставлена.”

Жодна жінка не мислить свого існування без використання парфумів: чи то хімічних, чи то природніх. Їх вибір залежав від її матеріальних статків. Однак те, що вони були у XVI-XVII ст. актуальними, особливо для жіноцтва, свідчить факт частої фіксації лексеми перфумы, парфуми (1659), яка є польським запозиченням (perfumy „духи”) у писемних пам’ятках, зокрема у „Ключи разумhнія” зазначено: „Кохаюся въ пахучихъ перфумахъ.”

Великою популярністю у жителів України XVI-XVII ст. користувалися ароматичні масла, зокрема олhекъ „благовонное масло” < пол. olejek (див. „Рукописный хронограф”, 1656).

Писемні пам’ятки досліджуваного періоду донесли інформацію про те, що жінки XVI-XVII ст. активно користувалися косметикою, вносячи таким чином корективи у зовнішність. Зокрема, в одному із творів Антонія Радивиловського, написаному у 1676 р., знаходимо: „Лицемhръ, естъ то невеста шпетная, котора¤ абыс¤ піенкою показала, барвичками і бhлилом с¤ что раз намазует.” Слово барвичка „косметика для малювання виду, румянило” < пол. barwiczka.

Серед назв взуття у писемних пам’ятках XVI-XVII ст. знаходимо лише чотири полонізма. Зокрема,

обувеніе, обувъе „взуття” < пол. obuwie (XVII ст.);

пантофлh < пол. pantofle (1653);

папуцъ „туфель” < пол. papuc (1646) (напр.: у „Диариумі берестейского игумена Афанасия Филипповича” зазначено: „Тылко кошуля его была, и то вся подраная, а папуцъ оденъ”);

боты, буты, бюты, бутъ, ботъ „боти, чоботи, башмаки; взуття; черевики” < пол. buty, bot (пор. фр. botte) (1501).

Щоденний побут українців XVI-XVII ст. був немислимий без харчування. Тому у різножанрових пам’ятках досліджуваної доби ми знаходимо терміни на позначення процесу споживання їжі; на позначення продуктів харчування (страв, напоїв, прянощів) тощо. Зокрема,

калоц „вечеря, пир, бал” < пол. kolacja < фр. collation (1556-1561);

поживати „їсти, харчуватися, вкушати” < пол. pożiwaċ (1656);

поживенье „харчування, харч” < пол. pożywienie (1601);

напой „напій” < пол. napój (1556-1561). Зауважимо, що у XVII ст. вживалася лексема трунокъ (1627) на позначення загальної назви напоїв, яка є польського походження (trunek). „Перші кроки до стилістичного використання іншомовної назви трунокъ виявляються в поезії І.Волковича:

Оцтомъ зъ горкою желчю Пана наповаєш,

Не того Ісус мой напою жадаетъ,

Не о той трунокъ смутне до тебе волает... (1631).

Проте остаточний перехід у поетичний словник назви трунокъ відбудеться за межами XVII ст.” [2, 387];

стравовати „годувати, харчувати, утримувати” < пол. strawować (1520);

смаковати „смакувати, бути приємним на смак” < пол. smakować (XVII ст.);

аппетитъ, аппетикъ „апетит” < стп. apetyt, apetyk < лат. appetitus (поч. XVII ст.);

ковалокъ „кусок, шматок” < пол. kawałok (1656);

пhрникъ „пряник, тісто, печене з медом і перцем, медівняк” < пол. piernik (к. XVII ст.);

булка „т.с.” < bułka (XV ст.);

родзhнка, родзінка „засушений виноград” < пол. rodzynki < н. Rosine (XVI ст.);

сировизна „сирі продукти” < пол. syrowizna (XVII ст.);

тлучтость „сало, жир” < пол. tłustość (XVII ст.);

трутизна „отрута” < пол. trucizna (XVII ст.);

аминекъ „кмін” < стп. aminek < лат. ammium (1642);

бhшкоктъ „бісквіт” < пол. biszkokt < слат. bis-gbiri coctus – варений (XVII ст.);

веты „десерт” < стп. wety (к. XVI ст.).

Окрему підгрупу становлять полонізми на позначення побутових приладів, що застосовуються у процесі приготування чи зберігання їжі. Зокрема,

слоикъ „баночка” < пол. sloik (XVII ст.);

скленица „склянка, стакан” < пол. sklenica (XVII ст.);

друшлякъ „кухонне начиння для збирання піни або проціджування варення, друшляк” < пол. druszlak (1597);

вhделка „виделка” < пол. widelka (к. XVII ст.);

вhктъ „стіл, життя, щоденна справа, щоденне утримання” < пол. wikt (к. XVII ст.);

дзhжка „діжка” < пол. dzieżka (1671);

имбрикъ „чайник, корейник” < пол. imbryk (XVII ст.);

наливка „кружка, поливальник” < пол. nalewka (1653);

лагвица „сосуд для напоїв із дерева, шкури, глини” < пол. bagwica (1570);

мhдница „таз, лоханка” < пол. miednica (1627);

полмисокъ „блюдо” < пол. polmisek (XVII ст.);

приставка „салатник, соусник” < пол. przystawka (XVII ст.);

таца „піднос” < пол. taca (к. XVII ст.);

булґа, булкга „шкіряний мішок для рідини” < стп. bulga, bułga (пор. нім. Bulge, лат. bulga) (XVI);

анкерокъ „дубова бочка на 6-9 гарців” < пол. ankierek (XVII ст.);

кошница „висока плетена корзина” < пол. kosznica (XVII ст.);

шклянка „т.с.” < пол. szklanka (XVII ст.);

сулhя „великий бутель” < пол. sulnica (к. XVII ст.);

Окрему підгрупу побутової лексики польського походження становлять запозичення, що номінують речі хатнього вжитку, які не мають відношення до кухні. „Поруч із назвою столецъ „стілець, крісло, лавка” – Ср., ІІІ, 519) з XVII ст. починає функціонувати й нове запозичення крhсло (< пол. krzesło, стп. krzasło відоме за джерелами XV-XVI ст. – Br., 275) на означення різновиду розкішного стільця з поручнями: „Кроль... казалъ поставити бли(з)ко себе крhсло и посадилъ его...” (Гал. Б., 1686, 34)” [2, 393].

Пам’ятки доби козаччини для сучасних дослідників зберегли не лише полонізми на позначення окремих деталей умеблювання оселі, а й назви їх складових елементів. Зокрема, в одному із актів, що стосуються історії „Западной Россіи” і датуються XV ст., знаходимо лексему барвица (1493) ''покривало, застилка меблів: сіно, шерсть, волос, солома тощо'', яка є запозиченням з польської мови barwica: „ Панцырь, шеломець, поручи, бляхы, барвица” [14, 58]. На позначення декоративних елементів, які застосовувалися для прикраси житла, писемні пам’ятки фіксують полонізми обитье „обивка, шпалери, внутрішне оздоблення” < пол. obicie (1627): „Обитье буркателовое” [13, 9]. Паралельно вживалася ще лексема выфатати на позначення предметів, „покритих тканиною, оббитих”, яка є запозиченням із старопольської мови wyfutrowany (1591): „Тая скрыня выфутрована вся въ коло зеленімъ сукномъ” [9, 91].

До цієї підгрупи побутової лексики можна віднести полонізми, які позначали предмети хатнього вжитку, які мали як практичне, так і декоративне значення:

алмарїа, олмариа „шафа, скриня” < пол. almarja < лат. armarium (1607);

безґловьє „подушка” < пол. bezgłowie (1627);

везгловиє „подушка” < пол. wezgłowie (1627);

велюмъ „рід рушника з прозорої тканини” < пол. welum (XVII ст.);

верцадло „дзеркало, люстра; металева плита з дужим листком” < пол. wierciadlo (1753);

зверцадло „дзеркало” < пол. zwierciadło (XVII ст.);

взгловье „подушка” < пол. wzglowie (1571);

вырко „рід ліжка” < пол. діал. wyrko (1593);

дзеґарикъ „годинник кишеньковий” < пол. zegarek (к. XVII ст.);

дзегаръ, зегаръ „великий годинник” < пол. zegar (XVII ст.);

жабка „дорожня дерев’яна скринька, обшита шкірою” < пол. żabka (XVII ст.);

послание „підстилка” < пол. posłanie (XVII ст.);

тломокъ, тлумокъ „чемодан” < пол. tlomok (XVII ст.);

дека „попона, покривало” < стп. deka < н. Decke (1583);

товалня „скатертина, рушник” < пол. towalnia (XVI ст.);

колдра „ковдра” < пол. kołdra (XVII ст.);

колдерка „ковдрочка” < пол. kołdorka (XVII ст.);

завитье „покривало” < пол. zawicie (XVII ст.);

антвасъ „мідниця зі жбаном, умивальня” < стп. antwas < нім. Handfass (XVII ст.);

всходекъ „драбинка, східці” < пол. wschodek (1656);

ґрадусъ „сходинка” < пол. gradus (XVII ст.);

коминокъ „камін” < пол. kominek (к. XVIІ – перша пол. XVIIІ ст.).

Окрему групу полонізмів доби козаччини становлять запозичення, які номінують назви господарчих приміщень, елементи хатньої забудови українців. Зокрема, на позначення „житлової або господарчої споруди, будівлі” вживався полонізм буда < стп. buda (пор. свн. buode). Наприклад, в „Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582-1588 рр.)” знаходимо фіксацію цього запозичення: „... и в то(м) кгру(н)тє на (в)рочищу бянє(в)щинє буду, то єсть гри(д)ню, сєни, комору и ста(и)ню спалили” (1582) [1, 39]. Писемні пам’ятки доби козаччини, зокрема „Пісня про Кулину” фіксує ще один полонізм домекъ для позначення „невеликого будиночку, хатинки” < стп. domek.

„Hoy, kożaczeiku, panesz moy,

Dalekże maiesz domek swoy” (1625) [6, 22].

З початку XVII ст. (1612) з’являється ще один полонізм на позначення терміну „будинок, дім” – ґмахъ, кгмахъ, гмахъ, кмахъ < стп. gmach < свн. gemach. Зауважимо, що писемні джерела досліджуваного періоду фіксують вживання цього запозичення і в переносному значенні „дім, пристанище” (1631) чи „дім, житло, оселя у потойбічному світі” (поч. XVII ст.) [10, 138].

Ми моемо фіксувати факт розширення семантики широковживаного запозичення, оскільки спочатку воно вживалося на позначення терміну „кімната, приміщення.” Зокрема, в „Описі Овруцького замку” (1552) зустрічаємо: „... а на(д) вороты свє(т)лица а на(д) свєтлицою кгма(х) пожиточъны(и) ку стрєльбє бороноти всєго мєста...” [5, 138].

Зведення будь-якої будівлі починається із фундамента. На позначення цього поняття вживалося польське запозичення подсада „фундамент, основа” < пол. podsada (XVII ст.).

Помешкання українців XVI-XVII ст. мало кімнати, які називалися станція < пол. stancya (1494), изба < пол. izba (1570), кувната < пол. kownata (1653). Для номінації верхівки будівлі використовувався термін накрите, накритье „дах, покрівля, покриття” < пол. nakrycie (1598): „На томъ дворh накрыте старое, потребуетъ поправи” [12, 459]. Писемні джерела фіксують також лексему дахувка польського походження (dachówka) зі значенням „дахівка, цегла дахова” (1654) [14, 670]. Зауважимо, що для покриття даху у XVI-XVII ст. використовували не лише цеглу, а й дощечки, які мали назву ґонтъ, що є польським запозиченням (стп. gont), яке було широковживаним у досліджуваний період (кгонтъ, кгонътъ, гонтъ, коньтъ) [14, 645]. Це запозичення на польський грунт могло потрапити із стч. hont чи свн. gant. Наприклад, в „Описі Володимирського замку” (1552) зазначено: „Палацъ г(с)дръски(и) в стєнє на по(д)клєтєхъ новозбудованъ // с протєсъ¤ сосънового на гєбєль спусканого кго(н)ты побитъ” [4].

Згадується пам’ятками XVII ст. і така частина будівлі як „горище”, номіноване польським запозиченням подстрhше < пол. podstrzesze.

Неодноразово писемні джерела козацької доби описують допоміжні кімнати помешкання чи споруди на подвір’ї. Зокрема,

прибокъ „пристінок, бокова частина будівлі, дому” < стп. przybok (напр.: „Вломившись до прибоку, тамте дей вся маетность моя была” (1565));

алкhръ „бічний покоїк у хаті, кімната за перегородкою” < пол. alkier, ałkierz, alkierz < нім. Erker < слат. arcora (1619);

спитария „чулан, кладовка, допоміжна кімната для зберігання продуктів” < пол. spiżarnia < н. Speise (1556-1561);

стодола „хлібний сарай” < пол. stodola (XVII ст.);

студня „криниця” < пол. studnia (XVII ст.);

вацохъ „калітка, хвіртка” < пол. wacek (1599). Зауважимо, що запозичення вацохъ (< стп. wacek < стч. vak, vaček < свн. watsak) вживалося у пам’ятках ще із значенням „гаманець, торбинка” (1617) [11, 185];

веґаръ, векгаръ „рама вікон або дверей” < стп. wegar (1559);

подвои „створи у дверей” < пол. podwoje (XVII ст.);

ґотовалня „накриття, накриття на туалет” < пол. gotowalnia (1617);

слупъ „стовп” < пол. slup (XVII ст.);

слупець „стовпчик” < пол. slupiec (XVII ст.).

Підсумовуючи, зауважимо, що дослідженн писемних джерел XVI-XVII ст. з позиції насичення побутовими полонізмами спонукає нас зробити такі висновки:

1) незаперечним залишається факт „масштабного” впливу польської мови, культури на всі сфери життєдіяльності української спільноти досліджуваного періоду, про що свідчать полонізми, які номінують поняття побутової сфери – найбільш „чутливої” до будь-яких мовних змін;

2) часте вживання „побутових” полонізмів у різножанрових пам’ятках свідчить про активний процес пристосування запозичень до системи мови-реципієнта про прийняття мовних нововведень українцями;

3) актуальність використання полонізмів у побуті спричинена тим, що більшість з них з’явилася для номінації нових для українців понять, зокрема назви тканин, одягу, взуття, прикрас, парфумів, ароматичних масел тощо.

4) значна частина полонізмів доби козаччини асимілювалася до україномовного середовища і увійшла до активного словника сучасного українця.

Особливо показовим в цьому відношенні є бойківський діалект, який рясніє лексичними полонізмами. На цьому наголошував М.Онишкевич у праці „Польські елементи в діалекті бойків”: „Лексичних полонізмів у діалекті бойків дуже багато, що пояснюється тривалістю безпосереднього контакту бойків з поляками спочатку у межах феодальної Польщі, потім у рамках Австро-Угорщини, у якій поляки користувалися великими свободами і правами, нарешті, у буржуазійній Польщі міжвоєнного періоду...” [3, 235].

Зокрема, в активному мовному вжитку сучасних бойків є полонізми бав’яний, бинда, бурдигарня, бутилька, бухи, валіза, ванькер, вельон, вигрівач, випендзений, вісьорок/мисьорок, ворок, габляк, гаптка, гарасівка, гатлас, ґодз, ґовнір, ґратці, димка, дрелік, жакет, закамарок, зацирувати, їдбав, калісони, катáс/кýтас, килішок/килюшок, ковдря, комин, куфа, куфер (куферок), мацька, майшет, оковита, оливярка, патильня тощо.

___________________

1. Актова кніга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582-1588 рр.). – К., 1965.

2. Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К., 1983.

3. Онышкевич М. Польские элементы в диалекте бойков // Исследования по польскому языку. Сборник статей. – М., 1969.

4. Опис Володимирського замку. – Володимир, 1552. – 194-194 зв.

5. Опис Овруцького замку. – Овруч, 1552 // Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Львів, 2000. – Вип. 7.

6. Пісня про Кулину. – Б.м.н., серед. XVIIІ ст. // ЗНТШ. – Львів, 1937. – Т. 155.

7. Полное собрание русских летописей. – СПб., 1846. – Т. І.

8. Проблеми вивчення історії словникового складу мови // Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К., 1983.

9. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Львів, 1999. – Вип. 6.

10. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Львів, 2000. – Вип. 7.

11. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Львів, 1994. – Вип. 1.

12. Тимченко Є. Матеріали до Словника писемної та книжної української мови XV-XVIII ст. – К., 2003. – Кн. 1.

13. Тимченко Є. Матеріали до Словника писемної та книжної української мови XV-XVIII ст. – К., 2003. – Кн. 2.

14. Tymčenko J. Istoryčnyj slovnyk ukrajins’koho jazyka. – Műnchen, 1985.

Лілія Андрієнко (Київ), науковий співробітник

Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

кандидат філологічних наук

Епістолярний світ Димитрія Ростовського

У літературній культурі східнослов’янського бароко особливе місце належить епістолографії. Саме у епістолографічній прозі, як і в урочистій поезії та проповідях, найяскравіше виявляється основна риса барокового стилю – її риторичність. Вихованці Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький, Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський були добре обізнані з теорією епістолографії, викладеною у посібниках класичних авторів. Складання листів на задані теми і до певних осіб входило до навчальних програм академії. Згідно з вимогами риторичної науки такі листи повинні були мати чітку композицію, вивірену тематику і узгоджену з нею стилістику. Обов’язковими були цитати із Святого Письма та святоотецької літератури, “приклади” із творів античних авторів.

Димитрій Туптало також був вихованцем Києво­Могилянської академії. Згодом митрополит ростовський і ярославський, святий Димитрій Ростовський став чи не найулюбленішим духовним письменником і проповідником к. XVII­поч. XVIII ст. Микола Костомаров писав: “Літературні праці Дмитра мають важне значіннє іменно тому, що були сильно розширені (розповсюджені – Л.А.) між українською суспільностю до останніх часів. Ледве чи мав який інший письменник духовний стілько читців. Найбільш розповсюджений твір Дмитра, се неперечно його Четі Минеи, що мали кілька видань” [1, 438]. І справді, перу Димитрія Ростовського належать такі монументальні праці, як “Книга житий святых”, “Розыскú о раскольничьей брынской вhрh”, “Лhтописú келейный”. Він написав велику кількість проповідей, богословських трактатів, драматичних творів та духовних епіграм, об’єднаних у поетичні вінці. Епістолярна спадщина митрополита також є невід’ємною частиною його творчості. Адже митрополит Димитрій завдяки своїй духовній і творчій діяльності змушений був активно і багато листуватися. І саме з листів, а також Діаріуша (особистих біографічних нотаток митрополита, які можна розглядати як приклад біографічної прози письменника), розкриваються морально­етичні орієнтири їхнього автора; з’ясовуються маловідомі епізоди життя та особливості його творчої лабораторії. Бо, як писав античний ритор Деметрій у трактаті “Про стиль”: “У листі …виявляється людський характер. Майже кожен з нас залишає в листах свій образ. Звичайно, і в інших видах писемності виявляється характер того, хто пише, але ніде так очевидно, як у листах” [2, 273].

Джерелом найціннішої інформації про неординарну особистість митрополита, ключем до з’ясування багатьох важливих питань його творчої спадщини є, насамперед, приватні листи.

Найбільшу частину із епістолярної спадщини, яка дійшла до нас у рукописних і друкованих варіантах, становить листування митрополита Димитрія із монахом Чудова монастиря Феологом.

Про цього кореспондента Димитрія Ростовського відомо, що “справщик Феолог був пострижений у Флорищевій пустині в 202 (1694) році, до Москви був узятий за наказом Адріана патріарха і відісланий за його ж наказом до Чудова монастиря…”, де спочатку був призначений читцем, а пізніше “справщиком” [цит. за: 3, 19]. Згодом (1702­1723 р.) працював на цій же посаді у Петербурзькій друкарні Олександро­Невського монастиря, у 1723­1726 рр. – у Московській Синодальній друкарні.

Саме Феологові належить активна участь у виправленні слов’янського тексту Біблії для нового видання, запланованого Петром I (1712 р.); узгодженні “Тріоді цвітної”, виданої у Києво­Печерській друкарні, з виданням Московської друкарні. Відомо також, що в 1726 р. Феолог був відряджений до друкарні Чернігівського Троїцько­Ільїнського монастиря для нагляду над друкуванням церковних книг. Але ця поїздка з якихось причин не відбулася.

Отже, на сьогоднішній день виявлено і опубліковано 40 листів митрополита Димитрія до “возлюбленого брата” Феолога. Характерно, що в них небагато “барокових штампів”, зате трапляються жарти (“Не забудьте мене, егда молитвы к Богу простираете и егда чарку вотки полную испиваете, аз же такожде не забуду, аще въпредь жить буду” – лист від січня 1706 р. ), настанови (“Молю, Летописца мого не очень кому лишнему давайте читать, чтоб не розлилося, яко масло по водh, не всяк бы о том ведал, да не умножатся лишныи слова; различьны суть нравы человечестии…” – лютий 1708 р.), доручення (наприклад, у листі 1703­1704 рр.: “Пожалуй, возлюблене, купи мнh на свои денги книжицу святого Дорофея и пришли, цену возвести. Аз же тотъчас с благодарением воздам, молю смиренно”), звертання за порадою (“Пожалуй, возлюблене, даждь здравий совет, молю смиренно” – січень 1706 р.).

Микола Костомаров у біографічному нарисі, присвяченому митрополитові Димитрію, дав йому таку характеристику: “Дмитро був великим постником і, як оповідають, що у великий піст їв тілько раз в тиждень. Він загалом визначався мірностю в житю, був лагідний, простодушний і охочо помагав біднякам” [1, 438]. На підтвердження цієї думки знаходимо рядки із листів: “…часто немоществую, отъчасти же и печали смущаюсь, видя беды сущия священником и зря слезы их, и дом наш час от часа гораздо скудает”. У листі від 19 травня 1707 року читаємо: “…опечаляюся, естество бо человеческое сердоболно сущи паче соболезновати бедствующим”.

Майже в кожному листі ми натрапляємо на характерне самоприниження, добровільне накладання на себе кайданів покори, спокути, обмежень релігійними й соціальними нормами. Митрополит підписує свої листи “смиренний Димитрий”, “грешний Димитрій”, “смиренний архигрешник Димитрій”, “архигрешник ростовский”. Відповідаючи на похвалу і звеличення Феолога, у листі від 9 листопада 1697 р. він називає себе “недостойним”, “немощным”, “малоумным”: “…несьм благонравен, но злонравен, обычаев худых исполнен и в разумh далечh отъстою от разумных, буй есьм и невежа”; “А светение мое ест едина тма и прах”. Читаючи ці рядки, ми не можемо з певністю сказати, чи вони є даністю бароковій риториці, чи проривом справжніх, щирих почуттів. Однак деякі з них зворушують: “…в немалем есмь страсh, нося честь выше мого достоїнства недостойного” (там само); “Не жаль мнh ничого, ниже имам чесого жалhти, богатства не собирах, денег не накопил, едино мнh жаль то, яко начатое книгописание далече до совершениа” (жовтень 1708 р.).

Незважаючи на довірливий, позбавлений риторичних умовностей тон листів до Феолога, Димитрій не може втриматися від барокових прикрас: “Здравствуй, любезный брате Феолог, и радуйся о бhло ­ красном яичкh Христh, емуже совhсть твоя буди бhла, душа же твоя красна. Аз же желаю честности твоей в бhлом сем свhтh долгоденственнаго и благополучнаго пребывания, в красотах райских вhчнаго водворения. Аминь”. “ Листування Димитрія Ростовського з монахом Феологом – унікальне явище в епістолярній культурі XVII­XVIII ст.; це, можливо, чи не єдине масштабне листування людей, яке тонко розкриває не лише стосунки морально­релігійної спорідненості, але пов’язаних як духовними братськими, так і справді дружніми вузами” [3, 12].

На особливу увагу дослідників заслуговують дружні “листовные посещения ” митрополитом Димитрієм Стефана Яворського. У них також є багато особистого, неофіційного, але чимало й “вченості, вишуканих варіацій, прикрас, виражених через метафору, перифраз, алегорію, цитат не лише і не стільки зі Святого Письма, але й з античних письменників, новолатинських поетів, творів єзуїтів.” [3, 14]. Писані вони здебільшого латинською та російською мовою із церковнослов’янськими елементами. Трапляються й повнокровні українізми: “Не вижуся и не бесhдую ad coram (віч­на­віч – Л.А.), письмом теды нехай наговоруся, хоць и докучу, простhте” (лист до Стефана Яворського від 4 грудня 1707 року); “Думка за морем – а смерть за плечима” (лист до Феолога від 7 жовтня 1708 року); ”…а я совhтую вашему архиерейству, як мога, уриваючи часу приложити в том старанья…”(24 лютого 1708 р.).

Приватний характер їхнього листування наклав відбиток на зміст і на форму цих послань. У них Димитрій Ростовський ставить питання, сперечається з “рязанським”, дає поради і сам просить порад: “Изяснялем то, да не знаю, чи гаразд…, прошу разсуждениа и порады.” (лист від 24 лютого 1708 р.). Але найчастіше їхній діалог – це розмова двох інтелектуалів, визнаних письменників свого часу, успішних і впливових церковних ієрархів, які невимушено обговорюють проблеми творчості, культурного життя: “Мало кому потребныи вещи на свhт происходят, а самыи потребнhйшии, которыи могли б всему росийскому миру быть в велию ползу, казанья преосвященства вашого богомудрии и побожныи, под спудом лежат. Обычно крушцу золотому и сребраному в недрех земных быть глубоко, а худого железиска руда наверху. Et gemmae pretiosae in profundo maris latitant (і дорогоцінне каміння в глибині морській заховується Л. А.), а о простое камhнье въсюду нетрудно. Пожался Боже, если бы мhла праца преосвященства вашого так залежати. Хоць бы с половину изряднhйших выбравши, на цhлорочныи празъдники и неделh, подал до друку, преосвященство ваше, так розумhю же в Печерськом з охотою бы друковали, и кошту от преосвященства вашого не требуючи…”(24 лютого 1708 р.). Нагадаємо, що порівняння літературної творчості з дорогоцінним металом, рудою – один із топосів літератури бароко.

Майже всю епістолярію Ростовського митрополита можна розглядати з погляду барокової архітектоніки, з притаманними їй стійкими мотивами й топосами. Така чітка структура характерна, наприклад, для послань до Іова Новгородського. Починаються листи зі звертання, яке складається з розлогого титулу і формул ввічливості. Основна частина листа містить розгорнуту оповідь або коротке повідомлення. Заключна частина також дуже пишна і промовиста.

Водночас в окремих своїх посланнях митрополит Димитрій дозволяє собі вихід поза рамки риторичних умовностей, уводячи в листи біографічні елементи та невеликі ліричні відступи: “Рада душа в рай, грhи не пускают. Рад писать – здоровье худо. Мало можеться трудитися, много можеться лhнится. Дрожить рука писать, не дрожить пиво, мед вкушать” (лист 22 до Феолога від 5 квітня 1708 року); “…стольник Василей Алhксhевичь Юшков в Ростовh вашу государскую милость мнh возвhстил и жалованье: преизрядные водки в четырех сосудах стеклянных, именуемых бутылках, и капусту красную, три кочани – обявил и вручил.” (лист 1 до великої княгині Параскеви Федорівни від 18 жовтня 1707 р.). Особливо цікавими, на нашу думку, є пасажі, пов’язані з Україною: “Украинененсибус condoleo (страждати – Л.А.); пособить не могу послать им милостини нhчого, и сам не богат” (лист до Андрія Бодаковського, вересень 1709 р.). Або ось іще: “Помню, же в нашой малоросийской сторонh трудно о Быблии славенскии, велми мало, где обрhтаются и купити насилу достанет…” (лист до Стефана Яворського від 4 грудня 1707 р.).

На особливу увагу заслуговує лист митрополита Димитрія до учнів Ростовської школи. Це повністю написаний його рукою автограф, що нині зберігається в Ярославському музеї­заповіднику. Лист наставника й суворого вчителя до учнів постає перед нами як цікавий зразок розмовної мови тієї епохи та замальовка із життя школи: “… поставлю над вами сенhора господина Андрея Юревича, чтоб вас мунштровал, как цыганских лошадей, а вы будте покорни, послушливи, а кто будет противен, той пожалован будет плhтью”.

Саме з листів, які дійшли до нас як у рукописному, так і в друкованому варіантах, можна отримати безцінну інформацію, що проливає світло на окремі факти біографії Димитрія Ростовського, окреслює коло спілкування митрополита, дає можливість розглянути епістолярну спадщину письменника в контексті всієї його творчості, а також у контексті східнослов’янської епістолографії.

___________________

1. Костомарів М. Ростовський митрополит Дмитро Туптало // Історія України в життєписях визначнійших єї діячів. – Львів, 1918.

2. Античные риторики // Ред. А.А.Тахо-Годи. – М., 1978.

3. Федотова М.А. Эпистолярное наследие Димитрия Ростовського: исследования и тексты. – М., 2005.

Ганна Воронич (Київ),

старший науковий співробітник

Інституту української мови НАН України,

кандидат філологічних наук

Дистрибуція словозмінних парадигм іменника в середньонаддніпрянському говорі XVII ст.

Лінгвістичний аналіз середньонаддніпрянських пам‘яток ділової писемності [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 10] дозволяє відновити в основних рисах морфологічне обличчя іменника в середньонаддніпрянському діалекті XVII ст. Проведене дослідження підтверджує, що до XVII ст. середньонаддніпрянський говір склався як самостійне діалектне утворення, яке зайняло особливе місце у південно-східному наріччі, ставши його вихідною базою, однак процес становлення його морфологічної системи ще не завершився. Морфологічна система говору остаточно стабілізувалася у пізніший час.

У середньонаддніпрянському говорі XVII ст. уже сформувалася нова система словозміни іменників за родовою ознакою, але певні релікти – флексії давніх основ ще функціонували.

Нові типи словозміни диференціюються за ознакою роду, об‘єднуючи іменники різних колишніх основ. У середньонаддніпрянському діалекті XVII ст. виділяються окремі словозмінні типи іменників відповідно до трьох їхніх родів: перший тип словозміни (жіночий), другий тип словозміни (чоловічий), третій тип словозміни (середній) (див. Схема № 1).

Категорія числа


Однина Множина

Рід

Жіночий Чоловічий Середній


І тип ІІ тип ІІІ тип

За внутрішньою структурою — співвідношенням підтипів у межах типу словозміни - найбільш цільним, доволі гомогенним (у порівнянні з 1 типом) є 2 тип словозміни, хоча він теж об‘єднує близькі моделі словозміни (підтипи А, Б, з одного боку, і підтип В, з іншого боку).

2 тип словозміни, таким чином, протиставлений 1 типу словозміни, проте не дуже різко, що виражено у наявності перехідного за характером закінчень підтипу В у структурі 2 типу словозміни. Морфологічні класи цього підтипу можуть мати флексії, спільні з 1 і 2 типами словозміни.

2 і 3 типи словозміни для іменників відповідно чоловічого і середнього родів, сформовані на базі відмінювання основ на -ô-, -jô- і які розрізнялися тільки флексіями Н.-Зн. відмінків при повному збігові флексій обох родів у непрямих відмінка, ближчі між собою в ієрархічній системі типів словозміни середньонаддніпрянського говору XVII ст. Оскільки у всіх цих відмінках здавна збігалися форми узгоджуваних слів, які, таким чином, не диференціювали родової приналежності іменників різних словозмінних класів, то це дозволило Г.А. Хабургаєву [11;12] передбачити можливість повного об‘єднання в одному типі словозміни іменників чоловічого і середнього родів на фоні реалізації загальної тенденції до скорочення числа словозмінних парадигм (див. Схеми № 2, № 3, № 4).

Тип словозміни іменників середньонаддніпрянського говору XVII ст. визначається відповідною системою відмінкових протиставлень і відповідним комплексом відмінкових закінчень. Характерна поліморфність або хитання у відмінкових закінченнях є ознакою нестабільності словозмінних типів іменника в однині. Генералізація одного з варіантів веде до стабілізації типу, що стало однією з причин генералізації варіантів жіночого роду у множині для словозміни іменників усіх родів. Цей тип став стійким, відбулася консолідація всіх типів словозміни, які диференціювалися раніше за основами, в єдиний, монолітний, особливий тип множини, принципово відмінний від словозмінної структури однини. Розвиток формотворення у множині йшов убік уніфікації, водночас в однині збереглася диференційованість типів іменної словозміни.

Для розрізнення роду іменників у множині в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. не існує ні узгоджувальних форм, ні особливого закінчення, ні регулярного формоутворення. Для множини релевантним є тільки критерій істот/неістот. Отже, у родових словозмінних формах іменників немає паралелізму між одниною і множиною.

Процес перегрупування давніх типів словозміни в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. зумовлений загальною тенденцією до подолання синонімії флексій. Її дія виявляється в тому, що в ході цього процесу відбувалося неухильне скорочення числа словозмінних типів, сприяючи систематизації в мові. У ході її діють дві антонімічні рушійні сили: а) синкретизація словозмінних форм – у результаті чого відбувається скорочення числа словозмінних парадигм; б) диференціація словозмінних форм – і відбувається збільшення числа варіантних словоформ у парадигмі.

Уніфікуючі процеси дають у результаті як власне уніфікацію форм (давальний, орудний, місцевий відмінки множини), так і ще більшу подрібненість і мультиплікацію закінчень у тих випадках, коли очевидними є протидіючі фактори, аналогізуючі й інтерферуючі зсуви (форми родового, давального відмінків однини іменників чоловічого роду та ін.). При диференціації різновид того чи іншого закінчення не витісняється протидіючими факторами, а стабілізується в словозміні (наприклад, закінчення –а для неістот іменників чоловічого роду в знахідному відмінкові однини).

У середньонаддніпрянському діалекті XVII ст. можлива непослідовність у дії аналогії іменників твердої групи у межах граматичних родів: так, можлива уніфікація закінчень іменників за моделями твердої групи серед іменників чоловічого роду, але чітке розрізнення твердої і м‘якої груп у жіночому і середньому родах, як і в сучасних українських середньонаддніпрянських говірках.

Відсутність уніфікованих форм іменників жіночого роду за твердим різновидом словозміни у пам‘ятках XVII ст. з території Середньої Наддніпрянщини і значне поширення їх у сучасних діалектах ніби веде до визнання того, що виникнення даного морфологічного явища у говорах досліджуваної території слід віднести до періоду після XVII ст. Такий висновок викликає деякі сумніви й зауваження. По-перше, непросто погодитися з тим, що таке значне діалектне явище виникло в епоху формування й розвитку національної мови, коли, навпаки, починається процес нівеляції діалектних рис. По-друге, висновки про відсутніх таких форм у говорах Середньої Наддніпрянщини XVII ст. будуються на досить обмеженому матеріалі (і до того ж стереотипному).

Процес взаємодії парадигм з твердим і м‘яким кінцевим приголосним основи розглядаємо також у плані реалізації тенденції до об‘єднання форм словозміни іменників одного роду, яка засвідчена в середньонаддніпрянському діалекті XVII ст.

Взаємодія різновидів словозміни іменників – твердого і м‘якого – призвела до утворення проміжного різновиду – змішаного, з основами на шиплячий приголосний, ц, р, й. Отже, йдеться про порушення принципів суворої диференціації, про втрату релевантності диференційної ознаки твердість/м‘якість кінцевого приголосного при розподілі іменників на словозмінні групи.

Цікаві причини такої взаємодії, зокрема, вплив твердого різновиду словозміни на м‘який. У пам‘ятках іменників твердого різновиду відносно іменників м‘якого типу словозміни втричі більше (відповідно 75,5 % і 24,5 %). Таке співвідношення теж може бути однією з причин, але не визначальною, при поясненні сили індукції іменників твердої групи. Цьому сприяли й фонетичні фактори: зокрема, швидше підпадали під вплив іменники з основами на стверділі шиплячі, які в минулому належали до різновиду словозміни іменників з основою на м‘який приголосний (у кількісному відношенні у пам‘ятках зафіксовано тільки 10 % іменників з основами на м‘який приголосний, а решта 14,5 % — з основою на шиплячий і ц).

Найбільшою індуктивною силою при формуванні нової системи парадигматики іменника в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. мали іменники колишньої -û-основи. Поширенню і стійкості флексій цих іменників сприяє їх виразність, маркованість, що й сприяло індукції флексій û-основи в однині, генералізації флексій –a-основи в множині.

Такі процеси є конкретними прикладами більш загального мовного процесу – прагнення мови до економії висловлення через виразне оформлення думки, тобто практичної реалізації закону економності в мові. Індукція іменників -û-основ пояснюється ще й тим, що мова, прагнучи до збереження інформації, а, отже, й до уникнення змін, у той же час підтримує тенденції заміни малоінформативних сегментів (у даному випадку флективних морфем) більш інформативними, маркованими. Експліцитність, маркованість засобів вираження сприяє стійкості флексій, їх поширенню, є фактором динаміки в рамках парадигми.

У словозміні середньонаддніпрянського діалекту XVII ст. проявляються тенденції до встановлення єдиного формального показника родового відмінка іменників множини, що виражає прагнення у мові до однотипності вираження певного граматичного значення.

При формуванні різновидів словозміни іменника рушійним фактором є також морфологізація фонетичних явищ. Так, ствердіння шиплячих приголосних (фонетичне явище) зумовлює зміну морфологічного статусу парадигми, перехід її в інший різновид словозміни (морфологічний процес) – особливий різновид словозміни з основою на шиплячий приголосний або ж навіть у різновид словозміни іменників з основою на твердий приголосний.

Для системи словозміни іменника в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. характерними є поліморфічні відмінки: родовий (з двома регулярними формами, які мають системний характер, /); місцевий (з формами –і//-ові); давальний (з формами /-ові) в однині. Правда, флексія –у в родовому відмінку однини обмежена тільки іменниками-неістотами чоловічого роду (так само, як і в сучасному середньонаддніпрянському діалекті), а флексія -ові обмежена тільки іменниками-істотами.

Не всі флексії при виділенні узгоджувальних словозмінних класів іменників виявляються релевантними. Для іменників чоловічого роду класифікаційно значущими є флексії родового, давального й місцевого відмінків, а також знахідного відмінка однини. Для іменників жіночого роду релевантними є флективні форманти орудного відмінка однини.

Наявність в іменниковій словозміні досліджуваних пам‘яток особливостей, не властивих одній цілісній структурі, свідчить про те, що лексична й фонетико-морфологічна система середньонаддніпрянського говору XVII ст. ще перебувала в процесі становлення. Процес уніфікації відмінкових закінчень давального, орудного й місцевого відмінків множини у середньонаддніпрянському говорі XVII ст. був близький до завершення. Перевага старих форм над новими, яку спостерігаємо в досліджуваних пам‘ятках, була властива, очевидно, тільки писемній формі мови. Враховуючи продуктивність моделей словозміни при визначенні їх типів, констатуємо, що слова singularia tantum і pluralia tantum не становлять окремих типів словозміни.

Статистичні дані, використані в дослідженні, експлікують історичну інформацію про територіальне поширення аналізованих діалектних явищ.

Для всіх відмінкових форм характерний розвинутий паралелізм флексій, на основі якого відбувався процес заміни старих форм новими. Варіантність флексій є свідченням динаміки розвитку діалектної системи, яка виявляється передусім у паралельному функціонуванні старих і новіших форм. Сприяли розвиткові інновацій, їх активізації обставини різнодіалектності, коли, очевидно, носії говору втрачають упевненість у «непорушності» тієї чи іншої з паралельно вживаних моделей мовлення. Можливо, мова йде навіть про неоднорідність середньонаддніпрянського говору в XVII ст., про ще занадто живі елементи у мові переселенців, які не встигли поширитися чи асимілюватися в автохтонному середовищі (маємо на увазі зафіксовані в пам‘ятках діалектні риси, які відповідають північноукраїнським діалектним рисам чи південно-західним, — такі написання можна розглядати не як книжно-традиційні, а як відповідні особливості живого мовлення, у крайньому випадку, частини населення). Слід відзначити, що середньонаддніпрянський говір XVII ст. вже не просто специфічна контамінація північних і південно-західних рис, а система, яка майже точно відповідає системі сучасного середньонаддніпрянського говору.

Риси середньонаддніпрянського говору, зафіксовані в пам‘ятках XVII ст., є спільними чи з південно-західними говірковими рисами, чи з північними. Специфічною особливістю є тільки різна частотність рис у дублетних формах (що могло вести до посилення того чи іншого компонента в дублетах), чи своєрідне фонетичне оформлення відмінкових флексій, близьке до інноваційного сучасного середньонаддніпрянського діалекту. Причому північний субстрат міцніший і виразніше проглядає у граматичній структурі середньонаддніпрянського діалекту XVII ст.

Аналізовані пам‘ятки Середньої Наддніпрянщини XVII ст. фіксують ряд мовних явищ, які дозволяють не применшувати історичну роль генетичного зв‘язку Середньої Наддніпрянщини з північноукраїнськими говорами в морфологічній системі: 1) абсолютне панування форм знахідного відмінка однини іменників 3 типу словозміни на на зразок покраденьє, , признатє та ін.; 2) панування форм типу люде, цигане; 3) перевага форм давального відмінка однини 2 типу словозміни на та ін. Ряд збігів середньонаддніпрянських говірок з північноукраїнськими заслуговує на спеціальну увагу.

Таким чином, матеріал пам‘яток XVII ст. з території Середньої Наддніпрянщини підтверджує відому тезу про те, що середньонаддніпрянський діалект структурно гетерогенний, утворений на основі північноукраїнського субстрату й південно-західного адстрату, хоча за походженням і формуванням він автохтонний. Очевидно, північноукраїнська говіркова межа проходила значно південніше за сучасну, зафіксовану в Атласі української мови. У XVII ст. середньонаддніпрянський діалект існував як своєрідне діалектне утворення, яке відрізнялося сукупністю рис від північних і південно-західних українських говорів; хоча немає пучка відповідних ізоглос, але зосередження окремих діалектних рис у центрі і їхня розосередженість на периферії дає підстави виділити цей говір у XVII ст. як окреме діалектне ціле.

______________________

1. Акты Бориспольского мейского уряда 1612-1699 гг. с предисловием Стороженко А.В. // Киевская старина, 1892. – 112 с.

2. Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. (1652- 1687рр.) – ЦДІА в Києві, ф.1528, оп.1, од. зб. I. – 133 арк.

3. Актова книга Миргородської міської ратуші. II половина XVII – I чверть XVIII ст. – ЦДІА в Києві, ф.1473, оп. 1, од. зб. 1.

4. Пирятинские актовые книги // Стороженки, фамильный архив. — Т. 6. – К., 1908. – 798 с.

5. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. — Вып.1. Справы поточные 1664 – 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912.

6. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып.2. Справы вечистые 1664 – 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912.

7. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. — Вып.3. Справы вечистые 1672 – 1680 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1914.

8. Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года. Под ред. В.Л. Модзалевского. - Чернигов, 1914.

9. Ділова і народно-розмовна мова XVII ст. (матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – 416 с.

10. Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657. – К., 1961. – 740 с.

11. Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст./ Збірник актових документів. – К., 1961. – 316 с.

12. Хабургаев Г.А. К вопросу об интерпретации падежного синкретизма в русских говорах // Вопр. Языкознания. — 1963. — № 3. — С. 63-73.

13. Хабургаев Г.А. Локальная письменность XVI-XVII вв. и историческая діалектологія // Изучение русского языка и восточниковедение. – М.: Наука, 1969. — С. 14-126.

Юрій Осінчук (Київ),

молодший науковий співробітник відділу

історії української мови Інституту

української мови НАН України

Назви християнських приватних богослужінь у пам’ятках староукраїнської мови

Християнське богослужіння – суворо регламентована сукупність специфічних дій, обрядів і церемоній, які в емоційно-образній формі відтворюють систему віровчення даної релігії і сприймаються віруючими як спосіб увійти в контакт з богом [17, 58]. Богослужіння триває в особливому часовому вимірі, тут кожен день року, тижня, кожна година доби має присвяту, свій неповторний зміст, відображений у богослужінні [9, 5].

Важливими богослужіннями у практиці Церкви виступають приватні богослужіння, які проводяться священнослужителями з нагоди вінчання, хрестин, поховання, а також на прохання віруючих – різноманітні молебні й молитви, освячення, благословіння тощо. Усі християнські приватні богослужіння у церковній практиці дістали спеціальну назву – треби.

В українську мову лексема треба (пор. давньоукраїнське трhба) потрапила через церковнослов’янське посередництво, в якій розвивала свій семантичний розвиток за лінією «жертва», «жертвоприношення» (процесуальне значення) [12, Т.3, 1019]. Однак ця її семантика на новохристиянізованому, але нещодавно ще язичницькому культурному ґрунті зазнала роздвоєння: слово треба асоціювалося із поганським жертвоприношенням, однак паралельно розвивало церковно-християнські значення: «жертва» š«Святі Дари», «жертвоприношення» š «священні обряди» тощо.

Таким чином, лексема треба належить до особливого різновиду первісно язичницький релігійних термінів, яких безліч увійшло до нової християнської церковної термінології. Процес їхнього переосмислення часто полягав не в розвитку нового значення шляхом його звуження, розширення або метафоричного чи метонімічного перенесення найменувань, а в своєрідній переорієнтації значення «поганське š християнське», накладанні другого на перше. Невипадково, отже, вихідне «поганське» значення абсолютно стиралося в семантичній структурі таких слів.

Церковно-обрядовим християнським семантичним дериватом терміна треба, що дійшов до наших днів, стало значення «приватне богослужіння, таїнство».

Вихідним щодо семантики лексеми треба «приватне богослужіння, яке здійснюється при потребі й на прохання одного чи кількох осіб за особливих обставин їхнього життя» деякі дослідники вважають значення «потреба, необхідність», спираючись, між іншим, на його етимологію: гот. tharba – «потреба», дввнім. darba «нестача» [16, 115] та семантику словотвірних похідних: пор. давньоукраїнське трhбование «те, що потрібне», «потреба», «нужда, нестача», «задоволення прохання, потреби» [12, Т.3, 1021]; трhбовати «мати потребу в чомусь», «бідувати», «вимагати», «використовувати» [12, Т.3, 1022–1023] тощо. На думку М. Фасмера, проміжною стадією у творенні церковно-термінологічного значення виступає семантика «виконання обов’язку» [15, Т.4, 95].

Таким чином, зважаючи на факт переосмислення треба – «жертвоприношення» š «служба Богові, богослужіння» можна припустити, що значення «приватне богослужіння» з’явилося внаслідок своєрідної контамінації: треба, потреба «необхідність» + «богослужіння», якщо, до того ж уважати значення «жертвоприношення» далеким похідним первісного «потреба, необхідність».

У практиці церкви найбільше християнських треб, пов’язаних з чинами похорону та похованням померлих. Так, богослужбові та світські пам’ятки староукраїнської мови на позначення чину заупокійного богослужіння фіксують лексеми погрєбаниє (варіанти погрєбєнї#, погрhбанї#) та похоронú, яка в сучасній українській мові стала нормативною формою: Погрhбанї# Ієрєwвú [8, Т.1, 752]; Загребено без похорону [7, 173]. Похоронне богослужіння передавалося лексемами отпhванїє та исходноє пhнїє: Помираютú безъ покаяния… и въ ямы ихъ кладуть безъ отпhванья священническаго [10, Т.26, 296]; Єгда же прійдетъ врєм# пhти исходноє пhнїє над оумєрши(м) [8, Т.1, 957]. Весь похоронний обряд та відспівування померлих у досліджуваних пам’ятках передавався лексемою проводъ: Мають тhло мое грешное послати до Кіева … и там его положити, и проводъ вчинити [13, Т.2, 245].

У період староукраїнської мови в богослужбових та лексикографічних джерелах повністю з новим значенням «богослужіння за покійника» функціонувала лексема панахида: Роздати по церквахъ на обиходъ и панахиды певную суму пенезей [11, Т.2, 28]. Зазначимо, що на український мовний ґрунт ця лексема потрапила через церковнослов’янське посередництво із грецької мови, де вихідним значенням її було «цілонічна служба» [15, Т.2, 262]. Втрата первинної семантики «цілонічна служба» та виникнення додаткової «богослужіння за покійника» О. Горбач пояснює увагою на читання над померлим псалтиря впродовж ночі [2, 60].

Лексемою парастас (запозичення з грецької мови) у досліджуваних джерелах передається назва заупокійного богослужіння, яке відправляють за душі померлих: Указъ какw пhти парастасъ усwпшим [8, Т.1, 850].

Важливим моментом, що здійснюється в християнській церковній практиці, є поминання померлих після дня смерті. Такі приватні богослужіння, які здійснюються на прохання віруючих, дістали відповідні назви: трєтины (поминальна служба на третій день після смерті), дев#тинны (поминальна служба на дев’ятий день після смерті), сорокоuстъ, сорочины, сорочинное поминаніе (поминальна богослужба на сороковий день), рочины, помянка рочная (поминальне богослужіння в річницю смерті): Ащє прєставитъс# братъ … въ wбитєли, да бываєтъ служба на трєтины, на дев#тины, на сорочины [11, Т.1, 150]; Сорокоустъ годовый [13, Т.1, 117]; Помянка рочная въ церквахъ Божіихъ на вhки была [13, Т.2, 167].

Часто у християнській церковній практиці використовуються подячні приватні богослужіння та богослужіння за здоров’я віруючих. У пам’ятках староукраїнської мови поширеною є лексема акафістú (акафістосú), яка вказує на особливі церковні служби на честь Ісуса Христа, Богородиці і святим, які відправляються стоячи. Пор.: акаф_стú нєсhдальноє, так названыи мл,твы при которы(х) нєсhд#(т) [5, 173]; А вú каждuю нєдhлю wкафистú свєтой Богородицы абы пhли [11, Т.1, 84].

На приватне богослужіння, під час якого здійснюють подячне або прохальне моління з приводу подій чи потреб у житті цілого суспільства або окремої особи у пам’ятках досліджуваного періоду, вказувала лексична дублетна пара – молєбєнúпараклисú, наприклад: Поєтú молєбєнú попú или дїаконú [14, 480]; Поєтúс# прєждє параклисú [3, 288].

Як уже зазначалося, до християнських треб також відносяться церковні таїнства, які в староукраїнський період передавалася різноманітними найменуваннями. Наприклад, Таїнство Хрещення позначалося лексемами крьщени~ та бан#: Послhдованїє Тайны Ст.го Крєщєни# [8, Т.1, 49]. Та# Тайна в писмh ст.омú маєтú розмаитыє назвиска в главh г. до Тита называєтс# wдú Ап(с)ла, Банєю w (т) рождєнї# [8, Т.1, 901].

Варто зазначити, що кін. XVI поч. XVIІ ст. характеризується інтенсивністю мовних запозичень, отже, і релігійних найменувань, особливо полонізмів і запозичень з інших мов через польське посередництво. Так, Таїнство Миропомазання у цей час позначалося лексемами миропомазанї# та запозиченою лексемою бєрмованє (стп. biermowanie – ‘миропомазання’): По скончанїи жє пhнї# Архїдї#конú абїє гл.етú Єктенїю ст.го Мvропомазавнї# [8, Т.1, 184]. Боудuть втори коумовє при бhрмованю; нhмú бєрмованя достоять, смерть упережаетú [11, Т.2, 77]

На позначення Таїнства Вінчання пам’ятки досліджуваного хронологічного часу репрезентують такий синонімічний ряд: бракú, шлюбú, малженство, супружество, вhнчанїє: Поночи шлюбу не давати [13, Т.2, 168]. Сuпрuжєства или Законнагw Брака Тайна [4, 101]. Сакраментú Малженства, єсть нераздhлноє злuчєнїє мuжа сú невhстой [1, 76].

Лексеми пока#нї# та покuта у досліджуваних джерелах вказували на Таїнство Сповіді: Тайна покаянія святого сповhди истинної вú сокрушеніи сердца [6, Т.3, 407]. Сакраментú покuты ст,оє [11 Т.1, 75].

Таїнство Єлеопомазання в богослужбово-обрядових та світських пам’ятках староукраїнської мови позначалося лексемами: єлеопомазанїє, єлеосв#щєниє, маслосв#щєнїє, наприклад: Ст,а# Єлєw сщ,єнї# Тайна w(т) Х,а Г,да оуставлєна и подана єстú [4, 125]. И помазоуєтú твор#щаго маслосщєнїє [14, 96]. Матерїа далєка#, Сакраментu Єлеопомазанї# єсть олива [1, 49].

Таким чином, усе викладене дозволяє зробити такі узагальнення:

Найменування християнських церковних треб – це окрема мікрогрупа богослужбової термінології, що сприяє об’єктивному відображенню дійсності, оскільки ці назви називають реалії і явища, властиві практиці Української Церкви.

2. Досліджувані найменування в основному були перенесені на український мовний ґрунт з грецької мови через перекладені старослов’янською мовою священно- та церковно-богослужбові книги.

3. Писемні джерела староукраїнської мови та спеціальні церковні й лінгвістичні словники показують, що назви приватних богослужінь, які запозичилися на український мовний ґрунт, передавалися засобами власної орфографії, рідше транслітерувались і калькувались.

4. У досліджуваний період лексемам, що вказували на церковні треби, характерне явище синонімії. У межах розглянутої лексики синонімія представлена як історичне утворення для позначення одного поняття або ряду тотожних понять і виявляється, здебільшого, у вигляді термінологічної дублетності, що виникла внаслідок екстра- та інтралінгвальних чинників, головним серед яких є різні джерела формування спеціальних лексем і можливість структурного морфемного варіювання слова.

5. Церковна лексика збагачувалася і за рахунок запозичень з Заходу, зокрема з польської або з латинської мови через посередництво польської. У період XVI – XVIІ ст. фонд досліджуваної мікрогрупи інтенсивно поповнювався новими запозиченими лексемами (бєрмованє, покута, шлюб) тощо.

_________________

1. Богословиа нравоучителная. – Почаев, 1751. – 53 л.

2. Горбач О. З історії української церковно-музичної термінології // Олекса Горбач. Термінографічна серія / За ред. Б. Рицар, Р. Микульчук. – Львів, 2004. – С. 58 – 78.

3. Евхологион, си ест молитвослов, или требник. – Львів, 1645. – 336 с.

4. Евхологион, албо молитвослов, или требник. – Л., 1668. – 440 с.

5. Лексикон словенороський Памви Беринди / Підгот. тексту і вступ. стаття В. Німчука: Надрук. 3 вид. 1967 р. фотомех. способом. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 271 с.

6. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в. / Сост. Величко С., бывший канцелярист Войска Запорожского, 1720. – К., 1848 – 1864. – Т. 1– 4.

7. Летопись Самовидца / Издана Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1878. – С. 3 – 207.

8. Могила Петро. Евхологион, албо молитвослов, или требник. – К., 1646. – Ч. 1 – 3. – Ч. 1 – 946 с.; Ч. 2 – 263 с.; Ч. 3 – 430 с.

9. Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. – Львів, 2001. – 156 с.

10. Словарь русского языка XI – XVІІ вв. – М.: Наука, 1975. Вып. 1 – 26.

11. Словник української мови 16 – І п. 17 ст.: У 28-ми вип. / НАН України Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Л., 1994. – 2003.

12. Срезневский И. Словарь древнерусского языка. – М., 1989. — Т. 1 – 3.

13. Тимченко Є. Матеріали до словника писемної та книжної української мови XV – XVIII ст. У 2 кн. / Підгот. до видання В. Німчук та Г. Лиса. – К. – Н-Й., 2002.

14. Требник. – Острог, 1606. – 252 л.

15. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка / Пер. с нем. и доп. О. Трубачева. – М., 1964 – 1973. – Т. 1 – 4.

16. Черных П. Я. Очерк русской исторической лексикологии. Древнерусский период. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1956. – 243 с.

17. Шевченко В. Словник-довідник з релігієзнавства. – К., 2004. – 558 с.

Лідія Гнатюк (Київ),

доцент кафедри історії української

мови Інституту філології Київського

національного університету ім. Т. Шевченка,

кандидат філологічних наук

Чи така вже віденська віденська кава?

(історія слів в історії народів)

Історія лексичного складу нашої мови тісно пов’язана з історією не лише українського, а й сусідніх народів. Особливе зацікавлення викликають запозичені слова і шляхи їх входження в українську мову, що пов’язане з певними реаліями та історичними подіями, а часом – і з історичними постатями.

Скажімо, чи можна уявити собі життя сучасного українця без кави? Напевно, ні, хоча ще кілька століть тому про неї в Україні не знали. За межами своєї батьківщини – Аравії – кава стала відома лише з XV ст. З 1534 р. її почали ввозити до Константинополя, 1624 р. венеціанські купці привезли її до Європи, а з 1645 р. напій почали широко вживати в південній Італії. 1671 р. було відкрито першу кав’ярню в Марселі, через рік – у Парижі, 1652 р. кава потрапила до Англії, 1670 – до Німеччини [1, 427], 1683 р. – до Відня.

За історією входження як слова кава і його лексичних дублетів, так і позначуваної ними реалії стоїть жива історія, до якої причетні рятівники Європи від турецького поневолення – українські козаки, а серед них – і Франц Юрій Кульчицький, постать якого стала легендарною. Кардинал Йосиф Сліпий у своїй передмові до книги Бориса Ямінського “Відень 1683. Козаки і Кульчицький” (Відень, 1983) покликається на ватиканські хроніки, які свідчать, що 2 лютого 1684 року в Римі було відслужено урочисте богослужіння за участю папи на честь перемоги, “що її осягнули козаки над турками і татарами”, врятувавши Європу [11, 10]. Йосиф Сліпий підкреслює: “Хоч подія ця великої ваги, на жаль, не всім вона відома, не всі усвідомлюють ... те, що долю християнської Європи врятували тоді ми, український нарід, відвагою, військовим хистом козацьких грудей... Ватиканський хронікар слушно приписує перемогу над турками під Віднем нашим козакам, хоч воювали там різні народи під проводом польського короля Собеського” [11, 10]. Кардинал пише, що саме папа Інокентій XI організував і озброїв козаків для оборони християнської Європи. Козаки, незважаючи на те, що були православної віри, виконали це складне завдання. Цікаво, що окремий загін козаків воював під папськими стягами [11, 10]. За деякими джерелами, командував козаками легендарний полковник Семен Палій [11, 86].

Відомо, що 16 липня 1683 року турецьке військо чисельністю близько 200 тисяч під проводом Кара Мустафи оточило Відень з усіх боків [11, 56 – 58]. Коли стало зрозуміло, що Відня власними силами не втримати, бургомістр міста звернувся до Юрія Кульчицького з проханням пройти через турецьку облогу й передати листи князю Льотрінгському, щоб скоординувати дії з армією польського короля Яна Собеського (ударною частиною його війська на той час були запорозькі козаки), яка вже поспішала на допомогу, і повернутися зі звісткою до міста.

Історія свідчить, що Кульчицький, родом із Самбора на Львівщині, був запорозьким козаком. За наказом гетьмана вивчав з полоненими високопосадовими турками турецьку мову, умів нею читати й писати, був тлумачем у гетьмана, але під час одного з боїв потрапив у полон. Можна лише висловлювати припущення, як колишній запорозький козак завдяки своєму знанню турецької мови і турецьких звичаїв став поважною серед турків особою – перекладачем у “Східній торговельній компанії”, а з 1678 р. проживав у Відні. Коли до нього звернувся бургомістр Відня з проханням про допомогу, Кульчицький погодився. Він не лише пройшов через турецький табір і попросив допомоги, а й повернувся тим самим шляхом назад, щоб повідомити віденців, що підмога йде. Відомо, що 12 вересня 1683 р. відбулася вирішальна битва за Відень. Армія Яна Собеського, до складу якої входили і запорозькі козаки, разом із армією Карла Льотрінгського прорвали облогу й примусили турків тікати. Тікаючи, завойовники покинули 300 міхів із сіро-зеленими зернами. Коли бургомістр запитав, яку винагороду хоче Кульчицький за свій подвиг, той попросив ці мішки. У них була кава, яка на той час у Європі ще не була поширеною, а Кульчицький привчився до неї в турків. Українець Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав’ярню, яка мала назву “Під синьою пляшкою”. Б. Ямінський підкреслює, що Кульчицький “причинився до того, що кав’ярня у Відні стала своєрідною інституцією” [11, 124].

Гірка кава, яку турки пили без додавання будь-чого, віденцям не смакувала, і Кульчицький вдосконалив її: додав цукру, молока, вершків. Провулок у Відні, де стояла кав’ярня, носить ім’я Кульчицького – Koltschyckigasse. Щоправда, віденці, які знають цю історію ще зі школи, переконані, що Юрій Кульчицький був поляком.

До речі, через два роки у Львові теж було відкрито кав’ярню під такою самою назвою на площі Ринок, 29. Будівля не збереглася, і в роки незалежності львів’яни в пам’ять про Юрія Кульчицького відновили цю кав’ярню в старому будинку поряд по вул. Руській, 4.

Отже, лексеми на позначення кави відомі українській мові понад два з половиною століття. Слово кава давно вже сприймається мовною свідомістю українця як своє, рідне слово, про що свідчать і численні деривати кавовий, кав’ярня, каáвник, кав’ярник, кавни́ця, кавни́чка (усі зі значенням посудина для кави’); два останні можуть означати ще й ‘млинок для кави’, а кав’ярник – мати діалектне значення ‘продавець кави’; існує також діалектне каво́чниця ‘продавщиця кави’, а також кавува́ти ‘пити каву’[8, 67; 2, Т. 2, 333]. Стійка сполука за кавою означає ‘під час пиття кави’[8, 65]. Окрім значення ‘поживний напій із порошку насіння кавового дерева’, слово кава має в українській мові ще два: ‘кавове дерево’ і ‘насіння цього дерева або порошок із цього насіння’ [8, 65]. Багатозначне слово кава витіснило діалектні омоніми кàва ‘галка’ (можливо, у назві марки кави “Галка” обіграно саме цю омонімію? ) і кàва ‘вовк; хо’ [8, 65].

“Етимологічний словник української мови” констатує, що слово кава запозичено з арабської мови за посередництвом турецької і польської; тур. kahve “кава” походить від араб. kahva з таким самим значенням (початково “сорт легкого вина”), утвореного від географічної назви Kaffa – місцевості в південній Ефіопії, звідки походили торгівці кавою [2, Т. 2, 333]. У польській мові слово відоме з XVII ст. у формі kafa, пізніше – kawa; Брюкнер вважає його запозиченим із арабського і турецького kahve [12, 223]. У формі кава це слово засвоїла не лише польська і (через неї) українська мова, а й білоруська (поряд із кóфе), чеська, словацька; сербська, хорватська (поряд із кáфа), словенська (поряд із kofé) [2, Т. 2, 333].

Українській мові, окрім кави і похідних, за свідченням СУМ, відомі також кофе, кофеїн, кофейний як прикметник до кофе і зі значенням ‘темно-брунатний’, кофейник ‘те саме, що кáвник’, кофейниця ‘те саме, що кавни́чка’, кофейня, кофій (розм., заст.)[8, 312]. За свідченням “Етимологічного словника”, у діалектах української мови вживалися і назви коффа, кохва, кохвія [2, Т. 3, 62].

Лексему ко́фе як невідмінюваний іменник середнього роду наводить у своєму “Українському стилістичному словнику” І. Огієнко [4,. 196]. У народнорозмовному мовленні запозичення зі звуком [ф] традиційно передавалися через сполуку [хв]. У Г. Квітки-Основ’яненка читаємо: “...подав [хранцуз] мені і чаю, і кохве гарячого” [7, 31]. Засвідчено в названого автора і прикметник кохвейний зі значенням ‘який має колір кави’: “Та й мудрі ж і писанки! Зелені гвоздички з блакитним листям; а кохвейна рожа на усе яйце і не уписалася” [7, 31]. Говіркам нижньої Наддніпрянщини досі притаманні такі назви цього напою: кохви, -ів (мн.); кохвій, -ю, ч., заст.; пестливе до кохвій кохвійок, -йку, ч., заст. [10, 206 – 207]. У “Словнику мови Шевченка” не зафіксовано назви цього напою.

У “Словарі української мови” Б. Грінченка засвідчено слова кава, кав’ярня, кав’ярка ‘прислужниця у кав’ярні’, кав’ярник ‘той, хто варить каву’, кавувати ‘розпивати каву’ [6, 204 – 205]; кофе і похідні не зафіксовані.

Слово кофе запозичено, очевидно, через російську мову з голландcької; гол. koffie “кава” (разом з англ. coffee) походить із того самого джерела, що й фр., ісп., порт. café, іт. caffe, нім. Kaffee, укр. кава [2, Т. 3, 62]. Російською літературною мовою кофе засвідчено вперше 1698 р., кóфий – 1724 р.; російській мові відомий і варіант кофей, уживаний зокрема Л. Толстим [9, 355]. “Словарь Академіи Россійской” кінця XVIII ст. наводить кофей як іменник чоловічого роду у двох значеннях – ‘зерна кавового дерева’ та ‘напій’. Цікавими видаються уявлення про цілющі властивості кави, відбиті цим лексиконом: “Он укрhпляет желудок, пособляет варенію пищи, служит помощію от головной болhзни, зависящей от недоваренія в желудкh, и прогоняет сон” [5, 882]. Словник наводить стійкі сполуки варить кофей; пить кофе, кофей [5, 882]. Тут зафіксовано і похідні кофейник, кофейничек ‘металева посудина, у якій варять каву’, кофейница ‘банка, у якій тримають мелену каву’; останнє слово має ще й інше значення – “в простонародіи называется женщина, которая смотря на разныя черты и виды приставшаго к бокам чашки варенаго кофея во удовлетвореніе суевhрным на требованія или сумнhнія их дhлает разныя угадыванія, изъясненія”. І далі – цікаве зауваження “Постыдно вhрить предсказаніям кофейниц” [5, 883]. Інші похідні: кофейний 1.‘який стосується кави чи властивий каві’ і 2. ‘схожий кольором на каву’, а також кофешенк (із нім.) ‘служитель придворний, який готує і подає каву’, а також похідні прикметники від останнього кофешенков та кофешенскій [5, 883].

Проте в “Етимологічному словнику української мови” не зафіксовано ще одного варіанта, який був відомий староукраїнській літературній мові першої третини XVIII ст. – кагве, що відтворює звучання цього слова турецькою мовою і безпосередньо пов’язаний, на нашу думку, з історією входження реалії в життя українців. Так, у щоденнику Якова Марковича від 1 березня 1725 р. натрапляємо на такий запис: “Панъ Скоропадскій и Минhцкій були рано, и первой, кагве напившись, отехалъ” [3, Т. 1, 207]. Запис від 11 березня 1725 р.: “Покупки Демяновой осмотрувалемъ, между которою и кагве окъ 5, на якую розійшлося денегъ 98 зол. и 7 шаг., зъ даннихъ ему 100 зол. Начали кагве – и кубочокъ зсмажили” [3, Т. 1, 211]; запис від 17 березня цього ж року: “У князя рано былисмо и кагве напившись пришлисмо до церкви” [3, Т. 1, 214]. Напевно, пиття кави було певною подією для автора, чимось іще дуже новим і незвичним для того часу, бо в його щоденнику ніколи не згадується, скажімо, що він їв. Козацька старшина пила каву і під час походу: запис від 16 червня 1725 р.: “В день сид\ли в нас Борковскій и Томара и кагве напившись, отойшли” [3, Т. 1, 251]; від 17 червня 1725 р.: “…пріехавши до табору, чай у Борковского и кагве у Лизогуба пилисмо” [3, Т. 1, 252]. Каву можна було купити на ярмарку, про що свідчить запис від 7 вересня 1729 р.: “Господар повернулся з ярмарку кролевецкого, где купил око кагве” [3, Т. 2, 319].

Проте, як бачимо, лексичний дублет кагве, уживаний у першій половині XVIII ст., не прижився і був витіснений запозиченим із польської варіантом кава. Але за дублетом кагве, який необхідно відбити і в “Етимологічному словнику” як факт історії української мови – свідчення прямого запозичення з турецької, стоїть і фрагмент славетної історії українського козацтва – врятування християнського світу від турецького поневолення.

__________________________

1. Большая Энциклопедия. – Т. 11.– СПб, 1902.

2. Етимологічний словник української мови: У семи томах.– К., 1982 – 2002. – Т. 2, 3.

3. Дневникъ генеральнаго подскарбія Якова Марковича (1717 – 1767) / Под ред. А.Лазаревского. . – К., 1893 – 1897. – Ч. 1, 2.

4. Огієнко І. Український стилістичний словник: Підручна книжка для вивчення української літературної мови. – 2-е вид. – Вінніпег, 1978.

5. Словарь Академіи Россійской. – Т. 3. – Спб, 1792.

6. Словарь української мови. Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко: В чотирьох томах. – К.: Наук. думка, 1996 – 1997. – Т. 2.

7. Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка: У трьох томах. – Харків, 1978 – 1979. – Т. 2.

8. Словник української мови: В 11-ти т. – К.: Наукова думка, 1970 – 1980. – Т. 4.

9. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. В 4-х т. – Изд. 2-е. – М., 1986. – Т. 2.

10. Чабаненко В.А. Словник говірок нижньої Наддніпрянщини. –Запоріжжя, 1992. – Т. 2. – С. 206 – 207.

11. Ямінський Б. Відень 1683. Козаки і Кульчицький. – Відень, 1983.-

12. Brűkner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. – Warszawa, 1970.

Лілія Москаленко (Київ),

старший науковий співробітник

Інституту української мови НАН

України, кандидат філологічних наук

Прийменникові конструкції в актових книгах Полтавського полкового суду 2 пол. ХVII поч. XVIII ст.

Актові книги Полтавського полкового суду (далі — Акти) містять судові справи, що охоплюють життя Полтави й навколишніх сіл майже за 57 років: із 1683 до 1740 [1].

Матеріали другої частини Актів були писані в цікавий і значний період історії України – час гетьманства Івана Самойловича (1672–1687), Івана Мазепи (1687–1709), Івана Скоропадського (1708–1722), Данила Апостола (1727–1734) та Пилипа Орлика (1710–1742); підписання «Вічного миру» (1686), який навпіл розірвав Україну, закріпивши за Московією Київ та підпорядкувавши їй Запорожжя; кримських (1687, 1689) та азовських походів (1695–1696); Запорозької Січі та заселення й освоєння Запорозьких Вольностей; повстання під проводом Семена Палія й Північної війни зі Швецією та Полтавської битви; постійних спроб вибороти українську державність і впертого наступу Російської держави на українську автономію (зокрема царські укази 1720–1722 років про реорганізацію Генеральної військової канцелярії, унаслідок чого вона втрачала фінансові й судові права і виходила з підпорядкування гетьмана, та про заміну української мови в ділових паперах адміністративних і судових установ російською).

Прикмети тогочасного суспільного й побутового життя, особливості мови Полтави й навколишніх сіл знайшли своє відображення в досліджуваній пам’ятці.

Оскільки специфіка будь-якої мови, а також її функціональних і територіальних різновидів особливо виразно виявляється у семантико-синтаксичних функціях прийменникових конструкцій, зосередимо увагу на прийменникових словосполученнях, що засвідчені в Актах. У творенні аналітичної відмінкової форми і вираженні нею конкретного значення відмінка основна роль належить прийменникові.

У побудові прийменникових конструкцій в Актах продуктивно використовується 34 прийменники, які мають різне графічне оформлення: бεз (бεзъ); бεз битности; бεзъ вѣдома; в (въ, во, у, ув); вεдлε (вεдлε, вεдлугъ, вεдлуг, вεдлугъ); для, задля; до; з (зъ, зо, из, из , с); за; из-за; з-мεжи (з-мεжε); знизу ωт; к (ик, ку, ко); кромъ (кром), мεжи, промεж; мимо; на; над (надъ, надо); о (ω); около; от (от, ωт, ωт, ωд); пεрεд (пεрεдо, прεд, прεдъ, прεдо, прεд); по; поблизу; под; послѣ, (посли, ωпослѣ); при; про; против(противъ); срεд, (посрод, посεрεд, посродку), чεрεз (прεз). За походженням серед них є як первинні, так і вторинні прийменники. За своєю формальною організацією – прості (які складаються з одного слова), складні (які складаються з двох службових слів) і складені (які творяться поєднанням службового слова з повнозначним) [2]. Всі вони виконують функцію формально-семантичних засобів, які супроводять флексії різних відмінків.

Той самий прийменник може супроводжувати як флексії одного, так і флексії різних відмінків, передаючи при цьому різні чи подібні (часто й тотожні) значення. Найширше семантичне поле мають первинні прості прийменники Так, наприклад, прийменник в використовується у прийменникових конструкціях родового, знахідного й місцевого відмінків і передає при цьому різні значення.

Предметом аналізу в цій статті є семантико-синтаксичні функції родового відмінка в поєднанні з прийменником в. В Актах у поєднанні з відмінковою формою родового відмінка прийменник в має 370 фіксацій. Графічно в досліджуваній пам’ятці цей прийменник передається через «в» – 76 % (від загальної кількості), «у» – 12%, «въ» – 10%, «во» – 1,5%, «ув»0,5% (далі – в).

Родовий відмінок з прийменником в може залежати від особового дієслова, предиката на -но, -то, інфінітива, дієприслівника, дієприкметника й іменника. У залежності від цього розрізняємо: 1. Родовий придієслівний (75 % від загальної кількості фіксацій). 2. Родовий припредикативний (11 %). 3. Родовий приінфінітивний (4 %). 4. Родовий придієприслівниковий (4 %). 5. Родовий придієприкметниковий (3 %). 6. Родовий приіменниковий (3 %).

Прийменникові конструкції родового відмінка зі значенням суб’єкта чи об’єкта формуються поєднанням прийменника в з іменниками (76 %) і займенниками (24 %). Серед іменників 49 % складають власні і 27 % – загальні назви осіб), серед займенників 21 % складають особові і 3 % – зворотні займенники.

Транспозиційна природа родового відмінка, який поєднує в собі семантико-синтаксичні функції називного й знахідного відмінків, зумовлює його значення. Для родового відмінка з прийменником в центральними в Актах значеннями є об’єктне й суб’єктне.

Продуктивність родового відмінка з прийменником в при формуванні чистих значень і їхніх поєднань з іншими значеннями різна. Так, при формуванні власне об’єктного значення його продуктивність становить 49 %, власне суб’єктного – 4 %, об’єктно-атрибутивного – 40 %, суб’єктно-атрибутивного – 4 %. Двоїсте значення має 3 % конструкцій родового відмінка з прийменником в при перехідних дієсловах.

Власне суб’єктне значення передають придієслівні (67 %) та приінфінітивні (33 %) конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони утворюються поєднанням прийменника в з особовим займенником у родовому відмінку і мають значення суб’єкта володіння. Кількісна частина, що, як правило, присутня в реченнях з конструкціями такого типу, може виражати значення від’ємної повноти чи вичерпності (‘зовсім’, ‘нічого’) [3], напр.: в нас и нѣчого нε было; в мεнε Лукашового и єдного уля нε било; в мεнε нѣчого било платити.

Об’єктне значення передають придієслівні (38 %), припредикативні (38 %), придієприкметникові (9 %), придієприслівникові (6 %), приінфінітивні (3%) й приіменникові (6%) конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони утворюються поєднанням прийменника в з іменником (власною чи загальною назвою особи) чи особовим займенником. Семантика опорних слів (бажання, вилучення, прохання, позбавлення) формує у конструкцій родового відмінка з прийменником в значення об’єкта позбавлення.

Значення об’єкта позбавлення структурується на три семантичні типи, другий з яких має два семантичні підтипи:

І.1. Об’єкта, у якого щось просять, вимагають (8 %);

І.2. Об’єкта, якого позбавляють чого-небудь, у якого вилучають що-небудь (89 %). З них:

І.2.1. Об’єкта, якого позбавляють чого-небудь, у якого вилучають що-небудь законним способом(40 %);

І.2.2. Об’єкта, якого позбавляють чого-небудь, у якого вилучають що-небудь незаконним способом (49 %).

І.3. Об’єкта, у якого зникає що‑небудь (3 %).

На кількісний розподіл прийменникових конструкцій за цими семантичними структурами, безперечно, вплинула специфіка досліджуваної пам’ятки.

Значення об’єкта позбавлення, від якого вимагають, просять чого-небудь, бо через його посередництво можна досягти певної мети, передають придієслівні конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з іменником (власною чи загальною назвою особи) чи особовим займенником і залежать від дієслів зі значенням, що відбиває спосіб вилучення, позбавлення, напр.: в … милостивого пtна покорнε просимъ; в ... пана и добродѣя просим; випросиламъся в старої Алεѯандрихи.

Значення об’єкта позбавлення, якого позбавляють чого-небудь, у якого вилучають що-небудь законним способом, передають припредикативні (53 %), придієслівні (40 %), приінфінітивні (7 %) конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з іменником (власною чи загальною назвою особи) чи особовим займенником і залежать від:

1) особових дієслів, напр.: взялисмо головщизни двадцят копъ у тих людий; възяв я в тεбε осмъ копъ позичεнимъ; в Лисувчихи нε взяла нѣчого; у коваля вызичилъ уля; в Йюска и смушок свой витрас; Догот в Савки полтори бочки купилεм;

2) предикативних форм на ‑то, напр.: взято у Василихи пару волов; взято у Костѣ пару воловъ; взято в Мартина Бражника; взято в Паська Баланды; взято в того жида, в пасинка Грицкового, понεваж на нεго тоє довεлося слушним доводом; в которого Олεѯѣя, зятя бражникового, взято выну;

3) інфінітивів, напр.: выну у того Костѣ в мст мсці пану приналεжную взяти.

Опорні слова цих конструкцій мають відповідне значення, речення містять належний контекст, який відбиває законність вилучення чого-небудь у об’єкта позбавлення.

Значення об’єкта позбавлення, якого позбавляють чого-небудь, у якого вилучають що-небудь незаконним способом, передають придієслівні (33 %), припредикативні (28 %), придієприкметникові (17 %), придієприслівникові (11 %), а також приіменникові (11 %) конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з іменником (власною чи загальною назвою особи), особовим займенником або відносним займенником і залежать від:

1) дієслів, напр.: бырал ωнъ в ных ... новыє гроши; доставал в циганъ грошεй; въ Мартина Нεстулѣя при рабованε добула; укравъ у Якима Шинкара сокиру; у своєго господаря вкрал; въкрал у мεнε;

2) предикативних форм на ‑но, напр.: побрано в мεнε гроши; а в Гапъки врѣзано поли сорочки; вкрадεно в мεнε убраня; в которого витрушεно пчол; побрано в мεнε гроши;

3) дієприслівників, напр.: у єдних ... взявши; манисто в мεнε з шиѣ знявши;

4) активних чи пасивних дієприкметників, напр.: взявших у млинян; в Кулинчихи милчанской ωсобливε нами вкрадεна курта и кожуховъ чотири; тая снаст в Сεмεна вкрадεна Балюком;

5) іменників, напр.: в крадεжи готовихъ грошεй в купцовъ глускихъ; ω вкрадεню грошεй в купцовъ глуских.

Опорні слова цих конструкцій мають відповідне значення, речення містять належний контекст, що відбиває незаконність вилучення чого-небудь у об’єкта позбавлення. Серед опорних лексем похідні від дієслова красти значно кількісно переважають лексеми зі значенням вилучення, які мають ширшу семантику й можуть позначати як законне, так і незаконне вилучення: красти (50% від загальної кількості в цій групі), взяти (25 %), діставати (11 %), добувати (6 %), брати, витрясти ‘знайти, вилучити’, витруїти ‘знайти’, вилучити, позичати, отгромити ‘відбити’ (разом 8 %).

Значення об’єкта позбавлення, у якого зникає що-небудь, передають придієслівні конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з іменником (власною чи загальною назвою особи) чи особовим займенником, напр.: в мεнε чεрεшло, а нε лεмѣшъ пропавъ. Опорні слова цих конструкцій мають відповідне значення, а речення містить контекст, який відбиває невизначеність способу зникнення чого-небудь у об’єкта позбавлення.

Поряд з прийменниковими конструкціями родового відмінка з прийменником в, які мають власне суб’єктне чи власне об’єктне значення, в мові досліджуваної пам’ятки виявлено також конструкції, що мають суб’єктно-атрибутивне (суб’єктно-посесивне) та об’єктно-обставинне значення. Ці значення є наслідком поєднання власне суб’єктного чи власне об’єктного значення з іншими значеннями.

У суб’єктно-атрибутивних (суб’єктно-посесивних) конструкціях суб’єктне значення родового відмінка з прийменником в поєднується зі значенням атрибутивним (за суб’єктом володіння чим-небудь, ким-небудь). Суб’єктно-атрибутивне (суб’єктно-посесивне) значення передають придієслівні конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з особовим займенником.

Такі прийменникові конструкції належать до суб’єктно‑посесивних конструкцій, бо, крім вказівки на суб’єкт, передають значення належності, присвійності когось/чогось комусь, наявність когось/чогось у когось [4], напр.: були под той часъ в нεго гроши копѣйки. У реченнях з такими конструкціями, як правило, є елемент, який вказує на кількість (малу, велику, визначену, невизначену, обмежену), напр.: були в мεнε тиє шкури; єст у нεго пара волов.

В об’єктно-обставинних конструкціях об’єктне значення родового з прийменником в поєднується з обставинним (локативним) значенням. Вони мають значення об’єкта, з яким суб’єкт перебуває у просторовій суміжності.

Об’єктно-обставинні відношення передають придієслівні (83 %), припредикативні (4 %), придієприслівникові (3,5 %), придієприкметникові (3,5 %), приінфінітивні (3 %), приіменникові (3 %) конструкції родового відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з іменником (власною або загальною назвою особи) чи особовим або зворотним займенником.

Об’єктно-обставинні прийменникові конструкції, оточені належним контекстом, який дає локативну характеристику певної дії, і залежні від опорного слова з відповідною семантикою (відповідають на питання у кого? де?), структуруються на шість семантичних типів, що мають значення:

І. Постійного чи тимчасового перебування когось, чогось у когось, десь (56 %). Такі конструкції залежать від: 1) дієслів, напр.: нε билъ ωнъ в мεнε; в Сεмεнка, житεля тамошнεго, чεрεзъ ночъ был; былъ ... у Яцка; в Микити ... побувъ; мεшкалам в Процика Гончарεнъка; ночовали в дяка; на господѣ стояли в здεшнεго житεля; тая курта крадεная зостаєт в шинкарки; зачула тиє слова у Лук’яна; в нεго служила; шинковалεмъ в пtна Якова Пεрεхристи; 2) дієприслівників, напр.: бувши в Мартина Нεстулѣя; 3) інфінітивів, напр.: гроши тиї копѣйки в сεбε дεржати; 4) іменників, напр.: на подпитъку у Параски шинкарки.

ІІ. Переховування когось, чогось у когось, десь (12 %). Такі конструкції залежать від дієслів, напр.: зховалисмо ... у Паска Вынника; в сεбε ховал.

ІІІ. Виявлення когось, чогось у когось, десь (12 %). Такі конструкції залежать від: 1) дієслів, напр.: в прtтεлεй Юскових знайдовалися; в ляха пив; изимали єго, подпиваючого потаємнε, в Климихи въдови; найшли Собка в Сεмεна; позналъ мой улий ... в Захарки Орла; 2) дієприкметників, напр.: найдεни в тої дѣвки Каски.

ІV. Наявності чогось у когось, десь (8 %). Такі конструкції залежать від дієслів, напр.: а в Савки єщε три мѣхи муки пшεничной мѣєт.

V. Вилучення чогось у когось, десь (8%). Такі конструкції залежать від дієслів, напр.: у Дмитрεнъка ... штани тилъко витруил.

VІ. Здійснення протиправних вчинків кимось у когось, десь. Такі конструкції залежать від предикативних форм на -то (3 %), напр.: в которой [Параски Шинкарки] єго, нεбожчика и забыто.

Конструкцій, у яких опорне слово має значення виконання інших дій, що супроводжують здійснення протиправних вчинків або відбуваються у просторовій чи часовій суміжності з ними, значно менше (1 %), напр.: заставыла за свѣжину в Якова Рѣзника.

Лексеми, від яких залежить прийменникова конструкція, можуть бути відсутні в безпосередньому контексті, але легко відновлюються з контексту попереднього. Здебільшого такі конструкції мають значення перебування, наявності чогось у когось напр.: в Миколая Мѣдного... бочка борошна; а трεтий ... батіг ... в Рѣзника; в Яська Бабанчεнка … шабля под ящуромъ; в Миколая Мѣдного … жупанъ фалεндишовий; в Угринεнъка … кожухъ.

Деякі конструкції родового відмінка з прийменником в, мають двоїсте чи подвійне значення. Це трапляється тоді, коли прийменникова конструкція стоїть не безпосередньо після опорного слова, а віддалена від нього іменником, який також може пояснювати чи доповнювати. У реченні мѣлисмо господу в пtна Пилипася прийменникова конструкція в пtна Пилипася може мати як об’єктно-обставинне значення (мѣлисмо господу (в кого? де?) в пtна Пилипася), так і атрибутивно-посесивне (господу (яку? чию?) в пtна Пилипася; у реченні нанялся дозирати ωвεчокъ в Мазура прийменникова конструкція в Мазура може мати як об’єктно-обставинне значення нанялся дозирати …. (в кого? де?) в Мазура, так і атрибутивно-посесивне (ωвεчокъ (яких? чиїх?) ...(які були в кого? які мав хто?) в Мазура). Двоїсте чи подвійне значення має 3% конструкцій родового відмінка з прийменником в при перехідних дієсловах.

У реченнях з об’єктним конструкціями при перехідних дієсловах часто фіксується подвійне чи потрійне керування.

У реченнях із конструкціями зі значенням об’єкта позбавлення, від якого вимагають, просять чого-небудь, подвійне чи потрійне керування переважає. Перша керована форма може бути прийменниковою конструкцією в родовому відмінку (називає об’єкт позбавлення), а друга прийменниковою або безприйменниковою конструкцією в родовому чи знахідному відмінках (називає об’єкт, вилученя), напр.: прошу у васъ сtтоє (чого?) справεдливости.

При подвійному прийменниково-безприйменниковому керуванні у реченнях з конструкціями зі значенням об’єкта позбавлення, якого позбавляють чого-небудь, у якого вилучають що-небудь незаконним способом, перша керована форма може бути прийменниковою конструкцією в родовому відмінку (називає об’єкт позбавлення), а друга керована форма – безприйменниковою конструкцією в знахідному відмінку (називає об’єкт вилучення). Ближче до перехідного дієслова у препозиції чи постпозиції частіше стоїть сильнокерована форма знахідного відмінка, напр.: у Ивана Дробишεнка коноплѣ покрав; у Якова Мазурεнка прядиво покравъ; Коломиєц старий у ко(б)зара тахтавуловского корову вкравъ; у Анъдрѣя Довгополого сѣна чотирнадцат копиц украли; покрала мутки валовиє ї нитъчаниє в Клима Сунъгина; покрал овεчки у господара своєго; вкрал возъ в Мартина Литвина. Прийменниковий родовий на позначення об’єкта позбавлення у безпосередній чи більшій близькості до перехідного дієслова в таких конструкціях фіксується рідше, напр.: вкралεм в купца московского шεстсот золотих; покрал в мастра своєго Матвѣя тиє кожухи; укравъ ... в Пεтра ... чоботи заставныѣ; ωтгромили в нεго ношъку з жупаном; възял в Логвина ... корову з тεлям.

При потрійному керуванні в реченні в чумаковна Говътвѣ горѣлку выкрали перша керована форма є безприйменниковою конструкцією в знахідному відмінку (горѣлку выкрали), яка називає об’єкт вилучення, друга керована форма – прийменниковою конструкцією в місцевому відмінку (на Говътвѣвыкрали) – називає місце, де відбувається вилучення, третя керована форма – прийменниковою конструкцією у родовому відмінку, яка називає об’єкт позбавлення (в чумаков выкрали).

При потрійному керуванні в реченні в купца Краснокутцкого орѣхи з воза викралистε перша керована форма є прийменниковою конструкцією в родовому відмінку (з воза викралистε), яка має об’єктно-обставинне значення (називає об’єкт і місце, з якого здійснюється вилучення), друга керована форма є безприйменниковою конструкцією в знахідному відмінку (орѣхивикралистε), яка називає об’єкт вилучення, третя керована форма є прийменниковою конструкцією в родовому відмінку, яка називає об’єкт позбавлення (в купцавикралистε).

Проаналізований матеріал дає можливість твердити, що в Актах полтавського полкового суду 2 пол. ХVII – поч. XVIII ст. об’єктне значення конструкцій родового відмінка з прийменником в є центральним семантично структурованим значенням (89 % від загальної кількості): серед них конструкції з власне об’єктним значенням складають 49 %, з об’єктно-атрибутивним – 40 %. Власне суб’єктне значення передають лише 4 % аналізованих конструкцій, суб’єктно-атрибутивне – 4 %. 3 % конструкцій родового відмінка з прийменником в мають двоїсте чи подвійне значення.

Семантико-синтаксичний аналіз конструкцій родового відмінка з прийменником в, здійснений на матеріалі Актів з використанням статистичного методу, допоможе простежити шляхи формування семантико-синтаксичних функцій прийменникових конструкцій української мови.

__________________

1. Акты (протоколы) Полтавского полкового суда. 1683 – 1740. ІІ. Копии. Зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (м. Київ), шифр: 55257-І.

2. Класифікацію прийменників див.: Історія української мови: Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 417–423.

3. Див. ще: Русская грамматика: В 2 т. – М.: Наука, 12980. – Т.1. – С. 481.

4. Посесивність// Українська мова. Енциклопедія. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2000. – С. 470 – 471.

Тетяна Полякова (Київ), молодший науковий

співробітник інституту мовознавства

ім. О.О.Потебні НАН України

Відображення життя українського козацтва

в художніх творах В.Г. Короленка

Літературна діяльність російського класика В.Г. Короленка тісно пов’язана з Україною. Як відомо, письменник народився в Житомирі, у сім’ї повітового судді, який походив із старовинного роду українських козаків. Життя і навчання в Україні, володіння українською та польською мовами, знання української історії та української народної літературної творчості надали В.Г. Короленку багатий матеріал для його творів. Тонкий психолог і гуманіст, письменник ретельно вивчав і майстерно відтворював реалії різних народів, у тому числі українців – тих, що жили як на батьківщині, так і по всьому світу. Роздуми про українську козацьку дійсність втілені у художніх творах «Лес шумит», «В дурном обществе», «Слепой музыкант», «История моего современника» та інших.

Створюючи літературно-художні картини, В.Г. Короленко у значному обсязі використовує лексичні українізми, що виконують різноманітні функції, загальні та специфічні. З гуманітарних, лінгвокультурологічних позицій ми розцінюємо ці мовні одиниці як знакові українські культуреми, які є певним засобом відображення буття, образу, характеру українського козацтва тощо.

Так, використання лексичних українізмів в оповіданні «Лес шумит» (1886) допомагає В.Г. Короленку відтворити минуле українського народу романтичний період запорожців, гайдамаччини, той час, коли сміливо гуляли і діяли козаки на великих шляхах України та в її панських садибах. Тому текст художнього твору є насиченим українськими дієсловами гайдамачить, козаковать, пановать, українською культуремою Запорожская Сечь, відповідними номінаціями осіб згідно соціально-історичного статусу (запорожские козаки, паныч, паны). Згадуються військові козацькі предмети, нерідко з авторським тлумаченням поняття (рушница, списа, канчуки, останні слугували як предметом військовим, так і знаряддям для полювання), музичний інструмент бандура, що був певним атрибутом козацького дозвілля. Подібні лексичні українізми у поєднанні з описовим засобом відображають фрагменти козацького життя (зазвичай у ностальгічних спогадах), які формують його цілісну картину. Наприклад: «…у Опанаса отцы и деды запорожские козаки были, в Сечи козаковали, а там народ был все гладкий да красивый, да проворный. Да ты сам, хлопче, подумай: на коне ли со «списой»* по полю птицей летать, или топором дерево рубить, это ж не одно дело… *«Списа» – копье»; «А всех доезжачих красивее Опанас Швидкий, шапка на Опанасе с золотым верхом, конь под ним играет, рушница за плечами блестит, и бандура на ремне через плечо повешена… Другие, известное дело, панские «крепаки», боятся, а он – вольный человек, козацкого рода. Привел его небольшим хлопцем старый козак-бандурист с Украины»; «И сам он долго в лесу жил, ходил с хлопцами по большим дорогам, да по панским усадьбам. Такая козаку судьба на роду была написана: отцы гайдамачили, и ему то же на долю выпало»; «Ответил козак пану песней. Ой кабы и пан понял козацкую песню, то, может быть, его пани над ним не разливалась слезами» [1, сс. 111, 112, 114]. В історико-романтичному оповіданні «Лес шумит» зафіксовано знакові культуреми – власні найменування української місцевості, великих і малих населених пунктів (Полесье, Умань, Чигирин, Полтава, Киев, Черкасы), які прославилися небувалою грою «старых козаков-бандуристов».

Лексеми чуб і чуприна («чуб… 2. В старину у запорожцев и украинских казаков: длинный клок волос, оставленный на бритом темени»; «чуприна… То же, что чуб во 2 знач.» [2, сс. 770, 772]) є обов’язковими номінаціями, що змальовують образ українського козака. Водночас вони слугують і певними символами в позначенні ситуації «лиха», «сỳмы», нездужання або «провины». У смутку козак «свесит чуприну», у разі провини козака «схватят за чуба», «выдерут чуприну». Наприклад: «Один старый Богдан сел в углу на лавке, свесил чуприну»; «…Если уж человек с горелки заплакал, то скоро и совсем чуприну на стол свесит»; «Смотри ты, вражий козаче, ты меня не дразни, а то я, пожалуй, и за чуприну схвачу»; «…Роман его захватил, да прямо за чуб, да об землю» [1, сс. 111 - 113].

Перелік назв осіб, що боролися за соціальну незалежність та зовнішню безпеку українців, а також їхніх супротивників, наведено в оповіданні «В дурном обществе» (1885) та повісті «Слепой музыкант» (1887): гайдамаки, казаки, гайдуки, ватажко. І в цьому разі українські найменування осіб визначаються як необхідний інокультурний компонент, що правдиво відтворює реальність минулого, контекст творів уточнює сутність таких культурем. Наприклад: «…почему мне вспомнился этот Юрко-бандурист?.. Мы с братом удивлялись, как мог слепой сопровождать Карого с его летучими отрядами. Допустим, что в то время он был уже не кошевой, а простой ватажко. Известно, однако, что он всегда начальствовал отрядом конных казаков-охотников, а не простыми гайдамаками. Обыкновенно бандуристы были старцы нищие, ходившие от села к селу с сумой и песней…» [1, с. 152].

Подібну функцію виконує культурема «сечь», яка поєднує у собі ознаки загальної та власної назви (пор. «Запорожская Сечь», «в Сечи», «мечтая о новой сечи», «жестокая сеча»). Контекст повісті «Слепой музыкант» розкриває декілька значень української лексеми «сечь», які відбивають факти «родной старины»: 1) самостійна воєнно-політична сила, об’єднання – «вольное казачество»; 2) місце розташування її представників; 3) жорстока битва, різанина. Значущість «сечи» неодноразово підкреслюють головні персонажі, ностальгічно згадуючи бої українських козаків: «Максим вздохнул. Он был романтик и когда-то мечтал о новой сечи»; «…события кровавых сеч и подвигов»; «Здесь, около Колодни, произошла в темноте жестокая сеча. Кажется, что татары были разбиты и монастырь был взят, но казаки потеряли в ночном бою своего атамана»; «Вздыхал и я когда-то о сечи, об ее бурной поэзии и воле» [1, сс. 129, 130, 151, 152].

У згаданих творах найпоширеннішим є перелік військових знарядь українських козаків – рушница, шабля, бунчук, булава.

Російський літературний критик кін. ХІХ – поч. ХХ ст. В. Саводник відмічав, що російськомовні письменники, керуючись у своїх творах українською тематикою, зверталися до різноманітного історичного матеріалу, але головним джерелом або компонентом, що використовувався, залишалися «малороссийские народные песни» та «думы». Саме в них письменники вбачали живе відображення минулого українського народу, його поглядів, симпатій, прагнень та ідеалів, через них вони намагалися осягнути і відтворити дух тієї далекої доби [3, с. 332]. Сам В.Г. Короленко визначав мову української народної поезії як «картинну» [1, с. 129], що дозволяє виразно відображати історико-культурні реалії, у тому числі і козацькі.

Український фольклор у художніх творах письменника представлений численними уривками з українських дум (народних пісень, переказів), які розповідають про історичні події та національних героїв. Виконують «думы» старі козаки, що доповнює їхній національний портрет, цитати «дум» використовуються для образного змалювання природного оточення козацтва, живе сприйняття стихії та її віддзеркалення у старовинній народній поезії поєднуються у свідомості дійових осіб: «Ой, там на горі, тай женці жнуть,/ А по-під горою, по-під зеленою козаки ідуть!../ Попереду Дорошенко /Веде свое військо, військо запорожське/ Хорошенько»; «…смутное, неопределенно-грустное и туманно-меланхолическое, что слышится в южной природе и отражается в народной песне, он улавливал с замечательной полнотой. Слезы являлись у него каждый раз на глазах, когда он слушал, как “в полі могыла з вітром говорила”, и он сам любил ходить в поле слушать этот говор» [1, сс. 130, 139].

У повісті «Слепой музыкант» та художньому циклі «История моего современника» (1922) В.Г. Короленко згадує таку історичну фігуру, як Чайковський (Садык). Згадка про Садык-пашу, українця-романтика, який мріяв «организовать казачество как самостоятельную политическую силу в Турции» [1, с. 152], свідчить про прагнення вихідців з України відродити свої принципи воєнно-політичного об’єднання, де б вони не перебували. В «Истории моего современника» фіксуються такі спогади та водночас ідентичні прагнення автора: «Одно время я даже заинтересовался географией с той точки зрения, где можно бы в наше прозаическое время найти уголок для восстановления Запорожской Сечи, и очень обрадовался, услыхав, что Садык-паша Чайковский ищет того же романтического прошлого на Дунае, в Анатолии и в Сирии…» [1, с. 432].

Загалом необхідно відзначити, що спогади-згадки стосовно такого суттєвого історичного аспекту, як українське козацтво, фіксуються подекуди у багатьох художніх творах В. Короленка. Незначні та побіжні штрихи, за наявності зацікавленості читача, допомагають відтворити досить повну панораму козацької воєнної діяльності, закономірності життєвого шляху козаків, умови їхнього життя, етнографічні риси. Так, вже «сучасні» письменникові персонажі можуть бути одягнені (наслідуючи історико-національну традицію) на «козацький» манер: «Ставрученко был крепкий старик, седой, с длинными казацкими усами и в широких казацких шароварах. Он носил кисет с табаком и трубку, привязанными у пояса…» [1, с. 141]. «Призраки отошедшей казацкой жизни», за висловом В.Г. Короленка, постійно переслідують його, і він знаходить різноманітні художньо-авторські засоби для органічного втілення їх у контекст своїх оповідань (це фантазії, засновані на історичних реаліях, спогади нащадків або предків дійових осіб та ін.). Наприклад: «Через некоторое время душевная пустота… начинала наполняться: из-за нее выходили тени прошлого. Пустой остров заселялся, замок оживал… на замок нападают казаки и гайдуки, весь остров в белом дыму…» [1, с. 431]; «В шестидесятых годах умер столетний старик Лозинский-Шуляк. В последние годы он уже ни с кем не разговаривал, а только громко молился или читал старую славянскую библию. Но люди еще помнили, как он рассказывал о прежних годах, о Запорожье, о гайдамаках, о том, как и он уходил на Днепрс ватажками, нападая на Хлебно и Клевань, и как осажденные в горящей избе гайдамаки стреляли из окон, пока от жара не лопались у них глаза и не взрывались сами собой пороховницы. И старик сверкал дикими потухающими глазами и говорил: «Гей-гей! Было когда-то наше время… была у нас свобода!..» [1, с. 299]; «Старик умер, когда Матвей еще был ребенком; но ему вспоминались какие-то смутные рассказы деда о старине, о войнах, о Запорожьи, где-то в степях на Днепре…» [1, с. 306].

Для героїв В.Г. Короленка, як і для самого письменника (враховуючи його симпатії до розглядуваного історичного періоду), рідна старовина була «исчезнувшей, но еще не бесследно». Про неї нагадували «высокие могилы-курганы, где лежат козацкие кости…» [1, с. 130]. Саме тому автор відправляє персонажів оповідання «Слепой музыкант» у так звану «історичну» експедицію, де вони досліджують могильні козацькі плити, відтворюючи у роздумах козацькі баталії, історичні постаті: «…мы только узнали о существовании этого памятника… знаете ли, кто лежит под ним?.. Славный когда-то «лыцарь», старый ватажко Игнат Карый… Как он попал сюда, в Колодню?.. В 17… году казаки с татарами осаждали этот монастырь, занятый польскими войсками… Вы знаете, татары были всегда опасными союзниками… Вероятно, осажденным удалось как-нибудь подкупить мирзу, и ночью татары кинулись на казаков одновременно с поляками» [1, с. 151].

Розкриваючи сутність девізів родинних гербів, письменник висвітлює навіть такі побутові деталі (частково комічні, певним чином суворі), що належать до непривабливого побутового реалізму, фіксування яких у більшій мірі можливо у формі літературних спогадів. Наприклад: «А вот есть еще герб, так тот называется проще: …блоха отплясывает на барабане… и имеет более смысла, потому что казаков и шляхту в походах сильно кусали блохи» [1, с. 422].

Лексичні українізми, що відбивають реалії козацької доби, знаходимо і в тих творах В. Короленка, де зображується життя українців за межами батьківщини, наприклад в Америці. У цьому випадку українські номінації створюють жорсткий фон перехрещення двох різних культур, історій цивілізацій тощо. Персонажі творів сприймають реалії західного світу через призму своїх національних понять, визначаючи при цьому їх спільні функціональні ознаки на тлі глобально відмінних культурно-історичних панорам: «Вскоре туда же подошел еще высокий господин… с короткой палкой в руке, вроде гетманской булавы, украшенной цветным шнурком и кистями. Это был полисмен Гопкинc, лицо, хорошо известное всему Нью-Йорку» [1, с. 329]. Специфічна функція українського лінгвокомпонента в оповіданні «Без языка» (1895) посилюється авторськими роздумами щодо багатої історії українського народу за своє вільне життя, наявності власного смислового наповнення понять «воля» (у значенні «свобода») та «демократія».

Розглянутий літературний матеріал, безсумнівно, можна визначити як етнічно-національний (відносно української культури та історії), оскільки письменнику вдалося відтворити загальну картину буття українського козацтва в його найбільш специфічних та типових проявах, а провідну роль у цьому відтворенні слід відвести варіаційно-майстерному залученню у художні тексти українського лінгвокомпонента.

______________________________

1 Короленко В.Г. Избранные произведения. – М., 1948. – 672 с.

2 Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой. – М., 1984. – 797 с.

3 Саводник В. Очерки по истории русской литературы ХIХ-го века. – М., 1912. – Ч. I. – 418 с.

Тетяна Зарубенко (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту мовознавства

ім. О.О.Потебні НАН України

Козацькі мотиви в листах кореспондентів О.О. Потебні

Студентська робота О.О. Потебні на ступінь кандидата університету „Первые годы войны Богдана Хмельницького”, захищена у 1856 р., присвячена темі козаччини. Написав цю працю О.О. Потебня на основі українських літописів та народних пісень. У магістерській дисертації „О некоторых символах в славянской народной поэзии” учений зупинився на символах у мові, наслідуючи М.І. Костомарова, який у праці „Об историческом значении русской народной поэзии” досліджував символи у піснях. О. Потебня використовував для своєї праці матеріал із існуючих збірників народної творчості, з козацьких дум, власних записів народних пісень.

Олександр Опанасович Потебня почав збирати фольклорні матеріали, зокрема пісні, ще з юнацьких років і до останніх днів життя не згасав його збирацький ентузіазм. Він мав численну мережу кореспондентів, які ділилися з ним скарбами народної творчості. У Києві в 1988 р. за матеріалами, виявленими в архівах, була видана збірка „Українські народні пісні в записах Олександра Потебні” (упорядник М.К. Дмитренко). У ній зібрано переважно ліричні та обрядові пісні, а серед пісень соціально-побутових є також невеликий розділ козацьких1.

Серед численних дописувачів О.О. Потебні цікавими причетністю до козацької тематики є листи В.С. Гнилосирова – товариша ученого по діяльності в Харківській громаді. Саме робота на ниві української культури зблизила їх. Відомі два листи Потебні, написані українською мовою й адресовані Гнилосирову. В них йдеться про підготовку поїздки Україною для кращого пізнання народу та його творчості. Літом 1862 р. зустріч відбулася, але подорож вийшла недовгою. За сімейними обставинами О.О. Потебня змушений був виїхати додому, а згодом — у закордонне відрядження. Знайомство товаришів пізніше перейшло в листування.

Збереглося сім листів В.С. Гнилосирова до О.О. Потебні. Листи охоплюють період – чверть століття: два з них датовані 1863 р., а інші п’ять написано протягом семи років – у 1881–1888 рр. Теми листів В.С. Гнилосирова різноманітні: побутова сфера, ділові стосунки, а також політика, культура, наука. Мова листування – переважно українська та зрідка російська відповідно до порушених проблем.

Листи В.С. Гнилосирова, написані у жовтні та листопаді 1863 р., стосуються, насамперед, політичних подій цього часу. Привертає увагу вже саме звертання до О.О. Потебні на початку жовтневого листа: „Пугу, земляченько!”2 (9). Словник української мови в 11-ти томах фіксує два значення слова пугу: „1. Звуконаслідування, що означає крик пугача або сича, 2. Умовне привітання у запорізьких козаків”. Ці значення подає і Словник української мови Б. Грінченка „1) Крик филина. 2) Условный крик у запорожцев”. А в словнику-довіднику В.В.Жайворонка зазначено, що цей умовний знак ще „символізував недобру пригоду, пересторогу, тривогу, як, наприклад, у пісні: „Ой сів пугач на могилі, Да пугу та пугу! Ой повертайтеся швидше, козаченьки, Да до Зеленого Лугу”3. Далі автор в алегоричній формі повідомляє Потебню про те, звідки отримав новини про його приїзд: „Мені сорока на хвості принесла (перечув з Курська), що Ви вже в Харькові опинились” (9).

Ймовірно, зважаючи на політичні репресії стосовно української культури, для подальшого листування В.С. Гнилосиров просить у О. Потебні: „…тільки перекиньте мені такий Ваш адрес, щоб листи доходили без довідок московських… Нічого підписуватись, і печать яка-небудь з півнем абощо – на почті маю своїх людей” (С. 10).

У цьому ж листі В.С. Гнилосиров звертається до О.О. Потебні з проханням надіслати йому працю „Мысль и язык” та фотографію: „А у Вас, козаченьку, прохав би Вашої статьї, що була у „Журнале Министерства народного просвещения”, та патрета, якщо маєте, дуже бажав би на Вас подивитця!” (9). Звертання козаченько автор вживає ще раз наприкінці листа, підсилюючи його епітетом коханий: „…оповістіть, коханий козаченьку, що діється в Польщі, на Карпатах, чи не турбуютця там об нас і з якого боку заходять?..” (10). Лексема козаченько є зменшено-пестливою формою до козак. У словнику Б. Грінченка лексема козак має ще й таке значення: 2. „Как идеал рыцаря, прекрасного в нравственном и физическом смысле, слово козак прилагается в народной поэзии ко всякому молодому человеку”. Словник української мови в (11 томах) фіксує також значення: „4. Парубок, юнак взагалі” та „5. розм. Відважний, завзятий, хоробрий чоловік; молодець”. А словник Б. Грінченка фіксує такі значення лексеми коханий: „1) Любезный; 3) Милый, любимый, дорогой”. Епітет коханий поряд із звертанням козаченько підкреслює позитивне ставлення автора листа до свого адресата.

Про те, що Олександр Опанасович виконав прохання товариша, відомо з наступного – «листопадового» – листа 1863 р. та відповідного запису в щоденнику В.С.Гнилосирова. На жаль, відповідь О.О. Потебні Василь Степанович знищив, фотографія ученого теж не збереглася. Тільки у 70-ті роки ХХ ст. в архівах нащадків О.О. Потебні була знайдена фотографія молодого чоловіка, виготовлена за кордоном, у Празі. За допомогою експертизи було встановлено, що це зображення Олександра Опанасовича, зроблене в 1863 р.4. У листі В.С. Гнилосиров пише: «Та бравим козаком яким вийшов земляк, хай здоров буде!». Те, що для автора листа О.О. Потебня асоціюється з козаком, прикметно. Значення лексеми бравий „хороший, красивый” зафіксовано у словнику Б. Грінченка. Дійсно, на фотографії учений зовнішньо схожий на козака. Образ козака, як вважає В.В. Жайворонок, став ідеальним образом української душі, носієм та оборонцем найвищих суспільних і духовних вартостей людини, козак – сміливий захисник рідної землі, України, він завжди вмів знайти несподіваний, сміливий і часто неймовірний вихід із найскрутнішої ситуації.

Недарма, на наш погляд, В.С. Гнилосиров у своїх листах до Потебні називає вченого козаком, козаченьком. Олександр Потебня для нього втілює цей ідеальний образ носія та оборонця найвищих суспільних і духовних вартостей людини.

Порівняння Потебні з бравим козаком робить закономірним бажання-питання Гнилосирова про його дітей: „А хотів би я коли побачить Ваших хлоп’ят – чи вони хоч трохи заклюнулись на козаків?.. Хай живі-здорові будуть та домівки не цураються, щоб німець би не діждав учить їх рідній мові й історії!..” (14). На думку автора листа, у козака Потебні й діти повинні бути козаками. Словник Б. Грінченка фіксує такі значення лексеми заклюнулися: „1) Зарождаться, зародиться, заводиться, завестись. 2) Начинаться, начаться”. Дане слово у наведеному словосполученні набуває образно-переносного значення ’набули козацьких рис у процесі розвитку, становлення; засвоїли козацькі звичаї та ідеї’. Гнилосирова турбує доля молодого покоління: діти повинні не тільки рости здоровими, а й вчити рідну мову та історію. Саме ці знання впливають на формування архетипних ознак української нації в цілому та її кращих представників, якими справедливо називають козаків.

Останній з відомих листів В.С. Гнилосирова до О.О. Потебні (1888) присвячено безпосередньо козацькій темі. Приводом до цього стала „фотографічна парсуна” Максима Залізняка, яку надіслав йому приятель. „Опріч тому, що я тяжко зрадів, – пише Василь Степанович, – побачивши такого козарлюгу, й пісня: не зходить мені з думки!” (16).

Максим козак Залізняк,

Козак з Запорожжя,

Як виїхав на Вкраїну,

Як повная рожа;

Зібрав війська 40 тисяч

В місті Жаботині,

Обступили город Умань

У їдній годині… etc.

Як відомо, Максим Залізняк – запорізький козак, один з керівників Коліївщини. Ім’я його стало легендарним й оспіване у народній творчості. Героїчну боротьбу Максима Залізняка відображено в поемі Т.Г. Шевченка „Гайдамаки” та однойменному романі Ю. Мушкетика.

В.С. Гнилосиров називає в листі Максима Залізняка козарлюгою. Словники української мови у цій лексемі фіксують єдине значення: „Збільш. до козак”. Подібне нейтральне тлумачення не дає зрозуміти з якою конотацією може використовуватись дане слово. Лише з контексту листа В.С. Гнилосирова можна зрозуміти його захоплення цим історичним персонажем.

Образ Максима Залізняка надихнув В.С. Гнилосирова на ідею створення історичного альбому, в якому були б відображені усі види найважливіших міст, історичних пам’яток, колекцій картин України. Цю справу він вважає необхідною й корисною, передусім, для виховання у молоді національного патріотизму. На думку В.С. Гнилосирова, „щирий українець сього часу повинен мати не тілько чорний ус, довгу чуприну, стрімку постать, грати на кобзі, добре заспівати, як колись, а перш усього розумну голову на плечах і щиро українську культурну обстанову: найкращі книжки про Україну і українських діятелів, малюнки з рідної природи, історії, побиту…” (16). Чорний вус, оселедець, постать, гра на кобзі – це лише зовнішні ознаки, що вказують на приналежність до козацтва. Та цього недостатньо для того, щоб насправді бути козаком. Насамперед, молоді українці повинні у своїй душі нести образ козака й бути оборонцями суспільних і духовних цінностей.

Натхненний образом Залізняка на „живе діло”, В.С. Гнилосиров посилає О.О. Потебні зображення народного героя: „А тим часом посилаю Вам на гостинець цього натур-стратега (Максима-Козака)” (16). Лексема стратег має значення „1. Полководець, керівник великих воєнних операцій, знавець стратегії”. Частина складного слова натур- скоріше за все походить від натура „2. Те, що реально існує; дійсність” або натуральний „4. Який існує в дійсності; справжній”. Називаючи Максима Залізняка справжнім полководцем, козаком з великої літери, В.С. Гнилосиров знову підкреслює своє захоплення цим образом і запрошує Потебню розділити це захоплення.

Отже, з листування українського мовознавця з маловідомим публіцистом та педагогом вимальовуються риси справжнього українського козака, які створюють етнопсихологічний портрет та визначають соціально-культурні особливості української нації5. Цікавим, на наш погляд, є те, що ці риси описані не лише при зображенні відомих героїв-месників чи під час опису історичних подій та реалій, а й під час приватного звертання один до одного. Тобто, тут ми спостерігаємо факт оцінки себе та інших учасниками листування.

__________________________________

1 Українські народні пісні в записах Олександра Потебні / Упоряд., вступна стаття і приміт. М.К.Дмитренка. – К., 1988. – С. 179–192.

2 Цитати з листів В.С.Гнилосирова наводяться за їх публікацією В.Ю.Франчук: З оточення Олександра Потебні // Київська старовина. – 1993. – № 1. – С. 6-16. Там же і докладно про їх автора. Посилання на стор. подається в круглих дужках.

3 Жайворонок Віталій. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К., 2006. – С. 489-490.

4 Франчук В.Ю. Маловідомі факти з біографії О.О.Потебні // Архіви України. – 1976. – № 3. – С. 74.

5 Синиця І. А. Етнопсихологічний портрет козаків у поезії М. І. Костомарова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Зб. наук. статей. – Вип.. 11. – К., 2002. – С. 238.

Ольга Царенко (Умань),

аспірант УДПУ

Листування українських ченців

„Києво-Печерський Патерик” – видатна пам’ятка давньоруської літератури. Чимало сучасних дослідників, обґрунтовуючи цінність праці, цитують слова М. Грушевського про те, що Патерик став „ золотою книгою українського народу”1. Цей твір цікавий і складний. Більшість учених, досліджуючи пам’ятку, стикалась з проблемою великої кількості редакцій і варіантів. Як зазначає Г. Подскальськи, вона ускладнюється тією обставиною, що частини Патерика були створені окремими авторами або піддавались обробці різних редакторів2. Ю.Ісіченко в монографії „Києво-Печерський Патерик в літературному процесі” наводить бібліографію, присвячену вивченню Патерика, яке триває майже півтора століття3. Проаналізована автором література засвідчує, що текст вивчали здебільшого історики та літературознавці.

Патерик – це збірка оповідань про створення Києво-Печерської лаври та життя її монахів періоду кінця XI - початку XII ст. Складена вона, очевидно, до нашестя монголо-татар, оскільки не містить ніяких згадок про ці події.

В основу книги лягло листування двох монахів – Симона та Полікарпа, перший з яких був ченцем Печерського монастиря, а пізніше – ігуменом Володимиро-Суздальського монастиря, другий – чорноризцем Печерської лаври, сучасником Симона. У Патерику вміщено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп звернувся до нього за підтримкою у намірі стати єпископом. У відповідь Симон пише йому лист з докорами у честолюбстві, закликає до смирення та каяття і доповнює лист дев’ятьма розповідями з життя монахів, що прославились своєю праведністю. Розповіді, очевидно, були написані раніше і лише приєднані до листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь Симонові не збереглись. Полікарп, прийнявши настанови Симона, після його смерті, у свою чергу, створює збірку з одинадцяти таких розповідей, але присвячує їх архімандритові Акиндинові. У ній застосовує улюблений прийом середньовічних письменників, за яким твір мав бути замовлений настоятелем або вищою духовною особою: Тhм же азъ грhшный Поликарпъ твоъм воли работаа, дръжавный Акиндине, и сиа ти написах (133); но аще повелить твое преподобство написати, их же умъ постигнеть и память принесеть(133). Можливою причиною звернення до Акиндина став лист Симона, де він засуджує гріховність Полікарпа: другим убо непріатна мнятся быти глаголемаа величества ради дhлъ, вина же есть невhрованію – мене грhшнаго сущого съвhдять Полікарпа(133). Ймовірно, в такій ситуації посилання на замовника твору стало для Полікарпа засобом виправдання літературних амбіцій.

Прикладами наслідування для авторів стали перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський, однак основними джерелами були житіє Антонія, що не збереглось до нашого часу, монастирський літопис та усні перекази ченців. У вчених часто виникають питання щодо авторства Патерика. Хоча імена авторів згадуються у самому тексті, проте ще в М.Грушевського виникало питання : „Чи сі твори, зв’язані з іменами печерських постриженців XIII ст., дійсно належать своєму часові, а не являються в основі своїй продуктом печерської творчості радніших часів?”4 Проте у сучасних дослідників немає сумнівів, що Симон та Полікарп були не вигаданими героями, а реальними людьми, що жили на початку XIII ст., оскільки послання наповнені історично достовірними фактами з життя обох авторів.

Відкритим залишається питання про мету написання твору. Є.Голубинський та М.Грушевський підтримують думку, що твір мав вузько монастирську проповідну ідею. Л.Ольшевська та Т.Копреєва відзначають, що збірка була розрахована на велике коло читачів.

У Києво-Печерському Патерику обидві частини пам’ятки об’єднуються навколо імені Полікарпа: у першій частині він є адресатом листа, а в другій – сам звертається з посланням до ігумена Акиндина. Частини починаються зі вступів-листів.

Вступні частини Патерика пов’язані з розповідями про життя монахів. Симон дає в кінці більшості оповідань коротку передмову до наступного оповідання, називаючи ім’я святого, про якого йтиме мова: но се ти, брате, исповhм подобно твоему тьщанію о Еразмh черноризцh (119); и еще ти к сему исповhм о Арефе чръноризцh (120). Напарикінці він робить повчальний висновок: Ты же, брате и сыну, симъ не въслhдуй ... благочестhем утвердися въ святhм том монастыри(113); буди подражатель святых отець, да не будеш лишень божественна славы тоя(118); никаго же похули, не смутися, но благохвали Бога о семъ(120). Використовує Симон і порівняння: якожде бо дождь растить сhмя, такои церкви влечеть душю на добрыа детhли(99); бо манастырь море есть и не держить в себh гнилаго(101); яко съсуд непотребень будеши, извержень будеши вънь(102). Ставлячи себе на місце Полікарпа, він радить: истинно глаголю ти, яко всюславу сію и честь въскорh калъ вмъниль бых, и аще бы ми се сметіем помятену быти въ Печерськом манастыри(103). Завершує Симон послання традиційною формулою: тому слава съ отцем и съ святым Духом нынh и присно.

У Полікарпа композиційна побудова оповідань інша. Новели починаються зі вступів на біблійну тему, що слугують передмовою до розповіді. У них аналізуються моральні вади, потім вказується, про кого йтиме розповідь. Героїв Полікарп називає преподобний та додає чернече ім’я монаха: отсюду убо начало положю повhсти еже о преподобнhм Марцh Печерницh (156 ); сій убо преподобный отець наш Исакіе(185); сего мъню Іоанна пеподобного, затворившаго себе в тhснем мhстh (139). Він вміщує автобіографічні відступи, даючи оцінку власній особистості: от тhх единъ азъ побhжаюся им же и рабтаю, смущаемъ помыслы душа моея, и страстнh тhм касаася и неослабно хотhніе имый къ сътворенію грhха(138).

Характерною рисою послання Симона є його постійне звертання до Полікарпа словом брате без додавання власного імені. Саме цим словом розпочинається лист: Брате! сhд в безмолвіи, събери си ум свой и рьци себh....(99). Далі у тексті фіксується неодноразове повторення звертання: въспряни, брате, и попецися мислено о своеи души(99); терпи же, брате, и досаженіе, пре терпhвай бо до конца(100). Цим звертанням Симон підкреслює, що писав для Полікарпа, і лише раз він обмовився про ширші наміри для свого твору: Аще ли кому невhрно мнися се написаніе, да почтеть житіа святых отець наших Антоніа и Феодосіа(112).

Зі слів Полікарпа видно, що для нього ця праця була не просто листуванням. На відміну від Симона він свідомо підходив до неї як до написання літературного твору, про що свідчить неодноразове звертання до читачів: братья. Полікарп багато разів повторює, що писав для інших, а в одному випадку навіть зазначає, що збірка розрахована на монахів: да и сущіи по насъ черноризци увhдать благодать Божію, бывшую въ святhмъ сем мhсте (124). В інших він таким чином уточнює, що метою його послання є збереження пам’яті про святих: да и прочіс увhдать святье житіе братіе нашеа (128); да и сущимъ по насъ полъзы ради оставим (133). Крім того, Полікарп дає його загальну характеристику: И сего ради вписах ти, господине Акиндине, да не покрію тмою невидhніа дивнаа чудеса блаженіх и преподобніх отець наших знаменіа и чудеса и справлюhніа(128); аще бо азї премолчю, от мене до конца забвенна будуть и к тому не помянуться имена их(133). Г. Подскальськи зазначає: „Обробка обох послань показує, що їх задум з самого початку виходив за рамки приватної духовної переписки і мав на меті возвеличення монастиря”6.

Автори, описуючи події, підшукують слова, які якомога краще змальовують християнський ідеал, надаючи перевагу духовному над матеріальним. В обох авторів наявні часті посилання на Біблію як на найвищий взірець праведної поведінки. Біблійні цитати зустрічаються майже у кожній новелі. Симон використовував цитати з усієї Біблії: Книги Пісень, Послань, Книги Царів, Євангелія. У Полікарпа наявні лише цитати з Євангелія.

Симон, щоб підкріпити значущість своїх слів, посилається на „Отечник”, Житія Антонія і Феодосія, Ростовський літопис: якоже въ Отечьницh писано(100), и аще хощеши вся увhдати, почти лhтописца старого Ростовьскаго(103); аще ли кому невhрно мнися се написаніе, да почтеть житіа святых отець наших Антоніа и Феодосіа(112). Однак теми для оповідань він бере з усних переказів монахів: вhси сам, яко могу сказати всhх книгъ подобнаа, уне ми и тобh полезнаа, еже от того божествьнаго и светаго манастыря Печерскаго съдhаннаа и слышаннаа от многых маю сказати(113); слышах вещь предивну от блаженых тhх старець, яко рhша слышавше от самовидець тhх таковаго чюдеси(104). Полікарп як джерело використав розповіді Симона, про що говорить у своєму листі до ігумена Акиндина: да в ня възглаголю дивних и блаженых мужь житіа, дhаніа и знаменіа, еже слышах о них от єпископа Симона Владимерьского и Суждальского(124); и сіи вси послушествовани вhрою, знамені и чюдесы от твого черноризца, а от мого господина, епископа Симона (133).

У Патерику широко використовуються етикетні формули, що були характерною рисою літератури середньовічної Русі і відображали характер епохи. Д.Лихачов зазначає, що взаємовідносини людей між собою і їх відношення до Бога підпорядковувались етикету, традиції, звичаю, церемоніалу, до такої міри розвиненим і деспотичним, що вони пронизували собою і оволодівали світобаченням і мисленням людини7. Образ людини створювався відповідно до норм християнської моралі. На відміну від літописів, де офіційною метою історичної праці було створення ідеального образу героя, у Києво-Печерському Патерику виразніше простежуються справжні риси людей.

Одним з варіантів етикетних формул було самоприниження. Як правило, цю функцію виконував прикметник грішний. В етикетних формулах він втрачав негативне значення і набував прихованої позитивної оцінки. Для віруючого таке приховане визнання своєї гріховності є виявленням моральності.

Симон у своєму листі активно використовує топоси самоприниження. Це поєднання прикметника грішний та синонімів недостойний, худий з займенником І особи або із зазначенням власного імені: Кто не весть мне, грhшнаго епископа Симона, сея съборныя церкве, красоты Володимеръскыя и другыа Суждальскыа церкве(103); И сего ради азъ грhшный, епископъ Симонъ тужу и скорблю и плачу, да бых точію положенъ былъ въ божественhи тои персти и малу отраду пріаль бых многых ми грhховъ(106). Традиційними є і висловлювання про власну недостойність у порівнянні зі святими: Многа же и паче сих слышаль еси от мене, грhшного епископа Симона, и хуждьшаго въ епископhх, недостойна суща тhх святых чорноризець подножія(110).

У мові Полікарпа етикетні висловлювання більш розгорнуті й не є стійкими формулами. Вони вирізняються нагромадженням складних слів, епітетів, абстрактних іменників: да слышить твое благоразуміе мого младоумія и несвершенна смысла; сведый мою грубость и незященное нрава(124); азъ же недостойный ни раз ума истинны не постиг и ничто же от тhх таковаго видhх(155). Поряд з тим Полікарп виправдовує свою гріховність, пояснюючи її гріховною природою людини: Подообразніа и равнострастіа имhти роженнымъ на земли перваго человrъка…Но онъ, аки калъ земна любя, и обладанъ бысть оттолh род человrъчъ страстію и боримы есми всегда (138). У тексті Патерика фіксується й перехід від самоприниження до власної значущості, що не було типовим для письменників тієї доби. Фраза „ еже токмо въспомяну слышаннаа , и творю, и мню яко от мене изысканьну быти чюдотворію тhх”, як зазначає Н. Копреєва, не властива житійному жанру, де письменник виступав не як творець, а як знаряддя, вибране Богом з числа самих „недостойных, грубых разумом, невежих”. Цей відмінний від літературного стереотипу тієї доби підхід є найбільш вагомим доказом автобіографічності послань.8

Початковий текст Патерика, що складався з листів Симона і Полікарпа, до нашого часу в первісному вигляді не зберігся. Д.Абрамович нараховує 13 копій Основної редакції пізнішого часу. Незамкнена структура пам’ятки давала можливість неодноразово переробляти й доповнювати пізніші списки. Доповнення спочатку існували на правах додатків, а пізніше входили до основного складу книги. Епістолярні частини при цьому використовувались як моральні повчання, що розвивають теми послань. Особливого значення Патерик набув у XVI сті. Цей період характеризувався посиленням польського впливу на релігію та політику, що викликало рішучий опір українського населення. За таких обставин козацтво взяло на себе роль захисника православ’я. Через багатство змісту Патерик став засобом пропаганди політичних та релігійних поглядів цієї доби.

__________________

1 Грушевський М. Історія української літератури. – К.,1973. – Т. ІІІ. – С. 113.

2.Подскальски Г. Христианство и богословская литература Киевской Руси. – СПб.,1996. – С. 266.

3 Ісіченко Ю. Києво-Печерський Патерик у літературному процесі кінця XVI - поч.XVIII. ст. на Україні. – К., 1990. – С. 180

4 Грушевський М.. Історія...– С.107.

5 Робінсон А. Борьба идей в русской литературе XVIII в. – М.,1974. – С. 12.

6 Подскальски Г. Християнство.... – С. 266.

7 Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. – Л.,1967. – С. 84.

8 Копреева Т. Образ инока Поликарпа по письмам Симона и Поликарпа (опыт реконструкции) //ТОДРЛ. – М.,1969. – Т. 24. – С. 114.

Леся Рева (Київ), науковий співробітник Інституту

біографічних досліджень НБУВ, кандидат філологічних наук

Духовність та ментальність –– особливі риси українців:

"Ми є тими, що ми пам'ятаємо" (К. Ушинський)

Людина народжується і живе в конкретному середовищі, що відрізняється від інших звичаями, культурою, мовою. З перших днів свідомого життя людина усвідомлює поняття свого народу, своєї нації, свого етносу. Протягом багатьох поколінь кожна нація виробляє свої звичаї, мову, духовність. Звичаї і мова – це елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю, – це одна з підвалин, на яких стоїть духовність нації і нація взагалі.

Духовність – головний зміст культури і літератури. “Духовність – це категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення” [1] – таке визначення дає “Філософський енциклопедичний словник”.

Духовна культура є тим чинником, за допомогою якого етнос не тільки консолідувався і, врешті-решт, витворив міцний етнокод нації, без якого жоден народ не спроможний на самоутвердження [2].

Ментальність – з лат. спосіб мислення, склад душі – характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб’єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами. Зміст ментальності задається усталеними, карбованими історичним досвідом, формами і способами виразу інтелектуальних та емоційних реакцій, стереотипами поведінки, архетипами культури та соціопсихологічною налаштованістю соціальних суб’єктів. Ментальність втілює свого роду “партитуру” нормальних життєвих сценаріїв, що забезпечують відтворення етнопсихологічної та соціокультурної специфіки певних соціумів. Ментальність виступає як поєднуюча ланка між розвитком матеріальної цивілізації та духовним життям соціумів й суспільною психологією їх суб’єктів. При усій багатоманітності тлумачень ментальності під нею здебільшого розуміють стійкі структури духовного життя, які утворюють певний “рамковий формат” сприйняття світу, і визначають той чи інший спосіб дії. Поняття ментальності було введене у широкий науковий обіг істориками школи “Анналів” (від назви журналу, заснованого у 1929 р. Блоком та Февром) у значенні “духовних формацій” історичних спільнот, латентних, глибинних засад їх свідомого та несвідомого затвердження в унікальних формах буття. У вітчизняній літературі ментальність характеризується як рівень індивідуальної та суспільної свідомості, що втілює константи життєвих настанов і моделей поведінки, емоцій, налаштувань та культурних традицій певних соціумів [3].

Певним аналогом поняття “ментальність” в українській традиції, що досить давно вже склалася у діаспорних історико-філософських школах, є поняття національної вдачі або “вдачі народу”, як її визначив професор Українського інституту громадознавства у Празі Н.Я. Григоріїв [4].

Гостинність, хлібосольство, милосердя, щедрість – теж риси української ментальності. Українці свою духовну культуру почали творити задовго до прийняття християнства в Україні. Візантія ж додала ще й християнську культуру. Протягом багатьох століть український народ мав змістовну християнську культуру, що відповідала менталітетові, суспільним і духовним потребам українців. Релігійність є однією із складових сакрально-світоглядної характеристики особистості; вона відіграє важливу роль у формуванні морального світу людини.

“Втрата ідеалу рівнозначна духовній смерті”, – стверджував О.Гончар. “Пригадую, яких людей бачив у дитинстві: ясноликі йшли до церкви, охайні, статечні. Звідти повертались – одухотворені. Тож коли було зруйновано моральні загати і демона жорстокості спущено з ланцюга? … Оця безпричинність злочину – це, може, найстрашніше. Розпад суспільства, виродження людства? Не хочеться вірити в таке. Але ж де ті сили, які порятують людину, відвернуть розпад, поставлять усіх нас на шлях братерства? Хто несе ідеал? Література, мистецтво? – Але чи не безсилі вони перед руйнівними процесами, що відбуваються? І все ж маємо всьому цьому протиставити себе, й боротись, і вірити в досяжність світла” [5]. “Слушно спостережено, що НТР не робить людину кращою. Вдосконалювати людину здатна лише віра. То справжнє мистецтво”, – говорив О. Гончар [6].

Одним із вирішальних факторів національної самобутності українського народу є мова, яка є феноменом духовної культури нації. Через мову пізнається людина, виявляється її моральне обличчя, суспільні та естетичні ідеали. Духовність нації, її інтелектуальні потреби обумовлюють подальший напрямок розвитку всієї системи державного функціонування. Культурологічний потенціал мови пояснюється тим, що вона відбиває важливі суспільні явища, соціальні відносини, звичаї, морально-етичні та естетичні норми національного світогляду. Як явище національної культури вона репрезентує надбання інтелектуальної, філософської й естетичної думки, є адекватною формою суспільної й індивідуальної моральної свідомості. Мова є невичерпним джерелом дослідження духовного потенціалу українського народу.

Українська мова – одна з найстаріших мов; загальновизнаний її вплив на інші мови. І, як свідчать дослідники, за лексичним багатством вона не поступається жодній з європейських мов, а за ритмомелодикою з нашою мовою може зрівнятися хіба що італійська.

І. Огієнко писав: "Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові – наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш…" [7].

За всіх часів українська мова пригнічувалася, дискримінувалася, заборонялася і царськими указами, і валуєвськими циркулярами, і постановами комуністичних політбюро. І те, що було встановлено доплату вчителям російської мови, – теж спрямовувалося на приниження і дискримінацію національної мови.

Мова – це енергетика також і на біологічному рівні, зрештою, все взаємопов'язане. Розуміння глибинних взаємозв'язків мови й етносу дозволяє обгрунтувати роль мови як фактора етнічної консолідації, оскільки мова – живий організм, нерозривно пов’язаний з усіма сторонами життя як суспільства в цілому, так і окремого індивіда.

Між національною мовою, національною свідомістю, рівнем духовності, особистості і суспільства існує тісний зв’язок.

У найтрагічніші часи історії, коли землі України були пошматовані ворогуючими державами, український народ, щоб забезпечити своє існування, почав відроджувати сплюндровані татаро-монголами землі понад Дніпром та південним Бугом. Не маючи своєї держави, наш народ створив потужні збройні сили – козацьке військо. Козацтво виконало покладену на нього історичну місію і врятувало український народ від загибелі, сприяло розвитку нації, утвердженню національної самобутності та самосвідомості. На цей час припадає остаточне формування української народності з властивими їй особливостями мови, культури і побуту.

Велике національне пробудження кінця XVI ст., пов'язане з першим українським культурним відродженням, викликало найрішучіші зміни в історії духовного життя нашої Вітчизни. По всій її території ширилося просвітництво, виникали культурно-освітні осередки. Україна перетворювалася в розвинуту європейську державу.

В період другої половини XVI – XVIІ ст. відбуваються зміни ще грунтовніші. Стиль українського бароко не був сухим, формальним наслідуванням форм західного мистецтва. В ньому втілилися стійкі, життєрадісні традиції народного мистецтва. Це відповідало духові святкової піднесеності, що панував в епоху зростання національного самоусвідомлення народу епохи економічного та культурного розквіту України.

Художня культура цього часу, на якому позначилися світоглядні зрушення XVI-XVII ст., викликані революційними й визвольними рухами, відзначається широким освоєнням реальної дійсності, розкриттям суперечностей в релігійній і соціальній свідомості, інтересом до природи, історії, духовності та інтелектуальності людини. В творах переважає схильність до пишного, барвистого, емоційного, до риторичних оздоб викладу, ускладненої метафоричності і символіки, що впливало на свідомість і розум особистості.

Бароко – одна з найскладніших і найпродуктивніших епох в українській культурі, час розквіту літератури. Для культури та мистецтва Бароко характерні виховні функції, які досягалися внутрішнім напруженням, афектованою патетикою, етично-дидактичним та моральним спрямуванням художніх концепцій, переобтяженістю літературних творів стилістичними прикрасами, гіперболами. Світогляд Бароко сполучає релігійність середньовіччя з високою оцінкою надбань Ренесансу.

Багато барокових рис позначилися на творах української літератури й мистецтва XVIІІ ст. Проте майже одночасно українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності. Російський царизм обмежує друкування книг, викладання українською мовою, постановки українських спектаклів, проте його реакційна політика не могла затримати розвиток української культури і літератури. Виходить ряд нових пам'яток історичної літератури: літописів, хронік, щоденників, що набувають актуального громадсько-політичного змісту.

На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, створюються літописи, в яких змальовується історія рідної землі. Найцікавішим з них був літопис Самійла Величка. "…Література волею-неволею повертається на шлях виключно рукописного передавання", – так визначає літературну спадщину XVIІІ ст. О.І.Білецький [8]. Високого рівня досягає українська народна творчість, в якій відображаються життя й боротьба українського народу за своє визволення.

Найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода – український Сократ, ходяча академія, філософ-безсрібник. "Їх можна полічити на пальцях однієї руки – філософів ближчого тисячоліття, що вели такий спосіб життя, який проповідували іншим. А Григорій Сковорода був не тільки самобутнім філософом, поетом, композитором і музикантом, він залишив нам у спадок світоглядну національну систему взаємодії людини й природи, органічно поєднавши здобутки античності з українським бароко, наблизивши щоденне людське буття до змагань її Духу" [9].

Високого рівня досягає музичне мистецтво. Українські митці, більшість яких працювала в Росії – Дмитро Бортнянський, Артем Ведель поклали початок традиціям хорової музики. Загальне визнання здобули в живопису Дмитро Левицький, в архітектурі – Іван Григорович-Барський.

В ХІХ ст. виникає й поступово поширюється ідея національної свідомості, що базується на етнічній тотожності – спільності історії фольклору, літератури, мови та культури. Характерним для цього періоду був інтерес невеликої групи вчених-інтелектуалів до збирання історичних документів, фольклору, предметів старовини, вважаючи, що незабаром самобутність народу зникне під навалою імперської культури; відбувалося поступове відродження і вдосконалення української мови і її дедалі ширше використання в літературі, що теж сприяло зростанню української національної ментальності.

І-а половина ХІХ ст. відзначається різноманітністю літератури: І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, М.Максимович, Є. Гребінка… 1840 р. виходить перше видання "Кобзаря" Т. Шевченка, що стало подією унікального значення в історії української літератури. Волелюбна поезія та особистість Т.Шевченка втілили національний дух, а твори Кобзаря викликали хвилюючі думки і почуття, закликали до самовизначення України, боротьби за справедливість. Вони стали проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. М.Костомаров писав: "Шевченкова муза зірвала покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко" [10].

1846 р. виходить друком анонімна "История русов", сповнена почуттям гідності, що сміливо прославляла і романтизувала козацьку минувшину.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пробуджується соціальна активність селян, підвищується рівень освіченості, з'являється новий прошарок населення – українська інтелігенція, яка вважала своїм завданням і обов'язком боротьбу за національну незалежність України. Це – період творчості класиків української літератури: І.Франка, ЛесіУкраїнки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника… Література стає чи не головною зброєю в боротьбі за національну самобутність.

Сплеск духовного відродження на початку 20-х років ХХ ст. викликав ненависть у тоталітарного більшовизму до новаторських шукань і спроб досліджувати історію давньої української літератури з позицій наукового системного аналізу. Праці С.Єфремова, М.Возняка, А.Шамрая, М.Грушевського були піддані нищівній критиці й оголошені ворожими, буржуазно-націоналістичними [11].

Репресивна система завдала горя всім народам колишнього Союзу, але найбільша державна лють терористичної диктатури була все-таки спрямована проти України. Чим пояснити? Чому Сталін так патологічно ненавидів Україну? Боявся її? Відчував у ній затаєну непокору, бунт?

Яка дика епоха! З якою сталінською силою нищилась Україна! За трагізмом долі ми — народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків "Заповіт" написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все.

Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля? Народ такий трудолюбивий, набожний, рідкісно обдарований – чому саме він став об'єктом для нечувано диких, найкривавіших експериментів епохи?

І як вершина сталінського зла, як вершина всіх дотеперішніх злодіянь – цей Чорнобиль… “Якась страшна в цьому вчувається мені загадка – я не в силі її розгадати”, – знову звертаємося до "Щоденників" О. Гончара [12].

“Загалом стоїмо перед фактом неймовірним і сумним для нашої культури: маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців не мали справжнього, неспотвореного уявлення про свою духовну генеалогію; історія, що поставала перед ними, – це понищене люстро, це історія вилучення і викреслення провідних діячів, арештованих видань і розсипаних наборів, історія заборонених – численних тем, творів, імен” [13].

На жаль, "суспільні трансформації, які відбувалися у кінці ХХ ст., були детерміновані поступовою зневірою в ідеали світлого майбутнього. Невідповідність партійних доктрин реальному становищу людини, з її невлаштованим побутом, втомленістю, призвели до згасання ентузіазму, на якому, по суті, і трималася радянська імперія. Наростаюча соціально-політична криза вплинула на суспільні стереотипи та поведінку людини. У цей час відбувається регресія ментальності до елементарного фізичного існування, оскільки всі сили витрачаються на пристосування до екстремальних умов життя. Відповідно занепадають цінності, і життя людини перетворюється на духовний вакуум, перебуваючи у цьому стані до тих пір, поки не будуть сформовані нові пріоритети життя та аксіологічні орієнтири" [14].

ХХ ст. характерне жахливим моральним, духовним спустошенням, відчуженням людини від віри, традицій, пам’яті народу. Засилля засобів масової інформації, що часто нівелюють такі поняття, як людяність, щирість, співчуття, взаємодопомога негативно впливають на психічний і моральний стан людини.

Проте не все втрачено. З історії пам’ятаємо, як із безвиході, зубожіння, катаклізмів, які переслідували Україну протягом всієї історії, завдяки саме Генію духу народу, його ментальності наша Батьківщина виходила з пітьми і відчаю.

“Відродження природних критеріїв моральності, які виробило людство на шляхах гуманістичного розвитку, можливе лише за умови утвердження загальнофілософських та національних уявлень про совість, честь, поняття добра і зла… Кожен мав би розуміти, що для України її духовність, мова, література – це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла", – писав О.Гончар [15].

Провідним засобом формування духовності є виховання художнім словом [16].

Твори художньої літератури, фольклору дають можливість на конкретних образах духовної скарбниці народу усвідомити сутність таких загальнолюдських рис і якостей, як відчуття національної самоідентичності, високої національної самосвідомості, патріотизму.

Питання духовності і ментальності, що піднімаються в художніх творах, наукових розвідках актуальні особливо для сучасників, котрі втрачають національне обличчя, гублять ментальні риси, які століттями були притаманні українцям.

Проблеми духовності і ментальності турбують і бентежать не одне покоління дослідників літератури, усної народної творчості, мови як невід’ємних частин національної культури, що відзначаються багатовіковою спадкоємністю та цілісністю, а їх першоджерела – світовим рівнем. Цілком закономірно, що ці проблем, перебувають у сфері наукового осмислення не лише в галузі літературознавства , але й у інших ділянках гуманітарних наук – філософії, соціології тощо… [17]. Розв'язання невідкладних завдань, що постають перед українським літературознавством та критикою, вивчення традицій, набутих попередніми поколіннями дослідників –– основа основ нашої науки.

Процес осмислення духовності і ментальності – надзвичайно складний. І на всіх етапах кожної епохи з’являються нові матеріали (від Геракліта до В. Вернадського), які давали надійні підстави для побудови реалістичних науково переконливих концепцій духовності взагалі.

В ХХ ст. було представлено ряд різноманітних концепцій, в основі яких – трактування дослідників української духовності в її культурно-історичних виявах [18], прагненні показати “українську душу” на основі “теоретичних засад світової філософії, культурології, аналітичної психології”. В наш час художню модель духовності розглядають М.Жулинський, А.Погрібний, Г.Штонь, Н.Шумило та ряд інших вчених.

Актуальність вивчення проблеми духовності і ментальності пояснюється великим інтересом громадськості до минулого і сучасного буття українського народу, а також у зв'язку з дегуманізаційними процесами, що відбувалися в умовах, за словами Л.Костенко, “заблокованої культури”.

Свідченням глибоких студій з тематики духовності та ментальності, спробою подати українську літературу на широкому тлі досліджуваного матеріалу і накреслити завдання перед літературознавчою наукою на подальші розробки з цих питань є збірники “Література. Фольклор. Проблеми поетики” (К.: Акцент), які з 1993 р. видає Київський Національний університет імені Тараса Шевченка; Інститут філології.

_________________

1. Філос. енц. словник. –К.: Абрис, 2002. – 179 с.

2. Скуратівський В. Наш національний феномен // Берегиня. – 1992. –– №1. – С.5-12.

3. Філос. енц. словник... — С.369-370.

4. Войтенко Г.Відображення української ментальності в поемі Л. Костенко “Дума про братів неазовських” //Література. Фольклор. Проблеми поетики:Зб. наук.пр. :Вип. 24. Ч.2. – К.:Акцент, 2006. – С.470.

5. Гончар О. Щоденники: В 3 т. – Т.3. – 21.02. 1986. ––К.: Веселка, 2004. – С. 83.

6. Гончар О. Щоденники: В 3 т. – Т.3. – 29.08. 1985. – С. 66.

7. Огієнко І. [Переднє слово] // Огієнко І. Історія української літературної мови. – Вінніпег, 1949. – С.[2].

8. Білецький О.І. Проблеми вивчення старовинної української літератури до кінця XVIІІ ст. // Літ. критика. – 1936. – №1. – С. 101.

9. Світлицький О. Г. Сковороді – 270 літ від народження // Народна газ. – №48-49. – Грудень. – 1992. – С.2.

10. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1991. – С. 212.

11. Рева Л. Рефлексії розвитку давньої української літератури // Історія бібліотечної справи в Україні: До 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні / М-во культури і мистецтв України; Нац. парламентська б-ка України. – К., 1999. – С. 114-115.

12. Гончар О. Щоденники: В 3 т. – Т.3. – 18.09. – С. 318.

13. Історія української літератури ХХ ст.: Кн. 1: 1910-1930 рр. – К., 1993. – С.4.

14. Бондар Л. Трансформація ментальності у добу суспільної кризи [За п’єсою Я. Стельмаха “Гра на клавесині”] // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр.: Вип. 21.: Ч. 2: Питання менталітету в українській літературі. – К.: Акцент, 2005. – С. 369-370.

15. Гончар О. Щоденники: В 3 т. – Т.3. – 26.04. 1994. – 2004. – С. 524.

16. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. – М.: Худож лит., 1975. – 502 с.

17. Козлов А. Духовний простір української ліро-епічної прози // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр.: — Вип. 21: Ч. 1. –– К.: Акцент, 2005. –– С.5-26; Клочек Г. У світлі вічних критеріїв. –– К.: Дніпро, 1989. – 221 с.; Марко В. Незнищенність душі // Дзвін. – 1991. – № 6. – С. 113-115; Штонь Г. Художня форма “жива і “мертва”: довічність протистоянь // філологічні семінари: художня форма: Вип. 8. — К., 2005. — С. 53 – 55.

18. Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах. –– Львів: З друк. вид. спілки “Діло”. –– 1937. –– 80 с.; Храмова В. До проблеми української ментальності замість передмови // Українська душа. – К.: МП “Фенікс”, 1992. – С. 3-35 [С. 9].

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS