КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєзнавчі дослідження пам'яток пізнього середньовіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПАМ’ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ),

краєзнавець

Кінбурн, що загубився

В доленосні часи наприкінці серпня 1991 р. довелось відвідати західну частину Кінбурнської коси. Вона являє собою вузьку полоску піщаного берега, яка, розширюючись на схід, тягнеться на 40 км і знаходиться між Дніпровським та Ягорлицьким лиманами Чорного моря. Назва походить від тюркського слова «килбурун», яке означає: «кил» (волос), «бурун» (мис).

На руїнах будови екскурсовод інформував присутніх про те, що це залишки від колишнього міста-фортеці Кінбурн, і великий особистий внесок в боях за нього припадає на долю полководця О.В.Суворова, на честь якого на косі встановлено пам’ятник. З руїн укріплення на косі, як на долоні, недалеко виднівся острівець-фортеця, ніби цей замок зійшов до нас з сторінок казок. А невеликі за розмірами руїни на косі не давали ніякої уяви про існування на цьому клаптику узбережжя міста-фортеці. В той же час з’явилось велике бажання відвідати сусідній казковий замок на острівку. Та доступ до нього був закритий, оскільки це була на той час одна з найважливіших військово-морських баз Радянського Союзу, що розвалювався на очах...

Султанатська Туреччина в XV ст., розвиваючи свою могутність в басейні Чорного моря, для контролю за судноплавством і торгівлею в цьому стратегічному регіоні, з огляду на свої колонізаційні наміри, відвоювала у Крима і Литви Азов, Кафу (Феодосію), Дашів (Очаків), Качибей (Хаджибей), Білгород (Аккерман) і ряд інших фортець на узбережжі Чорного моря і в гирлах судноплавних рік. Бажаючи закріпитись на цих берегах турки, укріплюючи фортеці, будують Кінбурн і Ізмаїл.

Дві фортеці — Кінбурн та Очаков фактично контролювали доступ в акваторію Дніпровського лиману та доступ з гирл Дніпра та Богу, як відомо, головних річок запорожців-черкас. Такі заходи турків були їх бажанням залишити козацький народ без виходу до моря. Але їх предки-арійці ще за часів Страбона для проводки суден в протоках Прогноїв прокладали канал. Користуючись досвідом своїх пращурів, вони фактично значну частину функцій, які повинні були виконувати Кінбурн та Очаков, звели нанівець. Та проводка суден через Прогноївські протоки і озера потребувала значну частину шляху протягувати через мілководдя та плавні порослі очеретом. Тому черкаси-запорожці відмовились будувати великі судна. Їх козацькі чайки вміщували до 50 воїнів, рибалок або чумаків-купців. Розвиваючи свою могутність в 30-х роках XVIII ст., Російська імперія рвалася до Чорного моря. Особливо різко змінилась ситуація в регіоні Північного Причорномор’я не на користь Туреччини з переходом у 1734 р. запорожців під протекцію Росії.

Поразка Туреччини від персів під Єреваном у 1735 р. дала привід російській армії разом з запорожцями виступити до ногайського степу на чолі з командиром Української лінії генерал-поручиком Михайлом Леонтьєвим. На початку жовтня 1735 р. Росія фактично почала війну проти Туреччини і Криму. Через бездарне керівництво військом до кінця року в поході від холоду, голоду та хвороб загинула одна третина 28 000-тисячного війська1.

В 1736 р. окремий корпус під командою генерала Ласія після тривалої облоги взяв Азов. В червні 1736 р. російські війська взяли Кінбурн2. Очаков взято в 1737 р.3.

Через обмаль джерельної бази відносно цієї військової кампанії можемо відзначити, що в ній з 1735 по 1739 роки загинуло понад 30 000 чоловік російського війська.

Через втрату великого числа особового складу, Кінбурна та Очакова, загибелі генерала Леслі наслідки мирного трактату в Білгороді та Константинополі були для Росії невтішними. Вся чорноморська торгівля дозволялась через турецькі кораблі та Очаківський порт. Росії не дозволялось мати свій флот в Чорному та Азовському морях. За цим трактатом вона повинна була зарити Азов і залишити в руїнах Таганрог4.

Наслідками зроблених турками висновків від військової компанії 1735 – 1739 років було відновлення і зміцнення системи фортець перед російською загрозою. Добудовують і укріпляють фортецю Ені-Дунья, засновану у 1704 р. біля Хаджибею. Але Катерина ІІ, яка посіла на царський трон Російської імперії, не збиралась відмовлятись від планів завоювання виходу до Чорного моря. Росія накопичувала в степовому краї свої сили. Обставини, пов’язані з подіями Коліївщини, які підштовхнули Туреччину оголосити війну Росії, примусили царський двір форсувати вирішення цих планів. Так почалась військова компанія 1769 – 1774 років.

В пониззі Дніпра діяла флотилія запорожців до 1000 козаків на чолі з Йосипом Рубаном на 38 човнах, в пониззі на Лівобережжі між Олешками та Кінбурном — 500 чоловік під началом полковника Ковпака та старшини Семена Маєвського.

Слід зазначити, що запорожці організували дві морські експедиції на Дунай під командою полковника Якова Сідловського у 1771 р. та під командою полковника Івана Мандро у 1772 – 1773 роках, які були господарями на нижньому Дунаї під час військової кампанії проти турок.

У 1773 р. біля Кінбурна точилися запеклі бої між турками та запорожцями, де запорожці отримали перемогу. Через зайві втрати, на думку запорожців, вони при цьому добряче побили свого командира полковника Ковпака. В акваторії Дніпро-Богового лиману господарем становища була флотилія запорожців на чолі з полковником Герасимом Малим. Отже, турецький гарнізон фортеці Кінбурн фактично був блокований і обстрілювався з гармат козаками, а без продовольчої підтримки і боєприпасів довго протистояти не міг. Тому підсумком мирної угоди в Кучук-Куйнарджі 1774 р. Кінбурн відійшов до Росії. Однак під час перемов виникла колізія. Росія в угоду хотіла записати передачу їй Прогноїв, але через нерозмежування земель з запорожцями турки не збирались передавати Прогної запорожців Російській імперії, бо юридично невірно було передавати не підвладну собі територію5. До Росії разом з Кінбурном відійшли Азов, Керч, Єнікале. Царська влада накінець змогла реалізувати свою мрію виходу на чорноморські береги. У 1783 р. Росія, напавши на Крим, приєднала його до своїх земель. Російське командування розуміло, що Туреччина не відмовиться від бажання реваншу.

Знищення Запорозької Січі у 1775 р. і перехід запорожців за Бузьку лінію дав можливість Росії налагоджувати житєдіяльність в межиріччі Дніпра і Південного Бугу (Богу) на свій феодальний лаштунок. Але з’ясувалось, що нові поселенці не підготовлені до життя в малозаселеному степу. Постійні раптові хижацькі напади ногайців з іншого берега потребували тримати напоготові значну кількість армії, чисельність якої швидко танула через безкінечні напади степовиків, так раптово зникавших в степах. До того ж підсумки війни 1769 – 1774 років не дали можливості царату осісти на берегах Чорного моря. Крім того, Росія, готуючись до війни на узбережжі, фактично не мала формувань для війни на водних рубежах.

Григорій Потьомкін, ставши головнокомандувачем військ на Півдні, зрозумів, що без запорожців йому не обійтись. Так почалась від 1 липня 1783 р. кампанія з заманювання козаків на службу до Росії. В 1784 р. було засновано Бузьке Козацьке військо.

Оскільки Очаков залишався в руках турків, і за допомогою французьких інженерів його фортечні мури були значно підсилені, він являвся головною завадою для проходу російських суден в море з Дніпровського та Бузького лиманів. Готуючись до нового військового протистояння з турками, командиром оборони Херсоно-Кінбурнського району на початку серпня 1787 р. було призначено О.В. Суворова, який прийняв командування 30-титисячним кінбурнським корпусом. Суворов, обстеживши узбережжя, і з урахуванням минулої військової кампанії, встановив вразливі ділянки оборони. Розуміючи можливість висадки ворожого десанту на косі і встановлення там ворожих гармат, які накриють вражаючим вогнем захисників Кінбурнського замку, починається розміщення російських батарей на Кінбурнській косі6.

13 серпня 1787 р. почалась нова війна з Туреччиною. 1 жовтня за сигналом Гасан-паші на Кінбурнській косі висадився 5-титисячний десант яничар. Цей десант був скинутий в море. В цій операції загинуло 4,5 тис. турків7.

Коли молодий російський Чорноморський флот, судна якого збудовані на новій херсонській верфі, під час цієї військової компанії 1 червня 1788 р. потрапив у скрутне становище, то за зверненням Суворова їм прийшла на допомогу флотилія запорожців під командою кошового отамана Сидора Білого. Турецький флот відійшов до Очакова. Але 17 червня відбулась нова морська битва. Проти турецького флоту під командою Гасан-паші козаки проявили надзвичайну відвагу та войовничий хист і вщент розбили турків. Але в цій битві отримали багато втрат. Кошового отамана Сидора Білого було тяжко поранено, і він помер через три дні8. Його поховано в Кінбурні.

В бою з обложеними в Очакові турками 27 липня 1788 р. О.В. Суворова було поранено і відправлено на лікування до Кінбурна. Але там від випадкового вибуху у військовій лабораторії одержав нові поранення і був відправлений на лікування9.

Доказом повного контролю козаками акваторії в північній частині Чорного моря були і такі чинники: козацька флотилія на чолі з полковником Мокієм Гулаком знаходилась поряд з залишками російського флоту під командою Ніссау-Зінгера; 18 чайок під проводом Антона Головатого супроводжували командувача російського війська Григорія Потьомкіна.

4 листопада 1788 р. Капудан-паша, що стояв біля острова Березань з тими залишками від турецького флоту, відплив до Варни. Цей острів фактично захищав акваторію перед Очаковом від атаки з моря, тому його турки добре укріпили. Козаки під проводом Антона Головатого 7 листопада атакували Березань і штурмом взяли її. В бою загинув один полковник, чотири курінних отамани та 24 козаки10. Після цієї перемоги козацьке військо перейменовано у Військо вірних чорноморських козаків.

З допомогою чорноморців-козаків російська армія в 1789 р. штурмом бере Очаков, потім в 1791 р. – Хаджибей. За Ясським трактатом, побережжя Північного Причорномор’я відійшло до Росії.

Підсумком війни 1787 – 1791 років з Туреччиною Російська імперія отримала Північно-чорноморське узбережжя. Тепер вже степ був повністю очищений від озброєних ногайських орд. А зміцніле в боях мобільне військо чорноморців-козаків зі своїми свободолюбивими традиціями викликало занепокоєння у нових господарів краю, отримавшого назву Новоросія. Крім того, необхідна була сила, яка б могла утримати завойовану донцями у 1783 р. Кубань. Ось дійсні чинники подарунку у 1792 р. Катериною ІІ запорожцям Кубані.

Документи свідчать, що укріпленню Кінбурна та переозброєнню російське командування приділяло значну увагу. Під час Східної війни 1853 – 1856 років французька ескадра з десантним загоном в 4 тис. чоловік 3 жовтня 1855 р. підійшла до Кінбурна, де знаходився гарнізон в 1 400 вояків на чолі з генералом Кохановичем. 5 жовтня фортеця була атакована, і гарнізон здався11.

Вперше в цій атаці французи використали броненосці, проти яких були безсилі малопотужні застарілі берегові батареї російського війська. За посиланнями О.Г. Антоніаді-Писковець на В. Золотарьова «Российский флот на Чорном море и в Восточном Средиземноморье» взяття Кінбурна французьким десантом відбулося 17 жовтня 1855 р.12. За умовами Паризького договору від 1856 р., Росія повинна була зруйнувати всі бастіони і фортеці в гирлах для вільної торгівлі в Північному Причорномор’ї. Офіційні реляції вказують, що фортеця Кінбурн у 1857 р. скасована13 .

Більшість опрацьованих джерел вказує, що фортеця знаходилась на Кінбурській косі. Але обстеження руїн на цій косі і наявність документів вказують на те, що то не фортеця: 1787 р. в фортеці на озброєнні знаходилось 19 мідних і 300 чавунних гармат та 1500 гарнізону. З донесення підполковника Паскевича від 15 липня 1808 р. з’ясовується, що крім гармат в фортеці встановлено гармати – 10 шт. на барбетах на наново влаштованій при косі батареї. Крім того, там розміщено єдинорогів різних калібрів – 3 (три)14. Все роз’яснює мапа Річчі Занонні від 1767 р., де чітко позначено, що Кінбурн знаходиться на острівку біля західного краю Кінбурнської коси. І бачений мною казковий замок на острівці, що був закритою військовою базою Радянського Союзу, і є той історичний Кінбурн, на мапі названий островом Первомайським.

Отже, Росія не виконала частину умови 1856 р., сховавши Кінбурн. Між тим зірвала бастіон-батарею на Кінбурнській косі і видавала її за знищену фортецю.

Але найдивовижніше те, що забулася історична назва фортеці, яка продовжувала використовуватись у військовому відомстві. Це, можливо, було статися лише за умови, що директивою з Петербургу було заборонено в розмовах, листуванні, документації та публікаціях вживати цю назву. Відповідно фортеці, через покоління вже було нікому ідентифікувати Кінбурн. Зруйнований за умовами мирної угоди бастіон вказали замість Кінбурна. Руїни знищеного бастіона, не заглиблюючись в аналіз, історикознавці почали видавати за залишки міста-фортеці.

Витяг з мапи Річчі Занонні від 1767 р.

Завданням нинішніх чиновників і громадськості зберегти історичне місто-фортецю для прийдешніх поколінь, яке може стати значним туристичним об’єктом.

________________________

1. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 272.

2. Брокгаузъ и Ефронъ. Энциклопедическій словарь. – С.Петербургъ, 1895. – Т.ХV. – С. 65.

3. Скальковський А.О. Історія Нової Січі...– С. 277.

4. Там само. – С. 273, 280.

5. Там само. – С. 526, 529, 531 – 533.

6. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии XVIII – XIX в.в. // Історія. Етнографія. Культура. – Миколаїв, 2006. – С. 82.

7. БЭС. – М., 1973. – Т. 12. – С. 114.

8. Аркас М.М. Історія України – Русі. – К., 1991. – С. 359; Майснер І.В. Морські битви при Очакові у 1788 р.. // Історія; Етнографія. Культура. – Миколаїв, 2000. – С. 92, 93.

9. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии... — С. 84.

10. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С.575.

11. Брокгаузъ и Ефронъ. ЭнциклопедическіίЂй словарь... – С. 65.

12. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии...– С. 85 – 86.

13. БЭС. –Л., 1953. – Т. 20. – С. 629.

14. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии...– С. 85.

Тетяна Якубова (Київ),

провідний бібліотекар НБУВ, кандидат історичних наук

Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр

турецько-татарського прикордоння XVI ст.

Важливим напрямком сучасної історичної науки є розвиток вітчизняного краєзнавства, проведення наукових досліджень унікальних історичних міст України, які становлять частину національної духовної спадщини. Вивчення спадщини є важливим науковим та культурологічним завданням сучасного суспільства. Вже стало доброю традицією друкування в наукових збірниках конференцій історичних матеріалів, пов’язаних з історією міста-фортеці Очаків та Північно-Західного Причорномор’я. Безперечно, в майбутньому ці матеріали допоможуть реконструкції експозиції воєнно-історичного музею в місті Очаків з урахуванням сучасних історичних концепцій історії козацтва. Історично склалося так, що Північно-Західне Причорномор’я є регіоном, на території якого знаходяться історичні пам’ятки, які мають загальноєвропейську історико-культурну цінність. Серед таких необхідно згадати грецькі античні поселення на острові Березань, античне місто-поліс Ольвія, середньовічні турецькі міста-фортеці Кілія, Ізмаїл, Аккерман (Білгород) та місто-фортеця Очаків. Саме цьому місту-фортеці присвячені матеріали статті.

Побудова фортеці Очаків була пов’язана з союзом московського князя Івана III Васильовича (1462-1505р.р.) з татарським ханом Менглі-Гіреєм, якого він намагався використовувати проти Литви. Іван III вступив у дипломатичні стосунки з Менглі-Гіреєм. У 1491 р. Менглі-Гірей підтвердив перед посланцем московського царя Тимофієм Івановичем Скрябой свій намір діяти разом з московським царем проти Казимира [1]. Менглі-Гірей I (1478 – 1515 рр.) за час панування поширив свою владу далеко за Крим. Перехід братів та племінників Менглі-Гірея до Литви наприкінці XV ст. посилював побоювання хана щодо стабільності власної влади в Криму та прискорив дії Менглі-Гірея щодо посилення північних кордонів та розбудови фортеці в гирлі Дніпра [2]. В одному з листів до Івана III кримській хан сповіщав, що хоче ‘’з братом своїм бути одним цілим і будує фортецю в гирлі Дніпра, щоб погрожувати Литві”.

Фортеця Очаків (турецьке — Ачі-кале, фортеця біля виходу в море) була побудована у 1492 р. на місці старої зруйновної фортеці Дашів, побудованої в середині XV ст. литовським князем Вітовтом. Ще одна турецька назва фортеці Очаків — Кара-Кермен, Чорна фортеця.

Під час розбудови фортеці в гирлі Дніпра Менглі-Гірей неодноразово звертається з проханням про грошову допомогу до кафінських купців та уряду Литви. Іван III у 1492 р. надіслав до Менглі-Гірея російського посла Костянтина Заболоцького. Послу вдалося вплинути на кримського хана. Внаслідок переговорів московський князь надав гроші на побудову Очаківської фортеці, а кримський хан у відповідь на цей крок Москви пообіцяв московському послу зробити напад на Литву [3].

Політичні концепції кримського хана, хоча формально і васала турецького султана, не завжди були тотожні з османськими. Суверенітет Порти над Кримським ханством не дуже зміцнився після запровадження практики призначення ханів Стамбулом (від 1588 р.), коли цим самим було закреслено традицію виборності ханів. В практичній політиці кримські хани інколи діяли всупереч інструкціям Стамбулу [4]. Прагнення кримських ханів до самостійних політичних кроків на початку XVI ст. підтверджує і політика кримського царевича Ахмата Хромого, резиденцією якого була фортеця Очаків у 1515-1516 рр.

На початку XVI ст., після смерті Менглі-Гірея і приходу до влади в Криму його сина Магмет-Гірея, Очаків стає резиденцією татарського калги і другого сина Менглі-Гірея, царевича Ахмата Хромого. Всупереч офіційній політиці Кримського ханства, яка була спрямована на зближення з Литвою, Ахмат Хромий, перебуваючи в Очакові, підтримував тісні зв’язки з московським царем і нападав на литовські землі [5]. Незважаючи на дружбу Сигізмунда і Магмет-Гірея, Ахмат Хромий писав листи до російського царя з проханням узяти для нього Київ, натомість обіцяв завоювати Вільно, Троки і всю Литву.

Агресивна політика Ахмата Хромого та Менглі-Гірея на початку XVI ст. по відношенню до українських територій послужила причиною відповідних дій проти фортеці Очаків литовських прикордонних старост, до складу військ яких входила частина української прикордонної людності — козацтво. За походи під фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. козацтво отримувало право вільної колонізації земель в басейнах річок Південний Буг, Інгул, Дніпро. За словами польського історика Яблоновського, “колонізація басейнів Південного Бугу та Інгулу в першій чверті XVI ст., була не меншою, ніж території в басейні Дніпра”.

У 1516 р. Предслав Лянцкоронський здійснив вдалий похід на Очаків. У цьому ж році поблизу Очакова відбулася битва прикордонних військ гетьмана Ружинського.

Козацькі походи під фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. носили характер походів-розвідок. Під час цих походів тільки починає формуватися військовий досвід козацтва в південних степах турецько-татарського прикордоння. Здобувається важлива воєнна інформація про стан фортифікаційних споруд, укріплення міста-фортеці Очаків, кліматичні, географічні особливості південних степів [6].

На початку XVI ст. фортеця Очаків була слабким, невеликим за розмірами, з дерев’яними укріпленнями, воєнно-стратегічним об’єктом Кримського ханства. Татари не мали європейського досвіду оборони фортець, їхнє військо вільно почувало себе в походах на степовому просторі. Слабий військовий захист фортеці давав підстави литовським прикордонним старостам організовувати часті військові походи на фортецю Очаків.

У 1525 р. турецький уряд, занепокоєний частими нападами прикордонних литовських старост на фортецю Очаків, вводить до фортеці турецький гарнізон. На початку XVII ст. з новозавойованих земель Північного Причорномор’я створюється прикордонна провінція Озю — очаківській ейялет, до якого входили землі між Південним Бугом та Дніпром. За турецькою воєнною доктриною, ейялет не мав чітко визначених кордонів. Його землі повинні були постійно поширюватися. Згідно з географічним описом німецьким дослідником Тунманом Кримського ханства, територія очаківського ейялета співпадала с землями однієї з областей Кримського ханства Західного Ногая [7]. Територія округи фортеці Очаків була заселена татарськими улусами Едисанської орди, яка нараховувала сім тисяч луків. Частина татарів-ногайців знаходилась на службі у адміністрації міста-фортеці Очаків, за що отримувала платню. Можливо припустити, що на початку XVI ст. на території округи фортеці Очаків кочували орди одного з мурз ногайських татарів шаха Ахмата, якій не бажав підкорятися Менглі-Гірею. Шах Ахмат намагався проводити самостійну політику, надсилаючи послів до Литви та Польщі [8]. Очаківській ейялет мав декілька гілок управління — військову, судову, торговельну. Вірогідно, більшість гарнізону фортеці Очаків в XVI ст. складали яничари. В польському середньовічному трактаті “Справа рицарська” (1569 р.), який зберігається в польському фонді НБУВ ім. В.І.Вернадського, відмічена значимість яничарських корпусів в турецькому війську [9]. Під час війни султана мали супроводжувати два белербека з корпусом яничарів в 20 тисяч чоловік. Яничари були озброєні луками, аркабузами, сокирами. Старшим воєначальником над гарнізоном яничарів призначався ага. Він мав значний грошовий прибуток від воєнних операцій, в яких брало участь турецьке військо. Взагалі доходи турецьких воєначальників були різні, в залежності від місця служби та військових заслуг. В XVI ст. місто-фортеця Очаків стає центром воєнної загрози, яку несли на українські, польські, литовські території татари-ногайці. Тісне переплетіння інтересів мусульманського та слов’янського світів зробило місто-фортецю Очаків важливим центром взаємодій різних культур. Очаків в XVI ст. стає центром тяжіння декількох цивілізацій — мусульманської, східно-християнської, західної. Татари-ногайці в першій половині XVI ст. посилили воєнні походи з-під стін фортеці Очаків на слов’янські землі. Тогочасні польські історики вважали першою рицарською справою “боротьбу з татарами”. Озброєні луком та шаблею, татари мали свої устави та старших воєначальників над військом. З-під стін фортеці Очаків вони виходили тихо, вкрадаючись непомітно в сусідні території. Для них мало що значили гори, вода річок, болота, стави. Татарське військо стійко витримувало холод, голод, недосипання в далеких переходах по безмежному степовому простору. Це військо ділилося на окремі загони. Кожен загін при просуванні на місцевості враховував сторону розташування сонця, місяця та подавав про себе звістку окремими знаками. Вдень – це був густий дим, а вночі степовий простір займався полум’ям. На спустошені міста татари не повертались. Зазвичай вони розташовувались "клином”, це був їх військовий звичай. Татарське військо наступало з обозами, супроводжуючи наступ пострілами з луків. Про наближення татар частіше сповіщали птахи та звірі, які мешкали в степах та лісах прикордонних територій. Першою справою прикордонних старост було воєнне стеження за їх поведінкою, яка могла повідомити про наближення ворога. Про наближення татар також сповіщав дим: там, де було татарське військо — в небі над ним завжди була темрява. Розпізнавання знаків наближення татар залежало від оперативності прикордонних старост. Епоха Менглі-Гірея внесла зміни в відносини між мусульманським та слов’янським світами. Ці відносини стали відносинами сили. Найближчим до фортеці Очаків торговельним центром був середньовічний Білгород.

Чимала частка в торговельних зв’язках середньовічного Білгорода припадала на південний напрям, що пов’язував місто з Малою Азією. Турецька торгівля в XIV-XV ст. активно велася через Білгород. З Туреччини імпортувалось понад сто двадцять найменувань товарів — від парчі та шовку з Бурси та кримського вина до ізмірського скла та взуття з Едірне. Натомість вивозили віск, мед, металеві вироби, хутра, збіжжя. Чимала частка експорту йшла транзитом з польських та російських провінцій. Торгівлю вели негоціанти Молдавського князівства, львівські транзитники, італійці, піддані Османського султана — греки, вірмени, мусульмани.

“Кодекси османських законів” Селіма II (1566-1574 рр.) стали продовженням законодавчої роботи багатьох його попередників — султанів, починаючи від Мегмета-Завойовника. Підрозділи ”Законів” складалися з параграфів, більшість з яких присвячена окремим санджакам. Декілька кодексів “Законів” Селіма II застосовувались на тодішніх очаківських землях. Матеріали “Законів”свідчать про те, що обсяги податків на території округи фортеці Очаків були меншими, ніж з інших територій. Можливо, цим заохочувалися переселенці для господарського освоєння османського Північного Причорномор’я. Адже в порівнянні з аккерманськими землями очаківські були значно менше заселені. В “Законах” відмічається різноманітний асортимент товарів, які різними торговельними шляхами йшли через округу фортеці Очаків.

Раби, тканина, риба, алкогольні напої, худоба проходили через такі торговельні операції, як провезення, купівля-продаж, завезення, розпакування та різання. Місця операцій: порт Джанкерман, навколишні очаківські кочовища та степ, Нижнє Подніпров’я, Нижнє Побужжя, узбережжя р. Березань та її лиману. Товари перевозились на кораблях, “чайках”, чотирьох та двоколісних возах [10].

Можливо припустити, що митні збори з рабів в Очакові та Аккермані у XVI ст. мали тенденцію до коливання. У часи відсутності полонених з України та Польщі, раби були значно дорожчими за худобу та інші товари. В часи значних та вдалих походів з-під стін фортеці Очаків на слов’янські території ціна на рабів знижувалася.

Між Очаковом та Білгородом у XVI ст. існували торговельні зв’язки. Це можливо пояснити тим, що територія округи фортеці Очаків (очаківський санджак) в першій та другій половині XVI ст. була слабо заселеним районом Османської імперії. На цих землях не існувало широкоосвоєних господарських просторів. Тому адміністрація фортеці Очаків була зацікавлена в кругообігу товарів, надходженні свіжих капіталів, які поступали в казну міста від работоргівлі та від торгівлі мешканців округи фортеці Очаків з іноземними купцями, які приходили до Очакова, не обминаючи Білгород. Вже на початку XVI ст. в фортеці Очаків складаються традиції работоргівлі.

Таким чином, аналіз історичних фактів свідчить, що протягом XVI ст. навколо фортеці Очаків, на території турецько-татарського прикордоння формується зона стійкого воєнного протистояння між мусульманським та слов’янським світами, яке мало специфічні особливості розвитку торговельних зв’язків. Ці зв’язки поступово перетворювали турецькі фортеці Північного Причорномор’я в потужні воєнно-адміністративні центри, які мали значний воєнний та фінансово-економічний потенціал. Тенденція його накопичення зберігалась протягом всього XVI ст. Торговельні зв’язки, які розвивались навколо турецьких середньовічних міст-фортець Північного Причорномор’я, впливали на формування мирних взаємовідносин між мусульманським та слов’янським світами в короткочасні періоди стабілізації на прикордонних територіях.

______________________

1. Калугин И. Дипломатические сношения России с Крымом в княжение Иоанна III. — С. 21.

2. Некрасов А.М. Возникновение и эволюция Крымского государства в XVI-XVII веке // Отечественная история. — М., 1999. — N 2. — С. 50-51.

3. Кузнєцов А.Б. Дипломатическая борьба России за безопасность южных границ (пер. полов XVI в). — Минск: Изд-во “Университецкое”, 1986. — С. 19.

4. Дашкевич. Я. Турецька орієнтація XVI-XVII ст. в Україні //Україна і Туреччина. Тези доповідей міжнародної наукової конференції НАН України. Інститут археології. — К., 2003. — С. 26-33.

5. Памятники дипломатических сношений древней России с державами иностранными по высочайшему повелению изданные Русским историческим обществом // Сборник Императорского русского исторического общества. — СПБ., 1895. — Т. 95. — 599 с.

6. Грушевський М.С. Історія України-Русі. — Т.7. — К.: Наукова думка, 1995. — 628 с.

7. Тунманн. Крымское ханство. — Симферополь: Таврия, 1991. — 96 с.

8. Bandtkie.J.S. Krotkie wyobraźenie dzieiów Królestwa Polskiego. — Т. II. — Wroclaw, 1810. — S. 94.

9. Sprawa rycerska. – Krakow, 1569 // Wojcicki K W Archiwum domowe do dziejów i literatury krajowej .– Warszawa, 1856. –S. 298-331.

10. Тимченко В.М. Кодекс законів султана Селіма II як джерело для дослідження економічної історії османського півдня України (на прикладі очаківського санджаку) // Україна і Туреччина. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. НАН України. Інститут археології. — К., 2003. — С. 6.

Галина Щур (Згурівка Київської області),

головний спеціаліст відділу освіти Згурівської

районної державної адміністрації,

учитель історії та правознавства

Згурівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Населені пункти Згурівського району Київської області у ХVIII

столітті за Описом Київського намісництва 1781 року та Книгою Київського намісництва 1787 року

Населені пункти Згурівського району неодноразово переходили із губернії в губернію, з повіту до повіту, з області до іншої області, з району до району. Матеріали для дослідження їх історії знаходяться в архівах та бібліотеках міст Харкова, Києва, Полтави, Яготина, Переяслава-Хмельницького, Бобровиці, Прилук, Березані, смт Баришівки.

За козацької доби життя вирувало у селах Черевки, Красне, Усівка, Турівка, Войкове (Войтове), Великий Крупіль, Малий Крупіль, Мала Березанка (Березанка), Пасківщина (хутір Пасківщина), Середівка (хутір Середівський), Лизогубова Слобода (слобода Лизогубова), Згурівка, Жуківка (два хутори Жуківські).

Населення розселялось на берегах річок Перевід та Супій1.

До Козелецького повіту Переяславського полку Басанської сотні відносились села Крупіль (Крупіль Великий, Крупіль Малий), Усівка, Красне, Ветове (Войкове), хутори Пасківщина та Середівський.

Опис Київського намісництва 1781 року свідчить про те, що у селі Крупіль на той час проживали: один дворянин, два різночинці, один представник духовенства, один церковник. Тут Крупіль було двісті сімнадцять хат. З них сімдесят чотири хати виборних козаків, сімдесят шість - козаків підпомічників, шістдесят сім хат належало посполитим, різночинним, козацьким підсусідкам і підсусідкам владики2.

У Книзі Київського намісництва 1787 року знаходимо відомості про те, що село Крупіль Великий належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам – колезькому раднику Івану Корбі та бунчуковому товаришу Пилипенку. Тут проживало 749 чоловік3.

Крупіль Малий належав казенним людям різних чинів, козакам і власникам – графу Олександру Андрійовичу Безбородьку, колезькому раднику Івану Корбі та бунчуковому товаришу Пилипенку. У селі проживало 347 чоловік4.

Опис Київського намісництва 1781 року свідчить про те, що у селі Усівка проживали два представники дворянського роду, три різночинці, два представники духовенства, два церковники. На той час у селі було двісті п’ятдесят вісім хат: вісімдесят чотири - виборних козаків, тридцять шість — козаків підпомічників, сто тридцять вісім — посполитих, різночинних, козацьких підсусідків і підсусідків владики5.

За даними Книги Київського намісництва 1787 р. дізнаємося, що Усівка належала казенним людям різних чинів, козакам і власникам графа Кирила Григоровича Розумовського, писарю земського й військового звання товариша Данилевських. За даними цієї книги у селі проживав 921 чоловік6.

Жителі села Красне проживали у ста вісімдесяти восьми хатах. Про це читаємо в Описі Київського намісництва 1781 р. З них сімдесят чотири належали виборним козакам, сімдесят шість — козакам-підпомічникам, шістдесят сім - посполитим, різночинним, козацьким підсусідкам та підсусідкам владики. У селі проживали один дворянин, два різночинці, один представник духовенства, один церковник7.

У Книзі Київського намісництва 1787 року знаходимо відомості про те, що село належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам графа Кирила Григоровича Розумовського, майору Калиновському, сотнику Примі та військовому товаришу Шаргородському. Тут проживало 783 жителів8.

У хуторі Середівському, який також належав графу Кирилу Григоровичу Розумовському, проживало 197 жителів9. Було тридцять сім хат, що належали посполитим, різночинним, козацьким підсусідкам та підсусідкам владики10.

До Переяславського повіту Переяславського полку Басанської сотні відносились такі села: Березанка (Мала Березанка), Черевки, Безуглівка.

У селі Черевки було двісті дев’ять хат. У шістдесят одній хаті проживали сім’ї виборних козаків, у тридцяти восьми — козаків-підпомічників, у ста десяти — посполитих, різночинних, козацьких підсусідків та підсусідків владики. Населення села складали три різночинці, два представники духовенства, один церковник11.

Село належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам колезьких асесорів Петра і Данила Бутовських. Всього у ньому проживало 710 чоловік12.

До села відносились хутори: перший – бунчукового товариша Бутовича (одна хата), другий – осавула сотенного Бородини (три хати), третій - козака Шилока (одна хата)13.

Опис Київського намісництва 1781 року свідчить про те, що у селі Безуглівка проживали: один дворянин, один різночинець. На той час тут була дев’яносто одна хата. У вісімдесяти дев’яти хатах проживали посполиті, різночинні, козацькі підсусідки та підсусідки владики, і тільки в двох хатах жили сім’ї козаків виборних14.

У Книзі Київського намісництва 1787 року знаходимо відомості про те, що село Безуглівка належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам бунчукового товариша Якова Марковича жінки Мар’ї Маркевичевої і військового товариша Романа Анастасєнка. У селі проживало 405 чоловік15.

Село Березанка мало сто дванадцять хат. У тридцять одній хаті проживали сім’ї виборних козаків, у сімнадцяти — козаків-підпомічників, у шістдесяти чотирьох жили сім’ї посполитих, різночинних, козацьких підсусідків та підсусідків владики. Населення села мало трьох представників різночинців, одного представника — духовенства16.

До села відносились хутори: перший - його величності графа Кирила Розумовського (одна хата) та другий – сотника Михайла Юзефовича (дві хати)17.

Село було у володінні казенних людей різних чинів, козаків і власників військового товариша Думитрашки-Райчі. Тут проживало 379 жителів18.

У селі Ветово (Войкове) на той час було двісті двадцять три хати. Одинадцять хат належали дворянам і шляхетству, шість - різночинцям, тридцять п’ять — сім’ям виборних козаків, тридцять три – козакам підпомічникам, сто п’ятдесят п’ять – сім’ям посполитих, різночинних, козацьких підсусідків та підсусідків владики. Поблизу села був хутір генерального судді Безбородька та асесора Корби, в якому було дві хати, що належали посполитим, різночинним, козацьким підсусідкам та підсусідкам владики (Опис Київського намісництва 1781 року, с. 96).

Село Ветово (Войкове) належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам – генерал–майору Безбородьку, полковниці Новицькій та полковому осавулу Підгаєцькому. У селі проживало 849 жителів (Опис Київського намісництва 1787 року, с. 243).

До Пирятинського повіту Прилуцького полку Прилуцької сотні відносились село Турівка та хутір Пасківщина.

У селі Турівка було сто шість хат. У двох хатах проживали сім’ї виборних козаків, у ста чотирьох – сім’ї посполитих, різночинних, козацьких підсусідків та підсусідків владики. Населення села складали один представник духовенства, два церковники21.

Село належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам – пример-майора Івана і бунчукового товариша Івана Маркевича. Всього у цьому селі проживало 422 жителі22.

Поряд із селом було два хутори Турівські: перший - бунчукового товариша Івана Маркевича (63 жителі) та другий – полкового осавула Григорія Заїковського (14 жителів)23.

У хуторі Пасківщина, який належав графу Кирилу Григоровичу Розумовському, проживало 228 чоловік24. Було п’ятдесят чотири хати, що належали посполитим, різночинним, козацьким підсусідкам та підсусідкам владики25.

До Пирятинського повіту Переяславського полку Яготинської сотні відносилась слобода Лизогубова, де було сто три хати посполитих, різночинних, козацьких підсусідків та підсусідків владики26.

До Пирятинського повіту Переяславського полку Басанської сотні відносились такі населені пунки: Згурівка, Оржиця, хутір Оржицький.

Село Згурівка мало двісті сім хат. Про це читаємо в Описі Київського намісництва 1781 року. З них одинадцять належали виборним козакам і сто дев’яносто шість - посполитим, різночинним, козацьким підсусідкам та підсусідкам владики. У Згурівці проживали один різночинець, три представники духовенства, один церковник27.

У Книзі Київського намісництва 1787 р. знаходимо відомості про те, що село належало казенним людям різних чинів, козакам і власникам –графа Кирила Григоровича Розумовського. Тут проживало 1206 жителів28. Село утворилося на берегах ріки Мокра Оржиця. У другій половині Х\/ІІІ століття належало казенним людям, козакам і власникам – його величності графа Кирила Григоровича Розумовського. Тут проживав 401 чоловік29.

У селі Оржиця була сто одна хата. В них проживали сім’ї посполитих, різночинних, козацьких підсусідків та підсусідків владики. Серед населення був представник духовенства та два церковники30.

Хутір Оржицький належав його величності графу Олександру Андрійовичу та його брату гвардії капітану поручнику Іллі Безбородькам, і жінці полковника Петра Новицького Олені. У хуторі проживало 386 жителів31.

У Книзі Київського намісництва 1787 р. знаходимо відомості про два хутори Жуківські (на території сучасного села Жуківка). Вони відносились до Переяславського повіту. Один з них належав дружині радника Григорія Теплова. У ньому проживало 6 чоловік. Другий належав полковниці Тетяні Думитрашковій і військовому товаришу Федору Думитрашку-Райчі. Тут проживало 147 чоловік32.

У населених пунктах Згурівського району Київської області у ХVIII столітті за Описом Київського намісництва 1781 р. та Книгою Київського намісництва 1787 р. проживало 225 сімей виборних козаків та 127 сімей козаків підпомічників, що становило майже третину населення.

______________________

1 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст. Опис рік, озер, боліт та гір Київського намісництва 1785 року. — К.: Наукова думка, 1989. — С.165.

2 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 97.

3 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 255.

4 Там само. — С. 255.

5. Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 97.

6 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1787 року — С. 275.

7 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 97.

8 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 250.

9 Там само. — С. 271.

10 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1781 року — С. 97.

11 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 102.

12 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 276.

13 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 103.

14 Там само. — С. 103.

15 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 240.

16 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 102.

17 Там само. — С. 103.

18 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 240.

19 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 103.

20 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 249.

21 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 102.

22 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 274.

23 Там само. — С. 274.

24 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 97.

25 Там само.

26. Там само. — С. 115.

27 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 250.

28 Там само. — С. 262.

29 Там само. — С. 262.

30 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Опис Київського намісництва 1781 року — С. 102.

31 Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.. Книга Київського намісництва 1787 року — С. 262.

32 Там само. — С. 262.

Олег Савчук (Краматорськ), викладач історії,

вчитель-методист Першої української гімназії

Барвінківська паланка: аспекти проблеми

Адміністративне підпорядкування східних окраїн Нової Січі є найменш дослідженим аспектом проблеми паланкового устрою запорозьких земель в цілому. Зокрема, це стосується Барвінківської паланки, розташованої в північно-східному куті Вольностей Запорозьких, на кордоні із Слобожанщиною та Слов`яносербією, про яку до цього часу в літературі нема єдиної думки не лише в питаннях назви, часу виникнення, а й територій, котрі до неї відносилися, та полковників, які очолювали цю паланку.

Хоча одиничні згадування про Барвінківську паланку містяться в творах Д.Яворницького [1], Д.Дорошенка [2], В.Голобуцького [3], а окремі аспекти функціонування з`ясовуються дослідженнями М.Слабченка [4], Н.Полонської-Василенко [5] та В.Пірка [6-9], слід констатувати, що досі відсутні спеціальні дослідження, присвячені Барвінківській паланці. Пояснюється це, передусім, існуючим станом джерельної бази, хоча серйозним чинником довгий час була політична кон’юнктура часів тоталітарного режиму, коли, виключно з ідеологічних причин, існувала неофіційна заборона на вивчення козацької проблематики в цілому.

Першим із дослідників, хто вказав на факт існування Барвінківської паланки, був Д.Яворницький. У своїй фундаментальній праці він стверджує, що наприкінці існування Запорожжя кількість паланок з восьми (Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Прогноївська, Кальміуська, Самарська, Протовчанська й Орільська) збільшилася до десяти, за рахунок Личківської та Барвінківської паланок [1, 160]. Д.Яворницький наводить два архівних документа 1772 та 1774 років, в яких містяться прямі вказівки щодо існування у запорожців Барвінківської паланки: 1) "1774 года, сентября 25 дня, по произвождению полкового старшины Неживаго отъ целого войска полковымъ старшиною определенъ (онъ) въ бывшую Барвенковскую паланку на командование" [1,162]; 2) "1772 году, 18 сентября, послано было из паланки при Барвенковской-Стенке восемь волов, три быка, две коровы с телятами+" [1, 251].

За Д.Яворницьким назви "Барвінківська" щодо зазначеної паланки, дотримується сучасний дослідник паланкової організації східних окраїн Нової Січі В.Пірко [8, 88]. А.Шиманов використовує назву "Барвінкова паланка" [10, 115], М.Слабченко — "Барвіностінківська паланка" [4, 431], Н.Полонська-Василенко — "Барвіностінська паланка" [12, 126, 131]. Пояснюється це, вірогідно, станом документальних джерел, адже в документах, які виходили не від Коша чи паланкової старшини, а від місцевої адміністративно-військової верхівки Слобожанщини та Слов`яносербії, були можливі перекручення офіційної назви паланки, яка, на нашу думку, фіксується як раз формою — "Барвінківська паланка". На користь цього твердження свідчить й "інструкція секунд-майору П.Горлинському щодо стосунків з колишнім запорозьким населенням та устрій запорозьких земель" від 11 грудня 1775 р. Зокрема, в "інструкції" зазначалося, що після скасування Нової Січі, царським урядом були фактично збережені запорозькі паланки, але під назвою "повітів". Наприклад, на Лівобережжі функціонували "Самарський повіт", "Протовчанський повіт", "Личаківський повіт", "Барвінківський повіт", "Кальміуський повіт" [11, 2, 398].

Щодо часу виникнення Барвінківської паланки, то перший дослідник, Д.Яворницький не вказує конкретної дати, обмежуючись формулюваннями дещо розпливчастими — "наприкінці існування Запорожжя", "наприкінці історичного життя запорозьких козаків" [1, 160]. Однак, цитовані ним документи засвідчують, що у 1772-1774 роках Барвінківська паланка вже існувала [1, 162, 251]. Н.Полонська-Василенко дату створення Барвінківської паланки вважає 1775 р. [5, 55-71]. Сучасний дослідник В.Пірко, відомий працями з проблематики заселення та господарчого освоєння Степової України в XVI-XVIII ст., прийшов до висновку, що Барвінківську паланку Запорозький Кіш утворив у 1770 р., відвівши під неї північно-східні землі Середнього Подонців`я, а очолити доручив полковнику Івану Гараджі [7, 176; 8, 88]. Паланковим центром І.Гараджа обрав слободу Барвінківська Стінка (нині — м. Барвінкове) при верхів`ях р. Сухий Торець, де в 1770 р. були збудовані за його наказом земляні укріплення, всередині яких знаходилися приміщення паланкової адміністрації та козацької залоги. У 1774 р. цю фортецю описав Гільденштед, визначивши як Барвінківський "земляний окоп" [7, 176].

Факт існування запорозького зимівника Барвінківська Стінка вже у 1768 р. фіксується документами про земельне розмежування в районі "торських дач" (нині — м. Краматорськ) у вересні 1768 р. між Кошем та Слобідсько-Українською губернією [14, 37], а також, задокументованими збитками, що їх поніс І.Гараджа, коли його зимівник Барвінківська Стінка було пограбовано під час татарського нападу на Тореччя в грудні 1768 - січні 1769 роках [3, 178; 12, 128].

Однак, певні міркування дозволяють припустити факт утворення Барвінківської паланки не в 1770 р., а в 1769 р. Аргументи на користь цього припущення надає аналіз динаміки процесу створення нових паланок на Лівобережжі. На думку В.Пірка, головною функцією новостворюваних паланок було недопущення привласнень запорозьких земель поміщиками Слобідсько-Української та Азовської губерній [9, 12]. Актуальною для Коша ця проблема стала набагато раніше 60-70-х років XVIII ст. Показовими є, наприклад, пояснення китайгородського сотника Павла Семенова з приводу свого хутора на запорозьких землях біля р. Протовчої, що він був заснований "еще в даних годах, в коих оное Запорожское войско под державою Российскою не было", тобто, в період з 1709 по 1733 р. [3, 208-209].

Після повернення запорожців у 1734 р. під юрисдикцію Росії, подібні займанщини запорозьких "пустищ" різко активізувалися, бо спиралися тепер на побудовану в 1731-1733 роках Українську лінію, що пройшла вздовж правого берега р. Оріль від гирла до Сіверського Дінця. Незабаром на флангах Української лінії російський уряд на відчужених у запорожців землях створив нові військово-землеробські поселення: Бахмутський козацький полк (1748 р.), Нову Сербію (1751-1752 рр.), Новослобідський козацький полк (1752-1753 рр.), Слов`яносербію (1753 р.), — щоб прикрити південні кордони та посилити тиск на Запоріжжя.

Проблему самовільних захоплень Кіш врегульовував тлумаченням займанщин лівобережних поміщиків як довготривалих земельних оренд у Січі. Умовами таких оренд запорозьких земель були: визнання новими землекористувачами над собою верховенства Січі та обов`язкове сплачування на користь Коша в доповідних грошових зборів (орендної плати) [4, 421]. Але такий нетривкий компроміс був порушений у 1764 р., коли російський уряд об`єднав усі новоутворення (Нову Сербію, Слов`яносербію тощо) в одну Новоросійську губернію і перейшов до прискореного заселення цих територій. Згідно з "Планом о поселении в Новороссийской губернии", затвердженим Сенатом 2 квітня 1764 р., крім військових державних поселень, передбачалась масштабна роздача вільних земель ("пустищ") приватним власникам, у першу чергу, представникам місцевої адміністративно-військової верхівки, що складала головну опору царського режиму в краї. Поміщицькі займанщини в прикордонних землях Січі тепер почали розглядатися не як оренди у Коша Запорозького, а як приватні маєтки цих поміщиків, як "дикопорозжия дачи", що їх російський уряд наказав "оные занимать помещикам в свое владение" [3, 413-414]. Такі нові акценти містять небезпеку юридичної втрати для Коша своїх прикордонних земель. Необхідно також відмітити, що затверджені в 1764 р. плани заселення Нової Сербії та Слов`яносербії активно стали втілюватися в життя лише з 1767 р. [16, 79].

У відповідь на такі дії російської влади Кіш за ініціативою кошового отамана П.Федорова (Лантуха) переходить до тактики активної оборони та контрнаступу щодо зайд. Суть тактики полягала в регульовані й власній колонізації прикордонних земель. Для скорішого заселення Кіш, за твердженням А.Скальковського, відвів землі по р. Оріль до самого Сіверського Дінця [10, 97], на яких у 1764 р. були створені дві нові паланки — Протовчанська й Орільська [7, 176]. З 1765 р. запорозькі команди розпочали об`їзди прикордонних територій і силою зганяли зайд, які не визнавали над собою юрисдикцію Січі [3, с.208-209]. Такі рішучі заходи Коша дещо стабілізували ситуацію на північних кордонах Запорожжя, але лише до 1767 р., коли в Новоросійській та Слобідсько-Українській губерніях приступили до масштабного земельного розмежування, в ході якого, наприклад, за ізюмськими й торськими поміщиками межувальники Вотчинного Департаменту закріпили у приватну власність чимало займанщин на запорозьких територіях, особливо в районі "торських дач". У вересні 1768 р. невдачею завершилась остання спроба Коша мирно здійснити "земельний розвод" з ізюмською провінцією [14, 37-39]. Після цього Кіш розгортає озброєні об`їзди земель, які вважав своїми, тобто переходить до силового варіанту вирішення територіальної проблеми. Подібні дії Коша з примусовим виселенням зайд слобідсько-українська адміністрація в своїх рапортах кваліфікувала як "запорозькі свавільства" [10, 100]. Діяльним й рішучим виконавцем рішень Коша на ізюмському пограниччі був полковник Іван Гараджа. За документальними свідченнями, початок "запорозьких свавільств" Гараджі чітко датується саме 1769 р. [10, 100, 104]. А ізюмський воєвода Бавикін пояснював, що приводом до "свавільства" полковника Гараджі та його "підкомандних" нібито стало виселення у 1769 р., за розпорядженням ізюмської канцелярії, казенних обивателів ізюмських і торських з їхніх хуторів, пасік та займищ в більш безпечні місця на північ. Причиною подібної евакуації послужив останній масштабний татарський набіг на Бахмут, Торій Тореччя в грудні 1768 - січні 1769 рр., коли Середнє Подонців`я зазнало страхітливих руйнувань. На думку Бавикіна, цією тимчасовою евакуацією й скористався І.Гараджа, захопивши весною-літом 1769 р. залишені поселення та розгорнувши в тих місцях власну запорозьку колонізацію [10, 102].

Вищенаведені факти дозволяють припустити, що спочатку формується нова паланка, а потім розгортаються активні дії на прикордонні. Так було з виникненням Протовчанської та Орільської паланок, й так, вірогідно, було й із створенням Барвінківської паланки, яка виникає в 1769 р., а може, й наприкінці 1768 р. Тоді активні дії Івана Гараджі, спрямовані на захист запорозького Тореччя та його заселення ("запорозькі свавільства") велися вже в ранзі барвінківського полковника й спиралися на ресурси цієї нової паланки.

Щодо причин утворення нових паланок взагалі, то головною з них вважається збільшення населення в певних регіонах Запорожжя й ускладнення, у зв`язку з цим, функцій управління та суду. На думку Н.Полонської-Василенко, Кіш почав розміщати поселян на землях між м. Тор (з 1784 р. — Слов`янськ) й м. Ізюм у 1756 р. [15, 113], фактично, у відповідь на створення Слов`яносербії у 1753 р. В район Тореччя охоче йшли селяни з Слобожанщини та Гетьманщини. Досягнення переселенцями певної критичної маси об`єктивно вело до заснування нової паланки на північному сході Вольностей Запорозьких — Барвінківської паланки. Думається, що події 1764-1768 років лише підштовхнули Коша на її створення.

М. Слабченко наводить статистику щодо співвідношення посполитих (селянства) й козаків у лівобережних паланках за 1773 р.: Самарська паланка (2994; 5966), Протовчанська паланка (3386; 3976), Личківська паланка (1927; 4351), Барвінківська паланка (131; 2793), Кальміуська паланка (311; 321), де перша цифра показує кількість козаків, а друга — поспільства [4, 431].

За даними М. Слабченка та інших дослідників, у першій половині 70-х років XVIII ст. Барвінківська паланка мала такі слободи, як Комишуваха, Барвінківська Стінка, Штоксева, Булацелева, Мочабилівка, Дмитрівка, Грушеваха [4, 435, 10, 100]. Господарчий потенціал Барвінківської паланки, на думку М.Слабченка, визначався, передусім, лісовими ресурсами [4, 452 - 453], а близькість, наприклад, Торських, Маяцьких та Бахмутських солеварень забезпечувала стабільний збут деревини й підвищений попит на неї в цьому районі. Сталим джерелом прибутків Барвінківської паланки мали бути: охорона чумацьких валок, зокрема, й "дровяних табор в", супровід купців-транзитників та державних осіб, адже цією територією проходив відомий Муравський шлях та його бічне відгалуження — Ізюмська сакма.

Із документальних джерел відомо, що засновник Барвінківської паланки, полковник Іван Гараджа очолював паланку протягом 1770-1771 років [4, 435; 8,88]. В березні - червні 1775 р., за даними А. Шиманова, Барвінківською паланкою керував полковник Іван Кулик, разом з писарем Іваном Неживим [10, 113, 115, 117, 119]. Виходячи з того, що Іван Неживий був призначений Кошем "полковим старшиною", вірогідно, паланковим писарем в Барвінківську паланку 25 вересня 1774 р. [1, 162], а призначення паланкової старшини відбувалося одночасно, то можна припустити, що Іван Кулик тоді ж отримав від Коша свій полковничий пернач як керівник Барвінківської паланки, в якості якого діяв у 1774-1775 роках. Активна діяльність Івана Гараджі в районі Тореччя протягом 1773-1775 років, на нашу думку, пояснюється тим, що він вже на посаді військового старшини був так званим похідним полковником, а не паланковим, виконував роль головного координатора в регіоні з захисту північного запорозького кордону та з військових питань. Наприклад, у 1773 р. сенатським указом фіксується участь Івана Гараджі в діях проти Нової Сербії та на Дніпровській лінії [10, 108], що здійснювати в статусі барвінковського полковника було, на нашу думку, неможливо. Хто очолював Барвінківську паланку у 1772-1774 роках, встановити на сьогодні не вдається, хоча у П.Лаврова зустрічається одинична непевна згадка про "барвінківського полковника Гаркушу" [17, 79]. В Самарській паланці був полковник з подібним прізвищем — Яків Горкуша, який очолював цю паланку з листопада 1756 до червня 1757 рр. [18, 175, 294-295], тобто як раз тоді , коли, на думку Н.Полонської-Василенко, Кіш почав регульовану колонізацію району Тореччя, між Торською лінією та річками Берекою, Сухим Торцем, верхньою течією Казенного Торця й до середньої течії Кривого Торця. Якщо це так, то саме самарський полковник Яків Горкуша очолював запорозьку колонізацію 1756 р., спрямовану на Тореччя — район, де у 1768-1770 роках сформується нова Барвінківська паланка. В адміністративній практиці Коша неодноразово відомі випадки, коли одна й та ж людина в різній час очолювала різні паланки. Наприклад, Василь Кишенський у 1743-1745 роках був кальміуським полковником [8, 87], а у 1747 р., з 1 січня по 24 червня, він був самарським полковником [18, 778]. Таким чином, гіпотетично існує вірогідність того, що у 1772-1773 роках барвінківським полковником міг бути Яків Горкуша як досить гарна кандидатура на цю посаду, враховуючи його обізнаність в проблемах регіону та роль, яку він зіграв у колонізаційному освоєнні запорожцями Тореччя й створенні, власне, Барвінківської паланки.

Складним питанням є проблема кордонів Барвінківської паланки. Вздовж запорозько-слобідського пограниччя ці північні й північно-східні кордони встановлюються з високою мірою вірогідності. Від м.Ізюм до м.Тор (з 1784 р. — Слов`янськ) запорозька територія лежала на захід від Торської укріпленої лінії. Збудована у 1684 р. українськими козаками Харківського слобідського полку на чолі з полковником Григорієм Донцем, вона, у формі вигнутої в бік Запорожжя підкови, обводила все межиріччя Тору та Сіверського Дінця, починаючи на півночі від нинішнього села Пришиб, Голою Долиною, по лівому березі Сухого Торця і Казенного Торця до гирла останнього. Такі обриси Торської лінії документовані царською грамотою 1684 р. на ім`я білгородського воєводи О.Шеїна, вона нанесена на картах початку XVIII ст., згадується в описах кінця XVIII ст., а в окремих місцях — в селах Пришиб, Адамівка, Майдани — залишки збереглися й до нині [16, с.40]. Північна ділянка до м. Ізюма проходила "по урочищам с вершины Орели, на усть речки Бритай, впадающей в речку Береку, а с оною Берекою в реку Донец", згідно свідченням орільського полковника Опанаса Ковпака, під час запорозько-слобідського розмежування восени 1768 р. [14, 37]. Запорозькі свідчення, датовані 1772 р., суттєво уточнюють й доповнюють інформацію про кордони Барвінківської паланки на ізюмському, торському й слов`яносербському пограниччях — "от вершины Орели, с-под крепости Тройчатой, до вершины Береки, а оною прямо по-над линией против Петровской крепости в Донец упавшей на усть оной, от устья речки Береки прямо Донцем до Тавалского байрака по зовемой новой черте Княжем Косоговым рвом деланной до Теплянскаго Святогорским монастырем владеемого леса; оттоль же по той черте Голой Долиной на гору до урочища Серковой могилы, где ныне фарпост состоит; от той могилы в Сухой-Торец на Серкову гатку; от гатки до урочища речки Бычка, зовемого ныне Клибыною; чрез оный же Бычок в Кривой-Торь на Песчаный брод" [1, 49]. Як проходив кордон Барвінкіської паланки в межиріччі Кривого Торця, Бахмату, Казенного Торця й Сіверського Дінця встановити дуже складно. На південному відрізку кордон між Барвінківською й Кальміуською паланками, вірогідно, проходив від середньої течії Кривого Торця до верхів`їв р. Вовчої. На сході, тобто, там, де Барвінківська паланка межувала із Самарською та Орільською паланками, кордон, вірогідно, проходив від верхів`їв р. Вовчої, через верхів`я Самари, на верхню течію р. Оріль. При такій конфігурації кордону, відповідна ділянка Муравського шляху й Ізюмський шлях контролювалися й обслуговувалися запорозькими козаками Барвінківської паланки, центр якої — слобода Барвінківська Стінка — знаходився в безпосередній близькості від цієї важливої торгово-транспортної магістралі XVII-XVIII ст., у верхів`ях Сухого Торця. Більш точне вказування південних й західних кордонів Барвінківської паланки викликає серйозні труднощі.

Таким чином, на північно-східній окраїні запорозьких земель у 1770-1775 роках функціонувала Барвінківська паланка, яка на сході межувала з Бахмутською провінцією та на північному сході — із Слобідською Україною. Серед барвінківських полковників відомими були Іван Гараджа (1770-1771), Іван Кулик (1774-1775) й, гіпотетично — Яків Горкуша (1772-1773-?). Головною причиною утворення Барвінківськоі паланки слід вважати збільшення населення в районі запорозького Тореччя й ускладнення у зв`язку із цим функцій управління та суду, а також ефективного захисту володінь Січі на ізюмському й слов`яносербському пограниччях.

___________________

1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Редкол.: П.С.Сохань (відп. ред.) та ін. — К., 1990. — Т. 1. — 581 с.

2. Дорошенко Д.І. Історія України: В 2-х т. Репринтне видання. — Мюнхен, 1966. — К., 1991. — Т. 1. — 232 с.

3. Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні часи свого існування (1734-1775 рр.) / Передмова В.С.Мороза. — Дніпропетровськ, 2004. — 421 с.

4. Слабченко М.І. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Козир В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII — перша половина XIX ст.). — Запоріжжя, 1999. — С. 411-491.

5. Полонська-Василенко Н.Д. З історії останніх часів Запоріжжя // Полонська-Василенко Н.Д. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Мюнхен, 1965. — Т. 1. — С. 45-106.

6. Пірко В.О. Кальміуська паланка // Схід. — 1999. — 6 (30). — серпень-вересень. — С. 48-52.

7. Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст. — Донецьк, 2004. — 224 с.

8. Пірко В.О. До питання про адміністративний устрій східних окраїн Нової Січі // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва інституту історії України НАНУ. — Вип. 2. — Нікополь-Дніпропетровськ, 2005. — С. 85-88.

9. Пірко В.О. Козацтво на Донеччині в XVI-XVIII ст. // Роль козацтва в історії Донецького регіону. — Донецьк, 2006. — С. 5-13.

10. Шиманов А. Передсмертна поземельна боротьба Запорожжя (Еп зод з його прикордонних суперечок з колишньою Слобідською Укра ною) // Запорожц: До історії козацької культури / Упорядк. Тексту, передм. І.Кравченка. — К., 1993. — С.96-120.

11. Козирів В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII — перша половина XIX століття). — Запоріжжя, 1999. — 528 с.

12. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т. — Т.2. Від середини XVII століття до 1923 р. — 2-е вид. — К., 1993. — 608 с.

13. Джерела до історії населених пунктів Донеччини XVI-XVIII ст. / Укладач Пірко В.О. — Донецьк, 2001. — 93 с., іл.

14. Коцаренко В.Ф. Забытые страницы истории. — Краматорск, 1999. — 380 с.

15. Полонська-Василенко Н.Д. До історії повстання на Запоріжжі 1768 р. // Полонська-Василенко Н.Д. Запоріжжя XVIII століття+ — Т.1. — С. 89-97.

16. Пірко В. Заселення Степової України в XVI-XVIII ст. — Донецьк, 1998. — 124 с.

17. Лаврів П. І. Історія південно-східної України. — Львів, 1992. — 152 с.

18. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. — Т. 3 / Під ред. І.Л.Бутич. — К., 2003. — 956 с.; іл.

Наталія Ольхіна (Донецьк),

методист відділу суспільних дисциплін

Інституту післядипломної педагогічної освіти

Запорозька Січ у працях істориків першої половини ХІХ століття

Нами зроблена спроба з’ясувати, як протягом першої половини ХІХ ст. накопичувались знання про історію Запорожжя, як дітища Козацької держави.

Ми проаналізуємо з даного аспекту наукову спадщину Д.М.Бантиш–Каменського [1], М.А.Маркевича [2], І.І.Срезневського [3], А.О.Скальковського [4], а також твір з невизначеним авторством «Історія Русів» [5]. З даної проблеми кожен із вищевказаних авторів намагався дати свою відповідь, досліджуючи об’єкт індивідуальним шляхом.

Політичний твір кінця XVIII – початку ХІХ ст. «Історія Русів» заповнив собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою національно-народницькою епохами в історії української історіографії. Він не лише зберіг, а й збагатив традиції державницької суспільно-політичної думки, доповнивши її історіософськими спостереженнями над безперервністю історичного життя українського народу в цілому та козацтва зокрема.

Початок наукового дослідження історії запорозького козацтва ми відносимо до праці Д.Бантиш-Каменського "История Малой России" (1822, 1830, 1842 рр.). Про запорожців автор писав у дусі офіційної історіографії, наголошуючи на їхній мінливості, непокорі, схильності до пияцтва та грабунку. Водночас дослідник подав чимало фактів про особисту хоробрість запорожців у бою, їх побут, звичаї, військово-адміністративний устрій.

Першість в обґрунтуванні можливості залучення фольклорних джерел до вивчення історії України та Запорозької Січі належить І.Срезневському і його історико-етнографічній, науково-літературній збірці «Запорожская старина» (1833 – 1838 рр.).

А перше ґрунтовне спеціальне синтетичне дослідження в російській історичній науці, присвячене Запорозькій Січі «Історія Нової Січі або останнього коша Запорозького», здійснив Аполон Скальковський, який на основі знайдених ним архівних матеріалів Запорожжя написав свою працю (1841, 1846, 1885 – 1886 рр.).

Праця М.А. Маркевича «Історія Малоросії», видана в 1842 – 1843 рр., стала містком, перекинутим від історіографії епохи просвітництва через романтичну культуру до позитивістсько-народницької традиції. В даній публікації М.А. Маркевича «українська історична думка поступово набувала вигляду наукової концепції, що ґрунтувалась на документальній основі і включала в себе спробу періодизації історичного процесу, критику джерел і літературу, узагальнюючі висновки»[6]. Належне місце в дослідженні посідали питання, пов’язані із Запорозькою Січчю.

При аналізі творів зазначених авторів встановлено, що стосовно версій походження запорозького козацтва між істориками не було одностайності. Автор «Історії Русів» не заперечував в принципі скіфської чи хозарської теорій за умови визнання їх слов’янського походження [7]; Д.Бантиш-Каменський сприйняв так звану кавказьку версію походження козацтва[ 8], намагаючись простежити риси подібності запорозьких козаків і черкесів (хоча у першому виданні «Історії Малої Росії» вказував на місцеве походження козаків). І.Срезневського ця проблема не цікавила, він зовсім не приділяв їй уваги. А.О.Скальковский виводить походження козаків від людності Південної Русі [9]. М.А.Маркевич зазначає, що початки козацтва слід шукати ще в епоху Київської Русі, і йдуть вони від торків, які служили руським князям, складаючи їх військо. Після вигнання торків їх місце зайняло корінне населення, що перебрало їх назву і спосіб життя [10].

Більша єдність поглядів прослідковується серед дослідників щодо поняття «козак». А.Скальковський і Д.Бантиш-Каменський вказують на татарське походження терміну і коментують його як «легко озброєний воїн», «наїзник, завжди готовий до бою». Щоправда, серед усіх дослідників лише А.Скальковський дає визначення і запорожцям, яких турки і татари називали «туткали» або «поткали», що означає «суміш», «набрід народу» [11]. Схиляються до даного терміну, не даючи йому трактування, але описуючи життєдіяльність козаків, І.Срезневський, М.Маркевич і навіть автор «Історії Русів», хоча і виводить назву козаків від козар, констатуючи, що ними були всі ті, хто їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги, а зрештою, цю назву дістали всі слов’янські воїни, вибрані з їх же народу для війни та оборони вітчизни.

Серед вказаних авторів лише А.Скальковський присвятив своє дослідження Запорозькій Січі, і тому він чітко визначає хронологічні рамки існування на історичній арені запорозького козацтва [12]: початок XVI ст. – 1775 р. Аналогічну дату подає і М.Маркевич. Початок XVI ст. вважають періодом виникнення запорозького козацтва автор «Історії Русів» і Д.Бантиш-Каменський, хоча обидва автори на сторінках своїх досліджень не подають відомостей про Запорозьку Січ у 70-х рр. XVIII ст., бо завершують свій твір 60-ми рр. XVIII cт. І лише І.Срезневський вважає, що Запорозька Січ відокремилась від козацького війська і зажила самостійним життям у 1648 р. Про дату її падіння в «Запорожской старине» ми не дізнаємося, бо хронологічно цей твір завершується початком XVIII ст.

Щодо питання, хто був організатором Січі [13], історики у своїх працях називають Предслава Лянцкоронського, першого гетьмана Руського («Історія Русів»). Сучасні ж історики називають Предслава Лянцкоронського старостою хмельницьким і одним із перших організаторів козацтва, але не Запорозької Січі [14]. В «Історії Малої Росії» Д.Бантиш-Каменського та в «Історії Малоросії» М.Маркевича ця роль відводиться Євграфію Шашкевичу [15], якого М.Маркевич називає ще й першим кошовим отаманом на Січі. З точки зору сучасних істориків, Є.Дашкевич — це спочатку Канівський, а згодом Черкаський староста. Його відносини з козаками не мали офіційного характеру, Дашкевич відзначався, в першу чергу, як державний діяч Литовської доби. А.Скальковський констатує, що запорозьке козацтво було організоване в героїчний, міфічний, доісторичний період (кінець XV – 1576 р.) і розпочинається появою витязів типа Є.Дашкевича. І.Срезневський висловлює новаторську ідею щодо одночасного існування кількох Січей та козацьких формувань – «кравчин». Серед лідерів, які були її організаторами, він називає міфічних А.Тешлика та Ф.Лінчая.

Відносно питання ролі Січі в історії України дослідники визначились наступним чином [16]: автор «Історії Русів», М.Маркевич, Бантиш-Каменський вважали запорожців прикордонною сторожею, підпорядкованою українським гетьманам та польським королям [17]. І.Срезневський початкову історію запорозького козацтва уявляв у вигляді розбійних ватаг і вольних артілей [18], які згодом перетворилися на земське військо захисників Вітчизни. І лише А.Скальковський бачив низову громаду як державу, республіку, православно-імениту країну запорозьку [19].

Стосовно території Запорозької Січі автор «Історії Русів» та М.Маркевич [20] окреслюють землі по обидва боки Дніпра і між річками Кінські Води, Самара, Кальміус, Ташлик і Буг. Д.Бантиш-Каменський та І.Срезневський територію Січі зовсім не вказують, А.Скальковський докладно визначає землі, які навічно були подаровані козакам за грамотою Б.Хмельницького, де згадувались усі давні заслуги запорожців. У розділі І під назвою «Географічне положення краю, де мешкало запорозьке військо, його володіння, або вольності, кордони і сусіди», автор дає вичерпні відповіді щодо місця розташування Запорозької Січі.

Роль Д.Вишневецького в історії Запорозького козацтва історики показали по-різному [21]: автор «Історії Русів» описує його як гетьмана Малоросійського, називає «батьком народу», що прославився громадянськими чеснотами. Як вождя дніпровських козаків Вишневецького характеризують Д.Бантиш-Каменський і М.Маркевич. І.Срезневський не зупиняється на його особі, а Скальковський згадує єдиною фразою в переліку керманичів доісторичного періоду, пам’ять про якого збереглась в піснях і переказах.

По різному дослідники першої половини ХІХ ст. зуміли показати місце знаходження запорозьких січей протягом існування запорозького козацтва [22]. В праці «Історія Русів» ми не зустрічаємо жодної назви запорозьких Січей. Складається враження, ніби вона була на одному і тому ж місці протягом всього існування. Д.Бантиш-Каменському було відомо 5 із 8 Січей – Хортицька, Томаківська, на Микитиному Розі, Нова Січ (щоправда, так він називав Кам’янську Січ), Олешківська. У своїй «Запорожской старине» І.Срезневський називає 3 Січі – Хортицьку, Микитинську, Ташлицьку, хоча дає читачам зрозуміти, що їх існувало набагато більше. А.Скальковському відомо 6 січей із 8. Це Хортицька, Стара Січ (Чортомлицька), Кам’янська, в Олешках, Нова Січ, Задунайська Січ. Стільки ж називає їх М.Маркевич: Хортицька Січ, Томаківська Січ, Січ на Микитиному Розі, Калницька, Кам’янська та Нова Січ.

Отже, Хортицька Січ була відома усім дослідникам, про Томаківську згадали у своїх працях Д.Бантиш-Каменський та М.Маркевич. Базавлуцька не була відома нікому, а Микитинську вказує один А.Скальковський, зате про Чортомлицьку Січ відомо лише йому. Кам’янську Січ не називає І.Срезневский, Олешківську —І.Срезневський та М.Маркевич. Нова Січ відображається в роботах А.Скальковського та М.Маркевича, Задунайська Січ згадується лише А.Скальковським. І.Срезневський та М.Маркевич зупиняються на подіях, які відбувались у неіснуючих Січах – Ташлицькій та Калницькій.

Дослідницькі проблеми, які залишили історики першої половини ХІХ ст. своїм послідовникам:

1. Архаїчність твору «Історія Русів» дала дослідникам ХІХ – початку ХХ ст. поштовх здійснити наукові розвідки і висвітлити білі плями твору, зокрема ті, що стосувалися Запорозької Січі (гіпотези щодо походження козацтва, плутанина в іменах козацьких ватажків, дійсність подій, пов’язаних з К.Косинським, С.Наливайком та ін.).

2. Д.Бантиш-Каменський присвячує Запорозькій Січі окрему главу (глава XXV «О запорожцах и их Сечи») і цим дає подальший зразок дослідникам щодо їх пошуків з проблеми.

3. Новаторська ідея І.Срезневського щодо одночасного існування кількох запорозьких січей та козацьких формувань залишається актуальною і для сучасних дослідників.

4. З легкої руки І.Срезневського в науці утвердились окремі помилки і непорозуміння. Наприклад: запорозькі кравчини, лугарі, козаки уніати, Ташлицька Січ і т.ін.

5. А.Скальковський підняв проблеми, які були варті подальших досліджень, а саме:

· Повного і критичного огляду запорозької писемності (легенди, пісні, офіційна писемність).

· Проблема виникнення Запорозького козацтва, його походження в контексті Угорсько-Сербського військового кордону і початку гусарських полків, що його складали.

· Аналіз внутрішнього господарства Запорожжя XVI – XVII ст. (XVIII ст. описане дослідником).

· Характеристика громадського господарства: прибутки та витрати Війська Запорозького, що вважались на той час предметом маловідомим.

· Вивчення та науковий аналіз об’їздів запорозькими старшинами своїх володінь, які робилися з метою запровадження нововведень у Січі до 1770 р. (в протоколах значились як порядки, корисні громаді: господарчі розпорядження, справи цивільного суду, розправи та ін.).

· Процес освоєння гайдамаччини українською історичною думкою продовжувався у другій половині XIX ст. (в першій займались І.Срезневський, А.Скальковський, М.Маркевич).

· Лицарсько-орденський характер Запорозької Січі знайшов розуміння серед представників державницької школи української історіографії.

Правомірність відмови М.Маркевича від державницької ідеї в історії України і роль Січі в цьому процесі.

_________________________

1. Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — К.: Час, 1993. — 656 с.

2. Маркевич Н. История Малороссии. — М.: Издание книготорговца О.И. Хрусталева, 1842. — Т. 1. — 387 с.; М., 1842. — Т.2. — 642 с.; М., 1843. — Т.3. — 406 с.; М.1843. — Т.4. — 486 с.; М., 1843. — Т. 5. — 345 с.

3. Запорожская Старина. — Харьков, 1833. — Ч. 1, кн.1. — 113 с.

Запорожская Старина. — Харьков, 1833. — Ч. 1, кн.2. — 152 с.

Запорожская Старина. — Харьков, 1833. — Ч. 1, кн.3. — 145 с.

Запорожская Старина. — Харьков, 1834. — Ч. 2, кн.1. — 111 с.

Запорожская Старина. — Харьков, 1835. — Ч. 2, кн.2. — 184 с.

Запорожская Старина. — Харьков, 1838. — Ч. 2, кн.3. — 164 с.

4. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994. — 678 с.

5. Історія Русів. — К.: Рад.письменник, 1991. — 316 с.

6. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст.). — Харків: Основа, 1996. — С.323.

7. Історія Русів. — С. 38.

8. Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — С. 64.

9.Скальковський А.О. Історія Нової Січі... — С. 29-30.

10. Маркевич М. Історія Малоросії. — К.: Концерн видавничий дім «Ін юре», 2003. — С.7.

11. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... — С. 30.

12. Див. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... — С.31, 551.; Маркевич М. Історія Малоросії. — С. 18, 626.; Історія Русів. — С. 50, 318.; Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — С. 64, 461.; Запорожская Старина. — Харьков. — 1835. — Ч. 2. — Кн. 2. — С. 113.

13. Історія Русів. — С. 50.

14. Українське козацтво: мала енциклопедія. — К.: Генеза, Запорожжя: Прем’єр, 2002. — С. 302.

15. Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — С. 62, 72; Маркевич М. Історія Малоросії. — С.19 – 20.; Скальковський А.О. Історія Нової Січі... — с.19.; Запорожская Старина. Харьков. — 1835. — Ч. 2. — Кн. 2. — С. 1-10, 113-118.

16. Історія Русів. — С. 50.; Маркевич М. Історія Малоросії. — С. 19 – 20.

17. Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — С. 65.

18. Запорожская Старина. — Харьков, 1835, — Ч. 2 — Кн. 2. — С. 3.

19. Скальковський А.О. Історія Нової Січі.... — С. 66, 118.

20. Історія Русів. — С. 50 – 51; Маркевич М. Історія Малоросії. — С. 19.; Скальковський А.О. Історія Нової Січі... — С. 42 – 56.

21. Історія Русів. — С. 51; Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — С. 74 – 76.; Маркевич М. Історія Малоросії. — С. 23 – 30.; Скальковський А.О. Історія Нової Січі.... — С. 222.

22. Бантыш-Каменский Д.М. История Малой России. — С. 74 – 75; 134; 413 – 416; 418; Запорожская Старина. — Харьков, 1835. — Ч. 2. — Кн. 2. — С. 113; Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. — С. 220; 232-233; 251 – 264; С. 582; Маркевич М. Історія Малоросії. — С. 28; 30; 288; 539; 591.

Артем Іванців (Дніпропетровськ),

студент IV курсу Дніпропетровського

національного університету

Джерела з історії Української лінії в архівосховищах

міста Києва: загальний огляд

Українська лінія відіграла велику роль у розвитку військово-політичних подій, соціально-економічних та демографічних процесів на українських землях в середині XVIII ст. Але не дивлячись на це, вона досі не є достатньо вивченою, а наявна історіографія та введені до наукового обігу історичні джерела з її історії не можуть забезпечити наукові потреби сучасної української науки, з огляду на що потреба у всебічному вивченні Української лінії є виключно нагальною та необхідною.

Станом на даний момент єдиною цілеспрямованою роботою, яка, втім, далеко не вичерпує наукових питань, що постають при вивченні історії Української лінії та пов’язаних з нею процесів, є монографія Г.П.Заїки “Українська лінія” [49]. Вся ж інша історіографія є фоновою та побічною. Загальна ж історіографія Української лінії бере свій початок з робіт А.О.Скальковського [65] та Д.І.Яворницького [75, 76], де Українська лінія фігурує в контексті діяльності запорозького козацтва періоду Нової Січі. Серед вчених ХІХ ст., які згадували та описували у своїх творах Українську лінію, були Ф.Ф.Ласковський, О.К.Байов, Д.І.Багалій, П.І.Бодянський [49, с. 5], В.Л.Модзалевський [68], О.М.Лазаревський [67], інші.

За невеликим виключенням, побічне ставлення до Української лінії спостерігається і в історичних дослідженнях радянської доби, лише деякі твори виділяються з-поміж інших, зокрема монографія В.М.Кабузана “Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой половине XIX века”, де подається багато статистичних даних щодо Української лінії [56]. Іноді ж зустрічаються і зворотні приклади – свідомі спотворення й перекручування історичних відомостей, прикладом чого є інформація про Українську лінію, подана у книзі А.Г.Слюсарського “Слобідська Україна” [66]. Взагалі ж із дослідників радянського періоду необхідно назвати такі імена, як О.М.Апанович, Б.Г.Галкович, В.О.Пірко, Л.З.Гісцова, В.О.Голобуцький [49, с. 5], Г.К.Швидько [71, 72] тощо, які досліджували козацтво взагалі і згадували Українську лінію в контексті його вивчення.

На сучасному етапі новітня українська історіографія (з 1991 року) приділяє набагато більше уваги як історії запорозького козацтва й Гетьманщини взагалі, так і історії Української лінії зокрема. Цікаві свідчення про неї знаходяться у творах О.А.Репана [61, 62, 63, 64], Г.Г.Шпитальова [74] та інших сучасних дослідників, хоча знов-таки тема Української лінії переважно залишається побічною і регіональною, оскільки студіюється, насамперед, у Харкові, Дніпропетровську, Полтаві та Запоріжжі.

Наявною є довідкова інформація щодо Української лінії, подана у різного роду довідниках та енциклопедіях. Для прикладу можна згадати коротке, але точне за змістом та історичною відповідністю повідомлення Г.К.Швидько «Українська лінія» у «Довіднику з історії України» [73]. Але загалом інформація щодо Української лінії у довідниках та енциклопедіях завжди є виключно невеликою за обсягом та іноді містить неточності.

Вивчення джерел з історії Української лінії є виключно потрібним та необхідним для проведення подальших досліджень. Джерельною базою статті є історичні матеріали і документи, що зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (далі – ЦДІАУК), фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського Національної Академії Наук України (далі – НБУВ), археографічні публікації джерел з історії об’єкту дослідження. Також в роботі використано загальний історіографічний масив з історії об’єкту дослідження, причому особлива увага приділяється новітнім розробкам із зазначеної проблематики.

Огляд джерел з історії Української лінії в архівосховищах міста Києва свідчить, що їх абсолютна більшість знаходиться у двох фондах ЦДІАУК – фонді № 59 “Генеральна військова канцелярія” та фонді № 229 “Архів коша нової Запорозької Січі”, як тих установах, які були безпосередньо пов’язані із Українською лінією під час її будівництва та функціонування. Але у фондах, підлеглих їм установ, також міститься багато матеріалу з історії об’єкту дослідження.

Справи фонду 59 “Генеральна військова канцелярія” складаються з універсалів і листів гетьманів і полковників, указів, ордерів, звітів Генеральної військової канцелярії та полкових канцелярій, зокрема переписів, компутів, ревізій, відомостей, донесень, рапортів полкових і сотенних канцелярій, скарг, суплік, чолобитних козаків, старшини, посполитих і міщан, маніфестів, грамот і указів російських царів й імператорів, указів, ордерів, визначень Сенату і Колегій [20, с. ХІІ – ХІV].

Фонд Генеральної військової канцелярії містить величезну кількість справ, які прямо чи побічно стосуються Української лінії. Надзвичайно велика кількість справ присвячена прямо Українській лінії. Каталоги ЦДІАУК подають 103 справи, присвячені лінії у розділах “Українська лінія” та “Прикордонні споруди”, але вивчення описів фондів лише тільки Генеральної військової канцелярії свідчить, що цей список далеко не повний.

Архівні матеріали Генеральної військової канцелярії зберігають у собі надзвичайно велику кількість і об’єм матеріалів з історії об’єкту дослідження. Необхідно врахувати, що ці матеріали є надзвичайно одноманітними та однаковими за типологією, тобто такими, які чітко, послідовно і педантично відтворюють історію Української лінії у її прагматичних аспектах. Такими об’єктами є кількість козаків, які щорічно надсилалися для служіння на ній, дані щодо отримання ними жалування, списки офіцерів, які служили на Українській лінії із даними щодо жалування, списки втікачів із Української лінії тощо. Не дивлячись на одноманітність цих джерел, вони дають можливість хронологічного відтворення діяльності гарнізонів на Українській лінії, кількості людей, що служили на ній, кількості жалування, отримуваного ними, щорічної зміни складу осіб, які служили, і т.д.

Окремо необхідно згадати про справи фонду 59, які були створені на початку 1730-х років, тобто у період початку будівництва Української лінії, за гетьманства Данила Апостола. Цей період був найактивнішим в створенні і діяльності Української лінії, який залишив найбільшу кількість архівних свідчень щодо себе. Справи цього періоду стосуються, насамперед, висилки козаків і посполитих на будівництво Української лінії, а також витрат, пов’язаних із цим.

Таким чином, фонд 59 ЦДІАУК “Генеральна військова канцелярія” є виключним і надзвичайно важливим джерелом з історії Української лінії, який відображає величезну кількість питань, пов’язаних із її створенням, будівництвом і функціонуванням, є надзвичайно потужним архівним комплексом, виключно важливим при вивченні об’єкту дослідження.

Фонд 229 ЦДІАУК “Архів Коша Нової Запорізької Січі” (1734-1775), є одним із найцінніших джерельних комплексів з історії України та єдиним архівним комплексом, який зберігся повністю і в оригіналі та перебуває на території України. Архів вівся постійно і безперервно протягом існування Олешківської та Нової (Покровської) Січей та складає 368 справ загальним обсягом близько 49 тисяч аркушів. Велика кількість справ “Архіву” висвітлює стосунки Запорозької січі та її паланок, які знаходилися на території Наддніпрянщини та Присамар’я, стосунки мешканців цих паланок із поселеннями, які оточували їх, зокрема, гарнізонами Української лінії.

Архів Коша Нової Запорозької Січі лише побічно зачіпає історію Української лінії, але у той же час надає цікаві свідчення щодо неї під час її активного функціонування із завершення будівництва. Особливо цікавими, з огляду на об’єкт дослідження, є справи № 2, 6 та 16 із нині виданих. Справи № 2 та 6 оглядають стосунки Війська Запорозького з російською військовою владою під час російсько-турецької війни 1735-1739 років, у якій було задіяно Українську лінію [4, с. 23-26]. Справа № 16 охоплює взаємні територіально-адміністративні суперечки Війська Запорозького та Гетьманщини на території Присамар`я та Приорілья у 1752-1760 роках, коли Українська лінія іще функціонувала [4, с. 32]. Ці три вищезазначені справи на даний момент є виданими та доступними широкому науковому загалу на відміну від інших справ Архіву Коша Нової Січі. У даному випадку необхідно врахувати важкодоступність великого загалу українських науковців до оригінальних документів “Архіву”, оскільки ці документи нині не видаються на руки дослідникам.

Загалом же Архів Коша Нової Запорозької Січі висвітлює події російсько-турецької війни 1735-1739 років та участь козаків у ній, стосунки запорозьких козаків із переселенцями з Української лінії, трансформацію козацьких поселень, пов’язану із процесами, що відбувалися на Українській лінії тощо. Загалом, Архів Коша Нової Запорозької Січі є надзвичайно потужним і цікавим історичним джерелом, який глибоко висвітлює історію України XVIII ст., військово-політичних і соціально-економічних подій, що відбувалися на її території. Можна сказати, що фонд 229 ЦДІАУК “Архів Коша Нової Запорозької Січі” є не лише важливим, а й виключно необхідним джерельним комплексом при вивченні військово-політичної та соціально-економічної історії Наддніпрянщини й Слобожанщини XVIII ст. і зокрема Української лінії.

Фонди і справи підлеглих установ охоплюють документи і матеріали органів влади на українських землях, які грали меншу роль у порівнянні із такими органами, як Генеральна Військова Канцелярія та Кіш Нової Запорозької Січі. Необхідно враховувати виключну вагу перших двох зазначених органів влади і управління, обов’язковості їх рішень для підлеглих органів влади та підзвітності останніх. З огляду на це їх вага є порівняно меншою, проте їх вивчення є потрібним і необхідним при вивченні історії України зазначеного періоду та історії Української лінії зокрема.

Важливим при вивченні Української лінії є фонд № 12 ЦДІАУК “Похідна генеральна військова канцелярія”, документи якої охоплюють період 1734-1741 та 1750-1764 років. Похідна генеральна військова канцелярія створювалася в якості тимчасового органу на період перебування війська у поході, вона керувала його діяльністю, забезпеченням, комплектацією, медичним обслуговуванням. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 років та російсько-шведської війни 1741-1743 років підкорялася командувачу російською армією. Після відновлення у 1750 р. гетьманства підкорялася гетьману Кирилу Розумовському та іменувалася “походная Его Ясновельможности Войсковая Генеральная Канцелярия”. Була скасована 1764 р. у зв’язку зі скасуванням гетьманства [21].

У питанні вивчення історії Української лінії цікавими в цьому фонді є справи щодо втікачів козаків із форпостів (1740) та щодо “шукаючих козацтва” (1738-1739 рр.) [18, с. 13].

Більш дрібними за значенням, проте потрібними для огляду і вивчення, є фонди полкових канцелярій Слобідської України, що зберігаються у ЦДІАУК, охоплюють період 1664-1765 років, і яких нараховується п’ять: фонд № 27 “Охтирська полкова канцелярія” [22], фонд № 28 “Ізюмська полкова канцелярія” [23], фонд № 29 “Острогозька полкова канцелярія” [24], фонд № 30 “Сумська полкова канцелярія” [25] та фонд № 31 “Харківська полкова канцелярія” [26].

Окрему увагу у цих фондах, що частково охоплювали території, на яких функціонувала Українська лінія, привертає справа “Про заборону козакам, підпомічникам та селянам слобідських полків переселятися на Українську лінію” від 1764 року (фонд ЦДІАУК № 31) [18, с. 16].

Важливою базою джерел є архіви полкових канцелярій Лівобережної України, що охоплюють період 1698-1781 років та обіймають десять фондів ЦДІАУК, зокрема архіви Гадяцької (фонд ЦДІАУК, № 72), Лубенської (фонд ЦДІАУК, № 98), Київської (фонд ЦДІАУК, № 63), Миргородської (фонд ЦДІАУК, № 102), Ніжинської (фонд ЦДІАУК, № 75), Переяславської (фонд ЦДІАУК, № 83), Полтавської (фонд ЦДІАУК, № 94), Прилуцької (фонд ЦДІАУК, № 96), Стародубської (фонд ЦДІАУК, № 80) та Чернігівської (фонд ЦДІАУК, № 108) полкових канцелярій, де зокрема, представляють інтерес справи щодо побудови Української лінії, висилки козаків і посполитих на її будівництво [18, с. 16-18].

Загальний інтерес також являють собою архіви сотенних канцелярій, що знаходяться у ЦДІАУК і охоплюють 87 фондів, у яких зберігаються матеріали 1714-1781 років, хоча у цих фондах матеріали з історії Української лінії є доволі рідкими [18, с. 18-22].

Являє собою цікаве джерело з історії об’єкту дослідження фонд № 255 ЦДІАУК “Архів канцелярії комісії заснування слобідських полків”, яка була створена 23 грудня 1732 р. з метою перетворення слобідських полків та ліквідації полкового устрою. Фонд охоплює період 1732-1743 років та містить повідомлення фельдмаршала Б.К.Мініха щодо набігу татар та міри передостороги, що необхідно застосувати по відношенню до них [27].

Великий інтерес щодо вивчення історії Української лінії, як предмету дослідження даної роботи, представляють собою фонд № 55 – архів канцелярії міністерського правління та фонд № 7 – архів канцелярії гетьмана К.Г.Розумовського.

Фонд № 55 ЦДІАУК «Канцелярія міністерського правління» охоплює період від смерті гетьмана Данила Апостола до обрання гетьманом Кирила Розумовського і містить важливі свідчення щодо історії України цього періоду. З історії ж об’єкту дослідження цікавою є справа про описання російських селян описних слобід на Україні та відправки їх на Українську лінію, а також щодо призначення козаків на прикордонні форпости [18, 41-42].

Фонд № 7 «Канцелярія гетьмана К.Г.Розумовського» охоплює комплекс джерел, створений у канцелярії гетьмана К.Г.Розумовського протягом його правління та охоплюючий період 1750-1764 років і є не лише надзвичайно цікавим та потужним архівно-джерельним комплексом з історії України, а й одним із небагатьох джерельних комплексів, який дійшов до нашого часу фактично непошкодженим, оскільки саме його вдалося зберегти до сьогодення без відчутних втрат. Канцелярія гетьмана Кирила Розумовського після обрання його на цю посаду здійснювала нагляд за діяльністю практично всіх установ, що діяли на території Гетьманщини та контролювала їх. Пізніше, у 1764 р. вона була ліквідована у зв’язку із ліквідацією гетьманства.

Даний фонд містить небагато матеріалів щодо Української лінії, які зводяться до справ про висилку козаків на Українську лінію та форпости і охоплюють період 1751-1761 років [29].

Фонди військових закладів, військових частин та ополчень, які охоплюють історію Української лінії, представлені у ЦДІАУК двома фондами: фондом № 404 – архів бригадної канцелярії слобідських полків та фондом № 1639 – “Канцелярія українського ландміліцького корпусу 1744-1757 рр.”.

Фонд № 1639 – “Канцелярія українського ландміліцького корпусу 1744-1757 рр.” є важливим і цікавим джерелом з історії Української лінії [39]. Даний фонд було знайдено порівняно нещодавно – наприкінці 1980-х років та включено до загального комплексу ЦДІАУК. Фонд складається із 12 справ, причому дві із них, хоча і є окремими одиницями зберігання, є продубльованими. Даний фонд містить цікаві і корисні свідчення щодо діяльності ландміліції, яка служила на Українській лінії протягом періоду її функціонування. Цей фонд представляє особливий інтерес, оскільки містить поіменні списки осіб, які служили на Українській лінії у 1750-х роках, а також рапорти і повідомлення на ім`я командувача ландміліцією П.С.Салтикова. Окремий інтерес у цьому фонді представляють справи № 2 [36], 5 [37], 6 [38], 7 [39], 9 [40], 10 [41], що містять іменні списки, атестати та ордери щодо осіб які служили на Українській лінії у 1750-х роках.

Бригадна канцелярія слобідських полків була утворена у 1733 р. як наслідок заснування посади бригадного командира слобідських полків. Дана канцелярія займалася питаннями комплектування, забезпечення, розквартирування, надсилала війська для придушення селянських бунтів. Канцелярія підкорялася Військовій колегії та була скасована одночасно зі слобідськими полками у 1765 р.

Стосовно об’єкту і предмету дослідження, архів “Канцелярії” містить справи, присвячені висилці козаків на Українську лінію та до Слов’яносербії (1764 р.) та донесення щодо можливості нападу татар і заходів щодо запобігання цього (1762 р.). Окрім цього, даний фонд містить матеріали із багатьох нагальних проблем військово-адміністративного життя Слобожанщини того часу, зокрема, статистичні [18, с. 77].

Таким чином, архівні фонди адміністративних та військово-адміністративних установ, які діяли на українських землях протягом ХVІІІ ст., глибоко охоплюють і висвітлюють історію України зазначеного періоду, висвітлюють не лише питання військової і адміністративної історії, а й багатьох інших сфер історичного процесу.

Фонди господарсько-економічних закладів та організацій в силу своєї специфіки, безумовно підлягають виділенню в окремий розділ, що пов’язано із абсолютно іншою спрямованістю створення фондів, у яких зберігаються профілюючі документи.

Фонди зазначеного профілю у місті Києві зберігаються в ЦДІАУК і є по відношенню до проблеми вивчення Української лінії вкрай нечисленними, але один із них є глибоко інформативним. Дані фонди представлені фондом № 4 “Комісія економії описних малоросійських маєтків” та фондом № 57 “Рум`янцевський генеральний опис Малоросії”.

Фонд № 4 охоплює період 1742-1750 та завдячує своїм створенням указу Сената від 26 березня 1742 р. про створення комісії економії описних малоросійських маєтків із перебуванням у м. Глухові для управління описними маєтками на Україні та колишніми ранговими маєтками. У 1743 р. їй було підкорено “роздаточну грузина дворів комісію”. Була скасована наказом від 5 червня 1750 р. у зв’язку із обранням гетьманом України Кирила Розумовського [18, с. 162-163].

Даний фонд містить свідчення про регулярні втечі селян та відмову працювати на поміщиків, що відбувалося в єдиному руслі із подіями на Українській лінії, та ймовірно, мало близькі передумови та обставини. Цікавими є свідчення про повернення козаків і селян з описних маєтків Б.-К.Мініха у 1742 р. Останні свідчення мають особливий інтерес, що пояснюється тим, що Б.-К.Мініх протягом російсько-турецької війни 1735-1739 років командував російською армією, після чого був нагороджений великими маєтками в Україні [32].

Іншим виключно і надзвичайно важливим і цінним джерелом з історії України, а також об’єкту і предмету дослідження є Рум`янцевський (Генеральний) опис Малоросії 1765-1769 років, що складає нині фонд № 57 ЦДІАУК. Цей статистичний опис містить надзвичайно ґрунтовні та об’ємні відомості щодо всіх аспектів соціально-економічного й господарського життя Гетьманщини. Після завершення 10 лютого 1769 р. опису (у зв’язку з початком чергової російсько-турецької війни) матеріали не були зібрані в єдиний комплекс і пізніше опинилися у різних архівах та установах. Частина матеріалів цього джерела була втрачена через неналежні умови зберігання. Документи фонду відображають чисельність і склад населення тогочасної України, матеріали перевірки земельного фонду, а також іншого майна, документи перевірки прав старшини, духовенства, монастирів, поміщиків на права володіння тим чи іншим нерухомим майном. У 1769 р. робота комісії була припинена у зв’язку із початком чергової російсько-турецької війни, опис так і не було закінчено [33. 46, с. 165-167].

Не дивлячись на те, що опис 1765-1769 років так і не було закінчено, він був і залишається одним із найпотужніших, великих та інформативних комплексів джерел з історії України, надає величезні статистичні дані щодо багатьох аспектів соціально-економічного, демографічного, етнічного розвитку українських земель. Для вивчення історії Української лінії (яка ще функціонувала на момент проведення опису) даний комплекс документів має надзвичайну вагу, оскільки дає свідчення щодо об’єктів Української лінії, населених пунктів, безпосередньо пов’язаних з нею, кількості переселенців на неї тощо.

Цікавими і важливими є джерела особистого походження, оскільки вони відображають світосприйняття і погляди безпосередніх учасників подій того часу, їх свідчення нерідко є виключно важливими для вирішення тих чи інших питань історичної науки. Незважаючи на свою малочисельність щодо Української лінії, цей різновид джерел є доволі змістовним.

Виключно важливим і цінним джерелом з історії України, взагалі, та Української лінії, зокрема, є щоденник, який залишив по собі генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркович (1696-1770), який сам по собі був вельми непересічною особистістю. Даний щоденник є надзвичайно важливим джерелом з історії не лише з огляду на об’єкт дослідження даної роботи, а й для вивчення історії України XVIII ст. взагалі.

Яків Маркович залишив по собі “Щоденник”, який увійшов в історіографію під загальною назвою “Щоденник Якова Марковича”. “Щоденник” відображає повну картину тогочасного економічного, господарського і побутового життя Гетьманщини. Описи і свідчення автора “Щоденника” є широкими і повними, у них відображено надзвичайно різноманітні проблеми, родинні та ділові стосунки української старшини, стосунки із представниками російської влади тощо.

Нині рукописний примірник “Щоденника” Марковича, частково в оригінальних рукописах, частково у копіях знаходиться у фонді ХІІ відділу рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН України та належить до комплексу В.Л.Модзалевського, що взагалі нараховує 1027 одиниць зберігання. Нині у фонді ХІІ бібліотеки імені В.І.Вернадського знаходиться чотири окремі комплекси-частини «Щоденника», автором яких є Яків Маркович:

1. “Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича”, що нараховує 75 рукописних аркушів і зберігся в оригіналі [5];

2. “Щоденні записки малоросійського підскарбія генерального Якова Марковича. Частина перша. (1716-1735)”, які нараховують 290 рукописних аркушів, і як вже вказувалося, були видані у 1859 та 1893-1897 роках і також збереглися у копіях [12];

3. “Щоденні записки малоросійського підскарбія генерального Якова Марковича. Частина друга. (1736-1767)”, які нараховують 210 рукописних аркушів, як вже вказувалося, були частково видані у 1913 році. На відміну від інших ця частина комплексу збереглася в оригіналі [13];

4. “Зі щоденних записів малоросійського підскарбія генерального Якова Марковича (1724-1744)”, що нараховує 245 рукописних аркушів, які збереглися у копіях і не видавалися [15].

“Щоденник” Якова Марковича являє собою щоденні записи автора, щоправда, час від часу деякі дні пропускаються. Абсолютна більшість записів стосується тих подій, у яких Я.А.Маркович брав безпосередню участь, але деякі події він докладно описує з чужих слів. “Щоденник” має виключну вагу для вивчення соціально-економічної історії України.

Що стосується об’єкту дослідження цієї роботи – Української лінії, то Я.А.Маркович згадує у своїх записах про неї переважно епізодично, у зв’язку із тими чи іншими подіями, які відбувалися на її будівництві чи під час її активного функціонування, а також коли він брав участь у подіях, пов’язаних з нею. Особливу увагу Я.А.Маркович звертає на необхідність надсилання на будівництво Української лінії козаків та селян, перераховує універсали і розпорядження гетьмана Данила Апостола щодо цього. Характерним для записів Я.А.Марковича є термін “лінія”, під яким розумівся саме об’єкт дослідження, на відміну від записів того ж Х.Г.Манштейна, який застосовував термін “Українська лінія” [16, частина 2, с. 37]. Всього протягом 1731 (початок будівництва лінії) по 1739 р. Я.А.Маркович згадує Українську лінію 28 разів у різних контекстах.

Розглянутий “Щоденник Якова Марковича” нині перебуває у фонді ХІІ НБУВ – фонді В.Л.Модзалевського, де також зберігається велика кількість різноманітних документів і матеріалів з історії України XVIII-XX ст.

Важливим і цікавим є фонд О.М.Лазаревського, що також перебуває в Інституті рукопису НБУВ. Даний фонд є надзвичайно великим за обсягом і містить величезну кількість історичних джерел з історії України, що у своїй абсолютній більшості не є опублікованими. Переважна більшість джерел, що знаходиться у ньому, є документальними. Це – архівні документи щодо різного роду козацьких справ другої половини XVII – XVIII ст., але подекуди зустрічаються документи, що стосуються першої половини ХІХ ст.

Для вивчення історії Української лінії у фонді О.М.Лазаревського наявна велика кількість матеріалів, проте їх переважна більшість є архівними документами, що збереглися в оригіналах та копіях. Масив же приватного листування, який знаходиться у зазначеному фонді і є комплексом джерел особистого походження, переважно відноситься до середини – другої половини XVIII ст., тобто періоду будівництва й активного функціонування Української лінії. Переважна більшість листів територіально відноситься до території Північної Гетьманщини, тобто сучасних Сумської і Чернігівської областей, хоча зустрічаються листи, написані за межами українських земель. Деяка частина листів не датована, і встановити дату написання такого листа дуже важко, іноді навіть неможливо. Серед комплексу листів, зібраних О.М.Лазаревським, наявні також анонімні листи, тобто такі, на яких не вказано ім’я одного з респондентів або взагалі не вказані імена автора та адресата. Серед респондентів даного комплексу — відомі постаті свого часу. Таким чином, ми бачимо, що велика частина комплексу листів охоплює період існування Української лінії як цілісного і діючого об’єкту, а через це є цінним джерелом з її історії та соціально-економічної й політичної історії України відповідного періоду взагалі. При вивченні даного комплексу слід зважати на той факт, що всі листи цього комплексу є приватними, а з огляду на це свідчення про ті чи інші об’єкти (у даному випадку — Українську лінію) або політичні події того часу згадуватимуться у них опосередковано [46, с. 188, 190.67, с. 137].

Також дещо окремо, але в іншому контексті потрібно згадати інше важливе джерело з історії України XVIII століття — "Діаріуш" або "Щоденник" Миколи Ханенка — внучатого племінника гетьмана Правобережної України Михаїла Ханенка, який, хоча і не має прямого відношення до Української лінії та не містить конкретних свідчень щодо неї, але наукова вага якого є беззаперечною [6, 7, 8, 9, 10, II]. "Щоденник" Миколи Ханенка хоча безпосередньо і не стосується Української лінії, проте є важливим джерелом щодо вивчення соціально-економічних та культурних процесів, які відбувалися на території України і були пов'язані з Українською лінією, а з огляду на це, заслуговує на увагу при дослідженнях, пов'язаних з нею.

Таким чином, огляд джерел з історії Української лінії свідчить, що їх абсолютна більшість знаходиться у двох фондах ЦДІАУК —№ 59 "Генеральна військова канцелярія" та № 229 "Архів коша нової Запорозької Січі", як тих установах, які були безпосередньо пов'язані з Українською лінією під час її будівництва та функціонування. Але у фондах, підлеглих їм установ, також містяться багаті матеріали з історії об’єкту дослідження.

При вивченні джерел з історії Української лінії надзвичайно помітною є відчутна одноманітність джерел з її історії: насамперед, ними є накази і статистичні дані щодо висилки козаків, посполитих і міщан на Українську лінію, дані щодо їх втеч та покарання за це, різного роду статистичні дані і звіти, що стосуються діяльності Української лінії (зокрема, тут важливими є іменні списки осіб, що служили на Українській лінії та виплати їм жалування), рапорти командування Українською лінією або її об’єктами, описи фортець та інших фортифікаційних об’єктів Української лінії.

Отже, оглянувши джерела з історії Української лінії, що знаходяться в архівосховищах м. Києва, можна з впевненістю сказати, що вони являють собою величезний масив документів з історії об’єкту дослідження, практично не вивчений, і є великою частиною загального масиву джерел з даної проблематики.

_________________________

1. Архів коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів 1734-1775. — . 1. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М.С.Грушевського. – 1998. – 696 с.

2. Архів коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів 1734-1775. — Т. 2. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М.С.Грушевського. – 2000. – 752 с.

3. Архів коша Нової Запорізької Січі. Корпус документів 1734-1775. — Т. 3. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М.С.Грушевського. – 2003. – 952 с.

4. Архів коша Нової Запорізької Січі. Опис справ 1713-1776. – К.: Наукова думка. – 1994. – 232 с.

5. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. Рукопис, оригінал. НБУ ім. В.І.Вернадського НАНУ. Інститут рукопису. – Ф. ХІІ. – № 1. – 75 арк.

6. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1884. – іюнь. – С. 161 – 176.

7. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1884. – августъ. – С. 65 – 80.

8. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1884. – сентябрь. – С. 80 – 98.

9. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1885. – сентябрь. – С. 192 – 208.

10. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1885. – октябрь. – С. 208 – 225.

11. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1886. – январь. – С. 257 – 272.

12. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Часть І (1716-1735). Рукопис, копія. – НБУВ. Інститут рукопису. – Ф. ХІІ. – № 2. – 290 арк.

13. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Часть ІІ (1736-1767). Рукопис, оригінал. – НБУВ. Інститут рукопису. – Ф. ХІІ. – № 3. – 210 арк.

14. Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генерального Якова Марковича. Часть 1. – М.: Типографія В.Готье. – 1859. – 296 с.

15. Из дневных записок малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. (1724-1744). Рукопис, копія. – НБУВ. Інститут рукопису. – Ф. ХІІ. – № 4. – 245 арк.

16. Манштейн Х.Г. Записки историческія, политическія и военныя о Россіи съ 1727 по 1744 годъ. – М.: Типографія С.Селивановскаго. – 1810. – 168 с.

17. Щоденник Якова Марковича. — Т. IV / Жерела до історії України-Руси. Т.22. – К.-Львів: Друкарня Л.Кринського. – 1913. – 386 с.

18. Центральный государственный исторический архив УССР в Киеве. Путеводитель / под ред. А.В.Бондаревского. – К.: ЦГИАК. – 1958. – 348 с.

19. Фонд Ханенків . – ЦДІАУК. – Ф. 283. – Од. зб. 112, опис.

20. Генеральна військова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 59. – Од. зб. 2891, опис.

21. Походна генеральна військова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 12. – Од. зб. 394, опис.

22. Охтирська полкова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 27. – Од. зб. 215, опис.

23. Ізюмська полкова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 28. – Од. зб. 55, опис.

24. Острогозька полкова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 29. – Од. зб. 97, опис.

25. Сумська полкова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 30. – Од. зб. 79, опис.

26. Харківська полкова канцелярія. – ЦДІАУК. – Ф. 31. – Од. зб. 1038, опис.

27. Канцелярія комісії заснування слобідських полків. – ЦДІАУК. – Ф. 255. – Од. зб. 20, опис.

28. Канцелярія міністерського правління. – ЦДІАУК. – Ф. 55. – Од. зб. 63, опис.

29. Канцелярія гетьмана К.Г.Розумовського. – ЦДІАУК. – Ф. 7. – Од. зб. 4245, опис.

30. Бригадна канцелярія слобідських полків. – ЦДІАУК. – Ф. 404. – Од. зб. 161, опис.

31. Канцелярія Українського ландміліцького корпусу. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – Од. зб. 4394, опис 1.

32. Комісія економії описних малоросійських маєтків. – ЦДІАУК. – Ф. 4. – Од. зб. 413, опис.

33. Рум`янцевський генеральний опис Малоросії. – ЦДІАУК. – Ф. 57. – Од. зб. 971, опис.

34. Опись крепостей Украинской линии. – ЦДІАУК. – Ф. 59. – оп. 3. – Од. зб. 971. – 9 арк.

35. Экстракт о количестве казаков на Украинской линии, Новороссии, Днепровском форпосте. – ЦДІАУК. – Ф. 59. – оп. 3. – Од. зб. 11813. – 13 арк.

36. Именные списки, ордера 1753 г. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – оп. 1. – Од. зб. 2. – 507 арк.

37. Список команды генерал-аншефа Петра Семеновича Салтыкова 1754 г. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – оп. 1. – Од. зб. 3. – 40 арк.

38. Рапорты Салтыкову и доношения. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – оп. 1. – Од. зб. 2. – 74 арк.

39. Именные списки 1755 г. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – Од. зб. 2. – 145 арк.

40. Именные списки, ордера 1753 г. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – Од. зб. 2. – 507 арк.

41. Именные списки 1757 г. – ЦДІАУК. – Ф. 1639. – Од. зб. 2. – 24 арк.

42. Векленко В.О. До уточнення місцезнаходження містечка Самара (Стара Самара) та Богородицької і Новосергіївської фортець // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. – 2003. – С. 241 – 247.

43. Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров`я. – Д.: РВВ ДНУ. – 2002. – С. 135 – 151.

44. Векленко В.О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров`я. – Д.: РВВ ДНУ. – 2003. – С. 51 – 68.

45. Векленко В.О., Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археографічний щорічник. Нова серія. Випуск 8/9. – К.-Нью-Йорк.: Видавництво М. П. Коць. – 2004. – С. 190 – 222.

46. Воронов В.І. Джерелознавство історії України. – Д.: ДНУ. – 2003. – 336 с.

47. Жуковський А. Ханенко Микола Данилович // Довідник з історії України. Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 516 – 517.

48. Журба О.І. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції. – Д.: ДНУ. – 2003. – 316 с.

49. Заїка Г.П. Українська лінія. – К.-Полтава: Археологія, – 2001. – 88 с.

50. Зашкільняк Л. Максимович Михайло Олександрович // Довідник з історії України. Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 199 – 200.

51. Іванців А.В. Археологічні дослідження Української лінії у 2004 році // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. – 2005. – С. 308 – 319.

52. Іванців А.В. Розвідка об’єктів Української лінії між селами Рудка та Ревушино // Вісник Дніпропетровського університету. – Д.: ДНУ. – 2004 – № 5. – С. 142 – 148.

53. Ісаєвич Я. Маркович Яків Андрійович // Довідник з історії України. Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 208.

54. Історичне джерелознавство / під ред. Калакури Я.С. – К.: Либідь, – 2003. – 488 с.

55. Історія міста Дніпропетровська / за наук. ред. А.Г.Болебруха. – Д.: Грані. – 2006. – 596 с.

56. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX века. – М.: Наука. – 1976. – 308 с.

57. Камеко В.Ф., Бінкевич В.В., Шалобудов В.М. До часу виникнення та знаходження містечка Самарь // Проблеми археології Подніпров`я. – Д.: РВВ ДНУ. – 2003. – С. 36 – 44.

58. Ковалева И.Ф., Шалобудов В.Н. Печати, найденные в Богородицкой крепости и её округе // Проблеми археології Подніпров`я. – Д.: РВВ ДНУ. – 2003. – С. 44 – 51.

59. Ковальова І.Ф. Знати власну історію // Бористен, 2004 р., № 4 — с. 18.

60. Ковальова І.Ф., Векленко В.О., Шалобудов В.М. До уточнення місцезнаходження м. Самарь – Богородицької фортеці. Рядове козацтво Лівобережної України в 1735-1739 роках // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. — 2005. —— С. 281 – 301.

61. Репан О.А. Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735 – 1739 років. – Д.: ДНУ, 2003. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

62. Репан О.А. Козацький аспект у загостренні суперечностей між Російською та Османською імперіями напередодні російсько-турецької війни 1735-1739 років // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. – 2006. – С. 16 – 26.

63. Репан О.А. Лівобережні полки в складі російської армії в 1735-1739 роках: проблема субординації // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. – 2005. – с. 121 – 128.

64. Репан О.А. Рядове козацтво Лівобережної України в 1735-1739 роках // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. – 2003. – С. 48 – 60.

65. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького. — Д.: Січ, 1994. — 678 с.

66. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького. – Д.: Січ. – 1994. – 678 с.

67. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. – Харків: Харківське книжково-газетне видавництво. – 1954. – 280 с.

68. Стеблій Ф. Лазаревський Олександр Матвійович // Довідник з історії України. Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 137.

69. Федорук Я. Модзалевський Вадим Львович // Довідник з історії України. — Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 239 – 240.

70. Шалобудов В.М. Знахідки фальшивих півтораків Сигізмунда ІІІ на території козацького містечка Самарь // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Д.: Видавництво ДНУ. – 2003. – С. 247 – 205.

71. Шалобудов В.Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости // Проблеми археології Подніпров`я. – Д.: РВВ ДНУ. – 2002. – С. 123-135.

72. Швидько А.К. Анализ источников по социально-экономической истории Левобережной Украины (вторая пол. XVІI – первая пол. XVIII в.) – Д.: ДГУ. 1981. – 108 с.

73. Швидько А.К. Источники по истории городских поселений Левобережной Украины в отечественных архивохранилищах (вторая половина XVII - середина XVIII веков). – Д.: ДГУ. 1986. – 84 с.

74. Швидько Г.К. Українська лінія // Довідник з історії України. Т. 3. – К.: Генеза, 1999. – С. 413.

75. Шпитальов Г.Г. Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735-1739 років. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”. – 2002. – 72 с.

76. Эварницкій Д.И. Запорожье въ остаткахъ старины и преданияхъ народа. – СПБ.: Изданіе Л.Ф.Пантелеева. – 1892. – 542 с.

77. Эварницкій Д.И. Исторія запорожскихъ козаковъ. том 1. – СПБ.: Типографія И.Н.Скороходова. – 1888. – 302 с.

Василь Пірко (Донецьк), професор

Донецького національного університету

Матеріали Бахмутської комісії як джерело до історії

Кальміуської паланки

Проголошення незалежної Української держави помітно пожвавило інтерес до історії українського козацтва, в тому числі й до історії Кальміуської паланки, особливо в період підготовки й святкування її 500-річчя [1]. І хоча в різного рівня працях піднімалися питання її заснування та розвитку протягом всього періоду функціонування, території, яку вона займала, а також її керівництва, проте чимало ще питань залишилося поза увагою дослідників. Наявність в її історії чималої кількості “білих плям” значною мірою обумовлена не тільки обмеженістю джерельної бази, але й недостатнім її використанням. В цьому можна переконатися, порівнявши результати досліджень з відомостями, що зберігаються в “Архіві Коша Нової Запорозької Січі”, зокрема в справах № 10, 13 [2].

У цих справах зібрані документи “Бахмутської комісії”, створеної згідно з указом Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1743 р. для вирішення суперечок між Військом Запорозьким і Військом Донським, колишніми не тільки сусідами, але можна сказати братами як за процесом формування, так і спільними зусиллями у відстоюванні своїх інтересів в боротьбі не тільки проти кримсько-турецької експансії, але й феодального наступу.

У зв’язку з публікацією цих матеріалів[3], нині вони стали доступні не лише для професійних дослідників, але й широкого кола краєзнавців і зацікавлених читачів. Однак поки що ні в професійних, ні в краєзнавчих дослідженнях не було зроблено спроби оцінити наявну в них інформацію та визначити можливість її використання для вивчення історії найсхіднішої паланки Нової Січі.

Основна частина матеріалів 10-ї справи (документи 151 – 202) охоплює 1747 – 1748 роки, і стосуються вони не тільки взаємостосунків Кальміуської паланки і Війська Донського, але й останнього з Військом Запорозьким в цілому. В 13-й справі відклалися матеріали (документи 344 – 363), що стосуються наїзду старшини Війська Донського Федора Краснощокова зі своїми людьми на зимівники запорожців з метою повернення викрадених ними у володіннях Краснощокова коней, внаслідок чого було вбито 4 запорожці. Крім зазначених справ, відомості про Кальміуську паланку зустрічаються і в інших як опублікованих, так і неопублікованих матеріалах зазначеного фонду. Торкаються вони в найбільшій мірі таких питань: територія паланки та її освоєння, етнічний склад поселенців (козаків), її керівництво, взаємостосунки козаків з сусідами, а найбільше з Військом Донським.

Освоєння козаками Північного Приазов’я, як свідчать джерела, розпочалося на рубежі XV-XVI ст. Вагомий вплив на цей процес мали: перебування на Сіверському Дінці в 1558 – 1559 рр. запорозьких козаків на чолі з Дмитром Вишневецьким, походи на Азов та інші спільні дії запорозьких і донських козаків у другій половині XVI –XVIІ ст., спрямовані проти татарсько-турецької експансії. Однак на початку XVIІІ ст., після розгрому царськими військами повстання К.Булавіна та зруйнування Старої Січі й переходу запорожців під протекторат Османської імперії, ситуація в Приазов’ї змінилася, а разом з нею змінилися і взаємостосунки між козацькими товариствами. Чималий вплив мало також перенесення південних російських кордонів з узбережжя Азовського моря на Азово-Донецький та Самарсько-Орельський вододіли після поразки російських військ при Пруті та укладення невигідних для Росії Прутського, Константинопольського та Адріанопольського договорів.

З цього часу дії донського козацтва суворо контролювалися центральною владою. Щоб не порушувати умов мирних договорів з Туреччиною, йому заборонялося пересікати кордони з Османською імперією. Тому донські козаки фактично виявилися відрізаними від Азовського моря, в той час як запорожці, яким суворо було заборонено з’являтися на російській території, мали всі можливості використовувати її у своїх інтересах. Матеріали Комісії дозволяють стверджувати, що вже в першій половині 40-х рр. їхні рибацькі артілі займалися рибальством на Єйській косі, на схід від Кальміусу згадується Єланецька паланка. Матеріали комісії не дозволяють стверджувати про її постійне там перебування до розмежування земель між Військом Запорозьким і Військом Донським у 1746 р. Не виключено, що вона могла функціонувати там лише в літній період, тобто в час заняття запорожцями рибальством на схід від Кальміусу [4]. Згідно матеріалів комісії організатором паланки був полковник Ступак, а в 1743-1746 рр. її очолювали полковники Павло Таран, Осип Баран і Леонтій Таран.

Перемога Росії над Туреччиною у війні 1735-1739 рр. сприяла поверненню їй втрачених на початку другого десятиріччя земель в Приазов’ї, що спричинило активний перехід на цю територію донського козацтва та зайняття ним освоєних запорожцями територій, тривалі суперечки між Військом Донським і Військом Запорозьким, котрі стали об’єктом розгляду в згаданій вище Комісії. Кінцевим результатом роботи Комісії стало рішення Сенату про розмежування земель Війська Донського і Війська Запорозького в 1746 р. по р. Кальміус. Однак і після цього суперечки продовжувалися, про що свідчать наявні в справі матеріали, в яких фігурують не лише прізвища козацької старшини, але й рядових козаків, що дозволяє зробити висновки про керівництво паланки та етнічний склад її поселенців.

З матеріалів Комісії та інших справ “Архіву Коша” випливає, що полковниками Кальміуської паланки були Василь Кишенський (1743-1745), на час якого припадає найбільше сутичок між донськими та запорозькими козаками, Андрій Чорний (1746), Марко Ус (1747), Степан Чорний (1747), Григорій Якимів (1748), Андрій Порохня (1753-1754), Петро Ногай (1755), Василь Магро (1756), Павло Ногай (1756-1757), Кузьма Чорний (1762), Сидір Чалий ( ), Лаврин Череда (1763), Сепан Чуб (1764), Лаврин Глоба (1765), Іван Засуха (1767), Іван Череда (1768), Олекса Сокур (1770), Петро Велігура (1772-1774).

З наведеного списку полковників паланки можна зробити висновок про певну спадковість при виборі її керівництва. Так, із 17 полковників три приходилося на родину Чорних, по два на родини Ногаїв і Череди. Представники цих трьох родин вісім років з 18 перелічених очолювали паланку. Найдовше очолював паланку Петро Велігура.

Серед названих полковників своєю діяльністю найбільше відзначилися Андрій Порохня та Петро Велігура. При першому Кальміуська слобода, що виросла під прикриттям козацької Домахи — першої козацької оборонної споруди на північному узбережжі Азовського моря, перетворюється у відомий в регіоні торговельний центр, до якого за рибою приїжджали купці не лише з різних регіонів України, але й Росії. Здебільшого рибу та рибопродукти вони обмінювали на різні привозні товари. При А. Порохні в Кальміуській слободі була збудована Святомиколаївська церква, будівельні матеріали для якої, в основному, із самарських лісів доставили чумаки, що приїжджали до Кальміуської слободи за рибою. Церковне обладнання було закуплене в Черкаській станиці Війська Донського. Петро Велігура відзначився тим, що відбудовував Кальміуську слободу після її зруйнування в грудні 1768 р. під час останнього набігу кримської орди на запорозькі землі. Перед цим набігом за вказівкою Коша адміністрація паланки і частина козаків переселилися на Самару із худобою та всіма пожитками, в тому числі й церковним обладнанням. Друга частина, посилаючись на недостачу кормів для худоби на Самарі, перед самим нападом татар подалася узбережжям моря на схід і осіла на берегах Міуса, заснувавши три “малороссийские слободы”, які існують там і нині. Велігура зі своїми людьми повертається із Самарської паланки до колишньої Кальміуської слободи. На північний схід від неї, на місці нинішнього с. Сартана, будує земляне укріплення і відновлює Кальміуську слободу, в тому числі й Святомиколаївську церкву, в якій 26 липня 1780 р. (за старим стилем) митрополит Ігнатій відправив перше богослужіння для кримських греків і оселився в одному з 55 відбудованих козаками будиночків, переданих грецьким переселенцям [5].

Список полковників паланки, а також список відпущених в квітні 1748 р. Комісією козаків (додаток) [6] дозволяють зробити висновок про етнічний склад її населення. Якщо в списку полковників викликає сумнів прізвище Ногай, то серед 45 відпущених козаків, крім Івана Ногая і Степана Везовецького, решту як за іменем, так і за прізвищами є всі підстави віднести до українців.

На підставі матеріалів Комісії напрошується висновок, що основним заняттям козаків Кальміуської паланки було рибальство. До 1742 р., часу розмежування територій між Російською та Османською імперіями козаки виловлювали рибу в Азовському морі від р. Берди на заході до Єйської коси на сході. Після розмежування володінь запорозьких і донських козаків рибним промислом на схід від Кальміусу все більше стали займатися донські козаки, вдаючись часто до захоплення не тільки запорозьких “шалашів”, човнів і сітей, але й до розправ над козаками, що не бажали віддавати обжитих місць. При тому діяли вони на всьому просторі що й запорозькі козаки, що стало основним приводом до суперечок між ще недавно досить спорідненими козацькими товариствами. І хоча царський уряд у квітні 1746 р. встановив між ними межу по р. Кальміус, суперечки продовжувалися і в наступні роки згідно з матеріалами Комісії [7].

Крім рибальства, якому віддавали перевагу як місцеві козаки, так і приїжджі чумаки, значне місце посідало соледобування в соляних озерах на Бердянській косі, адже без солі важко обробити та зберегти виловлену рибу. Козаки не тільки для своїх потреб використовували самовідкладену сіль, але й збували її чумакам, які прибували за сіллю до Приазов’я з різних регіонів України та південно-західних повітів Росії.

В меншій мірі в джерелах відображено заняття землеробством і скотарством. Незважаючи на те, що вже на початку ХVІІ ст. на шляху, який вів із Січі на Дон, на берегах р. Вовчої, при верхів’ях Кальміусу, Кривого Торця та інших рік згадуються козацькі пікети та зимівники. В документах Комісії про зимівник йдеться лише один раз в “Промеморії Бахмутської слідчої комісії Кошеві…”, в якій говориться, що один із двох братів Самофалів, які повинні були з’явитися до Комісії, живе у зимівнику при р. Соленій [8].

Матеріали Комісії дають окремі відомості про участь козаків в торгівлі не лише продукцією сільського господарства, але й ремісничими виробами як на місцевих ринках (зокрема в м. Бахмуті), так і на широковідомому ринку Слобідської України – в м. Харкові [9].

В декількох документах мова йде про крадіжки, що мали місце як на рибних промислах, так, очевидно, і в зимівниках. Кіш звертався до кальміуського і самарського полковників у червні 1748 р. покласти край цим безчинствам. В наказі Коша від 7 червня (за старим стилем) 1748 р. самарському полковникові Андрію Шраму та кальміуському – Григорію Якимову йшлося: “взять козаков члвка 20 іли 30 і за ними злодеями следовать і без потачок всех побрать і, забив в колодки, с их коньми і худобою до Коша при добром стороже и при письменном репорте прислать вскорости, опасуясь за неисполнение по сему і за потачку тяжкого пред Войском штрафа”… [10].

Переважна більшість документів 10 i 13 справ торкалася питань роботи Комісії та участі в ній представників Війська Запорозького, які здебільшого під різними приводами намагалися ухилятися від участі в розгляді справ, оскільки, на їх думку, Комісія діяла в інтересах Війська Донського.

____________________

1. Нащадки козаків у Донбасі. — Донецьк, 2005; Роль козацтва в історії Донецького регіону. – Донецьк, 2006.

2. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАУК), ф. 229.

3. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775.- К., 2003. — Т.2.

4. Там само. – С. 212.

5. Пірко В. До питання про адміністративний устрій східних окраїн Нової Січі // Козацька спадщина. – Нікополь-Дніпропетровськ, 2005. – Вип. 2. – С. 87.

6. Архів Коша… — Т. 2. — С. 200.

7. Там само. – С. 216.

8. Там само. — С. 182-183.

9. Там само.

10. Там само. – С. 215.

Додаток

Іменний список запорозьких козаків, відпущених з Комісії у квітні 1748 р.

Яків Картавий

Кондрат Ус

Ярема Клюка

Микита Кузьменко

Потап Ус

Яків Паомар

Яків Литвин

Прокіп Орел

Роман Дубина

Тиміш Швидкий

Никифор Чорнокінь

Семен Деденко

Іван П’ятак

Остап Дядко

Харко Чорний

Кондрат Бормат

Дмитро Рак

Пилип Білий

Павло Чорний

Федір Шестак

Юсько Цапенко

Федір Санжак

Федір Санжак

Федір Санжак

Іван Таран

Степан Везовецький

Конон Гирлявий

Карп Рудя

Кузьма Кривий

Гаврило Мушкет

Василь Коваль

Іван Ногай

Максим Ухань

Василь Дон

Іван Нелин

Іван Черевко

Андрій Головко

Василь Свита

Федір Нос

Онисько Черевко

Олекса Шупла

Федір Віл

Петро Велігура

Марко Безіменний

Андрій Смирний

Лесько Благута

Іван Замишляка

Всього: 45 чол.

Ярослав Волерт (Чернігів),

асистент кафедри історії та археології України

Чернігівського державного педагогічного

університету імені Т. Г.Шевченка

Матеріали Генерального слідства маєтностей Чернігівського полку

в редакції полкової старшини 1729 р.

Перед урядом Гетьманщини повсякчас досить гостро стояла проблема врегулювання аграрних відносин. Чергову спробу впорядкувати систему землеволодіння здійснив обраний у 1727 р. гетьманом Данило Апостол. Підставою для проведення Генерального слідства про маєтності стали розроблені Верховною таємною радою так звані «Решительные пункты». Основою для перевірки слугували матеріали ревізії, проведена у 1726 р. за завданням Малоросійської колегії росіянами-офіцерами Глухівського гарнізону. Ці дані, переписані в канцелярії царського міністра при гетьмані Олексія Шаховського у вигляді короткого витягу (в тогочасній діловодній практиці витяг, який містив статистичні дані зазвичай звався «Екстрактом»), у супроводі відповідних інструкцій, формулярів та гетьманського універсалу, які санкціонували початок Слідства про маєтності, наприкінці травня 1729 р., надіслали до полкових канцелярій [1].

В усіх десяти адміністративно-територіальних одиницях (полках) гетьманської держави були створені спеціальні комісії, до яких входили представники сотенної та полкової старшини, значкові товариші й полкові канцеляристи. Їм доручили перевірити відомості «Екстракту» ревізії 1726 р., деталізувати недостатньо з’ясовані у цьому джерелі питання та виявити зміни, які стались за цей проміжок часу. Задля цього застосовувалась кількарівнева система збирання та перевірки даних. Контролювати діяльність полкових комісій та узагальнити матеріали була покликана урядова комісія у складі генеральної старшини і полковників, засідання якої відбувалися у тодішній гетьманській столиці – Глухові. На початку літа 1729 р. у населених пунктах з’явились члени полкової комісії та канцеляристи, які допитували «мужиков и казаков старых против данных им вопросов» [2]. Після попередження про сувору відповідальність за неправдиві свідчення старожили мусили навести відомості про фундаторів населеного пункту та місцевих землевласників [3].

Разом з підданими у своїх маєтках давали свідчення і власники. Декого зобов’язали самим опитати старожилів та надіслати відомості до полкової канцелярії, а дехто давав свідчення безпосередньо у полковій канцелярії. Водночас власники мали продемонструвати оригінали документів, які підтверджували їхні права на маєтності. З деяких актів одразу робили копії, які, «справивши» з оригіналами, полкові канцеляристи залишали у своєму розпорядженні [4]. Дані, які викликали сумнів, перевірялись інформацією з інших джерел, котрі були у розпорядженні полкової Чернігівської та Генеральної військової канцелярій. Під час проведення слідства виявилось, що інформація про деякі маєтки взагалі була відсутня у «Екстракті» ревізії 1726 р., відтак, довелось збирати відомості і про них [5].

Зібрані матеріали доправлялись до полкової канцелярії та упорядковувались за сотнями і власниками. Увесь цей «сирий матеріал» був зведений в книгу, яка являла собою збірку «сказок», «доношений», копій царських жалуваних грамот та гетьманських універсалів. У полковій канцелярії відомості офіцерської ревізії 1726 р. записали у лівий стовпчик «ревізійної книги». Паралельно цій графі були занотовані відомості, зібрані полковою комісією протягом 1729 р. Свідчення мешканців подавались тут у стислому вигляді при повному збереженні суті. Ці дані були розділені на «статті», кожна з яких інформувала про населені пункти або частину дворів у них, які належали певному власнику. При систематизації та зведенні отриманих свідчень у єдину рукописну книгу в обох графах, наприкінці даних про нерухомість на території кожної сотні, подавались відомості, не зазначені у екстракті офіцерської ревізії. Матеріали поаркушно затверджувались підписами членів полкової комісії, після чого полкові канцеляристи додали до відомостей зміст «сказок» та відомості про документи деяких власників. Так було створено полкову редакцію матеріалів Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку.

Наприкінці 1729 р. гетьман наказав полковим комісіям, щоб вони терміново «книги о маетностях апробовали, а по апробации слушной, оные книги по статьям разделивши, за подписем руки своей и всей старшины и сотников присылали в Глухов» [6]. Рукопис був відправлений до Глухова, але дані не задовольнили Генеральну комісію, і в 1730 р. гетьман знову наказав власникам через полкові канцелярії надати оригінали актів на маєтності й виготовити з них копії. Систематизовані полковими комісіями відомості наприкінці 1730 р. були надіслані до Глухова, де зазнали остаточної перевірки з боку генеральної старшини та полковників, які визначали подальшу долю кожної маєтності. Усі володіння були розподілені за типами на 6 «статей»: 1) рангові, 2) приватні, 3) ратушні, 4) вільні, 5) спірні, 6) монастирські. До матеріалів Слідства додали копії актів, зробивши посилання на них у тексті і затвердивши збірку підписами. З цієї редакції зробили копію, яка залишилась у Генеральній військовій канцелярії, а її оригінал разом з рукописами інших полків відправили до Москви, у Колегію іноземних справ. Ця «офіційна» редакція Генерального слідства про маєтності, нині зберігається у Російському державному архіві давніх актів у Москві [7]. Тогочасна копія з неї, виготовлена для Генеральної військової канцелярії у 30-х років ХІХ ст., опинилася у зібранні історика Миколи Маркевича, а на початку 70-х років того ж таки століття разом з частиною його колекції потрапила до бібліотеки Колегії Павла Галагана. На жаль, на сьогодні її точне місце зберігання нам невідоме.

Цікаво склалася подальша доля матеріалів Генерального слідства про маєтності в редакції полкової комісії. До 1762 р. цей джерельний комплекс зберігався у будинку вдови полковника Михайла Богданова. У жовтні того ж таки року, за розпорядженням Генеральної військової канцелярії, чернігівський полковник Михайло Милорадович із старшиною відшукали і доправили рукопис на зберігання до полкової чернігівської канцелярії [8]. Після ліквідації 1783 р. полково-сотенного устрою Гетьманщини ця книга опинилася в архіві Чернігівського губернського правління [9]. В першій половині 60-х років ХІХ ст. чернігівські архівосховища досліджував Олександр Лазаревський [10]. Там він знайшов цю рукописну книгу і залишив її собі. За рік до смерті (1901) він передав збірку до бібліотеки університету Святого Володимира. У 1927 р. разом з фондами інших культурно-освітніх установ ця редакція Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку потрапила до Всенародної бібліотеки України [11]. Тепер вона зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського НАН України.

Матеріали Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку в редакції полкової старшини 1729 р. являють собою рукописну книгу, оправлену в картонну палітурку, яка зовні у багатьох місцях витерта і має сліди вологи. По верхньому її краю напис, який погано читається: «Генеральное следствие […] екстрактом […] в полку Черниговском Малой России чинено в 1726 году». Палітурка мала дві пари зав’язок, з них збереглась лише верхня зворотна зав’язка. Шкіряний корінець також дуже пошкоджений. Аркуші розміром 34 х 20 см. На першому, за наскрізною нумерацією 30-х рр. ХХ ст., аркуші вміщено копію ордеру з Генеральної військової канцелярії до чернігівського полковника Михайла Милорадовича з старшиною від 30 жовтня 1762 р. З третього аркуша починається сам текст полкової редакції Генерального слідства Чернігівського полку, писаний на аркушах того ж розміру, але сірого кольору. Записи вміщені у рамку, яка розділена на 2 графи. Ліва має заголовок: «В екстракте з Канцелярии Министерского Правления Присланном в Чернигов Каков в оной Канцелярии сочинен, по справке з ревизскими Афицерскими Книгами с ревизии, в Черниговском Полку через Афицеров, за бывшой в малой России Колегии в 1726 году чиненой написано». Нижче подаються дані про населені пункти або їх частини, що входили до певної маєтності. Вказувалась чисельність дворів, які входили до цієї маєтності в кожному з зазначених поселень, а також їх сумарна кількість. Далі йдеться про історію маєтку, його власників та документи, на підставі яких ті володіли до моменту ревізії. При цьому майже не приділено уваги долі маєтностей до 1726 р. У кінці відомостей є інформація про деякі маєтки: про розташування і кількість млинів, млинових коліс і ступ. В цьому ж стовпці подаються назви сотень, в яких знаходяться маєтності. Тут же вміщуються підзаголовки про маєтності, визначені росіянами як ратушні чи монастирські, але потребують перевірки і даних про володіння, відсутні в «Екстракті» ревізії 1726 р. На лівому полі лицьової сторони кожного аркуша є підпис полковника Михайла Богданова.

Паралельно вказаній графі містяться відомості під заголовком: «А против того екстракту в нинешнем 1729 году По универсалному указу Ясновельможного Его милости Пна Гетмана Даніила Апостола чинено в Черниговском Полку всем маетностем следствие, и по оном следствию и по сказкам старожилов показалось то, что явствует ниже». Ця графа містить дані перевірки, засвідчені в межах кожної сотні підписами членів полкової комісії, які її ревізували. Кожен аркуш з лицьової сторони, у верхньому правому куті над рамкою, має порядкову нумерацію від 1 до 60, за кількістю аркушів, на яких вміщений текст Слідства. Поряд з нею простим олівцем позначена нумерація 30-х рр. ХХ ст., яка починається від копії ордеру 1762 р. На лицьовій стороні останнього аркуша вміщені підписи полкової старшини і полковника Михайла Богданова. На відміну від «офіційної» редакції та її копії у матеріалах полкової редакції відсутні відомості 1730 – 1731 рр., «Екстракт», складений представниками генеральної старшини у 1731 р., та копій актів на маєтності. У самому тексті Слідства є значна кількість виправлень [12].

Матеріали Генерального слідства про маєтності Чернігівського полку у редакції полкової комісії, зібрані 1729 р., дозволили перевірити та виправити численні помилки і недоліки офіцерської ревізії 1726 р. Отримані й систематизовані відомості суттєво доповнили інформативний потенціал цього джерельного комплексу, стали базою для завершення перевірки маєтностей у 1731 р. і створення розширеної «офіційної» редакції Генерального слідства.

__________________________

1. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. — Т. 1. Полк Стародубский. — К.: Типография К. Н. Милевского, 1888. — С. VI – ХI; Мякотин В.А. Генеральное следствие о маетностях Прилуцкого полка 1729 – 1731 гг. — К., 1896. — С. 8.

2. Маркевич А. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. — М., 1859. – Ч. І. — С. 324, 331, 333.; Лазаревский А. М. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка (1729 — 1730 года). — Чернигов: Типография Губернского Правления, 1892. — С. 4.

3. Лазаревська К. О. Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку// Український архів. – К., 1929. –. Т. І. – С. VI – ХVI.

4. ІР НБУВ. — Ф. VIII, зб. 571. — Арк. 4, 5 зв., 13, 15, 19 зв., 22 зв., 34, 36.

5. ІР НБУВ. — Ф. VIІІ, од. зб. 571. — Арк. 4 зв., 6, 7, 14, 18 – 20, 24 зв. – 26, 31 – 33, 39 зв. – 40 зв, 41 – 42, 45 зв. – 47 зв. 51, 53 зв. – 55, 57, 61.

6. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. — Т. 1. Полк Стародубский... — С. VII.

7. ЦДІАК України. — Ф. КМФ. – 7. — Оп. 2. — Спр. 19 – 27.

8. ІР НБУВ. — Ф. VIII, од. зб. 571. — Арк. 1.

9. Ефименко П. Архив Малороссийской Коллегии при Харьковском Университете // Киевская Старина. — 1882. – Т. І. — С. 195 – 196.; Василенко М. П. Олександр Матвієвич Лазаревський // Україна. – 1927. – № 4 (23). – С. 37 — 38.

10. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. – Т. 1. Полк Стародубский… — С. ІII – ІХ; Ринсевич В. Джерелознавчі аспекти наукової діяльності О. М. Лазаревського на Лівобережній Україні // Сіверянський літопис. – 1999. — № 4. – С. 44 – 46.

11. Ценный дар библиотеке Киевского университета // Киевская старина – 1901. – Т. LXXV. – Нояб. – Док. – С. 92; Колесник С. О. Бібліотека О.М. Лазаревського // Український Історичний Журнал. – 1987. – № 1. – С. 127.

12. ІР НБУВ. — Ф. VIII, од. зб. 571 — Арк. 6, 11 зв., 12, 13 зв., 23 – 25, 26 зв., 27 зв., 29, 37, 38, 41, 44, 45 зв., 46, 47 зв., 48зв., 49 зв., 50, 52, 53 зв., 55, 56 зв, 58 зв. – 60 зв.

В’ячеслав Шерстюк (Полтава)

старший науковий співробітник Центру охорони

та досліджень пам’яток археології Управління культури ПОДА

Лубенські сотні: територіальний історико-археологічний аналіз

До сьогодення вивчення територіально-адміністративного устрою доби Гетьманщини проводилося, переважно, лише на рівні встановлення кількісно-якісного складу сотень на прикладі окремо взятого полку. Лише в останні роки об’єктом дослідження полково-сотенного устрою, зокрема, Лівобережної України, стали менші територіальні одиниці на рівні сіл, слобід, «деревень», хуторів тощо. Досить значною проблемою в даному аспекті є територіальна локалізація населених пунктів, згадуваних в актово-реєстрових документах ХVІІ-ХVІІІ ст., особливо тих, назви яких не існують на сучасних картах. У даному дослідженні представлений перший етап вивчення територіальної структури чи не найбільшого на теренах України Лубенського полку, а саме — території його полкових сотень. Здійснення територіальної локалізації окремих населених пунктів цієї ділянки полку зроблене за наявною джерельною базою, що складає 4 компути-реєстри ХVІІІ ст. (1729-1730, 1740, 1765-1769 та 1781 рр.)1, актові матеріали пізньосередньовічного часу, що були проаналізовані у відповідності з історіографічно-етнографічними та картографічними матеріалами початку ХІХ та рубежу ХІХ-ХХ ст.2, та спроектовані на сучасну карту даної території. Вагомим додатком до складання карти цієї та інших територій стали археологічні дослідження, здійснені протягом останніх більш ніж ста років3.

Лубенська сотня, як складова Лубенського полку, звісно, була створена з самого початку існування останнього, тобто 1648 р. О.М.Лазаревський, услід за П.Бодянським, вважав, що на час переходу частини території Лубенського полку (у т.ч. і Лубен) до складу Миргородського в 1649 р., Лубенська сотня складалася із самого міста4. Дане припущення здається неправдоподібним, зважаючи на вже значну заселеність цього регіону на середину ХVІІ ст. Південну частину сотні, територію, яку потім займала друга полкова, на 1649 р. могла займати В’язівецька сотня, сотник якої Дмитро Кулябченко згадується за актом 1654 р. Тоді ж значиться лише одна полкова сотня5.

Питання про появу другої полкової (т.зв. сільської) сотні не завжди вдається вирішити однозначно. У даному випадку можна говорити про її появу між 1730 та 1740 рр., що видно із даних компутів6. Теж саме стосується і Снітинської сотні, яка пізніше зайняла частину першої полкової (зважаючи на це вона також буде розглянута в даній роботі). О.М.Лазаревський спочатку помилково відносить її виникнення до ХVІІ ст.7, хоча надалі при описі реєстру 1740 р. дослідником вона не згадується. Можливо, вона на 1740 р. вже існувала, оскільки у цьому ж реєстрі вже не згадуються села понад Удаєм і Сулицею, які в 2 пол. ХVІІІ ст. значилися вже в Снітинській сотні8. А не знайомий з компутом 1729-1730 рр. (де ця сотня не значиться), О.М.Лазаревський таким чином і припустив її існування з ХVІІ ст. Можна пов’язати появу Снітинської сотні у час між проведеннями ревізій 1729-1730 та 1740 рр., скоріше за все, одночасно із виникненням другої полкової.

Тепер перейдемо до територіальної характеристики населених пунктів сотні (сотень) за компутами ХVІІІ ст. Села, назви яких відповідають сучасним існуючим аналогам, за непотрібністю їх локалізації наводяться лише списковим переліком. Більша увага приділена вже неіснуючим чи населеним пунктам, локалізація яких ускладнена. Це, переважно, дрібніші поселення: слободи, «деревни», хуторам, чи, навіть, урочища. В дужках у переліку подані назви сіл за джерелами у випадку значної різниці назви.

1729-1730 рр. В одній полковій сотні значаться: села Березоточа, Біївці, В’язівок, Вищий Булатець, Вільшанка, Воронинці (Воронки), Гонці, Горобії (Ороб’ї), Гребища (згадуються як окремо, так і в сукупності з с.Висачки), Губське, Духове, Єнковці, Єрковці, Засулля (згадується більше як передмістя Лубен), Висачки, Калайдинці (Кладинце), Кононівка, Литвяки, Лука, Мгар, Нижчий Булатець, Новаки, Окоп, Піски, Плютинці (далі названі як фолварки міські лубенські), Пулинці (Полниці), Снітин (з Пустим Городищем), Тарандинці, Терни, Тишки, Халепці (Хлєбці), Хитці (Чернецькі, на відміну від Сенецьких Сенчанської сотні), Хорошки (Хорошки Сліпорідські), Хорошки (Шеківські, оскільки раніше вони були присілком цього села), Черевки (Черваки), Шеки, Шершнівка (Вершневка).

«Деревни»: Клепачі, Олександрівка, П’ятигорці, Чудновці9.

Із названих вище 42 населених пунктів за Генеральним слідством 1729-1730 рр. лише 4 потребують детальнішої локалізації, у зв’язку із відсутністю їм відповідника серед існуючих на сьогодні сіл. Це:

1) Гребища, с. Фігурують як окремо «Гребища», так й «Ісачки з Гребищами». В.П.Милорадович теж пише про с.Гребища біля Висачок (Ісачок), у іншому випадку —як хутір на краю Тишків10. У 1885 та 1910 рр. ще існувала д.Гребища у складі Тишківської волості11. Це, скоріше за все, або західний висілок з Висачків, або поселення біля Висачківського пагорба, у районі каменоломень.

2) Олександрівка, «деревня». «Деревня» Олександрівка належала на рубіж ХІХ-ХХ ст. бувшому міському голові Лубен М.К.Шемету, існувала вже «без крестьянского поселка»12. На 1885 р. — с.Олександрівка , в 1910 р. — вже Лубенської волості, як і х.Шемета в околицях д.Круглик, розташованої неподалік, вверх за течією13. Співставляючи із перейменуванням м.Лубни на Олександрів та відновлення Олександрівки Сліпорідської, виникнення і цієї «деревни» О.М.Лазаревський відносить до кінця ХVІ ст. Згадується у земельному слідстві кінця ХVІІ ст. як поселення вже старовинне, зокрема, старіше за 40 років14. Нещодавніми археологічними розвідками О.В.Сидоренка та автора встановлено місцезнаходження садиби М.К.Шемета на пагорбі правого берега р.Ольшанка та відсутність на цій території матеріалів ХVІІ-ХVІІІ ст. при значній кількості залишків життєдіяльності садиби в ХІХ – на початку ХХ ст. У межиріччі струмка Кам’яний Потік та р.Вільшанка, за розвідками К.П.Бочкарьова, відомі численні пізньосередньовічні знахідки: «склад» керамічних плиток та залишки гончарних водогінних труб15, місцезнаходження яких трапилося в місці локалізації села.

3) Плютинці, с. В одному випадку названі як «фолварки міські лубенські». Колишнє с.Плютенці локалізується в районі вулиць І Плютинці та ІІ Плютинці м.Лубни, в кутку, утвореному вул.Леніна та Радянською, у витоці р.Луб’янки16. У цьому місці до революції траплялися залишки пізньосередньовічних поховань кладовища села17.

4) Юнківці, с. Даний населений пункт може бути ототожнений або ж з с.Єнківці (хоча в такому випадку назва цього села два рази повторюється), менша вірогідність — це с.Юсківці, оскільки на час здійснення цієї ревізії воно знаходилося у складі Лукімської сотні18.

5) Крім того, в акті, датованому 7197-7198 рр. від створення світу, згадуються також урочища — долина Вовча, долина Римовка, Підстепна, Помірки Накупю, гребля на Сулиці названа Козубові19, які локалізуються на місці розташування сучасних сіл Вовча Долина (див. нижче), Ремівка, Кузубівка.

6) Бернардинські луки. Згадуються у документах ХVІІ ст.20 За актом 1660 р. козаки-брати Науменки продали Мгарському монастирю рибну ловлю «в бернандинських луках», на урочищі Тернах21, тобто, в околицях с.Терни.

1740 р. За ревізькою книгою 1740 р. значаться вже дві полкових сотні22. Кілька слів про генеральне слідство 1740 р. У документальних джерелах на сьогодні він невідомий, але, проаналізувавши дослідження О.М.Лазаревського 1896 р. помічаємо, що видатний дореволюційний дослідник історії козацького часу був знайомий із документами цього року ревізії Лубенського полку. Саме ці дані й стали основою для характеристики Лубенщини у роботі «Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVІІ-ХVІІІ вв.»23. Зважаючи на подачу інформації вченим (з усіма прив’язками населених пунктів, щоправда, не для усіх сотень, вказання кількості та соціальної належності жителів та ін.), дану публікацію у повній мірі можна використовувати і в якості джерельної бази.

І Лубенська полкова сотня: села Мгар, Лука, Хитці, Клепачі, Єнківці, Губське, Тарандинці, Вищий Булатець, Новаки, «деревни» Олександрівка, Шепелівка, лише один хутір Осовці.

ІІ Лубенська полкова сотня: села Нищий Булатець, Кононівка, Воронинці, Хорошки, Пулинці, П’ятигірці, В’язівець, Піски, Засулля, Шершнівка, Єрківці, Святопокровська Багачка, «деревни» Чуднівці, Терни, Заудай, Черевки та 41 хутір, із них — Матяшівка, Бочки, Солониця, Хорольські Колодязі, за Сліпородом, на р.Іржавець, Вовчі Могили, на Богачці, Сухий В’язовець і Сирий В’язовець24.

Тобто на 1740 р. бачимо 21 село (9 у першій сотні та 12 — у другій), 6 «деревень» (відповідно, 2 та 4) та 42 хутори (1 першої та 41 другої). Як видно, кількість сіл та «деревень» зменшилася, певно, через виділення Снітинської сотні. Розглянемо населені пункти, місце локалізації яких знову ж таки, не встановлюється чітко із існуючими на сьогодні селами.

1) Перша сотня: Шепелівка, «деревня». Знаходилася на р.Ольшанці. Виникла, на думку О.М.Лазаревського, наприкінці ХVІІ ст., певно, 1689 р., і заснована вдовою Лубенського війта П.Шепеля25. Можна локалізувати в районі д.Олександрівка. Район с.Шепелівка, за дослідженнями В.Милорадовича —закінчення значних монастирських володінь. У с. Клепачі є також куток Шепелівка. Значиться у 1910 р як хутір в околицях д.Круглик у складі Лубенської волості26.

2) Осовці, х. Біля с.Нищий Булатець за актом 1678 р. показаний хутір Лохвицького сотника Івана Огроновича, що ототожнюється О.М.Лазаревським з тогочасною д.Осовці27. Осовці локалізуються на місці сучасного південно-західного кутка м.Лубни, в районі вул.Осовської, на протилежному боці р.Булатець, навпроти с.Нижній Булатець. У 1885 р. д.Осовці у складі Нижньобулатецької волості, а в 1910 р. — у Лубенській28.

3) Друга сотня: Заудай, «деревня». Незрозуміло, яким чином населений пункт на р.Удай (що свідчить із назви), міг потрапити на територію ІІ Лубенської сотні. Скоріш за все, тут закралася помилка. Тим паче, що на території І Лубенської сотні, навпроти с.Тишків за р.Удаєм розташовувався куток села — х.Заудай29. Можливо, тому О.М.Лазаревський і не знайшов територіального відповідника цьому населеному пункту30.

4) Хорольські Колодязі, х. Хутора Хорольські Колодязі значаться в описі Полтавської губернії 1805 р. у складі чотирьох хуторців: Запоріжського, Богдановича, Коломійця, Тоцького31. Перший із них можна локалізувати на місці с.Запорожчине.

5) Матяшівка, х. Сучасне с.Матяшівка на р.Солониця. Зустрічається надалі й в описах ХІХ-поч.ХХ ст. В описі 1781 р. х.Матяшевський, судді полкового Назарського.

6) Бочки, х. Відповідно, с.Бочки Хорольського району.

7) за-Сліпородом, х. У 1805 р. значиться х.Сліпорід біля с.Черевки32. Сучасне с.Сліпорід, що знаходиться по інший бік річки, «за Сліпородом».

8) на р.Іржавець, х. У 1805 та переписах рубежу ХІХ-ХХ ст. зустрічається вже кілька Іржавецьких хуторів, що, безперечно, розміщувалися на одноіменній річці між Оржицею та Сліпородом.

10) Вовчі Могили, х. У 1805 р. описаний як хутір в околицях с.Вовчок33. Сучасне однойменне село.

11) На Богачці. У 1805 р. —хутір Богачківський в околицях с.Матяшівка34. Річка Багачка — ліва притока р.Сули, протікає селами Покровська Багачка, Запорожчино, Тарасівка.

12-13) Сухий В’язовець і Сирий В’язовець, хх. У Лубенському районі є дві річки В’язовець, що розпочинаються приблизно в одному місці. Один із вище названих хуторів — сучасне с.Малий В’язовець.

14) В описі с.Пулинці О.М.Лазаревським згадуються підсусідки, у т.ч. Косинських. Останній населений пункт ототожнюється із хутором значкового товариша Косинського за описом 1781 р.35 На той час він уже відносився до ІІ Пирятинської сотні, тобто розташовувався в околицях с.Юсковець — володіннях пирятинського сотника Григорія Корнієвича36. Певно, розміщення на цьому місці володінь Корнієвича і призвело потім до передачі цієї території до складу ІІ Пирятинської сотні між проведеннями ревізій 1765-1769 та 1781 рр.37.

1765-1769 рр. У складі першої Лубенської сотні: місто Лубни, села Вищі Булатці, Вільшанка (Вовшанка), Губське, Єнківці, Луки, Мгар, Новаки, Тарандинці, «деревни» Клепачі, Олександрівка, хутори Вербіщина, Качанці. У другій полковій: села Воронинці, Засулля, Нижчі Булатці, Терни, Черевки. У Снітинській сотні: села Біївці, Вовчки, Духове, Калайдинці, Лучники, Горобії, Тишки, Халепці38.

Звісно, у переліку населених пунктів за Румянцевським описом 1765-1769 рр. вказані не всі села, оскільки у ньому ми не зустрічаємо не лише значну частину попередньо існуючих, а навіть сотенного центру того часу м.Снітин.

Серед вказаних вище населених пунктів не локалізовані лише два хутори І-ї полової сотні:

1) Вербіщина, х. Значиться і в описі Київського намісництва 1781 р. (Описи, 1989, с.115). У 1805 р. є х.Вербицький в околиці с.Калайдинці. За дослідженнями В.П.Милорадовича в околицях с.Хитці є ліс Вербищина (Вербицкнищина)39. Певно, розміщувався на р.Мгар.

2) Качанці, х. На території існування І полкової сотні знайдені подібна назва Казанок (чи Каганок, Калган) — частина струмка Грешайка, що знаходився в долині р.Удай, біля с.Хитці. Тим паче, що в описі Полтавської губернії 1805 р. значиться вже х.Каганець40. У наступних документах назви цього населеного місця не зустрічаються.

1781 р. Найбільш повний та численний перелік населених пунктів лубенських (у т.ч. — і Снітинської) сотень, міститься в описі Київського намісництва 1781 р.

У першій полковій сотні значаться: місто Лубни, села Мгар, Вільшанка (Волшанці), Лука, Вищий Булатець, Тарандинці, Губське, Єнківці, Новаки, «деревни» Олександрівка та Клепачі, а також 36 хуторів. Не наводячи їх повній перелік, вдамося лише до опису та характеристики тих, територію яких удалося повністю чи приблизно локалізувати:

1) При скитку Онуфрієвському, х.: Онуфріївська чоловіча пустинь (монастир) розміщувалася на «першій горі від Тишків до Лубен»41. Існував монастир в 1744-1786 рр. Локалізований розвідками О.В.Сидоренка на горі лівого берега струмка Мгар (повідомлення автора розвідок); 2) Козака Остапця, 2 хутори. Сучасне с.Остапівка, 1885-1910 рр. — Нижньо-Булатецька та Лубенська волость відповідно як хх.Остапівські42; 3) Бунчукових товаришів Скаржинських. На карті Лубенського повіту 1781 р. як Круглик. Знаходився в районі сучасної вул.Круглицької м.Лубен, в районі ставка. Відоме розміщенням у д.Круглик Вільшанської волості на рубежі ХІХ-ХХ ст. маєтку та музею К.М.Скаржинської43; 4) Підкоморной Кулябкиної, 2 хх. Є в реєстрі 1740 р. біля с.Новаки; 5) Козаків Макаренків, х., чи х. козака Макаренка ІІ полкової. Певно, с.Макарівщина на р.В’язовець. Інших Макарівщин на території Лубенщини у ХІХ – поч. ХХ ст. не знаходимо.

У ІІ Лубенській сотні: села Піски, Засулля, Шершнівка, Єрківці, Святопокровська Багачка, Березняки (у попередніх реєстрах значилося в складі Лукімської сотні44, В’язівок, Кононовка, Нижчий Булатець, Воронинці, Черевки, Хорошки, Пулинці, «деревни» П’ятигорці, Чудновці, Осовці, Терни, та 96 хуторів.

1) Осовецький, х. Певно, висілок із д.Осовці першої сотні; 2) Військового товариша Івахненка, х. Сучасне с.Івахненки на р.Іржавець; 3) Козаків Несинів, х. с.Несено-Іржавець, вище по течії від попереднього; 4) Лубенського монастиря, два хх. Район розміщення Юсковецького монастиря, на острові навпроти с.Пулинці; 5) Значкового товариша Величка. Сучасне с.Величківка, на південь від с.Матяшівка; 6) Майора Кулябки Шинковщині. Відповідно, с.Шинковщина неподалік; 7) хутори протопопи Оріхівського і почтмейстера Оріхівського — с.Оріхівка; хх. протопопи Барвінського — с.Барвінщина; 8) Судді полкового Назарського, х. — с.Назарівка, поблизу його володінь, зокрема, Матяшівських.

У сотні Снітинській: містечко Снітин, села Тишки, Висачки (Псачки), Окоп, Шеки, Хорошки, Литвяки, Вовчок, Березоточа, Калайдинці, Хитці (Сенецькі — прим.), Халепці, Біївці, Горобії, Гінці, Духова, «деревня» Лучники та 10 хуторів. Із них:

1) Вербищина, х. Вище описаний х.Вербіщина І полкової сотні, знаходиться на межі кордону зі Снітинськими землями, тому, певно, на р.Мгар у цьому місці розміщувалися два хутори; 2) Додоковщина, х. Зустрічається і в документах 1805 р. біля с.Гінці. Що цікаво, в люстрації Канівських та Черкаських уходів 1552 р. на р.Удаю значиться уход канівський Дидиковщина45; 3) Козака Селюка. Сучасне с.Селюків на захід від с.Окоп.

Як бачимо, формування і окреслення території лубенських сотень, у т.ч. — Снітинської, за матеріалами вказаних вище чотирьох компутів, установлюється досить чітко. Особливо видозмінилася територія другої полкової сотні, землі якої між 1740-1781 рр. досягнули території Оржицького району (по рр. Сліпороду та Іржавцю), Хорольського (течія рр. Солониці, її приток, Багачки). Що цікаво, кордон між Лубенським та Миргородським полками, за даними картографування населених пунктів, пролягав майже по території сучасних адміністративних кордонів районів та меж повітів ХІХ – поч. ХХ ст., по вододілам притоків рр. Солониця, Багачка, Крем’янка, Путівка. Можна також стверджувати, що села та «деревни», назви яких часом зустрічаються в ранніх компутах, а в пізніших, 1740 чи 1765-1769 рр., «зникають», тобто, не згадуються, просто залишалися поза межами уваги, не зникаючи з карти.

_________________________________

1 Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку // Український архів. Видає Археографічна комісія Всеукраїнської академії наук. — Т. 4. — К.: друкарня Всеукраїнської академії наук, 1931. — 189 с.; Лазаревскій А.М. Историческіе очерки Полтавской Лубенщины ХVІІ-ХVІІІ вв. // Чтенія в историческомъ обществе Нестора Летописца. Книга одиннадцатая / Под ред. А.М.Лазаревского. — Кіевъ: Типографія Корчак-Новицкаго, 1896. — С.34-203; Генеральний опис Лівобережної України 1764-1769 рр.: покажчик населених пунктів. — К.: ЦДІА УРСР, 1959. — 186 с.; Описи Київського намісництва 70 – 80-х рр. ХVІІ ст.: описово-статистичні джерела. — К.: Наукова думка, 1989. — 392 с.

2 Описи Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. — К.: Наукова думка, 1997. — 325 с.; Лазаревскій А.М. Историческіе…; Милорадовичъ В. Лесная Лубенщина. Оттискъ изъ журнала «Кіевская Старина». — Киевъ: Типо-литографія Императорскаго Университета Св.Владимира Н.Т.Корчакъ-Новицкаго, 1900. — 94 с.; Милорадовичъ В. Степная Лубенщина // Кіевская Старина. — Киевъ: Типографія Императорскаго Университета св.Владимира Акц. Общ. Н.Т.Корчакъ-Новицкаго, 1904. — Февраль-Апрель. — С.179-200, 348-382, 36-72; Милорадовичъ В. Средняя Лубенщина // Кіевская Старина. — Киевъ: Типографія Императорскаго Университета св.Владимира Акц. Общ. Н.Т.Корчакъ-Новицкаго, 1904. — Сентябръ-Декабрь. — С.245-296, 209-240, 518-539; Милорадович В. Снетинская старина // Кіевская Старина. — Киевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владимира Н.Т.Корчакъ-Новицкаго, 1897. — Сентябрь-Октябрь. — С.319-335, 6-26; Сборникъ по хозяйственной статистике Полтавской губерніи. Томъ ІV. Лубенский уездъ. Под ред. Н.Терешкевича. — Полтава: Типо-литографія И.А.Дохмана, 1885. — 275 с.; Матеріалы подворной переписи Полтавской губерніи въ 1900 году. Лубенскій уездъ. Примечанія к таблицамъ. Сопоставленіе съ переписью 1884 года. — Полтава: Электрич. Типо-Литографія Торгов. Дома И.Фришбергъ и С.Зороховичъ, 1905. — 255 с.; Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: исследованія и материалы. — Полтава: т-во печатнаго дела, тип-я бывш. Дохмана, 1914. — 239 с.

3 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы // Труды ХІ АС. — Москва, 1901. — Т.1. — С.404-457; Бочкарев К.П. Очерки лубенской старины: с старинным планом и видами г.Лубен. — Москва: тип. т-ва Скор. А.А.Левенсон, 1901. — Вып.1. — 39 с. +2 табл.; Супруненко О.Б. Археологічні розвідки В.Г.Ляскоронського в Посуллі // Полтавський археологічний збірник-1999. Полтава: Археологія, 1999. — С.221-247; Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М.Скаржинської). — Київ-Полтава: Археологія, 2000. — 342 с.

4 Лазаревскій. Вказ. праця. — С.34.

5 Там само. — С.102.

6 Генеральне слідство …— С.33 і далі ; Лазаревскій. Вказ. праця. — С.77 і далі.

7 Лазаревскій. Вказ. праця. — С.78.

8 Генеральний опис… — С.33; Описи Київського… — С.118-119.

9 Генеральне слідство… — С.18-21, 33, 36-37, 45-46, 54.

10 Милорадович В. Снетинская старина… —С.326; Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.19.

11 Сборникъ… — С.2-10; Матеріалы… — С.98-104.

12 Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.50.

13 Матеріалы… — С.44-68.

14 Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.97.

15 Бочкарев К.П. Очерки… — С.24; Супруненко О.Б. Археологія… — С.230.

16 Лубни. План міста і району. Масштаби 1:15 000 та 1:150 000. — Київ: Південно-Західне аерогеодезичне товариство, 1991. — 1 арк.

17 Бочкарев К.П. Очерки… — С.22-24. Супруненко О.Б. Археологія… — С.231.

18 Генеральне слідство… — С.39, 49, 144.

19 Там само. — С.153-155.

20 Там само. — С.75, 78, та ін.

21 Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.102-103.

22 Там само. — С.78.

23 Лазаревскій А.М. Вказ. праця.

24 Там само. — С. 89-97, 98-107.

25 Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.97.

26 Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.49-50, 60; Матеріалы… — С.44-68.

27 Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.97.

28 Сборникъ…. — С. 26-42; Матеріалы… — С.44-68.

29 Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.21.

30 Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.107.

31 Описи Лівобережної… — С.165.

32 – 34 Там само.

35 Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.101.

36 Описи Київського… — С.121.

37 Там само.

38 Генеральний опис… — С.30-31, 33.

39 Описи Лівобережної… — С.165; Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.11.

40 Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.7, 18; Описи Лівобережної… — С.165.

41 Милорадович В. Лесная Лубенщина… — С.6.

42 Сборникъ… — С.26-42; Матеріалы… — С.44-68.

43 Сборникъ… — С.18-26; Супруненко О.Б. Археологія…;

44 Генеральне слідство… — С.33, 54; Лазаревскій А.М. Вказ. праця. — С.114-115; Генеральний опис… — С.31.

45 Описи Лівобережної… — С.166; Падалка Л.В. Вказ. праця. — С.51.

Олександр Харлан (Дніпропетровськ),

аспірант Київського Державного

університету будівництва та архітектури

До питання локалізації місцезнаходження та

архітектурно-містобудівних особливостей дерев’яної Архангело-Михайлівської церкви Старого Кодака

Дослідження історичних ландшафтів ареалу сучасного міста Дніпропетровська є окремою, досить специфічною частиною вивчення культурної спадщини потужного урбаністичного центру, оскільки мають місце недостатня поінформованість, інтенсивне освоєння ділянок під нову забудову, природні ризики і несанкціоновані розкопки. Всі вище приведені аспекти серйозно загрожують культурній спадщині краю, що є свідком стародавньої історії.

На жаль, містобудівна спадщина Дніпропетровщини козацької доби ніколи не була темою наукових досліджень, тому в сучасній українській літературі, присвяченій вивченню архітектури та містобудування різних регіонів країни, історичні поселення на теренах Дніпропетровська – це велика біла пляма.

Експедиції останніх років по Дніпропетровщині [1], метою яких, було виявлення нових та дослідження залишків відомих старовинних містобудівних утворень, дали можливість зібрати дані про групу поселень ХVІІ – ХVІІІ ст. на території самого сучасного міста і його околицях. Головним завданням даної роботи є локалізація місцезнаходження та реконструкція архітектурно-планувальних особливостей дерев’яної церкви села Старий Кодак [2, с. 1059].

У 1635 році в пониззі Дніпра на правому березі навпроти Кодацького порога польським урядом збудовано Кодацьку фортецю. Більша частина дослідників та науковців пов’язують виникнення поселення Кодак (Старий Кодак) з її заснуванням. Існують також думки, що доводять більш давнє походження цього населеного пункту [3, с. 35] і навіть існування у ньому козацьких укріплень [4, с. 155].

Фортецю було збудовано для контролю за діями запорозьких козаків [5, с. 155] і для перекриття постачання Січі припасами й лісом із Самарських лісів. Вана не була розрахована ні для відсічі татарських наїздів, ані для припинення потоку втікачів з України. Його призначення добре видно з інструкції для коменданта Кодака Жана Маріона: «...щоб знищити вогнище конфліктів, [ ]..на річці Бористен, річищем якого звикли пропливати козацькі кораблі на шкоду туркам...» [6, с. 13].

В тому ж 1635 р., 12 серпня (за новим стилем), фортецю захопили запорозькі козаки. Гарнізон фортеці було знищено, коменданта покарано, робітників розігнано і зруйновано укріплення в кількох місцях.

Польський уряд, бажаючи повернути новоутворену твердиню, вирішує посилити втрачений на деякий час форпост і відновити контроль над Запорозькими Вольностями. Після придушення повстання приймається постанова про будування нової фортеці Кодак. В універсалі 1636 р. наказувалося: «всім українським містам і містечкам.., аби з кожного міста для збудування й завершення згаданого замку дали й прислали стільки потрібних робітників із заступами й мотиками, скільки ясновельможний великий гетьман коронний накаже й визначить з кожного міста або містечка» [7, с. 137]. Через брак грошей будівництво було відкладено. Його розпочали тільки в 1638 р.

План нової Кодацької фортеці, спорудженої у липні 1639 р. за проектом

Фрідріха Гетканта, та її попередниці, збудованої у 1636 р. за проектом

Гійома Левасера де Боплана

У липні 1639 р. було закінчено будівництво нової фортеці Кодак. Будівництвом фортеці керували Фрідріх Геткант, Ілля Арцишевський та Ян Пляйнер.

Нова дерево-земляна фортеця була набагато міцніша за попередню. Її було збудовано на південний схід від попередньої за найсучаснішими на той час зразками фортифікаційного мистецтва.

Картографічні матеріали ХVІІ ст. переконують, що споруда, яку будували 3000 чоловік, була велична, неприступна й справляла незрівнянне враження на сучасників своїм розміром і грізним виглядом. Її було розташовано на вигідній в стратегічному значенні ділянці з максимальним використанням при спорудженні природних захисних рубежів. На відміну від попередньої фортеці, значно більше значення відіграє штучно влаштована система укріплення. Але, як відомо, в середині фортеця справляла протилежне враження.

Внутрішнім начинням нове укріплення мало чим відрізнялося від попереднього. Описи забудови, досить сухо і з огидою передають зовнішній вигляд місцевих споруд. Добре видно, що в фортеці знаходився єдиний дерев’яний будинок — дім коменданта. Решта – землянки й напівземлянки, велика кількість господарських споруд.

Дуже дивно, але, як для центру польської колонізації Дикого Поля, адміністративного та військового центру нових земель [8, с. 18], то на лице невідповідність статусу міста, що потрапило на всі європейські карти ХVІІ – ХVІІІ ст. Більш за все, фортеця мала забезпечувати захист іншому містобудівному утворенню, яке повинно було з’явитися поряд.

Спочатку новоутворене поселення справляло гірке враження, - «...поза валами ще скромніший вигляд мала купка землянок, ліплянок, які становили початок майбутньої осади... Дерево і земля були єдиним матеріалом, вжитим до будови...» [9, с. 26-27], але досить швидко коло фортеці виросла невеличка слобода. Про зовнішній вигляд укріплення й поселення поряд у 1647 р. маємо опис Б. Маскевича: «...Вал був таким високим, що ледве можна було бачити верх замкового будинку. У пана капітана була та повинність, щоб кожного року на лікоть підсипав вали навколо замку. Під валом є глибокий рів, а в самому замку повно було маленьких халупок-мазанок (в деякі доводилося рачки лізти). В цих мазанках жили різні ремісники. Біля валу постійно працювали полонені татари...[ ]. У слободі під замком було з 60 будинків, у котрих мешкали прийшлі люди. Землю тут не обробляли через ординську небезпеку, а якщо хто й обробляв, то небагато й обережно...[ ]. Над самим Дніпром був базар, де продавали ремені й інші дрібниці. За півмилі від Кодака стояла висока вежа, з котрої було видно на вісім миль довкола. На цій вежі стояла постійна сторожа...» [10, с. 170].

Існують дані, що біля стін укріплення було споруджено кляштор-монастир і костьол, де правили службу отці-домініканці [11, с. 27]. За другою версією, монастир було розміщено в фортеці [12, с. 133]. На присутність в фортеці служителів церкви – ксьондзів, вказує один з пунктів угоди капітуляції гарнізону в 1648 р. [13, с. 25].

У містобудуванні надзвичайно важливою, часто вирішальною, була роль організаторів заселення нових теренів та фахівців з розпланування поселень. Методика роботи, обумовлена практичною необхідністю враз розселити кілька сот, а то й тисяч людей, визначала майже одночасне розпланування фортеці, посаду і ближніх слобід. Саме це й було розроблено для нового міста Кодак, що повинен був з’явитися на високому скелястому березі Бористена. Поява величної фортеці — то перший крок до виникнення значного містобудівного утворення Речі Посполитої на теренах Надпорожжя. Ось як розповідав про це місто Микита Корж: «…Сей Кодак был городом и находился под Польскою державою, в нем была устроена знатная побережная крепость, обведенная глубоким рвом и высоким земляным валом с подземными воротами…[ ]. В сей крепости жил некогда Польский князек, вроде коменданта…» [14, с. 50].

Загальний вигляд фортеці Кодак у другій пол. ХVІІ ст.

Малюнок-реконструкція автора

Історично доля майбутнього міста склалася інакше. Йому не судилося досягти проектних розмірів і стати польською твердинею. У 1648 р. розпочалася Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. У цей період Надпорожжя стає театром значних воєнних дій, а Кодак — одним із найвидатніших козацьких міст [15, с. 43].

План фортеці Кодак у 1776 році. Прорис автора

Даних після 1648 р. про стан поселення, прилеглого до фортеці, поки не знайдено. Відомо тільки, що частина населення Кодака переселилася в 1650 р. у містечко Новий Кодак. У фортеці ж було розміщено козацький гарнізон, вона використовувалась як тилова база гетьмана: в’язниця, переправа, пристань, продовольчий та військовий склади [16, с. 39].

На пониззі Дніпра в середині ХVІ ст. виникла система поселень, фортець, хуторів і зимівників Запорозької Січі. Заснування нових поселень та відродження стародавніх зумовлювалося освоєнням земель та захистом кордонів від нападів турків і татар. Великі поселення були джерелом сталих прибутків, бо ремесло, різні промисли й торгівля давали в 5–10 разів більший прибуток, ніж сільське господарство. У містечках і слободах раз або двічі на тиждень відбувався малий торг, а два–три рази на рік – великі ярмарки. Переважали невеличкі містобудівні утворення з населенням від 500 до 1000 мешканців, більшість яких провадила землеробство та промисли [17, с. 154].

Кодак з 1656 р. переходить до володінь Запорозької Січі, хоч постачанням фортеці займався гетьманський уряд. У цьому ж році в поселенні Старий Кодак влаштовано першу похідну церкву в ім’я Архістратига Михайла. Її було привезено з Запорозької Січі і встановлено для затвердженої вперше берегової варти з «охочих козаків-лоцманів», при ній був ієромонах Самарського Миколаївського монастиря [18, с. 265].

За документами 1656 р., існуюче поселення називають містечком, в якому жили поляки та українці – лоцмани, що проводили плоти через пороги. В містечку діяли домініканський костьол і нововстановлена похідна церква [19, с. 40].

У 1658 р. гарнізон замку було посилено, але в 1664 р. замок спорожнів, його охороняли всього 20 козаків. В 1672 р. фортеця вистояла під час турецько-татарської навали, але було зруйновано прилегле містечко. Церкву й костьол спалено.

Зберігаючи велике стратегічне значення, продовжує існувати фортеця, а поселення, що було невдало розташовано відносно сухопутних шляхів, втрачає своє адміністративне та економічне значення. Первинного значення набуває місто, розташоване вище по течії Дніпра — Новий Кодак. Матеріалів про існування поселення біля Старого Кодака кінця ХVІІ ст. досить мало, ситуацію ускладнює використання назви «Кодак» для двох населених пунктів – Нового Кодака і Старого Кодака. Іноді дуже важко атрибутувати місто, про яке йдеться.

Ймовірно, на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. забудова Старокодацького поселення почала потроху розростатись, в цей час переселенці з Гетьманщини селилися у старовинному містечку. Але події 1709 р. знову припинили розвиток населеного пункту. Російське каральне військо спалило поселення «чтобы впредь не быть пристанищем для воров», а мешканців відправили до Новобогородицької фортеці. Запорожці залишили свій край, та й росіянам не вдалося закріпитися в Кодацькій фортеці.

За архівними джерелами, Старокодацьку фортецю знищено за умовами Прутського трактату 1711 р. (більш за все, фортецю не зруйнували, лише частково було розрито північно-східний бастіонний фронт, що прилягав до скелястого берега і повністю ліквідовано равелін, тим самим було послаблено південно-східний бастіонний фронт). Пізніше, фортеця була відновлена козаками (при реконструкції північно-східної сторони, що проходила над скелястим берегом, було спрощено конфігурацію бастіонного фронту, равелін не відновлювався), але у 20-х роках її зруйнував кримський хан (ймовірно, було тільки засипано рів, оскільки в цілому конфігурація і розміри залишків фортеці ідентичні первинним), а права на Кодак на певний час передав Речі Посполитій [20, с. 149]. В 1733 р. у фортеці стояла татарська залога, яку після повернення вибили запорожці [21, с. 248].

Населення Старого Кодака швидко зростає на початку 1730-х років. У 1739 р. після чергової російсько-турецької війни (1735–1739 рр.) в Кодак переселилося кілька десятків родин з Полтавщини і Чернігівщини. А в 1744 –1748 роках село Старий Кодак збільшується за рахунок переселенців зі Старої Самари.

Настоятель усіх запорозьких церков – ієромонах Павло в період російсько-турецької війни у 1736-1737 роках «збудував» нову церкву в слободі Старий Кодак [22, с. 269] для запорожців та російських військ, що тут знаходилися. Йдеться про другу похідну військову церкву в ім’я святого Архістратига Михаїла. На жаль, невідомо про зовнішній вигляд цієї мобільної споруди (в Вольностях Запорозьких існувало декілька типів похідних церков, в російській армії використовували так звані «церковные ящики», в яких перевозили начиння для похідних храмів). Храм розташовувався всередині фортеці. Близько 1739 р. в поселенні вже існувала приходська громада православного козацтва [23, с. 180].

У 1748 р. з дозволу та благословення митрополита Київського, Галицького і Малої Росії Тимофія Щербацького у місті Старий Кодак замість похідної церкви на кошти запорозького козацтва побудовано сталу дерев’яну церкву в ім’я святого Архангела Михаїла, і до неї призначено постійний церковний причт. Приблизно в цей же час на захід від фортеці виник цвинтар, залишки якого ще збереглися.

За офіційними документами 1768 р. в містечку Старий Кодак малося 50 парафіяльних дворів, бездвірних хат — 32 і населення 1015 душ.

На карті кінця ХVІІІ ст. добре видно, що церкву збудували всередині укріплення. Тому вона вціліла від нападу татар у 1769 р. Перша постійна дерев’яна церква була хрещата в плані, п’ятизрубна, зі скороченими бічними гілками (північною і південною) і видовженою західною. Навколо храму існувала огорожа у вигляді неправильного п’ятикутника. Зі сходу від церкви в середині фортеці у 1776 р. знаходилися кілька видовжених у плані споруд, ймовірно, залишки казарм російського гарнізону.

Із зовнішнього боку земляних укріплень знаходилось містечко. Воно складалося з двох слобід. Місце для слобід було обрано дуже вдало. Їх поставлено у відкритому полі на невеличких підвищеннях величного пагорба так, що з протилежної сторони ріки Старий Кодак чітко змальовувався на фоні неба. Витончений силует церкви, який підтримував величезний масив земляної фортеці, організовував увесь простір жилого середовища. Обидві слободи було утворено в межах старовинного посаду, про який йшлося вище. До кінця ХVІІІ ст. вже не існувало першої Кодацької фортеці – Редуту Маріона з його невеличким посадом. На її місці розкинувся величезний яр. Друга Кодацька фортеця потроху руйнувалася: вали розповзалися, змінюючи обриси укріплень.

З ліквідацією у 1775 .і Запорозької Січі Старий Кодак було визначено державною слободою, а його населення поповнилося колишніми запорозькими козаками, оскільки їх зганяли з насиджених місць у слободи й містечка, де порядкувала вже нова адміністрація.

Як пише Ф. Макаревський, близько 1780 р. Старокодацька дерев’яна церква застаріла й опинилася в жалюгідному стані: «стены ея всецело обветшали; подвалины сгнили и разрушились; во время дождей течь сильно лилась по стенам и по углам как во всей церкви, так и в олтаре; от сырости и течи во многих местах появился мох и выросли губки; в церкви свободно летали птицы и в олтаре свили гнезда (добре видно, що за спорудою просто не наглядали певним чином, всього за 32 роки споруду довели до жахливого стану); по местоположению своему церков очутилась вне села (мається на увазі новий адміністративний центр, оскільки церква знаходилась в дуже зручному місці), в далеком и непристойном месте, вокруг нея от истекающей из гор воды в осеннее и весняное время образовались глубочайшие рвы; от этого дорога в церков сделалась весьма неудобною; как в церкви удаленной от жилых домов, было опасно оставлять церковныя вещи и имущество, то оныя забирались церковным старостою в его дом и хранились там между хозяйственными вещами; богослужение в той церкви само собою прекратилось» [24, с. 181].

Поселення Старі Койдаки на мапі другої половини ХІХ ст. Прорис автора

Мешканці поселення вирішили «в замен устаревшей и обветшавшей», влаштувати дерев’яну церкву в новоутвореному центрі. Для будівництва храму було приготовано різаного дерева триста колод, двадцять дубів на підвалини, і 20 лютого 1781 р. було подано прохання в Слав’янське духовне Правління про надання дозволу на будівництво церкви у Старому Кодаку посеред села. У 1783 р. в поселенні значилося 75 дворів.

Справа з дозволом на будівництво нової церкви затяглася. Вважаючи старий Кодак безперспективним, Слав’янське духовне Правління, пропонувало перенести церкву до сусіднього поселення – Лоцманської Кам’янки. Справу вирішили мешканці Кодака. Після спорудження нової церкви, стару зобов’язались відремонтувати і передати до “Лоцманської Кам’янки” [25, с. 1061] (молитовний будинок зі Старокодацької церкви було влаштовано у 1784 р.).

Новоросійська губернська Канцелярія відмежувала 120 десятин зручної землі для священнослужителів Старокодацької Архангело-Михайлівської церкви й вислала для церкви затверджений план. 12 травня 1782 р. було освячено і закладено місце для нової церкви.

До початку березня 1785 р. було споруджено новий дерев’яний храм в ім’я святого Архангела Михаїла, вже 1 квітня того ж року церкву було освячено й почато богослужіння. За деякими архівними документами, нова церква стояла вище старого кладовища на місці сучасних крамниць [26, с. 44].

Поступово забудова села зростала довкола нового центра з церквою і старовинним цвинтарем, житлові квартали тяглися вздовж сучасної вулиці Леніна, оскільки з іншого боку заважала балка Сажівка. У другій половині ХІХ ст. значно зростає кількість мешканців села, через брак вільного місця садиби зводили навіть у залишках фортеці. Ось як про це пише наприкінці ХІХ ст. Д.І. Яворницький: «...Теперь в бывшей крепости стоит десять крестьянских хат и кроме того большая усадьба купца Зверева...[ ]» [27, с. 112].

У 1818 р. церкву перебудовують. Вважається, що її було «пересипано і складено без змін» від попередньої. Того ж року на захід від храму було зведено дерев’яну дзвіницю.

Завдяки вивченим архівним матеріалам ми маємо уявлення про зовнішній вигляд старої дерев’яної церкви (перекладеної у 1818 р.) і дзвіниці (1818 р.) коло церкви. Дерев’яна церква в ім’я Архістратига Михаїла в селі Старий Кодак належала до типу хрещатих триверхих храмів, з прямокутними раменами і центром (значно вищим за рамена). Просторово–композиційне рішення пам’ятки збудовано на підкреслено домінуючому значенні вертикалей. Центральна дільниця мала окремий зруб. На західному, південному й північному раменах малися двоколонні ґанки, перекриті двосхилим дахом. Пізніше до східного рамена з півночі й півдня було прибудовано невеличкі прямокутні в плані притвори.

Верх центру був двозаломним, а верхи західного й східного рамен – однозаломними. Всі вони увінчувались низькими шатрами з восьмигранними глухими баньками і грушовидними маківками. Південне й північне рамена перекривались двосхилим дахом, якому на фасаді відповідали трикутні фронтони, увінчані невеличкими глухими баньками з грушовидними маківками. Різна висота зрубів надавала значного динамізму центричній пірамідальній композиції храму.

Високі зруби було завершено профільованими карнизами. Стіни ззовні ошальовано дошками горизонтально з нащільниками. Дверні прорізи - прямокутні. Наличники прямокутних вікон, дверей та карнизи прикрашені простою різьбою.

Із західного боку, трохи на північ від головної вісі схід-захід розташовувалась окремо від церкви невеличка двоярусна дзвіниця, подібна до церкви за характером архітектурних форм, але досить приземкувата у порівнянні з композицією храму.

Прямокутний нижній ярус був перекритий пластичною покрівлею і увінчаний восьмигранною банею з відкритими арочними прорізами вікон. Зруби було завершено профільованим карнизом. Стіни ззовні ошальовано дошками горизонтально з нащільниками, це надавало статичності й посилювало приземкуватість. Дверні прорізи – арочні, прикрашені трикутним різьбленим одвірком у вигляді напівколон з капітелями. Наличники вікон та карнизи прикрашені простою різьбою.

До того ж, обидві споруди були увінчані чудовими пам’ятками ставрографії [28] — металевими кованими хрестами (на церкві – 5, на дзвіниці – 1), які різнилися між собою і являли справжні витвори народного мистецтва. Церковну садибу було огороджено незатійливою дерев’яною огорожею.

Церква в ім’я святого Архангела Михаїла (перекладена у 1818 р.) і дзвіниці (1818 р.) в селі Старий Кодак Лоц-Каменської волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії. Зовнішній вигляд з північного заходу. Малюнок автора за архівними матеріалами кінця ХІХ ст.

Комплекс Старокодацької Архангело-Михайлівської церкви. Зовнішній вигляд

1880 р. Прорис автора за малюнком Іллі Репіна

Силует культового ансамблю був важливою містобудівною домінантою у ландшафті й забудові Старого Кодака, це ж підтверджують фотоматеріали кінця ХІХ – початку ХХ ст. Маються відомості про ремонти церкви протягом ХІХ ст.

Старокодацька церква була не менш відома, ніж дерев’яний Троїцький собор у Новомосковську. У 1880 р. її відвідав і намалював відомий російський живописець Ілля Рєпін [29]. У цей час він мандрував колишніми землями Запорожжя, збираючи матеріали для картини «Запорожці». Ним було зроблено начерк олівцем «Церква в Старому Кодаку», на якому зображено дзвіницю з церквою [30].

З 1880-х років церкву Старого Кодака відвідував Д.І. Яворницький, але його більш цікавили запорозькі старожитності, які тут зберігалися: «В настоящее время о прошлом Старого-Кодака говорят только остатки земляной крепости да те немногие вещи, которыя сохраняются в церкви села...» [31, с. 112].

У 1911 р. на церкву звернула увагу навіть Імператорська Археологічна Комісія! Селяни с. Кайдак, священик о. І. Сугаренко и селянин А. Білоконь 28 квітня і 23 листопада 1911 р. надіслали листи на ім’я голови Імператорської Археологічної Комісії з клопотанням про виділення грошей на ремонт храму. На реставраційному засіданні Комісії було розглянуто клопотання: «Считая себя прямыми потомками запорожцев, ревнуя о вере наших предков, сражавшихся за Святой Господний Крест, мы бы хотели сохранить для потомства этот драгоценный памятник старины наших предков, но на это не имеется достаточных средств, почему позволяем себе обратиться с усерднейшей просьбой к Вашему Сиятельству, не найдете ли Вы возможным выдать нам субсидию на реставрацию нашей церкви, или же доложить объ этом Его Императорскому Величеству Государю Императору, милостивому и щедрому покровителю отечественной старины» [32, с. 91]. Наданий кошторис на ремонт складав 16 845 рублів. Припущено було: розібрати усі верхи й главки і «срубить» їх наново, перекрити наново підлогу, розібрати хори і влаштувати нові «такіе же», зробити нові сходи на другий ярус дзвіниці, викласти два нових вінця з дубових колод зверху, виконати залізну покрівлю, старі ґанки замінити новими, наново ошалювати стіни, відремонтувати фундамент, визолотити хрести.

Було заведено справу (Дело Императорской Археологической Комиссии 1911 г., № 91 [33]) з невеличкою історичною довідкою: «Церковь основана при Кодацкой крепости, отбитой запорожцами у поляков в 1637 г. В ней сохраняются: серебряная дарохранительница 1761 г., вложенная Сем. Бардадиным, пара железных венцов, серебряный подсвечник с фигурою ангела, железное копье» [34, с. 92].

На реставраційному засіданні того ж року справу було розглянуто. В засіданні брали участь видатні фахівці Російської імперії з археології, історії та архітектури. Тому доцільним буде навести текст протоколу: «Е.А. Сабанеев нашел церковь весьма ценною и высказал, что к ней надо отнестись с особым вниманием. Настоящая обшивка, повидимому, поздняя. А.В. Щусев заметил, что церковь прелестна и заслуживает поддержки. В.В. Суслов обратил внимание на то, что резьба церкви поздняя, что доски, быть может, тесаныя; необходимо сохранить все старое, добавить недостающее. Е.А. Сабанеев указал на то, что при разборке частей церкви для ремонта ея необходимо отмечать все размеры и снимать шаблоны, потому что малейшия изменения размеров, как показывает опыт, приводит к искажению существенных частей. П.П. Покрышкин, в дополнение к этому замечанию, сообщил свое предположение, что линии церкви кверху несколько суживаются».

Засіданням було постановлено: зажадати акт огляду, просити зазначити роботи більш-менш негайні і зазначити на необхідність точніших обмірів, особливо у верхніх частинах, а також зняття шаблонів.

Поки що невідомо про проведення реставраційних робіт (деякі джерела вказують на їх проведення), але як бачимо, Імператорська Археологічна Комісія підтримала таку ідею.

На жаль, радянська доба стала принципово новим етапом історії міста та її головних споруд. Ще у 1920-х роках П. Козар писав: «...В самому ж таки селі Кодакові посеред села стоїть церква, збудована в українському стилі» [35, с. 57]. Але, у 1937 р. споруду, яка визначала архітектурний образ поселення – церкву Архістратига Михаїла, було розібрано [36, с. 53]. У 1944 р. на території фортеці було закладено гранітний кар’єр. За подальші 50 років постраждала більша частина укріплень. На сьогоднішній день вціліла південно-західна ділянка з двома бастіонами, яка дорівнює 9,7 га. Це 46 % від колишньої загальної площі забудови земляних укріплень. На превеликий жаль, знищено місця, де колись стояла перша дерев’яна церква Архангела Михаїла і єдина в’їзна брама до фортеці, але й вціліла частина становить інтерес для археологічного вивчення (особливо територія південного редуту, на якому встановлено обеліск).

Після співставлення писемних, топографічних, графічних даних виникає потреба археологічних розвідок не тільки цвинтаря й залишків фортеці у старій частині Старого Кодака. Для локалізації місцезнаходження залишків фундаментів Архангело-Михайлівської церкви, збудованої у 1785 р., й дзвіниці, збудованої у 1818 р., доведеться досліджувати місце сучасного центру села. За допомогою низки заходів можливо відродити зруйновану об’ємно-просторову композицію історичного центру Старого Кодака, а саме: відтворити зруйновану архітектурну домінанту – храм на честь святого Архангела Михаїла.

За останні роки в Україні накопичено унікальний досвід відтворення втрачених пам’яток архітектури, який виявив деякі негативні моменти: нівелювання поняття автентичності, стирання межі між оригіналом і копією, а то й підробкою [37, с. 258], цілком можливим є відтворення культових споруд за умови проведення належних наукових пошуків. Тож накопичення й узагальнення архітектурних, історичних та археологічних матеріалів продовжує залишатися важливим завданням фахівців доби козацтва.

_______________________

1. Автор роботи з 1996 р. вивчає містобудівну та архітектурну спадщину Дніпропетровської області. З 1996 по 2006 р. було проведено понад 30 архітектурно-етнографічних експедицій по поселеннях Верхньодніпровського, Новомосковського, Дніпропетровського, Нікопольського та Царичанського районів. Зібрано велику кількість матеріалу з етнографії, побуту та архітектури, який опрацьовується та друкується в наукових виданнях і пресі.

2. Нині знаходиться в складі міста Дніпропетровська // Коментарі // Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого ХVІІІ. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000.

3. Історія Русів. – К., 1991.

4. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії...

5. Проспер Меріме. Богдан Хмельницький. – Львів: «Каменяр», 1990.

6. Старостін В. Старий Кодак...

7. Мицик Ю.А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини ХV – ХVІІІ ст. – Дніпропетровськ, 1997.

8. Старостін В. Старий Кодак. Історичний нарис. Бібліографія. – Дніпропетровськ, 2007 (готується до друку).

9. Заруба В. Кодак. Нарис з історії фортеці. – Дніпропетровськ, 2004.

10. Уривки із спогадів Богуслава Маскевича // Додатки // Мицик Ю.А. Козацький край...

11. Заруба В. Кодак...

12. Мицик Ю.А. Козацький край...

13. Пункт 9. Щоб ксьондзи, котрі знаходяться при нас, виходили безпечно зі своїми пожитками // В.Старостін. Столиця степового краю. Дніпропетровськ. Нариси з історії міста. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2004. – С.25.

14. «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа». – Одеса, 1842. // Приложение к газете «Собор». Репринтное издание. – Днепропетровск, 1991.

15. Шевал’є П’єр. Історія війни козаків проти Польші. – К.: «Томіріс», 1993.

16. Заруба В. Кодак...

17. Історія української архітектури. За редакцією В.І. Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003.

18. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т.1. – К.: Наукова думка, 1990.

19. Заруба В. Кодак...

20. Мицик Ю.А. Козацький край...

21. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

22. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т.1...

23. Макаревський Ф. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії...

24. Там само.

25. Нині, село в складі м. Дніпропетровська, яке ще зберігає сільский вигляд і побут жителів // Коментарі // Феодосій Макаревський. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії...

26. Старостін В. Старий Кодак...

27. Эварницкий Д.И. (Д.И. Яворницкий) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – К.: Веселка, 1995.

28. Ставрографія – наука про хрести.

29. Рисунок и акварель русских художников втор. пол. XVIII–нач.XX вв. Каталог выставки. Киевский Государственный музей русского искусства. – Киев, 1964 г. / Репин Илья Ефимович. Рисунки, выполненные во время путешествия по Украине в 1880 году.

30. Бєлічко Ю. Україна в творчості І.Ю. Рєпіна. – Держ. видавн. „Мистецтво”, - Київ, 1963.

31. Эварницкий Д.И. (Д.И. Яворницкий) Запорожье в остатках старины...

32. Известия Императорской Археологической Комиссии. Вып. 44. – Петроград, 1912.

33. Вона мала наступну назву: «Екатеринославская губерния, Екатеринославский уезд, с. Старый Койдак. О реставрации церкви во имя Архангела Михаила и об изыскании на ее средства (1911)».

34. Известия Императорской Археологической Комиссии...

35. Козар П. На Дніпрельстан через пороги. – Дніпропетровськ: УкО ІМА-прес, 2000.

36. Заруба В. Кодак...

37. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. – К.: НДІТІАМ – Головкиївархітектура, 2003. – С. 258; Харлан О.В. Дерев’яна Покровська церква міста Нікополь. До питання локалізації місцезнаходження та архітектурно-містобудівні особливості // Сучасні проблеми архітектури та містобудування. Вип. 16. – К.: КНУБА, 2006. – С. 112–124.

Наталія Сенченко (Київ), старший науковий

співробітник Центру пам’яткознавства НАН

України і УТОПІК, кандидат історичних наук

Павло Петльований (Немирів Вінницької області), священик

Козацькі сторінки Немирова

Подільське містечко Немирів не належить до найвідоміших міст сучасної України, проте його історичне минуле настільки вражає своєю різноманітністю і бурхливістю, що не може залишатися поза історичних досліджень.

На південному сході від сучасного Немирова на відстані трьох кілометрів на широкій рівнині височать могутні вали висотою 9 м, шириною біля основи 32 м, загальною довжиною 4,5 км., які огороджують площу 130 га. Це унікальне, одне з найбільших на території України скіфське городище VII-V ст. до н.е. Воно також є, як вважають дослідники, одним з найперших городищ скіфського періоду [1].

Частина городища була заселена вже у другому тисячолітті до нашої ери. Відоме у науковому колі як "Немирівське городище", місцеві жителі називають його "Вали", "Великі Вали". На думку професора Київського Університету, відомого вченого і археолога Г. Іванішева, спорудження їх відноситься ще до язичницьких часів слов'янських племен [2].

У 1909 р. С.С.Гамченком тут відкрито залишки трипільського поселення. Результати його робіт були частково опубліковані, але повна інформація так і залишилась у рукописах [3].

Досліджували городище відомі вчені І.А.Спіцин, П.І.Хавлюк. У 1946-1948 роках вивчав городище М.І.Артамонов. У 1948 р. під час розкопок скіфського валу була знайдена округла яма (діаметром близько 4 м) з похилими стінами і нерівним дном, заповнена фрагментами кераміки, кістками тварин. Тут же знайдено кілька десятків антропоморфних і зооморфних статуеток, окремо — роги бика. М.І.Артамонов припускав, що ця яма мала культовий характер.

Обжиті місця, на яких під час розкопок відкривають залишки землянок, багато випаленої глиняної обмазки від наземних каркасних жител, вогнища, ями для зберігання зерна та інших продуктів, займають звичайно лише невелику частину площі городища. Решта його території залишалась вільною. Такий "пустир" особливо помітний на Немирівському городищі. Є припущення, що у воєнний час ці вільні простори були потрібні для захисту за валами укріплень населення навколишніх неукріплених поселень, а також для загону худоби і табунів коней — основного багатства стародавніх землеробів.

У Немирівському городищі були знайдені в значній кількості найраніші зразки родосько-мілетського посуду. Про широкі економічні зв'язки свідчать також знахідки на околицях Немирова ста двадцяти двох римських монет ІІ-ІІІ ст. н.е., двох срібних перснів з вправленими в них римськими монетами [4]. Археологічний матеріал з Немирівського поселення зберігається, в основному, у фондах Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі. Колекція кераміки нараховує близько двох тисяч екземплярів.

Поселення на Немирівському городищі існувало і в період розквіту Київської Русі до татаро-монгольського нашестя ХІІІ ст. [5]. Народні перекази стверджують, що саме це городище називалось містом Мирів.

Неспокійні то були часи для наших предків. Небезпечне сусідство з південними степами віщувало численні напади кочовиків-печенігів, які займались тут розбоєм, починаючи з ІХ ст. Про їх візит розповіли сліди першої пожежі, яку виявили в культурному шарі під час археологічних розкопок. Наприкінці ХІ ст. у цих краях почали з'являтись орди кочівників-половців. [6].

Безліч разів боронили жителі своє містечко, та все ж кочівники спустошили його, і згодом нове поселення виникло на іншому, на той час зручнішому місці - на підвищенні, оточеному з трьох боків річкою. На відміну від попереднього Мирова воно одержало назву Немирів. [7].

За іншою версією, сучасний Немирів заснований Немирою, якому у 1388 р. подільський князь Федір Коріатович за добру службу подарував маєток із своїх Брацлавських земель [8].

Важливе стратегічне розташування селища, яке польські королі вважали "ключем Побужжя", було причиною того, що Немирів одразу ж після свого заснування став ареною жорстоких битв.

Політичні події призвели до того, що вся Брацлавщина була відібрана у Федора Коріатовича (тоді ж і Немира позбувся свого міста) і віддана Спитку з Мельштина, потім відійшла до Вітовта — Великого князя Литовського, згодом — до Федора Несвізького, намісника князя Свидригайла.

З часом Немирів ввійшов до складу обширних маєтків, що належали князям Четвертинським. Дочка Матвія Святополк-Четвертинського Ганна одружилась з Янушем Збаражським і отримала в придане Немирів та його околиці. Від Збаражських Немирів перейшов до князів Вишневецьких (з 1632 р.) [9]. Після Люблінської унії 1569 р. східна Брацлавщина (Брацлавське воєводство, до складу якого входив і Немирів) була приєднана до Польщі. За цих часів Немирів став одним з центрів запеклої боротьби українського народу проти шляхетського гніту і намагань насильно залучити місцевих жителів до католицтва.

У 1626 р. Київський митрополит Іов Борецький відвідав Поділля з метою підтримки православної віри у нових скрутних обставинах. Він освятив нову церкву Воскресіння Христового на ринковій площі Немирова та заснував братство при новій церкві, що й підтвердив грамотою від 9 листопада 1626 р. [10]. У 1648 р. при братстві була створена школа [11].

Наступ Речі Посполитої на національно-релігійні, економічні та політичні права українців викликав рішучий опір усіх верств українського суспільства. За цих умов саме козацтво взяло на себе роль захисника національних, релігійних і державницьких прав України, яку не змогла виконати денаціоналізована українська родова аристократія. Козацтво стає на позиції підтримки української культури та Православної віри. Захистити територію України від погромних набігів татарських орд, масових вбивств і захоплення в полон великих мас населення литовська і польська влада виявилась не в змозі. Це завдання також взяло на себе козацтво.

Бачили вулиці Немирова козацького ватажка Івана Підкову, який звідси починав бойовий похід проти татар і турків у 1577 р., і Северина Наливайка, що виступив проти польської шляхти у 1594 р. [12]. Селянсько-козацькі антишляхетські виступи відбулися тут у 1607, 1612-1614 рр. та ін. [13].

Перед польсько-козацькою війною 1648 р. Немирів був промисловим, добре укріпленим містом. У зв’язку з цим у ньому знайшла собі притулок значна кількість поляків та євреїв сусідніх місцевостей. 20 червня 1648 р. у розпалі козацького повстання уманський полковник Ганжа хитрістю заволодів Немировом: 50 козаків, одягнених у польську одежу, прибули до воріт міста, затрубили в труби і вдарили в литаври, як це звичайно робили польські вершники. Поляки вирішили, що до них прибули їх співвітчизники на допомогу і відкрили ворота. Козаки, об’єднавшись з міщанами, розбили ворота і дали можливість увійти до міста козацькому загону, який очікував неподалік. За свідченням єврейського літописця, під час цих подій загинуло близько 6000 євреїв. До цього часу в пам'ять про ці події у євреїв існує піст 20 Сивана (червня).

Після зазначених подій 1648 р. польський військовий начальник, друг і захисник євреїв князь Ієремія Вишневецький [14], який являвся найвідчайдушнішим поборником католицизму, не зважаючи на те, що весь його рід і він сам в юності сповідував православ'я, захопив місто і жорстоко помстився козакам і міщанам Немирова за смерть євреїв: всіх, хто здавався йому підозрілим, він піддав різноманітним тортурам. “Немирівчанам виривали очі, розпинали, розтісували їх навпіл, саджали на палю, обливали окропом і, крім того, застосовували такі муки, — пише літописець, — яких і поганці не могли придумати”. Вишневецький був присутній при катуваннях і, здавалось, знаходив в них якесь задоволення: "Мучте їх так, щоб вони відчували, що вмирають" — кричав він у нестямі [15]. Тоді було страчено близько трьох тисяч чоловік [16]. Довго ще в пам'яті немирівчан, кому пощастило врятуватись, залишалися "намиста" з голів страчених козаків та міщан.

Бойовою опорою були немирівчани в загонах Максима Кривоноса та Івана Богуна у період Визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Наприкінці 1654 р. Немировом заволоділи поляки, "вогнем і мечем сплюндрували його до щенту, з людьми в нім бувшими" [17]. В смутний період після смерті Богдана Хмельницького Немирів безперервно дістається то Польщі, то Росії, то Терції, в залежності від того, перед ким схиляється гетьман — чи перед Польщею, чи перед царем Московським, чи перед султаном, чи ханом Кримським, щоразу піддаючись спустошенням [18].

У 1670 р. Немирів зайняв Дорошенко, а у наступному році його витіснили поляки. Згодом Немирів знову дістається Дорошенку. У 1678 р. зруйноване місто зайняли турки. У 1685 р. Немирів став столицею новоутвореного турками князівства, князем якого був призначений син гетьмана Б. Хмельницького Юрій, який називався "князем Сарматійським", перед цим цю посаду займав господар валашський Дука, місцем перебування якого було сусіднє містечко Печера. Для новопризначеного князя Юрія Хмельницького було побудовано дерев’яний палац, огороджений високим частоколом, проте Юрій перебував тут недовго, близько 2-х років, і за свою жорстокість був відданий до суду у м. Кам’янець і страчений. Під час господарювання тут "негідного сина достойного батька" Немирів особливо запустів. Після Юрія Хмельницького керував у Немирові близько року Драгинич, згодом – Куницкій, але вже як підданий польського короля.

У 1692 р. Немирів черговий раз постраждав від татар. Згодом Немирів знову був зайнятий турками і належав їм до Карловицького договору 1699 р., коли вся Подолія була повернена Польщі. У 1702 р. Немировом оволоділи повсталі козаки під проводом Самуся, цього разу було вбито багато євреїв і поляків. З часом нерідко виникала можливість повторення подібних дій від гайдамаків, які у 1735 р. винищили околиці Немирова. У 1737 р. у Немирові відбувся з’їзд руських, австрійських і турецьких послів для підписання миру.

У 1768 р. під час повстання гайдамаків під приводом Залізняка і Гонти (Коліївщини), Немирів, який був тоді центром “Немирівської губернії”, “… як і інші міста, палав у вогні і поливався кров'ю євреїв і поляків” [19]. Влада Польщі існувала у Немирові до 1793 р., коли Подільське і Брацлавське воєводства були возз'єднані з Росією.

Близько 1700 р. Немирів від Вишневецьких перейшов у володіння Потоцьких. Юзеф, (1673-1751), Вінцентій (пом. 1825), Станіслав, його син Єжи, Софія, Болеслав Станіславович (1805-1893), та остання власниця містечка, внучка Болеслава, Марія Григорівна Щербатова (народжена Строганова) залишили свій слід в історії міста. “Їх … зусиллями було побудовано гімназію, костел, кірху, будували вони й православні церкви, мануфактури. Дякуючи старанням і енергії княгині Марії Щербатової, містечко набуло досить влаштованого вигляду. Головні вулиці всі були вимощені і освітлювались електричними ліхтарями, містечко прикрасилось величними, грандіозними і дорогими будинками, як наприклад: палац княгині, чоловіча гімназія, ратуша, лазня, винокурний завод, паровий млин” [20]. З 1870 р. тут діяла іконостасна майстерня Якова Івановича Неклявза, в якій виконувались різноманітні столярні, різьбярські, живописні та позолотні роботи [21].

________________________________

1. Шовкопляс І. Г. Археологічні дослідження на Україні. — К., 1957. — С. 174.

2. Стрибульский С. Историческая записка о Немировской гимназии. — 1838-1888. Немиров, 1888. — С .14, 40.

3. Гусєв С.О. Трипільські поселення поблизу Немирова // Археологія. — 1995. — № 3. — С. 73.

4. Гульдман В. К. Памятники старины в Подолии. — Каменец-Подольск, 1901. — С. 398.

5. Малаков Д. В. По Брацлавщине. — М., 1982. — С. 83.

6. Луцький М. Слідами давньої легенди. // Прибузькі новини. –1990, 9 червня.

7. Малаков Д. В. Минуле Немирова. — К.,1998. — С. 6.

8. Шенк Г.О. Немирів крізь віки. — Вінниця, 2001. — С. 15.

9. Приходы и церкви Подольской епархии // Труды Подольскаго епархиальнаго историко-статистическаго комитета. – Каменец-Подольский, 1901. – Вып. ІХ. – С. 200.

10. Викул П. Киевский митрополит Иов Борецкий. (1620 – 1636) // Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1894. – № 27. — С. 520 – 521.

11. Голубев С.Материалы по истории Западно-Русской церкви. — К., 1891. — Вып.1.

12. Луцький М. Оповідь про народного лицаря // Прибузькі новини. –1990, 24 липня.

13. Верховлюк В. Одним поглядом // Прибузькі новини. — 1990, 16 серпня.

14. Еврейская энциклопедия. — СПб., — Т.ХІ. — С. 667.

15. Батюшков П.Н. Подолие.Историческое описание. — СПб., 1891. — С.114.

16. Онацкий Д. Г. Подолия. Краткий исторический очерк с указаним пунктов важнейших в историческом отношении. — К., 1913. — С. 36.

17. Величко Самоил. Летопись событий в юго-западной России в ХVІІІ веке /составлена в 1720 г./. — К., 1848. — Т. 1. – С. 209.

18. Описание приходов Подольской епархии // Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1876. – № 3. — С. 76.

19. Батюшков П. Н. Подолие.Историческое описание. — СПб., 1891. — С. 191.

20. ДАВО. — Ф. 777. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 11.

21. Подольские епархиальные ведомости. – Каменем-Подольский, 1904. — № 7. – С. 183.

Ігор Головко (Пирятин Полтавської області),

викладач історії Пирятинського ліцею

Водяні млини на Пирятинщині в період пізнього середньовіччя

Серед питань, які стоять перед вітчизняною медієвістикою, особливо нагальним є питання розвитку матеріального виробництва, яке, по суті, являється основою суспільного життя, а тому і всієї дійсної історії. Зрештою, в основі її поділу на епохи – особливості технології виробництва та засобів праці. Успіхи у розвитку продуктивних сил, досягнуті до ХV ст., стали важливою передумовою появи капіталістичного способу виробництва. В ХV – першій половині ХVІІ ст. відбулися нові зрушення: було зроблено ряд технічних винаходів в енергетиці, металургії, військовій справі, засобах пересування. Одночасно з розвитком виробництва зріс об’єм торгівлі в країнах Європи; географічні відкриття завоювали для європейців ринки за океаном. Необхідність збільшення кількості матеріальних благ, всупереч цеховим заборонам, призвела до розширення самого виробництва. В цей час поряд із традиційними ремеслами та промислами з’являється і отримує свій подальший розвиток підприємство нового типу – мануфактура. Відбуваються зміни і в соціальній структурі [2, 102-105].

Виробничим символом Козацької доби в Україні в повній мірі може стати водяний млин.

Млини, які приводилися в рух водяним двигуном, являли собою цілий комплекс промислових закладів – на них не тільки мололи збіжжя, а й дерли просо (круподерні), розпилювали ліс (тартаки): число спеціально обладнаних та покритих навісом верстатів для цієї мети могло бути різним: відомо навіть дев’ять (18 «дужих» пилок) [16, 214], валяли сукно та повсть (валюші). Всередині млинів-валюш на горизонтальному валу розташовувалися кілки, до яких прикріплювалися масивні дерев’яні колоди («баби» або ж «бияки»). Під час обертання валу вони через те, що розміщувалися по спіралі, по черзі піднімалися вверх, а потім падаючи донизу, збивали вовну в спеціальній продовгуватій ступі [16, 215] (Рис. 1). З млинарством були пов’язані папірні, порохівні, рудні, гамарні [1, 238].

Саме млини були джерелом значних прибутків для їх власників чи орендарів. Дуже рано усвідомивши це, козацька старшина, розширюючи свої земельні володіння («зупольное», «неподвижное», «полное», «свободное», «вечное» та «рангове») [15, 195-196], почала дбати і про будівництво млинів на них. Не цуралося цього і духовенство, ба, навіть, голови держави: «І, либонь, усі ті колишні гетьмани тільки про око були щиро зичливі будівничі та опікуни нашої вітчизни, бо таємно й безсовісно, з немалим ущербком вітчизні й пагубою власного свого християнського народу через свої властолюбні привати й ненаситні жадання всі вони намагалися забрати більше води на свої лотоки... [7, Т.2, 371]”.

У 1743 р. в 6 полках на Полтавщині старшина вже володіла 1146 кругами водяних млинів [1, 238].

Чимало їх було побудовано і на території двох Пирятинських сотень Лубенського полку. Переважна більшість перебувала у приватному або посесійному (орендному [14, Т.3, 358]) володінні родини Свічок.

Рис.1. План та механізм млина-валюша

Лубенський полковий осавул Леонтій Свічка започаткував свою «млинарну імперію» на Пирятинщині в 1682 р., коли отримав універсал полковника Максима Ілляшенка на володіння Кручанською греблею під селом Повстином і на влаштування ступ для розмелу пшона [6, Т.4, 42]. Що і було зроблено в 1684 р. за «Договором з пирятинським мельником Семеном Пацем про улаштування і утримання гребель на р. Удаї в урочищі «Круча» під с. Повстином». Останній був досвідченим майстром і до того ж найближчим сусідом: в 1675 р. він отримав фундуш від полковника Івана Федоровича Сербіна і побудував млин біля Турчишиного лісу [4, 11]. За угодою, осавул виділяв місце, а Семен Пац «повиненъ старатысь деревнею, каменем, железом, и своею працею, албо рачей мастерствомъ тотъ млинъ фундувати»[4, 13]. В разі розширення виробництва Свічка мав допомогти досипати греблю і вбити палі на «другий камінь» [4, 13]. Прибутки партнери мали ділити порівну, а в разі переходу частини прибутків з млина під опіку військової канцелярії інша їх частина, в рівних долях, залишалася в організаторів справи [4, 13] (ця гребля з усіма побудованими на ній млинами по смерті батька відійшла «тестаментально легкована» (за духовним заповітом) до Івана Свічки [4, 13], далі, вочевидь, — його сину Степану).

До 1690 р. маєтності Свічок невпинно зростають.

14 березня 1687 р. один із орендованих млинів на Пирятинській греблі, «два коле рабочихъ, одно каменное, а другое ступное», осавул поміняв у Івана Москальцева, зятя його власника, на два млина «у вечное пожиткование»: на греблі вище с. Каплинців – «тилки одинъ камень» та на Пирятинській греблі «подъ баштою» - «въ томъ два коле состаетъ, еденъ каменъни, а другой ступникъ»; та ще й з доплатою – 50 золотих грошей [4, 30].

Посада лубенського полковника, яку отримав в 1688 р. Леонтій Назарович, лише сприяла цьому.

Це добре видно з тексту грамоти царів Івана та Петра Олексійовичів, пожалуваній Леонтію Свічці на володіння маєтностями в Пирятинському повіті, від 25 серпня 1690 р.: «Мы, Пресветлейшие и Державнейшие Великие Государи, Цари и Великие Князья, Иоаннъ Алексеевичъ, Петръ Алексеевичъ, всея Великия, Малыя и Белыя России Самодержци, Наше царское величество …пожаловали ево, Леонтия, за ево къ Намъ Великим Государем, къ Нашему Царскому Величеству верние, ирадетельние, и мужественные службы (в Чигиринських походах 1677-1678 рр., Кримських походах 1687 та 1689 рр. та ін.)… владеть селомъ Деймановкою и селомъ Давыдовкою въ уезде Пиратинскомъ съ людьми посполитими и со всеми къ нимъ принадлежащими угодиями и належностями, Коломыйцами (за О.М. Лазаревським «візниками «ступочної» солі з міста Коломиї» [5, 203-204], але, вочевидь, всього лише переселенцями з західноукраїнських земель), во всемъ Пиратинскомъ уезде живущими, съ мельницами, въ нихъ обретающимися, и мельницами подлинными у чтырнадцати колесахъ, на реке Удаи въ розныхъ местехъ стоящие, да мельницею Семена Паца подъ селомъ Повстиномъ на гребле подъ кручею о трехъ колесахъ, и дворомъ надъ Оржицею, Короваи прозываемымъ, съ людьми ево поселенними и всеми его землями, и лесами, и сенокосами, полями пахатними, и къ пашне годними, купленними и занятими, … и всякие доходы имать, и пожитки употреблять …ему, Леонтию, и жене его, и детямъ, и внучамъ, и правнучатамъ въ роды ихъ неподвижно; и вольно имъ те вотчины продать и заложить, и въ придание дать, и во всякие крепости укрепить…» [12, 395-398].

2 червня 1691 р. полковник Їх Царської Пресвітлої Величності Війська Запорозького Лубенський придбав млин «стоячий на реце Удае на гребле Гурбинской, о двохъ колахъ, камень, ступи и фалюши (валюші) лужниковие» за сто талерів (окрім могоричу) у гурбинського отамана Данила Ющенка і жителя села Нова Гребля (зараз Прилуцького району Чернігівської області) Данила Андрійовича Криворучченка [4, 61] (згодом млин перейшов в посесію синові Лук’яну [4, 61]).

Дякуючи за звільнення від Кизикерменського походу, Андрій Філоненко – «житель и товаришъ сотне Пирятинской» — у 1695 р. подарував Леонтію Свічці ділянку землі на Заріччі: «од гатъки, которая идетъ одъ Зареча Пирятинского, ажъ до озера Кошелювского, по самий берегъ, якъ идетъ озеро на млини его жъ, пана Леонтия Свечки, гатковие ( «пять кол» [4, 196-197])» [12, 399]. Тоді ж таки почав будуватися новий панський млин, «где также два коле и валило меетъ бути» на Вороб’ївській греблі нижче Куріньки [12, 403].

Після смерті Леонтія Назаровича в 1699 р. його син Лук’ян, який за заповітом отримав села Малютенці та Давидівку з посадженими там людьми, продовжував збільшувати сімейні володіння. Інколи, навіть, вдаючись до прямого насильства. Але з часом його суперник – Андрій Маркович, скориставшись положенням брата гетьманші, Анастасії Марківни Скоропадської, не тільки перехопив ласі шматки у вигляді орних земель, млинів та інших угідь, але й змусив (як це, напевно, можна сказати) продати навіть частину родинного спадку. Зокрема, хутір Короваї, що знаходився поряд з селом Марковича Кулаженцями, та ряд інших маєтностей [10, 469-474].

Дещо поступалася Свічкам родина Вакуленків. На початку ХVІІІ ст. пирятинський сотник Семен Вакуленко на Каплинцівській греблі мав млини «объ одиннадцати колахъ стоячие» [3, 534].

Млином «для потреб двору рейментарського (командуючого військом)» на Новій Греблі (Прилуччина) обзавелася і гетьманша – Анастасія Скоропадська. Своїм універсалом від 14 червня 1712 р. лубенський полковник Василь Савич наказував «…сотникови Пирятинскому, атаману городовому тамошнему зъ войтом, а особливе атаману селскому Дащенскому, Яцинскому, Белоцерковскому, Кейбаловскому, Харковскому, Усовскому, Мокляковскому, Кротовскому, Гурбинскому, Леляковскому, Митченскому, Сасиновскому, Давидовскому, Грабаровскому и Вечурковскому зъ товариствомъ, и войтомъ тамошнимъ съ посполитыми людми…» греблю, куплену гетьманшею «гатить и содержать въ исправности» [4, 208].

Були й інші, проте не настільки впливові, власники млинів в середній течії р. Удаю (Рис. 2) наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.

На Вороб’ївській греблі: отаман з Куріньки Яцько Малюта – «колъ две и валюша, а лотокъ …на тое полъшоста сажня», Микита та Ясько Шумейки з такими ж лотоками – «по клетце, а въ обохъ клетках по колу единому имъ обом и по валилу», Федір Гончаренко та його товариш, Левко, — сусіди Свіччині по обидва боки, — в кожного млин із двома колами та валилом і лотоки по 11 сажень [12, 403-404].

На Гурбинській греблі: вже згадані, гурбинський отаман Данило Ющенко та його партнер — Данило Криворучченко [4, 61].

На Каплинцівській греблі (Рис. 5): дружина пирятинського городового отамана Наталія Курилиха, Іван – зять пирятинського мельника Москальця, пирятинський протопіп Яків Філіпович [4, 129-130].

На греблі в с. Луговиках: пирятинський сотник (1687 - 1688), полковий писар (1688 - 1690), а згодом і суддя (1690 - 1712) [10, 471] Леонтій Іванович Кичкаровський [12, 421].

На Малокручанській греблі, поблизу Турчишиного лісу: полковий хорунжий (1688 - 1691) Влас Семашко та пирятинський мельник Семен Пац [12, 421].

В с. Новій Греблі: Криворукий, Савченко, Самійло, Вацик, Грицик і ін. [4, 62-63].

На першій Пирятинській гатці (Рис. 3, І): Москалець, Семен Пац, Яковенко, Філоненко, Дякон і Терешко [4, 30; 4, 13; 4, 62-63]; на другій (Рис. 3, ІІ) – Іван Зенюк, Архем, Килко та Коломієць [4, 62-63].

Рис.2. Карта-схема розташування гребель ХVII – XVIII ст. в середній течії р. Удай (басейн р. Сули): 1 – кордони областей; 2 – кордони районів;

3 – центри сотень; 4 – села; 5 – греблі; 6 – перша, друга та третя (Зарічанська) міські пирятинські греблі

Рейментарське право на маєтності, в тому числі і на володіння млинами, яке підкріплювалося певними грамотами та універсалами полковників, гетьманів і, зрештою, царів, дуже чітко регламентувало їх, ув’язуючи з існуючою соціальною ієрархією. Його порушення або зловживання ним негайно тягло за собою державні санкції. Немилість полковника чи гетьмана неминуче приводила і до втрати майна.

Так, наприклад, Лук'яну Свічці, який мав необачність отримати такого суперника, як Андрій Маркович, гетьман в своєму листі від 22 липня 1715 р. пригадав і те, що « у полтора р. ледве до насъ показалесь былъ очи, а потомъ дневъ два чи ли три забавившись, звернулесь хороговъ и безъ ведома нашего уехалесь тайно ку дому», і те, що людей із сіл своїх систематично не посилає на гатіння пирятинської греблі [3, 536]. А також

Рис.3. План давнього Пирятина за В.Г. Ляскоронським [9, 49]: І-IV – греблі: І – перша (стара) міська; ІІ – середня ; ІІІ – третя (Зарічанська); IV – Переводська

зробив погрозу: «…если бысь въ томъ мелъ быти противенъ, то не тилько млини твои кажемъ позапечатовати, але маетностей позбудешъ, декляруемъ» [3, 536]. Згодом було виявлено й інші його зловживання: несанкціоноване будівництво млинів на Зарічанській (Рис. 3, ІІІ) та Великокручанській греблях, постійне підтоплення млинів пирятинських мельників через підняття рівня води на своїх загатях, що нанесло « явний убитокъ…скарбу войсковому и старой Пирятинской гребле крайнюю шкоду» [4, 228]. Зрештою, універсалом Скоропадського від 29 серпня 1716 р. до лубенського полковника зі старшиною полковою та сотникові пирятинському з урядом і «кому о том ведати належитъ» було наказано: «…безправне построение Свечкою млини зруновати и пороскидати, въ чомъ и старшина городовая Пирятинская повинна учинити помочь, повелеваемъ, тутже пилно упоминаемъ, сурово грозимъ и приказуемъ подъ зарукою двохъ тисячъ талерей и подъ неопустнимъ каранемъ, аби Лукянъ Свечка жадною мерою неважился теперь и некогда впредь тамъ на гатках млиновъ знову реставровати и держати ку шкоде старои гребле Пиратинской, и жеби тилько одно держалъ коло, якое мельники покойному отцове его зъ своей доброй воле позволили построити, въ чомъ аби сей указъ нашъ крайний ненарушоне въ потомние часы былъ содержанъ по десяте грозимъ и приказуемъ» [4, 228-229].

Поява перших водяних млинів з колесами верхнього бою, що були особливо розповсюджені в Україні (як і в Європі) в ХVІ – першій половині ХVІІІ ст. на Пирятинщині, напевно, пов’язана з ім’ям Олександра Вишневецького. 9 лютого 1592 р. він отримав грамоту короля Сигізмунда ІІІ на будівництво замку та заснування в урочищі «Пирятин» міста Михайлова, з управлінням за Магдебурзьким правом: «допущаемъ въ месте преречномъ ратушъ збудувати, крамы, вагу, постригальню (млин з верстатом для підстригання сукна), ятки всякие, лазню посполитю и што колвекъ до порядку обходовъ и пожитковъ месткихъ належатиметъ збудувати, и ремесла цеховые спорядивши, порядкомъ иншихъ таковыхъ местъ во всемъ ся справовати маютъ…» [8, 102]. Продовжували їх будувати і його спадкоємці: брат Михайло та племінник Ієремія.

Традиційно млини робилися з дерева (Рис. 4). А їх будівництво потребувало точних розрахунків всіх елементів, логіки конструктивних рішень, високої якості робіт.

Рис.4. Водяний млин

На Лівобережжі більшість з них будувалася на греблях, хоча інколи частину споруди розташовували на палях, над водою. Механізм млина знаходився всередині будівлі, під дахом; зовні залишалося лише водяне колесо, яке досягало 4 м в діаметрі. До потужного горизонтального валу за допомогою спиць закріплювали два дерев’яних ободи, відстань між якими складала близько 0,5 м. Всередині їх обшивали дошками, а зовні між ободами вставляли перегородки («лопатки»). Утворювалися своєрідні ковші, розташовані один за одним вздовж колеса. Коли вода потрапляла в ківш, вона приводила в дію колесо, а разом з ним і горизонтальний вал. Всередині млина, на валу, закріплювали колесо, яке спеціальними зубцями з’єднувалося з горизонтальною шестернею. Вертикальна вісь від шестерні проходила через отвір в центрі нижнього каменю і намертво прикріплювалася до верхнього: верхній камінь обертався, а нижній залишався нерухомим. Щілина між жорнами визначала якість помелу борошна. Для рівномірного м’якого помелу зерна слід було періодично їх «клепати», тобто заглиблювати, нарізати синусоїдні доріжки, що мали викривлення, і йшли від центру жорна до його краю. На жорнах діаметром 2 м таких канавок було близько 12. Під час обертання верхнього жорна зерно з бункеру через спеціальний отвір потрапляло в невеликий дерев’яний жолоб і сипалося в центр жорна. Потрапляючи на доріжки воно перемелювалося на борошно, яке збиралося між нижнім жорном та верхнім кожухом, що накривав жорнову пару. Нижче знаходився ящик, в який воно зсипалося, коли відкривався спеціальний прямокутний отвір, і по лотку потрапляло в мішки. Неабияку роль у цьому процесі відігравала рівномірність подачі зерна на жорна: знизу до бункера з зерном підвішували рухомий ящичок – дозатор. До того ж положення цього ящичка дозволяло відокремлювати борошно одного господаря від наступного, який, скажімо, вже засипав своє зерно в бункер і приготувався молоти. Дуже впливала на чіткість взаємодії механізмів і майстерність мірошника [13, 115-134].

Попри те, що на протязі всієї епохи продовжували будувати і млини з нижнім боєм, переваги верхньобійних були очевидними. Нижньобійне колесо можна було поставити лише на річці зі швидкою течією. Млини з верхнім боєм можна було ставити на відстані від річки чи ставка. Слід було лише прокласти лотоки (канал чи жолоб) від води до колеса. Окрім того, піднята на висоту вода, спадаючи на «лопатки» колеса, має значно більшу енергію обертання. Джерелом води в цьому випадку могло бути або високо розташоване озеро, або, частіше за все, штучне водоймище, воду в якому утримувала гребля. Струмінь води при цьому регулювався спеціальними заслінками. Коли вода подавалася знизу (при цьому використовувалася інша конструкція колеса), загаті могло і не бути. Гребля перегороджувала лише частину річки, завдяки чому водяний потік отримував більшу швидкість. Відповідно і колесо оберталося швидше.

То ж найдорожчою і найклопітливішою в спорудженні водяних млинів будь-якої конструкції була саме підготовча частина: насипання греблі та відведення лотоків. Від забивання першої палі і до останньої зводили нижню частину греблі, а згодом над нею споруджували верхню частину: з кокорами, козлами, стояками для кореневих та верхніх тварок. Щоб захопити воду і утримати її в водоймищі, русло річки закладали перед греблею хворостом, потім соломою, кізяком і, в останню чергу, все це засипали глиною. Маса ущільнювалася, і утворювався водонепроникний заслін і плечі [11, 4].

За Вишневеччини почали гатити не тільки так звану «стару» греблю, що з’єднувала урочище «Замок» («Пирятин») на правому березі р. Удаю з лівобережним с. Заріччям, але й ряд інших, як по Удаю, так і по його притоках: «…за пана Вышневецкого державци сихъ поветовъ (земель навколо сучасного села Велика Круча Пирятинського району Полтавської області; згодом переданих у володіння Свічок) былъ неякий панъ, именно Семенъ Салетреникъ, и займалъ овую греблю своимъ власнимъ коштомъ, такимъ способомъ: хто привюзъ дубовъ на пале, то кождую паль платилъ по чеху, а за вузъ хворосту платилъ по осмаку («…того часу не трудно было на хворостъ, на Слепороде лузъ было безъ числа. Хто хотелъ заробити, то возами двома и трома той хворостъ возили…» [12, 417]), а тие пале Деймановци и Повстинце вожували, которому фундуваню гребле Пацъ старий майстром найдовался, и гды южъ угатили греблю, и скрине построили, теды мы въ своихъ потребахъ черезъ греблю ужджовали въ степъ косити сеновъ и жати пашенъ, а построивши греблю и скрине, мели млини будувати, такможъ Хмелниччина стала и не пришло въ совершение…» [12, 419].

Занедбане в роки «Руїни» будівництво наприкінці ХVІІ ст. швидко було відновлено. Міська влада та козацька старшина кинулися «реставрувати» старі та зводити нові греблі з млинами на них в гонитві за очікуваними прибутками , не рахуючись з власними витратами.

Про це повідомляє «Реестръ для памяти врядове Перятинскому, Андрею Гладкому, сотникове, Тимъку Куриленку, атаману городовому, Стефанове Левченкове, войтове, зъ бурмистри, на потомние часи спорядженъ, якие мають гатити мещане лотоки и гатку, якие селяне мають гатити лотоки и гатъки и гребле по Удаю и на Переводе новую греблю» [4, 62-63] від 8 квітня 1691 р.:

«…мещане мають первой гатки од места гатити повтринадцать сажень, лотоки Яковенковъ, Хвилонишинъ, Дякуновъ и Терешковъ.

Каплинце за мещанами мають гатити тои же гатки сажневъ полтринадцать и греблю на Удаи подъ Усовкою и тамъ лотоки.

Митъченце за Каплинцами мають гатити гатки сажневъ пятнадцать и лотокъ протопопи.

Прихудчане мають гатити тои же гатки сажневъ пятнадцать за Митъченцами и лотокъ потомъ панський (тобто лубенського полковника Леонтія Назаровича Свічки).

Усовце мають гатити той же гатки сажневъ полтринадцать, ажъ до конця, и греблю подъ своимъ селомъ на Удаи и лотоки тамъ же.

Харкувчане середней гатки мають гатити сажней семдесятъ и лотокъ Иванувъ Зенюкувъ.

Дащенце и Белоцерковце мають гатити тои же гатки сажневъ семдесятъ и лотоки Архемовъ, Килкувъ, Коломийцовъ.

Бубновце и Яциновце мають гатити лотоки писара полкового (Леонтія Івановича Кичкаровского) и войтовъ.

Панськои гатъки мають гатити Деймановце и Шкуратовце, взявши одъ Ворця сто сажний, и лотоки, Бубновце мають гатити тои жъ гатъки сажней тридцять пять, а Яциновце мають гатити тои жъ гатъки сажней сорокъ и три, ажъ до конца. Деймановце, Шкуратовце и Повстинце мають гатити греблю панскую подъ Кручею и лотоки тамъ же на той гребле мають гатити.

Карпиловце мають гатити греблю Семашкову и на ней лотоки.

Митченце мають гатити своего перейизду новой гребле на Переводе сажней вусемнадцать.

Сасиновце мають гатити свою греблю въ селе и лотоки тамъ же, а на новой гребле на Переводе мають гатити одъ места сажневъ двадцать.

Вечурце мають гатити новой гребле на Переводе сажневъ вусемъ, а Грабаровце сажней семъ.

Вечурце и Грабаровце мають гатити испусту сажней 27 и трохи гребле, а то на Удаи на новой гребле, хворости имъ повинни бути изъ старовечных гаевъ давани.

Давидовце мають гатити новой гребле на Переводе сажний пятнадцать да Борисовку противъ Гурбинцовъ.

Кротовце и Гурбинце мають гатити у Гурбинцяхъ всю греблю и лотоки все.

Кротовце на Удае на новой гребле мають гатити гребли, повинни сажневъ тридцять три и два лотоки: Ващишинъ, …

Гурбинце новой гребле на Удае мають гатити сажнив пятдесятъ и два лотоки Криворукого.

Кейбаловце и Лелякувце мають гатити свою часть гребле подъ Усовкою и на Удае новой гребле мають гатити сажний двадцять и лотоки Грицишинъ, Савчинковъ, новий Самуйловъ.

А если бы сила води прийшла великая на новую греблю Перевудскую, вже бы мала зашкодити, то всеми селами Гурбинской сотне повинни помочи давати, гатити такъ полями, хворостами, соломами и дерномъ…» [4, 62-63].

З 1691 по 1699 рр. тільки на придбання ґрунту і лісу біля села Харківці для будівництва Пирятинської греблі з міського бюджету було витрачено 159 золотих: жителькою села Харківці Гапкою Прокопихою було продано «лесъ свой власний, поблизъ мосту Харкувского стоячий, на греблю и на гатъки» за 50 золотих; її односельчанин, Андрій Максименко, свій ліс «тамъ же, поблизъ мосту Харкувского стоячий», продав за 40 золотих; харківчани Іван та Яків Максименки свій спільний ліс – за 20 талерів; Тиміш Гордієнко ліс «стоячий въ конце Харкувского мосту» - за «полшоста золотих»; Левко Лук’яненко, з того ж села, свій ліс поряд – за «полчварга золотого» [4, 118-119].

Невід’ємною частиною більшостіз цих гребель були мости (і не лише пішохідні), що являлись додатковим регулятором рівня води в загатях. На них своїми верхніми частинами спиралися стояки, в пази яких, на брус настилу, спускалися щити, що замикали воду. Як правило, ці щити йшли в кілька рядів. Настил утворювали щільно припасовані колоди, покладені на сохи. А ті, в свою чергу, спиралися на палі, забиті в дно річки (Рис. 5).

Однак випадків підтоплення млинів було вдосталь. Як правило, причиною цього ставав надмірний забір води на сусідній греблі, розташованій нижче за течією.

Рис.5. Вид на Каплинцівську греблю

16 грудня 1695 р. Леонтієм Свічкою після численних випадків підтоплення млинів на Куріньківській греблі в результаті самовільного спорудження нових гребель нижче пор. Удаю, біля села Вороб’ї, Яцьком Малютою, Микитою та Яцьком Шумейками, видав «Универсалъ относительно устройства новыхъ мельницъ на гребле подъ с. Воробьями» [12, 403].

29 жовтня 1697 р. йому самому довелося вести судову тяжбу з колишнім хорунжим Лубенського полку Власом Семашком з приводу підтоплення його лісів та млинів на Малокручанській греблі: та знаходилася дещо вище за течією від Свіччиної греблі — поблизу сучасного села Велика Круча [4, 102-103].

А 5 травня 1711 р. гетьманові І. Скоропадському з обозу під Білоусівкою довелося видати навіть універсал з вимогою до удови Леонтія Свічки Домініки не піднімати рівня води на Зарічанській та Кручанській греблях настільки, щоб вона могла підтоплювати млини пирятинських мельників [4, 196-197]. Розслідування, яке провели генеральний військовий хорунжий Іван Сулима та гадяцький полковий суддя Василь Велецький, показало: скрині Свіччиних млинів розміщені вдвічі нижче за міські пирятинські і використовуються не лише під час весняної повені, як того вимагав договір про будівництво, а протягом всього року [4, 196-197].

Історія зберегла нам чимало імен майстрів пирятинських водяних млинів: Самійло Ващенко та Іван Сащенко з Прилук [4, 102-103], Данило Андрійович Криворучченко з Нової Греблі, Данило Ющенко з Гурбенців [4, 61], творець більшості Свіччиних млинів – Дмитро Зарудненко та Семен Пац з Пирятина [12, 417-419].

Серед тих, хто власноруч зводив гаті на р. Удаї, можемо назвати повстинського отамана Яроша, його односельців Клещаря та Дем’яна Смаглія, дейманівчан – Грицька Кривця, Тишка Рудка, Семена Хурсу, Грицька Сича і ін. [12, 417-419].

І хоча до нашого часу не збереглося жодного водяного млина (у ХІХ ст. їх почали витісняти вітряки, які в ХХ ст., в свою чергу, поступилися паровим млинам), пам’ять про перші механізовані підприємства на Пирятинщині збереглася. Так, наприклад, на місцезнаходження Каплинцівських водяних млинів поблизу сіл Каплинці та Кейбалівка, окрім поодиноких паль під берегом річки, вказує гідронім «Млини». Назва «Гатка» довгий час зберігалася за північно-західною околицею Пирятина, де розміщувалася т.з. Переводська гребля (Рис. 3, IV). Сьогодні так називають вже одну з частин міста.

Побудовані ж за козацької доби греблі – частина транспортної мережі району (Рис. 6) — давно стали частиною антропогенного ландшафту, рукотворним монументом Людині.

Рис. 6. Вид на першу (вдалечині) та другу міські греблі

_________________________

1. Білоусько О.А., Мокляк В.О. Нова історія Полтавщини (друга половина ХVІ – друга половина ХVІІІ століття): Пробний підручник для 8 класу загальноосвітньої школи. – Полтава: Оріяна, 2003. – 264 с.

2. Герасимова Г.Г. Изучение материального производства на уроках истории. Пособие для учителей. - М.: Просвещение, 1969. – 159 с.

3. Документы, взятые из домашних архивов Свечек и Вакуловичей (1685 – 1733 гг.) // Стороженки: Фамильный архив. - К., 1908. - Т.6. - С. 515-560.

4. Книги третие меские Ператинские споряжение за войтовства Симиона Ковелского войта, Гаврила Кириловича бурмистра Ператинских, в р. АХПГ месяца июня осмого на десять дня// Стороженки: Фамильный архив. - К., 1908. - Т.6. - С. 1-383.

5. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселення, землевладения и управлення. - К., 1902. - Т.3: Полк Прилуцкий. – 502 с.

6. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселення, землевладения и управлення. - К., 1902. - Т.4: Полк Лубенский. – 562 с.

7. Лист І. Сірка до гетьмана І. Самойловича від 25 вересня 1678 р.// Величко С.В. Літопис/Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. –Т.2. – 642 с.

8. Литовские метрики, книги записей коронных №10 лл. 62-63./ Пер. Ф. Николайчика// Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1900. – Кн. 14. – С. 101-103.

9. Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р. Сулы // Тр. XI АС. — М., 1901а. — Т.1. — 457 с.

10. Модзалевский В. Лукьян Свечка в роли похитителя церковных денег в Пирятинской церкви (нач. ХVІІІ в.)// Киевская старина. – 1905. - № 3. – С. 469- 479.

11. Пешехонов Н.С. Мастера водяных мельниц // Красное знамя. – 2004. – 14 июл. – С. 4.

12. Права належитие его Милости Пана Леонтия Свечки, Асаула Полкового Лубенского, на власние его купление грунта, з ратуша меского Ператинского урядовне выдани ему есть // Стороженки: Фамильный архив. - К., 1908. - Т.6. — С. 389-500.

13. Сергачев С.А. Белорусское народное зодчество. - Минск, 1992. – 356 с.

14. Словник української мови / За ред. Б.Д. Грінченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – Т. 3. – 508 с.

15. Яремченко В. Землеволодіння Данила Апостола на Полтавщині// Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 14. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2005. – С. 195-205.

16. Dmochowski Z. Ze studiow nad poleskim budownictwem drzewnym // Biuletyn historji sztuki i kultury. - 1937. - № 2. — P. 214–215.

Богдан Колосок (Київ), вчений секретар Центру

пам’яткознавства НАН України і УТОПІІК, кандидат архітектури

Давні греблі та мости Луцька

(про третю версію їх розташування)

Луцьк зародився на острові площею близько 8 га серед багнистої заплави Стиру1, що викликало необхідність для сполучення з зовнішнім оточенням користуватись водними транспортними артеріями та споруджувати сухопутні, серед яких важливу роль відігравали греблі та мости.

Зараз Луцьк обслуговують 17 транспортних мостів, кожен з яких має цікаву історію. Вперше міст до Луцька через Стир згадується в літописі під 1257 р.2, а гребля, на яку, звісно, можна було попасти лише через міст, — у 1149 р.3. Датування цих подій в різних списках літопису коливається відповідно в межах 6 грудня 1257 – 1259 і 1149 – 8 лютого 1150 років.

Друге століття не вщухають в літературі суперечки, де знаходилися міст та гребля. Дебатувалися два варіанти розташування: на місці відомого нинішньому поколінню лучан Базиліанського (або Глушецького, Братського) мосту, тобто з півночі від острова Луцьк, відомого за планами ХVІІІ–ХІХ ст., коли він мав близько 40 га, та з півдня острова – поблизу східної межі Домініканського монастиря.

Фрагмент плану Луцька 1887 року. РДВІА.Фонд 349. – Опис 19. – Справа 1518

Однією з останніх на цю тему є публікація Р.Г. Метельницького «Блукаючі русла довкола острова» в його цікавій серії під загальною назвою «Загадки старого Луцька»4. Варіанти цієї публікації знаходимо в збірниках статей «Старий Луцьк», «Літопис Волині» і «Волинь»5. В ній автор свою гіпотезу щодо причин виникнення рукавів Стиру використовує для аргументації місця розташування першого згадуваного мосту.

Рисунок Р.Г. Метельницького до статті «Блукаючі русла

довкола острова» (2001 р.)

На початку статті Р.Г. Метельницький цитує «Інвентар Луцького староства» 1789 р.6, де дуже невдало описана орографія місцевості, і робить оцінку змісту цитати: «Для тодішніх людей все було зрозумілим». Ось два фрагменти цього опису:

І – «ріка Стир, яка бере початок з села Рованці,… тече під монастирем Домініканців до монастиря Базиліан»;

ІІ – [а річка], «що називається Глушцем, з гори від села Дворець тече і під самим монастирем [Базиліан] обидві ріки зливаються».

Зауважимо, що поглинуті містом села Рованці та Дворець знаходилися одне напроти одного по обидва береги Стиру на віддалі близько 1,5 км від острова. Таку ж протяжність мав рукав Стиру Глушець. Стир протікає повз села, а бере свій початок в Бродівському районі Львівської області7 і має протяжність 483 км8. Навряд чи будь-який читач без знання місцевої топоніміки зможе правильно оцінити написане ревізорами.

Далі Р.Г. Метельницький роз’яснює суть своєї гіпотези, яку ілюструє схемою. Гіпотеза полягає в тому, що острів Луцьк виник завдяки двом завалам – «заглушенням» — першого русла Стиру, відтинок якого становив Глушець. До завалів місто Луцьк знаходилося на мисі правої надзаплавної тераси. А «перше русло», прямуючи в межах Глушця зі сходу на захід, метрах в трьохстах від північної частини міста, різко повертало до нього і тут же міняло напрямок на східний, а минувши Луцьк – одразу ж на південний. Перетнувши поперек заплаву і досягши високого берега долини, продовжувало плин на північ.

Фрагмент плану Луцька 1939 року з проектом освоєння заплави

Стиру під забудову, яким передбачалось засипання Глушця та

будівництво греблі вздовж Стиру

Перший завал стався в місці зустрічі «першого русла» з лівою надзаплавною терасою. Він примусив Стир промити з півдня і заходу від Луцька «друге русло» посередині заплави, а з півночі – випростати Глушець і промити ним перешийок мису, утворивши острів і перетворивши таким чином місто з мисового на острівне. Ця промивина названа «третім руслом» Стиру.

Другий завал утворив Глушець – русло, позбавлене течії. В абзаці, присвяченому цій події, читаємо про завал під колишнім Дворцем: «змінив умови подальшого розвою міста». Отже другий завал стався в час існування міста. «Якщо «заглушення» старого русла Стиру відбулося в епоху писемної історії, то ми мали б можливість побачити окремі зафіксовані в літописах події в іншому світлі, ніж дотепер», - пише дослідник. Щоб встановити час зміни подальшого розвою Луцька, Р.Г. Метельницький розглядає історичні події 1150 і 1247 років. Заглушення сталося, на його думку, після літописних подій 1150 р., бо «на той час Глушець ще був справжнім Стиром». І в тому ж абзаці через два речення Р.Г. Метельницький, описуючи події 1150 р., суперечить собі: «А річка була не там, де бачимо її тепер ми, вона відсікала острів не від заплави, а від пагорбів правого берега, де тепер вулиця Лесі Українки». Звідси – в 1150 р. «третє русло» вже існувало.

В наступному абзаці Р.Г. Метельницький розглядає події 6 грудня 1257 р., з яких робить висновок, що «Куремса намагався взяти Луцьк з тієї ж сторони, з якої наскочив на греблю Андрій, тобто зі сходу». На жаль, на схемі це місце чомусь не позначене. Але воно ніяк не стосується нинішньої площі Братський міст з давнім Глушецьким мостом, на чому акцентує дослідник.

Глушецький або Василіанський (Базилянський) міст, залишки якого можна побачити й зараз, знаходився в північно-західному напрямку від первісного острова (площею близько 8 га) часів ХІІ – ХІІІ ст. Таким чином, Р.Г. Метельницький пропонує третю версію розташування мосту і греблі – східну. Згідно з нею міст був не через Глушець і не через Стир, а через Стирець – «дуже старе річище Стиру, яке було «заглушено» задовго до заглушення Стиру-Глушця». І знову використовує аргумент, який стосувався 1150 р.: «траса Глушця в той час ще була справжнім Стиром». Ні на схемі, ні в тексті не знаходимо конкретних вказівок на місце давньої греблі і мосту, а на місцевості не вдається знайти ознак таких на схід від острова.

Який же завал змінив хід історії? Аналізуючи текст, приходимо до думки, що вказані завали не мали ніякого стосунку ні до подій 1150, ні 1257 років, ні до інших загадок міста Луцька. Ні на одному з чотирьох десятків відомих планів Луцька та його околиць XVIІІ-ХІХ ст.. не знаходимо того візерунку мережі русел, яким користується Р.Г. Метельницький. Що ж стосується так званого «другого завалу» Стиру, який нібито утворив Глушець, то його ніколи не існувало. Глушець був «справжнім руслом» до 30-х років ХХ ст... Тоді, згідно з проектом розширення сельбищної території міста за рахунок заплави між Глушцем і основним руслом Стиру, вздовж останнього спорудили греблю. Вона з’єднала острів Луцьк з правою надзаплавною терасою поблизу Дворця, де перегородила Глушець. Обмежена греблею заплава проектом членувалась на квартали забудови. Для осушення території прорили канави і була збудована насосна станція. Русло Глушця почали засипати.

Теорія завалів в контексті даної теми втрачає сенс хоча б тому, що для заплав з порівняно м‘якими породами, подібних заплаві Стиру, характерне одночасне існування кількох проточних русел, а не одного, як в доказах Р.Г. Метельницького. Одне з русел за сприятливих для нього умов стає на певний час головним. Розгалужену мережу рукавів досі зберегли багато річок басейну Дніпра.

Мабуть, і Р.Г. Метельницький не дуже вірив висловленим доказам, якщо закінчив їх такими питаннями: «Однак загадка залишається: коли заглушився Стир по трасі вже зниклого Глушця і коли утворилось його нове русло? Коли в другий раз острів «перескочив» з одного берега річки на другий?».

Результатом проведеного аналізу є такі твердження:

1. Теорія «блукаючих русел» є хибною і не здатна пояснити історичні події міста Луцька, в тому числі 1149 і 1257 років.

2. Глушець до 30-х років ХХ ст. був проточним.

3. Назва Глушець не походить від «заглушення» рукава Стиру «другим завалом».

______________________

1 Колосок Б.В. Історико-топографічні умови виникнення Луцька // Археологія, 1976. - № 20. - С.51-59; Колосок Б.В. Луцькі Верхній та Окольний замки // Дослідження з слов’яно-руської археології. - К.: Наукова думка, 1976. - С.217-228.

2 Літопис Руський за Іпатіївським списком (переклав Л. Махновець). — К.: Вид-во "Дніпро", 1989. — С. 418.

3 Літопис Руський за Іпатіївським списком (переклав Л. Махновець). — К.: Вид-во "Дніпро", 1989. — С. 227.

4 Метельницький Р.Г. Загадки старого Луцька. Загадка 1. Блукаючі русла довкола острова // Луцький замок. - № 24(227). – 15 червня 2000 р. – С. 9.

5 Метельницький Р.Г. Топографія і літопис (про метаморфози русла Стиру і середньовічної греблі Луцька) // Старий Луцьк: Науково-інформаційний збірник. — Луцьк: Історико-культурний заповідник, 1998. — С. 84-92; Метельницький Р.Г. Луцький острів (Природна підоснова середньовічного міста) // Літопис Волині. – Луцьк, 2001. – Ч.1. – С. 107-114; Метельницький Р.Г. Загадка 1. Блукаючі русла довкола острова // Волинь: Всеукраїнський суспільно-політичний, літературно-мистецький часопис. - Луцьк, 2003. – Ч. 5. - С. 47-53.

6 Див.: Lustracya wojewodstwa Wołyńskiego t.j. powiatów Łuckiego, Włodzimierskiego i Krzemienieckiego przez lustratorów powiatowych r. 1789 expediowana. - AGAD. - ASK-XLVI-20. - S.2.

7 Словник гідронімів України. — К.: Наукова думка, 1979. – С. 530.

8 Український радянський енциклопедичний словник. В трьох томах. – К.: УРЕ, 1967. – Т. 3.

Костянтин Івангородський (Черкаси),

доцент кафедри історії та етнології України

Черкаського національного університету

ім. Богдана Хмельницького, кандидат історичних наук

Цивілізаційний феномен українського козацтва в етносоціальних трансформаціях Великого Кордону (XV – XVII ст.)

Українське козацтво в етносоціальній структурі української нації, дійсно, дотепер є одним із найважливіших компонентів її ідентичності. Солідна історіографічна традиція вивчення козаччини дає цьому ще одне підтвердження. Водночас не можна з упевненістю сказати, що цивілізаційний феномен козацтва достеменно усвідомлений і вивчений. На сьогоднішній день залишається ряд нерозв’язаних і суперечливих проблем, пов’язаних зі становленням і суспільним значенням як козацтва взагалі, так і феномену українського козацтва зокрема. Одним із таких питань є аналіз значення української козаччини в якості «трансформатора» міжспільнотних взаємин, насамперед, українського і кримськотатарського етносоціальних організмів у період пізнього середньовіччя та раннього нового часу.

Безумовним фактором міжспільнотних взаємин кримських і ногайських татар зі спільнотою українців упродовж XV – XVII ст. виступала унікальна зона етнічного контактування, що відома як територія з різними назвами: «Поле», «Дике Поле», «Степ», «Великий Кордон». Незважаючи, проте, на всю геодетермінічну дію в етносоціальних трансформаціях у зазначений час, цей феномен доцільніше інтерпретувати, передусім, не як причину, а як результат і прояв міжетнічних контактів із наступним впливом на етносоціогенез спільнот, які контактували. Іншими словами, Великий Кордон був не лише причиною етносоціальних процесів, а й сам ними виступав. Це свідчить також про значну різноманітність і складність його функцій в етноісторичному контексті.

Феномен «Поля» можна пояснити, насамперед, етносоціальною «нетиповістю» тих спільнот, які контактували в його межах, а також своєрідними природними маркерами, котрі підсилювали і без того відчутну етносоціальну диференціацію. Ця етноконтактна зона була представлена, передусім, геополітичними (різні держави, спільноти яких вступали у контакт), соціально-економічними (осілі, кочові, напівкочові спільноти), конфесійними/«цивілізаційними» (іслам, шаманізм, православ’я, католицизм), етнічними (спільноти, що на початковому етапі контактування взагалі були відчутно відмінними в антропологічному/расовому типах) маркерами. Зрештою, природно-географічні особливості основних ареалів життєдіяльності контактуючих спільнот, які умовно можна поділити на Північ-Південь. Поєднання цієї вісі з віссю Схід-Захід (у цивілізаційному та етносоціальному контекстах) зумовлювало фактично статус Великого Кордону як зони відчутної/химерної метисації обох контактуючих спільнот. А що вони таки контактували між собою в етносоціальній площині, є безсумнівним явищем.

Водночас це не була земля якихось «транзитних» трансформацій, що випливає з відомої концепції про «Україну між Сходом і Заходом». Тим більше не була вона якимсь «щитом» від кочового наступу, котрий нерідко для підсилення упередженості «одягається» дослідниками цілком несправедливо в шати «ісламського джихаду». У цьому плані більш плідною є думка В. Смолія, згідно якої Україна у феномені Великого Кордону постає не в якості якогось «буферного плацдарму між Сходом і Заходом», а цілком окремим об’єктом (а, на наш погляд, навіть окремим етносоціальним організмом) – «творцем відповідного цивілізаційного мікроклімату» [1, 5]. Можна відзначити цю територію і як «країну маркерів», які, з одного боку, не дозволяли відбуватися тут процесам активної етнічної метисації, а з іншого, обмежували домінування чиїхось етнокультурних особливостей, які «вживлялися» в обидві спільноти повільно й з відчутними трансформаціями, що дозволяло сприймати їх не як запозичення, а як органічні елементи «власної» спільноти [2].

Перенесення татарських титулів, сприймання християн за колишніх татар, а Великого Кордону — як спільної території у свідомості тогочасних людей, були, на наш погляд, яскравим сегментом процесу взаємовпливу на етапі, який досліджується. Причому необхідно також усвідомлювати, що «Великий Кордон» не був якоюсь чітко окресленою межею, а виступав як етногеографічний феномен. Однією зі специфічних ознак Великого Кордону була і його, так би мовити, етносоціальна розмитість, яка не дозволяла котрійсь із спільнот домінувати в діалозі. Однією з найпомітніших і найважливіших етносоціальних трансформацій на Великому Кордоні впродовж XV – XVII ст. слід визнати появу та генезу української козаччини.

Усвідомлюючи описану вище етносоціальну «непевність» Великого Кордону, не видається (на перший погляд досить несподівана) вже такою незрозумілою спроба польського короля Сигізмунда ІІІ, аби «козаки на будуще пробували на певних кочовищах (sic), визначених їм Річчю Посполитою і гетьманами літом і зимою...» [3, Т. 7, 541]. І як тут не згадати, що, попри слабкість обґрунтування, попередниками українських козаків досить часто й сьогодні вважають бродників. Так чи інакше, ідея козацтва народилася в Степу і, поєднавшись із давно використовуваним інститутом прикордонного військового населення, почала реалізовуватися на північному боці Великого Кордону [4, 39]. Отже, одним із найпомітніших проявів етносоціальних трансформацій слід визнати, передусім, українське козацтво.

Те, що козацтво, як явище, не було «винаходом» українського етносоціального організму і сьогодні не такий уже й відомий для декого, факт. Проте незаперечним є те, що ареал козаччини, як явища, сягав Середньої Азії, вбирав у себе степи південної Волги, а також і Криму. Тому й не дивно, що цей соціальний інститут бурхливо розвивався і в Причорномор’ї, і в українських степах [Дет. див.: 5, 109]. Зокрема, ще російський історик ХІХ ст. відзначав: «Цікаво, що супроти наших російських козаків мусульманський світ із протилежної степової Украйни виставляв також своїх козаків; з часів Іоанна ІІІ азовські татарські козаки згадуються як люті розбійники; Василій Іоаннович вимагав від султана, щоб той заборонив азовським і білгородським козакам надавати допомогу Литві. Відомо, що у татар під назвою козаків мали на увазі третій, найнижчий відділ війська» [6, 316].

Так, ще в першій половині XVII ст. бачимо, що інститут козацтва зберігає значення серед ногайських племен Поволжя. Зокрема, ногайський князь Іштерек запевняв московського посла Врасського у своїй вірності московському царю, якому він «дал душу свою» і «на той де своей правде и з детьми своими хочет и помереть», «а будет де которой грех станетца над Московским государством, и он выйдет на Энбу з детьми своими и с улусы своими казаком, а от братьи де ему ево и от племянников не пробыть» [Цит. за: 7, 68].

Підсумкову характеристику тюркського козацтва дав в «Енциклопедії Ісламу» відомий сходознавець В. Бартольд: «Починаючи з XV ст. тюрки й монголи називали козаком особистість, яка з політичною метою відокремилася від своєї держави і сама чи з родиною вкупі шукала шляхів опанування степу... Ця назва поширилася пізніше й на цілі племена чи союзи, які відділилися від своєї держави, щоб стати козаками. І нарешті, в декотрих кочових народів увійшло у звичай посилати юнака, здатного до військової служби у степ, аби він там загартувався. До найвідоміших козаків минулого зачисляють Тімур-бека з його послідовниками та узбека Шайбані-хана (1500-1510) з його соратниками. Їхньою політичною метою була зміна державного порядку – вони не визнавали за правопорядок установлені відносини. Політична мета, а саме: покращення становища свого народу чи шляхом зміни уряду, чи шляхом збагачення його на кістках ворога – все те було тільки приводом до завоювання слави, яка для героїчної особистості є перш за все. Коли ж тяжкі часи XVII ст. привели до особистого збагачення, то це було виродженням козацтва» [8, 896].

Більше того, як відзначає Н. Яковенко, саме в «тюркському» розумінні слово «козак», тобто людина, що відкололася від певного стабільного нормативу і живе сама по собі в степу, побутує ще в середині XVIII ст. (зокрема, в щоденнику Якова Марковича), а отже, свідчить про «східну орієнтальну степову генезу козаків». Причому «це не той орієнт», де «вишукані мечеті та мінарети Стамбула», – це «той орієнт, де на конях» [9]. Таким чином, проблема залишається відкритою: виникло українське козацтво з українського населення лише як повторення тюркського чи стало результатом поступового вливання тюрків у цей український лицарський орден або ж навпаки, чи, зрештою, постало з двомовного тюрксько-українського етнічного колективу в просторах Гуляй-поля? (Г. Халимоненко).

Як би там не було, але очевидним залишається факт, що українське козацтво постало «не без ісламського орієнту». Значну кількість татар у складі української козаччини відзначав ще на початку минулого століття вітчизняний історик А. Стороженко [10, 21 – 22]. Не менш знаний дослідник української козаччини Д. Яворницький також відзначав, що «на початку політичного життя кримських татар ворожнечі між мусульманами та християнами ще не було; татари навіть зблизилися зі слов’янами литовсько-руського князівства» [11, 321].

І хоча дослідник не каже відверто, що це не могло не вплинути на формування українського козацтва, слід пам’ятати, що останнє не було «винаходом» українців. Уже тому, що в житті будь-якої спільноти навряд чи знайдеш явище, котре виникало б саме із себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тому слід погодитись із Н. Яковенко, що й «у проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської» [12, 111].

І вельми промовистим у цій проблемі, на нашу думку, є те, що це «нове» українське етносоціальне обличчя сучасники чомусь досить часто в джерелах плутають із «лицем» південних сусідів – кримських татар. Так, Л. Горецький у «Полонії», змальовуючи військову тактику татар, приписує її козакам. Натомість А. Теве, автор «Всесвітньої космографії» (1578), характеризує «дніпровських черкасів» взагалі як мусульман, між якими «немає жодних християнських пристанищ» [12, 116]. Посланець до козаків короля С. Баторія, львівський каштелян Ян Сеннинський також говорить про козаків, що «релігія їхня найбільше магометанська (religio apud eos magna ex parte Machometana)» [10, 22].

Є подібні курйози й у творах тогочасних українських письменників. Наприклад, Й. Єрлич у таборі під Хотином у 1621 р. пише: «Надвечір виникла тривога, [бо] підійшли запорожці, яких прийняли за татар» [13, 7]. У цей же час, тобто в середині першої половини XVII ст., і французький автор Курменен «оригінально» відмежовує козаків від поляків: «...ті ж люди, що живуть ближче до Туреччини й Малої Татарії і називаються козаками, за спорядженням і виглядом схожі на турків і татар...» [14, 286]. Фактично ж, дніпровські козаки, озброєні вогнепальною зброєю, виступали майже точною копією османських уджів – прикордонних збройних загонів акинджі, як стверджує Г. Іналджик [15, 125].

Це здається зовсім не дивним, з огляду на те, що в середині того ж XVII ст., за спостереженням Адама Кисіля, козаки й татари «не тільки з собою живуть і кочують, але й військо собі навзаєм посилають» [3, Т. 9, Кн. 1, 56]. Навіть у думах того періоду присутні схожі метаморфози. Як зауважував із цього приводу М. Драгоманов, «минув кінець XV і більша частина XVI ст., поки козацька колонізація у степах південних знову не вступила з татарами, які, відзначимо, в наших піснях стоять поруч і змішуються, не вступила в суперечку за володіння і степом, і берегом моря» [16, 53]. А ось як ідентифікують у народній пісні козаки самі себе: «Хоч дивись на мене, та ба – не вгадаєш, // Звідкіль родом і як звуть, нічичирк не взнаєш. // Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати, // Той може і прізвище моє угадати...» [17, 267]. До речі, цей текст містився як підпис на одному з давніх варіантів картини «Козак Мамай», а її «східність» просто вражає.

Польський історик З. Вуйцік пояснює такий «маргіналізм» тим, що в українське козацтво відразу влилося чимало татар, і що зробило специфічною організацію їхнього військового братерства, котре становило спочатку «понаднаціональну спільність і не визнавало жодної релігії» [18, 19]. Так само й вітчизняний дослідник В. Сергійчук констатує, що суспільному й політичному устроєві Запорозької Січі було властиве надання всім втікачам, незалежно від їх національної та релігійної належності, права вступати до товариства [19, 3]. Деякі дослідники, скажімо П. Куліш, взагалі схильні твердити, що «у наших дніпровських козаків, за їхніми інстинктами, було більше спільного з татарами, ніж із будь-якою частиною польсько-руського населення Малоросії» [20, 3].

Отже, навіть у ХІХ ст. дослідники «відчували» етносоціальну близькість татар і українського козацтва у певному «ментальному полі» («за їхніми інстинктами»). Принагідно пригадати як руський/український літописець ставив у один «ментальний» причинний ряд татар і українських козаків, коли останні «шкоду содомию чинили горше злых неприятелей албо злых татар» [21, 187]. До схожого висновку приходить і сучасна дослідниця Н. Яковенко, на думку якої, можна «говорити про існування – принаймні, в комунікативному просторі Речі Посполитої, а, можливо, почасти й Криму – окремої, функціонально спеціалізованої субкультури, котра “обслуговувала” всіх людей ризику і в котрій мотив фахової самоідентифікації домінував над етнічною чи конфесійною тотожністю» [22, 208].

Водночас немає жодних підстав стверджувати, що ця ментальна «субкультурна схожість» була незрозумілою обом етносоціальним спільнотам (українській і татарській) загалом. Тим більше, що такою специфікою взагалі відрізнявся етап середньовіччя та раннього нового часу, для якого характерним був становий поділ, цехові організації, лицарські та чернечі ордени тощо. Тому й не бентежило обивателів те, що під час, зокрема, військових союзів козаки й татари називали один одного братами. Цим, на наш погляд, можна пояснити і органічне входження «східних елементів» в українську спільноту, котра зовсім не сприймала їх як запозичення, а швидше за все як закономірну реальність/даність і нерідко як «звєчистую з давніх часів».

Одним словом, здається, слід погодитись із думкою російського історика В. Татіщева, що, намагаючись «докопатися» до витоків козацького роду, ми неминуче наштовхуємося на татар [23, 80]. Причому залишається й не вповні зрозумілим, чому більшість дослідників часто оминають і ту обставину, що українські козаки «випливають» у джерелах якось миттєво. Ще десятиліття тому про них ніхто нічого не чув, а сьогодні ними вже заповнений увесь Степ. Чи міг це бути наслідок розколу степової козаччини (за невідомих обставин) за етнополітичним критерієм, завдяки якому руська/українська його частина перейшла в опозицію? Чи випадково це відбувається саме за правління Менглі-Гірея, котрий, як відомо, оголосив війну Литовсько-Руській державі? І чи не позначилася остання обставина якимось чином на степових/козакуючих «литовських людях» (тобто тогочасних українцях), які могли зазнати якихось кривд від татарських колег, що й змусило їх відособитися та перейти в опозицію до нового ворога? Всі ці питання залишаються нез’ясованими та відкритими. Однак і заперечувати їх через брак відповідної інформації навряд чи можна. На жаль, на Великому Кордоні зовсім не переймалися адміністративною рутиною.

Разом з тим, не можна стверджувати, що українське козацтво було цілком ідентичне тюркському. Адже саме на українському ґрунті цей соціальний феномен Степу виявився найбільш живучим. Крім цього, незаперечним є і те, що тільки завдяки українській «осілій основі» на Великому Кордоні виникло не менш феноменальне утворення – Січ Запорозька. У кочовому тюркському козацтві це було практично неможливим. Хоча й на Запорожжі був досить відчутним «східний вплив», передусім, у військовому мистецтві, побуті, організаційних формах. При цьому Січ не могла стати й суто «національною» хоча б тому, що на Великому Кордоні існували власні закони та закономірності життєдіяльності. І це було зрозуміло тогочасним людям. Згадаймо хоча б козацького нащадка, який наприкінці XVIII ст. ще пам’ятав, як «воювали за старовини», котра «мала свої правила воїнські та розум політичний».

____________________

1. Смолій В. Передмова // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії ХІ – XVIII століть. – К., 2000.

2. Дет. див.: Івангородський К.В. Прояви етносоціальних трансформацій на Великому Кордоні в контексті міжспільнотних взаємин України та Кримського ханства (XV – XVII ст.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Серія: Історія. – Вип. 9. – Вінниця, 2005.

3. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11 т., 12 кн. – К., 1991 – 1998.

4. Дашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV – XVIII ст.) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1991. – Т. ССХХІІ.

5. Халимоненко Г. Інститут козацтва: тюркського й українського // Східний світ. – 1993. – № 1.

6. Соловьёв С.М. История России с древнейших времён в 15 кн. – Кн. 3. – М., 1960.

7. Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII в. – М.; Л., 1948.

8. Barthold W. Kazak // Enzyklopaedie des Islam. – Leiden; Leipzig, 1927. – Bd. 2; Цит. за: Халимоненко Г. Вказ. праця. – С. 109.

9. Радіожурнал «Країна Інкогніта», 24 лютого 2004 р. – www.radioswoboda.org.

10. Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. – К., 1904.

11. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т. 1.

12. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997.

13. Jerlicz J. Latоpisiec albo kroniczka. – Warszawa, 1853. – T. 1.

14. Courmenin, baron de Hayes. Voyage de Levant. – Paris, 1624; Цит. за: Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка. – К., 1992. – С. 114.

15. Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію. 1400 – 1700 рр. Кримський ханат, османи та піднесення Російської імперії // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип. 2. – К., 2002.

16. Драгоманов М.П. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова // Драгоманов М.П. Вибране (...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні). – К., 1991.

17. Кащенко А.Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. – К., 1992.

18. Wójcik Z. Dzikie pola w ogniu (O Kozączyźnie w dawniej Rzeczypospolitej). – Warszawa, 1960.

19. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорізького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVII ст. – К., 1991.

20. Кулиш П.А. Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654). – М., 1888. – Т. 2.

21. Баркулабовская летопись // ПСРЛ. – Т. 32. – М., 1975.

22. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – ХVII ст. – К., 2002.

23. Татищев В. История Российская. – М. – Л., 1962. – Т. 6.

Яніна Гуцал (Умань),

студентка V курсу історичного

факультету УДПУ імені Павла Тичини

Ігор Кривошея (Умань),

доцент кафедри історії України УДПУ ім. Павла

Тичини, кандидат історичних наук

Запорозька Січ в системі міжнародних відносин

в добу гетьмана Мазепи

На кінець ХVІІ ст. Січ перетворюється на своєрідну легальну соціальну опозицію гетьманській владі. Сюди стікаються незадоволені політикою гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи опозиціонери. І саме звідси бере свій початок найгучніший ексцес кінця ХVІІ ст. – виступ П.Іваненка 1692 р. Нове піднесення політичної ваги Січі відбувається в умовах військово-політичних потрясінь в Україні, спричинених виступом гетьмана Мазепи восени 1708 р. проти російського царя та укладання українсько-шведського союзу. Принципова позиція, зайнята запорожцями на чолі з кошовим Костем Гордієнком навесні 1709 р. на тлі загальної нерішучості українського суспільства та двозначності позиції переважної частини лівобережної старшини, змушує гетьманський уряд визначити принципово новий статус Запорожжя в політичній структурі Української держави, який було закріплено нормами Бендерської конституції 1710 р. [1].

За Мазепи, який зумів високо поставити авторитет гетьманської влади, запорожці стали більш слухнянішими. На кінець ХVІІ ст., коли відновилась боротьба об’єднаних московсько-українських сил проти Криму, запорожці відігравали велику військову роль як авангард союзних армій [2]. Ще в 1700 р. розпочалась війна Росії зі Швецією за вихід до Балтики. Україна відчула на собі весь її тягар [3].

Були запорожці і союзниками шведів. Свідченням цього є те, що ранньою весною 1709 р. на їх бік перейшло майже все Запорожжя. Весь час гетьманування Мазепи запорожці стояли до нього в опозиції. На Січі вважали Мазепу не батьком, а „вітчимом України” [4]. Але коли настав рішучий момент, вони пішли за гетьманом. Петро І розумів значення Запорожжя як сили, що мала велике стратегічне значення. Він негайно надіслав запорожцям грамоту, в якій намагався схилити їх на свій бік. Разом з грамотою цар відправив на Січ грошові подарунки. Запорожці прийняли царські дари без найменшої поваги. В листі-відповіді вони вимагали від царя відмовитись від російських фортець на Запорожжі, тобто висували вимоги, яких цар прийняти не бажав. Спроба підкупу запорожців царем була марною. Вже в березні 1709 р. кошовий Гордієнко привів до головної шведської квартири 8000 запорожців. Козаки за посередництвом гетьмана Мазепи уклали з Карлом ХІІ формальну угоду: король зобов’язувався помиритися з царем не інакше як за умови, що Україна і Запорожжя будуть визволені з-під влади Москви [5].

Все ж запорожці бачили в Мазепі вірного провідника царської політики, яка дедалі більше виказувала свої ворожі наміри щодо Січі. Незважаючи на те, що запорожці досить значно послужилися російському уряду в Азовських походах 1695-1696 рр., з кінця 90-х Петро І повів наступ на вільні запорозькі землі. Дратувало запорожців те, що уряд почав будувати фортеці поблизу Запорожжя на Дніпрі і на річці Самарі [6].

Російський цар, довідавшись про перехід до шведів Мазепи, страшенно розлютився, зігнавши злість на столиці гетьмана Батурині. Все населення Батурина було поголовно знищено. Замордовані тіла кинули в Сейм, щоб плили і лякали тих, хто думав перейти до Мазепи. Проте запорожці зі своїм кошовим Гордієнком приєдналися до Мазепи. Цар від люті шаленів. Петро вислав загін свого війська, яке зруйнувало Січ, що була над річкою Чортомлик, а також запорозьку фортецю Переволочну. При здобутті Січі та Переволочної всіх козаків і загалом усе населення царські війська замордували найжорстокішими методами. Цар ще раз засвідчив свою жорстокість до тих, хто не скорився його волі [7].

Отже, антикозацька політика російського керівництва призвела до того, що Січ не могла вже захистити не лише українську державність, а навіть саму себе. Запорозька Січ стала жертвою геополітики російської монархії. Таким чином, вона не перетворилася на самостійний чинник міжнародного життя.

_____________________

1. Горобець В.М. Запорозький Кіш в політичній структурі козацької України (друга половина ХVІІ ст. – початок ХVІІІ ст.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурній та національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 1997. – С. 41-42.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х томах. – Том ІІ (від половини ХVІІ ст.). – К.: Глобус, 1992. – С. 153.

3. Голобуцький В. Гетьман Мазепа і запорозькі козаки // Рідна школа. – 1993 – № 3. — С. 33.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т. 2. Від ХVІІ ст. до 1923 р. – 3-е вид. – К., 1995. – С. 62.

5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа., 1994. – С. 172.

6. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – С. 345.

7. Чайковський А.С. Історія держави і права України. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 166-167.

Ігор Кривошея (Умань), доцент кафедри історії України УДПУ ім. Павла Тичини, кандидат історичних наук

Сергій Любоємський (Умань), студент V курсу

історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини,

науковий співробітник ДІАЗ „Стара Умань"

„Козацьке питання" в політиці російського царизму у XIX столітті

Незважаючи на ліквідацію козацької автономії, „козацьке питання" не зникло і було присутнє в політиці Російської імперії. На початок XIX ст. на території Російської імперії існувало два українських козацьких збройних формування: Чорноморське козацьке військо та Бузьке козацьке військо. При цьому лише друге знаходилося на власне українських землях (правий берег Південного Бугу) [7, 25]. Обидва збройні формування повністю контролювалися російським урядом. Стосовно них російський уряд провадив політику, спрямовану на обмеження привілеїв козаків, і майже не використовував їх як військову силу (переважно для прикордонної служби). Так, Бузький козацький полк майже не брав участі в російсько-турецькій війні 1806-1812 pоків і був активно задіяний лише у Вітчизняній війні 1812 р. Разом з тим, як тільки в ньому відпала явна потреба, у 1817 р. його було ліквідовано. Це яскравий приклад російської політики в „козацькому питанні" у XIX ст. в цілому. Ще одним прикладом є вже згадувана франко-російська війна 1812 р. На її початку російський імператор Олександр І оголосив про створення козацьких полків та обіцяв зберегти їх з усіма привілеями після закінчення війни [9, 190]. Українці активно відгукнулися і навіть створили набагато більше полків, ніж те було передбачено указом [6, 340]. Проте Олександр І не дотримав слова, і в 1816 р. ці полки було ліквідовано.

Єдиним українським збройним формуванням, яке російський уряд не контролював, залишалася Задунайська Січ на території Османської імперії (утворена втікачами із знищеної Запорозької Січі в 1775 p.). Стосовно неї царський уряд використовував тактику переконання, амністій, надання пільг для тих козаків, які повернуться до Росії. Зокрема, з 1817 р. колишнім задунайцям надавалися права іноземних колоністів [5, 326]. Також робилася спроба залучити козаків до збройних формувань, що існували на території Російської імперії. Під час російсько-турецької війни 1806-1812 pоків головнокомандуючий російськими військами Міхельсон у маніфесті від 18 лютого 1807 р. оголосив про створення Усть-Дунайського Буджацького війська і запросив вступити до нього задунайців [8, 105]. Однак на російський бік перейшло лише 500 козаків на чолі з І. Губою [3, 364]. Це військо проіснувало лише до кінця війни, й було ліквідовано. Задунайці не йшли на пропозиції Росії, бо вважали її своїм ворогом за знищення Запорозької Січі.

Царський уряд не припинив тиску на Задунайську Січ та зумів підірвати її економічну базу, позбавивши січовиків їхніх рибальських баз в гирлі Дунаю. Це призвело до розколу серед задунайців, де з'явилася партія прихильників Росії. У 1827 р. кошовим було обрано Йосипа Гладкого, партія прихильників Росії перемогла. В 1828 р. почалася чергова російсько-турецька війна, і Гладкий, забравши клейноди, на чолі загону козаків (500 чол.) перейшов на бік Росії. Хоча більшість задунайців залишилася в Туреччині, крок Гладкого був політичною акцією, і турецький уряд ліквідував Задунайську Січ [8, 106]. Задунайська Січ була останнім збройним українським формуванням, яке протидіяло Росії. Надалі царський уряд повністю контролював усі козацькі війська, що створювалися у XIX ст.

Після 1828 р. на території Російської імперії існувало три козацькі військові формування: Чорноморське, Азовське та Дунайське козацькі війська.

Найстарішим було Чорноморське козацьке військо, створене ще у 1787 р. У 1792-1793 pоках воно було переведене на Кубань. На XIX ст. виборні посади було замінено на призначувані, а самі порядки у війську були схожі на устрій Донського козацтва. Населення Чорноморського війська постійно збільшувалося: у 1808 р. на Кубань переселено 25 тис. чоловік, у 1809 і 1811 pоках — 41 тис. чол., в 1845-1850-х pоках — 15.580 чоловік переважно із Чернігівської, Полтавської та частково Харківської губерній [2, 181]. Одночасно з офіційним переселенням відбувалася і стихійна народна колонізація. На Кубань тікали закріпачені селяни, військові поселенці. Українці на Кубані заселили місцевості Геленджик, Сочі, Туапсе, Піцунду, Сухум-Кале [2, 181-182].

Чорноморці охороняли 320-тикілометрову Чорноморську лінію, брали участь у походах на Персію та Польщу. Однак головною метою використання царським урядом чорноморців була колонізація неосвоєних цілинних земель Прикавказзя. Офіційний козацький устрій використовувався для залучення широких мас до колонізаторського процесу.

З 1832 р. сусідом Чорноморського козацького війська на сході стало Кавказьке лінійне донське військо. У 1860 р. їх було об'єднано в єдине Кубанське військо [2, 182]. На той момент чорноморці вже майже повністю асимілювалися з місцевим населенням і втратили зв'язок з історичною батьківщиною. Кубанське військо проіснувало до 1920 р. і було повністю підконтрольне царському уряду, залишаючись, як і Донське військо, більше адміністративним, ніж військовим утворенням.

З тих задунайців, які пішли з И.Гладким, 3 червня 1828 р. створено Дунайський козацький полк, який брав активну участь у російсько-турецькій війні 1828-1829 pоків [8, 107]. По закінченню війни російський уряд дав козакам право обирати місце поселення на півдні Росії. Більшість козаків висловилася за приєднання до Чорноморського війська, але Гладкий, не бажаючи втрачати владу, добився від Миколи II дозволу на створення козацького війська між ріками Бердою та Кальміусом [8, 107].

Імператорський указ від 5 серпня 1831 р. оголосив про утворення із козаків колишньої Задунайської Січі Азовського козацького війська. Військо це підлягало Новоросійському генерал-губернатору і губернатору Бессарабії.

Гладкий в ранзі генерала був призначений наказним отаманом. На нове місце поселення йому вдалося вивести лише 2 тис. чоловік [8, 107]. Ці козаки змішалися з місцевим населенням, яке теж було переведено в стан козаків. Спочатку військо було доволі убоге, і чимало козаків втекло на Кубань до чорноморців. На 1857 р. Азовському війську належало 74300 десятин, на кожного козака припадало 15 десятин (16,4 га) [10, 160].

В обов'язки війська входило спостереження за східним узбережжям Чорного моря за допомогою озброєної морської флотилії. Переважно вони вели боротьбу з контрабандистами, які поставляли зброю кавказьким народам, що воювали з Росією. Також вони брали участь у Кримській війні.

З середини XIX ст. в Азовському війську починають встановлювати кріпосні порядки. Частина незадоволених козаків втекла до Туреччини. У 1862 р. уряд почав насильне переселення козаків на Кубань. Це викликало супротив та повстання азовців, яке уряд жорстоко придушив [2, 176]. 11 жовтня 1865 р. (за іншими даними 1863 р. [2, 176]) Олександр II скасував Азовське козацьке військо [10, 161]. Як бачимо, Азовське козацьке військо спіткала доля його попередників.

У 1828 р. було створене також і Дунайське військо. Утворено його з поселень раніше ліквідованого Усть-Буджацького козацького війська. Устрій його був аналогічний Чорноморському та Азовському війську. Керував ним призначуваний урядом отаман, який підпорядковувався Новоросійському генерал-губернатору [4, 1]. Військо несло прикордонну службу по р. Дунай, Прут, чорноморському узбережжі Бессарабії і Херсонщини, мало залоги в Ізмаїлі, Аккермані та Одесі. Також військо брало участь у російсько-турецькій війні 1828-1829 pоків, в походах до Дунайських князівств 1831-1833 pоків, у Кримській війні (забезпечувало оборону Одеси з суходолу). Кримську війну Росія програла і змушена була залишити придунайські землі. Дунайське військо втратило значну частину своїх земель і було перейменовано у Новоросійське козацьке військо [4, 2]. Втрата земель призвела до зубожіння серед козаків і росту невдоволення. Військо проіснувало до 1868 р., і було ліквідоване у зв'язку із загальною реорганізацією російської армії.

Окрім ситуативної реанімації козацьких збройних формувань у складі російської армії, царський уряд продовжував використовувати козацьку ідею в тяжкі для імперії моменти. У XIX ст. їх було три: Вітчизняна війна 1812 р. (про яку вже говорилося вище), Польське повстання 1830-1831 pоків та Кримська війна 1853-1856 pоків Так, в роки Польського повстання на Полтавщині і Чернігівщині було створено два козацькі полки для боротьби з повстанцями. Обіцяно було, що їх збережуть з усіма правами козаків [7, 103]. Після придушення повстання малоросійський генерал-губернатор тримав їх при собі, однак на М.Г.Рєпніна впала підозра в сепаратизмі, його арештували, а генерал-губернаторство ліквідували. Козацькі полки відправили на Кавказ воювати з черкесами і залишили в складі Чорноморського війська [1, 137].

В роки Кримської війни, 29 січня 1855 р. з'явився царський маніфест про створення державного ополчення для участі у війні. Серед селян поширилася чутка про волю і козацький стан для тих, хто запишеться в козаки (царський уряд використав цю назву для підняття патріотичного духу) [6, 378]. Це призвело до масового руху серед населення Київської губернії. Люди цілими селами відмовлялись виконувати повинності і вимагали від священиків записати їх у козаки. Рух охопив 180000 чоловік. Найбільше — Таращанський та Васильківський повіти, куди вже в березні 1855 р. в.о. Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора І.І.Васильчиков був змушений направити свого чиновника з особливих доручень Афанасьева з завданням довести до населення справжній зміст царського маніфесту [11, 87]. Однак селяни відмовилися вірити священикам та чиновникам. Рух було розгромлено регулярними військами. Цього разу спроба зіграти на прагненнях селян повернути козацькі часи зіграла з російським урядом злий жарт, повернувши селян не проти ворогів імперії, а проти законного уряду. Надалі царський уряд більше не вдавався до цієї тактики.

Отже, в XIX ст. політика царського уряду в „козацькому питанні" зводилася до використання виключно військового потенціалу козаків та спекуляції з населенням на ідеї відновлення козацтва у критичні для імперії моменти.

________________________

1. Антонович В. Б. Коротка історія козаччини. — K.: Україна, 2004. — 304 с.

2. Апанович О. Запорізьке козацтво після 1775 року // Неопалима купина. — 1995. — № 3-4. — С. 175-186.

3. Аркас М. М. Історія України-Русі. — 2-е факс. вид. — К.: Вища школа, 1991. — С. 456.

4. Бачинська О. Козацьким степом (До 170-річчя створення Дунайського війська) // Історія України. — 1998.и — № 19. — С. 1-2.

5. Бачинська О. Політика Російської імперії щодо задунайського козацтва: стратегія, тактика, заходи // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Вип. 4. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. — С. 320-328.

6. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. — К.: Либідь, 1996. — 616 с.

7. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII-початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с.

8. Горбул О., Яцюк М. Запорожці в Задунайській Січі та в Азовському війську // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. — К., 1997. — С 102-109.

9. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад. В.Ю.Король. — К.: Академія, 2002. — 448 с.

10. Красенко В. Азовське козацьке військо // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: збірник наукових статей. — Вип. 8. — К., 1999. — С. 157-161.

11. Селянський рух на Україні 1850-1861 pp.: Збірник документів і матеріалів / В.П.Баран, Г.В.Боряк, М.І.Бутич, СM.Гуменюк та ін. — К.: Наукова думка, 1988. — 448 с.

Юлія Пазиніч (Дніпропетровськ), аспірант

Національного гірничого університету

Специфіка політичної системи України другої

половини XVII – XVIII ст.

Наукова актуальність теми даної роботи полягає у тому, що всебічно досліджена історія Української козацької держави XVII – XVIII ст. до сих пір не стала предметом політологічного зацікавлення.

Досліджуючи політичну систему українського суспільства другої половини XVII – XVIII ст., для аналізу інституційної підсистеми слід залучати роботи Л.Окіншевича, І.Джиджори, К.Софроненка, М.Слабченка, В.Горобця, О.Струкевича, В.Панашенко та ін.; нормативної підсистеми – А.Яковліва, О.Гуржія, Г.Швидько та ін.; ідеологічної та культурної підсистеми – П. Гнатенка, Ф. Кирилюка, В. Смолія, В. Степанкова, Н.Яковенко, М.Поповича та ін. Як видно, на сьогодні дослідженням державного розвитку України в минулому займаються переважно історики, а сама проблема не привернула особливої уваги дослідників-політологів для визначення трансформаційних процесів в Гетьманщині, аналізу її політичної системи.

Вважаємо необхідним для виявлення латентних аспектів українського суспільно-державного розвитку розглядати специфіку політичної системи і української державності другої половини XVII – XVIII ст. з точки зору політологічної науки, зокрема її ретроспективного розділу.

Мета даного дослідження - дослідити державотворчі процеси в Гетьманщині з точки зору творення політичної системи, політичних інститутів і процесів.

Використовуючи запропонований Д.Істоном метод системного аналізу, можна дослідити політичну систему українського суспільства другої половини XVII - XVIII ст. не як статичну модель, а як постійно змінну під впливом різних факторів1.

Г. Алмонд запропонував пояснити функціонування політичної системи на основі детальної історії взаємодії між політичною системою і її соціального і міждержавного оточення2. Тому недостатньо розглянути інституціональні елементи, їх може об’єднати політична культура, яка займає ключову позицію в усій політичній системі. Говорячи про політичну культуру суспільства, Г. Алмонд має на увазі те, яким чином політична система засвоєна у свідомості, почуттях і оцінках населення3.

За структурно-функціональним підходом, засновником якого вважають Т.Парсонса, структура політичної системи складається з деяких елементів, кожен з яких виконував свою функцію. Специфіка політичної системи українського суспільства Гетьманщини визначається утвореними під час Національно-визвольної війни політичними відносинами, інституційною, нормативною, ідеологічною та культурною підсистемами, які протягом 135 років від початку їх формування у 1648 р. до остаточної ліквідації у 1783 р. функціонували на території Гетьманщини і, безумовно, зазнавали змін.

Інституційна підсистема – це сукупність інститутів, що складається, перш за все, з держави як головного інституту, її органів влади, збройних сил, політичних рухів. Через відсутність ЗМІ в XVII – XVIII ст. функцію поширення інформації виконували місцеві органи та церква, оголошуючи всі укази і маніфести.

Процес формування чітких контурів апарата козацького управління почався із середини XVII ст. Систему діючих на території Гетьманщини органів управління складали як українські, що в переважній своїй більшості були створені під час Визвольної війни, так і російські, які відповідали за управління Україною.

Серед російських органів влади, що здійснювали управління Гетьманщиною, можна виділити центральні, які знаходились в Москві, згодом в Петербурзі, а саме: Посольський приказ, Малоросійський приказ, Колегія іноземних справ, Сенат; і периферійні, які знаходились в України, а саме І Малоросійська колегія, Правління гетьманського уряду і ІІ Малоросійська колегія.

Серед українських органів влади можна виділити центральні, повноваження яких поширювались на всю територію Української держави, і місцеві, що діяли в межах окремого полку, сотні, міста або села. До перших відноситься генеральний уряд – генеральні рада, рада старшини (гетьман і гетьманська старшина), Генеральна військова канцелярія, Генеральна скарбова канцелярія, Генеральна артилерійська канцелярія, Генеральний військовий суд. До органів місцевого самоврядування відноситься полковий уряд – полковник та полкова старшина, сотенний уряд – сотник та сотенна старшина, міське управління – магістрат або ратуша на чолі з війтом, сільське управління здійснював курінний або сільський отаман.

Органи державної влади Україна мала вже з першого року Визвольної війни середини XVII ст. За основу органів влади взята система управління реєстровим козацтвом, яка складалася з трьох урядів: генерального, полкового і сотенного. Характеризуючи адміністративний апарат в Україні, слід зазначити, що він був, по-перше, надто воєнізованим, де спостерігалося об’єднання в одних руках військової, політичної, адміністративної влади. По-друге, не було чіткого розмежування влади на законодавчу, виконавчу і судову. По-третє, він був достатньо невеликий. Активна участь військових у формуванні апарату влади обумовила яскраво виражений воєнний характер інституційної підсистеми політичної системи Гетьманщини. Цей фактор, безумовно, мав негативне значення для розвитку українського суспільства, бо органи влади мають здійснювати управління, спрямовуючи свою діяльність заради добробуту всіх станів, а не виключно козацько-старшинського. Отже, ця суперечність – боротьба військового і цивільного начал – була закладена в козацькій системі управління, і є специфікою інституційної підсистеми політичної системи України другої половини XVII – XVIIІ ст.

Нормативну підсистему українського суспільства другої половини XVII – XVIIІ ст. складають правові норми, що діяли на території всієї Гетьманщини і регулювали політичну поведінку всіх акторів політичного життя. Їх можна поділити на три основні групи: 1) українсько-російські договори – міждержавні договори, що підписувались гетьманом, з одного боку, та російським царем, з другого; 2) нормативні документи українського походження – гетьманські універсали; 3) нормативні документи російського походження – укази царя, згодом імператора, Сената.

Для того, щоб закріпити державницькі досягнення Визвольної війни середини XVII ст., гетьман Б.Хмельницький обрав в ролі протектора Росію, а статус України визначався україно-російськими договорами, в яких оговорювалися умови управління Гетьманщиною. Поступово автономні права України все більше урізались протягом другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст., а в Україні все більше поширюються норми російського законодавства, особливо у ХVІІІ ст., що відбувалося відповідно до необхідності уніфікації права для більш ефективного управління територіями, які ще зберігали відмінності.

Правова система України в даний період також зазнала значних змін. Поширення звичаєвого права, що в середині ХVІІ ст. забезпечило можливість швидкого і легітимного українського державотворення, вже у 20-30-х рр. ХVІІІ ст. спричинило обмеження державотворчої діяльності: відсутність єдиного українського Кодексу прав надавало можливість по-різному тлумачити закони, а це дозволяло російському царату критикувати, перш за все, систему судочинства України, і надавало привід для втручання. Підготовлені «Права, за якими судиться малоросійський народ» не були ратифіковані російською верховною владою через те, що деякі норми українського права суперечили великодержавницьким інтересам. За судовою реформою 1760-1763 рр. К. Розумовським впроваджувалися суди на зразок Речі Посполитої: земські, гродські й підкоморські. Однак через велику складність керування багатонаціональною імперією, якою була Російська в ХVІІІ ст., перед урядом стояло першочергове завдання – уніфікувати законодавство. Так, з 1768 р. на козаків стала розповсюджуватися юрисдикція російського права, що суперечило давній козацькій традиції судитися власним козацьким судом. В умовах розквіту абсолютизму Росією був обраний курс на уніфікацію державного ладу тих народів, які ще зберігали відмінності від російського зразка, і на централізацію, що було загальноєвропейською тенденцією.

Ідеологічна підсистема – це сукупність політичних ідей, поглядів учасників політичного життя українського суспільства другої половини XVII - XVIІI ст., що знайшли відображення у документах (маніфестах, універсалах, інструкціях, в тому числі і таємних) та правових нормах. Структура ідеологічної підсистеми політичної системи українського суспільства другої половини XVII - XVIІI ст. складається з: 1) загальних уявлень, що стосуються всього населення в даний період, 2) групових, характерних окремим станам або групам, наприклад уподобання певних старшинських груп щодо подальшого розвитку України, 3) індивідуальних, що належать окремим особам.

В середині XVII ст. ідея створення незалежної козацької держави не була поширена через тривалу перерву у процесі національного державотворення, деформування самосвідомості української еліти та низки стереотипів. Каталізатором якісних зрушень в суспільній свідомості українців стала Визвольна війна4 .

Розглядаючи розвиток державної ідеї серед українців у середині XVII ст. та пріоритетів подальшого розвитку держави серед політичних угруповань, слід зазначити, що до 1648 р. була вироблена лише ідея обмеженої автономії і то в узагальненій формі: програма незалежної Української держави не була створена. Повстанці «…не мали наміру добиватися повного розриву з Річчю Посполитою. Радше йшлося про забезпечення умов для автономного функціонування Війська Запорозького»5. Тільки в 1649 р. уперше була сформульована національна державна ідея. 22 і 23 лютого Б.Хмельницький промовив польським послам: «Правда, що я людина мала і нікчемна, але бог судив мені бути єдиновладцем і самодержцем руським… Виб’ю з лядської неволі народ руський»6. Його заява у Переяславі у лютому 1649 р. щодо звільнення українців від польської влади, а тим більше про самоусвідомлення себе як обраного богом руського самодержця свідчить про зародження у нього не лише державницької ідеї, а і про його спроби обґрунтувати легітимність своєї влади. Вважаємо, що це свідчить про початок нового етапу у формуванні політичних вимог Б. Хмельницького: перші його монархічні ідеї свідчать про його намір створити незалежну від влади польського короля й соборну Українську державу в етнічних межах проживання українського народу.

Відмовившись від псевдодемократичних принципів (генеральні ради, як демократичний інститут), завдяки яким розвивалися анархо-охлократичні тенденції, Б. Хмельницький став впроваджувати ідею централізації управління, пріоритетність типової для Європи монархічної форми правління та спадкоємності гетьманської влади. Для пояснення змін у політичній свідомості Б. Хмельницького треба розуміти, що в тогочасній Європі панував принцип «немає землі без монарха»7, а поняття «держава» майже ототожнювалося з «монархом» і «династією», яку визнавали європейські суверени. До тих пір, поки землі залишалися без монарха, вони сприймалися світовою спільнотою, як нічиї. Виняток існування держави міг мати місце за умови, що будь-який монарх візьме ці землі під свою протекцію.

Неналежність українського гетьмана до монаршої (княжої, королівської) крові стало однією з головних причин того, що новостворена Українська держава не була визнана жодною країною. Тому зрозумілою була спроба Хмельницького у 1650 р. для законності влади вирішити це питання через шлюб – одружити свого сина з молдавською принцесою, донькою Василя Лупула - Розандою8. Для того, щоб легітимізувати свої державницькі амбіції, Б. Хмельницькому також необхідно було знайти той логічний зв’язок з минулим, який би надавав законне право на ці землі. Ось чому його завданням стало довести, що Українська держава має всі законні права на цю територію, як безпосередня спадкоємниця Київської Русі.

Національна державна ідея була проголошена Б.Хмельницьким у 1649 р., проте від часу її формування вона еволюціонувала під впливом багатьох факторів. Ускладнювали її реалізацію, по-перше, відсутність належним чином розроблених стратегічних планів серед українського керівництва, наприклад, Б. Хмельницький керувався скоріше настроями народних мас, а не стратегією; по-друге, відсутність чіткого бачення майбутнього розвитку України, коли деякі представники української еліти віддавали перевагу орієнтації на Захід (союз з Річчю Посполитою, Швецією), інші – на Південь (домовленості з Кримом та Оттоманською Портою) і, звичайно, на Схід (орієнтація на Росію); по-третє, міжусобна боротьба за владу серед українських лідерів, нездатність їх самостійно знайти порозуміння поміж себе запроваджувало досить небезпечну традицію – використовувати в якості третейського судді сторонню особу (російський уряд). Надаючи підтримку одному з претендентів в боротьбі за владу, Москва натомість отримувала можливості до втручання в державницькі справи України, поступово обмежуючи її автономні права. Набуло поширення застосування російським урядом секретних інструкцій, в яких чітко зазначалася її позиція по ключовим питанням, що відрізнялося від декларованих документів, адресованих або гетьману та старшині (в указах, статтях, листах), або населенню (переважно у маніфестах).

Засоби асиміляції та русифікації українського населення були обрані досить влучно: перш за все, курс на повільні, непомітні для населення зміни; заохочування до міжнаціональних шлюбів; використання внутрішніх негараздів в середині українського суспільства для втручання в систему його урядування; спрямування незадоволення українських мас виключно проти козацької старшини, в той час, коли російському царю відводилася роль «доброго отця та захисника православ’я».

Протягом другої половини XVII – XVIІI ст. в політичній свідомості українського суспільства відбувалися суттєві зміни. Переломним моментом у зламі свідомості українців можна вважати початок XVIІI ст., особливо після Полтавської битви, коли перед українською елітою стояв вибір підтримати Мазепу і його спроби забезпечити незалежність Україні, або обрати сторону царя, який, до речі, тимчасово ліквідував частину податків, що надавало можливість відчути покращення свого економічного становища одразу ж.

Застосування принципу «батога і пряника», а саме надання преференції українській еліті виключно в соціально-економічній сфері (нобілітація, пільги у оподаткуванні тощо), неухильно, хоча і поступово, з деякими перервами, обмежувало політичні права.

Таким чином, державотворчі процеси в Гетьманщині, формування політичної системи та політичних інститутів відбувалося на перехресті традицій Речі Посполитої і Запорозької Січі, а розвиток – під впливом російських традицій.

Типологія політичної системи Гетьманщини свідчить про те, що за характером розподілу влади є помірно-авторитарною з певною нестабільністю; за характером держави і головними акторами політичного процесу – військовою; і, нарешті, за наявністю всіх складових елементів системи – незавершеною.

___________________________

1 Истон Д. Категории системного понятия политики // Політологія: Хрестоматія / Сост. М.А. Василик, М.С. Вершинин. – М.: Гардарики, 2000. – С. 324.

2 Almond Gabriel. A Developmental Approach to Political Systems // World Politics, Vol. 17. — No 2 (Jan, 1965). – Р. 214.

3 Алмонд Г. Гражданская культура. Политические установки и демократии пяти наций // Антология мировой политической мысли: В 5 т. — М., 1997. — Т. II. — С. 594.

4 Матях В.М. Формування системи політичних цінностей козацької громади та їх укорінення в суспільну свідомість // Історія українського козацтва: Нариси: У 2-х т. / Ред. В.А. Смолій. – К.: Вид дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.1. – С.164.

5 Горобець В. Переяславський вибір Богдана Хмельницького 1654 року // Переяславська рада (історіографія та дослідження). – К.: Смолоскип, 2003. – С. 749.

6 Щоденник В. Мясковського про поїздку комісарів польського уряду до Богдана Хмельницького (Док. № 127) // Історія України в документах і матеріалах. Т. ІІІ. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654 роки) / Склали М.Н. Петровський і В.К. Путілов. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1941. – С. 151-152.

7 Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2000. – С.166.

8 Похід війська Богдана Хмельницького в Молдавію (Док. № 151) // Історія України в документах і матеріалах. Т. ІІІ. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654 роки) / Склали М.Н. Петровський і В.К. Путілов. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1941. – С. 196.

Сергій Дідик (Запоріжжя),

аспірант кафедри історії України

Запорізького національного університету

Зносини адміністрації Нової Сербії і Новослобідського

козацького полку з іноземними урядовцями

У статті йдеться про минуле нинішньої Кіровоградщини, а саме: про висвітлення історії Нової Сербії, яка нетривалий час проіснувала в XVIII ст. Нова Сербія – адміністративно-територіальна одиниця, яку було створено російським урядом з метою зміцнення південних кордонів імперії. До складу Нової Сербії входили оселені гусарський і пандурський полки, які склали так званий Новосербський корпус [3, 55–57, 95]. Але це, так би мовити, вузьке розуміння поняття Нова Сербія, це лише саме Новосербське поселення. Нова Сербія в ширшому розумінні цього поняття це: 1) Новосербський корпус з поселеннями; 2) Новослобідський полк з його слободами; 3) гарнізони укріплень та армійські регулярні і іррегулярні команди; 4) розкольничі слободи, які певний час мали свого командира, котрий підпорядковувався канцелярії фортеці Св. Єлизавети [1, 148; 3, Т.16, 79-80]. Нова Сербія проіснувала з 1751 по 1764 рік і ввійшла до складу новоутвореної Новоросійської губернії [3, 68].

Адміністративним центром Нової Сербії була фортеця Святої Єлизавети. Навколо фортеці поступово був оселений форштадт. Пізніше фортеця з форштадтом перетворилася на місто Єлизаветград – нині Кіровоград. Фортеця була названа на честь імператриці Єлизавети Петрівни. Єлизаветинська фортеця була головним поселенням (штаб-квартирою) Новослобідського козацького (згодом Єлисаветградського пікінерного) полку. Ця фортеця мала особливе значення в планах російської влади, вона стала одним з оплотів російського впливу у регіоні: протягом 1753–1764 років фортеця була місцем перебування вищого російського командування на півдні України [8, 351-352]. Про важливе стратегічне значення фортеці можна судити із того факту, що комендант фортеці мав право на зносини із закордонними сусідами – польськими магнатами, татарськими ханами, турецькими урядовцями [1, 145; 3, 76].

Вищі представники влади Новосербської адміністрації – головний командир Нової Сербії, комендант фортеці Св. Єлизавети і командир Новосербського корпусу були господарями краю і зосереджували в своїх руках усю повноту влади. Оскільки фортеця у зв’язку зі своїм прикордонним положенням мала спеціальний статус, то особливими функціями наділялися головний командир Нової Сербії і комендант фортеці. Так, головний командир окрім звичайних цивільних функцій мав військову владу над всіма військовими формуваннями, які розташовувалися на території Нової Сербії і Новослобідського полку. Йому підлягало і Новослобідське поселення. Також він мав право вести дипломатичне листування з польськими, молдавськими, татарськими і турецькими урядовцями. Це право він отримав від Сенату. До заснування Нової Сербії таким правом користувався лише Київський генерал-губернатор [1, 139; 2, ф.42, оп. 1, спр. 267, арк. 6-8]. З моменту заснування Нової Сербії і до 1756 р. генерал-майор І.Глєбов обіймав посаду головного командира. В 1756 р. І.Глєбова було призначено на іншу посаду і переведено з Нової Сербії. Досить довгий час посада головного командира лишалася вакантною [3, 73-78]. Частину функцій головного командира перебрав на себе комендант фортеці. Напевне, і дипломатичні функції комендант отримав після того, як незаміщеною опинилася посада головного командира Нової Сербії [1, 145; 3, 77-79].

Комендант фортеці Св.Єлизавети був другою особою, що представляла владу в регіоні, він був офіційним заступником головного командира, коли той був у відрядженнях [7, Т.8, 740-741], командував фортецею і її гарнізоном, а згодом отримав і дипломатичні функції. Саме комендант надсилав до Сенату різні відомості, які стосувалися прикордонних справ. Першим комендантом фортеці Св. Єлизавети був призначений бригадир О.Глєбов (1753–1757). Після нього на цій посаді перебували: полковник Гур’єв (1757–1758), генерал-майор Ф.Юст (1758), бригадир М.Муравйов (1759–1760; 1761–1764), дійсний статський радник Г.Толстой (1760–1762) [6, 43-44, 77].

Третім представником адміністрації Нової Сербії був командир Новосербського корпусу – генерал-майор, пізніше генерал-лейтенант І.Хорват. Йому належала вища військова і цивільна влада на території Новосербського корпусу, він вирішував важливі господарські питання, викликав людей з-за кордону і оселяв їх у Новій Сербії. І.Хорват був призначений на цю посаду в 1757 р. З самого початку створення Новосербського поселення в 1752 р. і до 1763 р. І.Хорват відігравав провідну роль в житті Нової Сербії. Довгий час він залишався незмінним шефом Новосербського поселення. Через значні зловживання владою І.Хорвата було знято з цієї посади в 1763 р. Він був дуже впливовою людиною, за короткий час зміг розширити свою владу і почав навіть вступати в суперечки з комендантом фортеці Св. Єлизавети. Командир Новосербського поселення, використовуючи свій вплив, домігся того, що йому було надано право закордонного листування. Але І.Хорвату було дозволено зноситися з іноземними урядовцями в незначних питаннях, які стосувалися заселення Новосербського корпусу. Більш важливі і секретні справи Сенат залишив у відомстві головного командира Нової Сербії. Та поступово І.Хорват добився дозволу на втручання і в більш значні закордонні справи. Так, за указами Сенату в 1760 і 1761 роках коменданту фортеці Св. Єлизавети було наказано радитися з командиром Новосербського корпусу в дипломатичних справах [3, 65-67, 76-79].

Про закордонні зносини головного командира і коменданта фортеці Св. Єлизавети нам можуть розповісти документи фортеці Св. Єлизавети. Як ми вже згадували вище, фортеця була головним адміністративним ценром, такою собі столицею Новосербського краю. У фортеці розміщувалися комендантська, пізніше гарнізонна канцелярія, а також канцелярія Новослобідського козацького полку. Саме тому найзначніші документи, які стосуються історії Нової Сербії, відклалися в фонді “Архів фортеці Св. Єлизавети”, який нині зберігається в Інституті рукопису НАН України [2, ф. 9; 4, 31]. Деякі копії документів з “Архіву фортеці Св. Єлизавети” зберігаються в фонді “Одеське товариство історії і старожитностей” [2, ф. 5].

Треба зауважити, що саме будівництво фортеці Св. Єлизавети викликало значні дипломатичні ускладнення з Оттоманською Портою. Як наслідок, з’являється цікаве дипломатичне листування бригадира О.Глєбова, який заміщав свого часу головного командувача Новосербського поселення І.Глєбова, з Київським віце-губернатором І.Костюриним та з резидентом О.Обрєзковим, який був російським послом у Константинополі і добував інформацію для російського уряду. В цьому ж комплексі документів містяться агентурні дані про стан справ у Туреччині [2, ф. 9, оп.1, спр. 132–214]. Будівництво фортеці неподалік кордону викликало занепокоєння в Константинополі, який угледів у цій дії порушення умов Бєлградського миру 1739 р. В серпні 1754 р. Київський віце-губернатор І.Костюрин змушений був написати листа до Очаківського паші з поясненнями. Він писав, що фортеця призначена для охорони і захисту російських кордонів від “свавільних людей” – гайдамаків, і знаходиться не поблизу турецького кордону, а досить віддалена від нього. На вимогу Порти російський уряд мусив пообіцяти, що фортеця буде залишена в тому вигляді, що і в 1754 р. Однак Порта постійно отримувала звістки про зміцнення південних кордонів Росії [3, 61; 9, 241]. Так, у серпні до коменданта О.Глєбова писав російський резидент О.Обрєзков, що Порта якимось чином дізналася про відновлення будівництва фортеці, а також попереджав коменданта про бажання Константинополя відправити свою довірену особу, яка мала оглянути фортецю. О.Обрєзков попросив в усьому сприяти цій особі та не чинити ніяких перешкод [2, ф. 5, оп. 1, спр. 232, арк. 44; 2, ф. 9, оп. 1, спр. 196, арк. 121].

Посланець Порти Давлет Алі Сеїд-Ага оглянув фортецю і звітував у Константинополі. Про результати цього огляду ми можемо дізнатися з чергового листа О.Обрєзкова до О.Глєбова, отриманого в листопаді 1755 р. Резидент подякував комендантові за те, що сприяв турецькому посланцю, і той залишився вельми задоволений. Щодо результатів огляду, О.Обрєзков передає слова самого Давлет Алі Сеїд-Аги, що фортеця хоч і велика і будується “крепко и надежно”, та вали в неї невисокі, що роботи не ведуться, а тільки намагаються зберегти те, що вже побудували. Біля фортеці багато народу оселилося, а сама фортеця знаходиться досить далеко від турецьких кордонів – в 36 годинах їзди по прямій лінії. Взагалі Порта лишилася цілком задоволеною цим оглядом [2, ф. 5, оп. 1, спр. 233, арк. 45; 2, ф. 9, оп. 1, спр.213, арк. 148; спр. 214, арк. 149].

Листування новосербських командирів з російським резидентом О.Обрєзковим, а пізніше з прикордонними іноземними урядовцями відбувалося не напряму, а при посередництві віце-губернатора І.Костюрина. Сенат дав чіткі інструкції І.Глєбову та І.Хорвату: у закордонних питаннях зноситися з “исправляющим должность Киевского генерал-губернатора, бригадиром Костюриным” [1, 139]. Вірогідно, що певний час в Новій Сербії не було перекладачів, тому листи на іноземних мовах та листи, написані “по цифирно”, відсилалися з фортеці Св. Єлизавети до Києва. Кореспонденція перекладалася, якщо вона була закодована, то її розкодовували, знімали з неї копії, і далі разом з супровідним листом від віце-губернатора відсилали до новосербського начальства [2, ф. 9, оп. 1, спр. 193, арк.118; спр. 212, арк. 144]. Так, зашифровані листи О.Обрєзкова до О.Глєбова отримував віце-губернатор. Далі у його канцелярії листи розшифровувалися і переадресовувалися коменданту фортеці [2, ф. 9, оп. 1, спр. 212, арк. 144; спр. 213, арк. 148; спр. 214, арк. 149].

Щодо листів на іноземних мовах, отриманих новосербськими командирами, то їх з гінцями відсилали до Києва, де вони перекладалися і відсилалися назад до Нової Сербії. В лютому 1755 р. Київський віце-губернатор І.Костюрин в листі до І.Глєбова писав, що його листи отримано. Листи на турецькій мові – від буджацького сераскера і від каймакана – перекладені, з них зняті копії, і разом з цим супровідним листом їх відсилають І.Глєбову [2, ф. 9, оп. 1, спр. 193, арк. 118; спр. 194, арк. 119; спр. 144, арк. 26]. Таким чином, Київська губернська канцелярія не тільки перекладала та дешифровувала листи, але й доповідала про їх зміст віце-губернатору. Віце-губернатор контролював і здійснював нагляд за іноземною кореспонденцією Нової Сербії.

Мабуть, перекладачі в Новій Сербії з’явилися значно пізніше, в 60-х роках XVIII ст., оскільки згадки про них є в більш пізніх документах. Так, у червні 1762 р. товмачеві фортеці Св. Єлизавети Ф.Лемешеву написав листа радник Г.Юр’єв, який знаходився в м. Очакові. Лист був написаний грецькою мовою і повідомляв про події в Очакові та всьому Кримському ханстві [3, 318]. В 1763 р. до коменданта М.Муравйова звернувся “находящийся при крепости Св. Елизаветы Государственной Коллегии Иностранных дел переводчик” Ф.Семенов. У зв’язку з його відрядженням до Микитинської застави він просив і надалі виплачувати йому жалування [2, ф. 5, оп. 1, спр. 253, арк. 85].

Дипломатичні зносини передбачали значні фінансові витрати. Є певні підстави вважати, що Сенат затвердив фінансування закордонного листування з казни Нової Сербії (“Новосербської суми”). В лютому 1755 р. Сенату рапортував головний командир Нової Сербії І.Глєбов. В його доповіді згадується “расходная тетрадь”, в якій генерал-майор давав повний звіт, як були витрачені гроші на “разные секретные обстоятельства” [7, Т.9, 319]. В червні 1757 р. серед численних рапортів від різних посадових осіб Сенат заслухав і звіт генерал-лейтенанта І.Глєбова про витрати коштів з “Сербской суммы” на різні “секретные надобности” [7, Т.10, 83]. Інформацію про те, що іноземна кореспонденція фінансувалася з новосербської суми, знаходимо в матеріалах допиту коменданта М.Муравйова. На питання слідчих, чи витрачалися гроші з Новосербської суми “на разные секретные и Санкт-Петербургские посылки и по каким указам и повелениям”, М.Муравйов відповів, що дійсно гроші на це витрачалися. Сенат указами 1752 і 1755 років дав дозвіл на ці витрати [2, ф. 5, оп. 1, спр. 246, арк. 62]. Під “секретными и Санкт-Петербургскими посылками” слід розуміти як заходи із збору секретної інформації, тобто ведення розвідки, так і зносини з закордонними сусідами. Хочемо пояснити, що листування з іноземними прикордонними можновладцями в багатьох випадках було лише приводом і прикриттям для агентів, які доставляючи кореспонденцію, одночасно займалися і збором важливої розвідувальної інформації.

Вирушаючи в дорогу, кур’єри отримували певні гроші на цю подорож. Напевно, були передбачені і екстраординарні витрати. Так, наприклад, у 1755 р. кур’єру, який мав відвезти листа очаківському паші, було видано “из Сербской суммы” 25 карбованців на фураж для коня та на проживання він витратив 1 червонець і 2 леви (приблизно 3 карбованці). Також він мав дати хабаря писарю сераскер-паші, якому були послані червінці. Ще кур’єру довелося витратитися на чоботи для якогось мурзи, які коштували 60 копійок [2, ф.9, оп. 1, спр. 142, арк.22–25].

Ми ознайомилися з реєстром листів, які були відправлені чи були отримані в канцелярії Єлизаветинської фортеці на ім’я генерал-майора І.Глєбова [2, ф. 9, оп. 1, спр. 132, арк. 1-6]. Цей реєстр у загальних рисах дає нам можливість уявити, з ким листувався головний командир Нової Сербії, з’ясувати, хто були кур’єри, встановити справжню мету листування.

Так, у лютому 1755 р. до буджацького сераскера Давлет-Султана з листом був відправлений капрал Молдавського гусарського полку І.Херескул [2, ф. 5, оп. 1, спр. 227, арк. 36; 2, ф. 9, оп. 1, спр. 142, арк. 22-25]. Як відповідь на ці листи – переклад двох листів до І.Глєбова. Перший лист – від буджацького сераскера Давлет-Султана, другий – від Ахмед-Каймакана. Листування виникло через інцидент – убивство двох козаків на турецько-татарських територіях. І.Глєбов вимагав сатисфакції і покарання для винних [2, ф. 5, оп. 1, спр. 228, арк. 38; спр. 229, арк. 39; 2, ф. 9, оп. 1, спр. 144, арк. 26; спр. 145, арк. 27].

В червні 1755 р. до молдавського господаря М.Гики в Ясси посилався армійський капітан П.Іванишев. У листі йшлося про повернення боргу в 1000 карбованців, які мав сплатити молдавський шляхтич М.Замфіракович. Також П.Іванишев мав зібрати і певну секретну інформацію “о турецьких и молдавських обращениях” [2, ф.9, оп. 1, спр. 160, арк. 58-70; спр. 169, арк. 81]. Це непоодинокий випадок, коли кур’єри виконували два завдання – доставляли листи і збирали розвідувальну інформацію. В травні 1755 р. до буджацького сераскера і ногайського каймакана посилався квартирмістр Молдавського полку Гроссель. У липні 1755 р. до буджацького паші і сераскера кур’єрами посилалися вахмістр та козацький отаман [2, ф. 9, оп. 1, спр. 132, арк. 2, 3]. Усі ці посланці поєднували в собі функції “нарочних” і розвідників.

Коли головний командир Нової Сербії був у відрядженні, його заміщав комендант фортеці, в тому числі і з питань зносин із закордоном. Пізніше, коли посада головного командира довгий час лишалася вакантною, закордонна кореспонденція була остаточно передана коменданту Єлизаветинської фортеці. Залишилася незмінною і практика відправляти кур’єрів, які окрім прямих своїх обов’язків також збирали інформацію. Так, у жовтні 1758 р. в Очаків відправлявся сотник Новослобідського полку В.Кошевенко. В рапорті коменданта фортеці Св.Єлизавети генерал-майора Ф.Юста генерал-лейтенантові І.Хорвату від 4 жовтня 1758 р. комендант пише, що “посланной от меня к Ачаковскому паше с писмом здешняго слобоцкого казачьего полку сотник Кошевенко коем будучи там в самом деле велено о тамошных обращениях, проведывать…”[3, 286].

В жовтні з таким самим завданням у Бендери відправлявся “нарочним” новослобідський сотник Костянтинів. Повернувшись до фортеці, сотник привіз листа генерал-майору Юсту від дубасарського полковника і ханського стражника Андреяша. Він повідомляв коменданту про небезпечну хворобу [3, 292-293, 294-295].

Якщо доставка кореспонденції була лише прикриттям, то в листах до іноземних урядовців, напевно, для замулювання очей були різні незначні дрібниці про взаємне порозуміння, про непорушення миру. Так було у випадку з В.Кошовенком. Нам невідомий зміст самого листа, але секретар Очаківського паші, спілкуючись з кур’єром, згадував “соседственную дружбу” і відсутність будь-яких претензій з турецько-татарської сторони до російської [3, 287-289]. В березні 1761 р. комендант Г.Толстов отримав листа від Кримського хана Кирим-Гірея. В листі хан завіряв про непорушення миру з обох сторін. Напевно, це була відповідь на аналогічний лист Г.Толстого [2, ф. 5, оп. 1, спр. 237, арк. 51].

Головний командир Нової Сербії і комендант Єлизаветинської фортеці листувалися і з польськими урядовцями. Але в нас небагато інформації про ці зносини. В одному з указів Сенату від 16 жовтня 1758 р. ми знаходимо натяки на таке листування. В указі згадується листування Київського воєводи Потоцького з командиром Новосербського корпусу І.Хорватом та комендантом О.Глєбовим. Листування виникло в 1756 р. з приводу сотника Байдиша Юри. Він був замішаний у гайдамацьких справах і переховувався в Новій Сербії. Потоцький вимагав від Новосербських командирів видачі цього сотника. Але І.Хорват та О.Глєбов відповіли Потоцькому, що вище згадана людина не проживає в Новій Сербії [7, Т.10, 559].

В травні 1760 р. комендант М.Муравйов відправляв до Польщі для збору розвідувальної інформації полковника Новослобідського козацького полку М.Одобаша. Ми переконані, що М.Одобаш посилався до Польщі як кур’єр, оскільки Сенат наказав і надалі відправляти полковника М.Одобаша “с командою в Польшу к помянутому графу Потоцкому” [7, Т.11, 367-372].

Мабуть, листування головного командира і коменданта з польською стороною відбувалося значно рідше. Польща вже була не та, що в XVII ст., вона вже не була такою сильною державою, як раніше. Для Росії більш небезпечним сусідом залишалися Турецька Порта та Кримське ханство з його непередбачуваними ханами і бунтівними ордами.

Здебільшого з польськими князями і магнатами листувалися командири Новосербського корпусу. І.Хорват – засновник Новосербського поселення добився дозволу на листування з прикордонними іноземними урядовцями. Сенат дозволив генерал-майору І.Хорвату вести кореспонденцію із незначних питань. Пізніше він намагався втручатися в закордонні зносини коменданта фортеці, хоча і був лише радником у цих справах. Вірогідно, що в компетенції І.Хорвата так і залишилося листування з закордоном у незначних поточних справах. Так, серед іноземної кореспонденції Новосербського корпусу ми не знайшли хоча б натяків чи згадок на листування його командира з татарськими чи турецькими можновладцями. В основному голова Новосербського корпусу листувався з польськими прикордонними посадовцями.

Про зносини І.Хорвата та його канцелярії з польськими урядовцями міг би нам докладно розповісти документальний комплекс канцелярії Новосербського корпусу. На превеликий жаль, майже весь комплекс загинув у роки Другої світової війни. Вціліло лише 3 справи з 1639. Зберігся лише опис фонду, який було складено у 1920-х роках і який в наш час фактично перетворився на першоджерело, яке попри свій екстрактивний характер, здатен надати у розпорядження дослідників величезну кількість фактажу для реконструкції всієї історії існування Нової Сербії [3, 6]. Переглянувши опис фонду канцелярії Новосербського корпусу [3, 111–284], ми знайшли чимало документів, присвячених закордонним зносинам керівництва Новосербського поселення з польським прикордонним начальством – комісарами і губернаторами міст Сміла, Умань, Торговиця, Чигирин, Богуслав [3, 126, 128, 180, 210, 213, 216, 219]. Листування охоплює період з 1759 по 1763 роки, і виникало з певних дрібних питань, як то: повернення російських військових дезертирів, які були затримані в Польщі; конфлікти, які виникли через вербовку в Польщі людей для їх служби і оселення в Новій Сербії; про затримання і повернення селян-втікачів; листування з приводу незначних кримінальних вчинків, як то крадіжки худоби, речей, неповернення грошей; зносини з приводу взаємного відшкодування збитків як польським, так і новосербським мешканцям [3, 126, 128, 150, 153, 167, 179, 180, 197, 203, 206-207, 210, 213, 216, 309-310, 347-348, 352-354, 390-391].

Більш значимими були зносини з приводу прикордонних сутичок і непорозумінь. Це листування з графами Потоцькими. Вони самовільно будували мости, фортеці, населені пункти на прикордонній річці Синюха. Такі дії польських магнатів порушували угоди Росії і Польщі, які передбачали заборону будівництва споруд і населених пунктів на прикордонні [3, 164, 179, 181-182]. Непорозуміння з польськими магнатами Потоцькими, Браницькими, Любомирськими були одним з головних приводів листування з поляками. Зокрема І.Хорват, відомий своїм крутим норовом, погрожував князю Любомирському, що відбере в нього Смілу [3, 62].

Також зносини відбувалися з приводу дрібних збройних сутичок і провокацій на кордоні. Так, у червні 1761 року генерал-лейтенант І.Хорват листувався з комісаром польського міста Сміла Я.Дворжанським. В листах він прохав про відшкодування збитків пограбованому поляками поручику П.Герману. Також генерал-лейтенант пропонував полякам надалі утриматися від подібних вчинків, щоб не порушувати принципів добросусідства [3, 347-348].

В червні 1762 р. вище згаданий комісар Я.Дворжанський листувався з прем’єр-майором гусарського полку М.Цвєтіновичем, який тимчасово виконував обов’язки командира Новосербського корпусу. В листі комісар згадує домовленості, які раніше уклали між собою князь Любомирський та генерал-лейтенант І.Хорват про забезпечення торгівельно-економічних інтересів як поляків, так і новосербців. Тут же Я.Дворжанський нарікає на порушення принципів добросусідства з боку новосербців, які перейшли російсько-польський кордон і мали сутичку з польським загоном. Тому комісар буде вимагати відшкодування за понесені збитки [3, 309-310, 390-391].

В червні 1762 р. Головна канцелярія Новосербського корпусу доповідала І.Хорвату про можливий напад на новосербські території поляків і татар. Коли був помічений рух польських загонів на кордоні, для з’ясування справ на місці до польського “наказного региментаря” Бордишевського з листом був відправлений поручик гусарського полку П.Герман і кілька гусар супроводу. Поручик з своїм ескортом без будь-яких пояснень був заарештований. А під час однієї прикордонної сутички заарештованих новосербських військових було визволено з полону [3, 331-333].

Цей епізод викликав листування підполковника А.Хорвата – сина І.Хорвата з смілянським комісаром Я.Дворжанським. Я.Дворжанському були вислані пропозиції щодо дотримання добросусідства та пропонувалося сприяти відшкодуванню претензій новосербських мешканців до польської сторони. На звинувачення поляків щодо порушення спокою новосербцями А.Хорват наводить свої контраргументи [3, 352-354].

Отже, в силу прикордонного розташування Нової Сербії її вище керівництво отримало особливі повноваження, серед яких і зносини з посадовцями сусідніх держав. Закордонне листування фінансувалося з казни Нової Сербії і в багатьох випадках було прикриттям для збирання важливої розвідувальної інформації. Але в деяких випадках з листів від іноземних урядовців Новосербське командування отримувало і важливі відомості, наприклад про небезпечну хворобу, і могло вчасно вжити заходів для її нерозповсюдження в Новій Сербії. В якості кур’єрів командувачі Нової Сербії використовували військовослужбовців як регулярних, так і іррегулярних військ – це солдати російської армії, військові Новосербського корпусу, новослобідські та малоросійські козаки.

__________________________

1. Загоровский Е. Очерки по истории славянской колонизации в Новороссии в XVIII веке. Сербские военные поселения // Военно-исторический вестник. – К., 1912. – Кн. 4. – С. 125–148.

2. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.

3. Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники: В.Мільчев, О.Посуньмо // Джерела з історії Південної України. — Т. 7. – Запоріжжя, 2005. – 442 с.

4. Лисоченко І.Д. Архів фортеці Святої Єлизавети // Збірник оглядів фондів відділу рукописів. – К.: АН УРСР, 1962. – С. 29–35.

5. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. 16.

6. Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії (Запорізька спадщина. Вип. 8) – Запоріжжя, Тандем–У, 1998. – 79 с.

7. Сенатский Архив. – СПб., 1897–1904.

8. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568 с.

9. Шамрай С. До історії залюднення Степової України в XVIII ст. (Крилівщина и Лизаветчина) // Записи історично-філологічного відділу. – 1929. – Кн. XXIV. – С. 207-302.

Зінаїда Священко (Умань),

доцент кафедри всесвітньої історії УДПУ

ім. Павла Тичини, кандидат історичних наук

Соціальна природа козацтва Уманщини

(XV – середина XVIІ ст.)

Питання походження і розвитку українського козацтва – цього історичного феномену – тривалий час перебувало в центрі дослідницьких інтересів багатьох поколінь вітчизняних істориків. Стан розробки цього питання по-своєму відбивав інтелектуальний рівень нашого суспільства на різних етапах його розвитку. Зародившись як побутове явище в результаті споконвічної боротьби землеробської і кочової цивілізацій у другій половині XV ст., козацтво пройшло тривалу фазу становлення. Лише наприкінці XVІ ст. воно набуває станових ознак і дедалі більше впливає на всі сфери суспільного життя.

Коло творчих інтересів дослідників історії козацтва дуже часто обмежувалося висвітленням зовнішніх, найбільш ефектних діянь українських козаків – їх боротьби проти турецьких і татарських загарбників, участі у визвольних рухах українського народу і т. д. Але є й інший, не менш важливий спектр питань, які потребують окремого дослідження.

Якою ж була соціальна природа козацтва, що воно засвоїло від станів-репрезентантів і чим збагатилося самостійно в процесі свого розвитку? Це далеко не риторичні запитання. Адже відповіді на них дають можливість по-новому підійти до розв’язання такої принципово важливої проблеми, як потенційні можливості козацтва. Регіональні дослідження окресленого питання дають змогу найбільш яскраво проілюструвати загальні тенденції. Наголосимо, що історіографія проблеми практично не має конкретно-історичних регіональних розробок. Студіювання проблеми ускладнюється також відсутністю теоретичних розробок, присвячених специфіці феодальної епохи в Україні.

Тому автор статті ставить за мету з’ясувати соціальну природу козацтва Уманщини. Предметом дослідження є козацтво Уманщини, а об’єктом – соціальний склад козацтва регіону.

Наукове дослідження соціальних основ українського козацтва бере початок з середини ХІХ ст. В.Б.Антонович в одній із своїх ранніх праць ставить козацтво у прямий зв’язок з общинним побутом ранньої Русі [1, ХХІІ], але вже в розвідці “Про козацькі часи на Україні” головна роль у виникненні козацтва відводиться південноукраїнським старостам [2, 46-48]. Витвором народної стихії постає козацтво в праці М.І.Костомарова [3, 17]. Із хліборобських громад південного прикордоння виводив козацтво І.М.Каманін [4, 15]. Детально зупиняється на генезі козацтва в своїх працях М.С.Грушевський [5, 74; 6, 41-62].

В радянські часи дослідженням історії українського козацтва займались К.Г.Гуслистий та В.О.Голобуцький [7]. В новій редакції монографії В.О.Голобуцького автор наголошує, що серед козаків були “…й українські шляхтичі невдоволені з різних причин своїм становищем, міщани різного статку, торговці…” [8, 102].

Значний внесок у розкриття проблеми зробив В.А.Смолій, в одному з досліджень якого зазначається, що в середині XVII ст. козацтво “з гнаного і переслідуваного перетворилося у привілейований стан…” [9, 22]. Окремою верствою “військового прикордонного населення” вважає козацтво Я.Р.Дашкевич [10, 20]. На генетичний зв’язок козацтва з боярською верствою наголошує С.А.Леп’явко [11].

Американський вчений Л.Винар вважає, що козацтво вийшло з “усіх суспільних верств українського населення, починаючи від середовища українських панів і кінчаючи селянством і взагалі народними низами” [12, 33].

В наш час надзвичайно важливими для означеної проблеми є праці В.О.Щербака, в яких досліджується проблема формування українського козацтва як соціального стану, аналізуються правові, економічні та духовні основи становлення козацької верстви [13; 14; 15; 16; 17].

Хоч названі праці безпосередньо Уманщини не стосуються, вони дають можливість пролити світло на роль території та населення історичної Уманщини в процесі формування козацтва.

Цінним для вивчення проблеми є дослідження Н.Яковенко, в якому характеризується процес становлення української шляхти, показано шляхи здійснення польської колонізації в Україні і, зокрема, на Уманщині [18]. Коріння деяких українських шляхетських родин, що проживали на Уманщині, розглядається у праці Кривошеї В.В та Орла В.М. [19]. Автори докладно характеризують також персональний склад шляхти та козацтва регіону.

Безпосередньо з історією краю XIV – XVII ст. пов’язані роботи Кривошеї І.І. та Кривошеї Ір.І. [20], а також Кузнець Т.В. [21], в яких дано аналіз процесу заселення краю в період литовсько-польської колонізації. Історії козацтва Уманщини присвячені дослідження Кривошеї В.В. [22] та Кривошеї В.В. і Кузнець Т.В. [23].

Щодо соціальної природи козацтва Уманщини, можна відзначити, що вона була неоднорідною. З цього приводу цікавою є думка В.Б.Антоновича, що польське право не знало такого стану селян, як козаки, що мали обов’язкову військову службу, й уряд “не тямив тепер, куди козаків приписати”, а між всіма станами тогочасної Речі Посполитої козаки вважались аномалією [2, 52]. Крім селянського елементу, до соціальної бази козацтва відносились елементи служилого боярства і бездомної шляхти.

Так, дослідник С.А.Леп’явко вважає, що основні аспекти формування козацтва необхідно чітко бачити і зазначає, що козацтво сформувалось як стан привілейований, і як суспільне явище мало глибоке коріння. Він доводить, що саме соціальна група негербованої дрібної шляхти і боярства відіграла провідну роль в оформленні козацтва як військового стану з характерним набором привілеїв [11, 28-33]. Боярську теорію виникнення козацтва спростовує А.О.Гурбик, який доводить, що аграрна реформа частково зачепила лише Волинь, а отже, не слід перебільшувати суспільне значення останньої для інших регіонів України на кінець XVI ст. Цю ж думку підтверджує і В.О.Щербак, який доводить, що формування козацтва з боярського стану починається вже на другому етапі цього процесу, тобто аж з кінця XVI ст. [15, 68]. Він же доводить, що козацтво сформувалось з різних станів [14, 51].

Як вказує В.А.Смолій, “школу козацтва пройшли сотні тисяч представників різних категорій населення українських земель – бояр, шляхти, міщан і, насамперед, селянства” [24, 64]. Дійсно, формування козацтва на Уманщині теж відбувалося за рахунок різних соціальних груп і категорій населення.

Посилення соціального гніту в Україні наприкінці XVI ст. викликало покозачення значної частини селян та міщан. Поодинці і цілими сім’ями люди втікали з панських маєтків і селилися на південних та південно-східних окраїнах. Вони оголошували себе козаками, намагаючись повністю уникнути залежності від феодалів і через займанщину розпочати вільне господарювання. Інші вступали до січового товариства.

Важливим джерелом формування козацтва на Уманщині були військовослужбовці. З метою оборони краю від татарських набігів при місцевій владі створювались спеціальні загони служебників, як правило, із фортечних бояр. Такі ж загони мали у своїх маєтках і магнати. З початку XVI ст. волинці, брацлав’яни і кияни беззмінно згадуються у численних “Реєстрах найманого війська на землях Русі й Поділля”. У 1529 р. у такому переписі згадується Дмитро Базанович-Звенигородець. У переписі загону прикордонної сторожі 1529 р. згадані брацлав’яни Богуш Слупиця, Браткович, Козар, Черниш, Остапко Сивкович, Дмитро Базанович-Звенигородець [18, 238]. Паралельно слід відмітити й той факт, що в реєстрах сторожових прикордонних загонів першої половини – середини XVI ст. часто згадуються представники тих галицьких, подільських чи малопольських родин, котрі з часом осідали на Уманщині, щільно перемішуючись з місцевою шляхтою.

Водночас простежується й інше джерело зростання козацького стану на Уманщині. Так, переважна більшість козацької старшини була вихідцями з шляхти, про що красномовно свідчить козацький реєстр 1581 р. [14, 44]. Такої ж думки дотримуються Кривошея В.В та Орел В.М., які зазначають, що “Значний відсоток, в першу чергу, безземельної шляхти в пошуках свого місця в житті приходив до “козацького хліба” [19, 135], а Шипович І.О зазначав, що “и так много было привлекательного в привольи степей, в бранных боях с неверными, в «хитростях казацких», что к казакам прорывались даже богатые польские шляхтичи и делили с ними по несколько месяцев поэзию степной жизни и войны” [25, 15]. Цілком безпідставно заперечувалась роль українських магнатів (зокрема, князів Д.Вишневецького, О.Дашковича) в утворенні козаччини. Організація козацьких, тобто збройних військових загонів, будівництво укріплень, матеріальне забезпечення козаків потребували чималих коштів. Наївно вважати, що все це могло бути в розпорядженні втікачів-селян [10, 20].

Як зазначають джерела, на Уманщині межі суспільних станів змішувались: козаки входили до складу міщан, а самі міщани, будучи заможніми, несли військову службу. “Прежде при князе Константине Острожском, бояре обязаны были являться на службу со всеми своими людьми, а мещане, которые держат пасеки, должны были становиться о дву-конь в сборе; а теперь это смешалось…” [26, 58]. Висновок про те, що станові перегородки між малим шляхтичем, боярином, козаком і міщанином на прикордонних територіях, а отже і на Уманщині, важили небагато, робить і Н.Яковенко. Саме тут “на перше місце висувався чинник професійної солідарності “збройного люду”. Такий спрощений ракурс розмежування суспільства чи суспільного розподілу праці на дві основні категорії людей-воїнів (збройний люд усіх мастей) і орачів (селянства), не був новим для України. … а в годину війни збройна служба урівнювала усі згадані групи єдиним поняттям воїнства, покликаного захищати свою землю від татарських набігів” [18, 249].

У цілому можна констатувати, що досить численна група замкових зем’ян на Уманщині в останні десятиріччя перед Хмельниччиною викристалізовується у своєрідну соціальну мікроструктуру: шляхетську – за незалежною ментальністю, боярсько-козацьку – за характером занять, відчайдушно хоробру – за способом життя і усталеними в цьому середовищі цінностями і нарешті, що надзвичайно суттєво, не розшаровану у майновому відношенні, бо однаково малозаможну. Не підлягає сумніву абсолютна кількісна перевага в цій групі етнічного елемента.

За Н.Яковенко, на Уманщині склалася “ситуація, за якої “будь єсть, будь на єсть перемир’я з татарами”, а з коня зсідати не доводиться, диктувала форми виживання, накладаючи відбиток на побут, манеру поведінки, спосіб мислення. До явищ цього ж логічного ряду належить і те, що тут людей збройного стану (козаків, бояр-слуг, міщан прикордонних міст, бояр-шляхту) більше чинників об’єднувало, ніж роз’єднувало, і між ними ніколи не окреслювалася надто оголено станова прірва, що відділяла шляхту від низів у внутрішніх регіонах держави. Зайве говорити, що й без того гнучкі станові перегородки серед козацького світу втрачали всякий сенс” [18, 268]. Яскраві індивіди-вихідці зі шляхти дійсно, як писав в свій час В’ячеслав Липинський, принесли в козацький рух політичну організованість, державотворчу ідею і навички до законної стабільної влади, але це відбулося за межами шляхетського стану, на платформі інтересів козацтва.

Про вагому роль шляхти на території Уманщини напередодні Визвольної війни та в процесі виникнення козацтва свідчить також той факт, що виділяючи регіональні групи в Гетьманщині Кривошея В.В. та Кузнець Т.В. до шляхетсько-козацьких полків відносять Брацлавський, західні сотні Київського, частину Уманського [22, 5]. Тобто ті полки, що сформувались на території історичної Уманщини. Простий перелік козацьких старшин періоду, що передував Визвольній війні, засвідчує шляхетське походження багатьох із них [19, 5]. Цієї ж думки дотримується і О.Ю.Дан, аналізуючи соціальний склад козацтва Брацлавщини напередодні Визвольної війни середини ХVII ст. “покозачені шляхтичі складали в козацькому середовищі 12,3 %, але вони: були цементуючою основою військового навику широкої маси селянства, яке влилося в лави Війська Запорозького” [27, 68].

Отже, формування козацтва на Уманщині відбувалося за рахунок різних соціальних груп і категорій населення. Вагому роль на території Уманщини, на відміну від інших регіонів України, в процесі виникнення козацтва відіграла шляхта.

__________________

1. Антонович В.Б. Содержание актов о козаках 1500 – 1648 // Архив Юго-Западной России . – К., 1861. – Ч. 3. – Т. І.

2. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.

3. Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий // Собр. соч. – СПб.., 1904. – Кн. 4. – Т. 9.

4. Каманин И.М. Положение и взаимные отношения сословий Южной Руси накануне войн Богдана Хмельницкого как причина этих войн. – К., 1914.

5. Грушевський М. С. Історія України–Руси. В 11 т., 12 кн. / Редколегія: П. С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1992. – (Пам’ятки історичної думки України). – 1995. – Т. 7. – 627 с.

6. Грушевський М. С. Історія України–Руси. В 11 т., 12 кн. / Редколегія: П. С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1992. – (Пам’ятки історичної думки України). – 1994. – Т. 5. – 687 с.

7. Гуслистий К.Г. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею // Нариси з історії України. – К., Вип. 2; Голобуцкий В.А. Запорожское козачество. – К., 1957.

8. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

9. Смолій В.А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби (друга половина XVIІ – XVIІІ ст.). – К., 1985.

10. Дашкевич Я.Р. Козацтво на Великому кордоні / Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми (Матеріали “круглого столу”) // Український історичний журнал. – 1990. – № 12. – С. 20-22.

11. Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

12. Винар Л. Огляд історичної літератури про початки козаччини // Український історик, 1965. – Ч. 3-4.

13. Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648-1654 рр. / АН УРСР; Ін-т історії. – К., Наукова думка, 1989. – 125 с.

14. Щербак В. О. Козацтво в класово-становій структурі українського суспільства ( друга половина XV – середина XVII ст. ) // Український історичний журнал. – 1991. – № 11. – С. 43-52.

15. Щербак В. О. Формування козацького землеволодіння (XVІ – перша половина XVII ст.) // Середньовічна Україна. – К.: Наукова думка, 1994.

16. Щербак В. О. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV-XVII ст.). – К.: Наукова думка, 1997. – 180 с.

17. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст.). – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 2000.

18. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – 416 с.: іл.

19. Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні Визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К.: ІПі ЕНД НАНУ, 2000. – 139 с.

20. Кривошея І. І., Кривошея В. В., Близнюк І. В. Уманщина в етнополітичній історії України (кінець XVIII – перша третина XIX ст.). / НАН України, інститут політичних і етносоціальних досліджень. – К., 1998. – 81 с.

21. Кузнець Т. В. Уманщина в польсько-литовську добу (XIV – перша половина XVIII ст.). // Гуманітарні науки: проблеми, пошуки, перспективи. Збірник наукових праць. – Частина VI / Редкол: В. Г. Кузь (голов ред.) та ін. – К.: Знання, 2000. – 226 с. – ст. 83-91.

22. Кривошея В. В. Уманське козацтво: історичні дрібниці // Україна вчора, сьогодні, завтра. Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1999. – ст. 48-63.

23. Кривошея В. В., Кузнець Т. В. Національна еліта. Уманщина. Козацтво. – К.: ІПіЕД НАНУ, 1998. – 80 с.

24. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // Український історичний журнал. – 1991. – №. 5. – С. 61-72.

25. Шипович И. О. О границах бывшей Брацлавщины, исторической жизни в ней и отношении Брацлавщины к Подолии. – Винница: Тип. Городского управления, 1914. – 24 с.

26. Архив Юго-Западной России, изданный временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше утверждённую при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1890. – Ч. VII. – Т. 2. – 859 с.

27. Дан О.Ю. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648 – 1676 рр.). – К.: Видавничий дім “Стилос”, 2004. – 288 с.

Валерій Богуненко (Часів Яр), хранитель фондів
Часівярівського історико-краєзнавчого музею
Сергій Татаринов (Артемівськ), директор Часівярівського

історико-краєзнавчого музею, кандидат історичних наук

Бахмутський козацький полк

У допетровський час Бахмут (нині Артемівськ Донецької області) мав земляну фортецю з 4 бастіонами та баштами.

Після 1711 р. почалося інтенсивне розширення і зміцнення фортечних споруд: 1730 р. вал посилено рядами вертикальних колод, укопаних у землю в дещо нахиленому до насипу положенні і сполучених зверху прогоном, який утримувався зачіпами при великих розливах річки Бахмут і високих внаслідок цього повеней. З 1750 р. були дерев'яні стіни на валу – «у вигляді вінчастих стін 18 футів і більш висоти».

За артилерійською „Відомостю фортець” 1765 р. Бахмут мав 60 гармат і 16 мортир, за „Табелю фортець” 1764 р. гарнізон становив у мирний час 1 батальйон піхоти, а у військовий — до 2500 піхоти і 150 кінноти.

Указом імператриці Катерини Другої 30 березня 1783 р. Бахмут було виключено з числа штатних фортець імперії.

Істориками і краєзнавцями неодноразово згадується поява в Бахмуті у 1711 - 1712 рр. «козацького полку Семена Роменського». Проте в дослідженнях ні дореволюційних, ані радянських істориків цей факт відсутній.

«Мала енциклопедія українського козацтва» вказує на існування Бахмутського полку з 1701 по 1764 роки на базі фортець Бахмут, Тор, Маяки. В документах згадується «гарнізонний батальйон» або «Бахмутська козацька кумпанія».

Поповнення «Бахмутського козацького полку» можна пояснити тим, що після поразки в Прутському поході Петро I був змушений перевести в Бахмут військову команду з Таганрога, приписати до Бахмутської фортеці 1450 «черкасів Ізюмського полку».

Дослідник історії Краматорська В.Ф.Коцаренко наводить такий документ – «...у минулому 1711 р., по здачі міста Азова і по розоренні Троїцкого, Таганрогу, за указом ... Імператора Петра Великого і по розбору Генерала-адмірала графа Ф.Апраксина з усть річки Міуса і фортеці Семеновської переведений до Бахмутської фортеці ... ротмістр Василь Павлов син Шабельський з командою для охорони від кримських частих ворожих набігів міст Бахмуту і Тору, Бахмутських і Торських соляних заводів...». Сини Шабельського Іван і Прокофій служили у складі «Бахмутського кінного козачого полку», захищали Бахмут і його округу від татар. Іван Васильович у 1748 р. отримав звання полковника і був призначений командиром Бахмутського полку.

До 1754 р. відноситься конфлікт полковника Шабельського із запорожцями, в яких він відібрав майно.

У 1719 р. капітан Бахмутського батальйону Чирков ландрат Вепрейський прохали уряд прикомандирувати в Бахмут по 50 козаків з кожного слобідського полку (Ізюм, Охтирка, Харків, Суми, Острогожськ), а також 50 чугуївських кінних козаків. Кожний козак Харківського полку повинен був добути по 4 пуди солі на кожний двір (всього 24092 пуди на р.).

На козаків «Бахмутського полку» були покладені обов'язки не тільки охороняти фортецю Бахмут, але і здобувати сіль для казни.

З 1721 р. Б.к.п. був підлеглий Військовій Колегії. В 1732 р. в ньому числилося 453 козака з родинами.

Російсько-турецька війна 1736 - 1739 років, перебування у Бахмуті фельдмаршалів І.Мініха і П. де Лассі, набіг на Бахмутську провінцію в 1736 р. кримських татар показали слабкість козацьких формувань.

Особливий інтерес представляє особа графа Петра Петровича де Лассі, генерал-фельдмаршала, чий штаб знаходився в цей період у Бахмуті. Лассі — ірландець, народився в 1678 р., служив у французькій армії і воював у Німеччині, на стороні австрійців воював із турками. В 1700 р. під Нарвою командував ротою полку Якова Брюса. Вірний соратник і учасник багатьох битв царя Петра.

20 травня 1736 р. де Лассі узяв Азов, був поранений, нагороджений імператрицею Ганною Іоанівною орденом Андрія Первозванного. Була організована оборона по Дінцю, Міусу і Кальміусу, зроблена спроба через Арабатську стрілку увірватися до Криму. За підсумками війни в 1740 р. Сенат надав де Лассі титул графа. З його ім'ям пов'язані заходи із впорядкування солеваріння у Бахмуті і порядку рубки лісів за ордерами.

Генерал-майору Хрущеву було доручено в 1740 - 1741 роках збудувати Українську (Бахмутську) Засічну лінію.

Проблемою на південних межах Бахмутської провінції було розмежування земель Війська Запорозького і Війська Донського.

31 серпня 1744 р. це було доручено комісії, що складалася з генерал-лейтенанта фон Штофеля і підполковника Якова Біаса з представниками від донців - С.Єфремова і від запорожців - полковника Чорного.

В 1745 р. уряд переселив у Бахмут 712 козаків - 388 з Війська Донського і 324 із слобідських полків.

За версією «Малої енциклопедії козацтва» 27 жовтня 1747 р. було сформовано Бахмутський кінний полк, штатний розклад його включав 3 ротмістри, 3 осавули, 3 хорунжі. На охорону фортечних валів і глибоку розвідку в степу татарських чамбулів виділялося щодня до 60 козаків. Вони охороняли храми, «присутвєнні доми».

В 1748 р. чисельність полку складала 300 козаків.

В 1747 р. був затверджений герб Бахмутського полку (гармати, комора солеварні, птах Сирін).

Обстановка в степу на південь від Бахмуту була неспокійною через розбої калмиків і ногайців. Так, 22 січня 1747 р. Єлізавета доручила підполковнику і коменданту Бахмута Лосєву провадити розслідування за фактами нападу ногайців на чумаків. На підданих генерала Дебріньї з села Криничного Охтирського полку Івана Кучеренка, Василя Кондратенка в районі Савур Могили 21 жовтня 1746 р. напали 7 калмиків, відібрали 4 коня, 4 вола. На Анисіма Змієва і Іллю Копила з села Пархомівки Охтирського полку, в 15 верстах від Бахмуту в урочищі Россоховатому 31 жовтня 1746 р. напали калмики, відбили 7 коней і 13 волів, поранили Копила дротиком у ліву руку. Козацький роз’їзд шукав калмиків 2 дні, але їх «сакма розсипалася».

«Військова енциклопедія Росії», що видавалася до 1914 р. кращими істориками Генштабу і Академій, дає дещо іншу історію Бахмутського кінного полку.

Полк сформований з бахмутських, торських і маяцьких козаків 27 жовтня 1748 р., 11 червня 1764 р. переформований у Луганський пікинерський полк, в 1769 р. бере участь у військових діях проти Криму. 28 червня 1783 р. з Луганського і Полтавського пікинерських полків утворюється Маріупольський легкокінний полк з 6 ескадронів. Під час II російсько-турецької війни Маріупольський полк біля Кінбурна узяв турецьку батарею. В 1794 р. полк бився з польськими конфедератами. Павло Перший перетворив 29 листопаду 1796 р. Маріупольський полк на гусарський. Ним командували генерал–майор Боровський, князь Багратіон, князь Кекуатов, граф Вітгенштейн, генерал Меліссино. Маріупольці брали участь у битвах Аустерліца, у складі I-ї Армії — в битві при Бородіні, 2 ескадрони воювали у партизанському з'єднанні генералів Дорохова та Ожеровського. Полк мав 27 срібних Георгіївських сурм, Георгіївський штандарт, знаки на ківера. Була участь у Кримській та Болгарській війні. У 1907 р. Маріупольський гусарський полк отримав ім'я генерал-фельдмаршала князя Вітгенштейна.

Андрій Драголюбов (Сіверськ), отаман

Сіверського козачого полку СКОУ

Сергій Татаринов (Артемівськ),

директор Часівярівського історико-краєзнавчого

музею, кандидат історичних наук

Донські отамани Єфремови і Бахмут

З історією Бахмуту, його обороною від кримських татар в 50-60 роки ХVIII ст. пов'язані імена донських отаманів, полковників Данила і Степана Єфремових, Андрія Краснощокова, Юхима Кутейникова.

З 1740 р. Ю.Д.Кутейников почав служити, в 1746 р. він — похідний осавул у складі полку Андрія Івановича Краснощокова (який не раз бував у Бахмуті) в Ліфляндії.

А.І.Краснощоков брав участь у походах проти ногайських і кримських татар, у Семирічній війні відзначився в битвах при Пас-Нруге (1758), Пальцігу і Кунерсдорфі (1759). Доводився родичем отаманам Д. і С.Єфремовим. Бахмутська комісія розглядала в 1751-52 роках скаргу на отамана А.Краснощокова, який вбив 4 запорожців.

В 1754 р. генерал Данило Єфремов (що також бував у Бахмуті) доручив Кутейникову отримати в Москві платню (гроші) всьому Війську Донському. Юхим звернув на себе увагу розторопністю і старанністю. Єфремов призначив його осавулом особистої сотні, до якої входили найбільш відомі козаки Дону.

Данило Єфремович Єфремов був колоритною особистістю. Його батько, московський купець Єфрем Петров став на Дону одним з отаманів наприкінці ХVII ст. Під час повстання К.Булавіна було страчено в 1708 р. у Черкаську бунтівниками разом з отаманом Лук'яном Максимовим за відданість Петру Першому.

Данило народився в 1690 р. В 17 років став похідним отаманом і 28 січня 1707 р. брав участь в нападі на ставку Карла ХII на Галичині, знищив майже всю охорону. Потім під Калушем його 6-тисячний загін козаків вступив у бій з шведським загоном генерала Реншильда, після 4-годинного бою вціліло трохи більше тисячі козаків.

В 1722 р. як похідний полковник бере участь у персидському поході Петра, в 1734 р. призначений похідним отаманом і посланий віце-канцлером Остерманом з дипломатичною місією до калмицького хана Дундук-оми, передав даровані грамоти цариці (знаходився при хані майже 3 роки) і отримав у нагороду від імператриці Ганни Іоанівни портрет з алмазами. В 1737 р. Д. Єфремов — похідний отаман у Царицині.

В березні 1738 р. Д.Є.Єфремов був призначений військовим отаманом ВД, брав участь у бойових діях генерал-фельдмаршала Лассі (його Ставка знаходилася в Бахмуті) на Міусі проти кримських татар.

В 1749 р. Єфремов в Москві був обдарований Єлізаветою Петрівною «парсуной з діамантами», грошима «на ківш і шаблею за 50 рублів».

Данило Єфремов вів листування з архімандритом Києво-Печерської Лаври (листи збереглися в ГІАУ), в 1752 р. відвідав Київ і передав у дар Успенському собору хрести й панікадило, а ченцям — рибу і вино. З Києва він вивіз багато книг, за прикладом Києво-Могилянської Академії заснував в Черкаську першу Школу для дітей козацької старшини.

Під час перебування Д.Єфремова у Лаврі був написаний його портрет (заввишки 225 см), що зберігався в Успенському соборі до початку ХХ ст., а нині — в Національному художньому музеї України (відтворений П.Білецьким в книзі «Український портретний живопис ХVІІ-ХVШ ст.»).

Учні Харківського Колегіуму присвятили Д.Єфремову «Панегірик».

В 1753 р. Данило Єфремович попросив у імператриці відставки, отримав чин генерал-майора, а його син Степан став отаманом ВД. Проте імператриця де-факто залишила владу на Доні за старшим Єфремовим.

Під час Семирічної війни з Прусією Д.Є.Єфремов очолив усіх козаків у Польщі й Померанії (в 67 років!), за що Єлізавета надала йому чин таємного радника. Це був перший випадок в історії, коли козак, не дворянин одержував один з найвищих чинів «Табелі про ранги». Помер Д. Єфремов у Черкаську в 1760 р.

Якою грізною силою були Єфремови для кримських татар, говорить той факт, що до нього листом через посланця Сарсебія Агу і перекладача Абдрахмана Банчуріна звертався 23 травня 1762 р. кримський хан Крим Гирей. Йшлося про непокору на Кубані сераскера Салтан Гирея.

Наступним військовим отаманом ВД, чия діяльність була пов'язана з Бахмутською провінцією, був Степан Данилович Єфремов. Він народився в 1715 р., в 20 років «за заслуги батька» став старшиною, був з батьком у Дундук-оми в Калмикії. В 1742 р. став похідним отаманом в Остзейському поході, в 1743 р. він — похідний отаман у Фінляндії. З 1749 р. став наказним отаманом ВД.

Відомо, що після вторгнення Карла ХII на Україну і зради гетьмана Мазепи Петро Перший в 1709 р. розгромив Січ, ліквідовував гетьманство.

Є ряд документів про те, що Степан Єфремов активно витісняв запорожців до Бахмутської провінції з Міусу і Кальміусу, про що запорожці скаржилися імператриці Єлізаветі 7 і 12 жовтня 1742 р. (розбиралися зі скаргами князь Репнін і комендант Таганрогу Вирубов), 31 серпня 1744 р., 16 грудня 1744 р., 12 травня 1746 р., 13 червня 1746 р.

5 грудня 1746 р. у Бахмут були викликані депутати «від війська Донського по справі про образи, заподіяні козакам Війська Запорізького». Було заведено слідство за фактом «винищування пожежею по розпорядженню старшини Єфремова сина, рибних куренів і зимівників, що належать запорожцям, поблизу Кальміусу». В Указі від 18 березня 1747 р. імператриця вимагала, щоб Військо Запорозьке «припинило сваволі і непорядні вчинки».

Хоча на Степана Єфремова в 1748 р. було «накладено стягнення» за підпал 1746 р. зимівників Кальміуської паланки, Єлізавета II ухвалила рішення «про видалення запорожців, що знаходяться для рибного лову» (1749 р.), «про впровадження слідства про образи, що робляться Донському війську з боку війська Запорізького», «про розслідування відгону запорожцями коней, що належать старшині Перфілову і донським козакам» (1751 р.).

Запорожці згадуються у зв'язку з порушенням ними і священиком Павловим карантину 1758 р., коли у зв'язку з епідемією холери не можна було ввозити в Бахмут зерно, вино, овочі, куплені у приазовських греків.

З 1753 по 1772 рр. Степан Єфремов був отаманом ВД. Його товаришем по службі колись був Омелян Пугачов, і в 1772 р. отаман, мабуть, коливався, «за непокору уряду і інші вчинки був арештований і засуджений до повішення». Серед злочинів згадувався продаж чинів за 200 рублів.

Спадок С.Єфремова оцінювався тоді в 535 тис. рублів срібною монетою, 70 тисяч червінців, 5 фунтів перлин, до 10 тис. голів коней. Все це секвестрували, а отаманша Меланія залишилася з 6 дітьми.

Катерина II замінила страту на заслання в Пярну (Естонія). Після помилування, позбавлений звань, С.Єфремов повинен був жити в Таганрозі, але помер у Петербурзі і похований в Олександро-Невській Лаврі в 1784 р.

___________________

1. Карягін С.В. Ефремови та інші. Генеалогія і сімейна історія Донського козацтва. — Москва, 2002. — Вип. 26. — ДІМ. КП-38300 (Арх.-3105).

2. Лишин А.А. Акти, що відносяться до історії Війська Донського. — Новочеркаськ, 1891. — Т.1; 1894. — Т. 2.

3. Терновая Е.В. Істория одного шедевра // Газ. «Даніловські звістки». — №56, 22 травня 1997 р.

4. Терновая Е.В. Як умів любити отаман // «ДВ». №64, 6 червня 1997 р.

5. Сенюткин М. Донці. Біографії старшин. Москва, 1866. — Т. 2.

6. Савелов Л.М. Донські дворянські роди. — Москва, 1902. — Вип. 1.

7. Корягин С.В. Кутейникови та інші. — Москва, 2003. — ХХХVI.

8. Держархів Ростовської області. — Ф. 341. —Оп.1, д.231, л.4, 9.

9. ДАРО. — Ф. 46. — Оп.1, д.40, л.50.

10. ДАРО. —Ф.341. — Оп.1, д.444, л.16,21.

11. ДАРО. — Ф.34. — Оп.1, д.255, л. 87об, 88.

12. ДАРО. — Ф.46. — Оп.1, д.459, л. 1 об, 2, 3, 4.

Іван Ярмошик (Житомир),

доцент Державного університету ім. І.Франка,

кандидат історичних наук

«Коліївщина» у висвітленні польського мемуариста

кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття Яна Дуклана Охотського

Період на зламі XVIII - початку ХІХ ст. був важким в історії польської державності. Позначений як гострим протистоянням всередині країни, так і загарбницькими устремліннями сусідніх держав – Австрії, Прусії. Росії. Ці гострі потрясіння позначились і в суспільній думці, в художній та науковій історичній літературі.

Серед масиву праць польських авторів початку ХІХ ст.., які становлять безперечний інтерес для дослідників минулого Волині, помітне місце посідає група мемуарних творів. До сьогодні вони ще не були об’єктом належного історіографічного аналізу. Польська література того періоду багата мемуарами, які і до сьогодні залишаються маловідомими для широкого загалу волинських краєзнавців. Це, в першу чергу, спогади Яна Дуклана Охотського, Северина Букара, Хржонстовського, Аноніма Подолянина.

Мемуари Я.Охотського вперше були видрукувані в середині ХІХ ст. у Вільно за ініціативою відомого на Волині польського громадського та культурного діяча, письменника Юзефа Крашевського1. В багатьох сучасних бібліографічних посиланнях останній зазначається і автором цієї праці, хоч був лише її видавцем. І. Крашевський в передмові наголошує, що спогади Я.Охотського протягом 30 – 40-х років були досить відомими і популярними на Волині, їх рукопис передавався від родини до родини, викликаючи значний інтерес серед обивателів. Зрештою, рукопис потрапив до видавця, і після певного опрацювання був видрукуваний. Хоч, як зазначив Ю.І.Крашевський в передмові, він намагався «Nic w nich dodac, nie zmienic nie mamy odwagi, dajemi je jak są…”, все ж видання пройшло офіційну цензуру. Очевидно, видрукувані матеріали викликали зацікавлення у читачів, тому що через кілька років було здійснено друк російською мовою2. Порівняно з Віленським виданням, російськомовне дещо скорочене, воно вийшло двохтомним замість чотирьохтомного. Російські видавці вважали лишньою інформацію про дворянські вибори на різні дворянські посади в губернії та в Житомирі і про інші конкретні події з історії тогочасного міста. На їх думку, «они могут быть дороги разве только для житомирской публики и то не нынешней, а для той прежней, периода 1801 – 1830 годов»3. На наш погляд, саме така конкретна інформація становитиме інтерес для сучасних дослідників-краєзнавців.

Автор спогадів належав до збіднілої шляхти, родом із Люблінського воєводства, де його рід володів невеличким маєтком Ришки. В пошуках кращої долі батько переселився на Волинь, де і пройшло все подальше їх життя, і пізніше вони вважали себе місцевими постійними жителями «и только сохраняем одно воспоминание о первоначальном своем происхождении». Батько орендував маєток у Вільському ключі в графа Адама Понінківського до його банкрутства у 1791 р., після того служив у графа Іллінського. Ян Охотський отримав непогану на той час освіту, вивчав юриспруденцію, перебував на службі у відомих магнатів, зокрема своєю кар’єрою зобов’язаний лабунському воєводі Юзефу Стемпковському, який командував одним з полків, направлених на придушення Коліївщини, і був наділений королем правом засуджувати на смерть – Jus gladii (право меча) – та страчувати учасників повстання. Пізніше Ян оправдовував жорстоку поведінку свого патрона як таку, що була продиктована обставинами боротьби.

В своїх мемуарах Ян Охотський виступає добросовісним описувачем, правдивим і до певної міри наївним. Його мемуари — це власне сімейна хроніка, яка в деталях віддзеркалює побутове життя тогочасного суспільства.

Свої спогади писав уже на схилі літ (у віці 76 років), користуючись певними замітками та власною пам’яттю. При цьому з самого початку він застерігає читача, що пише не історію, а лише спогади зі свого бурхливого життя. Мемуари доносять до нас дух того часу. І саме ці особливості становлять їх найбільшу цінність. Крім побутових деталей вони комплексно змальовують тип людини, спосіб тогочасного життя. При цьому слід пам’ятати, що в них йдеться про складну епоху в історії Польщі: тут є інформація про прийняття травневої Конституції 1791 р., автор описує враження жителів Варшави від її проголошення. Для нас є цікавою інформація про конкретну участь волинської шляхти у повстанні Тадеуша Костюшка, опис тих військових подій, які відбувались на території Волині, дисципліна у польських військах, їх ставлення до місцевого населення.

На наш погляд, важливими для сучасного краєзнавства є описи традицій господарського та торгового життя тодішньої Волині. Так, він багато уваги приділяє опису контрактових ярмарків у Львові та в Дубно, характер і порядок укладання угод, ціни на основні товари, в тому числі й на предмети розкоші.

Звертає увагу використання Я.Охотським термінів «Україна», «Волинь», «Поділля». Україною він вважав територію Київського, Овруцького, Бердичівського повітів Київського воєводства. Волинь і Поділля вважав окремими регіонами і у відповідності з тодішньою польською (та й російською) традицією не ототожнював їх з українськими землями. Щодо Чернігівщини вжив термін Малоросія.

Спогади Я.Охотського містять цінну інформацію про перші десятиліття існування Волинської губернії, формування і діяльність її адміністративних структур. Він дає власні характеристики тодішнім губернаторам (Гіжицькому, Комбурлею, Андржейковському). Як правило, ці характеристики позитивні, однак поміж похвальними відгуками про можновладців, досить часто наводить приклади їх хабарництва, корупції, наклепництва в середовищі шляхти, ворожнечі на основі майнових спорів. Краєзнавцям Волині будуть цікавими і відомості про побутове життя відомих знатних вельмож того часу, зокрема Іллінського, який займав видне місце посеред магнатів Волині, власника Романова та багатьох сіл та містечок в краї.

Безперечно, викличуть інтерес розповіді про їх моральні звичаї, побутове життя. Так, серед польських авторів поширеними є відомості про пияцтво серед українських козаків та українців взагалі. Ян Охотський таких відомостей не наводить, але детально описує традиції вживання алкогольних напоїв серед польської шляхти. Для прикладу, Чуднівський староста Іллінський під час першого обіду о 10-00 регулярно випивав 6 пляшок французького вина, під час другого обіду о 14-00, якщо не було гостей, іще 6, а за вечерею знову ж 6 пляшок. Це крім того, що перед їжею для збудження апетиту випивали ще й певну кількість горілки. А на шляхетських сеймиках постійно давались накази депутатам на Варшавський сейм “не дозволять ни малейшей пошлины на вино”, а під кінець сеймиків шляхта напивалась і немилосердно рубалась шаблями4. Цікавим, очевидно, буде і такий спогад Я.Охотського, що після третього поділу Польщі, під час контрактових ярмарків у Львові, жінки “от великого патриотизма бросались в любовные интриги, без оглядки переменяли любовников, отнимали их друг у друга. Мужья поступали совершенно также”5. Зрештою, це призвело до того, що у Львові недоброзичливо почали дивитись на приїжджих поляків.

У мемуарах автор, серед інших подій, згадує і про таку відому сторінку в історії України, як повстання Коліївщина. В часи повстання мемуарист був малою дитиною, як він виразився “jeszcze w kolebce leżał”, і повідомив лише те, що запам’ятав з розповідей людей та, очевидно, під враженням від прочитаних протоколів воєнного суду, з якими він мав змогу ознайомитися в Лабуні у 1787 р., перебуваючи на службі у воєводи Ю.Стемпковського. Крім того, він висловив і свої думки про цю подію, яка сколихнула тоді всю Україну, довго не полишала байдужими тих, хто був до неї якимось чином причетний.

Про Коліївщину в історіографії є ряд мемуарів про безпосередніх очевидців повстання. Першими серед них з’явились мемуари дітей уманського губернатора Младановича – Вероніки Кребсової та її брата Павла, які були врятовані від смерті самим І.Гонтою, та інших польських авторів6. Вероніка (після заміжжя Кребсова) на час повстання була 18-літною дівчиною, а мемуари свої писала у 1827 р., коли вже була 77-літньою бабусею. Через що, як вважають дослідники, дійсні факти в її пам’яті переплутались з вигадками7. Натомість її брат Павло в часи повстання мав приблизно 7-8 років, тому його свідчення теж не можуть бути достовірними. В першу чергу, ці спогади мали на меті викликати співчуття до поляків як жертв «кровожадних гайдамаків».

Я.Охотському ці спогади не були відомі (деякі з них були видрукувані пізніше), тому що він висловлював жаль з того приводу, що ніхто з очевидців не описав цих відомих подій в деталях і безпристрасно. А ті розповіді, які йому довелося читати (хоч він не зазначив які саме) в недостатній мірі їх пояснюють.

Мемуарист зазначив, що головним учасником повстання був простий народ, дуже мало в заворушеннях брали участь освічені люди. А народом, в першу чергу, рухали почуття ненависті та бажання помсти. Головною причиною такої ненависті автор називає тяжке матеріальне становище селян, байдужість магнатів до нужд людей, здирництва орендарів-євреїв від яких тяжко терпіли місцеві жителі, їх було “obdzierano nieraz i srogo się obchodzono z ludem”. Мемуарист особливо наголошує, що люд, який терпів такі наруги від управителів та євреїв-орендарів, іще не зовсім втратив почуття власної гідності – “nie zaparł całkiem uczucia swej godności, a w dobrym bycie czerpał siły do oporu”8. Зрештою, жорстокі утиски і несправедливості викликали насильницький спротив. Як видно із зауважень мемуариста, Ю.Стемпковський в своїх рапортах доповідав королю про саме таку причину народного повстання. Правда, він не знає, чи опубліковані ці документи, чи збереглися взагалі, а якщо збереглися, чи можуть знаходитись у спадкоємців воєводи9.

Повсталому народові симпатизувало духовенство, представників якого єднала з народом єдина віра (мемуарист тут має на увазі, очевидно, православне духовенство).

Я.Охотський вказує, що повстання розпочалося з Корсуня, а головним епіцентром подій стала Умань, де розпочалася нечувана різня всього, що викликало ненависть у народу, коли відбувались такі “świętokradztwa, o których wspominać nie chcę”. Причиною швидкого поширення повстання в Україні автор називає відсутність тут коронних військ, тому “Gonta z zebraną drużyną posunął się dalej і w pień wycinając szlachtę, księży i żydów nie zostawił nikogo od Dniepru do Pawołoczy*”.

Лише потім через певний час, коли підоспіли польські та російські війська, вдалося загасити вогнище повстання, а полонених гайдамаків відсилали для суду та покарання у містечко Кодня**, де знаходилась головна квартира головнокомандуючого польської армії (у Я.Охотського główno-dowodzącego partyą ukraińską) Юзефа Стемпковського.

За розповідями очевидців, мемуарист описує і мужню поведінку І.Гонти під час жорстокої страти – “wyszedł na plac z wesołą і wypogodzoną twarzą, jakby do kuma na chrzciny”10.

Мемуари Я.Охотського цікаві для краєзнавців ще й тим, що містять певні фактичні вказівки для пошуків з метою локалізації місць, пов’язаних з подіями Коліївщини. Зокрема, до сьогодні точно не визначено захоронення страчених у Кодні гайдамаків. У Я.Охотського можна знайти вказівку, що в його часи тут іще зберігались сліди старого укріпленого замку, а на місці колишнього костьолу Августиніан видні ями, в яких утримували арештованих повстанців, і що на цьому місці загинули тисячі людей11.

Мемуарист згадує ще одного польського воєначальника, який разом із Ю.Стемпковським отримав від короля Станіслава Августа Jus gladii для упокорення гайдамаків. Це гродський суддя, місцевий поміщик із Зубовщини Дубровський, який організував власний загін для боротьби з гайдамаками, і перетворив свою резиденцію в Зубовщині у військовий табір, окопав її ровами й валами і пристосував її під тюрму для винуватців заворушень. Я.Охотський зазначає, що крім цього загону в краї не було ніякої іншої поліції. Він був єдиним стражем державного порядку і спокою і добросовісно виконував свій обов’язок12. Разом з тим нічого не повідомляє про якісь конкретні каральні заходи Дубровського.

В спогадах знаходимо ще один епізод пізніших часів, пов'язаний з Коліївщиною, який засвідчує, що грізне гайдамацьке повстання довго не давало спокою польським обивателям. На початку 90-х років ХVІІІ ст. в Польщі та в Україні активно розійшлися чутки про нову різанину, подібну до уманської, яка, нібито, готується при підтримці сусідніх держав. З уст в уста переходили жахливі звістки про страшні ножі незвичної форми з спеціальними гачками для витягування нутрощів з живих людей. Переказували, що ці ножі везли великими партіями для майбутніх повстанців пилипони (старовіри). Ножі ці ніхто не бачив, але чутки ходили досить активно і викликали жах у шляхти. Як зазначає Я.Охотський, дами від цього втрачали свідомість, а чоловіки пили старе угорське вино.

Це спричинило численні арешти монахів, ігуменів монастирів та інших підозрілих людей. Арештованих відправляли до Варшави, де вони піддавались жорстоким допитам. Звичайно, ніякої конкретної інформації так і не було одержано. Чутки про нове повстання змусили шляхту зібратись на спеціальний сеймик в Житомирі, де було постановлено організувати в краї на випадок бунту спеціальні загони міліції, яка формувалася б із дворян. Командування над цим міліцейським корпусом доручили відставному генералу Суліжицькому. Про рішення житомирського дворянського зібрання було повідомлено до Варшави, де їх схвалили і додатково надіслали на допомогу три полки війська. Налякана шляхта активно взялася викорінювати бунт, який, як їм здавалося, мав невдовзі відбутись. Були розіслані спеціальні циркуляри міським старостам з вказівкою арештовувати людей за будь-який непослух.

Я.Охотський з жалем зазначає, що внаслідок цієї паніки і непідтверджених чуток від рук ката загинуло багато невинних людей13. Таке повідомлення мемуариста свідчить, що бурхливі події гайдамаччини надовго залишились в пам’яті шляхетського стану Польщі і викликали у них справжній жах навіть через десятиріччя.

В мемуарах Я.Охотського знайшло відображення багато важливих подій того бурхливого часу. Вони цінні тим, що презентують погляди сучасника, представника середніх прошарків польської освіченої шляхти початку ХІХ ст. В опису подій Коліївщини на відміну від інших польських авторів бачимо якщо не оправдання, то співчуття до місцевого населення, яке внаслідок тяжкого гноблення з боку польських магнатів та утисків орендарів змушене було виступити на захист своєї честі та гідності.

_________________________

1. Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego z pozostałych po nim rękopismów przepisane i wydane przez J.I.Kraszewskiego. – T. I – IV. – Wilno, 1857.

2. Рассказы о польской старине. Записки ХVIII века Яна Дуклана Охотскаго с рукописей, после него оставшихся, переписанные и изданные И.Крашевским. – Т. 1-2. – Спб. 1874.

3. Там само. C.318.

4. Там само. – Т.1. — С. 21.

5. Там само. – Т.1. – С. 26.

6. Krebsowa W. Opis auteniczny rzezi humańskej. – Poznań, 1840.; Mładanowicz P. Rzez Humańska. – Warszawa, 1862; Lippoma Rzez Umańska, czyli historia rewolucyi zrobionej przez Zelizniaka i Gontę, napisana rzetelnie, wiernie, dokładnie prez znajdująncego się w tejze rewoluciji. Bunt hajdamaków na Ukrainie 1768. – Poznań, 1854.

7. Мірчук П. Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р. – Нью-Йорк, 1973. – С. 6.

8. Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego z pozostałych po nim rękopismów przepisane i wydane przez J.I.Kraszewskiego. – T. I – Wilno, 1857. – S. 106.

9. Там само. – S. 108.

10. Там само – S. 108.

11. Рассказы о польской старине... – Т. 1. – Спб. 1874. – С. 49.

12. Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego.... – T. I – Wilno, 1857. – S. 109.

13. Рассказы о польской старине…. – C. 134 – 137.

_____________________

* Паволоч у ХVII ст. була значним містом, центром Паволоцького полку, нині — село Попільнянського району Житомирської області.

* *село Кодня, нині — Житомирського району Житомирської області.

Юрій Гаврилюк (Польща),

головний редактор українського

часопису Підляшшя “Над Бугом і Нарвою”

Перший підляський воєвода та його нащадки

(штрихи до історії руського роду Сопігів)

Історія — це, передусім, розповідь про минуле, колись записана у літописах поточних подій і навпіл літературних компіляціях вчених монахів, а зараз тиражована у шкільних підручниках. Але це минуле постає перед нашими очима також матеріально – стінами багатосотрічних храмів чи написами на каменях, в яких на віки засічено пам’ять про предків. Зрозуміло, Підляшшю далеко до Києва, з його тисячолітніми вже пам’ятками, але і в підляському краєвиді можна знайти сліди українського, чи, як казали в давнину – руського минулого. Одним із таких місць є містечко Кодень, розташоване на самому березі Бугу (зараз це Білопідляський повіт Люблинського воєводства Польщі).

Коли затримаємося на коденському ринку, відшукаймо невеличку вуличку, яка починається при римо-католицькому костелі св. Анни. Зійшовши нею в сторону ріки, потрапимо на територію колишньої магнатської резиденції Сопігів. Саме тут, посеред старих дерев червоніють цегляні стіни храму, якому вже майже півтисячі років. На перший погляд, це костел в типовому для середньовіччя готичному стилі. Але насправді це колишня замкова церква Святого Духа, в якій, у присутності вельможних руських фундаторів храму священики поминали у молитвах як Константинопольських патріархів, так і Київських митрополитів та Володимирсько-Берестейських єпископів. Хоч з другої сторони, це зараз справді костел, бо сьогодні розпоряджаються нею римокатолики, а нечисленна громада православних українців, яким всупереч “репатріації” до СРСР (1944-1946 рр.) та Акції “Вісла” (1947 р.) вдалося втриматися на рідній землі, мусила протягом десятиріч тиснутися у провізоричній церковці, і щойно останніми роками вдалося їм побудувати пристойний храм. Можна сказати, що зараз єдиним видимим знаком приналежності Святодухівської церкви до нашої історії є кам’яна плита з написом давньоукраїнською книжною мовою, присвячена пам’яті першого підляського воєводи Івана Сопіги, вмурована всередині церкви, над головним входом.

Підляшшя не стало “колискою” жодного визначного магнатського роду. В’язалися вони з цим регіоном, отримуючі тут земельні маєтки, будучи винагородою за успіхи у державній службі, тобто на дворі великих князів литовських і руських. Саме так на початку XVI ст. з Підляшшям зв’язалися й Сопіги, а властиво їхня гілка, яку в історичній літературі звуть коденською, або, зрідка, підляською.

Перший відомий представник цього роду — це Семен Сопіга, який у 40-х роках XV ст. був писарем великого князя литовського, а водночас польського короля, Казимира Ягайлончика. Рід Сопігів виводився зі Смоленщини. Коли, однак, на початку XVI ст. земля ця була Великим князівством Литовським втрачена на користь Москви, Сопіги, які зберегли вірність “великим князям литовським і руським”, отримали замінні маєтки. Найстарший з синів Семена, Богдан, отримав маєтки на Білорусі, над Двиною і Німаном, започаткувавши більш записану в історії черейсько-ружанську лінію роду, до якої належав м.ін. відомий канцлер Лев Сопіга, котрий керував укладанням ІІІ редакції Литовського статуту. Натомість Іван отримав два маєтки на теперішньому Підляшші – Ботьки у Більській землі та Кодень, який тоді належав Берестейській землі.

Як Більська, так і Берестейська землі, які у княжу добу належали спочатку до Київського, а пізніше — Волинського князівств, після завоювання їх Гедиміном у 30-х роках XІV ст., отже ще при житті останнього володаря Галицько-Волинської Русі Юрія ІІ належали до Трокського князівства, яким правив Кейстут Гедиминович, а згодом — його син Вітовт. Можна сказати, що Трокське князівство було свого роду мініатюрою цілого Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтського, адже його південь заселяли українці – землі навколо Берестя, Дорогичина і Більська, центр – гродненські білоруси, а північ – литовці (саме там розташовувались стольні Троки). У 1413 р., коли Вітовт був уже великим князем литовським, князівство перетворено у звичайну адміністраційну одиницю – Трокське воєводство. Однак адміністрування з Трок віддаленими та відділеними натуральними перешкодами територіями над Бугом було невигідне, тому у 1513 р. великий князь литовський Жиґімонт І вирішив утворити окрему адміністраційну одиницю, яку названо Підляським воєводством. Його основою були території довкола старих руських городів часів Київської і Галицько-Волинської Русі – Дорогичин, Більськ, Мельник, Кам’янець і Бересть. Сама назва Підляшшя, яка почала з’являтися у документах щойно наприкінці XIV ст., виникла на означення “литовської” території при межі з Польщею, тобто як тоді казали – “під ляхами”.

Першим підляським воєводою став саме Іван Сопіга, який вже на добре “засидівся” на цій території, будуючи у Кодні свою резиденцію з мурованим замком, якого невеликий фрагмент залишився досьогодні, а у 1511 р. обдарував тутешніх мешканців міським магдебурзьким правом. Другою частиною підляських володінь Івана була маєтність з міською осадою Ботьки. Саме тут він у 1517 р. помер, та був похований у місцевій церкві.

Аналізуючи події кінця XV ст., можна висувати здогад, що Іван Сопіга, як один із найвищих великокнязівських урядників, часто мусив перебувати на краківському дворі Казимира Ягайлончика, міг бути у колі осіб, які фінансували діяльність першої друкарні, котра “тиснула” у Кракові кириличні друки (до речі, Українська пошта присвятила їй свою марку). Друкарня ця, якою керував Швайполь Фіоль, існувала у тодішній польській столиці від приблизно 1485 до 1491 р. За цей час було надруковано чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, датовані 1491 р. “Часословець” і “Осмогласник або Октоїх”, а також “Тріодь пісна” і “Тріодь цвітна”, мабуть, раніші, які випущено без вказування року.

Саме ці чотири літургійні книги можна рахувати першими українськими друками. Добірна церковнослов’янська мова цих книг засвідчує, що ініціатором цих видань не міг бути Фіоль, який був вихідцем із Німеччини, й перш за все, виступав як організатор друкарського підприємства та його технічного обладнання. Натомість, роль видавничих редакторів, на думку вчених, взяли на себе особи, найпевніше духовного сану, із Галичини, мабуть із Перемишля, який в тому часі був не лише єпископською столицею, але й визначним центром української культури (щойно згодом на перше місце висунувся тут Львів). Про українське походження редакторів краківських друків засвідчує присутність численних українізмів в текстах, а також свят і святих, характерних, передусім, для України. Поіменно знаємо однак лише зецерів, тобто працівників друкарні, які набирали тексти – Гаврила, Богуша та Івана. Також поміщена у “Тріоді” гравюра із зображенням Розп’яття взорована на іконі типу, характерного для Прикарпаття.

Існування у Кракові друкарні, випускаючої православні, отже “єретичні” чи “схізтатичні” книги, мусило в тамтому, далекому від толерантності і політичної коректності, часі зустріти спротив Римо-католицької церкви, й тому друкарня не могла існувати без підтримки зі сторони руських вельмож, які належали до оточення Казимира Ягайлончика. Не мігши виступити безпосередньо проти вельможних покровителів друкарні, римо-католицька ієрархія звинуватила в єресі самого Фіоля, якого було ув’язнено. Як легко здогадатися, оскарження здалися безпідставними, й Фіоль швидко повернувся на волю. Не вернувся однак до друкарської справи і взагалі виїхав із Кракова, а заснована ним друкарня перестала існувати.

Слідом зв’язку Івана Сопіги з краківською друкарнею є згадка в одному із полемічних трактатів першої половини XVII ст. Отже, православний монах-письменник Захарій Копистенський у своєму творі “Палінодія ілі книга оборони”, написаному у 1619-1631 рр., стверджує, що “Тріоді” з краківської друкарні зберігалися в багатьох церквах і монастирях у Львівській землі, в Дорогобужі, в маєтностях Печерської лаври, на Волині, а також “на Подляшу, в землі Більской, в Ботьках, маєтності єго милости пана Богдана Сапіги” (Іванового онука). Факт цей можна інтерпретувати як доказ того, що Іван Сопіга, бувши покровителем краківської друкарні і маючи участь у її фінансуванні, став власником більшої кількості надрукованих в ній книг. Згодом “украшав” він ними церкви у своїх маєтностях, і в Ботьках, власником яких став майже 20 років після закриття друкарні Фіоля.

Отже, коли докладніше вглянемося в історію, малюється перед нами зовсім інший образ, ніж наше уявлення про релігійно окатоличених і культурно ополячених магнатів Великого князівства Литовського та Корони Польської, якими бачимо їх у XVII-XVIII ст. В тому, зрештою, часі нащадки Івана назагал відомі вже під прізвищем Сапєга. Однак у руськомовних документах з XVI ст. найчастіше виступає етимологічний запис “Соп-ЯТЬ-га” – українці букву –ЯТЬ- читали як “і”, білоруси — як “є”. Інколи зустрічаємо також запис чисто фонетичний, тобто “Сопига” або “Сопєга”, що вказує на українську або білоруську рідну мову писарів. Натомість у латиномовних документах, в яких згадується особа першого підляського воєводи, маємо запис, який вказує все ж таки на домінування в тодішніх урядових сферах Великого князівства Литовського саме української мови – Ioane Sopihа та Iwano Sopiha. Щойно згодом, в польськомовних вже документах кінця XVI ст. прийнялася версія Sapieha (Cапєга), яка разом з полонізацією загалу магнатської верхівки стала загальноприйнятою.

Згідно з родинною історією, Іван Сопіга первісно спочив у церкві в Ботьках. Саме там його син Павло мав у 1520 р. покласти на могилі кам’яну плиту з насиченим українізмами написом у тодішній книжній руській мові та символічними барельєфами. Напис починається від слів: “Іоанові Симеоновичови Сопіга, наперед писареви, потом канцлірови, к тому гетманові сил Великаго князства Литовскаго и Витопскому, в конец Подляскому воєводі і маршалкови, а к тому найвышшому Великаго князства Литовскаго секретарови, Браславскому старостє. Дідичови на Кодню, з великих литовских господарей урожоному потомку...”

Далі йде заплутаний генеалогічний вивід, який мав доказати, що Сопіги є князівського роду й ведуться від Сунігайла, визначного литовського вельможі часів Вітовта, який мав бути нащадком великого князя литовського Гедиміна. А як знаємо, онуком Гедиміна був Ягайло, отже Іван Сопіга мав би бути, хоч і далеким, то все ж таки родичем династії Ягайлонів, володіючої до другої половини XVI ст. у Великому князівстві Литовському і Короні Польській. Ілюстрацією цієї нібито спорідненості були вирізані знизу герби Ягайлонів (Стовпи Гедиміна і Погоня) та Сопігів (Крини і Лисиця), увінчані князівськими митрами і поєднані стрічкою. В самому написі бачимо також спробу облагородити походження прізвища магнатського роду, адже мало б воно взятися від прізвиська одного з приписуваних йому антенатів – Пуніґайла Наримунтовича “Сопгія от премудрости реченнаго”. Насправді прізвище Сопіга пішло, мабуть, від захворювання дихальних шляхів котрогось з Іванових предків, котрий просто голосно сопів.

Отже, плита не може слугувати за генеалогічне джерело. Можна сказати, що був це елемент піар кампанії, яка мала піднести престиж роду, котрий почав рости в значенні і багатстві. Була це, зрештою, кампанія успішна, хоч принесла наслідки щойно у другій половині XVIII ст., коли Сопіги отримали на сеймі князівський титул – саме на основі фальсифікатів із 1512-1572 років. Однак плита, прикрашена символічними зображеннями смерті (череп), вічності, яка обіймає швидко проминаючий час (поглинаючий свій хвіст вуж уроборос і крилата клепсидра) та мудрості (сова на книзі і сувої пергаменту), є дуже цікавою пам’яткою мистецтва. Цікава вона також для мовознавців, адже дуже багато в ній слідів живої української мови. Завданням для дослідників є також окреслення реального часу виникнення цієї пам’ятки, яка зараз зберігається в церкві Святого Духа в Кодні.

Також сама коденська церква ця, фундована біля 1530 р. Павлом Сопігою, є дуже цікавою пам’яткою церковної архітектури. Адже зведено її в майже класичному готичному стилі. На приналежність храму східній православній церкві вказують лише нечисленні елементи, такі як півкруглі арки над входом та на фронтовій стіні, на якій первісно були також розміщені керамічні ікони із зображеннями святих. Натомість по-мистецьки оформлений кам’яний портал вхідних дверей, який оздоблено щитами із гербами Крини і Лисиця, має вже ренесансний характер.

На життя Павла Сопіги, який у 1557-1558 роках був підляським воєводою та помер у 1579 р., випали великі історичні зміни. У 1566 р. відбувся поділ Підляського воєводства, від якого відділено східну частину, з Берестям і Кам’янцем, та приєднавши до неї Пинську землю, створено нове воєводство, яке отримало назву Берестейського. Незабаром, на унійному сеймі в Люблині у 1569 р. Підляське воєводство, а згодом також Волинське, Київське і Брацлавське приєднано до Корони Польської. Берестейське воєводство, як єдина територія з українським населенням, залишилася при Великому князівстві Литовському. Таким чином, маєтки Павла Сопіги опинилися не тільки в різних воєводствах, а навіть різних державах. Але на цьому ж люблинському сеймі Корону Польську і Велике князівство Литовське об’єднано в одну конфедеративну Річ Посполиту Обох Націй. Разом із стрімким культурним розвитком у Польщі, для якої саме XVI ст. було “золотим віком”, йшла швидка полонізація руської магнатської верхівки, яка з часом почала також відрікатися й Православної церкви.

Все ж таки ще сини Павла Сопіги зберігали вірність батьківській вірі. Найбільш позитивно в історії записався Богдан Сопіга, дідич Ботьків, який у 1585 р. був автором листа до короля Стефана Баторія, щоб він відступив від спроб насильного примушування православних користуватися григоріанським календарем. Підтримував він також братський рух, зокрема у Вильні, в якому часто перебував, оскільки займав державні пости саме в “литовських” воєводствах – був берестейським, а згодом смоленським каштеляном, пізніше мінським воєводою. Мав Богдан також живі контакти із львівським ставропігійним братством, яке на його прохання у 1591 р. відправило до віленської братської школи двох своїх найкращих викладачів – Кирила Транквіліона-Ставровецького та Степана Зизанія. Про підтримку Богданом Сопігою церковних братств в обох містах та його приналежність до гурту їх членів львів’яни повідомляли у 1592 р. константинопольського патріарха. Рік пізніше львівське братство просило Сопігу про допомогу в конфлікті з львівським єпископом Гедеоном Болобаном, який хотів лишити його патріарших привілеїв та підпорядкувати своїй владі. Невідомо, чи Богдан зміг включитися в розв’язку конфлікту, адже саме 1593 р. він помер.

У 1599 р. помер другий із синів Павла – Микола, якому належав Кодень. Його син Микола (б. 1581-1640) був вже ревним католиком і вславився викраденням із Риму рахованого чудотворним образу Матері Божої з Гваделюпи, який після різних перипетій, отримавши папське прощення, помістив у 1636 р. в коденському костелі св. Анни, якого був фундатором. “Перехристив” він також своїх предків, переніс до костелу тіло Івана Сопіги, перепоховане у коденській Святодухівській церкві його батьком. Таким символічним способом розірвано традицію перших дідичів Кодня. Римокатоликами стали також сини Богдана.

Все ж таки, хоч фінал невтішний, показана тут у загальному нарисі історія трьох поколінь підляської гілки роду Сопігів додає чергові барвисті камінці, з яких будуємо своє минуле. Отже, варто про першого підляського воєводу Івана та його синів і онуків згадувати не лише над Бугом та Нарвою, але й над Дніпром.

Сергій Смолянніков (Київ), здобувач

Українського науково-дослідного інституту

архівної справи та документознавства

Юрій Федорович Лисянський – яскравий представник

морського українського козацтва

Сучасна географічна енциклопедія всесвітньо відомих українців дає таку довідку про людину, яка першою серед наших співвітчизників здійснила навколосвітню подорож на вітрильнику. А саме – Лисянський1 Юрій Федорович (13 серпня 17732, Ніжин — † 6 березня 1837, Петербург) - мореплавець на службі в Росії, капітан 1-го рангу (1809). Походить із древнього козацького роду. Народився у родині священика ніжинської церкви святого Іоанна Богослова.

1793-1800 — на стажуванні в Англії. В першій навколосвітній російській експедиції під загальним керівництвом Йогана Крузенштерна (1803-1806) командував «Невою». Відкрив один із Гавайських островів, який назвав своїм ім’ям, та острови в архіпелазі Олександра. Першим описав Гаваї у книзі «Мандрівка навколо світу...», яку видав 1812 р. своїм коштом, оскільки була написана українським варіантом церковнослов’янської мови (англійською вийшла 1914, а російською – 1947). Склав перший словник гавайської мови3.

Але ця маленька інформація, що наведена в енциклопедії, не дає можливості в повному обсязі розкрити роль та місце представника славетного чернігівського козацтва Юрія Лисянського, слава про науковий подвиг якого залишила нам його ім‘я.

5 серпня 2006 р. виповнилося 200 років від закінчення історичного вояжу шлюпа «Нєва», яким командував нащадок українського козацько-старшинського роду Юрій Лісянський. Довгий час фігура керівника плавання Івана Крузенштерна, що прийшов до Кронштадта на два тижні пізніше, а саме 19 серпня 1806 р., затьмарювала подвиг Лісянського, якому російські історики флоту відводили другорядну роль у спільному навколосвітньому поході. Сьогодні вже стало можливим сказати правду про те, хто ж перший у Росії, а також на просторах країн СНД — навколосвітній мореплавець. Велика заслуга в подоланні усталеного стереотипу щодо нібито провідної ролі Крузенштерна в першій російській «навколосвітці» належить відомому санкт-петербурзькому морському історику Віталію Доценку, який 2003 р. видав книжку «Міфи і легенди російського флоту», де справедливо стверджує, що «першим завершив навколосвітнє плавання не Крузенштерн, а Лісянський. Отже, Крузенштерн був керівником цього плавання й другим навколосвітнім мореплавцем після Лісянського»4. Прізвище козаків Лісянських ми зустрічаємо вже в «Реєстрі усього війська Запорізького», що був складений після Зборівського договору 1649 р. В Чигиринському полку в Олив’ятинській сотні служив Василь Лісянський, у Баклицькій сотні було вже троє Лісянських: Місько, Юрко й Дмитро. Були Лісянські й у Корсунському полку. В XVIII ст. представники однієї з гілок роду Лісянських5 дослужилися до старшинських постів і отримали на кінець століття російське дворянство. Дослідник життя й діяльності Юрія Лісянського, дійсний член Російського Географічного товариства, активний культурний діяч петербурзької української діаспори Олександр Лисенков віднайшов в архіві мореплавця в Центральному Військово-морському музеї Санкт-Петербурга «Витяг» з протоколу Чернігівської дворянської комісії від 7 січня 1785 р., в якій подано доказ дворянської гідності батька майбутнього мореплавця, а саме — Федора Герасимовича Лисянського та його братів: предводителя дворянства Березинського повіту бунчукового товариша Даміяна та військового товариша Івана Лісянських. Батько Юрія, як зазначено в документі, «перво служив при письменних указних справах в сотенній Ічняньській канцелярії й Прилуцькій полковій лічильній комісії декілька год»6. Пізніше, вже канцеляристом при Київській духовній консисторії, він обрав духовну кар’єру і 1760 р. був рукопокладений у священики міста Ніжин, а у 1781 р. став протопопом. Підтвердження дворянства потрібне було синам протопопа — Ананію та Юрію (Георгію. Саме так, ім‘я Георгій деколи з‘являється в історичних джерелах – прим. автора), які «як сущіє благородніє прийняті на службу в Морський шляхетський кадетський корпус, де і нині знаходяться кадетами». Але мало хто знає, що кадетами вони стали не тільки завдяки своїм знанням та бажанню, а й ще і завдяки найвідомішому останньому гетьману Кирилу Григоровичу Розумовському, чий герб і досі є гербом Чернігівської області7. Юрій Лісянський, як вже відомо, народився 2 квітня 1773 р. (за іншими відомостями, наприклад В. Процента, 3 квітня 1773 р., хоча я особисто в музеї міста Ніжина бачив копію з випису, в якій чітко зазначено — 2 августа). Вже в 13-літньому віці, тобто у 1786 р. стає гардемарином, а 1788-му закінчує Морський корпус другим за списком8. У цьому випуску був і Іван Крузенштерн (Йоганн-Антон або в інших джерелах — Адам, російське ім’я та по батькові — Іван Федорович – прим. автора), із німецько-естляндських дворян. Крузенштерн був на три роки старший за Лісянського і закінчив навчання тільки 29-м за списком, Але мав «більш дворянське походження»9. Цього ж року починається їхня військово-морська служба, у 1789 р. вони затверджуються в першому офіцерському чині — мічманів, проходять морське бойове хрещення під час третьої російсько-шведської війни, беруть участь майже в усіх головних битвах зі шведами. Дружба Лісянського з Крузенштерном, що почалася ще в Морському корпусі, тривала й надалі. В 1793 р. Лісянський дослужився до чину лейтенанта флоту і серед 16 флотських офіцерів, разом з Крузерштерном, за наказом російської імператриці Катерини II був направлений до Великої Британії служити волонтером на британському флоті. Усе нібито йшло заведеним порядком, на молодих, але талановитих офіцерів чекало блискуче службове майбутнє…, доки Катерина II у 1786 р. не підписала таємний указ про відправку двох кораблів, які повинні були йти з Балтики до Камчатки. Командиром цієї «Східної експедиції» мав стати досвідчений та енергійний моряк, капітан 1-го рангу Муловський. Почалися приготування до подорожі, однак восени 1787-го надійшов новий указ, за яким експедицію відклали у зв’язку з війною з Туреччиною та очікуванням війни зі Швецією. Під час російсько-шведської війни на кораблі Г.Муловського служив Крузенштерн, якому командир «Мстислава» відкрив план «Східної експедиції». Невдовзі Григорій Муловський загинув в Еландському бою. Думка про навколосвітню експедицію запала в серце Крузенштерна. Після війни Юрій Лісянський, як і Іван Крузенштерн, успішно проходить військову й навігаційну практику на кораблях флоту Британської імперії, наймогутнішого тоді флоту світу. Пробувши там понад п‘ять років, Лісянський здійснив декілька морських кампаній, зокрема до рогу Доброї Надії, Південно-Східної Азії, східних берегів Північної Америки; неодноразово брав участь у морських боях із французьким флотом. Був він декілька разів і у ПАСШ10, жив певний час у Філадельфії, відвідав Нью-Йорк і Бостон. У Філадельфії в жовтні 1795 р. відбулася його зустріч із першим президентом США Джорджем Вашингтоном. Про це він із захопленням писав у своїх щоденниках: «Президент так ласкаво обійшовся зі мною, що я до кінця життя свого мушу залишатись йому вдячним і завжди казати, що не було ще в світі видатнішого за нього мужа. Простота його життя й доброзичливість у поводженні такі, що за одну мить захоплюють і дивують почуття». Нащадок запорожців, що свого часу створили в Східній Європі першу демократичну республіку — славну Запорозьку Січ, не міг не схилити голови перед Вашингтоном, одним із «батьків-засновників» демократії. Саме це й нашкодило Юрію Лісянському, бо демократія і самодержавність не могли бути разом. Лісянський занотовує в щоденнику: «В Америці… майже не помітна сила цивільної та військової влади, проте мені не вдалося побачити якогось безладдя, що за подібних обставин могло б відбутись у Європі, причиною цього є, без сумніву, добрі закони й моральність».

Америка зворушила молодого українця, проте морська служба на британському флоті тривала. Вправний і сміливий моряк Лісянський не ховався від небезпеки морських боїв. 1796 р. під час бою із французьким фрегатом «Єлизавета» він був контужений у голову. В боях і морських кампаніях промайнули п’ять років, і в 1798 р. він повернувся до Росії. З чином капітан-лейтенанта його було призначено командиром фрегата «Автроїл». Почалася буденна служба морського офіцера мирного часу. Водночас він узявся за переклад книжки англійського мореплавця Д. Клерка «Рух Флотів», що по виході з друку 1803 р. стала першою працею російською мовою про стратегію і тактику морських баталій. До речі, автором другого морського шедевру з питань битв на морі був українець Степан Осипович Макаров, чиї «Роздуми з питань морської тактики» стали всесвітньою енциклопедією11. У 1802 р. за 16 морських кампаній російський імператор Олександр І нагородив його орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Перед Лісянським відкривалася блискуча кар’єра. Але чи був він людиною, яку цікавила саме кар’єра будь-якою ціною? Таких кар’єристів серед українців на російській службі вистачало. Ніби саме тогочасне життя штовхало їх на відчайдушні пошуки кращих службових місць і високих рангів. Справді, після знищення Гетьманщини та Запорозької Січі, ліквідації українських установ і козацьких полків Україна перетворилась на звичайну провінцію імперії. Українські урядовці та козацька старшина, що отримали російське дворянство, змінили козацькі вибірні посади на імперські «Табелі про ранги». Шлях на верхівку владних структур був для них відкритий, чим значна частина вдало скористалася. На кінець XVIII – початок XIX ст. українців можна було побачити не тільки на нижчих і середніх ланках російського уряду і війська, а й серед її найвищих сановників. До високих постів дійшли: О. Безбородько — канцлер, мав титул ясновельможного князя, П. Завадовський — міністр освіти з титулом графа, В. Кочубей — віце-канцлер і князь, Д. Трощинський — міністр уділів та юстиції тощо. Отже, імперія потребувала талановитих і енергійних діячів, які часто втрачали усякі зв’язки з батьківщиною, забуваючи або навмисно приховуючи своє козацтво. Зневіра в можливість повернення козацьких часів лягала тягарем на їхні душі. О. Безбородько щодо цього писав: «Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, замість давніх героїчних постатей з’явились кар’єристи, які шукають тільки посад та відзначень»12. Канцлер лукавив, бо відомо, що саме він був одним із перших, хто значно посприяв тому, що він закидає іншим, не кажучи вже про властивий йому самому кар’єризм. Хіба ж не він був запеклим противником гетьманської влади часів Розумовського і вважав окремішність українського козацького війська та виборність козацької старшини вкрай небезпечними для імперії? Коли на кінець 80-х – початок 90-х років XVIII ст. в Україні знову заговорили про можливе поновлення козацького війська, а поет і громадський діяч Василь Капніст навіть підготував проект його організації, то першим, хто виступив проти цього, був Безбородько. Правда, Катерина II відразу зрозуміла небезпеку для себе в такому війську і попри сподівання В. Капніста і його однодумців, у січні 1790 р. призначила намісника Південної України Григорія Потьомкіна «великим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ»13. Однак навіть і таке вкрай урізане в своїх правах і можливостях козацтво викликало в Безбородька негативну реакцію. У листі до графа Олексія Воронцова він писав, що поновлення козацтва може «збурити свій власний народ, який пам’ятає часи Хмельницького й прихильний до козацтва. Тут створилась би військова нація і це ще тим небезпечніше, що й Малоросія заразиться відразу тим самим духом, а за нею й його губернія; з цього вийшла б нового роду революція, в результаті якої, щонайменше, примушені будемо відроджувати гетьманство, дозволяти безглузді свободи та, одним словом, втрачати те, чим смирно і тихо навічно володіли б». Юрій Лісянський не був із породи бездушних кар’єристів, він не шукав коротких і нечесних шляхів до вищих місць. І тому, коли до нього звернувся Іван Крузенштерн, що повернувся, як і він сам, із англійського флоту і вже був призначений одним з керівників навколосвітньої експедиції, із пропозицією взяти в ній участь командиром другого корабля, він, не вагаючись, погодився. Про те, що він, Юрій Федорович, був щирою людиною, свідчить документ першої половини XIX ст., знайдений автором цієї статті, а також кандидатом філософських наук, доцентом, науковим редактором «Енциклопедії сучасної України» та «Енциклопедії Історії України» П.В. Голубицьким та кандидатом педагогічних наук, доцентом, першим проректором Київської державної академії водного транспорту в Російському державному архіві військово-морського флоту, що розташований в місті Гатчина Ленінградської області, О.В. Зорькою. В документі говориться, що на момент пропозиції «Лісянський був старший за Крузенштерна чином, але з дорогою душею прийняв це призначення». У документі пояснюється, чому саме на Лісянському зупинив свій вибір Крузенштерн: «Узнав о том, что он идет в поход не начальником экспедиции, Крузенштерн намеревался даже оставить службу. Лисянский же, прослышав о перипетиях и сомнениях, кому быть начальником, добровольно уступил первенство своему товарищу. Об этом свидетельствует его письмо Крузенштерну: «… По нещастию я в списках стою тебя выше. Ежели возможно, чтобы через твое прошение или давши тебе чин, поставили выше меня, с превеличайшим усердием. Ничего сравниться не может с удовольствием, чтобы служить под командою моего только друга». Для Лисянского первенство в командовании не имело значения»14. Лісянський, пишуть Голубицький та Зорька, посилаючись на невідомого автора, «служив з ним (Крузенштерном) на Англійському флоті і також був в Америці, Китаї й Ост-Індії; він визнавався зразковим морським офіцером флоту, що добре знав моря, в яких експедиції передбачалось плавати, й мав повне знання всіх удосконалень морської астрономії того часу». Зауважимо, що Крузенштерн не відразу добився царського дозволу на експедицію. Повернувшись із англійського флоту, він подав проект майбутньої навколосвітньої подорожі з Кронштадта на Аляску, що була, за словами В. Доценка, копією нездійсненого плану Г. Муловського. Це було в 1799 р., за часів Павла І, який не зацікавився проектом, визнавши його завчасним, а крім того, що то був проект його матері, яку він ненавидів15. Така відповідь надійшла майбутньому керівникові першої навколосвітньої експедиції Російського флоту від віце-президента Адміралтейств-Колегії адмірала Георгія Кушельова. Крузенштерн надій не втрачав і вже після вбивства Павла І подав раніше відхилений проект його синові, імператору Олександру І, тобто онуку Катерини ІІ. До речі, незважаючи на тісні та дружні стосунки Крузенштерна з Лісянським, перший хотів бачити у складі експедиції тільки німців-естляндів. Передусім, це були Беллінсгаузен і Коцюбу16. Тепер він уже мав підтримку дуже важливого союзника — Російсько-Американської компанії (РАК), що була вкрай зацікавлена експедицією, яка вирішила б проблему забезпечення російських факторій у Північній Америці необхідними товарами, охороною та обороною колоній і разом із тим підняла б авторитет самої компанії в Росії й за кордоном. Інтереси РАК при дворі лобіював один із впливових акціонерів компанії, колишній гвардійський офіцер, комерсант і камергер імператорського двору, що раніше обіймав посаду обер-секретаря Сенату, Микола Резанов. Значно посприяли організації першого російського навколосвітнього плавання адмірал Мордвінов і тодішній міністр комерції граф Румянцев.

Перша російська навколосвітня експедиція тривала три роки, кораблі-вітрильники повернулися до Кронштадту влітку 1806 р., тільки «Нєва» Лісянського на два тижні раніше, ніж «Надія» Крузенштерна. Метою експедиції, крім наукових досліджень, було встановлення дипломатичних стосунків з Японією. Але ця мета не була досягнута, згодом це зробить відомий дипломат Євфімій Путятін, вчитель не менш відомого дипломата Миколи Ігнатьєва. За заповітом, Путятін похований у Києво-Печерській Лаврі. Японці не прийняли російське посольство і навіть відмовились від подарунків російського імператора японському. Однак Крузенштерн зробив опис узбережжя японських островів, у тому числі Сахаліну, відкрив для себе кілька з Курильських островів. А в той ж самий час Лісянський разом зі своїми товаришами на заході Аляски вів бої проти аборигенів за місто Новоархангельськ (на даний час це місто Сітка – прим. автора). Після впевненої перемоги, допомоги населенню міста та ремонту пошкоджень форту та будівель Лісянський пішов на зустріч з Крузенштерном. Пана «керівника» не цікавила доля колоністів, так саме і не цікавила доля моряків «Нєви». Його цікавило лише те, скільки хутра везе Лісянський і скільки з цього отримає він, Крузенштерн. Майже увесь час «Нєва» та «Надія» йшли додому окремо. І коли Крузенштерн під час однієї стоянки з Лісянським у Тонкійській затоці визнав, що Юрій Федорович відкрив нові землі, з ним трапилася істерія. Ну а якщо додати ще й той факт, що «Нєва» Лісянського дійсно була першою, як і її командир, можна зрозуміти, що дружби між колишніми товаришами вже більш ніколи не буде. Повернувшись до Росії, Крузенштерн і Лісянський почали готувати до видання свої записи, зроблені впродовж трьохрічного плавання. Крузенштерну у 1809-1812 роках вдалося опублікувати свою книгу за державні кошти, при цьому він включив до неї також деякі праці Гернера і Тілезіуса фон Тіленау, які ніякого відношення до експедиції не мали. Лісянському ж, котрий закінчив підготовку своїх записів майже одночасно з Крузенштерном, адміральські урядовці двічі відмовляли у виданні його книги з причини того, що «по множеству погрешностей против российского языка и слога». Лісянський вийшов у відставку і зайнявся виданням свого твору самотужки. У 1812 р. він випустив його в світ, витративши на це свої особисті 18500 карбованців17. Для відставного капітана першого рангу, котрий не мав маєтків, це була величезна сума. А Крузенштерн продовжив служити. У 1814 р. він був призначений інспектором класів морського корпусу, а 1827-м - його директором. А у 1842 р. він вийшов у відставку в чині повного адмірала і повернувся на батьківщину, поселившись поблизу Таллінна, де через чотири роки помер.

У Санкт-Петербурзі напроти Адміралтейства стоїть красень-пам’ятник першому «російському навколосвітнику» … Крузенштерну. А на цвинтарі Олександро-Нєвської Лаври того ж Санкт-Петербурга на могилі першого навколосвітника, чернігівського козака Юрія Лісянського стоїть скромний пам‘ятник «Командиру «Нєви» від екіпажу. Командиру навколосвітньої експедиції Юрію Федоровичу Лісянському». Він помер 22 лютого 1837 р., так і не ставши адміралом, бо більш за все пам‘ятав про козацьку порядність.

Зараз у місті Ніжині стоїть пам‘ятник Юрію Федоровичу. Завдяки автору цієї статті відкрита у 2006 р. експозиція в історичному музеї Ніжина, присвячена Лісянському. Проведені урочистості за участю ветеранів флоту з Чернігівщині, відремонтовано пам‘ятну дошку. А 24 лютого цього року у Чернігові спілка істориків флоту провела міжнародну конференцію, присвячену чернігівським іменам на карті Тихого океану. Одна із багатьох сторінок, яка була там розкрита, присвячена Лісянському на честь його пам‘яті та 170-річчя зі дня смерті або як кажуть моряки, «с того дня, когда моряк нашел свой последний причал». І стоїть, поки що стоїть храм-церква, де майже народився та був хрещеним великий морський козак – Юрій Федорович Лісянський. Але вже і ця пам‘ятка історії потребує нашої допомоги.

_________________

1 Фактично ж прізвище правильно пишеться як Лісянський (прим. автора).

2 Наведена у енциклопедії дата народження не відповідає дійсності (прим. автора).

3 Сучасна географічна енциклопедія. — К.: Просвіта, 2005. — С. 98.

4 В. Доценко. Мифы и легенды российского флота. Кораблестроитель. — СПб, 2003. — С. 176. Переклад українською мовою С. Смоляннікова.

5 Мабуть, звідки і помилка в напису прізвища, бо зазначені дані взяти з оригінального перекладу (прим. автора).

6 Витяг протоколу Чернігівської дворянської комісії. Копія цього «Витягу» передана С. Смолянніковим до історичного музею міста Ніжина, де на честь 200-річчя відкриття Гаваїв була утворена постійнодіюча виставка, присвячена Ю.Ф. Лисянському.

7 Смолянников С. Курс на Восток. — К., 2007. — С. 70 – 71.

8 Музей истории Высшего Воеено-Морского института. Памятные доски выпускников ВВМУ им. Фрунзе.

9 Смолянников С. «Киевский телеграф» № 285. «Тихоокеанский эпизод».

10 Там само. ПАСШ – Північно-Американські сполучені штати, мали сучасні США.

11 Смолянников С., Бондик В. «Тайна трех капитанов». — К., 2006. — С. 21.

12 Тижневик всеукраїнського товариства "ПРОСВІТА" № 36, серпень 2006. — С. 62.

13 Свод Законов Российской империи. — Т. 6 (1769 – 1800 гг.).

14 Смолянников С. «Киевский телеграф»...

15 Богданович А. История русского самодержавця. — М.: Новости, 1990. — С. 198.

16 Василь Кравченко. Абетка для «старшого брата» або хто здійснив першу російську навколосвітню експедицію. Українське життя в Севастополі. — № 8. – 2006.

17 Смолянников С. «Черниговские имена на морской карте». — К., 2007.

ДОДАТКИ ДО СТАТТІ

общественно-политический еженедельник «Киевский телеграфъ»

Тихоокеанский эпизод

К 200-летию открытия "Русских Гавайев"

Сергей СМОЛЯННИКОВ

На бескрайних просторах Тихого океана, в самом его центре, на 26 градусах северной широты и 174 градусах восточной долготы, в северо-западной части Гавайского архипелага расположен на первый взгляд ничем не примечательный (хотя и отмеченный на всех морских картах) остров. Но в отличие от местных, "типично гавайских" наименований, имя его — остров Лисянского…

Непривычное для тропиков название острова "занесено" сюда ровно двести лет назад из прекрасного древнего украинского города Нежина, где родился и вырос смелый морской офицер и талантливый географ — Юрий Федорович Лисянский. Будущий мореплаватель родился 2 (13) августа 1773 г. в семье дворянина Федора Герасимовича Лисянского. Предки Лисянских служили в Нежинском полку. Поэтому неожиданным стало то, что сыновья — Ананий и Юрий (в детстве "кроме речки Остер иного моря не видевшие") — стали моряками. "Причиной" такого судьбоносного решения стал президент Российской Императорской Академии наук граф Кирилл Григорьевич Разумовский, который пригласил "толковых парубков из славных казацких родов" в Петербург для учебы и "государевой службы". Годы в Морском шляхетном корпусе для юного Лисянского стали серьезной школой. Кроме того, именно там судьба впервые свела его с Иваном Федоровичем Крузенштерном. Уже в возрасте 16 лет мичман Лисянский участвует в русско-шведской войне 1788—1790 гг. А в 20 лет императрица Екатерина ІІ Великая направляет его "на стажировку" в британский Royal Navy. Семь лет службы под флагом лучшего в мире флота, конечно, произвели на Лисянского сильное впечатление. Но одновременно он убедился — русские моряки уж никак не менее храбры, чем англичане и французы. А еще понял: для россиян осталось немало работы по исследованию океана и открытию новых земель.

Северные земли Русской Америки — Аляска и Алеутские острова — были освоены русскими землепроходцами еще в начале XVIII в., а Русская Калифорния — в середине столетия. Увы, коммуникации метрополии с этими богатейшими территориями проходили через суровую Сибирь и неизведанную Камчатку. Путь "туда-обратно" занимал до трех лет и всегда стоил огромных средств. Конечно, драгоценные меха котика, чернобурки и песца приносили удачливым предпринимателям огромные барыши. Но из-за долговременности (да и рискованности) пути дальше освоения отдельных, особо прибыльных, промыслов дело практически не шло. Была и еще одна причина для организации плавания. Среди основных тихоокеанских стран только Япония не покупала товары "компанейских купцов" — несмотря на то, что Россия не раз предлагала соседу установить торговые отношения. Но в 1782 г. японское правительство изъявило согласие вступить в переговоры на этот счет, назначив для возможного посещения русского корабля порт Нагасаки. Пусть и с проволочкой, но "торгово-дипломатический шанс" следовало попытаться реализовать. В общем, не удивительно, что в умах как российских моряков, так и российских деловых людей зрели проекты посылки кораблей в дальневосточные воды. Мысль о выгодности положения, когда "не надобно будет платить англичанам, датчанам и шведам великие суммы за ост-индийские и китайские товары", нравилась и ряду высших сановников империи. Все это, естественно, играло на руку сторонникам экспедиции. Во многих ученых трудах, посвященных первой русской кругосветке, сказано, что командиром отряда в составе шлюпов "Надежда" и "Нева" сразу был назначен капитан-лейтенант Крузенштерн. Фактически же дело обстояло несколько иначе. Для объективности приведу воспоминания "протектора" Российско-Американской компании адмирала Мордвинова о докладе императору Александру І про задачи и цели экспедиции: "Капитану Лисянскому сие по плечу. Однако давно хочу рекомендовать, да все недосуг: надобно отправить в кругосветное плавание не одно, а два судна. Кроме Лисянского у меня уже есть готовый и другой капитан — Крузенштерн". Узнав о том, что он идет в поход не начальником экспедиции, Крузенштерн намеревался даже оставить службу. Лисянский же, прослышав о перипетиях и сомнениях, кому быть начальником, добровольно уступил первенство своему товарищу. Об этом свидетельствует его письмо Крузенштерну: "… По несчастью, я в списках стою тебя выше. Ежели возможно, чтобы через твое прошение или давши тебе чин, поставили выше меня, с превеличайшим усердием. Ничего сравниться не может с удовольствием, чтобы служить под командою моего только друга". Для Лисянского первенство в командовании не имело значения. Правда, справедливости ради следует отметить, что план экспедиции настойчиво (в 1799-м и на рубеже 1801—1802 гг.) предлагал Адмиралтейств-коллегии именно Крузенштерн. Впрочем, ради той же справедливости нельзя забывать и о том, что "проект Крузенштерна" был лишь копией плана "Восточной экспедиции" капитана 1-го ранга Муловского (утвержденного Екатериной Великой за 13 лет до "первой попытки" Крузенштерна). Увы, тогда осуществлению замысла помешала война… Кстати, именно под началом Муловского (погибшего в Эландском сражении 1789 г.) мичман Крузенштерн проходил службу на фрегате "Мстислав".

Но как бы там ни было, 26 июля (7 августа) 1803 г. корабли Российского флота впервые вышли в кругосветное плавание. Впрочем, "отрядным" (совместным) оно было только на некоторых этапах, а именно — Атлантическим океаном до мыса Горн, отчасти — Тихим океаном. Дальнейший же путь расходился: "Надежда" Крузенштерна шла в Японию и на Камчатку, а путь "Невы" Лисянского лежал к островам Алеутской гряды. Экспедиция оказала большую моральную (впервые боевой корабль Российского флота появился у берегов Аляски!) и материальную поддержку поселенцам, приняла участие в строительстве укреплений Ново-Архангельска (ныне г. Ситка). Не остались без дела и корабельные пушки — моряки помогли жителям отбить нападения туземцев. Всего же во владениях Российско-Американской компании "Нева" пробыла больше года. За это время Лисянский составил описание островов Кадьяк и Ситка. Кроме того, экипажем шлюпа были открыты еще два острова, которые назвали в честь адмиралов Чичагова и Круза (между прочим, адмирал Александр Иванович Круз — автор построения боевых порядков кораблей, впоследствии названного "ушаковской тактикой"; Круз применил "ушаковскую тактику" на два месяца раньше самого Ушакова — но это уже другая история). Только в августе 1805-го корабль вновь отправился в путь. Приняв на борт груз пушнины, шлюп должен был везти его в Китай. Лисянский решает идти к цели новым путем: сначала к точке, лежащей на 45 градусах 30 минутах северной широты и 145 градусах западной долготы, а затем на запад — до 42 градусов северной широты и 165 градусов западной долготы, потом спуститься до 180 меридиана. И уже оттуда проложить курс сначала к Марианским островам, а затем — и к берегам Китая. Именно в этом малоизученном районе он не без основания считал возможным сделать новые географические открытия. Более месяца шла "Нева" через Тихий океан, не встречая никаких признаков земли. Но поздним вечером 3 (15) октября 1805 года, когда Лисянский, отдав последние приказание вахтенному офицеру, собрался уже спуститься в каюту, корпус "Невы" дрогнул: корабль сел на неизвестную до того коралловую отмель. С большим трудом шлюп был снят с мели. И как бы в утешение — совсем недалеко от нее (на 26°02'48" северной широты и 173°35'45" восточной долготы), среди водной пустыни Тихого океана экипаж "Невы" заметил необитаемый, до этого никому не ведомый остров! Капитан шлюпа предложил было назвать остров именем своего корабля — Невским. Но… офицеры и матросы никак не прореагировали на слова командира. Положение прояснил штурман "Невы" лейтенант Повалишин: "Команда просит, Юрий Федорович, в знак уважения к вашим заслугам, в знак благодарности и любви к вам, нашему начальнику и другу, назвать этот остров вашим именем". Глубоко тронутый оказанной ему честью, Лисянский попытался было отказаться, но его уже окружила команда, офицеры и матросы радостно повторяли: "Остров Лисянского! Остров Лисянского!". Впоследствии Юрий Федорович сказал о поступке своих подчиненных, что они "наградили меня высшей наградой, о которой я мог мечтать". Остров и коралловая отмель (названа в честь шлюпа Невской) были нанесены на карту. Моряки во главе со штурманом Повалишиным водрузили на берегу Российский и Андреевский флаги, а также оставили на острове капсулу с указанием даты его открытия, именем командира "Невы", а главное — объявлением того, что с этого момента остров Лисянского является территорией России. "Нева" же продолжила свое движение на юг. И небезрезультатно — 11 октября с борта шлюпа обнаружили коралловый риф, названный рифом Крузенштерна. В канун зимы 1805—1806 гг. шлюп прибыл в Макао, где уже находилась "Надежда". Впрочем, сообщение Лисянского об открытии им острова не очень обрадовало Крузенштерна. Его больше интересовал вопрос, сколько пушнины привезла "Нева". В феврале 1806 года "Надежда" и "Нева" отправились в дальнейший путь: через Южно-Китайское море и Индийский океан вокруг "Надежного мыса" (мыса Доброй Надежды) в европейские воды. Совместное плавание длилось несколько месяцев: уже на подходе к побережью Африки русские корабли потеряли друг друга из виду в густом тумане. В этих условиях Лисянский решил изменить маршрут и, не заходя ни в одну гавань, идти прямо в Англию. Вот как он сам писал об этом: "Освидетельствовав количество съестных припасов, увидел я, что при хозяйственном употреблении было оных вполне достаточно на три месяца... Направил путь свой прямо в Англию, был уверен, что столь отважное предприятие доставит нам большую честь; ибо еще ни один мореплаватель, подобный нам, не отважился на столь дальний путь, не заходя куда-либо для отдохновения".

Капитан-лейтенант блестяще выполнил свой замысел. 12 апреля "Нева" вышла в Атлантику, а уже 16 июня — вошла на Портсмутский рейд. Таким образом (впервые в истории мирового мореплавания!), за 142 дня был совершен безостановочный переход из Южного Китая к Британским островам. После двухнедельной стоянки в Портсмуте "Нева" направилась дальше — к родным берегам. Две недели спустя сюда пришла и "Надежда". Исторический "трехлетний российский вояж вокруг света" закончился полным успехом, а Лисянский и команда шлюпа "Нева" стали первыми русскими кругосветными мореплавателями. Заслуги Крузенштерна и Лисянского в этом походе император Александр I отметил присвоением им званий капитанов 2-го ранга, орденами и пожизненной пенсией. А офицеры и матросы шлюпа преподнесли Юрию Федоровичу Лисянскому золотую шпагу с надписью: "Благодарность команды корабля "Нева". Остров Лисянского оказался ненужным России. Слова "Пусть же эта земля навечно сохранит память о славе русского флота и по заслугам станет русской землей!" сбылись лишь наполовину. Название осталось на картах, а вот государственная принадлежность… Еще в 60-е годы XIX в. Российская империя отказалась от прав на остров. Сложись ситуация иначе, как знать, возможно, и имела бы сейчас Россия "свои" Гавайи…

© "Киевский телеграфЪ" №(285).

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ),

краєзнавець

Сава Чалий – онук славного кошового отамана

Запорозької Січі Якова Чалого

Протягом понад 200 років поляки та українці були пов’язані спільною історією. Подальша доля, яка розвела ці народи, взаємні образи «співчуття добрих друзів» створювали нашарування недовіри. В різні кольори і відтінки розмалювали дві етнічні групи історію спільного життя.

Але історія єдина, і є надія, що ступінь демократизму двох суспільств і сумління та професіоналізм науковців представлять на суд двох народів об’єктивну та виважену спільну історіографію тих часів.

У контексті переосмислення спільної історії хочу звернутись до образу Сави Чалого, якого в українській історії змальовують зрадником. Через малу кількість джерел автор не має на меті виправдати цю історичну особу, а висвітлити події, пов’язані з його життям під іншим кутом зору.

В 1733 р. як і в Польщі, на Запорожжі за управління Кошем зійшлись промосковська та антимосковська сили. З перемогою промосковської сили старшина місцем своїм обрала Базавлук замість Кам’яного і перемінила місце дислокації Січі. Зі смертю Костя Гордієнка не зникла антиросійська партія в Січі, яка урочисто поховала свого лідера. Велику підтримку цієї партії серед запорожців засвідчують документи тієї пори. З реєстру запорожців в 20 000 вояків від 1733 р. присягу російському царю склали 7 115 козаків в Новій Січі та 153 в Білій Церкві1.

Запрошуючи кошового отамана Івана Малишевича до себе в Білу Церкву у жовтні 1734 р. граф Вейсбах бажав, щоб той прибув з своїми «небагатьма вірними отаманами». Отже він, добре знавший ситуацію в Січі від своїх таємних інформаторів, визнавав незначну силу проросійської партії2.

Вирішивши питання приходу до влади проросійського ставленика в Польщі силовим шляхом та таємними інтригами перемоги проросійської влади на Запорожжі, царські чиновники фактично не вирішили контролю за ситуацією в цих регіонах. Новий король не мав дійсної влади в польському суспільстві, а проросійська партія не мала вирішального впливу на запорожців.

Про це свідчить такий приклад. Щоб приборкати виступи польської шляхти партії Станіслава Ніщинського, російська влада бажала до цього прилучити запорожців, які щойно перейшли до Нової Січ і прийняли російську протекцію. Розуміючи слабкість своїх позицій в Січі та силу антиросійської партії, кошовий отаман Малишевич, виправдовуючись перед графом Вейсбахом на його прохання в травні 1735 р. вислати запорожців проти конфедератів партії Ніщинського, відповідав, що більше тисячі запорожців надіслати не зможе3. З цього приводу Скальковський А.О. зазначає, що через настійливе бажання графа Вейсбаха, графа Мініха з Січі відправлено кінний загін добровольців для руйнування маєтків конфедератів4.

Але вже у травні 1735 р. той же Вейсбах просить кошового надіслати запорожців в польські землі, щоб спіймати відомого злодія Савку Чалого, який в польській Україні розоряє маєтки поміщиків, прихильників нового короля, ставленика Росії і видає себе за прихильника гетьмана Орлика та Станіслава Ліщинського. Прибулі запорожці, не бажаючи видавати своїх товаришів росіянам, попередили Саву і він вислизнув з западні5. Все вказує на те, що в ці часи він пристав до Верлана в гайдамацькому повстанні6. Бо після придушення російською армією гайдамацького повстання Сава Чалий, як і Верлан, за інформацією багатьох літописців, втік до Молдови. Але цю подію прояснює інформація, що Пилип Орлик разом з конфедератами збирав під Бендерами в Каушанах козацьке військо для походу проти Росії. Сава Чалий (мабуть і Верлан) прибув до табору під Бендери з загоном в 860 бійців. В таборі зібралось понад 2 000 вояків. Але гетьман не знайшов коштів для фінансування війська, і загін повернувся на польську Україну7. Повертаючись з Молдавії, Сава Чалий з’явився в Гарду, де отримав поповнення загону і мав допомогу від богогардівського полковника Пхайка8.

Отже стає зрозумілим, що Сава Чалий був одним з лідерів антимосковської партії запорозького козацтва. Соратник Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Івана Немировича, який називав себе справжнім представником Війська Запорозького і підтримував конфедератів партії Станіслава Ліщинського9.

Скальковський А.О. представив, що після відвідин Гарду Сава Чалий пустився з загоном гайдамачити до Польської України, і прихильник партії Станіслава Ліщинського конфедерат цієї партії магнат Франц Потоцький спіймав його, запропонувавши стати до нього на службу або бути посадженим на палю. Злякавшись смерті, той погодився. Щоб заслужити довіру, він напав на Гард, де раніше мав підтримку, і спалив церкву, зруйнувавши греблі для риболовлі10. Після нападу на Гард у Потоцького з Чалим встановились особливо довірливі відносини. Магнат зрівняв його зі своїми полковниками, потім Потоцький пожалував у спадкоємне володіння село Рубань. Чому граф Потоцький надав зраднику таку довіру? Незрозумілий задля зрадника такий щедрий подарунок. Оскільки Гард був центром гайдамацтва, не виключено, що це випад антимосковської партії при бажанні промосковської старшини Січі зробитись фактичним господарем в Гарду. Історія неодноразово надавала приклади спроби знищення опонента через розповсюдження про нього дискредитуючих чуток.

У «Пісні про Саву Чалого» як головний мотив для його знищення вказується спалення Гардової церкви. Не знаємо, чи було те спалення і ким воно було зроблено. Але існують дві версії страти Сави Чалого. За однією, його підстеріг запорожець-гайдамака Гнат Голий і зарубав на очах у дружини11. За іншою – його піймали, привезли до Січі і там забили киями біля ганебного стовпа12.

Михайло Грушевський у своїй «Ілюстрованій історії України» вважає Саву Чалого малопомітною фігурою, яку зробила популярною пісня про розправу над ним. Але факти кажуть зворотнє. Так, за малопомітною фігурою не будуть споряджати з Січі загін через настійні бажання царського двору. Не буде малопомітна фігура отаманом тисячного загону гайдамаків, де більшість були запорожці. Не могла громада запорожців-черкас Гарду надати підтримку невідомо кому. Онук славного кошового запорожця Якова Чалого — вже сама по собі помітна фігура13.

І тільки у 1790 р. польський уряд знайшов, за згадками, сина Сави Чалого, подарував йому дворянство і маєток у Чигирському старостві14.

У пересічної людини виникає запитання, чого це через 50 років влада розшукувала людину, щоб зменшити казну держави. А відповідь випливає з його біографії: це граф Франц Потоцький розшукав через стільки років сина Сави і добився від свого уряду такої поваги до його сина. Отже графа стільки років гризло сумління щодо Сави Чалого, бо Сава був йому другом.

Стає зрозумілим, що магнат Потоцький, вихований в системі цінностей шляхти, де головними чинниками були лицарство, гідність, вірність та відданість своїй вітчизні, не міг, зустрівши Саву, не відповісти на такі ж його шляхетські якості. Сава Чалий, вирісши в середовищі запорожців, де батько був сином славного кошового отамана Якова Чалого і сам будучи поважаним запорожцем, виховав у сина повагу до товариства, лицарські якості і бажання бачити запорозькі вольності дійсно вільними від ворогів. Але наступ Росії на незалежність Запоріжжя, як і Польщі, об’єднали в своїх стремліннях одного з найбагатших магнатів Польщі Франца Потоцького та запорожця Саву Чалого, що стало основою їх спільних інтересів, які переросли в справжню чоловічу дружбу.

Через те, що сотні років українська історична думка формувалась під впливом російської тоталітарної державності, захисники української незалежності Петро Іваненко (Петрик), Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Мирович, Кость Гордієнко, Яким Богуш та багато інших стали зрадниками. До їх когорти треба віднести і Саву Чалого.

Історичної реабілітації потребують події, вчинки, постаті нашого українського минулого. Є надія, що дослідники гайдамаччини зберуть необхідний матеріал, щоб об’єктивно освітити історичну постать, якою був Сава Чалий, дадуть виважену оцінку його образу. Цього потребує історична пам’ять.

______________________

1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т.З. – С. 451.

2. Там само. – С. 443.

3. Там само. – С. 439 – 440.

4. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 286.

5. Там само. – С. 291.

6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С.448.

7. Крушицький Б. Гетьман Пилип Орлик // Історичні постаті України. – Одеса, 1992. – С. 335.

8. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С. 291, 292.

9. Там само. – С. 414.

10. Там само. – С. 292.

11. Субтельний Орест. Україна; історія. – Львів, 1993. – С. 243.

12. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С. 293.

13. Грушевський М. Ілюстрована історія України.... – С. 448.

14. Скальковський А.О. Історія Нової Січі.... – С. 293.

Анатолій Палій (Умань), краєзнавець

Юрій Тютюнник — борець за незалежність України

1917-1920 роки – один з найбільш героїчних і драматичних періодів в історії українського народу. У цей час в запеклій та безжальній боротьбі за владу в Україні зійшлися численні претенденти, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління мають право на утвердження. Події цього періоду були революцією не лише соціально-економічною, а й національною [1].

Визвольно-революційна боротьба цього періоду забрала майже 1,5 млн. людей – жертв воєнних дій, голоду, епідемій, розстрілів та погромів.

Інстинкт самозахисту української нації проявився навесні 1917 р., коли у с. Гусаковому на Звенигородщині зібралася сходка. У волосній управі виступив заможний селянин Никодим Смоктій. Одягнутий в козацьке, він оголосив про падіння російського самодержавства і закликав селян боронити волю України та гуртуватися у Вільне Козацтво.

На будинку управи вивісили синьо-жовтий прапор і відразу ж осідлали коней. Обраний курінним отаманом Н.Смоктій повів озброєних рушницями та списами козаків на Звенигородку. Козаки роззброїли поліцію та встановили українську владу.

Козаки Гусаківського куреня агітрейдом відвідали деякі села і там провели мітинги і запис у Вільне Козацтво. За два тижні у цих селах утворилися боєздатні курені, які підтримували українську владу. Козаки присягали на вірність товариству, цілуючи шаблю і землю. Кожна сотня мала сотника, хорунжого, писаря, скарбника, санітара.

Проти Вільного Козацтва в Центральній Раді виступали російські есери: Фрумін, Балабанов, Крупнов та бундівці (єврейська партія): Рафес, Красний, Зільберфарм. На початку червня на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд від Звенигородського Коша прибули Гризло, Шаповал, Сергієнко. Вони поклялися перед делегатами захищати Україну від зазіхань Тимчасового Російського Уряду.

Центральна Рада не об’єднала державотворчі сили і допустила мобілізацію війська Українського, не укріпила зброєю Вільне Козацтво, що з самооборони виросло в національну гвардію. У червні в Звенигородці відбувся 2-й повітовий з’їзд Вільного Козацтва. Близько 2500 козаків у брилях та сорочках вишикувалися кінно для зустрічі Юрка Тютюнника. Посланий Центральною Радою для налагодження конфлікту між Земською управою та штабом Коша, він виступив з промовою. Отамани обговорили проблеми козацтва. Потім з духовим оркестром вулицями проїхав парад.

З цього часу на захист обездоленого народу став визначний діяч Черкаського краю, родом із козацької родини – Юрій Йосипович Тютюнник.

Був він невисокий на зріст, міцний, ззовні непоказний, русявий, з блакитними очима, червоний на обличчя, з енергійним підборіддям, приваблював до себе своєю безпосередністю і щирим захопленням визвольною справою. Це був чоловік з сильною волею і значним організаційним хистом.

Народився він 24 квітня 1891 р. в с. Будищах Звенигородського повіту Київської губернії (зараз Черкаська область).

Походив Юрко з Шевченківського роду і приходився великому поету Тарасу онуком (по сестрі Ярині). Батько Юрка Йосип Кіндратович разом з братом Савою та сім’ями у свій час переїхали із Моринців в Будища. Викопана ним колись копанка (колодязь) з часом розширилась і стала ставком, який і досі називають Тютюнниковим – унікальною пам’яткою великого козацького роду, що тут господарював.

Достеменно відомо, що Юрко закінчив приватну гімназію Л. Жука у Києві. Закінчив також і агрошколу в м. Умані [2]. Після чого повернувся додому вести батьківське господарство, бо старшого брата Макара забрали до армії.

До 1913 р. Юрко мешкав у Будищах і час від часу надсилав свої матеріали до “Земської газети ”, що видавалася у Києві. Але в 1914 р. почалась Світова війна і він пішов в армію. На фронті пройшов шлях від рядового до прапорщика. Після поранення в руку був переведений в розпорядження начальника штаба Одеського військового округу.

Лютнева революція 1917 р. застала його в Сімферополі. Тут ад’ютант начальника гарнізону прапорщик Тютюнник мав стосунок до створення української громади, ради солдатських депутатів, українського військового клубу ім. гетьмана П.Дорошенка, а потім і Першого Сімферопольського полку імені Петра Дорошенка. Він стає членом

Юрий Тютюнник

місцевого осередку Селянського союзу, котрий посилає його на другий Сімферопольський селянський з’їзд. Юрія Йосиповича обирають делегатом Таврійського селянського з’їзду. Командуванню така його активність відверто не подобається, і воно переводить його до Катеринославу. Там його обирають делегатом Другого Всеукраїнського військового з’їзду. Юрій їде в столицю України, де його одразу обирають у дві ради — Центральну та Всеукраїнську військових депутатів. В останній він очолив військово-технічну комісію. Перед початком війни з більшовиками отримав призначення до Політради при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради.

3 червня 1917 р. в Звенигородці відбувся 2-й повітовий з’їзд Вільного Козацтва. Близько 2500 козаків у брилях та сорочках вишикувалися кінно для зустрічі Юрка Тютюнника, який прибув з кількома старшинами. Вони привезли з собою з Києва вагон зброї й амуніції [3]. Юрка обирають Кошовим отаманом. З’їзд вирішив розпочати збройну боротьбу проти німецьких загарбників. Щоб озброїти населення, Ю.Тютюнник таємно відкрив військові склади на станції Звенигородка. За 4 ночі у селян та вільних козаків опинилось 10000 гвинтівок, ящики з набоями, 43 кулемета, 2 гармати та панцерник [4].

У повстанні взяли участь 30 тис. селян.

В шкільному залі Чигирина 6 жовтня на Всеукраїнський з’їзд Вільного Козацтва з різних кінців України зібралося біля 300 делегатів. У постанові з’їзду було сказано, “щоб Вільне Козацтво стало військом народу і щоб єдиною метою його існування була охорона інтересів і прав народу, а не панівних станів” [5].

Повстання перекинулось на Чернігівщину, Волинь, Полтавщину та інші райони.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Петрограді було повалено Тимчасовий уряд, і владу в свої руки захопили більшовики й утворили новий уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з Володимиром Леніним (Ульяновим).

Заручившись підтримкою більшовицького Харкова, Володимир Ленін вирішив силою зброї навести “революційний порядок” і на всій Україні. За його наказом на територію України почала наступати зі сходу 30-тисячна більшовицька армія, сформована в Росії, на чолі якої стояли українець Антонов-Овсієнко та його жорстокий помічник бувший царський полковник Михайло Муравйов. УНР могла протиставити цій кадровій армії лише наспіх сформовані селянські ополченські загони “вільних козаків“ та невеличкі загони січових стрільців, утворені із колишніх військовополонених галичан, які перебували на території України.

Велика – майже 300-тисячна українізована армія, яка в перші дні присягнула на вірність Центральній Раді, збаламучена більшовицькими агітаторами, проголосила свій нейтралітет. Кількість московських агітаторів, надісланих Левом Троїцьким до України, обчислювалася тисячами. Його люди були навіть у військовому секретаріаті УНР. Тому і не випадково, що 16 українізованих дивізій, які прямували з фронту на батьківщину, було розбито ще на території Росії або в атмосфері анархії і під впливом більшовицької пропаганди вони самодемобілізувалися [6].

Більшовицький переворот у Петрограді змусив Павла Скоропадського розгорнути свій українізований корпус по лінії Шепетівка – Козятин – Христинівка – Вапнярка. На заклик Скоропадського тисячі вільних козаків прибули обороняти Україну. Кілька сотень Звенигородського Коша влилися до 610-го полку. На станції Козятин Скоропадський виступив на прифронтовому з’їзді Вільного Козацтва.

Лідери ж Центральної Ради не бажали мати свою регулярну армію. У той час, як більшовицькі війська брали по черзі Харків, Полтаву, Чернігів, Катеринослав та інші міста, Генеральний секретар військових справ Микола Порш 16 січня 1918 р. на вимогу Володимира Винниченка та його однодумців та на шкоду молодій Українській державі видав наказ, за яким цілком знищувалася українська армія, а замість неї створювалася “народна міліція“. Протягом кількох днів було майже розформовано найкращі регулярні частини, які мали фронтовий досвід світової війни, зокрема 60-тисячний Перший Український корпус, сердюцькі дивізії, полки ім. Полуботка та Б.Хмельницького, який російська залога вслід обстріляла. Були жертви. Відправлена була також і краща дивізія в армії України – Окрема Запорозька на чолі з З. Натієвим та Петром Болбочаном.

Марксист Порш більше турбувався за класову боротьбу у Московській імперії, аніж за українську державу, і висловив недовіру Павлу Скоропадському. Тоді той подав у відставку. У лиху годину уряд УНР почав налаштовувати козаків проти Козачої Ради. Проти більшовицьких військ протистояли окремі військові частини та вільні козаки.

Павло Скоропадський з старшин створив школу наставників для козацтва. Командир київської залоги М.Шинкар не зміг організувати оборону столиці від банд Михайла Муравйова. До останку обороняло її 600 гайдамаків Симона Петлюри та курінь вільних козаків Юрка Тютюнника.

25 січня 1918 р. через наступ більшовицьких військ члени Центральної Ради вимушені були переїхати до Житомира. Коли уряд УНР покинув Київ, то до Звенигородки різними шляхами з пригодами добралися М.Шинкар, Ю.Тютюнник, П.Скоропадський, Полтавець-Остряниця та старшини Козачої Ради з Білої Церкви…

В березні 1918 р. австрійські агенти повідомляли своєму уряду про безсилля Центральної Ради, про анархію в Україні. ЦР існувала ізольовано, народ її не підтримував [7].

За рішенням українського ревкому отаманом Звенигородського Коша обрано Юрка Тютюнника. У місті створено об’єднаний Штаб Вільного Козацтва південної Київщини та північної Херсонщини, козаки опанували залізницю Христинівка – Цвіткове і захопили артилерію 2-го корпусу російської армії, яка верталась з німецького фронту, та змусили штаб 8-ї більшовицької армії шукати обхідного шляху. Невдовзі козаки захопили у 6-го та 7-го драгунських полків російської армії дві тисячі коней з сідлами, гармати та іншу зброю з майном.

Невдовзі багатотисячну більшовицьку орду Муравйова біля станції Бобринська та міста Сміла оточило понад 8 000 вільних козаків. Звенигородців прибуло туди 4620 козаків з гарматами. Після запеклого бою сам Муравйов ледве вислизнув з оточення.

Коли Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським не зуміла об’єднати український народ для відсічі більшовикам, то вона покликала на допомогу війська німців. Але згодом німці заарештували деяких діячів Центральної Ради.

Між тим стався конфлікт хліборобів та членів уряду ЦР, яким скористався генерал Павло Скоропадський, і 29 квітня був проголошений Гетьманом України.

Політику Гетьмана Юрко Тютюнник не сприймав і очолив повстанців, які у 1918 р. боролися з гетьманськими і німецькими військами.

22 травня командуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, в якому ставив завдання своїм підлеглим рішуче викорінювати збройною силою будь-які ворожі гетьманському урядові дії, “застосовувати найжорстокіші заходи для придушення у зародку повстанського руху” [8]. Наказ свого командуючого війська виконували з німецькою пунктуальністю. Аналогічним чином діяли й австрійці.

Одним з найбільших виступів українського селянства проти присутності в Україні німецько-австро-угорського війська та уряду Гетьмана Скоропадського стало Звенигородське збройне повстання, яке почалося 3 червня 1918 р. виступом селян села Орли Лисянської волості Звенигородського повіту проти прибулого в село карального загону.

Після розгрому карателів в Орлах, на другий день селяни сусіднього села Ганжалівка розгромили інший німецько-гетьманський загін. Миттєво повстання перекинулося на сусідню Лисянку. Німці змушені були залишити містечко. Але на їх місце до Лисянки прибули спочатку кадети, а потім — німці. Повстанці, основу яких складали загони Вільного Козацтва отаманів Туза і Квітковського, змусили дві роти німців та півтори сотні карателів зачинитися в місцевому польському костьолі.

На 7 червня навколо Звенигородки зібралося близько 15 тисяч готових до бойових дій повстанців[9]. Повстанським рухом в краї керував Левко Шевченко, родич Тараса Шевченка. Він був військовим льотчиком, брав участь у першій світовій війні [10]. Роботою штабу повстанців керував поручик Кривда. Ідейним натхненником повстання став отаман Звенигородського Коша Вільного Козацтва Юрко Тютюнник.

Авторитет ГетьманаСкоропадського почав падати. Цьому посприяло також те, що Скоропадський 14 листопада 1918 р. під тиском русифікованих елементів, а також політики Антанти підписав грамоту, яка оголосила федерацію України з майбутньою Росією [11].

У відповідь на це Український Національний Союз створив Директорію, яка взяла в свої руки національне керівництво в Україні.

Юрко в цей час очолював у Києві підпільний революційний комітет, що мав тісні зв’язки з Директорією, яка 14 листопада 1918 р. універсалом до українського народу оголосила повстання проти Гетьмана Скоропадського [12]. В той же день почалось повстання. Павло Скоропадський зрікся влади й виїхав за кордон.

Після поразки Директорії отаман Матвій Григор’єв визнав радянську владу, і його загони 16 лютого 1919 р. були зведені у бригаду.

19 лютого наказом командуючого Харківської Групи радянських військ була сформована 3-я Задніпровська радянська стрілецька дивізія, до складу якої увійшли військові підрозділи отамана Матвія Григор’єва і 3-я революційно-повстанська бригада, що складалася з трьох полків Нестора Махна.

Червоний комбриг Григор’єв тримав фронт одночасно проти німців, петлюрівців, а також німецьких колоністів – ярих ворогів селянського повстання на півдні України [13].

Григор’єв всіляко заважав призначенню в його частини комісарів та організації комуністичних осередків. Дійових заходів з встановлення революційного ладу в бригаді проведено не було. Цим скористалось ЦК партії українських есерів і 27 лютого1919 р. направило в його бригаду свого представника – Юрка Тютюнника с завданням підпорядкувати загони Григор’єва своєму впливу.

В останні дні лютого серед безкрайніх херсонських степів по залізничній колії рухалась одинока дрезина. На ній їхав 28-річний Юрко, член партії боротьбистів.

Війська Григор’єва були на марші, і знайти червоного комбрига було дуже тяжкою справою. На станції Снігурівка Юрко побачив військового, який, сидячи на коні, приймав присягу у селян-новобранців. Юрко здогадався, що перед ним сам комбриг. Ознайомившись з мандатом, отаман одразу ж запропонував йому очолити свій штаб. Бригада на той час нараховувала біля 10 тис. бійців.

Перед бригадою і його штабом повстало питання про штурм Херсона, де знаходились великі сили інтервентів – 3 тис. грецьких і біля 2-х тис. французьких вояків.

3 березня комбриг наказав провести інтенсивний артилерійський обстріл позицій ворога. Потім григор’євці на чолі з Юрком пішли в наступ.

Бій за Херсон продовжувався 6 діб. На полі бою назавжди лишилось лежати біля 600 грецьких і французьких солдат і офіцерів. Було захоплено 69 чоловік у полон, 6 важких гармат, біля 100 кулеметів і біля 700 гвинтівок.

5 березня вони захопили станцію Роздольну, а 17 березня — станцію Березівку, розгромивши сконцентровані біля неї сили франко-польських інтервентів і білогвардійців. 25 березня пала станція Сербка. У той же час вони захопили і станцію Колосовку. Там вони захопили біля 2500 полонених і 50 кулеметів [14].

29 березня був узятий Очаків, а 6 квітня — Одеса. За взяття Одеси Юрка було нагороджено орденом Червоного Прапора.

13 квітня бригада була переформована у 6-у стрілецьку дивізію.

У середині квітня Григор’єв отримав наказ радянського командування про передислокування дивізії на Румунський фронт. Комдив відвів її на схід, ніби для відпочинку. Частини дивізії розмістились в Єлисаветграді, Олександрії і прилеглих до них районів.

Одним з головних напрямків боротьби стали спроби отамана зовсім обмежити в Україні масштаби ненависної селянам продрозкладки.

На початку травня Григор’єв встав на шлях відкритої боротьби проти радянської влади. Тоді 7 травня до штабу отамана несподівано прибула група чекістів на чолі з начальником Особливого відділу Чалим, яка оголосила отамана і членів його штабу заарештованими. Але вже через мить чекісти самі вже були заарештовані і обеззброєні. На другий день на центральному майдані Єлисаветграда Тютюнник оголосив “Універсал”, який закликав український народ на боротьбу з комуністами.

9 травня до Єлизаветграда прибув і сам Григор’єв. За його наказом більшовицький виконком було розігнано, а більшість його членів, біля 30 осіб, було заарештовано та розстріляно.

10 травня червоні оголосили Григор’єва поза законом.

Тоді 11 травня григор’євці захопили Кременчук, 12-го — Бобринську і Черкаси. Потім повстанці взяли Смілу, Білозір’я, Ротмістровку, Медведівку, Кам’янку та інші пункти.

12 травня григор’євські полки на чолі з Тютюнником наблизились до Катеринослава. Там на бік повсталих перейшов червоноармійський Чорноморський полк, який ударив по червоних з тилу. Місто було взяте.

13 травня пав Херсон. На бік повсталих перейшов полк ім. П.Дорошенка (5 тис. бійців) та 2-й Кримський стрілецький полк. 14 травня матроський полк (так званий флотський напівекіпаж) виступив проти комуністів. 24 травня був узятий Миколаїв.

Крім цього, були захоплені Кривий Ріг, Кобеляки, П’ятихатки, Чигирин, Новомиргород, Беріслав та інші пункти.

Для розгрому григор’євців радянське командування виділило 3 групи військ: Харківську, Одеську та Київську.

За якийсь тиждень від непереможного григор’євського війська майже нічого і не залишилося. Григор’євці на чолі з Тютюнником в безладі відступили. Було вбито і взято у полон близько тисячі бійців.

Володимир Ленін поздоровив уряд республіки з перемогою. Він телеграфував: “Поздравляю со взятиемАлександрии и Знаменки” [15].

На початку червня Тютюнник з 3-мя тис. чол. прорвався на Київщину, а Матвій Григор’єв пішов до Нестора Махна.

Юрка призначили командуючим Київської групи Армії УНР. Майбутній письменник Б.Антоненко-Давидович згадував про ті події: “На открытой платформе перед паровозом сидел, свесив ноги и едва усмехаясь, командующий киевской группы атаман Юрий Тютюнник. Это он оставался с бронепоездом в Христиновке, пока саперы не починили поврежденного ночью железнодорожного моста... Казаки знали храбрость Юрия Тютюнника, который не раз в критические минуты боя вдруг появлялся верхом на коне и, не теряя самооблаадания, легкой усмешкой подымал дух воинов” [16].

Що ж примусило Ю.Тютюнника назавжди порвати з Червоною армією? На це запитання він сам дав відповідь: “... за ширмой советской власти прячется старая, ценичная особа черносотенной России, с неограниченной ненавистью ко всему украинскому”. Тютюнник ні на мить не сумнівався, що “необходимо было бороться, только борьбой доказать жизнеспособность Украинской нации и Украинской национальной идее, так как мертвой является та идея, на защиту которой никто не хочет становиться”.

“Пригадую, коли він (Юрко) прибув улітку 1919 р. з того боку фронту до нашої армії, то в короткий час сформував Київську групу, завівши в ній зразкову дисципліну. Як людина, що вийшла з села, Тютюнник добре розумів соціальну основу тодішнього революційного руху на Україні. Очевидно, це було причиною того, що на початку 1919 р. він разом з повстанським отаманом Григор’євим пішов був з більшовиками. Але швидко вилікувався від більшовицьких ілюзій і став цілком реально дивитися на тодішні революційні події на Україні. Взагалі Тютюнник любив говорити на політичні теми і його оцінки політичної ситуації виявляли в ньому здібності не тільки видатного вояка, але й політично думаючої людини” [17].

Головнокомандуючим Української армії залишився Симон Петлюра.

1 червня Українська армія перейшла у наступ проти червоних на фронті в 140 км., але вже 11 червня червоні перейшли в наступ. Почались репресії та розстріли. В Полтаві, наприклад, чекіст Щуров гордився тим, що “кончает четвертую тысячу хохлов” [18]. Тоді вся Україна була охоплена повстанням.

Незважаючи на те, що Лев Троцький (Нарком військових справ Російської Федерації) мав в Україні понад мільйон червоноармійців, влітку 1919 р. органи НКВЗ зареєстрували 207 антикомуністичних виступів на території УРСР. Чимало з них мали масовий характер. Так, загони отамана Данила Ілліча Зеленого (Терпило) мали близько 12 тис. повстанців. У виступі в середині травня 1919 р. в Подільській губернії брало участь до 20 тис. осіб. Щоправда, українських повстанців називали бандитами. Проти селянських повстанців російські більшовики кинули 18 піхотних бригад та кавалерійську дивізію [19].

22 червня командування Української армії дало наказ перейти в загальний наступ. З прибуттям Галицької армії почався новий період її боротьби за незалежність України. 29 червня почався наступ на Проскурів та Чорний Острів.

Спільно з повстанцями Ю.Тютюнника Друга дивізія повела наступ на Жмеринському напрямку.

13 – 17 липня змагання Наддніпрянської армії, що мали забезпечити простір для Галицької армії, закінчились успіхом; всі три північні групи: Запорозька, Волинська та Січових Стрільців — звільнили залізничний шлях Гусятин – Ярмолинці. Група Ю.Тютюнника (2-га дивізія і Повстанський Кіш) змусила більшовиків відступити до Жмеринки, і, врешті, полк Олександра Удовиченка успішно спинив 45-ту радянську дивізію в передмістях Вапнярки і Рахнів [20].

Але після появи на Правобережжі корпусів Добровольчої армії генерала Антона Денікіна становище погіршало.

Вирішальний наступ на Жмеринку розпочався 8 серпня. Від заходу й півдня повели його дивізії під командуванням Ю.Тютюнника, а від півночі — курені 5-ї бригади.

Наступного дня вранці українські війська ввійшли до Жмеринки. Розбита більшовицька залога кинулась у паніці навтьоки, залишаючи на станції велику кількість різного майна.

Після цього бригади Першого корпусу повернули на Вінницю, а дивізії Тютюнника — на південний схід і 10 серпня вийшли на лінію ріки Південний Буг.

Осередня група, забезпечена Другим корпусом від півночі, 14 серпня попрямувала через Брацлав на Христинівку – Умань. Після здобуття Калинівки бригади Першого корпусу звертають на північ проти Бердичева, а 3-й корпус прямує на Козятин. Запорозька група – на Погребище – Білу Церкву.

15 серпня Ю.Тютюнник зі своїми повстанцями з району Жмеринки пішов через Гайсин та Брацлав на Христинівку, а 19 серпня одна з дивізій Юрка ввійшла до Умані, а друга – до Христинівки.

В околиці Уманя та Христинівки зійшлось кілька повстанських загонів, у тому числі і сильний відділ отамана Данила Зеленого, що нараховував біля 3500 бійців.

З Христинівки Тютюнник направив свої бронепотяги та авангард на Тальне – Шполу, назустріч військам Добровольчої армії.

Східна група (5-а та 12-та дивізії) Тютюнника передовими частинами дійшла до Сигнаївки і тут зустрілась з військами А. Денікіна.

28 серпня Ю.Тютюнник повернув 5-ту і 12-ту дивізії в напрямі на Ольвіополь, і вже 30-го їх передові відділи зустрілися з передовими частинами 58-ї радянської дивізії, що прямували з Ольвіополя на північ. На допомогу групі Ю.Тютюнника вислано зі Жмеринки бригаду Українських Січових Стрільців (УСС ).

4 грудня відбулось засідання українського уряду, на якому було вирішено розробити план походу армії по тилах ворогів.

Командуючим у Зимовому поході був призначений Михайло Омелянович-Павленко. Був у складі цієї групи і генерал Юрко Тютюнник.

6 грудня групи української армії вийшли в похід. В її складі було 10 тис. чол. з 12 гарматами. Але здорових в армії нараховувалось лише три з половиною тис. чол. 7 грудня групи пробилися у денікінський тил, а 8-го пройшли через полотно залізничної дороги Козятин – Жмеринка.

31 грудня одна з груп зайняла Жмеринку, а на схід в напрямку Звенигородки йшла Київська група Ю.Тютюнника. 16 квітня вони зустріли червоні групи і пішли на Вознесенськ. Тут вони взяли на складах до 2-х мільйонів набоїв, 32 тис. пристроїв, 2 важкі, 18 легких гармат і багато другого майна [21].

Наприкінці квітня 1920 р. Голова Ради Народних Міністрів Ісак Мазепа під Єлисаветградом зустрівся з військовими частинами, які провадили Зимовий похід. Йому ж належала оцінка цих подій: “Нам часто приходилось говорить с крестьянами. Везде об армии Павленка и Тютюнника оставались самые лучшие воспоминания. Нередко со слезами на глазах крестьяне рассказывали нам, как они встречали и принимали у себя “наше, украинское войсько”. Кто был учасником Зимнего похода, тот никогда не забудет этого славного события в нашей прошедшей освободительной борьбе. Зимний поход был реальным доказательством живучести украинской освободительной идеи” [22].

Пройшовши з боями за 180 днів 2,5 тис. км, Українська армія зберегла у своєму складі 397 командирів, 5950 козаків, 14 гармат і 144 кулемета. І. Мазепа справедливо і з гордістю високо оцінював як саму ідею походу, так й її здійснення: “Это была борьба вместе с народом за народ. Борьба собственными силами и за свою цель” [23].

За заслуги у цьому поході Український уряд нагородив усіх його учасників Залізним Хрестом [24].

Зимовий похід. 1920 р.

Після закінчення Зимового походу підлеглі Юрка Тютюнника і генерали, і старшини, і козаки написали грамоту, в котрій звернулися до Юрка: “Твое живое, полное большой моральной силы ество, в наибольшей мере одушевило исторический поход Армии УНР в тыл врага, когда имя атамана Юрия Тютюнника стало синонимом непобедимого рыцарского Духа, когда оно произносилось врагами со страхом и уважением, а в сердцах народа будило надежды на освобождение, на окончательную победу ” [25].

Окремі групи Зимового походу 7 травня об’єднались в районі Ямполя з українським фронтом – петлюрівськими наступаючими частинами.

За заслуги в цьому поході Юрку Тютюннику було надано звання генерал-хорунжого Армії УНР. Декотрий час він був навіть виконуючим обов’язки командуючого армії. Згідно з договором від 25 квітня 1920 р. польська армія чисельністю в 65 тис. разом з українськими загонами чисельністю в 15 тис. чол. почала наступ на більшовиків.

У вересні армія УНР була реорганізована і мала в своєму складі 6 дивізій. 4-ою дивізією командував Юрко Тютюнник. 12 жовтня усі групи Української армії перейшли у наступ і 18 жовтня вже вийшли на лінію Яруга, Литин. Але раптом від польського командування прийшов наказ: дивізії УНР повинні припинити бойові дії проти більшовиків 18 жовтня в 24.00, а 9 листопада поляки підписали перемир’я з більшовиками. Таким чином, польська влада обдурила українців, а тому українські дивізії, розстрілявши у боях останні набої, 21 листопада перейшли через Збруч в Галичину і разом зі своїм урядом пішли до Польщі. Там вони вимушені були здати зброю, коней та інше військове майно. Це був трагічний час. Через декілька днів залишки Української армії, зберігаючи внутрішню організацію, були інтерновані польським військом і відправлені до концтаборів Польщі.

В Україні почалось укріплення радянської влади зі всіма її негараздами.

В цій боротьбі переможцем вийшла більшовицька Росія, але прихований спротив новій владі в Україні ніколи не припинявся.

Згідно більшовицьких даних, протягом 1921 р. на території всіх губерній країни діяло 464 партизанських загонів [26]. Під час найвищого сплеску руху в 1921 р. (березень – червень) кількість повстанців, зареєстрованих розвідвідділами червоних, складала не менше як 10 тис. чол. [27]. Частина партизан скористалася амністією, частина ж загинула в кривавих боях, але не здалась. Тільки за липень 1921 р. загинуло 26 отаманів і 1189 партизан; було взято у полон 9 отаманів і 1537 партизан; амністовані були 27 отаманів і 473 партизана [28].

Інтерновані українці, які знаходилися в польських таборах, вирішили допомогти своїм землякам і почали гуртуватися до походу на Україну. З Польщі вийшло 3 групи під загальним керівництвом Юрка Тютюнника. Другий Зимовий похід продовжувався з 4 по 29 листопада 1921 р. Першу – Південну – групу (Бессарабську) очолював генерал Гулий, вона не діяла. Другу – Північну (Подільську) — підполковник Михайло Палій, який був тяжко поранений, і його змінив підполковник Чорний. Палія повезли на захід, але потім повернули на Рівне, й там Михайло був законспірований [29]. Головні сили були у третій групі (Волинській), яку очолив сам Ю.Тютюнник. Але ця група більше за всіх і постраждала. Багатьох побили, а понад 400 вояків 20 листопада потрапило у полон до Григорія Котовського.

Ю.Тютюнник зі штабом зумів вирватися й повернутися у Польщу.

Таким чином, бійці Другого Зимового походу зробили героїчний подвиг, дійшовши з боями до Гурошини, яка за 30 км від Києва. 359 бійців, узятих у полон, було розстріляно під Базаром червоними солдатами Григорія Котовського, пам’ятник якому ще й досі стоїть у центрі міста Умань, що на Черкащині. Після цього боротьба українського народу за свою незалежність поступово почала згасати.

Довго полювали органи ДПУ за Юрком, поки не виманили його повернутися з еміграції на Батьківщину. Коли ж він прибув на Україну, то спочатку його не чіпали, але й не давали постійної роботи. Він працював на різних роботах. Пробував він і писати, створив декілька сценаріїв. Найвідоміший з них “Звенигора”, за яким Олександр Довженко зняв свій чудовий фільм. Коли стрічка вже вийшла до глядача, то хтось пустив чутки, що Ю.Тютюнник відмовився від свого авторства, а насправді, він в той час вже знаходився під арештом й клопотав, щоб гонорар за “Звенигору” видали його дружині.

На час арешту Юрко Тютюнник був учителем школи офіцерів у Харкові. Після арешту вів себе з лицарським достоїнством. В Харкові його допитували два рази, після чого відправили до Москви. Там в Бутирській в’язниці 3 грудня 1929 р. колегія ОДПУ СРСР винесла йому смертний вирок – розстріляти, з відміткою “вирок не виконувати до особливого розпорядження” [30].

20 жовтня 1930 р. чекістська куля обірвала життя людини —справжнього патріота своєї Батьківщини, мужнього борця за її Незалежність.

_________________

1. Остафійчук В.Ф. Історія України. Сучасне бачення. Друге видання. – К.: Вид. Знання-Прес, 2004. — С. 189.

2. Провідники духовності в Україні. — Вища школа, 2003. – С. 104.

3. Історія Українського війська. — Львів: Вид. Світ, 1992. – С. 380.

4. Іванченко М.Г. Вільне Козацтво і Черкащина // Черкаси: “Ваш Дім”, 2004. – С. 220.

5. Там само. – С. 217.

6. Остафійчук В.Ф. Історія України...– С. 194.

7. Дорошенко Д. Історія України. – Т. 2. – Ужгород, 1930. – С. 11 – 14.

8. Історія України в 2-х томах. Нове бачення. – К., 1996. – Т. 2. – С. 63.

9. Щербатюк В.М. Звенигородське збройне повстання \\ Краєзнавство Черкащини. — № 8. — 2005. – С. 137.

10. Даценко О. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва \\ історичний календар Червоної Калини до 1933 р. – Львів, 1933. – С. 96.

11. Удовиченко О.І.Україна у війні за державність. – К., 1995. – С. 44.

12. Провідники духовності в Україні. – К.: “Вища школа”, 2003. – С. 104.

13. Горак В. Повстанці отамана Григор’єва (серпень 1918 – серпень 1919 рр. ). – Фастів, 1998. – С. 56.

14. В.Горак. Повстанці отамана... – С.69 ).

15. Ленін В.И. Полн. собр. соч. – Т. 50. – С. 324.

16. Шатайло О. І життя мені не розлюбить // Реабілітовані історією. Черкаська область. – К. – Черкаси, 2000. – С. 396.

17. Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції 1917 – 1921. – Дніпропетровськ: “Січ”. – 2002. – С. 46.

18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – Черкаси: Вид. “Прометей”, 1950. – С. 8 – 9.

19. Остафійчук В.Ф. Історія України...– С. 211.

20. Історія Українського Війська. – Львів: Вид. “Світ”, 1992. – С.540.

21. Удовиченко О. Україна у війні за державність. – С. 146.

22. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – В трьох частинах. – Мюнхен: Прометей, 1950 – 1952. – Частина друга. – С. 186 – 187.

23. Солдатенков В.Ф. Українська революція: Історичний нарис. – К.: Либідь, 1999. – С. 834 – 835.

24. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. – К., 1995. – С. 154.

25. Шатайло О. І життя мене не розлюбить // Реабілітовані історією. Черкаська область. – К. – Черкаси, 2002. – С. 396.

26. Російський державний військовий архів (далі – РДВА). – Ф. 15. — Оп. 3. — Спр. 1365. — Арк. 156.

27. РДВА. – Ф.15. — Оп. 3. — Спр. 1378. — Арк. 121 – 134.

28. ЦДА ВО України. – Ф. 3204. — Оп. 1. — Спр. 20. –Арк. 12-а.

29. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – Харків, 1924. – С. 87.

30. Шатайло О. І життя мені не розлюбить... – С. 395.

Інна Чернікова (Харків),

аспірантка кафедри історії України Харківського

національного педагогічного

університету ім. Г.С. Сковороди

Використання пам’яток історії та культури

на Харківщині у 20–30-х роках ХХ ст.

Відродження духовності й культури українського народу неможливе без вивчення, збереження та популяризації його культурної спадщини, звернення до духовних надбань нації. Наш час відзначається значним підвищенням зацікавленості з боку громадськості до історії пам’яток історії та культури. Із розвитком краєзнавчих досліджень великого значення набувають проблеми регіонального висвітлення подій пам’яткоохоронного руху в один з найсуперечливіших періодів культурного будівництва в Україні – 20 – 30-ті роки ХХ ст.

Актуальність дослідження посилюється тим, що зі здобуттям незалежності України науковці мають можливість відійти від стандартних, іноді заідеологізованих підходів та об’єктивніше оцінити тогочасні події на ґрунтовній базі архівних джерел. Саме тому впродовж останніх років в Україні помітно зросла зацікавленість науковців долею пам’яток історії та культури в період між двома світовими війнами.

Проблема використання пам’яток історії та культури в Україні знайшла своє часткове відображення крізь призму таких наукових дисциплін: історія України [1–5], музеєзнавство [6–7], правознавство [8–9], краєзнавство [10–11], архівознавство [12–13], пам’яткознавство [14–15], архітектура й будівництво [16]. Проте ці праці мають переважно оглядовий, тенденційний характер висвітлення тогочасних подій на ниві використання пам’яток історії та культури. Названі автори у своїх наукових працях не ставили за мету розкрити історію використання пам’яток Харківщини у зазначений хронологічний період, хоча факти подій цього регіону в них частково наявні.

Мета статті – дослідити проблему використання пам’яток історії та культури на Харківщині у 20–30-х роки ХХ ст.

Слід відзначити, що сучасне поняття використання пам’яток в умовах 30-х років набуває негативного сенсу. Позитивна практика культурного використання пам’яток з метою їхньої популяризації та збереження при тоталітарному ладі трансформувалася на ганебні перетворення соборів, храмів, церков на господарські приміщення, їхню руйнацію тощо.

На зламі 20–30-х років ХХ ст. тоталітарна влада розпочала систематичне нищення української історико-культурної спадщини та переслідування пам’яткознавців. Починається масове закриття й руйнування культових пам’яток та колишніх дворянських маєтків Харківщини. Ціла низка архітектурних пам’яток за ідеологічних умов була зачинена в середині 20-х – на початку 30-х років. Це значило, що фактично вони залишалися без охорони та ремонтів. У кращому разі, пам’ятки перетворювалися на культосвітні установи (клуби, бібліотеки, музеї, навчальні заклади тощо). Наприклад, у будівлях Харківського Свято-Покровського монастиря у 20-х роках розміщалися музейні установи. Під клуб переробили приміщення Пантелеймонівської церкви м. Харкова тощо [17, ф. Р–408, оп. 8, спр. 1913 а, арк. 64]. На жаль, найчастіше колишні храми перебували у занедбаному стані, спотворювалися на господарські приміщення (стайні, зерносховища, склади паливно-мастильних матеріалів, мінеральних добрив тощо) або взагалі знищувалися.

Так, Харківський крайовий інспектор охорони пам’яток С.А. Таранушенко у листі до Українського комітету охорони пам’яток культури (УКОПК) від 18 травня 1929 р. запитував: “Як бути з тими будинками (пам’ятками), що ними ніхто не користується, й останні руйнуються завдяки не проведенню відповідного ремонту?” [18, ф. 166, оп. 6, од. зб. 9398, арк. 117]. Він констатував, що такі “безпритульні” пам’ятки в більшості випадків є культовими пам’ятками, що вони не використовуються за призначенням, але як пам’ятки архітектури вони повинні бути збережені.

Як це не парадоксально, але водночас із хвилею заснування пам’яткоохоронних установ на початку 20-х рр. окреслилася тенденція до нищення національної історико-культурної спадщини. Під першочерговою загрозою знищення опинилися, насамперед, пам’ятки культової архітектури. Сумнозвісні кампанії закриття хатніх церков і ліквідації монастирів, вилучення дзвонів та церковних цінностей до фонду допомоги голодуючим, що тривали протягом 1921–1923 років, надавали певну законність “антиморальним” діям уряду. Першочерговими об’єктами вилучення цінностей на Харківщині стали Курязький та Хорошівський монастирі [17, ф. Р–203, оп. 1, спр. 887, арк. 55]. Також вивозили рухомі пам’ятки з найвідоміших церков та соборів міста: Миколаївської, Успенського кафедрального, Покровського та Благовіщенського соборів тощо [17, ф. Р–203, оп. 1, спр. 887, арк. 84]. Причому про масштаби кампаній свідчить хоча б той факт, що тільки у Вовчанському повіті протягом 1922 р вилучили з 48 церков золота та срібла у кількості 27 пуд. 4 фунт. 44 з. 22 дол. [17, ф. Р–203, оп. 1, спр. 887, арк. 79]. Засмучує цей приклад і тим, що не бралися до уваги ні культурна, ні історична цінність пам’яток, пудами підраховувалася загальна вага духовних надбань українського народу.

Церкву в стилі ампір, що існувала при Харківському університеті, 2 листопада 1926 р. оглянув Крайовий інспектор С.А. Таранушенко. Було з’ясовано, що за розпорядженням проректора з господарчої частини Інституту Народної Освіти її приміщення перетворили на підсобне. Внаслідок цього був зламаний іконостас без погодження з Крайовою інспектурою. За висновком С.А. Таранушенка, ці заходи були визнані порушенням постанови ВЦВКу про охорону пам’яток матеріальної культури, але відповідне покарання так і не відбулося [18, ф. 166, оп. 6, од. зб. 9398, арк. 8].

Приміщення Успенського собору та дзвіниці м. Харкова на початку 30-х років передали під Всеукраїнську радіоуправу. Висота дзвіниці була ідеальною для встановлення передавача місцевого радіомовлення на коротких хвилях. У рекордно короткий проміжок часу вдалося зібрати понад 45 000 підписів населення про необхідність закриття цього собору [17, ф. Р–408, оп. 8, спр. 1913 а, арк. 2–3, 63]. Відразу постало питання про долю пам’яток, що перебували у приміщенні Успенського собору та дзвіниці. Зокрема, з іконостаса дзвіниці не вдалося врятувати колони роботи Васильєва. Протягом двох місяців велося листування між двома музеями міста з приводу того, яка установа отримає на збереження цю пам’ятку. Не бажаючи чекати, представники радіоуправи знищили колони без попередження, тому новому Харківському крайовому інспектору С.Ф. Бесєдіну не вдалося їх навіть ґрунтовно зафіксувати [18, ф. 1, оп. 6, спр. 146, арк. 180, 182; 18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1492, арк. 44].

Нові господарі без відома крайового інспектора почали розбирати й надзвичайно цінний пізньобароковий іконостас стилю рококо, що перебував у дзвіниці (найскоріше, робота майстра середини XVIII ст. Растреллі-сина, будівничого Зимового палацу, Смольного у Санки-Петербурзі). Негайно була скликана комісія для з’ясування цінності іконостаса. До її складу увійшли провідні пам’яткоохоронці Харківщини: проф. Д. Гордєєв, проф. В. Зуммер, проф. О. Федоровський. Після ознайомлення фахівців з цією пам’яткою, всі члени комісії 23 квітня 1930 р. підписали висновок, повний турботи та занепокоєння про подальшу долю іконостаса. Зокрема зазначалося, що “…Харківський іконостас дійшов у виключній збереженості… Пам’ятник такого загального республіканського значення повинен бути взятий під особливу увагу й охорону… За відсутністю в цей час відповідного помешкання розборка загрожує пам’ятникові зруйнуванням при перенесенні…” [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 2]. Як не гірко, але й навіть ця авторитетна комісія не змогла врятувати іконостас.

Додатково працювала комісія, зібрана УКОПК при НКО УСРР по справі огляду іконостаса Харківського Успенського собору та церкви в його дзвіниці, а також для розгляду художньої та історичної цінності хрестів Покровського собору. До її складу увійшло два широковідомих пам’яткоохоронці: С.А. Таранушенко, Д.П. Гордєєв та ще 4 директора міських музеїв. 9 травня 1930 р. було складено акт про те, що, оглянувши на місці всі вище зазначені пам’ятки старовини та мистецтва, члени комісії ухвалили: залишити іконостас Успенського собору на місці, всі ікони вийняти, найстаріші з них передати до відповідного музею, останні знищити; іконостас на дзвіниці в стилі ампір зберегти, але його частини можна передати музею. Крім цього, члени цієї комісії ухвалили зберегти хрести з Покровського собору; визнали, що їхнє зняття пошкодить архітектурний ансамбль будівлі, бо вони мають історичну цінність [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 3, 4].

У жовтні 1930 р. для безпосереднього з’ясування справи та притягнення до відповідальності винних у знищенні іконостасу Успенського собору Бюро УКОПК під керівництвом В.В. Дубровського декілька разів викликало на нараду представника радіоуправи, але він так і не з’явився [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 41].

Згідно наказу заступника Наркома освіти Полоцького від 20 квітня 1931 р. пам’ятку було вирішено винести з приміщення собору з метою найскорішого перевезення. Сектору науки було наказано ґрунтовно зафіксувати пам’ятку, провести її обміри, а також “всі інші заходи які будуть потрібні для повного уявлення пам’ятки в натурі” під керуванням Крайового інспектора з охорони пам’яток С.Ф. Бесєдіна [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1510, арк. 30]. Відповідно, представникам радіоуправи наказувалося оплатити всі видатки, пов’язані з винесенням іконостасу з собору.

До справи збереження цього іконостасу у липні 1931 р. приєднався й Сектор науки Наркому освіти. Його керівник Мінкевич запропонував директору Музею Слобідської України ім. Г.С.Сковороди Ф. Сап’яну виділити приміщення для збереження пам’ятки. Але такої можливості музей не мав у зв’язку з проведенням ремонту, роботою експозиції та сирістю підвалу, про що й було докладено у зворотному листі [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1510, арк. 55–56].

На жаль, пам’ятка виключно художнього значення була пошкоджена, незважаючи й на вказівку Крайової інспектури з охорони пам’яток щодо обов’язкової присутності її представника під час розбирання іконостаса. При цьому було констатовано, що “уникнути пошкоджень (цього комплексного і суцільного твору) не являє ніякої можливості”, що “факт розбори та винесення є фактом значних змін пам’ятки”. У цьому випадку розборка іконостасу означала його знищення, бо лише частини іконостасу потрапили до музейних установ, а комплексний вигляд пам’ятки не встигли й сфотографувати [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 2–4, 9, 41, 47, 53; 18, ф. 1, оп. 6, спр. 146, арк. 182]. Навіть рекомендації нового крайового інспектора С.Ф. Бесєдіна щодо перенесення іконостасу до приміщень двох харківських музеїв не були враховані [18, ф. 166, оп. 10, спр. 572, арк. 2; 18, ф. 166, оп. 11, од. зб. 29, арк. 7].

Приміщення мурованого будинку декабристів Муравйових-Апостолів в м. Хомутці Попівського району на Лубенщині було віддано під сільськогосподарську школу. У 1927 р. Лубенський ОВК у терміновому листі Харківському крайовому інспекторові характеризував становище пам’ятки як “близьке по своєму технічному стану до повної руйнації” [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 46]. На жаль, Крайова інспектура не змогла виділити кошти на реставрацію пам’ятки в її історичному вигляді. Тому Постановою ОВК Лубенщини було затверджено лише капітальний ремонт пам’ятки з її пристосуванням для потреб школи без додержання стилів. Цей частковий ремонт вдалося здійснити лише за рахунок реалізації 6 десятин лісу [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 46–47].

В Охтирці, пам’ятки якої також знаходилися у компетенції Харківського крайового інспектора, на початку 1929 р. розібрали дерев’яну церкву Св. Юрія XVIII ст. Міськрада мотивувала це тим, що пам’ятка “як старовинна ніякої цінності не являє. Такого добра по місту Охтирці досить”. Дерево на суму 800 крб. було використано для будівництва Сільбуду [18, ф. 166, оп. 11, од. зб. 29, арк. 3].

У 1929 р. у м. Ізюмі закрили Спаський собор, який раніше було занесено до реєстру пам’яток і відповідно взято на облік. Приміщення собору передали під бібліотеку. Але в соборі залишалася цінна пам’ятка бароко – козацький іконостас XVIII ст., зразок різьбленого золотарства [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 144; 18, ф. 1, оп. 6, спр. 146, арк. 180]. Його не врятувало навіть взяття на облік пам’яток матеріальної культури, що було проведено НКО УСРР за постановою ВУЦВК і РНК УСРР “Про пам’ятки культури і природи”, де іконостас значився як пам’ятка українського різьбярства та золотарства [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 149].

Саме завдяки втручанню директора Ізюмського окружного музею М.В. Сібільова міськрада вирішала музеєфікувати відому пам’ятку. Оскільки в Ізюмському музеї розмістити його було неможливо, для зберігання пам’ятки Міськрада виділила дві крамниці на базарі. Там іконостас знаходився до 21 грудня 1930 р. Однак раптово одну з крамниць передали під склад сільськогосподарських машин. Уже 25 грудня 1930 р. за розпорядженням заступника Голови Ізюмської міськради було збито замок на одній з цих крамниць, і частина іконостаса опинилася у дворі міськради [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 134 зв.].

За дорученням М. Сібільова було здійснено виїзд на місце зриву замка на місцевому ринку та зафіксовано, що “…в одній із крамниць музейний замок на дверях висить і частини іконостаса цілі, а на дверях другої крамниці музейний замок збитий і частини іконостаса вивезено й звалено в кучу під відкритим небом у дворі міськради” [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 60].

Наприкінці січня 1931 р. до справи збереження іконостасу підключився УКОПК, який повідомив керівництво Ізюмського музею в формальному ставленні до “чергових завдань практичної охорони пам’яток культури” [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1483, арк. 105]. У відповідь на це М.В. Сібільов написав лист-протест, у якому зазначив, що “до охорони пам’яток матеріальної культури Ізюмський музей і я ніколи не ставились формально. За останні 11 років, тягаючи за плечима … торби, часто голодуючи й життям вважаючи, я ісходив понад 10 000 верств пішки й зібрав сотні пудів матеріалу, поміж якого є речі світового значення…” [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 105 зв.].

Народний комісаріат освіти теж не залишився поза руху збереження цього іконостасу. На вимоги НКО переховувати пам’ятку деякий час в належному приміщенні або допомогти її перевезти до Києва Ізюмська міська рада повідомила 28 лютого 1931 р., що вважає пам’ятку за “річ, яка ніякої користі соціалістичному будівництву не приносить …” та “ніяких приміщень для схоронення пам’ятки не дасть”. Міськрада відмовлялася не лише від прийняття заходів по врятуванню пам’ятки, але й навіть від листування з Комісаріатом щодо цієї справи [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 149; 18, ф.1, оп. 6, спр. 146, арк. 182]. Засмучує цей факт тим, що відповідно Інструкції НКО УССР, Постанови “Про пам’ятки культури і природи” саме на Міськради покладалося піклування про пам’ятки місцевого значення. До обов’язків керівництва Міськради по лінії пам’яткоохоронної справи входило спостереження за збереженням зовнішнього вигляду та нормального стану пам’яток, заборона їхнього переміщення без дозволу Наркому освіти, утримання пам’яток за кошти бюджету Виконкому [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 149].

Як це не парадоксально, директиви НКО не лише ігнорувалися. Всупереч своїм зобов’язанням керівництво Ізюмської міськради навіть ініціювало знищення іконостасу. Саме заступники голови міської ради видали наказ про вивезення іконостасу на двір міськради, бо він заважав перебуванню сільськогосподарських машин в сараї. Вирішили вони й подальшу долю пам’ятки: порубати і спалити [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 110]. На щастя релігійний завгосп наказу не виконав, бо не зміг підняти сокиру на іконостас. Але частини іконостасу так і залишилися під відкритим небом [5, с. 133].

З приводу такого жахливого стану пам’ятки, М. Сібільов надсилав доповідні записки керівництву м. Харкова, адміністрації Українського Комітету й Крайовому інспектору охорони пам’яток матеріальної культури, телеграфував й особисто їздив до Харкова з доповіддю [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 105–105 зв.]. В одній з таких доповідних записок, щоб привернути увагу адміністрації якщо не до історичної, то хоча б до матеріальної цінності пам’ятки, він зазначив, що “іконостас має не лише художню, але й риночну цінність. Позолота на ньому коштує 12 000 крб.” [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 59]. В самому Ізюмі директор музею наполегливо прохав вжити відповідних заходів щодо врятування іконостасу.

Коли замок було знято та іконостас викинуто на двір, М. Сібільов на місці написав протест щодо таких дій. Він особисто звертався до завідувача Комунальної секції Міськради щодо тимчасового перевезення іконостасу до приміщення зачиненої Тихвінської церкви. Але обіцянки не були виконані.

Заходи, що були вжити Харківською крайовою інспектурою охорони пам’яток (листи, телеграми) до Ізюмської міськради та Ізюмського музею, дали тимчасовий результат. Частину іконостасу, що лежала на дворі, перевезли до приміщення гаражу при Міськраді. У доповідній записці С.А. Таранушенко констатував, що збереження Ізюмського собору знаходиться в небезпеці [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483. арк. 134].

Проблема полягала у фінансуванні перевезення пам’ятки. Жодна установа не надавала грошової допомоги. На жаль, музей Слобідської України ім. Г. Сковороди, Харківський музей українського мистецтва не мали відповідної площі для його збереження. Ізюмський музей теж не мав такої можливості, бо це автоматично призвело б до зачинення відразу двох відділів музею й перетворення останнього у складове приміщення. Протягом року на рівні листування вирішувалася подальша доля пам’ятки. Тому, на думку С.А. Таранушенка, єдиним можливим варіантом врятування іконостасу залишалася його передача до Всеукраїнського Музейного містечка у м. Києві. Керівництву цієї установи надсилалися листи від Харківської крайової інспектури з інформацією про те, що іконостас знаходиться в небезпечному стані і вимогою проведення термінових заходів щодо його врятування [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 163]. Було прийнято рішення передати іконостас до Київського музейного містечка. Але його керівництво відмовилося взяти іконостас за відсутністю грошей на його перевезення [18, ф. 166, оп. 9, спр. 1483, арк. 59].

Проблема набула громадського розголосу на сторінках місцевої преси. Автор замітки “Хоч рідко, але бувають і такі” розповідав про трагічну долю іконостасу, задавав питання: “А чому іконостас, який має велику історичну і матеріальну цінність протягом 1929–1931 рр. пролежав в сараях, хто винний і хто буде відповідати?” [20, с. 4]. Винні за знищення пам’ятки так і не були знайдені.

Миколаївський собор у м. Харкові вирішили знищити через те, що він начебто заважав проїзду трамваю. Після руйнування будівлі собору була звільнена ділянка для прокладання трамвайної колії, закладання майданчика для пасажирів та забезпечення вільного проїзду на вулицю Пушкінську [17, ф. Р–408, оп. 8, спр. 1913 а, арк. 63]. Подібна доля спіткала сотні архітектурних пам’яток Харківщини. Внаслідок цього маємо надзвичайно сумну статистику, що примушує задуматися. Якщо в 1927 р. на обліку Харківської крайової інспектури перебувало 435 пам’яток архітектури, то наприкінці 1930 р. офіційно налічувалося лише 205 [5, с. 34]. Тобто за три роки було втрачено більше половини видатних пам’яток архітектури. Найгірша доля спіткала культові споруди. Згідно з наведеними даними Інспектора з питань культів, на 1931 р. у м. Харкові існувала лише 31 православна церква, з них 13 уже не функціонували [17, ф. Р–408, оп. 8, спр. 1913 а, арк. 66].

Лубенський Мгарський монастир також територіально перебував під контролем Харківського крайового інспектора С.Ф. Бесєдіна. Зокрема, церква Спаса та дзвіниця за пропозицією Лубенського музею у травні 1931 р. були зачинені з метою їхнього пристосування під приміщення цього музею. За умов того часу це був практично єдиний дійсний шанс рятування пам’ятки від нищення вибухівкою. Незважаючи на те, що пам’ятка опинилася у віданні музею, Крайовий інспектор виступив за її оголошення пам’ятником республіканського значення та використання під культосвітню установу [18, ф. 166, оп. 10, од. зб. 572, арк. 1].

Не за призначенням використовувалися й рухомі пам’ятки історії та культури. Варто зазначити, що наприкінці 20-х років “лютувала” кампанія з вилучення та передачі церковних хрестів та дзвонів на переплавку в Рудметалторг. Постановою Колегії Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції СРСР (НКРСІ СРСР) від 3 листопада 1930 р., Наркомам освіти всіх радянських республік було запропоновано протягом 3 місяців переглянути музейні фонди та окремо дзвони з метою виявлення та передачі Рудметалторгу предметів з кольорових металів, що не мали художньо-історичної цінності. Також наголошувалося на тому, щоб протягом 2 місяців були переглянуті всі дореволюційні пам’ятки, що перебували у містах, з метою їхнього переведення на лом [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1479, арк. 40].

Протягом листопада–грудня 1930 р. пам’яткоохоронці Харківщини спільно з представниками Рудметалторгу та Металолому переглянули фонди всіх музеїв регіону на наявність потенційного “металолому”. З відомих пам’яткоохоронців до складу Комісій ввійшли директори музеїв та Крайовий інспектор охорони пам’яток С.Ф. Бесєдін. Дійсно, вони боролися за збереження кожної пам’ятки, але уряд вимагав багато металу, відповідно й збільшувалася кількість предметів, які нібито не мали жодної культурної цінності й шли на лом. Зокрема, аналіз численних актів комісій на відібрання речей лише трьох музейних установ Харкова (Музей українського мистецтва, Музей Слобідської України ім. Г.С. Сковороди, Всеукраїнський соцмузей ім. Артема) дає загальну картину масштабів цієї кампанії. На знищення до Рудметалторгу передавалися срібні деталі, ризи старовинних ікон, хрести та інші цінні пам’ятки мистецтва [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1479, арк. 4–9, 24, 43]. Неважко уявити біль директорів та співробітників музеїв, які змушені були не лише віддавати цінні експонати, які збиралися пам’яткоохоронцями протягом десятиріч, але й давати свою згоду на цей вандалізм власним підписом на акті.

Вже наступного 1931 р. масштаби використання (вилучення) пам’яток значно збільшилися у зв’язку зі створенням Української зовнішньоторгової палати у Харкові. Головна компетенція її діяльності полягала в організації так званого наукового експорту в галузі археології, етнографії, антропології тощо. На першу нараду установи були запрошені відомі науковці, пам’яткоохоронці Харківщини: Д.П. Гордєєв, В.В. Дубровський, С.А. Таранушенко, О.С. Федоровський та ін. [18, ф. 166, оп. 9, од. зб. 1479, арк. 29].

Дзвони з культових пам’яток Харківщини йшли на утиль до міських заводів. Їх використовували як звичайний метал. Зокрема, на Харківських заводах було знайдено два цінних дзвона. Подальшу долю пам’яток знову вирішувало занадто затяжне листування між двома музеями Харкова, внаслідок чого один дзвін врятувати не встигли. Вдалося уберегти 2 старовинних миргородських дзвони, переданих на утилізацію. Оздоблені художньою чеканкою, написами, зображенням, вони були передані як культові експонати до Миргородського музею, завдяки чому й врятовані [18, ф. 1, оп. 6, спр. 146, арк. 180].

На початку 1930 р. Харківська контора Рудметалторгу намагалася привласнити й дзвін Покровського монастиря вагою понад 200 пудів. Аргументація представників цієї установи була до болю простою: “… зараз, коли … так гостро потрібний метал для промисловості, та що дзвін, який висить десь на дзвонарні та який по своєму виду не різниться від останніх дзвонів має бути переданий нам”. У відповідь представники Рудметалторгу отримали лист С.А. Таранушенка, в якому зазначалося, що цей дзвін “датований 1754 р. і являє собою рідкісну й визначну пам’ятку історичну й мистецьку”. Наприкінці листа робилося зауваження, що через це Крайова інспектура не може дати дозволу на утилізацію дзвону [18, ф. 166, оп. 6, од. зб. 9398, арк. 198].

Показовою є тогочасна “Інструкція з обліку й охорони пам’яток матеріальної культури на новобудовах”, оприлюднена в 1933 р. у § 6 цього документа стверджувалося, що “радянське законодавство забороняє знищувати старовинні пам’ятки, але в умовах капітального будівництва їх нищення є неминучим” [21, с. 3].

Однак були й окремі приклади шанобливого ставлення до культових пам’яток з боку органів міської влади. Так, протягом 1927–1928 років спеціально виділені комісії здійснили огляд будівлі Покровського монастиря м. Харкова та виявили її “дуже кепський стан” [17, ф. Р–845, оп. 3, спр. 2698, арк. 16]. У 1929 р. згідно з постановою Президії Харківського окрвиконкому було ухвалене рішення ремонтувати Покровський собор і здійснити відповідну фіксацію (фотографування, описи, схематичні обміри тощо) [17, ф. Р–845, оп. 3, спр. 2698, арк. 6; 18, ф. 166, оп. 6, од. зб. 9398, арк. 111–112].

Таким чином, у 20–30-х роках ХХ ст. практичне використання пам’яток історії та культури розвивалося у складних умовах. Якщо в 20-х роках поняття “використання пам’ятки” ще мало свідчити про спроби її врятування та збереження, то в 30-х роках воно стає синонімом слова “знищення“. У 1930-х роках справа охорони та використання пам’яток історії та культури перебувала в цілковитому занепаді. Більшість архітектурних, культових пам’яток нищилась під час їхнього пристосування під культосвітні заклади або утилітарні приміщення. Ухвалені законодавчі акти формально не були скасовані, але вони свідомо порушувалися керівництвом держави. З ідеологічних мотивів пам’ятки оцінювалися за класовою шкалою. Практика використання (руйнування) пам’яток у 30-х роках ХХ ст. призвела до величезних втрат не лише в матеріальному, але й духовному сенсі.

Запропонована стаття не вичерпує всього кола питань, пов’язаних з проблемами використання пам’яток історії та культури на Харківщині у 20–30-х роках ХХ ст. На нашу думку, основними перспективами розвідок із цієї проблематики можуть бути такі: співробітництво громадськості з пам’яткоохоронцями, доля культових пам’яток Харківщини у 30-х роках ХХ ст. тощо.

_______________

1. Богдашина О.М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені академіка Д.І. Багалія (1921–1934 рр.) / Харк. держ. пед. ін-т ім. Г.С. Сковороди. – Харків: Б.в., 1994. – 195 с.

2. Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні // Український історичний журнал. – 2003. – № 3. – С. 143–151.

3. Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження. – К., 1998. – 399 с.

4. Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні. 1917–1941 рр. — Ч.І. 1917 р. – середина 20-х років. – К.: Вид. Інституту історії України НАН України, 1995. – 280 с.

5. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні: 1917-1941 рр. — Ч.2. Кінець 20-х–1941 рр. – К.: Вид. Інституту історії України НАН України, 1995. – 216 с.

6. Маньківська Р.В. Музейництво в Україні. – К.: Б. в., 2000. – 140 с.

7. Панченко І.С. Репресії музейних працівників на Харківщині (30–ті рр. ХХ ст.)// Вісник Харк. держ. акад. культури: Зб. наук. пр. – Вип. 6. – Харків: ХДАК, 2001. – С. 78–86.

8. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917–1990). – К.: Вища школа, 1991. – 275 с.

9. Акуленко В.І. Становлення і розвиток законодавства про охорону і використання пам’яток культури в Україні (1917–1991 рр.): Дис. … канд. юрид. наук у формі наукової доповіді, що виконує також функції автореферату: 12.00.01 – К., 1992. – 33 с.

10. Бахтіна С.А. Внесок історика церковного мистецтва протоієрея П.Г. Фоміна в справу вивчення, охорони, популяризації пам’яток мистецтва і старовини Слобідської України // Культурна спадщина Слобожанщини / Зб. наук. ст. за матеріалами міжнародної наукової конференції “П’яті слобожанські читання”, присвяченої 10-річчю незалежності України. – Харків: Курсор, 2003. – С. 47–78.

11. Рябокобила О.О. Розвиток історичного краєзнавства на Харківщині в 20–30-х рр. ХХ ст.: Автореф. … дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / ХНУ ім. В.Н. Каразіна. – Харків., 2000. – 21 с.

12. Архівознавство / Я.С. Калакура, І.Б. Матяш. – К.: Видавн. дім “КМ Академія”, 2002. – 356 с.

13. Болдирєв В.В. Архівна справа в Україні 1917–1921 рр.: Зб. наук. пр. / Редкол. В.С. Лозицький та ін. – К., 1998. – С.76-79.

14. Заремба С.З. Пам’яткознавство України: історія і сучасність // Праці Центру пам’яткознавства. – Вип. 1. – К., 1992.

15. Заремба С.З. Українське пам’яткознавство: історія, теорія, сучасність. – К.: Логос, 1995. – 448 с.

16. Вечерський В.В. Втрачені святині. – К.: Техніка, 2004. – 174 с.

17. Державний архів Харківської області (ДАХО).

18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України).

19. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України (ІР НБУВ).

20. Хоч рідко, але бувають і такі //Соціалістичний наступ (Ізюм). – 1931. – 27 січня.

21. Инструкция по учету и охране памятников материальной культуры на новостройках / Сост. М.И. Артамонов, М.П. Грязнов, Б.А. Латыкин. – Ленинград: ГАИМК, 1933. – 17 с.

Олена Язвінська (Київ), доцент кафедри теорії

та історії держави і права Національного

транспортного університету, кандидат

історичних наук

Методика використання писемних джерел козацької доби

у вищих навчальних закладах

Серед дисциплін соціально-гуманітарного циклу у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю чільне місце посідають навчальні дисципліни, складовою яких є визначення місця козацтва в історії українського народу. Серед них – “Історія України”, “Українська та зарубіжна культура”, “Економічна історія України”, “Теорія й історія держави і права”, “Історія міжнародних відносин” і таке інше. Опанування цими навчальними дисциплінами, передусім, відіграє важливу загальноосвітню, світоглядну, патріотично-виховну, комунікативну роль у підготовці сучасних спеціалістів, сприяє розвитку національної самосвідомості майбутніх фахівців, причетності до тисячолітньої історії українського народу, виробленню вмінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденній діяльності, оцінці суспільних явищ і подій. Адже саме їм доведеться реалізовувати наступні політичні, економічні та інші реформи, що допоможуть розв’язанню проблем подальшої розбудови нашої держави.

Неупереджено оцінити історичний шлях України допомагають документальні матеріали. Вивчаючи документи, студенти мають можливість осягнути справжнє історичне минуле українського народу, яке впродовж століть на догоду пануючій чи іншій період влади “перелицьовували” фальсифікатори різного ґатунку. Михайло Брайчевський так констатував “своєрідну інтерпретацію” історії України, мовляв, виходило, що протягом багатьох століть “український народ боровся головним чином… проти власної національної незалежності… що всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були… найлютішими ворогами українського народу … все оцінювалося з … позиції щодо Росії” [1, 18].

Ознайомлення студентів з документальними матеріалами, доступ до них значно спрощується, якщо під час вивчення навчальних курсів активно використовувати спеціальні навчальні посібники – хрестоматії1, які містять збірки писемних джерел від витоків слов’яно-руської культури, перших писемних пам’яток, через епоху княжої та литовсько-польської доби української історії, козацько-гетьманської держави, національне відродження, одухотворене генієм Т.Г. Шевченка, до новітніх рухів XX ст.

Документальне відтворення історії українського народу зафіксоване ще у позаминулому [2] та минулому [3] століттях, у тому числі й хрестоматійні збірки, що віддзеркалюють динаміку історичного буття козацької доби [4].

Заслуговують на увагу, безперечно, новітні хрестоматійні видання [5], які містять матеріали, що раніше були недоступні широкому колу читачів, а фахівцями з відомих політичних причин замовчувалася або коментувалася тенденційно. Багато документів і матеріалів оприлюднено вперше. Це значно розширило джерелознавчу базу для об’єктивного вивчення багатої культурної

_____________________

Хрестоматія – це навчальний посібник, що представляє собою збірник вибраних документів, творів або їх фрагментів.

спадщини українського народу, дало можливість розглядати її правдиво у суголоссі з проблемами становлення нації, державності, у контексті з національно-визвольним рухом, з боротьбою за незалежність.

Автор статті також брала участь у формуванні хрестоматії з історії України для вищих навчальних закладів [6], джерелознавчу базу якого становлять в основному документальні (актові) та нарративні (розповідні) пам’ятки, а також наведено фрагменти з літописів, хронік, творів не лише “офіційних” вітчизняних видань, а й тих, які тривалий час були заборонені або вийшли поза межами України, зокрема в діаспорі. Широко використані зібрання Центрального Державного Історичного архіву України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені

В.І. Вернадського, неопубліковані раніш документи, що побачили світ на сторінках журналів “Пам’ятки України”, “Український історичний журнал”, “Київська старовина” тощо. Автори вважали також за доцільне використання документів і матеріалів, які наведені в творах відомих істориків, таких як М.С. Грушевський [7], Д.І. Яворницький [8] та ін.

Як сказано, особливий інтерес представляють документи XVI–XVIII ст. – періоду, який став переломним моментом в історії України. Він мав також неабиякий вплив на країни Центральної та Східної Європи. В цей

час козацтво стало провідною соціальною генерацією української спільності, відбулася національно-визвольна революція, склалася державність українського народу. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення – все це сприяло відродженню українського народу і культурній інтеграції різних регіонів.

Подією в історії українського народу було державне об’єднання України з Росією на основі рішення Земського собору 1653 р. і Переяславської ради 1654 р. Україна в складі Російської держави повинна була мати широку автономію. Проте, починаючи з 1654 р., велась планомірна, послідовна політика знищення української нації, української держави. Російська імперія здійснювала її багатьма шляхами. Першою нищиться духовна опора: в 1686 р. українська церква підпорядковується московському патріархату. Другою – українська освіта. Третьою була пограбована літературна українська (тобто руська) мова. Великоросійська літературна мова постала на базі української літературної старослов’янської мови. І аж четвертою була знищена українська державність. 1764 р. скасовано гетьманський уряд України, наступного року – запроваджено загальноросійський адміністративно-територіальний губернський поділ, 1775 р. знищено й другу українську державу – Запорозьку Січ, а 1782 р. закріпачено український народ. На Україні запроваджено великоросійське холопство.

Наприкінці XVIII ст. Україна перестає бути державою, автономним об’єднанням і здається цілком поглинутою Російською імперією, інтегрованою в загальноросійські структури. У політичному та національно-культурному житті України посилились політика русифікації, репресії проти борців за національні права, а також за релігійну свободу. Проте, починаючи з XVII ст., історія України сповнена драматичних подій – масових і поодиноких виступів за відродження козацької нації. Безумство хороброго І. Мазепи – поряд з гайдамаччиною, мирні депутації запорозьких гетьманів до властителів імперії перемежаються з бунтами.

Немає жодного імператора Росії чи більш-менш значного політичного діяча, якого б Україна сприйняла як захисника її національних інтересів.

Вивченню цих проблем сприятиме знайомство студентів з документами і матеріалами цього періоду.

Зокрема, найдавніші документальні свідчення про українське козацтво ми знаходимо у переписці правителів та урядовців тодішніх держав:

· З листа Великого князя Литовського до кримського хана Менглі-Гірея (1492 р.): “Тако ж писал нам в ярлыку своем, ижбы наши люди кияне и черкасцы, пришедши Днепром, под Тягинею2 корабль твой разбили” [5, Т. 7, 83].

· З уставної грамоти Великого князя литовського Олександра місту Києву (1499 р.): “Которые козаки з верху Днепра из инших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей, а што там здобудуть, с того со всего воеводе десятое мають давати” [9, 194].

Цікаві свідчення дають іноземні джерела. Так, в своїх описах України Еріх Лясота – посол австрійського цесаря до запорожців – пише про Запорозьку Січ (1594 р.): “9 червня. Прибули на острів, званий Базавлук, що лежить при одному з дніпровських рукавів – Чортомлику, або, як вони називають, при Чортомлицькому Дніприщі, близько 2 миль. Тут була тоді козацька Січ. Вони (козаки) вислали назустріч нам кілька знатніших осіб, щоб привітати нас від имені їхнього товариства і, коли ми наблизилися, салютували багатьма гарматними пострілами. Ледве вийшли ми на берег, як вони зараз же провели нас у коло. Лише кілька днів перед тим, а саме 31 травня, гетьман їхній Богдан Микошинський вирушив у море на 50 галерах зі 1300 козаками; ми просили доповісти колу, що ми дуже раді, що знайшли все лицарське товариство в доброму здоров’ї. Потім через те що гетьман був відсутній і не все військо було в зборі, ми вважали, що не личить нам цим разом справляти своє посольство, і залишили це до щасливого повернення гетьмана та всіх інших” [10].

Про козацьку військово-суспільну та економічну організацію, козацько-селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст. можна дізнатися, ознайомившись з листуванням між гетьманами, їх універсалами, записками шляхтичів, державними документами тогочасної доби і таке інше. Увагу тут доцільно зосередити на вивченні текстів Куруківської угоди” (27 жовтня 1625 р.) між польським гетьманом С. Конецепольським і козацькою старшиною, очолюваною Михайлом Дорошенком (був гетьманом реєстрових козаків у 1625–1628 рр.), ухваленої польським сеймом “Ординації війська Запорозького реєстрового” (1638 р.).

Період активності українського козацтва, очоленої ним національної революції, створення козацької держави, гетьманщини, ліквідації української державності (ХVІІ–ХVІІІ ст.) найбільш яскраво представлений у козацьких літописах, перших літературних та історичних творах того часу [11], а також у памфлетах, численних листах, записах у щоденниках, універсалах, усних “повествованиях” запорожців, заявах і універсалах (маніфестах, трактатах, статтях, інших документах) українських гетьманів, польських королів, турецьких султанів, грамотах, маніфестах та указах російських царів, текстах міжнародних угод і договорів і таке інше [6, 307–466]. Особливу увагу слід приділити аналізу Угоди та Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) [6, 402–403].

_________________

2 Тягина — нині містечко Тягинка Херсонської області.

Скажімо, відкритий цинізм по відношенню до державних традицій українського народу відчувається у Маніфесті Катерини II про ліквідацію Запорізької Січі (1775 р.): “Ми захотіли... оголосити всім вірнопідданим... що Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь...” [6, 444–445].

Варто зробити акцент і на документах, що свідчать про перебування Української гетьманської держави у колі геополітичних інтересів Польщі, Росії, Кримського ханства, Туреччини:

· Договір між Річчю Посполитою і Кримським ханством про союз проти Росії і України (не раніше березня 1654 р.) розкриває таємні загарбницькі плани правителів обох держав: “С этих пор ни польский король, светлейший Ян Казимир сам лично, ни войска его наступать на владения хана не будут. Со своей стороны е.м. крымский хан также ни сам лично, ни наименьшие татарские отряды от сегодняшнего дня не будут входить во владения е.м. короля, как неприятели, и по вечные времена ни крымские, ни ногайские, ни калмыцкие, ни буджацкие, ни очаковские, ни добруджские и никакие другие орды, которые находятся под властью е.м. хана, а также никто из мурз и беев даже с малейшим отрядом никаких убытков во владениях пресветлейшего е.к.м. польского короля причинять не будут. Этот договор будут соблюдать Султан Гирей и все наследники его, крымские ханы великих орд... ” [6, 356].

· Такі ж самі плани щодо українських земель випливають із “Вечного миру” між Росією і Польщею (1686 р.): “...Договорилися ми і постановили, що всієї Малої Росії цієї сторони Дніпра... містам і землям і місцям... з усіма своїми повітами, селами і поселеннями... як вони до цього часу за перемирним договором на стороні їхньої царської величності перебували, так і тепер залишатися мають на стороні їхньої царської величності на вічні часи; ... а за Дніпром-рікою Київ має залишатися також на стороні їхньої царської величності... Вниз ріки Дніпра, що називаються Запороги, козаки, що живуть на січі, і в Кодаку... мають бути... у володінні і в державі... їхньої царської величності...” [6, 371–372].

Проблема козацтва активно висвітлювалась в творах іноземних авторів ХVІІ–ХVІІІ ст.) – П’єра Шевальє, Жана Бенуа Шерера, Альберта Віміна, Патріка Гордона, Клавдія Рондо, Карла Хоєцького, Шарля Франсуа Масона, Гарана де Кульона, Даніеля Кларка, Павла Алеппського тощо. Студентам варто ознайомитися з документами, які наводить у своїй книзі “Чужинці про Україну” Володимир Січинський [12].

Скажімо, Патрік Гордон – шотландський генерал на російській службі – яскраво змальовує у своєму щоденнику обрання новим гетьманом Івана Мазепи (липень 1687 р.): “…25-го виступили на рівнину недалеко від козацького табору вибрані полки та стрільці, які попереднього вечора одержали для цього наказ... Спочатку запанувала коротка тиша, але згодом почулися голоси, що хочуть вибрати Мазепу... Усі одноголосно відповіли, що хочуть Мазепу. Після того на лавку став думний дяк і голосно прочитав текст присяги, на яку всі присягнули. Рівночасно принесено книжку зі статтями, які вони обіцяли підписати. Як тільки гетьман склав присягу, яку повторяв за дяком, принесено книжку зі статтями, під якими гетьман і визначні козаки підписалися. Цю книжку зі статтями возили до більших міст, де духовенство, міський уряд і козацька старшина підписувались. Після присяги боярин узяв булаву, бунчук і царські корогви, що були ознакою гетьманської гідності, і передав новому гетьманові, який передав усе те старшим, що стояли поряд нього. Після поздоровлень усі сіли на коней і поїхали до табору, а гетьман відпровадив боярина на половині дороги” [6, 373–374].

Студентів слід націлювати й на вивчення документальних матеріалів, які свідчать про те, що культура й освіта в другій половині XVII ст. в Україні досягають значного розквіту завдяки існуванню держави і турботі гетьманів, що культурний розвиток в Україні безпосередньо впливає на московську культуру, що московська влада багато докладає зусиль для занепаду української культури, її русифікації [13, 129–155]. Корисно тут знайомство з універсалами та іншими матеріалами, що висвітлюють діяльність гетьмана Івана Мазепи, який був не тільки одним із найбільш впливових політичних діячів України, а й одним з найосвіченіших людей свого часу [6, 373–401; 14]. Інтерес також представляють документи, в яких характеризується постать гетьмана Кирила Розумовського, який багато зусиль доклав для розбудови української державності та піклування про розвиток її культури [6, 430–438].

Як ми могли впевнитись, писемні джерела допомагають неупереджено оцінити роль козацтва в історії українського народу. Звернення до них є необхідною умовою не лише роботи фахівців, а і всіх, кому не байдужа наша історична спадщина. Знайомство з документальними матеріалами сприятиме збагаченню духовного світу студентів, вихованню у них почуття власної гідності як громадян незалежної демократичної України.

Важливо також зазначити, що в умовах реформування вітчизняної вищої освіти з метою адаптації її до вимог Болонського процесу зростає значимість та обсяги індивідуальної та самостійної роботи студентів. Так, у сучасному вищому навчальному закладі організація навчального процесу базується на принципах достатності наукового, пізнавального, інформаційного та методичного забезпечення. Зменшення аудиторних занять, рейтингове оцінювання знань вимагає опрацювання студентами напружених індивідуальних завдань, які вони повинні виконати під час самостійного вивчення навчального матеріалу. Серед сучасних технологій, покликаних підсилити мотивації студентів до самостійної роботи, на нашу думку, важливе місце посідає й самостійна робота з документальними матеріалами.

______________________

1. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? – Торонто, 1972.

2. Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией в 5-ти т. – СПБ, – 1863; Археографический сборник документов, относящихся к Северо-Западной Руси. – Вильно, 1870; Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. В 34 т. – К., 1869; Грамоты великих князей Литовських с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича. – К., 1868; Полное собрание законов Российской империи: В 45 т. – СПб., 1830; Памятники, изданные Киевской комиссией. – К., 1846; Сборник Императорского Русского исторического Общества. – СПб. – 1887 та ін.

3. Див.: Історія України в документах і матеріалах: У 3 т. – К., 1939–1941; Історія України в документах і матеріалах: У 3 т. – К., 1946; Хрестоматія з історії Української РСР. У 3-х т. – К., 1959; Історія України в документах і матеріалах: У 3-х т. – К., 1959; Вивід прав України: Документи і матеріали до історії української політичної думки. – Нью-Йорк, 1964; Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967; Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – початок ХУІІ ст.): Зб. док. і матеріалів. – К., 1988; Хрестоматія з історії України для студентів вузів. – К., 1993; Історія України: Хрестоматія: У 2-х ч. – Вид. 2–ге, перероб. і доп. – К., 1996 та ін.

4. Див.: Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: в 3 т. – М.: Изд-во АН СССР, 1953; Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – К., 1954; Документи Богдана Хмельницького. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961; Документы об освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг. – К., 1965 та ін.

5. Див.: Історія української культури: Зб. матеріалів і документів // За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К., 2000; Універсали Івана Мазепи. 1687–1709. – НТШ. – Київ – Львів. – 2002; Історія України: Хрестоматія у двох частинах: Навч. посіб. // Упор. Б.І. Білик (кер.), О.А. Пиріг, О.М. Язвінська, П.П. Притуляк. – К., 2003; Історія Києва; від княжої доби до сучасності. Зб. документів і матеріалів: Навч. посіб. / За загл. ред. В.Ф. Колесник, А.П. Коцур, Н.В. Терес. – К., 2005 та ін.

6. Історія України: Хрестоматія у двох частинах...

7. Грушевський М. C. Історія України-Руси: В 10 т. – Т. 7. – Київ – Львів, 1991–1999.

8. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К., 1990-1993.

9. Акты, относящиеся к истории Западной России: В 5 т. – СПб., 1846. – Т. 1.

10. Історія України в документах і матеріалах. – К., 1941 – Т. 3.

11. Див.: Літопис “Самовидця(правдоподібного Романа Ракушки) “О початку и причинах войны Хмельницького” (1648–1701 рр.); Літопис Величка “Про похід турків і татар на Запоріжжя”; Григорій Грабянка “Дійствія презільной от начала поляков кровавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетьмана Запорожского, с поляками” (1648–1708); Рігельман О. “Летописное повествование о Малой России и ее народе и о козаках вообще” (1785–1786 рр.); История руссовъ или Малой Россіи” та ін.

12. Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів, 1991. – 96 с.

13. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів // За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К., 2000.

14. Універсали Івана Мазепи...

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS