КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Тюркологічні дослідження

ІV. ТЮРКОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Нінель Бокій (Кіровоград), доцент Кіровоградського

державного педагогічного університету ім В.Винниченка,

заступник голови секції “Охорона пам’яток археології” обласної

організації УТОПІК, кандидат історичних наук

Ірина Козир, доцент кафедри історії України

Кіровоградського державного педагогічного університету

ім В.Винниченка, кандидат історичних наук

Тетяна Позивай, аспірантка

Інституту археології НАН України

Археологічні дослідження золотоординської

пам'ятки в басейні Синюхи

Історією Східного Поділля доби середньовіччя дослідники цікавляться давно. Розмежовуючи лісостепові і степові землі України, а з другої половини ХІІІ – ХІУ ст. — володіння Литви і Золотої Орди (згодом — Кримського ханства), цей край здавна приваблював сусідів (і близьких, і дальніх) як зручністю геополітичного розташування, так і природними можливостями.

Одна з подібних ситуацій, зокрема, зафіксована подіями Синьоводської битви 1362 р. Битва хоча і не дуже виразно, але згадується в писемних джерелах [1, 228-229]. А на матеріальні залишки її досі натрапити не вдається. В 1997 р. з ініціативи тодішнього керівника Центру наукових досліджень історії Центральної України при Кіровоградському державному педагогічному університеті О.Д.Брайченка було створено комплексну археолого-етнографічну експедицію з метою пошуку матеріальних свідчень битви на Синіх Водах.

Серед жителів с.Торговиці Новоархангельського району вже давно ходили легенди про «монетний двір» та інші знахідки. Навесні 1980 р. під час повені біля мосту через Синюху була розмита велика ділянка правого берега ріки, і на поверхню проступили залишки кам'яної вимостки та цегляної кладки, де, за словами очевидців, було знайдено велику кількість «татарських» монет.

Поряд у дворі одного з будинків під час господарських робіт було виявлено значний відтинок водогону з керамічних труб, а на крутому схилі берега р.Синюхи траплялися уламки людських кісток. Пошуки археологічних свідчень Синьоводської битви привели кіровоградських науковців до несподіваного відкриття — комплексу золотоординського часу біля с.Торговиці на р.Синюсі Новоархангельського району Кіровоградської області (Табл. 1). Протягом 1997 — 2006 років археологічною експедицією досліджено більшу частину могильника і кілька об'єктів середньовічного міста, в тому числі розпочато розкопки лазні [2, 41-84]. Могильник розташований на північно-східній околиці с.Торговиця за 1,3 км від центру села на північний схід, на схилі високого правого берега р.Синюхи. Обстеження пам'ятки засвідчило її щорічне руйнування ярами, що пролягли впоперек схилу, дощовими і талими водами. Контури і площа могильника остаточно не визначені (близько 5 тис. м ). За десять польових сезонів досліджено 234 поховання. Здобуто цікавий антропологічний* і археологічний матеріали [3, 73-75].

_______________________

* Вивчення антропологічного матеріалу здійснене науковим співробітником Інституту археології НАН України Л.В.Литвиновою.

Могильник досить насичений, про що свідчить щільність поховань, які розташовуються одне від одного на відстані 0,2 – 1,5 м, іноді навіть перекривають більш ранні поховання. Простежена певна система в плануванні могильника: кістяки, в основному, розміщені рядами в напрямку на південний захід – північний схід, а в рядах могли залягати настільки близько, що подекуди руйнували одна одну.

Табл. 1

Контури і розміри могильних ям простежуються лише приблизно. Поховальні споруди — прості ґрунтові ями без перекриття і без підстилки, а також без гробовищ. В декількох випадках зафіксовані сліди зотлілого дерева. В одному з поховань (№ 47) виявлені залишки зотлілих тонких дощок вздовж ями по обидва боки кістяка та над ним, в головах і ногах знайдені 3 залізні цвяхи, що дозволяє хоча б припустити наявність чогось подібного до гробовища (каркас? кришка?). Слід зазначити, що залізні цвяхи — найчастіша знахідка на могильнику.

В одному похованні їх може бути від 1 до 6, в основному, без жодних залишків поряд з ними зотлілого дерева. Досить часто вони розташовані симетрично в головах і ногах (а то й посередині), що дозволяє припустити наявність напнутого над небіжчиком і закріпленого цвяхами покривала. Чимало поховань містили в засипці вуглинки. В одному з них

(поховання 133) простежене незвичайне явище. Кістяк лежав випростано на спині з традиційною орієнтацією (південний захід). Руки складені в різних позиціях (права піднята до плеча, ліва покладена через живіт).

Справа від кістяка простежено залишки спаленого дерева довжиною близько 1 м, в перетині — до 5 см. Зліва від кістяка такі ж залишки спаленого дерева були менш помітні. Гомілкові кістки ніг були перехрещені, і на них було розкладене багаття, інтенсивні залишки якого (вугілля) простежені найбільше на ступнях ніг. Кінці гомілкових кісток і ступні ніг перегоріли, земля під ними пропеклася до червоного кольору.

Поховальний обряд чітко визначений — трупопокладення на спині з орієнтацією на південний захід. Винятком є лише поховання 61, де кістяк дорослого лежав у скорченому стані на правому боці (орієнтація — та ж). Ноги були зігнуті в колінах і щільно притиснуті до таза. В засипці ями знайдено мідну монету**.

Поховальний інвентар винятково бідний. Як вже зазначалося, це, в більшості, залізні цвяхи, чотиригранні в перетині з великою округлою шляпкою. Є декілька залізних ножів, прикраси і предмети туалету: залізні кільця, намисто і каплеподібні підвіски, бронзові і срібні сережки, бронзова шпилька для сколювання зачіски, точильний брусок (Табл. II, 1-9).

Табл.. 2

Зафіксовано залишки тканини — комір сорочки, розшитий золотими нитками. В 2005 р. в жіночому похованні (частково зруйнованому окопом періоду Другої світової війни) трапилась рідкісна знахідка — начільна стрічка, яка складається із срібних пластин, нашитих на шкіряну основу (Табл. III, 1 1).

Особливої уваги заслуговує факт знахідки на могильнику предметів культового призначення. Один з них — натільний бронзовий хрестик звичайних розмірів і конфігурації (Табл. II. І 1). Найближчі аналогії йому (як виробу християнської символіки) відомі в пам'ятці, близькій за багатьма параметрами і часом до торговицької — в могильнику Мамай-Сурка в Подніпров'ї [4, 93,99]. Інший, залізний втульчастий хрест (Табл. 11, 14), очевидно, слід розглядати як атрибут богослужіння, можливо, верхівку корогви (?). Аналогії знахідці не виявлені. Варто наголосити, що обидві речі знайдені на могильнику, але не в похованнях.

__________________

* Визначення монет тут і далі здійснене науковим співробітником Інституту археології НАН України Козубовським Г.А.

Табл. 3

Навколо хрестів були виявлені кілька оброблених і припасованих один до одного каменів невеликих розмірів. Наступні прирізки до цієї ями дали велику кількість залізних цвяхів, уламки кераміки і скляних виробів, залізні і бронзові не дуже поки що зрозумілі вироби, мідні монети.

Водночас на значній глибині (від 0,8 до 2,5 м) на цьому ж місці було виявлено великі кам'яні плити і залишки цегляної кладки. Можна простежити певну систему в їх розташуванні. Частина плит — гранітні, частина — вапнякові. Три вапнякові плити виявилися орнаментованими. Одна з них має лише кант по краю. Дві плити мають орнамент у вигляді стилізованих розеток (Табл. ІУ, 5, 6).

Варто зазначити ще одну деталь: навколо цегляної кладки і під нею також виявлені поховання. Це суттєво в плані можливої інтерпретації всієї системи знайдених плит. На думку наукового керівника Кримського філіалу Інституту археології Національної академії наук України О.Я.Айбабіної, це могли бути залишки мавзолею чи навіть мечеті (?).

Табл. 4

Подібне сполучення ґрунтових могильників золотоординського часу з мавзолеями і невеличкими культовими спорудами відоме від Вірменії до Поволжя (а, мабуть, і далі на схід). Найближча до нас аналогія — начільна стрічка, яка складається із срібних пластин, нашитих на шкіряну основу (Табл. III, 1 1).

Сукупністю матеріалів, аналогіями, а особливо монетами час функціонування могильника можна визначити серединою ХІУ ст.

Антропологічні матеріали могильника досліджувалися Л.В.Литвиновою [9, 85-94]. Збереженість їх погана — адже могильник розташований на схилі берега ріки, впродовж століть ґрунт змивався дощами, і глибина залягання багатьох могил невелика. Більшість черепів, особливо з центральної і верхньої частини могильника, пошкоджена і майже не придатна для наукового опрацювання. Тим не менше, наведені дослідницею висновки становлять значний інтерес. Зокрема, за статевим розподілом: чоловіки — 28,3 %, жінки — 39,1 %, діти і підлітки — близько 30 %. Як видно, жінки та діти складають на могильнику майже 70 %. Невеликий відсоток поховань чоловіків Л.В.Литвинова пов'язує з тим, що чоловіки могли гинути під час воєнних дій, а, отже, і поховані були віддалік від місць проживання.

Населення міста було багатоетнічним, що також цілком пояснюється загальною демографічною ситуацією на порубіжжі. Значними є монголоїдні домішки, і у жінок — більшою мірою, ніж у чоловіків. Відчутними є впливи салтово-маяцькі (аланські), болгарські, кочівницькі Х – ХІІ ст. на загальному фоні слов'янського населення.

Попередній аналіз результатів розкопок дозволяє ширше подивитися на місце торговицької пам'ятки в системі середньовічних старожитностей Правобережної України. Досліджуваний могильник є частиною складного археологічного комплексу, що підтверджується кількома важливими спостереженнями. В засипці могил, окрім уламків кераміки, постійно зустрічаються фрагменти обмазки та невелике каміння, що скотилося з плато, де, можливо, знаходяться залишки поселення.

На місці, що вказувалося місцевими жителями як «монетний двір» за 400 м від мосту, було зроблено шурф глибиною 1,6 м. Його заповнення складалося з суцільного чорнозему, змішаного з залишками каміння, перепаленого ґрунту, дерева та сажі, що являли собою виразний шар згарища. Серед знахідок — фрагменти середньовічної червоноглиняної та полив'яної кераміки, цегли, керамічних труб, кістки тварин тощо.

Поряд, на одній із садиб місцевих жителів в господарській ямі було виявлено значний відтинок водогону з окремих секцій керамічних труб довжиною 0,5 — 1 м (Табл. IV, 1).

На іншій садибі за 250 м на південний захід від могильника під час земляних робіт було виявлено залишки глиняної споруди. Культурний шар (глибиною 2 м) являв собою потужне залягання чорнозему, нанесеного з крутого схилу берега, в якому на різній глибині знайдені уламки глиняного посуду: кружального червоноглиняного та сіроглиняного; зеленого полив'яного, орнаментованого лініями, завитками, колами; сіроглиняного з штампованим рослинним орнаментом, а також кістки тварин, каміння, уламки плоскої цегли.

Зрідка траплялися поодинокі знахідки: невеличка неорнаментована мідна бляшка підквадратної форми, мідна монета з майже стертими поверхнями, залізні цвяхи з округлою голівкою, залізна заклепка від взуття, а також залізний наконечник стріли — черешковий, плоский, ромбічної форми з уступчастими у верхній частині гранями, з відламаним кінцем вістря, довжина наконечника — 7,6 см, ширина — 2,2.

В розколі на глибині близько 2,05 м виявлено залишки трьох глиняних тандирів (Табл. IV, 3).

Тандир — 1, верхня частина якого зруйнована, круглий у плані, циліндричної форми з незначним розширенням стінок у нижній частині. Верхній діаметр — 0,77 м, нижній — 0,88 м. Тандир був споруджений у материковій ямі; стінки, товщиною 5-6 см сформовані з трьох смуг глиняної обмазки. Подова частина розміщена на глибині 2,65 м від сучасної поверхні, вона не має додаткової обмазки, а являє собою щільний шар материкової глини, пропеченої на глибину 10-12 см. З північного боку тандира у його придонній частині є отвір розмірами 0,35 х 0,25 м. Тут споруджено піддувало у вигляді ряду каміння і поставлених на ребро двох великих фрагментів цегли.

Заповнення тандира являло собою чорнозем, в якому траплялися дрібні фрагменти червоноглиняної кераміки, а на глибині 2,4 м залягав щільний шар попелу товщиною 20-25 см. В ньому знайдено глиняну ллячку у вигляді невеличкої циліндричної форми посудинки з оббитим краєм, стінки якої вкриті окалиною; верхній діаметр — 6 см, нижній — 8 см. Тандир погано зберігся, стінки слоїсті, просякнуті вологою.

Тандир — 2 гарної збереженості, стінки міцні, добре видно трирядну будову споруди із смуг глиняної обмазки. Він мав аналогічну до попереднього форму; верхній діаметр — 0,6 м, нижній — 0,68 м. Тандир був споруджений на місці більш раннього, але зруйнованого тандира (№3). Тому діаметр тандира №2 менший, і внаслідок цього проміжок між ним та залишками стінки тандира №3 і стінками материкової ями заповнений фрагментами печини, уламками цегли. Подова частина розміщена на глибині 2,71 м від сучасної поверхні, вона також не має додаткової обмазки. З північного боку тандира у його придонній частині є отвір розмірами 12 х 18 см. Тут споруджено піддувало у вигляді глиняної труби довжиною 36 см, діаметром 12 см, вставленої в отвір у стінці тандира і закріпленої уламками цегли. Заповнення тандира — чорнозем; на глибині 2,62 м. виявлено щільний шар попелу товщиною понад 10 см.

Тандир — 3, зберігся лише фрагмент південної стінки товщиною 6 см, виявлений на глибині 2,5 м з південного боку тандира №2.

Будова тандирів дозволяє визначити їх як побутові печі, хоча поблизу залишки житла не зафіксовані. А наявність серед знахідок біля тандирів ллячки дозволяє припускати і можливе виробниче використання пристроїв.

Тандири характерні для багатьох золотоординських міст у Поволжі, в Молдові, в Криму (с. Костешти, Судак, Бахчисарай, Феодосія, Старий Орхей). На території України і Молдови вони з'явилися саме в «золотоординських містах», тобто були явищем, принесеним ззовні, не притаманним місцевій культурі.

Одним із найцікавіших об'єктів Торговиці, як міста, є залишки цегляної лазні. Дослідження її триватимуть ще не один сезон, але частково реконструювати елементи її облаштування можна вже сьогодні.

Споруда була цегляна, без фундаменту. В кількох місцях (близько 20 % площі) природним фундаментом слугували потужні виходи скелі. Для вирівнювання поверхні під час будівництва було здійснено забутовку окремих ділянок шаром битої цегли та іншого будівельного сміття. Стіни товщиною 0,8 м були викладені із цегли квадратної форми розмірами 0,22 х 0,22 м, товщиною 5 см, яка скріплювалася вапняковим розчином. Подекуди були використані невеликі кам'яні блоки з вапняку. Збереглася ділянка південно-західної стіни висотою 0,36 — 0,4 8 м, в якій виявлено дверний отвір шириною 0,7 м. Тут та з внутрішнього боку стіни знаходився шар вапнякової штукатурки рожевого кольору, в якій були добре помітні дрібні шматочки товченої цегли. Підлога будівлі знаходилася на глибині 0,65 — 0,8 м і являла собою щільний шар глиняної обмазки, основою якого слугували плоско викладені невеличкі уламки вапняку. В одному місці неподалік від дверей під підлогою для захисту її від вологи був насипаний додатковий шар попелу товщиною 5-6 см. Підлога також була вкрита тією ж рожевою штукатуркою.

Простежено цікаву деталь будівлі, призначену для захисту її від вологи. Із зовнішнього боку стіни, в місці, де не було виходу скелі (отже відсутній природній фундамент), було споруджено спеціальній жолоб шириною до 0,5 м для відведення дощових вод, що стікали з даху. Він являв собою два ряди каміння, між якими було покладено дерев'яні дошки, скріплені на кінці спеціальним розчином (знайдені вуглинки від спаленого дерева та фрагменти вапнякового розчину з відбитками дошки на зворотному боці).

На розкопаній площі споруди простежено цікаві опалювальні пристрої. Це були радіально чи паралельно розташовані цегляні канали, так звані канни, шириною 0,16 -0,24 м, які знаходилися під підлогою і були перекриті випаленою або сирцевою цеглою. В їх заповненні зустрічалися дрібні вуглинки. Долівка (плоске оброблені камені, вкриті товстим шаром вапнякової штукатурки) лежала безпосередньо на верхньому перекритті цих каналів. На поверхні долівки знайдено велику кількість фрагментів керамічних труб, у тому числі — трубу-заглушку. Отже, виявлено два види глиняних труб — з діаметром 0,14 – 0,15 м та 0,10 – 0,12 м. Останні мали також і значно тонші стінки. Можливо, труби більшого діаметру з масивнішими стінками використовувалися безпосередньо для водогону за межами приміщення, а труби з меншим діаметром могли бути прокладені в самому приміщенні. На перекритті одного з каналів знайдено великий товстостінний горщик з отвором в дні діаметром 8 см, всередині якого знаходився товстий порошковидний шар сіруватої речовини, можливо, залишки речовини, спалені з метою ароматизації повітря (Табл. ІУ, 2).

Під час розкопок на площі будівлі виявлені уламки червоноглиняної та сіроглиняної кружальної кераміки, фрагменти посудин, вкритих поливою (зеленою, бірюзовою, жовтою) (Табл. V), а також уламки червоноглиняних посудин з ангобованою поверхнею. Інші знахідки — невеликий уламок скляної тарілочки, залізні цвяхи, кістки тварин, багато фрагментів глиняних труб від водогону.

Досліджувана споруда є дуже цікавим об'єктом. Судячи з особливостей розташування (на березі річки, за 40 м від води), внутрішнього планування, потужної опалювальної системи, а також величезної кількості фрагментів керамічних труб можна припустити, що ця будівля була лазнею.

До останнього часу на території сучасної України лазня була досліджена лише на території татарського міста в районі Великих кучугур за 30 км на південь від Запоріжжя [10, 184-187]. Торговицька лазня мала таку ж систему опалювальних каналів, розміщених під підлогою. Такі опалювальні пристрої — кани класичного східного типу влаштовувалися по периметру житла, утворюючи П-подібну, Г-подібну, інколи — прямокутну форму [II; 12, 173, 185]. Як вже зазначалося, в Торговиці поки що не виявлено самого опалювального пристрою. Ним міг слугувати і тандир, як це було в Старому Орхеї [13, 155]. А в лазні на Кучугурському городищі складна система кан опалювалася досить великою цегляною піччю на кам'яному фундаменті [10, 184].

Лазні подібного типу так само, як і сама система опалення (канни), є елементами східного походження, притаманні золотоординській міській культурі.

Табл. 5

Таким же привнесеним елементом в системі функціонування населеного пункту в Торговиці були лінії водогону, виявлені на різних, досить віддалених ділянках по селу. Вони складалися із секцій керамічних труб, які вставлялися одна в одну і скріплювалися вапняковим розчином. На Правобережжі Дніпра та на території Молдови залишки таких глиняних труб відомі лише на пам'ятках золотоординського часу: на Кучугурському городищі [10, 187], в Старому Орхеї [14, 10], в Костештах [15, 122].

Таким чином, археологічні розкопки засвідчили існування комплексної пам'ятки періоду Золотої Орди на березі р. Синюхи — поселення з характерними рисами міської золотоординської культури та могильника. Якщо додати знахідки джучидських монет з могильника та лазні, численні монети, знайдені місцевими жителями на власних садибах, монети з музейних та приватних колекцій, що походять з цієї місцевості, то складається враження, що Торговиця — один із економічних і політичних важливих центрів ХІУ ст. на Правобережжі Дніпра в золотоординський час. Традиційно в історичній науці склалася думка про запустіння Середнього та Нижнього Подніпров'я в результаті монголо-татарської навали. Але життя на городищах і селищах не припинялося. Тут продовжувало мешкати місцеве населення, зберігалися риси давньоруської культури [16, 77; 17, 42 – 51].

Природно, що на території України, підвладній Золотій Орді, мали створюватися і ординські адміністративні осередки. У межиріччі Дніпра і Дністра відомо сім золотоординських центрів [2, 79; 18, 90 – 93]. Жодний з них не досліджувався археологічно. На Лівобережжі Дніпра виявлено три таких міста, з яких досліджувалося лише згадане Кучугурське городище поблизу м. Запоріжжя [10, 175-193].

Торговицький комплекс — цікавий і перспективний об'єкт дослідження. Торговиця є найбільш північним населеним пунктом, що має риси золотоординської міської культури. Датування монет підтверджує факт існування міста в один з найбільш драматичних і переломних моментів нашої історії. Наявність могильника, результати антропологічних досліджень дозволяють ставити питання про співвідношення місцевого і прийшлого компонентів серед населення даного регіону, простежити етнічні процеси на території Правобережної України в золотоординський час.

______________________________

1. Strjykowski M. Kronika Polska, Litewaka, Zmodzka i wszystkej Rusi-Warszawa, 1846. — Т. 2.

2. Бокій Н., Козир І. Комплекс золотоординського часу біля с.Торговиця на Кіровоградщині (попередня публікація) // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії ХІУ ст. — К., 2003.

3. Позивай Т. Могильник золотоординського періоду на Кіровоградщині // Середньовічні старожитності Південної Русі-України. — Чернігів, 2003.

4. Ельников М.В. Средневековый могильник Мамай-Сурка. — Запорожье, 2001.

5. Кравченко А.А. Средневековый Бєлгород на Днестре (конец XIII — ХІУ в.) — К., 1986.

6. Хованская О.С. Гончарное дело города Болгара // МИА, 42, 1954.

7. Ривеладзе Є.В. Сфероконические сосуды из Маджар // СА, 1974. — №4.

8. Козубовський Г. Синьоводська битва 1362 р. і зміни у грошовому обігу Південної Русі-України // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії ХІУ ст. — К., 2003.

9. Литвинова Л. Антропологічний склад населення Центральної України доби середньовіччя (за матеріалами ґрунтового могильника Торговиця) // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії ХІУ ст. — К., 2003.

10. Довженок В.И. Татарське місто на Нижньому Дніпрі часів пізнього середньовіччя // АП. — К., 1961.— Т. Х.

11. Воронина В.Л. Бани-хаммам у народов Советского Союза и стран зарубежного Востока // Архитектурное наследство. — М., 1983. — № 31.

12. Егоров В.Л. Жилища Нового Сарая (по материалам исслєдований 1959 – 1965 гг.) // МИА. — М., 1970. — № 64.

1З. Абызова Е.Н. Комплекс сооружений усадьбы ХІУ в. в Старом Орхее // Археологические иследования средневековых памятников в Днестровско-Прутском междуречье. — Кишинев, 1985.

14. Абызова Е.Н., Бырня П.П., Нудельман А.А. Древности Старого Орхея (Золотоордынский период). — Кишинев, 1981.

15. Полевой Л.Л. Поселення ХІУ в. у с. Костешты // ЗОАО. — 1967.— Т. ІІ. (35).

16. Довженок В.О. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. — М., 1978.

17. Козловський А.О., Ільїнський В.С. Козацькі старожитності пониззя Дніпра // Археологія. — 1991. — №4.

18. Бокій Н.М. Козир І.А. Середньовічна пам'ятка біля с. Торговиця на Кіровоградщині // АВУ. — К., 2003.

Едуард Градун (Київ), науковий співробітник

Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень

Іван Черняков (Київ), виконавчий директор

Українського благодійного фонду “Трипілля”

Володіння татарських ханів на заході степів Причорномор`я

перед Синєводською битвою 1362 р.

Татаро-монгольське ярмо, яке було встановлено у Східній Європі після падіння однієї з найбільших середньовічних європейських країн — Київської Русі у 1240 р., змінила хід історії і природний розвиток багатьох народів, у тому числі й українського. В історіографії давно була затверджена думка про те, що початком звільнення від татаро-монгольського ярма була битва Дмитрія Донського на Куликовому Полі у 1380 р., в якій він розбив монголо-татарські війська Мамая. Але ж майже зовсім замовчувалась інша більш рання подія, яка мала значно більші наслідки у звільненні Східної Європи від татаро-монгольського поневолення. Мова йде про переможну битву Великого литовського князя Ольгерда біля Синіх Вод у Південному Побужжі з трьома татарськими ханами, яка відбулась за 18 років до Куликовської.

У 1362 р. литовсько-руські війська у Синєводській битві вщент розгромили об`єднані сили трьох татарських ханів — Хаджибега (Хаджибея), Кутлубега (Кутлубуха) та Димитрія. Після цієї важливої історичної події були звільнені від татарського поневолення землі Західної і Південно-Західної України до самого Чорного моря, зміцнилась і територіально виросла Русько-Литовська держава, виникло окреме Молдавське князівство, почався інтенсивний розпад централізованої держави Золотої Орди та перехід багатьох татарських ханів у служіння великим князям литовським.

Деяке ігнорування історичного значення цієї битви в дослідженнях науковців Російської імперії і Радянського Союзу призвело до того, що багато питань з її історії, включаючи навіть спірні питання про місце розташування та точну дату цієї події, залишились до кінця не дослідженими. На це особливу увагу звернув у своєму дослідженні історії середньовічного Києва Г.Ю.Івакін (1, 68 – 69). У 2005 р. в Києві українськими дослідниками середньовічної історії України зроблена спроба деяким чином активізувати наукове вивчення цієї важливої події не тільки в історії України, але й сусідніх держав, зокрема Молдавії, Румунії, Угорщини, Польщі та Росії, підсумки якого викладені в окремому збірнику наукових праць “Синьоводська битва у новітніх дослідженнях” [2].

Важливим питанням у дослідженні Синєводської битви 1362 р. ввижається з’ясування питання про володіння татарських ханів, які зазнали поразку в цій важливій історичній події. Оскільки письмові джерела їх називають “отчичами і дедичами Подольської землі” [3, 129 – 159; 4, 9 – 27], то, безперечно, їх безпосередні володіння знаходились у степовій частині Північно-Західного Причорномор`я, а землі, що знаходилися північніше, тобто Волинь, Поділля, були у їх васальній залежності на умовах виплати данини. Локалізація цих конкретних володінь татарських ханів і є завданням цього дослідження.

Важливим у виявленні територіальних володінь татарських ханів на заході степів Причорномор`я представляється дослідження конкретних обставин політичної ситуації в цьому регіоні в ХІІІ – XIV ст. Освоєння татаро-монголами західної частини причорноморських степів проходило з деяким запізненням порівняно з більш східними степами Приазов`я та Придніпров`я. Встановлення повної влади татар на землях західніше Дністра відбулось у 70-х роках ХІІІ ст. В часи правління в Золотій Орді хана Узбека (1282 – 1342) її кордони дійшли до самого Дунаю.

Це пояснюється тими особливостями, які склались на той час в західному регіоні Золотої Орди. Однією з перших таких обставин було те, що західній гілці степових половецьких племен, відомій під назвою “куманів”, вдалось уникнути нищівного розгрому татаро-монголів [5, 39 - 42; 6, 184]. Татаро-монголи, що осіли в степах Причорномор`я, складали кількісно незначну групу степового населення, яке було представлено, головним чином, половецько-куманськими племенами, або як їх називали інші джерела, “кипчаками”. Протягом недовгого часу у Причорномор`ї проходить процес асиміляції монголо-татарської верхівки і невеликої кількості монгольських воїнів з численно більшим половецько-куманським населенням.

Другою важливою особливістю в історії західної частини Золотої Орди було найдовше серед давньоруських князівств існування до певної міри незалежного Галицько-Волинського князівства, що знаходилось по сусідству і мало певний вплив на події в цьому регіоні. Князь Данило Романович змушений був виїхати в Орду за ярликом на володіння тільки в 1245 р., тобто через п`ять років після руйнації Києва. Галицько-волинський князь зумів відстоювати свої володіння від сусідів і провадив часто незалежну від татар політику. Татарський хан Куремса зробив проти Галицько-Волинського князівства декілька спустошливих походів, а хан Бурундуй змусив галицьких князів брати участь у своїх походах проти Польщі, Литви, Угорщини, щоб послабити вплив сусідів на незалежність Галицько-Волинського князівства та створити йому ворожі стосунки з сусідніми державами.

Незважаючи на певні втрати, на землях Галицько-Волинського князівства вдалось зберегти значну людність, військові сили та економічний потенціал. І коли у 1340 р. (через 100 років після завоювання Києва ханом Батиєм) помер від отрути останній володар самостійного Галицько-Волинського князівства Болеслав-Юрій Тройдович, то він заповідав землі своєму зятеві литовському князеві Любартові Гедеміновичу [7]. Так Галицько-Волинське князівство опинилось у Великому князівстві Литовському, чим був покладений початок приєднання давньоруських земель до Литовської держави, яка у подальшій боротьбі з татарами повністю використала ще збережені людський, економічний, політично-військовий потенціали князівств Київської Русі.

Третьою особливістю татаро-монгольського поневолення на заході степів Причорномор`я були різні активні зв`язки, які включали не тільки військові напади, але й торговельно-культурні, релігійні контакти з такими більш розвиненими країнами, як Візантія, Болгарія, Угорщина, Польща, італійські міста (Генуя, Венеція) та Папська курія. Саме ця особливість та віддаленість від столиці Золотої Орди Сараю надали можливостей в західній частині причорноморських степів монгольському воєнноначальнику темніку (намісник) Ногаю наприкінці ХІІІ ст. у Північно-Західному Причорномор`ї створити майже незалежну від Золотої Орди свою державу. Діяльність Ногая була одним з самих серйозних передвісників майбутнього розпаду Золотої Орди. Пізніше з його ім`ям пов`язано створення Кримського ханства, Ногайської або Буджацької Орди, Ногайської Орди на сході Європи. До своїх військових походів він часто залучав і військові сили галицько-волинських князів.

Але все ж за минулі до Синьоводської битви 122 роки татаро-монгольського панування на українських землях в західній частині Золотої Орди утворилось досить сильне татаро-монгольське угрупування, яке робило постійні грабіжницькі наскоки на українські землі, сусідні держави — Литву, Польщу, Угорщину, Болгарію, Сербію та Візантію. Завдяки цим подіям до нашого часу дійшли деякі писемні повідомлення цих країн і про політичну історію західної частини Золотої Орди. Другий блок документів з цієї проблеми частково відображений у писемних джерелах численних італійських колоній Генуї та Венеції у Північному Причорномор`ї, що займались вигідною торгівлею на “великому шовковому шляху” з Китаю, Індії, Ірану до Європи. У Північно-Західному Причорномор`ї існували такі значні італійські колонії, як Кілія в пониззі Дунаю, Аккерман-Білгород (італійською Монкастро), Джіністра (на місці сучасної Одеси).

Західні кордони татаро-монгольської держави простягнулись далеко за Дунай на територію сучасної Румунії. Ще в 1263 р. золотоординський хан Берке пожалував Ногаю звання хана за те, що незважаючи на поранення і втрату ока, він виграв битву. В 1270 р. Ногай посварився з ханом Менгу-Тимуром і зайнявся тільки створенням власної держави на заході степів Причорномор`я [8, 145]. Після загибелі Ногая у битві з Токтою на р. Куяльник (на території сучасної Одещини) в 1300 р. його улус був розподілений між його синами, які почали боротьбу між собою при розподілі батьківської спадщини [9, 115 – 117]. Наслідком смерті Ногая було і те, що захоплені ним землі Северинського Банату були включені до королівства Угорщини, а західні кордони Золотої Орди проходили по р. Сірету.

Перемога хана Токти над сепаратизмом Ногая призвела до тимчасового зміцнення Золотої Орди, яке особливо було виразним в часи хана Узбека (1312 – 1342 рр.) та Джанібека (1342 –1357 рр.). Після недовгого правління в Золотій Орді і смерті в 1359 р. хана Бирдибека не залишилось жодного представника гілки Джучидів, як прямих нащадків хана Батия. В результаті цього розпочалася міжусобна боротьба за владу, яка ледве не призвела до повного краху і розпаду цієї держави. Саме на початку 60 -х років XIV ст. у столиці Золотої Орди Сараї змінилось багато претендентів, а їх вассали в інших землях не визнали їх влади і почали карбувати навіть монети зі своїм ім`ям. У 1361 р. за один рік на великому ханському престолі побувало п`ять претендентів. У 1362 р. Золота Орда зовсім розкололась на дві частини, які існували до 1380 р.

Таким послабленням центральної влади Золотої Орди і скористався Великий литовський князь Ольгерд, розпочавши боротьбу з татаро-монгольською владою на давньоруських землях. У 1350-х роках йому вдалось опанувати Чернігівщину, приєднати до литовських володінь Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль, а 1360-х роках – Київщину [1, с. 68 – 69; 10, 310]. Він і здійснив поход проти ханів західної частини Золотої Орди. Синьоводська битва відбулась після трьох років від початку в 1359 р. великого хаосу в центральній владі Золотої Орди, яка продовжувалась близько 20 років, що призвело до політичного та економічного послаблення татаро-монгольської держави у Східній Європі.

На жаль, писемні джерела дуже коротко повідомляють про події, пов`язані з Синьоводською битвою, що також стало однією з причин, з якою вона у подальшому не набула належного значення в дослідженнях істориків на відміну від “Мамаєвого побоїща”. Густинський літопис під 1362 р. повідомляє: “В сие лето Ольгерд победи трех царьков Татарських и з ордами их, си ест Котлубаха, Качбея, Дмитора; и от толи от Подола изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя Русския державы во свою власт прият и Киев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего» [11, 350]. Про Синьоводську битву є короткі відомості і в інших літописах, які доповняють вісті про успіхи Ольгерда описом переслідування татаро-монгольських військ до самого Чорного моря і завоюванням Білобережжя.

Для з’ясування питання про володіння татарських ханів, що зазнали поразки у Синьоводській битві, існує дуже мало даних, бо відомі тільки їх імена та належність їх володінь до західної частини Золотої Орди. Певним ключем до цього може стати вивчення адміністративної структури золотоординської держави. Дослідження адміністративно-політичної системи татаро-монгольської держави “Великого Улуса” або просто “Орди”, яка “Золотою Ордою” у руських писемних джерелах стала іменуватись пізніше, з ХVI ст., доводять, що протягом свого існування вона зазнала цілий ряд змін [12, 43; 13, 75 – 86; 14, 155]. “Золота Орда” у своєму розвитку пройшла шлях від безпосереднього підпорядкування центральній владі великого хана в монгольському Каракорумі до виділення незалежної держави при хані Менгу-Берку в 1266 р. з карбуванням своєї власної монети. Основою адміністративно-політичної системи цієї держави було розділення на уділи – улуси. У ХІІІ ст. вона поділялась на декілька адміністративних одиниць, які були володіннями темників та членів правлячої родини Джучидів, число яких з часом невпинно зростало. У ХІV ст. вся територія Золотої Орди розділялась вже примірно на 70 улусів.

Напевно, три таких улуса, якими керували названі учасники Синьоводської битви, і знаходились на заході Золотої Орди, бо інші вельможі в цей час були зайняті боротьбою за центральну владу і навряд чи змогли брати участь у цій битві. Можливо, у Синьоводській битві брали участь і нащадки відомого темніка Ногая. Вирішення питання про конкретні володіння ханів, що брали участь у Синьоводській битві, можливе на основі комплексного дослідження писемних, картографічних, топонімічних, археологічних, нумізматичних джерел. Писемні і картографічні джерела XIV cт. мають відношення, головним чином, до татарських міст, розташованих у причорноморській зоні і пов`язаних з торгівлею (Кілія, Аккерман-Монкастро).

Згадування імен трьох татарських ханів, які брали участь у Синьоводській битві 1362 р. з Великим князем литовським Ольгердом, вірогідно, відображає адміністративно-політичний поділ західної частини Золотої Орди на той час і підкреслює важливість цієї події тим, що для участі в цій битві татаро-монголи зосередили всі свої сили трьох улусів в цьому регіоні. Цікаві, глибоко раціональні і не безпідставні припущення М.Д.Руссєва відносно локалізації територій володінь трьох татарських ханів (Димитрій, Кутлубух, Хаджибей), які приймали участь у Синьоводській битві з Ольгердом в 1362 р. на основі аналізу гідрографічних топонімів степової частини Північно-Західного Причорномор`я та писемних джерел. На його думку, хан Димитрій володів землями по Нижньому Дунаю, Кутлубух – степами межіріччя Дунаю та Дністра, де збереглись назви озера та річок Малий і Великий Катлабух, Хаджибей – землями між Дністром та Південним Бугом, де є Хаджибейський лиман, та існувало місто Хаджибей на місці сучасної Одеси [15, 148].

Про те, що володіння Димитрія знаходились на самому заході, свідчить і грамота короля Угорщини від 22 червня 1368 р. про звільнення від мита купців татарського князівства Димитрія в угорському королівстві в обмін на звільнення від мита купців Брашова при торгівлі в його землях [16, 109]. Але фігура Димитрія, який брав участь на стороні татарського війська у Синьоводській битві, виявилась досить цікавою і неоднозначною. Каральні експедиції галицького князя Лева Даниловича та Шварна знищили багато людей з верхівки Болоховської землі, але її князі частково вціліли. І як вважають дослідники, зокрема Л.Войтович, їх нащадком був подільський князь Димитрій, який разом з татарськими ханами Хаджибеєм та Кутлубухом брав участь у Синьоводській битві. На його думку, він тримав володіння на Бирладському плато, Верхньому Пруті і навіть на Нижньому Дунаї. Більшість дослідників вважала, що розповсюдженість християнської релігії на заході Золотої Орди, де проживало багато православного населення (румуни, молдавани, українці), не тільки серед землеробів, але й серед степових кочовиків — куманів (половців), що залишились у Північно-Західному Причорномор`ї та Подунав`ї, не виключала можливості прийняття татаро-монгольським ханом християнської релігії та ім`я Димитрій після його хрещення [15, 148; 17, 185 – 186]. Ф.М.Шабульдо вважав, що Димитрій був ханом Ямболуцької Орди [18, 71 – 72].

Володіння Димитрія, Катлабуха, Хаджибея та міста ХІV ст.

у Північно-Західному Причорномор’ї

У дослідників існували і певні розбіжності у визначенні володінь татарського хана Димитрія. К.Джіуреску розміщав землі Димитрія у південній Молдові та Білгороді [19, 202], Ш.Папакостеа та А. Джіаца – південніше гирла Дунаю [20, 55; 21, 1878], П.Бирня – на території Молдови з столицею у Новому Місті („Шехр ал-Джедид”) – Старому Орхеї [16, 110], І.Т.Черняков, Е.Ю.Градун, В.Г.Кушнір – на території між Прутом і Сіретом [17, 185 – 186]. На наш погляд, досить вдало висунув привабливу гіпотезу про походження учасника Синьоводської битви „татарського хана Димитрія” Л.В.Войтович. На його думку, цей так званий „татарський” хан „міг бути подільським князем Дмитром” [22, 504]. За його дослідженням, подільський князь Дмитро був вцілілим нащадком Болоховських князів, з якими вели довгу боротьбу галицькі князі, щоб приєднати їх до Галицько-Волинського князівства.

Історики визначають „Болоховською землею” область у порубіжжі Київської, Галицької та Волинської земель, яка розташовувалась у верхів`ях р. Случ і басейну Південного Бугу – сучасна територія східної частини Хмельницької області та Вінницька область [23; 24,. 333 – 334]. Болоховські князі вели довгу і вперту боротьбу за свою автономію, особливо з галицько-волинськими князями. Заради автономії болоховські князі перейшли на службу до монголо-татарських ханів, за що Данило Галицький у 1255 р. піддав їх територію спустошливому військовому розгрому. Болоховська земля лісостепової зони України була населена нащадками полян, древлян та уличів.

Зважаючи на все викладене, можна вважати, що володіння князя Димитрія, вірогідно, включали район Середнього Подністров`я, а також міжіріччя Дністра і Прута та Прута і Сірету. На півночі, можливо, його землі охоплювали півмісяцем степові райони володінь татарських ханів Кутлубуха та Хаджибея.

Археологічні дослідження, проведені в Білгороді-Аккермані, Костештах та Старому Орхеї, підтвердили особливо активний розвиток цих міст під владою татаро-монголів у ХІV ст. [16; 25; 26, 121]. На жаль, на інших пам`ятках цього часу ніяких археологічних досліджень не провадилося, і вони відомі тільки з повідомлень, головним чином, XIX – ХХ ст. Серед них важливими є городище на лівому березі Дністра біля с. Маяки Біляївського району Одеської області [27, 159 – 160]. На поверхні городища існували руїни мурованої мечеті та будинків XIV cт. Це городище розташовувалось біля переправи через Дністер на важливому суходільному караванному шляху, що йшов від Аккерману на схід Причорномор`я, на Кавказ та до степів Азії.

Важливим ввижається і городище біля с. Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області з залишками руїн цегляних та кам`яних будинків, склепів ХIV ст. [28, 258]. У 20 км на південний схід також на правому березі Південного Бугу, де в нього з півночі впадає р. Синюха, а з півдня – р. Кодима, розташовувалось так зване „Безіменне городище [14, 83]. На городищі були відомі руїни будівель часу правління золотоординського хана Узбека [27, 162]. Недалеко від городища знаходилась переправа через Південний Буг, що носила назву „Вітовтів брід” [29, 259]. Нижче на лівому березі Південного Бугу існувало ще два городища золотоординського часу. Одне з них розташовувалось біля с. Ак-Мечеть Вознесенського району Миколаївської області. На ньому також були відмічені залишки цегляних фундаментів мечеті та будівель. [14, 83]. Городище Баликлей розміщалось при впадінні р. Чичеклеї у р. Південний Буг. Зараз тут розташоване село Покровка Веселинівського району Миколаївської області.

Городище Солоне знаходиться біля с. Солоне Єланецького району Миколаївської обл. на березі балки Мечетної р. Солоної – притоки р. Гнилий Єланець, що впадає в р. Південний Буг. В.Ястребов відмічав, що на поверхні у ХІХ ст. були руїни мечеті та залишки фундаментів будинків, серед яких знаходився один великих розмірів [30, 114]. Городище Аргамкли-Сарай розташоване на правому березі р. Громоклея – правої притоки р.Інгул, що впадає в р. Південний Буг. На городищі відмічено багато залишків руїн фундаментів від будинків золотоординського часу. [27, 163]. Невідомо, яким чином потрапили на італійську мапу 1772 р. Річі Заноні відомості про наявність руїн мечетей золотоординського часу з розміщенням напису „татарська мечеть” на городищах Агамакли-Сарай, Ак-Мечеть, Баликлей. Ця мапа була опублікована Д.І.Яворницьким [29].

Основні городища на Південному Бузі (Велика Мечетня, Безіменне городище, Ак-Мечеть, Балаклей) розташовувались на його правому березі біля переправ. Розміщення їх на невеликій відстані один від одного (Велика Мечетня та Безіменне городище), вірогідно, свідчить про важливе стратегічне значення на кордоні степової і лісостепової частин Південно-Західної України. З цього стає зрозумілим і напрям військового походу Гедиміна у Південне Побужжя, де знаходились найближчі татаро-монгольські стратегічні поселення, розгром яких надавав йому важливих переваг у підкоренні всього західного регіону Золотої Орди.

Одеський дослідник Ф.О.Петрунь ще в 20-ті роки минулого століття почав досліджувати старожитності золотоординського часу у межіріччі Південного Бугу та Дністра, а також намагався визначити роль цих пунктів у військовому та господарському житті західних регіонів Золотої Орди на кордоні українського пограниччя того часу [31, 99 - 100]. Наявність у цьому регіоні близько семи поселень міського типу, безумовно, свідчить про їх важливу економічну роль та значне містобудування в XIV ст. Зростання цих центрів було пов`язано з їх розташуванням на жвавих торгових шляхах того часу.

Крім суходольного торговельного шляху вздовж узбережжя Чорного моря від Кілії на Дунаї до Аккермана на Дністрі та переправи через нього біля Маяк і далі через Хаджибей у напрямку до Дніпра і Криму існував інший торговельний караванний шлях. Він з`єднував Львів з Кримом. На досліджуваній території цей суходольний шлях йшов до городища Велика Мечетня, потім переправою через Південний Буг в напрямі до городища Солоне (близько 90 км), а далі – до городища Аргамакли-Сарай (близько 70 км). Звідти цей торговельний шлях продовжувався до переправи через р. Інгул на так званому „Давидовому броді”, а потім йшов до переправи через р. Дніпро біля Тавані. В цьому місці він об’єднувався з прибережним причорноморським суходольним шляхом. А далі торговельні шляхи розділялися на два: один йшов до Криму, а другий – до пониззя Дону і Сараю на Волзі.

Всі ці торговельні шляхи були не тільки пожвавленими торговельними артеріями у XIV ст., але і використовувались для військово-політичних зносин столиці Золотої Орди з західною частиною її володінь. М.Ф. Котляр вважає, що торговельний шлях Львів – Крим – Кафа існував навіть і в ХІІІ ст [32, 115].

Запропонована нами гіпотеза про розташування володінь татарських ханів, що брали участь у Синьоводській битві, сприятиме подальшому вивченню цієї важливої історичної події ХІV cт. та історії України в часи вивченню цієї важливої історичної події ХІV cт. та історії України в часи входження її території до Золотої Орди.

_____________________

1. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ – середини ХVI ст. – К., 1996.

2. Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005.

3. Галенко О. Золота Орда у битві на Синіх Водах 1362 р. // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005.

4. Шабульдо Ф. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації. // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005.

5. Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. – М., 1966.

6. Плетнева С.А. Половцы. – М., 1990.

7. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998.

8. Добролюбский А. Тайны причерноморских курганов. – Одесса, 1988.

9. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т.1. Извлечения из сочинений арабских. – Спб., 1884.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1995. – Т. 1.

11. Полное собрание русских летописей (Густынская летопись). – СПб., 1843. – Т. 2.

12. Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. – М., 1973.

13. Федоров-Давыдов Г.А. Курганы, идолы, монеты. – М., 1968.

14. Егоров В.Л. Историческая география Золотой орды в ХIII – XIV вв. – М.: Наука, 1985.

15. Руссев Н.Д. Житие Иоанна Нового: легенда и историческая действительность. // Аккерманские древности. – Белгород-Днестровский, 1997. – Вып. первый.

16. Абызова Е.Н., Бырня П.А., Нудельман А.А. Древности Старого Орхея //Золотоордынский период.– Кишинев: Штиинца, 1981.

17. Черняков І.Т., Градун Е.Ю.,Кушнір В.Г. Хрест з кириличним написом 1369 р. з села Тузла (біля міста Білгород-Дністровський Одеської області). // Праці Центру пам`яткознавства. – К., 2006. – Вип. 9.

18. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. – К., 1987.

19. Giurescu C.C. Tirguri sau orase si cetati moldovene din secolul al X-lea pina la mijlokul secolului al XVI-lea. – Bucuresti, 1967.

20. Papacostea S. La inceputurile statului Moldovenesc. Consideratii pe marginea unui izvor necumoscut. // Studii si materiale de istorie medie. – Bucuresti, 1973. - Vol. VI.

21. Ghiata A. Aspecte ale organizatii politice in Dobrudea (secolele XIII – XV. Revista de istorie. – Bucuresti, 1981. – № 10. – P. 1878.

22. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006.

23. Дашкевич Н.П. Болоховская земля и ее значение в русской истории. – К., 1876.

24. Котляр М.Ф. Болоховська земля. – Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т. 1. – С. 333 – 334.

25. Кравченко А.А. Средневековый Белгород на Днестре (к. ХIII – XIV вв.). – К., 1986.

26. Полевой Л.Л. Поселение ХІV в. у с. Костешты. // Записки Одесского археологического общества. – Одесса, 1967. – Т. 2 (35).

27. Петрунь Ф.О. Нове про татарську старовину Бозько-Дністрянського степу // Східний Світ. – 1928. – № 6.

28. Сецинский Е. Археологическая карта Подольской губернии. // Труды ХІ Археологического съезда в Киеве в 1899 г. – М., 1901. – Т. 1.

29. Эварницкий Д.И. Вольности запорожских казаков. – СПб., 1898.

30. Ястребов В. Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии. // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1894. – Т. 17.

31. Петрунь Ф.О. Степове Побужжя в господарськім та військовім укладі українського пограниччя. // Журнал науково-дослідчих катедр м. Одеси. – Одеса, 1925. – Т. 2. – № 2.

32. Котляр М.Ф. Галицька Русь у другій половині XIV – першій чверті XV ст. – К., 1968.

Світлана Біляєва, Юрій Болтрик, Олена Фіалко (Київ),

старші наукові співробітники Інституту археології НАН України,

кандидати історичних наук

Ювелірні вироби з розкопок Портового двору Аккерманської фортеці

Дослідження Портового двору Аккерманської фортеці на території сучасного м. Білгорода-Дністровського (Україна) провадяться силами Міжнародної Українсько-Турецької Південної Середньовічної експедиції Інституту археології НАН України (начальник С.Біляєва) з 1999 р. Внаслідок багаторічних розкопок на сьогоднішній день відкрито комплекси архітектурно-будівельних решток турецької лазні, барбакану та захисних мурів, зведених османами в ХVІ ст.

Внаслідок різного роду перебудов фортеці та лазні ХVІІ – ХVІІІ ст. кількаразового прокладання шурфів та траншей в ХІХ – ХХ ст., засипки барбакану баластом з інших об'єктів, змиву культурного шару з території верхньої частини фортеці шари османського часу безпосередньо Портового двору зазнали відчутного пошкодження. Проте тут знайдено більш ніж 6 тис. артефактів, час побутування яких визначається досить широким хронологічним відрізком — ХІІІ – ХVІІІ ст. При цьому майже четверта їх частина (до 20 %) належить до золотоординського, молдавського чи передосманського часу, решта (біля 80 %) — до ХVІ – ХVІІІ ст.

Традиційно домінують рештки керамічного посуду. Проте достатньо відчутною є й кількість металевих предметів. Тільки-но за три останніх польових сезони 2004-2006 pоків колекцію знахідок поповнили більш ніж 150 високоякісних в художньому плані бронзових виробів, а також одиничні речі із срібла, дорогоцінного та напівкоштовного каміння, перлин та різнокольорового скла. Досить репрезентативну та різнопланову групу складають деталі костюму (поясні набори та ґудзики) й різні за характером індивідуальні прикраси (персні, підвіски, намистини та амулети).

Серед артефактів цієї групи превалюють деталі поясного набору й кінського опорядження — функціональні та суто декоративного характеру.

Поміж них виділяються різні за модифікацією пряжки (прямокутні, овальні, округлі та фігурні). Найпростішими за формою та декором є рамочні екземпляри (Рис. 1-3).

Рис.1. Поясні пряжки, бляшки та наконечники

Рис. 2. Поясні пряжки Рис. 3. Поясна пряжка

Одна з таких пряжок з'єднана з диском, на якому вигравійовано шестикінечну зірку (Рис. 3). Великим розмаїттям варіантів декору вирізняються круглі чи овальні (у формі умбону) опуклі пряжки з петлею або гачком (Рис. 8-10; 2; 7, 2) Найчастіше їх прикрашено орнаментом у вигляді розеток. Є також пласкі пряжки у вигляді прямокутної платівки із гачком (Рис. 4).

Рис. 4. Накладки та пряжки Рис. 5. Листоподібна пряжка

До числа рідкісних знахідок належить пряжка листоподібної форми з округлою петлею на кінці, прикрашена гравійованим орнаментом (Рис. 5). Від ременів збереглися наконечники у вигляді витягнутої обійми майже трикутної форми із гравійованим рослинним орнаментом та різні за стилістикою поперечні платівки-накладки (Рис. 4-7).

Рис. 6. Накладки

Специфічну групу складають накладні платівки (більш ніж 30 екземплярів), що різняться за формою та призначенням (Рис. 6). Переважають пласкі чи трохи опуклі тонкі платівки, багато з яких

Рис. 7. Пряжка, ливарна форма, ручка чайнику або кофейнику

мають округлу чи вузьку прямокутну прорізь в центрі. Поміж них є кілька високохудожніх зразків, що виконані та прикрашені в різній ювелірній техніці (литті, гравіюванні, карбуванні).

Серед деталей костюму певний інтерес становлять різні за формою, розмірами, системою кріплення та орнаментацією ґудзики. Вирізняються ґудзики на ніжці, відлиті разом та з напаяною петлею. В колекції наявні кілька ажурних та прикрашених філігранним орнаментом екземплярів (Рис. 8, 9, 10).

Рис. 8. Ґудзики

Рис. 9. Персні, ґудзики, підвіска Рис.10. Ажурний ґудзик та фігурні кільця

Зустрінуті також привіски та ажурні платівки-розетки в тому числі прикрашені позолотою та вставками з кольорового скла (Рис. 4, 3; 9, 6).

Найбільш цікавою є масивна срібна прикраса — дукач з овальною платівкою (за типом банта) з великою скляною вставкою рожевого кольору та підвіскою з іранської монети (Рис. 11).

Рис. 11. Дукач

Окрему групу знахідок складають срібні та бронзові персні (Рис. 9, 1-3; 10, 2, 3). Переважають відлиті каблучки у вигляді цільного кільця із щитком.

Щиток одного із срібних екземплярів прикрашає монограма (Рис. 11, 3). Репрезентовані також персні із скляними та кам'яними вставками (Рис. 11, 1, 2; 12, 13). Зазвичай вставки напівсферичної форми з гладенькою поверхнею (техніка кабошон) зроблені переважно з напівкоштовного каміння. Для вставок використовувався обсидіан чи каміння групи кварцу, різні за кольором та відтінками — від жовтаво-білого до темно-зеленого чи навіть чорного. Знайдено також кільця, різні за конфігурацією — гладкі та фігурні (Рис. 10, 2, 3).

Рис. 12. Персні Рис. 13. Перстень

Відносно невеличку серію складають різні за формою, розмірами та огранкою різнокольорові намистини. їх зроблено із скла, кварцу, бірюзи та перлин (Рис. 14, 15). До рідкісних оздоб належить невеличка накладна прикраса у вигляді пласкої шестипелюсткової розетки з отвором всередині, виготовлена з перламутру (Рис. 16).

Рис. 14. Перстень Рис. 15. Бусина та вставка у персні

Рис. 16. Накладка з перламутру Рис. 17. Ручка посудини

Досить оригінальними в колекції є три фігурні ручки бронзових посудин (скоріш за все, від невеликих чайників). Одна з них пласка, вигнута у формі петлі (Рис. 7, 3), ще дві — більш масивні, відлиті, S-подібної форми. Закінчення оздоблені об'ємними голівками драконів (Рис. 17, 1, 2).

Унікальною знахідкою є також ливарна форма для виготовлення пряжки з зображенням оленя (Рис. 7, 2).

Надзвичайно багатими та різноманітними є орнаментальні мотиви в декорі виробів, що розглядаються. Майстри, які, їх робили, широко вживали рослинні сюжети — зображення листя, стебел та пагонів, трилисників, хризантем, лілій, троянд, дерев. Залучалися й антропоморфні образи, наприклад, зображення птахів чи фантастичних істот — драконів.

В декорі виробів відбито типові для турецького мистецтва мотиви, що добре відомі у пам'ятках інших тюркських народів. Своїм корінням ці традиції тяжіють до доби раннього середньовіччя і навіть глибше — до первісності. В семантиці давньотюркського мистецтва такі зображення несли значуще змістовне навантаження, що відбилося в світосприйнятті сельджуків та семіотичній системі османів середньовіччя та нового часу.

Анастасія Баукова (Львів),

аспірант кафедри археології та історії

стародавнього світу Львівського

національного університету ім. І.Франка

До питання про поширення турецької кераміки

XIV – XVIII ст. в Криму

Історично склалось, що у процесі дослідження території Керченського півострова увагу археологів привертали, в основному, рештки античних міст-держав, розташованих на території Керчі та в її околицях. Утім великим було значення цього району й в пізніші часи, зокрема, тут була розташована фортеця Єнікале, опорний пункт Кримського ханства. Проте, археологічні пам’ятки, що свідчили б про економічне життя півострова в період середньовіччя, виявлялись спорадично під час проведення охоронних робіт на території міста.

Цікавою пам’яткою, що могла б дати значний матеріал для відтворення минулого Керчі XIV – XVIII ст., є церква Іоанна Предтечі. Споруджена у VІІІ – ІX ст. ця монументальна споруда впродовж тривалого часу була одним з центрів міського життя. Ще в ХІХ ст. було висловлене припущення про те, що саме в цьому ж місці була споруджена візантійська фортеця, про яку сповіщає Прокопій Кесарійський, а пізніше турками в XIV – XVIII ст. були збудовані укріплення [1; 28].

Планомірні розкопки території, прилеглої до церкви, ніколи не проводились. Вперше ділянка біля церкви Іоанна Предтечі була досліджена у 1934 р. В.Д.Блаватським і була пов’язана із забудовою частини подвір’я біля церкви. У звіті про проведені роботи В. Блаватський вказує, що було відкрито "череп’я різного посуду: чорнолакового, червонолакового, простого, тонкостінного, товстостінного, з сірої, білої, коричневої грубої глини, уламки черепиць, датованих V ст. до н. е. – ХХ ст. включно" [2; 252]. Ймовірно, що під час робіт археологам зустрічались уламки кераміки XIV – XVIII ст. Проте, зважаючи не те, що метою робіт В.Блаватського було встановлення міських меж античного Пантікапея, ці знахідки не були докладно задокументовані. Під час Другої світової війни звіти про роботи 1934 р. були, на жаль, втрачені.

У 1963 р. у зв’язку з ліквідацією міського ринку та влаштуванням міського саду біля церкви Іоанна Предтечі було проведено археологічні розкопки. Закладено розкопи І на північний схід від церкви та ІІ на північ від церкви.

Серед будівельних решток середньовічного періоду на розкопі І було виявлено рештки турецької лазні XIV – XV ст. В заповненні приміщення А лазні було виявлено турецьке фаянсове блюдце з яскравим поліхромним розписом, датоване XVІ – XVII ст. [5; 66].

На розкопі ІІ також було виявлено декілька уламків фаянсових посудин XIV – XVIII ст. [6; 70].

Окреме місце серед знахідок турецької кераміки посідає матеріал, виявлений у 1988 р. під час охоронних розкопок біля церкви Іоанна Предтечі. Тут було відкрито значну групу білоглиняної турецької кераміки XIV – XVIII ст. Зазначені археологічні матеріали особливі ще й тим, що були ретельно опрацьовані вченими.

Зокрема, серед керамічного матеріалу було виділено ізнікську кераміку, кераміку дамаської та родоської груп кінця XV – початку XVІ ст. [3; 219]. XVIII ст. була датована група керамічних виробів, що належить до групи Кютаг’я [4; 27].

Іншим об’єктом, що дозволяє сподіватись на отримання нових даних про ареал поширення турецької кераміки на території Керченського півострова, є фортеця Єнікале, археологічне дослідження якої планується розпочати у цьому році.

Спираючись на виявлення археологами фаянсової кераміки XIV – XVIII ст. біля церкви Іоанна Предтечі в Керчі, можна зробити декілька важливих висновків. По-перше, не випадковим є місце виявлення турецької кераміки, адже церква Іоанна Предтечі була розташована в безпосередній близькості від керченського середньовічного порту.

По-друге, це дало змогу встановити міські межі середньовічного Корчева. По-третє, виявлений посуд, його форми та особливості розпису дозволяють припустити довготривалість та систематичність імпорту турецької кераміки впродовж кількох століть.

_____________________

1. Ашик А. Б. Боспорское царство. – Одесса, 1848. – Т. 1.

2. Блаватский В. Д. Раскопки Пантикапея в 1934 г. // Материалы и исследования по археологии СССР. № 56. Пантикапей. – М.: Издательство АН СССР, 1957. – С. 251 – 253.

3. Болонкина Е. В. Турецкая керамика XIV – XVIII веков из Керчи // Археология и история Боспора. –Т. ІІІ. – Керчь, 1999. – С. 219 – 226.

4. Болонкина Е. В. Турецкая керамика XIV – XVIII веков из Керчи // Тезисы докладов научной конференции, посвященной 140-летию со дня рождения В. Шкорпила. Июль 1993 г. – Керчь, 1993.—С. 26 – 27.

5. Зеест И. Б., Якобсон А. Л. Раскопки в Керчи в 1963 г. // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института археологии. – Вып. 104. Средневековые памятники Восточной Европы. – С. 62. – 69.

6. Макарова Т. И. Средневековый Корчев (по раскопкам 1963 г. в Керчи) // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института археологии. – Вып. 104. Средневековые памятники Восточной Европы. – С. 70 – 76.

Лариса Виногродская (Киев),

старший научный сотрудник отдела древнерусской

и средневековой археологии Института археологии

НАН Украины,кандидат исторических наук

Орнаментальные мотивы на украинских рельефных

изразцах ХVIXVII веков

Развитие изразцового искусства на Украине проходило в рамках развития общеевропейского изразцового искусства. Однако географическое расположение Украины между Западом и Востоком и влияние на развитие украинской культуры широкого колонизационного движения на ее территории в средневековый период (Литва, Польша, Венгрия, Россия, Турция) определили степень проникновения европейских и восточных орнаментальных мотивов в украинское искусство ХVІ-ХVП вв. Это проникновение в разных регионах Украины происходило по-разному. Так, в западных и северо-западных регионах, близких к границам Польши, Венгрии, Словакии, в орнаментации изразцов прослеживается влияние декоративно-прикладного искусства этих стран. На юго-западе в орнаментальных мотивах на изразцах заметно влияние искусства Румынии и Молдавии. С юга проникают восточные мотивы, а восточные области Левобережной Украины находились под влиянием российского искусства. Следует отметить, что изразцы на Украине, в отличие от изразцов России, Средней Азии, Турции, использовались, в подавляющем большинстве в облицовке печей и лишь иногда (ХVІІ-ХVІІІ вв.) ими украшались экстерьеры и интерьеры церквей, монастырских и общественных зданий (Киев, Чернигов, Переяслав-Хмельницкий). Увлечение Европы в ХVI – ХVII вв. турецкой культурой привело к распространению в быту широкого ассортимента вещей (одежда, посуда, ткани, ювелирные изделия) восточного происхождения, в том числе и керамики. Распространение в Южную Европу из Персии и Турции через посредство арабских торговцев полумайолики и затем испано-мавританской майолики привело к возникновению в конце ХV – начале ХVI вв. новых керамических центров с высоким качеством производства в Турции, Италии, а позднее и других странах Европы. Это позволило поднять художественный уровень керамических изделий и отношение к ним как к предметам декоративно-прикладного искусства. В этот период распространяется многоцветная глазурь. В XVI в. в Европу вступает Ренессанс, в декоративно-прикладном искусстве которого широко используются восточные орнаментальные мотивы (арабески, плод граната, чешуйчатый орнамент, розетки, акант и пальметты). Чаще всего эти мотивы проникали на Украину благодаря торговле предметами искусства, тканями, коврами и т. д. (по территории проходили торговые пути с Востока на Запад и с Запада на Восток). Однако были и другие пути распространения восточных мотивов в украинском искусстве, которые позволяли проникать предметам восточного происхождения в широкие слои населения. Одним из них было запорожское казачество: добро, приобретенное казаками путем военных действий против татар и турок и набегов на торговые караваны, расходилось по украинским поселениям и хуторам, оставлялось в шинках и харчевнях. Элементы восточных мотивов, заимствованные из турецких орнаментов на тканях, коврах, керамических изделиях и т.п., перерабатывались местными мастерами, упрощались, часто получая синтез элементов восточных и западных мотивов.

По орнаментальным мотивам украинские изразцы разделяются на пять основных видов.

1. С сюжетным орнаментом (изразцы с портретным, пейзажным, зооморфним и религиозным изображениями). Появляются на Украине в конце ХV – ХVІ вв., прежде всего, на пограничных с Европой территориях. Их находят при раскопках в замках и городских археологических слоях. К наиболее ранним (ХV – XVI вв.) относятся изразцы, найденные при раскопках в Белгороде-Днестровском (Рис. 1, 1-3). Так, на небольших трапециевидной формы изразцах изображено рельефом химероподобное существо с головой человека в короне и туловищем зверя, из спины которого прорастает трилистник, а на бедре изображен глаз (Рис. 1, 1). По конструктивным особенностям они относятся к изразцам завершения купольной печи и находят себе аналогии среди изразцов Словакии ХV – начала XVI вв., однако стилевые особенности изображения химеры (поворот головы, пропорции туловища) напоминают изображения животных в стиле «Rumi» на посуде XVI в. из Изника1. На другом изразце прямоугольной формы из Белгорода-Днестровского изображена собака-симург в окружении птиц (Рис. 1,2). Изображение упрощенное, птицы добавлены к основному мотиву с помощью отдельного штампа. Морфология этого мотива выходит из Китая и находит себе применение как в исламском, так и в христианском искусстве. Кроме этого, в Белгороде-Днестровском найдены изразцы с реалистичным изображением татарина на коне (Рис. 1, 3) и большое количество изразцов с абстрактно-геометрическим орнаментом, характерным для архитектурно-декоративной керамики Узбекистана и Средней Азии. Также реалистично изображение на изразцах конца ХVII в. городских пейзажей с минаретами и слонов с погонщиками, что связывается с воспоминанием о реальных событиях завоевания Украины турками. На изразце со слоном из Умани сбереглась часть даты 167…(Рис. 1, 4).

К этому же времени относятся изразцы c изображением замковых кликунов из раскопок в Луцке, где на небольшом прямоугольном изразце расположена примитивно выполненная фигура кликуна2. Изразцы с портретным изображением появляются на территории Украины в ХVI в. и найдены во время раскопок в киевском замке и Киево-Печерской лавре (Рис. 1, 4). Подобные изразцы были наиболее распространены в Центральной Европе в конце ХV-ХVI ст.3. Ближайшими аналогиями украинским изразцам являются изразцы из Литвы4. Однако в сравнении с ними изображения на киевских изразцах выполнены очень схематично, что указывает на работу местных мастеров по какому-то западному образцу.

В ХVI в. на Украине начинают широко распространяться изображения на изразцах ангелов и сцен на религиозные темы, заимствованные из европейских сюжетов. На изразцах ХVI – начала ХVII вв. это, в основном, изображения «путти» (фрагменты изразцов с изображением бегущих ангелочков, держащихся за веночек, аналогичные изразцам из раскопок в Вильнюсе, найдены на подворье замка «Ракочи» в Хмельницкой области), фигур святых с нимбами и статичные крупнофигурные изображения ангела в полный рост с крыльями за плечами, причем, ангел держит перед собой гербовый щит (Рис. 1, 5)5.

Развитие этого мотива на изразцах второй половини ХVII – ХVIII вв. проявляется в барочных композициях на квадратных лицевых пластинах с размещением по углам изображений лиц ангелов с крыльями по бокам, либо в верхней или нижней части карнизных изразцов, а также в религиозных сценах, таких как «Самсон, раздирающий пасть льва», «Адам и Ева», «Илья-пророк на колеснице» и других (Рис. 1, 6-9, 11, 13). На Левобережье Украины встречаются изразцы с выполненными высоким рельефом изображениями иностранцев-офицеров в европейской военной одежде ХVII в. (Батурин). На одном из них изображен офицер с копьем, пистолетом и саблею в руке. Одет в широкие штаны и кафтан с галунами. На голове – шляпа с пером. Такие мотивы, скорей всего, копировались с западноевропейских образцов либо для их изготовления завозились матрицы. Кроме этого, в ХVII в. распространены изображения фантастических животных и птиц (Рис. 1, 15), музыкантов-зверей (Рис.1, 16) и фигуры людей (Рис. 1, 12, 14).

Рис. 1. Изразцы с сюжетным орнаментом

2. Появление геральдических мотивов в орнаментации украинских изразцов связано с широким распространением геральдических изображений под влиянием готического искусства на европейские изразцы в ХV-ХVI вв. и проникновением их через Польшу и другие пограничные страны в ХVІ в. на Украину. Встречаются, прежде всего, в оформлении изразцовых печей в замках. В конце ХVІІ-ХVШ вв. происходит перерастание в сюжетные народные мотивы.

На украинских изразцах встречаются три основне геральдическе мотива: мотив двухглавого орла, мотив "дерева жизни" со стоящими перед ним животными и "погони".

Рис. 2. Изразцы с геральдическим орнаментом

Двухголовий орел с распростертыми крыльями был распространен на изразцах Левобережной Украины и Среднего Поднепровья, особенно в конце ХVII-XVIII вв. и связывается с влиянием российской геральдики. Наиболее ранние экземпляры относятся к началу XVII в. (Рис. 2, 1), где на изразцах небольшого формата, покрытых зеленой поливой, орел изображен в статичной позе и занимает всю площадь лицевой пластины (ренессансные признаки). С течением времени (ХVII-XVIII вв.) этот мотив претерпевает ряд изменений, связанных с требованиями нарастающей декоративности барокко и в сочетании с народными вкусами превращается в декоративное изображение (Рис. 2, 2). И хотя орел изображался в разных манерах исполнения: с короной, без короны, со всей царской атрибутикой и просто как элемент орнамента, все его изображения объединяет стилизация, раздробленность композиции орнамента, исполненного небрежно, низким рельефом. Фигура орла иногда теряется среди стеблей, цветов и звезд (Рис.2, 3)6.

Мотив “дерево жизни” встречается на украинских изразцах с конца ХVI в. К нему относятся изразцы ХVII в., найденные во время раскопок в Киеве, Чернигове, Батурине, с изображением медведя и грифона, стоящих в геральдической позе с двух сторон от колонны, символизирующей дерево жизни (Рис. 2, 4). Статичность поз зверей характеризует орнаментальный рисунок мотива (влияние стиля эпохи Возрождения). Изразцы покрыты глазурью шести цветов: белой, голубой, желтой, зеленой, темно-зеленой и коричневой. Большие размеры изразцов (31,7 х 31,0 см) позволяют предположить, что они использовались для облицовки каминов либо экстерьеров зданий. Интересно отметить, что этот мотив использовался и для орнаментации печных изразцов в конце ХVII-ХVIII вв. на казацких памятниках (Каменская сечь, Матронинский монастырь), но на них мотив "дерева жизни" уже теряет свое символическое значение (Рис. 2, 5). На прямоугольных изразцах крупным планом размещены выполненные в наивно-примитивном стиле фигуры медведя и грифона, стоящие на задних лапах и держащие в передних лапах чарки и бутылку. Дерево жизни из колонны превратилось в небольшой кустик внизу изразца. На этих изразцах мы видим, как скопированный геральдический мотив превратился в казацкий сюжет. Символ дерева жизни иногда при копировании изображения вообще выпадал из поля зрения художника, и он пропускал его. На изразцах из Чернигова этот мотив превратился в раскидистое дерево со стоящими по обеим сторонам от него собаками (Рис. 2, 6).

Мотив всадника с саблею в руке, который объединял в себе герб Литвы — “погонь”-всадник с поднятой в руке саблей (Рис. 2, 7) — и распространенный в Европе в ХV-ХVI вв. мотив Георгия Победоносца (Змееборца) с копьем, в ХVII-ХVIII вв. на украинских изразцах превратился в сюжетные изображения воинов-казаков на коне с обнаженной саблей и копьем. Такие изразцы обнаружены во время раскопок в резиденции Богдана Хмельницкого в Субботове7. По-видимому, они вставлялись в облицовку печи в домах казацких старшин как символ атамана-победителя. Изразцы с такими мотивами разнообразных композиций были распространены на территории Украины в ХVIІ-ХVIII вв. Они найдены во многих сотенных городах Украины (Чернигов, Субботов, Киев, Умань и другие). Змей, которого топчет конь, изображается совсем маленьким или в виде собаки, а иногда просто растением. На изразцах Левобережной Украины иногда встречаются изображения всадника в одежде стрельцов с высоким защитным воротником с надписью «Иван» (Рис.2, 8). В конце ХVII-ХVIII вв. этот мотив также, как и выше описанные геральдические мотивы, превращается в изображения казацких сцен с фигурами девушек, провожающих казака на войну (Рис. 2,9). На изразцах из Чернигова это казак с огромной трубкой во рту (Рис. 2, 10)8. К геральдическим мотивам относятся и изображения зверя с поднятыми передними лапами на прямоугольных изразцах небольшого формата, вытянутых по горизонтали, которые по стилистическим признакам относятся к концу ХVI – началу ХVII вв. (Рис. 2, 11, 12). Почти прямые аналогии эти изображения находят в белорусских изразцах этого же времени, что говорит об одних источниках9.

3. Изразцы с растительным орнаментом появляются на Украине в ХVI в., прежде всего, на западных землях Украины в замках и монастырях. Поначалу, это были заимствования европейских образцов, которые находят почти прямые аналогии в Польше, Венгрии, Словакии. Они небольших размеров, с крупным изображением абстрактно-фантастических растений, выпуклых кругов или стилизованных цветков центрической композиции, часто покрыты зеленой или полихромной поливой (Рис. 3, 1, 2, 4)10. В ХVI-ХVII вв. распространяются изразцы с орнаментом четырехчастной композиции, поначалу крупнофигурной с острыми лучами, направленными в углы лицевой пластины (Рис. 3, 3), а затем с композицией, в центре которой расположен небольшой выпуклый круг, от которого отходят в углы лицевой пластины четыре прямых стебля с пикоподобным окончанием и симметрично отходящими по бокам листьями (Рис. 3, 5, 6). Эта ренессансная композиция к середине ХVII века, оставаясь в основе той же, претерпевает изменения в элементах орнаментального рисунка, все более приобретая барочные черты (Рис. 3, 7). Так, выпуклый круг становится четырехлепестковым цветком, окончания стеблей превращаются в листок или бутон, а в местах пересечения стеблей появляются прямоугольные заклепки (кованый орнамент). К концу ХVII-ХVIII вв. в мотиве четырехчастной орнаментальной композиции преобладающими становятся барочные черты, что проявляется в элементах орнамента и его рисунке (Рис. 3, 8). Сердцевина композиции становится многолепестковым цветком, окончания стеблей в углах лицевой пластины приобретают вид полураспустившейся лилии или тюльпана, а листья по бокам превращаются в претенциозно изогнутые стебли, что придает всей композиции барочную живость и подвижность.

Мотив вазы с цветами появляется на украинских изразцах в конце ХVI – начале ХVII вв. в замках и монастырях и поначалу отличается крупнофигурным изображением, которое занимает все поле лицевой пластины (Рис. 3, 9). Но уже со второй половины ХVII в. он также постепенно приобретает барочные черты, а к концу ХVI – ХVII вв. изображение вазы теряется среди переплетения стеблей и листьев аканта (Рис. 3, 10).

Одним из распространенных мотивов на изразцах второй половины ХVII-ХVIII вв. являются изразцы с кринообразным орнаментом. В Европу этот мотив пришел из Византии под названием «крина», изображаемого в виде пальметки, трехлистника в сердцевидном обрамлении, и связывался с христианской символикой. Однако он был известен еще в VIII веке до н. э. в орнаментации фригийской керамики на территории Турции (экспозиция в музее в Гордионе). Он употреблялся также в орнаментации оббивки саркофагов детей султанов XIV-XV вв. Этот мотив широко применялся в искусстве готики, ренессанса, барокко. Раскрепощение и стилизация его в декоративно-прикладном искусстве проходили постепенно, что прослеживается и на украинских изразцах. Если на изразцах конца ХVІ – середины ХVII вв. крин еще стабильно сохраняет форму с трехлистником, то уже в конце ХVII-ХVIII вв. трехлистник часто заменяется либо виноградом, либо малиной, либо просто абстрактным подобием ростка (Рис.3, 11-13, 23)11. Символическое начало превращается в обычное исполнение декоративного мотива орнамента, в которое уже не вкладывается символичная нагрузка.

Барочные мотиви аканта и лилии на украинских изразцах появляются в середине ХVII века и широко распространяются во второй половине ХVII-ХVIII вв. по всей территории Украины. Мотив аканта заполняет обычно всю поверхность лицевой пластины изразца, часто в сочетании с лилией и вазой (Рис. 3, 10)12. При раскопках в Новгороде-Северском был найден изразец с датой 1648, орнаментированный мотивом стилизованного аканта в сочетании с гербовым щитком. Цветочные мотивы (изображения гвоздики, розы в полуанфас с бутонами, четырехлепестковых цветков (восточное влияние) в конце ХVП – ХVШ вв. находят распространение на Левобережье Украины среди городского населения среднего достатка. Мотив четырехлепесткового цветка с острыми листками между ними часто встречается в ХVII-ХVIII вв. на иконах и других предметах прикладного искусства. Этот мотив известен и на изразцах ХVII в. в Белоруссии.

В конце ХVII-ХVIII вв. изразцовые печи с растительным орнаментом широко использовались в среде мещан и сельской казацкой верхушки, однако существовали заказы на производство изразцов для шляхетской и монастырской элиты, которые отличались от изразцов, производившихся для широких слоев населения, как большей изысканностью мотивов и рисунка орнамента, так и гаммой дорогих полихромных глазурей, которыми покрывались изразцы (белая, желтая, бирюзовая, зеленая, кобальтовая – темно-синяя). Такие изразцы найдены при раскопках в Чернигове, в Киеве на территории Софии Киевской и на территории Киево-Печерской лавры, замка Ивана Мазепы в Батурине и других местах и связываются с влиянием как польского, так и белорусско-российского изразцового искусства, где аналогичные мотивы с идентичной гаммой цветов встречаются в декоративном оформлении изразцами печей и экстерьеров церквей13.

4. Изразцы с геометрическим орнаментом распространяются в конце ХVІ-ХVШ вв. Преобладают традиционные народные мотивы резьбы по дереву, ковки, вышивки, которые почти не изменяются во времени. Наиболее распространенными мотивами являются солярные знаки, треугольники, разные геометрические фигуры из треугольников, крестов, пересеченных и косых линий, овалов (Рис.3, 14, 15). Эти устоявшиеся мотивы известны в декоративно-прикладном искусстве с ранних времен и распространены на территории Белоруссии, Польши, Словакии в ХVІ – ХVII вв. и на территории Украины в ХVI – ХVIII вв.14. Следует отметить чисто украинский народный орнаментальный мотив, своим происхождением связанный с резными иконостасами и царскими вратами в церквях и имеющий название «подсолнух» (соняшник). Рисунок орнамента состоит из овалов, поле которых в середине заполнено косой сеткой, иногда с точками посередине ячеек, что напоминает середину подсолнуха с семечками (Рис. 3, 16). Мотив подсолнуха часто встречается на резных деревянных иконостасах ХVII в.15. Этот мотив на изразцах имеет довольно локальное распространение: в основном, это территория Черкасчины с центром производства в Субботове, резиденции Богдана Хмельницкого в первой половине ХVII века, хотя изредка встречается и в других регионах. Следует отметить, что истоки этого мотива также уходят на восток. Такими овальными кругами, заполненными в середине сеткою, украшалась раннеосманская керамика.

Рис. 3. Изразцы с растительным, геометрическим и смешанным орнаментом

5. Изразцы со смешанными орнаментальными мотивами существуют на всем протяжении развития украинского изразцового искусства. К ХУІ в. относятся карнизные изразцы, найденные при раскопках в Киево-Печерской лавре, в орнаментации которых сочетаются растительный и геометрический орнаменты (Рис. 3, 21). Но наибольшего распространения изразцы со смешанным орнаментальными мотивами получили во второй половине ХУІІ – ХУІІІ вв., в эпоху барокко. Среди них выделяются два основных мотива, характерные для барокко и называемые в декоративно-прикладном искусстве «трельяж» и «ковровый» орнамент.

Орнамент «трельяж» был широко известен в декоративно-прикладном искусстве Европы на обивках мебели, обоях и других предметах прикладного искусства16. На территории Украины он появляется в ХVI в. Им украшали ткани, фон икон и нимбы святых17. В ХVII-ХVIII вв. мотив «трельяж» уже широко использовался на украинских изразцах, обычно, в сочетании с другими мотивами (Рис. 3, 17, 19, 20, 24). В ромбических ячейках, образованных косой сеткой пересекающихся линий, помещались кресты, цветки, розетки. Часто этот мотив с фигурными, богато украшенными в середине ячейками превращался в «ковровый» орнамент (Рис. 3, 20).

«Ковровый» орнамент на украинских изразцах также появляется в ХVI в. Его появление в декоративно-прикладном искусстве Восточной Европы исследователи связывают с проникновением восточных (турецких) мотивов и моды на них в Западной Европе посредством торговли тканями, коврами и прочими предметами восточной культуры. Орнаментальные мотивы с них переносились местными ремесленниками на предметы прикладного искусства, в том числе и на изразцы18. Отличительной чертой «ковровых» изразцов является отсутствие оконтуривающей рамки по краям лицевой пластины и переход орнамента на соседние изразцы, повторяясь на них (Рис. 3, 18, 20, 23, 25). Благодаря этому печь превращалась в сплошной ковер с ритмически повторяющимся рисунком. В украинских изразцах с ковровым орнаментом в ХVII в. широко использовались геометрические фигуры, внутри которых вписывался растительный орнамент (Рис. 3, 18, 25), либо обогащенный введением различных деталей трельяжно-ковровый орнамент (Рис.3, 20). Часто такие изразцы покрывались зеленой или яркой полихромной глазурью. Ковровый орнамент, характерный для белорусских и русских изразцов ХVII в. с рамками-картушами19, на Украине появляется в конце ХVII-ХVIII вв. В ХУІІІ в. начинает преобладать геометрический трельяжно-ковровый орнамент, небрежно выполненный, без глазури.

В заключение можем сказать, что украинское изразцовое искусство развивалось в русле общеевропейского, на начальных этапах (ХVI в.) используя и перерабатывая западноевропейские орнаментальные мотивы, преимущественно c сюжетным и геральдическим характером орнамента. В ХVII-ХVIII вв. преобладающими мотивами становятся растительный и геометрический орнаменты, причем в растительной орнаментике используются как европейские, так и восточные (турецкие) мотивы («огурца», «ковровый» и др.), которые трансформируются на изразцы как через Западную Европу, так и через Крым посредством культурных и торговых отношений (контактная зона). В геометрических орнаментах преобладают общие мотивы солярных символов, характерные для искусства всех времен и народов.

__________________________

1 Holćik S. Stredoveké kachliarstvo. – Pallas, 1978. – Rys. 24; Keskiner Cahide. Turkish motifs. – Istambul, 2007. – S. 15-17.

2 Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України. – К., 1992. – С. 50. – Рис. 55.

3 Dąbrowska M. Kafle i piece kafliowe w Polsce do konća XVIII wieku. – Wroclaw, Warscawa, Krakŏw, Gdańsk, Lodź, 1987. – Rys. 43, 46, 47.

4 Tautaviĉius A. Vilniaus pilies koklian (XVI-XVII a) // Arta Historika Litanika. – Vilnius, 1969. – T. V. – S. 3-15.

5 Vilniaus Źemutinės pilies rūmal. – Vilnius, 1991. – Rys. 126, 128, 143.

6 Виногродська Л.И. Чернігівські кахлі ХУІІ-ХУІІІ ст. // Чернігівська старовина. – Чернігів, 1992. – С. 80. — Рис. 3, 3.

7 Виногродська Л.І., Горішний П.А., Юра Р.О. Середньовічна кераміка з Суботова Черкаської області // Археологія. — К., 1985. — Вип. 50. — С. 65-74.

8 Виногродська Л.І. Чернігівські кахлі ХУІІ-ХУІІІ ст…. – С. 80. — Рис. 3, 4.

9 Беларуская кафля. – Мінськ „Бєларусь”, 1989. – Рис.53, 54.

10 Dabrowska M. Op. cit. — Fig. 51, 53.

11 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині в 1997-2002 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2004. – С. 112-113.

12 Виногродська Л. І. Чернігівські кахлі ХУІІ-ХУІІІ ст… – С. 76. – Рис. 2,5.

13 Маслих С. А. Русское изразцовое искусство ХУ-Х1Х веков. – М., 1976. – Рис. 114, 122, 125, 127,148-150; Беларуская кафля… – Рис. 82, 110, 117 – 120, 122 – 125.

14 Виногродська Л.1. До історії розвитку кахлярства в Україні у ХІУ-ХУІІ ст. // Історія України-Русі (історико-археологічний збірник). – К.: Поліграфкнига, 1998. – С. 269. – Рис. 2, 7.

15 Драган М.Д. Українська декоративна різьба ХУІ-ХУШ ст. – С. 35.

16 Соколова Т.М. Орнамент — почерк епохи. — Д., 1972. — 123 с.

17 Драган М.Д. Українська декоративна різьба ХУІ-ХУШ ст. — К.,1970. – С. 14.

18 Кондратьева Е.В., Паничева Л.Г. Русские изразцы с ковровым орнаментом // Памятники культуры. Новые открытия. – Ленинград, 1986. – С. 369-384.

19 Кондратьева Е.В., Паничева Л.Г. Русские изразцы с ковровым орнаментом...

Марианна Шлапак (Кишинев),

вице-президент Академии наук Республики Молдова,

доктор искусствоведения

Цитадель Килийской крепости

Килийская крепость, построенная у северного рукава Дуная, имела особое значение в оборонной системе Молдавского княжества. Как и днестровский Белгород (Четатя Албэ), она была «христианскими воротами» (Bogdan, 1913: 343-351), «ключом всей земли Молдавской», Венгрии и Валахии (Iorga, 1899: 158) и «замкóм всего края» (Guboglu, Mehmet, 1966: 78). Эти две крепости, обороняющие южную границу Молдавии, составляли своеобразные «легкие страны» (Ursu, 1914: 59).

Первый укрепленный объект Килии упоминается в начале XIV в. в списке византийских владений, зависимых от Константинопольской Патриархии. Здесь фигурирует замок «Келлия или Ликостомион» (Miklosich, 1980: 95). В те времена, когда границы Империи укрепляются чередой форпостов – опорных точек византийского флота, Килия представляет собой крупный транзитный пункт и снабженческую базу для коммерческих и военных судов, проходящих по важному торговому пути от Черного Моря до Вицины. Но с середины XIV в. город принадлежит Генуе. Из итальянских нотариальных актов узнаем о процветающей колонии, имеющей два консула, православную церковь Св. Иоанна, центральную площадь, три банка, лоджию генуэзской коммуны, жилые здания, лавки, мельницу, порт со множеством каналов для погрузки судов и др. (Pistarino, 1971). Генуэзцы были хорошими коммерсантами и фортификаторами. Молдавский хронист Мирон Костин отмечает, что колонисты «возвели Килию на Дунае и Каффу на берегу моря в Крыму» (Din neamul moldovenilor, 1958: 415).

Противоречивость средневековых источников и почти полное отсутствие археологических данных не позволяют завершить давний научный спор о точной локализации Килии. Процитируем румынского историка К.К. Джуреску: «Поскольку в XV-XX вв. существуют две местности под именем Килия, а именно: одна – Старая Килия, в дельте, на косе материкового происхождения, не наносного (на месте сегодняшней румынской деревни Килия Веке – прим. авт.), и другая – Новая Килия, на левом (на месте сегодняшнего украинского города Килия – прим. авт.). Исследователи были согласны, что первая представляет собой, как и показывает название, самое старое поселение, а вторая – более новое поселение, основанное впоследствии» (Giurescu, 1977: 214). Другой румынский историк П.П. Панайтеску выдвигает гипотезу о существовании Килии на бессарабском берегу Дуная, там, где сегодня находится украинский город Килия (Panaitescu, 1944: 302). Здесь, по мнению исследователя, находилось лишь одно поселение, таким образом, Новая Килия идентична Старой Килие. Но К.К. Джуреску утверждает, что «сколько раз мы имеем топонимические дуплеты, из которых первый сопровождается определением «старый», а другой определением «новый», всегда первый обозначает более древнее поселение, предшествующее другому. Это случай Старого и Нового Аджуда, Старого Орхея и Нового Орхея, Старого Тыргушора и Нового Тыргушора, Старой Шинки и Новой Шинки, Старого Тохана и Нового Тохана, Старого Бухареста и Нового Бухареста. Местные жители не имели никакого основания, никакого интереса давать два ошибочных названия, противоречивших исторической реальности» (Giurescu, 1977: 214-215).

Ряд противоречий появляется также в связи с использованием топонимического дуплета Килия-Ликостомо (оба названия применяются и для обозначения северного рукава Дуная). Отдельные исторические источники вроде бы подтверждают идентичность этих поселений, но средневековая картография доказывает обратное. Начиная с XIV в. в картах находим различные варианты: Ликостомо-Ликостомо, Ликостомо-Киели, Ликостомо-ел Киелин, Ликостомо-Килия Веке/Килия Ноуэ и др. (Şlapac, 2000: 12). Сегодня четыре дунайских поселения могли бы претендовать на средневековые названия «Килия/Ликостомо»: современный украинский город Килия, расположенный на левом берегу реки; современное румынское село Килия Веке, находящееся напротив, на острове в дельте; современное румынское село Периправа, расположенное на косе на правом берегу северного рукава Дуная примерно в 20 км вниз по течению; современный украинский городок Вилково (Вылков), находящийся на материке прямо напротив Периправы (Şlapac, 2000: 12-16).

Похоже, что первое изображение крепости Старая Килия появляется на карте Кодекса Латинус Парисинус-7239, составленной по приказу венгерского короля Сигизмунда Люксембургского (Dumitriu-Snagov, 1979). Датируемая до Никопольской битвы, ранее 1396 г., она включает наиболее важные укрепленные пункты Юго-Восточной Европы, обозначенные крепостями и замками различных размеров. На месте расположения Старой Килии находится безымянная крепость, а при ней надпись: «baradigo locho dexerto in del qual abita solamente peschadori» [«заграждение? пустынное место, где живут лишь рыбаки»]. В самом деле, это безлюдное и болотистое место на правом берегу реки могло быть облюбовано рыбаками. Думаем, что именно эта изображенная твердыня с двумя внутренними дворами и высокими башнями фигурирует в хронике А. Бонфиниуса, который располагает ее «interamnis», т.е. «между реками», на самом деле — между рукавами Дуная (Giurescu, 1977: 6).

Румынский историк К.К. Джуреску считает, что примерно в середине XIV в., когда торговые дела генуэзцев резко пошли в гору, стало необходимым увеличить площадь города для строительства домов, складов, амбаров и других подсобных помещений на противоположном берегу Дуная (Giurescu, 1977: 218). Таким образом, новое материковое поселение образовалось как естественное продолжение старого, островного. Отметим, что на карте Кодекса Латинус Парисинус-7239 крепость Новая Килия отсутствует. Получается, что ее первые постройки могли появиться лишь после Никопольской битвы, возможно, в период 1396-1402 гг. Похоже, что именно тогда генуэзцы возвели цитадель – самую старую часть оборонного комплекса Новой Килии.

Старая Килия входит в состав Валахии во время княжения Мирчи Старого, примерно в 1402 – 1403 гг. (Papacostea, 1985: 32). Затем она принадлежит молдавскому господарю Александру Доброму. Молдавия уступает Старую Килию во время династических войн между его сыновьями Стефаном II и Ильяшем. Стефан Великий пытается вернуть крепость в 1462 г., но безрезультатно, и лишь в 1465 г. молдаване отвоевывают ее у валахов. Но теперь островная твердыня – южный форпост Молдавского княжества является как бы изолированным от остальной территории страны. Поэтому в 1479 г. Стефан Великий приказывает соорудить новую крепость на бессарабском берегу Дуная, в Новой Килие, где, похоже, уже возведена генуэзская цитадель. Хроника упоминает рекордно короткое время, с 22 июня по 15 июля, а также «800 каменщиков и 16000 подсобных рабочих» (Cronica, 1935-1936: 61). Но возможно ли построить такой крупный объект за столь короткое время – 25 дней? Думаем, что хроника повествует о возведении какого-то отдельного оборонительного узла, а основные строительные работы уже завершены к этому времени. Очень вероятно, что часть строительного материала составлял камень, извлеченный из разобранной византийско-генуэзской крепости Старой Килии, а оборонительный комплекс Новой Килии включал в себя уже существующую генуэзскую цитадель.

Как же выглядела эта цитадель? Представляют интерес свидетельства очевидцев. Архидьякон Павел Алеппский упоминает «большой и величественный замок, очень старый и хорошо укрепленный, очень прочный» (Nistor, 1923). Итальянский путешественник Никколо Барси восхищается массивными стенами и высокими башнями (Giurescu, 1965: 23). Турецкий путешественник Эвлия Челеби, посетивший город в 1657 г., повествует о цитадели, укрепленной со стороны суши двумя водными рвами (Călători, 1976: 441-446). Здесь находились дома должностных лиц, солдатские казармы, арсеналы и склады продовольствия. В самой крепости дома располагались вдоль взаимно-перпендикулярных улиц, мощенных бревнами, под которыми были глубокие рвы. В случае опасности бревна поднимались, а улицы превращались в каналы, наполненные водой. Тупики улиц имели хорошо укрепленные дома, из бойниц которых можно было стрелять по врагу.

Существует не так много источников, изображающих Килийскую цитадель. В 1780 г. немецкий путешественник Н.Э. Клееманн опубликовывает гравюру с изображением городской панорамы со стороны Дуная (Kleeman, 1780). Здесь хорошо видна каменная крепость и цитадель, укрепленная береговым палисадом. Стены и башни завершены кренелюрами. Внутри цитадели просматривается высокое строение.

В Российском Государственном Военно-Историческом Архиве г. Москвы хранится также несколько неизвестных планов и изображений Килийской цитадели, выполненных в 1770-1900 гг. Это проспект-перспектива Килии 1770 г. (Ф. 349, оп. 17, № 2283), план крепости 1790 г. (Ф. 846, оп. 16, № 2381а, 50 (XXII) и план Килии с показанием нового проекта реконструкции крепости, выполненный в 1794 г. французским инженером Кауффером (Ф. 349, оп. 17, № 2291).

Проспект-перспектива 1770 г. представляет крепость со стороны суши, на фоне Дуная. Здесь с особой аккуратностью показаны все составные элементы цитадели. С ее планировкой можно ознакомиться на чертеже города 1790 г.

Интересная информация о Килийской цитадели содержится в акварелях русского статского советника М.М. Иванова, хранящихся в Государственном Русском Музее г. Санкт-Петербурга. Видно, что самыми высокими в крепости являются башни цитадели, что позволяет говорить о ее возведении в эпоху, предшествующую времени повсеместного использования огнестрельного оружия. При Стефане Великом артиллерия диктует свои законы крепостному строительству, требуя резкого утолщения стен и понижения высоты башен. Наиболее вероятно, что цитадель построена генуэзцами в XIV в. как резиденция одного из двух консулов или как приграничная «сторожа» для защиты складской зоны фактории от вражеских нападений.

План цитадели близок к прямоугольному, а размеры сторон на разных чертежах приближаются к 28 x 30 м (т.е. к половине полета стрелы). Две башни, построенные как продолжение юго-восточной куртины, не участвуют в ее горизонтальном фланкировании. Одна башня выступает полностью за линию стен, а одна отодвинута в сторону двора больше чем в сторону поля. Расположение башен цитадели также свидетельствует в пользу «генуэзской гипотезы» – при Стефане Великом уже не возводились башни, не выступающие за линию стен, неспособные контролировать «мертвое пространство».

Размеры плана башен несколько отличаются на различных чертежах, но везде выделяется восточная башня-донжон. Это параллелепипед с основанием, имеющий размеры примерно 10 x 12 м. На акварели М.М. Иванова видно, что донжон возвышается над южной башней на один этаж, над северной — на половину этажа, и над восточной — на два этажа. Чертеж 1790 г., выполненный русскими военными, предлагает разрез северной башни с бойницами, причем последний этаж почти вдвое ниже первого. Отсюда можно сделать вывод, что донжон имел четыре этажа одинаковой высоты, южная башня цитадели – три этажа одинаковой высоты, а западная башня – три этажа, где третий этаж был почти вдвое ниже остальных. В верхней части куртин проходил боевой путь. В башнях находились солдатские казармы, а жилье коменданта и главный наблюдательный пост размещались, скорее всего, в башне-донжоне. Турки называют ее Дыздар Кулеси («комендантская башня»). Вход в башни осуществлялся со стороны «цитадельного двора». В XVIII в. здесь был арсенал, провиантские склады и другие строения. Единственные ворота цитадели находились на юго-восточной куртине. В одной из башен содержались заключенные. В оттоманский период она известна как Зындан Кулеси («башня-тюрьма») (Călători, 1976: 441-446).

Что же касается типологии Килийской цитадели, то она относится к группе крепостей типа «кастель» (“Kastellburg”). Известно, что в первой половине XIII в. король Фредерик возводит в Италии ряд укрепленных сооружений регулярного плана, с четырьмя куртинами и фланкирующими башнями. Их строители вдохновлялись образцами сицилийских и арабских «фортин», а также фортов, построенных крестоносцами на захваченных территориях. В XIII-XIV вв. крепости типа «кастель» распространяются по всей Европе. Пути их распространения уточняются и сегодня: какие-то страны получают модель напрямую через рыцарей-крестоносцев, побывавших на Святой Земле, другие – посредством итальянских мастеров, считающихся в то время законодателями моды в области военной архитектуры. В Италии можно отметить подобные регулярные сооружения в Колонья Венета, Виченце, Кастелло де Бассо ла Маростика, Пондино, Червии, Нарни и др.

В генуэзском мире известно немало твердынь прямоугольного плана с четырьмя угловыми башнями. Это может быть консульская резиденция в Причерноморье (Судак), а может быть замок сеньора – укрепленное ядро генуэзского «фундако» на Ближнем Востоке (Джибелло).

Похоже, что Килийская цитадель, построенная первоначально генуэзцами как дворец консула или военная «сторожа» напротив Старой Килии на левом берегу Дуная, преобразовывается в молдавский период в ядро опорного пункта господарской армии. Не исключено, что в какой-то момент генуэзцы опоясывают цитадель со стороны суши каменной стеной. При Стефане Великом все сооружение включено в более мощное береговое укрепление.

Еще один картографический источник, проливающий свет на историю Килийской цитадели, был найден нами в Российском Государственном Военно-Историческом Архиве г. Москвы. Это план инженера Кауффера, разработанный в 1794 г. и подписанный «Частная карта старого Килийского форта и нового проекта реконструкции, представленного желтыми линиями для современного расположения» (Ф. 349, оп. 17, № 2291). На чертеже показана часть поселения, а также три Килийских укрепления: генуэзская цитадель (существующая в 1794 г.), крепость Стефана Великого (существующая в 1794 г.) и оттоманское бастионное сооружение (запроектированное, еще не существующее в 1794 г.). Средневековые укрепления были почти полностью разрушены сразу после утверждения проекта, а вместо них построена новая крепость прямоугольного плана с четырьмя угловыми бастионами.

На чертеже Кауффера указаны на двух языках отдельные названия крепостных дворов, башен, ворот, культовых сооружений, общественных зданий, а также предместий и др. Первый, турко-османский – это официальный язык Оттоманской Империи и второй, французский – это родной язык инженера Кауффера, гражданина Франции, поступившего на службу к султану Селиму II.

Чертеж инженера Кауффера ценен тем, что накладывает новую турецкую бастионную крепость на старую, молдавскую. Цитадель обозначена здесь как Внутренняя крепость (Ич Кале). После 1794 г. от старого укрепления остались лишь 5 каменных башен, внутренний ров и перестроенная цитадель, которая потеряла 2 угловые башни и ряд внутренних построек. Бастионное сооружение Кауффера прослужило более шести десятилетий и было взорвано в 1856 г. согласно Парижскому мирному договору между Российской и Оттоманской Империей. Тогда были упразднены и другие дунайские укрепления, такие как Измаильская, Татарбунарская и Ренийская крепости.

Сегодня лишь отдельные находки на территории Килии да кое-где выходящие на поверхность руины стен и фундаментов на территории порта, воинской части и жилого сектора, а также озеро-канал в городском парке отдыха напоминают нам о знаменитой средневековой крепости. Остатки каменной цитадели – возможного дворца итальянского консула или генуэзской «сторожи», укрепленного ядра молдавской твердыни и цейхгауза турецкой бастионной крепости погребены навсегда под многоэтажным строением элеватора.

_________________________

1. Bogdan I. 1913. Documentele lui Stefan cel Mare. II. Bucuresti.

2. Cronica moldo-germana. 1935-1936 // Revista Istorica Romana. V-VII. Bucuresti.

3. Din neamul moldovenilor, din ce tara au iesit stramosii lor. 1958. Bucuresti.

4. Dumitriu-Snagov I. 1979. Tarile Romane in sec. XIV. Codex Latinus Parisinus-7239. Bucuresti.

5. Giurescu C.C. 1977. Targuri sau orase şi cetati moldovene din secolul al X-lea pana la mijlocul secolului al XVI-lea. Bucuresti.

6. Guboglu M. Mehmet M. 1966. Cronici turcesti privind Tarile Romane. I. Bucuresti.

7. Iliescu O. 1978. Сu privire la o harta partiala a sud-estului Europei datand din preajma bataliei de la Nicopole // Studii şi materiale de istorie medie. IX. Bucuresti.

8. Iorga N. 1899. Studii istorice asupra Chiliei si Cetatii Albe. Bucuresti.

9. Miklosich F., Müller J. 1860. Acta et diplomata graeca mediaevi sacra et profana. I. Acta patriarchatus constantinopolitani. Viena.

10. Panaitescu P.P. 1944. Mircea cel Batran. Bucuresti.

11. Papacostea S. 1985. La fin de la domination génoise à Licostomo // Anuarul Institutului de Istorie şi Arheologie „A.D. Xenopol”. XXII. Iaşi.

12. Pistarino G. 1971. Notai genovesi in Oltremare. Atti rogati a Chilia de Antonio di Ponzò (1360-1361). Genova.

13. Slapac M. 2000. Din nou despre enigma Chiliei // Arta 1999-2000. Chisinau.

14. Ursu V. 1914. Stefan cel Mare si turcii. Bucuresti.

15. Nistor I. 1923. Istoria Basarabiei. Cernăuţi.

16. Giurescu C.C. 1965. Le voyage de Niccolo Barsi. Bucureşti.

17. Călători străini despre ţările române. 1973. V. Bucureşti.

18. Kleemann N.E. 1780. Voyage de Vienne à Belgrade et à Kilianova (1768, 1769 et 1770). Neuchâtel.

Михаил Чореф (Бахчисарай), старший

научный сотрудник БГИКЗ

Борьба за Украину в 1654-1666 годах

или к биографии Мухаммед Гирая IV

Гази Софу Мухаммед Гирай IV (1051-1054, 1064-1076 гг. х., 1641-1644, 1654-1666 гг.), сын Селямет Гирая I (1017-1019 гг. х., 1608-1610 гг.) – один из самых известных правителей Крымского ханства. Его второе правление стало эпохой в жизни и в истории этого государства. Но большинство исследователей и сейчас считают его безвольным человеком и бездарным правителем. Дело в том, что В.Д.Смирнов, проанализировав турецкие источники, писал, что Мухаммед Гирай был IV «неважным человеком как по личности, так и по правительственным качествам» [17, с.526-527]1.

Попытаемся разрешить это противоречие. Для этого рассмотрим биографию Мухаммед Гирая IV. Известно, что он начал подъем к престолу еще в первое правление своего сводного брата Джанибек Гирая (1019-1032, 1036-1044 гг.х., 1610-1623, 1627-1635 гг.), когда согласился стать нур эд-дином, а позже и калгой2 после убийства ханом своего брата Азамат Гирая [17, с.525]. При ближайших приемниках этого правителя Мухаммед Гирай жил в окрестностях Ямболи. В Турции он завел знакомства при дворе, благодаря которым дважды занимал престол. Впервые он достиг ханата в 1641. По прибытию в Крым молодой правитель столкнулся с рядом проблем, разрешить которые не удавалось его предшественникам Джанибек Гираю (1019-1032, 1036-1044 гг.х., 1610-1623, 1627-1635 гг.), Инает Гираю (1044-1046 гг.х., 1635-1637 гг.) и Бахадыр Гираю (1046-1051 гг.х., 1637-1641 гг.). Дело в том, что в начале XVII века Крымском ханстве начинается системный кризис, вызванный как усилением экономически развитых христианских государств-соседей ханства, так и активизировавшейся колонизацией степей Украины казачеством и переселением калмыков3. Вследствие этого углубился раскол в правящей элите этого государства. Если представители фамилии Гираев оставались лояльными Порте, заинтересованной в сохранении мирных отношений с Москвой, и, следовательно, старались умиротворить своих подданных и воспрещали набеги, то племенная аристократия, получавшая все меньше доходов от скотоводства в результате уменьшения своих земельных владений в степной части Украины, не могла более существовать без постоянных походов на север. В первый ханат Мухаммеда Гирая IV положение в ханстве стало критическим. Современники пишут об экономическом упадке государства Гираев в начале 1640-х гг.4 [11, л.421, 429-430, 434]. Не взирая на запрет правителя, его обедневшие вассалы были вынуждены регулярно грабить соседствующие с Крымом христианские государства5. Слабость ханской власти, вызвала недовольство Порты, отставившей в 1644 г. Мухаммед Гирая IV, обвиненного в плохом управлении. Вероятно, немалую роль в его низложении сыграл Сефергази Ага – сподвижник Ислам Гирая III (1054-1064 гг. х., 1644-1654 гг.). Бывшего хана сослали на о. Родос. Однако вскоре, в 1654 г., после смерти Ислам Гирая III Мухаммед Гирай IV опять взошел на престол. Во время своего второго ханата (1654 – 1665/6 гг.) он активно участвовал в борьбе за Украину, которая была начата еще при его предшественнике.

Известно, что уже в конце правления Ислам Гирая III наметилось сближение между ослабленной Речью Посполитой и Крымским ханством, опасавшихся дальнейшего усиления России - крайне опасной для этих государств. По договору, утвержденному в июле Сеймом, а в ноябре 1654 г. Мухаммед Гираем IV, союзники начали совместные военные действия против Украины и России [15, с. 29-30]. Судя по гахед-наме Мухаммед Гирая IV к польскому королю Яну II Казимиру, вознаграждением Крымскому ханству за участие в войне должны были стать территории прежней Золотой Орды, в то время уже давно подконтрольные Москве, т.е. Казань, Астрахань, Терек и Тура [22, с.98-105].

Однако уже первые сражения выявили слабость Речи Посполитой. Воспользовавшись сложившейся ситуацией, крымское правительство, не считаясь более со слабеющим союзником и ссылаясь на прежние соглашения Ислам Гирая III с Б.Хмельницким6, выдвинуло на русско-крымских переговорах 2 мая 1655 г. претензии на Украину. Для предотвращения возможных набегов татар, и, возможно, для похода на Крым7, российское правительство перевело к границам ханства воинскую группировку из ратных людей, набранных в Астрахани, а также калмыков и донских казаков под командованием князей Ф.Н. Одоевского, В.Б. Волконского и валуйского воеводы В.Г. Феофилатьева [15, с. 37].

Хан, узнав о готовящемся походе, стянул в Крым все свое войско; ему даже удалось перетянуть к себе 6 мурз Больших ногаев8, кочевавших под Астраханью [5, с.956]. Только эпидемия чумы летом 1655 г. на юге Восточной Европы помешала боевым действиям.

Как видим, обострившийся в тот момент конфликт с Россией и Украиной мешал Крымскому ханству оказывать оговоренную помощь Речи Посполитой. Только после того, как стало ясно, что поход на Крым не состоится, хан смог двинуть 100 тыс. орду на помощь осажденному Львову. Опасаясь татар, Б.Хмельницкий взял контрибуцию с города и отошел на восток. В упорной битве у Озерного, произошедшей 9-12 ноября 1655 г., ханские войска безуспешно пытались разбить объединенную российско-украинскую армию. Военная неудача сделала крымскую дипломатию уступчивей. И, вскоре после сражения, Сефергази ага согласился соблюдать нейтралитет в войне Речи Посполитой и Московского государства за Украину [15, с.41].

Именно в этот момент происходит изменение в ситуации в степях Восточной Европы: теперь уже Османская империя начинает действовать непосредственно сама, а не с помощью своего вассала – Крымского ханства. Порта, не заинтересованная в дальнейшем усилении Крыма и сама желающая принять участие в происходившем территориальном переделе, потребовала от Мухаммед Гирая IV прекратить нападения на Украину [15, с.41]. Империя, напуганная возможностью потери Молдавии и Валахии, оказала в тот период всемерную помощь Речи Посполитой. Под ее нажимом Крымское ханство перестало претендовать на Украину.

Кроме того, беспокойство правящих кругов Османской империи вызывала и деятельность Дьердя II Ракоци (1648-1657, 1658, 1660 гг.) – князя Трансильвании, стремившегося отложиться от султана и овладеть польской короной9 [9, с.189-192]. В связи со сложившейся ситуацией хану опять разрешили вмешаться в войну за Украину, обязав его участвовать в борьбе с претендентами на польский престол. Однако из-за постоянной угрозы нападения российских войск и казаков на Крым Мухаммед Гирай IV смог отправить на помощь Яну II Казимиру (1648-1669 гг.) только корпус под командованием Субхангази аги, «воеводы орд белогородских». Этот отряд участвовал в трехдневной битве под Варшавой 28-30 июля 1656 г., а осенью этого же года вместе с литовской армией гетмана В. Госевского сражался со шведскими и бранденбургскими войсками на территории Восточной Пруссии. Отметим, что татары так жестоко разорили южные районы этого края, что население требовало немедленно заключить мир с Речью Посполитой [25, s.479-481]. Преодолев сопротивление казаков в конце июня - начале июля 1657 г. крымская орда разгромила войска Дьердя II Ракоци. Б.Хмельницкий скончался, узнав об этом поражении.

Показательно и то, что, выступив на стороне находившейся в критической ситуации Речи Посполитой, хан и крымская знать выразили свою крайнюю заинтересованность в ее сохранении. Даже после сражения у Озерного Мухаммед Гирай IV призывал военачальников разбитой шведами и капитулировавшей коронной армии вернуться под власть законного короля Яна II Казимира, обещая в этом случае всемерную помощь [15, с.42; 22, с.111-114]. Поддержка хана побудила Тышовецкую конфедерацию созвать посполитое рушение и восстановить Польско-литовское государство после «Потопа» [15, с.42].

Воспользовавшись разрешением Порты, Мухаммед Гирай IV переходит к набегам на территорию Украины. В 1659 г. он разорвал дипломатические отношения с Россией [15, с.55]. В том же году хан разбил ее войска под Конотопом и напал на ее беззащитные глубинные районы за Белгородской чертой; татар ожидали даже под Москвой. Последствия набега могли быть еще более плачевными, но большая часть ханского войска вернулась в Крым сразу же после сражения, так как Мухаммед Гирай IV опасался вторжения на полуостров украинских казаков.

Ситуация вокруг Украины еще более осложнилась после подписания 3 мая 1660 г. в Оливском монастыре мира между Речью Посполитой и Шведским королевством. Уже 28 октября этого же года объединенное польско-крымское войско разгромило российский корпус В.Б.Шереметева под Чудновом. Однако вернуть всю Украину Речи Посполитой не удалось: татары были связаны постоянной угрозой вторжения союзников России – калмыков. Кроме того, большой корпус из Крыма был отправлен на войну с Габсбургами (1663-1664 гг.).

Расстановка сил на Украине изменилась в результате отказа П. Тетери от гетманства. Возникшим в регионе своеобразным безвластьем воспользовалось Крымское ханство. С этого момента в борьбе за Украину оно уже не прикрывалось союзом с Речью Посполитой. После недолгих колебаний хан помог П.Д. Дорошенко, внуку знаменитого Михаила Дорошенко, стать гетманом Правобережья. Новый казацкий предводитель был утвержден после нажима татар и Радой.

П.Д.Дорошенко сразу же начал готовится к борьбе с Речью Посполитой за Правобережье. Подавив с помощью татар выступления овручского и брацлавского полковников Децика и Дрозда, гетман стал готовить вместе с Мухаммед Гираем IV большой поход на Речь Посполитую [15, с.70], состоявшийся уже после утверждения Адиль Гирая ханом Крыма. Набег был столь ужасен, что Варшава, опасавшаяся повторения подобного в ближайшем будущем, была вынуждена срочно искать себе союзников. Для этого она поспешила подписать Андрусовское перемирие c Московским государством (1667 г.) [6, с.82-90; 15, с.70].

В разгар довольно успешной борьбы за Украину Мухаммед Гирай IV был низложен. Поводами для его второй отставки могли стать ссора хана с великим визирем Кёпрюлю-заде Ахмед-пашой, недовольным неучастием хана в войне с Габсбургами или его попытка подчинить себе откочевавших к Силистре и принявших османское подданство ногаев-буджакцев10.

Отметим, что Мухаммед Гирай IV в период ствоего второго правления провел важнейшую денежную реформу, выпустив по образцу османских пара бешлыки (тат.: «пятаки») – монеты в пять акче. Поступление в обращение этих крупных биллонов не только облегчило платежи, но и позволило отказаться от использования низкопробной разменных денег государств Восточной и Центральной Европы, ранее в изобилии ввозившихся в Крым.

После низложения Мухаммед Гирая IV на престол возвели безвольного и неавторитетного представителя боковой линии правящей династии — Адиль Гирая (1076-1081 гг. х., 1666-1671 гг.) из рода Чобан Гираев (1666 – 1672 гг.). Новый правитель беспрекословно выполнял все приказы Порты.

Последние 9 лет жизни Мухаммед Гирай IV провел в Дагестане. Его сын, Джанибек Гирай привез останки отца и похоронил в тюрбе Девлет Гирая I [3, с.68]11.

Как видим, Мухаммед Гирай IV был достаточно энергичным, волевым и реалистичным политиком. Его политическим кредо было добиться некоторой свободы действия в Восточной Европе при безусловном сохранении османского сюзеренитета. Но исторические условия помешали хану развить успех, достигнутый Ислам Гираем III в восемнадцатилетней войне за Украину, т.е. занять центральную и западную части ее территории, тем самым, создав как предполье перед Крымом, так и плацдарм для борьбы с Россией за Левобережье Днепра, Поволжье и Сибирь. Османская империя, временно усилившаяся в результате реформ великих визирей из династии Кёпрелю, уже не нуждалась в могущественном Крымском ханстве.

______________________

1 [Борзенко А.А., Домбровский Ф.М., Кузьмин В.Н., Негри А.Ф.]. Бахчисарайския арабския и турецкия надписи // ЗООИД. – Одесса, 1850. т.II.

2 Водарский Я.Е., Елисеева О.И. , Кабузан В.М. Население Крыма в конце XVIII-конце XX веков (Численность, размещение, этнический состав). – М., 2003.

3 Гирай, Халим султан. Розовый куст ханов или история Крымского ханства. – Симферополь, 2004.

4 Грезы любви / Пер. С.Дружинина, составление, комментарии и послесловие Н.Абдульваапа. – Симферополь, 2003.

5 Грушевский М.С. Історія України–Руси. – Київ, 1932. Т.9. Ч.2.

6 К истории Андрусовского перемирия 1667 г. / подг. И.В. Галактионов // Исторический архив. – М., 1959. Вып. 6.

7 Каргалов В.В. На степной границе. – М., 1974.

8 Книга путешествия. Турецкий автор Эвлия Челеби о Крыме (1666-1667 гг.) / Пер. и комментарии Е.В. Бахревского. – Симферополь, 1999.

9 Медведева К.Т. Внешнеполитическое положение Трансильванского княжества в 50-е – 60-е гг. XVII в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. – М., 2001. Ч.II.

10 Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века. – М.-Л., 1948.

11 РГАДА. Ф.123. Сношения России с Крымом. Оп.2. 1654 г. Кн.35.

12 РГАДА, д.7153 г., №3.

13 Санин Г.А. Некоторые проблемы истории Крымского ханства в XVII в. // МАИЭТ. – Симферополь, 1993. Вып. III.

14 Санин Г.А. Граница России и Крымского ханства во второй половине XVII – 1-й половине XVIII в. // Проблемы истории и археологии Крыма. – Симферополь, 1994.

15 Санин Г.А. Порта, Крым и страны восточной Европы в 50-60-х гг. XVII в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. – М., 2001. Ч.II.

16 Сенаи, Кырым Хаджи Мехмед. Книга походов. – Симферополь, 1998.

17 Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты до начала XVIII в. – СПб., 1887.

18 Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1961.Книга V (Тома 9-10).

19 Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. – М., 2002.

20 Чореф М.М. Новый тип монет Ислам-Гирея III // Бахчисарайский историко-археологический сборник. – Симферополь, 2001. Вып. 2.

21 Чореф М.М. К биографии Девлет Гирая I // Историческое наследие Крыма. –Симферополь, 2006. Вып. 15.

22 Фаизов С.Ф. Письма ханов Ислам-Гирея III и Мухаммед-Гирея IV к царю Алексею Михайловичу и королю Яну Казимиру. 1654 – 1658. Крымскотатарская дипломатика в политическом контексте постпереяславского времени. – М., 2003.

23 Хованова О.В. Трансильвания в период русско-польско-украинского конфликта в 50-е гг. XVII в. // Русская и украинская дипломатия в Евразии. 50-е годы XVII в. – М., 2000.

24 Челеби, Эвлия. Книга путешествия (Извлечения из сочинений турецкого путешественника XVII в.). Вып. 1: Земли Молдовы и Украины / Сост. Желтяков А.Д. Предисл. Желтякова А.Д., Тверитиновой А.С., Мавродина В.В. – М., 1961.

25 Baranowski B. Tatarszczyzna wobec wojny polsko-szwedzkiej w latach 1655-1660 // Polska w okresie drugiej wojny połnocnej. – W., 1957. T.1.

Примечания:

1 Мы не ставим перед собой цели дать моральную оценку поступков этого хана. Нам он интересен только как правитель. Однако мы не можем не отметить и то, что он был суфием мевлеви и оставил проникнутые глубоким религиозным чувством, полные скорби стихотворения [4, с.27-29].

2 Об истории этих титулов см. [20, с.22,25].

3 Последние, перекочевав в степи Нижнего Поволжья, не только потеснили ногайцев, но и стали регулярно ходить в набеги в Крым. Для недопущения их на полуостров Мухаммед Гирай IV был вынужден спешно строить укрепления в районе Арабатской стрелки и укрепить Перекоп [8, с.14-15, 99]. О набегах калмыков на ногайские юрты см. [10, с.223-228].

4 Кризис удалось преодолеть только к 1647 г. [10, с.313]. Вероятно, нормализация экономической ситуации в ханстве наступила после разрешения крымцам ходить в набеги, данного султаном Ибрагимом (1644-1648) в первый год его правления. Благоприятная ситуация в Восточной Европе позволила Гираям не только нормализовать отношения с аристократией, но и добиться фактической независимости [13, с.224-225; 20, с.433, 434].

5 Отметим, что в 1642-1644 гг., во время «азовского сидения», самовольные, т.е. без разрешения хана, набеги крымцев на московские Украины участились [2, с.11; 7, с.170-171; 10, с.308]. По свидетельствам современников, они были санкционированы Портой [11, л.4-38].

6 Согласно донесениям русских послов, Сефергази ага говорил, что украинские казаки «у них (хана) были в подданстве семь лет, и оне, крымские люди, проча их, черкас, себе, и чая от них впредь правды и постоянства, за них стояли, и с польскими и литовскими людьми бились, и многие неповинные крови проливали, и в обиду их никому не давали…А гетман де Богдан Хмельницкий…хотел быть за ними в подданстве и до веку. А ныне де запорожские черкасы им солгали, и воровством своим от них отложились, и доброту их забыли, а называются государевыми» [11, с.121-141]. О принесении Б.Хмельницким присяги на верность известно из панегирика Ислам Гираю III [16, с.19-20]. Об этом событии, как о вполне достоверном, пишет и С.М. Соловьев в своем основополагающем труде по истории России [18, с. 527].

7 Для защиты центральных областей России в 1635-1658 гг. н.э. была построена оборонительная линия Харьков-Белгород-Воронеж-Козлов-Тамбов-Саранск-Симбирск, походившая по границе государства [2, с.10; 14, с. 150]. В 1681 г. была построена Изюмская черта, проходившая южнее Белгородской [2, с.10].

8 Переселение Больших ногаев на подконтрольную крымским Гираям территорию началось уже в 1630-е гг. н.э. Вернее всего, оно было вызвано нажимом союзных России калмыков, изгнавших из поволжских степей или подчинивших себе улусы Большой Ногайской орды [10, с.240-241; 19, с.412-415].

9 Польская корона была нужна Дьердю II для поднятия престижа его государства, недостаточного на тот момент для организации большой антигабсбургской и антитурецкой коалиции, в которую, по его замыслу, должны были войти кроме Молдавии и Валахии, уже ставшими на тот момент вассалами Трансильвании, остальные государства Восточной Европы [9, с.190].

10 По Эвлия Челеби с ханом сразились тогда 40-50 тыс. ногаев [24, с.192].

11 К сожалению, могила Мухаммед Гирая IV к настоящему времени не найдена. Мы знаем, только то, что он был погребен на дворике Ханского кладбища (XVII-XIX веков) Бахчисарайского дворца [1, с.509-510]. Как видим, сведения, приведенные Халим Гирай султаном, необходимо тщательно проверять.

Список сокращений:

ЗООИД — Записки Одесского общества истории и древностей

РГАДА — Российский государственный архив древних актов

Олександр Хлівнюк (Сімферополь),

начальник Наукового центру історико-краєзнавчих

досліджень і зводу пам’яток України

в Автономній Республіці Крим

Налагодження справи охорони кримськотатарських пам’яток

у Криму в 20-х – на початку 30-х років ХХ ст.

20-ті – початок 30-х років ознаменувалися сплеском краєзнавчих досліджень, цей період можна назвати «Золотим десятиріччям» історико-краєзнавчих досліджень.

У дорадянський період питанням татарської етнографії, охороні культурної спадщини кримськотатарського народу приділялася недостатня увага. Пам’ятки творчості і побуту цього етносу поступово зникали, витискувалися культурою інших народів. Утворення у 1921 р. Кримської АРСР сприяло зростанню інтересу до культурної спадщини кримських татар. З 1921 по 1926 роки Кримревком, Раднарком Кримської АРСР, Народний комісаріат освіти Криму видали низку нормативних документів, регламентуючих відношення до культурної спадщини, також були закладені основи системи органів охорони пам’яток. Вже на першому з’їзді Кримохрису, який відбувся 5-9 жовтня 1922 р., було підкреслено особливу важливість для Криму вивчення й охорони пам’яток кримськотатарської культури.

Особливу роль у вивченні та збереженні культурної спадщини кримських татар – реєстрації та обстеженні пам’яток архітектури, живопису, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва, ремонту, реставрації, консервації, запобіганню руйнування — зіграли Центральні Державні Реставраційні Майстерні. У діяльності ЦДРМ охорона та вивчення пам’яток Криму, зокрема кримськотатарських, займала одне з центральних місць. У середині 20-х років було проведено ряд масштабних експедицій. Завдяки спільній діяльності ЦДРМ та кримських науковців у Криму було обстежено, відремонтовано і відреставровано багато пам’яток.

Особлива увага дослідників пам’яток була привернута до Бахчисараю. Центром історико-етнографічного вивчення кримських татар і зберігання матеріалів відповідних етнографічних експедицій 20-х років ХХ ст. став Державний палац-музей тюрко-татарської культури в Бахчисараї, заснований на базі Ханського палацу в 1917 р.. Багаторічним керівником цієї установи був видатний етнограф і організатор музейної справи в Криму Усеїн Абдурефієвич Боданинський (1877-1938). У 1921-1923 роках нечисленні співробітники музею під керівництвом директора зробили перші після декількох років розрухи і запустіння ремонтні та реставраційні роботи [1]. В 1923 р. перед Головнаукою і Російською академією матеріальної культури (РАІМК) було поставлене і позитивно вирішене питання про фінансування реставраційних робіт у Бахчисараї. 30 квітня 1923 р. вчений секретар РАІМК Б.В.Фармаковський цікавився у Музейного відділу Головнауки, «на підставі яких наукових матеріалів передбачається проводити майбутні роботи» і повідомляв зі свого боку, що Академія має в своєму розпорядженні обміри палацу Бахчисараю, зроблені архітектором-художником С.С.Некрасовим у 1910-х роках. Керівник РАІМК висловлював готовність передати дані матеріали Музейному відділу за умови виділення РАІМК частини грошових сум (100 крб. золотом) для закінчення робіт із підготовки креслень Бахчисарайського палацу [2].

Перспектива масштабної реставрації Бахчисарайського палацу зацікавила кримських дослідників. У вересні 1923 р. архітектор КримОХОРІСу професор П.І.Голландський, зважаючи на майбутні роботи, оглянув пам’ятку як таку, що підлягає віданню КримОХОРІСу. У своєму звіті для Музейного відділу від 6 жовтня учений відзначав, що причиною огляду стало прагнення до більш раціонального використання виділеної суми Головнаукою (135000 крб.). Висновки П.І.Голландського зводилися до того, що асигнована сума, переведена в новий номінал, згідно грошової реформи 1923 р. (450 крб. золотом), украй мала, і що тільки поточний ремонт вимагає не менше 3000 крб. золотом на рік. Серед пам’яток, що вимагають першочергової уваги, П.І.Голландський виділив «Соколину вежу» палацу, зазначивши при цьому, що «вартість встановлення риштування вже поглинає всю суму, асигновану на ремонт». Також оглянута була «Зелена мечеть». Її стан був визнаний загрозливим, проведення ремонту небезпечним для робітників, а його вартість – практично рівною спорудженню нової аналогічної будівлі. Пропонувалося зробити всі можливі виміри, фотографування і збереження частин декору «Зеленої мечеті», і «надати часу його руйнівну роботу довести до кінця». Відносно ремонту всього комплексу Бахчисарайського палацу-музею П.І.Голландським висловлювалася думка про доцільність витрачання виділеної суми на закупівлю необхідних матеріалів, а власне — ремонт пропонувалося відкласти до майбутнього року [3].

28 жовтня 1923 р. У.А.Боданинський повідомляв Музейний відділ Головнауки про організацію і дослідників, що займалися науково-художньою реставрацією Бахчисарайського палацу в 1900-1914 роках (Одеське товариство історії і старожитностей (академік Н.П.Кондаков), Петроградська археологічна комісія (академік С.І.Котов, З. З. Некрасов, В.А.Фомін) і про накопичені ними матеріали (плани, обміри, зарисовки, фотографії, доповіді, описи розкопок). Директор палацу-музею відзначав необхідність використання цих матеріалів у майбутніх реставраційних роботах, зазначаючи при цьому недоцільність повторення досліджень пам’яток палацового комплексу, проведених у дорадянський час. У.А.Боданинский просив Музейний відділ сприяти в отриманні документів і зобов’язувався повернути їх неушкодженими після використання [4].

Полемічну реакцію з боку У.А.Боданинского викликала згадана вище доповідь П.І.Голландського. У своєму зверненні до Музейного відділу Головнауки від 1 листопада 1923 р. вчений просив урахувати його «особливу думку щодо тієї частини доповідної записки архітектора КримОХОРІСу П.І.Голландського, яка стосується ремонту Ешиль-Джамі — Зеленої мечеті в Бахчисараї» [5]. У.А.Боданинський стисло зупинився на історії будівництва мечеті, детально описав її зовнішній вигляд і сучасний стан пам’ятки. Не зважаючи на зруйнований стан, директор палацу-музею вважав за можливе її відновлення. Для цього, на його думку, необхідно було полагодити дах, перекласти черепицю, захистити пам’ятку від дії опадів, тимчасово відновити північну стіну, яка завалилася, за так званим кримським методом (побудувати дерев’яний каркас, стіни закласти самановою цеглою-сирцем, укрити штукатуркою) тощо. У.А.Боданинський відзначав також, що відновлення пам’ятки, крім наукового характеру, «матиме в очах татарського населення велике політичне значення»; визнавав необхідність обмірів і фотографування пам’ятки до і після реставрації і просив Музейний відділ, відповідно до зазначених обставин, збільшити визначену суму в два рази -—до 200 крб. золотом [6].

Відповіддю Музейного відділу Головнауки на доповіді П.І.Голландського і У.А.Боданинського став лист завідувача цієї установи до КримОХОРІСу від 22 листопада 1923 р. В ньому зазначалося, що «за існуючими умовами важко розраховувати на отримання достатнього кредитування для виконання капітального ремонту і, мабуть, доведеться обмежитися лише дрібним полагодженням». Відносно пропозицій У. А. Боданинского про першочергові заходи з ремонту «Зеленої мечеті» Музейний відділ брав їх до уваги і пропонував для їх здійснення виділити гроші з уже направлених на реконструкцію Бахчисарайського палацу коштів [7].

Звіт про проведені в 1923-1924 роках ремонтно-реставраційні роботи був направлений до Музейного відділу Головнауки У.А.Боданинським наприкінці 1924 р., до якого додавалася пояснювальна записка. В ній указувалося, що кредит для проведення робіт в обсязі 2000 крб. був отриманий тільки у вересні 1924 р.; надавався короткий кошторис витрат за відповідними напрямами. Першочергову увагу було звернуто на пам’ятки Бахчисарайського палацу, які знаходилися в зруйнованому стані. Було проведено ремонт зовнішньої частини «Соколиної вежі», перекладено черепицю на даху, замінено балки всередині вежі. Були підготовлені матеріали для нової обшивки стелі і підлоги, підготовлений пандус для зручного транспортування будівельних матеріалів на верхню частину вежі. Також ремонтувалися найбільш аварійні ділянки кам’яних стін палацу, були перекладені наново черепичні покриття частини кам’яних стін комплексу і черепичний дах Головного водного басейну і старовинного льоху [8]. В 1924-1925 роках передбачалося провести наступні роботи: закінчення ремонту всередині «Соколиної вежі» (обшивка стелі і настил підлоги, відновлення перекриття з перевіркою балочної системи, заміна старої обшивки й черепиці), штукатурення нижньої частини і стін «Соколиної вежі» зовні; ремонт і фарбування залізної обшивки куполів двох ханських дюрбе; заміна черепиці на даху Ханської мечеті, зміцнення всіх дверей і вікон у нижній частині палацу, остеклення в різних частинах палацу. Залишалася і фінансова заборгованість за роботи, проведені в 1923-1924 роках. Вона була визначена У.А.Боданинським у 776 крб. 10 коп. [9].

1 червня 1925 р. У.А.Боданинский повідомляв Музейний відділ Головнауки про неможливість продовження подальших ремонтно-реставраційних робіт у палаці-музеї, зважаючи на відмову Фінансового відділу Головнауки задовольнити виділений Музейним відділом кредит у 1500 крб. Директор палацу-музею вказував на необхідність термінової заміни балок і перекриття всередині «Соколиної вежі». Він із тривогою повідомляв, що в разі невиконання цих робіт із настанням холодів міг обвалитися дах вежі. Зважаючи на це, У.А.Боданинский просив Музейний відділ переглянути рішення щодо виділення грошей і задовольнити згаданий кредит у розмірі 1500 крб. [10].

Того ж дня У.А.Боданинський склав для Музейного відділу «Список історичних пам’яток і городищ в групі Бахчисарайського палацу-музею». До нього ввійшло 12 об’єктів:

– Городище Чуфут-Кале зі стародавнім караїмським кладовищем в Іосафатовій долині та мусульманським кладовищем Гази-Мансур;

– Городище Мангуп-Кале, столиця готської держави Доріс або Феодоро (IV-XV ст.);

– «Печерне місто» Ескі-Кермен (Черкес-Кермен);

– «Печерне місто» Тепе-Кермен (VIII-IX ст.);

– Комплекс пам’яток на території Ескі-Юрт і Азіс XIII-XIV ст.;

– Комплекс пам’яток на території Салачик (Зінджирли-медресе, гробниця Хаджі-Гирея тощо);

– Територія старого ханського кладовища з монументальними пам’ятками Ескі-Дюрбе (XV ст.) і дюрбе Діляра-Бікеч (XVIII ст.);

– Етнографічний будиночок у парафії Умерша-Ефенді (XVI ст.);

– Будинок імені І. Гаспринського;

– Коккозський палац;

– Лазні Сари-Гузель (XVI ст.);

– Мечеть Ешиль-Джамі (XVIII ст.).

Директор палацу-музею підкреслював історичне значення цих пам’яток і територій і просив розглядати їх як складові Державного палацу-музею тюрко-татарської культури в Бахчисараї [11].

23 червня 1925 р. до клопотання У.А.Боданинского від 1 червня того ж року приєдналися керівники Кримської АРСР — голова Кримського РНК О.А.Дерен-Айерлі і Нарком освіти автономії У.У.Баліч. У листі, адресованому Раднаркому, Наркомосу і Головнауці РСФРР, було вказано на історичну значимість Бахчисарайського палацу і його популярність за межами СРСР, наявність досліджень наукового та популярного характеру про пам’ятку світовими мовами. Також акцентувалася увага на постійній державній підтримці пам’ятки татарської культури як у дорадянський час, так і після встановлення радянської влади в Криму. Суть листа кримських чиновників зводилася до роз’яснення колізії, пов’язаної з невмотивованим зняттям фінансування пам’ятки в бюджеті РСФРР і переданням її на баланс бюджету Кримської АРСР. У зв’язку з цим керівники автономії пропонували Наркомату фінансів РСФРР переглянути своє попереднє рішення і виділити вже схвалену суму Головнаукою в обсязі 1500 крб. для завершення вже початих ремонтних робіт в Бахчисарайському палаці-музеї [12].

9-10 серпня 1926 р. в межах відрядження до Криму архітектора ЦДРМ Б.Н.Засипкіна спільно з У.А.Боданинським були оглянуті територія Бахчисарайського палацу і архітектурні пам’ятки, що знаходилися на ній. За результатами огляду був складений відповідний акт із конкретними пропозиціями щодо подальшої реставрації. Всього було оглянуто 9 наступних пам’яток: Ескі-Дюрбе, мечеть Ешиль-Джамі, дюрбе Ненекеджан у Чуфут-Кале, Азіс, Зінджирли-медресе, дюрбе Хаджі-Гирея, дюрбе Діляра-Бікеч, лазні Сари-Гузель, Ханський палац.

Майже відносно кожної з них Б.М.Засипкіним були висловлені побажання щодо проведення капітального ремонту даху, фундаменту, стін, перекриття, відновлення внутрішнього убрання і декору, особлива увага зверталася на необхідність фіксації пам’яток як до, так і після ремонтно-реставраційних робіт (обміри, креслення, фотографування) [13].

27 червня 1927 р. У.А.Боданинский терміново телеграфував до Москви начальникові Головнауки Ф.М.Петрову про збитки, нанесені Бахчисарайському палацу-музею землетрусом 26 червня: з’явилася тріщина в купольному покритті й стіні, обсипалася штукатурка [14]. Докладний опис руйнувань був зафіксований у спеціальному акті, складеному того ж дня. До комісії з обстеження ввійшли представник Бахчисарайської міськради, завідувач нерухомістю Никопольський, представник районного ВНО Л. Муртазаєв і директор палацу-музею У.А.Боданинський. Постраждали наступні будівлі і приміщення: службові флігелі, Ханська мечеть, мавзолей Девлет-Гирея, двері фасадної сторони палацу, стіни суду, гарему, літньої альтанки, внутрішньої мечеті, Персидського саду, посольська кімната, літня кавова кімната, «Золотий кабінет», спальня, гратчаста альтанка, їдальня, кімната спадкоємця, «Соколина вежа». Основними видами руйнувань були зафіксовані тріщини стін, обвалення штукатурки, зсуви вікон і стін [15].

Улітку 1928 р. Б.М.Засипкін у межах наукового відрядження до Криму взяв участь у ремонтно-реставраційних роботах Бахчисарайського палацу. У звіті він відзначав відновлення окремих, пошкоджених землетрусом, частин пам’ятки із застосуванням сучасних реставраційних технологій [16].

Центром тяжіння дослідників і ентузіастів вивчення археології, історії і етнографії, а також організатором краєзнавчого руху в Євпаторії був міський археолого-етнографічний музей, заснований у 1916 р. У 20-і роки ХХ ст. музей чітко визначив свою етнографічну спрямованість. Безперечна заслуга в цьому належить директорові установи — Поліні Яківні Чепуріній (1880-1947) [17]. Поєднання музейної діяльності з роботою в межах КримОХОРІСу і РТЗВК (П.Я.Чепуріна очолювала Євпаторійську секцію ОХОРІСу і була заступником голови місцевого відділення РТЗВК) дозволяло привертати увагу регіональних і столичних дослідників до багатої культурної і історичної спадщини міста.

18 липня 1926 р. спеціальна комісія КримОХОРІСу в складі П.І.Голландського, П.Я.Чепуріної, наукового співробітника Євпаторійського музею А.Я.Денисевич, прикріпленого до музею завідувачем районним ВНО й Політосвітою студента Бакинського університету А.Т.Вейса і сторожа А.А.Гафара провела обстеження історичних архітектурних пам’яток Євпаторії.

У складеному акті наголошувалося, що оглянуто було 4 пам’ятки: текіє дервішів при мечеті Шукурла-Ефенді, колишній будинок Бабаджана, караїмська кенасса, мечеть Хан-Джамі. Стан усіх споруд був визнаний аварійним. У текіє дервішів, побудованому в XV ст., в нижніх приміщеннях, де розміщувалися келії для помешкання, вивітрився запобіжний вапняковий шар, задня стіна текіє завалилася впродовж 10 метрів, решта стін також могла обвалитися в будь-який момент. У колишньому будинку Бабаджана (кінець XVII ст.) черепична покрівля не захищала приміщення від попадання води в кімнати і галереї, внаслідок чого штукатурка стелі в деяких місцях обсипалася зовсім або відшарувалася на достатню відстань; у поганому стані також знаходилися різьблені дерев’яні арки, колони галереї й різьблені дерев’яні стелі в окремих приміщеннях будинку. Стан мечеті Хан-Джамі був визнаний «дуже поганим і небезпечним»: через несправність залізної покрівлі були промочені склепіння і частина стіни будівлі, штукатурка як зовнішня, так і внутрішня обсипалася або відстала. Єдиною пам’яткою в більш-менш задовільному стані була визнана караїмська кенасса. Недоліком у стані кенасси були названі неодноразове штукатурення й забілення будівлі, що нанесло втрат орнаменту каменів, тому вважалося за правильне очистити стіни кенасси від пізніх слідів ремонту і повернути їй первозданний вигляд [18].

16 серпня 1926 р., в межах наукового відрядження, Євпаторію відвідав архітектор ЦДРМ Б. Н. Засипкін. Комісія у складі столичного дослідника П.Я.Чепуріної і заступника завідувача КримОХОРІСу Я.П.Бирзгала обстежила 4 архітектурні пам’ятки: мечеть Хан-Джамі, текіє дервішів при мечеті Шукурла-Ефенді, колишній будинок Бабаджана і будівлю Євпаторійського археолого-етнографічного музею. Відносно першої пам’ятки Б. М. Засипкін пропонував провести ремонт покрівлі листовим свинцем із пропаяними швами (за відсутності такого у продажу - оцинкованим залізом). Загальна площа покрівельних робіт була оцінена в більш ніж 1000 м2. Для постійного провітрювання приміщення Б. Н. Засипкін пропонував у семи вікнах замість скла встановити дрібну залізну сітку і влаштовувати щоденні протяги в осінній, зимовий і весняний періоди. Штукатурні роботи московський учений запропонував відкласти до початку реставрації, штукатурку (всього 100 м2), що відвалюється, він порадив обережно зняти без пошкодження кам’яної частини стін.

П.Я.Чепуріна звернула увагу комісії на спотворення первинного вигляду мечеті шляхом закладення арок галереї з північного боку суцільними стінами, окремі арки знаходилися на території мечеті в бездоглядному стані, в східній і західній частині території мечеті збереглися залишки нижніх частин двох мінаретів, типових для татарської середньовічної архітектури.

Загальний висновок комісії: мечеть Хан-Джамі вимагала термінового ремонту і реставрації, особлива увага також мала бути приділена стародавньому Корану, що зберігався в загрозливих умовах. Про всі ці обставини було вирішено заявити до Реставраційного підвідділу Головнауки [19].

Відносно текіє дервішів при мечеті Шукурла-Ефенді були висловлені пропозиції розібрати частини східної стіни, що розсипалися — 18 м3, побудувати нову стіну — 20 м3, відкрити всі закладені вікна - 25 шт., частково виправити кам’яну кладку — 2 м3, також частково виправити карнизи — 10 погонних метрів, промазати шви кладки вапняним розчином — 250 м2, очистити покрівлю від чагарників і трави — 400 м2, установити у вікнах куполу замість скла металеву сітку, очистити внутрішні приміщення від бруду, очистити зовнішню територію від чагарників і розпланувати землю - 320 м2. Комісія визнала можливим використовувати приміщення текіє для експонування музейних колекцій, звертала увагу на те, що зазначені ремонтні роботи необхідно провести до кінця 1926 р., інакше руйнування могло набути більш масштабного характеру [20].

У колишньому будинку Бабаджана комісія визнала аварійними найбільш цінні його частини - терасу і парадні кімнати. Для збереження пам’ятки караїмської архітектури пропонувалося провести ремонт крокв, замінити обшивку карнизу, виправити кам’яну кладку стін, огорожі й флігелів; зробити нові рами і двері, провести підшивання нової стелі, відмити від забілення дерев’яний карниз, побілити поштукатурені частини, відновити поручні на терасі, прочистити все скло, засклити там, де його не вистачає [21].

Відносно стану будівлі Євпаторійського музею Б. М. Засипкін висловив ряд побажань, що відносяться до узгодження інтер’єру з експонованими в ньому предметами [22].

Необхідні на ремонт кошти виділені не були. Про це свідчить «Висновок архітектора-археолога при Уповноваженому Головнауки з Криму про стан історичних пам’яток Євпаторії» від 8 березня 1927 р., автором якого був П. І. Голландський. У цьому документі наголошувалося, що вчений брав участь у зазначеному огляді євпаторійських старожитностей в липні 1926 р., але ніяких позитивних змін навесні 1927 р. не виявив. Окрім часткового ремонту покрівлі в мечеті Хан-Джамі, ніяких заходів проведено не було. Стан пам’яток після зимових холодів погіршав значно: в Хан-Джамі збільшилося намокання куполу і склепінь галереї, з’явилися нові руйнування в кладці стін, загальний зовнішній вид пам’ятки значно погіршав. У текіє дервішів спостерігалося збільшення обвалу стіни, в колишніх будинках Бабаджана і Бобовича почали гнити частини покрівлі, крокв і стелі, з’явилися нові руйнування кладки нижніх поверхів.

П.І.Голландський висловлював думку, що при неможливості отримання коштів, необхідних на елементарну підтримку пам’яток в належному стані (10-12 тисяч крб.), слід усі сили направити на їх термінову фіксацію графічним, фотографічним і описовим способами. Такі роботи були оцінені в 2500 крб. [23].

Загроза зриву пам’яткоохоронних заходів пояснювалася не тільки відсутністю фінансування, але і прямим конфліктом П.Я.Чепуріної з керівництвом КримОХОРІСу, зокрема, з Я.П.Бирзгалом і О.І.Полкановим. Причиною цього були дії Я.П.Бирзгала, який без відповідного дозволу вилучив стародавній Коран із мечеті Хан-Джамі і відправив його до Сімферополя. Даний факт був оприлюднений П.Я.Чепуріною на Конференції археологів у Керчі у вересні 1926 р., після чого Коран був повернений до Євпаторії, але Я.П.Бирзгал все-таки наполіг на його передачі до Бахчисараю - до Державного палацу-музею тюрко-татарської культури. Також Я.П.Бирзгал неодноразово вимагав передати картини, що зберігалися в Євпаторійському музеї до фондів інших музейних установ, зокрема — до Сімферопольського художнього музею. На це П.Я.Чепуріна відповіла рішучою відмовою.

6 березня 1927 р. Євпаторійський музей відвідав Нарком освіти Кримської АРСР Усеїн Велі Баліч і оголосив про рішення Академічної наради Кримнаркомосу про закриття установи. Проте після огляду експозиції музею він одноосібно скасував ухвалене рішення і відклав закриття на 2 роки [24]. П.Я.Чепуріна розуміла хиткість свого положення і звернулася за підтримкою до столичних колег. 8 березня — в день приїзду П.І.Голландського до Євпаторії вона написала лист до Москви Б.Н.Засипкіну, в якому виклала події останніх днів і висловила свою позицію. У тому, що відбулося, П.Я.Чепуріна прямо звинувачувала О.І.Полканова і Я.П.Бирзгала, кажучи, що «вони обклали Баліча, що він не тільки робить, але і думає за вказівкою Бірзгал[а]-Полканов[а]». Також директор музею вказувала на ставлення Наркома освіти автономії до Головнауки і характеризувала його як «наплювацьке», в чому також бачила «результат поведінки Бирзгала». Стисло відзначала П.Я.Чепуріна і реакцію П.І.Голландського, відрядженого до Євпаторії У.С.Балічем, щодо стану старожитностей міста — «жах», інше слово, мабуть, підібрати було важко. Писала П.Я.Чепуріна і про те, що змушена звернутися за допомогою до Реставраційного відділу Головнауки [25].

Суттю листа П.Я.Чепуріної стало звернення до Б.Н.Засипкіна з проханням «усіляко підтримати моє відношення, вказати на безглуздя тієї економії, кот[ру] Полканов улаштував минулого року – її результат позначився на пам’ятках старовини Євпаторії». П.Я.Чепуріна просила також висловити подяку керівникові Музейного відділу Головнауки Н.І.Сєдовій за «папірець, приємний для мене і неприємний для Усєїна-Ефенді [У. А. Боданинського]», який дозволяв повернути стародавній Коран до Євпаторійського музею хоча б тимчасово, для завершення його дослідження. П.Я.Чепуріну турбувало ставлення Головнауки і її керівництва до подій у Криму. Вона звертала увагу Б.Н. Засипкіна на те, що «Полканов зараз у Москві, поїхав замітати сліди щодо моєї справи» і просила дізнатися подробиці цієї поїздки [26].

Конфлікт П.Я.Чепуріної з керівництвом КримОХОРІСу мав продовження. 6 квітня 1927 р. вона знову писала до Москви Б.Н.Засипкину. Метою листа була розповідь про події, що трапилися впродовж місяця. Новим витком протистояння між євпаторійським краєзнавцем і чиновниками КримОХОРІСу стало висунення делегатів на Краєзнавчий з’їзд у Москві 8 травня 1927 р. Євпаторійська «краєзнавча організація» (мабуть, відділення РТЗВК) висунула кандидатуру П.Я.Чепуріної, яка в листі висловлювала припущення про можливість перешкод щодо її делегування з боку КримОХОРІСу: «Я думаю, що заст. Голови Краєзнавчого з’їзду в Криму тов. Полканов (як Вам це подобається?) робитиме всіляку гидоту» аби зірвати її поїздку. Свідоцтвом цього став, за словами П.Я.Чепуріної, «чудовий акт трагікомедії «Коран Хан-Джамі і Зав[ідувач] Євп[аторійським] музеєм». Директор Євпаторійського музею, керуючись дозволом Музейного відділу, попрямувала до Наркомосу для отримання дозволу повернути стародавній Коран із Бахчисараю до Євпаторії. У.В.Балич затягнув видачу на 4 дні, але вимушений був оформити відповідний документ. Проте директор Бахчисарайського палацу-музею У.А.Боданинский відмовився віддати Коран, «заявивши, що на папір Головнауки він одного разу не подивився […], а на КримОХОРІСівського - три рази не подивиться, не порахується». На прохання пояснити відмову П.Я.Чепуріна отримала мотивування — «чарівну — краще не треба». Директор Євпаторійського музею була зацікавлена в розголошенні подробиць конфлікту серед керівництвом Головнауки — свідоцтвом цього є її інтерес до приїзду начальника цієї установи, голови РТЗВК Ф.Н.Петрова на I з’їзд цього товариства, який відбувся 16-18 квітня 1927 р. в Сімферополі. Про це вона справлялася в Б.М.Засипкіна [27].

Листуючись з Б.М.Засипкіним, П.Я.Чепуріна паралельно сповіщала ДАІМК про ситуацію навколо Євпаторійського музею, просила установу силою свого авторитету вплинути на рішення кримської влади. 6 червня 1927 р. Головне управління музеями Головнауки винесло рішення про відміну розпоряджень кримської влади відносно музею. Відповіддю керівництва КримОХОРІСу стала перевірка фондів музею і фабрикація кримінальної справи проти П.Я.Чепуріної. Необґрунтованість звинувачень була доведена в ході слідства, але посаду директора П.Я.Чепуріній довелося залишити [28].

Новим керівником Євпаторійського музею став Я.Р.Благодарний, людина без відповідної (і взагалі без вищої) освіти. При ньому пам’яткоохоронна робота не мала ніяких серйозних просувань. Про це свідчить акт від 13-14 липня 1928 р., складений Б. Н. Засипкіним, Я.Г.Благодарним і П.Я.Чепуріною (що працювала тепер помічником завідувача і зберігачем музейних колекцій). Відносно оглянутих пам’яток міста (мечеть Хан-Джамі, текіє дервішів, колишні будинки Бабаджана, Бобовича і Чубаря) були зафіксовані ті ж проблемні факти, що і в 1927 р. Поліпшення стану справ або хоч би ознак яких-небудь ремонтних робіт не спостерігалося. Архітектурні пам’ятки Євпаторії, за висновком авторів акту, знаходилися в безвихідному становищі, а в деяких частинах […] у катастрофічному стані» [29].

Такою ж констатацією давно відомих фактів є лист Я.Г.Благодарного до Головнауки від 22 серпня 1929 р., в якому автор перераховує пам’ятки, що знаходилися під «охороною музею», і знову називає суми, необхідні для їх ремонту. Загальний кошторис витрат перевищував 20000 крб. [30]. Відомостей про її задоволення і, відповідно, початку масштабних реставраційних робіт в Євпаторії наприкінці 20-х років ХХ ст. поки не виявлено.

У середині 1920-х років виявлявся інтерес до вивчення історичної спадщини Карасубазара. Згідно машинописної роботи У.А.Боданинського, «Красубазарская старина» до 1925 р. пам’ятки міста і району знаходилися поза всякою охороною [31].

З 12 по 16 серпня в межах відрядження Б. М. Засипкіна до Криму відбулася інспекція пам’яток Карасубазара комісією в складі Б.М.Засипкіна, У.А. Боданинського і уповноваженого КримОХОРІСу в Карасубазарі та районі А.Р. Шейх-заде. У складеному 12 серпня акті про огляд пам’яток було зафіксовано 18 пам’яток міста, що підлягають обліку та охороні [32]. В наступні дні проводився детальний їх огляд, за наслідками якого був складений спеціальний акт. Особлива увага в документі була приділена караван-сараям — Верхньому і Нижньому Таш-Хану. Для збереження зовнішнього вигляду будівлі Верхнього караван-сараю передбачалося: зовні перед брамою розібрати руїни; ліквідовувати стайню під в’їзною аркою і розібрати старий тин; у браму пропонувалося вставити залізні гратчасті двері; верх усіх стін необхідно було вирівняти кам’яною кладкою і покрити шаром вапна з домішкою товченої цегли; дах необхідно було очистити від чагарників і покрити розчином, вирівняти скати на ньому.

Нижній караван-сарай експлуатувався на умовах оренди, тому знаходився в більш задовільному стані. Комісія, у зв’язку з цим, радила лише капітально відремонтувати черепичний дах, а також охороняти дерев’яні тераси й огорожі від розкрадання. У мечеті Біюк-Джамі таким, що вимагає охорони і першочергової реконструкції, було визнано мінарет, який постраждав від удару блискавки; ремонту потребував також черепичний дах [33].

У колишньому будинку Мазко Бакши, що знаходився у підпорядкуванні міської громади кримчаків, були визначені наступні пам’яткоохоронні заходи: звести новий бутовий цоколь і виправити старий, під основну балку втановити новий кам’яний стовп або поставити дерев’яний в тому місці, де знаходиться перегородка, наслати нову підлогу без пошкодження старих дерев’яних частин, вставити скло, відремонтувати дах. Також були висловлені деякі зауваження щодо інтер’єру приміщення, які мали декоративний характер. Зважаючи на особливе значення пам’ятки і подальше спостереження за нею, вона була детально обміряна, замальована і сфотографована.

Відносно мечеті Текіє-Хан-Джамі доцільними були визнані наступні заходи, покликані зберегти цю пам’ятку «вищої категорії» за значенням: заміна всього черепичного покриття, ремонт крокв, покриття даху новим матеріалом (250 м2), заміна балок стелі (56 погонних метрів), заміна крокв (70 погонних метрів), заміна дощатого суцільного облицьовування (40 м2), ремонт підшивної стелі з накладками згідно малюнку (10 м2), зміна старих карнизів (25 погонних метрів), виправлення кладки кам’яних стін (5 м3), штукатурення стін (200 м2), зміна тріснутих і частково випавших каменів у мінареті (15 шт.), промазка черепичного покриття вапняним розчином.

Відносно решти пам’яток - мечетей Шор-Джамі, Чильтерлі-Джамі, лазень Біюк-Хамам і Чай-Хамам, руїн кримчацької синагоги і дюрбе Саїд-Мухаммед-Єніс-Ефенді — були висловлені окремі побажання, що стосувалися можливості подальшого використання споруд і їх захисту від зовнішнього інтересу [34].

У серпні 1928 р. комісія з вивчення татарської культури в складі О.-Н.А.Акчокракли, У.А.Боданинського і М.Л.Ернста відвідала Карасубазар. У складеному акті учені констатували, що «стародавні пам’ятки цього міста кинуті напризволяще, доглядач пам’яток міста скорочений із березня місяця і в місті відбувається небачений вандалізм». На підтвердження цього були наведені такі приклади: особлива комісія з Держфондів спільно з міською міліцією провели без відома Уповноваженого у справах музеїв розібрання мінаретів трьох мечетей — Курман-Алі, Кара-Халіль і Шах-Мурат, які знаходилися в нормальному стані і які становили безперечне культурно-історичне значення. Крім того, руйнування мінаретів відбувалося без відповідних обмірів, зарисовок і фотографування. Автори акту вказували на необґрунтованість зносу мінаретів у зв’язку з необхідністю вивчення прийомів середньовічної татарської архітектури, які дозволяли мінаретам переживати не один землетрус у Криму, що в світлі катастрофи 1927 р., було актуальним для кримського народного господарства. Також комісія відзначала погіршення стану караван-сараю, Великого і Малого Таш-Ханів і мінарету мечеті Шор-Джамі [35].

У зв’язку з розгорнутою в Кримській АСРР в 20-і роки ХХ ст. політикою татаризації, значні кошти й увага наукових сил притягувалися до дослідження давньої столиці Кримського улусу Золотої Орди міста Солхата (сучасного Старого Криму). 21 серпня 1926 р. комісія у складі директора Бахчисарайського палацу-музею У.А.Боданинського, представника КримОХОРІСу архітектора П.І.Голландського і представника ЦДРМ архітектора Б.Н.Засипкіна, оглянула проведені науковою експедицією з вивчення татарської культури в Криму розкопки руїн медресе з метою з’ясування їх технічного стану і вживання заходів з їх охорони і належної підтримки. У складеному акті зазначалися результати археологічних досліджень 1925-1926 років, проведених під керівництвом І.М.Бороздіна. Наголошувалася на загальній ветхості розкопаних споруд, їх невигідному положенні і відсутності охорони. Для порятунку пам’ятки пропонувалося накрити черепичним навісом місця розкопок, залити вапняним розчином шви кам’яної кладки, розробити спеціальний проект з відведення води після закінчення розкопок, влаштувати кам’яну огорожу пам’ятки після завершення її дослідження [36].

24 серпня Б.М.Засипкин, О.-Н.А.Акчокракли, У.А.Боданинский і П.І.Голландський оглянули 26 пам’яток історії та архітектури міста і у відповідному акті зафіксували заходи щодо їх охорони. Серед оглянутих будівель були руїни ймовірного палацу, мечеть Куршун-Джамі й Узбека, медресе, Мартинів фонтан і площа перед ним, залишки валу, стіни, рову, територія й огорожа російської церкви, залишки стародавньої вірменської церкви і кладовища, курган Мамая, урочища Кемаль-Ата, Тат-Айвас, Азіс-Ограма. Характерною особливістю майже кожної з них був зруйнований стан, тому практично єдиною вимогою комісії стало введення посади сторожа зазначених об’єктів старовини Старого Криму. Особливу увагу місцевої влади автори акту звертали на «хижацтво місцевих жителів», що продовжували розбирати давні руїни для господарських, будівельних і інших потреб [37].

Проаналізувавши охорону кримськотатарських пам’яток у Криму в 20-х – на початку 30-х років XX ст., можна зробити декілька висновків:

· Робота з дослідження кримськотатарських пам’яток носила систематичний, цілеспрямований, комплексний характер і проходила за підтримки державних органів Кримської АРСР;

· Значний внесок в дослідження та збереження культурної спадщини кримськотатарського народу зробили центральні Державні Реставраційні Майстерні і особливо Б.М. Засипкін. Спільно з кримськими науковцями їм вдалося закласти фундамент постійного наукового дослідження та охорони кримськотатарських пам’яток і провести деякі ремонтно-реставраційні роботи, які дозволили зберегти важливі культурно-історичні об’єкти культурної спадщини кримських татар;

· Були обстежені та взяті на державний облік і охорону пам’ятки в основних центрах акумулювання кримськотатарської спадщини, і, хоча пам’ятки знаходилися в край незадовільному стані, і тільки деякі з них ремонтувались та реставрувались, це дозволило зберегти значну їх кількість до наших днів.

_____________________

1. Мусаева У.К. Подвижники крымской этнографии, 1921-1941: Историографические очерки / Таврический нац. ун-т им. ст. І. Вернадского; Под ред. и вступ. ст. А. А. Непомнящего. – Симферополь: Таврия, 2004. – (Биобиблиография крымоведения; Вып. 2). – С. 27-29.

2. Центральний муніципальний архів м. Москви (далі - ЦМАМ). — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 512. — Арк. 12-12 зв.

3. Там само. — Арк. 13-14.

4. Там само. — Арк. 18-18 зв.

5. Там само. — Арк. 20.

6. Там само. — Арк. 20 зв.-21.

7. Там само. — Арк. 22.

8. Там само. — Арк. 24-24 зв.

9. Там само. — Арк. 24 зв.-25.

10. Там само. — Арк. 27-27 зв.

11. Там само. — Арк. 28-29 зв.

12. Там само. — Арк. 30.

13. Там само. — Арк. 31-32 зв.

14. Там само. — Арк. 33.

15. Там само. — Арк. 34-34 зв.

16. Там само. — Арк. 67.

17. Мусаєва У. К. Iсторико-етнографiчне вивчення народів Криму в 20-х – на початку 30-х рр. XX століття: Автореф. дис... канд. iст. наук / 07. 00. 06 – Iсторiографiя, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни; Дніпропетровський нац. ун-т. – Днiпропетровськ, 2004. – С. 10-11.

18. ЦМАМ. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 513. — Арк. 6-6 зв.

19. Там само. — Арк. 3-4.

20. Там само. — Арк. 4-4 зв.

21. Там само. — Арк. 4 зв.

22. Там само. — Арк. 5.

23. Там само. — Арк. 7.

24. Мусаева У. К. Подвижники крымской этнографии...– С. 147-148.

25. ЦМАМ — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 513. — Арк. 12.

26. Там само. — Арк. 12 зв.

27. Там само. — Арк. 13-13 зв.

28. Мусаева У. К. Подвижники крымской этнографии... — С. 148-150.

29. ЦМАМ — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 513. — Арк. 15 зв.

30. Там само. — Арк. 16-18.

31. Там само. — Спр. 514. — Арк. 4.

32. Там само. — Арк. 5.

33. Там само. — Арк. 6.

34. Там само. — Арк. 7-8.

35. Там само. — Арк. 9.

36. Там само. — Спр. 516. — Арк. 3.

37. Там само. — Арк. 1-2 зв.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS