КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Сергій Пустовалов (Київ),

старший науковий співробітник Інституту

археології НАН України, кандидат історичних наук

На о. Байда знайдена оселя аристократа

У 2007 р. Малохортицька експедиція українського Товариства охорони пам’яток історії та культури провела дослідження чергової напівземлянки (№ 13), яка була розташована в центральній частині укріпленої верхньої частини острова.

З початку робіт на острові Байда перед дослідниками постійно стояло питання: де може знаходитися оселя Д.І.Вишневецького? Розкопи, закладені в 1991 – 1992 роках, не виявили переконливих доказів, що в центрі території, оточеної укріпленнями, жив сам князь. Виявлена на найвищому місці острова слюсарна майстерня, за нашими тодішніми міркуваннями, навряд чи могла знаходитись по сусідству із оселею князя. Висловлювалось припущення, що помешкання Д.І.Вишневецького мусило знаходитися у більш безпечному місці: попід південним валом або попід східним найвищим валом. Дійсно, “мертвий простір” попід валами надійно захищав від ураження стрілами, ядрами чи кулями. Саме там упродовж 10 років велися розкопки. Але їх матеріали не давали змоги інтерпретувати знахідки як оселю представників шляхти. Всі досліджені землянки та напівземлянки мали приблизно одну конструкцію: прямокутні або квадратні заглиблені у землю котловани розмірами 4 х 4 м або 4 х 8 м; каркасні стіни виповнені з тину та замащені обмазкою на п’ядь, пічки-кам’янки, грубі нари, на яких спали, сміття, яке вкривало всі кути та долівки приміщень на 40-50 см, дуже простий набір речей (саморобні ливарні формочки, сокири, кулеливки, мушкетні кулі, пробійники, молотки). Навіть у схованках у башті знаходилися лише залізні сокири, звичайні костилі чи пластини заліза. Серед знахідок тільки дві (залишки гномонів) можна було віднести до інструментів, якими могли користуватися освічені люди. Але гномони були знайдені в башті або поблизу від неї. Тобто там, де перебувала варта, і гномони були необхідні для правильного ведення охорони. Д.Вишневецький, безумовно, міг перебувати на башті, але навряд чи мешкав саме там. Теж саме можна сказати і про підківки від польського чобота на високому підборі. Їх, очевидно, носили заможні люди (принаймні, не голота), але вони були знайдені у приміщенні, яке, імовірно, займала варта. З року в рік всі ці знахідки накопичувалися. Все це змусило переглянути стратегію пошуків оселі Д.І.Вишневецького.

Топографія острову у межах укріплень не залишала сумніву в тому, що найвища його частина найпридатніша для розташування шатра чи іншого помешкання князя. Великий плоский камінь в центрі верхньої частини острову є чудовою природною трибуною для виступів ватажка. Найвище положення центральної частини дозволяло контролювати всю внутрішню площу замку. Це підвищення разом з каменем знаходилося як раз навпроти входу на городище. Отже, з огляду на топографію, кращого місця для розташування оселі князя не варто було й шукати.

Вивчення особистих якостей князя Д.І.Вишневецького, за літературними джерелами, дозволяло дійти висновку про те, що він не став би ховатися від небезпеки попід стінами чи валами, навпаки, своєю мужністю він мав вселяти в своїх соратників впевненість у перемогу. Так принаймні він себе поводив і під Азовом, і в своїх стосунках з королем Польщі або з Іваном IV, у Стамбулі в останні хвилини свого життя.

Аналіз речей, які були знайдені у всіх розкопаних будівлях, показав, що найцінніші з них виявлені також біля згадуваного центрального найвищого місця на острові. У східній частині слюсарної майстерні були виявлені срібна монета Сигізмунда I (1526 р.), ручка ножа, оздоблена срібними платівками, шкіряна сумка, прикрашена мідними набійками. На розкопі 1992 р., який знаходився на північний схід від слюсарної майстерні, було виявлено кістяну ручку від нагайки, яка теж не може бути пов’язана з простолюдинами. Розкопки 1997 р. на схід від великого каменю не дали нічого, крім окремих уламків кераміки доби бронзи. Розкопки далі на північ ближче до зовнішнього валу також не дали ніяких цінних знахідок.

Таким чином, в результаті проведеного аналізу найперспективнішим місцем для пошуків оселі Д.Вишневецького було визнано невелику ділянку городища між залишками майстерні чи кузні, розкопаної 1991 р., великим каменем, розташованим в центрі, і западиною навпроти входу на городище. Дослідження 2006 р. показали, що останні припущення були вірними. Було виявлено смітник з характерними залишками. Серед них дві підківки від польських чобіт, ручка від чавунного казана, лезо від ножа, фрагмент пластини від панцира та ключ від шкатулки або якогось іншого замка (Рис. 1, 2). Серед численних кісток свині чи кабана трапилися кістки від двох окостів. Залишки казана та ключ були виявлені вперше за весь час розкопок.

Рис. 1 Рис. 2

Сама наявність спеціального смітника XVI ст. за межами будівлі була нетиповою, оскільки в усіх попередніх випадках все сміття викидалося в межах землянок. В даному випадку можна було передбачати наявність поблизу житла, яке систематично прибирали. Саме тому наступного 2007 р. розкоп було закладено на захід від смітника. Перші ж зачистки показали, що розкоп був складений над залишками будівлі, яка згоріла. Після розчистки з’ясувалося, що це квадратна напівземлянка із стороною 2,9 м (на метр менше, ніж у звичайних землянок на острові) (Рис. 3). Долівка напівземлянки заглиблена в ґрунт на 0,5 м. будівля була

Рис. 3

орієнтована за сторонами світу з невеликим відхиленням. Долівка та стіни в нижній частині будівлі були рожевого кольору від дії вогню. В північній частині напівземлянки було знайдено найбільшу частину знахідок. В північно-західному куті знаходилися залишки стола чи якоїсь полички. Довжина завалу – 1,2 м. Можливо, стіл завалився на північ. Дубові рейки йшли в північно-західному напрямку. Їх довжина дорівнює приблизно 0,5 м. Між ними знаходилися ще товсті рейки загальною довжиною 1,10 м. Одна рейка йшла навкоси (довжина 0,45 м). Вздовж західної частини стола та попід нею виявлено прямокутне металеве окуття загальними розмірами 12,6 х 8,8 см (Рис. 6,–4); залізний костиль довжиною 34 см, обрубок рогу розмірами 14,5 х 4,4 х 3,1 см (Рис.9,–2); ручку від жаровні чи грілки довжиною 45 см з гачком на кінці для підвішування (рис.7,–7). Відміна такої жаровні від звичайної сковорідки полягає в тому, що сама кругла ємність для вугілля, зроблена з дуже тоненького металу. Тоді як сковорідка робиться з відносно товстого металу. В самому куті під згорілими планками виявлено залізний замок розмірами 5 х 5 х 3,3 см (Рис. 4–1).

В північно-східному куті житла виявлено залишки каміну (Рис. 3). Камін був виритий за межами самої будівлі і з’єднувався отвором з самим приміщенням. Ширина каміну – 1,0 м, глибина – 0,8 м. Отвір мав ширину 0,4 м. Висота отвору не фіксується внаслідок обвалу землі.

Рис. 4 Рис. 5

В топці виявлені залишки вугілля, невеликих камінців, попелу. Біля отвору до каміну знайдені два гранітних камені (очевидно, від конструкції каміну) та бугель від щогли (Рис. 9.3). Знахідка бугелю пояснюється, мабуть, тим, що камін топили деталями корабельного рангоуту. Імовірно, прямокутне залізне окуття було також від якоїсь деталі корабельного рангоуту. Бугель являє собою залізне кільце діаметром 9,3 см, товщиною 4,5 см. З одного боку кільце розковане й має внутрішній діаметр 8,7 см (для насаджування на щоглу), а з іншого боку – лише 7,8 см. В кільці зроблено отвір для штіфта-фіксатора діаметром 1,0 см. З протилежного боку на бугелі зроблені вушка для закріплення шкотів (Рис. 8.3). На південь від скупчення каміння виявлено дві залізні пряжки (Рис. 5.1, 5.2), застібка від ременю (Рис. 5.4), ґудзик із срібною зовнішньою частиною та залізною тильною (Рис. 5.5) та фрагменти срібного галуну (Рис. 5.3). Ґудзик складається з двох частин. Зовнішня являє собою круглу платівку з невеликим отвором посередині та перлинним орнаментом по колу. Задня частина має чашоподібний вигляд та отвір посередині. Обидві частини, імовірно, з’єднувалися заклепкою, а можливо, і прикрасою? В південній частині приміщення виявлені зливок свинцю від розплавленої кулі (мушкетної), мушкетну кулю та кулю від пістоля (Рис.4.4-6). В долівці житла в цій частині виявлені 3 ямки від ніжок, імовірно, ліжка. Четверта ямка відсутня, оскільки в цій частині долівкою слугує гранітна скеля. Діаметр ямок 6-8 см. Під ліжком виявлено два залізних предмети. Вони являють собою металеві зроблені з поганого заліза окуття (Рис.8.1, 2). З одного боку ці окуття мають прямокутний в перетині профіль. З іншого боку – округлий. Це так звані спирт-триселі – деталі закінчення рей, які дозволяють подовжити їх для постановки додаткових вітрил – триселів. Біля східної стіни будівлі під залишками згорілої дошки виявлено уламок клямки.

Крім цих знахідок під час вибірки заповнення знайдено окуття із заліза,

Рис. 5 Рис. 6

яке посилювало передню частину підошви чобота (Рис. 7.4), підкову підбора від чобота (Рис. 7.6), рушничний кремінь (Рис. 9.1), вістря стріли (Рис. 4.3), фрагмент клямки від дверей (Рис. 4.2), залізну петлю (Рис. 6.3), чимало цвяхів та костилів від каркасу будівлі (Рис. 4.7-12; 6.1, 2; 7.1-3, 5).

Як випливає з матеріалів дослідження, знайдена напівземлянка за своїми показниками значно відрізняється від тих землянок, які були досліджені у попередні роки. Одне ліжко замість нар, камін замість пічки-кам’янки, стіл, клямка від дверей (друга клямка знайдена у залишках башти), замок, грілка, поясна застібка, срібний ґудзик та срібний галун, а враховуючи розкопки попередніх років, і ключ, підківки від чобіт, казан, пластини від панцира свідчать про те, що розкопана напівземлянка належала шляхтичу чи представнику козацької старшини. Впевнено твердити, що оселя належала Д.І.Вишневецькому, підстав немає. Ніяких особистих речей князя (наприклад, з гербом чи монограмою) під час розкопок не було знайдено. Деталі одягу (галун, ґудзик) схожі з тими, що зображені на портреті князя, який зберігається у Національному історичному музеї (Рис. 10).

Проте вони не можуть поки що бути остаточно ідентифіковані за портретами князя, оскільки на останніх зображено золоті ґудзики із вставками коштовного каміння. З іншого боку, портрети є не прижиттєвими, а написаними на два сторіччя пізніше (XVIII ст.). Було звичайною практикою прикрашати попередні зображення. На портретах ми бачимо золото, а на городищі не виявлено жодної золотої речі. Всі цінні знахідки зроблені з низькопробного срібла. Проте на портретах всі ґудзики золоті. Срібний галун та срібні ґудзики добре пасують червоному кольорові одежі. Згадаймо, що польський національний прапор складається з червоного та білого. Незважаючи на деякі збіги

Рис. 7 Рис. 8

між портретом та знахідками 2007 р., ідентифікувати знайдену оселю шляхти чи старшини поки що неможливо.

Рис. 9

У зв’язку із знахідкою напівземлянки шляхти необхідно переглянути належність ручки срібного ножа та монети із сумкою до слюсарської майстерні. Справа в тому, що всі наземні будівлі на острові Байда, спалені після того, як козаки відступили на північ, валилися у південно-західний бік. І башта, і городня, і слюсарна майстерня – всі вони завалилися в один і той же бік. Отже, у цей же бік завалилася і напівземлянка № 13, перекривши частково залишки слюсарної майстерні. Відстань між ними не перевищувала 0,1 – 0,2 м. Таким чином, зазначені знахідки висіли на стіні будівлі № 13. Це ще додатково підвищує статус знайденої у 2007 р. будівлі. Цікаво також, що вперше тут знайдені деталі рангоуту суден. Це свідчить про те, що Д.Вишневецький прибув на острів водою.

Рис. 10

Таким чином, у 2007 р. вперше виявлено напівземлянку, в якій жив представник шляхти. На жаль, особистих речей або інших переконливих доказів, які б могли висвітлити питання про те, хто жив у цій оселі, не знайдено. Ґудзик та залишки галуну, незважаючи на схожість з київським портретом, потребують додаткового вивчення та пошуків прижиттєвих портретів князя Д.Вишневецького.

Віра Нерода (Черкаси), старший науковий співробітник

археологічної інспекції Черкаської облдержадміністрації;

Валентина Нестеренко (Черкаси), заступник директора з наукової

роботи Черкаського обласного краєзнавчого музею

Ще раз до питання про замок Д. Вишневецького у Черкасах

Місто Черкаси – один з передових замків, що тривалий час захищав українські землі від войовничих сусідів на півдні з ХІV ст. Місто відігравало велику роль як у політичному, так і економічному житті, було центром формування українського козацтва, певний період — його столицею. Адже тривалий час навіть самих козаків сучасники називали черкасами.

Виникнення міста більша частина дослідників відносить до другої половини ХІІІ ст. – періоду після монголо-татарської навали, їх жорстокого панування та гноблення, періоду, коли у вогні гинули квітучі літописні міста і села. Саме в той час, коли значна частина земель сплюндрована і понищена лежала у руїнах, на території Середнього Подніпров’я було засноване нове поселення із захисними спорудами та загоном найманої охорони, що згодом отримало статус міста [3, 53; 4, 9].

Хоча є слушна думка, що ще у ІХ – ХІІ ст. у цій місцевості існувало місто, яке входило до оборонної лінії Русі і було своєрідним ланцюгом між Посульською та Пороською системами міст-фортець. Але писемні джерела на її підтвердження відсутні. В той же час берегова лінія плато висотою до 20 – 30 м з виступами і ярами була зручною для розташування поселень, що свідчить на користь даного твердження [2, 102 – 111].

Вже у перших літописних відомостях 1305 р. Черкаси постають значним і достатньо великим містом, яке мало укріплений замок та добре захищений острог [10, 106]. Особливе значення міський замок і саме місто набувають з другої половини ХV ст., коли кримські татари почали свою експансію на українські землі. Так, 1483 р. черкасці успішно відбили напад орди Менглі-Гірея, а 1532 р. витримали багатоденну облогу війська хана Сайдет-Гірея, в якому, зокрема, був і добірний півторатисячний загін яничар та півсотні гармат. А 1547 р. татарське військо хана Девлет-Гірея було розгромлено козаками і жителями міста на чолі із старостою Іваном Вишневецьким [5, 88].

Саме після цих подій захисні споруди Черкас зазнали серйозних руйнацій, що змусило старосту Івана (Яна) Хрщоновича провести перебудову замку, для чого були запрошені “люди добродеревцы, т.е. Волощаны» на чолі з Федором Баком. Детальний опис новозбудованого замку подано у люстрації 1552 р., здійсненій литовськими емісарами, які зазначили, що новий замок розмістився на місці старого, але він був значно розширений, так, що рів і вал попереднього опинились всередині нього і були засипані і знесені. З тієї ж люстрації відома і назва гори – Дніпрова і відзначено, що знаходиться вона за три перестріли з лука у зручному місці, недалеко від якого була гавань для торговельних суден, що постійно перебували у місті, і де знаходилась переправа та перевіз [1, 77 – 83].

Місцезнаходження замку вже досить давно має дискусійний характер, оскільки міська фортеця неодноразово горіла і відбудовувалась вже без чіткого зазначення її розташування. В той же час люстрація 1552 р., пізніші джерела, місцеві перекази, легенди зберігають відомості про існування в місті ще одного замку, а саме – резиденції князів Вишневецьких. Цей замок був споруджений старостою черкаським і канівським Дмитром Вишневецьким у середині ХVІ ст. і на відміну від міської фортеці матеріалом для нього слугував камінь. Тривалий час замок Д.Вишневецького був єдиною мурованою спорудою у Черкасах ХVІІ – ХVІІІ ст. У червні 1648 р. саме в цьому замку після переможної Корсунської битви перебував гетьман Богдан Хмельницький. Тут він провів тривалі переговори з московським посланцем, написав два листи, які й передав через нього цареві та севському воєводі [6, 18; 7, 17].

Достовірні відомості про існування у середині ХVІ ст. декількох захищених територій на гористому березі Черкас знаходимо у люстрації литовських емісарів 1552 р., де зазначено: “Замокъ Черкасскій новый. Тамъ же в Черкасехъ замокъ новопочатый справою Ошъпановою, валъ землею а хворостомъ нагачонъ, у вышки на 7 локотъ, у толъсто на полъосми локътя, отамованъ з надворья дошками…Нижъли нехотятъ Черкашане ку тому новому замъку переселиватися, менячи тамъ небезпесность большу, а просторность замку того непомирное, не по людехъ, а безъводе и отдаленье отъ Днепра, откуль бы имъ часу облеженья могъ быти ратунокъ…

Дерево. Валъ другий новый. Еще межи того нового замку а места и острога учинено того ж Ошъпана осыпанье валомъ. Где онъ стоянье мелъ з добродеревцы. Просторность окопу того в середине удолъжъ сажонъ сорокъ и два, в ширки 26» [1, 90 – 91].

З цього матеріалу видно, що місто мало досить значну кількість природних підвищень уздовж берега, які використовувались для будівництва укріплених городищ. Важливе значення мала їх відстань до берега, оскільки частина жителів рятувалася від ворога, тікаючи на острови, де могла протриматись досить тривалий період. Цікаві описи міського замку у Черкасах знаходимо у Г. Боплана та Е. Челебі. Так, Г. Боплан пише: «…Черкаси, старовинне місто, з добрим розташуванням; його неважко було б укріпити. Я бачив це місто в усій його величі, сюди сходилися козаки після бойових походів; тут навіть проживає їхній гетьман. Але ми спалили місто 18 грудня 1637 р.…Козаки тримають тут також один свій полк. Є переправа через річку» [8,33]. На великій мапі 1650 р. Боплан позначає Черкаси як чотирьохбастіонну фортецю з семикутним частоколом [11, 82].

Евлія Челебі, який прожив у Черкасах майже два тижні, відмітив: «Это не мощное каменное сооружение, а паланка, окруженная насыпным земляным валом с бревенчатым частоколом, которая стоит на берегу Днепра. В крепости около тысячи крытых тёсом домов, монастырь с тремя колоколами. Её лавки, пушки, арсенал великолепны, они доставляют большую радость… В этой крепости три тысячи воинов» [9, 81 – 82].

Рис. 1. План м. Черкаси 1800 р.

Зазначення у люстрації того, що між перебудованим міським замком і новозбудованим була ще одна захищена територія, плани міста ХІХ ст., опис Л. Похилевича дають можливість локалізувати місцезнаходження як фортеці, так і замку Дмитра Вишневецького.

План міста 1800 р. чітко визначає місце міської фортеці: “Замок ионутри онаго строеніе принадлежащіє князя Сангушки экономіи” (на карті № 4), поряд відмічена католицька каплиця (№3) та зазначений колодязь (Рис. 1). Також на карті простежується можливість існування на наступній горі острогу “добродеревців”, а вже далі і того нового замку, що був закладений у 1549 р. і використаний Д. Вишневецьким для спорудження своєї захищеної резиденції через декілька років після ревізії литовських емісарів.

До наших днів збереглись у жителів міста перекази, за якими місцевість сучасного меморіального комплексу Пагорба Слави носить назву “фортеця”, «замковище», а зона скверу Б. Хмельницького (раніше — Комсомольського парку) – «замок» [6, 10 – 11, 18].

Підтвердження знаходимо у Л.Похилевича, який зазначає, що нова кам’яна Троїцька церква була зведена на замковищі – на місці латинської каплиці [10, 613]. Свято-Троїцька церква простояла до 1963 р., коли була варварські підірвана. На фото Черкас 1888 р. на передньому плані видно на горі праворуч Троїцьку церкву, а на задньому плані — двоповерховий будинок тюрми, де нині знаходиться сквер ім. Б. Хмельницького (Рис. 2).

Міський замок-фортеця припинив існування після того, як гайдамаки на чолі з Максимом Залізняком, полишивши Черкаси у червні 1768 р., підпалили

Рис. 2. Фото м. Черкаси 1888 р.

його, в результаті чого згоріли практично всі дерев’яні споруди центральної частини міста. Після цього фортеця більше не відбудовувалась, оскільки в таких фортифікаційних спорудах вже не було потреби, адже землі Правобережної України увійшли до складу Російської держави, кордони якої відсунулись далі на південь [5, 93].

Мурована резиденція Вишневецьких під час цих буремних подій залишилась майже неушкодженою і використовувалась для потреб міста. Так, з кінця ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. тут знаходились “присутственные места” з камерами для затриманих. Пізніше державні установи були переведені у спеціально збудоване для них приміщення, а весь комплекс переобладнали під повітову в’язницю, яка в період громадянської війни була висаджена у повітря [6, 18].

Від часу створення у 1918 р. Черкаського краєзнавчого музею археологічні пошуки у місті стали одним із напрямків його діяльності. Це і збір матеріалів серед населення, і організація та проведення археологічних розвідок та розкопок, зокрема, кургану Гостра Могила, і сприяння археологічним експедиціям, які працювали в місті та його околицях напередодні утворення Кременчуцького водосховища та в інший час.

Розвідки у місті проводили М.Ф.Пономаренко, М.Ю.Брайчевський, С.К.Рець, Л.М.Пономаренко, О.М.Приходнюк, К.П.Спільніченко, В.В.Нерода, О.В.Білецька, В.І.Нестеренко, В.П.Григорьєв, В.О.Петрашенко, М.П.Сиволап, Л.Г.Сиволап, М.О.Суховий, Д.Я.Телегін, А.В.Дєткін, А.В.Лазоренко, Д.П.Куштан та інші. У 1973 р. рішенням облвиконкому № 544 від 23.09.1973 р. взято на облік три черкаські городища, в тому числі і замчище на Пагорбі Слави (охоронний № 2). У 1990 р. рішенням облвиконкому № 116 від 26.06.1990 р. взято на облік і городище на Замковій горі (охоронний № 2217), місце розташування замку Д. Вишневецького. Значним досягненням пам’яткоохоронної діяльності в місті стало рішення облвиконкому від 29.03.1991 р. № 64 “Про оголошення заповідної території “Черкаські берегові схили”, матеріали до якого підготував архітектор і відомий краєзнавець С.К.Рець за підтримки Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Якісно новий етап у дослідженні пам’яток міста розпочався з утворенням у 1993 р. археологічної інспекції управління культури облдержадміністрації. Саме з її діяльністю пов’язані найцікавіші знахідки, які значно збагатили і розширили уявлення не тільки про давнє минуле Черкас, а й про добу пізнього середньовіччя [12, 17-21; 13, 22-25; 14, 19-22].

Більшість об’єктів археологічної спадщини міста обліковано розпорядженням № 129 від 12.03.1996 р. На сьогодні із 22 взятих на облік пам’яток кілька відноситься до періоду пізнього середньовіччя. Крім вищезазначених двох замчищ, це — городище неподалік від Пагорбу Слави (№ 3964), поселення на території колишнього села Василиця (№ 3965) та культурний шар пізньосередньовічних Черкас в межах плану міста ХVШ ст. (№ 3966). Необхідно підкреслити, що більшість черкаських пам’яток багатошарові. Охоронні дослідження по вул. Розкопній та в центральній частині міста, крім пізньосередньовічного матеріалу, дали значний матеріал доби бронзи, зарубинецької та черняхівської культур, розкопки на горі Василиця – матеріали пивихинської та зарубинецької культур [15; 16,58-60].

У 1953 р. розвідку в центрі Черкас на сучасному Пагорбі Слави провів М.Ф.Пономаренко, відомий краєзнавець, багаторічний голова секції археології при обласній організації УТОПІК. Він же обстежував городище під час планування гори під Пагорб Слави у 60-х на початку 70-х років [18]. Під час спорудження меморіального комплексу значна частина гори була штучно перепланована, сюди насипано додатково привезену землю. Єдиним комплексом матеріалів, що потрапили до фондів, є поховальний інвентар з пошкодженої екскаватором могили священика, яка була досліджена археологом музею К.П.Спільніченко.

Під час будівництва нової споруди музею у котловані працівниками, що постійно спостерігали за земляними роботами, виявлено залишки майстерні з виготовлення скляних гутних виробів ХVІІ – ХVІІІ ст., в тому числі і фіолетового кольору, що зустрічається досить рідко (А 883-890).

1981 р. обласна організація УТОПІК підготувала експедицію, метою якої було дослідження археологічних пам’яток Черкас. Під керівництвом М.Ф.Пономаренка учнями шкіл міста закладено близько 50 шурфів та три розкопи на Пагорбі Слави. Основними знахідками були уламки кераміки доби пізнього середньовіччя [18].

Під час реконструкції скверу ім. Богдана Хмельницького (колишній Ленінського комсомолу) у квітні 1977 р. були проведені зачистка схилу та шурфування на території поблизу ресторану «Чайка».

Для створення оглядового майданчика та закріплення схилу частина останнього була розчищена від кущів на ділянці до 50 м, що дало можливість обстежити розріз потужного культурного шару. На ділянці, підготовленій для спорудження опорної стіни, авторами під час зачистки виявлено залишки зітлілого дерева, в яких простежувалися сліди оборонної споруди. По центру знаходився об’єкт (господарська яма глибиною до 2 м), заповнений матеріалом доби пізнього середньовіччя. Серед знахідок були залізні цвях, ніж, фрагмент верхньої частини залізних воріт з рослинним орнаментом, шлак залізний і скляний, прошарок глиняної обмазки, уламки посуду (горщиків, макітри, мисок) сіроглиняного, задимленого з вертикальними пролощеними лініями, орнаментованого штампом, білоглиняного, прикрашеного розписом ангобом червоного кольору, зеленою поливою (Рис. 3; А-868-882). Разом із названими матеріалами на глибині 1,2 м виявлено монету – солід Сигізмунда Августа випуску 1567 р. (Рис. 4, 5; Н-1583). Подальше дослідження об’єктів не проводилось, оскільки територія заросла деревами, чагарником та бузком, а будівельники заклали схил кам’яними брилами, таким чином законсервувавши культурний шар. Крім цього, до музею потрапили і знахідки, зроблені під час шурфування неподалік від будівлі ресторану, що знаходиться в центрі скверу. Тут були знайдені фрагменти керамічних виробів більш пізнього періоду на глибині до 1 м.

Рис. 3. Знахідки з господарської ями ХVІ – ХVІІ ст.

При проведенні розвідок території скверу та обстеженні його схилів і прилеглої місцевості можна передбачити виявлення цікавих знахідок. Підтвердженням є уже згадувані дослідження на вул. Розкопній. У 1971 р. між вул. Розкопною і Мисливським спуском знайдено бронзову підвіску ХШ – ХІУ ст. [17, 91-93]. В ході дослідження Д.П.Куштана по вул. Смілянській, 2 у 2002 р. виявлені як об’єкти ХІУ – ХУ ст., так і ХУІ – ХУІІ ст. [14, 19-22]. Тому є надія на появу нових матеріалів, що дадуть змогу мати більше матеріальних свідчень з історії не тільки міста, а й його захисних споруд,, які ще чекають свого встановлення та фіксації.

Рис. 4. Монета «солід» 1567 р. (аверс) Рис. 5. Монета «солід» 1567 р. (реверс)

____________________

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1846. – Т. 1.

2. Чабан А.Ю. Середнє Подніпров’я. – Черкаси, 1999. – Ч. 1.

3. Наш рідний край. Хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993.

4. Мельниченко М.В. Місто над Дніпром / Краєзнавство Черкащини. — №6, 2002.

5. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К., 1972.

6. Кілессо С.К. Черкаси. Історико-архітектурний нарис. – К., 1966.

7. Ястребова Д. Пам’ятні місця Черкас. – Дніпропетровськ, 1971.

8. Боплан Г.Л. Опис України. — Львів, 1990.

9. Эвлия Челеби. Книга путешествий. (Извлечения из сочинений турецкого путешественника ХУІІ в.). — Вып. 1. Земли Молдавии и Украины. – М., 1961.

10. Густинський літопис / Збірник козацьких літописів. – К., 2006.

11. Чернецький Є.А. Фортеці київського воєводства за великою мапою України 1650 р. Г.Л. де Боплана / Українська козацька держава: історія та культура. – Біла Церква, 1995.

12. Куштан Д.П. Нові археологічні матеріали до вивчення історії пізньосередньовічних Черкас / Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 9. – К., 2000.

13. Куштан Д.П. Археологічні дослідження 1999 р. у Черкасах / АВУ 1999 – 2000 рр. – К., 2001.

14. Куштан Д.П. Нові дослідження посаду Черкаського замку / Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 13. – К., 2004.

15. Петрашенко В.А. Отчёт о разведочных работах в Черкассах и его окрестностях в 1982 г. / НА ІА НАНУ, 1982/36.

16.Куштан Д.П. Пізньосередньовічні матеріали з охоронних розкопок у Черкасах / Нові дослідження пам’яток козацької доби на Україні. – Вип. 8 – К., 2000.

17. Приходнюк О.М., Пономаренко Л.М., Рец С.К. Археологічні пам’ятки в Черкасах / Археологія, — № 14, 1974.

18. Пономаренко М.Ф. Зусиллями археологів / Черкаська правда від 17 липня 1986 року.

Павло Деменко (Запоріжжя), студент історичного

факультету ЗГУ, молодший науковий співробітник

Національного заповідника “Хортиця”

Максим Остапенко (Запоріжжя), директор

Національного заповідника “Хортиця”

Дмитро Кобалія (Запоріжжя), завідуючий відділом археології та

охорони пам’яток Національного заповідника “Хортиця”

Підводні дослідження на місці Нової Січі у 2003 та 2005 роках

Протягом 2003 та 2005 років співробітниками ДП “Південьгідроархеологія” були проведені роботи з обстеження Нової Підпільненської Січі (1734 – 1775 рр.) в районі с. Покровське Дніпропетровської області. Основним завданням експедиції було з’ясування стану об’єкта та можливостей його подальших досліджень.

Після ліквідації Січі територія увійшла до складу с. Покровського, а безпосередньо в межах колишньої Січі розташовувалися садиби та городи місцевих мешканців. Після створення Каховського водосховища практично вся територія Січі опинилася під водою.

Обстеження затопленої пам’ятки відбувалося методом вільного пошуку, головним завданням якого було з’ясувати ступінь ерозії культурного шару та простежити рівень нашарувань мулу після затоплення. За допомогою ехолоту було виявлено русло річки Скарбної, ділянки глибиною 12 – 13 м. Нашарування на ділянках представлені потужними відкладеннями дрейсени річкової, які перевищують 1 м. Місцезнаходження Січі значно відрізняється глибиною — від 2 до 4 м. Нашарування мулу тут незначні 0.1 – 0.2 м і не становлять суцільних масивів. Культурний шар, звільнений від легких нашарувань виходить на поверхню у вигляді окремих знахідок. Його насиченість потужна. Слід відмітити, що культурний шар XVIII ст. частково доповнюється й знахідками XIX - поч. ХХ ст., які походять із зруйнованих садиб с. Покровського [2].

Спираючись на картографічний матеріал, який складався з шести мап 1740 – 1845 років, вдалося зробити висновок, що козацький Кіш ніколи не перебудовувався. Військовий ретраншемент, передмістя та слобода перебудовувались, але незначно. Найбільш точною мапою, на нашу думку, є «План Запорожской Сечи» 1743 р., оскільки вона дає більше прив’язок до місцевості та несе найбільш вірну інформацію про об’єкт [3-7]. Проведення підводних досліджень базувалось саме на цій мапі. Роботи у 2003 р. проводились на території приміської слободи, а у 2005 р. – у західній частині Січі, що й пояснює велику кількість знахідок.

Серед предметів, що були знайдені, як масовий матеріал, треба відзначити фрагменти кераміки, уламки скла та металеві вироби.

Кераміку можна поділити на декілька груп: посуд, кахлі та штучні предмети (грузило і фрагмент люльки). Посуд представлений фрагментами горщиків, тарілок, чавунців, глечиків, мисок, покришок. Комплекс вінців характеризується наступними типами: перший — посудина з прямим, злегка опуклим по середині вінцем. Само вінце має чітко виражений кут від 45 до 90 градусів. Ширина вінця різна, проте, переважно, висота вінця дорівнює 20-25 мм, що складає 3/4 ширини плечика, яке виражено чітким тупим кутом. Площина плечика опуклості не має, не орнаментована. Виключення складають посудини, оздоблені охристими смугами. Ці посудини характерні для першої половини XVIII ст., а також посудини з рельєфними смужками, розміщеними як у середній частині вінця, так і у його основі. З внутрішнього боку вінця цієї групи фіксується поріжок або кут, який відокремлює вінце від плечика. Іноді зустрічаються вінця з м’яким переходом у плечико. За морфологією, цей тип вінців належить до горщиків з діаметром вінця близько 20 мм. Вони, здебільшого, не мають поливи (Табл. 2.14, 15). Як підтип, можна розглядати посудини з вінцями, доповненими рельєфними східцями у місцях стику з плечиками. Для них характерна наявність валику з зовнішньої сторони вінця, у деяких випадках верхня кромка вінця скошена (Табл.2.17). Другий тип посуду характеризується коротким вінцем з різким вигином до зовнішнього боку, що створює «комір». З внутрішньої сторони вінце відділене від тіла сосуду добре вираженою сходинкою, яка є підставкою під покришку. Під вінцем або на певній відстані від нього посуд цієї групи має рельєфні смужки, у деяких випадках зустрічаються поливні посудини, які можуть датуватися XIX ст. (Табл. 2.11). В одиничному екземплярі представлене вінце глечика, який має пологий вигин на зовнішній бік, має потовщення. У розрізі має форму близьку до кола. Верхня площина виражена за допомогою сходинки по внутрішньому краю.

Табл. 2 Табл. 1

Комплекс денець представлено 23-ма фрагментами гончарних посудин. Діаметр денця становить від 60 до 240 мм. Кут нахилу стінки до денця дорівнює від 60 до 80 градусів. Товщина стінки становить від 4 до 8 мм. Тісто однорідне, але в окремих випадках зустрічаються домішки жорстви та крупнозернистого піску. Кольорова гама — від світло-сірого до темно-сірого кольору та від піщаного до рудого (Табл. 2.9; 3.17). В окремому випадку є фрагмент денця з залишками смоли та органіки.

Комплекс покришок представлено 9 фрагментами. У середньому діаметр дорівнює 18 мм. Нижня частина покришки має гарно виражений уступ, верхня — рівну площадку. Тісто однорідне, гарного обпалу, кольорова гама — від сірого до піщаного (Табл. 2.10). Є також фрагмент покришки, котрий представлено тюльпаноподібною формою з отвором у середині з внутрішнім діаметром отвору 15 мм, зовнішнім — 95 мм та товщиною 8 мм. Виготовлена на гончарному крузі, тісто однорідне, гарного обпалу, сірого кольору (Табл. 1.1).

Комплекс тарілок представлено 11 фрагментами вінців та денців. Діаметр тарілок приблизно 20 – 22 мм. Тісто однорідне, гарного обпалу, кольорова гама від сірого до рудого. Виготовлені на гончарному крузі, прикрашені рослинним орнаментом та смужками, покриті поливою (Табл. 3.2, 7).

Кахлі представлені 19 фрагментами. Тісто однорідне, гарного обпалу, кольорова гама — від сірого до рудого. 11 фрагментів прикрашено рослинно-геометричним орнаментом на лицьовій площині. Фрагменти не полив’яні, але, як виняток, чотири фрагменти покриті зеленою поливою (Табл. 2..1, 3 – 6, 16).

Грузило — керамічне кільце з внутрішнім діаметром 15 мм, зовнішнім 60 мм та шириною 15 мм. Тісто однорідне, гарного обпалу, помаранчевого кольору. Можливо, застосовувалося у ткацтві (Табл. 1.7).

Фрагмент люльки з мундштуком довжиною 40 мм, діаметром 17 мм, ближче до краю розширюється валиком до 25 мм, чашечка відламана. Прикрашено двома смужками та штампами рослинного орнаменту на валику, смужкою уздовж чашечки. Тісто однорідне, гарного обпалу, рудого кольору.

Комплекс точильних брусків представлено трьома фрагментами дрібно зернистого пісковику довжиною 80 мм, поверхня підтесана (Табл. 1.19).

Скло представлено фрагментами пляшок та чарок, але є знахідка двох фрагментів віконного скла. Кольорова гама — від блідо-зеленого до темно-зеленого, деякі уламки покриті товстим шаром патини (Табл. 1.2-4).

Колекція металу об’єднує виключно побутові предмети, а саме: ножі (три уламка лез). Їх розміри складають: довжина від 160 до 190 мм, ширина леза від 20 до 35 мм, товщина від 1 до 2 мм. Стан поганий, уся поверхня покрита шаром іржі від 1 до 3 мм, ручки втрачені (Табл.1.11-13).

Сокири (дві знахідки). Розміри першої складають: довжина всієї сокири 220 мм, довжина леза 120 мм, висота обуха 50 мм. Стан поганий, уся поверхня покрита шаром іржі від 1 до 3 мм, втрачена частина обуха, клейма відсутні. Розміри другої сокири-колуна: довжина всієї сокири 210 мм, довжина леза 120 мм, висота обуха 65 мм. Стан збереження незадовільний, уся поверхня покрита шаром іржі від 1 до 3 мм, задня частина (обух) розклепана, клейма відсутні (Табл.1.8, 14).

В одиночному випадку є знахідка бугеля. Він являє собою залізне кільце діаметром 160 мм, висота 55 мм та товщиною 3 мм, має один отвір діаметром 8 мм. Застосовувався для оковки щогли або діжки. Стан його теж поганий.

Комплекс підков представлено одним фрагментом кінської підкови, чотирма залізними та однією бронзовою підковою від взуття. Кінська підкова являє собою половину зимової підкови середнього розміру. Дві підкови від чобіт поламані навпіл, ще дві цілі. Усі залізні підкови покриті шаром іржі від 1 до 5 мм, стан дуже поганий. В одиничному випадку є знахідка бронзової підкови від чобіт гарного стану (Табл. 3.3).

Також помітними знахідками є свічник та пряжка. Свічник являє собою тюльпаноподібну чарочку з ніжкою з цинку (?). Стан поганий, уся поверхня покрита шаром патини (Табл. 1.6). Пряжка являє собою пластину метала трикутної форми з гачком на одному з кутів та загином металу з паралельної (Табл. 2.2). Слід звернути увагу на те, що метою досліджень пам’ятки була саме розвідка, тому переважна більшість знахідок залишилася на ґрунті та потребує ретельного планіграфічного вивчення.

Табл. 3

Таким чином, в результаті експедиції 2003 – 2005 років була обстежена невелика територія затопленої водами Каховського водосховища Нової Січі. Було знайдено русло річки Підпільної, на березі якої стояла фортеця, і було з’ясовано, що січ знаходиться на глибині 2,5-4 метри під водою. Мулисті нашарування на об’єкті незначні та складають 0,10 – 0,15 метрів. Культурний шар виходить на поверхню у вигляді окремих знахідок, а у деяких місцях навіть групами знахідок. Оскільки Нова Січ є унікальною пам’яткою, яку досконало ніхто не досліджував і яка піддається все більшому руйнуванню, треба ставити питання про масштабну гідроархеологічну експедицію з розкопками та точними прив’язками всіх об’єктів і матеріалів. Проведення підводних робіт має бути системним та продовжуватися декілька років. Слід також додати й те, що колекція знахідок з Нової Січі може бути гарною базою поповнення матеріалами доби козацтва фондосховищ Національного заповідника «Хортиця» та інших музеїв України.

________________

1. Телєгін Д.Я., Винокур І.С. Археологія доби Українського козацтва XVI – XVIII ст. — К., 1997. — С. 41.

2. Остапенко М.А., Деменко П.Г., Нефедов В.В. Звіт про розвідувальні гідроархеологічні роботи у Каховському водосховищі на місці Нової Січі. ЕПАР-2003, ЕПАР-2005. – Запоріжжя, 2008.

3. РДВІА. — Ф. 349. —Оп. 12, д. 7452. «План крепости Запорожской Сечи», 1740 р.

4. РДВІА. — Ф. 349. —Оп. 12, д. 7455, «План Запорожской Сечи», 1743 р;

5. АН УССР. — № 17444. «План Сечи или крепости Запорожской», 1745 р.

6. РДВІА. — Ф. 349. —Оп. 12, д. 7457. «План ретраншемента Запорожской Сечи …», 1766 р.

7. РДВІА. — Ф. ВУА. — №21963. «План Запорожской Сечи», 1773 р.

Володимир Капуста (Чигирин), старший

науковий співробітник Національного

історико-культурного заповідника “Чигирин”

Конструктивні особливості бастіону Дорошенка

Бастіон Дорошенка – єдина фортифікаційна споруда, що залишилася від Чигиринської фортеці, яка в XVII ст. “...не мала собі рівних у всій країні козаків”. Тому, звичайно, виникає питання: якої ж конструкції була ця споруда?

Найбільш точно можна відтворити нижній ярус. В результаті археологічних розкопок 1989 – 1992 років було виявлено велике склепінчасте приміщення, яке тягнеться вздовж фасу бастіону, направленого до нижнього міста, розміром приблизно 20,0 х 6,4 м [4]. В цій стіні влаштовані дві амбразури для гармат, швидше за все, невеликої потужності, які призначалися для захисту стіни, що йшла від бастіону вниз схилом гори до Нижнього міста.

У цьому приміщенні є два входи-виходи. Один, з північно-східної сторони, сполучається з приміщенням, в якому влаштовані східці, що ведуть на гору. В проході, що їх сполучає, були встановлені двері, які із середини запиралися товстим дерев’яним брусом. Цей брус входив в отвори розмірами 17 х 13 см, що були влаштовані в кам’яній кладці стіни [5, 6].

Чому саме цей каземат запирався із середини? В період середньовіччя кожна оборонна споруда (башта, бастіон) в разі необхідності могла перетворитися в незалежне укріплення. В такому разі захисники, якщо вони не бажали здаватися, наперед знаючи свою долю, ще довго могли вимотувати сили ворога, а то і врятувати своє життя в разі надходження допомоги [3, 68-69]. Але таким чином ті ж захисники ставали добровільними в’язнями цих же оборонних споруд. Можливо, це одна із причин того, що бастіон Дорошенка називали тюрмою.

Другий вхід, з південно-східної сторони, сполучає каземат з невеликим приміщенням трикутної форми розміром 3,71 х 2,32 х 1,72 м [4]. Для чого ж воно було призначене? Із історії середньовічного фортифікаційного будівництва відомо, що надмірне ділення засобів оборони утруднювало передачу команд і наказів як для коменданта фортеці, так і для командирів рядових позицій. Внаслідок цього виникла необхідність в ізольованих спорудах, таких, як башти, донжони, бастіони, влаштовувати ходи сполучення, які б слугували переговорними пристроями. По цих ходах сполучення командир тієї або іншої позиції, звідки йому найкраще було видно хід бою, міг передавати свої розпорядження на всі поверхи і дільниці оборони [3, 243]. Отже, можна вважати, що це приміщення слугувало для передачі голосових команд між нижнім і верхнім ярусами бастіону.

Разом з тим це приміщення, напевно, слугувало і запасним ходом сполучення між нижнім казематом та верхніми ярусами бастіону. Із “Звіту про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1991 р.” відомо, що “в цьому куті розчищено товстий шар зотлілого дерева, що впало зверху в середину фортеці. Це залишки згорілих дерев’яних конструкцій, що лежали під різними кутами одна до одної” [5, 4]. Хоч в звіті не дається характеристика цим дерев’яним конструкціям, та, напевне, це були залишки дерев’яного перекриття і дерев’яної приставної драбини. Крім того, в цьому місці виявлено “виріб у вигляді завіса” [5, 4] та “масивне кільце від кінської збруї” [5, 5]. Цілком можливо, що це “масивне кільце” було не від кінської збруї, а слугувало ручкою ляди на завісах, яка прикривала отвір у стелі.

Це приміщення мало ще одне важливе оборонне значення. Воно облаштовано в вихідному гострому куті бастіону, який внаслідок свого розташування зазнавав значного враження від вогню артилерії супротивника [7, 23]. Але оскільки склепіння каземату опиралося не на стіну зовнішнього фасу бастіону, а на стіну-перегородку всередині споруди, то ризик обвалу склепінчастої стелі каземату внаслідок обстрілу значно зменшувався. Крім того, таке конструктивне рішення значно зменшувало об’єм досить копіткої і трудомісткої роботи із зведення склепінчастого перекриття в гострому куті бастіону.

Із історії України відомо, що наш народ був досить широко обізнаний з новаторськими ідеями фортифікаційного будівництва XVI – XVII ст. Досить часто для будівництва оборонних споруд запрошувалися іноземні спеціалісти [8, 22 – 38]. Але українці і самі намагалися пізнати таємниці фортифікаційного будівельного мистецтва. В Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського зберігається трактат Самуеля Маролуа “Фортифікація, або військова архітектура”, виданий 1615 р. в Гаазі французькою мовою. Книга має напис: “Собственная отца Антонія Тарасовича, наместника Печерскаго” [12, 81]. А це свідчить про те, що в Україні було певне коло людей, які мали професійну потребу в літературі такого змісту. І не лише вказаного автора. Так, на початку XVII ст. недалеко від Чигирина на річці Тясмин в містечку Крилів (нинішнє м. Світловодськ) було споруджено укріплення з оборонними елементами Альбрехта Дюрера, залишки якого в 50-х роках ХХ ст. були затоплені водами Кременчуцького водосховища [15, 87]. Навіть польові укріплення, як, наприклад, табір на р.Солониці 1596 р., козаки споруджували з елементами бастіонної фортифікації [2, 115].

Хто автор фортифікаційних споруд Чигиринського замку, історія не вказує. Але абрису, який відомий із “планів П.Гордона”, фортеця набула саме за часів П.Дорошенка, на що вказують назви деяких оборонних об’єктів: бастіон Дорошенка і рови Дорошенка [10, 89 – 90; 11, 75].

Для того, щоб визначити, яку інженерну конструкцію мав бастіон, потрібно з’ясувати, які тактичні завдання покладалися на цю оборонну споруду (мається на увазі до 1678 р., другого Чигиринського походу, коли ще не було кронверка). Основне завдання бастіонів — захист куртин фортеці у випадку атаки на них супротивника [16, 33 – 37; 3, 228 – 229] та знищення облогової артилерії (“бреш-батарей”) [3, 325, 227 – 228].

Бастіон Дорошенка був зведений на гребені північно-східного схилу гори, зверненого до Нижнього міста, і таким чином вогнем своїх гармат міг контролювати підступи до нього. Південно-східний фас звернений на “рівнину, розташовану на схід від фортеці, зручне місце для турецької атаки” [10, 89] і, таким чином, міг контролювати підступи до самої фортеці. Цей фас до рівня фортечного двору з напільної сторони був захищений глибоким і широким ровом, вибитим у кам’яному тілі гори. Тому установка артилерії з цієї сторони доцільна на рівні двору та верхнього ярусу. Фланк, що примикав до цього фасу і захищав куртину в напрямку до Спаської брами, а також саму браму, в силу свого розташування повинен був мати артилерію на тих же ярусах.

Фас, що був звернений до міста, відігравав і роль фланку відносно стін, які йшли схилом гори до нижнього міста. А це була досить небезпечна ділянка у всій обороні міста. Щоб підвищити її обороноздатність, потрібно було збільшити насиченість артилерією фасу з цього боку бастіону. А це можна було досягти за рахунок підвищення тут ярусності.

Під час археологічних досліджень біля внутрішньої стіни фасу, спрямованого до рову, приблизно на рівні вершини склепіння нижнього ярусу було “відкрито частину цегляної кладки на вапняковому розчині” [5, 2]. По всій площі розкопу всередині бастіону на рівні склепіння нижнього ярусу та в його провалі “в значній кількості знайдені обгорілі та зотлілі рештки дерев’яних конструкцій” [4, 1], “розчищено потужний шар горілого дерева, сажі, битої цегли [5, 9], “мощный слой темно-серой супеси с большим содержанием камней …включает в себя линзы кирпичного боя, обожженной глины и горелого дерева” [13, 1-2]. В приміщенні, де були східці, виявлено “потужний завал битої пальчастої цегли” та “горілого дерева” [5, 7]. “Стіна, яка відмежовує вхід в середині башти із закінченням маршів (виходу їх до рівня, на якому починається склепіння в приміщенні башти), далі не йде, а закінчується вертикальним торцем. Можливо, тут був ще один вхід в підземелля башти” [6, 12].

На основі цього можна зробити висновок, що вище кам’яного каземату знаходилося ще одне велике приміщення. Висота від вершини склепіння нижнього каземату до поверхні двору (приблизно 3 м) дозволяла його тут влаштувати. Яке воно мало конструктивне вирішення, визначити важко. Але можна припустити, що це приміщення тягнулося вздовж фасу бастіону, оберненого до міста, мало ширину на рівні закінчення сходів, що вели до нижнього каземату, і в цьому місці мало прохід. Від схилу гори воно відмежовувалось цегляною стіною. На рівні бастіонного двору перекривалося міцним дерев’яним перекриттям-накатом. Такі перекриття відомі в українській фортифікації [15, 86]. Швидше за все, приміщення поділялося кількома цегляними перегородками, на які і опиралися балки перекриття.

Розміщення артилерії на цьому додатковому ярусі значно посилювало оборону стін, що йшли по схилу гори до міста. Крім того, на цьому ярусі можна було б встановити 1 або 2 гармати на вихідному куті бастіону в сторону ворога по схилу гори, що знову ж таки посилювало обороноздатність цієї досить небезпечної ділянки оборони. Таке інженерне вирішення давало змогу значно зменшити об’єм земляних робіт, особливо враховуючи дефіцит землі на горі [7, 24], а також створювало додаткові приміщення для проживання гарнізону, про що свідчать знахідки у великій кількості пічних кахлів [4, 4; 5, 2, 7-8, 10; 6, 11-12], тобто, ці приміщення ще й опалювались.

Влаштування амбразур в цьому фасі-фланку зовсім не ослаблювало конструкцію бастіону. З боку міста цю стіну неможливо було обстрілювати в силу технічних особливостей тогочасної артилерії [14, 30]. Зі схилу гори ядра рикошетили б по стіні. А з рівнини перед фортецею, “зручного місця ...для атаки” артилерія супротивника просто не могла “бачити” своєї цілі.

Існує ще один досить вагомий аргумент на користь існування цього ярусу. Якби тут не було приміщення, а була б засипка із землі та каміння, то вона своєю вагою досить надійно тримала б замки склепіння нижнього каземату, і ми, можливо, мали б змогу і досі милуватися бастіоном в його первісному вигляді. Але оскільки цього не було, то струс від потужного вибуху порохового погребу призвів до розриву замків склепіння, що призвело до його обвалу. А це, відповідно, потягло за собою і рушення конструкцій верхніх ярусів.

Як уже зазначалося, на бастіони покладалося завдання знищення облогової артилерії супротивника. Тобто, таке завдання могла виконувати далекобійна артилерія. Із “Описи оружия и имущества” відомо, що на бастіоні дійсно була далекобійна гармата: “на каменном роскате пищаль медная в станку длиною в пять аршин одинадцять вершков, ядро надобно по кружалу в восьм гривенок" [8, 116]. П.Гордон вказує, що її калібр був 14 фунтів [7, 48]. Але це однозначно була далекобійна гармата, і вага її повинна була становити приблизно 1,5 т [9, 32].

Навіть тепер, з подвір’я відновленого бастіону, враховуючи значне пониження гори, чітко видно, що така гармата не могла далеко стріляти. А це означає, що її потрібно було підняти на дещо вищий рівень, особливо враховуючи, що в той час (1677-1678 рр.) перед фортецею був ще й горб [7, 45].

В “Описи нового верхнего города” бастіон вказується як “каменный вывод” [8, 98, 107] та “каменный отвод” [8, 99]. І окремо вказано: “на котором выводе деревяной пушечный большой роскат” [8, 98]. От саме на цьому “деревяном пушечном большом роскате” і була встановлена вище згадана гармата. Враховуючи її довжину (4 м 5 см) і, відповідно, технічний хід (“роскат”) близько 9 м та вагу, нею неможливо було б здійснювати маневрування на обмеженій площині [1, 70]. Таким чином, “деревяной пушечный роскат” повинен був бути суцільним накатом із дерев’яних колод, застеленим дошками, що опирався на стіни-перегородки з дерева та цегли нижнього ярусу на рівні фортечного двору. І лише в цьому випадку можна було б “посадити” дерев’яний бруствер [7, 24], ширина якого становила приблизно 2 м [8, 101, 104], на кам’яні стіни бастіону (товщина стін на цьому рівні відтвореного бастіону становить близько 1,5 м), обперши його внутрішню стіну на перекриття верхнього ярусу. Внаслідок такого інженерного рішення захисники бастіону отримали б суттєвий захист від гранат ворожої артилерії, а також додаткові приміщення для проживання гарнізону фортеці.

На основі вище викладеного можна, певною мірою, стверджувати, що бастіон Дорошенка повинен був мати чотири яруси оборони, два проміжні з яких використовувались не лише для розміщення гармат, але й для проживання гарнізону. Вони до того ж опалювались. Таке конструктивне рішення в будівництві бастіону є реальним втіленням в життя фортифікаційних ідей Альбрехта Дюрера, іншими словами можна сказати, що будівничі бастіону були обізнані з працями цього видатного німця доби Відродження [15, 84; 16, 33-34].

Необхідно підкреслити, що ця робота не претендує на остаточні висновки, а потребує подальшого вивчення і пошуків архівних матеріалів для їх ствердження або спростування.

____________________________

1. Бажанова Т. Традиції фортифікаційного будівництва у старому замку Чигирина (XVII ст. ) // Архітектурна спадщина України. — Вип. 5. – К.: НДІТІАМ-Головкиївархітектура, 2002. – 471 с.

2. Величко С.В. Літопис. В 2-х т. – Т.1. – К.: Дніпро, 1991. – 373 с.

3. Виолле-Де-Дюк Э. Крепости и осадные орудия. Средства ведения войны в Средние века. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – 255 с.

4. Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1990 р. – К.: Інститут археології АН України, 1990. – 27 с.

5. Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1991 р. – К.: Інститут археології АН України, 1991. – 34 с.

6. Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1992 р. – К.: Інститут археології АН України, 1992. – 46 с.

7. Гордон Патрик. Дневник 1677 – 1678. – М.: Наука, 2005. – 235 с.

8. Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція Чигиринського замку на 1678 р. – К.: НДІТІАМ, 1992. – 131 с.

9. Ланитуки Гюнтер. Амфоры, затонувшие корабли, затонувшие города. – М.: Прогресс, 1982.

10. Ленченко В. Гетьманський замок в Чигирині // Шевченків край: історико-культурологічні нариси. – К., 2005. – 520 с.

11. Ленченко В.А. История и топография Чигирина в XVII веке // Гордон Патрик. Дневник 1677 – 1678. – М.: Наука, 2005. – 235 с.

12. Мена К. Французький трактат з фортифікації в українській книгозбірні // Пам’ятки України. – 1998 р. — №3 – 4. — С. 81 – 83.

13. Мудрицкий Г.А., Лаевский С.Л. Отчет об археологических исследованиях 1992 г. «Бастион Дорошенка» в г.Чигирине Черкасской области. – К.: Інститут археології АН України, 1992. – 15 с.

14. Прочко И.С. История развития артиллерии. С древнейших времен до конца ХIХ века. – Санкт-Петербург: Полигон, 1994. – 495 с.

15. Шевченко В. Фортифікаційні ідеї Альбрехта Дюрера: втілення в Україні // Пам’ятки України. – 1998 р. — №3 – 4. — С. 84 – 87.

16. Яковлев В.В. История крепостей. Эволюция долговременной фортификации. – Санкт-Петербург: Полигон, 1995. – 312 с.

Віктор Гугля (Суботів),

завідуючий відділом "Суботівський історичний

музей" Національного історико-культурного

заповідника "Чигирин"

Замчище Хмельницьких: нові знахідки

Замчище Хмельницьких в с. Суботів (згідно паспорту, пам’ятка культурної спадщини — Суботівське багатошарове поселення), маючи площу 2 га, на сьогодні залишається дослідженим археологічно лише на 5%: загальна площа розкопів 50-х, 70-х, 90-х років ХХ ст. складає 1 тис.м2. Наслідком цих робіт, зокрема, було розкриття системи замкової оборони та часткове вивчення забудови XVII ст. На черзі постало питання про місцезнаходження автономного і, безперечно, потужного джерела водопостачання, адже лише залога замку налічувала не менше 100 осіб1. Вода була необхідна для потреб господарчих і побутових, врешті-решт, для гасіння пожеж. Логічним видавалось припущення, що колодязь (хоча б один) повинен бути неподалік важливих об’єктів оборони. У найбільш повно дослідженому, порівняно з іншою територією, північно-західному куті замчища це, наприклад, донжон (Мал. 1.1) та вартівня (1.2).

Зважаючи на те, що з 1993 р. археологічні розкопки на замчищі не проводились, перспективним видавався постійний контроль над рельєфом території та фіксація просадок ґрунту. Прецедент було створено у 1999 – 2000 роках провалами підземних споруд на східному схилі укріплень Іллінської церкви2.

У червні 2006 р. після сильної зливи на замчищі утворився круглий в плані провал глибиною близько 3 м (30 м на захід від фундаменту донжону).

Пробне буріння в липні цього року, яке було проведене в рамках досліджень Правобережної розвідувальної експедиції, переконало в тому, що це – засипаний колодязь.

Утворення провалу в часі співпало із початком робіт з реалізації державної програми 2006 – 2009 років "Золота підкова Черкащини".

Розчищення і відновлення колодязя здійснювалось паралельно з роботами з консервації та музеєфікації автентичних залишків кам'яниці (донжону) Хмельницьких в Суботові (замовник – УКБ Черкаської ОДА, виконавець – МП "Мехбуд" (м.Черкаси, директор В.Я.Сапа).

Власне кажучи, причин було дві: перша диктувалась господарчими потребами відділу "Суботівський історичний музей" НІКЗ "Чигирин", друга — визначенням термінів функціонування об’єкту. Принагідно зауважимо, що інформація про цей колодязь в місцевому фольклорі та спогадах старожилів відсутня.

Дослідження проводились в достатньо екстремальних умовах. А тому провести точні заміри не було можливостей. Виходячи з цього, здійснювався огляд вибраного та піднятого матеріалу і фіксація відносного залягання шарів заповнення, характеристика якого подається в наведеній нижче таблиці:

Глибина від поверхні

Матеріал заповнення

Датування

0 – 3 м

-

-

3 – 8 м

Чорний мішаний грунт з будівельним та побутовим сміттям: цегла другої половини ХІХ – початку ХХ ст., перепалена глина пічної обмазки, кородовані фрагменти залізних виробів, цвяхи, значна кількість фрагментів шибкового скла, розрізнені фрагменти кухонної кераміки другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. виробництва місцевих осередків гончарства, прошарки сажі, окремої уваги заслуговує залізна бочка з-під пального 30 – 40-х років ХХ ст.

Друга пол.

ХІХ – перша пол. ХХ ст.

8 – 12 м

Шар перегнилого очерету з глиною та хмизом

?

12 – 17 м

Лес

-

17 – 18 м

Дубовий зруб (внутрішні розміри 1х1м, зовнішні – 1,1х1,1м, висота збереженої частини 1 м), заповнення являло собою намулений чорний грунт із значною кількістю дрібних шматочків деревного вугілля та невеликими за розмірами фрагментами сіроглиняної і димленої кераміки XVII ст., окремо виділяється монета – т.зв. лівонський солід3 королеви Швеції Христини (1633-1654). Найбільша кількість цих монет надходить в Україну в 40 – 50-х роках XVII ст.

XVII ст.

Таким чином, загальна глибина відновленого колодязя склала 18 м від сучасного рівня (до води 16 м), наповнення відбувається трьома потужними джерелами із півдня, заходу та сходу. Основна причина припинення подальшої експлуатації — круговий обвал лесу на глибині близько 10 м від поверхні.

Як бачимо із характеристики заповнення, виявлений у придонній частині зруб та його вміст можна вважати закритим археологічним комплексом і, відповідно, еталонним для визначення часу функціонування колодязя. Особливої інформативної цінності у цьому відношенні набуває знайдена монета, яка у комплексі з керамікою дозволяє датувати об’єкт принаймні серединою XVII ст.

На нашу думку, час припинення функціонування колодязя можна віднести до 1664 р., коли за наказом С.Чарнецького містечко Суботів було спалено4. Підтвердження цьому маємо у вигляді значної кількості деревного вугілля в заповненні зрубу. Про потужну пожежу свідчить також шар змитого із замчища попелу та деревного вугілля із вкрапленням перепаленої глини і дрібних фрагментів кераміки XVII ст., який було зафіксовано в 2005 р. коло північної сторони під час прокладання траншей по вулицях Музейній і Гагаріна5. Шар залягав на глибині близько 1 м, а його потужність збільшувалась по мірі зниження рельєфу. На перехресті вищезазначених вулиць (див. Мал.) його товщина складала до 0,5 м.

Після пожежі колодязем довго не користувались, потім стався обвал, що унеможливив його використання. Пізніше вже новими мешканцями заглиблення було закидано будівельними відходами (очерет, глина, хмиз). По мірі ущільнення цього шару, дуже ймовірно, що, раптово, з другої половини ХІХ ст. яму засипали підручними матеріалами: ґрунтом з поверхні, відходами після ремонту та профілактики опалювальних пристроїв тощо.

План садиби Хмельницьких в с. Суботів Чигиринського району Черкаської області

Мал. № 1. Худож. Комар С.В.

21 вересня 2007 р. розчищена і відновлена криниця була освячена настоятелем Іллінської церкви — о. Володимиром.

Завдяки знахідці на північно-західній частині замчища склався локальний оборонно-житловий комплекс об’єктів, що відносяться до XVII ст.: донжон, вартівня та колодязь (Мал. 1.3). Відкриття колодязя дозволяє також більш точно унаочнити облаштування замку Хмельницьких в Суботові в часи його найвищого піднесення як приміської резиденції гетьмана України.

____________________

1. Воссоединение Украины с Россией: Сб. документов. – Т.3. – Москва: АН СССР, 1954. – С. 361.

2. Гугля В.І. Суботів Хмельницьких. – Дніпропетровськ, 2006. – С. 29.

3. Монету виявив Поступайло Євген – художник-реставратор НІКЗ "Чигирин".

4. Див.: Слабченко М. Організація господарства України від Хмельницького до світової війни. – Харків, 1923. – Т. ІІ. – С. 98.

5. У 2005 р. було розпочато газифікацію с.Суботів Чигиринського району.

Дмитро Куштан (Черкаси), начальник Археологічної

інспекції управління культури Черкаської

облдержадміністрації,

Олександр Пашковський (Черкаси), науковий співробітник

Археологічної інспекції управління культури

Черкаської облдержадміністрації

Історико-археологічні дослідження Канівського

Покровського чоловічого монастиря

Влітку 2007 р. на запрошення Шевченківського національного заповідника (м. Канів) експедицією Археологічної інспекції (керівник Д.П. Куштан) проводилися історико-археологічні дослідження біля підніжжя Чернечої (Тарасової) гори в урочищі Монастирок у м. Каневі. Необхідність таких робіт зумовлена кількома чинниками. Серед головних — випадкові знахідки перевідкладених людських кісток при встановленні пам’ятника Івану Підкові та потреба у локалізації місця розташування Покровського монастиря і його церкви, оскільки навколо місця відновлення Покровського (Тарасового) храму точаться суперечки вже десятки років.

Дослідженням історії Канівського Покровського православного чоловічого монастиря почали займатись ще у ХІХ ст. М. Максимович, І. Фундуклей, Л. Похилевич [6; 7; 8] та інші. У наш час це питання досконало виклав В. Ластовський [6; 7].

Покровський монастир був спадкоємцем відомого Канівського Успенського чоловічого монастиря. Останній знаходився у м. Каневі біля Успенського (Георгієвського) собору ХІІ ст. Заснований монастир у другій половині XVІ ст. У 1558 р. в обителі був похований відомий козацький ватажок Іван Підкова, а у 1583 р. постригся у ченці Яків Шах, що згодом теж знайшов тут спочинок. Митрополит Іосиф Нелюбович-Тукальський у 1663 р. перепоховав у монастирі померлого у м. Корсуні митрополита Діонісія Балабана, а 25 березня 1669 р. висвятив у диякони майбутнього відомого церковного діяча Св. Димитрія Ростовського. Можливо, деякий час у цьому монастирі перебував Юрій Хмельницький. Останнім настоятелем став архімандрит-преподобномученик Макарій Токаревський, що був знищений татарами разом з монастирем та собором 4 вересня 1678 р. [6, 53 – 55; 65; 127 – 128; 7, 145 – 148]. В цей рік було знищено більшість монастирів Наддніпрянщини. Як правило, для відродження обителей ченці обирали нові місця, а старі залишились до сьогодні під відповідними топонімічними назвами: „Старий Монастир” чи „Старе Монастирище”, на якому проблемним є локалізація місця знаходження культових та господарчих споруд XVІІ ст. Особливістю Канівського Успенського монастиря є зворотній стан речей, оскільки точно невідоме розташування „Нового Монастиря”.

Обитель було відновлено «... в лесу над Днепром в 5-ти верстах от города, на том самом месте, которое и ныне называется монастырком ...» – пише Л. Похилевич [8, 542]. Перша документальна згадка про монастир на новому місці від 1 січня 1702 р. іменує його ще Успенським, але надалі він називається лише Покровським. Імовірно, вже у 1711 р. знову знищений татарською навалою. Відновлено монастир у 1750-х роках. У 1760 – 1768 роках перебував під владою греко-католиків Радомишльської єпархії, а згодом, внаслідок Коліївщини, перейшов у православ’я. У квітні 1776 р. обитель остаточно захоплена уніатами. Покровська церква перенесена до Канева і поставлена поруч з напівзруйнованим Успенським собором як шкільна церква училища базиліанів. Це добре проілюстрував Ж.-А. Мюнц у своїй роботі 1781 р. Покровський храм знесено у 1820 р. Пізніше територія монастиря використовувалась з сільськогосподарською метою, залишаючись церковними володіннями, завдяки чому напевне зберігся топонім [3, 98; 6, 53 – 55; 65; 127 – 128; 7, 145 – 148].

Рис. 1. Топографічний план та розріз місцевості ур. Монастирок та округи

Вищезгаданий опис Л. Похилевича та топоніми вказують на місцевість, розташовану на південній околиці м. Канева в ур. Монастирок (там й однойменна вулиця). Урочище являє собою вузький, довгий (понад 500 м) мис, похилий у бік Дніпра та обмежений з двох боків глибокими ярами: на заході – Очеретяний яр, над яким здіймається Пилипенкова гора, а на сході – яр, де протікає струмок Меланчин Потік, що під Чернечою (Тарасовою) горою. Більшість площі зайнята приватними садибами та кладовищем, південна частина належить до Канівського природного заповідника (Рис. 1).

Під час попередніх археологічних розвідок, що проводились на території пам’ятки на початку 90-х років ХХ ст. експедицією сектору рятівних археологічних досліджень Черкаського обласного краєзнавчого музею, на присадибних ділянках було виявлено уламки цегли, кераміки, фрагменти кахлів доби пізнього середньовіччя. За розповідями тутешніх жителів при ритті котлованів зустрічаються кладки з місцевого піщанику на вапняному розчині [2, арк. 25 – 26].

Слід зазначити, що куток „Монастирок” у ХІХ – першій половині ХХ ст. був густо заселений гончарами. Про це свідчать старожили та листівка кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. з відповідним підписом місцевості, на якій зображений хлопчик, що тримає п’ять великих макітер (одна на голові) на фоні вулиці (Рис. 2). Уламками таких макітер подекуди щільно наповнений верхній шар ґрунту [3, 98].

Експедицією Археологічної інспекції було закладено шість археологічних шурфів. У більшості випадків знайдено матеріали кінця ХІХ – другої половини ХХ ст. і лише у двох шурфах (№№ 4 та 6) на південній окраїні кладовища виявлено знахідки рубежу нашої ери та XVІІІ ст. Стратиграфія шурфів: 0 – 0,1 м – верхній дерновий шар; 0,1 – 0,6 м — темно-сірий гумусований супісок; 0,6 – 0,7 м — передматерик зі світло-сірого слабогумусованого супіску; 0,7 м і нижче – світло-жовтий материковий пісок. Найдавніший матеріал представлений двома дрібними

Рис. 2. Листівка кінця ХІХ – початку ХХ ст. «Наша Украина. Село Монастырокъ въ которомъ похороненъ Шевченко». (За Т.М. Мацієвською)

фрагментами ліпної кераміки: стінки та денця. Останній виявлений in situ у нижній частині гумусованого супіску на глибині 0,5 м. Культурну приналежність цієї кераміки визначити важко, імовірно вона відноситься до зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.), за аналогією з розташованим поруч поселенням Пилипенкова Гора. Кераміка XVІІІ ст. являє собою два фрагменти різних коробчастих пічних кахлів: край румпи та кут лицьової пластини (4 х 5 см). Незважаючи на малі розміри останнього, нам вдалося в загальних рисах реконструювати орнамент кахлі. Він являв собою S-подібні завитки, з’єднані між собою перемичками на зразок картушів (Рис. 1). Кахлі з подібним орнаментом виявлені у ряді об’єктів, датованих кінцем XVII – першою половиною XVIII ст. А саме: Чигирині (Рис. 2) [5, арк. 92], Білій Церкві [1, рис. 53; 30:1; 29:3], Києві [1, рис. 45:1], на Правобережній Наддніпрянщині, Чернігові в українському Поліссі [1, рис. 79:2], Святогорському монастирі на Слобожанщині (Рис. 3) [1, 128 – 132]. У верхніх шарах шурфів знайдено предмети часів Другої Світової війни: дві гільзи від гвинтівки Мосіна (7,62 мм).

Таким чином, в результаті археологічних розвідок літа 2007 р. було підтверджено ймовірність розташування Канівського Покровського монастиря XVIII ст. в ур. Монастирок біля підніжжя Чернечої (Тарасової) Гори. У майбутньому планується продовжити історико-археологічні дослідження цієї пам’ятки. Проте, планомірним археологічним розкопкам території монастиря перешкоджає те, що практично вся його територія зайнята приватними садибами та діючим цвинтарем.

Рис. 3. Фрагменти пічних кахлів першої половини ХVІІІ ст.: 1 – м. Канів (ур. Монастирок), 2 – м. Чигирин (за Д.П. Куштаном, 2006), 3 – Святогорський монастир (за Э.Е. Кравченко, В.В. Мирошниченко, 2001)

____________________________

1. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров’я XIV – середини XVIII ст. / Дис. на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук 07.00.06 — археологія. — К., 1993.

2. Історико-архітектурний опорний план м. Канева. Том „Археологічні пам’ятки”. — Черкаси, 1993 // Науковий архів Археологічної інспекції Черкаської облдержадміністрації. — Спр. 60.

3. Канів через плин століть: Путівник / Упорядкув. Мацієвська Т.М. — Черкаси: Брама-Україна, 2006.

4. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В. Изразцы XVІІ в. с поселений среднего течения Северского Донца // Проблемы археологии и архитектуры: В 2-х т. — Т. 1. — Донецк-Макеевка, 2001.

5. Куштан Д.П., Назаров О.В., Дяченко О.В. Звіт про науково-дослідні археологічні розкопки у центрі м. Чигирина, рятівні розкопки у м. Черкаси та розвідки на території Черкаської області за 2006 рік // Науковий архів Археологічної інспекції Черкаської облдержадміністрації. — Спр. 74.

6. Ластовський В.В. Православна церква у суспільно-політичному житті України XVII ст. (Переяславсько-Бориспольська єпархія): Монографія. — Черкаси, 2002.

7. Ластовський В. Трахтемирівський та Канівський монастирі у XVIII ст. // Пам’ять століть. — 1997. — № 6. — С. 145 – 148.

8. Похилевичъ Л. Сказания о населенныхъ местностяхъ Киевской губернии. — К., 1864.

Ірина Ковальова (Дніпропетровськ), професор

кафедри історіографії, джерелознавства та

архівознавства, науковий керівник науково-дослідної

лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського

національного університету, доктор історичних наук

Дослідження Богородицької фортеці 2007 року

Об’єктами археологічних досліджень 2007 р. стала територія Богородицької фортеці та її посаду, який збігається із місцезнаходженням старовинного козацького містечка Самарь [4].

Найбільш цікавими, із погляду на відсутність свідчень про житлову забудову фортеці, зокрема екстер’єр та інтер’єр житла козацької старшини, що на початку XVIII ст. входила до складу гарнізону, виявилися розкопки поблизу так званих Самарських воріт.

Обрання місця досліджень обумовлено зосередженням саме тут переважної більшості знахідок хрестів — тільників [2, 135 – 150; 3, 51 – 68], монет та західноєвропейських жетонів [13, 7 – 10; 14, 62 – 68], товарних пломб [6, 7 – 10; 7, 187 – 190] та печаток [10, 17 – 23], знайдених під час розвідок, що пов’язано із нищівною руйнацією культурного шару через розорювання ґрунту. Про інтенсивність руйнації свідчить сучасне залягання підлог наземних жител на глибині від 0,15 до 0,25 м від поверхні, внаслідок чого втрачена більшість деталей інтер’єру.

Прикладом може слугувати наземне житло 2 з розкопу V, яке було зафіксовано на рівні підлоги, що дає можливість встановити розміри: 5,5 х 5 м та квадратну форму будівлі. Максимальна щільність глиняної обмазки спостерігалася під південно-східною стінкою, де розміщено піч, подом котрої слугувала вимостка із каміння 2 х 1,8 м. Численні фрагменти кахлів походять з верхньої зруйнованої частини.

Поруч знаходилась припічна яма діаметром 0,5 і глибиною 0,6 м із встановленою в ній дерев’яною діжечкою, заповненою попелом та побутовим сміттям, серед котрого знайдено рештки великого бутля безбарвного прозорого скла. Деревина діжечки обвуглена.

Характер індивідуальних знахідок, серед яких золочені металеві ґудзики від офіцерського мундиру, пряжка від взуття, пістолетні кулі, чашечка білоглиняної люльки із рифленням – підтверджує належність житла представникові офіцерського корпусу, вочевидь, молодшого рангу. Підставою датування житла можуть слугувати монети «деньги» 1737 та 1747 років.

В розкопі IV за умовною назвою «Садиба полковника» досліджено два житла та 8 господарських ям, заповнених побутовим сміттям. Перше житло підпрямокутної форми із сторонами 3,8 х 3,2 м заглиблено на 0,5 м від сучасної поверхні. На підлозі понад стінами збереглися рештки підмазки глиною. Виходячи із відсутності ям під стовпи, можна вважати, що стіни було надбудовано у турлучній техніці. Відсутність печі або вогнища свідчила про сезонне – «літня хата» – використання. Привертає увагу дбайливість, із якою було підготовлено майданчик під житло, яке побудовано на місці попередньої споруди. Нерівності було знівельовано шляхом підсипки ґрунту із включенням попелу і деревного вугілля. Житло було раптово кинуто після влаштування в ньому могили молодої жінки разом з дитиною у віці до 1,5 років.

Яма прямокутної форми розмірами 2 х 1,2 м, широтної орієнтації вирита з рівня підлоги на глибину 0,5 м. Перекриття відсутнє, впадає в очі недбалість у положенні похованих. З речових знахідок наявний скляний бісер (244 од.) чорного та білого кольору, що прикрашав комір сорочки жінки, який застібувався за допомогою мідного гачка та петлі, і залізні закаблуки від чобіт.

До пошуку пояснень щодо незвичайного випадку влаштування могили у житлі залучено свідчення писемних джерел [15, 76] про чумну пошесть 1690 р., яка призвела до загибелі значної частини гарнізону та мешканців посаду. Тоді знесилені люди залишали мерців у житлах. Випадки масового захворювання у війську і серед населення мали місце і під час кампанії 1735 – 1739 років, що примусило Мініха вдатися до надзвичайних профілактичних заходів [5; 9, 71].

Знахідки, які походять із житла, підтверджують припущення про його належність українському представникові офіцерського корпусу фортеці. До останніх належать жіночий натільний хрест із вставками з блакитного скла в центрі і кінцях балок та мідні російські гроші – «денга» й «полушки» 1730, 1731, 1735 та 1736 років.

На особливу увагу заслуговує знахідка чоловічої каблучки — печатки, виготовленої з якісного срібла в техніці відливки щитка разом із шинкою. Масивний восьмикутної форми щиток розмірами 1,7 х 1,7 см облямовано рамкою, що імітує шнур. Центром композиції слугує зображення однобічно загостреного щиту із кавалерським хрестом на півмісяці, волютами по боках і п’ятизубчастою короною, схожу на гетьманську шапку, згори. По боках від неї чітко позначено літери Т та К (Рис. 1.1).

Розшук хазяїна печатки полегшується знахідкою у 2002 р. поруч із розкопом IV особистої печатки, майже тотожної публікованій, яка належала козацькому старшинському роду Трусевичів. Відмінності стосуються деяких дрібних деталей у рослинному орнаменті, форми щита та корони. Головна відмінність — літера Н на місці літери К у печатці 2007 р.

У статті, присвяченій особистим печаткам з Богородицької фортеці [8, 19 – 20, рис. 1.3], було розглянуто родові герби української старшини із зображенням кавалерського хреста на півмісяці — Антоновичів, Стаховських, Бороховичів, Скоруппів, Стороженків, Шестковичів, Шкорупів, Шафаростових.

Рис. 1. Богородицька фортеця. Знахідки з жител:

1 – житло № 1; 2 – 8 – житло № 2

Перевагу було віддано гербу Трусевичів на підставі ініціалів володаря печатки. На жаль, відомості «Малоросійського гербовника» В. К. Лукомського та В. М. Модзалевського називають під 1761 роком лише одного представника роду — військового товариша Прокопія Трусевича [11, 188]. Виходячи з наявності вже двох особистих печаток представників роду Трусевичів, які різняться за ініціалами, можливо припустити, що у складі офіцерів гарнізону Богородицької фортеці (на той час — Старосамарського ретраншементу) у 30 – 40-х роках XVIII ст. одночасно перебували два представника цього розгалуженого роду. Про досить високий ранг К. Трусевича свідчить знахідка у житлі — мундирний золочений ґудзик (Рис. 1.9).

Друге житло «Садиби полковника» — землянка підтрапецієвидної форми із стінами 3,6 х 2,5 м і глибиною від поверхні 1,7 м. На підлозі залишилися рештки підмазки глиною; в кутах і по центру західної стіни було зафіксовано стовпові ями. Ступінчастий вхід знаходився в північно-західному куті, стінки було обкладено дошками. Приміщення, виходячи з відсутності печі, мало сезонне призначення. Датується за знахідками на рівні підлоги монет часів Петра І – мідною 1712 р. та срібною без дати копійками (Рис. 1. 2 – 3).

Із заповнення житла походять численні і цікаві знахідки, серед яких два хрести (видані В. О. Векленком в цьому збірнику), мідні гроші (6) 1736 – 1748 років, білонові «акче» кримського карбування 40 – 50-х років XVIII ст., каблучки, люльки біло- та чорноглиняні, дитячі іграшки тощо (Рис. 1. 5 – 8). Крім численних виробів українських гончарів та склярів, з житла 2 походять фрагменти т. зв. рейнських кухлів, порцеляни та скляний імпортний посуд, що засвідчує заможність його хазяїна (Рис. 1.4).

Це підтверджують і знахідки у ямах-смітниках великої кількості фрагментів дорогого скляного і порцелянового посуду. Разом з тим типовий для вжитку української заможної старшини набір речей та печаток із гербом та ініціалами Трусевичів підтверджує перебування її представників у складі гарнізону Богородицької фортеці.

В 2007 р. розпочато також шурфування у південній частині фортеці з метою встановлення місцерозташування церкви Покрова Пресвятої Богородиці, позначеної на плані Старосамарського ретраншементу 1736 р. [12] та «Плані Старої Самари» 1747 р. [1, 26]. У пошукових траншеях була встановлена наявність церковного цвинтаря, поховання в котрому здійснювалися у дерев’яних дощатих домовинах.

На площі посаду було завершено розкопки шинка біля перевозу через Самару, який належав до містечка Самарь і був зруйнований за часів спорудження Богородицької фортеці. Особливості архітектури будівлі та знахідки з неї введено до наукового обігу В. М. Шалобудовим.

_______________________

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734 – 1775 рр. — Т.3. К., 2003. — С. 26.

2. Векленко В. О. Колекція натільних хрестів з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров'я. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 135 – 150.

3. Векленко В. О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Подніпров'я. — Дніпропетровськ, 2003. — С. 51 – 68.

4. Векленко В. О., Ковальова І. Ф. Шалобудов В. М. Археологічне вирішення дискусій стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці //Український археографічний щорічник. — Вип. 8/9. — Київ-Нью-Йорк., 2004. — С. 190 – 221.

5. Грицак Е. Н. Популярная история медицины. — М., 2003.

6. Ковальова І. Ф. Свідчення польської торгівлі з Присамар'я // Наукові записки: Серія “Історичні науки”. — Острог, 2003. — С. 7 – 10.

7. Ковальова І. Ф. Свідчення міжнародної торгівлі козацької доби з Присамар'я // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава, 2003. — С. 187 – 190.

8. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. Науково-довідкове видання. — Д.: ДНУ, 2007. — 108 с.

9. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М.. Джерела про існування лазарету та аптеки у Богородицькій фортеці // Гуманітарний журнал. — Дніпропетровськ: НГУ, 2004. — № 1/2. — С. 66 – 72.

10. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М.. Нові знахідки особистих печаток з Богородицької фортеці // Історія та культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки. — Дніпропетровськ: НГУ, 2005. — Вип. 2. — С. 17 – 23.

11. Лукомский В. К., Модзалевский В. М. Малоросийский гербовник. — К., 1993. — 188 с.

12. Репан О., Старостін В., Харлан О. Коріння міста: поселення XVI — XVII ст. в історії Дніпропетровська //Хроніка 2000. — К., 2007. — С. 85 – 286.

13. Шалобудов В. Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости // Проблеми археології Подніпров'я. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 123 – 134.

14. Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2006. — Вип. 15. — С. 62 – 68.

15. Яворницький Д. І. Історія Запорозьких козаків: В 3 т. — К., 1993. — Т. 3.

Лариса Виногродська (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України,

кандидат історичних наук

Історико-археологічні дослідження Барської фортеці

Барська фортеця належить до однієї з найцікавіших фортифікаційних споруд на Поділлі (Рис. 1). Фортеця разом з сформованим навколо неї містом була своєрідними воротами у Східне Поділля (Брацлавщину). Її міцні муровані укріплення неодноразово відбивали напади татар і турок на всьому протязі українського середньовіччя. Зараз від неї залишилися лише зовнішні мури, а від середньовічного міста — фрагмент земляного валу, що йде навколо міста з залишками бастій в деяких місцях до моста через річку Рів.

Рис. 1. План Бару з замком (за Є. Сіцінським)

У ХVІ – ХVІІІ ст. вона була найбільшою на Поділлі (її площа складає більше 2,0 га) після Каменець-Подільської фортеці. Навколо оборонних споруд замку і міста, їх хронології і конструкцій досі серед науковців точаться суперечності. Одні вчені відносять будівництво перших кам’яних укріплень замку до часу польської королеви Бони Сфорці (1537 – 1540 рр.)1, другі вважають, що перші муровані укріплення замку споруджені були у середині ХV ст. за часів Станіслава Одровонжа і нараховують взагалі три періоди будівництва кам’яних споруд замку2. На наш погляд, тільки планомірні археологічні дослідження цієї пам’ятки допоможуть встановити хронологічні етапи будівництва замку.

Перші історичні відомості про місто і фортецю відносяться до 1401 р., де згадується місто Рів над річкою Рів, що стояло на Кучманському шляху3. Воно пов’язане з ім’ям княжого старости Альберта Рівського, який, мабуть, наприкінці ХІV ст. побудував на протилежному від міста березі укріплений замок. Потім Рів переходив неодноразово з рук в руки. Ним володіли Ян Кмитович, Стогнєв Рей, родина Одровонжей. Про укріплення того часу даних немає, але архівні джерела середини ХVІ ст. дають підставу вважати, що в середині ХV ст. вже стояв квадратний у плані замок з чотирма мурованими вежами і надбрамною баштою (перший етап, за думкою О. Пламеницької)4. Після смерті останнього з Одровонжів у 1523 р. Рівське староство перейшло до королівської скарбниці і його одержала у 1537 р. в подарунок від короля польська королева Бона Сфорца.

З цього періоду починається другий етап історії будівництва фортеці. Місто получило нове ім’я — Бар на згадку про місце народження королеви — місто Барі і в Італії у 1540 р. одержало самоврядування за Магдебурзьким правом. Місто складалося з двох частин — польського Бара й руського Бара. Правобережну частину — Барські Чемериси — населяли татари.

Першим старостою замку став львівський підкормчий Войцек з Бялобок Стажеховський, який, за історичними даними, за три роки відбудував і удосконалив укріплення побудовані Одровонжем відповідно до рівня розвитку тогочасної військової техніки. За описом 1552 р. замок вже мав п’ять мурованих башт. Коли вони були споруджені, досі ще не з’ясовано, тому що навряд лі Стажеховський зміг за три роки збудувати новий кам’яний замок і міські укріплення. Найвірогідніше, що він тільки відремонтував старі замкові укріплення. В описі 1552 р. поряд з характеристикою проведених Стажеховським робіт відбито структуру замку першого будівельного етапу5.

З 1540 по 1552 р. старостою Барського замку був Бернард Претвіч. За цей період місто перетворилося на значний торговельний і культурний осередок. Але у 1556 р. місто було зруйноване татарами і довгий час не в змозі було відновити замок. В люстрації 1565 р. підкреслювалася потреба вібудувати новий замок. Але його, мабуть, так і не відремонтували, тому що під час повстання С. Наливайка у 1594 – 1595 роках замок доруйнували козацькі загони6.

Третій етап відбудови міста і замку розпочався у перші десятиліття ХVІІ ст., коли Бар стає осідком коронного гетьмана С. Конецпольського, яким була відкрита в Барі школа військового мистецтва під керівництвом військового інженера Андре дель Аква. Для будівництва нової барської фортеці, що мала відповідати вимогам тогочасної військової техніки, С. Конецпольський залучив відомих фахівців військового мистецтва Г. Лавассера де Боплана та Себастьяна Андерса7. Новий замок являв собою бастіонне укріплення, збудоване на прямокутному полігоні з чотирма наріжними бастіонами. Мури було перебудовано. Їхня підошва стояла на дні рову, що оточував замок, а зведений по периметру укріплення вал мав бойовий хід.

У 1640 р. на території замку військовим інженером і архітектором, генералом коронної артилерії Кшиштофом Арчишевським було збудовано арсенал (ним були збудовані також арсенали у Кам’янець-Подільському, Львові, Кодаку, Мальборку, Варшаві, Кракові, Луцьку). Арсенал в Барі був одним з найбільших на той час і мав для Польщі велике значення.

Подальша доля фортеці пов’язана з руйнаціями під час повстання Б. Хмельницького, коли вона переходила з одних рук у другі. У 1652 р. у ній перебував Б. Хмельницький, у 1663 р. – Ян Казимир. Нових руйнувань замок зазнав під час польське-турецької війни. Вкрай негативно відбилися на стані замку воєнні події ХVІІІ ст. (повстання С. Палія, 1702 р.), а особливо під час розгрому Барської конфедерації і захоплення міста в 1768 р. російськими військами під командуванням Апраксіна. За цей період замок жодного разу не відбудовувався. Протягом ХІХ ст. він продовжував руйнуватися. У другий половині ХІХ ст. ще стояли напівзруйнований редан з південним бастіоном періоду реконструкції Боплана, давня башта часів Одровонжів та старі мури до 6 – 7 м заввишки. Це зафіксовано на рисунку Наполеона Орди. До нашого часу збереглися лише залишки мурів замку, що продовжують руйнуватися, та арсенал, засипаний сміттям та землею (напівзруйнований вхід ледве помітний серед хащ), хоча ще у 50-ті роки ХХ ст. його використовували як льодяник. З зовнішнього боку південного муру замку, що виходить на став, праворуч від трикутного бастіону, серед кущів збереглися залишки напівзруйнованого входу до замку.

У 2007 р. на території замку і навпроти замку на протилежному боці річки Рів (с. Барські Чемериси) були проведені розвідкові археологічні дослідження. Метою їх було виявлення культурних нашарувань періоду Альберта Рівського на протилежному боці р. Рів, де, за деякими даними, стояв перший дерев’яний замок та перевірка стратиграфії нашарувань трьох будівельних періодів на території замку.

На території села Барські Чемериси знаходяться залишки великого городища, на якому було закладено кілька шурфів і зроблено зачистки схилів городища в місцях, де були видні зрушення землі. На жаль, як виявилося під час розкопок, культурні нашарування на городищі і частина городища, що підходила до річки, були знищені вщент при будівництві дороги вздовж річки у 80-ті роки ХХ ст. (з нього брався грунт і каміння для підсипки під дорогу). У шурфах, закладених на території городища ближче до його краю, зразу ж під дерном йшов материковий глинистий шар з домішкою щебеню, жорстви і залізистих прошарків. В одному з шурфів, майже на поверхні, знайдено фрагмент вінця горщика кінця ХVІ початку ХVІІ ст.

На території замку, де зараз розташований міський парк, було закладено кілька шурфів і траншей для виявлення стратиграфії культурних нашарувань і розміщення архітектурно-археологічних об’єктів. По-перше, було закладено три шурфи і дві траншеї у достатньо глибокій і великій за площею западині, що знаходилася у південно-західній частині замку. Стратиграфія шурфів і траншей показала, що культурні нашарування перемішані і мають майже однорідний склад, трохи змінюючись за кольором ближче до материку. В цих культурних нашаруваннях знахідки одного часу зустрічалися як у верхній частині нашарувань, так і в нижній. В основному це були фрагменти кераміки, скляних речей та залізних виробів, що датувалися від ХVІ до ХІХ ст. (Рис. 2,3-4, 7-11; рис. 3, 15, 17, 18). За переказами, на місці цього поглиблення знаходилися казарми російських військ, цегла з розвалин яких була розібрана місцевим населенням. В одному з шурфів було знайдено на глибині 1,40 м залишки торбинки з 11 свинцевими кулями для рушниці з нарізним каналом ствола другої половини ХІХ ст. (Рис. 3, 17). Кулі довжиною 27 мм, діаметром 14 мм з товщиною стінок 2,0 – 2,5 мм мають заокруглену (оживальну) передню частину і колоподібну відкриту задню частину, ззовні у задній частині мають два врізаних ведучих пояска. В середині кулі знаходиться конічна порожнина глибиною 20 мм (куля типу Міньє). Деякі кулі мають ливарні дефекти (залишки не зачищених хвостиків від кулелійки). Одна з траншей (№ 3) перетинала майже до верху схил западини, але культурні нашарування в ній також були рушені аж до материка.

Рис. 2. Матеріали з розкопок на території замку

На території східної башти було закладено траншею, що потім перетворилася у розкоп № 1. До глибини 1,5 м йшли перемішані прошарки ХVІ-ХVІІІ ст., в яких зібрано різночасову кераміку та речовій матеріал, в основному, ХVІІ – ХVІІІ і ХІХ ст. (Рис. 2,1-2, 5-6; 3, 1-14, 16). Серед знахідок багато залізних підборів від чоловічого взуття ХVІІ ст., цвяхів, свинцевих куль від рушниць, фрагментів серпів, ножів та інших побутових предметів з заліза. Знайдено досить цікавий фрагмент кістяної орнаментованої пластинки з прокресленими лініями і цифрами по колу. Мабуть, до цієї пластини прикріплювалася іконка або щось інше. За стильовими ознаками рослинного орнаменту на поверхні пластини її попередньо можна датувати ХVІІ ст. У культурних нашаруваннях знайдено також кілька монет, що датуються від початку ХХ до початку ХVІІ ст.

На глибині 0,5 м від поверхні у розкопі 1 зафіксовано фрагмент мурованої стіни з бутового каміння на вапняному розчині 0,6 м завширшки і 2,5 м завдовжки. Стіна уходила у східну стінку розкопу навскіс. На яку глибину вона опускалася в культурні шари, поки що невідомо, оскільки об’єкт законсервований на глибині 2,0 м до наступного сезону археологічних досліджень. Звертаючи увагу на відносно невелику її товщину, можна припустити, що вона відноситься до внутрішніх конструкцій споруди.

Рис. 3. Матеріали з розкопок на території замку

Крім цього, по периметру замку було закладено ще три шурфи з метою виявлення товщини мурів замку ХVІІ ст. В шурфі (№ 5), закладеному біля східної башти замку на глибині 0,3 м, відкрито хвіртку з арковим склепінням з каміння на вапняному розчині (верх цього склепіння добре зберігся ззовні муру, але завалений сміттям, тому ширину проходу не встановлено). З внутрішнього боку воно продовжувалося на довжину 3,2 м. Його вертикальний край уходив у землю. У північно-східному мурі також було закладено шурф, в якому було відкрито внутрішній край муру, викладений з підтесаного ззовні великого каміння з прокладками щілин тонким вертикально поставленим камінням. За межами замку біля танцювальної площадки було закладено дві траншеї, в яких під дерном йшов грунт з рідкими включеннями знахідок ХХ ст. Материк знаходився на глибині 0,6 м. Мабуть, на цій території культурні нашарування середньовічного періоду були знищені.

Окремо слід сказати про публікацію плану Барської фортеці 1678 р. Ярослава Матвіїшина. На плані позначено фортифікації замку, міста та кам’яні споруди у межах міста. Цікаво, що на плані зображені руїни укріплень на протилежному березі річки Рів, на місці історично відомого першого замку міста Рів, яки, мабуть, ще існували на той час. На жаль, ми не можемо зараз дати переклад підписів до цього плану. Але частково їх було перекладено автором статті „ Справжній, точний та ортографічний план міста і замку Бар”. Легенда витлумачує зміст застосованих на плані умовних позначень: саме місто Бар, на тої час в руїнах; укріплення міста, став, завдовжки півтора льє; Барський замок з модерною фортифікацією; водяні млини; загата (на ставі); два мости на загаті; руїни поселення польських татар; ліси; Кам’янецька та Польська дороги; Польські ворота. Розмір плану: 30,02 х 31,11 см з краями 0,2-0,4 см. Північ унизу”8. ??? Використання цього плану для накладання на сучасний план міста допоможе визначити місця розташування споруд середньовічного міста та його укріплень.

Таким чином, попередні розвідувальні археологічні дослідження на території замку показують, що на даному етапі досліджень для виявлення хронологічних нашарувань на замковій території, відкриття архітектурних залишків різночасових будівельних періодів і наукового їх вивчення перспективними виявляються роботи, в першу чергу, на площадці східної башти, а також на територіях інших башт. Крім цього, на нашу думку, є сенс звільнити від завалів сміття і каміння зовнішній обріс мурів замку (особливо з боку ставу) для покращення зовнішнього вигляду пам’ятки і виявлення особливостей її оборонної архітектури та очистити від сміття внутрішній об’єм арсеналу замка (пам’ятка ХVІІ ст.) з подальшим його використанням для експозиції археологічних знахідок. Ці дослідження відкриють можливість для розробка туристичних маршрутів з включенням в них архітектурно-археологічних пам’яток Бару з оглядом археологічних знахідок, зібраних під час розкопок.

________________________

1. Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля ХІV – ХVІІ ст.: (Історико-археологічні нариси). – К., — 1928. – С. 91.; Малаков Д. В. По Восточному Подолью. – М., 1988. – С. 36 – 51.; Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (ХV – ХVІІ ст.). – К., 2001. – С. 93 – 96.

2. Пламеницька О. Барський замок // ВІА. – № 2(5). – К., 2005. – С. 100 – 107.

3. Сецинский Е. Археологическая карта Подольской губернии // Труды ХІ Археологического съезда в Киеве. – М., 1901. – С. 89 – 93.

4. Пламеницька О. Барський замок // ВІА. – № 2(5). – К., 2005. – С. 100.

5. Ревизия Барского староства, произведенная Станиславом Орликом, жупником русским, 10 августа 1552 г. // Архив Юго-Западной России. – Ч. VIII. — Т. I. – С. 148 – 149.

6. Архив Юго-Западной России. – Ч. VII. — Т. 2. – С. 128.

7. Пламеницька О. Барський замок // ВІА. – № 2(5). – К., 2005. – С. 104.

8. Ярослав Матвіїшин. Живописні плани трьох українських замків-фортець з ХVІІ ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне картознавство України. – Львів, 2003. – С. 195 – 200.

Сергій Балакін (Київ), завідуючий відділом

архітектури Національного Києво-Печерського

історико-культурного заповідника

Трапезна церква та палата Печерського монастиря

(археологічний аспект)

Розташована з південного боку Успенського собору будівля сучасної трапезної КПЛ (корп. №29) є найпізнішим елементом архітектурного ансамблю Верхньої лаври. Споруду збудовано в русько-візантійському стилі у 1895 р. за проектом єпархіального архітектора В. М. Ніколаєва. Вона замінила більш ранню муровану трапезну з церквою Петра і Павла, зведену у 1684 – 1694 роках. Першу пізньосередньовічну кам’яну трапезну КПЛ, в свою чергу, було збудовано на місці попередньої дерев’яної споруди, зображеної на плані А. Кальнофойського 1638 р.1. Дерев’яна трапезна початку XVII ст. також, очевидно, була не першою спробою Печерського монастиря відновити зруйновану “трапезницю” XII – XIII ст., але далі короткого повідомлення М. Груневега 1584 р.2 письмові джерела не йдуть, залишаючи між давньоруським і пізньосередньовічним часом майже 350-річну інформаційну лакуну, достатньо простору як для більш-менш вмотивованих міркувань, так і для відверто спекулятивних припущень.

Отже, ділянка трапезної КПЛ кінця XIX ст. займає важливе місце у розпланувальній системі Верхньої лаври і має досить добре виражену архітектурно-будівельну ретроспективу. Кінцева точка останньої виходить на початковий етап формування усталеної зараз територіальної структури “нагірного монастиря”, тобто на етап, який розпочався у післямонгольський час і який далеко не обмежувався лише переносом “трапезниці” на нове місце (у порівнянні з давньоруською ситуацією), хоча, можливо, саме ця подія мала ключове значення для розгортання нового циклу територіального впорядкування монастирського комплексу. Так чи інакше, але очевидно, що висвітлення зазначеного питання не може обійтися без залучення археологічних даних, особливо важливих за відсутності будь-яких письмових повідомлень. Завдання цієї статті полягає у спробі надати більш-менш систематизовану картину сучасного стану археологічної вивченості ділянки, про яку йдеться. Протягом останніх 20 років дослідження тут проводилися неодноразово, а саме у 1987, 1993, 2000, 2001, 2003 та 2007 роках (Рис. 1).

У 1987 р. під час нагляду за земляними роботами на Оглядовому майданчику (траншея 2,5 х 1,0 м між корпусами №29 і №30) та в районі південно-східного рогу корп. №85 (шурф розмірами 1,5 х 1,5 м і глибиною до 9,0 м) у перевідкладеному стані було зафіксовано значну кількість уламків типового керамічного та скляного посуду XVIII ст.3. Зібрані знахідки, вірогідно, пов’язуються з функціонуванням кухні Трапезної палати (корп. №85), яку було побудовано у 1746 – 1751 роках і яка збереглася і після руйнування основної споруди трапезної наприкінці XIX ст.

Крім цього, у др. половині 80-х років також було досліджено господарську яму, виявлену в шурфі, що знаходився західніше споруди Трапезної палати, між нею і Митрополичими покоями (корп. №2). Цей об’єкт дав показовий нумізматичний матеріал, представлений свидницьким (Сілезія) полугрошем 1517 – 1528 років та 8 монетами XVII ст. Серед останніх 3 монети карбування Сигізмунда III (литовський гріш 1627 р. і 2 соліди

Рис.1. Археологічні дослідження в районі Трапезної церкви та Палати Києво-Печерської лаври. Цифрами на плані позначено ділянки досліджень 1987 (1а-в), 1993 (2а-б), 2000 (3а-б), 2001 (4), 2003 (5) та 2007 (6) років

20 – 30-х років XVII ст.) та 5 монет карбування прибалтійських володінь Швеції, в т.ч. 3 ризьких і 1 ливонський соліди королеви Христини (1632 – 1654 рр.), а також солід Густава Адольфа (визначення Г.А. Козубовського). Отже, за нумізматичними знахідками, зазначена господарська яма чітко датується першою половиною XVII ст., тобто часом першої історично зафіксованої дерев’яної трапезної КПЛ. На жаль, більш докладної інформації (передусім, стосовно точної локалізації, складу та характеру керамічного комплексу) для цього дуже цікавого археологічного об’єкту в нас немає.

Розкопки 1993 р. були пов’язані з дослідженням двох просадок, що виникли у південно-західному куті підвалу Трапезної палати (шурф №1) та зовні корпусу, в 5,0 м від його західного фасаду (шурф №2)4. В першому шурфі, розмірами 3,9 х 2,0 і глибиною до 3,0 м, під 1,5 м шаром засипки більш ранньої просадки було виявлено заглиблену в материковий лес побутову яму округлих в плані обрисів, діаметром бл. 1,7 м. У заповненні ями, насиченої зотлілою деревиною, кістками тварин та риб, знайдено два кухонних горщики XVI – початку XVII ст. Один з них приземкуватих пропорцій, висотою 11,4 см і діам. по вінцях 14,0 см. Інший горщик дещо більших розмірів (висота – 22,4 см, діам. вінець – 21,6 см) з патьоками та плямами жовто-коричневої поливи на зовнішній поверхні. Обидва горщики по плічках прикрашено подвійною прокресленою лінією (Рис. 2, 1-2).

У другому шурфу розмірами 2,9 х 3,3 м і глибиною до 3,6 м зафіксовано дещо складнішу стратиграфічну ситуацію, обумовлену просторовим співпадінням трьох різночасових ям. Найраніша з них мала майже прямовисні стінки і рівне дно, заглиблене на 1,1 м у материковий суглинок. За деякими ознаками можна припустити, що цей об’єкт є рештками якоїсь господарської (льох?) споруди з каркасно-стовповою конструкцією. У його заповненні знайдено декілька фрагментів кераміки

Рис.2. Археологічні дослідження в корпусі №29 1993 р.

Знахідки шурфів №1 (1 – 2) та №2 (3 – 5)

XV – XVI ст., бронзову накладку з пуансонним орнаментом та невеликий кістяний виріб шестигранної форми (Рис. 2, 3 – 4). У заповненні більш пізньої ями, “впущеної” в об’єм попередньої разом з уламками плінфи та брускової цегли, було знайдено великий уламок (12 х 14,6 см) пічної кахлі з рельєфним підполивним (світло-зелена полива) зображенням янгола на лицьовому боці пластини (Рис. 2, 5). Зауважимо побіжно, що наведена вище “кахля з янголом” є поки що єдиною знахідкою такого ґатунку на території КПЛ. За стилістичними ознаками вона дуже схожа на кахлю з розкопок Михайлівського Золотоверхого монастиря і так само, як і остання, також датується XVI ст.5.

Важливе значення для з’ясування археологічного контексту сучасної трапезної КПЛ мали і дослідження 2000 р., пов’язані з перекладкою численних інженерних комунікацій Верхньої лаври6. Зокрема, під час цих робіт вдалося зафіксувати низку археологічних об’єктів, виявлених в районі східного та північного фасадів будівлі. Траншея на Оглядовому майданчику шириною 2,0 і глибиною 2,4 м проходила в 3-5 м від апсид Трапезної церкви в загальному напрямку південь-північ. Південна ділянка траншеї являла собою потужну товщу насипного гумусованого ґрунту та різнорідного будівельного сміття. Далі на північ, приблизно на лінії південного фасаду корп. №29, під час досліджень було зафіксовано заглиблену в материковий лес на 1,9 м господарську яму (котлован житла?) з керамічними матеріалами XII-XIII ст. Тут же було зібрано значну кількість фрагментованих скляних виробів з різноманітним наліпним декором, в т.ч. майже повний розвал невеликого кубку (лампадка?) зеленого скла з чотирма ручками та округлим піддоном. В 10-20 м північніше зазначеного давньоруського об’єкту в площині та бровках траншеї зафіксовано рештки 9 ґрунтових поховань, орієнтованих за лінією схід-захід (головою на захід) і заглиблених у лесоподібний суглинок від 1,2 до 2,2 м. Більшість цих поховань (7 з 9) розташовувалася компактною групою на ділянці трохи північніше апсидного виступу корпусу. Повністю ці об’єкти не досліджувалися і визначити їх вік точно не можливо. Однак, враховуючи місцезнаходження поховань, практично можна не сумніватися, що всі вони належали до погосту Петропавлівської трапезної церкви XVII – XVIII ст.

Траншея вздовж північного фасаду корп. № 29 проходила в 4-5 м від будівлі. Її ширина становила 1,4 м, глибина – 1,8-2,0 м. Навпроти південно-західного рогу Успенського собору у бровці траншеї зафіксовано велику яму, заповнену навмисно складеною (?) плінфою, а в районі північно-західного рогу Трапезної палати на рівні дна траншеї виявлено компактну групу з 6 звичайних ґрунтових поховань у домовинах і одного поховання у колоді. Всі ці об’єкти збереглися дуже погано і повністю не досліджувалися. Визначити їх приналежність до конкретного некрополю доволі складно, адже це міг бути й погост тієї ж Петропавлівської церкви, і південна периферія розташованого у 15 – 20 м головного храму Печерського монастиря.

Тоді ж було оглянуто два склепи біля північної стіни Трапезної палати, один з яких знаходився під надгробком П. А. Столипіна, а інший, менший за розмірами, розташовувався поруч з першим, безпосередньо у товщі цегляної стіни корпуса. Обидві ці поховальні споруди розкривалися раніше і у 2000 р. спеціально не вивчалися.7

Більш детально згаданий меморіальний комплекс було обстежено наступного року, під час реставрації чавунних надгробків подвійного поховання І. Іскри і В. Кочубея та розташованого поруч поховання донського полковника Ф. І. Фролова 1739 р. Виявилося, що під чавунними плитами збереглися первісні надгробки поховань, виготовлені з масивних брил пісковику і покладені на цегляну підготовку. Розміри плити 1708 р. — 186 х 85-94 х 31,8 см, надгробку 1739 р. – 168 х 63 х 13 см. Присвячувальні написи (їх тексти подано у Є. Болховітінова) в обох випадках розміщено стовпцем за повздовжньою віссю плит та обрамовано низьким рельєфом. Надгробок Іскри та Кочубея зберігся без помітних ушкоджень. Плита Ф. Фролова збереглася у значно гіршому стані: блок надгробку в центральній частині розколото на поперек, лицьовий бік плити та її грані мають багато дрібних вибоїн та подряпин, присвячувальний напис читається фрагментарно. З північного боку плити 1739 р. було розчищено ділянку цегляної відмостки, де колись знаходився надгробок донського полковника А. І. Краснощокіна, похованого в Лаврі у 1760 р. Цей надгробок до нашого часу не зберігся8.

Археологічні дослідження 2003 р. локалізувалися виключно у площині корпусу №29 і були пов’язані з обстеженням шурфів, влаштованих для з’ясування технічного стану фундаментів пам’ятки9. Всього було зроблено 7 шурфів — 3 в межах Трапезної церкви і 4 у межах Трапезної палати (Рис. 3,1). Більшість шурфів мала невеликі розміри (1,0 х 1,5 м) і незначну (до 1,0 м) глибину. Виявилося, що конструкція фундаментів будівлі 1895 р. чітко корелює зі специфікою інженерно-геологічної ситуації ділянки (південно-східний схил лесового пагорбу) і якщо для північного і західного фасадів потужність підмурків становить всього 0,4 м, то для південного і східного фасадів вона сягає аж 4,0-4,5 м. Археологічний матеріал під час досліджень було зустрінуто лише у шурфі №2, на всю глибину якого (бл. 4,6 м) фіксувався мішаний гумусований грунт, насичений рештками згарища, кістками тварин, уламками побутової та будівельної кераміки XVIII ст. (Рис. 3,2-4).

Рис.3. Археологічні дослідження 2003 р. у корп. №29. Схема шурфів (1) та археологічні матеріали XVII – XVIII ст. (2 – 7)

Серед цих знахідок варто відмітити невеликий фрагмент полив’яного виробу (стінка кухля?) з наліпним декоративним елементом у вигляді стилізованого людського обличчя (Рис. 3, 6). Тут же знайдено уламок прозорого (вітражного?) скла, розписаного різнокольоровими (біла, жовта та червона фарби) смугами з трьох ліній кожна. У комплексі будівельної кераміки, крім фрагментів звичайної пічної кахлі XVIII ст. (Рис.3, 5), є також уламок керамічного полив’яного (світло-зелена полива) карнизу шириною 13,5 і товщиною 4,0 см (Рис. 3,7). Це поки що єдина для КПЛ знахідка такого ґатунку. Не виключено, що разом з уламком вітражного скла ця знахідка належить до декоративного оздоблення інтер’єру кам’яної трапезної XVII ст. Певною мірою це підтверджується і наявністю серед будівельних матеріалів шурфу цілих зразків крихкої великоформатної (31-33 х 15-16 х 6,5-7,0 см) рожевої цегли, досить схожої за технічними параметрами на “слабый алый кирпич, который выветривается” старої трапезної, розібраної під час будівництва сучасної споруди10.Нарешті, останні за часом археологічні дослідження поблизу Трапезної палати було проведено минулого року під час обстеження траншеї біля північного фасаду корп. № 86. Ширина траншеї коливалася від 0,6 до 2,5 м, глибина сягала 5,0 м. В стратиграфічному відношенні розкрита ділянка виявилася малоцікавою. Лише в одному разі вдалося зафіксувати пляму інтенсивно гумусованого мішаного ґрунту, схожу на заповнення зруйнованої господарської ями. Саме звідси походить левова частка зібраних тут археологічних матеріалів. Останні відрізняються широким хронологічним діапазоном – від XII – XIII до XIX ст. включно. Однак характер та кількісне співвідношення знахідок різного часу не тотожні. Матеріали XII – XIII ст., по-перше, нечисленні, а по-друге, репрезентовані майже виключно зразками будівельних матеріалів – уламками плінфи без розчину, скалками шиферу, смальтою тощо. Скоріше за все, це сліди будівельного майданчика часів Успенського собору. Наступний хронологічний етап XIV – XV ст. представлено лише невеликою групою фрагментів кухонних горщиків з типовим для цього періоду потовщенням зрізу вінець різної конфігурації (Рис. 4,1). Нечисленні тут і знахідки “етнографічної” української кераміки рубежу XVIII – XIX ст., представлені уламками полив’яних поліхромних горщиків з рифленим зрізом вінець та фрагментами якісної, багато декорованої пічної кахлі. Основна частина колекції, про яку йдеться, складається зі знахідок побутового посуду та будівельної кераміки XVII – XVIII ст. В першому випадку можна пригадати невелику серію однотипних глибоких мисок, вкритих зеленою поливою, та великий уламок мореної макітри, орнаментованої хвилястими лініями та смугою фестонів. Зауважимо побіжно, що майже тотожний екземпляр макітри на території КПЛ було знайдено неподалік від корп. №86 у 2000 р. (Рис. 4,2). Гутні вироби траншеї нечисленні і обмежуються кількома знахідками ужиткового посуду (кухлі, пляшки) та віконного скла “халявного” типу. Інтер’єрна будівельна кераміка у зазначеному комплексі представлена двома кахлями повної форми. Це коробчаста полив’яна (зелена полива) кахля зі стилізовано-рослинним орнаментом (Рис. 4,4) та бордюрна кахля, декорована рельєфними зображеннями листяних дерев, що чергуються за формою крони, і вкрита поливою брунатно-зеленого кольору (Рис. 4,5). Цікаво відмітити, що майже повністю аналогічний зразок кахлі (але не полив’яної) було знайдено під час археологічних досліджень того ж 2007 р. у розвалі печі, яка, очевидно, належала одному з будинків др. половини XVIII ст. (план 1783 р.), що знаходилися поблизу сучасного корп. №3911.

Рис. 4. Археологічні дослідження 2007 р. біля корп. №86.

Знахідки XIV – XV (1) та XVII – XVIII ст. (2 – 4)

Отже, археологічні матеріали з району корп. №29 у хронологічному відношенні охоплюють практично весь період існування Печерського монастиря, від його початку по XIX ст. включно. Але якщо знахідки давньоруського часу можна трактувати, в основному, як шлейф будівельного майданчика Успенського собору, то матеріали більш пізнього часу мають виражено ужитковий характер, пов’язані з функціонуванням господарсько-побутових елементів монастирського комплексу. Така ситуація тут відмічається починаючи з рубежу XVI – XVII ст. і далі фіксується вже безперервно до XIX – XX ст. Для більш раннього часу в нас немає ані письмових, ані археологічних даних, які б дозволяли припускати існування на цій ділянці більш-менш значної (культової чи господарської) забудови.

Наведений стан речей може побіжно свідчити на користь дещо більш тривалого, ніж вважається, використання давньоруської трапезної. Те, що остання в кінці XV ст. вже не функціонувала, наочно доведено результатами археологічних досліджень 1984 р. (зокрема, сміттєвою ямою поблизу фундаментів споруди з монетою Менглі-Гірея 1494 – 1495 років та ґрунтовим похованням, очевидно, того ж часу, врізаним у фундаментну кладку будівлі)12. З цього, однак, зовсім не випливає, що у такому стані “трапезниця” перебувала саме з середини XIII ст., особливо якщо врахувати значні ремонтно-будівельні роботи Симеона Олельковича др. половини XV ст. Цілком вірогідно, що руйнації 1230 і 1240 років не мали тотального і остаточного характеру, і трапезна певний час використовувалася й надалі, так само, як й не менш ушкоджений під час цих же подій Успенський собор КПЛ.

______________________________

1 Сіткарьова О.В. Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври та її історичного оточення за доби гетьмана І.С. Мазепи. – К., 2005. – С. 90 – 93.

2.Ісаєвич Я. Мартин Груневег і його опис Києва. – Всесвіт –1981. - №5. – С. 204 – 211.

3 Інформація О. М. Загребельного. Варто відмітити, що у складі знахідок 1987 р. є 2 екз. керамічних іграшок (коники-свищики). Для території КПЛ це досить рідкісні знахідки, пов’язані або з побутом залежних від монастиря мешканців Печерського містечка, або (як, вірогідно, у даному випадку) зі святковими ярмарками, що регулярно проводилися на території монастиря у XVIII – XIX ст.

4. Сыромятников А. К., Балакин С. А. Отчет об археологических исследованиях на территории "Киево-Печерского историко-культурного государственного заповедника" в 1994 г. – К.,1995. – С. 6 – 7, 11 – 14// КПЛ-А-№1515. Щодо причин майже синхронного утворення двох великих просадок в районі південно-західної частини корп. №29, то не виключено, що зазначені просадкові процеси пов’язані з існуванням тут у давнину засипаного зараз “весьма древнего колодязя, из которого летом богомольцы утоляют свою жажду”. – Див.: Захарченко М.М. Киев теперь и прежде. – К.,1888. – С. 112.

5 Колупаєва А. В. Українські кахлі XIV – початку XX століть. – Львів, 2006. – С. 120.

6 Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Деякі підсумки археологічних досліджень на території Києво-Печерської лаври у 2000 р. // Могилянські читання. — К., 2001. — Вип. 3. – С. 126 – 135.

7 Склеп під фундаментами корп. №29 відкривався у 1895 р. під час спорудження сучасної Трапезної палати. Тоді було вирішено залишити ці поховання (І. Іскри та В. Кочубея) на місці, а через склеп перекинути підпружну арку. Завдяки цьому зазначена поховальна споруда увійшла у об’єм північних фундаментів трапезної, а надгробок з відомою епітафією лишився на подвір’ї зовні корпусу. Крім того, є відомості, що під час згаданих будівельних робіт було зібрано два ящики людських кісток від зруйнованих поховань і перепоховано під Трапезною церквою. – Див.: Бартош А.Є. Трапезна церква та палата Києво-Печерської лаври (історичний аспект) // Культовые памятники в мировой культуре. – Севастополь, 2004. – С. 116 – 125.

8 Балакін С.А. Деякі підсумки охоронних археологічних досліджень на території Києво-Печерського заповідника у 2001 р. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2002. — Вип. 11. — С. 96 – 101.

9 Балакін С. А. Археологічні дослідження на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у 2003 р. // Могилянські читання 2003 р. – К., 2004. – Вип. № 5. – С. 34 – 35.

10. Сіткарьова О.В. Архітектура Києво-Печерської лаври кінця XVIII – XX століття. — К., 2001. – С. 173 – 174.

11 Балакін С. А. Археологічні дослідження в Києво-Печерській лаврі 2007 р. // Лаврський альманах. – К., 2008. — №20 (в друці). Стосовно знахідок біля корп. №39 варто зауважити, що зібраний тут комплекс виробів на сьогодні є найкращою колекцією лаврської кахлі – як за повнотою типологічного складу знахідок, так і за визначеністю історико-будівельної атрибуції комплексу. Слід також відмітити, що у даному разі (а для території КПЛ це не єдиний випадок) ми, очевидно, маємо справу з великою партією будівельних матеріалів, замовлених Лаврою для ремонту цілої низки споруд. При цьому археологічно зафіксована різниця якісних параметрів (а, відповідно, й вартості) виробів, які, безсумнівно, виготовлялися одночасно, одним майстром і в межах одного замовлення, відбиває чітку диференціацію монастирських споруд за функціонально-статусним принципом на будівлі репрезентативного значення і об’єкті виключно утилітарного призначення.

12 Гончар В.М. Трапезна XII ст. Печерського монастиря в Києві // Християнські старожитності Лівобережної України. – Полтава, 1999. — С. 10 – 20; Трофіменко Г., Гончар В. Літописна трапезна Печерського монастиря в Києві // Архітектурна спадщина України. – К., 2002. — Вип. 5. — С. 13 – 28.

Юрій Коваленко (Глухів Сумської області), завідуючий

відділом науково-дослідної та культурно-просвітницької роботи

Державного історико-культурного заповідника у м. Глухів

Археологія Глухова доби українського козацтва XVII – XVIII ст.

Як відомо з літописних джерел, після того, як у 1352 р. майже всю Європу охопила епідемія чуми, населення Глухова майже повністю вимерло, й місто фактично перестало існувати. “...бысть мор силен зело, в Глухове ни один человек не остался: вси изомроша”. Так писав тогочасний літописець. Після цієї спустошливої пошесті глухівські князі переселяються до Новосіль і стають князями новосільськими [1].

На початку XVII ст. починається відродження Глухова. Будуються нові фортечні укріплення, модернізуються старі земляні конструкції, що залишились ще від городища часів Київської Русі. У першій половині XVII ст. Глухів стараннями князя Пісочинського відбудовується і укріплюється, а на кінець XVII – початок XVIII ст. стає великим і красивим містом. Поряд з дерев’яною забудовою у місті була велика кількість мурованих церков та будинків козацької старшини. Свої будинки у Глухові мали гетьмани І.Брюховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович, І.Мазепа, полковник М.Миклашевський, тогочасна генеральна старшина. Російський мандрівник Іван Лук’янов у 1703 р., відвідавши місто, залишив такий запис: „Строение в нем преузорочное, светлицы хорошие, палаты в нем полковника Стародубского Миклашевского – зело хороши. Ратуша зело хороша й рядов много, соборная церковь хороша очень...” [2]. Підтвердженням того, що Глухів на той час був одним з найбагатших і найкрасивіших міст України, є свідчення сучасників, документи та плани міста періоду Гетьманщини, а також велика кількість археологічних знахідок періоду козаччини.

Археологічні дослідження Глухова, розпочаті ще на початку 80-х років ХХ ст., надали ученим багатий матеріал часів козацтва. Зокрема, виявлено як рухомі, так і нерухомі пам’ятки. Тобто, крім археологічних знахідок виявлено і ряд залишків архітектурних об’єктів, які практично не розкопані й потребують подальшого дослідження й вивчення.

Найпоширенішим й найбільш кількісним археологічним матеріалом є кераміка. У галузі керамічного виробництва виявлені майже всі її підрозділи. Побутова кераміка представлена різним посудом, іграшками, світильниками, люльками; архітектурно-декоративна – різноманітними кахлями та елементами архітектурних споруд.

На теренах Глухова знайдений кухонний та столовий посуд. Найбільш характерними знахідками першого є горщики невеликих і середніх розмірів. Ті, що датуються початком XVII ст., мають переважно сірий, темно-сірий та чорний кольори. На їх вінцях присутні рельєфні защипи, на деяких є рифлення на тулубі. За приклад може служити керамічний комплекс, виявлений по вул. Терещенків у 2002 р. під час риття котловану при добудові магазину „Дельфін”. На глибині 2 м була виявлена господарська яма № 1 прямокутної форми з округленими кутами. У її заповненні знайдені зразки різноманітної кераміки. У нижніх шарах були виявлені фрагменти горщиків темно-сірого та чорного кольорів з невисоким вінчиком, відігнутим назовні, по тулубу прикрашені однією хвилястою лінією, прокресленою до випалу горщика. Аналогічна кераміка у Глухові більше не траплялася. Скоріш за все, час її виготовлення можна віднести до XVI – початку XVII ст. У верхніх шарах господарської ями трапились горщики темно-сірого та сірого кольорів з рельєфним шнуровим орнаментом по краю вінчика та високим, ледве відігнутим назовні вінцем. Такі горщики набули широкого вжитку у першій половині XVII ст. Поряд з ямою № 1 було досліджено яму № 2 з фрагментами керамічних горщиків світло-коричневого кольору з високими вінцями, ледь відігнутими назовні й розписаними червоно-брунатною та коричневою фарбами. Цей тип характерний для XVII – XVIII ст. [3]. Фрагменти саме такого посуду найчастіше трапляються майже на всій території сучасного Глухова як під час проведення земляних робіт, так і у вигляді підйомного матеріалу на городах та приватних земельних ділянках. Велика кількість аналогічної кераміки виявлена під час нагляду за земляними роботами по вул. Шевченка, Терещенків та Києво-Московській у 2003 – 2004 роках. Під час реконструкції магазину „Дитячий світ” по вул.. Києво-Московській у східній частині так званої „стометрівки” – пішохідної частини міста, виявлена господарська яма XVII – XVIII ст. Серед кількох сотень фрагментів різних керамічних та скляних виробів знайдено майже цілий горщик середнього розміру: висота — 15,5 см, діаметр по вінчику – 15 см, діаметр по плечу – 17,5 см, висота вінчика – 3,2 см. Горщик темно-коричневого кольору зі слідами тривалого використання (почорнілий від кіптяви), у місці переходу плеча у тулуб є ребристий злам, нижче зламу орнаментований паралельними лініями, намальованими темно-коричневим ангобом. Такий тип горщиків з’являється наприкінці XVII ст. й використовується протягом XVIII ст. [4, 70]. Схожий горщик виявлений по пров. Радянському, 2 під час будівництва приватного будинку. Його висота – 13,5 см, діаметр по вінчику – 13,2 см, діаметр по плечу – 16 см, висота вінчика – 2 см. Він також має яскраво виражений ребристий злам у місці переходу плеча у тулуб. Різниця між двома горщиками полягає у висоті вінець. За цією ознакою горщик з провулку Радянського можна віднести до більш пізніх зразків посуду, тобто до другої половини XVIII ст. У цьому ж місці знайдені кілька горщиків кінця XVIII ст. Вони дещо більші за розмірами, округлобокі, виготовлені з тіста світлого кольору, без розпису. Вінчики прямі, дещо нижчі, ніж на зразках кінця XVII – початку XVIII ст. Всі без винятку мають ручку, прикріплену до верхньої частини вінця та до плеча.

Майже у всіх вищеозначених об’єктах знайдені маленькі горнятка. Висота їх коливається в межах 8 – 9 см, діаметр по плечу близько 10 – 11 см. Виготовлені вони з тіста світлого та коричневого кольорів, здебільшого по вінцю й тулубу ангобовані паралельними лініями коричневого кольору. Як і великі горщики, всі горнятка мають ручку. Не виключено, що вони використовувались не тільки як кухонний посуд (на багатьох збереглись сліди від кіптяви), а могли слугувати кухликами для набирання води і т.п. як столовий посуд.

Покришки до посуду представлені, в основному, універсальними мисками – покришками другої половини XVII – XVIII ст. сірого, темно-сірого, а іноді світлого, майже білого кольору. За кількістю фрагментів керамічних виробів, виявлених по всій території міста, вони посідають друге місце після горщиків. Миски-покришки мають пласку зрізану верхівку діаметром 5 – 7 см, яка при потребі слугує підставкою. Всі покришки мають пласкі, повернуті назовні вінця та невелику петлеподібну ручку, що кріпиться до зовнішнього краю вінця та тулубу. У 2006 р. на західному схилі глухівської фортеці по вул. Валовій була знайдена керамічна покришка без ручки коричневого кольору з невеликим циліндричним відростком, діаметр якого 3,5 см. Аналоги були характерні для першої половини XVII ст. [4, 70].

Не досить часто, але трапляються і фрагменти макітер. Під час проведення земляних робіт у котловані біля магазину „Дельфін” у господарській ямі № 1 були знайдені фрагменти макітри з мореної кераміки. Вона має своєрідний сірий, а інколи темно-сірий, близький до чорного колір. Такого специфічного кольору керамічні вироби набували внаслідок відновного випалу, при якому на деякий час закривалися всі отвори у випалювальній камері, і вона повністю заповнювалася димом. Також при виготовленні вищезазначеної макітри було застосоване лощіння. На вологі стінки щойно зробленої посудини спеціальним лощилом (платівка з кістки або дерева) прогладжували вертикальні лінії, які після випалу давали блиск сріблясто-сірого кольору [4, 69 – 70]. Подібні технологічні прийоми характерні для посуду XV – XVIII ст., але у Глухові морена та підлощена кераміка частіше зустрічається у культурних шарах XVI – XVII ст. Трохи пізніше могла бути виготовлена макітра, знайдена поряд з магазином „Дитячий світ” по вул. Києво-Московській. Вона зі світлої глини, розписана ангобом. Орнамент представляє собою темно-коричневі вузькі паралельні лінії, прокреслені по тулубу. У верхній частині знаходиться широка світло-коричнева смуга, нижче, між вузенькими лініями — орнамент у вигляді так званих „пальчиків”-овалів, які ставились на посудину намоченим у фарбу пальцем при обертанні гончарного круга. По верхньому краю плаского, трохи випуклого вінчика, відігнутого назовні, є орнамент у вигляді тонких променеподібних ліній та семи „пальчиків”, обрамлених широкою дугою. Макітра досить висока – 18,5 см, діаметр по вінчику – 30,5 см. Такий посуд більш характерний для періоду XVII – XVIII ст., а зважаючи на датуючи речі (полушка Петра І) та описаний вище горщик з ребристим зламом на тулубі, час використання макітри можна віднести до першої половини XVIII ст.

Високохудожніми керамічними виробами є тарілки та миски. Виготовлені вони, здебільшого, з глини світлого кольору й багато розписані різноколірним ангобом. Іноді розпис вкрито безколірною прозорою поливою. Майже всі тарілки, знайдені у Глухові, розписані рослинним орнаментом. На дні однієї з них є малюнок розквітлого куща і чотири квітки. У центрі іншої зображено восьмипелюсткову квітку, всередині якої вписаний хрест. Символи хреста фігурують на більшості знайдених тарілок та полумисків. Також часто зустрічається знак трилисника. Всі тарілки без винятку по верхньому краю орнаментовані різного виду пелюстками таким чином, що здається на велику квітку або сонце. Кольори, якими розписані тарілки – коричневий, брунатно-червоний, зелений, інколи чорний. Більшість тарілок прикрашена пласкими зрізами по стінках біля дна. Такий прийом починає застосовуватися з кінця XVII ст. [4, 71].

Невелику кількість серед знахідок доби козаччини становлять фрагменти керамічних сковорідок. Вони мають вигляд полумисків, у яких знизу є три керамічні ніжки, а збоку – втулка, у яку вставлявся дерев’яний держак. Розміри сковорідок різні. Зустрічаються як фрагменти невеликих (діаметром до 25 см), так і масивних (діаметром 35 і більше см). Інколи по вінцю сковорідки вкриті зеленою поливою. Є фрагменти як світло глиняних, так і морених сковорідок, хронологічні рамки яких обмежуються XVII – XVIII ст. [4, 71].

Слід сказати про фрагменти двох керамічних кухлів, знайдених у господарській ямі № 1 біля магазину „Дельфін” по вул. Терещенків. Один з них виготовлений з глини світлого, а другий сірого кольорів. Обидва вони мають форму циліндрів з плавним розширенням від середини тулуба у верхньому та нижньому напрямках, у верхній та нижній частинах прикрашені рельєфними горизонтальними лініями. По тулубу прокреслені рельєфні вертикальні лінії, на які наліплено глиняні кружечки. Обидва кухлі вкриті зеленою поливою і датуються кінцем XVI – XVII ст.

Кількісна й різноманітна колекція кахлів з Глухова охоплює в основному період останньої третини XVII – XVIII ст. У них відсутня рамка, орнаментовані вони, здебільшого, рослинним та геометричним орнаментом, рідко зустрічається сюжетний та геральдичний тип. Останній пов’язаний, в основному, із зображеннями двоголового орла – герба Російської імперії. Кахлі, скоріш за все, виготовлялись у місцевих кустарних майстернях. Цьому сприяли поклади великої кількості якісної глини як у самому Глухові, так і на його околицях. Одна з них ще й донині носить назву Глинище. Рідкісними знахідками у Глухові є кахлі, вкриті різноколірним полив’яним розписом. Фрагменти їх знайдено під час реконструкції будинку монастирського постоялого двору по пров. Поштовому у 2006 р. У котловані серед невеликої кількості речей XVII – XVIII ст. було й два фрагменти поліхромних коробчастих кахлів. Виготовлені вони з глини червонуватого кольору, мають товсті стінки лицьової пластини та румпи. Обидва фрагменти прикрашені рослинним орнаментом та вкриті яскравою поливою жовтого, темно-синього, білого, коричневого та бірюзового кольорів. Уламки аналогічних як за тістом, так і за кольором поливи кахлів траплялися під час розкопок резиденції І.Мазепи на Гончарівці під Батурином. Вони були, скоріш за все, привізними й дуже дорогими. На місці знахідки кахлів (пров. Поштовий) у XVII – XVIII ст. стояв будинок стародубського полковника М.Миклашевського. Напевно, тільки така багата особа могла собі дозволити оздоби подібного рівня. Кілька фрагментів поліхромних кахлів зібрано як підйомний матеріал з приватних городів на Ярмарковій площі. Лицьові пластини, на відміну від рельєфних, вищеописаних, мають гладеньку поверхню, малюнок, нанесений на біле тло фарбою темно-синього та коричневого кольорів. У другій половині XVIII ст. на Ярмарковій площі знаходилися будівлі гетьманського палацу Кирила Розумовського та Малоросійської колегії. Ймовірно, кахлі походять із печей, що знаходилися в цих спорудах.

Керамічні світильники – одна з характерних знахідок у шарах пізнього середньовіччя. Вони мають вигляд своєрідного „фужера” на високій підставці. У нижній частині є розширення для того, щоб світильник надійно стояв, вище йде рифлена пустотіла ніжка, у верхній частині є розширення у вигляді невеликої мисочки, посередині якої знаходиться чаша для олії та гнота. Їх висота становила близько 18 см. Світильники, знайдені на території Глухова, найчастіше світлоглиняні, хоча інколи трапляються й морені, які, вочевидь, можуть мати більш раннє походження. Інколи в білоглиняних зразках чашечки для олії вкриті зеленою поливою, а взагалі більшість знайдених світильників полив’яного покриття не має.

Серед дрібної керамічної пластики зустрічаються, в основному, іграшки-свистки. Виконані вони у вигляді коників або баранців, мініатюрні – у вигляді пташки.

У другій половині XVI ст. з Америки до Західної Європи почали завозити тютюн та спеціальні пристрої для його паління – люльки. Оскільки тютюн був різних сортів та видів, для його паління потрібні були неоднакові типи люльок. У Голландії та Англії використовувались люльки з довгим тонким відростком для чубука й маленькою чашечкою для тютюну. Кут між чашечкою та чубуком становив більше ніж 90 градусів. Такі люльки називались „голландськими”. Люльки „східного” типу мали короткий відросток для чубука та чашечку більшого розміру. Кут між чашечкою та чубуком становив 90 або менше градусів. В Україні тютюн з’являється, найвірогідніше, з Туреччини у середині XVII ст. [4, 79]. Зразки люльок, знайдених на теренах України, тяжіють до так званого „східного” типу. Майже під час всіх археологічних розвідок були виявлені як фрагментовані, так і цілі люльки. Виготовлені вони з тіста білого, червоного, коричневого, чорного та сірого (мореного) кольорів. Часто зустрічаються люльки, вкриті світло- та темно-зеленою поливою. На деяких є клейма виробників, ймовірно, східного походження (турецькі).

З XVI ст. в Україні поступово починає відроджуватись виробництво скла, яке занепало у період татаро-монгольської експансії. Найважливішим гутним центром стає Чернігівщина. На початку XVIII ст. у чернігівських землях нараховувалося 120 гут – склоробних підприємств. У сучасній топоніміці ще й зараз промовисті назви сіл колишнього Глухівського повіту (Стара Гута, Нова Гута) говорять про те, що тут варили скло.

Знахідки виробів з гутного скла, що датуються XVII – XVIII ст., мають місце на всій території сучасного Глухова. Особливим колоритом та різноманітністю вирізняються речі, знайдені в історичному середмісті. Це скляні кухлики, фрагменти кубків, ваз, штофів, кварт та пляшок (вул. Терещенків), посудини різного розміру й призначення з денцями у вигляді квітки (вул. Києво-Московська, пров. Пожежний та Поштовий). Поширеною знахідкою на всіх об’єктах є фрагменти віконниці – скляних платівок круглої форми, що вставлялись в отвори відповідної форми дерев’яних віконних рам.

Залізні вироби, що датуються XVII – XVIII ст., виявлені значною мірою у сучасному середмісті по вул. Терещенків, Києво-Московській, Валовій, Шевченка, Вознесенській, пров. Пожежному, Ушинського, Поштовому, Радянському. Серед них – різноманітні за виглядом та розмірами ковані цвяхи, замки, ключі, сокири, ножі з кістяними ручками, ножиці, окуття лопат, залізний гарпун для рибної ловлі та пешня, кресала.

Привертає увагу кістяний виріб, знайдений по пров. Поштовому під час проведення реконструкції монастирського постоялого двору. Це фігурна платівка з кістки, вкрита гравіюванням (Рис. 1). Ймовірно, платівка могла прикрашати дерев’яну частину (ложе) рушниці або пістоля.

Рис.1. Різьблена вставка з кістки

Цікавим зразком гравіювання по кістці є кругла плакетка з зображенням чоловіка у капелюсі, знайдена у центрі Глухова по вул. Києво-Московській в районі пам’ятки історії – будинку Бештака (Рис. 2).

Рис. 2. Плакетка з зображенням чоловіка в капелюсі. Гравіювання по кістці

Дві плакетки з аналогічним зображенням виявлені у різних місцях України – одна на полі Берестецької битви 1651 р., друга на Середньому Дніпрі в с.Галицьке на Черкащині (Рис. 3) [4, 219 – 229]. І хоча зображення й однакові (на гравюрах дійсно повторюються всі елементи на портреті – капелюх у вигляді кораблика, закручені вуса, рослинний орнамент), відносити їх до робіт одного й того майстра не слід, бо виконані вони явно різним почерком. Всі плакетки приблизно одного розміру (діаметр близько 3,5 см). Їх призначення невідоме. Вражає той факт, що кілька штучно виготовлених предметів до тонкощів відтворюють одне й те саме зображення, хоча знайдені в різних місцях, на сотні кілометрів віддалених одне від одного. Безперечно лише одне, що датуються вони приблизно одним періодом. Оскільки найбільш точною датою можна оперувати, вивчаючи старожитності з поля Берестецької битви 1651 р., то й інші дві плакетки відносяться, вірогідно, до того ж часу.

Рис. 3. Плакетки із зображенням персон, знайдені на місці Берестецької битви та поблизу с.Галицького у гирлі р.Сули. Гравіювання по кістці

Знахідки козацької зброї у Глухові відсутні, але деякі дрібні предмети, пов’язані з озброєнням козаків, інколи трапляються на території міста. Так, під час риття траншеї по вул. Терещенків були знайдені дві свинцеві кулі. Сім свинцевих куль різного калібру походять з Ярмаркової площі. Звідсіля ж походять два зажимних гвинта для утримувача кременю від пістолів різного калібру та трапецієвидний кремінь рожевого кольору (Рис. 4-а), два кільця від піхв шабель. Такої ж форми та кольору кремінь було виявлено по пров. Поштовому при реконструкції монастирського постоялого двору (Рис. 4-б).

Рис. 4. Кремені від пістолів XVII – XVIII ст., знайдені: а) на ярмарковій площі;

б) на монастирському постоялому дворі

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що археологічні знахідки доби українського козацтва на території м. Глухова широко представлені різноманітними керамічними виробами (посуд, предмети побуту), залізними предметами, скляним посудом. Враховуючи те, що археологічні дослідження міста тільки з 2000 р. стали носити системний характер, маємо надію на подальше поглиблене вивчення, насамперед, періоду Гетьманщини.

_______________________

1. Бєлашов В.І. Глухів – столиця Гетьманщини. До „Глухівського періоду” історії України (1708 – 1782 рр.). — Глухів, 2005. – С. 12.

2. Деркач А.Л. Глухів – гетьманська столиця. — К., 2000. — С. 30 – 31.

3. Золотницька Т.М. Знахідки XVII – XVIII ст. з Соборного майдану в Полтаві // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 1997. — № 1 – 2. — С. 95 – 97.

4. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст. Ред. кол.: Телєгін Д.Я., Винокур І.С., Титова О.М., Свєшніков І.К. — К., 1997.

Андрей Кондратьев (Димитров Донецкой области), соискатель

кафедры источниковедения археологии средних

веков Донецкого национального университета

Казацкие поселения в среднем течении Северского Донца

Вопросу заселения территории, расположенной в среднем течении реки Северский Донец, в исторической науке в последнее время уделяется все больше внимания. К сожалению, письменные источники XVI – XVII веков малоинформативные и, как правило, не отражают реальной картины заселения Подонцовья. Вполне понятно, что вектор казацкой колонизации был изначально направлен в те регионы, которые могли обеспечить первых поселенцев всем необходимым для жизни. Не последнюю роль в такой ситуации играли водные ресурсы и лесные массивы. Довольно притягательным в этом отношении выглядели земли, расположенные в среднем течении реки Северский Донец. Именно здесь уже в XVI в. столкнулись интересы как минимум четырех субъектов хозяйствования: Запорожского и Донского войск, Московского царства и Крымского ханства [10 – 11]. Каждый из вышеперечисленных субъектов доказывал свое право на владение данными землями. В московских документах мы без особых проблем находим подтверждения о пребывании на территории Подонцовья воинских формирований, пусть не полностью состоящих из царских подданных, но выполняющих царские распоряжения. В документах, которые касаются хозяйственной деятельности казацких войск, указанная выше территория значится как исконно принадлежащая казакам, татарские же источники указывают на принадлежность земель татарскому хану.

В таком контексте заселение и хозяйственное развитие Донбасса представляет собой сложный и многоплоскостный процесс, начало которого можно охарактеризовать зарождением локальных этноконтактных зон, которые, в свою очередь, оказались составной частью контактных ареалов, возникших на огромной территории исторического Дикого поля. Одним из основных элементов, определяющим границы таких контактных зон, был административно-территориальный уклад региона. Ведь процесс освоения новой территории не мог проходить без воздействия идей внутреннего устройства, носителями которой были мигранты, переселявшиеся в данный регион. Так, украинские мигранты, селившиеся на новых землях, как правило, перенимали политико-административный уклад Запорожской Сечи, что позволяло вновь пришлому населению сохранять свою самобытность, в виде хуторского землепользования, тогда как Донское казачество создавало привычную систему станиц и округов, как административно-территориальных центров. Необходимо отметить, что украинское население в XVI – XVII вв. привлекала земля, но не как объект труда, так как большого спроса на продукцию земледелия до времен Новой Сечи не было. Их больше интересовали сезонные промыслы, спрос на продукцию которых был достаточно стабильным. Однако сезонная заготовка требовала не только слаженного взаимодействия внутри артели и ее мобильности, но и практических навыков выживания в довольно жестоких условиях Дикого поля. И если в XV в. после завершения сезона, как правило, артели возвращались домой, то уже в XVI в. все чаще вблизи промыслов остается определенное количество людей для зимовки [10; 39]. Зимовники выполняли не только функции жилища, но и базы хозяйственного освоения определенной территории отдельной группой предпринимателей-добытчиков. Такие базы появляются в юго-восточных степях вместе с первыми колонизаторами, которые шли в степь на промыслы и были вынуждены оставаться там на зимовку. На таких базах казаки обрабатывали и сохраняли добытое, готовили различные орудия и инструмент к следующему сезону. Имеющиеся археологические и письменные источники позволяют предположить, что запорожское казачество начало освоение территории Северского Донца в XVI в., но ограничилось, главным образом, мероприятиями экономического, а не военного характера, что позволило утвердиться лишь некоторой части переселенцев.

Одним из таких освоенных участков на Подонцовье в XVI – XVII веках, видимо, был Теплинский лес, в центре которого находится крупное городище с земляными валами. Памятник был открыт в 20-х годах XX в. изюмским археологом-краеведом Н. В. Сибилевым, утверждавшим, что по найденной керамике, а также великолепно сохранившимся следам от сторожевых башен и форме фортификационных сооружений, городище было построено в казацкое время [12 – 13]. Оно расположено на правом высоком террасированном берегу Северского Донца на вершине одного из холмов у излучины реки в 1,5 км западнее с.Богородичное Славянского района Донецкой области. Данная фортификационная система, включающая в себя рвы, валы и эскарпы, создавалась с учетом ландшафтных и топографических особенностей местности. С возвышающегося над поймой реки почти на 100 метров холма открывается широкая панорама местности вверх и вниз по ее течению на десятки километров. Со слов старожилов, в районе современного моста через реку некогда существовал брод, местоположение которого совпадает с упоминающейся в источниках XVI – XVII веков дорогой, ведущей на Цареборисов. Фортификационное сооружение подобного типа, скорее всего, использовалось для наблюдения и контроля за перемещением грузов и людей по реке и через брод [2; с.5 – 18].

Теплинский лес упоминается в ряде письменных источников XVI – XVIII веков как место сосредоточения воровских черкас. Не удивительно, что в среде купцов и чумаков того периода бытовала поговорка: “Савур-Могила й Теплинський ліс – те місце де чумаків хапає біс” [6; с.38]. О сосредоточении неспокойных элементов на данной территории неоднократно упоминает и Д. И. Багалей [1; с.76 – 93]. Данная территория довольно часто упоминается в официальных документах Запорожского Коша, как исстари принадлежащая запорожскому войску. Ряд документов написан кошевыми атаманами во время пребывания на Северском Донце [7; с.48 – 52]. Именно по Теплинскому лесу во второй половине XVIII в. проходила граница запорожских вольностей [14; с.23 – 24]. Сохранились легенды и предания о запорожских казаках и у местных жителей. Благодаря рассказам старожилов удалось установить местоположение так называемого Погребенного яра, в котором найдено довольно значительное количество материалов казацкой эпохи, в частности, — это фрагменты казацкой керамики и холодное оружие [9; с.21]. К новейшим сборам на прилегающей к городищу территории принадлежат металлическое перекрестие сабли XVI в., сабля XVII в., а так же фрагменты печных изразцов. Аналогичные фрагменты изразцов были обнаружены в урочище Выдылыха в 80-е годы во время археологических разведок Э.Е. Кравченко [8; с.40 – 44]. Обследуя территорию городища и прилегающие к нему участки, в частности, урочище Выдылыха, исследователь высказал предположение о существовании на данной территории нескольких поселений казацкого периода. Однако необходимо отметить, что стационарных археологических исследований на памятнике до 2004 года не проводилось.

В 2004 году к стационарным исследованиям многослойного памятника, расположенного в урочище Выдылыха, приступила комплексная экспедиция Донецкого национального университета, Донецкого областного краеведческого музея, Святогорского историко-архитектурного заповедника под руководством А.В. Колесника [3-4-5]. Эти исследования дают возможность говорить о том, что на территории урочища в конце XVI – первой половине XVII веков существовало казацкое поселение. Концентрация материалов казацкого периода отмечена в восточной части на склоне урочища. Довольно интересными являются находки, полученные в ходе работ на V раскопе. Коллекция материала данного раскопа насчитывает около 500 фрагментов керамики, 6 железных предметов, три костяных или роговых изделия, два изделия из мела, фрагмента точила с бороздкой, обломка сланцевой плитки, обрубленного бруска свинца, около 70 расщепленных кремней и около 500 костей животных. Удачный опыт реставрации больших кусков сосудов из мелких фрагментов указывает на то, что все находки происходят из выкида на склон бытовых остатков, не перемещенных вниз склоновыми процессами. Из железных предметов наибольшей эффектностью отличается сложный крюк для подвешивания котла. Он состоит из большой скобы (частично утрачена) для крепления к поперечному брусу или балке, установленной над костром, двух звеньев цепи и собственно крюка для дужки котла. Это приспособление было необходимым для приготовления пищи на открытом огне в домашних или полевых условиях. Железные предметы представлены также тремя шпильками, узкой железной обоймой и обломком скобеля для обработки дерева. Каплевидная костяная пластина с гравированным рисунком, видимо, являлась декоративной вставкой какого-то сложного изделия. Гравировка выполнена глубокими линиями. Из-за фрагментарности смысл геометризированной композиции, к сожалению, неясен. Аналогичная каплевидная костяная вставка с сюжетно законченным прорезанным рисунком найдена в культурном слое Торской крепости XVIIІ в. [5; с.19 – 23]. Найдены также обломок полированного рогового предмета (рукоять ножа?) и заготовка костяной пластины с поперечными пропилами [6; с.41 – 42]. Из мела выполнены два округлых предмета с широкими односторонними коническими сверлинами. Одно из них может трактоваться как грузик, другое, более сложной формы, напоминает небольшую воронку.

Количественно наиболее значительна собранная керамическая коллекция. Она включает фрагменты преимущественно тонкостенных кружальных горшков, мисок, корчажек с прочерченным, штампованным и красочным орнаментом и несколько разрозненных обломков кувшинов с частичной зеленой поливой. Несмотря на относительно большое количество сосудов (представлены обломки минимум сосудов), керамических типов всего несколько. Наибольшим количеством образцов представлен тип округлобокого профилированного горшка с двумя небольшими ручками под невысоким вертикальным венчиком и поясом из косого крестообразного штампа с вертикальными разделительными линиями (I X I X I X I …) на тулове и плечиках. Особого описания заслуживают два горшкообразных сосуда. Это горшок темно-серого цвета с тонкими небрежными вертикальными проглаженными полосами, напоминающий похожие лощенные горшки салтовского типа с графитовой поверхностью. Данный тип посуды был широко распространен в XVI – XVII веках на территории центральной Украины. Довольно интересен и большой округлобокий белоглиняный горшок с поясом скобообразных вдавлений на плечиках. Последний относится к достаточно редким для Слободской Украины типам и, несомненно, является русским импортом. В XVI – XVIII веках белоглиняная керамика в большом количестве производилась в традиционных белгородских, тульских и других русских гончарных центрах и оттуда широко распространялась по всем городам. Аналогичная керамика обнаружена в заполнении землянок второй половины XVIII в. на территории Святогорского монастыря и на других поселениях Подонцовья. Белоглиняная керамика отражает экономические контакты с центральными регионами России, которые в ряде случаев выступали регионами-донорами людских и материальных ресурсов при осуществлении политики заселения южного пограничья страны.

Сегодня только на территории Донецкой области в среднем течении Северского Донца зафиксировано и исследовано около десятка поселений казацкого периода. Большинство из них представлены одиночными строениями, оборудованными погребами и хозяйственными постройками. Довольно интересен матеріал, полученный во время археологических разведок в Булавином Яру. Керамический комплекс данного памятника представлен, в основном, кухонной керамикой, курительными трубками и небольшой коллекцией печных изразцов. Так же собрана коллекция, в которой представлены изделия из металла и стекла. К наиболее ярким стоит отнести бронзовое навершие сабли, два фрагмента казацких курительных трубок и печные изразцы. Печные изразцы, найденные в Булавином Яру, аналогичны найденным в урочище Выдылыха, с. Дроновка, Казачьей Пристани (Славянский район Донецкой области), а так же на казацких пам’ятниках, расположенных в долине р. Тясмин, что дает возможность датировать памятник XVII в. [8; с.40-44].

Практически на всех исследуемых объектах обнаружены печные изразцы и бытовая керамика, имеющие прямые аналогии в центральных регионах Украины, что дает нам возможность говорить о проживании на данной территории в XVI – XVII веках довольно значительного количества украинцев.

__________________

1. Багалей Д.И. Общий очерк древностей Харьковской губернии // Харьковский сборник. — Харьков, 1890. — С. 76 – 93.

2. Давыденко В.В., Хозин С.Р., Пирожак В.В. Фортификация Теплинского городища на Северском Донце // Святогірський альманах, 2006. — Донецьк, 2006. — С. 5- – 18.

3. Колесник А.В., Кузин В.И., Хозин С.Р. Отчет о работах в ур. Выдылыха Славянского района Донецкой области в 2004 г. // Научный архив Института археологии НАН Украины.

4. Колесник А.В., Кузин В.И., Хозин С.Р. Отчет об археологических исследованиях в Донецкой области в 2005 году совместной археологической экспедицией Донецкого национального университета и Донецкого областного краеведческого музея // Научный архив Института археологии НАН Украины.

5. Колесник А.В., Хозин С.Р. Кондратьев А.В. Отчет…

6. Кондратьев А.В. Культурный слой XVII века в урочище Выдылыха на Северском Донце // Святогірський альманах, 2007. — Донецьк, 2007. — С. 35 – 42.

7. Копил О., Кравець Д. Козаки на Дінці // Літопис Донбасу. — Донецьк, 2005. — С. 48 – 78.

8. Кравченко Э.Е. Мирошниченко В.В. Изразцы поселения Казачья Пристань // Археология и древняя архитектура Левобережной Украины и смежных территорий. — Донецк, 2000. — С. 40 – 44.

9. Михеев В.К. Подонье в составе Хазарского каганата. — Харьков, 1985.

10. Пирко В.А. Северное Приазовье в XVI – XVIII вв. — К., 1988.

11. Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI – XVIII ст. — Донецьк, 2003.

12. Сибилев Н.В. Древности Изюмщины. — Вып. ІІ. — Изюм, 1926.

13. Сібільов М. В. Старовинності Ізюмщини. — Вип. IV. — Ізюм, 1930.

14. Яворницький Д.І. Історія Запорізьких козаків в 3-х т. — Львів, 1990.

Геннадій Свистун (Люботин Харківської області),

старший науковий співробітник Художньо-меморіального

музею І.Ю. Рєпіна.

Житло XVII ст. на Чугуївському городищі

Наприкінці XVІ – початку XVІІ ст. з метою контролю підходів до земель Московської держави і створення плацдарму для подальшої колонізації південних земель виникла необхідність зведення фортеці на місці давнього Чугуївського городища. В подальшому Чугуїв, починаючи з сер. XVII ст., стає на довгий час форпостом і адміністративним центром, з якого здійснювалась колонізація та управління значної території Слобожанщини.

Перші наміри закріпитися на стародавньому Чугуївському городищі відносяться до часів царювання Федора Іоанновича (1584 – 1598 рр.). В «Росписи польским дорогам» згадується наказ царя, в якому, зокрема, говорилось: «город поставить на Донце, на Сиверском, на Чугуевом городище» [1, 4]. Наміри закріпитися на даному місці були стійкими [4, 23], не зважаючи на те, що в 1596 р. там побували три царських дослідника: Іван Лодиженський, Третьяк Якушкін і Нікіфор Спірідонов, які доповідали в Разрядний приказ, що городище «некрепко и неугодно» [3, 500, 501].

Розпочати будівництво фортеці вдалося лише в 1638 р. Загін черкас-українців Якова Остряниці разом з московськими служилими людьми приходить на Чугуївське городище восени. Переселення саме в цю пору року було продиктоване, скоріш за все, тим, що на час холодів татари відкочовували на зимівники, які розташовувались на півдні – у приазовських степах. Тому північні простори Дикого поля в зимовий період кочовиками не контролювалися в достатній мірі. Термін, відведений на закріплення на Чугуївському городищі, був обмеженим – до весіннього потепління, коли повинні були повернутися татари. За цей період необхідно було побудувати захисні споруди. Прискоренню здійснення цієї задачі сприяло використання та прилаштування захисних споруд старого городища, що, безумовно, економило значні трудові ресурси на облаштування нових фортифікацій.

Та все ж роботи було достатньо багато, і тому всі сили переселенців були сконцентровані на побудові фортеці. Та цього терміну виявилося недостатньо. Захисні споруди не були закінчені, принаймні до кінця 1640 р. [1, 16; 2, 295]. Значний обсяг робіт з побудови захисних споруд призвів до того, що облаштуванню жител приділялося менше уваги.

Умови побуту першопоселенців, які прийшли сюди на чолі з Яковом Остряницею, частково відображені писемними джерелами. Та об’єктивної картини відносно умов, в яких жили, працювали та несли військову службу в пізньосередньовічному Чугуєві, ми до цього часу не мали.

Під час археологічних досліджень 2007 р. в історичному центрі м. Чугуєва Харківської області з південного боку колишньої фортеці, були виявлені та досліджені залишки споруди, що містили пізньосередньовічний матеріал (Рис. 1). Даний археологічний комплекс привертає до себе увагу тим, що він є першим виявленим житлом часів заснування на Чугуївському городищі фортеці Московського царства.

Рис. 1. Житло XVII ст. на Чугуївському городищі

Археологічний комплекс являв собою овальний в плані котлован, який під невеликим кутом був заглиблений в ґрунт на 2,05 м від рівня фіксації. В верхній частині розміри виявленої ями сягали 2,7×2,25 м. На рівні підлоги її розміри дорівнювали 2,0×1,6 м.

Ґрунтова підлога, за спостереженнями дослідників, була пристосована своїми профілями до людської фігури, утворюючи в такий спосіб більш комфортну лежанку для мешканця споруди. В північній частині вона мала незначне пологе підвищення з поглибленням під голову. Поряд з таким своєрідним підголівником фіксувалося ще одне поглиблення, яке слугувало, ймовірно, для розміщення біля узголів’я якоїсь речі.

З південного краю підлоги в материку фіксуються дві виїмки під ноги, що могли утворитися впродовж експлуатації помешкання. Загальний профіль підлоги та характерні елементи лежанки говорять про те, що хазяїн помешкання завжди лежав головою на північ.

По краях в ґрунтовій підлозі фіксувалися чотири стовпових ямки, які в плані утворювали прямокутник. Діаметр ямок коливався в межах від 20/30 см з північної сторони до 35 см – з південної. Неоднаковим було і їх заглиблення в материк і коливалось в межах 5 – 15 см. Дані конструктивні елементи за умови малого поглиблення в материкову підлогу повинні були мати по верху зв’язок, який мав закріплювати їх. Таким чином, скоріш за все, на рівні давньої денної поверхні існувала дерев’яна обв’язка. Також на рівні денної поверхні був зафіксований тонкий горілий шар, в якому пізнавались залишки плетеної з тонких гілок конструкції. Вона мала прямокутний отвір з приблизними розмірами 40 х 40 см над розташованим нижче опалювальним пристроєм. Імовірно, дана плетена конструкція даху мала конусовидну форму.

Спірним є питання щодо облицювання стін помешкання. Хоча значна частина поглиблення котловану знаходилась в досить твердому материковому ґрунті, що являє собою суглинок, ймовірно припустити наявність облицювання ґрунтових стін з метою закріплення від осипання пересихаючої поверхні стінок. Таким облицюванням міг слугувати плетінь. Перевага цієї думки полягає в тому, що такий же плетінь був використаний як дахове покриття. Та розташування стовпових ям з південної сторони житла, що не тільки щільно прилягають, але й заглиблені в стінки котловану в нижній частині будови, виключають можливість закласти між опорами і стінками котловану на цій ділянці плетінь, принаймні в нижній ділянці вказаного сектора. Така можливість закласти облицювання між дерев’яними опорами та ґрунтовими стінками по всій висоті існувала лише з північної сторони котловану.

Опалювальний пристрій прямокутної в плані форми розташовувався в західній стінці житла на материковому останці заввишки 40 см від рівня підлоги. Його лицьова та бокові стінки були виготовлені шляхом розміщення між дерев’яними опалубками материкової глини з подальшим її пропіканням, в силу чого дана конструкція набувала міцності. Про це свідчать характерні відбитки волокон дерева на залишках, утворених в такий спосіб стінок опалювального пристрою. Товщина пропечених стінок коливалася від 2 (бокові) до 3,5 (передня) см.

В середині розвалу опалювального пристрою фіксувалась велика кількість золи, фрагменти кераміки московського типу, кістки тварин та фрагменти дрібних залізних речей (Рис. 3, 3 – 5).

З північної сторони від глинобитної печі на висоті 70 і 100 см від підлоги в материку були вирізані ґрунтові полиці, на яких був розміщений посуд (Рис. 2, 2). Керамічний посуд, знайдений в археологічному комплексі, був представлений двома повними та одним неповним розвалом горщиків московського типу. Один з цих горщиків (Рис. 2, 1) було знайдено на підлозі приміщення безпосередньо біля ґрунтових полиць.

Залишки їжі, що були представлені кістками ноги коня, пташок та рибною лускою, були зафіксовані в південно-західній частині житла. Скоріш за все, місце звалювання відходів було розміщене поблизу облаштованого в стелі виходу. До того ж з південної сторони котловану фіксувалася овальна сходинка. Можна припустити, що мешканець житла сполучався із зовнішнім світом за допомогою колоди з зарубками-сходинками, яка була приставлена до стінки котловану з південного боку.

Тобто, не зважаючи на мінімальні розміри дослідженого житла, воно було зонально розподілене на функціональні зони: 1. Лежанка; 2. Опалювальний пристрій; 3. Місце зберігання посуду та їжі; 4. Місце, де сконцентровувалися відходи.

Рис. 3. Житло XVII ст. на Чугуївському Рис. 2. Житло XVII ст. на Чугуївському

городищі городищі

Окрім всього, в нижньому заповненні котловану житла було знайдено дві срібні монети – чешуйки XVII ст. та крейдяний кремінь від кресала зі слідами вищерблення по периметру (Рис. 3, 8). В північно-західній частині котловану знаходився залізний предмет, що являв собою розрубаний з однієї сторони на дві відведені одна від одної частини та обрубаний з іншої прут (Рис. 3, 6). Можливо, даний виріб виконував роль світця. На глибині 1,2 м від верхнього краю котловану також було знайдено залізний гачок з петлею для кріплення на ремінь та округлий прут з потовщеним кінцем (Рис. 3, 1, 2). В верхньому заповненні котловану, на сходинці з південної сторони, було знайдено залізне кресало (Рис. 3, 7).

Таким чином, наявні в заповненні котловану матеріали свідчать про те, що дане приміщення слугувало житлом для вихідця з території Московського царства, що ніс службу на Чугуївському городищі.

_________________________

1. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губернии) в XVI – XVIII ст., собранные в разных архивах и редактированные Д.И. Багалеем. — Харьков: Типография К.П. Счасни, 1886.

2. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. — Т. 1. — М.: Издательство АН СССР, 1953.

3. Разрядная книга 1475 – 1598. 1966. — М., Издательство АН СССР.

4. Хлебников Б.В. История 32-го драгунского Чугуевского Её Величества полка 1613 – 1893. — СПб.: Паровая Скоропечатня П.О. Яблонского, 1893.

Валентина Приймак (Суми), начальник групи охорони культурної

спадщини при управлінні культури і туризму Сумської ОДА,

Віктор Приймак (Суми), директор ІКЗ «Більськ»;

Анатолій Охріменко (Котельва), старший науковий співробітник ІКЗ «Більськ»;

Євген Осадчий (Суми), старший науковий редактор робочої

групи «Зводу пам’яток історії та культури» при

управлінні культури і туризму Сумської ОДА

Нові матеріали козацької доби з території Більського городища

Публікація присвячена новим матеріалам козацької доби з території Більського городища. Висвітлюються підсумки вивчення виносних (господарських) печей селітроварів в урочищі Більське озеро, а також виявленого житла на Подолі Куземинського археологічного комплексу козацької доби.

Урочище «Більське озеро» розташоване біля гирла струмка Тарапунька (права притока р. Суха Грунь, що належить до басейну Псла). На лівому березі озера, на території свердловини № 184, проведено археологічні спостереження. Поряд розташовується поселення пізньозарубинецького і черняхівського типів, на якому також трапляються матеріали козацької доби. Останні, ймовірно, репрезентують ранній етап с. Більськ чи один із стаціонарних таборів селітроварів (Мурзін, Ролле, Супруненко, 1999. – С. 26-27, 78-85).

Майданчик свердловини знаходиться (Рис. 1) за 0,2 км на схід від верхів’я Більського озера, між ним та с. Більськом, за 1,5 км на північний захід від останнього.

На відстані 0,5 – 0,6 км на південь розташовується північна оборонна лінія Західного укріплення Більського городища. Вали останнього і були об’єктом сировини для селітроваріння, що засвідчується як численними руйнуваннями укріплень, так і вивченими українсько-німецькою експедицією селітроварними

Рис. 1. Плани і профілі шурфів № 1-4 на майданчику свердловини

печами, дослідженими у 2005 – 2006 роках. Не виключено, що це пояснюється використанням зольників для насипання укріплень цього городища (повідомлення П.Я.Гавриша). Територія майданчика свердловини знаходиться всередині Великого Більського городища. Східніше, згідно даних В.О.Городцова, розташовується північний край внутрішнього валу Більського городища. Розріз цих укріплень, здійснений О.Б.Супруненком, засвідчив їх належність до литовсько-польської доби (Приймак, Осадчий, 2006. – С. 49).

Координати свердловини: 50˚ 06΄ 10,7˝ північної широти, 34˚ 36΄ 00,5˝ східної довготи. Майданчик свердловини зорієнтований за сторонами світу. Площа 2,5 га (140 х 158 м). Майданчик займає більшу частину мису, обмеженого із заходу та сходу пониженнями, на які виходять північно-західний та північно-східний його кути. На майданчику було закладено чотири шурфи, площа кожного – 2 кв. м, довгою стороною зорієнтованих у меридіональному напрямку.

В усіх шурфах зафіксовано подібну стратиграфічну ситуацію: потужність чорнозему (орний шар) становить від 0,2-0,22 м до 0,12-0,14 м, нижче залягає передматерик – буро-сіра глина, насичена включеннями чорнозему та кротовинами. Знахідки у цьому шарі відсутні. Материк – бурувата глина – залягав на глибині 0,65 – 0,68 м, на рівні передматерика виявлено об’єкти козацької доби.

У шурфах траплялися винятково дрібні уламки пізньосередньовічного українського посуду, переважно стінки, один дрібний уламок денця такого ж світлоглиняного посуду, а у підйомному матеріалі трапилась бронзова (?) каблучка. Зрідка у шурфах траплялись дрібні уламки печини й цегли та шиферу і т.п. будівельного сміття, очевидно, завезеного на поле. На рівні передматерика було виявлено кілька господарських печей, подібних до дослідженої у розкопі українсько-німецької експедиції на західному виїзді із Західного городища. Остання знаходилась поряд із печами селітроварів, вона явно використовувалась для приготування їжі.

Печі № 1 і 1-а. Зачищена площа 13,5 кв. м., розміри 2,7 на 5,0 м, вздовж виявленого об’єкту. Споруда виявлялась на рівні передматерика у вигляді плями сірого, насиченого попелом ґрунту, розмірами 1,8 на 0,8-1,1 м, у якому траплялися невеликі шматочки (до 2-3 см) печини та фрагменти пізньосередньовічної кераміки. Із західного краю стінки ями, вздовж її довгої вісі, фрагменти печини утворювали прошарок товщиною до 2-3 см. Яма була споруджена у передматерику верхньою частиною, нижня ж на 0,2 м впущена у материкову глину. Після вибирання попелястого заповнення, посередині її глибини (0,2 м), виявлено прошарок руйнування склепіння печі № 1, що складався із дрібної печини. У цьому ж шарі, у печі, ближче до череня, виявлено уламок світлоглиняної кахлі із рослинним орнаментом. Передпічна яма максимальними розмірами 2,0 на 1,4 м, підпрямокутної форми, із заокругленими краями та прямими стінками, що плавно округлювались до дна. Підлога рівна, із незначним, до 0,07 м, пониженням посередині ями. Глибина ями становить 0,42 м у центрі, 0,35-0,38 м у кутах. У профілі ями простежено характер заповнення: насичений попелом грунт чергувався із прошарками попелу та печини. Краї ями мали глиняні запливи.

У південній частині ями було виявлено залишки черені печі у вигляді шару перепаленої глини, потужність якого зростала від 2-3 см до 5-7 см біля стінок. Розміри печі 0,6-0,7 м на 1,0 м, вона мала підпрямокутну, із розширенням вліво від череня, форму. Про те, що піч заново споруджувалась неодноразово, шляхом вибирання ями, у якій вона розташовувалась, свідчить розташування черіней запливі, який виступав у яму на 0,2 м. Як вже згадувалось, у шарі руйнування склепіння виявлено уламок кахлі, куди він міг бути вмурованим (лицьовою стороною вгору). Стінки печі піднімалися від черені 5-0,21 м. У східному закутку печі виявлено щелепу корови чи коня.

У західній стінці ями, перпендикулярно до першої печі, на відстані 0,6 м було виявлено другу піч, також підпрямокутної форми, але з сильніше заокругленими краями. Черінь печі було виявлено на глибині 0,15 м. Розміри печі 0,85 на 0,65 м, потужність черені від 2 до 5 см. На рівні зачистки передпічної ями виявлено уламок світлоглиняного денця і фрагмент вінчика профільованого пізньосередньовічного горщика.

Аналогічні комплекси, що мали по одній печі, також зорієнтовані у меридіональному, із відхиленням на схід, напрямку, знаходились за 60 м на схід і 90 м на південний схід.

Піч № 2. Зачищена площа біля 6 кв.м. Розміри 1,8 на 3,3 м. Виявлена на рівні материка у вигляді плями підпрямокутної, із розмитими обрисами, форми. Виділялася темно-сіра пляма попелястого ґрунту передпічної ями розмірами 1,65 на 1,15 м, а також пляма печини 1 на 0,4-0,6 м. У процесі вибирання було розкрито передпічну яму овальної форми розміром 1,7 на 1,25 м, глибиною 0,52 м у центрі й дещо меншої глибини до країв. Підлога рівна, злегка заглиблюється до центру. Заповнення ями складалося з темно-сірого попелястого ґрунту, з вкрапленнями поодиноких шматків деревного вугілля. Як і у попередньому розкопі, на середині розрізу ями фіксувався прошарок печини, а у північному краї ями – слабкий материковий заплив. Передпічна яма заглиблена у передматерик і материк.

У південній частині ями розташовувалися залишки печі у вигляді череня із пропеченої глини червоного і сірого кольорів, розмірами 0,9 на 0,7 м. Потужність череня не перевищувала 2 – 4 см. Він був споруджений на темно-сірому ґрунті, цей ґрунт нижче череня не був пропеченим. Нижче було зафіксовано яму, яка, очевидно, повторює розміри печі, заглиблену на 0,26 –0,3 м. Її розміри 0,7 – 0,9 м у довжину, 0,6 – 0,95 м у ширину, із розширенням вліво від череня, як у верхній ямі й споруді № 1 (піч № 1). Із шару зачистки передпічної ями походить мініатюрний фрагмент пізньосередньовічного вінчика, із передпічної ями – світлоглиняного денця.

Піч № 3. Зачищена площа близько 5 кв.м, її розміри 1,5 на 3,45 м. Пляма розмірами 2,8 на 0,8 м виділялася на фоні передматерика попелястим заповненням та плямою череня печі. Передпічна яма підпрямокутної форми, із заокругленими краями. Розміри ями 1,7 на 1,25 м , глибина до 0,2 м. Підлога рівна, у північно-західній частині має незначне, на 0,12 – 0,15 м пониження. Заповнення ями складалося з темно-сірого попелястого ґрунту, у якому часто зустрічалося деревне вугілля, на дні спостерігається прошарок запливу.

У північній частині ями було виявлено черінь печі, влаштованої на рівні материка. Розміри печі 1,1 на 0,4 – 0,8 м, потужність череня до 4-5 см. Стінки збереглися на незначну висоту, до 3 – 4 см. Знахідки відсутні.

У літературі вже висвітлювалось припущення щодо розташування на березі Більського озера перших садиб Більська. І.М.Кулатова датувала при цьому матеріали селища ХVІІ – ХХ ст. (Кулатова, 1996. – С. 130). Середньовічні матеріали є й на території Більська (Кулатова, 1996. – С. 127 – 129). Однак, оскільки практично ідентична піч розкопана у комплексі селітроварних печей у 2005 – 2006 роках українсько-німецькою експедицією, а також беручи до уваги розташування нововідкритих печей з іншого, стосовно Більська, валу литовсько-польської доби, перевага віддається поки що трактуванню нововиявленої пам’ятки як табору селітроварів. Слід звернути увагу і на той факт, що Східне укріплення Більського городища, розташоване з іншого боку валу литовсько-польської доби, не зазнало руйнувань селітроварним виробництвом. Не відомі такі руйнування й на Куземинському укріпленні Більського городища. Очевидно, відкриті печі, споруджені за дуже архаїчною схемою, притаманною роменським, давньоруським і – чи не найбільше – золотоординським старожитностям Дніпровського Лівобережжя, практично не відомою пізніше, слід інтерпретувати як виносні, господарські, покликані обслуговувати селітроварів, які в холодну пору року не працювали.

Писемні джерела зберегли таку інформацію про селітроваріння на Більському городищі: «У квітні 1623 р. путивльські торгові люди Юрій Шулешкін і Григорій Пушкарьов доповідали про нелегальне варіння селітри у Путивльському уїзді: за Ворсклою на р. Рябинці варив селітру єврей Якутна, на р. Охтир – єврей з Білої Церкви Підкова, на р. Гусинці – єврей Аврам. Варили також євреї селітру на Більському городищі та в інших місцях Путивльського уїзду». «… у квітні 1623 р. на Більському городищі за Ворсклою євреї варили селітру на 15 майданних котлах, по 3 – 4 на майдан» [Кулаковський, 2006. – С. 311, 360].

П.М.Кулаковський так описує процес виготовлення селітри. Суміш ґрунту, який містив селітру, а також попелу, гною складалася у бурти висотою до 2 м. Цю суміш заливали водою, відстоювали у діжках, після цього отриманий луг варили у мідних котлах протягом 18 – 20 годин. Потім його відстоювали і зливали у спеціальну посудину, де він кристалізувався у селітру. Як правило, середню селітряну варницю на 2 – 5 котлів обслуговувало від декількох десятків до майже сотні робітників. Тут будувалися житлові споруди, курені промислового призначення та спеціальні печі для котлів. Оскільки курені споруджувались переселенцями на місці раніше знищених дворів та селітроварами [Кулаковський, 2006. – С. 318 – 321], можна говорити про їх тимчасовий, відмінний від звичайних житлових будинків (хат), характер. У таборах селітроварів, як тяглова сила, використовувалися воли та коні.

У Речі Посполитій була королівська монополія на видобування селітри, організація варіння селітри покладалась на місцеву адміністрацію. Ціна за один камінь селітри становила 8,5 – 9 злотих, таких каменів на ярмарки постачали сотнями штук. Ціна відносно недорогої рушниці – 10 злотих, стільки ж коштував мідний котел або 5 сокир, пуд меду – 7 злотих.

У другій половині 1630-х років селітроваріння поширюється і на межиріччя Ворскли і Мерли, яке також входило до складу Путивльського уїзду Московської держави. З 1640-х років польська влада стала обережнішою із організацією розробки курганів на спірних територіях [Кулаковський, 2006. – С. 359 - 362]. Разом з тим, слід мати на увазі, що видобування селітри тривало і далі, у козацьку добу, тому прямо пов’язувати відкриті у ході розкопок С.А.Скорого селітроварні печі і побутову піч, а також печі, відкриті у 2007 р., зі свідченнями писемних джерел, наведеними вище, досить складно.

Куземинське укріплення Більського городища довелося «відкривати» заново після дискусії щодо його існування на сторінках журналу «Археологія». У пробитому близько 10 років тому у валі в’їзді на городище було зачищено східний профіль (Рис. 2).

Рис. 2. Схема розташування печей на майданчику свердловини

З внутрішнього боку валу у профілі простежено потужний шар червоно-коричневої обпаленої глини розміром 1 на 40 см. Він знаходиться на відстані 0,2 м від внутрішньої стінки котловану, що був впущений у вал Куземинського укріплення. Довжина котловану житла (простеженої частини) становить 2 м, глибина 1 – 1,2 м. Заповнення житла — темно-жовтий пісок, під яким залягає темно-сірий супісок. В цьому шарі виявлено фрагменти різних типів кахлів та гончарної світлоглиняної кераміки (Рис. 3 – 6).

Рис. 3. Знахідка із шурфу Рис. 4. Знахідка із печі № 1 і 1-а

Рис.5. Знахідки із печі № 2

Рис. 6. Знахідки із печі № 3

Відкриття цього об’єкта навіть зараз, до його розкопок, вказує на відмінний характер печей у житлах від виявлених біля Більського озера.

Очевидно, виявлене житло відноситься до нижньої (Поділ) частини посаду містечка Куземин козацької доби. Північніше знаходиться городище (ур. Замок).

Подальші дослідження Більського мікрорегіону козацької доби мають охопити розташовані неподалік Скельський та Охтирський Троїцький монастирі (на місці м. Охтирка другої чверті ХVІІ ст.), а також ряд випадкових знахідок (човен, речі із с. Литовка, комплекси з Охтирського краєзнавчого музею, кам’яні хрести і стели та ін.).

_________________________

1. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618 – 1648). – К.: Темпора, 2006. – 496 с.: 2 іл.

2. Кулатова І.М. Археологічні пам’ятки території найближчої округи Більського городища (за розвідками 1994 р.) // Більське городище в контексті вивчення пам’яток раннього залізного віку Європи. – Полтава: Археологія, 1996. – С.121 – 137.

3. Мурзін В., Ролле Р., Супруненко О. Більське городище. – Київ-Гамбург-Полтава, 1999. – 104 c.

4. Приймак В.В., Осадчий Є.М. Північний схід Дніпровського Лівобережжя у кінці ХVІ – ХVІІ ст. (Історико-археологічні нариси). – Полтава, 2006. – 70 с.

Ігор Ігнатенко (Чернігів), член обласної інспекції

охорони пам’яток історії та культури,

Артур Цеков, Іван Вінніков (Чернігів), учні ліцею № 15

Архітектурно-археологічні дослідження будинку

чернігівського полковника В. Дуніна-Борковського

Оскільки поблизу Чернігова відсутні поклади природного каменю, муроване будівництво було розвинене досить слабо, з цегли зводили переважно храми, зрідка житлові споруди-кам’яниці. Сьогодні в Чернігові збереглась лише одна кам’яниця – „Будинок Лизогуба”, рештки деяких кам’яниць були розкопані археологами, про інші відомо з історичних джерел. В цілому тема дослідження цивільного зодчества Чернігова ХVII – ХVIIІ ст. ще не знайшла свого дослідника. Наша розвідка торкалась вивчення однієї з кам’яниць, що, за переказами, належала чернігівському полковнику (1672 – 1686 рр.), Генеральному обозному Війська Запорозького (1686 – 1702 рр.) Василю Касперовичу (Карповичу) Дуніну-Борковському.

Особа цього чернігівця нині викликає нездоровий інтерес. Легенди про полковника-упиря вже почали розповсюджуватись у ХІХ ст. [1,79; 2,17]. Долучились до пропаганди історій про „чернігівського Дракулу” і сучасні журналісти, ці історії мають певний інтерес для дослідників українського міського фольклору, однак наше дослідження стосувалось споруди, яка пов’язана з ім’ям Дуніна-Борковського.

Про Борковського зберігся переказ, записаний у ХІХ ст., що він продав за гроші свою душу нечистому і став упирем, після смерті щоночі піднімався з гробу і їхав у супроводі перевдягнених у гайдуків чортів бенкетувати до ранку у своєму будинку на Бобровиці (село недалеко від Чернігова), поки одного разу на прохання чернігівців хрест архієпископа не перегородив йому шлях на Красному мосту. Міст рухнув – і Борковський з усім своїм почтом назавжди зник у водах річки Стрижень... [3, 115 – 116].

Інтерес до садиби Дуніна-Борковського був у радянські часи компенсований неможливістю для науковців дослідити садибу, оскільки на її території з 1958 р. стояла військова частина. Відомий чернігівський архітектор і археолог Андрій Карнабед бував у колишньому маєтку Борковського, і певно зміг оглянути його будівлі, внаслідок чого зробив припущення, що будинок чернігівського полковника не зберігся до наших днів. Однак цікаві спостереження молодого науковця Артура Цекова наштовхнули нас на спробу більш ретельного вивчення споруд садиби.

Маєток чернігівського полковника Василя Касперовича Дуніна-Орковського розташований поблизу південно-східної околиці міста Чернігова, до ХХ ст. це було окреме село – Бобровиця, що стояло на березі річки Десни вздовж „стовбової Глухівської дороги”. Садиба зайняла підвищення на правому березі річки, яка утворює південну межу маєтку, і обмежена яром з заходу та пониженою ділянкою берегу зі сходу. Можливо, у ХVII – ХVIIІ ст. маєток був оточений укріпленою огорожею. Межею з півночі була вищезгадана дорога, навпроти маєтку, через дорогу, ще до початку ХХ ст. стояла дерев’яна Юріївська церква з цвинтарем. За написами на офірованих до чернігівських православних храмів потирів відомо, що Bazyli Dunin Borkowski (Василь Дунін-Борковський) мав ще одне ім’я – Jerzy (Юрій), це ще одне підтвердження про належність означеної садиби до роду Дуніних-Борковських.

Дослідження були зосереджені навколо головного будинку маєтку, де зараз розташований штаб військової частини. Він стоїть біля стрімкого схилу річкової тераси у південній частині садиби. Споруда має два поверхи, зорієнтована майже по сторонах світу. За словами офіцерів штабу, нетиньковані мурування можна побачити хіба-що у підвалах будівлі, тому наші дослідження були розпочаті з підземного ярусу споруди. Зроблені обміри зовнішнього контуру будинку і підвальної частини показали, що існуюча будівля, виключаючи бічні одноповерхові прибудови, стоїть на давніх підмурках і, певно, за своєю конструкцією і розмірами відповідає більш ранній споруді. Будинок у плані має вигляд трьох поєднаних прямокутників, більшого – центрального, і менших – бічних. Розміри кам’яниці ХVII ст.: довжина – 23,8 м, ширина бічних частин – 11,9 м, центральної – 12,3 м.

У результаті досліджень було встановлено, що основна частина споруди (від підмурків) зроблена з цегли ХІХ ст., але фундаменти і склепінчасті підвали у східній частині будинку муровані з „литовської” жолобчастої цегли ХVII – початку ХVIIІ ст., т.зв. „ренесансним муруванням” (чергування тичкових і ложкових рядів цегли), решта підвалів була перебудована у ХІХ ст. Товщину зовнішньої стіни будинку вдалося простежити на південному фасаді, де вона складає 0,84 м і виконана з жолобчастої цегли розміром 35-32 х 16-15 х 5 см.

У давнину вхід до підвалу, розташованого під східним крилом будівлі, здійснювався з середини будинку. Тут залишився склепінчастий коридор, що веде з центральної частини будівлі на схід. Верхня частина коридору замурована цеглою ХІХ ст., певно, в цей же період було зрубано верхню частину склепіння, яке могло підніматися набагато вище рівня підлоги. Стеля коридору має півциркульне уступчасте мурування, від якого збереглося три прогони, склепіння має ухил з заходу на схід, кут якого близький до кута ухилу сходів. Верхній прогін, частково зруйнований, мав довжину понад 2,6 м, середній — 4,2 м, нижній, що спирався на стіну з глухим люнетом, – 1,92 м. Ширина коридору — 1,8-1,82 м. Підлога має два марші сходів, від верхнього лишилося лише дві нижні сходинки, решта були зрублена. Далі на схід, навпроти дверного отвору у південній стіні коридору, що веде до приміщення №1, влаштована площадка довжиною 2,36 м, нижче простежений ще один марш, зроблений у чотири сходи. Сходини виконані з жолобчастої цегли, вкладеної горизонтально, поверх яких настелялися дошки.

Коридор закінчується стіною зі склепінчастою нішею, біля південно-східного кута виявлена ще одна подібна ніша. Ліворуч, у північній стіні коридору, на відстані 0,52 м від його східної торцевої стіни — дверний проріз до приміщення №2. Торцева стіна коридору викладена з жолобчастої цегли розміром 29 х 20-19 х 7-6 см, північна, спільна з приміщенням №2 має цеглу іншого формату — 33 х 17 х 5 см.

Приміщення №1. Приміщення має розміри 5,25-5,35 x 4,26-4,5 м. Мурування виконане з жолобчастої цегли форматом 29 х 20-19 х 7-6 см. Склепіння коробове, на його розчині чітко проглядаються сліди від дощок опалубки. Цікаві спостереження зроблені по відбитках дощок опалубки, вона була виготовлена з матеріалів, виконаних різними способами. Дошки південного схилу склепіння були колотими і мали довжину 2,1 – 2,15 м, при ширині 0,25 – 0,26 м і товщині 4 см , тому ця частина опалубки зроблена у три ряди дощок. Північний схил, на який спиралися дошки дверної розпалубки, був зроблений з довгих (близько 5,5 м) пиляних (тертих) дощок шириною 0,29 м і товщиною 4,5 см. Хоча довжини всіх стін різні, діагональні проміри приміщення співпадають. Навіть на око помітний вигин схилів склепіння. Біля північно-західного кута приміщення у північній стіні знаходиться дверний проріз. Він має уступ на середині товщини стіни і розширений отвір в бік приміщення № 1, оскільки в цей бік відчинялися двері. Ширина прорізу з коридору — 0,94 м, з боку приміщення №1 — 1,46 м. По кутах уступу дверного отвору з обох боків розташовані по два дверних завіси, що вказує на двостворчастість дверей. На схилі склепіння над дверним отвором знаходиться розпалубка. Стіни потиньковані, під тинком проглядаються сліди кіптяви. Висота приміщення від підошви стіни до шелиги склепіння 2,7 м. Стіни приміщення не мають підмурків і спираються на жовтуватий супісок, у якому трапляються маленькі вуглинки. Приміщення має земляну підлогу.

Приміщення №2. Стіни його складені з жолобчастої цегли розміром 33-32 х 17-15 х 5,5-5,0 см. Має розміри 2,8-2,88 х 2,94-3,1 м. Висота від підлоги до шелиги коробового склепіння 2,49 м. Вісь склепіння має орієнтацію північ-південь. На деякій відстані від північної стіни у стелі приміщення на рівні шелиги знаходиться вентиляційний? отвір, який піднімається вгору на висоту близько 1,5 м над склепінням. Обміри показали, що вентиляційний отвір проходить усередині зовнішньої північної стіни будинку, а відповідна стіна підвального приміщення виходить за межі наземної стіни.

На східному схилі склепіння, на відстані 1,14 м від північної стіни приміщення розміщений душник. У південній стіні знаходиться дверний отвір та ніша. Дверний проріз аналогічний за конструкцією і розмірами описаному у приміщенні №1.

Розташування східних стін підвальних приміщень співпадає з розміщенням наземної стіни. Більш того, на північно-східному куті простежена перев’язка мурування східної стіни приміщення №1 з кладкою зовнішньої південної стіни будівлі. Однак між південною наземною стіною будинку і аналогічною стіною приміщення №1 існує нічим не заповнений простір. Південна стіна підвального приміщення №1 продовжується під центральною і західною частинами будинку, де пізніше у ХІХ ст. влаштовано підвал, стеля якого спиралась на дерев’яні балки. Нині ця частина підвалу експлуатується у якості складу. Однак помітно, що стіни ХІХ ст. спираються на рештки мурів ХVII ст.

Конструкція підвальних приміщень, особливості будівельної техніки та формат цегли зближують „будинок Борковського” з іншою спорудою кінця ХVII ст., зведеною коштом генерального обозного. Так, у панегірику, написаному на його честь на мідній посрібленій дошці, так званому „надгробку”, який ще до початку ХХ ст. висів у притворі Успенської церкви Єлецького монастиря, згадується будівництво „трапези”. Трапезна церква в ім’я св. Петра і Павла нині лишилася в руїнах, однак її підвали збереглись і мають велику схожість з підвалами будинку на Бобровиці.

Таким чином, можна припустити, що будівля штабу військової частини на Бобровиці збудована наприкінці ХVII ст. і дійсно могла належати чернігівському полковнику Василю (Юрію, у католицькому хрещенні?) Касперовичу Дуніну-Борковському. Споруда мала підвали у східній частині, які були збудовані як незалежні від наземних стін конструкції. Нині існуюча споруда ХІХ ст. у загальних рисах повторює розмір, а можливо, і вигляд будинку ХVII ст. Аналогіями можуть слугувати кам’яниці Козельця (будинок козелецької сотенної канцелярії), Чернігова (заміський будинок полковника Павла Полуботка, зображений на „Абрисі Чернігова” 1706 р.), кам’яниці Києва та інших міст і містечок. Можливо, обидва поверхи „будинку Борковського” були зведені з цегли, однак існує ймовірність, що цегляним був лише перший поверх, як у будинку першої половини ХVIIІ ст. з Козелеччини. Пошук і вивчення цивільної кам’яної архітектури Гетьманщини дасть краще уявлення історикам про побут і традиції житлового будівництва України.

___________________________

1. Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. — К., 1992.

2. Иловайский П.И. Черниговская старина по преданиям и легендам. — Чернигов, 1898.

3. Модзалевский В.Л., Савицкий П.Н. Очерки искусства Старой Украины. Чернигов // Чернігівська старовина: Збірник наукових праць, присвячений 1300-річчю Чернігова. — Чернігів, 1992.

Аркадій Козловський (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

В.Крижановський (Київ), лаборант відділу археології Києва

Інституту археології НАН України

Деякі конструктивні особливості погребу

Ще з часів появи перших погребів, льохів або погребників (назва залежить від місцевості) можна виділити 2 конструктивно різних між собою типи погребів: 1) ті, що мають вхід зі сходинками і поступово заглиблюються; 2) просто вертикально вириті в землі і мають розширення ближче до дна (грушовидну форму). Ці типи погребів були зафіксовані ще у давньоруський час і проіснували у такому вигляді без особливих змін до пізнього середньовіччя.

Сам термін „погріб” буде використовуватись надалі, як загальна назва, що характеризуватиме дані типи.

Ось декілька прикладів погребів, що були знайдені та досліджені при розкопках у Києві, на Кам’янській Січі та на Полтавщині.

Погреби, що можна віднести до першого типу:

Вул. Ярославів Вал, 24; м. Київ1.

Будівля 4 за своїми конструктивними особливостями — малою площею, вузьким ступінчастим входом в одному з кутів, відсутністю опалювальних пристроїв може бути атрибутована як погріб. В нижній частині будівлі зафіксовані речі: фрагменти посуду з гутного скла, залізні підківки для взуття; керамічний комплекс: фрагменти горщиків, глеків, кухлів, мисок, покришок, а також цілий глек, який стояв на дні погреба. Ці зхнахідки дозволяють нам датувати цей об'єкт першою половиною XVIII ст. Підтверджує це датування і знайдена біля дна монета — деньга 1736 р.

Складається враження, що після того як будівля XVIII ст. була зруйнована, її засипали сміттям і шаром землі, який являв собою залишки культурного шару давньоруського часу.

Будівля мала підпрямокутну форму розміром 2,5 x 2,5 м, глибину 2,7 м від 0 або 1,3 м від материка. Кутами будівля була орієнтована по сторонах світу. Із західного кута простежувався вузький вхід з двох східців (Рис. 1, 1). Довжина входу — 1,5 м, ширина — 1,15 м. Перша сходинка мала висоту 0,15 м від рівня підлоги і з нахилом піднімалась до другої сходинки, яка мала висоту 0,9 м від рівня підлоги і 0,4 м від рівня першої сходинки.

На першій сходинці зафіксовано яму діаметром 0,5 м, глибиною 0,2 м, призначення якої не з'ясовано. В самій будівлі в північному кутку і поряд з південним кутом зафіксовано стовпові ямки діаметром 0,25 м і глибиною 0,3 м від рівня підлоги. В південно-східну стінку розкопу на висоті 0,5 м від рівня підлоги йде темне заповнення, можливо, що це частина будівлі 4, яка була менш заглиблена в грунт, але дослідити її через технічні причини не пощастило.

Будівля 4 була значно пошкоджена пізнішими перекопами, особливо в районі входу і північної стіни. Через неї проходив колектор XIX ст. Заповнення будівлі досить рихле і неоднорідне — темні гумусні прошарки чергуються із шарами глини. В заповненні багато каменів, в т.ч. великих, кераміки різних часів, скла, виробів з металу. Треба відмітити, що в верхніх шарах багато давньоруської кераміки, а в нижніх і на підлозі переважає кераміка XVIII ст.

Вул. Михайлівська, 12; м. Київ2.

Будівля 3 була зафіксована і розчищена у північно-західній частині розкопу. Значна частина будівлі була зруйнована більш пізніми підвалами і перекопами. В плані пляма заповнення була зафіксована на глибині 1,25 м від сучасної поверхні, вона мала видовжену форму і в кількох місцях перерізалася пізніми ямами і фундаментами.

В плані будівля мала видовжену неправильну форму. Вона ділилася на вхід і основну частину. Довжина основної частини становила 3,5 м, а ширина частини, що збереглася – 2,3 м Вхід мав довжину 2,25 м (частина, що збереглася) і ширину до 1,25 м (Рис. 1, 2).

Дно будівлі проходило на глибині близько 3,5 м, дно входу на глибині від 2 до 2,3 м від сучасної поверхні. Довгою віссю будівля була орієнтована по лінії південний захід – північний схід.

Заповнення будівлі 3 було представлено шарами темного гумусу з прошарками горілого дерева, вуглинок, значної кількості брущатої цегли, каміння, кісток тварин, кераміки, фрагментів скляних виробів, виробів з металу.

Стіни будівлі мали стовпову конструкцію, на що вказують стовпові ями над стінами будівлі, діаметр яких становив від 0,2 до 0,25 м, глибина до 0,2 – 0,3 м від рівня долівки. Частина стовпів мала квадратну форму. Один з таких стовпів мав розміри 0,2 х 0,2 м і був вкопаний на глибину до 0,35 м Стовп знаходився приблизно в центрі будівлі і, можливо, підтримував дах. В будівлі було також зафіксовано дві ями досить великого діаметра – 0,57 і 0,4 м і глибиною до 0,2 м від рівня підлоги. Ці ями, на нашу думку, могли слугувати для встановлення в них діжок або інших великих посудин. Біля південно-західної стіни знаходилась полиця шириною до 0,65 м і висотою до 0,2 м над рівнем долівки, яка була вирізана з лесового останцю. Можливо, та полиця була покрита деревом, сліди якого у вигляді деревного тліну простежено.

Вхід до будівлі був похило східчастий. Східці, скоріш за все, закріплювались стовпчиками і дошками. Слід дерева простежено на одній із сходинок. За своїми конструктивними особливостями будівля 3 може бути льохом

Кераміка, зафіксована в будівлі 3, представлена великою кількістю фрагментів від різних форм За призначенням кераміку можна поділити на кухонну і столову. До кухонної кераміки відносяться горщики і сковорідки. Горщики представлені 358 стінками, 43 придонними частинами і 67 фрагментами вінець. Горщики мали досить різноманітні розміри. Один великий горщик було реставровано. Він мав висоту 24 см, діаметр вінець 20,5 см, діаметр денця 13,5 см Діаметр найширшої частини — 27 см Горщик мав невисокі слабо відігнуті назовні вінця, які переходили в плавно закруглені плечика, потім — в конічне тулово. По вінцях і по плечиках горщик був прикрашений візерунками, нанесеними червоною фарбою, яка в процесі експлуатації горщика перетворилася в чорну. По вінцях горщика йшло кілька тонких горизонтальних ліній, нижче йшла товста зигзагоподібна лінія, нижче знову проходив ярус тонких горизонтальних ліній, потім ярус косих товстих ліній, знову ярус горизонтальних ліній, а в самому низу йшла товста хвиляста лінія. Горщик мав широку пласку ручку, прикріплену до края вінець і до плечика. З внутрішнього і з зовнішнього боків простежено кілька мазків і плям, нанесених поливою зеленого кольору.

Горщик середніх розмірів мав висоту 15,5 см, діаметр вінець 16 см, діаметр денця 14,5 см. Діаметр найбільшої частини 19,5 см. Горщик приплюснутий, мав невеликі, слабо відігнуті вінця з чіткою виїмкою для покришки, вінця переходили в невиразні плечики, які через чітко виражене ребро переходили в опукле тулово. По плечиках і по верхній частині тулова горщик був прикрашений горизонтальними і косими лініями, нанесеними червоною фарбою. Збереглися залишки пласкої в перетині ручки, яка кріпилася до краю вінець і до тулова. З внутрішнього боку горщик був вкритий зеленою поливою. Маленький горщик висотою 10 см, діаметр вінець 12,5 см, діаметр денця 8 см, мав невисокі, майже вертикальні вінця, які плавно переходили в опукло-конічне тулово. По вінцях і по верхній частині тулова проходили врізні горизонтальні лінії.

Інші горщики також мали відігнуті назовні вінця різної висоти і, як правило, були прикрашені візерунками, нанесеними червоною фарбою, рідше врізним лінійним орнаментом, інколи орнамент було нанесено штампом Дуже рідко горщики прикрашалися пролискованими лініями.

До кухонного посуду можна віднести сковорідки, які представлені фрагментами від двох екземплярів. Від одного залишився фрагмент ручки у вигляді пустотілого конуса. Від другої сковороди залишилася частина тулова з фрагментом пустотілої ручки. Вінця сковороди були вкриті поливою зеленого кольору. До кухонного посуду можна віднести і фрагменти від кількох макітер. Як правило, вони досить масивні, їхні вінця майже горизонтально відігнуті назовні, по верхній частині часто проходив врізний орнамент у вигляді горизонтальних і хвилястих ліній.

В будівлі 3 було зафіксовано кілька покришок. Вони досить типові і мали або грибоподібну, або петельчасту ручку.

Столовий посуд представлено глеками, глекоподібними посудинами, мисками, кружкою. Зафіксовано фрагменти від 8 – 9 глеків. Один з них майже повністю реставровано. Глек мав висоту 29 см, діаметр вінець — 11,5 см, діаметр дна — 12 см, найбільший діаметр тулова — 22 см. Глечик мав конічне широке горло, краю вінець відігнуті назовні, з середини вкриті зеленою поливою. Глечик мав невеликий носик-злив. Горло глечика плавно переходило в опукле тулово, яке конічно сходило до денця. Глечик мав широку, пласку в перетині ручку, яка кріпилася одним кінцем до краю вінець, а іншим — до тулова.

Починаючи з плечика, глечик було прикрашено орнаментом, нанесеним за допомогою червоної фарби. Спочатку йшла одна широка горизонтальна лінія, потім — 6 горизонтальних ліній, потім — широкий пояс косих ліній, а потім знову 6 горизонтальних ліній.

Ще два глечика мали подібну форму і розміри. Від інших залишилися невеликі фрагменти верхніх частин, які також прикрашалися візерунками, нанесеними червоною фарбою або покривалися поливою. Зафіксовано також фрагмент вінця невеликого глека з тоненькою ручкою і стінку глека, вкриту ясно-зеленою поливою.

Глекоподібні посудини представлено фрагментами від вінець і стінок від 4 – 5 екземплярів. Перший представлено верхньою частиною. Посудина мала широке конічне горло, досить високі відігнуті назовні вінця, по яких із зовнішнього боку проходили два невеликих трикутних в перерізі потовщення. Нижче цих потовщень йшли вертикальні пролощені лінії.

Від другої посудини залишилася частина горла з плечиком По горлу проходило досить масивне потовщення, трикутне в перетині. Нижче йшли два ряди зигзагоподібних пролощених ліній, нижче проходив врізний лінійний орнамент, ще нижче — врізна хвиляста лінія, під нею — ромбоподібна сітка, нанесена тонкими пролощеними лініями.

Третій екземпляр представлено верхньою частиною посудини. Вона мала конусоподібне горло, край вінець відігнуто назовні. Від краю вінець йшов врізний лінійний орнамент.

До столового посуду відноситься невеликий фрагмент придонної частини кухля, діаметр денця 8 см. Біля дна кухоль був прикрашений кількома горизонтальними врізними лініями.

Миски представлено 15 фрагментами. За своїм оздобленням вони діляться на прості і полив'яні. Зафіксовано 6 фрагментів простих мисок. Всі вони прикрашені візерунками, нанесеними червоною фарбою. Як правило, це горизонтальні, хвилясті або зигзагоподібні лінії, або широкі мазки. Серед неглибоких мисок, схожих на тарілки, виділяється фрагмент глибокої миски з майже вертикальною стінкою і досить товстими вінцями.

Як правило, полив'яні миски покриті зеленою або зеленою і коричневою поливою. Часто під поливою простежується врізний візерунок у вигляді горизонтальних і хвилястих ліній. Інколи простежується штампований орнамент або орнамент у вигляді рядів дужок.

До керамічних виробів відноситься досить цікава посудина у вигляді мініатюрного глечика з відбитою верхньою частиною; висота частини, що збереглася, 6,5 см, діаметр денця близько 3,5 см. В нижній частині збереглися залишки невеликої пласкої ручки. Стінки дуже товсті. Можна припустити, що це дитяча іграшка.

Пічні кахлі представлені кількома фрагментами. Прості кахлі мали рослинний орнамент. Полив’яні кахлі були вкриті поливою зеленого кольору.

Скляні вироби представлено фрагментами кількох видів: кухлями, пляшками, флягами, штофами, віконним склом Кухоль було реставровано. Він мав майже циліндричну форму висотою 9,5 см, діаметр вінець 6,5 см, діаметр денця 6 см. Кухоль мав фігурну ручку, виготовлений з світло-зеленого напівпрозорого скла.

Фляги представлені фрагментами від двох екземплярів. Перша з них була виготовлена з напівпрозорого зеленуватого скла. Висота її становила до 20 см, ширина — близько 15 см, товщина — від 4,5 см до 7 см. Фляга мала форму сплющеного шара. У неї було невисоке вузьке горло (діаметр отвору 1,5 см) і досить широкі відігнуті назовні вінця. По боках фляги проходили наліпні смужки з насічками, які на плечиках переходили в петельки. Фляга мала досить масивне, овальне в плані дно, вогнуте до середини розміром 9 х 7 см І бокові смужки, і горло були приварені до корпуса. Знайдено фрагмент ще однієї фляги. Це уламок овального денця розміром 9 х 7 см. По боках цієї фляги також проходили наліпні смужки з насічками.

Штофи представлені фрагментами верхніх частин, які мали відігнуті назовні вінця і були виготовлені з досить тонкого зеленуватого скла. Зафіксовано також денце від невеликої штофоподібної посудини розміром 4,3 х 2,7 см, з вогнутим до середини дном Можливо, це аптечна пляшка.

Столовий посуд представлено фрагментом високого бокала з масивним вогнутим до середини денцем, оформленим по краях пелюсткоподібним наліпом Діаметр денця 5 см, діаметр бокала 3,4 см, висота частини, що збереглася, 4,5 см.

До бокалів і кухлів, скоріш за все, відносяться і невеликі фігурні ручки, а також вінця з тонкого скла. Зафіксовано нижню частину вази або бокала у вигляді скляного диска діаметром 8,7 см і товщиною до 1 см з пустотілою ніжкою в центрі. Виготовлена вона з світло-зеленого гутного скла.

Досить цікавою є також нижня частина від невеликої посудини з залишками фігурної ручки. Посудина має сильно вогнуте до середини дно, досить невисоку, але широку нижню частину, яка переходить у відхилені назовні стінки. Діаметр денця 5,5 см, висота частини, що збереглася, 5,7 см. Для пиття ця посудина не дуже зручна, і її призначення важко визначити.

Пляшки представлені денцями і стінками. Зібрано також багато фрагментів віконного скла товщиною 0,15 – 0,3 см, виготовленого гутним способом

В заповненні будівлі 3 в перевідкладеному стані було зафіксовано невелику кількість кераміки давньоруського часу. Горщики представлені 5 стінками, на двох із них врізний лінійний орнамент, трьома фрагментами денець діаметром 8 – 13 см. На одному з денець відбитки дощок і чітка закраїнка. Верхніх частин горщиків зафіксовано 4 фрагмента. За оформленням верхнього краю, всі вони датуються ХІ ст. Було також зафіксовано дві стінки від корчаг.

Досить цікавими виявилися фрагменти амфор. Всього виявлено 5 фрагментів. Два з них мали рідке глибоке рифлення, причому на одному ангобом проведено кілька ліній. Три фрагменти мали гладкі стінки, на двох з них сліди ангоба. На одній з стінок залишився фрагмент ручки. На другому фрагменті по мокрому тісту були нанесені дугоподібні заглиблення.

Виходячи з того, що льох мав досить довгий і широкий вхід, він стояв окремо від інших будівель. Аналіз речового матеріалу кераміки, гутного скла, виробів із заліза дозволяють датувати його ХVIII ст.

Вул. Паторжинського, 14; м. Київ3.

Об’єкти № 16 і № 19 (Рис. 1, 3) виявлені на рівні 1,96 м. Запущені в материк. У плані об'єкт № 16 мав форму підпрямокутника розмірами 2,5 х 2,1 м. Південна частина об'єкта прорізана фундаментом XIX ст. До північної стінки об'єкта прилягала овальна яма розмірами 1,5 х 1,05 м, до якої, в свого чергу, з півночі прилягала підквадратна яма розмірами 0,4 х 0,4 м. Як на рівні виявлення, так і надалі заповнення усіх трьох ям складало однаковий світлий суглинок.

У розрізі ями також плавно переходили одна в одну. Підквадратна яма була заглиблена в материк на 0,4 м, овальна — на 1 м, а найбільша з них підпрямокутна яма — на 0,9 м. Отже, за конструкцією сукупність цих ям нагадувала вхід до заглибленого приміщення, яке складалося з двох з'єднаних камер, овальної та підпрямокутної.

Незважаючи на слабу гумусованість заповнення ця система об'єктів виявилася багатою на цікаві знахідки. Керамічний посуд другої половини XVII – XVІII ст. тут був нечисленним, але представлений великими фрагментами або розвалами обсягом від 40 % до 60 % форм Крім них тут знайдено три іграшки типу коників-свищиків, частину іншої іграшки, велику керамічну пробку з темно-коричневою поливою. Окремо слід зазначити знахідку цікавого керамічного виробу, який за формою нагадує підставку для праски. На одній з його площин по всій довжині йде канавка завширшки 0,4 см Разом з ним були знайдені квадратні штофи, невисокі скляні баночки та керамічна люлька.

Наявність останніх дозволяє датувати об'єкт і знайдені у ньому матеріали XVIII ст. За конструкцією система цих об'єктів може розглядатися як заглиблена господарська споруда, можливо, льох.

Дослідження Кам’янської Січі4.

Досить цікаві споруди досліджені на території торгово-ремісничого передмістя, що знаходилось на березі річки Кам’янки. Частина однієї з таких споруд збереглась на невеликому останці між двома недавно утвореними ярами. Нами зафіксовано залишки двох стін. Виходячи з їх розмірів, можна припустити, що загальна площа будівлі становила близько 100 кв.м Будівля заглиблена в землю до 0,5-0,6 м від рівня давньої поверхні, складалась із двох приміщень, підлога яких знаходилась на різних рівнях. Будівля мала основне приміщення і довгі сіни — шириною до двох метрів. Сіни сполучались з основним приміщенням двома проходами, відгороджувались від нього перегородкою, основу її становили 10 стовпів діаметром 0,1 – 0,15 м, вкопаних у грунт на глибину до 0,5 м. Від стінки, обмазаної глиною, простежено значний завал.

У південній частині сіни сполучались із досить глибоким прямокутним льохом — до 1,65 м від рівня долівки площею близько 18 кв.м, посередині простежуються сліди перегородки. До льоху з подвір’я вели три сходинки. Очевидно, колись тут була дерев’яна драбина, бо на дні льоху, в місці сполучення його з сіньми, знайдено залишки дерева (Рис. 1, 4).

Стіни будівлі мали стовпову конструкцію, основу якої становили вкопані в землю стовпи діаметром 0,2 м, що скріплялися жердинами, перепліталися хмизом, а потім обмазувалися глиною. Залишки цих стін у вигляді обгорілих конструкцій та завалів глини простежуються вздовж межі будівлі. Слід зазначити, що в східному кутку будівлі, в заповненні і на підлозі зафіксовано значну кількість каміння з вапняку місцевого походження, яке також могло входити в конструкцію стін. Залишків даху не збереглося. Не зафіксовано в будівлі опалювальних пристроїв, можливо, вони знаходились у зруйнованій частині. На це вказує досить значна кількість кахлів, знайдених в заповненні та на долівці будови. Тут же знайдено фрагменти від круглих скляних шибок, завдяки чому можна встановити, яким чином освітлювалась будівля. Споруда загинула під час пожежі, про що свідчать знахідки попелу та значної кількості вуглинок в заповненні та на підлозі.

Про призначення цієї будівлі деяке уявлення дають знайдені в ній матеріали. По-перше, це велика кількість кісток тварин, риб, особливо їх багато в заповненні льоху. А на дні його стояли керамічні посудини, в яких зберігалось м’ясо. Знайдено багато керамічного та скляного посуду.

Вул. Володимирська, 8; м. Київ5.

У центральній частині приміщення № 3 було досліджено вхід у пізньосередньовічну потужну заглиблену споруду— об’єкт № 8. Це заглиблення було зроблено з рівня ХІІІ ст., при цьому зрізана частина жител № 9-10 і № 7 опинилась під насипом материкового суглинку (Рис. 1, 5.1).

Дослідження показали, що заглиблення має форму великих східців, які поступово знижуються у напрямку на північ. Перша сходинка шириною 73 см знаходилася на глибині 29 см від рівня ХІІІ ст., потім йшло пониження на 40 см і фіксувалась інша сходинка шириною 74 см. Цей широкий уступ з заходу і сходу обрамлявся двома потужними стовпами: західний відстояв від стінки котловану на 21 см, а від північного краю сходинки на 43 см, мав діаметр 32 см і опускався на глибину 55 см; східний відстояв від краю котловану на 36 см. Його діаметр дорівнював також 32 см, а заглиблювався він приблизно на 50 см. На цій же сходинці простежувались сліди дерев'яної обшивки, як горизонтальної, так і вертикальної. Пустоти між дошками і стінками котловану, напевно, були забиті чистою глиною. Остання простежена до початку фундаменту стіни (між 3-м і 2-м приміщеннями будинку). Сходинка була нерівна, скруглена у розрізі по осі південь-північ, і відносно попередньої знижувалась до глибини 33 – 49 см і у напрямку на північ простежувалась на 84 см. Подальше спостереження заглиблення було неможливе, оскільки було небезпечно робити заглиблення поблизу фундаменту несучої стіни будинку. Загальна глибина, на яку вдалося простежити цей заглиблений вхід, — 1,18 м.

Під час дослідження цього входу до підземної господарської споруди було виявлено пізньосередньовічний матеріал, хоча у зоні, що прилягала переважно до давньоруських жител № 9 і № 10, траплялось чимало давньоруського матеріалу.

Поблизу від південно-західного кута, на глибині 0,5 м від рівня зачистки в перевідкладеному шарі трапилась частина амфорки київського типу. У перевідкладеному стані також зустрічались фрагменти вінець гончарного посуду ХІІ – ХІІІ ст., різноформатна плінфа і цегла: 2,5; 3,5; 4; 4,5 см завтовшки. Було також знайдено фрагмент круглого віконного скла давньоруського часу. Тобто, перед нами усі ознаки перемішаних культурних нашарувань ХІ – XVII ст.

На це вказує і локалізація тут великої кількості матеріалу ХVІІ – ХVІІІ ст. — переважно уламків горщиків, глиняних келихів, фрагментів скляного посуду, виробів з заліза: оковка чобота, підківка чобота, ковані цвяхи, фрагмент леза ножа, гачок з отвором невідомого призначення. Не виключено, що ці знахідки пов'язані з існуванням пізньосередньовічнго об'єкту, залишки входу якого були виявлені нами.

Об'єкт № 8 являв собою видовжену підземну споруду, напевно, господарського призначення — льох. Вона була простежена нами з півдня на північ приблизно на 12 м (Рис. 1, 5.2). Очевидно, ця будівля входила до комплексу "Государева двора", позначеного в цьому районі на плані Києва Івана Ушакова 1695 р.

Погреби, що можна віднести до другого типу:

Вул. Михайлівська, 24-А; м. Київ6.

Будівля 3 (давньоруське житло) знаходилась в кв. 5 ик, 6 ик, в плані вона мала прямокутну форму розміром 3 х 3,75 м. Довгою віссю житло витягнуте по лінії південний схід-північний захід (Рис. 2, 1.1). Вимощена глиною долівка знаходилась на глибині 0,82 – 1,02 м від рівня материка на глибині 1,72 – 1,92 м. З північно-східного боку знаходився вхід, який складався з двох вузеньких східців, ширина — 0,2 – 0,3 м. Ширина входу — 1,15 м, довжина — 0,5 м. В будівлі 3 було зафіксовано 2 опалювальних пристрої, господарчу яму і невелику нішу-підбой.

Поряд з будівлею 3, зліва від входу в 0,7 м від стінки будівлі, було зафіксовано і розчищено зернову яму (Рис 2, 1.2). Зернова яма (№ 3) в плані була кругла, глибина дна від материка — 1 м, зверху стінки йшли вертикально, а до низу розширювалися. Діаметр у верхній частині — 0,7 м, в нижній — 1,25 м.

Заповнення зернової ями досить щільне, з гумусованого піску. В заповненні зафіксована значна кількість фрагментів кераміки, невелика кількість кісток, фрагменти плінфи і горілого дерева. Біля дна зафіксовано кілька великих шматків печени з відбитками колотих дощок і стовпчика. Можливо, це залишки обмазки стіни будівлі. Крім того, тут знайдено кілька залізних виробів, шматок свинцю, кілька вінець від кухонних горщиків, а також цілий світильник.

Серед кераміки переважають невеликі фрагменти стінок кухонних горщиків, яких виявлено близько 90 фрагментів, більшість гладкі, лише на шести фрагментах врізний лінійний орнамент, на одному — косі відбитки палички?, на одному — фрагменті сліди жовтої поливи. Кілька великих фрагментів (8) мали товщину стінок до 0,7 см, а інші горщики — 0,3 – 0,4 см. Можливо, товсті стінки від великих посудин для зберігання припасів.

Придонні частини представлені 8 фрагментами. Діаметри від 6 до 10 см. На одному з них сліди підсипки полови, на другому невиразні залишки клейма — круг?

В ямі було зафіксовано 7 фрагментів вінець від 6 горщиків з відігнутими назовні вінцями, з слабким повторним загином краю до середини. На деяких з них врізний лінійний орнамент по плечиках, інколи під самою шийкою. В одному випадку під врізним орнаментом йшов комоподібний.

Сім фрагментів (дуже невеликих) мали відігнуті назовні вінця з невеликим напівсферичним потовщенням з зовнішнього боку і невеликою заглибиною для покришки, яка утворена загибом краю вінець до середини. Частина вінець мала індивідуальні форми.

Одне вінце мало рівний, відігнутий назовні край, косо зрізаний до середини, з зовнішнього боку орнаментація горизонтальними врізними лініями до самого верха, упор для покришки. Фрагмент вінець відігнутий назовні, косо зрізаний до середини і відтягнутий назовні.

Фрагмент вінець, край рівний, відігнутий назовні, заокруглений.

Фрагмент вінець, можливо, від кришки. Вінця майже вертикальні, край заокруглений. З зовнішнього боку врізний лінійний орнамент. Діаметри вінець горщиків — 12 – 16 см.

Знайдено також ручку від горщика і три невеликих фрагменти від амфорної тари. На одному з них графіті.

Залізні вироби представлені кованими, квадратними в перерізі цвяхами, фрагментованим ключем від циліндричного замка довжиною 9,7 см, пробоєм і дужкою для запирання дверей під висячий циліндричний замок, довжина дужки — 16,5 см, ширина — 2,5 см. Залишки або відходи свинцевого виробництва.

Проаналізувавши отримані археологічні матеріали, можна зробити деякі висновки. Будівля 3 з прилеглою зерновою ямою є підклітом житлової будівлі. Будівля існувала досить довгий час, на що вказує різночасовість в будівництві опалювальних споруд. Керамічний комплекс, а також половинка хреста-енколпіона дозволяють датувати це житло кінцем ХІ – початком ХІІ ст.

Село Богданівці, Полтавської області7.

Дослідження проводилися на території колишньої садиби Синягівського, що датується початком ХХ ст. Тут погрібник (так на Полтавщині називають льох, викопаний у шарі глини, який за формою нагадує глечик) містився в сараї, у верхній частині двору. За формою нагадує зрізаний посередині глечик (грушовидна форма) (Рис. 2, 2). Глибина значно більша середнього зросту людини — близько 2,8 м. Ця висота необхідна для простору над головою і збереження продуктів від морозу. Два метри припадає на верхню циліндричну частину і 0,8 м— на нижню „склепінчасту”. Діаметр дна відповідає висоті погрібника. З обох сторін дна виступають два витесані в материковому ґрунті підвищення довжиною 0,5 м, шириною 0,35 м і висотою 0,3 м, які відіграють роль перегородки і опори для дошки. Правий виступ розташований так, що при опусканні драбини вона стає точно за ним, на чистій частині, яка є місцем пересування господаря.

Погрібник перекритий деревом і саманом Ляда розміщена з правої сторони виритої до краю циліндричної частини, діаметр — 2 м.

Драбина опускається по мірі необхідності, зазвичай знаходиться у сінях хати і служить для підйому на горище.

Отже, можна зробити висновок про те, що погреби першого та другого типів існували паралельно, виконували важливу роль у господарському житті і розташовувались поряд з будівлями та житлами або прямо всередині. Дані типи погребів використовувались ще з давньоруського часу і проіснували до ХХ ст. У наш час такі типи погребів також широко використовують в господарських цілях, переважно у сільській місцевості.

__________________

1. Мовчан І.І., Козловський А.О., Боровський Я.Є., Ієвлєв М.М. // Звіт про археологічні дослідження по вул. Ярославів Вал, 24 – 24а в м. Києві у 2001 р. — К., 2002.

2. Козловський А.О., Ієвлєв М.М., Крижановський В.О. // Звіт про археологічні дослідження по вул. Михайлівській, 12 м. Києва в 2006 р. — К., 2007.

3. Мовчан І.І., Боровський Я.Є., Климовський С.І. // Звіт про дослідження Старокиївської експедиції ІАНАН України в м. Києві у 2000 р. на вул. Паторжинського, 14. — К., 2001.

4. Козловский А.А. Исследование на Каменской Сечи. Статья в печати.

5. Мовчан І.І., Козловський А.О., Боровський Я.Є., Ієвлєв М.М. // Звіт про дослідження Старокиївської експедиції ІАНАН України в м. Києві у 1999 р. по вул. Володимирській, 8. — К., 2000.

6. Мовчан І.І., Козловський А.О., Ієвлєв М.М. // Звіт про археологічні дослідження по вул. Михайлівській, 24-а в м. Києві у 2003 р. — К., 2007.

7. Пошивайло О.М Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна — К.: Молодь, 1993.

Ігор Головко (Пирятин Полтавської області),

старший науковий співробітник ЦОДПА

культури Полтавської облдержадміністрації

Пам’ятки селітроварного виробництва на Пирятинщині

Пам’ятки козацької доби в середній течії р. Удаю (басейн р. Сула) почали фіксуватися вже Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів (Археографічною комісією). Внаслідок організованої нею 1845 – 1846 роках подорожі на Полтавщину не тільки було розширено джерельну базу у картографуванні та отримано чимало зображень пам’яток, але й залишено чимало відомостей про знівечені селітроварами кургани та городища краю, переказів та легенд про них. Кілька з них міститься в листах, нотатках та творах співробітників Комісії. Залишив їх і штатний «рисувальник» – Т. Г. Шевченко [30, 90]. Так, зокрема, в «Археологічних нотатках» він вказує на велике «земляне укріплення» (майдан) – Телепень – між Яготином та Пирятином, зі слідами недавніх цегляних споруд, напевне, печей для виварювання селітри, наводячи переказ про походження мікротопоніму від прізвиська розбійника XVIII ст. [33, 307].

В 1876 р. південно-східна частина сучасного Пирятинського району Полтавської області обстежувалася Ф. І. Камінським. Варто врахувати й матеріали анкетування Центрального статистичного комітету Росії, проведеного 1873 р. і виданого для території Полтавської губ. на 1917 р. М. О. Макаренком [11, 1-105], а також статистичне картографування курганів краю Л. В. Падалки (1914 р.), де міститься чимало відомостей про майдани, розташовані на цій території [21, 1-239].

Описи окремих пам’яток, виявлених в регіоні та пов’язаних з селітроварним промислом, є і в звітах т. з. Докучаєвської експедиції, яка в 1888 – 1890 роках проводила грунтоботанічні дослідження на Полтавщині на замовлення Полтавського губернського земства [29, 107; 5, 103 – 106]. Зокрема, керівник Пирятинського загону І. П. Видрін згадує про майдани на околиці с. Бурти (вододіл р. Перевод та р. Суха Оржиця) [12, 57 – 58].

В 1890– 1907 роках кургани, майдани та городища на території краю вивчав В. Г. Ляскоронський, який вперше картографував та склав детальні плани літописних Пирятина та Полкостеня і почав відмічати виявлені на Пирятинщині сліди селітряного виробництва [9, 45 – 453; 10, 60 – 63].

Під час обстеження Пирятинського району археологічним загоном Полтавського краєзнавчого музею під керівництвом І. С. Мельникової в 1988 р. та І. С. Мельникової з О. М. Ткаченком в 1989 р. з метою збору матеріалів для укладення археологічної частини «Зводу пам’яток історії та культури» по Полтавській області [13, 45-56; 14, 38-57; 15, 136-137] тут було виявлено лише один майдан. Більшість же відомих ще на початку ХХ ст. селітроварних майданів на цей час зникла під дією антропогенного фактору.

Особлива увага цим пам’яткам приділялася в ході розвідок Пирятинського загону Охоронної археологічної експедиції Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, здійснених в червні-вересні 2007 р. [3, 1 – 301]. Зокрема, було з’ясовано долю 15-ти пам’яток археології, які стали об’єктами добування «незмінної складової пороху»:

Велика Круча, с., центр сільради:

1. Група курганів. За 0,8 км на ПдПдЗ від села, за 1 км на захід від автотраси м. Харків – Київ. Вододіл р. Удай та р. Сліпорід.

До групи входило 2 кургани та майдан на захід від них. Кургани розташовані один за одним з півночі на південь. Висота насипів – 0,5 м, діаметр – 17 м. Розкопки не проводилися. Майдан не зберігся. Насипи курганів розорюються [10, 60-61; 11, 85; 14, 41; 15, 136-137; 21, 163; 28, 78; 31, 206; 3, 40].

2. Група курганів. В південній частині села, на перетині автотраси м. Харків – Київ та дороги м. Пирятин – с. Повстин, обабіч автотраси. Плато правого берега р. Удай.

До групи входило 3 кургани та майдан, спрямований крилами на схід. Пам’ятка повністю зруйнована. Площа під забудовою [10, 60; 11, 41; 21, 163; 31, 206; 3, 42].

3. Майдан. За 3,5 км на ПдПдС від села, на східному узбіччі автотраси м. Харків – Київ. На плато правого берега р. Удай. Розкопки не проводилися. Насип не зберігся [10, 61; 11, 41; 3, 42].

4. Майдан. Біля колишнього земського училища, в центрі села. На плато правого берега р. Удай.

Простий: складається із кільцевого валу, центральної заглибини та двох майже симетрично розташованих крил («вусів»). Діаметр центральної заглибини, дно якої знаходилося на рівні сучасної поверхні, – близько 6 м. Ширина основи кільцевого валу – від 8 до 9 м, висота – близько 6 м. В північно-східній його частині розташовувався вхід шириною біля 1 м. По обидва боки від нього, на відстані близько 3 м, – два дуговидних крила. Довжина крил – 5-5,5 м, висота – близько 2 м. Північно-західне крило вже на початку ХХ ст. було майже повністю зруйноване селянами під час забору землі. Північно-східне крило теж було пошкоджене, але значно менше. Розкопки не проводилися. Насипи не збереглися [10, 61; 11, 41; 21,163; 31, 206, 3, 43].

5. Майдан. За 4 км на південний схід від села, на східному узбіччі автотраси м. Харків – Київ. На плато правого берега р. Удай. На захід від майдану – низина. Розкопки не проводилися. Насип не зберігся [10, 60; 11, 41; 31, 237; 3, 43].

6. Майдан. За 3 км на південний схід від села, праворуч автотраси мм. Харків – Київ. На плато правого берега р. Удай. Крила та вхід – з північного боку. Розкопки не проводилися. Насип не зберігся [10, 60; 11, 41; 3, 44].

Верхоярівка, с., Пирятинська міська рада:

1. Курган (розораний майдан). За 0,7 км на захід від села, ліворуч залізниці м. Гребінка – Прилуки. На плато правого берега р. Перевод. Висота – 0,4 м, діаметр – 23 м [11, 40; 14, 42; 15, 136-137; 21, 163; 28, 79; 3, 44].

Грабарівка, с., центр сільради:

1. Група розораних майданів. За 1,8 км на захід від села та за 0,3 км на південь від ґрунтової дороги на с. Бубнівщину Прилуцького району Чернігівської області. На підвищенні, в ур. Роблена могила. Межиріччя р. Руда та р. Перевод.

Складається з чотирьох насипів, поли яких дотичні. Найсхідніший в групі має висоту 0,7 м, діаметр – 30 м. Вершина задернована, поли розорюються. На південь від нього знаходиться насип висотою 0,3 м та діаметром 25 м. На південний захід – насип висотою 0,5 м та діаметром 30 м. На північ від останнього – насип висотою 0,1 м, та діаметром 20 м [11, 42; 13, 50; 15, 136-137; 3, 58; 4].

Малютенці, с., центр сільради:

1. Курган (розораний майдан). За 2,1 км на південний схід від південної околиці села, біля північного узбіччя автотраси мм. Харків – Київ. На плато. Вододіл р. Перевод та р. Гнила Оржиця.

Висота кургану – 1,5 м, діаметр – 33 м. Насип дещо видовжений з півночі на південь. Розкопки не проводилися [11, 39; 13, 43; 15, 136-137; 3, 89].

Пирятин, м., районний центр:

1. Майдан. За 0,5 км на захід від залізничного вокзалу, на вул. Радгоспній. Межиріччя р. Удай та р. Перевод (Рис. 1. 2).

Простий: складався із кільцевого валу, центральної заглибини, майже симетрично розташованих крил («вусів»). Діаметр центральної заглибини, дно якої знаходилося на глибині 4,5 м від рівня сучасної поверхні, – близько 18 м. Діаметр основної частини – 75 м, висота кільцевого валу – 2,2 м. В північно-західній його частині був розташований вхід. По обидва боки від нього на відстані близько 7 м були розташовані два дуговидних крила. Між ними та кільцевидним валом проходила ґрунтова дорога на с. Майорщину. Довжина крил – 76 – 78 м, висота – близько 2 м. Ширина валу крил біля підніжжя досягала 21,3 м, на вершині – 10 м. Праве крило мало прогин в середній частині. Ліве роздвоювалося за 36 м від початку: його північно-східна частина тягнулася ще на 40 м, східний кінець – на 18 м. Між роздвоєнням знаходилася низина у вигляді рівчака. За 7-10 м на північний захід від країв було 3 заглиблення, розташовані ланцюжком з заходу на схід. Розкопки не проводилися. Насипи не збереглися. Площа пам’ятки забудована [10, 61-62; 11, 40; 31, 236; 3, 105-106].

Рис. 1.: Пам’ятки селітроваріння на Пирятинщині:

Рис. 1. 1. Пирятин, м., районний центр. План групи майданів біля міста.

За В. Г. Ляскоронським;

Рис. 1. 2. Пирятин, м., районний центр. План майдану на вул. Радгоспній.

За В. Г. Ляскоронським;

Рис. 1. 3. Повстин, с., Великокручанська сільрада. План городища Полкостень, пошкодженого селітроварами. За В. Г. Ляскоронським

2. Майдан. За 0, 6 км на захід від колишнього парового млина Левечки (реалбаза «Заготзерно»), на території Пирятинського бурякопункту (перетин вул. Завокзальної та провулку Бурячного), праворуч автотраси мм. Харків – Київ. На плато правого берега р. Удай.

Простий: складався із кільцевого валу, центральної заглибини, майже симетрично розташованих крил («вусів»). Діаметр центральної заглибини, дно якої знаходилося на глибині 2 м від рівня сучасної поверхні, – близько 8 м. Діаметр основної частини – 60 м, висота кільцевого валу – 2,2 м. В південно-східній його частині був розташований вхід. По обидва боки від нього були розташовані два дуговидних крила, відділені від основної частини майдану низовиною. Довжина крил – 60-64 м, висота – близько 2 м. Ширина валу крил біля підніжжя досягала 18 м. Крила зводилися з ґрунту, що містив значну домішку жовтої – материкової – глини. На схід від кінців крил знаходилася низовина. Розкопки не проводилися. Насипи не збереглися. В 1958 році на місці майдану побудовано бурякопункт Яготинського цукрового заводу [10, 62; 11, 40; 31, 236; 3,106].

3. Група майданів. За 2,2 км на південний захід від попереднього майдану, ліворуч автотраси мм. Харків – Київ. На підвищенні. Плато правого берега р. Удай (Рис. 1. 1).

В групу входило два майдани, розташовані поряд з півночі на південь та звернені крилами один до одного. Відстань між ними з заходу – 21 м, зі сходу – 35 м.

Діаметр основної частини південного майдану – 40 м, висота кільцевого валу – 2 м. Глибина ями – 2-2,5 м від підніжжя. Вхід – з північного заходу. По обидва боки від нього були розташовані дуговидні крила, спрямовані на північ та віддалені від основної частини на 7 м. Довжина крил – 40-43 м, висота – близько 2 м. Північно-східне крило складалося з двох паралельних насипів, розділених рівчаком. Будова південно-західного крила подібна, проте на його початку та в середині насипи були з’єднані перетинками. Між крилами майдану знаходилося підвищення, витягнуте з півночі на південь.

Розміри іншого майдану були меншими. Діаметр основної частини – 40 м, висота кільцевого валу – 2 м. Глибина ями – 2-2,5 м від підніжжя. Вхід – з південного сходу. Крила майдану були розташовані за 7 м від нього. Північно-східне крило складалося з одного насипу, довжиною 35 м, шириною 14 м та висотою 1,5 м. Південно західне – складалося з двох паралельних насипів, розділених рівчаком. Їх довжина – 28-30 м. Між кінцями крил майдану знаходилося дві заглибини. Розкопки не проводилися. Насипи не збереглися [10, 62-63; 11, 40; 31, 236; 3, 106-107].

Повстин, с., Великокручанська сільрада:

1. Археологічний комплекс різночасових пам’яток за 3 км на північний схід від села, в ур. Бурти, на краю другої надзаплавної тераси правого берега р. Удай: давньоруське городище – залишки літописного міста Полкостеня, – майже овальної у плані форми, початку 12 – середини 13 ст., споруджене на поселенні доби бронзи, скіфського часу та селищі рубежу 10 – 11 ст.

Інтерпретується як феодальний замок – центр володінь одного з торських феодалів-конфедератів, посаджених у переяславському Посуллі.

Вперше згадується в літописних джерелах в 1125 р як місце перемоги переяславського князя Ярополка над половцями. Відоме з актових матеріалів 1428 р. та документів 1632 – 1668 років. Його параметри відомі за повідомленнями ЦСК 1873 р. та Листів опитування Полтавського статистичного управління.

Перший детальний опис та план городища укладені В. Ляскоронським в середині 1890-х (Рис. 1. 3). Він же зазначив наявність на майданчику городища додаткових валоподібних конструкцій, а також великої печі для виварювання селітри, не розуміючи їх призначення. Пам’ятка обстежувалася І. Самойловським в 1927, Ф. Копиловим в 1946, М. Кучерою в 1979, Ю. Моргуновим в 1980, врахований в зведеннях І. Ляпушкіна та О. Сухобокова. Під час обстежень кінця 1940-х було доведено існування на пам’ятці у ХVІІІ ст. селітряного заводу.

Площа майданчика городища – 1 га (120 Î 110 м). Поверхня нерівна, зіпсована селітряними відвалами. Вал теж пошкоджений, захищає майданчик по всьому периметру. Найкраще збереглася його східна частина, що досягає висоти 2 м над рівнем майданчика; за ним знаходиться напівкруглий в плані рів з чітким трапецієподібним перерізом. Ширина рову – 15 м, глибина – 2 м, ширина дна – 8 м. В’їзд розриває укріплення із заходу.

Культурний шар, потужністю 1,2 м, повністю перемішаний і поряд з подрібненою керамікою ХІІ – ХІІІ ст. містить фрагменти цегли, кахлів та посуду ХVІІІ ст. Селище розташоване вздовж берега річки на захід, схід та південь від городища. Площа – 12 га. Розорюється. Культурний шар має потужність 0,7 – 0,8 м.

В 2003 р. на посаді Полкостеня було знайдено скарб срібних празьких грошів: понад 200 монет [1, 80; 2, 117-127; 3, 107-110; 6, 1-42; 7, 147-148; 8, 339-340; 9, 430-431; 11, 4; 16, 286-287; 17, 102-107; 18, 83-85; 19, 67; 20, 23-36; 15, 136-137; 21, 172; 22, 45; 23, 25-36; 24, 295; 25, 689; 27, 11-13; 28, 79-80; 31, 236; 32, 40].

Прихідьки, с., Дейманівська сільрада:

1. Група курганів. За 1,1 – 1,5 км на схід від села, біля північного узбіччя автодороги м. Пирятин – Суми. Межиріччя р. Удай та р. Многа.

Складається з семи насипів. В центрі групи розташований сильно розораний майдан. Насипи трьох курганів, що знаходяться навколо нього, напевно, являються викидами відпрацьованої землі – «вусами». Решта курганів знаходяться дещо осторонь від центрального скупчення: за 0,35 км на північний захід: висотою 1 м, діаметром 25 м; за 0,35 км на південний захід: висотою 0,4 м, діаметром 12 м; за 0,4 км на північ від майдану. Останній, висотою 0,5 м та діаметром 15 м, – за лісосмугою.

Висота розораного майдану – 0,8 м, діаметр – 40 м. Глибина центральної заглибини – 1,8 м, діаметр – 25 м. Насипи навколо нього мають висоту 0,2-0,5 м та діаметр – 10-17 м.

Всі насипи розорюються. Розкопки не проводилися [11, 87; 14, 38; 15, 136-137; 3, 113-114].

Теплівка, с., центр сільради:

1. Майдан – «Телепень». За 2 км на захід від СТФ та за 0,4 км на північ від ґрунтової дороги на с. Журавка Яготинського району Київської області. Вододільне плато р. Гнила Оржиця та р. Чумгак.

Майдан відноситься до групи простих і складається із кільцевого валу, центральної заглибини та двох майже симетрично розташованих крил («вусів»). Діаметр центральної заглибини, дно якої знаходилося на рівні сучасної поверхні, – близько 2 м. Ширина основи кільцевого валу – від 10 до 12 м, висота – близько 4 м. В південній його частині розташований вхід шириною біля 2 м. По обидва боки від нього на відстані близько 5 м розташовані два дуговидних крила. Довжина крил – 5-5,5 м, висота – близько 2 м. Південно-західне крило майже повністю зруйноване. Південно-східне крило теж, але значно менше. Діаметр основи – бл. 40 м. Насипи задерновані.

Наприкінці ХІХ ст. на ньому простежувалися рештки цегляних печей для виварювання селітри. Розкопки не проводилися [33, 307-308; 30, 90-95; 3, 128-129].

Археологічні дослідження лише підтверджують існування значного осередку селітроваріння на Пирятинщині у ХVII – на початку ХІХ ст., центром якого був селітроварний завод поблизу с. Повстина. З писемних джерел ми знаємо й ім’я фундатора місцевого промислу: «…за пана Вышневецкого державци сихъ поветовъ (земель Великаручанської сільради Пирятинського району Полтавської області) былъ неякий панъ, именно Семенъ Салетреникъ…» [26, 417].

Досить складно поки що говорити про більш чітку хронологічну атрибуцію вказаних об’єктів. Але ймовірно раніше в процесі добування селітри були використані ті з них, що безпосередньо розташовувалися на берегах річок та водойм і поруч з лісом, оскільки основною умовою його налагодження являється наявність дров та води. Згодом розроблялися кургани на вододілах, джерелом постачання води для яких могли бути колодязі. Проте остаточно підтвердити ці припущення зможуть лише матеріали розкопок городищ та курганів, використаних свого часу середньовічними селітроварами в якості сировинної бази.

______________________

1. Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини (друга половина ХVІ – друга половина ХVІІІ століття): Пробний підручник для 8 класу загальноосвітньої школи. – Полтава: Оріяна, 2003. – 264 с.

2. Головко І. В. Давньоруські пам’ятки середньої течії р. Удай Х – ХІІІ ст. // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2005. – №1-2. – С. 117-127.

3. Головко І. В. Звіт про археологічні розвідки 2007 року в Пирятинському районі Полтавської області (Матеріали до археологічної частини «Зводу пам’яток історії та культури» Полтавської області) // НА ІА НАНУ; НА ЦОДПА. – Ф. е.– Спр. 480. – 301 арк.

4. Геометрический специальный план Полтавской губернии, Пирятинского уезда чрезполосным землям в дачи села Грабаровки, состоящим во владении наследников Коллежского Регистратора Сидора Михайлова сына Василенка, снят и составлен 1857 года Декабря месяца // ФПІКМ. – Од. з. № 63.

5. Зонн С. В. Василий Васильевич Докучаев. 1846-1903. – М.: Наука, 1991. – 145 с.

6. Kопилов Ф. Б. Звіт про роботу Посульської археологічної експедиції 1946 року. – Авт. машинопис. – K., 1946. // НА ІА НАНУ. – 1946/22. – Ф. е. – № 431. – 42 арк.

7. Kучера М. П., Сухобоков О. В. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья: Археол. карта. – K.: Наукова думка, 1984. – 196 с.

8. Ляпушкин И. И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа // МИА. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1961. – № 318. – 382 с.

9. Ляскоронский В. Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р. Сулы // Тр. XI АС. – М., 1901а. – Т. 1. –57 с.

10. Ляскоронский В. Г. Городища, курганы, майданы и Змиевые валы в области Днепровского Левобережья // Тр. XIV АС. – М., 1911. – Т. III. – 82 с.

11. Макаренко Н. Е. Городища и курганы Полтавской губернии: (Сборник топографических сведений). – Полтава: издание ПУАK, Тип Товарищества Печатного Дела, 1917. – 105, ХІХ с.

12. Материалы к оценке земель Полтавской губернии: Естественно-историческая часть. Отчёт Полтавскому губернскому земству: Пирятинский уезд / Сост. И. П. Выдриным. – СПб, 1892. – Вып. XIV. – 98 с.

13. Мельникова И. С. Отчет об археологических разведках 1988 г. в Лохвицком, Пирятинском и Чернухинском районах Полтавской области. – Машинопись. – Полтава, 1988. // НА ІА НАНУ; НА ЦОДПА. – Ф. е. – Спр. 20. – Арк. 45 – 56.

14. Мельникова И. С., Ткаченко А. М. Отчёт о разведках 1989 года на территории Полтавской области. – Машинопись. – Полтава, 1989. // НА ЦОДПА. – Ф. е. – Спр. 25. – Арк. 38 – 57.

15. Мельникова І. С. Деякі підсумки підготовки археологічної частини «Зводу пам’яток історії та культури Полтавської області» // АЗ ПKМ. – Полтава: видання ПKМ, 1992. – Вип. 1. – С. 136 – 137.

16. Моргунов Ю. Ю. Работы Посульской разведочной группы // АО 1980 г. – М.: Наука, 1981. – С. 286 – 287.

17. Моргунов Ю. Ю. Функциональное назначение пограничных городищ Юго-Восточной Руси // Археологические исследования на Полтавщине. – Полтава: издание ПKМ, 1990. – С. 95 – 109.

18. Моргунов Ю. Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. – Курск: издание ИА РАН, Kурск. гос. обл. муз. археологии, 1996. – 159 с.

19. Моргунов Ю. Ю. Посульская граница: этапы формирования и развития. – Kурск: изд. ИА РАН, 1998. – 160 с.

20. Моргунов Ю. Ю. Еще раз о «переяславских торках» // РА. – М., 2000. – №1. – С. 23 – 36.

21. Падалка Л. В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследование и м-лы. – Изд. ПУАK. – Полтава: тип. Т-ва Печатного Дела, 1914. – 239 с.

22. Памятники материальной культуры древней и средневековой Полтавщины: Каталог выставки / Сост. Гороховский Е. Л., Кулатова И. Н., Луговая Л. Н., Моргунов Ю. Ю., Супруненко А. Б. – Полтава: издание ПКМ, 1985. – 56 с.

23. Пирятинщина: Ст., нариси, фотодок./ Упоряд.: О. Г. Бажан, А Ф. Малишкін. – К.: Просвіта, 2004. – 416 с.

24. Полное собрание руських летописей: Лаврентиевская летопись по академическому списку. – М.-Л.: Изд-во АН СРСР, 1962. – Т. 1. – С. 295; Т. 2. – С. 289 – 290.

25. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. Kудрицького А.В. – K.: УЕ, 1992. – 1024 с.

26. Права належитие его Милости Пана Леонтия Свечки, Асаула Полкового Лубенского, на власние его купление грунта, з ратуша меского Ператинского урядовне выдани ему есть // Стороженки: Фамильный архив. – К., 1908. – Т. 6. – С. 389 – 500.

27. Самойловський І. М. Археологічна розвідка по Удаю на Пирятинщині 1927 р. – Рукопис. – K., 1927. // НА ІА НАНУ. – Ф. ВУАК. – № 116/42а. – А. 11 – 13.

28. Сидоренко Г. О., Махно Є. В., Телегін Д. Я. Довідник з археології України. Полтавська область. – K.: Наукова думка, 1982. – 108 с.

29. Супруненко О. Б. Пам’ятки археології Полтавщини в матеріалах Докучаєвської експедиції 1888-1889 рр. // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1998. – № 1 – 2. – С. 107 – 111.

30. Супруненко О. Б. Археологічні студії Тараса Шевченка на Полтавщині // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2000. – №1-2. – С. 90 – 95.

31. Супруненко О. Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К. М. Скаржинської): Монографія. – Київ-Полтава: Археологія, 2000[2001]. – 392 с.

32. Супруненко О. Б., Приймак В. В., Мироненко К. М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя / Наук. та відп. редактор Моця О. П. – Київ-Полтава: Археологія, 2005. – 82 с.

33. Шевченко Тарас. ПЗТ: В 6-ти т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – Т. 6. – С. 307 – 308.

Список скорочень:

АЗ ПКМ – Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею, Полтава

АЛЛУ – Археологічний літопис Лівобережної України, науковий журнал,

Полтава

АН СССР Академия наук СССР

АН УРСР – Академія наук УРСР

АО – Археологические открытия, Москва

АС – Археологический съезд

ВУАК – Всеукраїнський археологічний комітет, Київ

ІА НАНУ – Інститут археології Національної Академії Наук України, Київ

ИА РАН – Институт археологии Российской Академии наук, Москва

МИА – Материалы и исследования по археологии СССР, Москва-Ленинград

НА – Науковий архів

ПЗР – повне зібрання творів

ПКМ – Полтавський краєзнавчий музей, Полтава

ПУАК – Полтавская учёная архивная комиссия, Полтава

ЦОДПА – Центр охорони та досліджень пам’яток археології управління

культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава

Павел Макаров (Нікополь), краєзнавець

История селитроварения и производства пороха на Украине

И. Кильбургер в своем сочинении о русской торговле (1674) сообщал, что селитра идет в Россию «большей частью из Украины» и продается дешево..»

(Б. Г. Курц. Сочинение Кильбургер о русской торговле в царствование Алексея Михайловича. К., 1915. С. 112)

Секрет пороха заключается в особых свойствах селитры, а именно — в способности этого вещества при нагревании выделять кислород. Если селитру смешать с каким-либо горючим и поджечь, начнется “цепная реакция”. Выделяемый селитрой кислород увеличит интенсивность горения, и чем сильнее разгорится пламя, тем больше кислорода будет выделяться. Использовать селитру для повышения эффективности зажигательных смесей люди научились еще в 1 тысячелетии до нашей эры. Вот только найти ее было совсем непросто. В странах с жарким и очень влажным климатом белые, похожие на снег кристаллики иногда можно было обнаружить на месте старых кострищ. Но в Европе селитра встречалась лишь в смрадных тоннелях канализации или в населенных летучими мышами пещерах. Сера — распространенный компонент и составная часть пороха. Прежде чем порох стал применяться для взрывов и метания ядер и пуль, составы на основе селитры долгое время служили для изготовления зажигательных снарядов и огнеметов. Так, например, легендарный “греческий огонь” представлял собой смесь селитры с нефтью, серой и канифолью. Загорающаяся при низкой температуре сера добавлялась для облегчения воспламенения состава. Канифоль же требовалась для загущения “коктейля”, чтобы заряд не вытекал из трубы огнемета. В современных огнеметах для выбрасывания капсулы или струи огнесмеси тоже нередко используется заряд пороха. Для того, чтобы порох стал взрывчатым веществом, селитра должна составлять 60 % его массы. В “греческом огне” ее было вдвое меньше. Но и такого количества было достаточно, чтобы сделать процесс сгорания нефти необычайно бурным. “Греческий огонь” действительно нельзя было погасить. Ведь растворенная в кипящей нефти селитра продолжала выделять кислород и поддерживать горение даже под водой. Византийцы не были изобретателями “греческого огня”, а заимствовали его у арабов еще в VІІ веке. В Азии приобретали и необходимые для его производства селитру и нефть. Если же принять во внимание, что сами арабы именовали селитру “китайской солью”, а ракеты — “китайскими стрелами”, догадаться, откуда к ним пришла эта технология, не составит труда. На Украине издавна производили порох и его составляющие, что подтверждается топонимикой, — с. Пороховое Синельковского района Днепропетровской области, хутор Пороховой Никопольского района Днепропетровской области, с. Пороховая Бучанского района, с. Порохня Донецкой области, с. Порохня Волочиского района Хмельницькой области, хутор Порохня Запорожской области, cело Бурта (того же района) возникло на месте буртового изготовления селитры и т.д.

Не секрет, что основным элементом пороха является селитра. Старинные украинские технологии позволяли получать калийную или аммиачную селитру двумя способами. Для начала рассмотрим методику образования калийной селитры.

Первый способ. Для этих целей требуется «селитряная земля», т. е. почва, содержащая в большом количестве продукты животного и растительного происхождения: кладбищенская земля, мусорные кучи, земля из конюшен и других мест, например с мест массовой гибели животных (овраги, пещеры, обрывы и другие места).

Землю, содержащую органические отходы в большом количестве, помещали в корзины, сплетённые из растительных волокон (камыш, трава, лоза), и выщелачивали многократным промыванием тёплой водой. Полученную таким образом суспензию фильтровали в той же корзине, только вместо земли дно выкладывали золой, а затем выпаривали.

Выпаривание проводилось до тех пор, пока взятая из чана капля раствора не застывала на палочке, что происходит при концентрации нитрата калия более 30 %. После этого селитру выкристаллизовывают.

Второй способ. Получение из поташа.

Украинцы давно заметили, что внесение в почву золы приводит к увеличению урожайности. О том, что ее активным началом является карбонат калия K2CO3 – поташ, стало ясно гораздо позже. До разработки промышленных способов производства селитры поташ играл исключительно важную роль. Его получали сжиганием древесины, обработкой водой золы с последующим выпариванием водного раствора. Из золы сожженного 1 м3 вяза получали 0,76 кг поташа, ивы – 0,63, липы – 0,50 кг. В старые времена на Украине лес бездумно сжигали на поташ до середины XIX в. Содержание калия в золе от сгоревших растений обычно очень высокое: в золе соломы злаков от 9 до 22 %, гречишной соломы – 25...35, стеблей подсолнечника 36...40, торфа 0,5...4,7 %. Само слово “поташ” произошло от древнего немецкого “пот” – горшок и “аш” – зола, так как щелок, получающийся при обработке золы водой, выпаривался в горшках.

В XVI – XVII вв. поташ получали в огромных количествах из древесной золы, которую вываривали в больших котлах. Из поташа приготавливали, главным образом, литрованную (очищенную) калийную селитру, которая шла на изготовление черного пороха. Особенно много поташа производилось на Украине в лесистых местностях, там и располагались небольшие заводики-майданы. Такие заводики вырабатывали до 770 т поташа в год.

В тот же период, производство поташа на Украине было менее концентрировано и сильней рассредоточено – каждый уважающий себя “заможный” казак почитал за честь иметь собственный микрозаводик по его производству – технология то элементарнейшая, и чрезвычайно доходная.

В пору средневековья ремесленниками в Украине был достигнут высокий уровень производства поташа, селитры и дымного пороха. Известно, что запорожские казаки в бою с врагом в 1516 г. применили удивительное изобретение — шестиступенчатые пороховые ракеты, которые, падая, взрывались, летели дальше, снова, падая, взрывались и так шесть раз. Иностранцев, которые в разные времена побывали в Украине, приводило в восторг селитроварение и пороховое ремесло.

Вышеизложенное подтверждается существованием в Реестре Запорожского казачества 1649 г. таких фамилий: Салитраник, Салитреник, Сельтреник, которые четко указывают на род занятий носителей фамилии — "ремесленник, который занимался изготовлением селитры для производства пороха; селитровар".

Как уже упоминалось ранее, особое место в промышленности Ураины занимало производство селитры на Левобережной и Слободской Украине. Местами этого промысла были бассейны речек Псла, Ворсклы, Орели, нижнего Днепра и Буга, районы близ Чугуева и Путивля. В период польського властвования существовало почти 20 селитроварен, производство на которые было монополизировано правительством Польши.

Во время Освободительной войны середины XVІІ ст. селитровыми заводами руководило казацкое войско. В XVІІІ ст. строились казенные и частные селитряные варницы, которые приналежали казацкой старшине, казакам и горожанам. Примером может служить яростное сопротивление шляхтичу Милорадовичу, которое совершил казак Балясный из Веприка, который имел селитровый заводик и варил селитру. Милорадовичева жена Ульяна захотела приобрести тот заводик, конечно ж, за бесценок — "самая буду варить селитру", однако Балясный воспротивился. Пошел под кии, но не покорился, писал на все стороны жалобы, и тогда его, будто за то, что не кланялся полковнику, схватили и на праздник Пришествия Святого Духа заковали в цепи и приковали к пушке. Морили на пушке жаждой, однако казак Балясный не сдался. Тогда его посадили на неоседланную, ужасно худую, островерхую лошадь, и сам Милорадович гнал ту лошадь впереди себя тридцать верст и пригнал на свой хутор, где Балясный был посажен в индюшатник под охрану. Обо всем этом рассказал сотнику Савичу сын Балясного. Сотник Савич не знал, что делать, и послал казака к гетьману Полуботку. Полуботок приказал Балясного освободить и чтобы Милорадович не совершил над ним какого-либо нового злого умысла, приказал привезти в Глухов.

Зачастую сырьем для получения селитры была земля городищ, старых могил, крепостных валов и пепел. С 40-х годов XVІІІ в. распространился искусственный буртовый способ изготовления селитры. В конце 80-х годов XVІІІ ст. лишь на Слобожанщине насчитывалось свыше 500 селитряных буртов. В те далекие времена геометрически расположенные бурты называли селитровыми майданами. Исследователь Мавринского майдана на Днепропетровщине Лариса Охотник считает, что Мавринский майдан – это селитроварня. Ее мысль сводится к тому, что майданы образовались после грабительских раскопок обычных курганов или после устройства в них селитровых разработок – этого древнего промысла. Примером древности промысла служат польские источники, которые свидетельствуют, что в 1613 г. поляки раскопали могилу Скоробир на Полтавщине и добывали в ней селитру. Французский инженер Гийом Левассер де Боплан, который преданно служил польскому королю, прожил на Украине 17 лет и выстроил для поляков немало боевых укреплений. Он оставил бесценное для нас сокровище: свою работу, изданную во Франции в 1650 г. “Описание Украины, нескольких провинций Королевства Польского, что тянутся от границ Московии к границам Трансильвании, вместе с их обычаями, образом жизни и ведения войн”. В разделе “Об обычаях и занятии украинского люда” он писал: “...Случаются знатоки всех ремесел, необходимых человеку... Они очень хорошо изготовляют селитру, которой весьма много на этих землях, и делают из нее замечательный пушечный порох...”Украина была богата на залежи самородной селитры. В ХVІІІ в. селитровые заводы были почти во всех уездах Полтавщины, а также на Харьковщине. В дореволюционное время археологи, которые изучали майданы, допускали, что это разрушенные старинные курганы, содержащие земли, богатые на селитру. Отдельные исследователи указывали на то, что земляные валы образованы от раскопок курганов (вывозился грунт через отверстия-подковы). Селитру варили в чанах, больших котлах. Процесс ее добывания длился несколько лет. Возможно, такая судьба была и у Мавринского майдана. Однако ряд вопросов остается:

— четкая симметричность земляных валов;

— своим объемом земляные валы превышают объем земли из котловины;

— сохранившееся четкое кольцевое углубление наверху конуса;

— отверстия-подковы оказываются довольно высоко над уровнем земли, чтобы согласиться с предположением, что через них вывозился грунт и складывался в симметричные бурты – земляные валы.

В подтверждение версии Ларисы Охотник может служить отрывок из работы путешественника Жана-Бенуа Шерер “Летопись Малороссии, или история казаков-запорожцев и казаков Украины, или Малороссии”: “…Жители Украины, которые все носили название казаки и гордились этим именем, c тех пор, когда их поделили на полки, а в особенности от времени уничтожения запорожских казаков, не желают именоваться малороссами. Они высокие на рост, коренастые, ловкие, щедрые, не интересуются обогащением, ревнивые к своей воле и совсем не желают носить ярмо крепостных. Они не знают усталости, упрямые и храбрые, но немного склонны к пьянству. Они умеют воевать, охотиться зверя, ловить рыбу и знают все ремесла, нужны в жизни. Особой их чертой есть способность по возможности лучшего приготовления селитры, от того ее так много в их стране, откуда после снабжения Великороссии они вывозят ее в большом количестве к другим европейским краям, в основном в Данциг, куда голландцы и люди из других государств приезжают за ней…

Известно, что когда кому-нибудь был нужный курган для изготовления селитры, он спрашивался об этом козаков, и от них зависело разрешение. И они давали такое разрешение, выменивая его на ежегодное жалованье. По сути имело место сделка передача в аренду курганов….

Когда казаки имеют горячку, то обычным средством против нее служит половина заряда пушечного пороха, разбавленного в водке, что ее изгнан из зерна. Проглотив эту смесь, они ложатся, засыпают и просыпаются в добром здоровье. Другие заменяют порох на пепел….

Каждый запорожский казак, старый или молодой, имел ружье, алебарду и саблю, которые держал всегда наготове. Кое-кто имел также пистоли. Они сам производили это оружие на Сечи, а порох и пули покупали в Польши или в Малоросии. Впрочем, пули и порох они делали и самые, но плохой качества”.

Академик Грушевский в изданной «Истории Украины-Руси», описывая времена восстания Б.Хмельницкого, так же упоминает о произвостве селитры и пороха среди восставших: «Оружия в войске довольно: у одних огневое, у иных луки, с дрекольем – бывало попервах, теперь в войске нет подобного. Пороху и свинца много; купцы привозят к войску селитру, а казаки сами делают из селитры порох. Набрали также пороха и свинца в городах где были Ляхи».

В конце 30-х годов XVІІІ ст. были организованы селитряные компании: Опошнянська (объединяла селитрозаводчиков г. Опошня), купца Щедрова, Русская (заводы были в Харьковской губернии и в Полтавском полку) и др. В некоторых городах был распространенный пороховой промысел. Во Львове в первой половине XVІІ ст. существовало две пороховые фабрики. Известна так же и Каменец-Подольская пороховая фабрика, которую называли "мельницей для производства пороха".

В соответствии с Описью Заднепровских мест в 1745 г., представленной в Сенат при рапорте подполковника Данила де Боскета от 9 января 1752 года, следует «….Классически развитой козацкий зимовник к началу 17 столетия — это многопрофильное производство, включающее в себя растениеводство и животноводство, переработку с/х продуктов всевозможными мастерами-ремесленниками, переработку отходов с/х - в частности в тот же порох. По технологии выращивания селитры в селитряных ямах, куда сбрасывались экскременты животных, кровь, печная зола. И потихоньку, за несколько лет, благодаря деятельности грибов, мочевина окислялась и, соединяясь с поташем золы, давала кристаллы калийной селитры…».

Основным покупателем украинской селитры в XVІІІ в. была русская казна. Принудительная система сбыта отрицательно влияла на развитие селитроварения. Большой была задолженность казны собственникам заводов. Лишь в 90-х годах XVІІІ в. была разрешена свободная продажа селитры, которая освобождалась от снабжения в казну. Это оказывало содействие расширению селитроварения.

В 1736 г. был построен и работал с некоторыми перерывами Шосткинский пороховой завод, который приналежал государственной казне. В 1788 г. он имел 15 пороховых мельниц, и на нем работало около 500 казенных крестьян, а затем — солдаты, которые отбывали долгосрочную службу в армии. Здесь вырабатывали почти 12 тыс. пудов пороха в год.

О создании Шосткинского порохового завода известно следующее. Территория начала заселяться издавна: близ города найдены кремневые орудия труда поры позднего палеолита (15 тыс. лет назад). В ХVІ – ХVІІ в. в труднопроходимых лесных местах начали селиться беглецы из Правобережья. Так возник поселок Локотки — часть современной Шостки. В 1676 г. локотский казак "Стефан Бугай... засыпал плотину и построил мельницу на речке Шостке". На ней мололи селитру и древесный уголь, из которых предприимчивые крестьяне кустарным способом изготавливали порох для продажи.

В августе 1766 г. граф Орлов приказал генерал-поручику Внукову снять план и составить описание старого (закрытого) Шосткинського порохового завода, который находился в подчинении Малоросийськой коллегии. Для выполнения этих работ в г. Шостку был откомандирован капитан Бреклинг. 20 октября 1766 г. генерал-поручик Внуков прислал Орлову план завода и отчет, в котором извещал, что раньше на Шосткинських пороховых заводах вырабатывалось до 600 пудов пороха в год, а при строительстве новых пороховых мельниц можно увеличить его производство до 10.000 пудов в год.

7 января 1768 г. П.А.Румянцев лично отписал Орлову, что лучшего места для строительства порохового завода у артиллерийского ведомства, чем старый Шосткинський пороховой завод "...здесь не сыскивается".

24 марта 1771 г., когда место для строительства нового порохового завода было уже утверждено, Орлов приказал Канцелярии прикомандировать из Петербурга в Глухов, Шостку майора артиллерии А.А.Рудометова для организации и строительства нового порохового завода на месте старого и приеме его в артиллерийское ведомство. 10 мая 1771 г. Канцелярия составила полный план работ и выделила на строительство и содержание штата 10.000 руб. 17 мая 1771 г. А.А.Рудометов с командой мастеров и артиллерийских служащих (17 чел.) на 10 ямских подводах отправились из С-Петербурга в Глухов. С конца 1771 г. завод начал называться "Шостенский артиллерийский пороховой завод".

О последующем развитии селитроварения и пороховом производстве на Украине упоминает в своих дневниках «Путешествие в Крым в 1786 г.» исследователь Жильбер Ромм. Вот как он повествует в главе «Шлях від Бахчисарая до Кременчука»: «…Селитра встречается в значительно большем количестве, она составляет часть доходов местных землевладельцев. Они продают ее в казну после первой варки по 4 руб. за пуд. Дрова им обходятся по 3 руб. за куб. саж. На каждый котел уходит за лето 200 саж. дров, и каждый вмещает около 24 пуд. воды. Зола, употребляемая для кристаллизации селитры, обходится на месте от 29 до 60 коп. за четверть, в зависимости от ее качества. Лучшей считается зола гречишной соломы, затем от соломы гороховой,, овсяной, пшеничной и т. д. Ржаную солому не берут, она считается самой плохой. Употребляют также золу от сена, но только взятого с определенных мест. Заметили, что при употреблений сена с низменных и болотистых мест кристаллизуется только морская соль. Это новое доказательство того, что здесь почва пропитана морской солью; и кроме того, отсюда следует также, что селитра содержится в почве, и ее качество зависит от золы, которую к ней примешивают. Употребляют и золу от дров, сжигаемых на селитроварнях, но только не еловую золу. Землю берут с могильников и с валов, очень многочисленных в этих местах. После промывки земли ее складывают пластами примерно в фут высоты, прокладывая между ними слои хорошо сгнившего навоза; таким образом насыпают новые валы; через 6 лет их можно промывать, они снова дают селитру…»

Известно, что при взрыве обычного пороха объём образовавшихся газов пропорционален содержанию в нём селитры и должен соответствовать следующему уравнению реакции сжигания: 10 грамм пороховой смеси образует 3,31 литра газов, которые и есть энергией, выталкивающей пулю (ядро). Увы, но порох производимый кустарным и полукустарным образом, отнюдь не всегда соответствовал параметрам стандарта, который существовал в конце ХVІІ в. Именно такое положение вещей заставило военное руководство Российской империи отказаться от закупки селитры у частных лиц, и именно с этого времени началось централизованое производство селитры и пороха для нужд армии и флота.

Украинские частные заводики еще продолжали работать по инерции, изготавливая селитру и поташ для стекольной, металлургической и текстильной промышленности, но производство пороха частными заводиками на Украине свелось на нет, так как не выдерживало конкуренции с казеными предприятиями, и в означенное время стало уходить в небытие.

Олексій Зажигалов (Київ), провідний науковий співробітник

відділу археології Національного Києво-Печерського

історико-культурного заповідника

Знахідки наконечників стріл на території КПЛ

За повідомленнями письмових джерел добре відомо, що Києво-Печерський монастир майже від початку існування і протягом більшої частини своєї історії неодноразово потрапляв у вир військово-політичних колізій, спричинених протистоянням Давньоруської держави і кочового світу або князівськими міжусобицями самої Русі. Вперше військові події на території монастиря згадуються в літописі під 1096 р. і пов‘язуються з нападом половців хана Боняка. Зрозуміло, не оминули Лавру і трагічні для Подніпровських земель події 1240 р. У післямонгольський час найбільш значні (але не єдині) руйнування монастиря були заподіяні під час нападу Едигея 1416 р. та не менш жахливі, ніж 1240 р., «менглі-гіреєвої іскази» 1482 р. Востаннє присутність кримськотатарських загонів в околицях Києва та Печерська датується початком XVIІI ст.

Завдання даної статті полягає у тому, щоб проаналізувати наявний для території КПЛ археологічний матеріал, пов‘язаний з військовою справою, зокрема знахідки дистанційної метальної зброї. За всі роки археологічних досліджень, тут було зафіксовано 8 предметів такого ґатунку.

Передусім, слід згадати про єдиний наконечник, що не пов‘язаний з власне лаврською історією, виявлений у 1987 – 1988 роках під час досліджень на території Митрополичого саду КПЛ:

1. Кістяне вістря стріли (Рис. 2, 1) розмірами 6 х 1,7 см зі схованою втулкою, діам. 1,1 см, з конусоподібною робочою частиною і циліндричною основою. Походить з інвентарного комплексу поховання підгірцевської культури VI – V ст. до н. е. Такі форми наконечників зустрічаються протягом усього скіфського періоду як в самій Скіфії, так і в лісостепових пам‘ятках цього часу1. Ще два наконечники знайдені під час розкопок 1988 р. в районі Печерської гауптвахти:

2. Залізний секторний (поперечнолезовий) черешковий наконечник (Рис.2,2) загальною довжиною 4,2 см, перо – 1,7 х 2,2 см. Схоже, вістря стріли було знайдено в одному з поховань (№86) давньоруського могильника X – XI ст. на Старокиївській горі2. Взагалі наконечники цього типу були досить вживаними у монгольській армії протягом ХІ – ХІV ст. і часто зустрічаються на території Маньчжурії, Забайкалля та на півдні України3.

3. Кістяний, іволистий (еліпсовидний) білатеральний черешковий наконечник з добре сформованим та шліфованим пером і сплощеним черенем (Рис.2,3). Загальна довжина – 6,3 см, перо — 4,2 х 1,5 см4. Цей тип теж вживаний монголами і відомий за знахідками ХІІІ – ХІV ст. у Забайкаллі5. Отже, зважаючи на час використання наконечників цих типів, за історичними даними, обидві ці знахідки датуються ХІІ – ХІІІ ст. Масовий керамічний матеріал пам‘ятки цьому висновку не протирічить. Можна також припустити, що вони якось пов‘язані з облогою Києва 1240 р., що підтверджується відносно пізнім датуванням кістяного вістря.

Далі слід виділити три наконечники, знайдені на різних ділянках Лаври, але які належать до одного типу:

4. Ромбовидний залізний наконечник з кільцевидним валиком внизу пера і круглим черенем, на якому простежувались залишки зотлілого древка,

Рис. 2. Наконечники стріл з території КПЛ

знайдений під час досліджень 1984 р. давньоруської трапезної серед кісток грудей небіжчика (чернець Печерського монастиря?) в центральній частині східної стіни будівлі. На жаль, ні сам наконечник, ні його графічне чи фотозображення не збереглися, тому відносимо його саме до цього типу наконечників лише за описом предмета у відповідній публікації6.

5. Залізний наконечник неправильної ромбовидної форми з видовженою верхньою частиною ромба (Рис. 2,4) загальною довжиною 8,5 см, (перо 6 х 2 см), і виступаючим валиком для упору древка. Знайдений в 1989 р. при розкопках церкви Спаса на Берестові в грудях небіжчика у похованні № 9 (датованого авторами за цією знахідкою ХV – XVI ст.) східніше центральної апсиди церкви ХІІ ст.7.

6. Черешковий ромбовидний правильної форми залізний наконечник (Рис. 2,5) загальною довжиною 7,5 см, (перо 4 х 2,6 см), знайдений у 1996 р. поблизу корпусу № 22 на дні побутово-господарського об‘єкту, датованого початком ХІІІ ст.8 .

Тип черешкових ромбовидних наконечників є одним з найпоширеніших і використовувався на Русі протягом кількох століть. Вивчений за знахідками в курганах та на городищах Х – ХІV ст. – Гніздівські кургани, Райковецьке городище, поховання дружинника Х ст. у Києві9 (в Монголії до поч. ХVІ ст.). Вістря стріли № 6, за датуванням об‘єкту, де воно було знайдене, можна віднести до ранніх нападів кочовиків (ХІ – ХІІІ ст.) на монастир, а можливо, до навали Батия 1240 р. Наконечники №№ 4 – 5, очевидно, потрапили сюди у післямонгольський час або під час кримськотатарського погрому, вчиненого Едигеєм у 1416 р., або внаслідок набігу на Київ хана Менглі-Гірея у 1482 р.

Рис. 1. Знахідки наконечників стріл на території Києво-Печерської Лаври.

Цифри на плані відповідають нумерації в тексті

У 2000 р. під час влаштування мережі інженерних комунікацій та впорядкування території навколо Успенського собору було виявлено ще кілька наконечників стріл:

7. Кований залізний черешковий наконечник (Рис. 2,6) пірамідального типу загальною довжиною – 4,8 см, розмірами пера 3,3 х 1,4 см. Знайдений між Успенським собором і південним фасадом корп. № 4 поруч з залишками побутової печі ХVІІ ст.10. Вістря стріл такого типу використовувались українськими козаками та кримськими татарами у XVI – XVII ст.11. Про можливість такої хронологічної атрибуції свідчить і знахідка поруч з піччю литовського соліда Сигізмунда ІІІ 20-х років ХVІІ ст. Очевидно, цей наконечник можна співставити з одним з останніх набігів кримчан на КПЛ.

8. Кістяний втулковий наконечник (Рис. 2,7) розмірами 3,5 х 1,5 см, діаметром отвору для втулки 1,0 см знайдений біля західної стіни давньоруської трапезної у перевідкладеному шарі. Це вістря дуже схоже на єдиний відомий тип круглих подовжено-трикутних кістяних наконечників зі схованою втулкою, що використовувалися монголами в XI – XIV ст.12. Випадковість цієї знахідки, на жаль, не дає можливості точніше визначити час появи цього виробу на території Лаври.

Таким чином, за виключенням наконечника скіфського походження, решта знахідок може бути пов‘язана з тими чи іншими етапами історичного розвитку Печерського монастиря.

Варто звернути увагу на таку цікаву обставину, що археологічних свідчень військових подій на території КПЛ нараховується не набагато більше, ніж письмових згадок про них. Це пояснюється тим, що стріли вважались необхідним елементом бойового спорядження, і під час та після бою ретельно визбирувались. Про це свідчить і той факт, що третину з наявних наконечників було знайдено у похованнях, а решта, судячи з археологічного контексту знахідок, були просто загублені.

На закінчення варто зауважити наступне. Специфіка наконечників стріл, як окремої категорії метального озброєння, накладає свій відбиток на інформаційний потенціал зазначеного різновиду археологічних знахідок. На відміну від нумізматичних матеріалів вістря стріл не мають бажаної чіткої хронологічної атрибуції, оскільки період використання тієї чи іншої форми напряму залежить від її технологічної рентабельності та бойової ефективності і може складати 3 – 4 століття. Крім того, важко визначити й конкретну етнополітичну приналежність знахідок, адже у всі часи прогресивні військові винаходи поширювалися миттєво, причому найшвидше саме між ворогуючими сторонами.

___________________

1. Гончар В.М. Нові пам‘ятки доби раннього заліза на території сучасного Києва // Археологія. — 1997. — № 1. – С. 151 – 153.

2. Іванцов І.О. Стародавній Київ. – К., 2003. – С. 106.

3. Горелик М.В. Армии монголо-татар X – XIV веков. – Москва, 2002. – С. 60 – 61.

4. Балакін С.А., Оногда О.В. Археологічні матеріали з розкопок Печерської гауптвахти // Праці центру пам’яткознавства. – К., 2008. — №13. – С. 123 – 144.

5. Худяков Ю.С. Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. – Новосибирск, 1991. – С. 117 – 122.

6. Гончар В. Трапезна ХІІ ст. печерського монастиря в Києві // Християнські старожитності Лівобережної України. — Полтава, 1999. — С. 10 – 19.

7. Харламов В.А., Гончар В.Н. Отчет об археологических раскопках памятника архитектуры XII в. церкви Спаса на Берестове, проведенных на территории Киево-Печерского государственного историко-культурного заповедника в 1989 г. — К., 1990 // НА ІА НАН України. — № 1989/29.

8. Сыромятников А.К., Балакин С.А. Отчет об археологических исследованиях в 1996 г. на территории Киево-Печерской лавры. – К., 1997 // НА ІА НАН України. — №1996/14.

9. Медведев А.Ф. Ручное метательное оружие. Лук и стрелы, самострел VIII – XIV вв. — М., 1966. – С. 93.

10. Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Археологічні дослідження на території Києво-Печерської лаври у 2000 р. // Археологічні відкриття в Україні 1999 – 2000 рр. — К., 2001. - С. 116 – 121.

11. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. — Львів, 1993. – С. 238.

12. Худяков Ю.С. Вооружение... — С. 116.

Віталій Яремченко (Полтава), старший науковий

співробітник Полтавського краєзнавчого музею,

Роман Луговий (Полтава), молодший науковий співробітник

Інституту керамології,

Олександр Ткаченко (Полтава), завідуючий сектором

фондів Полтавського краєзнавчого музею

Скляні вироби з Полтавської фортеці

за матеріалами розкопок 2005 р.

Восени 2005 р. у результаті будівельних робіт, що проводилися на подвір’ї Полтавського краєзнавчого музею, наукові співробітники музею та співробітники Інституту керамології виявили і дослідили археологічні об’єкти кін. ХVІІ – ХVІІІ ст. Територія Полтавського краєзнавчого музею знаходиться на виступі плато у межах історичної частини м.Полтави, що у ХVІІ – ХVІІІ ст. відповідала забудові колишньої Полтавської фортеці. У цілому під час робіт було прокладено 7 траншей загальною довжиною 130,2 м, що пролягли на глибині від 1,35 до 2,8 м. Культурний горизонт у багатьох місцях був порушений перекопами ХІХ – ХХ ст. На місці проведення робіт постійно траплялися матеріали ХVІІ – ХХ ст.1.

З огляду на значну забудову та порушеність території унікальним у цьому плані видається закритий комплекс з траншеї № 3. Траншея була прокладена за 7,6 м від східної стіни музею у напрямку північ-південь. Її довжина становила 35 м, ширина – 1,5 м. У цій траншеї на відстані 13,5 м від її південного краю був виявлений закритий археологічний комплекс — яма № 2. Вона починалася на рівні 1,34 м від денної поверхні та занурювалася на глибину 2,73 м. Яма мала чотирикутну форму і була зорієнтована у широтному напрямку. Одним краєм вона прилягала до західної стінки траншеї. Довжина ями – 1,78 м, ширина 0,95 – 1,2 м, глибина – 1,39 м. Заповнення ями складалося із горизонтальних шарів попелу, глини, деревного вугілля та ґрунтової засипки. У заповненні нижнього горизонту було виявлено велику кількість уламків керамічних виробів (посуду, кахлів, крем’яхів). Траплялися також рештки кісток домашніх тварин і культурних злаків. Серед значної маси знахідок особливу увагу привертали до себе фрагменти скляних виробів, зосереджені біля північної стінки ями. Всього було виявлено 470 фрагментів виробів зі скла. Серед великої різноманітності предметів можна виділити п’ять основних груп виробів: тарний посуд (для зберігання рідини); посуд для розливання рідини; посуд для пиття; посуд для їжі; непосудне скло.

Набір скляного посуду для зберігання рідини представлений 3 основними видами, що мають чітко виражені відмінності. До нього належать штофи – прямокутні, об’ємом 1/2, 1 або 2 кварти, чотирьох- або восьмигранної форми вироби з плічками, що переходять у горло 2. Даний тип посуду представлений двома фрагментованими виробами. Перший із них являє собою добре збережений двохквартовий або подвійний штоф (об’ємом близько 2,6 л), висотою 30,2 см (Інв. № ПКМ. 80583, КС. 4093)*. Це чотирикутна посудина з двома широкими та двома вузькими боками на прямокутній основі довжиною 12,1 та шириною 10 см (Мал. 1:1). Коротка шийка (висотою 2,8 см) виготовлена окремо та приєднана до тіла посудини. Характерною відмінністю даного виробу від інших подібних до нього штофів є доволі широке горло (d отвору – 5,3 см) та сильно вигнуті назовні вінця (d – 8,3 см). Поверхня шийки оздоблена рядом рельєфних косих рисок. Дно штофа слабо ввігнуте досередини (1,1 см), має слід від склодувної трубки (понтії) діаметром 2,5 х 2,1 см. Стінки штофа дещо вдавлені у середину. Їх товщина неоднакова у різних частинах посуду – найбільша на денці та вінцях, найменша – на тулубі. Скло світле, з відтінком зеленого кольору, напівпрозоре. Внаслідок іризації значна частина посудини має шерехату поверхню, покриту плівкою та лускою. До цього ж типу посуду відносяться також 19 фрагментів стінок та денця, що належали одному виробу. Денце має розміри 9,7 х 8,1 см. Як і у попереднього штофа, воно слабо ввігнуте до середини (0,79 см) з відбитком від понтії у центральній частині. Товщина денця – 0,6 см, товщина стінок у придонній частині звужується до 0,27 см. Колір скла світлий, майже білий з відтінком зеленого, напівпрозорий, поверхня іризована.

Один із найбільш поширених видів тарного посуду – пляшки (скляний

________________________

* Матеріали досліджень зберігаються в колекції Полтавського краєзнавчого музею.

посуд видовженої чи кулястої форми з вузьким горлом для зберігання та транспортування речовини) – представлений всього одним неповним предметом3. Вона являє собою частину тулуба з денцем і має форму дещо сплюснутої кулі. Діаметр у найширшій частині – 12,3 см, що вказує на незначні розміри пляшки. Денце сильно увігнуте до середини (на 1,8 см) зі слідом від склодувної трубки діаметром 1,7 см. Товщина денця та стінок становить від 0,2 до 0,4 см. Пляшка зроблена з білого непрозорого (молочного) скла, що має блакитний відтінок. До вище сказаного можна додати, що це єдиний знайдений у ямі предмет, виготовлений з кольорового скла, що може вказувати на його немісцеве походження.

Наступний вид посуду для зберігання рідини – плесканка або баклага – являє собою виріб кулястої форми зі сплющеними стінками та джгутиковою підставкою на денці4. Даний тип посуду представлений нижньою частиною одного предмета висотою 7,5, довжиною – 12,6, шириною у придонній частини – 5,2 см (Мал. 2: 7). Діаметр (14 см) та ширина посудини свідчать про її відносно невеликий об’єм (до 0,6 л). Денце овальної форми 7,3 х 5,9 см з джгутиковою основою (шириною від 1,1 до 2,1 см) має невелику ямку посередині та слід від понтії (d – 2,2 см). Товщина стінок коливається від 0,12 до 0,23 см. Виготовлена зі скла „зеленої води” з насиченим зеленим відтінком. Поверхня гладка, у багатьох місцях іризована.

Ємкості для розливу рідин представлені двома видами посуду – карафками (графинами) та глеками (дзбанами)5. Зовні подібні за формою, вони відрізняються профілем вінець: у карафки вони майже прямі (можуть злегка звужуватися до горла), тоді як у глека вони відігнуті назовні. Карафки – широкий донизу посуд з вузьким високим горлом. Даний тип виробів представлений двома повними предметами та фрагментами, принаймні, ще однієї посудини. Одна з двох добре збережених карафок (Інв. № ПКМ.80577, КС.4087) має грушовидну форму з видовженою шийкою та широким донизу, дещо приплюснутим, тулубом (d – 17 см). Висота карафки — 21 см, об’єм посудини становить близько 1,4 л (Мал. 1:3). Тулуб переходить у циліндричну шийку (h — 15 см), яка дещо звужується до вінець (d – 8,1 см). Верхня частина шийки орнаментована наліпами у вигляді двох паралельних джгутів з характерними вдавленнями від зубчатого коліщатка. Поверхня шийки та тулуба аж до денця прикрашена випуклою горизонтальною хвилею. Ще однією функціональною частиною карафки, що слугує водночас і за прикрасу, є профільована трьохстрічкова скляна ручка. Прикріплена від шийки до тулуба, вона має у верхній частині своєрідний защіп, відтягнутий набік щипцями, та подвійний загин у нижній частині. Її довжина становить 10,3 см, ширина – від 2,6 до 5 см. Денце не виокремлено від тулуба та сильно увігнуте всередину (2,4 см), у центрі лишився слід від понтії (2,4 х 2,2 см). Товщина скла неоднакова у різних частинах посудини: найбільша на вінцях (0,6 см), менша на шийці та тулубі (0,35 см). Карафка зроблена зі скла „зеленої води” світло-зеленого кольору, має пошкоджену поверхню. Інша карафка (Інв. № ПКМ.80576, КС.4086) має таку ж форму та орнаментацію з тією лише різницею, що її розміри дещо різняться від попередньої. Її висота – 20,4 см, шийка трохи нижча (14,5 см) та ширша (Мал. 1:4). Вінця помітно звужуються досередини (d – 7,3 см). Діаметр тулуба — 16,9 см. Денце увігнуте всередину на 1,6 см. Діаметр гузки дещо більший – 2,7 х 2,5 см. Скляна ручка (h — 11,2 см), так само як і в останньої, профільована та трьохстрічкова, оздоблена защіпом, відтягнутим вбік щипцями. Обидві карафки асиметричної форми, виготовлені у техніці вільного дуття та мають незначну розбіжність у розмірах. Попри відсутності невеликої частини фрагментів шийки, тулуба, плічок на прикладі цих двох зразків можна отримати уявлення про цілісні форми цього виду посуду. До нього належить також один фрагмент шийки з вінцем та орнаментом у вигляді двох паралельних джгутів

Мал. 1. м. Полтава. Розкопки 2005 р. Мал. 2. м. Полтава. Розкопки 2005 р.

на подвір’ї Полтавського краєзнавчого на подвір’ї Полтавського

музею. Тр. ІІІ, яма № 2. краєзнавчого музею. Тр. ІІІ,

Вироби зі скла (1-4) яма № 2. Вироби зі скла (1-9)

з відтиском від коліщатка. Товщина вінець – 0,5 см, шийки – 0,3 см. Діаметр вінець дещо більший за попередні аналоги і становить 8,6 см.

Наступний різновид посуду для розливання речовини – глек – являє собою високий покатий посуд з широким горлом, з ручкою чи без неї. До нього з впевненістю можна віднести виріб, що складається з двох частин – горла та тулубу (Інв. № ПКМ.80678, КС.4088). Так само як і карафки, глек має неправильну грушовидну форму з циліндричною шийкою та широким сплюснутим тулубом (d – 17,5 см). Шийка, що спершу звужується до вінець, у верхній частині розширюється та переходить у широке горло (Мал. 1:2). Вінця, вигнуті назовні, мають діаметр 11,1 см. Дно увігнуте на 1,6 см із гузкою посередині, розміром 2,2 х 2,1 см. Товщина стінок глека (всього 0,12 см) тоншає від дна до тулуба та потовщується від тулуба до шийки та вінець. Від шийки до тулуба прикріплена скляна чотирьохстрічкова ручка S подібної форми. Орнаментальне вирішення виконане у тій самій манері, що й карафки: два паралельних джгута на шийці з вдавленнями від коліщатка. Поверхня виробу від шийки до тулуба прикрашена ледве помітними на склі розводами. Виготовлений посуд з прозорого скла яскраво-зеленого кольору, поверхня іризована. Попри велику подібність до карафок, цей посуд має, однак, свої особливі риси: широке горло, відносно більші розміри (h — 24 см, d тулуба — 17,5 см) та іншу техніку виконання. Це помітно не лише із загальної форми предмету (якісні характеристики скла, товщина стінок, форма вінець), а й з манери його художнього оздоблення. Сюди відноситься не лише малюнок на склі, а й форма ручки, у якої відсутні другий згин та своєрідний защіп у верхній її частині. Окрім вище згаданого предмету до цього виду також належать: нижня частина глека з 15 фрагментів діаметром 18,3 см з увігнутим до середини дном (2,4 см); один фрагмент вінця глека з джгутовим орнаментом; один фрагмент шийки з хвилястим орнаментом; п’ять фрагментів стінок глека. Всі фрагменти, ймовірно, належали одному виробу. До карафки чи глека відноситься також частина профільованої чотирьохстрічкової ручки зі світло-зеленого скла довжиною 9,4 см.

Посуд для пиття представлений набором з чотирьох предметів, що зовні різняться між собою. За зовнішніми ознаками дані вироби поділяються на два типи: кухлі та кухлики. Перші з них представлені двома предметами. Один із двох кухлів представляє собою посудину циліндричної форми висотою 13,8 см (Інв. № ПКМ.80580, КС.4090). Його об’єм близько 0,7 л (Мал. 2: 2). Тулуб дещо неправильної асиметричної форми розширюється доверху (d — 7,8-8,4 см). Денце посудини увігнуте до середини (1,9 см) та посилене по зовнішньому краю джгутиковою підставкою (d — 8,9 см). Слід від склодувної трубки має розміри 2,3 х 2,2 см. До тулуба прикріплена скляна профільована трьохстрічкова ручка, загнута двічі по нижньому краю. Висота ручки – 9,7 см, ширина – 2,6 см. Товщина стінок посудини поступово зменшується від денця до середини тулуба та дещо збільшується до вінець. Скло, з якого виготовлений кухоль, має яскраво-зелений колір. Наступний кухоль (Інв. № ПКМ.80589, КС. 4089) відрізняється від першого порівняно більшими розмірами та об’ємом (Мал. 2:1). Його висота – 15,7 см. Тулуб має циліндричну форму з покатими стінками (d – 10,3 см), що розширюються у середній та верхній частині. На увігнутому всередину денці (1,3 см) є випуклий слід від понтії діаметром 2,5 х 2,2 см. Зовнішній край дна посудини підсилений скляним джгутом. Профільована трьохстрічкова ручка прикріплена у нижній частині кухля – від денця до середини тулуба. Кухоль зроблений зі скла світлого кольору із зеленкуватим відтінком та має іризовану напівпрозору поверхню. До цього виду посудин належать також, як уже згадувалося вище, кухлики 6. Вони різняться з кухлями своїми розмірами та формами. Перший кухлик (Інв. № ПКМ.80681, КС.4091) має кулеподібну форму з невисокою шийкою (h — 2,1 см). Зовні він схожий на тиковку, з приземкуватими (Мал. 2: 3), роздутими боками (d — 10,2 см). Вінця (d — 7,4 см) посудини відокремлені від тулуба і злегка розхилені назовні. Денце наліпне (d — 5 см), зроблене зі скляного шнура, посередині якого є ямка-заглибина. Від краю вінця до тулуба прикріплена невелика скляна ручечка, виготовлена з однієї смужки. У місці згину ручка прикрашена декоративним виступом, витягнутим догори щипцями. Поверхня кухлика орнаментована вертикальними напливами на склі, що створюють враження додаткового об’єму, або наявності граней на поверхні виробу. Колір скла зеленкуватого відтінку. Інший кухлик (Інв. № ПКМ. 80682, КС.4092) також має кулеподібний тулуб зі скляною підставкою на денці та витягнутою шийкою (Мал. 2: 4). Він дещо менших розмірів: діаметр тулуба — 8,7 см; висота шийки 2,6 см; вінця кухлика вигнуті назовні, мають діаметр 6 см. Денце (d — 5 см) являє собою одну смугу скляного джгута, приліпленого до нижньої частини тулуба. Посередині денця є невелика виїмка (глибиною 0,8 см) розміром 2,8 х 2,5 см. Висота денця посудини – 0,7 см. Від середньої частини шийки до тулуба прикріплена скляна ручка, виконана з однієї стрічки. Верхній згин ручки прикрашений защіпом, відтягнутим вгору. Кухлик виготовлений зі світлого скла з зеленуватим відтінком, має шерехату іризовану поверхню. До кухликів належить також 5 невеликих фрагментів стінок та вінець, зроблених зі світлого скла (т. зв. „білої води”) із зеленуватим відтінком. Посуд для пиття представлений ще одним типом виробів – склянок (відрізняється від кухля відсутністю ручки). До неї, вірогідно, належить 6 фрагментів нижньої частини одного предмета (Мал. 2: 8). Тулуб склянки має циліндричну форму (d — 7,2 см) з денцем, що сильно ввігнуте всередину (1,9 см). По центру денця є слід від понтії (d — 1,8 см). Стінки посудини розширюються знизу вгору. Скло, з якого вона зроблена, пузирчасте, низькоякісне, зеленого кольору.

Посуд для їжі представлений усього одним невеликим фрагментом скляної миски (7,6 х 4,1 см). Вона мала круглу форму діаметром 19 см (Мал. 2: 9). Криси миски мають ширину 3,2 см, відхилені назовні, з невеликим потовщенням по краю (до 0,3 см). Зроблена із напівпрозорого скла світло-зеленого відтінку. Скляна маса низької якості, про що свідчить велика кількість включень та зерен на поверхні виробу.

Непосудне скло з місця розкопок представлено знахідками 50 фрагментів віконного скла, або віконниць7. Із них практично всі знайдені фрагменти представлені різними відтінками зеленого кольору – від блідого до яскраво-зеленого, з низькою світлопровідністю. Частина з них належить 11 різним предметам, 9 з яких мають так звану закраїну, загнуту всередину. Ширина закраїни різних виробів становить від 0,3 до 0,5 см. Її наявність дає змогу реконструювати первісні розміри представлених віконниць. Більшість з них (7 од.) мали діаметр 13 – 14 см. Одна віконниця мала більший діаметр – 16 см та одна віконниця, з обрізаним краєм, була менших розмірів (d – 6 см). Усі віконниці мають на внутрішній стороні сліди від надавлювання пресу (з боку закраїни) – неглибокі борозни у формі кілець. Показовою у цьому плані є віконниця за номером ПКМ.80584, КС.4094. Вона має круглу форму діаметром 14,2 см (Мал. 2: 5). Ширина закраїни становить 0,34 см. Внутрішня поверхня віконниці подряпана. У її центральній частині є невеликий виступ. Товщина віконниці — близько 0,2 см. Виготовлена із напівпрозорого зеленого скла світлих відтінків. Науковий інтерес становить також ще одна частина віконниці з 6 фрагментів (Мал. 2: 6). Вона представлена 1/3 частиною віконного скла з обрізаним, а точніше „обкушеним” краєм, з чого видно, що віконницю „підганяли” під відповідні розміри рами.

Всього ж у ямі були виявлені частини від 25 різних предметів. Основна їх маса виготовлена із силікатного скла, що через високий вміст заліза мало зелений колір та отримало звідси назву – скло „зеленої води”. Лише один предмет (пляшка) виготовлений із білого непрозорого чи глухого скла, що демонструє домінування місцевих виробів над імпортом. Виявлений на території Полтавської фортеці матеріал датується кін. ХVІІ – ХVІІІ ст.8. Винятковість знайденого комплексу полягає у значній кількості скляних предметів, що піддавалися реставрації. Це дозволило не лише відтворити їх форми, а й отримати нові дані стосовно скляних виробів з українського міста кін. ХVІІ – ХVІІІ ст.

___________________________

1 НА ПКМ. 03 – 475. — С. 10 – 18.

2 Петрякова Ф.С. Українське гутне скло. – К.: "Наукова думка", 1975. – С. 36 – 37.

3 Коваль В. Слово о бутылке (попытка исторического исследования) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип.11. – К., 2002. – С. 75.

4 Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІV – ХVІІІ ст. // Археологія. — К., 1997. — № 2. — С. 139.

5 Ханко О.В. Гутне скло ХVІІ — ХVІІІ століть з Полтави // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2001. – Ч. 2. – С. 125 – 127.

6 Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. – К., 1926. – С.160.

7 Пашковський О., Сиволап М. Пізньосередньовічне скло поселення Леськи-Мис: Спроба систематизації // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип.14. – К., 2005. – С.102.

8 Телегін Д.Я., Свєшніков І.К., Титова О.М. та ін. Археологія доби українського козацтва ХVI – XVIІI ст. – К., 1997. – С. 82.

Список скорочень:

ПКМ – Полтавський краєзнавчий музей.

КС (Кераміка/Скло) – інвентарна група збереження Полтавського краєзнавчого музею.

Ольга Пискун (Чигирин), завідуюча відділом

"Музей Богдана Хмельницького" Національного

історико-культурного заповідника "Чигирин"

Керамічний посуд XVII- поч. XVIII ст. із колекції

музею Б.Хмельницького

25 грудня 1995 р. у Чигирині урочисто відкрито для відвідувачів музей Богдана Хмельницького. На момент відкриття заклад не мав сформованої музейної колекції, тому одним із головних напрямів роботи співробітників заповідника стало поповнення музейної збірки речами XVII – XVIII ст. З цією метою впродовж 1995 – 2006 років проведено ряд пам’яткоохоронних заходів, в результаті яких колекція музею Б. Хмельницького поповнилася козацькою зброєю та спорядженням, нумізматикою, побутовими речами доби пізнього середньовіччя, творами українського мистецтва на козацьку тематику. Нині вона нараховує близько 2000 експонатів [5, 4]. З огляду на це перед науковцями закладу постало нове завдання: дослідження та введення в науковий обіг музейних предметів, визначення їх музейного значення.

На сьогодні, музей Б. Хмельницького має в експозиції більше ніж півсотні предметів гончарного виробництва XVII – поч. XVIII ст. Серед них — кухонний та столовий посуд, вироби малих форм різного призначення (підсвічники, іграшки, люльки), пічні кахлі. Вони вирізняються високою якістю виробництва, різноманітністю форм та оздоблення.

Основним джерелом комплектування збірки середньовічної кераміки музею Б. Хмельницького стали систематичні археологічні розкопки на території Нижнього та Верхнього міста в Чигирині, Суботові та Холодному Яру в 1989 – 2006 роках, під час яких знайдено велику кількість керамічного матеріалу, що датується XVII ст.

Крім цього, в 1995 – 1997 роках під час проведення земляних робіт в с.Суботів на житловому будівництві (100 м на південь від Іллінської церкви) співробітником НІКЗ "Чигирин" В.І.Гуглею зафіксовано житлову пляму та господарчу яму, які за характером заповнення відносились до єдиного речового комплексу серед. – ІІ пол. XVII ст. [4, 59]. Ним було піднято близько десятка керамічних виробів, які пізніше передано до фондів НІКЗ "Чигирин". Оскільки, більшість речей мала пошкодження, то для надання їм експозиційного вигляду, частина з них була відреставрована художником-реставратором Ю. М. Озераном (м. Черкаси).

Керамічний кухонний та столовий посуд представлений у збірці музею Б. Хмельницького горщиками (4 одиниці), глечиками (2 одиниці), кухлями різних розмірів і форм (8 одиниць), тарілками (3 одиниці), мисками (2 одиниці), а також сковорідкою та макітрою.

Більшість з нього виготовлена із світлої (білої, рожевої, коричневої, сірої глини), 3 вироби – червоноглиняні, 4 – темно-сірі. Як правило, світло-глиняний посуд прикрашений опискою у вигляді прямих паралельних та хвилястих ліній, кривульок, крапок, листочків, дужок і т.д., виконаних червоно-брунатним ангобом. Орнамент нанесений пір'їною або квачиком по сирому виробу. Посуд із таким орнаментом був поширений по всій території України [3, 130].

У деяких виробів поверхня покрита ангобом світлого кольору, а потім по ньому нанесений орнамент за допомогою ріжка [2; А-5176, А-5173] (Мал. 5; 20).

Темно-сірий (морений) посуд прикрашений лощінням [2; А-5165] (Мал. 1), рельєфним орнаментом у вигляді заглиблених паралельних ліній [2; А-5171] (Мал. 6), штампованим орнаментом та зубцюванням по краю вінця [2; б/н] (Мал. 3) або взагалі не має оздоблення [2; А-5175] (Мал. 11).

Два вироби на внутрішній поверхні вкриті зеленою поливою [2; А-5170, А-4164] (Мал. 7; 16).

Горщики вважаються найбільш поширеним видом кухонного посуду. У збірці музею їх 4: 3 знайдені під час археологічного дослідження Нижнього міста в Чигирині (керівник П. А. Горішній), 1 – в Суботові. Аналізуючи, бачимо, що вони мають спільні риси: невеликі розміри, опуклобокі, з ручкою, вінця високі, дещо відігнуті назовні. Оздоблені по-різному: лощінням [2; А-5165] (Мал. 1), штампованим орнаментом по плічках та зубцюванням по вінцях [2; б/н ] (Мал. 3), опискою червоним ангобом у вигляді паралельних прямих ліній та дужок [2; А-5167] (Мал. 2) хвилястої та прямої лінії по плічках [2; А-4145] (Мал. 4). Розміри виробів коливаються: Ø вінця: від 10 до 12,7 см; Ø денця: від 4 до 8,5 см; висота: від 9 до 14,5 см.

В експозиції музею представлено також два глечики. Один з них знайдений в с. Суботів [2; А-5171] (Мал. 6). Сіро-глиняний, з ручкою, форма тулуба – дещо округла, звужена до денця, шийка низька, широка, вінце пряме, має зливний носик. Орнаментований по вінцю та в нижній частині шийки двома паралельними прокресленими лініями, у місці з'єднання вінця з шийкою – рельєфним орнаментом, виконаним зубчатим штампом.

Глечик з Мотронинського городища (арх. експед. під керівн. С. С. Бессонової) [2; А-5176] (Мал. 5) більш вишуканої форми та орнаментації. Виготовлений із рожевої глини, має вузьку шийку, округлі

Мал.1 Мал. 2 Мал. 3

Мал.4 Мал. 5 Мал. 6

Мал.7 Мал. 8 Мал. 9

Мал.10 Мал. 11 Мал. 12

Мал.13 Мал. 14 Мал. 15

Мал.16 Мал. 17 Мал. 18

Мал.19 Мал. 20 Мал. 21

боки, високе, відхилене назовні вінце, широке денце, прикрашене скісними зрізами. Внутрішня поверхня вкрита червоним, зовнішня – світло-коричневим ангобом. По плічках виріб орнаментований 5 колоподібними декоративними елементами, що складаються з крапок: білих, червоних та брунатних кольорів, "розтягнених" між собою в межах кола. Розміри глечиків відрізняються: перший має Ø вінця 9 см, Ø денця – 7,7 см, h – 15,5 см, другий – Ø вінця 11,4 см, Ø денця – 10,5 см, h – 20,3 см.

До столового посуду належали кухлі. У колекції музею Б. Хмельницького – 8 різноманітних кухлів XVII – поч. XVIII ст. від зовсім маленьких до великих місткістю більше 1 л.

Під час археологічного дослідження Мотронинського городища у 1990 р. знайдено два великі кухлі циліндричної форми з ручками. Один з них червоно-глиняний, звужений до вінця, прикрашений червоним ангобом [2; А-5166] (Мал. 8). Інший – біло-глиняний [2; А-5174] (Мал. 9), багато орнаментований червоно-брунатним ангобним розписом: під вінцем та біля денця – двома горизонтальними паралельними лініями, по тулубу — рядами кілець з червоними та брунатними рисками в центрі, розділеними між собою вертикальними лініями. Вражають розміри кухля Ø вінця – 12 см, Ø денця – 11,8 см, висота – 22 см. Припускають, що подібними кухлями користувалися у шинках.

Іншу форму має біло-глиняний кухоль, знайдений у Суботові [2; А-5170] (Мал. 7). Вінце високе, розширене до верху, тулуб опуклий, звужений до денця, з ручкою. Зовні виріб оздоблений червоно-брунатною опискою у вигляді прямих паралельних горизонтальних ліній. Внутрішня поверхня вкрита зеленою поливою. Діаметр вінця – 10,6 см, денця – 5 см, висота – 10,7 см.

Кухлик, знайдений археологічною експедицією під керівництвом П.А.Горішнього 1993 р. у Чигирині (Мал. 10), виготовлений із світло-коричневої глини, з ручкою, не орнаментований, має невеликі розміри і діаметр вінця – 8,7 см, денця – 5 см, висота – 6,2 см.

Під час археологічного дослідження Нижнього міста в Чигирині у 2006 р. (кер. Д.П.Куштан) виявлено велику кількість керамічного матеріалу XVII – XVIII ст., в тому числі посуду [1; 40-44]. В експозиції музею зберігається рожево-глиняний кухлик невеликого розміру (діаметр вінця – 9 см, денця – 6 см, висота – 10,2 см) [2; б/н] (Мал. 13). Формою він нагадує глечик: має опуклий тулуб, високу розширену догори шийку (займає ½ висоти кухлика), прикрашений ангобним розписом червоного кольору у вигляді паралельних прямих та хвилястої ліній.

Інший кухлик [2; б/н] (Мал. 14), знайдений експедицією Д.П.Куштана, подібний до бокала, проте з ручкою, світло-коричневий, має округлий тулуб, звужений до прямого вінця, невисоку ніжку. Зовні прикрашений паралельними прямими лініями, виконаними червоно-брунатною глиною. Діаметр вінця кухлика – 7,8 см, денця – 7,5 см, висота – 9,5 см.

Дві сіро-глиняні посудини на ніжках умовно теж можна віднести до кухлів, оскільки вони з ручками. Знайдені в Суботові посудини за формою та розмірами майже ідентичні: мають невисоку ніжку, опуклий тулуб та високу розхилену догори шийку. Одна з посудин має 2 ручки, без орнаменту [2; А-5175] (Мал. 11), інша – одну ручку [2; А-5249] (Мал. 12). прикрашена ангобним розписом червоно-брунатного кольору у вигляді паралельних прямих та хвилястих ліній. Діаметр вінця кухлів відповідно 7,7 см та 7,5 см; денця – 5 см та 6 см; висота – 10,5 та 10,7 см.

Макітра XVII – поч. XVIII ст. [2; А-5250] (Мал. 15), що представлена в музеї, — широка посудина з розхиленими від денця стінками і різко відігнутим назовні вінчиком. Знайдена в Суботові, червоно-глиняна, зовні оздоблена опискою червоно-брунатного кольору: по вінцю – двома паралельними прямими лініями та рядом листочків виконаних квачиком, по тулубу – хвилястою та прямою лініями. Належала до кухонного посуду. Діаметр вінця – 29,5 см, денця – 18 см, висота – 16 см.

Сіро-глиняна сковорода-латка [2; А-5251] (Мал. 21) теж знайдена в Суботові. Має опуклі стінки зі зламом посередині тулуба, вінця відігнуті назовні, ручка трубчата, край денця прикрашений 7 скісними зрізами.

У музейній збірці знаходяться дві миски – глибокі невеликі посудини зі зламом посередині тулуба і загнутим всередину вінцем. Одна з них, знайдена археологічною експедицією П.А.Горішнього в Чигирині, рожево-глиняна [2; А-4164] (Мал. 16), внутрішня поверхня миски вкрита зеленою поливою. Друга – з Суботова [2; А-4146] (Мал. 17), декорована брунатним ангобом: на вінцях – хвилястою лінією, стінках – паралельними прямими лініями та крапками, на денці – солярним знаком у вигляді кола з 6 променями. Діаметр мисок відповідно 26 см та 25,5 см.

Тарілки, як вид столового посуду, з'являються наприкінці XVI ст. і набувають поширення у середині XVII – XVIII ст. Існує думка, що таку форму посуду запозичено цеховими майстрами із Західної Європи [3; 130]. Про використання тарілок у козацькому побуті свідчить сірійський мандрівник П.Алеппський, зазначаючи, що на обіді у Богдана Хмельницького "…поставлено на стіл розписні глиняні миски з вареною солоною рибою…" [6; 179].

Характерна особливість тарілки – широкі краї (береги). Цей вид посуду представлений у колекції музею 3 екземплярами.

У 1990 р. на Мотронинському городищі знайдена червоно-глиняна тарілка [2; А-5173] (Мал. 20). На її внутрішній поверхні збереглися залишки білого ангобу, вінце декороване червоною глиною у вигляді півкіл з крапкою. Діаметр тарілки – 30 см.

Дві наступні тарілки знайдені в різних місцях (одна на Мотронинському городищі [2; А-5168] (Мал. 19), друга – в Чигирині [2; А-5169] (Мал. 18). Вони дуже схожі між собою, у їх формі та манері розпису відчувається рука одного майстра. Тарілки датуються XVII ст., білоглиняні, багато оздоблені червоно-брунатним ангобом у вигляді паралельних прямих та хвилястих ліній, листочків, S-подібних рисочок по стінках. Обидві тарілки мають скісні зрізи біля денця. Діаметр тарілок відповідно 29 та 27 см.

Як бачимо, побутова культура жителів Чигиринського краю XVII – поч. XVIII ст. представлена в експозиції музею Б. Хмельницького різноманітним кухонним та столовим посудом, який є лише незначною часткою багатого керамічного матеріалу, що зберігається у фондах НІКЗ "Чигирин" і потребує опрацювання.

Дана стаття є початком роботи з вивчення середньовічної кераміки із збірки музею.

_________________________

1. Куштан Д.П. Звіт про науково-дослідні археологічні розкопки у центрі м. Чигирина. – Черкаси, 2005 р.

2. Фонди Національного історико-культурного заповідника "Чигирин".

3. Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у XIV – XVIII ст. // Археологія. – 1997. – № 2.

4. Гугля В.І. Керамічне виробництво XVІІ – XVIII ст.: штрихи до технології // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 2002 р.

5. Діденко Я.Л. Пам’яткоохоронна діяльність музею Б.Хмельницького. – Науковий архів НІКЗ "Чигирин".

6. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997 р.

Леся Чміль (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту археології НАН України

Керамічні тарілки з Арсеналу. Попередні підсумки

1. Хронологія пам’ятки.

З липня 2005 р. на території Старого Арсеналу м. Києва проводяться археологічні дослідження. Як відомо з писемних джерел, в ХVІІ ст. тут розміщувався Вознесенський жіночий монастир1, який згадується під назвою Дівочого Печерського монастиря. Точна дата заснування його невідома, проте утворення пов’язується з ім’ям архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетинецького (1599 – 1624 рр.). Монастир зображено на двох планах XVII ст.: Кальнофойського (1638 р.) і Ушакова (1695 р.). Детальний опис монастиря залишив також П.Алеппський 1653 р.2. За ігуменства матері І.Мазепи Марії Магдалини (1688 – 1707 рр.) на території монастиря велося кам’яне будівництво. В 1701 – 1705 рр. були споруджені муровані Вознесенська церква, трапезна та дзвіниця. В 1711 р., з початком будівництва Печерської фортеці монастир було переведено на Поділ і об’єднано з Флорівським. Вознесенська церква ще деякий час використовувалась як гарнізонний храм до будівництва нинішньої споруди Арсеналу (1784 – 1798 рр.), коли всі кам’яні споруди монастиря було розібрано.

Досліджений на території внутрішнього двору Арсеналу (79 х 111 м) культурний шар можна розділити на кілька хронологічних горизонтів. Перший з них, верхній, пов’язаний зі спорудженням Арсеналу, датується XVIII – XIX ст. Це ряди дерев’яних стовпів, ям тощо. Наступний горизонт складають поховання, як монастирські (XVII ст.), так і ті, що відносяться до часу використання церкви як гарнізонного храму (XVIII ст.). Поховання розміщені навколо Вознесенської церкви. Від самої церкви залишились лише фундаментні рови, заповнені будівельною кришкою. Під ярусом поховань знаходився ще один горизонт, до якого відносяться близько 100 об’єктів, які можна пов’язати з монастирськими спорудами. Вони розміщуються по периметру монастирського подвір’я навколо церкви, як це позначено на відомих планах та описано у П. Алеппського. Об’єкти вкопано в материк, деякі на досить значну глибину — до 3 – 5 м. Заповнені мішаним ґрунтом з горілими прошарками, в заповненні містилась велика кількість різноманітної кераміки. Серед цих об’єктів можна виділити будівлі, льохи, господарчі ями. До цього ж хронологічного горизонту відноситься і комплекс із восьми печей в південно-західній частині арсенальського подвір’я, очевидно, господарського призначення. Ще один, найнижчий горизонт складають кілька будівель XIV – XVI ст. та два ровики, які відносяться до поселення, що передувало монастирю.

Монастирські комплекси найбільш представницькі за кількістю матеріалу та його різновидами, передусім, кераміки. Є також численний нумізматичний матеріал, більшість якого походить з об’єктів. Подальше опрацювання матеріалів дасть змогу більш чітко визначити хронологію окремих об’єктів. Підставою для такого датування, в першу чергу, може стати визначення поховань і виділення, передусім, поховань монастирських, адже вони будуть датуватись XVII – початком XVIII ст. Крім того, в поменнику Введенської церкви КПЛ є запис, який сповіщає про «мор» 1652 р., від якого померли схимниці, інокині та послушниці Дівочого Печерського монастиря – всього 105 осіб3. Отже, якщо буде виділено групу найраніших монастирських поховань, то більшість з них можна буде датувати 1652 р., а отже, об’єкти, які знаходяться під похованнями, можна буде впевнено віднести до першої половини XVII ст. Крім того, визначення монет з цих об’єктів може дати нижню межу поховань і відповідно час припинення функціонування об’єктів. Але поки обробка матеріалів триває, весь матеріал з даних об’єктів доводиться датувати більш широко — XVII – початком XVIII ст.

Дослідження проводяться також всередині корпусу Арсеналу та зовні біля його стін. Там також виявлено велику кількість об’єктів, але їх датування не таке однозначне, як датування об’єктів на площі двору. Ці об’єкти різночасові, скоріше за все, пов’язані не з монастирем, а з печерським містечком, частина їх може відноситись до XVIII ст., принаймні до початку будівництва арсенальського корпусу (1784 р.). Прикладом такого об’єкту може бути підвал, виявлений в шурфі 6, який містив велику кількість кераміки.

Серед великої кількості керамічного матеріалу можна виділити тарілки, як одну з найбільш масових та цікавих з огляду на орнаментацію групу посуду. Опрацьована частина дає змогу зробити деякі попередні висновки і спостереження за особливостями форм і орнаментації цієї групи посуду.

2. Форма, пропорції, особливості тарілок.

Розміри тарілок дуже варіюють: від зовсім мініатюрних діаметром 15 см до великих блюд діаметром 35 см. Висота посудин становить 3 – 8,6 см. Основним типом є тарілки, що мають вінчик у вигляді валика, який формувався шляхом загину формовочної маси досередини. Іноді цей валик виражений дуже слабо, у вигляді незначного потовщення краю тарілки або просто округлого краю. Посудини мають досить різко виражене ребро на переході від дзеркала до берегів, відносно пологі береги та вертикальні стінки приденної частини, відносно широкодонні та мають глибоке дзеркало. Майже половина тарілок має широкі зрізи на денці, причому переважно це тарілки з кольоровою двоколірною чи монохромною поливою. Загалом звертає увагу відсутність вінчиків інших конструктивних схем, зокрема, загин формовочної маси назовні та вертикальна орієнтація вінець, а також відсутність утору на денці. Очевидно, ці ознаки хоч, можливо, і з’являються в XVII ст., та найбільшого розповсюдження набувають у XVIII ст.

Даний тип тарілок має аналогії серед інших комплексів Києва та Середнього Подніпров’я першої половини XVII ст. (горни на Видубичах, Гончарах, розкопи на Подолі, горн у Вишгороді тощо). Появу даного типу тарілок можна датувати кінцем ХVІ ст., як і взагалі появу тарілок на землях Середнього Подніпров’я, а найбільше розповсюдження – першою половиною ХVІІ ст. Кінець побутування даного типу форми визначити важко, адже зустрічається він і у ХVІІІ ст. поряд з іншими формами.

3. Орнаментація.

Тарілки поділяються на три різновиди за технікою орнаментації. Перший –тарілки з опискою та крайкуванням зеленою поливою. Орнаменти на них геометричні. Ця група нечисленна, вона має широкі аналогії в інших комплексах Києва XVII – першої половини XVIII ст. (Рис. 1.1).

Другий різновид – посудини з двохколірною або монохромною поливою. Ці тарілки вкривались поливою або лише зеленою, або двох кольорів: береги, як правило, зелені, а дзеркало жовто-коричневе. Хоча є і окремі винятки, коли дзеркало, навпаки, зелене, а береги коричневі. Зустрічаються також екземпляри із світло-жовтою та безбарвною поливою. Деякі тарілки не мають орнаменту, але більшість орнаментовані або багаторядною хвилею, прокресленою гребінцем, або орнаментальним валиком, або обома способами разом у різних поєднаннях (Рис. 1.2). Орнаментальний валик, як правило, — це зубчате коліщатко, але часто зустрічається складніший геометричний візерунок. Діаметри коліщаток, які можна вирахувати за довжиною рапорта візерунку, – близько двох сантиметрів, як і у зафіксованих етнографічних зразків. Звертає увагу відсутність одиничних штампів у монастирських комплексах. Зустрічаються вони в об’єктах за межами монастиря, які датуються більш пізнім часом. Це може бути додатковим підтвердженням того, що такі штампи є характерними для XVIII ст., хоча з’являються вони раніше, принаймні в другій половині XVII ст. Так, в об’єкті з шурфу 6, що розташований зовні арсенальської стіни із західного боку, виявлено значну колекцію тарілок з кольоровою поливою. За формою вони аналогічні попереднім, але на них вже зустрічаються одиничні штампи та орнамент, закомпонований у вертикальні смуги. У однієї посудини береги вкриті непрозорою поливою (емаллю) зелено-блакитного кольору. Привертає увагу унікальна тарілка з відштампованими янголами на берегах, причому використано два штампи – більшого і меншого розміру. Штампи були досить великими, на них вирізьблено повністю голову і крила янгола на відміну від тарілок XVIII ст., на яких відштамповувались лише голівки, а крила домальовувались. Всього відштамповано 6 зображень – два більших і чотири менших.

На даному різновиді тарілок досить часто зустрічаються клейма у вигляді літери «Б» у прямокутнику. Для їх нанесення використовувалось кілька штампів, про що свідчить різне написання літери та різна форма штампів – або майже квадрат, або видовжений прямокутник. Є також фрагмент тарілки з частиною прокресленого напису.

Третій різновид – тарілки з підполив’яним контурним розписом. Більшість з них виконана з каолінової глини, тому не потребувала білої ангобної підґрунтовки під розпис. Але частина тарілок виконана із світлих глин і вкрита білим ангобом під розпис. Є також одиничні екземпляри, виготовлені з червоної глини або вкриті червоним ангобом. Частина тарілок має зрізи на денці, але значно менший відсоток, ніж тарілки з двохколірною поливою. Також у деяких екземплярів є невеликий піддон, який нехарактерний для українських керамічних виробів, що наводить на думку про немісцеве виробництво цієї частини тарілок.

Орнаменти відзначаються чітким і якісним малюнком. Контурне ріжкування поділяється на два різновиди: із заповненням площин фарбами та з незафарбованими площинами. Розпис на тарілках першої групи виконано переважно трьома фарбами: темно-брунатною (контур) та рудою і зеленою (площини всередині контуру). Характерною рисою арсенальських тарілок є вживання жовтої та синьої фарб на деяких екземплярах. На червоному або темно-сірому тлі розпис виконувався білою та зеленою фарбами. До другого різновиду належать посудини, малюнки на яких нанесені лише темним контуром, без заповнення площин орнаменту.

Рис. 1 Рис. 2

Орнаменти на тарілках дуже різноманітні і потребують спеціального дослідження. Попередньо можна виділити кілька їх груп, які характеризуються сталою композицією та набором елементів. Перша з них – суцільний пояс з арок по берегах тарілок. Всередині арок можуть бути крапки, бутони, листки, ґрона винограду та інші елементи, інколи — досить складні рослинні композиції. Іноді арки виконані у формі листка. Між ними, як правило, зображені різні варіанти трилисників, інколи — бутони чи невеликі грона. Рідше замість арок зображували трикутні зубці. Часто зустрічається спрощений мотив – невеликі пелюстки-півовали, почергово зафарбовані червоним та зеленим кольором. Інколи всередині них намальовано крапку чи овал, а між ними – дрібні елементи: кружечки, трикутники, джґутики. В більш складних композиціях такого типу зображено довгі окремі пелюстки або групи по три арочки, що чергуються з рослинними елементами. Цей тип композиції на берегах тарілок є найбільш поширеним та характерним для київської кераміки у XVII – XVIII ст. (Рис. 2.1).

Ще один різновид композицій на берегах тарілок – поділ берега на окремі сектори, які часто зафарбовані почергово різними кольорами. В центрі кожного сектору знаходиться квітка-розетка, яка має серцевину кольору, протилежного до кольору тла.

Інший принцип компонування орнаментів на берегах тарілок – суцільна гірлянда-пагінець зі спірально закрученими почергово в протилежні боки завитками (Рис. 2.2). Є двох видів: лише з акантового листя та із листя з квітами чи бутонами. Такий пагінець є характерним орнаментом для доби Відродження4. Зустрічається він також на східній, зокрема турецькій кераміці. Ці два різновиди композицій теж зустрічаються на київській кераміці, але не такі поширені, як перший різновид.

Рідкісним видом орнаментації є суцільні пояси із геометричних фігур: ланцюг з ромбів (Рис. 3.1), меандроподібний орнамент, перехрещені кола, ялинковий орнамент, а також трикутники, півкола та абстрактні геометричні фігури по берегах (Рис.3.2). Зустрічається також лускоподібний орнамент, що заповнює суцільно всю площину берега тарілки.

Рис. 3

Мотиви центральної композиції можна розділити на симетричні й асиметричні. Частіше зустрічаються симетричні відносно центру: чотирьохчастинні композиції (Рис. 2.1) або багатопелюсткові чи багатопроменеві розетки. Рідше зустрічається композиція типу “вазон” – коли пагони й гілки виходять з однієї точки. Ця композиція може бути теж симетрична відносно осі – білатеральне зображення рослини і асиметрична вільного малюнку. Ці композиції загалом характерні для київської кераміки, але арсенальські відзначаються більш тонким і чітким малюнком, вишуканішими орнаментами і акуратністю виконання. Так, площини всередині контуру зафарбовані повністю, фарба не виходить за межі контуру.

З елементів розпису найпоширенішими є рослинні. Це виткі стебла рослин з квітами, листям та різноманітними завитками. Дуже часто вони перекреслені кількома короткими поперечними штрихами. Часто зустрічаються квіти, зображені як розетка з почергово забарвленими пелюстками або як бутон чи тюльпан; акантове листя та трилисники; виноградні ґрона.

Зустрічаються, як і на берегах, рідкісні геометричні елементи розпису у вигляді кружків, абстрактних фігур, зображень, що нагадують геральдичні мотиви тощо (Рис. 3.1).

Знайдено кілька посудин із зооморфними зображеннями. Це фрагмент денця, на якому зображено птаха в профіль, повернутого вправо, на шиї кілька смуг так званого «намиста». Миска має зображення риби на дзеркалі. Обабіч розташовані гілки з акантовим листям та квітами. Ще на одному фрагменті зображення риби також розміщено на дзеркалі. Унікальною є тарілочка із зображенням на берегах кількох будиночків. Ці зображення нагадують малюнки будинків на планах Кальнофойського і Ушакова.

Цікавою є тарілка XVIII ст. з корпусу Арсеналу з рідкісним зображенням янгола, намальованим білим ангобом по червоному тлу. Такі зображення відомі для XVIII ст., але зустрічаються рідко – в Києві на даний час відомо лише 5 – 6 таких тарілок.

Привертає увагу один фрагмент тарілки, на дзеркалі якого є залишки орнаменту, що нагадує мармурування. Береги цієї тарілки заповнені розписом у вигляді довгих арок – пелюсток. Ще одна тарілка з мармуруванням знайдена в шурфі 6 і, можливо, датується дещо пізнішим часом. На берегах у неї арковий орнамент, а на дзеркалі – чотирьохколірне мармурування. Це найраніші зразки цього типу орнаментації, що, очевидно, бере початок від італійської техніки декорування, відомої під назвою “marbled” – тобто підполив’яний розпис розводами червоного, чорного ангобів по білій ангобній підгрунтовці з плямами зеленої, жовтої і синьої фарби. Ця техніка була властива для керамічного виробництва північноіталійських міст XV – XVII ст., передусім, Пізи. Аналогічна кераміка виготовлялась і в Османській імперії, але дещо пізніше5. У XVIII ст. вона набула популярності в Європі і почала виготовлятись в європейських країнах, зокрема в Німеччині. В Москві виробництво такої кераміки було налагоджено на початку XVIII ст.6. На території Середнього Подніпров’я, очевидно, виробництво аналогічної кераміки почалось дещо раніше, принаймні з другої половини XVII ст. Цей тип орнаментації зустрічається і в інших комплексах Києва, що датуються другою половиною XVII ст., зокрема, в розкопах з церкви Спаса на Берестові та по вул. Хоревій.

4. Місце виробництва.

На сьогодні є два виявлених осередки кінця XVI – першої половини XVII ст. на території Києва. Це два горни в урочищі Видубичі і один горн в урочищі Гончарі, який можна датувати цим часом. Горн цього ж часу досліджений і у Вишгороді. В перших двох осередках в заповненні горнів знайдено тарілки з двоколірною поливою та багаторядною прокресленою хвилею, що свідчить про їх місцеве виробництво. В горні з Вишгорода виявлено посудини з опискою та крайкуванням. Тарілки з підполив’яним розписом знайдено лише на Видубичах. За багатьма рисами вони схожі на арсенальські. Це, передусім, форма тарілки і зокрема вінчика. По-друге, техніка орнаментації і по-третє, стиль контурного розпису – геометричні фігури і завитки без зафарбовування площин, аналогічний одній з груп орнаментації. Але повних аналогій орнаментам не знайдено. Отже, немає підстав стверджувати, що ці тарілки виготовлялись саме на Видубичах. Хоча місцеве виробництво їх не виключається, можливо, в іншому не знайденому на сьогодні осередку. До речі, є письмова згадка під 1628 р. про двох гончарів на території печерського містечка7. Не виключено, що в цих майстернях могли виготовлятись і такі тарілки, хоча поки вони не знайдені, це питання залишається відкритим. Це стосується більшості тарілок, орнаментованих підполив’яними розписами. Загалом серед них виділяється група з нехарактерними для київської кераміки рисами. Це наявність піддону, вживання синьої та жовтої фарб, а також стиль орнаментики і якість виконання. Ці риси наводять на думку про немісцеве виготовлення даної групи або виготовлення її іноземними майстрами, що працювали в близькій окрузі.

5. Аналогії. Аналогії композиціям та елементам розписів знаходяться на досить широкій території як на заході, так і на півдні по відношенню до українських земель. Так, ренесансними композиціями є білатеральне зображення рослини та гірлянда чи пагінець – стебло у вигляді почергово закручених в протилежні боки спіралей8, а також побудова зображення на двох взаємоперпендикулярних осях9.

Серед польської кераміки є група близьких аналогій деяким елементам розпису та формі тарілок. Так, на посуді кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. з гончарного осередку Мехоцина та з Ярославля зустрічаються аналогії таким орнаментам, як квіти, у вигляді розетки з почергово зафарбованими зеленим і червоним пелюстками, пагінець з акантового листя, ялинковий та лускоподібний орнаменти. Зустрічається також аркова композиція на берегах з трилисниками та виноградними ґронами10. Схожими є і форми тарілок, зокрема вінчика, а також кольори розписів. Є також посудини з мармуруванням на дзеркалі і контурним розписом на берегах, датовані кінцем XVI – XVII ст.11. Польські дослідники пов’язують виробництво розписного посуду на своїх землях з керамістами – хабанами (анабаптистами), вихідцями з Фаенци, що осіли в Трансільванії, а пізніше — в Словаччині. Справді, орнаментація як польського, так і київського посуду рослинними мотивами дуже схожа на кераміку хабанів. Але відрізняється техніка декорування – хабани виготовляли майоліку, тобто надполив’яний розпис емалями.

Взагалі, простежуються аналогії деяким елементам розпису на досить широких територіях, в тому числі на кераміці, прикрашеній в техніці сграфіто. Так, аналогії хрестоподібним композиціям в центрі тарілок і ялинковий орнамент відомі в Румунії, на посуді з підполив’яним розписом XV – ХVІ ст.12 з гончарного центру в м. Браїлі. Тут же виявлено і посуд, прикрашений в техніці сграфіто. На таких тарілках є зображення тюльпаноподібних квітів на довгих стеблах, перекреслених кількома поперечними штрихами. Загалом, ялинковий орнамент на берегах тарілок зустрічається в XIV – XV ст. на сграфіто кераміці Північного Причорномор’я13. На цих же територіях був поширений і піддон у тарілок. Деякі елементи розпису знаходять відповідники навіть серед виробів італійських і турецьких керамістів. Зокрема, для кераміки Фаенци і Губбіо характерний лускоподібний орнамент, що заповнює всю площину берега тарілки14. А на тарілках і чашах ізнікського і кютахійського виробництва зустрічається пагінець з акантового листя, ланцюг з ромбоподібних фігур та стебла рослин, перекреслені поперечними штрихами15. Є тут також орнамент у вигляді зубців по берегах тарілок, доповнений квітковими мотивами16.

Орнаменти керамічних розписів знаходять відповідники і в книжковій графіці того часу. Так, стебла рослин, перекреслені кількома поперечними штрихами, є в оформленні рукописних та друкованих книг XVI – XVII ст.12 В заставках, кінцівках, титулах часто зустрічаються зображення виноградних грон, листя, стебел, квітів та різноманітних завитків і геометричних орнаментів, що в багатьох рисах подібні зображенням на посуді13.

Таким чином, техніка декорування, форма тарілки та окремі мотиви розпису мають аналогії серед кераміки досить широких територій. Хоча походження підполив’яних розписів визначити на сьогоднішній день проблематично, все ж можна зробити висновок про їх зв’язок із Західною і Південною Європою. Хоча прямих аналогій орнаментам не виявлено, але європейський вплив, безперечно, прослідковується.

Виробництво цієї групи посуду переважно місцеве, можливо, за виключенням групи з жовтою і синьою фарбою та піддоном, яка є привозною.

____________

1 Крайня О.О. Формування архітектурного комплексу Києво-Печерського жіночого монастиря (ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) // Могилянські читання. 2005. – К., 2006. – С. 264 – 268.

2 Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – С. 66 – 68.

3 Лаврський альманах. – Вип.18, спецвипуск 7: Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. – К., 2007. – С. 63 – 64.

4 Павлуцький Г. Г. Історія українського орнаменту. – К.: Друкарня УАН, 1927. – С. 26.

5 Коваль В.Ю. Позднесредневековая глазурованная керамика с мраморовидной росписью // Тверь, Тверская земля и сопредельные территории в эпоху средневековья. – Вып. 3. – Тверь, 1998 – С. 227; Vroom J. Byzantine to modern pottery in the Aegean. – Parnassus press, 2005. – P. 164 – 165.

6 Коваль В. Ю. Позднесредневековая государчственная кераміка… — С. 227.

7 Тариффа подымной подати Киевского воеводства, 1631 г. // Архив Юго-Западной России. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 389.

8 Павлуцький Г. Г. Історія українського орнаменту… — С. 26.

9 Лащук Ю. П. Кераміка //Історія українського мистецтва. – Т. 2. – К., 1967. – С. 389 – 400.

10 Szetela T. Ceramika z Miechocina // Polska Sztuka Ludowa. – R.XXIII. – 1969. – №1. – S. 7, 11, 15, 21, 31 та ін.; Szetela – Zauchowa T. Miechocin. Nowozytny osrodek garncarski // Garncarstwo i kaflarstwo na ziemiach polskich od poznego sredniowiecza do czasow wspolczesnych. – Rzeszow, 1994. – rys. 3, 21, 24, 29, 30, 32, 33, 37; Supryn M. Polmajolikowa ceramika z Jaroslawia // Wiadomosci archeologiczne. – Warzhawa, 1975. – T.XL. – Tabl. II.2; IV.5; V.3; IX.1; XIII.2, 4, 6 та ін .

11 Swiechowska A., Dukwicz R. Warsztat garncarski z konca XVII wieku // Szkice staromiejskie. – Warszawa: Sztuka, 1955. – Tabl. 15; Szetela T. Ceramika z Miechocina// Polska Sztuka Ludowa. – R.XXIII. – 1969b. – №2. – Tabl. 36.

12 Candea J. Braila, un centre roumain de la ceramique emaillee moins connu (XIV e – XVI e ss.) // Поливная керамика Средиземноморья и Причерноморья Х – ХVIII вв. – К.: Стилос, 2005. – Fig.11, 15, 16.

13 Адаксина С. Б. Изображение животных и птиц на средневековой керамике Крыма // Историко – культурные связи Причерноморья и Средиземноморья Х – XVIII вв. по материалам поливной керамики: Тезисы докладов науч. конф. – Симферополь, 1998. – Рис. 1.4.

14 Szetela – Zauchowa T. Op. sit. — S. 53.

15 Беляева С. А. О культурно-исторических связях Северного Причерноморья и Анатолии в ХVІІ – ХVІІІ вв. (по находкам поливной керамики в Очакове) // Историко-культурные связи Причерноморья и Средиземноморья Х – XVIII вв. по материалам поливной керамики: Тезисы докладов науч. конф. – Симферополь, 1998. – Рис. 1.12, 61; Aslanapa O. Turkische fliesen und keramik in Anatolien. – Istanbul, 1965. – Tabl. 9, 12, 18, 31.

16 Atasoy N., Raby J. Iznik. The pottery of ottoman Turkey. – London: Alexandria press, 1994. – P. 283.

17 Логвин Г.Н. З глибин: давня книжкова мініатюра ХІ – ХVІІІ ст. – К: Дніпро, 1974. – С. 127; Логвин Г.Н. З глибин: гравюри українських стародруків. – К., 1990. – С. 37; Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в ХVІ – ХVІІІ ст. – Львів: Вид-во ун-ту, 1971. – С. 66; Запаско Я.П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. – К: Вид-во АН УРСР, 1960. – С. 123.

18 Запаско Я.П. Мистецтво книги... – С. 65, 69, 124, 125; Логвин Г.Н. З глибин: гравюри... – С. 48; Логвин Г.Н. З глибин: давня... – С. 83, 96; Запаско Я.П. Орнаментальне... – С. 143, 149, 151, 152, 159; Огієнко І. Українсько-російський словник початку ХVІІ-го віку. – Вінніпег: УВАН, 1951. – С. 19.

Роман Луговий, Віктор Верещака, наукові співробітники

науково-дослідного відділу археології Полтавського краєзнавчого музею,

Оксана Коваленко, старший викладач кафедри історії

України Полтавського державного педагогічного університету

ім. В.Г.Короленка, молодший науковий співробітник Інституту

керамології — відділення Інституту народознавства НАН України,

Віталій Яремченко, старший науковий співробітник

науково-дослідного відділу історії XІV – поч. ХХ ст.

Полтавського краєзнавчого музею (Опішне Полтавської області)

Гончарні горни XVIII ст. з Решетилівки

У 2006 р. у центрі містечка Решетилівка Полтавської області під час будівельних робіт були виявлені два гончарні горни, що знаходились поряд (за 2 м) один від одного. Рештки горнів були досліджені науковими співробітниками Полтавського краєзнавчого музею та Інституту керамології.

Горно 1. Будівельна траншея проходила через центр випалювальної камери, тому черінь і частина козла були зруйновані. Горно двоярусне, повністю збудоване з глини у чорноземному шарі. У його стінках зафіксовано 5 прошарків обмазки. Товщина стінок 0,1 – 0,12 м. Горно незначно заглиблене в передматерик, підлога (низ) печі, зафіксована на глибині 1,86 м від рівня сучасної поверхні, теж обмазана глиною. Камера для випалювання (кабиця) мала округлу форму [2, с.115]. Черінь зберігся частково — лише біля задньої стінки горна, у місці прогонів. Сльоси були укріплені допоміжними глиняними стовпчиками. Прогони мали сегментоподібну форму. В їх стінки були вмуровані кахлі, поверх обмазані прошарком глини. Козел довжиною 1,64 м, шириною 0,3 м, висотою 0,46 – 0,47 м проходив через всю площину випалювальної камери і, ймовірно, був викладений з вмурованих кахлів, скріплених глиною. Довжина токової камери 2 м, висота біля виходу до кабиці — 0,63 м, товщина аркового склепіння 0,18 м. Підлога камери йшла з невеликим підвищенням в бік челюстей (Мал. 1).

Горно 2. Будівельна траншея пошкодила лише стінку горна з боку прогонів. Горно двоярусне, повністю збудоване з глини. У його стінках зафіксовано 5 прошарків обмазки. Товщина стінок 0,1 – 0,12 м. Горно незначно заглиблене в передматерик, його підлога (низ), зафіксована на глибині 1,62 м від рівня сучасної поверхні, теж обмазана глиною. Камера для випалювання мала округлу форму. Черінь зберігся частково — лише біля задньої стінки, у місці прогонів, тому форму, кількість та розташування дучок зафіксувати було неможливо. Прогони мали сегментоподібну форму. Козел довжиною 1,5 м, шириною 0,2 – 0,23 м, висотою 0,36 м проходив через всю площину випалювальної камери і був вибудуваний з глини, лише біля прогонів у його верхній частині були вмуровані фрагменти кахлів. Зберігся козел погано, розтріскався і став непридатним ще під час використання горна. Довжина топкової камери 1,4 м, її верх також не зберігся. У її стінки вмуровано ряд лицьових пластин стінних та кутових кахлів, поверх обмазаних прошарком глини. Підлога камери йшла з невеликим підвищенням в бік челюстей. Пригребицю повністю дослідити не вдалося, оскільки вона частково перерізана похованням ХІХ – поч. ХХ ст. Біля челюстей зафіксовано лише її маленьку частинку, що мала округлі обриси. Імовірно, яма була одна для обох горнів і мала діаметр понад 2 м.

На думку авторів, обидва горни були горщечники, побудовані одним майстром або за одним звичаєм і близькі за часом функціонування, на що вказує подібність виробів у них та конструкції. Проте горно 2 є більш давнім, ніж горно 1. Про це свідчить його більш простіша конструкція і той факт, що воно завалилося в давнину. Натомість горно 1 додатково укріплювалось, це зумовило той факт, що воно збереглося майже не ушкодженим до його руйнування будівельниками. Горни із використанням кахлів для посилення конструкції випалювальної споруди трапляються порівняно рідко. Хоча застосування поодиноких кахлів чи цеглин в черінях чи козлах горнів кінця XVII – І половини XVIII ст. відзначалося дослідниками для розкопаних горнів Києва, Переяслава-Хмельницького [7; 1].

Коротко зупинимося на розгляді знахідок. У заповненні та в стінках горнів знайдено фрагментовані та цілі коробчаті стінні і кутові кахлі.

І тип — стінні коробчасті кахлі, із румпами, вінця яких оформлені "вивертанням глини" назовні. Лицьова пластина містить геральдичне зображення двоголового орла з тулубом у вигляді серця. Цей тип можна розділити на 2 підтипи.

Підтип 1 — має вузьку одноступінчату рамку по периметру лицьової пластини, в центрі якої нанесено рельєфне стилізоване зображення двоголового орла. Голови з закритими дзьобами, увінчані трипроменевими коронами (частина лівої голови втрачена). Між лініями, що оконтурюють довгі, вигнуті у протилежні боки шиї, нанесено дугоподібні рельєфні риски. Між шиями вміщено випуклий трикутник вершиною вгору. Основа трикутника спирається на п'ять рельєфних рисок, розташованих віялом з підставки. Дещо нижче підставки — вертикально поставлена риска-палиця, що виходить з тулуба. Під головами та лапами, майже на одній лінії розташовані семипроменеві зірки. Тулуб істоти виконаний у формі серця у трьох вписаних просторових рівнях: зовнішній рівень — стрічка, заштрихована паралельними рисками; середній рівень — прогладжена пальцем гончара смуга; внутрішній рівень — обмежений лінією із трикутними зубцями,

Мал. 1

зверненими до середини внутрішнього простору, в центрі якого нанесено вертикальну випуклу риску із трикутними зубцями по обох боках, а на верхньому кінці утворена п'ятикутна зірка. По обох боках від неї розташовані теж вертикальні випуклі риски із загостреними нижніми кінцями. Крила позначені вписаними рівнобедреними трикутниками, зверненими вершинами до низу. На сторонах зовнішнього трикутника нанесено маленькі трикутники та риски, що схематично позначають пір'я. Під крилами відтиснуті косо поставлені (верхніми кінцями до середини пластини) випуклі риски із зубцями з усіх сторін. Чотирипалі, дещо зігнуті у колінному суглобі лапи, передано доволі реалістично. Хвіст виконано у вигляді рівнобедреного трикутника, зверненого вершиною вгору, і поєднується з тулубом, заштрихованого вертикальними паралельними рисками. Ззовні хвіст облямований маленькими трикутниками та рисками, що позначають пір'я. Таких кахлів, виготовлених в одній формі, знайдено дві.

Підтип 2 — рамка відсутня, в центрі лицьової пластини нанесено рельєфне стилізоване зображення двоголового орла (3 од.). Голови з закритими дзьобами, увінчані коронами. Між головами, на довгому стеблі зображено трипелюсткову “лілію”. Такі ж “лілії”, але на коротких стеблах, розміщено з обох боків, перед головами. Довгі шиї істот помережані випуклими повздовжніми і поперечними рисками, що утворюють дуже видовжені прямокутники. Тулуб вирішений у вигляді серця, внутрішній простір якого та частина крил прикрашені рядами трикутників, вершинами звернених до низу, що символізують пір'я. Крила опущені до низу. З трьох фрагментів кахлів лише на одному збереглося зображення хвоста у вигляді трикутника, зверненого вершиною вгору, та частина лапи з чітко виділеним колінним суглобом. Зазначимо, подібні кахлі із подібною геральдичною символікою широко розповсюдилися на території Гетьманщини наприкінці XVII – XVIII ст. під впливом російської геральдики [2, с. 117; 10, с. 54].

ІІ тип — стінні коробчасті кахлі, із румпами, вінця яких оформлені "вивертанням глини" назовні. На лицьовій пластині нанесене геральдичне зображення битви грифона з левом. Тварини стоять на задніх лапах, мордами звернені одне до одного та простягнутими перед собою передніми лапами з розчепіреними пазурами. Довгі тонкі хвости, пропущені між ногами, обвивають таз. Дзьоб грифона з довгим висолопленим язиком розкритий, шия та передня частина тулубу вкриті “лускою”. Крила підняті угору. Голова лева з розкритою пащею та висолопленим язиком вкрита гривою. Між головами вміщено п'ятипроменеву корону. У верхніх кутах лицьової пластини нанесено семипроменеві зірки. Між тваринами на рівні задніх лап розташований трипелюстковий бутон “лілії” із заглибленням всередині. Від нижнього краю пластини з однієї точки симетрично виходять у протилежні боки два пагони, що дугою опускаються до нижніх кутів пластини.

ІІІ тип — стінні та кутові коробчасті кахлі, із румпами, вінця яких оформлені "вивертанням глини" назовні. Це кахлі з ромбічною сіткою, в яку вписані тонкі гілочки. Вони різняться між собою деякою відмінністю у виконанні гілочок та зображеннями у центральних чарунках. Ми виділяємо три підтипи за останньою ознакою: 1. Вірогідно, трансформовані геральдичні елементи; 2. Солярний знак у вигляді стилізованого соняшника; 3. Маленький хрестик у місці перехрещення гілочок. Таких кахлів виявлено два види: стінні та кутові. Цілих форм та фрагментів таких кахлів виявлено найбільше. Слід відзначити, що подібних кахлів відомо на сьогодні багато. Вони подібні за основою — "ромбічною сіткою", але різняться наповненням — орнаментальними рослинними елементами (гілочками, квітами, пагонами), вписаними у ромбічні чарунки [див. наприклад, 5, с. 244; 6, с. 58, рис. 1:7] .

IV тип — стінні коробчасті кахлі, із румпами, вінця яких оформлені "вивертанням глини" назовні. Характерною особливістю цього типу є орнаментація лицьової пластини кахлі діагональними смугами, в утворені ними чарунки вписані 12 кінцеві прямі хрести.

V тип — кахлі з рослинно-геометричним орнаментом у вигляді двох діагонально перехрещених ліній. З вершин трикутників, що утворюють ці смуги, "виростають" трипелюсткові “лілії”. Лише у цього типу стінних, коробчастих кахлів, вінця румпи не мають потовщення, рівно зрізані.

VI тип — карнизні коробчасті кахлі з рослинно-геометричним орнаментом. Їхня, ледь увігнута по центру, лицьова пластина розділена на три горизонтальні площини. Верхня заповнена зигзаговими смугами, середня — найменша, косими рельєфними рисками, нижня — великими чотирипелюстковими квітками.

VII тип — представлений лише однією цілою стінною коробчастою кахлею, лицьова пластина якої прикрашена перехрещеними стеблами шістьох трипелюсткових “лілій”. На нашу думку, цей тип орнаменту трансформувався з орнаменту "перехрещені тризубці" на кахлях ХVI – XVII ст. [11,с. 54, рис. 1:2, 10.]

VIII тип — стінні коробчасті кахлі із маленькою до 0,5 см нечітко виділеною рамкою. Лицьова пластина містить орнамент, що поєднує елементи криноподібної "решітки" у вигляді стилізованого серця, скріплений між собою перетинками, включає до завершення внутрішніх волютоподібних кінців стилізоване гроно винограду. Цей зразок "килимових" кахлів із волютоподібними елементами та гнучкими виноградними лозами характерний для мистецтва розвинутого бароко. Подібний тип кахлів мав значне поширення на українських та білоруських територіях з ІІ пол. XVII ст. [9, с. 71; 3, с. 56]. Часто він зустрічається в культурних шарах Полтави XVII – XVIII ст. [8, с. 93; 12, с. 67 – 68; 10, с. 125].

Серед інших зразків вирізняються фрагменти лицьових пластин стінних коробчастих та гратчастих кахлів, які через свою фрагментарність не піддаються типологізації. Можна лише відзначити, що лицьові пластини цих виробів прикрашені рослинно-геометричним орнаментом.

За типологією Л.І.Виногродської, всі вказані типи кахлів на Середньому Подніпров'ї побутують у XVIII ст. [2, с. 6, 11].

Посуд, виявлений у заповненні горнів, розподіляється на дві групи. Перша група — фрагменти горщиків із ритованим та штампованим орнаментом, які носять сліди вторинного випалювання, й, вірогідно, є предметами, продукованими в цих горнах (Мал. 2). Інша група — фрагменти горщиків із крайкуванням та писанням ангобами, покришок та мисок більш пізнього походження, вони є складовими культурного шару кін. XVIII – ХІХ ст., який просів та частково засипав кабиці горнів.

Мал. 2

Складним питанням є чітке датування горнів. Проблему становить неможливість у повному обсязі залучити знахідки з них. Тобто, об'єкти не можна вважати закритими комплексами. Горно 1 зруйноване будівельниками, горно 2 було засипане під час планування території, і тому предмети з верхніх прошарків потрапили до заповнення кабиці, верхня частина якої завалилася в давнину. В такій ситуації лише кахлі, що були вмуровані у стінки і козли горнів, та деякі фрагменти горщиків можуть бути використані у хронологічних спостереженнях. Проте звернемо увагу на те, що кахлі, які були вмуровані, могли походити з розвалу ранішої за часом існування хатньої печі або з іншого горна, теж ранішого за часом, і тому треба робити деяку кореляцію в датуванні горнів у пізніший бік. В цілому датування горнів може бути проведене в межах кінця XVII – І половини XVIII ст.

__________________________

1. Буйлук М. Гончарний комплекс кінця XVII – початку XVIII ст. із Переяслава // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. — К.-Опішне: Молодь, Українське Народознавство, 1993. — С. 250 – 253.

2. Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині в 1997 – 2002 рр. // НДПКДУ. — К.: Часи козацькі, 2004. — Вип. 13. — С. 110 – 121.

3. Виногродська Л.І. До питання про хронологію середньовічної кераміки з Новгород-Сіверського // Археологія. — К., 1988. — Вип. 61. — С. 37 – 57.

4. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров'я XIV – середини XVIII ст. Автореферат дисертації … к.і.н. — К.: ІА НАНУ, 1993. — 19 с.

5. Діденко О. Хрещаті кахлі // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. — К.-Опішне: Молодь, Українське Народознавство, 1993. — С. 237 – 279.

6. Заїка І. Керамічний комплекс пізньосередньовічного Мохнача // НДПКДУ. — К.: Шлях, 2002. — Вип.11. — С. 55 – 59.

7. Козубовський Г., Івакін Г., Чекановський А. Дослідження урочищ Гончарі та Кожум’яки у 1987 – 89 рр. // Стародавній Київ: Археологічні дослідження 1984 – 1989 рр. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 262 – 265.

8. Коваленко О. Кахлі гетьманської доби з Полтави // НДПКУ. — К.: Часи козацькі, 1999. — Вип.8. — С. 92 – 98.

9. Левко О.Н. Витебск XІV – XVIII вв.: Стратиграфия, хронология, социально-историческая топография и технология производства. — Минск: Наука и техника, 1984. — 120 с.

10. Мокляк В.О. Розвідки в Полтавській області 1994 року // Полтавський археологічний збірник. — Полтава: Полтавський літератор, 1995. — С. 122 – 126.

11. Попельницька О. Кахлі XVI – XVII ст. з Національного музею України // НДПКДУ. — К.: Шлях, 2002. — Вип. 11. — С. 52 – 54.

12. Суховська І.В. Художні кахлі з Полтави XVIII ст. // Козацькі старожитності Полтавщини. — Полтава: Криниця, 1993. — Вип. І. — С. 66 – 72.

Скорочення:

НДПКДУ — нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.

Юлія Осадча (Дніпропетровськ), старший науковий

співробітник історичного музею ім. Д.Яворницького

Фрагменти кахлів козацької доби

(з розкопок Китайгородської експедиції)

У польовому сезоні 2007 р. археологічні розкопки поселення ХVІІ – ХVІІІ ст. у с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області продовжились. Серед різноманітного речового матеріалу, що було знайдено, виділяємо велику кількість фрагментів архітектурно-декоративної кераміки, а саме: кахлів. За функціональним призначенням домінують лицьові кахлі, лише декілька фрагментів іншого типу — кутові та карнизно-кутові. Відновити зображення на багатьох фрагментах неможливо на сьогодні через їхню погану збереженість та невеликі розміри. Майже всі кахлі зсередини вкриті гаром, що свідчить про тривале їх використання. На деяких з кахлів збереглися залишки побілки. Переважно кахлі виготовлені з жовтувато-червоної глини, трапляються із сірої.

За сюжетами зображень фрагменти кахлів умовно можна поділити на рослинно-геометричні, рослинні, геометричні, геральдично-сюжетні.

Серед археологічних матеріалів з території Китайгорода найчастіше зустрічаються неполив’яні рельєфні кахлі з рослинно-геометричним орнаментом, так званим „килимовим”, у вигляді прямих та перехрещених ліній, квадратів і ромбів, заповнені стилізованими квітами, пагонами, листям. Схожі за сюжетом кахлі були знайдені у с. Бірки Кіровоградської та с. Суботів Черкаської областей1. Чимала кількість фрагментів з рисунком, що складається із рельєфних пагонів, які оточені дугами, по внутрішньому боці цієї дуги розміщені невеликі трикутники.

Досить цікавий фрагмент кахлі з шестипелюстковою квіткою по центру, яка обрамлена рельєфним квадратом, що складається із трьох ліній. Від центра та кутів квадрата відходять рівні лінії у три ряди, між ними зображено абстрактні квітки.

Зустрічаються кахлі з геометричним „килимовим” орнаментом у вигляді хрестів перехресного типу, вписані у ромби. Декілька фрагментів, що відносяться до цього виду, мають рисунок у вигляді кола, заповненого трикутниками і обрамленого прямими лініями, які створюють квадрат. Ще кілька фрагментів за орнаментальною композицією можна віднести до так званого „соняшника”. Схожі кахлі було знайдено при археологічних дослідженнях у м. Києві та с. Суботів2.

Із фрагментів кахлів вдалося майже повністю відновити лицьову кахлю у стилі бароко (Рис. 1.). Виконана із жовтувато-червоної глини, розмірами 26 х 23 см, висота румпи — 7 см, вона має рельєфний рослинний орнамент: в центрі знаходиться багатопелюсткова квітка, від якої відходять абстрактні пагони та листя, композиція знаходиться в рамці.

До типу з рослинним орнаментом відносяться ще кілька фрагментів кахлів із зображенням вазона з квітами у тому ж барочному стилі. Зустрічаються композиції із напівкруглих ліній, з розташованим між ними зображенням “дерева життя”. Такий мотив на українських кахлях зустрічається досить часто на землях Лівобережного та Середнього Подніпров’я3.

У перші десятиліття ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні з’явилися гладкі кахлі, так звані, „голландські”, під час їх виготовлення рисунок наносили синьою фарбою на тло емалі білого кольору. Тут і виникають додаткові декоративні елементи — вертикальні колонки-балясини для „голландських” печей4. При розкопках було знайдено фрагмент саме такої колонки з білої глини із рисунком кілець синього кольору на фоні білого, поєднаних між собою маленькими колами, та фрагмент карнизно-кутової з рослинно-геометричним орнаментом і досить цікавою синьою випуклою напівкруглою колоною з двома ярусами, а на ній — біле листя. На фрагменті чимало перехрещених ліній, ромбів, заповнених невеликими китицями. По верху фрагмента йде широка декоративна рамка з оздобленим кутом у вигляді абстрактної подоби пагона. Фрагменти мають досить товсті стінки. Чимало зразків „голландських” біло-синіх кахлів зберігається у Національному музеї історії України.

Варто виділити два фрагменти пічної лицьової кахлі із сюжетним геральдичним зображенням, на одному збереглася румпа висотою 6 см. Композиція рисунка складається із фігури вершника на коні з оголеною шаблею у витягнутій лівій руці, а правою він тримає кінці віків, напрямок руху – праворуч – ліворуч (Рис. 2:1). Вершника зображено у профіль ліворуч, голова

передана схематично: гострий ніс, око, волосся, гостра борідка. На голові вершника — широкополий капелюх, верхній одяг схожий на камзол, підперезаний у поясі. На одному із фрагментів можна відтворити лише частину зображення вершника, а от фігура коня майже втрачена на обох. Можна розпізнати довгу гриву та сідло на спині, яке прикрашене у лівому нижньому кутку трилисником. Подібні кахлі знаходили і в селах Суботів, Бірки та м. Черкаси5. Таке сюжетне зображення на кахлях, як “погонь” чи “вершник на коні”, було досить розповсюджене на території Середнього Подніпров’я в ХVІІ – ХVІІІ ст.6..

Чимало фрагментів кахлів з сюжетним орнаментом зберегли лише невеличкі частини рисунка — це голова коня з гривою чи тільки грива, а від вершника залишилися зображення руки із шаблею, сідло з ногою. Є досить цікавий фрагмент — лише частина сідла, прикрашене трилисником, а праворуч від нього — зображення зірки і місяця.

Надзвичайно цікавими видаються два фрагменти кахлі із сюжетно-геральдичною композицією: передні ноги коня, а під ними — тварина, що схожа на собаку з висолопленим язиком, маленькими вухами на потилиці, довгим хвостом, закрученим догори, на іншому фрагменті — лише “собака” чи „вовк” (Рис. 2:2). Можливо, це кахлі на релігійну тематику із зображенням “Святого Юрія”, але досить важко стверджувати через малу кількість фрагментів.

Кахлі можна датувати хронологічними рамками з другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Наприклад, композиції саме “килимових” кахлів поширюються в останній третині ХVІІ ст. і використовуються у ХVІІІ ст.

Окремі невеликі фрагменти кахлів: оточувальні рамки, частини румпи, лицьових пластин свідчать про існування кількох окремих зображень початку ХVІІ ст. Подальші дослідження на поселенні, безперечно, дадуть змогу отримати нові дані про особливості виробництва та різновиди кахлів.

______________________

1 Білошапка В. Нові дослідження поселення доби козаччини в селі Бірки – володінні гетьмана Богдана Хмельницького. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2004. – Вип. 13. — С. 26.

2 Фінадоріна Д. З досвіду реставрації української пізньосередньовічної кераміки. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2002. – Вип. 11. — С. 66.; Гугля В. Пізньосередньовічні кахлі с. Суботова: технологія виготовлення керамічної форми-негативу. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2001. – Вип. 10. — С. 84, 86.

3 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині в 1997-2002 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2004. – Вип. 13. — С. 117.

4 Попельницька О. Зібрання кахлів ХІV – ХVІІІ століть Національного музею історії України: огляд колекції, історія формування. // Український керамологічний журнал. – 2005. — № 1 – 4. – С. 87 – 89.

5 Білошапка В., Петренко І., Кірман В. Про матеріальні знахідки в поселенні доби козаччини в селі Бірки – володінні гетьмана Богдана Хмельницького. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2001. – Вип.10. — С. 71; Куштан Д. Сюжетні кахлі козацької доби з Черкас // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2006. – Вип.15. — С. 69 – 70.

6 Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів з розкопок у Батурині… — С. 118.

Дмитро Куштан (Черкаси), начальник Археологічної

інспекції управління культури Черкаської обласної

державної адміністрації

Типологія сюжетів центральноєвропейських

пізньосередньовічних кахлів

(за каталогом В. Бріха кахлів Чеського Національного музею)

Серед археологічних знахідок доби пізнього середньовіччя особливий інтерес у багатьох дослідників викликає такий масовий матеріал, як пічні керамічні кахлі. Цей декоративний елемент побуту козацької доби свідчить про смаки, уявлення, світогляд та інші аспекти духовної культури давнього населення України. Тому у вітчизняній історіографії достатня увага приділяється питанням іконографії і типології сюжетів, зображених на кахлях [1, 10-13; 2, 9-12]. Проте досі не вироблено єдиної універсальної типології цих сюжетів.

З огляду на те, що звичай спорудження кахляних печей на теренах сучасної України був запозичений із Центральної Європи і в подальшому українські кахлярі часто, наслідуючи моду, копіювали західні вироби [3, 16], вітчизняним дослідникам цікаво буде ознайомитися з останніми доробками іноземних колег з цієї теми. Особливо хотілося б звернути увагу на книгу відомого чеського дослідника кахлів доктора (PhDr.) Владіміра Бріха (Vladimír Brych) «Кахлі доби готики, ренесансу та раннього бароко: Вибраний каталог Національного музею у Празі» («Kachle doby gotické, renesanční a raně barokní: Výběrový katalog Národního muzea v Praze»), яка була видана у Празі в 2004 р. накладом у 1000 прим. [4] (Рис. 1).

Як свідчить назва, книга присвячена чеським кахлям періоду готики та ренесансу-раннього бароко, що охоплює XIV – XVII ст., із зібрання Національного музею у м. Празі (584 одиниці). Каталог починається з текстової частини, в якій ідеться про історію цієї музейної колекції, конструкцію середньовічних коминів, технологію виробництва кахлів, їх соціальний контекст. Особлива увага приділена іконографії рельєфних зображень на кахлях, відповідно до двох періодів: готики (XIV – поч. XVI ст.) та ренесансу-раннього бароко (XVI – XVII ст.) [4, 8-30]. Основна ж частина каталогу – кольорові фотографії, графічні малюнки і реконструкції кахлів та матриць для їх виготовлення [4, 32-217].

Ілюстрації виготовлені на високому професійному та поліграфічному рівні. Для пояснення сюжетів деяких кахлів, автор розмістив поруч з ними відповідні зображення з середньовічних книжкових мініатюр, гравюр, медальйонів та ін. Кожна ілюстрація супроводжується детальним описом, що містить інформацію про місце знахідки кахлі, тлумачення сюжету, тип, особливості технології виготовлення, розміри, датування, історіографію, інвентарний номер.

За В. Бріхом, і для готичної доби, і для ренесансу-раннього бароко характерні шість основних типів сюжетів: 1) Геральдичні; 2) Релігійні; 3) Міфологічні, алегоричні, зооморфні; 4) Жанрові; 5) Рослинні, написи, монограми; 6) Геометричні.

Геральдичні кахлі особливо характерні для періоду готики. Вони містять зображення гербів та геральдичних символів. За геральдичними правилами символи розміщені всередині щита, іноді увінчаного короною або шоломом, в оточенні щитодержців або мантії (Рис. 2: 2,3; 3: 2). За

Рис. 1. Обкладинка книги: Brych V. Kachle doby gotické, renesanční a raně barokní: Výběrový katalog Národního muzea v Praze. – Praha, 2004

значенням герба виділяються кілька видів: державні, земські, міські, родові (шляхетські), цехові. На готичних кахлях з державними геральдичними символами зображено, як правило, лева (державний символ Чехії) (Рис. 2: 1) або орла (символ Моравії та Сілезії). З доби ренесансу набуває поширення зображення двоголового цісарського орла – герба імперії Габсбургів (Рис. 3: 1). Решта видів геральдичних кахлів містить зображення різноманітних геральдичних фігур та символів.

Релігійні кахлі зображують релігійні сюжети, які розподіляються на старозавітні, новозавітні або христологічні, а також зображення євангельських символів та святих. На старозавітних зображені персонажі Старого Заповіту: Адам і Єва, Каїн і Авель, старозавітні патріархи Авраам, Лот, Давид, пророки Самсон, Іона, Єзекіїль, Іуда Маккавей та ін. Найпопулярніші сюжети – «Вигнання з раю» (Рис. 2: 4; 3: 3), «Боротьба Самсона з левом», «Битва Давида з Голіафом» (Рис. 2: 5), а також портрети патріархів і пророків. Новозавітно-христологічні кахлі зображують сюжети з Нового Заповіту, головними персонажами яких є Діва Марія та Ісус Христос (Рис. 2: 6; 3: 4). Найпоширенішими є відтворення сцен «Різдва», «Поклоніння волхвів», «Розп’яття» та «Воскресіння». З такими ж сюжетами пов’язані зображення основних християнських символів: Агнця Божого та Пелікана, що годує пташенят власною кров’ю. Окремо В. Бріх розглядає кахлі з зображенням символів євангелістів: ангела – Матвій, крилатого лева – Марк, крилатого бика – Лука, орла – Іоан. Досить численними є кахлі з зображеннями християнських святих. До найпопулярніших сюжетів відносяться: «Св.

Рис. 2. Приклади сюжетів на кахлях готичної доби (XIV – поч. XVI ст.)

з колекції Національного музею м. Праги (за Brych, 2004)

Петро і Павло біля воріт Раю» (Рис. 2: 8), «Св. Мартін і жебрак», «Св. Георгій вбиває дракона» (Рис. 2: 7), а також зображення покровителя Чехії Св. Вацлава у вигляді воїна зі списом і щитом. З початком ренесансу набувають розповсюдження кахлі з портретними зображеннями католицьких кардиналів та єпископів.

На кахлях з міфологічними сюжетами періоду готики, як правило, зображені фантастичні істоти середньовічного бестіарію, більшість з яких має язичницьке дохристиянське коріння: русалки, лісовики, сфінкси, грифони, дракони, монстри (Рис. 2: 9). За часів ренесансу та раннього бароко вже переважають сцени з античної міфології із зображенням грецьких та римських богів: Гермеса-Меркурія, Зевса-Юпітера, Марса, Сатурна, а також з циклу «Дванадцять подвигів Геракла». На алегоричних та зооморфних кахлях найчастіше зображували сюжети за участі реальних або фантастичних тварин. У цих образах зашифровані народні казки, прислів’я, приказки або містилася алегорія (езопівська мова), звичайна для середньовіччя, але не зовсім зрозуміла сучасним дослідникам. До них належать такі сюжети: «Вовк (лисиця) з мішком за спиною читає проповідь птахам» (Рис. 2: 10), «Звір пряде веретеном», «Два цапи об’їдають виноградний кущ», «Лежачий лев» (Рис. 2: 11), «Осідланий кінь без вершника» та ін. У період ренесансу-раннього бароко під впливом відродженого античного мистецтва набули поширення антропоморфні алегоричні зображення, які символізують «Життя», «Долю», «Щастя», «Нещастя», «Любов», «Справедливість», «Достаток» та ін. (Рис. 3: 5).

Жанрові сюжети на кахлях зображували сцени з життя звичайних людей. За змістом В. Бріх виділяє такі різновиди жанрових сюжетів: придворні, побутові, полювання, лицарські турніри, військові, ремісницькі. Придворні жанрові сюжети зображували сцени з життя королівського двору: «Король з королевою у лазні», «Король на соколиному полюванні», «Король на бенкеті», «Придворні музики» (Рис. 2: 12) та ін. За доби ренесансу та раннього бароко особливо популярними стають портретні зображення на кахлях імператорів, королів, герцогів та інших представників шляхетних родин (Рис. 3: 6,7).

Сцени з життя простолюдинів зображені на кахлях з побутовими жанровими сюжетами. Найпопулярнішими є «Весілля», «Гравці у кості». Деякі жанрові сюжети на кахлях зображують сцени полювання: «Полювання з рогатиною на ведмедя» (Рис. 2: 13), «Ловець верхи на коні», «Цькування оленя псами» та ін. Популярним за готичної доби були сцени з зображенням лицарських турнірів. На них зображені рицарі верхи на конях у пишних турнірних обладунках, озброєні щитом і списом. Досить поширеним сюжетом на кахлях були і зображення вояків. Якщо для чеських кахлів кінця періоду готики характерними були сцени з зображенням подій гуситських війн (1420-1431 рр.), які зображували піших або на возах воїнів-«чашників» (Рис. 2: 14) і їхнього ватажка Яна Жижку верхи на коні, то з початком ренесансу у моду входять зображення солдатів «нового строю» (мушкетерів) (Рис. 3: 8). І нарешті, деякі жанрові сюжети присвячені різноманітним ремеслам (ремісничим цехам). Це зображення гірників, гончарів (Рис. 2: 15), кравців та ін.

Рослинні мотиви на готичних кахлях використовувалися переважно для орнаментації фризу та карнизних частин коминів. Для них характерне використання таких елементів, як розетки, стилізовані квіти, закручене листя, виноградні грона. Часто рослинний орнамент доповнювався написами або монограмами, які вказують на імена власників (замовників). Починаючи з періоду ренесансу рослинний орнамент широко застосовується і для прикрашання лицьових кахлів. Характерними рослинними елементами, крім стилізованих квітів та листя, стають зображення жолудя, полуниці, різноманітні розетки та пальметки. Значного поширення набуває сюжет «Вазон з квітами» (Рис. 3: 9). Для більшості кахлів з рослинним орнаментом цього періоду типовою є композиція з центральною або осьовою симетрією (Рис. 3: 10,11).

Геометричні сюжети на кахлях відтворювали модні архітектурні тенденції того чи іншого часу. За доби готики – це готичний стиль, який характеризувався строгістю і лінійністю композицій; основні геометричні фігури: круг, ромб, хрест. З доби ренесансу, у зв’язку з відродженням античних мотивів, композиції набувають плавних ліній і форм. З цим же часом пов’язані зображення на кахлях таких архітектурних елементів, як «віконця» та «медальйони». Особлива вигадливість і гротескність композицій характерна для пізнього ренесансу у зв’язку з появою нового

Рис. 3. Приклади сюжетів на кахлях доби ренесансу – раннього бароко (XVI – XVII ст.) з колекції Національного музею м. Праги (за Brych, 2004).

стилю – бароко. Часто для рослинних та геометричних сюжетів використовувався т.зв. принцип мозаїчності, коли орнамент на одній кахлі сполучався із сусідніми таким же орнаментом, і разом вони утворювали єдину орнаментальну композицію (Рис. 3: 12,13).

Такою є характеристика та основні тенденції розвитку типології сюжетів центральноєвропейських кахлів доби пізнього середньовіччя за каталогом В. Бріха, присвяченим чеським кахлям з колекції Національного музею м. Праги. Варто відзначити подібність багатьох сюжетних композицій до українських пізньосередньовічних кахлів – це і релігійні, міфологічні, зооморфні, жанрові, а також рослинні та геометричні сюжети. Наявні в Україні, хоча і у невеликій кількості (переважно у західних областях), кахлі з геральдичними сюжетами та портретними зображеннями. На тлі центральноєвропейських кахлів помітна і особливість українських, жанрові сцени на яких часто зображують сюжети з побуту, військового та політичного життя козаків.

Вище викладене дозволяє використовувати згадану типологію чеського дослідника В. Бріха і для характеристики українських кахлів. А структура і високий історико-мистецький рівень згаданого каталогу може стати взірцем для публікації колекцій кахлів вітчизняними дослідниками.

_________________________

1. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров’я XVI – середини XVIІI ст. – Автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 1993. – 20 с.

2. Колупаєва А.В. Українські кахлі XVIII – початку XX ст. (Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість). – Автореф. дис. канд. мист. – Львів, 1999. – 17 с.

3. Лащук Ю.П. Українські кахлі ІХ-ХІХ ст. – Ужгород, 1993. – 80 с.

4. Brych V. Kachle doby gotické, renesanční a raně barokní: Výběrový katalog Národního muzea v Praze. – Praha, 2004. – 228 s.

Яніна Діденко (Чигирин), старший науковий

співробітник відділу "Музей Богдана Хмельницького"

Національного історико-культурного заповідника "Чигирин"

Монетно-речовий скарб XVII століття

Чигиринська земля багата на скарби XVII ст. Варто назвати лише знахідки останніх років, відомі науковцям: вітівський, медведівський, чигиринський. Вивчення кожної з них збагачує знання про обіг монет на середньовічній Наддніпрянщині.

Нещодавно стало відомо про ще один скарб, знайдений в межах сучасного міста Чигирина. Наприкінці квітня – на початку травня 2007 р. під час оранки власного городу місцевим жителем Запорожцем О.В. були знайдені 6 дрібних срібних монет та перстень-печатка [2,1] (Мал. 1). Добрий стан збереження предметів та їх скупченість наштовхнули на думку, що первісно вони зберігалися в незбереженому гаманці.

Всі знайдені монети відносились до найдрібніших фракцій французької монети талерового типу — екю (екю д'аржан) (Мал. 2). Їх номінальна вартість складала 1/12 екю. Аверс та реверс монет мали усталені для екю зображення [3, 140]. На аверсі — портрет короля Людовика XIV та легенда колової подачі: "LUD. ХІІІІ. D. G. FR.ET. NAV. REX" ( Люд(овік) XIV, Б(ожою) м(илістю) фр(анцузький) та нав(арський) кор(оль)). На реверсі

Мал. 1. Перстень-печатка

— щит готичного вигляду із трьома ліліями, під короною із зубцями у вигляді п'яти видимих лілій. Легенда реверсу: " BENEDICTUM. SIT. NOMEN. DOMINI" ( "Хай буде благословенне ім'я Господнє"). Знайдені монети датовані 1660 р. — 2 одиниці, 1662 — 1 одиниця, 1663 — 1 одиниця, 1664 — 1 одиниця та 1665 — 1 одиниця. Імовірно, одна з монет 1660 року є фальшивою: зображений на аверсі дитячий портрет Людовіка XIV виконаний примітивно та навіть грубо, у легенді допущено помилку — у слові "REX" (король) опущена літера "R".

До складу скарбу входить і перстень-печатка, виготовлений із срібла високої проби. Підпайки персня оздоблені чорнінням, каст позолочений, прикрашений рельєфним "джгутом". Горизонтально розміщена мигдалеподібна сердолікова вставка має вирізьблений напис у два ряди арабською мовою — імовірно, ім'я та титул власника.

Коли і ким міг бути захований цей скарб? Час його схову припадає на період між 1665 та 1678 роками — час випуску найновішої монети та зруйнування Чигирина під час другого Чигиринського походу, відповідно. Для відповіді на це питання детальніше проаналізуємо місце знахідки.

Мал.. 2. Монетно-речовий скарб

Скарб було знайдено приблизно за кілометр від місця, де у 1678 р. знаходилась південна стіна кронверку — нового верхнього міста, збудованого П. Гордоном напередодні другого Чигиринського походу. Під час першого та другого Чигиринських походів поблизу цього місця розміщувалась турецька армія, відбувались сутички між нападниками та оборонцями Чигирина. П. Гордон на своєму плані Чигирина підписує його як «удобное место для турецкой атаки»[4, 175]. 3а його свідченням,

під час першої облоги «турецкая армія ...стала лагерем на холмах к востоку и югу от Чигирина...» [ 1, 20 ]. Під час другого походу війська нападників «... заполнили все пространство от ручья Иркли вдоль Тясмы до предела в 200 сажен. Большинство янычар и пехоты расположилось здесь, а также выше на холме по направлению к курганам ... Большая часть конницы разбила стан повыше в сторону Субботова...» [ 1, 55].

Усе вище зазначене дозволяє стверджувати, що скарб належав одному з учасників Чигиринських походів у складі турецького війська. А наявність у скарбі нетипових для Черкащини обігових французьких монет дає можливість припустити, що власник знахідки був французом. На користь останнього свідчить той факт, що французьке посольство у Стамбулі цікавилось станом справ під Чигирином — чисельність військ, обставини облоги та загибелі міста були йому добре відомі [6,141-150]. У Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції серед повідомлень французького посланника у Туреччині Ш.Нуантеля від 1677 р. зберігається план середньовічного Чигирина із поясненнями французькою мовою, виконаний, імовірно, учасником облоги у 1677 р. [5, 195 – 200]. Визначенню власника скарбу могло б допомогти і прочитання легенди персня.

На даний момент скарб знаходиться у приватній колекції. Його власником він і був наданий автору статті для вивчення.

_______________

1. Гордон П. Дневник 1677 – 1678. — М.: Наука, 2005.

2. Матеріали польових досліджень автора. — Записано від Запорожця О.В. — 3.05.2007.

3. Зварич В.В. Нумизматический словарь. — Львов: Вища школа, 1975.

4. Ленченко В.А. История и топография Чигирина в XVII веке // Гордон П. Дневник 1677 — 1678. — М.: Наука, 2005.

5. Матвіїшин Я. Живописні плани трьох українських замків-фортець у XVII ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне картознавство України. Збірник наукових праць. — Львів, К., Нью-Йорк, 2004.

6. Федосов Д. Г. Полковник и инженер против Блистательной Порты // Гордон П. Дневник 1677 — 1678. — М.: Наука, 2005.

Валентина Нестеренко (Черкаси), заступник директора з наукової

роботи Черкаського обласного краєзнавчого музею

Козацькі раритети Черкаського обласного краєзнавчого музею

Багатотисячна збірка старожитностей Черкаського обласного краєзнавчого музею має велику колекцію, що репрезентує козацтво нашого краю і нараховує значну кількість ціка6вих матеріалів, які є окрасою експозиції. Умовно її можна розділити на дві групи: ті, що були зібрані або передані з приватних колекцій ще на початку ХХ ст., та сучасні надходження — результат активної пошуково-збиральницької роботи працівників музею, археологічних розвідок, розкопок та випадкових знахідок.

Перша група пам’яток сформувалася ще в період створення музею та у 20 – 30-ті роки ХХ ст., коли почалась передача до фондів предметів із колишніх поміщицьких маєтків, монастирів та церков. Так музейна колекція поповнилась унікальними зразками козацької, польської, турецької та татарської зброї, майстерно виготовленими предметами вжитку та військового спорядження, церковним начинням, іконами, прекрасної роботи металевими та дерев’яними напрестольними хрестами.

Другу групу предметів, в основному, складають окремі надходження різних років та археологічні матеріали, серед яких найбільше знарядь праці, предметів побуту та повсякденного вжитку, наконечників стріл, списів, а також окремі зразки культових предметів та прикрас. Музей значно поповнив свою колекцію монетами та скарбами ХVІ – ХVІІІ ст., серед них можна виділити скарб польських срібних монет ХVІІ ст., що був знайдений у с. Чорнявка Черкаського району в урочищі Королівщина (Н-1194). Протягом останнього часу значно збільшилась колекція козацьких люльок, що нараховує декілька десятків і має цікаві зразки.

Значну колекцію матеріалів козацької доби прикрашають неповторні та єдині в своєму роді екземпляри, які є гордістю нашого музею та його експозиції. Серед них необхідно виділити бунчук ХVІІ ст., чашу мідну, яка є дарчим вкладом кошового Якова і козаків Запорозької Січі Мотронинському монастирю, двері козацького куреня ХVІІІ ст., зброю та спорядження ХІV – ХVІІІ ст., вироби української металопластики (хрести, іконки, накладки, підвіски), керамічні та металеві вироби як місцеві, так й іноземні, що дають уявлення про постійні торговельні зв’язки з іншими країнами, мистецькі твори, писемні джерела тощо.

З найцінніших експонатів, що представлені в музейній експозиції, привертає увагу чаша (ІП-87), яка була подарована козаками Запорозької Січі Мотронинському Свято-Троїцькому монастирю у 1751 р. Висота чаші близько 40 см, її бічні стінки розширюються догори, ніжка висока, з округлим кількаярусним піддоном. Єдиною окрасою чаші, що і надає їй цінність, є викарбуваний напис, зроблений напівуставом у два рядочки зверху по обводу: “1751 году июня 19 дня Сія чаша зделана в Сечи Запорожской отаманом кошевим Йоакимом и от всех запорожских козаков в Монастірь Троицкій Мотронінскій по прошенію старца схимонаха Игнатія”. Розділяє напис викарбуваний круг, оздоблений зубчиками, в середині якого розміщені ініціали “І”, “А”, між якими невизначений символ. Такий дарунок монастирю, що здавна знаходився у Холодному Яру на Чигиринщині і був притулком для козаків, є свідченням поваги та підтримки православної віри саме у найтяжчі часи польсько-шляхетського панування і спроби навернути всіх українців в уніатів та католиків. Для виготовлення чаші використана мідь техніки лиття, сріблення, карбування Мал. 1 – 3).

Раритетом музейної колекції, її окрасою є двері від козацького куреня, прикрашені зображенням козака-бандуриста (ПОД-279). Розмір дверей 170 х 70 см, зроблені вони з двох широких товстих дубових дощок, завіси і кріплення відсутні. Датуються вони другою половиною ХVІІІ ст. і до 1920 р. знаходились у значному зібранні старожитностей в будинку князів Кантакузен-Сперанських, які мали маєток у містечку Велика Бурімка Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Чорнобаївський район Черкаської області) [1, 567]. У 1912 р. двері оглянув і описав відомий український вчений-мистецтвознавець Кость Щироцький, який там же бачив і другу їх частину з релігійним сюжетом.[2, 312, 3, 127].

З огляду на те, що двері прикрашали прекрасно виконані сюжетні малюнки, можна зробити висновок, що вони знаходились в середині приміщення козацького куреня і відділяли його частину., призначену для урочистих подій, а також, можливо, для проведення молитов та посвят.

Практично вся площина лицьового боку дверей використана під мистецький твір улюбленого народного жанру, що має назву «Козак Мамай» або «Козак-бандурист». Для всієї площини дверей дуже вдало підібраний фон, що починається зверху голубим небесним, переходить у жовтий колір кургану, далі — світлу зелень весняних степів і закінчується темною зеленню (Мал. 4).

Сам сюжет картини “Козак Мамай” займає верхні дві третини і виконаний яскравими соковитими фарбами. Козак зображений у традиційній позі: він сидить, схрестивши ноги “по-турецькі”, які взуті у чорні чоботи. На ньому жовтий жупан з темно-коричневою оторочкою по краю, з-під якого виглядають біла розстебнута на грудях сорочка та червоні шаровари. Руки козака зігнуті в ліктях і прижаті до грудей, а вказівні пальці притулені один до одного і опущені донизу. Вся постать козака випромінює спокій, рівновагу та впевненість.

Постать козака дещо зміщена вправо, і сидить він у затінку під темно-зеленим дубом, на гільці якого висять шабля в піхвах чорного кольору та червона сумка. Зліва і дещо вище від козака біля встромленого за ним древка списа (ратища) стоїть у повному спорядженні його бойовий вороний кінь з білою гривою, вкритий червоною попоною, отороченою по краю бахромою і китицями. Ще вище, між конем і козаком на округлому краю кургану зображений круглий червоний герб (щит?) із білим обводом, який угорі з’єднаний китицею, а в центрі гербу — ініціали теж білого кольору.

Нижче постаті козака один під одним розміщені: музичний інструмент (кобза?), рушниця, лук та стріли у сагайдаку, островерха чорна шапка, прикрашена орнаментом білого кольору, на внутрішньому боці якої знизу виведені ініціали “Н.В.”.

Зверху, знизу та з обох боків у прямокутниках білого кольору чорним чорнилом напівуставом та скорописом виписані тексти-звернення козака до глядачів. Тексти цих козакових промовок зроблені із скороченнями нерівними рядками та буквами різної висоти. Тексти традиційні для цього типу картин: «козак правдивая душа Сорочки не має, Коли не п’є, то воші б’є, А все ж не гуляє»; «Хоч дивись не дивись, А вгадать звідкіль я родом Не начерк не знаєш, он як, Хай хоч як називай, позволяю А як назвеш крамарем, ей бо полаюсь»; «Гей, гей як я молодим бував, що то за селом була вулиця, ляхів б’ючи рука не мліла, А тепер лиш вошь одолела. Та бац воно не добре і бьєшь її цілісенький день…»; «Гей бандура моя золотая, колись до тебе дівчинка молодая скакала б плясала б до свого лиха. Все що у день було не цурався. Бо як заграю то з того весілля не один заплаче».

Серед зброї козацьких часів варто виділити мечі та шаблі, одна з яких місцевого виробництва, сокири, бердиші, наконечники списів та стріл. Вогнепальна зброя представлена чудовими зразками рушниць, пістолів, гармат. Є оригінальна віватувка, а також стволи та замки рушничні і значна кількість куль та ядер. Унікальною є і порохівниця-ладунка, зроблена із шкіри, що збереглась у досить доброму стані [ЗС-2].

Музей має в своїй колекції і досить рідкісний вид зброї. Це – бойова булава, яка була знайдена у с. Скотареве Полянського району у 1987 р. [ЗС-514]. Виготовлена булава з заліза в техніці лиття та кування, має круглу головку з гострим виступом зверху та довгий держак, що злегка звужується до низу і має досить глибоке заглиблення для кріплення шкіряного ремінця.

Серед козацьких раритетів привертає увагу бунчук ХVІІ ст., знайдений у с. Васютинці Чорнобаївського району під час розбирання старої хати у 1959 р. [ЗС-171]. До музею він був переданий у 1963 р. Бунчук складається з дерев’яного держака, мистецькі оплетеного кінським волоссям. Фон плетіння чорного кольору, а геометричний орнамент білого та червоного кольорів. Зверху виплетена сіточка, з якої звисає довгий пучок кінського волосся. Металеве навершя – яблуко відсутнє. Така знахідка свідчить про можливості подальших пошуків у старих хатах, що ще збереглись у багатьох селах Черкащини.

Музейна збірка мідних натільних іконок має різні види і зразки. У цій колекції необхідно виділити іконку родини Ракушняків з с. Кобринове Тальнівського району [ІП-1854]. Саме нею був посвячений у козаки Іван Ракушняк ще у кінці ХVІІ ст. Іконка із відомостями про її власника – першого козака в цій родині тривалий час передавалась з покоління в покоління і лише у 1989 р. була подарована музею.

Цікавим предметом колекції є дерев’яна чаша, якою, за переказами, козаки причащалися перед боєм [ІП-14]. З огляду на те, що козаки ніколи не вживали горілки під час бойових дій, можна припустити, що це був спеціально виготовлений напій, який заварювали козаки-характерники для підйому у козаків духу та впевненості у перемозі.

Захисне спорядження представлене лише двома зразками. Це – кольчуга ХІV – ХV ст. [А-278] та частина обладунку рицаря [ЗC-7].

Інтерес викликає зброя та спорядження коня татарського воїна. Раритетом колекції є татарський лук, датування якого все ще викликає сумніви [ЗС-11]. За музейним записом, лук відноситься до ХV ст. Але проведена реставрація і дослідження черкаського художника М.Шитка доводять більш раннє його створення [4, 2-6]. На кістяних навершях луку збереглись знаки, що схожі на китайські ієрогліфи, які і дають можливість датувати лук ХІV ст. Взагалі орнамент, нанесений на поверхню лука, викликає інтерес: швидше всього, він був не тільки прикрасою, а й мав певний зміст, філософське значення для його власника. Необхідно зазначити, що проведена реставрація більше нагадує консервацію лука і закріплення його орнаменту. В подальшому, за наявності спеціалістів, його можна було б реконструювати, тому що зараз він немає своєї бойової форми і не може експонуватись, а зберігається у фондосховищі.

Окрасою експозиції є картина невідомого художника кінця ХVІІІ ст. «Облога турками і татарами міста Львова», що дає уявлення про тактику нападів на наші населені пункти войовничих сусідів, коли все, що горить — спалювалось, а кам’яні споруди міста закидалися ядрами з гармат [Ж-184]. Це майстерно виписане реалістичне полотно, де на першому плані зображені постаті турецького султана та кримського хана, які з острахом вдивляються у небо. У Почаївській Лаврі існувала легенда, що під час облоги монастиря Діва Марія відвернула ядра на табір самих ворогів, і вони втекли, перелякані. З цієї нагоди була написана великих розмірів ікона, центральною фігурою якої була саме Матір Божа. Тут можна тільки висловити припущення, що це фрагмент саме з такого великого релігійного твору [6, 112].

Ще один раритет музейної колекції свідчить про щиру віру козаків та про їх бажання зберігати пам’ять і поминати своїх рідних. Це — Поминальник Золотоніського Красногірського монастиря, який був переписаний із старого у 1771 р. і до 20-х років ХХ ст. зберігався у монастирі [ПП-4490]. Поминальник прошитий у вигляді книги в оправі, має 85 аркушів, розмір його 36 х 22 см. Оправа дерев’яна, обтягнута шкірою темно-коричневого кольору, прикрашена тисненим орнаментом у вигляді тоненької смужки зубчиків та малюнком релігійного змісту по центру, який практично втрачений. Тут же збереглись металеві кріплення для застібки, що втрачена. Первісний текст, який робився у 1771 р. зі старого, має чіткий напис напівуставом чорним чорнилом з червоними заголовками. Подальші записи робились безсистемно, додавалися на попередні сторінки протягом тривалого часу, оскільки останні записи відносяться до 1853 р. На перших дванадцяти сторінках розповідається про необхідність поминати померлих, які саме і як читати при цьому молитви. На подальших аркушах у розмальованих графах у два стовпчики вписані імена московських патріархів, царів, митрополитів, архімандритів, ієромонахів тощо. Поминання світських «мирських» осіб розпочинаються з родин гетьманів Б. Хмельницького, І. Скоропадського, Д. Апостола, полковників С. Томари, І. Мировича, О. Кондерака, Г. Гайворонського. Далі записані імена родин судді Переяславського полку Л. Пашкевича, осавула І. Филиповича, сотників С. Вакули, Є. Третяка, К. Деркача, А. Лисенка, С. Тоцького та інших. У Поминальник внесено багато імен козаків Січі Запорозької, родин мешканців Золотоноші та навколишніх сіл. Записи цієї унікальної пам’ятки писемності ще потребують детального дослідження [5, 151-152].

Необхідно відзначити, що музейна експозиція, присвячена козацтву Черкащини, розміщена в залі № 8, а також займає частину зали № 9, де розповідається як про бойові та ратні подвиги козаків, їхніх гетьманів, так і про побут, культуру, вірування та мистецькі надбання того часу. Працівники музею і в подальшому планують проводити дослідження козацьких слобід та поселень з метою виявлення нових цікавих матеріалів. Про це свідчать і останні знахідки в районі села Червона Слобода, де протягом декількох років знайдена цікава колекція козацьких матеріалів ХІV – ХVІІ ст., що підтверджує усні оповіді місцевих жителів про існування тут здавна великого козацького поселення.

_________________________

1. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К., 1972.

2. Жолтовський П.М. Український живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1978.

3. Історія українського мистецтва. – К.

4. Шитко М. Татарский лук и его конструктивные особенности. Историческая справка. – Архів Чкм. – 1998.

5. Нестеренко В. Раритети Чигиринського краю у фондах та експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею / Чигиринщина: історія і сьогодення. Матеріали науково-практичної конференції. – Черкаси, 2006.

6. Голицын Н.С. Почаевская Успенская Лавра в конце июля 1855 года / Киевская старина. — № 6, 1882.

Катерина Поворознюк (Хмельницький),

старший науковий співробітник Хмельницького

обласного краєзнавчого музею

Скарб НМ-584 в фондах Хмельницького обласного краєзнавчого музею

У фондах Хмельницького обласного краєзнавчого музею (ХОКМ) зберігаються монети у вигляді скарбів (всього у фондах ХОКМ є 8 скарбів). На дану групу музейних предметів звертали увагу науковці музею Тимофєєва Л.О., опис скарбу НМ-585, 475, 1735-1833, Кушнір Л.Б. (НМ-473) та Будяй В.Г. Над нумізматичною спадщиною Хмельницького обласного краєзнавчого музею працював відомий історик-нумізмат Роман Шуст (Львівський Національний університет ім. І.Франка). Йому вдалося описати структуру грошового ринку на території Поділля в ХІV – ХVІІІ ст. Автор виділяє три етапи формування та розвитку грошового ринку на Поділлі, які були зумовлені змінами у політичному становищі краю. На початку ХІV ст. – у перший половині ХVІ ст. у грошовому обігу переважав празький гріш і монети Великого князівства Литовського. З кінця ХV ст. – 3 етап, коли сформувався подвійний стандарт обігу, зменшилась кількість повновартісних монет [10, с. 40].

Предметом нашого розгляду є скарб литовсько-польсько-російських монет під номером НМ-584. Загальна кількість — 51 екземпляр (39 з яких срібні, 12 мідних монет). На жаль, відсутня більш докладніша інформація про те, за якими обставинами було знайдено цей скарб. Нам відомо тільки те, що натрапили на нього не в ході археологічних розкопок чи розвідок, а випадково.

Скарб було передано до фондів музею у 60-х роках ХХ ст. місцевим жителем села Слобода Красилівського району Шильменом І.Н. Місце знахідки – село Попівці Летичівського району Хмельницької області. За словами очевидця, його було заховано між двома кам’яними плитами [9].

У 1977 р. науковим співробітником Київського інституту археології, кандидатом історичних наук Анохіним В.А. була проведена очистка, розбірка за номіналом, визначення та опис монетних скарбів, у тому числі і НМ-584 [9]. Цікавим є те, що частина монет датована ХVІ – ХVІІ ст., а частина кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Можна припустити, що попередні монети ХНІ – ХVІІ ст. зберігались як спадок, з часом вже доповнились монетами ХVІІІ ст. – поч. ХІХ ст. Російської імперії, належали одній людині. Чому монети були заховані — невідомо. Спробуємо проаналізувати першу частину скарбу.

Найстаріша монета (1 екз.) – це напівгрош литовський 1509 р. Сигізмунда І Старого (1505 – 1548). На аверсі монетна легенда несе ім’я власника монети Сигізмунда, на реверсі — “великого государя Литовського”. Позначена дата карбування. Срібло 600 проби [8, с. 261].

Є також 2 екземпляри гроша 1527 р. цього ж Сигізмунда з подібним зображенням. Срібло, проба 600.

Мають місце 2 екземпляри “4 гроша” 1566 року Сигізмунда ІІ Августа (1548-1572). На аверсі – в центрі зображення корони та “Погоні”; по колу – дата 1566, напис МОNЕТА MAGNIDVS. Ці експонати мають не досить добрий стан збереження, стерта монетна легенда. На одному з екземплярів є отвір, тобто монета слугувала прикрасою чи своєрідним талісманом, а також це був тогочасний метод перевірки монети на достовірність.

Найбільша кількість монет у складі скарбу Сигізмунда ІІІ (1587-1632). Два екземпляри ортів 1621 і 1623 років. На аверсі цієї монети зображення Сигізмунда ІІІ і цифра 16, по колу напис SIGIS.III.DC.REX.ROLM DLR PR, на реверсі зображення в овалі корони, під нею два косих хреста, з боків леви, по колу напис – МОNЕТА.GIVIГ CEDA NE N SIS. На той час це була основна ходова монета Польщі. Далі – три екземпляри 6 грошей коронних, відповідно датовані 1623, 1625, 1627 роками. На аверсі – зображення Сигізмунда ІІІ – напис SIGISMYND III DC.REX POLM. На реверсі – монетна легенда: напис GROSAK ARG II SV REC POL. Проба срібла 600. Стан збереження монет задовільний. Серед поширених грошових одиниць середньовіччя були півтораки. Є 3 екземпляри у складі скарбу, датовані 1620, 1622, 1623. Півторак – назва срібної монети, яка карбувалась в Польщі з 1614 р. за зразком драйпелькерів. З одного боку півторака — зображення орла або чотирьохпільного гербового щита з цифрою “3”, що означає “3 полугроша”. На другій стороні — держава з цифрою “24”, срібло проби 600. У нашому скарбі саме півтораки мають найгірший стан збереження. До цього ж часу 1626 р. відноситься гріш литовський 1 екземпляр та солід зі стертою датою, теж 1 екземпляр. У складі скарбу є один екземпляр 18 грошей 1659 року Яна Казимира – IOHM CASIMI DG REX POI. На реверсі – герб і напис МОNЕТА NOVARE, далі нерозбірливо G NPOION 1659. Це був період Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького середини ХVІІ ст., який мав значний вплив на всі сторони політичного, економічного, культурного життя подільських земель [3, с. 110 – 116].

3 екземпляри 6 грошей 1756 року. Грошова система Польсько-Литовської Держави виявила необхідність проведення реформи. З 1650 р. король Ян ІІ Казимир провів широкомасштабне карбування повновартісних розмінних монет. Однак в умовах війни високоякісна продукція коронних монетних дворів не затримувалась на ринку, вони або вивозились за кордон, або ж потрапляли до складу скарбів. Що ми і бачимо на прикладі нашого скарбу. До складу скарбу входить монета, на якій не вказана дата, але її можна віднести до кінця ХVІІІ ст. Це монета – альбертусталер (патагон). На аверсі зображений іспанський герб, по колу напис Gratia al bertv set elisabet.bel. На реверсі – зображення бургундського хреста. Альбертусталер, патагон – назва срібної талерової монети Іспанських Нідерландів, викарбована в роки правління Альберта і Єлізавети (1598 – 1621). У нашому випадку патагон має дещо стерте зображення на аверсі, невеликі сколи по краю монети. Срібло 875 проби. У складі є один екземпляр рейхсталера 1785 р., виготовлений в Прусії за часів правління Фридерика ІІ Великого. На аверсі, в центрі – зображення Фридерика ІІ Великого, по колу — напис friDericus boruss orum.rex [8, с. 12].

На реверсі зображено герб і імператорський орел, знизу дата 17 А 85, по колу напис einreichs taler. Талер – велика срібна монета, найменування якої походить від чеського міста Йоахімсталя, де вона вперше була випущена в 1518 р. Карбування талера швидко поширилося в країнах Європи. Срібло 875 проби.

Політичні події другої половини ХVІІІ ст. призвели до занепаду Речі Посполітої і переходу подільських земель до складу Російської імперії. Це спричинило вилучення з обігу грошей Речі Посполитої та запровадження грошової системи Російської імперії.

У складі скарбу НМ-584 є 17 російських монет.

Це вісім екземплярів рублів Павла І (1796-1801). На 5-ти екземплярах на аверсі – квадратна рамка, напис друкованими літерами російською мовою “Не намь, не намь, а имяни твоему” та маленькими буквами с.м м.б. [9]. На реверсі чотириконечний хрест, в центрі римська цифра “І”, по колу “монета цена рубль 1798”. На двох екземплярах напис “Государственная монета рубь СПБ”. Зверху корона, по краях лаврові гілки. На реверсі зображення герба Російської імперії (двоголовий орел), напис “монета рубль 1802”.

Є також 9 монет Олександра І (1801 – 1825), монети датовані 1800, 1802, 1804, 1799 роками. На деяких екземплярах на аверсі друкованими літерами напис у рамці “Не намь, не намь, а имяни твоему”, на реверсі – чотириконечний хрест в центрі римська цифра “І”, по колу напис “монета цена рубль” і дата 1799, на інших на аверсі напис “Государственная Российская монета рубль”, на реверсі – зображення двоголового орла, по колу напис “монета рубль” і дата.

Російські монети у непоганому стані, на декотрих стерта монетна легенда. Загальна вага 9 російських рублів Олександра І – 875 гр., а 8 монет Павла – 462 гр. Всі монети срібні.

В 70-х роках ХХ ст. Київська інспекція пробірного нагляду Міністерства фінансів СРСР визначила (бралися до уваги тільки срібні монети), що в складі скарбу — 3 екземпляри монет проби (срібло) 916, 17, 348, 72; 5 екземплярів – 875 проби; 14 – 600 проби.

Останні монети у складі скарбу – 12 мідних монет. Серед них такі монети, як 2 гроша Сигізмунда ІІІ до 1632 р., півтораки – І пол. ХVІІ ст., соліди Сигізмунда ІІІ. Ці мідні монети, звичайно, вкриті патиною, потемнілі.

Розглядаючи скарб НМ-584, можемо зробити декілька висновків. Монетні скарби завжди давали повноцінну інформацію, яка допомагає вивчити грошове господарство і торгівлю тих часів. За допомогою легенди зображень на монетах вдається встановлювати імена і роки правління володарів. Вивчаючи монети, можна довідатись про предмети озброєння, зачіски, костюми та ін. Також монети зі скарбу можуть експонуватись на стаціонарних та тимчасових виставках у Хмельницькому краєзнавчому музеї.

Опис скарбу з с. Попівці Летичівського району НМ-584

п/п

Країна

Датування

Назва

Кіль-

кість

Стан збережен-ня

1.

Польща

Сигізмунд І 1506 – 1548

Напівгріш 1509

Гріш 1527

1

2

патині-зовані

2.

Польща

Сигізмунд ІІ

Август

1548 – 1572

4 гроша 1566

2

3.

Польща

Сигізмунд ІІІ

1587 – 1632

Орт коронний 1621 Орт м. Даньціга 1623

6 грошей коронних

1623, 1625, 1627

Півтораки

1620, 1622, 1623

Гріш литовський1626

Солід без дати

1

1

3

3

1

1

4.

Іспанські Нідерланди

Альберті Єлізавета

1598 – 1621

Альбертусталер (патагон)

1

5.

Польща

Ян Казимир

1648 – 1668

18 грошей 1659

1

6.

Польща

Август ІІІ

18 грошей 1754

6 грошей 1756

1

3

7.

Прусія

Фридерік

Великий

Рейхсталер 1785

1

8.

Російська імперія

Павло І

1796 – 1801

Рублі 1798 (4)

1799, 1800, 1801

8

9.

Російська імперія

Олександр І

1801-1825

Рублі 1802 (5)

1804 (4)

9

Всього: срібних монет – 39

мідних – 12 [9]

_________________

1. Археологія доби українського козацтва. – К., 1997. — С. 174 – 179.

2. Будяй В.Г. Нумізматичні пам’ятки ХІV – XVII ст. // Літопис Хмельниччини. Краєзнавчий збірник. ХОКМ. – 2004.

3. Котляр М.Ф. Нариси історії обігу і лічби монет на Україні ХІV – XVІІІ ст. – К., 1981.

4. Котляр М.Ф. Шукачі і дослідники скарбів. – К., 1971.

5. Кушнір Л.Б. Грошова система на території краю в ХV – XVІ ст. // Хмельницький обласний краєзнавчий музей. Історія і сучасність. – Хмельницький, 2004. – С. 71 – 79.

6. Погорілець О.Г., Саввов Р.В. Відкриття карбування в ІІ пол. ХІV ст. // Літопис Хмельниччини. Краєзнавчий збірник. – 2004. – С. 17 – 29.

7. Тимофєєва Л.О. Скарби середньовічних монет з фондів музею. Науковий архів ХОКМ. – Л. 252.

8. Фенглер Х., Гироу Г., Унгер В. Словарь нумизмата. – М., 1982.

9. Хмельницький обласний краєзнавчий музей (ХОКМ). – НМ-584.

10. Шуст Р.М. Структура грошового ринку на Поділлі в ХІV-XVІІІ ст. // Збірник наукових праць. – Львів, ЛНУ ім. І.Франка, 2001. – Вип. 4.

Віктор Векленко (Дніпропетровськ), завідуючий учбовою

лабораторією археології кафедри історіографії,

джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського

національного університету

Знахідки натільних хрестів з території

Богородицької фортеці та її посаду у 2007 р.

Старовинне запорозьке містечко Самарь і наслідуюча його Богородицька фортеця – визначні пам’ятки історії й археології доби пізнього українського середньовіччя, котрі тривалий час плідно вивчаються археологами Дніпропетровського національного університету (ДНУ). Впродовж польового сезону 2007 р. співробітниками НДЛ археології Подніпров’я подовжено розкопки і розвідки як на внутрішній площині фортеці, так і на території її посаду: було закінчено роботи на місці козацького шинка XVII – XVIII ст. біля перевозу, розпочато дослідження у центральній частині укріплення поблизу Самарських воріт та інші пошукові заходи на площі посаду на північ-північний захід від укріплення. Серед здобутків минулорічного сезону вважаємо за необхідне повідомити про істотне поповнення ставрографічного зібрання ДНУ.

Серед знахідок, отриманих під час робіт на розкопі ІІ у північній частині посаду (у шарі козацької доби), слід відзначити бронзовий литий барочний хрест межі XVII – XVIII ст. [14, 11] з двофарбною емальованою лицьовою частиною, який має розміри 54 х 28 мм та складається з трьох традиційних компонентів: зовнішнього і внутрішнього хрестів і декоративного оточення (Рис. 1.1). Стан збереженості емалей дозволяє припустити перебування знахідки у вогні або потрапляння її під інший термічний вплив.

Розміри основного прямого латинського хреста на лицьовому боці – 35 х 22 мм, ширина горизонтальної балки – 7,5 мм, вертикальної – 7,5 мм (в горішній частині) та 8 мм у нижній. Основний хрест був вкритий блакитною емаллю, по периметру окантований смугою 0,5 мм завтовшки. Внутрішній восьмикінцевий хрест 22 х 12 мм стоїть на скелеподібній Голгофі висотою 3 мм з вміщеною в підґрунтя (5 мм) головою Адама. Обабіч внутрішнього хреста від Голгофи – спис і тростина, котрі, в свою чергу, слугують розподільними межами між літерами слова н.и.к.а. По кінцях рамен в два ряди – скорочення під титлами: горішній ряд – іс.хс., нижній – снь. бжіи. (син божий), в горішній частині вертикальної балки – скорочений під титлами напис црь слвы (цар слави). Декоративне обрамлення чітко прорисоване, заповнено рослинно-лінійним орнаментом на тлі білої емалі. Вушко масивне фігурне.

На зворотному боці основний хрест розмірами 35 х 23 мм з шириною балок в 7,5 – 8 мм, окантований тонкою смугою й заповнений відмінним від канонічного зразка варіантом псалма «Да воскреснет Бог» [1, 612], з рештками блакитної емалі. Декоративне оздоблення складається з рослинного орнаменту, краї чітко окреслені, зовнішні контури, в цілому, повторюють обриси хреста, але зберігають плавно-округлі лінії, властиві витворам українського бароко.

Даний хрест, одинадцятий з категорії барочних хрестів, знайдених на території пам’ятки, відноситься до середніх за розмірами; на сьогодні у складі групи зафіксовано 2 великих, 3 середніх та 6 маленьких виробів.

Рис. 1. Натільні хрести з території Богородицької фортеці.

Знахідки 2007 р.

Аналогії даній знахідці маємо як серед попередніх знахідок з фортеці [2; 6, 30 – 33], так і серед зібрання Ханенків [13, табл. XV, № 164].

Під час дослідження південної частини посаду фортеці, на південний схід від місця розташування шинка, як підйомний матеріал, був знайдений натільний хрест, вирізаний з досить товстого бронзового листа з гравіюванням та різьбленням розмірами 56 (з вушком) х 34 мм. Лицьовий бік (Рис. 1.6) двоплановий за композицією, складається з двох латинських хрестів. Вушко знахідки зсувне зйомне, для його фіксації в горішній частині вертикальної балки вирізьблена невеличка канавка.

Зовнішній хрест 50 мм завдовжки має лінійне розширення балок і наближається за формою розширень до типу мальтійських хрестів, але має напівкулясте продовження, котре закінчується гострим виступом на кінцях горизонтальної і нижньому кінці вертикальної балок. Балки розширюються від 6 мм в центральній частині до 10 мм на кінцях горизонтальної і горішньому кінці вертикальної балок і до 14 мм на нижньому кінці вертикальної балки. Горішній кінець вертикальної балки прикрашений стилізованим зображенням сонячних променів — сяйвом Святого Духу, на кінцях рамен — написи іс. хс. під титлами.

Внутрішній прямий латинський хрест 23 х 17 мм має середохрестя з дванадцятьма промінцями до 4 мм завдовжки, стоїть на рівному ґрунті, Голгофа позначена схематично рисочками, під нею — гратчастий візерунок.

Зворотний бік – без написів і зображень.

Це — третій натільний хрест з території пам’ятки, котрий з високою долею вірогідності може бути віднесений до запорозьких козацьких хрестів. В поточному році три подібних хрести були знайдені О. М. Шульгою і два – О. Г. Яровим біля с. Карабинівка. Артефакт з посаду Богородицької фортеці надзвичайно близький як до знахідок Д. Яворницького «із запорозьких поховань», так і до хреста із зібрання братів Бінкевичів. Всі вони мають близькі аналогії у козацьких запорозьких кам’яних надмогильних хрестах із завершенням балок у вигляді трикутника або трапеції [11, 47]. Деяку відповідність із знахідкою 2007 р. за стилем має зображення хреста на матриці печатки XVII – XVIII ст., котра, ймовірно, могла належати полковникові Самарському Гнату Пшеничному [7, 17 – 18; 8, 48].

Під час робіт в прибережній частині фортеці на розкопі № IV на рівні долівки споруди № 1 було знайдено жіночий бронзовий литий латинський натільний хрест 27 х 19 мм із вставками з прозорого зеленкуватого гранованого скла на всіх балках та в центрі (втрачена). Кінці балок закруглені, на верхівці вертикальної – прикраса у вигляді загостреного виступу. На зворотному боці – вушко для підвішування, написи і зображення відсутні (Рис. 1.2). Датується за російським нумізматичним матеріалом 30 – 40 роками XVIII ст. [7, 36].

Повну аналогію йому маємо у натільному хресті № 104, знайденому у 2006 р. під час розвідок на території пам’ятки, який віднесено нами до виробів, що були поширені у XVIII ст. на території сучасних Черкаської й Полтавської областей [3]. Ця знахідка додатково підтверджує джерельні дані про перебування в Богородицькій фортеці козаків Полтавського і Миргородського полків та перебування земель Старої Самари у складі Полтавського полка в якості Старосамарської сотні [9].

В заповненні споруди № 2 розкопу № IV знайдено 2 натільних хрести середини – другої половини XVIII ст., описи яких даємо нижче.

Хрест бронзовий литий 48 х 29 мм (з вушком). Зовнішній хрест прямий латинський з лінійними розширеннями балок, має написи: на кінцях горизонтальної балки іс. хс. під титлами, на кінцях вертикальної – црь. свы, МЛРБ (Місце лобне – рай бисть); по периметру обрамлений рисочками, що імітують текст молитви (Рис. 1.5). Внутрішній хрест восьмикінцевий, стоїть із списом і тростиною на заокругленій Голгофі, під його раменами – напис ни.к.т.ка (ни.ка – Ніка, переможець, к. – копіє (спис), т. – тростина). На зворотному боці – текст молитви «Помилуй мя, Боже, по велицей милости Твоей», рядки відокремлені горизонтальними рисками [7, 45].

Хрест срібний литий 48 х 24 мм, з рухомим вушком. Зовнішній латинський – складається з мереживного плетіння балок, внутрішній – восьмикінцевий із зображенням Розп’яття (Рис. 1.3). На зворотному боці в центральній частині розміщено прямий латинський хрест, у якого горизонтальна балка лежить на вертикальній. Будь-які написи відсутні. За стилем зображення розп’ятого Господа [11, 38 – 39] знахідка має бути віднесена до виробів російського походження останньої третини XVIII ст. Це перша знахідка російського хреста даного часового відтинку з подібним сюжетом [7, 46].

Під час робіт на розкопі V було знайдено бронзовий литий натільний хрест 46 х 34 мм, чотирикінцевий за зовнішньою формою з краями балок, оформленими у вигляді цибулин (Рис. 1.4). Середохрестя розділене «променями» 6 мм завдовжки, з’єднаними з основною конструкцією за допомогою дуг. Медальйони по кінцях балок обрамлені колами з цяток, в яких розміщені написи іс. хс., црь. свы, МЛРБ.

Внутрішній восьмикінцевий хрест 18 х 14 мм стоїть разом із списом і тростиною на заокругленій Голгофі 3 мм заввишки з основою 4 мм. Під його раменами напис – ни.к.т.ка, котрий погано читається через відсутність додаткової прорізки літер після відливки, над верхівкою – риски, котрі або імітують літери, або відокремлюють горішній медальйон.

На зворотному боці по кінцях балок і в центрі зовнішнього хреста розміщено п’ять ромбічних медальйонів середніми розмірами 10 х 10 мм з візерунком рисками всередині них і заглибленнями або незрозумілими через стертість написами в центрі. В середній частині нижнього відтинку вертикальної балки непрочитана криптограма з шести або восьми літер під титлами.

Відповідно до зовнішніх ознак артефакт може бути датованим кінцем XVII – XVIII ст. Аналогію знахідці маємо серед хрестів зібрання Ханенків під № 352 [13, таб. XХХІІ], матеріалів Церковно-археологічного музею Санкт-Петербурзької духовної академії [10, таб. VI, №№ 15, 17] та знахідок XVII – XIX ст. з території Російської імперії [5, foto/5-27.htm].

Нові ставрографічні надбання дозволяють підтверджувати наявність українського елементу серед мешканців навколишньої території: барочні хрести межі XVII – XVIII ст. складають 9,85 % знахідок виробів дрібної пластики, українські жіночі хрести і дукачі XVIII ст. – 2,63 %, культові речі запорозького вжитку – 2,63 %,. І це при тому, що археологічно досліджено менше 1 % площі пам’ятки.

________________________

1. Библия. – М., 1991.

2. Векленко В.О. Барочні хрести з матеріалів розвідок території Богородицької фортеці та фондів ДІМ ім. Д.І.Яворницького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – Вип. 12. – К., 2003. — С. 38 – 44.

3. Векленко В.О. Натільні хрести 2006 р. з Богородицької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – Вип. 15. – К., 2006.

4. Векленко В. О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці //Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 51 – 68.

5. Каталог Старинных крестов. Сетевая версия книги «Тысячелетие креста». – http: //www.k1000k.narod.ru/foto/5-35.htm.

6. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. Науково-довідкове видання. – Дніпропетровськ.: ДНУ, 2007. – 108 с.

7. Ковалева И.Ф. Отчет об археологических исследованиях в оранной зоне Богородицкой крепости (пос. Шевченко Самарского района г. Днепропетровск) и разведках и раскопках на территории Дибровского сельского совета Синельниковского района Днепропетровской области в 2007 году. – Дніпропетровськ, 2007. – 151 с.

8. Ковалева И.Ф., Шалобудов В.М. Печати, найденные в Богородицкой крепости и ее округе / /Проблеми археології Подніпров’я. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 44 – 50.

9. Кузик Т. Л. Відомості про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку // Січеславський альманах: Зб. наук. праць з історії укр. козацтва. — Вип. 2. – Дніпропетровськ, 2006. – С. 27 – 35.

10. Покровский Н.В. Церковно-археологический музей Санкт-Петербургской духовной академии. – СПб., 1909. – 151 с.

11. Тітов В. В. Козацькі кам’яні могильні хрести в с. Ленінське та Мар’янське на Дніпропетровщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. – С. 45 – 48.

12. Федоров Ю. Образ креста. История и символика православных нагрудных крестов. – СПб., 2000.

13. Ханенко Б. И., Ханенко В. И. Древности русские. Кресты и образки. – Вып. I. – К., 1899. Вып. II. – К., 1900.

14. Шалобудов В.Н. Отчет о раскопках и разведках археологической экспедиции на посаде Богородицкой крепости у пос. Шевченко (г. Днепропетровск) и раскопках курганов у с. Партизанское Днепропетровского р-на Днепропетровской области в 2007 г. – Дніпропетровськ, 2007. – 95 с.

Володимир Шалобудов (Дніпропетровськ), старший

науковий співробітник лабораторії археології кафедри

історіографії, джерелознавства та архівознавства

Дніпропетровського національного університету

Фальшиві півтораки з території Богородицької фортеці

Рештки укріплень Богородицької (Новобогородицької) фортеці збереглись до нашого часу на північній околиці селища Шевченко (правий берег р. Самара, поблизу її гирла). Археологічні розвідки і розкопки пам’ятки провадяться співробітниками науково – дослідної лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету, починаючи з 2001 р. Припущення, що фортечним укріпленням 1688 р. передувало старовинне козацьке містечко Самарь з перевозом, підтверджено дослідженнями науковців ДНУ1. Серед артефактів ХVІ – ХVІІІ ст., зібраних за вісім років роботи, значне місце займає збірка монет та лічильних жетонів2. Серед майже 500 монет різних часів зафіксовано 54 примірника так званих «чехів». Таку назву на українських землях отримали польські півтораки, карбування яких було розпочато в 1614 р. за часів правління Сигізмунда ІІІ, а завершено в 1627 р. Зразком для останніх слугували німецькі драйпелькери, які разом зі шведськими також брали активну участь в грошовому обігу України. Чехи були найпопулярнішою монетою протягом усього ХVІІ ст.3. Ще на початку ХVІІІ ст. ці монети продовжували обслуговувати ринок, про що свідчать і знахідки їх в скарбах з монетами Петра І, в котрих вони складали переважну більшість4. Іван Мазепа своїм універсалом від 1703 р. видав розпорядження до київських міщан приймати при розрахунках старі чехи5. Навіть уряд Петра І, зробивши невдалу спробу карбування власної монети для України, брав за зразок саме польський чех6.

Таким чином, знахідки на території фортеці та її посаду низькопробних срібних монет півтораків або чехів – цілком природне явище.

Нашу увагу привернули півтораки з явними ознаками підробки, усього таких монет 15 примірників. Для фальшування було взято найбільш поширений тип монет Сигізмунда ІІІ (Рис. 1.1 – 2). Майже всі підробки виконані досить досконало. Чотирнадцять монет викарбовано з червоної міді, лише поміж літерами помітні залишки срібла. Висока схожість з оригіналом досягалась застосуванням при виготовленні штампів набору пуансонів, як і на державному монетному дворі. Це наводить на думку про залучення до роботи майстрів, знайомих з монетною справою. Будучи вкриті тонким шаром срібла, монети, на неуважний погляд, майже не відрізнялись від загальної маси грошей в обігу. Лише стирання срібної плівки одразу привертало увагу до якості монети. Більш прискіпливий погляд давав змогу побачити помилки в написах легенд та розбіжності деталей зображень (Рис. 1. 3 – 10).

На наш погляд, деякі помилки могли робитися майстрами свідомо, щоб перекрутити зміст офіційних титулів короля. Так, у середині польського державного герба замість перев’язаного снопа – родового знака Сигізмунда ІІІ (так званий «Снопок Вазів») інколи вміщено Андріївський хрест. Цифра 3 у титулі Сигізмунда та в номіналі (три півгроша) замінена на 5. У слові REX (король) пропущена перша літера, що зовсім змінило його зміст. У словосполученні DG (Божою милістю) літери переставлено місцями. На зворотному боці монети викривлено слово REG (королівство). Навіть знак підскарбія Миколи Даниловича, так званий «Сас», передано невірно. Крім того, дзеркально відбито літеру N та цифру 4. На нашу думку, більшість змін зроблено не випадково. Майстер, який виготовляв штампи, ніби знущався з королівської влади. Можливо, подібне кепкування відповідало своєрідному козацькому гумору (Рис.3 – 4; а, б).

Лише одна з підробок з першого погляду відрізняється від інших. По-перше, вона виготовлена з іншого сплаву, скоріш за все, з олова. Пуансони на штампі грубі і не досконалі. Літери в написах утворюють незрозумілі словосполучення, а пуансоном у вигляді кута передано усі цифри (Рис. 1.10). Низький рівень виробництва монети свідчить про інше місце карбування цієї підробки. Повертаючись до авторства досконалих фальшивих півтораків, припускаємо їх козацьке походження. Використання досконалого, на рівні монетного двору, обладнання свідчить про тривалий, масовий випуск.

Нашу увагу привертають численні свідоцтва сучасників про карбування власних грошей Богданом Хмельницьким під час його перебування в Чигирині,

хоча ніхто з інформаторів особисто їх не бачив7. До сьогодні не знайдено жодної монети з ім’ям Богдана Хмельницького, мабуть, їх і не було. Перебуваючи у стані війни з Річчю Посполитою і відчуваючи велику потребу в грошах, набагато легше та логічніше було б карбувати монету, звичну в обігу. Вона легко могла прийматися до сплати на українських та польських землях, а особистим грошам Богдана Хмельницького з власною символікою потрібен був би певний час для того, щоб заслужити довіру ринку, і то при умові високої якості останніх. Мабуть, гетьман добре розумів, що, не маючи достатньої кількості срібла, розпочинати власне карбування неможливо. Кредитні гроші, навіть підкріплені владою, не користувалися б попитом населення і тільки цю владу дискредитували, що досить наочно проявилося пізніше у спробі введення російським урядом у 1686 – 1687 роках на українських землях так званих "севських чехів". Карбування підробок, звичайної для населення монети, яка користувалася стабільним попитом, а саме – чеха, вирішувало одразу дві проблеми. Вирішувалося питання фінансування війська та заразом здійснювалося руйнування польської економіки. У великій масі чехів монети, карбовані на досить високому професійному рівні, одразу же губилися, а тонке срібне покриття давало змогу виготовляти велику кількість півтораків з малими витратами дорогоцінного металу.

Існує багато прикладів псування монети країн супротивників під час воєнних дій з аналогічною метою8. Може, про такий монетний двір згадують сучасники Богдана Хмельницького, і саме через те самих монет ніхто ніколи не бачив.

Слід додати, що окрім 15 підробок півтораків на посаді фортеці в 2006 р. була знайдена монета номіналом три гроша, яка викарбувана в міді з тонким шаром срібла на поверхні. Виконання підробки також здійснено на високому професійному рівні.

Підсумовуючи наші спостереження, слід припустити можливість існування в середині ХVІІ ст. козацького монетного двору, на якому за згодою гетьмана таємно карбувалися підробки найбільш розповсюдженої в Україні польської монети. Поширення фальшивих півтораків на території посаду Богородицької фортеці свідчить про вилучення останніх з обігу після стирання шару срібла з поверхні монет та широкі торговельні стосунки цього прикордонного населеного пункту.

_________________________

1. Бинкевич В. В., Камеко В. Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. — Дніпропетровськ, 2000. — 156 с.; Векленко В. О., Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці // Український археологічний щорічник: Вип. 8/9. — Київ-Нью-Йорк, 2004. — С. 190 – 221.

2. Шалобудов В. Нумізматичні колекції з містечка Самарь – Богородицька фортеця // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 15. — К., 2006. — С. 62 – 68; Шалобудов В. М. Підсумки обробки нумізматичних знахідок з Нижнього Присамар’я // Вісник Дніпропетровського університету. – № 6. Серія „Історія та археологія”. — Вип. 15. — Дніпропетровськ, 2007. — С. 214 – 226.

3. Археологія доби українського козацтва XVІ – ХVIII ст. /Під ред. Д. Я. Телегіна. — К., 1997. — С. 177 – 178.

4. Супруненко О. Б. Диканський скарб 1953 р. // Полтавський археологічний збірник. — Вип. 2. — Полтава, 1994. — С. 152 – 158; Фролова Н. В. Клад монет XVIII в. из Добротово // Монеты, медали, жетоны. — М., 1996. — С. 222 – 224.

5. Універсали Івана Мазепи (1687 – 1709). Частина ІІ. НТШ. — Київ-Львів, 2006. — С. 301 – 302.

6. Зайцев В. В. Некоторые вопросы чеканки и обращения севских чехов // Нумизматика в историческом музее. Нумизматический сборник. – 4. XIV. — М., 2001. — С. 230 – 248.

7. Котляр Н. Ф. Кладоискательство и нумизматика. — К., 1974. — С. 116 – 120.

8. Вермуш Г. Аферы с фальшивими деньгами. — М., 1990. — С. 78 – 87.

Сергій Мірошніченко (Свердловськ Луганської області),

асистент кафедри філософії та правознавства

Свердловського інженерного факультету

Донбаського державного технічного університету

Дослідження підземних монастирів України

З середини XIX ст. і до нашого часу спелеологами, археологами та істориками вивчались підземні культові споруди на теренах нашої країни. Їх дослідження мають величезну теоретичну та практичну цінність для вивчення історії і культури України.

З давно минулих часів печери широко використовувались людьми. Багато з них безслідно зникли в різні періоди історії, інші збереглися до наших днів. Дослідження цих пам’яток та пов’язаних з ними історичних подій створюють умови для реконструкції історії духовного та культурного життя населення, що мешкало на теренах України.

З розповсюдженням християнства на Русі та розвитком східнохристиянського чернецтва пов’язані реалії функціонування підземних монастирів. Серед них широко відомі і дуже розвинені Київські підземні порожнини, що мають сотні штучних підземних споруд різноманітного призначення. Всесвітньої слави досяг християнський підземний комплекс Києво-Печерської лаври. Добре відомі штучні печери в Чернігові, Чигирині, печерні монастирі в Черкаській області. Регіон Середньої Наддністрянщини за кількістю скельних комплексів є найбільшим у Європі: монастирі розміщені на відстані 15 – 25 км, що дорівнює одноденному переходу [14, c. 19]. Є підземні культові споруди й на інших теренах сучасної України.

З XVI – XVIII ст., а можливо, й набагато раніше, штучні підземні культові споруди виникають на східних землях сучасної України та суміжних територіях Росії, що були в той час складовою Слобідської України [5]. З них найбільш відомі Святогірський монастир на Сіверському Донці, і печерні споруди середнього Дону: Дивногірський монастир, Шатрищегірський монастир та інші, що «входили у той час до території Острогозького полка слобожан» [1, с. 35]. Крім відомих пам’яток існують і зовсім не досліджені, історичне значення яких ще не визначено. Такими є, наприклад, деякі штучні печери також культового призначення, що відкриті останнім часом на Луганщині [4].

Загалом науковий інтерес до історії печерних пам’яток виник доволі рано, наприклад, вже в 1769 р. керівник однієї з академічних експедицій академік Самуель Готліб Гмелін провів огляд Дивногірського монастиря на Дону, залишивши по тому стислий опис розташованих там печер.

Але великомасштабні дослідження печерних пам’яток розпочалися у другій половині XIX ст. В цей час археологами І. Стеллецьким, І. Каманіним проводилось дослідження печер Києво-Печерської лаври і Зверинецьких печер у м. Києві. Досліджуються й інші печери, деякі з них були виявлені під час археологічних розвідок проф. В. Антоновича. Окремі праці цього видатного українського історика стосуються печерних монастирів на березі Дністра. Разом з Д. Самоквасовим він у 1874 р. складає інструкцію щодо опису таких печер [15]. У 1895 р. відомий історик Поділля й, зокрема, Кам'янця протоієрей Євтим (Юхим) Сіцінський видав дві книжки, які дотепер залишались найповнішими джерелами інформації про сакральні споруди Кам'янця. Визначенню значення, що мали монастирі в заселенні Слобідської України, присвячені праці Д. Багалія. Багато наукових і літературних творів складено з історії Святогірського монастиря, що на Донеччині.

В цей же час археологами та краєзнавцями досліджуються печерні пам’ятки на суміжній території в Донському регіоні. За результатами їх діяльності видано цілий ряд статей і монографій, серед них роботи Л.Б. Вейнберга, Г.М. Веселовського, Г.П. Данілевського, Е.Л. Маркова, М.Є Макаренка, А.А. Спіцина, В.Н.Тевяшова та ін. Дослідження цього періоду обмежувались, зазвичай, оглядом пам’ятки та коротким описом деяких її частин з широким залученням в подальшому архівних матеріалів. Крім того, такі дослідники як М.Є. Макаренко, Є.Л. Марков, Д.М. Струков робили замальовки й фотографії деяких ділянок підземної порожнини (при цьому М.Є. Макаренко проводив паралелі з іншими відомими в Україні й Росії печерними комплексами) [10].

Інтерес до печерних пам’яток знов посилюється у 70-і роки ХХ ст. Проводяться реставраційні розкопки великих ансамблів Києво-Печерської лаври, Чернігівського Троїце-Іллїнського монастиря, печерних комплексів у Путивлі, Слов’яногірську, Почаєві. Як приклад, можна навести дослідження, що відбулися у 1977 – 1979 роках в печерах Києво-Печерської лаври співробітниками Київської археологічної експедиції Інституту археології АН УРСР під керівництвом І.І. Мовчана. Київськими археологами О.В. Авагяном і Т.А Бобровським розроблялася комплексна програма дослідження печерних споруд, була розпочата робота з типологічної класифікації печерних комплексів, яких з кожним польовим сезоном роботи українських археологів відкривалося дедалі більше [14].

Відкриттю та дослідженню печер сприяють роботи спелеологічних секцій. Метою таких робіт було складання планів, виявлення нових хідників, дослідження графіті та ін. В Росії виникає Російське товариство спелеологічних досліджень (Российское общество спелеологических исследований – РОСИ), що з 1999 р. починає випускати тематичні збірки про дослідження культових печерних порожнин. На суміжних з Україною територіях в 70 – 90-х роках проводяться дослідження штучних печер у Донському регіоні та Поосколлі, де спелеологами й археологами було встановлено місцезнахождення більшості нині відомих підземель. Спілка почала складати кадастр підземних споруд. Знайомство з ним може бути корисним і українським дослідникам [7].

З’являються роботи стосовно проблеми культових підземних споруд. В їх числі роботи Т.А. Бобровського з типології і датування староруських монастирів; О.А. Пламеницької, де на підставі дослідження скельних монастирів йдеться про започаткування християнської архітектури; Ю.Ю. Шевченко про печери Чернігова та ін. В 1995 р. у Львові вийшла збірка про скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України

У 2001 р. з’являються статті луганських дослідників А.І. Василенка, В.С. Вєтрова, присвячені деяким печерним спорудам Луганської області.

Але слід відзначити, що значна більшість підземних споруд на сьогоднішній день так і лишилася практично не вивченою, і масштаб явища, яким є система підземних монастирів України, ще не отримав адекватної оцінки дослідників. Але очевидно, що поява таких сакральних центрів не була випадковою.

Їх дослідження у плані теорії може сприяти одержанню нового історичного знання на підставі аналізу архітектурного, археологічного та спелеологічного матеріалів.

Практична цінність полягає в отриманні висновків і результатів, що можуть бути використані при написанні узагальнюючих досліджень з історії й археології України, наукових посібників і курсів лекцій для вузів, підручників для шкіл, а також для побудови музейних експозицій з історії релігії та духовної культури населення України.

___________________

1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України / Передмова, коментар В.В.Кравченка. — Харків, 1993.

2. Бобровский Т.А. К вопросу о типологии и датировке древнерусских монастырей // Российская археология, 1993. –№ 5.

3. Бобровський Т.А. Підземні споруди Києва. – К.: АРТ ЕК, 2007.

4. Василенко А.И., Ветров В.С. Исследование искусственных пещерных сооружений возле с. Наугольное Луганской области // Проблеми гірничої археології (матеріали ІІ-го міжнародного Картамиського польового археологічного семінару). – Алчевськ: ДонДТУ, 2005.

5. Дробижев В.Е., Ковальченко И.Д., Муравьев А.В. Историческая география СССР. – М., 1973.

6. Дьомін В.Г., Крикотун В.М., Петренко М.З., Шиденко В.А. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник: Путівник. – К.: Мистецтво, 1971. – 182 с.

7. Долотов Ю.А. Спелеологическое районирование: Южнорусско-украинская провинция // Спелестологический ежегодник РОСИ. – М., 2004.

8. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / А.М.Колодний, П.Л.Яроцький, Б.О.Лобовік та інш. За ред. А.М.Колодного, П.Л.Яроцького. – К., 1999.

9. Карп’юк Г. Святі Гори над Дінцем // Урядовий кур’єр. – № 171. 19. 09.2007.

10. Макаренко Н.Е. Археологические исследования в 1907 – 1909 гг. // Известия Императорской археологической комиссии. – Вип. 4. – СПб, 1911.

11. Молочко А.В., Шевченко Ю.Ю. Загадки Черниговских пещер // Наука и религия. 1981. – № 9.

12. Пламеницька О.А. Християнські святині Кам’янця на Поділлі. – К., 2001.

13. Скелi й печери в iсторiї та культурi стародавнього населення України. Збірник статей. – Львів, 1995.

14. Степкин В.В. История изучения культовых пещерных сооружений бассейна Дона и Оскола // Спелестологический ежегодник РОСИ. – М., 2004.

15. Тодійчук О. Бібліографія праць В.Б.Антоновича // Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публістичні твори. – К.: Либідь, 1995.

16. Шевченко Ю.Ю. Подземный монастырь и практика «умной молитвы» // Наука и релігія, 1992. – № 4 – 5.

Віктор Кобець (Київ), провідний історик

НДЧ кафедри археології та музеєзнавства Київського

національного університету ім. Тараса Шевченка

Археологічні підводні дослідження загибелі військового

корабля XVIII століття в районі мису Тарханкут

У серпні 2007 року археологами Центру підводної археології Київського національного університету імені Тараса Шевченка разом з пошуковим клубом „Искатель” (м. Тула) були проведені археологічні підводні розвідки місця загибелі військового лінійного 66-гарматного корабля XVIII ст.

Вивчаючи архівні документи, розшукані у російському державному військовому архіві морського флоту м. Санкт-Петербург, ми одержали можливість ознайомитися більш детально з подіями 220-літньої давнини, простежити шлях від верфі Херсона до місця загибелі цього вітрильника. Матеріали розслідування також збереглися в архівах і надали докладні факти щодо подальшої долі команди військового корабля, спасіння гармат та спорядження [2, 5].

Побудований на Херсонській верфі 5 липня 1786 р. лінійний корабель „Святий Олександр” був відправлений через мілководні місця до Дніпровського лиману. Руслом ріки могли проходити судна з заглибленням не більше 8 футів (2,4 м), але навіть без гармат та спорядження лінійні кораблі мали заглиблення 15 – 16 футів (4,5 – 4,8 м), тому недобудовані кораблі на каменях, які підважували днище, переводили до Глибокої пристані під охорону Кінбурнської фортеці [4, 45].

З 13 липня на корабель почали встановлювати щогли, військове спорядження, завантажувати такелаж та укомплектовувати необхідними припасами й провізією для слідування до Севастополя [1, 2] (Мал. 2).

В першу чергу, завантажували чавунний баласт у вигляді брусків вагою 8 та 2,4 пуди. Чавунні бруски укладали щільно притискаючи один до одного по всій ширині корабля. Найбільше число брусків розміщалося в центрі ваги судна — у районі грота-щогли. Поверх чавунного баласту засипався дрібний камінь. Потім на баласт ставили бочки для води. На носу й кормі знаходилися крюйт-камери для зберігання пороху. Перед кормовою крюйт-камерою розміщалися капітанський й офіцерський льохи, у яких зберігали провізію. Дно цих льохів засипали піском, а в самих льохах були спеціальні відділення для бомб і гранат. Над крюйт-камерами розкладалися артилерійські приналежності й припаси. За гротом-щоглою розташовувалася каюта, відведена для артилерійських офіцерів і штурманів. З нею сусідила корабельна канцелярія, а неподалік зберігалася абордажна зброя: мушкетони, пістолети, піки. Для зберігання рушниць було відведене спеціальне місце перед бізань-щоглою. Від грота-щогли починалися шканці, що простиралися до самої корми. На шканцях установлювався судновий компас-нактоуз. У самій кормі розташовувалася капітанська каюта.

Артилерійське озброєння на кораблі розміщалося таким чином. Найважчі знаряддя розташовували на нижній палубі, гармати середнього калібру — на верхній палубі, а найлегше озброєння було на баку й шканцях. Гармати встановлювалися на лафети й кріпилися до бортів талями й штанами — товстими (5 – 8 дюймів) просмоленими канатами в 2,5 довжини гармати, з'єднаними з бортовими римами (кільцями). Частина ядер укладалася поруч із гарматою в кранцях — кільцях з товстого троса, що не дозволяли ядрам розкочуватися палубою. Інша частина ядер перебувала посередині палуби та навколо люків, а зберігали їх у ящиках, встановлених у трюмі біля грота-щогли [5, 187]. Ці дані дуже важливі для визначення залишків на місці розламу корабля на частини після посадки на риф, а також дрейфу його залишків до повного занурення під воду. Виявлені на значних площах скупчення зліплених в одне ціле конгломератів ядер вказують на те, що під воду потрапили заряди, які були в ящиках. Тому після довгого дотику один з одним вони перетворилися на суцільні масивні брили [3, 19].

З 29 серпня по 18 вересня корабель стояв поміж Кінбурном і Очаковим для завантаження різних матеріалів: чавунного баласту 15522 пуда, піщаного — 4112 пудів, муки ржаної для доставки до Севастополя — 1639 чвертей.

Завантажений корабель мав посадку ахтар штевень 20 футів і 6 дюймів; фор штевень — 18 футів 10 дюймів; деферент на корму складав 1 фут 8 дюймів [2, 3]. Кормова частина від поверхні води заглиблювалася майже на 6 м. Саме така глибока водотоннажність призвела до посадки корабля на міль, а штормові хвилі піднімали та кидали його на гострі вапнякові плити рифу, поки не зруйнували днище судна.

Після довгого очікування попутного вітру та стоянки на якорях поміж Кімбурном і Очаковом 18 вересня 1786 р., знявшись з якоря разом з фрегатом „Победа”, “Cвятий Олександр” пройшов фарватером румбами WtN, NWtW, NWtN із лиману у море. 22 вересня на початку першої години ночі при сприятливому напрямку вітру від NNO, піднявши вітрила, продовжив свій шлях, а фрегат „Победа” повернувся назад до Кімбурну.

23 вересня небо захмарилося. Під вітрилом марсель корабель пройшов мис Хаджибейського маяка, який запеленгував та визначив своє місцезнаходження в морі [1, 5]. З незрозумілих нам причин корабель продовжував рухатися у нічний час, незважаючи на посилення вітру майже до штормового. З цього часу наказано командуючим курс мати ZZO, лот кидати безперервно, якщо глибина почне зменшуватися, доповідати командуючому. Обсервацію з причини хмарності узяти було неможливо. З другої години ночі глибина по лоту була 13; 13,5 сажень, з третьої години зник із зору Хаджибейський маяк на румбі NW 25o 00/. Для визначення швидкості течії було складено вітрило грот марсель. Виміряний по лоту і лагу рух течії склав від NO до ZW по пів вузла за годину, яке враховано у счислення курсу. У чотири години ранку корабель йшов курсом ZO, глибина по лоту – 15 сажень, грунт-мул. Вітер почав збільшуватися, посилилися штормові хвилі, глибина складала близько 13 сажень, грунт-ракушка. З третьої години ночі міцний вітер змусив для зменшення ходу поставити вітрило фон нагітов. За підрахунками, берег Тарханова Кута повинен був знаходитися на відстані тридцяти п’яти верст, насправді корабель опинився на відстані 26,5 верст російських ближче до берега, аніж очікувалося. Надалі хвилювання моря посилювалося ще більше, повна темрява та хмарність не давали змоги зорієнтуватися. На початку п’ятої години глибина була 19,5 сажень, а далі при киданні лин-лоту він заплутався біля корабля. Пізніше побачили вони з лівої сторони навпроти крамбала в далечині висоту, схожу на землю, але визначити берег за темрявою та віддаленістю було неможливо. Намагання з баку розгледіти берегову лінію ясності не додало, тоді наказано було командуючим лягти у дрейф, щоб визначитися з глибиною. Під час покладання грот марселя раптом вдарило корабель об камінь, і глибина по лоту визначилася 22 фута (6,7 м). У цю ж хвилину поклали руль ліворуч на борт та намагалися уклонитися під вітер, але від великих хвиль корабель не піддався такому маневру. Довелося кидати якір, але він не тримав корабель, кинули другого якоря, він також не тримав, тому що під дном судна була камениста плита. Далі корабель на ходу зовсім сів на мілину. Заміри глибини показали: під кормою – 19 футів (5,8 м), під носом – 17,5 (5,34 м) футів, з боків — 18,5 футів (5,65 м) [1,7].

Учасники експедиції обстежили ділянку дна площею понад 2000 м2. Аквалангістами були виявлені розташовані на площі приблизно 500 м2 скупчення різних предметів: чавунного баласту, гарматних ядер різних калібрів: 36, 18, 8, і 6 фунтів, картечних зарядів в парусинових чохлах, книпелів, фрагментів свинцевих аркушів, зацементовані вапняковими утвореннями скупчення боєприпасів та інші елементи оснащення корабля. Найбільшу частину знахідок складали баластні чавунні бруски, за розміщенням яких, за попередніми даними, відображається траєкторія дрейфу частин корабля від місця зіткнення з рифом до його розбиття й затоплення (Мал. 1).

За результатами підводних обстежень викреслено докладний план ділянки, на якому наочно простежується шлях корабля. Важливі знахідки — пістолет з кременевим замком та, ймовірно, підставка свічника із вигравіруйованими на боковій стороні буквами «С» й «А» підтверджують припущення, що виявлено сліди кормової частини корабля. Найбільш вірогідно, що кормова частина після розбиття обшивки борту була віднесена хвилями та течією на більшу глибину, де вона й затонула у відносно цілому вигляді. Сподіваємося, що продовження досліджень дасть відповідь на ці та інші питання [3, 21].

_________________________

1. Краткой ЭкъСтрактъ, выписанный при учрежденной Севастополе на карабле Святомъ Павле Комисии генерального Кригзрехта из журналовъ веденныхъ на карабле Святомъ Алексадръ прошлаго 1786 г. 10 страниц.

2. Материалы расследования крушения при Тархановом Куте корабля Святой Олександр. 16 страниц.

3. Отчет о работе археологической экспедиции на шельфе Караджинской бухты (м.Тарханкут) на территории с. Оленевка Черноморского района Автономной Республики Крым в 2007 г.

4. Материалы для истории русского флота. — Ч.XVI. — СПб, 1902.

5. Марквардт К.Х. Рангоут, такелаж и паруса судов XVIII века. — Ленінград: «Судостроение», 1991.

6. Веселаго Ф.Ф. Общий морской список. — СПб, 1890. — Ч. IV.

7. Веселаго Ф.Ф. Список русских военных судов с 1668 по 1860 год. СПб, 1872.

8. Мязговский Е.А. История Черноморского флота. 1696 – 1912. — СПб, 1914.

Лідія Кучугура (Маріуполь), завідуюча науково-методичним

відділом Маріупольського краєзнавчого музею

Домаха в гирлі Кальміуса

Топонім і гидронім «Домаха» широко використовувались, перш за все, уздовж русла р. Дніпро і його притоків від верхів'я до гирла1 і відображають напрям руху потоків слов'янського населення2. Нам відомо 62 назви гідроніму «Домаха» і його варіанти (Домашка, Домашин(а), Дома, Домашнів). Основна кількість «Домах» (32 назв — вітки Дніпра, його протоки, озера, острови, балки, яри, села) зосереджена в луці Дніпра, його низині та на прилеглих його притоках і 23 потрапляє в зону локалізації козацьких паланок. Поодинокі «Домахи» відомі у верхів'ях Волги, на Чудському озері, в Закарпатті, а на Південному Бузі, Дністрі вони знов-таки тяжіють до Дніпра та його притоків. У районі порогів – як в незручному для помешкання та рибальства місці – відомі лише 4 назви у варіантах „Домашня/Домашнів”. Не відомі нам подібні назви і в зоні розселення донських козаків. «Домаха» в гирлі р. Кальміуса є найпівденно-східнішою точкою розповсюдження цього гидроніму.

Вперше згадку про Домаху в Північному Приазов'ї знаходимо в листах і рапортах губернатора Азовської губернії В.О. Черткова 1776 р., стурбованого заселенням щойно придбаних володінь Російської імперії. У своєму рапорті від 23 лютого 1776 р. він писав: «…когда отдать донцам [земли с востока на запад, включая Кальмиус] по Кальчик, то уже удобного места для постройки полагаемого в том краю (треба вважати, в гирлі Кальміусу – Л.К.) города, где и развалины древнего города же домахи состоят, сыскать едва ли будет можно…»3. Про те, «…что из развалин прежде бывшего там […на устье реки Кальмиус при Азовском море…] города Домахи да и довольного числа по берегу камня можно будет делать строение», згадується і в «Описании границ Азовской губернии» в 1777 р.4. В "Описании городов и уездов Азовской губернии" (1782 р.) читаємо: "Мариуполь построен в 1780 г. для поселения выведенных из Крыма греков на том самом месте, где был древний город Адомаха, на берегу Азовского моря, на правой стороне реки Кальмиуса...»5. У продовженні опису надана характеристика Маріуполя та його округи: «…Вода хоть в море и в реках Кальмиус, на Домахе, при устьях солоновата, недостаток сей с излишком награждается исходящею тут из камня ключевою водою, которой для жителей города Мариуполя изобильно, а в прочих реках и озёрах довольно хороша и приятна»6.

В «Камеральном описании городу Мариуполю с выгонною землёю» (1825 р.), складеному землеміром Я. Калоферовим і що супроводжується картою, читаємо: «Город Мариуполь… начался построением на том месте, где в древнее время существовал город адомахия, от коего и ныне выходящий с правой стороны речки Кальмиуса проток, через который устроен для проезда на пристань небольшой общественный деревянный мост, получил название своё по имени того города Залив Домаха; он разливается у самой подошвы той горы, где некогда была устроена крепость по имени неизвестная, коей бастионы и рвы поныне в натуре ещё видны»7. Там же згадується і озеро Домаха8.

Одночасно з описом Маріуполя («…Некоторые полагают, что он поставлен на том месте, где находился некогда город Домаха, но едва ли это справедливо…») архієпископ Гаврило (1844 р.) наводить занотовану у місцевого грецького населення легенду про козачку Домаху. Вона, нібито, перерила перешийок, що відокремлював суху балку біля її будинку від р. Кальміус. Після цього вода ринулася з річки в сухий яр та у Кальміуса утворилися два «гирла». А новий потік назвали «річка Домаха» на честь цієї жінки. «Он существует и поныне. И, будучи довольно глубок, весьма полезен тем, что представляет удобство приставать в нём, грузиться и выгружаться мореходным промышленным судам»9.

«Вдали от Коша запорожского, в Калмиусской паланке, при впадении Кальмиуса в Азовское море, на древнем казацком пепелище в старинном запорожском займище, называемом Домахою, где в 1779 г. греческие переселенцы устроили г. Мариуполь, сидели куренями и зимовниками многие зашедшие низовые люди…», — так описував єпископ Феодосій (Макар'євський) ситуацію в гирлі Кальміуса з приводу історії козацької церкви в укріпленні10. Займище треба розуміти як заливні луги або багнисті низини, що заростають очеретом, плавні.

Річка Кальміус впадала в Азовське море трьома гирлами: центральним (на плані м. Маріуполя 1832 р. він позначений як нове русло річки), лівим (там же позначений як старе русло) і правим (зараз засипаний). Під час опрацювання планів міста 1782, 1784, 1793, 1811, 1825, 1826, 1832, 1910, 1930 років чітко відстежується тенденція скорочення правого гирла. Вже на плані 1825 р. воно помічено як «озеро Домаха», що повторюється на планах 1826, 1910 років. Найчіткіше простежується зв'язок між засихаючим правим гирлом та центральним на плані 1832 р., що є копією плану 1825 р., виконаним Я. Калоферовим11. Це засихаюче гирло підживлювалося водою з джерел, що йшли уздовж правого берега річки та з'єднувалися в струмок. Він та праве засихаюче гирло Кальміуса одержали, мабуть, назву «річка Домаха» в «Описании городов Азовской губернии»12. На плані 1832 р. можна бачити мости через верхів'я Домахи і через струмок, що впадає в неї. У 1816 р. для ремонту «моста через Домаху» витрачали гроші з міського бюджету13. Потужність джерел була вельми велика — до 400000 ведер води на добу14.

Захід суден з моря в р. Кальміус було ускладнено внаслідок наносів піску і винесення алювія річкою, що було відмічене командиром Донської гребної флотилії віце-адміралом П.П. Бредалем ще в 1737 р.: «…в Кальмиусе ход самый узкий и мелкий понеже по обе стороны устья вышли две косы в убыли воды видные». Коса із західного (правого) боку від гирла Кальміуса помічена в лоції 1854 р. під назвою «Домашина россыпь»15, мабуть, від назви розташованого поблизу «озера Домаха».

У 1930 р. залишки стариці Домахи були засипані. Зараз в Слобідці, районі м. Маріуполя, збереглася вулиця Домаха.

Таким чином, можна констатувати факт тривалого використання гидроніма Домаха в гирлі Кальміуса. Ми приєднуємося до думки, що слово «Домаха», вже втрачене в українській і російській мовах, має значення не тільки як обжите місце, та як (у рибалок) житло, будинок, місцеперебування, але і перший улов, найближчий до стоянки рибалок16. Адже рибне багатство Азовського моря було майже легендарним, що відбилося у відомому епізоді розподілу рибних угідь між запорожцями і донцями в XVIII ст.17. Назва «Домаха» з'явилася на Кальміусі, як ми вважаємо, разом з приходом сюди «ватаг» запорожців для рибного промислу. У словниках давньоруської мови та XVI – XVII ст. вона не зафіксована, отже, має пізніше походження. У весняний період у гирло Кальміуса заходила на нерест риба. Засихаючий рукав міг бути і своєрідною природною пасткою для такої риби, і її особливо полюбляли рибаки. Але питання про час появи тут назви «Домаха» поки залишається відкритим.

В документах козаків назва «Домаха» по відношенню до гирла Кальміуса не згадується18. Проте вона існувала у греків, що перебралися з Криму та оселилися після козаків біля гирла Кальміуса. Одержавши від попереднього козацького населення певну топоніміку, вони лише користовувалися нею. Це широко відоме явище (порів. з існуванням в Криму топонімів «Готія», «капітанство Готія», «Готська єпархія» в періоди, коли готи вже давно були асимілювані чи полишили Тавріку).

Вимагає окремого розгляду питання і про «місто Домаха».

___________________

1 Эварницкий Д.И. Вольности запорожских казаков. Изд. 2-ое. — СПб., 1898. – С. 161, 178, 185 – 186. Він же. Остров Хортица по реке Днепре (из поездки по запорожским урочищам) // Киевская старина. Т. XIV. – К., 1886. – С. 75. Географически-статистический словарь Российской империи.- Составил П. Семёнов. – Т. II. –СПб., 1865.- С.99 – 100. Словник гідронімів України. — Укладачі І.М. Железняк та ін. — К., 1979. — С. 35, 87, 180, 371. Отін Є.С. Гідроніми Східної України. – К.-Донецьк: Вища школа, 1977. – С. 125 – 126.

2 Отін Є.С. Гідроніми Східної України… – С. 127.

3 Рапорт В.А. Черткова Г.А. Потёмкину об установлении границ между Азовской губернией и территорией Войска Донского. — РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 588. — Ч.1. — Л. 12 зв.

4 Описании границ Азовской губернии. 1777 г. — РГАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 797. — Ч. 3. — Л. 268 зв.

5 Мурзакевич Н. Описание городов и уездов Азовской губернии//ЗООИД. — Т. III. — Одесса, 1852. — С. 293; Новицкий Я. Описание городов Азовской губернии // Летопись Екатеринославской учёной архивной комиссии. Год первый. — Екатеринослав, 1904. — С. 78.

6 Мурзакевич Н. Описание городов и уездов… — С. 293 – 294; Новицкий Я. Описание городов Азовской… — С. 80.

7 Камеральное описание городу Мариуполю с выгонною землёю. Межевая книга Екатеринославской губернии Александровского уезда города Мариуполя с выгонною землёю и с поселившимся на оной разными хуторами, владения того города из греков купцов и мещан. Межевание Калоферова 1825 и 1826 годов. — Мариуполь, 1877. — С.17.

8 Межевая книга Екатеринославской губернии Александровского уезда города Мариуполя с выгонною землёю и с поселившимся на оной разными хуторами, владения того города из греков купцов и мещан. Межевание Калоферова 1825 и 1826 годов. — Мариуполь, 1877. — С. 3.

9 Гавриил. Переселение греков из Крыма в Азовскую губернию и основание Готфийской и Кафайской епархий //ЗООИД. — Т. I. — Одесса, 1884. — С. 201 – 202.

10 Феодосий Макаревский. Исторический обзор православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея // Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. — Вып. 1. — Екатеринослав, 1876. — С. 69.

11 РГАДА, ф. 1356. Екатеринославская губерния, № 165. Фонди Мариупольського краєзнавчого музею. — № 2631 н/д і 60/1.

12 Новицкий Я. Описание городов Азовской… — С. 80.

13 Божко Р.П. К вопросу о деятельности Мариупольской городской думы. Конец XVIII – середина XIX вв. (по материалам Мариупольского краеведческого музея) // Мариуполь: история и перспективы. Сборник трудов научно-практической конференции. — Мариуполь, 2002. — С. 26.

14 Адрес-календарь «Весь Мариуполь». — Мариуполь, 1910. - С. 77.

15 Лоция Азовского моря и Керчь-Еникальского пролива. Составил А. Сухомлин. — Николаев, 1854. — С. 55.

16 Словарь украинского языка. Ред. Б.Д. Гринченко. — Т. I. — Репринт. — К., 1958. — С. 418; Отин Е.С. Географические названия крымских греков в топонимике Северного Приазовья. Избранные работы. — Донецк, 1997. — С. 382 – 383.

17 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — Т.1. – К., 1990. – С. 34 – 40.

18 Там само. – С. 38 – 39.

Список скорочень:

ЗООИД — Записки Одесского общества истории и древностей

РГАДА — Российский государственный архив древних актов. Г. Москва.

Володимир Парацій (Бережани Тернопільської області),

завідуючий науково-дослідним відділом Державного

історико-архітектурного заповідника

Функціональне використання замковиx комплексів Тернопілля: теоретичні осмислення та аналоги історичних традицій

“Краса подібна до генія, більше того, вона вище генія, адже її не потрібно пояснювати,” – говорив Оскар Уальд [1, 10]. Під поняттям «краса» може сприйматися багато факторів, якісних подій, естетичних звершень. Мистецька стильова архітектура є одним з найбільш довготривалих та візуально пізнаних чинників краси. Адже вона, на думку Віктора Гюго, “…завжди була величною книгою роду людського... будь-яка людська душа має в тій безмежній книзі свою сторінку і свій пам’ятник” [4, 181 – 184].

У розумінні українського архітектора Леоніда Прибєги “Архітектурні витвори минувшини, що отримали статус пам’ятки, задовольняли передусім практичні потреби людини, форма їх визначалася переважно утилітарно – технологічними вимогами… Разом з тим архітектурна форма відповідала й духовним потребам суспільства, тобто естетичним ідеалам епохи” [29, 34 – 35]. Таким чином архітектурні шедеври найбільш повноцінно відтворюють цінність, символіку та дух окремих історичних періодів. І найвизначальніші чинники цього зосереджуються на європейському (зокрема українському) субстанційному ґрунті у збережених замкових комплексах. Одночасно характерною є думка архітектора О. Лесика: “Фортифікаційні комплекси України являються єдиною типологічною групою пам’яток, що не мають єдиних стильових характеристик” [20, 13]. Такі комплексні мистецько-функціональні контури перетворюють їх на особливі, дуже специфічні, а, отже, дуже привабливі для споглядання збережені у сьогоденні об’єкти минулого.

Дефініція поняття “замок” смислом надзвичайно урізноманітнена в залежності від місцевих умов розташування та їх суб’єктивного функціонального сприйняття. Замок – це і “фортеця, кріпость феодала”[17, 170]; і “місце фортечки, укріплена ровом, стінами, вежами споруда” [5, 604]; і “укріплене житло феодала, яке з XIII – XVI ст. поступово перетворюється на складні комплекси будівель і врешті на палаци” [23, 38]; і “укріплені осідки володарів, що правили одночасно за житло і фортецю, виникли за середньовіччя як захист перед ворожими нападами” [13, 740); і навіть як “спеціальний термін, який зустрічається в дозорниx книгаx засік Московської держави XVII ст.; значення його в літературі не вияснене” [34, 208 – 209]; і як “фортеця, навколо якого суть вежі та рови, деякі з ниx мають рампар і парапет, і звичайно зводяться вони в місцяx, з якиx можна командровати в інше місце, або на проїзд” [6, 298]. А. Брюкнер етимологічно виводить поняття “замок” з праслов’янських часів, яке ототожнювалося з розумінням “замкнути”, “замикати”, тобто захистити, зберегти [37, 644].

Такий різноспрямовуючий, зокрема й соціальний, статус замкових комплексів потребує обґрунтованої методики їх постійної охорони та збереження. А, щоб це не перетворювалося на принцип постійної державної дотації, замки повинні раціонально використовуватися у сьогоденні, тобто динамізуватися у суспільному просторі сьогодення.

На думку вищезгаданого українського архітектора Л. Прибєги, існують такі аспекти суспільної цінності пам’яток архітектури, як історичний, меморіальний, науковий, художній, естетичний, ідеологічний та утилітарний [28, 25 – 28]. А кінцевим результатом реставрації має бути обґрунтоване розуміння обставин пристосування пам’ятки архітектури, а також відновлення та відповідне використання навколишнього історичного середовища [28, 35].

Зазначимо, що ідеї сучасного використання пам’яток оборонного зодчества були запропоновані ще в ХІХ – на поч. ХХ ст. у працях російських і зарубіжних дослідників: Б. Ебхарба, Е. Віоле ле-Дюка, Д. Десніно, Ш. Больса, К. Гурліто, Г. Джованнолі, А.Рігле, А. Павлінова, П. Покришкіна. Використання пам’яток оборонного зодчества в часи недалекого минулого висвітлювалося у дослідженнях британських учених Ш. Кантакюзіно і С. Брандта [16, 3].

У 1966 р. М. Брайчевський звернув увагу на те, що загалом “господарське використання пам’яток вирішується якось випадково” і нераціонально (їх обладнують під об’єкти, які “зовсім не відповідають ані характеру будинків, ані завданням охорони пам’яток культури”); “приміщення десятки років не ремонтують, а якщо й роблять ремонт, то, як правило, спотворюється художній образ споруди” [26, 149]. Тому він подав особисті пропозиції щодо використання пам’яток архітектури, хоч із застереженням, що в цих питаннях “не може бути універсальних рецептів” [26, 150]. Серед них виділимо:

· використання об’єктів архітектури за їх прямим функціональним призначенням, які ще себе не вичерпали;

· використання будівель як приміщень для музейних експозицій;

· використання архітектурних пам’яток як приміщення культурно – просвітницьких закладів (клубів, лекторіїв);

· використання їх як об’єктів туризму (з акцентом на факт “препогано поставленої реклами”) [26, 150 – 152].

Важливе місце в його аналізі стану збереження та раціонального використання пам’яток займали замкові комплекси. Зокрема, вони виступали наочними прикладами для підтвердження існуючої пам’яткоохоронної профанації.

На 1986 р. пам’яток оборонного значення в Україні було бл. 150 одиниць і розташовувалися вони у 46 містах, 23 селищах міського типу, 45 селах (21, 38). О. Лесик на поч. 1990-х років визначав, що в Україні зберігається понад сотня замків (30, 17). Нині на державному обліку, як пам’ятки національного та місцевого значення, перебуває близько 90 об’єктів житлово-оборонного зодчества. Серед них 22 відсотки мають задовільний стан і використовуються для сучасних потреб; технічний стан 34 відсотків дозволяє використовувати їх окремі функціональні елементи; 44 відсотки об’єктів перебувають у руїні. Але значну частину замків і замчищ (близько 200 об’єктів) не взято на державний облік, не досліджено та не паспортизовано [31, 5].

Український архітектор В. Заболотний, який один з перших професійно підійшов до проблем сучасного функціонального використання пам’яток фортифікаційного мистецтва, класифікував їх за трьома критеріями:

· архітектурна цінність споруди;

· її історична цінність;

· сучасна суспільна цінність пам’ятки [16, 11 – 12].

Проект реставрації та використання пам’ятки, на його думку, проходить стадії дослідження, власне реставраційну та адаптаційну [16, 14]. А напрямки використання об’єктів автор класифікує в три раціональні групи: музейну, культурно-освітню та суспільну [16, 16 – 17]. У такому випадку сучасне використання пам’яток дозволить виділити їх історичне, архітектурне, художнє значення, оскільки перед і під час використання споруда переживає дослідницькі, реставраційні та інші види пам’яткоохоронних робіт [16, 17 – 18].

Музейницька та туристична спеціалізація пам’яток оборонного зодчества підтримувалася архітекторами О. Заваровою та згаданим В. Заболотним ще в першій половині 1980-х років (20, 28 – 29). Адже, як зауважував В. Заболотний, “не отримавши нових функцій, не здобувши справжнього господаря і не включившись в активне громадське життя, вони приречені на моральний і фізичний занепад” [15, 38]. І знову, в контексті висловленої думки, пропонує власне розуміння форм їх перспективного використання – для музейницької, культурно-освітньої, туристичної (в широкому, зокрема інфраструктурному розумінні цього слова) діяльності [15, 38 – 39].

З приводу сучасного пристосування замкових комплексів О. Лесик зазначає: “Діапазон їх нового використання широкий і різноманітний. Це і розміщення в замках і фортецях музеїв, культурно – освітніх установ, баз відпочинку та туризму, санаторіїв, наукових та учбових закладів”. Він пропонує більшість пам’яток українського оборонного зодчества включити до маршрутів розроблених туристичних походів та екскурсійних відвідувань [18, 56]. Ці думки він повторює і в своїй докторській дисертації [20, 19 – 20]. Йому ж належить опрацювання узагальнюючого каталогу пам’яток житлово-оборонного значення, а також обґрунтованих принципів і розроблених економічних показників їх сучасного використання [19; 21].

“Певну допомогу у вирішенні питань фінансування на утримання і реставрацію пам’яток можна одержати від продуманої екскурсійно-туристичної роботи”, зокрема через організацію тематичних маршрутів, – підводить нас до думки В. Горбик [3, 12). І це, вважаємо, найраціональніший підхід до умов використання, перш за все, замкових комплексів України. Адже на початку третього тисячоліття туризм за обсягами доходу посідає перше місце серед провідних галузей світової економіки, випередивши нафтовидобуток й автомобілебудування. За даними Всесвітньої туристичної організації, кількісний обсяг міжнародного туризму перевищує 625 млн. туристів. А подальша прогностична оцінка (хоч ми сприймаємо її як форму суб’єктивного оцінювання) передбачає постійне прогресування обсягу (до 2020 р. — 1600 млн. осіб при передбачуваному доході в 1,2 трлн. дол. США). Суттєвими, окрім фінансових, в цій діяльності є ще й інші фактори; зокрема у витворенні необхідних підоснов раціональної охорони та збереження культурно-історичної спадщини [30, 27]. І взагалі, питання про раціональний дієвий взаємозв’язок туризму й охорони пам’яток культурної спадщини залишається постійно актуальним [30, 30]. Оскільки це складова туристичних ресурсів України, один з елементів загального туристичного продукту та позитивних шляхів його просування.

Впродовж XVI – XVII ст. через землі Тернопілля прямо чи опосередковано проходили три найжорстокіші шляхи турецьких і татарських грабіжницьких походів [12, 115 – 116], що, ймовірно, і спричинило тут масове оборонне, зокрема, замкове будівництво. “Замки й замочки Поділля творять наймонументальнішу і найхарактернішу групу серед архітектурних пам’яток цього краю” [2, 59]. Стратегічними орієнтирами для локалізації цих споруд були, переважно, місцеві гідроумови лівого берега Дністра. Тут замкове будівництво зосереджувалося вздовж лінії річок Золота Липа, Гнила Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Нічлава, Збруч [47, и388]. Таким чином створювалися стратегічні умови для територіальної довготривалої та глибоко ешелонованої оборони. Тому в наші дні замкові комплекси України – це ті універсальні зразки пізньосередньовічної функціонально-імплікованої архітектури, яка здатна захоплювати, навіть перебуваючи у руїнах. Але навіть на цьому фоні своїм архітектурно-ціннісним і кількісним позитивом виділяється Тернопілля, де знаходиться чи не третина подібних пам’яток. А за архівними підрахунками та візуальною локалізацією Ореста Мацюка, в адміністративних межах сучасної області локалізовувалося 134 пізньосередньовічних замки різних мистецьких та обороноздатних форм [24, 23].

Їх важливість та привабливість для краю визнавалася ще в ХІХ ст. як в тогочасних австрійських, так і російських адміністративно-територіальних контурах. Наприклад, в листі від шефа жандармів графа Бенкендорфа до гр. Олександра Гур’єва, датованого 14 липня 1836 р., повідомлялося про приїзд російського царя Миколи І на землі Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторства. Тому пропонувалося розробити загальний маршрут поїздки, визначити побутові умови. Передбачалася необхідність загальних описів трьох губерній з вказанням на найцікавіші пам’ятки старовини – об’єкти можливого монаршого огляду [33, 1 – 1 зв.]. Серед пам’яток архітектури Волинської губернії окремо було виділено Кременецький замок [33, 45 – 45 зв.].

Автор одного з найцікавіших на поч. ХХ ст. путівників галицькими землями Мечислав Орловіч в розділі “Що можна побачити в Галичині” окремо виділяє місцеві замкові комплекси як історичні пам’ятки, так і пам’ятки мистецтва (зокрема, звертаючи увагу на компактно розташовані замки Тернопілля) [45, 29 – 32]. Їх огляд в контексті загальнотуристичного маршруту галицькими землями він рекомендує розтягнути в часовому вимірі 6 тижнів, коли майже на кожне історичне місто Тернопілля, візиткою якого завжди був місцевий замок, припадало по одному дню [45, 44 – 45]. Виходячи з мережі транспортних, зокрема залізничних, шляхів сполучення, М. Орловіч запропонував у своєму путівнику й окремі регіональні маршрути, значна кількість яких передбачає огляд замків на території тогочасного Тернопільського краю. Зокрема по транспортних лініях Львів – Броди, Львів – Підволочиськ, Тернопіль – Копичинці, Великі Бірки – Гримайлів, Львів – Підгайці, Ходорів – Тернопіль, Станіславів – Гусятин, Коломия – Заліщики – Чортків, Вигнанка – Іване – Пусте – Кам’янець-Подільський [45, 93 – 165].

Тернопільщина як край локалізації цікавих для вивчення та пізнання замкових комплексів – такий акцент мав своє відтворення і в 1920 – 1930-х роках. Вони складали найбільш важливу основу організації туристичних маршрутів, популяризувалися в місцевих путівниках [40; 41; 48]. На основі їх стану збереження навіть створювався перелік руйнацій архітектурної, зокрема оборонної, спадщини Тернопілля в часи першої світової війни [50; 51; 53, 439 – 452].

Постанова Міністерства внутрішніх справ Польщі від 20 листопада 1927 р. за № 3517/27 визнавала за необхідне видання всеохоплюючих описів окремо визначених адміністративних регіонів (повітів), що покращить економічні умови співпраці та поглибить краєзнавчі відомості про місцевості країни. Було, як додаток, представлено і узагальнений зразок подібного регіонального опису [42, 61 – 72; 27, 172]. Через декілька місяців голова Плоцького наукового товариства А. Мацєша публікує окремою монографією опис повіту, що, “повинен стати підручником, з якого кожен міг би черпати відомості” [42, 10; 27, 172]. У цій уже майже методичній розробці повіт подавався як комплексна регіональна цілісність. План опису передбачав його об’ємну характеристику, яка охоплювала природні властивості краю (положення, геологія, гідрографія, ґрунти, клімат, приватні та державні ліси, загальна флора і фауна). Не менш цілісно та об’ємно описувалося минуле регіону (археологічні пам’ятки, роль місцевості в політичній історії Польщі, значення в господарському та культурному житті, визначні представники науки, літератури та мистецтва – вихідці з регіону). Окремо виділявся аналіз пам’яткоохоронного стану в повіті, подавався перелік пам’яток культури та природи. За подібним класифікованим і всеохоплюючим принципом характеризувалися й інші аспекти життя регіону (народонаселення, суспільний та господарський уклад тощо) [42, 15 – 25; 27, 172].

Цей описовий план – методологічна основа комплексної регіональної характеристики – отримав свою практичну апробацію, оформивши таким чином підґрунтя опису повітів як окремо визначеної адміністративно-територіальної одиниці, так і по країні в цілому для створення необхідної інформаційної бази. А її застосування може бути надзвичайно різноманітним; зокрема, такі монографічні збірки регіонально-описового рівня є якісними і пізнавальними туристичними путівниками по окремо визначеній (за адміністративними, природними, історичними, мистецькими критеріями) території [27, 172].

Акцент робився на пізнання краю через інфраструктуру туристично-–екскурсійної галузі. Приклад: рекомендація Міністерства суспільної праці (4-го туристичного департаменту) від 28 лютого 1924 р. про організацію по воєводствах туристичної галузі. Подібний документ про становлення і розвиток туризму у Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствах (з ідентичними міністерськими пропозиціями) розповсюдила 19 березня цього ж року Львівська округова дирекція суспільної праці. А 25 березня 1925 р. принципи розвитку регіонального туризму через виконання вищезазначених рекомендацій декларується у зверненні Тернопільського воєводського управління до повітових староств. На повітовому рівні розповсюджуються також пропозиції Львівської округової дирекції [8, 9 – 13; 27, 172].

Організаційно-дієвим відобразником цілісних регіонально-пізнавальних процесів на рівні Тернопільського воєводства було засноване 2 липня 1925 р. Подільське туристично-краєнавче товариство. Представники Товариства, виходячи з організаційної структури його підрозділів, досліджували, вивчали, популяризували Тернопілля в його тогочасному цілісному адміністративно-територіальному всеохопленні (історичному, природному, пам’яткоохоронному) й використовувались для цього всі доступні їм методи. Але в основі їх діяльності була закладена туристично-краєзнавча сутність, яка на рівні чітко оконтуреної адміністративної території (Тернопільське воєводство) сприймалася як універсальний процес. Товариство формувалося як громадська державницька структура, засновувалася з адміністративно-урядової ініціативи, підтримувалася органами державної влади [27, 172 – 173].

Відділи Товариства проводили значну роботу з консервації окремих пам’яток оборонно-житлового мистецтва спільно з консерваторами львівського воєводського управління. Зокрема, в результаті такої співпраці на поч. 1930-х років було здійснено ряд раціональних і перспективних на майбутнє заходів щодо шедеврів оборонно-житлового зодчества краю:

· консервація та осушення стін Теребовлянського замку (з визначенням перспективи щодо створення тут музею);

· реставрація замкової вежі в с. Кривче (з створенням в ній місць ночівель для туристів на 18 осіб й відповідним відтворенням для цього інтер’єру);

· опікування над руїнами замку в с. Вигнанка поблизу Чорткова;

· укріплення гори з руїнами замку в с. Кудринці та консервацію цих руїн;

· реставрація замкових приміщень у Чорткові (з пристосуванням їх для туристичних потреб, зокрема ночівлі на 20 місць, музейних збірок й бібліотеки);

· консервація руїн монастиря в Підгорянах [9, 2 – 3; 40, 43 – 44; 49, 18; 53, 419];

· досконалий опис замків в околицях Золочева (Олеський, Білокам’янський, Підгорецький) з визначенням їх історичної, мистецької та меморіальної привабливості для туристів та екскурсантів [10, 4 зв – 5 зв].

І це далеко не повний перелік зробленого.

Серед рекламаційних та регіонально-популяризаційних видань Подільського туристично-краєзнавчого товариства для нас цікава інформація про репродукування окремих альбомів світлин з серії “Замки Подільські” [9, 3; 36, 415; 40, 47; 49, 14; 53, 418]. Навіть кадастри дачних місцевостей, які складали представники Подільського туристично-краєзнавчого товариства, також передбачали характеристику регіональної архітектурної спадщини. Чинне місце в такій рекреаційній рекламації займали замкові та палацові комплекси [11, 14].

Газетне повідомлення від 12 квітня 1931 р. інформувало читачів, що в Тернополі відбудовано Новий замок і пристосовано до громадського використання. Подія ця у місті була настільки бажана, що на її честь відбулися святкові урочистості [35, 75].

Функціональне використання Кривченського замку цікаво представлено за інформацією 1943 р. Цитуємо її повністю: “Про захист для мандрівника подбали туристичні товариства, які влаштували в селі туристичний приют і примістили його в одній з двох башт, що з останками в’їздової брами є залишками руїн старого замку з XVII ст. Туристичний приют, збудований у башті, творить у двох поверхах шестибічні кімнати з вузькими, заґратованими віконцями. Крутими східцями виходиться на поверх. Простора кімната віє старовиною і нагадує минуле. Під стінами залізні ліжка з сіткою, коцом і солом’яною подушечкою. Якось таємничо тут, моторошно, але й інтересно для туриста і любителя старовини. Здається, і сни незвичайні навідують тутешніх нічліжан.

Башта-готель – це перша атракція мандрівника” [22, 22].

На жаль, після Другої світової війни позитивна традиція місцевого туризму, зокрема через повноцінне пристосування (пізнавальне та інфраструктурне) замкових комплексів регіону, була втрачена. Пам’ятки оборонного зодчества майже не використовуються або використовуються невідповідним чином. Зокрема, згадаємо (що близьке нам) Бережанський замок, стан якого уже переходив у катастрофічний. Ще в 1988 р. у місцевій пресі декларується думка про необхідність повернути життя історичній будівлі, “поставити її на службу людям” [25, 4]. Адже Бережанський замок був і залишається навіть в руїні беззаперечним мистецьким шедевром краю, важливим чинником позитивного місцевого пропагування. Недаремно в Енциклопедії С. Оргельбрандта Бережани згадані як “місто повітове в Галичині Австрійській, над Золотою Липою і малим озером; 7 тис. мешканців, гімназія і замок” [39, 379].

У сучасних умовах раціонального використання оборонних центрів Тернопілля фактично, окрім пристосованого до сьогодення найбільш типовим (музейницьким) способом Збаразького замку, розроблені проекти реставрації та пристосування щодо Бережанського (під готельно-рекреаційний та музейно-експозиційний центр), Язловецького (як культурно-відпочинковий центр і для музейно-рекреаційних потреб), Микулинецького (як готельно-рекреаційна база) замкових комплексів [2, 71 – 81; 32, 31 – 33]. Щодо інших найважливіших житлово-оборонних об’єктів Тернопілля (Золотий Потік, Кременець, Скалат, Теребовля, Кривче тощо) передбачено здійснення протиаварійних заходів чи часткове проведення реставраційних робіт. Слід також врахувати, що окремі замкові комплекси Бережанський, Збаразький, Скалатський, Вишневецький (палац) і Кременецький є домінантними архітектурно-мистецькими об’єктами історико-архітектурних заповідників.

Проект “Державної програми збереження і використання замків України на 2005 – 2010 рр.” закладає в своїй основі новаційні підходи до сучасного розумного використання замків, зокрема через умови роздержавлення замкових комплексів, які не є пам’ятками архітектури національного значення. Останні знаходитимуться у державній власності табудуть і надалі фінансуватися з державного бюджету. Але їх використання, яке зосереджуватиметься в сфері музеєфікації та розвитку туризму (тобто, прибуткової сфери), дозволить зменшити витрати з державного бюджету на проведення реставраційних і ремонтних робіт [31, 5]. Але пам’яткоохоронна нормативна база як в цілому, так і з вищезазначених питань потребує окремого осмислення, зокрема в напрямку своєї раціональної уніфікації.

Велику користь може принести у нашому випадку вивчення польської пам’яткооxоронної теорії та практики. Особливо цікавим буде прослідкувати їх чітке розуміння взаємозв’язку пам’ятки та навколишньої охоронної зони. Адже лише за один день Указом Президента Речі Посполитої від 8 вересня 1994 р. взято під охорону з одночасним визначенням охоронних зон 15 комплексів, в основі яких були цінні домінантні об’єкти: від копалень палеоліту до міських укріплень ХІХ ст. [43, 638 – 667]. Архітектурно-мистецькою домінантою деяких з цих історичних ареалів були і житлово-фортифікаційні комплекси, як, наприклад, два замки хрестоносців у Мальборку [43, 654 – 655].

Сучасні житлові квартали великих міст, масова однотипна забудова цих, за цинічним висловленням ле-Корбюзьє “машин для проживання”, негативно впливають на фізичний, психологічний та інтелектуальний розвиток його жителів. Створюється свого роду “архітектурне насильство” [7, 10]. Лише в зоні історичної забудови людина, відчуваючи дух часу, сприймає оточення через призму думки, осмислення, чуттєвих сенсорів. Вона не лише відпочиває, вона мислить. Такі ж психосоціальні чинники закладені в замкових комплексах – замкнутих одиницях естетичного відтворення та історичності. Тому вони є дуже необхідними для людського відвідування, для пізнавального та чуттєвого сприйняття.

Прикладом поважного інформативного матеріалу про українські замки, зокрема замкові комплекси Тернопілля залишатиметься путівникова чи довідкова література, до якої також потрібно підтримувати суспільний інтерес. Польська сторона активно видає таку літературу, розраховану виключно на поляків [38; 44; 46; 52], що є підтвердженням суспільного зацікавлення архітектурною спадщиною минулого, зокрема (і особливо) замковими комплексами, навіть якщо вони локалізовані поза межами сучасних державних кордонів Речі Посполитої (як, наприклад, масове зацікавлення оборонними центрами Тернопілля). Нам, на жаль, приходиться часто розраховувати на іноземний інтерес, а не на широкий український суспільний пласт. Тому ми часто, рекламуючи місцеві замкові комплекси, переважно рекламуємо позитивний менталітет іноземця (особливо поляка), а не українське суспільство. Але й така реклама є позитивною. Туристко-рекреаційна галузь – це важлива сфера формування одного з напрямків соціальної інфраструктури. Вона завжди була і залишається прерогативою держави.

Але в Україні до сьогодні залишається непереосмислений принцип радянської політекономії про повну неприбутковість об’єктів соціальної інфраструктури. А це породжує негативні умови для їх функціональної ефективності. Замкові комплекси України (та особливо Тернопілля) дозволяють переглянути цей принцип. А ці ціннісні об’єкти житлово-фортифікаційного минулого перетворити у раціональний фон сучасного туристичного, пізнавального (екскурсійного) та побутово-інфраструктурного використання. Адже цілісний екскурсійний маршрут “Замки Тернопілля” може виявитися позаконкурентною туристично-екскурсійною “спеціалізацією” сучасної Тернопільщини. Подібний статус матиме й Львівщина, а також, у дещо менших проявах, й інші місцевості Західної України.

_____________________

1. Афоризмы. Мысли великих людей. – М., 2005.

2. Бойко О., Лонкевич Д. Замки Тернопільської області //Вісник Інституту “Укрзахідпроектреставрація”. – Львів, 2000. – Ч. 11.

3. Горбик В., Денисенко Г., Скрипник П. Пам’ятки України: проблеми збереження і дослідження. – К., 1994.

4. Гюго В. Собрание сочинений в 15 томах. – М., 1963. – Т. 2.

5. Даль В. Толковый словарь живого великого русского языка. – М., 1989. – Т. 1.

6. Данилевский В. Русская техническая литература первой четверти XVIII века. – М.-Л., 1954.

7. 24 часа. – 1998. – № 45.

8. Державний архів Тернопільської області (далі — ДАТО). – Ф.7. – Оп.1. – Спр.36.

9. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 6.

10. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 7.

11. ДАТО. – Ф. 36. – Оп. 1. – Спр. 10.

12. Думка М. Татарські шляхи //Жовтень. – 1970. – № 12.

13. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Львів, 1993. – Т. 2.

14. Заварова Е., Заболотный В. Использование памятников оборонного зодчества // Строительство и архитектура. – 1983. – № 1.

15. Заболотний В. Фортеці. Замки. Башти. Проблеми охорони та використання старовинних оборонних споруд //Пам’ятники України. – 1986. – № 4.

16. Заболотный В. Основные принципы приспособления памятников оборонного зодчества УССР для современных функций /Автореферат диссертации на соискание учёной степени кандидата архитектуры. – К., 1989.

17. Короткий тлумачний словник української мови. – К., 2004.

18. Лесик О. Сучасне використання замків та фортець //Пам’ятники України. – 1981. – № 4.

19. Лесик А. Охрана и рациональное использование памятников архитектуры. – К., 1987.

20. Лесик О. Формування закладів відпочинку та туризму в історико-архітектурному середовищі України /Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня доктора архітектури. – К., 1993.

21. Лесик О. Замки та монастирі України. – Львів, 1993.

22. Літопис Борщівщини. – Борщів, 1995. – Вип. 7.

23. Малєєв Ю. Словник арxеологічниx термінів. – К., 1999.

24. Мацюк О. Замки і фортеці Тернопільщини від найдавніших часів до XVIII ст. // Тези доповідей і повідомлень 1-ої Тернопільської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. – Тернопіль, 1990. – Ч. 2.

25. Нове життя. – 1988. – 21 квітня.

26. Пам’ятки України. – 1993. – №.1 – 6.

27. Парацій В.. Подільське туристично-краєзнавче товариство (1925 – 1939 рр.): аспекти краєзнавчої та пам’яткоохоронної діяльності //історичні пам’ятки Галичини. Матеріали третьої наукової краєзнавчої конференції. – Львів, 2005.

28. Прибєга Л. Кам’яне зодчество України. охорона та реставрація. – К., 1993.

29. Прибєга Л.. До питання морфологічного аналізу пам’ятки архітектури // Праці центру пам’яткознавства. – К., 2001. – Вип. 3.

30. Туризм і охорона культурної спадщини: український та польський досвід. – К., 2003.

31. Урядовий кур’єр. – 2005. – 21 січня. – № 11.

32. Фортифікація України. міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні. Матеріали. – Кам’янець-Подільський, 1993.

33. Центральний державний історичний архів у м. Києві. – Ф. 442. – Оп. 1. – Спр. 2040.

34. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. – СПб., 1894. – Т. 12.

35. Cz. Blicharski. Miscellanea Tarnopolska. – Biskupince, 1994. – T. 1.

36. Cz. Blicharski. Miscellanea Tarnopolska. – Biskupince, 1995. – T. 2.

37. A. Brukner. Slownik etymologczny jezyka polskiego. – Warszawa, 1974.

38. A. Dulewski. Ukraina. Czesć zachodnia, Kijow i Krym. – Warszawa, 2001.

39. Encyklopedija powszechna S. Orgełbrandta. – Warszawa, 1883. – T. 2.

40. T.Kunzek. Ziemia podolska. Opis krajoznawczo – turystyczny wojewodstwa Tarnopołskiego – Tarnopol, 1935.

41. T.Kunzek. Przewodnik po wojewodstwie Tarnopolskiem. – Tarnopol, 1936.

42. A. Maciesza. Opisy powiatow a studja nad stosunkami wojewodstw jako jednostek regionałnych. – Plock, 1928.

43. Monitor połski. Dziennik urzędowy Rzeszypospolitej Połskiej. – Warszawa, 1994. – dnia 16 wrzesnia. – № 5.

44. J. Ostrowski. Kresy blizkie i dalekie. – Krakow, 1998.

45. M. Orlowicz. Ilustrowany przewodnik po Galicyi. – Lwow, 1914.

46. T. Polak. Zamki na kresach. – Warszawa, 1997.

47. Połskie tradycje wojskowe. – Warszawa, 1990. – T. 1.

48. Przewodnik po wojewodstwie Tarnopolskiem. – Tarnopol, 1928.

49. Sprawozdanie wydzialu Podołskiego Towarystwa Turystyczno-krajoznawczego z dzialalnosci za czas od dnia 1 maja 1930 do dnia 30 kwietnia 1931 roku. – Tarnopoł, 1931.

50. F. T.Szydlowski. Ruiny połski. – Krakow, 1919.

51. T.Szydlowski. O zniszczonych zamkach z epoki renesansu na ziemiach wojewodstwa ruskiego // Prace komisji historii sztuki. – Krakow, 1922. – T. 2. – z. 2.

52. J. Tokarski. Ilustrowany przewodnik po zabytkach kultury na Ukraine. – Warszawa, 2001. – T. 2.

53. Wojewodstwo Tarnopołskie. – Tarnopoł, 1931.

Ірина Голубєва (Харків), науковий співробітник

Науково-історичного центру охорони культурної спадщини

Досвід експертного сприяння порушенню кримінальної справи

за ст. 298 Кримінального Кодексу України

Приватизація та передача в оренду (довгострокове користування) земельних ділянок в Україні з кожним роком все швидше набирає оберти. Популяризується засобами масової інформації та прикладами відомих особистостей колекціонування предметів старовини (археологічних артефактів). Частково саме цими причинами зумовлений ріст випадків знищення, руйнування або пошкодження пам’яток — об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічних пам’ятках, відповідальність за що передбачена ст. 298 Кримінального кодексу України.

Однією з основних проблем, що перешкоджає порушенню кримінальної справи за фактом руйнації давнього городища, поселення тощо є відсутність охоронного номеру об’єкта, іншими словами, наявності статусу „пам’ятка археології”. Останньою, згідно визначення термінів в Законі України „Про охорону археологічної спадщини”, є об’єкт археологічної спадщини, що занесений до Реєстру пам’яток археології. Декларативною залишається на наш час ст. 37 Закону України „Про охорону культурної спадщини”: „щойновиявлені об’єкти культурної спадщини до вирішення питання про їх реєстрацію як пам’яток підлягають охороні відповідно до вимог цього Закону”. Вказана стаття не підкріплюється статтею Кримінального кодексу, крім того, в коментарях до ст. 53 Земельного кодексу України говориться, що „для надання земельній ділянці статусу земель історико-культурного призначення недостатньо лише наявності на відповідній території історико-культурного об’єкта, як його розуміє Закон України „Про охорону культурної спадщини”, потрібне визнання особливого статусу такого об’єкта державою шляхом вчинення певних юридичних актів, зокрема включення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, Списку охоронюваних археологічних територій України, Списку історичних населених місць України чи ін.”.

Особливо гостро проблема статусу „пам’ятки археології” стосується городищ, поселень та могильників козацької доби. У зв’язку із тим, що до археологічної періодизації вказані об’єкти потрапили достатньо недавно (з 90-х років ХХ ст.), тому вони майже відсутні не тільки в національному та обласних Реєстрах пам’яток археології, а і навіть в довідниках по пам’ятках археології.

Дуже важливим з юридичної точки зору є встановлення охоронних знаків із нанесенням на план-схему меж пам’ятки археології для доказу «умислу». Цей захід не є актуальним при здійсненні землевідводів, оскільки в цих випадках Замовник відведення земельної ділянки отримує висновок наукової археологічної експертизи, і таким чином попереджається про наявність на ділянці пам’ятки археології. У разі пошкодження ним культурного шару „умисел” очевидний. Складніше доказати „умисел” у випадку пошкодження культурного шару особами, що проводять археологічні розкопки без дозволу. Саме в таких випадках для порушення кримінальної справи необхідна наявність охоронного знаку на пам’ятці з планом-схемою пам’ятки (на зразок заповідників).

Виходячи з досвіду експертного сприяння порушенню кримінальної справи за ст. 298 Кримінального кодексу України вважаємо за необхідне запропонувати наступну Методику експертних заходів при факті виявлення руйнації пам’ятки археології.

НА МІСЦІ ПОДІЇ:

1. Виклик чергового наряду міліції (за тел. „02”) на місце події для складання протоколу слідчо-оперативною групою міліції.

2. Складання експертом-археологом акту обстеження земельної ділянки(нок), на якій виявлене пошкодження пам’ятки археології. В акті необхідно фіксувати такі відомості:

2.1. Адреса ділянки.

2.2. Пам’ятка археології, яка на ній знаходиться, її охоронний номер, дата взяття на державний облік, а також її культурна та хронологічна атрибуція.

2.3. Опис місця(ць) пошкодження культурного шару, характеру руйнувань (поверхневе пошкодження, повне знищення тощо), стратиграфії, розрахунок загальної площі ділянки(нок) з пошкодженим культурним шаром.

3. Фотофіксація загального виду пам’ятки, ушкоджень культурного шару, артефактів на відвалах та в стінках котлованів або траншей.

4. Стеження за відбором артефактів з місць пошкодження культурного шару працівником міліції для подальшої передачі їх експерту-археологу для атрибуції. В разі відсутності міліціонера – самостійне збирання підйомного матеріалу (в такому випадку цей факт необхідно зафіксувати в акті обстеження земельної ділянки).

В ЛАБОРАТОРНИХ УМОВАХ:

5. Повідомлення органу охорони у сфері культурної спадщини про факт пошкодження пам’ятки археології для складання ним припису про заборону будь-яких земляних робіт на пам’ятці без археологічного дослідження (повноваження органу охорони у сфері культурної спадщини згідно п. 21, ст. 5. Закону України „Про охорону культурної спадщини”).

6. Шифрування та складання опису (атрибуції) артефактів, що вилучені з місця події, їх фотографування.

7. Після залучення археолога в якості судового експерта складання Висновку судової науково-археологічної експертизи.

Висновок судової науково-археологічної експертизи повинен містити:

1. Вступ. В ньому вказується перелік нормативних документів та дозволів (номери та дати видачі відкритого листа, дозволу), згідно яких археолог-експерт здійснює свої повноваження щодо фіксації факту руйнації пам’ятки археології. Це, насамперед:

1.1. п. 1 ст. 53 Земельного кодексу України. Склад земель історико-культурного призначення. Згідно цієї статті до останніх відносяться городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, укріплень, військових таборів, поселень і стоянок, виробництв, каналів, шляхів, ділянки історичного культурного шару тощо.

1.2. ст. 54 Земельного кодексу України. Використання земель історико-культурного призначення. В коментарі до цієї статті зазначається: „усі пам’ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об’єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю”, „на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам’яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України”.

1.3. ст. 1. Закону України „Про наукову і науково-технічну експертизу”. Поняття наукової і науково-технічної експертизи. Наукова і науково-технічна експертиза – це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об’єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об’єктів.

1.4. ст. 4. Закону України „Про наукову і науково-технічну експертизу”. Суб’єкти наукової і науково-технічної експертизи. В статті відзначається, що експертизу можуть проводити окремі експерти. „Експертами є фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову чи науково-технічну експертизу та несуть персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій відповідно до вимог завдання на проведення експертизи”.

1.5. п. 2. ст. 2 Закону України „Про охорону культурної спадщини” Класифікація об’єктів культурної спадщини. Дається визначення терміну „археологічні об’єкти культурної спадщини”, під якими маються на увазі „городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою”.

1.6. п.1 ст.13. Закону України „Про охорону культурної спадщини” Державний реєстр нерухомих пам’яток України. Оговорює той факт, що „із занесенням до Реєстру на об’єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам’ятки”.

1.7. ст. 1. Закону України „Про археологічну спадщину”. Визначення термінів. „Пам’ятка археології (археологічна пам’ятка) – об’єкт археологічної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України;

археолог – вчений (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), який має відповідні фахову освіту і кваліфікацію професійно провадити археологічні дослідження і супроводжує їх науковою звітністю та публікацією наукових результатів;

наукова експертиза археологічної спадщини – діяльність, метою якої є наукове дослідження археологічної спадщини і підготовка науково обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо використання археологічних об’єктів, а також аналіз програм, проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, за якими передбачається проведення земляних робіт та реалізація яких може позначитися на об’єктах археологічної спадщини;

відкритий лист – єдиний кваліфікаційний документ, який засвідчує фаховий рівень дослідника і дає право на проведення наукового дослідження археологічної спадщини;

дозвіл – документ встановленого зразка, виданий центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, який дає право на проведення земляних робіт на об’єкті археологічної спадщини. Дозвіл видається досліднику, який отримав кваліфікаційний документ (відкритий лист)”.

2. Дослідження. Складається з трьох основних частин:

2.1. Історико-архівні дані про пам’ятку археології (охоронний номер, дата та номер рішення про постановку на державний облік, адреса, особливості топографічного розміщення, культурна та хронологічна атрибуція, коротка історія дослідження).

2.2. Опис сучасного стану пам’ятки та порушень, що зафіксовані в ході огляду (згідно Акту обстеження земельної ділянки).

2.3. Характеристика речового матеріалу, що отриманий з відвалів на місці порушення культурного шару.

2.4. Розрахунок матеріальної вартості збитків, що нанесені державі руйнуванням пам’ятки археології (згідно Методики грошової оцінки пам’яток).

Важливо зазначити, що останній пункт (2.4. розрахунок матеріальної вартості) не є обов’язковим, оскільки в коментарях до ст. 298 ККУ читаємо наступне: „при встановленні наслідків цього злочину першочергове значення має не розмір матеріальної шкоди, витрат на відновлення зруйнованого або зіпсованого, а шкода історичного або культурного характеру”.

3. У висновку висвітлюються результати здійсненого дослідження, констатується факт руйнації пам’ятки археології.

Таким чином, з метою покращення охорони пам’яток археології та знов виявлених об’єктів археологічної спадщини вважаємо за необхідне проведення ряду заходів:

1. Прискорення процесу постановки на державний облік (включення до Реєстру пам’яток археології) об’єктів археологічної спадщини. Для цього необхідно розробити дієву систему постановки на облік об’єктів археологічної спадщини та грошової оцінки пам’яток. Оскільки існуюча система [Порядок визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; Методика грошової оцінки пам’яток] не може використовуватись на практиці [Мінаєва Н.І., 2005, с. 433-436]. Прикладом слугує статистика по Харківській області: за останні двадцять років жодний з виявлених об’єктів археологічної спадщини не поставлено на державний облік.

2. Обов’язкове встановлення охоронних знаків на пам’ятках археології. На них необхідно зазначити назву пам’ятки, її культурно-хронологічну атрибуцію, охоронний номер та ситуаційну схему розміщення.

3. Створення спеціалізованого курсу „Пам’яткоохоронне законодавство” у вищих навчальних закладах для студентів, що спеціалізуються на археології.

Окремо вважаємо необхідним наголосити на постановці на державний облік як пам’яток археології фортець, поселень та могильників козацького часу, які до теперішнього часу майже відсутні в Реєстрі пам’яток археології, і лише деякі мають статус «пам’ятки історії».

___________________

1. Земельний кодекс України, Закон від 25.10.2001 р., № 2768-ІІІ. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

2. Кримінальний кодекс України, Закон від 05.04.2001 р., № 2341-ІІІ. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

3. Закон України „Про наукову та науково-технічну експертизу” від 10.02.1995 р., № 51/95-ВР http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

4. Закон України „Про охорону культурної спадщини” від 08.06.2000 р., № 1805-ІІІ http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

5. Закон України „Про охорону археологічної спадщини” від 18.03.2004 р., № 1626-ІV http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

6. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1760 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1447 «Про затвердження Методики грошової оцінки пам’яток» http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws

8. Мінаєва Н.І. Сучасна законодавча база щодо охорони та дослідження археологічної спадщини // Археологічні дослідження в Україні 2003 – 2004 рр. — К., 2005.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS