КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Гіпотези та дискусії

V. ГІПОТЕЗИ ТА ДИСКУСІЇ

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ),

краєзнавець

Особливе місце Гарду в історії українських земель

Проводячи свої розвідки з історії Запорозького козацтва, дослідники завжди звертаються до запорозьких земель як єдиного цілого, з єдиною долею козацтва в ті чи інші часи його існування. Але історична доля Богового козацтва (за назвою р. Бог) мала багато відмінностей від запорожців Подніпров’я.

Більшість запорозьких поселень у зв’язку з численими нападами татарських орд на ці землі має недовговічну історію, яка пов’язана з пізншою історією Запорожжя. На відміну від дніпрових січей Гард (Боггард) протягом всієї історії Запорожжя своєї дислокації не змінював. Ця тема мало досліджена через обмежену джерельну базу.

На противагу від інших поселень Запорозьких Вольностей Гард має велику історичну та культурну спадщину, на яку вказують дослідження останніх років.

У 1649 р. турецький султан уклав з запорожцями угоду про вільну торгівлю, за якою черкасам дозволялось плавати для торгівлі по Чорному та Середземному морях, мати торгівельні дома в гаванях Порти, але черкаси повинні були побудувати порти нижче порогів р.Бог і в його гирлі, при тому відмовитись від піратства на морі і в гирлах1. Трактати цієї умови є свідченнями того, що черкаси Гарду відігравали помітну роль в торгівлі першої половини XVIII ст. в басейні Чорного моря. При цьому слід зазначити, що на польському сеймі приймається рішення про неможливість запорожцями закуповувати ліс, який б могли використовувати для будівництва суден.

Важливо уявити кордони розмежування між Росією та Туреччиною, які існували у 1705, 1711 та 1740 роках на запорозьких землях. Це допоможе реконструювати події, що відбувались в степах навколо Гарду (Боггарду). Яворницький Д.І. пише, що кордон в 1705 р. проходив через Бог і за дві години до впадіння Ташлика полем повертав на Єланець, який впадає в Інгул2. Після поразки Петра І під Хотином і підписання у 1711 р. угоди всі запорозькі землі з-під контролю Росії перейшли у підпорядкування Туреччини. За Інструментом 1740 р. за шість годин до Ташлика проходило розмежування3. Скальковський А.О. подає це розмежування невірно: замість шести верст (у Яворницького) —шість годин4. Але в тому ж розділі про кордони Д.І.Яворницький вказує кордон вже від гирла р. Ташлик, тобто Гард за цим кордоном знаходиться вже на російському боці.

Такі протиріччя заплутували дослідників, віддаляючи їх від істини. Невірне трактування розмежування чиновниками Росії плутало документи того часу. Щоб зрозуміти природу різного трактування розмежування від 1740 р. наведу уривок з цього Інструменту: «согласились и постановили на основаніи инструментовъ, данныхъ отъ опредhленныхъ коммисаровъ обhихъ сторонъ въ 1705 году, то есть по турецки 1118 года, и такъ постановлена граница слhдующимъ образомъ: что начало сихъ границъ отъ окончанія польскихъ границъ и идетъ внизъ рhкою Бугомъ, растояніемъ через шесть часовъ отъ Ташлыка, то есть Великаго Конара, и будучи то мhсто Конаръ само собою знатно, того ради не разсуждено занужно тут знаковъ чинить, но рhшено обще, согласно плану, вмhсто знака быть, а отъ Конара ведена граница полемъ...».

Стиль, яким написано документ, дає можливість зрозуміти, що кордон йшов Богом далі впадіння в нього Ташлика, ляже шість годин. Але далі говориться, що від цього Ташлика кордон піде полем. Та згідно розмежування 1705 р., кордон йшов Богом за дві години до гирла Ташлика і далі йшов полем. Звідси все ж кордон ішов Бугом і за шість годин до гирла Ташлика повертав до поля. Тому А.О.Скальковський, описуючи місцезнаходження урочища Запорозький Гард, вказує, що він розташований за російським кордоном, визначеним межовим записом 1705 р. Незрозумілість російського тексту Інструменту 1740 р. дала змогу тлумачити по-різному цей запис.

Річчі Занонні, складаючи свою мапу від 1767 р. і не маючи можливостей відвідати Гард (Боггард), провів кордон до впадіння Ташлика (Великого Кокнара) в Бог, називаючи поселення Гард (Боггард) Ташликом. А маючи інформацію, що Боггард знаходиться за турецьким кордоном, позначає його проти Андріївого острову5.

Після переходу Коша Запорозького під крило Росії у 1734 р. та тяжкої чотирирічної війни було укладено в 1739 р. Білгородський мир. Наслідком цього трактату став укладений в 1740 р. Інструмент, за яким кордон між Туреччиною та Росією проходив північніше Гарду (Боггарду)6.

У «Нотатках литовського дворянина» йдеться про те, що після Коліївщини, коли російські війська підступно напали на козаків та влаштували над ними розправу, багато запорожців були налаштовані ворожо до росіян. Цим хотіли скористатись конфедерати і направили на Запорожжя делегацію для спільних дій. Коли вони з Польщі прибули до Гарду, він знаходився за російським кордоном. Отже, Гард (Боггард) знаходився за кордоном Російської імперії на відміну від більшості земель Запорожжя. З огляду на те, що за Білградським миром торгівля між Росією та Туреччиною на Чорному морі проходила тільки через турецькі кораблі і всі товари йшли тільки через порт Очаків, Гард стає головним центром транзиту товарів та перехрестям торгівельних шляхів у південно-східній Европі: Крим та Січ – Західна Україна, через Балту; Крим та Січ-Брацлавщина і Поділля; Ізмаїл, Аккерман, Хаджибей, Очаків-Київщина, Литва; Ізмаїл, Аккерман, Хаджибей, Очаків-Січ; Ізмаїл, Хаджибей, Очаків та Молдавія -Гетьманщина, Слобожанщина, Росія. За трактатами 1705, 1711 та 1739 років Гард підпорядковувався Туреччині, а насправді належав запорожцям, як першим його власникам, за висловлюванням самих турків, «через не розмежування оної». Турки ніколи не заперечували прав запорожців на ці землі і звертались до козацтва за дозволом випасати ногайцям в їх степах свої табуни, коли в посушливі роки ті залишались без випасів7. Отже, місцеві запорожці були володарями такого важливого для міжнародної торгівлі місця. З урахуванням того, що в Гарду і навколо нього знаходились важливі промисли, тут сформувалась впливова торгівельна партія. Таке центральне місце у міжнародній торгівлі Гарда породжує тут значну кількість базарників та чумаків, серед яких виділяються найвдаліші та завзятіші. Про зростання доходів цього прошарку Богових козаків дізнаємося з архівів Запорожжя: два гардових базарника пожертвували гардовій церкві значні коштовності, але ця б подія не зафіксувалась в документах, якби батюшка та гардовий полковник не вкрали ці пожертви, про що скаржилась ображена громада Гарду8.

Нова Січ та більшість перевозів Запорожжя потрапили в зону підпорядкування царської Росії, тому остання обклала їх високими податками та втручаннями. В той же час старшина Січі звернула свою увагу на товаропотоки через Гардовий перевіз, як головну торгівельну артерію з Очакова та місце отримання з цього доходів. Оскільки спочатку перевіз контролювали Богові козаки, то на ньому дійсно не було з Січі старшини з шафарем та писарем. Важливість цього перевозу і товаропотоки спонукали запорожців влаштувати міст на літній період часу. Необізнаним з цією особливістю дослідникам дана обставина дала підстави зробити невірні висновки, що Гардовий перевіз незначний. Якраз навпаки, його надприбутки примусили відібрати перевіз у Богових козаків та тримати біля нього найчисленнішу прикордонну команду (до 500 козаків) зі спеціальним полковником. Місце, де стояла команда біля перевозу, називалось Паланкою. Про виключну важливість Гарда для Січі засвідчує те, що до Гарду з неї прокладено два шляхи: Верхній та Нижній.

Те, яким важливим був Гард в становленні інтересів січовиків, свідчить уривок від Інструкції врятованого Архіву Запорозької Січі Скальковським А.О. під час відвідин Катеринослава, яку давав кошовий Григорій Федоров старшині, що відбувала з загоном січовиків до Гарду (полковнику Дмитру Стягайлі, писарю Якову Дону та осавулу Харьку Відерку):

«§2. Прибувши в Гард і розташувавшись у тих місцях, де раніше колишні полковники стояли таборами, зробити перепис усієї команди і призначити від кожного куреня отаманів, списки в Кіш прислати...

§4. Зимівники в Інгульці та Великому Інгулі та мешканців записати і пильно дивитись, щоб у кожному зимівнику на кількість людей: господарів і молодиків паспорти з Коша за військовою печаттю забрані були...

§10. Похідній церкві Божій завжди з священиком там бути, де табори ваші стоять, а не на острові, а вас з усією командою священика, дячка й пономаря нічим не ображати, а на титаря з хазяїв собі обирати.

§11. Бути вам там в Гарді все літо до осені, а на зиму з усією вашою командою та похідною Божою церквою зійти у Великий Інгул»9.

На жаль, не маємо всієї Інструкції, бо тут вказується, як запорозька старшина з Січі робила кроки взяти під свою руку запорожців Гардової паланки в часи гайдамацьких війн. Відомо, що всередині XVIII ст. церква на Запорожжі підпорядковувалась російській церкві, а духовенство в церкві запорожців призначалось з братчиків Межигірського монастиря. В зимівнику Гард, за стародавніми традиціями, громада черкасів на Покрову, як і отамана, обирала батюшку з освічених і найповажніших козаків. А оскільки Гард стояв біля кордону з мусульманським світом та іншими ворогами православної віри, щоб оберегти її від можливих нападів, громада козаків Гарду (Боггарду) звела церкву на Гардовому острові серед порогів ріки. Старшина Січі направляла до Гарду похідну церкву, не визнаючи місцевого священнослужителя. Тому в Гарду в літній період було дві церкви. Незнання цієї обставини заплутувало дослідників. Не ставилось питань, чому похідна церква названа Покрова Пресвятої Богородиці та звідки в неї міг взятись антимінс зі святими мощами. В Інструкції вказувалось: бути команді до осені, а на зиму перебратись до Великого Інгулу. По-перше, кількість ватаг чумаків до зими різко зменшувалась, падали й доходи з перевозу, так що тримати в наметах численну команду не було необхідності. До того ж, до холодів до Гардового зимівника з промислів (рибальства, соледобування, торгівлі, випісів) поверталась численна когорта озброєних козаків. А вони не дуже шанували тих, хто приходив до їх осель диктувати свої порядки.

Мапа відомого географа того часу Річчі Зеноні від 1767 р. (якраз напередодні подій Коліївщини, що спричинили обставини, які стимулювали вихід російських військ на Бузьку (Богову) лінію) яскраво вказує, що частину земель Бого-Гардової паланки контролювали запорожці, інша була під впливом Росії.

Щоб поставити ці землі під повний свій контроль, царська влада впроваджує ряд кроків. Першим кроком було спорудження фортець на запорозьких землях біля польських кордонів. Так з’явився Новоархангельський шанець на Синюсі проти Торговиці, Орловський шанець на Бозі, на місці запорозького зимівника Орлик, проти польського містечка, у 1750 р. названого Богополем. Але невдовзі Польща потрапляє у залежність від Росії, і ці фортеці з військових міркувань втрачають свою стратегічність.

Другим кроком експансії Росії на землі Бого-Гардової паланки була жалувана грамота цариці Єлизавети у 1752 р. сербському генералу Хорвату на заснування військових поселень сербів на північних окраїнах Бого-Гардової паланки, названих Ново-Сербія. Були засновані Новомиргород та фортеця Святої Єлизавети. Експансія на споконвічні землі козаків викликали великі невдоволення серед запорожців та довготривалі суперечки.

У 1754 і 1755 роках з монаршої волі на землях Бого-Гардової паланки розміщуються поселення слобідських козаків.

Відомий з архівів Січі приклад яскраво показує непорозуміння і протистояння в зимівниках Бого-Гардової паланки. Слобідські поселенці з виданими їм паспортами зайняли помешкання в козацьких зимівниках Лиса Гора та Піщаний Брід. Гардовий полковник Деркач з загоном в 12 козаків розігнав поселенців, а паспорта відібрав, за що російська сторона вимагала у кошового судити полковника10.

Гард, як місце надприбутків, не міг бути поза увагою російських чиновників. Для збирання найбільш повної інформації про Гард було послано кращого складача мап російського війська Даніеля де Боскета, який підготував у 1742 і 1745 роках детальний план місцевості і розташування Гарду (Боггарду). На відміну від плану 1742 р. в 1745 р. де Боскет окрім церкви на Гардовому острові вказує похідну в наметі, що в Паланці. Доказом неабиякої уваги з боку російських чиновників до Гарду служить звернення міністерства у 1760 р. до кошового отамана Олексія Білицького з проханням надати інформацію про це поселення запорожців11. Суперечки, сутички, скарги ініціювали численні комісії, під час яких російські чиновники виманили у запорожців давні документи для доказів своїх претензій, які умисно зникли, що збурювало їхній гнів. І зрозуміло, що ці комісії не дали ніяких результатів.

В листопаді 1744 р. ногайський Джамбул-мурза з багатьма татарами напав на Гард і під приводом помсти за переховування гардовим полковником трьох калмиків вчинив там великий розор: розграбування та зруйнування Божої церкви; забрали з собою священний антимінс; розорили в Паланці табір біля Гардового перевозу; вбили 18 козаків; 33 запорожців взяли в полон12. Оскільки ці події відбулись на території, яка за Інструментом 1740 р. була між Росією та Туреччиною в межах компетенції Порти, вона призначила комісію для розгляду цієї справи. А оскільки Запорозька Січ знаходилась в російській зоні підпорядкування, і запорожці присягали царському престолу, київському генерал-губернатору, було надіслано повідомлення, що турки порушили вічний мир та мирні трактати. Протистояння та суперечки запорожців з татарами тривали до червня 1749 р., коли уклали мирну угоду, але й далі існували сварки та непорозуміння.

Однак в сусідських стосунках між Кримом та Запорожжям не завжди були сварки та розбрат. Відома грамота кримського хана Селім-Гірея до кошового отамана Павла Козелецького від 1747 р., в якій вказувалось, що Шагін-Гірей втік на двох човнах з вісімнадцятьма слугами і переховувався на Поділлі та хотів взимку по кризі перейти через Бог на запорозькі землі до черкасів, щоб пробратись на Кубань для здобуття миру і тиші в Криму. Тому хан просив по всій течії Богу посилити роз’їзди, щоб схопити свого ворога13. Та на початку 1769 р. орда татар по льоду напала на зимівники біля Гарду і знищила їх, не в силах чинити опір переважаючій силі, 400 козаків, що залишилися в живих, відступили з Гарду до фортеці Св. Єлизавети і разом з бійцями Ісаєва відстоювали її до приходу значних російських сил, після чого об’єднані сили російських військ та Запорозької Січі вийшли на Бузьку (Богову) лінію14.

Крім того, що в торгівельно-промисловому Гарду завжди крутилась копійка, він був значним духовним центром. Сюди стікались духовенство та віруючі Молдавії, Київщини та Брацлавщини вклонитись святим місцям та пожебракувати. На жаль, не збереглись документи, мощі якого святого знаходились в антимінсі Гардової церкви.

Відоме послання 1772 р. від кошового отамана гардовому полковнику Сухині: «Нам сповістили, що, без паспортів тиняючись, ієромонахи, монахи та інше духовенство гроби печатають, проповідують та інші потреби справляють без дозволу [Коша], чого їм чинити не належить. Тож і пропонуємо Вам таки зараз брати і до того не допускати, а веліти безпаспортним відходити в їхні монастирі. За цим наглядати мусить начальник – бугогардівський ієромонах отець Никон, которому, за його оголошенням, й усіляку поміч подавати»15. Документи засвідчують, що Гард існував як центр Богових козаків з давніх часів, що Петрик у 1692 р. організував походи козаків, був гетьманом Забужжя. Ці факти дозволяють стверджувати, що центром козаків партії Петрика був Гард.

Під час так званої руїни в 1675 р. Семен Палій повертався ыз залишками свого полку з-під стін Відня, який вони у складі польського війська відстояли, розбивши турків. Джерела повідомляють, що козаки, пройшовши безлюдними і понищеними селами, ввійшли до кордонів запорозьких земель, де загоювали рани і набирались сил. В той же час літописці, описуючи події в Січі, не згадують про полк Палія. З огляду на те, як Семен Палій освоював Південну Київщину, самостійність Богових козаків, сусідство цих земель, подальші події з Самусем та Іскрою на Поділлі запевняють, що накопичення сил війська Палія проходило на землях Богових козаків-черкас.

11 травня 1654 р. кошовий отаман Пашко писав писарю Богдана Хмельницького Івану Виговському, що мурза Великого-ногая Келембет з військом татар переправляв нижче гавані з черкаського боку на татарський і пішов вверх Дніпром до Молочних вод. Це повідомлення вказує, що пониззя між Богом та Дніпром заселяли черкаси. Ці черкаси жили відокремлено від Січі і не підтримали переяславських угод про об’єднання з Московським царством. Отже, цей лист є документом, який підтверджує, що протягом сторіччя Богові козаки жили окремо від Запорозької Січі і були за кордонами російського впливу16.

Коли 1758 р. проти Кримського хана виступив його мурза, черкаси-козаки Бого-Гардової паланки на його прохання перевезли військо через Дніпро та дозволили перейти через їх територію17.

Через знаходження Гарду в складі земель під контролем Туреччини гардові торговці та чумаки могли отримувати паспорти в торгівлі з Туреччиною.

За спогадами очевидця французького консула в Криму барона де Тотта на початку 1769 р., хан Крим-Гірей, виступивши з Каушан, і решта кримців в Балті, об’єднавшись з турками, попрямували до Богу. Невеличка команда запорожців в Гарду не змогла стримати напад татар у великій кількості. Запорозький полковник із 400 запорозькими козаками, вибитий зі свого поста на Бузі, та генерал Г.М. Ісаков із 4000 поселених гусарів і пікінерів відстоювали фортецю св. Єлизавети18. Але Скальковський при цьому скаржиться, що, на жаль, має дуже мало достовірних звісток про цю важливу для Нової Росії подію.

Як відомо, пост на Бозі в Паланці козаки з Січі тримали тільки влітку, а на зиму з похідною церквою перебирались на Інгул до зимівника Вербове. Тоді хто ж були ті козаки на чолі з полковником? З уривчастої інформації відомо, що Петро Скаржинський зі своїм полком у 1769 р. від турків перейшов на бік Росії.

За трактатом 1940 р., Гард знаходився за Російським кордоном. Оскільки ці землі знаходились під протекторатом Туреччини, але не було між турками та запорожцями розмежування, тому ці землі були під контролем Бузьких козаків. На мапы француза Боплана від початку ХVІ ст. на місці Гарду вказано впадіння річушки в р. Бог, назва якої — Скаржинка. По-перше, можемо говорити, що цей полковник — з місцевих запорожців-черкас. По-друге, це Бузькі козаки на чолі зі своїм отаманом захищали разом з російськими підрозділами фортецю святої Єлизавети від татар.

Після війни з Туреччиною 1769 – 1774 років і підписання 10 червня 1774 р. в Кучук-Кайнардим миру Росія отримала на півдні шмат землі між Дніпром та Бугом, який був в кордонах від гирла р. Кам’янки через степ до Ташлика з землею, яка була за шість годин вище Гарду. Тобто, Гард з його прилеглими землями увійшов до складу Запорозьких земель під протекцією Російської імперії. Цей кут, відійшовши від Туреччини, склав 524 версти та 425 сажен19.

Взаємовідносини Богових козаків з поляками потребують свого розгляду в контексті подій гайдамаччини.

_________________

1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т.І. – С. 412, 413.

2. Там само. – С. 30.

3. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 282.

4. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків... – С. 32.

5. Мапа Річчі Заноні Запорозьких земель від 1767 р.

6. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С. 173, 282.

7. Там само. – С. 281.

8. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків... – С. 279.

9. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С. 54, 73, 158, 264, 534.

10. Там само. – С. 382, 383.

11. Там само. – С. 53.

12. Там само. – С. 300, 302, 305.

13. Там само. – С. 300.

14. Там само. — С. 455.

15. Там само. – С. 116.

16. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків... – С. 189.

17. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С. 369.

18. Там само. – С. 453, 455.

19. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… – С. 50, 51.

Андрій Драголюбов (Сіверськ), отаман

Сіверського козачого полку СКОУ

Сергій Татаринов (Артемівськ),

директор Часово-Ярського історико-краєзнавчого

музею, кандидат історичних наук

Два козака – три гетьмани, або куди йде Бахмутське козацтво?

Перш за все, слід зробити акцент на тому, що російське козацтво (різні його види) в своєму історичному розвитку останні 200 років не зупинялося і сформувалося в, свого роду, етнос. На відміну від Росії, українське козацтво було або насильно знищено (Запорозька Січ), або було трансформоване урядом в регулярні козацькі частини (слобідське козацтво, у тому числі Бахмутський козацький полк). Козацький етнос, що тоді склався, був зруйнований і розмитий, не має сьогодні глибоких коренів.

Бахмутська козацька гарнізонна Команда з'явилася в 1701 р., хоча виварювання солі на річці Бахмут стало регулярним промислом донських і слобідських козаків вже з середини ХVІІ ст. З самого початку відношення складалися майже ворожі і по відношенню один до одного, і по відношенню до запорожців. Приклад того — конфлікт донської старшини на чолі з К. Булавіним і ізюмської старшини на чолі з Ф.Шиловим (Шидловським), що розгорівся в 1703 – 1705 роках і вилився в бунт 1707 – 1708 років.

З середини 20-х років ХVІІ ст. після передачі бахмутських соляних варниць до Казни козацький полк формується на паритетних засадах з донських і ізюмських козаків, підлеглий Військовій Колегії. В 1748 р. полк мав свій герб, покровителя Миколу Угодника, в полку рахувалося до 500 кінних козаків. В його функції входила охорона фортеці від набігів ногайських татар, контроль за веденням солеваріння від Казни.

В різний час полком займалися отамани Війська Донського Данило і Степан Ефремови, Андрій Краснощоков, Юхим Кутейников. В 1768 – 1769 роках Кутейников разом з піхотним гарнізоном організував 4-хмісячну оборону фортеці. Бахмут від 10-титисячної орди Калги Гирея, прославився порятунком 800 полонених і удостоївся золотої медалі Катерини Другої.

Потім Бахмутський полк було перетворено в Луганський пикинерський, Маріупольський гусарський, в результаті чого він припинив своє існування як самостійна одиниця. В Донбасі в ХVІІІ ст. інших козацьких формувань не було.

На початку 90-х років XX ст. рух із відродження козацтва докотився до Артемівська-Бахмута в 1998 р. В Артемівському музеї відбулися одні з перших зборів Донбаської Паланки ВЗ (отаман О.І. Харченко), конференція з історії козацтва для старшини. 28 – 29 серпня 1998 р. в Артемівську і Прідінців’ї відбулася зустріч козаків Війська Запорозького (отаман О.В.Панченко), делегації Війська Донського і окремих донецьких старшин, були встановлені Хрести пам'яті у Званівці («Булавинська Могила»), Кривій Луці, проведені панахиди і тризни.

Повна інертність населення виявилася з відтворенням Бахмутського козацького полку, коли тільки в 2001 р. В.Я.Зіма зібрав перших 4 козаків, до осені присягу в Свято-Миколаївському храмі Артемівська (настоятель о.Сергій Дворянов) прийняли вже 20 козаків (в Артемівську 56 тис. жителів, сьогодні у полку близько 40 козаків, і він перейшов до Кальміуської Паланки). Серед козаків йшли дебати, чим займатися? Все зводиться до парадного маршування на міських святах перед місцевою владою.

Врешті-решт, суперечки серед старшини Бахмутського полку вилилися в протистояння, відтік частини козаків до Часів Яру (14 тис. жителів) і створення там 2 Козацького полку імені Ю.Кутейникова. Постійна організаційна і фінансова підтримка генерального директора ВАТ «Часівоярський вогнетривкий комбінат» В.Б. Лук’янова (у 2005 р. генерал-осавула СКОУ) допомогла становленню полку-шиттю одностроїв, регулярному зростанню чисельності (112 козаків, серед них впливові і рядові працівники підприємства), вступу до Донбаської Паланки, участі у всіх обласних заходах, літнім козацьким змаганням в таборі «Часівоярець», охороні полів агроцеху ВАТ. В 2005 р. почалося «політизування» полку, робота завмерла, нове керівництво не знайшло свого місця. У Часів Ярі при краєзнавчому музеї з цікавою експозицією з історії козацтва краю (речі ХVІІ – ХVІІІ ст., документи) виник Філіал Центру «Часи козацькі» УТОПІК і НАНУ. В рамках Донбаської Паланки вперше зроблена спроба з'єднати козацький рух із знанням козацькою старшиною своєї реальної історії.

В 2004 р. частина Бахмутського полку В.Я.Зіми виділилася на території Артемівського району у Бахмутський слобідський полк СКОУ (отаман О.І.Галушка, нараховує до 40 козаків). Поки отаман працював в рамках Центру «Часи козацькі», почав створювати Школи джур в сільських школах, організовувати змагання, привернув козаків до фермерських господарств. Проте «гетьманські амбіції” практично розвалили полк, т.з. «Бахмутський округ» приніс генеральські погони тільки його отаману.

Власті Артемівська з політичної мети вклали до «возз'єднання» полку Зими з Кальміуською Паланкою більше 10 тис. гривень. Хоча полк Зими орієнтований на ПР, а М.М.Пантелик — на НСНУ та патріарха Філарета.

У лютому-березні 2005 р. виникли Ніжньо-Бахмутський слобідський сторожовий полк у м. Севрську (12 тис. жителів, отаман А.В.Драголюбов, близько 40 козаків) і Ново-Бахмутський слобідський полк у м. Соледар (12 тис. жителів, отаман О.І.Малінов, близько 200 козаків). Розкол у СКОУ привів до того, що перше формування опинилося з генералом В.О.Жмуріним, друге — з М.М.Коваленком, невизнаним отаманом СКОУ.

Сіверські козаки почали будувати Пантелеймонівський храм, охороняти його, допомагати місцевій міліції. Козаки спробували організувати в ЗОШ №1 Недільну Школу, привернули можливості Центру дитячої творчості, намагалися організувати експедицію «по козацьких місцях Придонців’я”, виїзди школярів до Києво-Печерської і Святогірської Лавр. Полк узяв на себе зобов'язання із створення краєзнавчого музею у м. Сіверську, збору експонатів серед жителів в селах Артемівського і Краснолиманського районів (де були запорозькі зимівники ХVІІІ ст.). Просвітницька і виховна діяльність Сіверських козаків більш інтенсивна, ніж у Бахмутському слобідському полку. «Громадье планов», відсутність стратегії розвитку козацтва, перестрибування з акції на акцію поки видимих результатів не дають, все залишається благими намірами.

Сьогодні в Артемівську з'явився 6-й полк Війська Донського ім.Д.Єфремова, але знову ж таки на ділі поки декларації не приводять до реальних результатів. Міжнародна конференція з історії і розвитку козацтва в Запоріжжі в жовтні 2005 р. звернула увагу на неприпустимість політизування козацтва, втягування його в міжетнічні конфлікти.

Присутність науки поки ніяк не відобразилася на змісті роботи козаків. Нові книги з історії козацтва Бахмутського краю старшини читають, але дмуть в свої «труби».

Дещо осібно через розкол в СКОУ опинився Соледарській полк, де поки не вийшли за рамки організації змагань на кшталт «Шкіряний м’яч”, не сприйняли ідею створення краєзнавчого музею міста, не працюють зі Школами джур за єдиною, розробленою Програмою історії місцевого козацтва в ХVІ – ХVІІІ ст. Не використовуються фінансові ресурси ДВО «Артемсіль», де трудяться козаки, а контакти з православною церквою не йдуть далі присяги в храмі. Полк з 30 осіб знов таки розколовся на 2 «нових». В наявності гра дорослих в звання, погони, ордени.

На території краю ще існують аморфні козацькі структури в с.с. Переїздне і Берестове на чолі з «генерал-лейтенантом» і «генерал-майором» над 5-10 «козаками» з полулюмпенізованих осіб. Щось нагадує махновські структури часів громадянської війни.

Ще одна біда бахмутських козаків — гонитва за швидкими і великими грошима від політичних партій, а не важка робота над створенням міцних господарюючих суб’єктів і настирне зароблення трудових грошей.

Висновки, на жаль, напрошуються невтішні:

- розрізненість і хаотичність створення нових козацьких формувань, небажання «батьків об’єднуватися» для спільної роботи, погоно- і званієманія;

- повне незнання козацької історії краю, поява гомеричних назв полків;

- розбрат і чвари, періодичні розколи козацьких формувань.

Необхідно прислухатися до вчених-козакознівців, прикріплення їх до конкретних формувань, вироблення єдиних історичних довідок, програм навчання козацької старшини.

Вчені-козакознавці повинні активніше працювати в Києві над прискоренням ухвалення єдиного Закону про козацтво України, входити до Координаційної ради при Президентові України.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS