КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія вивчення пам'яток українського козацтва

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

ВИВЧЕННЯ ПАМ’ЯТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Уляна Штанденко (Київ)

Функціонування дієслівних утворень

у староукраїнських текстах XIV – XVIII ст.

У староукраїнський період починається активне зближення літературної мови з живою народною. Власне з цього часу в писемні пам’ятки часто проникають дієслова, утворені від іменників за допомогою суфіксів -ова- (> -ува-/ -юва-). Вживання таких дієслів в історичних творах, зокрема козацьких літописах, призвело до значного розширення кола лексики досліджуваного періоду.

Розглянемо деякі особливості функціонування відсубстантивних дієслівних утворень з суфіксом -ова- у староукраїнських текстах XIV – XVIII ст. Виявлені деривати поділяємо на дієслова дії та дієслова стану. У відсубстантивних дериватів дії твірний іменник, що позначає семантему предмета, є результатом дії предиката, а суфікс -ова-, за участю якого здійснюється словотвірний акт, семантично співвідносний із предикатом дії. Серед відсубстантивних дієслів дії у пам’ятках XIV – XVIII ст. виявлено наступні деривати з суфіксом -ова- (-ува-):

банкетъ (через пол. зап. з фр. banguet “їжа і напої на лаві”) [ЕСУМ І: 167] банкетовати “пити, гуляти”: в роскоша(х) райскїхъ банкєтовали [поч. XVII, СУМ XVI – XVII ІІ: 17]; (Мазепа) гулялъ и бенкетовалъ [XVIII, ЛВ ІІІ: 59]; бичъ “палиця, частина ціпа”, “батіг” – бичовати “бити бичем”: привязати до сто(л)па и бычовати [1582, СУМ XVI – XVII ІІІ: 138]; въ божнищахъ своихъ бичовати будутъ [XVII, ІСУЯ І: 94]; бой “бій” – боювати “воювати, битися”: На герцу боюю [ІСУЯ І: 114]; бунтъ (зап. з пол. bunt “союз, змова”) “заколот, повстання” – бунтовати “здіймати бунт” [СУМ XVI – XVII ІІІ: 95]: в скоромъ часh забунтовалося козацтво на своихъ старших [ЛС: 41]; варта (з нім. Warte) “сторожа, варта” [СУМ XVI – XVII ІІІ: 182] – вартовати “стерегти, охороняти”: возному и слугамъ котры его ва(р)товали [СУМ XVI – XVII ІІІ: 182]; герць (стп. herc, harc) “поєдинок, боротьба, двобій; окрема сутичка перед боєм” [ЕСУМ І: 501] – герцувати “рівнятися силою, битися; бігати, скакати на коні”: полковникъ герцувавъ изрядно на поединкh съ поляками [МЛ: 135]; сила – силовати “примушувати силою”: заблужденіе-же Римское утвердити крhпко тщилися и усиловали [ЛВ І: 31]; совhтъ “порада” – совhтовати “радити”: при советахъ князевъ и бояръ наших радити и советовати [Гр. XIV: 22]; по многихъ словесhхъ нача(т) Вишневецкіи совhтовати [ГГ: 98]; торгъ “договір про купівлю і продаж” – торговати “продавати; домовлятися про ціну”: и черес берестие до лучьска торговатъ не велю [Гр. XIV: 24].

Деякі з розглянутих дієслів у досліджуваний період мали словотвірні синоніми, утворені за допомогою інших формантів, наприклад: силовати – силити – насильствовати тощо. Бачимо, що у староукраїнській мові XIV – XVIII ст. широко побутували синонімічні різноморфемні похідні, які іноді могли різнитися стилістичним забарвленням, однак у сучасній українській мові суфікс -ува-, що належить до афіксів з найвищою функціональною активністю, потіснив ідентичні за семантичною функцією словотвірні форманти.

До другого підтипу відсубстантивних дієслів з суфіксом -ова- (-ува-) належать деривати, яким властива сема перебування у стані. Зауважимо, що зазначений суфікс серед дієслівних формантів, які у контексті твірних основ формують сему перебування у стані, є найпоширенішим. У досліджуваних пам’ятках XIV – XVIII ст. побутували такі дієслова стану з суфіксом -ова-:

атаманъ (з тюрк. odaman) “старший у якій-небудь справі; ватажок, отаман; сільський староста” – атаманувати “бути отаманом”: онъ (Андрhй) атаманувалъ у Волшанцh [XVIII, ІСУЯ І: 40]; Великъдень “назва церковного свята, також календарна дата” – великодновати “святкувати Великдень”: ижє оу домоу має(т) вєликодновати [СУМ XVI – XVII ІІІ: 216]; Отож ... в дому Заведевом маєт великодневати [XVII, ІСУЯ І: 207]; вой (прсл. *vojь “воїн”) [ЕСУМ І: 431] – воєвати “вести воєнні дії; боротися”, “підкорювати”: Не хочу я з Грицями воєвати [ЛЛ: 104]; И такъ ся роспустили [,] же воєвати и забыли [ГГ: 80]; гетманъ (cтп. hetman “головнокомандувач, найвищий військовий чин”) – гетмановати “виконувати обов’язки гетьмана”: над котрими (військами) южъ гетмановали [XVII, ІСУЯ І: 521]; господаръ “власник дому; правитель, володар” – господаровати “бути господарем; робити що-небудь за власним розсудом”: ихъ знищити были моусhли, бы былъ аро(н) господарова(л) [1598, СУМ XVI – XVII VII: 49]; Алез а не похотhлъ господароват [1734, ІСУЯ І: 585]; день – дновати “проводити день”: Прієхалисмо на обhдъ у Перервинцh, где и ночовали и дновали [ІСУЯ I: 728]; отъ Сугакліи треба дновати добре ити [ЛВ ІІІ: 484]; зима “пора року” – зимувати “проводити зиму”: полишив своїх людей і пішов зимувати у Вязьму [ГГ: 97]; Еще пред рождєством приблудилися, зымовали wбоє у войта [ЛРК: 92]; козакъ (з тюрк. kazak “вільна, незалежна людина”) – козаковати “бути козаком”: Докозаковалися и мы надъ ляхами [XVIII, ІСУЯ І: 764]; ночь “ніч” – ночовати “проводити ніч зі сном і відпочинком”: матушка в домh нашо(мъ) изволила ночоватъ [Пр. л.: 104]; панъ (з пол. pan “володар, власник”) – панувати “господарювати, володіти”: Аби у іншім царстві могли панувати [Укр. п.: 74]; слуга “наймит” – слуговати “бути слугою”: услуговался служачи у князя моєго и у насъ [1465, ССУМ ІІ: 485]; одо(л)жаю сєбє противу силh моєй о(т)слуговати [Пр. л.: 20].

Окремі деривати стану з суфіксом -ова- у староукраїнській мові XIV – XVIII ст. утворювали синонімічні ряди з дієсловами на -и(ти), -ьствова(ти): гетьмановати – гетьманити – гетьманьствовати, слоуговати – слоужити, пановати – паньствовати тощо. Варто відзначити, що у сучасній українській мові давні дієслова, такі як господарювати “бути господарем”, панувати “бути паном”, слугувати “бути слугою” втратили свою первісну семантику на позначення спеціальності, професії чи роду занять і сьогодні вже сприймаються з іншим значеннєвим навантаженням, пор. напр.: господарювати “вести господарство”, панувати “легко жити, нічого не робити”, слугувати “допомагати”.

Однак зазначений суфікс широко використовувався не лише у безпрефіксних відсубстантивних похідних, а часто вживався при творенні префіксальних утворень від дієслівних основ з суфіксами -и-, -а-, -і-, причому більшість дериватів зазнавала семантичних змін, наприклад: печатати “друкувати” – запечатувати “закриваючи що-небудь, скріплювати печаткою”, грозити “попереджати про покарання” – загрожувати “з погрозою говорити що-небудь, погрожувати”, твердити “робити що-небудь твердим” – підтверджувати “доводити справедливість чого-небудь”, казати “говорити” – приказувати “повторювати що-небудь, наказувати” та інші. А також при додаванні префіксів дієслова з суфіксами -и-, -і- вступають у видові співвідношення з дієсловами на -ова(ти). З огляду на це, велика кількість зафіксованих у пам’ятках XIV – XVIII ст. відсубстантивних дериватів з суфіксом -ова- часто є префіксально-суфіксальними похідними, що творять видову кореляцію.

Не можна оминути того факту, що серед виявлених у досліджуваний період відсубстантивних дериватів з суфіксом -ова- значну кількість становили запозичення з інших мов, однак сьогодні на українському мовному ґрунті вони настільки адаптувалися, що не сприймаються як чужорідні. Наприклад: арештъ (з нім. arest “опір”) [ЕСУМ І: 83] – арештовати “зупиняти, затримувати”: по указу его імператорського величества Румянцевъ арештовалъ осавула [Л. кр.: 243]; вhзитъ (з фр. visite) “відвідини” [ЕСУМ І: 396] – вhзитовати “здійснювати відвідини, щоб перевірити стан справ; інспектувати”: Рано вhзитовали мене Ограновичъ и сотникъ березанскій [XVIII, ІСУЯ І: 482]; гандель (з пол. handel) “торгівля” – гандліовати “торгувати”: теж хочъ би найдалhй моремъ и землею гандліовати будетъ волно [ЛВ I: 447]; рєєстръ (зап. через пол. rejestr з срлат. regestrum “опис”), “список” [Гр. ІV: 11] – рєєструвати “записувати”: и всю ста(р)шину по(л)ковую, [о]чєвистє пєрє(д) всhми з(ъ)рєєструй [Пр. л.: 27].

Запозичені дієслова, що найширше представлені в актових книгах та інших документах XIV – XVIII ст., проникаючи в староукраїнську мову через посередництво польської, інколи зберігали свої фонетичні та морфологічні особливості, пор. напр.: аплявдовати (пол. аploudować, лат. аpplaudere) – “оплескувати” [ІСУЯ, І: 26], ґвалтовати (пол. gwałtować, нім. Gewalt) – “чинити насильство” [СУМ XVI – XVII, VII: 127], дыштеловати (пол. dystylować, лат. destillare) – “переганяти, дистилювати” [ІСУЯ, І: 849]. Проте у процесі фонетико-графічного засвоєння такі лексеми повністю або частково пристосовувалися до графіки, орфографії та вимови української мови.

Зазначимо, що зміна суфікса -ова- на -ува- в українських пам’ятках засвідчена досить пізно. Найраніші факти зафіксовано на початку XV ст., однак найширшого розповсюдження вони зазнали з XVIІ – XVIII ст. “Українські письменники XVII ст., – як зауважував з цього приводу П.Г. Житецький, – уникали вживати -у- в дієсловах на -ова-, хоч у народній мові, без сумніву, у той час чулося в цих випадках і -у- поряд з -о-1.

У сучасній українській мові, дієслівний суфікс -ува- є одним з найпоширеніших словотворчих афіксів, причому частота його вживання постійно зростає. Сьогодні за допомогою цього форманта найчастіше твориться нова термінологічна лексика, зокрема на базі слів іншомовного походження: вулканізувати, комп’ютеризувати тощо.

_________________________

1 Житецький П.Г. Нарис літературної історії української мови в XVII ст. // Вибрані праці: Філологія. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 86.

ДЖЕРЕЛА

ГГ

Гисторія о началh проименованія козаковъ … Г. Грабянки. Лhтописъ краткій / Упоряд. В.М. Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 40 – 172.

Гр.

Словарь української мови: В 4 т. / За ред. Б. Грінченка. – К., 1907 – 1909.

Гр. XIV

Грамоти XIV ст. / Упоряд., вступ. стаття, комент. і словники-покажчики М.М. Пещак. – К.: Наукова думка, 1974. – 255 с.

ЕСУМ

Етимологічний словник української мови: У 7 т. – К.: Наукова думка, 1982 – 1989. – Т. 1 – 3.

ІСУЯ

Історичний словник українського язика / За ред. Є. Тимченка. – Харків – Київ: Держвидав України, 1930 – 1932. – Т. 1. – 947 с.

Л. В.

Лhтопись событій въ Юго-Западной России в XVII-мъ вhкh. Сост. Самоилъ Величко, бывший канцелярист Войска Запорожского, 1720: У 4 т. – Кіевъ, 1848 – 1864.

Л. кр.

Лhтописъ краткій … Гисторія о началh проименованія козаковъ … Г.Грабянки / Упоряд. В.М. Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 173 – 253.

ЛЛ

Львівський літопис 1649 р. // Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – К.: Наукова думка, 1970. – С. 99 – 124.

ЛРК

Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст.: Зб. акт. док. / Підгот. до вид. О.М. Маштабей, В.Г. Самійленко. – К.: Наукова думка, 1986. – 221 с.

МЛ

Межигорская лhтопись 1608 – 1700 рр. // Сборник лhтописей. – К., 1888.– С. 93.

Пр. л.

Приватні листи XVII ст. / Підгот. до вид. В.А. Передрієнко. – К.: Наукова думка, 1987. – 173 с.

ССУМ

Словник староукраїнської мови XIV – XV ст. – К.: Наукова думка, 1977 – 1978.

СУМ XVI–VII

Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Вип. 1 – 7. – Львів, 1994. – 2000.

Укр п.

Українська поезія XVII cт. (перша половина) / Упоряд., вступ. ст. та прим. В.В. Яременка. – К.: Рад. письменник, 1987. – 858 с.

Василь Задорожний (Київ),

старший науковий спвробітник Інституту

мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України,

кандидат філологічних наук

Особливості наголосу деяких дієслів у "Лексисі" Л. Зизанія

Акцентологічна проблематика дуже широка. Чимало акцентологічних проблем, що стоять перед мовознавчою наукою, залишаються нерозв’язаними. Наукове вивчення наголосу має свою галузеву специфіку, адже для акцентології джерельною базою є тільки ті пам’ятки письма, що фіксують наголос, а коло їх, як відомо, дуже обмежене. Крім цього, словесний наголос розподілений між різними акцентними парадигмами, тому для його відтворення далеко не завжди достатньо однієї-двох наголошених словоформ. Усе це робить дуже цінним для науки кожний випадок зафіксованої в якомусь джерелі акцентної характеристики певної лексичної чи лексико-граматичної групи слів, особливо ж коли ці характеристики є нестандартними з погляду вже відомих науці акцентних схем. Адже найчастіше саме якесь нестандартне мовне явище й буває ключем до розуміння певного процесу в розвитку мовної системи загалом чи принаймні якоїсь її частини.

У зв’язку з цим нашу увагу привернуло повідомлення З. Веселовської про те, що в "Лексисі" Л. Зизанія (1596 р.) дієслова на -овати (сучасне -увати) мають кінцеве наголошення в першій особі однини теперішнього часу, напр.: будуo, ворогуo, оповhдуo, жартуo, мудруo, негодуo, пануo, працуo, пробуo, танцуo, хоруo, шкодуo [1, 152]. Безперечно, що такий наголос не міг не привернути уваги акцентолога, оскільки в сучасній українській мові наголос у дієсловах із суфіксом -ува- (колишній -ова-) в особових формах падає на суфіксальний голосний у, про що теж згадує З. Веселовська [Там само]. Однак слід при цьому уточнити, що такий характер наголосу в дієсловах цього класифікаційного класу властивий лише тим утворенням, які в інфінітиві мають наголошений суфікс (з наголосом на другому голосному а), напр.: ворогувfти — ворогeю, жартувfти — жартeю, мудрувfти — мудрeю тощо. Кореневий же наголос інфінітивів дієслів цього класу має продовження і в особових формах, напр.: вsрувати — вsрую, лfсувати — лfсую, цfрствувати — цfрствую тощо. Зазначимо також, що дієслова на -увати в сучасній українській мові мають наголос лише цих двох типів — кореневий і суфіксальний, в обох випадках колонний; рухомий акцентний тип їм не властивий, пор.: ворогувfти — ворогeю, ворогeєш… ворогeють і вsрувати — вsрую, вsруєш… вsрують тощо. Зрозуміло, таким чином, що відзначений З. Веселовською кінцевий наголос типу будую тощо стосується тільки дієслів із суфіксальним наголосом інфінітива.

З. Веселовська, однак, тільки констатує незвичний наголос цих дієслів, зафіксований писемною пам’яткою української мови ХVШ ст., але ніяк не коментує; не має воно жодної інтерпретації в українській акцентології й досі. Причиною нашого інтересу до наголосу типу будую тощо стала виявлена нами схожа схема появи кінцевого наголосу в дієсловах із суфіксом –ва-, що випадає в особових формах, напр.: продавFти — продаO, продаHш … продаOть; розтавFти — розтаO, розтаHш … розтаOть та ін. Суфікс -ва- в таких дієсловах поводить себе двояко: випадаючи в особових формах, він спричиняє появу в них кінцевого наголосу, як це було нами щойно показано. Однак якщо він в особових формах зберігається, то вони є суфіксальнонаголошеними, напр.: відкривFти — відкривFю, відкривFєш … відкривFють; заливFти — заливFю, заливFєш … заливFють та ін. У сучасній українській мові лексикографія фіксує лише одне дієслово, що в особових формах може мати обидві парадигми, див.: застрявFти — застряO, застряєєєєєєHш і застрявFю, застрявFєш [ОС94, 251]. Така морфолого-акцентуаційна особливість цього утворення зумовлена зафіксованим у ньому перехідним станом від одних форм до інших. Мова початку ХХ ст. не тільки ширше відображає це явище, але і вказує на напрям змін у них. Видно, що тут кінцевонаголошений тип приходить на зміну суфіксальнонаголошеному, напр.: вигравFти — вигравFю і виграO, виграєHш [Грінч. І, 154]; віддавFти — віддаO, віддаєHш [Грінч. І, 210], але: "А син старець та свого не вживає, та все його хортам віддаває" [Там само]; наставFти — настаO, настаHш [Грінч. ІІ, 522], але: "Що далі на світі, більш біда наставає" [Там само]. За свідченням І. Керницького, дієслова з суфіксом -ва- в ХVІ ст. ще часто зберігають його в особових формах, напр.: вызнаваю, зо(з)наваю, ставаю, не ставаеть, вызнавают тощо, хоч уже поступаються формам без нього [див.: 2, 179–198]. Цікаво, що, за свідченням того ж І. Керницького, схоже явище відбувається й у дієсловах із суфіксом -ува- (-ова-), див.: выличувае(т), выкручувае(т), доконувае(т), wбдаровувае(т), w(т)то(р)гувае(т), приточувае(т) тощо [див.: 2, 188]. Саме ця обставина спонукала нас перевірити версію про можливість схожого механізму появи кінцевого наголосу в дієсловах на -увати (-овати) внаслідок випадання елемента -ва- в особових формах. Якщо б таке припущення виявилося правильним, то тоді перед акцентологією постала би проблема пояснення причин і механізмів акцентних змін в колишніх будуO, жартуO, мудруO тощо на сучасні будeю, жартeю, мудрeю. Щоправда, уже мовні факти, зафіксовані в "Лексиконі словенороському" Памви Беринди (1627 р.), що відображають в утвореннях цього класу наголос сучасного типу, напр.: будeю [Бер. 43], жартeю [Бер. 55], мудръствeю [Бер. 66] та багато ін., змушують сумніватися у вірогідності даних "Лексиса" Л. Зизанія, як їх тлумачить З. Веселовська, адже різниця в часі появи цих пам’яток у світ становить лише кілька десятиліть.

З метою з’ясування цього явища ми фронтально обстежили всі утворення на -увати (-овати) в пам’ятці. Усього їх там виявилося близько 120; у близько десяти з них знак наголосу відсутній (просто технічні похибки видання). Значна частина цих дієслів є кореневонаголошеною, напр.: похапuю [Лекс. 47], заколюю [Лекс. 47, 48], роспорошuю [Лекс. 51], привижuюс# [Лекс. 57], зваджuю [Лекс. 58], наказuю [Лекс. 58], wтесuютъ [Лекс. 63], милuю [Лекс. 72], пристосовuю [Лекс. 75], понижuю [Лекс. 78], затю [Лекс. 80], ростjплюю [Лекс. 80] та ін. Проте у великої кількості дієслів цього класу, справді, зазначено наголос на кінцевому голосному, напр.: безu(м)ствuO [Лекс. 25], бодр(ъ)ствuO [Лекс. 27], без(з)мол(ъ)в(ъ)ствuO [Лекс. 28], благочествuO [Лекс. 30], вои(н)ствuO [Лекс. 33], възыскuO [Лекс. 35], вына(и)дuO [Лекс. 35], вра(ж)дuO [Лекс. 36, 37], ворогuO [Лекс. 36, 37], владычествuO [Лекс. 39], госпо(д)ствuO [Лекс. 41], де(р)жав(ъ)ствuO [Лекс. 43], бuдuO [Лекс. 48], пробuO [Лекс. 50], крамолuO [Лекс. 52], справuO [Лекс. 53, 54, 55, 84], похлhбuO [Лекс. 54], линuO [Лекс. 54], та(н)цuO [Лекс. 54], недuгuO [Лекс. 59], хорuO [Лекс. 59, 61], печалuO [Лекс. 67], приповhдuO [Лекс. 68], пи(л)нuO [Лекс. 70], мuдрuO [Лекс. 75], шкодuO [Лекс. 80], працuO [Лекс. 81], цhлuO [Лекс. 85] та ін.

Проте, щоб адекватно інтерпретувати наголос, зафіксований у "Лексисі", треба проаналізувати графічні особливості цієї пам’ятки — піонера українських друкованих видань. Насамперед, упадає в око, що в пам’ятці використано характерну для тогочасних друкованих праць систему діакритичних знаків. Виносні літери, а також титли над словами призводили до того, що знак наголосу ставився на наступну літеру, навіть якщо вона позначала приголосний звук, напр.: запра(в)ды* [Лекс. 24], апо(с)толъ [Лекс. 24], несhда(л)но [Лекс. 25], ла(з)н# [Лекс. 25], бо(л)ше [Лекс. 28], зва(л)чую [Лекс. 71] та ін. Безперечно, що за цією системою позначення словесного наголосу стоять звичайні і в сучасному мовленні апостол, більше, лазня та ін.

_______________

*Тут і далі літери на позначення приголосних, над якими в "Лексисі" стоять знаки наголосу, ми з технічних причин позначаємо жирним шрифтом.

По-друге, характерною ознакою системи діакритиків, прийнятою в "Лексисі", є те, що над літерами h та u знаків наголосу взагалі ніколи (!) немає. Причини цього, безперечно, суто технічні й пов’язані з графічними особливостями цих літер: вони помітно підносяться над загальним рівнем усього друкованого рядка. Що стосується літери, яка нас цікавить насамперед, то слід підкреслити, що в "Лексисі" панує саме т.зв. лігатурна u, на що не звернула уваги або принаймні не зазначила цього З. Веселовська. До речі, чи не єдиний випадок уживання в цьому джерелі нелігатурного у відразу дав змогу адекватно зазначити наголос слова, див.: боудuчій [Лекс. 30]. Зсув знака наголосу на наступну літеру після лігатурного u засвідчений у цій пам’ятці також і в інших позиціях, напр.: безuміе [Лекс. 25], шuканье [Лекс. 35], гuн# [Лекс. 56], орuжіе [Лекс. 63], прuзи [Лекс. 69] та ін. Пор. також у словах з h: без(ъ)бhдно [Лекс. 31], свhтu [Лекс. 32], зарhзuю [Лекс. 47] та ін. До речі, це стало причиною аналогічного зміщення знака наголосу в суфіксальнонаголошених дієсловах із суфіксом -і- (графічно h) в цьому джерелі, див.: глuпhO [Лекс. 25], въ(ж)делhO [Лекс. 35], смhO [Лекс. 42], сверhпhO [Лекс. 74].

Ще одним доказом того, що система діакритів у "Лексисі" в записі типу бuдuO відбиває не кінцевий наголос цих утворень, є те, що безсумнівний кінцевий наголос у цій пам’ятці згідно з тодішніми правилами позначено знаком гравіса (`), напр.: хвалO [Лекс. 30], выдаO [Лекс. 51], достаO [Лекс. 76], чинO [Лекс. 79, 80], таO [Лекс. 80], хuлO [Лекс. 84], цhлO [Лекс. 87], шuм(л)O [Лекс. 88] та ін.; див. також в інших частинах мови: борбF [Лекс. 29], пыхF [Лекс. 40], вытьt [Лекс. 54], лозF [Лекс. 55], селj [Лекс. 79], тинF [Лекс. 81], вежF [Лекс. 81] та ін. Якщо ж безсумнівно кінцевонаголошене дієслово має у формі першої особи однини закінчення -у (графічно лігатурне u), то в "Лексисі" його наголос позначено двояко: над попередньою літерою стоїть знак гравіса (`), напр.: живu [Лекс. 29], благодарu [Лекс. 30], блажu [Лекс. 30], гр#дu [Лекс. 40], плачu [Лекс. 51], ло(б)жu [Лекс. 55], сhкu [Лекс. 66], лhчu [Лекс. 87], дрижu [Лекс. 88] або знак камори (^), напр.: стерегu [Лекс. 29], льжu [Лекс. 43], хочu [Лекс. 46], жрu [Лекс. 47], берu [Лекс. 69], волокu [Лекс. 71], точu [Лекс. 72], творu [Лекс. 80]; над літерою ю для позначення кінцевого наголосу знак камори вживається рідко, напр.: косню [Лекс. 53], ме(д)лю [Лекс. 57]. Та найпереконливіший доказ того, що дієслова на -увати (-овати) в час появи на світ "Лексиса" Л. Зизанія насправді були суфіксальнонаголошеними, дають самі такі утворення. У всьому словнику є тільки два дієслова з м’якою основою, але такий характер основи усуває графічно лігатурне u, замість якого на письмі з’являється літера ю, що дає змогу адекватно зазначити їхній наголос — суфіксальний: хитлOю [Лекс. 55], кролOю [Лекс. 87]. Те ж саме засвідчує єдиний (!) випадок з ужитим у цій позиції нелігатурним у: свhдительствоeю [Лекс. 77].

Таким чином, зафіксований графічно наголос типу будуO, жартуO, мудруO тощо є специфічним графічним явищем староукраїнської лексикографії, що зовсім не відбиває реального стану наголосу таких утворень у мові. Проте це зовсім не знижує наукової вартості свідчень цього визначного джерела української мови. За умови адекватної інтерпретації особливостей його графічної системи наведений у ньому матеріал є дуже цінним. Наприклад, що стосується аналізованих дієслів, то "Лексис" засвідчує дуже цікаве акцентне явище староукраїнської мови — панування в них суфіксального наголосу за типом безумствовати, бодрствовFти, безмолвствовFти, владычествовFти, господствовFти, державствовFти тощо. На жаль, у сучасній українській мові ці слова переважно невживані, однак для історика української мови важливо відзначити, що за типом наголосу вони були відмінними від рос. безEмствовать, бjдрствовать, безмjлвствовать, владычествовать, госпjдствовать, держFвствовать та ін.

Наприкінці, очевидно, варто в цьому зв’язку зробити й висновок методологічного характеру. Наголос, особливо тоді, коли він нестандартний, обов’язково потребує наукової інтерпретації, а не тільки констатації самого факту. Якщо ж з тієї чи іншої причини мовне явище ще не пояснене з погляду системних закономірностей, то тоді воно мусить бути принаймні всебічно описане. Без цього воно, потрапивши в науковий обіг, може спричинити непорозуміння.

_______________________

1. Веселовська З. М. Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй. – Харків, 1970.

2. Керницький І. М. Система словозміни в українській мові. – К., 1967.

Список умовних скорочень:

Бер. – Лексикон словенороський Памви Беринди/ Підготовка тексту і вступна стаття В. В. Німчука. – К., 1961.

Грінч. – Словарь української мови: В 4-х т. / За ред. Б. Грінченка. – К., 1907–1909.

Лекс. – Лексис Лаврентія Зизанія // Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма славеноросская / Підготовка текстів пам’ятки і вступні статті В. В. Німчука. – К., 1964.

ОС94 – Орфографічний словник української мови. – К., 1994.

Галина Ярун (Київ), старший науковий

співробітник Українського мовно-

інформаційного фонду НАН України

Вживання дієслів у Літописі Самовидця

Літопис Самовидця, так само як інші пам’ятки, написані в XIV – першій половині XVIII ст., є важливим джерелом для різноманітних лінгвістичних досліджень. Оскільки він «почав писатись невідомим автором приблизно у 1672 р. (від цього року й далі про всі події розповідається як про сучасні)»[5, 21], то в ньому відображені лексичні, фонетичні, морфологічні й синтаксичні явища, характерні для живої розмовної української мови цього періоду [3, 5]. Літопис Самовидця розповідає «о войнахъ Богдана Хмельницкаго и о междоусобіяхъ, бывшихъ в малой России по его смерти», тож важливо простежити функціонування дієслів із спільним значенням ‘бити’ у вербальному літописному тексті, що визначає становлення й розвиток цілісного фрагменту лексико-семантичної системи української мови.

Дієслово бити належить до основного лексичного фонду сучасної української літературної мови і за походженням є давньою мовною одиницею. Вже в період XI – XIV ст. слово бити має досить складну лексичну семантику. Так, мовна одиниця бити, як реєстрове слово «Словаря древнерусского языка XI–XIV вв.» [7, 162–165], описується за допомогою шести рубрик, кожна з яких містить більш ніж один тлумачно-перекладний еквівалент. Так, перша рубрика в тлумаченні реєстрового бити визначає трикомпонентну структуру значення –«ударять», «колотить» і «стучать», а друга – двокомпонентну, що окреслюється еквівалентами «вбивать» і «вколачивать». Якщо перша і друга рубрики в лексикографічному описі лексичного значення бити описують семантику, пов’язану із загальним значенням механічної дії, спрямованої на неживий об’єкт, то третя, четверта та п’ята рубрики вказують на різновиди дій, спрямованих на живий об’єкт: «наносить удары», «избивать», «поражать (с помощью огнестрельного оружия)», «разбивать», «убивать», «уничтожать», «умертвлять (о животных)», «охотиться».

Лексичне значення реєстрового бити у «Словнику староукраїнської мови XIV–XV ст.» виводиться з текстів ділових документів та актових грамот і тому має специфіку. Його зміст в історичному словнику увиразнюється вказівкою на семантичні структури «бити» та «убивати, убити», що супроводжується додатковим поясненням: «(завдавати побоїв) бити», «(умертвляти) убивати, убити». Оскільки історичний лінгвістичний словник є «словником текстів, має справу… тільки з контекстуальним значенням слова» [8, 13], він описує лексичну семантику як особливу історичну сутність, яка постає з особливостей вербального контексту слова [1, 6].

У живій розмовній мові Літопису Самовидця дієслово бити має складну розгалужену структуру лексичного значення, успадковану з попередніх етапів його розвитку, і є підставою для формування багатоманітних зв’язків та відношень з іншими дієсловами в межах тексту як єдиного цілого. Вживання дієслова бити та інших одиниць із спільним значенням ‘бити’ свідчить про тенденцію мови до забезпечення спадковості лінгвістичних одиниць, механізм якої увиразнює їхній зміст і форму вираження, породжуючи нові лексико-семантичні явища у функціонуванні. Так, значення ‘бити’, яке є основним компонентом у семантиці дієслова бити, характерне також для мовних одиниць ся бити й битися. Діапазон їхнього значення поширюється у тексті вказівкою на неозначений момент початку дії (...и тіе усі з войска коронного пристали до Хмелницкого и до орди, и на тое ж войско почали быти, где през килка дній без перестанку тая война тривала – Война самая. Року 1648, 50)*, на мету дії (И вночі полковника черніговского Василия Борковского гетман послал и боярин, придавши московского войска немало, где, не дойшовши гори, межи собою войска стали ся быти, узявши тривогу… – Року 1678, 130), вказівкою на засіб виконання дії та місце, з якого цю дію спрямовано (Аже в табор козацкій и московскій дракгунія уломилася была,

которых не так стрілбою, як голоблями з саней били и многих побили, з которых мало хто увойшол – (На початку 1655, 70), час і спосіб виконання дії (И так наступовало жолнірство на Хмелницкого, же трупом жолнірским козаки отаборились, бо не тилко вдень, але и уночи билися рукопаш (На початку 1655, 70).

__________________

* Ілюстрації подано за виданням: Літопис Самовидця / Видання підготував к. філол. н. Я.І. Дзиґа. – К.: Наукова думка, 1971 [2], а посилання на сторінку – у круглих дужках після вказівки на рік.

Загальне значення ‘бити’, властиве аналізованим дієсловам, набуває іншої

окресленості в контексті И так вколо міста шанцами Рыгу осажено и гарматами, а інные гарматы спроваджено на костел литовскій, зростаючій на передмістю неоподалеко города, оній высыпавши, и потужне гарматы спровадивши – в город бити(Року «1656», 73), формуючи семантику ‘стріляти’. На перший погляд, семантичну трансформацію ‘бити’ → ‘стріляти’ зумовлює іменник гарматы. Але насправді контекст, у межах якого породжується нова семантика і виникає особливий компонент змісту дієслова бити, набагато складніший. Так, у наведеній ілюстрації достатньо виразною є семислівна синтагма и потужные гарматы спровадивши – в город бити. Мовна одиниця бити розташована на кінцевій позиції в лінійній організації цієї синтагми, натомість усі інші лексичні одиниці займають ліву позицію відносно неї. Складається враження, що основу для трансформації семантики дієслова бити мають визначати найближчі до нього лексичні структури в город і спровадивши. Безперечно, лексичні компоненти синтагми уточнюють семантику ‘бити’ вказівкою на місце, куди спрямовано дію, (в город бити) та вказівкою на спонукання до здійснення мети дії (спровадивши бити). Іменник гарматы (третій компонент синтагми) і прикметникове означення до нього потужные (другий компонент синтагми) у лінійній організації посилюють контекстуальну семантику бити. Якщо виходити з того, що синтагма, як одиниця тексту, становить собою структурний ряд відношень між лексичними компонентами, які входять до її складу, і своєрідне поєднання синтаксичних зв’язків у ньому «строго зумовлюється законами структурної організації тексту, зокрема порядком слів на прямій потоку мовлення» [4, 135], то лексичне значення ‘стріляти’ постає на підставі дистанційно-недистанційних відношень між усіма складниками синтагми відносно бити. Багатоступеневі ієрархічні взаємовідношення компонентів, які стоять поруч і які роз’єднані між собою не менш як одним словом у межах синтагми, поділяють її на синтаксичні структури: потужные гарматы, гарматы спровадивши, спровадивши в город, спровадивши бити, в город бити. Ступінчастість у взаємовідношеннях між компонентами в аналізованій синтагмі навіть у спрощеній формі забезпечує урізноманітнення семантичних процесів, в які вплітається мовна одиниця, а тому не лише є «могутнім джерелом для використання стилістичних засобів вираження... змісту» [4, 264], але й уможливлює виникнення зумовленого контекстом нового лексичного значення та породження відповідного семантичного компонента в структурі змісту мовної одиниці. Так, у тексті літопису дієслово бити вживається із значеннями ‘стріляти + вказівка на ступінь вияву дії’ (...турки з гармат были моцно на табор козацькій... – Року 1678, 130), ‘стріляти + вказівка на досяжну відстань між суб’єктами для виконання дії‘ (...войско окольничого князя Ромодановского и козацкое просто табором наближилося на табор Хмелницкого, як можна ся быти з гармати, и коменик козацкій з обох сторон дал бой от поля, з тоей сторони, от бору – Року 1662, 85).

У тексті досліджуваного літопису виявлено фрагменти, де дієслово бити вживається у значенні ‘святкуючи, салютувати’: ...сам гетман Выговскій, обозній, судді, полковники со всею старшиною и козаками, при них будучими, присягу выконали на братерство, и там з собою банкет учинивши, з гармат били (Року 1658, 78).

На взаємну спрямованість дії двох суб’єктів вказує слово битися. Частка –ся тут не просто звичайний словотвірний елемент, а визначальний семантичний компонент, який ускладнює зміст битися як окремої самостійної мовної одиниці: А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали, заледве Сомко видрался през намет царскій и допал коня и інна старшина, а інших позабивано до килка человік (Року 1663, 90); Того ж року король полский Ян Собеский помер, и ляхи межи собою турбацію великую міли, не хотячи королем сина Собеского, змерлого короля, и из собою жолніре билися (Року 1696, 158).

Дієслово бити в тексті Літопису Самовидця вживається також у переносному значенні. Перехід від прямого до переносного значення досить показовий для живої розмовної мови оповідача, який своїма очима смотріл (Року «1656», 73). Тому й елемент образності в лексичному значенні важливий не лише для осмислення й опису жорстокості війни, але й для вербального зображення особливостей її протікання: ...але юже по улицях з дворов билися так, же кров текла ріками, аж усі полегли, а инних по ліохах, соломи понаволікавши, турки подушили, а инних, не щадя малого и великого, у Раковской брами, где були остатне в місті сперлися, усіх вистинали, и конми по трупах ездячи, кого и мало живого сискали, без всякой літости мертвили, що так розуміти, же много мучеников того часу стало (Року 1674, 119). Тут слово билися розпочинає низку інших дієслів, що характеризують динаміку протікання битви: кров текла, полегли, подушили, не щадя, вистинали, по трупах ездячи, сискали, мертвили, яка завершується скорботним так розуміти, же много мучеников того часу стало. Дієслівна форма бито вживається з указівкою на результат дії (... турки міли войну с цесарем на Білом морі и с иншими, где турков бито – Року 1686, 142). Нерідко ця дієслівна форма супроводжується прислівником, що вказує на ступінь вияву ознаки «дуже, сильно»: Знову хан споткал войско з ордами и около войска обехал и труп свого сина и иних побрал, идучи коло войска, вішался, которого з армат бито моцно (Року 1689, 149). Способи й ступенювання дії ‘бити’ трансформуються в контекстно поширювану форму вираження внаслідок синтаксичного поєднання з прислівниками або іменниками.

Розгортання семантичної структури ‘бити’ зумовлює втягування форми вираження бити в потужні словотвірні процеси з яскраво вираженим домінуванням префіксів. У Літописі Самовидця зафіксовані дієслова із словотвірними префіксами в- (вбити), ви- / вы- (вибити, выбили), до- (добиватися чолом) з- (збил, збивши), за- (забияли, забито), от- (отбили, отбивши, отбывали), по- (побил, побили, побити, побито), роз- / раз- (розбил / разбил, розбили, розбито, розбивши), у- (убили, убито, не убили, убивши, образне тая своеволя убыла), а також із складними префіксами поза- (позабивали, позабивано, позабивала, позабивати), пона- (понабивавши), пороз- (порозбивали). Такі дієслівні форми вживаються в літописі для вираження результативності миттєвої дії з використанням певних знарядь її виконання: Тилко найболше до потреби копій заживают кожен, бо справне уміют вбити копіем, в нікоторих и панціри, а инніе и наго идут до потреби (Року 1665, 98).

Дієслово вибити у досліджуваному літописі нерідко вживається з лексичним значенням «звільнити»: Того ж літа браславці здалися Дорошенкові и хотіли жолніров вибити, але того не доказали и мусіли уходити з Браславля (Року 1675, 120).

У фрагменті ...усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли... и двори… пустошили (Року 1648, 52) дієслово забияли вживається у двох синтагмах – усе забияли та ксіонзов забияли. В них є об’єкт, на який спрямована дія, – усе і ксіонзов. Слово забияли тут вказує на відмінності в позначуваних діях, оскільки входить до складу двох, хоч і подібних, але різних формально-змістових структур. Вони подібні не лише за кількісним (двослівним) складом, але й за частиномовною належністю першого компонента в лінійній організації аналізованих синтагм: забияли розташоване в кожній з них на другому місці, тоді як перше місце належить відповідно займеннику усе (усе забияли) та іменнику ксіонзов (ксіонзов забияли). Відмінності полягають у способі вираження об’єкта дії, а отже — в характері його охоплення дією та особливостями її протікання в низці інших дій: усе забияли, не щадячи., маетности рабовали, костели палили, ... ксіонзов забияли… и двори… пустошили. Цей літописний фрагмент загалом показовий для досліджуваного літописного тексту, бо кожне слово в ньому вжито в певній, тільки йому властивій синтагмі, а отже — має свою особливу форму вираження та значення.

У словотвірних префіксальних процесах лексичне значення дієслова бити начебто віддзеркалюється у змісті інших мовних одиниць, при цьому набуває відповідних перетворень і семантика ‘бити’. Так, у фрагменті И замок Хотінскій узяли, где великіе скарби турецкіе узяли гетманове, и тое збивши, пойшли на того пашу на Цоцору, але тот паша, не ожидаючи, уступил за Дунай (Року 1673, 116) мовна одиниця збивши має лексичне значення ‘склавши, зібравши, об’єднавши’, а в контексті А того літа в Литві войско литовское збил князь Долгорукій, и гетмана литовского. поймал и на Москву до его царского величества отпровадил (Року 1659, 82) дієслово збил трансформує семантику ‘бити’ на ‘розгромити’.

Іншого лексичного значення набуває семантика ‘бити’ в контексті, де мовна одиниця позабивано вказує на просторову й часову межу дії, яка ускладнюється вказівкою на взаємне протистояння суб’єктів: ...одни кричат «Бруховецкого гетманом», а другіе кричат «Сомка гетманом» и на столбец обох сажают. А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали, заледве Сомко видрался през намет царскій и допал коня и інна старшина, а інших позабивано до килка чоловіка (Року 1663, 90).

Для діахронічного дослідження лексико-семантичних явищ у Літописі Самовидця визначальною є синонімічна взаємодія дієслова бити з іншими мовними одиницями із значенням ‘бити’. Контекстний дистрибутивний і компонентний аналіз співвідносних із бити дієслів дає змогу виявити низку синонімізованих лексем: битирозромити, погромити, розбити, вигублено, надспустошивши, плюндровати, забияти, палити, вистинати, порубити, побити, спалити, погубити, вибити, зламати, стинати, карати (горлом), воювати, боронити, порозбивати, уморити, помордувати, громити та ін. Вони утворюють різноманітні лексико-семантичні групи, які об’єднуються навколо формально-змістового центру бити. Так, вказівка на спосіб дії ‘бити’ характерна для дієслова напавши, відравши, викололи, забияли, вистинали, порубали, зломило, палили, рубили, губили; вказівка на результат дії властива мовним одиницям погибати, згинул, помер та ін.

Слово, вкарбоване в тексти писемних пам’яток і зафіксоване історичною лексикографією, є потужною формально-змістовою сутністю, життя якої триває в мові. Тому цілком закономірно, що в XVII – першій чверті XVIII ст. староукраїнська літературна мова досягла розвитку і давала змогу народові осмислювати власну історію [6, 125].

_____________________

1. Клименко Н.Ф., Пещак М.М., Савченко І.Ф. Формалізовані основи семантичної класифікації лексики. – К.: Наукова думка, 1982. – 250 с.

2. Літопис Самовидця / Видання підготував к. філол. н. Я.І. Дзиґа. – К.: Наукова думка, 1971. – 208 с.

3. Пещак М.М., Русанівський В.М. Правила видання пам’яток української мови XIV–XVIII ст. / Відп. ред. К.К. Цілуймо. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 84 с.

4. Пещак М.М. Стиль ділових документів XIV ст. / Відп. ред. І.П. Чепіга. – К.: Наукова думка, 1979. – 268 с.

5. Русанівський В.М. Значення і взаємозв’язок граматичних категорій виду і часу в українській мові XVI–XVII ст. / Відп. ред. І.Г. Матвіяс. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 100 с.

6. Русанівський В.М. Історія української літературної мови: Підручник. – К.: АртЕк, 2001. – 392 с.

7. Словарь древнерусского языка XI – XIV вв. : В 10 т. / Гл. ред. чл.-кор. АН СССР Р.И. Аванесов. – Т. I. – М.: Русский язык, 1988. – 528 с.

8. Словник староукраїнської мови: В 2 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1977. – 630 с.

Ганна Воронич (Київ), старший науковий

співробітник Інституту української мови

НАН України, кандидат філологічних наук

Особливості формування середньонаддніпрянського говору XVII ст.

В історії українського народу територія Середньої Наддніпрянщини має винятково важливе значення. На Середній Наддніпрянщині наприкінці XVIII ст. і впродовж першої половини XIX ст. формується нова українська літературна мова, яка стала національною літературною мовою всього українського народу. Середньонаддніпрянський діалект став її основою, а так само — основою для формування слобожанських і степових говорів, тобто, всього південно-східного наріччя української мови. Зрозуміло, що основа української літературної мови привертає увагу багатьох дослідників, оскільки вивчення історії середньонаддніпрянського говору — це водночас і проникнення до джерел літературної мови, визначення етапів і напрямків еволюції системи літературної мови. Наприклад, Ю. Шевельов висловлювався про первісну окремішність двох систем протоукраїнських говірок і пізнє злиття їх у єдину національну мову, вважаючи, що термін доби бароко - козацька нація – на означення українців знайшов нове й несподіване підтвердження й тлумачення у лінгвогеографічному вивченні Середньої Наддніпрянщини [9, 21].

Середньонаддніпрянський діалект багатьма ізоглосами відділяється від середньополіського і східнополіського діалектів північного наріччя і від волинського і подільського діалектів південно-західного наріччя. Від слобожанського діалекту на сході і степового на півдні середньонаддніпрянський діалект відділяється нечітко, тут розмежування його можна вважати умовним [6, 45].

Південно-східне наріччя за часом виникнення незіставне з північним і південно-західним. Спочатку говори української мови утворювали північно-східне і південно-західне наріччя [7,459-460]. Говірки Середньої Наддніпрянщини у давньоруський період належали до північно-східної діалектної групи [6,49]. Виникнення і формування середньонаддніпрянського діалекту прояснює історія досліджуваної території (див. праці М.Ф. Володимирського-Буданова, О.І. Насонова, П.П. Толочка та ін.). Середньонаддніпрянський діалект почав формуватися ще в XIII – XIV ст. шляхом взаємодії первісної північно-східної діалектної системи із південно-західною. „Історично засвідчено численну іміграцію на східні й південні терени України в 15-18 ст., так само як документально доведено, що ця колонізація відбувалася двома широкими потоками, одночасно з півночі і півдня. ...переємність не була знищена цілковито. Але... мовний характер територій був визначений прибульцями, а не старожитним населенням” [9, 21]. Південно-західна діалектна система стала долати північно-східну, чому сприяв постійний і масовий приток на Наддніпрянщину населення з Волині, Поділля, частково також із Галичини [6, 50]. М.Ф. Наконечний відзначає, що середньонаддніпрянський діалект, як генетичне ядро майбутнього південно-східного наріччя української мови, разом із південно-західними діалектами являв собою єдине діалектне утворення, яке протиставлялося північній групі [8, 95 – 98]. Дослідник говірок південної Житомирщини Л.П. Бова (Ковальчук) стверджує, що в XIV – XVI ст. говірки Середньої Наддніпрянщини і східної Волині належали до одного діалектного типу [4, 103), а дані Атласу української мови (далі — АУМ) свідчать про те, що межі між середньонаддніпрянським і волинським діалектними масивами розмиті, нечіткі [3]. Таким чином, на великих просторах південно-східної України утворилися діалектні масиви, які мають особливо виражені міждіалектні риси, генетично дотичні до різних діалектів. У зв’язку з дозаселенням Середньої Наддніпрянщини і заселенням Слобожанщини, Степу з різних місцевостей України південно-східні говори увібрали в себе частину рис північних і південно-західних говорів, ставши, певною мірою, синтетичними.

Спробуємо на фактичному матеріалі (обмеженому з огляду на обсяг статті) проілюструвати положення історичного та лінгвогеографічного вивчення Середньої Наддніпрянщини прикладами кореляції північно- і західноукраїнського формантів в іменниковій словозміні цього діалекту у XVII ст. Наприклад, звернімо увагу на засвідчений у досліджуваних пам’ятках паралелізм флексій місцевого відмінка першого типу словозміни (іменників жіночого роду), графічно –і, -и, рідше h, -ы, -е незалежно від їх походження та кінцевого приголосного основи: у царинh, на улици, на улицh, на дорозе, при справе, в крови, в ратоши, по совисті, по смерти, на Росh, в сhножаты, в Лохвицы, в коморце.

Для сучасних говірок Середньої Наддніпрянщини у місцевому відмінкові іменникам цього словозмінного типу властива флексія –і; для північноукраїнських говорів характерні закінчення –і^е (під наголосом) та (у ненаголошеній позиції). В окремих сучасних південно-західних говорах фіксуємо давню флексію –и (колишньої –jă-основи) та –е (колишньої ŭ-основи) [3]. Розподіл варіантних флексій у пам’ятках Середньої Наддніпрянщини XVII ст. неоднаковий: іменники колишньої –jă-основи в Актових книгах Полтавського городового уряду (далі — АПГУ) виступають переважно з графічним –и, водночас в Пирятинських актових книгах (далі АП) вони в основному закінчуються на –h (із 36 прикладів в АП тільки в 6 випадках засвідчені форми з графічним –и; в АПГУ ми зафіксували тільки одну форму із закінченням -h). Варто відзначити, що форми з h чи –и можливі не тільки в межах одного документа, але й в тому самому слові: на пожежh, пожежи (АП); о справh, о их справи (АПГУ). Зрідка в місцевому відмінку іменники жіночого роду вживаються із закінченням –е, проте послідовно із морфонологічними чергуваннями в основі слова, які засвідчують результати другої палаталізації (8 прикладів в АПГУ, та 9 – в АП): к присяге, овчарце, Гапце, в коморце (ми натрапили тільки на єдиний випадок у пам’ятках без такого чергування: в дороге: Документи Богдана Хмельницького, далі — ДХМ, який може бути пояснений як писарська помилка). Очевидно, йдеться не тільки про їхнє графічне оформлення, а ймовірно, про засвідчену рефлексацію давнього іменникового закінчення за північноукраїнським типом. Для підтипу Б (іменники колишньої –ĭ-основи) також властиві найрізноманітніші флексії: -і, -и, -h, -ы: по совисті, к памяти, в печи, на Росh, при битносты, по любови, к матерh. Для сучасних південно-східних і північних говорів характерна флексія –і, для південно-західних – флексія –и, хоча відомі чисельні відхилення від цієї закономірності (АУМ, т. 1, карти № 187, 188, 189).

Зауважимо, що всім відмінковим формам іменника у досліджуваних пам’ятках властивий розвинутий паралелізм флексій аналогічної природи, на основі якого відбувався процес заміни старих форм новими. Варіантність флексій є свідченням динаміки розвитку діалектної системи, яке виявляється, передусім, у паралельному функціонуванні старих і новіших форм. Сприяли розвиткові інновацій, їх активізації обставини різнодіалектності, коли, очевидно, носії говірки втрачають упевненість у «непорушності» тієї чи іншої із паралельно вживаних моделей мовлення. Очевидно, йдеться про неоднорідність середньонаддніпрянського діалекту в XVII ст., про ще занадто живі елементи в мові переселенців, які не встигли поширитися чи асимілюватися в автохтонному середовищі (маємо на увазі зафіксовані в досліджуваних пам’ятках діалектні риси, адекватні північноукраїнським діалектним рисам чи південно-західним, такі написання можна розглядати не як книжно-традиційні, а як адекватні особливостям живого мовлення, принаймні частини населення). Середньонаддніпрянський говір XVII ст. — уже не просто специфічна контамінація північних і південно-західних рис, а система, яка майже точно відповідає системі сучасного говору. Причому в XVII ст. північний субстрат міцніше, виразніше проглядає у його граматичній структурі.

Аналізовані пам’ятки Середньої Наддніпрянщини XVII ст. фіксують ряд мовних явищ, які дають змогу говорити про історичну роль генетичного зв’язку Середньої Наддніпрянщини з північноукраїнськими говорами у морфологічній системі: 1) абсолютне панування форм називного відмінка однини іменників III типу словозміни на –е типу покрадене, признат~ та ін.; 2) перевага форм типу люде, цигане; 3) перевага форм давального відмінка однини II типу словозміни на –у та ін. Ряд збігів середньонаддніпрянських говірок із північноукраїнськими діалектами заслуговує на спеціальну увагу.

Таким чином, матеріал пам’яток з території Середньої Наддніпрянщини підтверджує припущення про те, що середньонаддніпрянський діалект є структурно гетерогенним, хоча за походженням і формуванням він автохтонний. У XVII ст. середньонаддніпрянський діалект існував як своєрідне єдине діалектне ціле, яке відрізнялося сукупністю рис від північних і південно-західних українських діалектів. Хоча немає пучка відповідних ізоглос, але зосередження окремих діалектних рис у центрі і їх розосередженість на периферії дає підстави виділити цей діалект у XVII ст.

Огляд робіт, присвячених дослідженню говірок Середньої Наддніпрянщини, дає змогу констатувати, що ці говірки вивчені ще недостатньо як у синхронному, так і в діахронному аспектах. Дослідження їх та їхніх особливостей має велике значення як для глибокого розуміння явищ сучасної української мови, історії її формування, так взагалі для з’ясування історії українського народу.

_________________________

1. АП — Пирятинские актовые книги // Стороженки, фамильный архив. Т. 6. — К., 1908. — 798 с.

2. АПГУ — Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып.1. Справы поточные 1664 — 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. — Чернигов, 1912; Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып.2. Справы вечистые 1664 — 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. — Чернигов, 1912; Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып.3. Справы вечистые 1672 — 1680 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. — Чернигов, 1914.

3. Атлас української мови. — Т. 1. — К.: Наук. думка, 1984. — 498 с.

4. Бова (Ковальчук) Л. Говірки південної Житомирщини і їх відношення до полтавсько-київського діалекту // Полтавсько-київський діалект — основа української національної мови. — К.: Вид-во АН УРСР, 1954. — С. 98 – 114.

5. ДХМ — Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657. — К., 1961. — 740 с.

6. Матвіяс І.Г. Членування південно-східного наріччя української мови // Мовознавство”, 1081. — № 4. — С. 42 – 45.

7. Михальчук К.П. К южнорусской диалектологии. — Окремий відбиток. — Київ, 1893. — 36 с.

8. Наконечний М.Ф. До питання про генезис середньонаддніпрянських говорів // Питання історичного розвитку української мови: Тези доп. міжвуз. наук. конф. 15 – 20 грудня 1959 р. — Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1959. — С.. 95 – 98.

9. Шевельов Юрій. Портрети українських мовознавців. — К.: Видавнич. дім „КМ Академія”, 2002. — 130 с.

Юрій Осінчук (Київ), молодший науковий

співробітник відділу історії української мови

Інституту української мови НАН України

Церковно-богослужбові книги XVII ст. як джерело лексики конфесійного стилю української мови

Поява книгодрукування — це новий етап в історії культури середньовічної України, серйозний чинник у формуванні національної свідомості українського народу.

З українських друкарень виходили книги, які можна поділити на кілька тематичних напрямків, а саме: 1) церковно-богослужбова література; 2) богословська; 3) навчальна; 4) світсько-полемічна тощо.

Більшість видань складала церковно-богослужбова література – книги, що містять опис порядку проведення богослужінь та тексти до них: Акафисники, Восьмигласники, Ірмології, Мінеї, Псалтирі, Служебники, Требники, Часослови, Устави тощо. Із великого обширу богослужбових книг найважливішими для церковної практики є Требник і Служебник, які містять тексти (молитви, виголоси, піснеспіви тощо) та опис порядку проведення так званих загальних (Служебник) і приватних (Требник) богослужінь. Специфічною ознакою змісту саме цих двох богослужбових книг є те, що богослужбові тексти (молитви, виголоси, піснеспіви), викладені в порядку послідовності їхнього виконання, перервані так званими літургічними рубриками – детальними вказівками щодо того, хто із правлячих священнослужителів, у якому одязі, за допомогою яких богослужбових предметів, яким чином і де повинен здійснювати певну священнодію під час богослужіння [6, 359].

Найдавнішою точно датованою богослужбовою книжкою, надрукованою в українських землях, вважають Львівський Апостол 1574 р. або «Діяння та послання апостольські», який видав І. Федоров. В Україні друкування богослужбових книг досягло свого апогею на початку XVIІ ст. Перші друковані Служебники, Требники й інші богослужбові книги з’явилися у Стрятині, Острозі, Вільні, Львові, Києві тощо [5, 27]. Так, у 1604 р. львівський єпископ Гедеон Балабан заснував друкарню в Стрятині, де видавав для потреб церковної практики Служебник 1604 р. і Требник 1606 р. Друкарню очолював його брат Федір Балабан.

Служебник 1604 р. єпископа Гедеона Балабана, складений на основі літургійних слов’янських рукописів, розпочинається передмовою, після якої іде повчання до ієреїв. Структуру Служебника доповнюють три чини Літургії: Івана Золотоустого, Василія Великого, Літургія Напередосвячених Дарів; чин великої вечірні та молитви різні на утрені. Подекуди в Служебнику подано пояснення і описи, як потрібно відправляти церковну службу (рубрики). Недоліком цієї книги є те, що видавець (єпископ Гедеон Балабан) на свій розсуд намагався поправляти богослужбовий текст, що призводило до текстуальних відмінностей.

Стрятинський Требник 1606 р., складений на основі грецького требника Мелетія, – це богослужбова книга, в якій зібрано церковні чини як для парафій, так і для монастирів. Він охоплює світські треби (хрещення, вінчання, маслосвяття, сповідь, причастя, похорон, різноманітні молебні тощо), монаші й одну архиєрейську (освячення мира). Серед чинів, молитов і звичаїв, внесених у цей Требник, яких не було в грецькому, були: молитва розрішення преподобного Феодосія Печерського [8, 259–260], молитва повитухи (баби), що приймає немовля, чин як приймати прийшлих від латинян до нашої православної віри [8, 49–52]. Стрятинський Требник допускав обливання при обряді хрещення [8, 33], додаючи пояснення, що це лише з уваги на деякі випадки, щоб не залилося дитя. Цікавий розділ «Молитви на всяку потребу», в якому зустрічаємо молитви, які вже не використовуються в практиці українських Церков, їх не знайдеш у сучасних виданнях Требників, а саме: «Мл.тва на злорастворєнїє вhтрwвú и бuр# морски#» [8, 538], «Мл.тва на(д) больным нєсп#щи(м)» [8, 508], «Мл.тва надú бл(с)вєнїємú стадú» [8, 536], «Мл.тва надú "днимú скврúна# м#са w(т) поганú» [8, 497], «Мо(л) на(д) стuдєнцє(м) оскврúнши(м)с#»[8, 505] тощо.

Щодо мови цього Требника, то вже сам факт, що він використовував велике число різнорідних щодо походження і часу появи списків (українські, сербські, молдавські, волоські тощо), мав вплив на строкатість її; у ній наявні сербські слова, деякі застарілі форми церковнослов’янської, а також тогочасної української мови.

Водночас із стрятинським, зявився також острозький Требник 1606 р., упорядником якого був священик Дем’ян. У передмові Требника цей священик зазначає, що він користувався старими слов’янськими рукописними Требниками та грецькими книжками. Цей Требник не такий повний, як стрятинський. Однак він мав більший вплив на наступні видання.

Після стрятинського і острозького видань Требники видано у різних містах з більшими чи меншими змінами. Так, до середини XVII ст. у самій Вільні Братство св. Духа перевидало Требник шість разів: 1617 р., 1618 р., 1621 р., 1624 р., 1628 р., 1634 р.

У Львові надруковано три Требники: 1637 р. Львівським Успенським Братством; 1644 – друкарем М. Сльозкою за острозьким зразком і 1645 з благословенням єпископа Арсенія Желиборського. Цей останній Требник у багатьох випадках відмінний від стрятинського, в ньому інша редакція і порядок. Усі чини світські, тільки один монаший: похорон ченців. Обряд хрещення відбувається тільки зануренням, чин покаяння-сповіді представлено коротше, поширено чин про бездощів’я. Продовжуючи діло Гедеона Балабана, у доборі обрядів Арсеній звертався до старих руських списків Требників, зберігаючи їхні особливості, наприклад, молитва повитухи (баби), що приймає немовля [4, 5], виправлено устав похорону священика світського [4, 335–336] тощо. Львівський Требник 1645 доповнив, уточнив і виправив деякі обряди, до деяких додав пояснення. Щодо мови Требника, то в передмові й поясненнях до обрядів, вона відходить від старих форм церковнослов’янської і часто зазнавала впливу тогочасної української книжної мови.

Одним з осередків книгодрукування в Україні була Печерська лавра. Перший, хто розпочав там друкарство, був архимандрит Єлисей Плетенецький. Десь біля 1615 р. він купив в Стрятині у спадкоємців Федора Балабана друкарню і перевіз її до Лаври. Найвідоміші церковно-богослужбові книги, видані у Лаврі, були: Часослов 1616—1617 рр. (для потреб школи), Анфологіон 1619 р. — збірник святкових служб, Божественна Літургія 1620 р., Псалтир 1624 р., Тріодь Пісна 1627 р. (крім церковнослов'янського тексту, книга містила «синаксарі» та інші статті українською літературною мовою, які переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу), Акафисти 1629 р., Тріодь Цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р., Требник 1646 р., Апостол 1695 р. тощо. Характерною особливістю цих видань було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Однак, до часів Петра Могили, друковані церковно-богослужбові книги відзначаються численними недоліками й помилками. Відсутність централізованого контролю над богослужбово-книжковою продукцією, використання видавцями різних, відмінних між собою, списків літургічних текстів, праця над виданнями часто світських осіб призводило не лише до текстуальних відмінностей українських церковно-богослужбових книг початку XVII ст., а й до значної кількості помилок: лексичних, граматичних, орфографічних тощо [6, 362].

Києво-Печерська друкарня не була єдиною в Києві. У 1624–1628 роках тут працювала ще друкарня київського міщанина, товариша запорозького війська Тимофія Вербицького, а в 1628 – 1630 роках — друкарня Спиридона Соболя (вперше у практиці українського друкарства в кириличних друках застосував гравюру на металі), у якій було видано Октоїх 1628 р.

Велику роль у виданні виправлених богослужбових книг відіграв Київський митрополит Петро Могила. У 1629 р. він видав у друкарні Києво-Печерської лаври свій славнозвісний «Литургіаріонú, си єсть Служебникú», в основу якого поклав грецький оригінал і старі слов’янські списки. У своєму служебнику П. Могила виправив багато орфографічних помилок, окрім того, йдучи на зустріч бажанням як ієрархії, так і нижчого клиру, помістив багато літургічних рубрик, які точно визначали порядок проведення богослужбових дій. Окрім рубрик (виділених червоним шрифтом) додав митрополит Могила короткі повчання для священика на різні випадки, які можуть бути під час відправи Служби Божої [7, 65].

Справжнім шедевром XVII ст. є «Євхалогіонú албо Молитвословú, или Требникú» Петра Могили, виданий 1646 р. в друкарні Києво-Печерської лаври. На той час — це перше науково-богословське видання, створене на основі численних першоджерел грецьких і українських (друкованих до 1646 р. і рукописних). Мова Требника – церковнослов’янська, передмова — митрополита Петра, а вірш — на герб Петра Могили, передмова до таїнств, похоронні проповіді написані тодішньою українською книжною мовою. Крім того, Требник П. Могили засвідчує в різних чинах (чин вінчання, чин ісходу душі від тіла, чин покаяння, чин супружжя, чин хрещення) церковну лексику не в церковнослов’янському, а в українському оформленні, наприклад: вhнчанїє, вhнчати, исповhдь, єлеwсв#щєнїє, заручити, крєщєнїє, пока#нїє, помазанїє тощо.

Цікаво, що до Требника Петро Могила вніс 37 нових чинів, яких не знаходимо ні в грецьких, ні в слов’янських Требниках, виданих до 1646 р., наприклад: Чин благословення й освячення службових сосудів, Чин благословення та освячення ікони Христа, або господніх святих, одного або багатьох, Чин благословення ікони одного святого або багатьох, Чин благословення хреста для ношення на грудях, в котрий не вкладаються мощі святих, Чин благословення кампана, себто колокола або дзвона, Чин заснування нового монастиря та його огорожі, Чин благословення військової зброї, Чин благословення юнаків, які йдуть у школу навчатися священного писання та ін. [3].

Підкреслимо, що Требник Петра Могили – невичерпне джерело для дослідження не лише етнографів, істориків, богословів, а й – мовознавців-лексикологів. Унаслідок цього, зазначає О. Горбач, «Могилин «Євхалогіонú албо Молитвословú, или Требникú» куди багатіший церковно-релігійними термінами (зокрема, в ділянці назв церковного утвару, чинодіянь та монаших обрядів), ніж видання його попередників [1, 96]. Могилине терміновикористання виразно зорієнтоване, передусім, на грецький церковний термінофонд, митрополит уводить до сфери функціонування нові запозичення (анадох/воспріємник, ваіи (от финик)/вhтвія, товалия/покривала, кукулы/виноводныи сúсудцh тощо). У Требнику відображено й латинську та польську запозичення, що зумовлені, з одного боку, богослужбовими нововведеннями митрополита, запозиченими з латинського обряду, а з другого, – латинсько-польськими мовними впливами на українську мову XVI – XVII ст., наприклад: жеґнати, малженство, набоженство, покута, сакрамент, церемонія тощо.

Отже, Служебник і Требник митрополита П. Могили мали великий вплив на церковну практику як православних, так і греко-католиків української Церкви. Богослужбові книги П. Могили протягом XVIІ і аж до середини XVIIІ ст. часто передруковувалися без жодних змін [7, 65].

Типовим для молитовників XVII ст. є видання друкарні Києво-Печерської лаври «Пречестные акафисти всеседмичныє стихіри і канони імже приличниє і прочіс благопотребния моленія с місяцесловом, пасхалієй і лунним теченієм» 1677 р. Ця богослужбова книга вміщує багато молитов і акафистів, яких нема в попередніх виданнях («Акафист і канон живоносному Гробу Господньому і Воскресінню ГНІХ», «Акафист Успіню Пресвятої Богородиці» тощо). Кожний акафист закінчується поетичними молитвами, мова яких відбиває український народний світогляд.

Варто згадати і про книгодрукування Унівської друкарні, яке посідає помітне місце у нашій церковній історії. Так, у XVII ст. з друкарні Унева виходять такі богослужбові книги: Псалтирі – 1648, 1678, 1687, 1689, 1692, 1699 років; Акафісти – 1660, 1678, 1683 років; Молитвослови – 1691, 1694, 1698 років; Часослови – 1671, 1674, 1676, 1679 (Часослов з Молитвословом), 1681, 1686, 1689, 1695 років; Требник – 1681 р. За змістом ці видання практично не відрізняються від типових православних видань того часу.

Цікаво, що за період 1648 – 1695 років друкарня в Уневі видала лише один Требник і жодного Служебника. Требник 1681 р. вважають більш «православним», ніж відомий Требник Петра Могили, і що такий його характер є наслідком свідомого вибору унівських монахів. Цей Требник згадують як приклад вірності уніатів східному обрядові [2, 46]. Він майже ідентичний за структурою і за змістом із львівським Требником 1644 р., у ньому є деякі додатки, які походять із текстів Требника Могили. Проте у ньому є статті, що відсутні у львівському Требнику. Це чини освячення богослужбового одягу і риз та стаття, яка у змісті названа «О формах сакраментов», хоч сам текст має заголовок «О формі или свершениї святого крещенія». У Требнику окремо від чину хрещення подані могилянські повчання про «форму» хрещення і всіх інших таїнств. Достойним уваги є текст повчання про «форму» звершення Євхаристії, згідно з яким переосутнення Св. Дарів відбувається під час проказування слів «Прийміте ядіте...» тощо.

Отже, церковно-богослужбові книги – це, безперечно, цінне та багате джерело для дослідження конфесійного стилю, його лексики, жанрів тощо. Вони розкривають як загальнолюдські моральні цінності, так і особливості національного світобачення, що сформувалися протягом століть і закріплені традиціями. XVII ст. – це плідний період друкування церковно-богослужбових книг в Україні. Спостереження засвідчують, що богослужбову літературу у цей час видавали досить спорадично. Навіть світські особи, маючи бажання і відповідні ресурси, могли друкувати богослужбові книги на власний розсуд, що призводило до текстуальних й термінологічних неоднорідностей. Найпотужнішим осередком книгодрукування XVII ст. була Києво-Печерська лавра. Найбільш уніфікованими і взірцевими цього часу були богослужбові книги, видані митрополитом Петром Могилою. Незважаючи на те, що ці книги видавалися церковнослов’янською мовою, чимало видавців намагалися наблизити богослужбові книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної.

______________________

1. Горбач О. Українська народна релігійно-християнська термінологія й лексика // Олекса Горбач. Термінографічна серія / За ред. Б. Рицар, Р. Микульчук. – Л., 2004. – С. 79 – 131.

2. Ґаладза П. Літургічне питання і розвиток богослужень напередодні Берестейської унії аж до кінця XVII століття (дискусія) // Берестейська унія та внутрішнє життя Церкви в XVII столітті. Матеріали Четвертих «Берестейських читань». Львів, Луцьк, Київ, 2 – 6 жовтня 1995 р.Львів, 1997.

3. Евхологіонú, албо молитвословú, или требникú. – К., 1646. – Ч. 1 – 3: Ч. 1. – 946 с.; Ч. 2. – 263 с.; Ч. 3. – 430 с.

4. Евхологіонú сіе есть молитвословú и требникú. Нынh же изданú во Львовh вú типографіи вельможнепревелебного во Христh его милости, господина отца Арсенія Желиборського, року 1645.

5. Новаковський Пшемислав. Літургійна проблематика в міжконфесійній полеміці після Берестейської унії (1569 – 1720). — Л., 2005. – 252 с.

6. Пуряєва Н. Українська церковно-обрядова термінологія // Michael Moser. Das Ukrainische als Kirchensprache (українська мова в церквах). – Wien, 2005. – С. 353 – 411.

7. Соловій М. Божественна Літургія: Історія, розвиток, пояснення. – Львів: Свічадо, 1999. – 428 с.

8. Требник. — Стрятин, 1604. – 680 с.

Лілія Андрієнко (Київ), науковий співробітник

Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні

НАН України, кандидат філологічних наук

Традиційні метафори та сталі вирази у барокових текстах XVII ст.

Українське бароко належить до тих явищ духовної культури, котрі, відкриваючись дослідникові, дедалі більше ваблять своєю таємничістю, нерозгаданістю, невичерпністю. Це стосується як філософсько-естетичних засад цього стилю, так і способів їх втілення в мові, образах, жанровому розмаїтті.

Однією із причин такої загадковості і неоднозначності українського літературного бароко є, на нашу думку, його мовна “багатоповерховість” (О.Ткаченко), за якої українське суспільство “обслуговували три їхні мови – церковнослов’янська (або церковнославізована), мова релігії і найвищого (найархаїчнішого) стилю, нижче розташовувалася мова книжна з традиційним слововжитком і зворотами, …і, нарешті, найнижчим поверхом була українська мова на народній основі” [1, 58]. Кожна з них мала свою сферу функціонування, свого (найчастіше ситуативного) споживача, користувалась своїм неповторним інструментарієм.

Однак таке розмежування функцій у житті мови не могло бути аж надто строгим. По-перше, усі згадані різновиди тогочасної української мови, бувало, “зустрічалися” в одному жанрі, а часом навіть і в одному творі. Відповідно, різностильова лексика, фразеологія, образність не просто поєднувалися механічно, а ніби “перетікали” одна в одну, шукаючи неповторну, мистецьку модель для вираження тієї чи іншої думки...

Притаманна усім рівням мовної системи “багатоповерховість” найрельєфніше виявилася на лексичному та фразеологічному рівнях.

Висока книжна поезія послуговувалася образністю та ідіоматикою, почерпнутою з Біблії, агіографії, гімнографії, патристики, латиномовних західноєвропейських творів. До наслідування літературних взірців авторів закликали барокові піїтики, риторики та гомілетики, що були своєрідною скарбницею різноманітних конструктивних матеріалів, якими можна було скористатися в разі необхідності. Індивідуальна творчість підкорюється літературній традиції, наслідуванню літературних взірців. “Аще в сем Огородку Маріи, — пише Антоній Радивиловський, — нового снать не знайдеш, для того задавати мнѣ наганы не маєш, поневаж на свѣтѣ ничого нѣмаш нового ” [цит. за: 2, 17].

Мова поезії рясніє готовими конструкціями, сталими епітетами та традиційними повторюваними метафорами.

Ось деякі найбільш характерні приклади книжного походження. Це вирази на позначення певних дій, станів та динамічних процесів:

Народитися: з чрева матки пришедл (І. В., УП., 254).

Жити: жизнь здѣ препроводити (А., УП., 30).

Лікувати / Зцілювати (ся): врачество твориши (Д. Т. УП., 289); дал врачество на раны (там же, 292) исцѣленія пріймают (УРА; 493); врачество болящим подает (там же; 494); хорих вздоровляешь; згинених уздровляєш (там же; 500).

Хворіти: терпѣл болѣзнь тѣла (І. В., УП., 259).

Вмерти / вмирати: живот твой …скоротиться; смерть брала; в землю отходим — (І. В., УП., 254); живот наш в гробах осадимо (П. Г., УП., 335); з світа сходимú , сію же жизнь оставя (В. Ясинський УП., 236); в гробѣ полагаєш (А., УП., 37).

Молитися: молбу приносити Богу (І. В., УП., 254), молитву розсилаю (там же, 256); моленіє пѣти (В. Ясинський., УП., 236).

Хрестити (ся): навернеть на вѣру хр(с)тїанскую .

Прагнути до святості (вічного життя): к небесному текут отечеству (І. В., УП., 255); провадиш нас смутних до вѣчной потіхи); зажиймо цнот (П. Г., УП., 335, 338); стяжа душу ясну (УРА; 497).

Славити (хвалити): хвалу ти воздаєм (УРА; 482), вчинится совершенноє богу хвалєніє (К. З., 207).

Мати / бути кимось, якимось: разженоє сердце носит І. В., УП., 256).

Розчулити (ся): сльози виводить од закаменілого серця;

Співати: пѣснь принесете (УРА; 482); принесѣмú пѣніє (там же, 495); дающе пѣснь красну (там же, 497).

Радіти: радость нынѣ испущайте (УРА; 482).

Кланятися (дякувати): поклон отдают (УРА; 486); поклоном тебе отдати (УРА; 488); поклон отдаваєтú (К. З., 207).

Скоритися (покірно схилитися): открыймо покору (П. Г., УП., 335).

Плакати: гласы от сердца слезне приносять; токи слезы изливаєтú (УРА; 488).

Кричати: кгвалту закричал (П. Г., УП., 259).

Відповідати: отвѣт дадуть (І. В., УП., 254).

Робити щось: дѣла исполняли; трудов потщися (А., УП., 34).

Бути (ставати) щасливим, радісним: вшелякую щасливость отбѣрай от Бога (І. В., УП., 256).

Воювати: войну точилисте (І. Галятовський, 54).

Вбити / вбивати: смертю платить (К. Т., УЛ., 272).

Знищити, усунути: зомкнет з світа (П. Г., УП., 338); смерті предаваху (А., УЛ., 280).

Боятися: страх почал изнимати (П. Г., УП., 259).

Прощати: даровали прощеніє (К. З., 207).

Як бачимо, більшість наведених словосполучень – дієслівно-іменні конструкції, у яких дієслово містить сему руху, переміщення, перенесення (давати, дарувати, віддавати, відбирати – у значенні отримувати, приносити, приймати, платити, випускати, приходити). У ролі прямого додатка використовуються слова на позначення понять та процесів з інтелектуально-творчої, релігійної, емоційної, екзистенційної царини (пісня, молитва, віра, хвала, голос, сльози, щастя, радість, зцілення, прощення, життя, смерть). Саме такий спосіб висловлювання надає мові барокових творів особливої урочистості, піднесеності, небуденності. А текст ніби неквапливо розгортається перед читачем або слухачем (зазначимо, що словесні твори цього періоду – орації, декламації, панегірики, проповіді, драми – і справді дуже часто адресувалися саме слухачам).

Особлива роль у барокових поетичних текстах належить сталим означенням, котрі, щоразу повторюючись, актуалізують емотивну складову означуваного слова. Так, означення: небесний, горній (горній Сіон; В житници горней будуть складати копы – Л. Баранович, УП., 223; небесноє сімя – Христос. – Д. Т. там же, 293; небесной радости вічной доступили, двор небесний, к небесному текут отечеству – І. В. УП., 255; солодкий, смачний (сладчайшій Ісус - Д. Т. УП., 293; сладкую от камене источивый воду - там же, 191; солодка и смачна манна єго науки – М. Смотрицький, УПК., 171); чистий / пречистий (чистым сердцем тебе выславляти – А., УП., 32; чиста чрева)несуть виразно позитивний зміст. Як антитеза їм використовуються прикметники тяжкий, земний, гріховний( грішний) тощо.

У художніх текстах бароко часто трапляються слова вічний, вічність, які вживаються як із позитивним, так і з негативним значенням: вѣчная тайна, вѣчний господи, вѣчная радость, вѣчная пасха, вѣчная слава, корона вѣчная, свѣт вѣчний, провадиш нас смутних до вѣчной потіхи, вѣчної світлости, вѣчноє веселіє, коронує нас Бог вѣчними літами, вѣчноє царство; вѣчная смерть, вѣчная неволя, болѣзнь вѣчная, от проклятства вѣчного. Амбівалентна природа цього образу зумовлена тим, що у християнській свідомості вічність – це безсмертя душі поза тілом. Отже, якщо спасенну душу чекає вічная радость, то тіло в той же час зазнаватиме мук вічної смерті.

Більшість найуживаніших ейдетичних сюжетів барокової літератури постало у вигляді обмеженої кількості топосів, а поетична мова насичена традиційними кліше: море (утопох в мори страстей, якоже Іона – А., УП., 31; Абы могл великоє свѣта сего море пребыти и попрати свѣтовоє горе – І. В., УП., 256; обыйшло мене глубокоє море, Горкоє горе – Й. Волкович, УП., 163), пристань (пристанище житейських плаваний – В. Ясинський, УП., 237); сіті, тенета (дабы тя могл от сѣти вражей исхитити – Д. Т. УП.,288); шлях (И просѣте за мене всѣ господа бога, Бы ми волная была до неба дорога – К. Сакович, УПК., 334; И ку небу стежку вѣрным торуючи – А. Скульський, УП., 142), двері, ворота (Отверзи ми молбами небесная вратаВ. Ясинський, УП., 241; Христос – двер – А., там же, 75; Дверми до них татари прійти не могоша, бо непроходиму двер – Дѣву обрѣтошаД. Т., там же, 310); а також такі топоси, як: дзеркало, театр, книга, війна тощо.

Про живі процеси у цій, здавалося б, застиглій мові свідчить поява у поетичних творах народної фразеології. Так, навіть відомий пурист Іоанн Вишенський, який ревно оберігав “словенський” “плодоноснѣйший от всѣх языков и богу любимший” (І. Виш., 314) язик від диявольської заздрості та “хиростей слогов сплетенорѣчивых” (там же 308), не міг повністю відійти від народнорозмовної стихії і вживав вирази на зразок: “зуби наострил єси”, “не минай скорогонцем, яко пустоє коло вѣтрноє…”(там же). Про те, наскільки цей вибір був усвідомлений, а наскільки стихійний, судити дуже важко.

Справжньою скарбницею народних афоризмів є для сучасників, безумовно, “Приповісти посполитиє” Климентія Зиновієва (зафіксовано 1560), “Вірши нищенскіє” Петра Поповича-Гученського, твори Івана Величковського та анонімна історична й лірична поезія.

Ось найколоритніші фразеологізми: з куфля тянет; носити решетом воду; клепати бѣду; а я ся му зоставлю, як кобилѣ заяць; кияком окривати; витають за лоб, за чуприну; по кулакові разом зложѣмо; в дорогу чимдуж махаймо; хлосту даєт (П. Г., УП., 259, 331, 338, 339); го(р)ло промочило; пиво добре потягайте; вовчоє гадаєт, з гряз(ú)ю з(ú)мѣшавú; з горы пошло; заливú за шкуру сала и то(и) нє є(д)ному; збив з штыху и с плыву (К. З., 208, 209, 226, 227); руку подносити на так святії справи (М. Н. УЛ., 259); очі натішивши (М. Н. УЛ., 259); церковные топчут пороги; звѣвся на шило; не всѣ за святых у Бога ходять, край хлѣб мой, з ласки моєя, але не чини Варфоломея, хлосту даєт; (І.Величковський, УП, 250); карк зламалисте (І Галятовський, 54); Мій бога в серцю (А., УЛ., 278).

Вимоги “дотепності” та “винахідливості розуму”, які ставилися до барокової поезії, сприяли появі влучних авторських афоризмів, яскравих сентенцій, експресивних метафор, що сприймаються як відтворювані надслівні одиниці. До таких, на нашу думку, належать метафори: мѣч пѣстовалесь руками (І Галятовський, 54); наведеть на дорогу пока@нї@; Вѣра и добродѣтель суть то двоє крыла, на двоих тѣх вся висить спасенія сила (А., УП., 35); Во крві татарській і бісурманській острий міч свій купають (А., УЛ., 281); лютой смерти жало стерти (Д. Т. УП., 287) тощо. Часто авторське, літературне й народне переплітаються тут.

Зібраний матеріал приваблює багатством і неоднорідністю. Однак ставить більше питань, аніж дає відповідей. І серед них такі, що потребують подальшого докладного вивчення. Звідки прийшли ці сталі вирази в українську літературу бароко? Яка їхня ґенеза? Чи знайшли вони подальше втілення і розвиток у наступних художніх системах.

__________________

1.Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу. – К., 2004.

2.Ушкалов Л. В. Світ українського барокко. – Харків, 1994.

Умовні скорочення:

А. – Анонім.

Д. Т. – Дмитро Туптало.

І. В. – Іван Величковський.

І. Виш. – Іван Вишенський. — Українська література XIV- XVI ст. Апокрифи.

Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори.– К., 1988.

К. З. – Климентій Зиновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. – К., 1971.

К. Т. – Кирило Транквіліон-Ставровецький.

П. Г. – Петро Попович-Гученський.

УЛ. – Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія.

Драматургія. Белетристика. – К., 1987.

УП. – Українська поезія. Середина XVII ст. – К., 1992.

УПК. – Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII ст. – К., 1978.

УРА. – Українсько-руський архив. Матеріали до історії української пісні і

вірші. Тексти й замітки. Видає Михайло Возняк. – Львів, 1925. – Т. III.

Світлана Торба (Київ), аспірантка

кафедри історії української мови Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Концепт «страх» у мовній картині світу українця xvii століття

Емоції вже були об’єктом дослідження сучаних лінгвістів, зокрема А. Вежбицької, Н. Арутюнової, Ю. Апресяна, Л. Полюги, П. Селігея та ін. Але в діахронії це питання не вивчалося, хоча саме історико-лінгвістичний аспект допомагає глибше зрозуміти процеси вербалізації емоційних концептів у сучасних мовах.

Особливе зацікавлення А. Вежбицької, Ю. Апресяна, О. Борисова викликав концепт «страх». Його недослідженість в історичному аспекті і спричинила появу пропонованої статті. Об’єктом цієї розвідки є лексика на позначення страху, засвідчена в «Літописі Самовидця» та збірці Лазаря Барановича «Трубы словесъ проповѣдныхъ», а предметом — семантична специфіка слів, що формують концептосферу страху.

«Літопис Самовидця» — пам’ятка світського письменства, яка дає уявлення про світогляд пересічного українця XVII ст., — фіксує дієслово боятися, дієприслівники убоявшися й боячися, іменники пострах, тривога, прикметник страшний. Важливим видається те, що слово страхъ не було вжито в цьому творі.

Спільнокореневі лексеми страх, пострах і страшний походять від праслов’янського straхъ, проте загальноприйнятої етимології слово не має, первісно воно означало, можливо, «заціпеніння», що пов’язане з індоєвропейським *ster- «ціпеніти, твердіти»; у такому разі воно споріднене з литовським strė'gti (ЕСУМ, V, 435). Боятися, убоявшись і боячися походять від праслов’янського *bojati sę, яке зводиться до кореня індоєвропейського слова *bhei- /*bhoi- /*bhī-, що потім перетворилося і на праслов’янське *biti (укр. бити) (ЕСУМ, І, 242). Тривога походить від праслов’янського *trьvoga, яке не має єдиної етимології, проте пов’язується з російським отвага, вважається похідним від індоєвропейського *tris «тричі» з початковим значенням «тричі повторений сигнал про небезпеку» (ЕСУМ, V, 635—636).

Отже, уже в праслов’янській мові засвідчено ті ключові лексеми на позначення страху, які пізніше впродовж століть репрезентували концепт «страх» у староукраїнській літературній мові, а згодом — у сучасній українській.

Якщо розглянути детальніше причини виникнення цього почуття, то їх можна поділити на два види: матеріальні і нематеріальні, що може бути співвіднесено з двома видами страху — «земним» та «божественним». Такий поділ є традиційним, підтвердження чого можна знайти в Біблії та теологічних творах, де власне було розмежовано позитивний «страх перед Богом», який включав і страх, і повагу, і благоговіння, та негативний «страх перед іншими людьми, явищами, речами», від якого, власне, Бог мав захищати.

У частотності вживання наведених слів у тексті є певна особливість: більшість із них зафіксовано у другій частині твору, у першій лише один раз згадано боятися стосовно особливого суб’єкта — людей іудейської віри.

Досліджуючи характер викладу подій, форму і стиль пам’ятки, О.І. Левицький дійшов переконливого висновку, що літопис Самовидця можна поділити на дві хронологічно майже однакові частини — історичну і літописну. Перша частина має характер літописних мемуарів й охоплює події з 1648 р. до 1672 р.; друга — після 1672 р. і до 1702 р. [4, 16].

Отже, автор «Літопису Самовидця» не вважав за доцільне акцентувати увагу на такому мотиві діяльності козаків (та й взагалі християн), як страх. Це почуття він описує, зображаючи негідний вчинок людей іншої віри — зміну віри під страхом смерті: и многие на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую вѣру приняли, але зась знову, час угледівши, до Полщи поутѣкавши, жидами позоставали, аж рѣдко котрій додержал вѣри християнской). Не згадуючи навіть про почуття страху в козаків, літописець певним чином ідеологізує воїнів-християн (безперечно, при цьому потрібно брати до уваги особливості стилю викладу). У цілому дієслівні засоби вербалізації цього концепту вживаються із звичним для людини ХХІ ст., тобто «земним», значенням.

Іменники пострах і тривога є синонімами сучасного слова страх. Вживаються вони на позначення почуття страху, зумовленого подіями, що можуть призвести до нещастя (смерть, пограбування та ін.). Наприклад, «Городи, узявши пострах, присилали, здаючися гетману Бруховецкому...» [4, 130] або «И так турки, видячи потугу немалую, уступили за Тясмин, взявши тривогу великую и перейшовши Тясмин, мости поламали и попалили...» [4, 130]. Ці лексеми вживають для висвітлення як одномоментного сильного страху, так і тривалого, мотивованого неочевидною причиною.

Водночас у сучасній мові тривога — це 1) неспокій, збентеження, викликані якимсь побоюванням, страхом перед чимось, передчуттям неприємного, небезпечного; || хвилювання, переживання, що порушують душевний спокій; 2) метушня, шарпанина, переполох; 3) стан, що вимагає активних дій; загроза, небезпека; || умовний сигнал, що сповіщає про небезпеку, загрозу або про битву, бій [2, 1473]. Іншими словами, у семантичній структурі лексеми тривога містяться семи «неприємність», «послабленість дії», «немотивованість», «потреба у активних діях».

Пострах, окрім наведеного значення, вживається також із певним відтінком «причина страху». Наприклад, «...татар оному послал задля постраху...» [4, 117]. У сучасній українській літературній мові такий відтінок виокремився в самостійне значення.

Однією з особливостей «Літопису Самовидця» є те, що всі слова, які вербалізують концепт «страх», вживаються лише із «земними» відтінками значень, тобто причинами описаних почуттів були конкретні речі, події чи явища.

Для порівняння отриманих результатів звернімося до доробку архімандрита Л. Барановича. При порівнянні двох груп лексем, що є вербалізаторами концепту «страх», — дібраної з літопису та зі збірки представника православної церкви — можна простежити у другому випадку певні відмінності, зумовлені «християнським забарвленням», якого набуває концепт.

Метою проповіді Л. Барановича «Слово поучителное како съ страхомъ жителствовати имамы» є детальна характеристика всіх виявів страху перед Богом. Ядро концепту «страх» репрезентують іменники страхъ, трепетъ, боѧзнь, прикметники страшнѣйшїй, страшенъ, оужасный, дієслова боѧти(сѧ), убою(сѧ), ужасати(сѧ). В інших творах, окрім наведених лексем, засвідчені дієслово оустрашати і дієприкметник боѧщий.

Трепетъ походить від праслов’янських trepotъ, trepetъ, trepotati, trepetati, які пов’язані з trepati «тріпати» (ЕСУМ, V, 631). Ужасати(сѧ), оужасный походять від праслов’янського žas- (<*gēs-), яке не має загальноприйнятої етимології і зіставляється з праслов’янським gasnQti «гаснути» (ЕСУМ, ІІ, 188).

Усі названі лексеми вживаються у складі стійких конструкцій. Наприклад, страхъ Господьнъ, — поєднання іменника з присвійним прикметником. Така модель зазвичай використовувалася для позначення присвійності, наприклад, гнѣв Господьнъ. Проте у вислові страхъ Господьнъ прикметник характеризує причину виникнення почуття. Така конструкція не властива сучасній українській мові.

Боюсѧ власы (лицем, очима, вѣждама, ушима, ноздрама, устами, ѧзыком, гортанїю, выею, плещама, мышцею, рукама, ногама) — дуже промовисті вислови, у яких на позначення локальних характеристик страху вжито назви частин людського тіла. Л. Баранович, як досвідчений промовець, приділяв значну увагу почуттю страху в житті людини і підкреслював його всеохопність. Очевидно, така деталізація була зумовлена зорієнтованістю жанру на публічне виголошення і намаганням витлумачити складні поняття якомога зрозумілішою мовою в якомога «ближчих» образах.

Боюсѧ мозгомъ (духом, словом, памѧтїю, разумом, сердцем, душею, животом) — ці фрази із залежним компонентом на позначення нематеріальної сутності також підтверджують думку про сприйняття страху як вагомого почуття, що має впливати на внутрішнє життя людини — душу, розум, пам’ять.

Нашу увагу привернули також стійкі вислови боюсѧ тщеславїемъ (волею, смѣхом, гнѣвом, от гнѣва), які виражають вплив страху на інші почуття. Отже, він визнається значнішим чи, принаймні, впливовішим за решту емоцій.

Таким чином, у «Літописі Самовидця» представлено лише «земний» варіант страху. Усі почуття мотивовані конкретними явищами, вплив яких часто є тривалим. Лексеми набувають нових відтінків значень, котрі активні й тепер.

У проповідях Лазаря Барановича традиційне протиставленням «божественного» та «земного» почуття трансформується в «страх, зумовлений абстрактними причинами» та «страх, зумовлений конкретними причинами», вербалізатори якого домінують у сучасній мові.

Якщо взяти до уваги, що досліджені тексти належали до різних стилів, репрезентували різні погляди на життя та різні сфери діяльності українців того часу, то можна зробити висновок про сформованість концепту «страх» у XVII ст. Основні вербалізатори цього концепту активно вживаються і дотепер, окремі вийшли з ужитку в сучасній літературній мові (ужас, трепет).

Сучасна літературна мова не засвідчує і «божественного» складника концепту «страх», актуального для XVII ст.

___________________

1. Баранович Лазарь. Трубы словесъ проповѣдныхъ. — К.: Киево-Печерская лавра, 1674. — 403 л.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. — 1728 с.

3. Етимологічний словник української мови у 7 т. — К.: Наук. думка, 1982—2005. — Т. 1 – 5 (ЕСУМ).

4. Літопис Самовидця. — К.: Наук. думка, 1971. — 207 с.

5. Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича; Редкол.: Д. Гринчишин та ін. — Львів, 1994 – 2004. — Т. 1 – 12 (СлУМ 16 – 17).

Олеся Лазаренко (Київ), вчений секретар Інституту

мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

кандидат філологічних наук

Українське козацтво в польській літературі XVII століття

XVII століття в історії Речі Посполитої ознаменувалося багатьма подіями, важливими як для Польщі, так і для України, Білорусі і Литви – земель, які політично і культурно залежали від Варшави. Це і польсько-шведські, і польсько-російські, польсько-турецькі війни, козацькі повстання, внутрішні чвари, що не могло не знайти свого віддзеркалення в тогочасних поетичних і прозових текстах.

“Найважливішою рисою шляхетської поезії XVII ст. стає епіка; про що XVI ст. намарно мріяло”, – зауважує польський історик і літературознавець А. Брюкнер1. Вчений стверджує, що у XVI ст. за часів М. Рея і Я. Кохановського було спокійне життя, розвивався інтелектуальний і релігійний рух, удосконалювався жанр лірики і буколік, однак зовсім інакше розпочинався наступний вік – шаленими політичними бурями (як внутрішніми, так і зовнішніми)2. У цих зіткненнях Річ Посполита достойно воювала і отримала найбільшу славу і, як пише американський історик Т. Снайдер, саме тоді, коли “польське і литовське лицарство і українські козаки ставали до борні пліч-о-пліч”3.

Українське козацтво відігравало важливу роль у внутрішньо-політичному житті Польщі – воно було потужною мілітарною силою, яке, з одного боку, захищало південно-східні кордони Польського Королівства від татарських вторгнень, а з іншого, польський уряд “у військовій скруті час від часу змушений був спиратися на козацтво, використовувати його збройні можливості. Так було під час [вже згаданих вище – О.Л.] трьох війн. ... Найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війни 1621 р.”4.

Оцінка діяльності козаків, їхня характеристика знайшли своє відображення в багатьох європейських історичних джерелах XVI – XVII ст. Це питання висвітлено, зокрема, у працях Д. Наливайка5, Д. Вирського6, Б. Моці7, В. Сергійчука8 та ін., де представлена історія, побут, звичаї запорозьких козаків очима польських, французьких, німецьких, англійських літописців.

“Системне вивчення західноєвропейських історико-літературних пам’яток про Україну в діапазоні XVI – XVII ст. дозволяє виявити, що десь із кінця XVI ст. ця різнорідна література набуває специфічного “козакоцентричного” характеру, який зберігається до кінця XVIII ст.”9, – зауважує український літературознавець Д. Наливайко. “Це не означає, – продовжує вчений, – що інші сфери життя українського народу не викликали інтересу у західних авторів, але в центрі їхньої уваги перебувало козацтво і його визвольні боріння, що тривали більше двох століть”10.

Як зазначалося вище, польська література, описуючи в художній формі тогочасні бурхливі події, теж не могла не оминути своєю увагою місця і ролі українського козацтва в політичному устрої Речі Посполитої.

Постать козака у старопольському письменстві “з’являється наприкінці XVI ст., збагачується образами наступного століття, відходить на другий план у XVIII, відроджується у XIX та, нарешті, втілююється у найвідомішій іпостасі у творах Г. Сенкевича. Козак постає, передусім, як воїн”11.

Історик польської літератури Ю. Клейнер пише: “Дзеркалом історії цього періоду [XVII ст. – О.Л.] і його старопольського шляхетського обличчя стали три письменники, яких на противагу до барокової пишності Морштина можна назвати представниками “сарматського” бароко: Вацлав Потоцький, Веспазіан Коховський і Ян Хризостом Пасек”12. До цього переліку відомих прізвищ ми додамо і ім’я Самюеля Твардовського – “слов’янського або сарматського Віргілія”, якого виславляли і наслідували як сучасники, так і нащадки.

Вацлав Потоцький (1621 – 1696) народився у шляхетській родині, яка сповідувала аріанство, освіту здобував вдома, служив у польському війську в Україні, після того повернувся до свого маєтку, де господарював до кінця свого життя.

Найбільш цікавим твором письменника є поема “Хотинська війна” („Wojna Chocimska”), написана у 1670 р., а опублікована у 1850 р. Ця праця не є оригінальним твором, насправді – це поетичний переспів латиномовного щоденника польсько-турецької війни 1621 р., написаний учасником тих подій Якубом Собеським, батьком майбутнього короля Польщі Яна ІІІ Собеського. “Це – віршована хроніка, схожа на поеми Твардовського”, – пише історик польської літератури Ю. Клейнер, продовжуючи: “Потоцький описує усі події за тим самим порядком [як і Я. Собеський – О.Л.], рідко щось додає, і не вигадує нічого додаткового, окрім відступів, якими, як і римські історики, намагається охарактеризувати постаті”13.

Однак у польському літературознавстві існує думка, що твір Потоцького, попри те, що прославляв польську шаблю, польську міць, не міг бути опублікованим у ті часи, бо славив поет цю шаблю критично, висвітлюючи внутрішні проблеми шляхетського стану – занепад цінностей, бездуховність, використання шляхетських привілеїв без обов’язків14.

Поема починається з покірного прохання до Творця про помилування усіх християн і свого народу, і закінчується також проханням про збереження миру і спокою. У перших кількох частинах розповідається про причини польсько-турецького конфлікту, про татарів і козаків, про волоські (молдавські) справи, про Цецору15.

Польське військо під керівництвом гетьмана Ходкевича дуже розраховувало на підтримку козацьких військ, які мав очолити гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Поет прославляє українського керманича, навіть більше приділяє йому уваги у творі, вимальовуючи його характер, ніж іншим польським діячам:

Konaszewskim się przedtem, teraz od armaty,

Sahajdacznym między swemi zowie się pobraty.

Ten, to, przy znacznym wielkiej dzielności dowodzie,

Dotrzymał wiary, rzadkiej w kozackim narodzie;

Dał słuszny kontest siły i swojego męstwa,

Gdy go nie raz pogaństwa otoczyła gęstwa,

Z ich trupów groble robił, a chociaż na suszę,

Kąpiel sobie i swoim naprawiał w ich jusze.

I teraz, gdy się hetman, gdy się rada miesza,

Wszystkich prawie ożywia, wszystkich tak rozgrzesza,

Upewniając, że wojsko z dnieprowego progu

Nie omieszka przysługi Ojczyźnie i Bogu;

(Zwłaszcza mając od króla na to przywileje,

Że nie darmo dla polskiej korony krew leje)16.

Слава про Сагайдачного лунала по всьому світові, знав про нього і турецький султан, якому палив гетьман Царгород; ходив Сагайдачний і на татарів, відбивав у них награбоване на землях Речі Посполитої, у самого хана дрижали коліна, коли він чув про гетьмана; згадується і виправа козака на Москву у складі польського війська Владислава IV17. Потоцький пише про козаків, описуючи їхній затятий бій з турецькими військами, що “не залізо, а сама натура їхня воює”, “б’ються вони задля милої вітчизни і віри, аж поки вистачить вогню у зброї, і у тілі пари”18.

Польсько-турецька – Хотинська війна – 1621 р. закінчилася підписанням мирного договору на умовах status quo ante bellum (як до війни): “Облога султаном польського табору і козаків у вересні й на початку жовтня була безуспішною, завдяки головним чином козакам, які врятували польське військо від розгрому”19.

Інший образ козацтва представлений у творчості Самюеля Твардовського.

Самюель Твардовський зі Скрипни (нар. між 1595 і 1600 – помер 1661) походив з незаможної шляхти, навчався в єзуїтській колегії у Каліші, служив при магнатських дворах в Україні (Збаразьких, Вищневецьких), у 1622 р. здійснив дипломатичну подорож до Туреччини20, пізніше господарював на Поділлі і у Великопольщі. Подільські землі поет полишив через козацькі наїзди, а у польській стороні він пережив шведську навалу21. Його твори – римовані хроніки, цікаві завдяки зібраним у них історичним матеріалам, присвячувалися відповідно до традицій барокового письменства покровителям поета – князю Кшиштофу Збаразькому, королевичу (а пізніше королю) Владиславові IV22. Найбільш відомим твором Твардовського є багатотомна поетична хроніка “Wojna domowa...” (“Внутрішня/громадянська війна з козаками, татарами, Москвою, потім Швецією і Угорщиною”)23. Вже у передмові до поеми Твардовський презентує свою працю як “зв’язану історію”, яка переповідає саму правду. Тут детально і ґрунтовно описуються події, пов’язані з перебігом воєнних конфліктів – засідання сеймів, перемовини з Хмельницьким, татарами, шведами, росіянами; представлена інформація про настрої, які панували у польському суспільстві; до цього додаються моралістичні коментарі і роздуми автора про причини занепаду військової могутності Польщі тощо. Твір поділений на частини і на пункти, зокрема, четверта частина пункту І присвячена польсько-російській і польсько-козацькій війні, а пункт ІІ – завоюванню Польщі шведами тощо.

Військові виправи в Україні висвітлено з величезною дбайливістю щодо достовірності. Згадуються битви на Жовтих Водах, під Корсунем, Збаражем, Берестечком, опис яких займає понад дві третини поеми24. Для Твардовського, як історика, козацтво – це могутня сила, яка може загрожувати існуванню Речі Посполитої, але як для поета воно перетворюється в “апокаліптичну алегорію бича Божого”25. Козаки – це “зухвалі холопи”, “гультяї”, “гідра”, “бестії”, “отруйні лярви”, “шалене хлопство”, це Божа кара за гріхи польського суспільства. Антипатію викликають у автора натовпи козаків і черні, які жадають шляхетської крові, “це дика і варварська маса, яка позбавлена будь-яких людських почуттів, яка палає ненавистю до всього, що є “ляцьким”26.

Постать Богдана Хмельницького гіперболічно вималювана з усіма атрибутами всесвітнього зла, це “кровожерливий тиран”, знаряддя в руках Божих і виконавець Божих присудів, володар пекла, який “...zgubą naszą [поляків – О.Л.] zostawał i świata ruiną”27.

Дику і невгамовну натуру козацького гетьмана, трагічні риси його характеру Твардовський намагався переказати читачеві через внутрішній діалог керманича перед битвою під Берестечком:

Coż mi tedy zostawa? Jeno klęską swoją

Śmiercią pomieszać, niechaj się wszystkie nie zostają

w fundamentach kościoły, niech miasta i grody

Popiołem się posypią i błotą i brody

Krwią zapienią. Ojczyznę do gruntu zgubiwszy

I pierwej ją ruiną swoją zawaliwszy,

Tedy umrę dopiero i buławę tedy

Kiedy zdrowie położę i głowę swą kiedy28.

Варто при цьому згадати, що Твардовський приписує атрибути Божого гніву також нападові шведів на Польщу, однак тут, як зазначають дослідники, “наратив одновимірний і тільки в деяких випадках виходить за рамки літописної схеми записів фактів”29.

Зрозуміло, що під час опису польсько-козацького конфлікту усі симпатії Твардовського були виключно на боці “своїх”, тобто поляків. Однак поет справедливий і у представленні жорстокості королівського війська, наприклад, у боях у козацькому таборі під Берестечком. Або, скажімо, намагаючись з’ясувати причини козацьких бунтів, хроніст вбачає їх не тільки у войовничому характері і “хлопській злості” запорожців, але звертається також до протилежної сторони, до польської шляхти, яка пригноблювала своїх підданих. Знаменним є і те, що Твардовський, сприймаючи козаків як найзапекліших ворогів Речі Посполитої, зумів об’єктивно визнати їхню славу і становище у Короні, які вони не купили за золото і маєтки, а здобули мужністю і шаблею, і навіть їхнє “холопське походження не складає тут жодної перешкоди, оскільки багато подібних прикладів можна знайти в історії інших народів”30.

На прикладі двох представлених творів Вацлава Потоцького і Самюеля Твардовського можна простежити ставлення тогочасного польського суспільства до українського козацтва – як позитивне, так і негативне: “У міру того, як розходилися історичні шляхи поляків та українців, образ козака у польській літературі XVII ст. трансформувався за вектором: “свій” – “інший” – “чужий”31. З одного боку, козаки – це союзники у війнах Польщі проти татарів, турків, це прикодонна служба Речі Посполитої (принаймні до середини XVII ст.), а вже після подій 1648 р. – бунтарі проти суспільного устрою Речі Посполитої Обох народів, які так не здобули права стати третім повноправним членом у цій політичній організації.

________________

1 Brückner A. Dzieje literatury polskiej w zarysie. – Warszawa, 1908. – T. I. – S. 313.

2 Там само.

3 Snyder T. Rekonstrukcja narodów. Polska, Ukraina, Litwa, Białoruś (1569-1999). – Sejny, 2006. – S. 130.

4 Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Львів, 2002. – С. 137, 138.

5 Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К., 1998. – 578 с.

6 Вирський Д. Дискурс про козаків (характеристики українського в річпосполитській історіографії останньої третини XVI – середини XVII). – К., 2005. – 111 c.

7 Моця Б. Українське козацтво очима західноєвропейських авторів XVII ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – С. 215 – 220.

8 Сергійчук В.І. Іменем війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVII. – К., 1991. – 253 с.

9 Наливайко Д. Вказана праця. – С. 519 – 520.

10 Там само. – С. 520.

11 Брацка М. В. Дискурс козацтва в поезії “української школи” польського романтизму. – Автореферат ... к.ф.н.. – К., 2005. – С. 7.

12 Kleiner J. Zarys dziejów literatury polskiej. – Wrocław, 1958. – T. I. – S. 127.

13 Там само. – S. 133.

14 Hernas Cz. Barok. Historia literatury polskiej. – Warszawa, 1976. – S. 422.

15 Potocki W. Wojna chocimska (seria Bibkioteki narodowej). – Kraków, 1924. – S. XVII.

16 Там само. – S. 81.

17 Там само. – S. 82.

18 Там само. – S. 107.

19 Зашкільняк Л., Крикун М. Вказана праця. – С. 146.

20 Hernas Cz. Вказана праця. – S. 302.

21 Kleiner J. Вказана праця. – S. 113.

22 История польской литературы в 2-х томах. – М.: Наука, 1968. – Т. 1. – С. 81.

23 Twardowski S. Woyna Domowa z Kozaki, Tatary, Moskwy, po tym Szwedami i z Węgry... – Kalisz, 1681.

24 Kaczmarek M. Epicki kształt poematów historycznych Samuela Twardowskiego. – Wrocław..., 1972. – S. 80.

25 Там само. – S. 82.

26 Там само. – S. 164.

27 Twardowski S. Вказана праця. – Cz. II. – S. 68.

28 Там само. – S. 12.

29 Kaczmarek M. Вказана праця. – S. 82.

30 Там само. – S. 166.

31 Брацка М. В. Вказана праця. – С. 7.

Тетяна Зарубенко (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту мовознавства

ім. О.О. Потебні НАН України

Атрибути українського побуту в перекладах „Одіссеї”

Видатний мовознавець О.О. Потебня приділяв багато уваги вивченню української мови та народної поезії. Наприкінці життя у нього виник задум перекласти на рідну мову „Одіссею” Гомера. Як зазначає О.О. Русов у передмові до видання фрагментів поеми, щоб здійснити задумане, необхідно було перекладати простою зрозумілою народу мовою [7: 538]. На відміну від інших українських перекладів гомерівської „Одіссеї”, перекладачі яких ставили собі за мету „обукраїнити” поему (С. Руданський, П. Ніщинський, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка та ін.) [1: 26], учений намагається уникати елементів травестії, „перелицювання”. Він широко залучає українську побутову лексику й створює близький, знайомий українському народу світ. На жаль, О.О. Потебня не встиг закінчити цю працю, але матеріали, що залишилися і були видані його учнями та послідовниками, становлять значний інтерес для дослідників. В архіві ученого виявлено чорнові начерки трьох пісень поеми: фрагмент третьої, сьому і неповну восьму.

Уривок третьої пісні розповідає про подорож Телемаха до Пілоса в пошуках відомостей про батька. Син Одіссея прибув до міста і застав городян на березі моря, де вони справляли учту богам. Для номінації місця, де розташувалися пілосяни, перекладач підібрав рідкісне, очевидно, архаїчне слово сижа: Сиж було дев’ять рядів, по п’ятсот чоловіка сиділо В кожному ряді...; Так підійшли ік громаді мужів пилян і їх сижам (542)*; Прийшли й посідали поруч на тесаних з каменя сижах (563). Іменник сижа (мн.: сижі) у сучасних словниках української мови не зафіксовано, але словник Б. Грінченка подає лексему сиження = сидження зі значенням „сидение”, що дає підстави припускати існування й форми сижа.

В „Одіссеї” Бориса Тена, перекладеній значно пізніше, використовується поширене й у сучасній мові слово лава: Лав було дев’ять рядів, по п’ятсот їх сідало у кожнім...; Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи (68)**. Городяни готували учту, смажили м’ясо на вогнищі: Нестор сидів там з синами, навколо його товариство Пир готовали, м’ясиво пекли й на ріжки настромляли (542); Ті ж, як верхні м’яса попекли і з ріжків

поздіймали, Стали порозділявши препишний пир пирувати (544). О.О. Потебня підбирає для опису процесу смаження лексему ріжки в значенні, в якому цей іменник рідко вживається в наш час. Ріжки зменшено- пестлива форма до ріг у СУМі має таке значення: „6. мн. ріжки. Частина предмета або весь предмет, схожий формою на ріг; використовується як пристосування для чого-небудь”. У перекладі Б. Тена використовується натомість лексема рожен у своєму прямому значенні „Довга палиця з загостреним кінцем”: ...ті смажили м’ясо, а ті на рожен

настромляли (68); М’ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали (70). Син Нестора запросив гостей до гурту: Перший Пизистрат Несторович підійшовши близенько, Взяв за руки обох, та за пир увсадовив їх На смухах м’яких, на пісках на березі моря (543). Лексема смух фіксується у словниках зі значенням: смухи – „1. Те саме, що смушок (смушок – Шкурка, хутро новонародженого ягняти)”. Б. Тен у своєму перекладі замість смух вживає слово руно, що має значення „Густа і довга вовна з овець, яка не розпадається на окремі пасма, а становить одне ціле”: Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гурту Сісти на руна овечі м’які на піску прибережнім (69).

Сьома пісня розповідає, як Одіссей зустрівся з феакійським володарем Алкіноєм і попросив у його дружини дарувати засіб повернутися додому. Одіссей розпитав дорогу до дому господаря, знайшов його і зупинився на порозі, роздивляючись будинок і подвір’я. За двором він побачив великий

__________________

* Приклади з перекладу О.О. Потебні „Одіссеї” цитуються за виданням: А.А. Потебня. Из записок по теории словесности. – Харьков, 1905. – С. 538–583. Посилання на стор. подається в тексті у круглих дужках.

** Приклади з перекладу Бориса Тена цитуються за виданням: Гомер. Одіссея / Пер. із старогрецької, примітки, словник імен і назв Бориса Тена. – Харків, 2002. – 574 с. Посилання на стор. подається в тексті у круглих дужках.

сад, у якому: Одно за одним, за грушою груша, за яблуком яблуко зріє Винні китяги одна за одною, за фігою фіга. Там далі посажений в його сад виноград многоплідний, Інші китяги в йому на припеці на рівному місці В’януть на сонці, а іншиї лиш ізбірають, Інші вже давлють, а спереду лози там ще зелені. Інші ще цвіт іскидають, а на інших вже кгрона бриніють (555). Лексема китяг тлумачиться словниками як „Пучок ягід або квітів на одній гілці, стеблині; китиця”. Описуючи виноградник, О.О. Потебня вживає її в прямому значенні. А стосовно інших рослин використовує це слово, щоб показати багатий урожай. Синонімом до лексеми китяг виступає гроно, яке Словник Б. Грінченка фіксує у значенні „Виноградная кисть, гроздь”, а СУМ тлумачить як „Скупчення плодів або квітів на одній гілці; китиця”. Б. Тен у своєму перекладі вживає лише слово гроно: Яблуко стигне за яблуком там, за грушею – груша, Гроно там зріє за гроном, за смоковою – смоква солодка. Далі – в розкішних плодах виноградник розкинувся рясно, – Тут ось, під вільним осонням, на зрівняній гладко площадці Грона сушились на сонці, а там виноград ще збирали... (157). За пишним садом, розповідається в поемі, розкинувся город: Там далі ще с самого краю грядки до ладу чепурнії: Всячина там росте, цілий год цвіте та буяє (555). Лексема всячина означає „Різноманітні речі, події тощо”. Словник української мови фіксує фразеологічний оборот Всяка всячина – „усе, що завгодно; усе без розбору”. О.О. Потебня слово всячина вживає у значенні „різноманітні овочі”. У своєму перекладі Б. Тен використовує лексему городина: За виноградника рядом останнім оброблені грядки, Повні городини всякої, очі весь рік веселили (157). Далі за городом Одіссей побачив: Дві там криниці: одна ростікається по всьому саду, Друга з тиї сторони під порігом двора протікає, Побіля високого дому та з неї воду беруть городяне (555). У сучасних словниках лексема криниця має основне значення „Глибоко викопана й захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі; колодязь”. Друге значення – „Те саме, що джерело 1 (Потік води, що утворюється внаслідок виходу підземних вод на поверхню землі)” – СУМ фіксує з поміткою рідко. Словник Б. Грінченка тлумачить слово криниця лише як „Ключ, родник, источник”. Саме в цьому значенні О.О. Потебня вживає його у перекладі. Це значення йому могли підказати як фольклорні образи, так і досконале знання творчості великого кобзаря Т.Г. Шевченка. Натомість Б. Тен використовує у цьому фрагменті більш зрозумілу сучасному читачеві лексему джерело: Два джерела там було – одне ручаєм кучерявим Сад орошало, а з другого струмінь двором до порога Дому високого біг, — городяни там воду черпали (157).

Надивувавшись на все побачене, Одіссей зайшов до палат Алкіноя і завів розмову про своє бажання дістатися до рідного дому. Його привітно прийняли, нагодували і попросили розповісти про себе. Одіссей почав свою розповідь з того, як він потрапив на острів Каліпсо: Ніхто ні з богів, ані з смертних людей не знається з нею, Тільки мене до її очага привела лиха доля, Як перуном ясним швидкий корабель підо мною Вдаривши Зевс розщепив посеред виноцвітного моря (559). Лексема перун у словнику Б. Грінченка має два значення: 1. Гром; 2. Перун, божество древних славян. У сучасних словниках перше значення – „У східних слов’ян – бог дощу, блискавки і грому”. Друге значення – „Грім” з поміткою перен., заст. Саме знання народних пісень, обрядів надихнули О.О. Потебню вжити це слово. У своєму перекладі Б. Тен замість застарілої у наш час лексеми перун використовує лексему блискавиця: Тільки мене із богів хтось на вогнище це, бідолаху, Вивів тоді, як, на мій корабель блискавицю сліпучу Кинувши, Зевс розтрощив його геть в винно-темному морі (161). Далі Одіссей розповів, як він відплив з острова Огігії, як буря викинула його на берег і як він одержав одяг від дочки Алкіноя і Арети Навсікаї. Алкіной обіцяє відіслати його на феакійському кораблі на батьківщину.

Восьма пісня починається з того, як володар Алкіной скликав всіх городян на раду, запропонувавши їм допомогти відрядити Одіссея, потім запросив вельмож і мореходців до себе на обід і звелів покликати сліпого співака Демодока: Йому Понтоной поставив сріблом цвяховане крісло Посеред гостей пирових, спиною к стовпу його прислонивши, На клинці завісив йому кобзу він голосную Над головою якраз й навчив, як їх [струни] руками достати (565). Як відомо, давньогрецькі музиканти грали на кіфарі або лірі. За Словником української мови, ліра – це „1. Старогрецький струнно-щипковий музичний інструмент”. Назву кіфара подає тільки Музичний енциклопедичний словник – „Древнегреческий струнный щипковый инструмент типа лиры” [5: 252]. Один раз у перекладі О.О. Потебні згадується ця назва у формі кітара: Пир нам милий по всяк день, китара та корогоди, Та перемінниї шати, та теплі купелі й постелі (572). Лексема корогоди, яку перекладач використовує у цьому фрагменті, фіксується у словнику В.І. Даля у значенні „хоровод” з поміткою південно-західне [2: 168]. Б. Тен так перекладає цей уривок: Любимо завжди ми учти з кіфарою, співи і танці, Теплі купелі, і ложе м’яке, й свіжозмінені шати (174). В усіх інших випадках, коли йдеться про музичні інструменти, О.О. Потебня вживає українські назви кобза та бандура. У Словнику української мови зафіксовано їх значення: 1) бандура „український народний багатострунний щипковий музичний інструмент з декою овальної форми” та 2) кобза — „саровинний український струнно-щипковий музичний інструмент”. Слово ліра зустрічається тільки в примітці (як можливий варіант до лексеми бандура). В.В. Жайворонок у словнику-довіднику „Знаки української етнокультури” зазначає, що бандура з ХVІІ ст. вважалася національним українським інструментом [3: 26], кобза – попередниця бандури, а за П. Кулішем – символ українського відродження [3: 293–294]. Очевидно, саме тому О.О. Потебня вживає у своєму перекладі ці назви: Вп’ять на кілок голосную бандуру повісив окличник, Взяв Демодока за руку і повів його із палати (567); Та нехай хто мерщій шатнеться, та кобзу дзвінку Демодоку Хай принесе...; Окличник Захопивсь, щоб кобзу гладку принести із царського дому (572); Кобзу свою голосну нехай зупинив би Демодок (582). У перекладі Б. Тена музичний інструмент сліпого співака зберіг давньогрецьку назву формінга: „древнегреческий струнный щипковый инструмент, древнейшая разновидность лиры” [5: 583]: …і зараз окличник Встав, щоб формінгу дзвінку принести сюди з дому державця; Швидко окличник вернувся й приніс дзвінкострунну формінгу Для Демодока (174).

Після обіду Алкіной запросив все товариство позмагатися у різних фізичних вправах. Після змагань знову розпочалися співи і танці. Для цього Розрівняли тічок, простор ізробили на грищі (572); ...інші влад у долоні плескали, Стоячи вкруг на тічку, и ляск тут великий ізнявся (576). Лексема тічок має значення: „1. Зменш. до тік 1.; 2. Утоптане, вирівняне місце”. На відміну від О.О. Потебні, який використав іменник тічок, що номінує українські реалії, Б. Тен вживає нейтральну лексику: Ґрунт урівняли вони і розширили площу навколо (174); …а всі юнаки їм навколо В такт у долоні плескали, і гомін зчинився чималий (179).

Одіссей похвалив танцюристів, і Алкіной, зрадівши похвалі, запропонував принести дари гостю. Йому подарували і золото, і одяг, і посуд, і зброю. Описуючи ці дарунки, перекладач ілюструє багаті можливості української мови: Дам йому меч сей увесь мідяний, а держалко срібне. Піхви ж йому новопиляною слоновою костию Обложені скрізь; велику в його він матиме ціну (577). Термін рукоятка О.О. Потебня передає словом держалко, яке означає „Деталь предмета (ручного інструмента, зброї і т. ін.), за яку його тримають”. Б. Тен у цьому фрагменті вживає лексему рукоять: Меч цільномідний я подарую йому з рукояттю Срібною, в піхвах з слонової кості, різьбленої гарно, Свіжого розпилу, – це подарунок для нього достойний (179).

Обдарувавши гостя, розпочали вечерю. Одіссей попросив Демодока заспівати про загибель Трої. Той Відтіль почав, як Аргеї на добропалубні судна Сіли та одплили, курені свої підпаливши... (580-581). О.О. Потебня вживає лексему курінь, яка має значення „2) окрема частина запорізького війська; також помешкання козаків, що становили таку частину війська”. Далі учений перекладає: Інші ж із ватажком Одіссеєм преславним сиділи В Трої уже серед ради, в коні тому поховавшись. Бо троянці самі зволокли коня того в замок (581). У Словнику української мови одне із значень лексеми ватажок „1. Керівник ватаги (у 1-3 знач.); отаман”. Словник Б. Грінченка тлумачить її як „Предводитель, атаман, начальник”, а значення слова замок пояснює прикладом: Лучче б ти в замку зоставсь з козаками. Те, що О.О. Потебня у цьому невеликому фрагменті вживає поряд такі лексеми як курінь, ватажок, замок, наводить на думку, що перекладаючи розповідь про подвиги Одіссея, учений порівнює героя з українськими національними героями – козаками. Б. Тен переклав цей уривок, використовуючи нейтральну та запозичену лексику: ...як враз на свої добропалубні судна Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши, Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста, Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, – Потім троянці самі в акрополь коня затягнули (183). Саме тому його переклад видається більш наближеним до грецького оригіналу.

О.О. Потебня, перекладаючи „Одіссею”, зберіг основну характерну рису поеми – її народність. Як зазначає Ф.І. Луцька, учений передав давньогрецькі реалії, культурні та моральні цінності, соціальні терміни, антропоніми за допомогою українських еквівалентів або шляхом їх інтерпретації [4: 247]. Перекладач намагався зробити поему народною книгою, зрозумілою простому читачеві. На відміну від „Енеїди” І.П. Котляревського, де надмірна українізація відповідала травестійному жанру поеми, переклад О.О. Потебні не порушує епічного стилю „Одіссеї”. Б. Тен перекладав поему набагато пізніше, в умовах, коли українська літературна мова пройшла значний шлях у своєму становленні. Оскільки він використав не лише її багаті лексичні ресурси, а й досвід попередників, то його переклад більше відповідає оригіналу „Одіссеї”.

__________________

1. Гомер. Одіссея / Пер. із старогрецької, примітки, словник імен і назв Бориса Тена. – Харків, 2002. – 574 с.

2. Даль В.І. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.‑СПб., 1881. – Т. 2.

3. Жайворонок Віталій. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К., 2006.

4. Луцька Ф.І. Теоретические установки А.А. Потебни по вопросам художественного перевода и его собственная переводческая практика (на материале перевода „Одиссеи”) // Творча спадщина О.О. Потебні й сучасні філологічні науки. – Харків, 1985.

5. Музыкальный энциклопедический словарь. – М., 1990.

6. Потебня А.А. Из записок по теории словесности. – Харьков, 1905.

Марина Дем’янюк (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту української мови

НАН України, кандидат філологічних наук

Вплив “Граматики” М.Смотрицького на розвиток української граматичної думки другої половини XVIII ст.

XVIІI ст. було досить складним і суперечливим періодом для України. Царський уряд послідовно прагнув знищити ознаки української державності, підірвати матеріальний добробут українців, викорінити їхню культуру. Тому це століття вважають періодом певного занепаду граматичної та лексикографічної діяльності в Україні, зумовленого суспільно-політичними обставинами. На цьому тлі найбільшим досягненням староукраїнського теоретичного мовознавства є “Грамматіка Славенския правилное Сvнтаґма...” М.Смотрицького [7], на якій, як зазначає В.В.Німчук, основувалися граматики церковнослов’янської мови до початку ХІХ ст. [6, 137].

У другій половині XVIII ст. основним об’єктом граматистів усе ще залишається церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції.

Так, 1763 р. була завершена праця “Грамматіка нова #зыка славенскагw” Я.Блоницького [2]. Автор майже десять років працював над граматикою. Прагнучи надрукувати свою працю, він передав її на рецензування, однак рецензенти Московської друкарської контори дали негативний висновок, аргументуючи його тим, що в “Граматиці” переважна більшість прикладів “оупотребляемые въ одной Малороссїи” [8, 66]. На жаль, пам’ятка досі залишається в рукописі й зберігається за межами України.

Незважаючи на те, що “Граматика” Я.Блоницького в багатьох аспектах наслідує працю М. Смотрицького, мовознавець створив цілком оригінальну граматику, де навіть дещо по-новому виклав граматичний матеріал, подав авторські інтерпретації. Так, у поділі імен на відміни вчений відходить від схеми М. Смотрицького і на противагу йому виокремлює не чотири відміни іменників, а п’ять і змінює їх порядок. До І відміни автор відніс іменники чоловічого роду на та середнього роду на , (санъ, древо, лице). У ІІ відміну Я. Блоницький згрупував іменники чоловічого роду на , , іменники середнього роду на -їе (зритель, зданїе, ходотай). Іменники чоловічого, жіночого та спільного родів на , -# становлять ІІІ відміну (слава). До IV відміни ввійшли іменники жіночого роду на (сhнь). До V мовознавець відніс іменники середнього роду на , -# (овча).

У розділі про дієслово автор уперше намагається виділити структурні класи. Так, описуючи І дієвідміну, він розділяє дієслова за основами інфінітива. Учений виділяє п’ять “порядків” (класів – М.Д.). До першого “порядка” мовознавець відносить дієслова з суфіксом основи інфінітива на -а- (-ати) (звати, ждати). До “порядка второго” Я. Блоницький відносить дієслова “на ти”, тобто дієслова з нульовим суфіксом основи інфінітива (гребти, грызти, сопти, тр#сти). До третього “порядка” зараховано “глаголи на нути”, тобто дієслова, які в давньоруськоукраїнській мові складали VII клас дієслів із суфіксом -ну (в#нути, дунути, гр#нути). До четвертого “порядка” –“глаголи на їю, ыю, hю, #ю”, тобто дієслова з суфіксом -h-(>-і-), -и-, -ы- та атематичні дієслова (смhти, крыти, бу#ти, бити). До п’ятого “порядкa” вчений відносить дієслова “на ую и юю, которыхъ производство бываетъ съ растворенїемъ у на ов и ю на ев” [2, 123], тобто дієслова з суфіксом основи інфінітива -ова-, -ева- (даровати, воевати). Оригінальними є деякі теоретичні погляди автора. Наприклад, мовознавець фактично пов’язує поділ дієслів на стани з перехідністю й неперехідністю дії, що безперечно, свідчить про усвідомлення граматистом тісного зв’язку між цими двома категоріями. Так, Я. Блоницький говорить лише про три стани дієслова, для яких наводить переважно свої назви: “Преходителный” (люблю Бога, продаю пожитки, научаю ненаказанны#), “Сто#телный или Непреходителный” (стою, сплю), “Средный” (боюс#, сумнюс#).

Впливом твору М. Смотрицького позначена також пам’ятка, яка вийшла 1773 р. у Почаєві під назвою “Краткое потребнhйшихъ w(т) грамматіческагw художества вещій собранїе...” [4]. Фактично цей твір, як стверджує В.В.Німчук, є дуже скороченою переробкою “Граматики” М.Смотрицького [6, 139]. Помітно, що почаївський філолог був також знайомий із працею М.В. Ломоносова “Российская грамматика” [5], однак він не згадує ні “Граматики” М. Смотрицького, ні твору М. Ломоносова.

Чіткого поділу на частини текст “Краткого собранія” не має. Після досить невеликого, приблизно на сторінку, зауваження про азбуку та граматику взагалі автор пропонує матеріал про частини мови й зовсім оминає синтаксичні правила.

Мовознавець прагнув стисло й зрозуміло викласти граматичний матеріал, наблизити правила з “Граматики” М. Смотрицького до живої мови, вводячи живомовні іменні та дієслівні флексії: закінчення -h(>і) в родовому відмінку однини для іменників м’якої групи (пустинh); флексія -лъ для першої особи однини у “преходящому” та “мимошедшему” часі (творилъ, сотворилъ). Однак, перебуваючи під впливом граматик М. Смотрицького й М.В. Ломоносова, учений не вніс помітних нових елементів у граматичну теорію й практику українського мовознавства XVIII ст., хоча й виявив в описі граматичних категорій певну самостійність (пор.: тричленна категорія способу при шестичленній у М. Смотрицького, п’ятичленна категорія роду – при семичленній у М. Смотрицького, фактично двочленна категорія числа).

Визначною для історії української лінгвістики XVIII ст. стала рукописна “Грамматика русская, сирhчь правила извhщателна# и наставителна# w словосложенїи слова #зыка славенскагw или русскагw...” [3] А. Коцака – перший підручник і перша спроба нормалізації церковнослов’янської мови на Закарпатті. Його граматика ґрунтується на творі М. Смотрицького.

Оцінюючи граматичне вчення А. Коцака, можна твердити, що основою для його граматики став значний літературно-мовний та живий розмовний матеріал, який автор намагався оригінально погрупувати та прокоментувати. Слов’янський матеріал мовознавець зіставляв з граматичною системою латинської мови. Однак він усвідомлював, що описувана слов’янська мовна структура має іншу будову в порівнянні з класичною латинською граматичною традицією. Своєрідність цієї пам’ятки в тому, що в ній досить виразно виступають риси місцевого діалектного мовлення: закінчення -омъ в орудному відмінку однини іменників колишніх -а-основ (з симъ сатаномъ, со си(м) юношомъ), флексія ‑ем у першій особі однини давноминулого часу (н(а)учивале(м), слышивале(м)) тощо.

Заслуговує на увагу ще одна праця, позначена впливом граматики М. Смотрицького. У 1794 р. у Києві А. Байбаков надрукував “Грамматіку руководствующую къ познанію славенороссійскаго языка” [1]. Праця відзначається досить оригінальною побудовою: її автор застосовує метод порівняльно-зіставного аналізу граматичного матеріалу. Свої власні правила щодо граматичної системи обох мов – церковнослов’янської та російської, що йдуть в основному за “Граматикою” М.В. Ломоносова, автор доповнює матеріалом із “Граматики” М. Смотрицького. Використаний граматистом прийом паралельного викладу надзвичайно важливий в педагогічному плані, оскільки він полегшує учням сприймання та запам’ятовування мовознавчого матеріалу.

Отже, досягнення українського теоретичного мовознавства були не досить значними, оскільки традиції граматики М. Смотрицького панували до середини ХІХ ст. Однак українські граматисти, враховуючи надбання своїх попередників, намагалися подати нові думки, факти та власні спостереження щодо граматичної системи церковнослов’янської та живої розмовної мов. Увесь мовознавчий матеріал цієї доби готував підґрунтя для створення граматики, яка відбивала б і відтворювала систему живої української мови.

______________________

1. Байбаков А. Грамматіка руководствующая къ познанію славенороссійскаго языка. — К., 1794.

2. Блоницкий Я. Грамматїка нова старагw и славнагw #зыка славенскагw: Рукопис 1763 р. — (Зберігається в Центральному державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі, фонд № 3372).

3. Коцак А. Грамматика русска#, сирhчь правила извhщателна# и наставителна# w словосложенїи слова #зыка славенскагw или русскагw... // Науковий збірник музею української культури в Свиднику. — 1990. — № 15. — Т. 2. — С. 74 – 213.

4. Краткое потребнhйшихъ w(т) грамматіческагw художества вещій собранїе... –Почаїв, 1773. — 60 с.

5. Ломоносов М.В. Грамматика российская. — СПб., 1755. — 212 с.

6. Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XІV – XVII ст. — К.: Наук. думка, 1985. –224 с.

7. Смотрицькій М. Грамматіка Славенския правилное Сvнтаґма... — Єв’є, 1619 (тип. Виленського братства). — 492 с. (Факс. перевид. К.: Наук. думка, 1979, підгот. В.В.Німчука).

8. Чистович И.А. Труды Иакова Блонницкаго // Известия Отдела рус. яз. и словесн. Импер. АН. — 1858. — Т. 7. — Вып. 1. — С. 66 – 67.

Лілія Москаленко (Київ), старший науковий

співробітник Інституту української мови НАН

України, кандидат філологічних наук

Прийменникові конструкції в Актових книгах Полтавського

міського суду 2 пол. ХVII–поч. XVIII ст. (в + З. в.)

Прийменники, виконуючи функцію формально-семантичних засобів, доповнюють, уточнюють значення флексій різних відмінків. Так, наприклад, прийменник в використовується в прийменникових конструкціях родового, знахідного й місцевого відмінків і передає при цьому різні значення [1]. Відмінкові форми теж можуть поєднуватися з різними прийменниками. В «Актових книгах Полтавського міського суду» (далі – Акти) [2] знахідний відмінок іменника сполучається з 8 прийменниками: â (âъ, âî, у); за; на; íàä (íàäú, íàäî); о; ïî; про; ÷εðεç (ïðεç).

Предметом аналізу в цій статті є семантико-синтаксичні функції конструкцій знахідного відмінка з прийменником в (графічно – в, въ, во, у, ув), зафіксовані в Актах (294 фіксації). Причиною такого вибору є центральність грамеми знахідного відмінка іменника в морфолого-синтаксичній категорії відмінка, надзвичайно широке семантичне поле прийменника в у системі прийменникових конструкцій [3], а також недослідженість окремих відмінків із прийменниками в історичному аспекті на конкретному мовному матеріалі [4].

Прийменникові конструкції знахідного відмінка формуються поєднанням прийменника в з іменниками. Серед іменників 90 % складають загальні і 10 % – власні назви. За типом опорного слова такі конструкції поділяються на: 1. Знахідний придієслівний (55 %). 2. Знахідний приінфінітивний (15 %). 3. Знахідний придієприкметниковий (10 %). 4. Знахідний приіменниковий (10 %). 5. Знахідний придієприслівниковий (8 %). 6. Знахідний припредикативний (2 %).

Знахідний відмінок з прийменником в є семантично самостійним відмінком з чіткою системою значень (об’єктних, обставинних, атрибутивних, необхідної інформаційної конкретизації), що взаємодіють або виступають самостійно.

Продуктивність таких конструкцій при формуванні чистих значень і їх поєднань з іншими значеннями різна. Так, при формуванні власне об’єктного значення, що є центральним у безсполучникових конструкціях знахідного відмінка, а також власне суб’єктного їхня продуктивність дорівнює 0 %, об’єктно-обставинного значення70 %, значення необхідної інформаційної конкретизації – 20 %, об’єктно-атрибутивного – 7 %. 3% конструкцій знахідного відмінка з прийменником в належать до полісемантичних: обставинно-об’єктно-атрибутивних і об’єктно-обставинно-інформаційно конкретизаційних.

Отже, центральним значенням знахідного відмінка з прийменником в у досліджуваній пам’ятці є об’єктно-обставинне значення [5].

Об’єктно-обставинні значення передають придієслівні (70 %) і придієприслівникові конструкції (30 %). Семантика опорних слів (рух, переміщення в просторі, волевиявлення) та залежних від них прийменникових конструкцій, що називають різноманітні просторові, часові та цільові об’єкти, формує такі значення: 1. Об’єктно-локативні (75 %). 2. Об’єктно-темпоральні (24 %). 3. Об’єктно-цільові (1%).

Об’єктно-локативні прийменникові конструкції, оточені контекстом, який дає локативну характеристику певної дії, і залежні від опорного слова з відповідною семантикою (відповідають на питання де? куди? звідки?), структуруються на сім семантичних типів: 1. Об’єкта(місця) фіксації (44 %). 2. Об’єкта досягнення (28 %). 3. Об’єкта призначення, транспортування, супроводу, доставки (16 %). 4. Об’єкта напрямку дії (6 %). 5. Об’єкта початку, розгортання і тривання дії (3 %). 6. Об’єкта сполучення (2 %). 7. Об’єкта фізичної дії (1 %).

Конструкції зі значенням об’єкта (місця) фіксації називають різні види ділових документів (справа, лист), форму їх зберігання (книга). Вони залежать від опорних компонентів, які в різний спосіб передають спосіб письмової фіксації певної інформації: 1) інфінітивів (60 %) (вписати (вписат, вписатъ), записати (записать, записат), які залежать від особових дієслів зі значенням волевиявлення (велѣлисмо, казалú), напр.: велѣлисмо в книги нt.ши мѣскиe полтавскиe вписат; 2) дієприкметників (34 %), що також є частиною предиката (переписана, преписана), напр.: преписана в книгу; 3) предикативних форм на -но (3 %) (преписано), напр.: преписано в сию книгу; 4) дієприслівників (3 %) (вписавши), напр.: вписавши в книги мѣскиє полтавскиє.

Значення об’єкта фіксації часто конкретизовано означеннями, вираженими прикметниками, які вказують на місце здійснення фіксації, належність, тип документів (бѣлúцкиє, мѣскиє, полтовскиє, чорниє), напр.: в книги чорниє по(лú)тавсêиє ú нашú бѣлúцкиє казалú записати) та займенниками, які узагальнено конкретизують власне об’єкт фіксації (нашú, с¿ю (сию), напр.: преписана въ книгу с¿ю. Конструкції «в + З. в.» зі значенням об’єкта фіксації синонімічні до конструкцій «в + Р. в.», напр.: Ñïðàâó ñ¿þ велѣлисмо въ книги мѣскиє полтавскиє вписат («в + З. в.») = Ñïðàâó сію … äî êíèãú ìѣñêèх ïîлòàвñêèх êàçàëèсìî çàïèñàòè («в + Р. в.»).

Конструкції зі значенням об’єкта досягнення називають кінцевий пункт руху, дії: населені пункти (загальні і власні назви): село, Ïавленки, Жуки, Бѣлики, Ïолтава, Öаричанка); приватні та громадські будівлі (дом, домовка, господа, хата; ратушú); тимчасові житла (кучú ‘курінь’); господарські споруди (стайня); частини будівель (сѣни); території біля житлових чи господарських будівель (дворú, господа). Вони залежать від опорних компонентів, які передають динамічні просторові відношення: 1) дієслів (64 %) на позначення переміщення в просторі, що називають: а) рух у певному напрямку (пошла, приходил, пришолú, приходили, уйшол, завернулúся ‘повернувся’), напр.: приходили въ Жуки; пришов до возов своѣх в господу; б) наслідок руху в певному напрямку, досягнення кінцевого пункту рухуъявилú, зъявилúся, прибив), напр.: зъявилúся в Бѣлики; прибив в Ïолтаву; в) наказ, волевиявлення, які зобов’язують до переміщення в просторі й досягнення кінцевого пункту руху (посилалаєм, посилалисмо), напр.: посилалисмо в Брусѣю; 2) дієприслівників (36 %), які є похідними від поданих вище дієслів і мають такі самі значення, називаючи: а) рух, що здійснюється у певному напрямку (войшовши, пойшовши, пришовши, ушедши, úзъєхавши), напр.: войшедши в сѣни; ушедши у стайню Мартинову; 2) дію суб’єкта, що дає можливість, здійснити чи завершити рух у певному напрямку, проникнути в кінцевий пункт руху об’єктові (іншій особі) (впустивши), напр.: жону мою в хату ωкномú впустивши.

Конструкції зі значенням об’єкта призначення, транспортування, супроводу, доставки називають населені пункти (хутор, Старий Санджаров, Ïолтава); приватні будівлі (дом, хата); внутрішні споруди (піч); господарські території спеціального призначення (пасѣка); території біля житлових чи господарських будівель (двурú); рослинні масиви (бур’ян, жито). Дієслова, які керують цими конструкціями, мають значення транспортування, доставки, переміщення чогось або когось у просторі (везти, вести, кидати, нести, подавати, припроваджувати), напр.: принеслам ульєвú два в пасѣку; в пѣчú мусѣламú повкидати.

Конструкції зі значенням об’єкта напрямку дії мають помітно виражену (обставинну) просторову семантику. Здебільшого вони є узагальненими назвами просторових понять (дорога, край, сторона), рідко – конкретними назвами споруд чи їхніх частин (ворота), у напрямку до яких відбувається дія. Дієслова, які керують такими конструкціями, називають дії зі значенням переміщення в просторі, як правило, віддалення від суб’єкта мовлення чи співучасника дії, яка відбувалася раніше, напр.: невѣдомо вътѣкú у якиє краи; ú побѣгú … Собко южú не у ворота, а також супровідні дії, що передують такому переміщенню, напр.: готуюся в дорогу.

Конструкції зі значенням об’єкта початку, розгортання і тривання дії мають максимально виражену (обставинну) просторову семантику. Переважно іменники, які формують такі конструкції, є назвами угідь, лугів, полів, наділів, рослинних масивів (пуща), територій біля житлових чи господарських будівель (двор), спеціальних приміщень (спрат ‘комора’, ‘скарбниця’). Дієслова та дієприслівники, які ними керують, називають дії, що відбуваються в межах території, охопленої названим об’єктом, напр.: ωбручѣ рубал ... в пущѣ; напавши мене в дворѣ Мартиновомú. Лексеми, від яких залежить прийменникова конструкція, можуть бути відсутні в безпосередньому контексті, але легко відновлюються з контексту попереднього, напр.: ланцушокú срѣбрѣний в спрати лишив» ситуативно чи контекстуально пропущено. Такі конструкції мають значення перебування, переховування, наявності чогось у когось чи десь.

Конструкції зі значенням об’єкта сполучення називають комунікації, шляхи (переулокú), якими суб’єкт переміщується в просторі і який є транзитним у напрямку до кінцевого пункту його руху. Залежать вони від дієслів руху, напр.: пошла у переулокú.

Конструкції зі значенням об’єкта фізичної дії називають частини тіла людини (плече), а дієслова, які ними керують, називають фізичну дію, спрямовану на цей об’єкт, напр.: торнулú у плече. Такі конструкції мають мінімально виражену (обставинну) просторову семантику. Це значення є найближчим до центрального в безсполучникових конструкціях знахідного відмінка власне об’єктного значення.

Об’єктно-темпоральні прийменникові конструкції, оточені належним контекстом, який дає темпоральну характеристику певної дії, і залежні від опорного слова з відповідною семантикою (відповідають на питання коли? як довго? за який час?), структуруються на три семантичні типи: 1. Об’єкта часу (62 %). 2. Об’єкта періоду (31 %). 3. Об’єкта строку (7 %).

Конструкції зі значенням об’єкта часу називають конкретні часові поняття, наприклад, свята: день сtтого мученика Гегоргия; дні тижня: недѣля, понеделокú, середа, пятница; абстрактні часові поняття (час), які уточнюються прикметниками (в дальший часú) чи займенниками (в той часú). Опорні компоненти, які керують такими прийменниковими конструкціями, називають дію зі значенням існування, тривання, мовлення, фіксації, переміщення. Конструкції знахідного відмінка з прийменником в, що мають значення об’єкта часу, залежать від: 1) дієслів (75 %), напр.: въ понеделокú, правѣ іюня кt.г [23], бûлем; в середу прошлую … подпивалисмо; 2) дієприкметників (9 %), напр.: íàïèñàíàв день с.того мученика Гегоргия; 3) предикативних форм на -но (8 %), напр.: в той часú побрано в мене гроши; 4) інфінітивів (8 %), напр.: волил в той часú ú Митру до рук єго дати ú смертелною карностю карати.

Значення об’єкта періоду передають придієслівні конструкції знахідного відмінка з прийменником в. Вони формуються поєднанням прийменника в з іменниками, що є назвами часових понять (проміжків часу), протягом яких відбувається дія (тûждень, недѣля ‘тиждень’) або проміжків часу, які відділяють попередню дію від наступної, напр.: в двѣ недѣли по ωтходѣ … пошол ‘через два тижні’. Попередня дія переважно опредмечується і передається іменником (ωтход, поход), а наступна – виражається дієсловом. Дієслова (померú, пошол) або співвідносні з ними стійкі словосполучення (доконал живота своєго смертельне ‘помер’), які керують прийменниковою конструкцією зі значенням об’єкта періоду, називають тривалу в часі завершену дію, напр.: в тûждень доконал живота своєго смертельне; в тûждень померú тотú Ëукянú.

Переважно іменники, які називають об’єкт строку, є назвами абстрактних часових понять (вѣчност). Дієслова, які керують прийменниковою конструкцією з таким значенням, називають, дозвіл, надання у користування (дали, пустили), напр.: пустилем у вѣчност помененному єго мил. пану.

Таким чином, конструкції знахідного відмінка з прийменником в, що мають значення об’єкта часу, об’єкт періоду й об’єкта строку мають максимально виражену обставинну (часову) семантику, що значно переважає об’єктне значення.

Об’єктно-цільові прийменникові конструкції, оточені належним контекстом, який дає цільову характеристику певної дії, і залежні від опорного слова з відповідною семантикою (відповідають на питання для чого? з якою метою?), мають значення об’єкта мети дії. Такі конструкції називають абстрактні поняття, мотивовані дієсловами (памúят), для яких, з метою досягнення яких відбувається дія. Опорні компоненти, які керують прийменниковими конструкціями з таким значенням, називають дію на позначення фіксації, напр.: в далúшую памúят казалú записати. Конструкції знахідного відмінка з прийменником в, що називають об’єкт мети дії, мають виражену (обставинну) семантику мети, що переважає об’єктну.

Прийменникові конструкції зі значенням необхідної інформаційної конкретизації називають різні види людської діяльності (пянство, торговля; психоемоційних станів та їхніх виявів (милость, ласка); осіб, для яких характерний певний вид діяльності (прибûши ‘волоцюги, розбійники’); частини тіла людини (руки), власними назвами населених пунктів (Бѣлики, Старий Санúжаров, Öаричанка). Ці конструкції залежать від дієслів (67 %), дієприкметників (28 %) та інфінітивів (5 %).

Дієслова, які керують конструкціями з таким значенням, називають дії, стани, що потребують конкретизації: 1) дії з фазовим значенням (кинулся ‘почав’, вдалася ‘почала’), напр.: Ïроцик ... в торговлю кинулся; небожчица в барзо безпрестанноє пянство вдалася; 2) дії зі значенням руху, який передбачає виконання певної діяльності суб’єктом чи об’єктом дії, приєднання до осіб, які займаються певною діяльністю (втек, далем), напр.: втек єси в прибûши; 3) дії зі значенням перебування в певному стані, бажання бути охопленим певним станом, ставленням (зостаю, ωтдаюс•, ωтдаємся), напр.: в мсцѣ добродѣєви нtшему ωтдаємся; 4) дії зі значенням привласнення, віддавання, передавання, видавання, відряджання, напр.: жона єго взяла мя прясти въ домú; взялú ... млиновиє кола на рецѣ Ворсклѣ в державу себѣ.

Придієприкметникові конструкції зі значенням об’єкта необхідної інформаційної конкретизації, уточнюючи присудок двоскладного речення, одночасно стають його складовою, тобто, до функції об’єкта володіння, привласнення, напрямку чи досягнення долучають предикативну функцію, напр.: виданú бûл Õвеско в руки Митру; посланниє у Öаричанку. Уточнюючи стрижневий компонент відокремленого означення, такі конструкції стають його частиною, долучаючи до функцій об’єкта й обставини місця, атрибутивне. Переважно іменники, які називають об’єкт (ознаку) необхідної інформаційної конкретизації, є назвами частин тіла людини (волоси), напр.: зъ замком, у волоси вплетеним, ходячи.

Об’єкт необхідної інформаційної конкретизації, який є частиною присудка з модальною частиною (хтѣли), називаючи кінцевий пункт переміщення з відповідною семантикою (гроб), який є об’єктом досягнення, може входити до семантико-синтаксичної єдності, яка, залежачи від інфінітива, передає одне поняття (в гроб вложити ‘вбити’, напр.: хтѣли того Àнúдрея за своєãо íебожа в гроб вложити.

Обставинно-атрибутивні конструкції знахідного відмінка з прийменником в, залежать від іменників, напр.: задля лѣпшого права моцú в потомúниє часú.

Різні семантико-синтаксичні функції знахідного відмінка в поєднанні з прийменником в можуть поєднуватися при домінуванні чи семантичному переважанні однієї з них у контексті речення. Так утворюються конструкції, які мають об’єктно-обставинно-інформаційно конкретизаційне значення. Такі залежні від дієприкметника, що виконує роль присудка, конструкції, до об’єктно-обставинного значення долучають ще й значення необхідної інформаційної конкретизації, напр.: справа в книгу сию … єстú переписана.

Обставинно-об’єктно-атрибутивні значення передають приіменникові конструкції знахідного відмінка з прийменником в, напр.: ω присланя з Ïолúтави в Бѣлúкú; рана синяя ... в голову.

Проаналізований матеріал дає можливість твердити, що в Актах Полтавського суду 2 пол. ХVII – поч. XVIII ст. об’єктно-обставинне значення конструкцій знахідного відмінка з прийменником в є центральним семантично структурованим значенням ( 70 % від загальної кількості): серед них 70 % конструкцій з об’єктно-обставинним значенням, 20 % – зі значенням необхідної інформаційної конкретизації, 7 % – з об’єктно-атрибутивним значенням, 3% – з обставинно-об’єктно-атрибутивним і об’єктно-обставинно-інформаційно конкретизаційним. Власне об’єктного значення, що є центральним у безприйменникових конструкціях знахідного відмінка, та власне суб’єктного серед конструкцій знахідного відмінка з прийменником в не зафіксовано.

Таким чином, здійснений з використанням статистичного методу семантико-синтаксичний аналіз конструкцій знахідного відмінка з прийменником в, які зафіксовані в Актових книгах Полтавського міського суду, допоможе простежити шляхи формування семантико-синтаксичних функцій прийменникових конструкцій української мови, зокрема конструкцій знахідного відмінка з прийменником в.

_______________

1. Семантико-синтаксичні функції родового відмінка в поєднанні з прийменником в див.: Москаленко Л. Прийменникові конструкції в актових книгах Полтавського міського суду 2 пол. XVII — поч. XVIII ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: — Вип. 16. — Київ: ХІК, Часи козацькі, 2007. — С. 390 – 396.

2. Актові книги Полтавського міського суду (2 частина) з архіву Лазаревського зберігаються в Інституті рукопису ЦНБ (І 55257. Акти (протоколи) Полтавського міського суду. — Т. 39.2. — З‑29049 – Ш).

3. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови/ І.Вихованець, К.Городенська; За ред. І.Вихованця. — К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. — С.67 – 70; Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. — К.: Наук. думка, 1980. — 286 с.

4. Вихованець І.Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові. — К.: Наук. думка, 1971. – 120 с.

5. Див. ще: Русская грамматика: В 2 т. — М.: Наука, 1980. – Т.2. — С. 445 – 446.

Ольга Царенко (Умань),

аспірантка Державного педагогічного університету

Образ нечистої сили в Києво-Печерському патерику

Однією з найголовніших проблем, яка постає в Києво-Печерському патерику, є проблема моральної недосконалості людини. Автори прагнуть зрозуміти, чому людина грішить, завдає зла іншій людині, не має сил боротися з життєвими спокусами. На їхню думку, виною є ворог усього людства і кожної людини — диявол або біс. У Києво-Печерському патерику він має два варіанти представлення: в першому – диявол згадується в молитвах, його особа не пов’язана із сюжетом оповідань патерика; у другому – диявол є одним із головних героїв оповідань. На позначення біса в пам’ятці засвідчено лексеми біс, диявол, враг, сатана, супостат, змій, антихрист, князь тьми. Саме на диявола у Патерику покладено відповідальність за всі злі вчинки і думки, саме він підстерігає людей, спокушає їх, прагне керувати їхньою волею. Він помічає щонайменші хитання в людській душі, прагне розбурхати їх і посилити. Диявол і його слуги сіють розбрат між людьми, обертають любов і приязнь на ненависть. Так, у “Слові 23” автор розповідає про диякона Евагрія та попа Тита, які мали між собою “любовъ велику и нелицемѣрну”, проте ворог людства посіяв між ними ворожнечу й обернув добрі людські стосунки на ненависть. Людина, яка потрапила під вплив диявола, теж стає злою, напр.: И пакы ратникъ діаволъ въздвизаеть бурю на преподобныа: обрѣтаеть нѣкоего от княжих съвѣтник, люта и сверѣпа, и неподобна нравом и дѣломъ и всею злобою (170). Епітетами немилостивий і лютий характеризує автор диякона Евагра, який не хотів помиритися зі своїм товаришем.

Диявол може здійснювати свої наміри щодо людини, сам або через інших людей. Його діяльність виражається різними лексичними засобами. Серед них виділяється лексема “навчати”. Так, у “Слові 8” диявол навчає отроків глузувати з Феодосія, коли той ще був дитиною, напр.: Вси же съвръстнии ему отроци, ругащеся ему, укаряху его о тацѣм дѣлѣ, тожде врагу научающу их (25); у “Слові 28” диявол навчає злодіїв обікрасти святого Григорія, який умів відганяти злих духів молитвою, напр.: не терпя же старый врагь прогоненіа от него, немогый чимъ инѣм житію его спону сътворити, научи злыа человъки, да покрадуть его (134). У цьому ж “Слові” він змусив злодіїв збрехати, напр.: Понеже врагъ вы научи хранити суетнаа лжею, тѣмже милость свою оставили есте (136). Саме біс спонукав одного з монахів украсти срібло, віддане Феодосію на збереження, напр.: възять се діаволимь наученіемъ, и скрыи въ печерѣ (76).

На позначення впливу диявола на людину засвідчено лексему “радити”. У “Слові 30” за диявольською порадою жінка вирішує спокусити блаженного Мойсея, напр.: Тога жена, видѣвши себе лишену таковыа красоты, и на другый съвѣтъ діаволъ приходить (143). У “Слові 33” диявол підбурює князя вчинити розправу над ченцем, якщо той не зізнається, де схований скарб, напр.: И сице изглаголавъ бѣсъ к нимъ злое съвѣщаніе, и изыде от очію их (169). Засвідчено також випадок, коли слово съвѣтъ ужито в тексті молитви, напр.: И ты, Господи, съблюди ны и съхрани от всякого съвѣта вселукаваго врага и сподоби насъ получити вѣчную жизнь (63). Крім того, засвідчено інші способи передачі думок від диявола до людини і спонукання її до певних злих учинків. Наведені далі контексти засвідчують, що диявол оволодіває серцем і розумом людини. Через диявольський вплив князь вирішив розігнати ченців зі своєї землі (“Слово 8”), напр.: Начат [диявол] же злыми своими козньми раждизати сердце князю на преподобныя, да не поне тако то святое стадо распудить...(33). Так, у “Слові 21” йдеться про те, що герой оповідання, чорноризець Еразм, після витраченого на потреби церкви майна впав у відчай і нічого не робив. Ці почуття розбурхав у ньому диявол, напр.: Сіа діаволу ему вложившю въ сердце нача нераденіем жити въ всякомъ небреженіи жити и бещинно дьни своа проводи (119). У “Слові 33” біс насилає думку ченцю Федору взяти золото і втекти з монастиря, напр.: Бѣсъ же … въ тайнѣ тому помышленіи влагаше, яко въземши злата и отъити на ину страну (163).

Диявол і злі духи часто не виявляють себе. Вони невидимі і нашіптують та навіюють злі думки людям. Саме біс постійно тривожив серце матері Феодосія і не давав їй змиритися з думкою щодо обраного сином шляху служіння Богу. Під впливом біса мати з гнівом чинила синові всілякі перешкоди, напр.: Иже от матере многы и люты раны пріемля, и сим хотяше отвратити его злый врагъ нашь от добраго помысла святаго отрока (88).

Часто ці істоти виявляють свою присутність, супроводжуючи появу звуковими ефектами за допомогою гри на різноманітних інструментах – бубнах, сопілках, гуслях. Автор розповідає, як після вечірньої молитви Феодосій хотів відпочити, проте полчища бісів прийшли до нього в печеру і вчинили там галас, що аж печера стала трястися, напр.: …сѣдшу же ему, яко же речеся, и се слышашеся гласъ клопота въ печерѣ от множества бѣсовь, якоже се им на колесницах едущим, и другым же въ бубны біющим, и инѣм же въ сопѣли сопущим, и тако всѣм кличющим, яко и трястися и печерѣ отъ множества плища злых духовъ (40). Граючи на музичних інструментах, біси примусили танцювати печерника Ісакія і замучили його майже до смерті, напр.: И бысть полна келіа бѣсовъ и улица Печернаа. И рече единъ от бѣсовъ …: «възмѣте сопѣли и бубны и гусли и ударяйте, а Исакый намъ спляшеть» (186). Злі духи часто бешкетували. На позначення їх дій уживаються лексеми пакость, козни, напр.: Тогда же старѣй пекущимъ шед исповѣда блаженому Θеодосію пакости нечистых бѣсовъ шед исповъдах великому Феодосію пакость бѣсовьскую и хотѣх отъити от мѣста того въ ину келію (49).

В одному з фрагментів пам’ятки йдеться про те, що біси розсипали борошно, перевернули опару, щоб не дати можливості спекти хліб, напр.: И пакы се убо бысть пакость творящим бѣсом въ храмѣ, идѣже хлѣбы сотворяються братіи: овогда мукы рассыпающе, иногда же поставленый квасъ на устроеніе хлѣбом разливаху, и ину многу пакость творяще (40). Вони могли завдавати людині і фізичних страждань: наносили рани, волочили за волосся, придавили ченця Ларіона стіною, напр.: Многу же скръбь и мечтаніе зліи дуси творяху ему въ печерѣ тои, еще же и раны наносяще на вь, якоже и о святѣм Велицѣм Антоніи пишеться (39); Егда бо ми легшу на ложи своем, и се множество бѣсовъ, пришедше и за власы емше мя и тако попирающе, влачаху мя, друзіи же, стѣну подъимше, глаголаху: «сѣмо да влеченъ будеть, як ода стѣною подавим его» (48–49); біси турбували також домашніх тварин, напр.: И многажды и презвитерь молитву творить и водою святою покропляя, тожде ни тако зліи тии бѣсове осташася, творяще пакости и донынѣ скоту (62).

На думку авторів, біс впливав на людину, викликаючи в неї видіння, які позначалися лексемами мечта, мечтаніе, напр.: И аще слышаше от братіа кому брань сущу от мечьтовъ бѣсовьскых, сихь призвавь и, яко въ всѣх искушеніх бывь, учаше и наказоваше стати кръпко противу діаволим кознем никако же поступати, ни раслабѣтися от мечтаній бѣсовскых напастей, ни отходити от мѣста того, но постом и молитвою оградитися и Бога часто призывати на побѣду злаго бѣса (48).

В оповіданнях про біса засвідчено лексеми прелесть “обман, спокуса” прельщати, напр.: И отвѣща Василій: «познах козни злаго бѣса, прельстившаго тя, а на мене сълъгавша ина сего преподобнаго; мене бо не видѣлъ еси никогда же исходяща ис печеры своея лѣть 15» (170).

Розповіді про біса часто наближаються до казки. Він може перевтілюватися, як і в казках, у різних істот, здебільшого перевтілюється у тварин, щоб нагнати страху і паралізувати волю людини в боротьбі зі злом, напр.: Въ едину убо от нощи, … песъ чернъ ста предо мною (48);. Иногда же страшаху его въ образѣ медвежи, овогда же лютым звѣрем, овогда львовым, иногда же зміа полъзаху ово ли жабы и мышы и всякъ гад, – и не възмогоша ничто же сътворити ему «… но се въ истинну нынѣ являетеся въ образѣ звѣрином и скотиемъ, и змиями и всякимъ гадом, аци же и сами есте» (188–189).

Як засвідчують автори, біси можуть перетворюватися також в людей. Часто перевтілення в образ людини залишається єдиним для біса способом здобути перемогу. Так, біси є головними персонажами “Слова 33” про святих отців Федора і Василя. Не маючи сил примусити побожного монаха Федора піти з монастиря, ворог приймає на себе образ ченця Василя, якого поважав Федір і якому довіряв. Біс постійно приходив до Федора в образі Василя, терзав його душу, прагнув відродити в його серці почуття грошолюбства, напр.: Василій убо посланъ бываеть игуменом на нѣкое дѣло, и врѣмя покосно врагъ обрѣть своего зломудріа, преобразивася в того брата подобіе и входить к печернику (162–163). У цьому ж оповіданні біс в образі Василя приходить до боярина, напр.: Приходить к сему болярину бѣсъ въ образѣ Василіевѣ, понеже знаем бѣ ему Василій (168). Особливою підступністю відзначається перевтілення біса в ангельську подобу, напр.: И тогда душепагубный змий пріим область нам ним и рече: «не възможно человъку, въ плоти сущу, видѣти мене, и ее посылаю аггелъ мой, да пребудеть съ тобою, и ты буди волю его творя». І абіе ста пред ним бѣсь въ образѣ аггела (125). У “Слові 36” біси постають перед преподобним Ісакієм в образі прекрасних юнаків, ще й супроводжують свою появу світлом , напр.: и се внезаапу свѣтъ въсіа въ печерѣ, яко от солнца,.. И поидоста к нему два уноши прекраснѣ, и облистастася лица ею аки солнце (185). Перевтіленого біса могли розпізнати лише окремі ченці і завдяки своїй святості, здобутій тяжкими зусиллями, роками неусипних молитов і постів, мали силу побороти його. Таким чином, на нашу думку, реалізується ідея про те, що зло є сильним і підступним, і часто його важко розпізнати.

З оповідань Києво-Печерського патерика вимальовується цілий перелік злих учинків, які приписані впливу нечистої сили. Це небажання зрозуміти людину і нав’язування їй своєї волі і свого способу життя, приниження іншої людини, грошолюбство, крадіжка, убивство, ворожнеча, лінь тощо. Усі ці вчинки є аморальними і суперечать людській природі. З іншого боку, розповіді про бісів у Києво-Печерському патерику дають підстави зробити висновок про слабкість і недосконалість людської природи. Досягнення морального ідеалу потребує величезних душевних сил, постійної боротьби з життєвими спокусами. Не кожній смертній людині це під силу. Протистояти злу, гріховності можуть тільки окремі сильні особистості, якими були святі, змальовані в Києво-Печерському патерику.

Примітка:

Приклади наводяться за виданням: Абрамович Д. Киево-Печерский патерик, 1931.

__________________

1. Абрамович Д. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. — СПб., 1902.

2. Волкова Т. Ф. Художественная структура и функции образа беса в Киево-Печерском патерике // ТОДРЛ, 1979. — Т. 3.

Ірина Синиця (Київ),

провідний науковий співробітник

Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні

НАН України, доктор філологічних наук

Лінгвокультурологічний портрет козацтва

(за працею Д.І. Яворницького “Історія запорозьких козаків”)

Потенційна багатоаспектність лінгвістичного аналізу писемних пам’яток, так чи інакше пов’язаних з історичною добою козацтва, відкриває нові перспективи вивчення вже досліджених і досить відомих текстів різних авторів. Одну з таких можливостей надає лінгвокультурологія, теоретичні засади якої передбачають розгляд мовних знаків, у тому числі й зафіксованих у текстах, як носіїв певної історико-філологічної, етнокультурологічної інформації. Оскільки “у будь-який момент розвитку культури обслуговуюча мова відображує її повністю й адекватно” [1: 15], ми підходимо до аналізу тексту як до джерела інформації, яка здатна відобразити певні процеси позамовної дійсності. Насамперед, нас цікавлять процеси, пов’язані з формуванням національної свідомості, з виробленням та ствердженням певних етнопсихологічних ознак, що визначають національну самобутність етносу. Говорячи про текст, як про мовну одиницю, що здатна втілювати та виражати культурні цінності, звичайно, маємо на увазі не якісь “духовні гени”, а певні пресупозиції (у філософському значенні цього терміну), тобто “схильності, тенденції, які в різні епохи реалізуються образами, що можуть відрізнятися засобами вираження, але структурно утворюють певні прототипи чи можуть бути реконструйовані як прототипи” [2: 97]. Вивчення етимології та функціонування в різножанрових текстах лексем, які завдяки своїй номінативній функції характеризують ціннісно-смислове буття українського народу, визначають національні феномени, архетипні ознаки, сприятиме не лише дослідженню соціально-культурних основ національної самобутності, а й виявленню певних рис етносу.

Ми вже звертались до вивчення лексико-семантичних та функціональних особливостей лексеми козак в історико-філологічних текстах ХІХ ст. [3]. Продовжуючи цю тему, матеріалом свого аналізу в даній статті ми обрали перший том тритомної “Истории запорожских козаков” академіка Д.І. Яворницького. Незважаючи на критичні оцінки щодо відображення фактичного матеріалу, ця праця була й залишається першим фундаментальним дослідженням, в якому подається всебічна характеристика історії, економіки, політики, військового укладу, побуту, звичаїв і культури Запорозького краю та козаків-запорожців.

Загальновідомо, що, починаючи з 30 – 40-х років ХІХ сторіччя є періодом утвердження ідеї національного відродження не лише в Україні, а й в усьому слов’янському світі. Звісно, ця ідея знайшла своє відображення і в особливостях функціонування лексем, які певним чином сприяли утвердженню та вираженню самобутності народу. Причому активізація вживання таких лексем спостерігається не лише в межах національної мови. Вони активно функціонують у мовах-реципієнтах, що засвоюють їх. Як згадувалось у попередніх публікаціях, саме в цей час починає функціонувати у наукових текстах етнотопонім та утворені від нього прикметники Україна – український – українець, поступово витісняючи Малоросія – малоросійський – малоросіянин.

Однією з лексем, що у сучасній мові представляють етноспецифічні особливості та національну своєрідність українців, як нації, вважаємо лексему козак. Лексеми, що актуалізують етноспецифічні особливості та національну своєрідність представників певної нації, що здатні називати певні риси людини, пов’язані з її національною самоідентифікацією, й які в сучасній мові є своєрідними словами-символами, ми називаємо етнопсихологемами. Так, говорячи сьогодні про когось “він справжній козак”, мають на увазі певні зовнішні та внутрішні характеристики людини, не завжди враховуючи її національну приналежність. І це не дивно, адже саме в історії та долі козаків – степових лицарів, жоден з яких не бажав бути глядачем, спостерігачем світової драми, а тільки її актором, безпосереднім учасником – якнайяскравіше виявилася історична місія українського народу. Сьогодні називаючи когось справжнім козаком, насамперед, звертають увагу на певні поведінкові та психологічні риси людини, актуалізовані завдяки такій номінації. Проте етнопсихологічне навантаження семантики лексеми існувало не одразу, а виникло в результаті її функціонування в текстах різних стилів, про що згадується в наших попередніх публікаціях [4]. Такій етнокультурологічній інтерпретації вказаної лексеми сприяли і наукові праці, присвячені історії козаків, у яких поряд з суто історичною знаходимо культурологічну, економічну, політичну та іншу інформацію.

Д.І. Яворницький, досліджуючи історію, територіальні та природні особливості Запорозької Січі, не оминув вказати і на певні деталі, які створюють етнопсихологічний та лінгвокультурологічний портрет українського козацтва. Зі сторінок його праці перед нами вимальовуються герої-козаки, які, насамперед, безмежно любили свою батьківщину, якою для них була Січ: «Для запорожца, не знавшего в среде суровых товарищей своих “ні неньки рідненької, ні сестри жалібненької, ні дружини вірненької”, всю родню составляли Сичь да Великий Луг: “Січ – мати, а Великий Луг – батько, от там треба й умирати”…» [5: 55 – 56]; «Здесь, за неприступными порогами, среди бесчисленных островов, непроходимых камышей, дремучих и вековых лесов; здесь, в бесплодных и знойных “полях”, в безводных и диких степях, здесь-то удальцы и находили себе надежное убежище и всеобъемлющую колыбель. “Січ-мати, а Великий Луг – батько! Степ та воля – козацька доля!..”» (96).

Така безмежна любов до землі, що давала захист, на якій знаходилась рідна домівка, приводила до її ідеалізації: «Не удивительно, после всех приведенных описаний, почему в воспоминаниях теперешних стариков страна вольностей запорожских козаков представляется такою богатой и цветущей страной. Конечно, в этих воспоминаниях немало и преувеличений, объясняющихся свойствами человеческой натуры все прошлое представлять в лучшем виде, чем настоящее…» (74); «У некоторых писателей прошлых веков страна вольностей у козаков запорожских называлась страной, текущей “млеком и медом”, а у самих козаков именовалась “раєм божим на землі”» (78).

Земля, щедра природними ресурсами, красива своїми пейзажами, обдаровувала внутрішніми багатствами людей, що тут мешкали: «Здесь, в виду этого грозного, дикого и заветного порога, часто сиживали и часто любовались с высокого мыса на мчавшиеся по скатам скал и на кипящие волны реки истинные ценители красот природы, мечтатели в душе, поэты в речах, художники в песнях, запорожские козаки, всегда жившие с природой душа в душу, лицом к лицу» (54-55). Усвідомлення багатств рідної землі відображено у деяких піснях, наприклад: “З устя Дніпра та й до вершини – Сімсот річок ще й чотири” (57).

Проте, як зазначає Д.І. Яворницький, Запорозький край не був однорідним щодо своїх багатств. Мабуть, невипадково серед найпоширеніших зображень козака історик називає малюнок з написом «Козак – душа правдива, Сорочки не має» (83). Тому тікаючи з України, Польщі та Росії за пороги Дніпра і розраховуючи знайти там багату здобич, втікачі нерідко втрачали й те, що несли з собою на Низ. Тому у козацьких піснях співається:

“Дніпре, брате, чим ти славен,

Чим ти красен, чим ти ясен –

Чи крутими берегами,

А чи жовтими пісками,

Чи своїми козаками?

Ой, я славен бурлаками,

Низовими козаками,

На Низ ідуть – гроші несуть,

А з Низу йдуть та й воші бьють.

По-під лав’ю рибу плавлють,

Під припічком горшки ставлять,

На піч добро вигружають” (82).

Цими фактами пояснює дослідник існування у польських письменників минулих років і найменування землі запорозьких козаків “Диким-полем”, іноді “Чисто-полем”, “Пусто-полем” (83). «Но каковы бы ни были удобства или неудобства края, для запорожских козаков он представлялся обетованною страною, заветной Палестиной, несмотря на весь ужас его пустынности, летнего зноя, зимней стужи, страшного безводья, губительного ветра. И чем страшнее казался этот край другим, тем привлекательнее он был запорожским козакам» (94), – такий висновок робить Д.І. Яворницький.

Серед характерних рис запорозьких козаків дослідник називає їх гостинність. Запорожці завжди радо вітали тих, хто приставав до їхньої спільноти і брав на себе певні зобов’язання. У Січі можна було зустріти представників різних народностей: українців, поляків, литовців, білорусів, великорусів, болгар, волохів, чорногорців, татар, турок, жидів, калмиків, грузинів, німців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток, звісно, становили українці (143).

Будь-хто, ким би він не був, звідки б і коли б не прийшов до Запоріжжя, міг вільно вступити до Січі за умови виконання п’яти обов’язкових вимог, якими були, за свідченням Д.І. Яворницького, наступні: 1) бути вільним і неодруженим чоловіком, 2) говорити малоросійською мовою, 3) присягнути на вірність російському цареві, 4) сповідувати православну віру, 5) пройти певне навчання. Не вказуючи на пріоритетність тієї чи тієї умови, з приводу другої історик зазначає: «По второму обязательству требовалось, чтобы поступивший в Сичь, если он не был русским, забыл свою природную речь и говорил козацкою, т.е. малороссийскою речью, это условие никогда и никем не нарушалось» (145-146). Як бачимо, свою цілісність запорожці вбачали не лише у просторовому, тобто територіальному, вимірі, про що йшлося вище, а й у мові та релігії.

Найважливішим принципом запорозьких козаків вважався общинний, тому найвища влада кошового отамана не могла прийняти будь-якого рішення чи щось зробити без товариства, без цілої громади (150), для чого скликалася козацька рада.

Крім соціально закріплених ролей, неабияке значення у стосунках між козаками мав не вік запорожців, а час їхнього прибуття, вступу до Січі: «…кто вступал раньше, тот имел преимущество перед вступившим позже, оттого последний называл первого “батьком”, а первый последнего “сынком”, хотя-бы батьку было 20, а сынку 40 лет» (148). Тобто для запорозьких козаків мав велике значення досвід, набутий під час перебування у Січі, та те, яким козак виявив себе: «Ни знатность рода, ни сословное происхождение, ни старшинство лет не имели в Сичи никакого значения; одни личные достоинства, т.е. храбрость, опыт, ум, находчивость, брались в расчет. Таким образом, в запорожской общине терялась всякая единичная личность, как бы она ни была важна и показна; тут все дела решались сообща…» (150). Слід зазначити, що запорозькі козаки не обмежували термін перебування у Січі і нікого не утримували примусово: «…Определенного срока для пребывания в Сичи поступившему в нее не полагалось: всяк мог выходить из нее, когда ему было угодно» (152). Добровільність – один з головних принципів формування війська запорозького. За цим принципом кожний новоприбулий міг змінити своє родове прізвище й обрати нове прізвисько, яке часом влучно давало характеристику козаку із зовнішньої чи внутрішньої, психологічної сторони. Серед таких прізвиськ Д.І. Яворницький називає Семи-Палка, Сторча-Ус, Стреляй-Баба, Рогозяний-Дід, Не-Ридай-мене-мати, Шмат, Шкода, Часник, Лисиця, Ворона, Жайворонок, Коза, Бабак, Барабан, Башмак, Штиря і т.п. Зміну прізвищ історик пояснює бажанням приховати минуле того, хто приходив на Січ (147 – 148). А приходили сюди люди з різним минулим: і ті, хто йшли сюди з доброї волі й примусово, тікали від власних дружин, батька, від пана, були й ті, хто не знайшли розради на батьківщині, тут були й ті, хто відчували у собі “волю огненну, силу богатирську”, які носили в грудях люту ненависть, тут були і “самозбройці польські”, і “ускоки задунайські”, і “западные люди, чуждые русским, маловедомые” (144) – усі знаходили притулок в Запорожжі. Крім того, приходили в Січ різні злодії, засуджені до страти, дезертири, всілякі пройдисвіти, проте вони, на думку Д.І. Яворницького, «не давали дурной окраски запорожскому товариству и … не могли иметь разлагающего влияния на козаков, вследствие строгости запорожских законов, смертельно каравших преступников, провинившихся в Сичи» (144).

Головним керівним принципом в козацькій громаді, на думку історика, був звичаєвий: «В основе всей козацкой общины их лежал обычай: по обычаю они не допускали в Сичь женщин, по обычаю производили суд и расправу, по обычаю разделялись на курени и паланки, по обычаю собирались в известное время на общие рады или совещания» (163).

Експліковані в історичному дослідженні Д.І. Яворницького риси українських козаків повторюють саме ті ознаки, які сприяли виникненню та формуванню у лексеми козак лінгвокультурологічного значення і які є архетиповими для української нації в цілому. Сучасні дослідники, аналізуючи самобутність та особливості українського національного характеру, визначили його архетипові ознаки, серед яких називають три основні риси: «По-перше, це – сумлінність… По-друге, це – звитяжництво, в якому відображується рішимість людини до “здобуття долі”… По-третє, це – туга, в якій виказує себе відчуття нетотожності людини навколишньому світові, нездійсненність у ньому власної долі» [6: 153]. Зображення й утвердження пріоритетних для характеру і свідомості українців рис на прикладі найкращих представників визначає етнокреативний характер літератури і науки, які розкривають етнічний портрет народу й виражають його неповторний досвід. Таким чином “культура трансформує історичний досвід у знаменування цінностей життя” [7: 91,98]. Філософи вказують також на важливість того, яким народ себе усвідомлює, які риси у собі помічає, оскільки від цього залежить його місце та роль в подальшому історичному розвитку [6: 144]. У зв’язку з цим будь-які зауваження з приводу національного характеру містять не лише констатації та надії, але й історичні проекції майбутнього життя нації в цілому.

_________________________

1. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура. – М.: Русский язык, 1983. – С. 15.

2. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К.: Фенікс, 1996. – С. 97.

3. Див., напр., наші публікації: Історико-філологічне значення лексеми «козак» у розумінні М.І. Костомарова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. – Вип. 10. – Луганськ, 2001. – С. 227 – 230; Етнопсихологічний портрет козака у творчості М. Костомарова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб.наук.ст. – Вип. 11. – К.: Шлях, 2002. – С. 238 – 241.

4. Див., напр.: Лексема “козак”: від історичного поняття до етнопсихологеми (на матеріалі художніх та наукових текстів ХІХ ст.) // Культура слова. – 2004. – Вип. 64. – С. 57 – 61 та ін.

5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х тт. — Т. 1. – К.: Наукова думка, 1990. – 580 с. Усі наступні посилання зроблені на вказане видання. Цитати наводяться із збереженням орфографії.

6. Андрос Є.І. Онтологія українського світосприймання: проблема соціокультурних пріоритетів // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К.: Фенікс, 1996. – С. 153.

7. Кримський С. Б. Архетипи української культури… – С. 91, 98.

Лариса Рева (Київ), науковий співробітник

Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

НАН України, кандидат філологічних наук

Микола Чернявський і “Слово о полку Ігоревім”

Микола Чернявський (1868 – 1946) – поет-еклектик, до того ж “свідомий еклектик” [1], прозаїк, перекладач, громадський діяч, різнобічно обдарована особистість, належить до покоління, яке вступило в літературу в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Донедавна був маловідомим українському читачеві. Його твори не перевидавалися близько 30 років, а сам автор став жертвою “підступного наклепу в період культу особи” [2].

Народився 3 січня 1868 р. в селі Торська Олексіївка (Шахова) Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер – село Октябрське Донецької обл.) в родині сільського диякона. Вчився в Бахмутській духовній школі, а потім — в Катеринославській духовній семінарії, яку закінчив у 1889 р., висвятився на священика і одержав приход в селі Новобожедарівка Слав’яносербського повіту — останньому українському селі на Дінці, за яким починались землі Війська Донського. Повноводий Донець з його левадами, батько в духовному сані, твори Л. Толстого “Исповедь” і “В чем моя вера?”, що були настільними книгами, спонукали молоду душу до нестримного бунту і до прагнення кращої долі.

Вірш “Ти не загинеш, Україно!”, спрямований проти Емського акта 1876 р., в якому поет намагався осмислити враження від ганебного царського документа, що призвів до згортання діяльності нечисленних українських установ, різкого скорочення україномовного друку, був яскравим художнім відображенням стану душі молодого поета, правдивого, чесного, мужнього, з відвертою ненавистю до політики російського самодержавства.

В 1901 – 1903 роках він працював у Чернігові в губернському земстві статистиком. Проте письменника ваблять південні степи з їх безмежним, повним сонця простором. 1903 р. він переїжджає до Херсона, в якому мешкав до 1919 р. і працював у губернському земстві, вчителював. Опікувався політичним товариством "Українська хата", яке проіснувало до 6 січня 1918 р.

Наприкінці ХІХ ст. М. Чернявський публікувався в журналах “Літературно-науковий вісник”, де друкувалися кращі його поезії, журналі “Правда” та інших часописах. 1905 р. його вірші були опубліковані в альманасі молодих поетів “Перша ластівка”, а в 20 – 30-х роках ХХ ст. друкувався в періодичних виданнях “Життя й революція”, “Червоний шлях”.

Пристрасною закоханістю в життя, юнацьким запалом позначена перша збірка ліричних віршів поета “Пісня кохання” (1895). В передреволюційний час вийшло ще дві книги його поезій: “Донецькі сонети” (1898) і “Зорі” (1903). Збірка “Донецькі сонети” складається з 28 віршів, де він першим в українській літературі оспівав донецький край, подав побутові малюнки села, роздуми про життя людини. Всі вони в мрійно-журливому тоні розкривають читачеві край фантастичних казок і чарівних снів. Письменник зображує мальовничі в своїй красі крейдяні гори понад Дінцем, що стоять "мов облиті щирим чистим серебром". А під ними, в обрамленні темного лісу, лежить серпом Дінець, глибінь блакиті якого "відбива дзеркальним склом":

–Ей, річко, відрадо степовая! Звідки ти взялась і куди прямуєш?

–Узялась я з землі-матері всеплодющої. Наплакали мене її хмари-кочовиці, небесами плинучи. А йду я до моря синього, до глибин його неміряних [3].

“Таким, як ця річка степова, було й життя самого письменника. На його 50-річному творчому шляху були і мілини, і глибини, були удачі й розчарування, але він ніколи не зупинявся в своїй творчості, прагнучи напоїти людські душі з джерел своєї поезії. Саме тому кращі його твори назавжди залишаться в скарбниці української літератури” [4].

Ніхто до М.Чернявського так турботливо не змалював шахтаря, не показав реалістично тяжкі умови його важкої праці ("Шахтар", "В Донецькому краю", "Огні безодні").

В період революції 1905 – 1907 років він залишався вірним прогресивним ідеалам (“Товариші”, “Весняна повідь”). “Новий порядок зробить нас новими людьми, сильними, запопадливими…, – говорять персонажі повісті. — Коли не бути вільним, то краще не жити, бо рабське життя недостойне людини”. Кращі реалістичні твори “Божа коровка”, “Собака”, “Змій”, “Вода прибуває” та ін. – це прокляття убогому, рабському життю.

Революція 1905 – 1907 років для найталановитіших її сучасників, серед яких називається і прізвище М. Чернявського, була тим очищаючим вогнем, що оздоровив їхню творчість, показав велич змісту й красу форми саме тієї поезії, що дружить з народом і в цьому бачить ціль свого існування [5]. Його поетична майстерність зробила значний крок уперед. М.Чернявський став “цікавим і оригінальним художником” [6]. С. Єфремов про нього писав: “Микола Чернявський –– поет з чулою, м’якою вдачею, лірик з природи, з нахилом до мрійності й розчарування, співець кохання з широким розмахом фантазії” [7].

В роки реакції, коли йшла гостра боротьба за громадську честь літератури, за її авангардну роль в громадсько-політичному житті, М.Чернявський виступав проти декадентського штукарства.

В період 1907 – 1914 років в творчому житті письменника відчувається моральна надломленість, втома, його переслідує думка про марність і короткочасність людського життя, яке все одно закінчується неминучою смертю, про марність світлих поривань в умовах тогочасної дійсності. І поряд з цим він створює поезії, в яких висловлюється тверда й непохитна віра в народ, який він розглядає “цілком як націю” [8] ("Степ" (1911), " Я буду жити так, як море" (1914), "Пахне порохом дорога" (1914).

Нині ми можемо ширше побачити весь спектр ідейно-естетичних тенденцій, письменницьких позицій та доль, типів творчих особистостей, політичних і мистецьких платформ, з якими українська література входила в пожовтневу добу. В цьому спектрі яскраво вирізнялася і та частина старої демократичної інтелігенції, що не влилася в еміграцію, а обрала позицію формальної лояльності щодо радянської влади, хоч і з неоднаковою для кожного мірою внутрішнього її прийняття… Цим літераторам [М. Чернявському] притаманна не тільки певна політична розважливість і моральна незалежність, а й глибока стурбованість долею нації та національної культури… [9].

В 1920 р. вийшло три книжки поезій і три книжки прозових творів М. Чернявського під спільною назвою “Молодість”. А з нагоди його 60-річчя видавництво "Рух" у 1927 – 1931 роках за участю автора випустило найбільш повне 10-томне видання творів письменника, які об’єднані в циклі під назвою “В краю Дажбожих внуків”, де автор роздумує про життя народу, подає поетичні замальовки природи. Це своєрідний календар донецького краю, поетичний щоденник письменника, “переказане словом життя людини”. Поет і його ліричний герой черпають духовну наснагу з природи. У вірші “З чужини” (1902), який є ніби заспівом до всього циклу, він писав: “Я – степу син”. До речі, ще 1896 р. він написав вірш “Степ і степ, один без краю” (1896). Покладений на музику Я. Степовим твір став народною піснею.

Улюбленими образами природи, окрім степу, у письменника виступають синє море, зоряне небо… Природа в його творах – завжди жива. Море –то грайливе, то грізне й непокірне, то лагідне; образ спокійної ночі і блискучих зірок асоціюється з душевним спокоєм, комфортним станом ліричного героя. Осінь для письменника – свого роду не лише підсумкова пора року, саме в цей період він все гостріше відчуває свою самотність, невтішні думки гнітяться, сум заповзає в душу, мов осіння мряка:

…Важко, сумно

Дощ весь день до ночі ллє.

В грудях плаче нерозумне

Серце зраджене моє ("Осінь, мряка. Важко, сумно…").

Природа, пейзажі мають функціональні особливості як засоби розкриття емоційного стану персонажів і самого поета: “Природа й я – то є те саме: вона в мені і я у ній.” Вона “привносить у душу ліричного героя М. Чернявського відчуття гармонії, спокою, стає компенсацією почуттів, які були затрачені на протистояння суспільству” [10]. Це твори великої філософської наснаги про сенс буття людини і Всесвіту.

З 1933 р. М. Чернявський перестав друкуватися. В 30-х роках він зрідка виступав з творами в періодичній пресі і посилено працював над романом “Море кличе”, який, на жаль, так і не побачив світу.

В 1937 р. за наклепом М. Чернявського заарештовують. В 1946 р. письменник, знесилений хворобами, помер на засланні [11].

Після реабілітації, в 1959 р. в серії “Бібліотека поета” вийшли вибрані його поезії в одному томі. 1966 р. видавництво “Дніпро” випустило зібрання його творів у двох томах. 1998 р. в Херсоні побачила світ книга: Чернявський М. Літературні розвідки. Бібліографічні нариси.

У різноманітній, тематично багатій творчості М. Чернявського особливо визначаються патріотичні твори, присвячені Україні, її історії, зокрема козаччині, добі Б. Хмельницького, а також життю сучасного йому ліричного героя-селянина, шахтаря, інтелігенції... Літературна й життєва доля письменника тісно взаємопов’язані. Письменник був упевнений, що незабаром прийде час, коли прокинеться Україна від сну, розправить свої могутні плечі, розірве залізні пута віковічного рабства. В цьому плані його творчість виступає як синтез патріотичного та християнського мислення. Він бачив свій народ серед народів майбутнього, творчий геній яких ще не розвинувся на повну силу. Вірш “Заповіт” (1904) – яскраве тому свідчення:

Вірте у геній народа,

В силу духовну його!

Вірте у геній народа…

У вірші “Народ” (1896) М. Чернявський порівнює народні сили з морською стихією, яка спокійна до часу.

Характерні риси стилю М. Чернявського – постійне прагнення до художнього освоєння актуальних проблем дійсності, широкий емоційно-естетичний діапазон мислення, глибокий філософський підтекст творів.

Наскрізною темою його творчості було заперечення руйнівної сили війни. Це знайшло вираження в віршах “Царське свято”, “Пан та ратай”, “До сонця”… В поемі “Балкани” (1888) у максимально насиченому емоційністю і ліричністю образі матері, яка не спить, сердешна, і, як Ярославна, благає завірюху уберегти, відвернути смерть від єдиного сина, якого погнали на російсько-турецьку війну. Образ жінки-матері виступає в поемі як втілення узагальненого образу матері -Батьківщини.

Російсько-японська війна 1904 – 1907 років дала поштовх до створення твору "Із днів журби і гніву" – письменник не може в цей час ні про що писати, окрім страждань і сліз народних. Йому несила "звернуть думки на інший шлях…", бо вони однаково "линуть на могили", що рясно вкрили непривітну й чужу Маньчжурію. Ці могили для поета – свідки небаченої трагедії народу, розплата за "сліпотство духу і пихи" російського самодержавства.

М. Чернявський був митцем, передусім, ліричного складу. Він створив ряд поезій, овіяних ніжністю і теплотою почуттів, "позначених журливо-сумовитим настроєм, що відбивав страшну дисгармонію між світлими мріями, райдужними надіями людини й сірою жорстокою дійсністю, яка вбиває кращі людські прагнення і поривання" [12]. Одчайдушний гнівний бунт чесної душі одинака, палкий протест проти існуючої несправедливості, а поруч –– розпач і зневіра в свої сили; заклик до рішучої боротьби з панівними класами і прикре незадоволення відсутністю революційного духу в народі; непереможна віра в світле майбутнє і безпідставні звернення до якихось таємних сил, які повинні з’явитися то в образі гнівного Пророка, то в образі Генія і Світового Духу і визволити народ з його рабського становища” [13].

У творчості М. Чернявського досліджується тема інтелігенції, що була йому близькою – повісті “Весняна повідь” (1906), “Варвари” (1908), “Під чорною корогвою” ("Червоний шлях". –№№7 – 10, 1928) Його ліричний герой швидше песимістичних настроїв, зневірений в ідеї соціальної справедливості. Можливо, письменник змальовував себе, свої настрої та уподобання, а також передчував передчасний арешт і свою кончину на Колимі. Для нього важливим було відчуття Бога в собі, гармонія з природою та космосом, злиття з ними в цілісному єднанні, – таким чином тікаючи від реалій, моральної обмеженості, зла та жорстокості й несправедливості оточуючого середовища, що ніс у собі майбутній тоталітаризм.

М. Чернявський належав до тієї частини інтелігенції, яка боліла болями народу, страждала його стражданнями, сподівалась і вірила в його кращу долю. Соціальний ідеал в його творах знаходить свою специфіку художнього вираження. Вся творчість письменника пронизана дисгармонією поміж двома світами – духовним і матеріальним, заземленим та космічним, мізерно – дріб’язковим, нікчемним, жалюгідним та окриленим, між злетом та падінням, добром і злом. Письменник глибоко вивчає людину, її буття в мікро- та макрокосмосі, духовне начало, родинні зв’язки, питання нації. Мало заглиблюючись в біографію конкретного моменту чи навіть історичних обставин, письменник вкорінюється в філософію плинності вічного. Його цікавлять проблеми життя та смерті, страждання й щастя. Проте ліричний герой його творів – не вимислена особа знікуди, а цілком земна. Письменник розмірковує над доцільністю її життя, над духовно-матеріальним началом та творчим духом її гармонійної сутності – “Зорі”, “Сон життя”, “На крилах смерті”, “Хай буде світ!”, “Комета”… Його персонажів постійно мучить відчуття беззмістовності життя, внутрішньої тривоги й невдоволення власним існуванням. Письменник апелює до читача, за висловом І. Франка, з погляду вищої культури душі (14). "Чернявський… закликав виносити на люди свої дійсні і уявні скорботи, нудьгу й пригніченість, розгубленість і безпорадність, біль і ниття. А його сучасниця Леся Українка, хвора жінка… ретельно ховала від читачів свої страждання… " [15]. Це були два розуміння покликання поета і ролі поезії в житті людей. Для І. Франка, як і для Лесі Українки, це був "вогонь в одежі слова”, для Чернявського ж:

В промінні місяця блідому,

В тремтінні зірок золотому,

В бурхливих подихах зими,

В веснянім герці світу й тьми,

В німих очах, дзвінкому слові,

В піснях страждання і любові –

Речей принада й красота –

Живе поезія свята

("Поезія").

Джерелами поетичного натхнення М. Чернявського була романтична лірика Т. Шевченка, російська поезія 80-х років, народна пісня. З самого початку літературної діяльності письменника його творчість мала нерозривність з українським фольклором, народною піснею, думою, казкою… І водночас її розвиток був невіддільний від розвитку світової культури.

Вагому роль в естетиці М. Чернявського мала антична класика. Він зробив спробу вписатися в контекст світових тем, образів і мотивів, звернувшись до античності як до своєрідного засобу вираження проблем сучасності: "Остання пісня Сафо", "Гомер"… [16]. М. Чернявський часто вдається до алюзій з Біблії: легендарна історія народу, який під впливом натхненного слова Єремії "ганебні ярма поламав" – повчальний приклад для нащадків: "Коли, як він, Ізраїль маю"… [17].

Надзвичайно великий вплив мала на нього творчість Кобзаря. “Немов новий, ніколи не бачений, український світ постав перед мої очі. Світ незвичайного трагізму й мученства. Світ дивної вроди й поезії... Отут я побачив силу Шевченка, тут почув огонь його душі, отут з його очей безсмертних перебігли на мої очі його святі сльози” [18]. Визначним досягненням М. Чернявського в галузі громадсько-політичної сатири є вірш “Самсон окутий” (1900), який продовжив славні традиції шевченківських поем “Сон” і “Кавказ”… Поет висміяв прогнилий уклад суспільного життя царської Росії . Образ міфічного Прометея – велич і безсмертя народу, віковічне прагнення до щастя й волі.

На численних поетичних творах М. Чернявського позначився вплив “Досвітніх вогнів” Лесі Українки, з якою він листувався.

У творчості письменника П. Куліш відіграв значну роль як історик та художній інтерпретатор української старовини – поезії "Іван Брюховецький", "Кінець Дорошенка", "Полтавські втікачі"... Історична тематика в творчості письменника знайшла своє втілення також у творах "Соколині гони" (1887), "Невільник" (1894), "В огні повстання" (1887), поемі "Козаки" (1888), "Воля" (1888), "Батуринські руїни" (1901), в яких оспівано визвольну боротьбу українського народу, неначе справедливу кару над пригноблювачами, втілено національно-визвольну ідею. Основними джерелами козацької тематики послужили і літописи XVII – XVIII ст., "Синопсис" І. Гізеля, "Історія русів", а також героїчний народний епос. Тут найбільше відіграли свою роль для М. Чернявського народні пісні та думи. Він ніколи не повторював їх, а поглиблював, розвивав, створюючи оригінальні художні твори, пройняті романтикою, пафосом героїчної боротьби українського народу. Ці твори були своєрідним протестом поета проти сірості і одноманітності існуючої дійсності. “Непевність епохи, тоталітарне суспільство, раціоналізація та технізація людського існування…, історична пам’ять і відірваність від ґрунту, катастрофічна несталість людського життя, двозначність слів і почуттів, утрачена автентичність” [19] – це проблеми, які переосмислювалися та модифікувалися практично у всіх художніх творах М. Чернявського.

Великий вплив на творчість М. Чернявського мав М. Коцюбинський, з яким він виклав свої погляди на тематичне збагачення і подальший розвиток реалізму в українській літературі шляхом поглиблення психологічної мотивації образів. Вони написали лист-заклик до українських письменників, у якому пропонувалося брати участь у підготовці й виданні альманаху “З потоку життя”. Саме цей заклик змусив М. Чернявського писати про людей праці – “Хмара”, “Кам’яна баба”, “Гіганти”...

М. Чернявський, критично ставлячись до своєї літературної праці, проблем стилю, у листі до О. Коваленка, упорядника антології “Українська муза”, аналізуючи свою творчість за напрямами – романтичним, реалістичним, модернізмом, імпресіонізмом, символізмом, писав: “І всі ці напрямки мені однаково любі й дорогі, й я користуюся їми всіма, але ні одному з них не можу й не хочу віддатися цілком. Бо це значило б свідомо обмежити себе” [20].

Поет, інтелігент, аристократ духу, незаангажований в тогочасні проблеми, захищаючи правду, вивів нашу літературу на загальноєвропейські обрії.

В середині ХХ ст., задовго до “відлиги”, робилася спроба повернути до історичного обігу імена несправедливо забутих майстрів слова. В цей перелік потрапила і постать М. Чернявського, до творчості якого не втрачався інтерес. Проте й тут не обійшлося без маневрування. Йшлося про те, що відбувалася хвороба т.зв. “хрестоматійного глянцю”, яка “полягала в тому, щоб ”...фактично заново представляючи сучасному читачеві того чи іншого письменника, в творчості якого були ідейні блукання, більш чи менш серйозні помилки, зриви, – намагалися затушкувати їх, а то й зовсім замовчати, робити вигляд, ніби тих блукань, помилок і зривів взагалі не було” [21]. Так “радянське” літературознавство творило історію української літератури.

Лише наприкінці ХХ ст. постать М. Чернявського почала трохи "оживати". В Херсоні, рідному місті письменника, з яким пов'язувалося його творче життя, почали проводитися заходи, присвячені пам'яті талановитого майстра.

М. Чернявський займався перекладацькою діяльністю. Йому належать переклади твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Фета, А. Міцкевича, Гете, Г. Гейне, В. Гюго, С. Надсона. Особливо він любив О. Пушкіна – можливо, за його бунтівну лірику? "Переклади його творів М. Чернявським на українську мову є одними з кращих зразків перекладацької літератури" [22]. 1894 р. він переклав “Слово о полку Ігоревім”.

Не випадково "Слово о полку Ігоревім" хвилювало не одне покоління істориків, філологів, книгознавців, письменників… Існує більше 700 фундаментальних досліджень про «Слово», написаних різними мовами. Серед них – праці українських вчених: М. Максимовича, О. Огоновського, І. Франка, П. Житецького, О. Потебні, М. Грушевського, В. Перетца, В. Адріанової-Перетц, М. Грунського, Д. Чижевського, М. Возняка, С. Єфремова, О. Білецького, О. Пріцака та ін. Не завжди студіювання «Слова» українськими вченими сприймалися доброзичливо російськими науковцями. Про це свідчить публікація К. Копержинського: «Як курйоз, відмітимо вміщену в «Известиях общ. рус. языка и словесности АН СССР» (XXXII. — С. 292 – 299), рецензію С.П. Розанова на праці акад. В.М. Перетца про «Слово о полку Ігоревім». У фейлетонному стилі автор висловлює думки, характерні для консервативних кіл; сперечається щодо терміну «Україна-Русь», і гадає, що наукову працю в жодному разі не можна видавати мовою українською (?) – тільки російською» [23].

Поема знайшла відгук і в оригінальній творчості письменників ХІХ – ХХ ст. Багатьма мовами світу існують переклади і переспіви «Слова». Чимало хто з митців України здійснював художні переклади та переспіви твору саме через захоплення образом Ярославни [24].

Переклади й переспіви окремих фрагментів “Слова”, зокрема “Плачу Ярославни”, дали М. Шашкевич (1833), Т. Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський) (1893), Б. Лепкий (1915) і багато інших українських поетів.

До "Слова", як до криниці, зверталися І. Котляревський, С. Руданський, Ю. Федькович, П. Мирний, Б. Грінченко та інші майстри слова.

“Слово” стало тією спадщиною, яку неодноразово використовували митці пізніших часів: М.К. Зеров "Князь Ігор" (1921); "Сон Святослава" (1931); Г. Хоткевич “О полку Ігоревім” (1926); М.П. Бажан "Слово о полку" (1927); Л.С. Первомайський "Плач Ярославни" (1938).

Одним із найкращих перекладів “Слова” в українській літературі, з максимальним наближенням до оригіналу як за змістом, так і за стилем, у якому збережено ритміку і пісенний склад твору, був переклад М.Т. Рильського (перше видання – 1939 р.). У 1952 р. вийшло повніше видання з фотокопією першодруку, прозовий переклад М. Грунського, віршовий – М. Рильського, коментар та післямова – С. Маслова) [25].

М. Рильський “радив орієнтуватися на фольклорні розміри, по можливості, зберігати стиль пам’ятки – цих правил він дотримувався й сам. Його переклад відзначається пластикою слова, точністю передачі найрізноманітніших відтінків настрою, завершеністю образів і картин. І все це – у нерозривному зв’язку з природою” [26]. Причому не на її тлі, а як епізод життя природи. Прикладом може бути уривок з перекладу М. Рильського про втечу князя Ігоря з половецького полону:

А Ігор-князь поскочив горностаєм

Між очерети високі,

Білим гоголем на воду полинув.

Іспав же він на коня бистрого

Ще й помчався вовком-сіроманцем

До лугу донецького,

Ще й полетів ясним соколом,

Гуси-лебеді в тумані сизому

На підживок собі забиваючи.

Критика відзначала: “Слово о полку Ігоревім” за виданням 1800 р. у перекладі М. Рильського (1939) “належить до найкращих перекладів “Слова” ХХ ст.” [27].

Ярославні присвячували свої поезії й інші українські поети: П.М. Воронько "Ярославна" (1945); П.Г. Тичина "Плач Ярославни" (1949); А. Малишко. В багатьох поезіях А. Малишка, написаних під час війни, образ Ярославни отримав кілька перевтілень. Образи "Слова" стають органічною частиною творчості поета. У вірші "Плач Ярославни" – вірна дружина в тяжких умовах війни своєю любов'ю підтримує бійця, зміцнює його мужність і силу. В поезії "Ярославно, Ігор знову кличе" жіноча любов виступає як нездоланна сила за будь-яких обставин. У творі "Мати" Ярославна зображена багатостраждальною жінкою, що виростила синів, які пішли на смертельні воєнні дороги [28].

Зацікавленість "Словом о полку Ігоревім" пояснюється, перш за все, високою художньою майстерністю твору, в якому сполучаються національно-патріотичне і загальнолюдське начала, його зв’язком з насущними інтересами народного життя. “Оригінальність “Слова” – переважно в його надзвичайній поетичній висоті” [29].

Існують переклади "Слова о полку Ігоревім" чеською, болгарською, німецькою, французькою, англійською, італійською та іншими мовами народів світу. Польською мовою перекладали твір І. Раковецький [30], Ц. Годебський, Ю. Тувім та ін.

“Випадково дійшла до нас ця єдина в своєму роді перлина старої поезії. І досі вона є почасти загадковою, хоч сторічна праця дослідників допомагає нам певною мірою зрозуміти її щільний зв’язок із старою літературою» [31]. Свою частку праці до цього доклав і М. Чернявський.

Чому М. Чернявський звернувся до перекладу “Слова”? Однією з причин було те, що дитинство його проходило там, де колись відбулася рать Ігоря з половцями. “Це були часи індивідуального героїзму, коли відзначалися оспівані “Словом о полку Ігоревім” “славні вояки – під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем коп’я годовані” [32].

М. Чернявський неодноразово звертався до сюжету твору. Вплив “Слова” у письменника відчувається у змалюванні донецької природи. Швидкоплинна ріка Донець нагадує М. Чернявському про давно минулі події, про ті часи, коли з половецького полону втікав князь Ігор (“Князь Ігор”) – йому ввижається, як хтось “незнаний на світанні ворушить росяні кущі”, як “збива убрання росяне з розгону”, втікають, поспішаючи на батьківщину, Ігор з Овлуром.

До перекладу твору додано сповнене поетичної краси оповідання – фантазію про життя половецького стану. “…Я бачу ясно, як Ігор тужить у неволі, десь на могилі коло Торця. Може там, де я малятком бігав колись… Мені ввижається тихий вечір. На заході в огненно-сизих хмарах сідає сонце. Молодики-половчани, смаглі й косоокі, з гиком і криком скачуть із степу на конях – женуть напувати табуни до Торця. А далі, коло веж, іржуть кобили і лошата. Гавкають собаки і метушиться дітвора. Жінки доять широколобих, тонконогих кобил, розпалюють огні і варять вечерю. Дим підноситься вгору, тягнеться до Торця й пливе через його золотом пофарбовану течію на захід, – туди, де рідна князева країна, де люба Ярославна тужить по своєму князеві…”

Свій переклад (фактично теж переспів) Чернявський здійснив чотиристопним римованим хореєм. “Не вдержався я від спокуси – додати віршам рими, і жалкую, бо через них я не міг надати перекладові того лаконізму мови, який є в оригіналі і який я ставлю дуже високо”, хоча, продовжує далі перекладач, він “мав на меті – бути як можна ближче до оригіналу, не відступати далеко від тексту і, не вносячи свого, не викидать нічого з “Слова”. Бо в такій спадщині, як “Слово”, кожне речення – багатство, кожен вислів – коштовний скарб” [33].

“Чернявський, як і всі інші перекладачі, глибоко вивчав “Слово”, знав його і свої міркування про цей твір висловив у вступному слові до перекладу… він дає хоч і коротку, але влучну характеристику основних особливостей майже всіх тогочасних поетичних перекладів “Слова”, виявляючи водночас той пієтет, з яким ставилися до витвору староруського генія поети новочасні. Переклад – переспів Чернявського, талановитого поета, стоїть у ряду кращих українських переспівів “Слова”… [34].

“…Слово про похід Ігоря”1 не тільки своїм змістом і його обробленням – формою, але й своєю ідеєю творить предорогоцінну окрасу цілої старої української літератури” [35]. І ми погоджуємося з С. Єфремовим, який зазначав: “Такої вартості твір не може стояти сам – один, окремо, без попередньої роботи цілих поколінь – одне слово, без тієї поетичної атмосфери, що не тільки сприяє народженню талановитих творів, а й шляхи їм прочищає, кладе підмурівок для творчості” [36].

Примітка:

1 Чернявський М. Слово про похід Ігоря // Чернявський М. Твори: В 10 т. – Т. VII. – Харків: Рух, 1928. - С. 273-297. — [328 с.].

____________________

1. Історія української літератури ХХ століття: В 2 кн. –– Кн.1: 1910 – 1930 – і роки / За ред.: В. Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С. 29.

2. Костенко В. На шляхах велелюдних: Літ.-крит. нарис про життя і поетичну творчість М. Чернявського. – Донецьк: Донбас, 1964. ––250 с. [С. 3 (Передмова)].

3. Чернявський М. Твори: В 10 т. – Т. 5. – Х.: Рух, 1929. – С. 105.

4. Костенко В. Микола Чернявський: 1868 – 1946 // Чернявський М. Твори: В 2 т. – Т.1. –К.: Дніпро, 1966. – 514 с. [С. 37].

5. Історія української літератури: У 8 т. – Т.5. –К.: Наук. думка, 1968. – С. 398.

6. Там само. – С. 25.

7. Єфремов С. Історія українського письменства. –– К.:Feminа, 1995. –– С.545.

8. Чернявський М. Твори: В 2 т. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1966. – С. 364.

9. Історія української літератури ХХ ст.: Кн. 1… – С. 79 – 60.

10. Ярошевська Л. “Гармонія душі – святий дарунок неба…”: До питання про світогляд М. Чернявського // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. — Вип. 18. — Ч. 1. – К.: Акцент, 2004. – С. 572.

11. Черепков В. Засуджений до розстрілу. Життя і смерть Миколи Чернявського в документах і листах // Літ. Україна. – 2006. – 8 черв. — С. 7.

12. Костенко В. Микола Чернявський… — С. 11.

13. Костенко В. Там само. – С. 24.

14. Франко І. Причинки до вивчення церковнослов'янських новозавітніх апокрифів //Зібр. тв.: У 50 т. – Т. 36. – С. 111.

15. Бабишкін О. Поезія Миколи Чернявського // Чернявський М. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1959. – 480 с. [С. 11].

16. Голомб Л. Мотив поета – пророка в ліриці М. Чернявського // М. Чернявський – письменник, громадянський діяч, педагог: Тези доп. наук. конференції . – Херсон, 1993. – 85 с. [С. 8].

17. Демченко А.В. Античний світ у поезії М. Чернявського // Там само. –С. 22.

18. Чернявський М. Твори в 10 т. –Т. V. – С. 247.

19. Гірняк М. Існування на межі, або екзистенціалістські умонастрої у прозі В. Петрова – Домонтовича // Слово і час. – 2007. – №8. – С. 29.

20. Плевако М. Микола Чернявський // Червоний шлях. – 1925. – №11 – 12. – С. 240.

21. Волинський К. Читач повинен знати правду // Літ. газ. – 1959. – № 99 – 11 груд.

22. Бабишкін О. Поезія Миколи Чернявського… — С. 133.

23. Науково-дослідчий і науково-видавничий рух Радянської України в 1927 р.: Бібліогр. огляд / Копержинський К. Українське літературознавство і критика // Україна. – 1928. – Кн. 3. – С. 111.

24. Слово о плЂку Игоре†в українських художніх перекладах і переспівах ХІХ – ХХ ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1953; Слово о полку Ігоревім. – К., 1955.– [Бібліотека поета]; Слово о плЂку Игоре†та його поетичні переклади і переспіви. – К.: Наук. думка, 1967.

25. Слово о полку Ігоревє. Фотокопія 1800 р. / Пер. М.К. Грунського; пер. у віршах дійсного чл. АН УРСР М.Т. Рильського; ст. і коментар чл.-кор. АН УРСР С. Маслова. – К.: Держ. Вид-во худож. літ., 1952. – 118 с.

26. Бондар М.Г. Слово о полку Ігоревім у творчості М. Рильського // М. Рильський і світова література / Матеріали наук. конференції, присвяченій 60-річчю від часу народження М. Рильського / Упор. і ред.: П. Охріменко; Сумська обл. організація книголюбів. – Суми, 1995. – С. 16.

27. Охріменко П.М. Рильський і світова література. – С. 8.

28. Малишко А. Плач Ярославни; Ярославно, Ігор знову кличе; Мати // Слово о полку Игоревђ та його поетичні переклади і переспіви / Вид.підгот.: Л. Махновець. – К.: Наук. думка, 1967. – С. 33 – 34.

29. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – [478 с.]. – С. 178.

30. Рева Л. Ігнатій Раковецький, його життя та “Prawda Ruska” // Бердичів древній і вічно молодий : Наук. зб. “Велика Волинь” : Праці Житомирського науково-краєзнавчого т-ва дослідників Волині. – Т. 32. – Житомир: Видання Марини Косенко, 2005. – С. 221 – 224.

31. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – [478 с.]. – С. 192.

32. Крип’якевич І. Історія України. – Вид. 2., перероб. і доп. – Львів: Вид-во “Світ”, 1992. – [558 с.] – С. 73.

33. Махновець Л. У віках безсмертне // Слово о полку ИгоревЋ та його поетичні переклади і переспіви / Вид. підг. Л. Махновець. – К.: Наук. думка, 1967. – С. 28.

34. Махновець Л. Там само. – С. 28.

35. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Кн.1. – Львів: Вид-во “Світ”, 1992. – С. 245.

36. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – [688 с.]. – С. 104 – 105.

Тетяна Жила ((Умань), викладач кафедри

української мови Уманського державного педагогічного

університету, кандидат філологічних наук

Назви на позначення вулиці за особливістю рельєфу

Вивчення історії формування словникового складу мови є актуальним у сучасній мовознавчій науці. Нині лінгвістичними студіями охоплено широке коло лексики, яка відображає різноманітні сторони життя і діяльності людей. У численних монографіях і статтях українські та російські мовознавці В. М. Русанівський, В. В. Жайворонок, А. А. Уфимцева, Д. М. Шмельов та ін. досліджували історію формування різних тематичних груп лексики. Існують праці, присвячені лексиці на позначення територіальних одиниць. Це дослідження В. В. Богачука, Л. Л. Гумецької, Л. І. Батюк, Л. С. Паламарчука. На матеріалі списків київських вулиць ХІХ та ХХ ст., історико-географічних описів Києва, карт, планів міста Х – ХІV ст. проаналізувала словотвірну структуру власних назв київських вулиць, провулків бульварів у статті „Словотвірна структура топонімів адресного функціонування (назви вулиць міста Києва)” Л. І. Колоколова [1, 87 – 94]. Усі лінгвісти сходяться на думці, що словниковий склад мови тісно пов’язаний з позамовними чинниками: історією народу, культурою, побутом, суспільним життям, з особливостями географічного розташування.

У системі досліджуваної лексики спостерігається перенесення назв, що позначають особливості рельєфу, на позначення території, місцевості. Таких назв багато в Києві, що викликано його природно-географічними особливостями. Наведемо фрагмент із роману П. Загребельного “Південний комфорт”: Збагнув тільки, що Київ безконечний, пишний, запаморочливий, таємний. Зелені гори і яри, долини в золотавих туманах, фантастичні будівлі на узвишшях, тихі ручаї серед зелених дерев, ліниві вигини Дніпра з-за Оболоні – все це було твоє (2). Особливості рельєфу м. Києва відображені в назвах територій, де топографічні номени вживаються із власними назвами.

У лексичній системі української мови існує спеціальна назва для вулиці, яка відзначається особливостями рельєфу. Це давнє слово узвіз, яке фіксується у “Материалах” І. І. Срезневського зі значенням “в’їзд, підйом” (ІІІ, 1169). У “Словнику української мови” воно зареєстроване в значенні “крутий підйом, вулиця, дорога, що мають підйом” (СУМ, Х, 405). Наші спостереження показують, що ця назва може функціонувати в узагальненому значенні, напр.: Твердохліб проїздив древніми вулицями й узвозами, довкола панували барви – зелена, біла, золота, – барви Києва (Гончар, 6, 7); Прикро, геть нікудишньо стало на душі, коли Петро Дем’янович підіймався крутим узвозом, який незабаром перейшов у ще крутішу стежку (Гончар, 6, 376); Якась летюча сила підхопила їх і несла вниз по узвозу далі, далі (Загреб., Півд. комфорт, 205). Узвози – одна з характерних ознак м. Києва. Наприклад, у довідковому виданні відзначено: Боричів узвіз. Тепер простягається від Боричевого току до Набережно-Хрещатицької вул. (ЕК, 71); Володимирський узвіз. Простягається від площі Ленінського комсомолу до вулиці Данова. Сполучає центр міста (Хрещатик) з Подолом (ЕК, 115); Дніпровський узвіз. Простягається від площі Слави до Набережного шосе (Печерський р-н) і Дніпра (ЕК, 171–172); “Замок Ричарда – Левове серце”. Опоетизована назва будинку…, спорудженому на Андріївському узвозі № 15 (ЕК, 210); Кловський узвіз. Простягається від вул. Жовтневої революції до вул. Кловської (ЕК, 293); Крутий узвіз (кол. узвіз Пащенка, від прізвища поселенця) (ЕК, 326).

Українські письменники, описуючи Київ, змальовують і його узвози, напр.: Боричів узвізодин із епіцентрів подій, описаних в історичному романі Семена Скляренка “Володимир”: Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували: в передградді й на Боричевому узвозі (Скляренко, 164); І всі вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни (Скляренко, 164); Твердохліб їхав … загадковим зеленим мороком Володимирського узвозу (теща щоразу постогнувала, що цей узвіз звучить для неї, як “Весна священна” Стравинського) (Загреб., Півд. комфорт, 7–8); Вони вже йшли вниз по Андріївському узвозу. Оновлений старий Київ (Загреб., Півд. комфорт, 204); Прогулянка з нею по Андріївському узвозу, побіля древностей і святинь Києва, – мовби мандрівка крізь віки і крізь долю (Загреб., Півд. комфорт, 210). У романі В. Підмогильного “Місто” ліричний герой повідомляє свою адресу: Чекаю тебе. Я живу на Андріївському взвозі, 38 (Підмогильний, 464). Так само в адресних списках: Кловський узвіз, Печерський узвіз (Печерськ, вересень 2004). Отже, назва узвіз, як і апелятив вулиця, виконує адресну функцію.

Рідкісною назвою на позначення вулиці є слово тік, напр.: Боричів тік. Вулиця в Подільському р-ні. Простягається від Боричевого узвозу до Флорівської вул. Відома з часів Київської Русі (ЕК, 71). У “Материалах” І. І. Срезневського іменник токъ реєструється зі значеннями “течія, джерело; біг, тік; місце для молотьби” (Срезн., ІІІ, 973). Укладачі “Енциклопедії Києва” наводять версії походження слова тік: за однією версією, назва походить від назви місця, де молотили збіжжя; за іншою, від слова текти, оскільки на місці розташування Боричевого току протікали сильні підземні струмки і потоки, які приводили до зсувів (ЕК, 71).

В науковій києвознавчій літературі відзначається, що “в топографічному відношенні територія Києва також не має собі рівних на Подніпров’ї. … в районі Києва правий його берег (Дніпра) різко піднімається. Ця підвищена смуга являє собою північно-східну околицю всього правобережного плато…, річки і численні яри створювали таку кількість природно укріплених гір (Старокиївська, Киселівка, Дитинка, Щекавиця, Лиса та ін.), якої в жодному іншому районі Середнього Подніпров’я не знайти” [5, 40 – 41]. Специфіка київських гір полягала в тому, що на них могло розташовуватися ціле поселення, напр.: Характерною особливістю поселення на Замковій горі є повна відсутність на ній давньоруських поховань (Толочко, 65). Джерельний матеріал засвідчує, що територія, позначувана словом гора, є частиною міста, напр.: В топографічному відношенні Старокиївська гора була не менш зручною для поселення, ніж Замкова, а її єдиний недолік (не мала природних укріплень з півдня) обернувся з часом на перевагу, оскільки добре зв’язував її з навколишніми горами і мисами і містив у собі кращі перспективи зростання центральної частини міста (Толочко, 66); Політико-адміністративним центром Києва цього часу був район Старокиївської і, можливо, Замкової гір (Толочко, 73). Такі ж відомості про Київ знаходимо і в художніх творах, наприклад у романі С. Скляренка “Володимир”: На високих горах стоїть город Київ, але важко тобі звідси одному бачити всю Русь (437). Отже, в межах Києва на позначення територій, що відзначаються особливостями рельєфу, засвідчені словосполуки з лексемою гора, які функціонують і сьогодні, напр.: Батиєва гора. Назва підвищеної місцевості між вулицями Солом’янською і Волгоградською (Залізничний р-н). <…> На карті Києва 1837 є назва Батиєва гора (ЕК, 56); Жовтневе. Селище в Московському районі на Багриновій горі (ЕК, 195). Наведені приклади засвідчують, що в контекстах іменник гора позначає не власне гору, а територію, місцевість. Як назва місцевості функціонує апелятив гора й у словосполученні Байкова гора. Місцевість у Московському районі, де розташоване одне з найстаріших у місті Байкове кладовище. Назву, як і Байкова вулиця, дістала за ім’ям генерала Байкова, якому належав хутір, що був тут у 30-х роках ХІХ ст. Хутір був куплений міською думою під цвинтар (ЕК, 51–52). Отже, словом гора поіменовано велику місцевість, де міг розташуватися хутір, селище. Із назвою гора на позначення київських територій засвідчено також сполуки Кирилівська гора, Батиєва гора, Лиса гора, остання з яких відома і в м. Умані, а в Харкові відома Холодна гора. Зауважимо, що у “Словнику української мови” не відображено функціонування слова гора з таким відтінком значення: 1. Значне підвищення над навколишньою місцевістю або серед інших підвищень // тільки мн. Гориста місцевість, країна. 2. Велика кількість чого-небудь складеного в купу; багато чогось. 3. У вигляді гори. 4. діал. Горище (СУМ, ІІ, 124–125).

У такій же функції вживається і слово яр, напр.: Кмитів яр. Вулиця в Шевченківському районі (ЕК, 293), Протасів яр (Київ). Такі назви засвідчені і в художніх творах, де слово яр у складі власної назви слугує на позначення території: Рано чи пізно бульдозер однаково добрався б і до твого Чорного яру. Звичайно, ти виріс тут, дух околиці ще й зараз не зовсім вивіявся з душі (Гончар, 6, 371); … десь за стадіоном, на вильоті з Реп’яхового яру, здійнялося могутньою стіною і помчало вниз через вулицю (Загреб., Півд. комфорт, 81). “Словник української мови” не кодифікує в лексемі яр цього значення (СУМ, ХІ, 647).

На позначення вулиць у складі словосполук уживається слово вал. За даними “Словника української мови”, вал — це високий земляний насип навколо поселення, міста або фортеці для захисту від ворога (СУМ, І, 283). А. М. Мезенко відзначає, що слово вал в урбанонімії стало базою для утворення різноманітних похідних, які використовуються як назви частин міста і вулиць, і наводить приклади таких назв у містах Білорусі (Середній вал, Ближній вал, Круговий вал) [4, 17]. На нашу думку, входження лексеми вал у систему найменувань територіальних одиниць пов’язано з розширенням меж населеного пункту, у зв’язку з чим вали перестали виконувати свою безпосередню захисну функцію. Наприклад, найменування зі словом вал засвідчені в м. Києві: Верхній вал. Простягається від вулиці Кожум’яцької до вулиці Набережно-Хрещатицької (ЕК, 94); Глибочицька вулиця. Простягається від вулиці Артема до Нижнього валу (ЕК, 138). Сполуки з іменником вал можуть уживатися як з апелятивом вулиця, так і без нього, напр.: Верхнє місто. Займало територію, обмежену сучасною вулицею Ярославів вал, Львівською площею (ЕК, 93); На Нижньому Валу одшукав тридцять сьомий номер (Підмогильний, 314).

Т. О. Марусенко відзначає, що це слово поширене тільки у східнослов’янських мовах, етимологія його остаточно не з’ясована [3, 65]. У “Словнику української мови” іменник балка реєструється зі значенням “яр з пологими схилами” (СУМ, І, 97), але функціонує у словосполученні на позначення вулиці, напр.: Гостро порушували питання про забудову мешканці Старонаводницької балки (Печерськ, березень 2005, 4).

Л. І. Колоколова у статті “Словотвірна структура топонімів адресного функціонування” аналізує назви вулиць Києва. Вона вказує, що в урбанонімну систему м. Києва увійшли топоніми з місцевими топографічними позначеннями узвіз, тік, спуск, додає, що вони збереглись як реліктові. Автор наводить зразки вживання власних назв із компонентом яр, тік, узвіз, спуск у сполученні з апелятивом: вулиця Кмитів яр, вулиця Ярославів вал [1, 88–89]. Однак наші спостереження показують, що в адресних списках такі назви можуть уживатися без апелятива вулиця, функції якого перебирають на себе слова на позначення топографічних об’єктів: Кловський узвіз, Печерський узвіз, але вулиця Саперне поле (Печерськ, вересень 2004).

У “Словнику української мови” зареєстровано прикметник набережний, до якого у словниковій статті додано коментар, що він уживається і в значенні іменника набережна “вулиця на березі річки, моря”, проте як самостійне слово він не реєструється. Але субстантив набережна вживається у функції апелятива вулиця у сполуці із власною назвою: Ентузіастів вулиця. Йде від Русанівської набережної навколо Русанівки (ЕК, 187); Краків. Кінотеатр. Міститься на Русанівській набережній, № 15 (ЕК, 320). Апелятив набережна може переходити у власну назву, напр.: вулиця Набережна (Умань), вулиця Набережно-Хрещатицька (Київ); Ігорівська вулиця. Простягається від вул. Боричів тік до Набережно-Хрещатицької вул. (ЕК, 224).

Наші спостереження показали, що іменники, які позначають особливості рельєфу, можуть бути як загальною назвою вулиці, так і виконувати адресну функцію, вживаючись у складі власної назви без апелятива вулиця.

______________________________

1. Колоколова Л. И. Словопроизводная структура топонимов адресного функционирования (названия улиц города Киева) // Русское языкознание. — 1980. — Вып. 2. — С. 87 – 94.

2. Коломієць М. П., Регушевський Є. С. Короткий словник перифраз / За ред. М.М. Пилинського. — К.: Радянська школа, 1985. — 145 с.

3. Марусенко Т. О. Назви рельєфу в українській мові // Дослідження з мовознавства: Зб. статей. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 62 – 78.

4. Мезенко А. М. Имя внутригородского объекта в истории: Об урбанонимах Беларуси ХIV — нач. ХХ в. — Мн.: Вышэйшая школа, 2003. — 301 c.

5. Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. — К.: Наукова думка, 1972. — 218 с.

Умовні скорочення:

Гончар — Гончар О. Т. Твори: В 7-ми т. / Прим. В. Коваля. — К.: Дніпро, 1987 – 1988.

Загреб., Півд. комфорт — Загребельний П. А. Південний комфорт. — К.: Радянський письменник, 1988. — 302 с.

ЕК– Київ: Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Головна редакція УРЕ, 1981.

Підмогильний — Підмогильний В. П. Оповідання. Повість. Романи. — К.: Наукова думка, 1991. — 800 с.

Скляренко — Скляренко С. Твори в чотирьох томах. — К.: Вид-во худ. літ. „Дніпро”, 1990.

Срезн. — Материалы для словаря древнерусского языка. — СПб., 1895 – 1912. — Т. І – ІІІ.

СУМ — Словник української мови / За ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970 – 1980. — Т. 1 – 11.

Толочко — Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. — К.: Наукова думка, 1972. — 218 с.


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS