КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Історико-краєнавчі дослідження пам'яток пізнього середньовіччя

ІІ. ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПАМ’ЯТОК ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Ірма Тоцька (Київ), історик, археолог,

мистецтвознавець

Церковно-політичне життя України

у першій половині ХVІІ ст. і Софія Київська

Кінець ХVІ – перша половина ХVІІ століття — складний період в церковно-політичному житті України. Як відомо, в цей час православ’я переживає кризу, 1596 р. відбулась Берестейська унія, численні представники української шляхти відходили від православ’я, відкривалися католицькі колегіуми тощо. До унії відійшли київський митрополит Михайло Рогоза і більшість єпископів. В цей час класова, національно-визвольна боротьба носила ознаки боротьби релігійної, зокрема боротьби православних і уніатів. За виразом В.Яременка, захисники православ’я намагаються «викрити і посоромити, зганьбити» прихильників унії. В.Яременко пише: «Ортодоксальні захисники православ’я не допускали і в думках, що українці-уніати, українці-католики можуть вести культурно-патріотичну роботу на користь свого народу». Дослідник зазначає: «На жаль, цей «методологічний» підхід і через 300-350 років не був переглянутий» [1]. Ця «методологія» і сьогодні впливає на багатьох, в тому числі вона позначилась на оцінці історії і стану Софії Київської першої половини ХVІІ ст.

В науці до останнього часу панувала думка, що Софійський собор після монгольської навали протягом століть був повністю занедбаний і відновлений лише у ХVІІ ст. митрополитом Петром Могилою, який забрав Софію від уніатів. Ця думка не відповідає дійсності: її спростовують писемні, образотворчі джерела, матеріали архітектурно-археологічних досліджень.

Питання про долю Києва і, зокрема, Софійського собору, детально розглянув Г.Ю.Івакін у ґрунтовній монографії «Історичний розвиток Києва ХШ – середини ХVІ ст.» [2]. Автор робить такі висновки: «Дослідження питань історичної топографії Києва ХШ – ХVІ ст. показало, що, незважаючи на велетенські втрати та руйнування 1240 р., місто продовжувало своє існування, ніякої перерви у його житті чи зміни населення не відбулося... Після 1240 р. збереглося не менше третини відомих споруд кам’яної архітектури попередньої доби... Масової руйнації монументальних споруд саме 1240 р. не відбувалося. Кам’яне будівництво цього часу було переважно пов’язане з ремонтами та реставрацією таких великих споруд, як Успенський та Софійський собори... Після 1240 р. Київ залишався важливим політичним центром Східної Європи... У Києві знаходилась загальноруська митрополія, відбувалися церковні собори, призначалися єпископи у різні князівства... Під тиском Орди 1300 р. митрополит змушений був переїхати до Володимира... Проте Софійський собор протягом ХІV – ХV ст. продовжував лишатись другою резиденцією загальноруських митрополитів» [3].

Ще Ф.Ернст зазначав, що такі храми, як Софія Київська, протягом історії постійно ремонтувалися і підтримувались, що забезпечило їх схоронність до наших днів [4].

Зазначимо окремі відомі факти на доказ збереженості Софійського собору протягом століть: періодичне перебування і поховання в Софії митрополита Кирила Ш (1270 – 1280-і роки), проживання в Софії митрополита Максима (1280 – 1290-і роки) і скликання собору єпископів у 1284 р., перебування в соборі митрополита Петра (1303 – 1325-ті роки), митрополита Кипріяна (1380-ті роки), митрополита Фотія (1408 р.). Відомо, що за Кипріяна в соборі робився ремонт [5]. З розповідей білорусько-литовських літописів дізнаємося, що у 90-ті роки ХІV ст. собор був у такому стані, що намісник митрополита чернець Фома Ізуф запросив князя Скиргайла «на митрополичий двор на честь», де дав князю «зелье отравное пити» [6].

Від ХVІ ст. збереглося більше даних про Софію: собору належали урочище Паньківщина і «Софійська», долина над річкою Либідь; намісники митрополита Паньковичи претендують на землі Пустинно-Микільського монастиря під Києвом, на землі Ірининської церкви; 1559 р. княгиня Анна Соломирецька передала у володіння митрополії Рогатинську сіножать тощо [7]. У 70-і роки ХVІ ст. ремонт в Софійському соборі проводить намісник митрополита Богуш Гулькевич-Глібовський, про що дізнаємося з Помісної грамоти київського митрополита Іллі Кучи (1577 р.): митрополит дає «церковні землі» Богушу, «который-то в оправе великое церкви Святое Софеи немалый поратунок и подможенье своими власными пенезми учинил, церковь покрыл, побил, и добре в том, яко верный слуга и приятель, сприязливо послужил» [8].

В такій давній споруді, як Софія Київська, були потрібні постійний нагляд за її станом і більші або менші за обсягом ремонтні роботи. Особливістю архітектури собору були два ряди відкритих галерей, які оточували храм з півночі, заходу і півдня і мали загальну довжину до 130 м. Відкриті галереї, особливо їх фресковий розпис, постійно віками зазнавали руйнівного впливу атмосферних явищ — дощу, снігу, вітру, різкого коливання температури тощо. Отже, руйнівна сила часу мала позначитись, в першу чергу, на відкритих галереях. Це пояснює, чому у записах відвідувачів собору кінця ХVІ ст. таких, як німецький посланник Еріх Лясота, королівський секретар Рейнольд Гейденштейн, відбито подвійне враження від собору: з одного боку — велич і краса давньої споруди, з другого — свідоцтво про її запустіння й занепалість. На нашу думку, це свідчить про добрий стан інтер’єру собору і руйнівний стан відкритих галерей.

Прямий доказ цього міститься у записках гданського купця, ченця-домініканця Мартина Груневега (1584 р.). Він пише, що кияни «мають перед очима величну будову Софійської церкви... вона стоїть ще ціла, і там їхнє духовенство в певний час проводить богослужіння. Там завалилось не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея. Всередині церква стоїть непорушно, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена» [9]. Груневег точно вказав на протиріччя стану собору: добрий вигляд всередині і аварійний стан гульбищ галерей, вхід до яких заради безпеки в його час був забитий дошками. Зрозуміло, що необхідні були відповідні ремонтні роботи.

Подальші відомості щодо Софійського собору від 90-х років ХVІ ст. до часів Петра Могили включно відрізняються своєрідністю і густо забарвлені протистоянням православних і уніатів. Зазвичай всі ці відомості вважали за свідоцтво проти уніатів: що вони захопили собор, привели його до руйнації і як підсумковий висновок цієї діяльності — подаються відомі малюнки Абрагама ван Вестерфельда 1651 р., де галереї показані в руїнах, а над зруйнованим верхом собору ростуть дерева.

Розглянемо деякі з цих свідоцтв. 1595 р. є дані, що Софія «була не тільки забруднена худобою, кіньми, псами та свинями, і разом з тим не мало позбавлена церковних прикрас, які нищено дощами через поганий стан даху, але останніми часами почалось вже руйнування самих стін — що все з’являється наслідком поганого догляду київських митрополитів та байдужісті панів грецької віри» (підкреслено нами — І.Т.) [10]. Отже це — звинувачення з боку київського біскупа Йозефа Верещинського, випад католиків проти православних (можливо, як попередній захід до передачі Софії уніатам).

Від 1605 р. є свідчення про софійського «попа Філіпа», який забрав з престолу Софії «скриньку з мосчами» і «каменье тесаное по столбах и сходах разным людєм пораспродавал» [11]. Діяльність «попа Філіпа» закидається уніатам як доказ їх руйнівних дій щодо Софії. Це пов’язано з тим, що в літературі панувала думка, що Софія забрана уніатами 1596 р. Проте документи свідчать, що собор належав православним до березня 1610 р., коли від митрополита Іпатія Потія до Києва прибув протопоп Антоній Грекович «запечатовать православніе церкви» [12]. У протесті київського духовенства, що його засвідчили отці Михайло Борисоглібський, Микита Спаський, Климентій «Никольський Наберезький», Іван Воскресенський, Федір Рождественський і Захарій Притиський, говориться, що «в недилю першую поста великого... собор у церкви Святого Софія водле стародавного звычаю припадал... священницы Киевские того дня собором в той церкви службу Божую мивали…» [13]. Антоній Грекович не дозволив православним службу в Софії, і вони правили в Успенській церкві на Подолі. З іншого документу — протесту Антонія Грековича — дізнаємося, що він сам служив службу в Софії; там же згадується і ім’я Кирила — «уставника церкви соборное в месте Києве» [14].

Повернемось до «попа Філіпа». В його часи Софія ще належала православним. На нашу думку, при ньому велись будівельні роботи в галереях: продаж «каменья тесаного» міг бути пов’язаний з розборкою шиферної огорожі давніх гульбищ над зовнішніми галереями, які ще за часи Груневега були в аварійному стані. Можливо, ремонтні роботи (вже за уніатів) продовжував «Пан Садовський», на якого козакам надійшла скарга від киян.

Руйнація галерей продовжувалась і в наступний час, у 20-ті роки ХVІІ ст.: згадаємо розповідь Кальнофойського про завалення західної стіни собору. Очевидно, тоді завалилася тільки середня частина західної зовнішньої галереї, решта форм стоїть і досі. Скоріш за все, саме тому при ренесансній відбудові храму головний вхід був зроблений з півночі, як це видно на малюнку Абрагама ван Вестерфельда. На підставі зазначених свідчень, значно забарвлених протистоянням православних і уніатів, ми робимо висновок, що відбудовчі роботи в Софійському соборі велись протягом довгого часу, вони тривали і за православних, і за уніатів, продовжувались в часи Петра Могили і в наступні десятиліття.

В писемних джерелах, зокрема в поезії першої половини ХVІІ ст. часто вживається термін «руїна», який безпосередньо переносять на характеристику стану Софії в ті часи (згадаємо звернення до Петра Могили: «Тебе руїни Софії чекали»). Але Софія не була руїною під час приходу сюди Петра Могили. Зокрема, згадаємо запис Острозького літописця: «Петр Могила... гди приїхал с Польськи, стрітили єго весь чин священичеський і іночеський і мирськії люди много зіло со пінієм і зо ораціями, віншуючи в том чину святительськом, і впровадивши в церков святій Софії, посвятили їй молебен і люторгію божественную отправовали, весь день на небоженстві стравили...» [15]. Отже, руїною в Софія не була.

Цікавими є відомості про оволодіння Софією православними перед приїздом Петра Могили. За М.Костомаровим, збуджений гурт православних (ватага в 500 чоловік) спочатку намагалась взяти ключі від храму в домі Корсака. Не одержавши ключів, вони відбили колодки, виламали двері Софії, забрали «скарбницю і наряди» (мабуть, облачення) і відвезли до Лаври [16]. Отже, бачимо, що за уніатів храм був доглянутий, в ньому була скарбниця. Нагадаємо, що собор знаходився під опікою відомої шляхетної родини Корсаків, яку, разом з іншими, згадує у «Триносі» Мелетій Смотрицький серед найбільш славних, відважних, дужих і давніх домів, за якими плаче православна церква. Найбільш відомим з Корсаків був Рафаїл Корсак (1600 – 1640), який у 25-річному віці став заступником уніатського митрополита Йосипа Рутського, а після смерті останнього у 1637 р. — уніатським митрополитом. Навряд такі особи могли вдатися до руйнування і спустошення Софії, за володіння якою вони боролися.

Сам Петро Могила в одній з чолобитних до московського царя, просячи «милостыне на устроенье разоренных униатами церквей» 1640 р. пише: «...прийняв Софію від «волкохищных рук униатов»... «не до конца разоренную и украшения внутреннего, святых икон, сосудов же и священных одежд ни единого имущую» [17].

Петро Могила в Софійському соборі, скоріш за все, займався не будівельними, а оздоблюваними роботами. Відомо, що він залучав «золотників», «сусальників», зокрема московського майстра Якима Євстахієва, надісланого московським царем на прохання Петра Могили. Яким «преславно иконы в св. Софии украси...».

Важливим документом про стан Софійського собору у середині ХVІІ ст. є відомі малюнки Вестерфельда, вірніше, один малюнок, де зображено урочисту зустріч Януша Радзивіла митрополитом Сильвестром Косовим перед входом на митрополиче подвір’я (решту малюнків Вестерфельда, де зображено руїни галерей, як зазначено вище, не можна брати до уваги). Цей малюнок, як і свідчення Павла Алеппського 1650-х років, свідчить про те, що на той час собор був не тільки відремонтований: він дещо змінив первісний вигляд і набув характерних ренесансних оздоб. Основний п’ятинефний тринадцятиверхий об’єм з двома сходовими вежами на західному фасаді залишився без змін. Центральна апсида укріплена контрфорсами, які збереглися до нашого часу. В’їзд на подвір’я митрополії знаходиться у північно-східному кутку території. За головний править північний фасад храму, який має пишний аттик з скульптурним завершенням. Суттєвих змін зазнали перекриття зовнішніх галерей: замість давніх гульбищ бачимо односкатний, очевидно, дерев’яний дах. Отже, гульбища і перекриття галерей для влаштування такого даху мали бути розібрані. На малюнку видно, що відремонтована бляшана покрівля собору. Фасади потиньковані, в нішах читається розпис. За свідченням Павла Алеппського, на північному фасаді над входом в собор була написана ікона «Св. Софія». Бані та вівтарі прикрашені круглими кахлями. Отже, бачимо, що у 50-ті роки ХVІІ ст. собор Св. Софії був величною архітектурною спорудою, в оздобленні якої було використано скульптуру, полив’яну кераміку, монументальний живопис.

Інтер’єр Софії, очевидно, зберігав архітектурні форми ХІ ст. Стіни прикрашали мозаїка і фресковий розпис, який частково поновлявся темперою. Виконувались і нові сюжети. На значній площі зберігалася давня підлога — мозаїчна в центрі і вівтарях, що її описує Павло Алеппський, і керамічна полив’яна з великих плит розміром 70 х 70 см, рештки якої знайдені нами на другому поверсі Софії і в колишній усипальні. Усипальня у східному кінці північної зовнішньої галереї була перебудована на капличку, де стояв саркофаг Ярослава Мудрого, а вхід до усипальні був закритий металевими гратами, прикрашеними зображеннями святих, ангелів, хрестів, квітів, з поліхромним розписом і позолотою. За часів Петра Могили був зроблений новий алебастровий (?) іконостас, прикрашений ліпленням, розписом, позолотою.

В літературі всі відбудовчі і оздоблювальні роботи в Софійському соборі першої половини ХVІІ ст. звично пов’язують з ім’ям Петра Могили. Проте дослідження приводять до висновків, що ці роботи розпочалися ще наприкінці ХVІ ст., проводились як православними, так і уніатами, продовжувались Петром Могилою і його послідовниками. Можливо, подальші дослідження дадуть змогу конкретно визначити об’єми і характер робіт, виконаних в різні часи.

____________________________

1. Яременко В.В. Українська поезія першої половини ХVІІ ст. // Вступна стаття до кн.: Українська поезія ХVІІ століття (перша половина). — К., 1988. — С. 5 – 6.

2. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХШ — середини ХVІ ст. — К., 1996.

3. Там само. С. 246 – 247.

4. Ернст Федір. Київська архітектура ХVІІ віку // Записки українського наукового товариства (тепер історичної секції Української Академії Наук). — Т. ХХІІ. Київ та його околиця в історії і пам’ятках. — К., 1926. — С. 128.

5. Тоцька І. Софія Київська у ХVІІ столітті // Проблеми та досвід вивчення, захисту, збереження і використання архітектурної спадщини. Матеріали Перших науково-практичних Софійських читань (м. Київ, 27 – 28 листопада 2002 р.). — К., 2003. — С. 203.

6. Летопись Рачинского. ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. — С. 159.

7. Закревский Н. Описание Киева. — М., 1868. — Т. ІІ — С. 384, 511; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Т. 1. — СПб, 1863. — № 136. — С. 147.

8. Акты, относящиеся к истории Западной России. — Т. Ш. — СПб, 1848. — № 83. — С. 211 – 212.

9. Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам’ятки Стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. — К., 1982. — С. 113 – 129.

10. Ернст Федір. Вказ. праця. — С. — 142.

11. Там само. — С. 142.

12. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Т. П. — № 37.

13. Там само. — С. 60.

14. Там само. — № 41. — С. 41.

15. Бевзо О.А. Львівський і Острозький літописець. — К., 1970. — С. 137.

16. Ернст Ф. Вказ. праця. — С. 145.

17. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Т.1. — С. 147.

Юлія Пазинич (Дніпропетровськ), старший викладач

кафедри філософії Національного гірничого

університету, кандидат політичних наук

Історико-філософський аналіз української еліти

доби козаччини

Характеризуючи суспільний лад України XVII – XVIII ст., зазначимо, що до його структури входили шляхта, козацтво, духовенство, міщанство та посполиті. Кожний стан займав своє місце в ієрархії соціальної структури українського суспільства згідно з формою організації державної влади, політичною роллю окремих станів в ході Визвольної війни середини XVII ст.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб виявити у порівнянні з російською та польською практикою специфіку української еліти, що становила відносно привілейовану групу суспільства та безпосередньо брала участь у впровадженні в життя рішень, що впливали на державну політику, а також на підставі філософської методології виявити вплив соціуму на історичний процес. У дослідженні були використані досягнення як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, таких як О.Гуржій, З.Когут, Л.Окиншевич, В.Панашенко, М.Попович, Т.Чухліб та ін.

З другої половини XVII ст. після прийняття Уложення у 1649 р. інтенсивний розвиток кріпацтва в Росії охопив практично всі соціальні групи населення. У російському суспільстві не існувало станів і станових організацій європейського типу [6, с. 134]. Найбільш впливову групу становило дворянство, яке намагалося розширити свої станові привілеї. Якщо бояри у XVII ст. здійснювали управління державою поряд з царем, то з 1700 р., коли Боярська дума була ліквідована, російська аристократія вже не мала того політичного впливу, як раніше, проте залишалася правлячою групою. Як зазначив Б.Миронов, цар не ліквідував стару аристократію, а перетворив боярство у нову еліту, яка продовжувала домінувати у вищому ешелоні влади, але на умовах, продиктованих Петром І: обов’язковість державної служби – військової чи цивільної; необхідність початку служби з нижчих чинів незалежно від походження; врахування компетенції, освіти і службової придатності при просуванні по службі [6, с.134]. У Петровську епоху власність і служба дворян строго регламентувалася законом, а за порушення численних указів земельні володіння дворян могли бути конфісковані. Лише з 30-х років XVIIІ ст. російське дворянство посилило свої позиції: указом 26 березня 1729 р. кабальні люди були записані за поміщиками у довічну власність і обкладені подушним податком; у другій чверті XVIIІ ст. дворянство домоглося закріплення права власності на свої землі, монопольного права на володіння кріпосними селянами та полегшення військової служби [3, с.325]. Так, у XVIIІ ст. при підтримці верховної влади дворянство консолідувалося у стан, в 1762 р. звільнилося від обов’язкової служби, а в 1775 – 1785 роках отримало законну можливість мати станову організацію на губернському рівні і брати активну участь в управлінні державою.

Дворянство Речі Посполитої, як і Росії, залишилося замкнутим у собі, ревнивим до своїх привілеїв. Особливістю шляхетського стану Речі Посполитої на відміну від європейського дворянства була повна відсутність в ньому аристократичних титулів: були пани і шляхта. Однак польська шляхта не мала внутрішньої станової диференціації та стежила, щоб ніхто не виділявся через титули, тим самим зберігаючи станово-правову рівність усіх, хто мав шляхетську гідність. Єдиним критерієм до диференціації цього стану було отримання певних урядових посад. Шляхетство переходило від батька до сина в спадок і не могло бути втрачене. Права польських дворян досить великі: по-перше, лише вони мали обіймати чини, отже, брали активну участь в урядуванні; по-друге, мали право володіти землею, не сплачували ні податки, ні мита; по-третє, вони мали монопольне право на залежних селян.

Порівнюючи становище польської шляхти з аристократією інших країн Європи, доходимо висновку, що вона мала найбільш привілейоване становище та пильно слідкувала, щоб ніхто, навіть король, не обмежив її права і привілеї. Досить поширеною є думка істориків, що польське шляхетство мало такі права, які не мала аристократія в жодній країні Європи. Що стосується кількості аристократії, то, безумовно, з польською шляхтою не зрівняється жодна країна. Нагадаємо, що їх кількість у більшості країн Європи не перевищувало 1 – 2 %, тоді як у Речі Посполитій, за деякими даними, становила близько 10 – 12 % [5, с. 140], проте в сучасній історіографії пропонується зупинитися на показнику у 6 % [2, с.86] від усієї кількості населення, що свідчить про досить високий показник Польщі.

В Речі Посполитій до середини XVII ст. на відміну від польської і литовської аристократії руська зберегла князівську титулатуру. Гніздом українсько-руської князівської аристократії була Волинь [9, с. 140 – 141]. Під час Визвольної війни в Україні шляхетство, як стан, відійшло у тінь, одна його частина перейшла на бік повстанців і зайняла високі посади під час формування державного апарату, інші перестали мати політичне значення через позбавлення своїх прав і усунення від керівництва. Зазначимо, що процес покозачення шляхти – злиття колишньої шляхти з козацькою верствою – пройшов досить швидко й безболісно. Розпочався процес формування нової соціальної еліти, що поєднала в собі елементи старого нобілітету – шляхетства польських часів і нової групи – козацької старшини й знаті.

На хід формування козацької старшини значно впливали шляхетські традиції, їх права й привілеї. Швидко відбулося перетворення козацької старшини в панство, воно привласнювало надані права й привілеї та прагнуло отримати юридичне закріплення їх із боку російського уряду. На думку Д. Міллера, наприкінці XVII ст. Гетьманщина була готовою перетворитися в маленьку Польщу. В перші десятиріччя після об’єднання України з Росією козацька старшина не сприймала особливостей внутрішнього устрою Росії, її не приваблював стан російського дворянства з його пожиттєвою військовою службою [8, с.81]. Можливість переходу з одного стана в іншій і часткова виборність уряду надавали козацькій державі в XVII ст. демократичний характер і відрізняли від російської моделі суспільства. Вже у другій половині XVII ст. серед основного стану козацтва відокремилася козацька старшина, посади якої переставали обиратися всім козацтвом, а вибір стає прерогативою Ради старшин, гетьмана або полковників.

Суспільно-політичні права старшини залежали насамперед від майнового цензу, передусім від володіння земельною власністю: козацька старшина забезпечувалася посадами і мала право на участь у владі, у зборах, у Радах. Найвищу сходинку урядової старшинської ієрархії становив гетьман, наступну – генеральна старшина, далі – полковник, полкова старшина, сотник і сотенна старшина. За правління І.Мазепи, який намагався навколо себе створити привілейований стан на зразок Речі Посполитої, відбулося зміцнення стану козацької старшини. За правління гетьмана Розумовського зміцнила свої позиції генеральна старшина, яка управляла державою під час тривалих перебувань гетьмана поза межами України, а Рада старшини почала скликатися регулярно й мала перетворитися в шляхетський державний орган на зразок польського Сейму. У XVIII ст. належність до верхнього стану все більше визначається походженням і все менше – заможністю, тобто, стає спадковою.

В першій половині XVIII ст. у Гетьманщині знову з’явився термін «шляхта», що супроводжувалося прагненням козацької старшини офіційно закріпити за собою набуті права й привілеї. Нова шляхта – Знатне військове товариство – в XVIII ст. поділялася на три соціальні категорії: 1) найвища – бунчукові, 2) середня – військові, 3) нижча – значкові товариші. Їх соціально-політичний статус визначався військовою службою, економічною базою й родинними зв’язками з місцевими урядовцями. За Розумовського термін «шляхта» набув офіційного статусу.

Л. Окиншевич доводить існування поділу на стани в Українській державі XVII – XVIII ст., станова організація суспільних верств якої відбувалась відповідно до притаманної в ці часи в Європі станової монархії, хоча і в своєрідній формі [7, с.20,220]. Специфікою Гетьманської України було те, що її панівна верства, оформлюючись в стан, складалася передусім з військових, і саме військові, а не дворяни, становили основний кадровий потенціал для верхнього стану.

Існування станів передбачає систему відносин юридичної нерівності поміж різними суспільними групами, що існувала в Українській державі XVII – XVIII ст. Козацька старшина займала привілейоване становище в суспільстві: мала право на участь в органах державного управління, в нарадах із гетьманом, на володіння землею, на звільнення від державних повинностей, податковий імунітет. Напрямком діяльності козацької старшини було закріплення за нею наданих їй за службу рангових маєтностей і отримання права на використання праці селян.

У Гетьманщині поглибилась соціальна диференціація серед козацтва й почала простежуватися тенденція до станової корпоративної замкнутості козацької верхівки в суспільстві [1, с.111]. В 60 – х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно 300 із них представляли місцеву аристократію, 500 – середній прошарок, решта – 1300 – 1500 складалася з дрібних урядовців та землевласників [4, с.39]. За підрахунками В.Панашенко, загальна структура урядової старшини в Лівобережній Україні в другій половині XVIII ст. виглядала таким чином: гетьман – 1, генеральна старшина – 9, полковники – 10, полкова старшина – 50 (по 5 у кожному полку), сотники (на 1774 р.) – 164, сотенна старшина – 492 (по 3 у кожній сотні). Всього 726 осіб [8, с.53]. Кількість козацької старшини істотно зростала за рахунок бунчукових, військових і значкових товаришів.

Окрім урядової старшини до гетьманського оточення входили й представники козацької старшини, які не займали певної посади. Верхівка неурядового козацтва складалася з бунчужного, військового й значкового товариства. Бунчукові товариші, запроваджені Мазепою, певної посади не мали, але, будучи залежним безпосередньо від гетьмана, постійно перебували коло нього для виконання особливих доручень і несли почесну службу. Основним їх обов’язком була військова служба, за військовим рангом статус бунчукових товаришів вважався першим після полковника. В мирний час вони відповідали за прийом провіанту для армії, стан шляхів, роботу поштових станцій, супроводжували гетьмана до Москви чи Петербургу [8, с.59]. Військові товариші виділилися за часів Б. Хмельницького, призначалися Генеральною військовою канцелярією й підпорядковувалися їй або адміністрації гетьмана. На початку XVIII ст. відбулася чітка диференціація в середовищі військових товаришів, серед яких виділилися знатні військові товариші, із яких у першій чверті XVIII ст. обирали генеральну старшину й полковників. Основним їх обов’язком була військова служба, насамперед, їх залучали в походи, вони командували сотнями, супроводжували артилерію, відали боєприпасами, наглядали за спорудженням фортець, за вільними військовими посполитими, також їх залучали до різних комісій, в полкову канцелярію для перекладу листів [8, с.67,70 – 71]. Як бунчукові товариші звільнялися від полкової служби, переходячи в розпорядження гетьмана, так і значкові товариші звільнялися від сотенної і переходили в розпорядження полковника і виконували його доручення. Значкові товариші були першими чиновниками в сотнях після сотника. Цей чин надавався дітям полкової й сотенної старшини, міських урядовців, духовенства й знатних козаків. Основним їх обов’язком була військова служба, яку вони виконували за власний кошт. Їх залучали до участі у військових походах.

Привілейоване становище козацької старшини викликало незадоволення рядового козацтва, яке фактично було усунуте від справ управління. На суперечностях між ними зіграв московський уряд, який, як «оборонець» рядового козацтва й народу від старшини, зобразив її основним джерелом лиха, одночасно надаючи старшині численні пільги і, підтверджуючи широкі права. Для збереження та покращання свого економічного становища, для захисту своїх політичних прав, старшина зверталася до Москви, яка підтверджувала її права та вміло направляла боротьбу всередині старшини.

Отже, специфікою Гетьманської України було те, що її панівна верства, оформлюючись в стан, складалася передусім з військових, і саме військові, а не дворяни, становили основний кадровий потенціал для верхнього стану. Провідним станом Гетьманщини було козацтво і козацька старшина, привілейоване становище яких перекладало тягар наповнення скарбниці за рахунок інших станів, інтереси яких майже не враховувалися.

Оцінюючи статус перебування українців у складі двох держав, відзначаємо, що в Речі Посполитій козаки сприймалися як «маргінальний клас», однак усвідомлюючи себе як людей «рицарського стану», козаки претендували на пільги і привілеї відповідно до шляхетських. Змінивши монарха – зверхника на російського царя, козаки зіткнулися з новою традицією, звичайно, менш привабливою, де російські дворяни мали постійно і обов’язково нести військову або цивільну службу імператору (до 1736 р.), згодом термін служби було скорочено до 25 років (до 1762 р.). Тому, взявши за взірець відносини між польським шляхетством і королем, козацтво допускало можливість висування вимог своєму суверену, щоб не допустити нехтування інтересами України.

Філософське осмислення та узагальнення досвіду української еліти доби Гетьманщини дозволяють сформулювати низку рекомендацій щодо державного будівництва в сучасній Україні: не зводити українським політичним лідерам боротьбу за владу для реалізації своїх програм до так званого "синдрому булави", коли деструктивні чвари між політиками шкодять національним інтересам України; розраховувати на власні сили, а не чекати допомоги з – за кордону, тобто не перебільшувати значення зовнішнього елемента у вирішенні внутрішніх справ України; для того, щоб не допускати загострення політичних конфліктів і переростання їх в політичну кризу, українським керівникам треба знаходити компромісні рішення, вміти домовлятися між собою; зберігати розмежованість влади цивільних і військових, а також не припускати силові методи розв’язання конфліктних ситуацій.

__________________

1. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна // Україна крізь віки в 15-ті томах. — Т. 8. — К.: Альтернативи, 1999.

2. Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львів. нац. унів. ім. І .Франка, 2002.

3. История России: народ и власть. – СПб.: Лань, 1997.

4. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760 – 1830. – К.: Основи, 1996.

5. Макарчук В. С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К: Атіка, 2000.

6. Миронов Б.Д. Социальная история России периода империи (XVII – нач. ХХ ст.) Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. — Т. 2. – СПб: Пушкинская библиотека, 1999.

7. Окиншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII – XVIII ст. // Записки наукового товариства імені Шевченка. — Т. CLVII. Праці історично-філософської секції. – Мюнхен: Вид-во «Заграва», 1948.

8. Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (другої половини XVII – XVIII століття). – К.: Ін-т історії України, 1995.

9. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: «АртЕк», 1999.

Олена Язвінська (Київ), доцент кафедри теорії та історії

держави і права Національного транспортного університету,

кандидат історичних наук

Формування вітчизняної вищої освіти в козацьку добу

Одним із ключових аспектів реформування сучасної вітчизняної вищої школи є перехід до ступеневої системи освіти. Тим більше, що це відповідає основним принципам Болонських домовленостей щодо створення Єдиного європейського освітянського та дослідницького простору, учасником якого сьогодні є й Україна. Невід'ємним елементом переходу до ступеневої освіти є вивчення історичних традицій цього явища.

Вітчизняна вища освіта бере свій початок з 988 p., коли київський князь Володимир відкрив у великих містах "школи книжного вчення". Продовжуючи кращі традиції батькової та візантійської шкіл, Ярослав Мудрий 1037 р. створює при Софії Київській школу нового типу з бібліотекою, великою кількістю перекладачів та переписувачів книг, де свого подальшого розвитку набула не тільки освіта, а й примножувались наукові знання, а пізніше — вітчизняні оригінальні наукові досліди. Вітчизняні та зарубіжні джерела, що дійшли до нас із часів Київської Русі, свідчать про високий рівень навчання в княжих вищих школах, що, на думку фахівців, дає всі підстави називати їх давньоруськими університетами, які, до того ж, і виникли значно раніше, ніж вищі навчальні заклади в Європі.

Подальша майже двохсотлітня війна з половцями, монголо-татарська навала уповільнили та перевали освітні процеси на Русі. А з середини ХІV ст. українські землі потрапляють під владу литовських, польських та угорських феодалів, що теж накладало свій відбиток на розвиток національної освітньої системи. Майже до кінця XVI ст. Україна не мала власних середніх та вищих навчальних закладів. І з ХШ ст. поширюється тенденція здобувати освіту за кордоном, де українські юнаки-мандрівники стають студентами, а згодом і "професорами університетів. Впродовж XIV – XVIII ст. за кордоном навчались близько п'яти тисяч осіб з України, Білорусі та частково Росії. У цей період у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів та вищих шкіл Швейцарії, Німеччини і Франції зустрічаються імена студентів і магістрів з позначкою "Rossicum", "Rhutenus", "Roxolanus", "Le Russia". Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Здобули міжнародної ваги такі імена, як Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), Лукаш, Павло Пропелер (Русин), Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім та багато інших.

Істотні зміни в українській освіті відбулися за козацьких часів. На межі XVI – XVII ст. було розпочато створення власних вищих навчальних закладів, що ґрунтувались на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного та кращого європейського досвіду. До них, зокрема, належали Острозький культурно-освітній центр (1576 – 1636 pp.), Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи, Києво-Могилянська академія (1632-1817 pp.), Академії вищої школи у Турові (1572 р.), Володимиро-Волинському (1577 p.), Слуцьку (1580 p.), Львові (1586 p.), Львівський університет (1661 р.) та ін. Після закінчення навчання студентам надавались наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора. І Острозька та Києво-Могилянська академії, і Львівський університет стали першими багатоступеневими вищими навчальними закладами європейського типу1.

Так, 1576 р. у м. Острог князем Костянтином Острозьким було засновано культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія,

літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577 – 1582 pоків очолював першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа європейського зразка нового типу в українських землях, що згодом дістала назву академії (з 1583 p.). Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. З другої половини 90-х років XVI ст. Острог об'єднав блискучі інтелектуальні сили України та інших країн. У ньому сформувалася

перша наукова установа України (філологічного профілю), найпотужніше тогочасне українське видавництво. Викладачами там працювали кращі українські та іноземні вчені: Дем'ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, Ян Лятош, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Симон Пекалід, Мартин Броневський (Христофор Філалет) та ін. Викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою та видавничою діяльністю. Навчання здійснювалось за поширеною в Європі системою "семи вільних мистецтв"2. Тут вивчалися богослов'я та філософія, математика та астрономія, діалектика та логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В Острозі фактично вперше було подолано монополію церкви в українській освіті. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів.

Великим досягненням школи стало певне внормування української книжної мови. Цьому сприяв Дем'ян Наливайко, який послідовно супроводжував церковнослов'янські тексти своїх публікацій перекладами на українську мову. Вироблені в Острозі лінгвістичні засади були творчо використані у Львівській братській друкарні. Саме острожанин Тарасій Земка, "вчена людина у грецькому, латинському, слов'янському та руському діалекті", вперше переклав із грецької на українську мову синаксарі Никифора Калліета Ксанфопула (до "Тріоді постої", Київ, 1627 p.).

Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл. Плідні зв'язки підтримував Острог із українськими братствами та їхніми школами, насамперед, зі Ставропігійською у Львові, де була заснована друга після Острозької українська школа вищого типу. Під час вироблення її статуту, очевидно, було використано набутий досвід. Деякі з братських дидаскалів закінчували Острозьку академію, львівські випускники вдосконалювали свої знання в Острозі, І, навпаки, студенти колегії їхали до Львова викладачами.

Острозькі діячі стояли біля витоків Київської братської школи, закономірним було перейняття Києвом естафети українського вищого шкільництва. Вищий тип, національний характер Острозької школи, як і відносно невеликі витрати на навчання, сприяли її популярності в українсько-білоруському середовищі. Не менш важливими були і суб'єктивні чинники: можливість знайомства та близьких контактів із впливовими особистостями в місті та школі, на князівських дворах в Острозі та Дубні, в монастирях, на з'їздах шляхти тощо. Це, певною мірою, забезпечувало українській молоді можливості здобувати вищі позиції в суспільстві, а згодом — відповідний авторитет у державних, політичних і релігійних колах.

Натомість, добраний колектив викладачів різних національностей і поглядів сприяв розвитку у студентів гуманістичного і ренесансного світогляду, толерантності, неортодоксальних поглядів.Занепад Острозької академії, як і всього центру, розпочинається після смерті в 1608 р. її патрона К.В. Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій і певних досягнень європейської

педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов'яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632 p.), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 p.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687 p.).

Протягом 60-річної діяльності Острозької академії її закінчило не менше як 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних та приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами, Вперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкілок, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відіграла і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед усіх верств українського народу. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування.

Серед знаних випускників академії — острожани: ректор Сава Флячич, брати Наливайки - Северин (козацький керівник) та Дем'ян (острозький літератор), Стефан Смотрицький (острозький книжник) і його брат Мелетій (відомий письменник), коректор Печерської друкарні Тарасій Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, а також відомі православні аскети Іов Княгиницький та Афанасій Межигірський, патрон українського шкільництва, гетьман Петро Сагайдачний, хроніст Йоаким Єрлич та ін.

Особливого розвитку вища освіта в Україні досягла за часи Української козацько-гетьманської держави. Так, ще у 1631 р. Петро Симонович Могила (1596 – 1647 pp.), архімандрит Києво-Печерської лаври (у 1632 – 1647 pp. — митрополит київський), заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатись Києво-Могилянською академією (з 1701 p.). Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. У XVII-XVIII ст. відігравала роль найбільшого наукового, освітнього, культурного центру всіх східнослов'янських народів.

Петро Могила зумів перетворити академію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання в академії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. Серед визначних діячів Києво-Могилянської академії були І. Гізель, Д. Ростовський (Туптало). С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Юркевич та ін. Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України.

Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису і вищі — поетики, риторики, філософії та богослов'я. Всього кількість предметів сягала до 30 і більше. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов'янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне і риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську і частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію і богослов'я.

Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом академії, в ній мали право навчатись всі бажаючі. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса.

Прототип будь-якої сторони життя колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, у тому числі колегіумах та університетах. Професорсько-викладацький склад ділився на кандидатів першого та другого розрядів, на бакалаврів, ліценціатів і магістрів мистецтв, які згодом отримували ступінь доктора. Кандидати, бакалаври, ліценціати читали по чотири лекції на тиждень. Магістри й доктори читали публічні лекції безкоштовно. Бакалаври, ліценціати — перші вчені ступені, які давали право обіймати посади помічника викладача. Магістри були викладачами молодших курсів, професори — старших курсів3.

Навчання в Києво-Могилянській академії давало добру (достатню) підготовку для продовження освіти в європейських університетах, у тому числі і в найкращих з них. У ній навчалися вихідці з Росії, Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрархи, літератори, вчені і політичні діячі: І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, Г. Сковорода, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, міністри Катерини II О. Безбородько, Л. Трощинський та ін. Деякий час тут навчався М. Ломоносов4.

Отже, Києво-Могилянська академія включалась до загальноєвропейської освітньої системи, сприяла інтеграції України в культуру регіону і всієї Європи. Вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 p.), Переяславі (1738 p.).

Університетський рівень Київської школи відзначали західноєвропейські автори XVII – XVIII ст. Відомий французький інженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан, який перебував у Києві в 30-х роках XVII ст., зазначав у своєму "Описі України", що в Києві на Подолі в братській церкві міститься "університет або академія, яку вони називають "Братською церквою". Англієць Джон Белл, відвідавши Київ у 1737 p., підкреслював, що "Київський університет користується великим авторитетом у цих краях". На карті України, виданій Т.К. Лоттером в Аугсбурзі в середині XVIII ст., спеціальним умовним знаком відмічено наявність у Києві академії, тобто вищого навчального закладу.

Як і тогочасні європейські університети, Київська академія була важливим просвітницьким центром. Вона заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові (1700), Харкові (1727 р.) та Переяславі (1738 р., у 1862 р. переведена до Полтави), постійно допомагаючи новоствореним освітнім осередкам. Вона брала участь в організації філіальних шкіл, де викладання велося за програмою Київської академії — "ведле порядку школ киевских". Зокрема, філією Київської колегії були засновані в 1634 р. школи при Вознесенському монастирі у Вінниці та Богоявленському монастирі у Крем'янці. В 1639 р. Вінницька школа перейшла до містечка Гоща, де раніше була аріанська школа. Власниця цього містечка княгиня Раїона Соломирецька заснувала та забезпечила відповідними фондами Михайлівський монастир за умови, щоб при ньому діяла школа. Високий рівень викладання в цій школі видно хоча б з того, що ректорами її були такі високоосвічені професори, як Ігнатій Оксенович Старушич та Інокентій Гізель. Варті уваги слова Касіяна Саковича, що, мовляв, унійні школи "нічого не варті не тільки порівняно з латинськими, а й порівняно з школами Петра Могили - Київською та Гойською". У другій половині XVII ст. Кременецька школа припинила діяльність, а Гойська (Гощанська) занепала.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х pоків XVIII ст. У другій половині XVIII ст., після заснування Московського університету (1755 р.) та Харківського колегіуму (1711 р.) Києво-Могилянська академія природно почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи на слов'янських землях, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

Провідну роль у розвитку вітчизняної вищої освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет — перший класичний університет в Україні. 20 січня 1661 р. польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії "статус академії й титул університету» із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. В університеті діяло два відділи: філософський і теологічний. Навчання було багатоступеневим і провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV ст. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукових ступенів — ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, чотири роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Доцільно зазначити, що Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордена з часу створення і до ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Лише після 1787 р. при університеті було відкрито Український інститут, покликаний готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмеженою, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 р.) став провідником гуманітарної й педагогічної освіти.

Як ми могли впевнитися, за часів козацької доби вже на кінець XVIII cm. Україна створила власну розвинену багатоступеневу вищу освітню систему.

З ліквідацією залишків української державності на переважній частині етнічних українських земель, що увійшла до складу Російської імперії, з кінця XVIII ст. був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території імперії. В тому числі вже здійснюється перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом XIX ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. У XIX ст. в Україні виникає ціла низка середніх навчальних закладів, університетів та спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи5.

Отже, навіть стислий історичний екскурс свідчить, що саме за козацьких часів почалося формування української системи вищої освіти. А сучасний перехід до ступеневої системи освіти — це відродження традицій та здобутків вітчизняної системи вищої школи, що складалися віками. Адже практика ступеневої освіти в Україні знана з середньовіччя.

Примітки:

1 Практика ступеневої підготовки фахівців в усіх українських університетах існувала до 1918 р. У жовтні 1918 р. Декретом радянської влади було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували в Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято Постанову "Про вчені ступені та звання", якою затверджувалися вчені ступені: "кандидат наук" і "доктор наук".

2 Сім вільних наук (мистецтв)" (від лат. septem artes liberete) - навчальні дисципліни у закладах освіти середньовіччя. Складалися із двох ступенів: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

3 Приміром, термін "бакалавр" в розумінні академічного звання ввійшов у практику в західноєвропейських університетах з XIII ст. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227 – 1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, отримали право носити червону камилавку. З часом це звання перекинулось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий трівіум) на факультеті "вільних мистецтв" студентам присвоювали ступінь "бакалавр" (з латинської baccalaureus, baccalaurieus - старший студент). У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів - ліценціата, магістра або доктора. Проте згодом, поняття "бакалавр" стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

Ступінь "ліценціат" (з латинської Licenciatus — допущений) — у середньовічних університетах – бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Пізніше для цього необхідно було скласти особливий іспит. На сучасному етапі — науковий ступінь, прийнятий у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Магістр (від латинської magister — учитель, викладач, начальник) — це ступінь, який надавався у західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадріум) на факультеті "вільних мистецтв" ("магістр мистецтв"). Це давало право вступу на один з трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister atrium liberalium) "сім вільних наук". Згодом ступінь "магістр" присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. він був витіснений ступенем "доктор філософії".

Термін "доктор" (від латинської Doctor — учитель) з XII ст. почав застосовуватись і як науковий ступінь для вчених. Вперше почав надаватись Болонським університетом 1130 р. "Доктор" набув характеру вищого наукового ступеня і отримати його можна було тільки після попереднього досягнення ступенів "бакалавр" та "ліценціат". Початково ступені "доктор" та "магістр" були рівнозначними. Тільки з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь "доктор", тоді як філософи надавали перевагу ступеню "магістр". З кінця XVIII ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь.

4 Уже в 40-х pp. XVII ст. в академії навчається молодь із різних міст Росії, навіть з таких віддалених, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арзамас. Серед росіян, що закінчили академію в XVII ст., були: Порфирій Зеркальников, який виконував дипломатичні доручення царя під час Визвольної війни, потім співробітничав з Є. Славинецьким у Москві, Каріон Істомін, автор першого ілюстрованого російського "Букваря" й "Малої граматики", Конон Зотов, відомий військовий діяч, автор першої російської книги по техніці корабельного управління; Б. Шереметьев, сподвижник Петра І та ін. В академії навчались і такі відомі згодом діячі російської науки й культури, як К. Щепін, перший російський доктор медицини (він прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумоюі), Андрій Денисов — основоположник російського документального джерелознавства й палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва у 1734 p. будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Києві було недовгим, але, безсумнівно, послужило розвитку таланту майбутнього вченого.

В Києво-Могилянській академії освіту здобували такі відомі медики: основоположник акушерства, ботаніки й фізіотерапії Нестор Максимович Амбодик; Іван Полетика — професор Кельнської Академії, головний лікар Петербурзького генерального госпіталю; Данило Самойлович, який довів можливість протичумового щеплення, почесний член 12 зарубіжних академій; основоположник російської анатомічної школи Павло Згурський. Випускником Академії був Петро Чайка — дід знаменитого композитора П.І. Чайковського.

5 До 1917 р. у підросійській Україні діяло 27 вищих навчальних закладів, в яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський (1805 p.), Київський (1834 р.) і Новоросійський (м. Одеса, 1865 р.) університети. На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях (1875 p.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897 р.) у Львові. Проте на всій територіїУкраїни не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

Становлення системи української вищої освіти продовжувалося за радянських часів. Напередодні Другої світової війни в УРСР налічувалося 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна університетська система, до складу якої входило шість класичних університетів: Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький. У середині 1980-х років в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі 9 класичних університетів. Нині в Україні існує понад тисяча вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітню діяльність на III – IV рівні акредитації. З них 82 мають статус національного університету. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету "Києво-Могилянська академія" та Національного університету "Острозька академія".

_________________

1. Алексюк A.M. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія. — К., 1998.

2. Дмитриченко М.Ф., Хорошун Б.І., Язвинська О.М., Данчук В.Д. Вища освіта і Болонський процес: Навч. посіб. — К., 2006. — 496 с.

3. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмаховича. — К., 2000.

4. История педагогики и образования / Под ред. А.И. Пискунова. — М., 2004.

5. Кравець В.П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. —Тернопіль, 1996.

6. Левківський М.В. Історія педагогіки. — К., 2003.

7. Сірополко С. Історія освіти в Україні / Підготував Ю. Вільчинський. 2-ге вид. — К., 2001. — 664 с.

Юрій Ніколенко (Умань), аспірант Уманського

державного педагогічного університету ім. П. Тичини

Осередки шляхетської освіти на Правобережжі

на час інкорпорації регіону до складу Російської імперії

Процеси державотворення в Україні потребують теоретичного і практичного вирішення проблем відродження й розвитку вітчизняної культури, утвердження духовності й національної свідомості українців. В цьому контексті дослідження історії розвитку шляхетської освіти в Україні становить значний науковий, пізнавальний та практичний інтерес. Воно дає можливість відтворити цілий зріз суспільного життя, показати складнощі і суперечність даного історичного періоду загалом, визначити місце шляхетських навчальних закладів у культурному, політичному, економічному житті тогочасного суспільства.

Історична доля правобережного шляхетства цікавила істориків вже з ХІХ ст. Варто відзначити, що цю наукову проблему почали досліджувати в останній час особливо жваво. Це можна пояснити тим, що в радянський період вчені практично не вивчали шляхту та зміни в її становищі.

Особливої уваги заслуговує книга французького науковця Даніеля Бовуа, яка є частиною «української трилогії». Автор вказує на масштабність заходів російського імперського уряду в соціально-культурній сфері, спрямованих на послаблення впливу польської шляхти на суспільне життя Правобережної України3.

Цікавий матеріал з історії шляхетства Уманщини 30-60-х років ХІХ ст. містять статті І. Кривошеї. Автор у цих публікаціях деталізує напрями російської політики щодо правобережного шляхетства та ілюструє їх прикладами з минулого уманських шляхтичів4.

У публікаціях І. В. Близнюка акцентується увага на стані шляхетської освіти. Дослідник вказує, що після повстання 1830 – 1831 років на Правобережній Україні були закриті десятки освітніх установ, де навчалися шляхетські діти1, 2.

На початку ХІХ ст. на Правобережній Україні існувало п'ять середніх польських шкіл, які колись були єзуїтськими, а від 1773 р. підлягали Краківському університетові. На Волині такі школи були в Житомирі, Луцьку і Кременці, на Поділлі — у Вінниці й Кам'янці. Релігійні навчальні заклади були численннішими. Дві протестантські школи діяли у Межирічі та Дубровиці. Кармеліти мали одну школу в Олиці. Василіянських шкіл було більше, що свідчить про інтенсивну діяльність уніатів у цьому регіоні н XVII – XVIII ст.: їхні школи були в Овручі, Володимирі й Любарі на Волині, у Барі на Поділлі, у Каневі та Умані на Київщині. 1811 р. кармеліти відкрили школу в Бердичеві на Волині. Софія Потоцька у 1815 р. відновила колишню фундацію родини в Немирові на Поділлі. Чарторийський відкрив у 1819 р. дві школи у своїх маєтках: у Меджибожі на Поділлі та у Клевані на Волині. Останньою 1822 р. відкрила школу в Теофіполі на Південній Волині родина Сапєг. Київ лишався без гімназії до 1810 p. У Кам'янці її так і не створили, на Поділлі гімназію було засновано примусово лише 1814 р. у містечку Вінниця. У 1833 р. її було переведено до Кам'янця 1.

Три з-поміж п'яти найбільших польських шкіл містилися на Правобережній Україні: гімназія у Вінниці та школи василіян у Барі й Любарі (до останніх слід додати ще й Уманську, передану 1818 р. Харківському округові, де польська мова викладалася до 1830 p.)5. Залежно від року тут навчалося від 400 до 500 учнів. Межиріцька повітова школа у 1822 p. налічувала від 300 до 400 учнів, в інших учнів було значно менше. У Житомирі, Луцьку, Теофіполі, Володимирі, Кам'янці, Меджибожі навчалося по 100-200 учнів, а в Клевані, Дубровиці й Олиці — менше сотні3.

У Київській губернії лише дві польські школи, в Умані (448 учнів станом на 1816 р. і 660 у 1830 р.) та Каневі (165 на 1816 р. і 200 на 1830 p.), утримувалися церковною інституцією Василіянським орденом, що домінував в освіті, крім Київщини, також на Волині й Поділлі, за винятком Кременця. Він був тісно пов'язаний зі шляхтою, налічуючи частково завдяки усуненню православних ченців наприкінці XVII - на початку XVIII ст. близько 30 багатих монастирів, що мали великі землеволодіння. Уніати-василіяни уособлювали гегемонію Риму й Польщі над православним духовенством, яке було значно більше, і навіть над уніатським світським чи білим. Згідно з указом від 17 травня 1804 p., ледве не було конфісковано всі василіянські монастирі, що не вели педагогічної діяльності 4.

Підготовка викладачів і якість навчальних програм загалом не ставилися під сумнів аристократичними менторами Кременецького ліцею. Загальнопоширеного, хоча й дещо поверхового тлумачення ідей Просвітництва з певною панською пихою вистачало, аби вбачати у школі джерело знань і культури, що потрібні у збереженні ідентичності. Звичайно, плани викладання дисциплін залишалися нереалізованими, професійна спеціалізація навіть в університеті перебувала в зародковому стані (медицина, учителювання, священицьке служіння), але, попри все, дирекція шкіл на Правобережжі продовжувала здійснювати централізовану підготовку підручників і розробляти педагогічні директиви, що забезпечувало єдність навчального процесу та будило дух інтелігенції, якій бракувало тільки можливостей реалізувати себе в кар'єрі.

Навчальні дисципліни формували погляди, глибоко відмінні від тих, що панували в учнівських родинах. Право викладалось у середніх школах за підручником Г.Стройновського, який апелював до принципів «природного права». Це було особливо несподіваним у суспільстві, де всі юридичні й судові функції випливали з привілею народження, тож зміст навчання суперечив як польським архаїчним, так і російським практикам. Так само лекції професора економії Кременецького ліцею Хоїнського — автора підручника, написаного під впливом Адама Сміта, давали його читачам усі теоретичні підстави відмовитися від господарювання, що спиралося на панщину3.

Майже всі учні у школах колишніх польських губерній походили зі шляхти — землевласницької або чиншової, і це було їхньою найпомітнішою відмінністю порівняно зі школами решти імперії. Отже, тут були невідомі проблеми, властиві питомо російським теренам, де дворянство лякала експансія різночинців. Статистика відображає реальну картину такої експансії серед учнів російських гімназій та її одиничний характер у гімназіях Правобережної України2. У закладах, що підпорядковувалися Петербургові, Москві, Харкову, Казані й Дерпту, на 4309 учнів припадало 1691 син дворян чи придворних сановників, решта була дітьми державних чи міських чиновників, купців, міщан, ремісників, солдатів, священиків, вільних селян і навіть кількох кріпаків. Натомість на Правобережжі шляхтичів налічувалося 1952 на 2224 гімназисти. Серед нечисленних простолюдинів тут були переважно міщани (121 учень), сини священиків, імовірно уніатських (65 учнів), і селяни (85 учнів) — напевне, скоріше литовські, ніж українські 3.

Із наведених цифр видно, що учням українських губерній, підпорядкованих Віленському округові, не було причини остерігатися перших заходів О. К. Розумовського, спрямованих на збереження старих соціальних структур. Указом від 11 листопада 1811 р. студенти з оподаткованих станів звільнялися від свого статусу тільки після завершення університетського курсу4. Як зазначалося в указі, це мало запобігти записові на студії осіб, які хотіли би уникнути подушного податку. Після 11 березня 1814 р. боротьба з простолюдинами набуває ще чіткіших ознак. Розумовський постановив рішення взагалі не надавати ступеня студента вихідцям з оподаткованих станів3. Відтепер їх належало вважати за «вільних слухачів», отже — не присвоювати класного чину. Починаючи від цього часу зі вступом до університету обов'язково подавалося підтвердження дворянського звання.

Масова дискримінація тих, кого царські чиновники намагалися трактувати як фальшивих шляхтичів, могла би зруйнувати систему шкіл та університетів, якби це було доведено до кінця. Для соціальних структур імперії польська чиншова шляхта була так само небезпечна, як і різночинці питомої Росії.

Збереження права чиншової шляхти посилати своїх синів на навчання є далебі найтривалішим і найвиразнішим свідченням прояву шляхетської солідарності. Адже власне ця засада дозволила шляхтичам — «не громадянам» зберегти свою розрізнювальну ознаку — освіченість. Аж до кінця XIX ст. кількість «освічених голодранців» на Правобережжі приводила царську владу у ступор: більшість із них завершила освіту ще до Листопадового повстання 1831 р.

_____________________

1. Близнюк І. В. Шляхетська освіта на Правобережній Україні в кінці XVIII – на початку ХІХ ст.: Публічні школи при базиліянських монастирях // Гуманітарні науки: проблеми, пошуки, перспективи. Збірник наукових праць. Частина VI. / Редкол.: В. Г. Кузь (голов. ред.) та інші. – К.: Знання, 2000. – С.14 – 23.

2. Близнюк І. В. Освіта польської шляхти в першій половині ХІХ ст. // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність: Науковий збірник: Серія «Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині». – Т.18. / Відп. редактор М. Ю. Костриця. – Житомир: Видавництво «Волинь», 1998. – С.121 – 123.

3. Бовуа Даніель. Російська влада та польська шляхта в Україні (1793-1830). – К.: Інтел, 2007. – 300 с.

4. Кривошея І., Кривошея Ір. Російське законодавство про шляхетство Правобережної України (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.) // Сангушківські читання. Збірник наукових праць І Всеукраїнської наукової конференції (24 – 25 січня 2003 р., м. Славута) / Редкол.: В. Г. Берковський (голова), Ю. М. Панишко (відп. ред.) та інші. – Львів: «ПП. Бодлак», 2004. – С.161 – 166.

5. Кузнець Т. В. До історії освіти на Уманщині (XVIII – початок XX століття). – К.: Наук. світ, 2000. – 35 с. – Бібліогр.: с.32 – 34.

6. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII - початок XX ст.). Джерела, структура стану, роди / Є.А. Чернецький; Білоцерк. риц. коло, Т-во охорони старожитностей Київщини, Наук. т-во ім. братів Вацлава і Едварда Руліковських, Білоцерк. міська централіз. бібл. система, Білоцерк. краєзн. музей. — Біла Церква: Вид. О.Пшонківський, 2007. — 176 c.

Костянтин Івангородський (Черкаси), доцент

кафедри історії та етнології України Черкаського

національного університету імені Богдана Хмельницького,

кандидат історичних наук

Етносоціальне значення Запорозької Січі

(друга половина XVI – перша половина XVII ст.)

Крім загальновизнаної функції захисту українських земель від набігів татар Запорозька Січ виступила й могутнім імпульсом етнічної консолідації українців. Незважаючи на значущість цієї проблеми, вона ще й досі залишається маловивченою, й роль Низового товариства в етносоціогенезі українців досі залишається нез’ясованою остаточно.

Сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що друга половина XVI – перша половина XVII ст. — переломний період в історії українців. Передусім, докорінні трансформації, на наш погляд, були зумовлені появою та розвитком у цей час українського козацтва, в тому числі й основної його організації – Запорозької Січі. До сьогодні не існує єдиного погляду на час появи і соціальну природу українського козацтва. Крім цього, існує погляд на іноетнічне походження українського козацтва, зокрема від хозар, черкесів, татар. На нашу думку, козацтво не становило окремої етнічної спільноти, а виступало, швидше за все, певним етносоціальним сегментом, який утворився на автохтонному українському ферменті.

Не викликає сумнівів і той факт, що основною територією формування українського козацтва стало черкасько-канівське Подніпров’я, а згідно тогочасного адміністративно-територіального устрою – південні староства Київського воєводства. Так, ще М.Максимович стверджував, що «придніпровські міста Черкаси та Канів – це першопочаткові розсадники козацтва» [1, 193]. Потрібно визнати справедливим і погляд на козацтво цього регіону як на ядро формування безпосередньо козацтва запорозького [2, 3-4; 3, 590]. Вже сучасник подій – польський хроніст Мартин Бєльський зауважував, що козаки – це «посполиті, котрі на низу Дніпра проживають лише влітку, а на зиму розходяться в міста Київ, Черкаси та інші» [4, 1385]. Так, і у судовому листі великого князя литовського Олександра з приводу суперечки київських міщан і київського воєводи князя Дмитра Путятича від 14 травня 1499 р. зазначено: «...которые козаки зверху Днепра и с ыншихъ сторон ходят водою на низ, до Черкасъ и далеи, а што тамъ здобудут, с того въсего воеводе десятое мают давати...» [5, 194]. У 1540 р., коли навіть не існував ще замок Д.Вишневецького на Хортиці, охоронний лист Сигізмунда-Августа також фіксує козаків, «которые нижей замковъ нашыхъ Черкасъ и Канева на Днепре суть» [6, 141].

Ще одним свідченням походження Низового товариства, передусім, із волості можуть бути назви січових куренів, які відповідали назвам поселень тогочасної південно-східної України. На думку Л.Падалки, це пояснює також механізм утворення Запорозької Січі: «Групи земляків черкаських, канівських, стеблівських і решти, що йшли за пороги для промислів, а подекуди й для вторгнень у турецькі й татарські землі, внаслідок нових відносин на Україні, з’єднувалися, як окремі курені, в необхідну за нових умов побуту форму єдиного коша запорозького» [7, 48]. Це дає підстави погодитися з І.Каманіним стосовно того, що запорозьке козацтво взагалі виступало тільки «залогою» українського козацтва в цілому, сторожовим загоном, який завжди, щомиті мусив бути готовим до зустрічі з ворогом [8, 77].

Щоправда, впродовж другої половини XVI ст. Запорозька Січ поступово перетворюється в окреме утворення з досить міцною політичною та економічною основами, що зумовило її статус головного центру українського козацтва. Особливо ж козацька спільнота за порогами виділяється в окрему групу в останній чверті XVI ст., внаслідок так званої «реформи Баторія» щодо організації реєстрового козацтва. Під кінець XVI ст. Запорозька Січ уже «перетворилася в головний центр не тільки низового, запорозького козацтва, а й козацтва городового, волосного» [9, 19]. Так, від першої половини 80-х років XVI ст. Січ контролювала значну територію від Низу до Надпоріжжя і південних українських замків Канева та Черкас, а січовики вільно пересувалися в цій місцевості, ведучи переговори з королівськими посланцями.

Безперечно все це зумовлювало й виняткову роль Запорозької Січі в етносоціальних процесах другої половини XVI – першої половини XVII ст. Адже вона стала одним із важливих сегментів українського етносоціального організму на етапі його націєстановлення. З іншого боку, немає підстав припускати, що Січ існувала в ізольованому від української народності становищі, оскільки «Запороже не могло ще істнувати само для себе, забагато ниток лучило степову людність з житєм решти України» [10, 26]. Так, у люстрації Київського воєводства 1570 р. бачимо, що міщани Канева допомагають низовцям, поставляючи останнім кулі, порох, селітру [11, 13].

Таким чином, Запорозька Січ і українське порубіжжя були одне для одного важливим підґрунтям життєдіяльності. Тому слід підкреслити вагому роль Запорозької Січі в збереженні української етнічності. Однак не варто забувати, що від останньої багато в чому залежала й стабільність розвитку безпосередньо організації козаків за порогами. Етнозбережне ж значення Січі простежується вже у творах сучасників подій. Так, Шимон Пекалід називає її «вірною захисницею люду» [12, 81].

Зростання авторитету Запорозької Січі зумовлювалося, передусім, її політичною незалежністю й активною зовнішньополітичною діяльністю. Це змушувало найбільші сусідні держави уважно спостерігати за еволюцією української козаччини. Наприкінці XVI – в першій половині XVII ст. Запорозька Січ виступала вже суб’єктом міжнародного права. За цей же період козаки внесли і чимало нових елементів у тогочасні міжнародні відносини. Наймаючись до військ різних європейських монархів, козаки брали участь у найбільших тогочасних війнах. З іншого боку, динамічна позиція в тогочасних геополітичних процесах сприяла формуванню та кристалізації етнополітичної свідомості українського козацтва.

Козаччина розросталася поза контролем центральної влади, а Запорозька Січ в якості нової організаційної сили стала «свого роду козацькою столицею» [13, 118]. Це сприяло досить швидкій політичній структуризації козацтва й активному формуванню його політичного світогляду. За таких обставин козацькі ради стали тим авторитетним органом, «якому належало право вирішувати воєнні та політичні питання» [14, 85], що стосувалися не тільки козацького товариства, а й всієї української спільноти.

Політичному «унезалежненню» козацтва сприяла й дуалістична політика щодо останнього уряду Речі Посполитої. Попри те, що польську владу особливо непокоїла та обставина, «щоб козацька вольниця не виходила з Дніпра на Чорне море і в державах, що перебувають під владою султана, ніякої шкоди не чинила» [15, 398], Польська корона час від часу сама заохочувала козаків, як відомо, до активної міжнародної діяльності. Зрештою, існує багато фактів, які свідчать про те, що козаки діяли досить часто самостійно, виходячи з реальної обстановки. Проявом цього можна вважати постійні втручання Січі у внутрішні справи Молдавського князівства, Кримського ханства, придунайських князівств тощо.

Водночас перебрання козацтвом на себе функції українського «політичного народу», як стверджують В.Смолій і В.Степанков, «витворило на півдні Київського воєводства зародки національної державності» [16, 9]. Отже, можна стверджувати, що Запорозька Січ виступала не тільки гарантом геополітичної стабільності тогочасної порубіжної України й усієї Речі Посполитої, а й важливим чинником формування етнополітичних уподобань українства, спрямованих на широку автономізацію, передусім, південно-східної частини тогочасної України, що відроджувало крок за кроком українську державність.

Крім значного впливу на гео- й етнополітичні процеси в середовищі тогочасної етносоціальної спільноти українців Запорозька Січ потужно впливала й на традиції господарювання українців. Утворившись фактично з промисловою метою (уходництво, добитництво, відхожі промисли), Січ поглиблювала ці види економічної діяльності, що зумовлювалося, з іншого боку, досить віддаленим розташуванням від волості. Цей фактор сприяв більш тісним і тривалим контактам січовиків із «городовим» козацтвом, міщанством, купецтвом на заселеній території України. Адже потреба у хлібі та продукції ремісничого виробництва зумовлювала пошук альтернативних товарів для обміну. Обмеженість «низового товаровиробництва» (продукти рибальства, полювання, пасічництва), що ускладнювалося гострою конкуренцією з боку міщан і старост (адже документи свідчать, що вони також мали значну частку прибутків з уходництва), а також залежність від природних умов, грабіжницьких нападів татар, митної політики старостинських урядів і, перш за все, відсутність у межах Січі сталого землеробського господарства, – все це примушувало шукати альтернативні види для товарообміну на волості. Одним із таких напрямів стали походи «за здобиччю» вглиб улусів кримських татар.

Все більше зростання та зміцнення політичної незалежності Запорозької Січі, особливо протягом першої чверті XVII ст., що, безсумнівно, пов’язано з вдалими походами на Крим і Туреччину, а також значний економічний вплив на порубіжну волость у вигляді активних торговельних відносин і «осідання» в її межах колишніх запорожців на власних хуторах, зумовили стрімке зростання авторитету Січі в очах не тільки українців, а й усього східноєвропейського ареалу. Тим більше, ґрунтуючись фактично на засадах «демократичного співтовариства», Січ «не відмовляє» охочим козакувати за жодною ознакою (в тому числі етнічною та конфесійною), крім статевої. Проте не можна погодитися з польським істориком З.Вуйціком, що внаслідок цього козацтво становило «наднаціональну» спільноту і не визнавало жодної релігії [17, 14, 19].

З іншого боку, вже сучасники нерідко вважали козацьку спільноту взагалі окремим етносом. Так, мандрівник Грюневег «казаков в больших кучмах» вважав за окрему національність [42, 20]. Простежується схоже ставлення й у творі Ш.Пекаліда [43, 172 – 173]. Безперечно, важко погодитися як з першою, так і з другою думками. Щоправда, не можна вважати козацтво як надто поліетнічною, так і моноетнічною групою, зокрема, як стверджує Самійло Величко, «козаки – тільки руси» [44, 41]. На наш погляд, найбільш правомірним може бути погляд на козацтво як на спільноту з українською етнічною домінуючою основою. Адже основний контингент Війська Запорозького становили вихідці з волості і, насамперед, із найближчих «українних» староств – Черкаського, Канівського, Корсунського тощо.

Водночас запорозьке козацтво аж ніяк не можна класифікувати як хаотичну мішанину «національностей». Більше того, етнічний склад січовиків був цілком залежним від етнодемографічного розвитку волості. Домінування ж українського етносу на порубіжній волості також не викликає жодних сумнівів. Ця обставина сприяла, в свою чергу, і досить швидкій асиміляції іноетнічного елементу в козацтві саме в «проукраїнському» напрямі зі ствердженням у ньому «почуття руської ідентичності» [18]. При цьому саме козацтво виступило основою етнодемографічного балансу в порубіжній Україні. Адже його поява та розвиток значно сприяли убезпеченню місцевого населення.

На цей процес вперше в історичній літературі звернув увагу ще П.Симоновський, який писав: «Козаками все пустые земли... тотчас оселены и поделаны были многие города и крепости, в которые и из других близких сторон многие люди, кои токмо одного исповедания были, приходили на жительство» [19, 9]. Зупиняється на цій обставині й М.Грушевський: «Поки ті українські землі над Дніпром лежали пусткою, доти й панів там не було. Як же стало там безпечніше за козаками, як татари стали рідше набігати, як настала від козаків оборона й захист, стало туди багато людей прибувати. Пішла чутка скрізь про українське дозвілля: що там землі скільки хочеш, а панів нема, де сподобається – осідай та ори, нікого не питаючи...» [20, 45].

Навіть зазнаючи постійно відчутних втрат у походах, війнах, повстаннях, козаччина феноменально швидко проходила процес, так би мовити, «демографічної регенерації». На думку польського історика Я.Качмарчика, «справді, від моменту появи козаччини як організованої суспільної сили, це стало своєрідним винятком» [21, 50]. Це, швидше за все, слід пов’язувати з процесом масового покозачення населення волості й, передусім, селян-утікачів, які вливалися у січове товариство, постійно збільшуючи цим кількість козаків. Тому, слідом за М.Владимирським-Будановим [22, 166], можна стверджувати, що козаччина виступила основним підґрунтям колонізаційного руху протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст.

Усвідомлювало певним чином цю свою місію й саме Військо Запорозьке, що видно, зокрема, із тексту його заяви в 1610 р. у київському гродському суді: «[Ми, Військо Запорозьке], котре з давніх часів здоров’ям і головами своїми накладаючи каждого часу, й дуже не мало визволя[ючи] народу християнського з неволі неприятельської, від поган Турків і Татар... і на размноженнє народу християнського за православну віру свою при всякій оказії чинило послугу, і завсігди чинить, не жалуючи здоров’я і життя свого» [23, 394].

Водночас слід зазначити, що й самі січовики були зацікавлені в динамічному «розмноженні народу християнського» на волості, що виступала основним продуцентом кадрів для запорозької спільноти. Етнодемографічна взаємозалежність Січі та волості проявлялася та зміцнювалася осіданням на останній запорожців, інколи мігрувавших з далеких країн або західних областей України. Так, польський дослідник Ю.Нємцевіч взагалі доводив, що для запорожців стало нормою приховувати власних дітей, дружин і коштовну здобич «у містах королівських і шляхетських» [24, 175].

З огляду на вищевикладене можна з упевненістю стверджувати, що якщо й не усі, то бодай більша частина Війська Запорозького була «генетично» (!) пов’язана з основним етнічним масивом українців «на волості», передусім, у порубіжній зоні тогочасної України. В цьому відношенні, хоча й непрямим шляхом, Запорозька Січ також впливала на спрямованість етносоціальних процесів у межах української народності. Адже, крім позитивного впливу на етнодемографічний баланс у порубіжній Україні, січовики саме на етносоціальному рівні залучалися до української спільноти, що, зрештою, стало найважливішим ідентитетом запорожців на шляху вибору їхньої етнополітичної ідентичності. Одночасно й український етнос, завдяки Запорозькій Січі, усе глибше усвідомлював свою значущість.

______________________

1. Максимович М.О. «Киевъ явился градомъ великимъ...»: Вибрані українознавчі твори. – К., 1994.

2. Мышецкий С.И. История о козаках запорожских. – М., 1847.

3. Эварницкий Д. Число и порядок Запорожских Сечей // Киевская Старина – 1884. – Т. VIII. – № 4.

4. Bielski Marcin. Kronika Polska. – Т. 3. – Sanok, 1856.

5. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. 2. – СПб., 1848.

6. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 2. – СПб., 1865.

7. Падалка Л. Происхождение запорожского козачества // Киевская Старина. – 1894. – Т. Х. – № 9.

8. Каманин И.М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – Кн. 8. – К., 1894.

9. Гуслистий К., Апанович О. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К., 1954.

10. Крип’якевич I. Козаччина і Баторієві вольності // Жерела до історії України-Руси. – Т. 8. – Львів, 1908.

11. Архив Юго-Западной России. – Ч. 7. – Т. 3. – К., 1905.

12. Пекалід Симон. Про острозьку війну під П’яткою // Антологія української поезії в 6 т. – Т. 1. – К., 1984.

13. Стороженко А.В. Стефан Баторий и днепровские козаки: исследования, памятники, документы и заметки. – К., 1904.

14. Бойко І.Д. Ще раз про характер національно-визвольних воєн в епоху феодалізму // УІЖ. – 1966. – № 2.

15. Scriptores rerum Polonicarum. – T. 20. – Kraków, 1907.

16. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // УІЖ. – 1998. – № 1.

17. Wóicyk Z. Dzikie pola w ogniu (O Kozaczyźnie w dawnej Rzeczypospolitej). – Warszawa, 1968.

18. Serczyk W.A. Ukraina w latach 1569-1795 // Ukraina: teraźniejszość i przesłość / Pod. red. M.Karasia i A.Podrazy. – Kraków, 1970; Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.). – К., 1998.

19. Симоновский П.И. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах. – М., 1847.

20. Грушевський М.С. Як жив український народ. – К., 1992.

21. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. – Перемишль-Львів, 1996.

22. Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от второй половины XV в. до Люблинской унии (1569 г.). – К., 1891.

23. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – К., 1995.

24. Niemcewicz J.U. Dzieje panowania Zygmunta III. – Т. 1. – Kraków, 1860.

Іван Ярмошик (Житомир),

доцент Житомирського Державного університету

ім. І.Франка, кандидат історичних наук

Історія українського козацтва на сторінках

„Encyklopedii Kresów”

Серед наукового доробку польської історіографії є значний масив праць, в яких відображені різноманітні проблеми історії України та її регіонів. У них віддзеркалена візія польських науковців соціально-економічних, військово-політичних, культурно-освітніх процесів, які відбувалися на українських теренах. Такий інтерес пояснюється тісним переплетінням історичної долі польських та українських земель від часів середньовіччя. Проблеми українського минулого розглядалися у працях польських авторів починаючи від ХVІ ст. і особливо впродовж ХІХ – ХХ ст. Актуальність їх аналізу, залучення до наукового обігу в сучасній вітчизняній історіографії зумовлюється логікою розвитку історичної науки в Україні та активними польсько-українськими культурними і науковими стосунками.

Для розуміння сучасних поглядів польської історичної науки на проблеми України важливим є знайомство зі статтями „Encyklopedii Kresów” [1]. У вступному слові від видавця у ній наголошується, що поняття „креси” авторами розглядалося як дуже об’ємне, не лише як географічно-історичний термін, який протягом століття піддався значними змінам, але, перш за все, як культурний простір, наповнений міфологічним і емоційним змістом. Цей термін від середини ХІХ ст. прийнято пов’язувати зі східнім пограниччям давньої Речі Посполитої. Сюди входять українські („ukrainne”) землі, приєднані („przyłączone”) до Польщі після експансії на Русі у ХІV ст. внаслідок унії з Литвою [2] між Бугом та Німаном на заході і Дніпром та Двіною на Сході, які були втрачені після поділів Польщі. Після Другої світової війни до поняття „креси” увійшли Східна Галичина і Львів. Такими є територіальні межі, згідно яких віддзеркалює історичні проблеми згадана „Encyklopedia…” .

Ця територія, яка об’єднана спільною долею, ніколи не була одноманітною в етнічному складі та релігійному відношенні. Первісно була заселена русинами і литвинами, потім притягнула до себе поляків, євреїв, вірменів, татар, німців, чехів та представників інших націй. У цьому казані народів провідну в культурному відношенні роль, на думку авторів передмови, відіграв польський елемент. Звідси і та зацікавленість, яка призвела до появи цієї праці, завданням якої є роз’яснити загадки недавньої історії.

На сторінках „Encyklopedii…” зустрічаємо багато статей, присвячених різним проблемам української історії від часів Київської Русі до сучасності. У тому числі важливе місце посідають матеріали з історії українських козаків. Тут можна виділити групу статей, які висвітлюють загальні проблеми козацтва, значну кількість становлять гасла, присвячені видним діячам, можна виокремити ряд заміток про місцевості, пов’язані з відомими військово-політичними подіями.

„Encyklopediа…” трактує козаків як групу вільної людності ХV – ХVІІІ ст., які розвивали свою організацію на південно-східних землях Речі Посполитої. Назва турецького походження і означає: людина вільна, авантюрник, бродяга. Першими козаками вважаються селяни, які втікали на низ Дніпра. Окрім русинів, що становили серед них 80 % тут були також поляки, молдавани, німці, татари та інші, всього 22 народності. Займалися вони всілякими промислами: обробкою землі, торгівлею, мисливством, рибальством і спочатку їх називали добичниками або уходниками, а від середини ХVІ ст. повсюдно назвалися козаками (s. 211 – 212).

Автори кількох гасел наголошують на демократичних традиціях у середовищі козацтва, серед яких панувала рівність, виборність старшини, у тому числі і кошового отамана, повноваження якого на час військової виправи були диктаторськими, а по її закінченні припинялися (s. 22).

Увагу приділено ставленню козаків до релігії, наголошується, що вони лише на початку ХVІІ ст. пов’язалися (“związali się”) із православ’ям, зокрема у 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан ІІІ відновив під захистом козацького війська православну ієрархію в Києві, а у 1632 р. із Січі вигнано католиків.

Однак „Encyklopedia…” наголошує, що релігійність козаків носила обрядовий характер, і тому їх часто вважали за невіруючих (“bezwyznańców”). Акцентується також на тому факті, що Річ Посполита охоче використовувала козаків у численних війнах, зокрема з Москвою: 1609 – 1611, 1617 – 1618, 1632 – 1634 роках; з Туреччиною 1621 р., 1633 р., Швецією 1601 – 1603 роках. Постійні виправи козаків на турецькі поселення не раз загострювали стосунки Речі Посполитої з Портою, що було одною з причин Цецорської поразки 1620 р. і Хотинської війни 1621 р.

Серед козацьких персоналій найбільшу за обсягом статтю присвячено Б.Хмельницькому. Коротко висвітлено основні події його життєвого шляху до 1648 р. У ній акцентується на таких важливих положеннях, які стосуються особи Б. Хмельницького:

а) його лояльність Речі Посполитій до 1647 р. (до наїзду Д.Чаплінського на хутір Суботів), безпосередньою причиною початку „ребелії” названа заборона йому організації походу на Туреччину наприкінці 1647 р.;

б) проголошення ним на початку 1649 р. ідеї утворення окремої української держави, якій (ідеї) він залишився вірним до кінця свого життя;

в) „сам збудував державу” (“sam zbudował państwo”), спираючись на структури запорозького війська, яке мало добру артилерію, озброєння. Уряд творила козацька старшина з чіткою адміністративно-територіальною структурою. Підкреслено, що урядовий апарат гетьман творив „від нуля” (“od zera”);

г) антифеодальна спрямованість повстання, заслуга чого теж належить Б. Хмельницькому;

д) до помилок Б. Хмельницького віднесено піддання Москві у 1654 р. і відхилення у 1655 р. угоди, запропонованої Річчю Посполитою на вигідніших умовах;

ж) сини не оправдали його сподівань, а Україна була заслабкою, щоб утримати самостійність;

з) висунута ним ідея самостійнoї України вже ніколи не згасала. На Лівобережжі під владою Москви понад століття після смерті Б.Хмельницького існувала напівсамостійна Гетьманщина, де козаки і селяни втішалися свободою („cieszyli się swobodą”);

е) Б.Хмельницький був найвидатнішим європейським політиком свого часу (s. 71 – 72).

Тобто, в даному випадку ми маємо цілком позитивний образ Б. Хмельницького у сучасній енциклопедії. Хоч в багаторічній польській історіографії, як і в творах художньої літератури, було досить багато праць, де наголошувалося лише на негативних рисах Б.Хмельницького як особистих, так і як державного діяча – „руйнівника Вітчизни”, який призвів до домової війни, п’яниці тощо.

Серед іншого в „Encyklopedii Kresów” знаходимо невеличку замітку і про Даніеля Чаплінського, Королівського ротмістра, управляючого українськими маєтками А. Конєцпольського, який увійшов в історію завдяки його конфлікту з Б.Хмельницьким, потім утікав від нього, брав участь у битвах під Збаражем, Берестечком, Жванцем, помер після 1653 р. Наводяться слова Богдана Хмельницького, який називав Д.Чаплінського злодієм, обманщиком, п’яницею і зрадником (s. 82).

Ряд гасел присвячені найближчим соратникам Б.Хмельницького. Позитивні відгуки знаходимо про І.Богуна (s. 49), М.Кривоноса (с.221), які користувалися великим авторитетом серед козацтва. Особливо відзначено військовий талант полковника Мартина Небаби (s. 304), якого високо оцінив його переможець „найкращий на той час воєначальник Я. Радзівіл”.

Іван Виговський (s. 531) охарактеризований як шляхтич і керівник козацтва після смерті Б.Хмельницького, який протягом 1657 – 1659 років держав булаву козацького гетьмана, але змушений був залишити посаду через зростання серед козаків антипольських настроїв. Звертає увагу, що він не названий гетьманом, а лише „держав булаву козацького гетьмана” („dzierżył byławę hetmana kozackiego”).

Негативні характеристики знаходимо на деяких інших українських гетьманів. Так I.Брюховецький названий облудним демагогом, прихильником Росії, який погодився на обмеження українських прав, через що втратив рештки авторитету серед козаків і був забитий киями (s. 60). М.Ханенко був типовим кар’єристом, який дбав лише про власні інтереси (s. 69). Таким же типовим кар’єристом, транжирою названо і гетьмана Павла Тетерю, який турбувався про маєтки в Москві, а в Польщі перейшов у католицизм (s. 478).

Більш позитивні характеристики знаходимо про П.Конашевича-Сагайдачного, як речника польських інтересів серед козацтва, (s. 198) та П.Дорошенка, як борця за об’єднання України та її унезалежнення від Польщі та Росії за допомогою Туреччини (s. 101).

На сторінках „Encyklopedii…” є нариси про населені пункти України. У багатьох із них через історію сіл та містечок висловлені погляди та дані оцінки військових подій, які були пов’язані з ними. Привертають увагу замітки про Берестечко, Батог, Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Старокостянтинів та інші. Відмічається, що під Жовтими Водами Б.Хмельницький отримав першу перемогу над коронними військами, зокрема над передовими загонами, якими погано (“zle”) командував C.Потоцький (s. 554). Битва під Пилявцями потрактована як „місце ганебної поразки польських військ”, до того ж, це була коронна армія, яка складалася з добре вимуштруваних воїнів (s. 345).

У гаслах „ Starokonstantynów” (s. 442) та „Krzywonos Maksym” (s. 221) згадується битва під Старокостянтиновом влітку 1648 р. Тут наголошується на тому факті, що в польській історичній літературі цю подію традиційно показують як перемогу поляків. Однак в дійсності військо Я. Вишневецького поспішно відступило на захід (s. 221), хоч і козаки теж відійшли в глиб України. Тобто, тут автори уникають чіткого висновку про наслідки цієї битви. Нагадаємо, що в українській історіографії ця битва вважається безперечно виграною військами М. Кривоноса [3].

Доля битви під Берестечком (28 – 30 VІ 1651 р.), на думку автора статті в „Encyklopedii…”, вирішилася на третій день, завдяки застосуванню Яном Казимиром шведського бойового порядку. Понісши значні втрати, татари втекли з поля бою, захопивши з собою Б.Хмельницького. Після невдалих штурмів 10.VІІ. поляки, скориставшись панікою в козацькому таборі, доконали битву. Кампанія завершилася невигідною для козаків Білоцерківською угодою (s. 35). Однак ця угода була зірвана після розгрому Б.Хмельницьким у червні 1652 р. польського війська під Батогом. Ця поразка змусила поляків на сеймі, скликаному Яном Казимиром, прийняти рішення про реформування війська (s. 29).

В одній статті неможливо проаналізувати всі аспекти польського бачення козацького минулого, які віддзеркалені на сторінках „Encyklopedii Kresów”. Вони важливі тим, що відображають еволюцію поглядів істориків Польщі на українське козацтво та сучасний стан вивчення цих проблем польською історіографією. Не всі вони можуть сприйматися як незаперечні, однак повинні враховуватися в сучасних дослідженнях козацької проблематики в Україні.

_____________________________

1. Encyklopedia Kresów. – Kraków, [б.р.] – 558 s.

2. Ibidem. – S. 5.

3. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: „Світ”, 1990. – C. 87; Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К., „Либідь”, 1995. – C. 141.

Валерій Ластовський (Київ),

професор кафедри конституційного та адміністративного

права Київського національного університету

культури та мистецтв, доктор історичних наук

Остафій Дашкович в «Історії Русів» та козацькому літописанні

Козацьке літописання в українській історії займає особливе місце за своїм науковим та суспільно-політичним значенням. Воно сприймається не лише як джерело певної інформації, але й як пам’ятка історичної думки, що відображає настрої і позиції цілого прошарку українського населення того періоду, коли гостро стояло питання про виживання всієї української нації в цілому, її прагнення до об’єднання і державотворення. З ХІХ ст. козацьким літописам вже було присвячено значну кількість наукових досліджень, але й до сьогодні їх вивчення продовжується. Одні із останніх праць з цього питання з’явилися у 2005 – 2006 роках [4; 6]. Разом з тим козацькі літописи містять у собі ще значний потенціал для майбутніх науковців. Одній із загадок в історії козацтва на їх сторінках і присвячено цю розвідку.

Остафій Дашкович – особистість відома в історичній науці уже протягом кількох століть. Про нього розповідають (або згадують) представники різних історіографічних традицій, у першу чергу, української, польської та російської. У переважній більшості випадків він асоціюється із українським козацтвом та початковим етапом його формування, іноді виступає навіть в ролі його засновника. Тобто, у науковій літературі образ О.Дашковича виступає досить сформованим. Тим не менше, в українській історіографії склалася, деякою мірою, парадоксальна ситуація: для козацького літописання ця особистість формально залишилась майже невідомою. Парадокс полягає в тому, що Остафія Дашковича називають козацьким гетьманом і засновником козацтва представники історичної науки різних національностей і різних історичних періодів, крім власне козацьких (в усякому разі – переважної їх більшості).

Цей парадокс відмічав ще М.Максимович. Він зауважив відсутність прізвища старости «у наших старших літописців минулого століття, від Грабянки до Кониського» і його наявність у творах О.Шафонського та О.Рігельмана [9, 290].

«Історія Русів» (автором якої М.Максимович, за традицією сер. ХІХ ст., називав архієпископа Георгія Кониського) стала вершиною компіляції козацького літописання політичного характеру. Тому варто розпочати з’ясування ситуації саме з цього твору.

Автор «Історії Русів» на сторінках свого твору описав збірний образ під єдиним ім’ям, прізвищем і титулом – «гетьман князь Євстафій Ружинський» [5, 15]. На існування зв’язку між цим образом і Остафієм Дашковичем у 1999 р. звернула увагу Л.Литовченко, однак, маючи мало достовірної інформації саме про останнього, дослідниця зробила хибні висновки, сприймаючи за відправну точку не старосту черкаського і канівського, а напівміфічного «Євстафія Ружинського» [7, 352].

На сьогодні нам відомі цілком реальні історичні особи – князі Михайло і Богдан Ружинські, котрі були дійсно ватажками козацьких військ, але – у 1570-х роках, а не на поч. ХVI ст. [11, 58-84; 18, 126]. Відомий і власне Євстафій Ружинський, котрий перебував на службі в 1569 – 1575 роках у черкаського старости Михайла Вишневецького на посаді підстарости, а у 1575 – 1581 роках був воєводським намісником у Києві. На нього в ХІХ ст. вказували у своїх працях М.Максимович та І.Новицький, але треба зауважити, що сам він до козацтва мав досить слабке відношення у порівнянні з діяльністю і впливом Остафія Дашковича. Із сучасних дослідників Н.Яковенко досить справедливо вказала, що це «народна традиція пов’язує з Запорожжям імена Михайла, Богдана і Остафія Ружинських» [20, 114]. Таким чином, в «Історії Русів» переплелася історична інформація про діяльність одразу чотирьох історичних діячів. На підтвердження того, що у цьому творі в значній мірі представлена біографія саме Остафія Дашковича, а не кого б то не було із трьох Ружинських, свідчить те, що її автор використав три реальних факти із його життя і діяльності, хоча всі вони представлені неточно та ще й невірно прокоментовані.

Перший факт стосується 1514 р. Саме в цьому році Остафій Дашкович отримав посаду старости черкаського і канівського. Автор же «Історії Русів» пише про обрання гетьманом «Євстафія Ружинського» [5, 14-15]. Очевидно, що в даному випадку призначення на посаду старости було сприйнято як акт виборності гетьмана.

Другий факт – це бої у 1516 р. в районі фортеці Аккерман (Білгород) [5, 16-17]. Про них писало багато істориків, починаючи від польських хроністів (наприклад, Д.Бантиш-Каменський, посилаючись на К.Несецького, Ш.Старовольського) [1, 67]). У більшості випадків учасником цих боїв називається П.Лянцкоронський. Що ж до О.Дашковича, то заради справедливості треба відзначити відсутність стовідсоткової впевненості у тому, чи брав він участь у цьому поході, оскільки ні М.Бєльський, ні О.Гваньїні не згадують його у своїх хроніках у зв’язку із цими подіями. Але участь О.Дашковича в них може бути більш імовірною, ніж князя Євстафія Ружинського.

І третій факт – смерть Остафія Дашковича у 1535 р., хоча автор «Історії Русів» і стверджує, що це сталося у 1534 р. (точніше, він пише: «По смерті гетьмана князя Ружинського, у 1534-му році обраний гетьманом із осавулів генеральних Венжик Хмельницький») [5, 20]. Однак тут проглядається звичайна плутанина.

Автор «Історії Русів» створив досить фантастичний збірний образ козацького ватажка початку ХVI ст. Тим не менше, сучасні дослідники іноді сприймають цю інформацію з повною довірою. Так, у цьому творі було зазначено: «…Євстафій Ружинський, котрий, в молодих літах навчаючись і вояжуючи довго у чужих краях, а паче по Германії і Франції, набув у різних науках, особливо у військовій, велике знання» [5, 15]. Звідси ця теза, змішавшись із образом О.Дашковича, покочувала в інші історичні твори. Її відтворив польський дослідник В.Коялович у 1897 р., за ним – В.Сенютович-Бережний у 1969 р. І тепер вже сучасний популяризатор історії козацтва Б.Сушинський написав про О.Дашковича: «…Готуючись до військової та політичної кар’єри, ще замолоду побував у Німеччині та Франції, де вдосконалював освіту й набував військового досвіду» [17, 35]. І далі цей же автор цю ж саму тезу («навчався і служив у Франції та Німеччині») виклав і стосовно Є.Ружинського [17, 54]. Проте ця інформація є непідтвердженою, оскільки жодного матеріалу про життя і діяльність О.Дашковича до 1500 р. історики не мають.

В «Історію Русів» інформація про О.Дашковича прийшла, зрозуміло, із більш ранніх творів козацьких літописців. Це підтверджується цілим рядом сюжетів, що співпадають у цьому творі та козацьких літописах.

Перш за все, треба відзначити ту обставину, що постать Остафія Дашковича повністю відсутня у Літописі Самовидця та Літописі Самійла Величка. Це не дивно, оскільки образ О.Дашковича належить, у першу чергу, ХVI ст., а ні Самовидець, ні С.Величко не ставили собі за мету показати історію козацтва від часу його формування, тобто з того періоду, який безпосередньо пов’язаний із діяльністю цього старости. Проте в інших творах образ О.Дашковича присутній, але як об’єднаний із князями Ружинськими.

У 1882 р. історик І.Новицький висловив думку, що плутанина О.Дашковича із Є.Ружинським сталася внаслідок появи твору С.Лукомського. Однак, значно раніше твору С.Лукомського з’явився відомий літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. І саме у козацьких літописах вперше було поєднано в один образ різних діячів різних часів. У цьому творі, зокрема, знаходимо згадку про «Євстафія князя Ружинського» [8, 26]. Тут же міститься і перелік гетьманів, серед яких першу п’ятірку складають: 1) Предслав Лянцкоронський, 2) Дмитро Вишневецький, 3) Євстафій Ружинський, 4) Венжик Хмельницький, 5) І.Свирговський [8, 176]. Як свідчить текст цього твору, автор був прекрасно знайомий із цілим рядом праць середньовічних хроністів – Стрийковського, Гвагніна, Коховського та ін., оскільки він сам же на них і посилається. Отже, він не міг не знати про діяльність Остафія Дашковича, котрому у цих творах приділялося значно більше уваги, ніж, наприклад, тому ж Предславу Лянцкоронському, не кажучи вже про міфічного Венжика Хмельницького і того ж Євстафія Ружинського. Імовірність помилки, як на цьому наполягає І.Новицький, мабуть, варто виключити, оскільки Г.Грабянка не тільки згадує «Євстафія князя Ружинського», але й наводить досить чіткий список гетьманів. Тому можна зробити висновок: полковник свідомо не включив Остафія Дашковича до складу першої п’ятірки гетьманату.

З огляду на це мушу відзначити, що в цілому всі козацькі літописи можна поділити на дві групи: 1) ті, де серед перших гетьманів значиться Остафій Дашкович, 2) ті, де він відсутній.

До перших можна віднести, наприклад, «Хронологію високославних ясновельможних гетьманів», «Іменний перепис малоросійських гетьманів» та ін. [19, 109, 129].

До других – вже згадуваний літопис Г.Грабянки, праці В.Рубана, П.Симоновського, «Короткий літозображувальний знаменитих і пам’яті достойних дійств опис» (чи «Літописець або короткий опис найвідоміших дійств і випадків») та ін. [14, 4; 15, 3; 16, 8-9; 19, 53].

Такий поділ невипадковий. Він має сенс з огляду на ту концепцію, яку сповідують козацькі літописці. У 1930 р. її досить добре охарактеризував М.Петровський (хоча й з точки зору «класової» теорії): «А як козацька старшина прагнула стати й гегемоном у всіх галузях життя України – натурально повинні були появитись і твори, що їх метою було з’ясувати історичну ролю козацтва й виправдати його клясові змагання» [12, 8].

Для підкреслення невипадковості саме такого поділу можна згадати іноземні твори періоду, що відповідає тому ж таки козацькому літописанню. Так, у німця Г.Ф.Міллера, котрий вважається російським істориком ХVIII ст., знаходимо перелік гетьманів, аналогічний до переліку, представленого Г.Грабянкою, за деякими винятками: 1) Предслав Лянцкоронський, 2) Остафій Дашкович, 3) Дмитро Вишневецький, 4) Венжик Хмельницький, 5) Свирговський [10, 3-4]. Як бачимо, тут, у порівнянні із текстом гадяцького полковника, переставлені місцями порядкові номери 2 та 3 і водночас замість Євстафія Ружинського фігурує саме Остафій Дашкович.

Інший іноземець – О.Рігельман – взагалі виносить Остафія Дашковича на перше місце, а вже після нього ставить всіх інших: П.Лянцкоронського, Д.Вишневецького, Є.Ружинського, В.Хмельницького [13, 49-54, 748].

То в чому ж причина? У концепції. Те, що було байдуже іноземцям, не настільки байдуже українцям.

Відповідь знаходимо у порівнянні. Для Г.Ф.Міллера, наприклад, байдуже, хто очолював козацтво за походженням. Тому він однаково називає «предводителем» як П.Лянцкоронського, так і Свирговського, а князем— лише Д.Вишневецького, в той час як Венжика Хмельницького — взагалі ніяк, а до Остафія Дашковича застосував визначення «від короля Сигізмунда». Щодо О.Рігельмана, то він підкреслює, що О.Дашкович «один із українських жителів і уродженець міста Овруча», котрий самовільно назвався гетьманом. Відносно ж інших названих ним гетьманів дослідник підкреслює їх походження, навіть Венжика Хмельницького представляє як вихідця «із польського шляхетства».

А от для козацьких літописців це питання виявилося дуже важливим. Звернемось, наприклад, до літопису Самійла Величка. В ньому автор наводить лист від Коша Запорозької Січі до гетьмана І.Самойловича за підписом кошового отамана Григорія Сагайдачного, датований 26 квітня 1686 р. У ньому висловлювалося обурення ставленням гетьмана до запорозьких козаків («за ніщо маєш») і підкреслювалося: «Такого безчестя наше старожитне низове військо ніколи не дізнавало протягом давніх минулих часів і від стародавніх, що були тут у лугах, дніпрових гетьманів своїх ясновельможних Лянскоронських, польських сенаторів і ясновельможних князів Вишневецьких та Ружинських» [2, 309-310]. Як бачимо, тут також нема О.Дашковича, але натомість згадуються виключно князівські родини. Водночас ця інформація черговий раз засвідчує високу освітню і політичну культуру козацтва кінця ХVII ст., котре було детально знайоме із своєю історією і використовувало для своєї політичної концепції відповідний підбір фактів.

О.Дашкович відсутній в ряді козацьких текстів з дуже простої причини: він не належав до князівської родини. В історичній науці й нині немає єдності у поглядах на його походження: то його вважають міщанином із Овруча, то вихідцем із знатного роду на Київщині, то представником татарського роду. Що ж до козацької верхівки, то їй потрібно було обґрунтування свого існування елітною політичною концепцією, під яку не підпадала особистість із невизначеним походженням. Саме так замість Остафія Дашковича і з’явився збірний образ князя Євстафія Ружинського.

В історіографії ця ситуація із сплутаним образом зберігається і донині. Вона навіть доведена до абсурду російським дослідником В.Глущенком, котрий стверджує, що гетьман «Рожинський» у 1450 р. створив 10 козацьких кінних полків по 2 тис. з метою боротьби проти просування рицарів-хрестоносців на Схід [3, 173, 261].

Таким чином, можна відзначити наступне: 1) образ Остафія Дашковича відображався в козацьких літописах постійно, але був змішаний з іншими, 2) цей образ вплітався у політико-ідеологічну схему уявлень козацьких літописців.

_________________

1. Бантыш-Каменский Д. История Малой России — К., 1993.

2. Величко С.В. Літопис — Т.2 — К., 1991.

3. Глущенко В.В. Казачество Евразии: зарождение, развитие, интеграция в структуру российской государственности — М., 2006.

4. Дзира І.Я. Козацьке літописання 30-80-х рр. ХVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти — К., 2006.

5. История Русов или Малой России — М., 1846.

6. Корпанюк М. Слово, хрест, шабля — К., 2005.

7. Литовченко Л. Проблема походження козацтва в «Історії Русів» // Осягнення історії — Острог-Нью-Йорк, 1999.

8. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки — К., 1992.

9. Максимович М.А. Исторические письма о козаках Приднепровских // Собрание сочинений — Т.І — К., 1876.

10. Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах — М., 1846.

11. Новицкий И.П. Князья Ружинские (Памяти М.А.Максимовича) // Киевская старина — 1882 — №4.

12. Петровський М. Нариси історії України ХVII – початку ХVIII століть — І (Досліди над Літописом Самовидця) — Харків, 1930.

13. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі — К., 1994.

14. Рубан В.Г. Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год — СПб., 1777.

15. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси — К., 1888.

16. Симоновский П.И. Краткое описание о казацком мало российском народе и о военных его делах — М., 1847.

17. Сушинський Б. Козацькі вожді України — Т.І — Одеса, 2004.

18. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану — К., 2000.

19. Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским — Т.I — К., 1856.

20. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна) — К., 1993.

Сергій Ганницький (Черкаси), завідуючий відділом історії краю

XIV – поч. XX ст. Черкаського обласного краєзнавчого музею

Міфізація образу Криштофа Косинського як ватажка

"селянсько-козацького повстання" (на основі аналізу газетних

публікацій 70 – 80-х років XX ст.)

Національна історична думка, яка розвивалася в несприятливих умовах іноземного поневолення, а отже, в умовах іноземної цензури, була не в змозі в багатьох випадках неупереджено поглянути на ту чи іншу особистість національної історії чи подію. Різноманітні зібрання в радянські часи на кшталт "Історичне значення братерської дружби українського, російського народів", "Спільна боротьба народів-братів проти іноземних гнобителів", "Визвольна війна українського народу проти польської шляхти на Черкащині" та інші призвели до того, що майже кожне ім'я з великого реєстру видатних українців, політиків, полководців оточено міфами, які свідомо створювалися у відповідності з політичною ситуацією в країні. Яскравим їх прикладом є життєвий шлях відомого українського гетьмана Криштофа Косинського.

Кінець XVI ст. в Україні характеризувався посиленням соціального гноблення, що призвело до низки козацьких повстань. Перше — під керівництвом Криштофа Косинського (1591 – 1593).

Косинський був збіднілим шляхтичем родом з Підляшшя (десь поблизу Брест-Литовського). Свого часу був служником у князів Острозьких, за добру службу король затвердив його гетьманом королівського реєстру, подарував маєток Рокитне на річці Рось. На цей маєток зазіхав магнат Януш Острозький. Скривджений Косинський виступив на захист своїх прав. Як зазначає О.Писаренко: "Клич Косинського, піднятий проти панства, знайшов відгук у серцях козацтва, селянства. Повстання набуло антифеодального характеру, вийшло за рамки особистої помсти зрадників " [1, 3]. За підтримки місцевого населення козаки на чолі з Косинським швидко заволоділи Білою Церквою, захопили артилерію, військові припаси та майно. Зруйнувавши садибу старости, підстарости, повстанці спалили старостинський архів. "Попелом розвіяли по вітру королівські універсали на староство, документи на повинності міщан. Це був свідомий акт протесту проти магнацького землеволодіння" [1, 3].

Незабаром повстання охопило досить велику територію. Повстанці на чолі з Косинським, невдовзі, після взяття Білої Церкви оволоділи Трипіллям, а потім — Переяславом.

Налякана розмахом руху польсько-шляхетська влада вже у січні 1592 р. призначила комісарів для розслідування "свавілля" та покарання "свавільників". Цими комісарами стали магнати: старости теребовльський — Яків Претвич, черкаський — Олександр Вишневецький, брацлавський — Яків Струсь, барський — Станіслав Тульський.

Восени та взимку 1592 – 1593 років повстання поширилося вже на Волинське та Брацлавське воєводства. У відповідь на заклик Костянтина Острозького польська шляхта заходилася об'єднуватися в загони. Суворі морози, нестача харчів у таборі під Острополем, де розташовувалось тоді козацьке військо, змусило багатьох повстанців відступити. Тим часом панське військо перейшло у наступ. Відступаючи перед переважаючими силами ворога, Косинський відвів козаків на зручні позиції. А 2 лютого 1593 р. між повстанцями та шляхтою біля містечка П'ятка, що на Волині, відбулася перша битва, бої не вщухали протягом тижня.

Внаслідок перемовин 10 лютого супротивники: від шляхетського війська — Костянтин Острозький, від повстанців — Криштоф Косинський та військовий писар Іван Кречкович підписали угоду: "Козаки зобов'язувалися відсторонити Косинського від посади гетьмана, утримувати на Запоріжжі постійну залогу, повернути в замки всю зброю, крім трахтемирівської. Пани поважали цю умову, козаки зобов'язувалися не мешкати в панських маєтках, не чинити жодної кривди. Реєстрові обіцяли також виключити з війська всіх, хто вступив до козацьких лав під час повстання" [2, 53 - 57]. Певною мірою договір був компромісним.

Після повернення на Запорожжя, Косинський розпочав підготовку до нового повстання. Для цього він "намагався забезпечити собі підтримку російського уряду добитися возз'єднання з Росією" [3, 4; 4, 3].

Влітку 1593 р., закінчивши підготовку до повстання, двотисячне козацьке військо на чолі з Косинським вирушило з Січі вздовж Дніпра. Розділившись на два загони, з яких один плив Дніпром на човнах, козаки невдовзі підступили до Черкас, розпочали облогу міста. Староста Олександр Вишневецький разом зі своїм військом опинився в оточеному козаками замку, який обстрілювався з Дніпра.

З появою запорожців під Черкасами повстання почало швидко поширюватися на околиці. Зокрема, на Лівобережжі — в напрямках Домонтова, Золотоноші або Глинищі, як тоді її називали, Піщаного та інших осад. Григорій Лобода з загонами, що з'явився на Лівобережжі навпроти Черкас, "закликав козаків, селян вступати у військо, бити польську шляхту" [1, 3]. Багато мешканців басейнів Супою, Золотної, Згару (Домоновщина, Кропивна), Ірклію (королівські володіння) та Сули (володіння Вишневецьких) приєдналися до повстанців. "Керівництво повстання організувало харчування свого війська за рахунок місцевих ресурсів. Люд охоче допомагав своїм визволителям" [1, 3].

Обміркувавши всі обставини, шляхта вирішила відновити перемовини з козаками. На запрошення Вишневецького Криштоф Косинський у супроводі загону козаків прибув до Черкас. Під час переговорів Косинського було вбито слугами Вишневецького і замуровано у кам'яний стовп в одному з католицьких соборів. Як зазначали М.Пономаренко та А.Сердюк: "Смерть талановитого керівника була тяжкою втратою для повстанців, але вони не припинили облоги міста. В запеклій боротьбі з переважаючими силами польсько-шляхетського війська на північно-західній околиці міста учасники повстання зазнали поразки"[5, 3; 3, 4].

У серпні 1593 р. було укладено угоду. Згідно неї, "козаки отримали право вільного входу на Запоріжжя, виходу звідти на волость" [6, 306 – 309]. Ця угода передбачала й інші значні поступки повстанцям: їм повернули човни, коней та інше майно. Зрозуміло, що поступки були вимушеними, а отже, й тимчасовими.

І загальний висновок в радянський період звучав так: "Хоча повстання 1591 – 1593 років зазнало поразки, воно завдало відчутного удару по феодально-кріпосницькій системі на України. Однак полум'я визвольної боротьби народу ще довго палахкотіло під проводом гетьмана Григорія Лободи, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла Бута та інших аж до возз'єднання України з Росією" [5, 3; 7, 4].

Але відкинувши нашарування радянської доби, скажемо, що значення діяльності особисто Криштофа Косинського полягало в тому, що він зміг відобразити козацькі настрої й надати боротьбі козацтва досить організованих форм. Загибель загальновизнаного ватажка була великою втратою для козацтва. У наступні роки козацький рух набрав набагато ширшого розмаху, але мав два великі недоліки, які в значній мірі визначали поразку. По-перше, не було ідеологічного обґрунтування козацького руху. А по-друге, не знайшлося лідера, який би зміг своїм авторитетом об'єднати все бунтівне "лицарство". Мабуть, в майбутніх змаганнях за волю козацтву таки не вистачало фігури, подібної Криштофу Косинському.

_____________________________

1. Писаренко О. Заграви над Дніпром. До 390-річчя антифеодального повстання на Україні // Прапор Леніна. – 1981. – 31 грудня.

2. Архів ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — Док. 19. — С. 53 – 57.

3. Сердюк А. У полум'ї повстання // Черкаська правда. – 1983. – 27 травня.

4. Воєводченко Б. Братство, освячене боротьбою. До 325-річчя возз'єднання України з Росією // Серп і молот. – 1978. – 14 жовтня.

5. Пономаренко М. Перше селянсько-козацьке повстання на Україні. До 325-річчя возз'єднання України з Росією // Серп і молот. – 1979. – 1 лютого.

6. Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. – К., 1904.

7. Сердюк А. Черкаська Косинська // Молодь Черкащини. – 1986. – 14 серпня.

Мирослав Жуковський (Нікополь), заступник директора з

наукової роботи Нікопольського Державного краєзнавчого музею

Історичні місця початку Національно-визвольної війни

українського народу середини XVII століття

Початок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького в січні 1648 р. невід`ємно пов'язаний із Запорозькою Січчю. Це було продовженням боротьби запорозького козацтва з польською шляхтою, що проявилося у повстаннях М. Жмайла (1625 р.), Т. Трясила (1630 р.), І. Сулими (1635 р.), П. Бута (1637 р.), Д. Гуні та Я. Остряниці (1638 р.), які розпочиналися з Базавлуцької Січі.

Як повідомляють козацькі літописи, після втечі із в’язниці Б. Хмельницький із своїми однодумцями прибув на Запорожжя у грудні 1647 р. Григорій Граб`янка уточнює: „Спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків...”1.

Протягом січня-квітня 1648 р. цей район був місцем активних дій повстанців на чолі з Б. Хмельницьким.

21 січня 1648 р. (в деяких джерелах — 25 чи 31 січня) Б. Хмельницький розгромив польську залогу на Січі та оволодів цією фортецею на Микитиному Розі. 4-го та 9-го лютого 1648 р. загони повстанців розгромили каральну експедицію поляків і реєстровиків, що рухалися на Запорозьку Січ, і повністю опанували Пониззям. Здобуття Б. Хмельницьким Микитинської Січі та визволення Запорожжя від поляків були його першими стратегічними успіхами на початку Визвольної війни.

У березні 1648 р. польський коронний гетьман М. Потоцький писав королю Речі Посполитої Владиславу IV про повстання Б.Хмельницького, де, зокрема, відзначив: "На Бучках в Понизовье, Хмельницкий строит и укрепляет для себя крепость, в которой решил упорно защищаться"2.

Перебуваючи на Запорожжі, Б. Хмельницький розсилав через своїх довірених представників по всій Україні заклики до українського народу підніматися на боротьбу з поляками. Звідси вирушали козацькі посольства від нього до Кримського ханства та на Дон, щоб укласти з татарами і донськими козаками союзні відносини і отримати військову допомогу.

19 квітня 1648 р. на великій козацькій раді в Микитинській Січі Б. Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького, і йому були урочисто вручені гетьманські клейноди. За кілька днів було завершено формування 8-тисячної повстанської армії. На чолі з Б. Хмельницьким 22 квітня 1648 р. вона вирушила Микитинським шляхом назустріч польським військам М.Потоцького3.

Яка ж передісторія та доля цих історичних місць, пов'язаних з початком Визвольної війни 1648 р.?

1. Бучки або острів Буцький, Дніпровський, Городище, Томаківка — один з найбільших островів за Дніпровськими порогами. Про нього є згадки в щоденнику Е. Лясоти та "Опису України" Г.Л. де Боплана4. З середини XVI ст. по 1593 р. на о. Томаківка знаходилась перша Запорозька Січ, яка була зруйнована татарсько-турецькими військами. Хоча козаки перенесли Січ на о. Базавлук, поселення тут залишилося, про що свідчить карта Литви князя Радзивілла 1613 та 1633 рр.5. Про о. Томаківка також свідчить мапа Г.Л. де Боплана 1639 р.” Частина ріки Борисфен за порогами (що називається в народі Запорожжя, звідки козаки називаються запорожцями) від о. Хортиця до моря Євксинського”6. На жаль, джерел другої половини ХVІІ – ХVIII ст. про Томаківку практично нема. Існує лише свідчення про перебування в 1697 р. на Томаківці похідної Ставки гетьмана України Івана Мазепи.

Академік Д. Яворницький наводить дані про наявність цвинтаря та укріплення запорожців на острові. Останнє ототожнювалось дослідниками XIX ст. з захисними спорудами Томаківської Січі або ж з укріпленнями Б. Хмельницького 1648 р. Вважалось, що їх місце розташування затоплено водами Каховського водосховища у середині 50-х років XX ст.

Автором виявлено у фондах відділу картографії Національній бібліотеки України ім. В. І. Вернадського «План о. Городище с показанием местности, окружающей оный» 1872 р. (М 1: 16800)7. На підставі його аналізу була проведена археологічна розвідка на о. Томаківка. Під час виїзду до нього вдалося з`ясувати, що на західній околиці с. Острів, яке розташоване в південно-східній частині о. Томаківка, знаходилися земляні укріплення у вигляді валу і рову, але вал був спланований під час будівництва автодороги, а рів засипано. Зберігся лише фрагмент валу висотою 1,5 м, шириною 10,0 – 11,0 м та довжиною 24,0 м. Рів перед ним повністю засипаний і задернований. Вищезгаданий об`єкт знаходиться на приватному подвір`ї мешканця с. Острів. Під час шурфування за 15,0 м на північ від валу за шосе вдалося виявити під техногенним шаром ґрунту фрагмент заглиблення до материкового грунту до 2,90 м від рівня поверхні, який з огляду на розташування кута укріплень та характерної конфігурації ототожнюється з фрагментом рову вищезгаданих укріплень. На жаль, територія укріплень зазнала непоправних змін антропогенного характеру, коли тут було збудовано футбольне поле у середині 80-х років ХХ ст.8.

Потрібні подальші дослідження поселення на о. Томаківка.

2. Микитин Ріг. Перша документальна згадка про нього відноситься до 1594 р. у щоденнику посла Священної Римської імперії Е. Лясоти9. Також є свідчення про Микитин Ріг за 1628 та 1637 роки10. Виявлена вищезгадана мапа Г.Л. де Боплана за 1639 р., де показано вищезгадане урочище.

За народним переказом, назва цього річкового мису походить від імені козака Микити. В офіційній історіографії затвердилась думка, що Січ була споруджена на Микитиному Розі в 1638 р. для охорони переправи до Кам'яного Затону від татар. ЇЇ місцерозташування було знищено повенями Дніпра і затоплено водами Каховського водосховища у сер. 50 років XX ст.11.

Проте комплексний аналіз історичних документів, особливо тих, що виявлені в останній час, дозволяє поставити під сумнів усталений погляд на місцерозташування Микитинської Січі та дату її заснування. Завдяки науковим дослідженням групи науковців Інституту історії України та Інституту археології НАН України, Нікопольського державного краєзнавчого музею на чолі з академіком НАН України Троньком П.Т. встановлено, що часом будівництва Микитинської Січі козаками війська Запорозького є 1639 р., одночасно з відновленням поляками фортеці Кодак12.

З 2000 р. в м. Нікополі науковою частиною місцевого державного краєзнавчого музею проводиться археологічна розвідка на території центральної частини міста у північно-західному секторі міського парку ім. 40-річчя Перемоги. Це місце було обрано як перспективне для локалізації ймовірного розташування укріплень Січі на підставі вивчення праць істориків та краєзнавців І.Кареліна13, Д.Яворницького14, інших свідчень нікопольських старожилів, а також наступних картографічних документів:

1. "Карта пограничная к реке Днепр и прочим в оную впадающим рекам во поле оных лежащим...", що була складена російським штурманом Киприяновим у 1764 р. На ній є на північній захід від Микитиного Перевозу зображення фортеці понад р. Підпільною (Лапинкою у XIX – XX ст.), з написом "В оном месте прежде была крепость называемая Запорожская вервь"15.

2. Карта містечка Нікополь з околицями 1801 р., де показано на захід від нього контур споруди — "Городок"16, який співпадає за місцемрозташування з вищеназваною фортецею на мапі 1764 р.

Вищеозначене укріплення мало розміри 1,5 х 1,0 км. Поруч з ним знаходився семиметровий курган Висока Могила17. Останній був частково зруйнований під час будівництва стадіону, і його залишки були терміново дослідженні у 1964 р. фахівцями Інституту археології АН УРСР. Без сумніву, він був місцем головного сторожового посту Січі, оскільки з його вершини козаки мали можливість спостерігати за місцевістю як за правим, так і лівим берегом р. Дніпра на відстань до 10,0 – 12,0 км. Також повинні бути на стратегічних місцях зовнішні сторожові пости Січі – на заході – на Сторожовій Могилі (сучасна висота цього кургану 6 м. Тут поховано прах кошового отамана І. Сірка), що знаходиться за 1,0 км на північ від с. Капулівка Нікопольського району; на півночі за 18 км від Січі – Царський скіфський курган – Чортомлик. До розкопок 1862 – 1863 років його висота складала 20 м; на сході за 16 км – на о. Томаківка.

У 2002 р. у північно-західному секторі парку Перемоги було виявлено фрагмент рову цитаделі Січі. Він спрямований до вищезгаданої Високої Могили, про що свідчить орієнтація дослідженого фрагменту рову довжиною в 71,0 м. На дні рову або в нижній частині його заповнення виявлені три артефакти сер. XVІІ ст. Таким чином, нові картографічні та археологічні джерела, виявлені за останній час наукових досліджень, дозволяють локалізувати місто-фортецю Січ, яку в науковій літературі називають Микитинською, на найвищому місці правого берега урочища Микитин Ріг.

Важливу роль у дослідженні залишків укріплень Микитинської Запорозької Січі та інших пам’яток археології та історії у м. Нікополі надає Уряд Сполучених Штатів Америки, який за грантовою угодою з Нікопольським державним краєзнавчим музеєм від 26 вересня 2006 р. фінансує проект „Створення та розвиток історико-археологічного комплексу «Микитинська Запорозька Січ»”, присвяченого 360-річчю початку Визвольної війни українського народу середини XVІІ ст. під проводом Б. Хмельницького, що виграв конкурс «Фонд Посла США по збереженню культурної спадщини 2006».

В 1652 р. запорожці перенесли Січ з Микитиного Рогу на Чортомлицькій. Передмістя фортеці на Микитиному Розі, найвірогідніше, було використано козаками для розташування митниці біля переправи та прикордонного поста охорони. В той час існування Чортомлицької Січі вона називалася Старою Січчю. На початку XVIII ст. Микитине мало статус перевозу Війська Запорозького аж до знищення Нової Січі російськими військами у 1775 р.

За наказом Катерини II у тому ж році на Микитиному Перевозі ухвалили будувати місто Слов’янськ. Проте ні цей указ, ні рішення в 1780 р. будувати фортецю Нікополь не були виконані. В 1782 р. Нікополь через малу кількість мешканців став позаштатним містечком Катеринославського повіту однойменної губернії.

Статус міста Нікополь отримав в 1926 р. Через 8 років він був визнаний містом обласного підпорядкування. В 1980 р. було відзначено 200-річчя заснування м. Нікополя. Було проігноровано дійсну ґенезу міста, яке виникло з козацького поселення – від збудованої в 1639 р. Запорозької Січі на Микитиному Розі, на основі якої потім виник Микитин Перевіз, що був перейменований у Нікополь.

3. Микитинський шлях. У середині XVII ст. на Запорожжі шляхів у сучасному розумінні не було. Ними називали місця на степових кряжах і в долинах, які були найрівніші і де найменше доводилося переїздити через річки, балки, байраки.

Д.Яворницький визначив, що Микитинський шлях пролягав від Мишуриного Рогу до Микитиного через Коржеві Могили, Базавлук, Солону, Чортомлик18. Зараз по ньому проходить сучасне шосе.

Укази Президента України «Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва» від 4 травня 2007 р. та «Про відзначення у 2008 році 360-ї річниці подій, пов`язаних з початком національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття» від 1 лютого 2008 р. є правовою підставою для порушення клопотання перед Урядом України та державними пам`яткоохоронними органами про взяття на державний облік та під охорону місцярозташування:

1. Залишків земляних укріплень Микитинської Запорозької Січі в м. Нікополі Дніпропетровській області.

2. Залишків укріплень Томаківської Січі на о. Томаківка Дмитрівської сільської Ради Нікопольського району та на подвір`ї № 75 с. Острів м. Марганця Дніпропетровській області.

3. Залишків відвалів Курганного комплексу Чортомлик – Малий Чортомлик – Довга Могила, що знаходяться на північний захід за 2 км від с. Чкалове Нікопольського району та внесення їх до каталогу пам’яток і пам’ятних місць доби козацтва, що складається Центром пам’яткознавства НАН України та Українським товариством охорони пам’яток історії та культури. Святкування 360-річчя початку Визвольної війни української народу під проводом Б. Хмельницького дає можливість ще раз гідно оцінити діяння славного гетьмана, звернути увагу на проблеми збереження та увічнення пам`ятних місць, пов`язаних з цією видатною сторінкою історії України.

_______________________________

1. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992. — С. 38.

2. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. — Т. 2. — М., 1954. — С. 18.

3. Літопис Самійла Величка. — Т. 1. — К., 1991. — С. 59.

4. Див. Лясота Е. Щоденник. Жовтень. 1984. — № 10. — С. 104; Боплан Г.Л. Опис України. — К., 1990. —С. 43.

5. Див.: Материалы по истории русской картографи. — Вып. 2. Карты всей России и западных её областей до конца XVIII ст./соб. Киев,1910. Карти XV, XVII.

6. Жуковський М.П. Нікополь (стислий історико-статистичний нарис з історії міста). – Нікополь, 2006, мапа 1.

7. НБУ. — Фонд картографії. — № 15816.

8. Жуковський М.П. Про сучасну локалізацію залишків укріплень Запорозької Січі на о. Томаківка // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького козацтва 11 – 12 жовтня 2007 р. — Запоріжжя, 2007. —С. 62 – 65.

9. Лясота Е. Щоденник. Жовтень. 1984. — №10. — С. 108.

10. Грушевський М. Історія України-Руси: — К., 1995. — Т.8. — С. 52, 246 – 247.

11. Меньшиков Г.И., Поздняков Л.И. П'ятигорець. — Никополь - 200. — Дніпропетровськ, 1980. — С. 94.

12. Жуковський М.П. Нікополь… — С. 41.

13. Карелин И. Нікополь // Записки Одесского Общества истории и древностей. — Одеса, 1867. — Т. 2. — С. 258.

14. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 1. — С. 127.

15. Запорозька обласна наукова бібліотека імені Горького. — Фонд О. Форменка. — №14.

16. Архів Нікопольського краєзнавчого музею. — № 3491.

17. Падалка Л. Над Великим Лугом Днепровским // Киевская старина, 1897. — Т. 57. — № 5. — С. 302.

18. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — Львів, 1990. — Т. 1. — С. 36.

Ігор Ушаков (Київ), доцент Міжнародного

Слов’янського університету, кандидат історичних наук

Хмельниччина і європейська державно-політична парадигма

Важливими моментами української історії, які не дістали одностайної оцінки, залишаються державно-політичні здобутки козаччини середини XVІІ ст. Питання полягає в ступені суверенітету, що його вибороло козацтво в ході війни під проводом Б.Хмельницького: або станова автономія, або власне незалежна держава з ознаками демократії. Відповідні висновки ускладнюються певною «незавершеністю» козацьких військово-політичних змагань через втручання зовнішніх чинників.

Розв‘язання проблеми вважається цілком коректним через екстраполятивне співставлення державно-політичних процесів в козацькій Україні та європейських країнах, насамперед, Нідерландах і Англії. Громадські війни, суспільна суспільна боротьба відбувались там майже паралельно із козацьким війнами, були добре відомі в самій Україні та, що важливо, дістали самореалізації, набули статусу доконаних історичних фактів, достатньо описаних і досліджених.

Тогочасні державно-політичні уявлення християнської Європи обумовлювались традиційним світоглядом. Європейська людина відчувала свій світ як не прийдешній, у визначених богом межах. В такому світі людина почувалася захищено, розраховувала та будувала своє життя. Людська діяльність спрямовувалась не на зміни світопорядку, а на покращення свого становища в рамках саміх по собі незмінних умов. У створеному богом світі людина розуміла і мирилася зі своєю залежністю від перебігу подій, не сприймала їх як протилежність іншій можливості. Характерною та ілюстративною є, наприклад, позиція Декарта, який вважав за доцільне надалі наслідувати звичаям і законам батьківщини та не бачив сенсу в намірах докорінних реформ у державі. До появи революційних ідей ХVІІІ ст. щодо права і здатності людини, керуючись принципами розуму, свідомо зазначати власну долю, перетворювати умови життя — мало змінитися ще не одне покоління!

Спільноти ХVІІ ст. цілком певні щодо безальтернативної монархічної ідеї як єдино можливого і законного принципу існування держави. Виключно «божа ласка», а не людські бажання, визначає суверенітет того або іншого народу у формі монархії. При цьому доцільно зауважити, такий принцип абсолютно визнавався в Україні: саме через його порушення — уривання української династії Рюриковичів — був втрачений суверенітет великого князівства київського.

В такому ідейному контексті слід розглядати й оцінювати політичну, релігійну та збройну боротьбу, до якої вдалися нові соціальні стани Європи — західна буржуазія та українське козацтво — у прагненні визначити власне місце у своїх соціумах.

Нідерландські провінції були складовою Іспанської монархії Габсбургів від ХVІ ст. Чимраз більше незадоволення іспанським пануванням (на економічному й регіональному підґрунті) почало виявлятися в опозиційних виступах проти політики уряду. Довга, з 1572 по 1609 рр., війна зрештою призвела до першості буржуазії та розорення дворянства в більшості провінцій. Найбільше змінився клас регентів, тобто політичної еліти, яка в кожному місті та в кожній провінції утримувала важливі посади і практично мала необмежену владу в справах фіскальних, судових, в локальній економічній діяльності. Регенти становили особливу групу над діловою буржуазією (яка не вільна була проникнути до цієї еліти). До того ж, підпорядкованою провінційній та міській еліті виявилась реформатська церква (попри релігійні кризи 1618 – 1619 рр.).

Головне, що боротьба за незалежність жодним чином не заперечувала ідеї монархії. На початку всі провінції продовжували визнавати Філіпа ІІ своїм королем. Так, у 1579 р. спочатку об‘єднаний з‘їзд провінційних штатів Артура і Геннегау в своїй «Арраській унії» (6 січня) заявив про необхідність згоди із законним государем. Потім й північні провінції в «Утрехтській унії» (20 січня) декларували офіційну верховну владу за Філіпом ІІ Іспанським. Лідер революціонерів принц Вільгельм Оранський обіймав посаду штатгальтера (спочатку Голландії, а потім — Зеландії, Фрисландії, Утрехту).

Лише в 1581 р. (на десятому році війни) постановою Генеральних Штатів (м. Дельфа) Філіп ІІ був оголошений «тираном, який нехтував інтересами своїх підданих» та позбавлений влади (хоча й офіційного проголошення незалежності не відбулося). Заслуговує на увагу також епізод, коли після загибелі Вільгельма Оранського (10.06.1584) Генеральні штати вдалися до протекторату англійської монархії (1585-1586 рр.). Фактичне ж утвердження незалежності Північних Нідерландів відбулося тільки у 1609 р. (в угоді про перемир‘я на 12 років з іспанським урядом). А остаточне визнання нова держава здобула у 1648 р. на Вестфальському конгресі (Південні провінції лишилися за іспанськими Гобсбургами).

Таким чином, в результаті тривалої боротьби утворилась держава Північних Сполучених провінцій — із традиційними атрибутами монархії! Шататгальтера стала спадковою у фамілії Оранських: по смерті Моріса, сина Вільгельма І (1625 р.), її успадкував його брат Фрідріх Генріх, за тим – син Вільгельма ІІ і т.д. Після певного протистояння штатгальтерів і Великих пенсіонерів від часів Вільгельма ІІІ штатгельтерство утвердилось остаточно.

Показово, що перемога не призвела до демократизації спільно-політичного ладу незалежних Нідерландів. Не скасованими лишились сенйоріальні права поміщиків та обмеження політичних прав. І з 1,2 млн. населення Голландії права обирати депутатів до зборів штатів мали лише кілька тисяч осіб. Радикальні державно-політичні зміни в Нідерландах не ставили під питання внутрішній порядок та засади суспільства. Голландські революціонери-незалежники традиційно продовжували вбачати в штатгальтерові гарантії збереження світопорядку.

Монархічний принцип держави беззастережно зберігся і в Англії. Війна між парламентом і королем спричинила суд і страту Карла І (1649 р.), але ідея монархії лишалась непохитною серед безпосередніх активних учасників тих подій. Настрой парламентаристів-революціонерів промовисто відобразились у висловлюванні графі Манчестера: скільки б ми неперемогали Карла, він все одно залишатиметься королем. Проте вистачить лише однієї поразки війська парламентаристів, і всі вони будуть негайно повішені, а члени їх родин репресовані. Очевидно, саме усвідомлення такої перспективи й змушувало О.Кромвеля та його соратників невідворотно йти у своїй боротьбі до кривавого кінця. Верховний трибунал публічно звинуватив Карла Стюарта у державній зраді та розв‘язанні війни проти парламенту і свого народу, загибелі та розоренні багатьох тисяч його підданих, та присудив його «як тирана, зрадника, вбивцю і злішого ворога свого народу до смерті через відсічення голови». Принципово те, що навіть такий радикальний самозахист народу проти короля-тирана не суперечив традиційним правовим уявленням і не означав відмову чи заперечення монархізму як такого. Від 1653 по 1658 рр. уряд очолював Олівер Кромвель із титулом лорда-протектора. Характерно, що Палата громад пропонувала йому коронуватись, й так само характерно є відмова Кромвеля. В громадський думці панувала ідея належності верховної влади богообраній династії. І реставрація не забиралась. В 1660 р. син Карла і Карл ІІ оприлюднили Бредську (Голландія) декларацію з обіцянкою загальної амністії тим, хто воював проти його батька. В Палаті громад ця декларація була зустрінута одноголосними здравицями на честь нового короля. Сам Карл ІІ був зустрінутий в Англії (26.05.1660 р.) так урочисто й захоплено, що його міністр граф Кліренс був вражений тим, куди поділися винні у перешкодах королю «насолоджуватися любов‘ю та обожнюванням таких відданих йому підданих».

Трагічні наслідки громадської війни, по суті, не змінили розуміння влади і з боку королівської ради. Герцог Йоркський — другий син Карла І продовжував цілком дотримуватись поглядів свого батька щодо божественного права короля правити своїми підданими: за свої дії король відповідальний лише перед богом та самими собою. Йому дозволяється набагато більше, ніж людям нижчих станів, а його піддані мають зберігати йому вірність та виконувати його закони. За зразок для нього правила автократична монархія Людовіка ХVІ у Франції. Навіть після смерті батька Яків надалі вважав неможливим вдаватися до жодних компромісів та був схильний до рішучих дій, якщо ситуація того вимагала б.

Отже, перебіг подій в Нідерландах і Англії — їх найголовніші звершення: утворення нової держави; страта короля і реставрація ясно засвідчили непохитність ідеї монархії як принципу устрою та існування держави (якими б не були реальні повноваження короля). Навіть новий активний соціальний клас, здатний і готовий до найрадикальніших змін (про що свідчить сам факт поширення ідей Реформації), продовжував розуміти суверенну, повноцінну, довершену державу лише в якості монархії.

Такий узагальнений висновок цілковито прийнятний для розуміння ситуації в Республіці та Україні. Дійсно, нема об‘єктивних підстав бачити в тогочасному українському суспільстві суттєвих відмінностей від загальноєвропейського розуміння держави і влади. Як нема підстав бачити схильність чи, принаймні, відкритість дореволюційних новацій і перетворень. Показовим свідченням цього є певне неприйняття Реформації. Промовиста також і болюча реакція, категоричний опір уніатству (саме через його новизну!). Навпаки, слід констатувати консерватизм і традиціоналізм головних рушійних сил війн ХVІІ ст. — як козацтва (найактивніша група), так і широкого загалу селянства. На оборону старовини спрямовувались інтелектуальна енергія та творче натхнення полемічного письменства. Чи неодностайно демонструється й програмується підтримка, захист православ‘я (що, власне, стало підґрунтям для здобуття морального авторитету козацтва у суспільстві). Огульне несприйняття козацькою масою «чужинських» ідей, серед іншого, ледь не призвело до погрому Лаврської школи через викладання там латини. При цьому варто зважати на те, що відданість батьківській «руській вірі» з необхідністю передбачала, поєднувалась із вірністю ідеї централізованої держави з можновладним і законним монархом на чолі. У відповідності до східно-християнської правової доктрини за монархічною владою визнавався божественний характер. Очевидно, що сумніви щодо цього для тодішньої побожної людини могли бути мало не єретичними. Монархічні суспільні настрої ясно відбились у словах Богдана Хмельницького: король має бути государем — «щоб карав і стинав шляхту і дуки, і князі, щоби вільний був собі: згріши князь — зрізати і князі, згріши козак — тоє ж йому учинити».

Таким чином, вияснення гіпотетичного питання державності козацької України зводиться, по суті, до вияснення можливого заснування нової монархії.

Найбільше до цього, очевидно, наблизився Богдан Хмельницький. Й також очевидно, що державні перспективи України цей визначний і амбітний політик, безсумнівно, пов‘язував зі своїми особистими планами. Сміливі та навіть зухвалі претензії, наміри видатного гетьмана ясно відбились хоча б у його підписах на документах: «самодержець руський»! Разом з тим Б.Хмельницький об‘єктивно не міг не розуміти, що таке самозванство, узурпація влади не будуть сприйняті ані за кордоном, ані власне українським загалом. Марними були б і сповідання на церковне миропомазання «На царство» — попри всю прихильність православних ієрархів до новоявленого «Мойся». Спроба ж гетьмана легально долучитися до визнаних європейських династій через одруження сина Тимофія з донькою молдавського господаря Лупула — не вдалася. Тимофій загинув у 1653 р., не залишивши нащадка вже монаршої крові (який міг би стати «Прапором» козацьких змагань «Вибити з лядської неволі народ весь руський… по Люблін і Краків»). Нереалізованою, як відомо, лишилась і інша можливість легального відновлення державного суверенітету України шляхом запрошення члена іноземної династії задля оголення визвольної боротьби.

З іншого боку, об‘єктивно безпідставні сподівання щодо радикально революційної спроможності козацтва організувати державу на новітніх республіканських засадах. Події ХVІІ ст. не супроводжувались витворенням ані демократичної ідеології, ані соціальної системи, що включала б у себе принципи рівності всіх громадян перед законом. У тогочасній Європі такого принципу взагалі ще ніде не існувало. Новий адміністративний лад, заснований на козацькій полковій організації, заступив попередню польську адміністрацію. Гетьманщина перейняла, продовжила становий лад. Клас козацької старшини розвинувся у нову земельну шляхту. За тодішнього порядку економічних відносин, ступеню розвитку громадських ідей (в усій Європі та Україні) козацька автономія не могла зводитися на іншій ідеї, як станового устрою.

Отже, в державно-політичному плані козацтво (і все суспільство) лишалося у підданстві своєму законному королю Республіки — або мало спробувати перейти під владу іншого легітимного монарха (як то зрештою втілилося у житті).

Таким чином, військові звитяги, політичні досягнення українського козацтва, розгортання власних адміністративно територіальних структур, податкового, фінансового апарату, судів, нав‘язування дипломатичних стосунків тощо — ніколи не увінчувались найголовнішим неодмінним елементом державотворення: оформленням законної монархії, як принципового стрижня влади, права на суверенітет. Такий висновок ніяк не принижує ступеню подвижництва та досягнень українського народу. Навпаки, з‘являється необхідність виправдань політичної «недолугості» тогочасних лідерів, їх швидкої «відмови» від щойно вибороної державності: історичні постаті та події набувають реалістичності.

_______________________________

1. Барг А.М. Великая портретная революция в портретах ее деятелей. — М., 1991.

2. Бордель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, 15 – 18 вв. — в 3 т. — М., 1988–1992. — Т.3.

3. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3 томах. — М., 1954.

4. Документы Богдана Хмельницького (1648–1657). — К., 1961.

5. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. — К, 1994.

6. Полянська-Василенко Н. Істория України: у 2 т. – К., 1993. — Т.1.

7. Сборник документов по истории Английской буржуазной революции 17 в. / под ред. М.А.Барга. — М., 1973.

Дмитро Бадаєв (Харків), старший науковий

співробітник Харківського історичного музею

До питання про „Конотопську битву” 1659 р.

Приводом для розгляду автором проблеми Конотопської битви, точніше бою на р. Сосниці та завершення компанії 1659 р., стала публікація у 1998 та 2003 роках праць А.Г. Бульвинського „Конотопська битва 1659 р.” [1] та „Українсько-російська війна 1658 – 1659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад військ” [2]. Повнота подання їх автором фактичного матеріалу робить дослідникові честь, але, на наш погляд, саме завдяки цій повноті з’являється можливість до перегляду сталих оцінок названих подій та їх місця у військовій та політичній історії східноєвропейських народів.

Такого перегляду заслуговує і характер війни, і оцінка сил, намірів та дій ворогуючих сторін протягом дворічної воєнної кампанії, але у першу чергу, перебігу подій облоги Конотопу, битви 28 квітня 1659 р. на р. Сосниці та її стратегічних і політичних наслідків. Вони дозволять уточнити погляд на стан військової справи середини ХVІІ ст. в Україні та Росії, роль та значення військово-політичних керівників, зокрема гетьмана Івана Виговського, місце воєнних подій 1659 р. в історії України та її державних інститутів.

Воєнний конфлікт 1658 р. між гетьманським урядом Івана Виговського та царським урядом Росії спалахнув через невизначеність статусу зайнятої у ході війни проти Речі Посполитої українськими та російськими військами Білорусі, де, на відміну від Наддніпрянської України, зберігалася система феодального землеволодіння. Відповідно, як російська феодальна верхівка, так і спадкоємці Богдана Хмельницького, українські правлячі клани Виговських та Нечаїв, були зацікавлені у політичному та адміністративному контролі над цими територіями як, головним чином, фондом земельних пожалувань та джерелом феодальної ренти. Безпосереднім наслідком конфлікту став розрив гетьманом Виговським Переяславської угоди та Березневих статей 1654 р., який фактично звільнив гетьманський та російський уряди від взаємних зобов’язань та перевів зовнішню діяльність першого на рівень особистих васальних угод з урядом-протектором. Поновити свій зовнішньополітичний авторитет часів Богдана Хмельницького гетьманському урядові протягом наступного сторіччя вже не вдалося.

Перебіг бойових дій 1658-1659 років складався здебільшого на користь російського війська. Київський гарнізон В.Б. Шереметьєва восени 1658 р. тричі завдав поразки переважаючим силам реєстрового війська, посиленого татарами (30 жовтня – на чолі з самим Іваном Виговським), а 6 січня 1659 р. розгромив коронне військо Речі Посполитої у складі 45 рот під проводом гетьмана Потоцького. У Білорусі козацьке військо наприкінці жовтня зазнало поразки під Могилевом, а 11 березня об’єднані сили козаків, литовської шляхти та повсталих селян були остаточно розбиті під Кричевим. Невдачею залишилася спроба Івана Виговського вторгнутися у російську Сіверщину. На Лівобережжі фактично розгорнулася громадянська війна: основні бойові дії проти гетьманців вели запорожці, слобожани та значна частина місцевого козацтва, що, на наш погляд, ставить під сумнів визначення війни 1658-1659 років як „українсько-російської”. Тут боротьба розгорталася з перемінним успіхом. Але після завершення кампанії у Білорусі на головний театр бойових дій перетворилася Україна.

13 листопада 1658 р. з виходом наказу про даточних людей був покладений початок російської регулярної „солдатської” армії. Щоправда, протягом другої половини ХVІІ ст. солдатські полки ще не можна вважати регулярними: вони створювалися за поселенським принципом на одну кампанію, мали перемінний склад і навіть непостійне число. Солдати не мали сталого озброєння та використовувалися здебільшого як їхні попередники – посошне військо – для допоміжних, здебільшого фортифікаційних робіт [3].

На жаль, Андрій Бульвинський, розглядаючи склад російського війська, яке навесні 1659 р. розгорнуло наступ на Лівобережжя до Конотопської фортеці, не враховує ані цієї обставини, ані участі, яку у складі цього війська могло брати українське козацтво на чолі з гетьманом Безпалим – з огляду на попередню кампанію, не малу. А саме велика кількість у війську О.М. Трубецького „чорного люду”, який „воював” заступом та сокирою (у складі 4 солдатських полків разом з 8 драгунськими полками та 9 стрілецькими приказами) – могла б пояснити його „очікувальну” тактику. Внаслідок штурму 24 квітня, коли осаджені були змушені підірвати захоплені супротивником власні передові укріплення, російське військо здобуло панівні позиції, паралізувало активність конотопського гарнізону і отримало можливість використати свої переваги у робочій силі та артилерійському вогні, зберігаючи власні ударні сили і змушуючи фортецю до капітуляції шляхом планомірної облоги. Але недооцінка загрози з боку кримської орди справді звела такий план дій нанівець.

Яким же чином була здобута перемога союзного татарсько-гетьманського війська 28 квітня 1659 р. на р. Сосниці? Андрій Бульвинський приводить широкий огляд варіантів тактичної реконструкції битви, але вони залишають, на наш погляд, серйозні лакуни та протиріччя. Зокрема залишається остаточно невизначеним питання про втрати реєстрового війська – від 4 тисяч, тобто 1/4 його складу, до, за свідченням писаря Межецького, 12 тисяч – 3/4 ! Яким же чином ці втрати могли бути?

Основний перебіг подій бою 28 квітня відомий. Військо гетьмана Івана Виговського у складі 10 реєстрових полків (16 тисяч козаків), 5 тисяч татар та тритисячного загону польської кавалерії удаваним наступом на осадний російський табір змушує кінноту Семена Пожарського до атаки, виманює її на луки за р. Сосниці і там завдає супротивнику, що відірвався від своїх основних сил та залишився без підтримки вогнем, нищівної поразки, враховуючи появу на полі бою 30-тисячної орди хана Мухамат-Гірея.

Яким же чином діяло реєстрове військо? Воно могло вести бій трьома способами: кіннотою, піхотою та змішаним ладом. Розглянемо коротко усі три способи. 16-тисячне кінне військо виборних козаків, які мали коня не тільки як засіб для пересування, але і для бою, достатньо відповідає тодішньому стану і складу реєстрових полків. Саме воно було здатне здійснити згаданий вище тактичний прийом і втратити чверть свого складу у некерованому шабельному бою на завершальному етапі битви проти супротивника, який поступався козацько-татарському війську втричі: за Андрієм Бульвинським, знищений загін Пожарського складав 15-20 тисяч вояків. Якщо певну частину козацького, традиційно „рушничного” [4], війська складала стрілецька піхота, яка займала позицію у резерві, то її участь у бою була б доволі обмежена. Зайняти бойову позицію вона змогла б лише після переправи російської кінноти через Сосницю (інакше вона сама перетворилася б на об’єкт атаки) та блокування її Мухамат-Гіреєм – а тоді вести вогонь стрільцям заважали б власні і союзні вершники. В обох випадках найбільший внесок у перемогу робить саме кримська орда, а не козацьке військо.

А якщо б реєстрове військо виступило пішим ладом? Таку версію відстоював свого часу М.І Костомаров, і на її недоліки слушно вказав Андрій Бульвинський. Вести вогневий бій проти кінноти без польових укріплень піхота ХVІІ і навіть ХVІІ ст. була неспроможна, а про укріплений табір на Сосниці не сповіщає жодне джерело. Тим більше, що „козацький” берег річки був луковим, затоплюваним, а російський табір, зрозуміло, був розбитий на високому березі. Якщо уявити, що псевдоатаку на нього здійснювала козацька піхота, то, з одного боку, зрозуміла безоглядність кавалерійської контратаки Пожарського, а, з іншого, перетворюються на реальність 12 тисяч загиблих козаків, розтоптаних на сосницькій переправі. У цьому випадку Сосниця мусить увійти до військової історії поряд з берестецькою Пляшівкою, де так само загинуло 1651 р. козацьке військо. Що ж до Гетьмана Виговського, то він продовжував „здійснювати маневр” разом зі своєю іноземною кіннотою, заманюючи росіян, що переслідували його, під татарський удар.

Аргументом на користь останнього варіанту реконструкції подій може слугувати досвід попередньої переможної битви Івана Виговського – полтавської 30 – 31 травня 1658 р. Тоді він так само віддав реєстрове військо на пожертву, щоб виманити з табору запорожців і поставити їх під удар своїх німецьких найманців. Зрозуміло, що оплачене власним коштом наймане, а тим більше союзне іноземне військо важили для гетьмана більше, ніж виборні козаки, яких виставляли реєстрові полки. Але така тактика мало нагадувала часи Визвольної війни, коли Богдан Хмельницький за допомогою татарської кінноти заманював супротивника під вогонь козацьких гармат та самопалів. І, мабуть, не випадково „переможець” під Конотопом дуже скоро опинився у повній політичній ізоляції, яка здається безпосереднім результатом його „військової майстерності”.

Що ж до російського війська, то, втративши свої ударні сили, воно зняло облогу з Конотопа і вирушило до Путивля. Відступ під атаками наступаючого ворога тривав три дні; від нападів татарсько-гетьманського війська російська піхота втратила до 2 тисяч вояків, а їхні супротивники – 6 тисяч! Були винесені 40 тисяч поранених. Зрозуміло, що ніякої паніки російське військо не зазнало і боєздатності не втратило. Порівняння з рейдом Потоцького на Корсунь 1648 р. буде тут не на користь ані польського, ані козацького війська. Що ж до оборонних заходів, вжитих проти кримської орди, то вони виявилися настільки дієвими, що військо Мухамат-Гірея не зважилося навіть перетнути р. Сейм. А з огляду на вирізаний на Сосниці полон попередні його наміри були зовсім іншими.

_________________

1. Бульвинський А.Г. Конотопська битва 1659 р. // УІЖ. — 1998. — №№ 3 – 4.

2. Бульвинський А.Г. Українсько-російська війна 1658-1659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад військ / Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 174 – 218.

3. Чернов А.В. Вооруженные силы русского государства в XV – XVII вв. – М.: Воениздат, 1954. – 224 c.

4. Апанович О.М. Збройні сили України 1 половини XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1969. – 224 с.

Сергій Татаринов (Артемівськ Донецької області),
директор Часово-Ярського історико-

краєзнавчого музею, кандидат історичних наук

300 років бунту К.О.Булавіна

З 1701 р. ізюмський полковник Ф.Шидловський почав витісняти з “Бахмутського юрта” Війська Донського козаків, “підкріплюючи нових переселенців слобідськими козаками, тіснив бахмутських жителів, заподіював їм побої і розоряв їх житла, засновані по річках Бахмут, Червона і Жеребець”.

В 1701 р. ізюмський сотник Лук’ян Никіфоров відправив на річку Бахмут свого управляючого Киріка з наказом вирити соляний колодязь, який надалі називався “кириковським”. Донські козаки відправили до Бахмату сотню з домочадцями, зігнали ізюмів, і ті були змушені “вирити 9 нових колодязів в півверсти нижче по струмку”.

В 1702 р. донці скаржилися Петру, що за його Указом “для проходу ратнім людям в степу на річці Бахмут, через яку лежить шлях до Троїцької фортеці, на новій большой дорозі верхові козаки учали селиться і учинили собі від не приятелского приходу фортецю і містечко побудували и тим місцем шлях ворожим людям зайняли, хороминою будовою не селятца, і фортеці ніякої не лагодять”.

Петро заборонив ізюмцям вторгатися до Бахмуту — «никаких завзять, не лагодити і солі з тих місць нині і надалі имать», а донці отримали право рибного лову уздовж берегів р. Донець.

Указом 30 квітня 1702 р. Петро І розпорядився «бахмутських жителів російських людей — вєдаті торській наказовій людині, а черкас — полковнику ізюмського полку Шидловському”.

В 1703 р. в Бахмуті було 29 колодязів солеварень, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів і землянок. Поручик Язиков доповідав, що в Бахмуті «людей з росіян — торських, маяцьких і інших різних міст 36», «черкас Ізюмського полку» 112, донських козаків 2, що «зайшли для варива солі».

За наказом Шидловського було розорено одне козаче містечко (швидше за все, сухаревських козаків), «винищені всі соляні варниці, розламана каплиця і забране все церковне начиння і книги, наклав він на бахмуцьких козаків мита з соляних варниць, брав насильно сіль в казну, винищував сінокісні луги». Донці так характеризували в скарзі Петру дії ізюмського полковника: «з того нового поселеного місця збивають, насильством своїм б'ють, і лають, і грабують, і хваляться смертними вбивствами». «Ізюмські козаки” живуть для соляного промислу наїздом.

18 лютого 1703 р. Петру надійшла скарга від донців на свавілля Ф. Шидловського. 6 листопадА 703 р. нова скарга від отамана Абросіма Савельєва про те, що ізюмці не пускають донців до Бахмуту, заволодівають пожитками, «ніяких лісів для городової будови, для корабельної будови, рубати не велять».

Конфлікт між донцями і урядом ускладнило надсилання на Дон стольників М.Ф. Пушкина і М.М. Кологривовова для пошуку біглих кріпосних, а донські козаки їх часто використовували в своїх господарствах безкоштовно.

З 1704 р. отаманом солеварень став донський козак з Трьохізбянської станиці К.О. Булавін, що виступив проти монополії ізюмців на видобування солі і за рівні права на сіль сухаревських козаків. Праця у Бахмуті давала дінцям і голоті, і старшині неабиякі бариші.

8 лютого 1705 р. Петро указом наказав Шидловському описати солеваріння в Донській землі, але донці чинили опір цьому. Послідував Указ Петра через Посольський Приказ.

24 жовтня 1705 р. К.О. Булавін, «собравшись из разных станиц со многими людми с ружьем и копьи наехади на ту речку Бахмут у старшин и казаков всякие дворы разломали соль готовую з бочками побрали и соляне казаны порубали.. и каморы. и деньги и всякую рухлядь побрали».

У відповідь похідний отаман Ізюмського полку Шуст в грудні 1705 р. обложив Бахмут, але з'явився 25 січня 1706 р. знов загін Булавіна і змусив ізюмців зняти облогу і відійти, а Булавін влаштував у фортеці погром — «розорив вщент заводи солеварень, декількох старшин, 100 козаків та целовельників вбив, побрав всю казенну сіль і продав на місці, домашніх тварин наказав без жодної потреби вбивати».

4 червня 1706 р. до Бахмуту прибув царський дяк О. Горчаков у супроводі капітана Труньова з 50 козаками (серед них старшини Микита Олексієв, Іван Машликін, Кузьма Мінаєв) для перепису спірних земель і угідь. Булавін перешкоджав цьому, не пустив до фортеці охорону дяка, арештував його — поставив біля квартири ВАРТУ на 8 днів, а потім, отримавши рішення Військового Кругу від військового отамана М. Лук’янова, примусив Горчакова залишити Бахмут.

Шидловський зробив спробу переписати солеварні, надіслав маяцьких сотників Івана Харлова, Івана Золочевського та Дмитра Сухорукова збирати таможню подать.

6 липня 1706 р. Петро доручив генерал-адміралу Федору Матвійовичу Апраксіну провести найстрогіше розслідування, конфліктуючі сторони повинні були до закінчення слідства «володіти тим, чим володіли до цього».

11 жовтня 1706 р. донці скаржаться Петру: «малоросіяни ізюмського полку також у володіннях верхових козаків всяке розорення лагодять: ліс рубають, хлібні поля худобою своєю топчуть, в жатній хліб беруть, землю орють і сіно на лугах косять, 10 травня Луганської станиці козака, що їхав для торгу з рибою, пограбували і вбили».

В 1707 р. полковника і стольника Федора Шидловського цар Петро призначив в бригадири з метою командувати всіма слобідськими полицями. Ізюмським полковником стає його племінник Михайло Костянтинович Дінець-Захаржевській. Харьковськім — Лаврентій Костянтинович Захаржевський.

9 жовтня 1707 р. К.О. Булавін, підбурюваний військовою старшиною, з 200 козаками вночі напав на царський загін князя Долгорукова у Шульгінського містечка на р. Айдар.

Це стало початком козацького бунту, який радянські історики іменували «селянсько-козацьким повстанням проти кріпацтва». Але в основі бунту були змова, зрада та економічні інтереси. Донські козаки радо приймали біглих кріпаків та безкоштовно їх експлуатували у своєму господарстві. Уряд повертав утікачів і не хотів, щоб бахмутські солеварні стали ще одним притулком сотень кріпаків-утікачів.

Після ряду перемог повстанців, приходу до Бахмуту С.Ф. Безпалого, Т. Кордиаки з 1,5 тисячами запорожців, С.А. Драного, М. Голого, Т. Білгородця, Т. Бахмутського, зустрічі їх хлібом-сіллю ченцями Святогірського (бо Петро забирав церковні дзвони...) монастиря, стало ясно про змову Булавіна, Мазепи і кошового Січі К. Гордієнко. Під Валуйками бунтівники розгромили Сумський полк і перебили його старшину.

Нагадаємо, що в цей час в Білорусі і Північній Україні російські війська протистояли шведській армії Карла XII. Булавінький бунт був «ударом у спину». Для придушення заколоту К. Булавіна Петро був вимушений виділити до 20 тисяч регулярного війська під керівництвом Василя Довгорукого.

8 липня 1708 р. бригадир Шидловський з своїм полком, полками Кропотова і Ушакова, Харківським полком Федора Захаржевського наніс булавинцям в урочищі Крива Лука на Сіверському Дінці найжорстокіший удар. В загоні бунтівників було до 5 тисяч донських і 1,5 тисячі запорозьких козаків. В цій битві загинув один з найближчих соратників Булавіна С.А. Драний, були порубані, потоптані і потоплені у Дінці і плавньових болотах 1,5 тисячі повстанців. Царю Петру через О.Д. Меньшикова Шидловський доповів, що «засілі у Бахмуті залишки бунтівників здалися і просили помилування, злодійське містечко Багмут узято і спалено, а жителі переколоті і перебиті до смерті». Під Бахмутом Шидловський розігнав 3-хтисячний загін запорожців.

Остаточне придушення булавінського бунту відбувалося на Дону.

Додаток

Часть дела по донесению полковника Изюмского полка бригадира Федора Шидловского с жалобой на донских казаков, начатого 28 февраля 1706 г. в Посольском приказе (48 лицевых и 48 оборотных листов). РГАДА. Ф.111. Донские дела. 1706. № 19. Л. 14-17 об.

/706, июля 31. Список с памяти в Посольский приказ боярину Ф.А.Головину из Адмиралтейского приказа с изложением отписки изюмского полковника бригадира Ф.А. Шидловского.

Лета 1706-го июля в 31 день по указу великого государя, царя и великого князя Петра Алексеевича боярину Федору Алексеевичю Головину с товарыщи. В нынешнем во 706-м году февраля в 5 день в приказе Адмиралтейских дел к адмиралтейцу Федору Матвеевичю Опраксину писал брегадир изюмской полковник Федор Шидловской. А в отписке ево написано: в прошлом де в 704-м году, по имянному великого государя указу и по грамоте, которая послана на Воронеж ис Посолского приказа по челобитью донских казаков, велено о речке Бахмуте, и о речке Красной, и Жеребце между донскими казаками и полку ево старшиною и казаками по крепостям указ учинить. И в прошлом 704-м году по тому великого государя указу против отписки ево с Воронежа ис приказу Адмиралтейских дел к донским казаком в Черкаской великого государя указ послан: чем прежде до присылки той грамоты полку ево старшина и казаки на той речке Бахмуте владели, что в том владенье они, донские казаки, до приезду на те речки полчан ево никаких обид и разоренья в тех промыслах и в иных угодьях не чинили и владеть, хто чем владеет. И в прошлом де, 705-м году, октября в 24 день, они, донские катки, трму великого госудапя указу учинились противны. Собравшись ид разных станиц со многими людми, с ружьем и с копьи, наехали на ту речку Бахмут, и полку ево у старшин и у казаков на одной стороне той речки Бахмута всякие и дворы розломали, исоль готовую и з бочками побрали, и соляные казаны порубили._ И кого на той стороне Бахмута_с чем застали в куренях и на дворах, поломав скрынт_и_каморы, денги и всякую рухлядь пограбили. Да в нынешнем де, 706-м году, генваря в 25 день, писал к нему из Ызюма наказной ево полковник, что они ж, донские казаки, собравшись многолюдно, так же с ружьями, и и с копьи, и пришед на другую сторону той речки Бахмуга, и всех полчан ево разорили, а иных и до смерти побили, в том человека одного, целовалника, до смерти убили, и верных голов и целовалников, которые збирают пошлины и проезды, всех разорили. И ньне де проезду и пошлин брать не дают. Солеварных казаков болши ста пограбили, а иные порубили, дворы и всякие строения разорили, и соли многое число побрали, и многую приезжим етманских городов и руским людем продали, а иные в донские городки побрали горелок болши пятидесяти, кургюбрали, волов и коров, свиней побили многое ж число,и всякую рухлядь, кого с чем застали, все пограбили. И ныне де они, донские казаки, на Бахмуте промышлять никому не дают. А сколко людей они, донские казаки, на Бахмуте до смерти побили, и что у кого пограбили и разорили, ныне де о том подлинно писать невозможно потому, что никого полчан ево на ту речку Бах^т к промыслу не пускают, бьют смертно и грабят. И по указу великого Государя, и по приговору адмиралтейца Федора Матвеевича Опраксина велено против вышенаписанной отписки на те спорные земли послать с. Воронежа дьяка Алексея Горчакова, да с ним началного человека и солдат, и того разорения ему досмотреть, и описать, а, описав, учинить о том книги, и подать на Воронеже в приказ Адмиралтейских дел. А на той речке Бахмуте впредь до указу великого государя оставить началного человека и салдат, чтоб разорения и обид нихто никаких меж себя не чинили, а владели 6 хто чем владел преж сего, так бы и ныне владели до указу великого Государя каков о том меж их о розводе земли учинен будет. А что учинено будет о том, писать ему к Москве, в приказ Адмиралтейских дел. И в нынешнем, 706-м году, июля в 25 день, писал к великому государю с Воронежа столник Михайло Измайлов, и прислал дьяка Алексея Горчакова доезд и отписки донских казаков и изюмского полковника. А в доезде ево, Алексееве, написано: с капитаном де с Никитою Труновым и с салдаты приехал на Бахмут июня в 4-мчисле, и, не доезжая де Бахмуту, с собою взял жителей Изюмского полку для указывания спорных соляных заводов и строенья, изюмцов, торских, мояцких жителей тритцать человек. И бахмуцкой донских казаков атаман Кондратей Булавин, вышел из городка с казаками, встретили с многолюдством с ружьем, не допуская к соляным заводам, у надолоб, и спрашивали: для какова дела, собравшись с изюскими жителми, многолюдством, приехали нарядным делом? И он, Алексей, сказал им, что приехал по наказу, каков дан из приказу Адмиралтейских дел, для осмотру и переписи спорных бахмуцких соляных заводов,, которые Изюмского полку черкасами. И тое бахмуцкие донские казаки ево, Алексея с капитаном и с салдаты пустили и отвели постоялой двор, а изюмских, и торских, и мояцких жителей всех тритцати человек не пустили, толко от них взято было для указыванья спорных соляных заводов пять человек. И как приехали на постоялой двор, и тем бахмутцким казакам про наказ, каков дан ему, Алексею, с Воронежа, сказывали же. И те казаки, атаман Кондратей Булавин с товарыщи, выслушав указ, во всем учинились противны, осматривать и описывать не дали и сказали, что они без ведома из Черкаского на Бахмуте описывать и осматривать и ничего делать не дадут, и писали о том в Черкаской. И около постоялова двора поставили караул многолюдством с ружьем неведомо для чего. И изюмских, и торских, и мояцких жителей, которые были взяты для указыванья, пять человек, те бахмуцкие донские казаки с постоялова двора выслали вон силою, а ево, Алексея и с салдаты с постоялова двора не отпустили восмь дней, и велели дожидатца против своего писма из Войска ведомости. И июня в 11 день приехали на Бахмут присланные не Черкаского казаки Никита Алексеев, Иван Машлыкин, Кузма Минаев, и подали за войсковою печатью отписку, в которой они написали против писма бахмуцкого атамана Кондратья Булавина, что бутто приехал он, Алексей, на Бахмут с салдаты и с полчаны Изюмского полку с великим собраньем. А указу бахмуцким жителем к ним в Войско никакова нет. И он де,Алексей,против той отписки, присланной ис Черкаского, Никите Алексееву с оварыщи про наказ,каков дан с Воронежа, сказывал. И те де присланные, Никита Алексеев с товарыщи, выслушав указ, на Бахмуте соляных заводов осматривать и описывать не дали, и сказали, что де им Войском, атаман Лукьян Максимов всем Войском приказывали словесно, чтоб тех соляных заводов описывать и осматривать они не давали для того, что де тое соляные заводы наперед сего по присылке из Бела Города от генерала князь Ивана Михайловича Колцова-Масалского переписаны, и та перепись и ныне в Посолском приказе, Изюмского полку черкасом владеть на Бахмуте, чем они владели наперед сего, ничего не дали, и сказали, что де те соляные заводы построены в их казацких угодьях. Так же и капитана с салдаты, чтоб они, донские казаки, и Изюмского полку черкасы разоренья и обид нихто меж себя не чинили, а владели б, хто чем владел преж сего, как бы и ныне владели до указу великого государя, каков о том меж ими о розводе земли учинен будет, на Бахмуте оставливыать не велели, и казачей свой караул те присланные ис Черкаского от постоялова двора свели. А в отписке атаманов и казаков Лукьяна Максимова и всего войска Донского к дьяку АлексеюГ орчакову написано. В нынешнем 706-м году, июня в 17 день, писал к ним, войску Донскому, в Черкаской бахмуцкой атаман Кандратей Булавин и вся Бахмуцкая станица, что де приехал с Воронежа он, дьяк Алексей Горчаков с салдаты и с полчаны Изюмского полку с великим собраньем на Бахмут, а указу к бахмуцким жителем и к ним, Войску, никакова нет, и не объявлено, и с каким великого государя указом, и о каком деле, неведомо. А бутто де велено на Бахмуте у казаков солеварные промыслы и печки переписать. А Изюмского де полку мояцкой сотник, да Иван Харлов, да Иван Золочевской, Дмитрей Сухорукой говорят, похваляся, переписав де печки, хотят оставить на Бахмуте капитана с салдаты. И вменяют де они, вышеписанные полчаня, их войско Донское ко астраханцом не по делу и напрасно,» они всем войском Донским к такому злому начинанию не приступали, а наперед сего и ныне они войском Донским писали к великому государю к Москве в лехких станицах в отписках своих на него, изюмского полковника Федора Шидловского и на полчан ево,о многих всяких разорениях и о смертных убивствах и безвестно теряных казаках. Да в нынешнем ж 706-м году майя в 10 день ево полчане, которые, будучи по указу великого государя и по грамоте у селитреных заводов, в их войсковом владении, на нагайской стороне реки Донца, и на речке Боровой, на речке Айдаре, и на речке Беленской, их казачьим верховым городкам казаком утеснение и всякое разорение и смертное убивство чинят, и в заповедных луках лес всякой рубят, и на пашнях всякой хлеб и сенные покосы толочат, и волами травят, и, наругайся, во делнях и в копнах пожатой всякой хлеб насилно берут,лошадми и волами травят же,и по дорогам казаков грабят и безвесно теряют, и с плугами насилством в их войсковое владение приезжают, и землю пашут, и сена косят. Да того ж селитреного майдану полчане ево Луганской станицы казака на дороге с рыбою ограбили и безвинно ево побили в смерть. А о таком разорении и о убивстве и грабеже ныне они всем Войском ожидают от великого государя с Москвы указу. В отписке ж брегадира изюмского полковника Федора Шидловского к дьяку Алексею Горчакову написано: в прошлом, 705-м году, по указу великого государя, каков прислан с Воронежа на Дон по разсмотрению адмиралтейца ФедораМатвеевича Апраксина к атаману и ко всему войску Донскому велено ему, атаману, послать от себя войсковые указы Сухаревской станицы к атаману и казаком и к иным, которые поселены на речках Красной и Жеребцу и на Бахмуте, и от спорных земель и угодей живут в близости, чтоб они по тем речкам и урочищам землями, и лугами, и лесами, и всякими угодьи владели, чем кто до присылке на Воронеж великого государя грамоты, какова прислана по их, донских казаков, челобитью, владели, и во владение изюмских казаков в земли, в луга и в соляные и в селитреные их угодьи не вступалися б, и на речке Бахмуте таможенную пошлину с приезжих людей и проезд брать и описной соли продавать выборным головам не возбранялиб, и ссоры б и драк не чинили, покамест о тех землях и о угодьи розыск, и указ учинен будет. И они, донские казаки, учинились ослушны,кним, Сухаревским казаком, чтоб они полчаном ево никаких обид и налогов не чинили, и по речке Красной, и Жеребце, и на Бахмуте во всякие угодьи и в солеварные заводы не вступались, ни о чем о том не писали, а посылали по реке Донцу к станичным своим атаманом в Трехизбянское, и в Краснянское, и в Боровское, и в Сухарев, и в ыные станицы свои войсковые указы, чтоб они полчан ево на помянутых речках на Бахмуте, и Красной, и на Жеребце били и грабили и выбили их вой* И тех помеченных станиц казаки Кондрат Булавин с товарищи, собрався многолюдством, в прошлом, 705-м году, в октябре да в декабре, наехали на речку Бахмут ненриятелским способом и сошенным ружьем, и не дожидаясь ево, адмиралтейца Федора Матвеевича Опраксина на ту речку Бахмут для розыску приезду, с обоих сторон речки Бахмута полчан ево збили, многих смертным боем били, от которого бою иные полчаня ево померли, а солевареные их заводы, и печи, и сковороды, и всякие их пожитки, и государеву таможню разорили, а выборных голов и целовалников, бив смертным боем, пошлины збирать не дали, а описную соль пограбили. Да они ж, донские казаки, посылали на речку Красную в новопостроенные полку ево слободы, и своим войсковым указом, кубанского атамана, страшаячи их таковым же боем, и разорением, и грабежем, чтоб тое слободы жители полку ево казаки кумпанейщики к Изюму в службе и ни в чем бы не послушны были. И о том он к ним, донским казаком, к Лукьяну Максимову с товарыщи писал, чтоб тое слободы жители до подлинного указу и разсмотрения адмиралтейца Федора Матвеевича в государевой службе были ему к Изюму послушны потому, что в том урочище поселены они полку ево реестровые казаки по указу великого государя и по приказу боярина князя Якова Федоровича Долгорукова. И о вышеписанных обидах в Бахмуцком разорении и грабителстве и в зборе ево, великого государя, с приезжих людей проезду и таможенной пошлины и в непослушании страха ради полчан ево на речке Красной и о Новоброцких жителех учинить указ по прежнему посланному на Дон с Воронежа по нынешнему великого государя указу, чтоб полчаном ецр от них, донских казаков, крайнего разорения не учинилось.

Справил Семен Никонов.

1706-го, июля в 31 день. Ис его памяти. Написать, прося о том указу в поход, а на Дон к атаманом и казаком послать государеву грамоту, велеть им к великому государю писать, тое станицы казаки его государева указу ослушны учинились с их ли атаманов и казаков и всего Войска ведома или своеволством.

Сей памяти список послан в поход августа в 10 день, а в Азов послана грамота с нарочным толмачом. На полях: дьяк Осип Ивано/в/.

Вадим Кочерга (Черкаси), аспірант кафедри

історії та етнології України Черкаського національного

університету імені Богдана Хмельницького

Гетьман Іван Мазепа і Запорозька Січ

Поставлена проблема у науковій історичній літературі висвітлювалася не один раз, здебільшого під кутом зору так званого повстання Петра Іваненка (Петрика). Ми ставимо за мету подати її в якісно новому аспекті, а саме: військово-політичної діяльності Мазепи з утвердження своєї влади та впливу на Запорозьке козацтво, яке він справедливо вважав могутньою потугою боротьби за незалежну Україну.

Тема є складовою не тільки внутрішньої, але й частково зовнішньої політики гетьмана Мазепи, який прийшов до влади саме тоді, коли Московія намагалася утвердити свій вплив у Північному Причорномор’ї, де неподільно панували Туреччина та її васал кримський хан. Саме цим була зумовлена російсько-турецька війна (1686 – 1700). Можновладці Москви поставили перед Мазепою конкретне завдання: зруйнувати турецько-татарські фортеці на пониззі Дніпра як базу їхнього панування в регіоні.

Знайдені в Російському державному архіві давніх актів 18 листів гетьмана Мазепи до Петра I проливають світло на військово-політичну діяльність Мазепи під час організації другого і третього Дніпровських походів (1697 – 1698 рр.), завдяки яким впала низка турецько-татарських фортець на Нижньому Дніпрі. Саме тоді гетьман Мазепа вступив у безпосередні контакти із Запорозькою Січчю. Він належно оцінив підтримку, що надало славне лицарство йому під час обрання гетьманом 25 липня 1687р. Літописець С. Величко подав таку статистику: Мазепа відправив на Січ по сто золотих на кожен курінь, по куфі горілки (30 л) і по десять бочок борошна (3,364). Під час підготовки до захоплення Азова були виділені за наказом Мазепи гроші з Військового скарбу для побудови на Січі чайок на 2000 козаків [3, 39]. На з’їздах старшин Мазепа поставив завдання про зміцнення Запорозького флоту [3, 40]. Отже, дніпровські походи під командуванням Мазепи дають підставу судити про його полководницькі та організаторські здібності зі створення військового флоту Гетьманської держави, глибокі знання військової тактики, уміння налагодити розвідку ворожих сил, приймати єдино правильні рішення і втілювати їх у життя. Для Мазепи трапилась зручна нагода приструнити Запорозьке козацтво, яке дуже хизувалося своєю автономією та свободою. Невипадково за часів Хмельниччини на Запорожжі воно прагнуло вийти з-під залежності великого гетьмана. Тоді Б.Хмельницький вдався до надзвичайних заходів, щоб приборкати непокірних, а обраного гетьманом Худолія було страчено. З того часу Кіш корився волі гетьмана, поважаючи силу і велич Козацької держави. З приходом до влади Мазепи Кіш знову почав “роптати”, будучи незадоволеним “самовладдям гетьмана” та “самовільною роздачею своїм “похлібцям” людей і маєтностей, а також збільшенням податків і повинностей, забороною продажу у містах спиртних напоїв, а також намаганням створити дворянський стан та запровадити панщину” [6, 3, 88].

Намагаючись взяти Запорозьку Січ під контроль, першою вимогою Мазепа поставив переобрати запорозьку старшину. Відтак, замість кошового Івана Гусака було обрано Василя Кузьменка, так само переобрано суддю, писаря та осавула. Зміна старшини на Січі відбувалася в умовах гострого протиборства “сіроми” зі старшиною: були зруйновані окремі курені, церква заблокована дровами, торговці пограбовані [6, 3, 120]. Другим кроком Мазепи у напрямку підкорення Січі було спорудження фортеці у Кам’яному Затоні і розміщення в ній постійного гарнізону з гарматами [6, 3, 120]. Москва на ці кроки Мазепи реагувала негативно, вважаючи, що в Україні зло існує з двох причин: 1) оренда шинків, 2) наділення урядовців маєтками з селянами, котрі сиділи на цій землі. Однак, Мазепа дивився інакше: «Оренди, – говорив він, – потрібні для поповнення військового скарбу». Щодо пожалуваних маєтків, то він не міг їх скасувати, оскільки були надані царськими указами. Відносно дарованих гетьманських універсалів, їх Мазепа обіцяв забрати у тих чиновників, які не виконують службових обов’язків.

Москва намагалася грішми та подарунками задовольнити “сірому”, гетьман Мазепа контролював розподіл московських грошей та подарунків. Проте незадоволення у Запорозькій Січі наростало, його зумовили кілька чинників. На початку 1693 р. до Січі прибув з Кизикермена ханський посланець, який обіцянками збільшити платню козакам збурив їх психіку: давати кожному 10 червоних замість 18 шагів царських. Незабаром незадоволених очолив колишній кошовий Федько, який намагався завоювати прихильність “сіроми” і, очевидно, повернути посаду. Войовничий настрій “сіроми ”підігрів Петрик, який привіз на Січ Угоду, підписану кримським ханом 26 травня 1692 р. Вона включала 16 пактів, серед яких два торкалися постійної обопільної допомоги. Зокрема, оборонний союз передбачав, що Кримська держава зобов’язувалася завжди обороняти Україну від поляків і Москви. У свою чергу, Україна зобов’язувалася захищати Кримську державу. Всі непорозуміння між Україною та Кримом мали вирішуватися дружнім шляхом. Передбачався порядок дипломатичних зносин через послів та гінців. З цією метою було створено пошту в Переволочній і Газікермені. У спеціальних пактах були обумовлені зобов’язання України: відкрити Муравський шлях татарам, право вільної торгівлі українських купців у Криму, а кримських – в Україні, вільного добування звіра, риби, солі.

Особливе значення мали пакти, які містили політичні завдання. Зокрема, що князівство Малоросійське разом з Військом Запорозьким мають право на власну державу, яка буде включати воєводства Київське і Чернігівське, а також наддніпрянське Правобережжя, Слобожанщину та ін. Кримське ханство не мало права втручатися у внутрішні справи України.

Петрик разом з татарами збирався вдарити по Січі. У відповідь гетьман Мазепа кинув для відсічі значні сили. Петрик оточив Новобогородицьку фортецю, звернувся з відозвою до козацької “сіроми“. Він закликав славне лицарство піднятися на боротьбу проти гетьмана Мазепи і Москви, якій він вірно служить. У липні 1692 р. січове товариство обрало Петрика своїм гетьманом. Ставши на чолі запорожців, він звертався з універсалами до людей Гетьманщини, картав Мазепу і старшину за те, що ті, спираючись на підтримку російського царя, поділили між собою козацьку братію, позаписували її собі в неволю і тільки що до плуга не запрягають [6, 3, 450].

Як реагували Запорозьке козацтво і гетьман Мазепа на універсали Петрика та його Угоду з ханом? Січ на чолі з кошовим отаманом відмовилася пристати до Петрика і надати йому військову допомогу. Рядове козацтво було на боці Петрика. Гетьман Мазепа осудив виступ Петрика I, коли той рушив на Полтаву з 20-тисячною татарською ордою, звернувся до Москви по допомогу. У свою чергу, сам мобілізував чотири козацькі полки (Прилуцький, Миргородський, Лубенський, Ніжинський) разом з охочекомкомонним полком Пашковського. На порятунок Гетьманщини прийшли московські війська на чолі з воєводами Б. Шереметєвим і князем Баратинським. Татарські чамбули чинили насильство і розбій над українським населенням, що викликало осудження Петрика. Відтак запорозьке козацтво так само зреклося Петрика.

Мазепа міняє тактику боротьби. Михайла Самойловича заслано до Сибіру, Полуботків (батька й сина) кинуто до в’язниці, а згодом за вироком суду позбавлено маєтності. У цих умовах Петрик, намагаючись підняти дух опозиційної старшини організовує новий похід на Гетьманщину, не дивлячись на крах першого походу. Відтак було здійснено походи у 1693, 1694 і 1696 роках, у них брали участь і татари, кількість яких сягала від 10 до 30 тис. чоловік [2, 191].

Однак цей похід провалився, як і перший. Проте сам Петрик продовжував діяти під прапором гетьмана “Ханської України”*.

Стосунки гетьмана Мазепи із Запорозькою Січчю мали доленосне значення, коли він пішов на союз із шведським королем Карлом XII проти російського царя Петра I. Цей крок гетьмана здивував Січ. Досі вона була в опозиції до гетьмана. У листі до російського адмірала Головіна Мазепа писав: “Не такі страшні вони запорожці, їх не так багато часом і не такі страшні зв’язки з ними кримського хана, але постійно думати треба, що ледве не вся Україна тим же запорозьким духом дихає, бо народ посполитий сваволю любить, і всякий, хто під владою перебуває, не бажає її над собою мати [3,473].

Відтак запорожці дивились на Мазепу як на вірного прислужника царя Петра I, який активно наступав на їх права, вольності і землі, на котрих з

________________

* Так називалася частина Півдня України між Бугом і Дніпром, що була під кримським ханом.

його веління було споруджено кілька фортець, що стали форпостом російської колонізаторської політики в Україні. Кошовий Кость Гордієнко скаржився царському посланцеві: “Кам’яно-затонський воєвода чинить нам всілякі неприємності – коней відбирає, все поспільство ганить і погрожує [3, 473]. Отримавши звістку про перехід Мазепи на бік Карла XII, запорозька старшина, порадившись, вирішила підтримати Мазепу. Петро I був занепокоєний позицією запорозького козацтва. Він послав їм грамоту, а також гроші 12 тис. крб. на все запорозьке військо і 500 червонців кошовому, 2 тис. крб. старшині. Запорожці прийняли дарунки без подяки, а у листі-відповіді поставили вимогу, щоб він відмовився від російських фортець на Запорожжі. Це викликало лють і ненависть у Петра I. Він наказав О. Меншикову укріпити фортецю Кам’яний Затон і переобрати кошового. В додаток до цього цар стверджував, що Військо Запорозьке ніби підкуплене за гроші Мазепи. Це була наклепницька політика, щоб посіяти в масах недовіру до славного лицарства.

За наказом Петра І із заслання було повернуто Семена Палія, повернуто йому маєтки та полковницький чин і доручено командування козацьким полком. Не дивлячись на всі підступні кроки царя, кошовий К. Гордієнко разом із запорожцями приєднався до Мазепи. Навесні 1709 р. запорожці разом з кошовим з'явилися поблизу Переволочної, де отримали від Мазепи лист-звернення, в якому гетьман картав політику Петра І щодо України, застерігав козаків від небезпеки висилки їх за Волгу. Це позитивно вплинуло на козаків, які одностайно заявили: "Бути нам з Мазепою!"

Запорозьке козацтво завдало поразки російським військам під Кобиляками і Царичанкою і рушило до Диканьки, де перебував Мазепа. Зустріч була урочисто хвилюючою. Козацтво у зверненні до гетьмана висловило надію на звільнення з-під влади царя. У відповідь Мазепа пояснив причини свого переходу на бік шведів: "Бог мені свідок, що віддаючись до рук шведського короля, я зробив це не з легковажності і не з приватних вигід для себе, а з любові до вітчизни. У мене немає ні жінки, ні дітей. Я міг би віддалитись у Польщу або будь-куди і спокійно провести там останок днів мого життя; але керуючи стільки часу Україною

з піклуванням і вірністю, наскільки було у мене здібностей, я за обов'язком честі і сердешної любові не можу, склавши руки, покинуть цей край на сваволю неправедного гнобителя. Мені цілком відомо: цар має намір переселити нас усіх в інший край, а вас, запорожців, обернути на драгунів і ваші житла розорити вщент. Якщо ви, запорожці, що зберегли свою свободу, то цим зобов'язані лише мені, Мазепі. Коли б царський задум збувся, ви всі були б пов'язані, закуті і відправлені до Сибіру. Будьмо за одно, запорожці! Я присягну вам, а ви з свого боку присягніть мені в незмінній вірності і дружбі" [3, 476]. Відтак козацтво, хоч і не все, підтримало гетьмана в союзі зі шведами.

Таким чином, сказане дозволяє зробити висновок про те, що взаємини гетьмана Мазепи із Січчю були суперечливі, складні і вимагали, з одного боку, такої політики гетьманської влади, яка б відповідала демократичним традиціям Запорозької Січі, а з іншого, не давала змоги бути на боці лицарів свободи, і ставити їх інтереси у нерозривний зв'язок з національними інтересами України. Мазепа зумів завоювати прихильність запорозького товариства і підняти на боротьбу за незалежну Україну. А вони з свого боку показали, що є гідними синами вітчизни.

Сьогодні славне лицарство України повернулося з минулого до нас сяйними зірками, що незгасно світять на небосхилі героїчної минувшини українського народу. Указом Президента України встановлено свято — "День українського козацтва", що відзначається 14 жовтня в День Покрови Пресвятої Богородиці [4, 4-5]. Президент В.А. Ющенко є гетьманом реєстрового козацтва України.

________________

1. Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т. 2. — 640 с.

2. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994. — 538 с.

3. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів. — Торонто, 1976. — Кн. 2, вид. 3-є. — 376 с.

4. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк-Київ, 2000. — 461 с.

5. Шамрай М.Г. Українська козацька держава. — Черкаси, 2005. — 305 с.

6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К., 1993. — Т. 3. — 557 с.

Олексій Паталах (Херсон), історик, краєзнавець

Херсонський пікінерний полк

З другої третини XVIII ст. для Російської імперії розпочався період тривалих збройних конфліктів з Туреччиною. Для повного успіху бойових дій Росії була необхідна власна легка кіннота, рівноцінна татарській і турецькій. Поселені гусарські полки, створені з іноземців, сербів, молдаван, грузинів, угорців – не відзначалися ні високим рівнем дисципліни, ні боєздатністю, а Запорозька Січ була, скоріше, союзницею, ніж складовою частиною російської армії, про що січовики постійно нагадували офіційному Петербургу. Тож питання про створення власної легкої кінноти постало досить гостро.

У 1764 р. російське командування розпочало формування перших полків нового різновиду легкої кінноти – пікінерів. З цією метою у південні землі Полтавського та Миргородського реєстрових козацьких полків прибув генерал Мельгунов. Він знайшов там чимало збіднілих, але здатних для кінної служби козаків та селян-посполитих й завербував їх у пікінери [1, с.252 – 253]. Подібну роботу Мельгунов провів і в прикордонних з Гетьманщиною селах Орільскої та Самарської паланок славного війська Запорозького Низового. З навербованих добровольців були сформовані Дніпровський та Донецький, а з регулярних козацьких (Новослобідського та Бахмутського) – Єлисаветградський та Луганський пікінерні полки. Однострій пікінерів нагадував спрощений варіант гусарського мундиру, озброєння складалося зі списа (піки), шаблі, карабіна.

Після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, у якій пікінери виявили себе найкращим чином, до них додалися ще два полки, сформовані з козаків щойно ліквідованої Запорозької Січі – Херсонський і Полтавський. Головною причиною їх створення стала потреба залучення колишніх запорожців до військової служби у російській армії. Так, у доповіді Потьомкіна Катерині ІІ, зокрема йдеться, що «следует сих казаков занять по склонности их какою-нибудь службою» [2, с.15–16].

Датою народження Херсонського пікінерного полку слід вважати 31 жовтня 1776 р., коли відповідне розпорядження було видане генерал-губернатором Новоросії Григорієм Потьомкіним. Особовий склад полку формувався з запорожців, що служили в Олександрівському шанці та інших фортецях у пониззі Дніпра. Першим полковим командиром став полковник Іван Марков.

Того ж року пікінери отримали й нову форму: загальноармійського зразка для офіцерів та козацького – для рядового складу. Перші носили чорний мушкетерський капелюх з зубчатим галуном; білий мундир; камзол та штани прикладного кольору [3, с. 21–22] (у Херсонському полку – чорного), другі – низьку шапку з чотирикутним верхом прикладного кольору, черкеску з розрізними рукавами – «вильотами», каптан та шаровари прикладного кольору. Мав Херсонський пікінерний полк і свій герб, що став першим геральдичним символом Херсона: у червоному полі на зеленій землі золотий восьмикінцевий православний хрест [3, с. 21].

19 листопада 1778 р. херсонські пікінери були розквартировані у слободі Петровій (нині однойменний районний центр Кіровоградської області). На той час полк нараховував «полкового штапа» (старших офіцерів) – 10, «унтерштапа» (нестройових чинів, що рахувалися при штабі полку) – 60, «ротного примоплана» (особового складу ескадронів) – 564. Для комплектування не вистачало 420 чоловік [4]. Отже, запорожці переходили на російську службу без особливого ентузіазму.

З цього приводу у 1781 р. Потьомкін направив ордер Новоросійському губернатору Язикову, в якому висловлював своє незадоволення тим, що Херсонський пікінерний полк досі не укомплектований, а запорозькі поселення не переведені до стану військових слобід. Тому Потьомкін наказав прискорити завершення формування полку, зауважуючи при цьому, щоб «при первом наборе в тот полк людей поступать таким образом, чтобы оные отдаваемы были на службу из домов семянистых и зажиточных; дабы первоначально полк составлен был из надежных людей» [2, с.18–19].

Ймовірно, саме з цієї причини Марков був знятий з посади полкового командира, й у 1782 р. його змінив полковник Іван Синельников – майбутній губернатор Катеринослава [5, с.156]. Того ж року загострилася ситуація у Криму – повстали татарські мурзи, невдоволені проросійською політикою хана Шагін-Гірея. Очікувалася висадка турецького десанту на півострові, а також вторгнення турків з боку Очакова. У зв’язку з цим всі поселені гусарські та пікінерні полки були приведені у повну бойову готовність [5, с.153]. Херсонські пікінери зайняли прикордонну слободу Федорівку (нині — місто Нова Одеса Миколаївської області). Як і інші підрозділи, полк блискуче виконав своє завдання – турки не наважилися перейти кордон.

Наступного року на Синельникова чекало підвищення до звання бригадира (проміжний чин між полковником та генерал-майором у тогочасній російській армії), а на полк – деякі метаморфози. 28 липня 1783 р. у зв’язку з військовою реформою князя Потьомкіна його перейменували у легкокінний, виділивши частину особового складу до Єлисаветградського полку, натомість додавши колишніх гусарів Молдавського та Угорського поселених полків [6]. Отримала легка кіннота і новий однострій: фетрові каски з білим плюмажем та мідним налобником з імператорським вензелем, сині з червоними лацканами, обшлагами та коміром куртки, червоні підшиті шкірою штани з білим галуном, коротенькі чобітки. Форма офіцерів була дещо іншою і складалася з капелюха, синьої з червоними лацканами куртки, білих рейтузів та камзолу, а також ботфортів [3, с.23–24].

Настав 1787 рік. Всі розуміли, що чергова війна з Туреччиною невідворотна. Тож Херсонський легкокінний полк був передислокований до слободи Злинки (нині у межах Кіровоградської області) до складу бригади генерал-майора Івана Дунін-Борковського [7, №2, с.5], який походив зі старовинного козацького роду. Предок його, Василь Дунін-Борковський, був генеральним обозним, а у 1687 р. протягом кількох днів навіть займав посаду наказного гетьмана. У Злинці з Херсонським полком познайомився й майбутній переможець Наполеона Михайло Кутузов: «Сего дни соединился с Херсонским и Александрийским легкоконными полками, последний нашел в наилучшем состоянии, лошади бодры и сбережены, в первом же лошади требуют поправления» [8, с.5], – писав він у рапорті головнокомандувачеві Катеринославською армією генерал-фельдмаршалу Потьомкіну 25 серпня 1787 р.

З початку бойових дій Херсонський легкокінний полк разом з Українським увійшов до бригади Степана Апраксіна у складі дивізії генерал-аншефа Миколи Рєпніна. Збереглися відомості про стан полку на 18 березня 1788 р. На той час у ньому нараховувалося 888 здорових вояків, 40 хворих, 48 перебували у далеких відлучках, померло 11, а для повного складу не вистачало 27 чоловік [7, №14, с.34].

З липня по грудень 1788 р. Херсонському легкокінному полку довелося взяти участь у вікопомній облозі Очакова. Морози того року почалися дуже рано, і тому кіннота потерпала не стільки від ворожих куль, скільки від хвороб та холоду. Лише 6 грудня Потьомкін зважився на генеральний штурм. На лівому крилі під командуванням генерал-аншефа Меллера у складі шостої колони бригадира Івана Горича 40 добровольців Херсонського легкокінного полку першими увірвалися на фортечні мури [7, с.195; №16, с.41].

Після здобуття Очакова полк був виведений на зимові квартири до містечка Сміла (нині в межах Черкаської області), де у вояків виникли конфлікти з місцевими поляками, про які згадує у листі до секретаря Потьомкіна В.С. Попова М.І. Кутузов: “Я получил ордер о выводе Херсонского полку из Смелой, полковник в горести, но я не могу сделать ему в том помощи. Ордер его светлости должен быть исполнен, правда, что теперь, кажется, на пребывание его весьма благосклоннее поляки взирают прежнего и мог бы он пробыть несколько времени, доколе исправится, объявив и полякам, что собирается к выходу, но сие позволение должно придти от его светлости” [8, с. 10 – 11].

І знов бої, знов втрати і перемоги, а 14 вересня 1790 р. на полк знов чекала метаморфоза: об’єднавши з Олександрійським легкокінним, його перейменували на Херсонський козацький Катеринославського козацького Війська [9, с. 30]. Отримали херсонські козаки і новий однострій: високі смушкові шапки з червоним верхом, прикрашеним китицею-мохором, та білими бантом і султаном, темно-блакитні куртки з червоною випусткою навколо коміра, обшлагів та лацкану, темно-блакитні штани з червоним дворядним лампасом та короткі чобітки [10, с. 22 – 23].

Проте «покозакувати» полку випало недовго: скоро по смерті Потьомкіна, а саме 31 січня 1792 р., його знов розділили на Херсонський та Олександрійський легкокінні. «Список Воинскому Департаменту и находящимся в Штате при Войске, в Полках, Гвардии, в Артиллерии и при других должностях Генералитету и Штаб-офицерам, такожде Кавалерам Военного ордена и Старшинам в Иррегулярных Войсках на 1793

год» дає відомості про штаб-офіцерський склад полку. Полковим командиром з 28 червня 1791 року був Кавалер ордена св. Георгія 4-го класу Карл Глазенап [11, с. 132]. Крім того згадуються підполковник князь Кирило Багратіон [11, с. 146], майори, Кавалер ордена св. Георгія 4-го класу Федір фон Нейгард [11, с. 187], Кавалер ордену св. Рівноапостольного князя Володимира Андрій Дзюбенков [11, с. 229] та Микола Климовський [11, с. 237].

9 листопада 1796 р. Херсонський легкокінний полк розформували та влили до складу гусарського генерала від Кавалерії Дуніна полку [12, с.62]. Це був один з «антипотьомкінских» заходів імператора Павла І, котрий не міг змиритися з існуванням полку, назва якого нагадувала про діяльність Світлійшого князя Таврійського.

У 1801 р., після приходу до влади імператора Олександра І, полк перейменували у Єлисаветградський гусарський. Відтоді йому судилося взяти участь майже в усіх війнах, які вела Російська імперія у ХІХ – на початку ХХ ст. Зокрема, єлисаветградські гусари відзначилися у боях з армією Наполеона, заслуживши георгіївські сурми.

У перших числах листопада 1917 р. Єлисаветградський гусарський полк у складі 3-ї кавалерійської дивізії був передислокований до Катеринославської губернії, де й припинив своє існування. З нього виділилися польський та український ескадрони. Серед офіцерів, що присягнули Україні, відомий штабс-ротмістр Микола Миколайович Шершавицький [12, с.74]. У той же час українізувався запасний ескадрон, що стояв у Єлисаветграді, назвавшись кінно-козачою сотнею імені Гонти. Проте на початку 1918 р. і сотня імені Гонти, і полк, сформований на базі 3-ї кавалерійської дивізії, очолюваний Олексієм Козир-Зіркою, були розбиті більшовиками [13, с.374]. Навесні рештки останнього разом з полковим командиром влилися до кінних підрозділів Запорозької дивізії армії Української Народної Республіки – полку імені кошового Костя Гордієнка та дивізіону імені полковника Болбочана (у 1919 р. розгорнувся у кінний полк Чорних Запорожців) [14, с.115]. Обидва полки брали активну участь у боротьбі за незалежність України і були розформовані у таборах для інтернованих у 1923 р. в Польщі. Така ж доля спіткала й ескадрон Єлисаветградських гусарів, що воював у складі білої армії на Одеському напрямку. Так закінчилася історія полку, до створення якого були причетні й херсонські пікінери.

____________________

1. История Русов. – М., 1846.

2. Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII ст. – Запоріжжя, 1995.

3. Историческое описание одежды и вооружения войск российских. – Ч.5. – СПб., 1899.

4. ЦДІАК України. – Ф. 246. – Оп. 1. – Спр. 762. – Арк. 33 – 34.

5. Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. – Ч.1. С 1731 по 1796. – Одесса, 1836.

6. Военная энциклопедия. – Т.IX. – СПб., 1912. – С.317–318; – Т.XIV. – СПб., 1914. – С. 550.

7. Петров А.Н. Вторая турецкая война в царствование императрицы Екатерины II 1787–1791 гг. – Ч.1. – СПб., 1885. – Приложение.

8. Кутузов М.И. Письма. Записки. – М., 1989.

9. Казачьи войска. Справочная книжка императорской главной квартиры. – СПб., 1912.

10. Историческое описание одежды и вооружения войск российских. – Ч.6. – СПб., 1900.

11. Список Воинскому департаменту и находящимся в Штате при Войске, в Полках, Гвардии, в Артиллерии и при других должностях Генералитету и Штаб-офицерам, такожде Кавалерам Военного ордена и Старшинам в Иррегулярных Войсках на 1793 год. – СПб, 1793.

12. Воронов А.В. Ольгины гусары. Страницы полковой истории. – М., 1999.

13. Історія Українського війська. – Львів, 1992.

14. Петрів В. Неторованим шляхом. Спомини з історії Української революції 1917–1921 рр. – Книга 1. “Вітчизна”. – К., 1993. – №11–12.

Раиса Божко (Мариуполь), заведующая отделом истории досоветского

периода Мариупольского краеведческого музея

Документы о взаимоотношениях азовских казаков и мариупольских греков в фондах Мариупольского краеведческого музея

Задунайские казаки после возвращения в Российскую империю были объединены в Азовское казачье войско. Они получили во владение земли в Александровском уезде Екатеринославской губернии возле Мариупольского греческого округа, население которого представляли греки, переселившиеся в конце XVIII в. из Крыма. Греки по данным им привилегиям имели собственный орган местного самоуправления – Мариупольский греческий суд, который выполнял административные, хозяйственные, судебные и полицейские функции.

В Мариупольском краеведческом музее сохранилось небольшое количество документов из архива греческого суда. В их числе – два дела, в которых отражены некоторые моменты взаимоотношений азовских казаков и мариупольских греков.

1. «Дело о взаимоотношениях между мариупольскими греками и казаками Азовского казачьего войска. 4 сентября 1831 - 4 июля 1832 года». («Дело по отношению командира Дунайского войска Гладкого о неделании препятствия запорожцам в прожитии») [1, 1-17]. Сохранилось полностью.

Документы этого дела создавались на этапе переселения азовских казаков из мест временного проживания в Днепровском уезде Таврической губернии на постоянное место жительства, отведенное в Александровском уезде [2, 158-159].

В составе дела шесть писем из канцелярии наказного атамана Азовского казачьего войска И.М. Гладкого в Мариупольский греческий суд, письмо таганрогского градоначальника и рапорт заседателя греческого суда. Все документы рассказывают о взаимоотношениях прибывающих в Приазовье казаков с местными греками.

Первые два документа касаются казаков, отпущенных на заработки. 28 августа 1831 года Иосиф Гладкий, находясь в штаб-квартире в селе Каиры Днепровского уезда Таврической губернии (ныне с. Каиры Херсонской обл.), отправил в Мариупольский греческий суд сообщение о том, что он отпустил казаков до конца сентября в Таврическую губернию, Мариупольский греческий округ и город Таганрог. Наказной атаман просил дать разрешение на проживание казаков и в течение октября, а также сообщить запорожцам о необходимости их явки после 1 ноября в штаб-квартиру войска уже в Александровском уезде. Попутно сообщается о происходящем переходе семейных запорожцев из Днепровского уезда в Александровский. С такой же просьбой И.М. Гладкий обратился к таганрогскому градоначальнику. В ответ 11 сентября 1831 года градоначальник дал соответствующее распоряжение греческому суду.

Два письма отправлены из села Белоцерковка Александровского уезда (ныне с. Белоцерковка Запорожской обл.), где, наряду с другими селами, на временных квартирах зимовали переселившиеся казаки. Письма датированы 6 февраля. В одном из них Иосиф Гладкий сообщает греческому суду, что выделенные Азовскому казачьему войску земли Бердянской казенной пустоши с 1 января 1832 года поступили в их распоряжение. В связи с этим атаман просит, чтобы греки, имевшие участки на откуп, не засеивали их в будущем и убрали бы свои стада. О выполнении соответствующего распоряжения греческого суда подготовил рапорт заседатель Киангели. Другое письмо содержит любопытные сведения о мошенничествах в отношении переселенцев. Неизвестные лица под видом земских чиновников ездили по новым хуторам и производили поборы. Поэтому атаман просил официальных лиц греческого суда обращаться сначала в канцелярию.

Рис. 1. Фрагмент дела (МКМ Д – 3525 з автографом И.М. Гладкого)

Три письма касаются проблемы поведения азовских казаков. Они были отправлены 29 января 1832 года из села Белоцерковка, 1 июня и 4 июля 1832 года - с указанием обратного адреса «при речке Кальчике», где находилась штаб-квартира. Имелась в виду будущая станица Никольская (ныне пгт. Володарское Донецкой обл.), которая располагалась на безымянном притоке Малого Кальчика, впадающего в реку Кальчик. Письма близки по содержанию. Иосиф Михайлович Гладкий просит Мариупольский греческий суд выслать под конвоем разгулявшихся казаков, которые, будучи отпущены на заработки «упражняются беспрерывно в Мариуполе в пьянстве». Среди виновников Иван Федорович Савицкий, отпущенный с 28 ноября 1831 года до 1 апреля 1832 года, и писарь Антон Алейников, отлучившийся без разрешения.

Все письма скреплены сургучными печатями Азовского казачьего войска. Документы подтверждены подписями И.М. Гладкого. Как известно, наказной атаман был безграмотным и подпись свою списывал с образца [3, 43].

2. «Дело о землях, подведомственных мариупольским грекам. 18 апреля 1838 — 15 августа 1838 года» [4, 1-85]. Содержит 67 пронумерованных листов. Утрачен титульный лист и окончание.

Греки при переселении в Россию получили по 12 тыс. десятин земли на каждое селение и Мариуполь. Столь значительную территорию они не смогли освоить. Поэтому в начале XIX века специальная комиссия перевела излишки в государственную казну. К числу отрезанных земель принадлежали и участки, упоминаемые в рассматриваемом деле. Это так называемая урзуфская пустошь, расположенная западнее приморского греческого села Урзуф, и «митрополитский пустопорожний» участок, отрезанный от городской земли. Назывался он так потому, что в его состав входила часть земель, принадлежавших ранее митрополиту Готско-Кафайской епархии Игнатию, духовному главе крымских христиан.

Кроме 12 тыс. десятин, всем мариупольским грекам была пожалована в общее беспошлинное пользование береговая линия Азовского моря. Каждый населенный пункт имел свой прибрежный участок, который его жители использовали для устройства рыбных заводов, хуторов или сдавали в аренду. На землях, перешедших в казну, в XIX веке были поселены немцы, меннониты, азовские казаки, евреи и др.

Азовские казаки изначально получили 43141 десятину земли Бердянской казенной пустоши, где основали станицы Никольскую и Покровскую (ныне с. Боевое Донецкой обл.). Вскоре их территория была значительно расширена за счет присоединения Петровского мещанского посада и станицы Петровской (ныне окрестности г. Бердянска), сел Новоспасовка (ныне с. Осипенко Запорожской обл.) и Стародубовка (ныне с. Стародубовка Донецкой обл.асті).

Документы дела из фондов Мариупольского краеведческого музея касаются взаимоотношений азовских казаков и мариупольских греков по вопросу землевладения. Все бумаги условно можно разделить на следующие группы: распоряжения исполняющего обязанности таганрогского градоначальника и Мариупольского греческого суда, материалы полиции греческих сел и письмо наказного атамана И.М. Гладкого. Из совокупности документов следует, что Азовское казачье войско получило казенный участок, отрезанный от урзуфских владений. Он примыкал к береговой земле мариупольских греков, поэтому казаки не имели здесь доступа к морю. Завязалась переписка между военным министром и генерал-губернатором Новороссийским и Бессарабским М.С. Воронцовым, исполняющим обязанности таганрогского градоначальника и греческим судом по вопросу возможности передачи береговой земли азовским казакам.

Грекам предложили выбрать взамен данного участка другой, равный по площади. Поскольку приморская земля находилась в общественном пользовании, Мариупольский греческий суд распорядился созвать по два уполномоченных от каждого из 24 греческих сел для выработки условий предполагаемой сделки. Собрание назначили на 10 мая 1838 года. Однако процесс выбора сельских представителей затянулся.

Только 7 июня 1838 года в Мариуполь прибыли доверенные лица с «уполномочиями» от сельских обществ. Был составлен «Приговор», в котором греки соглашались уступить азовским казакам урзуфскую береговую землю с четырьмя хуторами и фруктовым садом в обмен на «митрополитский пустопорожний участок, отрезанный от города».

Вероятно, ответ не удовлетворил правительство, так как в июле М.С. Воронцов дал распоряжение И.М. Гладкому, узнать у греков размер возможного денежного вознаграждения за береговую землю. По этому поводу греческим судом было назначено новое собрание 16 августа 1838 года. Скорее всего, оно состоялось, но позже, так как в дело подшита доверенность депутатов ближайшего к городу села Сартана Юрия Гайтана и Василия Токмачи, датированная 15 августа. Остальные документы утрачены.

Можно предположить, что сделка не состоялась, так как упоминаемые в деле участки земли в дальнейшем имели иное использование. На митрополитской пустоши после окончания Крымской войны были поселены греки-волонтеры. Они основали в 1857 году село Ново-Николаевку (ныне поселок Волонтеровка города Мариуполя). Урзуфский береговой участок входил в состав Ялтинской волости Мариупольского уезда.

Таким образом, представленные документы из фондов Мариупольского краеведческого музея освещают некоторые гражданские аспекты истории Азовского казачьего войска на этапе его становления.

__________________

1. Мариупольский краеведческий музей. – Фонды. – Д. – 3525.- 17 л.

2. Красенко В. Азовське козацьке військо // Нові дослідження пам'яток козацької доби на Україні. Вип. 8 – Київ, 1999. – С. 157-161.

3. Гаденко А.П. Азовское казачье войско. – Кашира. – Типография В.А. Третьякова. – 54 с.

4. Мариупольский краеведческий музей. – Фонды. – Д. – 3526. – 85 л.

Наталія Майнгардт-Гоголь (Хмельницький), завідуюча відділом

охорони пам’яток облдержадміністрації,

старший науковий співробітник

Нові об'єкти історії козацької доби на Хмельниччині

Визвольна війна 1648 – 1654 років... Боротьба за незалежність українських земель під проводом Богдана Хмельницького. Багато відомих імен його славетних соратників. І нові імена героїв, нові пам'ятки, які ми відкриваємо сьогодні...

За значний творчий поштовх у дослідницькій роботі з пам'ятками козацької доби ми маємо завдячити Указу Президента України «Про Національну програму відродження та розвитку українського козацтва» (2001 р.) та відповідних наказів Міністерства культури і туризму України, Управління культури облдержадміністрації.

Приємно констатувати, що краєзнавці і спеціалісти районних та міських відділів культури і далі продовжують роботу з вивчення та виявлення місць, пов'язаних з цим періодом. Перш за все, це на Хмельниччині Полонщина...

Здійснюючі Комплексну програму паспортизації об'єктів культурної спадщини на 2003 – 2010 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 9.09.2002 р. № 1330), у 2006 році ми обстежили козацьку могилу, яка розташована за 8 км в північно-східному напрямку від міста Попонне. При дорозі 14 серпня 1992 р. встановлено пам'ятний знак з граніту (висота 1,2 м) з меморіальною дошкою з полірованого граніту (розмір 0,3 х | 0,5 м) з написом: «КОЗАЦЬКА МОГИЛА. Поховання загиблих козаків періоду Визвольної війни1648 – 1654» (Фото 1).

Фото 1. Пам'ятний знак біля козацької могили

Неподалік від пам'ятного знаку, в полі, на місці битви українських селян та козаків з польськими військами знаходиться курган висотою 1,7 м. На кургані, на кам'яному постаменті циліндричної форми (Д-1,1 м) встановлено кам'яний хрест (висота 1,3 м). (Фото 2).

Фото 2. Козацька могила біля міста Полонне

За визнанням місцевих краєзнавців, в козацькій могилі похований Генеральний осавул війська Запорозького, наказний гетьман Дем’ян Лісовець (Демко Чигиринський), під командуванням якого козаки у вересні 1653 р. отримали перемогу над польськими військами під містом Полонне, а сам Лісовець загинув в тому бою.

Лисовець Дем'ян (р.н. невідомий – п.листопада 1654) — український військовий діяч періоду Хмельниччини, дипломат. В 1649 – 1654 роках — генеральний осавул, один з сподвижників Б.Хмельницького. Кілька разів призначався наказним гетьманом, Зокрема, під час походу на Дон (1650) та у Молдавію (1653) очолював козацькі полки в боях з польськими військами на Поділлі (весна 1653), в районі Білої Церкви (літо та осінь 1653). Був одним з головних дорадників Б.Хмельницького. Наприкінці літа 1654 р. — посол гетьманського уряду в Молдавії [1, 162; 2, 410-412].

Д.Лисовець (Демко Чигиринський) був осавулом у 1649 р., у листопаді 1654 р. згадується вже як покійник». [3, 214].

Бачимо деякі розбіжності у місцевих краєзнавців та в джерелах: в датах, в прізвищі осавула Лисовця.

У 2007 р. на Полонщині встановлено ще пам'ятні знаки з каменю: в селі Прислуч, де по річці Случ проходив кордон між Річчю Посполитою і Гетьманською державою Б.Хмельницького, і саме тут козаки у 1651 р. здійснили операцію із звільнення Полонного від поляків (Фото 3).

Фото 3. Пам'ятний знак в с.Прислуч та в містечку Лабунь (тепер Новолабунь) — на місці розташування військового табору козацького ватажка Северина Наливайка [3, 42]

В с. Великі Каленичі на старому кладовищі виявлені козацькі могили ХУШ ст. (Фото 4).

На початку ХІІ ст. між козаками, які захищали населення краю, та татарами відбулася жорстока битва на річці Різанка. На місці битви встановлений пам'ятник з мармуровою меморіальною плитою, на якій напис: «Захисникам землі української та віри православної» (Фото 5).

Фото 4. Козацькі могили в с. Великі Каленичі

З середини ХШ ст. Полонщина постійно протягом століть піддавалась нападам кочівників. На захист місцевого населення ставали козаки. На цьому місці відбулась одна з найкривавіших битв. За переказами, р. Різанка отримала свою назву після цієї битви, «різанини», яка відбулась між козаками та татарами на початку ХІІ ст.».

Фото 5. Пам'ятний знак на місці битви на річці Різанка

Завдяки творчим зусиллям директора народного музею історії міста Полонне Ганни Гнатівни Кондрової, директора народного музею історії села Лабунь Олексія Іовича Ксьондзика, спеціаліста відділу культури і туризму райдержадміністрації Оксани Дмитрівни Ясевіної, депутата Полонської райдержадміністрації Анатолія Миколайовича Бученка, за підтримки районної державної адміністрації в 2008 р. підготовлений і виданий буклет «Полонщина — земля слави козацької», в якому дається короткий опис пам'яток козацької доби.

_____________________________

1. Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України. — К.: Вид-во «Генеза»,1995. — Т. 2.

2. Довідник з історії України (за загальною редакцією І.Підкови, Р.Шуста, вид. 2-е, доопрацьоване і доповнене). — К.: Вид-во «Генеза», 2001.

3. Величко С. Літопис. — К.: Вид-во Художньої літератури, 1991. — Т. І.

Артем Іванців (Дніпропетровськ),

студент магістратури історичного факультету

Дніпропетровського національного університету

Українська лінія очима сучасників

Українська лінія, як військовий об’єкт з приналежними до нього територіями, відіграла надзвичайно вагому роль у військово-політичному, соціальному, демографічному та інших напрямках розвитку Наддніпрянщини та Слобожанщини. Після будівництва Української лінії, основний етап якого відбувся у 1731 – 1733 роках, вона стала південним форпостом Наддніпрянщини. Найголовніша функція форпосту — захист південних кордонів лівобережної частини Гетьманщини. Проте цієї мети так і не було досягнуто, оскільки Українська лінія, як військовий та фортифікаційний об’єкт, фактично не брала участь у військових діях, але відіграла надзвичайно важливу роль в етнічних, демографічних, соціальних, економічних та інших аспектах життя Наддніпрянщини та Слобожанщини.

Але не дивлячись на те, що Українська лінія була одним із надзвичайно важливих об’єктів, який суттєво вплинув на велику кількість військово-політичних та соціально-економічних процесів, історія її будівництва, функціонування та подальшої долі, рівно як і її окремих об’єктів, досі вивчені недостатньо. Українська лінія, як об’єкт цілеспрямованого історичного дослідження, практично не вивчалася, і нині важливим та актуальним є глибоке дослідження джерел з її історії. Ті чи інші свідчення сучасників будівництва Української лінії та її функціонування, тобто джерела особистого походження щодо неї, будучи першими свідченнями щодо Української лінії, водночас поєднують у собі роль джерел та історіографії, зокрема на підставі них у майбутньому дослідники ХІХ та ХХ століть створювали власні роботи щодо Української лінії, фактично “відкривають” загальний широкий історіографічно-джерелознавчий масив, який прямо чи побічно зачіпає Українську лінію.

Таким комплексом джерел особистого походження є “Записки” Х.Г.Манштейна [14], “Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича” [1, 8, 9, 10, 18], матеріали фонду О.М.Лазаревського Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського НАН України, “Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі” О.І.Рігельмана [15], “Усна оповідь колишнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа” [17], „Щоденник Миколи Ханенка” [2, 3, 4, 5, 6, 7].

Із зазначених джерел особистого походження, безумовно, найбільшу вагу при вивченні історії Української лінії має “Щоденник Якова Марковича”, який є надзвичайно глибоким і повним історичним джерелом, що поденно відтворює історію життя автора та всього, що відбувалося з ним у багатьох аспектах діяльності.

“Щоденник” відображає повну картину тогочасного економічного, господарського і побутового життя Гетьманщини. Описи і свідчення автора “Щоденника” є широкими і повними, у них відображено надзвичайно різноманітні проблеми, родинні та ділові стосунки української старшини, стосунки із представниками російської влади тощо. Свої записи Яків Маркович вів постійно протягом 1716 – 1767 років, тобто півстоліття, і припинив їх за три роки до своєї смерті через сліпоту [13].

Про Українську лінію Я.А.Маркович згадує у своїх записах переважно епізодично у зв’язку з тими чи іншими подіями, які відбувалися на її будівництві, чи під час її активного функціонування, а також коли він брав участь у подіях, пов’язаних з нею. Особливу увагу Я.А.Маркович звертає на необхідність надсилання на будівництво Української лінії козаків та селян, перераховує універсали і розпорядження гетьмана Данила Апостола щодо цього. Характерним для записів Я.А.Марковича є термін “лінія”, під яким розумівся саме об’єкт дослідження на відміну від записів того ж Х.Г.Манштейна, який застосовував термін “Українська лінія” [14, частина 2, с. 37]. Автор “Щоденника” згадує Українську лінію тоді, коли події, пов’язані з нею, стосувалися нього особисто. Всього ж з 1731 (початок будівництва лінії) по 1739 роки нараховується 28 таких згадок у різних контекстах. На цьому у виданих частинах “Щоденника» Якова Марковича конкретні і безпосередні згадки про Українську лінію припиняються. У цей час для нього справи сімейного добробуту, які до цього були нарівні із справами суспільними, виходять на перший план. Загалом можна із впевненістю констатувати загальне негативне ставлення Я.А.Марковича до Української лінії, що було пов’язано із необхідністю постійних необов’язкових витрат на її будівництво з його боку, потребою посилати на будівництво селян тощо.

Іншим важливим свідченням сучасників щодо Української лінії є “Записки історичні, політичні та військові про Росію з 1727 по 1744 р.” Христофора Германа Манштейна. Будучи гарним джерелом з історії України та Росії вони надають порівняно велику інформацію щодо Української лінії, яка містить цікаві свідчення щодо її побудови та організації [14, частина 2, с. 36 – 39]. Манштейн брав активну участь в подіях Російсько-турецької війни 1735 – 1739 років, через що його мемуари мають широкі й глибокі свідчення щодо її подій. Манштейн згадує Українську лінію у своєму творі один раз, але ця згадка є доволі докладним її описом і займає у першому російськомовному виданні його твору три сторінки, на яких подається докладна інформація про причини та передісторію будівництва Української лінії, розташування військ на ній, їх особового складу, жалування солдатам, що служили на ній, і, що дуже важливо, кількість фортець, що входили до її складу, яких він нараховує 15. А його особисте ставлення до Української лінії можна визначити як нейтрально зацікавлене.

Цікавим джерелом з історії України є “Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі”, складена російською мовою інженер-генерал-майором Олександром Івановичем Рігельманом, який, зокрема, безпосередньо брав участь у Російсько-турецькій війні 1735 – 1739 років [15]. Літопис Рігельмана є докладним і цікавим, з великою кількістю цитат. Щодо початку будівництва Української лінії Рігельман подає невеликий, у три абзаци огляд її будівництва, який містить інформацію: скільки чоловік було надіслано на будівництво Української лінії у 1731, 1732 та 1733 роках й під чиїм керівництвом. Втім, ці дані повністю підтверджуються іншими джерелами.

“Усна оповідь колишнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа” є цікавим, хоча і деякою мірою дискусійним джерелом. Розділ Х “Оповіді”, без сумніву, відноситься до Української лінії, а свідчення, подані у ньому, є дуже цікавими з точки зору організації вартової служби у прикордонних землях, зокрема, на Українській лінії [17, с. 215 – 277].

Великої уваги заслуговує у подальшому епістолярний комплекс, що знаходиться у фонді О. М. Лазаревського Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського, оскільки листування, що завжди має “наліт повсякденності”, є надзвичайно цікавим історичним джерелом [16].

Важливим джерелом з історії України XVIII ст. є “Діаріуш” або “Щоденник” Миколи Ханенка — внучатого племінника гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка [11], який, хоча і не має прямого відношення до Української лінії, але наукова вага його є беззаперечною [2, 3, 4, 5, 6, 7]. “Щоденник” Миколи Ханенка хоча напряму і не стосується Української лінії, проте є важливим джерелом щодо вивчення соціально-економічних та культурних процесів, які відбувалися на території України і були пов’язані з Українською лінією.

Вагу оглянутих джерел посилює фактор особистої участі авторів у подіях, прямо пов’язаних з Українською лінією. Ці джерела дають змогу визначити основні питання і проблеми, які поставали перед сучасниками під час будівництва і функціонування Української лінії. Найголовнішою проблемою того часу була потреба в людях для будівництва лінії, що особливо чітко простежується у „Щоденнику” Якова Марковича, а також підтверджується іншими відомими джерелами. Також важливими є свідчення щодо організації самої лінії та служби на ній, про що свідчення є у „Записках...” Х.Г.Манштейна та „Усній оповіді...” Микити Коржа тощо.

Безумовно, джерела особистого походження, як єдиний джерельний комплекс з історії Української лінії, сильно поступаються архівним джерелам за інформативністю, вони не дають досліднику повної історичної картини історії будівництва, функціонування та пізнього етапу діяльності Української лінії, але без оглянутого комплексу джерел цю картину також неможливо відтворити. З огляду на це можна із певністю сказати, що джерела особистого походження з історії Української лінії являють собою глибокий науковий інтерес для дослідників.

________________________________

1. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. Рукопис, оригінал. НБУ ім. В.І.Вернадського. Відділ рукописів. – Ф. ХІІ. – № 1. – 75 арк.

2. Дневникъ Николая Ханенка // Кіевская старина. – К.: Типографія Г.Т.Корчакъ-Новицкаго. – 1884, іюнь. – С. 161 – 176.

3. Там само. – 1884, августъ. – С. 65 – 80.

4. Там само. – 1884, сентябрь. – С. 80 – 98.

5. Там само. – 1885, сентябрь. – С. 192 – 208.

6. Там само. – 1885, октябрь. – С. 208 – 225.

7. Там само. – 1886, январь. – С. 257 – 272.

8. Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Часть І (1716 – 1735). Рукопис, копія. НБУ ім. В.І.Вернадського. Відділ рукописів. – Ф. ХІІ. – № 2. – 290 арк.

9. Там само. – Ф. ХІІ. – № 3. – 210 арк.

10. Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генерального Якова Марковича. Часть 1. – М.: Типографія В.Готье. – 1859. – 296 с.

11. Жуковський А. Ханенко Микола Данилович // Довідник з історії України. — Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 516 – 517.

12. Из дневных записок малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. (1724 – 1744). Рукопис, копія. НБУ ім. В.І.Вернадського. Відділ рукописів. – Ф. ХІІ. – № 4. – 245 арк.

13. Ісаєвич Я. Маркович Яків Андрійович // Довідник з історії України. — Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 208.

14. Манштейн Х.Г. Записки историческія, политическія и военныя о Россіи съ 1727 по 1744 годъ. – М.: Типографія С.Селивановскаго. – 1810. – 168 с.

15. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.: Либідь. – 1994. – 768 с.

16. Стеблій Ф. Лазаревський Олександр Матвійович // Довідник з історії України. — Т. 2. – К.: Генеза, 1995. – С. 137.

17. Усна оповідь колишнього запорожця, жителя Катеринославської губернії та повіту, села Михайлівки, Микити Леонтійовича Коржа / Д.И.Яворницкий. История города Екатеринослава. – Дніпропетровськ: Січ, 1996. – С. 215 – 277.

18. Щоденник Якова Марковича. Том IV / Жерела до історії України-Руси. — Т.22. – К. – Львів: Друкарня Л.Кринського, 1913. – 386 с.

Оксана Коваленко (Полтава),

старший викладач кафедри історії України

Полтавського державного педагогічного

університету ім. В.Г.Короленка, молодший науковий

співробітник Інституту керамології

Домогосподарства гончарів в структурі

житлової забудови м. Полтави XVIII ст.

(за матеріалами Генерального перепису 1765 – 1766 років)

Полтава другої половини XVIII ст. була невеликим містом, центром Полтавського полку, торговельним та ремісничим центром мікрорегіону. Матеріали Генерального перепису Лівобережної України, проведеного у Полтаві у 1765 – 1766 роках, дають можливість визначити загальну кількість населення міста, його розселення, постають джерелом для демографічних реконструкцій [10].

Історико-демографічні дослідження в України нині знаходяться лише на етапі свого становлення. Зокрема, нещодавно побачило світ монографічне дослідження історика Юрія Волошина, присвячене історико-демографічному аспекту функціонування розкольницьких старообрядницьких слобід Північної Гетьманщини XVIII ст. [2]. Проте історико-демографічні дослідження певних ремісничих верств населення ще не проводилися. У цій статі вперше звертається увага на гончарів, як представників ремісничої групи міського населення, що будуть охарактеризовані на основі Генерального перепису 1765 – 1766 років. Зокрема, метою дослідження є розгляд такого історико-демографічного аспекту, як структура домогосподарства гончарів м. Полтави.

Для реалізації поставлених завдань використовувалися методики французьких вчених Л.Анрі та А.Блюма, основу яких становить "метод відновлення історії сімей" [1]. Обрахування структури домогосподарства та методика опису дворів проводилося на основі розробок П.Ласлетта [8]. Для проведення аналізу залучалися напрацювання Ю.В. Волошина в сфері обрахунків домогосподарств та визначення структури родин окремого населеного пункту [2, с. 213 – 238]. У зв'язку із прагненням всебічної характеристики гончарського ремісничого контингенту Полтави початку третьої чверті XVIII ст. вважаємо за необхідне проведення розгляду на основі порівнянь із іншими професійними групами ремісників м. Полтави цього часу.

Домогосподарство є господарською одиницею, мешканці якого пов'язані як родинними зв'язками, так і спільним веденням господарства, воно виступає основною податковою одиницею. Єдиним джерелом, на основі якого можна зробити повну характеристику домогосподарств Полтави XVIII ст., є Генеральний перепис Лівобережної України, який дозволяє відновити типи, структуру, населеність, залюдненість, розподіл за формою сімейної організації домогосподарств на часовому зрізі 1765 – 1766 років.

Населення Полтави, згідно "Генерального перепису Лівобережної України 1765 – 1766 рр.", проживало у господарських одиницях трьох видів — “дворах”, “бездвірних хатах” та "подварках". Поняття двору, в першу чергу, як податкової одиниці, у XVIII ст. мало свою специфіку. За Г.А. Максимовичем, основними ознаками двору були наявність єдиної дворової території, родинні зв'язки між мешканцями двору, спільне відбуття повинностей, служб, податків. [9, с. 317]. Зауваженнями до пропонованого поділу можна вважати факти запису до домогосподарства наймитів, учнів, які навчалися у господарів певному ремеслу, та інших осіб, які безоплатно проживали у дворі, але не пов'язаних з господарями родинними зв'язками. Отже, під двором можна розуміти групу осіб, об'єднаних кровними зв'язками, спільними маєтково-трудовими відносинами, тобто, спільністю землі, худоби, майна. У дворах розміщувалися господарські споруди, в залежності від майнового статусу мешканців. Бездвірна хата визначалася Г.А. Максимовичем як “хата без дворового места” [9, с. 317]. Тобто, дворове місце, територіальне поняття, яке є земельною ділянкою. "Порожнее дворовое место" як елемент забудови фіксується Генеральним переписом поряд із трьома видами домогосподарств. Воно є потенційним двором. Та водночас дворове місце є необхідним складовим елементом, що розмежовує поняття двір та бездвірна хата. До бездвірних хат також належали господарські споруди, але у меншій кількості. Третім видом домогосподарств є "подварок". Слово запозичене з російської та привнесене переписувачами, у словнику В.Даля пояснюється як "вилла, загородная дача" [5]. Цей термін на позначення елементу житлового фонду міста з'являється у середині XVIII ст. [6, с. 311]. Підварки наявні як на передмістях (де чисельно домінують — 154 од.), так і в межах фортечної території (11 од.). Підварок, на нашу думку, був земельною ділянкою із хатами та господарськими спорудами, власник якої переважно проживав в іншому місці, поселяючи у підварку своїх підданих чи наймачів, тобто групи осіб, які не об'єднані кровними зв'язками та спільними маєтково-трудовими відносинами.

Основним видом домогосподарства був двір, що складався з житлового приміщення — хати та комплексу господарських споруд. Кількість їх залежала від заможності власника та роду його занять. В межах фортеці знаходився 171 двір, на форштадті — 654, що становить 78 % та 72 % від загальної кількості домогосподарств в межах кожної складової міста, відповідно. Найпростіший тип двору — це двір, в якому була лише одна хата без господарських приміщень. Таких дворів було 11 (6,5 %) у фортеці та 199 (30 %) на форштадті. Водночас найпростіший тип двору був одним з найбільш поширених. Аналогічно 11, тобто 6,5 % було дворів, що складалися з двох господарських та двох людських хат. Найбільший двір складався з 9 житлових покоїв для господарів, 4 "людських" хат, 6 комор, 2 сараїв, стайні та 16 хат підданих [10, арк. 109-111 зв.]. Він належав полковому судді Григорію Сахновському, розміщувався на Богородицькій вулиці, на території Нової фортеці. Найчастіше до складу двору входила комора, рідше — сараї та стайні, в поодиноких випадках якісь промислові чи торговельні споруди — лавки, винокурні тощо. Всього за складовими двору їх нараховується 96 типів. Серед фортечних дворів вони були багатшими, в них знаходилося багато житлових та господарських приміщень.

Бездвірних хат у межах фортеці було 28, що становить 13 % від всіх домогосподарств. На форштадті ж бездвірні хати, яких нараховувалося 56, становили лише близько 6 %. Тобто, у межах фортеці другим за кількістю був цей вид домогосподарства. В той же час на форштадтах другими за кількістю і за змістом були підварки. Через відсутність дворового місця бездвірні хати в більшості й являли собою окремі житлові приміщення-хати у кількості від одного до чотирьох. Найбільше було просто бездвірних хат: у фортеці — 17 хат (60 % від кількості всіх одиниць цього виду домогосподарства), на форштадті — 28 (50 %, відповідно). У фортеці зафіксований лише єдиний випадок, коли поряд бездвірної хати розміщувалася комора. Натомість, на форштадті цей тип був більш поширеним — 15 одиниць, тобто 9,7 %. Крім того, біля форштадтових бездвірних хат знаходилися такі виробничі приміщення, як кузня та солодовня. Всього ж нараховується п'ять структурних типів "бездвірних хат".

Підварків у межах фортеці було мало, лише 11, тобто 5 % від всіх типів домогосподарств, вони всі були дуже простими — складалися лише з однієї хати чи хати з коморою або двох чи трьох житлових приміщень вкупі. На форштадті підварків було 154, що становило 17 %. Вони були більші, мали складнішу структуру. Виділяємо 18 типів підварків, серед яких найпростішим й найпоширенішим був звичайний тип, що складався з однієї хати.

Слід, відзначити, що в забудові міста були присутні такі земельні утворення, як "порожнее дворовое место". У межах міста їх було лише 41. Проте, не завжди вони були пустими земельними ділянками. Так, у фортеці знаходилося дворове місце, на якому було три житлові хати, щоправда на той момент не заселені. А на форштадті на дворовому місці була одна подібна хата. Тобто, відсутність пожильців перевела ці домогосподарства з розряду дворів до пустого дворового місця, що не оподатковувалося.

Заселеність дворів була більшою, ніж підварків, та, передусім, бездвірних хат. Ця особливість була відзначена Ю.В.Волошиним для українських та російських слобід Північної Гетьманщини [2, с. 215]. Із цілком закономірним обґрунтуванням того, що двір являв собою більшу у господарському відношенні одиницю, до складу якої входили землі, що потребували обробку. Історик О.І.Гуржій в цілому для Гетьманщини визначав, що в одному дворі мешкало від 1 до 6 родин, разом з якими жили 1 – 2 підсусідка та наймані робітники [4, с. 72]. Генеральний перепис показує, що залюдненість домогосподарств Полтави знаходилася в межах середнього показника — 5,9. Кількість осіб, що проживали в домогосподарстві, коливається в межах 1 – 22 особи. Найбільшим, нетипово великим господарством, був двір судді Григорія Сахновського, в якому проживало 95 осіб, з 16 сімей підданих та їх робітників [10, арк. 109 – 111 зв.]. Найбільша населеність фіксується для фортечних дворів, де вона складає 7,4. Найменша — 4,1 для форштадтних бездвірних хат. Цей показник суттєво відрізняється від визначеного Ю.В.Волошиним для українських сіл Стародубського полку — 9 одиниць [2, с. 215]. Це може засвідчувати те, що окрім дії інших чинників, міське населення мало меншу середню населеність домогосподарств, оскільки в селах у більшій мірі зберігалися традиції патріархального ведення господарства та зберігався значний відсоток мультифоктальних домових спільнот. В той час як у містах окремі двори та підварки були заселені інколи виключно найманими робітниками та підданими.

Провівши характеристику домогосподарств Полтави в цілому, перейдемо до конкретного з'ясування особливостей домогосподарств гончарів. Усього на 1766 р. в місті з населенням 5451 особа (враховані мешканці обох статей) проживало лише 12 ремісників-гончарів: Прокоп Бердник (в нього учень – Кирило Зенченко), Герасим Зорченко, Василь Харченко (у нього робітник – Антон Гончаренко, учень – Павло Хупавенко), Терентій Пірченко (у нього робітник – Федір Голубенко, учень – Петро Гончаренко), Никифор Бутенко (у нього робітник – Павло Нікітін), Іван Харченко, Степан Тернов, Герасим Рачковський, Василь Охофертенко, Данило Прокопович (у нього учні – Корній Іванов, Касян Лук'янов), Сава Савченко, Олексій Мовченко [10, арк. 175 зв., 177 зв., 182 зв. – 183, 201 зв., 206, 210, 212 зв., 213, 214, 214 зв., 306].

З них 9 (75 %) були записані до цеху, які виступали власниками домогосподарств. Троє майстрів (25 %) були підданими, проживали в домогосподарствах власника. В цей час полтавські гончарі проживали на Стрітенській – 2, Михайлівській – 4, Спаській, Архангельській, Самойлівській – по одній особі [10, арк. 175 зв., 177 зв., 182 -183 зв., 201-201 зв., 206, 210, 212 зв., 213, 214, 214 зв., 306]. Таким чином, всі двори гончарів в цей час знаходилися на одній ділянці північно-західного передмістя. Всі вулиці розміщені поряд із Михайлівською вулицею (на якій проживало найбільше гончарів), яку можна співвіднести із Гончарним провулком ХІХ ст. (сучасний провулок Капельгородського) [3, с. 13]. Він проходив від сучасної вулиці Паризької Комуни до Димного провулку, який зберіг свою назву. Траса його проходження на сучасній карті міста трохи не відповідає планам ХІХ ст. Він був прокладений дещо північніше і спрямований на Стрітенську церкву. Гончарний провулок, який можна ототожнити з Михайлівською вулицею XVIII ст., відноситься до вулиць, назви яких закріплювалися за фахом майстрів, які тут мешкали.

Всі цехові гончарі володіли дворами. Вони розподілилися лише на три типи за своєю структурою:

· одна хата – 1;

· одна хата, одна комора – 6;

· дві хати, одна комора – 2 домогосподарства.

Порівняння цих типів із загальним розподілом дворів за структурою дозволяє стверджувати, що гончарі проживали у найпростіших домогосподарствах, які складалися із найнеобхідніших компонентів — житла та господарської споруди. Це засвідчує невисокий майновий статус цехових гончарів. Слід відзначити, що розгляд економічного положення гончарського цеху, на основі його видатків та чисельності для 20-тих років XVIII ст. показав, що спілка майстрів перебувала у скруті [7]. Тепер можемо стверджувати, що фінансове положення гончарів до 60-х років XVIII ст. не змінилося. Зважаючи на відсутність цехового будинку гончарів у місті, можна припускати, що всі гончарі працювали вдома, використовуючи під майстерню один з покоїв житлового приміщення.

Вперше Генеральний перепис Лівобережної України фіксує категорію підданих гончарів. В Полтаві на момент проведення перепису проживало троє підданих майстрів, які належали полковому судді Григорію Сахновському, обозному Андрію Руновському, бунчуковому товаришу Федору Зенковському. Кожен з гончарів займав лише по одній житловій хаті, в межах власницьких підварків.

З'ясуємо заселеність наведених домогосподарств. Середня заселеність форштадтових дворів визначається в межах показника 6,9. Заселеність ж гончарських дворів менша, вона становить — 5,5. Вони належать до середньозалюднених домогосподарств. Зважаючи, що у підварках родини гончарів займали лише по одній хаті, то розрахунок їх заселеності — 5,3, наближується до загальноміського показника 5,4. Тобто, в заселеності гончарських домогосподарств не спостерігається відмінностей від загальноміських тенденцій, вона, як і в інших випадках, коливається відповідно до типу сім'ї, яка її населяла. Дещо меншу залюдненість гончарських дворів, вірогідно, можна пояснити необхідністю виділення певного обсягу житлових чи господарських приміщень для виробництва.

Отже, доходимо таких висновків:

1. Всього у 1765 – 1766 роках в Полтаві проживало 12 гончарів, з яких 9 складали цехове братство, а троє були підданими.

2. Ремісники м. Полтави в 60-х роках XVIII ст., в тому числі Гончарі, проживали у господарських одиницях трьох видів — “дворах”, “бездвірних хатах” та "підварках".

3. Найтиповішим домогосподарством гончарів був двір, в якому були житлова хата та комора. В жодному випадку переписувачі, складаючи Генеральний перепис 1765 – 1766 років, не відзначили наявності на садибі гончарів майстерні чи горна. Вважаємо, що у випадках наявності в структурі домогосподарства комори вона могла використовуватися як майстерня. Коли ж вона була відсутня — в одній з кімнат хати.

4. Всього виділяємо три варіанти домогосподарств гончарів за структурою. Порівняння цих варіантів із загальною типологією міських дворів дозволяє стверджувати, що гончарі проживали у найпростіших домогосподарствах, які складалися із найнеобхідніших компонентів — житла та господарської споруди. Це засвідчує невисокий майновий статус цехових гончарів.

5. Розрахунок заселеності гончарських домогосподарств — 5,5 та 5,3, що майже дорівнює загальноміському показнику.

6. У 60-х роках XVIII ст. з'являються залежні ремісники, в тому числі й гончарі, що проживали у підварках власників. Підданство не виключало можливість мати робітників та учнів.

_________________________

1. Анри Л., Блюм А. Методика анализа в исторической демографии / Пер. с франц. С.Хока и Ю.Егоровой. — М.: РГГУ, 1997. — 207 с.

2. Волошин Ю. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII столітті (історико-демографічний аспект). — Полтава: АСМІ, 2005. — 312 с.

3. Гейдельберг Н. Методические материалы по теме "Улицы старой Полтавы". — Полтава: Знання, 1988. — 30 с.

4. Гуржій О.І. Землеволодіння селян і рядових козаків на Лівобережній Україні у 2 половині XVII ст. // Український історичний журнал. — К., 1981. — №5. — С. 72 – 82.

5. Даль В. Словарь русского языка. http://dahl-dictionary.narod.ru/01/1733.htm.

6. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Зб. документів / Упоряд.: В.Й. Горобець. — К.: Наукова думка, 1993. — 392 с.: іл.

7. Коваленко О.В. Видатковий аспект економічної діяльності цехів Полтавського полку початку XVIII ст. // Вісник МНТУ. Збірник наукових праць. — Т.І. — №1. — 2007. — С.97 – 103.

8. Ласлетт П. Семья и домохозяйство: исторический подход // Брачность, рождаемость, семья за три века. Сб. статей. — М., 1979. — С.132 – 157.

9. Максимович Г.А. Деятельность Румянцева-Задунайского по управлению Малороссией. — Нежин, 1913. — Т.І. — 399 с.

10. Показания жительствующих в городе Полтаве разного звания людей ревизорам поданные на их владения. 1765 г. //Центральний державний архів України в м. Києві. — Ф. 57. — Оп. 2.— Спр.1. — 390 арк.

Людмила Набок (Переяслав-Хмельницький), старший

науковий співробітник Національного

історико-етнографічного заповідника “Переяслав”

Володимир Заболотний — дослідник архітектурних

пам’яток козацької доби

Визначний майстер українського зодчества Володимир Гнатович Заболотний полишив велику спадщину не лише у галузі архітектурного проектування, але й не менш вартісними стали його дослідження пам’яток архітектури України минулих століть.

Серед ряду біографів митця усталено панує думка про те, що досліджувати українське народне мистецтво і особливо стиль бароко В.Заболотний розпочав з 1941 р., часу, коли він очолив відділ образотворчого мистецтва Інституту літератури і мистецтв Української Академії Наук. Тоді у Збірнику Інституту вийшов друком його монографічний нарис “Григорович-Барський, Київський архітектор ХVIII ст.” (2,5 аркуші) [1; 6; 7]

Можливо, такому переконанню авторів слугували попередні творчі роботи Заболотного, а також заяви самого митця на кшталт: «…за нашої доби недоцільно застосовувати форми бароко, які виросли сотні років назад, при зовсім іншій соціально-економічній структурі” [9; 10]

Дійсно, якщо оглянути архітектурні проекти майстра 1925 – 1930 років, то він у своєму творчому пошуку майже повністю схиляється до новітньої архітектурної течії — конструктивізму і віднаходить нові художні прийоми у функціонально-конструктивній структурі зовнішнього вигляду споруди. Але вже на початку 40-х років прихильник АРМУ(Асоціація революційного мистецтва України) в своїх проектах усе частіше звертає увагу на спадщину українського бароко. Особливо помітно відгуки пишних ліплень київського бароко ХVIII ст. виявились в оформленні Сесійної зали 1939 р. (після відбудови 40-х років вони не відновлювались) [7, 3].

Темою дослідження є встановлення часу, з якого Заболотний виступає в ролі дослідника народного мистецтва, з’ясування питання, чи було наукове вивчення архітектурних пам’яток випадковим, чи навпаки це був свідомо обраний та послідовно пройдений шлях.

Процес пошуку нових архітектурних стилів проходив у Заболотного цікавими стежками, і однією з них була його захопленість до обміру старовинних українських споруд. Цілком ймовірно, що на Володимира вплинули лекції Василя Кричевського, який у 20-х роках ХХ ст. очолював майстерню обмірів пам’яток архітектури на архітектурному факультеті Київського художнього інституту [4,75; 5, 3 – 934].

Але й сам Володимир Гнатович зазначав: “Мене приваблював метод вивчення архітектури – обміри архітектурних пам’ятників ...”. Інтерес до дисципліни виявився для юнака настільки сильним, що він запропонував виконувати домашні завдання не теоретично, а практично, обміряючи і замальовуючи старовинні будівлі Києва, насамперед, кам’яниці Печерської лаври та Софії Київської. Однокурсники підтримали ініціативу Заболотного і у 1926/1927 навчальному році студенти здійснили обміри декількох культових та житлових пам’яток Києва.

Після закінчення вищої школи Володимир Гнатович не полишив свого захоплення і здійснив обміри культових пам’яток ХVIII ст. свого рідного м. Переяслава. В 1927 р. архітектор виконує на шести аркушах ватману обміри Вознесенської церкви (1695 – 1700 рр.) Переяславського монастиря; в 1928 р. на чотирьох аркушах креслить Покровську церкву (1704 р.), через два роки, в 1930 р. обмірює Михайлівську церкву (1750 – 1753 рр.), цей науковий рукопис зайняв п’ять аркушів ватману. Всі обміри були передані Заболотним до Архітектурного музею Лаврського заповідника, але, за твердженням автора, всі його кресленики були втрачені під час Другої світової війни [8, Л.20 – 22, Л.37].

Безсумнівно, першими науковими доробками Володимира Заболотного в галузі українського бароко стали обміри переяславських монументальних споруд, яскравих презентантів цього стилю. Науково-практичні роботи, проведені Заболотним в період 1926 – 1930 років, сформували у митця, на початковому етапі, можливо, й цілком ще поза його свідомістю, прагнення до ґрунтовного і усебічного пізнання національної архітектурної спадщини. В подальшій своїй діяльності Володимир Гнатович не лише сам вивчав пам’ятки козацької доби, але й всіляко залучав до цього своїх учнів, акцентуючи їх увагу на тому, що тільки вивчаючи такі архітектурні пам’ятки як Мгарський монастир, Ковнірський корпус, Сорочинська церква можна знайти своє творче національне кредо. Теоретична праця про І. Григоровича-Барського стала для Заболотного логічним продовженням його попередніх практичних досліджень у галузі українського бароко [8, 34, 37; 2, 90; 11].

Пам’ятки народного зодчества козацької доби В.Заболотний вивчав послідовно, протягом усього свого життя вбачаючи в них потужне джерело, здатне живити розвій національних ознак сучасної архітектури [3].

Підтвердженням тези слугують також акварелі, що зберігаються в меморіальному музеї архітектора: “Преображенська церква. Переяслав. 1923 р.”, “Покровська церква. Переяслав. 1924 р.”, “Видубицький монастир. Київ. Серпень. 1926 р.”, “Деталь церковної споруди. Київ. 1927 р.”, “Вознесенський монастир, акварель. Переяслав. 1935 р.”, “Андріївська церква. Київ. 1947 р.”, “Могила (козацька) над Дніпром. Зарубинці. 1949 р.” “Софія Київська. 1952 р.”, “Софія Київська. Деталь. 1952 р.”, “Іллінська церква. 1953 р. Чернігів”, “Петропавловська церква. 1958 р. Чернігів”. Окрім архітектурних краєвидів в музеї зберігаються два кресленика — це проекти реставрації церкви Спаса та дзвіниці в місті Переяславі-Хмельницькому. Кресленики кожної будівлі виконані на окремих листках тонкого паперу і складаються з двох частин: загального вигляду споруди (акварель) та плану. Виконав свої проекти Володимир Гнатович в Києві у 1959 р., що й засвідчено автором особовим підписом. Дерев’яну Спасо-Преображенську церкву, яка була збудована переяславцями у 1765 р., він добре пам’ятав і не тільки тому, що жив неподалік, але й тому, що свого часу змалював її аквареллю. Проект реставрації зодчий розробляв, що називається, “для душі”, не на замовлення, плануючи його як павільйон, що мав би постати над розкопками староруської церкви ХІІ ст. Церкву дерев’яну, козацької доби, яка стояла на цьому місці, в 1935 р. спалили. Проект реставрації не був реалізований, але кресленики засвідчують досконалі знання їх автором конструктивних форм, притаманних українській народній дерев’яній архітектурі ХVIII ст. [5].

Перелічені доробки митець виконував у різні роки, що й засвідчує факт постійного інтересу митця до архітектурних пам’яток козацької доби.

З огляду на вище викладений матеріал, можна стверджувати, що Володимир Заболотний, по-перше, не просто вивчав, а й особисто досліджував пам’ятки архітектурної народної спадщини, по-друге, в появі друкованої «Історії українського мистецтва» академіку архітектури належить не лише ідея та організація її написання, в цій праці закладений особистий доробок вченого.

_________________________

1. Грачова Л. Архітектор В.Заболотний // — К.: Будівельник, 1967. — 44 с.

2. Єжов В. Полвека глазами архітектора // — К.: НДІТІАМ, КНУБА, 2001. — С. 304.

3. Заболотний В. Масове житлове будівництво Української РСР в п’ятій п’ятирічці і завдання архітектурної науки // Питання масового будівництва Української РСР. – К., 1953. – С. 5 – 15.

4. Катернога М. Формування архітектурної школи в Україні //Українська Академія Мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. — Вип. 1. – К., 1994. — С. 73 – 86.

5. Меморіальний музей архітектора В.Г. Заболотного. Основний фонд збереження. Інв. №№ З – 934; З – 604; З – 265; З – 780; З – 574; Кв – 14089; З – 72; ТЗ – 2275; З – 694; З – 778; З – 865; З – 866.

6. Некрасов В., Гасовський П. В.Г.Заболотний // К.: Мистецтво, 1947. – 39 с.

7. Чепелик В. Володимир Гнатович Заболотний: архітектор, вчений, педагог – //http//www.uaa.iatp.org.ua/Biography//Bio_Zabolotny_Chepelyk_ua.htm.05.01.03. — С. 1 – 6.

8. Центральний Державний Архів вищих органів влади та Управління України. — Ф. 4802. — Оп. 1. — Спр. 1318.

9. Юрченко П., Заболотний В. Про українське бароко // «Пролетарська правда». – Харків, 1928. – № 207. – С. 4.

10. Юрченко П., Заболотний В., Волошинов Г., Мартенський В., Щаснев. Проти архітектурного міщанства //«Пролетарська правда». – Харків, 1928. — № 234.

11. Яблонський Д. Матеріал з українського бароко // З історії Української Академії Архітектури. Додаток до щорічника “Архітектурна спадщина України”. – К., 1995. – С. 67 – 75.

Володимир Онищенко (Київ), член Національної

спілки майстрів народного мистецтва України

Сисой Шалматов – різьбяр Запорозької Січі

Гортаючи сторінки третього тому „Історії українського мистецтва” (в 6-ти книгах, видання 1966 – 1968 років, розділ „Скульптура та різьблення”, с. 126 – 151), я зустрів ім’я – Сисой Шалматов. Ім’я і прізвище, повірте, для України незвичне.

Сисой Шалматов народився в місті Осташкові в міщанській родині. В одному з своїх листів він називав себе „осташковський міщанин”. В контракті на роботи в Лохвицькому соборі він писав про себе: ”Я ниже іменований Тверської провінції міста Осташкова мешканець і різбарської роботи майстер Сисой Зотов син Шалматов”1.

В Осташкові, як і взагалі в Росії, різьба була широко розповсюдженою у народному зодчестві. Шалматов в молодості вчився і працював в російських містах. Про це довідуємося з листа писаря Запорозької Січі Івана Глоби: ”Шалматов, которий нині в Ахтирці столярною і сницарскою роботою іконостас робить, а до цього в других великоросійських містах в церквах іконостаси робив”2.

В своєму рідному місті, напевне, він був не частим гостем. Близько 1750 р. Шалматов приїхав до Курську і відкрив свою майстерню. Тут він виконав різьбу для курських та білгородських храмів. Про свою роботу там майстер згадує у листах до кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського: „Про себе доношу, що по приїзді їздив у Білгород і в місто Курськ, і тамо дивився свою різьбу, і оноя знаходиться зовсім благополучно”3.

На Україні Сисой Шалматов прожив кращі роки розквіту своєї творчості. Визнання його, як майстра, наступило зразу ж після завершення робіт іконостасу собору Мгарського монастиря (1763 р.) біля м. Лубни.

„Величава легкість чотирьохярусного іконостасу досягнена стрункістю каркасу збагаченого бурхливим вибагливим різьбленням узорів волют і раковин. Виті колони, традиційні для українських іконостасів, тут лише в намісному ярусі, а вище стрункі вертикалі”, – пише про цей іконостас, зокрема, Пантелеймон Мусієнко4. Завершено іконостас оригінальною скульптурною групою з чотирьох постатей. Дослідник, либонь, бачив різьблений іконостас на яву або, в крайньому разі, на фото. До речі, знімок іконостасу С.Шалматова вміщено в „Історії українського мистецтва” (рис. на 118 стор.). Будучи у Мгарському монастирі, я бачив пустий Собор, звичайно без іконостасу. Можливо, зараз він в іншому стані, але попереднього вже не повернути.

На початку літа 1767 р. Шалматов їздив до Запорозької Січі. У нього тут були друзі і знайомі. Про це він згадує в своїх листах до Петра Калнишевського та Івана Глоби. Метою його приїзду було підписання контракту на виконання іконостасу для новозбудованого Лохвицького собору. В Запорозькій Січі його зустріли дуже гостинно, запропонували роботу на багато років. В Січі Сисоя Шалматова поважали, можна сказати, що любили за веселу товариську вдачу. Петро Калнишевський в листах до нього звертався: „Благодетель мій Сисой Зотич”5. Принагідно скажу, що в Архіві Запорозької Січі збереглось досить чимало листів, договорів з Сисоєм Шалматовим.

Одним з кращих творів Сисоя Шалматова визнано іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768 – 1773 рр.). Сто п’ятдесят років цей храм почитався визначною пам’яткою цього міста, а пізніше навіть перенесений до Полтави. Храм побудований на гроші братчиків Запорозької Січі, а отаман Петро Калнишевський виступив тут меценатом. Походив він з села Пустовійтівка біля Ромен, і бажання прикрасити місто його турбувало.

Період XVII – XVIII ст. для міста позначився розквітом ділового життя і мистецтва, торгівлі. Іллінський ярмарок, що проходив у Ромнах, мав загальноєвропейське визнання. Тут були багаті цехи і хороші майстри – талановиті килимарники і ткачі, зодчі, гончарі і живописці, які поєднували свої зусилля, щоб створити місту ім’я знаного осередку мистецтва. Досить згадати, що з околиць Ромен (села Заруддя та Москалівка), як відомо, вийшов відомий зодчий Петрівської доби – Іван Зарудний. У Ромнах народився, працював і помер Григорій Стеценко – придворний живописець гетьмана Кирила Розумовського. Відомим майстром культових речей був роменський ювелір Іван Атович. З Ромен походить відомий мистецтвознавець Пантелеймон Мусієнко, вихованець Межигірського керамічного інституту, столітній ювілей з дня народження якого цього року. Свою роботу присвячую його світлій пам’яті. П’ятикупольний дубовий храм збудований під горою біля військового валу і фортеці. Білі стіни зрубу в середині прийняли від часу синювато-зелений відтінок патини, служили тлом для пишного чотириярусного різьблення і позолоченого іконостасу.

На кронштейні в третьому ярусі були поставлені статуї Захарії, Аарона та Іоана Хрестителя. У виразі їх поз, облич і рухів багато внутрішньої експресії проповідників. Щоб надати їм рис українців, скульптор одягнув двох з них в широкі шаровари. Тільки бідняк Іоан зображений напівголим, босим і більш схожим на біблейського з ягням, як символ, біля його ніг — образ, теж не канонічний і більш близький серцю козаків і селян.

„Історичною рідкістю тут є барельєф, в картуші над царськими вратами, з зображенням міської фортеці зі стінами, баштами і собором, таким, яким він був до перебудови. Трохи нижче — сцена Благовіщення, що більше нагадує сцену любовного побачення. Образ Марії близький до простої дівчини, а Гавриїл навіть грубуватий, як це любили українські сучасники. Ажурна легкість посилена тут зображенням путтів – юних ангелів. “Путті Шалматова в храмі Покрови навмисне розміщені біля козирьків фронтону, вони придають живість всьому масиву іконостасу, не порушуючи стрункості ансамблю”, – пише в своєму дослідженні Пантелеймон Мусієнко.

Це незвичайне видовище різьби і позолоти завершує постать бородатого Саваофа. Шалматов вирізьбив його горельєфом, як ветхого дідугана, зовсім по-іншому, ніж у Мгарському соборі. Вдало знайдені канонічні образи Шалматов механічно не повторював.

Роботи Шалматова 1773 р. пов’язані з будівництвом міського собору в Полтаві, де до композиції іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф, по-іншому наслідує спадщину українського мистецтва.

Сисой Шалматов вважався мешканцем м. Охтирки, тут же утримував свою майстерню. Дуже багато мандрував по селах і містах України, знав добре побут українців та вивчав зразки народного мистецтва. Життя його було неспокійне і, як відомо з переписки з Калнишевським, повне пригод і прикростей із замовниками та поміщиками (Мал. 1, 2).

В 1774 р. майстерня Шалматова дістала замовлення на виготовлення дерев’яних статуй євангелістів для уніатського храму в селі Чоповичах на Київщині. В образах євангелістів, їхніх обличчях, позах і жестах багато пафосу. Від групи євангелістів відрізняється статуя ангела в сцені причастя, де майстер явно відступає від релігійних канонів. Відчувається, що автор добре знав анатомічну будову людського тіла, прагнув до психологічної характеристики образу. Значно змінено тут прийоми різьби та обробки поверхні дерева широкими долотами. В цих роботах відчувається знайомство Сисоя Шалматова і його помічників з технікою західноукраїнської різьби. В різьбі він сполучав пишність з граціозністю лінії і форми, багатство художніх мотивів з благородством композиції, цільності архітектурного ансамблю. Різьба і статурна скульптура Шалматова – один з найяскравіших проявів фантазії великого майстра, фантазії, втіленої в формах оригінального пластичного вирішення.

Оформлення уніатського собору в Чоповичах, либонь, було останнім в творчості татарина за походженням – Сисоя Шалматова, принаймні, пізніші роботи його майстерні невідомі. Насувалась катастрофа над головами його меценатів та друзів. Після зруйнування Запорозької Січі Петра Калнишевського в 1776 р. за наказом Катерини ІІ заслали пожиттєво до Словецького монастиря. Сисой Шалматов опинився в становищі опального митця, що з ним сталось, коли і де він помер, невідомо.

Мал. 1, 2. Роботи С.Шалматова

Зовсім випадково мені до рук потрапив часопис “Берегиня” (ч. 2 (21), 99 р.), де на с. 70 – 71 надруковано статтю Лариси Кононученко “Шедеври Чопівської церкви”. В невеличкій публікації вона пише про те, де зберігаються залишки робіт Сисоя Шалматова з Чопської церкви та фрагменти іконостасу Лубенського Мгарського монастиря. Виявляється, їх можна побачити у Національному художньому музеї Києва. Тут же подає дати його життя (1720 – 1790 рр.), але посилання на архівні джерела не наведено.

В журналі “Музейний провулок” (№1, 2005 р.), який видає Національний художній музей, є стаття головного хранителя Юлії Литвинець “Троїцькі скарби Сисоя Шалматова”. Зокрема, Ю. Литвинець пише, що музейна збірка скульптури із Чоповичів – це 23 скульптури й 5 елементів іконостасу (колонки та вазони), які було виконано наприкінці 1770-х років на замовлення прихожан-дворян Чопівських (отримав замовлення 1774 р. — авт.).

Основний масив надходжень скульптурного скарбу припадає на 1913 – 1914 роки. Ім’я добродія, котрий подарував музею неоціненну старовину, – п.Валуківський. Переглядаючи стару підшивку журналу “Пам’ятки України” (№ 6, 1991 р.), знайшов статтю Миколи Андрусяка “Щедрою десницею вашою…”, де на с. 27 надруковано скульптуру Івана Хрестителя з Покровської церкви в Ромнах, світлина Миколи Макаренка (?). На наступній сторінці подано знімок Григорія Павлуцького (1907 р.) Покровської церкви, яка перенесена до Полтави 1908 р., а 1943 р. – спалена.

__________________________________

1 ЦДІАУ, фонд 229, Архів Запорожської Січі. — Оп.1, од.сх.142, лист 44,105; од.сх.321, лист 218.

2 ЦДІАУ. — Ф. 229. — Оп. 1, од.сх.142, лист 52, 53 – 129.

3 Там само. — Лист 58.

4 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. — Ф. 990. — Оп. 1. — Спр. 190.

5 ЦДІАУ. — Ф. 229. —Оп. 1, од.сх.321, лист 165.

Юрій Мазурик (Луцьк), головний спеціаліст

з питань охорони культурної спадщини департаменту

містобудування Луцької міської ради

Печатка містечка Вижви першої половини ХVІІІ ст.

Перша писемна згадка про містечко Вижву (сучасне — с. Нова Вижва Старовижівського району Волинської області) відноситься до 1508 р.1, в 1548 р. містечку було надане Магдебурзьке право2. Воно проіснувало до Другої світової війни, тобто близько чотириста тридцять років Вижва мала статус містечка. Саме цей факт давав підстави історикам стверджувати про існування герба цього населеного пункту, адже згідно з вимогами магдебурзького права, органи міської влади — магістрати, ратуші, суді (лави) тощо повинні були мати зображення міського герба.

Значна частина привілеїв на магдебурзьке право, дарованих польськими монархами українським містам, не мала описів, затверджуваних для цих міст гербів, лише з прийняттям конституції 1791 р. описи та малюнки гербів стали неодмінним додатком до такого роду привілеїв.

Геральдична спадщина міст і містечок України з найдавніших часів до початку нашого століття є найрізноманітнішою.

Волинська геральдика багата історією, що бере початок з глибини віків. Це стосується також гербів міст і містечок, хоча не всі вони дійшли до нас не лише в зображеннях а бодай в описах. Герби міст і містечок здебільшого залежали від статусу самого населеного пункту та історичних традицій. Частина гербів, символів, емблем відповідала родовим знакам князів чи інших власників, земельним знакам. Коли ж міста одержували певну самостійність, тоді створювались власні знаки, хоча могли зберігатися старі повністю або частково. Герб у таких випадках міг обиратися або власником міста (якщо місто приватне), або ж самою міською громадою. Незаперечним доказом існування гербів у таких міст є їхні печатки.

Сьогодні в Україні триває процес відродження старовинних міських геральдичних відзнак, а також активне дослідження та популяризація геральдичної спадщини минулого.

Протягом 1998 – 2000 років у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві Володимиром Панченком було виявлено сім печаток доби Речі Посполитої3, зокрема, печатка містечка Вижви Ковельського староства Волинського воєводства, датованою першою половиною XVIII ст. Дослідником було зроблено короткий опис печатки та герба4 та запропоновано проект сучасного герба Вижви5. За твердженням дослідника, такий герб належав українській шляхетській родині Лосятинських6.

В 2007 р. автором проводилось дослідження документів міського самоврядування: акти магістратів і ратуш Волині, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України, зокрема фонд Ратуша м. Вижва (одна книга за 1601 – 1689 рр.). В цьому збірнику всі акти пронумеровані, в кінці текстів цих документів, як правило, стоять підписи посадових осіб, але печатки відсутні. Привертає той факт, що між актами під номерами 550 і 552 знаходиться документ, який виділяється кольором, якістю паперу та стилем написання, а акт за номером 551 відсутній. Ймовірно, він був вилучений, а на його місце встановлений пізніший документ, який власне і привертає нашу увагу (Див. додаток). Документ написано латинською мовою, який датується 15 березня 1732 р., це угода між Пилипом Лебірвіолем та Панасом Лоповезом жителями містечка Вижви і скріплена печаткою. Печаткою на документі був зроблений паперово-восковий відтиск, з якого ми можемо зробити її опис та графічну реконструкцію (Рис. 1). Лицьова сторона печатки круглої форми, діаметром 24 мм. По периметру нанесений напис латинською мовою зі скороченням деяких слів7:

S*[IGILLVM] CIVITATIS * WIZWENSIS

в перекладі:

печатка * громади * візвензіз .

В центральній частині знаходиться герб, який складається з комбінації геометричних фігур: у нижній частині коло, в якому розміщений хрест. Над колом – стрижень у вигляді стріли. Прямі аналогії такого герба нам невідомі. Деяка подібність прослідковується з гербом родини Лосятинських (Рис. 2), на що наголошував Володимир Панченко, це хрест в колі, але над колом звичайна стріла від лука вістрям вверх8. На відміну від герба Лосятинських Вижівський герб над колом має стрижень, який умовно лише можна назвати стрілою. Такі фігури в геральдиці є досить різноманітними9, наприклад, деякі дослідники такі фігури називають як стрілою, так списом і кроквою10. Також на даний час нам невідомі писемні джерела, які б інформували про зв’язок родини Лосятинських з містечком Вижвою.

Рід Лосятинських локалізується на Поділлі, зокрема відомо, що на рубежі ХVІ – XVII ст. Григорій Лосятинський був кременецьким гродським старостою11.

Отже, судячи з напису на печатці, можна припустити, що це власний герб громади містечка Вижва. Така печатка з досить простою геральдичною символікою яскраво ілюструє процес виникнення самобутньої міської геральдики. Хрест і стрижень у вигляді стріли – основні символи вижівської печатки –є найпоширенішими елементами як міської, так і родової геральдики Волині XVII – XVIII ст. Популярність хреста у волинському гербівництві пояснюється релігійною основою традиційної ідеології; стріли – лицарськими і мілітарними її засадами.

Ця печатка є найдавнішою сфрагістичною пам'яткою містечка Вижви і є важливою культурною спадщиною сучасного села Нова Вижва. Її іконографія повинна лягти за основу герба сучасного села.

_________________

1. Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в ХУІ – першій половині ХУІІ століття. – Львів, 2002. – С. 36.

2. Заєць А. Урбанізаційний процес… – С. 158.

3. Панченко В. Нові знахідки пам'яток міської геральдики Правобережної України XVIII ст. (за матеріалами фондів ЦДІА України в м. Києві ) // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – Вип. 10. – К., 2001. – С. 172 – 176.

4. Панченко В. Нові знахідки... – С.173, 174.

5. Панченко В. Міські та містечкові герби України. – К., 2000. – С. 53.

6. Панченко В. Нові знахідки... – С. 173,1 74; Панченко В. Міські та містечкові … – С. 53.

7. Автор висловлює щиру подяку Однороженку Олегу за надану консультацію в прочитанні легенди.

8. http://www.bajorusajunga.1t/ lietuvos bajoru karal I skoji sajunga Losiatynski.

9. Herbarz Szlachty Polskiej Wladystawa Nowina - Chrzanowskiego. Bonn: Veriaz institut fur angewandte Sozialgeschichte (Schriften – reihe fur sozialwissen schaftliche genealogische heraldisehe und historische studien des institutes fur angewandte sozialgeschichte). Studlas Nr. R 13(P) Repnints und Faksimile ISBN 3-923428-51-0.– S. 46, 48.

10.Лакиер А. В. Русская геральдика. – М., 1990. – С. 268, 270, 280, 281.

11. http://www.bajorusajunga.1t/ lietuvos bajoru karal I skoji sajunga Losiatynski.

Додаток:

Ратуша м. Вижва

арк. 305. Акт 15 березня року 1732 [...]

арк. 305. зворот[...] Печатка.

арк. 306. Декрет між Пилипом Лебірвіолем з одного боку та Панасом Лоповезом з другого боку обивателями містечка Вижви року 1732.

Підпис

ЦДІА України в місті Києві, ф. 32, оп. І, спр.2.

Богдан Колосок (Київ), вчений секретар

Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК,

кандидат архітектури

Давні назви Луцька

Походженням назв урочищ, місцевостей, міст цікавились з давніх-давен. Відомі нам найдавніші записи міркувань щодо назви «Луцьк» походять з ХІХ ст. Серед них є легенди, є також наукові розвідки. Правильну відповідь про походження назви міста можна отримати лише знаючи, як воно називалося на час заснування. Потім треба встановити, які чинники вплинули на формування назви, чи перейняло місто вже існуючий топонім, чи отримало новий.

В руському літописанні Луцьк вперше згадується під 1085 роком як цілком сформоване місто. В ті часи формування міста могло тривати століття. На Волині цей процес розпочався в VII ст. Археологічні ж знахідки на території Луцька датуються починаючи з неоліту. Проблема походження назви Луцьк ускладнюється тим, що існує велика кількість її варіантів, які досі навіть ніким не пораховані. Це засвідчує нестабільність назви, її плинність. Можна сподіватись, що назва змінювалася і до 1085 року.

Наводимо далеко не повний перелік назв міста Луцька, дотримуючись, по можливості, хронології.

1. Лучьскъ (1085-1149),

2. Луческъ (1149-1150),

3. Луца (1313- ),

4. Луцемъ (1320),

5. Луцъкъ (1322),

6. Луцкъ (1322),

7. Лучцькъ (1366),

8. Лучьскъ (1366),

9. Лоуцкъ (1388),

10. Luczko (1333-1384),

11. Лоуцкъ (1384),

12. Луцевъ (1385),

13. Луческъ (1385),

14. Луцумъ (1386),

15. Луцьскъ (1386),

16. Лоуцькъ (1388),

17. Лоуцкъ (1388)

18. Луцкоє (1576),

19. Lucsko (1333-1384),

20. Ludczsko (1333-1384),

21. Luczsko (947-1434),

22. Luczka (1404-1414),

23. Luczko (1404-1414, 1576-1578),

24. Luczsko (1404-1414),

25. Lutzko,

26. Lucensis (1425-1439),

27. Luczk (1436),

28. Luceoria (з 1439, 1630-1647),

29. Luczoriensis,

30. Lauxk (середина XV),

31. Lucko (1457, 1467),

32. Luczszkam (1464),

33. Лучоскъ (1488),

34. Lucoviensi (до 1490),

35. Luceoriensi (до 1490),

36. Lucensi (до 1490),

37. Luczko (до 1490),

38. Łuck (1497),

39. Луц (1498),

40. Луцъкъ (1498),

41. Луцьскъ (1386),

42. Luczko (1430-1576, 1570-1592),

43. Лу(ц)къ (1491),

44. Лучьскъ (1499),

45. Луцько (1552),

46. Луцькоє (1578),

47. Lusuc – Luceoria (1613),

48. Luzuc (1614, 1630-1647),

49. Lucko P., Lusuc G., Luceoria L. (1665),

50. Luck (1769, 1772- ),

51. Luko (1770),

52. Lutzk (1812).

Перелічені вище назви написані різними мовами. На одному з джерел є позначки P., G., L., що вказують на польську, німецьку та латинську мови.

Існує список подібних не ідентифікованих назв поселень другої половини першого тисячоліття нашої ери, серед яких можуть бути назви давнього Луцька.

Давнє міське ядро Луцька знаходилося серед луків заплави річки Стир. Є вірогідним існування топоніму, що дав назву місту, задовго до його формування. Наприклад, ним могло бути давнє слово «лоука» — лука. Мешканці Луцька в давніх документах називалися «лоучани».


Рис. 1. Герб з назвою міста. Прорис з документу 1552 року Б.В. Колоска

Алла Примак (Київ), молодший науковий

співробітник Центру пам’яткознавства

НАН України і УТОПІК

Питання збереження Батуринського палацу

в архівній спадщині М.Ф.Біляшівського

Історія Батуринського палацу сягає кінця ХVІІІ ст. та тісно переплітається із життям гетьмана України Кирила Розумовського (1728 – 1803). Йому належала ідея побудови величної споруди та розроблена за проектом англійського архітектора Ч.Камерона в 1799 р. Втілив її на Чернігівській землі в стилі українського бароко один із кращих архітекторів Д.Гваренги (Кваренги) [1], залишивши для нащадків не лише пам’ятку архітектури, але й особливу пам’ять про останнього гетьмана України.

Питання збереження Батуринського палацу привертало увагу як фахівців у справі реставраційних робіт, так і окремих товариств, зокрема, українських та за її межами, які опікувалися охороною пам’яток протягом тривалого часу і до сьогодення. Опікується станом палацу і президент України В.Ющенко, прислухаючись до громадської думки та науковців.

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (далі — ІР НБУВ) в особовому архівному фонді (Ф.ХХХІ) академіка М.Ф.Біляшівського (1867 – 1926) зберігаються фрагменти документів [друкуються вперше – А.П.], зміст яких вказує на участь відомого ученого до охорони пам’яток, а також на його інтерес до долі пам’ятки в Батурині [2]. Архівна спадщина М.Ф.Біляшівського у справі охорони Батуринського палацу розкриває і співпрацю з відомим на той час архітектором, художником Г.К.Лукомським, який також перейнявся пам’яткою старовини, її станом збереження. Пильно стежила за цією справою і громадськість Чернігівщини. Ґрунтовну розвідку у справі реставраційних робіт щодо палацу залишила на своїх шпальтах газета „Черниговское слово” від 16 квітня 1910 р. [3], яка також є у фонді ученого та служила підґрунтям у вивченні та збереженні пам’яток культурної спадщини українського народу на терені України.

Пам’ятка архітектури знаходилась у відомстві Київського військово-інженерного управління (далі – КВІУ) з 1887 р. В 1904 р. до КВІУ звернувся директор комерційного училища, яке було розташоване у Варшаві, з проханням „об уступке дворца для переделки его под учебные заведения” [4]. За ціну слугувала оцінка палацу, яка була складена ще в 1861 р. — 2500 рублів. Але на заваді передачі став ще один факт, на якому наполягав прохач, — неможливість прийняти на себе обов’язки збереження архітектури. Але, як відомо, це була головна умова у справі збереження палацу, до якої була привернута увага як окремих особистостей, так і товариств. Тому КВІУ було змушене звернутися із запитом до Імператорської археологічної комісії (далі – ІАК), ті в свою чергу – до Імператорської академії художеств (далі – ІАХ). Слід зауважити, що пам’ятки на терені України в ХІХ – на початку ХХ ст. були під наглядом і опікою Імператорського Московського археологічного товариства, від якого також поступала і частина коштів на збереження та вивчення пам’яток історії та культури, які, в свою чергу, отримували субсидії від російського уряду. Лише після цих звернень справу було зрушено.

До огляду пам’ятки та складання кошторису були долучені і спеціалісти з Чернігівської архівної комісії, оцінка склала 4700 рублів. Але і ІАК винесли свій вердикт – палац не уступати варшавському директору, пам’ятка архітектури мала зберігати свій стиль. На жаль, перед представниками ІАК та двох батуринських священиків, місцевих любителів старожитностей постали питання: де взяти більшу частину коштів? Споруда втрачала свій вигляд, в порівнянні із світлинами за 1890 – 1891 рр. та 1893 р. дах та бокові куполи вже не збереглися, і це лише за декілька років, що слугувало підтвердженням катастрофічного стану палацу. КВІУ в 1905 р., наприклад, один із флігелів пристосували під лікарню для лікування очей, інші — під військові потреби та інше.

Затурбувалася ІАК, коли місцеве населення „внесло” свою пропозицію – знести палац, а із залишків збудувати храм. Підштовхнуло думку до збереження пам’ятки це переведення її із відомства КВІУ, а відповідну доповідь підготував військовий міністр В.А.Сухомлинов, водночас, привернувши до цієї справи увагу влади на вищому рівні. Вніс ясність в цю проблему влітку 1910 р. архітектор, художник Г.К.Лукомський, який вивчав та замальовував пам’ятки архітектури Чернігівщини. Його увагу привернув Батуринський палац. Приїхавши до Петербурга, він виступає перед різними товариствами з доповідями щодо пам’яток чернігівського зодчества, зведених в стилі українського бароко ХІІ – ХVІІІ ст., та будов періоду класицизму, констатуючи стан збереження. В свою чергу, це отримало широкий резонанс як в спеціальних, так і в окремих виданнях, які тиражували репродукції з фотографій, малюнків та акварелей, що експонувалися на виставках в Петербурзі. Серед малюнків чільне місце займали Батуринський палац та Козелецький собор, інші пам’ятки архітектури, зведені за часи життя нащадків графа Розумовського. Частина робіт з виставки була закуплена графом К.Л.Розумовським, який проживав в Австрії.

Питання збереження пам’яток історії та культури отримало широку підтримку серед любителів старожитностей, що сприяло їх об’єднанню та створенню в Петербурзі в 1911 р. „Общества защиты и сохранения в России памятников искусства и старины” (далі – Товариство). Його створення отримало підтримку і в Україні, відповідно, відділ Товариства було створено в Чернігові, але лише в січні 1917 р., що підтверджується архівними документами із фонду М.Ф.Біляшівського, зокрема його листами до В.М.Модзалевського. В ІР НБУВ в особовому архівному фонді (Ф.12) В.М.Модзалевського зберігається написаний до нього лист М.Ф.Біляшівського з Києва до Чернігова від 25 квітня 1917 р. [5] з пропозицією очолити філію Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтв (далі – ЦКОПСІМ) в одній особі – комісара з охорони пам’яток в м. Чернігові та Чернігівській губернії. Із відповіді М.В.Модзалевського простежується, що у нього були свої погляди, але вони співпадали з запропонованою справою: (цитую за документом (чернетка листа) – А.П.): „...аби закласти в Чернігові філію Вашого Центрального комітету, філія автономна (має бути автономна? – А.П.). В січні сього року склався в Чернігові „Отдел Общества защиты и сохранения в России памятников искусства и старины». Декотрі частини „Отдела” – тоже [готові? – А.П.] прийняти участь в новій організації, бо складаючи „Отдел”, – я думав його „українізувати”. Треба звернення ЦК з дорученням організувати свій відділ. Вишліть Статут чи проект” [6]. До речі, у своєму листі М.Ф.Біляшівський разом з пропозицією надіслав і Статут ЦКОПСІМ. Отже, діяльність Петербурзького Товариства поширилась і на територію України. „Чернігівський період” в житті В.М.Модзалевського пов’язаний з його діяльністю у цьому краї з 1911 по 1918 рр. [7]. Найбільш плідно працював він в Чернігівській губернській архівній комісії, яку очолював, а у виданнях комісії проявив свій талант архівіста та історика-джерелознавця. Не менш значуща його участь у становленні пам’яткоохоронної справи на Чернігівщині, але в цьому є і заслуга Голови ЦКОПСІМу М.Ф.Біляшівського. В особистому архівному фонді М.Ф.Біляшівського зберігається особисте запрошення на засідання Товариства, цитую за документом: „Совет Общества защиты и сохранения в России памятников искусства и старины покорнейше просит Вас пожаловать на Общее Собрание, имеющее быть в пятницу, 26 сего ноября в 9 ч. вечера, (Воскресенский, 9, кв. 14). Собрания будут проходить еженедельно по пятницам. Вход для членов бесплатный. Будет прочитан доклад Г.К.Лукомским: „О памятниках архитектуры Черниговской губ.” [8]. На жаль, в документі не зафіксовані рік та місто проведення, але виступ Г.К.Лукомського приблизно можна віднести до 1911 р., часу після створення Товариства. Місто, можливо, Київ? В Києві на Подолі існував провулок Воскресенський (1869 – 1955), його назва походила від однойменної церкви – Воскресенська, що стояла тут у ХІХ ст. [9].

Товариство створило комісію у справах дослідження питання щодо ремонту палацу та направило листа відповідного змісту за підписом великого князя Миколи Михайловича графу К.Л.Розумовському, який був складений А.Бенуа та бароном Н.Н.Врангелем з проханням підтримати ідею Товариства.

В Петербурзі тим часом йшла агітація за збір пожертв, чимало зусиль доклав до цієї справи голова Товариства князь М.К.Горчаков, отримавши чимало підписів на пожертви від вищого товариства столиці. Серед них – князі Оболенські, графи Мусіни-Пушкіни, Шереметьєви та інші, які із задоволенням відгукнулися на агітацію. Матеріальна підтримка надійшла і від проведеного благодійного спектаклю, влаштованого у графині Шувалової. Князь С.М.Волконський прочитав лекцію на користь Товариства.

Товариство домоглося відчуження Батуринського палацу із відання КВІУ, чому посприяв віце-керівник Товариства, управляючий кабінетом його Величності Є.Н.Волков, отримавши також і люб’язну підтримку військового міністра В.А.Сухомлинова. 27 березня 1911 р. секретарем Товариства бароном Н.Н.Врангелем отримано дозвіл: ”...на основании Височайше выраженной воли о передаче дворца в ведение Общества – на каких основаниях означенное Общество может принять Дворец во свое ведение”. Для ремонтних робіт необхідно було скласти кошторис з врахуванням місцевих розцінків, будівельних матеріалів та оплати праці робітників. До Батурина приїхав особисто секретар комісії Г.К.Лукомський, за дорученням Академії Художеств архітектор А.Є.Бєлогрудов, після закінчення обмірів вони назвали орієнтовну суму в 45 – 50 тис. руб. Батуринський палац мали перепрофілювати під житлові приміщення, а саме: під навчальний або науковий заклад, сховище. Для цього планувались подвійні рами на 110 вікон, 65 дверей, 32 пічки, оздоблювання зали та кімнат передбачалося ліпниною. Залишок суми мали направити на підтримання палацу, а сам заклад планувалося назвати „Кирилівським”. З цим заключенням, а також з питанням щодо долі майбутнього закладу Г.К.Лукомський поїхав до графа К.Л.Розумовського в Австрію.

На шпальтах газети „Черниговское слово” акцентується увага на байдужості інтелігенції Малоросії щодо збереження пам’ятки: „Но как отнеслось к ней наше общество? На 7 тыс. воззваний, обращенных к помещикам и предводителям дворянства, т.е. к классу сравнительно состоятельному, ответило 72 чел.”, і далі чітко визначивши обрану ними позицію байдужості: ”Им показалось просто недостаточным внимания то, чем задалось новое общество, и они даже не подумали, что интересы общества – интересы того же дворянства”. В противагу їм ставилися окремі особистості Петербурга, які до України не мали прямого відношення – ні за місцем народження, ні за проживанням, але взяли активну участь у справі відбудови та в пам’ять про Кваренги. Склад комісії з реставраційних робіт очолив голова Товариства князь М.К.Горчаков, секретарем обрано Г.К.Лукомського, до комісії увійшли: художник А.Н.Бенуа, архітектори – І.А.Фомін, А.Є.Белогруд, К.К.Романов (представник від Археологічної комісії). Почесним головою було запропоновано обрати графа К.Л.Розумовського.

Реставраційні роботи, розпочаті Товариством в 1911 р., заслуговують на подальше дослідження, зокрема, виокремивши питання у справі становлення та діяльності Товариства на терені України, яке має зацікавити дослідників, з наступним його вивченням в контексті пам’яткоохоронних інституцій. Актуальність збереження Батуринського палацу — пам’ятки архітектури к. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. залишається і на сьогодні.

_____________________

1. Січинський В., С.Ю. Архітектура ХІХ ст. //Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. — К., 1995. – Т.3. – С. 811.

2. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. ХХХІ.

3. Там само. – Ф.ХХХІ. – Спр. 56. – Арк. 64.

4. Там само.

5. ІР НБУВ. – Ф. 12. – Спр.969. – Арк.1.

6. Там само. – Спр. 968. – Арк. 1.

7. Алєксєєнко А. Внесок В.Л.Модзалевського у розвиток історико-краєзнавчих студій // Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархів України. УНДІАСД. Редкол.: І.Б.Матяш (гол.ред.) та ін. – К., 2007. – Т. 15. — С. 204.

8. ІР НБУВ. – Ф. ХХХІ. – Спр. 2635. – Арк. 1.

9. Вулиці Києва: [Довідник] / А.В.Кудрицький, Л.А.Пономаренко, О.О.Різник. – К.: „Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 1995. – С. 240.

Олександр Харлан (Дніпропетровськ),

аспірант Київського Державного

університету будівництва та архітектури

До історії церкви святого Архістратига Михаїла села Грушівка Вищетарасівської волості Катеринославського повіту

Переважна більшість старовинних поселень Дніпропетровщини з їх архітектурно-містобудівними властивостями досі належно не оцінені як історико-культурні феномени, бо вони (за деякими винятками) не стали об’єктами вичерпних комплексних історико-містобудівних досліджень. Вивчення історії культових споруд і поселень, в яких вони були споруджені, пов’язано з матеріалом, розпорошеним в наукових публікаціях з історії і невеличкій кількості статей архітектурно-археологічного напрямку, а в загальних роботах історико-архітектурного плану їм присвячено лише невеликі абзаци та речення.

Сказане збільшує актуальність публікацій з історико-містобудівних досліджень населених місць Нижнього Придніпров’я. До того ж, це регіон, заселений з давніх часів, який має свої самобутні традиції в архітектурі й містобудуванні та становить значну за розмірами територію на Півдні України.

Однією з багатьох сакральних споруд, знищених з політичних міркувань, є церква святого Архістратига Михаїла в колишньому селі Грушівка. Дана стаття стосується дослідження історії та архітектурних властивостей храму цього села, які базуються на картографічних, бібліографічних, іконографічних, архівних матеріалах і на основі натурного вивчення об’єкту.

У книзі „Исторяя міст і сіл Украинської РСР”, виданій у 1977 р., читаємо на сторінці 744: „...Новокиївка (до 1918 року – Царська мілость)... Сільраді підпорядковані села Вільне, Добра Надія, Ільїнка і Новокамянка..” На півдні Томаківського району Дніпропетровської області Ви вже не знайдете Грушівки або Гологрушівки, ця назва назавжди зникла з сучасних карт, але за допомогою старовинних карт та архівних джерел ми можемо повернутися у часи давно минулі.

Слобода Гологрушівка знаходилася на високому місці правого берега Дніпра (надзаплавна тераса) в усті старовинної балки, яка на мапі Катеринославського повіту за 1901 р. значиться як балка Грушівка. З північно-західного боку в неї врізалася менша під назвою Просяна (на сучасних картах – Крута) [1; 16]. По дну балки текла невеличка річечка, яка показана й на сучасних картах, з тією ж назвою Грушівка. Ця річка проходила вздовж північної околиці Грушівки, з півдня до села підходила широченька заплава, утворена водами більшої річки Джуган. Дві річки утворювали півострів, на перешийку якого (в північно-східній частині) і знаходилася слобода Грушівка з церквою Архістратига Михаїла на південній околиці. Західніше, на цьому ж мису, розташовувалося невеличке село Ільїнське [2]. Між слободою і Дніпровським річищем показано плавні, утворені невеличкими річками: Тарас, Кума, Дніприще, Переволока, Бугача, Мале Річище. Величні Грушівські краєвиди з чудовими панорамами згадував ще Феодосій Макаревський: „...Урочище Грушевка своею прекрасною живописною местностию давно привлекало к себе внимание многих любителей красоты природы...” [3; 212]. Якщо порівняти старовинні й сучасні карти, стає зрозумілим, що сучасне село Ільїнка – це колишня Грушівка (Гологрушівка). Цього не заперечує й відомий краєзнавець Богуш П.М. [4; 23].

Велика кількість курганів, які розкидано коло Грушівки (Ільїнки), говорить про давнє освоєння цього краю.

У ІІ – V ст. н.е. на Придніпров’ї поряд з сарматами жили племена так званої черняхівської культури. Про наявність поселення черняхівської культури в селі Грушівка говорить велика кількість залишків кераміки, прикрас і зброї, які кожен рік знаходять археологи та місцеві жителі у водах Каховського водосховища [5; 73].

На жаль, зовсім не досліджено період Київської Русі на даних територіях.

В часи Литовсько-Польської держави „..польские коммисары…в этом краю, имели здесь общую свою маетность…» [6; 213].

План с Грушівка (Гологрушівка). Малюнок автора з мапи другої пол. ХІХ ст.

В період Запорозької Січі утворюється велика кількість зимівників і приватних хуторів по річці Грушівка, згодом вони розросталися і перетворювалися на слободи і села. На півдні Кодацької паланки найщільніше були заселені й освоєні береги Дніпра, саме в усті урочища Грушівка у запорозьких козаків були помешкання, де вони відпочивали від військових походів. Землі були настільки багаті, що після ліквідації Вольностей Запорозьких і розгрому Січі їх не могли поділити між собою російські вельможі – князь Вяземський і Прозоровський, граф Чернишов і Толстой. Тільки втручання князя Потьомкіна усунуло проблему.

У 1777 р. Голу Грушівку у рангову дачу отримує генерал-майор Феодор Матвійович Толстой [7; 23]. Довірений полковий осавул Бабічев Степан Федорович, залюднивши та упорядкувавши слободу, вирішив збудувати церкву. Для цього заготувавши потрібну кількість дерева за участі губернської Канцелярії і Межової експедиції і виділивши 120 десятин землі при річці Томаківка для причту майбутньої церкви, Бабічев дав формальну заяву у вересні 1785 р. правителю Катеринославського намісництва Синельникову з приводу будівництва [8; 213].

У 1785 р. у слободі Грушівка налічувалось 94 двори, в яких жили польські вихідці і одружені колишні запорозькі козаки. В прилеглих поселеннях, а саме: Архангельській – 39 дворів, Григорівській і Усть-Томаківській – 61 двір, Томаківській (полкового старшини Івана Вербця) – 2 двори, Томаківській (графа Розумовського) – 6 дворів, Томаківській державній – 16 дворів, Семенівці – 21 двір, Криничуватій – 3 двори, вахмістра Крем’янського – 2 двори, усього 244 двори, в них мешканців 1284 душ [9; 214].

На будівництво церкви Архістратига Михаїла було заготовлено 230 нерізаних соснових колод, 100 нерізаних колод, 60 дубів на підвалини (фундаменти), грошей 700 рублів. Для майбутньої церкви було зібрано церковну літературу, церковний одяг, хрести, чашу, дискос, зірку, гробницю, спис, лжицю срібну, кадильницю, свічники, лампади і дзвін.

З повідомлення Словенської духовної Консисторії: „...в слободе Грушевке, она ж и Голая, дозволить устроить деревянную церковь, во имя Архистратига Михайла, а священника Павла Порохова...определить тепер же в означеную слободу Грушевку как для преподаяния тамошнему народу христианских треб и для наблюдения за успешным ходом работ по постройке церкви”. 6-го жовтня 1785 р. видано благословительну грамоту на закладку й спорудження церкви, а 8-го листопада того ж року в слободі Грушівка було освячено місце й закладено її спорудження [10; 216]. Дерев’яну церкву збудовано у 1786 р., а 6 березня 1787 р. її освячено.

У 1793 р. Гола Грушівка (Ільїнка) стає володінням колезького асесора Фалєєва, який займався будівництвом каналу на дніпровських порогах. В цей час у селі було 129 дворів, де проживало 578 мешканців, чотири вітряка та один млин з обробки проса [11; 23].

Після Східної війни (Кримської) кількість населення значно зменшилася. У 1859 р. село власницьке Грушівка мало 5 дворів з 46-ма жителями, з яких 27 чоловіків та 19 жінок, а також православну церкву [12; 18]. За даними 1863 р., у поміщицькому володінні Грушівка (Гологрушівка) нараховується та ж кількість дворів і мешканців – 46 жителів на 5 дворів [13; 119].

Невідомо, скільки простояла дерев’яна церква Архістратига Михаїла. Краєзнавець Богуш П.М. запевняє, що до 1882 р., але на старому місці майже ніколи не ставили нову церкву при існуючій. Саме в 1882 р. збудовано нову кам’яну церкву [14; 190]. Отже, кам’яну могли збудувати на старому місці тільки в тому випадку, якщо б стара дерев’яна згоріла або була раптово зруйнована.

Завдяки двом відомим малюнкам Іллі Репіна „Церква в Грушівці”, виконаним у 1880 р., ми маємо уявлення про зовнішній вигляд старої дерев’яної церкви і дзвіниці коло неї.

На першому зображено зовнішній вигляд дерев’яної церкви Архістратига Михаїла [15]. Дерев’яна, хрещата в плані, п’ятизрубна, із скороченими бічними гілками, з однією главою на середохресті, яку встановлено на восьмигранному барабані з декоративною главкою. Простір середохрестя домінує над бічними об’ємами, що досягається значними розмірами куполу на високому світовому барабані. Просторово-композиційне рішення пам’ятки збудовано на підкреслено домінуючому значенні вертикалей, що характерно для багатьох хрещатих дерев’яних храмів північної частини Поділля і особливої групи волинських дерев’яних церков, хрещатих в плані, з монументальною грушовидною главою у центральній частині. Бічні гілки покрито двоскатними дахами, яким на фасадах відповідають трикутні фронтони. Зруби завершено профільованими карнизами. Дверні прорізи прямокутні. Вертикальна шалівка значно збільшує висоту глави і зрубів. Наличники вікон, дверей та карнизів прикрашені простою різьбою. На малюнку, зробленому з південно-східної сторони, добре видно пізніше прибудовану обабіч вівтаря прямокутну в плані кам’яну різницю. Можливо, з північної сторони була така ж прибудована різниця.

На другому малюнку зображено дзвіницю грушівської церкви. Сама церква зображена на дальньому плані [16; 32]. Дзвіниця розташовувалась у південно-західному напрямку від церкви. Два стовпи з перекладиною, до яких прив’язано кілька дзвонів. Зверху їх прикриває простий двосхилий дах. Ця дзвіниця відкритого типу, збудована, мабуть, в один час з церквою, привернула увагу видатного живописця своєю простотою і в той же час своєю архаїчністю. Саме такий тип будівель був найстарішим не тільки на колишніх землях запорозьких козаків, а й по усіх регіонах України.

В 1913 р. у селі Гологрушівка з присілками Царська Милость, Мис Доброї Надії, Ільїнка, Мар’ївка і Божедарівка проживало 2523 мешканців, з яких 1276 чоловіків та 1247 жінок. Церковної землі було 147 десятин, з якої 27 десятин були непридатні до обробки. Прибуток у розмірі 1560 рублів приносила церковна земля [17; 190].

Біля кам’яної церкви була розташована садиба священика, у 1913 р. тут споруджено новий будинок священика Чайкіна. Чайкін Аврамій Автономович народився у 1860 р., закінчив духовну семінарію, з 1884 р. став священиком, з 1911 р. призначений до церкви Архістратига Михаїла. При церкві був також псалтирник – Хрєновський Микола Петрович. Він народився у 1855 р., закінчив монастирську школу, у 1887 р. став псалтирником, а з 1892 р. призначений псалтирником до церкви села Гологрушівка Вишетарасівської волості Катеринославського повіту [18; 190].

У 2006 р. в м. Санкт-Петербурзі автору статті вдалося знайти архівні матеріали, які дають уявлення про зовнішній вигляд кам’яної церкви Архістратига Михаїла с. Грушівка (Гологрушівка) наприкінці ХІХ ст., після опрацювання їх буде теж надруковано.

Зараз відомо лише, що вона простояла у селі до часу створення Каховського водосховища і була бездумно знесена, як безліч інших храмів, що розташовувались по обох берегах басейну Дніпра, начебто, потрапивши до зони затоплення водами рукотворних морів. Про стару назву села нагадує невеличкий мис – Грушівський, береги якого омивають хвилі Каховського водосховища, а про колишню церкву у селі Гологрушівка нагадує невеличкий земляний насип. Під тонким шаром землі знаходяться залишки фундаментів, які потребують ретельного археологічного дослідження. Їх вивчення зробить можливим професійно реконструювати зовнішній вигляд старовинної церкви і дасть змогу відтворити

Церква святого Архістратига Михаїла у селі Грушівка (Гологрушівка) Вишетарасівської волості Катеринославського повіту. Зовнішній вигляд 1880 р. Схематичний план. Реконструкція автора за малюнками Іллі Репіна

пам’ятку історії та архітектури. Розкопки, розповіді місцевих жителів, вивчення архівних матеріалів допоможуть встановити точно архітектурні особливості храму, місця поховань навколо церкви, розташування залишків старовинних споруд (дерев’яної церкви та дзвіниці) й повернути нащадкам сторінки минулого, нещадно стертої з поверхні рідної землі.

______________________

1. Атлас Дніпровського басейну. Каховське водосховище. – К., 2004.

2. Карта Екатеринославского узда согласно постановлению Екатеринославского уездного земского собрания дополнением военно-топографической карты составил в 1901 году по данным теодолитной съемки межевой инженер Н.Н. Соколов.

3. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия. –Днепропетровск: ВАТ „Дніпрокнига”, 2000.

4. Богуш П.М. Илья Репин на Никопольщине. — Днепропетровск: Пороги, 1993.

5. Археологія Української РСР. Ранньослав’янський та давньоруський період. – К.: Наукова думка, 1975. – Т. 3.

6. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания...

7. Богуш П.М. Илья Репин на Никопольщине...

8. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания...

9. Там само.

10. (Макарьевский) Феодосий. Материалы для историко-статистического описания...

11. Богуш П.М. Илья Репин на Никопольщине...

12. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным Статистическим Комитетом Министерства внутренних дел. XIII. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Список населенных мест по сведениям 1859 года. – Санкт-Петербург, 1863.

13. Материалы для военной географии и военной статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Военное обозрение Екатеринославской губернии. Составил Генерального штаба подполковник Павлович. – Санкт-Петербург: Военная типография, 1863.

14. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1913 год. – Катеринослав: Типография Сем. Ив. Барановського, 1914.

15. Рисунок и акварель русских художников втор. пол. XVIII – нач. XX вв. Каталог выставки. Киевский Государственный музей русского искусства. – Киев, 1964 г./ Репин Илья Ефимович. Рисунки, выполненные во время путешествия по Украине в 1880 году / «Церковь в Грушевке» б., граф.кар., растушка 19 х 24,7 (РГ-150).

16. Бєлічко Ю. Україна в творчості І.Ю.Рєпіна. — Київ: Держ. видавн. «Мистецтво», 1963 / “Церква в Грушевці” пап., на кар., олів. 19 х 24,8. 21 червня. Держ. Російський музей.

17. Справочная книга Екатеринославской епархии...

18. Справочная книга Екатеринославской епархии...

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS