КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Тюркологічні дослідження

ІV. ТЮРКОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Марьяна Шлапак (Кишинев),

вице-президент Академии наук Республики Молдова,

доктор искусствоведения

Янычарские символы в крепостях Молдавии

Военные достижения Оттоманской империи теснейшим образом связаны с янычарскими подразделениями, которые в течение длительного периода определяли успех завоевательной политики Порты. В условиях постоянной войны турецким султанам было сложно одерживать победы без хорошо подготовленных элитных войск: легкая пехота не справлялась со всеми боевыми задачами и приходилось использовать спешенную кавалерию.

Именно поэтому в середине XIV в. турецкое командование учредило систему девширме (от «девширмек» – собирать) – специальный набор мальчиков от 10 до 16 лет для элитной пехоты и конницы, а также гражданских чиновников. Подобные меры уже известны в истории: принудительная мобилизация каждого пятого ребенка мужского пола в отдельных районах, населенных славянами и албанцами, осуществлялась еще в XI в. в Византии.

С середины XV в. производится регулярный набор среди немусульманского населения Османской империи для комплектации знаменитого янычарского корпуса. Это элитные войска, относящиеся к капыкулу – личной гвардии султана.

Следует отметить, что слово «йеничери» переводится как «новое войско». В устном предании история создания янычарских подразделений связана с деятельностью дервиша Бекташа, который благословил на подвиг «новое войско», возложив длинный рукав своей одежды на голову одного из командиров. С тех пор головной убор бёрк – непременный атрибут янычаров – своим свисающим сзади шлыком напоминает рукав дервиша. Ранние османские авторы предлагают другие варианты учреждения янычарского войска. Согласно одной из версий, Али-паша, военный советник султана Орхана I Гази (1324 – 1359), решил отличить янычар с помощью белых шапок бёрк от основного войска, носившего красные головные уборы. Не исключено, что Али-паша принадлежал к ордену дервишей-бекташи, так как в дальнейшем факт возникновения янычарских подразделений получает религиозную окраску (Рис. 1, 2).

В XV – XVIII вв. вооруженные силы Оттоманской империи состояли из флота, местных войск и султанской армии капыкулу Аскерли, чья пехота яя дополнялась янычарским оджаком. Последний состоял из «собрания» (джемаат), «подразделения» (бёлюк) и «псарей» (сеймен). Особый статус имели «садовники» (бастанджи), обеспечивающие функционирование и защиту государственных имений, и пешая охрана (хасеки), отвечающая за все артиллерийские орудия на территории дворца султана.

Янычарские батальоны назывались орта. Их воины проживали в казармах ода. Со временем слова ода и орта стали взаимозаменяемыми. Орта и ода имели свою собственную нумерацию. Если в XV в. орта насчитывала до 50 человек, то в XVI в. ее численность увеличивается до 100 человек. В дальнейшем встречаются орта до 1000 человек и более. Командир орта именовался чорбаши, а командир янычарского корпуса — йеничери агасы. Янычарский ага был очень высоким чином в военной иерархии – он напрямую подчинялся султану и назначался лично султаном. В его обязанности входило назначение на офицерские должности, а также назначение диздаров – военных комендантов крепостей. Диздару были подчинены все гарнизонные янычары и другие гарнизонные военные.

Рис.1, 2. Янычары (по Д. Николе)

В окончательном варианте, оджак состоял из 196 орта: 101 орта джамаат, 61 (или 62) орта бёлюк и 34 (или 33) орта секбан. Из орта джамаат наиболее значительными были девенджи («погонщики верблюдов»), хасеки («охранники»), черченджи («установщики церемониального шатра»), окчу («стрелки из лука»), секбан авджиш («псари»), солак («подразделения охраны»), загарджи («проводники борзых»), турпаджи («журавльщики»), орта имама, орта шейха дервишского ордена бекташи и др. В орта бёлюк входили бекчи («стражники»), орта под командованием музир аги («глашатая»), орта, выполнявшая полицейские функции в районе Золотого Рога и др. В орта секбан входили катиби («секретари», т.е. писцы), аджубаши («охотники») и др.

Со временем общая численность янычар возросла, достигнув при султане Мустафе IV (1623 – 1640) 40 000 человек. Четкая, хорошо продуманная структура янычарского корпуса способствовала усилению его боевой организации. Вот что говорится в «Повести об Азовском осадном сидении 1640 – 1641 гг.»: «Их янычарские начальники ведут их строй под город к нам большими полками и отрядами по шеренгам. Множество знамен у них, янычар, больших черных, диковинных. Набаты у них гремят, и трубы трубят, и в барабаны бьют несказанно великие. Двенадцать у тех янычар полковников. И подошли они совсем близко к городу. И, сойдясь, стали они кругом города по восемь рядов от Дона до самого моря, взявшись за руки. Фитили при мушкетах у всех янычар блестят, что свечи горят. А у каждого полковника в полку по 12 000. И все у них огненное, платье у полковников янычарских шито золотом, и сбруя у всех у них одинаково красная, словно заря занимается. Пищали у них у всех длинные турецкие с пальником. А на головах янычарские шишаки, словно звезды светятся. Подобен строй их строю солдатскому. А в рядах с ними стоят и два немецких полковника с солдатами – в каждом полку по 6 000 солдат»6.

У янычар жестокость приравнивалась к воинской доблести и была нормой в их военных кампаниях. Именно поэтому в средневековой Европе утвердился образ янычара как «ужасного турка» – хладнокровного, жестокого, фанатичного воина-профессионала.

Что касается жалования, янычарам платили в разное время от 3 до 8 акче в день. Но они находились на казарменном содержании лишь частично – в мирное время им приходилось обеспечивать себя продовольствием. Существовал запрет женитьбы и проживания вне казармы, все свободное время посвящалось тренировкам в стрельбе из лука и огнестрельного оружия. После смерти янычара его имущество передавалось в казну султана. Со временем жесткие правила были смягчены: с конца XVI в. запрет на обзаведение семьей практически не действовал, а к началу XVII в. янычар мог по собственному желанию уйти с военной службы. В XVIII в. имущество бездетных янычар наследовалось не султаном, а товарищами по орта.

Порта несла дополнительные расходы в связи с содержанием военных гарнизонов в крепостях, которым доплачивалась надбавка к жалованию нафака. К концу XVII в. крупные провинциальные янычарские гарнизоны размещались в Багдаде, Басре, Дамаске, Алеппо, Каире, Иерусалиме, Эрзеруме, Конье, Ване, Хании, Фессалониках, Коринфе, Белграде, Сараеве, Видине, Будапеште, Браиле, Бендерах, Каффе, Очакове и Каменце. В провинцию приказы о мобилизации войска приходили в декабре. Янычары, направляющиеся в Европу, традиционно собирались в Стамбуле на площади у мечети Давут-паши. Местом сбора войск из балканских провинций могли быть Фессалоники, Пловдив, София, Ниса, Будапешт или Тимишоара. Определялись военные опорные пункты для проведения различных кампаний. Так, в Валахии и Трансильвании наиболее важными были Тульча и Браила, а в Молдавии – Килия, Бендеры, Хотин и Белгород.

Известно, что у янычарских подразделений была своя собственная символика. Главный янычарский флаг байрак, белого цвета, имел следующую надпись: «Мы приносим тебе победу – блестящую победу! Бог поможет нам, и помощь Его действенна. О Мухаммед, радостную весть принес ты истинным верующим»7. Согласно традиции, первые янычарские формирования получили от Орхана красное знамя с белым полумесяцем, куда, после завоевания Константинополя, была добавлена белая пятиконечная звезда. К оттоманской военной символике относятся также солнце, кинжал, «рука Фатимы», Зуль Факар – «меч Али» (с раздвоенным концом клинка) и др. Турецкий штандарт туг (бунчук), сделанный из конского хвоста, несли обычно впереди, в дне пути от основного войска. Это также был знак отличия пашей разных рангов. Перед янычарским агой два тугджу несли каждый по тугу.

Янычарские подразделения имели свои собственные эмблемы, которые использовались на флагах, военных шатрах, у входа в казармы, на татуировках и др.8 (Рис. 3).

Рис. 3. Эмблемы янычарских подразделений джаамат и бёлюк (по Д. Николе)

Так, в частях джамаат известны эмблемы в виде верблюда, лошади, кипариса, слона, различных птиц, рыб, кита, лука и стрелы, топора, легкого огнестрельного оружия, пушек, собаки, лестницы, мечети, «меча Али», «руки Фатимы», различных геометрических фигур, полумесяца, метлы, сапога, бунчука и др. В подразделениях бёлюк использовались эмблемы в виде колеса, пальмовой ветви, пальмы, якоря, льва, дерева, сосуда, рыб, птиц, лестницы, полумесяца, черепахи, корабля, шатра, сердца, кинжала, минарета и др.

Каждое янычарское подразделение имело в походе свой собственный шатер, украшенный эмблемой орта. На османских военных шатрах известны эмблемы в виде различных геометрических фигур (треугольники, ромбы, круги, прямоугольники), рыб, сердец, «меча Али», кинжала, бунчуков, крыльев, кораблей и др.9 (Рис. 4, 5).

Рис. 4. Эмблемы янычарских подразделений на шатрах (по Д. Николе)

Рис. 5. Эмблемы янычарских подразделений на шатрах

В конце XVI в. большая часть янычарского корпуса была рассеяна по Оттоманской империи в виде короджу орта (гарнизонов). В основном каждый военный гарнизон мог находиться в провинции от 9-ти месяцев до 3-х лет, а затем возвращался в столицу.

Позднее большинство гарнизонов стали дислоцироваться на местах на постоянной основе. В разных частях империи существовали различные способы управления провинциальными гарнизонами. Часто, кроме чисто военных функций, янычары занимались поддержанием общественного порядка.

В Молдавии и Валахии действовали вспомогательные подразделения из войников (войнуков), представлявших собой тяжелую конницу и пеших воинов. Османы доверяли им пограничную службу, а также разрешали совершать набеги на чужие территории. В XV в. Молдавское княжество поставляло войников в армию султана. Османы повлияли также на организацию молдавской пешей милиции доробантов, основанной по образцу турецких пограничных войск дербентчи.

В Молдавии (Богдан), имевшей статус государства «под защитой Порты», находившейся в «Доме Мира» и обладавшей специальной автономией в Оттоманской империи, янычарские подразделения дислоцировались на Днестре и Дунае: в Хотинской, Бендерской, Белгородской, Килийской и Измаильской крепостях. Известно, что Бендерская каменная крепость построена на месте деревянно-земляной сторожи. Планы молдавских оборонительных сооружений, выполненные русскими военными топографами в конце XVIII – начале XIX в., фиксируют наличие янычарских казарм и домов пашей. Дом паши и янычарский дом изображены в чертежах русских военных 1807 г.,относящихся к Бендерской крепости. Ветхие янычарские казармы присутствуют в русском чертеже 1815 г.. Они построены в 1538 г. Османским зодчим Синаном, который также принадлежал к янычарскому корпусу. Произведенный в том же 1538 г. в ранг главного архитектора империи, он до конца своей жизни строил мосты, мечети, хаммамы, крепости, больницы и др. Турки возводят в крепостях мечети, часто располагая их на месте разрушенных православных церквей. Иногда используются старые церкви, к которым пристраиваются минареты.

Отдельные молдавские крепости в оттоманский период украшены оригинальными изображениями: петроглифами, граффити, объемными композициями и др. До настоящего времени учитывались лишь их эстетические и защитные стороны10. Так, к «охоронам» относятся «пирамида Тетрактиса», лабиринт, «звезда Давида», «огненное колесо» и др. Но крепостное зодчество предельно утилитарно, особенно в условиях оттоманской Молдавии XVI – XVII вв., где все днестровские и дунайские твердыни относятся к военным опорным пунктам. Зачем османам заказывать в приграничных форпостах рельефные изображения мечетей, небесных светил, птиц, животных, геометрических фигур, кораблей, якорей и др.? Зачем нужно располагать их на хорошо просматриваемых участках: на внешних стенах, эскарпах, входных и дозорных башнях, бастионах и т.д.?

Сличение этих изображений в молдавских крепостях и эмблем янычарских орта, представленных в работе Д. Николе «Янычары», позволило нам сделать вывод, что почти все петроглифы и граффити оттоманского периода в этих крепостях не что иное, как эмблемы янычарских подразделений. Они не просто украшают военные объекты. Эмблема подразделения – гордость янычар – всегда вместе с воинами: на татуировках, шатрах, знаменах, у входа в казармы. В Молдавских крепостях она увековечивается в камне либо с помощью приглашенных мастеров (тогда петроглифы имеют некую художественную ценность), либо собственными силами гарнизона (тогда прибегают к граффити, несложным объемным композициям и др.).

Так, в Бендерской крепости в течение XVII в. появляются янычарские символы в виде ваз с цветами или фруктами, мечетей, деревьев, пушек, стилизованных лука и стрелы, корабля, якоря, солнца, луны, лабиринта, «звезды Давида», «огненного колеса», орла, дракона, ласки?, лошади и др.10. Одна из эмблем – две собаки?/лошади? с загнутыми к верху хвостами, стоящие симметрично у кипариса – идентична эмблеме 58-й орта джамаат.

В Белгородской крепости появляются оригинальные композиции из трех ядер, расположенных горизонтально, которые встроены в каменную кладку (Рис. 6). Такую же эмблему из трех кругов, расположенных горизонтально, имеет 23 орта бёлюк. Еще одной янычарской эмблемой является «пирамида Тетрактиса», выложенная османами из пушечных ядер на береговом, вновь построенном бастионе Белгородской крепости в конце XVIII в. (Рис. 7). Здесь расположение ядер подчинено принципу (4+3+2+1). Неполная «пирамида Тетрактиса», где элементы – круги расположены по принципу (3+2), представлена в виде граффити на стенах Хотинской крепости12 (Рис. 8). Не исключено, что это тоже эмблема янычарского подразделения, дислоцированного здесь в XVIII в.

Рис. 6. Изображения на стенах, башнях и бастионах Бендерской крепости, перерисованные русскими военными в конце XVIII в. (по М. Шлапак)

Рис.7. Возможная янычарская эмблема в Белгород-Днестровской крепости

(по М. Шлапак)

Рис.8. Возможная янычарская эмблема в Белгород-Днестровской крепости

(по М. Шлапак)

Рис. 9. Фасад Бендерских ворот в Хотине с наружной стороны (Российский

Военно-Исторический архив г. Москвы)

В Российском Военно-Историческом архиве г. Москвы мы обнаружили неизвестный ранее рисунок, выполненный русскими военными в конце XVIII в.13 (Рис. 9). Здесь представлен ряд утраченных зображений, сделанных оттоманами на наружной стороне проходной башни при Бендерских воротах, находящихся в южной части крепости. Они могли появиться лишь после 1713 г., когда была образована Хотинская райя, и османы оккупировали крепость. В оттоманский период Молдавская церковь XV в., основанная господарем Стефаном Великим, переделана в мечеть, к которой с южной стороны пристраивается минарет. По проекту западноевропейских архитекторов построена мощная бастионная крепость, внутри которой появляются новые строения: мечети, баня, жилые дома, хозяйственные постройки и др. Так в Атласе Тизенгаузена изображен план Хотинской крепости 1788 г., где показаны дом паши, янычарские арсеналы, янычарские казармы и дом янычарского аги13А.

На рисунке русских военных изображены слон с паланкином, «меч Али», шатер со стрелой, кальян, колесо, розетка, гребень, минарет, туги различной формы, якорь, тигр на цепи рядом с пальмовой ветвью, тигр на цепи рядом с военным, флаги с флагштоками, пушки, сердца, лук со стрелой, различные геометрические фигуры, буквы и др. Думаем, что это, в основном, эмблемы разных янычарских подразделений, проходивших военную службу в Хотинской крепости в течение XVIII в. Интересно, что «меч Али» присутствует в символике 7-й, 35-й, 36-й, 39-й и 100-ой орта джемаат и 40-й орта бёлюк, пушки в 16-й и 18-й орта джамаат, слон в 43-ем орта джамаат, сердце в 36-ой орта бёлюк, 31-й орта бёлюк, а якорь — в 88-й орта джамаат.

Сегодня в Хотинской крепости хорошо сохранился петроглиф, представляющий янычарскую эмблему в виде турецкого штандарта-туга14 (Рис. 10). Но эта эмблема была изображена и при Бендерских воротах. Значит янычары могли «тиражировать» свои символы многократно, в том числе и на каменной кладке крепости.

Рис. 10. Возможная янычарская эмблема в Хотинской крепости

(фото Е. Бызгу)

Отдельные рисунки на янычарских эмблемах соответствуют прямому назначению орта: так, 1-я орта джамаат, именуемая также девенджи («погонщики верблюдов»), имела своим символом двугорбого верблюда. 71-я орта джамаат, называемая самсуджу («проводники мастифов»), которая первоначально была частью охотничьего ведомства, имела эмблему в виде сидящей собаки. В эмблеме 58-ой орта бёлюк, поставлявшей людей для охраны шатров янычарского аги и великого везиря, присутствуют пальма и шатер.

Необходимо отметить, что эмблемы многих янычарских частей не сохранились. Утрачено и большинство петроглифов и граффити в крепостях средневековой Молдавии.

Янычары в Молдавии — малоизвестная страница истории Оттоманской империи. Представляя собой звенья оттоманской военной машины, они все же не превратились здесь из военной формации в широкую социальную прослойку – факт, наблюдающийся в Болгарии и других пашалыках. Более 300 лет янычары дислоцировались в самых мощных дунайских и днестровских крепостях, защищая северо-восточные владения Порты. Они ушли вместе с османской администрацией в начале XIX в. согласно мирным русско-турецким договорам, последовавшим за чередой кровопролитных войн. Крепости были перестроены русскими, а затем, в середине XIX в., взорваны или упразднены как военные объекты. На сегодняшний день в них осталось не так уж много материальных свидетельств о пребывании янычарских частей. Это руины казарм, бань и гражданских строений, а также эмблемы янычарских орта на стенах, башнях или бастионах Хотинской, Белгородской и Бендерской крепостей. Верне, как собаки, ловкие, как ласки, зоркие, как орлы, грозные, как «меч Али», неустрашимые, как тигры – такими предстают эти воины – дети немусульманских народов, принявшие ислам и посвятившие свою жизнь войне и служению султанам.

____________________

1. Georgieva Cv. Organisation et functions du corps des janissaieres dans les terres bulgares du XVIe jusqu’au milieu du XVIII siecles / Etudes historiques. — T.5. — Sofia, 1970. — p. 322/

2. Николе Д. Янычары. — Москва, 2004. — С. 18 – 19.

3. Петросян И.Е. История происхождения законов янычарского корпуса / Памятники письменности востока. LXXIX. — Москва, 1987. — С. 236.

4. Там же.

5. Георгиева Ц. Еничарите в българските земли. — София, 1988. — С. 131.

6. Повесть об Азовском сидении (1640 – 1641 гг.). Сез 31.

7. Николле Д. Указ.сочинение. — С. 22.

8. Там же. — С. 21.

9. Там же. — С. 56.

9А. Российский Военно-Исторический Архив г. Москвы. — Ф. 349. — Оп. 3. — № 4579.

9Б. Российский Военно-Исторический Архив г. Москвы. — Ф. 349. — Оп. 3.— № 274.

10. Şlapac M. Cetăţi medievale din Moldova (mijlocul secoluui al IV-lea – mijlocul secolului ai XVI-lea), 2004. — P. 223 – 244.

11. Там же. — С. 229.

12. Там же. — С. 244 (по Е. Бызгу).

13. Российский Военно-Исторический Архив г. Москвы. — Ф. 349. — Оп. 41. — № 6404. «Фасад Бендерских ворот с наружной стороны (Хотин)».

13А. Российский Военно-Исторический Архив г. Москвы, — Ф. ВУА. — № 2427.

14. Şlapac M. Указ. Сочинение. — С. 237 (по Е.Бызгу).

Світлана Біляєва (Київ), старший науковий

співробітник Інституту археології НАН України,

кандидат історичних наук,

Алла Мартинюк-Медвецька (Львів), старший викладач кафедри

реставрації та реконструкції архітектурних комплексів

Національного університету "Львівська політехніка",

Костянтин Присяжний (Львів), доцент кафедри

реставрації та реконструкції архітектурних комплексів

Національного університету "Львівська політехніка"

Історичний розвиток Турецького барбакану Портового двору Аккерманської фортеці за результатами археологічно-архітектурних досліджень, проведених у 2006 – 2007 роках

У фортифікаційній структурі Портового двору Аккерманської фортеці ключове місце належить барбакану, що містився поряд з давнім портом на березі Дністровського лиману (Рис. 1). Перші археологічні дослідження у Портовому дворі здійснені у 1912 р. Е. Штерном, в результаті яких він зробив висновок, що порушення давніших культурних шарів стались за турецьких часів [1]. У письмових джерелах, які стосуються історії розвитку фортеці у молдавський період, не згадуються ні Портовий двір, ні барбакан. Перше повідомлення про «нижній барбакан» зустрічається в едикті султана Мюрада ІІІ з 1576 р. в такому контексті, який дозволяє припускати, що йдеться саме про цю споруду. В ньому написано, що на той час була лише одна лазня у фортеці, що містилась між нижнім барбаканом і стіною, побудованою султаном Селімом [2]. Щоправда, в документі не уточнено, лазня збудована чи за часів Селіма І (1512 – 20 рр.), чи Селіма ІІ (1566 – 1574 рр.). З огляду на те, що у 1576 р. ці об’єкти вже існували, можемо припускати, що їх будівництво сталось не раніше кінця XV та не пізніше другої половини XVI ст. Про існування Портового двору, як торгової пристані, говорить Ніколо Барсі у першій половині XVII ст. [3], також про наявність фортифікаційної лінії на узбережжі Дністра повідомляє й Евлія Челебі у середині XVII ст. [4].

У процесі історико-архітектурних досліджень Аккерманської фортеці висувались найрізноманітніші версії щодо походження окремих її частин, що достатньо добре висвітлено у книзі М. Шлапак [5, 9-142], проте самому Турецькому барбакану приділялось мало уваги як при аналізі іконографічних матеріалів, так і безпосередньо при архітектурних обстеженнях. Займалась цим об’єктом і група архітекторів-дослідників з Інституту “Укрпроектреставрація” під керівництвом І.Іваненко протягом 1955 – 1970-х років [5, 60 – 62], однак безпосередньо на барбакані обстеження не проведені в повній мірі, передусім, через те, що він на той час був напівзасипаним. На підставі висновків В.Войцеховського та І.Іваненко в літературі усталилась думка щодо походження Портового двору в Османський період [5, 64], який тривав три століття в історії Білгорода. На думку І.Іваненко, Портовий двір існує після виконання робіт по рову довкола фортеці, тобто після 1707 р. [5, 133 – 134]. Нею ж висунута і версія, що барбакан мав дві вхідні брами як з західної сторони, так і зі східної, окрім брами з півдня, що поєднувала його безпосередньо з двором [5, 135]. Ця уявна реконструкція первісного вигляду барбакану робилась за кресленнями з 1807 – 1812 років і тому питання, чи вона відповідає дійсному стану речей, залишалось відкритим. Відсутність архітектурно-археологічних досліджень унеможливлювала відтворення історичного розвитку системи фортифікацій Портового двору та взаємодії всіх складових частин фортеці у різні періоди її існування.

Протягом 2006 – 2007 років Міжнародною Південною Середньовічною експедицією Інституту археології НАН України під керівництвом С. Біляєвої здійснені стаціонарні дослідження барбакану із залученням фахівців різноманітних профілів з України, Великобританії, Канади, США та Туреччини у рамках міжнародних проектів Турецької агенції зі співробітництва і розвитку (ТІКА), Фонду Макса фон Берхема (Швейцарія) та Британського Інституту в Анкарі Британської Академії наук. Відкриття, зроблені за два сезони, продемонстрували нове бачення цієї пам’ятки, хоча роботи на об’єкті ще не завершені. Процес і результати проведених історико-археологічних досліджень висвітлені у публікаціях останніх років в Україні та за кордоном [2].

Для детального вивчення цієї архітектурної пам’ятки, починаючи з липня 2006 р., залучено архітекторів-дослідників: старшого викладача кафедри “Реставрація та реконструкція архітектурних комплексів” Національного університету “Львівська політехніка” А.Мартинюк-Медвецьку, а з липня 2007 р. — і доцента цієї ж кафедри К. Присяжного.

Архітектурно-археологічні дослідження з метою з’ясування періодизації барбакану проводяться шляхом аналізу та порівняння планувальної структури, архітектурно-конструктивних особливостей, будівельних матеріалів, наявності швів чи перев’язок у муруванні, техніки обробки будівельних матеріалів, будівельних розчинів, іконографії, будівельної стратиграфії, співставлення з датуванням археологічних шарів тощо. Виконавець цих робіт з 2006 р. — А. Мартинюк-Медвецька, а з серпня 2007 р. — спільно з К. Присяжним. Слід зауважити, що внаслідок різних, переважно не залежних від експедиції, обставин поки що на об’єкті не проводились дендрохронологічні дослідження, що дозволили б точніше прив’язати деякі конструктивні елементи до певного історичного періоду. Донині ще не з’ясовано глибину залягання фундаментних частин стін на всіх ділянках об’єкту, і лише у двох місцях відкрито поріг та долівку чи замощення. Також ще не виконувались хімічні, спектральні аналізи будівельних розчинів та матеріалів. Відтак, результати проведених архітектурно-археологічних досліджень є лише попередніми. Проте в їх процесі все-таки встановлено деякі факти, в тому числі з’ясовано послідовність спорудження окремих стін, елементів, і, власне, цей матеріал дозволяє по-новому побачити первісний вигляд та історичний розвиток барбакану.

Барбакан — тур. “гісарбіджі” (hisar beçe), що означає відділення фортеці. Відповідно, цей термін у турецькій традиції може дещо відрізнятись від того специфічного комплексу оборонних споруд з конкретною функцією, що пов’язується з цим терміном у західноєвропейських країнах. Так, за усталеними поглядами, барбакан — це елемент оборонного комплексу, призначений для захисту в’їзної брами боковим вогнем, який висунуто попереду брами, свого роду це – вид передбрами або ж передбрам’я.

Барбакан, як правило, складається з так званої шиї (переходу чи коридору, оточеного мурами) та додаткового оборонного елементу у вигляді вежі, башти, бастеї, інколи — бастіону. Вхід чи в’їзд до барбаканів звичайно влаштовувався через вежі, башти чи бастеї, іноді — через бастіон, зі звідними мостами перед ними. Зрідка вхід до барбакану влаштовувався поблизу вежі у стіні шиї.

Передовсім, дослідників цікавило, коли саме споруджений барбакан та основна стіна Портового двору і чи водночас їх зведено. Тому перші зондажі історико-архітектурного дослідження зроблено у місцях стикування куртини Портового двору та західної і східної стін барбакану.

Рис. 1. Турецький барбакан під час археологічних досліджень влітку 2007 р.

І одразу ж з’ясувалось, що барбакан зведений водночас з куртиною Портового двору. При тому виявлено, що стіна Портового двору надбудовувалась — нарощувався верхній бійничний ярус включно з нарощенням так званого бойового ходу або ж бойової галереї. Західна і східна стіни барбакану не збереглись на повну висоту, то прослідкувати їхню перев’язку вдалось лише у приземних частинах, і можна припускати, що і нижче ці стіни між собою перев’язані. Щоправда, оскільки підземні частини цих стін до цього часу ще не досліджені, то на даному етапі не можна говорити про закладку, наприклад, спільних траншей для спорудження фундаментних частин цих стін тощо. Верхній бойовий ярус куртини Портового двору має збережені автентичні бійниці, що призначались для легкої вогнепальної зброї на кшталт гаківниць, котрі з’явились у ХVІ ст. Його нарощено не пізніше кінця ХVІ ст., а закладку стіни і барбакану здійснено не пізніше як на початку ХVІ ст., а найбільш вірогідною датою їх появи є кінець ХV століття (Рис. 2).

Друге питання, що цікавило дослідників, чи була у східній стіні вхідна брама зі сторони лиману, як це значилось за уявною реконструкцією І. Іваненко. На цей висновок підштовхує наявність у східній стіні аркового отвору (Рис. 3). Завдяки шурфам і зондажам встановлено, що арка у цій стіні аж ніяк не могла бути вхідною брамою, оскільки її найбільша висота не сягає навіть 1,4 м. Процес архітектурного дослідження ускладнювався тим, що лицьова верства зі східної сторони на цій стіні зруйнована якраз довкола арки. З іншої сторони не виявлено яких-небудь слідів її пізнішого виконання. Збережені елементи, такі як виступаючий камінь з перев’язки лицьової верстви,

Рис. 2. Основна стіна Портового двору

а також отвір умуруванні стіни зі слідами сажі і перегнилої деревини, вказують на те, що свого часу це була бійниця, призначена для вогнепальної зброї, яка спиралась на дерев’яний брус і накривала ґласис перед муром фланкуючим настильним вогнем.

Рис. 3. Арка у східній стіні барбакану

Несподіванкою при археологічному розкритті Турецького барбакану влітку 2006 р. виявилось існування внутрішньої, Г-подібної у плані стіни, що ділить барбакан майже на дві рівні частини (Рис. 1). Позаяк ця стіна не має перев’язки з західною зовнішньою стіною барбакану та відрізняється від неї самою системою мурування, котра характеризується використанням дерев’яних субструкцій з парних лежнів-брусів, з’єднаних на цвяхах наскрізними круглими поперечками, що є залишками обрізаного двостороннього риштування. Ці дані є доказом того, що внутрішня Г-подібна стіна з’явилась на пізнішому етапі існування барбакану.

Археологічні дослідження впродовж літнього сезону у 2007 р. принесли нові результати — розкрито не тільки первісну південну стіну барбакану, в якій збереглась одна щока первісної вхідної брами, що вела з барбакану до Портового двору (Рис. 4), а й обрамування дверей в давній вежі (Рис. 5). В процесі дослідження шурфів та зондажів К. Присяжним виявлено залізне огниво від первісної брами барбакану «на бігунах». А в процесі дослідження шурфу в місці дверей у вежі виявлено половинку жорна, в гнізді якого збереглись сірка і вугілля. Ці дані дозволяють припускати, що у певний час у безпечно ізольованій вежі барбакану містився пороховий млин.

Рис. 4. Щока первісної брами барбакану у південній стіні з бігуном від дверей

Турецький барбакан, який не піддається відбудові і втратив первісні історичні ужиткові якості, фортифікаційну придатність і технічний стан, слід кваліфікувати як «тривалу руїну» [6]. Доцільною є загальна програма дій на об’єкті, така, як консервація вапном і місцевим каменем з ліквідацією аварійності, що має робитись на кожнім етапі археологічних досліджень. Проблематичним є усунення пізньої земляної засипки барбакану, яка укриває первісний вигляд об’єкту. На цій засипці укладено лежні, на які спирається дублювання верхньої частини східної стіни, що було останнім етапом будівельної історії барбакану в якості бастіону. При розбиранні засипки не уникнути усунення прикладки верху східної стіни. Засипка ж приваблює «чорних археологів» і створює аварійні ситуації.

Рис. 5. Обрамування дверей, що поєднували вежу з барбаканом

_________________________

1. Штерн Э.Р.О последних раскопках в Аккермане летом 1912 г.- Записки Одесского общества истории и древностей, 1913. — Т. 31. — С. 92 – 101.

2. Caroline Finkel, Victor Ostapchuk, Svitlana Bilyayeva, James Mathieu. The Frontiers of the Ottoman World. Historical-archeological investigations in Agkerman fortress, Ukraine 2006 // Anatolian Archeology, volume 12(2006). — P. 9 – 12; Caroline Finkel, Svitlana Bilyayeva, Richard Haddlesey, James Mathieu, Victor Ostapchuk .The Frontiers of the Ottoman World. Historical-archeological investigations of Agkerman fortress, Ukraine 2007 // Anatolian Archeology, volume 13(2007). — P. 11 – 14.

3. Calatori strain despre tarile romane. Bucuresti, 1971, III. — P. 180.

4. Челеби Э. Книга путешествия. — Москва, 1961. — С. 36.

5. Шлапак Марьяна. Белгород-Днестровская Крепость. Исследование средневекового оборонного зодчества. — Кишинев: издательство “ARC”, 2001. — 240 с.

6. Mirosław Przylecki. Zabytki w trwałej ruinie. — Wrocław, 2001. — S. 5.

Юрий Белик (Керч), научный сотрудник

КРУ "Керченський историко-культурный заповедник",

заведующий сектором охраны и исследования

памятников культурного значения

Некоторые элементы ограды в османских укреплениях

на примере крепости «Ени-Кале»

В крепостном строительстве XVI – XVIII вв. разнообразные национальные черты фортификационных школ укладывались в рамки господствовавшей бастионной системы. Специфика зависела от многих причин. На формирование османской фортификационной системы оказывали влияние прогрессивные изменения в европейской фортификации, а также местные традиции оборонного зодчества. Некоторые элементы итальянской системы фортификации наглядно проявляются в османских крепостях, расположенных на территории Крыма. В числе этих памятников следует выделить крепость «Ени-Кале», как наиболее крупный сохранившийся объект османского военно-инженерного зодчества [7, 14 – 17].

Учитывая, что профиль крепостной ограды не претерпел значительных изменений в момент перехода из османского владения в российское, методически верным было бы использовать картографические материалы 1771 г. с целью характеристики крепостного фронта [1 – 4].

Крепость «Ени-Кале» является приморской крепостью. Ее прямое назначение – охрана акватории и западного побережья Керченского пролива [8, 182 – 195]. Выполнение поставленной задачи возлагалось, в первую очередь, на приморские батареи. Для их обороны с суши в начале XVIII в. возводится комплекс фортификационных сооружений, позволявших защитить приморские укрепления как от внезапных атак, так и от длительной осады со стороны степи. При сооружении крепостных построек, предназначенных для ведения боя, управления, сообщения по фронту, лучшего огня артиллерии и пехоты строители использовали различные приемы, в том числе передовые достижения европейской фортификации.

Профиль крепости «Ени-Кале» имеет ряд особенностей, среди которых следует отметить достаточно умелое сочетание различных систем долговременной фортификации, при сохранении единого – бастионного вида фронта. Наличие более поздних фортификационных приемов в ограде крепости не только не принижает конструктивные принципы более ранней итальянской системы, в сравнении, например, с французской, а наоборот – подчеркивает гармоничную взаимосвязь, преемственность основных принципов фортификации рассматриваемого периода.

Среди профильных элементов главной и вспомогательных оград крепости «Ени-Кале» выделяются следующие постройки, характерные для итальянской системы. В первую очередь, это наличие бастионов в профиле ограды. Отказ от башен, а также более совершенных ронделей и бастей является первым признаком итальянской системы фортификации [11, 49 – 50]. Использование бастионов объясняется необходимостью более эффективного использования ружейного и особенно артиллерийского огня при фланкировании подступов к куртине, так и фланковом обстреле куртины в случае захвата ее противником. Кроме того, бастионное начертание фронта крепости позволяло защитить ров, большое значение имел контроль пространства рва перед шпицами бастионов. Помимо этого, бастионное начертание позволяло более рационально использовать артиллерийский огонь для контроля прилегающей местности – эспланады. Артиллерия в крепости «Ени-Кале» [10, 188] располагалась на открытых батареях как на самих бастионах, в частности на фланках, фасах бастионов, так и куртине. Подобная практика размещения огневых позиций характерна для крепостей, сооруженных на основе итальянской системы фортификации. Сами постройки также были сооружены по принципам, типичным для этой системы – внутреннее пространство бастионов ограничено каменными одеждами. С внутренней стороны кладка усилена земляным валом - валгангом. Подобная конструкция позволяла создать необходимую площадь для артиллерийских орудий, размещавшихся на валганге ограды [12, 17]. Кроме того, это должно было придать дополнительную защиту от артиллерийских снарядов профилю ограды. Отличие составляют юго-восточный бастион (Б № 1), представлявший собой цистерну (и соответственно не имел земляных одежд), а также западная куртина (К № IV), которая представляет двухлицевой трехслойный тип кладки. При анализе фортификационных особенностей крепости на западный участок крепостной ограды уже обращалось внимание [5, 137; 6, 93].

Следует обратить внимание на качество сооружения фасов бастионов. Тщательность сооружения последних объясняется высокими требованиями, предъявляемыми к данным конструктивным элементам профиля ограды крепости. Наряду с этим бастионы крепости «Ени-Кале» имеют типичные для итальянской системы недостатки – они тесны, что не позволяло эффективно применять артиллерию и оружейный огонь. Данное явление можно было бы объяснить излишним увеличением фасов бастиона, что привело к уменьшению длины фланков [12, 28]. Недостаточная длина фланков требовала дополнительного усиления профиля крепостной ограды вспомогательными полевыми укреплениями, выдвинутыми перед фронтом укрепления. Это позволяло снизить разрушающее действие контрбатарей во время осады.

Следует обратить внимание на участок крепостного полигона, ограниченного капиталями с и g. Фланковый угол составляет 900, т.е. четко выражено примыкание фланков бастиона к куртине под прямым углом. Подобный прием отмечается в юго-восточном (Б № 1), северном (Б № 3), северо-западном (Б № 4) бастионах. Подобная планировка является также особенностью итальянской бастионной системы. Кроме перпендикулярного расположения фланка к куртине главный вал был полностью облицован камнем, включая парапет, а это служит дополнительным подтверждением того, что строители крепости были хорошо знакомы с особенностями итальянской фортификационной школы.

Кроме того, типичным элементом итальянской системы является наличие в профиле крепости «Ени-Кале» отступного фланка, который имеется в северном бастионе (Б № 3). Отступной фланк северного бастиона (Б № 3), предназначенный для обстреливания рва перед северной куртиной, дополнительно усилен от поражения смещением вглубь бастиона примерно на 1/3 от общей длины западного фланка северного бастиона (Б № 3). Фланк расположен ниже крепостного вала на данном участке. Отступной фланк прикрыт орильоном, который составляет примерно 2/3 длины фланка. Орильон, как конструктивный элемент, использовался в итальянской системе для прикрытия отступного пониженного фланка.

Наличие прикрытого пути, отделявшего гласис от контрэскарпа рва, следует также считать элементом, характерным для итальянской системы долговременной фортификации. Наиболее хорошо сохранился прикрытый путь перед северной (К № III), западной куртинами (К № IV), северо-западным бастионом (Б № 4) и некоторыми другими участками крепости. Кроме того, в профиле гласиса и прикрытого пути сохранилось два исходящих плацдарма, один из которых располагается по капитали фаса северо-западного бастиона (Б № 4). Прикрытый путь обеспечивал войскам свободное перемещение по нему и позволял концентрировать необходимые силы для контратак на нужном направлении. Прикрытый путь, также, как и вершина гласиса, контролировались в том числе и пушечным огнем с позади лежащего вала. Как прикрытый путь, так и исходящие плацдармы позволяли вести не только настильный обстрел противника, дополнительно усиливая верки крепости, но и контролировать возможность проникновения противника через бреши в крепость или же прямой эскалады последней. Ширина прикрытого пути колеблется от 1 до 5,5 м, что дает основание говорить о применении не только оружейного огня, но и об использовании легких мортир, что давало дополнительную возможность уничтожения контрбатарей противника, располагавшихся, как правило, на гласисе.

Отсутствие казематов в крепости «Ени-Кале» следует объяснять не отклонениями от итальянской системы, а нецелесообразностью применения последних в данной крепости. Крепость, располагаясь на трех террасах и имея небольшие размеры, фактически относится к классу малых приморских крепостей [12, 5 – 6], поэтому не могла эффективно применять достаточно мощные казематированные постройки, контролировавшие крепостной ров. Наличие тенального начертания куртин крепости с полным основанием следует отнести не к итальянской системе, а французской. Хотя известны случаи комбинирования итальянцами бастионного и тенального начертания крепостной ограды некоторых крепостей.

Отмечая характерные для итальянской системы долговременной фортификации элементы, еще раз следует напомнить, что крепость «Ени-Кале» сооружена на рубеже фортификационных эпох (конец XVII – начало XVIII вв.). В связи с этим многие недостатки итальянской системы (начертание фронта по внутренней линии полигона, слабость обороны куртин и др.) были компенсированы новыми достижениями, заимствованными, в первую очередь, из французской системы долговременной фортификации.

___________________

1. РГВИА.. — Ф. 349. — Оп. 12. — Д. 6067. План города Еникале. 1771 г.

2. РГВИА.. — Ф. 349. — Оп. 12. — Д. 6084. Развертка стен крепости. 1771 г.

3. РГВИА.. — Ф.ВУА. — Д. 21940. План города Еникале в каком оный по занятии российскими войсками найден состоянии. 1771 г.

4. РГВИА.. — Ф.ВУА. — Д. 21941. План города Ениколь лежащего в полуострове Крыме. 1771 г.

5. Белик Ю.Л. Краткая характеристика бастионного фронта крепости Еникале // Пантикапей-Боспор-Керчь – 26 веков древней столице. Материалы междунар. конф. — Керчь, 2000.

6. Белик Ю.Л. Фортификационные особенности Еникале // Проблемы истории и археологии Украины: Материалы V междунар. конф. — Харьков, 2004.

7. Белик Ю.Л. Элементы итальянской системы укреплений в профиле крепости «Ени-Кале» // Боспор Киммерийский и варварский мир в период античности и средневековья. Периоды дестабилизаций, катастроф. Мат-лы VI Боспорских чтений. — Керчь, 2005.

8. Белик Ю.Л. Роль географического фактора при возведении крепости «Ени-Кале» // БИ. — Симферополь-Керчь, 2005. — Вып. 10.

9. Веселов В.В. Красный альбом 1959 – 1961 гг. // Архив автора.

10. [Томилов] Топографическое описание доставшимся по мирному трактату от Оттоманской порты во владение Российской империи землями, 1774 года // ЗООИД, 1868. — Т. 7.

11. Яковлев В.В. История крепостей. — М., 2000.

12. Иохер. Краткий учебник долговременной фортификации. — СПб., 1889.

Людмила Красильникова (Луганск), заведующий

научно-исследовательским центром археологии и этнографии

ЛНПУ имени Тараса Шевченко, кандидат исторических наук,

Константин Красильников (Луганск), руководитель учебно-

научного центра археологии ЛНПУ имени Тараса Шевченко,

кандидат исторических наук, доцент

Сакральные комплексы населения

степей юго-восточной Украины в средние века

Среди древностей степей юго-восточной Украины памятники сакрального содержания следует считать если не исключительно редкими, то, по крайней мере, далеко не массовыми. В огромных пространствах Подонечья и Приазовья их обнаружены единицы и, как правило, в ситуациях изучения курганов бронзового века. К таковым на Луганщине относим с. Астахово, с. Уткино, на Донеччине – г.Донецк “Текстильщик”, с. Каменка, с. Новоселовка [1, с. 199 – 209].

В публикациях ростовских археологов периодически появляются материалы, касающиеся раскрытых в Приазовье памятников сакрального характера [2; 3; 4], причем в них много общего с такими же, обнаруженными и изученными в Донецком кряже. Подтверждением тому, что у кочевых народов XI – XIII вв., пребывавших в юго-восточных степях Восточной Европы, сложилась общая религиозно-языческая практика, являются почти однообразные святилища. Однако, обрядовые действия, происходившие в них, неоднозначные, что фиксируем различиями устройств и находок из них.

Из опыта археологических поисков становится понятно, что ведущими признаками святилищ являлись скульптуры, установленные на древних курганах и естественных холмах, обычно оформленных камнем в виде панциря либо оградок, внутри которых находились статуи, жертвенники, кострища и другие проявления языческой обрядности и “идолопоклонства”.

Первые достоверно известные святилища в степном Подонечье обнаружены на Луганщине, но к числу раскопанных следует отнести только те, что у с. Астахово [5, с. 11 – 12] и памятник сакрального содержания у с. Уткино. Правда, его отнесли к числу “культовых захоронений половецких каменных изваяний” [6, с. 214 – 216].

Более предметно изложим материалы раскопок святилища, исследованного в 2007 г. археологической экспедицией ЛНПУ у с. Каменка (Палиевка) Лутугинского района. Оно находится в 3,5 км к ЮВ от села, на гребне балочного водораздела правого берега р. Большая Каменка.

По визуальным наблюдениям ранее изученных памятников сакрального содержания определили, что для святилищ степного Подонечья характерны такие же признаки, как и для существовавших в раннем средневековье сакральных мест азиатского массива [7; 8].

Во-первых, топографически они располагаются на плоскогорьях, водоразделах, на высоких участках, как правило, на кряжных грядах.

Во-вторых, они совпадают с курганными могильниками, датируемыми поздней бронзой. Насыпи этих курганов обычно перекрыты плитами в виде панцирей.

В-третьих, сакральные памятники отличает комплексность, включающая в себя два и больше вблизи расположенных курганов.

Наконец, признаками святилищ являются каменные изваяния — статуи тюркского вида.

Обратимся к археологическим материалам. В 1975 г. у с. Астахово в Свердловском районе раскопан могильник бронзового века, состоящий из десяти курганов [5]. На кургане 4 находилась каменная выкладка кольцевой формы диаметром 16 м, в центре которой сохранились постаменты двух половецких статуй, а вокруг них — многочисленные обломки. По ним и удалось воссоздать иконографию сидящих мужских статуй, облаченных в шлемы и защитные доспехи.

Подобные находки обнаружены на кургане 10. Здесь постамент изваяния также находился в центре насыпи, но от скульптуры сохранились лишь фрагменты, с помощью которых определили принадлежность статуи к женскому образу в головном уборе и украшениями в виде серег. В кургане 8 данного могильника обломки скульптуры были использованы для перекрытия могильной ямы впускного захоронения золотоордынского времени.

Наиболее полную информацию о ситуациях, имевших отношение к каменным изваяниям и фактам их преднамеренных разрушений, удалось получить из раскопок у с. Каменка Лутугинского района, где на двух, в 60 м удаленных один от другого курганах, раскрыт ритуальный комплекс сакрального содержания. Центр кургана 1 нарушен, древний панцирь частично разобран. Зесь же находилась яма 2 х 4 м, заполненная грунтом, в котором обнаружены более 2-х десятков крупных обломков и около 70 мелких фрагментов двух скульптур, изготовленных из мергеля. Значительные части статуй утрачены, но то, что сохранилось, реставрировано, в результате чего удалось определить общую морфологию, иконографию, детали костюмов, проследить атрибуты, технические приемы, с помощью которых исполнены “идолы”.

Обе скульптуры изготовлены из мергеля, породы отсутствующей в здешних пространствах Донецкого кряжа. Они изображают аристократизированных воинов-тюркютов с почти портретными лицами, тщательно проработаны детали военной амуниции: шлемы, панцири, ремни, одежда и экипировка воинов.

В общей композиции статуи относятся к типу мужских круглых, объемных скульптур среднего абриса (тип II) [9, с. 55].

Шлемы высокой сферической формы, “исполнены” из четырех пластин, из-под шлемов свисают три отдельно сплетенные косы. Косоплетение — характерная черта туалета тюркских воинов [9, с. 33 – 34; рис. 9, 36 – 42].

Грудные части тулов прикрыты панцирем, здесь же изображены ремни, в местах их пересечения бляхи. Одежда-кафтаны, поверх которых от пояса книзу прорисована система ремней и колец поножей. На полях кафтанов графически изображены нож, кресало, гребень. В целом одежда, аксессуары в деталях повторяют облик тюркских статуй Азии [10].

Важной деталью скульптур являются сосуды цилиндроконической формы. Среди горшков, изображенных на статуях восточноевропейского массива, такие формы редки и в тюркском изобразительном искусстве занимают лишь четвертую позицию из пяти [9, с. 5 – 52].

Ссылаясь на типологические признаки статуарного искусства, разработанные С. А. Плетневой, скульптуры относятся к типу стоящих объемных статуй со средним абрисом. Датировка таким изваяниям определена в пределах втор. пол. ХІІ – нач. ХІІІ вв. [9, с. 63,70]. Таким образом, ведущим признаком святилища являются скульптуры на кургане, оформленные камнем в виде панциря, здесь же обнаружены следы жертвенника, кострища.

Всё ли в период существования святилища выглядело так, как мы прослеживаем сегодня? В путевых заметках Г. Рубрука отмечено: “Команы насыпают большие холмы над усопшим и воздвигают ему статую, обращенную лицом к востоку…” [11, с. 102]. Имеются также сообщения Низами о том, что им (статуям) подносили ритуальные изделия, оружие, исполняли жертвоприношения, но об умышленном уничтожении статуй ничего не сказано. Ситуация разрушения скульптур на святилище у с. Каменка, вероятнее всего, выглядела следующим образом. Обе статуи еще в половецкое время были выкопаны, уложены на поверхность кургана и посредством сильных ударов разломаны на крупные части, затем расколоты на более мелкие фрагменты, разлетевшиеся по поверхности панциря в пределах 2-2,5 м. Аналогичные действия по отношению к статуям, видимо, происходили на святилищах у с. Астахово, Уткино и других местонахождениях, связанных с языческой сакральностью [1, с. 199 – 209]. Однако не во всех случаях скульптуры подвергались полному разрушению. Статуи, изготовленные из очень прочных пород железистых песчаников, разбить на фрагменты не удавалось, тогда их как бы “обезглавливали” и, свалив, погребали.

Объяснения умышленным разрушениям скульптур могут быть различными: междоусобная борьба враждующих родов и племен кипчаков, связанная с переделом пастбищ, завоевание степей монголами, которые уничтожали покровительствующих половцам идолов. В нашем случае нельзя не учитывать ритуальный характер разрушения статуй сородичами в связи со смертью знатных воинов, в честь которых прежде были изготовлены и воздвигнуты скульптуры [12, с. 77]. На территории Приазовья, Подонья и Донбасса известны более десяти курганных комплексов-святилищ, на которых “засвидетельствованы” факты преднамеренно разбитых статуй. Правда, не все авторы, рассматривающие такое явление, занимают единую по этому вопросу позицию [2, с. 80-81]. С целью уточнения событий, содержания обрядов и действий, происходивших в святилищах, обратимся к материалам кургана 2, на котором обнаружен комплекс вещей, дополнивших информацию о действиях в местах сакрального характера.

Центральная часть этого кургана выглядела площадкой 16 м2, в форме квадрата со сторонами 3,8 х 4,2 м, заполненного мелкими камнями в виде щебня, разрушившихся под воздействием высокой температуры песчаниковых пород, здесь же была зола и кальцинированные кости животных.

В процессе расчистки пятна прослежено углубление — 0,45 м в виде квадрата со сторонами 3,5 х 4 м. На этом уровне на плитах компактно сложены оружие (стрелы, копьё), детали упряжки (стремена, удила, кольцо, пряжка), предметы амуниции (крючья, накладка).

Оружие. Стрелы (11 экз.) черенковые, изготовленные техникой ковки, десять боеголовковых, одна плоская двурогая. По характеру острия боевые стрелы двух типов: долотовидные типа “томары” [13, с. 94 – 95] и заостренные под углом до 400.

Регионом массового изготовления и применения таких наконечников следует считать Южную Сибирь, в частности, в IX – XII вв. в вооружении кыргызов [14, с. 325].

Одиночный экземпляр двурогой стрелы находит аналогии в кипчакских курганах Южного Урала, в пределах Сибири их связывают с охотничьим промыслом [15, с. 11], однако, кочевники восточноевропейских степей могли использовать и для поражения конницы противника.

К вооружению относим втульчатый (дл. 30 см), ромбовидно-уплощенный наконечник копья. Аналогии копья прослеживаем в погребениях кипчаков Южного Урала, в частности, в комплексах XII – нач. XIII вв., с наборами упряжного снаряжения: удилами и стременами такого же вида, как и из Каменки [16, с. 153; рис.75].

Упряжка. Стремена — 5 экз., арочной формы, двух типов. Арки четырех стремян оформлены серебряной плакировкой, орнаментами в технике скани. Ее нити (0,5 – 0,6 мм) вставлены и закреплены (вклепаны) кузнечным способом в специально проделанные бороздки рисуночного вида. Аналогии формам стремян, технике и сюжету орнаментов удалось найти в очень отдаленном от южных степей Восточной Европы регионе, в Прибалтике [17, с. 221]. Оба типа стремян распространены в системе упряжной амуниции кочевников XII – XIII вв. [18, с. 13, 115]. Аналогии стремян из Каменки известны в кочевнических курганах Южного Урала [16, с. 153 – 155].

Деталями упряжки являются пряжки, крючья, двусоставные удила XII – XIII вв. с подвижными кольцами [15, с. 8 – 10].

К числу редких вещей относим биметаллическую (сплав серебра и олова), дуговидную, литую пластину с четырьмя небольшими отверстиями. Пластина оформлена рисунками в виде барельефа, помещенными в рамку. Верхний ярус с изображением в фас трех личин медведей, средний ярус в горизонтальной проекции двух прямых и одной волнообразной линий, нижний ярус — орнамент из десяти вертикальных линий. Прямые аналогии художественно оформленной пластине пока не известны, но сходство с искусством и традициями тюркских племен все же заметно. Здесь привлекают внимание изображения медведей — представителей дикой лесной фауны Сибири. Скульптурный вариант этого животного известен на святилище у г. Донецка [1, с. 201, рис.2], в нашем случае находка является дополнительным свидетельством тому, что и в среде восточноевропейских кочевников азиатский тотем медведя сохранен [19, с. 63-67]. Скобовидная пластина удобно накладывается на запястье руки, и ее можно рассматривать как часть аксессуара половецкого костюма XII – нач. XIII вв. [9, с. 34 – 35]. Неслучайно на изваяниях степного Подонечья, среди хорошо сохранившихся, буквально “костюмированных” скульптур, на запястьях видны изображения как узких, так и широких “нашивок” [20, с. 124 – 125, табл. 11,2; 12,2; 29; 30,1; 33 и другие].

Итак, попытаемся воссоздать образ святилищ и обрядов, в них происходивших. Использование древних курганов с каменными перекрытиями при обустройстве сакральных мест неоднократно подтверждено, поэтому есть основание полагать, что и другие, здесь же расположенные холмы с каменными панцирями даже при отсутствии специальных сооружений типа оградок, вымосток одинаково могли быть “задействованы” в религиозных языческих обрядах, следовательно, можно говорить о комплексности сакральных памятников.

Иконографический образ изображений воинов, в сочетании с набором оружия, указывает на необычный социально-культурный статус святилища, связанного, видимо, с почитанием военной аристократии [9, с. 75 – 76]. Здесь исполнены обряды “умерщвления” статуй, подношения оружия, жертвоприношения животных и огнепоклонства, при котором были сожжены значительные объемы древесины, возможно, даже заведомо выстроенные бревенчатые конструкции [2, с. 72 – 77]. В этой связи есть основание полагать, что раскопанный комплекс мог быть сложным сакральным сооружением-святилищем, имевшим отношение явно не к родовым, тем более, семейным структурам половецкого общества [9, с. 74 – 76].

Хронология находок из святилища, в основном, согласуется с разработанной археологами классификацией вещей ранее раскрытых кочевнических захоронений конца XII – нач. XIII вв. Целостность схемы обоснована также датировкой круглых, объемных статуй [9, с. 70]. В этой связи скульптуры уточняют хронологию таких же половецких статуй, так как они в абсолютном большинстве происходят из случайных ситуаций, в основном без привязки к конкретным захоронениям или сакральным местам-святилищам и находкам из них. Не случайно на проблемы хронологии камнерезного искусства тюркских народов уже было обращено внимание [2, с. 81].

Этническую интерпретацию святилищ нельзя рассматривать вне близких во времени, хотя и отдаленных в пространстве степей Евразии сакральной направленности памятников тюрко-кипчаков и даже кыргызов. Они свидетельствуют о том, что половцы-кипчаки восточноевропейских степей являлись родственным этносом по отношению к южноуральским кимако-кипчакам. В этой связи святилища юго-восточных земель Украины не только уточняют этническую ситуацию степей в домонгольский период, реконструируют сложившийся у них социум, но и позволяют наметить пространства, занимаемые донецкими половцами в обширном массиве Дешт-и-Кыпчак [21, с. 152 – 163].

___________________________

1. Швецов М.Л. Половецкие святилища // СА. — №1, 1979.

2. Гугуев Ю.К. Половецкое святилище необычной конструкции на Северском Донце // Донская археология. — № 3 – 4 (12 – 13). — Ростов-на-Дону, 2001.

3. Гугуев Ю.К., Гуркин с. В. Половецкое святилище середины XI – начала XIII вв. на правобережье Нижнего Дона // Донские древности. — Вып.1. – Азов, 1992. – С. 126 – 128.

4. Прокофьев Р.В. Курганы с камнем на правобережье Северского Донца // Историко-археологические исследования в г. Азове и на Нижнем Дону в 2003 г. — Азов, 2004.

5. Евдокимов Г.Л. , Симоненко А.В., Загребельный А.И. Отчет о раскопках курганов у с. Астахово Свердловского района Ворошиловградской области в 1975 г. // НА ИА НАНУ. — Ф.6. — № 1975/50.

6. Евглевский А.В. Культовое захоронение половецких изваяний в святилище Мечетное поле Донбасса // Древние культуры Восточной Украины. – Луганск, 1996.

7. Грач А.Д. Древнетюркские изваяния Тувы. – М., 1961.

8. Шер Я.А. Каменные изваяния Семиречья. – М.-Л., 1966.

9. Плетнева с. А. Половецкие каменные изваяния // САИ. — Вып. Е 4-2. — М., 1974.

10. Евтюхова Л.А. Каменные изваяния Южной Сибири и Монголии // МИА. — № 24. — М., 1952.

11. Рубрук Г. Путешествие в Восточные страны. Гл.Х. — М.,1957.

12. Кубарев В.Д. Древнетюркские изваяния Алтая. – Новосибирск, 1984.

13. Худяков Ю.С. Вооружение енисейских кыргызов VI – XII вв. – Новосибирск, 1980.

14. Киселев с. В. Древняя история Южной Сибири // МИА. — №9. — М.-Л., 1949.

15. Иванов В.А., Кригер В.А. Курганы кыпчакского времени на Южном Урале (ХІІ – XIV вв.). — М., 1988.

16. Мажитов Н.А. Курганы Южного Урала VIII – XII вв. — М., 1981.

17. Кулаков В.И. Ирзекапинис. Неславянское в славянском мире // Stratum plus. №5. – СПб. – Кишинев – Одесса, 1999.

18. Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. — М., 1966.

19. Соколова З.П. Культ животных в религии. — М., 1972.

20. Красильников К.И. Древнее камнерезное искусство Луганщины. – Луганск, 1999.

21. Плетнева с. А. Кочевники южнорусских степей в эпоху средневековья. – Воронеж: ВГУ, 2003.

Світлана Біляєва (Київ), старший науковий співробітник Відділу

давньоруської та середньовічної археології Інституту

археології НАН України, кандидат історичних наук,

Олена Фіалко (Київ), старший науковий співробітник Відділу

археології раннього залізного віку Інституту археології

НАН України, кандидат історичних наук

Ізнікська кераміка

з розкопок Портового двору Аккерманської фортеці

Археологічні дослідження в Аккермані тривають понад століття. За цей час кількома поколіннями дослідників отриманий величезний корпус артефактів, частина якого вже віднайшла відображення в низці наукових публікацій, решта чекає на своїх аналітиків. Серед неоднорідних за матеріалом, функціональним призначенням, часом та місцем виробництва знахідок було отримано чималу колекцію виробів широко відомого центру художньої кераміки Туреччини – Ізніку. Частина цих виробів представлена в експозиціях та зберігається у фондах Одеського археологічного та Білгород-Дністровського краєзнавчого музеїв, Археологічного музею та Наукових фондах Інституту археології НАН України (Київ). Перший розгляд такого посуду з зібрань Одеського та Білгород-Дністровського музеїв на початку 80-х років минулого століття був зроблений О.С. Столярік. Автор відзначила, що у колекції Ізнікської кераміки з Білгороду-Дністровського (105 фрагментів) переважає кераміка першої половини XVI ст., до якої належать 60 уламків [4, 173-183]. У процесі подальших польових досліджень у Білгороді-Дністровському: в цитаделі, окремих частинах Гарнізонного та Цивільного дворів та поза межами фортеці на території античної Тіри були знайдені нові матеріали, які залишаються ще не введеними до наукового обігу. Отже, певні висновки щодо співвідношення матеріалів різних періодів на цій пам‘ятці поки відсутні.

Накопичення ізнікських матеріалів за час тривалих розкопок (1999 – 2007 рр.), що були проведені Міжнародною Південною Середньовічною експедицією (начальник С. Біляєва) у Портовому дворі, дозволяє звернутися до характеристики колекції і виявити певні тенденції у її складі. За станом культурного шару Портового двору виділяються матеріали: 1. Зафіксовані in situ, до яких належать закриті комплекси з найдавнішої частини турецької лазні, зокрема перекриті підлогою приміщення гіпокаусту; 2. Знахідки з культурного шару лазні та барбакану, який сформувався протягом функціонування цих об‘єктів до засипки останнього і планування поверхні; і нарешті, 3. Ті, що потрапили разом із переміщеним ґрунтом. На наш погляд, неоднорідні складові, які репрезентують колекцію, потребують спеціального дослідження. Проте завдяки хронологічно-типологічній класифікації ізнікської кераміки, яка достатньо представлена у наукових розробках багатьох авторів на матеріалах Туреччини, і насамперед, самого Ізніку та ізнікських імпортів, широко розповсюджених у світі свого часу [1-3; 5, VIII-IX; 7, 5-9; 8; 10, 73-120; 12-17], можливо відстежити певний розподіл матеріалів. На сьогоднішній день у Портовому дворі виявлено понад 500 фрагментів кераміки Ізніку. Попри те, що вони знайдені розпорошеними на відносно великій площі, всі вони пов‘язані з однією пам’яткою – Аккерманською фортецею.

Статистичний аналіз керамічного матеріалу, що походить з розкопок Портового двору фортеці, свідчить, що ізнікський посуд складає 3,4 % від загальної кількості. Для порівняння додамо, що частка цього посуду в Егейському регіоні дорівнює 0,3 % керамічного комплексу [16, 196]. У колекції Аккерману достатньо широко представлені всі фази розвитку ізнікської кераміки, кожна з яких характеризується відповідною кольоровою схемою декору та своєрідним набором орнаментальних елементів.

Перша фаза, як відомо, включає такі основні типи кераміки як: „Абрахам з Кютах’ї”, біло-блакитну кераміку, кераміку типу “Золотий Ріг” (1475/90-1525/30 рр.) з чітко відзначеною стадією колористичної гами (1500 – 1520 рр.), коли спочатку використовується світло-бірюзовий, а потім яскравий бірюзовий колір, і з’являється чорна смужка, яка обводить малюнок; дизайн збільшується у розмірі, мотив квітки та листа поєднуються у манері, більш пристосованій до декору кераміки; інколи також зустрічаються зображення тварин.

Друга фаза – Дамаська представлена варіаціями вже визначеної колористичної гами, але за виключенням червоного кольору (близько 1525 – 1550/5 рр.). Крім того, додаються нові кольори (оливково-сірий, блідо-рожевий, кобальт блакитний, пурпурний, брунатний та сірий) та розкішна напівнатуралістична рослинна орнаментація. До мотивів декору входять троянди, тюльпани, гвоздики, гранати, перисті листя та дерева. Серед елементів розпису є завитки хмар, стилізовані зображення batayi та rumi.

Третя фаза — Родоської кераміки або ізнікської поліхромної кераміки у червоно-бірюзово-зеленому та блакитному декорі з чорним обведенням (близько 1550 – 1600 рр.). Цей численний тип Ізнікської кераміки представлений високоякісним посудом. Дизайн наслідує Дамаському періоду, але у цей період з’являються і нові особливі зображувальні мотиви. Всі види анімалістичних мотивів, птахи, фантастичні істоти: гарпії та дракони, кораблі та човни, дуже часто використовуються геометричні мотиви. Флористичний дизайн стає доволі реалістичним з залученням великого листя.

Виробництво в Ізніку продовжується і у першій половині ХVII ст., проте після 1600 р. якість кераміки значно погіршується. Дизайн ще наслідує традиції старих зразків з невеликою групою мотивів. У цей період широко продукуються антропоморфні фігури, зображення будинків та карикатурних тварин. Виробництво повністю зникає наприкінці XVII ст. [5, VIII-IX].

Як відомо, хронологія цих фаз встановлена на основі абсолютно датованих посудин та кахлів з датованих будинків з врахуванням посилань у писемних джерелах [11, 245; 17, 159].

З іншого боку, для великих колекцій, які мають багато досить дрібних фрагментів від різних форм посуду з археологічних розкопок, зокрема таких як колекція з Портового двору, необхідний детальний опис елементів декору, в основу якого може бути покладений аналіз значної серії знахідок, що охоплює 670 зразків орнаменту, здійснений А. Акар [5, VIII-IX].

За попередніми даними аналізу колекції з Портового двору (як і у висновках О.С. Столярік) підтверджується тенденція до певного переважання матеріалів ранньої фази декоративних схем. Це свідчить, що його надходження на Північну периферію Османської імперії починається відразу ж після захоплення Аккерману у 1484 р., тобто, співпадає з початком виробництва Ізнікського напівфаянсу (кварц-фритта, кварцевая паста), який припадає на останню чверть ХV – початок ХVI ст. (1475 – 1510 рр.), коли починає продукуватися біло-блакитний посуд. Саме на посуді цього типу розпис нанесений у вигляді маленьких, дуже деталізованих зразків з чудовими смужками, складними візерунками та штриховкою. Окремі мотиви нагадують османські манускрипти, у дизайні яких простежується потужний вплив Китаю та Центральної Азії: [5, VIII]. Керамічні вироби, що знайдені в Портовому дворі, а також зразки, наведені О.С. Столярік, представлені фрагментами посудин закритих (глеки з покришками і без покришок, кухлі, пляшки) та відкритих (миски, тарілки, піали, блюдця) форм. Найбільш ранній період – „Абрахам із Кютах’ї» репрезентований фрагментами тарілок, глеків, мисок, піал, покришок (Рис. 1, 2). До блакитно-бірюзово-білого посуду належать деякі фрагменти тарілок, зокрема край тарілки із яскраво виразним блакитним та бірюзовим тоном та фрагмент стінки посудини з анімалістичним зображенням, можливо оленя (Рис. 1, 2). Фрагменти тарілок, грушоподібних бутилів, стінки та донця глеків, миски, покришки декоровані характерним для типу Золотий Ріг мотивом спіралі і квітковим орнаментом (Рис. 2).

Рис. 1. Кераміка Ізніку кінця XV початку XVI ст.

Аналогії цим знахідкам зустрічаються серед керамічних колекцій музеїв у Туреччині та багатьох країнах Європи та Азії, зокрема України, Угорському Національному музеї у Будапешті, Британському музеї та інших музеях світу [3, 40; 6, 25; 7, 6].

Рис. 2. Кераміка Ізніку кінця XV початку XVI ст.

Наступні періоди розвитку Ізніку – Дамаський та Родоський також представлені зразками посуду, з численною перевагою останнього (Рис. 3). До Дамаської групи належать фрагменти тарілок, кухлів, глеків, піал із специфічними зображеннями квіток блакитного, оливкового, бірюзи та світло-бузкового тону, та фрагменти миски-чаши з гранатом на блакитному фоні та квіткою білого кольору із бузковим пестиком (Рис. 3). Аналогії аккерманським зразкам фаянсів „Дамаської групи” відомі серед кераміки Садберг Ханим музею, є подібні тарілки в музеї Вікторії та Альберта у Лондоні, серед них і екземпляри з характерними кольорами та зображенням гранату [6, 26; 5, XII; 14, 295, resim 25].

Найбільш широко представлені вироби „родоської групи” (1550 – 1600 рр.) з виразним чорним контуром розпису, включенням томатно-червоного та зеленого тону. На них зображені тюльпани, риб’яча лузга, в оформленні бордюрів задіяні волюти або завитки (Рис.3) Це тарілки, кухлі, глеки, чашки, вази, фрагменти фігурної посудини з виступом і ручок кухлів

Рис. 3. Кераміка дамаського та родоського періодів

прямокутної та округлої у перетині форми. До цього ж часу належать фрагменти посудин із зображенням розкішної червоної гвоздики з зеленим листям та тюльпану (Рис. 3, 4). Аналогії цим знахідкам є у багатьох музейних зібраннях [6, 28-29, fig.1.26-29, 33-35, fig.1.39 – 40].

Крім того, знайдено кілька фрагментів посудин із зображенням вітрильників (Рис. 3). Аналогії їм відомі серед виробів родоського типу багатьох колекцій ізнікської кераміки ХVII ст., де є фаянсові кухлі, глеки та тарелі [7, 9; 5, 84-87].

Попри розмаїття форм виробів, що репрезентують всі періоди ізнікської кераміки, колекція з Портового двору відбиває лише один напрямок виробництва посуду – столового. Інший напрямок – виробництво кахлів для оздоблення стін монументальних будівель тут практично не представлений – фрагменти таких виробів залишаються поодинокими знахідками.

Проте на теренах Туреччини XVI ст. – періоду найвищого розквіту Османської імперії, все більшого значення набував інший вид ізнікського фаянсу – кахлі, якими були прикрашені найвидатніші монументальні споруди Туреччини, розкішні покої султанів, палац Топ-Капу. У зв’язку із

Рис. 4. Кераміка родоського періоду

величезним попитом на кахлі і широким розмахом монументального будівництва уряд запровадив державну регуляцію керамічного виробництва, штучно обмеживши виготовлення посуду на користь збільшення виготовлення кахлів.

Кераміка Ізніку належить до кола предметів побуту, які увійшли в ужиток султанів та представників вищих кіл Османської імперії і навіть еліти європейських країн [9, 161,174]. Тому появу численних партій такого посуд можливо розглядати як ознаку присутності представників османської еліти та показником значення Аккерману як одного з трьох головних торгово-економічних центрів Північного Надчорномор’я, окрім Кілії та Кафи.

Завдяки високому художньому рівню, відносно вузькому періоду побутування та точно датованим окремим фазам виробництва керамічна продукція Ізніку має надзвичайно важливе значення для визначення, з одного боку, хронологічних рамок окремих комплексів і цілих зібрань матеріалів з пам’яток, розташованих в межах великої Османської імперії (і зокрема її периферії) та за її кордонами, а з іншого – характеристики культури населення кінця XV – першої половини XVIІ ст.

______________________

1. Кверфельдт Э.К. Керамика Ближнего Востока. Руководство к распознанию и определению керамических изделий. – Л., 1947.

2. Кубе А.Н. История фаянса. – Берлин, 1923.

3. Миллер А.Н. Художественная керамика Турции. М., 1972.

4. Столярик Е.С. Турецкая художественная керамика ХУІ в. из Белгорода-Днестровского // Памятники римского и средневекового времени в Северо-Западном Причерноморье. – К., 1982. – С. 173 –183.

5. Akar A. Treasury of Turkish designs. – New York., 1988. – C.VIII –IX.

6. Altun A. Iznik// Sadberk Hanim Muzesi. Turk Cini ve Seramicleri. Istanbul, 1991.

7. Aslanapa O. Iznik kazilarina gore osmanli keramik sanati// Kultur ve sanat, 1989. – №4. – P. 5 –9.

8. Atasoy N. and Raby. Iznik: The Pottery of Ottoman Turkey. – London, 1994.

9. Carrol L. Archaeology of Non-elite consumption in Late Ottoman Anatolia// Uzi Baram, Linda Carrol. A Historical Archaeology of the Ottoman Empire. – New York, 2000.

10. Carswell J. “Ceramics”, Tulips, Arabesques and Turban (ed. Y. Petsopoulos). – London, 1982. – P.73 –120.

11. Hayes J.W. Excavations at Sarachane in Istanbul II: The Pottery. – Princeton, 1992.

12. Lane A. Later Islamic Pottery. – London, 1957.

13. Oney G. Turkish Ceramic Tile Art. – Tokyo, 1976.

14. Oney G. Turk cini ve seramic sanati// Ваslangicindan Bugune Turk Sanati. –Ankara, 1993. – P. 281 –310.

15. Rogers J.M. Islamic Art and Design. – London, 1983.

16. Vroom J. After Antiquity. Ceramic and society in the Aegean from the 7th to the 20th century A.C. Leiden, 2003.

17. Vroom J. Byzantine to modern pottery in the Aegean. Parnassus Press, 2005.

Олена Харитонова (Дніпропетровськ), аспірантка кафедри

історіографії, джерелознавства та архівознавства

Дніпропетровського національного університету

Українське гутне скло в турецькому

археологічному комплексі XVII століття

Серед численних пам'ятників Таманського півострова особливе місце займає городище Гермонаса — Тмутаракань, що розташоване в центральній частині станиці Тамань на високому береговому плато.

Головна особливість пам'ятки — потужність культурного шару, що сягає 12 м [7, с. 8]. На її території в різний час проживали вихідці із Стародавньої Елади, Понтійського царства, Римської імперії, Візантії, Великої Болгарії, Хазарського каганата, Київської Русі, Половецького ханства, Золотої Орди, Генуезької республіки, Турецької Порти, Російської імперії. В різні періоди місто називалося Гермонаса – Таматарха – Симкеру – Тмутаракань – Матарха – Матлука – Матрега – Тамань.

З XVI ст. містом володіла Османська імперія. Турки будують у східній частині Таманського городища фортецю Хункала. Остання функціонувала аж до приєднання Криму і Тамані до Росії в 1783 р. [7, с. 8].

У 2004 р. під час роботи археологічної експедиції під керівництвом Е. Р. Устаєвої при дослідженні сміттєвої ями турецького періоду на городищі серед уламків кераміки XVII ст. знайдений великий фрагмент шийки (d – 4 см) скляної посудини аквамаринового кольору темнішою ручкою. Виріб декорований накладним розчленованим пружком, а його широка потроєна ручка прикрашена фігурними виступами. Посудина, яка за формою нагадувала глиняний глек, із круглим розеткоподібним денцем, скоріш за все українського походження (за аналогією з київськими [10, с. 84], полтавськими [8, с. 126], дніпропетровськими [9, с. 52] знахідками). За якістю гутного скла (в скломасі присутні пухирці повітря) виріб можна датувати 2-ю половиною XVII ст. Виробництво подібних скляних глеків було широко розповсюджено на українських землях від Києва до Нижнього Подніпров’я в XVII – XVIII ст. Скляні предмети на той час вироблялися в спеціальних майстернях – гутах, звідки і назва скла – гутне. Технічний рівень гутного склоробства XVII – XVIII ст. був невисокий, кустарний, в скломасі присутні пухирці повітря, дрібний пісок тощо. Дана знахідка може свідчити про існування торгівельних та культурних зв'язків між мусульманським Сходом (турками, татарами) і українцями-християнами.

Турецький фактор виникає одночасно з формуванням Запорозької Січі як нового елементу військово-політичних реалій степового кордону між Європою та Азією у середині ХVI ст. Це пояснюється положенням Запорозької Січі, що знаходилася між Литвою, яка вже тоді була під польським впливом та Кримським ханством — васалом Стамбула [6, с.100]. Таким чином, геополітичний чинник вимагав з’ясування відносин між Січчю та Портою. Ще в 1553 р. Дмитро Вишневецький відвідав столицю Османської імперії, де його з початку дуже добре зустріли. Там він, швидше за все, узяв на себе зобов'язання, яких не виконав і тому після серії нападів на турецькі володіння на Дніпрі і Чорноморському узбережжі та на Молдавію був страчений у Стамбулі через десять років [2, с. 61]. Проте так чи інакше — незалежно від козацьких морських походів за здобиччю на турецькі володіння в Європі і Малій Азії (які українська сторона розглядає як помсту за татарські напади на українські землі) не підлягає сумніву, що протурецька орієнтація в українській політиці виникає ще в 60-х роках ХVI ст.

В ХVII – ХVIII ст. протурецькі тенденції охопили українське суспільство, що було пов'язане з польським католицьким наступом на православ'я [2, с. 61]. Центром православної церкви був Константинопольський патріархат, що знаходиться в Стамбулі. У свою чергу, платформа українського православ'я відповідала османській політиці того часу. Для Порти розповсюдження унії в Україні, а особливо серед козацтва, означало б посилення позицій папства, традиційного ворога Стамбулу. Так, в ХVII – ХVIII ст. протурецькі тенденції розповсюдилися серед козаків – у 1641 р. про це говорили навіть у Полоцьку, посилаючись на вислів козаків «Ми за короля возьмем турецкого царя» [2, с. 62] Так, на різних етапах своєї політичної діяльності турецьку протекцію визнавали або старалися її отримати такі українські гетьмани: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко та інші [4, с.80 – 87].

У ХVII – ХVIII ст. зовнішня політика козацтва орієнтувалася традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних або східних держав [5, с.90-100]. Проте разом з цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 р., існувала, а іноді й домінувала інша концепція, з якої починалася нова лінія політики по відношенню до Туреччини. Вона висувала на перший план союз України з Туреччиною і Кримом (або тільки з однією з цих держав) на противагу планам і зусиллям Польщі і Російської імперії заволодіти українськими землями [4, с. 81]. У військовій сфері турецько-українські відносини в ХVII–ХVIII ст. мали форму взаємодопомоги і заключення військових союзів. Турки і козаки запозичали один в одного елементи військової культури. Так, козацький полковник за прикладом турецького санджак-бея об'єднував у своїх руках цивільну і військову владу. Бунчук носили як над головою паші, хана, так і над головою козацького гетьмана [2, с. 23]. Перейняли вони також один у одного тактику, озброєння і т.п.

Слід зазначити, що Туреччина не претендувала на Дике Поле, яке вважала нічиєю територією [6, с. 99 – 100]. Звичайно, були і військові конфлікти, оскільки торгівля людьми і грабіж сусідів були одним з важливих джерел існування Кримського ханства, васала Порти. В основі цих конфронтацій знаходився промисел, тут не існувало непримиренної ворожнечі, оскільки головною метою була нажива. Торгівля людьми у той час вважалася найприбутковішою на прикордонні, тому таким промислом не нехтували жителі обох сторін кордону [6, с. 101]. У зв'язку з цим під час сутичок прагнули уникати втрат убитими. На промисел виходили маленькими підрозділами (в межах 50 чоловік). Така тактика дозволяла татарам рухатися на великій швидкості, непомітно обходити варту, нападати на населений пункт, брати полонених і швидко відходити [3, с. 22]. Тактика боротьби з такими нападами зводилася до погоні, а наздогнавши, відбивали здобич. Козаки теж знищували татарські і турецькі поселення на півдні кордону. Забирали полонених і коней. За людей отримували викуп, а коней продавали. Турки безпосередньо, в основному, не брали участь в цих набігах, а давали татарам своїх коней, за що одержували половину здобичі (за оренду коней) [3, с. 23].

Між козаками та турками існували й економічні відносини. Так, наприклад, кримські хани дозволяли козакам ловити рибу в чорноморських лиманах та берегових водах Азовського моря. А козаки дозволяли татарам кочувати та пасти худобу на українських землях. Також наявність економічних відносин між мусульманським і християнським світами можуть підтвердити знахідки з Богородицької (Новобогородицької) фортеці. Пам'ятка розташована на правому березі р. Самара поряд із сучасним селищем Шевченко Самарського району м. Дніпропетровська. ЇЇ будівництво почалося в березні 1688 р. за наказом московського уряду як головної бази забезпечення кримських походів російських військ. На території об’єкта, окрім скляних виробів, аналогічних знайденому при дослідженні сміттєвої ями турецького періоду на городищі Гермонаса – Тмутаракань, присутні й окремі фрагменти турецького напівфаянсу з міст Ізник і Кютах’я. Також були виявлені монети Кримського ханства ХVII ст.

Великий вплив на українське суспільство мала східна мода, оскільки незалежно від військового стану на степовому кордоні через Україну з Туреччини, Ірану, Індії та Єгипту, до Європи йшли торговельні каравани з тканинами, одягом, парфумерією та іншими предметами туалету. За східними зразками на українських землях засновували мануфактури, а також використовували досвід турецького будівництва фортець [3, с. 18]. У домашньому побуті українці запозичали ряд східних блюд і напоїв (каву, щербет, халву і т. п.), а також деякі побутові ритуали. Звідси слідує, що турки, татари і козаки зазвичай мирно співіснували і між ними не було непримиренної ворожнечі (хоча багато дослідників стверджують зворотне [5, с. 90 – 99] ).

Таким чином, ми бачимо, що в нашому випадку археологічний матеріал підтверджує історичні дані про наявність політичних, економічних, культурних і інших українсько-турецьких зв'язків.

_____________________________

1. Векленко В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці / Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. // Український археографічний щорічник. — Вип. 8 – 9. – К.-Нью-Йорк, 2004. — С. 190 – 221.

2. Дашкевич Я. Протурецька орiєнтацiя ХVI–ХVII ст. в Україні та мiжнароднi відносини // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: збiрник наукових праць. — К.: Денеб, 2004. — С. 60 – 66.

3. Дніпропетровськ: віхи історії. – Дніпропетровськ, 2001.

4. Сергiйчук Б., Сергiйчук В. Iсторичнi традицiї порозумiння мiж українським i турецьким народами / Сергiйчук Б., Сергiйчук В. // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: збірник наукових праць. – К.: Денеб, 2004. — С. 60 – 66.

5. Станiславський В.В. Збройнi сили Гетьманщини та Запорiжжя в боротьбі з

Османською iмперiєю в 1695 – 1696 рр. за даними неопублікованих листiв Iвана Мазепи // Сiчеславський альманах. Збiрник наукових праць з iсторiї українського козацтва. – Вип. 1. – Дніпропетровськ: НГУ, 2005. — С. 90 – 100.

6. Стороженко І. Воєнна доктрина Кримського ханства кінця ХV – середини ХVII ст. //Україна–Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: збірник наукових праць. — К.: Денеб, 2004. — С. 99 – 103.

7. Устаєва Э.Р. Камни прошлого // Оранжевая медуза. – Июнь, 2004.

8. Ханко О.В. Гутне скло ХVII – ХVIII столiть з Полтави //Археологічний лiтопис Лiвобережної України. — № 2. — 2001. — С. 125 – 127.

9. Харитонова Е.В. Гутное стекло ХVII – ХVIII вв. (по материалам Новобогородицкой крепости) // Маtегiаls of final international scientifically-practtical conference. The science theory and practice. — Vol. 11. History Czech, Ukraine, Rassian, 2005. — P. 50 – 53.

10. Шовкопляс А.М. Некоторые гутные изделия из Киева // Культура средневековой Руси. – Л.: Наука, 1974. — С. 81 – 85.

Олександр Юрченко (Переяслав-Хмельницький), старший

науковий співробітник сектору Постійнодіючої

Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції Національного

історико-етнографічного заповідника “Переяслав”

Турецькі фаянсові люльки з Переяслава-Хмельницького

Під час очищення річища р. Трубіж між шлюзом та пішохідним мостом на південно-східній околиці м. Переяслава-Хмельницького (вул. Гімназійна) з дна ріки було піднято турецьку фаянсову люльку (Рис. 1.3; рис. 2..2).

Форма люльки пуп’янкоподібна. Чашечка розділена вузьким пояском на дві частини: розширену, округлу – нижню і циліндричну, меншу в діаметрі – верхню. Кожна частина короткими прокресленими лініями поділена на сектори, площа яких заповнена штампованим рослинним орнаментом у вигляді розеток та листя. У верхній частині квіткові розетки складаються в триярусні композиції. Низ чашечки за допомогою коліщатка орнаментовано штампованими лініями, які радіально розходяться від центру до країв тулійки. Тулійка коротка, з вісьмома гранями, потовщена на кінці і оздоблена зубчастим штампом. Кут між нею та чашечкою складає 400. З правого боку тулійка має авторське клеймо з арабським написом (Рис. 1. 4).

Тісто світло-коричневого, місцями сірувато-чорного кольору, щільне, добре відмулене, з домішкою дрібних включень. Поверхня лискована, внутрішня порожнина чашечки й тулійки також підлощена. Отвір, проколотий через тулійку, на межі з нижньою частиною чашечки овальний, приплюснутий. Його зроблено після того, як виріб у середині був підлощений, про що свідчить піднятий догори проколом шматочок лощеної стінки чашечки. В цілому люлька якісно і охайно виготовлена.

З Переяслава-Хмельницького походять ще чотири люльки аналогічного типу, які різняться лише за орнаментними композиціями та розміщенням клейм. Всі екземпляри належать до підйомного матеріалу.

Про місцезнаходження однієї з них нічого невідомо, окрім того, що вона знайдена в межах міста і нині знаходиться в приватній колекції (Рис. 1. 2). Інша походить з площі розкопу 2 по проспекту Червоноармійців

(вул. Жовтневій), 26. Розкоп було закладено на місці землянки першої-другої чверті ХVIII ст. Датування базується на знахідках кераміки, а також монети “Деньга" 1737 р. в шарі I заповнення житла, який відносився до часу припинення існування споруди як житлової одиниці [7. 20 – 21]. Поруч із землянкою разом з уламками посуду знайдено керамічну люльку (Рис. 1. 1; рис. 2. 1). Третя випадково знайдена в 1952 р. на землях радгоспу “Переяславський” (околиця міста), ймовірно, під час рятівних розкопок могильника черняхівської культури експедицією ІА АН УРСР під керівництвом В. К. Гончарова (Рис. 2. 3) [4]. Поруч, на дворищі радгоспу трапляються знахідки кераміки пізньосередньовічного часу, які фіксують місце розташування хутора того часу, котрий тяжів до Київського передмістя Переяслава ХVII – ХVIII ст. Четверта люлька випадково знайдена в межах міста у тому ж 1952 р., ймовірно, під час роботи Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції АН СРСР та АН УРСР під керівництвом М. К. Каргера (Рис. 2. 4) [6]. Чотири з п’яти люльок зберігаються у фондах Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”.

Подібного типу вироби, датовані кінцем ХVII – початком ХVIII ст. або власне ХVIII ст. знайдено в Полтаві, Харкові, Києві, Львові, на місці Новобогородицької фортеці ХVIII ст. [1. 80, 106, мал. 44. 2; 5. 129, рис. 1. 16; 8. 60, рис. 19. 2, 63; 9. 359, рис. 4. 3].

Всі знахідки, як переяславські, так і з вище названих населених пунктів, за манерою виготовлення й оздоблення не мали нічого спільного з виробами тогочасних українських гончарів і, напевно, потрапили сюди як імпорт.

Аналогії даному типу люльок зустрічаються на території колишньої турецької фортеці м. Очакова в культурному шарі ХVIII ст. [2. 56; 3. 74]. Виготовлені вони високоякісно, прикрашені штампованим орнаментом, мають одне-два клейма з арабським написом [3. 74].

Порівнюючи між собою переяславські та очаківські люльки за стилістикою, технікою, манерою виконання, варто відзначити їх цілковиту схожість. Виключення становлять лише елементи декору.

Сам факт малочисельності турецьких люльок вказує на те, що, швидше за все, вони потрапили до пізньосередньовічного Переяслава та інших українських населених пунктів у якості козацьких трофеїв, здобутих під час Азовських походів 1695 – 1696 років та російсько-турецьких воєн 1735 – 1739, 1768 – 1774, 1787 – 1791 років. Отже, часом побутування турецьких фаянсових люльок в межах сучасної України слід вважати останню чверть ХVII – ХVIII ст.

________________________________

1. Археологія українського козацтва XVІ – XVІІІ ст. / Телегін Д.Я., Винокур І.С., Титова О.М., Свєшніков І.К. та ін. — К.: ІЗМН, 1997. — 336 с.

2. Біляєва С.О., Виногродська Л.І., Сухобоков О.В., Ерзой Б. Археологічні дослідження в Очакові // АВУ 1997 – 1998 рр. — К.: ІА НАНУ, 1998. — С.55 – 57.

3. Біляєва С.О., Фіалко О.Є. Охоронні розкопки в Очакові у 2003 р. // АВУ 2002 – 2003 рр. — К.: ІА НАНУ; Шлях, 2004. — Вип. 6. — С. 74.

4. Гончаров В.К., Махно Є.В. Могильник черняхівського типу біля Переяслава-Хмельницького // Археологія. — К., 1957. — Т. 11. — С. 127 – 144.

5. Заїка І.В. Нові матеріали доби пізнього середньовіччя з Харківщини // АЛЛУ. – 2001. — № 2. — С. 128 – 129.

6. Каргер М.К. Раскопки в Переяславе-Хмельницком в 1952 – 1953 гг. // СА. – 1954. — Т. 20. — С. 5 – 30.

7. Сикорский М.И., Бузян Г.Н., Буйлук Н.М., Товкайло Н.Т. Отчет Переяслав-Хмельницкой археологической экспедиции за 1986 год // НА ИА НАНУ. – 1986/164. — 41 с.

8. Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // АЛЛУ. — 2000. — № 1 – 2. — С. 54 – 66.

9. Шишак В., Лукомський Ю., Осаульчук О., Андреєв С. Рятівні розкопки на парцелях Валова, 15 та Братів Рогатинців, 18 у Львові протягом 2002 – 2003 рр. // АВУ 2002 – 2003 рр. — К.: ІА НАНУ; Шлях, 2004. — Вип. 6. — С. 355 – 360.

Чулпан Зарипова-Четин (Мугла, Турция),

доцент университета,

кандидат филологческих наук

Приметы и верования в коротких песнях татар

Короткие песни (кыска жырлар) — один из самых популярных жанров татарского устного народного творчества. Где бы татары не проживали – в Поволжье, в Прикамье, в Приуралье или в Сибири – в каждом городе, в каждой деревне непременно можно услышать короткие песни, которые через века донесли до нас правду жизни посредством тончайших душевных переживаний народа.

Короткие песни татар, состоящие из четырех строк, высказывают единство содержания. Обычно первая строфа нас подготавливает к той мысли, которая дается во второй строфе. То есть та мысль, которую народ хотел донести до нас, обычно кроется в третьей и четвертой строках. В коротких песнях татар находят отражение такие темы, как повседневная жизнь, переживания общественного и личностного характера, мужество, надежда на светлое будущее, тоска по родине, трагическая судьба татарской женщины, чувства и переживания шакирдов, дружеские и родственные отношения, философия жизни и смерти, любовь, разлука и т.д. Кроме того, народ четко выразил в коротких песнях и свою веру в приметы, судьбу и сны. То есть во все то, что было органически вплетено в его жизнь с самых первых дней существования.

Людям во все века было свойственно искать ответы на вопросы, зарождающиеся в их душе, в разных знаках и символах. Так рождались приметы. Одни из них предвещали добро, другие толковались как предзнаменование горя. Цвет глаз, строение зубов, икота, подергивание века – народ во всем пытался найти скрытую информацию о будущем. Неудивительно, что эти приметы органически вплелись и в тексты коротких песен, целиком построенных на душевных переживаниях народа и наилучшим образом отражающих его повседневную жизнь. Так, например, влюбленная девушка, по цвету глаз пытается определить мужской характер и приходит к такому выводу:

Ышанмагыз кара күзгә, Не верьте черным глазам,

Кара күзләр алдаучан; Они бывают обманчивы;

Соры күзләр яр сайлаучан, Серые глаза разборчивы,

Зәңгәр күзләр ташлаучан. 4925*. Голубоглазый вас бросит.

Или, например, татары верили в то, что большое расстояние между зубами является признаком того, что их хозяин не умеет держать секреты:

Аклы ситсы күлмәгеңнең Кончики рукавов твоего белого

Җиң очлары каралы; Платья черного цвета;

Авызыңда сүз тормыйдыр, Вряд ли умеешь держать секреты,

Тешең бигрәк аралы. 4302. Уж больно редки твои зубы.

Если же кто-то начинал икать, то это было признаком того, что его вспомнил любимый (любимая) или просто кто-то из близких:

Биек тауның башларында На вершине высокой горы

Карчыгадыр канат кагынган; Ястребы взмахнули крылами;

Очкылык тотса, тот исеңдә - Если икнешь, помяни мое слово -

Мин булырмын сине сагынган. 1862. Значит, я по тебе скучаю.

Подергивание века также было признаком доброго или худого исхода дела. Если подергивало правое веко – исход обещал быть добрым. Если подергивало левое веко – надежды на добрый исход было мало.

Алтын алка авыр тарта, Золотая серьга тяжела,

Алты мыскалдан арта; Больше шести золотника;

Ниләр күрәсем бар икән, Что за беда ожидается,

Сул күз кабагым тарта. 290. Подергивает левое веко.

Самые часто встречаемые приметы в коротких песнях татар – это те, которые связаны с судьбой человека. Рождению человека, по древнему поверью, всегда сопутствовали различные приметы. Иногда эти приметы предвещают физическую красоту и обаяние. Например, как в этой короткой песне:

Кичә атна кич булган, Вечер был вечером четверга,

Атна кичне ай тулган; В четверг же было полнолуние;

Ай тулганда җанкай туган, В полнолуние родилась моя милая,

Шуңа бик матур булган. 3489. Поэтому она так прекрасна.

Здесь надо отметить, что среди татар существовало поверье, что ребенок, рожденный в полнолуние, отличается особой красотой. Особенно, если это девочка. В поэзии существует даже традиция сравнивать лицо красавицы с полной луной. Видимо поэтому парень, обращаясь к своей возлюбленной, пытается объяснить ее красоту тем, что она родилась в полнолуние. Тем более в святой для татар день недели – в четверг.

Красивая девушка, вызывающая восторг окружающих, всегда была подвержена опасности сглаза. Поэтому неудивительно, что у всех народов существовали всевозможные обереги, ограждающие красоту и здоровье от сглаза. В одной татарской короткой песне парень выражает удивление, как же девушка выросла до этих лет и никто не сглазил ее красоту:

Күпер буе күк чәчәк, Около моста голубые цветы

Ничек үскән җил тими; Как же они выросли, не

поддавшись ветрам;

Кашы кара, буе зифа, Брови ее черны, а стан строен,

Ничек үскән күз тими. 3633. И как только ее не сглазили.

Однако татарский народ верил и в то, что не обязательно родиться красивым. Была бы судьба счастливой — вот что главное для человека. В

народе существовала даже такая примета, что рожденные красивыми часто бывают несчастными. Это нашло отражение и в коротких песнях:

Безнең авыл – зур авыл, Наша деревня – большая деревня,

Кыйбладан исә давыл; С востока веет ветер;

Булма матур, бул бәхетле, Не будь красивым, а будь

счастливым,

Бәхетсезлек бик авыр. 483. Несчастье – тяжкая обуза.

Предвестником несчастливой судьбы могли быть и расположение звезд, и месяц рождения, и определенный период в жизни родителей, и события, произошедшие непосредственно после рождения:

___________________

* Здесь и далее указан порядковый номер коротких песен, который дан вкниге: Татар халык иҗаты. Кыска җырлар. Казан: Татарстан китап нәшрияты, 1976.

Мин кайгылы, мин кайгылы, Я несчастен, я несчастен,

Мин кайгылы булганмын; Я оказался несчастливым;

Әнкәемнең бик кайгылы Потому что я родился в тот день

Көннәрендә туганмын. 503. Когда моя мать была несчастна.

В одной из коротких песен причина несчастливой судьбы героя объясняется тем, что он был рожден в мусульманский месяц сафар, который татарами воспринимался тревожным и зловещим. Даже сны, видимые в этот месяц, не предвещали ничего хорошего:

Сандугачлар кайда сайрыйдыр – Где заливаются соловьи —

Саз буйларында каенда; У реки на березе;

Без бәхетле бала булсак, Суждено бы быть нам счастливым

Тумас идек сәфәр аенда. 56. Не родились бы мы в месяце сафар.

Существует в татарском сознании и такая примета, что счастливый ребенок не остается сиротой, он растет в полной семье, ощущая ласку отца и матери. Вот что сказано об этом в одной из коротких песен:

Суда йөзә белә микән Умеет ли плавать

Кызыл сусар баласы; Дитеныш красной куницы;

Бәхетле булган баланың У счастливого ребенка

Тигез ата-анасы. 294. Есть и отец, и мать.

Татары, пытаясь найти ответ на свои злосчастья, причину несчастной судьбы видели и в том, что младенцем их клали в люльку, которую поддерживала жердь из березы:

Кистем каен, кистем каен, Срезал я березу, срезал я березу,

Кисмәдем каен башын; Но не срезал ее макушку;

Каен сиртмәләрдә үстем – Вырос я на березовой жердочке -

Шуңа кайгылы башым. 449. Оттого несчастна моя головушка.

Береза в сознании татар является символом горя. Может этому способствует близость произношения слов каен (береза) и кайгы (горе)? Береза по сей день ассоциируется у татар с кладбищем, так как существует традиция сажать это дерево на могилу. Береза, посаженная близ дома, тоже считалась и считается предвестницей горестной жизни:

Ызба артында куагым Дерево, что сзади дома,

Каен булмаса иде; Не было бы березой;

Күкрәгемнең эчләрендә В груди моей, в самом сердце

Кайгым булмаса иде. 361. Не было бы горя.

Бара торган юлларыңда На своем пути

Каен булмасын икән; Не наткнуться бы на березу;

Каен булса булсын икән, Если и наткнешься на березу,

Кайгың булмасын икән. 482. Не наткнуться бы на горе.

Если верить в приметы, то многие беды суждены человеку с рождения, но причиной некоторых из них можем быть и мы сами. Каждому человеку свойственно на протяжении жизни разбивать сердца родителей и близких людей. Не поэтому ли последующие несчастья уже начинают восприниматься нами как их проклятья?

Әткәй дә каргагандыр, И отец, видимо, проклял,

Әнкәй дә каргагандыр; И мать, видимо, прокляла;

Ике каргыш бергә килеп Два проклятья, объединившись в одно,

Бәхетемне каплагандыр. 1375. Прикрыли, должно быть, мое

счастье.

Однако человек — дитя природы — понимал, что обидеть можно не только живого человека. Даже цветы, безжалостно сорванные нами по детской шалости, могут затаить обиду и наслать проклятья:

Сабый чакта усал идем, Ребенком я был злобным,

Гөл ботагын каердым; Отодрал ветку розы;

Гөл каргышлары төшкәндер, Видимо ее проклятье на мне,

Син дустымнан аерылдым. 3693. Я расстался с тобой, друг мой.

Татары во все времена верили, что судьба каждого человека предрешена задолго до или же в час его рождения. Желание изменить предначертанное ни к чему не приведет, остается только повиноваться воле Аллаха. Написанное на лбу, увы, не стереть ладонью:

Кыр казлары каңгылдаша Дикие гуси гогочут,

Су өсте томан көнне; Когда стелется над рекой туман;

Безнең башлар ни күрәсе То, что нам суждено прожить,

Язылган туган көнне. 568. Предначертано в день рождения.

Агыйделкәйләрнең аръягында На том берегу реки Белой

Ак самавыр кайный җил белән; Самовар кипит на ветру;

Маңгайларга язган язмышны То, что написано на лбу,

Сыпрып ташлап булмый тир белән 123. Не сотрется с потом.

Иртә торып тышка чыксам, Как выйду утром на улицу,

Мулла әйтә азанны; Молла прочитает азан;

Башларны ташка орсак та, Хоть головой о камень ударяйся,

Күрми хәл юк язганны. 299. Все равно не изменить судьбу.

Однако людям во все времена было присуще желание заглянуть в будущее, и с этой целью они прибегали к различным видам гадания. Среди татар самый простой и распространенный способ узнать, что тебя ожидает впереди – счастье или несчастье – посадить в горшочек цветок. Если цветок пустит корни и зацветет, значит быть тебе счастливым. Если же цветок погибнет – не видать тебе счастья:

Ике савыт гөл утырттым Посадил я два цветка,

Бәхетемне сынарга; Чтобы испытать свое счастье;

Сынды гөлем – юк бәхетем, Обломилися – не видать мне счастья,

Агыйм микән суларга. 492. Может броситься мне в реку?

В сознании татар на протяжении веков сложилась и следующая логика: если ты родился счастливым, ничто уже не омрачит твою жизнь и наоборот: несчастья, если они однажды вошли в твою жизнь, будут преследовать тебя до конца:

Бер бәхетләрем булмады, Несчастным я оказался,

Үпкәләмим кемгә дә; Ни на кого не обижаюсь;

Бер бәхетсез, гел бәхетсез Если ты оказался несчастлив,

Булыр алгы көндә дә. 536. То несчастливым будешь всегда.

Приметы татарского народа включают в себя и веру в сновидения. Как и все другие народы, татары видели в снах предзнаменование будущих событий. В толковании снов любого народа имеются общие черты и символы. Например, видеть во сне дорогу или длинные волосы – к дороге, а черный цвет является предвестником горя и несчастий. Видимо, поэтому для многих народов он является цветом горя и траура:

Кара күрсәң – кайгы диләр, Видеть черное – говорят, к горю;

Юлны күрсәң – юл төше; Видеть дорогу – к дороге;

Гомерлек ярларың була, Тот, о ком совершенно не думал,

Уйламаган бер кеше. 3430. Оказывается твоим спутником

жизни.

Но есть и такие толкования снов, которые свойственны только тюркам. Например, видеть себя верхом на лошади всегда истолковывалось как исполнение желаний, как успех:

Кичә төнлә төшләремдә Вчера во сне привиделось,

Акбүз атка атландым; Что я верхом на коне;

Күргән төшем растка килде – Сон оказался в руку -

Сине күреп шатландым. 3490. Была радость встречи с тобой.

Интересна с точки зрения толкования сна и следующая татарская короткая песня:

Бүген кичтә бер төш күрдем – Сегодня привиделся мне сон -

Алдылар манараны; Захватили минарет;

Герман дигән йөзе кара Враг по имени немец

Чуалтты замананы 1239. Нашу жизнь перевернул вверх дном.

Здесь, как видим, символом самого святого – родины – для татарина-мусульманина выступает во сне минарет мечети. А захват минарета истолкован как нападение врагов-христиан - немцев, т. е. как начало войны.

Люди, обуреваемые желаниями, верили, что умение загадывать – это целая наука. Нет таких желаний, которые бы не исполнились. Есть желания, которые мы не умеем загадывать. У татар даже есть пословица по этому поводу: “Теләсәң теләк, тели белмәсәң – имгәк” (“Если правильно загадать – желание, а если нет – то беда”).

Аклы күлмәк без кимибез, Мы не носим белое платье,

Әллә тегә белмибез; Может, шить его не умеем;

Рәхәт теләп михнәт була, Загадывая счастье, получаем

несчастье,

Әллә тели белмибез. 389. То ли загадывать не умеем.

И еще один момент: считалось, что желание или молитва, произносимые только одним человеком – не имеют такую силу, которую имеет желание или молитва, произносимые сообща. Народ всегда верил в силу единства:

Йөгереп бара, йөгереп кайта Бегом идет и бегом возвращается

Күк күгәрчен бодайдан; Голубка с пшеного поля;

Ялгыз теләк кабул булмый, Желание, загаданное одним человеком

Икәү телик ходайдан. 3352. Не сбывается. Давай загадаем вместе.

В заключении следует отметить, что поверья и приметы, отразившиеся в коротких песнях татар, делают эти песни более душевными и откровенными и подобно зеркалу отражают переживания народа, его чаяния и надежды. Может именно этим они нам и дороги.

Ірина Прушковська (Київ), асистент кафедри тюркології

Інституту філології КНУ ім.Тараса Шевченка,

кандидат філологічних наук

Індійський стиль у турецькій літературі (XVII – XVIII ст.)

Індійський стиль можна охарактеризувати як дуже важливий шлях збагачення та розвитку поезії народів Сходу в естетичному та ідейно-тематичному плані. Перші прояви індійського стилю з’явилися вже у XIII ст. (Х.Дехлеві) в Індії, згодом — в Середній Азії (Бухарали Шевкет, Алішер Навої), Ірані (Саіб), Афганістані (Назим Хараві), Туреччині (Набі, Шейх Ґаліб). Поети індійського стилю передавали свої почуття крізь призму складних поетичних прийомів– метафор, алегорій, гіпербол, натяків та загадок [1, с. 208]. Поезія індійського стилю була переповнена полемікою, і розібратися у цій полеміці й дебатах можна було лише при всебічній обізнаності у філософських поглядах поетів на природу та суспільство.

Індійський стиль досліджували такі науковці, як Ш. Нумані, Є. Бертельс, А. Баузані, М. Занд, Я. Ріпка, З. Різаєв, Н. Пригаріна, а втім переважно на основі перськомовної поезії. Твори турецьких митців аналізували замало. Чи не першою, побудованою на турецькому матеріалі дослідженням, стала праця Алі Альпарслана “Наілі Кадім, життя та творчість” (1973). Кінець 80-х – початок 90-х років є періодом зацікавленості індійським стилем таких турецьких теоретиків літератури, як О. Окумуш, Г. Іпектен, А. Мермер, Г. Токель, Ф. Кутлар, С. Умран. Проблема індійського стилю і сьогодні є об’єктом дослідження таких учених, як Ш. Айдин, А. Білкан, М. Каплан. Збірка статей «Різниця між словом та значенням; індійський стиль» (2005 р.) є прикладом зацікавленості турецьких літературознавців питаннями виникнення, розвитку індійського стилю, його відмінних від іранського стилю ознак тощо.

Прикметною особливістю розвідок турецьких науковців є їхнє зацікавлення творчістю лише поетів Османської імперії, таких як Ісметі, Наілі, Нешаті, Арпаемінізаде Самі, Фехім, Шейх Ґаліб, що, звичайно, сприяє глибшому вивченню питання розвитку індійського стилю саме у творчості турецьких поетів. У працях західних, російських та українських дослідників це питання висвітлено мало.

Індійський стиль з’явився у турецькій літературі на початку XVII ст., коли в Османській імперії стають помітними ознаки як економічного, так і політичного занепаду. Принаймні цього не можна сказати про культуру та літературу. Основною тенденцією в літературі була її націоналізація, звернення до простонародної мови і суто тюркської лексики з турецькими прислів’ями та приказками, послаблення зацікавленісті іранською літературою. “Прикметною рисою турецького письменства цієї доби, й зокрема поезії дивану, стає дедалі відчутніший відгомін ідеології міської культури, що призвело до розширення суспільної сфери літератури” [2, ст. 7]. З’являються нові жанри, теми, герої, а також нова стилістика, особливістю поезії дивану стає індійський стиль, яким писали переважно газелі. Індійським стилем захоплювалися майже всі турецькі поети XVII ст.

Яскравим поетом індійського стилю XVII ст. є Нефі. На початку свого літературного шляху Нефі вживав стиль таких іранських поетів, як Хафиз, Енвері, Мухтешем-і Кашані. Але з часом його увагу привернув індійський стиль у творчості Орфі. Однією з особливостей газелей Нефі, написаних індійським стилем, є використання одних і тих самих слів у нових значеннях, а також часте використання гіпербол. Прикметною рисою творчості Нефі є й те, що він не приховував значення твору на відміну від його попередників. Одним із послідовників Нефі та щирим прихильником творчості Орфі був Фехім-і Кадім. У його творчому доробку є вірші, написані як індійським стилем, так і простонародною мовою. Фехім-і Кадім сміливо називав себе Анатолійським Орфі [3, с. 60].

Ще одним представником індійського стилю є Наілі. Його газелі дуже мелодійні, кожний рядок є витвором мистецтва, слова з метафоричним значенням підібрані дуже гармонійно, наче разок перлин, кожен бейт містить у собі таке глибоке значення, що описати його можна лише у цілому вірші [6, с. 664]. ”Наілі звернувся до теми внутрішнього світу людини, тому у його поезії глибина значення переважає над красою слова. Він уникав багатослів’я, його вірші короткі, але сповнені значення [3, с. 54]. Однією з особливостей мови поета є те, що поряд з використанням слів з конкретним та абстрактним значенням в одному словосполученні він поєднував слова з їхніми антонімами, що також призводило до появи нових значень [3, с. 54]. Прихильником творчості Наілі був Нешаті, який зміг опанувати індійський стиль завдяки обізнаності з іранською літературою та володінню перською мовою [3, с. 55].

Поезія Набі також забарвлена індійським стилем, з яким він ознайомився завдяки Саібу з Тебрізу. У його творчості відчувається болісна реакція поета на становище імперії та самого суспільства, “відчутний відгомін загальної теми письменства: нарікання на недовершеність світу, який потурає злу й зовсім не плекає щирих дітей, передусім поетів” [2, с. 63]. У своїх газелях Набі “ламає усталені норми турецької газелі, наповнює їх не тільки новою символікою та тропами, а й новими ідеями, думками” [2, с. 68]. Його перу належать також месневі “Гайріє”, в якому поет змальовує соціальний стан і духовну атмосферу імперії, та “Гайрабад”, веселу казкову поему. Набі був засновником нового літературного напряму (хікемі услюп – повчальний метод), якому були притаманні елементи фольклору (ірсалі месель – вислови з живої розмовної мови).

Новизна думки та незвичність стилю Набі були новим віянням у поезії дивану, і сучасники сприйняли його з розумінням, а послідовники ще тривалий час черпали з криниці його натхнення [2, с. 80].

У літературі XVIII ст. можна визначити два основні напрями: література, мова якої максимально наближена до народної (Недім, Іззет Алі Паша, Асим, Сюмбюльзаде Вехбі, Фасил з Ендеруну), та література, написана індійським стилем (Арпаемінізаде Самі, Шейх Ґаліб) [6, с. 207]. Представники першого напряму писали досить просто і зрозуміло для всіх верств суспільства, вони відмовлялися від метафоричного представлення інформації та заплутаності тексту, що було властиве творчості поетів другого напряму. Визначення напрямів досить умовне, адже творчість багатьох поетів мала в собі обидва начала.

Переважна кількість турецьких дослідників визнає Шейха Ґаліба найяскравішим представником індійського стилю у турецькій літературі. У його творчості присутній елемент страждання та муки, що властиве поетам “індійського стилю”. Але за своєю природою Ґаліб – весела душа, у його віршах відчувається спрага життя. Ґаліб не був поетом лише горя та страждань, як Фузулі та Наілі, у його творчості переплітається горе та смуток із радістю та веселощами. Він почав писати індійським стилем, аби привнести новий зміст у літературу дивану і залишити позаду ті традиції, які вже давно набридли [5, с. 27]. Мова Ґаліба є важчою за ту, якою писали турецькі поети у XVIII ст., адже вона приховувала в собі всі особливості індійського стилю. Зрозуміти основне значення бейтів з першого разу досить важко [5, с. 28]. Мова поезії Таліба, передусім, витончена та дотепна. Він використовував слова з вишуканим, глибоким значенням, осмислював кожне слово та його місце у бейті. Як і всі поети індійського стилю, використовував у великій кількості іноземні слова, особливо перські. Він також надавав перевагу абстрактним значенням і до того ж сполучав їх з конкретними значеннями слова.

Шейх Ґаліб, маючи на меті зробити новий крок у літературі дивану, послуговувався у своїй поезії саме “індійським стилем”, близьким йому своїм суфійським забарвленням та чародійними ознаками, притаманними лише цьому стилю. Шейх Ґаліб завдячує Шевкету Бухарали за пізнання індійського стилю. Він не раз згадує його ім’я, а також називає себе Анатолійським Шевкетом. Ось як сам Ґаліб характеризує особливості індійського стилю:

Не принижуйся до слів, які перейшли з вуст у вуста, які були вже багато разів сказані-переказані!

Оскільки ми надаємо перевагу витонченому стилю, ми погоджуємося на слова, які сказані новою манерою. Бо ні красиве слово, ні каламбур (корабель) не можна було б наповнити змістом (вантажем).

Я перевищив тих, хто був до мене, і заговорив зовсім іншими словами.

Я звернувся до нового методу. Цю скарбницю я знайшов і цілковито використав [7, с. 175, 405].

Навіть якщо кольори та візерунки тканини Евренг погані, все одно вони не гірші за тканину Галеп [7, с. 65].

В останньому бейті Шейх Ґаліб наголошує на використанні ним індійського стилю, називаючи його тканиною Евренг, яка ткалася у м. Евренгабад Індії, та зауважує, що цей стиль не гірший за класичний стиль – тканину Галеп [7, с. 65].

Індійському стилю властиве глибоке значення, стислість, уподібнення, метафора, алегорія, натяк, символи, абстрактні значення, запозичені (переважно з перської) слова, довгі словосполучення, колоритна мова [4, с. 26]. Індійський стиль розвинув усі тенденції, які були закладені у попередніх стилях, а особливо раціональну гру зі словом та образом. Індійський стиль, розкрилений засобами тасаввуфу, складався, як історична реальність, упродовж десяти століть. Це синтез індійської думки та іранської естетики, гармонійне поєднання індійських аланкар із суфійським символізмом. У цьому й полягає причина популярності стилю, особливо у турецькій літературі.

__________________

1. История персидской и таджикской литературы: Пер. с чешс. – М.: Прогресс, 1970. – 440 с.

2. Халимоненко Г.І. Історія турецької літератури (16-18 ст.). – К.: Київський у-т, 2002. – 150 с.

3. Bilkan A.F. Sebk-i Hindi ve Türk edebiyatında Hint uslübu. – İstanbul: 3F yayınları, 2007. – 320 s.

4. İpekten H. Sebk-i Hindi // Şeyh Galib kitabı. – İstanbul: Kültür İşleri Daire Bakanlığı, 1995. — S. 239 – 242.

5. İpekten H. Şeyh Galib. Hayatı, sanatı, eserleri. – Ankara: Akçağ, 2005. – 150 s.

6. Mengi M. Eski türk edebiyatı tarihi. – Ankara: Akçağ, 2000. – 406 s.

7. Nur Doğan M. Hüsn ü Aşk. Metin-nesre çeviri- Notlar ve açıklamalar. – İstanbul: Ötüken, 2003. – 420 s.

Тетяна Якубова (Київ), науковий співробітник

Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського

НАН України, кандидат історичних наук

Історіографічні матеріали фондів НБУВ про формування східних

та європейських військово-культурних традицій у Північному Причорномор’ї (XVI ст.)

Українські культурологи вказують на безліч серйозних викликів, перед якими опинилася після здобуття державної незалежності українська культура, до якої можливо віднести і національну історію. Національна культура переживає зміни політичного й суспільного устрою, відкритість та глобалізацію [1]. Доктор соціологічних наук Цимбалюк Н.М. вказує на те, що Болонська система вищої освіти в Україні загрожує втраті фундаментальності національної освіти [2]. У зв’язку з цим в українському освітньому пострадянському просторі активізуються культуротворчі процеси, які створюють умови для поширення досліджень з питань національної історії. В Східній Європі та на Україні в епоху соціальних та духовних трансформацій спостерігається поява нового простору для реалізації культуротворчих сил, які створюють нові цінності, якісно новий пласт освітньо-книжкової культурної традиції [3]. Дослідження бібліотечних фондів полягають в систематизації культуротворчих напрацювань з метою виявлення нових історичних джерел та матеріалів, які сприятимуть збереженню фундаментальності національної освіти. Нове висвітлення середньовічних україно-турецьких відносин є актуальним напрямком сучасної історичної науки. Український історик О.І.Галенко вважає, що дослідження україно-турецьких зв’язків потребує на сьогодні пошуку нових фактів, формулювання нової наукової парадигми, здатної задати нові цілі пошуку, що допоможе відкрити нові шари взаємодії двох народів [4].

Бібліотечні фонди можливо віднести до малодосліджених європейських джерел та історіографії, які, значною мірою, висвітлюють історичні події на території Північного Причорномор’я в середньовічний період. Кардинальне переосмислення світових процесів почало простежуватися після атаки на Сполучені Штати 11 вересня 2001 р. Драматичні події змусили науковий світ уважніше поставитися до вивчення різних світових культур та цивілізацій й переосмислити тезу унікальності західного способу існування. На зміну їй було висунуто тезу рівноцінності й еквівалентності цивілізацій. Виникає концепція “глобальної історії’’, визнається самодостатність локальних систем [5]. Сучасні позиції євроцентризму в гуманітарній науці на Україні будуть вимушені зазнати певних змін у напрямку визнання в історичних дослідженнях довготривалого впливу мусульманського Сходу на середньовічне українське суспільство. Гегель визнавав Схід колискою людства, але відмовляв йому в здатності до розвитку. З часу відкриття стародавніх східних пам’яток у XIX та на початку XX ст., порівняння їх з європейськими привело вчених до висновків, що в ланцюгу духовної взаємодії між Сходом та Заходом не існує проміжку. Безперечним стало питання про розуміння світової історії як процесу взаємодії та взаємовпливу історії Європи та Сходу [6].

Історик О.Шмеман вказує, що 29 травня 1453 р. після дводенного наступу війська Мехмеда II взяли Константинополь. Загинув останній імператор — Костянтин XI Палеолог. Священне місто стало столицею Османської імперії. У 1396 р. пала Болгарія 1459 р. – Сербія, 1459 – 1460 роках — Греція, 1463 р. — Боснія, 1517 р. — Єгипет. Весь православний Схід, за виключенням Росії, опинився під владою османів. Почалася епоха великого затміння православ’я [7].

З утвердженням османів на території Малої Азії почався процес вивчення культури, історії середньовічної Туреччини європейськими дипломатами, торгівцями. Європа в XVI ст. випереджала Туреччину в розвитку військової справи та медицини. Всупереч указам з Ватикану європейські торгівці починають активну торгівлю зброєю з османами. Внаслідок активного відвідування європейцями Туреччини відбувається обмін науковими досягненнями Європи з османським Сходом [8], добутками в розвитку військової справи. Турецьке “ярмо’’ не було гонінням на християнство. Після триденних грабунків Мехмед, увійшовши до Константинополя, проголошує “закон, милость та порядок’’. Височайша грамота (‘’фірман’’) султана визначила легальний статус християн в Османській імперії. Особи патріарха, епіскопів, священиків стали недоторканими. Усі духовні особи звільнялись від податків. Половина церков Константинополя перетворювалась в мечеті, а інша залишалась в користуванні християн. Якби усі наступні султани сягали культурної та державної висоти Мехмеда II, його “фірман”, мабуть, виконувався б. Але сам Мехмед порушив його, віднявши у патріарха Геннадія дарований храм Дванадцяти Апостолів. Дуже швидко Османська імперія вступила в період державної “деморалізації”, в ній почалися свавілля, безпринципність та підкуп. Султани обирали своїх пашей, а ті обирали християн. Положення значно погіршилось у XVII – XVIII ст. Професор А.В.Карташев зазначає, що в цю епоху Туреччина могла б бути знищена будь-якою європейською державою, але Європа через острах перед Росією підтримувала Туреччину. Права патріарха поступово зводилися до нуля. У XVIII ст. змінилося сорок вісім патріархів. Бунти яничарів супроводжувалися сильними кровопролиттями. Руйнувалися храми, мощі, Святі Дари. Християнські погроми ставали частим явищем. За релігійною теорією ісламу, християни були тваринами, переможеними, невірними (“райя”), які не повинні мати ніяких прав та громадянства. Турецький султан ставав джерелом усіх прав, милостей та немилостей і нікому не повинен був звітуватися у своїх діях. Території Північного Причорномор’я, віддалені від імперського центру, залишались провінційними землями, які безпосередньо межували з українськими південними степовими просторами. На відміну від ситуації в Константинополі та всьому Малоазійському просторі, де християни часто страждали за віру, в Північному Причорномор’ї створювалися умови мирного співіснування слов’янського та мусульманського світів, запорукою яких була розвинута торгівля європейців та Росії з турецькими причорноморськими фортецями. Іншим вектором традиційних міждержавних відносин в Північному Причорномор’ї стають сформовані дипломатичні шляхи, які пролягали через території турецьких прикордонних провінцій. З поширенням турецької експансії до берегів Чорного моря посилюється обмін послами між Польщею, Росією, Туреччиною та Кримським ханством.

Традиції відносно мирного співіснування слов’янського та мусульманського світів на території турецько-татарського прикордоння закладалися кримським ханом Менглі-Гіреєм в його відносинах з Московським царством. В історичній збірці документів “Памятники дипломатических сношений Крымского ханства с Московским государством в XVI и XVII вв.’’ (1891 р.), яка зберігається в фондах Національної бібліотеки ім.. В.І. Вернадського, відмічено, що у 1474 р. ярлик чи шерстна (клятвена) грамота була надана Менглі-Гіреєм Великому князю Івану Васильовичу через російського посланця боярина Микиту Беклемишева та кримського посла Девлет Мурзу. В грамоті запевнялося бажання кримського хана “бути в мирі з Росією та проти недругів стояти разом, землі московські не воювати, наказувати тих мурз, хто самовільно порушує договір, карати, віддавати захоплених полонених без викупу, пограбоване повертати сповна. Послів відправляти до Москви без пошлин та російському послу мати в Криму безпошлений доступ» [9].

Протягом першої половини XVI ст. спостерігається формування та збереження союзницьких відносин Кримського ханства та Росії проти Польщі. У квітні 1480 р. надіслана грамота Великого князя Івана Васильовича до хана Менглі-Гірея “Про безпечний приїзд хана до Росії, якщо у зв’язку з яким-небудь лихом, хан залишиться без володінь своїх”. У 1480 р. наданий ярлик чи шерстна грамота хана Менглі-Гірея великому князю Івану Васильовичу через російського посланця боярина Івана Звенцова, в якій хан заключає новий союз “о взаимном вспоможении” проти спільних неприятелів їх, польського короля Казимира та ординського царя Ахмата. У 1508 р. надається ярлик чи шерстна грамота хана Менглі-Гірея князю Василю Івановичу при російському послові Костянтині Заболоцькому проти польського короля та проти Ординського хана Ахмата. У грудні 1518 р. хан Махмет-Гирей шерстною грамотою при російському посланці в Криму Остафії Андрієвому підтверджує бажання бути з російським царем в любові та дружбі проти спільних недругів — ординського царя Ахмата та польського короля. У 1530 р. кримський хан Саадат-Гірей шерстною грамотою підтверджує бажання татарської сторони «единодушно стоять против польских королей и Ахматових детей, российских земель и украинских городов не воевать, послов и гостей не грабить, посольские и даражские пошлины оставить”.

У зв’язку із загрозою зі сторони турецько-татарського прикордоння на території Речі Посполитої формуються декілька воєнних ліній. Першу лінію можливо віднести до розвитку та організації лицарства і ополчення. Друга лінія військової справи формувалася на Україні і отримала назву в історичній літературі як “лінія козацького мистецтва”. Наукова історична література польського фонду НБУВ дає можливість простежити розвиток військової справи в Туреччині, на Україні та Польщі у XVI ст. та детально розглянути історичну картину воєнного протистояння мусульманського та слов’янського світів у зв’язку з посиленням Османської імперії на теренах Північного Причорномор’я. Кримський хан Менглі-Гірей, визнавши васалітет Туреччини, фактично залишився самостійним володарем Криму з далекосяжними політичними амбіціями. Історик В.Д.Смирнов в праці “Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века” (1887), яка зберігається в фондах НБУВ, зазначає, що оскільки практично усе Кримське узбережжя, головні його пункти були в руках турецьких, то Менглі-Гірей звернув увагу на безпеку своїх кордонів з материкової частини. В історичних джерелах йому приписується спорудження багатьох укріплень, наприклад, Ферах-Керман на перешийку Джан-Керман, Кара-Керман (Очаків), Девлет-Керман на берегах Дніпра. Побудова фортеці Очаків була предметом гарячих міжнародних переговорів, а також прямих військових конфліктів. В червні 1492 р. Менглі-Гірей писав Великому князю Івану Васильовичу: ’’На Днепре к тобе брату моему хотим близко быти, город делаем… В Кафе есми был о том городе, наших денег восемь тысяч я займовал есми, всего сто тысяч денег занял есми, сто тысяч денег тридцать тысяч да три тысячи алтын, столько денег будет… в шесть месяцев отдать надобе…как братство учинить, от сего долгу избавит нас, ты брат мой ведаешь…” [10]. Завдяки матеріальній допомозі купців з Кафи та московського князя Івана Васильовича була побудована в гирлі Дніпра фортеця Очаків. Ця фортеця протягом майже трьох століть була форпостом турецько-татарської агресії з територій Північного Причорномор’я на українські території. В першій половині XVI ст. в Північному Причорномор’ї з’являється низька турецьких фортець (Аккерман, Кілія, Очаків). З появою цих фортець в Північне Причорномор’я прийшла європейська традиція фортечної війни.

Класична праця турецького історика Галіля Іналджика “Османська імперія. Класична доба 1300 – 1600” розкриває яскраву історичну картину впливу Туреччини на європейську міжнародну політику у XVI ст. Автор нагадує, що у 1519 р. Карл V Габсбург та Франциск I, король Франції були кандидатами на корону священної Римської імперії й обіцяли мобілізувати всі сили Європи проти османів. Європа, на велику користь османів, була розколота. В цей час Сулейман I захоплює 29 серпня 1521 р. Белград, а 21 січня 1522 р. він відбирає у рицарів ордену св. Іоанна о. Родос — ключ до Східного Середземномор’я [11].

Польськомовна історична література фондів НБУВ надає можливість прослідкувати розвиток військової справи в Туреччині, на Україні та Польщі. В праці французьких істориків І.Мігнота, Д.Шубінські “Історія турецька’’ (1779) (Historya Turecka) яскраво відображається військовий досвід Туреччини, пов’язаний з осадою та штурмом фортець [12]. Під час оборони Родоса (1522) (Rhod) були зруйновані зайві будівлі в околицях фортеці, а також фортечні мури. Під фортецю прибув турецький флот, на якому було 1500 воїнів під командою візира Мустафи Кірлю. Турки почали осадні роботи, але фортечна артилерія заважала їх проведенню. Турки проводили підземні роботи. В цей час султан відправив до Родосу інженера-грека з метою підкласти під башти замку міни. Але захисники Родоса виставили контрміни, також була зібрана інформація про місця підземних робіт турків. Підриванням діжок з порохом противники наносили один одному шкоди. Султан звільнив з уряду візира за необдуману поведінку під час осади. Часті осади та штурми османами європейських фортець надали можливість активно засвоювати та застосовувати європейський досвід воєнного мистецтва.

Безперечним залишається той факт, що османи на тогочасному європейському рівні воєнної тактики та фортифікації у першій половині XVI ст. вміли будувати, захищати та утримувати фортеці. Цей військовий досвід активно застосовувався на території Північного Причорномор’я у XVI-XVII ст.

Воєнна загроза з боку турецько-татарського прикордоння стала однією з причин укріплення на Україні гербової воєнної традиції серед представників української православної шляхти. Походи під фортецю Очаків в Польщі починають сприйматися як лицарська справа з захисту кордонів вітчизни. В праці польського історика І.Німцевича “Співи історичні” (“Spiewy historyczne”) (1849) [13], в історичній пісні “Сигізмунд Август” (1528 – 1572) оспівуються військові подвиги польських лицарів та згадується фортеця Очаків.

Chwałą się Polskie okryły rycerze,

Roman Sanguszko srogiego Wasila

Po trzykroć gromi i Ulę mu bierze,

Pod Newlem dzielny oręź Radziwiłła

Zwycięźa, Łaski pędrąc najezdnika

Pod Oczakowem obozy zatyka.

В польськомовному виданні „Pisma polityczne ks.Józefa Wereszczyńskiego’’ (“Листи політичного князя Езефа Верещинського”) (1858), яке зберігається в фонді НБУВ, подано пропозиції князя на Краківському сеймі 1594 р. щодо створення на Україні лицарських шкіл. В передмові до праці вказується, що батьки князя були грецької віри. Князь вказує, що Україна ширша і довша за територію Польщі. Князь радив, щоб молодь з України проводила “літа свої молоді” в лицарських школах. Перший спосіб встановлення на Україні лицарських шкіл полягав в запровадженні колегіумів (kollegium rycerski). Ці військові школи організовувались польським урядом для оборони краю. На них виділялись кошти — по 100-200 тисяч злотих на рік. Виділялася десята частина врожаю з поля шляхти, також десята частина з прибутків маєтків. Метою організації цих навчальних закладів було отримання військової освіти для стану шляхетного і духовного та підготовка війська в кількості 10000 чоловік (5 тисяч по-гусарськи та 5 тисяч по-козацьки). За висловом автора, “мила, золота Україна” була б як кам’яною стіною захищена від нападів неприятеля.

Князь Езеф Верещинський виступає з листом на сеймі в Кракові у 1594 р. про заснування на Україні “школи лицарської синів коронних”, він підкреслює необхідність таких шкіл на Україні. В цьому листі подано порядок організації учбового процесу на зразок воєнної академії: “Замість канцелярії академічної надати гетьмана великого коронного. На місце ректора призначити гетьмана польного, замість деканів факультетів надати полковників “біглих в промовах лицарських”. Замість докторів наук було необхідно надати поручиків, досвідчених в справах лицарських, замість бакалаврів надати десятників, на місто провізора призначити піддячого, замість нотаріуса надати писаря. Школи рицарські організовувались на Україні проти експансії зі сторони турецько-татарського прикордоння та щоб Москва “приборкала свій норов” по відношенню до Польщі” [14].

З появою лицарських шкіл на Україні поширюється європейська гербова традиція серед української шляхти. Традиція європейського ренесансу прикрашати гербами адміністративні будівлі, військову амуніцію та одяг приходить до Польщі в XVI ст. Познанська ратуша в XVI ст. була прикрашена гербами Польщі, Литви, Угорщини. Герби мали міста, ремісничі об’єднання, держави, монархи, шляхетні роди. Прихід на Україну цієї європейської військової традиції вплинув на культуру відносин серед представників української шляхти, яка складала частину військової еліти [15].

Історичні дослідження фондів НБУВ надають можливість перспективного вивчення розвитку та створення на Україні військових історичних факторів, які були підставою довготривалого протистояння мусульманського та слов’янського світів, викликаного османською експансією зі сторони турецько-татарського прикордоння у XVI ст.

___________________________

1. Гриценко О. Культурна політика в Україні. Аналітичний огляд. — К., 2007. — С. 160.

2. Цимбалюк Н.М. Особливості адаптації системи вищої освіти в Україні до умов Болонського процесу // Художньо-освітній простір України в контексті новітньої історії. Програма Всеукраїнської наукової конференції. Міністерство культури і туризму України. Державна історична бібліотека України. 22 – 23 листопада. – К., 2007. — С. 14.

3. Леонтьева В.Н. Культуротворческий процесс: основания и начала. — Харьков, 2003. — 216 с.

4. Галенко. О.І. Забута скарбниця культури турецьких народів // Україна-Туреччина: історія культурних зв’язків і співробітництво на сучасному етапі. Всеукраїнська наукова конференція. Тези доповідей. — К., 2007. — С. 4 – 5.

5. Роже Каюа. Людина та сакральне. — К.: Ваклер, 2003. — 256 с.

6. Матвеева Л.В. История Востока (по работам В.П.Бузескула) // XI Сходознавчі читання А.Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції 7 – 8 червня 2007 р. НАН України. Інститут сходознавства ім.А.Кримського.— К., 2007. — С. 3 – 12.

7. Шмеман А. Исторический путь православия. — Москва: Паломник, 2007. — С. 397.

8. Бернард Луис . Ислам и Запад. — Москва: Паломник, 2003. — С. 43.

9. Лашкова. О. Памятники дипломатических сношений Крымского ханства с Московским государством в XVI и XVII вв., хранящиеся в Московском Главном Архиве Министерства Иностранных Дел. — Симферополь. Типография газеты “Крым”, 1891. — С. 2 – 8.

10. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века. — СПб., 1887. — 772 с.

11. Іналджик Галіль. Османська імперія. Класична доба 1300 – 1600. Переклад з англійської О.Галенко. — К.: Критика, 1998. — 286 с.

12. Mignot J.X., Szybinski D. Historya Turecka czyli Panstwo Ottomanskie od poczatku az do pokoiu Belgradzkiego. Zawartego w roku 1740. T. II. Cz. I. –Warszawa, 1779. — 144 s.

13. Niemcewicz J. U. Spiewy historyczne z muzyka rycinami i krótkim dodatkiem zbioru historyi polskiéj. Wydanie piąte.—Lwów, nakładem Kajetana Jabłońskiego,1849. — 320 s.

14 Wereszczynski J. Pisma polityczne ks. Józefa Wereszczyńskiego, biskupa Kijowskiego, opata Benedyktyńskiego w sieciechowie, z widomością o jego źyciu i pismach iz dołączeniem podobizny własnoręcznego jego podpisu. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Kraków, nakładem wydawnictwa biblioteki Polskiej, 1858. – 184 s.

15.Rajzderski Nikodem. Ratusz Poznański: z 17-tu ilustracjami. — Poznań, nakładem księgarni M. Niemierkiewicza. — Warszawa: E. Wende i Spolka, 1913. — 84 s.

Юрій Кочубей (Київ), провідний науковий

співробітник Інституту сходознавства ім. А.Крамського НАН України,

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

Питання методології сходознавчих досліджень

у працях В.В.Дубровського (1897 – 1966)

Відомий український вчений і громадський діяч В. В. Дубровський народився 19.05. 1897 р. у передмісті Чернігова Лисковиці в родині священика. Освіту здобув у Чернігівській духовній семінарії та Ніжинському історико-філологічному інституті (1919).

1925 р. він прибув до Харкова, де продовжив навчання в аспірантурі і згодом, захистив дисертацію при Харківській науково-дослідній кафедрі Інституту української культури під керівництвом академіка Д. І. Багалія. До 1933 р. працював у різних державних установах, наукових і навчальних закладах, в тому числі в Українському науково-дослідному інституті сходознавства (м. Харків) [1]. У 1933 р. був заарештований і 1934 р. засуджений на п’ять років таборів “за український націоналізм”. 1943 р. емігрував на Захід, спочатку жив у Німеччині, а з 1956 р. — в США, де й помер 23.04. 1966 р.

Колеги-історики досліджували його активну організаційну роботу на ниві архівістики та музейництва, працю із збереження пам’яток культури, а також внесок у вивчення історії України та мемуаристику [2]. Але на сьогодні недостатньо вивчено його внесок у тюркологію — галузь сходознавства, якою він досить активно займався, починаючи з кінця 20-х років ХХ ст. і до арешту 1933 р.

Робота В. Дубровського в галузі сходознавства проходила по трьох напрямах: історія, література, геополітика. Найбільше уваги він, як фаховий історик, присвятив історичним питанням. Звертає на себе увагу те, що вже в перших своїх працях він виявив себе досвідченим фахівцем, схильним до методологічних узагальнень і постановки наукових проблем. Це виділяє його з-поміж колег, котрі зазвичай бралися за розробку вузьких питань, намагаючись в дусі старої дореволюційної школи дослідити те чи інше явище.

Він взяв участь у першому Українському з’їзді сходознавців (травень 1927 р.), де виступив з доповіддю “Україна й Близький Схід в історичних взаєминах” [3]. У ній він обґрунтовує необхідність вивчення історії України з урахуванням її стосунків не тільки із західними, а й зі східними сусідами, бо “Україна, що лежить на історичних роздоріжжях між країнами європейського заходу та азіатського сходу, була в постійних історичних стосунках з тими і другими, бо вона географічно пов’язана з ними річками, Чорним морем та степовим суходолом. Вивчення і тих, і других — західних і східних зв’язків України є наш обов’язок”. Тобто, свідомо закликає відходити від “європоцентризму”, який продовжував впливати на історичну науку [4].

Крім того, він однозначно виступає за системний підхід у дослідженні цієї тематики: “...східні зв’язки України вкраплювалися в загальні історичні огляди України чи в курси історії Східної Європи тільки фрагментарно, епізодично, і окремі факти, що свідчать про ці східні зв’язки, вискакують без певної системи в ті чи інші моменти історії України, бо їх не можна було обминути чи замовчати” [5]. На його думку, цілком закономірно дивитися на історичні зв’язки як на систему, що теж не було очевидним для всіх.

Розгортаючи широку панораму відносин нашої країни зі східними сусідами, В. Дубровський досить критично відгукується про те, як трактували відносини з тюркськими сусідами такі історики як М. Грушевський, М. Покровський, і заявляє: “Доведеться, мабуть, зайнятись комусь переоцінкою погляду на ці тюркські племена (йдеться про тюркомовні племена нашого Степу — Ю.К.) як на дику степову силу” [6].

Підбиваючи підсумки, він наголошує, що настав час мати концептуальну базу для вирішення “великих історичних проблем”, бо саме накопичування фактів і цифр вже не достатньо. Закінчує свій виступ словами про те, що “проблема вивчення зв’язків України зі Сходом стає в наш час для істориків України актуальною” [7].

Звичайно, його виступ не залишився непоміченим. На його пропозиції з’їзд ухвалив відповідну постанову, де йшлося про те, щоб: “1) порушити перед НКО питання про організацію у 1928 р. двох наукових експедицій: по дослідженню матеріяльної культури решток татарської матеріяльної культури на Україні та по дослідженню пам’яток доби переселення народів з притягненням до тих експедицій членів Асоціяції, 2) відрядити де-кількох членів Асоціяції для вивчення матеріялів що до взаємин України та Криму в архівах та бібліотеках Харкова, Київа, Москви та Ленінграду, 3) оголосити конкурс на де-декілька тем по цьому питанню, 4) організувати в складі Асоціяції комісії: а) по антропологічному дослідженню тюрксько-монгольських впливів на українську людність, б) по археологічному дослідженню культурно-побутових впливів Сходу на Україну” [8].

Після публікації такої наукової доповіді цього ж року (1928) у “Східному світі” з’являється його друга публікація — теж концептуально-методичного характеру “Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині ХVІІ ст.” [9], бо “якраз, — як пише він, — в цей період зносини між цими двома країнами стають найбільш активними й рухливими з боку політичного” [10]. У цій статті він робить дуже важливі висновки, які ніяк не могла зробити радянська історіографія за десятки років, про те, що в цей період українсько-турецьке протистояння проходило “під впливом нового фактора (існування нової держави — гетьманської України) і що всі зносини за цих часів, поза старими побутовими рисами, набували нового характеру: це державно-правні та міжнародньо-правні акти, які провадяться звичайним дипломатичним шляхом” [11]. І тільки імперіалістична політика Москви поклала край розвитку започаткованого Б. Хмельницьким “туркофільства” в українській політиці. Зрозуміло, такий погляд спрямовував думки фахівців на необхідність розробки питань історії України не тільки поверхово – описово, а й у світлі теорії держави і права.

В. Дубровський звертає увагу й на питання джерельної бази історичних досліджень, вказуючи, що і російські, і польські історики, висвітлюючи події зазначеного періоду, користувалися обмеженим колом джерел, причому не українських (багато з них були знищені), не турецьких, а джерела третіх держав. Він робить висновок: “...через відсутність щодо взаємин України й Туреччини достатніх українських архівалій, через непевність польських та неповноту московських джерел, єдиним шляхом для з’ясування цієї проблеми в історії України другої половини ХVІІ ст. залишається – розробіток державних архівів Туреччини, власне Стамбулу (а потім Угорщини та Румунії)” [12]. Він наголосив, що така робота “дуже важлива як для нас, так і для турків” [13]. Вирішити питання мала б, на його думку, довготермінова археографічна експедиція до Стамбулу. Ініціативу В. Дубровського підтримав відомий історик В. Пархоменко (1880 – 1942), зазначивши у репліці, опублікованій у “Східному світі”: “Ознайомлення зі східними джерелами й в першу чергу з турецькими архівами може мати значення не лише для уявлення справжніх турецько-татарсько-українських взаємин ХVІ й ХVІІ ст., а також може пригодитися й у справі вивчення початкової історії нашого козацтва, в наш час ще дуже темної через однобокість джерел” [14].

Ентузіасти сходознавства і серед них В. Дубровський активно готувалися до розгортання співробітництва з турецькими вченими, відбувся обмін делегаціями, готувалися нові статті, обговорювалися плани на майбутнє.

Значною подією в історії розвитку українського сходознавства став ІІ з’їзд українських сходознавців (Харків, 1 – 5 листопада 1929 р.). На ньому В. Дубровський, який глибоко занурився в орієнтальну проблематику, виступив з доповіддю “Україна й Крим у їхніх історичних взаєминах”. Тут слід сказати, що вчений серйозно готувався до цієї доповіді і в рамках Українського товариства дослідників Криму і Кавказу зробив повідомлення “Розроблення історії Криму в попередній літературі” [15]. Якою була попередня література, відомо: вся вона базувалася на імперських концепціях.

Доповідь, за словами самого Дубровського, “як антимарксистську недозволено було друкувати ...” [16]. Побачила світ ця робота у вигляді монографії через багато років, після війни, в Женеві 1946 р. на правах рукопису. Ця робота є серйозним дослідженням, побудованим на величезній кількості джерел. Але головне в ній – антиколоніальна спрямованість, нещадна критика російського імперіалізму, його зовнішньої і внутрішньої, гнобительської щодо “інородців” політики. Причому доповідач недвозначно проводив паралелі між історичною долею кримських татар і українців.

Тепер праця, хоча й малодоступна, але існує на папері. А тоді, на зламі 20 – 30-х років ХХ ст. реферат її підготував і опублікував у журналі “Червоний шлях” А. П. Ковалевський [17].

Під час з’їзду було вирішено створити двосторонню українсько-турецьку комісію з вивчення історії турецько-українських зносин. Відбулося два засідання її пленуму, членом Комісії та її секретарем став В. Дубровський. Перед арештом, спираючись на свій досвід, він створив підручник “Короткий курс турецької палеографії”, який був конфіскований під час арешту і, за даними СБУ, загинув [18].

Не залишаючи роботи в Комісії ВУНАС, поки вона існувала, В. Дубровський став активним співробітником кафедри історії в УНДІС і запропонував дві доповіді: “Посольство Мазепи до Туреччини 1699 р.” (з демонстрацією фотознімку з листа турецького візира до Мазепи) та “Турецький мармуровий напис у Одеському музеї” (з демонстрацією фотознімків і знімків напису на папері) [19].

Василь Дубровський ставився з усією відповідальністю до розгортання роботи з розбудови українського сходознавства. У цьому зв’язку слід відзначити його доповідну записку до Наркомату освіти про створення рукописного кабінету ВУНАС – УНДІС, де вказував: “Необхідною передумовою вивчення культури Сходу є наявність рукописної бази для дослідників. Тому ВУНАС та Науково-дослідному Інституту Сходознавства треба обов’язково організувати рукописний кабінет, для цього скористатися з можливостей фотостатичного копіювання в бібліотеках і музеях СРСР і закордону” [20]. Співпрацював він і з Мовною комісією, одним із завдань якої було упорядкування правопису слів східного походження в українській мові. Робота мала здійснюватися у співробітництві з Редакцією УРЕ та НДІ географії та картографії [21], що цілком логічно і має практичне значення. Подібну роботу слід було б організувати і в наші дні.

В. В. Дубровський вважав необхідним розглядати проблеми українсько-турецьких взаємин в широкому контексті: він розумів, що знання історії слід розширювати за рахунок вивчення культури сусіднього народу, його літератури і мистецтва, звичаїв і ментальності.

З літературознавчих праць Василя Дубровського теж можна винести методологічні уроки: кожну свою публікацію перекладів супроводжував передмовами, коментарями і просто примітками. Він розумів, що українського читача треба спочатку ввести в світ турецького письменства, дати відповідні тексти, потім з допомогою коментарів та приміток щодо історичної епохи, звичаїв, реалій, імен тощо полегшити розуміння того чи іншого твору. На жаль, це не завжди трапляється із сучасними перекладачами, особливо, коли вони роблять переклад не з мови оригіналу, а з російської.

В. Дубровський ставився до своєї роботи перекладача з усією науковою сумлінністю. Він консультувався зі знавцями живої турецької мови А. Т. Сафаровим та Наїме Сулейман-ханим, що відзначалося у передмові, проробив відповідну фахову літературу: неодноразово посилається на праці класиків світової орієнталістики А. Ю. Кримського, М. Гартманна, М. Блоше, Л. Массіньона, а також турецьких вчених Ф. Кьопрюлю-заде, І. Хабіба, Сулеймана Саїба.

Тепер про третій напрямок його роботи. Інтерес до політичних питань виявився у нього вже у доповіді на другому З’їзді українських сходознавців (1929) “Крим й Україна в історичних взаєминах”, про що ми вже згадували. Цілий ряд глибоких думок щодо кримської проблематики він також виклав у досить розлогій рецензії на збірку “Студії з Криму” за редакцією акад. А. Ю. Кримського, які й на сьогодні, як на нашу думку, не втратили своєї актуальності. Рецензію він почав словами: “ До цього часу татарський Крим притягав до себе менше уваги дослідників, зокрема українських, ніж дотатарська елліно-римсько-візантійсько-генуезька „Таврида". Тягар античної археології, починаючи з перших відкриттів кінця XVIII ст. досі продовжує затуляти живий інтерес до наших найближчих східних сусідів — кримських татар, хоч українська історіографія ще в XIX ст. не раз виявляла величезну роль татарського Кримського ханства для економічного й політичного боку життя України” [22]. І далі робить закид відносно відомого покажчика “Библиография Востока”, де “праці щодо татарського Криму заховано десь під невиразним заголовком “Черноморье”...” [23]. Трохи згодом, як пам’ятаємо, поняття “кримськотатарський” взагалі було викреслено з радянської історії, літератури і преси.

Він також сміливо критикує таке видання як “Крым. Путеводитель. – Симф. 1928” за неправильне висвітлення даних про кількість українського населення в Криму. Він пише: “Щодо числа української людности в Криму — 11 %, то в цьому можна сміливо сумніватися, знаючи, як офіційна й „наукова" статистика охоче прираховує українське населення Криму до графи „русские"... Без сумніву, українського населення в Криму значно більше... і лише недоліки статистики і недостатня увага до культосвітнього обслуговування українського населення в Криму (яке тим самим примушується русифікуватися) знижує цей статистичний покажчик” [24].

Досить гостро він висловився про надруковану в “Студіях з Криму” добірку статей Арс. Маркевича “З культурної минувшини Криму”, в якій, пише В. Дубровський: “Автор міцно стоїть на ґрунті ідеї побідоносного й культуроносного російського імперіалізму,— татарське населення Криму в цих нарисах він згадує лише, щоб підкреслити корисну діяльність російських урядовців і поселенців для татарського Криму і вдячність до них з боку татар (sic!) (ст. ст. 108,109,126,133 і т. ін.), хоч щороку самі матеріали, помимо волі автора, свідчать за люту боротьбу поміж татарським населенням і російськими колонізаторами ...” [25].

Попри всі критичні зауваження В. Дубровський високо оцінює збірник, хоча й закидає деяким авторам, в тому числі й А. Ю. Кримському, відсутність “глибшої соціяльної аналізи”, що на той час уже стало ритуалом.

Після війни, перебуваючи в Німеччині, він співробітничав з журналом “Dergi” (“Часопис”), що видавався турецькою мовою в Мюнхені американським Інститутом для дослідження СРСР. Свого часу в журналі “Східний світ” (2005, № 3) ми мали нагоду згадати про це співробітництво [26]. У цьому журналі він опублікував цілу низку різного роду статей, в яких викривалася лицемірна національна політика Радянського Союзу і містилася цікава для турецькомовних читачів інформація. Як приклад, згадаємо статтю, в якій йдеться про погляди сучасних совєтських істориків на тюркський світ. Сказавши кілька позитивних слів про українських істориків школи М. Грушевського, він далі атакує перший том “Історії Української РСР” (1953), яка подає історію українсько-тюркських стосунків з позицій російського імперіалізму. Зокрема, викриває насаджувані Москвою стереотипи щодо наших південних сусідів, наприклад, такий, як “Туреччина – розбійницька держава”, “Туреччина – ворог України”, “Богдан Хмельницький – ворог Туреччини”, “Українці і кримські татари є вічні вороги”, у перекрученому вигляді подається політика Росії щодо Криму і Кавказу. Очевидно, як об’єктивний вчений, В. Дубровський засуджує таке трактування важливих для історії України тем.

Навіть сьогодні ця праця має значення для українських кримознавців, коли настав час створювати правдиву, без радянських стереотипів, історію Кримського півострова. У кількох статтях підкреслюється колоніальний характер панування Росії в регіоні Центральної Азії.

На особливу увагу, в тому числі й з погляду методології, заслуговує його праця “Туреччина між молотом і ковадлом”, що з’явилася 1947 р. в одинадцятому випуску “Чорноморського збірника” в Майнц Кастелі [27]: він ніколи не випускає з поля зору Україну. З невідомих причин вона не була надрукована в “Dergi”.

Стаття стосується важливого питання історії післявоєнних міжнародних відносин і зовнішньої політики Радянського Союзу. Знайомство з нею показує, що, розглядаючи проблеми близькосхідної політики, він залишається патріотом своєї Батьківщини, думає про її майбутнє. Про це свідчать і його публіцистичні виступи, статті і замітки на політичні теми в різних еміграційних виданнях.

На нашу думку, багато його праць зберегли своє значення до наших днів і мають не тільки історичне, а й практичне значення для української сходознавчої науки. На жаль, ні його доробок, ні його ім’я за радянського часу не були відомі ні науковцям, ні широкій громадськості.

__________________

1. Циганкова Е.Г. Сходознавчі установи в Україні. Радянський період. — К.: Критика, 2007 /Див. Іменний покажчик/.

2. Матяш І. Василь Дубровський — науковець і організатор // Матяш І. Особа в українській архівістиці. — Біографічні нариси. — К., 2001. — С. 121 — 140; Матяш І. Василь Дубровський // Історіографічні дослідження в історії України. — Вип. 12. — К., 2003. — С. 384 – 405; Астаф’єв О. Світ як стан духу // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 37 – 39; Курас Г. „Хочу відчувати себе вільним” (До 110-ліття від дня народження Василя Дубровського) // Сіверянський літопис. — 2007. — № 1. — С. 136 – 141; некрологи в ж. “Український історик”. — Рік ІІІ. — 1966. — Ч. 1 – 2 (9 – 10). — С. 92 – 97 та в ж. “Церква й життя”. – 1966. – № 4. — С. 26 – 27.

3. Східний світ. — 1928. — № 2.

4. Там само. — С. 147.

5. Там само.

6. Там само. — С. 151.

7. Там само. — С. 157.

8. Східний світ. — 1928. — № 12. — С. 40.

9. Східний світ. — 1928. — № 5. — С. 183.

10. Там само. — С. 172.

11. Там само.

12. Там само. — С. 181 – 182.

13. Там само. — С. 182.

14. Східний світ. — 1929. — № 1 – 2. — С. 380.

15. Непомнящий А.А. Украинское общество изучения Крыма и Кавказа: неизвестная страница истории крымоведения // МАИЭТ. – 2006. — Вып. ХІІ. — Ч. 2. — С. 692.

16. Дубровський В. Україна й Крим в історичних взаєминах. – Женева, 1946. — С. 3.

17. Червоний шлях. – 1930. — № 2.

18. Україна в минулому. — Вип ІУ. –К. - Львів, 1993. — С. 81 – 83.

19. Там само. — С. 80.

20. Цит. за: Циганкова Е.Г. Вказ. праця — С. 219. – 220.

21. Циганкова Е.Г. Вказ. праця — С. 223.

22. Східний світ. — 1930. — № 4 – 5. — С.298.

23. Там само.

24. Там само — С. 299.

25. Там само — С. 300.

26. Кочубей Ю. Приклад українсько-турецького співробітництва // Східний світ. — 2007. — № 2. — С. 187 – 189.

27. Дубровський В. Туреччина між молотом і ковалом (так на обкладинці). – На чужині, 1947. Видання Українського Морського інституту 61.

К истории украинской тюркологии:

Павел Фалёв

Незаслуженно забытыми являются этнографические исследования о народах Крыма безвременно скончавшегося ученого-тюрколога Павла Александровича Фалёва (1888 – 1922). Оценивать деятельность ученого в связи с преждевременной его смертью приходится, по выражению В. А. Гордлевского, «больше по тем контурам, по которым намечалась у него работа»1.

П. А. Фалёв родился 8 октября 1888 года в Санкт-Петербурге. По окончании Третьего городского реального училища юноша стал студентом Факультета восточных языков Санкт-Петербургского университета по разряду арабо-персидско-турецко-татарской словесности. Непосредственными научными наставниками Павла Александровича стали профессора Василий Дмитриевич Смирнов (1846 – 1922) и Александр Николаевич Самойлович (1880 – 1938). В 1912 году П. А. Фалёв окончил университет с дипломом I степени2. Его выпускное сочинение «Ногайские сказания об Едигее и Тохтамыше», по представлению А. Н. Самойловича, было удостоено Золотой медали. Рецензент отметил начитанность студента как в тюркологических, так и в общих сочинениях по теории поэзии. Талантливый выпускник был оставлен при университете для подготовки к профессорскому званию3. При обсуждении выпускного сочинения П. А. Фалёва В. Д. Смирнов отметил, что «научная работоспособность г. Фалёва дает основание предполагать, что из него со временем образуется специалист, могущий занять на факультете кафедру по моей специальности»4.

По традиции подготовки научных кадров уже в марте следующего года П. А. Фалёв на собственные средства отправился в научную командировку в крупнейшие европейские библиотеки: в Готу, Дрезден и Лейпциг для совершенствования своих знаний. В сохранившемся в рукописи «Отчете о занятиях в 1912/13 гг. оставленного при университете Павла Фалёва» он отмечал, что еще в «студенческие годы заметил неполноту, а в иных случаях и прямо недостоверность существующих грамматик и других сочинений по языку тюркских народностей». Поэтому молодой ученый «по оставлении при университете направил свои занятия в чисто-лингвистическую область, особенно в отношении османского языка старого времени»5. В апреле 1914 года П. А. Фалёв выдержал экзамен на степень магистра турецко-татарской словесности. Ученый совет Факультета восточных языков принял решение командировать его в Турцию для сбора полевых лингвистических материалов. Однако начавшаяся Первая мировая война не дала осуществиться этим планам. Ученое путешествие в Турцию было заменено на поездку в Таврическую губернию и Ставропольский край, где П. А. Фалёв собирал предания крымских татар и ногайцев.

Занимаясь этнографическими исследованиями в Крыму, П. А. Фалёв сразу же включился в работу Таврической ученой архивной комиссии (действительный член с 3 сентября 1914 г.). В это время исследователь проводил в Крыму наблюдения над новым османским языком среди проживавших здесь турок-османцев. На страницах «Известий Таврической ученой архивной комиссии» публикуется его исследование «Арабская поэма в ногайском эпосе»6.

В июле следующего года П. А. Фалёв был зачислен на должность приват-доцента Петроградского университета на кафедру османской словесности7. Преподавал анатолийско-турецкий язык. Примерно в это время он начинает сотрудничать в научном союзе отечественных ориенталистов – Восточном отделении Русского археологического общества. 26 февраля 1915 года на заседании отделения было заслушано его сообщение «О записях произведений народной словесности у ногайцев». В этом и других докладах, сделанных П. А. Фалёвым в течение 1915 – 1916 годов, рассматривался народный эпос ставропольских ногайцев и крымских татар. Этнограф коснулся не только лингвистических особенностей ногайского эпоса и языкового варьирования, но и вопроса о названиях ногайских и крымскотатарских родовых делений, происхождении личных имен.

1915-м годом датируется и ценная работа П. А. Фалёва «Пословицы, поговорки и приметы крымских татар»8. Во время сбора фольклорных материалов, который петроградские ученые А. Н. Самойлович и П. А. Фалёв проводили в Крыму по заданию разных организаций в 1914 – 1915 годах9, они познакомились с крымскотатарским просветителем, педагогом, видным деятелем национального движения крымских татар Али Абдурефиевичем Боданинским (1865(6) – 1920). Бахчисарайский учитель передал им составленный в 1912 году рукописный сборник, состоящий из 1521 пословицы. А. А. Боданинский не ограничился простым собиранием и переводом пословиц. В сборнике он представил сравнение крымскотатарских пословиц с русскими, хотя и не задавался целью определить общность или различие в их происхождении. Все собранные образцы фольклора А. А. Боданинский считал крымскотатарскими, что не всегда соответствовало истине. Материалы, полученные от А. А. Боданинского, были дополнены этнографическими собраниями крымских этнографов-собирателей – Эммануила Леонидовича Мартино и Османа Мурасова. Никто из них, к сожалению, не указал точно, где собран этнографический материал. Все пословицы и приметы обработаны А. Н. Самойловичем и П. А. Фалёвым, материал распределен по главам, а внутри глав — в алфавитном порядке10. П. А. Фалёв предложил также анализ их лингвистических особенностей, который составил введение к сборнику. Здесь ученый подробно охарактеризовал приемы сбора материала, рассказал о происходивших на крымскотатарских праздниках состязаниях пословицами, поставил перед исследователями ряд вопросов, которые возникают при изучении поговорок, в частности, о соприкосновении между пословицами и песнями, познакомил с историей отдельных пословиц и поговорок.

Анализируя данную работу П. А. Фалёва, востоковед Владимир Александрович Гордлевский (1876 – 1956), который сам много внимания уделял сбору полевого этнографического материала среди крымских татар, отмечал, что «на всей работе [П. А. Фалёва (А. Н.)] лежит печать вдумчивости»11. Подчеркивая значение данного издания для развития этнографии крымскотатарского народа, В. А. Гордлевский справедливо заметил, что в лице П. А. Фалёва современная наука получила нового тюрколога, «обнаружившего живой интерес и начитанность в памятниках литературы турецких племен»12.

В 1915 году П. А. Фалёв сделал для Таврической ученой архивной комиссии перевод на русский язык записок Эвлии-Челеби о путешествии в Крым13. На страницах «Известий» ТУАК было напечатано его исследование, посвященное ногайскому эпосу14. Научное сотрудничество с ТУАК не прерывалось и в дальнейшем. В 1918 году в «Известиях» Комиссии Павел Александрович опубликовал статью «Из идеологии крымскотатарской интеллигенции», посвященную проблемам национального движения в Крыму15.

В 1916 году судьба перебросила ученого из Крыма на Кавказ. П. А. Фалёв был командирован на Кавказский фронт для проведения работ по охране памятников древности. В Тифлисе он также занимался обработкой восточных рукописей. В это время Павел Александрович работал и над составлением описи рукописей на турецком языке, поступивших с Кавказского фронта в столичный Азиатский музей, штатным младшим ассистентом которого он состоял.

Ученый лояльно воспринял революционные преобразования. В письме к Александру Николаевичу Самойловичу (1917 г.) он высказался о своей жизненной прерогативе, чем являлась для него научная деятельность по исследованию Отечества16. П. А. Фалёв продолжал работать доцентом (с 1919 г. – профессором) на кафедре османской словесности Петроградского университета. Одновременно он преподавал на кафедре османского языка в Практической академии восточных языков (Петроград), а после слияния ее с Институтом народного хозяйства работал там профессором.

В 1920 году в Петрограде открылся Центральный институт живых восточных языков, где П. А. Фалёв преподает киргизский язык. В 1918 году было опубликовано исследование молодого тюрколога «Ногайская сказка об Ак-Кöбöке’е»17, связанное с фольклором ногайцев Ставрополья и Северного Причерноморья, а также с народным эпосом крымских татар.

Дальнейшая творческая деятельность ученого связана с изучением Туркестана. В 1921 году по заданию Центрального института живых восточных языков Павел Александрович был командирован туда в качестве руководителя экспедиции слушателей, направленных на учебную практику по изучению языков и быта местного населения. В это время в Ташкенте открылось первое высшее учебное заведение в Средней Азии – Туркестанский Восточный институт. П. А. Фалёв сразу же откликнулся на предложение работать и там. В Ташкенте столичный специалист нашел многогранное применение своим способностям. Он преподавал киргизский язык, вел учебные курсы по тюркской филологии. Кроме этого, молодой этнограф руководил отделом научного библиографирования Туркестанской государственной публичной библиотеки, был избран действительным членом Туркестанского отдела русского географического общества18. Активно включившись в научную деятельность, П. А. Фалёв, со свойственной ему скромностью и бескорыстием, оставался «по возможности незамеченным, в тени»19. За один только год работы в Ташкенте Павел Александрович создал группу молодых тюркологов, которая активно начала разрабатывать малоисследованные проблемы истории и филологии. Не случайно по настоятельной просьбе Совета Народных Комиссаров Туркестанской АССР П. А. Фалёв решил навсегда остаться в Ташкенте.

В 1922 году Павел Александрович выехал в Петроград, чтобы перевести семью, личные вещи и урегулировать организационные вопросы в Азиатском музее. В пути он заразился сыпным тифом и умер 3 июля 1922 года. Его кончина стала серьезным ударом по отечественной тюркологии20. Ненаписанные книги, незаконченные исследования, незавершенная жизнь…

К сожалению, до сих пор отсутствует публикация всей библиографии трудов ученого. Наиболее полным списком его работ является перечень, подготовленный Александром Эдуардовичем Шмидтом (1871 – 1939)21, который состоит из одиннадцати названий. О том, что список этот далеко не полный, можно судить хотя бы по тому, что он не включает известных нам крымоведческих публикаций П. А. Фалёва. Есть неучтенные исследования и в списках, составленных Б. В. Луниным22. После смерти ученого осталось большое количество рукописных трудов, которые были переданы востоковеду, академику Василию Владимировичу Бартольду (1869 – 1930). После знакомства с рукописным наследием П. А. Фалёва В. В. Бартольд отмечал, что среди бумаг покойного немало интересных работ, посвященных турецкому, ногайскому и крымскотатарскому эпосу23. И хотя В. В. Бартольд выражал надежду, что труды молодого ученого увидят свет, его надежды не сбылись, и большая часть рукописей П. А. Фалёва, разбросанная по разным архивам, до сих пор не систематизирована. Ряд бумаг безвозвратно утрачен. Исключением стал опубликованный в 1925 году в «Записках Коллегии востоковедов» «Старо-османский перевод «Крымской поэмы»»24. Эту работу П. А. Фалёв сделал еще в 1913 году во время научных штудий в Герцегской библиотеке в Готе25.

Этнографические изыскания П. А. Фалёва, связанные с крымоведением, имеют большое значение для изучения народов полуострова, развития крымоведения в целом.

__________________________

1. Гордлевский В. А. Памяти П. А. Фалёва // Гордлевский В. А. Избранные сочинения: В 4-х т. − Москва: Наука, 1968.− Т. 4: Этнография, история, востоковедение, рецензии. − С. 415.

2. Лунин Б. В. Жизнь и труды востоковеда-тюрколога П. А. Фалёва: К 45-летию со дня смерти // Общественные науки в Узбекистане. – Ташкент, 1967. – № 9. – С. 43.

3. ЦГИА г. — СПб., ф. 14, оп. 1, д. 1064, л. 1, 4.

4. Умняков И. Памяти проф. П. А. Фалёва (1888 – 1922) // Восток: Студенческий журнал, издаваемый Туркестанским Восточным институтом. – Ташкент, 1923. – № 2 (6). – С. 16.

5. ЦГИА г. — СПб., ф. 14, оп. 1, д. 1064, л. 16.

6. Фалёв П. А. Арабская поэма в ногайском эпосе // ИТУАК. – Симферополь, 1915. – № 52. – С. 196 – 212.

7. Биобиблиографические очерки о деятелях общественных наук в Узбекистане / Сост. Б. В. Лунин. − Ташкент: Фан, 1977. − Т. 2. − С. 221 – 224. См. подробнее об учебной работе П. А. Фалёва: Иванов С. Н. Тюркология в Ленинградском университете // Turcologica, 1986: К восьмидесятилетию академика А. Н. Кононова. − Ленинград: Наука, 1986. − С. 141 – 152.

8. Фалёв П. Предисловие // Боданинский А. А., Мартино Э. Л., Мурасов О. Пословицы, поговорки и приметы крымских татар / Под ред. А. Н. Самойловича и П. А. Фалёва. – Симферополь, 1914. – С. 1 – 26.

9. См. также: Лунин Б. В. Востоковедение в республиках Средней Азии после Великой Октябрьской социалистической революции // Становление советского востоковедения: Сборник статей. − Москва: Наука, 1983. − С. 103 – 104; Непомнящий А. А. Научное изучение этнографии народов Крыма в начале ХХ века // Археологія та етнологія Східної Європи: Матеріали і дослідження: Збірка наукових робіт, присвячена 135-річчю Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. – Одеса: АстроПринт, 2000. − С. 119 – 134.

10. Боданинский А. А., Мартино Э. Л., Мурасов О. Пословицы, поговорки и приметы крымских татар / Под ред. А. Н. Самойловича и П. А. Фалёва; Предисл. П. А. Фалёва // ИТУАК. – Симферополь, 1915. – № 52. – С.1 – 67; То же. – Симферополь, 1914. – 67, [2] с.

11. Гордлевский В. Замечания на «Пословицы крымских татар», изданные П. А. Фалёвым // Записки Восточного отделения Русского археологического общества. – Петроград, 1921. – Т. 25: 1917 – 1920 годы. – С. 89.

12. Там же.

13. Лунин Б. В. Жизнь и труды востоковеда-тюрколога... − С. 18.

14. Фалёв П. А. Арабская новелла в ногайском эпосе // ИТУАК.− Симферополь, 1915. − № 52. − С. 196 – 212; То же. − Симферополь, 1915. − 17 с.

15. Фалёв П. А. Из идеологии крымско-татарской интеллигенции // ИТУАК. – Симферополь, 1918. – № 54. – С. 279 – 288.

16. ПФАРАН, ф. 782, оп. 2, д. 44, л. 1 – 2.

17. Фалёв П. А. Ногайская сказка об Ак-Кöбöк’е // Сборник Музея антропологии и этнографии имени императора Петра Великого при Российской Академии наук. – Петроград, 1918. – Т. 5. — Вып. 1. – С. 189 – 196.

18. [Архангельский Н. П.] П. А. Фалёв: Некролог // Известия Туркестанского отдела Русского географического общества. – Ташкент, 1922. – Т. 15. – С. 104. – Изд. под псевд.: Н. А.

19. Шмидт А. Э. Проф. П. А. Фалёв // Наука и просвещение.– Ташкент, 1922. – № 2. – С. 52.

20. Гордлевский В. А. Памяти П. А. Фалёва (1888 – 1922) // Гордлевский В. А. Избранные сочинения. – Москва: Наука, 1968. – Т. 4: Этнография, история, востоковедение, рецензии. – С. 415 – 416.

21. Шмидт А. Э. Указ. соч. − С. 53.

22. Лунин Б. В. Жизнь и труды востоковеда-тюрколога... – С. 18; Биобиблиографические очерки... − С. 223 – 225.

23. ПФАРАН, ф. 68, оп. 1, д. 249, л. 1–4.

24. Фалёв П. А. Старо-османский перевод «крымской» поэмы // Записки Коллегии востоковедов при Азиатском музее Российской Академии наук. − Ленинград, 1925. − Т. 1. − С. 139 – 160.

25. ПФАРАН, ф. 68, оп. 1, д. 483, л. 1 – 10, 22 – 40.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS