КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Дослідження пам'яток археології козацької доби

І. ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

Микола Товкайло (Переяслав-Хмельницький),

старший науковий співробітник Інституту

археології НАН України, кандидат історичних наук

Нові дослідження в околицях Запорозького Ґарду

Однією зі славних сторінок української історії є Запорозька Січ або Вольності Запорозького Козацтва. Це державне утворення виникло внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров’я і Побужжя у середині ХVІ ст. та проіснувало в умовах постійної небезпеки від свого південного сусіда – Оттоманської Порти та її сателітів — майже до кінця ХVІІІ ст. Від навколишніх монархічних держав воно відрізнялося республіканським устроєм та виборністю старшини.

У назві зафіксоване й географічне розташування цієї козацької держави – за порогами, які в кількох місцях перепиняють Дніпро, Південний Буг та інші менші річки, що течуть на південь. У нижній течії ці ріки перетинають степову фізико-географічну зону, яка охоплює тут південні схили Подільської та Придніпровської височин. Ландшафтну структуру регіону утворюють місцевості: підвищена хвиляста лесова рівнина, глибоко розчленована ярами та балками. Поверхня поступово знижується з північного заходу на південний схід від 200 – 250 до 90 – 100 м на вододілах. Трапляються поди та останці кристалічних і осадових порід. На схилах долин, річок і деяких балок виходи гранітів тягнуться на значні віддалі. Долини річок вузькі, й заплавна тераса в них здебільшого нерозвинута. Окреслений регіон належить до посушливої, дуже теплої агрокліматичної зони. На схилах ярів та балок збереглась природна лучно-степова різнотравна і чагарникова рослинність, трапляються байраки, невеликі заплавні осокірники, вербники та схилові чагарники з терном, шипшиною, дерезою. Невеликими ділянками збереглися наскельні діброви, що є характерним для гранітних відслонень. На приступках в ущелинах росте кучерява поросль дуба звичайного, липи, клену польового та груші. З кущів зустрічаються клен татарський, глід, гордовина, жостір, терен степовий, скомпія.

На жаль, від того часу збереглося дуже мало пам’яток. Місця розташування тодішніх столиць, чи, скоріше, головних укріплених ставок Війська Запорозького сьогодні опинилися на дні дніпровських водосховищ. Більше пощастило пам’яткам, розташованим на західних землях Війська Запорозького на території Буго-Гардівської паланки, які до сьогодні залишаються мало дослідженими. Одним із таких місць є урочище Гард — місце розташування центру Буго-Гардівської Паланки, що знаходиться на р. Південний Буг поблизу від міста Південноукраїнськ Арбузинського району Миколаївської області. Але сьогодні і над цими священними для кожного українця пам’ятками, над неповторними ландшафтами, де збереглися рідкісні види флори і фауни, нависла загроза повного знищення. Будівництво споруд Ташлицької ГАЕС та Олександрівського водосховища уже призвело до непоправних втрат: повністю знищено Паланкову балку з розташованими у ній головним військовим табором та запорозьким цвинтарем, наполовину затоплено Клепаний (Ґардовий) острів, у нижній частині підтоплено Ґардовий поріг.

Історії Гарду та досліджених у ньому козацьких пам’яток було присвячено низку авторських статей і публікацій. Тому, не зупиняючись на цьому, переходимо до опису нових матеріалів козацької доби, добутих Миколаївською експедицією Інституту археології НАН України в околицях Ґарду протягом останнього часу.

Багатошарове поселення Ґард, археологічні матеріали козацької доби якого публікуються у цій статті, розташоване з правого берега ріки у нижній частині клинуватого схилу, обмеженого двома байрачними балками зі струмками, навпроти Клепаного (Ґардового) острова і скелі Пугач, утворюючи ніби ворота до Гарду, поблизу с. Богданівка Доманівського району Миколаївської області. Сучасні мешканці села називають це місце Сокурі, з наголосом на останньому складі. Це поселення було відкрите ще в 1930 р. Богесівською археологічною експедицією, котра у 1930 та 1931 рр. провела тут під керівництвом Т.Мовчанівського археологічні розвідки та розкопки2. У звіті Бозької експедиції ця балка має назви: Осокорова, а також Гардова. Автори звіту надали нововідкритому поселенню ім’я „Ґард”, хоча саме урочище Ґард знаходиться трохи вище по Богу й пов’язується з місцем розташування Старого, або Козацького гарду, що знаходився навпроти північного кінця Клепаного (Ґардового) острова.

Археологічні матеріали козацького часу Бозька експедиція виявила в трьох місцях: 1) навпроти скелі Пугач, поміж двох байрачних балок у горішній частині – рештки правильно спланованої військової осади ХVІІІ – ХІХ ст. з матеріалами того ж часу3;

2) посередині клину між плесом та верхнім плато – рештки рибальського житла з піччю4;

3) на підступах до Ґарду з боку степу (західний схил Осокорової балки) — залишки кераміки та залізних виробів ХVІІ– ХІХ ст.5. На жаль, матеріали цих досліджень не були опубліковані, самі ж вони загинули під час Другої світової війни чи в результаті нищення українських музеїв комуністами.

Крім описаних пунктів культурний шар того ж часу простежено автором у 1985 р. й у нижній частині гардового клина на самому поселенні Ґард. Серед добутих у шурфах численних уламків кераміки та скла виявлено, зокрема, довгу залізну голку? що, певно, використовувалася рибалками при нанизуванні риби для її в’ялення, та дуже рідкісний втульчастий наконечник стріли6.

У 2006 р. Миколаївська експедиція Інституту археології НАН України відновила стаціонарні розкопки цього поселення. Протягом сезонів 2006– 2008 років було розкопано близько 200 кв. м площі цього поселення. Рівень залягання культурного шару відповідає природному пониженню рівня тераси. Різноманітні матеріали буго-дністровської культури та раннього Трипілля, пізнього Трипілля, середньостогівської, культур, доби середньої та пізньої бронзи, римського часу та XVII – XІХ ст. залягали в товщі гумусованих суглинків від самої поверхні до глибини 2,0 м. Матеріали ХVІІ – ХІХ ст. лежать на глибині до 0,3 м від поверхні. Найчастіше траплялися знахідки кераміки.

Кераміка кружальна, виготовлена з глини з домішкою піску. Поверхня сірого та коричневого кольорів, товщина стінок 0,3– 0,8 см. Вона сильно подрібнена, тому не вдалося реконструювати жодної повної форми. Тим не менш, за зразками вінець ми виділяємо горщики з невисокими, трохи відхиленими назовні, вінцями, частина яких не має орнаменту (Рис. 1: 2), інша частина орнаментована рельєфними паралельними лініями (Рис. 1: 1) або червоно-брунатною фарбою у вигляді паралельних ліній на шийці та тулові посудин (Рис. 1: 4, 5). У якості орнаментації використовувалися також прогладжені лінії у вигляді косих ліній (Рис. 1: 8) чи косої сітки (Рис. 1: 9). Виявлено кілька уламків ручок у вигляді валиків. Зустрічаються покришки з пласким відростком (Рис. 1: 7) та миски, внутрішній бік яких покритий поливою червоного, коричневого, зеленого та молочного кольорів, поверх якої нанесено орнамент поливою інших кольорів у вигляді концентричних ліній, зиґзаґу (Рис. 1: 14).

Залізні вироби. Серед залізних виробів виявлено рідкісний наконечник стріли вильчастої форми з розширеною знизу підставою та округлим у перетині черешком (Рис. 1: 10). Черешкові наконечники стріл, переважно ромбовидної форми, були найбільш вживаними в Україні ще з князівських часів і на теренах Східної Європи, вони використовувалися до пізнього середньовіччя7. Саме такі наконечники стріл були відомі в козацькому війську, що було підтверджено під час розкопок на місці Берестецької битви8. Щодо татаро-монгольських наконечників стріл, то всі вони були черешковими9.

Серед інших залізних виробів відмітимо частину кінського вудила (Рис. 1: 12), пряжку, певно, від кінської упряжі (Рис. 1: 13) та уламок бритви (Рис. 1: 11), підківку від чобіт та кілька предметів, призначення яких не вдалося встановити.

Монета. У верхньому шарі ґрунту трапилася російська мідна монета номіналом 1 копійка. На аверсі зображено двоголового орла зі скіпетром та землею. Дата не читається. На реверсі – зверху зображення корони, нижче напис: „1 копейка”, підкреслений лінією, під якою викарбовано два ініціали „И” та „М”; півкругом зображено лавровий вінок (Рис. 1: 16). Діаметр монети 2,5 см. Монету можна датувати десятими роками ХІХ ст., підтвердженням чому є зображення ідентичної монети, що датується 1813 р.10.

У північній частині поселення на краю тераси на глибині 1 м від поверхні виявлено поховання людини (№ 1), яке можна пов’язати з часами існування рибного промислу та ґардового перевозу через ріку. Скелет дорослого лежав випростано на спині головою на північний захід. Могильна яма над ним (з глибини 0,4 м) була закидана великим камінням (Рис. 1: 15). Супроводжуючий інвентар відсутній.

За історичними даними, в урочищі навпроти Паланкової балки, в якій знаходились військовий табір та цвинтар, існувала в запорожців стара переправа (перевіз) через Буг, куди сходилися кілька великих транзитних шляхів, відомих під такими назвами Чорний польський (Шпаків), Гардовий (Королівський), Січовий вищий, Січовий нижчий та Керван-Іоль11.

З правого берега до річки (у часи Запорозької Січі правобережжя Південного Бугу знаходилося під владою тодішньої Туреччини) у цій частині Південного Бугу можна під’їхати лише в двох місцях: між двома балками через досліджуване поселення (Сокурі), що знаходиться трохи вище Паланкової балки, або ж через розміщену нижче Зінцеву (Лідину) балку. Розташування археологічних матеріалів козацького часу у нижній частині ґардового клину (поселення Ґард), посередині клину між плесом та верхнім плато, на підступах до Ґарду з боку степу та розташування тут військової осади ХУІІІ – ХІХ ст. дозволяє нам стверджувати, що Керван-Іоль розпочинався від Бугу саме в Сокуровій балці. Непрямим підтвердженням цьому є досить зручна, добре облаштована дорога, що веде до річки вздовж Сокурової балки, і якою до сьогодні користуються місцеві жителі та рибалки.

Добуті на поселенні Ґард матеріали важливі також і з погляду дослідження історії землеробської колонізації тоді мало заселеного степу. Судячи з матеріалів, добутих в околицях Запорозького Ґарду, ця колонізація була українською. У кінці ХVІІІ ст., уже після розгрому Січі, неподалік Ґарду на правому березі Богу виникне нове поселення Ґардове, засноване вихідцями з Ґарду. Це поселення відоме лише за розвідками Миколаївської експедиції. У 1801 р. воно було перейменоване у Богданівку – сучасне село.

_____________________________

1. Товкайло М. Про місце розташування Ґардового острова, Ґарду та інших козацьких пам’яток (історична довідка) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 7. — К., 1998. — С. 171 – 175; Товкайло М. Козацький Ґард на Бузі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 11. – К., 2002. — С. 251 – 263; Товкайло М.Т. Старожитності Запорозького Ґарду та його околиць // Археологія, 2003. — №3. — С. 88– 101; Біляшівський М., Товкайло М., Ленченко В., Осадчий Р. Історичний ландшафт центру Буго-Ґардівської паланки Війська Запорозького // Довідник найцінніших територій та об’єктів в межах Арбузинського, Доманівського районів Миколаївської області та м. Южноукраїнськ. — К., 2008. — С. 8-37; Товкайло М., Будник М. Гард на Бузі. До історії традиційного рибальського промислу // Народознавство. Науково-методичні матеріали. Збірка ІІ у 5-ти частинах. Частина І та ІІ. — Переяслав-Хмельницький, 1994. — С. 74 – 79; Товкайло М., Будник М. Запорізький Гард // Київська старовина. — 1995. — № 2. — С. 82 – 84.

2. Козубовський Ф.А. Археологічні дослідження на території Богесу 1930– 1932 рр. — К., 1933. — С. 28 – 34, 56 – 60.

3. Там само. — С. 28, 58.

4. Там само. — С. 31.

5. Там само. — С. 57.

6. Товкайло М.Т. Старожитності Запорозького Ґарду… — Рис. 5, 2, 3.

7. Медведєв Л.Ф. Ручное метательное оружие (лук и стрелы, самострел) ХІІІ-ХІУ вв. // САИ. — Москва, 1966. — С. 54, 72.

8. Свєшніков І.К Битва під Берестечком. — Львів, 1993. — С. 238.

9. Медведев А.Ф. Татаро-монгольские наконечники стрел в Восточной Европе // СА. — 1966. — № 2. — С. 55.

10. Дьячков А.Н., Узденников В.В. Монеты России и СССР. — Москва, 1978. — С. 462.

11. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Т. І. — К., 1990. — С. 56, 279, 403 - 404, 430; Эварницкий Д.И. Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк. — Санкт-Петербург, 1890. — С. 133, 230 – 232, 240; Эварницкий Д.И. Запорожье в останках старины и преданиях народа. — Ч. 2. — Санкт-Петербург, 1888. — С. 151.

Віктор Гугля (Суботів), завідувач відділу «Суботівський

історичний музей» Національного історико-

культурного заповідника «Чигирин»,

Станіслав Юрченко (Суботів), співробітник

Черкаської обласної археологічної інспекції

Замчище Хмельницьких в Суботові: археологічні знахідки 2008 року

Замчище Хмельницьких в Суботові (згідно паспорта об’єкта (пам’ятки) культурної спадщини — Суботівське багатошарове городище), маючи площу 2 га, на кінець ХХ ст. залишалось дослідженим лише на 5 %: загальна площа розкопів 50-х, 70-х, 90-х років складала лише 1 тис. кв. м. Наслідком цих робіт, зокрема, було розкриття системи оборони замку Хмельницьких та виявлення окремих об’єктів забудови XVII ст.: фундамент кам’яної оборонної вежі, підмурків в’їздної напільної вежі, вартівні (стайні). Від 2006 р. на Пн-Сх частині Замчища склався локальний оборонно-житловий комплекс: кам’яна оборонна вежа, вартівня (стайня) та розчищений і відновлений колодязь [3, 27].

В 2008 р. площа дослідженої території збільшилась ще на 1 тис. кв.м. Завдяки цьому з’явилась можливість доповнити результати досліджень попередніх років і розширити уявлення про топографію середньовічного Суботова.

Археологічна експедиція «Суботів-2008» (Керівник — к.і.н Каштан Д.П., матеріали знаходяться у стадії обробки) археологічної інспекції управління культури Черкаської ОДА надала змогу відповісти на ряд ключових запитань, які постали чи не від 1992 р.:

1. Чому Суботів не позначений на карті Боплана?

2. Як розвивався Суботів, коли ним володів Чаплинський?

3. Чому так зване Замчище розташоване нижче Іллінської церкви, і, виходячи з цього, наскільки повно на сьогодні розкрита система оборонних споруд центральної групи укріплень маєтку Хмельницьких у Суботові?

4. Які причини спорудження Іллінської церкви і чи були ще поряд із нею оборонні споруди? Наскільки повно на сьогодні розкрита система оборонних споруд центральної групи укріплень маєтку Хмельницьких в Суботові?

Схема Суботова

Крім того, археологічні дослідження центральної частини Замчища на площі близько 1000 кв. м. привели до несподіваних результатів: значна кількість кераміки доби бронзи і раннього залізного віку, три житла ІХ – поч. Х ст. (культура Лука-Райковецька) із супровідним матеріалом та господарчими ямами і вражаюче мала кількість матеріалу пізнього середньовіччя (свинцева куля, шість дрібних монет, фрагменти кераміки та кахлів). Однак заповнення двох досліджених господарчих ям XVII cт. (цегла-«пальчатка», фрагменти поліхромних полив’яних кахлів і черепиці «бобровий хвіст» у зеленій поливі) свідчать про можливу наявність неподалік заможного житла. До цих же висновків приводить і знайдена неподалік від господарчої ями золота каблучка. Зауважимо, що в ті часи одна багатоколірна (поліхромна) кахля коштувала 10 – 12 московських срібних копійок [4, 15], а для мурування однієї печі кахлів потрібно було близько 100. Для порівняння: пара чобіт коштувала 25 – 50 коп., полотняні сорочки та штани – 10 – 12 коп. за пару [4, 15]. З великою долею вірогідності беремося стверджувати, що цим заможним житлом може бути гетьманський палац, залишки якого зображені на гравюрі О. Осипова 1826 р. у нижньому лівому куті [1, 225, мал. 1].

Розташування вікон свідчить про наявність в будівлі, щонайменше, 2-х приміщень. У 1851 р. обміри цих руїн провів Д. Де ля Фліз, вони прямокутні в плані і мали розміри: 10,1 м х 13,4 м [5, 136, мал. 2]. Власне кажучи, цього цілком достатньо для тогочасної кам’яниці, поділеної сіньми на дві половини. Московський посол І. Фомін свідчив, що «гетьман в сіни і світлицю пішов» і далі «помолившись святому образу, сів за стіл» [2, 361]. Логічно припустити, що одна половина була житлова, в якій мешкав дипломат під час свого візиту до Б. Хмельницького в серпні 1653 р., а друга використовувалась як зала для аудієнцій [7, 149, мал. 3].

Знайдений під час розкопок нумізматичний матеріал датується 50 – 60 роками ХVІІ ст., до цього ж періоду відноситься і монета, знайдена у 2006 р. на дні відновленої криниці [3, 25].

Цей факт у поєднанні із слабким речовим насиченням центральної частини Замчища дозволяє припустити, що до кінця 40-х років ХVІІ ст. ця територія активно не використовувалася. Тобто, основні будівельні роботи були здійснені після 1648 р. В цьому випадку маємо археологічне підтвердження теоретичним висновкам Г.Н.Логвина, що основні будівельні роботи в Суботівському замку були здійснені після 1648 р. [12, 40]. Відповідно, садиба батька Богдана Хмельницького Михайла Хмеля знаходилася в іншому місці, скоріш за все, в центрі сучасного Суботова, неподалік Михайлівської церкви. Переконливе підтвердження цьому знаходимо у статейному списку вищезгаданого І. Фоміна. Він, зокрема, зазначає, що Хмельницький, вийшовши зі свого двору «коло церкви молитовні співи слухав, а потім їхав до нього». На цей час (серпень 1653) церква в Суботові була лише одна – Михайлівська. Доповнюють картину тогочасного буття численні окремі знахідки місцевих жителів (середньовічні монети, уламки кахлів, кераміки та вістря стріл) під час перебудови центру села на початку 90-х років ХХ ст. В 1992 р. тут було виявлено залишки шинка XVIІ ст., а в 1995 р. – житлову пляму цього ж періоду в районі сучасного пам’ятника Богдану Хмельницькому.

Судячи з того, що на карті Боплана Суботів не позначений, укріплень він не мав. Цим, до речі, можна пояснити досить легке захоплення Суботова Чаплинським 1647 р.

Від цього часу Суботів переходить у власність Чигиринського старости Конецпольського, від імені якого діяв підстароста Чаплинський.

Як зазначалось вище, основні будівельні роботи в Суботівському замку були проведені після 1648 р. На 1649 р., коли Суботів отримує статус містечка (а одним з обов’язкових критеріїв надання була наявність укріплень), ці роботи були в основному завершені. Тобто, замок площею 2 га постав приблизно за 1,5 роки. На нашу думку, це було можливо лише за умови використання результатів діяльності попереднього власника – Д. Чаплинського, який володів Суботовим близько 1,5 року (кінець 1646 – травень-червень 1648 р.). Насамперед, це стосується палацу, вежі та Іллінської церкви.

Аналіз козацьких фортифікаційних споруд свідчить, що їх основний будівельний матеріал – дерево та земля. Чи не найперша кам’яна оборонна споруда – бастіон Дорошенка 1677 р. в дерев’яній Чигиринський фортеці. Зауважимо, що в ті часи чи не в кожному укріпленому містечку, особливо в часи «Золотого спокою» (1638 – 1648), знаходилась польська залога. Тому дерево-земляної фортифікації цілком вистачало для захисту від татар, які не мали облогової артилерії. В той же час польські фортифікаційні споруди переважно будувались з каменю та цегли проти турків, козаків та московських військ. На фоні дерево-земляної фортифікації тогочасної Чигиринщини три будівлі, муровані з каменю та цегли і сконцентровані в одному місті, сприймаються як чужорідне включення.

Таким чином, захопивши Суботів, Чаплинський почав будівництво кам’яних укріплень. Для цього чигиринський підстароста мав достатньо як людських, так і матеріальних ресурсів. Крок цілком логічний, адже захоплений маєток треба було відстояти. Крім того, Чаплинський, який бажав узяти Суботів собі, щоб посадити там слободу, обіцяв Конецпольському збільшити їх доходи [8, 50]. Наснаги в будівельних роботах підстарості додавало і те, що пограбований Хмельницький кинувся не лише шукати правди до короля, а ще й мав значний авторитет серед козацтва.

Для облаштування власного замку Чаплинський обирає мис, оточений з півночі, сходу та заходу болотами та крутими схилами ярів. Захоплення маєтку Хмельницького співпало у часі з початком будівельного сезону. Для контролю над в’їздом до майбутнього замку з боку суботівського шляху через ставкову греблю закладаються дві оборонні вежі, одночасно будується палац. Одна з цих кам’яних оборонних веж, крім того, мала контролювати і напільний бік, інша, займаючи панівне положення над територією замку, планувалася як донжон (пізніше цю незакінчену споруду Б.Хмельницький, говорячи сучасною мовою, перепрофілює в Іллінську церкву, залишивши однак і оборонні функції).

Власне кажучи, до висновків щодо єдиного функціонального призначення цих споруд як оборонних веж на початковому етапі будівництва приводить порівняльний аналіз планів Іллінської церкви (без вівтарної частини) та залишків кам’яної вежі на Замчищі, археологічно дослідженої Г.Н. Логвином у 1953 р. За формою — це майже квадрати – 14,35 х 16,30( півд. бік) х 15,50 (півн. бік) та 9,7 х 10,4 м відповідно. Привертає увагу така спільна конструктивна особливість обох будівель, як наявність прямокутного приміщення у товщі однієї із стін. В Іллінській церкві – це Пн-Зх кут, в якому розташовані сходи на хори та горище, в західному фронтоні якого розміщені 4 бійниці (Мал. 4).

У фундаменті оборонної вежі – це Пн-Сх кут (Мал. 5), в якому, за логікою, був підйом з підвального приміщення на верхні яруси, які однозначно були пристосовані для оборони, виходячи вже із самого призначення споруди. Цікавий факт – обидва оборонних об’єкти коротшими сторонами орієнтовані за віссю схід-захід.

Крім будівництва двох оборонних веж та палацу Чаплинський укріпив валом та ровом напільний бік, було насипано також вал по зовнішньому краю тераси, по якій проходив в’їзд до замку. Археологічні дослідження 1992 р. зафіксували, що «в насипу валу жодних знахідок не було, очевидно, під час…спорудження валу садиба (Замчище – В.Г., С.Ю.) була ще незабудована» [10, 5].

Отримавши перемоги під Жовтими Водами та Корсунем, Б.Хмельницький на початку червня 1648 р. повертається до Чигирина [14, 63], і, звісно, відновлює своє право власності на Суботів. Після недовгої перерви будівельні роботи продовжуються. Зараз, без додаткових археологічних досліджень та архівних студій, важко сказати, що ще залишив по собі Чаплинський.

Зазначимо, що у Б. Хмельницького часу на дооблаштування замку було значно більше – до 1657 р. Щоправда, з 1649 р. ці турботи були вже на плечах городового отамана – Л. Капусти [13, 71].

В будь-якому випадку результати розкопок 1992 р. однозначно вказують на два етапи будівельних робіт [10, 5]. Як тепер стало зрозуміло, до першого з них мав безпосереднє відношення Д. Чаплинський, а до другого – Б. Хмельницький. Додаткове підтвердження цьому маємо в дослідженнях неодноразово згадуваної кам’яної вежі на Замчищі. Г.Н. Логвин у 1953 р. зазначав: «…виявилось, що Пд та Пн стіни потовщені за рахунок домурування зсередини ще однієї стіни. Ця стінка завтовшки 1 м не має ніякої перев’язі з навколишніми стінами, але про те, що вони викладені одночасно (або після невеликої перерви – В.Г., С.Ю.), свідчить міцність розчину на місці шва. Очевидно, це рішення потовщити стіну було прийняте ще в процесі роботи, коли стіни були виведені на висоту 1,5 м, бо на Пд-Зх розі вже помічається перев’язь з навколишньою кладкою» [12, 56]. Звідси випливають два моменти: по-перше, за Чаплинського стіни були виведені на висоту 1,5 м, по-друге, домурування і перев’язь проводились після зміни власника замку. На сьогодні між стінами первісного периметру і пізнішим домуруванням знаходиться чітко помітна розділяюча тріщина.

Внаслідок таких конструктивних доповнень приміщення для підйому на верхні яруси виявилось розміщеним, як і у випадку з Іллінською церквою, в одній з найтовщих стін (товщина стін первісного периметру складала 1,65 м). Крім того, потовщення стін вежі співпадають з єдино можливими напрямками штурму замку: напільного (Пд) та з боку Суботівського шляху (Пн).

Характеристика оборонних споруд середньовічного Суботова буде неповною без характеристики укріплень Іллінської церкви (донжону Чаплинського).

Аналіз супутникової зйомки місцевості в комплексі з польовими розвідками останніх років, конфігурація рельєфу та розташування бійниць у знаменитій споруді дозволяють говорити про можливість існування інших, ще не виявлених споруд. Самої Іллінської церкви явно недостатньо для контролю над напільною стороною замку: 4 бійниці верхнього ярусу (горища) спрямовані на захід, з двох бійниць Пн-Зх пілястру одна спрямована теж на захід, інша на початок греблі, через яку проходив в’їзд до замку, і лише одна бійниця Пд-Сх пілястру – на напільний бік. Варто наголосити, що бійниці пілястрів (нижнього ярусу) розраховані на використання ручної вогнепальної зброї.

Взявши за точку відліку осі бійниць – західної та південної – маємо вірогідні місця розташування ще двох оборонних веж (див. схему), які разом із музеєфікованим нині фундаментом за програмою «Золота підкова Черкащини», утворюють чіткий рівносторонній трикутник, в центрі якого розміщується Іллінська церква Хмельницького (або донжон Чаплинського).

Іллінська церква була архітектурною домінантою, займаючи панівне положення на місцевості. В цьому випадку зрозуміло, чому замок, по відношенню до Іллінської церкви, розташований у низині.

Щоб зрозуміти, чому ж була збудована Іллінська церква, згадаємо духовну атмосферу середньовіччя: постійне протистояння між християнським Заходом та мусульманським Сходом. Будь-яка ідея обов’язково мала релігійне забарвлення, перемога в битві – Божа допомога, поразка – Божа кара тощо. Тобто, цілком вірогідно, що після поразки під Берестечком (1651 р.) гетьман дав обітницю збудувати храм в разі Божої допомоги, а перемога під Батогом (1652 р.) спонукала до її виконання. Окремо варто згадати походження частини будівельного матеріалу споруди. П. Алеппський засвідчив у 1656 р.: «Ми помітили в її об’ємі кілька величезних каменів, розміри яких викликали у нас здивування. На питання наші нам повідомили, що камені ці привезені з міста, що належало татарам і знаходилось в п’яти милях звідси, де татари мали велику мечеть. Гетьман зруйнував її і вивіз каміння для спорудження з нього цієї церкви» [6, 95]. Цілком ймовірно, що саме так Хмельницький покарав за зраду ще й татарську сторожу в кількості 2000 [11, 272], яка була у нього на службі від 1648 р. і займала територію між дорогою з Лисянки до Чигирина та Чорним шляхом [11, 272].

Таким чином, освячується місце під храм, проводяться підготовчі роботи і навесні 1653 р. починається будівництво. Гадаємо, що саме наведені вище чинники та використання архітектурної спадщини Чаплинського і пояснює появу ще одного храму поруч із новозбудованим (але дерев’яним) Михайлівським.

В даній роботі автор не претендує на революційність та істину в останній інстанції і з задоволенням прислухається до критики та зауважень по викладеній темі. Залишаються актуальними слова М.П. Кучери: «Наявність в Суботові філіалу… історико-культурного заповідника ставить питання про необхідність планомірного археологічного вивчення культурного шару замчища. Цим слід займатись постійно, нарощуючи розкопки суцільною площею» [9, 16]. Крім того, це надасть змогу повністю унаочнити облаштування центральної групи укріплень маєтку Хмельницьких в часи найвищого піднесення Суботова як приміської резиденції гетьмана України.

__________________

1. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – К.: Час, 1993.

2. Воссоединение Украины с Россией. М.: Изд-во АН СССР, 1954. – Т. 3.

3. Гугля В.І. Замчище Хмельницьких: нові знахідки // Нові дослідження козацької доби в Україні: збірка наукових статей / Бібліотечка «Часи козацькі» — Вип. 17. – К.: 2008. – С. 24 – 27.

4. Гугля В.І. Суботів Хмельницьких. – Дн-ськ, 2006.

5. Де ля Фліз Д. Альбоми. – К., 1996. – Т.1.

6. Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. К.: Техніка, 2000.

7. Колупаєва А. Українські кахлі XIV – поч. XX ст. Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. – Львів, 2006.

8. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.

9. Кучера М.П. Звіт про розкопки в Суботові 1991 р. – Науковий архів НІКЗ «Чигирин».

10. Кучера М.П. Звіт про дослідження на садибі-замчищі Хмельницьких в Суботові 1992 р. – Науковий архів НІКЗ «Чигирин».

11. Липинський В. Україна на переломі (1657 – 1659). – К.: Дніпро, 1997.

12. Логвин Г.Н. Чигирин – Суботів. – К., 1954.

13. Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького. – К.: Аграрна наука, 1996.

14. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. – К.: Наукова думка, 1994.

Володимир Капуста (Чигирин), старший науковий

співробітник Національного історико-

культурного заповідника "Чигирин"

Кронверк Чигиринської фортеці. 1678 р.

1678 рік — це рік, що вписав в історію Чигирина одну з найбільш героїчних та трагічних сторінок, став роком загибелі першої столиці української козацької держави. Крім того, саме цим роком датується більшість писемних джерел про Чигирин XVII ст. Одне з них – третій том "Щоденника" Патрика Гордона, в якому детально висвітлені події оборони Чигирина під час турецького нашестя на територію України 1677 – 1678 років. До тексту "Щоденника" додається рукописний план міста Чигирина та фортеці на горі, в якому відображені всі фортифікаційні споруди міста на 1678 р. Цей план вперше опублікований Федосовим Д.Г. в 2005 р. [2, іл.] (Фото 1).

Фото 1. План Чигирина із "Щоденника" П.Гордона, 1678 р.

Проте заслуга П.Гордона полягає не лише в тому, що він залишив нам важливі свідчення нашої історії, а і в тому, що він був одним із організаторів оборони Чигирина 1678 р., проявивши себе вмілим і досвідченим інженером-фортифікатором. На відміну від своїх попередників, які обмежились відновленням і ремонтом старих стін і башт, Гордон значно розширив і посилив оборонні споруди міста, не залишаючи при цьому поза увагою відновлення пошкоджених під час попередньої облоги та старих об’єктів. З напольної, найбільш вразливої сторони фортеці, звідки супротивник зазвичай розпочинав атаку, він спроектував і збудував кронверк – "Новий замок".

Кронверк – (нім. Kronwerk = Kron – виступ, вершина, для порівняння – крона дерева, + Werk – будь-яка споруда) додаткове, зовнішнє укріплення, яке складається з одного середнього бастіону (звідси і назва) і двох напівбастіонів на флангах, споруджується перед головним валом фортеці з метою її посилення. Цей термін з'явився у голландській фортифікації наприкінці XVI – на початку XVIІ століть. Її основними ознаками є порівняно невисокі вали без зовнішнього покриття і казематів, та широкі рови, які досить часто заповнювались водою, що характерно для місцевості з високим рівнем ґрунтових вод [6, 43 – 45].

Кронверк Чигиринської фортеці зберіг назву і конфігурацію голландської системи. А от побудований він був за традиціями оборонного будівництва Київської Русі [6, 9, 14-16; 3, 69]. Таку ж технологію в будівництві оборонних споруд застосовували ще давні римляни, воюючи в свій час на залісненій території [1, 9 – 10]. Ця технологія передбачала зведення двох або трьох паралельних дерев'яних стін, з’єднаних порубами, внаслідок чого утворювалися зруби-кліті, простір яких щільно набивався землею і камінням. В цих дерев‘яно-земляних стінах облаштовувалися каземати з амбразурами та бійниці. Саме так був побудований кронверк чигиринської фортеці. Бокова стіна кронверку, направлена до "Нижнього міста", становила 66 сажнів (≈140,5 м), висота коливалась в межах 3 сажнів – 2 сажнів з 2 аршинами (≈6,40-5,70 м), товщина – 2 сажня з аршином (≈5 м) [5, 99-100].

В цій стіні на відстані 25 сажнів (≈53 м) від рову Дорошенка були вбудовані "проезжие ворота" [5, 99] . Вони, напевно, були влаштовані в невеликому бастіоні-виводі "что выпущено за стену 10 сажень" (його окружність) [5, 106], як це показано на плані із "Щоденника" П.Гордона [2, іл.] (Фото 1). В цій же стіні, на відстані 10 сажнів від наріжного кута напівбастіону, був зроблений "…вылаз в ров в подошву. А в том вылазе зделаны ворота брусовые" [5, 100].

З напольної сторони, з усіма вхідними і вихідними кутами довжина стіни становила 119 сажнів (≈253,5 м) [5, 104]. Проте, враховуючи її більш важливе стратегічне значення в обороні фортеці, вона була значно потужніша: зрубана в три стіни (тобто, три паралельні стіни, з’єднані порубами) товщиною 3,5 сажнів (≈7,5 м), "да в небольших местах и дву сажень с аршином (≈5 м)" [5, 104]. "В небольших местах", напевне, мається на увазі фланки кутових напівбастіонів та великого середнього бастіону, оскільки вони значно менше зазнавали ушкоджень від артилерії противника. У фланках були влаштовані вилази "в ров, в подошву", "в пристенной бой". "А в том вылазе зделаны ворота брусяные" [5, 101 – 103]. Висота стіни коливалася в межах приблизно 6 м [5, 101 – 104].

Бокова стіна кронверку зі сторони Тясмина в довжину, до рову Дорошенка, сягала 67 сажнів (≈142,7 м), а висота коливалась в межах 2,5 сажнів (≈5,3 м) [5, 105]. В цій стіні, так само як і в стіні зі сторони міста, на відстані 10 сажнів від наріжного кута правого напівбастіону був зроблений "вылаз в ров, в подошву, а в том вылазе зделаны ворота брусяные" [5, 105]. Крім того, "посеред той стены зделана калитка, ходить к Тясме реке" [5, 105]. Напевне, вона була зроблена так само, як і на протилежній стіні, в невеликому бастіоні, і саме як "калитка", оскільки із-за крутості схилу гори тут не було потреби у "проезжих воротах", а "калитка", до того ж, потребувала значно менше трудових затрат. Товщина цієї стіни дорівнювала товщині протилежної – ≈5 м.

Висоту зовнішнього зрубу стін кронверку можна пояснити значною крутизною схилу гори. Зовнішній зруб стіни ставився на схилі, а внутрішній – приблизно на рівні двору кронверку, і навряд чи перевищував висоту в один сажень з аршином (≈2,85 м). Така технологія, коли раціональне використання схилів узвишшя значно посилювало обороноздатність фортеці, в часи середньовіччя вважалася класичною [1, 15 – 19].

По всьому периметру стін кронверка був влаштований бруствер висотою сажень з аршином (≈2,85 м) [5, 100 – 104]. Передній зруб брустверу для посилення його міцності був зрубаний у дві колоди. Товщина брустверу бокових стін зі зрубом становила 1 сажень без четверті аршина (≈1,95 м) [5, 100], а товщина бруствера напільної стіни кронверку – 1 сажень (2,13 м) [5, 104].

По окружності кронверку на відстані 3 сажнів (≈6,4 м) від стін [5, 101-105] був виконаний рів. З боку міста його ширина була близько 5,5 сажнів (майже 12 м) і глибина 3,5 сажнів (≈7,5 м) [5, 101]. З протилежної сторони, з боку Тясмина, рів був трохи вужчий, лише 3 сажня (≈6,4 м), проте дещо глибший 4,5 сажнів (≈9,6 м) [5, 105], що можна пояснити значною крутизною схилу гори. З напольної, найбільш вразливої сторони кронверку, рів взагалі вражає своїми параметрами: довжина – 125 сажнів (≈266 м), ширина – 7-7,5 сажнів (≈15-16 м) і глибина – 4 сажня (≈8,5 м) [5, 104]. Як видно на плані із "Щоденника" П.Гордона, бастіонний фронт кронверку був облаштований за зразком новоіталійської системи [6, 39-40]: тут були побудовані гласис з прикритим шляхом і двома вхідними плацдармами [2, іл.] (Фото 1). На жаль, в "Описи Нового Верхнего города" нічого не говориться про облаштування пониженого валу, проте на його наявність чітко вказує саме П.Гордон у своєму "Щоденнику" [2, 46 – 47].

На планах із РДАДА і БРАН біля бастіону Дорошенка чітко видно зображення ще однієї споруди у вигляді бастіону. А на плані із "Щоденника" П.Гордона це зображення відсутнє. В "Описи Нового Верхнего города" говориться, що "против наугольного каменного выводу, что словет Дорошенкова тюрма старого верхнего Чигирина города, на котором выводе деревяной пушечной большой роскат, подле отводного каменного ж выводу, что за старым рвом, который вывод в приход турских людей разбит, ис пушек и подкопами попорчен, снизу от нижнего города на крымскую сторону делают городовую стену" [5, 98 – 99]. З викладеного видно, що біля бастіону Дорошенка був побудований ще один бастіон – "вывод". І саме він, а не бастіон Дорошенка, був пошкоджений під час першого Чигиринського походу. "Одну из них (мін – В.К.) они взорвали под каменным фланком стены вне болверка Дорошенко, во рву. Содрогнувшись от удара, часть [фланка] обрушилась и упала наружу, на них самих (турків – В.К.)" [2, 25]. Для того, щоб напередодні другого Чигиринського походу унебезпечити бастіон Дорошенка від руйнації, особливо враховуючи його важливе значення в оборонній системі середньовічного Чигирина [4, 21 – 23], навколо цього бастіону було споруджено оборонну стіну "снизу от нижнего города на крымскую сторону" "от каменного раскату огибю до угла нового города, что угол к старому рву" [5, 99]. Таким чином, ця стіна, крім того що прикривала бастіон Дорошенка, створювала фланкуючий вогонь відносно бокової стіни кронверку та міської стіни на схилі гори.

Від правої стіни кронверку, вниз по схилу гори, була побудована оборонна стіна довжиною 80 сажнів (≈170 м) з "выводом"-бастіоном, яка доходила до берега річки, а "… в Тясме реке подле берега в глубину в три сажени навалено и наметано каменем, и на той каменной подошве обложен оборонный вывод для обороны в приход с реки и по берегу" [5, 106]. Від лівої стіни кронверку також була побудована оборонна стіна довжиною 84 сажня (≈179 м), яка доходила до першої "Круглої" вежі Нижнього міста [5, 107; 2, 45]. Ці стіни крім того, що створювали додатковий заслон найбільш вразливим пунктам Старого замку – бастіонам Кримському і Дорошенка, значно далі наперед виносили всю оборонну систему фортеці, що, як відзначав П.Гордон, "станет доброй защитой и подспорьем и для нового укрепления, и для города" [2, 45].

В будівництві вищеописаних оборонних споруд є ще одна цікава деталь: "…и сколько того нового города, апреля с 6 числа мая по 18 число сделано" [5, 98]. За цей час було побудовано щонайменше 80% нових споруд. За підрахунками об’єм лише стін кронверка становить приблизно 20700 м3. Чи здатні наші сучасники повторити те ж саме?

Спроектувавши і спорудивши фортифікаційні споруди кронверку, "Нового города Чигирина", П.Гордон створив глибоко ешелоновану систему оборони, здатну утримувати супротивника як можна далі і довше. Будучи бойовим інженером-практиком, він дуже вдало пристосував усі ці споруди до рельєфу місцевості. Як результат, турки, незважаючи на всі свої потуги, зуміли оволодіти лише одним пунктом першої лінії оборони – вихідним кутом середнього бастіону кронверку. Але тут П.Гордон спорудив ретраншемент, надійно блокувавши подальше просування ворога. І лише нерішучість і бездіяльність Г.Ромодановського, головнокомандуючого об’єднаними російсько-українськими військами, призвели до падіння і загибелі першої столиці козацької держави – Чигирина 12 серпня 1678 р.

Фото 2. План Чигиринської фортеці 1678 р., що зберігається в РДАДА

"План черкаського прикордонного міста Чигирина, атакованого турками 8 липня та захопленого 11 серпня 1678 р.:

А. Рівнина, розташована на схід від фортеці, зручне місце для турецької атаки;

B. Схил гори до козацького міста;

C. Низина;

D. Частина козацького міста;

Е. Рів Дорошенка;

F. Річка Тясма;

G. Дуже крутий схил гори до міста;

Н. Палісадова огорожа, що тягнеться уздовж Тясми до болота та з'єднується із мурованою стіною міста;

К. Шлях до табору Ромодановського;

L. Узвишшя між байраками.

1. Церква;

2. Комора для амуніції;

3. Комора для провіанту;

4. Харчові ряди;

5. Ринкова управа;

6. В'язниця при кордегардії;

7. Будинок воєводи;

8. Криниця;

9. Дорога або сходи до міста;

10. Кримська вежа;

11. Мурована в'язнична вежа Дорошенка;

12. Спаська брама;

13. Брама до Великого міста;

14. Стіна Великого міста, пошкоджена вибухом 1677 року;

15. Мурований равелін, пошкоджений вибухом;

16. Равелін, споруджений генерал-майором Трауерніхтом;

17. Кронверк, споруджений полковником Гордоном;

18. Дерев'яне крило, що йде до Тясми;

19. Земляне крило, що йде до козацького міста;

20. Мурована церква, в якій поховані митрополит Тукальський та інші шляхетні особи;

21. Брама на млині, через яку відходили;

22. Земляний бруствер;

23. Мури Великого міста;

24. Байраки, або яри;

25. Млин;

26. Засипаний байрак;

27. Дерев'яний еспаулемент;

28. Дерев'яний болверк, захищений від води камінням;

29. Перша ділянка зруйнованого болверка;

30. Друга ділянка, частково спалена;.

31. Рів, споруджений Фельзеном" [2, 175].

_______________________

1. Виолле-ле-Дюк Э. Крепости и осадные орудия. Средства ведения войны в Средние века. – М.: ЗАО Центрополиграф, 2007. – 255 с.

2. Гордон Патрик. Дневник 1677 – 1678. – М.: Наука, 2005. – Ил., 235 с.

3. История Киева. В 3-х тт. Т.1. Древний и средневековый Киев. – К.: Наукова думка, 1982. – 407 с.

4. Капуста В. Конструктивні особливості бастіону Дорошенка // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей/бібліотечка "Часи козацькі". – Вип. 17. – К., 2008. – 436 с.

5. Опись Нового Верхнего города. РДАДА, ф.137, оп.2, од.зб.102 // Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція Чигиринського замку на 1678 р. – К.: НДІТІАМ, 1992. – 131 с.

6. Яковлев В.В. История крепостей. Эволюция долговременной фортификации. – С.-Петербург: Поликом, 1995. – 312 с.

Ірина Ковальова (Дніпропетровськ), професор кафедри

історіографії, джерелознавства та архівознавства,

науковий керівник науково-дослідної лабораторії

археології Придніпров’я Дніпропетровського

національного університету

Археологічні дослідження житлової забудови

Богородицької фортеці у 2008 році

2008 р. експедицією науково-дослідної лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету подовжено дослідження Новобогородицької фортеці 1687 р. будівництва та належного до неї посаду (м. Богородичне).

Головним об’єктом став розкоп V, за яким закріплено умовну назву «Митниця», надану на підставі зосередження знахідок товарних пломб, лічильних жетонів, особистих печаток і численних різноманітних монет.

2008 р. на площі 196 м2 було відкрито 4 будівлі і завершено вивчення землянки № 1 (Рис. 1), відкритої у 2007 р. та законсервованої. Загальна кількість досліджених у розкопі V споруд – 5, у тому числі наземних – 3, напівземлянок та землянок – 2.

Рис. 1. План розкопу V 2007 – 2008 років

За умов багаторічного розорювання внутрішньої площі фортеці під городи та лісонасадження відбувається руйнація культурного шару, від котрої, в першу чергу, потерпають наземні будівлі. В орному шарі вдається зафіксувати лише долівки жител із рештками зруйнованої печі, припічну яму та, інколи, розвал солом’яно-глиняних стін. Переважаюча форма жител підквадратна, розміри коливаються від 5 х 5,5 до 4,8 х 4,7 м. Виключення становить будівля № 4 розмірами 7,8 х 4 м, яка сполучала в собі житлове та виробниче приміщення.

Від печей, звичайно, залишаються основи (опічки) підпрямокутної форми розмірами від 2 х 1,8 до 1,6 х 1,2 м, складені з глиняних вальків, цегли ручного виготовлення та вмурованого гранітного каміння. Присутність численних фрагментованих коробчастих кахлів із рослинним орнаментом і кіптявою на внутрішній поверхні свідчить про облицьовування печей, які, скоріш за все, належали до так званих «груб» або «кабиць».

На час розкопок припічні ями заповнювали попіл, вуглики та побутове сміття. Характер знахідок, серед яких наявні речі військового обладунку, особисті речі вояків, як то поясні фурнітури, рештки шитва мундирів, разом із повною відсутністю свідчень перебування в житлах жіноцтва, дозволяють віднести їх до осель нежонатих молодших офіцерів гарнізону. Підтвердженням слугує відсутність поряд із дослідженими житлами господарських приміщень, на відміну від розкопаної у 2007 р. «Садиби полковника» [1].

Найбільш інформативним виявилося дослідження землянки під № 1, глибина котрої сягала 1,8 м, завдяки чому в ній добре збереглася піч і з’явилася можливість для архітектурних та етнографічних спостережень. Розміри котловану підтрапецієподібної форми із коротшою – 3,68 м – південною стінкою, від останніх трьох 4 – 4,3 м. Вхід розташовано у північно-західному куті і здійснювався він за допомогою дерев’яних східців, які кріпилися до опорних стовпів, від яких на земляній підлозі залишилося п’ять ям. Вертикальні стовпи одночасно використовувались для закріплення горизонтальних дощок облицювання стін землянки. Зосередження на підлозі поруч із ямами побутових знахідок дозволяє припустити використання стовпів під полиці.

Відсутність серед будівельних решток залишків стелі дає підстави вважати, що землянка не мала останньої і була перекрита двоскатним дахом, що спирався на каркасно-мазані стіни, як це відомо за описами запорозьких зимівників [5, с. 35 – 36] та свідченнями Генерального опису 1765 – 1769 років по Київському, Лубенському та Полтавському полках, на що звертає увагу М.П. Приходько [4].

На особливу увагу заслуговує інтер’єр житла, в якому провідне місце належить печі типу української «груби», розташованої під південною стінкою (Рис. 2). Її основа розмірами 3 х 1,6 м, складена з глиняних вальків, цегли та каміння. Черен розмірами 1,6 х 0,55 м сполучався із двома боковими «коморами» (0,5 х 0,4 м), в які виходили канали для надходження повітря; на час розкопок їх заповнювала кіптява. Груба, яка збереглася на висоту 1,4 м із піддувалом у нижній частині, була складена із глиняних вальків і цегли із включеннями битої кераміки; відновлені розміри 1,8 х 0,9 м. Ззовні була обкладена коробчастими теракотовими кахлями із виключно рослинним орнаментом (5 цілих і 90 – у фрагментах).

Піч мала два припічки: один з них слугував за лежанку, інший вигороджував кут, в якому знаходилась комора або шафа, на що вказує характер знахідок: коштовний фаянсовий та порцеляновий посуд, голландські білоглиняні кухлі, винна тара. Тут же було знайдено російські монети «полушка» 1735 – 1750 років та кримські «акче» сер. XVIII ст. Несподіванкою стала присутність між ними золотоординської монети XIV ст. – джучидського пула, який у XVIII ст. становив раритет, за що і був піднятий і принесений до домівки.

Рис. 2. Реконструйований вигляд печі з житла № 1 розкопу V

Заслуговує на увагу матриця особистої печатки, викарбувана на скляній вставці до бронзової основи, яка сполучалась із втраченим руків’ям (Рис. 3.1). На лицьовому боці вміщено корону невизначеного типу із трьома лілеями під нею. На зворотному – помітні рештки червоної емалі (фарби).

Знахідка має пряму аналогію печатці, знайденій 2006 р. поруч із Самарськими воротами та розкопом V. Встановити її власника, як і нової знахідки, не вдалося. Виходячи з безсумнівної близькості квіткових зображень до лілей французького королівського гербу разом із відмінностями у коронах, герб на печатці може належати до так званих «гербів покровительства», які надавались за послугу монарху. Можна припустити, що перший власник печатки належав до козацької старшини, яка брала участь у військових подіях у Франції, зокрема облозі м. Дюнкерк.

Під час розкопок було зроблено цікаві спостереження відносно інтер’єру житла, встановлено місцезнаходження покуті (червоного або святого кута) із скринею, з якою пов’язана знахідка золотого та срібного шиття від парадних мундирів, решток стола та полички-мисника, звідки походять столові прибори (Рис. 3.5 – 7), аптекарські терези (Рис. 3.2 – 3), скляний посуд, на котрому зображено своєрідне «графіті» – прошкрябані літери «ΣК» та надгробок із хрестом. Загальна кількість знайдених у розкопі V артефактів перевищує 2 тисячі, з них 444 одиниці віднесено до індивідуальних знахідок, що проливає світло на різні сторони буття представників гарнізону фортеці.

Свідченням торгівельних зв’язків Присамар’я з європейським світом стала знахідка товарної пломби, з якою в колекції нараховується 10 примірників. За типологією, пломба належить до так званих дискових, із гнучкою поєднуючою стрічкою-бандероллю. Виготовлена із свинцю у техніці відливки, розміри дисків 3,5 – 3 см (Рис. 3.4).

Судячи з наявності кількох відтисків штампу, пломба довгий час перебувала в обігу.

Рис. 3. Речі з житла № 1 та території розкопу V:

1 – печатка яз скляною вставкою; 2 — аптекарські терези; 3 — деталь другого екземпляра терезів; 4 – товарна пломба; 5 – виделка; 6, 7 – ножі

За лицьову правила платівка, позначена штампом із зображенням ансамблю з трьох будівель. Центральне положення займає храм із баневою покрівлею, надбудованою підтрикутною верхівкою із латинським хрестом на «яблуці», над якою вміщено зображення шестипроменевої, віфлеємської, зірки. Баня спирається на барабан із позначеними на ньому аркою і заґратованими вікнами. По боках від нього знаходяться дві будівлі у вигляді веж із шпилями, на яких встановлено флюгери у вигляді прапорців. Нижня частина споруд перекрита пізнішим штампом.

Залишаючи на майбутнє спробу визначення тотожності зображення на пломбі реальним будівлям, розглянемо зворотний бік штампу. У прямокутній рамці із зрізаним лівим кутом вміщено ліву половину зображення орла. Реалістично передано хижу лапу із пазурами, махове пір’я на крилі та хвості; знизу штампу знаходиться подвійна рельєфна риска та дугоподібний рубчастий пасок. Праворуч у рядок вміщено напис латиною «BREIT», який у перекладі з німецької має значення «ширина», зокрема – «ширина полотна» [2, с. 171].

Пошук місця виготовлення пломби потребує перегляду нумізматичних та фалеристичних матеріалів. Композицію з трьох будівель, близьких за архітектурою до зображених на аверсі пломби, знаходимо на талері міста Нюрнберг карбування 1779 р. Головна відмінність полягає у заміні віфлеємської зірки на трикутник з трьома зірками в оточенні сяйва (символ Бога-Отця) [7, tafel. №№ 2945 – 2947]. Також близький зображеному на штампі план міста знаходимо на рейхсталері Нюрнберга 1649 року карбування, однак тут зірку чи трикутник замінено «облаком» із написом на івриті – Ієгова (דחןה) в оточенні латинського тексту «SVB VMBRA ALARVM TVARVM», що перекладається як «під покровом твоїх крил» [6, s. 164, №2092]. На реверсі вміщено зображення трьох гербів, серед яких привертає увагу саме герб Нюрнберга із зображенням лівої половини геральдичного орла і написом «MONETA NOVA REPVB. NORIMBERG-ENSIS. 1694» (Монета нова респуб. Нюремберг). На користь Нюрнберга свідчить і характер зображення на зворотному боці головного штампу пломби. В гербі Нюрнберга на аверсі багатьох золотих та срібних монет XVIII ст. зображено щит, поділений навпіл із зображенням у ньому лівої половини орла: прикладом можуть слугувати талер 1767 р. та півталер 1766 р.

Пізнішим за часом вважаємо двобічний штамп на бандеролі, від якого на аверсі пломби залишилися літери «…FN», на реверсі – задня частина лева із подвоєним і закрученим хвостом. Відносно цієї ознаки у сучасному словнику міжнародної символіки та емблематики [3, с. 222 – 223] зазначено: «Геральдический лев может иметь один, два и три хвоста, что четко фиксирует национальный признак». Подвоєний хвіст присутній на зображеннях «Білого лева» чеського герба, що, виходячи із реалій європейської торгівлі XVII – XVIII ст., має безсумнівну перевагу перед «Золотим левом» з подвоєним хвостом у гербі далекої від України Фінляндії. Віддана Чехії перевага враховує, у першу чергу, розташування тогочасних торговельних шляхів, які проходили з Нюрнберга на схід саме через її територію.

Що стосується останнього, третього, штампу на аверсі пломби, то, скоріш за все, останній належить до складських позначок. Штамп являє собою подвійне коло із літерами «PG». Сподіваємося, що публікація пломби буде сприяти появі нових версій.

________________________

1. Ковальова І. Ф. Дослідження Богородицької фортеці 2007 року // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. статей. – К., 2008. – Вип. 17. – С. 31 – 35.

2. Немецко-русский словарь / Под ред. А. А. Лепинга. – М., 1964.

3. Полебкин В. В. Словарь международной символики и эмблематики. – М., 2004.

4. Приходько Н. П. Некоторые вопросы истории жилища на Украине // Древнее жилище народов Восточной Европы. – М., 1975.

5. Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. Репринтное издание. – Д., 1991.

6. Auktions – Katalog. 35 auktion. – Hamburg, 1996.

7. Auktion 6 – 11 Mai 1992. Katalog 333. – Frankfurt a. M., 1992.

Томаш Важний (Ітака), професор Корнельського

Університету Cornell Tree-Ring Laboratory

Юрій Болтрик (Київ), старший науковий співробітник

Відділу археології раннього залізного віку

Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

Северин Сагайдак (Київ), молодший науковий співробітник

Відділу археології Києва Інституту археології НАН України

Вивчення залишків допоміжних дерев‘яних

конструкцій Аккерманської фортеці

Згідно договору, між Лабораторією Малколм та Керолайн Вейнер з Егейської і Близькосхідної Дендрохронології Корнельського Університету, з одного боку, та Інститутом археології НАН України, з іншого боку, в межах Українсько-Британського дослідницького проекту (содиректори Т. Важний та Ю. Болтрик) в липні 2008 р. були проведені відповідні роботи на території Аккерманської фортеці у м. Білгород-Дністровський Одеської області. Виникнення Українсько-Британського проекту, як і його дендрохронологічної складової, було обумовлено необхідністю пов’язати багаторічні археологічні здобутки Міжнародної Південної середньовічної експедиції ІА НАНУ[1] з османськими писемними джерелами, що зберігаються в Стамбульских архівах (Мал. 1).

Мал. 1. Схема Аккерманської фортеці з локалізацією

місць забору зразків деревини

Аккерманська фортеця є одним з найяскравіших взірців військової архітектури, що збереглася в Південно-Східній Європі. Фортецю було збудовано в декілька етапів, які вкладаються в два головні періоди – молдавський та турецький. Хронологічна база багатоскладової Аккерманської архітектурно-археологічної пам’ятки ґрунтується переважно на відомостях, віднайдених в архівних документах, та особливостях системи кам’яної кладки, притаманних певним архітектурним стилям та періодам. Проте згадане вище підґрунтя датування має певну ступінь вірогідності. Отже, для отримання більш точних дат спорудження (чи ремонту) окремих складових та всієї фортеці було обрано шлях використання широкого дендрохронологічного аналізу, що в результаті має вивести на систему абсолютних дат.

Заплановане дослідження вимагало вирішення таких завдань:

1. Візуального обстеження фортеці та виявлення допоміжних дерев‘яних конструкцій чи їх решток;

2. Оцінки деревинного матеріалу, його якості (придатності щодо дендрохронологічних аналізів) та доступності;

3. Відбору зразків з різних частин фортифікаційних споруд;

4. Розробки хронології деревини, що була використана у побудові фортеці;

5. Відносного датування окремих елементів;

6. Огляду та аналізу дендрохронологічних розробок суміжних регіонів та співставлення з ними отриманих матеріалів;

7. Спроби абсолютного датування.

В результаті ретельного візуального огляду стін, рову, муру та внутрішніх будівель Аккерманської фортеці було виявлено значну кількість дерев'яних допоміжних елементів, частина з яких виходила назовні кам'яних конструкцій. Доступ до більшості з них був важким, проте можливим. Приміром, досить ризикованим видавався відбір деревини з Рибної Башти, частина внутрішніх конструкцій якої вигоріла після пожежі липня 2007 р. Крім того, доброї збереженості виявилася серцевина анкерних балок трьох брам. Близько 20 балок візуально відмічено ззовні кількох башт, в тому числі і так званої башти № 3. Робота з цими деталями була можливою лише із залученням довгої драбини чи спеціальної платформи. Частина дерев‘яних конструкцій виявилася доступною для забору зразків деревини з них. В більшості випадків деревина мала задовільний стан збереженості, що дозволяв проведення дендрохронологічних аналізів.

Протягом ХХ ст. у фортеці проводилися реставраційні роботи. У 1930-х роках їх здійснювали румунські спеціалісти, пізніше, після Другої Світової війни, було відновлено кілька ушкоджених частин фортеці радянськими фахівцями. Проте під час цих робіт здебільшого було використано деревину досить низької якості. Тому ці конструктивні елементи не бралися до уваги і не були опротестованими.

Отже, наступним кроком роботи було проведення відбору зразків для дендрохронологічного аналізу із окремих споруд цієї пам'ятки архітектури. Зразки відбиралися двома методами ‑ висвердлюванням дерев'яного циліндру із зовнішньої частини дерев'яної балки до її центру або (у виключних випадках) зрізуванням частини деревини з торця дошки.

В результаті було взято 57 зразків деревини. З цього масиву три зразки визначені як в'яз (Ulmus sp.), ще три репрезентують хвойні дерева (Picea abies і Abies alba). Більшість зразків визначена як дуб (Quercus sp.), а саме:

‑ Зразки ак-05 (Quercus sp), ак-06 (Quercus sp) з балок зовнішньої (південно-західної) стіни цитаделі, в напрямку башти № 26, на висоті 3м (нумерація веж фортеці відповідає плану 1955 р., наведеному в книзі Мар’яни Шлапак “Белгород-Днестровская крепость”, Кишинів, 2001, с. 90);

‑ Зразки ак-09 (Quercus sp), ак-10 (Quercus sp), ак-11 (Quercus sp) з балок брами № 22;

‑ Зразки ак-13 (Quercus sp), ак-14 (Quercus sp), ак-16 (Quercus sp), ак-17 (Quercus sp), ак-18 (Quercus sp), ак-19 (Quercus sp), ак-20 (Quercus sp) з внутрішньої частини стіни між бастіонами № 16 та № 17 на висоті 2,8 м.

‑ Зразки ак-22 (Quercus sp), ак-24 (Quercus sp) з балок вежі № 20 (південно-східна стіна), розташованих на третьому рівні вежі;

‑ Зразки ак-26 (Quercus sp), ак-27 (Quercus sp) з балок основи отвору в підлозі туалету, з зовнішньої сторони північної стіни цитаделі (над лиманом). На висоті 4 м;

‑ Зразок ак-28 (Quercus sp) з внутрішньої балки залишків муру з північного боку цитаделі;

‑ Зразок ак-29 (Quercus sp), ак-30 (Quercus sp) з поперечних балок зовнішньої сторони стіни між бастіонами № 15 і № 16;

‑ Зразок ак-31 (Quercus sp), ак-32 (Quercus sp) з зовнішньої сторони південно-західної стіни бастіону №15;

‑ Зразок ак-34 (Quercus sp), ак-35 (Quercus sp), ак-36 (Quercus sp), ак-37 (Quercus sp) з балок зовнішніх укріплень карантинного двору;

‑ Зразок ак-38 (Quercus sp), ак-39 (Quercus sp), ак-40 (Quercus sp) з балок конструкції башти № 21;

‑ Зразок ак-41 (Quercus sp) був відібраний з вежі № 6 зі сторони рову.

‑ Зразок ак-42 (Quercus sp), ак-43 (Quercus sp), ак-44 (Quercus sp), ак-45 (Quercus sp), ак-48 (Quercus sp) з поперечних балок внутрішньої сторони стіни між вежами № 10 та № 11;

‑ Зразок ак-49 (Quercus sp) з поперечної балки зовнішньої сторони стіни між вежами № 7 і № 8 на висоті 2 м;

‑ Зразок ак-50, ак-51, ак-52 з дощок внутрішньої сторони стіни між бастіонами № 15 і № 16 на висоті 3,2 м;

‑ Зразок ак-53 (Quercus sp), ак-54 (Quercus sp), ак-55 (Quercus sp), ак-56 (Quercus sp), ак-57 (Quercus sp) з балок північної стіни рову між баштами № 11 № 12.

Структура кілець більшості (35) зразків підходить для дендрохронологічних визначень.

Попередні обстеження свідчать, що переважна частина деревини, яку було використано для конструкцій фортеці, надходила з постійного джерела, тобто лісу, в якому ці дерева зростали досить повільно, про що свідчать тонкі кільця на їх стовбурах. Правдоподібно, що вона походила з лісових масивів, розташованих вище за течією Дністра. Таким чином, обрані для вивчення зразки мають цілком достатню кількість (>80) кілець для отримання цікавих результатів датування.

Отже, всі відносно датовані зразки (відповідно до структури кілець) поділилися на дві групи.

Перша група хронологічно більш неоднорідна. Зразки, що належать до неї, були знайдені у Цитаделі, Рибній Вежі, Великій Брамі, Водній Брамі, Башті «Пушкіна», прямокутній Вежі 21, Барбакані і в структурі південної куртинної стіни, що захищала будівлю Арсеналу (Мал. 1). Зразки з Вежі 21, дугової Вежі (№15) та Водної Брами є молодшими на 30 – 40 років порівняно з іншими зразками, залученими до цієї групи. Оскільки ці дерев’яні елементи були вмуровані в кам’яні конструкції, то, відповідно, за ними можна встановити час зведення останніх.

Друга група разків дуже однорідна. Ці зразки належать деревам, що росли в одному лісі, до того ж близько одне до одного. Всі дуби були по 80-120 років. Ймовірно, ці зразки належать одній партії лісоповалу. Вони були знайдені в нижній частині стін рову, що оточують Цивільний Двір, на висоті від 2 до 7 м над сучасним рівнем дна рову (зразки 53-57), та зубцях між Вежею 11 і Вежею 10. Вони є також в конструкції між Білою Вежею (№17) і Вежею 16, яка була оригінально ідентифікована як платформа для гармат. Єдина балка, знайдена усередині конструкції зовнішнього боку стіни, безпосередньо на кручі за південною стіною Фортеці, також синхронна з ними.

Кореляцію між обома групами деревини не була знайдено. Є три можливі причини, які пояснюють цю ситуацію:

a) обидві групи репрезентують різні за часом періоди;

b) обидві групи репрезентують різне географічне походження;

c) до цих груп належать різні за часом та географічним походженням зразки.

Для отримання абсолютного датування важливим є огляд існуючих сучасних хронологічних визначень для дубу, у тому числі для географічних зон, відносно близьких до Білгороду-Дністровського. Хронологія для регіону верхів‘їв Дністра (на північ від Білгороду-Дністровського) напрацьована для Західної України, для періоду 890-1985 рр. Для більш західного регіону розроблено хронологію Румунії (Марамуреш та Трансільванія), яка охоплює 1410 – 1998 роки. На теренах в північно-західному напрямку від Нижнього Дністра існують хронологічні розробки для північно-східної Польщі – 1100 – 1997 роки. Щодо причорноморського регіону, існують розробки для південного узбережжя періоду 1081 – 2004 років.

Аккерманську фортецю було зведено на правому березі Дністровського лиману для контролю над системою торговельно-транспортних сполучень Дністра з узбережжям Чорного моря. Таке розташування забезпечувало кілька варіантів шляхів, якими потрапляли сюди матеріали для будівництва. Деякою мірою, вони залежали не лише від наявності деревини в певних місцевостях, але й від політичної ситуації певних історичних відрізків часу. Отже, досить важливим для нас є і питання походження деревини. Степи, що оточували Аккерман, навряд чи могли постачати високоякісну дубову деревину. Найбільш вірогідними є поставки її водним шляхом з теренів Молдови чи Західної України. Проте не виключені й інші джерела постачання, які могли бути задіяними завдяки використанню річкової мережі, а саме Дніпра та Дунаю. Існувала також можливість отримання дубової сировини з південного Чорноморського узбережжя.

Дослідження залученого матеріалу надає подвійні можливості – з одного боку отримати вік дерева, з іншого – з'ясувати його походження. Дерева, що походять із географічно схожих регіонів з ідентичними умовами росту, надають близьку схему росту кілець в певний рік. Таким чином з‘являються можливості, з одного боку, вирізняти зразки, що походять з одного регіону, а з іншого боку, визначати регіони їх походження.

Отже, наступним кроком у вивченні аккерманських матеріалів планується порівняння їх із зразками деревини, для яких існує добре розроблена дендрохронологічна шкала. Це надасть змогу отримати абсолютні дати зразків з Аккерманської фортеці. А останні, в свою чергу, дозволять співвіднести їх із відомостями, що містяться у писемних джерелах, та археологічним контекстом пам‘ятки.

Ірина Голубєва (Харків), науковий співробітник

Науково-історичного центру охорони культурної спадщини

Дві культурні традиції на Слобожанщині козацької доби

Формування населення Слобідської України — це складний багатоплановий процес, що зумовлений рядом чинників. Він відбувався протягом багатьох років представниками різних етнічних груп. Тому населення уявляло собою строкатий конгломерат носіїв різних культур та традицій. Проте можна виділити два основних етнічних складника слобідського населення – це, насамперед, українці (Черкаси, за письмовими джерелами) та руські (московіти). Домінуюче положення саме цих складників дозволяє висунути гіпотезу про існування на ранньому етапі формування Слобожанщини двох матеріальних культур.

Два типи жител, що належать носіям двох матеріальних культур, – черкасам (наземні заглиблені житла) та московітам (землянки) докладно описані в іншій статті автора1. Нагадаємо лише, що московітські землянки являли собою вирізані в материку житла, орієнтовані по сторонах світу, без сходинок, з прямими вертикальними стінами, обшитими дерев’яними дошками; черкаські наземні заглиблені житла складались з двох приміщень: основного (кімната) та додаткового (сіни). Основна частина була заглиблена в материк нижче лінії промерзання, додаткова – довгий вузький вхід у вигляді сходинок виводив на тогочасну денну поверхню та мав допоміжну конструкцію у вигляді стін, що зводились на опорних стовпчиках та дерев’яних колодах.

Лазні були властивими лише переселенцям з Московської держави та зовсім не характерні для черкас згідно письмових джерел2. Розкопками пам’яток козацької доби на Харківщині підтверджується ця теза: єдина досліджена археологічно лазня зафіксована на посаді Цареборисівської фортеці і належала московським переселенцям3.

Побутова кераміка (посуд) московського типу відрізняється від черкаського візуально дуже чітко. Після здійснення візуального, спектрального, хімічного та петрографічного досліджень вважаємо можливим надати наступну порівняльну характеристику.

Табл. 1. Порівняльна характеристика черкаського та московського

посуду козацької доби на Слобожанщині (за матеріалами

Верхнього Салтова та Цареборисова)

черкаський посуд

московський посуд

Глиняне тісто

Відбиралось в залежності від подальшого функціонального використання:

1. білі каоліни

2. лесові суглинки

3. біла глина з піском та вуглистими частками

Всі категорії виготовлялись з однієї сировини:

1. лесові суглинки (привезений)

2. білі та сірі глини юрського походження (місцеві)

Формуван-ня тіла

1. на гончарному колі

2. донно-ємнісний почин

1. на гончарному колі

2. донно-ємнісний почин

Товщина стінок виробу

В середньому 0,3 – 0,5 см

В середньому 0,6 – 0,8 см

Додаткова обробка поверхні

Відбиралось в залежності від подальшого функціонального використання:

1. ангобування (покриття суцільним шаром рідкої глини)

2. лискування (ущільнення поверхні твердим предметом)

Переважно відсутня

Нанесення орнаменту

Відбиралось в залежності від подальшого функціонального використання:

1. Барботин (розпис різноко-льоровими ангобами)

2. Рельєфне (креслення, карбування, відбитки зубчастого коліщатка)

3. Полива (крайкування, вико-ристання як фарби, покриття суцільним шаром)

Рельєфне (креслення та відбитки палички)

Формування додаткових елементів

Ліплення додаткових елементів до основного тіла виробу (ручок, носиків) після нанесення орнаменту

Додаткові елементи (ручки, носики) переважно відсутні

Темпера-тура ви-палення

Різна в залежності від подальшого функціонального використання:

1. висока (до 10000С)

2. середня (700 – 9000С)

3. низька (500 – 8000С)

Єдина висока температура

900-10000С

Характер випалення

Відбиралось в залежності від подальшого функціонального використання:

1. окисне випалення (для типів І та ІІ)

2. відновлювальна високо темпера-турна сушка (для типу ІІІ)

1. окисне випалення

2. відновлювальне випалення

Категорії посуду

горщики, миски та полумиски, покришки, глечики, макітри, кухлі, ринки

горщики, глечики, миски, кухлі, покришки

Отже, ми бачимо, що окрім різниці в зовнішньому вигляді посуду черкаського ти московського, він також відрізняється і за технологією виготовлення: вибір виду сировини та додаткової обробки поверхні, нанесення орнаменту, а також температура та характер випалення черкаського посуду безпосередньо залежали від подальшого функціонального використання; посуд московського типу на Слобожанщині, навпаки, виготовлявся за єдиною схемою.

Нумізматика. Переселенці з Правобережжя звикли користуватись західноєвропейською монетою і при переселенні на Слобожанщину використовували насамперед її. Цей висновок підтверджується знаходженням відповідних монет в житлах черкаського типу4, а також відкладення скарбів саме в «іноземній валюті»5. До московської дєньги, непривабливої та маловісної черкаси переважно ставились із зневагою. Про це також свідчать знахідки „лускоподібних” монет Московської держави у смітниках та в культурному шарі взагалі у великій кількості6. Московіти ж навпаки, везли з собою монету своєї держави і визнавали її у товарообігу.

Традиція носіння хрестиків-тільників в козацькі часи, скоріш за все, належала лише московітам. Про це свідчить відсутність таких виробів на достатньо великій археологічно дослідженій площі на місці битви під Берестечком та знаходження на Слобожанщині хрестиків лише московського взірця.

Асиміляція та централізована політика московського уряду на Слобожанщині призвела поступово до нівелювання культурних традиції мешканців краю. З приходом до влади Петра І починається процес складання єдиної уніфікованої системи побуту, проводиться низка реформ, в тому числі і грошова (вводиться до обігу монета західноєвропейського зразку), і вже до середини XVIII ст. культурна традиція Слобожанщини набуває єдиних, синкретичних, відомих за етнографією, рис.

_____________________

1 Голубєва І.В. Два типи жител козацької доби на Слобожанщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К.: видання ЦП НАНУ, УТОПІК, 2007. – Вип. 16. – С. 71 – 75.

2 Багалей Д. І. Історія Слобідської України. — Харьков: Дельта, 1993. – С. 169; Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1991.

3 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році. – Харків, 2007. – Архів ІА НАН України. — № 2006/224.

4 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району та с. Старі Валки Валківського району Харківської області в 2005 році. – Харків, 2005. – Архів ІА НАН України. — № 2005/157; Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році…

5 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році…

6 Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2004 році. — Харків, 2005. – Архів ІА НАН України. — № 2004/36; Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району та с. Старі Валки Валківського Валківського району Харківської області в 2005 році… Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2006 році… Голубєва І.В. Звіт про роботу пізньосередньовічної археологічної експедиції в с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області в 2007 році. – Харків, 2008. – Архів ІА НАН України. — № 2007/125.

В’ячеслав Баранов (Київ), молодший

науковий співробітник Інституту

археології НАН України

Нововиявлена пам’ятка старої Печерської фортеці

на території Мистецького Арсеналу

Наприкінці вересня 2008 р. під час прокладання екскаватором комунікаційної траншеї під водогін випадково були порушені кладки цегляної будівлі, складеної на вапняковому розчині з цегли, характерної для кінця XVIII ст. Подальші дослідження цієї будівлі дозволили її визначити як сортію – підземний прохід, який вів з середини старої Києво-Печерської фортеці1 до Ново-Київського равеліну і був прокладений під тунелем між Успенським та Петровським бастіонами. Ця будівля присутня на планах Києво-Печерської фортеці кінця XVIII – XIX ст. і, скоріш за все, була побудована у 1785 р. на місці більш ранньої, дерев’яної2. Відомі нам досить детальні плани 1787 р. не дозволяють в повній мірі виявити всі конструктивні особливості будівлі (Рис. 1.).

Рис. 1. Сортія Києво-Печерської фортеці. Загальний план

Досліджена споруда являє собою склепінчасту підземну галерею, витягнуту вдовж лінії південь-північ. В південній та північній частині галерея поступово закруглялася, в наслідок чого вхід та вихід з будівлі був розташований на схід та захід відповідно.

Вхід до сортії розташований у бік головного валу та існуючої на сьогодні Потерни. Спеціально відзначимо, що південна стіна сортії по вісях майже повністю збігалася з північною стіною Потерни, тобто обидві будівлі були розташовані дещо асиметрично, що, ймовірно, було пов’язане з фортифікаційними вимогами. Нападникам, у разі захоплення сортії штурмом довелося б змінювати напрям атаки та звертати убік, що неминуче призвело б до падіння швидкості атаки. Вхід до сортії майже повністю (до рівня підлоги) був розібраний у радянський час (кладки збереглися на висоту до 0,8 м), коли на місці сортії були побудовані господарські будівлі. Рівень підлоги знаходився на глибині 1,2 м від рівня сучасної денної поверхні в сильно гумусованому ґрунті, в якому в стратиграфічному розрізі „читаються” залишки малого валу – Теналю. Слід зазначити, що таким ґрунтом були перекриті фундаменти потерни майже по всій її довжині (окрім північної частини). Одразу біля входу підлога та обидві кладки виявилися порушеними екскаватором під час прокладання комунікаційної траншеї, внаслідок чого вдалося дослідити конструктивні особливості будівлі. Підлога зроблена з т.зв. „римського бетону” (вапняковий розчин та подрібнена цегла) завтовшки 0,25 – 0,3 м, в середину якого були покладені дерев’яні балки завтовшки близько 0,2 м. Ймовірно, що застосування балок забезпечувало необхідну під час бойових дій амортизацію будівлі. Аналогічно були зроблені й кладки вхідної частини будівлі. Кладки становлять собою досить характерну для цього часу цегляну „коробочку”, забутовка якої зроблена з „римського бетону”, в середину якого покладено дерев’яну балку. Таким чином, всередині був побудований своєрідний дерев’яний каркас з повздовжних та поперечних балок. Товщина обох панцирів кладки фундаменту становить 0,3 м, товщина забутовки – 0,9 м, загальна товщина кожної з двох кладок фундаменту сягає 1,5 м, відстань між ними сягає 2 м. Поверх кладок фундаменту зводилися монолітні цегляні стіни завтовшки 0,9 м. Обидві кладки фундаменту на ділянці входу збереглися на висоту близько 0,8 м.

Майже одразу за входом (0,8 м) починався поступовий (напівциркульний) поворот на північ, але внаслідок того, що північна ділянка східної стіни будівлі була майже повністю порушена під час прокладання комунікаційної траншеї, достеменно сказати, де саме починався поворот, неможливо.

За поворотом в будівлі були зроблені своєрідні „сіни” розміром 3,6 х 2,0 м, горизонтальна підлога яких також була зроблена з „римського бетону”. Закінчувалися ці „сіни” поріжком, зробленим з дерев’яної балки. На цю та інші поперечні балки (від них залишилися лише отвори в кладці фундаменту), скоріш за все, набивалася дерев’яна підлога. Простір між вапняковою відливкою підлоги та дерев’яною підлогою було затрамбовано щільною супіссю. Рівень підлоги галереї після поріжку поступово понижується (кут складає 25 – 30°), переходячи знову в горизонтальний рівень лише біля повороту до виходу. Загальна довжина від закінчення сіней до початку повороту складає 12,7 м. Слід зазначити, що на цій ділянці стіни також зазнали значної руйнації в радянський час, хоча в північному напрямку рівень збереженості стін поступово покращується. У первинному стані збереглася лише північна частина галереї, найбільш заглиблена в землю, завдяки чому ми маємо інформацію щодо конструктивних особливостей склепіння. Склепіння зроблено з цегли на вапняковому розчині, його товщина складає дві цеглини (0,3 м). Зсередини склепіння та стіни галереї були тиньковані вапняковим розчином товщиною біля 0,01 – 0,02 м. В західній стіні північної частини галереї зафіксовано отвір маленького віконця. Повністю дослідити це віконце не вдалося – цьому завадили погодні умови, але, безперечно, це одне з чотирьох віконець, що були зображені на розрізі сортії 1787 р. Розмір віконця складає 0,25 х 0,2 м, глибину отвору повністю виявити не вдалося (але не менше, ніж 2 м). Ймовірно, ці віконця використовувались для освітлення приміщення сортії. Середина північної частини галереї частково була заповнена ґрунтом. Відокремлюється два чітких шара – сильногумусований сірий суглинок товщиною до 1,2 м, в якому зустрічалося багато військового обладнання (затвори від гвинтівок, деталі протигазів та ін.) радянського часу. Поверх цього шару одразу на поверхні лежали коробки від патронів та гранат. Ймовірніше за все, цей шар накопичився під час засипання внутрішнього простору радянськими військовими. Нижче шару сірого суглинку залягала щільна супісь. Вірогідно, що ця супісь затікала у відкриту сортію разом з дощовою чи іншою водою. Можливо, деякий час сортія стояла відкрита.

Рис. 2. Сортія старої Печерської фортеці. Вигляд з півночі

Галерея закінчувалася плавним поворотом у західному напрямку, який вів до рову. Одразу перед цим виходом були зроблені ще одні сіни з втопленими на 0,2 м у стіни нішами напівциркульної форми шириною 1,35 м. Ймовірно, ніші мали функціональне призначення – в них мали заходити ворота під час відкривання – в південній ніші були зафіксовані двоє петель від воріт, в північній – лише нижня петля. Одразу перед нішами на схід від них знаходилася дренажна траншея глибиною та шириною близько 0,2 м, що проходила в напрямку південь-північ, та перерізала повністю галерею по всій ширині. Дренажна траншея була заповнена різноманітним сміттям XIX – XX ст.

Фасадна частина сортії майже повністю була розібрана в радянський час. Ширина її становила 0,7 м, висота, що збереглася, – 1,5 м. На рівні 0,8 м від підлоги були зафіксовані залишки карнизу, аналогічного до карнизу існуючої Потерни. Ймовірно, фасадна частина сортії повністю була аналогічною фасадній частині Потерни.

Під час досліджень Потерни були виявлені нечисленні залишки матеріальної культури, які датуються початком XIX – серединою XX ст. (в т.ч. мідна монета 1820 р.). Слід також відзначити фрагмент давньоруського скляного браслету, який можна датувати XI – XIII ст.

Таким чином, впродовж жовтня – грудня 2008 р. Архітектурно-археологічній експедиції Інституту археології НАН України вдалося майже повністю дослідити цікавий архітектурний об’єкт – бойову сортію Києво-Печерської фортеці. На сьогодні цей об’єкт можна вважати унікальним, оскільки інші подібні підземні потерни-сортії Києво-Печерської фортеці зараз не відомі. В подальшому у процесі музеєфікації ця сортія може стати дуже цікавим та показовим об’єктом туристичного маршруту, що відображає один з етапів розвитку старої Києво-Печерської фортеці наприкінці XVIII ст.

_____________________

1. Про Києво-Печерську фортецю див.: Ситкарева О.В. Киевская крепость XVIII – XIX вв. — К., 1997; Петров С.С. Києво-Печерська фортеця в межах цитаделі (кінець XVII – початок ХХ століть) // Лаврський альманах. — Вип. 21. — К., 2008.

2. Ситкарева О.В. Киевская крепость... – С. 52.

Володимир Шалобудов (Дніпропетровськ), старший

науковий співробітник лабораторії

археології Придніпров’я кафедри історіографії,

джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського

національного університету ім. О. Гончара

Виробниче приміщення з території Богородицької фортеці

Під час досліджень Богородицької (Новобогородицької) фортеці у 2008 р. на розкопі V з умовною назвою «Митниця» було досліджено чотири житлових споруди та відкрито будівлю виробничого призначення, якій присвоєно порядковий № 4. Нижче подаємо опис цієї споруди та знахідок з неї.

Остання являла собою наземну будівлю, основу стін котрої складала викладка в один камінь, надбудована глинобитними вальками, на що вказує присутність на сучасній поверхні та у шарі ріллі їх розвалу. Найкраще збереглася кам’яна кладка вздовж західної стінки будівлі. Від східної та північної залишилися окремі фрагменти кам’яної кладки внаслідок руйнації культурного шару корінням дерев, а також сучасним перекопом (Рис. 1.1).

Рис. 1. Будівля № 4 та знахідки з неї: 1 – план приміщення; 2 – перетин ями;

3, 4 – цвяхи з ящика; 5 – монета з ящика; 6 – півштоф; 7 – рибальський гачок;

8 – люлька; 9 – ґудзик

Реконструйована форма споруди підпрямокутна. Зовнішні розміри 7,8 х 4 м, внутрішня площа 30,8 м2. Долівка земляна без слідів підмазки глиною. Лише під північно-східною стінкою простежено залишки соломи, походження котрої буде розглянуто нижче.

На повздовжній вісі будівлі, майже по центру, розташоване відкрите вогнище, в якому ми вбачаємо ковальський горн. Його основа підпрямокутної форми, складена з глини, що несе сліди тривалого обпалу; розміри 0,9 х 0,6 м, висота від рівня долівки – 0,1 м. По верхньому краю горн було обкладено цеглою ручної формовки, частина з якої зберегла своє положення. Цеглини різнилися за розмірами, від 10 х 5 до 17 х 12 см, крім цього у кладці використано їх фрагменти. У лінзоподібному заглибленні у центрі концентрувалися попіл, деревне вугілля, численні шматочки залізної окалини, які також були розсіяні навкруги горна, що слугує підтвердженням його виробничого (ковальського) призначення. Під східною стінкою знаходилась пригорнова яма діаметром 1,2 м, вирита з рівня долівки на глибину 0,6 м (Рис. 1.2). У нижній частині яму заповнювало побутове сміття, шматочки залізного шлаку та окалини, у верхній частині переважали попіл із включенням вугілля та глиняної обмазки.

Найбільш цікавою знахідкою, яка підтверджує виробниче призначення будівлі № 4, виявилася знахідка дерев’яного ящика, встановленого у неглибокій ямці на відстані 1,1 м на північ від горна.

Розміри ящика 0,55 х 0,47 м, висота – 0,2 м; частково збереглися бокові стінки та кришка, виготовлені з дощок товщиною 1,0 см. Кутові з’єднання посилено за допомогою тонких залізних платівок з отворами для гвіздків. У ящику знаходилося 260 залізних цвяхів великих розмірів, які організовано у двох скупченнях. У першому нараховувалося 150 екземплярів, котрі було покладено вздовж довгої вісі шляпками у протилежні боки; до другого належало 110 цвяхів, вкладених поперек ящика із збереженням різноспрямованості шляпок. 259 виробів належало до кованих, квадратних у перетині, із пірамідальними шляпками; їх середня довжина становила 24 см. Один цвях із широкою грибоподібною шляпкою мав довжину 6 см. Судячи з розмірів та форми, цвяхи належали до так званих корабельних, які мали вживання також при будівництві мостів та інших інженерних споруд [1, с. 53 – 55, 75].

Знахідка готової до використання продукції, вміщеної у ящик та притрушеної соломою, наводить на думку про намір приховати його. Ініціатива могла належати виробникові, робоче місце котрого – ковальський горн – знаходилося у будівлі № 4. Ми маємо можливість досить чітко визначити час цієї крадіжки: у ящику було знайдено білонову монету «акче» (Рис. 1.5), котра була карбована в місті Бахчисарай за часів правління хана Аслан Гірея ІІ (1748 – 1756) [3, табл. XIII – XV]. Неабияка коштовність цвяхів і широка сфера їх використання деякою мірою виправдовує «злодія». Проте виникає питання щодо призначення цвяхів.

На нашу думку, відвідування експозиції музею судноплавства на острові Хортиця підтверджує, що саме такі цвяхи використано у будівництві бригантини та козацького човна, піднятих із дна Дніпра [1, с. 141 – 146]. Відомо, що у 1735 р. було відкрито запорозьку верф на острові Мала Хортиця, яка потребувала великої кількості виробів із заліза, до виготовлення яких було залучено, скоріш за все, кузні навколишніх фортець, зокрема Старосамарського ретраншементу, як у цей час звалась Новобогородицька фортеця. Разом з тим, не можна цілком виключити можливість будівлі суден у самій фортеці, свідчення чому знаходимо у чисельності специфічних виробів із заліза, зокрема скоб та корабельних цвяхів, присутніх на площі посаду [2, с. 90 – 97, рис. 47 – 54].

За писемними джерелами, у Самарі вже за часів будівництва Новобогородицької фортеці мало місце суднобудівництво, якому російський уряд приділяв значну увагу. Мова йдеться про указ «… вел. государей, царей и вел. князей Иоанна Ал., Петра Ал. и вел. государыни, благов. царевны и вел. княжны Софии Ал. Всея В. и М. и Б. России самодержцев» на ім’я гетьмана І. С. Мазепи відносно чолобитної «Нового Богородицкого города жителя» Мартина Виноградного із товаришами, які прохали дозволу «… строитца на вечное житье, а они де извычайны стругового дела, которыми стругами возможно ходить на Черное море под неприятельские жилища для воинского промысла. И мы вел. государи … указали им Мартыну с товарищи зделать ныне 3 струга, а лес к тому струговому делу дать в Новом Богородицком городе старых стругов, а под швы тех стругов указали дать им в наших ц. в-ва в малороссийских городех в полтавском полку, где они такой лес отыщут, а железа на гвозди и скобы дано им из нашей ц. в-ва казны 20 пуд». Гетьману потрібно було забезпечити вивіз лісу та сплав його Дніпром. Датовано це розпорядження 29 вересня 1688 р. [4, с. 113 – 114].

Відносно належності споруди № 4 конкретній особі, можливі деякі спостереження на підставі побутових знахідок. До них, у першу чергу, належать чисельні рештки глиняного посуду, типового для першої половини XVIII ст. та дві гральні фішки, зроблені із стінок мисок.

Вироби із скла представлено цілим півштофом темно-зеленого кольору (Рис. 1.6), фрагментами стаканів та віконниць. Більш інформативні вироби із заліза, які підтверджують професійну належність власника: чисельні ковані будівельні цвяхи різних розмірів, оковки возів, деталі кінського спорядження, молоток та рибальський гачок значних розмірів (Рис. 1.7).

До особистих речей, крім ґудзиків та закаблуки, належить білоглиняна люлька із штампованим орнаментом «сонечко» (Рис. 1. 8,9). Інформацію відносно часу існування будівлі № 4 надають монети (9 екз.), знайдені під шаром соломи вздовж південної стінки будівлі. Серед них 6 екз. мідних російських: полушки 1735 та 1736 рр. (2 екз.), деньги 1747 та 1753 рр. і копійка 1759 р. Крім російських було знайдено ще дві кримські білонові акче середини XVIII ст., аналогічні монеті з ящика.

За нумізматичними знахідками, функціонування виробничого приміщення визначається часом між 1735 – 1759 роками.

________________

1. Кабалія Д., Нефьодов В. «Запорізька чайка». Історія однієї знахідки. – Запоріжжя, 2005.

2. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. – Д., 2007.

3. Ретовский О. Ф. К нумизматике Гиреев // Труды московского нумизматического общества. – М., 1905. – Вып. 1,2. – Т. III. – С. 186 – 340.

4. Яворницький Д. І. Твори: У 20 т. – Т. 3, кн. 1. – Київ – Запоріжжя, 2008.

Роман Гуцуляк (Київ), заступник директора з наукової

роботи ДНТЦ “Конрест”, кандидат хімічних наук

Виконання консерваційно-реставраційних робіт зі збереження археологічної знахідки — “козацької чайки” на о. Хортиця

“Козацьку чайку” знайдено в травні 1998 р. в гирлі Старого Дніпра недалеко від Наумової балки, розташованої в пн.-західній частині о. Хортиця на глибині 7,5 – 9 метрів. В жовтні 1999 р. під науковим керівництвом завідуючого відділом охорони пам'яток культури та археології Національного заповідника “Хортиця” Нефедова В.В. за підтримки громадськості було здійснено підйом козацького судна першої половини XVIII cт. З грудня 1999 р. судно знаходиться на території кінного театру “Запорозькі козаки”, а з липня 2002 р. — у реставраційному ангарі. З моменту підняття пам'ятки з води велись камеральні та невідкладні консерваційні роботи силами співробітників ДП “Південьгідроархеологія” ДПОАСУ та НЗ “Хортиця”. З 2004 р. за ініціативи Державної служби з питань національної культурної спадщини для відпрацювання технології реставрації, розробки науково-проектної документації та систематизації виконання консерваційно-реставраційних робіт залучено Державний науково-технологічний центр консервації та реставрації пам'яток (ДНТЦ “Конрест”). Всі реставраційні роботи виконувались в тісному співробітництві технологів-реставраторів, археологів ДП “Південьгідроархеологія” ДПОАСУ (керівник — Нефедов В.В.) та наукових співробітників НЗ “Хортиця” (Остапенко М.А., Кобалія Д.Р.). Для реставрації історично цінної знахідки – мідного казана були запрошені художники-реставратори центру експертизи та реставрації Києво-Печерського національного заповідника під керівництвом Марченка.

Фото 1. Козацька “чайка”. Стан збереження: лівий борт

Пам'ятка являє собою комплекс гідроархеологічних матеріалів, центральним з яких є дерев'яний корпус судна. Човен має довжину 17,5 м, його найбільша ширина – 3,6 м, висота кормової частини 2,7 м, а висота борту в середній частині не перевищує 1,7 м. Корпус має подвійну обшивку, із зовнішньої сторони борту закріплені подвійні крюки для такелажу. В кормовій частині збереглись 3 лави для гребців та підставки для трифунтових фальконетів. Втрачено 60 % правого борту, пошкоджена носова частина. Всі дошки зовнішньої обшивки були проконопачені та просмолені. Найбільш важливі деталі набору судна (кіль, форштевень, степс) виготовлені з дуба, решта — з сосни. Деталі з деревини скріплені за допомогою залізних кутих цвяхів, дерев'яних нагелів та шпильок.

Пам'ятка являє собою складну інженерно-технічну конструкцію, основу якої складає мокра археологічна деревина та сильно прокородовані металеві елементи, що вимагає різнопланових, довготривалих та багатоступеневих заходів щодо їх збереження. Всі консерваційні та реставраційні роботи повинні були виконуватись в певній послідовності та з чітким дотриманням технології.

Фото 2. Козацька “чайка”. Стан збереження: правий борт, носова частина

Питання збереження “мокрої археологічної” деревини є одним з найскладніших в реставраційній практиці. При зберіганні в воді чи вологій землі впродовж тривалого часу деревина втрачає свої механічні властивості і деформаційну стійкість, піддається поступовому окисленню і пораженню нижчими грибами.

Спочатку вимиваються відносно розчинні компоненти – крохмаль, сахароза, мінеральні солі, дубильні речовини тощо. Чим довше деревина знаходиться у воді, тим вищий процент вимивання згаданих компонентів. Вільний простір заповнюється молекулами води. Збереження форми та механічну міцність деревини забезпечують целюлоза та лігнін. Та тривале перебування деревини у воді призводить до більш глибоких перетворень — починається гідроліз целюлози, а пізніше — і лігніну. При цьому щільність деревини знижується, деревина стає як губка, а всі проміжки заповнюються водою. Деревина втрачає свої механічні властивості і деформаційну стійкість. Затоплений дерев'яний об'єкт втримує форму, поки він залишається вологим.

Якщо деревина піднімається на поверхню і надлишкова вода з деревини втрачається, то зменшується й її стабілізуючий внутрішній статичний тиск на клітковину, що призводить до деформації і розшаровування деревини. Тому дерев'яні предмети, підняті з води або з мокрої землі, при звичайних умовах дуже швидко втрачають вологу, деформуються, розтріскуються і деструктують під дією атмосферного кисню і біологічних чинників, і навіть слабка дія зовнішніх факторів може викликати повну деструкцію деревини та деградацію субстанції.

Таким чином, на першому етапі консервації необхідно забезпечити поступове видалення надлишкової води і збереження форми та забезпечення хоча б мінімально необхідної міцності мокрій археологічній деревині.

Протягом багатьох років іде пошук та підбір реставраційних матеріалів для консервації “мокрого археологічного” дерева – затонулих і піднятих на поверхню кораблів, човнів, залишків історичних дерев'яних будівель, творів мистецтва тощо. На цьому шляху випробувано широкий спектр хімічних речовин та їх композицій, серед яких є природні та синтетичні масла, воски, епоксидні смоли і ПБМА. Складність такого завдання полягає в його багатоплановості і різновекторності. Одночасно необхідно вирішувати цілий комплекс задач – поряд з вирішенням питання консервації пам'ятки, структурного зміцнення дуже слабкої субстанції, підсилення складових елементів, і компенсації дії зовнішніх факторів після різкої зміни умов знаходження пам'ятки необхідно зберегти автентичність пам'ятки, не допустити втрати чи підміни історичної субстанції та забезпечити її тривале збереження і можливість експонування.

Останні 20 – 30 років з цією метою досить широко застосовувались олігомери поліетиленгліколю (ПЕГ) молекулярної маси від 400 до 4000. ПЕГ – синтетичний матеріал з загальною формулою: НОСН2 (СН ОН )n СН 2ОН.

Його олігомери можуть мати низьку молекулярну масу (М.м.) — 300 – 600 і є в'язкими рідинами; М.м. - 1000 –1500 – пастоподібними чи воскоподібними, М.м. - 3000 – 6000 – тверді аморфні матеріали. Тому низькомолекулярні олігомери мають вищий коефіцієнт дифузії (проникнення) в деревину, однак вони легше “випотівають”, більше адсорбують воду. Високомолекулярні олігомери мають добру консервуючу здатність, однак збільшують деформаційну стійкість деревини тільки до 5 %, тобто не можуть забезпечити конструкційної міцності деревини. Відомо також, що деревина просочена ПЕГ не має достатньої біологічної стійкості, тому в розчин ПЕГ рекомендується додавати біоциди (зокрема буру, борну кислоту, похідні фенолів тощо).

Оброблена таким чином археологічна деревина вимагає постійного поновлення і підтримання необхідної концентрації в субстраті. Тому при зберіганні таких пам'яток в музеях передбачається можливість проведення періодичних консерваційних робіт (обприскування пам'ятки та її деталей розчином ПЕГ та біоцидних препаратів). Значні вимоги ставляться і до освітлення пам'ятки, оскільки УФ-промені та сильне пряме освітлення експонату може викликати небажані фотореакції в субстраті.

Велика увага приділяється забезпеченню мікроклімату навколо пам'ятки та очистці повітря.

Оскільки мокра археологічна деревина має низькі механічні характеристики та деформаційну стійкість, то великі та важкі експонати розміщують на спеціальному каркасі чи стапелі, який повинен бути достатньо міцним і в той же час не закривати собою пам'ятку.

В останні ж роки з метою консервації “мокрої археологічної” деревини все більше уваги приділяється полісахаридам, цукрам, а також спеціальним смолам. Однак висока ціна, біологічна нестабільність чи відсутність “реверсивності” залишаються суттєвим перепонами на шляху їх більш широкого застосування.

Натурні обстеження пам'ятки показали, що:

1. Після довгого перебування під водою деревина окислилась, втратила свою механічну міцність та деформаційну стійкість (значна частина зразків на стиск нагадували пінопласт), зазнала значних пошкоджень та деформацій і тому потребує термінових консерваційних робіт для збереження структури, форми і кольору, а також захисту від можливих біологічних поражень.

2. В якості розчину для консервації деревини протягом кількох років використовували водний розчин ПЕГ –400, ПЕГ-1500, потім ПЕГ-4000. Проникнення ПЕГ в деревину становило кілька см (в залежності від стану деревини), однак ступінь просочення зі збільшенням глибини – різко падає. Загалом, зразки ще далекі від стану насиченості ПЕГ. В той же час ПЕГ-400 поступово висалюється на поверхні деревини, цей процес інтенсифікується при підвищеній температурі (30 – 40 оС) навколишнього середовища. Крім того, він має підвищену гігроскопічність і у вологий період часу утворює “плями замокання” та невеликі патьоки на поверхні деревини. Тому необхідна його заміна на ПЕГ-4000.

3. Вологість обробленої деревини становила 16 – 20 %. Температура та вологість повітря в ангарі відповідали температурі зовнішнього середовища. Тому одним із завдань даного етапу робіт було забезпечення можливості стабілізації температурно-вологісного режиму та можливості підтримувати температуру пам'ятки 25 – 40 оС в будь-яку пору року.

4. Стан судна відносно стабільний. Видимої деструкції чи усадки оброблена деревина не дає. Однак судно спочатку було встановлено на полотенцях тимчасового стапеля, за допомогою яких здійснювався підйом. Та вони не забезпечували рівномірного розподілу навантажень і в місцях, де деревина знаходиться під навантаженням, спостерігалась деформація елементів та корпусу судна через недостатню структурну міцність субстрату. Тому завдання виготовлення та установка судна на ложементи стаціонарного стапеля була однією з невідкладних задач.

5. Одним з найбільш проблемних елементів “чайки” є її кіль (одного з основних несучих елементів човна), деревина якого в значній мірі деградувала і втратила значну частину своєї структурної міцності. З іншого боку навантаження на кіль поступово зростає за рахунок збільшення загальної ваги судна в ході просочення деревини розчином ПЕГ.

6. Значна частина шпангоутів є поламаними чи частково втраченими. При цьому їх деревина деградувала, а навантаження в конструкції “чайки” на них великі.

7. Металеві елементи судна виготовлені з чорного металу і були сильно кородовані. Одним з першочергових завдань була їх консервація. Задача ускладнювалась ще тим, що значну частину деталей необхідно консервувати “in situ” в деревині.

Серед металевих деталей були знайдені також мідні. Як правило, мідь зазнала значної корозії та деформації, тому стан її нестабільний і вимагав невідкладних консерваційних робіт.

Картограма 1. Лівий борт, зовнішній бік

Проведені дослідження показали важливість поетапного виконання всього необхідного комплексу реставраційних робіт.

Основними завданнями першого етапу робіт було:

— науково-реставраційне дослідження пам'ятки та розробка технологічних рішень щодо виконання невідкладних консерваційних робіт;

— перерозподіл навантажень на корпус судна і зняття активних локальних деформацій, установка ложементів стаціонарного стапеля;

— виконання невідкладних консерваційних робіт з стабілізації стану дерев'яних та металевих елементів пам'ятки – ліквідації причин та місць активної деструкції, попередня консервація;

— забезпечення можливості стабілізації температурно-вологісного режиму збереження пам'ятки;

— визначення необхідних подальших підходів щодо збереження та реставрації пам'ятки.

На другому етапі необхідно було виконати планові консерваційні роботи, передбачені проектною документацією:

— профілактика біоуражень антисептичними розчинами;

— екстракція ПЕГ-400 з носової та центральної ділянок обшивки (зовнішньої та внутрішньої) лівого борту та замінити його на ПЕГ-4000;

— консервація деревини 5-30% модифікованим розчином ПЕГ-4000;

— структурне підсилення об'ємних елементів конструкцій човна (кіль, кільсон, шпангоути тощо) композиційними розчинами (5% ББ-11 і 5-10% ПЕГ-4000 з добавками ПАР);

— протезування та конструктивне підсилення несучих елементів човна – перерозподілити значну частину навантажень човна і передати їх на конструкції стапеля;

— антикорозійний захист металічних елементів.

На третьому етапі передбачались роботи з відтворення загального виду "чайки" та роботи з музеєфікації пам'ятки.

Підготовчі та супутні роботи

З метою акумулювання тепла в холодний період року та забезпечення необхідних температурно-вологісних умов для проведення консерваційних робіт з водними розчинами були розроблені інженерні рішення з організації теплиці навколо ”чайки”. Облаштовано каркас з стальних кутників та встановлено дерев'яні рами, обтягнуті поліетиленовою плівкою. Рами зйомці — для забезпечення можливості провітрювання та забезпечення циркуляції повітря.

Підлогу, що являла собою цементну стяжку, поверхня якої легко стиралася і пилила, сильно забруднюючи просочену деревину, флюатували фтористим натрієм та силікатом натрію. Після висихання поверхню просочили акрилатним розчином глибокого проникання.

Невідкладні консерваційні роботи по корпусу судна

Одним з першочергових завдань з вирішення проблеми деформації корпуса судна та його елементів була фіксація корпуса судна в ложементах стаціонарного стапеля, що дозволило рівномірно розприділити навантаження від корпуса судна на його основу і запобігти одній з основних причин деформування. Для виготовлення ложементів “по місцю” потрібно було виконати шаблони і за ними виготовити самі ложементи. Заміна полотенець тимчасового стапеля на ложементи виконувалась поступово, рухаючись від корми до носової частини. При цьому необхідно було запобігати можливим локальним деформаціям, застосовуючи додаткові кріплення, розпірки, струбцини тощо.

Консервація та реставрація дерев'яних елементів

З відомих на сьогодні методів консервації мокрої археологічної деревини дослідниками пам'ятки був вибраний метод з використанням поліетиленгліколю (ПЕГ). Тому подальші методики повинні були враховувати те, що деревина в значній мірі вже просочена ПЕГ. Мокру археологічну деревину обережно відчищали від механічних забруднень, продуктів деструкції деревини та металу, біологічних забруднень (рослинного та тваринного походження).

Розчистку проводили обережно, не завдаючи шкоди археологічній деревині, враховуючи її дуже низьку механічну міцність. Для роботи застосовували м'які волосяні щітки, шпателі, стеки та промивання розсіяним струменем води.

Оскільки було прийнято рішення про заміну ПЕГ-400 на ПЕГ-4000, то на першому етапі проводили вимивання ПЕГ-400 з просоченої деревини. Вимивання проводили періодичним промиванням поверхні деревини розсіяним струменем води, комбінуючи з накладанням компресів з бавовняних тканин чи целюлози, змочених водою.

Після розчистки археологічної деревини необхідно було провести дезинфекцію, а також превентивну консервацію всього її об'єму.

Антисептування проводили комбіноване – глибинне та поверхневе. Роботи виконували поетапно. Для глибинного антисептування деревини застосовували розчини "Консепт-ФБ-Д" та "Консепт-ФБ-ДС".

Для просочення деревини використовували робочі розчини з концентрацією ПЕГ 20 – 30%. Для більш глибокого просочення періодично зменшували концентрацію робочого розчину до – 5-15%, або почергово змінювали їх концентрації. В залежності від обставин розчини ПЕГ застосовували як кімнатної так і підвищеної температури (40 – 60 0С). Підвищена температура необхідна на прикінцевих стадіях консервації. Після завершення просочення надлишок ПЕГ з поверхні деревини знімали бавовняними тампонами, змоченими в теплій воді чи за допомогою теплого повітря, при цьому не допускається перегрів поверхні деревини (температура не може перевищувати 50 0С).

У водні розчини речовин, що укріплюють деревину, періодично додавали антисептичні препарати (буру і борну кислоту тощо).

Водні і водно-алкогольні розчини викликають корозію металу, тому необхідно металеві поверхні захистити антикорозійними засобами.

Консервація та реставрація металевих деталей

Як відмічалось, козацька “Чайка” містила багато металевих елементів, частина з яких залишалась в тілі деревини. Практично всі вони були поражені корозією, а значна частина деталей деформована.

В процесі невідкладних робіт виникла необхідність термінової консервації деталей з чорного і кольорового металів для запобігання можливої деструкції, а також негативного впливу продуктів їх корозії на деревину.

Деталі з чорного і кольорового металу в обстежених конструкціях мали стійкі корозійні нашарування. Корозія присутня по всій поверхні металу, місцями спостерігалося розшарування металу. Ядро деталей з металу частково збереглося і знаходилося в фазі „старіння”.

Консерваційні роботи щодо чорного металу проводили до початку укріплення і консервації деревини. Всі роботи необхідно було проводити обережно, з врахування можливості їх впливу на гідроархеологічну деревину.

Для консервації використовували підкислені розчини таніну з подальшим застосуванням плівкоутворюючих розчинів для захисту від атмосферного кисню і вологи.

1. Проведені консерваційно-реставраційні роботи дозволили відновити загальний вигляд "чайки" та стабілізувати стан її деревини. Просочена ПЕГ деревина є достатньо стійкою до перепаду температур та вологості повітря і витримує понад 100 циклів заморожування-розморожування (діапазон температур від –18 оС до + 20 оС). При нормальних умовах ПЕГ автоматично підтримує вологість деревини в межах 18 – 20 %. Проникнення ПЕГ в деревину становить від 2 до 5 см (в залежності від стану деревини).

2. Модифікація розчину ПЕГ різними добавками (наприклад, ББ-11) дає можливість структурного підсилення дерев'яних елементів на стиск, підвищує їх біостійкість та знижує питому вагу просоченої деревини.

3. Прийняті інженерно-конструкторські рішення дозволили стабілізувати стан судна, підсилити та продублювати його несучі елементи, забезпечити перерозподіл надлишкових навантажень на допоміжні несучі конструкції і зняти деформацію його елементів.

4. Пам'ятка потребує постійного догляду та періодичного проведення профілактичних консерваційних робіт.

5. Оскільки підняті та розвідані судна є унікальними пам'ятками історії та культури, розкривають незайманий до сьогодні культурний пласт і є практично єдиними на Україні, мають велике наукове, навчальне та просвітницьке значення, то для їх експонування і збереження необхідно організувати окремий тематичний музей на території НЗ “Хортиця”.

Дмитро Філімонов (Дніпропетровськ), старший науковий

співробітник Дніпропетровського обласного

центру з охорони історико-культурних цінностей

Поселення XVIII cт. поблизу озера Солоний Лиман

(за матеріалами археологічних розвідок Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей)

Незважаючи на багаторічні археологічні дослідження, які розпочались ще у другій половині ХІХ ст., основна частина територій колишніх Вольностей Війська Запорозького з різних причин й досі залишається археологічно майже не вивченою. Протягом довгого часу увагу дослідників, головним чином, привертали пам'ятки періоду існування запорозького козацтва, розташовані у заплаві р. Дніпро та у пригирлових частинах деяких його приток. Натомість, величезні степові простори по обидва береги Дніпра залишались суцільною «білою плямою» на археологічній мапі Південної України козацької доби. Це суперечило твердженню переважної більшості вчених-істориків про те, що за часів Нової Січі (1734 – 1775 рр.) території Вольностей Запорозьких були досить добре освоєні та достатньою мірою заселені. У писемних джерелах того періоду постійно згадується велика кількість дрібних козацьких поселень – хуторів-зимівників, якими були вкриті практично всі зручні для проживання місця Вольностей [15, с.142]. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. на територіях Запорізької, Дніпропетровської, Луганської, Миколаївської та деяких інших південних областей України проведені археологічні розвідки, метою яких був пошук нових пам'яток запорозького козацтва [1; 3; 10; 12; 15, с.35; 23]. В результаті виявлена ціла низька залишків запорозьких зимівників періоду існування Нової Січі. Здобутий під час даних робіт археологічний матеріал має неабияку наукову цінність. Подальші археологічні дослідження у цьому напрямку спроможні не тільки надати важливі відомості про особливості матеріальної культури населення регіону у ХVІІІ ст., але й можуть пролити світло на питання локалізації на сучасній географічній мапі багатьох згадуваних у писемних джерелах населених пунктів Південної України як часів існування запорозького козацтва, так і періоду колонізації російським урядом колишніх земель Війська Запорозького в останні десятиріччя ХVІІІ ст. Крім того, виявлення якомога більшої кількості залишків козацьких зимівників часів Нової Січі та поселень кінця ХVІІІ ст. (хуторів, слобід), разом з пошуком нових та аналізом наявних писемних та картографічних джерел ХVІІІ ст., дозволять наблизитись до вирішення питання щодо кількості та густоти розміщення населених пунктів на території сучасної Південної України у період існування останньої Січі на р. Підпільній та у перші десятиріччя після скасування Вольностей Війська Запорозького. Також археологічне вивчення зазначених об'єктів допоможе з'ясувати топографічні та архітектурні особливості значної кількості поселень Південної України ХVІІІ ст.

Отже, з огляду на вищевикладене можна констатувати, що в результаті подальших археологічних досліджень територій колишніх Вольностей Війська Запорозького можуть бути отримані матеріали, що здатні істотно розширити джерельну базу вивчення історії запорозького козацтва та процесу колонізації території сучасної Південної України наприкінці ХVІІІ ст.

У даній роботі для розгляду пропонуються нові матеріали ХVІІІ ст., отримані у 2007 – 2008 роках під час археологічних розвідок поблизу с. Новотроїцьке Знаменівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, що розташовується поруч з оз. Солоний Лиман.

За часів Нової Січі місцевості поблизу оз. Солоний Лиман або просто оз. Лиман [16, с.86-87] входила до складу Самарської паланки Війська Запорозького. Зазначена паланка, за твердженням Д. І. Яворницького, була найбільш заселеною та господарські освоєною частиною володінь запорозьких козаків [20, с. 155]. На жаль, під час аналізу наявних писемних джерел періоду існування останнього запорозького Коша на р. Підпільній нам не вдалося виявити інформації стосовно кількості та місць розташування козацьких поселень-зимівників, що, безперечно, існували у цій унікальній природній місцевості поруч з оз. Солоний Лиман.

Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі на основі багатьох зимівників були утворені державні та приватновласницькі слободи. Першою перетворила власні зимівники на тепер вже свої приватні селища колишня запорозька старшина [2, с. 19]. Не виключенням стали і зимівники, що розташовувались поблизу оз. Солоний Лиман. За відомістю, складеною 1776 р. в Азовській губернській канцелярії, рангову дачу — 3840 десятин землі при оз. Солоний Лиман та на р. Вовчій було надано російським урядом колишньому запорозькому старшині Федору Мироновичу Легкоступу [14, с. 33]. За повідомленням Д. І. Яворницького, у Катеринославському музеї ім. О. М. Поля зберігалось «Генеалогическое древо запорожских панов Лиманских» [19, с.33]. Згідно цього документу, першим представником зазначеного роду був запорозький старшина Мирон Легкоступ, який отримав прізвисько Лиманський, вірогідно, через те, що його зимівник розташовувався на березі оз. Солоний Лиман. Тому представники цього роду у подальшому іменували себе Легкоступи-Лиманські. В офіційних документах другої половини ХVІІІ ст. зазвичай зустрічаємо тільки прізвище Легкоступ без додатку Лиманський [21, с. 254]. Син старшини М. Легкоступа-Лиманського поручик Ф. М. Легкоступ-Лиманський після того, як отримав у рангову дачу землю поблизу оз. Солоний Лиман, перетворив свій зимівник, що дістався йому від батька, на поміщицьке селище, відоме під назвою слобода Варварівка [13, с. 495].

Разом зі слободою Варварівка у другій половині 70-х років ХVІІІ ст. біля оз. Солоний Лиман утворилось ще одне приватновласницьке поселення – слобода Карабинівка. Заснування цього населеного пункту пов’язано з особою надвірного радника Михайла Івановича Карабінова [13, с. 670]. Слобода, а згодом і село Карабинівка знаходились у місці свого первинного розташування до кінця ХІХ ст. В останні десятиріччя ХІХ ст. село було перенесене приблизно на 4 – 5 км у південно-східному напрямку до місцевості, де зараз і знаходиться сучасне село Карабинівка Карабинівської сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області [18, с. 148].

У церковних документах кінця ХVІІІ ст. міститься цікава інформація про зміну кількісного складу населення слобід Карабинівка та Варварівка протягом 1780-х років. Так, у листі від 3 листопада 1780 р. губернатор Азовської губернії В. О. Чертков повідомляв архієпископа Слов'янського та Херсонського Никифора про те, що у слободі Варварівка нараховується 108 осіб чоловічої статі і 98 жіночої, а у Карабинівці мешкає 80 осіб чоловічої статі і 65 жіночої [13, с. 495]. У наступному 1781 р. рапортом від 20 травня Катеринославське духовне правління доповідало Консисторії наступне: "…новонаселенная слобода – государственная Знаменка и владельческия – Варваровка и Карабиновка не принадлежат приходом ни к каким церквам, в первуй из них приходських дворов 101, в них муж. 250, жен 218, во второй – Варваровке дворов 53, в них муж. 168, жен. 126, а в последней Карабиновке дворов 30, в них муж. 106, жен. 87, во всех слободах дворов 184, в них обоего пола 1016 душ; на первуй случай впредь до построения церкви, жители означенных слобод, просят определить к ним священника Феодора Зеленскаго, который может один справлять у них все христианския требы, так как слободы эти околичны соседни, близки между собой" [13, с. 496].

1785 р. у слободі Знаменка споруджено церкву «во имя Воздвижения честного и животворящего Креста Господня» [13, с. 499]. Населення обох слобід – Варварівки та Карабинівки було приписано приходом до новозбудованої Хрестовоздвиженської церкви.

У доповіді від 18 листопада 1786 р. Новомосковського духовного правління архієпископу Никифору стосовно вибраного мешканцями села Знаменське (колишня слобода Знаменка) у понамарі Хрестовоздвиженської церкви Іосифа Латенка повідомлялось наступне: "Дворов при оном Знаменском за 1786 год 209 дворов, в них мужеска 762, женска 676 да в принадлежащих к тому приходу селениях Карабиновке дворов 61, мужеска 196, женска 173, Лиманской дворов 31, мужеска 102, женска 89, обоего пола 1998 душ" [22, с. 134 – 135].

Наведений вище фрагмент документу, датованого 1786 р., цікавий ще й тим, що у ньому на відміну від попередніх текстів поруч з селищами Знаменка та Карабинівка замість слободи Варварівка фігурує поселення Лиманське. Не викликає сумнівів те, що це є не чим іншим, як другою назвою того самого населеного пункту, розташованого на березі оз. Солоний Лиман. Хоча у наявних писемних джерелах останніх десятиріч ХVІІІ ст. ми і не зустрічаємо прямих свідчень про це, але, вірогідно, з самого початку заснування слободи, що належала родині Легкоступів-Лиманських, існувала подвійна назва даного поселення – Варварівка Лиманська. Приблизно з середини 1780-х років поміщицьке селище Варварівка офіційно перейменовується на Лиманське. Саме під такою назвою – «деревня Лиманская» зазначене поселення широко відоме у писемних [16, с. 87] та картографічних (Рис. 1), джерелах наступного ХІХ ст.

Залишки сіл Карабинівка та Лиманське кінця ХVІІІ – ХІХ ст. зараз знаходяться поруч з с. Новотроїцьке. Відстань між поселеннями становить близько 4 км. Восени 2007 р. фахівцями Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей (далі Центр) були обстежені території обох поселень. Повторне обстеження здійснено навесні 2008 р. Археологічні роботи на вказаних об’єктах обмежились виключно збиранням підйомного матеріалу, шурфування не проводилось.

Рештки першого поселення – с. Карабинівка розташовуються за 1,5 км на південний схід від центру Новотроїцького та відомі серед місцевих жителів під назвою «Стара Карабинівка». Культурні залишки старого села більшою частиною знаходяться на полі, що зараз інтенсивно розорюється. На поверхні поля було зібрано велику кількість фрагментів керамічного та скляного посуду, характерного для ХVІІІ – ХІХ ст., уламки чавунних казанів, ковані квадратні у перетині цвяхи як з квадратними, так і з круглими шляпками, монети ХVІІІ – ХІХ ст., деталі одягу та взуття, елементи озброєння. Деякі з цих речей, знайдених на місці старого села Карабинівка, мають аналогії у відомих археологічних комплексах ХVІІІ ст. і, насамперед, в комплексі, що походить з такої видатної пам'ятки Присамар'я, як Богородицька (Новобогородицька) фортеця.

Рис.1. Села Карабинівка та Лиманське.

Фрагмент мапи другої половини ХІХ ст.

Слід зазначити, що знахідки старожитностей ХVІІІ ст. у місцевості, де розташовуються залишки «Старої Карабинівки», відомі й раніше. Так, наприклад, навесні 2007 р. співробітником Центру О. Г. Яровим в цьому районі випадково знайдені два бронзових натільних хреста. Хрести були передані для вивчення завідуючому учбової лабораторії археології кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету В. О. Векленку. За його визначенням, знахідки відносяться до запорозьких козацьких хрестів-тільників ХVІІІ ст. [4, с. 147].

До предметів, що датуються ХVІІІ ст., насамперед, належать монети. Всього на території «Старої Карабинівки» у 2007 – 2008 роках знайдено 16 мідних монет. З них 7 екземплярів ХVІІІ ст. і 9 екземплярів ХІХ ст. Монети ХІХ ст. — це переважно одна та дві копійки першої половини сторіччя і одна монета номіналом дві копійки сріблом 1840 р. карбування. Найбільш ранніми із знайдених монет ХVІІІ ст. є дві мідні монети часів правління імператриць Анни Іоаннівни та Єлизавети Петрівни номіналом деньга зразка 1730 – 1754 років. Дата карбування першої монети — 1740 р., другої – 1753 р. Стан збереженості обох монет досить поганий. Вони сильно потерті та зазнали впливу вогню. Наступну групу нумізматичних знахідок складають мідні монети років правління імператриці Єлизавети Петрівни зразка 1757 – 1761 років. Всього знайдено чотири примірники: дві монети номіналом в одну копійку, кожна 1758 р. та 1759 р., дві копійки 1760 р., та п’ять копійок 1760 р. Стан їх збереженості вказує на довготривалий обіг та перебування у вогні. До періоду правління імператриці Катерини ІІ належить п’ятак, карбований у 1788 р. Збереженість цієї монети з тих самих причин також є доволі поганою.

Наступну групу знахідок становлять деталі одягу та взуття, представлені ґудзиками, ремінними пряжками, накладками та підковою від чобота. З території «Старої Карабинівки» походить чотири виготовлених з бронзи ґудзики. Перший ґудзик випукло-вогнутий, відлитий разом з петлею. Його діаметр становить 1,9 см (Рис. 2.3). Подібні ґудзики датуються першою половиною ХVІІІ ст. [9, с.47] Наступний ґудзик діаметром 2,1 см має напівсферичну форму, штампований, петля припаяна (Рис. 2.4). Схожі ґудзики також відносять до ХVІІІ ст. [9, с.47] Останні два ґудзики діаметром 2,4 см та 2 см мають плаский круглий в плані лицьовий бік, відлитий разом з петлею (Рис. 2.5-6). Ґудзики такого типу були поширені наприкінці ХVІІІ ст. [9, с. 45].

Пряжки від ременів представлені двома екземплярами. Перша пряжка виготовлена з бронзи, підквадратна, кінець підтрикутної форми з орнаментом у вигляді невеликих бороздок. Розміри виробу 3 х 3 см (Рис. 2.12). Друга пряжка також бронзова, фрагментована, вісімкоподібної форми з поперечною балкою для кріплення язичка. Розміри знайденого фрагменту становлять 3,4 х 3,4 см (Рис. 2.11). Вісімкоподібні пряжки доволі широко представлені в археологічних комплексах ХVІІІ ст. [8, с.104; 9, с.50 ] На нашу думку, фрагмент подібної пряжки, що походить з території «Старої Карабинівки», може бути датований другою половиною ХVІІІ ст.

Накладок також знайдено два екземпляри. Перша накладка бронзова, серцеподібна за формою. Накладка прикріплювалась за допомогою двох заклепок. Розміри 3 х 2,1 см (Рис. 2.9). Серцеподібні накладки відомі у матеріалах Богородицької (Новобогородицької) фортеці [9, с.53, 59]. Друга накладка виготовлена з бронзи та має вигляд створки мушлі. На внутрішній стороні дві зламані петлі для кріплення. Розміри накладки 4,9 х 3 см (Рис. 2.10).

До деталей взуття відноситься один екземпляр підкови від чобіт. Вона виготовлена із заліза та має на краях виступи, що загиналися на чоботі. Розміри знахідки становлять 9,2 х 3,3 см (Рис. 2.14). Подібні підкови від чобіт відомі в багатьох археологічних комплексах України ХVІ – ХVІІІ ст. [5, с.38; 6, с.38 – 39; 9, с.84; 11, с.56 – 57].

Рис. 2. Предмети ХVІІІ ст. з території сіл Карабинівка та Лиманське

Елементи військового спорядження презентовані боєприпасами – свинцевими кулями округлої форми. Всього знайдено 7 екземплярів. Одна куля неушкоджена, має діаметр 1,4 см (Рис. 2.7), шість інших діаметром 1 – 1,3 см були пошкоджені в результаті використання за призначенням — стріляні кулі.

Завершуючи розгляд матеріалів ХVІІІ ст. з території села Карабинівка кінця ХVІІІ – ХІХ ст., необхідно відмітити той факт, що речі, датовані ХVІІІ ст., головним чином, походять з південної частини поселення, розташованої ближче до сучасної траси Дніпропетровськ – Павлоград. Саме тут були зібрані всі монети та речі ХVІІІ ст., представлені в даній публікації. Разом з тим, у цій частині «Старої Карабинівки» було знайдено всього 2 мідні монети першої половини ХІХ ст.: дві копійки 1811 р. та дві копійки 1817 р. І навпаки, у центральній та північній частині поселення на сьогоднішній час не знайдено жодної монети ХVІІІ ст., але не виключено, що такі знахідки будуть зроблені у майбутньому.

Рештки другого поселення – села Лимарське зараз знаходяться на березі оз. Солоний Лиман за 2,5 км у північно-західному — західному напряму від центру с. Новотроїцьке. Вони розташовуються на орному полі. Матеріали, датовані ХVІІІ ст., походять з північної частини поселення. Тут зібрано значну кількість фрагментів керамічного та скляного посуду ХVІІІ – ХІХ ст., а також монети, свинцеву кулю, уламок дзвоника. Південна частина поселення зайнята сучасними спорудами господарського призначення.

На території вказаного поселення всього знайдено 5 монет, з яких 4 екземпляри ХVІІІ ст. і 1 екземпляр ХІХ ст. Монета ХІХ ст. — це мідні дві копійки карбування 1815 р. Найбільш ранніми примірниками ХVІІІ ст. є дві мідні монети часів правління Єлизавети Петрівни: дві копійки 1757 р. та копійка 1761 р. (Рис. 2.2). Стан збереженості монет поганий. До правління Катерини ІІ належать дві срібні монети. Номінал кожної – один рубль.

Перша монета:

Аверс: Портрет Катерини ІІ, у нижній частині портрета літери «ТІ» – знак гравера — автора (різника) штемпелів Тимофія Іванова [17, с.462]. Під портретом літери «СПБ» – Санкт-Петербурзький монетний двір [17, с.459]. По колу напис: «Б.М. ЕКАТЕРИНА ІІ ІМП. ІСАМОД. ВСЕРОС.».

Реверс: Герб – двоголовий орел, під ним літери «ЯІ» – знак мінцмейстера Якова Іванова [17, с.466]. По колу напис: «МОНЕТА РУБЛЬ 1766». Стан збереженості монети визначається як дуже гарний (Рис. 2.1).

Друга монета:

Аверс: Портрет Катерини ІІ, у нижній частині портрета – знак Тимофія Іванова. Під портретом літери «СПБ» – Санкт-Петербурзький монетний двір. По колу напис: «Б.М. ЕКАТЕРИНА ІІ ІМП. ІСАМОД. ВСЕРОС.».

Реверс: Герб – двоголовий орел, під ним літери «СА» – знак мінцмейстера Степана Афанасьєва [17, с.466]. По колу напис: «МОНЕТА РУБЛЬ 1769». Монета зазнала значного впливу високих температур - побувала у вогні.

Під час знахідки та в процесі камеральної обробки рублів 60-х років ХVІІІ ст. були зроблені цікаві спостереження, які, на наш погляд, можуть допомогти пролити світло на деякі моменти історії поселення.

Так, срібні монети часів правління Катерини ІІ були знайдені на відстані близько 0,5 м одна від одної. Під час первинної чистки рублів, проведеної фахівцями з реставрації – співробітниками Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького, на поверхні монети, карбованої у 1766 р., встановлено наявність фрагментів зотлілої тканини. Можливо, це залишки гаманця або якоїсь ганчірочки, в яку була загорнута монета. На рублі, датованому 1769 р., подібних фрагментів тканини не виявлено. Їх відсутність на другому примірнику може пояснюватись тим, що, як вже зазначалось вище, дана монета зазнала сильного впливу вогню. На ділянці поселення, звідки походять срібні монети 60-х років ХVІІІ ст., зафіксовано значне скупчення уламків керамічного та скляного посуду, невеликих за розмірами фрагментів віконниць. Концентрація подібного матеріалу вказує на існування на цьому місці у ХVІІІ ст. якоїсь будівлі. З огляду на дати карбування рублів можна припустити, що дана будівля могла бути знищена в результаті останнього великого татарського нападу на землі Війська Запорозького взимку 1768 – 1769 років. Під час цього походу кримського війська, перебіг якого яскраво описав у своїх мемуарах барон Франсуа де Тотт [7, с. 135 – 198], найбільшого спустошення зазнали лівобережні паланки і, насамперед, Самарська паланка, як одна з найбільш заселених та господарські освоєних частин Вольностей Запорозьких. Вочевидь, не оминули татари і запорозькі поселення, розташовані поблизу оз. Солоний Лиман. Знайдені срібні рублі ХVІІІ ст., ймовірно, перебували у складі скарбу, схованого під час татарського набігу взимку 1769 р.

Також разом з монетами ХVІІІ – ХІХ ст. на поверхні поля знайдені свинцева куля діаметром 1,5 см (Рис. 2.8) та уламок дзвоника. Останній являє собою фрагмент стінки з пружком, під котрим залишки напису: «…СКОМЪ…». Розміри фрагменту 3 х 2,5 см (Рис. 2.13).

Таким чином, матеріали ХVІІІ ст., отримані під час археологічних розвідок у місцевості поблизу оз. Солоний Лиман, насамперед, дають змогу локалізувати точне місцерозташування сіл Карабинівка та Лиманське, що виникли як поміщицькі слободи у другій половині 70-х років ХVІІІ ст. Крім того, присутність на обох поселеннях артефактів, датованих серединою-другою половиною ХVІІІ ст. (зокрема, монет 40 – 60-х років ХVІІІ ст.), підтверджує інформацію писемних джерел про те, що після ліквідації Запорозької Січі основою багатьох новоутворених приватновласницьких поселень стають запорозькі зимівники, що виникли та існували на цих теренах за часів Нової Січі. Колишня запорозька старшина після того, як отримала від російського уряду офіцерські звання та землі у ранг, першою перетворила свої зимівники на поміщицькі слободи. Саме такою була доля зимівника, власником якого був представник запорозької козацької старшини Ф. М. Легкоступ-Лиманський. Утворена на основі його зимівника слобода отримала назву Варварівка. Пізніше вона була перейменована на Лиманську. Друге поселення – слобода Карабинівка також утворилась з запорозького зимівника, але особа козака, який був господарем цього зимівника, ще задовго до того, як він став власністю надвірного радника М. І. Карабінова, залишається невідомою.

Подальші археологічні дослідження зазначених поселень поблизу оз. Солоний Лиман дозволять остаточно підтвердити факт виникнення та існування цих населених пунктів у якості запорозьких хуторів-зимівників ще за часів Нової Січі. Крім того, здобуті під час майбутніх досліджень археологічні матеріали можуть надати важливі відомості про особливості матеріальної культури населення Присамар’я у середині – другій половині ХVІІІ ст.

__________________

1. Богуш П. До пошуків зимівника кошового отамана П. І. Калнишевського в балці Водяній на р. Кам'янці // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. – К., 1993. – Вип. 2. — С. 59 – 63.

2. Бойко А. В. Запорозький зимівник останньої чверті ХVІІІ століття. – Запоріжжя, 1995. – 56 с.

3. Василенко Т. Козацькі поселення кінця ХVІІІ ст. на Півдні України // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 2002. – Вип. 11. — С. 92 – 96.

4. Векленко В. Знахідки натільних хрестів з території Богородицької фортеці та її посаду у 2007 р. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 2008. – Вип. 17. — С. 145 – 149.

5. Виногродська Л. Археологічні дослідження замку у с. Зіньків Хмельницької області // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. – К., 1996. – Вип. 5. — С. 35 – 38.

6. Виногродська Л. Історико-археологічні дослідження Барської фортеці // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 2008. – Вип. 17. — С. 35 – 41.

7. Записки барона Тотта о татарском набеге на Ново-Сербию 1769 года // Киевская Старина, 1883. – Т. VII (сентябрь-октябрь). – С. 135 – 198.

8. Кабалія Д. Р., Нефьодов В. В. «Запорозька чайка»: історія однієї знахідки. — Запоріжжя, 2005. – 168 с.

9. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. – Дніпропетровськ, 2007. – 108 с.

10. Ключнєв М. До питання про місцезнаходження зимівника Макара Безрідного // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 17 – 20.

11. Куштан Д. Результати археологічних досліджень на місці резиденції Б. Хмельницького у Чигирині // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К., 2007. – Вип. 16. — С. 52 – 59.

12. Литвинов П. Козацькі зимівники Бугогардівської паланки кінця ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. на Миколаївщині // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. – К., 1995. – Вип. 4. — С. 14 – 16.

13. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. – Днепропетровск, 2000. – 1080 с.

14. Манжура И. Первые наследники Запорожских земель // Екатеринославский юбилейный листок. Екатеринослав, 1887 — №4. — С. 31 – 33.

15. Олійник О. Л. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734 – 1775). – Запоріжжя, 2005. – 256 с.

16. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным Статистическим Комитетом Министерства внутренних дел. ХІІІ. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Список населенных мест по сведениям 1859 года. – Санкт-Петербург, 1863. – 154 с.

17. Уздеников В. В. Монеты России 1700 – 1917. – М., 2004. – 498 с.

18. Чабан М. П. Родина Мізко і Новомосковщина // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. – Дніпропетровськ, 2005. – Вип. 2. — С. 136 – 150.

19. Эварницкий Д. И. Род Мизко (по поводу доклада В. В. Данилова) // Летопись Екатеринославской ученой комиссии. – Екатеринослав, 1911. – Вип. 7. — С. 242 – 243.

20. Яворницький, Д. І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т. 1. — 592 с.

21. Яворницький Д. І. Твори у 20 томах. – Київ-Запоріжжя, 2005. — Т. 2. – 384 с.

22. Яворницький Д. І. Твори... – Т. 8. — 440 с.

23. Яценко С. Козацькі зимівники з басейну р. Верхня Терса // Матеріали науково-практичної конференції: «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці». – Запоріжжя, 2008. — С. 57 – 60.

Олександр Колибенко (Переяслав-Хмельницький), старший

науковий співробітник Інституту археології НАН

України, доцент ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький

державний педагогічний університет імені

Григорія Сковороди”, кандидат історичних наук,

В'ячеслав Лоха (Переяслав-Хмельницький), викладач

ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний

педагогічний університет імені Григорія Сковороди",

кандидат історичних наук

Курганна група "Три брата" — унікальна

історико-культурна пам'ятка Переяславщини

Навесні 2008 р. співробітниками Інституту археології НАН України та НІЕЗ "Переяслав" було зафіксовано та припинено спробу незаконного дослідження за допомогою металошукача унікальної історико-культурної пам'ятки Переяславщини — курганної групи "Три брата". Серед білого дня її намагалась здійснити група так званих "чорних археологів", які прибули з м. Києва, про що було повідомлено місцеве управління СБУ. Одразу зазначимо, що термін "чорні археологи", який набув останнім часом досить широкого поширення, на нашу думку, є неправомірним, оскільки ставить знак рівності між професійними дослідниками минулого та шукачами скарбів. Археологів цікавить не річ сама по собі, а історична інформація, яку вона може дати дослідникам. Шукачі ж скарбів є, фактично, грабіжниками, які крадуть археологічні пам'ятки із землі, де вони зберігались часто кілька тисяч років, знищуючи весь археологічний контекст, що оточував ці пам'ятки. Отже, як правило, знищується 80 – 90 % історичної інформації, яку дала б ця пам'ятка за умови професійного наукового археологічного дослідження.

Унікальність курганної групи "Три брата" полягає у кількох важливих факторах. Вона є комплексною пам'яткою, не тільки археологічною. Коротко розглянемо основні з цих факторів.

Перш за все, слід зазначити, що це пам'ятка ландшафтна. Вона складається з трьох курганів різної висоти та стану збереження, послідовно розташованих вздовж автотраси Бориспіль-Золотоноша (на південь, поруч із нею), неподалік від посту ДАІ при в'їзді до м. Переяслав-Хмельницький з боку м. Бориспіль. Тобто, пам'ятка добре проглядається з автомобіля чи автобуса, що рухається автотрасою. Всі кургани в даний час сильно оборюються, а найближчий до Переяслава — інтенсивно розорюється, оскільки має невелику висоту. Відповідно, краще збереглися на даний час два інших кургани цієї групи. Однак й їх схили пошкоджені ровами, ямами та різноманітними норами, що було відзначено ще у 1975 р. під час суцільного обстеження курганів Переяслав-Хмельницького району [11, 2]. Останнє обстеження курганів цієї групи, проведене співробітниками НІЕЗ "Переяслав" Г.Бузян та Д.Тетерею у 2008 р., показало, що найгіршу збереженість має найближчий до Переяслава курган — його висота сягає приблизно 0,7 м, а діаметр — 22 м. За 90 м на захід від нього розташований наступний (середній) курган найкращої збереженості: висота — приблизно 4 м, діаметр — 50 м. Ще за 67 м на захід знаходиться третій курган цієї групи, його висота — приблизно 3 м, діаметр — 34 м. Як археологічна пам'ятка, курганна група датується, очевидно, скіфським часом і є частиною довгого пасма курганів, що розтяглося від околиць сучасного м. Переяслав-Хмельницький до околиць м. Бориспіль [3].

Дана пам'ятка неодноразово згадується в історико-краєзнавчій та художній літературі. Так, наприклад, про неї написав у своїй книзі "Письма из Малороссии" Олексій Лєвшин, студент Харківського університету (у майбутньому — відомий державний діяч Росії). На початку XIX ст. він здійснив подорож з Харкова до Москви (через Полтаву та Переяслав), записуючи всі свої враження та історичні екскурси до щоденника, якого опублікував у 1816 р. (у вигляді листів). У листі з Борисполя він написав: "Зной лучей солнечных уже переставал палить, светило дневное уже покатилось по лазуревому небосклону за горы, когда мы выехали из Переяслава, предполагая остановиться в 7 верстах от оного и взглянуть на три Кургана именуемые: три брата. ... К сожалению, я удовлетворю ваше любопытство одним только пустим преданием о какой-то здешней царице, к которой приходили на помощь против неприятелей ее три брата богатыря, убитые и похороненные здесь. Может быть тут действительно покоится прах великих мужей; но имена их сокрыты и мы слышим вместо громкой славы токмо сказки" [8, 81 – 83].

Наприкінці 1845 – на початку 1846 р. за дорученням Археографічної комісії здійснив археологічні розвідки на Переяславщині Тарас Шевченко, їх результати відображені у його "Археологічних нотатках". Серед інших пам'яток Переяславщини Тарас Шевченко згадує і пам'ятку, що нас цікавить: "Переяслов и окрестности его могли б (быть) чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе.

По киевской дороге в пяти верстах от Переяслова над самой дорогой три высокие Кургана, называемые трибратни могили" [1].

Відомо, що Тарас Шевченко ще у 1843 р. опублікував в "Северной пчеле" (№193 від 25 серпня 1843 р.) план створення "Живописной Украины". Деякі з переяславських малюнків 1845 р. він готував для своєї серії "Живописной Украины". Шевченкознавці ще на початку 30-х років XX ст. відзначали, що в першому пункті своєї програми він намічав такі малюнки: "развалины замков, храмы, укрепления, курганы, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок" [10, 133 – 134].

Саме завдяки перебуванню Тараса Шевченка на Переяславщині у його поетичних та прозових художніх творах були відображені її численні історико-культурні та археологічні пам'ятки, в тому числі й названа курганна група. Так, вона згадується у написаній російською мовою повісті "Близнецы": "В тот же понедельник, поздно вечером, молодая женщина возвращалась в город Переяслав по Киевской дороге и, не доходя до города версты четыре, как раз против Требратних могил, свернула с дороги и скрылася в зеленом жите" [12, 12]. Ще одна згадка цієї пам'ятки є у його поезії "Сон" ('Тори мої високії"), написаній на засланні:

"Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили" [13, 41].

Отже, Тарас Шевченко, безсумнівно, побував біля цих курганів і знав пов'язану з ними народну легенду. Коментатори його творчості, аналізуючи поему "Сон" та місце Переяслава і Переяславщини у спадщині Тараса Шевченка, зазначають: "Для Шевченка Переяслав належав до грона знакових топонімів — історичних місць, де відбулися доленосні для України події. ... На засланні в листах до А.О. Козачковського та в повісті "Близнецы" Шевченко із задоволенням згадував місто і його чудові околиці: "И много, много разных событий воскресает в памяти моей, воображая себе эту волшебную панораму» [13, 576]. Далі вони вказують: "За п'ять кілометрів від Переяслава є три високі могили над самою дорогою. Про них згадано і в археологічних нотатках Шевченка" [13, 577].

На нашу думку, для Тараса Шевченка Трибратні могили були таким же символом переяславської минувшини, як і Вибла могила, також згадана у його "Археологічних нотатках", повісті "Близнецы" і поезії "Сон" [6].

Слід зауважити, що курганна група "Три брата" залишила також свій слід і в історичних джерелах. Вона згадується, наприклад, у "Столбцах белгородского стола". У записах про події жовтня-грудня 1661 р. під Переяславом курганна група "Три брата" слугує важливим топографічним орієнтиром. У жовтні 1661 р. Юрій Хмельницький зібрався з Уманським, Подільським, Кальницьким (Вінницьким — Авт.) та Корсунським полками "на Терехтемировскый перевоз возылся: Корсунскый зась и Черкаскый протывко своих городов возились и з Хмельницким тоу с скупившись" [5, спр.15410, арк.7]. Цього ж місяця, днів чотири Юрій Хмельницький стояв табором поблизу Переяслава в районі "Каранских мостов поблизу Троихь братовь ... и од там толь перейшол через речку Трубешь на середнюю греблю нижней Переяславля и стал зо всем войском конец гребли близко Переяславля на Поповце, и на тое месце выездил с Переяславля до Хмельницкого Іаким Сомко и имели устный розговор промеж собою" [5, арк. 8]. Достовірно невідомо, про що велася мова: проте зберігся рукопис, який повідомляє, що "Юраска Хмелницкой пошол в Запороги, а булаву прислал к Якиму Сомку" [5, спр. 15407, арк. 16]. Тому запорожці розцінювали цей факт як те, що "Еким де Сомченко был гетманом ат изменника ат Юраска Хмельницкого" [5, спр. 15410, арк. 12], можливо тому, що останній доводився дядьком Якиму Сомку [9, ПО]. Також очевидно, що зрадником вважався Юрій Хмельницький, який через свою "безталанність" мав політичні відносини та військовий союз з ханом. На думку сучасного науковця В.М. Горобця, Сомко належав до тієї частини переяславської старшини, котра в роки Національної революції та Визвольної війни здобула привілейований статус, становище, майнові надбання та намагалася зберегти й закріпити за собою ці здобутки під протекцією Москви, оскільки могла втратити привілеї в разі повернення Лівобережжя у підпорядкування Польщі [2, 340]. Переяславський дослідник А.О. Іваненко вважає, що Сомко прагнув створити осібне Лівобережне гетьманство за допомогою Москви [4, 57]. Із "Копій стовпчиків Білгородського столу" відомо, що "... Сомко тебе великому государю (російському царю - Авт.) ... с своим полком с переяславськими козаками ... на том бою служил за одно, и билися не щадя голов своих" [5, спр. 15402 – 15406, арк. 57], тому Сомку було вручено похвальну грамоту [Там само].

У той же час (мабуть, на Покрову) в Запорожжі обрали кошовим гетьманом Івана Брюховецького, а наказним гетьманом обрали в Ніжині Василя Золотаренка [5, спр. 15410, арк. 12].

Також від кременчуцького полковника Кирила Андрієва стало відомо Г. Ромадановському про те, що по дорозі в Переяслав (за околицею Лубен) він зустрів козаків з Гельмязова, які втікали з майном до Полтавщини. Козаки повідомили К. Андрієву, що сьомий день як ординці та поляки знаходяться поблизу Переяслава та "здобувають його 2 дни" [Там само, арк. 5]. Сам хан стоїть табором в урочищі "Три брата», частина ординців пішла під Ніжин, "а Чюмгак-де и Яблонов высекли" [Там само] та захопили кінські стада під Прилуками.

Іркліївський сотник Євхим Перелець (?) сповіщав у листі, що Переяслав і Піщане обложені, а поблизу Золотоноші багато "люду порубано" [Там само]. З Сум писав представник козацької верхівки Я. Яцина, що під Ромни приходили поляки, татари та "зрадники черкаси", в результаті чимало людей загинуло та полонено, а військовослужбовці Г. Ромадановського поступово розбігаються [Там само].

Сомко намагався привернути на свою сторону Юрія Хмельницького й тим самим зупинити міжкозацьке кровопролиття. Тому 17 жовтня 1661 р. Яким Семенович надіслав листа своєму сестринцю Юрасю Хмельницькому, в якому повідомив, що має кількох татарських бранців і від них дізнався, що "яко вас хан з великою охотою на сей бок прибылых очекивал, так тепер вельце вам ест рад" [7, 16], бо з Варшави від короля повернувся ханський посол Карам-бей, який привіз розпорядження виконати королівський вирок над Юрасем. Тому Сомко запитував: "Зачем же з нами опокои и згоди трактоват хочете, а своей згуби не знаєте?" [Там само]. "Ваша Украйна пуста, и так пришлисте на нашу, а не знаєте о далшом вашом и остатнем, ховай Боже, упадку" [Там само].

Захоплений 5 грудня 1661 р. татарський бранець повідомив, що 2 грудня хан відступив від Переяслава [5, спр. 15410, арк. 42]. Збереглися також свідчення інших татарських полонених. А саме: 5 січня 1662 р. "послав їх хан для язиків в під'їзду під Сівськ" [Там само, арк. 46]. Далі бранці дали свідчення, що хан був "по сей бік Сейму, татар з ним з тисяч 40 і більше, да черкас з 10 тисяч з Юрасем да ляхів з дві, да яничарів з тисячу, хан має і гармати" [Там само]. Цікаво те, що коли татари і Ю. Хмельницький з військом були поблизу Переяслава та Ніжина, то хан і Юрась наказали татарам "аби черкас не рубали і в полон не брали" [Там само].

Таким чином, у певні історичні періоди Трибратні могили дійсно були в епіцентрі важливих історичних подій, про що свідчать наведені вище джерела. Невідомо, чи знав про це Тарас Шевченко, однак, очевидно, він це відчував. Описуючи в повісті "Близнецы" Переяслав, його околиці (хутір Борисівку), кургани під Переяславом, він дуже точно відобразив по пам'яті як саму місцевість, так і її емоційне сприйняття власними очима, вкладаючи останнє в слова і думки героїв цього твору. Цей метод був характерним для всієї творчості Шевченка — як прозової, так і поетичної.

Отже, розглянутий вище матеріал дозволяє стверджувати, що розташована неподалік Переяслава курганна група "Три брата" є унікальною комплексною історико-культурною пам'яткою, частиною національного культурного надбання. Вона є пам'яткою археології та історії, протягом кількох тисячоліть вона була важливим топографічним орієнтиром для всіх, хто мандрував вздовж Дніпра через трубізький брід на місці сучасного Переяслава. Біля неї побувало багато відомих в історії осіб. Крім того, вона є ландшафтною пам'яткою, тобто невід'ємною частиною оточуючого середовища. Є вона також і меморіальною пам'яткою, оскільки біля неї побував Тарас Шевченко і відобразив її у своїй творчості як один із символів ("місць пам'яті") Переяславщини. В даний час важливо вберегти цю пам'ятку від руйнування — розорювання, незаконних розкопок та скарбошукацької навали. Існує також загроза будівництва готельно-розважального комплексу в безпосередній близькості від курганної групи з порушенням охоронної зони цієї пам'ятки.

_______________________________

1. Археологічні нотатки Тараса Шевченка // Кирило-Мефодіївське товариство. — К.: Наукова думка, 1990. — Т.2. — С. 304 – 308.

2. Горобець В.М. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654 – 1655. — К.: Інститут історії НАНУ, 2001. — 533 с.

3. Ильинская В.А. Скифские курганы около г. Борисполя // СА. — 1966. — № 3. — С.152 – 171.

4. Іваненко А.О. Переяславський полк у контексті військово-політичних подій в Україні початку 60-х рр. XVII ст. // Наукові записки з української історії: 36. наук, статей. — Переяслав-Хмельницький, 2004. — Вип.15. — С. 53 – 58.

5. ІР НБУВ. — Ф. 2. — Спр. 15402 – 15407, 15410. Копії стовпчиків Білгородського столу. 1661 – 1664 рр., 64 арк.

6. Колибенко О.В., Косюхно С.С. Вибла могила як історико-культурна пам'ятка // Регіональні особливості розвитку оздоровчо-спортивного туризму та краєзнавчої роботи. — Переяслав-Хмельницький, 2007. — С. 92 – 95.

7. Кривошея В.В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. Переяславський полк. — К.: Стилос, 2002. — 396 с.

8. Левшин А.И. Письма из Малороссии. — Харьков, 1816. — 206 с.

9. Лоха В.А. Козацькі полковники Переяслава ХУІІ – ХУІІІ ст.: походження, привілеї, права // Наукові записки з української історії: 36. наук, статей. -Переяслав-Хмельницький, 2007. — Вип.19. — С. 108 – 118.

10. Савченко Ф. Відомості про Т.Г. Шевченка в неопублікованій кореспонденції Бодянського // Україна. — К.: Держвидав України, 1930. — Ч. 40. — С. 132 – 137.

11. Сикорский М.И., Бузян Г.Н. Отчет о работе археологической экспедиции по обследованию курганов Переяслав-Хмельницкого района Киевской области 1975 г. // НА ИА НАНУ. — 1975/118. — 37 с.

12. Шевченко Т.Г. Близнецы // Повне зібрання творів у дванадцяти томах. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 4. — С. 11 – 119.

13. Шевченко Т.Г. Сон // Повне зібрання творів у дванадцяти томах. — К.: Наукова думка, 2001. — Т. 2. — С. 39 – 43.

Віталій Яремченко (Полтава), старший науковий

співробітник Полтавського краєзнавчого музею,

Олександр Ткаченко (Полтава), завідуючий сектором

фондів Полтавського краєзнавчого музею

Гончарні горни кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття з Полтави

Під час рятівних археологічних досліджень у грудні 2007 р. на території обласного центру на подвір'ї будинку № 19 по Першотравневому проспекту Полтавським загоном Охоронної археологічної експедиції ЦОДПА під керівництвом О.Б.Супруненка спільно з науковими працівниками Полтавського краєзнавчого музею було відкрито і досліджено гончарський виробничий комплекс рубежу ХVІІ – ХVІІІ ст. 1.

Ділянка, де проводилися дослідження, розташована в історичній частині міста на одній із міських домінант, що підіймається над долиною р. Ворскла, тепер "Інститутській" (у ХVІІІ - поч. ХІХ ст. "Миколаївській") гірці. В історичному відношенні, ця територія у ХVІІ – ХVІІІ ст. знаходилася в межах міста-фортеці, що називалася "Новою Полтавою", та з’явилася у 40-х роках ХVІІ ст. внаслідок розширення меж міста. На відомих планах Полтави ХVІІІ – ХІХ ст. цей куток був забудований приватними садибами та господарствами полтавських обивателів. На планах полтавської фортеці Івана Бішева 1722 р. та Василя Кутузова 1736 р. дана місцевість являла собою житловий квартал з плануванням, близьким до вуличного. На плані міста 1783 р. на мису Миколаївської гірки позначена садиба генерал-полковника Милорадовича. Під час наступного перепланування та активної розбудови Полтави, вже як губернського центру, на початку ХІХ ст. забудова гірки повністю змінила свій зовнішній вигляд, перетворившись в один з її елітних районів. У ХVІІ – ХVІІІ ст. ця ділянка знаходилася поруч з фортечним валом та міськими укріпленнями біля Мазурівської брами2.

Культурний шар ХVІІ – ХVІІІ ст. залягав на глибині 1,75 – 2,75 м від сучасної поверхні і мав коричневий колір із темно-коричневим горизонтом товщиною від 0,25 до 0,4 м. Максимальна потужність нашарувань ХVІІ – ХVІІІ ст. становила в середньому 0,5 м. Під ними знаходився потужний горизонт темно-сірих лісових ґрунтів з матеріалами роменсько-давньоруського часу (ІХ – ХІІІ ст.). Потім був пласт передматерикового ґрунту та піщано-глинистих відкладів льодовикової епохи – суглинку. Верхні горизонти над культурними нашаруваннями Х – ХVІІІ ст. являли собою перевідкладення у вигляді будівельного сміття, засипки траншей комунікацій та нівелювання нерівностей поверхні ХІХ – ХХ ст., що, нерідко, перебивали об’єкти попередніх історичних епох.

За період розкопок на даній території учасниками експедиції був виявлений виробничий комплекс, представлений рештками двох гончарних горнів ХVІІІ ст., що були впущені з культурного шару ХVІІ – ХVІІІ ст. на глибину 3,87 м від рівня поверхні. Виявлені об'єкти знаходились на відстані близько 2 м один від одного. Обидва горни відзначалися подібною будовою та належали до одного типу (за класифікацією А.Бобринського – тип 3-б)3. Вони мали двохярусну будову: у нижньому знаходився т.зв. теплопровідно-розподільчий блок (ТРБ), над яким розміщувалася камера для випалювання готових виробів. Обидві печі у плані мали округлу форму, що подовжувалась до устя, та периферійну топку з передгорновою ямою.

Горн № 1.

Був виявлений на глибині 3 м від сучасної поверхні у шарі материкового суглинку (Мал. 1 – 2). Він був зорієнтований входом на північний схід. Горн мав двохярусну будову. Нижній ярус (утворений горновою ямою-"пригребицею" разом з топовою камерою та ТРБ) був заглиблений у ґрунт, верхній ярус або "клубук" (камера для випалу готових виробів у формі куполоподібного навісу) дещо виступав над поверхнею4. Перекриття випалювальної камери було зруйноване, на ґрунті фіксувалася лише основа стінок. Судячи з обрисів, вона мала округлу форму. Під клубуком знаходився черінь. На відміну від випалювальної камери, він відносно добре зберігся під триметровим шаром ґрунту. Черінь являв собою поперечну перегородку, що розділила піч на дві частини. Верхня частина череня використовувалась для накладання виробів, що призначались до випалу; нижня частина була перекриттям над топковим блоком. Так само, як і клубук, черінь мав округлу, дещо видовжену у напрямку до входу форму (1,3 х 1,2 м). По краю він тримався на стінках топкової камери. У його поверхні було зроблено 15 наскрізних отворів – трубчастих теплопровідних каналів для пропускання вогню й диму із топки до випалювальної камери.

Мал. 1. м. Полтава, Першотравневий просп., 19-а.

Горн № 1. Умовні позначення: 1 – ґрунтово-глинисте заповнення; 2 – перепалена

глина; 3 – ґрунтова засипка; 5 – мішаний вуглистий прошарок;

6 – суглинок; 7 – материк; 8 – фрагменти кераміки; 9 – глиняна обмазка;

10 – вуглини; 11 – ущільнений ґрунт; 12 – попіл; 13 – фрагменти кахлів

Мал. 2. м. Полтава, Першотравневий просп., 19-а.

Реконструкція горна № 1

Чотири отвори мали більший розмір (прогони), розташовувались парно – по 2 на вході та біля задньої глухої стінки. Решта одинадцять (дучки) були меншого діаметру5. Отвори розміщувались по периметру та вздовж опорної стінки. Товщина череня була неоднаковою по всій площині: у місці кріплення до стінок топкової камери вона становила 0,2 – 0,25 м; над склепіннями – 0,1 – 0,15 м; у місці з’єднання череня з опорною стінкою – 0,18-0,2 м. Під черенем знаходився нижній ярус печі – топкова камера та ТРБ (заглиблені у шар материкових глин на 0,6 м). По центру ТРБ проходила опорна стінка – козел. Він був виліплений з глини. Розділивши топку навпіл, козел закінчувався біля устя горна. Він мав видовжену, потовщену у центрі, форму. Його розміри: довжина 1,1 м, висота на виході 0,5 м та 0,3 м у місці сполучення зі стінкою; товщина стінки у основі становить 0,12 м, вгорі 0,16 м. По обидва боки від нього проходили "дороги" – камери, утворені козлом та стінками ТРБ, з піднебіннями у формі арок (т.зв. сльоси) висотою від 0,26 до 0,4 м.

Топковий блок представлений частково сформованою топкою периферійної дії. Устя горна мало довжину 0,65 м. У результаті того, що топковий канал виявився закороткий, паливо частково потрапляло до ТРБ. Як наслідок, процес горіння відбувався не лише у топці, а й у ТРБ. Доказом цього є прошарок попелу та горілі рештки глиняного посуду на вході до теплопровідного блоку. Перед входом до устя підлога ями також була устелена шаром попелу, деревного вугілля з фрагментами глиняних мисок та горщиків. Дно ТРБ та топкової камери складалося з затверділого зольно-вуглистого ґрунту. У розрізі дна простежувалося щонайменше 3 поди, що вказували на неодноразове ремонтування печі та її тривале використання. Передгорнова яма (пригребиця) мала прямокутну форму (1,2 х 1,6 м), дещо розвернуту відносно центральної вісі горна. ЇЇ північно-східний кут знаходився поверх господарської ями давньоруського часу. Пригребиця розташовувалася у двох рівнях. Вона складалася з робочого майданчику (тут було виявлено дві сходинки розміром 0,4 х 0,45 та 0,26 х 0,32 м) та підвищенням перед входом до устя для закладання дров.

По обидва боки від устя в материку фіксувались дві ямки від жердин (діаметром 0,06 м, глибиною близько 0,3 м), що слугували для підтримки вологозахисного навісу над випалювальною камерою.

Одним з елементів, який був використаний для підсилення будови горна, стали кахлі та фрагменти цеглин, вмонтовані у черені. Загалом у ньому було виявлено фрагменти від одинадцяти кахлів (8 коробчастих, 3 гратчастих). Десять з них були безполивними, одна – карнизна – вкрита зеленим поливом. Зсередини румпи кахлів були заповнені глиною. Кахлі оздоблені рослинними, геометричними та сюжетними зображеннями. Подібна практика застосування кахлів у будові печей була поширена у ХVІІ – ХVІІІ ст. у багатьох регіонах України: відомі знахідки кахлів у конструкції горнів з Києва, Переяслава-Хмельницького, Великої Кужелови на Хмельниччині6. У місцях сполучення череня із стінками топкової камери для додаткової міцності у черінь були вмонтовані ще й чотири фрагменти цеглин. Внутрішній об’єм топкової камери виявився заповнений мішаним ґрунтом із включеннями глиняної обмазки та череп’я – виробничого браку, яким засипали клубук під час випалу чергової партії готових виробів. Серед браку у великій кількості виявлено фрагменти глиняного столового та кухонного посуду, пічних кахлів тощо.

Горн № 2.

Виявлений на глибині 2,4 м від сучасної поверхні у шарі передматерикового ґрунту (Мал. 3). Так само, як і попередній горн, він був зорієнтований входом на північний схід. Верхній ярус горна разом з черенем не зберігся. Нижній ярус був впущений з рівня культурного горизонту ХVІІ – ХVІІІ ст. та доведений майже до рівня материка (3,87 м).

Мал. 3. м. Полтава, Першотравневий просп., 19 А.

Горн № 2. Умовні позначення: 1 – ґрунтове заповнення кін. ХVІІ - поч. ХVІІІ ст.;

2 –перепалена глина; 3 – перекопи ХІХ ст.; 4 – мішаний вуглистий прошарок;

5 – похований стародавній горизонт; 6 – суглинок; 7 – материк;

8 – фрагменти кераміки; 9 – глиняна обмазка; 10 – вуглини; 11 – ущільнений

ґрунт; 12 – попіл; 13 – фрагменти кахлів

Про будову горна можна судити лише за його вцілілою нижньою частиною, яка, до того ж, була пошкодженою у двох місцях пізнішими перекопами. Від попереднього горна горн 2 відрізняється порівняно більшими розмірами: діаметр ТРБ – 1,4 х 1,8 м, розміри передгорнової ями – 2,8 х 1,5 м. ТРБ був розділений козлом на дві камери. Козел був масивнішим за попередній: довжина – 1,4 м, ширина в основі – 0,25 м. Топковий блок трансформувався у топку периферійної дії. Його устя мало довжину 1,6 м, що, безперечно, збільшило тягу і позначилося на технічних показниках горна. "Дороги" від ТРБ і до устя були вкриті потужним шаром затверділого зольно-вуглистого прошарку. Зсередини горно мало кілька шарів глиняної обмазки, що підтверджує думки про ремонтування та багаторазове використання гончарних горнів.

Передгорнова яма мала прямокутну видовжену форму. Вона була заглиблена у материк на 0,8 м. ЇЇ західна частина була пошкоджена перекопом ХІХ ст., внаслідок чого не вдалося повністю прослідкувати її будову. По центру ями знаходилося невелике заглиблення із бічною нішею. На дні заглиблення знайдено кілька фрагментів глиняного посуду кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.

Однак відсутність попелу у заповненні заглиблення дає підстави вважати, що воно не використовувалося на практиці і було засипане до того, як горн почав функціонувати. Перед входом до устя поверх заглиблення на рівні дна пригребиці проглядалася пляма з попелу. По дну пригребиці йшов шар переміщеного з ТРБ попелу, у якому виявлено велику кількість битого, у більшості вибракуваного, посуду. У північно-східному та південно-східному кутах пригребиці фіксувалися неглибокі ямки для дерев'яних колод від стаціонарної захисної споруди. При дослідженні горна виявлено знахідки фрагментів мисок, горщиків, покришок, макітер, глеків, рідше кахлів, із чого випливає, що майстерня спеціалізувалася, переважно, на виробництві глиняного посуду (Мал. 4).

Мал. 4. м. Полтава, Першотравневий просп., 19 А. Горн № 2.

Фрагменти вінець горщиків (1-8). 1-8 – глина

Близькість форм вказує, що обидві печі могли належати одній гончарній майстерні або ж одному майстру, однак є різночасовими. За будовою гончарних печей можна припустити, що горн № 1 є більш раннім. Він менших розмірів, з напівсформованою топкою периферійної дії та тимчасовим вологозахисним накриттям. Горн № 2 був не тільки більшим, він мав складнішу будову укриття передгорнової ями, подовжене устя.

Напівсформована топка трансформувалася у повністю сформовану топку периферійної дії. Тимчасовий навіс був замінений довгостроковим укриттям у вигляді зрубу. Дещо інший також і характер знахідок. Припущення про те, що обидва горни належали одному майстру, знаходить підтвердження у виробництві кахлів, що виготовлялися за допомогою одних матричних пластин.

Виробничий комплекс датується рубежем ХVІІ – ХVІІІ ст. Таке припущення ґрунтується на вивченні знахідок, відсутності пізніших даних про гончарний осередок у цьому кутку Полтави, а також знахідкою осколка чавунної гранати періоду Полтавської битви 1709 р. із засипки над горном № 1. Це четверта подібна знахідка гончарних горнів, зроблена на території обласного центру. Є відомості про знаходження двох горнів українським археологом І.А.Зарецьким на поч. ХХ ст. на місці сучасного Полтавського краєзнавчого музею. Наступна знахідка була зроблена у 1970 р. співробітницею Полтавського краєзнавчого музею Г.О.Сидоренко на початку Першотравневого проспекту у м. Полтава. Ще один горн був виявлений та досліджений 1979 р. полтавським археологом О.Б.Супруненком.

Два останні горни датувалися кінцем ХVІІ – ХVІІІ ст.7. Загалом же на сьогоднішній день за публікаціями відомо понад чотири десятки горнів ХVІ – ХVІІІ ст., виявлених у різних регіонах України під час археологічних досліджень протягом останніх 40 років.

_____________________

1. Супруненко О.Б., Ткаченко О.М., Яремченко В.А. Звіт про наглядові охоронні дослідження посаду літописної Лтави на Інститутській горі у м. Полтава в 2007 р. (Першотравневий просп., 19 А). Частина друга. – НА ПКМ. Ф.04-346. – 71 с.

2. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Полтави за доби Гетьманщини // Козацькі старожитності Полтавщини: Збірник наукових праць. — Вип. 1. – Полтава: Видавництво "Криниця", 1993. – С. 26 – 44; Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева // Города феодальной России. – М.: Наука, 1966. – С. 425 – 427.

3. Бобринский А.А. Гончарные мастерские и горны Восточной Европы. – М.: "Наука", 1991. – С. 190 – 191. – Рис. 77, 3-б.2.

4. Василенко В.Н. Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии. Отдел І-й, ІІ-й и ІІІ-й: Кустарные промыслы, сельское хозяйство и землеведение, народные поговорки и изречения. – Харьков: Типография "Печатное Дело", 1902. – С. 44.

5. Рыженко Я.Е. Техника гончарного производства // Гончарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення: Збірник статей українською та руською мовами. – Полтава: 1-а Рад. друк., 1929. – С. 28.

6. Балакін С. Археологічні пам’ятки Лаврського провулку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 12. – К., 2003. – С. 59 – 67; Герасимов Д. Гончарні горни ХVІІІ ст. з Києва (за матеріалами розкопок урочища Гончарі–Кожум’яки) // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. – Вип. 2. – К., 1993. – С.109 – 111; Захар’єв В. Гончарський комплекс рубежу ХVІІІ століття з Великої Кужелови на Поділлі // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішня: Українське народознавство, 1996. – Кн. 3. – С.109 – 115; Терський С. Керамічні комплекси Луцька доби пізнього середньовіччя (за результатами досліджень 1987-1992 років) // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішня: Українське народознавство, 1996. – Кн. 3. – С. 88 – 90.

7. Археологія доби українського козацтва ХVІ – ХVІІІ ст. / Д.Я.Телегін (відп. ред), І.С.Винокур, О.М.Титова, І.К.Свєшніков та ін. – К.: ІЗМН, 1997. – С.94. – Мал. 32; Коваленко О. Матеріали до історії гончарства Полтави ХVІІІ ст. // Український керамологічний журнал. – 2004. – № 1 (11). – С. 89 – 96; Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // АЛЛУ. Ч.1-2. – Полтава, 2000. – С. 55; Ханко О.В. Пізньосередньовічне горно з Полтави // ПАЗ. – Полтава: "Археологія", 1999. – С. 68 – 72; В.М. Полтавские цехи в конце 17 и начале 18 в. // Киевская старина. – К., 1893. – № 10. – С. 497 – 501; Джерела з історії Полтавського полку. Середина ХVІІ – ХVІІІ ст. Т.І: Компути та ревізії Полтавського полку. Компут 1649 р. Компут 1718 р. / Упорядкування, підготовка до друку, вступна стаття В.О.Мокляка. – Полтава: АСМІ, 2007. – С. 78.

Юлія Мисько (Чернівці), доцент кафедри етнології,

античної та середньовічної історії факультету

історії, політології та міжнародних відносин

Чернівецького національного університету

ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук

Керамічні матеріали з розкопок на території Хотинської фортеці

Під час багаторічних археологічних досліджень (2004 – 2008 рр.) на території Хотинської фортеці силами археологічної експедиції Чернівецької філії ДП «Науково-дослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України, до складу якої залучаються студенти і викладачі факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, був здобутий значний матеріал, вагому частину якого складають знахідки побутової та архітектурно-декоративної кераміки, які тільки починають вводитися у науковий обіг. В результаті розчистки залишків мечеті з мінаретом, розташованих на території Нової фортеці, розкопок у внутрішньому подвір’ї цитаделі (між палацом коменданта (старости) та північною баштою), у привратному дворі та в’їзній вежі вдалося зібрати чималу колекцію фрагментів посуду, а також керамічних виробів малих форм, чільне місце серед яких займають глиняні люльки.

Серед фрагментів вінчиків, бочків і денець горщиків, макітер, мисок, полумисків ХVІ – XIX ст. більшість уламків посудин чорного чи сірого кольору, менше червоного і жовтого. Вся знайдена кераміка тонкостінна, виготовлена із добре відмуленого тіста, якісного випалу, частина лощена. Вона орнаментована зигзагами, хвилями, лініями, нанесеними за допомогою коліщатка, а також пальцевими вдавленнями, врізними паралельними лінями тощо. Окремі посудини носять сліди зеленої, жовтої, коричневої, рідше білої, поливи, залишки орнаментації червоними та білими фарбами1.

Щодо глиняних люльок, то на сьогодні їх відомо понад 200. Всі вони індивідуальні і так званого «турецького» («східного», «північнопричор-номорського») типів – з короткою тулійкою для дерев’яного чубука, на відміну від білоглиняного «європейського» з довгим монолітним мундштуком. Такий тип поширився в Османській імперії та суміжних країнах, в тому числі на теренах України, у ХVІІ ст.2. Люльки виготовлялися шляхом штампування у двосторонній формі, цей процес зафіксований в Азербайджані, за етнографічними даними, ще у 60-х роках ХХ ст.3. Для цього у внутрішню порожнину з’єднаних стулок форми закладали необхідну кількість глини, а потім вбивали в форму за напрямками чашечки і тулійки клинці, які допомагали створювати внутрішній простір люльки. Після цього стулки роз’єднували, з готового виробу по черзі витягали клинці, вкриваючи поверхню орнаментом за допомогою кінцевого штампу, зубчастого колеса, штампу-валика, а іноді окремі елементи орнаменту були відразу врізані в форму.

Через значну фрагментацію (в основному представлені тільки частини чашечок або чубуки (тулійки) обміри та класифікація за морфологічними ознаками хотинських люльок значно ускладнюється. Частина люльок (приблизно 10 %) несе на собі круглі, овальні або листоподібні клейма з зображеннями або імітаціями арабських написів, причому на чотирьох виробах зафіксовано по два клейма, а на одному – взагалі три. Більшість (понад 100 екземплярів) знайдена поза межами Старої фортеці, у підвалах мечеті та суміжних розкопах. Так, під час розчистки північно-східного підвалу (№ 4) виявлено уламки трьох глиняних люльок, північно-західного підвалу (№ 3) – шість4, але найбільше їх трапилося у заповненні південного підвалу (№ 1) – 25 штук5. З культурних нашарувань траншеї біля основи та північної частини мінарету походять 11 фрагментованих люльок6.

Ще шість розкопів були закладені на місцях майбутнього зведення підстанції та ряду камер для її забезпечення недалеко від фундаментів мечеті. Заповнення цих розкопів складав стратиграфічно перемішаний різночасовий матеріал, який утворився внаслідок активних будівельних робіт із спорудження Нової фортеці у ХVІІІ ст. і підсипки цієї території. Загалом тут знайдено близько 60 люльок, також значну їх кількість (близько 50), різних за кольором глини, орнаментацією та деталями форми, було виявлено в розмивах берегів р. Дністро7. На території замку обстеження проводилися, в першу чергу, у внутрішньому дворі фортеці, під мостом замку та у в’їзній вежі, де, окрім іншого матеріалу, була зібрана колекція з 75 екземплярів, у тому числі вісім незначно ушкоджених8. Серед останніх особливу цікавість становлять два вироби. Перший – білого кольору (зовнішній і внутрішній діаметри його чашечки – 2,5 см і 1,5 см відповідно, діаметри тулійки – 2,1 см та 0,8 см) з доволі рідкісною орнаментацією, яка поки що не зустрічалася в матеріалах з Хотина – це рельєфне зображення виноградної лози та грон (Рис. 1, 1). Певна стилістична подібність в орнаментації може бути простежена з білоглиняною люлькою з колекції Аккерманської фортеці в м. Білгород-Дністровський9. Білоглиняні люльки, популярні у Середньому Подніпров’ї, практично не трапляються у Хотинській фортеці, для якої характерні рожево-червоноглиняні вироби.

Рис. 1. 1 – білоглиняна люлька; 2 – чорноглиняна люлька з отворами-продухами; 3-5 – «козацькі» люльки з зеленою поливою; 4 – люлька з коричневою поливою; 7 – люлька з жовто-зеленою поливою

Друга люлька (діаметри чашечки – 2 см і 1,6 см, тулійки – 2,2 і 1 см) чорного кольору, орнаментована різним поєднанням косих насічок, має подвійне дно, верхнє – з сімома отворами-продухами (Рис. 1, 2). З цього приводу варто згадати, що, на думку науковців, козаки в люльки на денця чашечок клали різні засушені лікувальні трави, поверх набивали тютюн і тягнули дим крізь цю трав’яну суміш, своєрідний фільтр, що давало можливість заощадити дорогий тютюн та поліпшити його смакові якості10. Крім лікарських рослин в суміші для паління додавали трави сумнівної з огляду на практичну медицину дії, але які мали для козаків, за їх власним переконанням, велике значення. Це полин, тернове листя та квіти, тирса, а особливо буркун (донник жовтий), що містить кумарин – речовину, яка крім протисудомної дії дає ще й наркотичний, точніше галюциногенний ефект, іноді потрібний козаку після важкої битви11. Конструкція люльки з отворами-продухами найбільше відповідала такому способу паління тютюнової суміші.

Щодо хронології люльок, знайдених на території Хотинської фортеці, то більшість з них, виходячи із стратиграфії досліджуваних об’єктів та аналогій, можна датувати періодом XVIIІ – початком ХІХ ст. Люльки XVII ст. представлені у значно меншій кількості і порівняно з ними мають меншу загальну висоту, яка не перевищує 2 см, довжину 4,5 – 5 см, зовнішній діаметр чашечки 2,5 – 3 см та діаметр тулійки 1,7 – 2,2 см. Це люльки, в основному, червоного кольору, окремі із них носять сліди лощіння, їх орнаментація представлена вертикальними реберцями, секторами-пелюстками, скісними нарізами, горизонтальними лініями, повздовжніми канелюрами, штампуванням із вдавлених ромбів трикутників, крапок тощо. С. Пивоваров, з посиланням на І.К. Свєшнікова, такі люльки умовно пропонує називати «козацькими», позаяк вони використовувалися в період, коли в Хотинській фортеці неодноразово перебували козацькі загони12. Серед «козацьких» виробів значну цікавість становлять і полив’яні екземпляри – один з коричневою поливою (Рис. 1, 6), чотири – із зеленою (Рис. 1, 3 – 5), та ще один – з жовто-зеленим зафарбуванням (Рис. 1, 7), аналогічні люлькам ІV групи з розкопок Гончарів-Кожум’як (на Києво-Подолі), які датуються там ІІ пол. XVIII ст. 13.

Різноманітна колекція люльок XVIII – початку XIX ст. представлена, в основному, так званими «пуп’янкоподібними» варіантами, за класифікацією А. Чекановського14, з великою кількістю різновидів. Вони більших розмірів, з діаметром чашечки до 3 см, діаметром чубука до 2,6 см, загальною висотою 4 і більше см, часто клеймлені. Збагачується їх орнаментація: з’являються різноманітні композиції з рослинних та геометричних елементів, покращується якість лощіння, випалу, колір виробів варіюється від темно-червоних до темно-коричневих відтінків, зустрічаються також бузкові і чорні люльки. Маємо також ідентичні вироби, що може свідчити про їх місцеве продукування: не виключено, що виробництво таких люльок здійснювалося в самому Хотині, де знаходився турецький гарнізон та були відповідні фахівці.

Велику групу (понад 20 екземплярів) становлять червоноглиняні люльки з сплощеною дископодібною нижньою та циліндричною верхньою (висотою до 4 см) частинами чашечки (Рис. 2). Причому диск в основі чашечки може бути як з чітко вираженими, так і з заокругленими гранями, поєднуватися з основою чашечки пояском, найчастіше орнаментованим вертикальними насічками. Іноді поясків декілька, вони широкі та прикрашені ромбами, зигзагами або сіточкою. Трикутний у більшості випадків кіль часто оконтурений врізними лініями або відтисками зубчастого штампу. Трапляється орнаментація врізними лініями, сіткою або трикутниками та ромбами поверхні диска. У декількох випадках повністю збережені тулійки округлої або гранчастої форми, з орнаментованим насічками або ромбами валиком. Один виріб, прикрашений орнаментом з листоподібних трикутників, на нижній частині диску несе два відтиски листкоподібного штампу, які можна розцінювати як клейма (Рис. 2, 9).

Рис. 2. Червоноглиняні люльки з сплощеною дископодібною нижньою та циліндричною верхньою частинами чашечки

Ще одна численна група люльок (понад 15 екземплярів) може бути віднесена до одного з двох найбільш поширених у Причорномор’ї типів, які І.В. Волков відносить до фасону 8 – 10 («тахта-чубук» Константинополя), послуговуючись типологією турецьких люльок, зробленою Дж. Хейсом15. Вони масивні, розміри чашечки від 3 см і більше. Зустрічаються три основних різновиди форми: з круглим вінчиком чашечки і круглою тулійкою; з круглим вінчиком та 8-гранною тулійкою; з 10-гранним вінчиком та 8-гранною тулійкою. Виготовлені з жовто-коричневої глини, червоно-оранжевий ангоб нанесений кистю не завжди по всій поверхні. Орнаментація чашечки та валика тулійки зроблена відтисками зубчастого та кінцевого штампів. Вони завжди багато декоровані рослинними та геометричними елементами, гарно залощені і відмічені клеймами на тулійках (Рис. 3). Їх поширення припадає на ІІ половину XVIII – початок ХІХ ст., і знахідки відомі на багатьох пам’ятках як України, так і зарубіжжя (Болгарії, Румунії, Греції, Туреччини, Росії, Білорусі)16. В Україні 42 одиниці нараховують полтавські колекції, де за ними закріпилася назва «зіньківки», траплялися вони при археологічних дослідженнях в Києві, Харкові, на території Новобогородицької фортеці у Дніпропетровську, в Криму17. Виходячи з різноманітності формовочних мас, виробництво люльок такого типу було налагоджено у багатьох місцях, але започатковано у Константинополі, де на них часто ставили сегментоподібне «цехове» клеймо (іноді декілька разів) з написом арабською в’яззю18. В хотинських матеріалах присутній зразок (уламок тулійки) і другого з пануючих у Причорномор’ї ІІ пол. XVIII ст. типу турецьких люльок – невеликого розміру, майже без орнаменту, але з клеймом у вигляді пташки.

Рис. 3. Люльки ІІ пол. XVIII – поч. ХІХ ст. («тахта-чубук» Константинополя)

Подальше вивчення керамічного матеріалу, зокрема, люльок з території Хотинської фортеці, допоможе докладніше з’ясувати їх типологічні особливості.

_____________

1 Пивоваров С.В. Звіт про археологічні дослідження Хотинської фортеці в 2004 р. – НА Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ (далі – БЦАД). ф.е. 3. — Оп. 1. — № 10. — Арк. 9; Пивоваров С.В. Звіт про археологічні дослідження Хотинської фортеці в 2007 р. – НА БЦАД, ф.е. 3. — Оп. 1. — № 13. — Арк. 6.

2 Волков И.В. Частная коллекция «турецких» курительных трубок из Москвы // Материальная культура Востока: Сб. статей / Государственный Музей Востока. – М.: Компанія Спутник, 1999. (http://opentextnn.ru/history/archaeology/library/?id=836).

3 Мустафаев А.Н. Этнографические наблюдения об одном из неизученных ремесел в Азербайджане // Доклады Академии Наук Азербайджанской ССР. – 1977. – Т. XXXIII. – № 2. – С. 74.

4 Пивоваров С.В. Звіт про археологічні дослідження Хотинської фортеці в 2005 р. – НА БЦАД, ф.е. 3. — Оп. 1. — № 11. — Арк. 4, 5.

5 Пивоваров С.В. Звіт про археологічні дослідження Хотинської фортеці в 2006 р. – НА БЦАД, ф.е. 3. — Оп. 1. — № 12. — Арк. 6

6 Пивоваров С.В. Звіт про археологічні дослідження Хотинської фортеці в 2004 р. – Арк. 7.

7 Пивоваров С.В. Звіт про археологічні дослідження Хотинської фортеці в 2005 р. – Арк. 8, 9.

8 Мисько Ю.В. Керамічні люльки з території Хотинської фортеці // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць (матеріали сьомої науково-практичної конференції). – Суми: Видавничий будинок «Еллада». – 2008. – С. 107.

9 Біляєва С., Фиалко О. Люльки з Карантинного двору Аккерманської фортеці (за матеріалами розкопок 2004 р.) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 14. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2005. – С. 84.

10 Пастернак А. Козацька медицина. – К.: Оптима, 2003. – С. 8; Кошлатий В. Тютюн на теренах України // Просто. – 7 лютого 2008 р. – С. 22.

11 Пастернак А. А. Тютюн та люлька…// Наука і суспільство. – 1991. – № 11. – С. 77.

12 Пивоваров С.В. Археологічні дослідження на Хотинщині в 2000-2003 рр. // Роль націй і народів у формуванні історико-культурної спадщини Хотинщини. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Чернівці: Прут, 2003. – С. 30.

13 Чмиль Л.В., Чекановский А.А. Керамические трубки из Киева // Архитектурно-археологические исследования в Киеве и Киево-Печерской Лавре. – К., 1995. – С. 160, 164; Чекановський А., Чміль Л. Люльки з розкопок Гончарів-Кожум’як (на Києво-Подолі) // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське народознавство, 1996. – Кн. 3. – С. 105.

14 Чекановський А.А. Дрібна керамічна пластика. Козацькі люльки // Археологія доби українського козацтва XVI – XVIIІ ст. – К.: ІЗМН, 1997. – С. 80.

15 Волков И.В. Частная коллекция «турецких» курительных трубок из Москвы…; Heyes J. Turkish Clay Pipes: A Provisional Typology // The Archaeology of the Clay Tobacco Pipe, IV. – London, 1980. – P. 3-10.

16 Бібліографію див. Волков И.В. Частная коллекция «турецких» курительных трубок из Москвы…

17 Коваленко О. Типологія глиняних люльок XVII - XVIII століть (за матеріалами Полтавщини) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 16. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 128; Заїка І.В. Нові матеріали доби пізнього середньовіччя з Харківщини // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава: Археологія, 2001. – С. 128-129; Титов В. Фортеці на території м. Дніпропетровська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – К.: УТОПІК, 2000. – С. 28; Краснова Т.Н. Коллекция керамических курительных трубок из фондов БГИКЗ // Проблемы истории и археологии Крыма. Сборник научных трудов Бахчисарайского государственного историко-культурного заповідника. – Симферополь: Таврия, 1994. – С. 267-268, 357.

18 Волков И.В. Частная коллекция «турецких» курительных трубок из Москвы…

Леся Чміль (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту археології НАН України

Імпортна кераміка з розкопок Старого Арсеналу в Києві

Протягом досліджень 2005 – 2007 років Старого Арсеналу в Києві (територія Вознесенського жіночого монастиря XVII ст.) зібрано колекцію імпортної кераміки, яка, щоправда, неповна, оскільки дослідження пам’ятки продовжуються. Порівняно висока концентрація дорогих керамічних імпортів на території монастиря пояснюється тим, що черницями в монастирі були представниці знатних родин, що засвідчено писемними джерелами1.

Частину керамічного імпорту вдалося атрибутувати. Він поділяється на східні та західноєвропейські вироби. Серед східної кераміки, в свою чергу, виділяється дві групи – турецькі фаянси та червоноглиняна кераміка „marbled”. Західноєвропейський імпорт представлений виробами з кам’яної маси.

Фаянси. П’ять фрагментів виявлено в об’єктах, що відносяться до монастирських споруд. В об’єкті 2 розкопу IV знайдено два вінчики тарілок, фрагменти покришки та піали (Рис. 1. 1, 2, 4, 5). Ще один вінчик тарілки знайдено в ямі 5 розкопу III (Рис. 1.3). Фаянсова маса цих виробів досить щільна, білого кольору. За способом орнаментації вони поділяються на дві групи. Одна група кераміки має поліхромний розпис чорною, зеленою, синьою та червоною фарбами. Інша група має лише синій кобальтовий розпис на білому фоні. Виходячи з датування ями 5 і об’єкту 2, дані фрагменти можна віднести щонайпізніше до першої половини XVII ст., а, можливо, й до більш раннього часу. Аналогії формам, орнаментальним мотивам та кольоровій гамі цих розписів є в кераміці Ізніка ХVІ – початку XVII ст.2. Кераміка ізнікського виробництва масово зустрічається переважно при розкопках причорноморських міст, зокрема, Очакова та Білгорода-Дністровського3, зустрічається також в містах і замках Поділля4. На західноукраїнських землях, крім того, розповсюдження “турецької глини” в XVI – XVII ст. було зафіксовано писемними джерелами5. В Києві і взагалі на Середньому Подніпров’ї це перша значна колекція ранньої турецької кераміки, що підтверджує її імпорт в XVI – першій половині XVII ст.

З об’єкту 25, дослідженого на території корпусу Арсеналу, за межами монастиря, походить нижня частина кавової чашечки (Рис. 1. 6). Чашечка з невеликим піддоном, розписана по рельєфному орнаменту чорною, синьою, зеленою, жовтою і червоною фарбами. Її можна віднести до керамічного виробництва Кютах’ї, для якої була характерна рельєфна різьба та строкатий розпис із застосуванням жовтої фарби, і датувати кінцем XVII – XVIII ст.6. Подібна чашечка була знайдена в ямі XVIII ст. з території Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві7. Такі чашечки широко представлені в шарах XVIII ст. міст Північного Причорномор’я та Приазов’я, зокрема, Азова,8 Очакова, Аккермана9, Ізмаїла10.

Червоноглиняна кераміка. Знайдено кілька фрагментів червоноглиняної кераміки, декорованої в техніці мармурування (“marbled”), тобто, підполив’яним розписом розводами червоної, коричневої, зеленої фарб по білій ангобній підгрунтовці. Два фрагменти мармурованої кераміки, виявленої в ямі 5 розкопу ІІІ, належать глечику – ручка з фрагментом вінчика і уламок стінки (Рис. 2. 1). Ще три аналогічних вироби знайдено на території корпусу Арсеналу, в об’єктах 1 і 25 (Рис. 2. 2-4). За формою два з них – невеликі горщики з ручками, один подібний до кухлика. Тісто цих виробів без видимих домішок, червоного кольору. Зовні вони вкриті шаром білого ангобу, по якому виконано розпис червоною, білою та зеленою фарбами, зверху вкриті прозорою поливою.

Глечик з ями 5 датується часом, не пізнішим за першу половину XVII ст. Судячи з того, що фрагменти мармурованої кераміки, знайдені на території корпусу Арсеналу, подібні до першого фрагменту, їх можна датувати приблизно цим же часом. Техніка “marbled” була властива для керамічного виробництва північноіталійських міст XV – XVII ст., передусім, Пізи. Аналогічна кераміка виготовлялась і в Османській імперії, але дещо пізніше11. Точно визначити місце виробництва арсенальської кераміки “marbled” на сьогодні важко, але більш ймовірним видається її турецьке походження, зважаючи на наявність інших турецьких керамічних виробів в монастирських комплексах.

На території Арсеналу виявлені також місцеві вироби з подібною орнаментацією. За своїми технічними характеристиками вони відрізняються від імпортної кераміки мармуруванням. Глина у них переважно світлопалена, тісто зі значною домішкою піску, як й у інших місцевих виробів. Цей вид декору зустрічається лише на тарілках, мармурований орнамент у них розміщений на дзеркалі і доповнений контурним підполив’яним розписом на берегах, аналогічним розпису інших посудин. Крім того, для імпортної кераміки є характерним відлущення розпису разом з поливою, при цьому біла ангобна підгрунтовка звичайно не відшаровується12. У місцевих же виробів полива відлущується до керамічної основи.

Кам’яна маса. Західноєвропейський імпорт представлений виробами з кам’яної маси світло-сірого кольору, вкритими соляною поливою. Вони багато прикрашені рельєфними штампованими орнаментами і декоруванням синьою поливою. Два дрібних фрагменти знайдені в об’єктах 1 і 2 розкопу IV (Рис. 3. 1, 2). В об’єкті 1 шурфу 6 виявлений глечик повного профілю (Рис. 3. 3).

На його тулубі збереглися частини зображень тварин та фрагменти рослинного орнаменту. Виробництво цієї кераміки можна пов’язати з керамічними майстернями міст на Рейні. Вироби сірого кольору з декоруванням синьою поливою та багатим штампованим орнаментом характерні для Вестервальдської кераміки, початок виробництва якої був покладений близько 1590 р. Вони відомі під назвою “Blauwerk” – блакитні вироби13. Ця кераміка масово поступала до східної Європи, вона виявлена в шарах XVII – XVIII ст. міст Білорусі та Росії14. Серед київських матеріалів західноєвропейський імпорт досі не був достеменно виділений. Хоча окремі фрагменти іноді зустрічались при розкопках, але не були правильно атрибутовані. Арсенальські матеріали показують, що ця кераміка поступала до Києва вже в першій половині XVII ст.

_______________________

1 Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века // Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – С. 66 – 68.

2 Atasoy N., Raby J. Iznik. The pottery of ottoman Turkey. – London: Alexandria press, 1994. – Fig. 48, 166, 171, 179, 195, 215, 403, 406 – 409, 425, 467, 468 fig.43d, tabl. 25 etc.

3 Беляева С.А. О культурно-исторических связях Северного Причерноморья и Анатолии в XVII – XVIII вв. (по находкам поливной керамики в Очакове) // Историко-культурные связи Причерноморья и Средиземноморья Х – ХVIII вв. по материалам поливной керамики. Тезисы докл. науч. конф. – Симферополь, 1998. – С. 42; Біляєва С. Османська художня кераміка у Північному Причорномор’ї // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 12. – К., 2003. – С. 76 – 79; Столярик Е. С. Турецкая художественная керамика XVI в. из Белгорода-Днестровского // Памятники римского и средневекового времени в Северо-Западном Причерноморье. – К.: Наукова думка, 1982. – С. 173 – 183.

4 Погорілець О., Стопенчук С. Роль замків Верхнього Побужжя в європейському торговому сполученні періоду пізнього середньовіччя // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 16. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 88 – 89.

5 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VI. – К, 1995. – С. 395; Mankowski T. Orient w polskiej kulturze artystyczney. – Wroclaw – Krakow, 1959. – S. 222; Lozinskiy W. Patrycyat i mieszczanstwo lwowskie w XVI i XVII wieku. – Lwow, 1892. – S. 212.

6 Миллер Ю.А. Художественная керамика Турции. – Л., 1972. – С. 164.

7 Чміль Л. Турецька кераміка XVII – XVIII ст. з території Михайлівського Золотоверхого монастиря // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 14. – 2005. – С. 60 – 64.

8 Гусач И. Р. Турецкие полуфаянсы XVIII в. из Азова // Поливная керамика Средиземноморья и Причерноморья Х – ХVIII вв. – К.: Стилос, 2005. – С. 476 – 481, рис. 2.1.

9 Беляева С.А. Указ. соч. — С. 42; Біляєва С. Вказ. Праця. – С. 76 – 79.

10 Дынник И.Н. Керамические комплексы Измаила XVI – XVII вв. // Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья: тезисы докл. и сообщ. науч. – практ. историко-краеведч. конф. – Белгород-Днестровский, 1990. – С. 123; Добролюбский А.О. Турецкая поливная керамика второй половины XVIII в. в северо-западном Причерноморье (проблема датировки) // Историко-культурные связи Причерноморья и Средиземноморья Х – ХVIII вв. по материалам поливной керамики. Тезисы докл. науч. конф. – Симферополь, 1998. – С. 93.

11 Коваль В.Ю. Позднесредневековая глазурованная керамика с мраморовидной росписью // Тверь, Тверская земля и сопредельные территории в эпоху средневековья. – Вып. 3. – Тверь, 1998 – С. 227; Vroom J. Byzantine to modern pottery in the Aegean. – Parnassus press, 2005. – P. 164 – 165.

12 Коваль В.Ю. Указ. соч. — С. 223.

13 Здановіч Н. І., Трусаў А. А. Беларуская паліваная кераміка ХІ – ХVIII ст. – Мінск, 1993. – С.65; Левко О.Н. Средневековое гончарство Северо-Восточной Белоруссии. – Минск, 1992. – С. 60.

14 Левко О.Н. Витебск XIV – XVIII вв. – Минск, 1984. – С. 105.

Дмитро Куштан (Черкаси), начальник Археологічної

інспекції управління культури Черкаської обласної

державної адміністрації, кандидат історичних наук

Іконографія пізньосередньовічних кахлів та народний лубок

Сюжетні зображення на пічних кахлях є одним з найцікавіших зразків масового прикладного мистецтва доби пізнього середньовіччя та нового часу. Вони відображають духовний світ давнього населення України, слугують дорогоцінним посібником для вивчення його побуту, звичаїв, художніх смаків, знайомлять з його віруваннями та світоглядом. Тому велике значення має походження цих сюжетів та їх тлумачення. Звідки давні майстри-кахлярі черпали сюжети, чим надихалися? Це питання залишається актуальним і донині [2, 442 – 444; 5, 68 – 71 та ін.]. Ще дослідниця кахлів початку ХХ ст. Євгенія Спаська зазначала, що «сюжетні кахлі – це народні лубки, виконані в керамічній техніці» [12, 27]. Тому дана стаття і має на меті порівняти ці категорії народного мистецтва з огляду на технологію виробництва та спорідненість сюжетів.

Лубочні картинки – це дешеві, віддруковані на папері, іноді розфарбовані зображення, які розповсюджувалися серед простого народу. Назва походить від слова «луб», що означало липові дощечки, на яких різьбився негатив зображення (пізніше матриці вирізалися на олов’яних та мідних дощечках). Примітивні картинки, які зазвичай прикріплювали на стінах селянських та міщанських осель, були першою після ікон і кахляної печі прикрасою у домі. На територію сучасних Росії та України технологія виготовлення лубочних картинок прийшла з Західної Європи і вже у XVII ст. набула значного поширення. Зокрема, осередки з їх виготовлення зафіксовані у монастирських друкарнях Києва та Чернігова [9, Т.І, 1 – 34; 11, 18 – 30].

Зважаючи на те, що першими осередками виготовлення лубків були монастирі, зображення на картинках спочатку мали релігійний зміст: сюжети зі Старого і Нового Завітів, картини житія православних святих та мучеників, сцени з Апокаліпсиса, Патериків, зображення монастирів тощо. З кінця XVII ст. з’являються і мирські сюжети, переважно повчального змісту. На початку XVIIІ ст. виготовлення лубків зосереджується на спеціальних мануфактурах, а пізніше — і фабриках, що сприяло масовості виробництва, дешевизні, і, відповідно, популярності виробів серед простого народу. У зв’язку з попитом урізноманітнюється тематика лубочних картинок: сцени з народних казок, легенд, богатирських билин, тваринного епосу, кумедних притч та оповідок, зображення чудернацьких тварин, сатиричні побутові сцени та ін. З кінця XVIIІ ст. виготовляти дешеві народні картинки-лубки починають у численних маленьких приватних друкарнях, що призводить, крім масовості, і до вульгаризації продукту – з’являються картинки з куртуазними і навіть відверто еротичними сюжетами [9, Т.І, 1 – 34; 11, 18 – 30].

Закономірно, що кахлі з сюжетним орнаментом та лубкові картинки мали багато спільних рис. По-перше, вони призначалися для прикрашання оселі (кахлі, крім декоративної функції, виконували ще й практичну – обігрів приміщення). По-друге, і лубки, і кахлі побутували в один і той же час: з XIV ст. у Західній та Центральній Європі та з XVII ст. – у Східній. По-третє, при виробництві матриць і для лубків, і для кахлів застосовувалася техніка ксилографії (різьблення по дереву), але перші потім відтискалися на папері, а другі – на глиняних пластинах (до речі, технологія виробництва лубків та кахлів подібна і до виготовлення т.зв. «печатних» пряників) [7, 30]. І, нарешті, багато спільного мають самі сюжети, зображені на картинках-лубках і кахлях. Вони виконані у дусі народного примітивізму, при цьому використовувалися схожі прийоми композиції: зображення персонажів у фас або профіль, відсутність перспективи. Крім того, і лубки, і сюжетні кахлі часто супроводжувалися пояснювальним написом, пов’язаним з малюнком.

Подібність сюжетів з’ясовується при порівнянні типології зображень на кахлях та лубках. Так, дослідник московських лубків Іван Снєгірьов за змістом і значенням виділяє [11, 31 – 134] наступні сюжети:

І. Духовно-релігійні:

· зі Св. Писання;

· з т.зв. «отєчєскіх книг»: сцени з Апокаліпсису, Чети-Міней, зображення Другого Пришестя, Страшного Суду, семи смертних гріхів, Пекла тощо;

· апокрифічні, єретичні, поганські.

ІІ. Сюжети морально-філософського змісту:

· життєві цінності;

· боротьба Життя та Смерті;

· засудження пияцтва та азартних ігор;

· філософські розмови між різними людьми (хлопчик-мудрець, професор-мужик тощо).

ІІІ. Юридичні:

· «Суд премудрого Соломона»;

· «Шемякін суд»;

· притча «Про Єрша Єршовича, сина Щетіннікова».

ІV. Історичні:

· історичні персонажі та події (цикли про Олександра Македонського, київських князів, царя Івана Грозного);

· сцени військових баталій та інших історичних подій;

· зображення природних явищ, диковинних звірів та потвор;

· панорами міст, географічні карти.

V. Символіко-поетичні:

· народні казки, прислів’я, приказки;

· билини про богатирів;

· оповіді, засновані на сюжетах західноєвропейських лицарських романів;

· побутові бувальщини;

· народні притчі, сатири, карикатури.

Більшість цих сюжетів присутня і на пізньосередньовічних кахлях [13, 8-30; 6, 129-131]. Наведемо лише деякі приклади.

Так, лубкам з релігійними сюжетами відповідають сюжетні кахлі з таким само змістом. Порівняти хоча б кахлю з Мотронинського монастиря на Черкащині (Рис. 1: 1) та народний лубок, на яких зображено сцену «Битви Св. Георгія (Юрія) зі Змієм» (Рис. 2: 2).

Рис. 1. Кахлі XVII – XVIII ст. з сюжетними композиціями

(за Л.І. Виногродською, С.О. Маслих, Д.П. Куштаном)

До історичних (фольклорно-історичних) лубків відносяться зображення легендарних осіб, таких, наприклад, як царі Олександр Македонський (Рис. 2: 3) та Пор Індійський [9, Т.І, 132]. Ці персонажі зображувалися, як правило, у войовничих позах верхи на коні, з оголеними шаблями або списами. Подібні до них лубочні зображення російських билинних богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича (Рис. 2: 6), Буслая Буслаєвича [9, Т.І, 186-191], а також персонажів, запозичених з західноєвропейських лицарських романів, надзвичайно популярних у XVII – XVIII ст.: лицарі Бова Королевич (Рис. 2: 5), Пьотр Златиє Ключі, Франциль Венеціан (Рис. 2: 7), Євдон, Іполіт, цар Салтан, король Гвідон та ін. [9, Т.І, 191-203]. До цього переліку варто додати і персонажа, запозиченого з перської літератури – богатиря Єруслана Лазаровича (Рустам з «Шахнаме») [9, Т.І, 203-207]. Серед сюжетних кахлів XVII – XVIII ст. також є велика серія зображень вершників на коні (Рис. 1: 3, 5, 7). Хоча існує думка про походження цього сюжету від герба Великого князівства Литовського – «Погоні» [2, 443], проте не можна виключати його пряме запозичення і з названих вище лубочних зображень. Так само, наприклад, як лубку з зображенням поєдинку Бови Королевича з Кентавром (Полканом) (Рис. 2: 4) відповідає подібна за сюжетом кахля сер. XVII ст. «Бова с Польк[а]ном биетс[я]» з Костроми (Рис. 1: 4) [8, рис. 75].

Рис. 2. Народні лубки і картинки XVII – XIХ ст. з відповідними сюжетами

(за Д. Ровінським)

Відома кахля з Уманщини, на якій зображено слона з погоничем, пояснювальний напис «Слон» та залишок дати «16…». О.П. Діденко пов’язувала появу такого зображення з подіями боїв під Хотином, де козаки могли бачити цих диковинних тварин [3, 91]. Однак даний сюжет має аналогії і з деякими лубочними картинками, зокрема «Сильный зверь слон земли Персидской приведен в Москву 7196 (1688) года» [9, 140-141; 11, 72], які і могли бути основою для сюжету уманської кахлі.

Три мушкетери-«жолдаки» з черкаської кахлі (Рис. 1: 8) поставою дуже нагадують козака з відомої гравюри, датованої 1622 р. Він також зображений з шаблею на поясі та мушкетом на плечі (Рис. 2: 8) [9, 148].

В українському народному живопису XVIII – XIX ст. найпопулярнішими сюжетами були «Козак Мамай» та «Козак і дівчина» (Рис. 2: 9). Цим картинкам також знаходяться відповідники серед сюжетних кахлів. Так, кахля кін. XVII – сер. XVIIІ ст. з Білої Церкви із зображенням бандуриста, очевидно, є прообразом козаків-мамаїв [1, рис. 48: 4; 4, 161]. На іншій білоцерківській кахлі цього ж часу присутня композиція «Козак і дівчина» (Рис. 1: 9) [1, рис. 29: 2]. Кахлі зі схожим сюжетом походять також з Умані та Черкас (Рис. 1: 6).

Варто згадати ще про один поширений сюжет пізньосередньовічних кахлів – дерево або великий букет квітів. Його часто називають «деревом життя» або барочною вазою з квітами [2, 443-444]. Проте існує лубок XVIII ст. зі схожою композицією, який називається «Семивер». Семивір у народних переказах – це фантастична квітка або дерево (квітка усіх молитов, дерево «семи вір»). Він відзначався надзвичайною красою, а також з’єднував Небо та Землю [10].

Цим не вичерпується тотожність зображень на сюжетних кахлях та народних лубках. І це зрозуміло, адже і лубочна картинка, і керамічна сюжетна кахля покликані були прикрашати скромний інтер’єр міського будинку або селянської хати. Зображення ж на них диктувалися модою та смаками – тобто були продуктом тодішньої масової культури. Виходячи з цього, для тлумачення іконографії зображень на сюжетних пічних кахлях варто використовувати лубочні картинки – невичерпне джерело для дослідження народної культури XVII – XIX ст.

__________________________

1. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров’я XVI – середини XVIІI ст. – Дисертація на здобуття наук. ступеню канд. іст. наук. – НА ІА НАНУ. – К., 1993/№ 732. – 265 с.

2. Виногродская Л. Орнаментальные мотивы на украинских рельефных изразцах XVI-XVII веков // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 16. – К., 2007. – С. 439 – 448.

3. Діденко О. Орнаментація кахлів пізнього середньовіччя на матеріалах з Уманщини // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 8. – К., 1999. – С. 85 – 91.

4. Колупаєва А. Українські кахлі XIV – початку XX століть. Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. – Львів, 2006. – 384 с.

5. Куштан Д. Сюжетні кахлі козацької доби з Черкас // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 15. – К., 2006. – С. 68 – 71.

6. Куштан Д. Типологія сюжетів центральноєвропейських пізньосередньовічних кахлів (за каталогом В. Бріха кахлів Чеського Національного музею) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 17. – К., 2008. – С. 128 – 132.

7. Лащук Ю.П. Українські кахлі IX-XIX ст. – Ужгород, 1993. – 80 с.

8. Маслих С.А. Русское изразцовое исскуство XV – XIX веков: Альбом. – М., 1983. – 30 с. + репродукции.

9. Ровинский Д. Русския народныя картинки (в 2-х томах). – СПб, 1900. – 520+64 с.

10. Семивер. – ttp://www.33plus1.ru/Decor/Art/00_General_Project/070700/Dendraryi/08.htm.

11. Снегиревъ И. Лубочныя картинки русскаго народа въ московскомъ мiрh. – М., 1861. – 136 с.

12. Спаська Є. Гончарські кахлі Чернігівщини XVIII – XIX ст. – К., 1928. – 31 с. + табл.

13. Brych V. Kachle doby gotickΤ, renesančnís a raně baroknís: Veběrove katalog Nfrodnísho muzea v Praze. – Praha, 2004. – 228 s.

Роман Луговий (Полтава), науковий співробітник

науково-дослідного відділу археології

Полтавського краєзнавчого музею

Оксана Коваленко (Полтава),

старший викладач кафедри історії України ГТДПУ,

молодший науковий співробітник Інституту керамології

Кахлі з Полтави ХVІІІ століття

Восени 2005 р. експедицією Інституту керамології були проведені археологічні роботи на подвір'ї Полтавського краєзнавчого музею (вул. Конституції, 2). В результаті досліджень зафіксовано культурні нашарування, рештки розвалу печі, обкладеної кахлями, фундаменти будівель, господарські ями, які датуються XVIII ст. [10]. Серед здобутих матеріалів 2 цілих, 5 археологічно цілих форм та 44 фрагменти лицьових пластин і румп кахлів.

За своїми конструктивними ознаками всі кахлі поділяються на два типи: ґратчасті та коробчасті з орнаментованою лицьовою пластиною. Останній тип представлений двома видами — стінними та карнизними виробами. Всі вони теракотові, неполив'яні.

До першого типу належить лише один уламок кахлі, на якому чітко помітні залишки прорізів на лицьовій пластині, проте невеликі розміри фрагменту не дають можливості віднести кахлю до певного виду.

За типологією Лариси Виногродської, переважну кількість знахідок можна віднести до другого підтипу другого типу кахлів з орнаментованою лицьової пластиною, що побутували з кінця XVII – до кінця XVIII ст.: з квадратною або прямокутною лицьовою пластиною, без оконтурюючої рамки [2, 3 – 6]. За орнаментацією також виділяємо декілька видів — це кахлі з геометричним, рослинним, змішаним (геометрично-рослинним) та сюжетним рельєфними візерунками.

До геометрично-декорованих виробів належать так звані "хрещаті" кахлі. Маємо декілька фрагментів лицьових пластин кахлів, орнаментованих рельєфною діагональною сіткою, в чарунки якої вписані прямі 12-тикінцеві хрести. Сітка утворена трьома лініями, дві з яких із зубцями. Нещодавно авторами в ході охоронних розкопок гончарних горнів XVIII ст. в селищі Решетилівка виявлена значна кількість аналогічних хрещатих кахлів, що може засвідчувати поширеність подібного орнаментального мотиву на території Полтавщини у XVIII ст.

До рослинно-декорованих виробів відносяться кахлі, лицьова пластина яких вкрита звивистими пагонами з розгалуженими завитками, які розквітають стилізованими квітами лілей, мальв, "левиних пащ", трансформованим листям аканту, довгим зубчастим листям, дубовим листям (Мал. 26, 27). Одна з кахлів (Мал. 26) ідентична виявленій у горні у 1964 р. [8, 91, мал. 5:4], що засвідчує її, безумовно, місцеве виробництво.

Найбільше зразків стінних коробчастих кахлів належить за орнаментацією до геометрично-рослинних декорованих виробів. Вони мають так званий "килимовий" орнамент, тобто візерунок виходить за межі виробу, з'єднуючись з декором розташованих навколо ідентичних кахлів, складаючи єдиний орнаментальний мотив на всій площині печі.

Яскравим поєднанням рослинного та геометричного орнаменту є лицьові безрамкові кахлі, простір яких вкритий сіткою з перемичками, що утворює ромби (Мал. 28). У ці ромби вписані квіти. В цілому ромбічна сітка доволі характерна для кахлів ХVІІ – ХVШ ст. Відоме подібне вирішення сітки та аналогічність окремих елементів орнаменту на кахлях з Полтави [11, 69, рис. 1:12], Новгорода-Сіверського [1, 55, рис.5 81, слободи Мохнач Харківської області [4, 58, рис.1:10]. Все ж таки ми не можемо вказати на повні аналогії цих кахлів з вказаними, оскільки виконання окремих однакових елементів мало свої особливості.

Дві цілі та декілька великих фрагментів кахлів також прикрашені "килимовим" орнаментом (Мал. 29, 30). Їх розміри: 27 x 21,8 см. Довжина румпи 7,8 см, вона прикріплена до лицьової пластини товщиною до 1 с, під гострим кутом. Завершується румиа валиком, що утворений в результаті завертання частини глини румпи назовні довжиною до 2 см. Орнаментований простір кахлі умовно поділяється вертикальною віссю симетрії на дві однакові композиції, плавно з'єднані сторонами видовжених шестикутників. Центральна вісь вирішена у вигляді стилізованої колони. У центрі кожного знаходиться видозмінений ромб. Кути цього ромбу увінчуються перемичками та стилізованими трипелюстковими квітками лілеї. Елементи таких же ромбів з квітками розміщені на верхньому та нижньому боках кахлі. У Полтаві вже раніше знаходили схожі кахлі [11, 68, рис. 1:6; 6, 93, рис. 1:3]. Проте вони дещо відрізнялися окремими елементами орнаменту та наявністю невисокої оконтурюючої рамки. Саме наявність рамки дала можливість продатувати кахлі серединою XVII – початком XVIII ст. На виробах з господарської ями №3 з подвір'я ПКМ оконтурюючої рамки немає, візерунок вільно "виходить" за межі пластини. У композиції також з'явилося більше барокових рис, нових елементів — зубців, квіток, смуг. Ці фактори, поряд з опорою на датування супутніх в ямі матеріалів, дають можливість відносити описувані зразки архітектурно-декоративної кераміки до середини - другої половини XVIII ст. Отже, маємо можливість простежити довготривалість побутування в Полтаві подібної орнаменгальної композиції та її видозміни з часом.

Рис. 1. Кахлі

Виявлено також декілька фрагментів стінних коробчастих кахлів із сюжетним характером зображення, вигляд якого вдалося реконструювати (Рис. 31). Простір лицьової пластини кахлі поділений на дві частини, що обмежені трьома колонами доричного ордеру, які зверху перекриті куполоподібним арковим склепінням. Колони мають, відростки — листя та пагони на "стовбурі", центральна колона має розгалужену верхню частину — у вигляді гілок, що з'єднуються з іншими та заповнюють верхній простір зображення. В архітектурному вирішенні колон та арок відчуваються впливи, притаманні ренесансним зразкам. Обабіч середньої колони зображені дві чоловічі постаті, звернені одна до одної. Одягнені вони у козацьке вбрання, а саме: довгі жупани, підперезані поясами, широкі штани, заправлені у чоботи. Наявний ряд ґудзиків, хоча чітко вони не проглядаються, що пояснюється стиранням дрібних деталей різьблення через багаточисленне використання дерев'яної форми, в якій відтискувалися вироби. На ногах у чоловіків — довгоносі чоботи з невисокою халявою та невеликим підбором. На голові лівої фігури — висока м'яка шапка зі смушевою оторочкою. Шапка лівої фігури увінчується хрестом. Одяг помережений рядами горизонтальних, вертикальних та косих ліній, які, ймовірно, передають фактуру тканини. Права фігура тримає в правій руці шаблю. За спиною лівої постаті зображений півмісяць. Питання змістовного навантаження сюжетного зображення надзвичайно цікаве та відкриває простір для трактувань. У кахлярському мистецтві Гетьманщини був поширений сюжет битви козаків з татарами [3, с. 302]. Відповідно, сюжет можна пояснити через символи: хреста на шапці — козака-християнина та півмісяця за спиною татарина — воїна-мусульманина.

Можливо, що сюжет має давніші корені, які сягають дохристиянських вірувань. Середня колона та арки можуть бути своєрідною стилізацією дерева життя, яке вміщували в сакральному центрі всесвіту. Горизонтальна структура його утворювалася власне деревом та об'єктами навколо нього. У плині часу архаїчний зміст символів хреста, як сонця, світлого дня та місяця — ночі, зазнав новітніх нашарувань, трансформувався у відповідності з новою історичною добою. Тому фігури мають саме вигляд козака та татарина.

Пам'ятка є унікальним зразком кахлярського виробництва майстрів полкового міста Полтава. Місцеве виготовлення подібних кахлів засвідчує віднайдення аналогічних фрагментів у Полтаві у 1997 р., на Мазурівці — території Нової фортеці (сучасний пр. Першотравневий) [7, 291-292, рисі; 6, 96, рис 1:9]. Порівняння фрагментів показує, що кахлі виготовлялися в ^ одній формі. На сьогодні аналогічних зразків кахлів на території Гетьманщини не вдалося знайти. Відомі лише паралелі у сюжетах: зображення обабіч розміщених постатей в одязі, характерному для Наддніпрянщини ХVІІ – ХVШ ст. [9, 22, рис 16], двох козаків з шаблями, луком та стрілами [2, 3]; обрамлення кахлів у вигляді колон та аркових склепінь на зразках з Білої Церкви [9, с.32].

До останньої групи відносяться фрагменти карнизних кахлів. Поширений за доби Відродження мотив дубового листя позначився на українському [2, 54, рис.5:1] та, зокрема, полтавському кахлярстві. Вже і неодноразово у місті знаходили кахлі ХVІІ – ХVШ ст., переважно карнизні, із стилізованим зображенням дубового листя [11, 70, рис. 1:10, 14; 5, 51, рис 1:6].

Виялені кахлі відносяться до двох типів, в межах яких виділяються 3 варіанти. Всі вони відтиснуті в дерев'яних формах. Час їх побутування, за аналогіями, визначається в межах середини – другої половини ХVШ ст. Вони, вірогідно, відносяться до різних комплексів — печей. Орнамент — геометричний, рослинний, змішаний та сюжетний, виконаний в стилі українських народних мотивів, доповнених бароковими рисами. Судячи з неоднакового вирішення румп (із завернутими валками та без них, їх розмірами, способом кріплення до лицьової пластини), вони виготовлені різними майстрами-кахлівниками.

Таким чином, можемо вважати віднайдені кахлі місцевими прикладами кахельного виробництва, що ілюструють майстерність та стійкість мистецьких традицій полтавських гончарів-кахельників середини-кінця ХVШ ст.

__________________

1. Виногродська Л.І. До питання про хронологію середньовічної кераміки з Новгород-Сіверського // Археологія. — К., 1988. — Вип. 61. — С.37 – 57.

2. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров'я ХІV – ХVІІІ ст.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1993. — 19 с.

3. Горняткевич Д. Кераміка. Історичні відомості // Енциклопедія Українознавства. — К., 1994. — Т. 1. — 325 с.

4. Заїка І. Керамічний комплекс пізньосередньовічного Мохнача // НДПДКУ. — Вип. 11. — К.: Шлях, 2002. — С. 55 – 59.

5. Коваленко О.В. Знахідки з Соборного майдану у Полтаві // АЛЛУ. — Ч. 2. — 1999. —С. 5І – 52.

6. Коваленко О.В. Кахлі гетьманської доби з Полтави //НДПДКУ. — Вип. 8. — Київ, 1999. — С. 92 – 98.

7. Коваленко О.В. Кахля з Полтави // Полтавський археологічний збірник. Вип. 5. — Полтава. Археологія, 1999. — С. 291 – 293.

8. Коваленко О.В. Матеріали до історії гончарства Полтави XVIII століття // Український керамологічний журнал — 2004. — №1. — С. 89 – 97.

9. Лащук Ю.П. Українські кахлі ІХ – ХІХ ст. — Ужгород: 1993. — 81 с.

10. Луговий Р.С., Коваленко О.В., Верещака В.М., Яремченко В.А. Звіт про археологічні розвідки в Полтавському та Новосанжарському районах Полтавської області. — Опішне, 2005. — Рукопис. // НА Національного музею заповідника українського гончарства, ф. 1, оп.7, од.зб. 6695. - 85 арк.; 72 іл.

11. Суховська ЇВ. Художні кахлі з Полтави XVIII ст. // Козацькі старожитності Полтавщини. — Полтава: Криниця, 1993. — Вип. І. — С. 66 – 72.

Лариса Гущина (Київ), провідний науковий

співробітник відділу фондів НКПІКЗ,

Дар’я Фінадоріна (Київ), молодший науковий співробітник

відділу археології НКПІКЗ

Про одну групу мальованих кахлів XIX ст. з фондів НКПІКЗ

В фондах Києво-Печерського заповідника зберігається невелика, але досить цікава колекція української пічної кахлі. Зібрання, про яке йдеться, складається, головним чином, з окремих зразків архітектурної кераміки XV – XIX ст., більшість з яких було отримано завдяки археологічним розкопкам на території Заповідника. Деякі з матеріалів зазначеної колекції можна зустріти на сторінках відповідних публікацій [1] або у спеціальних роботах, присвячених історії українського кахлярства [2]. Однак в цілому дана колекція належним чином поки що, на жаль, не опрацьована й не оприлюднена. Цей матеріал досі чекає на своїх дослідників.

У даному разі ми спробуємо надати характеристику лише одному елементу зазначеного зібрання, а саме: групі з 12 мальованих поліхромних кахлів XIX ст. До фондів Заповідника ці знахідки потрапили досить випадково. У 1981 р. на території Верхньої лаври, між корпусами №4 та №21, проводились ремонтно-будівельні роботи, в т. ч. розчистка підземних споруд та підвальних приміщень будівель, що не збереглися. У заповнені одного з таких об’єктів тодішнім зав. відділом охорони пам’яток НКПІКЗ М. Матвієнко було зібрано та передано до фондів Заповідника групу кахлів, про яку йтиметься нижче.

Зазначені знахідки є досить типовим проявом українського кахлярства у тому сенсі, що вони належать до того етапу його розвитку, коли кахляна піч вже стала неодмінним атрибутом кожної оселі, а саме: виробництво кахлів базувалося на фабричних формах організації і носило масовий характер. З цієї точки зору знахідки, що розглядаються, важко вважати унікальними. Але у даному разі треба зважити на те, що для території НКПІКЗ саме цей хронологічний етап кахляного виробництва представлений, схоже на те, значно гірше, ніж, наприклад, попередній етап XVII – XVIII ст. Річ у тім, що під час II Світової війни на території Лаври працювала «Контора по розбору зруйнованих будівель», головне завдання якої полягало у зборі різних будівельних матеріалів, в т.ч. цегли, метлахської плитки та пічних приборів. Результатом цієї діяльності стало те, що протягом у 1942 – 1943 років з 34 корпусів Верхньої лаври було повністю зруйновано або значно ушкоджено 32 споруди. На час визволення Києва у відносно задовільному стані збереглися лише Троїцька та Всіхсвятська надбрамні церкви. Одночасно з руйнуванням архітектурного ансамблю Верхньої лаври тут практично повністю було знищено й систему пічного опалення, зрозуміло, разом з відповідним кахляним оздобленням [3]. З цієї причини у культурному шарі КПЛ зразки кахлів XIX ст. трапляються досить рідко і у фондових колекціях заповідника вони нечисленні. Ця обставина і надає нашим матеріалам особливого значення.

У типологічному відношенні група кахлів, про яку йдеться, складається з 5 виповнюючих лицьових, 3 виповнюючих кутових і 4 карнизних кахлів. Глиняне тісто у всіх випадках доброї якості, червоного кольору. Розміри пластини виповнюючих лицьових кахлів коливаються від 23,5 х 16,2 см до 22,0 х 14 см. Висота румпи — від 5,0 до 6,0 см. Довжина пластини кутових кахлів становить 22,5 см, ширина варіює від 3,5 до 14,0 см. Висота румпи не перевищує 5,0 см. Розміри пластини карнизних профільованих кахлів — 22,5 х 9,7 см, висота румпи — 5,5 – 7,0 см.

Лицьова поверхня кахлів декорована із застосуванням техніки ріжкування, ритування та фляндрівки. Кольорова гама нараховує п’ять основних кольорів (не враховуючи відтінків): білий, брунатний, жовтий, зелений та синій. Орнаментальні композиції виконано на білому чи світло-жовтому тлі. Тематика декоративного оздоблення досить різноманітна і включає зображення архітектурно-релігійного, сюжетного та рослинно-геометричного типу.

Відмітимо також, що всі вироби колекції у 2005 р. зазнали реставраційного втручання і набули експозиційного вигляду. По-перше, їх було очищено від забруднень і, по можливості, відновлено до повної форми. По-друге, виконано часткове відтворення втрачених фрагментів декоративної схеми кахлів, тонування відреставрованих ділянок виробів та, нарешті, консервація експонатів.

Серед групи кахлів, що розглядаються, особливо цікавими є дві знахідки, а саме: лицьова кахля із зображенням церкви (СМ-705) та кутова кахля з силуетом людини (СМ-710).

У композиційному плані “архітектурна” кахля складається з двох зображень – трибанної церкви з притвором, розміщеної у правій частині виробу, і стилізованого дерева з лівого боку церкви (Рис. 1). Зображення виконані на світло-жовтому “мармурованому” тлі ангобами брунатного, синього і жовтого кольорів та зеленою поливою. Розпис досить яскравий. Яруси храму підкреслені широкою брунатною смугою. Стіни фасаду вкриті зеленою поливою, притвор – синього кольору. Прямокутні та аркоподібні за формою вікна виконано в жовто-брунатній гамі. Центральна баня церкви зображена у вигляді двох куль жовтого та зеленого кольору та трикутників між ними; зверху трикутна маківка з хрестом. Бокові жовто-зелені кулеподібні бані встановлені на циліндричних барабанах. Верхня частина бань з’єднана з гранованими ліхтарями з круглими маківками. Бані увінчано хрестами зі штралами. Дерево зліва від церкви зображено з широким листям брунатного та зеленого кольорів. У верхній частині композиції “фляндрівкою” з вільних мазків синього та зеленого кольорів показано стилізовані хмарки.

Рис. 1. Рис. 2.

Рис. 3.

Поліхромні полив‘яні кахлі ХІХ з фондів Києво-Печерського заповідника

Зовсім протилежна за сюжетом кутова виповнююча кахля з зображенням людської постаті. Лицьова поверхня пластини має форму витягнутого прямокутника зі скошеним правим ребром; бокова половинчаста сторона має правильні форми вузького прямокутника. Мальовану поверхню кахлі по краях та ребру обрамляє брунатна смуга з ледь помітним брунатним “покрапуванням”. Тло поверхні біле. З центру повної пластини зображено в профіль чоловічу постать. Розкута, театралізована поза молодого чоловіка передає жанровий характер зображення. Це типовий міський франт. Підперши лівою рукою боки, в правій руці чепурник тримає келих з вином. Одяг парубка складається з модного темно-брунатного костюму з великою кількістю ґудзиків; з-під піджака проглядає комір та манжети жовтої сорочки, такого ж кольору черевички. На голові кокетливий картуз з козирком. Доповнюють образ місцевого модника бакенбарди та підкручені вуса. Бокова половинчаста сторона кахлі орнаментована хвилястою “галузкою” з плодами та листям в жовто-брунатній кольоровій гамі (Рис. 2).

Декоративна схема ще однієї виповнюючої кахлі являє собою вазон зі стилізованими квітами (СМ-706). Композиція, розташована у прямокутному картуші зеленого кольору, виконана вільними мазками різнокольорової фарби з “патьоками” та “розтягуваннями” на світло-жовтому тлі. Квіти зображено у вигляді “розтягнутих” мазків брунатного кольору, пагони показано жовтим кольором. Вазон вкрито вільним шаром підтікаючої брунатної поливи.

Ще дві кахлі колекції (СМ-708, 709) відносяться до типу “килимових” і, вірогідно, належали до одного пічного гарнітуру. На лицьовій поверхні однієї з них зображено стилізований кошик з квітами на білому тлі. Контурний малюнок створено ритуванням, пелюстки квітів розфарбовано зеленою та брунатною поливами, пагони — з широкими листям та брунатними пуп’янками. По кутах пластини розміщено 1/4 зображення мальованих розеток. Декоративне оздоблення другої кахлі (фрагмент) має вигляд вазону зі стилізованими квітками та пуп’янками, розмальованими зеленим, жовтим та брунатним кольорами. По кутах розташовані четвертні розетки з брунатно-зеленими пелюстками. По краях вільні мазки зеленої та салатної поливи. Тло поверхні “мармурове”.

Обидві кутові кахлі колекції прикрашено стилізовано-рослинним орнаментом. В обох випадках пластину кахлів поділено на дві прямокутні рамки, всередині яких розташовані рослинні елементи. В одному випадку — (СМ-704) це пагони з п’ятипелюстковою квіткою та листям. Торець цієї кахлі також прикрашено зеленим хвилястим пагоном з пуп’янками обабіч. В другому випадку (СМ 711) в прямокутному облямуванні розміщено чотирьохпелюсткові розетки, виконані брунатною та жовтою фарбами (Рис. 1, 3).

З чотирьох карнизних кахлів колекції, що розглядаються, дві абсолютно тотожні за морфологічними та декоративними ознаками (СМ-701, СМ-707). Лицьову поверхню цих виробів декоровано розписом у вигляді ритованих та фляндрованих стрічок, кульок, ком та крапок. Злам рельєфу підкреслено горизонтальними стрічками брунатного та зеленого кольорів. Опукла частина орнаментована брунатними кульками, розташованими між рядів вертикальних “накрапувань”. Дві інші карнизні кахлі оздоблено стилізовано-рослинним орнаментом, який виконано зеленою поливою на білому тлі. В одному випадку (СМ 702) — це два хвилястих пагона зі стилізованим листям, в іншому – пагін з соснових гілочок обабіч (СМ 700).

Отже, розглянута група мальованих поліхромних кахлів XIX ст. містить зразки лицьової, кутової та бордюрної кахлі. Наявність основних елементів типового пічного гарнітуру саме по собі, однак, не дозволяє вважати ці знахідки приналежністю однієї печі. Передусім, це стосується двох лицьових кахлів з принципово різним за змістом сюжетним декором. Можна припустити, що кахля з архітектурно-релігійною композицією свого часу прикрашала піч однієї з келій будинку Соборних старців (корпус №4). Не виключено також, що на ній зображено якусь реальну церковну споруду, але стверджувати це напевно, на разі, неможливо. Щодо кахлі з відверто світським сюжетом, то вона, вірогідно, була пов’язана з інтер’єром однієї зі споруд, що входила до складу господарської інфраструктури монастиря. Нагадаємо, що т. зв. задвірки в структурі Верхньої лаври традиційно розташовувалися саме з північного боку сучасного корпусу №4.

Наприкінці хотілося б підкреслити, що дана праця є лише першим кроком у створені каталогу колекції пічної кахлі фондів Києво-Печерського заповідника. Вважаємо, що така робота буде цікавою для фахівців-керамологів і корисною у плані організації виставкової діяльності Заповідника. Адже кахлярство, як відомо, є невід’ємною і дуже важливою складовою частиною української національної культури, а колекція, про яку йдеться, у цьому сенсі є доволі цікавою і репрезентативною.

_____________________

1 Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Деякі підсумки археологічних досліджень на території Києво-Печерської лаври у 2000 р. // Могилянськи читання. — К., 2001. — Вип. 3. – С. 126 – 135; Балакін С.А. Археологічні пам’ятки Лаврського провулку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2003. — Вип. 12. – С. 59-67; Балакін С.А. Археологічні дослідження в Києво-Печерськй лаврі 2007 р. // Лаврський альманах. – К., 2008. — №20. – С. 5 – 13.

2 Колупаєва А. Українські кахлі XIV — поч. XX ст. – Львів, 2006. – 384 с.

3 Документи про руйнацію пам’яток Києво-Печерської лаври під час другої світової війни // Пам’ятки України – К., 2003. — №1 – 2. — С. 36 – 44. Зауважимо, що у цьому документі, поміж іншого, зафіксовано й те, що розборка печей у Лаврі проводилася з метою налагодження опалення будівель на Липках, де розміщувався німецький гарнізон і центральне опалення яких не діяло, а пічного не було. Документально зафіксовано, наприклад, що 24. 08. 1943 р. на території Лаври з’явився німецький офіцер у супроводі двох військовополонених, зламав двері в корп. №6 (сучасні фонди Заповідника) і виніс звідси вхідний тамбур і 2 пічних прибори.

Інна Івакіна (Київ), співробітник Національного

Києво-Печерського історико-культурного заповідника

Cакральні зображення на керамічних виробах ХVІІ ст.

(за матеріалами розкопок Київського Арсеналу)

Реконструкція будівлі Старого Київського Арсеналу, яка триває протягом останніх п’яти років, супроводжувалася масштабними археологічними дослідженнями, що проводилися як всередині арсенальського корпусу, так і на прилеглих до нього ділянках території. В результаті цих робіт було розкопано велику кількість архітектурних, поховальних та господарсько-побутових об’єктів XIV – XIX ст. і зібрано надзвичайно численний та репрезентативний археологічний матеріал. Передусім, йдеться про основний стратиграфічний горизонт даної пам’ятки, пов’язаний з існуванням тут у XVII ст. комплексу жіночого Вознесенського монастиря [1].

Історичних відомостей щодо цієї обителі в письмових джерелах збереглося небагато і точна дата її заснування досі лишається невідомою. Зазвичай, виникнення Вознесенського монастиря пов’язується з ім’ям архімандрита розташованої поруч Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького (1599 – 1624 рр.). Черниці обителі мали шляхетне походження, тут діяла школа для православних дівчат і гаптарська майстерня з виготовлення предметів церковного шитва. Наприкінці існування монастиря його ігуменею у 1688 – 1707 роках була мати І. Мазепи Марія Магдалина (Мокієвська). Завдяки її зусиллям комплекс монастиря зазнав суттєвої реконструкції, зокрема, саме тоді тут з’явилася низка мурованих споруд, в т.ч. і кафедральний Вознесенський собор. Згадана споруда надовго пережила саму обитель (у 1707 р. останню було переведено на Поділ і об’єднано з общиною Фролівського монастиря) і у якості приходської церкви використовувалася аж до кінця XVIII ст. [2].

Колекція археологічних матеріалів, пов’язаних з історією Вознесенського монастиря, складається, головним чином, з решток ужиткового керамічного посуду і, на думку дослідників, є однією з найкращих, причому не лише для регіону Середньої Наддніпрянщини, але, вірогідно, й для України в цілому. Особливу увагу серед цих знахідок привертає невелика група керамічних виробів з декором сакрального змісту. Маються на увазі фрагментовані полив’яні поліхромні тарелі, прикрашені голівками янголів (херувимів). Зображення такого ґатунку, як відомо, мали значне поширення у декоративному мистецтві українського бароко, хоча археологічних матеріалів зазначеної стильової спрямованості на сьогодні відомо небагато [3]. На Арсеналі таких знахідок всього три, і кожна з них пов’язана з окремим археологічним комплексом чи об’єктом.

Один з предметів, про який йдеться, було виявлено під час досліджень всередині південного крила арсенальського корпусу. Тут археологами було розкопано комплекс ям дзвоноподібної форми діаметром 1,0 – 2,0 м і глибиною до 1,5 м. В більшості випадків стінки цих споруд мали глиняну обмазку, що дало підстави вважати їх рештками монастирського зерносховища [4]. У ґрунтовій засипці однієї з таких ям, поряд з іншим керамічним матеріалом XVII – XVIII ст., було знайдено великий фрагмент глазурованого тарелю, прикрашеного зображеннями янголів (Рис. 1,1).

Діаметр виробу по вінцях становить 32,0 см, по денцю – бл. 12,0 см. Ширина крилець - 6,0 см, висота тарелю - 5,5 см, товщина стінок - 0,5 см. Глиняне тісто добре вимішане, світлого кольору. Край денця оформлено підрізкою. Зовні — бісквіт світло-сірого кольору. Зсередини виріб вкрито темно-коричневою поливою (фон) та прикрашено поліхромним розписом, виконаним зеленою та білою поливами. На крильцях тарелю, підкреслених двома концентричними лініями білої поливи, по колу розміщено зображення янголів. Крила янголів виконано смугами зеленої (контури) та білої поливи (основна частина). Так само намальовано і обличчя янгола. Очі, ніс та вуста показано темно-коричневою поливою. Середня частина тарелю прикрашена смугою з чотирьох концентричних ліній білого кольору. Нижче йде орнаментальна смуга у вигляді розірваної хвилі (зелена полива), підкреслена чотирма концентричними лініями білого кольору. По дні виробу розміщено стилізований рослинний орнамент, що обрамляє зображення якогось декоративного елементу, реконструювати який повністю, на жаль, неможливо.

Друга таріль з подібним декором походить з господарського об’єкту, виявленої біля західного фасаду Арсеналу (шурф №6). Заповнення споруди, простежене на глибину до 5,2 м, було надзвичайно щільно насичене різнорідним будівельним сміттям, уламками та повними формами керамічного та скляного посуду. Велика кількість та широкий асортимент зібраної тут археологічної колекції дозволяє вбачати в цьому об’єкті рештки монастирського побутового льоху XVII ст. [5]. Знайдена тут майже повна форма тарелю із сакральним декором мала наступні морфологічні параметри: діаметр вінець – 35,0 см, денець – бл. 16,0 см, висота - 6,5 см, ширина крилець – 7,5 см, товщина стінок – 0,6 см. Глиняне тісто якісне, світлого кольору. Ззовні край денця підкреслено двома паралельними врізними лініями. Зсередини посудину вкрито поливою двох кольорів: береги – зеленою, дзеркало – жовто-коричневою. Виріб характеризується доволі багатим рельєфним декором, побудованим на поєднанні декількох елементів: прокреслених та виконаних коліщатком концентричних ліній, орнаментальних композицій, близьких до візерунків дерев’яного різьблення, а також зображень янголів, відштампованих на берегах тарелю. Варто відмітити, що останній декоративний елемент виконано двома штампами різного розміру: більшим та меншим. Причому два більших зображення розташовані одне навпроти іншого, а чотири менших розміщені попарно в секторах, виокремлених зазначеною діагоналлю. Можна припустити, що використання двох штампів з фізіономічно різними зображеннями янголів, як і їх специфічне розміщення в площині тарелю, мало не тільки декоративне, а також і якесь змістовне навантаження. Однак говорити про це напевно ми не можемо (Рис.1, 2).

Рис. 1. Київський Арсенал. Поліхромні тарелі з сакральними зображеннями

Ще один керамічний виріб, подібний до наведених вище, було знайдено у заповненні однієї з ям (об’єкт № 11), досліджених у північно-східній частині внутрішнього арсенальського двору (розкоп IV). Це неповна форма глазурованого тарелю діаметром по вінцях 32,0 см, по денцю — бл. 14,0 см. Висота виробу – 6,5 см, ширина крилець – 6,0 см, товщина стінок – 0,5 см. Глиняне тісто добре вимішане, світлого кольору. Край денця оформлено підрізкою. Ззовні дно тарелю вкрито світло-зеленою поливою. Зсередини посудину глазуровано поливою двох кольорів: береги – зеленою, дзеркало – жовто-коричневою. Підполивний рельєфний орнамент має стилізовано-рослинний характер і складається з прокреслених хвилястих ліній та крапок. В центральній частині дна тарелю розміщено наліпне зображення янгола (Рис. 1,3).

Винятковість наведених вище керамічних знахідок підкреслює не лише нечисленність їх у порівнянні із загальною кількістю аналогічних форм посуду у складі арсенальської колекції, але й, наприклад, та обставина, що на території сусіднього Печерського монастиря за всі роки археологічних досліджень жодної такої знахідки зафіксовано не було. Серед відомих нам київських матеріалів найближчою аналогією тарелям Вознесенського монастиря є полив’яна поліхромна таріль з розкопок Михайлівського Золотоверхого монастиря 1998 р [6]. Діаметр цього виробу по вінцях становить 31,0 см, по денцю – 17,0 см, висота – 7,5 см, ширина крилець – 8,0 см, товщина стінок – 0,7 см. Глиняне тісто світло-червоного кольору. Зсередини таріль прикрашено рельєфним орнаментом, в т.ч. і трьома відштампованих на крильцях зображеннями янголів. Крила янголів виділено чорним контуром і заповнено поливами брунатного та зеленого кольорів. На дні посудини розміщено стилізоване зображення виноградного грона.

Таким чином, розглянуті вище чотири археологічні знахідки із зображеннями сакрального змісту являють собою багато декоровані поліхромні керамічні вироби, морфологічні параметри яких становлять: діаметр вінець – 30,0 – 35,0 см, діаметр денець – 12,0 – 17,0 см, висота – 5,5 – 7,5 см, ширина крилець – 6,0 – 8,0 см, товщина стінок – 0,5 – 0,7 см. За цими ознаками вони мало чим відрізняються від стандартних форм цієї категорії посуду. Своєрідність їм надає стильова специфіка декоративного оздоблення і використання у цьому процесі доволі широкого спектру орнаментальних прийомів. Це дозволяє вважати розглянуті вироби, передусім, як предмети презентаційного призначення, що трималися у миснику і слугували окрасою помешкання. За призначенням такий посуд використовувався, очевидно, лише у випадках якихось урочистих подій, адже коштував він значно дорожче ординарного. Про це, зокрема, напряму свідчать такі документи, як описи майна козацької старшини, де поліхромні полив’яні тарілі згадуються в одному списку поряд зі срібним та олов’яним посудом [7].

Заслуговує уваги й те, що зазначена категорія декоративного посуду не лише контрастує з посудом повсякденного вжитку, але й суттєво різниться між собою. Всі наведені вище знахідки не є абсолютно тотожними і помітно відрізняються одна від іншої технічними, морфологічними і власне декоративними ознаками. Кожен з цих виробів у цьому сенсі є унікальним, неповторним. Останнє, разом із незначною кількістю цих предметів, наштовхує на думку, що у даному разі ми маємо справу з практикою індивідуального замовлення. Причому не виключено, що іноді така робота виконувалася майстрами за ескізом замовника. У випадку з арсенальськими знахідками це припущення є досить вірогідним, адже Вознесенська обитель, як відомо, славилася своїм гаптарським мистецтвом.

На завершення хотілося б підкреслити, що керамічні вироби XVII – XVIII ст. з декором сакрального змісту не вичерпуються лише категорією побутового посуду. Аналогічний сюжет трапляється також на пічних кахлях та на деяких елементах керамічного архітектурного декору пам’яток сакрального зодчества. Всі перелічені категорії археологічних знахідок є різними проявами одного й того ж стильового напрямку українського бароко. Вивчення цих матеріалів заслуговує окремого узагальнюючого розгляду.

_______________________

1 Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Розкопки на території Старого Київського арсеналу 2005 – 2007 років // Лаврський альманах. – К., 2008. — №21.– С. 9 – 23.

2 Крайня О.О. Некрополь Києво-Вознесенського Фролівського жіночого монастиря // Лаврський альманах. – К., 2003. – Вип. № 9. – С. 36 – 66.

3. Івашків Г. Декор української народної кераміки XVI – першої половини XX ст. – Львів, 2007. – С. 424.

4 Івакін Г.Ю., Балакін С.А. Підземні скарби Київського арсеналу (результати досліджень та перспективи музеєфікації // – К., 2007. – Відлуння віків. – №. 1 (7). – С. 26 – 32.

5 Івакін Г.Ю., Балакін С.А., Баранов В.І., Оногда О.В. Архітектурно-археологічні дослідження у підвальній частині корпусу Старого арсеналу та навколо нього // АДУ 2006 – 2007 рр. – С. 115 – 118; Чміль Л. Керамічні тарілки з Арсеналу. Попередні підсумки // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2008. – Вип. 17 – С. 113.

6 Івакін Г.Ю., Козубовський Г.А., Козюба В.К., Полякова С.Є., Чекановський А.А., Чміль Л.В. Науковий звіт про дослідження комплексу Михайлівського Золотоверхого Монастиря та прилеглих територій в місті Києві у 1998 р. – Т. 1. – Ч. 1.; Івакіна І. Ю. Про дві керамічні знахідки з розкопок Старого Київського арсеналу (у друці).

7 Чміль Л.В. Київська кераміка XVI – XVIII століть // Київський альбом. – К., 2001. – С. 94 – 98.

Олександр Мірошниченко (Глухів), молодший науковий

співробітник Національного заповідника «Глухів»

Керамічні люльки XVII – XVIII ст. з Глухова

Людина оточує себе сотнями, тисячами матеріальних речей. На деякі з них вона навіть не звертає уваги, а деякі супроводжують її до самої смерті.

Дана розвідка присвячена звичайній повсякденній речі, яка слугувала людям упродовж багатьох століть і навіть зараз не виходить з моди – одному з символів козацтва – глиняній люльці. Цій проблемі присвячено багато статей, зокрема історії виникнення люльок та властивостям тютюну, який при цьому використовувався. Знайомлячись з ними, виникає питання: чому за люльку, яку не випускали з рота, козаки готові були обміняти жінку чи положити голову.

Керамічні люльки часто трапляються під час проведення археологічних розвідок чи розкопок на територіях, пов’язаних з козацькою добою. Не став виключенням і Глухів, який, як відомо, майже все ХVІІІ ст. був столицею Гетьманщини, а потім — Лівобережної України (Мал. 1 – 3).

Рис. 1

Рис. 2

Рис. 3

У фондах Національного заповідника «Глухів» зберігаються тридцять зразків люльок (цілих і фрагментів), які, зазвичай, називають козацькими [1]. Козаки, як представники провідної верстви населення ХVІ – ХVІІІ ст., стають засновниками багатьох нововведень у створеній ними державі. Вони стосувалися не лише економіки та політики, а й звичайного побуту. Саме в цей час люлька стає однією з наймодніших побутових речей. Спочатку іноземна забавка потрапляла до рук козаків під час військових походів на Крим та Туреччину або торгівлі з цими регіонами. Вона коштувала не дешево, а найбільшу цінність мала тоді, коли була здобута в бою. З розвитком козацького руху зростав і попит на відповідну атрибутику (зброю, одяг, коней, люльки), а, як відомо, попит – двигун економіки та промисловості. Проблема великої собівартості люльок була швидко вирішена українськими гончарями, які почали виготовляти їх власноруч. Різке збільшення кількості негативно позначилося на якості, і вже на початку ХІХ ст. люльки перестали користуватися великим попитом та майже вийшли з моди [2].

Більшість люльок, про які піде мова у статті, потрапила до фондів заповідника під час проведення археологічних розвідок у центральній частині міста. На основі проведеного морфологічного аналізу було складено їх класифікацію, за допомогою якої можна чітко прослідкувати історію виробництва люльок. Вісім із тридцяти складають так звані турецькі, характерними особливостями яких є висока якість глини, червоний або бурий колір з різними відтінками, рослинна і геометрична орнаментація у вигляді пунктирних та прорізних ліній, великі діаметри як (як внутрішній, так і зовнішній) чашечок та втулійок. На люльках є клейма майстрів з кількох арабських літер. Внутрішні діаметри чашечок коливаються від 17 до 27 мм, зовнішні – від 10 до 39 мм. Втулійки мають внутрішні діаметри від 10 до 19 мм, зовнішні – від 16 до 27 мм. Шість з восьми використовувались довгий час, про що свідчить внутрішня задимленість. Як зазначалося вище, турецькі люльки були високоякісними виробами, про що можна дізнатися не лише з писемних джерел, але й пересвідчитися на нашому прикладі.

Всі інші люльки з фондів заповідника після детального вивчення були віднесені до суто українських, тобто вироблених українськими майстрами. Їх класифікаційно розділено на білоглиняні з зеленою поливою, димлені та збірні [3].

Білоглиняні з зеленою поливою люльки мають набагато гіршу якість від турецьких. Це спричинено додаванням до глини піску, що видно на зламах. Ймовірно, дані вироби були побічним продуктом гончарних майстерень, бо за структурою глини вони дуже подібні з керамікою цього ж періоду. Колір поливи варіює від світло-зеленого до темно-зеленого. Внутрішній діаметр чашечки коливається від 15 до 16 мм, зовнішній – від 20 до 30 мм; внутрішній діаметр втулійки складає 9 мм, зовнішній – 21 - 22 мм. Серед полив’яних люльок нема збережених повністю. Наявні, в основному, чашечки, половина з яких використовувалась.

Димлені люльки, як і інші керамічні вироби, виконані тією ж технологією, завжди приваблювали око своїм оздобленням. Їх якість не поступалась естетичній цінності. Для виготовлення застосовувалась світло-сіра глина, а для прикрашення – лінійна орнаментація. Внутрішній діаметр чашечок коливається від 12 до 17 мм, зовнішній – від 20 до 37 мм. Втулійки мають внутрішній діаметр від 7 до 24 мм, зовнішній – від 11 до 24 мм. Однією з характерних відмінностей таких люльок є прямий кут між чашечкою та втулійкою.

Збірна група представлена у фондах одиничними екземплярами. Люльки відрізняються одна від одної кольором глини, орнаментацією, розмірами. Спільною ознакою є їх довготривале використання.

Слід звернути увагу на одну з люльок даної групи. Вона не має яскраво витончених орнаментів і є найпростішим зразком. Виготовлена з блідно-жовтої глини. Її розміри складають 17 мм по внутрішньому діаметру чашечки і 28 мм по зовнішньому; втулійка має 9 мм по внутрішньому діаметру і 16 мм по зовнішньому. Люлька довгий час була у використанні. Її форми і зовнішній вигляд є типовим прикладом занепаду люлькового мистецтва, коли на другий план відходить техніка виконання, орнаментація, символізм. Згодом люльки були витіснені саморобними, а згодом і фабричними цигарками [4].

Отже, археологічні знахідки різнотипних козацьких люльок на території Глухова показують тривалість і наступність цього промислу. До суто козацьких можна віднести лише третину їх загальної кількості, адже всі інші є зразками, які були у повсякденному вжитку міщан та селян упродовж ХVІІ – ХVІІІ ст.

_____________________________

1. Пастернак А. Козацька медицина. – К., 2003. – С. 64.

2. Чекановський А.А. Люльки з розкопок Гончарів-Кожум'як (на Києво-Подолі) // http:// archaeology.kiev.ua

3. Коваленко О. Глиняні люльки XVII - XVIII століття (термінологічна розвідка) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 15. – К., 2006. – С. 78 – 82.

4. Козубовський Г.А. Дослідження урочищ Гончарі та Кожум’яки у 1987 – 1989 рр. // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984-1989. Збірник наукових праць. – К., 1993. – С. 262 – 270.

Олена Харитонова (Дніпропетровськ), аспірант кафедри

історіографії, джерелознавства та архівознавства

Дніпропетровського національного університету

спроба датування скляного посуду з Самарі – Богородицької фортеці

Метою даної статті є спроба датування за функціонально-типологічними видозмінами скляного посуду з Самарі – Богородицької фортеці, що в широкому сенсі пов’язано як із необхідністю розробки хронології пам’яток козацьких часів взагалі, так й історією виробництва та торговельних відносин на українських землях XVI – сер. XVIII ст. Під таким кутом зору наявні колекції скла не розглядалися, хоча, звісно, мали місце мистецтвознавчі студії.


Автором розглядаються скляні вироби з матеріалів розкопок Богородицької (Новобогородицької) фортеці 1688 р. будівництва та її посаду, розташованої на північній околиці м. Дніпропетровськ біля селища Шевченко. Починаючи з 2001 р. лабораторія археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету проводить на території пам’ятки стаціонарні роботи. Розкопки показали, що фортеця з посадом розташовувалася на території, де раніше існувало «містечко старовинне козацьке Самарь з перевозом», що підтверджується наявністю тут культурного шару XVI – XVII ст., насиченого великою кількістю артефактів, які свідчать про стратегічне та торгове значення цього населеного пункту [1, с. 190 – 221; 6, с. 21 – 35; 7, с. 187 – 190].

Знахідки гутних скляних виробів представлені фрагментами трьох основних функціонально-типологічних груп: посудин для зберігання

Рис. 1. Скляний посуд для зберігання рідин з Самарі – Богородицької фортеці

рідини та сипких речовин, столового та посуду для індивідуального вжитку, дрібних скляних виробів [2, с. 129 – 140; 9, с. 97].

До першої категорії належало кілька основних видів: кварти, штофи, пляшки, плесканки, барильця, глечики, карафки тощо. Із них для Самарі XVI – XVII ст. характерними були наступні види [12, с. 168 – 172]:

Кулеподібні пляшки (22 екземпляри; кількість виробів визначено за найбільш виразними та придатними для датування фрагментами: шийками, ручками та денцями) всіляких розмірів — від дрібних до дволітрових з довгою шийкою. Стійкість цих посудин забезпечена в одних випадках конусоподібним дном, в інших – додатковим конструюванням підставки. Для денець скляного посуду досліджуваного періоду характерні сліди від понтії (скляної трубки, на якій тримали предмет під час виготовлення шийки).

Циліндричні посудини (9) для зберігання рідини були близькими за формами до сучасної пляшки. В практиці вільного видування циліндр утворюється з кулі шляхом витягування її в одному напрямі; для цього склодув використовував відцентрову силу, розмахуючи, як маятником, направленою донизу склодувною трубкою. Далі він формував дно «в пришльопку» або вдавленням всередину [10, с. 168]. Сліди цих прийомів формування спостерігаємо на ряді фрагментів.

Чотиригранні пляшки (11). М’яко закруглені кути цих посудин свідчать про додаткову обробку кулі сплющуванням з чотирьох боків.

З посудин індивідуального вжитку виділяються:

Циліндричні склянки (6) найчастіше з ручками, прикрашеними фігурними виступами-защипами. Вони видувались вільним способом без шаблонів. Перехід від дна до стінки закруглений і завжди з навареною хвилястою ліпною прикрасою.

Кухлі (2) зі скла «зеленої води», з трьохстрічковими ручками, на розеткоподібній підставці.

Стопки (2) невеликі розширені вгорі, на денцях яких помітні сліди від понтії.

Келихи (2). Відомо декілька варіантів посуду такого типу, але з досліджуваної території походить лише один – фрагмент ніжки-підставки келиха з масивним пласким дном, що забезпечувало стійкість посудини. Навколо вдавленого досередини дна хвилясто накладені одним або кількома шарами наліпи, які збільшують поверхню дна, тобто в більшості випадків такий декор має практичний характер. Серед українського скляного начиння XVIII – XIX ст. вироби з подібним оздобленням денця також зустрічаються не часто [8, с. 63]. Ця форма є типовою для XVI – XVII ст. і може слугувати одним з критеріїв датування українських скляних виробів.

Конічні чарки (2). Найчастіше зустрічаються на території посаду Богородицької фортеці чарки, орнаментовані горизонтально розташованими рядами дрібних, вертикально прокреслених ліній. Скло прозоре із зелено-блакитним відтінком, висота ніжки 15 см, діаметр основи – 5 см. Зразки аналогічних чарок зустрічаються серед виробничого асортименту Київських [2, с. 129 – 140] і Полтавських гут [11, с. 125 – 127] та датуються XVII ст.

Рис. 2. Скляний столовий та аптечний посуд з Самарі – Богородицької фортеці

До столового посуду відносяться фрагменти тарілки із фігурним краєм з яскраво-блакитного скла.

До третьої категорії – дрібних скляних виробів – відносяться аптечні вироби, до яких належать різноманітні пляшечки, флакони, ампули (2), слоїчки для мазей, малі — для видачі ліків і великі — для їх зберігання та колби [5, с. 66 – 72].

Технологічне скло представлене привінцевими частинами яскраво-зеленої та синьої чорнильниць-каламарів, прикрашених ліпними деталями. До нього ж відносяться віконниці – вироби круглі за формою, з бортиком.

Перелічені вище типи скляного посуду, що побутували в Україні в XVI – XVII ст., а саме: кулевидні, циліндричні та гранчасті пляшки, келишки, бокали і склянки – відомі в склоробстві за всіх часів і майже на всьому європейському просторі. На скляних виробах з українських гут XVI – XVII ст. помітне загальне прагнення склоробів до підсилення та ускладнення декоративної обробки перерахованих основних форм. Як і в Київській Русі, головну роль при цьому відіграють певні прийоми ліплення гарячої, ще в’язкої скломаси [13, с. 81 – 84]. Спосіб оздоблення посуду ліпним склом позначений багатством варіантів, але в основі його лежать традиційні навички витягування скла.

Розгляд форм гутного скла XVIII ст. слід почати з кулеподібних пляшок. При зіставленні різних видів простежується процес розвитку з кулевидної до форми сучасної пляшки. При цьому верхня частина посудини залишилась округлою, а низ зазнавав поступових змін. Перехідним типом між кулевидною і сучасною слід вважати пляшку, нижня частина якої немовби зрізана в процесі формування дна, що надає їй приземистого вигляду (10). Наступним кроком у розвитку форми пляшок є видовження нижньої частини [4, с. 288 – 308]. Так поступово виникла пляшка, яка подібна вже до циліндричних форм, але ще в значній мірі ґрунтується на сферичних елементах (15).

Пляшки – найбільш масові вироби у ХVIII ст. Серед них переважають вироби темно-зеленого кольору, хоча є й «зеленої води». Вони, зазвичай, товстостінні, асиметричні, дно мають кругле або багатогранне, ввігнуте до середини та зі слідами понтії. Місткості для рiдин (пляшки, слоїки тощо) походили від видутої або циліндричної порожнини з більш-менш витягнутою і доліпленою шийкою.

Бутиль (сулія) XVIII ст. відзначається особливими пропорціями — її вертикальні розміри лише незначно перевищують горизонтальні, що наближує його до попередніх типів. Але в сулії майже всі криволінійні елементи силуету замінено прямими лініями. Перед нами циліндрична пляшка, відома вже раніше в дещо простішому виконанні.

«Рейнські» пляшки, так звані «флейти» (2) – товстостінні бутлі для вина з великим поглибленням по центру дна (аналогічні голландським скляним посудинам XVIII ст.).

Кварти (2) – вироби чотиригранної форми об'ємом близько 1 л [9, с. 97], з плечима, що плавно переходять у шийку, дно у кварт було сильно ввігнуте до середини. Кварти мали, зазвичай, темно-зелений або брунатний колір.

IIIтофи (16), напівштофи (15) – найпоширеніший тип скляного посуду, за формою дуже подiбнi до кварт, але менших розмірiв і з більш пласким дном. Деякі, найбільш ранні, мають сліди від дерев’яних форм. Існують як прямокутні (10 – штофів; 9 – напівштофів), так і хрестоподібні у перетині (6 – штофів; 6 – напівштофів). Вони, як правило, бувають усiх вiдтінкiв зеленого кольору.

Що стосується відмінностей у формах пляшок та штофів в залежності від тих напоїв, які в них реалізувалися, то як у Західній Європі, так і в Росії майже до 1820-х років вся тара для харчових рідин – рослинних масел, оцту, різноманітних спиртних напоїв, лікарських мікстур – носила універсальний характер. Тобто, якщо з самого початку пляшку або штоф наповнили яким-небудь алкогольним напоєм, то потім посудина слугувала для самих різноманітних рідин. Деяке виключення існувало для пляшок, призначених для так званих штучних мінеральних вод, виробництво яких почалося в Швейцарії та Німеччині в 1782 р, а в Росії (вперше в Одесі) – в 1829 р. [4, с. 288 – 308].

Глеки (3) – посудини із злегка відігнутим вінцем, широке горло при переході в тулово прикрашене накладним розчленованим валиком. Денце виробу є круглою розеткоподібною підставкою.

До скляних виробів XVIII ст. відносяться й посудини для походів:

Баклаги (4) – посудини пласкої форми, із злегка відігнутим назовні вінцем. На плічках цих посудин є маленькі ручки. Денця їх овальної форми з поглибленням по центру і зі слідом від понтії.

Фляги (3) – посудини з відігнутим назовні вінцем. Овальні денця якої для стійкості обплетені скляним джгутом, що утворювало своєрідний піддон. Датуються XVII – XVIII ст.

Посуд для індивідуального вжитку налічував кілька видів: склянки, кухлі, чарки, кубки, келихи, бокали, стопки тощо.

Склянки були у дуже широкому вжитку, виготовлялися зі світлого чи скла «зеленої води» i мали переважно пласке дно (починаючи з середини ХVIII ст.). Вiдомі звичайнi (6) та грановані у верхній частині (3) склянки, які, зазвичай, прикрашались наліпками у вигляді вузьких смуг із защипами по стінках і широких смуг по краю денець або скляними наліпами-розетками.

Кухлi (9) були подiбними до склянок, але завжди мали ручку, просту однострiчкову або профiльовану (2-, 3-стрiчкову). Також стінки та денця кухлiв прикрашалися наліпками (вузькими чи широкими смугами) із защипами.

Чарки (стопки, шкалики) широко застосовуються у ХVIII ст. Трапляються чарки i стопки з однiєю чи навiть «о двух ручках» [10].

Келихи (3). Відомі за знахідками ніжок. Темно-зеленого скла на розеткоподібному піддоні, що декоровані наліпними горизонтальними смугами або вертикально розташованими канелюрами.

Кубки (3). З досліджуваної пам’ятки походять дві придонні частини та фрагмент стінки. Один − на розеткоподібному піддоні з поглибленням по центру і слідом від понтії, інший − на круглому піддоні з поглибленням по центру і слідом від понтії. Виділяється фрагмент стінки товстостінного яскраво-зеленого кубка, у верхній частині декорованого ромбами.

Циліндрична склянка і кухоль з часу свого виникнення зазнали невеликих змін. Змінилося лише ліплення підставки і ручки у бік спрощення [8]: раніше хвилясті обриси стають гладенькими. Інші кухлі відзначаються плавним переходом стінок у дно і вдало знайденими пропорціями підставки, на якій посудина легко і вільно удержує рівновагу.

До столового посуду, що походить з території пам’ятки, відносяться:

Ваза-кошик для цукру, яка представлена розширеною догори придонною частиною. Виріб «зеленої води» у нижній частині декорований наліпками.

Сільничка овальна з дрібногофрованими стінками, скла «зеленої води».

До категорії аптечні вироби відноситься посуд, серед якого домінують вироби з темно-зеленого скла.

Технологічне скло представлене дрібногофрованою привінцевою частиною чорнильниці синього кольору.

Протягом ХVІІІ ст. у виробництві скла відбулися суттєві якісні зміни. Вони торкалися складу скломаси, технології виготовлення листового і видувного скла, технік декорування виробів. Освоюється технологія відливання дзеркального скла на плиті з наступним прокатуванням і поліруванням [10, с. 99], в якій виготовлені й фрагменти дзеркал з Богородицької фортеці.

У ХVІІІ ст. набуло поширення скло, оздоблене гравіюванням та народним малюванням, про що свідчить, зокрема, і матеріал з досліджуваної пам’ятки. За фарбувальний матеріал для розписів правили легкоплавкі білі чи кольорові емалі – жовті, цеглясто-червоні, рожеві, блакитні, оливково-зелені. Розпис виконували пензлем. За цей час формується українська барокова орнаментика, характерна багатством рослинних мотивів, виробляється техніка мазкового розпису, притаманна українському народному мистецтву [10, с. 98]. Основним матеріалом для гутних виробів аж до середини XVIII ст. було зелене скло різних відтінків. Виробництво безбарвного скла в другій половині XVIII ст. зростає. Розквіт різнокольорового гутного скла припадає на середину ХVIII – початок XIX ст. [8, с. 139].

У XVIII ст. не втрачають свого значення й пластичні оздоби гутних виробів. Овальні баклаги та круглі карафки, які чим далі ширше входять у побут старшинсько-дворянських кіл та заможної частини міського населення XVIII ст., оздоблюють наліпками та гофрованими стрічками [2, с. 139]. Але особливої майстерності та художньої виразності у використанні пластичності гарячого скла українські гутники досягають у фігурному посуді.

Скляну тару як в Україні, так і в Європі XV – XVIII ст. використовували не тільки для вина, наливки, настойки, лікерів, бальзамів та спирту, але й для різноманітних масел, оцту, лікарського зілля, парфум, маринадів, а також сипучих речовин – табаку, маку тощо. Пиво в пляшки та штофи почали розливати при Катерині II, хоча перша спроба відбулася в останні роки правління Петра I [4, с. 288 – 308].

Зазначимо, що тільки в 1774 р. «Указ о клеймении питейных мер» впровадив «питейные меры», що визначали об’єми: відро дорівнює 10 штофам – 12,3 л, штоф = 2 пляшкам – 1,23 л, пляшка = 2,5 сотки (чарки) – 0,3 л (пляшка для вина – 1/16 відра, пляшка для хлібного вина та пива – 1/20 відра), сотка (чарка) відповідає двом шкаликам – 0,123 л [3, с. 13 ]. Існували міри і в Росії, і в Україні раніше, до указу, але вони дуже різнилися в залежності від регіонів. До того ж, документальні джерела свідчать, що поширеною була фальсифікація об’ємів кварт та пляшок, і робилося це за згодою між виробниками та шинкарями.

Оскільки вікна були важливим елементом пізньосередньовiчного житла, своєрiдним показником майнового стану хазяїна, оконниці становлять значну групу знахідок. В документах шибки називалися «окончинами», вставляли їх із бiлого та простого – зеленого (кольори бiлої i зеленої води), iнодi — блакитного скла, i мали вони переважно круглу форму. Шибки вправлялися в рами (з дерева чи олова), які могли бути глухими або відчинятися. Для рядового міщанина звичайною була глуха рама, з «частими переплетами», з двома круглими за формою шибками із зеленого скла [10, с. 87].

Таким чином, розглядаючи функціонально-типологічні видозміни скляного посуду протягом XVII – XVIII ст., приходимо до висновку, що на основі змін в моді, розвитку та змін технології виготовлення, декору, форм пляшок (від кулястої, циліндричної до прямокутної, хрестоподібної); склянок від циліндричних до конусоподібних; появи нових функціональних видів скляних предметів (сільничок, дзеркал тощо) можливе датування гутних виробів з Самарі – Богородицької фортеці.

Отже, за результатами дослідження, можемо стверджувати, що преважна більшість скляних виробів XVII ст. походить з південної території даної пам’ятки, що, напевне, пов’язується з функціонуванням у той час шинка, розташованого біля перевозу через р. Самара. Для території самої Богородицької фортеці скляний посуд на загал датується першою половиною XVIII ст. Зазначимо також, що інший датуючий матеріал не суперечить даним висновкам.

_________________________

1. Векленко В. Археологічне вирішення дискусії стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці / В.О. Векленко, В.М. Шалобудов, І.Ф. Ковальова // Український археографічний щорічник.— Вип. 8 – 9. – Київ-Нью-Йорк, 2004. – С. 190 – 221.

2. Виногродська Л. І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у XIV – XVIII ст. / Л. І. Виногродська // Археологія. – К. – 1997. – №2. – 129 – 140.

3. Депман И.Я. О мерах и метрической системе / И.Я. Депман – М., 1955.

4. Коваль В. Вместо предисловия (попытка классификации бутылок) / В. Коваль // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 14. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2005. – 416 с. – С. 136 – 138.

5. Ковальова І.Ф. Джерела про існування лазарету та аптеки у Богородицькій фортеці / І.Ф. Ковальова, В.М. Шалобудов // Гуманітарний журнал. – Зима- весна. – № 1 – 2. – Д.: НГУ, 2004. – С. 66 – 72.

6. Ковальова І.Ф. Нові дослідження посаду Богородицької фортеці / І.Ф. Ковальова, В.М. Шалобудов, В.О. Векленко // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – Вип. 1. – Д.: НГУ, 2005. – С. 21 – 35.

7. Ковальова І.Ф. Свідчення міжнародної торгівлі козацької доби з Присамар’я / І.Ф. Ковальова // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава. – 2/2002 – 1/2003. – С. 187 – 190.

8. Модзалевський В. Л. Гути на Чернігівщині / В. Л. Модзалевський. – К., 1926.

9. Пашковський О. Пізньосередньовічне скло поселення Леськи-Мис: спроба систематизації / О. Пашковський, М. Сиволап // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 14. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2005. – 416 с. – С. 95 –97.

10. Рожанківський В. Ф. Українське гутне художнє скло / В.Ф. Рожанківський – К., 1959.

11. Ханко О. В. Гутне скло ХVII – ХVIII століть з Полтави / О. В. Ханко // Археологічний літопис Лівобережної України. –№ 2. – 2001. – С. 125 – 127.

12. Харитонова О.В. Гутне скло ХVII – ХVIII ст. з посаду Богородицької фортеці / О.В. Харитонова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип. 16. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 168 – 172.

13. Шовкопляс А. М. Некоторые гутные стеклянные изделия из Киева / А.М. Шовкопляс // Культура средневековой Руси. – Л. – 1974. – С. 81 – 84.

Владимир Коваль (Харьков),

юрисконсульт Ч/п “Нью ком ЛТД”

Еще раз о стеклянной посуде. Сообщение

В античном, средне- и позднесредневековом стеклоделии существовали два способа изготовления стеклотары: 1) формовка начиналась с донной части с последующим формированием горлышка; 2) формовка начиналась с горлышка — это так называемый «half-pоst» метод, где «post» — это начальный набор горячей стекломассы на стеклодувную трубку, после чего стеклодув раздувал ее до необходимой величины повторно до половины «half» ее размера, вновь окунал в плавильный тигель для утолщения стенок будущего сосуда, результатом чего на плечиках образовывался валик. Известен с І в. до н. э., примерно с 55 – 65 гг., со времени изобретения стеклодувной трубки, предположительно в Сирии, и в Европе принесен крестоносцами после завершения крестовых походов после 1240 г., поэтому в литературе его называют «немецким».

Несколько слов о метрологии. Штоф — заимствование из нижненемецкого языка, известное с ХІІ в. Первоначально так называли металлические и деревянные кубки объемом примерно 800 мл.

В середине ХVІ в. в Германии, а чуть позднее — в Бельгии, Нидерландах, Австрии, с начала ХVІІ в. в Польше начинают изготавливать сосуды прямоугольного и квадратного сечения.

Что касается России, Украины, Белоруссии, то на их территориях питейные меры исчислялись от объема ведра, который очень отличался в разные периоды. Так, в ХVІ – ХVІІІ вв. ведро равнялось 10 – 12 кружкам, т.е. ≈ 13800 – 13923 мл, в 1621 г. «дворцовое» ведро в Москве = 12 л, в то время как в других областях их объем = от 12,5 до 14 л. В начале ХVІІІ в. «государево» ведро = 8 штофам, которые называли «осьмухами», т.е. штоф = 1/8 ведра, т.е. 1530 мл. В 1773 г. ведро = 12285 мл, штоф = 1/10 ведра, бутылка винная – 1/16 ведра, пивная и водочная бутылки = 1/20 ведра. Были и другие меры: полуштофы, четвертьштофы, полубутылки и бутылки объемом 1/80 ведра, т.е. ≈ 153 мл. В Эстляндии ХVІІІ в. штоф = 1,177 л, Лифляндии т. наз. «новый ригисный штоф» = 1,27527 л.

Что касается Украины, то в Правобережье действовали польские и литовские меры объема. Польские меры — это Канев = 5 гарнцам (гарцам), т.е. 9,425 л, гарнец = 4 квартам, т.е. 3776 л, кварта = 4 квартеркам = 944 мл, квартерок соответственно = 236 мл.

Литовские меры ХVІ – ХVІІ вв. — это шинковый гарнец, = 2 полгарнцам = 3,770 л. ( т.е., фактически это 1/4 российского ведра, принятого в 1773 г.) полгарнец = 2 квартом = 1,885 л соответственно кварта ≈ 943 мл. В отдельных местах Правобережья в 1-й четверти ХVІІ в. кварта = 1242 мл. В 1760-х годах на юге Волыни существовали кварта коренная ≈ от 942 мл до 1 л и обыкновенная кварта ≈ 820-840 мл.

Не меньшей пестротой отличалось и Левобережье. Так, на Стародубщине (Черниговская губерния) в 1724 г. российское ведро по одним данным = 14 квартам (кварта = 887 мл), по другим — ведро = 24 квартам, т.е. либо объем кварты был меньшим, либо ведро не соответствовало своему объему. Все это давало широкое поле деятельности для обмана покупателей, что делалось при участии магистратов. В г. Почепа кварта = 1035 мл, в г. Погара — 955 мл, в Шептаковской волости ведро = 20 квартам, в Новгороде-Северском — так же, на территории Гадячского полка и в Переяславе, где ведро по вместимости было вдвое больше российского, = 20 квартам. Были и другие меры — полкварты, четверть кварты. Вообще Украине больше присуще именовать прямоугольные, квадратные и аналоги европейським — восьмигранным (8-угольным) сосудам кварты. В то время как в России было принято нижненемецкое название «штоф», которое также именовали галенком. Конечно же были и другие более крупные меры, но они к стеклотаре, за редким исключением, отношения не имеют.

Так что говорить о каком-либо сходстве и различии штофов и кварт при их ручной (hand-made) выработке, когда каждый очередной сосуд, даже в незначительных деталях не был да и не мог быть похож на предшествующий, не приходиться. Хотя не исключено, что на более крупных гутах оснастка позволяла изготавливать прямоугольные и квадратные сосуды с большим единообразием. Так, известна гравюра немецкого приспособления для выделки сосудов 1679 г., которое состояло из 4-х медных пластин толщиной в 1 см, которые, передвигаясь легко, позволяли изготавливать такие сосуды. А вообще инструментарий стеклоделов-стеклодувов насчитывал до 17 приспособлений, включая огнеупорные тигли.

Вера Мирошниченко (Донецк), младший научный

сотрудник Донецкого областного краеведческого музея

Характеристика керамического комплекса поселений

среднего течения Северского Донца (XVII – XVIII вв.)

Целью данной работы является краткая характеристика керамического комплекса, происходящего с поселений XVII – XVIII вв., располагающихся в среднем течении Северского Донца (Явир, Святогорский монастырь, Казачья Пристань, Торская крепость). Большинство этих поселений представляли собой укрепленные населенные пункты или военизированные поселения, что было обусловлено особенностями исторического развития рассматриваемой территории. Все эти пункты на рубеже XVII – XVIII вв. играли важную роль в защите южных границ Российского государства.

Тор взял свое начало с небольшого острожка, построенного в 1645 г. на соленых озерах. Первый острожек просуществовал недолго, так как чугуевские казаки в ноябре 1646 г. преждевременно оставили его, и он был разрушен татарами. Городок Тор, возникший на его месте, в 1676 г. неоднократно подвергался нападениям и разрушениям. Согласно подробным описаниям Соляного городка 1684 г.[14. с. 9-10], Тора 1774 г. и плана Торской крепости 1776 г. она находилась на реке Колонтаевка, а восточная ее часть примыкала к озеру Кривому [11, с.128] В 2005 – 2007 гг. на территории "Красного городка", проводились археологические исследования остатков Торской крепости. За три года полевых работ была вскрыта площадь в 716 м. кв., выявлены культурные слои конца XVII – XVIII вв. Раскопки проводились совместно с Донецким областным краеведческим музеем и Славянским краеведческим музеем (под руководством Кравченко Э.Е., руководитель группы Шамрай А.В.) [9, 10].

К военным поселениям того же ряда, что и Торская крепость, относится Казачья Пристань. В 1684 г. на имя белгородского воеводы И. Шеина поступила подписанная царями Иваном и Петром грамота, предписывающая соорудить ряд укреплений (в дальнейшем – Торская укрепленная линия) [8, с. 47]. Между прочим, предписывалось перенести с прежнего места Маяцкий городок и построить его в устье реки Казенного Торца [14, с. 19]. Постройка данных укреплений была возложена на казаков Харьковского и Ахтырского слободских полков. Городок, построенный у старой Казачьей Пристани, имел шесть башен, из которых две были проездными. Протяженность его стен составляла 174 сажени. Ров, выкопанный вокруг, достигал шириной и глубиной 3-х саженей [15, с. 40; 12, с. 18]. Раскопки поселения производились экспедицией Донецкого областного краеведческого музея (1998, 1999, 2002 гг.) под руководством Кравченко Э.Е. [6, 5]. Отсутствие на территории Казачьей Пристани более поздней застройки сделало этот населенный пункт идеальным местом для проведения археологических исследований. Раскопками, которые велись здесь экспедицией Донецкого областного краеведческого музея, в 1998 – 1999, 2002 годах на Казачьей Пристани была вскрыта площадь около 1500 кв. м. Расположение раскопов на разных участках поселения позволило проследить в общих чертах размещение сооружений на памятнике, а также определить их характер. В целом обнаруженные сооружения свидетельствуют, что городок имел обычную для поселений такого типа планировку. В центре пространства, огражденного стенами, находилась большая площадь. Постройки же располагались по периметру.

Святогорский монастырь — одно из самых ранних поселений, совершенно особого рода. В начале своего существования он объединял в себе функции собственно монастыря (святого места) с функциями сторожевого и наблюдательного пункта. Среди исследователей велись споры по поводу определения времени его основания. Автор склоняется к тому, что датой основания монастыря надо считать начало 20-х годов ХVІІ в. (1621 – 1624 гг.) [2, с. 27; 1, с. 15]. Подтверждается эта датировка и данными раскопок под меловой скалой Святогорского монастыря. Наиболее ранние материалы, обнаруженные в сбросе мусора из окон пещер, относятся к XVII в. [3, с. 19; 4, с. 49]. Известно, что Святогорский монастырь возник на территории, находящейся за границами русского государства, на Крымской стороне, в тот период, когда эти земли славянским населением только начали заселяться. С самого начала монастырь возник как пещерный. С течением времени со Святогорской обителью происходит закономерный процесс, который много ранее наблюдался в монастырях Киевщины и других территорий Руси. С ростом и укрупнением окрестных населенных пунктов монастырь превращается в крупное хозяйство. По документам этот процесс отчетливо фиксируется с 80-х годов XVII в. Археологический материал, обнаруженный во время их раскопок, выгодно отличается от находок со всех окрестных населенных пунктов наличием большого количества высококачественной поливной керамической посуды и изразцов, качественных тонкостенных, а соответственно и более дорогих, стеклянных изделий [4, с. 48].

Поселение Явир представляет собой пример небольшого поселения хуторского типа, благодаря чему материалы, происходящие с него, особенно интересны и показательны при сравнении их с материалами более крупных населенных пунктов. Поселения Явир представляет собой многослойный памятник, расположенный близ пгт Дробышево Краснолиманского района Донецкой области [7, с. 87]. В центральной части поселения исследованы остатки наземного помещения (1) казацкого времени (размером около 8,0 х 6,0 м), в которой были зафиксированы остатки печи, имевшей изразцовую грубу [7, с.90]. Основная часть находок находилась в заполнении подпола помещения. Он имел в плане квадратную форму (4,0 х 3,75 м.) и глубину 2, 05 м. В нижней части сохранились остатки бревен нижнего венца, которые свидетельствуют о срубном типе конструкции стен подпола [7, с.92], под дерном в подземной части помещения найдена полушка образца 1718 г.

Раскопки на указанных населенных пунктах дали богатый и разнообразный материал, позволяющий получить общее представление о материальной культуре жителей этих поселений. Наиболее многочисленную, разнообразную и яркую категорию находок на указанных поселениях составила керамика. Керамический комплекс указанных поселений представляет все многообразие видов: это столовая и кухонная посуда, декоративная и строительная керамика, детские игрушки и керамические люльки.

При рассмотрении этих видов следует указать, что в данной работе не уделяется внимание строительной керамике, т.е. кирпичам. Находки кирпича XVIII в., представленные в материалах Святогорского монастыря и Торской крепости, требуют отдельного рассмотрения.

Кухонная и столовая керамика:

Керамическая посуда очень разнообразна и отличается высоким качеством. Абсолютное большинство фрагментов принадлежит тонкостенным сосудам, изготовленным на гончарном круге с большими оборотами, причем обращает внимание неоднородность керамического теста [8, с. 50; 7, с. 91; 11, с. 124]. Дорогостоящей поливной керамики найдено мало, количество фрагментов поливной посуды увеличивается в позднее время. Следует отметить, что при раскопках Святогорского монастыря поливная керамика составила довольно высокий процент, (что свидетельствует о том, что в данный период времени поливная керамика, благодаря относительно высокой цене, являлась предметом роскоши) [4, с. 44].

Горшки — наибольшее расширение диаметра их приходится на верхнюю треть, часть их имеет ребро в месте перехода от плечиков к тулову, большая часть имеет гладкие плечики. Венчики их невысокие, прямые или чуть отогнутые наружу. В тех случаях, когда горшки имеют ручки, они крепятся одним концом у венчика, другим — на плечиках, уплощенные в сечении. Согласно раз мерам, их можно разделить на три группы:

— К первой группе относятся горшки малых размеров – диаметр венчиков которых колеблется от 10 до 14 см, с наибольшим диаметром тулова 11 – 17 см.

— Ко второй группе относятся горшки средних размеров, диаметр их венчиков колеблется от 14 до 22 см, при наибольшем диаметре 17 – 25 см.

— К третьей группе относятся горшки крупных размеров, при диаметре венчика от 22 см и выше.

Орнаментация общая для всех размеров. Это в большинстве случаев описка, коричневая или красноватая. Украшены в основном венчик и плечики. Композиции горизонтальные — это сочетание полос разной толщины, волнистых линий, "запятых". Реже встречается прочерченный или пролощенный орнамент. Еще реже — штамп (Рис. 2, 9.).

Рис. 2

Особняком стоят находки фрагментов русских белоглинянных горшков, которые в небольшом количестве найдены на всех перечисленных выше памятниках.

Глечики — орнаментированы в основном опиской, в нескольких случаях пролощенным орнаментом, зачастую имеют относительно невысокое и широкое горло. Являются переходным этапом в эволюции форм от горшка к глечикам более позднего времени, встречаются и предметы более вытянутых пропорций (с датировкой середина — конец XVIII в.) (Рис. 2, 6-8) [8, с. 48; 7, с. 93].

Кубышки-тыквы — тяготеющие по своим формам к кувшинам (узкое высокое горло при широком тулове). Они представляют собой относительно редкую категорию материала. Целые экземпляры кубышек встречены в материалах раскопок Торской крепости (Рис. 2, 1, 2) [11, с. 122; 10; 9].

Макитры — встречаются сосуды среднего (диаметр венчика 17 – 25 см) и крупного (диаметр венчика 25 см и выше), встреченные типы относятся в основном к ранним (без выделенной шейки). Зачастую украшены опиской. (Рис. 2, 4, 5).

Крышки — представляют довольно многочисленную категорию материала, возможно еще и благодаря использованию их в качестве мисок. Их диаметр колеблется в пределах 16,5 – 22 см при средней высоте 6 – 8 см. Можно сказать о том, что использовались они для горшков первой и второй групп, некоторые из них, возможно, производились и распространялись в комплекте с горшками [7, с. 90]. Широкое распространение они получают в XVII – первой половине XVIII вв., позже они начинают выходить из употребления параллельно с увеличением ассортимента мисок и полумисок разного размера, что дополнительно свидетельствует в пользу активного использования их как столовой посуды (Рис. 1, 4 – 6).

Рис. 1

Миски, полумиски — многие имеют "огранку" (дугообразные обрезы) у дна. Имеют богатую орнаментацию: описка, полива, сочетание того и другого, штамп. В случае украшения опиской зачастую поля украшены концентрическими замкнутыми прямыми или волнообразными линиями, "зеркало" при этом либо не орнаментировано (Рис. 1, 2, 9), либо напротив имеет сложный орнамент с композиционным центром, сочетающий растительные и геометрические элементы. Многие украшены поливой зеленого цвета в сочетании со штампованным орнаментом (Рис. 1, 3). Некоторые сочетают частичное покрытие поливой с опиской, встречаются фрагменты, на которые полива нанесена пятнами ("фляндровка") [8, с. 52].

Кружки — относятся к категории редких находок, возможно потому, что наряду с ними на памятниках казацкого времени присутствует довольно большое количество стеклянных изделий того же назначения (стаканы, рюмки, кружки). Обнаруженные фрагменты кружек украшены опиской либо штампом (Рис. 2, 3), либо не украшены вообще. В материалах Святогорского монастыря встречены фрагменты поливной кружки.

Сковороды — редкая категория материала, встречаются фрагментарно и в небольшом количестве, целая форма была обнаружена при раскопках помещения, 9 (Торская крепость), датирующегося медными монетами (4 деньги и полушка) времен правлении Анны Иоанновны (1730 – 1740 гг.) [9; 11, с. 121], сковорода имела втулку для деревянной ручки (Рис. 1, 1).

Декоративная керамика представлена в основном печными изразцами. Изразцы (кахли), найденные на рассматриваемых нами памятниках, представлены большими количеством типов и разновидностей. Среди них присутствуют стенные, угловые и карнизные изразцы с растительным, геометрическим, растительно-геометрическим орнаментом. Встречаются орнаментальные композиции с двух- и четырехсторонней симметрией; выделяются сюжетные композиции. Значительная часть изразцов покрыта ковровым орнаментом, характерным для XVII – XVIII вв. (Рис. 3, 6,8 – 10, 12) [13, с. 4, с. 49; 7, с. 101; 8, с. 55]. Общей чертой изразцов является то, что все они в подавляющем большинстве светлоглиняные и неполивные.

Рис. 3

Стенные изразцы имеют в большинстве случаев подквадратную форму, в относительно небольшой их части прослеживается стремление к укорачиванию вертикальных сторон и приобретению прямоугольной формы. Существует также большое расхождение в размерах плиток изразцов.

Абсолютное большинство изразцов находят параллели на территории Украины. Близкие аналоги им можно встретить на Сумщине, Харьковщине, Полтавщине. Тем не менее, отдельные экземпляры повторяют русские образцы. Среди них особенно характерен изразец с изображением Георгия Победоносца, поражающего Змия (Рис. 3, 5). На нем святой показан без нимба в трехзубом венце, что свидетельствует, о том, что перед нами известное в русском искусстве изображение "Ездеца". Конь с всадником развернут влево. По всей видимости, мастер просто перепутал направление, при вырезании негатива на литейной форме. Также можно выделить фрагменты изразца с изображением двуглавого орла с цифрами "17+" под левой лапой (Рис. 3, 1). Этот сюжет, характерный для русского и в частности для московского изразцового искусства, распространился там еще в кон. XVI – нач. XVII вв. [13, с.]. Вероятнее всего, сюжетные изразцы находились в центральной части композиции грубы.

Ряд находок представлен карнизными изразцами. Это детали карнизных непрорезных изразцов, которые служили для украшения нижнего яруса печи и разделения орнаментальных поясов (Рис. 3, 2 – 4,11). Характерными их особенностями являются геометрический орнамент и прямоугольная форма.

Несколько фрагментов представлены частями "короны" — украшения верхнего яруса печи. Для нее характерны прорезные варианты, полностью аналогичные подобным непрорезным типам.

Широкое распространение этой категории материала свидетельствует о том, что для кон. XVII – XVIII вв. кафельная печь была достаточно распространена на нашей территории и не являлась редкостью, даже на таких небольших поселениях хуторского типа, как Явир.

Предметы быта представлены грузилами, игральными фишками, детскими игрушками и курительными трубками (люльками).

Игрушки — представлены свистунцами и антропоморфными фигурками.

Наибольшее количество предметов — свисиунцы, которые являлись, пожалуй, самой распространенной категорией детских игрушек на территории Украины, зачастую чуть ли не единственной игрушкой крестьянских детей и возможно самым желанным подарком. Кроме того, согласно поверьям, шум и свист отгоняет нечистую силу. Таким образом, свистунцы являются своеобразным оберегом для ребенка. Большинство свивтунцов имело зооморфную форму, в частности, изображали коня и конного всадника — этот вид очень распространен среди материалов XVII – XVIII вв. (Рис. 4, 10 – 12) [12, с.], в более поздний период изготавливаются свистунцы в виде других животных (особенно популярным стало изображение птичек). Игрушки-свистунцы изготавливались обычно гончарами.

Рис. 4

Антропоморфные фигурки — среди последних известны грубо вылепленные и обожженные в простой печи фигурки людей, которые, скорее всего, сделал кто-то из местных жителей (Рис. 4, 7 – 9). Особый интерес представляют две из них. Одна из них (Рис. 4, 9) в районе левого уха имеет отверстие, в котором ранее находилась серьга. Известно, что мода носить серьгу в левом ухе была воспринята на Украине довольно поздно, в середине XVIII в. До этого этот обычай широко бытовал среди донских казаков. Таким образом, фигурка должна была изображать казака-дончака.

Игральные фишки — изготавливались в основном из фрагментов изразцовой плитки либо из фрагментов поливной керамики, имеющей декоративный вид (Рис. 4, 5).

Курительные трубки (люльки) — представляют многочисленную и разнообразную категорию находок. Обычно они были богато орнаментированы. В качестве декора использовался штампованный орнамент, описка, полива (зеленая или желтая) (Рис. 4, 6). Из уникальных находок следует выделить изображение курящего трубку мужчины, вырезанное на круглой костяной вставке, найденной в Торской крепости [13, с.; 4, с. 50; 7, с. 103; 8. с. 57].

Грузила — для рыболовных сетей и ткацких станков, довольно многочисленная категория материала, в основном имеют веретенообразную форму, усеченную с двух сторон (Рис. 4, 1 – 4).

Таким образом, рассмотренный нами керамический комплекс представляет собой типичный комплекс керамики для поселений Восточной Украины. Значительная часть указанных керамических изделий, скорее всего, производилась в рассматриваемом нами регионе. В пользу этого свидетельствует факт наличия здесь в более поздний период крупных центров, специализировавшихся на производстве керамики. Продукция указанных центров имеет сходство с керамикой более раннего времени, происходящей с памятников указанной территории. Вне сомнений, рассматриваемый нами керамический комплекс имеет свои особенности, отличающие его от керамики других территорий. Определение этих особенностей требует детального анализа указанных групп керамического материала и сравнения их с материалами, происходящими с других территорий.

__________________________

1. Дедов В.Н. Святые Горы (от забвения к возрождению). — К., 1995.

2. Дідов В.М. Святогірська Свято-Успенська лавра. — К., 2005.

3. Кравченко Э.Е. Новые данные о Святогорском монастыре // Новые страницы в истории Донбасса. — Вып. 1. — Донецк, 1992.

4. Кравченко Э.Е. Бытовой комплекс Святогорского монастыря XVII в. // Материалы к 15-летию Славяногорского государственного историко-архитектурного заповедника. — Славяногорск, 1995.

5. Кравченко Э.Е. Отчет об охранных археологических исследованиях в Славянском районе 1998 г.

6. Кравченко Э.Е. Отчет об археологических исследования археолого-этнографической экспедицией ДОКМ в Славянском районе в 1999 году.

7. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В., Полидович Ю.Б. Поселение Явир в Среднем течении Северского Донца // Донецкий археологический сборник (ДАС). — Вып. 10. — Донецк, 2002.

8. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В. Материальная культура населения Среднего течения Северского Донца на рубеже XVII – XVIII вв. (по материалам раскопок поселения Казачья Пристань) // Святогірський Альманах. — Вып. 10. — Донецк, 2007.

9. Кравченко Э.Е., Цимиданов В.В., Шамрай А.В., Мирошниченко В.В., Петренко А.Н.. Отчет о работах археологической экспедиции ДОКМ в 2005 г.

10. Кравченко Э.Е., Шамрай А.В., Мирошниченко В.В., Петренко А.Н. Отчет средневековой экспедиции отдела охраны памятников археологии ДОКМ об исследованиях памятников археологии на севере Донецкой обл. в 2006 г.

11. Кравченко Е., Шамрай А.В., Мирошниченко В.В. Побутовий комплекс Торської фортеці кін. XVII – XVIII ст. // Історія запорозького козацтва: в пам'ятках та музейній практиці. — Запоріжжя, 2008.

12. Мирошниченко В.В. Детские керамические игрушки с севера Донецкой области // Літопис Донбасу 9. — Донецьк, 2001.

13. Мирошниченко В.В. Изразцы Торской крепости // Історія запорозького козацтва: в пам'ятках та музейній практиці. — Запоріжжя, 2008.

14. Пирко В.А. Северное Приазовье в XVII – XVIII вв. — К., 1988.

15. Пірко В.О. Заселення степової України у XVII ст. — Донецьк, 1998.

Анатолій Гейко (Опішне, Полтавщина),

молодший науковий співробітник Інституту

керамології — відділення Інституту народознавства НАНУ

Крем’яхи ХVІІ – ХVIIІ ст.

Серед знахідок ХVІІ – ХVIIІ ст. зустрічаються невеликі, округлої, рідше прямокутної форми уламки глиняного посуду, діаметром 2 – 4 см з обробленими краями. Наприклад, оброблені стінки глиняного посуду виявлені під час археологічних досліджень у центрі м. Полтава [15, 64, рис. 14:5, 11] та на місці колишнього Пушкарівського Вознесенського монастиря. Остання знахідка зроблена з кахлі, покритої зеленою поливою. Цю кахлю датують кінцем XVII ст. [13, 93, рис. 4:9]. Під час розкопок 2005 р. на місці будівельних робіт, що здійснювалися на подвір’ї Полтавського краєзнавчого музею (вул. Конституції, 2), крім різноманітних виробів із глини та скла знайдено 11 оброблених фрагментів кахлів, глиняних посудин та фаянсових мисок. До речі, територія, на якій розташований Полтавський краєзнавчий музей, входила до меж Полтавської фортеці XVII – XVIII ст. Виявлені артефакти відносяться до другої половини XVIII ст. [10, 14 – 15].

По цій же вулиці Конституції, 13 під час розкопок неподалік від місця, де знаходилися Спаські ворота Полтавської середньовічної фортеці, знайдено залишки господарських об’єктів ХVIII ст. У заповненні ями № 2 виявлено чотири оброблені стінки посуду та кахлів. Разом із ними знайдено монету «полушку» 1731 р., яка може датувати згадані предмети [14, 114 – 115, рис. 4:14 – 17].

В Опішному (Зіньківський район Полтавської області) по вулиці Панченка, де зустрічаються матеріали ХVII – XVIII ст., автором знайдено оброблений округлий черепочок. Він, імовірно, зроблений із стінки миски, що була покрита зеленою поливою [2, мал. 1:11].

Схожа знахідка, зроблена з посудини, покритої жовтою поливою, виявлена автором і в с. Шевченки (вул. Жовтнева, 20) Полтавського району Полтавської області. Точне датування предмета не встановлене, хоча разом з ним зустрічалися матеріали середини ХVІІІ – ХІХ ст.

На території Богородицької (Новобогородицької) фортеці (Дніпропетровська область) було знайдено 200 шт. крем’яхів «круглої форми діаметром 1,5 – 4,5 см, виготовлені з уламків стінок теракотового та полив’яного посуду». Знахідки відносяться до ХVII – першої половини ХVIII ст. [9, 58].

У Києві архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології Національної академії наук України провела дослідження на території Києво-Печерської лаври, в районі церкви Спаса на Берестові. Серед знахідок у залишках будівлі першої половини ХVІІ ст. були, як називає їх В.Гончар, «невеликі круглі глиняні пластини» з черепочків. На жаль, їх атрибуція залишилася не встановленою. Вони мали діаметр 2,4 і 3,5 см і були зроблені із стінок горщиків. Один з предметів виготовлений із посудини, що була покрита поливою та оздоблена орнаментом у вигляді ритованих «хвильки» та перехрещених навскісних ліній [4, 94, рис. 1 – 4].

На Черкащині, зокрема в Черкаському районі, черепочки округлої та прямокутної форми із глиняного посуду та кахлів походять з пізньосередньовічних поселень, що розташовувались біля с. Леськи [11, 302] та біля с. Червона Слобода [6, 68]. Кілька подібних речей зберігається у Чигиринському музеї.

На жаль, цим предметам археологи мало приділяють уваги. Дослідники, переважно, лише фіксують згадані знахідки, крім того, в українській археологічній літературі не існує єдиної назви для обточених черепочків. Навіть один й той же археолог може називати їх по-різному. Зустрічаються такі означення: «кружечок», «гральний кружечок», «гральні фішки», «буц» тощо.

Хоча назва цих предметів – крем’яхи – в етнографічній, довідковій та художній літературі добре відома, але її чомусь не використовують археологи. Наприклад, у словнику української мови Бориса Грінченка читаємо, що крем’ях — це «округленный по возможности кремешок, просто камешек или черепок, употребляющийся при игре в крем’яхи» [5, 302].

У словнику української мови за 1973 р. про крем’яхи читаємо: «1) крем’ях – гладенький камінець, який використовують діти для гри...; 2) рідко те саме, що і камінець» [12, 335]. Правда, у словнику не вказано, що крем’яхи робилися із уламків глиняного посуду чи кахлів.

Деякі археологи пишуть, що оброблені стінки посуду могли використовуватися для гри, але не пояснюють, як саме в неї гралися, хоча крем’яхи та гра за їх допомогою досить широко описана в етнографічній та художній літературі. Наприклад, Григорій Квітка-Основ’яненко у повісті «Пан Халявский» (вийшла в 1820 р.) крім вказівки на те, хто бавився в цю гру, подав назву, опис та відомості, з чого саме робилися крем’яхи [8, 212]. На основі цього твору можна прослідкувати, що гра в крем’яхи, яка широко побутувала серед дітей колишньої української козацької старшини ще в кінці ХVІІІ ст., у ХІХ ст. в дворянському середовищі занепадає. У неї продовжували розважатися діти селян та міщан. Слід сказати, що хоча гра зникла в 70 – 80 роках ХХ ст., але ще живуть люди, що в дитинстві грали в неї.

Гру в крем’яхи можна віднести до ігор маніпуляційного типу. Вона мала багато варіантів. Суть гри полягала в тому, щоб, підкинувши один або кілька крем’яхів, устигнути захопити в долоню (по черзі або разом) ті, що попередньо розкладались на землі чи коліні, і зловити підкинуті. Кількість предметів у грі складала 5 або 7 шт.

З етнографічної та художньої літератури відомо, що спочатку гра у крем’яхи була суто дівчачою [7, 39 – 40]. Пізніше, з другої половини ХІХ ст. у неї стали грати і хлопчики. Крем’яхи могли бути зроблені з обточеного черепочка глиняного посуду чи кахлі, шматка цегли; використовувалися камінці або кістки тварин тощо. Ними гралися на вигоні, на пастівнику, вдома тощо. Гра у крем’яхи, як правило, була мирною та спокійною.

Отже, з усього сказаного можна зробити наступні висновки.

1. На пам’ятках пізнього українського середньовіччя часто знаходять оброблені черепочки глиняного, фаянсового посуду та кахлів, які мали округлу, зрідка прямокутну форму розміром 1,5 – 4,0 см, які, без всякого сумніву, можна віднести до предметів дитячих ігор. Ці артефакти свідчать про існування даної гри у ХVІІ – ХVІІІ ст. у середовищі українських дітей.

2. На жаль, археологами поки що не систематизовано знахідки. Крім того, у більшості випадків дослідники не звертаються до даних етнографії, хоча саме етнографами записано забави в крем’яхи, у які грали за допомогою подібних черепочків.

3. Існуючий термінологічний різнобій у назвах цих предметів пов’язаний не тільки з недостатньою розробкою цього питання, а насамперед, з тим, що теоретичними розробками єдиних номенклатурних понять дослідники не займалися.

Слід сказати, що назви «кружечок», «гральний кружечок», «буц», «гральний жетон», «гральні фішки», «фішки», тощо лише дезінформують дослідників. Крім того, вони здебільшого штучні. Для визначення цих предметів найкраще підходить назва «крем’яхи», яка широко використовується в художніх, довідкових, етнографічних виданнях.

__________________

1. Гавриш П.А., Гейко А.В. Застосування оброблених уламків глиняного посуду доби пізньої бронзи – раннього заліза (за матеріалами Більського городища) // Український керамологічний журнал, 2004. – № 1. – С. 37 – 44.

2. Гейко А.В. Стародавнє знаряддя праці гончарів // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн. 2. – С. 275 – 278.

3. Гейко А.В., Гавриш П.А. Об использовании обработанных фрагментов керамической посуды // Интеграция археологических и этнографических исследований. – Алматы; Омск: Издательский дом «Наука», 2004. – С. 75 – 76.

4. Гончар В. Керамічний посуд часів козацтва на території Печерської лаври // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. – К.: видання Центру пам’яткознавства Академії наук України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, 1993. – С. 91 – 96.

5. Грінченко Борис. Словарь української мови. – К.: Наукова думка, 1996. – Т. 2. – 523 с.

6. Гугля В., Ляшко Ю. Пізньосередньовічні знахідки коло с.Червона Слобода Черкаського району // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Луганськ: Шлях, 2001. – Вип. 10. – С. 66 – 68.

7. Игры крестьянских детей в Купянском уезде. Собрал. П.Ивановъ (С предисловием проф. Н.Ф.Сумцова). – Х.: типография К.Счасни, 1889. – 81: ІІ с.

8. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Пан Халявский. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1956. – Т.4. – С. 191 – 417.

9. Маріна З. Типологія керамічних виробів ХVII – ХVIII ст. з території Богородицьком фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2005. – Вип. 14. – С. 55 – 60.

10. Луговий Р.С., Коваленко О.В., Верещака В.А. Звіт про археологічні розвідки на території Полтавського та Новосанжарського районів Полтавської області в 2005 р. // Науковий архів Полтавського краєзнавчого музею. – Ф. 03 – 475. – 83: 79 іл.

11. Сиволап Л.Г. Пізньосередньовічне поселення біля с. Леськи Черкаського району // V Міжнародна археологічна конференція студентів та молодих вчених. – К.: Видавництво поліграфічний центр „Київський університет”, 1997. – С. 301 – 303.

12. Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 4. – 840 с.

13. Соколова Л.М., Супруненко О.Б. Деякі археологічні знахідки з території Полтавщини (з нових надходжень до фондів ЦОДПА) // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 1997. – Ч. 1 – 2. – С. 90 – 94.

14. Ткаченко О.М., Яремченко В.А. Вивчення археологічних об’єктів козацького часу у Полтаві (за матеріалами досліджень 2007 р. по вул. Конституції, 13) // Археологічний літопис Лівобережної України, 2001. – № 1 – 2. – С. 110 – 116

15. Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2000. – №1 – 2. – С. 54 – 66.

Віктор Векленко (Дніпропетровськ), завідувач

учбової лабораторії археології кафедри

історіографії, джерелознавства та архівознавства

Дніпропетровського національного університету

Запорозькі натільні хрести XVIII ст.

з території Середнього Присамар’я

Багаторічні дослідження у Нижньому Присамар’ї колективу науково-дослідної лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету та краєзнавців-аматорів дозволили отримати і ввести до наукового обігу значну колекцію натільних хрестів XVI – XVIII ст., частина яких (Рис. 1. 1 – 4), за авторською інтерпретацією, визначена як тільники запорозького походження [1; 4]. Сьогодні з’явилася можливість поширити це визначення на нові надходження культових виробів з Середнього Присамар’я.

Рис. 1. Запорозькі натільні хрести XVIII ст.: 1 – 3 – з території Богородицької фортеці і її посаду; 4 – з території Ігренського півострову;

5 – 10 – з території с. Карабінівка XVIII – ХІХ ст.

Впродовж 2007 – 2009 років краєзнавцем-аматором О. М. Шульгою і науковим співробітником Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей О. Г. Яровим* було здійснено розвідки території колишнього с. Карабінівка Павлоградського району Дніпропетровської області. Сучасне село з тією ж назвою перенесене у ХХ ст. на 4 км на захід – південний захід. Внаслідок проведених пошуків отримано значні матеріали, у тому числі натільні хрести XVIІ – XVIII ст., всього – 14 екземплярів, частину з яких, а саме 6 екз., на підставі наших попередніх досліджень [2; 3], вважаємо предметами запорозького виготовлення чи побутування. Нижче подаємо їх опис.

Хрест № 1 — мідний, вирізаний із металевого листа (Рис. 1.5).

Збереглися горизонтальна і горішня частини вертикальної балки, нижня частина і вушко втрачені. Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно незначно розширеними балками, кінці яких зведені на кут. На лицьовому боці зображено вибитий зубильцем прямий латинський хрест, балки котрого прикрашені зубчастим візерунком. Середохрестя розділене чотирма групами по три промені кожна. В горішній частині – стилізоване зображення сяйва, по кінцях горизонтальної балки – викарбувані літери іс. хс. Вушко було зсувним, з лицьового і зворотного боків кінця вертикальної балки знаходяться канавки для його фіксації. Зворотний бік хреста без написів і зображень. Розміри: 20 х 34 мм, товщина – 1 мм.

Хрест № 2 – мідний, виготовлений в аналогічній техніці (Рис. 1.6). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками (горизонтальна – з 6 до 10 мм, вертикальна – з 7 до 10 мм угорі та з 8 до 12 мм унизу), кінці яких зведені у кут за допомогою волют. По периметру має окантовку смугою до 1 мм завширшки. На лицьовому боці вміщено внутрішній прямий латинський хрест 22 х 15 мм, вибитий зубильцем; на кінцях балок помітні сліди перпендикулярних ударів, самі балки прикрашені ледь помітною насічкою. Хрест стоїть на Голгофі, зображеній у вигляді карбованої гратчастої конструкції. У горішній частині вертикальної балки гравійоване стилізоване сяйво, на кінцях рамен – літери іс. хс. Втрачене вушко також було зсувним: на верхівці вертикальної балки з обох боків – канавки для фіксації. Зворотний бік не мав написів і зображень. Розміри: 55 х 38 мм, товщина – 0,5 – 1 мм.

Хрест № 3 — мідний, виготовлений у вищезазначеній техніці (Рис. 1.8). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками від 5 мм у середохресті до 10 та 12 мм (знизу), кінці котрих зведені на кут. Краї рамен декоровані кутовими фігурами, нанесеними зубчастим штампом, на нижній частині вертикальної балки до зубчастого кута прилягають дві невеликі зубчасті смужечки. На лицьовому боці вміщено вибитий зубильцем внутрішній прямий латинський хрест 20 х 16 мм, середохрестя розділене чотирма променями, написи відсутні. Втрачене вушко кріпилося за допомогою пайки. Зворотний бік без написів і зображень. Розміри: 39 х 32 мм, товщина – 0,75 мм.

Хрест № 4 — бронзовий, виготовлений у аналогічній техніці (Рис. 1.7). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками від 7 у середохресті до 11 мм по раменах та верхній частині вертикальної балки і від 9 до 13 мм (знизу); кінці балок, зведені на кут, декоровані кутовим прямокутним штампом.

На лицьовому боці вміщено внутрішній прямий латинський хрест 22 х 16 мм. Він вибитий тим же прямокутним штампом, що і у попередньо розглянутих виробах, зміщений від геометричних центрів балок. Написи відсутні. Втрачене вушко кріпилося за допомогою пайки; зворотний бік без написів і зображень. Лицьовий і зворотний боки мають ознаки термічного впливу. Розміри знахідки: 41 х 32 мм, товщина – 0,5 мм.

Хрест № 5 – мідний, так само вирізаний або вирубаний із металевої платівки та загладженими по краю ребрами (Рис. 1.9). Зовнішній хрест – латинський із лінійно розширеними балками (горизонтальна – з 6 до 10 мм, вертикальна – з 6 до 10 мм угорі та з 7 до 13 мм знизу), кінці яких закруглено і оздоблено кутом і волютами. На лицьовому боці викарбовано внутрішній прямий латинський хрест розміром 18 х 11 мм із середохрестям, розділеним чотирма промінцями; на кінцях рамен – написи іс. хс. У горішній частині вертикальної балки вміщено стилізоване зображення птаха, унизу – горизонтальна вісімка, яка слугує за символ безкінечності, та овал, котрий, можливо, позначає рибу – один із символів Христа. Втрачене вушко було зсувним: на верхівці вертикальної балки з лицьового боку знаходиться канавка для його фіксації, на зворотному – сліди пайки. Зворотний бік без написів і зображень. Розміри: 40 х 33 мм, товщина –1,5 мм.

Хрест № 6 – мідний, виготовлений в аналогічній техніці (Рис. 1.10). Зовнішній хрест за формою – латинський із лінійно розширеними балками (горизонтальна – з 5 до 11 мм, вертикальна – з 6 до 10 мм угорі та з 5,5 до 11 мм знизу), кінці яких зведені на кут. По периметру має гладенький обідок у 0,5 мм завширшки. На лицьовому боці вміщено вибитий зубильцем внутрішній прямий латинський хрест 25 х 17 мм, балки котрого прикрашені ледь помітною насічкою. Хрест стоїть на двопагорбовій Голгофі, вкритій стилізовано позначеною травою. Під Голгофою схематично зображена голова Адама. Верхній кінець вертикальної балки заокруглений і прикрашений стилізованим «сонечком» із сяйвом, на кінцях рамен – літери іис. хрс. під титлами. Втрачене вушко кріпилося за допомогою пайки. Зворотний бік без написів і зображень. Розміри знахідки: 46 х 36 мм, товщина – 0,5 мм.

Вищеописані натільні хрести з території Середнього Присамар’я, знайдені на місці колишнього села Карабінівка у межах колишніх Вольностей Запорозьких. Село засноване у 1778 р. надвірним радником Михайлом Івановичем Карабіновим разом із слободою Роздори (сучасне селище міського типу Синельниковського району Дніпропетровської обл.), котрий придбав у рангову дачу «старовинну запорозьку маєтність» між річками Самара і Нижня Терса. Згідно інформації, зібраній архієпископом Феодосієм (Макаревським), у середині XVIII ст. на цих місцях існувала велика кількість зимівників і хуторів запорозького козацтва [9, 670].

За формою, засобами виготовлення та оздобленням карабінівські хрести мають аналогії у подібних знахідках з Новобогородицької фортеці, Ігренського півострова і у хресті «із запорозьких поховань» зібрання Д. І. Яворницького колекції Дніпропетровського історичного музею. Всі вони схожі за зовнішньою формою із козацькими надмогильними спорудами Надпоріжжя і Північного Причорномор’я [6; 7; 10], датованими XVII – XVIII ст., тобто належність хрестів подібної форми до вживаних саме запорозьким козацтвом не викликає сумнівів. Однак виникає інше питання: який з цих двох виробів, – натільний хрест чи надмогильна споруда, – правив за взірець і, відповідно, був ранішим за часом? Відповіді на це питання поки що немає. Маємо констатувати, що широкі аналогії подібним тільникам як у досліджуваному регіоні, так і на території південної частини тогочасної Російської імперії невідомі. Єдина аналогія, на яку посилається відомий російський (м. Білгород) краєзнавець М. І. Геллерштейн, це срібний натільний хрест із невизначеним (за описом – ХІХ ст.) датуванням [5].

Наведений новий тип запорозьких натільних хрестів не є виключно єдиним зразком належності козацтва до православної християнської спільноти, оскільки населення Вольностей являло собою поліетнічний конгломерат, об’єднаний спільним світобаченням: до козацької громади входили українці, росіяни, поляки, волохи, а також представники іудейського та ісламського світів. При входженні до козацького середовища всі мали сприймати Символ віри і ставати православними, при цьому представники православних народів зберігали звичні їм натільні хрести, свідченням чому є згадуване вище зібрання Д. І. Яворницького «із запорозьких поховань», в якому присутні і російські хрести зазначеного періоду. У цьому контексті припущення О. Старіка щодо віднесення вищеописаних знахідок до культових виробів запорозького походження на підставі наявності у запорозьких некрополях і надмогильних споруд, схожих на російські натільні хрести XVII – XVIII ст. [8, 27], не може вважатися обґрунтованим, оскільки крім зовнішньої подібності ми звертаємо увагу і на техніку та матеріали виконання.

Тому, щоб наблизити до розв’язання дискусію [6, 26 – 27] стосовно форми і вигляду запорозьких натільних хрестів, маємо конкретизувати критерії віднесення натільного хреста до культових предметів запорозького походження: вирізаний із металевої платівки чи іншого матеріалу прямий латинський хрест із лінійно розширеними балками; лицьовий бік може нести в собі викарбуване або вирізьблене зображення латинського хреста із розділеним промінцями чи іншими фігурами середохрестям та написи іс. хс. або інші. Також можуть бути присутніми інші символічні зображення, як характерні для загально православного типу (гора Голгофа, голова Адама тощо), так і ті, що відображають особисте релігійне світосприйняття майстра (сяйво чи птах, як символ Святого Духа). Зворотний бік, у переважній більшості випадків, написів і зображень не має.

____________________________

1. Векленко В. О. Знахідки українських натільних хрестів у Середньому та Нижньому Присамар’ї // Січеславський альманах. Зб. наук. праць. – Д., 2008. – Вип. 3. – С. 87 – 94.

2. Векленко В. О. Православні старожитності з території Богородицької фортеці // Проблеми археології Придніпров’я. – Д., 2003. – С. 51 – 68.

3. Векленко В. О. Православні старожитності Орільсько – Самарського межиріччя (нові знахідки) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наукових статей. – Вип. 13. – К., 2004. – С. 202 – 205.

4. Ковальова І. Ф. Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. – Д., 2007.

5. Россия, православие, культура. Альбом к 1000-летию крещения Руси. – М., 1888.

6. Сапожников І., Шувалов Р. Типологія і хронологія кам’яних намогильних хрестів Північно-Західного Надчорномор’я // Дослідження археологічних пам’яток українського козацтва. – Вип. 1. – К., 1995. – С. 17-24.

7. Сапожников І.В. Кам’яні хрести Степової України (XVIII – перша половина XIX ст.) – Одеса, 1997.

8. Старік О. В. Пам’ятки матеріальної та духовної культури запорозького козацтва на території Південної України. Дисертація на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 – історія України. – Д., 2008. – Рукопис.

9. Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д., 2000.

10. Чергік Н. Колекція кам’яних хрестів та надмогильних знаків XVIII – ХІХ ст. фондової збірки Національного заповідника «Хортиця» // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наукових статей. – Вип. 16. – К., 2007. – С. 116 – 126.

Олександр Старік (Дніпропетровськ),

старший науковий співробітник відділу археології

Дніпропетровського історичного музею

ім. Д. І. Яворницького

Пам’ятки козацької доби в археологічних дослідженнях ДІМ 2008 р.

Вже четвертий сезон загін археологічної експедиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького (ДІМ) продовжує розкопки поселення ХVІІ – ХVІІІ ст. у с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області. Дослідження пам’ятника почалося у 2005 р. з археологічної розвідки.

Колекція речового матеріалу з Китайгородського поселення складається в основному з фрагментів гончарного та скляного посуду, кахлів.

Фрагменти гончарного посуду (горщиків, макітер, полумисків, мисок, покришок, кухлів, глеків) складають найчисельнішу категорію знахідок. Досить поширені уламки вінчиків, стінок та денець горщиків. Серед них основну групу складають типи, характерні для ХVІІІ ст.: вироблені з сірої чи жовтуватої глини, з невисоким ледь відігнутим назовні вінчиком. Як правило, у таких горщиків діаметр вінець співпадає з висотою (коливання у межах 2-х см), а ширина ручки не перебільшує 2,5 см. Орнамент нанесений, частіше за все, червоною чи коричневою опискою по вінчику та плечиках: повздовжні оперізуючі і хвилясті лінії, V-U подібні і поперечні риски.

Фрагменти чарок — досить рідкісна знахідка. Як правило, вони тонкостінні і, відповідно, зберігаються лише у вигляді маленьких уламків. Лише одна чарка з рожевою чашечкою, розписаною білим ангобом та прикрашеною рельєфними виступами, дає змогу визначити зовнішній вигляд цього виду посуду. Вона мала тонку, ангобовану ручку.

Відшукані окремі фрагменти та розвали покришок не орнаментовані, часто вкриті кіптявою, з однією петелькоподібною ручкою, в основному – сіроглиняні. Типологізувати реконструйовані екземпляри можна лише за розмірами. Перший тип покришок має діаметр вінець 17 – 20 см, а копитця — 4,5 – 6 см. Другий тип характеризується маленькими розмірами — 10 – 12 см (діаметр вінець), 3 – 4 см (діаметр копитця).

Серед невеликих керамічних форм відмітимо фрагменти іграшки (коника-свистунця). Вони розписані червоними та коричневими смугами. Вже звичними стали знахідки на розкопі крем’яхів. Зараз їх нараховується близько 100 одиниць. Цікаво, що серед них можна виділити два крем’яхи, що мали якесь особливе призначення у грі. Вони вкриті зеленою поливою, добре відшліфовані та більші за інші (d – 3,4 та 3,7 см). Привертає увагу фрагмент гральної фішки, зробленої з кістки. Її поверхня вкрита прорізаними концентричними лініями. Нижня та бічна частини загладжені. Реконструйований діаметр складає 1,5 см. За структурою матеріал фішки схожий на кістку мамонта.

З фрагментів виробів із скла цього сезону не вдалося зібрати жодної археологічно цілої форми. Реконструйований діаметр округлої віконниці з тонкого, зеленуватого скла, які побутували у ХVIІ – ХVIІI ст., складає 16 см. Фрагменти денець скляних посудин (скло зеленувате та блакитне) часто мають по нижньому краю хвилеподібні стрічки-наліпи.

Неабияку цікавість викликає знайдене на глибині 1,8 м (К-2Д) клеймо від скляної пляшки з написом ”сonstantia wyn” діаметром 3,4 см (Мал. 1). Відомо, що у 1685 р. губернатор Капської провінції Сімон ван дер Стель заснував на 2454 гектарах землі найбільш відомий виноградник Південної Африки – Groot Constantia. Там вироблялися білі та червоні десертні вина, які у ХVІІІ ст. були досить популярні серед європейської аристократії. Ми налагодили переписку з колекціонером старовинних пляшок з-під вина австралійцем Девідом Едні. В його колекції зберігається пляшка, що трохи різниться клеймом, яка датується 1835 р. За його даними, пляшки з подібними клеймами вироблялись на території Нідерландів. (http://antiquebottlecollector.blogspot.com/2005/12/constantia-wyn-1835.html).

Серед прикрас, якими користувалися мешканці Китайгорода у добу Запорозької Січі, не останнє місце займають намиста. Кілька скляних намистин (білого та червоного кольору) з округлим отвором підпрямокутні, п’ятикутні або округлі в перерізі. Поверхня однієї намистини розділена на дев’ять сегментоподібних граней. Враховуючи те, що всі вони знайдені неподалік одна від одної, можна припустити їх належність до спільної прикраси.

Мал. 1

Залізні предмети з Китайгородського поселення крихкі і дуже корозовані. Це оббивочні цвяшки з округлими голівками і квадратними ніжками (max розміри – 5,3 х 1 см); ключ з округлим вушком; окуття возів – витягнуті, масивні смуги з загостреним краєм та підпрямокутним отвором; кресало овальної форми; фрагмент серпа (руків’я з частиною леза). Доволі поширеною знахідкою на пізньосередньовічних поселеннях є фрагменти підків від чобіт дугоподібної форми із загнутими виступами.

Не дивлячись на певне різноманіття і оригінальність форм та типів керамічного посуду ХVІІ – ХVІІІ ст., що побутували на території Приорілля, привертає до себе увагу окрема група виробів. Вона виділяється наступними критеріями: виробництво із сірої добре вимученої глини, тонкостінність посудин, як правило, залощена поверхня та нанесений за допомогою штампа або зубчастого коліщатка орнамент. Вінця цієї групи посуду зазвичай прикрашені рельєфними оперізуючими лініями. Фрагменти вказаного посуду, які знайдені на розкопі, характеризуються маленькими розмірами, значною крихкістю та деякі з них вкриті кіптявою. Все це ускладнює реконструкцію форм та типів даної групи.

На даний час можемо вести мову про такі типи посуду цієї групи: горщики, глеки, макітри, полумиски та миски.

Горщики. Зібрана частина такого горщика має дещо відігнутий назовні вінчик, рельєфні оперізуючи лінії по вінчику та прорізані оперізуючи лінії по плечиках і тулубу. При переході плечиків у тулуб простежується характерний зовнішній злам. По плечиках штампом нанесений орнамент у вигляді перехрещених “гратчастих” ліній, перемежованих рисками, схожими на вершини вписаних один в один трикутників. Висота горщика – 14,5 см, діаметр денця – 10 см. Фрагмент вінчика з прилеглими стінками подібного горщика має рельєфні оперізуючі лінії по вінчику та плечиках, а також сегментовидні вдавлення та перехрещені риски, що утворюють "грати", нанесені штампом (d вінчика – 16,5 см). За орнаментом виділяється вінчик з рельєфними валиками, прикрашений на переході у плечико штампами у вигляді двох паралельних рисок, перемежованих усіченими ромбами. Кілька фрагментів стінок гончарних посудин також орнаментовані подібним чином.

Глеки. Стосовно глеків ми поки впевнено можемо говорити про дві відтворені форми. Вони представлені двома екземплярами, спільним для яких є зигзагоподібні та прямі вертикальні лінії лощення по тулубу та шийці, а також рельєфні оперізуючі лінії по вінчику та плечиках. Діаметр вінець майже не різниться – 13,5 та 12 см. Другий екземпляр виділяється кількома рядками штампованих рисок по плечиках, а також наявністю ручки. Крім того, нами відшукано кілька фрагментів вінець трьох глекоподібних посудин, які об’єднує наявність зливу. Вони мають виділені, ледь нахилені назовні вінця. На двох із них орнамент нанесено штампом (”грати” та хвилясті лінії) на випуклій частини горловини, тоді як збережена частина третьої посудини має пряме горло, прикрашене канелюрами та штампованою ”хвилею”.

Миски. До результатів минулорічного польового сезону належить реконструйований профіль сіроглиняної миски. Вона має прикрашені канелюрами вінця та вкриту із середини смугами лощення поверхню. Спостерігається характерний зовнішній злам. Знайдено також кілька фрагментів вінець, що за своєю товщиною та кутом вигину по відношенню до тулуба теж можна зарахувати до цього типу посуду. Вони як ззовні, так і зсередини прикрашені штампованим орнаментом (Мал. 2).

Мал. 2

Полумиски. Зібрано профіль товстостінного полумиска (вінця з прилеглими стінками і денцем; 19,5 х 9 см). Глина сіра, з рослинними домішками. Зовні поверхня полумиска вкрита плямами кіптяви. Вінця загнуті всередину. Зовні по вінцях та під зламом видно оперізуючі рифлені смуги. Зсередини над зламом прорізана хвиляста лінія.

Макітри. До цього типу посуду можемо віднести чотири фрагменти кераміки. Два з них прикрашені орнаментом, нанесеним під вінцями зубчастим коліщатком, один вирізняється прокресленою хвилястою лінією з середини вінчика. Останній фрагмент має оригінальний, нанесений штампом орнамент у вигляді кіл з рисками, що чергуються.

Про сталість виробництва посуду цієї групи місцевим населенням може свідчити частина горщика, виявленого під час розкопок експедицією ІА АНУРСР у 1990 р. слов’янської землянки ХІІІ ст. на п-ві Ігрень Самарського району Дніпропетровської області (зараз зберігається у фондах ДІМ). Цей фрагмент має аналогічну форму, колір глини та частково орнамент.

Враховуючи витонченість і елегантність форм, щільність орнаменту, вважаємо, що виділена група посуду використовувалась досить заможними верствами населення. За способом виробництва та аналогіями вказану групу, на нашу думку, слід датувати кінцем ХVІІ ст.

До неординарних предметів належить віяло (К-2Г; Ш.8). Воно складене, складається з 14 знайдених кістяних (зроблені із стегна великої рогатої худоби) платівок. Віяло було зламане в давнину на дві частини, тому повністю зібрано лише чотири платівки довжиною 11,8 см та максимальною шириною 1,4 см. Платівки скріплювались знизу мідним штифтом, між яким та каркасом було продіта перламутрова шайба для запобігання тертя. Залишків екрану віяла не збереглося (зазвичай робився з шовку, паперу, мережива тощо). Складене віяло набуває популярності на території Російської імперії у ХVІІІ ст. (Мал. 3).

Мал. 3

Таким чином, отриманий під час розкопок матеріал дозволяє розширити погляд на повсякденне життя та заняття населення сотенного містечка Китайгород у ХVІІ – ХVІІІ ст. Переважна більшість знахідок датується серединою ХVІІІ ст.: фрагменти гончарного і скляного посуду, кахлів, віконниць тощо. Можемо стверджувати, що в цей час відбувається розквіт поселення. Про це свідчить і побудова місцевих церков (50-ті рр. ХVІІІ ст.). До ХVІІ ст. належать окремі екземпляри димленого посуду залізних речей, кахлів.

Зараз пам’ятка знаходиться під загрозою знищення: розкоп минулого сезону було закладено на городі місцевої жительки з її дозволу. Можливість продовження досліджень виглядає досить примарною.

Досліджуючи під час розвідки берег Каховського водосховища, один із загонів археологічної експедиції Дніпропетровського історичного музею в районі с. Іллінка (колишня назва частини села – Грушівка) Томаківського району Дніпропетровської області натрапив на пізньосередньовічний цвинтар. Ця місцевість цікава з огляду на те, що вона пов’язана з останніми роками кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, про якого тут ходить багато оповідок. Побіжне дослідження цвинтаря (розвідка мала іншу мету) дало попередні дані про наявність 5-ти грецьких, 2-х мальтійських, 1-го латинського і 1-го трилистного хрестів. Найбільшу цікавість викликав хрест грецького типу із викарбуваною датою: 1781 р., а також подібний за типом меморіал із нанесеним на ньому у техніці заглибленого рельєфу мальтійським хрестом.

Ольга Брель (Чигирин), завідувачка відділу

«Музей археології» НІКЗ «Чигирин»

Археологічні дослідження середньовічного Чигирина

Найдавніші згадки про Чигирин належать до першої половини ХVІ ст. Про нього говориться як про один із козацьких зимівників. Магдебурзьке право Чигирин отримав у 1592 р., перебуваючи у володінні черкаського старости Олександра Вишневецького. У ревізії 1622 р. читаємо: „Замок той над рікою Тясмином, на горі високій, скалистій... До нього брама, вежа дерев’яна, а башт високих три, біля неї паркан з дубового дерева..., в ній комор замкових немало, світлиць дві на долі і на горі дві”[4, 6].

Зростання Чигирина і перетворення його на одну з могутніх фортець ХVІІ ст. пов’язане з ім’ям Богдана Хмельницького. Чигирин стає резиденцією гетьмана, а в роки українсько-польської війни 1648 – 1657 років – фактичною столицею України. Важливе стратегічне положення міста вимагало зміцнення оборонних споруд, що часто руйнувалися під час набігів татар та турків, походів поляків.

Фортеця на Замковій горі неодноразово перебудовувалася і реконструювалася. У середині ХVІІ ст. мандрівник Павло Алеппський зазначав, що Чигиринська „міська фортеця не має собі рівної по всій країні козаків по своїй височині, величині гори, на якій вона побудована, по своїй обширності боліт і води, що її оточують. З цієї причини вона дуже могутня. Однак зараз зруйнована” [4, 11]. Проте уже невдовзі турецький мандрівник Евлія Челебі залишає яскраві враження від замку: „Зараз це міцна фортеця, що має три ряди стін. Розташована на землях польських, вона знаходиться під владою гетьмана Дорошенка і має сорок тисяч озброєного війська. Цитадель її стоїть на стрімкій скелі. Навкруги фортеці три ряди непрохідних ровів... Фортеця розташована на великому острові, наліво і направо від нього перекинуті наплавні дерев’яні мости. В цитаделі стоять будинки солдат-козаків... Там же арсенал, чудові гармати, монастир із дзвіницею, схожою на башту” [7, 82 ]. У нижньому місті Челебі нараховує десять тисяч будинків з верхніми поверхами, а також 27 дзвіниць.

Смерть Б.Хмельницького стала початком занепаду Чигирина. Роз’єднані українські землі, часті чвари власних гетьманів, боротьба за Україну Польщі, Туреччини, Росії знекровлювали український народ та його столицю. І хоча в 1677 р. фортеця була відбудована на зразок найновіших оборонних споруд Європи за проектом військового інженера Патріка Гордона, уже в 1678 р. вона була знищена в результаті руйнівних турецьких походів.

Хоча Чигирин часто згадувався в історичних працях, проте археологічно довгий час не вивчався. Вперше залишки фортеці на Замковій горі були досліджені на початку ХХ ст. відомим археологом В.В.Хвойкою. Йому вдалося відкрити кам’яну споруду, що складалася з двох паралельних стін і йшла вглиб гори. Біля підніжжя гори дослідником була відкрита ще одна кам’яна споруда, продатована В.В.Хвойкою ХV – ХVІ ст. На жаль, через відсутність прив’язок, залишків споруд та креслень сучасні археологи так і не змогли визначити місця його розкопок [2, 37 ].

У 1953 р. на території замчища в Чигирині були проведені архітектурно-археологічні дослідження під керівництвом Г.Н.Логвина. Було розкопано фундаменти однієї з веж та виявлено залишки потужної оборонної стіни ХVІ – ХVІІ ст., що була викладена із місцевого каменю-пісковику [4, 10]. У 1972 – 1973 роках розвідки і розкопки в Чигирині здійснила експедиція у складі київських археологів Р.О.Юри та П.А.Горішнього. На схилах гори в шурфах і траншеях часто траплялись кахлі, уламки жолобкової цегли, фрагменти керамічного посуду ХVІІ ст., покритого зеленою і жовтою поливами. У траншеї, закладеній у нижньому місті, крім численних уламків посуду, кахлів та цегли ХVІІ ст., були виявлені залишки згорілого житла [1, 120].

З 1989 р. на території м. Чигирина працювала Чигиринська експедиція під керівництвом П.А.Горішнього. Протягом 1989 – 1992 років були продовжені дослідження гетьманської фортеці, зокрема башти Петра Дорошенка. Розкопано підземну частину бастіону Дорошенка і відкрито три його приміщення. На схилі Богданової гори виявлені залишки фундаментів невеликої церкви. На плані Патріка Гордона вона позначена як Петропавлівська церква і, за свідченням автора цього плану, тут був похований Київський митрополит, сподвижник Петра Дорошенка Йосип Нелюбович-Тукальський [1, 120].

У 1993 – 1994 роках на території Нижнього міста було проведено охоронні дослідження на площі для будівельного майданчика під спорудження музейного комплексу м. Чигирина. Під час робіт виявлено давнє кладовище. Було відкрито й досліджено 263 поховання, що датуються ХVІІ ст. В процесі роботи експедиції проводились розвідки в Нижньому місті, велись пошуки оборонної башти під горою. Також були обстежені залишки валів і рову в південній частині міста [2, 185].

Археологічні роботи в Чигирині було продовжено у 2004 р. експедицією ЧДПУ ім. Т.Г.Шевченка та Сіверського інституту регіональних досліджень. Першим об’єктом вивчення була зовнішня територія бастіону Дорошенка на схилі Замкової гори. Дослідження показали, що майже всі шари ґрунту біля бастіону вміщають залишки знищеної кам’яної споруди – каміння та тиньк. Вони також мають крутий нахил на схід природним схилом [5, 1].

Другим напрямом археологічних досліджень 2004 р. стало підтвердження об’єктивної наявності і виявлення дійсних параметрів церкви Петра і Павла. В результаті частково розкопано дві стіни церкви: західну і південну. Археологічний матеріал із заповнення церкви (фрагменти кераміки, скляного посуду, віконниць, ікон, кіоту) вказує на те, що церква Петра і Павла була зруйнована під час пожежі 1678 р. під час турецьких походів на Чигирин [5, 2].

У 2006 р. цією ж експедицією завершено дослідження площі церкви св. Петра і Павла; визначено місце вибуху, в результаті якого будівля була зруйнована. Також виявлені залишки цегляної конструкції у вівтарній частині, можливо, печі [6, 10].

Другим об’єктом археологічних розкопок 2006 р. було вивчення території уявного місцезнаходження Польського посольства ХVІІ ст. на колишній Посольській вулиці.

Результати дослідження показали, що на описаній території відсутні об’єкти, які можна б пов’язати з фундаментальними будівлями польського посольства. Крім того, цю частину міста з невідомих причин не можна назвати густонаселеною в ХVІІ ст. Можливо, адміністративні будівлі знаходились ближче до Богданової гори, а на площі перед ними розташовувались тільки господарчі та невеликі житлові будинки [6, 16].

У 2005 – 2006 роках експедицією Черкаської археологічної інспекції під керівництвом Д.П.Куштана проводились науково-дослідні розкопки, метою яких було виявлення і подальше дослідження залишків резиденції і військової канцелярії гетьмана Б.Хмельницького. За два роки розкопками було охоплено значну площу території Нижнього міста. В результаті виявлено понад десять археологічних об’єктів, більшість з яких відноситься до періоду середньовіччя. Важливим результатом стало виявлення слідів давньої вулиці, вздовж однієї зі сторін якої і були розташовані всі житлові та господарчі об’єкти. Вулиця проходила паралельно до берега Тясмину і, напевно, вела до церкви Петра і Павла під Замковою горою. Два з виявлених жител датуються серединою – третьою чвертю ХVІІ ст., інші два – кінцем ХVІІ або початком ХVІІІ ст., і одне — кінцем ХVІІІ – початком ХІХ ст. Одна із досліджених споруд з кам’яним підвалом, датована серединою – третьою чвертю ХVІІ ст., співпадає з локалізацією гетьманської резиденції на основі архівних та історико-архітектурних досліджень. Навряд чи це є залишки самої резиденції, зважаючи на її досить скромні розміри. Вірогідніше за все, вона могла входити до комплексу споруд гетьманської резиденції і могла слугувати військовою канцелярією, на користь чого свідчать виявлені тут кахлі з монограмою [3, 120].

З уже існуючих археологічних матеріалів вимальовується обличчя козацького столичного міста. Предмети побуту, прикраси та залишки одягу, відкриті на цвинтарі, дають уявлення про життя та побут мешканців середньовічного міста. Залишки фортифікаційних споруд на Замковій горі та в Нижньому місті розповідають нам про рівень військового мистецтва української держави ХVІІ ст., що вдосконалювалося в постійній боротьбі з ворогом. Наявність на території міста багатьох церков та монастирів свідчить про високий духовний рівень козацького суспільства, а також про те, що Чигирин був одним із непохитних осередків православ’я в боротьбі проти покатоличення українського народу.

Сподіваємось, що майбутні дослідження Чигирина дадуть ще більш багатий археологічний матеріал, який репрезентує колишню козацьку столицю на належному рівні та розкриє виняткову роль Чигирина в історії державотворення України.

____________________

1. Горішній П.А. Археологічні дослідження в Чигирині // Археологічні дослідження на Черкащині. – Черкаси, 1995.

2. Кузьмич Н.С. Археологічні дослідження Чигиринщини в ХІХ – 50-х роках ХХ ст. // Історичний феномен чигиринського краю: Матеріали наук.-практ. конф. Нац. іст.-культ. заповідника «Чигирин». 3 – 4 жовтня 2001 р. – К.: ТОВ «Видавництво Аратта», 2003.

3. Куштан Д.П., Назаров О.В., Дяченко О.В. Звіт про науково-дослідні археологічні розкопки у центрі м. Чигирина, рятівні розкопки у м.Черкаси та розвідки на території Черкаської області за 2006 рік. – Черкаси, 2006.

4. Логвин Г.Н. Чигирин – Суботів. – К., 1954.

5. Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Новик Т.Г. Звіт про виконання наукових археологічних робіт на території резиденції Богдана Хмельницького в м. Чигирин в 2004 р. – Чигирин, 2004.

6. Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Скороход В.М. Звіт про виконання наукових археологічних робіт на території Посольської вулиці та церкви Петра і Павла в м. Чигирині в 2006 р. – Чигирин, 2006.

7. Челеби Э. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника ХVІІ века. – Вып.1. – Земли Молдавии и Украины. – М., 1961.

В’ячеслав Шерстюк (Полтава), старший

науковий співробітник Центру охорони та

досліджень пам’яток археології управління

культури Полтавської облдержадміністрації

Говтвянське та Гребінківське городища

пізньосередньовічного часу на Полтавщині

У 2007 р. під час проведення охоронних розкопок курганів поблизу м. Гребінка та с.Говтва були оглянуті рештки двох пам’яток давньорусько-пізньосередньовічного часу. Крім їхнього безпосереднього польового обстеження було здійснено й історико-джерельну розвідку стосовно їх історії та розвитку, результати якої й представлені вашій увазі.

Гребінківське городище. Укріплене селище давньоруського та пізньосередньовічного часів в м. Гребінка знаходиться в ур. Городище, на території загальноосвітньої школи № 2, по вул. Городищенській. Пам’ятка відкрита Ю.Ю.Моргуновим у 1980 р.1.

Рештки укріплення розміщені на мисовому виступі лівого берега р. Гнила (Сира) Оржиця, з півдня обмеженому природнім схилом та яром, утвореним функціонуванням невеликого глиняного кар’єру, поруч із дорогою (Рис. 1:1). Західна частина мису з городищем дещо вдається до долини річки, найменший кут нахилу рельєфу спостерігається зі сходу, де горизонталі спадають повільно, поступово понижуючись до долини неподалік протікаючого струмка ― лівого притоку річки Гнила Оржиця. Розміри мису, та й самого укріплення, складають приблизно 130 м з півночі на південь та 110 м із заходу на схід. Східною межею пам’ятки, у зв’язку з неможливістю встановлення точного краю, прийнята асфальтована міська дорога. Остання, до речі, була раніше бродом-переїздом.

Рис. 1

На сьогодні на території пам’ятки добре помітні невисокі насипи валів висотою до 0,5 – 0,65 м, що ще простежуються з південної та західної сторін. Досить добре помітні сліди ескарпування невисоких схилів, особливо із західної сторони. У цьому ж місці виділяється ще кілька деталей оборонного характеру. Так, від ескарпу городища відходить невелика рівнинна площадка шириною не більше 10 – 12 м, що закінчується до долини річки ровом. Останній простягається, що цікаво, не в обвід укріплення, а майже прямою лінією з півночі на південь, уздовж берега.

Останнє може пояснюватися тим, що в цьому місці, на вказаній вище вузенькій площадці, у давні часи розташовувався в’їзд до городища. Ще й на сьогодні збереглися сліди його використання. Перетин валу для в’їзду зроблений посередині західних укріплень. Слід зауважити, що з південно-західного боку від краю городища відходить земляний природній (чи насипаний ?) останець. Так чи інакше, останній мав вдале розташування, тому що міг прикривати під’їзну дорогу на більшій відстані.

Переважна частина території місцерозташування пам’ятки задернована, на ній розміщені будівлі школи, відбудована церква, невелика присадибна розорювана ділянка поблизу останньої. Більш численніші та виразніші матеріали, зібрані на території південного посаду, що розташований на рівній поверхні надзаплавної тераси річки, на північ від підвищення.

Серед знахідок із території самого городища та його посаду превалюють, переважно, уламки посуду, кахлів та побутового сміття кінця ХVІІ – ХІХ ст. Поміж них можна виділити уламки вінець димлених чи білоглиняних тонкостінних горщиків та макітер із ручками, що мають ребро зсередини (Рис. 1:7-9). Плавно профільованих вінець, більш характерних для ХVІІ ст., дуже мало (Рис. 1:6). Орнамент двох типів: штампований чи прокреслений на першому типові, ангобований у вигляді хвиль та ліній ― на другому. Інші типи посуду малочисленні, з них можна виділити вінце тонкостінного рифленого глека (Рис. 1:10). Уламки кахлів прикрашені переважно рослинним орнаментом, рідше ― в поєднанні із зеленою поливою ззовні (Рис. 1:11). Численні фрагменти й гутних виробів, зокрема ― вінце стакана (Рис. 1:12).

Ці матеріали свідчать про інтенсивну життєдіяльність поселення з рубежу ХVІІ – ХVІІІ ст. і до сьогодення. А про функціонування селища на цьому місці і в давньоруський час свідчать хоч і нечисленні, але репрезентативні матеріали із фондів Гребінківського краєзнавчого музею та цьогорічних розвідок (Рис. 1:2 – 5).

У даному випадку маємо чітке підтвердження дати виникнення пізньосередньовічного поселення на даному місці відносно виявлених археологічних матеріалів та відомих історичних джерел. Козацьке селище, точніше кілька поселень, на місці сучасної Гребінки, сягає своїм корінням десь 1689 р., коли в цей час лубенський полковник Лук’ян (Леонтій) Свічка «купує в дар» від пирятинського сотницького уряду територію по Сухій Оржиці «почав від шляху, котрий іде на Коломійці у вершини ріки з її пологами, і за селище Малютинське…»2. До цього ніяких даних про заснування на цьому місці селища, а тим паче укріпленого, немає.

Потім він заселяє тут землі, на яких виникають села Малютинці, Городище, Короваї, Каївка і різні хутори. За заповітом, після його смерті у 1699 р., старшому синові разом з іншими селами відійшли «хутір над р. Оржицею, прозиваємий Городищем, зі всіма угіддями аж вниз Корніївни»3.

Варто відзначити й те, що за реєстром Лубенського полку 1729 – 30 років значиться як досить велике вже для того часу село Городище у власності грунського сотника Гадяцького полку Іллі Олександровича Милорадовича, так і осаджене слобідкою в 1698 р. полковником, попереднім власником і самого села, бунчуковим товаришем Василем Свічкою «Пусте Городище»4, з чого можна зробити висновок про існування на цьому місці решток укріплень ранішого часу, до заселення наприкінці ХVІІ ст. Передане воно було тому ж І.Милорадовичу за універсалом І.Мазепи 24 жовтня 1699 р. При описі названий як «хутір над річкою Оржицею, що називається Городищем»5.

Про заснування розглядуваного селища Городище ще в часи Визвольної війни 1648-1657 рр., на думку деяких дослідників, могло свідчити існування Городищенської сотні Лубенського полку6. Але все ж таки, як показує перелік населених пунктів сотні, сотенного центру в Городищі, майбутній Гребінці, не було: центр цієї сотні містився у містечку Городище (Многа), на місці сучасного однойменного села Чорнухинського району.

Трапилося це не пізніше 1720 р., що підтверджується універсалом гетьмана І.Скоропадського на підтвердження прав. До 1708 р. ще на той час хутір під власністю Свічок7.

Існування тут до ХVІІ ст. старого «пустого городища» підтверджується реєстровими документами, і черговий раз свідчить на користь існування в Гребінці давньоруського укріплення. Та й сама назва урочища ― Городище, за яким потім прозване було й козацьке селище, не могло взятися з пустого місця. Останні топоніми, як свідчать матеріали Полтавщини, доволі надійно пов’язуються із рештками оборонних споруд раніших, давньоруських, часів.

Говтвянське городище. Вперше історію розвитку містечка Говтви розкривали В.Г.Ляскоронський та Л.В.Падалка ще на початку ХХ ст. Складені ними плани городища різні за змістом. Значно точніший, інформативніший, є план В.Г.Ляскоронського8 (Рис.2:2). Неточності та невизначеності у плані та описах Л.В.Падалки пов’язані з тим, що вони складалися не самим дослідником, а його інформаторами9 (Рис. 2:1). Для відображення сучасного стану пам’ятки теж було складено окомірний план (Рис. 2:3).

Рис. 2

Саме городище розміщене між східною околицею с. Приліпка та південно-західною теперішнього с. Говтва Козельщинського району, на краю високого корінного правого берега р. Псел, у надзвичайно вигідному в стратегічно-оборонному плані місці, в урочищі Шар-гора. Як виявилося, фортифікаційні споруди Говтвянського городища ще й на сьогодні добре збереглися, причому з усіх боків. Розміри головного укріплення з півночі на південь становлять 430 – 300 м, із заходу на схід — 410 м (площа — майже 15 га), збережена висота валу становить 1,0 – 3,0 м (переважно 1,0 – 1,5 м) у різних ділянках. Рів у більшості частин заплилий, читається погано, а із західного боку взагалі знівельований ґрунтом оплилих решток пізньосередньовічних садиб. Останні розміщуються ланцюжком з півночі на південь уздовж західної частини валу. Із західної сторони вони обмежені неглибоким заплилим ровом глибиною до 0,5-0,7 м. Він позначений і описаний ще В.Г.Ляскоронським (Рис. 2:2). Дослідник відзначав тут й інтенсивно розорюваний невеликий вал10, що на сьогодні майже ніде не простежується.

Незначні за розміром, позбавлені будь-яких інших додаткових укріплень, ці вал та рів наштовхують на думку, що вони будувалися нашвидкуруч чи для одноразового використання. Не виключено, що ці решки оборонних конструкцій є описуваними С.Величком тинами чи загородями, за якими боронилися козаки від татарської армії в 1696 р.11 (див. далі). Підтверджують це й численні шматки свинцю неправильних форм (певно, картечі), сконцентрованих саме в районі цих укріплень, більше до південної сторони, та свинцеві кулі (Рис. 3:10 – 11), що траплялися переважно дещо на відстані від них, на полі поряд з сучасним цвинтарем.

Рис. 3

Цікавим виявився огляд східної частини археологічного комплексу. Відразу ж за крутосхилом яру знаходиться невелика полога рівнинна ділянка гласіси, шириною від 20 до 70 м. Залишків рову тут не помітно. Далі слідує ще одна черга ескарпу, тепер вже не такого високого, але все ж доволі крутого. Вже у пониззі долини р. Псел, в глибині півострова, утвореного меандром, в ур. Поділ, помітне лінійне скупчення курганоподібних підвищень неправильних форм. Найбільш вірогідним є їх інтерпретація як буртів — решток селітроваріння. Певно, ґрунт для виварювання брався не з валу, а густо всіяних навколо високих курганів. Про Говтву як один із найбільших центрів селітроваріння на Полтавщині свідчать як майдани та бурти, наведені вище документи, так і знахідка на городищі масивного фрагменту стінки чавунного селітроварного казана (Рис. 3:14).

За ескарпованими схилами з верху до підніжжя простежується кілька вузьких витягнутих понижень, подібних до провалів підземних ходів. Останні — не рідкість для даної пам’ятки, і відносяться вони, скоріш за все, до пізньосередньовічного часу. Про численні печери на Шар-горі повідомляли Л.В.Падалку і його інформатори12. У виявленому провалі такого лазу на території городища було зроблено зачистку оголень. Культурні нашарування досить чітко розподілялися на два стратиграфічні горизонти. Перший, що сягав від дерну до глибини 0,55 м, представляв, за знахідками, рештки життєдіяльності міста в епоху пізнього середньовіччя. Нижче і до рівня 0,8-0,9 м відзначені й давньоруські матеріали.

Слід зауважити, що територія укріплення Говтвянської фортеці розділена навпіл ґрунтовою дорогою. По обидва її краї, в межах городища, знаходяться невеликі підвищення, певно, зроблені для оборони в’їзду. Рештки самого в’їзду до городища й на сьогодні добре помітні серед укріплень західної сторони фортеці.

На ділянці давньоруського посаду та у місці скупчення найбільш ранньої пізньосередньовічної кераміки було закладено шурф, що показав потужність культурного шару до 0,8 м, та присутність поряд з пізньосередньовічним шаром — давньоруського.

Серед доволі значного за кількістю речового інвентарю виділимо найбільш представницьку добірку кераміки. Про існування на Шар-горі селища наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. свідчить вінце горщика цього часу із орнаментом, защипами ззовні по краю та крайкуванням зеленою поливою (Рис. 3:1). Як і більшість наступних знахідок розвинутого ХVІІ ст., він трапився на місці давньоруського посаду городища (Рис. 2:3). Майже повністю з цієї ділянки походять вінця димлених тонкостінних горщиків та макітер другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., прикрашених геометричним штампованим орнаментом у вигляді рядів зигзагів, відбитків штампу, хвиль, і т. ін. (3:2 – 4, 6). Посуд представлений переважно глиняними горщиками та макітрами, але трапляються уламки глиняних мисок (Рис. 3:5), тарілок, сковорідок і їх ручок (Рис. 3:8), чавунного тонкостінного казана (Рис. 3:9), численні фрагменти гутного скла.

Доволі значні за кількістю зібрані нумізматичні знахідки дозволили, з доповненням датуючих керамічних матеріалів, простежити напрямки розширення посаду сотенного центру. Так, нечисленними, але найдавнішими, стали монети, знайдені в районі закладання шурфу, за межами пізньосередньовічного рову, саме на місці розташування давньоруського посаду. Це мідний польський (литовський) солід «боратинка», срібна копійка-«чешуйка» та полушка (1719 р.) Петра І (Рис. 3:17-18). Дана ділянка пам’ятки поза межами укріплення заселена була самою першою поза городищем.

Найбільш численними монетні знахідки виявилися на курганоподібних підвищеннях ― рештках будівель між давньоруським та пізньосередньовічним ровом та валом. Представлені вони, майже виключно, міддю Російської імперії ХVІІІ ст. Окремо стоїть лише ризький шведський солід Христини Августи Вази (1632 – 1654 рр.) (Рис. 3:15). Інші ― це деньги (2) та полушка Анни Іоанівни, дві деньги Єлизавети Петрівни, уламок п’ятака Катерини ІІ. Можна висловити думку про інтенсивний початок обживання простору за городищем лише з початку ХVІІІ ст., після останніх інтенсивних татарських навал наприкінці попереднього століття.

Найпізніші за часом карбування й обігу монети трапилися на ділянках, прилеглих до сучасної дороги, на захід від центральної частини укріплення. Як помітно з плану В.Г.Ляскоронського, ще на початок ХХ ст. на цій території існували значні за площами садиби. Підтверджують їх існування в ХІХ – на рубежі ХІХ-ХХ ст. й монетні знахідки цієї епохи. Серед них можна виокремити дукач, виготовлений зі срібних п’яти копійок Олександра ІІІ.

Серед інших індивідуальних знахідок ― уламок глиняного важка, просте бронзове кільце, деталі оббивок посуду, бронзові ґудзики, окуття лопати з гвіздком-заклепкою, та інші (Рис. 3:7, 12-13, 17). Їх виявляння й на досить значній віддалі від городища, аж до протилежного кінця урочища, свідчить про інтенсивне освоєння Шар-гори у ХVІІІ ― на початку ХХ ст. Саме починаючи з ХХ ст. містечко занепадає майже повністю, і його жителі перебираються у заплаву Псла.

Тепер кілька слів до історії розвитку городища на Шар-горі з документальних джерел. Найдавніші згадки епонімів Говтви, як населеного місця, так і гідроніму, з’являються на рубежі ХІ – ХІІ ст. на сторінках давньоруського літописання (зокрема, під 1095 та 1111 рр.)13.

Уперше після києво-руського та післямонгольського часу населене місце Голтов згадується в середині ХVІ ст. серед канівських уходів. За люстраціями у 1552 р. ряд канівських уходів розташовувався при впадінні р. Хорол у Псел, на місці древнього (уже на той час) поселення «Голтов», і перебували в оренді Драба14. У «Книге Большому Чертежу», одній з найяскравіших пам'яток картографії другої чверті XVI ст., що відображає поселенську традицію більш раніших часів у заселеності даного регіону, на Пслі серед малочисельних населених пунктів названий і Голтов15.

Таким чином, зважаючи на наявні джерельно-історичні відомості та зібраний у різні часи археологічний інвентар можна стверджувати про давньоруські корені виникнення міста Голтов-Говтва16. Як показують дослідження, майже всі пізньосередньовічні поселення Полтавщини, що заселялися з ХVІ – першої половини ХVІІ ст. та мали вже на цей час укріплення, розміщувалися на території давньоруських городищ та використовували їх фортифікації.

Надалі слобода Олтва значиться в акті люстрації 1616 р. серед населених місць вже Черкаського староства17. Тоді ж, за даними В.Кривошеї, у Говтві мешкало 730 чоловік. Це менше ніж, приміром у Черкасах, але вже більше, ніж у Чигирині. А процент тут «непослушного» люду (козаків) був найбільший серед усіх інших пунктів (майже 96 %)18. Ці дані говорять на користь інтенсивного заселення Нижнього Псла наприкінці ХVІ ― на початку ХVІІ ст. козаками.

У 1622 р. ще раз згадується містечко Говтва, тепер вже разом із містечком Манжелія, серед населених пунктів Capitaneatus Czerkasiensis (Черкаського староства) Київського воєводства19. До 1624 р. «селітри коло р. Хорола, Псла, … Голтви» К.Вишневецький захоплює і приєднує до складу своїх маєтностей у Черкаському старостві. Приблизно з 1630 р. уже містечко Голтва перебуває у складі Вишневеччини20. Хоча під 22 липня 1644 р. зустрічаємо передачу Потоцькими своїх черкаських “добр”, у т.ч. Говтви, Омельника та Остап’я королівському фаворитові Адаму Казановському21.

Під 1638 р., в описах повстання Острянина, Говтва згадується як городок22. Цікавим є одне джерело першої половини XVII ст., а саме — записка Путивльського воєводи Никифора Плєщєєва до Розрядного приказу у Москву про хід селянсько-козацького повстання під проводом Якова Острянина. Він згадує про стояння козаків поблизу Говтви табором в чистому полі, тоді як поляки з німецькими найманцями розташовувалися в Голтві на горі23. На карті другої третини XVII ст. відомого французького інженера Г.Л. де Боплана Говтва показана значним, найбільшим у цьому мікро регіоні, городком на Пслі24.

Знову до центра уваги Говтва потрапляє наприкінці ХVІІ ст. у зв’язку з бойовими подіями. Із літопису С.Величка дізнаємося, що кримська та білгородська орди із Петриком, попаливши кілька міст на території Полтавського полку, пішли до Говтви. Послані проти них три козацькі полки: Полтавський, Миргородський, Гадяцький. Лубенський полковник Леонтій Свічка звільняти Говтву від татарського нападу не пішов, зробивши відписку про відхід татар, дізнавшись від язиків про велику кількість татар, зупинилися в Говтві. Спроби відбити прибувши орди не дали результатів. Бої проходили спочатку на «голтвянських околицях», а потім козаки захищалися «в голтвянських городах за тинами». Захоплення і облога містечка була відмінена, і татари відступили через відомість про наближення основних військ на чолі з Мазепою25.

Містечко Говтва в другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. відіграє надзвичайно велику роль на теренах Лівобережної України, адже у цей час у цьому регіоні не згадується більше жодного, навіть дрібного населеного пункту. Найближчі у долині Псла — це Хорол і Яреськи, та й вони активно розвиваються лише з другої чверті – середини ХVІІ ст.

Описані дослідження та спостереження розкривають певні закономірності в традиції заселення Посульсько-Псільського регіону з давньоруського до козацького часу, доповнюють наші відомості про пізньосередньовічні об’єкти Полтавщини двома непересічними пам’ятками.

________________________

1 Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы / Материалы и исследования по археологии Днепровского Левобережья. Вып. 2. ― Курск: ИА РАН, КГОМА, 1996. ― С.49, рис. 1:37.

2 Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVІІ – ХVІІІ вв. // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. Книга одиннадцатая / Издана под редакциею А.М.Лазаревского. — Киев: Типография Корчак-Новицкаго, Михайловская улица, дом № 4, 1896. — С.48.

3 Там само. ― С. 49.

4 Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку // Український архів. Видає Археографічна комісія Всеукраїнської академії наук. — Том 4. — Київ: з друкарні Всеукраїнської академії наук, 1931. — С.25.

5 Там само. ― С. 106 – 107.

6 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648 – 1941 рр.) Довідник з історії адміністративно-територіального поділу / Упорядник В.Н.Жук та ін. / У 2-х кн.— Полтава, 2002. — С. 19.

7 Генеральне слідство… ― С. 25, 106 – 107, 109 – 110.

8 Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы по течению рр. Псла и Ворсклы // Труды XIII АС. — Москва, 1907. — Т.I. — Рис. 26; Ляскоронський Василь. Городища, кургани і довгі (змієві) вали за течією рр.. Псла та Ворскли: Вид. 2 – е, репр., доп. — Передмова Супруненка О.Б. — Полтава: Археологія, 1995. — Рис.26.

9 Падалка Л.В. О древних городках, городищах и насыпных валах на территории нынешней Полтавской губ. // Труды Полтавской Ученой архивной комиссии. ― Полтава: Типография Дохмана, 1905. ― Вып.1. ― С. 191 – 192, рис. № 9.

10 Ляскоронский В. Г. Городища … С. 160, рис. 26.

11 Величко Самійло. Літопис. ― Київ: Дніпро, 1991. ― Т.2. ― С.515.

12 Падалка Л.В. О древних … ― Рис. №9.

13 Полное собрание Русских летописей. Т.1. Лаврентьевская летопись. Изд-е 2-е. — Ленинград: Изд-во АН СССР, 1926 – 1928. ― Ств. 249; Полное собрание Русских летописей. Т.2. Ипатьевская летопись. Узд-е 2-е. ― Санкт-Петербург: Типография М. А. Александрова, 1908. ― Стп. 265 – 266.

14 Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: исследования и материалы. — Полтава: т-во печатного дела, тип-я бывш. Дохмана, 1914. — C. 51, карта.

15 Супруненко О. Пам’ятки археології Полтавщини у джерелах XVI – XVII ст. // Козацькі старожитності Полтавщини. — Полтава: в-ня ЦОДПА, 1994. — Вип. 2. — С. 136 – 137.

16 Ляскоронский В.Г. Городища.. С.158 – 159; Падалка Л.В. Прошлое… ― С.34 – 35; Коринный Н.Н. Переяславская земля Х — первая половина XIII века. — Киева: Наукова думка, 1992. — С.56, 254, та ін.; Ляскоронський В. Городища … ― Прим. на с. 47.

17 Падалка Л.В. Прошлое… ― С. 54.

18 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси з історії козацьких полків. – Київ: ВД «Стилос», 2004. ― С. 80.

19 Селянський рух на Україні (1569 – 1647 рр.) Зб. документів і матеріалів. — Київ: Наукова думка, 1993. — С. 182.

20 Падалка Л.В. Прошлое… ― С. 71, 75.

21 Кривошея В. Генеалогія … ― С. 59.

22 Селянський … ― С. 284.

23 Селянський … ― С. 294, док. № 223.

24 Боплан Г.Л. де. Опис України. — Київ: Наукова думка, 1990. — Карта.

25 Величко С. Літопис. ― С.515; Лазаревский А.М. Исторические … ― С. 48.

Євген Калашник (Полтава), співробітник, магістрант

Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Перша Маяцька сотня: деякі риси матеріальної культури

(попереднє повідомлення)

У 2007 р. до полтавського Центру археології краєзнавцями з с. Лівенське І.В.Бовкуном та С.А.Андрущенком була передана виразна колекція предметів ужитку кінця XVII — початку XVIII ст. та рубежу XVIII — XIX ст. Старожитності були зібрані у ході розвідок в урочищах на південній околиці с. Маячка, центру сільської ради Новосанжарського району Полтавської області. Місцевість, звідки походять знахідки, навесні 2008 р. була оглянута автором. Отримана колекція дозволяє проілюструвати відомості щодо заселення краю в кінці XVII ст. та його матеріальної культури.

Історичні відомості про Поорілля та маяцький край, зокрема, у XVII — XVIII ст. надає С.Величко, описуючи колонізацію регіону вихідцями з Правобережжя та її причини1. В кінці ХІХ ст. узагальнюють та розширюють ці відомості у своїх працях О.Лазаревський та Л.Падалка2. Другий дослідник подає карту уходів3, яка локалізує два з них, адміністративно приналежні Черкаському замку, ще в другій чверті XVII ст. на місці пізнішого виникнення Маячки. Ґрунтовні дослідження з історії та пізньосередньовічної археології краю проводили Г.П.Заїка з сином А.Г.Заїкою4. Результатом їх досліджень стала монографія “Українська лінія”5. Деякі аспекти урядування в Пооріллі висвітлені В.О.Мокляком6. Окремі відомості з історії сотенного містечка Маячка, що знайшли відображення в “археологічному літописі” краю, увійшли до енциклопедичних довідників про Полтавщину7. Випадкову знахідку з території маяцької фортеці — невеликий димлений горщик, датований другою половиною XVII ст., введено до наукового обігу в 1997 р8.

Територія, обрана для досліджень у зв’язку з надходженням знахідок, займає близько 1 кв. км і розташовується в 1,5 км на південь від сучасного с. Маячка, в урочищі Войнівка (на карті середини ХІХ ст. позначено як село). Місцевість являє собою підвищення лівого берега старої течії р. Оріль в оточенні приорільських озер та урочищ, що також детально вказані на карті ХІХ ст. — Кривого, Вел. Півневого, Святого, Калашничкового та Мал. Паньківського. Характер місцевості свідчить про перепланування її людиною для потреб оборони. При обстеженнях було виявлено сліди людської діяльності у вигляді решток обвалування, ескарпів на прибережних схилах природного підвищення, земляного насипу (вірогідно, маяка), на правому березі стариці прослідковуються укріплення реданного типу. Окрему лінію фортифікаційних споруд, вірогідно, являла система рукотворних каналів-приток головної течії р. Оріль, яка вимагає детальнішого дослідження.

Ареал знахідок, датованих пізньосередньовічним часом, відповідає території, обмеженій залишками укріплень на лівому березі стариці Орелі. Умовно колекцію досліджуваних старожитностей можна поділити на наступні групи:

— керамічні вироби: фрагменти горщиків, мисок, іншого посуду, а також дрібної та декоративної пластики;

— фрагменти посуду з гутного скла;

— залізний інвентар господарського призначення: мотики, молотки, ножі та ножиці, сокири, замки та ключі й ін.;

— ужиткові речі з металу: наперстки, ґудзики, пряжки, чобітні підкови, деталі металевого посуду, предмети військового вжитку, персні й каблучки, індивідуальні знахідки нумізматичного характеру та ін.

Керамічний посуд за характером виробництва можна поділити на дві хронологічні підгрупи — ту, що датується XVII — початком XVIII ст. (уламки горщиків, мисок, невеликого глечика і невеликої посудинки типу піали — рис. 1), та належну до XVIII ст. (уламки горщиків, полумисків, покришки, чашки — рис. 2). Це, відповідно, фрагменти типових димлених посудин різних відтінків сірого кольору, з лощеним, прорізним або штампованим орнаментом (11 екз.) та світлоглиняні, прикрашені пасками, ляпками, кривульками чи комами рудим, брунатним або червоним ангобом (19 екз.). Орнаментація деяких фрагментів мисок має аналогії серед посуду полтавського гончарного осередку9. Серед керамічного посуду, в обох хронологічних підгрупах, переважають форми, датовані XVII — початком XVIII ст.

Рис. 1. Керамічний посуд Рис. 2. Керамічний посуд

XVII — початку XVIII ст. першої пол.. XVIII ст.

Оригінальним доповненням до групи керамічного посуду є значна кількість ігрових фішок, так званих крем’яхів або буц, характерних для пізньосередньовічних пам’яток. Фішки з Маячки виготовлено зі стінок сіродимлених та ангобованих горщиків (15 екз.), а також з мисок (13 екз.). Чотири фішки було виточено з лицьових пластин кахлів.

Декоративна кераміка представлена п’ятьма фрагментами кахлів. Кахлі коробчасті, лицьові, теракотові або сіроглиняні. Два уламки, прикрашені рослинним орнаментом, не датуються. Два, з килимовим орнаментом, доцільно датувати рубежем XVIII — XIX ст. Фрагмент геральдичної кахлі із деталями зображення орла за аналогіями орнаменту з Києва та с. Свиридівка10 можна широко датувати від XVI до початку XVIII ст. Проте, для досліджуваної місцевості, доцільно віднести знахідку до другої половини вказаного періоду, тобто до другої половини XVII — початку XVIII ст.

Дрібну пластику представляють знахідки фрагментів люльок (5 екз.), з яких один зберігся майже повністю (Рис. 3.6), та дитячих 300 й орнітоморфних іграшок (Рис. 3.7, 8), орнаментованих або неорнаментованих ангобом та поливою (9 екз.). Всі вироби дрібної керамічної пластики, за характером орнаментації, можна датувати кінцем XVII — XVIII ст.

Отже, група керамічних виробів, в основній масі, датується другою половиною XVII — початком XVIII ст.

Посуд із гутного скла (Рис. 3.9, 10) представлений фрагментами штофів, пляшок, чарок та інших форм, що широко датуються XVII — XVIII ст. (всього 28 екз.).

Рис. 3. Декоративна, дрібна керамічна пластика, керамічний та скляний посуд

Господарські знаряддя, виготовлені із заліза (Рис. 4), репрезентовані великими та малими мотиками з робочою кромкою довжиною від 10,6 до 18,0 см, із пласким у профілі круглим обухом діаметром від 2,2 до 2,6 см (4 екз.), деревообробними інструментами: стамескою, клинами, долотом, обухами сокир датування яких потребує уточнення, молотками. Цікавою є знахідка навершя молотка зі штампованим малюнком — вірогідно, тавром майстра — чотири кола зіставлені у ромбічну композицію на верхній площині та по одному на інших сторонах чотирикутного виробу (Рис. 4.1). До цієї ж групи відносяться ножі (3 екз.) та уламок пружинних ножиць, путо з фрагментом витого ланцюга та інші знаряддя. Окремо в даній групі слід виділити ключі та нависні замки (5 та 3 екз., рис. 5.2), датувати які цілком доречно кінцем XVII — XVIII ст.

Рис. 4. Господарські речі з заліза

Господарські вироби з заліза широко датуються XVII — XVIII ст., верхня межа датування окремих виробів здогадно доводиться й до початку ХІХ ст.

Яскраво представлена група металічних речей особистого вжитку (Рис. 5). Це підкови висотою від 1,2 до 3,9 см від чобіт у фрагментах та цілих формах (15 екз.), знахідки яких є характерними для пізньосередньовічних культурних нашарувань11. Пряжки та рамки від них (30 екз.), які за типологією можна поділити на поясні (Рис. 5.5–8) та від кінської упряжі (Рис. 5.3,4,9–14). Аналогії таким відомі у комплексі пізньосередньовічних знахідок з містечка Самарь12 та серед козацьких старожитностей о. Хортиця13. Представлено велику кількість литих (Рис. 5.15–17) та паяних, полих у середині (Рис. 5.18) ґудзиків діаметром 1,5 — 2,9 см, частково з військових мундирів XVII — XVIII ст., а частково не встановленого типу (33 екз.) та одну шпонку. Аналогії деяким зустрічаються й на інших поселеннях Поорілля14. Три вироби мають написи або фрагменти їх. Написи являють собою клейма: на одному — “Treble Gilt. Moscou” (Рис. 5.20), на другому — нерозбірливо “Treble…”, на третьому — “Molod…”. Ґудзики першого, московського, виробника відомі на Чернігівщині часу губернії15. Відсутність губернського герба на виробах з маячської колекції дозволяє знизити вірогідну нижню межу їх вжитку до останньої чверті XVIII ст.

Рис. 5. Ужиткові речі з металу

У невеликій кількості репрезентовані нумізматичні знахідки. Чотири литовсько-польські соліди 1659 – 1666 років (так звані “боратинки”). Деформований дукач — свинцева репліка з карбованця Петра І (карбувався в 1723 — 1725 роках16), на якому зображено портрет царя та його монограму у вигляді літер “П”, що утворюють стилізований хрест. Одна монета невстановленого виробництва з портретним зображенням, що використовувалася як дукач (на це вказує канавка на гурті під бант). Одна монета турецької чеканки, яка теж потребує уточнення.

Окремої уваги заслуговують натільні культові прикраси. Це два медальйони з бронзового сплаву. Перший — круглий діаметром 1,3 см із зламаною петлею, на одному боці якого зображення Божої Матері з немовлям та напис “печерския”, на іншому — зображення двох святих. Другий медальйон — овальної форми, 1,3 х 1,2 см, поганої збереженості з нерозбірливими зображеннями святих на обох сторонах. На думку В.О. Векленка, це паломницькі медальйони другої половини ХІХ ст. — на першому зображена Божа Матір Печерська зі Св. Антонієм та Феодосієм, другий треба пов’язувати з місцем перебування мощей Дмитра Туптала (Димитрія Ростовського)17.

Прикрасою отриманої колекції став бронзовий перстень діаметром 2,3 х 2,4 см, зі сплощеним щитком 1,5 х 1,1 см, у вигляді стилізованого гербового щита, прикрашеного насічками та рисками, утворюючими малюнок геральдичного змісту — щит, розділений по діагоналі навпіл, у кожній половині — чотирипроменева зірка. Датувати знахідку поки що неможливо.

Таким чином, стислий огляд старожитностей підтверджує час заснування поселення Маячка у другій половині XVII ст. та локалізує саме місце поселення. Тут варто зазначити, що в межах сучасного с. Маячка вжиткові речі та кераміка вказаного періоду трапляються як виключення. Огляд місцевості, звідки походять знахідки, вказує на наявність у її межах рукотворних укріплень — валів, ескарпів, маяка. Проте локалізуються вони на відстані 1,5 км у південному напрямку від сучасного с. Маячка. Отже, початок заселення Маячки в топографії, наближеній до сучасної, слід віднести до 30-х років XVIII ст. — часу спорудження чотирибастіонної Лівенської фортеці, яка відносилася до укріплень Української лінії. А статус сотенного містечка з 1674 р.12 деякий час носило саме досліджуване нами поселення. Старожитності ж рубежу XVIII — XIX ст. підтверджують існування на цьому місці пізніше села Войнівка, назва якого, вірогідно, перекликається з існуванням тут сотенного укріпленого містечка.

__________________

1 Величко С.В. Літопис. Т. 2 / Пер. з книжної української мови, комент. В.О.Шевчука; Відп. ред. О.В.Мишанич. ― Київ: Дніпро, 1991. ― С. 179.

2 Лазаревский Ал. Полтавщина в XVII веке // Киевская старина. ― Киев, 1891. ― Т.34, № 9 (сентябрь). ― С. 357; Падалка Л.В. Прошлое Полтавской територии и ея заселение. ― Полтава: Изд. ПУАК, 1914 ― С. 91.

3. Падалка Л.В. Вказана праця. — С. 51.

4 Заїка Г.П. Обстеження Української лінії // ПАЗ. ― Полтава, 1995. ― Ч. 3. ― С. 127 – 131; Заїка Г.П., Заїка А.Г. Некоторые вопросы истории Украинской линии // ОИПАП: Тезисы докл. и сообщ. 2-го обл. науч.-практ. семинара, 18 – 19 мая 1989 г. ― Полтава, 1989. ― С. 83 – 88.; Заїка А.Г., Заїка Г.П. До питання про Українську лінію // Пам’ятки археології Полтавщини. Зб. наук. ст. / Ред. О.Б.Супруненко. — Полтава, 1991. — С. 94 — 103; Заїка Г.П., Заїка А.Г. Коли та з якою метою споруджувалася Українська лінія //. Наш рідний край (Сторінки з історії козацтва на Полтавщині). — Полтава: Полтава, 1991. — Вип. 9. — С. 33 — 43.

5 Заїка Г.П. Українська лінія / Відп. ред., авт. післяслова Супруненко О.Б. — Київ-Полтава: Археологія, 2001. — 88 с.: іл.

6 Мокляк В.О. До питання про склад Полтавського козацького полку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. ст. — Київ: Шлях, Часи козацькі. — 2002. — Вип. 11. — С. 171.

7 Полтавщина. Енциклопедичний довідник. (За ред. А.В.Кудрицького). — Київ: Українська енциклопедія, 1992. — С. 525; Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська обл.. (За ред. І.Т.Буланого). — Харків: Українська Радянська енциклопедія, Книжкова фабрика ім. Фрунзе, 1967. — С. 772.

8 Соколова Л., Супруненко О. Археологічні знахідки козацької доби з території Полтавщини (З нових надходжень до фондів Полтавського центру археології) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. ст. — Київ: Часи козацькі. — 1997. — Вип. 6. — С. 75.

9 Золотницька Т.М. Знахідки XVII — XVIII ст. з Соборного майдану в Полтаві // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 1997. — № 1 – 2. — С. 97, Рис. 5.

10 Виногродская Л.И. Материалы по керамическому производству XVII — XVIII вв. на Полтавщине // ОДПАП: 3-й обл. наук.-практ. семінар: Тези доповідей. — Полтава, 1990. — С. 185, Рис. 24:14, 17.; Попельницька О. Кахлі XVI — XVII ст. з Національного музею історії України // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. ст. — Київ: Шлях. — 2002. — Вип. 11. — С. 52.

11 Соколова Л., Супруненко О. Там само; Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. — Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. — С. 84, Рис. 44.

12 Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Вказана праця. — С. 73, 77, Рис. 37.

13 Кобалія Д. Речовий комплекс з місця підйому “козацького човна” 1737 – 1739 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Зб. наук. ст. — Київ: Шлях, 2002. — Вип. 11. — С. 34 — 39, Рис. 1:7.

14 Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Вказана праця. — С. 45 – 47, Рис. 17.

15 Уткин С. Черниговские губернские пуговицы // Нумізматика і фалеристика. — 2002. — № 1. — С. 36 – 37.

16 Десятніков О. Монети на дукачах // Нумізматика і фалеристика. — 2004. — № 2. — 3 ст. обкладинки.

17 Щиро дякую В.О.Векленку за надану консультацію.

Наталія Майнгардт-Гоголь (Хмельницький),

старший науковий співробітник, завідувач сектором

історії і мистецтва відділу охорони пам’яток історії

та культури у Хмельницькій області,

лауреат міської премії ім. Б. Хмельницького

Археологічні дослідження козацької доби

на території Хмельницької області

Порушуючи тему археологічних розкопок у Хмельницькій області, неможливо не згадати вченого-археолога із світовим ім'ям І.С.Винокура, який був організатором наукової археологічної школи з вивчення Поділля. Він розробляв і популяризував усі періоди історії краю. Підготував і видав понад 200 наукових і 100 науково-популярних праць, в більшості з історії Поділля і України. Досліджував волинську частину Хмельниччини, працюючи в Кам'янець-Подільському державному педагогічному університеті [20].

Так, з метою визначення часу заснування давньоруського Ізяслава влітку 1994 р. була організована спільна археологічна експедиція Кам'янець-Подільського державного педінституту (І.С.Винокур), Хмельницького обласного краєзнавчого музею (С.Ю.Демидко) і Хмельницького обласного інституту удосконалення вчителів (О.І.Журко).

Дослідження на території дитинця «Рогнеда» дають уявлення про основні території середньовічного міста, про те, що саме на місці давньоруського міста Ізяславля у пізньому середньовіччі (ХІV – ХV ст.) сформувалася подальша історична топографія українського міста. Місто Ізяславль в плані історичної топографії не є винятком від інших подільських і волинських пізньосередньовічних міст [21].

На жаль, обсяг статті не дозволяє в повній мірі висвітити весь спадок І.Винокура у царині пізньосередньовічної археології.

На території Хмельницької області археологічними дослідженнями козацької доби протягом років займаються наукові співробітники Інституту археології НАН України Лариса Виногродська та Юрій Толкачов.

У 1990 – 1991 роках археологічним загоном Інституту археології НАН України під керівництвом Л.Виногродської, за участі співробітників Хмельницького обласного краєзнавчого музею О.Чернишова, Г.Гірник були проведені дослідження в районі с. Пилява з метою визначення місця Пилявецької битви, а також розкопки залишків замку, в якому перебував штаб Б.Хмельницького під час військових подій [1].

У пошуках залишків замку на території замчища було закладено кілька шурфів і траншей, а також зроблено зачистку в деяких місцях стін кар'єру. У західній частині кар'єру були знайдені залишки муру [2].

Археологічні матеріали, знайдені у засипці муру, в основному, датуються серединою ХVІІІ – початком ХVІІ ст. [3].

У 2002 – 2008 роках на замовлення і при фінансуванні Старокостянтинівської міської ради Л.Виногродською були проведені археологічні дослідження на території замку К. Острозького та колишнього Домініканського монастиря у м. Старокостянтинів. Під час Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 800-літтю міста (10 – 11 березня 2006 р.), Л.Виногродська виступила з матеріалами про дослідження і на місцевості наочно ознайомила учасників конференції з місцями розкопок. Для відділу охорони пам'яток історії та культури у Хмельницькій області не стільки важливою є мета цих досліджень з визначення хронології культурних нашарувань та дати заснування міста, як те, що вона вела спостереження за будівельними роботами у місті, а значить, за дотриманням законів «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини». Це особливо важливо в наш час, коли внаслідок швидких темпів будівництва і реставрації міст, сіл, транспортних магістралей виникла загроза для пам'яток як відомих (взятих на облік), так і тих, що можуть бути виявлені. Особливо це стосується історичних будинків, поховань, пам'яток археології.

Під час робіт було досліджено центральну частину території замку, що розташовувалася вздовж кам'яної споруди замку з західного боку від нього, закладено розкоп вздовж південно-західного муру замку, що об'єднував південно-західну башту кам'яного палацу з в'їзною баштою, було закладено шурфи і траншеї у місті (територія фабрики, музична школа) на території Домініканського монастиря [4].

Результатами досліджень було встановлено існування на місці замку ХVІ ст. давньоруського городища, що пов'язане з болохівським містом Кобудь, визначено, що «замок у ХVІ – ХVІІ ст. був цілісним житлово-оборонним комплексом, нагадував змішану забудову давньоруських городищ — кам'яну і дерев'яну». Зроблені припущення, що «замок займав меншу площу і був огороджений дубовими стінами з валами та п'ятьма дерев'яними вежами з дубових колод, про що говориться в «інвентарях» ХVІІ – ХVІІІ ст.» [5] (Рис. 1).

Рис. 1. м. Старокостянтинів. Замок Острозьких. 2007 р.

Під час археологічних досліджень на території замку та монастиря було отримано нові матеріали для висвітлення деяких аспектів побуту мешканців міста ХVІ – ХVІІІ ст. та розташування об'єктів давньоруського і пізньосереднього часів [6].

Л.І.Виногродська проводила розкопки замку у селі Зіньків [7] Віньковецького району, консультувала розкопки замку «Ракочі» під Меджибожем.

Детальніше з результатами досліджень Виногродської Л.І. можна ознайомитися в матеріалах вищеназваної конференції в м. Старокостянтинів в збірці наукових статей «Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні» [8, 9].

Фортеця в Летичівському районі — друга за історичним значенням після Кам'янець-Подільської. Починаючи з 1985 р. Інститутом «Укрпроектреставрація» проводяться архітектурно-археологічні дослідження на території Меджибізької фортеці з метою з'ясування етапів її будівництва. Після трагічної загибелі начальника експедиції О.Б.Авагяна археологічні розкопки тривали у 1986 – 1987, 1989, 1990 – 1993 роках (начальник експедиції Ю.І.Толкачов). У 1999 р. археологічні роботи були продовжені завдяки фінансовій допомозі місцевого краєзнавця-мецената О.Г.Погорільця [10].

За час проведення розкопок визначено два основних будівельних періоди фортеці, розроблено детальні проекти реставрації мурів та будівель у відповідності до їх виникнення в історичній послідовності. Знайшла підтвердження думка про те, що на місці Меджибізького замку існувало давньоруське поселення. Але археологічні дослідження проводилися не комплексно, а недостатнє фінансування негативно відбилося на стані дослідженості пам'ятки [11].

За звітами 2006 – 2007 років відповідно до завдань Львівського науково-реставраційного інституту «Укрзахідпроектреставрація», Меджибізькою експедицією (Толкачов Ю.І. — начальник постійно діючої експедиції) далі проводилися археологічні розкопки на площі 100 м2. Під час досліджень виявлено кам'яну споруду з дикого каменю. Розкопки також проводились біля південної оборонної стіни для з'ясування глибини залягання фундаменту зруйнованої споруди [12] (Рис. 2).

Рис. 2. Меджибізька фортеця. 2006 р.

У 2007 р. площа досліджень склала близько 40 м2, глибина близько 5 м. Було визначено потужність культурного шару на території фортеці та прилеглій території. З'ясовано, що кам'яна споруда, виявлена у 2006 р., викладена з дикого піщаника. До кам'яної споруди з півдня щільно прилягає кам'яна виростка з бутового каміння на вапняному розчині. Функціональне призначення кам'яної споруди не визначено. Розкопки дозволили уточнити історичну топографію фортечних споруд для потреб передреставраційних досліджень та підготовки об'єктів до музеєфікації [13].

З метою повного археологічного дослідження околиць середньовічного Меджибожа археологічною експедицією «Меджибіж-2000» (керівник Толкачов Ю.І., співробітники-археологи Відділу охорони пам'яток історії і культури С.М.Стопенчук, С.Ю.Демидко) була проведена археологічна розвідка замчища «Ракочі». Пам'ятка знаходиться за 2,5 км на південний схід від Меджибізької фортеці. Проведене обстеження замчища підтверджує припущення письмових джерел про функціонування пам'ятки у ХVІ – ХVІІ ст.

Планіграфія, різноманітний матеріал побутового, архітектурно-декоративного призначення дозволяють припустити, що укріплення виникло та існувало відносно недовгий час, виконуючи військово-оборонні та господарсько-життезабезпечувальні функції [14]. Розвідувальне обстеження підтвердило наявність ділянок культурного шару, залишки військових та, можливо, цивільних і транспортних об'єктів за межами укріпленої площадки. Археологи припускають, що територія пам'ятки у ХVІ ст. не обмежувалася лише укріпленнями, а охоплювала всю площу дюнного підвищення [15].

У червні-липні 2001 р. продовжено археологічне дослідження замку Ракочі. Розкопки були організовані постійно діючою археологічною експедицією «Меджибіж-2000» Меджибізького регіонального історико-етнографічного музею-фортеці (керівник експедиції — С.М.Стопенчук, директор — О.Г.Погорілець).

В межах розкопу на об'єкті і навколо нього виявлена велика кількість використаних цвяхів та їх уламків — приблизно 1200 штук. Інші рухомі предмети, знайдені під час розкопок, являють собою різноманітні речі військового та побутового призначення. Всього знайдено біля двох тисяч предметів 26 різних найменувань [16].

Дослідження 2003 р. поповнили відомості про облаштування окремих фортифікаційних елементів замчища, їх хронологію та функціональне призначення, підтвердили раніше висунуту гіпотезу про початок та періоди будівництва укріплення, окреслили шляхи пошуку архівних матеріалів щодо власників замку та його ролі в системі укріплень східних кордонів Польщі (в контексті охорони краю від набігів татарських чамбулів і загрози турецької агресії) [17].

Хронологічні рамки пам’ятки на підставі виявленого матеріалу визначені лише у «широких» межах: від кінця ХV до початку ХVІ ст. [18].

Завданням польового сезону 2006 р. стало дослідження огорожі південної частини замчища. Виявилося, що огорожа представляє собою кам'яно-земляний насип. В основі насипу виявлена дерев'яна конструкція, яка складалася зі зрубів з розмірами сторін 4x4. Насип мав так званий «кам'яний одяг» — обмеження з внутрішнього та зовнішнього боку кам'яними стінами [19] (Рис. 3).

Рис. 3. Розкопки замку «Ракочі». 2006 р.

Метою автора не є повне розкриття археологічних досліджень у Хмельницькій області, а, головним чином, донести: хто, коли і де проводив розкопки пам’яток козацької доби.

_____________________

1. Виногродська Л.І. Історико-археологічні дослідження поблизу с. Пилява Хмельницької області (до локалізації місця Пилявецької битви) // Археологія. — К., 1997. — № 1. — С. 90.

2. Там само. — С. 96.

3. Там само. — С. 97.

4. Виногродська Л.І. Історико-археологічні дослідження у м. Старокостянтинів Хмельницької області в 2002 – 2005 pp. // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. — Старокостянтинів, 2006. — С. 13.

5. Там само. — С. 19.

6. Анотовані звіти Відділу охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. Виногродська Л.І. Про археологічні дослідження у м. Старокостянтинові Хмельницької області у 2004, 2005, 2006, 2007 роках.

7. Виногродська Л. Археологічні дослідження замку у с Зіньків Хмельницької області // Дослідження пам'яток археології козацької доби в Україні. — К., 1996. — Вип. 5. — С. 35 – 38.

8. Виногродська Л.І. Археологічні дослідження у с. Пилява Хмельницької області Старосинявського району / Матеріали науково-практичної конференції'. — Стара Синява, 1995. — С.31 – 32.

9. Виногродська Л.І. Історико-археологічні дослідження на території замку Острозьких в м. Старокостянтинів Хмельницької області // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2002. — Вип. 11. — С. 18 – 22.

10. Моця Б.О., Толкачов Ю.І. Меджибізька фортеця // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2003. — Вип. 12. — С. 23.

11. Моця Богдан, Толкачов Юрій. Фортеця в Меджибожі // Археологія. — К., 2000. — № 3. — С. 78 – 81.

12. Звіт про археологічні дослідження на території Меджибізької фортеці (смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області) за 2006 рік Толкачова Ю.І.

13. Звіт про археологічні дослідження на території Меджибізької фортеці (смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області) за 2007 рік Толкачова Ю.І.

14. Погорілець О., Стопенчук С. Про початок систематичного вивчення замчища «Ракочі», розташованого Демидко Сергій, Погорілець Олег, Стопенчук Сергій // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2001. — Вип. 10. — С. 48 – 53.

15. Демидко Сергій, Погорілець Олег, Стопенчук Сергій. Проблеми охорони та відновлення фортифікаційних споруд Київської землі // Міжнародна науково-практична конференція. — К., 2005. — С. 20.

16. Погорілець Олег, Стопенчук Сергій. Дослідження залишків укріплення періоду пізнього середньовіччя поблизу смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2002. — Вип. 11. — С. 24 – 28.

17. Демидко С., Погорілець О., Стопенчук С. Дослідження пізньосередньовічного укріплення ХVІ ст. поблизу смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2004. — Вип. 13. — С. 5 – 6.

18. Демидко Сергій, Погорілець Олег, Стопенчук Сергій. Проблеми охорони та відновлення фортифікаційних споруд Київської землі… — С. 26.

19. Стопенчук С.М. Звіт про археологічні дослідження, проведені у 2006 р. на пам'ятці пізнього середньовіччя, розташованій в урочищі «Ракочі» («Башта») біля смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області.

20. Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ – ХХ ст. — Кам'янець-Подільський, 1993. — С. 147 – 149.

21. Винокур Іон, Журко Олекса, Демидко Сергій. Волинський Ізяславль — перлина на Горині. Нові археологічні дослідження // Хмельниччина волинська. — 1995. — С. 26 – 28.

Игорь Игнатьев (Днепропетровск), внештатный научный

сотрудник Лаборатории археологии

Поднепровья ДНУ, мотопарапланерист

Применение мотопараплана для фотографирования с высоты в археологических изысканиях

Прошло почти сто лет с тех пор, как самолет стал активно применяться в археологических изысканиях. В начале этого пути никто и не догадывался о масштабе открытий, которые будут сделаны с помощью воздушной разведки. Можно с уверенностью сказать, что этот метод революционизировал науку изучения прошлого. Один из основателей этого направления исследований заметил [2], что вклад, внесенный воздушной разведкой в археологию, сравним с изобретением телескопа в астрономии.

Воздушная съемка позволяет охватить целые культурные комплексы, что невозможно сделать с земли из-за современного состояния памятников: незначительных или же вообще отсутствующих визуальных признаков изучаемых объектов. Поскольку любая деятельность человека вносит изменения в ландшафт, с высоты мы можем увидеть следы этих изменений.

В 2003 г., во время разведок экспедиции лаборатории археологии Приднепровья ДНУ в Царичанском районе Днепропетровской области под руководством проф. И. Ф. Ковалевой, при помощи мотопараплана с высоты 300 метров были сфотографированы фрагменты Украинской укрепленной линии 1730-х годов в районе села Рудька [3]. В результате высотного обследования территории был выявлен участок укрепления, ранее неизвестный, так как с земли он не просматривался. Также были выявлены не только распаханные курганы на близлежащем поле, но и курганы, снесенные при возведении УУЛ. Этот первый опыт свидетельствует об эффективности применения мотопараплана для воздушной разведки в археологии.

Следующим объектом стала Богородицкая крепость с посадом. Сделанные над этими объектами фотографии позволили впервые создать панорамный вид крепости сверху [4; 5], рассмотреть некоторые фрагменты прибрежной зоны посада, в том числе – невидимые ранее дороги и кварталы затопленной водами р. Самары части поселения.

Плодотворным оказалось сотрудничество с директором экспедиции «Меджибож 2000» О. Г. Погорельцем. В результате совместных разведок были сфотографированы замчище «Ракочи» в комплексе с системой укреплений нижнего города (Рис. 1), замок в ПГТ Меджибож, стоянка ашельского времени на реке Южный Буг возле Меджибожа и расположенные поблизости два кургана І тысячелетия до нашей эры. Также для локализации места битвы казацкого войска с польским войском в сентябре 1648 г. была обследована и сфотографирована с высоты большая территория возле села Пилява [6; 7]. Но из-за неточных исторических свидетельств и большой территории поисков результат оказался отрицательным. После дополнительной обработки источниковой базы воздушная и наземная разведки по выявлению места Пилявецкой битвы будут продолжены.

Рис. 1. Аерофотосъемка замчища Ракочи с частью вала нижнего города

Во время разведок, связанных с поиском места стоянки польского лагеря Стефана Потоцкого и территориальной локализации Желтоводской битвы, проводимых экспедицией во главе военного историка И. С. Стороженко с помощью воздушного обследования и наземных изысканий, была опровергнута гипотеза о расположении лагеря польской армии на реке Желтой – притоке Ингульца.

В планируемой на весну 2009 г. экспедиции будут обследованы с воздуха и на земле река Желтая — приток реки Саксагань. На предыдущих высотных фотоснимках зафиксированы майданы, живописно и хорошо просматриваемые с высоты. Данные съемки дали более четкое представление об устройстве этих памятников.

Кроме того, на 2009 г. запланировано продолжение высотных разведок над объектами Украинской укрепленной линии, в частности – над крепостями, составлявшими главные узлы обороны. Предполагается проведение воздушных разведок над предполагаемым изначальным местом расположения Самарского Пустынно-Николаевского монастыря XVI – XVII вв., который, согласно гипотезе днепропетровских археологов, находился в затопленной пойме р. Самары в районе Сергиевского острова [1].

Применение мотопараплана в археологических изысканиях обусловлено простотой его применения и эксплуатации. Возможность в экспедиции иметь «под рукой» воздушную разведку увеличивает эффективность изысканий в десятки раз, что подтверждает столетняя история этого метода исследований в археологии. Обследование состояния земель историко-культурного назначения с помощью данного метода обещает значительный экономический эффект: исчезает необходимость ежегодно проводить инвентаризацию памятников археологии и истории с выездом представительной комиссии к каждому объекту. Регулярное высотное обследование территорий будет способствовать своевременному получению информации о возможных повреждениях и нарушениях в соблюдении режима использования земель данной категории и их охранных зон.

____________________

1. Векленко В. О. До питання про рівень об’єктивності краєзнавчих досліджень // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки. Науковий щорічник. —Вип. 3. – Д., 2006. – С. 206 – 219.

2. Дайель Л. Полет в прошлое. – М., 1979. – 296 с.

3. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М., Векленко В. О. Звіт про науково-дослідну роботу «Північно-Степове Подніпров’я від доби бронзи по пізнє середньовіччя: протистояння та взаємодія культур». – Д., 2005.

4. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. Науково-довідкове видання. – Д., 2007. – 108 с.

5. Ковалева И. Ф. Жизнь проведенная в могиле: исповедь археолога. – Д., 2008. – 192 с. + 48 с. вкл.

6. Погорілець О. Г. Звіт про роботу археологічної експедиції Меджибіж-2000 за 2006 рік. – Меджибіж, 2006.

7. Погорілець О. Г. Археологічна розвідка місця битви під Пилявцями 1648 р. (2005 – 2008) // Матеріали всеукраїнської наукової конференції Пилявецька битва. – Хмельницький, 2008. – С. 22 – 27.

Ірма Тоцька (Київ), історик, археолог,

мистецтвознавець

Малюнки Софії Київської середини ХVІІ ст.

Малюнки Софії Київської, зроблені Абрагамом ван Вестерфельдом — придворним художником Януша Радзивіла у серпні 1651 р., добре відомі. Їх можна бачити в публікаціях про стародавній Київ, про Київську Софію, і більшість з них спрацьовує як доказ майже повної на той час руйнації собору, особливо його верхів. Проте архітектурно-історичні дослідження спростовують це: вже той факт, що з ХІ ст. зберігся основний об’єм храму з дванадцятьма куполами, розписаними мозаїками і фресками, переконливо свідчить, що показані Вестерфельдом руїни у верхній частині храму є фантазією. Окремо виділяється малюнок, де художник зобразив урочистий в’їзд Януша Радзивіла на Софійське подвір’я (Мал. 1). Тут зображено подвір’я і собор зі сходу. Ніякої руйнації собору немає. Храм має розкішне зовнішнє оздоблення, зокрема на північному фасаді, де в ті часи був головний вхід до собору. Вчені, які вивчали українську архітектуру ХУП ст. (зокрема Ф.Ернст), надзвичайно серйозно ставились до цього малюнка, зазначаючи зроблені на той час в соборі перебудови, тим більше, що деякі з них збереглися до наших днів (зокрема, контрфорси обабіч головної апсиди).

Мал. В’їзд Януса Родзивіла на Софійське подвір’я

На більшості «софійських» малюнків Вестерфельда бачимо дивне поєднання дуже точних архітектурних деталей і деяких зовсім незрозумілих і невиправданих елементів (як руїни верхів). Пояснення цьому вбачають в історії самих малюнків, які спочатку знаходились у маєтку Януша Радзивіла у Несвіжі, де з ними працювали кілька художників, перетворюючи замальовки Вестерфельда в «закінчені» художні твори, сповнені «романтики руїн». На нашу думку, деякі зміни на малюнки Вестерфельда могли бути внесені і пізніше, зокрема, коли їх копіювали для короля Станіслава Августа [1]. Проте це не пояснює багатьох невідповідностей малюнків.

На «руйнівних» малюнках Вестерфельда показано зовнішні і внутрішні галереї, які в давнину оточували собор з півночі, заходу і сходу. У середині ХVІІ ст. первісні перекриття галерей були замінені (очевидно, в процесі ремонту) на скатну покрівлю. Якщо в західній і південній галереях могло бути видно певні напівзруйновані архітектурні форми, то у північній галереї, де був головний вхід і де фасад був особливо пишно декорований, ніяких руїн не могло існувати. Тому не дивно, що Абрагам ван Вестерфельд замальовував саме західну і південну галереї.

Важливим є те, що на своїх малюнках Вестерфельд показав дуже характерну архітектурну форму, притаманну зовнішнім галереям: потужні аркбутани-піварки, які верхньою п’ятою спиралися на пілони внутрішньої галереї. Досі зберігся повністю лише один аркбутан в нартексі, біля північної башти. Залишки решти аркбутанів у колишніх галереях знайдені і досліджені вченими у ХХ ст. (дослідження І.Моргілевського, М.Каргера, М.Кресального, В.Волкова, Ю.Асєєва, ін.).

Проаналізуємо деякі з малюнків Вестерфельда. Назву під малюнками ми даємо загальноприйняту (умовно).

Одним з найцікавіших є малюнок західного фасаду собору (Мал. 2). Тут ми бачимо південну башту і два членування зовнішньої галереї. Членування, що прилягає до башти, існує сьогодні майже в тому ж вигляді. Це приміщення прийнято називати «хрещальнею» (зауважимо, що останні дослідження дають підставу вважати його не хрещальнею, а усипальнею князя Володимира Мономаха [2]). Художник з фотографічною точністю замалював архітектуру приміщення, апсидку, вбудовану на початку ХІІ ст., фрескові зображення на стінах.

Мал. 2. Західний фасад собору

Натомість сусідні частини малюнку не відповідають дійсності. Південна башта собору зовні має прямокутні, а не круглі форми, у нижньому її ярусі існує вікно, яке не показане на малюнку, тощо. Особливо дивним виглядає крайнє ліве членування. Тут за зовнішньою аркою показано аркбутан, який розташований не поперек, а вздовж галереї. Таких аркбутанів в соборі не існувало. Висловлювалась усна думка, що Вестерфельд зобразив аркбутан, який зберігся в нартексі, але «розгорнув» його для кращого бачення. Це також не відповідає істині, бо збережений в нартексі аркбутан знаходиться не в сусідньому з «хрещальнею» членуванні галереї, а в протилежному її кінці. Він межує з кладкою північної башти і за ним немає арки і проходу, де могла стояти зображена постать. На нашу думку, ліва частина малюнку була зроблена так само з натури, але в іншій частині галерей, скоріш за все — в південній. Адже на першому плані бачимо фасадну арку галереї (це могла бути лише східна фасадна арка південної галереї), за нею — аркбутан, що йде поперек галереї. Таким чином, можна стверджувати, що цей малюнок складений з різних натурних замальовок, штучно з’єднаних в одну композицію. Очевидно, що стиком малюнків є вертикальна чорна смуга — посилена тінь на правій бічній грані пілона.

Один з малюнків вважають зображенням західних галерей собору (Мал. 3).

Мал. 3. Західні галереї собору

В лівій його частині зображена в перспективі внутрішня (очевидно, західна) галерея, вид з півночі на південь. В правій частині на першому плані бачимо стовп напівзруйнованої арки, за ним — поперечну арку і два (?) аркбутани. На нашу думку, ця композиція також складена з двох малюнків: якби художник малював з північного кінця західної галереї, праворуч від нього знаходилась би стіна північної башти з прилеглим до неї аркбутаном, що досі зберігся. Скоріш за все, права частина композиції — це малюнок західної частини південної зовнішньої галереї (вид з заходу). Стик між двома малюнками позначений чорною тінню на пілоні поперечної арки — його добре видно у верхній частині малюнку.

Ще один малюнок також вважають зображенням західних галерей (вид з півдня на північ) (Мал. 4). Праворуч бачимо західну внутрішню галерею — в простінках обабіч входу два вузьких вікна, одне з яких присутнє і на малюнку 3. Ліворуч — зовнішня галерея з північним аркбутаном та прилеглою зовнішньою фасадною аркою. На першому плані — потужний хрещатий стовп, за яким ліворуч частково видно ще одну арку, перед якою глиба руйнованої кладки. Можливо, ліва частина композиції, як і права, дійсно зображує західну зовнішню галерею.

Мал. 4. Західні галереї собору

Проте мальовані вони не з однієї позиції. Малюючи праву частину, художник мав стояти у внутрішній галереї біля західної стіни самого собору, ближче до південної внутрішньої галереї. Малюючи ліву частину, художник мав стояти у зовнішній галереї, трохи на південь від центрального входу у внутрішню галерею. Щодо хрещатого стовпа між двома галереями - це, на нашу думку, своєрідний засіб об’єднати два малюнки. Адже тут, де стоїть жебрак на милицях, мала бути ще одна арка між галереями, а ближче до глядача - приміщення так званої ‘хрещальні’, яке збереглося, і південна башта. Крайня ліва арка виглядає як додаток ще з якогось малюнку. Отже і в цій композиції бачимо поєднання принаймні двох окремих малюнків.

Звертаємо увагу на цікаву деталь малюнку 4: арка біля аркбутану закладена на висоту біля 1 метра і з-за неї виглядає чоловік з характерною зачіскою. Точно таку ж арку з закладкою і погрудне зображення того самого чоловіка бачимо на малюнку 5, в середній частині композиції. Цей малюнок помилково вважали зображенням північного фасаду собору. Але, порівнюючи малюнки 4 і 5, переконуємось, що в центрі малюнку 5 зображено фрагмент не північного, а західного фасаду собору — північна арка зовнішньої галереї. Ліва частина малюнку — це, скоріш, фрагмент південного фасаду собору (подібне членування бачимо на малюнку 6). Права частина малюнку — це фрагмент внутрішньої галереї собору. Малюнок 5 скомпонований з трьох замальовок.

Мал. 5. Так званий північний фасад собору

Малюнок 6 в основі дійсно є зображенням південного фасаду собору — принаймні потрійна арка з восьмигранними стовпами, на яких і зараз збереглися рештки фрескового розпису ХІ ст. Проте ліворуч від потрійної арки показано закриту арку з віконцем. Зараз на цьому місці збереглася відкрита арка з фресковим розписом. Припускати, що в середині ХVП ст. ця арка була закладена, не можна, бо перебудова галерей на той час ще не проводилась. Але подібний елемент спостерігаємо зараз в сусідньому (на схід) від потрійної арки членуванні південної зовнішньої галереї. Можливо, малюнок цього членування при складанні композиції додано до малюнку потрійної аркади, але з протилежного боку. «Заповнення» між арками відбиває вигляд південної стіни собору, проте із значними відхиленнями від реальності (особливо деталь інтер’єру галереї з двома вікнами за лівою аркою). Але це теж зроблено за мотивами собору, очевидно, на основі якихось замальовок.

Мал. 6. Південний фасад собору

Малюнок 7, очевидно, був зроблений з натури і не має видимих додатків інших замальовок архітектурних форм. На малюнку зображено південну зовнішню галерею (вид зі сходу): бачимо потрійну аркаду з восьмигранними стовпами, аркбутани і за ними — південно-західну башту. Єдине — незрозуміла кладка (фрагмент стіни?), що йде між потрійною аркадою і аркбутанами. На цьому місці мав бути аркбутан (зараз тут стіна, що відділяє приділ Успіння Богородиці від Апостольського). Можливо, ця кладка є елементом, який об’єднав два малюнки: художник знаходився південній галереї, проте аркада мальована з позиції біля північного боку галереї, а аркбутани і внутрішні арки — з південного боку.

Мал. 7. Південна зовнішня галерея собору

Таким чином, аналіз малюнків 1651 р. переконує, що вони є композиціями, складеними з кількох замальовок. Причому ці складові часто є замальовками різних частин собору. Стики окремих малюнків в композиціях позначені густими вертикальними смугами-тінями, що проходять найчастіше по лінії бічних пілонів хрещатих стовпів. Поєднання окремих замальовок в композицію робилось, очевидно, вже а Несвіжі художниками, які не бачили натури, а використовували замальовки Вестерфельда, додаючи «романтичні» елементи, такі, як повністю зруйновані склепіння, порослі деревами і кущами, купи кладки біля пошкоджених арок, дошки від зруйнованого покриття башти, густа трава в галереях і на подвір’ї тощо.

Звертаємо увагу на те, що на малюнках багато зображень людей. Серед них виділяється постать Януша Радзивіла (на коні і пішого), зображення самого Абрагама ван Вестерфельда поруч з Янушем. Але більшість зображень — це жебраки, каліки з ковінькою чи милицями, діти. Багато побутових сцен — групи людей, очевидно, бездомних; в одному місці навіть зображено вогнище, на якому варять їжу; чоловік несе відра на коромислі; чоловік палкою гонить хлопчика тощо. Безумовно, ці зображення були окремими замальовками і вставлені у композиції пізніше. Відносно цього наведемо характерний приклад, який стосується видання літографії Золотих воріт у 1859 р. (в «Галереи Киевских достопримечательгых видов и древностей. Издание Н.Сементовского и А.Гаммершмидта»): «Рисовальщик, — некий Васильев... счел нужным оживить свое произведение фигурами»...(разговаривающие мужчины, казак с пищалью, человек в шапке и двух кафтанах, две женщины в старорусских костюмах, женщина в малороссийском костюме, в воротах - женщина с палкой, ведущая за руку мальчика)» [3]. Це пояснює і наявність постатей та побутових сцен на малюнках Софійського собору. Зрозуміло, що в митрополичому соборі, територія якого огороджена потужною стіною, такого скупчення жебраків та бездомних бути не могло. Отже, постаті вставлені для того, щоб «пожвавити» ці романтичні малюнки.

Дослідники малюнків Вестерфельда відзначали, що їх було набагато більше, ніж зараз відомо. Я.І.Смірнов наводить такі дані: «В инвентаре 1670 года, посланном из Кенигсберга в 1671 г. управителям наследства малолетней княжны (дочери Радзивіла — І.Т.), есть такое:

«‘Тека в лубке малая с разными заметками, касающимися картин ... покойного князя и живописца Авраама – одна».

«Книга белая (альбом?), в ней карандашем рисована казацкая экспедиция рукою Авраама живописца, которой штук сорок девять – одна».

«Книга белая (альбом?) ‘глушковая’ (?) в ней купферштихов разных радзивилловских девяносто четыре, кроме иных разных рисунков – одна».

«Книга «глушковая» большая с купферштихами разными, как «глушковой» работы, так и печатными, которых (всего) сто шесть» [4].

З наведеного видно, що дійсно малюнків Вестерфельда у Радзивіла було багато. Ми не можемо знати, чи були в «книгах білих «глушкових» серед двохсот «куперштихів» малюнки Софійського собору. Проте серед сорока дев’яти малюнків ‘казацької експедиції’ київські малюнки, безумовно, знаходились. Звертаємо увагу, що малюнків Вестерфельда повинно було бути набагато більше, ніж композицій, які ми звикли називати малюнками Вестерфельда. Адже кожна композиція складається з кількох окремих малюнків. Для великої композиції «В’їзд Януша Радзивіла на Софійське подвір’я» теж треба було зробити багато замальовок — фасад собору, стіна з будовами на території, хрест на площі, групи учасників церемонії тощо. На нашу думку, над цією композицією Абрагам ван Вестрфельд працював сам, це його творча робота. Решта софійських малюнків — це художня компіляція з окремих замальовок Вестерфельда, причому, композиції зроблені, скоріш за все, вже тими художниками, що працювали в Несвіжі: вони не просто копіювали малюнки Вестерфельда, а створили нові художні твори з використанням його малюнків.

_____________________________

1. Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 года по копиям их конца ХУШ века. — М., 1908. — С. 197.

2. Тоцкая И.Ф. Крещальня Софии Киевской // Древнерусское искусство. Византия, Западная Европа: искусство и культура. К 100-летию В.Н.Лазарева. — СПб., 2002. — С. 115 – 123.

3. Смирнов Я.И. Вказ. праця. — С. 202.

4. Смирнов Я. И. Вказ. праця. — С. 389.

Євген Осадчий (Суми), старший науковий

редактор обласної групи „Зводу пам’яток історії

та культури України: Сумська область”

Монастирі козацької доби північного сходу Слобожанщини

Складна військова та політична ситуація, яка склалася у першій половині XVII ст. на південному кордоні Московської держави та Речі Посполитої, стала причиною відсутності постійного населення на території Середньої Ворскли та Середнього Псла. Тут проходив кордон між двома державами, причому саме в цьому регіоні утворилася майже тридцятикілометрова зона, яка не мала постійних населених пунктів і була об’єктом постійних прикордонних конфліктів. За такої ситуації Річ Посполита та Московське царство були зацікавлені у наявності переважно невеликих, добре укріплених фортець. Вони споруджувалися переважно по лінії кордону, і їх прямим призначенням був захист прикордонної сторожі.

З середини XVII ст. активне заселення території з охопленої війною Гетьманщини стало основою для економічного розвитку Слобожанщини. За досить короткий період було засновано та збудовано велику кількість козацьких полкових та сотенних містечок, які в подальшому стали основою військово-адміністративного устрою краю. У другій половині XVII ст. територія Середнього Посейм’я поступово втрачає статус прикордонного району. Результатом цього стає поява поряд з великими містами значної кількості сіл та хуторів, де концентрувалася переважна більшість козаків-переселенців.

Козаки та посполиті, які переселилися на територію Слобожанщини, намагалися на нових землях відтворити соціально-економічну, військову та культурну модель Гетьманщини. Одним з важливих аспектів духовного життя українських козаків було заснування православних храмів та монастирів. У XV – XVII ст. православні монастирі Гетьманщини були центрами духовної культури та освіти. Саме з ченців походять видатні філософи, вчені, літописці та богослови.

З моменту підписання російсько-польського мирного договору територія України була поділена по Дніпру, і столицею Лівобережної України став Батурин. З появою інституту гетьманства на Лівобережжі пов’язане економічне зростання міст та містечок, будівництво нових храмів та монастирів.

Переважна більшість монастирів Слобожанщини заснована у середині – другій половині XVII ст. ченцями-переселенцями з Західної України та Правобережжя, де репресії щодо православної церкви з боку польської шляхти та католицького духовенства були особливо поширені. Зважаючи на військову ситуацію, яка склалася на Слобожанщині в середині XVII ст., де з півдня постійно існувала загроза з боку орд кримських та ногайських татар, новозбудовані монастирі повинні були бути добре захищеними. Крім того, вони мали бути розташовані у важкодоступних місцях поряд з джерелами питної води.

Місцем, де органічно поєднувалися всі вимоги, були старі укріплення городищ роменської культури. Невеликі, площею 0,1 – 0,5 га, городища мали досить потужні укріплення з напільного боку та ескарповані схили. Оскільки ченців, які в другій половині XVII ст. заснували монастирі, була незначна кількість, це не давало змоги самотужки відновити старі укріплення та збудувати дерев’яні стіни. На допомогу ченцям приходили козаки, і за їх участю було зведено нові дерево-земляні укріплення монастирів. У другій половині XVII ст. на території північного сходу Слобожанщини було засновано Сумський Успенський, Сумський Іоанно-Предтечів, Миколаївський Білогірський, Михайлівський Іоанно-Предтечів, Вольненський Троїцький, Охтирський Благовіщенський, Преображенський Скельський монастирі.

Рис. 1. Карта розташування монастирів північного сходу Слобожанщини середини XVII – XVIII ст. Монастирі: 1 – Скельський Преображенський, 2 – Охтирський Благовіщенський (Свято-Троїцький), 3 – Вольненський Троїцький,

4 – Михайлівський Іоанно-Предтечів, 5 – Сумський Іоанно-Предтечів,

6 – Сумський Успенський, 7 – Білогірський Миколаївський

На городищах роменської культури було засновано Охтирський Благовіщенський (Свято-Троїцький), Преображенський Скельський та Миколаївський Білогірський монастирі і, ймовірно, Вольненський Троїцький. Монастирі часто ставали об’єктами нападів з боку татар. Філарет наводить текст грамоти, де ідеться про ченців Преображенського Скельського монастиря, які змушені були переховуватися під час нападу на Котелевському городищі скіфської доби, що знаходилося навпроти через долину Ворскли [3]. Археологічні дослідження, проведені О.Б. Супруненком на цьому городищі, виявили в заповненні рову фрагменти гончарної кераміки другої чверті XVII ст. [2].

Основна частина монастирів була заснована за гетьманства І. Самойловича. Це період, коли Слобожанщина зазнавала частих та нищівних набігів татар. Московська держава, яка змушена була забезпечувати захист нових територій, проводила досить невдалу оборонну політику. Часто при татарських набігах козацькі містечка змушені були проводити в облозі по декілька тижнів, поки загони татар спустошували околиці. В таких умовах невеликі монастирі могли розраховувати виключно на допомогу ззовні. Про долю монастирів Слобожанщини під час набігів татар у хроніках XVII – XVIII ст. практично не згадується. Часто при появі татарських загонів ченці змушені були ховатися в важкодоступних місцях: болотних островах, лісах, старих городищах. Відомій Дивногорський монастир, який був розташований глибоко в степу, досить часто зазнавав нападів татар. Це змусило частину ченців шукати нове місце для розташування монастиря. Так було засновано Білогірський монастир поблизу Миропілля [4].

Без військових гарнізонів, які в разі небезпеки розташовувалися в російських монастирях, слобожанські монастирі не могли витримати облогу, і тому основний акцент в обороні монастиря робився на прихованість. Переважна більшість слобожанських монастирів була заснована в пересіченій та важкодоступній місцевості. Часто монастирі закладалися не тільки на високих мисах, а й серед заболоченої заплави. Навіть на даний час важко знайти місце, де у XVII ст. розташовувався монастир.

У другій половині XVII ст. на території Слобожанщини відбуваються соціально-економічні та політичні зміни. Цей регіон вже не був прикордонним. Південніше почалася розбудова нових фортець, які стримували напади татар. До того ж, гетьмани Лівобережної України були зацікавлені у відкритті тут нових православних монастирів, на що виділялися значні кошти та земельні ділянки.

За гетьманування І. Мазепи стабілізується військова ситуація на Україні. З цього часу починається економічне піднесення слобожанських монастирів. Щедрі пожертви з боку гетьмана, старшини та козаків створили економічне підґрунтя для розвитку економіки монастирів. За 20 – 30 років з моменту заснування монастирі вже мали значні земельні ділянки, на яких були розташовані села та хутори. Невеликі розміри старих укріплень вже недостатні для розвитку монастирів. До того ж, дерев’яні укріплення вже були застарілими та потребували реконструкції.

На процес перенесення монастирів наприкінці XVII – на початку XVIIІ ст. мали вплив кілька чинників. Перший – це зменшення військової загрози з боку нападів татар, другий – збільшення кількості ченців та паломників, третій – економічна незалежність монастирів, обумовлена грошовими пожертвами та наявністю земельних володінь. Саме наявність великих земельних наділів стає основою економічного розвитку монастирів.

З початку XVIIІ ст. окремі монастирі починають розбудову нових цегляних храмів, які за розмірами перевищували старі дерев’яні, і для них потрібно було вільне місце. У межах невеликого укріплення не було місця для будівництва нових трапезних та братських корпусів. Настоятелі зіткнулися з проблемою дефіциту вільного місця. У разі, якщо поруч було вдосталь вільного місця, то розширювалися укріплення. Прикладом такого розширення є Охтирський Благовіщенський (Свято-Троїцький) монастир. Спочатку монастир займав невелике городище, розташоване на південному виступі гори-останця. На початку XVIIІ ст. укріплення монастиря було розібрано, нова стіна з цегли була розташована по периметру гори, збільшивши таким чином територію майже вдвічі. Але не всі монастирі були в змозі розширяти свою територію таким чином. Неприступні миси не мали перспектив для збільшення території. Саме це спонукало настоятелів окремих монастирів до їх перенесення. Для заснування нового монастиря обиралося місце поруч, зазвичай це було плато корінного берега або великий мис. Для розбудови храмів та укріплень нового монастиря використовувалася цегла.

Цегельне будівництво на Слобожанщині починається наприкінці XVII – на початку XVIIІ ст. Будівництво з цегли було дорожчим, ніж з дерева, однак, наявність значних матеріальних коштів та невеликі розміри монастирів сприяли переходу саме на цегляне будівництво. В одному випадку зафіксовано залишки цегляного виробництва. Ченці Троїцького Вольненського монастиря для будівництва нового храму Св. Трійці заснували власне виробництво цегли. Так було вирішено проблему виготовлення матеріалів для храму. Великі монастирі, основою багатства яких були значні земельні ділянки, могли за власний рахунок будувати та реконструювати храми, господарські будівлі та споруди.

Змінюється також і планування монастирів. На початку XVIIІ ст. монастирі будуються за загальноукраїнськими проектами, обриси стають геометрично правильними, хоча і залежними від особливостей рельєфу. На стиль будівництва слобожанських монастирів мала вплив російська культова архітектура. На середину XVIII ст. слобожанські монастирі перетворилися з невеликих дерево-земляних на сучасні архітектурні ансамблі, проекти яких належать відомим українським та російським архітекторам. Нові та реконструйовані монастирі стають місцем паломництва великої кількості прочан, що змусило настоятелів будувати будинки для них вже не на території монастиря, а за його межами.

Процес перенесення монастирів мав місце не тільки на Слобожанщині. Це відбувалося практично по всій Лівобережній Україні. Відомі факти перенесення монастирів на Глухівщині (Глухівський Петропавлівський монастир), Чернігівщині (Крупицько-Батуринський монастир), Полтавщині (Свято-Покровський жіночий монастир) [1]. Причини перенесення, частіш за все, були суто соціально-економічними: значне збагачення монастирів, недостатність вільного місця для будівництва та реконструкції.

___________________________

1. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для Разбора Древних Актов. – Т.V. – Ч.І. – С. 348; Вечерський В.В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Виявлення. дослідження. фіксація. – К.: Видавничий дім А.С.С., 2005. – С. 222, 355.

2. Кулатова І.М., Супруненко О.Б., Терпиловський Р.В. Пізньоскіфські та пізньозарубинецькі старожитності Полтавщини – Київ-Полтава: „Археологія”, 2005. – С. 14.

3. Филарет (Д.Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков: В унив. тип., 1859, Отд. VI. – C. 93 – 94.

4. Цапенко М.П. По западным землям Курским и Белгородским. – М.: Искусство, 1976. – С. 97.



[1] Начальник експедиції — С. Біляєва, зам. Начальника — Ю.Болтрик.

* Автор висловлює глибоку вдячність О. М. Шульзі й О. Г. Яровому за можливість опрацювання та публікації знайдених ними матеріалів.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS