КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Гіпотези та дискусії

ІV. ГІПОТЕЗИ ТА ДИСКУСІЇ

Анатолій Петровський (Южноукраїнськ),

краєзнавець

Кінбурн, що загубився

Наприкінці серпня 1991 р. довелось відвідати західну частину Кінбурнської коси. Вона являє собою, в західній своїй частині, вузьку смугу піщаного берега, яка, розширюючись на схід, тягнеться на 40 км і знаходиться між Дніпровським та Ягорлицьким лиманами Чорного моря. За версією, назва походить від тюркського слова «килбурун», яке означає: «кил» — волос, «бурун» — мис. Але має право на життя і версія, що назва Кінбурна та коси походить від двох слів: українського «кінь» та турецького «бурун» — ніс. І справді, західна кінцева частина коси за формою нагадує ніс коня.

На руїнах будови екскурсовод інформував присутніх про те, що це залишки від колишнього міста-фортеці Кінбурна, і великий особистий внесок в боях за нього припадає на долю полководця О.В.Суворова, в честь якого на косі встановлено пам’ятник. З руїн укріплення на косі, як на долоні, недалеко виднівся острівець-фортеця, ніби цей замок зійшов до нас з сторінок казок. А невеликі за розмірами руїни на косі не давали ніякої уяви про існування на цьому клаптику узбережжя міста-фортеці. В той же час з’явилось велике бажання відвідати сусідній казковий замок на острівку. Та доступ до нього був закритий, оскільки це була на той час одна з найважливіших військово-морських баз Радянського Союзу, що розвалювався на очах...

Султанатська Туреччина в XV ст., розвиваючи свою могутність в басейні Чорного моря, для контролю за судноплавством і торгівлею в цьому стратегічному регіоні, з огляду на свої колонізаційні наміри, відвоювала у Криму і Литви Азов, Кафу (Феодосію), Дашів (Очаків), Качибей (Хаджибей), Білгород (Акерман) і ряд інших фортець на узбережжі Чорного моря і в гирлах судноплавних рік. Бажаючи закріпитись на цих берегах, турки, укріплюючи фортеці, будують ряд нових: Кінбурн та Ізмаїл.

Першу звістку про переможні баталії козацького війська під Кінбурном навесні 1575 р. надає нам в своїй «Історії русів» Георгій Кониський. Козацьке військо під час походу в Крим було атаковане татарами під проводом хана Давлет-Гірея між Кінбурськими кучугурами та Дарієвим мостом, який з’єднував в Прогноях дві частини Кінбурської коси. Під час запеклого бою козацькі сили відсікли частину татарського війська на Кінбурській косі. Значний кінний підрозділ козаків атакував у бік мосту відрізані сили татар і гнав їх до самого гирла затоки. Тих, хто не загинув у бою, топили в морі1.

Дві фортеці, Кінбурн та Очаків, фактично контролювали доступ в акваторію Дніпровського лиману та доступ в море з гирл Дніпра та Богу, як відомо, головних річок запорожців-черкас. Такі заходи турків були їх бажанням лишити козацький народ виходу до моря. Але їх предки ще за часів Страбона для проводки суден в протоках Прогноїв прокладали канал. Користуючись досвідом своїх пращурів, вони фактично значну частину функцій, які повинні були виконувати Кінбурн та Очаків, звели нанівець. Та проводка суден через Прогноївські протоки і озера вимагала протягувати значної частини шляху через мілководдя та плавні, порослі очеретом. Тому черкаси-запорожці відмовились будувати великі судна. Їх козацькі чайки вміщували до 50 воїнів, рибалок або чумаків-купців. Розвиваючи свою могутність в 30-х роках XVIII ст., Російська імперія рвалася до Чорного моря. Особливо різко змінилась ситуація в регіоні Північного Причорномор’я не на користь Туреччини з переходом у 1734 р. запорожців під протекцію Росії.

Поразка Туреччини від персів під Єреваном у 1735 р. дала привід російській армії разом з запорожцями виступити в ногайський степ на чолі з командиром Української лінії, генерал-поручиком Михайлом Леонтьєвим. На початку жовтня 1735 р. Росія фактично почала війну проти Туреччини і Криму. Через бездарне керівництво військом до кінця року в поході від холоду, голоду та хвороб загинула одна третина 28 000 війська2. В 1736 р. окремий корпус під командою генерала Ласія після тривалої облоги взяв Азов. В червні 1736 р. російські війська взяли Кінбурн3. Очаків взято в 1737 р.4.

Через обмаль джерельної бази відносно цієї військової кампанії можемо відзначити, що в ній з 1735 по 1739 роки загинуло понад 30 000 чоловік російського війська.

Через втрату великого числа особового складу, Кінбурна та Очакова, загибелі генерала Леслі, наслідки мирного трактату в Білгороді та Константинополі були для Росії невтішними. Вся чорноморська торгівля дозволялась через турецькі кораблі та Очаківський порт. Росії не дозволялось мати свій флот в Чорному та Азовському морях. За цим трактатом вона повинна була зрити Азов і залишити в руїнах Таганрог5.

Наслідками зроблених турками висновків від військової компанії 1735 – 1739 років було відновлення і зміцнення системи фортець перед російською загрозою. Добудовують і укріплюють фортецю Ені-Дунья, засновану у 1704 р. біля Хаджибею. Але Катерина ІІ, яка посіла на царський трон Російської імперії, не збиралась відмовлятись від планів завоювання виходу до Чорного моря. Росія накопичувала в степовому краї свої сили. Обставини, пов’язані з подіями Коліївщини, які підштовхнули Туреччину оголосити війну Росії, примусили царський двір форсувати вирішення цих планів. Так почалась військова компанія 1769 – 1774 років.

В пониззі Дніпра діяла флотилія запорожців до 1000 козаків на чолі з Йосипом Рубаном на 38 човнах, в пониззі на Лівобережжі між Олешками та Кінбурном — 500 чоловік під началом полковника Ковпака та старшини Семена Маєвського.

Слід зазначити, що запорожці організували дві морські експедиції на Дунай під командою полковника Якова Сідловського у 1771 р. та під командою полковника Івана Мандро у 1772 – 1773 роках, які були господарями на нижньому Дунаї під час військової компанії проти турок.

У 1773 р. біля Кінбурна точилися запеклі бої між турками та запорожцями. Запорожці отримали перемогу. Через зайві втрати, на думку запорожців, вони добряче побили свого командира полковника Ковпака. В акваторії Дніпро-Богового лиману господарем становища була флотилія запорожців на чолі з полковником Герасимом Малим. Отже, турецький гарнізон фортеці Кінбурн фактично був блокований і обстрілювався з гармат козаками, а без продовольчої підтримки і боєприпасів протистояти на довгостроковий період не міг. Тому за мирної угоди в Кучук-Куйнарджі 1774 р. Кінбурн відійшов до Росії. Але під час перемов виникла колізія. Росія в угоду хотіла записати передачу їй Прогноїв, але через не розмежування земель з запорожцями турки не збирались передавати Прогної Російській імперії, бо юридично не вірно було передавати не підвладну собі територію6. До Росії разом з Кінбурном відійшли Азов, Керч, Єнікале. Царська влада все ж таки змогла реалізувати свою мрію виходу на чорноморські береги. У 1783 р. Росія, напавши на Крим, приєднала його до своїх земель. Російське командування розуміло, що Туреччина не відмовиться від бажання реваншу.

Знищення Запорозької Січі у 1775 р. і перехід запорожців за Бузьку лінію дали можливість Росії налагоджувати життєдіяльність в межиріччі Дніпра і Південного Бугу (Богу) на свій феодальний лаштунок. Але з’ясувалось, що нові поселенці не підготовлені до життя в малозаселеному степу. Постійні раптові хижацькі напади ногайців з іншого берега потребували тримати напоготові значну кількість армії, чисельність якої швидко танула через безкінечні напади степовиків, так раптово зникавших в степах. До того ж підсумки війни 1769 – 1774 років не дали можливості царату осісти на берегах Чорного моря. Крім того, Росія готуючись до війни на узбережжі, фактично не мала формувань для війни на водних рубежах.

Григорій Потьомкін, ставши головнокомандувачем військ на Півдні, зрозумів, що без запорожців йому не обійтись. Так 1 липня 1783 р. почалась компанія із заманювання козаків на службу до Росії. В 1784 р. було засновано Бузьке Козацьке військо.

Оскільки Очаків залишався в руках турків, і за допомогою французьких інженерів його фортечні мури були значно підсилені, він був головною завадою для проходу російських суден в море з Дніпровського та Бузького лиманів. У процесі підготовки до нового військового протистояння з турками командиром оборони Херсоно-Кінбурнського району на початку серпня 1787 р. було призначено О.В. Суворова, який прийняв командування 30-титисячним кінбурнським корпусом. Суворов, обстеживши узбережжя і враховуючи минулу військову компанію, встановив вразливі ділянки оборони. Розуміючи можливість ворожого десанту на косу і встановлення там ворожих гармат, які накриють вражаючим вогнем захисників Кінбурнського замку, він починає розміщення російських батарей на Кінбурнській косі7.

13 серпня 1787 р. почалась нова війна з Туреччиною. 1 жовтня за сигналом Гасан-паші на Кінбурнську косу висадився 5-титисячний десант яничар. Цей десант був скинутий в море. В цій операції загинуло 4,5 тис. турків8.

Коли молодий російський Чорноморський флот, судна якого збудовані на новій херсонській верфі, під час цієї військової компанії 1 червня 1788 р. потрапив у скрутне становище, то за зверненням Суворова їм прийшла на допомогу флотилія запорожців під командою кошового отамана Сидора Білого. Турецький флот відійшов до Очакова. Але 17 червня відбулась нова морська битва. Проти турецького флоту козаки під командою Гасан-паші проявили надзвичайну відвагу та войовничий хист і вщент розбили турків. Але в цій битві отримали багато втрат. Кошовий отаман Сидір Білий був тяжко поранений і помер через три дні9. Його поховано в Кінбурні.

В бою з обложеними в Очакові турками 27 липня 1788 р. А.В. Суворов був поранений і відправлений на лікування до Кінбурна. Але там від випадкового вибуху в військовій лабораторії одержав нові поранення і був відправлений на лікування10.

Пам'ятник, що існував в радянські часи, російському полководцю О. В. Суворову на місці бою з турецьким десантом на Кінбурській косі 1 жовтня 1787 р.

Доказом повного контролю козаками акваторії в північній частині Чорного моря вказують і такі чинники: козацька флотилія на чолі з полковником Мокієм Гулаком знаходилась поряд з залишками російського флоту під командою Ніссау-Зінгера; 18 чайок під проводом Антона Головатого супроводжували командувача російського війська Григорія Потьомкіна.

4 листопада 1788 р. Капудан-паша, що стояв біля острова Березань з залишками турецького флоту, відплив до Варни. Цей острів фактично захищав акваторію перед Очаковом від атаки з моря, тому його турки добре укріпили. Козаки під проводом Антона Головатого 7 листопада атакували Березань і штурмом взяли його. В бою загинув один полковник, чотири курінних отамани та 24 козаки11. Після цієї перемоги козацьке військо перейменовано у Військо вірних чорноморських козаків.

З допомогою чорноморців-козаків російська армія в 1789 р. штурмом бере Очаків, потім в 1791 р. – Хаджибей. За Ясським трактатом, узбережжя Північного Причорномор’я відійшло до Росії.

Підсумком війни 1787 – 1791 років з Туреччиною Російська імперія отримала Північно-чорноморське узбережжя. Тепер вже степ був повністю очищений від озброєних ногайських орд. А зміцніле в боях мобільне військо чорноморців-козаків зі своїми свободолюбивими традиціями викликало занепокоєння у нових господарів краю, отримавшого назву Новоросія. Крім того необхідна була сила, яка б могла утримати завойовану донцями у 1783 р. Кубань. Ось дійсні чинники подарунку у 1792 р. Катериною ІІ запорожцям Кубані.

Документи свідчать, що укріпленню Кінбурна та переозброєнню російське командування приділяло значну увагу. Під час Східної війни 1853 – 1856 років французька ескадра з десантним загоном в 4 тис. чоловік 3 жовтня 1855 р. підійшла до Кінбурна, де знаходився гарнізон в 1 400 вояк на чолі з генералом Кохановичем. 5 жовтня фортеця була атакована і гарнізон здався12.

Вперше в цій атаці французи використали панцирники, проти яких були безсилі малопотужні застарілі берегові батареї російського війська. За посиланнями О.Г. Антоніаді-Писковець на дані В. Золотарьова у книзі «Российский флот на Чорном море и в Восточном Средиземноморье», взяття Кінбурна французьким десантом відбулося 17 жовтня 1855 р.13 (мабуть, дата обчислена за старим стилем). За умовами Паризького договору від 1856 р., Росія повинна була зруйнувати всі бастіони і фортеці в гирлах для вільної торгівлі в Північному Причорномор’ї, офіційні реляції вказують, що фортеця Кінбурн у 1857 р. скасована14.

Більшість опрацьованих джерел вказують, що фортеця знаходилась на Кінбурнській косі. Приведені події 1577 р. свідчать про відсутність Кінбурна на Кінбурнській косі. Хоча, за відомими письмовими джерелами, він існував ще з XV ст. Обстеження руїн на цій косі і наявність документів, що у 1787 р. в фортеці на озброєнні знаходилось 19 мідних і 300 чавунних гармат та 1500 гарнізону, вказують, що то не фортеця. 1 жовтня 1787 р. турецький десант висадився на самий кінцівці Кінбурнської коси в 12 верстах від Кінбурна15 . Але ж руїни, які офіційно представляють за залишки Кінбурна, знаходяться впритул до місця висадки десанту. З донесення підполковника Паскевича від 15 липня 1808 р. з’ясовується, що на барбетах фортеці встановлено 10 гармат, які її захищають від атаки збоку коси. Отже, в донесенні чітко фіксується, що фортеця Кінбурн знаходилась неподалік коси і потребувала захисту від атаки збоку коси. Крім гармат в фортеці, на барбетах на наново влаштованій при косі батареї встановлено 10 гармат. Крім того, там розміщено єдинорогів різних калібрів – 3 (три). В своєму звіті Паскевич згадує про наявність в нижньому рівні фортеці захисних казематів16, тоді як на руїнах Кінбурнської коси казематів не прослідковується. Але відвідувачі колишньої бази царської Росії та Радянського Союзу на острові Майському, що біля Кінбурнської коси, стверджують про наявність на місці бази захисних казематів давнього походження. З чорновиком плану Суворова щодо захисту Кінбурнської коси та прикриття Кінбурна співпадає відома мапа Кінбурна, представлена в експозиції Очаківського краєзнавчого музею. Та якщо вірити мапі, то неможливо було запорозькому полковнику Ладо з загоном козаків в ніч з 7 на 8 травня 1772 р. пройти до краю Дніпровського лиману і пробути там поблизу Кінбурна всю ніч, про що отаман доповідав рапортом в Січ17. Все роз’яснює мапа Річчі Занонні від 1767 р., де чітко позначено, що Кінбурн знаходиться на острівку біля західного краю Кінбурнської коси. І бачений мною казковий замок на острівці, що був закритою військовою базою Радянського Союзу, і є той історичний Кінбурн, на мапі названий островом Майським.

Витяг з мапи Річчі Занонні від 1767 року

(Фонди Миколаївської обласної наукової бібліотеки ім. О. Гмирьова)

Отже, Росія не виконала частину умови 1856 р., сховавши Кінбурн. Між тим підірвала бастіон-батарею на Кінбурнській косі і видавала її за знищену фортецю.

Але найдивовижніше те, що забулася історична назва фортеці, яка продовжувала використовуватись у військовому відомстві. Це можливо було статися лише за умови, що директивою з Петербургу було заборонено в розмовах, листуванні, документації та публікаціях вживати цю назву відповідно фортеці. Через покоління вже було нікому ідентифікувати Кінбурн. Зруйнований за умовами мирної угоди бастіон вказали замість Кінбурна. Руїни знищеного бастіону, не заглиблюючись в аналіз, історикознавці почали видавати за залишки міста-фортеці.

Дякуючи проукраїнській позиції командира гарнізону Кінбурна під час становлення Української держави, острівний військовий підрозділ прийняв військову присягу на вірність Україні. Це дало змогу уникнути підвищення політичної та військової напруги в цьому приморському регіоні українських земель.

На тому боці Дніпровської затоки знаходиться забутий Кінбурн

Завдання чиновників і громадськості — зберегти історичне місто-фортецю для прийдешніх поколінь, яке може стати значним туристичним об’єктом.

_________________

1. Кониський Георгій. Історія Русів. – К., 1991. – С. 61 – 62.

2. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького.– Дніпропетровськ, 1994. – С. 272.

3. Брокгаузъ и Ефронъ. Энциклопедическій словарь. – С.Петербургъ, 1895. – Т.ХV. – С. 65.

4. Скальковський А.О. Історія Нової Січі…– Дніпропетровськ, 1994. – С. 277.

5. Там само. – С. 273, 280.

6. Там само. – С. 526, 529, 531 – 533.

7. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии XVIII – XIX вв. // Історія. Етнографія. Культура. – Миколаїв, 2006. – С. 82.

8. БСЄ. – М., 1973. – Т. 12. – С. 114.

9. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1991. – С. 359; Майснер І.В. Морські битви при Очакові у 1788 році. // Історія. Етнографія. Культура. – Миколаїв, 2000. – С. 92, 93.

10. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии XVIII – XIX вв… – С. 84.

11. Скальковський А.О. Історія Нової Січі... – С.575.

12. Брокгаузъ и Ефронъ. Энциклопедическій словар... – – С. 65.

13. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии XVIII – XIX вв. – С. 85 – 86.

14. БСЭ –Л., 1953. – Т. 20. – С. 629.

15. Антониади-Писковец Е.Г. Кинбурнские баталии XVIII – XIX вв... – С. 83.

16. Там само. – С. 85 – 86.

17. Скальковський А.О. Історія Нової Січі… – С.502.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS