КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Писемні джерела та історіографія

ІІІ. ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

Юрій Осінчук (Київ),

науковий співробітник відділу історії української

мови Інституту української мови НАН України

Лексика Таїнства Сповіді

Відомо, що людина на етапі існування живого перебуває на найвищому щаблі розвитку. Будь-який поганий вчинок, необдумана поведінка у суспільстві ведуть людину до гріха. Людське перебування в гріху – це стан тяжкої повносилої недуги. Однак проти цієї сильної недуги є сильний засіб – Таїнство Покаяння.

Об’єктом нашого дослідження є богослужбово-обрядова лексика, а саме: лексика, яка має відношення до Таїнства Сповіді.

Сповідь є Таїнством, в якому віруючий сповідує (розкриває усно) свої гріхи Богу в присутності священика і отримує через священика прощення гріхів від Самого Господа Ісуса Христа (ЗБ, с. 506).

Слово сповідь– похідне від сповідатися (< відати, яке має іє. основу, відповідає дінд. vēda – «знаю», гот. wait – «знаю» та ін. – ЕСУМ І, 390–391).

У старослов’янській мові із семантикою ‘визнання (віри); сповідь; вдячність’ функціонувала лексема испов­дь: Божє милостивsи, приими мо# испов­дь моихú гр­ховú (SJStSl XIV, 803). Із семами ‘визнання (віри); сповідь; проголошення; обіцянка, клятва, обіти; вдячність’ у старослов’янських перекладних пам’ятках зафіксовано лексему испов­дани5, напр.: Тs при³ми покаани5 ³ испов­дани5 рабоу твоєму сємоу (SJStSl XIV, 803).

На думку Н. Шанського, лексема испов­дани5 – калька грецького ™ξομολόγησις ‘покаяння, каяття’ (Ш. ІІ, 123–124).

У давньоукраїнську мову лексеми испов­дь, испов­даниi запозичено через посередництво старослов’янської. На давньоукраїнському мовному ґрунті вони функціонували із семантикою ‘сповідь; покаяння; розповідь’, напр.: Велико бо добро испов­даниi гр­ховú (1076, Ізб., 633); Да аще испов­данїе прїемлеть (Іл., 96); Хощу ж начало слову положити и на испов­данїе приити (ХІІ, КП, 22); Єретици сами в себ­ испов­дь творять (Ср. І, 1129).

У лексикографічних і світських джерелах староукраїнської мови виявлено форму спов­дь, напр.: испов­данїє: спов­дь, вызна(н)є, ;года, yмова, постановл­ньє (Бер., 49); Спов­дьиспов­данїє (Син., 157); Повиненú учинити спов­дь досконалую (1659, Т.Мат. ІІ, 345); Тайна покаянія святого спов­ди истинної вú сокрушеніи сердца (Л.Вел. ІІІ, 407).

У богослужбових і світських пам’ятках XVII – ХІХ ст. часто Таїнство Сповіді передавали лексемою пока-нї-, напр.: Тайною Пока-нї- част? ?чист-тú сов­ст свою (1646, ТПМ І, 339); Тайн; пок-uнї- всєгда прїимати (1779, Поуч. о обр., 9); Пок-uнїе єсть тайна, вú которой кающійсu гр­шникú, чрезú разрúшенїє свuщенника пол;чаєтú отпyщенїе гр­ховú (1878, ЛОБ, 233).

У сучасній українській мові сповідь – обряд покаяння в гріхах перед священиком і відпущення ним цих гріхів (СУМ ІХ, 550). У богослужбових та релігійних джерелах зафіксовано два найменування: Сповідь і Покаяння (< покаятися < каятися [каяти] – псл. *kayati «дорікати, карати, відплачувати» – ЕСУМ ІІ, 413), напр.: Чин Покаяння (сповідь) (1954, ЕМІ І, 53); Святе Таїнство Покаяння називається також сповіддю (1995, ХМ, 43); Таїнство Покаяння (2003, ЗБ, 506).

Важливим моментом у Таїнстві Сповіді є священнодія –відпущення гріхів (розрішення) під час якої священнослужитель-сповідник звільняє каяника від гріхів, накладаючи покуту й читаючи над ним розрішальну молитву (СЦОТ, 36).

Слово розрішення – похідне утворення від розрішати, яке, у свою чергу, пов’язане з дієсловом рішити, що споріднене з лит. raišyti, raišaũ «зав’язувати», прус. senrists «зв’язаний» та ін. (ЕСУМ V, 97–98).

Грецькі лексеми ¢φεσις ‘відпущення; розрішення; прощення’ (GL І, 285), λύσις ‘розрішення; звільнення’ (GL ІІ, 723) послужили семантичними кальками для церковнослов’янізмів отúпоущєни% ‘відпущення, прощення’ (СС, 433), раздрhшєниi ‘прощення, відпущення, розрішення’ (SJStSl ХХХІІІ, 571).

У світських і богослужбових пам’ятках ХІ–ХIV ст. в церковно‑термінологічному значенні ‘прощення гріхів, визволення від гріхів’ зафіксовано лексеми отúпущєниi гр­ховú, раздр­шєниi (разр­шєниi), напр.: %сть и дроуга# жрьтва сúпасьна вú отúпоуштени% гр­хомú (1076, Ізб., 211); Иже при4ли суть крещенье и пока4нье вú /(т)пущень% грhховú (Ср. ІІ, 810). Раздр­шити испов­дника вú /смыи дєнь (ХІІ, Служ. Варл., 25); Везати и разр­шати гріхи (1393, Ср. І, 604).

У староукраїнській мові, досліджувані лексеми не зазнали жодних семантичних змін, напр.: Отпущение гр­ховú веніальныхú (1621, Т.Мат. І, 267); По раздр­шєнїи жє, чти мл,тву (1646, ТПМ І, 32); Конєцú жє раздр­шєнїu сєгj ієрєй знамєнаєт дєсницєю кающагосu (1668, Евх., 100); И конєчноє раздр­шєнїє j(т) Ієрєu бываємоє (1668, Евх., 96).

Зауважимо, що у пам’ятках староукраїнського періоду зафіксовано нові форми розгр­шєнїє, розгр­шити (гіперизми), які втратили первинну семантику і внаслідок народної етимології (процес гіперкорекції) набули нового значення: ‘зняти гріх; звільнити від гріха’ (за аналогією до роздягнути ‘звільнити від одягу’), напр.: Молитвы розгр­шаня (1621, Т.Мат. ІІ, 279); Бываєтú розгр­шєнє j(т) Спов­дника гр­ховú (1645, КПМ, 178); Чєрєз розгр­шєньє сщєничєскоє (1645, КПМ, 178); Розгр­шили и до церкви, яко покутуючого, приняли (Т.Мат. ІІ, 279).

Це явище спостерігаємо у говірках української мови, напр.: розгрішенє (Ж., 816); розгрішення ‘розрішення гріхів’; розгрішати, розгрішити ‘розрішити, відпустити гріхи’ (Гр. IV, 40).

У сучасній українській мові зі семою ‘відпущення гріхів’ функціонують лексеми розгрішення (СУМ VІІІ, 658) і розрішення (СУМ VІІІ, 795).

У церковно‑богослужбовій літературі на позначення священнодії, під час якої священнослужитель‑сповідник звільняє каяника від гріхів, зафіксовано лексеми відпущення гріхів, розрішення та розгрішення, напр.: Для отримання прощення (відпущення) гріхів від того, хто сповідується (кається), вимагається: примирення з усіма ближніми (2003, ЗБ, 506); Відпущення гріхів – частина таїнства сповіді (СДР, 80); Коли священик дав уже розрішення, роблю знак хреста, відходжу та відбуваю покуту (1991, МПП, 151); Перед молитвою розгрішення священик завдає каяникові покуту (2004, Ф.Ю., 139); Коли каяник вже більше не може собі пригадати гріхів, священик відмовляє молитву розгрішення (2004, Ф.Ю., 139).

Із священнодією відпущення гріхів пов’язана єпитимія – церковне покарання за гріхи у вигляді церковної заборони або наказу виконати визначену кількість молитов, поклонів, здійснити паломництво, яке священнослужитель‑сповідник накладає на каяника відповідно до тяжкості скоєних ним гріхів (СЦОТ, 52–53).

Лексему єпитимія запозичено з гр. ™πιτίμια ‘покарання’, що є префіксальним утворенням від τιμια ‘шана, повага’ (Ш. І, 260–261).

Аналізоване слово у двох фонетичних варіантах єпитимия, єпитємия функціонувало в старослов’янській мові (SJStSl ХІ, 578).

Через старослов’янське посередництво лексему єпитимиz та її варіанти епитемьz, iпитимиz, епитьмьz запозичено в давню українську мову (Ср. І, 830). В оригінальних і перекладних пам’ятках старослов’янської та давньої української мов ці форми зафіксовано лише в одному, вузькоспеціальному, значенні – ‘церковне покарання’, напр.: Того пооуштаашє ово наказани%мú ово єпитими+ (СС, 210); Или что взuто любо да повинни будуть то створшии прежереченною єпитемьєю (ПВЛ, 36); / сущихú вú епитемии мнихú же и простець (ЖФСт, 167).

У лексикографічних джерелах і пам’ятках пізнішого періоду розвитку української мови зафіксовано варіанти єпитимїя, єпитемїя, єпітіміа, напр.: И єпітимїю по сил­­ наложивú (1646, ТПМ І, 31); И жадєнú нєхай собі єпитємїи ?(т)лучєнu лєгцє нє важи(т) (СУМ 2 ІХ, 98).

У богослужбових й лексикографічних джерелах XVII ст. до лексеми єпитимія зафіксовано синонім – покута, напр.: Єпітіміа: покyта (Бер., 204); Ієрєй налагаєтú ємy єпїтимїю, сир­чú покyтy (1668, Евх., 96).

Мовознавці припускають запозичення слова покута з польської мови. Польське pokuta ‘покаяння, спокутування провини; кара (кара грошова, штраф)’; етимологія не зовсім ясна, псл.*pokuta утворено з префікса po‑ ‘по’ і основи дієслова kutati ‘кутати; ховати; берегти’ (ЕСУМ IV, 484–485).

Синонімію і варіантність досліджуваних термінів засвідчено в діалектах української мови, напр.: покута – ‘каяття, накладене духовником, духовне покарання’; опитемья, питемья – ‘церковне покарання’ (Б‑Н, 263, 282, 289).

У сучасних українських церковних текстах здебільшого разом з лексемою єпитимія зафіксовано синонім‑дублет покута, напр.: Про єпитимію (покуту) (Боднарюк, 40); В особливих випадках на того, хто кається, накладається «єпітимія», або покута (2003, ЗБ, 506).

Отже, процес формування сакральної лексики, пов’язаної з Таїнством Сповіді, розпочався в давній період розвитку української мови, про що засвідчують ранні (ХІ–XIV ст.) фіксації досліджуваних найменувань. В основному ці лексеми за походженням є грецькими лексичними запозиченнями або семантичними кальками, що проникли на східнослов’янський мовний ґрунт книжним шляхом. Поодинокі терміни в українську мову запозичено з інших мов, наприклад з польської. У різні періоди розвитку досліджуваних лексем до окремих з них виникали синоніми. У межах розглянутої групи лексики синонімія виявляється здебільшого як термінологічна дублетність, рідше – у формі фонетично-правописних варіантів.

___________________________

1. Бер. – Лексикон словенороський Памви Беринди / Підгот. тексту і вступ. стаття В.В. Німчука: Надрук. з вид. 1967 р. фотомех. способом. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 271 с.

2. Б-Н – Білецький-Носенко П. Словник української мови / Підгот. до вид. і вступ. стаття В.В. Німчука. – К.: Наук. думка, 1966. – 423 с.

3. Боднарюк – Боднарюк Р. (ієр.) Повернення до Бога: Таїнства Покаяння і Причастя. – Ів.-Фр., 1994. – 80 с.

4. Гр. – Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка. – К., 1907. – Т. 1–4.

5. Евх. 1668 – Евхологион, албо молитвослов, или требник. – Л., 1668. – 440 с.

6. ЕМІ 1954 – Митрополит Іларіон. Евхологіон або Требник цебто чини святих таїнств, благословення, освячення та інші церковні моління на різні потреби. – Канада, 1954. – Ч. 1.

7. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови. У 7 т. – К.: Наук. думка, 1982–2003. – Т. 1–5.

8. Ж. – Желехівський Ж., Недільський С. Малорусько-німецький словник. – Л., 1886. – 1122 с.

9. ЖФСт – Жити% и жизнь прп,дбьнаго w,ца нашего. и исповhдника Fеwдора. гоумена ст;диискаго // Выголексинский сборник / Изд. подгот. В. Ф. Дубровина и др. – М.: Наука, 1977. – С. 134–407.

10. ЗБ – Слобідський С. Закон Божий. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2003. – 642 с.

11. Ізб. 1076 – Изборник 1076 г. / Изд. подгот. В. Голышенко и др. – М.: Наука, 1965. – 1091.

12. Іл. – Слово о закон­ и благодати // Молдаван А. «Слово о законе и благодати» Илариона. – К., Наук. думка, 1984. – 240 с.

13. КП – Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. (Вступ. Текст. Примітки). – К., 1930. – 231 с.

14. КПМ – Катехизис Петра Могили / Упорядкування проф. А. Жуковського, переклад В. Шевчука. – К., 1996. – 288 с.

15. Л.Вел. – Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в. / Сост. Величко С., бывший канцелярист Войска Запорожского, 1720. – К., 1848–1864. – Т. 1–4.

16. ЛОБ 1878 – Литургика или обясненіе богослуженія Святой, восточной, Православно Кафолической церкви / Под. ред. Е. Фенцика. – Будапешт, 1878. – 346 с.

17. МПЙ 1991 – Господи, до Тебе возношу душу мою. Молитовник Патріарха Йосифа // УАПЦ – Мельборн – 1991 – Австралія. – 89 с.

18. ПВЛ – Повесть временных лет по Лаврентьевскому списку // Полное собрание русских летописей. – Л., 1962. – Т. 1. – 286 с.

19. Поуч. о обр. – Поучение о обрядах христианских. – Почаїв, 1779. – 60 с.

20. СДР – Шевченко В. Словник-довідник з релігієзнавства. – К.: Наук. думка, 2004. – 558 с.

21. Син. – Синоніма славеноросская / “Лексис” Лаврентія Зизанія. “Синоніма славеноросская” / Підгот. текстів і пам’яток і вступ. ст. В.В. Німчука. – К.: Наук. думка, 1964. – С. 91–172.

22. Служ. Варл. ХІІ – Служебник Варлаама ХутинськогоХІІ в. / Горский А. В. Описание славянских рукописей Московской синодальной библиотеки. – М., 1869. С. 5–11.

23. Ср. – Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. – Спб., 1893–1912. – Т. 1–3.

24. СС – Старославянский словарь / Под. ред. Р. Цейтлин, Р. Вечерки и Е. Благовой. – М.: Русский язык, 1990. – 842 с.

25. СУМ – Словник української мови. В 11 т. – К.: Наук. думка, 1970–1980. – Т. 1–11.

26. СУМ 2 – Словник української мови 16 – І п. 17 ст. У 28-ми вип. – Л.: НАН України Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 1994–2006. – Вип. 1–13.

27. СЦОТ – Пуряєва Н. Словник церковно-обрядової термінології. – Львів: Свічадо, 2001. – 156 с.

28. Т.Мат. – Тимченко Є. Матеріали до словника писемної та книжної української мови ХV – ХVІІІ ст. У 2 кн. / В.В. Німчук, Г.І. Лиса (підготували до видання). – Київ-Нью-Йорк, 2002. – Кн. 1. – 512 с.; 2003. – Кн. 2. – 512 с.

29. ТПМ 1646 – Могила Петро. Евхологион, албо молитвослов, или требник. – К., 1646. – Ч. 1–3. – Ч. 1 – 946 с.; Ч. 2. – 263 с.; Ч. 3–430 с.

30. Ф. Ю. – Федорів Ю. Пояснення церковних Богослужень і Св. Тайн. – Л.: Свічадо, 2004. – 159 с.

31. ХМ 1995 – Християнський молитовник. – Красилів, 1995. – 78 с.

32. Ш. – Этимологический словарь русского языка / Под руководством и ред. Н. М. Шанского. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1963–1982. – Т. 1–2 (Вып. 1–8).

33. GL – Sophocles E. A. Greek Lexicon of the Roman and Byzantine Periods. In two volumes. – New York. – T. 1. – S. 1–610; T. 2. – S. 610–1188.

34. SJStSl – Slovník jazyka staroslovĕnského. – Praha : Academia, 1966 – 1990. – Kn. 1–43.

Лілія Москаленко (Київ), старший науковий

співробітник Інституту української мови НАН

України, кандидат філологічних наук

Прізвищеві назви в Актових книгах

Полтавського полкового суду (1683 – 1740 рр.)

Історичний, зокрема староукраїнський, антропонімікон, його структурна, системна й лексико-семантична організація, а також особливості формування є об’єктом пильної уваги мовознавців. Г.Є. Бучко, Р.Й. Керста, В.А. Никонов, С.Є. Панцьо, І.Д. Сухомлин, М.Л Худаш, І.Д. Фаріон, П.П. Чучка та ін. зробили значний внесок у розв’язання багатьох питань, що існують у цій галузі [1].

Однак дослідження регіональних антропонімних систем, зокрема в історичному аспекті, на конкретному (темпорально і локативно визначеному) мовному матеріалі, зберігає актуальність, оскільки дає змогу зіставляти, порівнювати отримані результати з результатами подібних досліджень антропонімів цього ж регіону в інші хронологічні періоди, а також антропонімів інших регіонів у цей та інші періоди.

Предмет нашого дослідження – прізвищеві назви, які є ланкою антропонімної системи, яка сформувалася найпізніше: в Україні прізвищеві назви (прізвиська) стали обов’язковими спадковими родинними назвами, які додаються до особового імені, тільки на межі XVІІІ – XІX ст. у зв’язку з необхідністю впорядкувати родинні і власницько-правові відносини між громадянами [4]. Прізвищеві назви (1221 фіксація), засвідчені в «Актових книгах Полтавського полкового суду» з 1683 по 1740 рр. (далі – Акти) [2], були передостаннім етапом формування прізвища як оформленої офіційними документами родової назви людини, яка приєднується до її імені, одержується при народженні або в шлюбі та, як правило, передається нащадкам [3].

Спеціальної лексеми, яка б називала прізвищеву назву, в Актах не зафіксовано. Для її номінації використано номени прозвиско й имя. Лексема имя (їмя) крім номінації одночленної власної назви – особового імені: на имя Кирик (жидъ, Ицикъ менуємый), номінує також двочленну власну назву особи – ім’я та прізвищеву назву (прізвище в сучасному розумінні): первомъ їмя Іванъ Макогунъ; посилав чtлка на ймя Юцка Колодяжного; слово прозвиско використовується для номінації компонента двочленної власної назви (ім’я + прізвищева назва)–прізвиська в сучасному розумінні: Грицко, Буйвол прозвискомъ, злочинца; Іванъ, прозиваємый Убыйсобака.

В Актах засвідчено первинні (39 %) і вторинні (61 %) прізвищеві назви. Лексичною базою українських прізвищевих назв є власні (60 %) і загальні (40 %) назви.

Джерелом творення первинних прізвищевих назв (прізвиськ) були особові (69 %) й неособові (30 %) апелятиви та власні неособові назви (1 %).

Серед утворених від особових апелятивів зафіксовано прізвищеві назви, похідні від назв осіб за такими ознаками:

1) агентивною (родом діяльності, фахом, заняттям) (44 %), напр.: Бражникъ ‘продавець браги’ [ЕСУМ, 1, 242 – 243]; Бровар ‘пивовар, робітник пивоварні’ [ЕСУМ, 1, 261]; Вынник ‘той, що виготовляє і продає вино’ [ЕСУМ, 1, 377-378]; Добыш ‘уг. dobos ‘барабанщик’, ‘військовий барабанщик’’ [Т, 1, 210, 212], [ЕСУМ, 2, 98]; Жорник ‘той, що виготовляє жорна’ [ЕСУМ, 2, 206]; Колодѣй ‘колісник’ [ЕСУМ, 2, 517]; Коломиєцъ ‘солевар’ [ЕСУМ 2, 519]; Крамар ‘продавець товарів’ [ЕСУМ, 3, 74]; Кушнѣръ ‘фахівець, що вичиняє хутро і шиє хутряні вироби’ [ЕСУМ, 3, 170]; Лобур ‘злодій, шахрай, ледащо’ [ЕСУМ, 3, 276]; Милник ‘миловар’ [Т, 1, 442]; Некрут ‘рекрут, новобранець’ [ЕСУМ, 4, 68; ЕСУМ 5, 52]; Решетникъ ‘той, що робить решета’ [Т, 2, 272]; Римар ‘лимар, майстер, який виготовляє ремінну збрую’ [ЕСУМ, 3, 233]; Рѣзник ‘різник, м’ясник’ [ЕСУМ, 5, 91]; Рыбалка ‘рибалка’ [Т, 2, 302]; Стрѣлникъ ‘той, що робить стріли’ [Т, 2, 373]; ‘майстер, що виготовляє стріли’ [ЕСУМ, 5, 444-445]; Торяник ‘солевар’ [Т, 2, 396]; Чернец ‘чернець; перен. ‘самотній чоловік’’ [ЕСУМ, 3, 506]; Сердюкъ ‘охоронець гетьмана’ [Т, 2, 318], [ЕСУМ 5, 218]; Салдат ‘солдат’; Вулховый ‘маг, ворожбит’ [ЕСУМ, 1, 422]; Жорновий ‘той, що виготовляє жорна’ [ЕСУМ, 2, 206]; Неводъничий ‘виготовлювач неводів’ [Т,1, 478], [ЕСУМ, 4, 59]; Богомазъ ‘поганий іконописець, маляр’ [Т, 1, 61];

2) атрибутивною (зовнішньою чи внутрішньою) (36 %), напр.: Бѣлий, Мѣдний, Рудий, Червоний, Чорний; Бѣлик, Красняк, Сивак, Черняк (кольором частин тіла людини); Бородаш, Косый (формою частин тіла); Лисий (наявністю лисини); Щербына, Щербань (наявністю вищерблених зубів); Мазепа ‘неохайна, грубувата або нерозумна людина’, польське ‘плаксій; розтелепа; нечупара, замазура’ [ЕСУМ, 3, 358] (неохайністю); Довгополий ‘схильністю носити одяг певного типу (з довгими полами) чи наявністю в гардеробі такого одягу’; Злий, Липодуша ‘людина з м’якою (як деревина липи) душею’; Брехало ‘який часто бреше’; Нерадный ‘польське nierądny ‘розпусний, развратний’; Паливода ‘буян, розбишака’ [Т, 2, 81]; Мовчан ‘мовчазний’; Убыйсобака ‘відомий своєю жорстокістю’ (особивістю поведінки, схильністю до певних дій);

3) етнічною (8 %), напр.: Грекъ; Литвин; Мазур; Русинъ; Угринъ;

4) територіальною (8 %), напр.: Краснокутский, Кременчуцкий, Самарский, Суботовский, Черкаский;

5) соціально-майновою (1 %), напр.: Козачок;

6) релігійною (1 %), напр.: Перехриста ‘вихрест, перехрищений в іншу віру’ [Т, 2, 102] ;

7) родинною (1 %), напр.: Безкоровайний ‘позашлюбний син; одружений без весільних обрядів’, без коровая [ЕСУМ, 3, 35];

8) суспільно-громадською (1 %), напр.: Братчикъ ‘член братства’ [Т, 1, 68].

Серед неособових апелятивів, що послужили для творення прізвищевих назв шляхом семантичного переосмислення, зафіксовано назви: рослин і рослинних форм (23 %), напр.: Боровик; Дубъ; Дубына ‘дубина ‘дубове дерево’’ [Т, 1, 235]; Кабакъ ‘від кабак – діал. гарбуз’; Очеретъ; Кущъ; продуктів харчування (23 %), напр.: Баланда, Бубликъ, Галушка, Ковбаса, Кулѣш, Опара; тварин (19 %), напр.: Буйвол, Воробец, Wробец, Жук; Wрел, Пугачъ; предметів побуту, знарядь праці (12 %), напр.: Вѣдерко; Кочерга, Макогунъ; частин тіла (8 %), напр.: Носъ, Шийка; частин чи елементів одягу, взуття (8 %), напр.: Портянка, Холявка; предметів або явищ природи (4 %), напр.: Искра; чисел (2 %), напр.: Нулик.

Серед неособових власних назв, що послужили для творення прізвищевих назв шляхом семантичного переосмислення, зафіксовано також назву молитви православної віри «Отченаш») (1 %), напр.: Wтченаш ‘прізвищева назва вихреста’, ‘хрещеного єврея’ [Фасмер, І, 368].

Джерелом творення вторинних прізвищевих назв служили офіційні й неофіційні християнські імена (61 %) та прізвищеві назви (прізвиська) (39 %) предків (переважно батьків).

Серед похідних від власних імен найчастотнішими виявилися прізвищеві назви, похідні від офіційних чоловічих християнських імен (67 %), напр.: Авраменко ‘від Аврам’; Алеѯандренко ‘від Алеѯандр; Андрѣєнко ‘від Анъдрѣй’; Анътоненъко ‘від Анътон’; Василенко, Василиєвич ‘від Василъ’; Григоренко, Григорієвичъ ‘від Григор, Григорий‘; Дмитренъко, Дмитрович ‘від Дмытро’; Дорошєвичъ ‘від Дорош’; Іванович ‘від Іван’; Іляничъ ‘від Іля’; ЙWсифович ‘від ЙWсиф’; Кондратович ‘від Кондрат’; Карпович ‘від Карпо’; Лукянович ‘від Лукян’; Маѯимович ‘від Маѯим’; Маркович ‘від Марко’; Назаренъко ‘від Назар’; Науменъко ‘від Наумъ’; Ничипоренъко ‘від Ничипор’; Wстапенъко, Wстатопович ‘від Wстапъ’; Павленъко, Павловичъ ‘від Павелъ чи Павло’; Петрович ‘від Петро’; Прокаленко ‘від Прокл’; Семенович ‘від Семен’; Прокопович ‘від Прокопъ’; Сидорεнъко ‘від Сидор’; Степаненко, Стефанович ‘від Степан’; Тарасенко ‘від Тарас’; Трохименъко ‘від Трохим’; Хведорченко ‘від Хведор’; Хоменко ‘від Хома’, Якименъко ‘від Яким’; Яковенъко ‘від Яковъ’; Яременко ‘від Ярема’; Юриєвич ‘від Юрий’; Яковлевич ‘від Яковъ’.

Похідні від неофіційних чоловічих християнських імен складають 32 %, напр.: Андрущенко ‘від Анъдрусь, Андрушко’; Артюшенко ‘від Артюх’; Ващенко ‘від Васко’; Гриценко ‘від Грицко’; Даценко, Дащенъко ‘від Дацко’; Демченъко ‘від Демко’; Захарченъко ‘від Захарка‘, Іващенъко ‘від Івас’; Мелещенко ‘син Мелешка ‘Мелентія’’ [ЕСУМ, 3, 433], Мисченко ‘від Миско’; Олеѯенъком ‘від Олеѯа’; Wнупченко ‘від Wнупко ’зменш. від Онопрій’; Панченко ‘від Панко’; Панютенко ‘від Панюта ‘зменш. від Пантелеймон’’; Тимошенко ‘від Тимош’; Хведченко ‘від Хведко’; Юревич ‘від Юр, Юра (?Л.М.)’; Юрченъко ‘від Юрко’; Юсченъко ‘від Юско’; Ярещенко ‘від Яреско’; Ярошенко ‘від Ярош ‘зменш. від Єрофій’’ [ЕСУМ, 2, 181].

Серед прізвищевих назв, похідних від власних особових імен, є так звані прізвищеві гібриди: прізвищеві назви, утворені приєднанням власне українського патронімічного суфікса (енко‑) до основи польського імені. Так, за твердженням О.С. Баранівської, прізвищева назва Янъченко утворена від офіційного чоловічого імені Ян (Jan) [5], хоч імовірнішим, на нашу думку, є її творення від неофіційної форми цього чоловічого імені Янек (похідним від Ян було б Яненко).

Похідні від неофіційних жіночих християнських імен складають 1 % від загальної кількості прізвищевих назв, похідних від імен, напр.: Палагута ‘від Палагна ‘Пелагія’’ [ЕСУМ, 4, 258, 330].

Прізвищеві назви, похідні від прізвищевих назв (прізвиськ) предків (переважно батьків, рідко матерів або ремісників-наставників), складають 39 % від загальної кількості вторинних назв. Джерелом для них служать морфологічно (63 %) та семантично утворені (37 %) прізвищеві назви (прізвиська)предків за такими ознаками:

1) агентивною (родом діяльності, фахом, заняттям) (63 %, з них: 61 % – похідні від прізвищевих назв батьків, 1 % – похідні від прізвищевих назв матерів, 1 % – похідні від прізвищевих назв (прізвиськ) майстрів, у яких вони вчаться певному ремеслу), напр.: Бонъдаренко ‘син Бондаря; син того, що робить бочки’; Бражниченъко ‘син Бражника; син того, що виготовляє і продає брагу’; Бунчуженко, Бунъчужненко ‘син Бунчужного, син охоронця гетьманського бунчука’ [ЕСУМ, 1, 296]; Бурмистренъко ‘син Бурмистра ‘найвищого міського урядника у місті з магдебурзьким правом’ [ЕСУМ, 1, 303]; Войтъченко ‘син Війта ‘голови самоврядування в місті з магдебурзьким правом; голови міського суду’’ [ЕСУМ, 1, 397]; Гончаренъко ‘син Гончара, майстра, який виготовляє посуд з глини’ [ЕСУМ, 1, 561]; Жорновенъкоможливо, ‘син Жорника, майстра, що виготовляв жорна ‘ручні млинки’’ [Т, 1, 254]; Радченъко ‘син Радного, Радника’ [Т, 2, 264], ‘радник, член ради’ [ЕСУМ, 5, 11-12]; Короленъко ‘син Короля, син чоловіка на прізвисько Король’ [ЕСУМ, 3, 39]; Попенъко, Попович ‘син Попа’ [ЕСУМ, 4, 410]; Пушкаренко ‘син Пушкаря ‘артилериста’, ‘гармаша’’ [ЕСУМ, 4, 645-646]; Стадниченко ‘син Стадника ‘пастуха (переважно при табуні)’’ [ЕСУМ, 5, 391-392]; Цѣлюриченъко ‘син Цилюрика ‘цирульника’’ [Т, 2, 471]; Шевченъко ‘син Шевця’ [Т, 2, 491]; Пряшенко ‘син Пряхи, пряха ‘праля’’ [ЕСУМ, 4, 620]; Ковалъчик, Ковалъчук ‘учень Коваля, майстра, у якого він вчиться ремеслу’;

2) атрибутивною (зовнішньою чи внутрішньою) (20 %), напр.: Руденъко ‘син Рудого, чоловіка з рудим волоссям’; Черненко ‘син Чорного або Черняка, чоловіка з чорним волоссям’, Носаченко ‘син Носа, Носака або Носатого, чоловіка з носом, який має особливий розмір’’; Безърусченъко ‘син Безрукого, чоловіка без руки (рук)’; Гнилозубенъко ‘син Гнилозубого, чоловіка із гнилими зубами’; Перетятъко ‘син Перетятого, порізаного, порубаного, який має багато шрамів’;

3) етнічною (7 %), напр.: Литвиненъко ‘син Литвина ‘литовця, поліщука чи білоруса’’ [ЕСУМ, 3, 245]; Угриненъко ‘син Угрина ‘угорця’’ [Фасмер, ІV, 147];

4) соціально-майновою (4 %), напр.: Голиченко ‘син Голика ‘голодранця’ [ЕСУМ, 1, 548];

5) релігійною (3 %), напр.: Перехристов ‘син Ïеðеõðèсòа ‘вихреста’’;

6) родинною (3 %), напр.: Середенко ‘син Середи’ (прізвищева назва предка, мотивованою черговістю його народження в родині.

Серед прізвищевих назв, похідних від метафорично чи метонімічно мотивованих прізвищевих назв (прізвиськ) предків, зафіксовано похідні від назв: тварин (34 %), напр.: Бугаєнкосин Бугая; Жученко ‘син Жука; Цопенъко ‘син Цапа; частин тіла, які з якихось причин більше помітні, ніж інші (22 %), напр.: Кикътенко ‘син Киктя; чоловіка, який має кикоть’, кикоть ‘кукса, залишок відрізаного пальця, руки, ноги; недорозвинена рука, нога’ [ЕСУМ, 2, 430]; Маслаченъко ‘син Маслака, чоловіка, який має дуже розвинені кістки (маслаки)’ [ЕСУМ, 3, 407]; Пелешенко ‘син Пелеха, чоловіка зі скуйовдженим волоссям: пелех ‘пасмо волосся’’ [ЕСУМ, 4, 331-332]; рослин, частин рослин або рослинних масивів (27 %), напр.: Буряченко ‘син Буряка’; Дубенъко ‘син Дуба’; Дубыненко ‘син Дубини’; Колосенко ‘син Колоса’; напр.: Лѣсняченъко ‘син Лісняка, чоловіка, який живе (жив) у лісистій місцевості’; продуктів харчування (11 %), напр.: Мякохлѣбенко ‘син М’якохліба’, Сироватченко ‘син Сироватки’; молитви (6 %), напр.: Wтченашъ ‘син Отченаша’.

Інколи важко визначити, від якого саме апелятива утворено прізвищеву назву предка, що стала основою прізвищевої назви нащадка, напр.: Росошенко ‘син Росохи’ (Росоха ‘похідне від розсоха ‘розсоха, соха’ (знаряддя праці)’ чи розсоха ‘гілка з відгалуженням’ [ЕСУМ, 5, 362]; від оніма чи апелятива утворена прізвищева назва, первинна вона чи вторинна, напр.: Шрамко ‘син Шрама, чоловіка, який має багато шрамів’ чи ‘той, що має багато шрамів’; від якого апелятива і яким способом вона утворена, напр.: Попелухъ – від апелятива на позначення речовини (попіл) суфіксальним способом (суф. -ух)’ за подібністю кольору речовини і кольору волосся людини чи від апелятива шляхом семантичного переосмислення: попелюх ‘вовчок, Myoxus glis’, попелюха, попелюшка ‘посмітюха, чубатий жайворонок, Galerida cristata (Alauda rustica)’; від апелятива чи оніма і яким способом утворена, напр.: Собко ‘син Собка ‘зменш. від Севастян’’ [ЕСУМ, 5, 201] (семантичне переосмислення колишнього особового імені) чи ‘собко, людина, яка попихає ким-небудь, поганяє’, «собкає» похідне від соб ‘вигук, яким поганяють коней (волів) ліворуч’’ (семантичне переосмислення апелятива) [ЕСУМ, 5, 340]; Семенъко ‘син Семена’ (суфіксальний) чи ‘син Семенъка’ (семантичне переосмислення колишнього неофіційного особового імені); Попович ‘син Попа’ (суфіксальний спосіб), ‘син Поповича’ (передана у спадок прізвищева назва) чи ’чоловік попівського роду’ [ЕСУМ, 4, 410] (семантичне переосмислення апелятива).

Аналіз прізвищевих назв, які зафіксовані в Актах, свідчить про незавершеність процесу витворення прізвищ в охопленому пам’яткою регіоні. Це виявляється в:

1) морфологічному варіюванні прізвищевих назв членів однієї родини (батька та його сина (синів)), які таким чином, за сучасними мірками, мають різні прізвища, напр.: Литвиненъко – син Литвина; Травненко – син Травня; Пустоваренъко – син Пустовара; Іванъ Перехристовсин Якова Перехристи. Оскільки інколи в Актах перед прізвищем батька фіксується означення «старий» можна припустити, що батькова прізвищева назва могла передаватися синові й без суфіксації, тобто процес творення прізвища майже завершився, однак суфіксальні прізвищеві назви в цій групі набагато активніші, напр.: Коломийченко – син старого Коломийца; Угриненъко – син старого Угрина;

2) морфологічному варіюванні прізвищевої назви тієї самої особи, напр.: Яков Мазур = Яковъ Мазуренко; Кузма Воскобуйник = Кузма Воскобойченко (перші в парі прізвищеві назви утворені шляхом перенесення прізвищевої назви батька на сина (Мазур ‘син Мазура’; Воскобуйник ‘син Воскобойника’); другі в парі – утворені морфологічним способом: додаванням до прізвищевої назви батька демінутивно-патронімічного суфікса, який вказує на похідність утвореної прізвищевої назви, належність її синові: Мазуренко ‘син Мазура’; Воскобойченко ‘син Воскобойника’;

3) лексичному варіюванні прізвищевої назви тієї самої особи, напр.: Іванъ Перехристов = Іван Wтченашъ; Яков Отченаш = Яков Перехриста;

4) наявністю в однієї особи одночасно двох прізвищевих назви: однієї – похідної від імені батька, другої – похідної від прізвищевої назви батька за агентивною ознакою (професією, родом занять), напр.: Іванова Мартиненъкова Бражниченкова, Хведоръ Савченъко Догтяренъко.

Таким чином, лексико-семантичний аналіз прізвищевих назв, які зафіксовані в Актових книгах Полтавського полкового суду, допоможе простежити особливості формування українського антропонімікону, зокрема прізвищевих назв, які стали основою сучасних українських прізвищ Полтавщини.

____________________

1. Никонов В.А. Имя и общество. М., 1974; Худаш М.Л. З історії української антропонімії. — К., 1977; Худаш М.Л. До питання класифікації прізвищевих назв XІV – XVІІІ ст. // З історії української лексикології / Відп. ред. Д.Г. Гринчишин. — К., 1980; Чучка П.П. Розвиток імен і прізвищ // Історія української мови. Лексика і фразеологія / Відп. ред. В.М. Русанівський. — К., 1983; Керста Р.Й. Українська антропонімія XVІ ст. Чоловічі іменування. — К., 1984; Бучко А.Е. Фамилии Бойковщины в период их становления и в наши дни. Автореф. дисс. … канд. филол. наук. — Ужгород, 1986; Панцьо С.Є. Антропонімія Лемківщини. Тернопіль, 1995; Фаріон І. Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці XVІІІ – початку XІX (з етимологічним словником). Львів, 2001; Торчинський М. Структурні та семантичні особливості прізвищевих назв козаків уманського полку // Нові дослідження пам’яток козацької доби. — Вип. 14. – К.: 2005. – С. 316 – 320 та ін.

2. Чучка П. П. Прізвище // Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 494.

3. Актові книги Полтавського полкового суду (2 частина) з архіву Лазаревського зберігаються в Інституті рукопису ЦНБ (І 55257. Акти (протоколи) Полтавського полкового суду. – Т. 39.2. – З‑29049 – Ш).

4. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. — К., 1969. – С. 32.

5. Баранівська О.С. Прізвищеві гібриди з формантами ‑k(o), -enk(o)) // Актуальні питання антропоніміки. — К., 2005. – С. 37.

Скорочення:

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови/ За ред. О.С. Мельничука. В 7 т. – К.: Наук. думка, 1982–2006. — Т. 1. – 5.

Т – Тимченко Є. Матеріали до Словника писемної та книжної української мови. В 2 т. – Київ-Нью‑Йорк, 2003. — Т. 1 – 2.

Фасмер – Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – М.: Прогресс, 1964 – 1973. – Т. 1 – 4.

Василь Яцій (Київ), молодший науковий

співробітник відділу ономастики Інституту

української мови НАН України

До походження українських антропонімів

(на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 р.»)

Реєстр Війська Запорозького 1649 р. – важливе й ціннісне писемне джерело історії української мови, яке містить унікальне багатство східнослов’янської антропонімії середини XVII ст. Лінгвістичні дослідження пропріального матеріалу цієї пам’ятки українського козацтва й, зрештою, історії України в цілому, – надзвичайно збагачують такі мовознавчі галузі, як-от: ономастика, етимологія, історія мови, фонетика, діалектологія тощо. Уміщуючи поіменні списки 40 тисяч козаків, «Реєстр...» демонструє фонетичну, лексичну й граматичну картину писемності минулого XVII ст., що й робить такі розвідки особливо актуальними і важливими. Мета нашого дослідження – лінгвістичний аналіз козацьких антропонімів, зокрема: Васил Бабыла (Кальницький полк); Дмитро Балинєц (Брацлавський полк); Иванъ Бутъ, Иванъ Кваша, Стєцко Кратєнъко (Полтавський полк); Мартинъ Сакало (Кропивнянський полк) та Хома Угоида (Уманський полк).

Нижче в алфавітному порядку здійснено описово-етимологічні ескізи вищевказаних особових найменувань.

Назва козака Васил Бабыла занесена до Кальницького полку [27, 287]. Наявний фонетично видозмінений слов’янський онімний аналог, наприклад, ст.-укр. панъ Иванъ Бабило, 1599-1625 рр. [1, Т. І, Ч. 11, 27]. Щодо самої антропонімної складової частини Бабыла, то, найімовірніше, це суфіксальний дериват, який утворився від основи Баба / (‹ укр. бáба 1) ‘жінка, баба (дещо зневажливо)’; 2) ‘стара’; 3) ‘бабка, бабуся, мати батька чи матері’; 4) ‘повивальна бабка, акушерка’ тощо [29, Т. 1, 12 – 13], оформленої аугментативним афіксом (який має згрубіле чи зневажливе значення -ыл-а (= укр. -ил-о) на зразок таких ОН, як-от: Васило, Іванило, Петрило і под. На користь цих пояснень свідчить низка особових назв, поширених у різних слов’янських мовах: укр. Баба [40, 216], ст.-рос. Князь Иванъ Баба, 1424 р. [35, 33], рос. Баба [19, 28], блр. Баба [2, 27] тощо.

Зауважимо, що з погляду теорії доцільним було б також припущення мотивації антропоніма Бабыла відповідним віддієслівним апелятивом, що продовжував би праформу псл. *babidlo, однак у цьому випадку виникає трудність із семантичним навантаженням суфікса *-idl-o (› -ил-о). Хоча цей формант « ... утворює насамперед згрубілі назви осіб від дієслів» [25, 131], проте за його допомогою утворювалися й згрубілі назви від іменників [Там само]. Що ж до апелятива *бабило, який, на жаль, не засвідчений у жодному з доступних нам лінгвістичних джерел, то тут важко встановити функціональну особливість суфікса -ил-о, оскільки для цього форманта більше притаманне утворення nomina instrumenti – віддієслівних апелятивів, які, у свою чергу, часто підлягали процесу онімізації. Онімізуючись, загальні назви ставали власними – особовими [42, 141].

До Брацлавського полку входив козак Дмитро Балинєц [27, 253]. Існують спільнокореневі особові назви, наприклад, укр. Балинець [39, 51], болг. Балùнка [10, 13] і под. Із теоретичного погляду аналізований антропонім за походженням неоднозначний. По-перше, його можна розглядати як онімне утворення з суфіксом -ець від іншої первинної особової назви *Балин (словотвірна модель типу Максимець, Назарець, Федорець і под.). Для підтвердження цього доречні такі антропоніми, як-от: болг. Балùн, Балùна, XVII ст. [10, 13], (співвідносне) ст.-укр. θєдор Балина, 1649 р. [27, 262] та ін. Стосовно ж етимології особової назви *Балин, то це, на нашу думку, фонетично видозмінений дериват від іншого власного найменування *Гбалин, що співвідносне з дієсловом псл. *gъbati (: д.-рус. гбати ‘згинати’, блр. гбаць ‘гнути, нахиляти, нагинати’, ‘складати, згортати, м’яти’, слвц. hbát’ ‘рухати’, gbat’ ‘спонукати, штовхати’, н.-луж. gbaś ‘робити, виконувати’ тощо; 41, Т. 7, 187 – 188).

Антропонім Балинєц можна кваліфікувати і як суфіксальне утворення з формантом -ець від назви населеного пункту Балин(-а, -о)[1]. Другу версію аргументуємо такими слов’янськими назвами поселень: сучасне укр. Балин – на Вінниччині та Хмельниччині [36, 365], давніші й локально віддаленіші Балин (3) – у колишній Подільській губ. та на Могильовщині, Балин-Поле – в колишній Самарській губ., Балина (2) – в колишніх Пермській та Подільській губ., Баленки – в колишній В’ятській губ., Балины – у колишній Вітебщині, Балино (4) – в колишніх Вітебській, Костромській, Могильовській та ін. губ., Балыново – в колишній Костромській губ., (композитне) Balingródek (Balinogródek) – у колишній Віленській губ., Балинка – в колишній Сувалкській губ. [45, Bd І, 251, 252, 257], Balin Dol – поселення в Македонії [44, 68], чеськ. Baliny [3, 51], молд. Балинць [7, 114] і под.

Козацька особова назва Иванъ Бутъ (Полтавський полк) [27, 435]. Другий компонент наведеного антропоніма Бутъ, доцільно розглядати як лексико-семантичне утворення від відповідного апелятива, який найраціональніше виводити з псл. *butъ, що продовжують такі слов’янські номени, як укр. бут ‘молода зелена цибуля’ [29, Т. 1, 116], ‘червоний буряк; листяні овочі’ [9, 51], болг. бут ‘бедро, стегно’, ‘задня частина (туші)’, ‘товкач’, діал. бут ‘великий дерев’яний молот на сукновальні’, макед. бут ‘бедро, стегно’, схв. but ‘т. с.’ [41, Т. 3, 103], також ця лексема поширена на східнослов’янських землях: рос. діал. бут ‘цибуля-сіянка, дрібне зелене перо цибулі’ [5, 145], ‘Butomus umbellatus, озерний очерет’ [28, Т. 3, 303] тощо. Водночас, на нашу думку, не варто ігнорувати зв’язок досліджуваного оніма з псл. *buta, що продовжують укр. бута ‘гордість, зарозумілість, пиха’ [29, Т. 1, 116], пол. buta ‘зарозумілість, гордовитість, гордість’, слвн. búta ‘людина з великою головою,’ ‘тупа людина’ [41, Т. 3, 101 – 102] та ін. Весь наведений апелятивний матеріал доречно, без сумніву, етимологізувати на дієслівному ґрунті. Для підтвердження про віддієслівне походження додамо такі дієслова: болг. бутам ‘штовхати’, ‘щупати’, ‘торкати’, ‘збивати (масло)’, макед. бута ‘штовхати’, схв. бутати ‘штовхати’, слвн. butati ‘бити (ся)’, ‘штовхати’ (‹ псл. *butati) або ж слвн. butiti ‘сильно вдарити (ся), гримнутися’, рос. діал. бутить ‘бити, стукати’, ‘видавати гучний звук під час удару’ [41, Т. 3, 102], бутить ‘завалювати яму, рів чи воду каменем і землею; засипати рів щебнем, каменем, цеглою і заливати вапном’ [5, 145], укр. діал. (бойк.) бутити 1) ‘пустувати’, ‘збиткувати’; 2) ‘(про дітей, худобу) неспокійно бігати, гратися’ [21, 78], бук. бутіти 1) ‘ревіти’; 2) ‘(знев.) плакати’ [30, 44] і под. (‹ псл. *butiti (sę); 41, Т. 3, 102). До співвідносних онімів варто також додати ще ст.-укр. Бутко Ференцъ, 1599-1625 рр. [1, Т. І, Ч. 11, 28], ряд сучасних: укр. Бут, (похідні) Бутько, Бутко [32, 101, 102], Бута [15, Т. 3, 108], Бутарь [32, 101], Бутенко [22, 91], Буткевич [38, 4], Бутов, Бутович, Бутченко та низка інших із різними формантами [докладніше див.: 32, 101 – 102] – антропоніми; композитні найменування Hołobutow (ukr. Hołobutiw) – ойконім у колишній Галичині [45, Bd ІІ, 401], сучасне Голобутів – село на Стрийщині Львівської обл. [36, 188] і под.

Антропонім із Полтавського полку Иванъ Кваша [27, 432] має співвідносні оніми: укр. Кваша ‘чоловік з обвислою нижньою губою «відквасив губу»’ – сучасне прізвисько в с. Миколаїв Радехівського р-ну Львівської обл. [запис наш], а також Кваша [20, 150], (похідне) рос. Квашнин [14], блр. Кваша [41, Т. 13, 158] – прізвища, слов’ян. Квашня (: слов’ян. ‘квашня’) [12, 51] та ін. У словотвірному відношенні аналізований онімний компонент Кваша постав на ґрунті псл. *kvaša (пор., наприклад, укр. кваша ‘варене рідке кисло-солодке тісто’ [29, Т. 2, 232], рос. діал. (курськ.) кваша ‘солоджене тісто’ і под.; 41, Т. 13, 158). Вочевидь, наведені вище апелятиви раціонально зводити до дієслова квасити (: укр. квасити 1) ‘піддавати бродінню, окислювати що-небудь поживне’; 2) розм. ‘робити кого-небудь в’ялим, кислим, незадоволеним’; 3) ‘розмочувати, розквашувати (землю)’; 31, 131). Згадане дієслово послугувало й для утворення омонімічного географічного терміна укр. діал. (волин.) кваша ‘земля, розм’якшена водою’ [6, 44].

Козацьке ім’я Стєцко Кратєнъко внесено до Полтавського полку [27, 430]. З погляду словотвору яскраво видно, що другий антропонімний компонент Кратєнъко суфіксального утворення на -єнък-о (= -енк-о) з твірною основою Крат. На вірогідність існування цього антропоніма вказує такий пропріальний матеріал: укр. Крат [4, 92], Крят (із пом’якшенням сонорного -р-) [37, 231], (похідні) Кратік [4, 65], Кратко (смт Стоянів Радехівського р-ну Львівської обл.) [33, 110], Кратюк [13, 101] та ін. – сучасні прізвища. Сумнівно, на наш погляд, розглядати онім Крат на базі субстантива крат, який виник як коротка форма прикметника крáтний [8, 79].

До Кропивнянського полку вміщено антропонім Мартинъ Сакало [27, 357]. Швидше за все, це онімне утворення із згаданим уже аугментативним формантом -ал-о від особової назви Сак. Щодо цього пор., наприклад, сучасні укр. Сак [16, 310], (похідні) Сакала – прізвище в США [43, 356], Сакало [18, 252], Сакалюк [23, 113], а також фонетичні варіанти з переходом -с- // -ш-: Шак [15, Т. 2, 593], (похідні) ст.-укр. Ярεма Шакало (Білоцерківський полк) [27, 185], сучасні укр. Шакалець [17, Т. 1, 319], Шакун [16, 645] тощо.

Козацька назва Хома Угоида зареєстрована в Уманському полку [27, 211]. Антропонім має низку співвідносних особових назв із фонетичними модифікаціями: сучасні укр. Говда [17, Т. 2, 94], Голда [24, 581], (похідні) Говдан [34, 37], Говдиш [15, Т. 2, 400], Гойдан [43, 112], Гóйдич [23, 40], Гойдиш [17, Т. 1, 216], Голдин [13, 61], Голдиш [15, Т. 2, 37], Голдій [17, Т. 2, 212], Голдун [43, 112], Погойдо [11, 66] і под. Антропонімний компонент Угоида – це префіксальний дериват на у- від апелятива дієслівного походження гойда / голда. Про вірогідність наведеного засвідчує відповідний апелятивний матеріал (: укр. діал. (бойк.) гойда ‘розпутниця’, ‘нероба’, ‘ледар’ [21, 78], рос. діал. (курськ., смол.) гойда ‘доросла дівчина, яка намагається вдавати дівчинку, видає себе за дівчинку’, ‘легковажна, вітряна жінка’, костром., твер. голда ‘крик, шум, гамір’, ‘схильна до сварок, сварлива, криклива людина’, сарат. ‘надміру говірка, набридлива людина’ [28, Т. 6, 280, 288 – 289] тощо). Указані діалектизми, найімовірніше, потрібно співвідносити з дієсловом *голдити, пор., наприклад, рос. діал. (костром., ряз. та ін.) голдить ‘шуміти, бунтувати’, ‘розмовляти’, ‘голосно кричати, кликати, заклинати кого-небудь’, пенз. ‘набридати розмовами’ і под. [28, Т. 6, 289].

____________________

1. Архив Юго-Западной России, изд. Временною комиссиею для разбора древних актов [...]. – Киев, 1859-1914. – Ч. I – VIII.

2. Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. 2: Прозвішчы, утвораныя ад апелятыўнай лексікі. – Мінск: Навука і тэхніка, 1969. – 506 с.

3. Бучко Д.Г. Походження назв населених пунктів Покуття: Монографія. – Львів: Світ, 1990. – 144 с.

4. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні (до 70-річчя): бібліографічний покажчик / Укладачі: О.Г. Люта, Л.О. Смочко; Наук. ред. М.М. Вегеш. – Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2006. – 176 с.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.: Гос. изд-во иностр. и нац. словарей, 1955. – Т. 1. – 700 с.

6. Данилюк О.К. Словник народних географічних термінів Волині. – Луцьк: Надстир’я, 1997. – 108 с.

7. Еремия А.И. Восточнославянская топонимия Молдавской ССР (названия населенных пунктов) / А.И. Еремия // Питання ономастики: Матеріали ІІ Республіканської наради з питань ономастики / [відп. ред. К.К. Цілуйко]. – К.: Наукова думка, 1965. – С. 109 – 116.

8. Етимологічний словник української мови: В 7-и томах / За ред. О.С. Мельничука. – К.: Наукова думка, 1989. – Т. 3. – 551 с.

9. Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар. – Львів: З друкарні товариства імені Шевченка, 1886. – Т. 1. – 598 с.

10. Заимов Й. Български именник. – София: Издателство на българската академия на науките, 1988. – 310 с.

11. Іршавщина: край зачарованої долини / Ред. Л. Яцишин. – Ужгород: Краєвиди Карпат, 2006. – 72 с.

12. Казаков В.С. Именослов: Словарь славянских имен и прозвищ. 4-е изд. – М.; Калуга: Русская правда, 2002. – 239 с.

13. Книга памяти ликвидаторов последствий аварии на Чернобыльской АЭС: Донецкая область / Под. ред. А.В. Кириченко. – Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2006. – Т. 1. – 230 с.

14. Книга памяти Тверской области // www.history.tver.ru/book/book.php?r=28l=1928ch=1

15. Книга пам’яті України: Івано-Франківська область: У 3-х томах / Ред. колегія: В.М. Скрипничук, М.І. Солошенко, Б.М. Томенчук та ін. – Львів: Каменяр, 2001. – Т. 2. – 758 с.; 2003. – Т. 3. – 295 с.

16. Книга памяти Украины: Кировоградская область / Рук. И.А. Герасимов. – Кировоград: Государственное Центрально-Украинское издательство, 1995. – Т. 1. – 1336 с.

17. Книга пам’яті України: Львівська область: У 4-х томах / Ред. колегія: М.В. Косів, Ю.В. Зима, Я.С. Лялька, В.М. Савчак (Гол. ред.) та ін. – Львів: Вид. центр «Пам’ять», 1995. – Т. 1 – 536 с.; 1995. – Т. 2. – 560 с.

18. Книга скорботи України: Харківська область / Головна ред. кол. І.О. Герасимов та ін. – Харків: Обласна пошуково-видавнича наукова редакція «Книги Пам’яті України», 2005. – Т. 2. – 544 с.

19. Кондратьева Т.Н. Метаморфозы собственного имени. – Казань: Изд-во Казанского университета, 1983. – 110 с.

20. Новітня історія України. Імена, звершення, творчість / Ред. кол. В.В. Болгов та ін. – К.: Бліц-принт, 2004. – Вип. 2. – 256 с.

21. Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок: У 2 ч. – К.: Наукова думка, 1984. – Ч. 1. – 496 с.

22. Офіційна Україна сьогодні. 9-те вид. – К.: «К. І. С.», 2005. – 832 с.

23. Радіон Ст. Словник українських прізвищ в Австралії. – Мельбурн: Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук, 1981. – 177 с.

24. Реабілітовані історією: У 27 т. Луганська область: У 3 кн. / Ред. кол. В.В. Просін (голова), В.М. Голенко, В.В. Михайличенко та ін. – Луганськ: ВАТ «Луганська обласна друкарня», 2004. – Кн. 1. – 736 с.

25. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Наукова думка, 1966. – 216 с.

26. Редько Ю. Словник сучасних українських прізвищ. – Львів: ТОВ «Простір-М», 2007. – Т. 1. – 723 с.

27. Реєстр Війська Запорозького 1649 року: Транслітерація тексту / Підгот. до друку: О.В. Тодійчук (гол. упоряд.), В.В. Страшко, Р.І. Осташ та ін. – К.: Наукова думка, 1995. – 592 с.

28. Словарь русских народных говоров / Под ред. Ф.П. Филина и Ф.П. Сороколетова. – М.; Л., С.-Петербург: Наука, 1965-2007. – Вып. 1 – 41.

29. Словарь української мови / Упоряд. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко. – К.: Наукова думка, 1996-1997. – Т. 1 – 4.

30. Словник буковинських говірок / За заг. ред. Н.В. Гуйванюк. – Чернівці: Рута, 2005. – 688 с.

31. Словник української мови / Гол. ред. І.К. Білодід. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. IV. – 840 с.

32. Справочник квартирных телефонов г. Киева / Сост. Д.М. Циолек. – К.: Наукова думка, 1976. – 983 с.

33. Телефонний довідник: Радехів 2003. – Червоноград: Панорама, 2003. – 120 с.

34. Телефонний довідник [«Укрпрофтур»]: За станом на 1 січня 2004 р. – К.: Українське закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур», 2004. – 103 с.

35. Тупиков Н.М. Словарь древнерусских личных собственных имен. – СПб.: Типографія И.Н. Скороходова, 1903. – 857 с.

36. Українська РСР: Адміністративно-територіальний устрій на 1 січня 1987 р. / Відп. ред. В.І. Кирненко, В.І. Стадник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1987. – 504 с.

37. Український історичний журнал: Систематичний покажчик (1987-2001 рр.) / Уклад.: Л.Я. Муха, І.Л. Островська, О.О. Заплотинська, А.В. Невмиржицька. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – 263 с.

38. Хто є хто на Вінниччині: Видатні земляки / Автор-упор. В. Болгов. – К.: ДП «Такі Справи», 2001. – Вип. 2. – 200 с.

39. Хто є хто на Вінниччині: Видатні земляки / Автор-упор. В. Болгов. – К.: Бліц-принт, 2004. – Вип. 4. – 160 с.

40. Худаш М.Л. З історії української антропонімії. – К.: Наукова думка, 1977. – 236 с.

41. Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачева. – М.: Наука, 1974-2008. – Вып. 1 – 34.

42. Яцій В.О. Відапелятивні власні особові назви з суфіксом *-adl-o (на матеріалі ойконімів України) // Дослідження з ономастики: Збірник наукових праць пам’яті Олексія Сильвестровича Стрижака / Редкол.: І.М. Желєзняк (відп. ред.) та ін. – К.: Університетське вид-во «Пульсари», 2008. – С. 141 – 148.

43. Holutiak-Hallick S.P. Jr. Dictionary of Ukrainian Surnames in the United States. – Georgia: Slavic Onomastic Research Group, 1994. – 493 s.

44. Imenik mesta. Pregled svih mesta i opština, narodnih odbora srezova і pošta u Jugoslaviji / Sast.: B. Dordević, M. Dukić, A. Kalderon. – Beograd: Službenog lista FNRJ, 1956. – 499 s.

45. Russisches geographisches Namenbuch / Begr. von M. Vasmer. – Wiesbaden: Akademie der Wissenschaften und der Literatur, 1962-1980. – Bd I – X.

Ганна Воронич (Київ), старший

науковий співробітник Інституту української

мови НАН України, кандидат філологічних наук

Дистрибуція іменникових категорій

у середньонаддніпрянському говорі XVII ст.

Виникнення і формування середньонаддніпрянського діалекту прояснює історія досліджуваної території (див. праці М. Ф. Володимирського-Буданова, О. І. Насонова, П. П. Толочка та ін.). Середньонаддніпрянський діалект почав формуватися ще в XIII – XIV ст. шляхом взаємодії первісної північно-східної діалектної системи із південно-західною. Основа української літературної мови привертає увагу багатьох дослідників, оскільки вивчення історії середньонаддніпрянського говору – це водночас і проникнення до джерел літературної мови, визначення етапів і напрямів еволюції системи літературної мови. Наприклад, Ю. Шевельов говорив про первісну окремішність двох систем протоукраїнських говірок і пізнє злиття їх у єдину національну мову, вважаючи, що термін доби бароко – козацька нація – на означення українців знайшов нове й несподіване підтвердження й тлумачення у лінгвогеографічному вивченні Середньої Наддніпрянщини [15, 21]. „Історично засвідчено численну імміграцію на східні й південні терени України в 15-18 ст., так само як документально доведено, що ця колонізація відбувалася двома широкими потоками, одночасно з півночі і півдня. ...переємність не була знищена цілковито. Але... мовний характер територій був визначений прибульцями, а не старожитним населенням” [15, 21].

Південно-західна діалектна система стала долати північно-східну, чому сприяв постійний і масовий приток на Наддніпрянщину населення з Волині, Поділля, частково також із Галичини [11, 44]. М. Ф. Наконечний відзначає, що середньонаддніпрянський діалект, як генетичне ядро майбутнього південно-східного наріччя української мови разом із південно-західними діалектами, являв собою єдине діалектне утворення, яке протиставлялося північній групі [12, 95 – 98]. Дослідник говорів південної Житомирщини Л. П. Бова (Ковальчук) стверджує, що в XIV – XVI ст. говірки Середньої Наддніпрянщини і східної Волині належали до одного діалектного типу [3, 103], а дані Атласу української мови (далі — АУМ) свідчать про те, що межі між середньонаддніпрянським і волинським діалектними масивами розмиті, нечіткі [2]. Таким чином, на великих просторах південно-східної України утворилися діалектні масиви, які мають особливо виражені міждіалектні риси, генетично дотичні до різних діалектів. У зв’язку із дозаселенням Середньої Наддніпрянщини і заселенням Слобожанщини, Степу з різних місцевостей України південно-східні говори увібрали в себе частину рис північних і південно-західних говорів, ставши, певною мірою, синтетичними. Спробуємо на фактичному матеріалі (обмеженому з огляду на обсяг статті [1]) проілюструвати положення історичного та лінгвогеографічного вивчення Середньої Наддніпрянщини прикладами кореляції північно- і західноукраїнського формантів в іменниковій словозміні середньонаддніпрянського діалекту XVII ст.

Категорії іменника в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. (категорія роду, категорія істот/неістот, категорія числа) розглянемо в тому аспекті і настільки докладно, наскільки це необхідно для опису форм системи словозміни іменника, принципів виділення словозмінних типів іменника, принципів виділення словозмінних типів його в діалекті Середньої Наддніпрянщини XVII ст.

Категорія роду. Категорія роду в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. – найяскравіша класифікуюча ознака іменників при визначенні їхніх типів. Цілісність іменників одного роду підтримується у формі однини у всіх відмінках флексіями узгоджуваних слів, які є основним й універсальним засобом вираження родової належності іменників.

Деяким іменникам властива нестійкість при визначенні їхньої належності до роду, тому їх відносимо до числа лексем, які розподілені в різних пам’ятках по різних типах словозміни і створюють діалектне варіювання у досліджувану епоху. В першу чергу, це стосується іменників із закінченням на шиплячий приголосний: продаж, спаш, крадеж: моя продажа (АЛ, 45 зв.[2]), продажу свою (АПГУ І, 21), на продажу сем, для продажи (АПГУ І, 148), на продажи (АПГУ І, 36), о спаш сhна, от спаши сhна (АПГУ ІІ, 36), того крадежу (АПГУ І, 56), в сем же крадежи (АЛ, 60 зв., АПГУ І, 64), поважился крадежh (АПГУ І, 64) чи інший приголосний : степ (АЛ, 36 зв.).

Запозичений іменник ратуша вживається в чоловічому й жіночому родах: в ратуши кобеляцкой (АПГУ І, 48; ІІ, 24), на ратушу нашом (АПГУ І, 25), припровадити на ратуш (АПГУ І, 25), от ратуша (АПГУ ІІІ, 84). У формі чоловічого роду цей іменник вживається в польській мові, де він є запозиченням з німецької; із польської він перейшов в українську мову, отримавши тут нове граматичне оформлення – форму жіночого роду. У старій книжній українській мові переважно вживалася форма чоловічого роду.

Сучасний іменник тополя зафіксовано в досліджуваних пам’ятках в чоловічому роді (АПГУ І, 86), пай – в жіночому роді (gдну пай дали (АПГУ І, 149), моя пай (АПГУ ІІ, 76), моя пай (АПГУ ІІ, 76), двh паи (двоїна)(АПГУ ІІІ, 77).

Поряд із формою жіночого роду злочинци, злочинцу (знахідний відмінок), злочинцh родовий відмінок, АПГУ І, 22)фіксується ця лексема і в чоловічому роді – злочинець (АПГУ І, 29). Також засвідчені лексеми в жіночому роді, для яких сучасна українська мова кодифікувала форму чоловічого роду: причинци (АПГУ І, 49), канцеляриста (АПГУ ІІ, 22), протопопа (АПГУ І, 30), митрополита (АПГУ ІІІ, 19), останні, очевидно, під впливом польської мови.

У жіночому роді вживаються іменники перехриста (АПГУ І, 36), перехристою (АПГУ ІІІ, 75), рідше перехрист (АПГУ І, 8; ІІІ, 13). Тому фіксуються випадки відмінювання деяких іменників за двома зразками відмінювання, наприклад: злочинцею (АЛ, 105, 18), злочи(н)цом (АЛ, 25 зв.), из злочинцом (АП, 200), самодержцею (ДХм, 95), зрайцою (АЛ, 29 зв.), зрайцею (АЛ, 29).

Розходження типу сусід ‛чоловік’ і сусіда ‛жінка’ вважаємо лексичними варіантами: іменники, які розрізняються в роді, належать, відповідно, до різних типів словозміни. Якщо ж хитання в формі називного відмінка -ø/ (сусід, сусіда ‛чоловік’) мають чисто морфологічний характер, тобто варіюються тільки закінчення відмінків іменника, а граматичний рід його залишається стабільною ознакою, то іменники не змінюють тип словозміни, диференціюючись тільки відносно підтипу.

Хитання в роді іменників найприродніше розглядати з позицій називного відмінка (оскільки він є вихідним по відношенню до інших відмінків парадигми іменника), хоча хитання в роді іменника виявляються і в непрямих відмінках: в степув степи, на ратушу – на ратуши і т.д.

В іменниках-істотах спостерігаємо „суперництво” між граматичним середнім родом, маніфестованим закінченнями , , і природним родом об’єктів, які позначають такі іменники, як дівчище, бабисько, хлопище. Цю обставину можна пояснити тим, що, очевидно, варіант із середнім родом спирається на вихідну, без ауґментативного суфікса, форму слова, на її рід, наслідком чого і є хитання в роді іменників, які викликають варіантність флексій при відмінюванні. В іменниках-неістотах в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. при визначенні граматичного роду іменників на -ище картина видається складною, оскільки в низці випадків їхній рід не мотивований вихідним родом.

Хитання в роді іменників типу степ (ж. р. і ч. р.) цікаві тим, що, будучи хитаннями в середньонаддніпрянському діалекті XVII ст., показують на розходження в роді іменників між староукраїнською мовою і новою українською мовою. За походженням (маємо на увазі найближче джерело – староукраїнську мову) це слово жіночого роду (так само і російській мові), а в новій українській мові воно оформилося як іменник жіночого роду. Такі розходження у ряді іменників виявляються при їхньому відмінюванні наявністю паралельних форм, зокрема, місцевого відмінка: в степу – в степи. Не виключено, що в даному випадку наявний паралелізм закінчень місцевого відмінка іменників типу в лhсу – в лhси (порівн. південно-західні діалекти, де поширенішою є форма місцевого відмінка іменників чоловічого роду н , і майже не зустрічається форма на ). Хитання в роді сприяли поширенню й існуванню паралельних форм іменників.

Хитанням у роді сприяли такі фонетичні фактори: зокрема, ствердіння кінцевих приголосних в іменниках жіночого роду сприяло переходу їх до чоловічого роду. Хитання в роді в словозміні іменників в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. також зумовлені складним процесом переходу від типів словозміни за основами до словозміни за родами. Хитання іменників у роді мають характер хитань між парадигмами їхньої словозміни залежно від того, належність до якого роду вони зберігають (або навпаки).

Варіанти родових форм іменників у середньонаддніпрянському говорі XVII ст. мають дублетний чи синонімічний характер. Отже, можливе припущення про наявність оцінного компонента в семантиці окремих варіантних форм, але в пам’ятках Середньої Наддніпрянщини XVII ст. цей стилістичний відтінок не є диференціюючою властивістю в аспекті змісту (наприклад, ратуш – книжне, ратуша - розмовне). Таким чином, у середньонаддніпрянському говорі XVII ст. існують два типи хитання іменників у роді: 1) хитання морфологічні; 2) хитання етимологічні. Частина хитань припадає на запозичені слова.

Диференціація в паралельних родових вживаннях лексем відбувалася у напрямку закріплення одного варіанта, який виявився моносемічним. Прикладів семантичної диференціації родових варіантів лексем, яка перейшла в дисемію, у пам’ятках XVII ст. з території Середньої Наддніпрянщини не зафіксовано.

Категорія числа. У досліджуваному говорі засвідчено такі числові розрізнення словозмінних форм іменника: однина, множина, двоїна. У множині в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. для розрізнення роду іменників не існує ні узгоджувальних форм, ні особливого закінчення, ні регулярного формоутворення. Для іменників у множині релевантним є тільки критерій істот/неістот. Отже, у родових словозмінних формах іменників немає паралелізму між одниною і множиною.

Іменники pluralia tantum у досліджуваних пам’ятках розглядаємо як реліктові явища; вони належать до різних дистрибутивних класів (зважаючи, зокрема, й на те, що у множині розподіл на дистрибутивні класи не проводимо). Таким чином, іменники pluralia tantum не утворюють самостійного типу, який би відрізнявся від інших типів словозміни іменників, вони розподіляються між виділеними типами за диференційною ознакою роду іменника; але в таких випадках, крім їхньої специфіки при співвіднесенні з категорією числа, є й спільне у формах відмінювання. Для парадигм іменників pluralia tantum характерний архаїчніший набір флексій порівняно з іншими словозмінними зразками іменників. Такий стан пояснюється меншою активністю цих іменників у живому мовленні, невеликим процентом їх у кількісному співвідношенні від усього словарного запасу мови, що не сприяло виробленню і закріпленню єдиної моделі їхнього словозміни.

Дуже часто в сучасних діалектах тільки в парадигмах слів pluralia tantum можна виявити прослідки давніх типів відмінювання, тільки ці парадигми часто зберігають архаїчні, фонетично закономірні флексії. У цьому відношенні вони є дуже цінними, інформаційно насиченими для вивчення історії мови, зокрема, під час дослідження її морфологічного рівня.

Форми pluralia tantum і singularia tantum вважаємо асиметричними, оскільки в них морфологічно не виражено протиставлення в числі, хоча А. А. Залізняк і кваліфікує їх (singularia tantum, зокрема) як „слова з потенційно повною парадигмою, із якою нормально вживається тільки половина словоформ”[7, 58]. Приєднуючись до думки І. Затовканюка, вважаємо, що таке формулювання має стосунок до сфери транспозицій, де відбуваються семантичні зсуви [8, 77]. Протиставлення в числі, між іншим, морфологічно не виражено також у збірних іменників.

Історія відмінкових форм іменників pluralia tantum у всьому суттєвому збігається з історією відмінкових форм іменників чоловічого, жіночого й середнього родів при відмінюванні їх у множині, тому окремому докладному аналізові слова pluralia tantum підлягати не будуть. Упродовж історії розвитку української мови спостерігаємо складну взаємодію словозмінних і словотвірних значень. Форми singularia tantum і pluralia tantum виникли в результаті процесу формального і семантичного протиставлення однини і множини. Враховуючи продуктивність моделей словозміни при визначенні їхніх типів, констатуємо, що слова singularia tantum і pluralia tantum не становлять окремих типів словозміни.

Певний інтерес з погляду вивчення історії словозміни іменників являють собою форми двоїни у середньонаддніпрянському діалекті XVII ст., де вони вже достатньо послідовно замінюються формами множини, а якщо й зберігаються, то при відмінюванні іменників не є різновидами, тому також тут докладно не аналізуються. Такий самий процес заміни форм двоїни числа плюральними формами фіксує М. І. Керницький в українській мові XVI ст. [9, 30].

Категорія істот-неістот. Категорія істот-неістот іменника в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. ще не склалася в тому вигляді, в якому вона відома сучасній мові. (Форми знахідного відмінка синкретичні формам родового відмінка дуже рідко вживаються в іменниках, які позначають назви тварин). Про переростання категорії особи в категорію істот можна говорити тільки з того часу, коли омонімія Зн.=Р. поширюється із назв осіб на назви тварин [5, 216; 14]. За даними досліджуваних пам’яток, найраніше це відбувається у формі однини іменників чоловічого роду (тобто, так само, як і в назвах осіб). До XVII ст. у пам’ятках зафіксований тільки один приклад Зн.=Р. (поряд із формою Зн.=Н.) [5, 216; 14]. Цей приклад видається дуже показовим у плані реконструкції процесу розвитку категорії істот у світлі даних досліджуваної актової писемності XVII ст., де форми Зн.=Р. однини назв тварин уже більш чисельні.

Ділові тексти XVII ст. продовжують зберігати форми Зн.=Н. однини назв тварин у мовленнєвих словосполуках і в стереотипних для юридичної документації фразах. Поза стереотипними формулюваннями у функції прямого додатка звичні форми Зн.=Р., що особливо помітно, якщо такі форми фіксуються поряд з формами Зн.=Н.

Не можна не помітити, що всі приклади Зн.=Р. множини назв тварин у пам’ятках середньонаддніпрянського діалекту XVII ст. пов’язані з позицією прямого додатка, а не з мовленнєвими конструкціями зі знахідним відмінком. Пояснюється це тим, що категорія істот розвивається у зв’язку з необхідністю розрізнення форм суб’єкта і об’єкта в граматичній системі з вільним порядком слів, отже, пов’язана з основною функцією знахідного відмінка – функцією прямого додатка.

Слід відзначити, що засоби вираження категорії істот/неістот недостатньо диференційовані і в північноукраїнських говорах XVII ст. Так, в Актах Бориспільських, зокрема, іменники. які позначають назви тварин, вживаються у множині у тій самій формі, що й іменники, які позначають назви неістот, тобто Зн.=Н. [6, 125].

Таким чином, категорія істот/неістот у досліджуваних документах оформлена вже повніше, ніж в українських пам’ятках попередніх століть і в пам’ятках цього ж періоду, але з території північних і південно-західних говорів [6; 13; 10]. Таке спостереження над формуванням категорії істот/неістот свідчить також на користь твердження, що в XVII ст. середньонаддніпрянський говір уже існував як своєрідне діалектне ціле.

Категорія відмінка. Ми виходили із основної 6-відмінкової системи іменника у запропонованому дослідженні. А. А. Залізняк вважає можливим виділення 9-го відмінка [7, 35-49]; С. В. Бромлей и Л. Н. Булатова, описуючи російські говори, приймають систему із 11 відмінків [4, 32 – 42]. Ця система доцільна лише за наявності спеціальних цілей дослідження. Для мети, яку ми поставили перед собою, враховуючи специфіку досліджуваного матеріалу, найбільш природно виходити із шести основних відмінків. Значення шести відмінків 6-відмінкової системи є більш чіткими, межі між ними більш очевидні і, що дуже важливо, ці відмінкові форми утворюються від будь-якого іменника (оскільки кличний відмінок не утворює відмінкові форми від усіх іменників у середньонаддніпрянському діалекті XVII ст., він не включений до системи відмінків іменників досліджуваного говору). Термін місцевий відмінок вжито в традиційному значенні, характерному для шостого відмінка у 6-відмінковій системі української мови.

Проведене дослідження свідчить на користь твердження, що до XVII ст. середньонаддніпрянський говір склався як самостійне діалектне утворення, яке зайняло особливе місце у південно-східному наріччі, ставши його вихідною базою, однак процес становлення його морфологічної системи ще не завершився. Морфологічна система говору остаточно стабілізувалася у пізніший час. Кількісні підрахунки, використані в дослідженні, експлікують історичну інформацію про територіальне поширення аналізованих діалектних явищ. У середньонаддніпрянському говорі XVII ст. уже сформувалася нова система словозміни іменників за родовою ознакою, але певні релікти – флексії давніх основ ще функціонували.

_________________________

1. АБ ‑ Акты Бориспольского мейского уряда 1612 - 1699 гг. с предисловием Стороженко А. В. – К.: Киевская старина, 1892. – 112 с.. АЛ ‑ Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. (1652 – 1687 рр.) – ЦДІА в Києві, ф.1528, оп.1, од. зб. I. – 133 арк. АМ ‑ Актова книга Миргородської міської ратуші. II половина XVII – I чверть XVIII ст. – ЦДІА в Києві, ф.1473, оп. 1, од. зб. 1. АП ‑ Пирятинские актовые книги. – В кн.: Стороженки, фамильный архив. Т. 6. – Киев, 1908. – 798 с. АПГУ І ‑ Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып. 1. Справы поточные 1664 – 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912. АПГУ ІІ ‑ Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып. 2. Справы вечистые 1664 – 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912. АПГУ ІІІ ‑ Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып. 3. Справы вечистые 1672 – 1680 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1914. АС ‑ Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года. Под ред. В.Л. Модзалевского. - Чернигов, 1914. ДНРМ ‑ Ділова і народно-розмовна мова XVII ст. (матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – 416 с. ДХм ‑ Документи Богдана Хмельницького. 1648 - 1657. – К., 1961. – 740 с. ДМВН ‑ Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. // Збірник актових документів. – К., 1961. – 316 с.

2. Атлас української мови. Т. 1. – К.: Наук. думка, 1984. – 498 с.

3. Бова (Ковальчук) Л. Говірки південної Житомирщини і їх відношення до полтавсько-київського діалекту. – Полтавсько-київський діалект – основа української національної мови. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954. – C. 98 – 114.

4. Бромлей С. В., Булатова Л. Н. Очерки морфологии русских говоров. – М.: Наука, 1972. – 448 с.

5. Горшкова К. В. Из истории Московского говора в конце XVII – начале XVІІІ в. – Вестн. Моск. ун-та, 1947, № 10. ‑ С. 111 ‑ 118.

6. Жовтобрюх М. А. Із морфології „Актів Бориспільського міського уряду XVII ст.” – Наук. зап. Черкаського пед. ін-ту. Сер. філол.наук, 1960, т.15, вип.5. ‑ С. 147 – 162.

7. Зализняк А. А. Русское именное словоизменение. – М.: Наука, 1967. – 370 с.

8. Затовканюк Иван. Словоизменение существительных в восточнославянских языках. – Praha, Universita Karlová, 1978. – 196 c.

9. Керницький І. М. Морфологічні особливості мови „Війтівських книг” XVI – XVII ст. с. Одрехови колишнього Сяноцького повіту на Лемківщині. В кн.: Дослідження і матеріали з української мови. – К.: Наук. думка, 1962. — Т. 5. ‑ С. 90 ‑ 110.

10. Керницький І. М. Система словозміни в українській мові. ‑ К.: Наук. думка, 1967. – 288 с.

11. Матвіяс І. Г Членування південно-східного наріччя української мови. –Мовознавство, 1981, № 4. – С. 42 – 45.

12. Наконечний М. Ф. До питання про генезис середньонаддніпрянських говорів. –: Питання історичного розвитку української мови: Тези доп. міжвуз. наук. конф. 15-20 грудня 1959 р. – Харків: Вид-во Харк.ун-ту, 1959. – С. 95 – 98.

13. Непийвода Ф. А. Актові книги Стародубского міського уряду як як пам’ятка української літературної мови: Дис. ...канд. філол. наук. – К.,1961. – 320 с.+4 іл.

14. Хабургаев Г. А. Локальная письменность XVI-XVII вв. и историческая диалектология. – В кн.: Изучение русского языка и источниковедение. – М.: Наука, 1969. – С. 14 ‑ 126.

15. Шевельов Юрій. Портрети українських мовознавців. – К.: Видавнич. дім „КМ Академія”. – 2002. – 130 с.

Уляна Штанденко (Київ), молодший науковий

співробітник відділу історії української

мови Інституту української мови НАН України,

кандидат філологічних наук

Дієслівні запозичення у староукраїнських

пам’ятках козацької доби

Аналізуючи дієслівний склад лексики староукраїнської мови XIV – XVІІІ ст., помічаємо, що серед виявлених дериватів у козацьких пам’ятках значну кількість становили запозичення з інших мов. Оскільки староукраїнська мова функціонувала в сфері державного справочинства як офіційна поряд з латинською та польською мовами. Закономірно, що в таких соціолінгвістичних умовах інтернаціоналізми потрапляли до лексичного складу української мови досліджуваного періоду.

Зазначимо також, що у часових межах помітна певна градація запозичень: менш активно іншомовні дієслова поповнювали слововжиток у XIV – XV ст. і досить відчутно — у XVІ – XVІІ ст. Їх прихід є результатом як прямих міжмовних контактів, так і багатоступеневої міграції, коли основним посередником була польська мова. На досліджуваному етапі діяв закон синхронності: разом із засвоюваними новими реаліями чи поняттями приходили і слова, що їх позначали [4, 112].

На фактичному матеріалі спробуємо проілюструвати деякі з найпоширеніших у пам’ятках лексем цього періоду:

аркгументувати “доводити, виясняти, підтверджувати доказами” (> аркгументъ (лат. argumentum) [ЕСУМ І, 82]): на тые его доводы вси по геретическу, а не по католическу аркгументуетъ (1599, СУМ XVI – XVII І, 121); арештовати “зупиняти, затримувати” (> арештъ (з нім. arest “опір”) [ЕСУМ І, 83]): урядове припоручали и зо всимъ ихъ арештовали (1523, СУМ XVI – XVII І, 124); Румянцевъ арештовалъ осавула (XVIII, Л. кр., 243); вhзитовати “відвідувати; інспектувати” (> вhзитъ (з фр. visite) “відвідини” [ЕСУМ І, 396]): Рано в­зитовали мене Ограновичъ и сотникъ березанскій (XVIII, ІСУЯ І, 482); отец Пузина до Острога приехалъ, хотечи визитовати (СУМ XVI – XVII IV, 56); сама княжна ... визитоватъ и ревизоватъ заборонила (Там же); гандліовати, гендлювати “торгувати” (> гандель (з пол. handel) “торгівля”): моремъ и землею гандліовати будетъ волно (1725, ЛВ I, 447); Земля въ моцы вашой єсть справуйте гендлюйте (XVII, ІСУЯ І, 636); кгвалтувати “порушувати норми моралі; безчестити” [СУМ XVI – XVII VII, 127] (> кгвалтъ (нім. Gewalt) “крик, шум” [Гр. І, 347]): сами промєж собою кгва(л)ты чин#(т) находячи одє(н) до другого дє(в)ки кгва(л)тую(т) (1582, СУМ XVI – XVII VII, 128); декретувати “видавати декрет, вирок” (> декретъ (лат. dēkrētum “постанова влади, що має силу закону”) [ЕСУМ ІІ, 27], “наказ, рішення”): Святыхъ учителей церковныхъ наукою не доводять, толко просто такъ декретують (XVII, ЗКП, 353); депотатовати “виконувати обов’язки посланого до царя (імператора)” (> депутатъ (лат. dēputātus) “призначений, уповноважений” [ЕСУМ ІІ, 34]): отъ того жъ Царя до покою назначенимъ и депотатованим (XVIII, ІСУЯ І, 695); диспутовати “сперечатися, міркувати” [ЕСУМ ІІ, 78] (> диспутъ (лат. disputāre) “суперечка”): Хот#чи диспотоватис# з нимъ (XVIII, ІСУЯ І, 719); друковати (> друкъ (нім. Druk) “тиснення, друкування” [ЕСУМ ІІ, 135]): божеи книги друковати почали (1605, ПБ, 27); коллhговати “бути спільником у вибраній роботі” (> коллhга (лат. collēga) “співробітник” [ЕСУМ ІІ, 508]): ознаймуючи ижъ Ракочій зколлhговавшися зъ Поляки (1725, ЛВ І, 145); арендовати (> оренда): тые именья ему аренъдовати заказано (1554, СУМ XVI – XVII І, 123); Кошерский (з дружиною) арендовали єсмо добра (1593, ІСУЯ І, 30); рєєструвати “записувати”, (> рєєстръ (зап. через пол. rejestr з срлат. regestrum “опис”) [Ф. ІІІ, 460] “список” [Гр. ІV, 11]): и всю ста(р)шину по(л)ковую, [о]чєвистє пєрє(д) всhми з(ъ)рєєструй (XVII, Пр. л., 27); фрасовати “сильно турбуватися, сумувати” (> фрасъ (з пол. fras) “роздратування, гнів”): Для чого бы Іваниха фрасовалас-? (ЛВ, 69); шинкувати “продавати” (> шинокъ (через пол. szynk з нім. Schenke “трактир”) [Ф. ІV, 439]): лhпше тот Хведор горhлкою шинкуєт нhжли тот вином (II пол. XVII, ЛРК, 106) та інші.

Бачимо, що основним словотворчим засобом перенесення значної частини іншомовних основ до староукраїнської дієслівної системи був суфікс -ова- (-ува-), адже саме зазначений формант є найпродуктивнішим у сфері іншомовних дієслів. Як відзначає Л.Л. Гумецька, “суфікс -ова- вже в XIV – XVст. оформляв у слов’янських мовах запозичені іншомовні дієслова або на основі запозичених іншомовних імен утворював слов’янські дієслова: пор. голдовати < пол. holdować < нім. Hold, фалшовати < пол. fałszować < нім. Falsch” [2, 210]. З цього приводу В.М. Русанівський визнавав, що на активізацію суфікса -ова- у XVI – першій половині XVII ст. особливий вплив мала польська мова. Порівнюючи статистичні характеристики кінцевих афіксів в українських дієсловах різних історичних періодів, дослідник приходить до думки, що коло дієслів із цим суфіксом, порівняно з попереднім періодом XIV – XV ст., значно розширилося. Немає сумніву, що такі слова як панувати, зопсовати, жартовати та ін. староукраїнська мова запозичила з польської або за посередництвом польської [3, 112].

Однак слід розрізняти іншомовні дієслова з суфіксом -ова-, що вже транспозиційно оформленими ввійшли до української мови, та ті деривати, що утворилися власне на українському мовному ґрунті за допомогою суфікса -ова- від іншомовних імен, хоч зрозуміло, що остаточно встановити чіткі межі між вказаними дериватами неможливо. Для багатьох іншомовних дієслів мотивація іменем історично не простежується, а є фактом сучасних словотвірних зв’язків. Як правило, лінгвісти більшу увагу приділяють дослідженню іншомовних іменників, базуючись на першорядності поняття, що входить до обігу, а до менш важливих відносять різні процеси, пов’язані з їхнім станом, дією. Однак історичне дослідження дієслівної лексики іноді засвідчує протилежне. Так, наприклад, пам’ятки староукраїнської мови XIV – XVIII ст. фіксують дієслова ак(к)омодовати (пол. аkomodować, лат. аccomodare) “пристосовуватися” [ІСУЯ, І, 13], акцептовати (пол. аkceptować, лат. аccipere) “приймати” [ІСУЯ, І, 16], анhмовати (пол. аnimować, лат. аnimare) “заохочувати, додавати духу, відваги” [ІСУЯ, І, 23], до яких не було відповідних іменників акомодація, акцепт, анімація тощо. Тому, з огляду на діахронний аспект, звертають на себе увагу проблеми функціонування та творення дієслів, оскільки у досліджуваний період окремі з них могли мотивуватися іншомовними твірними основами, інші, навпаки, були запозичені безпосередньо з мови-джерела. Зрозуміла річ, що для сучасного стану мови не має вирішального значення, чи певне дієслово є повністю запозиченим з мови-джерела і встановило зв’язок з іменем, від якого могло утворитися або й ні, чи воно постало від запозиченого імені власне вже на українському мовному ґрунті. Для аналізу сучасних словотвірних зв’язків досить того, що дієслово семантично мотивується й структурно виділяється співвідносним іменником [1, 31].

Запозичені дієслова, що найширше представлені в козацьких пам’ятках та актових книгах XIV – XVIII ст., проникаючи, здебільшого, в староукраїнську мову за посередництвом польської, часто зберігали свої фонетичні та морфологічні особливості, пор. наприклад: аплявдовати (пол. аploudować, лат. аpplaudere) – “оплескувати” [ІСУЯ, І, 26], ґвалтовати (пол. gwałtować, нім. Gewalt) – “чинити насильство” [СУМ XVI – XVII, VII, 127], дыштеловати (пол. dystylować, лат. destillare) – “переганяти, дистилювати” [ІСУЯ, І, 849]. Однак у процесі фонетико-графічного засвоєння такі лексеми повністю або частково пристосовувалися до графіки, орфографії та вимови української мови або ж були витіснені іншими дієслівними термінами. Враховуючи цей факт, не всі з виявлених у досліджуваний період запозичених дієслів зберегли своє функціонування у сучасній українській мові. Окремі деривати, наприклад, бановати (з угор. bán “cмуток, туга, печаль”) “сумувати тужити” [Гр. І, 27], гендлевати (з нім. Handel “торг”) “торгувати” [Он., І, 165], голдовати (зі стп. hołdować) “визнавати чиєсь верховенство; схилятися (перед ким)” [Б.-Н., 101], фрасуватися (з пол. fras “роздратування, гнів”) “сильно турбуватися, сумувати” [Гр. IV, 379] сьогодні вживаються лише в діалектах, інші, на зразок актиковати (з стп. aktykować) “вписати, вияснити”, актовати “відбуватися, розглядатися (про судову справу)”, афектовати (з лат. affektare) “вимагати, домагатися, прохати”, венеровати (стп. wenerować, лат. venerari) “шанувати, поважати” взагалі зникли. До дієслівних лексем, що були запозичені староукраїнською мовою, а сьогодні активно побутують у мовленні і ввійшли до складу Словника української мови в 11-ти томах, належать: апелювати (лат. apello) “звертатися, називати” [СУМ І, 54], аплодувати (лат. аpplaudere) “плескати руками” [СУМ І, 54], апробувати (лат. аpprobo) “схвалювати” [СУМ І, 56], арґументувати (лат. argumentum) “доводити, стверджувати” [СУМ І, 58], асистувати (лат. assistēns “той, що стоїть поруч”) “допомагати” [СУМ І, 67], вербувати (нім. Wérben) “наймати, набирати людей на роботу (у давнину – і до війська)” [СУМ І, 326], шинкувати (нім. Schenke) “продавати” [СУМ XI, 453] та інші.

Бачимо, що дієслівна система козацької доби була досить багатою на лексичні запозичення з європейських мов, здебільшого польської, однак з плином часу деякі з них стали архаїзмами, інші, навпаки, виявивши історично-мовну стійкість, значно розширили дієслівний корпус надбань сучасної української літературної мови.

_____________________

1. Городенська К.Г., Кравченко М.В. Словотвірна структура слова (відіменні деривати). – К.: Наук. думка, 1981. – 199 с.

2. Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови XIV – XV ст. – К.: Наук. думка, 1958. – 298 с.

3. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. – К.: Наук. думка, 1971. – 315 с.

4. Яремко Я. До проблеми мовних контактів. – К.: КНЕУ, 2001. – С. 111 – 114.

Джерела

Б.-Н.

Білецький-Носенко П. Словник української мови / Підгот. до вид. В.В. Німчук. – К., 1966. – 423 с.

Гр.

Словарь української мови: В 4 т. / За ред. Б. Грінченка. – К., 1907 – 1909.

ЕСУМ

Етимологічний словник української мови: У 7 т. – К.: Наук. думка, 1982 – 2003. – Т. 1 – 4.

ЗКП

З. Копистенський. Палінодія // Памятники полемической литературы в Западной Руси. – СПб., 1878. – Т. 4. – Кн. 2.

ІСУЯ

Історичний словник українського язика / За ред. Є. Тимченка. – Харків – Київ: Держвидав України, 1930 – 1932. – Т.1. – 947 с.

Л. кр.

Лhтописъ краткій … Гисторія о началh проименованія козаковъ … Г.Грабянки. / Упоряд. В.М. Мойсієнко. – Житомир, 2001. – С. 173 – 253.

ЛВ

Лhтопись событій въ Юго-Западной России в XVII-мъ вhкh. Сост. Самоилъ Величко, бывший канцелярист Войска Запорожского, 1720: У 4 т. – Кіевъ, 1848 – 1864.

ЛРК

Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст.: Зб. акт. док. / Підгот. до вид. О.М. Маштабей, В.Г. Самійленко, Б.А. Шарпило. – К.: Наук. думка, 1986. – 221 с.

Он.

Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок. – К., 1984. – Ч. 1 – 2.

ПБ

Пересторога, 1605 р. // Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1954. – С. 25 – 63.

Пр. л.

Приватні листи XVII ст. / Підгот. до вид. В.А. Передрієнко. – К.: Наук. думка, 1987. – 173 с.

СУМ

Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук. думка, 1970 – 1980.

СУМ XVI – XVII

Словник української мови XVI – першої половини XVIIст. – Львів, 1994 – 2006. – Вип. 1 – 13.

Ф.

Фасмер М. Этимологический словарь русского язика: В 4 т. / Пер. с нем. и доп. О.Н. Трубачева. – М.: Прогресс, 1964 – 1973.

Руслана Коца (Київ), молодший науковий

співробітник Інституту української мови НАН України

Особливості префіксального способу творення

прикметників XVI – XVIII ст.

XVI – XVIII ст. — це період активного розвитку староукраїнської мови, час, коли вона широко вживається в науці, художній літературі, стає об’єктом наукового вивчення, викладається як предмет тощо. Історичні умови суспільного, політичного й культурного життя українського народу того періоду, поява нових реалій, явищ та понять спричинили активні словотворчі процеси. Метою статті є показати, що значну роль у процесі поповнення староукраїнської мови новими лексемами, зокрема прикметниками, відіграла префіксація. Для цього ми охарактеризуємо основні риси розвитку префіксальної підсистеми староукраїнського прикметника, виділимо префікси, які брали участь у процесі творення прикметників у той час, назвемо їх основні функції.

Матеріал пам’яток XVI – XVIII ст. дозволяє констатувати, що найхарактернішою і найвиразнішою рисою староукраїнської мови було збільшення словотворчої самостійності префіксів. Це, в свою чергу, призвело до розширення кола формантів, які брали участь у власне префіксальному творенні прикметників. Сюди, насамперед, слід віднести префікси без- та под-. Префіксальні прикметники на без- виникають за аналогією до паралельних утворень із префіксом не-. Передумови для цього явища формуються ще в ХІ – ХІІІ ст.,. коли в давній руськоукраїнській мові функціонує група прикметників на без-, словотвірне значення яких можна було виводити і через сполучення іменника з прийменником, і через заперечення безпрефіксного прикметника. Наприклад: безблазньныи (СДРЯ I: 108), безвиньныи (111), безвр\меньныи (112), безв\рьныи (113), безгърдостьныи (115), безконьчьныи (125), безмилостьныи (126), безм\рьныи (129) та ін.

Проте вже в пам’ятках староукраїнської мови виявлено деривати, словотвірне значення яких взагалі не можна пояснити через сполучення іменника з прийменником: бездружни(й) (Сл. Лекс.: 157) «грубий, непривітний», бе(з)прави(л)ны(й) (23 зв.) «неправильний» та ін. Це дає підстави говорити про збільшення словотворчої активності префікса та про формування у нього здатності виступати самостійним словотворчим формантом.

Починаючи з XVII ст. у пам’ятках зустрічаються одиничні випадки вживання префікса под- як самостійного словотворчого форманта для власне префіксального творення прикметників. Прикладом такого явища є прикметник подстарший «за віком найближчий до старшого; наступний за старшим» (СУМ VI: 507): моего по(д)старшого брата (ДНМ: 32). Беручи до уваги семантику похідного ад’єктива, можна зробити висновок про певну тотожність значення префікса под- для префіксально-суфіксального і префіксального способів творення. Тобто, названий префікс означав «розташування під чимось». У цьому випадку – ієрархію рідних за віком: спочатку йшов старший брат, потім – молодший, але найближчий до нього за роками підстарший. Так поступово у префікса под- розвивається здатність виступати показником ступеня вияву ознаки.

З кін. XVII ст. у пам’ятках фіксуються похідні з префіксом по- як показником ступеня вияву ознаки. У цьому проявилася його праслов’янська функція вказувати на зменшення чи збільшення. У староукраїнську добу поступово основним значенням префікса по- стає вираження зменшеності, хоча у пам’ятках того періоду ще зустрічаються деривати на позначення більшої міри вияву ознаки. Наприклад: ихъ рукод\ліе потяжко и почасти клопітно (КЗ: 216) – «тяжкувато», жыта отъ збытнихъ дожчевъ послабы были (Т. Мат. ІІ: 181) – «слабуваті», посилення ознаки – речи позвирховныи (Т. Мат. ІІ: 149) та ін.

Як і раніше, найпродуктивнішими залишаються префікси не- та пре-, не змінюються також їх основні функції.

У XVІ – XVIII ст. найчисленнішу групу прикметників на не- становили похідні, утворені префіксальним способом від якісних і відносних прикметників на позначення певних властивостей, рис характеру тощо. Наприклад: / немилосердный богáчу (Гал.: 39 зв.), немилостивый (Слав.-Кор.: 475), тво(и) де(н) е(ст) неща(с)ливы(и) (КЗ: 181), нещасный (Син.: 134), нєсм\лый (Зиз. Лекс.: 31; Бер. Лекс.: 6), брата своего вызволяю, иж есть невиненъ (АЮЗР 8/IV: 18) та ін. Зазначимо, що у цей час збільшується кількість випадків приєднання префікса не- до відносних прикметників. Наприклад: /бычаемъ поганъскимъ и неприятелъскимъ (ДМВН: 40 зв.), на кáркахъ непрї-телскихъ (Гал.: 3), нед\тский разум (Г. Ск. К.: 373), нелюдскій мужъ (Пал.: 1090), нелюдзкїй (Син.: 132). Як видно з наведених прикладів, згадані прикметники у цих випадках вже перейшли з розряду відносних до якісних і означали відповідно «ворожий», «дорослий», «1) не властивий людині, не характерний для людини, не такий, як у людей; 2) дуже жорстокий, немилосердний, деспотичний».

Як і в попередні періоди, префікс пре- залишався словотворчою одиницею, котра утворювала прикметники зі значенням ознаки, що характеризувалася вищим ступенем вияву якості, названої твірним словом. Він міг поєднуватися з іменниками-назвами істот і неістот. У першому випадку пре-, як правило, служив для вираження похвали, прославлення, возвеличення певних осіб, наприклад: грекове преважны (Т. Мат. ІІ: 209), плодом ли пречистыя матере ожисте? (І. Вел. І: 19), прече(ст)ній /(т)ць нам\стникъ (ДДГ: 53), у другому – для підкреслення якихось незвичайних рис предметів, для виділення їх особливостей тощо, у поєднанні з абстрактними іменниками – акцентували увагу на надмірному вияві ознаки чи властивості: прєслáвноє, на(д) вс\(х) мн\нїє (Бер. Лекс.: 74), пребелги(и) слóве (КЗ: 7 зв.), крикъ превелики(и) (ДНМ: 8), камень преогромній (Г. Ск. БХ: 92).

Префіксальні утворення описуваного типу деколи передавали й кількісні значення. Відбувалося це в тих випадках, коли префікс пре- поєднувався з прикметником, який характеризував ознаку з погляду величини, розміру, тобто мав кількісні характеристики. Наприклад: жде(т) ско(р)бъ премнóга (КЗ: 18 зв.), турки приходили у превеликой сил\ (Т. Мат. ІІ: 209), превеликое множество (ДДГ: 78).

Починаючи з XVII ст., спостерігається активне використання прикметників із префіксом при- на позначення неповної міри вияву ознаки. Це були префіксальні ад’єктиви, утворені додаванням названого форманта до основи якісних як похідних, так і непохідних прикметників. Залежно від значення твірної основи такі прикметники можна поділити на декілька семантичних груп, які вказують на: 1) колір – прижо(л)ти(й) (Сл. Лекс.: 181), приб\лый (І. Макс.: 1249); 2) відчуття – приглухъ (Сл. Лекс.: 291 зв.), примокри(й) (286 зв.); 3) розмір – привеликъ (Сл. Лекс.: 285), притучный (І. Макс.: 1255); 4) зовнішній вигляд – прикудеряви(й) (Сл. Лекс.: 285), прику(д)р4авъ (І. Макс.: 1249); 5) фізичні властивості – притяжокъ (Сл. Лекс.: 285 зв.), притрýдный (Слав.-Кор.: 496), присуровъ (І. Макс.: 1249); 6) психологічні властивості, риси характеру – присором-жлúвы (Бер. Лекс.: 90), призлонравный (І. Макс.: 1254).

Загалом префікси не-, пре- та при- можна віднести до формантів високої частотності.

Префікси пра-, на-, над- і су-, успадковані з попередніх періодів розвитку української мови, не характеризуються великою активністю й відносяться до формантів середньої продуктивності.

Давній іменний праслов’янський префікс пра- найактивніше проявив себе у творенні прикметників зі значенням «прямої спорідненості», тобто за його допомогою утворювалися присвійні прикметники на позначення родинних зв’язків: кглянсу в\ры прародителнои своєи (КО: 7), стратили єсте прад\дній жребій (11), прабабни(й) братъ (Сл. Лекс.: 240 зв.), прад\дни(й) братъ (243 зв.), братъ прад\дный (І. Макс.: 1035), прад\дный (1021), прабабный брат (1021). Характерною рисою цієї лексико-словотвірної групи було те, що у процесі словотворення префікс пра- міг подвоюватися – і цим самим вказував на ще давніший ступінь спорідненості. Наприклад: прапрао(т)цева сестра (Сл. Лекс.: 61), прапрад\довъ д\дъ (303). На початок XVIII ст. припадає формування нового лексико-словотвірного типу прикметників з префіксом пра-. Так, сполучаючись з якісними прикметниками, пра- отримує здатність передавати значення «високої міри ознаки». Наприклад, гранатовъ прадивнихъ (Вел.: 431) – «дивовижних, надзвичайних». Кількість похідних такого типу, зафіксованих у пам’ятках, була невелика, власне це були тільки поодинокі випадки. Тому можна говорити тільки про початок формування наприкінці староукраїнського періоду у префікса пра- здатності виражати ступінь вияву ознаки.

Префікси на-, над- і су- характеризуються звуженням семантики. Так, праслов’янські деривати відад’єктивного типу із префіксом су- на позначення зменшеності (*sbеlъ «білуватий», *sgstъ «густуватий», *szelenъ «зеленуватий») повністю виходять з ужитку. У творенні прикметників такого типу з XVI ст. починає активно брати участь префікс при-, а основною функцією префікса су- стає передача близькості, зближення [Горпинич 1999: 45]. На думку Д. Ушакова, цей формант «служив для творення іменників і прикметників, які означали спільність, взаємний зв’язок, об’єднання, участь у чомусь разом з кимось» [Ільїн 1953: 16]. Це могла бути близькість:

А) за місцем розташування: земли ихъ сумесныи на Сушин\ и въ Семигорей (АЮЗР І: 63), водами водными и особливыми суместными (Т. Мат. ІІ: 377), сопред\лны(и) (Сл. Лекс.: 72 зв.), сопред±лъны(и) (76);

Б) за спільністю ознаки: сопрестоленъ /(т)ц; и с.н; (См. Кл.: 34), со/бра(з)ни(й) (Сл. Лекс.: 72 зв.), сово(с)пита(н)ны(й) (65), со(с)ме(р)те(л)ны(й) (67 зв.), соиме(н)ная (292 зв.), съвреме(н) (292 зв.), съл\тни(й) (292 зв.), Х.с єсть б.гъ правдивый … и сопр(с)носущый о.цу (Гал.: 23 зв.), б.гу соравненъ (КЗ: 7).

Продовжує активно розвиватися давній руськоукраїнський словотвірний тип прикметників із префіксом над-, котрі мотивувалися безпрефіксними прикметниками і передавали ознаку, що набагато перевищує звичайну або встановлену міру: на(д)истотный (Бер. Лекс.: 24), надприрожоный способъ (Гал.: 139). Такі ад’єктиви, як зазначає М.В. Іщук, синонімічні за значенням до похідних з префіксом не- [Іщук 1989: 43], наприклад: надприродний = неприродний тощо. Водночас випадки, коли префікс над- виступав у ролі показника ступеня вияву ознаки, не зафіксовані.

У пам’ятках XVI – XVIII ст. ми виявили лише три похідні, у структурі яких чітко виділявся названий префікс і які мали безпрефіксні відповідники, – надаремний, надавній, намісний. Прикметник надаремнийнадаремная ваша молитва (Рад.: 64) – означав «марний, безуспішний, такий, що не дає наслідків». У цьому випадку префікс на- підсилював значення прикметника даремний, у чому, скоріше за все, проявилася його давня праслов’янська функція виступати показником ступеня вияву ознаки. Це саме стосується і слова надавній вспомян\те надавніи дни, а розум\йте л\та рода родовъ (Пал.: 1102). Оскільки сам прикметник означав «вічний» (Т. Мат. І: 453), тобто «дуже давній», то можна говорити, що приєднання префікса на- до твірного слова тільки підсилювало значення останнього. Прикметник намісний образъ Успенія свого … былъ въ церкв\ нам\сный (Гал. ІІ: 142) – не є новотвором XVII ст. Це ще давнє руськоукраїнське утворення, про префіксальне творення якого свідчить наявність безпрефіксного відповідника м\стныи (Срезн. ІІ: 303) «находящіяся по об\имъ сторонамъ царскихъ вратъ»: дасть на(м) сию иконоу. та нам\местьна4 (СДРЯ V: 161).

У період розвитку староукраїнської мови з’являється новий словотворчий формант – префікс пол(у)-. У пам’ятках того періоду зафіксовано два його варіанти – пол- та полу-. Форма пол- походить з псл. *polъ [ЕСУМ IV: 382], а полу- – це відповідно родовий відмінок *polu- від *polъ «половина» [ЕСУМ IV: 503]. Названий словотвірний формант використовувався для творення дериватів, які позначали неповний, послаблений ступінь вияву ознаки. Значення таких похідних дорівнювало значенню сполучень відповідних безпрефіксних прикметників з прислівниками трохи, не зовсім, не дуже, частково, наприклад: по(л)кружни(й) (1642, Сл. Лекс., 272 зв.) «не зовсім, трохи круглий», по(л)тяжки(й) (272 зв.) «не дуже, трохи важкий», по(л)/бразни(й) (272 зв.) – «напівсформований», по(л)гласни(й) (273) «німий», привезла его у футоръ полусме(р)тнаго (ДНМ: 33) тощо. Як бачимо, аналізований формант найчастіше приєднувався до якісних прикметників (переважно похідних і з суфіксом -н-), а сполучаючись з відносними, переводив їх у розряд якісних. Отже, розвинувшись як формант у староукраїнській мові, префікс пол(у)- одразу набув поширення і досить високої продуктивності.

До префіксів низької продуктивності належить про- (*pro-), який вказував на більшу чи меншу міру ознаки. У давній руськоукраїнський період цей словотворчий тип не набув поширення, а у пам’ятках ХІ – ХІІІ ст. такі похідні не фіксуються. У староукраїнській мові зустрічаються тільки поодинокі випадки використання цього префікса. Наприклад: проде(р)зивъ (Сл. Лекс.: 245) «зухвалий, нахабний, свавільний, безстидний», і проде(р)зкими /бразивъ мене слова(ми) (ДНМ: 139 зв.). Словотвірне значення названих прикметників можна вивести через сполучення безпрефіксного відповідника з прислівником дуже – «дуже зухвалий». Тому логічно припустити, що у староукраїнській мові префікс про- служив показником більшої міри вияву ознаки і був малопродуктивним.

Таким чином, ще раз підкреслимо і виділимо основні риси розвитку префіксальної системи староукраїнського прикметника:

1) збільшення кількості формантів, виникнення нових (без-, под-, пол(у)-);

2) активізація праслов’янських функцій префіксів (по-);

3) підвищення продуктивності префіксів (пра-, при-);

4) зниження продуктивності (про-);

5) звуження семантичних функцій префіксів (су-, над-);

6) як правило, однозначність префіксів (тобто кожен префікс брав участь у творенні одного лексико-словотвірного типу прикметників).

Джерела дослідження

АЮЗР – Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею по разбору древних актов. – Киев, 1858-1914. – Ч. 1-8.

Бер. Лекс. – Лексикон словенороський Памви Беринди / Підгот. тексту і вступ. ст. В.В. Німчука: Надрук. з вид. 1697 р. фотомех. способом. – К.: Наукова думка, 1961. – 271 с.

Вел. – Величко С. Сказаніе о войн\ козацкой зъ поляками. – К.: Вид-во АН УРСР, 1926. – Т. 1. – 268 с.

Г. Ск. БХ – Басни Харьковскія // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1. – С. 107-135.

Г. Ск. К – Кольцо // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1. – С. 357-410.

Гал. – Іоаникій Галятовський. Ключ розуміння / Підгот. до вид. І.П. Чепіга. – К.: Наукова думка, 1985. – 455 с.

ДМВН – Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: Зб. акт. док. / Підгот. до вид. В.В. Німчук та ін. – К.: Наукова думка, 1981. – 316 с.

ДНМ – Ділова і народнорозмовна мова XVIII ст.: (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережн. України) / Підгот. до вид. В.А. Передрієнко. – К.: Наукова думка, 1976. – 416 с.

Дн. Марк. – Дневник генерального подскарбия Якова Марковича 1717-1734 гг.

Зиз. Лекс. – «Лексис» Лаврентія Зизанія // «Лексис» Лаврентія Зизанія. «Синоніма славеноросская» / Підгот. текстів пам’яток і вступ. ст. В.В. Німчука. – К.: Наукова думка, 1964. – С. 23-89.

І. Вел. – Іван Величковський. Твори. – К.: Наукова думка, 1972. – 191 с.

І. Макс. – Максимович Іван. Лексикон латинсько-слов’янський 1718-1724 / Фотопередрук О. Горбача. – Рим, 1991.

КЗ – Зиновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті / Підгот. тексту І.П. Чепіги; іст.-літ. коментар В.П. Колосової. – К.: Наукова думка, 1971. – 391 с.

КО – Ответ Клирика Острожского Ипатию Потею // Памятники полемической литературы в Западной Руси. – СПб., 1903. – Кн. 3. – С. 377 – 432.

НП – Ласло Дэже. Украинская лексика сер. XVI века: Няговские поучения (словарь и анализ). – Дебрецен, 1985. – 525 с.

Пал. – Копыстенский З. Палинодия // Памятники полемической лтературы Западной Руси. – Спб., 1878. – Кн. 1.

Рад. – Марковский М. Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник XVII в. с приложением неизданных проповедей из рукописных «Огородка» и «В\нца».

СДРЯ – Словарь древнерусского языка (XI-XIV вв.) / Гл. ред. чл.-кор. АН СССР Р.И. Аванесов. – М.: Рус. яз., 1988-1991. – Т. 1-4.

СУМ – Словник української мови: В 11 т. – К.: Наукова думка, 1970-1980.

Син. – Синоніма славеноросская // «Лексис» Лаврентія Зизанія. «Синоніма славеноросская» / Підгот. текстів пам’яток і вступ. ст. В.В. Німчука. – К.: Наукова думка, 1964. – С. 91 – 172.

Сл. Лекс. – Славинецький Є. Лексіконъ латинский // «Лексикон латинський» Є. Славинецького. «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського / Підгот. до вид. В.В. Німчук. – К.: Наукова думка, 1973. – С. 59 – 420.

Слав.-Кор. – Славинецький Є., Корецький-Сатановський А. Лексікон словено-латинскій // «Лексикон латинський» Є. Славинецького. «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського / Підгот. до вид. В.В. Німчук. – К.: Наукова думка, 1973. – С. 423 – 541.

См. Кл. – Смотрицький Г. Ключ царства небесного / Підгот. до вид. В.М. Мойсієнко, В.В. Німчук. – Житомир, 2005. – 123 с.

Срезн. – Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка: У 3 т. – Спб., 1893 – 1912.

Т. Мат. – Тимченко Є. Матеріали до словника писемної та книжної української мови XV-XVIII ст. / Підгот. до вид. В.В. Німчук та Г.І. Лиса. – Київ–Нью-Йорк, 2003. – Кн. 1 – 2.

____________________________

1. Горпинич 1999 – Горпинич В.О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфонологія: Навч. посіб. – К.: Вища щкола, 1999. – 207 с.

2. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: У 7 т. – К.: Наукова думка, 1982-2003. – Т. 1 – 5.

3. Ільїн 1953 – Ільїн В.С. Префікси в сучасній українській мові. – К.: Вид-во АН УРСР, 1953. – 166 с.

4. Іщук 1989 – Іщук М.В. Словотвірні типи прикметників з префіксами над- і понад- // Українське мовознавство. – 1989. – Вип. 16. – С. 41 – 45.

Лілія Андрієнко (Київ), науковий співробітник

Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України,

кандидат філологічних наук

Їжа земна і небесна: антиномії барокового

світогляду у метафізичній поезії XVII ст.

Українська література середини XVII ст., що дістала назву зріле бароко, явила світові велику розмаїтість віршових жанрів та способів їх подачі. Живлячись власними творчими джерелами, українська жанрово-стилістична система все активніше взорувалася і на західноєвропейські ренесансні теорії та практики. Однак тогочасні письменники не лише керувалися теоретичними настановами численних гомілетичних трактатів, але й активно (усвідомлено, а часом стихійно) запозичували із світової культурної скарбниці сюжети, мотиви, образи, реалізуючи тим самим основну філософсько-естетичну засаду барокової поетики — причетність до традиції. Окрасою і неодмінним атрибутом високомистецького твору були цитатність, відсилання до прототексту, гармонійне резонування із світовим мистецьким досвідом, діалогічність. Усе це вимагало від літераторів культивування топосів (loci communes), які важили для творців поезії часом більше, аніж самі реалії. Глибокий знавець мистецтва бароко П. Жолтовський, наголошуючи на емблемно-символічній природі барокової естетики, писав про особливий спосіб художнього мислення, котре “створило тоді цілу систему образних символів та емблем, через які розкривалися ті чи інші філософські, моральні, етичні та естетичні ідеї”[1, 17].

Певна річ, високе бароко, представлене найрізноманітнішими жанрами метафізичної лірики, як-то: пісні, гімни, орації, гратуляції, “вінці”, молитовні епіграми, - зверталося передусім до візантійсько-слов’янської традиції, до “симболічного тайнообразного світу” Біблії (Г. Сковорода).

Повнота сприйняття і прийняття Слова Божого передається в художніх текстах через метафору насичення. “Напитай и мнѣ душу”- Звертається Д. Туптало до Бога (УП., 284); “не исходит тощ, кто в нем вѣру полагаєт” (там же, 310); “ Пойду пред Отцем умилюся, Да не Его пищи лишуся” (там же, 326); Іоанн Дамаскін “Вышнею благодатію во сытость упоєн” (там же, 308); “нєх же вѣрный голодом жаден ся не трвожить, Каллист душам обфите покарму примножить” (А., там же, 40).

Голод, спрага – це, навпаки, спустошеність, зневіра ... “в мири ... гладом таєм” (Д.Т., там же, 317); “Не предаждь нас, Ісусе, не зрѣти тя гладу и не пошли нас во огнь ко вѣчному аду” (там же). Згрішити – означає бути самому з’їденому, поглинутому: “Ужа грѣховна снѣдаєт мя жало – Сіє попери, бы мя не снѣдало” (там же, 297); “Да не будет ми душа адом поглощенна” (там же, 298).

Саме це протиставлення (віра-ситість, невірство-голод) є визначальними для всієї системи наступних образів.

Але що це за небесна їжа, яку споживають праведники? Це Боже Слово: “Марія словом тщится душу насытити” (А., УП., 44); чесноти і праведні вчинки: “...прето я, негодный, любо в добродѣтели сам єсьм голодный” (У.П., 295). Для Мелетія Смотрицького — це науки: “неситим був їх наук, їх цнот, їх бесіди” (УЛ.,207); “...солодка і смачна манна його науки” (там же, 209).

Особливе місце в системі образів належить хлібові. Це той стрижень, навколо якого вибудовується сюжет, формуються елементи змісту, викристалізовується тема на глибинному рівні тексту.

Насамперед, із хлібом у свідомості людини здавна пов’язані уявлення про життя і життєздатність. Цілком “земний ” і реалістичний поет Климентій Зиновіїв, прославляючи працю ратаїв-хліборобів, пише:

Мовле(н)на тая реч же хлѣб ср(д)це укрѣпитъ:

Если хлѣбомъ животы члк покрѣпить.

І бе(з) хлѣба не мощно всяки(мъ) пробувати:

Бо без него з голоду могутъ умирати.

І не ты(л)ко убоги(и) хлѣба потребуєтъ:

Але и богатому оны(и) не попсуєтъ.

А та(к) хлѣбъ ст(ы)и всюда всѣ (м) не безпотребе(н):

Але и невѣрны(мъ) о(н) на свѣтѣ потребенъ.

А ты г(с)ди без(ъ)пре(ч) хлѣба людя(м) умножа(и):

И дово(л)но на вве(с) свѣтъ его урожа(и) (К.З., 131-133).

Метонімічний образ хліба несе полісемантичне навантаження: це і засіб фізичного існування, і спосіб життя, і навіть його сенс, визначений Всевишнім. Так, Климентій Зиновіїв пише про працю музик: “А гды (б) хто мови(в) же легки(мъ) хлѣбо(м) забавляю(т): таки(и) и(м) хлѣбъ г(с)дь дал, неха(и) не поды(в)ляю(т)” (там же, 136); “а хлѣба даремного нигде не уживаютъ, якъ хто чи(м) хоче(т) неха(и) хлѣба заробляєтъ” (там, же, 141).

“Земному”, реальному хлібові, а також книшам, пампушкам, паскам протиставляється хліб “фігуральний”, “небесний”: “ Ми же оттоль небесный хлѣб будем вкушати” (Д.Т., У.П., 313); “...о земном хлєбі // Живі бути не можем, присмаков потреба, // Наук твоїх духовних, небесного хлєба” (М.Смотрицький, УЛ., 206).

Біблійними мотивами навіяні такі візії, як “преломленіє хлѣба” (А., УП., 47), насичення п’ятьма хлібами. У анонімного автора читаємо:

Пять хлѣбов и двѣ рибѣ отрок продаяше,

Тыя чрез апостолы Христос гдысь взяше,

Пять тысящ насытил єст, выше того взяху

Укрухов дванадесят кошниць, что остаху (А., там же, 43).

***

Час гласит пятый: “Радуйся отсюду:

Сын пятма хлѣбы кормил много люду”(І.Величковський, там же, 260).

Порівняймо із першоджерелом, Євангелією від Св. Івана (6, 9-13): “Є тут хлопчина один, що має п’ять ячних хлібів та дві рибі, але що то на безліч таку!” “А Ісус узяв хліби, і, подяку вчинивши, роздав тим, хто сидів. Так само і риб, скільки хотіли вони”, “І, як наїлись вони, Він говорить до учнів Своїх: “Позбирайте куски позосталі, щоб ніщо не загинуло”. “І зібрали вони. І дванадцять повних кошів наклали кусків, що лишились їдцям із п’яти ячних хлібів”.

Д. Туптало розвиває цю тему, доводячи її звучання до найвищого напруження:

От тебе в пяти тысящ пятми насыщенны

Хлѣбы людіє, но род, зѣло развращенный

Еврейский пят ранами, Христе, хлеб тя краєт.. (там же, 293).

Називаючи Ісуса Христа хлібом, автор вводить у свою поезію євхаристійний мотив. Звідси бере початок епітет “солодкий”, що його вживає Д. Туптало як постійний: “сладчайшій” (там же, 297, 305, 307); “О, сладчайши Ісусе” (313, 314); “сердцу сладосте” (318); “ти моя сладосте” (320, 321, 322); “сладости исполнися ” (317); “сладость вкушай довольно” (318); “сладкояденье” (293); “сладці приємлю”; “сладко ест с ним умрети, горко с ним не жити” (327); “В[в]есь сладость, желаніє, Ісус возлюбленный, горестію чрез сію трость єст напоєнный” (там же, 316); “О, пресладкий Ісусе, сам горесть вкушаєш, нам же несказанную сладость источаєш. Сладость, но не всѣм сладость єст, горесть невѣрным, паче меда и сота нам єст, правовѣрным” (там же, 317); “Здѣ сладкій Іисус язвою питаєт” (306); “Ісус сладка вкуса хлѣб сего убруса” (І Величковський, там же, 250); “Із неосозданна отца восіявый чисте // Величаю з маткою тя, Всесладкій Христе” (там же, 276); “А тепер през смерть твою ликуют в радости, напившися з ребр твоих вѣчнои сладости” (П.Г., там же, 335).

Відповідно, усе гріховне, нице, неправедне, несправедливе є гірким: “...напаваєт горкопам’ятливого пелинного плачу” (М.Смотрицький, УЛ, 207); “горкій смуток родить” (там же); “да не вкушу горкія з горем адским смерти” (Д.Т., УП., 287); “Нынѣ Ісус горести міра дознаваєт, в ней же неисходимо весь мир почиваєт” (там же, 316).

Наступним за частотністю та глибиною містичного осмислення у бароковій поетиці є образ вина, винограду, виноградної лози. Композиції із символікою винограду були надзвичайно поширені в художньому мистецтві XVII-XVIII ст. “Розп’яття з виноградною лозою”, “Христос у виноградному точилі”, “Христос-виноградар”, “Христос у чаші” та багато інших розкривали християнський догмат Євхаристії, викупну жертву Христа (1, 36). Складні і багато декоровані символічні композиції, співзвучні біблійним мотивам, відлунюють у поезіїї бароко. “Пасху ветхозаконну Христос совершил єст, // по том хлѣб в тѣло, вино в кров си претворил єст” (А., УП., 46); “Христос чудо первоє в Канѣ сотворил єст: // в скудости вина воду в вино притворил єст” (там же, 42); “ Грозд винный Ісус егда дозрѣ в вертоградѣ, // Зрѣте, в коей нынѣ єст от еврей отрадѣ! // Сиі от него вино егда истачают, // Тернієм весма єго острым избождают ” (Д.Туптало, УП., 291).

Хліб, вино, молоко, мед (“Медом, млеком, достатками ся опливали” – УП., 126) – символізують повноту духовного життя, обіцяючи, за Симеоном Полоцьким, “Обід душевний”, “Вечерю душевную”.

Значне місце у бароковій естетиці відводиться мотиву бенкету, розкішного застілля. Певна річ, і в цьому витримується притаманна бароко опозиція “гучний бенкет-євхаристія (“бенкет духовний ”, “духовна трапеза”)” (2, 48 – 49): “И з цнотами побожност, як банкет готуймо” (П.Г., УП., 340).

У реальному ж вимірі любов до бенкетів, ситість трактується як надмірність, за яку доведеться розплачуватися:

Вчора в дому моєм було гойне веселля,

Музиков іграння

А співаков веселоє співання

І на трубах мідяних викрикання,

Скоки, танці, веселоє плясання.

Вина наливай, випивай, проливай!

Столи мої коштовними сладкими покарми покритії,

Гості мої і приятелі – персони знаменитії.

А нині мене все доброє і веселоє минуло,

Слава і богатство навіки уплинуло,

....

О смерте, гнівливая, злосливая,

Сліпая, глухая і нежалосливая...

(К.Транквіліон-Ставровецький, УЛ., 274)

Однак і тут все є неоднозначним. Малюючи земні радощі буття, митці пропонують філософську формулу узгодження людських бажань із моральними настановами християнської церкви:

Не жити, єже ясти, Но ясти, єже жити

Не того ради жити, єже пресищати

Утробу і многії брашна поглощати,

Но толико точію ясти, даби тіло

Возмогло житіє си соблюдати ціло.

***

Не того ради жити, єже випивати,

міри повні во чрево, як в дельву вливати,

Но єдиножди токмо іспий ілі дважди,

даби, в тілі живущи, не умер од жажди (І.В., УЛ, 312).

П. Попович-Гученський, починаючи третій “Вірш нищенський” із буденно-приземлених реалій школярського життя (“маєм твари висхлиє каждий из голоду...”), врешті надихається Святим письмом: “Сам взиваєт нищетних на банкет до себе...”(П.Г., УП., 343). Це підносить його до філософських узагальнень: “А нас нищих достатком небесним збогатит. И покармом аггельским в вѣчности наситит” (там же, 343).

Відштовхуючись від земних реалій українського повсякдення і фіксуючи їх у влучній афористичній формі на зразок “Будемо їсти і пити, хорошейко ходити” (УП., 374), митці Бароко використовують усе багатство української лексики на означення назв, дій, способів споживання їжі (страва, мука, олія, макуха, паска, пироги, капуста, садовина, сироватка, сметана, борщ, сало, м'ясо, лящ, мед, пиво, брага, горілка, перець, шафран; дієслова: уживати, їсти, варити, попорскати, хлеще тощо). У метафізичній ліриці переважає церковнослов’янська лексика (ясти, вкушати, снідати, питаєт, напаяєт, пиршествуєт, наситить, покарм), а “меню” набагато стриманіше (хліб, вино, виноград, мед, молоко).

Матеріальне, тілесне і апетитне, - ніби покликане розбурхати емоції читача, - служить водночас своєрідним контрастом, що має опам’ятати й нагадати про вічність і “ангельський покарм”.

Мистецтво і література бароко, прагнучи передати в художніх образах суперечливість і дисгармонію людського буття, не шукало однозначних і легких способів їх подачі та розуміння. Лише зібрані воєдино і осмислені в сукупності, найдрібніші елементи та найтонші нюанси значень постають як текст-подія.

Умовні скорочення:

А. –

Анонім

Д. Т. –

Дмитро Туптало

І. В. –

Іван Величковський

К. З. –

Климентій Зиновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. – К.: Наукова думка, 1971

К. Т. –

Кирило Транквіліон-Ставровецький

П. Г. –

Петро Попович-Гученський

УЛ. –

Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. – К.: Наукова думка, 1987. – 607 с.

УП. –

Українська поезія. Середина XVII ст. – К.: Наукова думка, 1992. – 680 с.

_________________

1. Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII. – К.: Наукова думка, 1983. – 178 с.

2. Ушкалов Л. Світ українського бароко. – Х.: Око, 1994. – 110 с.

Світлана Торба (Київ), аспірант кафедри історії

української мови Інституту філології Київського

національного університету ім. Тараса Шевченка

Вербалізація концепту «страх» у творі

Климентія Зіновієва «Вірші. Приповісті посполиті»

Засоби вербалізації емоцій уже досліджувалися в сучасному мовознавстві (див. праці Л. Полюги, Н. Арутюнової, Ю. Апресяна, А. Вежбицької, П. Селігея), проте питання їх історичного розвитку залишалося поза увагою вчених. Це стосується, зокрема, і концепту «страх». Незважаючи на те, що було здійснено певні лінгвістичні розвідки, присвячені цьому концепту (Ю. Степанова, А. Вежбицької, Ю. Апресяна, Н. Красавського, О. Борисова), історичний аспект залишився невисвітленим, що і зумовило вибір теми пропонованої статті.

Значний інтерес становлять відображені у праці К. Зіновієва концептуальна і, відповідно, — мовна картини світу українця XVII ст., зокрема його уявлення про страх, які об’єктивуються відповідними мовними засобами.

У «Віршах…» концепт «страх» представлено такими словами та словосполученнями: іменниками страх (Божий), страхота, боѧзнь, прикметниками страшний, страшливий, ужасний, дієсловами престрашати, страшити, боѧти(сѧ), боѧвшисѧ, ужасати, трепетати, прислівниками страшно, ужасно.

Спільнокореневі лексеми страхъ, страхота, страшливий, престрашати, страшно походять від праслов’янського straхъ. Загальноприйнятої етимології слово не має, первісно воно означало, можливо, «заціпеніння», що пов’язане з індоєвропейським *ster- «ціпеніти, твердіти»; (ЕСУМ, V, 435). Ужасати(сѧ), ужасний, ужасно походять від праслов’янського žas- (<*gēs-), яке не має загальноприйнятої етимології і зіставляється з праслов’янським gasnQti «гаснути» (ЕСУМ, ІІ, 188). Боѧзнь, боѧти сѧ, боѧвши сѧ походять від праслов’янського *bojati sę, яке зводиться до кореня індоєвропейського слова *bhei- /*bhoi- /*bhī-, що потім перетворилося і на праслов’янське *biti (укр. бити) (ЕСУМ, І, 242). Трепетати походить від праслов’янських trepotati, trepetati, які пов’язані з trepati «тріпати» (ЕСУМ, V, 631). Отже, уже в праслов’янській мові засвідчено ті ключові лексеми на позначення виявів страху, які пізніше впродовж століть репрезентували цей концепт у староукраїнській літературній мові, а згодом — у сучасній українській.

«Словник української літературної мови ХVІ — першої половини ХVІІ ст.» фіксує боязнь (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 43), боязливость (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 42), боязливо (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 42), бояство (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 45), боязный (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 43), бояти (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 45), боятися (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 45—46). За даними цього лексикографічного джерела, слово боятисѧ мало в українській літературній мові того часу два значення, які розрізнялися за семою матеріалізованості причини: у першому причина була чітко матеріалізована (явище, річ, Бог), а у другому такої визначеності не спостерігалося:

1) (кого, що від кого, чого і без додатка) (відчувати страх перед ким, чим) боятися, побоюватися;

2) (чого) побоюватися чогось, відчувати неспокій, вагатися; остерігатися; переживати (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 46).

Інших вербалізаторів цього концепту не зафіксовано, але це не може бути підставою для висновків, адже видано не весь матеріал словника.

За визначенням психологів, «страх — це емоційний стан, що відображає захисну біологічну реакцію людини чи тварини в ситуації реальної або позірної небезпеки для себе» [3, 147].

Фізіологічна реакція організму на небезпечний подразник може бути різною. Рефлекторно в людини підвищується артеріальний тиск, кров посилено надходить до всіх органів, у тому числі до кінцівок, шлунка, відтікаючи від мозку — організм готується до активних дій. Якщо ж захисні дії неможливі, то після усвідомлення небезпеки відчувається тремтіння, біль у шлунку, ширше розкриваються очі і т. ін.

Саме сема «фізіологічний вияв» стає домінантною у контекстах безпосереднього опису небезпечних ситуацій. Це відбиває, зокрема, внутрішня форма деяких вербалізаторів концепту «страх», наприклад, її актуалізовано у дієслові трепетати.

Уявлення українців того часу про відповідні реакції людського організму на небезпеку відображають приповістки, наведені у книзі Климентія Зіновієва: У страха велики очи [2, 251] та У хвостѣ була душа з(ъ) страху и тогды [2, 251]. У цих висловах ознаки фізіологічного вияву страху підкреслюються відповідним контекстом і спричиняють використання соматичної лексики.

Концепт «страх», поряд із фізіологічними відчуттями, охоплює і психологічні переживання. Одним із варіантів страху, який відображає останній аспект, є страх перед Богом, що належить до важливих категорій християнської ідеології.

У Біблії наведено чітке розрізнення двох видів страху:

— страх Божий (перед Богом): «Страх Господній — криниця життя, щоб віддалятися від пасток смерти» (Притчі 14:27); «Початок премудрості — страх перед Господом, добрий розум у тих, хто виконує це, Його слава навіки стоїть!» (Псалом 110:10); «Як жалує батько дітей, так Господь пожалівся над тими, хто боїться Його» (Псалом 102:13); «Блажен муж, що боїться Господа, що заповіді Його любить!» (Псалом 111:1);

— земний страх: «Тому то ми сміливо говоримо: Господь мені помічник, і я не злякаюсь нікого: що зробить людина мені?» (Євреям 13:6); «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Иоанна 4:18).

Отже, у Біблії відображено уявлення про існування позитивного страху перед Богом, який має забезпечити праведне життя людей, і негативного страху перед земними явищами і предметами, котрий є рефлекторною реакцією на загрозливу ситуацію. Ґрунтується таке уявлення на впевненості в могутності Господа, у його захисті. Тобто можна припустити, що Бог страху відчувати не може.

Очевидно, саме цим можна пояснити структурну специфіку словосполучення страх Божий (страх + присвійний прикметник; який проте не означає належність; має значення «страх перед Господом»). Структура значення лексеми страх передбачає наявність суб’єкта і причини виникнення почуття. Присвійний прикметник, що зазвичай використовувався для позначення належності, наприклад, гнѣв Господьнъ, у вислові страх Божий вживається для називання причини. У «Словнику української літературної мови ХVІ — першої половини ХVІІ ст.» засвідчено стійку сполуку боязнь Божая (СлУМ 16—17, ІІІ, с. 43), яка теж належить до цього типу, є синонімічною до страх Божий. Цікаво, що ці самі означення – Господьнъ і Божий — до іншого почуття — гнѣв — мають традиційне значення присвійності, тому гнѣв Господьнъ і гнѣв Божий означає «Божа кара».

Отже, сема «не відчуває страху» номінації Бог на перший погляд виключає можливість існування сполуки страх Божий, проте її наявність спричинила виникнення нового значення, потрібного для позначення нової для слов’янської культури християнської категорії, що і засвідчено у пам’ятці та лексикографічному джерелі. Конструкція страх Божий зі значенням «страх перед Богом» не властива сучасній українській мові.

У К. Зіновієва страх перед Богом відчувають і потойбічні сили (Поневажъ и пре(д) Б(о)гомъ сатана клевещетъ: аще и муки вѣчно(и) тако(ж) де трепещетъ [2, 46]; Бои(т)сѧ я(к) хто іны(и) [чорт] ладану [2, 217]). Сатана і чорт зображені слабшими за Бога. Ознакою, що відрізняє їх від Господа, у запропонованому випадку є здатність відчувати страх (слабші істоти не просто бояться, а бояться Господніх атрибутів та мук, які Бог може їм завдати).

У концептуальній картині світу українця XVIІ ст. страх пов’язаний також з демонічним світом. Інколи у приповістках застосовується засіб персоніфікації страху (У страха велики очи [2, 251]). Детальніше про це пише дослідниця І.А. Аскерова. На її думку, «емоційний стан страху набув у свідомості давньої людини магічного, ірраціонального, демонічного втілення. Подібне уявлення про страх яскраво відобразилося у мовній картині цієї емоції як на лексичному, так і на граматичному рівні, пор. концептуалізацію страху як хижої ворожої сили» [1, 168]. У мовній картині світу українця того часу страх не був винятком, інші явища також концептуалізувалися як небезпечні страшні істоти, що на мовному рівні виражалося шляхом використання того самого засобу — персоніфікації (О сме(р)те, сме(р)те, чему ты та(к) есте(с) стра(ш)на // не ты(л)ко ты, леч твоѧ и памя(т) ужасна [2, 37]). На підставі таких прикладів можна зробити висновки про те, що концепти «страх» та «смерть», «нечиста сила» у мовній картині світу українця пов’язані між собою.

Підтверджують думку про зв’язок концептів «страх» та «нечиста сила» вислови, у яких причиною почуття стає невідоме. За християнською ідеологією, коли Бог визначав усе суще в цьому світі, боятися невідомого було недоцільно. Очевидно саме тому ця сема у значеннєвій структурі лексеми страх попередні століття була імпліцитною. Посилення небезпек, пов’язаних із невідомим, і зменшення впливу християнської ідеології зумовило певну зміну в структурі семантики цього слова. У XVII ст. у творах Зіновієва при вербалізації концепту «страх» названо вже іншу причину переживань. У вірші «О учащы(х)сѧ малыхъ дѣтехъ писани(и) стыхъ…» наведено: «I буду(т) вѣмъ бе(з) страху іное пробувати/ и що сѧ научаютъ, ту(т) могу(т) забувати» [2, 182]. Причиною страху у цьому випадку визнається невідоме, нове, яке потрібно спробувати. Сучасна психологічна наука визнає таку причину. Наприклад, психолог Ільїн зараховує страх до емоцій очікування і прогнозу [3, 147].

Відчуття страху передбачає наявність певної причини, суб’єкта і реакції. Усі причини страху можна поділити на три групи (за А.С. Зобовим):

1. реальні — ті, що об’єктивно загрожують здоров’ю і добробуту людини;

2. уявні — ті, що об’єктивно не загрожують людині, але сприймаються нею як загроза для її добробуту;

3. престижні — ті, що загрожують знизити авторитет людини в певній групі [3, 148].

Якщо застосувати ці принципи класифікації причин страху до причин почуття, зображених Климентієм Зіновієвим, то матимемо:

1. реальні — холод («О те(р)пеніи женстѣмъ, како в зымѣ студености(и) не боятъсѧ, ко(г)да во времѧ лютыхъ мразовъ на рѣкахъ хусты перуть» [2, 101]), хвороба («Трилѣтна ему на(и)шла трясовица / и щоде(н)наѧ з страху ωгневица» [2, 302]), глибока яма («О яко (ж) та(м) бже мо(и), не будетъ страхота/ где сѧ трафи(т) выкопат такаѧ глухота» [2, 147]), звір («Яко то ме(д)вѣдь пчелы в пасѣка(х) збиваетъ/ и члка хо(ч) не з(ъ)ѣст(ъ), то престрашаетъ» [2, 165]), схоплення переслідувачами (для втікача: «хо(ч), втѣкаю(т) и вночи. Бо не боя(т)сѧ то(г)да та(к) звѣрѧ я(к) человѣка» [2, 175]);

2. уявні — Бог («стра(х) бжии» [2, 113]), смерть (смерть може належати і до 1-ї групи причин за певних умов, наприклад на війні. Окрім того, є думка, що страх смерті — це вияв інстинкту збереження виду), згадка про неї (незважаючи на певні застереження, усі випадки опису К. Зіновієвим страху смерті пов’язані з християнською ідеологією і Божим судом: «О сме(р)те сме(р)те чему ты та(к) есте(с) стра(ш)на/ не ты(л)ко ты, ле(ч) твоѧ и памя(т) ужасна» [2, 36]), Божий суд («на стра(ш)ном судѣ на(с) ла(с)ки свое(и) не лиши» [2, 202]); темна ніч («стра(ш)наѧ темнаѧ ночь» [2, 176]), невідоме («I буду(т) вѣмъ бе(з) страху іное пробувати/ и що сѧ научаютъ, ту(т) могу(т) забувати» [2, 182]);

3. престижні — свідчити неправдиво і правдиво (хоча основа у цьому випадку — втрата престижу, проте є зв’язок і з попередньою групою, оскільки свідчення передбачали клятву іменем Бога, що негативно сприймалося в християнській ідеології: «Хоча(и) и по правдѣ [присягати] то една(к) дѣло то стра(ш)но/ же кляти себе сме(р)тно аж вспо(м)нѣти ужасно» [2, 51]), лихі вчинки (імпліцитно, зв’язок з мораллю: «Правду мови(в)ши, о(д)ного бга бо(и)сѧ» [2, 262], «Не чини лихого не бо(и)сѧ никого» [2, 264]).

Проте потрібно пам’ятати, що ця класифікація стосується переживання страху, тому такі реальні причини, як холод, звір, переходять у категорію уявних, коли навіть згадка чи думка про них зумовлює виникнення цього почуття.

Уявні причини зумовлюють виникнення тривалішого почуття, яке може впливати на думки і дії людини. Новим для книг XVI—XVII ст. є згадка про страх втрати престижу.

К. Зіновіїв активно використовував у віршах, а в кінці книги подав окремим розділом приповістки. «Хто люде(и) не слухае(т), то(и) и бга не бои(т)сѧ» [2, 252], «Правду мови(в)ши, о(д)ного бга бо(и)сѧ» [2, 262], «Не чини лихого не бо(и)сѧ никого» [2, 264] — у цих висловах простежується чіткий зв’язок народної моралі зі страхом, зокрема з «божественним» його видом. Згадкою про одну з основних емоцій підкріплювали настанову і забезпечували краще її розуміння, а також поєднували спільні чи схожі елементи народної моралі та християнської ідеології.

Два аспекти страху — фізіологічний та психологічний, а також його важливість у концептуальній картині світу українця зумовили витворення у його свідомості певних способів запобігання страху, його попередження: «Пота(й)ного собаки го(р)шъ треба боятися» [2, 242, 262], «Не бо(и)сѧ, да стережисѧ» [2, 263]. У приповістках відбито намагання людини керувати страхом, тобто до аналізу почуття і реакції на нього українець ХVII ст. підходив якомога зваженіше, раціональніше. Схожу думку про існування «розумного» страху (побоювання) висловила психолог О.А. Черникова: «Це суто людська форма переживання небезпеки, яка виникає на підставі аналізу ситуації, що виникла, зіставлення і узагальнення явищ, які сприймаються, і прогнозування вірогідності небезпеки або ступеня ризику. Це інтелектуальна емоція, «розумний страх», пов'язана з передбаченням небезпеки» [3, 151]. Такий «розумний страх» у приповістках постає як настанова стерегтися.

Отже, як форми захисту від постійного впливу страху на життя людини у XVI—XVII ст. розглядалися віра в Бога, власні вчинки (стерегти себе), психологічне заперечення. Поєднання таких способів захисту мало на меті зменшити негативний і посилити позитивний вплив цього почуття.

Особливістю аналізованої пам’ятки є також те, що в ній страх уживається без уточнення причини і суб’єкта., що було новим для XVII ст. Це відбито, зокрема у приповістці «Бои(т)сѧ я(к) хто іны(и) [чорт] ладану» [2, 217], де дієслово бояти сѧ входить до конструкції порівняння, а обов’язкова для нього форма суб’єкта відсутня. Увагу зосереджено на наслідках впливу почуття.

Отже, дослідивши вербалізацію концепту «страх» у книзі Климентія Зіновієва «Вірші. Приповісті посполиті», можна дійти висновків, що:

– у творі переважає зображення «земного» страху, який має здебільшого реальні причини;

– серед причин страху постають причини нового виду — престижні, які пов’язані з актуалізацією соціального аспекту життя людини;

– уявними причинами виникнення почуття є не тільки Бог та страшний суд (смерть), з’являється також страх перед невідомим, новим;

– «страх» є майже повністю сформованим концептом, оскільки вживається без визначення причини і суб’єкта;

– простежується концептуалізація страху як негативної сили, що на мовному рівні виражається за допомогою персоналізації;

– засвідчено зв’язок страху з мораллю та християнською ідеологією, що виражається у формі народних приповістей;

– відображено вироблення певних способів психологічного захисту від страху.

____________________

1. Аскерова І.А. Семантичне поле назв емоційно-афективних станів у польській мові : Монографія / І.А. Аскерова. К. : Освіта України, 2007. — 226 с.

2. Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті / Климентій Зіновіїв; підгот. І.П. Чепіга; АН Української РСР. Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні. — К. : Наук. думка, 1971. — 380 с.

3. Ильин Е.П. Эмоции и чувства / Е.П. Ильин. — СПб.: Питер, 2001. — 752 с. : ил. — (Серия «Мастера психологии»).

4. Етимологічний словник української мови : у 7 т. — К. : Наук. думка, 1982 – 2005. — Т. 1 – 5. (ЕСУМ).

5. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. / НАН України. — К. : Наук. думка, 1977 – 1978. — Т. 1 – 2. (СлСМ 14—15).

6. Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича ; редкол. : Д. Гринчишин та ін. — Л., 1994 – 2004. — Т. 1 – 12. (СлУМ 16—17).

Лариса Рева (Київ), науковий співробітник

Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

НАН України, кандидат філологічних наук

До духовності Василя Фащенка: перманенція його поглядів

В. Фащенко належить до шестидесятників, які вирізняються серед літературознавців-попередників та сучасних критиків своєю діяльністю, ставленням до оточуючого, схильністю до мрій, спрямованістю задумів, самобутнім внутрішнім світом, який мінявся майже щоденно, особистим світобаченням, вчинками, діями тощо. Він був частиною, виразником свого покоління. В творчості В. Фащенка органічно сполучалися національно-патріотичні та загально-людські начала. Вона мала виразну об’єктивну основу і гостро відповідала запитам суспільства, новій ролі особистості, широкому виявленню її можливостей, протистояла “довготривалому спотворенню духовності, ідеологічному етноциду, духовним спустошенням й трансформаціям в українському суспільстві в умовах пониження морального рівня й примітивізації запитів та смаків людності” (1).

Перефразовуючи висловлення відомого історика, творча спадщина, особливо літературознавців і критиків “виступає достатньо вагомим історичним джерелом для вивчення епохи, в яку постала” (2).

Стратегічним у розвитку літератури ХХ ст. є безпосередня інтегрованість в суспільно-політичні процеси доби. Відтак зрозуміло, що і діяльність В. Фащенка в конкретних координатах часу і простору утверджує нові критерії, з погляду яких оцінюються теоретичні факти концепції літератури. Він декларує свою позицію у ставленні до питання про її завдання, вважаючи, що головний параметр національної літератури – пошуки духовно-моральних цінностей, збереження духовних надбань і сприяння подальшому духовному розвитку української нації.

Творчість В. Фащенка, не зважаючи на різноманітність тем, окремих мотивів –явище надзвичайно цілісне і є вираженням неповторного, цікавого, оригінального, мистецько-філософського світу дослідника.

Людина народжується і живе у конкретному середовищі, що відрізняється від інших звичаями, культурою, мовою. З перших днів свідомого життя людина усвідомлює поняття свого народу, своєї нації, свого етносу. Протягом багатьох поколінь кожна нація виробляє свої звичаї, мову, духовність. Звичаї і мова – це елементи, що об'єднають окремих людей в один народ, в одну націю, – це одна з підвалин, на яких стоїть духовність нації і нація взагалі.

Ці проблеми хвилювали і В. Фащенка. Аналізуючи романи О. Гончара та П. Загребельного, він зазначав: "Протягом трьох чвертей віку на Східній і пізніше на Західній Україні не побачили світу твори, в яких людина розмовляє з Богом" ("В церкві", "В храмі Юра", "Останній лист Катрусі", "На Голгофу" Б. Лепкого, "Роксоляна" О. Назарука, "Жовтий шлях" В. Барки…).

В літературознавчих працях В. Фащенка, українського літературознавця, педагога (1929 –1999), питання духовності літератури привелює, він є чи не найбільш послідовний у своїх шуканнях духовної істини серед літературознавців останніх десятиліть. Захистивши кандидатську дисертацію "Новели О. Гончара" (1957), а докторську – "Жанрово-стильові проблеми української радянської новелістики" (1970), він торує шляхи літературознавства саме з проблем духовності та ментальності (3).

В. Фащенко вже на початку свого творчого шляху з великою відповідальністю, вимогливістю ставився до того, що таке є Людина в мікро- та макрокосмосі, яке її призначення, діяння. Чи відповідає воно заповідям Біблії? Зосереджував увагу на творах улюблених письменників, за кожним персонажем – вбачав себе, згоджувався з ним чи протистояв йому. Але був вірним собі у своєму виборі – йти шляхом Правди. Вже тоді, на початку своєї творчості він визначив смисл свого життя –– це щоденна напружена праця: "Людина обезсмертила себе в праці, і ніяка смерть не владна над нею" (4), що співпадає з життям та творчістю українського Сократа: “Від насолоди у змозі почати серця лиш нікчемні: мало з них працю свою врешті солодким вінча” (5).

Натхнення він черпав з картин рідної природи: "За три кілометри від мого села (Р.Л.: Дніпропетровщина) протікала річечка Томаківка, яка впадала в Дніпро навпроти озера з такою ж назвою, де виникла одна з перших Запорозьких Січей. Можливо, десь там і закорінювався мій рід – найголовніша з часів Біблії категорія нашого буття. Однак школа напихала мене інформацією про російських царів і не дала жодних знань про Україну, її історію, культуру. Недарма тоді ж, коли я вчився, Довженко кричав у щоденниках від болю: українські учні не знають свого родоводу!" (6).

"Порівнюючи духовну діяльність з рікою, В. Фащенко наголошував, що її витоки, її першоджерела здавна цікавили дослідників, які здійснювали "мандрівки в молодість": "Мета їх – запитати, зокрема й через читані ними книги, те, що на початку творчості живило їхній розум і серце або ж минало без уваги, часом болісно позначаючись на світорозумінні: що полонило чи, навпаки, викликало душевний опір і – найголовніше –– надихало на нове слово". Підкресливши доцільність дослідницьких подорожей до джерел "письменницьких рік", В. Фащенко воднораз запитував: "Чи варто робити подібну мандрівку до першооснов життєвого шляху самого критика?" Відповідь була ствердною: "Очевидно, варто" (7).

Дослідник у своїх студіях прагне відстежити еволюцію національного характеру в літературі, відкриваючи механізми його глибинної причинності в даний період. Вчений повертає українську літературу від постмодернізму до внутрішнього світу людини, висуваючи на передній план такі категорії як совість, мораль, відповідальність, почуття, співпереживання та громадського обов’язку, і ставить українську літературу перед серйозною проблемою, куди їй рухатися далі.

В. Фащенко писав: "Момент із біографії героя може не відповідати ядру його характеру. Тому для пізнання людини беруться не уривки з біографії, а все життя… Знайти ту міру узагальнення, яка дасть чітке уявлення про мотиви поведінки персонажа, – це і є справжнє мистецтво" (8).

В. Фащенко зазначав: "Пильна увага до внутрішнього світу людини ставить перед письменниками проблему відтворення думок і переживань у їхньому… "прямому" бутті: в процесі зародження, розгортання й зникнення, з драматичними переходами і кульмінаційними спалахами" (9). Ці суперечливі й складні процеси здійснюються у внутрішньому мовленні, яке, на думку психологів, є засобом відображення потоку відчуттів і свідомості.

У статті "Етюди про психологізм літератури" (1977) критик підкреслює: "… духовне багатство особистості – у багатстві, передовсім якісному, творчому, її реальних зв'язків із світом. Це закон будови багатогранного характеру". "Зображаючи долю народу, долю окремої людини, література покликана пояснювати діалектику взаємодії окремого і загального, ті умови – зовнішні і внутрішні, – які активізують або гальмують складний процес становлення особистості" (10).

Історія будь-якої літератури – це, насамперед, історія особистостей. “Критик у своєму ставленні до конкретного письменника залежить від потреб моменту” (11).

Розглядаючи творчість Т. Шевченка, "з гуманною, перетворюючою й невичерпною" лірикою, сповненою "трагічного гуманізму", де "німий розпач навально стикається з відвертою радістю"… Але, за словами В. Фащенка, "залишається якась таємниця, котра спонукає до розгадувань, гіпотез, особливо той незвичайний оксиморонний образ, в якому поєднується, здавалося б, непоєднуване:

… нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє (12).

Один крок у біографію поета – і композиційно-стилістичний аналіз дістане обґрунтування у фактах. М. Шагінян у монографії “Тарас Шевченко” розшифрувала присвяту поезії “Немає гірше, як в неволі…” (1848), написану на Косаралі, –“Г.З.” Це –Ганна Закревська, дружина поміщика П. Закревського, в яку поет був закоханий.

Не втратили свого наукового значення спостереження критика над творчістю Лесі Українки. Досліджуючи її творчість, В. Фащенко писав: "Леся Українка від перших до останніх своїх віршів послідовно відкидала в почутті як осінню сльоту, так і модну планетарність: туга її була великою, але земною і, головне, такою, якої поезія ще не знала" (13).

Людині дароване Богом найбільше багатство – навіть у критичних безнадійних ситуаціях плекати надію. Аналіз творчості геніїв української літератури у В. Фащенка перекликається з думкою відомого критика. Д. Донцов, досліджуючи драматичні поеми Лесі Українки, писав: “Митці горять, не плачуть. Так, як і Шевченко. Так, як і Леся Українка, в якої не плач, лише “пісня безумна” з туги родиться, яка “за скритий жаль помститись хоче”, не посумувати над ним. Ту пісню символізує вона не в постаті каліки, лише в постаті “хижої птиці” з чорними крильми. Навіть не знає, “на щастя чи на горе” собі співає цю пісню, але їй важне не “щастя” чи “горе” конкретної людини, лише щоб “гнатися на безвість до загину”: “так божевільний волю здобуває” і так любить ту волю, самий процес її здобування, не… спокійне дожидання” (14).

Взірцем для В. Фащенка був О. Довженко. Він високо підніс мистецьку вартість, оригінальність творчого набутку О. Довженка, очевидно, що у творах цього видатного майстра критик відзнайшов психологічну домінанту свого світосприймання. У Довженкових записниках – ремінісценції з поезій Т. Шевченка. "Ці нотатки розкривають у творчій лабораторії митця найболючіше – пошуки стислого, об'ємного, глибоко змістовного слова" (15).

У вступній статті до 5-томного видання творів О. Довженка О. Гончар слушно зазначив: "Епоха зробила його (Р.Л.: Довженка) таким, як він є. Народ був для нього найвищим мірилом, незмінним захопленням його душі" (16).

Творчість В. Фащенка нерозривна з українським фольклором, казкою, думою і водночас її розвиток невіддільний від розвитку світової культури, від естетичних та суспільних ідей доби. Вся вона пройнята ідеями світлими, життєствердними, ідеями гуманізму. В. Фащенко переосмислює традиційні світові міфологічні образи, пристосовуючи їх до сучасних обставин й вкладаючи у них новий зміст.

В цьому плані цікавим, на нашу думку, є трактування “Голубиної книги” XV ст. Розглядаючи популярну поетичну пам’ятку (17), де використовується сюжет битви Правди і Неправди, в якій перемагає Неправда, символічно засуджується тогочасний соціальний лад: “Недурно українські старці-лірники вважали сю псальму річчю надзвичайно прикрою для панів, і Вересай, співаючи її перед панами, завсігди наперед перепрошував за її зміст” (18). Критик мав власний підхід до питання: що таке правда? що таке істина? – яке споконвіку хвилювало філософів, істориків, письменників, творців Євангелія (“Блаженні алчущі і жадаючі правди, бо вони наситяться”), і безіменних авторів українських псалмів (“Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключенна, що тая Неправда увесь світ зажерла?”). В. Фащенко, спираючись на дослідження М. Грушевського, який звертався до витоків літератури, писав: "Аналізуючи обшир слов'янського фольклору, М. Грушевський звернув увагу на т.зв. "Голубину Книгу" XV ст., яку він трактує як "Глибинну Книгу" та її відгомін в українських піснях і псалмах". Для історика літератури істина має три аспекти: 1) філософський – все те, що було, є і буде; 2) соціально-моральний – справедливість і гуманізм; 3) художній – перетворений словом світ, правдоподібний і умовний. У “Голубиній книзі” мовилося про “велике прогрішеннє”, внаслідок якого кривда перемогла правду, земля захиталася, і народ став “неправильний” (19). Образ Правди зливається з образом Матері, а з другого боку – Правда ототожнюється з Христом. Вона розіп'ята на хресті в його образі. Але вона ж живе в Христі і в нім ще поборе неправду.

Середньовічна традиція тлумачення Правди й Неправди, як понять загальнолюдських і класових, перейшла до української літератури ХІХ – ХХ ст. В. Фащенко для ілюстрації своїх тез використовує відомий у літературі факт: створивши негативний образ Петра І та Катерини ІІ, Т. Шевченко потерпав від П. Куліша, який закидав, що треба було йти за російським О. Пушкіном, який їх звеличував. На що І. Франко пізніше відповів: "Правда одна, нема двох правд" (20).

Окреме місце в студіях В. Фащенка займає тема Жінки. Протягом усієї історії людства Жінка надихала поетів, художників, композиторів … Вона була і залишається Музою, Коханою, Матір'ю…В той же час у літературі та мистецтві немає більш складного завдання, аніж створення жіночих образів, розкриття їхніх характерів, внутрішнього світу.

Існує багато праць, в яких йдеться про національну природу материнства, материнську любов, її вселюдський і водночас глибоко особистісний характер. Любов до матері – пошанування жінки, визнання її пріоритетного значення в житті нації та окремої людини – це споконвічна матріархальна етнотрадиція. “Материнство ж, як правило, з епохи в епоху оголошується прекрасним і високим, а жіноцтво не інакше як “кращою“ чи “прекрасною” половиною людства. І було б це непогано та правильно, якби ми не вдавалися до очевидних компліментарних реверансів і “перегинів”… (21).

В. Фащенко, говорячи про центральний твір останнього періоду Т. Шевченка “Марія”, який І. Франко вважав найкращим доказом геніальності поета, возвеличує образ Божої Матері, виводить “алегоричну категорію матері, яку українці мають для себе здобути, і про ідентифікацію цього поняття з Україною” (22).

"Як і в Шевченка, образ Матері у Хвильового належить до опорних уявлень про прекрасне і моральне. У них була одна і та ж міра людяності – Мати Спасителя. Святу Марію Шевченко відкрив у звичайнісінькій наймичці ("Марія"), а Хвильовий не побоявся міщаночку Варю, яка у вирі громадянської війни народила "паходного малютку", порівняти з Богородицею" ("Із Вариної біографії", 1928)… Трагедія Матері від класових битв сягає апогею в оповіданні "Мати" (1927) (23). Хранителька роду не розуміє, чому один син полює за іншим, хто такі білі й червоні –– адже в них одна кров… Сини, які переступають своїх матерів, символізують у Хвильового не лише крах їхніх ідей, а, власне, всього народу, призводять його до звиродніння" (24). "І Шевченко, і Хвильовий думали про Матір і сина, про людей на всій планеті, боронячи їхню гідність і честь" (25). У "Вступній новелі" (1927) М. Хвильовий поставив "садок вишневий коло хати" – як один із Шевченкових символів гармонії, любові й злагоди в житті.

Одним із вирішальних факторів національної самобутності українського народу є мова, яка є феноменом духовної культури нації. Через мову пізнається людина, виявляється її моральне обличчя, суспільні та естетичні ідеали. Культурологічний потенціал мови пояснюється тим, що вона відбиває важливі суспільні явища, соціальні відносини, звичаї, морально-етичні та естетичні норми національного світогляду. Як явище національної культури, вона репрезентує надбання інтелектуальної, філософської й естетичної думки, є адекватною формою суспільної й індивідуальної моральної свідомості. Мова є невичерпним джерелом дослідження духовного потенціалу українського народу. У нарисі про життя та творчість П. Загребельного В. Фащенко писав: "Наш митець і його герої не раз задумуються над тим, що таке слово. Без нього нема людини, народу, нації. Позбавлений мови– вигнанець з ріднизни, блукалець, попихач, ніщо" (26).

В. Фащенко зазначав, що “українська мова дає безліч слів і словосполучень для відтворення порухів людської душі” (27).

Значення слова, значення і роль митця в суспільстві – ці питання ставилися і перейшли до української літератури з ХІХ – ХХ ст. Т. Шевченко, П. Грабовський, Леся Українка не визнавали мистецтво, що не бачило гіркої правди життя. Поет – слуга народу, виразник народних дум і сподівань, носій народної мови та прогресивних ідей.

Багато уваги дослідник приділяв поетиці, стильовій своєрідності творів. Історія світової літератури свідчить, що нові властивості художнього людинознавства виникли у процесі новаторських пошуків митців. Під новаторством українських письменників В. Фащенко вбачав нові стильові й зображально-виражальні їхні пошуки. Філософічність і новий тип психологізму, – підкреслює вчений, – пов’язуються передусім із розширенням осмислення письменниками природної та духовної сфери людини. Спосіб бачення, розуміння, переживання й художньої інтерпретації світу і людини стає для письменника своєрідною світоглядно-естетичною передумовою стильового розмаїття творчості.

Кожен час має свої пріоритети у найрізноманітніших сферах людської діяльності. До таких належить феномен “менталітет”, “ментальність”, який із майже екзотичного смислового поля перейшов до сфери найактуальніших соціокультурологічних понять. Виходячи з цього, вчений по-іншому, об’єктивно осмислює новаторство українських письменників у зображенні ними суперечливих обставин в житті як індивіда, так і суспільства.

Зокрема, В. Фащенко відзначав емоційну динаміку в новелах. Він помітив і охарактеризував деякі найвиразніші ознаки модернізму письменників-новелістів, послуговуючись при цьому психоаналітичним підходом при з’ясуванні проявів внутрішнього світу митця.

Студіюючи новелу, В. Фащенко зосереджувався на відтворенні характеру людини в творах цього жанру. Він зазначав: "Мотивування поведінки персонажа – можливо, найскладніша проблема…" Особливо в новелі, де немає простору (28).

Досліджуючи новелістику В. Шевчука – його збірки "Серед тижня" (1967), роман "Набережна" (1968), книгу "Вечір святої осені" (1969), В. Фащенко пише: "Новеліст любить зупинятися на моментах самоаналізу, коли людина наче оглядає пройдене, перевіряє моральні здобутки і втрати перед новою дорогою".

В новелі найяскравіше проглядається характер людини. “Мистецтво характеротворення за своєю природою передбачає глибокий аналіз найрізноманітніших психічних процесів. Без цього складного творчого акту годі й думати про правдиве багатогранне відображення людини в будь-якому жанрі”, – писав В. Фащенко (29).

В. Фащенко писав: "Людину необхідно пізнавати через правду діянь і почуттів, у конфліктах, у момент вибору" (30).

Саме “правдиві й самобутні характери породжують відчуття безмежності людського духу, а діалектика душі, драматичні переходи одного почуття в інше наділяють читача інтелектуальним та емоційним багатством, підносячи його до пізнання людської суті” (31).

В статті “Про діалогічне дослідження літератури” В. Фащенко підкреслював: “Художнє пізнання світу… є явищем діалогічним, оскільки митець звертається не до мертвої природи, а до живих особистостей та олюдненої дійсності. Протягом віків красне письменство зберігає в собі різноманітні структури розмов і бесід людських поколінь у пошуках добра й краси” (32).

Є. Прісовський, який пліч-о-пліч працював з критиком в Одеському університеті на філологічному факультеті, справедливо зазначив: "Він дуже любив поняття "діалог" і постійно наголошував на тому, що, як життя людське, процес спілкування між людьми, так і літературний процес, творчість кожного письменника повинні становити собою не категоричний монолог, де панує одна думка, котра не підлягає запереченню, а саме діалог, роздум і пошук відповіді на питання буття людського й мистецтва" (33).

В. Фащенко завжди цінував у будь-якій справі людський досвід. Він писав: "Досвід – це найцінніше з минулого і плідна практика, живе побутування сучасного, а також – у найкращих взірцях – грунт для майбутнього" (34). З 1975 по 1993 рр. він був відповідальним редактором міжвузівського збірника "Вопросы литературы народов СССР". І всією своєю діяльністю, використовуючи напрацьований роками досвід, вчений відстоював надбання кращих зразків національної літератури і дбав про належне їх місце в історії вітчизняної і світової літератури. Цю ж думку підтримав і В. Дончик, виступаючи на конференції, присвяченій пам’яті В. Фащенка: “Перманентні спроби в 90-х роках (точніше, погрози) викинути О. Гончара чи М. Стельмаха як “соцреалістів” за борт історії української літератури вказують не тільки на поспішливість і спрощеність чи й узагалі неконтекстуальність деяких новітніх “постмодерністських” тлумачень, а й на їхній фактично руйнівний характер. Та ще – розуміння канону вже не як іконостасу, а як дошки пошани, коли щось перманентно має неодмінно вилучатися, а на його місце заноситись інше. Цілі художні, мовні світи, особливий духовний простір, користуючись визначенням Г. Штоня, могли б бути в такому випадку вилученими з національного історико-літературного дискурсу й, певно ж, із серйозними втратами для Держави Слова. Не кажучи про те, що відкидання, а не перепрочитання істотно збіднило б нашу нині ожилу інтерпретаційну майстерню” (35).

____________________

1.Дзюба І. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дивослово. – 2001. – № 3. – С. 10.

2. Ключевский В. Речь, произнесенная в торжественном собрании Московского университета 6 июня 1880 г., в день открытия памятника Пушкину // Ключевский В. Сочинения: В 9 т. –– Т.9. ––М., 1990. –– С.77.

3. Василь Васильович Фащенко: Бібліогр. покажч. / Письменники Одеси; Укл.: Арюпіна Л.В. / М-во культури Укр. РСР; Одес. держ. наук. б-ка ім. О. Горького, 1985. – 50 с.

5. Фащенко В. Тема праці в радянській художній літературі. – К.: Т-во для поширення політ. і наук. знань Укр.РСР, 1960. – 40 с. [С. 36].

6. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наук. думка, 1983. – С. 76.

7. Панченко В. [З діалогу В. Панченка з В. Пащенком з нагоди його 70-ліття в інтерв'ю "Літературній Україні"] // У вінок пам'яті про В.В. Фащенка: Спогади. — Одеса: Маяк, 2000. – 204 с. [С. 99].

8. Полтавчук В. Ріка, що єднає століття: Літературознавча спадщина Василя Фащенка // Фащенко В. У глибинах людського буття.— Одеса: Маяк, 2005. — С. 5.

9. Фащенко В. Із поетики характеротворення // Фащенко В. Відкриття нового і діалектика почуттів: Роздуми про зображення людини в сучасній радянській прозі.— К.: Дніпро, 1977. — 250 с. [С. 245].

10. Фащенко В. Там само. — С. 220.

11. Фащенко В. Етюди про психологізм літератури // Фащенко В. У глибинах людського буття. — С. 42.

12. Франко І. Леся Українка // Зібр. тв.: У 50 т.— Т.31. ––К., 1981.— С. 254.

13. Фащенко В. Етюди про психологізм літератури… // — С. 67.

14. Фащенко В. Там само. — С. 79.

15. Донцов Д. Естетика декадансу // Донцов Д. Дві літератури нашої доби.— Львів: Просвіта: Репринтне відтворення вид. 1958 р.(Вид-во “Гомін України”, Торонто), 1991. — С. 201.

16. Фащенко В. Кінооповідання і новела Олександра Довженка //Фащенко В. Новела і новелісти: Жанрово-стильові питання: 1917-1967.— К.: Рад. письменник, 1968. — С. 132.

17. Гончар О. Довженків світ // Довженко О. Твори: В 5 т. — Т.1: Кіноповісті, сценарії, дикторські тексти /Передм.: О. Гончар; упор.: Ю. Солнцева і Т. Дерев'янко .— К.: Дніпро, 1983. — 439 с. [С. 9].

18. Фащенко В.Зображально-виражальна стихія слова // Фащенко В. У глибинах людського буття.— С. 611.

19. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т.: 9 кн. — Т. IV: Кн.2: Усна творчість пізніх княжих і переходових віків ХІІІ – XVII.— К.: Либідь, 1994. — С. 291

20. Грушевський М. Там само. — С. 290.

21. Франко І. Хуторна поезія П.А. Куліша // Зібр.тв.: У 20 т. — Т. XVII. — С. 187.

22. Козлов А.В. Дух материнства в літературі: ідеали, парадокси та злочини // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. — Вип.18. — Ч. 1. — К.: Акцент, 2004. — С. 50.

23. Шевчук В. “Personae verbum” (слово іпостасне): Розмисел. — К.: “Твім інтер”, 2001. — С. 183.

24. Фащенко В. “Чия правда, чия кривда?”: Тарас Шевченко і Микола Хвильовий / Зображально-виражальна стихія слова // Фащенко В. У глибинах людського буття. — С. 616-617.

25. Фащенко В. Зображально-виражальна стихія слова… //— С. 634.

26. Фащенко В. Там само. — С. 638.

27. Фащенко В. Павло Загребельний: Нарис творчості. — К.: Дніпро, 1984. — 207 с. [С. 191].

28. Фащенко В. Герой і слово: Проблеми, характери і поетика радянської прози 80-х років. — К.: Дніпро, 1986. — 211 с. [С. 196].

29. Фащенко В. Із студій про новелу: Жанрово-стильові питання.— К.: Рад. письменник, 1971. — 214 с. [С. 41.].

30. Фащенко В. Герой і слово…— 211 с. [С. 195].

31. Фащенко В. Там само. — С. 196.

32. Фащенко В. Про діалогічне дослідження літератури // Проблеми сучасного літературознавства. — Одеса: Маяк, 1999. — С. 18.

33. Прісовський Є. Краса й мужність розуму // У вінок пам'яті про В.В. Фащенка: Спогади. — С. 55.

34. Фащенко В. Проблема характеру в радянській багатонаціональній літературі.— К. — Одеса: Вища шк., 1977.— 179 с. [С. 11].

35. Дончик В. Українське літературознавство на сучасному етапі: Нові дискурси й старі проблеми// Діалог душі: Зб. наук. ст. за матеріалами конференції, присвяченої пам’яті В.В. Фащенка. — Одеса: Астропринт, 2001. — С.16 – 17.

Марина Дем’янюк (Київ), науковий співробітник

відділу історії Інституту української мови НАН

України, кандидат філологічних наук

Українська лексична спадщина

в латинсько-слов’янському словнику І.Максимовича

XVIII ст. було досить складним і суперечливим періодом для України. Царський уряд послідовно прагнув знищити ознаки української державності, підірвати матеріальний добробут українців, викорінити їхню культуру. Наприкінці XVII – початку XVIII ст. посилюється вплив російської мови. Приєднання Правобережної України до Росії загальмувало самобутній розвиток української культури, а тим самим — і мови, оскільки, як відзначає М.С.Возняк, Московська держава, яка прагне підпорядкувати собі офіційну літературу, насамперед, веде жорстоку боротьбу саме з національними проявами культури [1, 3 – 19]. У 1720 р. наказом Петра І заборонено друкувати в Малоросії будь-які книжки, окрім церковних, слов’янською мовою. Цим же наказом усі вільні друкарні підпорядковувалися цензурі Духовної колегії. Тексти творів повинні були звірятися з російськими, щоб не було жодних відмінностей і виявів рідної мови [2, 144].

Цей період був не дуже сприятливим для розвитку української лексикографічної науки. Переважна більшість матеріалів, створених в Україні, збереглася лише в рукописному вигляді, оскільки політика російського царського уряду була спрямована на заборону українського друкованого слова.

Як відзначає О.Субтельний, “XVIII ст. було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури... Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців… Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності” [3, 176, 181].

Незважаючи на це, на загальному тлі українського мовознавства XVIII ст. виділяються словники І.Максимовича, І.П.Котляревського, граматики Я.Блоницького та А.Коцака.

Найпомітнішою з-поміж лексикографічних праць XVIII ст., безперечно, є рукописний словник І.Максимовича “Лексикон латинсько-слов’янський” (1724 р.). Працю створено на потребу учнів і вчителів. Її поява свідчить про те, що лексикографічний процес у досить складний для українського мовознавства період не був константним, а продовжував творчо розвиватись. Словник І.Максимовича поєднує в собі надбання східнослов’янської і західноєвропейської лексикографії. Джерелами цієї праці стали найкращі лексикографічні твори попереднього століття – “Лексикон славенороський” П.Беринди, “Лексикон латинський” Є.Славинецького та польський словник “Тезаурус” Г.Кнапського.

Своєрідністю цієї пам’ятки є те, що вона найповніше представляє лексику української мови (писемно-літературної і живої) даного періоду.

Реєстр “Лексикона латинсько-слов’янського” налічує близько 60000 слів (у “Лексиконі латинському” Є.Славинецького – близько 27000 [4, 237]). І.Максимович набагато більше й повніше використовував латино-польсько-грецький словник польського лексикографа Г.Кнапського, ніж словник Є.Славинецького.

Науковець у передмові до “Лексикона” пише, що коли в реєстрі “Тезауруса” трапляються незрозумілі для нього вирази, які він не може знайти в жодному з використаних ним джерел і навіть у своїх записах, тоді лексикограф: “толкованїе помоему прилагахъ разсужденію, аще не по словенску, то поне по руску якоже реченій своихъ Великая или Малая Россія употребляетъ” (32). Тобто автор свідомо говорить про те, що іноді в перекладній частині він використовує тільки або російські, або українські відповідники.

Синоніміка перекладного слова зумовлена не лише багатозначністю реєстрової вокабули. Структура перекладної частини свідчить про те, що І.Максимович прагнув дати якнайточніший переклад, залучаючи словниковий матеріал з різних діалектних груп. Наприклад, для перекладу латинського слова іntusium автор подає низку лексичних відповідників: хитонъ, срачица, рубашка, сорочка, кошуля (628). Остання назва в значенні ‘сорочка’ в сучасній українській мові виступає як етнографічний діалектизм і функціонує сьогодні в говорах української мови [5, 187]. Словник І.Максимовича засвідчує три паралельні форми іменника яблуко: яблоко (215), яблко, яблуко (705). Іменник яблуко в літературній мові та в більшості говорів виступає з голосним у. Форму з о фіксують у середньополіських та східнополіських говірках північного наріччя, частково в західноволинських говірках (з голосним о цей іменник виступає й у російській мові). І.Максимович подає також і факультативні назви, наприклад, у писемній мові XVI–XVIII ст. поруч із назвою штани факультативно вживалася назва убране [5, 394], пор.: femuralia убран(ь)е, штаны (216) тощо.

У переважній більшості статей перекладної частини на першому місці стоять церковнослов’янські відповідники, до яких автор подає українські, російські та польські синоніми, напр.: puluis. прахъ, пепелъ, пыль, порохъ (1052), rector militiae. воевода, фелтъ, маршалъ, ге(т)ма(нъ) (1091) тощо.

Свідченням того, що лексикограф намагався залучити до перекладної частини якомога більше лексики, яка б забезпечувала спілкування українців у всіх сферах їхнього життя та діяльності, є розвинена синоніміка і паралельне вживання народних слів поряд із традиційними книжними та іншомовними. Ми виявили як лексичні (діяніє (215), праца (156), справа (561)), так і словотвірні синоніми (землякъ (587), земко (587), скудость (145), скудство (146)).

“Лексикон” І.Максимовича відзначається не тільки багатою синонімікою відповідників. У ньому досить часто до перекладу реєстрового слова лексикограф додає ще тлумачення, нерідко енциклопедичного характеру, напр.: бедро, лядвій, карякъ, стегно. Удъ естества или мужеска, или женска (446), Ира, богиня чадородїю (642), логика, словесное художество, учащее кратко гл̃ати истинны ради снисканїя (681), пикралида, желтяница трава. съ нею же Іудеи ядоша пасху. Exodi. cap. 12. et подорожни(к) трава (181), флора. богиня цвhтовъ у еллинъ древнихъ (463), язычо(к), прохо(д) артирія или гортани заграждающія да не пища или питиіе в(ъ) плюще снійдутъ (385) тощо.

Праця І.Максимовича містить матеріал для дослідження історії словосполучень української мови. У словнику наведено певну кількість стійких, а також вільних словосполучень, напр.: біюся на кулачки (1053), в(ъ)лепляю wчи (832), и в(ъ) полушку неставлю (524), на языцh виситъ (570), писалъ якъ курица побродила (478), противу рожна прати (138) та багато ін.; вільні словосполучення та речення, напр.: въ гусли играю (190), в(ъ)купе расту (196), в(ъ) слезахъ пребываю (367), еду на коле(с)ници (601), пилюкамъ крича(ти) (641), позиваетъ мене на рвоты (1413), самого себе проклинаю (632), све(р)щокъ чи(р)кае(т) (507) та ін.; вислови з релігійних джерел, напр.: день сме(р)тный (376), wгнь геенскїй (547), овца же(р)твенная (545), овчая купе(л) (1021), огнь негасимый (547), wставляю долги, wпущаю вину (548), снятіе со креста (1096) та ін.

“Лексикон латинсько-слов’янський” – багате зібрання лексики української мови. Аналіз перекладної частини свідчить, що І.Максимович творчо поєднував церковнослов’янську книжну та розмовну стихії. Її розбудовано переважно за рахунок лексики живої української мови (насамперед праслов’янська спадщина, часто суто українські новотвори), яку не засвідчено в попередніх словниках. Лексикограф час від часу до українських перекладів додає російські відповідники вокабул, серед них і слова специфічно російські. Як зауважує В.В.Німчук, “без цього в тодішніх історичних умовах і в умовах особистої долі І.Максимович не міг сподіватися на друк свого словника” [6, 8].

Власне, зробити розгорнутий аналіз словникового матеріалу пам’ятки у статті неможливо, як і важко детально його класифікувати. Тому ми б хотіли зосередити свою увагу на найбільших групах української лексики, зафіксованої в латинсько-слов’янському словнику Івана Максимовича.

У пам’ятці досить повно відбито українську побутову лексику, зокрема назви страв та продуктів харчування, назви предметів і речей домашнього вжитку, назви одягу, тканин, взуття, назви приміщень та їх деталей, напр.: борщъ (873), бритва (654), веретено (229), волока (159), горнило (236), горhлка (950), глекъ (426), горщикъ (356), дошка (1292), драбина (256), дhжа (145), ковбаса (441), масло (132), мотузка (446), мылня (660), наливка (658), овча(р)ня (564), пивница (879), пиво (129), пляцокъ (205), по(д)ливка (891), покры(ш)ка (56), свинина (518), свиня(р)ня (1267), смаженая рыба (1293), смалецъ (676), сметана (648), солонина (1298), сорочка (267), спо(д)ница (1253), стайня (115), сукня (1385), сыръ (648), убранье, штаны (446), хустка, обрусъ (1264), яечня (869), творогъ (648), юха, поливка, жижа (1210) тощо;

У пам’ятці засвідчено виробничо-професійну лексику, де переважну більшість становлять назви ремісників за їх професією, а також терміни, що пов’язані з різними видами ремісничих промислів (назви будівельних матеріалів, ремісничих виробів тощо). Переважну більшість тут становлять слова, утворені на базі спільнослов’янських коренів, а також такі, що належать до давньої руськоукраїнської мовної спадщини, напр.: бондаръ (1390), брусецъ (1314), гонча(р) (456), го(р)никъ (655), заплhчный ма(й)стеръ (1345), кожаръ, (312), коло(д)ка (1204), коню(х) (25), кравецъ (123), лhкаръ (720), мурали (696), мясникъ, рhзникъ (654), wвчаръ (213), оливникъ (846), пилка слюсарська (1121) писаръ (699), склепникъ (469), сткляръ, гутникъ (1401), столяръ (246), ткачъ (76), художникъ, (564), цирулникъ, ба(р)вhръ, врачъ (177), чоботаръ (81) та багато ін. Варто відзначити, що термін склепникъ, засвідчений у словнику І.Максимовича на позначення ‘майстра, що зводить стелі’, у сучасній українській мові в такому значенні вживається досить рідко. Словник Є.Славинецького цієї назви не реєструє. У пам’ятці зафіксовано агентивну назву оливникъ, яку автор ставить у синонімічну парадигму до слова маслични(к) (846). У словнику Є.Желехівського назву олівник подано на позначення людини, зайнятої на виробництві свинцю (Ж., І, 568).

У словнику є численні назви частин і органів людського тіла, назви, пов’язані з діяльністю організму, назви хвороб, напр.: бровы (1272), горло, шыя (509), гортань (477), гру(д), цицка (705), долонь, (528), залоза (498), зубъ (21), кутній зубы (493), кучери, ку(д)ры (147), лопатка (383), нога (515), носъ (779), wчи (447), палецъ (963), печень (520), по(д)пашїе, паха (112), потылиця (435), пупъ (1404), ребро (259), селезянка (1219), скрони (1301), сосокъ, пипка (705), стегно (260), стопа (506), хребе(т) (1155), чубъ, чуприна (765) та ін.

У “Лексиконі” широко представлено ботанічну номенклатуру, яка є однією з найцікавіших груп української лексики. У словнику І.Максимовича засвідчено близько 1400 ботанічних номенів, хоча ця цифра приблизна, оскільки окремі назви рослин автор подає повторно як відповідники до різних реєстрових латинських слів.

Очевидно, лексикограф, шукаючи відповідник до латинського слова, орієнтувався переважно на ботанічний матеріал праці Г.Кнапського, але іноді І.Максимович за основу брав ботанічний матеріал словника Є.Славинецького і доповнював його матеріалом праці польського лексикографа, наприклад, пор.: millefolium тисящникъ трава (СлЛекс., 212) у “Лексиконі латинському” Є.Славинецького, kopr włoski / Krwawnik wodny. Orle pioro (Cn., 135) у “Тезаурусі” Г.Кнапського та тисящни(к) трава, кропъ італійскій, крав никъ во(д)ный, о(р)лее перо (М.Лекс., 175) у “Лексиконі латинсько-слов’янському” І.Максимовича.

У досліджуваному словнику зібрано назви сільськогосподарських культур, садових дерев, кущів, назви дикорослих дерев та кущів, напр.: бу(к) (789), горохъ (325), грабъ (32), гречуха, гречка (782), дубъ (58), жито (431), малина (128), слива (569), тополя (74), шипшина (123) яблоня (121), ясенъ (632), яворъ (249), а також повно відбито назви диких рослин, напр.: блющъ трава (342), борщъ зелїє (465), бабка трава (23), дзвонки зелїє (965), жабія костка трава (316), козія рута трава (26), курїй слhпъ (897), куряя нога трава (1003), лобода (65), роменъ, маруна, девятосилъ (715), рута горная (698), спорышъ (785), че(р)венецъ (128), та багато ін.

У праці І.Максимовича зафіксовано назви тваринного світу (комахи, риби, земноводні, птахи, ссавці) переважно праслов’янського походження (серед них є назви, які можна етимологізувати на індоєвропейському рівні), напр.: ботянъ, бусель (181), бhлка (87), вдодъ птица (1414), великоwкъ рыба (723), ворона, крукъ (258), гукало птица (18), гусеница (166), гуска (68), каня, каню(к) шуля(к) (739), качка (115), комаръ (166), коникъ, све(р)щокъ, кобилка (180), куля рыба (1264), линъ рыба (733), свиня (1264), щуръ, крыса (769), индикъ (723), кажанъ, (68), wстрогубъ рыба (647), wстропискъ рыба (1423) тощо.

Чимало в “Лексиконі латинсько-слов’янському” суспільно-політичної та юридичної термінології, напр.: воеводичъ (128), выписъ (765), горо(д)ничій (426), громада, (202), козакъ (849), купля (465), перекупня (46), писаръ (231), піяница (346), поче(р)пало, водоносъ (709), проноза (654), селянинъ (215), холопъ (549), гроши (1203), мыто (32), прекупникъ (746), сотникъ (135), староста, десятскій (132), сhпака (695) тощо.

Праця І.Максимовича дає багатий матеріал для вивчення дієслівної староукраїнської лексики. Подамо кілька прикладів: грукаю, колотаю (376), га(р)каю, шумлю (76), драпаю (123), зимую (26), кручу, крутю, мучу (46), крычу, воплю (945), плачю (1116), по(д)вечюркую (705), стукаю (165), тку, вію, плету (346), торгую (1029), чешу (386), чую, почуваю (546), шепчю (209) та багато ін. Привертають увагу дієслова на означення процесів, пов’язаних із звуковими явищами (переважно звуки, які видають тварини), напр.: белкочетъ (500), гегочу, геготанїе (497), грохощу, (830), грукаю, колотаю, шелещу (939), зову, крычю (835), квокаю (1198), квокчетъ (499), квокчю, крекочю, клекочу, лелечю (499), кукаю (197), кукудачю (500), лаю, брешу, сковучу, сковлю (488), мычу, бычу, рычу (127), рыкаю, рычу, реву (378), скомлю, сковичю (529), свищу, га(р)каю (828), щебечу, ци(р)каю, сверкочу, дрижу (475) та ін. У словнику І.Максимовича багато описових зворотів на позначення специфічних звуків, які видають тварини, напр.: глашу аки павлинъ (1058), гуду аки чмель (132), кракаю аки вранъ (265), кличу аки пилюкъ, мекати аки козелъ (737), клекочю аки буселъ (500), кричу аки сова (129), крычу аки гусь (502), рычу аки осе(лъ) (1129), рычу аки елень (499), скомлю аки лысъ (488), скрекочу аки жаба (197), тиликаю аки рябки (132) тощо.

Іван Максимович, почерпнувши матеріал із найкращих надбань староукраїнської лексикографічної науки (“Лексикон латинський” Є.Славинецького) та західної (“Тезаурус” Г.Кнапського), зробив власний, оригінальний двомовний словник, творчо поєднавши в перекладній частині церковнослов’янську книжну та живу розмовну стихії. Але, на жаль, праця І.Максимовича тривалий час залишилася в рукопису й не змогла стати джерелом для створення нових вітчизняних та зарубіжних словників і справити вплив на розвиток української лексикографії.

Словник засвідчує, що в XVIII ст. працює ідея рідної мови як рівноправного партнера, з одного боку, “священної церковнослов’янської мови”, з іншого – чужих авторитетних мов. Вони дають усвідомлення самостійної цінності лексичного фонду української мови.

Історичне значення цієї пам’ятки полягає в тому, що тут набагато більше, ніж у попередніх словниках, представлена українська лексика. Для дослідників мови певну цінність мають також церковнослов’янські та іншомовні слова, відбиті в тексті словника. В українському лексичному матеріалі “Лексикона латинсько-слов’янського” засвідчено також деякі локальні мовленнєві особливості І.Максимовича, який народився, за деякими даними, у Ніжині, навчався в Києво-Могилянській академії і провів більшу частину свого життя серед українців.

___________________

1. Возняк М.С. Історія української літератури. – Львів, 1921. – Т. 2. – Ч. 1. – 416 с.

2. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови). – К.: К.І.С., 2004. – 168 с.

3. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

4. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. – К.: Наук. думка, 1980. – 304 с.

5. Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія. – К.: Наук. думка, 1969. – 584 с.

6. Німчук В.В. І.Максимович – український лексикограф початку XVIII ст. // Історія лінгвістики. – Київ-Ніжин: Наука-сервіс, 2001. – С. 3 – 9.

Джерела

Ж.

Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словник. – Львів, 1886. – Т. 1 – 2.

М. Лекс.

Maximowicz J. Dictionarium latino-slavonum, 1718 – 1724. Лексикон латинсько-слов’янський, 1718 – 1724 / Фотопередрук О.Горбача. – Рим, 1991. – Ч. І. – ІІ.

СлЛекс

Лексикон латинський Є.Славинецького // Лексикони Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського / Підгот. до вид. Німчук В.В. – К.: Наук. думка, 1973. – С. 59 – 420.

Cn.

Thesauri polono-latino-graeci Gregorii Cnapii. Tomus secundus, latino-polonicus. – Ed. quarta. – Cracoviae, 1648. – Ст.-др. НБУ ім. В.І.Вернадського, Ш. In. 1283.

Валентина Федонюк (Київ), науковий співробітник Інституту мовознавства

НАН України, кандидат філологічних наук

Історія козацтва на сторінках праць європейських вчених

„..логічні історії, без загадок та домислів, в яких все зрозуміле, не бувають цілком правдивими”

Ханна Краль, польська письменниця

Готуючи це повідомлення, я планувала спочатку звернутися лише до книжки сучасного словацького вченого Олександра Дулеби „Україна і Словаччина”, яка вийшла в братиславському видавництві „Веда” в 2000 р. і привернула мою увагу тим, що в ній аналізується такий феномен нашої історії, як козаччина. При ознайомленні з цим дослідженням я звернула увагу на використані в ній джерела і помітила, що поряд з відомими нашим фахівцям дослідженнями автор використав й багато нам недоступних матеріалів, наприклад фонди Рурського університету в Бохумі (Німеччина), наукової бібліотеки факультету соціополітичних наук Рурського університету (Німеччина), бібліотеки інституту зі східноєвропейських досліджень Упсальського університету (Швеція), а також державної наукової бібліотеки в Пряшеві, університетської бібліотеки педагогічного університету в Пряшеві, бібліотеки науково-дослідного відділення філософського факультету Пряшівського університету (Словаччина). Монографія О. Дулеби підштовхнула мене до продовження пошуків серед словацьких історичних джерел таких, які б відтворювали історію українських козаків. І таку працю я знайшла: „Подорожній щоденник (Itinerarium,1708-1709)” Даніела Крмана, який, здійснивши велику подорож Європою, на початку 18 ст. побував в Україні і занотував свої спостереження у вигляді подорожніх записів.

Звернутися до тексту цього „Щоденника” надихнули мене, великою мірою, й згадки про нього в інших джерелах, присвячених цьому періоду української історії, зокрема, на його переклад угорською мовою в книзі Володимира Січинського „Чужинці про Україну”, виданій у Львові в 1991 р., та серед посилань в статті запорозького дослідника Павла Александрова „Невідомі матеріали до історії зруйнування Запорізької Січі” (Розбудова держави, 1995, № 5 – 6, с.20 – 21).

Хоча згадані вище книжки про козаччину написані в різний час, в їх долі є чимало подібного. Автори обох текстів за походженням словаки. Незважаючи на актуальність проблематики, ці праці не стали широко відомими в Україні. Праця А.Дулеби, очевидно, тому, що видана словацькою мовою і досі українською не перекладалась. А „Щоденник” Д. Крмана, що написаний латиною за існувавшою в Словаччині у ХVІІІ ст. традицією, до середини ХХ ст. слов’янськими мовами взагалі не перекладався. Вперше переклад цієї пам’ятки було здійснено словацькою в 1969 р. Українською, причому в значно скороченому вигляді, цей твір побачив світ пізніше — в 1999 р. і то не в повному обсязі. З 250 сторінок словацького перекладу українською вийшло тільки 150. Поціновуючи цей, на мій погляд, глибоко патріотичний вчинок Григорія і Ольги Булахів (перекладачів „Щоденника”), критики між тим більшою мірою сконцентрувалися на його недоліках. Вони висловили зауваження щодо якості перекладу (його недосконалості), дорікали перекладачам, що переклад було зроблено не з латинського оригіналу, а з словацького перекладеного тексту.

До цих двох вище згаданих книжок я, власне, своїм повідомленням й хотіла б привернути увагу. Почну з більш давнього джерела — „Подорожнього щоденника” Даніела Крмана з надією зацікавити ним наших латиністів, щоб в них з’явилося бажання перекласти цю пам’ятку з оригіналу в повному обсязі.

То хто ж такий Даніел Крман і чим його подорожній щоденник може нас зацікавити? „З багатьох творів про Україну, авторами яких були чужинці, „Подорожній щоденник” Даніела Крмана є одним з найцікавіших і для нашої історії – найважливішим. В ньому оживає Україна ХVІІ – ХVІІІ ст., її гетьман Іван Мазепа, який виглядом і особистістю „козацького генія” справив враження на словака Даніела Крмана [1,4], — так відповів на це питання словацький україніст, літературознавець Микулаш Неврли, який підготував вступну статтю для українського видання щоденника. Дуже цінними для нас в цьому джерелі є й свідчення про Полтавську битву 1709 р., в якій схрестили мечі воїни Карла ХІІ та Петра І, оскільки автор щоденника був очевидцем цієї трагічної події. Події, від якої Україна на 350 років стала колонією Росії.

Даніел Крман (1663 – 1740) був авторитетним теологом, потрапив в Україну в складі делегації лютеран Австрійської імперії, серед яких було чимало чехів та словаків. Часи для Європи тоді були тривожні і бурхливі. Досягла апогею турецька експансія. Турки вже загрожували Відню — столиці імперії, в якій між тим також загострились національні та релігійні суперечності. Ця делегація і була направлена до Карла ХІІ за підтримкою.

Даніел Крман – це й один з найбільш визначних словацьких літераторів епохи бароко, яка припадає на другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст.

Подорож для Даніела Крмана почалася 14 травня 1708 р., коли він з своїм земляком Самуелом Погорським вирушив до Могильова.

Пройшовши величезний шлях від словацького Бардійова до Могильова через Польщу з її Варшавою та Вільно, 17 серпня 1708 р. словаки зустрілися з Карлом ХІІ. Вони вручили королю петицію угорсько-словацьких протестантів і одержали охоронну грамоту для повернення додому. З Могильова просувались вже разом із шведськими військами, так почався їх спільний шлях через Україну. Першим побаченим ними українським містом став Стародуб, першим місцем, де вони стали свідками зустрічі шведського короля і Мазепи, було село Гірки. Ось як про це зазначено в спогадах Д. Крмана: „Саме тоді прийшов Ясновельможний князь козаків Іван Мазепа з невеликою кількістю свого легкого війська. Його відвели до короля Карла, де в його тутешній резиденції відбулася авдієнція і обід. Був це день 8 листопада” [2, 34].

Після цього словацький теолог переказує відому романтичну легенду про молоді роки гетьмана, почуту, мабуть, ним випадково і записану із збереженням усіх особливостей тогочасного усного мовлення: „Іван Мазепа в своїй молодості служив при дворі польського короля у якогось визначного королівського міністра, який його застукав при перелюбі з його дружиною. За це його вкинули у велику бочку, наповнену текучою смолою. Коли його витягли, вкинули до пір’я, яке цупко обліпило все його тіло. Потім його, оберненого обличчям до хвоста, посадили на коня, зв’язавши ноги під кінським черевом. Так він, подібний до огидної потвори, промчав на коні дев’ять миль, аж поки його занесло до якогось знайомого йому шляхтича. В нього він випросив одежу і, зганьблений, поїхав не до Польщі, в якій родився, а до Козакії, ... він був шляхетського духа. Царська Величність, після смерті його попередника, призначила його воєводою козаків» [2, 35]. Описана пригода, напевно, не була на той час такою вже екзотичною подією в житті військових. Але могла, відвертаючи увагу від складностей подорожі, полегшити дорогу шведам. З огляду на зміст цього опису, Д. Крману не була притаманна якась особлива прихильність до гетьмана. Тим більш цінним матеріалом стають для нас інші фрагменти його нотатків, де він передає думку про українського можновладця щодо його здатності приймати рішення, поводити себе на рівних з шведським королем. На закінчення легенди, яка не стільки передає, на нашу думку, дійсні події з життя Івана Мазепи, скільки описує тогочасні звички і особливості світосприйняття, Крман змальовує портрет гетьмана: „Муж цей є більше 70-ти років, має мужнє обличчя, створене для козацького генія. Говорить латинською, польською й російською, володіє великими багатствами, котрі назбирав з платні Царської й польської Величності, як також зі своїх великих прибутків і з щорічних податків своїх підданих і з власної волі дає до вжитку міста й села. Від інших, одначе, він сам приймає податок за ужиток і від кожного орендаря бере щорічно один, два або й більше польських золотих. У всіх містах і визначних селах він має свої курії, господарства, пивні й винні корчми...” [2, 35].

Портрет Мазепи, змальований Крманом, не позбавлений суперечностей. Поряд з позитивними рисами гетьмана подаються й негативні. Складається враження, що автор щоденника намагається, перш за все, якнайточніше й якнайповніше передати побачене і почуте та дати можливість самим читачам зрозуміти суть описаних ним подій.

Тут же, поряд із словом про гетьмана подається й оповідь про його полковників, які керують фортецями у великих містах – стародубського, чернігівського, сумського та ін. Усього Крман їх нараховує вісімнадцять. Серед цих, названих автором „городовими”, згадуються ним й інші полковники – добровільницькі, які спершу були воєводами запорозьких козаків [2, 36].

Д. Крман був тогочасним інтелектуалом, а не військовиком. Тому, в першу, чергу його цікавили географічні особливості території, де він опинявся під час подорожі, політичний і дипломатичний бік подій, природні, етнографічні і релігійні сторони життя народів. Його записи зафіксували господарські, торговельні, культурні, побутові проблеми тогочасної України. Вони дають опис національних типів декількох народів – поляків, литовців, білорусів, шведів, українців, росіян, калмиків, татар, турків.

В своїх записах Д. Крман прагне бути об’єктивним і доброзичливим. Цікаво, що серед представників інших народів – поляків, білорусів, росіян він вирізняє українців. Називає їх однак по-різному: козаками, руськими, русинами, русами, вживає також і означення український. Усвідомлюючи етнографічну і політичну „осібність” України, він на позначення її земель вживає Козакія. Не володіючи повною інформацією і не зорієнтувавшись в мовному питанні, Д.Крман не сприйняв староукраїнську як окрему мову й через наявність в ній церковнослов’янізмів оцінив як моськовсько-український варіант російської.

В своєму подорожньому щоденнику письменник подає різноманітні відомості про Україну (Козакію), про її устрій, про полкові міста, поділ козаків на українців і запорожців. „Козаки одначе діляться на українських, та на т.зв. запорозьких, бо живуть „за порогами”. Ці запорожці займають понад тридцять миль і мешкають на берегах Дніпра, який утворює там найбільше островів. Їхньою метрополією є Січ, пограбована й спалена москалями після союзу козаків зі шведським королем. Козаки діляться теж на бугоминських, що є сусідами з рікою Буг, на донських, які мешкають біля Дону і подібні до татар” [2, 36].

Відзначає Д.Крман й характерні риси козаків, їх волелюбність і нетерпимість до поневолення: „Півстоліття до того козаки своїх начальників і земських панів, а також жидів і духівників Ісусового Товариства, які їм поступово відбирали церкви, повбивали й оголосили себе вільними, навіть коли після страти їх воєводи у Варшаві рукою ката польська республіка з ними твердіше поводилась, утікали до царя...” [2, 35 – 36].

Змальовуючи козаків не лише як героїв, але й як уславлених розбійників, автор фіксує факт подвійного сприйняття їх мешканцями тодішньої Європи, коли, в залежності від ситуації, в одних випадках останні виступали захисниками, в інших – злодіями і злочинцями, що частково бувало недалеким від істині.

Велику цінність мають також спостереження і міркування письменника щодо тогочасних відносин між Козакією, Росією, Швецією та стосунків між Мазепою, Петром І та Карлом ХІІ. Сприймаючи Мазепу і його прибічників як патріотів, що, заручившись підтримкою Швеції, прагнуть позбутися утисків з боку Росії, він в той же час не ідеалізує українців. Описує як випадки ворожого ставлення з їх боку до шведів (як до чужинців), так й одночасно не приховує жорстокості шведських воїнів. Прагнучи об’єктивності, змальовує випадки помсти, викликані непомірними податками шведів.

Більше десяти сторінок книжки присвячено описові Полтавської битви 1709 р. Оповідач подає своє бачення причин поразки Карла ХІІ та Івана Мазепи. Однією з них, на його думку, став поспіх короля у наступі. Іншою вважає обмеженість провіанту та люті морози, а також поранення Карла в ногу напередодні битви. Ще однією причиною називає кількісну перевагу російської сторони, оскільки проти 13 тисяч шведів та 6 тисяч українського війська виступила 50-тисячна російська армія. І нарешті, головною була боєздатність армії переможців. Численніші російські війська доповнювала ще й краща артилерія, підкріплена французькими гарматами.

Правильно зрозумів автор й суть конфлікту між Петром і Мазепою, стратегію дій гетьмана, зокрема те, що вона була викликана необхідністю розійтись з Росією, яка постійно грабувала українські землі та порушувала угоди. Автор в деталях описує, як приймалось гетьманом рішення на користь взаємодії зі шведами: „Скликавши між тим тридцять надійніших полковників він [Мазепа] у них запитав: що треба зробити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їх вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинського воєводства. Навпаки — від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхним вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карло ретельно дотримує своє королівське слово, їх не хотітиме залишити, оскільки приймуть його зверхність. Він дотепер постійно перемагає, а він – Мазепа – є вже на порозі смерті, але хоче всі свої сили і всю свою кров пожертвувати на спасіння своєї Козакії. Після цього всі з великою відповідальністю приєднались до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли” [2, 38].

Із великою симпатією згадує Д.Крман й козацьких старшин – Войнаровського, Орлика, Гордієнка, з якими він особисто познайомився.

При всій своїй симпатії до шведів автор тим не менш не приховав, що шведів притягувала Україна, в першу чергу, урожайністю своїх полів, військовими здібностями козаків.

Подорож, описана в „Щоденнику”, закінчилась 5.09.1709 р. на Закарпатті – в Мукачево, Чинадієві і Хусті. Звичайно, нотатки Крмана слід читати з певною мірою критичності, пам’ятаючи, що можливості автора зрозуміти життя українців були обмеженими, подеколи його спостереження мають забагато суб’єктивізму.

Звернувся до козацького минулого України і наш сучасник Олександр Дулеба. Його книжка „Україна і Словаччина” – це результат усвідомлення ним важливості уроків минулого для майбутньої історії словаків та українців. На феномен козаччини він дивиться вже не зблизька, як Д. Крман, а з відстані сторіч, з т.зв. геополітичного погляду. Цей підхід дозволяє йому висловити припущення, що „євроазійський коловорот” — простір між „Європейськими воротами” (двома найбільшими в Євразії степовими областями – середньоазійською й причорноморською) та Карпатами (іншими словами, „між Дніпром і Дунаєм”), породивши такий феномен як козаччина, ще зіграє важливу роль в історії європейського континенту. Дійти до такого висновку дозволяє досліднику сама історія. Адже одного разу, в період, коли цей простір, який в минулому мав ключове значення для виживання коней як „головного засобу пересування”, згадана територія вже зіграла вирішальну геополітичну роль в історії середньої, південної і східної Європи, а відтак і всього Євразійського континенту в цілому. Більш ніж п’ятнадцять сторіч, поки Росія не стала володарем чорноморського узбережжя і Кримського півострову та не закрила „азійську дорогу в Європу”, європейський коловорот був домінантою впливу азійських етникумів та азійської комунікаційної переваги. Напружений еміграційний рух та відсутність природних кордонів довго унеможливлювали державну організацію цього простору. Через що ні Київська Русь, ні Литва, ні Польща не були здатні упродовж сторіч підкорити коловорот. Цього досягла Росія. Заволодіння життєво важливою євразійською комунікаційною артерією дозволило їй вирішити свої експансивні інтереси в Європі та Азії. Активними учасниками цього процесу були козаки.

Перші згадки про них О. Дулеба відносить до другої половини ХV ст., вважаючи, що як організована спільнота людей з власним напрямком зовнішніх і внутрішніх інтересів, козацтво сформувалось наприкінці ХVІ ст., а в першій половині ХVІІ ст. утворився відносно цілісний військовий організм, представлений, перш за все, Запорозькою Січчю.

Завдяки цьому, як пише вчений, козацтво в ХVІІ ст. відіграло важливу роль у російській східній експансії в бік Сибіру та Середньої Азії: „Росія дуже вдало використала досвід козаків у проведенні бойових дій в степу. Воювати азійським способом кочовиків означало перш за все виявити здатність до величезної мобільності на великому просторі. Тодішні регулярні європейські армії не мали таких специфічних навичок в стратегії і тактиці, які б уможливили їм вести переможні війни в степу. Цим навичкам неможливо було навчитися, їх треба було тільки „пережити”, „Козаки, що запозичили від азійських кочовиків не тільки бойовий стиль, але й – що найважливіше – спосіб життя, володіли необхідними військовими навичками” [3, 54]. Саме тому дослідник називає їх першопрохідцями, які започаткували в ХV ст. процес колонізації степу, а в ХVІ ст. являли собою вже реальний владний фактор в просторі коловороту.

Участю у вирішенні основного питання російської зовнішньої політики пояснює вчений й позитивне відношення царської влади до донських козаків на відміну від запорозьких. Ключову позицію в вирішенні цього питання зайняли донські козаки. Вже наприкінці ХVІ ст. вони на чолі з Єрмаком, на замовлення купців Строганових, відкрили Росії шлях до Сибіру. У 1581 – 1582 роках Єрмак здобув місто Кашлик, центр Сибірського ханства і залишок Золотої Орди. В подальші роки за участі козацьких першопрохідців були побудовані російські фортеці в Сибіру – Тюмень (1586 р.) та Тобольськ (1587 р.). Після переможного просування козаків вглиб коловороту з’явились Томськ (1604 р.), Якутськ (1632 р.), Іркутськ (1652 р.). Донські козаки першими в Європі пройшли шлях, протилежний напрямку історичного коловороту, із заходу на схід, діставшись з Дону до річки Амур, де п’ять сторіч тому народилась держава Чингисхана. Варто додати, що роль, яку в цьому відіграли козаки, ні історично, ні військово більш ніхто повторити не зміг. Завдяки виконанню цієї геополітичної для Росії функції та своїм успіхам у Сибіру, здобутим протягом ХVІІ ст., донські козаки опосередковано вплинули й на долю запорозьких козаків, які для Російської імперії за таких умов стали „зайвим тягарем”.

Територія „за порогами Дніпра” на той самий час (до кінця ХVІІІ ст.) вже втратила характер неосвоєних територій. Протягом другої половини ХVІІІ ст. розгорнулась активна колонізація Нової Росії, як цю територію почали називати. Одночасно почався регульований процес переселення мешканців західної частини Росії в області, де жили козаки. Запорожці непривітно зустріли наміри влади, через що іноді виникали сутички з переселенцями. Проте не в козацьких силах вже було зупинити цей процес, їх життєвий простір поступово почав втрачати специфічні ознаки вільного степу і все більше перетворювався на класичну внутрішню російську територію. Разом з вільним степом зникло і вільне запорозьке козацтво.

Визначаючи важливу роль, яку запорозьке козацтво, як окремий соціально-політичний й, перш за все, геополітичний організм, за більше ніж два сторіччя свого існування зіграло для України, О. Дулеба пише, що козаки створили базу для формування сучасного й етнічно окресленого українського народу та завершили цей процес: „Парадоксально, але в такій мірі як коловорот.. поховав Київську Русь, в такій же мірі він і уможливив - після ослаблення й розпаду Золотої Орди — формування та виживання протягом двох сторіч оригінальної козацько-української спільноти. Без коловороту б не було козаків, не було б специфічних українських історичних традицій, не було б української історії, й хто знає, як би продовжувався далі процес формування українського народу, чи взагалі він би відбувся” [3, 57].

Висловлена автором своєрідна думка і щодо ще одного важливого питання, яке виникає завжди при обговоренні козацької проблематики: чи можна вважати запорозьких козаків етнічними українцями. З погляду дослідника, на нього позитивно відповісти неможливо. В якості аргументів на захист своєї позиції О. Дулеба наводить дані, отримані французьким мовознавцем Susanne Luber. Проаналізувавши 40 тисяч імен з реєстру козаків, запропонованих Богданом Хмельницьким польській короні для реєстрації в 1649 р. (Зборовська угода), дослідниця помітила, що 43,4 % імен має східнослов’янське походження; 22,8 % — молдовське чи південнослов’янське; 9,4 % — турко-татарське; 4,5 % — західно- або північноєвропейське; 2,1 % — таке, яке достовірно визначити важко, і, нарешті, 1,1 % — кавказьке.

„Дике поле”, на думку О.Дулеби, безперечно, притягувало представників різних народів. Тому цілком можливо, що переважна частина козацтва складалася із східних слов’ян. Проте їх, як він гадає, не можна ще назвати етнічними українцями, оскільки вони тільки починали ними ставати, формуючись не лише із представників східних слов’ян, але й з кавказців, молдаван, татар, євреїв. Запорозькі козаки ще не були етнічними українцями, однак вже почали набувати спільних рис етносу. Занепад запорозького козацтва та владний поділ українського простору уповільнив цей історичний процес.

Після зникнення Запорозької Січі Україна, припускає дослідник, перестала бути „захисним простором на кордоні” і самостійним суб’єктом подальшого розвитку. В українській історії замість військового та владного елементів почали переважати культурний та економічний.

Розповідаючи в межах свого повідомлення про те, як відображено історію українського козацтва в працях представників двох різних поколінь словацького народу – свідка подій Даніела Крмана і нашого сучасника Олександра Дулеби, я прагнула показати, що інтерес до української історії ніколи не згасав у сусідній Словаччині. Хотілося б, щоб не меншав він і в нас – нащадків козаків. Чимало для цього можемо зробити ми самі, відкриваючи нові сторінки власної історії, досліджуючи поряд із своїми й джерела інших народів. Для цього варто працювати: адже „..історія, за влучним висловом французького політика Ж. Жореса, — це інтерес не до її попелу, а до її вогню”.

_______________

1. Неврли М. „Itinerarium” Даніела Крмана, мол. І Україна в ньому // Даніел Крман. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 – 1709). – К., 1999. – С. 9 – 22.

2. Крман Д.. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 – 1709 ). – К., 1999. – С. 10 – 158.

3. Duleba О. Ukrajina a Slovensko. – Bratislava, 2000. – 402 s.

Микола Гламазда (Київ), заступник директора

з наукової роботи Музею книги і друкарства України

Книга про українське козацтво

У 2004 р. Київське видавництво «Емма» (директор Людмила Клочан) видало книгу «Україна — козацька держава». Через два роки автора і керівника проекту, укладача, мистецтвознавця Володимира Недяка було відзначено високою державною нагородою – Національною премією України імені Тараса Шевченка. Він же здійснив і велику організаційну роботу, а також одночасно виконав завдання художника, фотографа, ілюстратора тощо. Отож премія – заслужена оцінка його шестирічної невтомної праці і неабиякого хисту, які він проявив, щоб успішно втілити в життя важливий задум. До його реалізації В. Недяк залучив десятки досвідчених фахівців, творчих людей, консультантів. Особисто він розшукав, дослідив, зібрав конче потрібний матеріал у численних архівах, бібліотеках, музеях, у колекціях приватних осіб. З чітко визначеною метою він об’їздив всю Україну, неодноразово бував за кордоном. А ще дуже багато сил і часу витратив на те, щоб роздобути необхідні кошти на видання книги, щоб вона вийшла якомога кращою. І домігся свого – створено справжній пам’ятник українському козацтву (Рис. 1).

Рис. 1. Обкладинка книги

Книга має універсальний енциклопедичний характер. Цього вдалося досягти завдяки багатому ілюстративному і текстовому матеріалу з історії козацтва – від часу його зародження і до сьогодення, а також по-сучасному, науковому висвітленню різноманітних питань з відповідної тематики.

І навіть на перший погляд, своїм зовнішнім виглядом книга привертає до себе особливу увагу – ретельним поліграфічним виконанням і художнім оформленням. У найменших деталях продуманий її дизайн, архітектоніка.

Великоформатному фоліанту (висота бл. 39 см, ширина – 29 см, товщина – 8 см ) загальним обсягом 1216 сторінок у декорованих рамках, взятому у шкіряну оправу темно-вишневого кольору (подарунковий варіант; звичайний – у ледериновій обкладинці), додає привабливості вишукане тиснення рослинного орнаменту, подібного до стародруків.

На лицьовій стороні книги прикріплено металевий медальйон із викарбуваним зображенням на печатці козака «Войска Запорозкого коша», озброєного мушкетом і шаблею. На звороті у картуші золотяться слова вірша Т .Г. Шевченка:

« Любітеся, брати мої,

Украйну любіте,

І за неї, безталанну,

Господа моліте ».

Щоб зручніше було користуватися книгою (її вага — понад 8,5 кг), до неї зі споду прикріплено шість металевих ніжок («жучків»), а також вправлено лясе з кантушем.

Відкриваємо книгу і входимо ніби до порталу величного храму. Знайомимось зі змістом, який складає ілюстрована численними, здебільшого кольоровими фотосвітлинами (5175) історія і культура українського козацтва. Зроблені вони з оригіналів документів, рукописів, стародруків, мап, портретів, клейнодів, зброї, одягу, предметів побуту, з творів графіки, живопису, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, історичних ландшафтів, з пам’яток архітектури та інших козацьких старожитностей. Під кожним фотознімком є відповідні пояснення.

Текстовий матеріал викладений у науково-популярних (78) нарисах, за хронологічно-тематичним принципом. Їх автори (понад 50) – відомі історики, мистецтвознавці, літератори, культурологи.

У «Вступному слові» доктора історичних наук, Голови Верховної ради України Володимира Литвина, історика, академіка Валерія Смолія, митця, народного художника України Андрія Чебикіна, мистецтвознавця, почесного академіка АМУ, Героя України Бориса Возницького наголошується на актуальності і важливості саме такого видання книги як «Україна – козацька держава» для сучасного глибокого осмислення вітчизняної історії, усвідомлення ролі в ній козацтва. Це маємо знати і цим пишатися… З цими словами провідною думкою перегукується і «Передмова» Володимира Недяка.

Текстова частина висвітлена у розділах:

І. Українська земля – колиска козацтва (підрозділи: а) Ґенеза і становлення українського козацтва – нарис доктора історичних наук Віталія Щербака, б) Найдавніший реєстр українського козацтва 1581 року – (написаний Ярославом Дзирою – кандидатом філологічних наук).

ІІ. Запорозьке низове козацтво (9 нарисів).

ІІІ. Визвольні козацькі війни (5).

ІV. Володарі козацької булави (26).

V. Гетьманська держава (6).

VI. Козацька еліта (4).

VII. Життя і побут козацької України (5).

VIII. Освіта і культура України у XVI – XVIII ст. (13).

IX. Відродження козацтва і визвольні змагання в Україні першої половини XX ст. (5).

X. Повернення історичної спадщини української нації на зламі тисячоліть (4).

Нариси доповнені ґрунтовними коментарями. У підсумку зроблені висновки істориком Ярославом Дашкевичем.

У книзі вміщено «Хроніку козацьких реліквій» Миколи Біляшівського та резюме англійською мовою Олександра Федорука.

Бібліографія нараховує 173 назви.

Наукова редакція – доктора історичних наук Віталія Щербака і доктора мистецтвознавства Олександра Федорука. Рецензенти – доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Білокінь С. І. та кандидат історичних наук Гирич І. Б. Фотоілюстрації В. Недяка (переважна більшість), В. Кримчака, І. Кропивницького та ще 12 майстрів.

Багато для підготовки видання зробив Черкащанко М. М. – директор з виробництва, відповідальний за графічний дизайн і випуск книги. Роботу редактора виконала Клочан Л.М.

У книзі висловлено щиросердну подяку керівникам організацій, установ, закладів, всім тим, хто надав допомогу в справі видання книги, яка переконливо «засвідчує усьому світові, що українці є спадкоємцями славного історичного минулого, неоціненних скарбів матеріальної культури, високохудожніх традицій і моралі».

Розуміння цього надихає на творення загального добра, спонукає до активних дій в ім’я України, рідного народу.

До друку книгу було рекомендовано Вченими радами Інституту історії України НАН України та Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.

Наклад видання — 2800 примірників, три з них, подаровані Володимиром Не дяком, нині є у Музеї книги і друкарства України. Вони не тільки поповнили фонд Музею, а й є окрасою його експозиції.

Валерій Бєлашов (Глухів), доцент, завідувач кафедри

соціально-економічних дисциплін Глухівського

педуніверситету ім.О.Довженка, науковий

співробітник Національного заповідника «Глухів»

До питання публікації списків літопису Григорія Покаса

«Дві історії о козацькім народі» (1751 р.) і

«Дві історії малоросійських козаків» (1756 р.)

Гетьманська столиця Глухів у ХVІІІ ст. перетворилась у культурний центр України. На відміну від поліфонічного і культурного багатоманітного Києва Глухів представляв Україну світську й аристократичну. На цей час київська духовна еліта значно відстала від дійсного економічного й політичного життя і не бачила його реалій [1].

Коли російський уряд робив спроби скасувати гетьманство, закономірно відбувалося зростання української історіографічної праці. Саме на «Глухівський період» (1708 – 1782 рр.) історії України випадає більша частина козацьких літописів як чинника національної ідеології і українського державотворення. Одним із таких є рукописний твір військового канцеляриста Григорія Покаса «Дві історії о козацькім народі»/ На сьогоднішній час відомі два списки цього твору. Перший з них у задовільному стані зберігається у відділі рукописів Російської державної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі і датується 1751 р. [2]. Здавалося б, що в сучасних умовах видання цього списку літопису на взаємовигідних умовах з зазначеною бібліотекою – справа не дуже складна. Але на лист – запит Національного заповідника «Глухів» з приводу публікації дирекція цієї бібліотеки так і не дала позитивної відповіді.

Відомо, що на даний момент опубліковані лише окремі фрагменти «Двох історій». Повністю ж літопис ще не друкувався і має пояснення до назви: «Список. Друга половина ХVІІІ віку» [3].

Умовно твір можна поділити на дві частини, бо складається з двох історій. У невеликому вступі до нього зазначено: «Хоча поговорює Покас, що перший літопис (ч. 1) списаний з друкованого, але видно, що він списаний з вєтхого «Описання». Це, як вважає відома дослідниця козацької доби О.Апанович, «Короткий опис Малоросії», що являє собою конспективний виклад літопису Григорія Грабянки [4]. Сам же Г. Покас розширив його під назвою «Опис про Малу Росію» (ч.1) і самостійно висвітлив історичні події, які відбулися в період з 1734 по 1751 рік (ч.2).

Григорій Покас народився в м. Погар Стародубського полку. У 1742 – 1757 роках служив військовим канцеляристом, був у тісних родинних відносинах з одним з перших мемуаристів Миколою Ханенком [5]. Після 1758 р. став погарським війтом із званням військового товариша. Передмова твору свідчить про те, що при його написанні автор керувався високою патріотичною ідеєю.

Г.Покасом розглянуті статті Б.Хмельницького (чи не вперше він говорить про їх фальсифікацію російським урядом), показані подвиги козацького війська, позитивно оцінюється Семен Палій, широко описується Батуринська Руїна і жорстокості росіян в Батурині та Почепі [6]. Автор розповідає про утиски розквартированого в Гетьманщині російського війська, П.Полуботка називає «шукачем загальної користі малоросійської», розповідає про ув’язнення київського архієпископа Варлаама Вонятовича за те, що він «бажав і радив Малоросії від Росії відступити і тим зробити повстання», дуже негативно пише про фельдмаршала Мініха, який хотів український народ «зовсім викоренити чи вкрай у вольностях умалити і зруйнувати» [7].

Друга частина твору починається з 1734 р., де автором послідовно описані головні події часу правління російської імператриці Анни Іоанівни і «Гетьманського уряду» в Лівобережній Україні. Зокрема, він пише, що в лютому 1734 р. помер князь Іван Барятинський, а правління урядом у Глухові прийняв Олексій Румянцев [8]. До імператриці Єлизавети Петрівни Г.Покас ставиться прихильно і зазначає, що при її прибутті до Глухова у 1744 р. генеральна старшина і бунчукові товариші «піднесли їй чолобитну і прошеніє про пожалування в Малу Росію гетьмана». Автором детально описані події 22 лютого 1750 р., пов’язані з виборами останнього українського гетьмана К.Розумовського [9].

Відомий український історик О.Оглоблин дає високу оцінку цьому твору і пише, що «з повним правом можна розглядати твір Г.Покаса як предтечу «Історії Русів» [10]. В літописі нараховується 81 аркуш. З першого по сорок сьомий описані події до 1734 р., з сорок восьмого по семидесятий – події з 1734 по 1751 рр. Твір невеликий за об’ємом і його досить легко можна було опублікувати за часів царської і радянської влад. Але Г.Покас заманіфестував себе як противник російської централістської політики і став ініціатором антиросійської опозиції під час виборів українських депутатів і обговорення наказів до російської Законодавчої комісії у 1768 р. [11]. Обіймаючи посаду війта, він переконував міщан м. Погара триматися «старовини» і не погоджуватися на «новину».

Проти Г.Покаса було сфальсифіковано справу, а самого заарештовано і звинувачено у хабарництві. Він втратив війтівство і помер перед 1781 р.

Другий список літопису зберігається у фонді відділу рідкісних видань і рукописів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна під назвою «Дві історії малоросійських козаків» з поясненням – ХVІІІ вік. На думку доктора історичних наук, письменника В.Шевчука, цей список у 1756 р. зробив О.Дівович, брат С.Дівовича [12]. Опис подій ним продовжено, а сам літопис значно розширено. Він нараховує 145 аркушів.

У 1998 – 2001 роках зі списком рукопису працював представник Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г.С.Сковороди для дослідження, що проводилось під керівництвом доктора філологічних наук М.П.Карпанюка, який готував до публікації збірку літописів, в тому числі і літопис Г.Покаса. Чи був зреалізований цей задум – невідомо. До університетської бібліотеки збірка літописів не надходила.

На сьогодні між Глухівським державним педагогічним університетом ім. О.Довженка і Харківським національним університетом ім. В.Н.Каразіна укладено договір про співробітництво з метою спільного видання другого списку літопису Г.Покаса від 1756 р. під назвою «Дві історії малоросійських козаків». Його видання, безумовно, збагатить і прикрасить історіографію «Глухівського періоду» історії України взагалі і українську історіографію в цілому.

__________________________

1. Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. –1993. – № 4. –С. 63.

2. Покас Г. Дві історії о козацькім народі. Російська державна бібліотека ім.М.Є.Салтикова – Щедріна (С. – Петербург). Рукописний відділ. F IV – 812, № 5555. – 81 арк.

3. Там само. — Арк. 1.

4. Апанович О.М. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція ХVІІІ ст. // Київська старовина. – 1997. – № 2. – С. 93.

5. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. –С. 317.

6. Г.Покас. Дві історії о козацьком народі. – Арк. 11 – 24.

7. Там само. — Арк. 24 – 47.

8. Там само. — Арк. 48.

9. Там само. — Арк. 59 – 61, 68 – 70.

10. Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 189.

11. Шевчук В. Козацька держава. – С. 317; Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760 – 1830. – К., 1996. – С. 139; Полонська – Василенко Н. Історія України. – К., 1993. – Т. 2. – С. 104.

12. Шевчук В. Козацька держава. – С. 318.



[1] До українських антропонімів аналогічної структури додамо такі: Жуковець [26, 367] (~ Жуків (5) – поселення у Львівській, Сумській, Тернопільській та ін. обл. [26, 367]), Любарець [26, 624] (~ Любар – ойконім у Житомирській обл. [36, 91]), Кунинець [26, 559] (~ Кунин (2) – назва поселень у Львівській та Рівненській обл. [36, 182, 236]) і под.

[2] Арабські цифри позначають № сторінки; зв. – на звороті відповідної сторінки.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS