КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Тюркологічні дослідження

ІV. ТЮРКОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Надія Гаврилюк (Київ), провідний науковий

співробітник Інституту археології НАН України,

доктор історичних наук

Методика вивчення та збереження пам`яток пізнього

середньовіччя (на прикладі дослідження Дюрбе хана Хаджі Герая)

Особлиівістю археології останніх 10 – 15 років є зростання кількості пам`яток ХІV – ХVІІ ст., які стають об`єктами археологічних досліджень. Якщо раніше найпізнішими вважались пам`ятки доби Київської Русі, то зараз в сфері уваги археологів з`явилися об`єкти пізнього середньовіччя. За свідченням Бази даних Польового комітету Інституту археології НАН України, кількість археологічно досліджуваних пам`яток цього періоду зросла з 12 у 2002 р. до 143 у 2008 р. Складається ситуація, при якій методика досліджень напрацьовується під час розкопок, і в значній мірі вона залежить від кваліфікації керівника робіт та підготовленості колективу, який їх здійснює. Про порушення загальноприйнятої методики та можливості руйнації при непродуманих археологічних дослідженнях пам`яток пізнього середньовіччя я писала раніше (Гаврилюк, 2007, 97 – 98). На жаль, відповідь шановних авторів розкопок (Біляєва та ін., 2008) ще раз показала нерозуміння ними проблеми, яка є нагальною для України саме зараз, коли кількість пам`яток ХІV – ХVІІ ст., які підлягають реставрації, перебудовуються і просто знищується, зростає у десятки разів, а методики їх археологічних досліджень відсутні. Враховуючи ці факти і те, що методики досліджень пам`яток пізньосередньовічного та нового часу лише розробляються, доцільно поставити питання про особливості польових археологічних робіт на цих пам`ятках. У даній статті робиться спроба показати ті труднощі, які виникають при вивченні поховальних пам`яток, що знаходяться на сучасній денній поверхні та позбавлені консервуючої дії землі. Можливо, той досвід, який накопичився „в полі” при дослідженні Дюрбе хана Хаджі Герая, буде корисним для майбутніх дослідників.

Перша особливість пізньосередньовічних пам`яток – наявність писемних джерел, що у великій мірі дають відомості про пам`ятку та про її творців. До речі, вони можуть внести певну ясність у „вічну” проблему археології про співвідношення археологічних та письмових джерел. У нашому випадку відомості про місцевість Ашлама-дере та Дюрбе хана Хаджі Герая міститься у грамотах перших кримських ханів та у повідомленнях мандрівників ХVІ – ХVІІ ст. Ремала Хаджі, Мартіна Броневського, Евлія Челебі. Всі вони описують комплекс пам`яток, який нами називається зараз Зинджірли-медресе і в який входять, крім згаданого медресе, мечеть, мусульманське кладовище, лазня і Дюрбе (Рис. 1), дослідження якого здійснювалось у сезон 2008 р. (Рис.2). За писемними джерелами, у Дюрбе хана Хаджі Герая, мали бути поховані чотири перших кримських хани з роду Гераїв: Хаджі Герай (?-1466), Менглі І Герай (1445 – 1515), Мехмед І (1465 – 1523) та Сахіб І Герай (1501 – 1551). При археологічному дослідженні усипальниці перших кримських ханів, писемні джерела підтвердились лише частково – замість 4 похованих у склепі виявлено 18 осіб (Рис. 3).

Рис. 1. Комплекс пам`яток Рис. 2. Дюрбе хана Хаджі Герая

Зиджірли медресе

Рис. 3. Загальний вигляд склепу

Причини проникнення до усипальниці. Дослідження пізньосередньовічних пам`яток, яке пов`язане хоча б з частковою їх руйнацією, повинно бути виправдане і має здійснюватись лише у випадку загрози їх руйнації. Стосовно Дюрбе хана Хаджі Герая, це був той крайній випадок, коли склалася загроза знищення пам`ятки. Питання проникнення до склепу та його дослідження вирішувалось досить довго – з 2003 до 2007 р. З 2003 р. турецькою фірмою „Usra” і Бахчисарайським історико-культурним заповідником виконується українсько турецька програма "Реставрація Зинджірли-медресе, гробниці хана Хаджі Герая і благоустрій оточуючої території". Археологічними розкопками 2007 р. експедиції Заповідника, керованої зав. відділом археології середньовічного міста А.М. Ібрагімовою, під час підготовки траншеї під водовідвід та пониження ґрунту навкруги Дюрбе було виявлено вхід до склепу. В ході підготовки до реставрації Дюрбе хана Хаджі Герая виявилось, що стан цієї пам`ятки можна назвати критичним: глибока тріщина, яка утворилась після землетрусу 1927 р., з півночі на південь донизу перерізає стіни та купол Дюрбе (Рис. 4) і самого склепу до підлоги. Сама будівля нахилилась на захід, за інструментальними даними, на 30. Через цю тріщину та інші пошкодження стін відбувались постійні затоплення склепу ґрунтовими та дощовими водами. Був розроблений комплекс заходів, спрямований на укріплення стіни Дюрбе із заходу та створення системи водовідводу. Реставраторами була здійснена спроба ін`єктування спеціального закріплюючого розчину у тріщину. Оскільки ці дії загрожували стану поховань, реставраційні роботи були припинені. Вхід до склепу був відкритий 12 жовтня 2007 р.

Рис. 4. Тріщина в стелі усипальниці

Стан поховань вимагав термінових дій, пов`язаних із залученням до роботи в усипальниці спеціалістів різних напрямів діяльності – від археологів, антропологів, реставраторів до мікологів, генетиків тощо. У жовтні 2007 р. у склепі працювала антрополог з відділу біоархеології Інституту археології НАН України Л.Д. Козак. Після того склеп був законсервований на зиму. Реставратором першої категорії, зав. відділом реставрації тканин Національного реставраційного центру України Т.В. Мінжуліною була розроблена методика дослідження, консервації та реставрації текстилю, що покривав кришки гробів у склепі. До початку робіт була розроблена загальна методика археологічного дослідження склепу, яка була затверджена Вченою радою Кримської філії Інституту археології НАН України. Велику допомогу в організації Лабораторії археологічних досліджень при Бахчисарайському історико-культурному заповіднику надали директор Тюркологічного центру Інституту історії НАН України та професор Пенсільванського університету, спеціаліст з мусульманської культури, доктор Р. Голод (США). Відбулися консультації із спеціалістами-технологами щодо виробів із шкіри з Київського національного університету технології і дизайну. Для відбору проб на ДНК аналіз були залучені спеціалісти з відділу генома людини Інституту молекулярної хімії та генетики НАН України (роботи здійснювались к.б.н. А.Б. Лівшиц). Графічна фіксація склепу та Дюрбе хана Хаджі Герая здійснювалась групою співробітників ТОВ „Шельф” під керівництвом В.А. Сафонова. Ними була проведена високоточна геодезична зйомка (за допомогою наземної трьохмірної лазерної скануючої системи MENSI GS200) об`єктів у Дюрбе і ззовні, а також дослідження підземних шарів прилеглої території геофізичними методами (георадарна зйомка за допомогою комплексу TerraSIRch SIR-3000). Опрацювання палеоботанічних матеріалів проводилось провідним науковим співробітником Інституту археології НАН України, д.б.н. Г.О. Пашкевич. Роботи у склепі здійснювалися начальником експедиції А.М. Ібрагімовою, науковим консультантом, д.і.н. Н.О. Гаврилюк та реставратором текстилю Національного заповідника Києво-Печерська лавра В.В. Назаром. Тобто, складні пам`ятки, що відображають матеріальну культуру суспільства високого соціально-економічного, технологічного та культурного рівня розвитку, вимагають особливого до себе ставлення. Для їх дослідження необхідно залучати вузько спеціалізованих фахівців. Тільки тоді ми отримаємо об`єктивну та фахову характеристику матеріальної культури. Тут, до речі, неприпустимі публікації на зразок „братської могили”, коли всі відповідають за все і намагаються судити про все. Монографія за результатами досліджень склепу хана Хаджі Герая, що підготована нами до друку, містить в собі окремі додатки, написані фахівцями і присвячені групам знахідок, які вони досліджували.

Опис поховань. У склепі виявлено 18 практично не порушених поховань, здійснених за мусульманським обрядом для газі. Небіжчики, загорнуті у саван (Рис. 5), були поховані у дерев`яні домовини випростано на спині з орієнтацією на південний захід. На деяких домовинах (поховання 2, 8, 16, 14) збереглися покривала з багатих тканин (з розкішними орнаментами, тканими срібною ниткою з позолотою) (Рис. 6, 7), які кріпилися до кришок домовин фігурними металевими пластинами.

Рис. 5. Поховання 14 - небіжчик, закутаний у саван

Рис. 6. Поховання 8 – покров Рис. 7. Поховання 2 — тканина покрову

В деяких похованнях збереглися шовкові орнаментовані тканини (Рис. 8). Деякі поховані були накриті товстими ковдрами або мали подушки, заповнені ворсом та невеликими клаптиками тканин. Домовина поховання 4 (порушене сміттям, що насипалось з верхнього поверху) була прикрашена дошками з різним орнаментом у вигляді червоних трилисників на зеленому фоні (Рис. 9). Поховання без інвентарні, але в подушці похованого 8 знайдено срібну монету Менглі І Герая. У похованні 18 знайдено дерев`яні основи для ґудзиків.

Рис. 8. Поховання 14 — тканина Рис. 9. Поховання 4 — дерево

пластифікована з пофарбованою різьбою

Збереженість знахідок з органіки в значній мірі визначається кліматичними показниками і фізико-хімічними характеристиками оточуючого середовища. Показники в усипальниці на момент її відкриття: температура повітря 150С, відносна вологість 88 %. В цих умовах антропологічний матеріал, деревина, тканини, чорний метал, цегла підлоги були у поганому стані. Тому були проведені певні дії із збереження знахідок. За короткий відрізок часу були відремонтовані 6 приміщень, відведених під Лабораторію археологічних досліджень при Бахчисарайському державному історико-культурному заповіднику (замуровані вікна, встановлені кондиціонери). В трьох приміщеннях, відведених для збереження знахідок, створені умови, аналогічні умовам склепу. Туди були перенесені органічні знахідки – тканини, шкіра, деревина (перенос здійснювався у вечірній час). Реставратором тканин Національного заповідника Києво-Печерська лавра В.В. Назаром проведенні первинні дії щодо збереження і консервації тканин. Після завершення консервації тканин планується їх подальша реставрація і перетворення у музейні експонати.

Зіставлення з даними письмових джерел результатів археологічних досліджень дозволяє твердити, що в усипальниці дійсно поховані представники родини Гераїв з їх сім`ями (серед похованих, крім чоловіків, жінки і діти). Усипальниця використовувалась, як мінімум, 50 років, починаючи з хана Хаджі Герая. Більш докладно про родинні стосунки можна буде говорити лише після отримання результатів антропологічного та ДНК-аналізів, проби для яких були відібрані.

З сезоном 2008 р. закінчився перший, найбільш відповідальний, археологічних етап дослідження цієї унікальної пам`ятки пізнього середньовіччя.

Сучасний стан пам`ятки. Після проведення необхідних археологічних досліджень та відбору матеріалів для подальшого вивчення фахівцями усипальниця була закрита. На замовлення Меджлісу кримськотатарського народу, за результатами наукової реконструкції домовин були виготовлені нові труни, в яких було покладено залишки поховань ХV – ХVІ ст. кришки яких були закриті новими поховальними покровами. Після проведення реставраційних заходів (тріщини були стягнуті скобами та ін`єктовані розчином, аналогічним хоросану) усипальниця була освячена під час великого молебну 17 травня 2009 р. та закрита.

Дослідження цієї складної поховальної пам`ятки дозволяє вивести основні принципи археологічних досліджень пам`яток пізнього середньовіччя.

Перший і основний принцип таких робіт – археологічне дослідження має проводитись лише з метою реставрації пам`ятки. Якщо не гарантоване її відновлення та музеєфікація, не слід і починати археологічні роботи. При наявності старих стін, вищих за 1 – 2 м, будь-які земляні роботи на пам`ятці приведуть до її руйнації. Отже, реставрація пам`яток пізнього середньовіччя не можлива без археології, археологія не можлива без реставрації.

Археолог не має права брати на себе відповідальність за всю пам`ятку – в її дослідженні повинні брати участь фахівці з різних галузей знань — архітектори, технологи, реставратори, які повинні в повній мірі відповідати за інформацію, яку отримають від дослідження матеріалів, та за їх збереженість. Тобто, якщо експедиція не укомплектована спеціалістами – не можна починати роботи на пам`ятці пізнього середньовіччя.

Роботи на об`єкті пізнього середньовіччя, оскільки йдеться про не дуже глибоку історичну пам`ять, мають бути узгодженими з представниками громади, яка опікується цією пам`яткою. Всі ці питання потрібно узгоджувати до початку робіт. Цим ви уникнете конфліктів з оточуючим населенням.

Особливо актуальною перед початком робіт є проблема використання пам`ятки після розкопок та реставрації. Якщо плани музеєфікації або охорони та збереження відсутні, то не слід починати роботи.

І останнє, археолог завжди несе відповідальність за стан пам`ятки, яку він досліджує, за передачу колекції до державної музейної установи, за введення до наукового обігу результатів дослідження. У випадку з пам`ятками пізнього середньовіччя ця відповідальність посилюється у сотні разів, оскільки вивчається об`єкт, що реально існує на поверхні, об`єкт, який щодня спостерігають нащадки тих людей, що його створювали. Археологія не повинна бути причиною його зникнення.

______________________

1. Гаврилюк Н.О. Від редакції // Археологічні дослідження в Україні 2005 – 2007 рр. — Київ-Запоріжжя, 2007. – С. 97 – 98.

2. Біляєва С.О., Болтрик Ю.В., Галенко О.І., Ерсой Б., Карашкевич І.В., Куйлу-Ерсой І., Метью Дж., Остапчук В., Урер Х., Фіалко О.Є., Фінкель К. Про „першу в світі археологічну катастрофу”, п’яту колону та редакторську тенденційність //Археологія. — № 3, 2008. — С. 94 – 102.

Світлана Біляєва (Київ), старший науковий співробітник

Відділу давньоруської та середньовічної археології

Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

Олена Фіалко (Київ), старший науковий співробітник

Відділу археології раннього залізного віку

Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

Освітлювальні прилади з розкопок

Нижнього двору Аккерманської фортеці

Серед археологічних матеріалів, отриманих під час досліджень пам‘яток (це стосується поселенських структур будь – якого історичного періоду), керамічні вироби складають найчисельнішу категорію. Керамічні вироби розпадаються на чотири основні види – кухонний посуд, столовий посуд, кераміка господарського призначення та вироби спеціального призначення. До останніх, поміж інших речей, належать і різного роду освітлювальні прилади. За способом використання виділяється два основних типи освітлювальних приладів – олійні світильники (так звані каганці) та свічники.

Світильники та свічники, як посудини спеціального призначення, мають досить стійки формальні ознаки, які забезпечують виконання їх функцій освітлювальних приладів із застосуванням олії або свічок. Обидві форми були досить широко розповсюдженими на різних територіях у широкому хронологічному діапазоні.

Так, у Середньому Подніпров’ї з давньоруських часів побутували світильники з одним або двома ярусами плоских чаш, у які наливали олію, іноді з циліндром для свічки. Існували й інші типи світильників на зразок чашоподібних посудин, формальні особливості яких простежуються ще з античних часів, а також циліндричні світильники на зразок лампадок [1, с. 350].

Світильники у вигляді посудин з витягнутим носиком, вкриті зеленою поливою, побутували на сільджуцьких пам’ятках Анатолії першої половини ХІІІ ст., зокрема у палаці Кубадабаду [2, р. 105].

Світильники та свічники різних типів відомі на золотоординських пам’ятках ХІІІ – ХІV ст., зокрема серед колекцій Азака у Приазов’ї. Це світильники декількох варіантів: 1. у вигляді посудини з округлим резервуаром з прямим бортиком, з короткою овальною ручкою (або без ручки); 2. посудини з овальним резервуаром із загнутим всередину бортиком; 3. високі свічники – канделябри, висотою до 32,5 см; 4. світильники–свічники з пласким дном, округлим низьким резервуаром та коротким патроном для свічки [3, с. 332 – 333].

Використання свічників із гніздом для свічки було невід’ємною рисою побуту як у східноєвропейському просторі, так і в землях Османської імперії.

В османські часи свічникам було додано нових типологічних особливостей, збагатилася кольорова гама поливи. Серед зразків керамічних виробів з розкопок пам’яток Стамбулу вирізняється колекція свічників з червоної та сіро – білої глини з фігурним циліндричним патроном та округлим пласким дном блюдця, прикрашених переважно яскравою зеленою поливою з відтінком смарагду [4, с. 318]. На периферії османських володінь відмічені різні типи свічників та різна кольорова гама поливи, але в цілому вони мають аналогії у стамбульських зразках. У ґрунтовному дослідженні В. Бікич, присвяченому керамічним виробам Білграду XVI – XVII ст., виділені сім типів свічників [5, с. 85 – 87]. Різні форми та колір поливи відрізняють свічники Північного Причорномор’я та Приазов’я, зокрема турецьких фортець. Так, на турецькій фортеці Азак серед матеріалів XVII – XVIII ст. знайдений свічник бежевого кольору з салатною поливою [6, с. 135]. У великій колекції з Очакова, що склалася упродовж наших багаторічних розкопок, зустрічаються свічники різних типів, виготовлені переважно з червоної глини, на низькій ніжці, частково або повністю вкриті салатною, коричневою або зеленою поливою, переважно смарагдового відтінку, аналогічного покриттю вищезгаданих стамбульських зразків. Є також свічники, частини яких вкриті поливою різного кольору і різних сполучень.

За десятилітню історію досліджень Міжнародної Південної середньовічної експедиції (нач. Біляєва С.О.) у Нижньому дворі Аккерманської фортеці накопичена чимала колекція фрагментів освітлювальних приладів Лише останні три польові сезони надали репрезентативну збірку, яка нараховує близько 60 фрагментів цих речей. Вони мають різні типологічні відмінності та оформлення.

За кольором глини речі репрезентовані наступним чином: переважають вироби з червоної глини (вони складають 50 % від загальної кількості ), трохи менше екземплярів із світлої глини (35 %), по кілька екземплярів вироблено з рожевої (6 шт. – 10 %) та сірої (2 шт. – майже 4 %) глини.

До одиничних слід віднести уламок ніжки фаянсового свічника у вигляді полого конусу з відбитим верхом. Поверхню його прикрашає орнамент з синіх та блакитних ромбів на білому тлі та квітів над ними (розміри, що збереглися – 3,0 х 7,0 см, шир. в. – 0,7 см).

Поверхню переважної більшості виробів вкрито поливою. Переважає покриття зеленого кольору різних відтінків – від світло – фісташкового (3 екз.) до оливково-брунатного (8 екз.). Проте переважають речі з густою поливою насиченого зеленого кольору різної інтенсивності. Три екземпляри мають світле покриття жовтуватого відтінку. Поверхню одного (червоноглиняного) свічника вкрито білою ґрунтовкою та широкими смужками глазурі яскраво – зеленого кольору та вузькими брунатними стрічками по ній. Ще один підсвічник (з сірої глини) має покриття чорного кольору.

Серія наших знахідок розпадається на два типи: світильники (каганці) та свічники. Аналіз колекції свідчить, що у вжитку мешканців Нижнього двору Аккерманської фортеці були світильники кількох форм: низькі плоскодонні відкриті чашечки із прямими стінками; схожі широкі плоскодонні посудини із опуклими стінками; чашечки з відносно високою монолітною ніжкою. Існували також екземпляри із ручками. В колекції зберігся фрагмент біконічної форми з уламком вертикальної петельчастої (?) ручки, овальної у перетині (висота фрагменту – 2,2 см, діаметр – 2,5 см). Можливо також, що до світильників належать уламки низьких чашоподібних посудин, що зустрічаються у фортеці.

Свічники, судячи за фрагментами, що збереглися, представлені одноярусними та двохярусними. Їх відрізняє те, що ніжка цих виробів була полою. Деякі з них мають в середній частині неглибоке блюдце (або чашечку), інші оздоблені різними за формою виступами чи перехватами, верхня частина (ярус) всіх виробів завершується мініатюрною циліндричною ємністю (патроном) для свічки. Патрони, вірогідно, були близькими за розмірами – висота близько 3 см, зовнішній діаметр близько 3 – 4 см (№№ 44, 49, 50), відповідно діаметр свічки мав дорівнювати приблизно 2 см (чи дещо більше). Майже такий самий асортимент освітлювальних приладів фіксується і серед керамічних знахідок, які походять з розкопок внутрішнього простору Аккерманської фортеці [7, с. 58, 77].

Відносно матеріалу, з якого виготовлялися свічки, що використовувалися в Аккермані, сказати важко. За історичними джерелами відомо про широке використання свічок від розкішних люстр як у західноєвропейському, так і Османському імперському побуті з багатьма свічками. Проте треба відмітити, що згадки воскових свічок у пізньосередньовічних документах пов‘язані із церковними подіями. В той же час загальноєвропейська традиція XIV – XVIII ст. свідчить про широке застосування лойових свічок [8, с. 52]. Відомо, що в XVI ст. такі свічки були в ужитку у Великому Литовському князівстві [9, с. 105, 122], в XVI – XVII ст. в Росії ними освітлювали навіть царські хороми [10, с. 46]. Знахідки свічників специфічної форми засвідчують користування лойовими свічками мешканців Київського Подолу. Тут також виявлено склад готової продукції гончарної майстерні, у якому було знайдено близько 1000 екземплярів [8, с. 51 – 52].

Освітлювальні прилади з Нижнього двору Аккерманської фортеці завдяки іншим артефактам, зокрема імпортному посуду з терену Османської імперії, в комплексі з якими вони були знайдені, можна віднести до XVI – XVIII ст. Це цілком узгоджується з аналогічними знахідками з пам‘яток Середнього Подніпров‘я, Азаку, Стамбулу, згадуваних вище, та інших синхронних пам‘яток.

Світильники та свічники

з портового двору Аккерманської фортеці

Год, инв. №

Место находки

Глина

Описание

2005 г.

1.

2005 № 40

Кв. Н – 7 гл.0,4

Красная

Ф-т ножки светильника – основание грубо уплощено, сверху небольшая закраина. Конической ф-мы с выгнутыми боками. В верхней части подтек оливковой глазури;

h сохр. – 4,4 см; h осн. – 1 см; d ≈ 10 см; толщ. стенки – 1,5 см.

2.

2005 № 110

Кв. G – 7 гл.0,5 – 0,6

– «–

Ф-т ножки подсвечника. Полива світло-фисташкового цвета;

h сохр. – 4,1 см

3.

2005 № 111

Кв. G – 7 гл.0,5 – 0,6

Светлая

Ф-т дна дуговидной формы (в 2-х обл.), d ≈ 10 см; шир. – 1,4 см.

4.

2005 № 198

Кв. F – 7 гл.0,6 – 0,7

Красная

Ф-т края чашечки с плоским дном и вертик. стенками. Густая зеленая полива внутри и по верхнему краю снаружи;

h – 2,7 см; d ≈ 13 см; шир. венч. – 0,5 см.

5.

2005 № 279

Кв. F – 7 гл.1,0 – 1,5

Светлая

Ф-т стенки с густой зеленой поливой снаружи;

Разм. – 2,6х2,9 см, толщ. – 0,7 см.

6.

2005 № 312

Кв. Н – 7 гл.1,5

Красная

Светильник(?) Ф-т – дно плоское с почти вертикальной стенкой, внутри жидкая оливковая полива; d д.≈ 7,5 см; h сохр. – 5,2 см.

7.

2005 № 415

Кв. F – 7 гл.1,0 – 1,5

Красная

Ф-т светильника конической формы с зеленой поливой; h сохр. – 2 см, d – 5,3 – 3,6 см.

8.

2005 № 497

Шурф 1, гл. 0,2 м

Красная

Фрагмент полой внутри ножки подсвечника с дисковидным выступом;

L сохр. – 4,2 см; d – 2,4 см, d диска – 5,5 см.

9.

2005 № 525

Кв. Н – 7 гл.0,2

Красная

Ф-т подсвечника – верхняя часть ножки с чашечкой, полива темно-оливковая; h сохр. – 2,8 см, d – 3,7 – 2,8 см.

10.

2005 № 643

Кв. F – 7 гл.1,5 – 1,7

Красная

Ф-т ножки подсвечника – средняя фигурная часть с оливковой глазурью; дно отбито; h сохр. – 4 см, d max – 2,8 см.

11.

2005 № 684

Кв. F – 11 гл.0,4 – 0,6

Светлая

Ножка подсвечника фраг-ментированная фигурная, с рельефным ребром и зеленой поливой; h сохр. – 6,9 см, d – 2,3 – 3,7 см.

12.

2005 № 705

Кв. Е – 11 гл.0,2 – 0,4

Красная

Ф-т светильника с ребром снаружи, с зеленой поливой; разм. – 3,3х3,4 см, толщ. ст. – 0,4 см.

13.

2005 № 868

Кв. F – 12 гл.0,4 – 0,6

Светлая

Ф-т полой внутри ножки подсвечника, с рельефным горизонтальным выступом и расширением в верхней части, дно отбито. Глазурь світло-зеленая; h сохр. – 6,6 см, d – 3,0 – 2,0 см.

14.

2005 № 906

Кв. С – 11 гл.0,6 – 1,2

Светлая

Фрагмент дна подсвечника (основание отбито) – с полой внутри ножкой; h сохр. – 3,6 см, d – 2,5 см.

15.

2005 № 934

Кв. С – 11 гл.1,2 – 1,4

Розовая

Светильник(?). Дно плоское, стенка кверху сужается; край уплощен, внутри ребро; снаружи слабое горизонтальное рифление; h – 6,3 см, толщ. в. – 0,6 см; d в. ≈ 8,0 см, d д.–7,5 см.

16.

2005 № 937

Кв. С – 11 гл.1,2 – 1,4

Красная

Ф-т подсвечника – полый внутри с темно-зеленой глазурью снаружи; h сохр. – 3,7 см, d – 5,0 см.

17.

2005 № 988

Кв. F – 11 гл.1,2 – 1,4

Красная

Светильник(?) Ф-т чашечки – дно плоское чуть вогнутое, тулово слегка сужается кверху к уплощенному венчику, внутри ребро; h. – 5,2 см, толщ. д. – 1,3 – 0,6 см; d в. ≈ 7,5 см, d д. ≈ 8,0 см, толщ. в. – 0,7 см.

18.

2005 № 1019

Кв. F – 11 гл.1,6 – 1,8

Розовая

Ф-т дна светильника с 2-х сторон темно-зеленая полива; d ≈ 14 см.

19.

2005 № 1067

Кв. С – 11 гл.1,8 – 2,2

Светлая

Ф-т подсвечника – полый внутри с темно-зеленой глазурью снаружи; h сохр. – 3,4 см, d – 2,9 см.

20.

2005 № 1274

Кв. Е – F – 11 – 12 гл.0,8 – 1,6

Светлая

Ф-т светильника – широкий выступ с переходом в вертик. стенку; на выступе зеленая глазурь; на стенке оранжевый ангоб;

d ≈ 10 см, h сохр. – 2,2 см, шир. выст – 1,7 см.

21.

2005 № 1310

Кв. С – 11 гл.1,2 – 1,6

Светлая

Ф-т ножки цилиндрической с ребром, с зеленой поливой; h сохр. –4,0 см, d – 2,4 см.

22.

2005 № 1311

Кв. С – 11 гл.1,2 – 1,6

Розовая

Ф-т чашечки светильника в виде блюдечка с закраиной у плоского дна, с 2-х сторон густая зеленая глазурь;

h. – 2,2 см, толщ. д. – 1,0 см; d в. ≈ 11,0 см.

23.

2005 № 1330

Кв. G – 13 гл.0,8 – 1,0

Светлая

Ф-т светильника – с 1-й стороны зеленая глазурь, с другой – оранжеватый ангоб; h сохр. –2,5 см, d ≈ 10,0 см.

24.

2005 № 1491

Кв. G – 13 гл.1,8 – 2,0

Светлая

Ф-т светильника – ножка с рельефным выступом, глазурь сильно облупилась; h сохр. –6,5 см, d – 2,5 – 2,1 см.

25.

2005 № 1506

Кв. Е – 11 гл.1,6 – 1,8

Розовая

Светильник (?). Ф-т чашечки – плоскодонной, прямая стенка чуть сужается к округлому краю, внутри ребро;

h. – 6,3 см, d в. ≈ 7,0 см, d д. – 8,0 см, толщ. в. – 0,6 см.

26.

2005 № 1542

Шурф 1, гл. 1,4 – 1,6

Светлая

Ф-т дисковидного края, с 1 стороны жидкая местами облупившаяся светлая глазурь, с другой – желтое матовое покрытие; h сохр. –2,1 см, d ≈ 8,0 см.

2006 г.

27.

2006 № 253

Кв. Е – 8 гл.0,4 – 0,6

Красная

Ф-т подсвечника полу-сферической ф-мы со сквозным отв. внутри, с зеленой поливой; Разм. – 8,0х7,8 см, h. – 3,5 см.

28.

2006 № 285

Кв. Е – 9 гл.0,4 – 0,6

Красная

Фрагмент ножки подсвечника – дисковидное дно с приподнятым бортиком и толстой вертикальной ножкой с подтеком світло-желтой глазури;

h сохр. – 3,8 см, d ножки – 2,7 см; d д. – 6,4 см, толщ. д. – 0,9 см.

29.

2006 № 314а

Кв. Е – 8 гл.0,6 – 08

Красная

Светильник(?) Ф-т биконической формы с обломком приподнятой вертикальной ручки, овальной в сеч. На поверхности следы разглаживания мокрой глиной и жидкой (едва заметной) зеленой глазури (записан как горловина кувшина);

h сохр. – 2,2 см, d – 2,5 см, ручка: l сохр. – 2,1 см, шир. – 1,0 см.

30.

2006 № 340

Кв. F – 12 гл.1,6 – 1,8

Красная

Фрагмент ножки светильника – круглой в сеч. с широким плоским осно-ванием; глазурь неоднородная світло-зеленая;

h сохр. – 5,2 см, d ножки – 3,6 см; d д. –5,8 см, толщ. д. – 0,5 см.

31.

2006 № 424

Кв. Е – 9 гл.0,4 – 0,6

Светлая

Ф-т светильника в виде мелкой чашечки с прямо срезанным вертикальным бортиком; с 2-х сторон неравномерный слой зеленой поливы;

h – 1,8 см, ш в. – 0,3 см, разм. – 2,6х2,4 см.

32.

2006 № 498

Кв. F – 8 гл.0,6 – 0,8

Красная

Ф-т подсвечника в виде цилиндрической ножки с рельефным ребром и полусферической чашечкой; снаружи темно-зеленая полива; h сохр. – 4,8 см, d ножки – 2,7 – 3,3 см.

33.

2006 № 542

Кв. F – 8 гл.0,6 – 0,8

Серая

Светильник(?) Ф-т ножки в виде массивной плоской закраины с пальцевыми защипами и уступом (записан как поддон сосуда); разм. – 5,4х4,4; h сохр. – 2,6 см.

34.

2006 № 551

Кв. Е – 8 гл.0,6 – 0,8

Светлая

Ф-т светильника в виде низкой чашечки с плоским дном с закраиной и округлой стенкой, чуть загнутой внутрь; с зеленой поливой;

h –1,5 см, d ≈ 8,0 см.

35.

2006 № 632

Бровка Кв. F – 8 – 9

Красная

Ф-т ножки подсвечника в виде цилиндра со сквозным отв. и растянутым основанием (= креп-лением ко дну);

h –2,3 см, d – 3,4 – 3,1 см, d отв. – 0,6 см, разм. основ. – 5,3 х 4,3 см.

36.

2006 № 736

Барбакан Помещение № 1

Светлая

Ф-т подсвечника в виде плоскодонной чашечки с низким бортиком; с 2-х стор. темно-зеленая глазурь; h –1,9 см, d в. ≈ 10,0 см, d д. ≈ 8,0 см.

37.

2006 № 1087

Барбакан Помещение № 1

Красная

Ф-т ножки подсвечника в виде цилиндра с вогнутыми сторонами и рельефным пояском; снаружи светлое желтоватое покрытие; h сохр. –4,0 см, d – 3,5 – 2,1 см.

38.

2006 № 1150

Барбакан Помещение № 2

Красная

Ф-т дна светильника в виде плоскодонного блюдечка с низким вертикальным бортиком; внутри ярко-зеленая глазурь; разм. – 6,4х2,7 см; h – 2,3 см,

d д. ≈ 10,0 см.

39.

2006 № 1152

Барбакан Помещение № 2

Светлая

Ф-т подсвечника в виде дна чашечки с полой внутри ножкой (отбита); с 2-х стор. темно-зеленая глазурь;

разм. – 5,5 х 4,8 см; h сохр. – 2,2 см.

40.

2006 № 1246

Барбакан Помещение № 2

Красная

Ф-т подсвечника в виде плоскодонной чашечки с низким бортиком; с 2-х стор. темно-зеленая глазурь; разм. – 3,3х4,0 см; d ≈ 10,0 см, ш в. ≈ 0,6 см.

41.

2006 № 1379

Бровка Кв. Е – 9 – 10

Розовая

Ф-т подсвечника в виде плоскодонной тарелочки с низким вертикальным бортиком; внутри зеленая глазурь; h – 2,0 см; d ≈ 10,0 см, ш в. – 0,7 см.

42.

2006 № 1413

Барбакан Помещение № 2

Красная

Ф-т полой ножки подсвечника конической ф-мы с горизонтальными выступами – поясками; с зеленой глазурью; в 2-х ф-тах; h сохр. –8,7 см, d – 3,3 – 4,6 см.

43.

2006 № 1772

Кв. Е – 7 , зачистка.

Красная

Ф-т ножки подсвечника в виде цилиндра с расширением; с 1 стороны глухое отверстие; местами облупившаяся ярко-зеленая глазурь;

h сохр. – 3,2 см, d – 2,4 - 2,2 см.

44.

2006 № 1906

Кв. Е – 7 , зачистка

Красная

Ф-т подсвечника в виде округло-биконической ножки со сквозным узким отверстием и венчиком цилиндрической формы. Снаружи широкие пояски ярко-зеленой глазури и узкие коричневые по белой грунтовке; h – 4,6; d – 2,9 – 3,6 см; венчик: h – 2,8; d ≈ 4,0 см.

45.

2006 № 1939

Помещение № 2

Фаянс

Ножка подсвечника (?) – в виде полого усеченного конуса с отбитым верхом; верх с синими и голубыми ромбами и цветами сверху; разм. – 3,0х7,0 см; ш.в. – 0,7 см.

46.

2006 № 2006

Помещение № 2

Розовая

Ф-т подсвечника в виде короткого сплошного цилиндра с полым конусом сверху; верх и низ отбиты; с оливково-зеленой поливой;

h сохр. – 6,4 см, d – 2,7х2,0х2,9 см.

47.

2006 № 2009

Помещение № 2

Светлая

Ф-т низкой чашечки подсвечника – плоскодонной с низким широ-ким бортиком с уплощенным краем; по верху украшена косыми углубленными вдавлени-ями. Внутри зеленая глазурь; разм. – 27х4,1 см; h – 1,0 см; d в.≈ 10,0 см. ш.в. – 0,6 см.

48.

2006 № 2163

Помещение № 2

Светлая

Ф-т ножки биконической формы с зеленой поливой; h – 4,4; d – 2,6 – 2,2 см.

49.

2006 № 2218

Помещение № 2

Светлая

Ф-т ножки биконической формы с расширяющейся кверху чашечкой с зеленой поливой; h сохр.– 5,7; d – 3,2 – 1,8 см.

50.

2006 № 2219

Помещение № 2

Красная

Ф-т ножки биконической формы с цилиндрической чашечкой с горизонтальным рифлением, с плоским венчиком, с зеленой поливой; h сохр.– 8,2; d – 4 – 2,6 см.

51.

2006 № 2398

Помещение № 2

Красная

Ножка подсвечника – круглая в сечении с плоским основанием, отбитым; с зеленой поливой; разм. основания – 6,6х5,6; h – 3,9; d – 2,7 см.

52.

2006 № 2465

ПМ

Светлая

Ф- т подсвечника с плоским дном с высоким вертикальным бортиком двойным со скругленным краем; разм. – 5,0х2,7; толщ. – 1,0 см.

2007 г.

53.

2007 № 27

Зачистка у башни Барбакана

Красная

Ф-т верх. части подсвечника в виде цилиндрической полой чашечки с плоским краем и вогнутыми сторонами; переходит в ножку с ребром. Низ отбит. Глазурь жидкая, неоднород-ная, с оливковым оттенком; h сохр.– 6,0; d чаш.– 3,6 см.

54.

2007 № 145

Порт. двор.

ПМ

Светлая?

Ф- т ножки подсвечника в виде цилиндра с горизонтальным выступом в центре. Глазурь неравномерная оливково-коричневая; h сохр.– 4,3; d– 2,5 – 3,0 см.

55.

2007 № 175

Кв. Д – 9 гл.0,2

Серая

Основание подсвечника в виде диска со скошенным ребром; в центре сквозное отверстие и след от ножки; поверхность с черным покрытием; в 2-х фр- тах;

h. – 1,0 см, d ≈ 7,0 см, d отв. – 1,2 – 0,6 см.

56.

2007 № 260

Барбакан, помещение 2

Красная

Ф-т подсвечника(?) в виде усеченного конуса с плоским верхним основанием и отбитым низом; снаружи коричневая глазурь, внутри темно-зеленая;

h сохр.– 2,8; d–3,0 – 4,0 см.

57.

2007 № 333

Барбакан, помещение 2

Красная

Ф-т цилиндрической ножки с плоским дисковидным основанием;

h сохр.– 4,0; d–6,1 – 2,8 см.

58.

2007 № 431

Барбакан, помещение 2

Красная

Ф-т дна подсвечника в виде низкой плоскодонной чашечки с вертикальной стенкой с плоским краем; внутри и по верху снаружи густая зеленая полива;

h– 3,0; d–8,0 см.

Рис. 1. Свічники, Аккерман, розкопки 2005 р.

Рис. 2. Свічники, Аккерман, розкопки 2005 р.

Рис.3. Свічники. Аккерман, Рис. 4. Свічники. Аккерман, розкопки 2007 р.

розкопки 2006 р.

___________________________

1. Кучера М.П. Кераміка // Археологія Української РСР. – Т. ІІІ. – К. 1975. – С. 346 – 352.

2. Oney G. Anadolu selcuklu mimari suslemesi ve el sanatlari. – Ankara, 1988.

3. Масловский А.Н. Керамический комплекс Азака// Историко – археологические исследования в г. Азове и на Нижнем Дону в 2004г. – Вып. 21. – Азов, 2006. – С. 308 – 473.

4. Вarista O. Istanbul Eyupsultan seramikleri // Uluslararasi Dorduncu Turk Kulturu Kongresi. – I Cilt. – Ankara, 1999. – C. 85 – 93, ill. 317 – 326.

5. Bikic V. Gradska keramika Beograda (16 – 17 vek). Beograd, 2003.

6. Гусач И.Р. Археологические исследования на территории турецкой крепости Азак // Историко – археологические исследования в г. Азове и на Нижнем Дону в 2004г. – Вып.21. – Азов, 2006. – С. 127 – 141.

7. Кравченко А.А. Средневековый Белгород на Днестре (XIII – XIV в.). – К., 1986.

8. Сергєєва М. Керамічні світильники та свічники XVII – XVIII ст. Київського Подолу // Дослідження археологічних пам‘яток доби українського козацтва. – Вип. 3. – К., 1994. – С. 51 – 54.

9. Грушевский А.С. Города Великого княжества Литовского в XIV – XVI вв. Старина и борьба за старину. – К., 1918.

10. Костомаров Н.И. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях // Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. – Т. 19. – Кн. 8. – СПб., 1906.

Світлана Біляєва (Київ), старший науковий співробітник

відділу давньоруської та середньовічної археології

Інституту археології НАНУ, кандидат історичних наук,

Юрій Болтрик (Київ), старший науковий співробітник

відділу археології раннього залізного віку

Інституту археології НАНУ, кандидат історичних наук

Роман Гуцуляк (Київ), заступник директора ДНТЦ

„КОНРЕСТ”, кандидат хімічних наук

Алла Мартинюк-Медвецька (Львів), старший викладач

кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів

Національного університету “Львівська політехніка”

Костянтин Присяжний (Львів), доцент кафедри реставрації

та реконструкції архітектурних комплексів

Національного університету „Львівська політехніка”

Нові дані щодо архітектурно-будівельної структури турецької

лазні у нижньому дворі Аккерманської фортеці

У Нижньому (чи Портовому) дворі Аккерманської фортеці під скелею, на якій зведено північну стіну Громадянського двору, міститься турецька лазня. Будівлю лазні згадує Е.Челебі (1, с. 36), який перебував в Аккермані у 1657 р. Проте й досі остаточно не з‘ясовано, чи саме цю лазню він бачив. Про лазню у Нижньому дворі є згадки у деяких документах османських архівів (2, с.11). Приміром, в едикті 1576 р. йдеться про існування лише однієї лазні у Нижньому дворі фортеці, яку побудовано за часів султана Селіма, проте не відомо, якого саме — Селіма I (1512 – 1520) чи Селіма II (1566 – 1574). Як турецьку лазню ідентифікував залишки споруди І. Б. Клейман у процесі досліджень терену фортеці. Саме як лазню визначив залишки цієї споруди у 1998 р., під час огляду фортеці, турецький професор Б. Ерсой. Археологічні дослідження лазні були розпочаті у 1999 р. Міжнародною Південною Середньовічною експедицією Інституту археології НАН України (керівник С.О. Біляєва) та Турецького історичного товариства (керівник Б. Ерсой) і тривали до 2002 р. У 2004 – 2006 роках дослідження продовжені за проектом Турецької Асоціації зі співробітництва та розвитку Кабінету Міністрів Туреччини, а з 2005 р. — за проектом Фонду Макс Ван Бергена зі Швейцарії, з 2006 р. до них долучений проект Британського Інституту в Анкарі Британської Академії наук. В результаті досліджень встановлено планування лазні, визначено призначення відкритих приміщень, виявлено особливості архітектурно-будівельних конструкцій, знайдено велику кількість артефактів, зокрема монету Баязіда II кінця ХV ст. Все це дало підстави датувати споруду часом не раніше кінця XV ст. або початком XVI ст., що співпадає з кінцем правління Баязіда II та правлінням Селіма І. Результати досліджень надруковані у багатьох працях (3, с. 28 – 30; 4, с. 65 – 66 та ін.). До 2006 р. збережені конструкції хамаму були захищені від руйнівної дії води шляхом влаштування організованого водовідведення зі скелі та стін і подвір’я Аккерманської фортеці, виконано консервацію вцілілих фрагментів конструкцій, в тому числі і влаштовано підпорні контрфорси.

У 2006 – 2007 роках на турецькій лазні проводились лише спеціальні обстеження з використанням неруйнівних методів, в тому числі архітектурно-археологічні обміри та архітектурні дослідження приземної частини хамаму. У процесі вивчення забудови Нижнього двору Аккерманської фортеці засобами неруйнуючої археології (петрографічні аналізи зразків будівельних матеріалів, додаткові візуальні обстеження будівельних конструкцій) були виявлені нові деталі архітектурно-будівельної структури турецької лазні. Вони підтвердили і розвинули запропоновану кілька років потому модель конструкції даху лазні (5, с. 277 – 285). Завдяки виявленим слідам від пазухи (шелиги) куполу у так званому технічному приміщенні лазні отримані докази щодо наявності купола над ним, моделювання якого здійснювалося раніше на підставі планіграфії знахідок віконного скла, що, зазвичай, вмонтовувалось у куполи (6). Необхідно відзначити також, що для виведення куполів лазні використані традиційні для лазень XV ст. матеріали, зокрема червона плінфа. Це стосується й інтер’єру гарячого приміщення (кальдаріум). Доволі близька до Аккерманської за багатьма ознаками лазня Ізмаїл Бея в Ізніку. Мийка Аккерманської лазні, як і у лазнях Ісмаїл Бея та Мюрада II (7,С.136), містилась впритул до південної стіни кальдаріуму і прикрашалась аналогічною мармуровою накладкою (Рис. 1).

Рис. 1. Турецька лазня. Загальний вигляд

Тиньк на стінах найкраще збереженої камери лазні складається з декількох нашарувань, що свідчить про багаторазові ремонтні поновлення і значний час використання приміщення. Зразок цього тиньку з південної стіни було взято на петрографічний аналіз (зразок 19), який був проведений у лабораторії ДНТЦ „Конрест”. Як свідчать результати аналізу, він значно різниться від інших зразків будівельних розчинів з фортеці і є „вапняно-цем’янковим розчином бурувато-рожевого кольору, середньої міцності”. Розчин має досить високу міцність та гідравлічні властивості, тобто є стійким до вологих умов. В якості наповнювача використано цем’янкове борошно з плінфи (8, с.4). Це свідчить про цільове приготування та застосування розчину спеціально для лазні, у приміщеннях якої завжди волого. Це є характерною ознакою турецьких лазень кінця XV ст. Плінфа зі стіни кальдаріуму відрізняється домішками грудочок каолінової глини та більш високою температурою випалу (8, c.15).

Турецька лазня портового двору Аккерманської фортеці збереглась у вигляді руїни; лише частина одного приміщення в осях 3 – 4 збережена майже на всю висоту з фрагментом купола завдяки примиканню до скелі (Рис. 2).

Планування лазні простежується в рівні підлоги, що говорить про те, що лазня була одинарною. Тобто вона працювала або у позмінному режимі, або обслуговувала лише військовий, чоловічий контингент. Будівля виконана одночасово, крім пізнішої добудови в осях 1-2 – D-E, але має сліди численних ремонтів. На північному сході, в осях А-В, на осі 6 містилась камера опалення, позначена скупченням вугілля та котельного шлаку. Звідси димові гази перетікали ґравітаційно під підлогою приміщень лазні, поступово охолоджуючись до вхідної частини. Тут також в казанах підігрівалась вода, звідки розподілялась самопливом. Поруч містилась цистерна, на збереженій частині якої простежується надзвичайно міцне гідроізоляційне тинькування. Дно цистерни викладене плінфою товщиною 4,0 cм. Поверх плінфи зафіксовані нашарування поновлюваної цем’яночної обмазки – 6 шарів по 1,5 – 2,0 см. Розчин твердий, наповнювач – кварцевий пісок, зерна < 2 мм; кераміка, зерна 0,2-1,6 мм. Гранули вапна від 0,4 мм до 0,6 мм. На цем’яночному розчині покладено близько 3-х шарів світло-сірого розчину пилюватої структури із зернами заповнювача чорного кольору < 0,3 мм, гранулами в’яжучого (вапна) < 0,3 мм. Кожен з шарів кількаразово пофарбований фарбою вохристого кольору, остання — поверх вохристої — рожевою фарбою.

Камера між осями 3–4 найбільш збережена. Будована з місцевого каменю – черепашника на твердому зернистому розчині з галькою до 6 – 8 мм, перекрита частково збереженим безрозпірним куполом на тромпах, кладеним без опалубки з напуском плінфи товщиною 40 мм, з поступовим нахилом рядів досередини. Під п’ятами тромпів стіна відступає, можливо, для обкладки панелей мармуровими плитами. Над панелями є тришарова вимазка червоним цем’яночним розчином. На вигладженому червоному тиньку на арці тромпу зберігся залишок пастозної білої фаші, по всій поверхні сліди повторюваних набілів, один з останніх з підсиненням. Посередині стіни — (вісь А) гостролука ніша з вертикальним каналом. Подібний круглий канал є в куті (осі 3/В). В стінах є горизонтальні отвори з відбитком кругляків, вірогідно, від риштовки. На осі В є проріз, закладений плінфою з керамічною трубкою внизу для відтоку води.

Канали гіпокаусту перекриті кам’яними плитами 12–15 см. На цем’яночній обмазці зафіксовано міцний чорний горілий шар 0,1-0,3 см, покритий глиняною ізоляцією 0,7-1,5 см завтовшки, поверх якого покладено поцем’яночні розчини, як підготовка під підлогу з плінфи.

В процесі архітектурно-археологічного дослідження у 2007 р. було також уточнено габарити туалетного приміщення. За рядом викладених з каменю та двічі вимазаних червоним цем’яночним розчином стульчаків проходить канал, призначений для змиву нечистот. Каналізація з-під приміщень виходить навскіс в північному напрямку у бік відстійного колодязя, який влаштовано за межами споруди хамаму. Її функціональна спроможність збереглася і досі, що було відстежено під час зливи у процесі археологічних досліджень.

Як свідчать останні дослідження, інтер‘єри цієї будівлі за час експлуатації зазнали потрійного ремонту. Комплексний аналіз будівельних залишків хамаму вказує на тривале використання споруди за прямим призначенням.

__________________

1. Челеби Э. Земли Молдавии и Украины. М., 1961. — С. 33 – 37.

2. Finkel C., Ostapchuk V., Bilyayeva S., Mathieu J. Historical – archaeological investigations in Akkerman fortress, Ukraone, 2006// Anatolian Archaeology, volume 12, 2006. — C. 9 – 12.

3. Біляєва С., Ерсой Б.. Дослідження Карантинного двору Білгород – Дністровської фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — К., 2002. — Вип. 11. — С. 28 – 30.

4. Біляєва С., Ерсой Б., Фіалко О. Дослідження Міжнародної українсько-турецької експедиції у 2004 р. // Археологічні відкриття в Україні 2003 – 2004 рр. — К., 2005. — С. 65 – 66.

5. Біляєва С., Фіалко О., Карашевич І. Віконниці в — Системі архітектурних реконструкцій (османська лазня Аккерманської фортеці) // Нові дослідження пам‘яток козацької доби в Україні. — К., 2006. — Вип. 15. — С. 277 – 285.

6. H. Urer Izmir hamamlari. — Аnkara, 2002.

7. Bulut Lale, Aydogan Demir, Rahmi H. Unal. Toplumsal Dayanisma // Erken Osmanli sanati. Beyliklerin mirasi. — Izmir, 2000. — P.127 – 145.

8. Пам’ятка архітектури та містобудування. Аккерманська фортеця в м. Білгород-Дністровську Одеської обл. Дослідження будівельних матеріалів. — К., 2008 (Рукопис).

Ігор Головко (Пирятин), науковий співробітник ДП „НДЦ

„Охоронна археологічна служба України” ІА НАН України

Марина Руднєва (Київ), магістр географічного

факультету КНУ ім. Тараса Шевченка

Тюркські мотиви в козацькій військовій символіці

В сучасній вітчизняній вексилографії, що почасти спирається на радянську історіографічну традицію, побутує думка про те, що процес творення української національної символіки розпочався у Київській Русі, продовжився за Данила Галицького та його наступників у Галичині, а згодом – в умовах відсутності власної держави – зазнав впливу західноєвропейської, потім — російської імперської геральдичної школи, що знайшло своє відображення і в козацькій, зокрема військовій, семантиці. Пояснюється це певними ідеологічними кальками, що накладалися, і накладаються, на досить обмежену групу існуючих джерел: скупих писемних свідчень та нечисленних козацьких хоругв із зібрань ДІМ (Україна) [1, 20 – 25], Ермітажу (Росія) [17, 34 – 47], Військового музею в Стокгольмі (Швеція) [13, 85 – 87] тощо.

Археологічні відкриття, здійснені на території формування українського козацтва в останні десятиліття, не тільки спростовують подібну еволюцію, а й дають певні підстави для залучення в реконструктивній схемі виникнення козацької символіки тюркських етнографічних паралелей. Дослідження Супруненка О. Б., Приймака В. В., Мироненка К. М. (Полтава) [24, 2 – 82], Єльнікова М. В. (Запоріжжя) [11, 42 – 53], Бокій Н. М., Козир І. А. (Кіровоград) [3, 23 – 34], Кравченко Е. Є. (Донецьк) [15, 30 – 36; 33, 308 – 313] і ін. проведені останнім часом на пам’ятках монгольського та післямонгольського етапів історичного розвитку регіону, що передували пам’яткам козацької епохи, схиляють шальки терезів в дискусії про походження українського козацтва на бік прийняття його етнічної концепції.

Участь потужного тюркського елементу, до того ж, не суперечить жодній з її генеалогічних гіпотез: „хазарській”; „чорно-клобуцькій”; „черкаській”, що пов’язує появу козаків з переселенням у Подніпров’я черкесів або черкасів – гілки чорних клобуків, які заселяли Тмутаракань, а згодом мігрували з Передкавказзя до Дніпра; а також „татарській”, що виводить козацтво з татарських колоній, утворених на Київщині за Володимира Ольгердовича та Вітовта [32, 111].

До цілковитого нівелювання цих відмінностей схиляється і професор О. О. Шенніков, висунувши тезу про етнічну тотожність золотоординських татар чи нугаїв та кипчаків [30, 54 – 65; 27, 36 – 37], в середовищі яких можна простежити і ряд інших, генетично пов’язаних з ними груп: печенігів, торків, болгар тощо [11, 42].

Про асиміляцію монголів половцями писав в історико-географічній енциклопедії „Шляхи поглядів на володіння міст” і арабський вчений Аль-Омарі (1301 – 1349): „Кипчаки стали їх [монголів] підданими. Потім вони змішалися і поріднилися з ними, і земля отримала перемогу над природними та расовими якостями їх, і всі вони стали зовсім як кипчаки...” [26, 235].

Інші теорії генезису козацтва: ”болоховська”, побудована на факті прийняття окремими руськими автономними громадами протекторату Орди; „утікацька” (класова); „угодницька”, скоріше, доповнюють попередню, розкриваючи певні її аспекти, ніж заперечують [32, 111].

Цілком прийнятною для нас є і т. з. бродницька версія: етимологія самого терміна „бродник” жодного етновизначального навантаження, як прийнято вважати, не несе, – тут, скоріше, ми маємо справу з давньоруським відповідником сучасного поняття „номад”, який вказує лише на спосіб життя і господарювання – бродіння (кочування) предків низового козацтва, і не зовсім коректним його тлумаченням [29, 85 – 86].

Безплідними, необґрунтованими і відверто популістськими є спроби простежити шлях становлення козацької векселографічної традиції, орієнтуючись на її ніби-то давньоруське коріння.

Протиставлення тюркського та українського козакування: розбійників-кайсаків та поборників віри і захисників Вітчизни – козаків-християн, часто вживане в історичній літературі [32, 110 – 111], не має під собою ніяких підстав. Це речі однакової генетичної природи.

Пращури золотоординських татар могли вже в V – VI cт. бути серед вірних Православних Церков Зихії та Аланії.

В середині ХІ ст. виникла Юр’ївська (центром її став давньоруський Гюргів, сучасна Біла Церква) православна єпархія, що включала в себе території по р. Росі і далі – на південь, тобто, землі конфедератів Русі, чорних клобуків. В ХІІ ст. кафедра була перенесена до Канєва. Канівський єпископ окрім того виконував ще й функції митрополичого вікарія, що вже саме по собі говорить про його особливий статус.

В 1261 р. за бажанням хана Берке в столиці Орди митрополитом Кирилом ІІ було утворено особливу Сарайську (Сарську) єпархію, яка натомість мала опікуватися не тільки чималим православним населенням західних земель держави, але й самою столицею.

Запроваджений ханом Узбеком на початку ХІV cт. іслам, вочевидь, був прийнятий лише частиною татар-кипчаків, православні ж, спираючись на засади монгольської віротерпимості, записані в „Яссі”, продовжували, як і поборники язичництва, дотримуватися власної релігії. Більше того, православ’я знайшло своїх прихильників і серед нащадків Темучина: святий преподобний Петро Золотоординський – внук Батия.

Ослаблення Орди та поступова інкорпорація її західних територій Литвою спричинили ще більшу християнізацію татар, що проживали на цій території. Перехід на службу до литовського суверена ряду татарських мурз супроводжувався й їх хрещенням, – зрозуміло, що і піддані їх теж мусили нести тягар неофітства.

Хрестоматійним прикладом подібних навернень є хрещення в Києві мурзи Лексака (… після 1387 р.), відомого більше як литовський князь Олександр Глинський [2, 174].

Відторгнуті від Орди землі швидко потрапляли під сильну руку митрополитів Київських, що вже починаючи з затвердженого на цій посаді в 1375 р. болгарина Кипріана – людини невтомної енергії та дипломатичного хисту, майстра компромісів та політичних комбінацій [32, 102], ведуть безкомпромісну боротьбу за утвердження єдиної віри і дбають про її зміцнення.

Впровадження ж державної, руської мови на приєднаних землях поряд з використанням її під час релігійної служби неминуче вело до асиміляції з переважаючими в князівстві слов’янами, зміни укладу, кухні, одягу і т. д.

Нема зовсім нічого дивного в тому, що генеалогічно пов’язане з кримськими татарами і ногайцями українське козацтво з часом перетвориться на їх непримиренних ворогів. В середньовіччі етнічне походження рідко бралося до уваги. Домінантою в суспільно-політичних відносинах того часу виступала віра.

До ХV cт. в Європі ще не було знамен окремих військових частин – полків чи сотень. Вони з’явилися дещо пізніше [19, 102]. Формування цих особливих клейнод на Русі та в Орді, на території якої проживала більша частина кипчаків, мало проходити паралельно.

Основою для їх створення мали стати стяги окремих тактичних одиниць (загонів конкретних феодалів). Змістовне навантаження в останніх, окрім кольору, часто несли зображені на них родові знаки (тамги) і навершя, що інколи повторювали їх форму.

Єдине відоме давньоруське навершя цього часу, викуване з заліза у формі родової ідеограми Рюриковичів, походить з-під м. Нальчик [20, 242 – 243]. Б. О. Рибаков інтерпретує його як знак Мстислава Володимировича [20, 242 – 243].

Гострий стрижень навершя вбивався в древко стягу, який отримував таким чином завершення у вигляді певного різновиду „тризуба”.

Навершя на знаменах половців в давньоруській книжковій мініатюрі частіше зображувалися у вигляді „кози” – півмісяця, націленого рогами догори [19, 102] – давнього символу тюркської богині – захисниці Умай (Рис. 3. 6).

Та й поняття про символіку кольору у русичів – носіїв візантійської традиції, і степовиків були дещо різними і, що ймовірно, зовсім не відповідали правилам її використання в геральдиці Західної Європи. Важко, наприклад, пояснити прихильність останніх до жовто-блакитної гамми кольорів, керуючись тільки ними.

На стадії державотворення етнос намагається вкласти в знакову систему всю суму уявлень про природу і суспільство, реальні практичні знання про зовнішній світ, сукупність поглядів на космічний та соціальний порядок.

Тюрко-татари, як і інші кочові та напівкочові народи, здавна ототожнювали житло і небо, під яким проводили все своє життя, уявляючи останнє у вигляді шатра чи кибитки [28, 76]. При цьому Чумацький шлях міг розглядатися як „шов”, а зірки – як отвори для світла. Центром неба вважалася Полярна зірка, що, як кілок, підтримує небесний шатер [34, 61]. Верхня зона світу – місцеперебування богів – мислилась не інакше як золотосяйною, сонячною [21, 22].

Виражений через символізм жовтої (золотої) та синьої (блакитної) барв, тюркський мотив сьогодні міг би звучати, вочевидь, як і багато років тому, так: „Це Наш Дім, з Нами Бог!” (Рис. 1).

Довговічність побутування архетипного космологічного тюркського міфу серед населення українських земель, що входили до ареалу формування українського козацтва, у авторів сумнівів не викликає.

В 2004 р. під час етнографічної розвідки в Семенівському районі Полтавської області його було записано зі слів старожил сіл Василівка та Чаплинці – населених пунктів, що виникли на території здавна облюбованих кочовиками.

В ХІV ст. тут, на західній околиці Орди, як і в цілому в державі, колись створеній Батиєм тривав будівельний бум [11, 44]. Так, „поросшее лесом и заваленное кирпичём укрепление, называемое Мечеть”, біля села Веселий Поділ (зараз це околиця райцентру), – з поясненням: „Недавно стояла там круглая высокая башня”, – було описане вже в середині ХІХ ст. Т. Г. Шевченком, який перебував у складі експедиції Археографічної комісії, що працювала на Полтавщині [23, 90 – 96]. Залишки іншої мечеті, розташованої між селами в ур. Василівська Гора, можна віднайти й сьогодні.

Рис. 1.

Костяна (Ятло) Н. Я з с. Василівки, Брачун М. І., Кожевнік М. Г., Байбуза Г. І. з с. Чаплинці розповіли відомий з дитинства сюжет: „Небо, де мешкають боги, мовляв, насправді – золоте, блакитною (чи синьою) є юрта, розкинута під ним. Час від часу вітри, що віють над нею тріпотять, шматком розірваної тканини на її куполі. Сонце та повний місяць з’являються саме завдяки їм, – це повністю відкрита дірка в юрті. Різні фази місяця розцінюються, як міра їх сили та активності. А безмісячні ночі – як затишок, відсутність вітру на небі”.

Кращого рішення для задачі створення як державної символіки, так і символіки окремих військових підрозділів годі було і шукати. Воно, рівною мірою, підходило і для православних, і для правовірних.

В книзі П. Люкс-Вурма „Знамена ісламу” наведено малюнок прапора Казанського ханства XV ст. [36, 50]. Це синє полотнище з двома косицями (Рис. 1. 1). Синій колір стяга подається як традиційний для тюрків та держав – спадкоємців монгольської імперії [28, 90].

Космологічну ідею Неба – Дому в державній символіці казанські татари використовували і пізніше [8, 77].

В січні 1918 р. ІІ з’їздом мусульман Внутрішньої Росії та Сибіру в Уфі, на території Казанської та Уфимської губерній, було проголошено утворення Урал-Ідель-Штату („Ідель” чи „ Ітиль” – тюркська назва Волги).

Було сформовано навіть уряд держав – „Міллі Ідаре”. Утворення проіснувало не довго – в квітні 1918 р., після укладення Брестського миру, Урал-Ідель-Штат було ліквідовано силами військ Червоної армії.

Прапор Урал-Ідель-Штату (Рис. 1. 2) являв собою блакитне полотнище з золотою емблемою в кантоні [5, 98].

В 1992 р. ця ж парадигма була використана при створенні Державної символіки ще одним народом кипчацької групи – казахами.

Центральним елементом герба Республіки Казахстан є шанирак – кругове навершя купола юрти. Шанирак – символ сімейного благополуччя, миру та спокою. Тундик – зенітний отвір юрти – нагадує про яскраве сонце на фоні блакитного мирного неба. Купольні жердини – уик, рівномірно розходяться від центру по блакитному тлу герба і нагадують сонячне проміння, джерело тепла та життя. Хрестоподібні трійні кальдеруші шанирака символізують єдність трьох жузів, що забезпечують його міцність (Рис. 1. 3).

Прапор, як і герб, виконаний в тій же кольоровій гаммі: золото – алегорія світлого майбутнього; блакить – мирне небо.

Легенда ця якнайкраще відображала і давній зміст, що несла назва основної військової одиниці Запорозького Коша. Архаїчне половецьке поняття „курінь” і в ХVI ст., і в ХVIІІ ст. не змінювало своєї етимології. Для низового козацтва, поділеного на земляцтва, воно незмінно асоціювалось з домівкою та родиною [2, 112].

Годилася вона і для створення символіки полків та сотень, сформованих за територіальним принципом на українських землях після відомих подій 1648 р. (Рис. 1. 4 – 7).

Можливо, це пояснює традиційну відданість цій гаммі кольорів Лівобережних полків, більшість з яких включила в себе частину земель Дикого поля.

Писемно таку прихильність підтверджують дані з листів полтавського та лубенського полковників (середина ХVІІІ cт.) до гетьмана про те, що „на прапори полкові і сотенні було закуплено саме блакитного та жовтого „лудану” [12, 153 – 156].

Один з них – прапор Сенчанської сотні Лубенського полку ХVІІІ ст. – був знайдений в архіві церкви с. Сенчанські Скоробагатьки Лохвицького повіту Полтавської губернії в середині ХІХ ст. священиком Пантелеймоном Данилевським, який передав його до церковно-археологічного музею при Київській духовній академії [1, 25]. Сьогодні він знаходиться в архіві Павла Платоновича Потоцького (ДІМ України, фонд Потоцького, ф .6, опис. І, ф. зб. 2 , спр. 24).

Виготовлений він на світло-блакитному шовку у формі продовгуватого прямокутника. Шовк, можливо, французького походження з квітковим орнаментом. У золотистому картуші на блакитному тлі зображена постать козака з рушницею на лівому плечі та з шаблею в піхвах з лівого боку. Навколо картуша – військові арматури. На звороті на блакитному тлі – герб сотні, картуш, в центрі якого рука, що тримає золотий хрест. Картуш тримають, очевидно, два янголи, від яких видно з обох боків руку і крило. Янголи осіняють герб пальмовими гілками, внизу видно дві босі ноги. Під сотенним гербом напис:

Господь Ісус за люди страдаше

Въ сохранстве тайны спасеніе наше.

Блюди опасно како преступати,

Егда кто имать службу совершати.

Прапори, витримані в цих кольорах, згадує в описі колекції запорозьких клейнодів Ермітажу М. О. Макаренко [17, 34 – 47]. Є вони і серед хоругв Київського та Чернігівського полків, захоплених в 1651 р. в Києві князем Я. Радзивіллом, що знаходяться в Державній колекції трофеїв Військового музею в Стокгольмі [13, 85 – 87].

Поєднання червоного (пурпурового) та білого (срібного) кольорів, як і символи – півмісяць, лук та стріла, – у язичників-тюрків мали символізувати присутність богині-матері – Умай [28, 66].

Вважалось, що Умай регулює народження дітей, охороняє їх душі, жінок та домашнє вогнище [28, 67]. Використання ж символіки Умай одночасно з символом Тенгрі – сонцем, як думається, мало забезпечити воїнам захист самих богів.

Цей мотив, вочевидь, слід вбачати вже в композиціях знамен трьох хоругв Подільської землі, що взяли участь у Грюнвальдській битві на боці литовсько-польської коаліції.

Від польського історика ХV ст. Яна Длугоша ми дізнаємося, що: „кожне з них мало сонячну личину на червоному полі” [9, 30]. Очевидно, що цілих три хоругви (сімнадцята, вісімнадцята та дев’ятнадцята, за Я. Длугошем) репрезентували Поділля не „через багаточисельність її населення” [9, 30], а через особливості її територіального поділу до Синьоводської битви 1362 р., після якої три татарські улуси – володіння „отчичів та дєдичів Подольської землі” [7, 426]: ханів Димитрія, Кутлубуха і Хаджибея, перейшли в управління до литовських князів.

Фактів же збереження символіки областей, що знаходились під опікою того чи іншого впливового роду, і навіть включення її до власних гербів, маємо чимало. Так, ті ж князі Сибірські, нащадки Кучума, мають на своєму гербі сибірське знамено – два соболя тримають на ньому лук з перехрещеними стрілами [16, 332].

Проте, розглядаючи козацькі знамена ХVII – ХVIIІ ст., що виконані в цій же гамі та мають схожу знакову систему [13, 85 – 87], слід пам’ятати про зміну семантики кольору на них.

Збережено тут лише головну мнемонічну ідею – ідею захисту, покровительства. Щоправда, покровом своїм захистити православне козацьке воїнство мала вже не язичницька Умай, а Пресвята Богородиця, Діва Марія. „Спаси і сохрани нас, Пресвятая Богородиця!” – девіз цих стягів (Рис. 2. 1 – 6).

Чи не це було причиною такого надзвичайного шанування українським козацтвом православного свята Покрови, встановленого на честь богоявлення Діви Марії у Влахернському храмі і чудесного спасіння константинопольців від ворогів у Х ст.?

Поєднання синьої (блакитної), жовтої (золотої), білої (срібної) та червоної (пурпурової) барв, використання атрибутів Умай та Тенгрі на знаменах нащадками Тюркського каганату мало за мету заручитися підтримкою обох. Православне воїнство могло сприймати його як молитву: „Господи Ісусе Христе, Царю Небесний, молитв ради Твоєї Пречистої Матері і всіх святих, спаси і сохрани нас!”.

Завдяки публікації Я. Ісаєвича [13, 85 – 87] ми маємо можливість говорити і про використання в ранній козацькій вексилографії атрибутики ще одного верховного божества тюркського язичницького пантеону – Ерлика, опори Дерева Життя, володаря нижньої зони світу, хранителя душ померлих пращурів [10, 66; 28, 81].

Рис. 2.

Його символ – зірка, колір – чорний [28, 82].

Атрибути його зустрічаються лише на двох із опублікованих Я. Ісаєвичем [13, 85 – 87] козацьких знаменах (Рис. 3. 3; 3. 4). На жодному з них вони не являються домінантними, і на обох зустрічаються в поєднанні з символікою та кольорами Умай і Тенгрі.

На одному зі знамен маємо зображення чорної восьмипроменевої зірки та чорного півмісяця (Рис. 3. 3), на іншому – чорного прямокутника, вписаного в білий, на червоному тлі (Рис. 3. 4). Вочевидь, подані в такому поєднанні, вони мали символізувати наміри зберігати і захищати дідівські заповіти, звичаї та вольності.

Представлене на цих пам’ятках різнобарв’я (зелений колір православними козацькими геральдистами, напевно, свідомо ігнорувався; в часи формування символіки козацьких військових підрозділів він уже мав уставлену на Сході семантику: був символом ісламу) мало нагадувати космогонічний міф про Дерево Життя, що уособлювало зв’язок світів і поколінь у всіх народів.

Натяк на відомий всім сюжет – квіти червоного та жовтого кольорів, що прикрашають блакитну кайму одного з цих прапорів (Рис. 3. 3).

Одна з козацьких хоругв шведського Військового музею передає ідею ще відвертіше, не використовуючи при цьому чорної фарби (Рис. 3. 2).

Весь центр її трикутного полотнища із червоної китайки займає картуш жовтого кольору в синьому, декорованому квітами, обрамленні, в центрі якої знаходиться стилізоване зображення Дерева Життя (Рис. 3. 1), виконане червоною та синьою фарбами [13, 86].

Іконографія цього зображення, в цілому, відповідає особливостям передачі мотиву в ужитково-декоративному українському мистецтві ХVI – XVIII, і, навіть, ХХ ст. Його можна зустріти і в народній вишивці, й на керамічних кахлях цього часу, знайдених в Полтаві, Києві, Чернігові, Батурині тощо [4, 439 – 448; 25, 65]. Відоме воно і кримським татарам [22, 45 – 59].

Мотив світового порядку, об’єднання трьох зон космічної осі можна побачити і в будові самих прапорів (Рис. 3. 7).

Рис. 3.

Етимологія його архаїчного руського синоніма – „стяг” – вже свідчить про зв’язок з довгою прямою жердиною. До того ж ця назва поширювалася і на знамено в цілому, і окремо – на його древко.

Нагорі його, як вже згадувалося, кріпилося навершя, нижче – „стягова чілка” (як називали бунчук). Ще нижче знаходилося полотнище.

Низ древка мав спеціальний отвір – „вток” для зручності встановлення його прямо в землю.

Але всі ці частини стяг мав лише в повному своєму складі. Фактично кожна з них, окрім древка, могла бути відсутня. Бунчук (Рис. 3. 5; 3. 6) без полотнища (хоругви) широко використовувався на Сході, а в давньоруських стягів, як правило, була відсутня саме „чолка”. Не завжди було навершя, хоч воно виконувало дуже важливу функцію [19, 103].

У тюрків Вісь Світу асоціювалась з конкретними стовпами, які підтримували житло, або окремими кілками, що називалися „Світовим Стовпом” [10, 29]. Алтайськими татарами центральна підпірка шатра ототожнювалася з Небесним Стовпом [35, 79]. У сойотів він виступає над поверхнею юрти. Його вершина прикрашена синіми, білими і жовтими клаптиками матерії, що представляють різні сектори неба. Нижня частина, глибоко вбита в землю, символізує нижній світ [34, 61].

Козацька військова символіка донесла до нас давні тюркські міфологічні мотиви не лише в символіці кольору та форми. Вона зберегла і давні сакральні символи тюркських божеств різних рівнів Всесвіту.

Найпопулярнішими геральдичними елементами на найдавніших, з відомих, козацьких військових хоругвах ХVII ст. [13, 85 – 87; 14, 52 – 58] є солярний символ Тенгрі – сонце чи хрест, півмісяць – символ Умай та зірка Ерлика (Рис. 1. 6; 2. 1 – 6; 3. 2 – 3). Щоправда, тут вони, хоч і продовжують подаватися разом, набувають нового звучання.

Хрест, розташований над перевернутим півмісяцем та зіркою, символізує перемогу християнства над язичництвом та магометанством [16, 333].

Рання руська вексилографія такої композиції не знає.

А от для ілюстрації значимих віх у житті тюркського населення українських степів ця семіотика підходить якнайкраще: Дешт – і – Кипчак (язичництво, християнство), Улус – Джучі – Золота Орда (язичництво, іслам, християнство), Велике князівство Литовське (християнство).

Поява на козацьких знаменах литовської „погоні” білого польського чи двохголового російського (візантійського) орлів, складних композицій із зображенням складних молитовних сцен, святих, кораблів, гербів земель і ін., вочевидь, на первинний зміст військової символіки козацтва сильного впливу не мала.

Символіка ця відображала тюркське розуміння світового та соціального порядку. Вона була алегорією на все козацьке військо. А окремі її частини, знані нами як певні клейноди (коштовності), – алегорією на цілком конкретних осіб із числа старшини.

Історик-князь С. Мишецький, котрий перебував на Січі з 1736 по 1740 рр., знаком кошового отамана вважає палицю, „в котрій кошового вся честь полягає” [18, 35 – 37].

Хоругва дарувалася всьому війську, але носив її хорунжий.

За бунчук відповідав бунчужний або бунчуковий товариш, який мав тримати його під час походу над головою кошового отамана, щоб подавати козакам знак у бою, – куди веде їх їхній ватажок [31, 170 – 171].

Розумів це, напевно, і польський король Стефан Баторій, коли в 1576 р. пропонував низовому козацтву перейти під покровительство польської корони: „Видя у козаков мужество великое и з татари на бранех, постави им гетмана и присла им корогов, бунчук и булаву и на печати герб рицер з самопалом и на головы колпак перекриленній, армат и всяких воєнних припасов” [6, 21].

Набір обраних королем подарунків був ретельно продуманий. В сумі вони трактувалися як гарантія непорушності устоїв, звичаїв і вольностей (символом того був бунчук), захист з боку держави (червона хоругва з білим орлом). Проте на практиці підміна освячених традицією інституцій на польські (чи будь-які інші) вела лише до ломки військово-демократичного устрою козацтва – до відмирання паростків його власної державності.

à à à

Залучення тюркських етнографічних паралелей при вивченні історії українського козацтва сьогодні дає можливість не тільки виявити коріння козацької вексилографії, окреслити напрями її розвитку, відкинувши західноєвропейський геральдичний інструментарій, що неспроможний цього зробити, але ще й ставить перед дослідником козаччини ряд нових проблем.

Серед них: вивчення відмінностей світогляду, ментальності, укладу козацтва станового і низового; пояснення феномену характерництва (пошук його витоків в шаманських практиках давніх тюрків); дослідження шляхів навернення жителів степових районів України ХІV – ХV ст. в православ’я тощо.

_________________

1. Альбом достопримечательностей церковно-археологического музея при императорской Киевской духовной академии. – К., 1915. – Вып. ІV – V. – 154 c.

2. Білоусько О. А., Супруненко О. Б., Мироненко К. М. Середньовічна історія Полтавщини (V – І половина XVI століття). – Полтава: Оріяна, 2004. – 200 с.

3. Бокій Н., Козир І. Комплекс золотоординського часу біля с. Торговиця на Кіровоградщині (попередня публікація) // Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XІV сторіччя. – К, 2003. – С. 23 – 34.

4. Виногродская Л. Орнаментальные мотивы на украинских рельефных изразцах XVII – XVIII веков // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наукових статей. – Вип. 16. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 439 – 448.

5. Гаяз Исхаки. Идель – Урал. – Набережные Челны, 1993. – 101 с.

6. Грабянка Г. Летопись. – К., 1854. – С. 21.

7. Градун. Е., Черняков І. Володіння татарських ханів на заході степів Причорномор’я перед Синєводською битвою 1362 р. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наукових статей. – Вип. 16. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 424 – 431.

8. Давлетшин Г. М. Волжская Булгария: духовная культура. Казань, 1990. – 300 с.

9. Длугош Ян. Грюнвальдская битва. – М.: Изд. АН СССР, 1962. – 56 с.

10. Евсюков В. В. Мифы о Вселенной. Новосибирск, 1988. – 130 с.

11. Ельников М. В. Средневековый могильник Мамай-Сурка в Нижнем Поднепровье // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2000. – Ч. 1 – 2. – С. 42 – 53.

12. Заметка о козацьких знаменах // Киевская старина. – К., 1840. – Октябрь. – С. 153 – 156.

13. Ісаєвич Я. Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) // Український історичний журнал. 1963. № 1. С 8587.

14. Косів Р. Хрест і солярні знаки на українських військових хоругвах середини XVII – 70-х років XVIII ст. // Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія мистецтвознавство. – Київ: Видавничий центр КНУКіМ, 2002. – № 6. – С. 52 – 58.

15. Кравченко Э. Е. Донецький край в золотоордынское время // Літопис Донбасу. – Донецьк: Донбас, 2002. – Вип. 10. – С. 30 – 36.

16. Лакиер А. Б. Русская геральдика. – М.: Книга, 1990. – 432 с.

17. Макаренко М. Запорізькі клейноди в Ермітажі. Хорогви // Україна. – К., 1924. – Кн. 8. – С. 34 – 47.

18. Мышецкий С. История о козаках запорожских. – Одесса, 1852. – С.35 – 37.

19. Рабинович М. Древнерусские знамёна (Х – XV вв.) по изображениям на миниатюрах // Новое в археологии. – М., 1972. – С. 100 – 105.

20. Рыбаков Б. А. Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси Х – ХІІ вв. // СА. – М. – Л., 1940. – Т. 6. – С. 242 – 243.

21. Сагалаев А. М. Урало-алтайская мифология. Новосибирск, 1991. 320 с.

22. Саковец Т. М. Крымские орнаменты в рисунках В. В. Контрольской (из фондов БГИКЗ) // Бахчисарайский историко-археологический сборник. Вып. I. Симферополь, 1997. – С. 45 – 59.

23. Супруненко О. Б. Археологічні студії Тараса Шевченка на Полтавщині // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2000. – Ч. 1 – 2. – С. 90 – 96.

24. Супруненко О. Б., Приймак В. В., Мироненко К. М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя. – Київ-Полтава: Археологія, 2004. – 82 с.

25. Супруненко О. Б., Мироненко К. М., Пуголовок Ю. О., Шерстюк В. В. Дослідження посаду літописної Лтави: Миколаївська гірка. – Київ-Полтава, 2008. – 136 с.

26. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды: Извлечения из сочинений арабских. – СПб., 1884. – Вып. 1. – С. 235.

27. Титова О., Кепін Д. Спроба реконструкції ногайського житла XVІ – XVIІІ ст. Північного Причорномор’я // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наукових статей. – Вип. 14. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 35 – 43.

28. Традиционное мировоззрение тюрков южной Сибири. – Новосибирск, 1990. – 201 с.

29. Шенников А. А. Земледельческая неполная осёдлость и „теория бродяжничества” // Этнография народов СССР. – Л.: Изд. АН ССР, 1971. – С. 85 – 86.

30. Шенников А. А. Червленый Яр. Исследование по истории и географии Среднего Подонья в XІV – XVI веках. – Л.: Наука, 1987. – 144 с.

31. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків / Пер. з рос. І. І. Зварника. – Львів: Світ, 1990. – Т. 1. – 319 с.

32. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIІІ ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.

33. Ясыба А. Тюркское население Донбасса // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наукових статей. – Вип. 15. – Київ: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С. 308 – 313.

34. Элиаде М. Шаманизм. Архаические техники экстаза / Пер. К. Богуцкой, В. Трилис. – К.: София, 1997. – 278 с.

35. Harva U. Die religiosen Vorstellungen der altaischen. – Vollker Porvoo, 1938. – 346 р.

36. Lux – Wurm Pierre Charles. Les drapeaux de l’Islam de Mahomet à nos jours. – Paris: Buchet – Chastel, 2001. – 345 p.

Михаил Чореф (Бахчисарай), старший научный

сотрудник Бахчисарайського государственного

историко-культурного заповедника

Церковь Бахчисарайского дворца

Период истории Крыма с XI по XIII в., несмотря на длительное и плодотворное исследование, так и остался одним из наименее изученных. Дело даже не в ординарном отсутствии или в недоступности объективных письменных источников или в редкости археологического материала. Проблема состоит в том, что в XIII в. по полуострову неоднократно проносился смерч монголо-татарского нашествия, практически стерший с большей его части все следы существования прежних государственных образований. И только в немногочисленных поздних хрониках сохранились скупые сведения о поселениях, разгромленных монголо-татарами в период завоевания Таврики.

Так, по свидетельству Утемиш-Хаджи ибн Маулана Мухаммад Дости, в долине современного Бахчисарая до середины XIII в. существовал большой город, вернее всего христианский, называемый «Кырк-Йер» [14, 96]. По словам летописца, он был «мощной крепостью из гранита» [14, 96]. Город был захвачен войсками хана Шейбани в результате умело проложенного подкопа.

Как видим, хронист счел необходимым привести только эти сведения, к сожалению, недостаточные для освящения вопроса. Из его труда мы не узнали ни о дате возникновения поселения, ни о составе его населения. К сожалению, и современные историки не смогли осветить эти проблемы в своих трудах. Слабую проработку вопроса можно объяснить как недостаточным интересом исследователей к этнической истории средневекового Крыма, так и засильем ошибочных теорий. Например, сегодня принято считать, что Кырк-Йер, возникший уже в XIII в., находился на мысе Чуфут-Кале, на котором, судя по результатам археологических исследований, одновременного городища не существовало [2, 75–77].

Нами уже была предпринята попытка локализации этого поселения [15, 145–153]. Изучив археологический и нумизматический материал, исследовав письменные источники, мы пришли к выводу, что его центр находился на территории позднего селения Эски-Юрт. Вернее всего, он был вскоре после покорения заселен принявшими ислам захватчиками. Нам известно, что пришельцы перестроили его. По свидетельству о. Иакова «Искиюрт от Бакчисараев с версту, церковь зело велика и украшена велми была, нынеж сделана мечетью, а кладут в нем крымстии цари и царевичи, а простые мурзы и татарове отнюдь не кладутся» [12, 691], а его «магометанский монастырь» и «татарские гробницы» были выстроены из «развалин христианских» [5, 345].

Однако из остатков культовых зданий были сооружены и «каменная мечеть и гробницы ханов», возведенные близ Ханского дворца [5, 345]. Как видим, в Бахчисарайской долине в домонгольский период существовало два значительных христианских культовых центра. И, если изучению истории Эски-Юрта уже многие исследователи уделили должное внимание, то обследование домонгольских памятников, расположенных в районе Ханского двора, до сих пор не проводилось.

Мы не считаем возможным проигнорировать эту проблему. Пользуясь разработанной методологией датирования поселения по культовым объектам, попытаемся выявить и атрибутировать известные христианские святыни, возведенные в средневековье на месте современного Бахчисарая.

Первым делом определимся с ранее выявленными исламскими религиозными центрами. Так, ныне принято считать, что древнейшим культовым объектом Кырк-Йера является мечеть, возведенная при Джанибеке (1342–1357) в 1346 г. Мы не считаем эту датировку обоснованной[1]. А раз нам не известны мусульманские святыни XIII–XIV вв. в восточной части Бахчисарайской долины и на плато Чуфут-Кале, и, в тоже время, какие-то следы строений, однозначно приписываемые христианам, в этом районе сохранялись до конца XVI в., то имеем полное право считать, что в исторической части Бахчисарая еще в XIV в. проживало коренное население. Однако в конце XV – в начале XVI вв. в результате миграции татар-мусульман этнический состав жителей восточных пригородов Кырк-Йера значительно изменился, что повлекло и перестройку прежде существовавших общественных и культовых центров.

Так как проведение широкомасштабного археологического исследования Бахчисарайской долины сегодня по объективным причинам невозможно, то ничего другого не остается, как выявлять и обследовать здания, которые могли быть возведены христианским населением Кирк-

Йера. Одно из таких сооружений сохранилось на территории Бахчисарайского дворца-музея. Это т.н. «Малая дворцовая мечеть».

Уже первые исследователи Крыма, описывавшие бывшую ханскую резиденцию, обращали внимание на купольное сооружение, вытянутое по линии запад-восток, и находящееся южнее Зала Дивана (Рис. 1).

Так П.И. Сумароков заключил, что комплекс помещений первого этажа, расположенных под парадными залами «есть ничто иное, как смешение погребов, кладовых с несколькими притом горницами» [13, 133]. Согласно данным, собранным остальными путешествующими, это была «домовая ханская божница» [7, 90], «домовая ханская мечеть» [11, 13], «домашняя ханская мечеть» или «домовой христианский храм» Диляры-Бикеч [8, 632].

Трудно переоценить историческую ценность мемуаров этих путешественников. Однако не все приведенные в их записках мнения следует воспринимать на веру, не подвергая обстоятельной критике. К примеру, большинство гостей Бахчисарая, судя по мемуарам, не имели основания столь безапелляционно высказывать свою точку зрения по вопросу атрибуции этого здания. Заметно, что они недостаточно хорошо разбирались в истории и искусстве мусульманского Востока. Не будем комментировать ошибочные прочтения надписей Демир-Капу и рассуждения о годах правления крымских ханов. Считаем только необходимым заметить, что у мусульман нет «божниц» – часовен, да и сама их молитва по определению является общественной.

К середине XIX в. каких-либо обоснованных предположений о назначении этого здания так и не появилось. Составители каталога арабских и турецких надписей Бахчисарая даже не выдвигали предположения на этот счет [4, 495]. А на плане Бахчисарайского дворца, приведенном в «Художественном листке» Ф. Тимма, оно обозначено как «Темница графини Марии Потоцкой» [10]. Вероятно, издатель решил придерживаться авторитетного мнения Н.Н. Мурзакевича. Не более этого знал и А.И. Маркевич. По крайней мере, он никак не комментирует ее атрибуцию архитектором Колодиным как «темную комнату» [6, 144]. Однако уже с 1920-х гг. в популярной литературе это здание именуют «Малой дворцовой мечетью».

Как видим, несмотря на явный интерес, вопрос о функции этого строения до сих пор не освещен в полной мере, а единственная общеизвестная точка зрения вовсе не аргументирована. С целью разрешить эту проблему, попытаемся провести небольшое архитектурное и эпиграфическое исследование.

Итак, заинтересовавшее нас здание представляет собой купольное строение высотой ок. 5 м, неправильной формы, в плане – четырехугольник (Рис. 2).

Рис. 2. План.

1–Восточная часть Фонтанного дворика; 2–Т.н. «Малая дворцовая мечеть»

Его стены сложены из бута, а паруса и свод – из плинфы (Рис. 3).

Рис. 3. Кладка свода Рис. 4. Надпись у входа

Вход в него устроен в северной стене. Над дверным проемом закреплена закладная плита (Рис. 4) с трехстрочной надписью:

ÆFa ÔEj· Áμm XB‡A ÅIA ÆFa ÔEj· O¿ám – «Селямет Гирай хан сын Эльхадж

Селима Гирая хана»

1155 1155

ÒÄm год».

Судя по надписи, помещение было отстроено при Селямет Гирае II (1740–1743) в 1742 г.

Как видим, даже в результате беглого анализа заметных архитектурных элементов можно прийти к мнению, что это здание не раз перестраивали. Ведь трудно даже предположить, что каменщики, мастерски сложившие из плинфы паруса и купол, смогли бы столь безобразно выстроить бутовые стены. Вернее всего, надпись над входом была вмонтирована в память о последних переделках.

Вообще, ни конструкция здания, ни своеобразная эволюция представлений о его назначении не дает нам оснований согласиться с ныне общепринятой точкой зрения. Оно не могло быть мечетью, так как не было приспособлено для общественной молитвы: входящий сразу же упирается в неосвещенный михраб; молящиеся могли расположиться в помещении только в один ряд, причем большая их часть находилась в полутьме, так как каких-либо следов крепления люстры под куполом нет, а три окна, проделанных под сводом в южной стене, практически не пропускают солнечный свет. Мало того, судя по хорошо сохранившемуся темно-зеленому линейному орнаменту, которым были расписаны стены, каких-либо требований к освещенности не предъявлялось.

Как видим, существующая теория ошибочна. Попытаемся установить назначение и время возникновения этого здания. Для этого детально его опишем.

Войти в помещение можно через проход в северной стене. Прямо перед нами находится алебастровый, украшенный красной и синей росписью михраб, левее просматриваются следы перегородки, отделявшей хорошо освещенное пространство. В восточной стене криво прорублено окно. В центральной части свода был устроен купол, сложенный из плинфы на известковом растворе (Рис. 5). Он опирается на плинфовые паруса. Под куполом, в северной стене, у пола, проделан большой проем, пригодный как для монтирования дверей, так и для высокого окна. Чуть правее современного входа проделан прямоугольный оконный проем. Северная стена (9,8 м) здания сложена из известняковых блоков, практически насухо, а западная (5,08 м), южная (8,90 м) и восточная (5,00 м) выстроены из бута, скрепленного известковым раствором. Противоположные стены здания выстроены не симметрично и имеют разную толщину. Самая толстая – восточная (1,8 м), являющаяся ныне частью бутового забора, ограничивающего с запада Басcейный дворик. Купол венчает небольшая восьмиугольная башенка (ок. 2,5 м) с бронзовым навершием.

Скорее всего, от первоначального сооружения сохранились только купол, крыша, паруса и часть северной стены. Остальные участки были перестроены. Так, восточная стена была утолщена, а западная – сложена заново. Входы заложены, а ныне существующие дверные проемы прорублены. Кстати, само их наличие говорит об устройстве в здании двух смежных комнат с отдельными входами.

Рис. 5. Предположительно солея

Но так как ориентация помещения и отдельные архитектурные элементы сохранились, то мы имеем право предполагать, что первоначально оно являлось небольшой армянской церковью, пристроенной к большому храму, от которого сохранились лестница, ведущая на площадку (Рис. 5), вероятно, являвшуюся солеей (дл. 8,90 м), а также каменные колонны абсиды, ныне обрамляющие т.н. «Летнюю беседку» Бахчисарайского дворца-музея (Рис. 6).

Рис. 6. Колонны Летней беседки (фото Н.В. Днепровского

Вероятно, алтарь церкви, именуемой ныне «Малой дворцовой мечетью», был заложен и позже, в толще стены было прорублено окно. Одновременно разобрали алтарную преграду, от которой сохранился арочный свод. Бедная роспись стен говорит о том, что помещение использовалось для бытовых целей. Ниша михраба могла быть прорублена только в XX в. К счастью, не смогли переделать крышу, которая и ныне напоминает свод армянского храма (Рис. 1,1).

Рис. 1. Т.н. «Малая дворцовая мечеть»

1–Вид сверху; 2–Купол (фото Н.В. Днепровского);

3–Современный интерьер (фото Н.В. Днепровского)

Сохранившиеся архитектурные детали позволяют не только определить предназначение и размеры первоначального сооружения, но и датировать его. Так, хорошо просматриваемая т.н. «утопленная кладка» плинфы свода, конфигурация барабана свидетельствуют о том, что т.н. «Малая дворцовая мечеть» некогда являлась небольшой армянской церковью, возведенной в X–XIII вв. [9, 187–190, Рис. 136–139]. Вероятно, она использовалось по назначению до построения Ханского дворца в Бахчисарае, а позже была варварски перестроена.

________________________-

1. Акчокраклы О. Новое из истории Чуфут-Кале // ИТОИАиЭ. – Симферополь, 1928. – Т. II (59).

2. Белый А.В., Карлов С.В. Архитектурные особенности и строительная периодизация оборонительной стены Пенджере-Исар на Чуфут-Кале // Могилянськi читання 2002. Київ, 2003.

3. Боданинский У.А., Засыпкин Б.Н. Чуфут-Кале (по материалам раскопок 1928-29 гг.) // ИТОАиЭ. – Симферополь, 1929. – Т. III (60).

4. [Борзенко А., Домбровский Ф.М., Кузьмин В.П., Негри А.Ф.] Бахчисарайские арабские и турецкие надписи // ЗООИД. – Одесса, 1848. – Т. II.

5. Броневский, Мартин. Описание Крыма // ЗООИД. – Одесса, 1867. – Т.6.

6. Маркевич А.И. К истории ханского Бахчисарайского дворца // ИТУАК. – Симферополь, 1895. – № 23.

7. Муравьев-Апостол М.И. Путешествие по Тавриде // Отечественные записки. – СПб., 1827. – Ч. 19.

8. Мурзакевич Н. Поездка в Крым в 1836 году // ЖМНП. – СПб., 1837. – Ч. XIII. – № 3. Март.

9. Оустерхаут Р. Византийские строители. – Киев-Москва, 2005.

10. План Бахчисарайского сада и дворца / Диск «Mappæ encyclopædia. – Вып. 3.». Сост. С.Л. Смекалов.

11. Свиньин П.И. Бахчисарайский дворец (из путевых записок издателя «Отечественных записок» . 1825 года // Отечественные записки. – СПб., 1827. – Ч.29.

12. Сказание священника Иакова // ЗООИД. – Одесса, 1850. – Т.2. – С. 691.

13. Сумароков П. Путешествие по всему Крыму и Бессарабии в 1799 году. – М., 1800.

14. Утемиш-Хаджи ибн Маулана Мухаммад Дости. Чингиз-Наме. – Алма-Ата, 1992.

15. Чореф М.М. К истории Эски-Юрта // МАИАСК. – Симферополь, 2008. – C. 145–153.

Список сокращений:

ИТОИАаЭ Известия Таврического общества истории, археологии

и этнографии

ИТУАК Известия Таврической ученой архивной комиссии

ЗООИД Записки Одесского общества истории и древностей

ЖМНП Журнал Министерства Народного просвещения

МАИАСК Материалы по археологии и истории античного и

средневекового Крыма

Тетяна Якубова (Київ), науковий співробітник

наукової бібліотеки України ім. В.Вернадського,

кандидат історичних наук

Турецько-татарське прикордоння в польських

історичних джерелах історико-культурних фондів (XVIXVII ст.)

“…покінчивши різні школи,

учися ще, знаходь собі науку

в книжках, і в людях, і по цілім світі,

але ніколи не кажи до себе:

“я вже скінчив науку’’

Леся Українка

Польські історичні джерела, які містять історичний матеріал щодо турецько-татарського прикордоння, залишаються малодослідженою частиною історико-культурних фондів наукової бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі — НБУВ). Незважаючи на економічну та духовну кризу, яка масштабно розгорнулася на Україні на початку XXI ст., історична наука, як і в античні часи, продовжує виконувати функції наставниці життя [1]. Кращі наукові праці з питань національної історії, як і в попередні століття, впливають на розум та серця молодих інтелектуальних поколінь, формуючи любов, повагу до національної історії та культури, створюючи інформаційне поле для майбутнього культурного та духовного оновлення суспільства. Тому наукові історичні дослідження історико-культурних фондів НБУВ залишаються актуальними. Польські історичні джерела надають опис природного оточення народів Північного Причорномор’я, факти їх політичної та соціально-економічної історії [2; 3].

Археолог М.Г.Крамаровський вважає, що найбільш сильний вплив Європи та Візантії проявився в Причорномор’ї. Інтеграція Чорного моря в міжнародну торгівлю республік Італії в 1261 р. та стабілізація континентальних караванних шляхів ввели Північне Причорномор’я в систему якісно нових економічних та культурних відносин Сходу та Заходу.

Причорноморський степ в XIII – XIV ст. прийняв культурні світи Малої Азії, Ближнього Сходу та Середземномор’я. На прикордонні території прийшла нова хвиля людей, товарів, монетних номіналів. Всі ці фактори супроводжували створення нестихійного ринку, який став частиною феодальної держави Кримського ханства. Влада ханів в Криму почала спиратися на військовий потенціал та на силу “монетного чекана’’.

В Криму та Причорномор’ї зароджувалась нова матеріальна та художня культура. Нова лінія в матеріальній культурі характеризувалась тісним переплетінням джучидської тюрсько-монгольської (міської та степової), грецької (візантійської), вірменської, кримсько-малоазійської та латинської традицій ремесла.

Вплив італійських ремісників в Криму був незначним. М.Г.Крамаровський відмічає етнічне домінування тюрків. В Криму в XIII – XIV ст. домінуючою мовою була тюрська [4].

На початку XVI ст. кримський хан Манглі-Гірей утвердив свою владу в Причорномор’ї, побудувавши у 1492 р. фортецю Очаків в гирлі Дніпра. Знищення Манглі-Гіреем у 1502 р. Великої Орди значно підняло політичний авторитет Кримського ханства. Нова феодальна держава на Кримському півострові стверджувала свій авторитет в традиціях Золотої Орди. Традиція складання генеалогічних та хронологічних записок у тюркських народів зберігалась протягом декількох століть. Такі записи велися при дворі кримських ханів. Так, посли Манглі-Гірея до польського короля Олександра в 1506 р. на обіді “згадували стародавніх господарів та Великих Князів від Вітовта та далі (ханів, які володіли Кримом починаючи з Тохтамиша): Таптамиша, Гжеліндінья, Перебурді, Кебік, Керем, Берди. Всі ті хани були з Великим князем Литовським, за словами послів, у вірному братстві та присязі “на всякого неприятеля за один’’ [5].

Відносини з Кримом заволзьких ногайських беїв та мурз в 1510 – 1540 рр. були загалом ворожими. Але спостерігались контакти беїв та мурз з Манглі-Гіреем та Муххамед-Гіреем [6].

На початку XVI ст. відіграє вагому роль в історії Криму ногайський фактор. В 1504 р. в Ногайську Орду Заволзьку була надіслана дипломатична місія від литовського князя Олександра Казимировича з метою підштовхнути ногайців до походу в Крим. Ногайсько-польский союз не відбувся через внутрішню кризу серед заволзьких ногаїв. Хоча навесні 1524 р. королівські загони розорили Очаків та заволоділи кримськими землями.

В другій половині XVII ст. частина едисанських ногайців кочувала в Очаківській окрузі, але вона була не настільки великою, щоб складати окрему Орду. Знавець кримської історії С.Тунман в 1777 р. відмітив, що назва Едисан не стара в цій місцевості між Бугом та Дністром і з’явилась вона лише після того, як в 1715 р. кримський намісник сераскир Прикубанья вивів едисанів з калмицьких володінь на Кубань, а потім їх переселив в західні степи.

В 1525 р. османи вводять в фортецю Очаків військовий гарнізон. Наприкінці XV – на початку XVIII ст. вогнепальна зброя та порох перетворюються в значну силу, яка перевернула традиційні уявлення про військову справу. Цей історичний переворот, з легкої руки британського історика М.Робертса, отримав назву “військової революції” [7].

Османська імперія, яка в XV – XVI являлась ”військовою державою”, рано та активно включилась в перший етап військової революції, вдосконалюючи військову справу, використовуючи порох та вогнепальну зброю. Головною відмінністю османської військової машини були кінна міліція тімаріотів та корпус рабів – воїнів капітулу, основу якого складали яничари. Процес освоєння технології виготовлення артилерійських гармат, пороху зайняв у османів 30 років. В 1422 р. османська артилерія була задіяна під час осади Константинополя Мурадом II. В 1444 р. османи вперше використали гармати для пострілів по містах, по кораблях, які перешкоджали руху турецьких військ через Дарданели. Турки приділили увагу розвитку польової, осадної артилерії. Для централізованого забезпечення армії крупними партіями ручної вогнепальної зброї, артилерії та амуніції в Стамбулі були побудовані дві великі майстерні в Топхане та Джебхане, які працювали на султанські арсенали. Нічого подібного в Європі в той час не існувало. Значно раніше, ніж європейці, турки придбали корпус пушкарів з професіоналів, названих топчу, загін професійних фурлейтів-топ-арабаджи.

Угорський історик Г.Агостон, який досліджував турецьку військову практику артилерії, відмічав, що османське осадне мистецтво було краще ніж фортифікаційне мистецтво Габсбургів до самого кінця XVI ст. До кінця XVII ст. османи зберігали перевагу над військами своїх противників: габсбургів, венеціанців, поляків в артилерії та організації правильного постачання провіантом своїх військ.

У другій половині XVII ст. польська сторона, яка розуміла значну потужність османської армії, намагалась уникнути військових конфліктів з Туреччиною, кримськими, ногайськими татарами. В другій половині XVI ст. фортеця Очаків розглядається поляками як центр дипломатії. Про цей історичний фактор турецько-татарського прикордоння розповідає “Хроніка європейської Сарматії’’ Олександра Гваньїні [8]. О.Гваньїні розповідав, що Очаків — татарське місто і замок, що стоїть біля гирла Дніпра. В тих краях дики звіри мають чудові умови для життя. В Очакові та по диких полях скрізь живуть перекопські татари. Вони живуть там, де колись, за Вітовта, були кордони руських і литовських князів від татар.

На початку жовтня 1569 р. польський посланець Тарновський та турецький посол разом виїхали з Польщі. На початку листопада 1569 р. Тарновський був у самого хана, вчинив посольство від короля Сигізмунда Августа, приїхавши до Перекопа. В Перекопі Тарновський провів два дні та поїхав до Очакова. Звідти його шлях йшов до Білгорода, Тягіні, в Молдавську землю, Кам’янця, Варшави. Під Різдво 1569 р. Тарновський виконав доручення короля. До Варшави з ним приїхав Ахмед-чауш, який разом з ним їздив до Астрахані та привіз лист від турецького султана до польського короля. Турецька сторона висловлювала приязнь до Польщі. Турецьким військовим начальникам санджаків наказувалось стримувати татар від походів на польські землі. Польські піддані мали право приходити зі скаргами до тягиньського санджаку. Турецька сторона нагадувала про спільну десятину з овець між Бугом та Дніпром. Турецька сторона оговорювала права купців, які йшли з Польщі на турецькі території Причорномор’я: ’’…якщо купця буде пограбовано в степу на звичайному шляху, то з обох сторін вчинено справедливість”.

Активне введення артилерії в османській армії в XVI ст. вплинуло на розвиток козацької військової справи на Україні. О.Гваньїні згадує про козаків в зв’язку з військовими діями Менглі-Гірея. Менглі-Гірей брав данину з польської сторони у 1516 р. під час війни Сигізмунда з московським князем. Коли татари почали ходити походами на територію Польщі, тоді появились козаки. Козаки, за висловом автора, чинили діяння в рицарському ремеслі, надаючи татарам значні матеріальні збитки. Козаки жили на річці Низ, яка впадала в Дніпро, займаючись рибальством. Взимку козаки находились по прикордонних містах: Київ, Черкаси, Канів, Богуслав, Біла Церква. На дніпровому острові козаки займали кілька душ на курені “при стрільбі.” Вони мали і свої гармати, захоплені в татар. Козаків стало декілька тисяч. Тому козацькі загони багато разів нищили Очаків, Тягінь, Білгород. Турок і татар козаки в степах забирали в полон, турецька-татарська сторона з боку фортеці Очаків інколи не наважувалася ходити пасти стада.

Хроніка О.Гваньїні свідчить, що Османська імперія намагалась стримувати в другій половині XVI ст. татар від походів на польські землі. Але походи татар з Криму продовжувались всупереч дипломатичним крокам Стамбулу та Варшави.

Книга “Хронікі польські” Станіслава Орзеховського (“Kroniki Polskie’’) (1805) зберігається в польсько-мовному фонді НБУВ. Станіслав Орзеховський жив в період правління Сигізмунда Августа Ягелончика. Приблизно з 1570 р. він писав твори на латинській мові. В Академії Краківській його листи та “Хроніка польська” були переведені на польську мову. Листи “Policyạ Rzeczypospolitey Polskiey’’, за свідченням Красицького, у XIX ст. зберігалися в рукописах за підписом автора в бібліотеці Хелсбергській (Heilsbergskiey). Хроніка четверта 1551 р. розповідає про похід на Брацлав. Історичний матеріал хроніки свідчить, що Польща в другій половині XVI ст. не мала міцної військової машини, яка б протистояла османам та татарським походам зі сторони турецько-татарського прикордоння. За історичним матеріалом цієї польської хроніки, татари у 1551 р. спалили території навколо Брацлава. Проти татар поляки вислали жолнерів. Але цей похід польського війська був невдалим. Автор хроніки, патріот Польщі, розповідає про похід 1551 р. як про “приклад срамоти нашої.” Великі втрати понесла Польща в тому році. Не так постраждали міста, які укріпив та поновив Сигізмунд Август, як жолнерство, якому в Польщі не було рівних. Були польські жолнери, за висловом автора, рицарі відважні і кожному з них можливо було доручити військо. Татари отримали місто Брацлав. Руські землі залишилися без оборони. Польський король, знаходячись в Литві, розмірковував про те, що може бути порятунком від наглого вторгнення з Криму. Підскарбій королівський Ян Тарновський думав, де взяти грошей для сплати платні жолнерському війську. В 1551 р. Польща несла тягар неврожайного року, коли рік для селян видався голодним. Четвертина жита в Кракові дійшла до третини червонців золотих на базарі. Туреччина розцінила самовільний похід зі сторони турецько – татарського прикордоння у 1551 р. як “відхід від віри магометанської’’ [9].

В першій половині XVI ст. дипломатичні відносини між Кримським ханством та Польщею підтримувалися завдяки сплати “упомінков”.

Польський історик Вичанський А. в праці “Польська служба дипломатична 1506 – 1530’’ («Polska sluzba dyplomatyczna 1506 – 1530’’) (1966) відмічає обов’язки польської дипломатичної служби в першій половині XVI ст. Польська дипломатична служба займалася грошовими квотами щодо союзників Польщі. Грошові подарунки для кримських ханів були підставою союзів польсько – татарських в керуванні наїздів татарських на Москву. Трактат 1513 р. з Менглі-Гіреем передбачав так званий подарунок для хана у розмірі 15 тисяч флоренів. Цей “подарунок для хана “ сплачувався частиною в товарах та в суконних тканинах. Той договір не був винятковим. Подібний польсько-татарський договір був заключний в 1522 р. з ханом Махмед Гіреем. На такого типу договорах трималась, в значній мірі, політика оборони польських кордонів, хоча польські війська знаходились на прикордонних територіях. Союзницькі та дипломатичні відносини Польщі та Криму в XVI ст. залежали від сплати грошових “упомінок” кримському хану [10].

Польський історик Скорупа Діаріуш в праці “Відносини польсько – татарські 1595—1623.”(“ Stosunki polsko – tatarskie 1595 – 1623”) (2004) відмічає, що традиція ханських “упомінкив” в польсько – татарських відносинах зберігається до кінця XVI ст. До Кракова 14 листопада 1595 р. прибув посол кримського хана Дзіан Ахмед Челебего. Кримська сторона була обурена невисланням обіцяних “упомінків’’ через фінансові проблеми в Польщі. Польський король мав бажання швидко вислати посланця до Криму. Цей крок був важливим, оскільки підтримував надію хана на “упомінки.” В іншому випадку могли початися наїзди татар на Польщу. Польським посланцем до хана був призначений Рземіенський. На нього покладалось завдання завести до Криму 3800 злотих, невеликий подарунок хану. Але польському послу не довелося зустрітися з ханом. Влітку 1596 р. кримський хан прибув військом з Криму в околиці фортеці Очаків, а пізніше – Білгорода. Занепокоєний просуванням кримської орди до польських кордонів канцлер І.Замойський радив королю затримати гінця. Він запевняв, що вислання гінця в цей момент може мати вигляд в очах Газі Гірея II ознаки слабкості та страху перед татарським військом. Польський посланець міг бути затриманий татарами як заложник та стати важливим джерелом інформації.

Канцлер радив написати кримському хану листа, в якому повідомлялось, що посол виїхав з “упомінками” до Криму, але затримав свій виїзд, почувши про похід татарського війська. На початку січня 1597 р. тривали приготування до виїзду польського посла.

Занепокоєний відсутністю “упомінків’’, хан вислав до польського короля посла у вересні 1596 р. Кримський посол просив сплатити “упомінкі’’, ліквідувати козацтво запорозьке. Гетьман Замойський запевняв посла у виконанні першого ханського прохання. Щодо запорожців, то гетьман радив відповісти, що польський король послав проти них військо [11].

Наприкінці XVI ст. округа фортеці Очаків залишалась містом збору татарських кримських орд проти Польщі зі сторони Криму. В першій половині 40-х років XVII ст. гетьман Конецьпольський, шляхтич Чернецький займалися військовою справою оборони кордонів. Польський історик Краєвський Х. в праці “Життя Стефана Чарнецького’’ (“Źycie Stefana Czarnieckiego’’) (1830) відмітив, що Стефан Чернецький з хвалебною честю служив Вітчизні. Він був гостем в домі мимо власної свободи, якій забезпечував спокій. Хоча його супроводжували різні незгоди, він шукав похвали не як войовник запальний до бою, але як добрий обиватель, який жив за для добра Вітчизни. Як дбалий жолнер, він стояв на поготові потреб Польщі [12].

Показовим був рік 1644, коли татари порушили спокій. Взимку на кордоні не було жодної сторожі, а війська стояли розпорошені, так що їх важко було зібрати. В січні 1644 р. гетьман зібрав кращих жолнерів. Татари вийшли на поля очаківські, щоб звідти ввійти до польського краю. Діставши повідомлення про це, гетьман Станіслав Конецьпольський зібрав полки під Вінницею та вислав сотника, щоб здобути відомості, в якій стороні знаходиться ворог.

Про похід кримських татар з-під стін фортеці Очаків у 1644 р. на українські, польські землі розповідає “Щоденник’’ Станіслава Освецима [13]. “Щоденник’’ Станислава Освецима став одним з відомих польських історичних джерел з історії польсько-козацьких відносин першої половини XVII ст. “Щоденник” Станіслава Освецима, як рукопис, зберігався в рукописному відділі інституту імені Осолінських у Львові під № 224 в XIX ст. Щоденник був написаний в першій половині XVII ст. польським шляхтичем Станіславом Освецимом, представником знатного шляхетського роду, якій володів маєтками в Краківському воєводстві та Червоній Русі. В молодому віці шляхтич поступив на військову службу, брав участь у військових походах. Вийшовши у відставку, він проводив час в подорожах, перебував у Туреччині, Німеччині, Голландії, Франції, Італії. Пізніше служив при дворі короля Владислава IV, де займав різні посади. Мав репутацію вченого педагога. Займав посади вихователя, секретаря, начальника двору при дворі магнатів Конецпольских. Король Владислав IV призначає його майбутнім вихователем свого сина. Але шляхтичу не довелося зайняти цю посаду, оскільки королівський син помер у ранньому віці.

Станіслав Освецим був близьким другом великого коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, при якому займав посаду начальника гетьманського двору та інтимного секретаря. Гетьман Станіслав Конецпольський проживав постійно протягом декількох років на кордонах України, стримуючи набіги татар та спостерігаючи за поведінкою козаків. В резиденціях С.Конецпольського в Бродах, в Барі проживав разом з ним Станіслав Освецим. Він складав разом з С.Конецпольським проекти в справах політики, які пропонувались для розгляду польському королю. Службові справи не заважали С.Освециму брати участь в суспільному житті. Як шляхтич, він брав участь у сеймах та сеймиках, відправлявся у військові походи разом зі шляхтичами свого воєводства, коли призивалося усе військове ополчення. До свого щоденнику автор заносив значні факти суспільного життя, очевидцем яких він був. Різні історичні відомості шляхтич отримував з обширної переписки, яка велась ним на посаді секретаря польських магнатів.

Після замирення козацького повстання 1638 р. під керівництвом Остряниці гетьманом С.Конецпольським вводиться посада комісара війська запорозького. Першим комісаром війська запорозького призначається Петро Комаровський. Пізніше на цій посаді його змінив Миколай Зацвіліховський. В 1643 р. Миколай Зацвіліховський повернувся до Трехтимирова від князя Єремії Михайловича Вишневецького з причин вторгнення татарської орди в польські землі.

На початку серпня 1643 р. татарська орда з Криму ввійшла несподівано в польські кордони та спричинила значні спустошення в маєтках князя Єремії Вишневецького та в маєтках каштеляна краківського в областях між Хоролом та Сулою. Про збитки, які були нанесені каштеляну краківському, пан Гульчевський, не замешкавшись, надав звіт.

Взимку 1644 р. татари знову ввійшли в кордони Польщі. Але їх загони були розбиті гетьманом Станіславом Конецпольським під Охматовим. Чисельність всього польського війська досягла 19130 чоловік при 22 гарматах. В тому числі війська запорозького 4000 чоловік та польської стражі при комісарі та полковниках козацьких 650 чоловік. Найчисленнішим був загін князя Єремії Вишневецького — 3000 чоловік.

Автор щоденника описує бойовий порядок польського війська у 1644 р. під Охматовим. Можна відмітити, що польське військо складалось з загонів кінноти, піхоти, козаків та артилерії.

Гетьман вишукав військо у строгому порядку: голова військового строю знаходилась під командою пана старости вінницького. На правому крилі розмістились війська пана воєводи краківського Станіслава Любомирського. На лівому крилі стояли війська пана воєводи чернігівського та князя Корєцького. В центрі був розташований головний корпус армії. Тут знаходились гетьманський полк під командуванням хорунжого коронного, полк гетьмана Миколая Потоцького під начальством воєводи брацлавського Казановського та загони старости каменецького та старости снятинського. Був створений резерв, до якого приєдналися загони князя конюшого коронного, старости калузького та панів Немировичей. Частина артилерії під начальством пана Гродзицького була поставлена на правому крилі. Попереду війська знаходилась піхота королівського капітана Кохана. Позаду стояла половина загону пана Волинського. Прикривав праву сторону полк драгунів Денгоффа. На лівому крилі розташовувалась артилерія, піхота та друга половина військових формувань під начальством пана Бржуханського. Їх прикривали загони пана Гродзицького. Позаду гетьманське військо замикали 500 гетьманських драгунів, чотири сотні козаків, гармати по краях військової лінії. Пізніше підійшли загони князя Вишневецького, які були розташовані на лівому крилі. Прибули гетьманські люди з Млієва та загони пана Калісього з берегів Дністра.

Кримський хан та калга не брали участі в поході 1644 р. Цей татарський похід був організований всупереч розпорядженням з Константинополя. В похід вийшло більшість татарського війська та ханський двір. Командував татарським військом Тувгай-бей перекопський. Мустаза-ага та Умерлі-ага, які користувались в Криму репутацією самих хоробрих воїнів. На початку січня 1644 р. татари зайняли переправу через Дніпро та Тавань. Кримський хан не міг залучити до походу ногайців ні великої, ні малої Орди.

Ногайці відмовились від походу, тому що остерігались нападу калмиків та за наказом турецького султана повинні були оберігати Азов. Кримський хан не відправився в похід, щоб не діяти всупереч заборонам султана. Тому татарський похід він представив не як війну проти Польщі, а як військову акцію для повернення татарської худоби, яку забрали козаки. Щоб не попадати в немилість до Константинополя, кримський хан віддав командування татарським походом своїм кращим воєначальникам, яких вважав найбільш досвідченими в військовій справі.

Округа фортеці Очаків під час татарського походу 1644 р. залишалась місцем накопичення війська кримських татар. Мешканці фортеці Очаків мали певну інформацію про кількість татарського війська в цьому поході. В місто Бузівка, в маєток князя Домініка Заславського, в якому знаходився табір пана краківського гетьмана Станіслава Конецпольського, пан Голдаковський, один з управляючих українськими маєтками, прислав до табору двох кримських татар. Один з них — Магомет-скирту, родом з округи Перекопа, три роки тому вийшов з Криму та перебував на службі в Очакові у Мустафи-Кіяи. Інший — Куляй, родом з села Мангут, залишив Крим п’ять років до того та служив в Очакові у Шабан-агі. Вони показали, що їх спіймали на річці Тилигул, куди часто ходили добувати дрова. У фортеці Очаків полонені татари чули, що великий загін кримських татар виступив з Криму під командуванням перекопського бея, який розгнівався, тому що козаки угнали у нього 4000 коней. Полонені татари повідомили, що татарам бєлгородським та очаківським заборонено під загрозою смертної кари виходити в похід, тому вони і не збираються. Відносно буджацьких татар полонені нічого не знали.

Причиною поразки татар у 1644 р. під Охматовим автор щоденника вважає слабкість татарського війська. Коні кримських татар були дуже втомлені. Татарське військо протягом 45 днів йшло спаленим степом під час сильних морозів. Кримські татари не очікували битви в той день, коли їх очікував польський гетьман. Татари хотіли відпочити перед головною баталією, але коронний гетьман не надав ворогу такої можливості.

Польський автор щоденника відмічає роль українського козацтва в подіях 1644 р. Переслідувати відступаючих татар коронний гетьман відправляє комісара Війська Запорозького з загоном в 5000 чоловік. Багато татар загинуло, переправляючись через Синю Воду. Лід на річці провалювався перед відступаючими татарськими загонами, які тонули. Останні татарські загони переправлялись по трупах попередніх, які потонули, як по плоту. Татар було важко здогнати тому, що в прикордонному степу вони розділилися на три загони: один направлявся до Дніпра, другий до Очакова, третій в буджацькі степи. Пан комісар Війська Запорозького не міг гнатися за ними, оскільки було невідомо, якій загін необхідно було переслідувати. Автор щоденника вважає, що гетьман міг знищити всю орду як би дозволив пройти татарам далі в польські території різними загонами. Але коронний гетьман вирішив зустріти ворога на кордонах та захистити від пограбування Польщу. Полонені татари на допитах повідомили, що кримський хан мав намір вийти в похід, але через страх перед турецьким султаном залишився в Криму. Татари мали інструкції від хана:

1) не підходити до Білгорода (Аккермана), щоб татарські загони не пішли в ту область, оскільки в Криму був голодний рік;

2) уникати битви з польським військом та обмежитись такою кількістю здобичі, яка б могла задовольнити ті стада, що недавно угнали у них козаки та відразу повертатись до Криму.

Напади татар зі сторони турецько – татарського прикордоння в XVI ст. призвели до активного розвитку військової справи в Польщі в першій половині XVII ст. Історичний театр військових дій в Причорномор’ї підштовхнув Польщу до залучення українського козацтва до польського війська. В першій половині XVII ст. Польща в боротьбі з татарами починає залучати загони різних родів військ: драгунів, гусарів, українських козаків. У 40-х роках XVII ст. значно була модернізована система оборони польських кордонів. Активну участь в обороні польських та українських територій починають брати воєводи українських міст: Житомира, Києва, Чернігова.

Польські історичні джерела історико-культурних фондів НБУВ надають можливість прослідкувати геополітичну роль турецько-татарського прикордоння у XVI — XVII ст. Округа фортеці Очаків, переправи через Дніпро, Південний Буг залишаються місцем збору кримських орд на територію України та Польщі. Польські історичні джерела дають підстави для висновків про те, що польську сторону перестає задовольняти лише військо жолнерів. Польща, як і країни Західної Європи, Османська імперія включається в процес “військової революції’. Польські коронні гетьмани визнають український козацький фактор як частину оборони від татарських загонів зі сторони фортеці Очаків. Активна модернізація військової справи в Польщі з використанням артилерії українських козацьких загонів надала можливість на деякий час продемонструвати Криму європейський підхід в справі оборони польських територій, до яких входили українські землі.

Наукові дослідження польських історичних джерел, історико-культурних фондів НБУВ надають можливість висвітлити “маловідомість козацького історичного впливу’’ в історії Польщі, Туреччини, Росії. Історичні дослідження історико-культурних фондів НБУВ мають певну перспективу в актуалізації та популяризації маловідомого історичного матеріалу щодо ролі українського козацтва на територіях турецько-татарського прикордоння у XVI — XVII ст. Нові інтерпретації польських історичних джерел значно збагатять сучасні наукові уявлення щодо питань локальної історії України.

_________________________

1.Яковенко Н. Вступ до історії. — Київ: Критика, 2007. — 375 с.

2. Медвідь Л. Педагогічні погляди Лесі Українки // Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє. Матеріали Четвертої міжнародної науково – практичної конференції “Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє”, присвяченої 130-річчю вищої освіти жінок в Україні. Україна, Київ, 6 – 8 листопада 2008 р. — К., 2008. — С. 266 – 270.

3. Українка Леся. Твори: В 2 – х т. — К.: Наук. думка, 1987. — Т. 1.

4. Кульпин Э.С. Золотая Орда: судьба поколений // Восток. — 2007. — № 1. — С. 44 – 55.

5. Зайцев И.В. Записки генеалогии и правлений крымских ханов и крымские средневековые исторические хроники. // Восток. – №4. — 2008. — С. 28 – 36.

6. Трепалов В.В. История Ногайской Орды. — М.: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 2002. — 752 с.

7. Пенской В.В. Военная революция и развитие военного дела в Османской империи в XV – XVII вв. // Восток. — 2007. – № 5. — С. 30 – 40.

8. Гваньїні Олександр. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкував та пер. з пол. О. Юрія Мицика. — К.: Вид. дім “Киево-Могилянська академія’’, 2007. — 1006 с.

9. Stanislawa Okszyca Orzechowskiego Kroniki Polskie Od zgonu Zygmunta I go Edycya Tadeusza Mostowskiego// Wybor pisarzow polskich Historya. – w Warszawie w Drukarni N 646 przy Nowolipiu, 1805. — 482 s.

10. Wyczański Andrzej. Polska słuźba dyplomatyczna 1506 – 1530 // Polska słuźba dyplomatyczna XVI – XVII wieku. Studia pod redakcja Zbigniewa Wójcika. Instytut historii polskiej Akademii Nauk. — Warszawa Państwowe wydawnistwo Naukówe, 1966. — 10 – 79 s.

11.Skorupa Dariusz. Stosunki polsko-tatarskie 1595—1623. — Warszawa: Wydawnictwo Neriton Instytut Historii PAN, 2004. — 297 s.

12.Krajewskiego X. Źycie Stefana Czarnieckiego //Źywoty sławnych polakow.—w Radomiu, 1830. — 282 s.

13.Отрывки из дневника Станислава Освецима, относящиеся к истории Южной Руси 1643 – 1651. Перевел из рукописи В.Антонович. (Оттиски из “Киевской Старины’’ за 1882 г.). – Киев. Типография Г.Т.Корчак – Новицкого, Михайловская ул. собств. дом, 1883. — 138 с.

Светлана Орешкова (Москва), ведущий научный

сотрудник Інститута востоковедения РАН, профессор

Крымское ханство: десять лет независимости и Россия

Крымское ханство, возникшее в XV в. как осколок распавшейся Золотой Орды и уже в 1475 г. утратившее свой суверенитет, триста лет существовало как вассал Османской империи. В 70-е годы XVIII в. оно на десять лет получило статус независимого государства.

К крымской независимости 1772 – 1783 гг. в исторической литературе принято относиться иронически. Само слово «независимость» в применении к тогдашнему Крыму ставится обычно в кавычки. Такой знаток истории Крымского ханства как В.Д. Смирнов пишет об этом времени: «Крымское ханство вступило в последний и самый непродолжительный период своего существования под опекой Российской державы, который, по злой иронии судьбы, считается периодом «так называемой независимости» его. Фактически Крым находился теперь в русских руках, оставалось только формально легализовать свершившийся факт»1.

Нам представляется, однако, что такие рассуждения данного автора и его многочисленных сторонников порождены тем, что им известны последующий ход истории и дальнейшая судьба ханства. Потому-то они и исходят из некой предопределенности событий, которой не было в жизни. Тогда же, в 70-е годы XVIII в., существовали альтернативные возможности дальнейшего развития Крымского ханства и, даже у России, с оружием в руках завоевавшей к этому времени Крымский полуостров, не определилось еще намерения присоединять этот район к своим владениям.

На заседании Государственного совета России в марте 1770 г. обсуждение крымского вопроса вылилось в единодушное убеждение, что не следует включать Крым в состав Российского государства, поскольку «крымские и другие под властию их хана находящиеся татары, по их свойству и положению, никогда не будут полезными подданными», «никогда с них порядочные подати собираемы быть не могут», да и как военные люди они не нужны, так как «не будет уже никакого соседа, который бы покусился нападать на российские границы». Османской империи, если крымские татары будут «отторгнуты от власти турецкой», «невозможно будет делать никаких важных предприятий на российской границе». Потому-то татары и должны быть «оставлены собою в независимости»2.

Государственные деятели России тогда искали удобного межимперского разграничения с Османской империей, не претендуя на геополитически несвойственные России южные земли. Что же касается благодатности климата полуострова, то тогда это еще не было осознано ни в России, ни в Европе вообще, курортный бум в которой начался более чем на столетие позже.

Проблема независимости Крыма прозвучала на заседаниях Государственного совета не вдруг. Проект этот обдумывался и готовился на протяжении всего хода русско-турецкой войны. Еще 16 октября 1769 г. Екатерина II так излагала его в письме к П.И. Панину: «Мы заблагорассудили сделать испытание, не можно ли Крым и все татарские народы поколебать в верности к Порте внушением им мыслей к составлению у себя независимого правительства. Сочинена здесь форма письма от вашего имени к хану Крымскому. Письмо в Крым удобнее всего отправить через татарских пленников. Ежели крымские начальники к вам не отзовутся, в таком случае остается возбудить сообща в татарах внимание через рассеяние копий, с письма по разным местам»3. За независимость Крыма должны были также агитировать российские эмиссары-мусульмане, для чего, как отмечалось в протоколах Государственного совета от 6 ноября 1768 г., было приказано «выбрав самых надежных и зажиточных казанских татар, четырех человек послать в Крым»4.

Русские предложения о независимости Крыма стали известны как татарам, так и османским властям. Хан Каплан-Гирей в августе 1770 г. предлагал турецкому командованию в связи с тем, что едисанские татары склонны пойти на соглашение с Россией, семьи их отправить за Дунай в Исакчи, что заставило бы воинов этого племени оставаться верными османо-крымским интересам5. Это предложение в условиях военных действий в районе проживания едисанцев оказалось невыполнимым, а уже осенью того же года сам Каплан-Гирей, как сообщает турецкий источник, на совещании с крымскими мурзами говорил: «Вам тоже следует обменяться мирными договорами с русскими, для того чтобы спасти Крымскую область, ваши семейства, детей и имущество»6. Все эти настроения, однако, на первых порах не имели последствий, так как тогда не было бы лидера, который смог бы взять на себя судьбоносное для ханства решение – остаться ли с Портой, явно обнаруживавшей «военную слабость и денежное оскудение» или, как писал турецкий хронист Васыф, «лучше стать независимым народом, чем подчиняться господству какого-нибудь могущественного падишаха»7. Крымские ханы в тот период, как констатирует В.Д. Смирнов, крупнейший исследователь истории Крымского ханства», были «по своей политической роли ничтожны, по индивидуальным свойствам безличны, они беспрестанно являлись один за другим, большей частью не пробывши и одного года в ханском звании»8.

Летом 1771 г. русская армия под командованием В.М. Долгорукова вступила в Крым и овладела главными опорными пунктами турок — Кафой, Керчью и Еникале9. В Крымском ханстве в этих условиях произошла смена руководства. Ханом стал Сахиб-Гирей, а его брат Шахин-Гирей — калгой (вторым человеком по крымской субординации, наследником). Русскому командованию был подан присяжный лист, подписанный 110 знатными крымчанами о дружбе и союзе с Россией10. Как сообщают турецкие источники, общее настроение мусульманского населения Крыма было тогда в пользу русских. «Татары, наскучив бесполезным для них последнее время владычеством Порты, очень охотно встретили русские войска и сами содействовали скорейшему очищению полуострова от османских войск»11.

Для России, желавшей мира с Османской империей, решение крымской проблемы было частью необходимого для нее обеспечения безопасности южных границ и геополитического размежевания с Османской империей. В сентябре 1770 г. на Государственном совете при обсуждении «кондиций» для предстоявших мирных переговоров с османами была выдвинута идея создания по периметру османских границ нескольких независимых государств. Речь шла тогда о Молдавии, Валахии и Татарии и объявлении Дуная турецкой границей12. Этот проект был сообщен венскому и берлинскому дворам, которые, как предполагалось, будут посредниками в русско-турецких переговорах о мире. Посредники, и особенно Австрия, этот проект решительно отвергли. На Госсовете констатировали тогда, что «неосвобождение христиан будет на совести Венского двора»13. «Крым дальше от Вены, чем Молдавия и Валахия, а потому о нем не может быть и речи в переговорах с Австрией», – писала тогда же Екатерина II14. И чуть позднее: «Восстановление независимости татар не уменьшает ни в чем могущества Порты и не увеличивает ни в чем могущества России, но отстраняет только пограничные неудобства последней»15.

Прусский король Фридрих II при обсуждении этой проблемы с австрийским послом фон Свитеном подчеркивал, что овладевшее Екатериной «великодушное намерение» о независимости татарской связано с ее представлениями о благе человечества, а следовательно, и ее собственной славе. Потому-то от этого намерения чрезвычайно трудно «заставить ее отказаться»16.

Идея независимых государств, которые должны были создать барьер между владениями Османской империи и России, была вызвана, однако, не только и не столько желанием «славы», но и реальным положением дел. В руках России оказывались огромные причерноморские территории. П.А. Румянцев постоянно жаловался, что войска мало, чтобы «обнять все пространство завоеванных земель»17. Русская сторона явно хотела мира. Фокшанские и Бухарестские мирные переговоры окончились, как известно, неудачей, главной причиной которой было нежелание османского двора признавать независимость Крыма. И лишь в 1774 г. был подписан Кючук-Кайнарджийский мир, специальная статья которого констатировала: «Все Татарские народы… имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавной властью собственного их Хана Чингисского поколения, всем Татарским обществом избранного и возведенного, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчета ни в чем никакой посторонней Державе»18.

Итак, еще в ноябре 1772 г. хан Сахиб-Гирей и крымская знать подписали трактат, по которому Крым объявлялся независимым и находящимся в союзе с Россией, в подтверждение чего крепости Керчь и Еникале передавались в ее «всегдашнее содержание»19. С татарской стороной этот трактат был принят не без сомнений, так как и передача крепостей, и требование оказывать помощь в снабжении русской армии, находившейся в Крыму, естественно, воспринимались ею как нарушение независимости. Знатнейшие лица ханства заявляли на своем совете: «Мы одинаково боимся как России, так и Турции»20. Между тем российское правительство было последовательно в своем стремлении сделать Крым независимым. Это подтверждают все его переговоры с Османской империей 1772 – 1774 годов. По Кючук-Кайнарджийскому миру независимость Крыма была признана и турецкой стороной.

Естественно возражение, что речь шла, несмотря на все уверения, не о независимости Крымского ханства вообще, а о независимости его от Османской империи. Это хорошо понял Шахин-Гирей, тогда еще не хан, а лишь калга, ездивший к царскому двору в качестве посла крымского хана. Вернувшись из России в Крым, он призвал соотечественников «быть вольными помощью России»21. Складывались новые условия существования крымско-татарской государственности – не как вассала османов, а как самостоятельного государства, хотя и находящегося в сфере влияния Российской империи. В 1779 г. по Айналы-Каванской конвенции, подписанной Россией и Османской империей, российская сторона позволила сохранению некоторых связей ханства со своим бывшим сюзереном. «Помимо духовной с Портой связи по калифатству», султан давал теперь еще и «благословительные грамоты» вновь избираемым крымским ханам22.

На протяжении 1772 – 1783 годов на крымский престол претендовали четыре хана: Сахиб-Гирей (1771 – 1775), Шахин-Гирей (1776 – 1783), Девлет-Гирей IV (1775 – 1777) и Салим-Гирей III (1777 – 1778). Первые два были ставленниками России, по требованию которой они были утверждены также и Портой, вторые – поддерживаемые Портой претенденты на ханский престол, непризнаваемые Россией. Был еще некий Багатыр-Гирей, ставленник восставших против Шахин-Гирея в 1782 г., которого, однако, не признавали ни Россия, ни Османская империя. Из всех этих правителей лишь Шахин-Гирей представлял собой некую самостоятельную государственную личность и пытался не только удержаться на престоле, но и сохранить крымскую государственность. Его брат Сахиб-Гирей проявил себя нерешительным, неинициативным и трусливым. Турецкие же ставленники считали своей целью лишь бороться со «срамом независимости»23.

История Крымского ханства этих лет показала, что оно было не готово к независимости и самостоятельному государственному существованию. Эта неготовность в исторической литературе ставится обычно в вину России, хотя сама по себе она имеет явно более глубокие корни, чем то десятилетие, в которое Россия пыталась сделать Крым независимым от Османской империи. Так же негативно в исторической литературе рассматривается и личность последнего крымского хана Шахин-Гирея. Его называют «ничтожным», «печально известным в истории татар», и даже «предавшим интересы Крыма»24.

Между тем это личность интересная и далеко неоднозначная. Прежде всего, он был человеком европейски образованным, воспитывался в Фессалониках, а затем — в Венеции, знал греческий и итальянский языки, что позволило ему познакомиться с западноевропейской культурой25. Известно, что после его приезда в Петербург Екатерина II писала о нем Вольтеру: «Это молодой человек 25-ти лет, умный и желающий себя образовать» и еще: «он хорош собой, умен, образован не по-татарски, пишет стихи, хочет все видеть и все знать»26. Став ханом и имея за собой поддержку России, Шахин-Гирей, как писал А.А. Прозоровский, тогдашний командующий русскими войсками в Крыму, он сразу же занялся «распоряжениями о внутреннем своей земли устройстве»27. Можно утверждать, что он первым среди правителей мусульманских стран попытался провести в своей стране реформы того типа, который обычно связывают с такими понятиями, как европеизация, вестернизация, модернизация28.

Хорошо известна реакция крымского общества на эти реформы. Сами же они, к сожалению, мало изучены. Имеется лишь одна работа Ф.Ф. Лашкова «Шагин-Гирей, последний крымский хан. Исторический очерк», опубликованная в журнале «Киевская старина» № 9 за 1886 г., а затем переизданная отдельной брошюрой в Симферополе в 1991 г., где эти реформы исследуются. Прежде всего, Шахин-Гирей попытался ввести в ханстве новую систему централизованного правления с четкой, как теперь бы сказали, вертикалью власти. Каждому органу управления был очерчен круг его обязанностей. Особую роль должен был играть ханский диван, состоящий из двенадцати представителей знатнейших семейств ханства. На важнейшие управленческие должности также назначались беи и мурзы главных племен Крыма, но все они рассматривались теперь как подчиненные хану чиновники, следовательно, из беев Шахин-Гирей попытался создать новое служилое сословие. Всем им полагалось жалование из казны. Территория Крыма была разделена на новые административные единицы и кадилыки. Вводилась строгая финансовая отчетность, учитывавшая даже самые небольшие расходы. Была предпринята перепись населения, начинает создаваться новая регулярная армия, которую стали обучать европейскому строю. Благоустраивался Бахчисарай29. Итак, это был тот круг преобразований, который позднее стал претворяться в жизнь в Османской империи, Тунисе, Египте и т.п.

Бесспорно, что впечатления от пребывания в Европе, а особенно в России, оказали влияние на преобразовательные проекты хана. Надежда на помощь российской армии в случае крайней нужды также способствовала преобразовательной активности Шахин-Гирея. Однако сами эти мероприятия исходили непосредственно от самого крымского правителя. Ими он надеялся укрепить свою власть и упрочить крымскую независимость. Это не было каким-либо внушением российского командования, которое с опаской следило за ханской активностью. А.А. Прозоровский уже в январе 1777 г. писал: «Шагин-Гирей-хан очень поспешно хочет все сделать, но сие весьма невозможно». Он предлагал хану повременить с его преобразованиями хотя бы до утверждения его на ханском престоле Портой, о чем тогда велись русско-турецкие переговоры30. Однако хан «никогда ничьим полезным советам не внимал, даже до того, что и я сколько ни старался, посещая его, наедине, через переводчика часто уговаривал, чтобы он остерегался…, но он… не слушал». Особым увлечением хана стало «собрание войска», что «веселило его как малого ребенка»31.

Уже в октябре 1777 г. против Шахин-Гирея в Крыму начинается бунт, поводом к которому послужил разнесшийся "слух между народом, что он всех их хочет поделать солдатами и предать России"32. В рапорте русского командования своему правительству утверждалось даже, что "ежели б он не набирал войск, то бы и бунту сего бы не было"33.

Проблема, однако, состояла не только в этом. Российские наблюдатели сообщают о грубости хана, его недоверчивости (у него "самоближайшие наперстники подозреваются быть предателями"), неумении никого "преданными себя сделать" и даже более того "проницания и знания управлять людьми он не имеет"34.

Бунт был подавлен русскими войсками. Россией же были пресечены попытки Порты, воспользовавшись им, посадить на ханский престол своего ставленника Селим-Гирея III35. Шахин-Гирей снова стал ханом, теперь уже, однако, не только как ставленник России, но и по подтвердительной грамоте султана36. Он продолжает свою деятельность, пытаясь укрепить ханскую власть и статус ханства. Организует чеканку собственных монет. Продолжает думать о собственной армии, тепер, правда, из иностранных наемников. В Крыму появляется литейный и пороховой заводы. Из Петербурга выписываются художники, оружие, украшения для дворца. Жизнь самого хана организуется по европейскому образцу. Даже свою столицу он намеревается перевести из Бахчисарая в Кафу37.

В 1780 г. русское командование приняло решение о выселении христианского населения из Крыма. Это вызвало недовольство хана, так как он лишался большого числа налогоплательщиков. Проблема выселения армян и греков рассматривается в историографии обычно в том же духе, как ее воспринимал Шагин-Гирей: русские этим экономически ослабляли ханство. Однако на нее можно посмотреть и с другой точки зрения. Российская администрация была заинтересована в быстром заселении своих новых южных окраин. Потому-то и это переселение служило российским интересам, как в свое время и создание в российских пределах Новой Сербии и Славяно-Сербии. Экономические же последствия этого мероприятия для Крыма российские власти тогда мало интересовали38. Более того, эта переселенческая акция свидетельствует о том, что конкретные планы присоединения Крыма к России тогда явно еще не сформировались.

Ситуацию изменил новый бунт в Крыму и на Кубани. Недовольство Шахин-Гиреем в народе подспудно продолжалось все эти годы. Пренебрежение хана к крымской самобытности и предписаниям религии способствовали массовому неприятию его личности и власти. Продолжали курсировать слухи, что хан не мусульманин, он неверный, "на кровати спит, на стул садится и молитв должных по закону не делает"39. К тому же был увеличен налоговый гнет и широко внедрялась откупная система, что тяжким бременем ложилось на широкие массы крымского населения40.

Любопытно, что при анализе крымской ситуации на конференции у вице-канцлера И.А. Остермана 4 июня 1782 г. отмечалось, что "по достоверным извещениям до сих пор не видно, чтобы Порта мешалась в татарские дела". И далее: "истинный источник и причина в столь частых возмущениях на Кубани и в Крыму должны скрываться в собственных их недрах"41. Тогда же было решено отправить "к скопищам волнующихся или же в колебаемость приходящих татар" письменные увещевания с обещанием, что если "они возвратятся на истинный путь и в свои дома", то получат "безъизятное прощение". Если же они "не употребят… увещевание на пользу себе и на спасение отчизны их конец волнений их может им весьма скоро и неминуемо обратиться в вечную погибель". Хану так же было предложено дать "обещание прощения восставших"42. Далее же, как писал В.Д. Смирнов, события развивались следующим образом: "Не будучи сам в состоянии поддержать свой престиж над своими взбунтовавшимися подданными, Шагин-Гирей излил свою бессильную злобу на безоружных крымцев после усмирения их силой русского оружия, предавая их беспощадным казням43.

Эти расправы заставили Екатерину II ускорить и без того уже вызревшее к этому времени в ее внешнеполитических планах, решение о необходимости отказаться от сохранения Крымского ханства как независимого буферного государства. Благоприятная международная обстановка и усталость населения Крыма от преобразований и репрессий Шахин-Гирея ускорили это решение.

Царский манифест о ликвидации ханства и присоединении Крыма к России был обнародован 8 апреля 1783 г.44.

Десятилетний период независимости показал, что Крымское ханство не было готово к самостоятельному государственному существованию. Внутренние усобицы, апелляции к внешним покровителям – России или Османской империи, бунты и военные конфликты этих лет подтверждают это.

Хан Шахин-Гирей первым принял тот европейский вызов, который был тогда брошен странам Востока, и начал проводить прогрессивные по своей сути реформы. Но страна не была к ним готова. Его преобразования явились не началом, а неким фальстартом европеизации восточной государственной структуры. Как отмечал Ф.Ф. Лашков, "ему недоставало того могущественного средства, которое заключается в подготовленности общества к восприятию вводимых в его быт начал, короче говоря – ему недоставало общественной симпатии"45. Тем не менее, Шахин-Гирей был первым в подобных начинаниях. Он действовал на грани отчаяния, а потому — и варварства. Все это не дает права вычеркивать его и его деятельность из истории Крыма, как это делается в современной историографии. История независимости Крыма еще ждет своих исследователей.

Что же касается России и ее планов в отношении Крыма, то можно с уверенностью констатировать, что в екатерининской политике действительно присутствовало намерение сделать Крым независимым. Неготовность Крымского ханства к самостоятельному государственному существованию, внутренние распри, боязнь оторваться от османо-исламского мира сделали российские планы неосуществимыми. Эта неудача внушила российским правящим кругам неверие в способности восточных народов строить свою государственность. С этого времени Россия постепенно отказывается от своего умения говорить с Востоком на его международном языке. Это – шерстные договора, аманаты, использование родственных связей и обязательств, двойной, а то и тройной вассалитет и т.п. Россия присоединяется к вершителям Восточного вопроса, т.е. вместе с другими европейскими державами стала прилагать усилия к возвращению христианских народов в лоно европейской цивилизации (порой не тогда и не в той форме, как этого эти народы желали), а в отношении исламских народов все более и более проникаясь духом колониализма.

_______________________

1 Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской порты в XVIII в. до присоединения его к России. — Т. 2. — М., 2005. — С. 125.

2 Архив Государственного Совета. — Т. 1. — СПб., 1869. — С. 43 – 44.

3 АВПР. — Сношения России с Турцией, оп. 8а, д. 1876, л. 10 – 12; Соловьев С.М. Сочинения. — М., 1994. —Кн. XIV. — Т. 28. — С. 286.

4 Архив Государственного совета. — Т. 1. — С. 7.

5 Смирнов В.Д. Крымское ханство… — С. 106.

6 Там же. — С. 113.

7 Там же. — С. 109.

8 Там же. — С. 103.

9 Соловьев С.М. Сочинения. — Кн. XIV. — Т. 28. — С. 433 – 434.

10 Там же. — С. 435.

11 Цит. по: Смирнов В.Д. Крымское ханство… — С. 125.

12 Архив Государственного Совета. — Т. 1. — С. 61.

13 Там же. — С. 81.

14 Цит. по: Соловьев С.М. — Т. 28. — С. 424.

15 Там же. — С. 448, а также сб. РИО. — Т. 20. — С. 297 – 304.

16 Beer A. Friedrich II und von Swieten. — Leipzig, 1874, c. 55; Соловьев С.М. Сочинения. — Т. 28. — С. 530.

17 См.: Соловьев С.М. Сочинения. — Т. 28. — С. 351.

18 Юзефович Т. Договора России с Востоком, политические и торговые. — СПб., 1869. — С. 267 – 270.

19 Архив Государственного Совета. — Т. 1. — С. 207 – 208. Документы о российско-татарских переговорах этого времени см. Уляницкий В.А. Дарданеллы, Босфор и Черное море в XVIII веке. Приложения, М., 1883, а также Чтения Обществ истории и Древности, 1874. — Кн. 4.

20 Цит. по Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей, последний крымский хан. — Симферополь, 1991. — С. 14.

21 Там же.

22 Полное собрание законов Российской империи (далее ПСЗ), I, 1830. — Т.ХХ. — № 14851, а также Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции и документы. — Т. III, 1887. — С. 27 – 31.

23 См. Смирнов В.Д. Крымское ханство. — Т. 2. — С. 136.

24 См. например, Возгрин В.Я. Исторические судьбы крымских татар. — М., 1992.

25 Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей. — С. 6.

26 Там же. — С. 11, а также Сборник Российского исторического общества (РИО). — Т. 13. — С. 180.

27 Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма к России. — Т. 1. — М., 1885. — С. 597.

28 См.: Тодорова М.Н. Европеизация Османской империи (Постановка проблемы и ее освещение в современной западной историографии) «Народы Азии и Африки», 1977. — № 2. — С. 204 – 211.

29 Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей. — С. 21 – 26.

30 Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма. — Т. 1. — С. 296.

31 Там же. — С. 806.

32 Там же. — С. 805.

33 Там же. — С. 806.

34 Там же. — С. 806, 838, 851 и др.

35 Смирнов В.Д. Крымское ханство. — Т. 2. — С. 166 – 173.

36 Там же. — С. 184 – 185.

37 Там же. — С. 193; Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей. — С. 28 – 29.

38 О переселении см. Смирнов В.Д. Крымское ханство. Т. 2. — С. 172.

39 Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма. — Т. II. — М., 1885. — С. 33.

40 Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей. — С. 23 – 29.

41 Дубровин Н.Ф. Присоединение Крыма. — М., 1889. — Т. IV. — С. 586.

42 Там же. — С. 584.

43 Смирнов В.Д. Крымское ханство… — Т. 2. — С. 149.

44 ПСЗ. — Т. 21. — № 15901.

45 Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей. — С. 29.

Андрей Непомнящий (Симферополь), заведующий

Крымским отделением Центра памятниковедения НАН

Украины и УООПИК, профессор кафедры истории Украины

и специальных исторических дисциплин Таврийского

нациионального университета им. В.И.Вернадского,

доктор исторических наук

Неизвестные страницы крымской ориенталистики:

Украинское общество изучения Крыма и Кавказа

Неослабленный интерес к истории и этнографии крымских этносов в 20-е годы ХХ в. проявляли и украинские ученые. Этот аспект истории украинской историографии до настоящего времени остается слаборазработанным [1]. Интерес украинских востоковедов к истории, археологии и этнографии Крыма объяснялся наличием контактов украинского казачества с Крымским ханством, наблюдавшихся на протяжении нескольких веков. Вполне естественным, в русле активизации краеведческого движения в Советском Союзе в 20-е годы ХХ в., стало стремление украинских крымоведов объединиться в специальную общественно-научную организацию. Попытки создания такой структуры предпринимались. Так, до сих пор малоизвестной страницей крымоведения является история организации в Харькове в 1929–1930 годах Украинского общества изучения Крыма и Кавказа.

Материалы, связанные с организацией и попыткой регистрации этого научного объединения в органах НКВД, сохранились в личном архивном фонде украинского искусствоведа, востоковеда Д. П. Гордеева. Фонд отложился в Центральном государственном архиве-музее литературы и искусства Украины.

Дмитрий Петрович Гордеев (1889–1968) – сын профессора Харьковского университета Петра Андреевича Гордеева, родился 8 ноября 1889 г. в Харькове. В 1908-м, после окончания гимназии, поступил на историко-филологический факультет Харьковского университета, который окончил в 1913 г. и был оставлен при кафедре истории и теории искусства для подготовки диссертации под руководством профессора Федора Ивановича Шмита (1877–1937). Одновременно молодой исследователь был назначен хранителем фондов университетского музея искусств и старины. Литературные и искусствоведческие интересы Д. П. Гордеева в это время все более связывали его с литературными и художественными кругами Тифлиса. Он разрабатывал вопросы грузинского средневекового искусства. Не случайно осенью 1917 г. по рекомендации Н. Я. Марра Дмитрий Петрович был избран адъюнктом Кавказского историко-археологического института в Тифлисе. С 1922 г. − он действительный член этого научно-исследовательского института. Одновременно Д. П. Гордеев работал научным сотрудником в Центральном архиве Грузинской ССР, читал лекции в Тифлисском народном университете. Оставаясь сотрудником Кавказского историко-археологического института, в конце 1926 г. Д. П. Гордеев переехал в Харьков, куда был приглашен на должность руководителя Харьковской секции Киевской научно-исследовательской кафедры искусствоведения. Дмитрий Петрович был участником конференции археологов СССР в Херсонесе в сентябре 1927 г. В автобиографиях, написанных в 1929 г., ученый в такой последовательности перечислял свои титулы и звания: «Историк искусства, византиноведение и кавказоведение. Профессор Киевской научно-исследовательской кафедры искусствоведения, руководитель Харьковской ее секции; действительный член Кавказского Историко-Археологического института (КИАИ) Академии наук СССР, ответственный редактор изданий И[нститу]та и заведывающий [так в тексте (А. Н.)] его Кабинетом Искусств и Фототекой; член совета Кавказского отдела Русского географического общ[ества]; член Всеукраинского Археологического комитета; член Научных Советов Государственного Центрального Художественно-Исторического музея в Харькове и Музея Слободской Украины им. Сковороды; действительный член ВУНАВ [Всеукраинской научной ассоциации востоковедения (А. Н.)]; член научных обществ − Харьковского, Грузинского Общ[ества] Истории и Этнографии (Тифлис), Обследования и Изучения Азербайджана (Баку), Абхазского Научн[ого] Общ[ества] (Сухуми), Любителей Древней Письменности и Искусства (Ленинград) и Клуба местных туристов Аджаристана (Чаква-Цихисдзири)» [2]. Эти данные дополним сведениями о том, что Дмитрий Петрович в 1927–1929 годах редактировал «Бюллетень» и «Известия» Кавказского историко-археологического института и был членом Комитета по изучению старого Тифлиса [3]. 1 марта 1930 г. он оставил штатную должность в грузинской столице и работал в Харькове в Украинском институте востоковедения и Художественном институте на кафедре истории искусства.

В 1932 (по другим данным, − в 1933) г. Д. П. Гордеев был арестован по «делу Русской национальной партии». Он обвинялся, в частности, в том, что принимал участие в работе «украинского филиала этой организации, который, якобы, готовил вооруженное восстание с целью отторжения Украины от СССР и присоединения ее к Германии. Д. П. Гордеев был осужден в феврале 1934 г. и до 1935 г. отбывал наказание в БАМлаге. После освобождения в 1936–1937 годах он работал в средней школе № 5 города Кутаиси. Позже переехал в Тбилиси, где ему удалось устроиться старшим научным сотрудником в Государственный музей искусства Грузинской ССР» [4]. Историк занимался изучением грузинской архитектуры. Однако почти не печатался до своей кончины в 1968 г.

Хотя фамилия Д. П. Гордеева и фигурирует в сохранившихся бумагах Украинского общества изучения Крыма и Кавказа, но не на первых ролях. Объяснение того, что документы Общества попали к нему, можно найти в биографии востоковеда. Ученый поддерживал дружеские и научные связи со многими украинскими ориенталистами, которые могли передать ему эти материалы на хранение.

Идея организации общества, связанного с изучением Крыма и Кавказа, возникла в среде ученых Всеукраинской Академии наук как гуманитариев, так и естествоиспытателей. Таким образом, сразу очерчивалась программа всестороннего изучения этих территорий: природно-географической среды и истории, этнографии, антропологии. Была создана инициативная группа по организации общества. В ее состав вошли: исполняющий обязанности заведующего Управлением научными учреждениями Украины (Укрнауки) при Наркомате просвещения УССР, известный историк Матвей Иванович Яворский, Владимир Иванович Баланин, профессора Харьковского сельскохозяйственного института – Михаил Алексеевич Ветухов, Дмитрий Гермогенович Виленский и Александр Алоизович Яната [5].

В письме, подготовленном Инициативной группой в НКВД для утверждения устава и регистрации Общества, говорилось: «Серед групи українських наукових та громадських діячів виникла думка організувати «Українське Товариство дослідження Криму й Кавказу». Потребу організувати таке Товариство підтримує й Президія Укрнауки Н[ародного]К[омісаріату] Освіти. <...>

Давні наукові, культурні й економічні зв’язки України з Кримом і Кавказом, через суміжність цих країн, і через те, що в них живе чимало українського населення, є цілком природні, але вони досі виявляються в різних випадкових дослідженнях, які часом не планово втручаються в ті дослідження, що їх ведуть місцеві наукові установи та організації Криму й Кавказу; між тим вони мусять набрати сталих й організованих форм допомоги українських наукових сил місцевим силам Криму й Кавказу в дослідженні їхніх багатих науковим матеріялом країн.

Це завдання й має виконувати «ТОВАРИСТВО ДОСЛІДЖЕННЯ КРИМУ Й КАВКАЗУ». Поруч з тим товариство дбатиме, щоби масове одвідування з культосвітньою й курортною метою Криму й Кавказу набрало більш організованих і свідомих форм. Крім того, воно взагалі сприятиме культурному й економічному зближенню України з цими сусідніми країнами, а українському населенню в них допоможе підтримувати культурний зв’язок з Україною» [6].

Сохранилось несколько вариантов «Списка членов-основателей Украинского общества изучения Крыма и Кавказа». Наиболее ранний вариант насчитывает всего 16 фамилий. Среди них заведующий Укрнауки Юрий Иванович Озерский, члены уже названной инициативной группы по организации Общества, а также известные востоковеды − председатель музейной секции Укрнауки Василий Васильевич Дубровский и директор Археологического музея Харьковского университета, профессор Александр Семенович Федоровский, руководитель секции духовной культуры этнолого-краеведческой секции Харьковского университета Андрей Петрович Ковалевский, профессора Колесник и Я. Савченко, а также О. Скоробогатый и И. Холодный. Интересно, что среди членов-основателей Украинского общества изучения Крыма и Кавказа был Остап Вишня (Павел Михайлович Губенко), который фигурирует в списках под своим литературным псевдонимом. В одном из списков рукой в скобках после «Вишня О.» дописано «(П. М. …)» [7]. Сохранился и расширенный проект списка членов-основателей.

6 марта 1929 г. в помещении Украинского института прикладной ботаники в Харькове состоялось первое организационное заседание инициативной группы по основанию Украинского общества изучения Крыма и Кавказа. Председательствовал профессор А. А. Яната. На повестке дня было четыре вопроса. Собравшиеся, прежде всего, выслушали информацию А. А. Янаты о целях и задачах Общества и о состоянии организационной работы по его официальной регистрации. В протоколе в графе «Ухвалили» по этому вопросу значится: «Надаючи великої ваги культурному, науковому й економічному зближенню України з багатими науковими матеріялами суміжними країнами – Кримом і Кавказом, вжити заходів що до прискорення остаточного оформлення заснування Українського товариства дослідження Криму і Кавказу» [8]. Вторым вопросом повестки дня было обсуждение проекта состава основателей Общества. Утвердив предложенный список, собравшиеся решили принять меры к распространению как можно более широко информации об Обществе, что позволило бы принять участие в работе этой организации всех заинтересованных специалистов.

На этом же заседании инициативной группы отдельным вопросом обсуждался проект устава Общества изучения Крыма и Кавказа. Дополнения, поправки и окончательную редакцию этого основного программного документа было решено обсудить на следующем заседании инициативной группы 11 марта, а устав и список основателей принять на общем собрании всех членов Общества, которое было намечено на 20 марта 1929 г.. Там же предполагалось заслушать доклад профессора О. И. Колесникова «Аязма в Крыму» [9].

Сохранилось несколько вариантов проекта устава Украинского общества изучения Крыма и Кавказа [10].

11 марта 1929 г. состоялось заседание Президиума Организационного бюро Общества в составе А. А. Янаты, Г. Ф. Арнольда и М. А. Ветухова. На повестке дня стояло два вопроса: утверждение юридической части проекта устава и распределение обязанностей между членами Президиума оргбюро. После обсуждения замечаний к уставу, поступивших от членов Общества, и внесения соответствующих изменений в текст было решено избрать председателем Президиума Организационного бюро А. А. Янату. В связи с временным отъездом профессора М. А. Ветухова, который выполнял обязанности секретаря, кооптировать в Президиум С. А. Чернова и поручить ему эту работу [11].

Первое общее заседание Украинского общества изучения Крыма и Кавказа состоялось до его официальной регистрации, 8 июня 1929 г., в помещении Украинского института прикладной ботаники.

Стремясь привлечь к работе в этой общественной научной организации как можно больше заинтересованных лиц, члены инициативной группы В. В. Дубровский и А. А. Яната в ходе подготовки общего собрания Общества написали специальный анонс, который был размножен типографским способом в количестве 60 экземпляров и разослан во все государственные и научные организации Харькова. В конце этого обращения была помещена программа первого общего заседания, включавшая пять вопросов: 1) Про завдання Товариства (вступне слово ініц. групи); 2) В. Дубровський. Розроблення історії Криму, в попередній літературі; 3) проф. О. Колесников. Аязма в Криму; 4) розгляд проекту статуту Товариства; 5) вибори оргбюро товариства» [12].

На первом общем заседании УОИКК согласно графе «присутні» протокола присутствовали Г. Ф. Арнольд, М. А. Ветухов, Д. П. Гордеев, В. В. Дубровский, Давыдов, М. В. Зиверт, В. М. Зуммер, О. И. Колесников, Колесникова, О. Скоробогатый, Супруненко, Н. И. Тихий, В. Чередниченко, С. А. Чернов, Б. М. Шматько, Д. О. Фитенко, А. А. Яната. Однако содержание протокола заседания свидетельствует, что количество собравшихся было значительно большим. Председательствовал на заседании А. А. Яната, секретарем был Н. И. Тихий. Из четырех вопросов, стоявших на повестке дня, прежде всего, слушали доклад историка-востоковеда Василия Васильевича Дубровского «Розроблення історії Криму в попередній літературі». Это сообщение предполагалось опубликовать в первом сборнике трудов УОИКК, но Общество не успело приступить к подготовке собственного издания, а отдельно настоящее исследование В. В. Дубровского не сохранилось. Мы можем лишь примерно представить себе его содержание благодаря более позднему исследованию Василия Васильевича − вышедшей в 1946 г. в Женеве на правах рукописи его монографии «Україна й Крим в історичних взаєминах» [13], в которой есть отдельные разделы «Жерела для дослідження» (с. 19–27) и «Наукове розроблення історії татарського Криму» (с. 27–30). Понятно, что издание 1946 г. базировалось уже на обновленном материале, однако его основой является сделанный в 1929 г. на первом заседании УОИКК доклад. Историк начал обзор с первых крымоведческих работ конца XVIII − первой трети XIX в. (С. Сестренцевич-Богуш и записки путешественников), сравнивая их с работами конца XIX в. (Г. Говордт, В. Д. Смирнов, И. Хаммер и др.). Отмечая малочисленность работ по истории Крыма, В. В. Дубровский заметил, что «це не було б бідою, якби вона не була, крім того, здебільшого застарілою, непевною й незадовільною з погляду вимог сучасної історичної науки» [14]. Отметив, что значительная часть трудов утратила уже практическое и имеет лишь историографическое значение, автор отдельно выделил роль путеводителей − разнообразной по форме и качеству краеведческой литературы. Характерно, что он сделал акцент на актуальности проведения «спеціяльної розвідки, щоб простудіювати її, вона важлива тим, що саме вона отворювала масове уявлення про Крим і про його тубільне населення. Тому, не надаючи їй майже жодного наукового значення, ураховуємо її великий практичний вплив за своїх часів» [15]. Кстати, о роли такого оригинального книжного жанра, каким являются путеводители, в крымоведении до сих пор идет дискуссия. Считаю, что В. В. Дубровский был, безусловно, прав, уделив этому виду краеведческой литературы такое внимание в своей работе (приведено более 20 названий с выходными данными) [16].

Как свидетельствует протокол первого заседания Украинского общества изучения Крыма и Кавказа, в обсуждении доклада В. В. Дубровского приняли участие М. В. Зиверт, Колесник, Потапов, Н. И. Тихий, В. Чередниченко, А. А. Яната [17]. Заметим, что с этим же докладом В. В. Дубровский выступал и на II-м Всеукраинском съезде востоковедов, который проходил в Харькове 1-5 ноября 1929 г. [18]. Попытка опубликовать доклад в 1929-1930 гг. окончилась провалом. По воспоминаниям самого В. В. Дубровского, исследование «как антимарксистское запрещено было печатать» [19]. До нас дошло реферативное изложение этого труда, подготовленное А. П. Ковалевским на страницах журнала «Червоний шлях», где отмечалось, что доклад вызвал «жваве обговорення й інтерес, між іншим, із боку гостей з Кримської й інших тюркських республік. За їхньою допомогою передбачається надрукувати доповідь також татарською мовою» [20].

Вторым вопросом слушали «проект устава Общества». В обсуждении приняли участие Г. Ф. Арнольд, Колесник, Б. М. Шматько и А. А. Яната. Неожиданным было предложение установить тесные связи с Молдавской республикой и «включити до завдань Товариства <...> вивчення її» [21]. В решение записали утвердить устав Общества с учетом названных замечаний, «Доручити Бюро остаточно зредагувати уставу та провести затвердження устави за чинним порядком» [22]. По третьему вопросу о списке членов-основателей Общества слушали А. А. Янату. Постановили зачитанный список утвердить и поручить Организационному бюро растиражировать его. По четвертому вопросу «О выборе Бюро» также докладывал А. А. Яната. Им был предложен состав Оргбюро, которое должно было продолжить деятельность по регистрации Украинского общества изучения Крыма и Кавказа в государственных органах: Я. П. Ряппо, О. Буценко, А. А. Яната, Ю. И. Озерский, О. Скоробогатый, М. В. Зиверт, В. Чередниченко, А. П. Ковалевский, Н. И. Тихий, Хиженко, С. А. Чернов, М. И. Яворский, В. В. Дубровский, М. А. Ветухов, Б. М. Шматько, Колесник, Г. Ф. Арнольд, М. И. Михайловский, В. М. Зуммер. Из них в состав Президиума Оргбюро были избраны А. А. Яната, Г. Ф. Арнольд, М. А. Ветухов, В. В. Дубровский, В. М. Зуммер, Колесник. Оргбюро поручалось составление проекта расходов Общества, разработка бланков, формы переписки и создание канцелярии УОИКК.

Следующее заседание Президиума Оргбюро УОИКК состоялось 15 июня 1929 г. В связи с отсутствием А. А. Янаты на нем председательствовал профессор О. И. Колесников, а секретарем был М. А. Ветухов. Вновь обсуждались поправки к проекту устава Общества. Новыми членами были избраны Борис Михайлович Шматько – заместитель председателя Госплана УССР, Чередник – специалист в области лесного хозяйства и Федор Романович Залейборода [23].

Официальное заявление от Инициативной группы в НКВД с просьбой зарегистрировать Общество было написано только 2 июля 1929 г.. Интересно, что ряд членов Инициативной группы в последний момент отказался подписать этот документ. Если вначале в тексте заявления значились Я. Ряппо, А. Буценко, Ю. Озерский, М. Яворский, А. Яната, В. Дубровский, О. Колесников, проф. М. Михайловский, Г. Арнольд, Б. Шматько, М. Ветухов, А. Ковалевский, О. Скоробогатый, В. Чередниченко, Хиженко, С. Чернов, Н. Тихий и М. Зиверт, то затем — фамилии А. Буценко, Ю. Озерского, М. Яворского, О. Колесникова были вычеркнуты. В тексте заявления значилось: «Додаючи до цього проект Статуту «Українского Т[оварист]ва Дослідження Криму й Кавказу» просимо затвердити це Товариство з місцем осідку в Харкові» [24]. От всех указанных членов инициативной группы требовалось с данным заявлением лично явиться к нотариусу и заверить свою подпись. Судя по датам отметок у нотариуса, подписание затянулось на весь июль. Первые подписи поставили Михаил Алексеевич Ветухов, Георгий Федорович Арнольд, Михаил Иосифович Михайловский, Михаил Васильевич Зиверт, Сергей Александрович Чернов и Николай Иосифович Тихий.

Дальнейшие из известных мероприятий УОИКК датируются 29 марта 1930 г. В этот день состоялось очередное заседание Инициативной группы по организации Украинского общества изучения Крыма и Кавказа. В протоколе этого собрания среди присутствовавших − А. А. Яната, Г. Ф. Арнольд, М. А. Ветухов, Н. Ветухова, В. В. Дубровский, У. Евфимовский, М. В. Зиверт, М. Зубарев, М. Макаров, М. И. Михайловский, О. Скоробогатый. Председательствовал А. А. Яната, обязанности секретаря выполнял У. Евфимовский. На обсуждение было вынесено три вопроса: информация о состоянии оформления Общества, пополнение состава его основателей и выборы нового организационного бюро. Из выступления А. А. Янаты, тезисы которого сохранил протокол, становится ясной причина задержки юридического оформления организации: «Головні наслідки роботи організаційного бюра за минулий час такі. Бюро виробило проект статуту Товариства, склало заяву до МЕКОСО НКВС про затвердження його, та зібрало до заяви підписи від більшої частини фундаторів. Справа з оформлення Товариства гальмується через те, що деякі фундатори з різних причин і досі не дали своїх підписів до заяви. Крім цієї роботи, організаційне бюро влаштувало одно наукове засідання, на якому зачитано було дві доповіді членів ініціятивної групи» [25]. Было принято решение принять меры к скорейшему организационному оформлению общества.

По второму вопросу также докладывал А. А. Яната. Он сообщил, что некоторые из основателей Общества вышли из УОИКК, а некоторые из оставшихся потеряли формальное право «брать участие в организации Общества». Приняли решение исключить из состава основателей О. Буценко, проф. О. И. Колесникова, Ю. Озерского, С. А. Чернова, М. И. Яворского. Последний уже тогда попал под волну репрессивных мероприятий. Вместо них в состав основателей УОИКК было решено включить академика С. Рудницкого, профессора Л. Величко, профессора Ритера, М. Барана, А. П. Ковалевского, М. Горбаня, профессора А. Н. Гладстерна и профессора М. Макарова. По просьбе А. А. Янаты все члены Организационного бюро были освобождены от своих обязанностей. Вместо оргбюро для проведения дальнейшей организационной работы была избрана «ударная тройка». В ее состав вошли: председатель − проф. А. А. Яната, члены − проф. М. И. Михайловский и секретарь У. Евфимовский. Ударной тройке поручалось заняться скорейшим юридическим оформлением Общества «з тим щоб після затвердження статуту Товариство мало змогу негайно приступити до практичної роботи в літній сезон поточного року» [26]. …Текущего 1930 г.…

Факт невозможности регистрации новой общественно-научной организации в условиях, когда по всей стране закрывались уже существовавшие и хорошо зарекомендовавшие себя в ученых кругах, много лет издававшие свои материалы общества, а вместе с ними ликвидировались одно за другим гуманитарные научные периодические издания, становился очевидным даже самым инициативным организаторам УОИКК.

Выявленные документы, касающиеся создания и деятельности Украинского общества изучения Крыма и Кавказа, открывают неизвестные страницы истории крымоведения, позволяют узнать интересные факты биографии и творчества подвижников краеведческого движения и, безусловно, свидетельствуют о том, что архивы дадут еще много новых открытий, связанных с историей исследования Крыма.

____________________________

1. Непомнящий А. А. Подвижники крымоведения.– Симферополь, 2008.– Т. 2: TAURICA ORIENTALIA. – 600 с.

2. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 215. – Л. 9, 16 – 17.

3. Люди и судьбы: Биобиблиографический словарь востоковедов − жертв политического террора в Советский период (1917–1991) / Подг. Я. В. Васильков, М. Ю. Сорокина. — Санкт-Петербург: Петербургское востоковедение, 2003. — С. 123.

4. Люди и судьбы… — С. 123. Уточним при этом, что Д. П. Гордеев не «погиб в лагерях», как утверждают Б. П. Зайцев и Б. К. Мигаль в кн.: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна за 200 років / Гол. ред. В. С. Бакіров.– Харків: Фоліо, 2004.– С. 388.

5. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 30. – Л. 49.

6. Там же. – Л. 11.

7. Там же. – Л. 50.

8. Там же. – Л. 70. См. также: Непомнящий А. А. Украинское общество изучения Крыма и Кавказа: Неизвестная страница истории крымоведения // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии.– Симферополь, 2006.– Вып. 12, ч. 2.– С. 683–701.

9. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 30. – Л. 70–70 об.

10. См. полный текст этого документа: Непомнящий А. А. Подвижники крымоведения.– Симферополь, 2006.– Т. 1.– С. 286–287.

11. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 30. – Л. 78.

12. Там же. – Л. 77.

13. Дубровський В. Україна й Крим в історичних взаєминах=Ukraine and the Crimea in historical relations / Український морський ін-т; Вип. 52.– Женева, 1946.– 47 с. — На правах рукопису.

14. Там же.− С. 27.

15. Там же.− С. 29.

16. Там же. См. также: Непомнящий А. А. Записки путешественников и путеводители в развитии исторического краеведения Крыма (последняя треть XVIII − начало ХХ века) / Ин-т украинской археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. — К., 1999. — 212 с. (Научно-справочные издания по истории Украины; Вып. 46).

17. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 301. – Л. 73.

18. ІІ Український сходознавчий з’їзд (Всеукраїнської наукової асоціяції сходознавства) 1-5 листопада 1929 року.– Харків, 1929.– 8 с.

19. Цит. по: Кочубей Ю. М. В. В. Дубровський (1897-1966) та його внесок в українське сходознавство // Східний світ.– Київ, 2005.– № 3. — С. 26.

20. Ковалівський А. З історії тюрко-українських відносин: По доповідях другого українського сходознавчого з’їзду (1-5, XI, 1929 р.) // Червоний шлях.– Харків, 1930.– № 2 (83).– С. 161-167.

21. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 301. – Л. 73.

22. Там же.

23. ЦГАМЛИУ. – Ф. 208. – Оп. 1. – Д. 301. – Л. 78.

24. Там же. – Л. 3.

25. Там же. – Л. 83.

26. Там же. – Л. 83 об.

Оксана Тищенко-Монастирська (Київ), аспірантка Інституту

мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України

Воїн у фольклорному порівнянні українців та кримських татар

В цьому короткому огляді ми маємо на меті зіставити з точки зору семантики такі фігури українського та кримськотатарського фольклору, як порівняння. Як відомо, народні порівняння глибоко символічні та семіотичні. Тому цікаво зіставити спосіб мислення двох народів, мови яких належать до різних груп. Ми визначили лексико-семантичні групи, в яких реалізуються об’єкти народного порівняння та мовно-культурні ареали, що вдалося виокремити завдяки такому розподілу.

1. Образ чоловіка у кримськотатарському фольклорному порівнянні

1.1 Пташині мотиви. Об’єкти порівняння: «карчыгъай» (яструб), «бульбуль» (соловей), «когерджин» (голуб): Борктей кийип котермин Карчыгъайдай чыгъырман... [6, 157] (Шапку одягнувши, підвівся я, Як яструб, шугаю я...); Кок когерджин болайым да Азбарынъа къонайым [7, 93] (Сивим голубом сяду на твоє подвір’я); Яхты мени, яхты гулистанда бульбуль киби. Аман, аман! [5, 8] (Згорів я, згорів, мов соловей у рожевому саду).

1.2 Рослинні мотиви. Об’єкти порівняння «гуль» (троянда), «сельви» (кипарис), «филис» (пагін): Мен бир гуль идим – кельди, хырды далымы. Кимден киме бильдирейим алымы? [5, 32] (Я був, немов троянда, - прийшов, зламав мою гілку. Кому ж, кому скажу я про своє горе?); Сельви киби остю боюм [5, 48] (Як кипарис, виріс мій стан); Языкъ, языкъ, Усеин-беим, филис-боюнъа! [5, 50] (Шкода, шкода, мій Усеїн-бею, [молодий] як зелений пагін).

1.3 Тваринні мотиви. Об’єкти порівняння «аюв» (ведмідь), «огюз» (бик), діал. «сир» (корова), «борю» (вовк), «кой» (вівця), «джылан» (змія): Ойната кельген аювдай варирач, рирач [7, 192] (Він як ведмідь, якого заставляють танцювати варірач, рірач); Кан актаджысы Эли бий Огюз-дин огюртюп Сир-даин бакыртып Тартып келип атты, дий… [5, 126] (На ханського конюха Елі бій Як віл заволав, Як корова закричав, Почав тягнути); Катындагъы кырк саклау Борю тиген койдай этти, дий. [5, 127] (Сорок охоронців жінки [хана] Стали, як вовки біля вівці); Арзайып атка минермин Кедегесин эки болермин Болюнген койдай этермин [5, 157] (Задовольнивши своє бажання сів я верхи на коня, Сумнівами на двоє поділений, Як загублена вівця я); Он джасынгъа кельгенде Каладан о джыландай каргъыгъан… [5, 203] (Десять [воїнів] до ладу привів, З фортеці він як змія виповз...).

1.4 Коштовності. Об’єкти порівняння «кумюш» (срібло): Эй, огълым, бугунь башкъа бир йигит кумюш киби йылтырагъан ат устюнде кельди, урбалары десенъ, козьлерни къамаштыра эди. [1, 137] (Ей, синку, сьогодні вранці приходив один джигіт, як срібло, блискучий, верхи на коні, одяг очі засліпив).

1.5 Символ вогню. Об’єкти порівняння «кебаб»: Хеба олду, хеба олду, Янды джигер, кебаб олду. [5, 53] (Все пропало, все пропало, Згоріла печінка, як кебаб); Кебаб олуп, ашкъ отуна янайым, дост, янайым! [5, 21] (Мов кебаб, на вогні кохання горю, друже, палаю!).

1.6 Побутові реалії. Об’єкти порівняння «джай» (лук), «тостагъан» (чашка): Авдарылгъан къаядай, ай, Джантайгъан джайдай, ах, ах [7, 183] (Я перед тобою, як зруйнована скеля, ай, Як зігнутий лук, ах, ах); Чора батыр чыкты Мескю аскернинъ алдында бирер пельван Мескю вар, козьлери камыш тостагъан кибик, мыйыгъын энъсесине багълагъан... [6, 131]. (Чора батир вийшов перед Мескю солдатом, Мескю – богатир, очі – мов очеретяні чашки, вуса зав’язані на потилиці...).

1.7. Небесні мотиви. Об’єкти порівняння «ай» (місяць), «сазакъ» (вітер): Бир отурып лап этсем, ай, Къавушсам айдай, ах, ах [7, 183]. (Присядемо, поговоримо, як місяць зігнувся я, ах, ах); Сазагъандай саркъда кель бир кунь акъшам (Як вітер у вікно увірвись колись, мій друже!).

2. Чоловік у порівнянні українського фольклору

2.1 Мотиви води. Об’єкт порівняння «море»: Його [Хмельницького] військо гетьманськеє морем нахлинає [2, 65].

2.2 Рослинні мотиви. Об’єкти порівняння «калина», «ружа», «мак»: На городі біла глина, Стоїть козак, як калина [3, 67]; Ой чий ото легінь, як ружа, Я би-м го любила за мужа [3, 76]; Гей, стоїть військо славне запорізьке Та, як мак, процвітає! [2, 33].

2.3 Небесні мотиви. Об’єкт порівняння «вітер», «місяць»: Повій, повій, пане гетьмане, Як той вітер віє [2, 147]; Ой у вдови син хороший, а хазяйський кращий, А як вийде на вулицю, як той місяць ясний [3, 194].

2.4 Пташині мотиви. Об’єкти порівняння «голубоньки», «соловей», «лебідь-птиця», «орли»: Брати мої милії, Як голубоньки сивії! [2, 47]; А що ж отаман Остряниця? Перелетів Дніпро з кошом, Як лебідь-птиця [2, 64]; Запорожці в чистім полі, Як орли, літали [2, 132].

2.5 Побутові мотиви. Об’єкт порівняння «кремінь»: Стали козаки до бою на смерть, тверді, як кремінь [2, 226].

2.6 Тваринні мотиви. Об’єкти порівняння «муха», «собака», «вовк», «лев», «кабан»: Оце, було, зіскоче, пригнеться і летить, як муха [2, 50]; Старий козак, як собака, Й досі не женився [2]; То козак Голота добре козацький звичай знає, - Ой на татарина скрива, як вовк поглядає [2, 11]; Унадився козаченько до чужої жони. Унадився, унадився, як кабан до жита [3, 564].

В українському фольклорі виділяється в окрему групу порівняння ворожого війська, чого ми не зафіксували у фольклорі кримських татар (переважно ворог позначається лексемою гяур чи її варіантом кяфир). Образ ворога зазвичай збірний (ляхи, орда, татари-бусурмани), тож, очевидно, об’єктом порівняння є символи з множинною семантикою снопики, солома, череда, хмара: А вже ж зачав а хлопко малий [ляхів], Та як снопики класти [2, 145]; Ой кинувся козак Нечай Від дому до дому Та зложив же ляхів тисяч З коней, як солому [2, 142]; Чи татар-бусурман Малахаями, як череду, в плін завертаєте? [2, 61]; Івана Богуна і його військо Хмарою бусурманською обступали [2, 36].

3. Кінь джигіта. Незмінним та обовязковим атрибутом доброго воїна є його кінь. Традиційними є порівняння, що семантично відповідають символам епічного коня батира. Аналогічні зображення коней героїв знаходимо в образах міфічних коней на всьому просторі кипчацького ареалу: Сарымсактай азюлу, Сактияндай кабаклы, Тостагъандай туйаклы… [6, 125] (З зубами як часник, З повіками як сап’ян, З копитами як чашки); Астындагъы миндиги аты пиль кибик Чора батырны корьгенде коркту бир ши деп болмады [6, 131]. (Під ним [велетнем Мескю] кінь, наче слон, але він, побачивши Чора батира, злякався); Сонъ Эдиге айтты улуна: Атым тайдай джумартсын Арсландай адусын Амзадай пельвансын Алынынъ алы улусун [6, 165]. (Тоді Едіґе сказав: Мій коню, як жеребець, гарцюєш, Як лев, стережеш стадо, Як Амза, ти богатир); Ат, бир къач керелер фышнап, кучь ала ве окъ киби авагъа котериле, къушны да, Матюв огъланны да сыртына алып, ерге тюшюре. [1, 89] (Кінь, трохи засапавшись, взяв мотузку та стрілою злетів в повітря, і, взявши на спину птаху і Матюв-оглана, опустився на землю).

4. Козацький кінь. Як і в кримськотатарському фольклорі в українських народних піснях та думах, кінь є атрибутом воїна і часто носить ознаки його власника: Перший коник, як сніжок біленький, Другий коник, як голуб сивенький, Третій коник, як ворон чорненький [2, 232]; Вдарю стрілами під боки – Кінь летить стрілою [2, 220]. Ой лети, лети, мій коню, Та й вихром несися [2, 220]. Коні під ними – як орли [2, 62].

5. Висновки. Поряд зі специфічними образами, властивими лише тюркській або лише слов’янській традиції, ми можемо спостерігати елементи, що становлять ареал мовно-культурної зони, тобто набір певних рис, наявних як у фольклорі українців, так і у фольклорі кримських татар. У ціннісній картині світу українського фольклору важливим є протиставлення «свій – чужий», в якому своє оцінюється як позитивне, хороше, а чуже – як погане. При цьому абсолютна оцінка «добре – погано» достатньо рідкісна. У зазначеному руслі «свій – чужий» різко виділяється сема «вороги» зі своїм специфічним набором порівнянь. Відсутність у кримськотатарській образній системі образу ворога пояснюється кочовими традиціями і тим, що у кримських татар як кочівників немає чіткого уявлення про ворога, тоді як в українців він достатньо конкретний (ляхи, татари, орда тощо). У символіці кримськотатарського порівняння чітко виділяються два діалектних ареали: степовий, або кипчацький, та огузький, що поєднує образну систему гірських та південнобережних татар. Порівняння фольклорної спадщини степових татар наповнені архаїчною символікою, властивою загальнотюркським міфологічним уявленням: велетні богатирі з гіперболізованими ознаками, тотемні звірі і птахи з людськими ознаками і навпаки. Огузький ареал майже повністю зазнав іранського впливу, внаслідок чого семантика народного порівняння під впливом огузької зони знаходить аналогії з літературними символами пізнього середньовіччя, ханської та придворної поезії, філософії суфізму.

Ареал спільних культурних образів становить образ чоловіка-воїна, богатиря з неодмінним атрибутом – конем з богатирськими ознаками, пом’якшений в українській традиції через перенесення цього образу на романтичне тло фольклору. Спільні символи – «троянда», «вовк», «лев», «соловей», «голуб», «місяць». З них спільним войовничим образом є тваринний. Інші зустрічаються в обох народів в різних ситуаціях. Для кримських татар порівняння з птахами та місяцем є ознаками романтичного героя побутової лірики. Образ воїна в українській фольклорній поетиці більш романтичний, ніж войовничий, що є наслідком загальномовної тенденції вживання поняття «козак» у значенні «хлопець, чоловік». Він змішався з романтичним героєм ліричних пісень і тому часто не викликає войовничих асоціацій. В обох народів зустрічаються пасажі типу «брови як шнурочки».

_______________________

1. Акъылды кирпинен айнеджи тильки // Укл. Велиев А. – Ташкент: Чолпан, 1990.

2. Героїчний епос українського народу. Хрестоматія. – К., Либідь, 1993.

3. Жартівливі пісні / Упор. О.І. Дей. – К., Наукова думка, 1967.

4. Крымскотатарская символика: Опыт словаря. – Симферополь, 2002.

5. Олесницкий А. Песни крымских турок. – М., 1910.

6. Радлов В.В. Образцы народной литературы северных тюркских племен. Ч. VІІ. Наречия Крымского полуострова. – СПб., 1896.

7. Шерфединов Я. Звучит кайтарма. – Ташкент, 1979.

Омер Дерменджі (Київ), доцент

кафедри тюркології Київського Національного

університету імені Т. Шевченка,

кандидат філологічних наук

Ономастика півдня України у світлі теорії семантики кольорів назв

У контексті дослідження історії козацької доби в Україні актуальними залишаються питання тюркських впливів на козацьку ономастику. Адже на сучасному етапі не викликає заперечень факт тюркських і слов’янських взаємовпливів у південній географії України.

В українській топоніміці часто зустрічаються назви, до складу яких входить назва кольору. Метою статті є доведення геополітичного значення кольорового компоненту географічної назви у світлі імплементації теорії кольорів турецької мови. Застосування даної теорії в інтерпретації української топоніміки козацької доби дозволить під іншим кутом зору поглянути на геополітичні реалії досліджуваного явища та допоможе виявити раніше незрозумілі змістові компоненти як українських, так і тюркських топонімів на українській території.

Вперше на символічне значення деяких кольорів у тюркській культурі та історії звернули увагу західноєвропейські науковці А. Алфьольді (Угорщина) [1] та Аннемарі фон Ґабайн (Німеччина) [4], які у своїх працях узагальнили надбання світової тюркології у цьому питанні.

В Туреччині дослідженням цього питання займалися Решат Ґенч [5] та Фуат Кьопрюлю [7]. Однак німецька дослідниця Ільзе Лауде сформулювала спільну для усіх тюрків кольорову гамму, якій надала не лише культурного, але й націєтворчого значення. „Серед чисельних назв кольорів у тюркських говірках чорний (kara), білий (ak), червоний (kızıl), зелений (yaşıl-yeşil) та жовтий (sarıg-sarı), на відміну від брунатного (boz), плямистого (ala), сивого (kır), блакитного (kök-gök), усюди поширені та використовуються в усьому. Універсальність цих п’яти кольорів, разом із очевидною багатозначністю, вказує на певну обмеженість власне кольорової змістової компоненти денотату для певних поколінь”. — зазначала дослідниця [8].

Оскільки будь-яка робота з топонімами торкається прояснення етимології запозиченого з інших (у нашому випадку – тюркських) мов, вважаємо доречним ознайомити читача із семантичним комплексом головних п’яти кольорів тюркської космологічної системи, наведеним у статті Алєв Кягья Бірґюль [2]:

Білий (ak, beyaz): Білий колір під впливом певних духовних уявлень одного з найраніших вірувань тюрків – шаманства, набув значення величності, справедливості й сили. Також разом із значеннями чистоти, вибраності, вищості, він пов’язувався із старістю, досвідченістю і мудрістю, був символом величі, сили й справедливості держави. Колір одягу державних мужів, особливо під час війни. Командири вдягалися у біле, щоб відрізнятися серед солдатів у військових підрозділах. Припускають, що військові строї гунських полководців і чільників були білого кольору. Із епосів дізнаємося, що султан Альпарслан спеціально одягався у біле, коли йшов воювати. Багаеддін Оґель повідомляє, що оскільки стяг султанату був білим, то білий прапор також звався головним стягом [10].

Червоний (al-kızıl-kırmızı): Відомо, що в системі вірувань давніх тюрків існувало божество чи дух вогню, якого звали „Червоний дух” або „Червоний вогонь” (Al Ruhu, Al Ateş). Використання тюрками з найдавніших часів червоного прапору пов’язується із рудиментами культу цього поганського божества. Слово „yalav”, яке казахи й киргизи вживають на позначення прапору, власне, етимологічно споріднене зі словом „alav-alev”(полум’я). Абдулькадір Інан вважає зв’язок червоного кольору із божеством Al Ruhu безсумнівним [6, s.265]. Червоний колір часто використовувався на прапорах та стягах тюрків і став державним символом прапору турків-османів.

Зелений (yeşil): за тюркською міфологією, одне з сімох імен доброго божества Ульґен, яке, згідно віруванням, опікувалося ростом-вирощуванням рослин, було ім’я Яшил Каан (Yaşıl-Yeşil Kaan) [11, s. 272]. З іншого боку, давні тюрки вважали початком року пору, коли відбувалося два природних явища. Першим з цих явищ було сходження трави, другим – громи і блискавки. Слово „yaş” означало як вологу, так і рослинність, що оживилася від води (у тому числі й дощу). Таким чином, слова „yaşarmak” (мокнути, бути мокрим), „yeşermek” (зеленіти) і навіть „yaşamak” (жити) вживалися в одному значенні. Звідси й „yaşıl” та „yeşil” ставали синонімами і позначали зелений колір. Тюрки використовували зелений колір на прапорах як через давні традиції, так і під впливом ісламу.

Жовтий (sarı): згідно з віруваннями давніх тюрків, жовтий колір був символом центру землі. Адже оскільки у центрі країни, держави, світу знаходився золотий палац, у якому на золотому престолі сидів добрий бог Ульґен, то й жовтий колір золота мислився як символ центру світу. Окрім того, Решат Ґенч повідомляє, що серед шаманських богів давніх тюрків був дух на ім’я Сари Албасти (Sarı Albastı- Sarı Albıs) [5, s. 35].

Жовтий прапор, як державний символ, був у гунів, уйгурів, караханійців, казанських татар. Жовтий у поєднанні з червоним був кольором прапора Бабюр-шаха, мамелюків і османів. А жовто-червоно-зелений триколор був символом тюркської аристократії, починаючи з часів Ґьоктюрків. Цікавим підтвердженням цьому стала археологічна знахідка Сергія Кисельова, який під час Сяно-Алтайської експедиції близько Туекти дослідив курган із похованням. Поверх чоловічого скелета були знайдені залишки трьох шарів одягу, верхній з яких був з темно-червоної, другий – зеленої, нижній – жовто-золотої шовкової тканини [14].

Поєднання жовтого, червоного та зеленого кольорів було державним символом на прапорах Сельджуцької та Османської держав. Магмут Шевкет-паша зазначає, що ці три кольори разом використовувалися в солдатських сторях Османської доби та в оформленні орденів та відзнак за звитягу й мужність на війні [9, s.38].

Чорний (kara): окрім півночі означає сувору зиму, землю, ґрунт, старість, злих, нечистих духів. Чорним був прапор Хорезм-шахів.

Однак дослідниця давніх тюрків Аннамарі фон Ґабайн дійшла висновків, що деякі кольори, які використовувалися у тюркській топоніміці, мають локалізаційне значення. Зокрема, у праці „Символічне значення кольорів” Ґабайн зауважує, що білий колір (ak) у назві, окрім аксіологічного позитивного значення „добрий”, вживається також на означення заходу або знаходження номінованого об’єкту на заході. Аналогічно до нього, чорний (kara) колір, окрім аксіологічного негативного значення, вживається на означення півночі. Семантично менш обтяжені червоний (kızıl, al, kırmızı) пов’язаний із півднем, блакитний (gök) позначає схід, а жовтий (sarı) – центр. Ця космологічна система, вироблена уйгурами, на думку Ґабайн, визнавалася і використовувалася китайцями, тюрками та монголами. Поруч з тим, у праці „Тюркські Турфанські списки” А. фон Ґабайн зауважує наступне: „Ідея поділу світу на чотири сторони і прив’язання їх до певних кольорів не залишилася виключно у колі китайської, тюркської та монгольської мов. Окрім них, приклади використання кольорів на позначення сторін світу, хоч і не ідентичні уйгуро-тюркським, зустрічаємо у Старому Заповіті, у текстах гетів, індіанців північної Мексики, майя, давніх єгиптян, греків та римлян” [3, s.95].

Майже одночасно з А.-М. Габайн на особливе значення кольорової компоненти у географічних назвах звернув увагу й радянський дослідник Є. Кочубаєв [15]. Алматинському дослідникові вдалося виділити найбільш уживані на території Середньої Азії „забарвлені” топографічні компоненти – ак, кара, кок, сари. Кочубаєв виступив проти прямої буквальної інтерпретації цих назв, як білий, чорний, блакитний та жовтий, відповідно. Утім, намагаючись надати кольоровокомпонентним топонімам альтернативного пояснення, він апелював до історичної редукції (ак від акар, тобто такий, що тече для гідронімів), уподібнення за зовнішніми ознаками (оскільки більшість аналізованих Кочубаєвим топонімів із компонентом кара була горами чи висотами, то дослідник припустив наявність денотативного зв’язку). Найменш проясненими у системі дослідника залишилися компоненти сара та кок, які він інтерпретував на ґрунті омонімії: фонетичну подібність слова сара до іранського „сар” — головний чи тюркського „сара” — ясний; а слово кок взагалі окрім значення блакитний має другим значенням „небесний”.

Очевидно, що етимологічна система, запропонована Кочубаєвим, не є досконалою. Наприклад, питання викликає застосування пояснення компоненту „ак” як „такий, що тече чи повноводний” до назв, які не є гідронімами (пор. у назві кримського перешийку Акманай). До того ж, якщо визначальним денотатом компоненту „кара” вважати значення „гора”, то припущення дослідника про друге значення терміну як „простий чи звичайний” видається необґрунтованим.

Однак визначальним є сама постановка питання кольоромісткої компоненти топографічних назв. При зіставленні виділених А.-М. Габайн та Є. Кочубаєвим кольорових компонентів помітна спільність у виокремленні слів ак, кара, кьок та сари. В системі Кочубаєва присутній „небесний” колір кок, щодо якого залишається чинним пояснення „небесний” на ґрунті доісламського поганського світогляду давніх тюрків. Утім, на двояке вживання слова „kök-gök” у тюркських мовах звернув увагу Решат Ґенч: „Колір „gök”, як і в сучасній турецькій мові Туреччини, часто вживався як на означення кольору зеленого, так і кольору блакитного чи синього” [5, s.5]. Такої ж думки дотримується й Ільзе Лауде, яка припускає можливість еквівалентного вживання на позначення заходу зеленого і блакитно-синього кольорів. Апелюючи до подібності зорового сприйняття, вона зазначає: „Замість зеленого (yaşıl - yeşil) може вживатися також і блакитний (kök-gök), таким чином, синій і зелений, тобто колір неба і трави, видається однаковим” [8, s.137].

Єдиний колір, описаний Ґабайн, відсутній в дослідженні Кочубаєва, це – червоний (kızıl). Чому казахський науковець не залучив його у своїй роботі, залишається лише здогадуватися, адже топономіка Середньої Азії насичена назвами із кольоровою компонентою „кизил” (пустеля Кизилкум, міста Кизил-Кия, Кизил-Орди, вершина Кизил-Аскер, ущелина Чон-Кизил-Суу тощо).

Аналіз ономастичного комплексу лексики дозволяє визначити як спектр, так і особливості використання кольорової компоненти назви в топонімах, гідронімах, етнонімах тощо.

Топоніми, складовою частиною яких є слова, що несуть у собі семантику кольору, широко розповсюджені на території України. Деякі з них утворюють пари чи комплекси, інші втратили зв’язок із взаємовідносними до себе географічними об’єктами і вживаються одноосібно. У світлі теорії географічного денотату кольорової компоненти назви цікавим виявляється аналіз таких українських за розташуванням топонімів, як Чорне море та Червона Русь.

Назва спільного для України та Туреччини Чорного моря (Karadeniz), окрім сентиментально-легендарного перекладу давньогрецької назви „Понт Евксинський” (Негостинне море) чи натуралістичної версії про нібито чорні водорості, які вкривають поверхню моря під час шторму, у світлі тюркських омонімо-географічних координат набуває досить логічного значення Північного моря. Адже слово „kara”, окрім прямого кольорового значення, вказує на північ, що є цілком логічним з огляду на локалізацію цього географічного об’єкту серед численних морей (саму лише Анатолію омиває чотири моря) у тюркському світі. (цікавим виявляється той факт, що в ірландських сагах Чорне море називається Червоним («Маре Руад») [17], що цілком логічно з погляду географії, адже знаходиться воно на південь від Ірландії).

Якщо брати до уваги той факт, що Червоне море тисячу років тому входило до тюркського ареалу, то його геополітична кольорова компонента вказує на його південне розташування відносно тодішнього тюркського адміністративного центру, держави Сельджуків. Уйгури, держава яких знаходилася на території сучасного Китаю, центральні відносно себе об’єкти позначали жовтим кольором у назві. Вірогідно, саме тому море, яке омиває береги Китаю, зветься Жовтим. Дещо окремо у тюркській та слов’янській топоніміці стоїть Середземне море (турецькою – Akdeniz). Застосування прямого перекладу з турецької на слов’янські мови призводить до викривлення змісту, адже утворюється безпідставна алюзія до північного Білого моря. Але з позиції геополітичної теорії питань не виникає, адже у цьому випадку „білий” використовується на означення західного розташування.

Ареал поширення тюркських мов досить значний, тому на півночі Євразії також наявні два моря, назви яких набувають логічного пояснення в світлі тюркської ономастики: йдеться про Біле (на заході) та Карське (на півночі) моря. Останнє у світовій географічній номінації відоме як Kara.

Із номінативних одиниць, які вживалися стосовно території Русі в процесі її державного становлення, на сучасному етапі вживається як ойконім назва Білорусь. Утім, існували Червона Русь (Галичина) та Чорна Русь (територія, що входила до Київської Русі, а згодом - до князівства Литовського). Я. Ісаєвич зауважує, що ці назви не були автохтонними, але вживалися іноземними авторами, які писали про ці землі [13]. Зіставлення територій Чорної, Білої та Червоної Русі засвідчує їх взаємозалежність в системі географічних координат як північної, західної та південної території, під спільною назвою Русь. Логічним було б припущення щодо існування центральної чи східної (жовтої чи зеленої) Русі, однак, відомостей про них ми не маємо. Вже у ХVІІ – ХVІІІ ст. у зв’язку з приєднанням до Російської імперії нових територій з’явилися назви «Желторосія» або «Жовта Росія» (Туркестан і Манчжурія, які перенесли своє жовте (центральне) означення в нову адміністративну назву), «Зеленоросія» — «Зелена Росія» (Сибір, з якого українцям добре відомий «Зелений Клин»). Крім того, серед етнокультурних українських регіонів згадуються «Жовтий Клин» (середнє і нижнє Поволжя), «Малиновий Клин» (Кубань) та «Сірий Клин» (південь Західного Сибіру й північний Казахстан) [18]. Прояснення етимології цих назв вимагає окремого дослідження на присутність тюркських впливів чи запозичення тюркської номінативної традиції.
Орієнтація на північ може бути альтернативним поясненням для назви старовинного торговельного шляху, адже Чорний шлях, за визначенням О. Кривошия, починався поблизу Перекопського перешийка, перетинав пониззя Дніпра і пролягав запорозькими степами на північ вздовж Інгульця [16]. Адже і Чорний, і Муравський, і Кальміуський шляхи використовувалися татарами для нападів на українські території і транспортування бранців до Криму.
Використання кольорової компоненти в етнонімах також піддається аналізу в аспекті визначення географічного денотату назви. Власне, поділ племен за кольором був типовим явищем в тюркському світі, тому серед назв тюркських народів, які мешкали на території сучасної України, зустрічаємо такі етноніми, як чорні клобуки (каракалпаки), білі й чорні хозари, чорні й білі булгари тощо. Привертає увагу факт перенесення цієї номінативної тюркської традиції у пізніші часи на поділ українських козаків в османських джерелах. Зокрема, як термін вживається дві назви: жовті козаки і білі козаки. Під жовтими козаками слід розуміти запорозьких козаків, а білими називають джерела правобережні козацькі підрозділи гетьмана Дорошенка. Як видно, кольорова компонента тут досить чітко вказує на географічне розташування: жовті, тобто запорізькі козаки посідають центральну позицію, а білі – знаходяться на заході.
Омелян Пріцак запропонував концепцію, згідно з якою кольорова компонента тюркських етнонімів, окрім географічного денотату, вказує також і на ієрархічний статус племені, тобто несе адміністративно-військове значення: «Згідно з дослідженнями останніх років, у алтайських народів, як і у давніх китайців, чотири кольори (чорний, червоний, блакитний і білий) використовувалися на означення чотирьох сторін світу. Через це тюркське слово «kara» у давньотюркському визначенні напрямку позначало північ. Разом з тим у тюркській юридичній термінології воно стало означати більшість і вищість, тому у висловах «кара хан», «кара орда» і подібних сполученнях використовувалося у значенні «великий, головний»[12]. Таким чином, етноніми зі складовою частиною «кара» або «чорний» можуть бути інтерпретовані також і в ієрархічному аспекті. 

У питаннях інтерпретації топографічних назв не слід зневажати пряме значення, особливо у випадках із назвами пізнього часу. До того ж, специфіка засвоєння, адаптації чужорідних власних назв у випадку, коли ця назва містить компонент з прямим значенням, придатний для перекладу мовою, що запозичує, зумовлює саме переклад (не транслітерацію чи транскрипцію) як спосіб входження у мову запозичення нової власної назви. Таким чином, тюркські власні назви на території України зустрічаються у чотирьох формах, а саме: 1. у транскрипції; 2. коли етнічна тюркська назва за політичними мотивами була замінена (наприклад, Хаджибей на Одесу, Акмесджит або Ак Мечеть на Сімферополь тощо); 3. власне транслітерація (Єні Калє, Ак-мангіт)), 4. у формі перекладу, коли у власних назвах типу Білгород, Біла Церква, Жовті Води тощо можна припускати наявність тюркського впливу.

Наявність кольорової компоненти назви свідчить про те, що дана назва позначає об’єкт, який є частиною певної більшої спільності, а також може мати парні до себе назви із кольоровою компонентою іншої географічної орієнтації.

Практичне значення встановлення географічної координати об’єкту виявляється у можливості з’ясування геополітичної картини даного періоду відносно інших народів і визначення центрів тяжіння певної території.

У цьому аналізі важливим є фактор часової складової, а саме, часу поширення і вживання назви, адже Лауде влучно зауважує, що нетипове вживання, розширене вживання кольору чинне «для певних поколінь». Встановлення часу номінації сприятиме визначенню динаміки тюркських впливів на певну територію.

____________________

1. Alföldi A. Türklerde Çifte Krallık // II Türk Tarih Kongresi, 20 – 25 Eylül 1937. — İstanbul, 1943. – С. 507 – 519.

2. Birgül A.K. Nevruz ve Renkler // Anadolu’nun Sesi. — S.163.

3. Gabain A. von Türkische Turfantexte. — C.VI. – Wiesbaden, 1953.

4. Gabain A. von Renklerin Sembolik Anlamlari // Acta Orientalia Hung. – 1962. – T. XV. – v.1 – 3

5. Genç R. Türk İnanışları ile Milli Geleneklerde Renkler ve Sarı, Kırmızı, Yeşil, Ankara, 1997.

6. İnan A. Makaleler ve İncelemeler. — C.I. — Ankara, 1968.

7. Köprülü F. Bayrak // İslam Ansiklopedisi. — Cilt II. – Ankara, 1986.

8. Laude – Cirtautas İ. Der Gebrauch der Farbbezeichungen in den Türkdialekten. — Wiesbaden, 1961.

9. Mahmut Şevket Paşa Osmanlı Teşkilat ve Kıyafet – i Askeriyesi. — İstanbul, 1325. s.38

10. Ögel B. Türk Kültür Tarihine Giriş. — C.VI. — Ankara, 1987.

11. Ögel B. Türk Mitolojisi. — Ankara, 1995. — C. II.

12. Pritsak O. Qara: Studie zur türkischen Rechtssymbolik // Zeki Velidi Togan'a Armagan. — Istanbul, 1955. — P. 239 – 263.

13. Ісаєвич Я. Червона Русь // Довідник з історії України / За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. – К., 2001.

14. Киселёв С. В. Открытия Сяно-Алтайской археологической экспедиции в 1939 г. // Вестник древней истории. – 1939. — №4. — С. 159 – 168.

15. Кочубаев Е. Нецветовая сущность топонимических компонентов ак, кара, кок, сары // Всесоюзная конференция по топонимике СССР (28 января – 2 февраля 1965 г.): Тезисы докладов и сообщений. – Л., 1965. – С. 185 – 186.

16. Кривошия О. Чорний шлях // Довідник з історії України / За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. – К., 2001.

17. Раковский А. Происхождение Руси // http:/rus.al.ru/history/Kiev_Russ/begin.html

18. Сергійчук В. Українці в імперії. — Київ, 1992.



1. Считаем, что обследование мечети Чуфут-Кале под руководством У. Боданинского и О. Акчокраклы было проведено из рук вон плохо. Поражают своей некомпетентностью авторские попытки датировки этого памятника. Как известно, в ходе работ было обнаружено множество резных блоков, на одном из которых хорошо сохранилась надпись в 746 г.х. Последний представлял собой квадр, вмурованный в закладе входа здания [1, 168]. Этот блок ни по своей конфигурации, ни по содержанию текста, ни по месту обнаружения не мог быть закладным камнем. Возможно, исследователи нашли фрагмент надгробия. В любом случае, у нас нет ни малейших оснований датировать Чуфут-Калинскую мечеть 1346 г. Примечательно, что и Б.Н. Засыпкин не рискнул безоглядно учесть при датировке этого памятника гипотезу бахчисарайских археологов. Исследователь отнес сооружение мечети к XIV в. [3, 178].

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS