КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Протокол 6 НМР

Протокол № 6

Науково-методичної ради при Науково-дослідному інституті Козацтва

Інституту історії України НАН України

(підсумкова за 2012 рік)

26 листопада 2012 р.                                   м. Київ

 

        

У Раді взяли участь: Чухліб Т.В. д.іст.н. директор Нуково-дослідного інституту козацтва Інституту історії НАНУ – голова НМР, Руденко Ю.Д. – д.пед.н., професор Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, Брехуненко В.А. д.іст.н. Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ, В’юн В.Г. д.е.н., професор ВНЗ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Припута І.П. – методист вищої категорії Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерста освіти, науки, молоді та спорту України, Мельничук Ю.Л. завідуючий відділом Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді МОНМС України – заступник голови НМР, Петренко Є.Д. – к.іст.н., викладач ВНЗ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Тимофєєв В.Я. - адміністратор сайту «Козацька бібліотека», Грива А.М. - голова Ради козацьких отаманів України, Воловодюк В.В. - отаман Вінницького козацького полку імені Івана Богуна, Скребцов Б.І. – Головний отаман Українського дитячо-юнацького товариства «Січ», Трачук О.В. - писар Ради Старійшин організацій Українського Козацтва – секретар НМР.

 

Порядок денний:

1. Наука та практика козацької педагогіки у 2012 році (Ю. Руденко, В. Тимофєєв, Ю. Мельничук, Б. Скребцов).

2. Проблеми міфологізації української історії, суспільні та освітянські загрози (О.Трачук).

3. Козацтво у військово-патріотичному вихованні молоді, співпраця з Міносвіти, Міноборони та іншими зацікавленими організаціями та відомствами (А. Грива, І. Припута).

4. Досвід та перспективи розвитку видавничого проекту «Про Україну з гонором і гумором» (В. Брехуненко).

5.1. Про завершення конференції «Українське козацтво: минуле, сьогодення та майбутнє» присвячена 520-й річниці Українського козацтва у м. Миколаєві, та завдання що витікають з рішень резолюції конференції (В. В’юн).

5.2. Про створення Миколаївської філії НДІ козацтва при Інституті історії України НАН України (В. В’юн).

6. Активізація роботи науково-методичної ради, її розширення у регіонах України та співпраця з установами НАН України (О.Трачук).

7. Плани на 2013 рік. «Круглі столи» в рамках конференції Центру пам’яткознавства та УТОПІК – березень та під час конференції Інституту держави і права НАНУ – травень (Т. Чухліб).

З першого питання виступили Юрій Руденко, Юрій Мельничук, які засвідчили розвиток козацької педагогіки, який не достатньо використовується козацькими організаціями.

Юрій Руденко повідомив, що 11.10.12 р. у Києві відбулась Всеукраїнська науково-практична конференція «Державотворчі і освітньо-виховні традиції Українського Козацтва» присвячена до 25 річниці відродження козацької педагогіки. В конференції взяли участь відомі вчені Національної академії педагогічних наук України, Академії вищої освіти України, Національної спілки краєзнавців України, Інституту історії НАН України, викладачі вищих навчальних закладів, вчителі, виховники, керівники шкіл, представники громадських організацій і молодіжних рухів. Робота конференції велась за такими проблемними напрямами, як Історія і теорія розвитку Українського козацтва та його освітньо-виховних традицій, Впровадження козацької педагогіки в практику родинного і шкільного виховання, Використання козацької педагогіки в навчально-виховному процесі з предмету Захист Вітчизни та військово-патріотичного виховання учнівської молоді.

Організаторами конференції виступили Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова; Академія наук вищої освіти України; Науково-дослідний інститут козацтва Інституту історії НАНУ; Національна спілка краєзнавців України; Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик "Освіта"; Педагогічний музей НАПН України.

Серед козаків, відмітив Юрій Руденко, ведуться дискусії про роль в українській історії кадетських корпусів та кадетських класів в сучасній українській школі. Кадетська ідеологія за змістом не має національного українського спрямування.

Борис Скребцов висловив критичні зауваження щодо рівня розвитку козацької педагогіки. Впродовж двох десятків останніх років науковці-педагоги плетуться у хвості подій, козацька педагогіка страждає поверхневою описовістю, а не дає глибокого аналізу методів і форм козацького виховання. Між наукою і практикою козацького виховання глибоке методичне провалля. Викликає подив і той факт, що вперто оминається 20-літній досвід Українського дитячо-юнацького товариства «Січ».

Валерій Тимофєєв наголосив на нагальній потребі максимально зблизити напрацювання теоретиків та практиків сучасної козацької педагогіки шляхом: а) створення реєстру навчально-виховних закладів, що використовують у своїй діяльності козацьку ідею та налагодження інформаційного зв’язку із ними; б) можливо, організації у Науково-методичній раді педагогічної секції; в) широкого ознайомлення практиків козацького руху, зокрема керівників та педагогів навчальних закладів із працями теоретиків козацької педагогіки на сторінках сайту «Козацька бібліотека».

На даний час, на думку Валепія Тимофєєва, є громадська потреба у створенні навчальних закладів типа «кадетки» (суворовські училища, військові ліцеї – однострій, дисципліна) – телебачення розпропагувало цей тип навчального закладу (серіал «Кадети») й вони будуть створюватися незалежно від нашого відношення до них; на жаль, школи козацького гарту, козацько-лицарського виховання не спромоглися себе «пропіарити» (про це окрема розмова) - й пожинаємо плоди…

На сьогодні кадетські класи – це форма позашкільної виховної роботи (в деякій мірі, й навчальної). Цю форму роботи підтримує багато батьків – а вони основні замовники! Завтра це може бути форма шкільної навчально-виховної роботи, й тому, щоб не залишитися осторонь процесу впливу на виховання дітей та молоді, треба створювати козацькі кадетські класи й наповнювати там виховну роботу козацьким змістом.

У свій час (ХVІ ст.) у національно налаштованої частини військової спільноти, що таборувалася на Хортиці, викликали спротив «іноземні» (тюркські) поняття «джура», «сагайдак» та ін., але вони прижилися й сьогодні ніхто їх не вважає «ворожими».

Тарас Чухліб запропонував провести окреме засідання НМР з питання кадетських класів в українській освіті та їх роль у козацько-лицарському вихованні..

Вирішили:

- створити реєстр навчально-виховних закладів, які використовують у своїй діяльності козацьку ідею та налагодити інформаційний зв’язок із ними;

- вивчити та поширювати багатолітній досвід Українського дитячо-юнацького товариства «Січ»;

- на наступній НМР розглянути необхідність створення науково-педагогічної секції;

- на сторінках сайту «Козацька бібліотека» розміщувати праці теоретиків та практиків з козацької педагогіки;

- у 2013 році провести окреме засідання НМР з питання теорія та практика козацької педагогіки та проблеми кадетських класів.

З другого питання виступив Олекса Трачук, який відзначив, що українське суспільство заполонили міфи від науки, від езотеріки, від релігії та характерництва. Без сумніву міфи та легенди, які звеличують націю та піднімають дух народу потрібні, але міфи не повинні впливати на системний пошук правди минулого нашого народу, знецінювати багатолітні напрацювання українських істориків у дослідженні історії України та історії козацтва зокрема. Не перевірені гіпотези, поширювані серед довірливих та охочих до самозвеличення козаків від академіків новітніх псевдо академій, набули загрозливих масштабів в Україні. Все це відбувається в той час коли влада не дбає про авторитет науки, а наукова діяльність без належного фінансування, не являється престижною у нашому суспільстві. В той же час як наші науковці високо цінуються за кордоном.

Арійство, трипільські Арати, ведизм, йогізм, відовістицизм, волхвізм, шаманство від новітніх характерників із голів довірливих козаків перекочувало в козацьку педагогіку і повело активний наступ на українську освіту, історичну науку, яка іще не оговталась після радянського марксизму та ленінізму. Одною із причин такої ідеології в освіті є не розуміння наукового світогляду до якого закликали І.Франко та В. Вернадський. Відповідальність педагогічної науки та козацької педагогіки перед учнями покозачених шкіл та всієї української школи величезна. О. Трачук закликав теоретиків козацької педагогіки та педагогів-виховників позашкільної освіти - використовувати у своїх педагогічних концепціях та практиці тільки науково перевірені теорії, звертаючи увагу на науковий світогляд та ноосферу Володимира Вернадського.

Вирішили. Погодитись з застереженнями та пропозиціями Олекси Трачука.

З третього питання – Анатолій Грива повідомив, що під час засідання Координаційної ради з питань розвитку козацтва в Україні, яке відбулось 26.09.12 р. у м. Києві він доповідав про затверджену у 2009 р. Концепцію національно-патріотичного виховання молоді, в якій зазначається, що в основу національної системи патріотичного виховання покладено національну ідею як консолідуючий чинник розвитку суспільства й нації в цілому. Форми й методи виховання базуються на народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й психології.

Прикладом реалізації положень Концепції є Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»), яка вже чотири роки поспіль проводиться Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України спільно з Радою козацьких отаманів України та МБУ «Центр Національного Відродження» за сприяння Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства надзвичайних ситуацій, а також Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

За цей час гра «Сокіл» («Джура») зарекомендувала себе як найбільш вдала форма позашкільної роботи з виховання молоді. З врахуванням отриманого досвіду запровадження гри в навчальні заклади у 2012 році Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України було видано новий наказ від 13.06.12 р. № 687 «Про запровадження Положення про Всеукраїнську дитячо-юнацьку військово-патріотичну гру «Сокіл» («Джура»)» та відзначена всебічна підтримка заходів гри наказом Міністра оборони України від 11.01.12 р. № 14.

Для вирішення цієї проблеми у 2012/2013 навчальному році спільними зусиллями Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, Ради козацьких отаманів України та МБО «Центр національного відродження» за фінансової підтримки Благодійного фонду «Богдана Гаврилишина» проводяться вишкільні дводенні семінари виховників роїв та керівників гуртків в загальноосвітніх закладах України за напрямом патріотичного виховання та розвитку Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»).

До участі в семінарах запрошуються вчителі та вихователі середніх та позашкільних навчальних закладів, представники козацьких і громадських організацій, які беруть або хочуть брати практичну участь в організації гри.

1-й Семінар відбувся 17-18.11.12 року під Києвом (с.Проців) за участю представників від м. Києва та Київської, Вінницької, Житомирської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей.

2-й Семінар відбудеться 22-23.12.12 року в м. Дніпропетровську за участю представників від АР Крим, м. Дніпропетровська та Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Херсонської областей, а також м. Севастополя.

3-й Семінар – у лютому 2013 року в м. Тернополі за участю представників від м. Тернополя та Тернопільської, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Хмельницької, Чернівецької областей.

4-й Семінар – у квітні 2013 року в м. Києві за участю організаторів гри
з АР Крим, міст Києва, Севастополя та всіх областей України.

Проведення вишкільних семінарів має за мету базову підготовку спеціалістів – виховників гуртків гри «Джура», які організовуватимуться у навчальних закладах. У програмі семінарів передбачено теоретично-практичні заняття з ідейних та організаційних засад гри, методики козацько-лицарського та патріотичного виховання, програми роботи по грі «Джура» протягом року, організації фінальних змагань як підсумку річного циклу праці. У липні-серпні 2013 року заплановано проведення традиційного щорічного Всеукраїнського злету учасників гри Джура-2013 року (повна доповідь Анатолія Гриви додається).

Іван Припута висловив думку, що для успішної реалізації гри «Джура» необхідно врахувати існуючий досвід методів виховної роботи позитивний досвід реалізації проектів та інше. Науково-методичній раді та Інституту козацтва налагодити контакти з державними установами, щоб мати можливість передавати сучасні напрацювання науковців з історії козацтва в освіту України.

Вирішили: схвалити та поширювати через регіональні Науково-методичні ради досвід та інформацію про наступні заходи гри «Джура».

З четвертого питання видавничого проекту «Про Україну з гонором і гумором» Віктор Брехуненко повідомив, що залучення до написання дешевих та невеликих брошур на козацьку тематику, написаних українськими провідними науковцями, мають значний попит серед студентства та молоді України. Багатолітній досвід реалізації проекту показав його життєздатність та потребу розширення.

Тарас Чухліб запропонував Віктору Брехуненку, у рамках його проекту, спільне видання 15 брошур: «Перемоги українських полководців», які можуть бути підготовлені науковцями НДІ Козацтва протягом двох наступних років.

Вирішили: Опираючись на досвід реалізації проекту Віктора Брехуненка, НМР разом з Радою козацьких отаманів України розробити систему видання та поширення науково-популярної літератури на козацьку тематику в Українському Козацтві.

З п’ятого питання Валентин В’юн доповідав про успішне завершення всеукраїнської конференції «Українське козацтво: минуле, сьогодення та майбутнє», присвяченій 520-й річниці Українського козацтва у м. Миколаєві, організованій за активної участі Науково-методичної ради при НДІ козацтва, на якій прийняті важливі рішення (резолюція конференції додається). Конференція продемонструвала можливості об’єднання всіх розрізнених козацьких рухів в Україні. Запрацювала Рада козацьких отаманів Миколаївщини, яку довірено очолити В. В’юну. Рада козацьких отаманів Миколаївщини вийшла з ініціативою створення Миколаївського філіалу НДІ козацтва, яку підтримали представники влади та громадськості.

Вирішили. Досвід проведення масштабної всеукраїнської науково-практичної конференції у Миколаєві поширити в інших регіонах України. Схвалити ініціативу створення Миколаївської філії НДІ козацтва, а Науково-методичні раді всіляко сприяти її діяльності.

З шостого питання Олекса Трачук відмітив, що розширення Науково-методичної ради в регіонах відбувається дуже повільно, створені НМР на Вінничині та Хмельниччині майже не діють. Основна причина – відсутність дієвого механізму самофінансування НМР, як у Києві так і в регіонах. Разом з тим, у Науково-методичної ради налагоджується співпраця як з козацькими товариствами, так і з установами різних галузей науки. Спільні заходи з Центром пам’яткознавства та УТОПІК, Інститутом держави і права НАН України, Українським державним центром туризму і краєзнавства учнівської молоді МОН України, появилась надія на співпрацю з Національною спілкою краєзнавців України. Олекса Трачук зазначив, що впровадження синтезованих фундаментальних та прикладних досліджень в козацький інноваційний бізнес та економіку держави стимулюватиме науковців, менеджерів науки і продемонструє в сучасному житті Ноосферу, яку заповідав нам академік козацького роду Володимир Вернадський.

Валерій Тимофєєв, Юрій Мельничук та Анатолій Грива, Тарас Чухліб рекомендували включити до членів НМР Бориса Скребцова за його згоди та бажання поділитись своїм досвідом позашкільної виховної роботи з школярами та молоддю інших регіонів України.

Вирішили: членам НМР долучати до своєї роботи фахівців з різних галузей академічної науки, вести пошук джерел фінансування діяльності Ради в Києві та регіонах, в своїй діяльності опиратись на інноваційні технології та науковий світогляд розроблений Володимиром Вернадським (додається).

Включити до реєстру членів НМР Бориса Скребцова та побажати йому плідної науково-методичної роботи в українському козацтві.

З сьомого питання Тарас Чухліб, схваливши в цілому роботу НМР у 2012 році, який іде до завершення, запропонував у 2013 році у березні провести «круглий стіл» на тему «Дослідження, охорона та відзначення пам’яток Українського Козацтва» в рамках конференції Центру пам’яткознавства та УТОПІК. Другий «круглий стіл» по Звичаєвому Праву організувати під час конференції Інституту держави і права НАНУ у травні 2013 р.

Тарас Чухліб звернувся до всіх членів НМР з пропозицією до 30.12.12 подати секретарю свої пропозиції до плану НМР на 2013 рік.

Голова Науково-методичної ради Тарас Чухліб

Секретар Олекса Трачук

 

ДОДАТКИ

 

Козацтво у військово-патріотичному вихованні молоді,
співпраця з Міносвіти, Міноборони та іншими зацікавленими організаціями та відомствами

(доповідач А.Грива)

Становлення української державності, побудова громадянського суспільства, інтеграція України у світове та європейське співтовариство передбачають орієнтацію на Людину, її духовну культуру й визначають основні напрями виховної роботи з молоддю, та модернізації навчально-виховного процесу.

Зокрема в наказі Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства оборони України, Міністерства культури і туризму України, Міністерства освіти і науки України від 27.10.2009 № 3754 /981 /538/49
«Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання молоді» зазначається, що в основу національної системи патріотичного виховання покладено національну ідею як консолідуючий чинник розвитку суспільства
й нації в цілому. Форми й методи виховання базуються на народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й психології.

Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинена національно свідома, високоосвічена, життєво компетентна особистість, здатна до саморозвитку та самовдосконалення.

Головним у патріотичному вихованні молоді є формування у особистості ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та до себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції. Сьогодні сформовано соціальне замовлення на ефективні виховні системи й технології. Велика роль
у вихованні музеїв, театральної педагогіки, дитячого та юнацького спорту. Створюються реальні умови для прояву творчих здібностей молодих людей. Сучасна молодь добре інформована щодо процесів, які відбуваються в різних сферах науки, техніки, соціального життя; динамічно оволодівають сучасними комунікаційними технологіями.

У той самий час сучасний етап розвитку України потребує від органів державної влади здійснення системних заходів для вирішення проблем, пов’язаних з організацією військово-патріотичного виховання як складової загального процесу патріотичного виховання військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань та допризовної молоді.

Для української армії нового типу – на основі переходу Збройних сил України на комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, та впровадження служби у військовому резерві – потрібні принципові зміни концептуальних засад у підходах до визначення напрямів, форм і методів робот із військово-патріотичного виховання молоді.

Виховуючи людину ХХІ століття, необхідно пам’ятати, що ми виховуємо людину нової формації, майбутній інтелектуальний потенціал країни,
її громадян-патріотів.

Яскравим прикладом реалізації положень Концепції національно-патріотичного виховання молоді є Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»), яка вже чотири роки поспіль проводиться Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України спільно з Радою козацьких отаманів України та МБУ «Центр Національного Відродження»
за сприяння Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства надзвичайних ситуацій, а також Служби безпеки України
та Державної прикордонної служби України.

За цей час гра «Сокіл» («Джура») зарекомендувала себе як найбільш вдала форма позашкільної роботи з виховання молоді. З врахуванням отриманого досвіду запровадження гри в навчальні заклади у 2012 році Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України було видано новий наказ
від 13 червня 2012 р. № 687 «Про запровадження Положення про Всеукраїнську дитячо-юнацьку військово-патріотичну гру «Сокіл» («Джура»)» (затверджений Міністерством юстиції України 03.07.2012 за № 1094/21406).

Гра «Сокіл» («Джура») знайшла системну підтримку і з боку Міністерства оборони України. Так, наказом Міністра оборони України від 11 січня 2012 р. № 14 затверджено Перспективний план реалізації Програми військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України на 2012-2017 роки,
який передбачає всебічну підтримку заходів гри.

Поряд з тим головними факторами, що стримують впровадження гри
в навчальні заклади, є недостатня поінформованість навчальних закладів
про методику запровадження гри та відсутність у них потрібної кількості фахових вихователів.

Для вирішення цієї проблеми у 2012/2013 навчальному році спільними зусиллями Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, Ради козацьких отаманів України та МБО «Центр національного відродження» за фінансової підтримки Благодійного фонду «Богдана Гаврилишина» проводяться вишкільні дводенні семінари виховників роїв
та керівників гуртків в загальноосвітніх закладах України за напрямом патріотичного виховання та розвитку Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»).

До участі в семінарах запрошуються вчителі та вихователі середніх та позашкільних навчальних закладів, представники козацьких і громадських організацій, які беруть або хочуть брати практичну участь в організації гри.

1-й Семінар відбудеться 17-18 листопада 2012 року в м. Києві за участю представників від м. Києва та Київської, Вінницької, Житомирської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей.

2-й Семінар відбудеться 22-23 грудня 2012 року в м. Дніпропетровську
за участю представників від АР Крим, м. Дніпропетровська та Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Херсонської областей,
а також м. Севастополя (термін подачі заявок до 17 грудня 2012 р.).

3-й Семінар – у лютому 2013 року в м. Тернополі за участю представників від м. Тернополя та Тернопільської, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Хмельницької, Чернівецької областей (термін подачі заявок до 25 січня 2013 року).

4-й Семінар – у квітні 2013 року в м. Києві за участю організаторів гри
з АР Крим, міст Києва, Севастополя та всіх областей України (термін подачі заявки до 15 березня 2013 року).

Проведення вишкільних семінарів має за мету базову підготовку спеціалістів – виховників гуртків гри «Джура», які організовуватимуться
у навчальних закладах. У програмі семінарів передбачено теоретично-практичні заняття з ідейних та організаційних засад гри, методики козацько-лицарського та патріотичного виховання, програми роботи по грі «Джура» протягом року, організації фінальних змагань як підсумку річного циклу праці.

Організатори семінарів мають надію, що їхня робота покладе початок створенню загальнодержавної системи патріотичного виховання молоді
та допоможе місцевим органам влади, органам освіти, молоді та спорту, військовим комісаріатам, представникам козацьких і громадських організацій успішно провести у 2013 році по всій Україні I-й (Районний) етап гри.

У липні-серпні 2013 року заплановано проведення традиційного щорічного Всеукраїнського злету учасників гри Джура-2013 року.

 


 



 

В. Вернадськии

Про науковий світогляд


 


Переклад з російської М. Кратка

Київ - 1996


 

опановувати науковий підхід і методику наукової роботи. Навчитися цьому не можна за підручниками, бо тільки вивчання оригінальних праць видатних учених дає молодій людині змогу проникатися духом науки, пройматися неспокоєм постійного пошуку нового знання.

Беручи у руки випуски "Бібліотечки аспіранта", молодий на­уковець повинен пам'ятати, що серед праць, які тут друкуються, немало й таких, які опубліковано давно, часом і більше ста років тому, і деякі їхні положення, які на тодішньому етапі розвитку науки вважалися правильними, нині є застарілими, а окремі твер­дження чи гіпотези авторів з погляду наших сучасних знань зда­ватимуться наївними. Але це - саме та геніальна наївність, яка виводить відданих науці людей на її широку дороіу, наїві/сть, яка дає снагу черпати все нові й нові ідеї з праць наших великих попередників.

Відкриває "Бібліотечку аспіраігга" публікація праці В. Вернадського "Про науковий світогляд" не випадково. Таким спосо­бом редакційна колегія хоче внести свій скромний вклад у вшанування пам'яті великого українського вченого і патріота, пер­шого президента Української Академії наук.


Про науковий світогляд і

1. Охопити одним загальним історичним нарисом розвиток різноманітних наук про природу навряд чи нині по силі одній людині. Для цього ще не проведено навіть найнеобхіднішої еле­ментарної підготовчої роботи; для цього потрібні такі спеціальні знання, яких у 20 ст. не може набути окремий дослідник. Методи й традиції роботи, різноманітна, нерідко зашугана мова символів, невпинно зростаюче поле фактів, різноманітна і важка попередня підготовка, нарешті, у деяких галузях кмітливість і правильний погляд, який досягається тільки багаторічною звичкою, — виклю­чають можливість одночасно оволодіти всіми цими науками, одна­ково легко і повно розібратися в усіх їхніх конкретних явищах і зрозуміти всі їхні течії. А без цього, очевидно, неможливо подати історію розвитку цих галузей знань, яку може написати тільки особа, що самостійно працювала і мислила у колі цих явищ, може написати тільки спеціаліст.

І я, звичайно, навіть на думці не мав дати вам у цих лекціях зв'язну і повну картину розвитку і зростання фізико-х^мічшгх і геологічних наук, - наук, які сьогодні становлять найглибше і найстрункіше розвинугу частину вчення про природу. Та в галузі цих наук є деякі основніші проблеми, б вчення і явища, є корінні методологічні питання, є, нарешті, характерні погляди чи уявлення про Космос, котрі неминуче однаково стосуються усіх спеціалістів, у якій би галузі цих наук вони не працювалил Кожен з них підходить до цих основних і загальних явищ з різних боків, часом доторкається до них дуже несвідомо. Але стосовно їх він неодмінно повинен висловлювати певне міркування, повинен мати про них точне уявлення: інакше він не може бути самостійним працівником навіть у вузькій ділянці своєї спеціальносте.

Завданням мого курсуй і є дати картину історичного розвитку цих загальних питань, якщо можна так висловитися, основних проблем сучасного точного опису природи. Таке завдання на перший погляд здається невловимим і надмірно широким. Що вважати такими загальними проблемами? На чому спинитися з того безмежного поля явищ, окремішностей і закономірностей, які щогодини і щохвилини добувають і виковують із матеріалу природи тисячі науковців, розсіяних по всій земній кулі? Невпинно, вже сотні років, зростає і тириться робітнича армія науки, і з кожним роком збільшується кількість явищ, які вона фіксує, відкриваються все нові і нові шляхи у нескінченність! Дрібний факт і окреме явище в історичній перспективі набувають цілком несподіваного висвітлення: спостереження над ледь помітним притяганням легких тіл нагрітим або подряпаним янта­рем привели до відкриття явищ елекгрики, властивості магнітного залізняку дали початок ученню про магнетизм, вивчення дрібних геометричних фііур, які можна було спостерігати у природі і одер­жувати в техніці, вилилося у стрункі закони кристалографії і відкрило перед нашим науковим зором оригінальну ділянку век­торної структури речовини... Ці і подібні їм {тисячі фактів давно й відчутно відбилися на світогляді дослідників природи, вилилися у різні форми: з них склалася ідея і усвідомлення єдності природи, почуття невловимого, але міцного й глибокого зв'язку, що охоплює усі її явища, - ідея Всесвіту, Космосу. 'Вони знайшли своє місце в афоризмах натурфілософії: "Природа не робить стрибків", "У природі немає ні великого, ні малого", "У природі немає ні початку, ні кінця", "Дрібні й нікчемні причини доводять у ній до найбільших наслідків"... Безсумнівно, серед нині відкриваних явищ і фактів, чи серед спостережень, нагромаджених у багатовіковому науковому архіві, є зародки, які в майбугньому розвинуться у нові важливі відділи знання, подібно до того, як у доступній нашому поглядові фазі наукові вчення електрики, маг­нетизму та кристалографії вийшли із вивчення властивостей янта­рю, магнітного залізняку або кристалів. Та не діло історика їх вишукувати.'Історик науки, як і всякий історик, має діло з про­цесом, що конкретно відбувався, проходив у часі, і ставить за­вданням вивчення тільки тих явищ і фактів, вплив яких уже проявився. Він має діло з процесом, який уже звершився, а не з явищем, яке відбувається зараз, і в якого ні наслідки, ні причини не вилились у вловимі нашому зорові форми. Звичайно, майбутній історик науки побачить ці скриті для нас зародки або темні для нас нитки процесів. Тоді він намалює нову картину навіть тої епохи, яка тепер нібито має визначений і більш або менш закінчений вираз.

'Поясню що думку на недавно пережитому нами минулому: з 60-х років 19 століття в біологічних науках відбувся перелом за­вдяки проникненню у них учення про еволюцію. Ще живі ті люди що самі пережили цей великий переворот у науковому світогляді. Один з основоположників еволюційного вчення - Чарлз Дарвін ^ - указав тоді й на деяких своїх попередників. До нього історична роль цих - нерідко одиноких і скромних - трудівників була зовсім темною і невидною; з тих пір набули значення і висвітлилися багато давно вказаних фактів і відкрить, зовсім непомітних і дрібних на погляди, які раніше були панівішми. Історія біологічних наук у галузі основних проблем, загальних питань і методологічних прийомів набула для нас зовсім іншого вигляду, ніж для істориків науки першої половини 19 століття -для Кюв'є, Бленвіля чи УевеллаЛ Тільки з другої половини минулого століття виявилося можливим прослідкувати значення еволюційних ідей в історії наукової думки, побачити, якщо можна так сказати, відчувати їхнє закономірне і своєрідне зростання неперервно про­тягом століть. Але це виявилося простим наслідком того, що тут на наших очах закінчився один з періодів розвитку наукової думки, завершився певний процес що протікав у часі, і історик науки, виходячи з цього, одержав змогу прослідкувати його коріїіня, що йдуть у глибиігу віків, відновити поступову картину розкривання перед людським розумом ідей еволюції '.) До історичних процесів, які протікали у біологічних науках і які він вивів раніше, додався новий; змінилося його загальне враження про пережиту епоху.

\Таким чином, історик науки завжди повинен мати на увазі, що картина, яку він подає, є неповною і обмеженою; серед відомого в епоху, яку він вивчає, сховані зародки майбутніх широких узагальнень і глибоких явищ, зародки, яких віїї не може збагнутиДУ матеріалі, який він залишає осторонь, проходять, може, найважливіші нитки великих ідей, які для нього неминуче залишаються закритими і невидимими. Це й зрозуміло, оскільки він має діло з незакінченим - і, можливо, з нескінченним - про­цесом розвою чи розкривання людського розуму у

Мало цього, історик не може висуггути на передній край вивчення фактів чи ідей, по суті важливіших, ширших або глибших, навіть у тих випадках, коли він може уловити їхнє зна­чення, якщо тільки ці факти ще не проявили відповідного впливу на розвиток наукової думки. Він повинен бути строгим спостерігачем процесів, що протікали, він повинен зупинятися тільки на тих явищах, які вже відобразилися певним, явно вираженим чином, вилив яких можна прослідкувати у часі.

Так, без сумніву, по суті безвідносно до історичного процесу, будова зоряного світу або світів є глибшим і основнішим питан­ням, ніж закони нашої планетної системи. Але в історії людської думки розвиток ідей про внутрішню будову планетної системи відіграв величезну роль, зробив могушій вплив на хід робіт у всіх без вийнятку галузях знань, тоді як ідеї про внутрішню будову зоряних систем досі не мають точного вираження, їхня історія здається нам розсипом безплідних зусиль і сміливих фантазій. Звичайно, ідеї про нескінчешасть світу, про без початковість зоряних світів, про їхнє підлягання тим самим законам, що пану­ють у найближчій до нас групі небесних тіл, думки про тотожність їхнього складу з нашою Землею — глибоко проникли у свідомість дослідників. Але їхня внутрішня будова, ті, очевидно, нові явища, які вирисовуються нам і які ми відчуваємо у них найширших проявах Космосу, ще перебувають у стадії наукового зародження, ще ждуть ясного вираження. Вивчення подвійних зір, Чумацького Шляху або дивовижно порожніх просторів біля сузір'я Хреста у Південній півкулі дуже ймовірно відкриє людині зовсім несподівані горизонти природи; тоді всі численні, віковічні праг­нення, спостереження і фантазії, пов'язані з цими темними для ' нас питаннями, набудуть нового вираження і проявлять усе своє значення. Тільки тоді відкриється смисл процесу, який безсумнівно- відбувається у науковій свідомості нашого часу, але для нас темного і незрозумілого, бо його кінцевий результат ще не відомий нашому поколінню. Коли він розкриється, то, подібно до того, як колись під впливом еволюційних ідей, зміниться уяв­лення майбутнього історика про процес наукової думки, що відбувався у наш час. Та в період часу, який ми вивчаємо, ці явища ще не проявили себе відчутно; процес думки, що протікає у цій галузі, ще не відкрився і тому не підлягає історичному вивченню '.

2. Вернімося до поставленої задачі, до питання, на яких ідеях, методах чи напрямах розвитку наук можна і треба спинятися при вивченні розвитку не окремої наукової дисципліни, а всієї науки, природознавства, узятого в цілому або великими частинами.) На це питання, як мені здається, можна відповісти точно. Галузь, доступна такому дослідженню визначається сірого і ясно. Бо йому підлягають тільки такого роду проблеми і явища, які впливали на поступове зростання і на з'ясування наукового світогляду^).А всі ті явища, узагальнення чи проблеми, які не відбилися на процесі вироблення наукового світогляду, можна полишити збоку. > Вони мають значення тільки в історії розвитку окремих наукових дисциплін, окремих наук.

Що таке "науковий світогляд"? Чи це щось точне, ясне й незмінне, чи повільно або швидко змінне протягом довгого, вікового розвитку людської свідомості? Які явища і які процеси наукової думки він охоплює?

Без сумніву, далеко не всі наукові проблеми і питання можуть мати значення для розуміння законів його творення. Із багатьох процесів складання наукової /гумки треба вибрати тільки деякі. Так, наприклад, відкриття Америки, об'їзд Африки та відкриття Австралії мали величезне значення для наукового світогляду, а намагання добратися до Північного або Південного полюса, дослідження вігутрішніх частин Австралії, незважаючи на великий інтерес, який мали і мають для історії розвитку географії ці роботи, що багато віків уже проводяться, - всі ці проблеми не справили великого впливу на зростання наукового світогляду. Ми знаємо, що наш світогляд нині не зміниться, - якого б виду не набули майбутні карти приполярних місць, - звичайно, якщо при цьому не буде відкрито яких-небудь нових, несподіваних явищ і техніка не надасть нового і великого значення холодним й пустинним місцям біля полюсів. Історія відкриття внугрішніх районів австралійського континенту являє дивовижну картину людської енергії і наукової сили, різкий і глибоко повчальний прояв на­укової свідомості. Ці відкриття дали нам картину сіюсрідних і нових форм земної поверхні, вони лишили помітний слід в економічній історії людського суспільства завдяки знайденню винятково багатих родовищ золота, але вони не зробили уловимого, помітного впливу на наш загальний науковий світогляд. Вони є тільки ще одним проявом - серед безлічі інших - нездоланного прагнення наукової думки ввести в область свого відання все їй доступне. Це одні з останніх епігонів того великого руху, який свідомо і планомірно почався у Португалії, завдяки старанням принца Генріха, у першій половині 15 століття і який, кінець-кінцем, привів до всесвітніх географічних відкриттів 16 століття. Ще останні кругосвітні подорожі великих мореплавців 18 століття, дослідження Азії з її давньою і своєрідною культурою, почасти картографія густонаселеної Африки — більш чи менш сильно і могутньо відбилися па нашому науковому світогляді; але той історичний процес, що привів до дослідження внутрішніх районів австралійського континенту, йшов поза явищами, які підлягають нашому вивченню.

\Таке саме більш чи менш ясно можна прослідкувати і в галузях інших наук: історичний процес деяких вирішених нині наукових питань можна залишити зовсім осторонь при вивченні наукового світогляду, тоді як інші, на перший погляд менш важливі, явища треба взяти до уваги. 'Це різко видно, наприклад, на історії хемічних сполук. Так, відкриття властивостей і харакгеру вугільної кислоти - спершу у формі "лісового газу" (gas silverstrc) Ван-Гель-монтом на початку 17 століття, а пізніше Блеком у середині 18 ст.,- набуло цілком виключного значення у розвитку нашого світогляду5*; тут уперше було з'ясовано поняття про гази. Вивчення властивостей вугільної кислоти та її сполук стало початком краху теорії фчогістону і початком розвитку сучасної теорії горіння, нарешті - вивчення цього тіла стало початковим пунктом \ точної наукової аналогії між тваринним і рослинним організмами., і Очевидно, процес розвитку ідей у зв'язку з цією хемічною спо­лукою виходить наперед в історії наукоіюго світогляду; і разом з тим історію величнезної - майже необмеженої - кількості інших хемічних тіл можна вільно лишити осторонь, у тому числі й розвиток наших знань про такі важливі природні групи, якими є силікати чи білки.

Таким чином, далеко не всі процеси розвитку наукових ідей підлягають вивченню для з'ясування наукового світогляду. Та й \сам науковий світогляд не є чимось завершеним, ясним, готовим; його людина досягала поступовим, довгим і трудним шляхом. У різні історичні епохи він був різним. Вивчаючи минуле людства, ми всюди бачимо початки чи окремі (частини нашого сучасного світогляду у чужій для нас обстановці і чужому для нашої свідомості зв'язку, у концепціях і побудовах давно мшг/лих часів. У ході віків можна прослідкувати, як чужий нам світогляд минулих поколінь поступово змінювався і набував сучасного вигляду. Аде протягом усієї цієї вікової, довгої еволюції світогляд залишався науковим.

3. Дуже часто доводиться чути, що те, що наукове, те й правильне, те є виразом чистої й незмінної істини. Проте в дійсності це не так. Незмінна наукова істина є тим далеким іде-I алом, до якого прагне наука і над яким постійно трудяться її / працівники. Тільки деякі, все ще дуже невеликі частини наукового світогляду незаперечно доведено або воші повністю відповідають на даний час формальній дійсності і є науковими істинами6). Окремі його частини, комплексні факти, точно і строго спостере­жувані, можуть повністю відповідати дійсності, бути безсумнівними, але пояснення їх, їхній зв'язок з іншими явищами природи, їхнє значення вирисовуються і уявляються нам по різному у різні епохи.-Без сумніву завжди, у всяку епоху, істинне і правильне тісно переплетене і пов'язане зі схемами і побудовами нашого розуму. Науковий світогляд не дає нам картини світу у дійсному його стані. Він не виражається тільки в неспростовних "законах Природи", він не вміщується повністю у точно визна­чених фактах чи констатованих явищах. Науковий світогляд не є картиною Космосу, яка розкривається у своїх вічних і незмінних Щрисах перед незалежним від Космосу людським розумом, який вивчає його. І Такою рисувалася картина буггя і наукової роботи філософам-раціоналістам 17 і 18 століть і їхнім науковим послідовникам. Та давно вже історична хода розвитку науки за­ставила відійти від такого різко дуалістичного ', хоч інколи й несвідомого погляду на природу. Свідомо чи, несвідомо, сучасні науковці виходять у своїх дослідженнях від зовсім інших уявлень про характер і завдання наукового світогляду^. \

^Науковий світогляд є творінням і вираженням людського духу; нарівні з ним виявом цієї ж роботи є релігійний світогляд, мистец­тво, суспільна й особиста етика, соціальне життя, філософська думка чи споглядання. Як і ці великі відображення людської особистості, і науковий світогляд змінюється у різні епохи у різних народів, має свої закони змін і певні ясні форми вияву:,

У минулі епохи історичного життя науковий світогляд займав різне місце у свідомості людини: бувало відходив на далекий план, іноді знову займав панівне становище. В останні 5-6 століть спостерігаємо невпинно зростаюче його значення, яке все більше закріплюється у свідомості й житті культурної й освіченої частини людства, швидкий і жвавий прогрес у його побудовах і узагаль­неннях. В окремих великих явищах вже досягнуто наукової істини, в інших ми ясно до неї підходимо, бачимо зорю її зародження.

Під впливом таких успіхів, що продовжуються неперервно про­тягом багатьох поколінь, починає все більше укорінюватися пере­конання в тотожності наукового світогляду з науковою істиною. Ця впевненість легко розбивається вивченням історії наукового світогляду..

Так, нині ми знаємо, що Земля обертається навколо Сонця разом з іншими планетами. Цей факт, безліч його наслідків ми можемо перевіряти різними способами - і завжди знаходитимемо повний збіг із дійсністю. Це науково встановлене явище кладеться в основу нашого світогляду і відповідає науковій істині. А тим часом до початку 17 століття і навіть до початку 18 століття, до праць Коперника, Кеплера і Ньютона, могли триматися інші уяв­лення, які входили до складу наукового світогляду.ІВони також були науковими, але не відповідали формальній дійсності; вони могли існувати лише остільки і лише доти, поки логічно виведені з них наслідки точно збігалися з відомою тоді областю явищ або поки висновки з інших наукових теорій не повністю відповідали їй або суперечили їй. Тривалий час після Кеплера ще утримувалися картезіанські погляди і одночасно з Ньютоном розвивав свої пог­ляди Гюйгенс.) Остаточне визнання коперцикової системи у її новіших напрямах розвитку відбулося у цивілізованому світі у кінці 18 і навіть на початку 19 століття, коли відпали останні церковні перепони православної церкви в Росії і католицької -в Римі \ Лишаючи осторонь ці перепони, що виходили із сторонніх науці міркувань, ми зовсім інакше повинні ставитися до тих теорій, з якими боролися Коперник, Кеплер, Ньютон і їхні послідовники. Ці теорії, так само, як і сама птолемеева система, з якої вони так чи інакше брали початок, були строго науковими дисциплінами: вони входили, як частина, до наукового світогляду. Коперник, прийнявши що Земля обертається навколо Сонця, разом з тим зберіг частгату епіциклів і допоміжних кругів для пояснення руху інших планет, — бо інакше він не міг пояснити фактів '. Знайшовши формальну істшгу для Землі, він разом з тим не міг повністю порвати зі старою теорією, що суперечила його основним положенням. Тому його наукові противники - Тіхо Браге ' чи Клавіус ' - мали повне право не сприймати його основного положення, а, зберігаючи єдиність розуміння, старалися поліпшити старовинну теорію епіциклів, намагаючись при цьому пояснити всі ті точні факти, що їх виставили, завдяки новому відкриттю, Коперник і його прихильники на захист нової теорії.) Так само після відкриття Кеплером законів руху планет, на той час тільки дуже грубо перевірених на досвіді, ці закони Кеплера з цілком наукових міркувань лишали без уваги великі учені і філософи 17 століття. їх не сприймали представники механічного світогляду - Галілей \ з одного боку, Декарт і картезіанці у широкому розумінні - з другого, бо Кеплер для пояснення правильностей, які він відкрив, міг запропонувати тільки духів небесних світил, які цілеспрямовано рухають світила у небесному просторі }. Треба було прийти Ньютонові, щоб остаточно розв'язати з формальної точки зору це питання і зробити в науці неможливими всі зміни і вдосконалення птолемеєвої системи. І вона щезла остаточно.' Але було б великою помилкою вважати боротьбу копернико-ньютонової системи з птолемеевою бороть­бою двох світоглядів -наукового і чужого науці; це була внутрішня боротьба між представниками одного наукового світогляду} Для одних і других учених остаточним критерієм, приводом для зміни поглядів є точно встановлені факти; і ті і другі йдуть до пояснення природи шляхом спостережень і дослідів, шляхом точного розра­хунку і вимірювання.; На погляди кращих представників обох теорій свідомо однаково мало впливали міркування, що були чужими науці, що виходили з філософських, релігійних чи соціальних обставин. Поки не було науково доведено неможливість основних засад птолемеєвої системи, вона могла буги частиною наукового світогляду. Праці дослідників, які самостійно працювали в області птолемеєвої системи, вражають науковою строгістю роботи. Ми не повинні забувати, що саме завдяки їхнім працям вироблено точні методи вимірювальних наук. На цій основі розвинулася тригонометрія і графічні прийоми роботи; пристосо­вуючись до неї, зародилася сферична тригонометрія; на грунті тої самої теорії виросли вимірювальні прилади астрономії та мате­матики, які послужили необхідним вихідним пунктом для всіх інших точних наук. Ці прилади розробляли саме противники коп-ерникового світогляду. Не кажемо вже про видатні праці Тіхо Браге і Бюргі ', але й менш крупні спостережники: Біневіц (Апіан) ', Ноніус ', Клавіус і т.д. лишили ясний слід у цій ділянці людської /гумки. Коли нині у музеях натрапляємо на нечисленні, на жаль, прилади, що збереглися, з дивуванням спиняємося перед чіткою обробкою цих вимірювальних апаратів. Завдяки свідомому прагненню поєднати складність із точністю, тут уперше виросла своєрідна сучасна техніка наукових приладів, це наймогутніше нині знаряддя усього точного знання. Нарешті, наукову якість робіт учених — послідовників теорії Птолемея видно і по тому, що на їхніх спостереженнях значною мірою розвинувся протилежний їм світогляд; праці і методи Регіомонтана ' були серед важливих пунктів Коперника, а Кеплер вивів свої закони, користуючись дорогоцінними багатолітніми спостереженнями Браге і його учнів .

Таким чином, "науковий світогляд" не є синонімом істини, так само, як не є істиною релігійні чи філософські системи.) Всі вони являють лише підходи до неї, різні прояви людського духу. Ознаки наукового світогляду зовсім інші. І ці ознаки такі, що птолемесве уявлення про Всесвіт входило, і справедливо, до складу наукового світогляду своєї епохи, і що тепер у нашому науковому світогляді є частини, які так само мало відповідають дійсності, як мало відповідала їй система епіциклів, що так довго була панівною.!! ці, за своєю суттю неправильні, ланки нашого туко­вого світогляду входили до нього доти, поки не було доведено їхню неможливість, неможливість будь-якого розвитку птолемеєвої системи, як довів це Ньютон у 1686 р. своїми великими "Philo-sophiae Naturalis Principia". Проте і після цього, ще десятки років у науковому середовищі трималися старі погляди. Десятки років ньютонові ідеї не могли прониюгути в суспільну свідомість. В англійських університетах картезіанство трималося ще 30-40 років після видання "Principia"; у Францію і Німеччину ідеї Ньютона проішкли ще пізніше \

4. Науковим світоглядом ми називаємо уявлення про" доступні науковому дослідженню явища, яке дається наукою, Тіід науковим світоглядом ми розумієм певне відношення до навколишнього світу явищ, при якому кожне явище входить у рамки наукового дослідження і знаходить пояснення, яке не суперечить основним принципам наукового пошуку. Окремі часткові явища сполучають­ся докупи як частини цілого - і врешті-решт виходить одна картина Всесвіту, Космосу, до якої входять і рухи небесних світил, і будова найдрібніших організмів, перетворення людських суспільств, історичні явища, логічні закони мислення або безко­нечні закони форми і числа, які дає математика} З безлічі фактів і явищ, які сюди належать, науковий світогляд зумовлюється тільки небагатьма основними рисами Космосу. До нього входять і теорії та явища, зумовлені боротьбою чи впливом інших світоглядів, які одночасно існують у людському суспільстві.) Врешті, безумовно, він завжди просякнутий свідомим вольовим прагненням людської особистості розширити межі знання, охопити думкою все довкілля.

Загалом основні риси такого світогляду будуть незмінними, яку б область наук ми не взяли за початкову - чи це будуть науки історичні, природничо-історігчні чи соціальні, або науки абст­рактні, дослідні, спостережні чи описові.] Всі вони приведуть до одного наукового світогляді', підкреслюючи і розвиваючи деякі його частини. В основі цього світогляду лежить метод наукової роботи, відоме визначене ставлення людини до явища, яке підлягає на­уковому вивченню:; Як мистецтво неможливе без певної форми вираження - через звукові форми гармонії чи закони, пов'язані з барвами або через метричігу форму вірша; як релігія не існує без спільного в теорії багатьом людям і поколінням культу і без тої чи іншої форми вираження містичного настрою; як нема суспільного життя без груп людей, пов'язаних між собою у пов­сякденному житті у строго відмежовані від інших таких самих груп форми, розраховані на покоління; як нема філософії без раціонального самозаглиблення в людську природу або у мислен­ня, без логічно обгрунтованої мови і без позитивного або негативного введення у світосприймання містичного елемента, так нема і науки без наукового методу.1, Цей метод тільки лише інколи є засобом досягнення наукової істини чи наукового світогляду, але за його посередницгвом перевіряють правильність взедення даного факту, явища чи узагальненім в науку, в наукову думку. .. Деяких частин навіть сучасного наукового світогляду було до­сягнуто не на шляху наукового пошуку чи наукової думки - вони увійшли в науку ззовні: з релігійних ідей, з філософії, з суспільного життя, з мистецтва. І вони утримувалися в ньому тільки тому, що витримали пробу науковим методом.

Таким с походження навіть основних найхарактерніших рис точного знання, тих, що їх інколи вважають найяскравішою його умовою. Так, усезагальне і давнє прагнення наукового світогляду виражати все числами, пошук усюди простих числових співвідношень проникли в науку з найдавнішого мистецтва - з музики. З неї числові пошуки проникли шляхами релігійного на­тхнення у найдавніші наукові системи. ■■ У китайській науці, наприклад, у медицині21' відіграють певну ролю числові співвідношення, які, очевидно, перебувають у зв'язках з чужою для нас формою китайської музичної шкали тонів. \Перші сліди впливу нашої музичної гармонії бачимо вже у деяких гімнах Рігведи, у яких числові співвідношення світобудови перебувають у певній аналогії з музикою, з піснею ■. Відомо, як далеко у глибину віків іде наявність прекрасно настроєних музичних інструментів; мабуть ще раніше зародилася пісня, музична закономірна обробка людського голосу. Тісно пов'язана з релігійним культом, впливаючи на нього і сама змінюючись і поглиблюючись під його впливом, швидко розвивалася і вкорінювалася музична гармонія. Дуже швидко і чітко було влов­лено прості числові її співвідношення. Через Піфагора і піфагорійців концепції музики проникли в науку і надовго охопили її23\) Відтоді поіігуки гармонії (у широкому,розуміти), пошуки числових співвідношень виступають основним елементом наукової роботи. Знайшовши числові співвідношення, наш розум заспокоюється, бо нам здається, що питання, яке нас мучило, розв'язано. \У концепціях учених нашого століття число і числове співвідношення відіграють таку саму містичну ролю, яку вони відігравали у стародавніх общинах, пов'язаних релігійним культом, у спогляданнях служителів храмів, звідки вони проникли й охопили науковий світоглядДТут іще й нині видніються і живуть ясні сліди давнього зв'язку науки з релігією. Адже від релігії походить, як і інші духові прояви людської особистості, наука,1

Кожний знає вирази: Всесвіт, Космос, Світова гармонія. Нині ми поєднуємо з цими уявленнями ідею про закономірності всіх процесів, які підлягають нашому вивченню. Раніше їх розуміли зовсім по-іншому. Спостерігаючи правильні - прості числові -співвідношення між гармонійними тонами музики і предметами, що їх створюють, вважали, що ця залежність між ними зберігається назавжди; думали, що кожному рухомому предмету, кожному явищу, яке перебуває у простих числових співвідношеннях з іншим, або творить з ним правильну гео­метричну фігуру (окремі лінії якої, як встановили ще піфагорійці, перебувають у простих числових співвідношеннях), відповідає свій тон, нечутний нашому грубому вуху, але прониклий нашим внутрішнім спогляданням. Тоді ваважали, що шляхом само­заглиблення, занурення у тайники душі можна чути гармонію небссних сфер, усього що нас оточує. Відомо, як глибоко такі пошуки і переконання охопили дуигу Кеплера, коли вони привели його до відкриття його вічних законів. У глибоких і обширних релігійних побудовах отців церкви і учених теологів середніх віків та сама ідея набула іншого вираження: всі ісігуючі і гармонійно розміщені світила співають славу Творцеві, і тони цієї світової гармонії, нечутні нам, чутні Йому вгорі, а нам виражаються у закономірності і правильності довкільного світу. Телеологічна ідея релігійного світогляду знайшла тут своє поетичне і глибоко наст­роєве вираження. |У науковій області ще й досі жива та сама свідомість: дуже яскраво висловив її типовий представник фор­мально дуалістичного світогляду 18 століття Лаплас, який вважав можливим виразити все, що діється у світовому порядку, одною обширною, всеоб'ємною математичною формулою. \У "Космосі" Гумбольдта - творінні тої самої епохи, але більше пройнятому релігійним почуттям і натурфілософським спогляданням, — бачимо ясне вираження того самого настрою.

Цей настрій проявляється і в існуванні у науці таких числових співвідношень, по суті приблизних, для яких не можна дати ніяких раціональних пояснень, наприклад, у так званому законі Тіціуса2 ^ про віддалі між планетами Сонячної системи, що співвідносяться між собою, як числа досить простої геометричної прогресії. Між Юпітером і Марсом, усупереч цьому "законові", був порожній простір. Під впливом цих ідей сюди спрямувалися пошуки очікуваної там нової планети, пошуки, які справді на початку 19 століття привели до відкриття астероїдів25'. ^Узагальнення, аналогічні "законові" Тіціуса, пронизують усю історію природоз­навства; у вигляді емпіричних числових законів вони панують в областях, пов'язаних з молекулярними явищами речовини. Вони служать могутнім знаряддям у роботі, хоча й відкидаються дальшою ходою науки; вони є простим вираженням прагнення до знайденім світової гармонії., Живі й глибокі прояви цього стародавнього по­чуття бачимо в усіх течіях сучасного наукового світогляду..

Вельми часто доіюдигься чути про переконання, яке не відповідає ходові наукового розвитку, ніби точне знання дося­гається лише тоді, коли одержують математичну формулу, лише тоді, коли до пояснення явища і його точного опису можна за­стосувати символи і побудови математики. Це прагнення відіграло і продовжує відігравати величезну ролю у розвитку наукового світогляду, але привнесене воно сюди ззовні, не випливає з ходу наукової думки. Воно привело до створення нових розділів знання, які навряд чи виникли б інакшим чином, наприклад, математичної логіки чи соціальної фізики. Але нема ніяких підстав думати, що при дальшому розвитку науки всі явища, доступні науковому пояс­ненню, буде підведено під математичні формули або під так чи інакше виражені числові правильні співвідношення; не треба думати, що у цьому полягає кінцева мета наукової роботи, t все ж таки ніхто не може заперечувати значення таких пошуків, такої віри, оскільки тільки вони дають змогу розсувати рамки наукового знання; завдяки їм буде охоплено все, що можна виразити мате­матичними формулами, і розшириться наукове пізнання. І все таки явища, до яких не можна застосувати математичної мови, не змінюються від такого прагнення. Об них, як хвиля об скалу, розіб'ються математичні оболонки - ідеальне творіння нашого розуму.

В одному з найцікавіших і найглибших наукових спорів які відбуваються в наш час у галузі так званих неорганічних наук, у спорах між прихильниками енергетичного і механічного світоглядів - ми на кожному кроці бачимо почуття числової гармонії '...

» 5. І все ж такий прониклий ззовні погляд, чи переконання, не міг би існувати в науці, не міг би впливати і творити науковий світогляд, якби не піддавався науковому методові дослідження. Це випробуване наукою знаряддя пошуку піддає пробі все, що так чи інакше входить в область наукового світогляду. Кожний висновок виважується, факт перевіряється, і все, що суперечить науковим методам, безпощадно відкидається.

Зрозуміло, що вираження явища числом або геометричною фігурою цілком погоджується з цими основними умовами науко­вого пошуку. Зрозуміло, чому таке прагнення до числа, до число­вої чи до математичної гармонії, увійшовши в область наукової думки, вкоренилося і розвинулось у ній, пройняло її усю, знайшло собі справжнє поле застосування.

Найхарактернішою рисою наукової роботи і наукового пошуку є ставлення людини до питання, яке підлягає вивченню. Тут не може бути різниць між науковцями, і все, що попадає до науко­вого світогляду, так чи інакше проходить через горнило наукового ставлення до предмету; воно втримується у ньому тільки доти, поки воно його витримує. Г У науці ми говоримо про строіу логіку фактів, про точність наукового знання, про перевіряння всякого наукового положення дослідним чи спостережним способом, про наукове констатування факта чи явища, про визначання похибки, тобто можливих відхилень у даному твердженні. І справді, ці риси ставлення людини до предмета дослідження є найхарактернішими. Наука і науковий світогляд є результатом такої, що ні перед чим не спиняється і в усе проникає роботи людського мислення. Таким шляхом створююся безліч точно досліджених фактів і явищ. За­стосовуючи до них логічні прийоми роботи як шляхом дедукції, так і індукції, наука поступово з'ясовує, розширює і будує свій світогляд.

ч Але це не означає, що наука і науковий світогляд розвивалися і рухалися виключно шляхом логічного досліджування таких фактів і явищ. Надзвичайно характерною рисою наукового руху є те, що він розширявся і розповсюджувався не тільки шляхом таких логічних ясних прийомів мислення.

Існують спори і течії у науковому світогляді, які намагалися висунути той чи інший метод наукової роботи. Значення індуктивного методу як виняткового, єдино правильного, висуну­лося як відображення філософських течій у галузі описового природознавства. Донині ще існує поширений погляд, що тільки таким, індуктивним шляхом, рухом від часткового до загального розвивався і зростав науковий світогляд. Крайні прихильники цієї течії дивилися на застосування в науковій області дедукції, де­дуктивного способу мислення, як на незаконне вторгнення чужих її духові елементів. Та кінець-кінцем і цей метод наклав свій відбиток на деякі питання і галузі знання. З'явився поділ наук на індуктивні і дедуктивні - поділ, який можна було строго провести тільки в небагатьох окремих випадках.

Насправді спір про більше чи менше наукове значення де­дуктивного чи індуктивного методів має виключно філософський інтерес. Його значення для з'ясування деяких окремих питань теорії пізнання не можна заперечити. Але в науці концепції її руху шляхом індукції чи дедукції не відповідають фактам, розсипаються при дослідженні ходи дійсного процесу її розвитку.

Ці абстрактні побудови уявних шляхів наукового розвитку є надго схематичними і фантастичними порівняно зі складністю справжнього з'ясовування наукових істин.

Вивчаючи історію науки, легко переконатися, що джерела на­йважливіших сторін наукового світогляду виникли поза областю наукового мислення, проникли в нього ззовні, як увійшло в науку ззовні всеохопис її уявлення про світову гармонію, прагнення до числа. Такі звичні і здебільшого часткові, конкретні риси нашого наукового мислення, як атоми, вплив окремих явищ, матерія, спадковість, енергія, ефір, елементи, інерція, нескінченність світу і т.п., увійшли до світогляду з інших ділянок людського духу; вони зародилися і розвивалися під впливом чужих науковій думці ідей і уявлень '.

6.Коротко зупинюся на одному з них: на силі як причині руху. Не надаючи поняттю "сила" нічого надприродного, а називаючи цим словом тільки ту енергію, яка надається тілові і зумовлює його певний рух, ми маємо тут діло з новим поняттям, яке оста­точно увійшло в науку тільки у 18 столітті. Ми можемо прослідкувати його зародження. Довгий час у науці панувало пере­конання, що джерелом руху якого-небудь тіла є середовище, яке його оточує: воно у газовому і частково у рідкому стані здатне за своєю формою надавати тілові руху: це його властивість. J

Легко зрозуміти можливість зародження цього такого чужого сучасному слухові погляду: він є абстрактним вираженням літання легких предметів по повітрю, вічно мінливого (у цьому уявленні чути відлуння давніх поглядів) стану води чи повітря; вони повинні бути зупинені штучно, насильно втримані в непорушних рамках. Це - наслідок спостереження. Разом з тим деякі форми предметів і, за аналогією, деякі форми шляхів, описуваних пред­метами, вважалися по суті здатними здійснювати нескінченний рух. Справді, уявімо собі форму ідеально правильної кулі, покладімо цю кулю на площину: теоретично вона не може триматися непорушно і увесь час буде в русі. Це вважалося наслідком ідеално круглої форми кулі. Бо чим форма фігури є ближчою до кулі, тим точнішим буде твердження, що така матеріальна куля довільного розміру буде триматися на ідеальній дзеркальній площині на одному атомі, тобто буде більше здатною до руху, менш стійкою. Ідеально кругла форма - вважали тоді і так думали ще Кузанус (Кребс) і Коперник - за своєю сутністю здатна безконечно підгримувати раз наданий їй рух.'Так поясню­вали надзвичайно швидке обертання небесних сфер, епіциклів. Ці рухи одного разу надало їм божество і потім вони продовжувалися протягом віків як властивість ідеальної кульової форми. Які далекі ці наукові погляди від сучасних, а тим часом, по суті, це строго індуктивні побудови, основані на науковому спостереженні '. І навіть тепер у середовищі вчених дослідників бачимо спроби відродити, по сугі, аналогічні погляди '.

Поняття про силу як причину руху, про швидший рух, якщо прикласти більше зусилля, про надання чогось самому рухомому предметові, що він поступово витрачає, - ці ідеї, що проникають сучасну науку, виникли у чужому їй середовищі. Вони проникли у неї з життя, з майстерень, від техніків, від людей, які звикли стріляти і виконувати механічну роботу. Абстрактні уявлення про рух як наслідок і властивість певного середовища або форми ніколи не могли знайти там застосувань.

Але вони виникли одночасно і у колі інших людей, які над­авали їм ближчу до наукових побудов форму, - у середовищі релігійних сект, головно, магічних і єретичних, і в середовищі містичних філософських учень, які здавна допускають еманації, інфлюенції, всякого роду безтілесні впливи в навколишньому світі. Коли у 16-17 століттях уперше звідси почала проникати в наукову думку ідея сили, вона відразу знайшла собі грунт застосування і швидко відтіснила чужі течії. Знаменитий сперечальник і полігістор '■ 16 століття Скалігер у 1557 p., викладаючи ці нові для науки ідеї геніального вченого містика Кардано, прекрасно вказав на одне джерело, звідки вони прийшли в науку: "Ще хлоп­чаками, нічого не знаючи про писання філософів, ми бачили відповідь: "сила натягнутої тятиви зостається у стрілі..." \

7.Таким чином, хоч науковий метод проймає усю науку і є і найхарактернішим її проявом, визначає увесь науковий світогляд, ' але цей світогляд не виключно науковим методом досягається і не завдяки тільки йому, розвивається. До нього входять не тільки дані, що добуваються застосуванням до навколишнього світу на­укових методів пошуків, а й інші положення, що їх люди добули • іншим шляхом, і вони мають свою ,особливу історію.

Науковий світогляд розвивається у тісному спілкуванні і широкій взаємодії з іншими сторонами духового життя людства. Відокремити науковий світогляд і науку від одночасної чи ранішої діяльності людей у галузі релігії, філософії, суспільного життя або мистецтва неможливо. Усі ці прояви людського життя тісно переп­летені між собою, і їх можна розділити тільки уявно.

Якщо ми хочемо зрозуміти зростання і розвиток науки, ми неминуче повинні будемо взяти до уваги і всі ці інші прояви духового життя людства. Знищення чи припинення якої-небудь одної діяльності людської свідомості гнітюче відбивається на іншій діяльності. Припинення діяльності людини у галузі чи мистецтва, релігії та філософії, чи суспільного життя не може не відбитися болісно, а може й задавливо, на науці. Взагалі ми не знаємо науки, а, значить, і наукового світоусвідомлення, поза одночасним існу­ванням інших галузей людської діяльності; і оскільки ми можемо судити із спостережень над розвитком і зростанням науки, всі ці сторони людської душі необхідні для її розвитку, вони є тим живильним середовищем, звідки вона черпає життєві сили, -гою атмосферою, у якій проходить наукова діяльність.

Тепер, в епоху виняткового розквіту наукового мислення, про цей тісний і глибокий зв'язок науки з іншими течіями духового житія людства нерідко забувають: доводиться чути про супереч­ності між науковим і релігійним, між науковим і філософським і навіть між науковим і естетичним світоглядами. Серед течій на­укового світогляду існують напрями, які вважають, що науковий світогляд може замінити собою світогляд релігійгний чи філософський; іноді навіть доводиться чути, що роля філософського світогляду і навіть творча і живильна роля філософії для людства закінчилася, і в майбутньому її повинна замінити наука.

Але така думка сама є не чим іншим, як відголосом одної з філософських схем, і навряд чи може витримати пробу наукової перевірки. 'Ніколи досі не бачили ми в історії людства науки без філософії і, вивчаючи історію наукового мислення, ми бачимо, що філософські концепції і філософські ідеї входять як необхідний елемент, що проникає в усю науку в усі часи її існування.^ Тільки в абстракції і в уявленні, що не відповідають дійсності, наука і науковий світогляд можуть бути самодостатніми, розвиватися без участі ідей і понять розлитих у духовому середовищі, утвореному іншим шляхом. \ Говорити про необхідність зникнення одної з сторін людської особистості, про заміїгу філософії наукою чи на­впаки, можна тільки у ненауковій абстракції.)

Історія науки і філософії вже пережила один період подібних тверджень. За багато віків різні форми християнських церков висунули у культурному житті європейських народів учення про єдиний релігійний світогляд, що повністю і виключно замінює усі форми наукового і філософського світоглядів. Наслідком стала тільки багатовікова наполеглива боротьба людей науки з домаган­нями християнських і частково мусульманських теологів; боротьба у якій остаточно визначилася область, яка підлягає науковому віданню і внаслідок якої релігія, без сумніву, очистилася від присталих до неї історичних наростів, які, по суті, нічого спільного з нею не мають.

Справді, католицпю у своїй багатовіковій історії не раз ставило питання про своє існування у зв'язок з тою чи іншою думкою про певні частини наукового світогляду. Воно ставило у зв'язок з релігійгними догматами форму Землі, характер її руху, спосіб і час походження людини, її становище в ряду інших органічних істот і т.д. Минали віки, ці питання вирішувалися у дусі, що суперечив передбачуваному conditio sine qua non ' католицьких догматів, і, незважаючи на це, католицтво не тільки не затнуло, але стало у 19 столітті набагато сильнішим, ніж у більшості інших епох своєї довгої історії. Деякі з цих положень, як, наприюіад, рух і, форма Землі, навіть повністю уживаються з усіма вченнями цієї церкви і повністю нею визнані. А тим часом католицька церква - один з найменш домовливих, один з найчіпкіших проявів релігійного світогляду.

Якщо ж ми вдивимося в усю історію християнства у зв'язку з його багатовіковим сперечанням з наукою, то побачимо, що під впливом цього сперечання розуміння християнства починає набу­вати нових форм, і релігія піднімається в такі висоти і спускається в такі глибини душі, куди наука не може за нею забратися.

Мабуть до цього приведуть і ті настрої, що їх бачимо нині в науці, коли наука починає ставати по відношенню до релігій у положенім, яке довгий час стосовно неї займало християнство. * \ Як християнство не здолало науку в її області, але глибше визначило в цій боротьбі свою сутність, так і наука в чужій їй області не зможе зламати християнську чи яку іншу релігію, зате краще визначить і з'ясує форми своїх» відання.!

8. По суті, як побачимо, могутньо взаємно впливаючи одна на одну, усі ці сторони духового життя людства зовсім різні за областями, які вони займають. Така різниця не викликає сумнівів для епіки, мистецтва чи суспільного1 життя - у всякому разі постількиі, поскільки вони стосуються науки. Трохи інакше стоїть діло з релігією і філософією. Протягом багатовікової історії ці прояви людського духу давали відповіді на одні й ті самі конкретні питання людської особистості, виражали їх однаково - у формі логічних висновків і побудов.

Взаємовідносини між наукою і філософією ще більше ус­кладнилися під впливом постійного і неминучого розширення області, яка підлягає віданню науки.

Це розширення меж наукового світогляду є одним з найхарактерніших і найважливіших симптомів наукового поступу. Наука неухильно, постійно захоплює області, які довгі віки нале­жали тільки філософії або релігії; вона зустрічає там уже готові й укорінені побудови і узагальнення, які не витримують критики і перевірки науковими методами досліджень. Таке проникання науки в нові, раніше чужі їй області людської свідомості, зумовлює суперечки, які відіграють важливу ролю в науці і своєрідно забар­влюють увась науковий світогляд. Щід впливом інтересів наукової боротьби висуваються наукові питання і теорії, які, з погляду стро­гої логіки, не повинні були б мати місце в науці. Таке значення, наприклад, мало у 17-19 століттях в історії наукового / світосприймання питання про дилювій, про всесвітній потоп, сліди якого шукали у різних місцях земної кулі; з ним довго доводилося рахуватися науковому мисленню. Пережитки цих ідей ще не вимерли . Важко уявити собі, щоб це питання - у тій чи іншій формі - могло виникнути і відігравати якусь ролю в науці, якби наукова думка розвивалася строго індуктивним або дедуктивним шляхом, взагалі хоч як-небудь закономірно логічно. Це питання могло тільки виникнути на фунті чужого, релігійного світосприймання. А тим часом необхідність дати своїм концепціям місце в історії Землі заставила науку певним чином відгукнутися і на сказання про всесвітній потоп, яке існувало в людстві набагато раніше, надала йому своєрідного відбитку. Спершу сприйнявши це сказання, геологія піддала його довголітній критиці, і врешті-решт у науковий світогляд увійшло негативне ставлення до цього вірування. Це заперечення трималося в науці доти, поки кількість зібраних фактів і безумовна відсутність слідів всесвітнього потопу у земних товщах не заставили викиїгуги навіть згадку про ці уяв­лення при науковому викладі геологічної історії земної кулі. Вчен­ня це, все-таки зробило дуже глибокий вплив на розвиток усіх , геологічних поглядів, а спори і хитання наукової думки в області цих уявлень є одною з цікавих сторінок в історії людського мислення.

Іншим, нині вже забутим, але надзвичайно цікавим прикладом того самого явища є ідея про однаковість речовини в усьому світі. Певною мірою ця ідея уже цілком увійшла в наш світогляд, і нам важко зрозуміти, чому так довго наука повинна була боротися з неправильною думкою про різницю між земною і небесною ма-терією.4 Виходячи з релігійних поглядів, у середньовічній космо­логії вважали, що світ розпадався на дві половини - на небесну, повну досконалосте, і на земну, повну недосконалосте. З цією ідеєю, що не має нічого спільного з наукою, повинен був боротися ще Галілей, який уперше ясно і точно провів ідею про тотожність законів і речовини у всьому Всесвіті .

1 тепер, і в минулому наукового світогляду ми всюди зна­ходимо такі елементи, які увійшли до нього ззовні, з чужого йому середовища; дуже часто на чисто науковому фунті, науковими засобами іде в науці боротьба між захисниками і противниками цих ідей, що увійшли в науку ззовні. хЦя боротьба під впливом інтересів епохи і внаслідок тісного зв'язку її з життям суспільства нерідко набуває глибокого і серйозного значення. Таке стикання з життям надає науковому світоглядові кожної історичної епохи надзвичайно своєрідного відтінку; на розв'язувати абстрактних і далеких від дійсності питань різко і своєрідно відбивається дух часу. >

Але, більше того, бувають епохи, коли такий - по суті друго­рядний - елемент набуває переважного значення у науковому світогляді. Тоді науковий світогляд майже повністю набуває бой­ового характеру. Такою була боротьба зі схоластичною теологією у ранню епоху Відродження, або пізніше, у 18 ст., коли в різних місцях Європи велася боротьба за свободу думки проти католицтва і протестантських церков, що були зв'язаними з формами держав­ного і суспільного життя.

9. На такому харакгері наукового світогляду значною мірою основане і з нього виросло те досить поширене свідоме й несвідоме переконання, що науковий світогляд, так чи інакше, в майбутньому, нехай і в дуже далекому, повинен замінити собою світогляд релігійний і філософський. Це переконання часами на­буває навіть форми наукового твердження у вигляді багаторазово повторюваних в історії думки різній уявлень і схем про закономірно змінюючі одні одних фази і стани людської свідомості, про зміни різних світоглядів. Ненаписана історія цих схем тісно пов'язана з релігійними і філософськими бродіннями середньовічча, з містичними й апокаліптичними вченнями про зміїгу царств і періодів в історії людства. Підриваючи у середні віки віру в остаточне одкровешія істини в християнстві, в нові часи - під впливом успіхів філософії і науки - ці схеми набули іншого змісту і вилилися у 17 і 18 століттях у вчення і вірування про заміну старих періодів релігійної свідомості новим світоглядом. У 18 ст. таким новим одкровенням була філософія Просвітитель­ства.

У 19 ст. це переконання набуло форми знаменитої схеми позитивізму - схеми, яка відіграла видну ролю в історії суспільних наук і вплинула на науковий світогляд. Та наукове вивчення точних історичних фактів показує, що тут ми маємо діло тільки з простою схемою, яка не відповідає дійсності, з одним із конст­руктивних проявів філософської свідомості, дуже характерних для такої свідомості, але таких, що дуже мало мають, або й зовсім не мають нічого спільного зі строгим науковим відношенням до дійсності. Аналогічні конструктивні ідеї філософської думки, такі, як поняття про еволюцію та її окремий прояв - прогрес, змогли навіть проникнути з філософії у науковий світогляд, і, витримавши критику наукового ставлення до цього питання, проявити, самі змінившись за змістом і розумінням, могутній вплив на сучасний науковий світогляд.

Проте навряд чи може така доля судитися і уявленню про зміну в історії людства різних фаз людської свідомости. Воно надто різко суперечить спостереженням над справжньою ходою подій, суперечить даним історії науки.

Не кажучи вже про немиїгуче і постійно спостережуване підживлювання науки ідеями й поняттями, що виникли як в області релігії, так і в області філософії, - підживлюванні, яке потребує одночасної роботи у цих різних областях свідомості, треба зверігути увагу й на зворотний процес, який проходить через усю духову історію людства. Зростання науки, в свою чергу, неминуче зумовлює надзвичайне розширення меж філософської та релігійної свідомості людського духу; релігія і філософія, сприйнявши дані, досягнуті науковим світоглядом, усе далі і далі розширюють глибокі тайники людської свідомості.

Важко тепер сказати, чи більше поле займає наука в тих облас­тях людського мислення, у яких раніше безроздільно панувала релігія або філософія, чи більше поле зайняли релігія і філософія завдяки зростанню і розвиткові наукового світоусвідомлення. Виглядає так, ніби відбувається один, єдиний процес, який тільки ми самі - чисто абстрактно, логічно - ділимо на неподільні по суті частини. Нові здобутки на нових ступенях, досягнуті у науковій області, немшгуче передаються далі тісно пов'язаним з нею іншим сторонам людської свідомості і розсувають їхні межі. Ця думка давно повністю увійшла в науковий світогляд нового часу в питаннях життєвої творчості людства - як суспільно-дер­жавної, так і технічної. Тут до загальної свідомості давно увійшло переконання, що розвиток науки розсуває рамки життя і є могутнім елементом поступу. Ті зміни, які за останні століття відбулися як у формах суспільного життя, так і у техніці, завдяки винаходові парової машини, впровадженню електрики і т.п., є настільки переконливими прикладами, що ця думка не потребує дальшого розвитку.

Але те саме бачимо ми і в історії філософії та релігії. Обидві ці частини людської свідомості - як і все у людстві - не висту­пають чимось непорушним, вони вічно зростають, змінюються.

Правда, тут треба застерегти. Творіння філософської думки і релігійного споглядання не втрачають при цьому того своєрідного характеру, який властивий майже усім творіїшям людського духу. На них лежить, якщо можна так сказати, відбиток безконечності.

10. Я зупинюся, злегка і коротко, на філософії, оскільки область її відання ближча до наукового світосприймання, їхній взаємний вплив гісніший, і історію філософії у цьому відношенні вивчено краще, ніж історію реліїїй. Великі творіїшя філософської думки ніколи не втрачають свого значення. Зростання філософської думки, виходячи з положень старих систем і розвиваючи їх, разом з тим ніби відкриває у них нові й глибокі сторони, нові прояви безконечного. Від часів Декарта почалася нова філософія; вона розвивалася і поглиблювала людську душу протягом останніх трьох століть надзвичайно швидко і розмаїто. І все-таки старі філософські системи - системи Платона, Арістотеля чи Плотіна, з якими нас знайомлять збережені великі твори їхніх авторів,- системи, які не мають прямих прибічників і які через багато своїх поглядш: наукових, релігійних чи філософських - явно помилкові, неправильні, дитячі, врешті-решт відкривають людству при дальшому вивченні їх усе нові й нові явища та ідеї. Вони так само безконечні, і розуміння їх так само безмежне, яким безконечним є все, чого стосується людський дух. І тепер можна вдумуватись у ці системи і читати твори стародавніх філософів, знаходячи у них нові риси, такі відбитки істини, такі відображення безконечного буття, яких ніде, окрім як у них, знайти не можна. Ніколи не зможуть вони до кінця розчинитися і без залишку перейти у нові, зароджені на їхній основі, творіння людської думки. Вони глибоко індивідуальні, і внаслідок цього не­проникні до кінця; вони постійно дають нове відображення на новозароджекі - хоч би й під їхнім впливом, — запити. Натовп індивідуальностей не знищить і не замінить собою всього життя, прояву і відношеній до навколишнього окремої особи; потомство індивідуальностей, яке на них зросло, не знищить і не замінить вічних і своєрідних рис своїх предків.

В одній галузі ми давно звикли до цього - у світі мистецтва. У Шекспіра і Дайте, у великих творах грецької поезії кожне покоління знаходить нові й нові риси; їх не замінять ні присто­совані до нових часів наслідування, ні до певної міри на них виховані нові творіння людського генія. Те саме бачимо ми і в інших галузях мистецтва. Та нова епоха скульптури, зародження якої ми, напевно, нині переживаємо, ніколи не знищить враження і впливу, які справляє на нас і справлятиме вічно юна давньог­рецька пластика; так само нові твори великих майстрів жівопису 19 століття не заставляють забути твори художігаків 16 і 17 століть. Те саме бачимо всюди у мистецтві: в музиці й архітектурі, романі і драмі.

І все ж ми можемо заперечувати, що тут відбувається глибокий прогрес, зростає й поглиблюється мистецтво; твори нових авторів, не замінюючи собою і не знищуючи індивідуальності стародавніх, відкривають перед нами зовсім нові області, що були недоступні розумінню минулих віків і які випали на долю нових творців. Так постійно творяться нові форми мистецтва. Наскільки можна прослідкувати його історію, нема кінця можливому розширенню його області, як нема кінця науковому пізнаванню.

Історія філософії незвичайно яскраво висвітлює нам те саме явище і тому вона має велике значення для розуміння наукового світосприймання. Можна точно й докладно прослідкувати, як її межі постійно розширюються під впливом зростання науки, яка вилучає з відання філософії питання за питанням і разом з тим дозволяє їй відкривати перед людською свідомістю все нові горизонти, нові широкі перспективи35^. 1 процес зростання метафізичної думки так само не може завершитися і набути непорушного і застиглого виразу, як навряд чи може закінчитися область науково пізнаваного. Можна історично прослідкувати, як розквіт нової філософії у першій половині 17 ст. почався лише після того, коли склався і остаточно визначився основний кістяк сучасного наукового світосприймання, чужий і невідомий усій давній філософії. Новий науковий світогляд, що виїшк у 15-16 ст., потребував нової філософської переробки, він повинен був започаткувати нові побудови, бо філософські прагнення є невд'ємними рисами людської природи, її настроїв, її розуміння' світу, t він дав їх.

І тепер філософія, мабуть, переживає нову переробку своїх проблем під впливом зростання наукового мислення у 19 ст., яке відвоювало у неї області, що раніше їй належали цілком і повністю.

11. Такий вплив науки с неминучим. Цей вплив зумовлюється самим характером наукових ісітін які багато чим відрізняються від великих побудов філософії, творів мистецтва, ідеалів та концепцій релігії.

Визнаючи вічною красу художнього твору, ми добре розуміємо і неминуче визнаємо, що ставлення до них людській індивідів може дуже різнитися. Можуть існувати цілі класи людей, у котрих ті чи інші твори мистецтва повинні спричинювати цілком своєрідні, незвичні враження.

Разючим прикладом цього є історія музики. У різних народів і в різні епохи життя одного й того самого народу у його музиці проявлялися зовсім різні основні шкали тонів. Наприклад, в історії високо розвинутої, чужої нам музики китайців чи японців немає двох із семи основних тонів нашої музичної шкали. У цьому відношенні надзвичайно повчальним є враження, яке справляє на европейськи освічених японців наша музика. Та й ближча для нас музика - складні музичні побудови індусів здаються нам чужими. В історії народів різко мінялися й найосновніші уявлення, як це бачимо в історії грецької музики, де основну шкалу кілька раз змінювали. Знайдені давні гімни здаються нам дивними й немузикальними.

Ідеал краси у творах грецької класики створювався значною мірою під впливом будови тіла арійської або семітської раси. Ці твори не можуть викликати таке саме почуття, як у нас, у чужих за будовою тіла, високо художньо розвинених людей монгольської раси, у тих же японців.

Абсолютно те саме можна також постійно бачити стосовно систем і побудов, ідеалів і концепцій релігійних і філософських. Особа може відкидати деякі з них або й усі. Спільні і для всіх однаково неминучі основи у них не можна вказати. У цьому пев­ною мірою й міститься пояснення незвичайної сили й своєрідносте у розвитку цих проявів людського духу, їхньої дивовижної живучосте. Без сумніву, між різними віруваннями і між різними філософськими течіями особа може робити найширший, непідлеглий нічиїм вказівкам вибір, як вона це робить у безмежному океані форм мистецтва. Довгою, багатовіковою, кривавою і повною страждань історією виробилося це переконання людства.

Послідовник будь-якого релігійного чи філософського вчення не може вимагати, щоб те, що він вважає безсумнівним і незапе­речним, визнавала таким самим і інша людина, яка щиро й свідомо ставиться до цих питань. Це implicite5 } визнавали навіть люди які не стояли на грунті широкої віротерпимості і філософської свободи думок - цих великих досягнень 18 ст. Уже стародавні схоласти, розвиваючи філософську думку шляхом спорів, диспутів, завжди визнавали, що погоджуються з основними, первісними положеннями1. Сперечатися про ці основні положення вважалося марним. Ті різноманітні релігійні диспути, які відігравали й відіграють таку видігу ролю в історії церкви, можна з успіхом вести тільки на основі згоди в основних, вихідних пунктах. А цієї згоди не можна досягнути переконанням, вона пот­ребує віри.

Такий характер індивідуальної свободи в оцінці цих явищ зовсім не виключає їхньої закономірної зміни в часі. Тут на став­лення людини до релігійних і філософських проблем впливає не тільки логічна робота її розуму, а й невловимі, які трудно врахо­вувати, інші стани людської душі. У довгій історії релігії і філософії ми бачимо, як вірування і філософські системи посту­пово змінюються і щезають, перестають знаходити собі послідовників, бачимо, як на їхнє місце виступають інші. Тут спостерігаємо цікаве й глибоко повчальне їхнє поглиблення, змен­шення у них антропоморфних рис. Свобода особистого вибору між різними системами філософії та побудовами релігії значною мірою зумовлюється тим, що у - створюванні релігійних і філософських концепцій і побудов бере участь не тільки людський розум зі своїми логічними законами.

У філософській творчості завжди наперед виступає заглиблю­вання людини самої у себе, завжди йде перенесення індивідуальних настроїв назовні, виражання їх у формі думки. При надзвичайній розмаїтості індивідуальностей і нескінченності на­вколишнього світу кожне таке самозаглиблювання неминуче дає відомі нові відтінки, розвиває і поглиблює різними способами різн сторони нескінченного. На всякій філософській системі безумовно відбивається настрій душі її творця. Філософські системи ніби ставляться у відповідність ідеалізованим типам людських індивідуальностей, виражених у формах мислення. Особливо різко і глибоко проявляється таке їхнє значення у конкретній життєвій програмі, яку вони задають, у поточному їхньому світогляді. Песимістичні, оптимістичні, скептичні, байдужі і т.п. системи одночасно розвиваються в людській думці, всі вони є наслідком одного й того самого прагнення зрозуміти нескінченне. Такий індивідуальний відтінок філософських систем ще більше посилюється завдяки містичному настроєві їхніх творців, завдяки створенню концепції та початкових шляхів думки під впливом екстазу, під впливом найбільшого збудження всієї людської особистості. У цьому й полягає прояв творчості людської душі. В історії розвитку людства значення містичного настрою - натхнення - ніколи не можна переоцінити. У тій чи іншій формі натхнення проникає через усе духове життя людини, є основним елементом життя. Якби ми коли-небудь могли логічно розібрати художні на­тхнення генія або конструктивне споглядання і містичні екстази релігійних і філософських побудовників чи творчу штуїцію науков­ця, ми, мабуть, змогли б - як хотів цього Лаплас ', - виразити увесь світ одною математичною формулою. Але ці галузі ніколи не можна було піддати логічному вираженню, цілком увести в рамки наукового дослідження, як ніколи людину не вдавалося повністю замінити автоматом.

Усе це ще більшою мірою справедливо щодо релігії. Тут подібно до того, як і в житті, на перше місце виступають не явища мислення, а ідеальні вираження глибокого почуття, що набуває більш або менш загальнолюдського відтінку. Так чи інакше, завжди одним з основних елементів релігійної свідомості є містичне споглядання і високий злет ідеалізованого почуття. Ми, мабуть, маємо тут діло з явищами, чужими науці, які не можна міряти однаковою для всіх людей міркою. Внаслідок цього релігійно настроєні люди завжди вибирали все нові й нові форми вираження свого релігійного настрою. Вся історія релігій перепов­нена сектами, що безперервно виникають і змінюються, новими общинами і братствами та єресями. Кінець кінцем це прагнення виразилося у поглядах релігійних агностиків, які допускають найповніпгу індивідуалізацію, найповніше розчинення релігійних вірувань в особистості, тобто безліч різноманітних релігійних концепцій.

Що б там не було, але ніколи логічний висновок з релігійних, філософських чи художніх творінь або раціоналістична оцінка їх не можуть бути обов'язковими для людини, яка з ними ознайом­люється. Мистецтво, релігія і філософія у їхньому логічному розвитку ніколи не можуть бути зведені до єдності.

12. Обов'язковість висновку для всіх без вийнятку людей міститься тільки у деяких частинах наукового світогляду — у тих доступних його методам областях, які складають формальну дійсність, хоч раніше вони й були охоплені релігійними або філософськими концепціями. 1 це давно вже ввійшло у життєву свідомість людства. Кожному зрозуміло, що два рази по два -завжди чотири, ідо положення математики обов'язкові для всякої істоти, здатної логічно мислити. Те саме бачимо ми і в конкретніших проявах наукового світогляду.

Усі наукові положення, ідо формально співпадають з дійсністю, безумовно необхідні всякому філософському чи релігійному вченню, всякому прояву людської свідомості у тих випадках, коли вона повинна враховувати їх як реальні явища. Поясню цю думку на прикладі і спинюся знову на геліоцентричному русі Землі. Можна вважати це положення фор­мально істинним, тобто таким, що' відповідає науково вивченому процесові.

Звичайно, рух Землі навколо Сонця суперечить першим грубим уявленням і враженням органів чуттів. Ми бачимо рух Сонця на­вколо Землі, а не Землі навколо Сонця, ми спостерігаємо плоску поверхню нашої планети, а не сферичну форму геоїда. Шляхом повільної й важкої роботи людина відійшла від цього грубого уяв­лення і дійшла думки про сфероїдну .форму Землі та про геоліоцентричпу систему її руху. Та дальший науковий аналіз дає тепер нову, іншу картиігу процесу, яка не відповідає звичному розумінню геоліоцентричпої системи. Згідно з пануючими нині в науці атомістичними поглядами, матерія розкладається на безліч найдрібпіших частинок або правильно розміщених центрів сил, що перебувають у постійних різноманітних рухах. Так само й ефір, що проникає всю матерію, постійно збурюється і хвилясто коливасті>ся. Усі ці рухи матерії й ефіру нашої планети перебува­ють у найтіснішому і безперервному зв'язку з безконечним для нас світовим простором. Такс уявлення, недоступне нашій уяві, випливає з даних фізики . Та все ж комплекс цих рухів, узятий як ціле і такий відмінний від нашого звичного уявлення про Землю, обертатиметься навколо "Сонця" - центра інших, може ще складніших, рухів найдрібпіших частинок і точок матерії. У всіх випадках, де масмо діло з явищами, які так чи інакше входять в область відання наших органів чуітів, — прямо чи посередньо,— ми завжди повинні вважати, що те, що ми називаємо Землею, обертається навколо Сонця; чи буде "Земля" безпосереднім уяв­ленням, чи відображенням органів чуттів, чи абстрактною побу­довою геолога, чи ще абстрактнішим творінням фізика або хеміка і т. д. - все одно, в усіх випадках, неминуче нам треба вважати, що Земля рухається навколо Сонця. Це твердження однаково обов'язкове для всіх людей, у ньому немає місця згоді чи незгоді. Воно є обов'язковим для всіх релігійних і філософських систем, які не можуть творити в галузі, підпорядкованій органам чуттів, тверджень, що суперечать цьому. Навіть містичні й магічні течії мусять рахуватися з цим положенням, хоч вони можуть, надавши іншого смислу поняттю часу, цілком знищити значення цього факту в загальному світосприйманні. Та в даний момент і поки питання стосується явищ, які сприймаються органами чуттів, навіть ці, найдальші від точного знання області філософії і релігії змушені рахуватися з науково встановленим фактом, так само, як вони повинні рахуватися з тим, що два рази по два є чотири у тій області, яка підпорядкована чуттям і розумові . Отже, не зачіпаючи питання про Ding an Sich, сутності речей та інших аналогічних філософських концепцій, необхідно допустити, що на­укові факти й уявленш, що узгоджуються з формального боку з дійсністю, є так само обов'язковими для людського мислення (поки воно міститься в області явищ, які вловлюються нашими органами чуттів), як є для нього обов'язковими абстрактні поняття математики. Цю частину наукового світогляду можна вважати на­уково істинною, і такі факти є науковими істинами.

13. Такий харктер наукових істин зумовлює два надзвичайно важливі наслідки. З одного боку завдяки йому наука неминуче впливає на релігію і філософію; у тих випадках, коли усталені положення релігії або філософії зіткнуться з науковими істинами, які їм суперечать, ці положення не можуть далі існувати. Релігійні й філософські мислителі повинні відкликати свої твердження. Часом цього досягають поглибленням релігійного чи філософського погляду, при чому раніше вживані слова і тверд­ження набувають нового змісту. Часом такі зіткнення ведуть до вироблення нової філософської системи або нової релігійної схеми, з яких викидають згадування про наслідок, що суперечить науковій істині. В історії людства постійно бачимо обидві ці течії.

Іншим наслідком є бойовий характер наукового світогляду, нерідко заперечна форма його тверджень; так, наприклад," Коп­ерник учив, що Сонце не рухається, Кеплер і Галілей уводили в науковий світогляд заперечення небесних сфер. Ще в не так давно пережитий час заперечливе вчення про мінливість природного виду тварин і рослин лежало в основі зоології та ботаніки і було тісно пов'язане з боротьбою ідей, які виходили з філософських побудов і релігійних вірувань.

Отже характер наукового світогляду - складний; з одного боку, в нього входять загальні положення, пов'язані з науковим уявлен­ням про Космос, з другого - заперечення, зумовлені необхідністю очистити світогляд від положень, яких люди досягли іншим спо­собом і які суперечать науковим даним. Але й ці заперечні поло­ження далеко не завжди стосуються реально існуючих явищ, як у тільки що наведених прикладах руху Сонця чи походження видів, іноді вони є справжніми фікціями, простими забобонами, які через якийсь час зовсім зникають з наукового світогляду, міцно протримавшись у ньому більш чи менш довго. Неминучість існу­вання у науковому світогляді цих фікцій надає йому ще дужче мінливого у часі відбитку, надає характеру, ще віддаленішого від ясного, кришталево простого вираження істинного уявлення про Космос. Бо питання про такі фікції і забобони, обговорення і оцінка їх, відіграють у науковому світогляді величезну ррлю. Діло в тому, що ці фікції нерідко набувають форми задач і запитань, тісно пов'язаних з духом часу. Людський розум неухильно прагне одержати на них визначену і ясну відповідь. Пошук відповіді на такі запитання, який нерідко виникає на далекому від науки грунті релігійного споглядання, філософського мислення, художнього на­тхнення чи суспільного життя, часом є живильним джерелом на­укової роботи для цілих поколінь учених. Ці питання виступають риштованням наукової будови, необхідним і обов'язковим при побудові її, але потім воно щезає без сліду.

При ближчому вивченні історії математики до середини 18 століття легко переконатися в плодотворному для досягнення на­укових істин значенні питання про квадратуру круга. Розв'язати цю задачу гаряче прагнули тисячі вчених і мислителів, які попутно при цьому здійснили ряд видатних відкриттів; у цьому прагненні вони врешті-решт дійшли до створення нових розділів математики, а потім - уже в 19 столітті - їхні праці привели до доведення недосяжності тої задачі, до якої усі прагнули протягом століть40*. В історії механіки таку саму ролю зіірав perpetuum mobile, у хемії - прагнення до філософського каменю, в астрономії - спостере­ження над гороскопами, у фізіології - пошук еліксиру життя. Такі великі й основні завдання, марність і безпідставність яких можна було з'ясувати тільки шляхом довгого вікового досвіду, привходять у науку частково ззовні, частково зсередини. Вони складають знач­ну частину всякого наукового світогляду і, без сумніву, немало їх є і в нашому сучасному світогляді. Останнім часом підняли питання про те, що до числа таких великих заблуд належать ідеякі основні риси нашого сучасного наукового світосприймання. Так, частково завдяки філософській розробці наукових даних Махом та іншими теоретиками новітньої емпірико-критичної філософії, частково завдяки розвиткові фізичної хемії, в останні роки висунулися заперечення проти одного з основних положень сучасного точного знання: "всі явища зводяться до руху". Ще недавно зведення явища до руху всі вважали основною, кінцевою метою наукового знання. Це прагнення проникло в науку ззовні, з широких ідей італійської натурфілософії 16 століття, а остаточно оволоділо нею в кінці 18 століття і, головним чином, у першій половині 19 століття. Тепер усе глибше й сильніше підіймається заперечення проти самого цього завдання, і цілком можливо, що це прагнення, яке пронизує сучасний науковий світогляд, є такою самою фікцією, науково важливою й корисною, як пошук perpe­tuum mobile чи квадратура круга у минулі часи. Поки що це питання не розв'язано. Я зупигоівся на ньому тільки для того, щоб показати можливість існування і в нашому науковому світогляді таких самих фікцій, які позасвідомо для найбільших науковців проникали в попередні наукові світогляди. Кеплер і Браге були прихильниками астрології і складали гороскопи. Бойль і Ван-Гельмонт шукали філософський камінь, питання про еліксир життя цікавило точних дослідникш природи - ятрохеміків 17 століття, perpetuum mobile і квадратура круга багато віків хвилювали великі» мислителів і вчених, і навіть холодний мислитель, яскравий представник атеїстичного світогляду, філософ Гоббс наприкінці 17 століття ще намагався розв'язати питання про квадратуру круга ''.

14. Виходить, чим більше ми вдумуємось у науковий світогляд, чим глибше його аналізуємо, тим складнішим, тим розмаїтішим за своїм значенням і складом вш перед нами постає!

Тим необхідніше з'ясувати, які ж його частини відповідають формальній дійсності, є науковими істинами, обов'язковими для кожної людини, не залежними від часу, зміни народів і поколінь. Розв'язання цього питання нерідко пов'язане з величезними труд­нощами, досягається за роки наполегливої праці і спорів. Боротьба наукового світогляду з чужими йому поняттями, висунутими філософією чи реліїією, стає через це важчою, впертішою і пристраснішою. Дуже часто ми не можемо вважати питання оста­точно розв'язаним навіть тоді, коли науковому світоглядові вдається остаточно вигнати протилежну думку, коли йому вдається остаточно закувати наукові уявлення в ясні форми. Історія показує нам, що при цьому люд^-чгя ццдеіЩЙИцДШЮ приходить до не-

'країни • * *


 

самому початку 18 століття в оптиці вівся великий спір про природу світла. Було два погляди: один, представником якого кінець кінцем став Ньютон, розглядав світло як витікання із світного тіла речовини тоншої за газ; другий погляд, головним носієм якого був Гюйгенс, вважав світло проявом коливного руху ефіру. В науці перемогло вчення Ньютона.

В університетах, наукових посібниках і трактатах, у працях і в науковому світогляді цілковито панувала теорія витікання, доводилася неправильність хвильової теорії'. Можна перелічити на пальцях тих окремих учених, які дотримувалися протилежної думки. Головні з них - Ейлер ' і Ломоносов44' - входили до Петербурзької Академії наук, але вони були одинокими. Навіть учні Ейлера, такі, як Румовський4 ' і Фусс4 , не сприйняли дивних думок свого вчителя і обходили їх: - при нагоді - замовчуванням. Але панівні системи філософського світогляду ніколи не визнавали теорії витікання; картезіанці і послідовники філософії Мальбран-ша чи Лейбніца в цьому відношенні були одностайними.

Минуло сто років, і на початку 19 століття нові наукові відкриття і праці Юнга і Френеля привели до повного торжества ідеї хвильового руху ефіру. У цьому питанні представники філософських ідей були правіші за їхніх противників. Перемога тодішнього наукового світогляду над філософським була уявною. Наукова істина містилася у працях філософів49'.

Приклади подібних помилок постійно спостерігаємо в історії науки, і це заставляє обережно й уважно ставитися до панівного світогляду.

Зупинюся ще на одному прикладі, цікавому сучасникам. Зна­менитий і абсолютно винятковий геній - Майкл Фарадей, який помер у 1865 p., йшов у науці нерідко своїм власним шляхом, у повній суперечності з панівним науковим світоглядом. Глибоко релігійна людина, він усе своє життя був послідовником і проро­ком у радіннях сандеміанців, одної з крайних пресвітеріанських сект, пройнятий ідеєю телеологічної структури світу і єдності всього навколишнього, він нерідко знаходив закономірності і бачив взаємні співвідношення там, де до нього ніхто їх не визнавав і не міг побачити, виходячи із звичних наукових уявлень. Фарадей ніколи не був послідовним ньютонівцем; він ніколи не зводив усі явища до руху, він був свідомим противником атомістів. Виходячи з своїх ідей, він ставив досліди і розвивав погляди, що різко су­перечили панівному науковому мисленню. І в найближчий до нього час його учні і поклонники, торкаючись цих праць великого вченого, вважали ЧЦЮШЩКом недостдтльої математичної освіти Фарадея, проявом ^ЩШЕоШ*ІІрМ#еру *& ШШЩНЩУСГелдду

; ^^^^-l^f л Ш Лі X ■ ' ' '. fc , >

 

цього точного експериментатора. Минули роки, і наші погляди багато в чому змінилися. Тепер ми бачимо, як одна з цих "дивних" ідей Фарадея - ідея про фізичні вектори, або силові лінії, — набула в руках Максвелла блискучої математичної розробки, виявилася знаряддям величезної ваги. Більше того, вона ще не сказала свого останнього слова: дат' кристалографії відкривають перед нами нове застосування аналогічних ідей до структури речовини, ідей, які повинні врешті-решт цілковито змінити наші уявлення про матерію.

Послідовна зміна поглядів на ці аналогічні праці Фарадея, яку ми можемо прослідкувати в його оцінці у Дюма, Капа, Тіндаля в 1860-х роках, Гельмгольца - в 1880-х і Томсона - в 1890-х роках, являє собою цікаву схему зміни погляду історика на недавнє минуле, зумовлену непередбаченим ходом наукового розвитку \

15. Таке саме можна побачити на кожному кроці. Перемога якого-небудь наукового погляду і залучення його до світогляду ще не доводить його істинності. Нерідко бачимо протилежне. Складним і обхідним шляхом розвивається наукова істина, і далеко не весь науковий світогляд є її вираженням.

Через це створюється дуже своєрідне становище, яке й складає красу і силу наукової роботи і надає їй того найвищого вираження індивідуальності, яке ми в досконалій іншій формі бачимо у філософії, релігії, мистецтві і суспільному житті. Я вказував уже, що, на відміну від завершених творінь цих сторін творчої діяльності людини, завершені творіння науки - наукові істини -є безперечними, неодмінно обов'язковими для всіх і кожного. Але той науковий світогляд, у який входять як ці істини, так і ті наукові побудови, що більш чи менш повно представляють науку даного часу, зовсім не є безперечним.

Науковий світогляд і дані науки повинні бути доступними найповнішій критиці кожного, критиці, що виходить з принципів наукового дослідження і опирається на наукові істини. І тут розкривається широке поле для прояву наукової індивідуальності. Доти, поки дані наукового світогляду не становлять наукової істини або ж істинність цих даних не можна незаперечно довести, їх можна і треба піддавати критиці. Вся історія науки на кожному кроці показує, що окремі особи були більш правішими у своїх твердженнях, ніж цілі корпорації вчених чи сотні 1 тисячі дослідників, які дотримувалися панівних поглядів. Багато наукових істин, що входять до складу сучасного наукового світогляду, або їхні зародки, проповідувалися в минулі віки окремими дослідниками, які конфліктували з сучасним їм науковим світоглядом. t Викладаючи історію еучарного нам науко во го світогляду, ми неминуче повинні торкатися думок, ідей і праць саме цих науковців, які стояли осторонь.

Науковий світогляд змінюється з плином часу: він не є чимось • незмінним. Тому зрозуміло, що тільки частина панівних у даний час ідей може й повинна перейти в науковий світогляд майбутнь­ого. Другу частину створить хода часу, і елементи цієї другої частини звичайно виробляють окремі особи чи групи, які стоять збоку від панівного світогляду.

Істина нерідко в більшому обсязі буває відкрита цим науковим єретикам, ніж ортодоксальним представникам наукової думки. Звичайно, не всі групи й особи, які стоять збоку від наукового світогляду, володіють цим великим передбаченням майбутнього, а тільки деякі. Але справжні люди з максимальним для даного часу істинним науковим світоглядом завжди є серед них, серед груп і осіб, які стоять збоку, серед наукових єретиків, а не серед пред­ставників панівного наукового світогляду. Відрізнити їх від тих хто заблудився ніколи не судилося сучасникам.

Без сумніву, і тепер, найістинніший, найправильніший і найглибший науковий світогляд є серед якихось одиноких учених чи невеликих груп дослідників, думки яких не привертають нашої уваги або й викликають наше невдоволення і заперечення.

Це пояснюється тим, що наукова думка розвивається складним шляхом і що для того, щоб доведення істини зрозуміли сучасники, потрібна тривала робота і збіг нерідко цілком виняткових сприятливих умов. Навіть математичні істини часом проникають з трудом, десятками років ждуть визнання.

Взагалі ми постійно бачимо, що одне й те саме відкриття відбувається багато разів, що воно оцінюється й сприймається тільки після того, як його вже кілька разів відкидали як непридатне й неправильне.

Апарат наукового мислення грубий і недосконалий; він вдос­коналюється, головно, шляхом філософської роботи людської свідомості. Тут філософія могутньо, в свою чергу, сприяє розкриванню, розвиткові й зростанню науки. Через це зрозуміло, якою важкою, наполегливою і невпевненою внаслідок можливості помилки, буває боротьба наукового світосприймання з чужими йому концепціями філософії чи релігії - навіть за явної супереч­ності їх науково панівним уявленням. Бо філософія і релігія тісно пов'язані з тими глибшими за логіку силами людської душі, вплив яких могутньо позначається на сприйманні логічних доведень, на розумінні їх.

16. Отже сучасний науковий світогляд - і взагалі панівний науковий світогляд даного часу - не є maximum розкриття істини даної епохи. Окремі мислителі, часом групи вчених, досягають точнішого пізнання її, але не їхні думки визначають хід наукової думки епохи. Вони чужі йому. Панівний науковий світогляд бо­реться з їхніми науковими поглядами, так само як і з певними релігійнгими і філософськими ідеями. І ця боротьба сувора, яскра­ва і важка.

В історії науки ми постійно бачимо, з яким трудом, за яких зусиль погляди й думки окремих осіб завойовують собі місце у загальному науковому світогляді. Дуже багато дослідників гине у -цій боротьбі. Часом їх тільки після їхньої смерті починають правильно розуміти і оцінювати; через довгий час їхні ідеї пере­магають у боротьбі з чужими уявленнями.

У відносно недавній час - у 1830-40-х роках - ідеї про збере­ження енергії сучасники спочатку зустріли дуже суворо; на­йважливіший науковий журнал "Annalen d. Phisik u. Chemie" послідовно не прийняв мемуарів Море, Р. Майсра і Гельмголь-ца ', які писали про це. Робер Майєр мав масу непиємностей і тяжких вражень, які не минули безслідно для його нервової, вразливої натури.

На кожному кроці в науковому світогляді видно відображення боротьби, тобто прояв оцінки поглядів та ідей, які хоч і виникають у науковому середовищі, але стоять осторонь від його основного русла. На кожному кроці видно вплив окремих осіб і сліди бо­ротьби з ішми. На цьому тримається зростання і поступ наукового мислення.

17. Нарешті в панівному світогляді відбиваються умови зовнішнього середовища, у якому ведеться вся наукова діяльність - характер і лад суспільного устрою, організація наукового викла­дання, стан техніки даної місцевості у даний час і т.д. Всі ці побічні умови привносять із собою нові ідеї, розсувають межі нових пошуків і певним чином зумовлюють те чи інше ставлення до себе науково мислячих людей.

Організація церкви та університетів могутньо відбилася на тих питаннях, які виникали в науці в середні віки. Боротьба робітничого стану, зростання капіталістичних підприємств пос­тавили перед економічною наукою нові питання і надали певним рисам сучасного наукового світогляду особливо життєвого відображення інтересів дня. В науках суспільних і економічних весь кругозір науки постійно розширювався неодмінно у зв'язку з розширенням і зміною суспільства і держави, які є .предметом 'їхнього вивчення. На ці відображення зовнішнього середовища треба постійно зважати при вивченні наукової думки.

Отже ми бачимо, до якої міри складний той стан думки, за умов, коли ні про які запозичення у Леонардо не могло бути й мови. Його рисунки турбін, підводних суден, парашутів і т.п. передбачають апарати, - іноді навіть у деталях, - знову створені людським генієм через багато століть пізніше. У нього ми зна­ходимо рисунки похилої площини, що нагадують ідеї, які розвинув через сто років пізніше фламандець Стевін. Точно так само у його апаратах і в проектах дослідів в інших областях фізичних дисциплін дивовижним чином намічено досліди пізніших дослідників: так, передбачено експерименти в галузі тертя - Ку­лона, кінця 18 століття, і д'Амонта, кінця 17 століття. В рукописах Леонардо зібрано майже невіддільні від нас його власні ідеї та експерименти, записи традицій сучасних йому практиків і виписки з праць багатьох забутих учених і дослідників старого часу або його сучасників. Вивчення їх відкрило нам дивовижну картиіг/ стану думок окремих дослідників кінця 15 — початку 16 століття. На кожному кроці ми бачимо тут відтвореними і ніби передба­ченими різні малі й великі відкриття і узагальнення 17-19 віків. Ми бачимо тут тс бродіння думки, яке підготовляє майбутнє науки '.

Таке саме зустрічаємо ми на кожному кроці в історії науки. У давних японських хірургічних, і, особливо, гінекологічних інструментах ми бачимо, іноді до дрібниць, повтор того, що було незалежно створено в Європі в епоху, коли про якісь зносини європейців і японців не могло бути й мови . Давні культурні народи Середньої Америки племені майя досягли шляхом астрономічних спостережень того самого літочислення, що й куль­турні племена Європи і Америки. їхній рік точніше збігався з астрономічним, ніж календар іспанців , які знищили їхню цивілізацію. Але й тут усі спроби знайти зв'язки між цими такими різними культурами були марними. Однакових результатів було досягнуто незалежно.

У новіші часи ми бачимо, як постійно одне й те саме відкриття, однакова думка знову зароджуються у різних місцях земної кулі, в різні епохи, без будь-якої можливості запозичення.

Вивчення явищ такого роду, безсумнівно, відкриває нам спільні риси, властиві науковій творчості, вказує її закони і таким чином заставляє нас глибоко проникати у вивчення психології наукового поигуку. Це вивчення відкриває нам ніби лабораторію наукового мислення. Виявляється, що не випадково робиться те чи інше відкриття, так, а не інакше, будується який-небудь прилад або машина. Кожний прилад і кожне узагальнення є закономірним творігпіям людського розуму; при ноіюму відтворенні, часом через кілька століть, в новому середовищі в них повторюються ті самі риси, вони творяться однаково. В історії науки ми постійно бачимо це явище, бо майже кожгш частина нашого наукового світогляду відкривалася і знову забувалася протягом його багатовікового розвитку.

20. Те саме завдання можна вивчати й іншим способом. Ми постійно спостерігаємо в історії науки, що та чи інша думка, те чи інше явище проходять непоміченими більш чи менш тривалий час, а потім, за нових зовнішніх умов, раптом розкривають перед нами невичерпний вплив на науковий світогляд. Так було з ідеєю ' еволюції до Дарвіна; ідеї Ламарка свого часу не мали ніякого значення; вони були забуті до 1860-х років, а тим часом ми \, бачимо, як неухильно з того часу вони впливають на наукову думку. У чому ж крилася причина чи причини довгого нерозуміння їх?

Тільки через довгий час після смерті Лобачевського ' (помер у 1856 р.) люди зрозуміли його творіння, і відтоді вони справили відчутний вплив на науку і філософію. Мейо у 1668 р. відкрив кисень і точно й ясно описав його властивості; тільки через 120 років, у кінці 18 ст., це відкриття правильно зрозуміли, хоч його робота ніколи не була забутою і не виходила з обігу^ ■ Степон у 1669 р. дав основні методичні прийоми геологічних досліджень, але його працю, яку читали й цитували протягом 17 і 18 століть, оцінили тільки тоді, коли в кінці 18 ст. знову було відкрито ті самі основні положення '. Можна без кінця наводити й наводити такі приклади. Прізвища вчених, праці яких було зневажливо зустрінуто при житті і поціновано набагато пізніше, часом через досить довгий час після їхньої смерті, дуже численні. Досить зга­дати Лорана, Жерара, Грасманів, батька і сина, Стенона, Гюйген­са, Леблана, Гссселя, Маєра і т.д.

З цих прикладів ясно, що недосить, щоб істину було сказано або щоб явище було доведено. Розуміння їх, їхнє проникнення в людський розум залежать від інших причин, самої тільки кришта­левої прозорості, стрункості і строгості доведень — недостатньо. При цьому треба зважати на умови зовнішнього середовища, на стан техніки, на настрої і звички мислячих людей науки. Знову перед нами стоїть той самий висновок, знову ми стикаємося зі складністю об'єкта дослідження. Науковий світогляд не є абстрак­тною логічною побудовою. Він є складним і своєрідним виражен­ням суспільної психології.

Відповідно до цього в історії наукового світогляду ми спостерігаємо і зворотні течії. Наукова істина чи точно доведений факт або узагальнення, які не суперечать сушеному світоглядові, увійшовши вже в науковий світогляд, іноді через якийсь час бувають загубленими й замінюються неправильним, а то й таким, що явно суперечить розвинутішому науковому світоглядові, фак­том чи положенням. Відбувається регрес наукового знання, який у більш чи менш явній формі постійно спостерігався і спостерігається і в великому, і в малому в історії наукового мислення. Так змінилося уявлення про кулястість Землі уявленням про плоский земний острів, яке багато віків панувало у візантійській науці і один час було частиною панівного наукового світогляду. Геліоцентричні системи Всесвіту, до яких весь час схилялися Платон і його послідовники, було остаточно витіснено з наукового світогляду античного світу і середніх віків гео­центричним уявлешгям. Основні закони кристалографії, які було відкрито у 17 ст. і які тоді ж увійшли в наукову думку, у 18 ст. було замінено чужими й фальшивими уявленнями про позірну правильність геометричних форм кристалічішх тіл . їх засвоїли і добули знову у кінці 18 — на початку 19 ст. Коли у 17 ст. найбільший геній усіх часів і народів Галілей відкрив свої без­смертні закони руху і заклав закони динаміки, його наукові противники Берігар (Берігуарді) і Барді вказували, що Галілей пов­торює те. що давно відоме в школах і у творах деяких учених -схоластів \ їхні зауваги довго сприймалися з недовірою і не були оцінені в історії розвитку наукової думки. А тим часом ці противники Галілея були праві. У рукописах і друкованих видан­нях 16 століття відкрито праці одного з таких учених першої половини 13 ст. Иордана Неморарія, у яких знаходимо багато уза­гальнень Галілея. Вони були неправими тільки через те, що ці узагальнення Неморарія при дальшому зростанні наукового світосприймання було забуто і замінено неправильними схемами чистих арістотельців; у найкращому випадку, вони були відомі лише окремим спеціалістам, котрі не надавали їм належного зна­чення.

В історії наук ми на кожному кроці бачимо подібні заміни точного й правильного фтльшивим і неправильним. Можна ска­зати, що науковий світогляд підтримується і не гине тільки завдяки свідомим проявам зусилля, волі. Він завмирає і поглинається чужими входженнями, як тільки послаблюється цс живодайне зусилля, що проникає в нього.

Іноді -тільки іноді - можна до певного ступеня прослідкувати причину регресивної ходи наукового мислення: у науковий світогляд вторгаються нові витвори релігійної чи філософської (метафізичної) діяльності людської свідомості, які не втискуються у рамки науково пізнаного, але разом з тим у даний історичний момент є дорогими і незаперечними для людства. Наукова думка у боротьбі з такими чужими їй поняттями завмирала; істинне, але таке, що суперечить догматові релігії або тезі метафізики, замінювалося новим уявленням, з ними згідним, але науково не­правильним.

Іноді такий рух охоплює всю область наукової думки, і тоді настають періоди повного занепаду науки, наприклад той, що почався був в останні століття Римської імперії і який кілька разів поновлювався протягом середніх віків у Європі; те саме різко проявилося в мусульманській державах, в Індії і Китаї. Не треба шукати причин такого занепаду в навалах варварських народів, яких часами і не було; вони криються глибше.

Вони пов'язані зі зміною психології народу і суспільства, зі зміною духового інтересу особистості, з послабленням того зусилля і тої волі, які підтримують наукове мислення і науковий пошук, як підтримують воші все у житті людини!

21. Вивчення численних і різноманітних фактів, що сюди відносяться, великих і дрібних, може дати нам загальні риси, так можна з'ясувати причини й умови, за яких стається регресивне переробляння наукового мислення і наукового світогляду в цілому чи в їхніх частинах. Таким шляхом можна підійти до з'ясування законів розвитку наукового мислення.

Нарешті, до тих самих законів підвело б нас і вивчення су­часного наукового світогляду порівняно з науковими світоглядами інших епох життя людства. З такого порівняльного вивчення можна було б вивести закономірність історичного процесу змінювання і перетворювання одного світогляду на інший. Можна було б вивчити і окремо виділити вплив на науковий світогляд мистецтва, загальної культури, філософії, релігії та суспільного життя - і цим шляхом знову ж таки підійти до тих самих основних питань про закони розвитку наукового мислення і, зокрема, ево­люції наукового світогляду."-'

Але я не маю на меті вивчати сучасний науковий світогляд з такого погляду і не прагнутиму знаходити загальні закони його творення. Таке завдання — цілком наукове і основне — потребує для свого розв'язання величезної підготовчої роботи, без якої всі підходи до нього безнадійні. Але цю підготовчу роботу навіть у загальних, грубих рисах ще не пророблено настільки, щоб можна було нині дати хоч би загальний начерк законів розвитку науко­вого мислення. Можна тільки стверджувати, що ці закони далеко не збігаються з законами логіки (наука не рухається ні індуктивним, ні дедуктивним шляхом), а є складним проявом людської особистості.

'{22. Але є й інший шлях вивчання історії сучасного наукового світогляду - шлях, який сам собою є підготовкою до з'ясування законів його творення, який раніше за все треба визначити і для якого тепер є достатньо матеріалів.

Це шлях прагматичного описування, спостерігання розвитку сучасного наукового світогляду. Цей науковий виклад фактів чи явищ у їхньому зовнішньому вигляді - одвічний шлях натураліста і раціоналіста-філософа. (Очевидно, тільки після того, як ми узнаємо саме явище, що підлягає вивченню, можна прагнути пояснити його, знаходити його закони. Перш ніж шукати закони й причини руху небесних світил, треба знати умови й характер самих світил і їхніх рухів, треба мати точний науковий опис їх. Точно так само перш ніж шукати закони історичного складання наукові думки, треба мати опис з'ясування її, мати картину історичного процесу, який привів до сучасного стану думки. Дати в сучасних рисах картину історичного розвитку сучасного науко­вого світогляду - це і є завдання майбутніх лекцій.

Звичайно при цьому не треба , пропускати і загальні явища, властиві всякому процесові змінювання наукового світогляду: повторюваність однакових відкриттів і узагальнень, умови пере­конливості того чи іншого наукового положення, регресивні течії, які постійно спостерігаються у науковому русі. Так само в цьому процесі ясно видно взаємодію науки з мистецтвом, релігією, куль­турою і суспільним життям. Але не ці загальні явища будуть метою нащого вивчання; наше завдання набагато скромніше і полягатиме у вивчанні картини одного конкретного процесу, складання одного сучасного наукового світогляду. На цьому конкретному прикладі буде, звичайно до певної міри, видно загальні правильності скла­дання всякого наукового світогляду, але для вивчення цих законів необхідні подібні роботи в області всіх інших наукових світоглядів. Але таке дослідження є далеким від мого завдання.


Примітки.

1. У 1902/1903 академічному році В.І. Вернадський читав у Московському університеті курс лекцій з історії сучасного науко­вого світогляду. У процесі підготовки курсу, обдумуючи свою першу вступну лекцію, він у серпні 1902 р. виклав її у вигляді статті "Про науковий світогляд" і надрукував у журналі Вопросы философии и психологии (№65,1902). Стаття викликала великий інтерес у наукових і філософських колах, на неї з'явилися просторі рецензії; див., наприклад: Л.М. Лопатин, Научное мировоззрение и философия, - Вопросы философии и психологии (№№ 69-71, 1903; № 80, 1904). Згодом, ire раз вертаючись до заторкнутих у цій статті проблем, В.І. Вернадський завжди наголошував, що його погляди на викладені там основні ідеї лишаються незмінними. Стаття кілька разів передруковувалася з незначними авторськими змінами і доповненнями. Переклад здійснено за останнім варіантом. Курсив всюди в тексті належить В. І. Вернадському, переважна більшість приміток — також йому. Оскільки бібліографічні посилання у примітках нерідко є застарілими, бо обмежені часом першої публікації статті, із новіших видань рекомендуємо такі: В.И. Вернадский, Химическое строение биосферы Земли и ее окру­жения, М., 1965; его же Научная мысль как планетное явление, М.,1991; М. Льоцци, История физики, М.,1970; М. Джуа, История химии,М., 1975; А. Паннекук, История астрономии, М., 1966; История биологии, М., т. 1-2, 1972-1975; И.Д. Рожанский, Исгория естествознания в эпоху эллинизма и Римской империи, М., 1988; И.В. Круть, ИМ. Забелин, Очерки истории представлений о взаимоотношении природы и человека, М., 1988, а також фунда­ментальну працю з історії науки: Sarton G. Introduction to the History of Science, vol. 1-5, Washington, 1927-1948. Нечисленні примітки перекладача позначено буквами М.К. Іменний покажчик містить тільки ті прізвища, які зустрічаються в основному тексті, а не у примітках. М.К.

2. Darwin Ch. On the origin of species by means of natural selection of the preservation of favoured races in the struggle for life. Londo"n, 1859. Вступ.

3. Історію еволюційних ідей, на жаль, ще не написано.
Монографічно розроблено тільки окремі питання, але в цілому ще
досі не з'ясовано навіть загальної схеми руху думки у цій області.
Із спроб загального характеру див.: Osborn H.F. From the Greeks to

Darwin. New York, 1894; Perrler E. La philosophie zoologique avant Darwin. Paris, 1896; Fenezia G. Storia d. evoluzione. Milan, 1901; White

A. A history of the warfare of science with theology in Christendom. New
York, London, 1900, vol. 1, p. 1-86; Hackel E. Naturlische Schopfungs-
geschichte. 7-te Aufl. Berlin, 1879, S. 1-133; Quatrefages de. A. Darwin
et ses precurseurs francais. Paris, 1892; його ж Les emules de Darwin.
Paris, 1894, t. 1-2; Heussler H.D. Rationalismus d. 17-(Jahrhunderts) in
(seinen) Beziehungen zur Entwicklungslehre. Breslau, 1885; Morelli C.
Darwin e Darwinismo. Milan, 1892 (стаття Cattaneo, p. 197); Лате Ф.А.
История материализма (и критика его значения в настоящее
время). СПб., 1883, т. 2, с. 219; Dacque E. Decendenzgedanke u.
seine Geschichte. Munchen, 1903; Men. J. A History of European
Thought in the 19 century (Edinburgh), 1903, vol. 2, p. 278; Шимкевич

B. Популярные биологические очерки. СПб., 1898, с. 42. Є чимало
робіт пов'язаних з новітнім еволюційним рухом після Дарвіна;
нині опубліковано, але не опрацьовано, дорогоцінний матеріал
руху думки у цій галузі. У загальних нарисах з історії зоології
і ботаніки (наприклад: Cams V. Geschichte d. Zoologie (bis auf J.
Muller und Ch. Darwin). Munchen- Oldenbourg, 1872; Sachs I. Geschichte
d Botanik. Miinchen-Oldenbourg, 1875) не з'ясовано достатньо повно
і рельєфно ролі еволюційних ідей. Те саме треба сказати і про
найновішу історію біологічних наук Мюллера (Muller J. Geschichte
d. organischen Wissenschaften. Leipzig, 1902), яка присвячена, голов­
но, історії медицини. [З новіших видань див.: Lack D. Darwin's Fin­
ches: An Essay of the General Biological Theory of Evolution, Cambridge,
1947; Himmerfarb G. Darwin and the Darwinian Revolution, N.Y.,
1962; MX.].

4. Див. цікаві вказівки у кн.: Struve E.G. Etudes d'astronomie stellaire. SPb., 1847, p.1. Liais E. L'espace celeste et la nature tropicale (Description phisicue de I'univers d'apres des observations personnelles faites dans les deux hemispheres). Paris, 1865, pp. 16,534; Secchi A. Les Etoiles, (essai d'astronomie siderale). Paris, 1878, vol.2, pp. 81, 149. Про новіший рух думки у цій ділянці див.: Wolf R. Handbuch d. Astronomie (ihrer Geschichte u. Literatur). Zurich, 1893, Bd. 2, S. 532; Andre Ch. Traite d'astronomie stellaire. Paris, 1899-1900, vol. 1-2. [Див. також: Ходж 77. Революция в астрономии, М., 1972; Шюювскші И. С. Вселенная, разум, жизнь, М., 1980; его же: Проблемы сов­ременной астрофизики, М., 1982; Новиков ИД. Эволюция Вселен­ной, М., 1983; Еремеева А.И. Астрономическая картина мира и се творцы, М, 1984. М.К.\

5. Столетов Л. Очерк развития наших сведений о газах М., 1879 г., стр. 21. Корр H.D. Entwicklung d. Chemie in d. neuern Zeit. Munchen- Oldenbourg, 1871, S. 60-61 (Gesamt. Tit. bl. Geschichte d.


Wissenschaften.- In: Deutschland Neuere Zeit. Bd 10). Foster M. Lec­tures on the history of physiology. Cambridge, 1901, p.234.

6. Під "формальною дійсністю" я розумію таке уявлення про V
оточення яке, зрештою, випливає з досліджень його науковими
прийомами, пов'язаними з критичною роботою логіки і теорії
пізнання. Формальна дійсність міняється з плином часу, з ростом
науки і філософії; поступово ця зміна зменшується і в певних
своїх частинах стає непорушною. У різних галузях науки одер­
жуємо по суті різні уявлення про оточення; наше загальне уяв­
лення про явища що відбуваються у Всесвіті має мозаїчний
характер. Досить порівняти виклад явищ у науках біологічних чи
суспільних з тим, який дають у деяких розділах фізичних
дисциплін. Далеко не у всіх галузях знання і не до всіх явищ
можна навіть застосувати дані теорії пізнання; а деякі галузі -
нові і складні - перебувають на найнижчих ступенях наукового
представлення. Вживаючи цей термін, ми не встановлюємо напе­
ред, яким виявиться уявлення про світ при дальшому ростові
науки, наскільки воно зміниться при його переробці на грунті
теорії пізнання, або яким є світ сам по собі. Як би там не було,
але формальна дійсність, при всій неодмінній складності й непов­
ноті цього поняття, є вихідним пунктом усіх наших узагальнень

в галузі релігійних, наукових і філософських концепцій. Не можна робити яких би то не було висновків, які без сумніву суперечать формальній дійсності. [Так впроваджене поняття "формальної дійсності" по суті співпадає з поняттям наукового образу світу і, отже, є близьким до поняття наукового світогляду, яке через нього визначається. Можливо, відчуваючи певну некоректність, В. Вср-надський в інших своїх працях цим поняттям ніде не користується. М.К.).

7. Під дуалістичним науковим світоглядом я розумію той
своєрідний дуалізм, який і нині спостерігаємо в середовищі людей
науки, коли учений-дослідник протиставить себе - свідомо чи
несвідомо - світові, який він досліджує. Виходячи з чисто
об'єктивного ставлення до окремих конкретних питань наукового
дослідження, працюючи в цих випадках у певних рамках, він пере­
носить цю звичну точку зору на всю сукупність знання — на весь
світ. Звідси виникає фантазія, ніби учений дослідник спостерігає
процеси природи, що відбуваються без нього і поза ним, як
цілісність.

8. Див.: Скабичевский A.M. (Очерки) истории русской цензурыю
СПб., 1892, с. 19-20; Барсов Т. Христианское чтение. СПб., 1901,
т. 212, с. 125 (Постановление Св. Синода от 1756 года).

9. Остаточно римська церква визнала обертання Землі у 1822-
35 pp. Див.: Heller A. Geschichte d. Physic. Stuttgart, 1892, Bd.1, S.366;
White A. A history of the warfare of sciencewith theology in Christendom.
New York, London, 1900, vol.1, p. 156.

10. Про те, що Коперник зберіг частину епіциклів і т.д. див.: Reuschle C.G. Kepler u.d. Astronomie. (Mit Figurentafel) Frankfurt a.M., 1871,S.10; WolfR. Geschichte d. Astronomie. Munchen, 1877, S.228, 232 [Див. також: Rybka E., Rybka P. Kopernik, czlowiek і mys*l, Warszawa, 1972. M.K.].

11. Т. Браге (1546-1601) не прийняв навіть основного поло­ження теорії Коперника - обертання Землі навколо Сонця. Але він ставився до Коперника з величезною повагою і вважав його одним з найкращих астрономів. Див.: Dreyer J. Tycho Brahe. Karls­ruhe, 1894, S. 76, 130-131 та ін. Так висловлювався Браге не тільки у приватних.листах, а й публічно, наприклад, на лекціях у 1574 р. Браге помер у 1601 р., отже більш ніж через півстоліття після остаточної (1543) публікації системи Коперника і майже через століття після того, як вона стала'відома спеціалістам. Про систему Браге див.: Dreyer J. Вказ. пр. 176. WolfR. Вказ. пр., S.245.

12. Христофор Шлюссель, прозваний Клавіусом (1537-1612) -видатний представник математики й астрономії перехідного періоду. Про нього див.: Cantor M. Vorlesungen uber Geschichte d. Mathematik. (2-te Aufl). Leipzig, 1892, Bd.2, S.512. Його погляди на систему Коперника мали цілком науковий характер, багато у чому були правильними.

13. Про ставлення Галілея до Кеплера див., наприклад, Ca­vern/ R. Storia del metodo sperimentale in Italia. Firenze, 1891, vol.1, p. 130; vol.2, p.531. Із наведених Каверні місць видно повну науковість поглядів Галілея. Із цих прикладів несприйняття систем Коперника і Кеплера видно, що далеко не завжди наукова строгість заперечення веде до правильного висновку.

14. Про духів див., наприклад, Kepler I. Epitome Astronomiae Copernicanae... 1618, Opera, vol.6, p.178 Ця ідея духів була найтісніше пов'язана з ітголсмсєвським світоглядом. Вона дуже чітко проявилася і у мусульманських коментаторів, наприклад у Ібн-Рощда (Авсрросса).- див. Do-Boer Т. Geschichte d. Philosophie in Islam. Stuttgart, 1901, S.170.

15. Браге мав особливу здібність до конструювання наукових апаратів. Про цс див.: Dreyer J. Tycho Brahe. Karlsruhe, 1894. Його апарати різко відрізнялися від тоді розповсюджених апаратів і швидко входили в практику вчених. Такими були секстанти і вимірювальні прилади для астрономії, геометрії і т.д. Частково під його впливом розквітнув (див. J. Dreyer..., там же) інший


механічний геній епохи, Й. Брюгі (1552-1632), який працював в астрономічній обсерваторії й лабораторії гессен-карельського гер­цога Вільгельма IV - одному з найбільших наукових центрів тої епохи. Брюгі мав особливі математичні здібності, і крім виготов­лення планетаріїв, точних годинників, особливих циркулів тощо, поклав початок точним обчислювальним прийомам, наприклад, відіграв важливу ролю у розвитку логарифмів. Перші роботи Брюгі, і Касселе велися без впливу коперникових ідей, до яких обсерваторія Вільгельма IV лишалася байдужою. Про Брюгі див.: Wolf R. Geschichte d. Astronomie. Munchen, 1877, S.273; Gerland E., TraumQIIer F. Geschichte der physikalischen Experimentierkunst. Leipzig, 1899, S.101.

16. Петер Біневіц, який називав себе Appianus (1495-1552), професор університету в Інгольшгадті, винайшов багато різноманітних астрономічних і математичних інструментів. Дуже цікавими, інтересними й нині, є його спроби розв'язувати обчислювальні задачі з допомогою графічних методів і механізмів. У цьому відношенні його діяльність і діяльність його сина Філіпа (1531-1589) ще недостатньо оцінено. Апіани мали великий вплив на розвиток техніки інструментів у Нюрнберзі та інших містах Південної Німеччини. Про них див.: Gunther S. Peter u. Phillipp Apian (zwei deutsche Mathematiker u. Kartographen). Prag, 1882.

17. П. Нуньєц (Ноніус), професор університету в Кіомбре (1492-1577) - один з видатних космографів і наукових техніків свого часу. Про нього див.: Navarrete M. Coleccion de opusculos (del exemo). Madrid, 1848, vol.2, p.53.

18. Найкращий загальний огляд робіт Регіомонгана див.: As-chbach J. Geschichte d. Wiener Universitat im ersten Jahrhundert ihres Bestehens; Festschrift zu ihrer500 Jahr. Wien, 1865, Bd. 1, S.479. [Див. також: Zinner E. Leben und Werken des Johannes Mullervon Konigsberg gennannt Regoimontanus, Munchen, 1958. M.K.].

19. Про учнів Браге див.: Dreyer J. Tycho Brahe. Karlsruhe, 1894, S.407 і наступні. Про значення для Кеплера спостережень Браге див. crop. 330 і наступні.

20. Про численні системи вчених 17-18 ст. які не визнавали коперникової системи див.: Heller A. Geschichte d. Physik. B.2. Stut­tgart, 1884, S.12 і наст. Про повільне проникнення узагальнень Ньютона: Rosenberger F. Isaac Newton (u. seine physikalischen princi-pien). Leipzig, 1895, S.235.

21. Див.: Scheube B. Handbuch d. Geschichte d. Medicin. Leipzig, 1901, Bd.1, S.21.

22. Див.: Deussen P. (Allgemeine) Geschichte d. Philosophie, (Leip­zig), 1894, Bd.1, S.109 (про чудовий гімн Дігратами). За Дойсеном

(Bd.l, S. 105), саме цей гімн знаходиться "an d. Spitze d. ganzen Entwickelung d. indischen Philosophie" [на вершині всього розвитку індійської філософії (цім.) М.К.].

23. Для стародавньої математики див. цікаві міркування і до­ведення у кн.: Tannery P. Bibliotheca Mathematicae. Leipzig, 1902, vol.3, p.161 [Див. також: История математики с древнейших времен до начала нового времени, т. 1, М., 1970 М.К.].

24. Про нього див.: Wolf R. Handbuch der Astronomie (ihrer Ges-chichte und Literatur). Zurich, 1893, Bd. II, S.454.

25. Вплив відголосів закоігу Тіціуса у сучасних хемічних уяв­леннях (у періодичній системі елементів) див у кн.: Brauner В. Zeitschrift fur anorganische Chemie. (Hamburg und Leipzig), 1902, Bd. 32, S.14. Його пробують доводити деякі теоретики сучасної натурфілософії, дин. напр.: Camas E. de.- Revue Scientifique. (Paris), 1902, (4), vol.18, p. 747-748.

26. Про ці спори див. цікаві дані у кн.: Duhem P. Le mixte et la combinaison chimique. (Essai sur revolution d'une idee). Paris, 1902, і ряд його статей з історії механістичних ідей у Revue generate des sciences (pure et appliquees). Paris, 1903-1904 (перевидано окремо: Duhem P. L'evolution de la mechanique. Paris, 1903). Але й противники зведення усього до руху, як, наприклад, Дюгем, вважають величезним набутком 17-19 століть можливість алгебрично виражати явища "якісного" характеру. Вся мова символів цілком зберігається у цій області і при нових поглядах - див.: Duhem P. Revue generate des sciences (pure et appliquees). Paris, 1903, p.301 [Див. також: Гельфер М.Я. История и методология термодинамики и статистической физики, М., 1981 М.К.]

27. Див.: Лопатин Л. - Вопросы философии и психологии. М., т. 14, 1903, с. 411.

28. Історичні нариси розвитку стародавних ідей про силу див. у кн.: Wohlwill, Die Entdeckung d. Beharrungsprinzip. Wien, 1884. (про Кузануса див там же, с. II); Lange L. Die geschichtliche Entwickelung d. Bewegungsbergriffes (u. ihr voraussichtliches Endergebniss). Leipzig, 1886, $.11.

29. Див.: Duhem P. L'evolution de la mechanique. Paris, 1903.

30. полігістор - людина широких і різноманітних знань,
вчений-енциклопедист. М.К.

31. Про Скалігера див. у кн.: Caverni R. Storia del metodo spe-
rimentale in Italia. Firenze, 1891, vol.1, p.51; Wohlwill, Die Endeckung d.
Beharrungsprinzip. Wien, 1884, S.24. Дуже добра і цікава історія про
причину руху projectile [метального снаряда М.К.}. Див.: Duhem P.
Le susteme du monde; (histoire des doctrines cosmologiques de Platon
a Copernic). Paris, 1913, vol.1, p.380 та ін. (історія динаміки).


32. обов'язкова умова (лат) М.К.

33. Див.: White A.D. A histori of fhe warfare of sclence with

in Christendom New Yorti; London, 1896, vol 2 (покажчик).

34. Див.: Go/dbecftE Vfetefahrsschnft fur wissenschaftliche Philo­sophic Leipzig, 1902, BD.26. S.143. Попередником Галілея був Т. Браге. Там же, crop. 147.

35. Див.: Вернадский В.И. Кант и естествознание. •

36. неявно (.ютJ М.К.

37. Див.: Ланге Ф.А История материализма (и критика его значения в настоящее время). СПб., 1SS3, т. 2, crop. 130. У цьому відношенні Лаплас був типовим представником епохи Просвітительства. Аналогічні думки висловлювали й інші. їх різко висловлював, наприклад, Сен-Снмон, який думав було звести до всесвітнього тяжіння навіть область моральних явищ. Див.: Ива­нов И. Сен-Симон. М., 1904, с. 490 [Див також: Воронцов-Вель­яминов БА, Лаплас, М., 19S5 М.К.}.

38. У 1902 p., коли писалася ця робота, поняття ефіру було науковим поняттям, одним з основних понять фізики. М.К.

39. Твердячи про рух Землі навколо Сонця як про науковий факт в абсолютному розумінні, ми, строго кажучи, мусимо пос­тулювати існування певного центра (системи відліку) у Всесвіті. Але це не є науковим фактом, більше того, сучасна наука схильна вважати, що такого центра не існує, в усякому випадку, жодні наукові факти досі не свідчать про це. Поняття про .центр увійшло в науку, ймовірно, з теології (центром вважається Бог), або з глибин людської психіки, коли людина, досліджуючи Всесвіт, підсвідомо ототожнює себе з центром, навколо якого він розгор­тається. Умовне чи тимчасове введення центра, наприклад на Землі чи на Сопці - поки вони існують як небесні об'єкти - дає можливість тільки складніше чи простіше описувати рухи Сонця і тіл Сонячної системи, одних відносно іігших. Система Коперника відрізняється від системи Птолемея тим, що дає набагато простіший, зручніший мегод обчислювання цих відносних рухів. Отже, не зовсім коректним є твердити, що факт обертання Землі навколо Сонця є таким самим науковим факгом, як те, що два рази по два є чотири: останнє не потребує привнесення жодних додаткових постулатів. М.К.

40. Див.: Rudio F. Archimedes, Huygens, Lambert, Legendre (Vier Abhandlungen uber die Kreismessung). Ubersicht uber die Geschichte d. Problems v.d. Quadratur d. Zirkles (von d. altesten Zeiten bis auf unsere Tage, versehen) Leipzig, 1892.

41. Robertson G. Hobbes. London, 1886, p. 172,183. Див. поправки у кн.: Tonnies F. Hobbes. Stuttgart, 1896, 1896, S.55.

42. Цікавим є виклад теорії Гюйгенса в історіях фізики кінця 18 - початку 19 століття. Див. про це у кн.: Розенбергер Ф. История физики, Пер. И. Сеченова. СПб., 1886, т.2, с. 260 . Див.: Verdet A. Lecons d'optique physique. "Oeuvres". Paris, 1869, vol. 5, p.19.

43. Euler L. Lettres a une princesse d'Aliemagne. Paris, 1843, p.66.

44. Ломоносов M.B. Сочинения. СПб., 1898, т. 4, c.395.

45. Румовсшш С. Речь о начале оптики. СПб., 1763, с. 25.

46. Fuss N. Eloge de Mr. Euler. SPb., 1783, p. 27,28.

47.Про теорію Мальбрашиа див.: Schaller I. Geschichte d. Natur-philosophie. Leipzig, 1841, Bd.1, S. 324-325; Cauchy A. Sept lecons de phisique (generate). Paris, 1868, p.11; BouillierF, Histoire de la philosophie cartesienne. Paris, 1868, (vol.2), p.23.

4S. Schaller I. Вказ. пр., crop. 474; Schmdger F. Leibniz in seiner Stellung zur tellurischen Physik. Munchen, 1901, S.18.

49. Нині, коли у фізиці панує кватова теорія, поняття про природу світла ще раз змінююся. М.К.

50. Dumas J.В. Discours et eloges academiques. Paris, 1865, vol.1, p.51; Cap P.-A. Michel Faraday. Paris, 1868; Helmholtz G.H. Vortrage u. Reden. (1881). Braunschweig, 1884, Bd.2, S.272; Tyndall, Faraday as discoverer. London, 1869 (російське вид. - СПб., 1871); Thom­pson S.M. Faraday's Leben u. Werken. Halle, 1900. Про релігійні пог­ляди Фарадея див.: Вказ. пр., стор. 220.

51. Men I.G. A History of European Thougth in the 19 century. (Edin­burgh), 1903, vol.2, p.107.

52. "Повторюваність" відкриттів частково пов'язана з
необхідністю для кожної країни, для "суспшьства", перш ніж йти
далі, пройти історично обов'язкові попередні стадії. Лоріа
порівнює цей процес з філогенетичними процесами ембріології.
Такий етап переживала, наприклад, людська думка у 18 столітті і
у першій половині 19 століття, коли до початків теперішньої
синтетичної геометрії було незалежно пройдено шляхи, вже відомі
древнім; див.: Loria G. The Monist. (Publ. by the Open court publishing
company. Chicago). 1902, vol.12, p.99.

53. Література про Леонардо да Вінчі - величезна. Вона наве­
дена у кн.: Haller A. Geschichte d. Physik. Stuttgart, 1882, Bd. 1, S.
240-242; Див. також Seailles G. Leonard de Vinci; (I'artiste) le savant.
Paris, 1892; Caverni R. Storia del. metodo sperimentale in Italia Firenze,
1891-1898, vol. 1-5; Baratta M. Leonardo da Vinci et і problemi dell terra.
Torino, 1903. На тс, що у записках Леонардо да Вінчі не все
належить йому, вказав Мюіггц: Мит, Leonardo da Vinci. P., 1898;
Див. про це також: Baratta M. вказ. праця Робота критичної оцінки
записів Леонардо да Вінчі з цієї точки зору тільки починається
[Див. видання творів Леонардо да Вінчі: Leonardo da Vinci. II codice


atlantico di Leonardo da Vinci Manoscritti e disegni, vol. 1-12, 1973-1975. М.Ц.

54. Див.: Scheube R. Handbuch d. Geschichte d. Medicin. lena, 1902, Bd.1, S. 745.

55. Humboldt A de. Vues de Cordilleres (et monuments des peuples indigenes de I'Amerique). Paris, 1816, vol.2, p.74; Habler K. Weltgeschic-hte. Leipzig, 1899, Bd.1, S.240.

56. Див.: Васильев А. Н.И. Лобачевский. Казань, 1894, с. 32. Див. про попередників Лобачевського: Engel F... Stackel P. Theorie d. Parallellinien (von Euklid bis auf Gauss. Leipzig), 1895! Праці цих попередників не були зрозумілі або не звернули на себе уваги, їхнє значення з'ясувалося нам тільки тепер [Див також: Каган В.Ф. Лобачевский, М.-Л, 1948 М.К].

57. Foster M. Lectures on the history of physiology. Cambridge, 1901, p. 185. У Мейо також були попередники, як, наприклад, Рей та ін., яких також не розуміли.

58. Про нього див.: Jorgensen H. Niels Stensen. Kopenhagen, 1884. Про його пізніше визнання див.: Plenkers W. Der Dane (Niels) Sten­sen. Freiburg, 1884, Bd.1, S.57. Стенопу випала доля численних попередників, які висловлювали ті ж думки, що й він, та менш яскраію, переконливо й повно.

59. Про цедив.: Вернадский В.И. Основы кристаллографии. М., 1903, т. 1, стор. 9 і наступні.

60. Про Берігара див.: Caverni R. Storia del metodo sperimentale in Italia Firenze, 1891-1893, vol. 4, р.ЗЗ; про Барді: Gerland £., . Tra-umuller F. Geschichte d. physikalischen Experimentalkunst. Leipzig, 1899, S.89.

61. Загадкова постать Йордана Неморарія ще чекає на свого дослідника. Уже в 16 і 17 ст. вчені могли тільки гадати про час його життя (див., наприклад: Blancanus J. (Acessere de Natura) mat-hematicorum scientiarium tractatio. atq ; (Clarorum mathematicorum chro-nologia). Bononix, 1615, p.57 та ін.). В усякому разі він був ученим початку 13 ст., і, можливо, він і Йордан Саксонський, другий генерал ордену домініканців (1220-1237) - одна й та сама особа. На це вперше звеїгув увагу Тройтляйн за вказівкою Буонкомпаньї (див. Treutlein J.P. Zeitschrift fur Mathematik (und Physik. Leipzig), 1879, 24, S.125. Заперечував це Деніфле (див.: Denifle, Mitteilungen des Copernicus-Vereins fur Wissenschaft und Kunst zu Thorn. Leipzig, 1887, Bd. 6, S 4-5 На значення Неморарія вказав Шаль (Chasles., Comptes Rendus. Paris, 1841, 13, p.508), але на його вказівки не звернули уваги і постать Неморарія в історичній перспективі проявляється тільки у 1890 pp. Див. про нього: Nantor M. (Vorlesungen uber Geschichte der Mathematik. (Leipzig, 1880); Caverni R. Storia del metodo

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS