КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Випущений з уваги аспект козакознавчих студій

Василь Балушок

Випущений з уваги аспект козакознавчих студій (у звязку з проблемою етнологічного вивчення нащадків лівобережного козацтва)

(надруковано в журналі: Народна творчість та етнографія. – 2008. – № 5. – С. 113–116)

Сьогодні хибна теза, нав‘язана свого часу великодержавною російською та радянською історіографією, про відсутність в українців власної аристократії, зокрема після того, як шляхта, мовляв, сполонізувалася, а козацька старшина зрусифікувалася, ще користується популярністю серед наукового загалу. Разом з тим на противагу їй поступово утверджується розуміння того, що український народ протягом практично всього шляху, який йому довелося пройти до ХХ ст., мав власну, етнічно українську аристократію, зокрема її чисельний рядовий загал. Саме в цьому переконують видання, присвячені українській шляхті, які побачили світ після 1991 року1. З’явилися й спеціально етнологічні дослідження (поки що у вигляді статей) такого роду2.

А от нобілітетові козацького Лівобережжя в цьому плані пощастило менше. Звичайно, дослідники козацтва віддають належне козацькій старшині та її нащадкам, що свого часу влилися до складу російського дворянства і тією чи іншою мірою зазнали русифікації. Проте вони випускають з уваги долю рядового козацтва, яке на Лівобережжі займало становище аналогічне становищу дрібної шляхти Правобережжя. Стосується це й узагальнюючої двотомної праці «Історія українського козацтва»3, що може претендувати на певну енциклопедичність в охопленні козацької теми. В означеній праці, як це й подобає такому дослідженню, увагу цьому соціальному середовищу, в тому числі й стосовно кінця ХІХ – на початку ХХ ст., приділено. Але Авторка відповідного розділу – О. Бачинська розглянула вказане суспільне угруповання тільки в площині його соціально-економічного становища4. Разом з тим етнологічний чи, іншими термінами, культурантропологічний аспект існування цих останніх з козаків, що дожили практично до наших днів, залишився поза увагою дослідниці.

У той же час прямі нащадки козацького стану колишньої Гетьманщини дійсно становлять значний інтерес для дослідника саме як рядові представники колишньої соціальної верхівки, що в цій ролі продовжувати виступати і в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Річ у тім, що в цей час вони мали не тільки чітко виражені особливості в традиційно-побутовій культурі і ментальності, які відрізняли їх від інших соціальних верств українського народу, але й зберігали пам’ять про своє козацьке походження та минуле, яким пишалися, і на цій основі протиставляли себе всім іншим верствам, особливо селянам, поруч з якими жили. На дану обставину в своїй публікації, видрукуваній у матеріалах міжнародної науково‑практичної конференції «Українське козацтво: Історія, сучасність, майбутнє» (Полтава, 28–29 травня 2004 р.), чи не вперше з дослідників козацтва, звернув увагу молодий науковець з Полтави К. Рахно. Він, зокрема, пише, що «аж до початку 20-х років минулого століття козацтво існувало як вільний соціальний стан (у свідоцтвах про народження ще в 1922 році дітям козаків писали «козак»)»5. І це справді так. Наприклад, моя мати, що народилася 1916 року на Полтавщині (с. Ждани Лубенського району), завжди підкреслювала своє козацьке походження й, не будучи особливо національно свідомою, разом з тим завжди виховувала у нас, своїх дітей, гордість за предків – «реєстрових (як вона казала) козаків».

Про козаків з українського Лівобережжя у кінці ХІХ ст. залишив цікаві спогади під назвою «Народногосподарські студії з Росії» німецький економіст, професор Фрайбурзького університету Герхард фон Шульце‑Гевернітц, якому пощастило спостерігати побут цієї соціальної верстви в означений час6. Розглядові цих, маловідомих сьогодні в Україні, спогадів значною мірою й присвятив свою публікацію згадуваний К. Рахно. Вони містять дуже влучні характеристики нащадків українських козаків та особливостей їх побуту, господарювання і психології. Г. Шультце-Гевернітц, дуже точно підмітивши, що лівобережне козацтво посідало в суспільстві становище, аналогічне дрібній правобережній шляхті, вказує, що воно «у цілому сильніше, енергійніше та культурніше, аніж колишні кріпаки»7. І це дійсно так. Спостереження над життям і побутом нащадків козацького стану в ХХ ст. демонструють вищий рівень їх самооцінки й гідності, порівняно з нащадками селян, що, до того ж, чітко усвідомлювалося ними самими й частково усвідомлюється по сьогодні. Відмінності цього плану між колишніми кріпацькими й козацькими селами ясно виступають ще і в наші дні, незважаючи на те, що, на відміну від Полісся, де проживає значна кількість колишньої правобережної околичної шляхти, район розселення нащадків козаків у радянські часи дуже потерпів від урбанізаційно-індустріалізаційних процесів, підсилених так званими «соціалістичними перетвореннями», а близький Донбас великою мірою «висмоктав» людські ресурси. Цікаві спостереження про відмінності між сучасними нащадками колишніх козаків та селян-кріпаків, здобуті під час власних експедицій на Полтавщину в 1990‑х роках, наводить в одному зі своїх художніх творів етнолог, а також письменниця Марина Гримич: «Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від «кріпацької» зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили»8.

Аж до початку ХХ ст. лівобережні козаки в основному дотримувалися ендогамності та, як і правобережна шляхта, намагалися не вступати у шлюби з селянами, яким себе протиставляли, на яких дивилися з погордою і називали зверхньо «мугирями» (мужиками). Наприклад, згадуваний К. Рахно розповідав авторові цих рядків, як, за родинними спогадами, його прадідові довго шукали рівню і врешті знайшли – на три роки старшу та на голову вищу за нього. Зате старшинського роду (села Свиридівка й Білогорілка Лохвицького р‑ну Полтавської обл.).

У веденні господарських справ нащадки рядових козаків Гетьманщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в більшості теж вигідно відрізнялися від селян, з якими їх ріднили заняття й спосіб життя. Г. Шульце-Гевернітц щодо цього зазначає: «Козаки ведуть господарство з великим розмахом, тримають наймитів, володіють сільськогосподарськими машинами, орендують у поміщиків землю, а також збільшують свої землеволодіння шляхом купівлі. Перевага козаків над іншим селянським населенням … полягає, в першу чергу, в економічних та духовних наслідках успадкованої свободи: як вільна людина козак здавна працює, сподіваючись сам пожинати плоди свого старання; мета його праці – його власний добробут, в той час як отримані надлишки у кріпаків належать панові, і більше роботи, як і збільшення добробуту, завжди означали лише додатковий тягар. Ще й по сьогодні відчувається вплив цих старих відносин»9. Хоч економічне становище далеко не всіх козацьких родин було успішним, проте козаки в більшості, на відміну від основної маси селян, виявляли більшу підприємливість, вельми добре вписувалися у кон’юнктуру ринкових відносин, які впроваджувалися в Російській імперії після реформ 1860‑х років. За спогадами вихідців з села Погреби поблизу Прилук на Чернігівщині, його мешканці – козаки уславилися серед навколишніх селян у пореформений період як підприємці й «спекулянти».

Становище козаків як споконвіку вільних людей, аналогічно, як і дрібної (околичної та іншої) шляхти Правобережжя, дало також поштовх розвитку в цих суспільних верствах різних сфер традиційної культури, як матеріальної, так і духовної, а також художніх ремесел. Зокрема, за спостереженнями співробітниці ІМФЕ НАНУ Л. Пономар, повідомленими авторові цих рядків у приватній бесіді, основні осередки художніх промислів і народного мистецтва на центрально-східноукраїнських теренах виникли саме в середовищі дрібної околичної шляхти (на Правобережжі) й козацтва (на Лівобережжі). Гадаю, що перетворення козака на центральний образ українського фольклору та широке розповсюдження елементів козацького етнокультурного комплексу в селянському середовищі України після Козацької революції XVII ст. теж пов’язані не тільки з героїкою козацтва, а й зі становищем їх як вільних людей, що не знали поміщицького гніту. Цей ракурс вивчення української культури теж спеціально ще майже не ставав предметом наукових студій. А між тим традиційно-побутова культура нащадків українського козацтва кінця ХІХ – початку ХХ ст. виявляє певну специфіку, порівняно з селянською, яка на той час, до речі, вже теж трансформувалася під впливом етнокультури козаків, «підтягуючися» до рівня останньої. Наприклад, за розповідями К. Рахна, козаки з Диканьки (Полтавщина) гучно відзначали день святого Конона (покровителя коней), влаштовуючи біля церкви кінні перегони. Саме козакам сусідніми селянами переважно приписувалася здатність до чаклунства, що, гадаю, пов’язано в той чи інший спосіб з відомими уявленнями про козаків-характерників.

Г. Шульце-Гевернітц, перебуваючи в Україні, звернув також увагу на набагато вище суспільне становище жінки в українському суспільстві, порівняно з сусідніми народами. Дану обставину він теж пов’язав з козацьким середовищем, яке, на його думку, в цьому справило вплив на все українське суспільство10. У цьому зв’язку зазначу, що порівняно високе суспільне становище жінки в Україні все ж має набагато глибші корені, які сягають ще сарматського субстрату та пізніших кочівницьких адстратів при етногенезі й етнічній історії українців11. Адже у кочівників сам спосіб життя та господарювання зумовлювали достатньо високе становище жінки в соціумі. В них, як відомо, і побутова сфера, й табуни худоби на тривалі періоди залишалися у віданні жінок, у той час, як їхні чоловіки надовго відлучалися з дому, беручи участь у збройних набігах на сусідів12. Саме тому, що підосновою українського етносу при етногенезі виступили колишні степовики (переважно скіфо-сармати), а потім представники кочових і напівкочових спільнот постійно поповнювали його склад, означене високе становище жінок в українців характерне не лише для козаків. Усі суспільні верстви українського народу тєю чи іншою мірою успадкували означені традиції своїх степових предків. Тому, наприклад, у місцевому шляхетському середовищі XVI–XVII ст. суспільне становище жінки теж було досить високим, виливаючися під час відомих міжшляхетських розбірок навіть у появу справжніх войовничих «амазонок», таких, скажімо, як Ганна Борзобогата-Красенська чи княгиня Софія Ружинська з Карабчева13. Проте козацьке середовище теж, без сумніву, дуже посприяло збереженню й подальшому розвиткові означеної особливості української соціонормативної культури. Тим більше, що саме воно в першу чергу вбирало регулярні адстратні «вливання» степовиків, а спосіб життя козаків, які надовго залишали домівки, сприяв піднесенню суспільної ролі жінок, на що вже звертали увагу науковці14. (А взагалі, тема суспільного становища української жінки, та ще й упродовж віків, варта на окреме дослідження, яке б не впадало в крайнощі, нерідко властиві багатьом сучасним ґендерним студіям. Такі дослідження вже з’явилися15, проте їх ще, на даль, небагато.)

Нащадки українського козацтва, які ще на початку ХХ ст. становили окреме соціальне угруповання, і не тільки відрізнялися за багатьма соціокультурними параметрами від селян та міщан, а й усвідомлювали своє козацьке походження та пишалися цим, безумовно заслуговують на увагу науковців. Сьогодні ще навіть зберігається деяка інформація у пам’яті інформантів, на жаль далеко не така багата, як іще 10–20 років тому і яка через десятиліття буде безповоротно втрачена. Це тим більше робить завдання етнологічного (культурантропологічного) вивчення нащадків лівобережного козацтва кінця ХІХ – початку ХХ ст. дуже нагальним. Тому хочу звернути увагу й етнологів, і всіх інших науковців‑гуманітаріїв, дотичних до етнологічної проблематики, на «непідняту цілину» вказаного аспекту козакознавчих студій.

1 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. – К., 1993; Легітимована правобережна шляхта (кінець XVIII – середина ХІХ ст. / укладачі С. Лисенко, Є.Чернецький. – Біла Церква, 2006; Мойсеєнко В., Васянович О., Долгополова Л. Мелені і меленівці. – Житомир, 2007; Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII – початок ХХ ст.). Джерела, структура стану, роди. – Біла Церква, 2007 та інші.

2 Васянович О. Легенди і казки с. Мелені на Коростенщині // Волинь-Житомирщина. – 1998. – № 2. – С. 111–114; Його ж. Меленівська хата // Волинь-Житомирщина. – 2000. – № 4. – С. 90–103; Його ж. Приказки та прислів’я жителів села Мелені // Волинь-Житомирщина. – 2001. – № 7. – С. 148–155; Його ж. Різдвяні святки (села Мелені Коростенського району на Житомирщині) // Волинь-Житомирщина. – 2003. – № 11. – С. 65–72; Його ж. Дружко коровай несе, намнєткою тресе (Жіночий одяг шляхти околишньої села Мелені) // Берегиня. – 2004. – № 1. – С. 67–76; Його ж. З минулого шляхти околичної Центрального Полісся // Берегиня. – 2004. – № 3. – С. 55–65; Його ж. Сучасні весільні звичаї та обряди у Меленях на Житомирщині // Берегиня. – 2006. – № 4. – C. 33–48; Його ж. Деякі особливості обрядової та святкової їжі околичної шляхти Коростенщини // Волинь-Житомирщина. – 2007. – № 16. – С. 112–122; Його ж. Історико-етнографічні нотатки про село Мелені // Берегиня. – 2007. – № 3. – С. 37–54; Балушок В. Українська шляхта між польським та українським етносами // Народна творчість та етнографія. – 2007. – № 6. – С. 11–25.

3 Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 2006–2007. – Тт. 1–2.

4 Бачинська О. А. Зміни в козацькому середовищі в другій половині ХІХ ст. // Історія українського козацтва. – Т. 2. – С. 355–362.

5 Рахно К. Козаки з Кобеляк // Українське козацтво: Історія, сучасність, майбутнє. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Полтава, 28–29 травня 2004. – Полтава, 2005. – С. 126.

6 Schultze-Gevernitz G. von. Volkswirtschaftliche Studien aus Russland.Leipzig, 1899.

7 Цит. за: Рахно К. Козаки з Кобеляк. – С. 128.

8 Гримич М. Ти чуєш, Марго?..: Роман. – Л., 2000. – С. 83.

9 Цит. за: Рахно К. Козаки з Кобеляк. – С. 131.

10 Цит. за: Рахно К. Козаки з Кобеляк. – С. 131–132.

11 Див.: Балушок В. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. – Біла Церква, 2008. – С. 53–55, 69–72, 223–234.

12 Див.: Плетнева С. А. Половцы.М., 1990. – С. 128, 132, 133; Радлов В. В. Из Сибири: страницы дневника.М., 1989. – С. 175, 314.

13 Див.: Левицький О. Сім’я і побут українців у XVI ст. // На переломі: друга половинна XV – перша половина XVI ст. / Упор. і передм. О. В. Русиної. – К., 1994. – С. 195; Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року / Підгот. до вид. А. М. Матвієнко, В. М. Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 47, 220.

14 Див. про це: Курочкін О. Українці в сім’ї європейській: звичаї, обряди, свята. – К., 2004. – С. 19–24; Балушок В. Г. Рання козацька етнокультура // Історія українського козацтва. – Т. 2. – С. 14.

15 Старченко Н. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.) // Київська старовина. – 2000. – № 6 (336). – С. 71; 2001. – № 1 (337). – С. 42; 2001. – № 4 (340). – С. 27; Ворончук І. ”Dobra żona godna mężowi korona” (До історії подружніх стосунків Катерини Острозької і Томаша Замойського) // Київська старовина. – 2002. – № 5 (374). – С. 120–134.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS