КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Прощавай, моя Одесо...

Тарас Чухліб

Прощавай, моя Одесо, яка вже нікому не є «мамою»…

(або чому в Україні вже є пам’ятники Катерині ІІ і Петру І й ще не має монументів Гітлеру й Сталіну ?)

 

Ось вже протягом багатьох років стоїть собі тихесенько у Полтаві пам’ятник царю Петру І-му. І хай би він собі там стояв, він же нікого не чіпає. «Він же пам’ятник…» - як говорилася в одній з популярних радянських кінокомедій. Але ось не за горами 300-річчя Полтавської битви і тоді побачимо, що й нерухомі пам’ятки вміють гучно «говорити», тобто впливати на політику та суспільні настрої. Про такі властивості архітектурних споруд засвідчує і величний 4-х метровий бронзовий монумент Катерині ІІ-й, який нещодавно було встановлено в славному своїми традиціями місті Одеса…

 

Прощавай, моє люба й свободолюбива, Одесо! «Пращай, любімий горад Адесса-мама»! – повторимо на знаменитому місцевому діалекті-жаргоні-суржику. До побачення, моє миле причорноморське місто, куди провінційному хлопчині з Київщини вперше довелося потрапити три десятиліття тому й зрозуміти, що окрім столичного Києва є ще на цій землі й інше прекрасне місто, де є надзвичайно гарні вулиці і майдани, будинки і церкви, театри і сквери. Де існувала якась своя відчутна атмосфера поваги до людини, незважаючи на те, якою мовою вона розмовляє, звідки прибула, якої національності і в якому купальному костюмі заходить до моря.

Хай не ображаються сучасні одесити, але тепер цього всього в Одесі вже немає й, очевидно, вже ніколи не буде. З встановленням ганебного пам’ятника Імперії причорноморська перлина світового значення втратила свій визнаний «шарм» й цивілізаційну унікальність й перетворилася на місто – «диктатор», місто – «потвору», яке не лише хоче домінувати над своїми жителями й гостями, але й прагне зневажити їхніх предків із самобутніми національними звичаями, традиціями та історичною пам’яттю. Хай би так воно й було – ну хочуть одесити бути такими собі сучасними духовними кріпаками й рабами, якими уміло маніпулюють олігархічні вожді заради політики і наживи, то хай будуть ними. Але ж Одеса належить не лише одеситам, вона належить мені, вона є частинкою не тільки українського культурного та державного простору, а й надбанням світової цивілізації. Одеса належить усім нам!

Одеса, яка протягом багатьох століть в умовах різнобарвних політичних режимів ревно оберігала свою цивілізаційну мультикультурність й поліетнічність, тепер, на жаль, з різних причин все це втратила. З встановленням у серпні 2007 року пам’ятника цариці Катерині ІІ-й вона стала таким собі відверто провінційним «імперсько-совковим» містом. Сьогодні вже важко назвати Одесу «мамою», адже на одній з її центральних площ з’явилася зла і недобра для багатьох народів «мачуха» - російська імператриця. Відомо ж, що й до цього часу більшість істориків називає Російську імперію за часів правління Катерини ІІ-ї не інакше як «тюрмою народів».

 

                                                   А ЯК ЖЕ «ДРУГ СТЕПЕЙ, КАЛМЫК»?

Мені, як очевидно, й багатьом, кому небайдуже власне минуле, незрозуміло, чому на 16-му році незалежності України (тоді, коли відкрилися всі архіви, коли є доступ до бібліотек та «Інтернету», коли кожний бажаючий може ознайомитися з «незашореною» історією) виникло бажання встановити пам’ятник особі, яку можна прирівняти хіба що до Гітлера-Шількельгрубера й Сталіна-Джугашвілі в одній особі, але, щоправда, у спідниці.

Чому виникло таке порівняння? Та тому, що Катерина ІІ-а, вона ж – німкеня-прусачка з Штеттіну (суч. Шецін у Польщі) з дрібного князівського роду Софія-Фридерика-Августа Ангальт-Цербст, під час свого 34-х річного царювання у 1762 – 1796 роках всіляко нищила не лише все українське (найвідоміші акції – скасування Гетьманщини, Запорозької Січі, Слобожанської України та запровадження кріпацтва), але і державність та культуру татар, поляків, євреїв, греків, фінів, литовців, латвійців, естонців, калмиків, башкирів, чувашів, карелів, мордви та представників інших народів, що на той час населяли багатонаціональну Російську імперію. Саме Катерина ІІ-а репресивними методами намагалася загнати усіх її жителів до єдиного «общежитія» під назвою «єдиний великоросійський народ». Згадаймо, як за допомогою війн та концтаборів той самий світовий злочинець Адольф Гітлер утворював «велику німецьку націю», а його послідовник-супротивник Йосиф Сталін переселяв до ГУЛАГу цілі народи, щоб створити «великий радянсько/російський народ».

 Ніяким чином не хочу образити росіян, або ж німців, які гордяться, що вони є представниками своїх й справді великих націй, і які також постраждали від своїх колишніх вождів-імперіалістів, але скажіть, будь-ласка, як буде почуватися перед величним монументом Катерини ІІ-ї в курортній Одесі, наприклад, сучасний турок. Відомо, що бронзова цариця стоїть однією ногою на турецькому прапорі з ісламською символікою. Які почуття будуть виникати у татарина? А Катерина ІІ-а не лише знищила Кримське ханство, але й силою зброї намагалися задовго до сталінського згону 1944 року виселити усіх татар з Кримського півострова. Дуже незручно буде і євреєві, для пращурів якого Катерина ІІ-а вперше встановила у Росії дискримінаційну «межу осілості» й не допускала їх до жодної влади. Мабуть, непереливки буде й поляку, бо саме Катерина ІІ-а розділила, а потім й стерла з карти світу Річ Посполиту, а також задовго до гітлерівців (які винищили жителів Варшави у тому ж 1944 році), в 1794 році, дозволила Суворову вирізати тисячі варшав’ян, серед яких більшу частину складали старі, жінки і діти. Очевидно, що кожен поляк, який з дитинства виховується у повазі до своєї історії, нагадає одеситам й про придушення військами Катерини ІІ-ї національно-визвольного повстання на чолі з славнозвісним Тадеушем Костюшком. Грек-одесит, при спогляданні бронзового монумента, можливо згадає родинні перекази про те, як наприкінці 1770 - 1780-х роках за наказом Катерини ІІ-ї усіх греків, які тисячоліттями проживали на чорноморському узбережжі, силоміць виселили з Криму. Калмики і башкири пригадають Катерині ІІ-й, як вона не пускала їхніх пращурів втекти до Китаю та винищувала їх за допомогою регулярної армії. Ну, а фіни, литовці, латвійці та естонці й до цього часу порівнюють Катерину ІІ з Сталіним, відзначаючи як царський уряд підступно й насильно відбирав у них державність, культуру та мову. Можливо, що й окремі сучасні росіяни, які приїдуть на екскурсію чи відпочинок до Одеси, відновлять у пам’яті, як їхня колишня цариця, проводячи політику «освіченого абсолютизму», торгувала їхніми ж предками-кріпаками «яко скотіной», та придушувала чисельні народні повстання на чолі з ватажками Омеляном Пугачовим та Салаватом Юлаєвиим.

Ще задовго до зловісних Гітлера та Сталіна цариця Катерина ІІ-а фізично знищувала своїх політичних супротивників та рідних (яскравий приклад: у 1762 році вона у результаті змови вбила свого чоловіка Петра ІІІ-го й таким чином отримала престол), проводила імперські загарбницькі війни й винищувала інші держави, придушувала національно-визвольні рухи й репресувала цілі нації, знищувала духовність і культуру багатьох народів, як на території Російської імперії так і поза її межами.

З огляду на це вважаю, що депутати Міської ради Одеси, які в липні 2007 року ухвалили сумнозвісне рішення про відновлення встановленого у ХІХ столітті пам’ятника «Засновникам Одеси», основним елементом якого э велична статуя Катерини ІІ-ї, вчинили злочин, який (не дивуйтеся!) підпадає під окремі статті Кримінального кодексу України, в т. ч. і за приниження людської гідності та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Сподіваюся, що ці одеські «слуги» народу з часом будуть відповідати за свій антигуманний вчинок перед законом та людьми. А якщо у них залишилась совість, то й перед нею. Але куди дивиться наш сьогоднішній президент В. Ющенко, який, як відомо, добре знає українську історію, адже ще у далекому 1995 році його попередник Л. Кучма заборонив побудову аналогічного монументу?!

Втрачати Одесу боляче не тільки мені українцю, який професійно досліджує історію своєї Вітчизни, а й, сподіваюся, боляче багатьом моїм співгромадянам, які усвідомлюють своє місце у цьому світі у зв’язку з своїм минулим – росіянам, євреям, татарам, туркам, полякам, грекам, болгарам, білорусам, а також представникам інших народів, які зараз утворюють українську політичну націю, а за часів правління Катерини ІІ-ї населяли Російську імперію й постраждали від її правління не менше, ніж жителі Радянського Союзу від Сталіна чи європейські народи від Гітлера. Однак, якщо злочини комуністичного і фашистського режимів «на своїй спині» відчули наші діди й батьки, то людиноненависницькі вчинки Катерини ІІ-ї вже із плином часу якось забулися. Тим паче, що ідеологічна машина сусідньої Російської Федерації, на жаль, продовжує штампувати за допомогою теле- і кінопродукції, а також книговидавництва й засобів масової інформації, міфічно-солодкі «цукерки» про царицю та її оточення. Як бачимо, їх із задоволенням споживають не лише на всій території Росії, але і в Одесі та й по всій Україні.

                                                     

                                                        КАТЕРИНА «ВЕЛИКА» ТА УКРАЇНА

Сумнівність мотивації одеських горе-чиновників при встановленні пам’ятника зрозуміла, але ж вони обґрунтовують свій вчинок тим, що Катерина ІІ-а була чи не найкращою правителькою «усіх часів і народів». Про те ж саме чи не щоденно пише міська (владна і «бульварна») преса та показують відео сюжети різні телеканали Одеси. Таке становище спричинене тим, що ось вже протягом десятиліть на наш інформаційний простір накочується «дев’ятий вал» масового «попсового» теле- і кіно-продукту, а також белетристичні газетні й журнальні публікації авторів з сусідньої держави про Катерину ІІ-у, як «захисницю всіх пригноблених». На російських авторів-популяризаторів та їхніх апологетів-бузин в Україні впливає те, що в історичній науці Росії, починаючи вже з другої половини ХVIII століття і закінчуючи сьогоденням, внесок Катерини ІІ-ї у процес творення Російської імперії оцінюється загалом позитивно. Ще придворні історики цариці за гроші з царської скарбниці створили такий собі лакований образ «освіченої», «демократичної», «розумної» правительки й назвали її навіть «Великою». Традиція міфотворчості успішно продовжувалася і в наступні роки. Один з найвідоміших російських істориків-державників Сергій Соловйов, особливо відзначав зусилля цариці у напрямку «славного приєднання» до Петербурга і Москви Криму, Північного Причорномор’я, а також «Західної Росії» (у розумінні історика - Польщі й Білорусії) та «Південної Росії» (так тоді називали Україну).

Хоча за радянських часів були й винятки, коли, зважаючи на т. зв. класовий підхід, науковці вже не з таким пієтетом висвітлювали історичну роль російської цариці. Так у книзі Ю. Клокмана “Фельдмаршал Румянцев в период русско-турецкой войны 1768 – 1774 гг.” (Москва, 1951) знаходимо висновок про те, що одним з наслідків політики Катерини ІІ-ї стало “закріпачення українського селянства; ліквідація останніх залишків самостійності та особливостей політичного устрою України”. Пізніше про знищення імператрицею української державності радянською наукою вже не згадувалося, хоча про закріпачення населення України так само, як і інших «національних окраїн» Російської імперії, писалося майже в кожному радянському шкільному підручнику.

Отже, якщо для російської «буржуазної» історіографії, яка завжди була інституціональною (тобто такою, що обґрунтовувала доцільність існування імперських державних інститутів), вихваляння цариці було нормою, то у часи СРСР її діяльність у соціальній політиці оцінювали як негативну – на той час Москва та Ленінград все більше вихваляли Петра І-го, адже він більше подобався Сталіну й за інерцією іншим комуністичним бонзам.

Чи є історіографічні оцінки російсько-радянських вчених нормою для польських, турецьких, фінських, ізраїльських, литовських та інших науковців світу? Повірте, що зарубіжні історики визначилися зі своїм ставленням до Катерини ІІ-ї та її сподвижників, а їхні оцінки занадто агресивної зовнішньої та внутрішньої політики Російської імперії у другій половині ХVІІІ століття є хоча й неоднозначними, але аж ніяк такими, які спонукають громаду та владу будь-якої країни витрачати народні чи приватні кошти на будівництво та встановлення величних і нікому не потрібних монументів.

А що ми, сучасні історики незалежної України, зробили для того, щоб донести до громадськості (в т. ч. й одеситів) правду про події більш ніж двохсотлітньої давнини? Звернімося до оціночних висловлювань провідних фахівців нашої держави щодо царювання Катерини ІІ-ї та її ставлення до тогочасної України, яку в офіційних документах Російської імперії називали «Малоросією». Академік НАН України, доктор історичних наук Валерій Смолій разом зі своїм співавтором професором В. Степанковим у книзі «Українська державна ідея в XVIIXVIII ст.» (Київ, 1997) відзначав, що у 1764 році «петербурзький двір виношував задум добитися остаточної ліквідації політичної автономії України й запровадження повного «обрусіння» краю». Для підтвердження своїх висновків відомий вчений цитував віднайдену в архівах таємну інструкцію Катерини ІІ-ї князю В’яземському: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями, порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитися з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії не буде Гетьмана, то треба намагатися, щоб доба і назва гетьманів зникли…» (виділ. – Авт.).

Про надзвичайно негативну роль, яку відіграла в історії України Катерина ІІ-а пишуть у своїх ґрунтовних наукових дослідженнях й інші доктори історичних наук, професори з провідних університетів Києва, Запоріжжя, Дніпропетровська, Донецька, Вінниці, Кам’янця-Подільського та все ж тієї Одеси – Л. Мельник, О. Путро, Г. Швидько, В. Степанков, А. Бойко, В. Горобець, О. Гуржій, С. Цвілюк та О. Бачинська. Але, на жаль, їхні книги друкуються невеликими накладами, їх не можна придбати у книгарнях та на книжкових «базарах» і «розкладках» не тільки Одеси, а й багатьох інших українських міст.

Можливо висновки вітчизняних істориків декому будуть видаватися суб’єктивними, тоді можна звернутися до доробку закордонних вчених. Наприклад, американського доктора історії Марка Раєва, який засвідчував, що метою політики Катерини ІІ-ї відносно України, Польщі, Фінляндії, Прибалтики й інших «національних окраїн» була інституціональна русифікація, тобто інтеграція, яка мала привести до адміністративно-економічної, соціальної та культурної однорідності (Raeff M. Diversity and the Imperial Administration // Osteueropa in Geschichte und Gegenwart. – Koln,1977). Досить цікавий висновок про важливість змін соціальної структури українського суспільства за доби Катерини ІІ-ї зробив у своєму виданій в Україні 1996 року книзі «Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760 - 1830» канадський історик українського походження Зенон Когут. Зокрема, вихованець Гарварду, професор Пенсильванського і Альбертського університетів відзначав, що Катериною ІІ-ю та її наступниками вдалося успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії, при цьому українське місто «стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським». Саме з того часу, на думку вченого слово, «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».

Та народна пам'ять більш правдива за історичну науку, яка в кожній країні світу не обходиться без того, щоб обслуговувати пануючий політичний режим. Протягом ХІХ століття етнографами та істориками П. Афансьевим-Чужбинським, Я. Новицьким, Д. Яворницьким, І. Манжурою, О. Стороженком, Г. Надхіним було записано безліч свідчень (переказів, пісень, прислів’їв та ін.) від селян і колишніх козаків з Південної України про їхнє трагічне нещодавнє минуле. Ось лише короткі витяги з цих переказів, які записані від очевидців та їхніх найближчих нащадків: «Сподобалася цариці Катерині запорозька земля. От вона й задумала звести з неї запорожців…”; «…Так воно й вийшло по закляттю вражої відьми: цариця Катерина розорила запорозьке гніздо - Січ»; «Було в них сорок куренів і сорок тисяч війська. Та Катерина зігнала і віддала землю німцям…» тощо.

Зверніться до пісенних збірок, які у ХІХ столітті видали М. Максимович, З. Доленга-Ходаковський, О. Бодянський, П. Куліш, П. Лукашевич, М. Вовчок, О. Маркович, М. Драгоманов й ви побачити скільки тужливого суму, розпачливого відчаю, відвертої образи криється в словах переважної більшості народних пісень та дум, складених в останній чверті XVIII століття: «Нещасливий народився, нещасливий згину, мене мати породила в лихую годину…».

А тепер трошки промовистих оригінальних документальних свідчень про вчинки Катерини ІІ-ї та її урядовців. “Всемилостивейшая государыня! Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Кальнышевского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико..., которую по всем гражданским и политическим законам заслужили по всей справедливости смертную казнь. …Отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого – в Соловецкий, а прочих в состоящие в Сибири монастыри…” – таке подання направив 14 травня 1776 року до російської імператриці її довголітній фаворит Потьомкін (його фігура також присутня у згадуваній скульптурній композиції в Одесі). Відповідь Катерини ІІ-ї була короткою: “Быть по сему”. Ви думаєте, що П. Калнишевський та його старшина, що відсиділи по чверть віку в прогнилих соловецьких, тобольських і туруханських казематах, й справді вчиняли якісь злочини проти режиму Катерини ІІ-ї? Та ні ж бо, вони не тільки суттєво допомогли царському уряду у переможній російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років, але й відмовили козаків виступити із зброєю в руках під час імперської «зачистки» Запорозької Січі у 1775 році. Правда, що є над чим задуматися сучасним прихильникам відновленням всіляких «союзів» та «єепів».

КОЧУБЕЇВ - ХАДЖИБЕЙ - ОДЕСА

Мені, як історику, зрозуміло, що протягом багатьох століть наша історична національна пам'ять всіляко знищувалася потужними тоталітарними державними чинниками, які завжди мали імперську (тобто загарбницьку, тоталітарну, людиноненависницьку) природу. Мені, як громадянину України, відомо, що проти моєї країни й надалі продовжують проводити спланований, потужний й щедро профінансований інформаційно-ідеологічний ворожий наступ, який, з одного боку, має за мету втягнути українців до глобалізованого світу, а з іншого – повернути до колишнього закамуфльованого у демократичні шати, але все ж таки імперського московського стійла. Елементом цієї кампанії є переконування українців (у т. ч. і жителів Одеси) в тому, що всі міста на Сході і Півдні України, а також Криму заснувала якщо не Катерина ІІ-а, то інші російські правителі. І ні слова про те, що на місці Дніпропетровська, Херсона та Нікополя задовго до їхнього «заснування» петербургським урядом існували українські козацькі поселення. А сучасні Севастополь чи Білгород-Дністровський мають не 200-літню, а кількатисячолітню (!) античну історію. Мета такої історичної дезінформації нашої громадськості зрозуміла – довести, що ці землі є «ісконно» російськими.

Разом з тим, джерела засвідчують, що ще з 1415 року на місці сьогочасної Одеси існувало місто-фортеця, яке було засноване князем Великого князівства Литовського Вітовтом і звалося Качібеєм. Українці, землі яких на той час перебували під владою литовських князів, називали його не інакше як Кочубеїв і проводили з жителями міста (де на той час вже існувала портова гавань) різнобічну торгівлю. Коли ж наприкінці XV століття Північне Причорномор’я було завойоване Османською імперією, Качібей-Кочубеїв перейменували на турецько-татарський Хаджибей, який протягом наступних років неодноразово атакували підрозділи українського козацтва. Задовго до «засновницьких» указів Катерини ІІ-ї у цьому османському місті був невеликий порт, проживало близько 3 тисяч чоловік (серед них – турки, татари, ногайці, греки) та нараховувалося більше 600 будинків, багато з яких були кам’яними. Тут слід наголосити й на тому, що саме шість полків козацького отамана Захарія Чепіги, які після розгрому Січі залишилися вірними цариці, у вересні 1789 року допомогли російській армії відвоювати Хаджибей у Високої Порти.

Досить повчально сучасним апологетам Катерини ІІ-ї як міфічної «засновниці Одеси» ознайомитися з книгою відомого одеського вченого, професора В. Яковлєва, який у 1889 році видав ґрунтовну монографію під назвою «К истории заселения города Хаджибея 1789 – 1795». У ній довголітній голова Одеського товариства історії та старожитностей переконливо доводить, що царський уряд спочатку лише заселив місто Хаджибей новими поселенцями слов’янського походження. До речі, серед близько 1000 нових міських жителів майже 650 чоловік були українцями – колишніми запорозькими козаками.

Та якщо у бібліотеці важко дістати книгу позаминулого століття, то можна ознайомитися ще із значним доробком сучасних вчених-істориків з Одеси: «Історія Хаджибея» (автор – Т. Гончарук, 1997) «Хаджибей-Одеса та українське козацтво» (автори - С. Гуцалюк, Т. Гончарук та І. Сапожніков, 1998), «Запорозькі і чорноморські козаки в Хаджибеї і Одесі» (І. Сапожніков та Г. Сапожнікова, 1998), «Українське козацтво і Хаджибей-Одеса. 1415 – 1795» (С. Гуцалюк, 1999), «Одеса козацька: наукові нариси» (О. Бачинська, А. Мисечко та ін., 2000). Але знову та ж сама проблема - ці праці видаються мізерним накладом, витяги з них не передруковують популярні газети й журнали, їхніх авторів не запрошують для висловлювання своєї думки на телебачення. А остання науково-популярна й надзвичайно цікава книга викладача Одеського національного університету ім. Мєчникова кандидата історичних наук Т. Гончарука «Нащадки українських козаків та «народження Одеси» (2006) вийшла накладом всього у 300 примірників.

У своїх книгах одеські вчені на основі архівних документів обгрунтовано доводять, що історію Одеси треба починати не з оприлюднення відомого указу Катерини ІІ-ї у 1794 році (за яким і справді на місці завойованої турецької міста-фортеці почали розбудовувати більш сучасне місто, а також новий великий порт), а враховувати й попередні чотири століття існування Кочубеїва-Хаджибея-Одеси під час литовської і турецько-татарської доби його існування.

…А тепер спробуйте провести невеличке любительське соціологічне опитування. Запитайте пересічного польського школяра, а чому це в польському місті Щеціні (яке до речі, колись було пруським та німецьким Штеттіном) немає пам’ятника Катерині ІІ-й, адже вона відома на весь світ, а, отже, начебто мусила прославляти Польщу? Повірте, що ви отримаєте вичерпну й однозначну відповідь – російська імператриця у свій час розділила Річ Посполиту, придушила національне-визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком та вирізала жителів Варшави. А потім поставте запитання українському школяреві з Одеси, чому це в сучасному українському місті встановили пам’ятник особі, яка знищила Запорозьку Січ і гетьманську державність, впровадила кріпацтво й всіляко забороняла українську мову та культуру? Вичерпні відповіді на ці питання є в кожному шкільному підручнику з історії України, або ж в чисельних вітчизняних енциклопедіях чи довідниках. Після того можете спитати сучасних татарських дітей Криму про їхнє ставлення до діяльності Катерини ІІ-ї, а також намагання манкуртизованих жителів півострова встановити там не тільки монумент вбивці мільйонів людей Сталіну, але й ще один (!) пам’ятник його попередниці. Очевидно, що відповідь юних поляків і татар буде мало відрізнятися щодо оцінки відомих подій. А от що скаже український школяр?

 

                                                ЧИ НЕ ПЕРЕВЕЛИСЯ В УКРАЇНІ КОЗАКИ?

Прощавай, Одесо! Твій банальний гумор вже давно всім набрид, на твоїх вулицях багато автомобілів, в повітрі – смороду, в морі – бруду, на пляжах – сміття, в мізках чиновників – інформаційного чужоземного мотлоху, а душах одеситів – «забронзовіло-рабської» пустоти. Ця пустота й стала основним матеріалом для будівництва пам’ятника «невмирущій» Імперії - Шовінізму, Корупції, Невігластву, Несмаку й Профанації. Краще буду відпочивати в сусідній турецько-мусульманській Анталії…

Однак, як тільки повернуся з «походу на Стамбул», то відразу ж відвідаю Одесу. Адже там живуть мої друзі-історики, які ось вже протягом довгого часу пишуть ґрунтовні наукові монографії й статті, та «стукаючи у всі владні двері» говорять про те, що їхньому місту аж ніяк не двісті, а набагато більше років. Так, за указами Катерини ІІ-ї розбудували колишній Хаджибей і перейменувала його на Одесу, але це не означає, що цариця є засновницею цього прекрасного причорноморського міста.

В черговий раз на черговій науковій конференції (чим ще займатися представникам наукової інтелігенції!?) запропонуємо міській владі прислухатися до висновків про шкоду імперського монументалізму не тільки для архітектурного середовища міста, але й складного процесу самоусвідомлення громадян сучасної України єдиною модерною політичною нацією. Спробуємо довести, що міській мерії не потрібна ця витратна у матеріальному і духовному відношенні «імперіалізація» Одеси, а слід, наприклад, відновити добру пам'ять про невтомного вченого Апполона Скальковського, який проживаючи в Одесі з 1828 по 1898 роки вірою і правдою служив на користь Росії та Україні й був першим, хто написав об’єктивну історію Запорозької Січі. Одесити, давайте шукати для вшанування і увічнення в бронзі чи граніті тих історичних осіб, які б об’єднували, а не роз’єднували цілі народи та держави!

Я знову і знову приїду до Одеси ще й тому, що вона нарешті прокидається від летаргічного «совкового» сну, адже небайдужі до своєї історії одесити – справжні сучасні козаки розпочали нерівну, але справедливу боротьбу з начебто демократичною владою. Про те як небайдужі українці Одеси, починаючи від 1992 року, висловлюють свою громадянську незгоду з процесами присвоєння одній з центральних вулиць назви «Катериненська», а також встановлення скульптури цариці у 1995 та 2007 роках можна було б відзняти гостросюжетний документальний фільм. Тут і сутички патріотів-козаків з міліцією, коли десяткам хлопців відбили нирки та ще посадили за «знання історії» на 15 діб в КПЗ. Тут вам і спецоперації одеського СБУ: коли на місці встановлення пам’ятника у центрі міста жорстоко били противників цього дійства, а в цей час «люди в цивільному» нашіптували навколишнім людям – та це, мовляв, «знімається фільм». Правда, вміло і професійно? А ще виклики до слідчих, прихід додому дільничних інспекторів, листи по місцю роботи і навчання тощо. Одним словом увесь «репресивний набір» брєжнєвсько-сусловської доби задіяли лише для того, щоб увічнити сумнівну героїню сусідньої держави. А нещодавно для протидії «нахабним хохлам» створили навіть щедро фінансовану громадську організацію з цікавою назвою «Єдіноє Отєчєство». Промовистий факт - її лідер, такий собі Кауров, майже не криється, що постійно отримує «моральну підтримку» з Москви.

Представники ж козацьких та інших українських організацій Одеси і сьогодні активно протестують проти нахабного паплюження пам’яті своїх пращурів, всіх тих, хто свого часу був вбитий, закатований, засланий та упосліджений російською імператрицею. А, отже, все ж таки є надія, що потворних пам’ятників деспотичним Катерині ІІ-й і Петру І-му, так само як сумнозвісним тиранам Гітлеру й Сталіну, в нашій країні не буде.

Якщо Одеса відкриває затягнуті імперсько-комуністичною поволокою очі – вірю, що вона знову стане для своїх жителів і відвідувачів доброю «мамою». Добрий день, моє чудове українське Місто!

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS