КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

А.І.Кондратьєв. Українське козацтво та релігія.

А. І. Кондратьєв

доктор філософії в галузі філософії,

полковник реєстрового козацтва,

Дніпровський полк

м. Київ

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ТА РЕЛІГІЯ

Любо, Любо, Хом, Хом!

Сва, Сва, Слава, Ом, Ом!

Хай Я, Хай Я Бус, Аум!

(Старовинне характерницьке гасло)

Дурень не той, хто не знає,

а – хто знати не хоче.”

(Григорій Сковорода, 1771 р.)

Народ, який загубив своє власне “я”, перестає бути народом. Не знаючи своєї мови, традицій, історії, мітології, звичаїв, що можуть сказати про нас інші народи світу? Наклавши на себе маску чужого “поганства”, ми втратили почуття величі Всесвіту, святості життя, людської гідності і не маємо навіть місця на рідній землі. Кожний народ виводить своє буття зі своєї духовної філософії та культури і свій звичай, свою релігію шанує, як своє власне коріння, як коріння своєї духовності.

Кожний народ має свою історію, але наша історія є чомусь коротенькою, як нора крота, якого загнано у підземелля хрестом та кадилом. На місці візантійських ідолів на нашій Українській землі ще вчора стояли, а деінде ще і сьогодні стоять ідоли комуністичні. Україна зараз як бідна мати, що вивела своїх діточок у широкий світ, а сама лишилася під дірявою стріхою. На жаль, сьогодні виходить, що ми є нікому не потрібне та недоречне збіговисько людей, що повлазили звідусіль на цю землю і не можемо дати їй ради.

Але ж ми були народом, що дав світові Атиллу та Олега, Святослава та Володимира, Хмельницького та Виговського, Сковороду та Вернадського, Подолинського та Корольова і ще багато, багато славних імен, що стояли та й сьогодні стоять у авангарді прогресу людства.

Щодо козацтва – сьогодні більшість українців ще знаходяться у полоні того совєцького фільму, де піп, приймаючи до лав Запорозького козацтва молоду людину, запитує: “Православний? Перехрестись! Горілку п’єш? Випий!”. Отак досі й хрестимося, запиваючи оковитою! П’ємо оковиту, хрестячись…

У книзі “Крір – бойове мистецтво українських характерників” (автор А.І. Кондратьєв) викладено реконструйовані “Звичаєві козацькі правила”:

1. Козак

Не шукає спокою у бездіяльності.

Не слугує грошам та не дозволяє їм владарювати над собою.

Має здатність битися не тільки за себе, але й за інших.

Підкоряє свої примхи розуму та волі.

Сам себе стверджує Воїном.

2. Громада

Кожен є рівним до кожного, всі є рівними до всіх, кожен є рівним до всіх.

Кожен стає рівним до всіх тоді, коли визнає себе козаком, коли визнає громаду та її владу над собою, і коли громада визнає тебе і твою владу над нею.

Кожен за всіх, всі за кожного.

Відкидаючи одного, ти відкидаєш усіх.

Відкинувши громаду, – громада відкине тебе.

3. Віра

Не вірячи громаді ти відкидаєш громаду.

Твоя віра в громаду – це твоя вірність громаді.

Вір не тому що розповідають, а тому що бачать твої очі.

Май власні переконання. Вірити як усі означає вірити у ніщо.

Ніколи не май віри вищої за розум.

4. Слово

Твоє слово є твоєю вартістю.

Не кажи двох слів там, де від тебе чекають одне.

Якщо можеш промовчати, не говори нічого.

Чуй не те, що говорять, а що приховують за допомогою слів.

Признаючи когось зі своєї громади, відповідай за його слово, як за своє.

5. Справа

Ти можеш робити все, але правильно і до кінця.

Якщо ти козак, то слова “хочу”, “можу”, “мушу” для тебе є тотожними.

Завжди знаходься там, де важче.

Підкори собі всіх, інакше підкорять тебе.

Дай дорогу тому, хто може зробити більше за тебе.

6. Шлях

Знай, виживає тільки найсильніший.

Не чекай коли тебе вдарять, починай першим.

Йти прямо не означає йти у правильному напрямку.

Не вступай у один слід двічі.

Якщо не можеш просуватися вперед, то хоч би впевнено стій на місці.

7. Мета

Кожний твій постріл має бути спрямований до мети.

Мета не в тому, щоб боротися, а в тому, щоб перемагати.

Мету, від котрої ти відмовишся, привласнить твій противник.

Від досягнення малої мети не чекай великої перемоги .

Якщо ти досяг своєї кінцевої мети, то ти вже мертвий.

8. Міра

Не віддаляй себе від громади ні в малому, а ні у великому.

Нікому не показуй а ні своєї болі, а ні своїх радощів. Відкрита душа – порожня душа.

Не побажаєш іншому, не отримаєш і сам.

Вину за події свого життя покладай тільки на себе.

Все те, що ти тримаєш у твердій руці, у тебе ніхто не відбере.

9. Гiднiсть

Тебе можуть знищити, але перемогти ніколи.

Ніколи ні про що не шкодуй.

Ніколи нічого не проси, бо той хто просить не вартий поваги.

Запропонуй допомогу нужденному, навіть коли він тебе не просить.

Ніколи не вір богові, який принижує і робить з тебе раба.

10. Правила

Обіцяй тільки те, що ти можеш дати.

Поверни собі те, що ти втратив.

Не зачіпай чужого, воно для тебе мерзенне.

Вибач того, хто готовий вибачити тебе.

Відмовся від розкошу та багатства. Тобі належить тільки те, що ти маєш при собі.

11. Принципи

Немає друзів, немає ворогів – є тільки учителі один одному.

Немає чудес – є тільки різні рівні знань.

Немає релігії вищої за Істину.

Перемагай з повагою.

Україна понад усе!

12. Гасла

Немає щастя без Честі, а Честі немає без Свасті!

Любо, Любо, Хом, Хом! Сва, Сва, Слава, Ом, Ом! Хай Я, Хай Я Бус, Аум! Будьмо, гей, будьмо, гей, будьмо, гей, гей, гей!

Перемога, або смерть!

Слава Україні!

Надалі, говорячи про релігії, варто прийти до певних наукових визначень, а саме: релігія – світосприйняття та світорозуміння, а також відповідна до них практика, в основі яких лежить віра в існування надприродного трансцендентного абсолюту, який у більшості релігіях називається богом; роз’єднання, де Ре – зворотна дія, Ліга – об’єднання; за З. Фрейдом – специфічна форма світогляду, що утворилася в результаті насильницького витіснення несвідомих потягів і дії комплексу Едипа.

Релігія авторитарна – за Е. Фроммом, один з типів теїстичної або нетеїстичної (світської) релігії, що відрізняється визнанням якоїсь вищої незримої сили, котра керує долями і вимагає слухняності, шанування і поклоніння. Тут Бог – символ влади і сили, що панує над немічними відчуженими людьми, які мають доступ до самих себе лише за посередництвом Бога. Вища чеснота – слухняність, головний гріх – непокора.

Світська форма релігії вважає життя, силу та гідність людей незначними і дозволяє пануючим верствам жертвувати життям і щастям людей в ім’я майбутнього.

Переважні настрої авторитарної релігії – страждання і провина.

Прикладами можуть слугувати Аврамічні релігії.

Релігія гуманістична – за Е. Фроммом, один з типів теїстичної або нетеїстичної релігії, відмітна ознака якої – обрання людини та її сили як центру, спорідненого з усім світом, що осягається думкою і любов’ю. Тут Бог – символ сил самої людини, образ вищої людської самості. Головні чесноти в цій релігії – самореалізація, розвиток здатності любити всіх живих істот і переживання єдності з усім живим та неживим.

Переважний настрій гуманістичної релігії – радість.

Прикладами можуть слугувати Відичні релігії.

Релігійність: риса психологічна – сукупність типових психологічних характеристик релігійних вірувань, до яких, за А. Фрейдом, належать: священний характер, відсталість, нетерпимість і заборона власної думки – з метою самозахисту.

Віра – особливе ставлення до реальних або уявних об’єктів (явищ), коли їх істинність приймається без теоретичного та практичного доведення.

Молитва – у монотеїстичних релігіях – єдина гідна форма спілкування людини з богом; прохання, старцювання (з староукраїнської моля – випрошування).

Церква (грец. kiriake, буквально – божий дім) – тип релігійної організації, що виник за певних історичних умов як засіб упорядкування стосунків всередині релігійних об’єднань та зв’язків об’єднання зі світськими групами та організаціями. Конституціюючими елементами церкви є: спільне віровчення (символ віри), культова та позакультова релігійна діяльність, церковний інститут – система керування життям, діяльністю та поведінкою віруючих. У церкві діє певна система норм (релігійної моралі, канонічного права тощо), цінностей, взірців та санкцій.

Церквою також називається християнська культова споруда, що має вівтар та приміщення для богослужіння.

Догмат – в середньовічній філософії та у релігіях – означає головне положення того чи іншого віровчення, яке приймається без доказів (як безперечна істина).

Жи (кит. Ци, санскр. Ки) – космічна, матеріально-духовна енергія, що слугує будівельним матеріалом виникнення предметів, тіл та явищ довколишнього світу.

Старе орійське літочислення – 11008 рік до н.л. від великого похолодання. 2009 рік н.л. є 13017 роком старого орійського літочислення.

Орійське літочислення – 5508 рік до н.л. від Сотворення миру у Зоряному храмі – було встановлено після підписання мирного договору між орійцями та джунгарами (пракитайцями). 2011 рік н.л. з 1 березня є 7519 роком орійського літочислення.

Нове літочислення (н.л.) – введено у 1700 році у Російській імперії указом Петра І, до якої тоді входила й Україна. Інколи початок цього літочислення помилково вважають від народження євангельського Ісуса Христа, але цар Ірод, який за легендою переслідував однорічного Ісуса, помер у 4-му році до н.л., тому точно визначити рік народження євангельського Ісуса є неможливим.

Духовна парадигма України-Руси. Велесова Книга, духовна книга українського народу (д.4Г) говорить – ... А той Ор-старотець казав: “Ідімо од землі цієї, де хуни (китайці) братів наших убивають. То ті бо криваві, хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають”. То бо той старотець сказав: “А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є”. І рушили всі і троє синів Орієвих. Були ті Кий, Пащек і Горовато, звідки і три славні племена виникли.

Отже, орійцями, нащадками Великих Оріїв є ми, русини, русичі, українці, автохтонне населення Оратанії – Руси – України.

Мудреці говорять: Не пізнавши духовних підвалин нації, не пізнаєш її історії. Чому ми так добре знаємо історію давнього Єгипту, Риму та Греції? Чи не тому, що нам достеменно відомі пантеони богів цих країн. Ми знаємо єгипетського Птаха, Тота, Ізиду та Озириса; ми знаємо імена грецьких богів Олімпійського пантеону тощо. А що ми знаємо про українську, староруську-орійську духовну парадигму? Нас навчали, що духовні підвалини Русі були язичницькі, та ще й іноді приносилися людські пожертви. Ця парадигма, яку нам було нав’язано зайдами, принижувала нас, роблячи з праукраїнців-русичів якихось духовних ізгоїв Європи.

То які ж насправді були наші, українські духовні підвалини?

Наша давня духовна філософія, давня культура були пов’язані з усією сім’єю індоєвропейських народів, колискою яких було Причорномор’я, тобто сучасна Україна. Перед християнством були Віди-Знання про найвищу сутність, був культ пращурів, шляхетності та героїзму – здорове підґрунтя для зростання та будівництва доріг у майбутнє. Наші пращури знали, коли Творець обдаровує людину всякими дарами, тоді він Дажбог, тобто Давець Буття; навчає орати землю та снопи ставити, тоді він Велес, тобто Учитель, Батько наш; приносить лад до нашого дому та роду, тоді він Ладо, тобто Знавець Ладу... Була й особлива пошана для тих, хто загинув у бою, боронячи рідну землю. Велесова книга каже: “А загиблому на полі бою Перуниця дає воду живу попити, і попивши її, йде (той) до Сварги на коні білому. І там Перунько їх зустрічає і веде до благ своїх, до палат своїх, і там пробудуть якийсь час вони і дістануть тіло нове. І так жити мають і радіти прісно і до віку віків за нас молитву творячи. Наші пращури дійсно мали свідомість та моральні засади дуже високого духовного рівня і їх голос резонує в нас і сьогодні.

Наше культурне та духовно-філософське вчення, якого дотримувалися гіперборійці та їх нащадки орійці-русини-праукраїнці, мало назву – “Відо-Вістичне Православ’я”. Православ’я – складне слово, де першою частиною є “Права”, що є богинею світу ПРАВильних, моральних вчинків, дій, думок, шляхів. Другою частиною визначення Православ’я є богиня “Слава”, тобто слава народу, що підтримує народне життя, матір всяких чеснот, добродійниця всього людського роду, матір-богиня.

Відо-Вістичне Православ’я, як органічна, культурна, духовно-філософська концепція, було вченням дуже високого інтелектуального рівня. Православні волхви мали високий рівень природних та духовних знань, що давали їм можливість телепортуватися та відвідувати інші планети з тілом та без нього, ходити по воді, зцілювати будь-які хвороби, виходити на прямі контакти з Абсолютом та іншими його проявами на Землі, створювати своїх богів, тобто Егрегори або психополя. Спілкування між волхвами та егрегорами відбувалося телепатично, між волхвами та людьми мовою Дева (звідси індійська абетка Дева-Нагарі (Дев на горі). Сьогодні є багато підстав мовою Дева вважати староруську, тобто праукраїнську мову [9, c. 121–122].

Варто акцентувати увагу на тому, що під час проведення мною ініціацій у “Вищі Я”, так звані боги Відо-Вістичного Православ’я у більшості випадків є “Вищими аспектами” ініційованих осіб. Козак, після ініціації, отримує імена своїх богів, його мету втілення, що закарбована у функціях цих богів, та свої індивідуальні символи. При цьому легко визначається орійська-українська сутність людини і, як наслідок, легко визначається особа, що має потенціальну здатність до козацького – характерницького вишколу.

Отже, богами Відо-Вістичного Православ’я є ми, українці у своїх найвищих духовних проявах.

Розглядаючи назву духовної парадигми Русі-України з точки зору етимології, а саме: Віди – це знання, Вісти – інформація, що у поєднанні означає НАУКА; приходимо до висновку – Відо-Вістичне Православ’я Русі-України є НАУКОЮ ПРО НАЙВИЩІ ДУХОВНІ АСПЕКТИ ОСОБИ орійця-русина-українця, що є філософією найвищого рівня.

Відтак можна зробити тільки один висновок – Відо-Вістичне Православ’я Русі-України, як духовна філософія, не є релігією, а є філософією Українського Звичаю і має стати, як і раніше, духовною зброєю кожного українця, кожного козака.

Закони Буття. Відкидання нашою культурою ідеї перевтілення (Закону реінкарнації) наразі є основною причиною суспільного та морального занепаду. Відмова від цієї ідеї знімає з людей відповідальність за їх дії, а також затуляє шлях до знань щодо їх місця у Всесвіті, не дає можливості людям усвідомити закони Всесвіту і навертає її до невігластва та ницьої релігійності.

Там де смерть є кінцем існування Душі, головною метою стає спроба відвернути смерть. І ця мета, як правило, спонукає людину діяти, відкидаючи здоровий глузд та моральні засади. Таким чином у суспільстві породжується апатія, зрада, невіра у власні сили. Натомість з’являються проповідники, що пропагують вічний рай після смерті.

Без концепції вічності Душі не може існувати поваги до життя та до самої Землі. Саме тому ми маємо занепад суспільної моралі, Чорнобиль, знищення гумусу та ерозію найкращих у світі чорноземів тощо.

На відміну від людей нинішньої культури, а краще сказати безкультур’я, наші пращури завжди думали як відіб’ється той чи інший вчинок на їхніх нащадках аж до сьомого коліна. Люди, котрі відкинули чи забули Закон реінкарнації, діють імпульсивно, думаючи як запобігти сьогоднішньому покаранню. Але якщо у найближчому майбутньому відсутні наслідки їх дій, вони відчувають себе панами природи. Таким чином народжуються місцеві “князьки” – винищувачі суспільної моралі та навколишнього середовища.

Всім варто подумати, як ми будемо існувати у майбутньому втіленні після всіх тих каліцтв, котрі ми нанесли Землі, суспільству тощо. Що, коли Земля помститься нам за нанесені їй рани, а суспільство відкине нас на свої задвірки? Що, коли все те добро та зло, котре ми накоїли своїм ближнім, повернеться у наше життя?

Натомість, саме так все і є! І це очевидно.

Закон Перевтілення є одним з карбів Відо-Вістичного Православ’я, духовно-філософської парадигми наших пращурів. Цей закон був одною з центральних доктрин раннього юдаїзму та християнства і наразі є таким у мусульманстві, індуїзмі, буддизмі, джайнізмі тощо.

Ця концепція була заборонена юдейською та християнською церквами у V ст. н.л. Юдаїзм вважав її за дуже складну для розуміння народом, але містики каббалісти користуються нею і сьогодні. Християнська церква вважає її крамольною. Вона підмінила цей Закон обіцянкою небесного раю для всіх покірних та правовірних та пекельних мук для всіх відступників та єретиків.

Але, як би церква не знищувала ці знання, люди знають або здогадуються про Закон реінкарнації. Варто також прийняти до уваги таку тезу – незнання законів не звільняє від відповідальності. Це також Закон…

Орійці-русини завжди знали про Закон Перевтілення та Закон Відповідальності (Карми-Коструби) і керувалися ними у своєму житті. Саме тому наші пращури і зберегли нашу землю, нашу територію, яку нам сьогодні також треба оберігати від зайд-злочинців.

Чи були Запорожці християнами? Найбільше зло християнства у тому, що воно упокорює свідомість людини, примушує терпіти безчестя, знущання, наругу, ганьбу, здирництво, грабіж, потурання людської гідності. Замість свідомої боротьби за свої права, християнська релігія примушує коритися знедоленню і мовчки миритися з кривдою, покладаючись на розраду від бога. Але жидівський бог піклується виключно про жидів, тож українцям-русичам і загалом усім слав’янам нема на що сподіватись взагалі.

Немає іншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як внаслідок насильницького запровадження християнства “мечем і вогнем”. Примусова християнізація широких верст населення Середньовічної Руси підточила моральний дух українців-русичів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь “духовні надбання”, що буцімто принесло християнство, ні що інше, як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: “Найміцнішою з назад тягнувших ниток була “христова віра” й “святе письмо”, шкодливу силу якого ми показали в “Громаді” (часописі). Найголовніше всього – це те, що святе письмо” не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів” [1, с. 32].

Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. За великим рахунком, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь “не убий”. Козаки порушували цю “заповідь” так часто, що за християнськими канонами усі без винятку мали бути відлучені від Церкви І. Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Народний звичай, філософія, яка відповідала їх діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом збройної боротьби на ратнім полі – дохристиянське Православ’я відо-вістичного спрямування, яке відали українці-русичі задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь, згодом недолугі науковці назвали релігією, а вороги – язичництвом.

Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І. Христа “не убий” неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім’я Батьківщини. Це був Предківський Звичай, що закликав боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської філософії на українців-русичів з Велесової Книги, яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: “Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим” [2, c. 5–9].

Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорозьких козаків є розповідь очевидця 1845 року: “Чимало всілякого доводилось бачити на місці колишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами”. Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до “дубів” [3, c. 134] (звідки й вислів “дати дуба”), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів. Принагідно згадати про розкопки козацьких курганів 1936 р. поряд з відомою могилою козака Савура (Савур-Могилою): “Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем [7, c. 57].

Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорозьких козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д. Яворницького: “Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші” [3, c. 90]. Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІ ст. писав: “Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога” [3, c. 513]. “Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою” [5, c. 136]. “Відомий києвський митрополит ХVІІ ст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей” ніякої віри – religionis nulius”; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) “людьми без релігії – sine religionis”, а думні дяки московські називали козаків – людьми, що не мали страху божого. Деякі дослідники, як П.А. Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі поміж козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську” [3, c. 262]. Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХІV–ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнську релігійність, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися проголосити українських козаків ревними поборниками християнства.

Однак на сьогодні усім відомо, що козаки звалися “характерниками”, тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою “потойбічною” силою. Мабуть не варто пояснювати, що характерництво не сумісне з християнством, мало того, воно засуджувалось Церквою І. Христа як “зносини з Дияволом”. Але про це чомусь щоразу забувають нещирі прихильники козацтва, називаючи Запорозьку Січ “християнською республікою”. Досі знаходяться шарлатани, що переповідають брехню про християнське вірування запорожців, і знаходяться такі, котрі в це вірять. Тож варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською республікою – а козацькою республікою. Це треба твердо усвідомити сучасному українцю для вірного розуміння нашої істинної історії. Накинута козакам ідеологема християнства паплюжить історичну пам’ять про наших непереможних запорожців, зводячи нанівець правдиве відображення козацької доби. Адже не дарма мовиться в пісні про запорожців: “Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали” [8, c. 109].

Надумана “християнізація” запорожців зумовлена бажанням Церкви І. Христа прославитися чужими заслугами і звеличитися в ореолі козацької слави, як свого часу це намагалися зробити литовсько-польські ідеологи, накидаючи заслуги в утворенні Запорозької Січі представникам своїх націй (Лянскоронському, Дашкевичу, Вишневецькому). Аналогічно їм сучасна християнська церква своєю вигаданою “історичною” участю в козацькій добі намагається підвернути собі під спід усі здобутки запорожців, а головне – тримати під своїм ідеологічним контролем сучасне відродження українського козацтва, щоб, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.

Видатний дослідник українського козацтва Д. Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у ХVІІ ст.: У 1602 р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир” [3, c. 264]. Щоб не склалося враження, буцімто християнський монастир зводився на “пустинній” – неродючій землі, зауважимо, що Церква І. Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир не був винятком з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечнішому місці (найвіддаленішому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. Згідно “Опису України” французького інженера Боплана, Самарські землі під час його перебування в Україні у 1631–1648 рр. уявляли собою “земний рай”. “Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорозькі козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі” [6, c. 15]. До того ж, як зазначав Д. Яворницький, “Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів” [3, c. 307]. Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту “божу обитель” було достатньо, зокрема серед “абшитованих” козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності.

Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило свої існування не без участі Церкви І. Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорозьких козаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Запорозької Січі, тобто період від так званого братнього об’єднання з московією та вкочення в Україну юдо-християнської релігійності московсько-візантійського штибу.

Відтак, усякі висновки сучасних науковців про християнське віросповідання запорозьких козаків, тим більше про так звану “набожність християнську”, ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте низькопоклонство перед тимчасово пануючою ідеології.

Статтю варто закінчити відповіддю Святослава, Великого князя Русі, матері княгині Ользі на вмовляння прийняти християнство (Фрагмент із поеми Святомисла “Пєснь о побієнії іудєйськой Хазарії Святославом Хоробре”) [10, с. 246].

Помазаник, греками месією прозваний, розп’ятий на хресті, воскреснути не може. Ні князю, ні царю, ні богу із небуття повернути тіло тлінне не дано, як не дано повернути ріки назад. Ми смертні всі, лише думка безсмертна, що праведною душею і розумом вишині зоряній віддана. В ній енергія Сонця, восьмигранний промінь і всі “коло-Ра”, що ще Райдугою зовуться. Не вір що думка бранна, як і тіло. На погребальних вогнищах згорає тіло, а думка лине до небес. В Сварожжі ще не всі пергаменти виписані, і письмена незримі, але живою енергією випромінені, кому призначені – тим будуть прочитані.

Греки і іудеї, чужі посланці, в ризах чорних і золотих хрестах, лише з головою моєю Русь візьмуть від мене. Грек для іудея скот, і я, великий русів князь, на думку іудея, до скоту належу. Навіщо ж ти, княгиня руська, заповіти іудеїв мені подаєш? Щоб добро своє залишивши, мені чуже, ілюзорне прийняти, як римляни безумні, що погибелі своєї імперії шукали? Рим упав не в бою, а тому, що душу свою на хресті розіп’яв. І дух його перед своїм розп’яттям на коліна став!

Пагубою воздасться в покоління тому, хто ім’я батьківське забуде. І Землю, батьками зорану, ворогам, що братами рядяться, як хліб насущний від дітей своїх псам розламає, що ластяться до ніг за ситість і доброту, та зі злістю хижою в очах. Кожен має право розпорядитись своєю душею як хоче, але за народ наш і перед онуками його, я відповідаю, Великий князь Русі. Не віддам я Русь за ілюзії віри Христової, за спалення книг наших!

Я знаю, дні мої служіння Русі пораховані, бо зрада лукавих уже чекає мене біля мого порога. І не вина в тому русичів, бо слов’янин не зрадить. Від іновірця, що другом рядиться, та від фальшивого, підставного родича, в якому, відчуває моя душа, немає крові моєї, добра не чекаю, бо Вересниця з Гаруном блудила, і сина не мені, а Студенцю народила, Парсу на втіху. В пітьмі майбуття я бачу полум’я, пожежею Русь забагряниться”.

Слава Україні!

Література

1. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні публікації. – К., 1874. – T. 2.

2. Берест Д. Літописні непорозуміння. – К., 2006.

3. Яворницький Д. Історія запорозький козаків. – К., 1990, N.1 (за вид. 1900).

4. Яворницький Д. Із української старовини. – К., 2001.

5. Андрущенко В., Федосов В. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

6. Г. Левассер де Боплан “Описание Украйны” (фр. изд. 1660г.). – СПб., 1832.

7. Лаврів П. Історія південно-східної України. – К., 1996.

8. Яворницький Д. Запорожжя. – К., 1995 (за виданням: “Запорожье...”, 1888).

9. Кондратьєв А. Відо-Вістичне Православ’я Русі-України. – К. : Русь., 2003.

10. Шевцов В. Оберіг. – Дніпропетровськ, АРТ-ПРЕС, 2010.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS