КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Даріана Блохин. Українська політична еміграція на початку ХVІІІ ст. Пилип Орлик - Гетьман України.

Даріана Блохин

проф., д-р., академік Академії наук вищої школи України

(м. Мюнхен, Німеччина)

 

Українська політична еміграція на початку ХVIII ст.

Пилип Орлик – гетьман України

 

Початок XVIII ст. в Україні ознаменувався новою українською політичною еміграцією. Це була доба після Полтавської битви (27.06. 1709 року), яка закінчилась поразкою українсько-шведської армії. Гетьман Мазепа і його канцлер Пилип Орлик разом з шведським королем Карлом ХІІ і з частиною військом козацьким, змушені були у липні 1709 році емігрувати до Бендер.

У липні 1709 року прибули вигнанці до Бендер. Будучи смертельно хворим, Мазепа не пожив тут і кілька місяців, він помер уночі з 21 на 22 вересня 1709 року (за ст. ст). і був похований спочатку у Варниці, а потім у монастирі св. Юрія у Галаці, а згодом його могила була знищена. Петро І вимагав, щоб Туреччина видала йому Мазепу, ще раніше оголосив його “зрадником” і наказав усім російським і українським церквам проклясти його ім’я. Російська історіографія очорнювала світле ім’я українського Гетьмана, але ім’я Мазепи залишилося для України символом великого патріота – державника, а часи його гетьманування названо добою Мазепинського ренесансу.

Усе майно, яке привіз Мазепа до Бендер, – золото, дорогоцінності і гетьманські інсиґнії, – припало племіннику Мазепи Андрію Войнаровському. Мазепа розраховував, що все це майно послужить у майбутньому племінникові і полегшить йому і українській еміграції матеріальне становище. Але А. Войнаровський категорично відмовився від кандидатури на гетьманство, бо в умовах еміграційного життя це було хоч почесне, але важке завдання. Всю свою енергію направив цей жадник к жизни”, може трохи легкодушний небіж Мазепи (писав Єнсен) на те, щоб заволодіти майном покійного Мазепи. Про це пізніше, в 1709 році, писав Орлик до шведської королеви Ульріки Елеонори: “Войнаровський наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання”. Комісія винесла рішення приналежності майна на користь Войнаровському. Карл ХІІ підтвердив це рішення, і так справу було вирішено назавжди. З цим мусила миритися українська еміграція в Бендерах. Сам Орлик пізніше клопотавася про повернення шведським урядом тих сум, які належали до державного скарбу, особливо тих 60 000 таллярів, що були колись позичені Мазепою шведам із державної казни в Будищах.

От так козацтво і старшина залишилася у Бендерах без всяких матеріальних засобів. Шведський король зупинився на виборі Гетьмана: П. Орлик мусив перебрати цей тягар на себе і перебрав на себе відповідальне становище керманича, українського політика за кордоном, а це вимагало значних видатків: чого коштувала сама репрезентація, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар. Пізніше Орлик відказував на Войнаровського, що він штовхнув його в безодню, що була для його родини останньою руїною. В 1719 році П. Орлик писав: Я не просив собі гідности гетьмана, я прийняв її на вимоги його Величности (Карла ХІІ) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші”. І не тільки матеріальна сторона гнітила П. Орлика, але і політична сторона була несприятлива для нього. Сам Карл ХІІ з своїми шведами був теж емігрантом на турецькій стороні, союзників не було, а Туреччина зовсім не думала воювати проти Росії. Але Орлик домігся від Карла ХІІ асекурації ( 10.05 1710 року): не складати зброї до тих пір, поки не буде визволена Україна з-під гніту московського ярма. Карл ХІІ видав документ – “Гарантований диплом Війську Запорозькому (Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi), і цим підтримав Гетьмана на початку його діяльності. Але без майна Мазепи Орлик не був у стані багато щось зробити.

Шведи, козаки і поляки (останні прибули із Шлєзьку) переживали гостру матеріальну скруту. Король мусив позичити грошей, де тільки міг: у жидів, вірменів, грецьких купців та банкірів, у Войнаровського тощо. Сам турецький уряд постачав щоденно харчів на 500 таллярів, але цього не вистачало.

Щодо козацтва, то його охопила певна деморалізація, типова для еміграції – голод, холод, хвороби і т. д. На протязі 1710 року з козацьких осель біля Бенденр приходять жалісні прохання до шведського короля допомогти їм. Не знаючи як собі допомогти, козацтво почало продавати свою зброю: під командою кошового було 4 000 запорожців, які не мали зброї, бо рятуючись від голоду, вони її продали. Перед походом на Правобережну Україну, наприкінці 1710 року, король Карл ХІІ виплатив запорожцям гроші, щоб вони викупили свої рушниці і справили собі одяг.

5.04. 1710 року відбувся виборчий акт і Пилип Орлик став офіційно Гетьманом України, була вибрана старшина, генеральним обозним залишився Іван Лимковський (був і за Мазепи), генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральним писарем – Григорій Герцик і Федір Миронович. Важливими особами були: Кость Гордієнко, що стояв на чолі Запорозького війська і Дмитро Горленко, якого поважали як найстарішого полковника Гетьманщини на еміграції, він був Прилуцьким полковником з 1693 року.

У день виборів була проголошена державна Конституція 5.04. 1710 р. під назвою: “Конституція прав і свобод Запорозького Війська (“Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis”). Головним постулатом її була незалежність України від Польщі і Москви; кордони з Польщею визначались по лінії Случу, як колись за Богдана Хмельницького. Важливими статтями Конституції були ті, які обмежували гетьманську владу та встановляли козацький парламент, типу поширеної Старшинської Ради, до якої мала входити не тільки генеральна старшина і полковники, але й представники Запоріжжя і з кожного полку по одній видатній і заслуженій особі. У Конституції є статті на користь запорожців та переважаючу кількість січовиків на еміграції. У Конституції є чітке розмежування влади на три гілки: виконавчу, законодавчу і судову. Парламент Старшинської Ради мав збиратися тричі на рік. Так утворився перший український політичний еміграційний уряд на чолі гетьмана П. Орлика першої половини ХVIII століття. Упродовж всього періоду діяльності П. Орлик був на чолі політичної еміграції, він налагоджував дипломатичні зв’язки з країнами Європи (Францією, Англією, Голландією, Німеччиною, Туреччинною та ін.). Він не залишав на призволяще гетьманів Лівобережної України, з її старшинами, полковниками і козацтвом Запорозької Січі.

Зі свого боку Карл ХІІ дотримав свого слова: підтвердив схвалену в Бендерах козацьку Конституцію. Цим він підтвердив не тільки права Війська Запорозького, а також став гарантом незалежності країни, її кордонів, до яких входила Лівобережна і Правобережна Україна. П. Орлик розвивав політичні відносини між еміграційним урядом та урядами Гетьманської України протягом 1710–1742 рр. Політична діяльність українського політичного емігранта П. Орлика охоплює такі періоди: “бендерський” (17091714), європейський (17141722), “турецький” (17221742).

Шведсько-українська поразка під Полтавою дала можливість Москві стати в ряди першорядних європейських держав. Туреччина поки що не розуміла, що загроза вже стоїть перед її власною брамою, і шукаючи порозуміння з Росією, підписала ще на початку 1710 року союз з Москвою. Також Карл ХІІ не думав про союз з Туреччиною і активні операції на півдні. Він не знав, що шведська армія Левенгаупта, залишена в Переволочній, капітулювала. Він думав з нею вертатися до Польщі, щоб з’єднатися там із генералом Крассау і Станіславом Лєщинським, але їх там уже не було. Виїзд сушею чи морем був небезпечним, а тому він вирішив залишатися до сприятливих обставин в Бендерах. Він мав надійних дипломатів, особливо поляка Станіслава Понятовського в Царгороді, який був таким, як Орлик на Сході. Зв’язки його з французьким послом Дезаєром, з яким він був на конференціях в Бендерах в березні 1710 року, а особливо стосунки з кримським ханом мали безперечний успіх: він не тільки прихилив хана Девлет-Герая, людини впливової на турецькому дворі, до рішучої постави в справі війни з Петром І, а також до союзу з Україною. На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, до складу якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Місія мала на меті укласти українсько-татарський союз і пройшла успішно: 23 січня 1711 року були підписані “Pacta conventa”, яка встановили союз між козаками і ханом на ґрунті повної незалежності України, при цьому хан без згоди козаків і Війська Запорозького не повинен укладати мир з Росією. Під час війни татари гарантували спокій і безпеку населенню України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яку бралось під охорону, і донських козаків, які мали залежати від гетьмана України і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські. Орлик призначив свого резидента при татарському дворі.

Дуже цікава дипломатична діяльність Орлика була на Сході, де генеральним осавулом був Григорій Герцик. Він нав’язав контакти з донцями, прихильниками Булавина, які заховалися від московської помсти на території Кубанської орди і мали зв’язки з Військом Донським. Герцик мав завдання прихилити їх до шведсько-українсько-татарського союзу. Донські козаки погодилися, і на початку липня 1710 року їхні посланці були на авдієнції у шведського короля. Тоді Герцик нав’язав контакти з казанськими татарами, побував у сина кримського хана, а також з башкирами. В Царгороді Орлик не виявив особливої діяльності, хоч мав запрошення від турецького уряду, бо шведський король не дозволив йому. Дипломатичну роботу тут узяли в свої руки поляки: Станіслав Понятовський постійно перебував у Царгороді. З поляками не було згоди, бо вони зазіхали на державну приналежність Правобережної України до Польщі.

Шведська дипломатія осягла свого: 20 листопада 1710 року турки оголосили Росії війну. Для Карла ХІІ прийшов час реалізації своїх стратегічних планів: шляхом співпраці Швеції з Туреччиною опанувати ситуацію в Польщі і за допомогою турецької армії дати рішучий бій під Києвом. Щоб здобути для турецької армії терен, була задумана зимова експедиція буджацьких татар, поляків і українців на Правобережну Україну. Кримський хан мав увійти на територію Московщини і вдарити на Вороніж, щоб зруйнувати московські верфі і флот, а син кубанського султана, Іслам-Герай, повинен зробити диверсію на Азів. Турецька армія мала розвинути операції на звільненій від росіян Правобережній Україні. Удар у напрямку Києва, Воронежа і Азова полегшував стратегічні завдання і в балтійських провінціях, пробиваючи шлях для північної шведської армії з Померанії в Польщу, сили якої були паралізовані присутністю саксонців і росіян. Але задуманий план шведському королю не вдався. Перший виступив татарський хан, він вийшов з Перекопу у середині січня 1711 року з 50 000 ордою, дійшов до річки Самари, зайняв тут Новосергієвську фортецю і, не пробуючи взяти в руки другу фортецю Новобогородську, рушив просто на Слобідську Україну. Тут татарське військо не дійшло навіть до Харкова і пішло назад, по дорозі нищили оселі і брали людей у полон.

У відношенні до Польщі, Орлика ображала сваволя Потоцького, який підкреслював, що Правобережна Україна завжди належала Польщі і не повинна перейти в руки козаків. Обидва почали скаржитись один на одного Карлу ХІІ.

Наприкінці лютого 1711 р. союзна армія просунулась уперед, спочатку на схід до Звенигородки, а потім повернулась на р. Рось. Під Лисянкою відбулись перші сутички з ворогом. Метою операції була Біла Церква, найповажніша фортеця України, тут союзники опинилися 18 березня 1711 р. Повільний рух пояснювався труднощами постачання (військо Потоцького грабувало населення) і поганими дорогами. 2 .03 1711 р. почалася облога Білої Церкви, але Орлик не мав відповідної важкої артилерії; місто було взято, але фортецю неможливо було взяти, три дні велась облога без наслідків. Бєлгородська орда розпустила свої загони, грабуючи населення, Церкви, направляючись до Бугу. Гетьмана і Потоцького було покинуто на Божу волю. Наслідком татарської зради було те, що армія Орлика почала зменшуватися, бо правобережне козацтво, що приєдналося до Гетьмана, кинулось рятувати своїх близьких від татар, які плюндрували села і міста, забирали людей у полон і вивозили. Прийшлось кинути облогу Білої Церкви і відтягнути війська до Фастова, залишалось нічого іншого як вертатися назад, до Дністра. Наприкінці квітня 1711 р. Орлик і запорожці були в Бендерах. Майже в той же час опинився там Потоцький, який спочатку зробив спробу піти на Волинь. На півночі теж не було зроблено те, що планував Карл ХІІ, шведський корпус, що був в Померанії взагалі не виступив. Тільки Адам Шмігельський зі своїм польським відділом зробив у червні 1711 року рейд з Померанії через бранденбурзьку смугу до Польщі. Невдача воєнних дій була важким ударом і для Карла ХІІ. Московський цар із військом наближався до Молдавії. Російське військо, дійшовши до Прута 12 липня 1711 року, потрапило в прикре становище. Турки , татари, і союзники поляки, і українці оточили російське військо, яке зазнало поразки біля с. Нові Станілешти, і російське військо, і Петро І мусив капітулювати. Балтажі-паша, всупереч хану, запропонував Петру І розпочати переговори. Внаслідок чого був підписаний Прутський мир з великим візерем, і Петро І відступив до власних кордонів. На жаль, на переговорах Орлик був відсутній, його затримав шведський король, а тому ряд питань було вирішено похапцем: так не було ясно чи Петро І має відмовитися від усієї України, чи тільки від Правобережжя і Запорожжя. А тому, султан вимушений був скликати знову нараду, на якій мало вирішуватися остаточно українське питання. Гетьман П. Орлик відправив до Стамбулу своїх уповноважених на чолі з полк. Горленком, які спрамовані на те, щоб повернути Україну до її давніх кордонів і статусу часів Богдана Хмельницького. Балтажі-паша вимусив від Петра І не втручатися в польські справи, зректися Запоріжжя і Правобережної України (справа Лівобережної України залишилася неясною). Шведи не отримали нічого. Туреччина взяла на себе лише місію відправити Карла ХІІ через Польщу в його володіння, а цар обіцяв не чинити тому перешкод. Про поляків орієнтації Станіслава Лещинського взагалі не було мови. Тепер турки звернули увагу на українську проблему. П. Орлика було запрошено до Царгороду; під його булаву обіцяно було поставити не тільки Правобережну Україну і Запоріжжя, але й Лівобережну Україну. Були підписані договори між українською делегацією і турецьким урядом. Як показують дослідження архівних матеріалів, таких договорів було дваодин від 2528 грудня 1711 року, а другий – від 15 березня 1712 року. Згідно другого договору, гетьману П. Орлику передавалась тільки Правобережна Україна. Ситуація для Орлика ускладнилася ще й тим, що у квітні 1712 року Порта підписала договір з Росією. Вихід з такого становища був єдинийзвернутися до провідних європейських країн (Англії, Франції, Голландії) з проханням допомоги. Але шведський король, зненавидівши візиря, який поспішив укласти мир з царем, уперто намагався утримати своїх союзників. Українська справа стала тепер об’єктом змагань шведської і турецької дипломатії. А візир хотів відокремити українську справу від шведської, і цю політику Балтажі-паші підтримував кримський хан, що й сам ласий був захопити в свої руки запорожців.

З інструкції Орлика від 3.11. 1711 року, яку він передав українській делегації до Туреччини, вимагалося звільнення України по обох сторін Дніпра з Запорозьким Військом разом з усім українським народом визначається на вічні часи країною, незалежною від усякого зовнішнього господаря, без данини і васальності, забезпечення невтручання Порти до внутрішніх справ України, з непорушністю ураїнських прав, свобод, законів і кордонів. Гетьман Війська Запорозького завжди буде обиратися вільними голосами, без права зміщення його султаном. Український народ і Запорозьке Військо далі мали залишатися під протекцією шведського короля. Це була вимога незалежності України, що мала лише бути під формальним протекторатом турецького султана. Але справа ця була не вирішена. Коли делегація приїхала до Царгороду сталися зміни уряду. Шведським дипломатам вдалося довести до відома падишаха про зраду візиря над Прутом, і Балтажі-пашу було усунено, а на його місце прийшов яничар Юсуф паша, який не був прихильний до Карла ХІІ. Замість сподіваної королем війни проти Росії, він почав переговори з нею. Паралельно велися переговори з українською делегацією. Одні залежали від других: чим більше вигравала одна сторона, тим більше програвала друга. Новий візир вимагав від москалів виконання постанов Прутського перемир’я. Цар мусив погодитися: він не міг воювати на двох фронтах – турецькому і шведському. Щоб заспокоїти турків, росіяни почали виводити свої військові відділи з Правобережної України і руйнувати небезпечні для турків фортеці (Азів). Це зробило позитивне враження на турків і вони були готові остаточно змиритися з росіянами, і українська делегація не могла надіятися на проведення в життя своїх вимог про звільнення всієї України від Росії.

5 березня 1712 р. вийшов султанський привілей, в якому йшлося тільки про Правобережну Україну і Січ (без Лівобережної України і навіть Києва). Ця територія передавлася П. Орликові як гетьману української нації без права апеляції підданих до Порти, а також вільний вибір гетьмана, і турецька сторона не буде вмішуватися у внутрішні справи України. Але місяць пізніше (5 квітня 1712 р.) Порта підписала договір з Москвою. Султан гарантував цареві володіння Лівобережною Україною і Києвом з його околицями, а Російський уряд гарантував вивести свої війська з Правобережної України і не вмішуватися у справи козаків, що там мешкають, і в справи Січі. Також було забезпечено вивід московського війська із Польщі і організований виїзд Карла ХІІ з Туреччини. Для П. Орлика цей мир був важким ударом. Але він не втрачав надії, готуючи широку європейську акцію на користь визволення цілої України, що видно із його праць, написаних саме в той час: Вивід прав України”, Маніфест до європейських урядів”. 

П. Орлик опинився в скрутній ситуації: турки вимагали, щоб Орлик вийшов на Правобережну України, щоб забезпечити її для себе, а шведський король вимагав без застережень слухати тільки його наказів. Орлик не хотів виходити на обезлюднену і знищену Правобережну Україну. За порадою шведських дипломатів, він відповів листовно візиру і хану, що доти не піде на Правобережну Україну, доки Порта не дасть йому повної гарантії на володіння цією країною, що може статися, на його думку, лише на підставі відповідного пакту між Туреччиною і Польщею. Таким чином, знову прийшло до зближення Орлика з Карлом ХІІ і до розходження його з турками. Але ця повторна орієнтація на Карла ХІІ коштувала Орлику недешево. Весною 1712 року польські військові відділи орієнтації Станіслава Лєщинського, під командою Яна Ґрудзінського, вийшли з Молдавії і пішли в глибоке підпілля Польщі, і з ними за наказом Карла ХІІ мусила іти значна частина козацького корпусу, який під час операцій у Польщі зазнав великих втрат і нарешті опинився у Шлєзьку, де у Вроцлаві козаки довго бідували, аж поки вони обдерті, босі не дісталися до Бендер. Орлик опинився у важкій ситуації: шведська орієнтація вимагали жертв для польсько-шведських операцій, турки примушували його перебрати в свої руки Правобережну Україну без будь-яких засобів і без турецької допомоги супроти Польщі. Отже, він робить ще одну спробу. В другій половині 1712 року, Орлик розпочинає таємні зносини з королем Авґустом ІІ, входить у стосунки з польськими державними мужами, як з Ржевуським і Конєцпольським. Від шведської акції в Туреччині не можна було чогось сподіватися. Наприкінці 1712 року султан, роздратований невиконанням з боку царя щодо Польщі та стоячи під впливом нової шведської активності на півночі, в Померанії, вирішив оголосити війну Росії. Він думав, що Карл ХІІ піде в Польщу з старими союзниками на чолі турецько-татарського військового корпусу. В листопаді 1712 року Туреччина оголосила нову війну Росії, але вона так і не почалася. Новий візир Сулейман наказав Орликові вибиратися на Правобережну Україну. Орлик не бажав цього, але він мусив вислати частину свого війська на Правобережжя, де воно перебувало там не довго, бо не вистояло перед відділами коронної армії. Орлик заздалегідь остерігав польського гетьмана Ржевуського про турецькі наміри, що дало йому можливість завчасно підготовитись. Карл ХІІ почав ухилятися від виступу проти Польщі, довідавшись про намір кримського хана і бендерського паші передати його під час походу в руки польського коронного гетьмана Сєнявського. Реакція турків була агресивна. Розгніваний султан надіслав у Бендери наказ, щоб сераскер і хан примусили Карла ХІІ виїхати з Туреччини або вислати його в Салоники. Хан і сераскер були вороже наставлені до Карла ХІІ і прийшли до сили. 1 лютого 1713 року в обозі під Варницею прийшло до славнозвісного Калабалику”. Шведський король дав бій турецьким яничарам. У результаті цього, короля було ув’язнено і вислано з Бендер до Демотиці.

Між українським Гетьманом і ханом вибух конфлікт. Саме під час Калабалику хан Дивлет-Гірай відрядив до Орлика своїх прибічників, щоб Гетьман відповів йому, якої сторони він тримається: короля Карла ХІІ, чи татар. Орлик відповів, що він прийняв протекцію шведського короля і її тримається, а турецької протекції не визнає. Це страшенно розгнівило хана, він вирішив позбавити Орлика життя і його родину заарештувати. Тільки за заступництвом ханового сина, Калги-султана і старости бобруйського Сапєги, який був на стороні з ханом, удалось врятувати П. Орлика від цієї небезпеки.

А козацьке військо примушено було, за наказом хана Девлет-Гірая, вийти на Правобережну Україну, і вони змушені були в другій половині лютого 1713 р. направитись на Правобережну Україну, куди прибули в кінці 1714 р.

Орлик цим давав полякам можливість використання претензій правобережного козацтва на Лівобережну Україну і з’єднання обох половин України під Польщею. Але успіху Орлик не мав. Польща була стомлена і не хотіла нових конфліктів з Москвою. Не допомогла йому і підтримка Туреччини і хана, що зріклися думки про використання терену Правобережної України для своїх власних завдань. Туреччина стала на стороні Польщі. В лютому 1714 року відбулися важкі бої між відділами коронної польської армії і запорожцями. Козаки зазнали поразки, але вперто трималися території Правобережної України, не бажаючи уступити її Польщі, маючи підтримку із Січі. Посол Авґуста ІІ в Царгороді уклав договір з турецьким урядом 22 квітня 1714 року, внаслідок якого Правобережна Україна залишилася за Польщею, в червні 1714 році коронний гетьман Сєнявський констатував, що козацьке повстання ще не ліквідоване, і що навіть кількість козаків на Правобережжі почало збільшуватися. Але нарешті прийшлось уступити. Сєнявський пише в листопаді 1714 року, що великий візир наказав кримському ханові заборонити козакам під карою смерті сперичатися з поляками за Правобережну Україну. Орлик, що залишився в Бендерах, поставив на чолі війська прилуцького полковника Горленка, і змушений був разом з Карлом ХІІ, і з своїм найближчим оточенням виїхати до Швеції.

Політична діяльність Пилипа Орлика в “європейський період” 17141722). Пилип Орлик змушений був покинути Туреччину, з цим і почався новий період у житті і політичній діяльності українського Гетьмана. П. Орлик зі своїм оточенням, перебуваючи в Швеції, потрапив у важке матеріальне становище. В зв’язку з такими обставинами П. Орлик планував повернутися на територію Туреччини, де б він зміг ближче бути до Запорозької Січі та України.

Запорожці верталися на Січ під татарську протекцію. А вірні співробітники Орлика відправились з Орликом: Клим Довгополий, Федір Третяк, Мирович, Нахимоський та Григорій Герцик із своїми двома братами Іваном і Атанасом. Інші скористались царською амнестією, і повернулися на Лівобережну Україну, серед них – Горленко і І. Максимович.

Український Гетьман їхав до невідомої країни, не знаючи свого майбутнього. З ним була численна родина: дружина Анна, сини Григорій, Михайло, Яків (народились у Бендерах, хрещенним батьком був Карл ХІІ) та дочки Настя, Варвара і Марта (народились у Бендерах). Відправився Орлик зразу після від’їзду шведського короля. Їхали майже тим самим шляхом, що й Карл ХІІ зі своїм оточенням: через Угорщину до Відня і далі до Stralsund, де він перебував недовго з огляду на облогу фортеці. Українських емігрантів поміщено на острові Рюґені, де в Орликів народилася ще донька Марія, а потім відправились до Швеції. Гетьман отримав помешкання в Кристіянстаді і залишився тут на довший час. Матеріальне становище було дуже важким. Він писав про цю “... крайню розпуку, яка готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, від голови до ніг”. Йому призначено шведську пенсію 13 000 срібних таллярів у рік, які скоро були замінені обезціненими асигнаціями, і цього не вистачало на утримання родини і своїх співробітників по службі. Іноді, як писав Орлик, не було за що купити “ні хліба, ні дров, ні світла”. Прийшлося продати клейноди і власні дорогоцінності. А тут підросли діти в Орлика, які потребували матеріальної підтримки. Дружина Гетьмана Орлика, Анна, в 1717 році зверталася до шведського канцлера фон Мюллерна з проханням допомоги, бо її старша донька була на виданню, але без посагу, а тому без женихів. Два сини уже потребували грошей на навчання в Упсальській Академії, грошей не було де позичити, а тому сини знаходяться вдома. А що буде з іншими дітьми? Звісно, в таких обставинах було трудно Орлику проводити політичну працю. Переговори Карла ХІІ з царем, який і чути не хотів про Орлика, хіба подавали надію на амнестію. Але з часом Орлик вийшов із стану дипресії. Помер Карл ХІІ у грудні 1718 року і це змінило його положення. Швеція вступила в союз оборони з Англією і Австрією, разом з польським королем Авґустом ІІ, які постановили покласти край московським тенденціям і організували європейську коаліцію, щоб відкинути росіян (рос. війська були уже в Макленбурґу) за межі Західної Європи. Орлик зрозумів, що українська дипломатична акція буде мати правдиву вагу, коли він буде на чолі Запорозького Війська, яке знаходиться під татарською зверхністю. Треба було покинути Швецію і змобілізувати всі можливі сили для виборення інтересів української Батьківщини. Спочатку він вів дипломатичні переговори. Через Григорія Герцика він нав’язав зносини з польськими магнатами; через Нахимовського – з Січовим Військом; листуванням через міністра графа Флеммінґа з Авґустом ІІ. В плани Орлика входило створення спеціальної східної коаліції для поборення Росії, до складу якої повинні входити: Польща, Швеція, Туреччина, Крим, буджацькі татари, до яких приєдналися б, з одного боку, запорожці, лівобережні і донські козаки, а з другого – підлеглі цареві магометани, астраханські і казанські татари. Для того, щоб його проект прийняли польські і шведські уряди, він сполучав ідею визволення України з ідеєю унії, її з Польщею. Це був хитрий крок перед відповідними чинниками. Але вирватися із залежності від Швеції було нелегкою справою. Орлик поспішав, боячись втратити сприятливе становище для нього. Він чекав на фінансову шведську допомогу, без якої не можна було вирушати та на рекомендаційні листи від шведського короля до австрійського цісаря, польського і англійського королів, до султана, кримського і хотинського сераскера. Шведський король звертався з окремою грамотою до кошового та запорожців, обіцяючи їм свою протекцію (1720).

Нарешті, 11 жовтня 1720 р. гетьман виїхав із Стокгольма з усією родиною. Першим етапом його подорожі мав бути Ганновер, де він сподівався зустрітитися з англійським королем Ґеорґом І. Прибувши на німецьку територію, Орлик попрощався з родиною, яка виїхала до Вроцлава, а сам поїхав до Ганновера, маючи при собі старшого сина Григорія і секретаря, капітана де Клюара. Але англійський король спішно виїхав із Ганновера, і йому нічого не залишалося, як задовольнитися конференцією з ганноверським міністром ґрафом Бернсдорфом, потім він зупинився в м. Бракншвайґу, місці нарад європейського конґресу, де мав розмову з шведським уповноваженим конгресу, графом Велінґом. Далі його маршрут був до Шлєзьку. На початку 1721 року Орлик приїхав через Прагу до Вроцлава, де була його родина. Він тримав зв’язки з запорожцями, кримським ханом і хотинським сераскером. Запорожцям він повідомляв про створення сильної європейської коаліції проти Москви, і що влітку, “дасть Бог”, прийде до війни. Але не здійснилися плани Орлика, через те, що антимосковський напрямок Ґеорґа І (був ганноверським курфюрстом і англійським королем) став причиною гострої опозиції до нього англійських міністрів, які поборювали ганноверські інтереси свого короля і його міністра графа Бернсдорфа. Англійська опозиція була впертою і рішучою, і Ґеорґ мусив здати свої позиції. А це стало сигналом і для Австрії, і для польського короля Авґуста ІІ, щоб змінити фронт і, замість поборювання Москви, шукати порозуміння з нею. Швеція залишилась тепер ізольованою і мусила шукати порозуміння з царем. Так само став ізольованим і гетьман України.

Перебування у Вроцлаві, на цісарській території, примушувало його шукати ласки і протекції у цісаря Карла VI. Йому стало відомо, що у Відні йшли переговори між російським послом Яґужинським і цісарським дипломатом щодо взаємного порозуміння. Він зрозумів, що тут йому загрожує набезпека з російського боку. Петро І тільки чекав та те, як його зловити через своїх агентів. Напевно, не без допомоги пані Войнаровської, російська влада була повідомлена, коли і куди Орлик має їхати з Швеції. В Німеччині уже вартували на нього царські російські аґенти, які помилилися в часі його відправлення. Молодому Яґужинському, брату віденського посла, наказано було чекати на Орлика в Гамбурзі. Не знайшовши його там, Яґужинський виїхав через Відень до Вроцлава з наміром арештувати Гетьмана і його родину. Орлику готовилась така сама доля, як його шваґрові Григорієві Герцикові у Варшаві (тут його схопили росіяни) і Войнаровському у Гамбурзі. Орликові вдалось уникнути цієї небезпеки завдяки добрим стосункам з деякими важливими людьми у Вроцлаві. Про це він писав в своєму Діяріуші, вже на третій день після приїзду до Вроцлава: “19 січня 1721 року була моя донька на редутах, де знаходився і герцоґ Голштинський, який свідчився ласкаво і приязно до мене і казав мене здоровити”. Це знайомство відігравало чималу роль у проведенні його політичних комбінаціях. Герцоґ обіцяв йому протекцію і пізніше дипломатичні представники Голштинії дійсно де в чому заступили інтереси гетьмана на петербурзькому дворі. І в приватньому житті знайомство родини з голштинцями мало своє значення в приватних справах. Так, 1723 році старша донька Орлика, Настя, вийшла заміж за генерала ґрафа Штенфліхта, а коли вона померла в 1728р. (від неї було два синаКарла Густава, названого на честь Карла ХІІ і Пилипа – на честь Орлика), він узяв собі за жінку другу доньку Орлика, Варвару, написавши перед тим до гетьмана (1731) листа і просив дозволу, покликаючись на патріарха Якова (православного), чоловіка двох сестер і на текст Біблії.

У Вроцлаві П. Орлик познайомився з бароном Орликом, цісарським шамбеляном, що походив з тієї самої польської лінії Орликів, що й гетьман. Він взяв родину Орликів під опіку, увів її в коло вроцлавської аристократії, познайомив його з ґрафом Шафгочем, вроцлавським обердиректором; з своїм шваґром, бароном Менніхом. Почувши про небезпеку для родини П. Орлика, барон звернувся до чеського канцлера графа Шліка, прохаючи заступитися перед цісарем, щоб москалям не дозволено було знеславити його дім ув’язненням гетьмана Орлика. Барон відвіз родину П. Орлика в безпечне місце, віддалене вісім миль від Вроцлава, в березні 1721 року. Це було своєчасно зроблено, бо зразу ж о першій годині вночі прийшов молодий Яґужинський до мешкання Гетьмана, щоб арештувати Орлика, але йому не відкрили брами і він повернувся назад. Наступного дня барон помістив дружину в одному монастирі, чотири доньки – в іншому, а двох синів у єзуїтів, а третій, найстарший, був при П. Орликові. В 1721 року граф Бельке сповістив Гетьмана, що цісар відмовив йому право на азиль (політичний притулок) і вимогу виїхати за межі країни. І саме тепер, у квітні 1721 року, помер барон Орлик, що взяв під опіку родину П. Орлика. Про це описує гетьман: “Таким способом зусилля і інтриґи моїх ворогів перемогли щиру зичливість до мене не тільки найсвітлішого графа Бельке, але навіть короля Польщі, який дав доручення в цій справі своєму міністрові. Отже, родина моя зосталась у Вроцлаві, укрита у монастирях; оборону і опіку над нею мій свояк (перед смертю) поручив своєму родичеві, панові баронові Менніхові, людині побожній і чесній... А я, не маючи сталого місця, де б міг прихилити голову, став позорищем світові і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечності під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця” [1, с. 49]. Виходу не було, Орлик мусив покинути і Шлєзьк. Наприкінці квітня він був у Кракові, а старшого сина відправив до Дрездена, де останній мав під іншим іменем вступити до саксонської гвардії. Саме тепер упало на Орлика нове нещастя: у травні 1721 року несподівано помер його наймолодший син Яків у єзуїтському монастирі біля Вроцлава, син, який “подавав найбільше надій”. Пригнічувала Орлика і невиразна політична ситуація. На початку 1721 року Швеція заключила мир з Москвою після 20 років війни. Польща ставала тепер занадто залежна від Росії, щоб приймати до уваги політичні проекти Орлика. Спроби порозуміння з царем через впливового в Петербурзі голштинського герцога і його дипломатів не вдалися. В жовтні 1721 року, Штенфліх (зять Орлика) повідомив гетьмана, що його в мировий проект між Швецією і Росією не включено. Царський уряд врешті був готовий дати гетьману персональну амнестію при умові повернення його в Україну, що не задовольняло українського державного діяча.

А тим часом самі саксонські міністри Авґуста ІІ, Флеммінґ і Мантейфель, попереджали Орлика, щоб він не залишався у Кракові, а шукав собі безпечнішого місця. Це означало, що Орликові треба було виїжджати з Польщі, іншого порятунку не було. Плани гетьмана стали неактуальними. Він це бачив і розумів, що його сила полягала у війську, без якого він не міг бути повновласним чинником. Останні місяці 1721 р. і перші – 1722 р. присвячені були підготовці до від’їзду.

Щодо родини, то дальше перебування дружини і дітей у Вроцлаві здавалось Орликові небезпечним, і він задумав перевезти їх у Краків. Уже в лютому 1722 році родина була тут: дружина перебувала у францисканському монастирі, а діти – у бернардинському монастирі.

17 лютого 1722 року Орлик з сином Михайлом, секретарем де Клюаром і слугою Каролем пустився в далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі. Вже у березні він перейшов польський кордон і того ж місяця був в околицях Хотина.

Діяльність Пилипа Орлика в “турецький період” (1722–1742). Гетьман П. Орлик прибув до Туреччини, але Хотинський сераскер, що був на той час найвищою військовою владою на польсько-турецькому кордоні, сказав, що він повинен вертатися туди, де він був. Це дуже схвилювало гетьмана, тим більше, що він узнав, що висланого ним Нахимовського сераскер арештував і відправив до Польщі у руки Сєнявському. Гетьман заявив протест, показавши рекомендаційні листи шведського короля до султана і до нього самого. Але становище Орлика залишалося неприємним, він не міг добитися побачення з сераскером, хоч це було йому обіцяно. Йому залишилося чекати поки турецький уряд на повідомлення сераскера вирішить його долю. Нарешті прийшов із Царгороду наказ відправити гетьмана тимчасово до міста Сереса в Македонії, потім йому було призначено постійне місце проживання в Салониках, куди він поїхав у листопаді 1722 року.

Отже, Порта прийняла гетьмана холодно, напевне з огляду царя Петра І, вирішено тримати його на віддалі, в резерві, хоча його приїзд був корисним для турків, а на випадок війни з Москвою, Орлик міг стати ще кориснішим. Так почалася нова доба підневільного життя гетьмана, як він називав “моє почесне заслання”. В Солониках гетьман пробув 12 років, ізольований від родини. Саме тут, де був нездоровий клімат, панували епідемії, навіть холера. Михайло Орлик, став жертвою епідемії. І П. Орлик залишився один. “Почесне” заслання лягло на душу, а тут ще долучилися турботи про родину, яка була у важкому матеріальному стані. Він сам отримував від турецького уряду невелику пенсію і тому зрідка міг висилати кошти родині в Польщу, як видно з Діяріуші (1723), “...100 дукатів, а в листопаді дружина написала, що була в боргах, і жид із Кракова загрожував їй в’язницею”. Життя Орлика тут було одноманітне: читав французькі і італійські часописи, робив нотатки про Україну, займався і політико-теоретичними проблемами, бо якісь книжки можна було дістати. Український гетьман був видною фігурою, і з ним тут рахувались високі достойники, дипломати, високе духовенство. Часом він робив візити турецьким урядовцям – Муфтію і Каді, які теж приходили до нього. Особливо широкі зв’язки мав Гетьман з грецьким духовенством – митрополитом, священиками, а також з католицькими пріорами і єзуїтами тощо. Будучи глибоко віруючою людиною, він відвідував у неділю і на свята католицькі богослуження. Як видно з його Діярія, він залюбки дискутував на теми теоретично-богословські зі своїми православними священиками, католицьким духовенством, дуже цікавили його питання про основні принципи християнської релігії, хто завинив у роз’єднанні церков і як привести їх до з’єднання. А особливо він радів, коли хтось приходив з України і оживав, жадібно прислухаючись до тих новин, що відбувалися на Україні, новин, які приносили йому монахи з Почаєва, то подорожні і купці, то невільники і невільниці, яким допомагав здобути волю.

У перших роках перебування Гетьмана в Солониках (обо Солунь у Македонії), політична ситуація була невиразною. 20-ті роки ХVIII ст. були багаті на постійні зміни союзів та політичних комбінацій. Після довголітніх війн за іспанську спадщину і великої північної війни, Європа почувала себе втомленою і не мала охоти до нових ризикованих справ, замість зброї, виступали дипломатичні переговори, європейські конгреси, які тягнулися роками і не могли улагодити суперечності європейських країн. Найбільшою трагедією для Орлика було те, що він був відірваний від Запорозького Війська. Він докладає всіх зусиль, щоб дістатися до Царгороду, де він сподівався розвинути політичну акцію, вступивши у безпосередні зносини з турецьким урядом і представниками європейської дипломатії. Чимало часу він віддав на кореспонденцію в цій справі з великим візирем, кримським ханом, шведським урядом, англійським послом у Відні, Сафорином, який був йому за посередника для кореспонденції з європейськими державними мужами і навіть з родиною. А також і з англійським послом у Царгороді Саніяном, якому сам англійський король попросив заступитися за Орлика перед султаном. Англійська дипломатія вороже ставилася до Москви, але до гетьмана з прихильністю. Хоча султан бачив, що московський цар Петро І повів агресивну політику на південному сході, почавши в 1722 році війну проти Прусії, що сильно уразило інтереси Порти і дуже її схвилювало, але він не хотів порушити мирні відносини з Москвою. Султан і далі не дозволяв Орликові покинути Солоники.

Тим часом європейська політична обстановка ставала яснішою. Дві події для Орлика стали важливими. 9 лютого 1725 року помер упертий і невблаганний ворог його, Петро І, і в Орлика оживала надія на можливість порозумітися з російським урядом. Немаловажним значенням був шлюб (серпень 1725р.) Марії, доньки Лєщинської, з французьким королем Людовиком ХV. Тим самим Франція неминуче вступила в конфлікт з Росією, що так негативно була поставлена до колишнього польського короля. Станіслав Лєщинський, як тесть Людовика ХV, набирав ваги в європейських колах і міг знову претендувати на польський престол. Саме тоді інтереси європейських країн поділилися на два ворожі табори: віденська коаліція – Австрія, Еспанія і Росія, а в другій – гановерській коаліції – Англія, Франція, Голландія і Данія. На боці Англії і Франції стояв Станіслав Лєщинський, а польський король Авґуст ІІ опирався на Австрію. Ситуація в Європі стала загрозливою, назрівала війна. Саме така напружена атмосфера дає можливість П. Орлику увійти у новий період свого життя, позначений дипломатичною акцією. Він починає жваве листування зі Станіславом Лєщинським та з державами Ганноверської коаліції. Лєщинський покладав великі надії на Орлика, він тримався думки, що Орлик повинен бути в Бендерах або Хотині і, що одиноким шансом українського гетьмана є не мир, а війна, збройне повстання в Україні та антимосковська диверсія. Ще на переломі 17261727 рр. здавалося, що ось вибухне європейська війна. Але кардинал Флєрі, що влітку 1726 року очолив французький уряд, взяв ініціативу мирного полагодження конфлікту і був підтриманий Англією, яка штовхала своїх союзників на воєнний шлях. Завдяки його зручності, прийшла до скликання нового європейського конґресу, який відбувся в Суасоні влітку 1728 року.

Орлик почав звертатися до різних можливих чинників, до Лєщинського, шведів, до французького дипломата в Царгороді Андрезеля і до голштинського посла в Петербурзі графа Бассевіца і т. д. Орлик ставив питання про піднесення української проблеми в європейських масштабах. Є відомості, що йому було обіцяно допомогу з боку Англії, Франції і Швеції. Хоч на засіданнях конгресу українська справа не обговорювалася, зате велася поза засіданнями конференції”. За Орлика заступився кардинал Флєрі, англійські, іспанські та голландські делегати, але їх спроби, переконати російського уповноваженого Олександра Ґоловкіна у справедливості українського гетьмана та потребі їх залагодити, не принесли успіху. Головкін заявив, що Орлик є бунтівник і спільник Мазепи, і йому можна б дати амнестію, якби він поставився лояльно до Росії. Кардинал Флєрі порадив Орлику попросту скористатися з запропонованої амнестії. Гетьман звернувся до представників віденстької коаліції. Велику надію Орлик покладав на герцога Карла Фрідріха перед царицею Катериною І, який був одружений з її донькою Анною. Гетьман встановив стосунки з Австрією і Ватиканом та Орденом єзуїтів, пробуючи через них вплинути на російський уряд, а з другого боку, на Авґуста ІІ та на закордонні органи Польської республіки. Від Росії він сподівався визнання своїх гетьманських прав на Лівобережну Україну, від Польщі – визнання автономії Правобережної України під свою владу та відновлення козацтва. Це була орієнтація Орлика на всі сторони, навіть фантастичних проектів окатоличення України, щоб знайти шлях до Ватикану, та на голштинського герцога, вплив якого дійсно мав вагу у Перербурзі, поки жива була Катерина І. Все це було нервове, незрівноважене, безбоязне в цій акції, але це був крик душі Орлика з турецької, свого роду, в’язниці, з якої він хотів вирватися своїми силами на волю. Але в Україні настали важкі часи окупації її Росією. Про всі ці події Орлик дізнавався від грецьких купців з України, козаків і українських ченців, які приходили з прощі з Афонської гори 13–14 серпня 1723 року, після побачення з чернігівським священиком. Орлик занотовує в Діяріуші”: Цей москаль (насправді Варлаам Бонатович, колишній архимадрит Новгородського монастиря, був українець з Галичини, але Орлик не знав цього) [3] тепер є архиєпископом у Києві”.

П. Орлик досить рано почав вести “Щоденник”, який назвав “Діяріуш”. У першому “Діяріуші” він писав про справи Мазепи, але він був утрачений, як і той, якого він вів у Бендерах. Залишивши Стокгольм у 11 жовтня 1720 року, П. Орлик розпочав новий “Щоденник” під назвою: “Diariusz Podrozny rnjry w Imie Troycy Przenaswietszey zaczol sie. Цей “Діяріуш” зберігається в Парижі, в архіві Міністерства Закордонних Справ, якого знайшов Ілько Борщак у 1920 р. Це рукопис в 5-ти томах, в якому є щоденні записи від 11.10. 1720 р. до 1732 р. Немає записів з 1725 р. по 1731 р. Щоденник написано польською мовою з латинізмами, а коли йдеться про православні свята, Орлик використовував церковнослов’янську мову. 1723–24 роки в щоденнику занотовується про перебування його в Солуні (Солоники). В Солуні він живе як “гість султана”, отримує гроші на всі матеріальні потреби свої і синові, а також 5 слуг, приймає в себе й відвідує всіх визначних людей з християнської колонії в Солуні: французьких єзуїтів (Jеаn Babtist Souciet, Francois Tarillon, J.B.Gresset та ін.; англійського консула, солунського Митрополита, ігуменів афонських монастирів; купців: французьких, англійськихї, жидівських, іспанських. Він описує свої полювання, міські бали, танці грецьких жінок, суперечки між консулами Франції; оповідає про сірчані джерела і креслить навіть їх плани, читає твори Іоана Золотоустого, французькі газети. У щоденнику знаходимо про велику пошану Орлика до французької мови: Я сьогодні написав листа французькою мовою до англійського амбасадора (у Царгороді) й отець настоятель не знайшов у ньому помилок. Я щасливий, що осягнув такі знання французької мови лише читанням, і ніколи не розмовляв нею”. Орлик проводив широке листування латинською, французькою, польською й російською мовами. Знаходимо листи його до графа Флемінґа, першого міністра польського короля Авґуста ІІ, Гольштинського князя, зятя Петра І, англійського і французького амбасадорів у Царгороді, Єрусалимського Патріарха, Великого Візиря, Кримського хана, запорозьких козаків, шведського короля, до родини. Орлик критикує грецьку церкву, яка проповідує різні забобони, анатеми; говорить про причини розколу церкви у розмові з солунським Митрополитом. 13 (24) грудня 1723 року занотовує в “Щоденнику: “...Християнська релігія є одна і різниці в обрядах та в календарі не можуть нічого в цьому змінити”. Орлик був православний по матері, а батько був католик, і він вкінці свого життя перейшов на католицизм, яке відбулося в Вроцлаві. Зі Щоденника видно, що Орлик зі своєю родиною в столиці Шлезьку – Вроцлаві з 17 січня до 10 березня 1721 року жив там і перейшов на католицтво [2].

1 грудня 1724 року чернець Почаївської Лаври оповідає йому, що “нема більше гетьмана в Україні, незабаром не буде більше ані полковників, ані старшин, усі вони були заслані до Москви. Чернігівського полковника Полуботка загубили; він в імені старшини поїхав до царя прохати відновити гетьманат”. І Орлик додає: Це Москва командує в Україні, що її вона уярмила. Все це діється тепер таке, як провіщав небіжчик Мазепа”.

Після цього настали знову важкі часи для України. Козаків використовували для війни з Туреччиною і на важких працях, але гетьмана не дозволяли вибирати. Ще страшніші завелися порядки в Україні, ніж за царя Петра І. Україною управляло Правління гетьманського уряду” або ІІ Малоросійська Колегія”, створена після смерті Д. Апостола (1734–1750), до якого входило три козацькі старшини й три московські, які мали важніший голос, бо в Україні стояла величезна московська армія. Почала урядувати т. з. Тайна Експедиція”, що мучила і карала на смерть невинних людей, на кого був якийсь донос, що він ворожо налаштований до Москви. На основі дії цих документів можна стверджувати, що російський уряд проводив політику, спрямовану на злиття двох народів (навіть заохочувалися міжетнічні шлюби).

У 1783 року в Україні введено кріпацтво, яке було підтримано українською шляхтою, якій цариця ґарантувала привілеї та права російського дворянства. Ці права були зафіксовані в Жалованій грамоті” 1785 року. Українська Церква зазнала удару: її землі та вірні були секуляризовані, а в 1786 р. було закрито багато монастирів, культурних установ, якими опікувалась Церква.

Гетьманщина та козацький устрій перестав існувати. Ось, цитата листа С.А. Краснощокова до Д. І. Яворницького: ... Минуло все: нема тепер ні Січі, ні старшин, ні Запоріжжя; нема тай не буде! Хай же хоч на папері проснуться ті лицарі чесні, що колись на світі бенкетували, яничар, як  підсвинків, різали, татарву та ляхів, як пацюків, ганяли, за Хрест Святий та за волю людську голови свої буйні клали; що як орли, на огненних конях, у шитих золотом жупанах, безкрайніми степами вітром літали, шаблями ворогів змітали; що, як лебеді, на чайках по Дніпру гуляли, Крим руйнували, Стамбул завертали; що відрами оковиту пили, весело гуляли... Пройшло все; одна слава зосталась, і слава та не вмре, не поляже, про лицарство козацьке людям розкаже... Розкаже вона і про Байду Козака, і про Сагайдачного Петра, і про Сірка, славного й грізного Отамана кошового” (м. Новомосковськ, грудня 25 дня, 1891)”.

Недарма гетьман П. Орлик так рвався на Україну, бо знав що відбувалося там. Та політична ситуація в кінці 20-х роках ХVIII ст. почала складатися не на користь П. Орлика: російський уряд і чути не хотів про його повернення в Україну і відновлення у правах; козаки, які залишилися з ним у Туреччині, перебували у складному матеріальному становищі, змінилася ситуація і в Речі Посполитій – С. Лєщинському не вдалося після смерті короля Авґуста ІІ зайняти престол. Гетьман встановив стосунки з Австрією і Ватиканом та Орденом єзуїтів, пробуючи через них вплинути на російський уряд, а з другого боку – на Авґуста ІІ та на закордонні органи Польської республіки. Від Росії він сподівався визнання своїх гетьманських прав на Лівобережну Україну, від Польщі – визнання автономії Правобережної України під свою владу та відновлення козацтва. Це була орієнтація Орлика на всі сторони, навіть фантастичних проектів окатоличення України, щоб знайти шлях до Ватикану, та на гольштинського герцога, вплив якого дійсно мав вагу у Перербурзі, поки жива була Катерина І.

Але уже в 1729 році почалася нова доба в політичній праці Орлика. Зникають хитання, діяння на всі сторони, наступає стабільність. Це час співпраці з молодим, повних сил сином, Григорієм Орликом, що надає нової енергії старіючому Орликові. Саме тепер після навчання і військової служби, несподівано виринає молодий Орлик, як дипломатичний посередник в українських справах. Тепер і Пилип Орлик розпрощався з Москвою. У цьому останньому періоді своєї діяльності, він звертає свої сподівання на Францію, Станіслава Лєщинського, Туреччину, Крим, Швецію. Це була виразна антимосковська політика, що її П. Орлик триматиметься до кінця свого життя. Він тримає тісний зв’язок із Францією і використання її впливів у Туреччині. У жовтні французький посол де Монті влаштував таємну нараду у Варшаві, в якій брав участь шведський посол Цюліх, примас Польщі коронний гетьман і київський воєвода Потоцький – всі прихильники Станіслава Лещинського – і молодий Орлик. Син Орлика зробив доповідь, в якій підкреслив значення козацької нації і П. Орлика в майбутньому конфлікті з приводу кандидатури на місце важко хворого короля Польщі Авґуста ІІ. Учасники запропонували Григорію Орлику їхати до Франції, і там поставити справу свого батька перед урядом. Наприкінці 1729 року Г. Орлик був у Парижі, він звернув на себе увагу французьких державних мужів, особливо кардинала Флєрі, там він увійшов у контакт з С. Лєщинським, який перебував у Шамборі. В 1730 році Г. Орлик мав місію на Сході і мав щастя побачитися з батьком у Салонниках. Тоді стояло питання як звільнити П. Орлика від примусового перебування в Салонниках і дати йому можливість вступити в ближчі стосунки з Запорозьким Військом. Він відчув потребу стати на чолі січових козаків, щоб виступити на захист українських інтересів. В лютому 1733 році помер Авґуст ІІ. Поляки уже вибрали С. Лєщинського, але Росія і Австрія виставили кандидатуру сина Авґуста Фрідріха Авґуста ІІІ. Російський уряд вислав до Польщі 40 000-тисячну армію, Лєщинський був змушений тікати від росіян до Ґданська, а невелика купка стерорезованих поляків на Соймі вибрала Фрідріха Авґуста ІІІ своїм королем.

З цього розпочалася європейська війна, в якій Франція з Іспанією і Сардинією виступили проти Австрії. Хоч Росії не було офіційно оголошено війни, але Франції хотілося, щоб Туреччина розпочала війну проти Росії. Зрозуміло, що Франція підтримала Орликів. Посол Франції в Царгороді Вільнев відкрито заявив: “Я вживаю всіх заходів, щоб татари напали на Московщину, щоб П. Орлик міг нарешті покинути Туреччину й наблизитися до своєї армії. Але молодий гетьманич не гаяв часу. Він провів літо і осінь 1732 року в Криму, мав авдієнцію у хана Каплан Герая... Крим дійсно, готувався до війни, і тільки чекав відповідного наказу з Царгороду”. Лише в кінці 1734 року прийшов довгожданний дозвіл візира, щоб гетьман залишив Салонники. Орлик поїхав до Каушан, столиці буджацького султана і був у резиденції у хана, а також зустрівся зі своїм сином, який був знову висланий у Крим із місією від французького короля.

Звільнення П. Орлика прийшло пізно. Січові козаки були незадоволені від свого становища, вони не мали захисту і поваги від хана, тому не хотіли бути під протекторатом кримського хана. В 1728 року вони покинули Олешки і подалися на стару Чортомлинську Січ, договоритися з новим гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом і російським урядом. Але російський уряд не дав своєї згоди і вони вернулися назад до кримського хана. Це була знаменна подія, але вона не зворушила турецьких політиків у Царгороді. На початку 1734 року Крим підготовлявся до війни з Польщею на користь С. Лєщинського. Козаки не знали з ким іти: проти Росії і гетьмана Лівобережної України, чи з ними разом? Гордієнко помер, він був єдиний, хто міг стримати козаків. В березні 1734 р. Запорозьке Військо відмовилось слухати кримського хана і перейшло на урочище Бузавлук. На цей раз російська цариця погодилася прийняти січовиків під своє підданство. Це було великим ударом для Орлика. Він прибув до Каушан і став переконувати козаків у шкідливості їх кроку як для них, так і для інтересів України. Ні посли, ні листи до Січі не могли врятувати ситуації. Хоч Орлик переконував січовиків, просив їх пожаліти весь український народ, що стогне під московським ярмом – це уже не знаходило відгуку в козацьких душах. Гетьман занадто довго перебував на вигнанні, занадто відчужився від своїх людей, щоб за короткий час змогти опанувати їхніми настроями. Це був одвертий розрив, який для П. Орлика був болючий, бо перехід Запорозького війська на бік Москви зробив дуже прикре враження і на Порту, і на Крим, які, властиво, самі завинили, і на Францію. Але він самотньо не залишився, потроху біля нього зібралося більше 2000 козаків добре озброєної піхоти і кінноти. Тут був і Сава Чалий, що після невдалого гайдамацького повстання на Правобережній Україні прибув сюди з ватагою 860 чоловік “цвіту запорозького війська”, як характеризує її сам Гетьман, тут були старі співробітники – два Мироновичі, Іван Герцик і Нахимовський, які знову появилися в його оточенні.

Резиденція гетьмана П. Орлика була у Бендерах, і тут уже чекав на війну кримський хан, що змобілізував велике число своїх татар. Але як відомо, Туреччина спочатку вагалася, а потім, коли С. Лєщинськитй примушений був покинути і Ґданськ, а російське військо зайняло Кам’янець, було уже пізно думати про військові дії. Орлик опинився в прикрій ситуації. Його нечисленне військо опинилося без грошей, у голоді і холоді. У Царгороді мінялися уряди, і там не було кому подбати про бідолашного гетьмана. Тільки Франція дала значну допомогу, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків. Пізніше, в 1741 році, гетьман писав до Швеції, що він мусив розпустити своїх козаків з огляду на брак засобів: запорозька піхота пішла в Січ під московську владу, а Сава Чалий зі своєю кіннотою подався на польську службу. Після переходу Січі під владу Москви шанси П. Орлика підупали. Без війська він не міг бути гетьманом країни, спроможний укладати союзи з країнами чи дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Проте він невтомно працював, шукаючи виходу із цього становища. А найприкріше було те, що влітку 1735 року російське військо без оголошення війни, почало війну проти Туреччини. Це була несподіванка для падишаха, що січовики виступили на боці Росії. Турецький уряд мусив думати про засоби для ведення війни і на Сході, і в самій Європі, бо Австрія, зв’язана з Росією союзним договором, втягнулася у війну. У першому періоді війни Порта не виявила особливої активності. Вона розмахнулася лише після Немирівського конгресу влітку 1737 року, бо її дуже обурили вимоги Австрії і Росії. Вони були настільки принизливими для Туреччини, що її делегати покинули конгрес, не маючи охоти до дальших вимог. Раптом заговорила гордість у турків і приспана енергія. Та разом з тим, значно виявилася обстановка на фронтах: Австрія зазнавала поразки на фронтах. Турецька дипломатія взялася рішуче до полагодження зв’язків з потенційними ворогами Росії і Австрії, польською, шведською й угорською державами.

І Орлик знову виступив на передній план. Турецький уряд запросив до Царгороду молодого Ракочого, сина померлого вже емігранта князя угорського Франца Ракочого, прийняв його з великими почестями, вислав його до Відіну, де він як екс-князь Трансильванії, мав притягнути до себе угорських мальконтентів. На бажання Рокочого, новий (з 1737) великий візир дав йому дорадника П. Орлика. Він послухався, хоча і образився, бо він вважав себе такою ж високою особою, як і “герцоґ Угорщини”, це було пониженням Орлика як гетьмана. Але він мусив їхати з герцогом до Відіну, десь у лютому 1738 року, але з неохотою чекав на візиря, який приїхав улітку 1738 року. Розмова з візиром була важлива. Орлик заявив, що йому, як Гетьману України, не личить бути дорадником князя Ракочого, і що спільні інтереси його і Туреччини вимагають його присутності на кордонах України. Візир погодився з ним і дуже цікавився станом речей у Росії і на Україні.

Саме тепер проекти Орликів, батька і сина, знову зверталися до ідеї східно-європейської коаліції. Вони живо відчували потребу консолідації сил: Польща, Туреччина і Швеція мали працювати разом. Важливим було українським політикам переконати турків у необхідності активізації східного фронту. Орлик рекомендував примирення з Австрією і зосередження військової енергії на Сході – у протилежність до французьких діячів у Царгороді, Вільнева і Бонневаля, що стояли в активній дії супроти Австрії і вели пасивну оборону на Сході. На думку Гетьмана, Туреччина мала б негайно виступити на Правобережжі й подати руку лівобережцям, серед яких панували дуже неприхильні настрої до Росії, бо Україна стала базою війни. На деякий час Гетьман звернув на себе увагу турецького уряду. Гетьман виїхав до Ясс, де ще на початку 1739 року сподівався свого покликання до Царгороду на спеціальну нараду з турецьким урядом. Тепер він став турецьким експертом у російських, польських і шведських справах та спробував порозумітися із запорожцями. В 1739 року гетьман змушений переїхати із Ясс до Бухаресту, бо столицю Молдавії зайняло російське військо 1 вересня 1739 року. Гетьман працював не покладаючи рук. У той час, коли Франція почала радити, щоб турки уклали мир, Орлик настоював на продовженні війни: переможна на австрійському фронті Порта може спокійно дати допомогу всім загроженим Москвою народам, а впершу чергу Швеції. В той час як П. Орлик проводив політику в Царгороді, його син, Григорій, вів такі ж переговори з Францією і Швецією. В січні 1739 року він писав до шведського державного діяча, що поки Росія перебуває кризу і явна можливість там революції, можна використати ці обставини і повернути собі захоплені Росією шведські провінції. Для цього потрібно відновити союз із Туреччиною і цієї ж зими вдарити по Росії. Він підкреслив, що не треба забувати і Україну, де Пилип Орлик, як гетьман нації, може викликати революцію.

Це була цілком консеквентна політика: відвести увагу Туреччини від Австрії, і зосередити турецький натиск на Сході, об’єднуючи в один активний блок Швецію, Польщу, Україну, Туреччину для поборення спільного ворога – Росії. Орлик покладав великі надії на на російсько-турецьку війну (1735–1739), бо сподівався за допомогою Туреччини повернути собі колишнє становище.

Тим часом Туреччина пішла іншим шляхом. За французькою порадою вона в Бєлгороді, сербській столиці, провела преговори і підписала у вересні 1739 року з ворогами Бєлгородський мир, в якому про Україну взагалі не йшлося. Надії Орлика на відбудову вільної України були поховані.

І востаннє звернулися його засмучені очі на Швецію. Але постава шведів була така хитка, як у турків. Після смерті Августа ІІ канцлер Горн, зважаючи на польські настрої, доручив шведському резидентові у Варшаві працювати на користь С. Лєщинського, але далі не пішов. Тільки в грудні 1739 року шведські резиденти в Царгороді, Гепкен і Карлсон, уклали оборонний договір із Туреччиною, але це було запізно, бо в Бєлгороді був уже укладений мир.

У 1741 році Швеція оголосила Росії війну, але Порту не могла перетягнути на свій бік. Це була відплата за шведську нейтральність під час минулої турецько-російської війни. Під час цієї війни, що закінчилась поразкою для Швеції, і зазнала поразки з підписанням у 1743 році миру на користь Росії. Орлики знову при праці. Центральним пунктом була для них, звичайно, українська справа, яку ще раз спробували поставити на порядок денний, користуючись зі шведсько-російської війни. Але час активної міжнародної української акції уже минув. Всюди стукали у двері Орлики, і тільки шведи, яким на війну не щастило, радо прийняли послуги невтомних антиросійських агітаторів.

Треба подивлятися впертості, з якою батько і син Орлики працювали для добра української нації, не зважаючи на невдачі. П. Орлик залишився вірним Україні до кінця свого життя. В останньому листі від 30 серпня 1741 р. до французького канцлера Флєрі, П. Орлик заповідав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, “щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну”. Закінчення турецької війни важко відбилося на здоров’ї гетьмана. Знову турецький уряд, щоб не мати конфліктів із Росією, наказав йому переїхати з Бухаресту до Адріянополя. Орлик хотів переїхати до Ясс, тим більше Порта призначила на посаду молдавського господаря, його приятеля Маврокордата. Орлик відмовився переїхати до Адріянополя, і тоді турецький уряд перестав йому видавати пенсію на деякий час. Цей переїзд дуже досадно лежав на серці Орлика. Він хотів забрати родину із Польщі, щоб після 20-річної розлуки, хоч останні роки прожити з дружиною і однією донькою, яка була при ній. Саме тоді його дружина проживала в Станіславові, і важкий матеріальний стан пригнічував її, вона захворіла на лихоманку. Вкінці за справу допомоги взялися шведські резиденти в Царгороді, молодий Гепкен і Карлсон та французький посол де Кастелян, і їм вдалося добитися полегшень для гетьмана. 

Орлик переїхав до Ясс, але пожив там недовго. Він помер 24 травня 1742 року в Яссах, на самоті, без надії побачитися і пожити зі своїми рідними.

Справа П. Орлика не загинула. Завдяки енергії сина Григорія Орлика, який у Франції досягнув високого становища, не зникла з європейського обрію ще в 40–50 рр. ХVIII ст. В 1754 р. Григорій Орлик посилав Нахимовського і Мироновича в Крим, щоб вони звідти нав’язали стосунки з Запоріжжям.

Отже, політико-дипломатична діяльність українського емігрантського уряду на чолі з Пилипом Орликом та його відносин з урядами Гетьманської України протягом 1710–1742 років спрямована на звільнення України з-під влади Росії. Без матеріальних коштів, він зумів налагодити стосунки з французьким королем Людвіґом IV, польськими королями Авґустом ІІ та Станіславом Лєщинським, турецьким султаном Махмедом і кримськими ханами Делет- Гіраєм та Каплан-Гіраєм, з різними міністрами і радниками, консулами та ін.

Життя примушувало його до компромісів, але душа його залишалася чесною і щирою, здатною до самопосвяти. Українська справа стала правдивим змістом його життя. Всю свою енергію гетьман присвятив політичним завданням, він жертвував своїм особистим життям, ставивши на перший план відповідальність за Україну і її народ. Орлик був видатним українським державником, на прапорі якого було написана Незалежна і Соборна Україна, про яку він мріяв і мріяв об’єднати усі українські землі в Єдину Державу. Він говорив, що Україна повинна бути захисною фортецею в загальноєвропейському значенні, і саме цей напрям думок робить його актуальним і сьогодні. Його праця (30 років) вперта та невтомна не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв’язки з Європою, і дає нам ще раз нагоду задуматися над долею нашої славної України.

Отже, досвід боротьби першої політичної української еміграції переконливо засвідчує, що при всій особистій відвазі, наполегливості, відданості і відповідальності перед Батьківщиною, справа української державності без підтримки власного народу, без свідомості народу приречена на поразку. Але ідея української державності і боротьба за її втілення заслуговує на пошану і народну пам’ять.

 

Література

1. Крупницький Б.Д. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742) його життя і доля. – Мюнхен-Німеччина : “Дніпрова хвиля”, 1956.

2. Борщак І. Orlikiana // Хліборобська Україна / – Відень, 1922–1923. – Кн. IV.

3. Борщак. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Наук. тов.-во ім. Т. Шевченка. – Т. 134–135. – Л., 1924.

4. Борщак І. Діярій П. Орлика // Стара Україна. – Л., 1924. – Кн. ІХ–Х.

5 Борщак І. Великий Мазепинець Григор Орлик. – Л., 1932.

6. Борщак І. Гетьман Орлик у Солуні // Україні. – Париж, 1951. – Ч. 5.

7. Борщак І. Дала й дні гетьмана Пилип Орлик в жовтень 1728 р. // “Аnalecta Ordinis S Basilii Magni”. – Рим, 1954. – Т. ІІ. вип. 1–2.

8. Borschak E. Hryhorij Orlyk-Frances Cossack General. – Ещкщтщ, 1956.

9. Василенко Н. Конституція Филиппа Орлика // Учён. запис. ин-та ист. РАНИОН. – М., 1929. Т. IV.

10. Єнзен А. Орлик у Швеції // Запис. наук. тов-ва ім. Шевченка. – Л., 1909. – Т. 92.

11. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (16721742). Огляд його політичної діяльності // Праці Українського наук. ін-ту. – Варшава, 1938. – Т. 42.

12. Огієнко І. Письмо Орлика къ Стефану Яворському // Основа. – СПД., 1862. – Т. ХХ.

13. Rawina-Gawronsks.  F.  Filip Orlik,  nieuznany Hetman Kozacki. // Studya i szkice historyczne.-Lwow, 1900.

14. Скальковский А. Филипп Орликъ и Запорожцы // Киевская старина. – 1882. – Ч. 4.

15. Feldman J. Stanislaw. Stanislaw Leczynsk. – Wroclaw-Poznan, 1948.

16. Крупницький Б. Карл ХІІ і східноєвропейські коаліції ХVIII ст. // Мюнхен-Іннсбрук, 1946–1947. – Ч. 10–11.

17. Крупницький Б. Листування Орлика та інших // Чтения Императорского Общества Истории и Древностей Российскихъ. – М., 1847. – Т. І.

18. Крупницький Б. З життя першої української еміграції // Праці Українського іст.-філолог. тов.-ва в Празі. – Прага, 1941. – Т. ІІІ.

19. Єнзен А. Дневник Орлика // НТШ ім. Шевченка. – Л., 1917. – Т. 123–124.

20. Konopczynski W. Polska a Szwecija (1600–1795). – Warszawa, 1924.

21. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Праці Українського наук. ін.-ту. – Варшава, 1938. – Т. 48.

22. Feldman J.  Polska a sprawa Wschodnia 1709–1714. – Krakow, 1926.

23. Яковлів А. Універсал гетьмана Пилипа Орлика 1713 року // Україна. Париж, 1952. Ч. 8.

 


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS