КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

К.І.Матвіюк. Нищення українських звичаїв і традицій за радянських часів.колоніальним режимом

К.І. Матвіюк

Голова Ради Старійшин Хмельницького

Коша Українського козацтва

 

НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗВИЧАЇВ І ТРАДИЦІЙ

КОЛОНІАЛЬНИМ РЕЖИМОМ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

 

Місце і роль звичаїв і традицій у житті українського народу. Звичаї і традиції – це комплекс упорядкованих дій або заборона дій, які гармонійно облаштовують життя як окремої людини, так і спорідненої спільноти – сім’ї, громади, народу.

Відповідність наших звичаїв і традицій законам природи і суспільного розвитку, їх імперативність дали можливість українцям не розгубитись у світі, не асимілюватись. Саме дотримання українських звичаїв і традицій дали можливість відтворювати духовно і фізично здорових десятки поколінь своїх синів і дочок. У звичаях і традиціях передається код нашого безсмертя.

Народ, який потрапив у тривалу драматичну і трагічну смугу свого історичного буття, який не раз був замордований і обезкровлений, усе-таки піднімався і знову поставав на світовій арені. Століттями, не маючи власної держави, наші предки як закон мали свої звичаї й традиції і цього вистачало для збереження народу.

Звичай є клеючою речовиною, яка ліпить докупи людину, а окремих людей – в народ – говорив наш великий патріот, історик і вчений В.П. Куєвда. Майже 300-річний досвід поневолення України Росією говорив про те, що Україна ніколи не полишала надії здобуття збройним шляхом волю.

Прагнення до волі і побудови власної самостійної держави і разом з тим до збереження ознаки етнічної своєрідності з роками перетворилось на українську національну рису, яка здебільшого була трактована як елемент національного характеру, чи як тепер прийнято говорити – складовою національного колективного менталітету.

Більшовикам потрібно було змусити своїх жертв змінити школу загальнолюдських цінностей і саму суть колективного менталітету.

Оновлена російська імперія в 20-х роках XX ст., прагнучи назавжди посісти український життєвий простір, зрозуміла, що для остаточної перемоги над Україною потрібно зламати її духовний хребет і деформувати колективний менталітет сільського населення, оскільки в містах населення було значно зрусифіковане і впертого опору загарбницькій політиці більшовиків не виявляло.

Суспільні функції звичаїв і традицій. За своїми суспільними функціями звичаї і традиції покликані:

– утвердити віру, тобто втримувати народ на високому духовному і моральному рівні;

– забезпечити згуртованість всього народу для свого захисту;

– впорядкувати взаємовідносини між людьми;

– досягти гармонії в сім’ї;

– забезпечити збереження природи і досягти гармонії з нею;

– забезпечити духовний і фізичний розвиток кожної людини.

Святами регулювалися праця і відпочинок. У великі свята праця була заборонена взагалі, у малі свята вона обмежувалася. В п’ятницю жінка звільнялася від роботи в полі.

Яким теплом людських відносин віє від вислову: Спочатку нагодуй людину, а вже потім розпитуй її. Але згодом ця гостинність була витіснена страхом і підозрою до незнайомої людини. Радянський інститут “сексотів” та обов’язкові норми виявлення “ворогів” витіснили цей звичай.

Прослідковується зворушлива турбота про здоровя жінки-матері. Цілий ряд звичаєвих настанов регламентували поведінку породіллі. Їй не тільки не дозволялася фізична праця, але й певний час вона не повинна була навіть показуватись на люди. А таке буває вкрай необхідне для відновлення здоровя після пологів.

Створення сімї було справою не лише молодих і їх батьків, а й всієї громади села. Традиційне весілля – це вистава розбита на три цикли: передвесільний (сватання, умовини, оглядини, заручини); весільний (запросини, дарування, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу); післявесільний (хлібини, сватки, гостини). Все це дійство не зводилось лише до одних розваг, воно впорядковувало сімейні відносини, підносило в очах молодих суспільну значимість створення сімї і покладало на них певні сімейні обов’язки від імені громади села.

Коли в сім’ї підростала дівчинка, її садили до столу і вчили вишивати. Не кожній дівчинці хотілося щодня тривалий час виконувати цю кропітку і монотонну роботу. Але дівчинці доводили до відома закон-звичай: не вишиєш рушників, тебе ніхто заміж не візьме. У 18–19 років дівчина виходила заміж, вона була підготовлена до повсякденної хатньої роботи і виконувала її залюбки. Тож коли до хати ввечері приходив втомлений чоловік, його зустрічала усміхнена дружина, затишна кімната і смачна вечеря.

Ще стародавні римляни, які заходили у наші краї дивувалися міцності сімей і вірності дружин.

Особливості російської колоніальної системи. Російська колоніальна система за своїми методами нищення українського етносу має як спільне з іншими колоніальними системами, так і свої відмінності. Росіяни, яких присилали в Україну, хоча і проходили співбесіди в КДБ і військкоматах та отримували відповідні настанови, не були всі без винятку активістами у нищенні української самобутності. Багато з них, будучи далекими від нас як етноси, просто не розуміли і не сприймали наших звичаїв і традицій. Чимало з них ще вірили, що вони справді несуть українцям нову пролетарську культуру.

По мірі зміцнення радянського режиму нищення українського традиційного укладу вже набрало плавного характеру і було складовою частиною політики колонізаторів з створення “великої Росії”.

Запровадження нових радянських звичаїв і традицій слід розглядати як механізм витіснення і нищення традиційної української культури, як своєрідне “knowhow” (“ноу-хау”) з огляду на той факт, що колоніальна влада не переймалася тим, що радянські звичаї і традиції не приживалися, були чисто формальними, тоді як боротьба із буржуазними пережитками була безпощадною.

Чи не з перших років радянської влади до росіян з їх винаходом класової боротьби приєднується єврейство зі своїми задавненими претензіями до українців. З особливою запопадливістю до нищення українського і українців долучився Л.М. Каганович, який поєднував классовую пролетарскую ненависть з національною ненавистю євреїв до українців. У своїй книзі “Злочин проти пам’яті” В.І. Вакуленко підкреслює: “Варварське нищення культурних (надбань) українського народу не варто пояснювати лише низьким рівнем культури керівництва республіки. Тут простежується злочинне ставлення Л.М. Кагановича до української нації”.

Уклад сільської громади у нас тримався на традиційній моралі і вікових традиціях. З 1928 року починають диктувати норми поведінки сільські активісти, якими були переважно п’янички і морально-деградовані елементи. Вони продавали конфісковані при розкуркуленні речі, пропивали отримані гроші, решту речей рвали, палили, посуд били.

Якби відбувся Нюрберзький процес над російським колоніальним режимом, то одним з основних звинувачень верхівки був би той факт, що вони, захопивши терористичним шляхом владу, окремі функції її (частину влади) передали цим деморалізованим елементам. Наявність таких елементів є в кожному суспільстві, але нікому не приходило в голову наділяти їх владою.

Ще однією особливістю російської колоніальної системи було те, що вона при нищенні української культури вдалася до масового знищення носіїв цієї культури. С. Бандера у своїй праці “З невичерпного джерела” писав: “Остаточним аргументом більшовицької системи у “перевихованні” людей є смерть, загроза знищення, а далі і безоглядне знищення всіх непокірних і невигідних”.

У 1932 році радянська влада приступає до цього остаточного аргумента – фізичного винищення українців. Усе сільське населення України, що знаходилося під більшовицькою Росією вступає в трагічну боротьбу за виживання, а у функціонуванні віковічних звичаїв і традицій наступає повний колапс.

Зауважимо, що зі всіх колоніальних режимів, яких зазнав український народ – найжорстокішим і найбрутальнішим був саме російський більшовицький режим.

Читаючи визначення, що таке фашизм в одноосібній книзі Желю Желєва, і зазнавши його в 1941–1944 рр., усвідомлюємо, що то було жахливо. Але німці в дечому, зокрема в справі перевиховання, не дотягували до своїх російських колег. Щоб у піст заставляти сільську дівчину танцювати у церкві на місті поруйнованого вівтаря, а коли вона відмовлялася, то її причисляли до буржуазної нечисті, яку за словами одного з вождів будут давить как тараканов – такого ще не було ніде. Особливу жорстокість і брутальність російського колоніального режиму можна пояснити лише великою віддаленістю двох етносів – росіян і українців.

Тимчасова терпимість і поступки більшовиків. У перші роки радянської влади в Україні, коли її становище було хитке, більшовики проявляють обережне ставлення до українських звичаїв і традицій і терпимість до церкви. Вони розуміють, що нищення національних вартостей може згуртувати українців і тоді вони здатні на достойну відсіч.

Троцький у 1919 році так інструктував більшовицьких агітаторів, яких засилали в Україну: В украинском крестьянине проснулся дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, это дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течении сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы”.

Більшовики допускають навіть українізацію суспільного життя в Україні. Та все це було тимчасовим явищем. Так, Ленін в одній із праць писав: “Кожна рілігійна ідея… є невимовним злом…, найнебезпечнішого виду, найогиднішою заразою”. Мільйони гріхів, брудних діянь, актів насильства є менш небезпечними ніж тонка духовна ідея боженьки.

Тож Конституція 10 липня 1918 року хоча і гарантувала свободу релігійної і антирелігійної пропаганди, зате ст. 65 оголошувала служителів церкви прислужниками буржуазії. А що вже чекає прислужників буржуазії в стране победившего пролетариата и диктатуры пролетариата – знали всі. Більше того, класова ненависть до буржуазних елементів була показником вірності новій владі і необхідною умовою кар’єрного росту. Так, дещо пізніше на XVІІІ зїзді ВКП(б) 10–21.03. 1939 р. Хрущов запевняв московських правителів: “Украинский народ с ненавистью относится к буржуазным националистам. Эти отбросы человечества прокляты трудящимися Советской Украины. Мы будем травить, как тараканов, всякую мерзкую тварь…”.

Погром звичаїв і традицій нашого народу. Найбільшого удару радянська влада завдала вже у перші роки свого існування, розпочавши війну з церквою. На той час православна церква для нашого народу вже була хранилищем духовних вартостей. Християнство, запроваджене київським князем з політичних міркувань, не зруйнувало традиційного життєвого укладу українців. Наші пращури проявляли гнучкість, вони більшість своїх звичаїв і традицій уклали у християнську форму і продовжували жити за своїми перевіреними часом національними нормами.

Традиційні колядки, хоча і були вже в інший час, однак так само маленький українець приходив у дім односельця, шанобливо звертався і бажав йому добра:

Добрий вечір тобі,

Пане господарю…

Це потужний пласт народної педагогіки, бо слова колядок в першу чергу звернуті до душі дитини і породжували в ній повагу до старших, доброзичливість. Все це брутально було понищено. Нашим дітям було заборонено і колядувати, і носити хрещеним батькам вечерю.

Наступ на традиційний життєвий уклад співпадав із зміцненням комуністичної влади. В 1928 році ГПУ розпочало “справу Єфремова”. Терор розпочинається з інформації до ЦК КП(б)У Валіцького про “розкриття розгалуженої організації антирадянськи настроєної інтелігенції”.

В березні 1930 р. починається процес по сфабрикованій справі СВУ. По справі притягнуто 30 тисяч людей. Підсудним доведено, що коли вони визнають себе винними, то їх засудять і амністують, якщо ж ні – то судитимуть закритим судом і розстріляють. Далі з’явились “докази” про зв’язки СВУ із автокефальною церквою і українську церкву більшовицька влада ліквідувала.

Послідувала низка викритих контрреволюційних організацій. Скрипника заставляли каятися знову і знову, і він це робив аж поки 7 липня 1933 р. не пішов із засідання Політбюро і застрелився.

З українізацією було покінчено. Національну культуру було розгромлено, інтелектуальну еліту знищено. Нищення носило не просто брутальний характер, воно здійснювалось облудно, по диявольськи. Так влада зверху змушувала місцеву владу виносити постанови про закриття церков, після чого на прохання трудящих приїжджали відповідні комісії і закривали церкви.

Так, п. 4 постанови засідання секретаріату ВЦВК зобов’язував виконавчі органи: Закриття молитовних будинків проводити виключно за постановою трудящих. До 1929 р. більшовики не вели відкритої війни з культурною народною спадщиною. Тотальне почалося від XІ Всеукраїнського зїзду Рад у травні 1929 року, який виходячи з настанов ВКП(б) затвердив 5-річний план культурного будівництва. Як сатанинський шабаш виглядає сесія ВУАН у січні 1934 р., де розглядалося питання Національне культурне будівництво і боротьба проти націоналізму. У доповіді академік В.П. Затонський говорив: “Ми будуємо культуру соціалістичну, носителі якої є українські пролетарі-ударники соціалістичної індустрії, ударники колгоспного будівництва, оті бригадири, трактористи, комбайнери, ланкові – нові люди на відновленій революцією радянській землі”.

І ось ці “нові люди” разом з академіком лише нищили те, що віками будувалося, перевірялося і відшліфовувалося, в зруйнованих церквах глумилися над народними традиціями, а в соціально-виробничому плані висунули гасло “Дівчата на трактор” і таки посадили тисячі майбутніх матерів на важку фізичну працю.

Дослідник Вільям Нолл писав: “Колективізація докорінно знищила притаманні українському селянству звичаї, розваги, ритуали. Це була катастрофа”. Суцільна колективізація не тільки забирала весь хліб у селян, знищивши перед цим найбільш здібних хліборобів, вона зіштовхувала одну частину селян, що залишились, на іншу. Колективізацією займались уповноважені НКВД і т. зв. двадцятипятитисячники – здебільшого росіяни, які нічого не тямили у сільському виробництві і з неприязню ставилися до традиційної української культури. Примусовий виступ ремісників в артілі руйнував традиції в передачі професій, спадкоємність. Втрачалися секрети фахівців.

Радянська влада, якщо своїми декретами напряму і не забороняла той чи інший споконвічний звичай і традицію, то вона глумилася над тим, чого українці досягали з допомогою цих звичаїв і традицій. Так, влада змушувала дітей зрікатися своїх батьків, рятуючись від заслання в Сибір, чим підривала споконвічні устої сімї.

В інструкції ЦК КП(б)У від 5 квітня 1931 р. Про окремі негативні моменти в роботі по виселенню глитаїв вказувалося, якщо син чи дочка зрікаються батьків, до того ж публічно на зборах, чи в пресі, то можуть не виселятися в Сибір. У цій інструкції вимагалося від виконавців: Суворо заборонялося дозволяти прощатися з рідними при виселенні. Ні німці, ні поляки, на нашу думку і татаро-монголи, так далеко не заходили.

Ще один потужний духовний пласт нашого народу був понівечений важкою працею. Це пісня. Нею супроводжувалися всі життєві дійства і дії. Пісня одухотворювала працю. Важка виснажлива, а подекуди непосильна праця, символічна платня за неї, вкрай погане харчування, а звідси і виснаження – все це витіснило пісню. “Трудові зобов’язання” і “соціалістичні змагання” та звинувачення у саботажі за невиконання цих зобов’язань не залишали місця пісні. Вже про одухотворення праці не було й мови. Залишалися лише постійні битви за врожай, де нашим дідам і батькам відводилася роль коня і вола.

Геноцид 1932–1933 рр. і колапс українського традиційного укладу. Якщо у 1929–1931 рр. за визначенням іноземних дослідників відбулася катастрофа в українських звичаях і традиціях, то в 1932–1933 рр. відбувається їх повний колапс і відмирання. Масово винищують самих носіїв народних звичаїв і традицій. Саме в 1932–1933 рр. як зазначає українська дослідниця Олена Стасюк у книзі “Розсекречена пам’ять”, відбулася деформація, денаціоналізація та уніфікація української культури. Була порушена тяглість народних традицій, розвиток народної культури українців.

Англійський дослідник Роберт Конквест у своїй книзі “Жнива скорботи” робить висновок, що голодомор спричинив психічну руйнацію народу. Він перший зробив узагальнення наслідків зламу традиційної культури на селі.

Саме після колективізації швидко почало формуватися нетрадиційне ставлення селян до власності. Спільна власність селян відчужувалася і вкрасти колгоспне вже не було аморальним. З роками таке прижилося і сьогодні селяни не вважають за гріх красти в полі і у фермера. Колективізація породжувала байдуже ставлення до праці, а таке відкидало цілий пласт життєво необхідних звичаїв ітрадицій.

Багато звичаїв і традицій було знищено через доноси. Відомий дослідник В. Маняк розглядає доноси як новостворену радянську форму суспільної етики. Доноси освячувалися державними актами, стмулювалися і широко пропагувалися. Донос подавався як акт громадянської зрілості, як патріотичний вчинок. Не одному поколінню радянська ідеологія подавала Павлика Морозова як героя.

Кожний, хто видавав, де сусід ховає зерно, отримував 10–15% вилученого як винагороду. Але якщо хтось не доносив і це ставало відомо владі, вона карала і таких як пособників буржуазних елементів. Натравлювання людей один на одного і підкуп запроваджувала влада. Невиконання вказівок влади каралося. Це породжувало страх, він пожирав людину зсередини, руйнував споконвічні моральні засади, змушуючи порушувати найсвятіше. Такі традиційні моральні цінності як людяність, співчуття, добросердечність, справедливість не тільки зазнавали осуду, а й карались.

Так, Семен Федоришин із с. Криничани Дунаєвецького району був розстріляний у 1937 році за пособництво антинародним елементам, він приютив бездомного хлопчика-дитину репресованих. Федір Бартасюк, голова колгоспу з с. Скаржинці, Ярмолинецького району був засуджений на 10 років за те, що відмовився притягати до судової відповідальності їздового, в якого здохла коняка. Якщо на початку колективізації відкидалися звичаї і традиції і селян насильно заставляли ходити до клубу, то в наступні роки масово винищували носіїв цих звичаїв і традицій.

Радянський режим ретельно зберігав донесення своїх працівників (уповноважених НКВД, нач. міліції, голів сільських рад) про людоїдство. Ці донесення вже в наш час непомірно тиражуються. Дійшов до нас і інший випадок, коли помирала українська жінка, вихована на своїх звичаях і традиціях. У голод люди мігрували в пошуках їжі і до хати цієї жінки зайшла незнайома з іншого села. Господиня їй сказала: Я помираю. Мені вже нічого не треба. Он там лежить хліб. Візьми його, тебе він може спасе…”. Цього випадку ніхто не тиражує.

Дослідники зазначають, що в 1930 році кількість повстанців проти більшовицької влади і колективізації сягнула 40 тисяч чоловік, то на початку 1933 року українське селянство лише плакало і просило. Після 1932–1933 рр. в українських селян, які вижили, сталися зсуви деформації у психіці. І ці патологічні зміни передалися наступному поколінню. Для прикладу, наведемо діалог з похилою селянкою с. Ілляшівці Старокостянтинівського району (1995 р.): – Всерівно Росія нас завоює… – Ну, а якщо ми візьмемо зброю і дамо відсіч? – О, то ти що будеш стріляти в братів?

Примусове насаджування т. зв. радянських звичаїв і традицій. Кінець 20-х років XX ст. – період інтенсивного нищення традиційної культури українців і примусового насадження штучної т. зв. пролетарської. При Раді Міністрів УРСР була створена Комиссия по советским традициям, праздникам и обрядам при Совете Министорв УРСР. Далі такі комісії створювалися по вертикалі у місцевих виконкомах обласних і районних Рад. Вони зазвичай копіювали стару систему, її форми. Так, для прикладу, спочатку у них йшло пространственное решение проблемы. Вони починали замість церков будувати або обладнувати готові будівлі під палаци, будинки культури, клуби (в селах). Та найчастіше скидали хрести і руйнували вівтарі у церквах та робили з них будинки культури. На селі виселяли священика і перетворювали хату на клуб. Наприклад, створений районний будинок культури з костелу в Старокостянтинові працював до кінця 80-х років XX ст., клуб із хати священика в с. Ілляшівці Старокостянтинівського району діяв до 60-х років XX ст. Під час релігійних свят у цих закладах культури читалися лекції антирелігійної тематики, які зводилися до брутального і хамського висловлювання Божих законів і давніх народних звичаїв.

Комісії бралися за зміст радянських звичаїв і традицій. Оскільки нові звичаї нагадували по формі старі, то до перших доводились обов’язкові приписи: так, радянський звичай похорону повинен був утверждать атеистическое мировоззрение. Комісіями приписувався текст “надгробной речи и речи на поминках”.

Усі радянські свята і звичаї мали чітку політичну спрямованість і сприяли вирішенню важливих загальнодержавних завдань. З іншого боку ідеологічні служби в нових традиціях і звичаях об’єктом поклоніння робили своїх вождів і примусово заставляли поклонятись їм. У більшості ритуалів входило покладання вінків до пам’ятника Леніна.

Молодь насильно змушували ходити в клуб і танцювати на місці зруйнованого вівтаря. Якщо ж молода людина не ходила до клубу, то вона підпадала під категорію буржуазних елементів, про яких вожді з трибуни партійних з’їздів заявляли: Будем травить как тараканов.

Селян заставляли творити нову культуру наперед заданого змісту. Згодом майже кожного дня було якесь свято. У словнику-довіднику виданому за радянських часів нараховується близько 100 праздников більше 20 советских традиций, більше 20 советских обрядов, більше 10 советских обычаев і десяток движений і вахт. Для прикладу, одне движениеДевушки на трактор. Виявляється, це не просто посадити дівчину на важку не властиву їй працю – це движение по раскрепощению советстких женщин. Штучність цих нових праздников и движений привело до того, що такі багатофункціональні дійства як народини, весілля звелися до звичайної випивки. Всі галузеві свята (геолога, філолога, технолога та ін.) стали приводом до розпивання спиртного за місцем роботи.

Надзвичайно цікавою формою змістовного дозвілля і народної творчості, зародження взаємин були молодіжні вечорниці. За радянських часів, тотального контролю за дозвіллям, молодь спрямовували до клубів. Якщо співи, танці та інші розваги не заборонялися радянською владою, то їх обов’язково включали в плани-графіки відповідних гуртків: танцювального, хорового, драматичного. Мало того, контролювався і рекомендувався репертуар. Парторганізації визначали, коли співати і що. В такий спосіб дозвілля зоорганізовувалося, контролювалось і надмірно політизувалося. Все це в кінцевому результаті призвело до відмирання звичаїв. В сільських клубах і сьогодні ще можна знайти графіки роботи різноманітних гуртків 70-х – 80-х років XX ст. Вже в наш час, який ми називаємо національним відродженням (кінець 80-х – 90-ті роки XX ст.), вільно можна було проводити вечорниці і була така спроба. Однак законсервовані народні звичаї, отримавши вихід, вже не змогли конкурувати з сучасною шоу-індустрією, що базувалася на показі вбивств, еротики, відкритої порнографії.

Якщо багато наших давніх українських звичаїв і традицій не знищились під час прийняття християнства, маючи достатньо часу, щоб адаптуватися, то вечорниці або відійшли назавжди, або потрібен час для їх відродження і адаптації.

Продрозкладка, колективізація, голод 1921 р. і 1947 р., голомор 1932–1933 рр. привели до стійких деформацій у світогляді українців. Сьогодні значна частина громадян України переконана, що забезпечити себе і сімю матеріально можна лише крадіжками і хабарами.

Багатовікова колоніальна залежність і 70-річний період тотального нищення звичаїв і традицій є причиною всіх сьогоднішніх криз. Організм нації позбавлений сьогодні національного імунітету проти різних політичних і ідеологічних інфекцій, які його руйнують. Фальшиві духовні вартості, чужі віяння, вчення релігійних шарлатанів чіпляються до наших співвітчизників і відволікають їх від вирішення життєвих проблем.

Не вивчений вплив голодомору на психіку людини. Деформації психіки в якийсь спосіб передалися наступному поколінню. І сьогодні наші Пилипенки і Симоненки на Херсонщині і Дніпропетровщині в перших рядах тих, хто вимагає російської мови статусу державної, вони визнають тільки московську церкву, панічно бояться таких понять, як українська національна ідея, український патріотизм тощо.

Отже, підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

– звичаї і традиції українського народу – це його формула існування і розвитку, це код безсмертя нашого народу;

– більшість народних звичаїв і традицій були сформовані і утвердились в дохристиянський період. Вони адаптувалися до християнства і в такий спосіб українці продовжували життя за своїм традиційним укладом;

– першого удару більшовицький режим завдав по українству, розпочавши війну з релігією;

– другого удару було завдано в кінці 20-х років XX ст. розгромом українізації і примусовою колективізацією;

– третій найважчий удар було завдано у 1932–1933 рр., коли не просто нищилися звичаї і традиції українського народу, а масово винищувалися носії української культури;

– нищення українських звичаїв було особливо безпощадним і жорстоким, тому що до прагнення російських більшовиків покінчити з українством добавлялася і неприязнь до українців більшовицьких вождів єврейської національності;

– ще не вивчені наслідки голодомору 1932–1933 рр. Це деформації психіки, які передалися наступному поколінню, це страх бути самим собою, це відсутність усвідомлення природного права на життя. Ці паталогічні зміни сьогодні є перепоною до згуртування українського народу для вирішення задавнених національних проблем і сьогоднішніх викликів.

 

Література

1. Дворозюк С.І. Національна культура та духовне життя українського селянства у 20–30-ті рр. XX століття / С.І. Дворозюк. – Вінниця, 2005.

2. Дрогалюк С. Народна культура в умовах утвердження тоталітарного режиму в Україні 20–30-ті рр. XX століття / С. Дрогалюк / Зб. наук. пр. Вінниц. пед. ун-ту. – Вінниця, 2003. – Вип. 5.

3. Карповский Е.А. Мы – атеисты / Е.А. Карповский. – Горький, 1990.

4. Конквест Р. Жнива скорботи / Р. Конквест. – К., 1983.

5. Пономарьов А. Українська етнографія / А. Пономарьов. – К., 1994.

6. Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович. – К. : АртЕк, 1999.

7. Розсекречена память. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні в документах ГПУ–НКВД. – К., 2008.

8. Советские традиции, празники и обряды / Словарь справочник. К. : Из-во “Полит. литер., 1988.

9. Стасюк О. Геноцид українців: деформація народної культури / О. Стасюк. – К. : Вид. дім Стилос, 2005.

10. Стефанюк С.К. Практичне народознавство / С.К. Стефанюк. – Х. : ВБН, 2002.

11. Тимофеев В.Д. Ленинские принципы политики в отношении религии / В.Д. Тимофеев. – М., 1987.

 

 

 

 

 

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS