КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Л.Ф.Дубиківський, А.О.Кирилюк, С.Л.Дубикіський. Народне право на Україні: історичний і юридичний аспект.

Л. Ф. Дубиківський, А. О. Кирилюк, С. Л. Дубиківський

лабораторія духовності В. Вернадського,

Святошинська територіальна громада

 

НАРОДНЕ ПРАВО на УКРАЇНІ: історичний і юридичний аспект

 

Духа не угашайте!

Уповаймо духом добрим, що в нашій давнині

затаїлася сила невмируща, і що ми тією

силою дійдемо колись до того зросту,

який сама природа нам на роду написала

П. Куліш, 1863 р.

 

Величезної шкоди зазнає український народ унаслідок занедбаності і упослідженості його історичної та юридичної науки. Серед тих проблем, які потребують першочергової розробки, є самобутність його історичної і правової концепції.

Подумаймо, від чого всі наші біди – вчорашні й сьогоднішні?

Від безправ’я. Український народ нещасний, бо в нього вирвали право бути народом, державою.

Суверенна, незалежна Україна прагне стати повноправним членом не тільки Європейського, а і світового співтовариства, бо загальна асоціація народів – це остання мета вільних народів. Щоб бути рівноправним членом великої асоціації, треба мати своє буття, своє ім’я й свою власну силу. Отже, кожен народ мусить уконституюватися, як нація, перш ніж займатися людськістю.

Немає справжньої нації без єдності,

Немає тривалої єдності без незалежності.

Немає незалежності без волі.

Кожна влада, що виходить не від народу, є узурпацією, бо тільки народ є сам собі сувереном. Воля тільки тоді може бути справжньою, коли заради неї громадяни готові йти на будь-які жертви. Кожний народ повинен існувати вільно й гармонійно, мати свою державу. Весь об’єднаний народ повинен мати тільки одну державу. Отже, національний принцип є основою державного будівництва, а народність – основа міжнародного права. Саме таким шляхом йшли до своєї свободи всі європейські народи.

“Русько-український народ зазначається між народами тим, що дух його не терпить касти, що підкорявся він добровільно тільки громадському судові і громаду вважав за єдино розумний спосіб політичного життя”.

Найстаріше в нас на Україні право було народне. Поляки і їх сусіди правились між собою вічами, тобто самим віщанням словесним. І старі люди на тих вічах були їм замість писаного закону. Правили землею старші родовики, громадські мужі, які сходились із двох, трьох, десяти сіл у одне місце на народне віче, і не було більш ніякої влади на Україні.

У часи Київської Русі настали інші порядки. Тепер уже біля князів була озброєна старшина – бояри, які по містах замість самого князя з дружиною сіли, а дружина теж від селян відрізнялася озброєнням, одягом, до роботи не бралась, а жила з воєнної здобичі й данини – полюддя.

Вічове сільське право переходило з роду в рід через неспокійні часи князівських усобиць, понурі часи татарські. Воно починало записуватись у вічових книгах, які дійшли до наших часів. З цих книг видно, як державці скрізь по Україні його зневажали, видно розум народу покладистого, працьовитого, який давно сусідами знається і право по-людськи шанує.

Після прийняття християнства князі стали від грецьких царів учитись царювати і чужі порядки заводити. До якогось часу було, що князь з дружиною, боярами й дворовими був сам по собі, а мир із своїми господарствами, промислами й торгами – сам по собі. Одначе, князь не так уже й рахувався із вічовою радою і правду кривдою переважував. Крім суду княжого був і суд церковний, який не визнавав вічових звичаїв, бо в грецькій землі вони давно зникли, а першими священиками були греки.

Варязькі князі зі своєю “Руською правдою”, Литва, Польща, Москва один за одним накидали українській Русі свої порядки і втягували її в державну політику, але Русь українська завжди мала свій політичний розум. Ці зневажливі сили не давали їй зміцнитись на громадському праві, не давали їй розвинути духа народного на всю ширину і саме слово руське українське довго глушили чужовитим письменством.

Не була давня Руська земля централізованою державою, бо часто громада переважувала князя, і як було якого не вподобає, то мусив князь залишати свій престол. Піднімались між князями великі усобиці, і руські люди йшли під їх стягами на руських людей.

Під таку безвладну годину насунули з Азії татаро-монголи. Не зуміла Руська земля проти татаро-монголів одностайно встати. Побили татаро-монголи князів, і їх дружини, війська, розігнали підручну княжу старшину. Це сталось тоді, коли вже почала княжа воля брати гору над громадською правдою, а княжі намісники бояри стали орудувати людом вільним нарівні з рабами, яких брали на війні й поселяли на вільних землях. Тепер же знали селяни й городяни одну данину татарським збірникам-баскакам платити – тяжку, правда, данину – а в суди їх баскаки не втручались.

Громадське право, придавлене за останніх князьків, підняли угору і вже аж до совєтського злиденного часу не дало себе забрати й заклювати ніякій хижій і лукавій силі. На цьому праві трималася вся історія нашого вбогого люду. На цьому праві мусить стояти і його будущина, бо народ наш не втратив свого споконвічного ідеалу, хоча дух його підірваний і змізернів у невольничій долі.

Після розпаду Золотої Орди Руську землю від Чорного моря по Німан осягла під своє панування Литва, а тим часом Червоною Руссю (Галичиною) заволоділа Польща. Литва була країною малолюдною і неписьменною. Руські наші люди, осівши по литовських громадах, навернули їх на свій руський лад. Вся Литва по-нашому розмовляла, писала і молилася Богу. Весь край між Німаном і Чорним морем став Руським.

Зовсім інакше було з боку Польщі. Не добрались до неї татари і не збили гордої сили, що зневажала первісне громадське право. У найдавніші часи Громадське життя було однаковим, що на Дніпрі, що на Віслі. Однаково стояв на суді багатий з убогим, однакове право мав кожен займати землю під своє житло. Цю рівновагу слов’янської громади порушили понад Віслою Ляхи. Звідки вони там з’явилися – історики дискутують і досі. Ляхи зруйнували старий порядок словянський і замість народного рівноправ’я завели шляхетне панство. Років сто або й більше опиралися громадяни проти хижої сили, але зазнали поразки. За допомогою німців закоренилось тоді й латинство – церковне панство латинських попів чужоземців.

З того часу постало так зване польське право або княже право. Не всі ним користувались – тільки пани-шляхта, а основою того права було господарювання пана-шляхтича над нешляхетною людиною таке, яке мав сам князь або король над своїми підлеглими. Тільки шляхта вважала себе польським народом і Річчю Посполитою. Шляхетське гордування простими громадянами простяглось через усю польську історію і стало її духом, її розумом. Польським народом звалась Річ Посполита, а Річ Посполита Польська стояла на самій тільки шляхті, без міщан і селян. Польською Річчю Посполитою мали всяку країну, де запроваджено польське право. Спочатку вона сягала на Схід по Віслу, далі – по Буг, а потім до Дніпра і за саме Дніпро, по Дністрові і по під Карпатами.

Руській шляхті було надано польське право. І мова, і віра у панів Русі була спершу своя, тільки замість громадського споконвічного права, замість вічових судів, руські дуки поквапились до господарювання шляхетського. Вони залюбки приймали право польське і тим самим ставали ляхами. Всюди, де утверджувалось на Україні польське право, народ зникав, рідна земля робилась йому чужиною. Не зазирав він господарським оком у політичні справи, орудувала політикою шляхта і себе тільки вважала народом, громадою політичною чи, як мовляти, Річчю Посполитою. Так розпростерся по руському мирові ляський побут, те нічим не загнуздане панування та гордування простими громадянами, та дика сила, що її спорудила на Повіслянщині латинська загребуща ієрархія.

Зламавши народну волю між Віслою і Одрою, ляське панування не мало собі зупину ні по Сяну, ні по Бугу й Нареву, ні по протоках Припяті. Всюди позникали згадки про громадську рівноправність, про віча, які гамували колись пиху народних дуків і зупиняли їх хижу силу. Тільки по Дніпрові стояла Русь на прадавньому своєму праві. Тільки там всяка людина була громадянином, і найбільший дука в громаді підлягав народній волі. Спасенна думка руського люду про чоловічу шану зринула там у новім товаристві, що викувалось серед політичного панського побуту під назвою – Козаччина.

Побороти дніпрову громаду не здоліло вже панство, як побороло колись вісляну. Пішла козаччина по Речі Посполитій потопом і перла панство-шляхту доти, доки сягала стародавня Русь: на Захід – до Вісли, на Південь – до Прикарпаття. Не встояло право польське, панське проти права руського, громадського.

Польські історики називають стародавній опір сільських громад понад Віслою війною поганства проти християнства, а козацькі походи на панів-шляхту – війною варварського холопства проти польської цивілізації. Чому ж польське панство не здобуло на такі пісні про панську цивілізацію, на які здобулась Русь про козацьке варварство? – Бо не було в шляхетському ляському серці тої правди, якою дихала козаччина, а були тільки політичні хитрощі та несита жадоба панування. Під козацькими корогвами наша зневажена сусідами Україна явила всьому світові, що вміла ще у ХVII ст. знести з рідної землі хижих недолюдків і поставити народне право вище політичного. Велике товариство дніпрове, до якого прихилилось всяке живе серце українське, стало на Україні ідеалом незборимого народного духу, а правда, за яку боролись козаки, стала святим знаменом.

Після приєднання України до Росії в 1654 році царі не посміли відразу ламати українське народне право, а цариця Єлизавета Петрівна навіть видала указ від 28 серпня 1728 року про кодифікацію українського народного права, щоб поширити його і на Росію. Цей Звод законів одержав назву Права по которым судится малороссийский народ” і був підготовлений спеціальною комісією в 1743 році в Глухові. В 1744 році правитель України Бібіков подав його на затвердження Сенатові. Там він пролежав 12 років без розгляду. Навіть радянські правники визнавали, що головною причиною неутвердження Зводу було те, що він відбивав різку окремішність українського законодавства і суперечив всім напрямкам політики російського уряду щодо України. Навіть радянські історики держави і права змушені були віддати належне українському праву. “Свод, писали вони, является одним из крупнейших памятников украинской культуры, значение которого далеко ещё не оценено“. Оцінимо ж його у своїй власній державі!

Від часу Переяславської Ради цілих 130 літ Росія не вводила кріпосне право на Україні, але чатувала на те введення. І діждалася. В 1783 році Росія завоювала Крим і ввела кріпосне право на Україні. Українці були позбавлені будь-яких людських прав і прирівняні до товару, який можна продавати і купляти. Але український народ ні на хвилину не відмовлявся від своїх споконвічних прав. Не одні Турбаї були цілком виселені в Південні степи за свій відчайдушний опір політиці царизму і не тільки селянство Київщини сміливо йшло за свої права на кулі й снаряди регулярних царських військ (“Київська козаччина”) у роки Кримської війни. Вулкан народного права не затухав і надалі.

Народне право проявляло себе в діяльності народників 60-70 років XIX століття, у програмах перших українських національних партій на початку XX століття, у масових виступах селянства, у першій і другій російських революціях та в боротьбі за незалежність України в перших визвольних змаганнях у часі громадянської війни. “В своїй хаті своя правда”, – казав родоначальник української національної ідеології Тарас Шевченко, який збуджував націю до правової самосвідомості. Він перший великою поетичною силою оновив ідею українського народного права, вселив в нього Святий Дух, а практично застосував її Микола Міхновський. Вже існували партії – кадетська, ленінська комуністична, чорносотенна, які діяли на Україні. Але до участі в революції український народ спонукали правдиві слова із Шевченкового “Кобзаря. Ось що рухало українцями. Ідеї народного права давали натхнення українцям, які боролися проти польської, німецької, совіцької окупації.

… І знову повернемось до історичних коренів нашого рабства. Як втратив наш народ своє державне право після приєднання України до Росії, то втратив все. І пішли в Петербург чолобитні малоросів Петрушок та Івашок за обносками, за окрайцями… І понині так. Такі масні ґрунти маємо. Такі надра і води. А старцюємо: хліба, нафти… Бо обезправлені. Народ, який не вільний економічно, – не вільний юридично і політично.

Отже, народу треба повернути його споконвічні права, передати його владу. Видати закони України – вічні, святі закони, які б закріпили її незалежність, волю. Але цього не зроблять існуючі партії. Саме слово “партія” стало ненависним у народі – останні соціологічні опитування це засвідчують. І на наступних виборах до Верховної Ради змагатимуться не особистості, а грошові мішки, ті, хто обікравши Україну, захоче за ці гроші купити нас. Народ не повинен віддавати свого голосу на виборах своїм ошуканцям. У цей псевдодемократичний час всі кричать, що вони демократи. Але час демократії в Україні ще не настав – є посткомуністична пора автократії, що означає: кожен дбає про себе, а не про народ.

А який ми народ, що Петро І бачив, коли в свою добу оцінив нас перед Сенатом: “Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, даёт российскому государству и лучший мёд умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже.

Безправя – наша недоля.

Повернімо народові його святе право.

Запровадження народного (звичаєвого) ПРАВА в практику суспільного життя в Україні є найбільш гуманною і найсправедливішою революцією з усіх попередніх. При цьому вона буде здійснюватись самим природним, а не варварським способом, з яким зв’язане слово революція – це еволюційна революція – без неприродного насильства.

Таблиця 1

Відмінні риси державного і народного права [4].

Державне право

Народне право

Писаний закон, що встановлювався пануючими нетрудовими верхами для цілей бюрократичної держави й охорони цих пануючих нетрудових верхів

Неписаний закон – звичай – практикувався трудовими низами соціальної піраміди – існує окремо від державного права

Не підлягає особливим моральним началам

Цілком виходить із мотивів моралі, цілей суспільства

Правові спори зважує сліпа Феміда самоцільного закону

Правові спори вирішує зряча, чутлива совість громадської думки

Формальне, об’єктивне, механічне

Суттєве, суб’єктивне, органічне

Консервативне, індивідуальне

Прогресивне, соціальне

Момент похідний домінує над  первинними (освячується факт накопичення власності не вдаючись у його походження)

Домінують первинні моменти. Право власності і матеріального достатку визначається тільки працею

К. Качоровский: Вся роль государственного права рисуется мне в одном образе, когда видишь живую полную реку, задержанную у села плотиной из навоза. Сейчас, ниже плотины река сочится мутными зараженными струями, но чем ниже, тем более она светлеет и светлеет и наконец бежит снова быстрым и чистым потоком. Такую же приблизительно роль играет веками копившаяся гниющая бумажная маса бюрократического писаного закона, пытающегося преградить свободное течение народного права: она может временно его замедлить и замутить, но остановить его не может. Вопрос только в том, когда и как снесет разливающийся бурный поток всю эту тяжелой ношей наваленню историей гниль?.

К. Качоровский о Народном праве: Мы ясно видим, что в этом праве, находящемся на низкой ступени развития, легко разглядывается тот самый тип права, который является самым высоким идеалом человечества.

 

Література

1. Пантелеймон Куліш. Гісторія. – Л. : Просвіта, 1910. – Т. 6.

2. Юшков С.В. История государства и права СССР. – М., 1947. – 443 с.

3. Левинський В. Народність і держава. – Київ-Відень, 1919.

4. Качоровский К. Народное право.1906.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS