КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Михайло Кононенко. Звичай Русі, який став козацьким.

Михайло Кононенко

старший науковий співробітник

Національного НДІ українознавства

м. Київ

 

ЗВИЧАЙ РУСІ, ЯКИЙ СТАВ КОЗАЦЬКИМ

 

Народна творчість, зокрема думи

є найоб’єктивнішим джерелом інформації,

вона зберігає в своїй основі найправдивіше

і найсуттєвіші факти історії народу.

І. Франко

 

Посилаючись на літопис, вважаємо його як самий авторитетний документ і, якщо документ, то й писати мала людина відповідальна, доступна до цього (чи запрошена?) або приставлена (акредитована) князем, боярином, єпископом чи самим Віче. Літописець був присутнім у самій гущі подій і вважався людиною відповідальною, писемною, здатною аналізувати, а це все притаманне науковцеві – стародавній історик. Вони виконували посольські доручення, слідкували за будівництвом укріплень, храмів, доріг, мостів й посідали не останнє місце в суспільстві.

Літописам надавалось велике значення. Літопис був офіційним документом. Наприклад, новгородці укладаючи “ряд”, тобто договір, з новим князем, нагадували йому про “старину і пошлину” (про звичаї), про “Ярославі грамоти” й своїх правах, записаних у новгородських літописах.

Свої літописи літописці також підтверджували документами: щоденниками походів, доносами “сторожів” (лазутчиками), листами, грамотами, заповітами. Не плутаємо літописця з писарем.

Яка ж Дорога-Історія вела Київську Русь до того стану, який назветься козацтвом? До свободи тернистий шлях вів людність на теренах придніпровських через пороги рабства, феодалізму (князівства), – до паростків свободолюбства-козацтва. Але спершу, з чого Дорога ця починалася? Зі старини-звичаю: законів, які забезпечували гармонійне співіснування людини з Природою та своїм довкіллям. Втрачаючи звичай, людина порушує природний спосіб життя, “вступає у протиріччя з Природою, втрачає свою духовність, здоров’я, а разом і ті могутні можливості, які закладені в неї Богом при створенні” (Волелюб Добжанський) (8, с. 17) .

Звичай – правила поведінки, що виникли і діють між людьми. Спочатку – якась окрема дія чи вчинок, що згодом перетворилися на обов’язкові для окремої спільноти (родина, плем’я, народ тощо) правила. Нерідко первісне значення звичаю давно забулося, однак люди продовжують його дотримуватися. Інколи звичаї перетворювалися на обряди, а подекуди ставали нормою закону. Не плутати зі звичкою.

У звичаях: немає Книги-біблії, все передається від Матері до дітей; у звичаях є святе місце – своя Хата; всі рівні перед звичаєвим правом.

Етапи звичаєвості: 1) створена людина знала Творця і його Закон – звичаї: лад на своїй землі; 2) з часом людина втрачала зв’язок із Творцем і почала вірити у звичаї-закони; 3) людина почала творити свої знання й закони – з’являється наука, – перехід від знань до досвіду – рабовласництво: релігія з її богами й храмами; 4) влада держави: наймана праця – занепадає звичаєве право, з’являються грошові відносини, втрачається духовність й духовість.

Козацтво – волелюбна верства людності, лицарі, готові служити українській ідеї, захисники знедолених.

Почнемо з Київської династії: Кия, Аскольда, Діра, Олега...

Фундамент. Засновник київської династії. У “Повісті временних літ” читаємо, що коли Рюрик вокняжився в Новгороді, “було в нього двоє мужів, не родичів його, але бояр, і відпросилися вони до Царгорода із своїм родом (тут: військовою дружиною). І вирушили Дніпром, і коли пливли, то побачили на горі невелике місто. І спитали: Чий це городок?” Тамтешні жителі відповіли: “Було троє братів – Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні нащадки, платимо данину хозарам”. А були це Аскольд і Дір. “Залишились вони у цьому місті, зібрали в себе багатьох варягів і стали володіти землею полян”.

Пізніші літописи важають їх вихідцями з київської династії, засновником якої був князь Кий. Новгородський літописець, намагаючись возвеличити Новгородську землю, кидає в Київський бік, що Кий був простим перевізником, а Київський літописець прагнучи задовольнити київську пиху, писав, що “якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода...” (1, с. 11). А дарма! Зовсім не обов’язково перевізнику-митяру веслами міряти Дніпрові хвилі, він міг “веслами правити”, збираючи мита з Величезного торгового Водного Шляху “з варяг у греки” й цілі флоти будувати. А за які ще кошти? І в гербі своєму ставити довжелезне весло. Про торгівельний шлях з Києва до Криму з перевалочними базами у Каневі та Черкасах згадують А. Контаріні, С. Герберштейн [Барбаро и Контарини о России. – Москва : Наука, 1971. – С. 212; Герберштейн С. Записки о Московии, – М., 1988. – С. 185]. М. Литвин писав, що “нема шляху більш знаного, як старовинна, бита і добре відома дорога, що веде з Чорноморського порту – міста Кафи, через ворота Тавріки, на таванський перевіз на Дніпрі, а звідти до Києва...” [2, с. 50]. “А Кий, як розповідають, поставив град, і тому ім’я дано Київ” (3, с. 279, дошка 31, вірш 9).

Цікавим є те, що “у середовищі братів Кия, Щека й Хорива, як і в середовищі інших братів, зокрема індських Куара, Мелтея та Хореана імена середніх братів є тотожними: давньоруське слово “щек”, як і вірменське “мелтей” означають – “змій” (4, с. 126–135). Можемо погодитись із висновком, що “усі літописні версії створені народною психологією про Кия, Щека і Хорива або Руса, Чеха, Ляха, або Радима, В’ятка й Дуліба та інші трійці свідчать про перехід державотворчого процесу із двостепеневої влади (законодавча й виконавча) до тристепеневої (законодавча, виконавча й судова), як на полотні В. Васнецова “Богатирі” (Сніжко Валерій) (5, с. 387). Бачимо як намітилася зміна державного устрою. У “Велесовій книзі” розглядаються питання віри і влади, минулого, сучасного і майбутнього. Рабства й Свободи! Внаслідок цього “звільнені, завдяки багатостраждальній боротьбі, праукраїнці вирішують відпустити рабів на волю (так вони вирішують усім віче), а прихід Кия до Константинополя сприяє еволюції рабовласницької системи у феодальну” (Кононенко Петро) (6, с. 7–8) .

Яка ж доля Кия подальша? Читаємо у Велесовій Книзі: “І се Кий помер, пробувши нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який речений Славер, і той жив двадцять літ, а потому був Верен з Великограддя, також двадцять літ. І потому Сережень – десять на столі. Одержали вони перемоги над ворогами...” (3, с. 299, вірш 2. Дощ. 36 б).

Никонівський літопис 16 ст. змінив навіть форму імені Аскольда на “Осколд”. На початку XX ст. російський академік О. Шахматов стверджував, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії.

Відчайдушно сміливий похід на столицю “світової імперії” середньовіччя, вчинений у 60-х роках ІX ст. мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту до, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і “Окружному посланні” східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.

Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі 40-тисячного війська рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть. У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Ймовірніше, ні. За “Повістю временних літ” відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати “агарян”. А за якимось певно, давнім і невідомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір “чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород”. Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.

Із візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 р. На світанку того дня руські лодії стрімко вдерлись до Золотого Рогу – чомусь не був напнутий захисний ланцюг, – висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать.

І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано почали відходити від мурів Константинополя.

Сучасникам того походу Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові “Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах” було відомо і вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай І дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати “варварів” – русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому “з тріумфом”.

Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з “Повісті временних літ”), а три походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий – похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: “Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий”. Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав Руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі лодії. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об’єднала в один – однозначно переможний для імператора.

Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перемовинам поміж київським князем і візантійським імператором – настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, який, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах.

Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І “сотворил мирное устроение” з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них К. Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва. Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддається реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. ІX ст. зобов’язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це – надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських – у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов’язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна, – можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії.

Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угоди, вигідної й почесної для руського князя. Щоб дійти й доплисти до Константинополя (не до сусіда ж через тин!) з такою армією, необхідно бути сильною державою, відповідно технічно розвинутою економікою та й технічним військовим потенціалом: зброя, плавзасоби, карти-мапи, командири.

Історично плавзасоби на Русі відомі з давніх часів – це “моноксіли”, човни-довбанки, що виготовлялись з одного стовбура та були відомі починаючи з X ст. до н. д. В Україні моделі таких човнів експонуються у Львові, Києві та Дніпропетровську (Січеславі). Завдяки “розумової діяльності багатьох людей, спрямованої на водоплавство, зокрема активне пересування водою, вдосконалювались весла, парус, оснащення човнів, що й надало можливість пересуватись річками на довгу відстань, як за течією, так і проти, а згодом люди опанували” (Сніжко В.) Понт (Руське море). Опанувати море-Понт, це не стільки хоробрість й відвага, а в першу чергу – знання! Знання течій моря, які й посьогодні надзвичайно капризні: змінюють свої напрямки, є нестабільними і “панують” саме вздовж берегів. Одна справа знати напрямок, наприклад на береги Візантії, для чого досить було карти-Неба, інша – мати золоте руно, зокрема карту-лоцію (портулани) для плавання Понтом Руським, та не менш важливим – уміння тими лоціями користуватися... Як відомо, армії були сухопутні й морські, то де саме їх дороги розходились? Візантійський “історик Лев Диякон аніскільки не сумнівався, що флот русів 941 р. спрямовувався на Константинополь саме з Боспору Кімерійського” (1, с. 362).

Оранта. З усього пантеону дійових осіб Київської Русі, починаючи від О(А)скольда, Діра, Олега, Ігоря, Святослава лише княгиня Ольга виписана досить реалістично. Офіційно сакралізована християнською православною церквою, як “святої княгині Ольги”, подвижниці християнської ідеї у вигляді візантійської ідеології в слов’янських землях – “праматір всіх князів руських”. “Це має свою тяглість від давнього архетипу богожінки до Великої Богоматері через культ Жінки-Сонця Премудрості Великої, тому ж центральною постаттю в Софії Київській, визначному центрі ідеології, як духово-мистецько-теїстичному соборі є жіноча постать – Оранта у давньослов’янському дохристиянському вітанні Великого Неба. Проте загальновідомо, що це образ Ольги, який має ще й утаємничений символ в напису, як “М(ат)и О(рії)в” – Берегині Киян, а через них і усієї Русі-України” (Валерій Сніжко) (5, с. 333).

Ольга розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини. Вона впровадила перші в Київській Русі “реформи”, чітко окресливши землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину – боролась із корупцією. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожувала. Піддані відчували її рішучість і державну розсудливість. Вона здійснила ряд реформ, створила так звані погости для стягування данини, запровадила регламентацію феодальних повинностей тощо.

У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 року княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором.

Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в X ст. був справжньою світовою столицею. К. Багрянородний, при якому Ольга відвідала Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі “Про народи” з подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем – по Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ – до Новгорода та Балтійського (Варязького) моря, й тому мав назву “з варягів у греки”. Велика армада лодій-човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і воїнами – майже 1500 чол. Розкішно оздоблена лодія княгині привернула увагу візантійців: посередині її стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс лодії мав вигляд якоїсь химерної тварини-грифона чи дракона, шовкове вітрило було прикрашене князівською емблемою – золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці.

К. Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольги, який відбувся 9 вересня у Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний спектакль. Для нас важливо, що Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліну, який відвідувачі мали робити перед імператорським троном, падаючи ниць. Препозит біля дверей голосно вигукнув: “Шляхетна архонтиса Ольга-русинка з посольством від архонта Русі Святослава”(старшого – батька). Княгиня повільно, з гордовитою постановою, дивлячись просто на імператора, що сидів на троні, увійшла до залу і, приклавши руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й члени посольства. Після відповіді Ольги на різні запитання імператора з бічних дверей до зали почали заходити служники з скриньками, діжками, посудинами, сувоями. Це були подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі великому імператорові ромеїв. Найбільше враження справили внесені на двох жердинах хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще один прийом і бенкет-кліторій в іншому залі – Трикліні Юстініана. Тут Ольга була разом з імператрицею Оленою та її невісткою Феофано. Ділова ж розмова з імператором Константином відбулася між прийомом та бенкетом. Ольга говорила про причини, що привели її з посольством до Царгорода. Серед дослідників і нині точаться суперечки щодо змісту розмови – джерела не дають вичерпної відповіді на це запитання. Але найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Сама княгиня таємно, з огляду на язичницьке оточення, хрестилася у Києві ще до подорожі у Царгород. Просила прислати єпископа для Русі, мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до розквіту зв’язків із найрозвиненішими державами світу.

Чому ж відмовив імператор Візантійський у прилученні Київської Русі до християнського світу? Тому, що син Ольги, великий київський князь Святослав, верхник Русі, був язичником. Сама ж Ольга була вже християнкою. Приїхала з священиком Григорієм. Подарувала імператору золоте з коштовним камінням блюдо, яке довго прикрашало ризницю Константинопольського головного собору. На ньому були християнські символи – зображення Христа на коштовному камені, й призначене воно було для церковної служби. Язичниця не могла б зробити такого дарунку. Ольга прийняла благословіння патріарха під час урочистої відправи у Константинопольській Софії. Ця акція за згодою самої княгині й завдяки візантійцям була сприйнята як її дійсне хрещення. Подія поступово набула розголосу в середньовічному світі і переросла з особистої справи Ольги у важливий державний акт.

Повернувшись додому, Ольга почала вмовляти сина Святослава перейти до християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних дружинників, відмовився. “Княгиня Ольга була бездітною... Святослав був її усиновленою дитиною із родини з Болгарського царства Пліски-Плєскова. Бо ж у 942 р. Ользі було вже 52–53 роки, а вона і до того не спромоглася народити” (5, с. 386).

Ольгу не просто вшановували нащадки – її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домонгольські часи. Вона була п’ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печорського, Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XІ ст. зображення Ольги з’являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір’ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією.

Померла княгиня 11 липня 969 р. “Княгиня Ольга, мати моя, була християнка, і по-християнськи поховають її. Така була остання воля моєї матері, а воля матері моєї свята для мене” – мовив син Святослав. І поховав княгиню Ольгу християнський священик. На похороні була сила силенна народу. Були всі християни були й погани. Священик Ольжин сказав проповідь до народу: “Вона, княгиня Ольга – це світова зірниця, що світить перед сходом Сонця. Мов зоря перед світанком, сяла вона, мов Місяць уночі.

Довго говорив проповідник, величав покійну велику княгиню за її мудрість і побожність і взивав князя Святослава, щоб пішов слідами мудрої матері.

Зовсім мало пережив її син Святослав, засновник давньоукраїнського морського козацтва, легендарний давньоукраїнський полководець Святослав завойовник. Загинув 971 (977) року. В тяжку годину, виступаючи перед своїм військом, скинувши шолома, мовив: “Браття й дружино! Уже нам нікуди подінутися! Хочемо, чи не хочемо, мусимо ставити чола! І не посоромимо землі руської, а ляжемо кістьми! Мертві не матимемо сорому, а коли втечемо, то соромом покриємося. Тож не втікатимемо, лише станемо кріпко, а я піду попереду вас! Коли моя голова поляже, тоді думайте про себе! І заложив шолома.

“Проте вони залишили нам нову транспортно-комунікативну транс’європейську водну магістраль, здійснили перерозподіл у Центральній та Східній Європі геополітичних та економічних стосунків. Ольга підняла значимість міста на Дніпрі як нової столиці, нової держави, потужного форпосту у просуванні слов’ян у північному напрямі, перенісши геополітичний центр з Криму на рівень “слов’янської вісі” – 50-й градус північної широти” (Валерій Сніжко).

Державна нагорода України – “Орден княгині Ольги”: Знак ордена княгині Ольги І, ІІ і ІІІ ступеня виготовляється з срібла й має форму овала, з’єднаного зверху декоративною колодкою у вигляді банта.

Переходимо до четвертого етапу звичаєвості – Влада держави: наймана праця – занепадає звичаєве право, з’являються грошові відносини, втрачається духовність й духовість.

Наприкінці XVІІ ст. демократичні настрої в керівному складі козацтва почали згасати. Гетьмани та їх оточення бачать у козацтві вже не озброєний народ, а скоріше нащадків давньоруських дружинників, слуг князів. Хоча цю тенденцію вже на поч. XVІІ ст. помічали соратники-однодумці Йови Борецького (Борецький Іван Матвійович, чернече ім’я Йов (1560–1631) – український церковний, політичний і освітній діяч, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1620–1631), педагог, ректор Львівської братської школи, перший ректор Київської братської школи, полеміст, святий, письменник), що й було висловлено у праці “Протестація”, в якій козаки були представлені як один із найдавніших лицарських орденів Європи: “...те плем’я чесного народу руського... Константинополь штурмувало” (9, с. 323).

Гетьмани наприкінці XVІІ ст. уже виглядали князями, намагались утворити в Україні схожість на тогочасну європейську монархію. Наприклад, гетьман Іван Самойлович знищив Козацьку Раду, правив однобічно (“цілодушно”), вважав свою владу не від народу-козаків, а від Бога (“мислив, начебто зійшов з Неба”); переслідував свободу слова (“всі бесіди прирівнював ко змові”) і, як справжній самодержець, “всіх хотів тримати у страсі і жорстоко налягати”. Ходили чутки, що хотів зробити своїм спадкоємцем сина Григорія (цитати з “Літопису Самійла Величка”).

На поч. XVІІІ ст. (1710 р.) Пилип Орлик у своїй Конституції писав: “...Коли деякі Запорозького війська гетьмани (маючи на увазі Самойловича і Мазепу – авт. М.К.), привласнивши собі неслушно і безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: “Так хочу, так повеліваю” – то через те самодержавство, невластиве гетьманському самоврядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження...” (10).

Після Самойловича, новий гетьман Мазепа виступав як переконаний ідеолог української монархії, боровся з ідеями козацької демократії, вважав її застарілою. Наголошував, що всі біди України від козацької вольности, бо вона породжує розбрат – боротьба полковників (чи Прем’єра з Президентом) за владу дає можливість чужинцям панувати в Україні: “Через незгоду всі пропали, самі себе завоювали”. Єдиний вихід убачався у концентрації всієї влади в одних руках.

Свою гетьманську велич Мазепа відображав і в церквах. Ось чому їх так багато за свій кошт збудував, архітектура яких виражає ідею української державності. Людині XVІІ ст. під склепінням Микільського собору в Києві не треба було пояснювати, які думки і настрої керували архітектором Старцевим Й. та його замовником гетьманом Мазепою. Подібні храми асоціювались із часом стародавньої слави Києва, свідчили про колишню могутність, багатство і велич його князів, “монархів руських”. Після полковницьких козацьких церков стіни гетьманських соборів стають величезними, дихають силою і величчю, пригнічують живу душу. Це та величність, що лякає і підкорює, а головне – нагадує людині, простому козаку про покору Богові і, в першу чергу, гетьманові.

Що означає для українця, козака слово звичайно? Користуються ним, коли погоджуються, коли знають і для мене воно природнє – звичаєве. Козак тоді й тепер скаже: звичайно повинен боронити свою Україну, свою українську мову, рідну матір чи родину. Тобто, в козаків був звичай боронити українську мову.

Учені в ті часи писали різними мовами. Доходило до того, що була заборонена українська мова в Київській академії. І лише козацтво відображало своїм ставленням до рідної мови духовість і пропаганду національно-визвольних ідей. У XVІІ ст. найвправніше користувалося українською мовою саме козацтво. В Ягеловській бібліотеці в Кракові зберігаються тексти козацьких україномовних дум:

Ой од поля Килиїмського іде козак-нетяга,

Рукою махає,

Ні очім не дбає.

Ой у його сермятина по коліна,

Нанім постоли бобровії,

Онучі бавелнягії,

Напотом пищаль семп’ядная за плечима.

Серед козацьких поетів пишаємось Бучинським-Яскольдом О., який сам себе з гордістю називав поетом козацьким. Він ходив з козаками в походи, писав вірші-агітки, щоб підтримати бойовий дух побратимів. Пишався службою справедливій визвольній війні: “...я ті народи славлю, котрі із рабства ідуть до свободи” (“До скептика”). (Поета згадує у своєму літописі Самійло Величко).

Польсько-країнський поет-козак Мартин Пашковський у вірші з книги 1608 р. “Україна, татарами терзана” писав: “Війни – святі, як боронять свободу, несправедливі ж – прокляті з породу (з породу – з часу народження)”.

Саме він вперше створив образ Матері-Вітчизни, яка кличе на боротьбу з татарською навалою:

Нині ж поганець скубе мене, гонить,

Глумиться тяжко – я без оборони,

Кличу синів я: єднайтеся знову,

Матір рятуйте, о милі синове!           (11, с. 14–15)

Мовою Гоголя “козацтво накинуло свій характер і, можна сказати, колорит на всю Україну”.

Підведемо риску... риску козацької слави...

Мало хто сьогодні знає, що в посланні “До Основ’яненка” (1839 р.) та двох перших виданнях “Кобзаря” Тараса Шевченка стояло:

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине

От де, люди, наша слава,

Слава України.

Кого ж славить Тарас Шевченко? Постать Антона Андрійовича Головатого в історії козацького флоту України є насправді легендарною. Доля розпорядилася так, що йому, єдиному серед флотоводців України, довелося пережити і гучну славу Січі, і трагедію її повторного зруйнування, відроджувати Військо Запорозьке під імператорським орлом та здобувати з ним славні перемоги на суші й морі, і, нарешті, після остаточного звільнення від османської експансії рідного Причорномор’я, вести своїх “извечных победителей над неприятелем” в чужі землі, на Кубань, і там заново стати біля витоків створення Кубанського козачого війська.

... Восени 1787 р. йому разом з Сидором Білим вдалося умовити Григорія Потьомкіна створити “Військо вірних козаків”, і вже 22 січня 1788 р. на козацькій раді його обирають військовим суддею новоствореного козацького війська. Отже, він став другою особою після кошового отамана. А 17 червня знову в бій... В бою під Очаковом був смертельно поранений кошовий отаман Сидір Білий, і Антон Головатий взяв управління боєм на себе. Після перемоги під Очаковом “Військо вірних козаків” було перейменоване в Чорноморське козацьке військо і, відповідно, козацьку флотилію стали називати Чорноморською козацькою флотилією. Її назва і була перенесена на весь флот, який з тих пір став називатися Чорноморським флотом. За виявлені мужність і героїзм фельдмаршал Потьомкін особисто нагородив Антона Головатого своїм власним орденом Святого Георгія! Чорноморська козача флотилія була головною ударною силою всього россійського* флоту. Вона завжди знаходилася в авангарді й першою розпочинала бій.

*Заувага з приводу мого писання українською “Россія”, “россіянин”, “россійське” тощо з двома “с” пов’язане з історією, яку читаємо в Переяславському договорі, який був складений в 3-х різних за формою актах. Оригінали актів були виготовлені в Москві в Посольському приказі спочатку тодішньою мовою, потім перекладені на білоруську (так Москва називала українську мову, а українців – черкасами або черкаським народом).

Після привласнення (1721 р.) царем Петром І щодо переназви своєї імперії з Московії на Россію, ми маємо не плутати себе російських (руських) з їхніми “россіянами”.

У XІX ст. в Москві було видано “Полное собрание Законов Російской Имперії”. Якщо перекладемо українською за теперішньою орфографією, то про чию імперію йтиме мова? Московську чи Київську? І для самих россіян буде зрозуміліше. Вони знають про Київську Русь і думають “что это Киевская Россия” і щиросердечно вважають (багато хто) нас кровними братами. Наприклад, в “Государственном гимне СССР” читаємо: “Союз нерушимый республик свободных / Сплотила навеки Великая Русь”!

Антон Головатий прекрасно налагодив взаємодію свого десанту з сухопутними козацькими полками Захарія Чепіги та військами Михайла Кутузова, що і стало основою їхнього успіху. На початку зими 1790 року розпочалася знаменита операція россійських військ під командуванням О. Суворова з штурму Ізмаїла...

За все це... указом від 30 жовтня 1792 р. чорноморським козакам для проживання були визначені не визволені їхні землі, а землі на Таманському півострові на Кубані... Такою була “царицина зарплата” – це все, чого домігся Антон Головатий на особистому прийомі у Катерини ІІ [7].

Збирались ще не закріпачені козаки в Акермані і Очакові, звідти козацька флотилія під командуванням полковника Павла Білого вийшла в свій останній морський похід, у вигнання, на Кубань. Прибула вона в Темрюк 25 серпня. Там рівно через 100 років в пам’ять про цю подію спорудили пам’ятник запорожцям, які своєю шаблею і кров’ю опанували дикі кубанські степи. Антон Головатий вів на Кубань сімейних козаків із Слободзеї суходолом через Дон. Із 12622 козаків дійшло на Кубань лише 8200, не рахуючи членів сімей. Прибувши на нове місце поселення і розселившись 38 куренями, козаки заснували там Кубанське козацьке військо. У 1794 р. заклали Єкатеринодар, нинішній Краснодар, як столицю кубанського війська.

Кожен народ є особливим і особистісним лише на теренах походження його пращурів, там, де сформовано було часом і соціоприродними умовами певні природні ознаки, які різнять людей поміж собою. Ще Володимир Вернадський звернув увагу на те, що навіть мінерал здатен існувати незмінним лише допоки він належить місцю свого витворення. Тільки-но він його змінить – проявляються нові етапи його існування. Те саме притаманно й усьому живому, і українцям також [5, 12] .

Коли козацькі полки і флотилію переправили до Баку, з’явилася епідемія чуми. Сотні козаків вмирали, чимало їх втекло до “царя грузинського”. Захворів і сам Антон Головатий. Через виснаження й хворобу, бригадир і кошовий отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий помер на 53-му році життя 28 січня 1797 р. Козаки доставили тіло свого флотоводця в Катеринодар, де урочисто поховали у місцевій церкві. Ім’я Антона Головатого оспіване в багатьох піснях в Україні, його згадував у своїх віршах і листах Тарас Шевченко. У Краснодарі є вулиця Антона Головатого, але з російської військової історії його ім’я викреслене протягом віків. Залишились лише народні перекази, які кубанські козаки передають із покоління в покоління. Антон Андрійович Головатий є останнім флотоводцем Доби козацького флоту України.

Незважаючи на обставини, Головатий твердо і послідовно відстоював історичні права козацького війська України, намагаючись зберегти його для народу, використовуючи для цього всі свої різноманітні здібності. Антон Головатий завершив добу козацького флоту України і завершив також героїчно, як її розпочав Байда-Вишневецький за три століття до нього. Життя і бойова діяльність Головатого збіглися в часі, коли дві могутні імперії зійшлися в битві за українські землі. І в цих, здавалося би, безнадійних умовах Головатий зумів відродити і підняти на такий рівень морську славу України, яка, незважаючи на депортацію козацького флоту з рідних портів, вже не вмре ніколи. [4].

Дуже цінував Антона Андрійовича Головатого, як історичну постать і Тарас Шевченко, про що свідчить його особистий щоденник. У кінці лютого 1843 р. Шевченко писав в листі до Я.Г. Кухаренка: “...чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого... Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для Вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, і тойді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. А коли хочете, щоб швидче, то ви спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мать у себе Головатого... Коли все це, що я говорю, зробить можна, то ви й напишіть мені і пришліть одежу, а я вам пришлю ескіз. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сум[ний] коло Зімнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость...” (т. VI цього видання, стор. 28).

 

Література

1. Повість минулих літ. Літописні оповіді. – К., 2005. – 228 с.

2. Січинський Володимир. Чужинці про Україну. – К., 2005.

3. Велесова Книга. Волховник. Літературний переклад, укладання та коментарі Галини Сергіївни Лозко. – Вінниця, 2007. – 516 с.

4. Котляр М.Ф. Київські князі Кий і Аскольд // Воєнна історія. – 2002. – № 1.

5. Сніжко Валерій. Шлях. – К. : НДІУ, 2006. – Книга 1. – 448 с.

6. Кононенко Петро. Національна ідея, нація, націоналізм // Українознавство. – 2005. – Ч. 2 – С. 7–8.

7. Короленко П.П. Первые четыре кошовых атамана Черноморского (ныне Кубанского) казачьего войска. – Екатеринодар, 1892.

8. Добжанський Волелюб. Дивовижний звичай. – К. : НДЕІ, 2005. – 84 с.

9. Борецький Й., Курцевич І., КопинськийІ. Протестація // Пам’ятки братських шкіл в Україні. – К., 1988.

10. Конституція Пилипа Орлика. //Літ. Україна. – 1990. – 12 липня.

11. Яременко П.К. Мелентій Смотрицький. Життя і тврчість. – К., 1986.

 


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS