КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

М.І.Кабачинський, О.М.Домбровська. Місце та роль Конституції Пилипа Орлика в Українській історії.

М. І. Кабачинський

доктор історичних наук, професор,

проректор з наукової роботи ХКТЕІ

О. М. Домбровська

викладач ХКТЕІ

 

МІСЦЕ ТА РОЛЬ КОНСТИТУЦІЇ ПИЛИПА ОРЛИКА В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

 

Конституція будь-якої держави є її основним, найголовнішим законом.

Конституція виступає як джерело права. Вона закріплює відносини, що склалися, дає перспективи, напрямки розвитку, встановлює фундаментальні, принципові положення організації та діяльності, як держави та й взагалі суспільства, констатує правовий статус особистості. Конституція містить у собі не лише форму державного ладу, організацію публічної, легітимної влади, що робить свої накази обов’язковими на певній місцевості, але й відношення держави до усіх сфер позадержавного життя.

Економіка, політика, соціальні відносини, духовне життя та питання культури знаходять свої, окреслені основним законом правила функціонування та розвитку. Конституція установлює норми взаємовідносин особистості й держави, права та обов’язки сторін “особистість – держава”, гарантії та межі прав і свобод людини в суспільстві, правила взаємовідносин між людьми.

Основний закон виконує також важливу моральну, світоглядну, філософську функцію, і, з цієї точки зору, є своєрідним джерелом для появи концепцій, принципів, цілей формування особистості, що була б адекватна демократичному, відкритому суспільству, виховання в дусі поваги прав та свобод людини, терпимості, відповідальності, миру та толерантності. Конституційні положення про людину, її права та свободи як найвищу цінність є ідейною платформою економічного розвитку, політичного плюралізму, правової держави, громадянського суспільства тощо.

Україна – держава досить молода. Адже, що таке 20 років нашої сучасної державності порівняно, наприклад, із сімома століттями державності Великої Британії, яка є матір’ю сучасних конституційно-демократичних моделей? І, на жаль, сьогоднішній конституційний досвід нашої країни досить сумний: прийнявши власний Основний закон лише в 1996 році ми вже вносили в нього поправки та відміняли їх, а сьогодні знову ведемо мову про необхідність нових змін.

Чому так сталось? Здається, що пошук навпомацки та вештання манівцями сталось від того, що забули ми своє коріння. Тому, створюючи і випробовуючи нові зразки державно-конституційного облаштування, ми повинні пам’ятати, що українці є європейською нацією, яка завжди тягнулася у своєму розвитку до Західної цивілізації, хоча доля часто розпоряджалася інакше. І ця нація нерідко була здатна породити політика західного типу, який міг би повести її до Європи не через “вікно”, а широкою дорогою своєчасного прогресу.

Стоїть він у славетному ряду таких велетнів, як Б. Хмельницький, І. Мазепа та ін. – гетьман Пилип Орлик, один із найвидатніших діячів ХVІІІ ст., самовідданий патріот, який усе життя присвятив боротьбі за незалежність України.

П. Орлик походив з родовитої литовсько-чеської сім’ї. Народився 1672 року на Віленщині, вчився в Києво-Могилянській колегії та був учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше “місцеблюстителем” патріаршого престолу в Москві. Орлик працював у Генеральній Військовій Канцелярії, де його таланти оцінив І. Мазепа. З 1700 року він став генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана. П. Орлик належав до нової формації Мазепиних співробітників, не зв’язаних з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою Полтавського полковника Герцика), і всім був зобов’язаний своїм здібностям та гетьманській ласці. Довгий час він єдиний був утаємничений в політичні плани Мазепи й залишився вірним йому до загибелі.

“Пакти й Конституція прав і вільностей Війська Запорізького”, написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах на козацькій раді, яка П. Орлика обирала гетьманом і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні.

Щодо історії створення цього визначного документа та його практичного застосування існують неоднозначні погляди та висновки. Наприклад, знаний канадський учений українського походження О. Субтельний писав: “У 1710 р. Пилипа Орлика (1710–1742), який при Мазепі був генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає проект… так званої Бендерської конституції. Нею він зобов’язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні” [1, с. 151].

Так характеризує цю подію Н. Полонська-Василенко: “Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Запоріжжя як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом… До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи може значною мірою пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею…”.

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність” [2, с. 78-79]. “При тім списано інтересні постанови, яке має бути правління гетьманське, хоч ці постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки цим людям не вдалося ніколи, – але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань цих людей, що зв’язали свою долю з визволенням України. В постановах цих багато нового, що могло б бути важливим кроком вперед”, – зауважує М. С. Грушевський [3].

А ось українські вчені А. Слюсаренко і М. Томенко без жодних вагань заявляють, що “Пакти й Конституція”… є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні…, яка діяла на Правобережній Україні до 1714 р.” [4, с. 9].

Отже, на відміну від попередників, сучасна історична наука України намагається розглядати твір П. Орлика як першу конституцію в світовій історії.

До речі, що ж мають на увазі вчені-історики, використовуючи цей термін? Що виступає критерієм надання тому чи іншому документу статусу конституції?

Термін конституція (від лат. Constitutio – устрій, установлення) у різні часи використовувався в різних значеннях. Так, зокрема, у Стародавньому Римі конституціями називали деякі акти імператора, а у середньовічній Європі – акти, в яких закріплювалися привілеї та вольності феодалів (Велика хартія вольностей 1215 р. в Англії, Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо). У той же час ні в античному світі, ні в середні віки сучасного поняття конституції не існувало.

Сучасна наука конституційного права використовує термін “конституція” у кількох значеннях: конституція юридична, конституція фактична, конституція соціальна. Зважаючи на специфіку нашого дослідження, лише зауважимо, що найбільш поширеним є використання терміну “конституція” у його формально-юридичному значенні, тобто, як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини й громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи тощо [5, с. 29].

У переважній більшості країн, у тому числі й в Україні, юридична формальна конституція представлена єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими або консолідованими конституціями. Кодифікована конституція є більш зручною з точки зору користування текстом, ознайомлення з конституційними нормами тощо [5, с. 27].

Видатні мислителі XVII-XVIII ст. (Д. Локк та Т. Гоббс в Англії, Ш. Монтеск’є, Сієс у Франції, І. Кант в Німеччині, Т. Пейн в США та інші) сформулювали теоретичні положення, які були використані під час розробки перших писаних конституцій і зберігають своє значення й сьогодні. Основні з них полягають у наступному:

– конституція – це акт, за допомогою якого встановлюється така організація державної влади, яка б забезпечила захист людини, гарантованість її природних прав і свобод (тобто належна організація влади);

– належна організація державної влади повинна базуватися на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, що ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і, тим самим, дозволяє захистити людину від деспотії;

– установлювати, конституювати належним чином організовану державу можуть лише люди, яким, і тільки яким, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини);

– конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого люд установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою по відношенню до актів державної влади, оскільки має похідну від установчої влади народу природу (це, в свою чергу, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади);

– за своєю соціально-політичною сутністю конституція становить собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), своєрідний суспільний договір – угоду між членами суспільства щодо установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була б визнана справедливою;

– як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були сформульовані у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 р.: “Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влад, не має Конституції” [6, с. 137].

Функції конституції – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основними з них є:

– юридична функція, пов’язана з тим, що конституція є основним джерелом права і вона визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

– політична функція полягає в тому, що конституція визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

– ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення безперервності, спадкоємності державної влади, протидію лівому та правому радикалізму, протидію територіальному розпаду держави тощо [7, с. 62].

Отже, вимоги до документів конституційного характеру висвітлені більш ніж чітко та ясно. Розглянемо документ, створений П. Орликом більш детально, щоб довести його право першим стояти в одному ряду з Конституціями США, Франції, Польщі та інших країн з власним великим історико-цивілізаційним шляхом.

Текст був складений латинською та тогочасною книжною українською мовами. “Пакти й Конституція прав і вільностей Війська Запорозького” написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму закладали головні принципи республіканської форми правління.

Документ складений як договір між гетьманом та Військом Запорізьким (люд України), що було типовим для західної традиції, і відрізнялися від ідей східного патримоніалізму.

Конституція складається із вступної частини та 16 статей, де сформульовані головні принципи побудови держави.

У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького – всього малоросійського народу. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство каган народу “хозарів-козаків” – засновника Київської держави. “Отак і люд козацький, давній та відважний, раніше званий хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними діяннями, яких не лише сусідні народи, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей люд, поєднався з ними міцним союзом” [4, с. 25].

Таким способом документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість в якій віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого у процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Така схема стала підґрунтям ідеї окремішності руського-малоросійського-українського народу та його природного права на власну державу.

У першій статті розглянуто питання віри, заявлено про православ’я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман буде зобов’язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій батьківщині, не допускалось проповідування та розмноження кількості її прихильників. Докладати особливих зусиль, “щоб була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константинопольського...” [8].

Далі у статтях визначався національно-державний суверенітет України.

– Україна з обох частин Дніпра має бути звільнена від чужоземного панування;

– Україна має бути повністю незалежною від Московщини і Польщі;

– українські кордони вічні і недоторканні (чітко означались кордони держави визначені Зборівською угодою 1649 р.);

– гетьман зобов’язувався оберігати територіальну цілісність країни і повернути втрачені в попередніх війнах території й маєтності тощо.

Принциповий характер має шоста стаття, де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад й однозначно вказує на вплив ідей західноєвропейського парламентаризму.

Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, “генеральні радники від всіх полків” та “посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь”. Генеральна військова рада повинна збиратися тричі на рік – на Різдво Христове, Воскресіння Христове, Покрову Пресвятої Богородиці, а також за рішенням гетьмана. Усі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати, “на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, не здійснюватися” [8].

Суд теж мав діяти незалежно, оскільки “гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу (чи кримінальну, чи не кримінальну) здати на військовий генеральний суд, і який на нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен переступник має й понести” (Ст. 7) [8].

Суттєво в Конституції (Ст. 9) обмежувалась фінансова влада гетьмана. “… належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, чоловіка видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана. А сам Ясновельможний Гетьман не повинен ніяким чином поширювати своє право обертати (їх) на власну користь, обмежуючись своєю часткою прибутків, які належать на Гетьманську булаву і особу… Більше того, Ясновельможному Гетьману виділяється (частина) із спільних володінь і земель Війська Запорозького, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї нагороди перед батьківщиною менші, а саме: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. При цьому повинен бути обраний не тільки Скарбник, який перебуває при Гетьмані й постійно знаходиться у Гетьманській столиці, але також одночасно (слід обрати) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і заможних (представників), затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і звичайного люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і публічні податки, й зобов’язані опікуватися видатками, щороку складаючи звіти – звітуючи про своє управління… А панам Полковникам жодним методом не слід втручатися (в справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками й пільгами свого уряду” [8].

А от право контролю порядку і зловживань, як бачимо у Ст. 10 були у гетьмана досить широкими. “Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий люд не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи проти волі, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір’ям і не маючи нагород, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав’язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборців (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички” [8].

Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а й запровадили засоби контролю над економікою держави та боротьби з управлінськими злочинами і корупцією.

Надто важливою (особливо для досліджуваного часу) була Ст. 11, де увага приділялася соціальному забезпеченню родин військовослужбовців: “Козачі вдови й осиротілі козацькі діти і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких перебуватимуть службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утяжувалися вимаганням податків домовлено і постановлено” [8].

Взагалі, щодо свіжості думок, які знайшли своє відображення у цьому важливому державному документі, то хотілося б зауважити, що деякі пункти на початку XVIII ст. практично не мали у світі аналогів серед офіційно затверджених. Дуже шкода, що “Конституція” так ніколи і не вступила в дію, дослідження її практичного здійснення в тих умовах – ось що б беззаперечно викликало захоплення.

Який же висновок ми маємо з усього, що було викладено вище? Можна довго сперечатися з приводу того, що було б, якщо Україна почала жити за законами П. Орлика. Але, як відомо, історія нехтує такими питаннями. Однак, історія достовірно свідчить, що передова політико-правова й соціальна думка початку XVIII ст. реально втілилась у спробі гетьмана П. Орлика дати своєму народу не світле майбутнє, а світле сьогодення, і зробити це не на крові, а цивілізованим шляхом будівництва власної державності, демократії та законності, загальної злагоди та добробуту.

 

Література

1. Субтельний О. Україна. Історія. – К. : “Либідь”, 1992. – 512 с.

2. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – К. : Либідь, 1992. – 608 с.

3. Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України // CD-ROM “Антологія історії України”. – К., 2006.

4. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К. : Знання, 1993. – 187 с.

5. Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и забугорный опыт. – М. : “Зерцало”, 1998. – 640 с.

6. Конституции забугорных государств. – М. : Изд-во БЕК, 1996 – 592 с.

7. Баглай М. В. Конституционное право русской Федерации. – М. : ИНФРА, 1996. – 499 с.

8. Конституція Пилипа Орлика (текст) // http://myreferatik.in.ua/load/referat_ 1_kurs/istorija_ukrajini/konstitucija_pilipa_orlika_tekst/8-1-0-1551


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS