КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

М.М.Олійник. Пилип Орлик: його життя і діяльність.

М. М. Олійник

старший викладач

Понінківського професійного ліцею

 

ПИЛИП ОРЛИК: ЙОГО ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

 

Серед гетьманів України його постать виділяється не лише тим, що свою гетьманську діяльність він мусив здійснювати за межами України, а й тим, що Пилипу Орлику належить авторство першої в Європі державної конституції. Відомий вітчизняний історик Б. Крупницький зазначав, що, “безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна... Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв’язки з Європою. Ці традиції, хоч і запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини” [3, с. 168].

Походив він з поважного роду, який сягав давньої баронської фамілії Орликів у Чеському королівстві. Після гуситської революції одного з представників цього роду доля закинула у Віленщину, де в с. Косуті Ошмянського повіту 11 жовтня 1672 р. (за с. ст.) і народився майбутній український гетьман. Батько його Степан вже наступного 1673 р. загинув у битві під Хотином, відстоюючи польські інтереси. Опікувалася Пилипом мати Ірина, котра походила з православного роду Малахівських. Очевидно, що перші ази освіти пізнав він у Литві. Однак вже в молодих літах з’явився в Києві, де вступив до престижної Києво-Могилянської колегії. Професором красномовства й філософії був тоді Степан Яворський. За часів викладання в Києво-Могилянській колегії Яворський показав себе знаючою і відданою своїй справі людиною. Це й сприяло тому, що молодий студент прикипів до нього всією душею і потім усе життя ставився до вчителя з великою повагою [2, с. 243].

Завдяки протекції Яворського Пилип Орлик, як один із найздібніших випускників колегії, працює в консисторії Київської митрополії, а десь з 1693 р. –у Генеральній військовій канцелярії. Висока освіченість, здібність і працелюбність молодого канцеляриста привернули увагу гетьмана Івана Мазепи, і невдовзі Орлик підіймається до поважної посади старшого військового канцеляриста, а згодом призначається на посаду генерального писаря. Будучи генеральним писарем, Пилип Орлик користувався цілковитою довірою Мазепи і був у курсі всіх справ Генеральної військової канцелярії, залишаючись постійно біля свого наставника. Він був разом з ним і у жовтні 1708 р., коли шведський король Карл XII, воюючи проти Петра І, увійшов з військами на Лівобережну Україну і Мазепа перекинувся на його бік, і тоді, коли після Полтавської битви шведська армія зазнала поразки і Мазепа разом з Карлом XII відійшов на турецьку територію, зупинившись у Бендерах. Це була не просто відданість і вдячність своєму добродієві, це була цілковита віра в його справу. Безперечно, це допомогло й самому Орлику полюбити Україну як найріднішу землю, задля якої він не жалів самого життя. Тож зрозуміло, з яким болем він сприйняв 2 жовтня 1709 р. смерть гетьмана [4, с. 67].

Зазначимо, що 5 квітня 1710 р. козацька рада в Бендерах обрала Орлика гетьманом. А 10 травня шведський король Карл ХII визнав це обрання спеціальним дипломом, підтримавши козацького обранця на початку його діяльності. А справ у молодого гетьмана виявилось немало. Чи не важливішою з них була складена Орликом разом з козацькою старшиною так звана угода, що увійшла в історію як державна конституція під назвою “Конституція прав і свобод Запорозького Війська”. Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя [5, с. 11].

Слід зауважити, що навряд чи такий документ міг бути вироблений одним Орликом зі старшиною. Все свідчить про те, що в ньому були закладені виплекані за довге життя думки самого Мазепи. Про це, зокрема, свідчать і його діяльність по розбудові освіти, мистецтва, письменства в Україні, його прагнення забезпечити її незалежність і врятувати від російського деспотизму.

Конституція складалася з 16 статей, які в цілому передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме: єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку, обмежені у своїх діях законом, – “Самодержавіє Гетьманському уряду неприлично”) і судової влад (підзвітна і контрольована). Це загальні принципи побудови Української держави. Кожна ж із статей формулює норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови – відторгнення майбутньої країни від Росії.

До Конституції додавалася присяга гетьмана Орлика, яку склав він у Бендерах Запорозькому Війську при обранні. Конституція відіграла неабияку роль і в діяльності самого Орлика, коли довелося укладати договори про допомогу Карлу XII, Оттоманській Порті та кримському хану Давлет-Гірею у війні з московським царем. Він добре розумів, що самому йому провести в життя плани відродження українсько-козацької держави аж ніяк не вдасться, і прагнув знайти союзників. Намагався налагодити стосунки з польським королем Станіславом Лещинським і навіть з Версалем [8, с. 144].

Французький посол у Константинополі Дезайєр, котрий мав зустріч з Орликом 11 березня 1710 р., доповідав у своїй реляції міністрові закордонних справ Торсі: “Новий запорозький гетьман – людина з розумом і освітою. Він гарно тримається, зовсім молодий (38 років. – Авт.). Гетьман казав мені, що впевнений у визволенні України з-під москалів. Він прохав протекції для своєї нації й його християнської величності, кажучи, що в інтересах Франції, аби Порта розпочала війну з москалями”. Зрозуміло, що у своїй діяльності в ім’я українського народу Орлик не міг не орієнтуватися на саме населення, “змучене і озлоблене московським терором”. Рятуючись від утисків, до Орлика втікали запорожці. Відібравши найспритніших, гетьман розіслав їх як своїх емісарів по Україні, і ті під виглядом бандуристів і старців поширювали його прокламації, готували народ до повстання.

Ця праця увінчалася успіхом. 10 листопада 1710 р. на нараді було вирішено про війну Порти з Москвою. А 23 січня 1711 р. був укладений союз між козаками і ханом на грунті повної незалежності України. Поряд із зовнішньополітичною діяльністю немала робота була здійснена Орликом по організації української армії.

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він пише у “Маніфесті” знаменні слова, які й сьогодні вражають проникливістю й болем за український народ, його історичну долю: “Ми не можемо дивитись холоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету. Ми заявляємо, що не винні у людській крові, яка може пролитися, і щоб вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли за допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена в своїх правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які можуть трапитися” [17, с. 342].

Чи доводилося комусь з козацьких гетьманів підносити українську справу на такий високий рівень і обстоювати її і з такою юридично-правовою глибиною? Розіславши “Маніфест”, Орлик знову посилає делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. 
Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає його гетьманом українців, що “живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків...”. Грамота зазначала, що все перелічене султаном Ахметом підтверджується. Це була велика перемога. Однак і російський цар робив свою справу. Його посол у Константинополі Толстой зумів підкупити впливових людей з оточення султана, і 16 червня 1712 р. договір з Москвою при посередництві голландського і англійського послів був ратифікований. Цар отримав Лівобережну Україну, а Порта ставала господаркою Правобережжя. Це було новим страшним ударом для Орлика і його соратників. Однак він і тепер не опускає руки, прагне засвідчити права України на волю й незалежність перед усім світом, показати значення її для всієї Європи. З цією метою складає новий важливий історичний документ – політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами, “Вивід прав України”. Не лише у ті часи, а й сьогодні значення цього документа неоцінене належним чином. Адже, на жаль, право на незалежність і суверенність України доводиться засвідчувати і в наші часи. “Вивід прав України” необхідно вважати й першим узагальненням історичних подій в Україні, яке не було уражене концепцією “єдиної і неділимої Росії” [14, с. 65].
Важливою була і констатація того факту, що коли Україні не буде надано незалежність від Росії, то Європа і кожна з її держав “легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави”. Як засвідчила наступна історія, Орлик був і тут правий. Адже протягом століть Російська імперія лишалася жандармом Європи. 
Близько 30 років після цих подій прожив Орлик за кордоном. І де б він не був – чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, – жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином – Григором, який скінчив життя генералом і національним героєм Франції, Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Як зазначав відомий історик Дмитро Дорошенко, “він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутнього державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі”. Не поривав Пилип Орлик зв’язків і з Україною, особливо з Січчю, що була на татарській території, в Олешках. 
Помер він 24 травня 1742 р. самотнім, ізольованим від сім’ї й рідної Вітчизни, але залишив по собі пам’ять невтомного борця за її долю. І сьогодні його мрія нарешті знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю. 
Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики XIX століття, зокрема Соловйов, Ключевський та Костомаров, незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти замірів. Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігента, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишав думки про відновлення самостійності української держави.
Найактивніший провідник мазепинської ідеї, він присвятив ціле своє життя створенню західноєвропейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну. Вигнанець, гетьман-емігрант, з невеликою групою однодумців – А. Войнаровським (небожем І. Мазепи), полковником Д. Горленком, генеральним писарем І. Максимовичем, генеральним суддею К. Довгополим, генеральними осавулами Г. Герциком та Ф. Мировичем – робив одчайдушні спроби умовити уряди Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. 
Орлик активно листувався з монархами та іншими високими зверхниками цих держав, порушував українську проблему на різних приватних та офіційних зустрічах. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у той час, аби українське питання стало часткою загальноєвропейської політики першої половини ХVIII століття. 
“Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”, або так звана “Конституція Пилипа Орлика”, яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її – повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії.
Після Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та “Діаріуша подорожнього”, тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною і мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології. Такі, наприклад, його листи до Карла XII, запорожців та гетьмана Івана Скоропадського, в яких він описує злигодні народу під час татарських набігів.
Особливо цікавий для характеристики Орлика як письменника-публіциста його “Діаріуш”, у якому він робив записи від 11 жовтня 1720 року до кінця 1730 року. Писано його добірною польською мовою, рясно оздобленою латинізмами та церковнослов’янізмами. Соковито, емоційно, з цікавими деталями та характеристиками описує він свої відвідини та прийоми у себе багатьох визначних людей Європи: французьких священиків, англійського консула, солунського митрополита, ігуменів афонських монастирів, купців з багатьох країн, дипломатів, політиків та високих державців тих країн, де йому довелося побувати. Як ерудит і книголюб, він пише про враження від прочитаних книжок. Газети є його улюбленою лектурою. Орлик виявляє глибоку пошану до французької мови, вивчивши майже досконало її в літньому віці. Він навіть перекладав без труднощів з французької мови на польську шеститомну історію грецької схизми єзуїта Мембурга. 
Окремою сторінкою спадщини Орлика є його листування латинською, французькою, польською та тогочасною українською, або руською, мовами. Поміж особами, з якими гетьман листувався, були відомі люди, зокрема граф Флемінг, перший міністр польського короля Августа II, гольштинський князь, англійський амбасадор, Єрусалимський патріарх, великий візир, кримський хан, гетьман Скоропадський, шведський король, запорозькі козаки на турецьких землях та ін. [16, с. 43]. 
Та найбільші клопоти Орликові – його Батьківщина, тому в “Діаріуші” знаходимо багато звісток з України, що їх він намагається добути за будь-якої нагоди від купців, дипломатів, з листів та тогочасних газет. Орликів стиль і багатогранна освіченість ставлять його в один ряд з найвидатнішими представниками української вченої еліти кінця ХVII – початку ХVIII ст., яка виховалася в стінах Києво-Могилянської академії і складала той культурний осередок, котрий увійшов в історію культури як Київські Атени, ідеологом і лідером якого був Іван Мазепа [14, с. 122]. Тридцять років Пилип Орлик поневірявся по Європі, зазнавав злигоднів, нестатків, переслідувань агентів Петра I та його наступників, однак все-таки неухильно й послідовно, як міг у тяжких умовах еміграції, боровся за визволення України.

 

Література

1. Різниченко В. Пилип Орлик (гетьман-емігрант). Його життя й діяльність. – К., 1988.

2. Борщак І. «Orlikiana» (Опис невиданих матеріалів про гетьмана Орлика, його родину і оточення // Хліборобська Україна. – Зб. VIIVIII. – 1923.

3. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672 – 1742). Огляд його політичної діяльності. – Варшава, 1968.

4. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збірник. – Т.1. – Варшава, 1978.

5. Оглоблин О. Бендерська конституція 1710 року // Вісник ООЧСУ. – 1960. – Ч. 5 (139). – С. 4–11.

6. Subtelny O. The Mazepists. Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century. – New York, 1981.

7. Артамонов В. Россия и Речь Посполитая после Полтавской битвы (1709–1714). – М, 1990; Вивід прав України / Ред. М. Парцей. – Львів, 1991.

8. Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція. – К., 1993.

9. Пріцак О. Конституція Пилипа Орлика // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. – К., 1994.

10. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К., 1994.

11. Мельник Л. Гетьманщина першої чверті XVIIІ ст. – К., 1997.

12. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII – XVIII ст.. – К., 1997.

13. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К., 2004.

14. Шевчук В. Гетьман-вигнанець // Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибр. твори. – К., 2006.

15. Пилип Орлик – гетьман і автор першої конституції України. – Мінськ, 2006.

16. Трофимук О. Пилип Орлик: гетьман в еміграції, бароковий поет, автор першої Конституції. – Львів, 2008.

17. Чухліб Т. Пилип Орлик. К., 2008.

18. Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648 1721 рр. К., 2009.


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS