КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

М.П.Олійник. Одруження українців за звичаєвим правом (на матеріалах Правобережної України).

М. П. Олійник

Кандидат історичних наук, доцент

Хмельницький національний університет

 

Одруження українців за звичаєвим правом

(НА МАТЕРІАЛАХ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ)

 

За століття існування в українського етносу виробилось оригінальне звичаєве сімейне право. Останнім періодом, коли воно мало змогу проявитись повною мірою, було XIX століття. Особливо це стосується Правобережної України, приєднаної до Російської імперії лише в кінці XVIII ст. і де, в силу цього, процес інкорпорації до загальноросійської правничої системи розтягнувся практично до середини ХIХ ст., що дозволило на довший час зберегти традиційні погляди на шлюб і сім’ю. Саме тому цей період і визначив хронологічні рамки даної статті.

Вибір джерельної бази – робіт, опублікованих в ХIХ – на початку ХХ століття, зумовлений тим, що їх авторам пощастило вивчати реально діючі норми або норми, які ще були в пам’яті очевидців, чи добре збереглися в земських архівах. У подальший період ці можливості в значній мірі, через об’єктивні причини, були втрачені.

Зазначимо, що ставлення до одруження, як однієї з найважливіших подій в житті, було надзвичайно відповідальним. Характерно, що за народними звичаями в шлюбного віку визначилась не лише нижня межа, а й на відміну від сучасного сімейно-шлюбного законодавства, верхня. Для чоловіків шлюбний вік встановлювався з 18 до 70 років, а для жінок – від 16 до 60, причому одруження після п’ятдесяти років вважалося гріхом і допускалось лише між вдівцями. Найоптимальнішим традиційно називали співвідношення, за яким наречений був на два роки старшим нареченої. Якщо ж вона була старшою від нього на шість-десять років, то з молодого кепкували, що він погано вибирав наречену, хоч і відзначалась міцність таких шлюбів. І навпаки, якщо чоловіку було сорок років, а дружині лише двадцять, то такі шлюби вважались нещасними. Зазначимо, що оптимальним шлюбним віком для дівчини вважалось шістнадцятиліття. Дівчина ж у двадцять років вже була старою дівкою [14] або, як її ще називали в деяких регіонах України, “перестарком”.

Прямим відгомоном ранньослов’янського табу на кровно-родинні шлюби була норма звичаєвого права, за якою заборонялись шлюби родичів до шостого “коліна” родства. До першого ступеня належали рідні брати і сестри, до другого – діти рідних братів і сестер зі своїми дядьками й тітками, до третього – двоюрідні брати і сестри, до четвертого – їх діти, п’ятого – діти осіб віднесених до другого ступеня і нарешті, до шостого – куми. Хрещені батько й мати вважались духовними родичами, а тому не могли одружуватись з похресниками. Оскільки такі шлюби вважались нещасливими, то порушення заборони було вкрай рідким явищем. Такі заборони не поширювались на вихованців, тобто дітей, прийнятих у сім’ю лише на виховання, але без усиновлення. Вони могли одружуватись між собою. Не поширювались зазначені норми і на однофамільців [8, с. 1].

Парубки та дівчата, ставши членом парубоцької чи дівочої громади, самі обирали собі наречених. У період, який передував офіційному сватанню, вони мали підготувати батьків до думки, що саме ця особа є найкращою кандидатурою на їх руку і серце. При цьому мали всіляко підкреслюватись переваги свого обранця перед іншими. Народні традиції вимагали, щоб розпочавши зустрічатись, хлопець і дівчина укладали між собою словесний договір, в якому зобов’язувались не ображати один одного [9, с. 290].

Детально регламентувались майнові відносини під час залицяння та після сватання. Вважалось, що все подароване хлопцем дівчині “до брання рушників” – намисто, персні, стрічки тощо у випадку розриву подальших відносин не вважались втраченими і не підлягали ні поверненню, ні відшкодуванню. Набагато жорсткіше звичай оцінював відмову від одруження після подачі рушників, тобто згоди вийти заміж. Вона трактувалась як образа, тому сторона, яка відмовлялась, повинна була нести “витрати і безчестя” [9, с. 290291]. Матеріальні претензії виникали з моменту, коли наречена пов’яже рушники. У випадку, коли інший парубок “відіб’є” наречену після сватання, його притягали до громадського суду. Характерно, що дівчина на нього не запрошувалась, крім випадків, коли наречений відмовлявся одружуватись, а вона вже була вагітна, або в них уже народилась дитина. Суд про безчестя вершили літні, найавторитетніші в селі люди. Винного парубка, як правило присуджували до грошової компенсації “за моральні збитки” [9, с. 291]. Такого суду гульвіси боялись понад усе, а тому, як правило, укладали шлюб [8, с. 2].

Згідно традицій, наречені повинні були отримати згоду на шлюб і благословення батьків, а також і благословення хрещених батька й матері. Сироти отримували лише благословення від дядька та тітки, а також хрещених [8, с. 2]. Шлюби, укладені без цього, були винятком. Так само аномальним було силування до шлюбу з нелюбом [7, с. 10].

Необхідно звернути увагу на те, що українське звичаєве сімейне право передбачало укладання шлюбних договорів, тоді як нормою об’єктивного права вони стали лише з 1992 року, коли Верховна Рада України внесла до Кодексу про шлюб і сім’ю статтю 27.1, яка зробила можливим укладання шлюбного контракту. Правда, на відміну від нашого часу, коли договори укладаються в нотаріальній формі, наші предки вчиняли усні договори, причому домовлялись між собою батьки. Такі договори передбачали внормування питань організації весілля, розмірів приданого, порядку вручення подарунків рідним наречених. Традиційно вони дарувались на весіллі, а, якщо одна сторона не мала на них грошей, то мала попередити про це за тиждень. Також нормою було святкування весілля коштом нареченого. Характерно, що батьки вручали свої подарунки молодим не відразу на весіллі, а через один – два тижні по тому, переконавшись у вірному виборі своїх дітей. Дарували, як правило, землю, свиней, корову, телицю та інші речі. Придане ж оголошувалось на самому весіллі. Воно починало готуватися з першого року життя дівчини. Придане складалось з двох частин: “скрині”, до якої входили полотно, хустки, рушники, скатерки, ліжники, подушки (їх наречена починала робити з десяти років), та “худоби”. Виготовляти придане нареченій допомагали мати та подруги, а гроші давав батько. Принагідно потрібно зазначити, що придане і подарунки, отримувані в першому шлюбі ставали спільною власністю чоловіка й дружини, а в другому – залишались в особистій власності того, кому їх подарували [8,с.2].

Важливо звернути увагу на те, що шлюбні договори у випадках, коли наречена була вже не першої молодості та походила з багатої родини, потребували, щоб при їх укладанні крім самих батьків молодих, були присутні свідки [8, с. 2 ].

Велике значення мало саме весілля. Так, за свідченнями П. Чубинського, якщо молоді обвінчаються й до весілля молодий помре, то молода залишається дівчиною, а не вдовою [7, с. 11]. Про високий статус цього обряду свідчить і те, що молодим дозволялось жити разом лише після весілля, а не шлюбу. Тим більше, що не рідко весілля справляли через два – три тижні після вінця. Винятки дозволялись лише для бідної сироти за умови, що наречений був багатим [25].

Традиції передбачали, що після весілля молода мала перейти до двору чоловіка, причому його батьки підкреслювали, що її ”взяли до себе за дочку”, а не невістку. У випадках, коли наречена була єдиною дитиною, чи навпаки – наречений був із багатодітної незаможної сім’ї, чи за інших обставин, як виняток, чоловік переходив жити до дружини й отримував малопривабливий статус приймака [2, с. 227].

Після одруження сини мали право вимагати від батька виділити їх в окреме господарство. Головною умовою виділення була згода батька. Крім шлюбу дітей підставами для виділення окремого господарства були: народження в них дітей; обіцянка, дана при одруженні, виділити молодим землю; коли марнотратство чи пияцтво батьків загрожує втратою майна. Природно, що в останньому випадку дозволу батьків не питали. В дружніх сім’ях при розподілі спільними зусиллями будували молодим хату, а клуня залишалась спільною. За відсутності суперечок молоді продовжували жити з батьками лише з економічних причин [4, с. 154157; 7, с. 8].

Згідно традицій чоловік був главою сім’ї, проте всі важливі рішення він приймав, як правило, лише після обговорення з дружиною. Він був господарем зовнішнього, “надвірного” господарства. На ньому “лежало” землеробство. Дружина ж господарювала в хаті. Разом з тим вона доглядала худобу, хазяйнувала на городі, обробляла льон та коноплі, виготовляла одяг і прикраси й звісно ж – виховувала дітей [7, с. 58]

 Звичаєве право також унормовувало поведінку подружжя у випадку перелюбу чоловіка чи дружини. Вимагалось, щоб спочатку розпусників пробували перевиховати їх суджені. Якщо ж їм це не вдавалось, то залучалась рідня та знайомі. Коли й такі заходи впливу не давали результатів, то гульвісу виганяли з дому. Вигнанцеві не мали права надати притулку не лише родичі та знайомі, а й навіть батьки. Це ж саме стосувалось п’яниць та ледарів. Причому, вигнанцеві нічого не давали з майна, навіть якщо воно було в його власності до шлюбу [6, с. 56].

Всі зазначені вище норми звичаєвого права сприяли тому, що в переважній більшості випадків українська сім’я була міцною та дружньою, чому може слугувати підтвердженням відсутність в українському звичаєвому праві інституту розлучення. Тому такими резонансними ставали будь-які відхилення від норми. Але саме ці аномалії, описані в художній літературі, створюють викривлену картину української сім’ї в минулому.

 

Література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу.К. : Оберіг, 1993.

2. Єзерський Є.М. Вплив звичаю на судову практику (Студії над приймацтвом) / Праці комісії для виучування звичаєвого права України. За ред. проф. А.Е. Кристеля. – Вип. 2. – К., 1928.

3. Камінський В. Нариси звичаєвого права України.К., 1928.

4. Камінський В. Нарис звичаєво – спадкових норм селянства у Вінницькому повіті на Поділлі. (До питання про спробу кодифікації звичаєвого права на Україні) / Праці комісії для виучування звичаєвого права України. За ред. проф. А.Е. Кристеля. Вип.2 – К., 1928. – С. 126 – 128.

5. Камінський В. Розподіл двору та його майна у Дубенському повіті на Волині / Там само. – С. 154 – 157.

6. Черкаський І. Спадщина в українському праві звичаєвому / Праці комісії для виучування звичаєвого права України. За ред. проф. А.Е. Кристеля. Вип. 2 – К., 1928.С. 56.

7. Чубинський П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии. – Архангельск, б. г.

8 Народные юридические обычаи, существующие во втором мировом участке Литинского уезда Подольской губернии / Этнографические сведения о Подольской губернии. Вып. 1-й.Каменец-Подольский, 1869.

9. Стрижевский И. Свадьба в деревне // Киевская старина. Т. LII.К., 1896.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS