КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Олександр Пажимський. Звичаєве право українського народу в контексті литовських статутів ХVІ ст.

Олександр Пажимський

старший науковий співробітник

Державного історико-культурного

заповідника Самчики

 

Звичаєве право українського народу

в контексті Литовських статутів XVI ст.

 

Історики знають, що історія України радикально відрізняється від історії своїх сусідів Польщі, Росії. Століття бездержавного життя під московським православним князівством, пізніше імперією, а також католицькою Польщею виховали особливий тип людини – українця, який орав землю й при собі мав меч, шаблю, але, що важливо, був вільною людиною зі своєю глибинною культурою, своїми правами поведінки й співжиття, що дивують світ до сьогодні.

Аби краще зрозуміти українця, вироблені ним закони життя й високу культуру, наведу кілька висловів.

Відомий російський письменник М. Чернишевський писав: Якщо є племена, які можуть до себе привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси – одне з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкості розуму, лагідність нравів у родинному житті, поетична мрійність характеру, непохитно настійливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї – все поєднується в цьому народі, щоб очарувати вас, так що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії” [М. Чернишевський Том 3, – К. : Держполітвидав. – С. 397].

Інший великий росіянин Максим Горький заначав: Всё делается медленно, но основательно, вдумчиво. Ядреной и крутой ругани великороссов, от которой дух в груди спирает, и глаза на лоб лезут, не слышно, – её заменяет меткий юмор, щедро украшающей речи. Не слишно и великорусского тыканья.

І вислів людини, яка зовсім не була прихильною до України, але надто відома в Росії. Це П. Романов, він же Петро Великий, Петро І.: Сей малороссийский народ зело умён и зело лукав: он яко пчела любодельная даёт российскому государству и лучший мёд умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, доколе он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже тобто у програші [Газета День № 14. 2021 січня, 2011 р.].

Але як бачимо, сучасні російські, а особливо місцеві землячки забувають про це. Чого варті висловлювання Дмитра Табачника про введення в школах вивчення великої російської літератури, бо вона фундамент української. Але великі російські письменники Микола Гоголь, Антон Чехов українці, а в Достоєвського – українське коріння. В листі Чехова до Горького 18.1. 1899 p. він писав: Я хохол і тому дуже ледачий і далі: В моїх жилах тече хохлацька кров (лист до Лєонтьєва 20.12. 1888 p.).

Ще російський ліберал П. Струве, а також другий секретар ЦК КП(б)У Лебідь в 1923 p., говорили про єдину вищу імперську культуру, що викликало реакцію з боку українського комуніста Миколи Хвильового: Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати”. Далі Хвильовий пише: “Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку (Думки проти течії, 1925) [Газета Слово, березень 1991 p.].

Іван Огієнко зазначав: Ми перші просвітились християнством, світ віри Христової вперше прийшов до нас і вже потім ми передавали його на північ, де він заводився дуже мляво... Стару нашу літературу давно вже отнято у нас, і давно вже її залучено до літератури Москви.

Собственные литературные силы Москвы, каже профессор А. Архангельський, на первых порах крайне незначительны, вернее сказать их совсем нет... Москва живёт чужим добром (А. Архангельский. Из лекций по истории русской литературы. Казань, 1913. С. 493494). Про що говорити. В XVIIXVIII ст. із 90 російських митрополитів 88 були вихідцями з України як казав Петро І, а чи не послати наших священиків на виучку в Київ.

Варто згадати Ліну Костенко, яка вразила Україну своїм романом Записки самашедшего. Вона в інтерв’ю Ларисі Жаловазі (Івшиній), редакторці Дня, сказала: У поляків Болеслав І Хоробрий, Болеслав II Сміливий. У нас Святий і Мудрий. У росіян – Долгорукий і Грозний. Тобто в польській історії домінує військова доблесть, в українській – схильність до святості й мудрості, в російській – право довгої руки і погроз. Історія широкими мазками пише портрети нації.

Серед основних ознак етносу української нації є мова, пісня, традиційна народна культура й, безумовно, демократичність, мораль, звичаї, де основою є звичаєве право, яке тримає націю на протязі багатьох віків. Система звичаєвого права – історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, яким регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах життя, що є важливою ділянкою народної свідомості та народних знань. Найвизначнішим збірником українського права є Руська правда, складений в ХІХІІ ст. на основі Звичаєвого права. Пізніше воно прослідковується в українських актових джерелах, правних пам’ятках Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, Правах, за яким судиться малоросійський народ 1740 років.

Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних держав, народне звичаєве право повсюди відзначалося однотипністю.

Значення Руської правди, як збірника права, було велике, доказом є чисельна кількість списків Руської правди дотепер знайдених близько 300. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я, майно, а судові підставу до справедливого вироку. Характерною прикметою Руської правди була її гуманність (наприклад, заміна кари смерті – грошовою карою).

“Руська правда” є важливим джерелом для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, що мало також великий вплив на всі правові пам’ятки литовсько-української доби, зокрема на Судебник Казимира Ягелончика 1468 р. й Литовські статути. Пізніше норми Руської правди через Литовські статути вміщені у найвизначнішій пам’ятці українського права гетьманської доби Права, по котрим судится малороссийский народ (1743 p.). Помітні сліди Руської правди, а отже українського звичаєвого права, також у працях і правничих збірниках інших слов’янських народів, зокрема польських статутах короля Казимира Великого XIV ст. Зате московське законодавство в час Судебников губить усякий зв’язок із старовинним українським правом (Ф. Леонтович).

Литовський Статут, кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-руської (української) держави), виданий у XVI ст. у трьох основних редакціях, один із найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Литовського статуту джерелами права Литовсько-української держави були: Руська правда, а також литовське, українське, білоруське звичаєве право.

Система українського права в той час відповідала розвиненому суспільству. Є свідчення, що в Україні-Русі законодавство існувало вже до Руської правди.

Перший збірник “Руська правда” пов’язується з іменем Ярослава Мудрого і датується 1016 та 1054 роками із 17 статтями. Друга редакція має 26 статей, датується 1068 роком, й третя редакція 1113 року Володимира Мономаха. “Руська правда” віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології людності України-Руси та її побуту, – це становище жінки. Право жінки по руському (українському) праву було куди вище, аніж по римському й старогерманському праву.

З XIV ст. українські землі входять до Литовсько-Руської (української) держави. З цього часу в житті України з’являються й козаки, від якого починаються витоки української нації, оскільки саме з козацтвом пов’язане пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей. Слово козак уперше зафіксовано в латино-персько-татарському тексті кінця XIII ст. Codex Gumanicus.

У перших століттях існування Литовсько-Руського князівства панувало в ньому старе русько-українське право. Великі князі литовські, проголосивши принцип:старовини не рухати, новини не заводити, не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові. Державні урядовці і суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дійшли пам’ятки законотворчої діяльності державних органів влади. Всі вони, крім Литовського статуту 3-ї редакції (1588 р.), за змістом поділяються на: міждержавні й міжнародні договори; привілейовані грамоти; земські установи; кодекси законів.

Найбільше значення для історії мають земські установи, які були основними законами для земель, конституційною хартією. Вони берегли старовину і стосувалися не станів, а цілої землі. Земські установи це законодавчі акти для всієї людності з метою з’ясувати відношення її до держави і до місцевих органів.

Перший або Старий Литовський Статут 1529 р. Юридичний кодекс, що унормував як засади державного устрою, так і положення цивільного та карного права.

Дослідники справедливо вважають Статут 1529 р. унікальною пам’яткою правничої думки свого часу. Цей Статут, схвалений на Сеймі у Вільно, складався із 243 артикулів і 13 розділів. Статут після кодифікації поєднав строгі юридичні поняття римського права, елементи “Руської правди”, норми звичаєвого “руського” (тобто українського, білоруського) литовського права. Він містив у собі: поняття однакової відповідальності перед законом володаря, підданих та уряду; інститут присяги всіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя; законодавчо регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінки. Статут уперше адресувався не окремому станові суспільства, а всьому загалові, визначивши тим самим поняття усього поспольства, тобто народу. Приписи Статуту стосувалися нарівно як шляхті, міщанам, селянам, навіть невільникам. Цей Статут випередив європейську юридично-правову думку. Проте одне з найдратівливіших питань внутрішнього життя шляхетської спільноти – взаємини рядових бояр, шляхти з магнатсько-князівською верхівкою – цей кодекс лишив нерозв’язаним.

З січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, званий Волинським (з уваги на особливу роль Волинської шляхти), мав 367 аркушів у 14 розділах та містив законодавче забезпечення нових реформ. Тут і скасування обмежень православних, порівняно з католиками, запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди, створення регулярних повітових саймиків із правом шляхти “на местцах головнєйшим поветом ... зъеждчатися, радити, обмовляти й обмишляти”. Проведено уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з новим адміністративним поділом на теренах майбутньої України встановлено три адміністративні одиниці воєводства Київське, Волинське, Брацлавське. Цей поділ із незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст. Другий статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. За висловом канцлера Миколая Радзивила Чорного, є respublica bene ordinate (добре впорядкована держава).

Третій Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах) стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан. Прав міщанства і духовенства цей Статут не порушував. Мова всіх трьох редакцій Статуту русько-українська (суміш церковно-слов’янської, української, білоруської). Третій Литовський Статут мав значення не тільки для пануючої привілейованої верстви, але й правом посполитого, всенародного і як такий служив нормою для чистого народного, так званого копного суду. Це був громадський суд, як установа звичаєвого права, що був відомий під назвою “копи”. Цей суд був найяскравішим явищем українського звичаєвого права. Цей суд стояв у зв’язках із старим вічевим зібранням (копа – віче). Копний суд суд, який чинили громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи.

У звичаєвому праві яскраво проявлявся початок колективності, публічності – усі правові акти здійснювались привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства, звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені настільки глибокі, що деякі його звичаї (норми) зберігаються до сьогодні.

Звичаєвим правом в Україні регулювалося широке коло стосунків і в пізніші часи української держави середини XVII ст., особливо полково-сотенної системи як основи державності, системи судочинства.

Литовські статути зберігали свою силу до 1648 p., особливо Третій Статут, потім Магдебурзьке право. Право України в цей час вирішувало нове для себе завдання оформлення й закріплення будівництва Української держави. Внаслідок чого зріс вплив козацького права старого звичаєвого права. В цей період складається правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право, що визнавалося іноземними державами.

Особливого значення мали норми звичаєвого права в Запорозькій Січі, де зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм права, яке не існувало в письмових джерелах. У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду.

Звичаєве право було настільки досконалим, що його неможливо було витіснити з системи діючого права.

Литовський статут (Третій) зберігав чинність аж до 1848 року.

Український народ, створивши таке звичаєве право, що пройшло крізь століття, не міг виразитись у новітніх законодавчих актах з демократичними ідеями. Таким законом став Вивід прав України – правовий документ – обґрунтування національно-державних прав українського народу перед європейськими державами. Головним редактором і упорядником зводу політичних прав України – першої Конституції, так званої Бендерської, був екзильний гетьман Пилип Орлик (17101742). Оригінал Виводу був написаний французькою мовою. Його знайшов у 1922 році професор Ілля Борща в замку Дантевіль, що належав колись дружині Григора Орлика, графині Олені Орлик. Уперше на українській мові видруковано в 1925 році у Львові. В Конституції записано: Стани України заховають (збережуть) всі вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами, тобто закони звичаєвого права.

 

Література

1. Огієнко І. (Митрополит Іларіон) Українська культура. – К., 2002.

2. Івшина Л. Війни і мир. – К., 2004.

3. Українознавство: навч. посіб. – К., 1994.

4. Українська минувшина /Ілюстрований етнографічний довідник/. – К., 1993

5. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2 т. – К., 1991. Т. І.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. Т. І.

7. Яковенко Н. Нариси історії України. – К., 2005.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS