КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Олександр Сокур. Зичаєве право, як фундаментно-стержнева основа правових відносин української нації.

 

Олександр Сокур

генеральний бунчужний

ВГО “Велике Козацьке Коло”

 

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО, ЯК ФУНДАМЕНТНО-СТЕРЖНЕВА ОСНОВА

ПРАВОВИХ ВІДНОСИН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

 

Сучасний Український державний устрій повинен мати ті фундаментальні і стержневі основи Права, які є ментально близькі, зрозумілі та напрацьовані віками, і не дивлячись на час не були забуті. Не були знищені, ані римським, ані магдебурзьким чи хелмським (хелмінським) законодавством. Наші вольності лише були заховані українським народом (і чекають відродження) за часів перебування у полоні ординсько-московського імперського каганат-комунізму, для якого правові відносини слов’ян є не тільки незрозумілим, а й навіть ворожим і руйнівним фактором. Присутність по сусідству (а пізніше і в самій імперії) спільноти з іншою – принципово протилежною правовою базою могла звести нанівець зусилля по утриманню в покорі всіх інших “звільнених” народів. Наше завдання – приєднати до стовбура правових національно-характерних норм ті гілочки-нормативи, які врахують елементи внутрішньої і зовнішньої політико-економічної дійсності та дадуть можливість гнучко та ефективно реагувати на зміни у взаємовідносинах світового співтовариства. Повинен чітко працювати принцип призвичаювання і прилаштовування інших норм до Звичаєвих українських засад, а не навпаки. Водночас вся ця ситема повинна надавати можливість враховувати, на рівні місцевого самоврядування, регіональні особливості культурно-звичаєвого характеру, але ніяка “політична доцільність” не повинна порушувати стержень, баланс і гармонію української правової бази. В іншому випадку кожного разу матимем сьогоднішню ситуацію, коли Уряд, Закон і Громада існують самі по собі.

“Порушена єдність деформує чи й знищує як світ, так і народ і людину. З огляду на це чисельні нападники на Україну найперше дбали про зруйнування її внутрішньої структури: гармонії між небом і землею, природою та людиною, народом і мовою та культурою, між містом і селом, між поколіннями, між їх “матерією” (історичним буттям) і духом (вірою, філософією, етнопсихологією й життєтворчістю), між правами й обов’язками, свободою всього народу й самодостатністю кожного громадянина, між національними й загальнолюдськими інтересами” [1]. Ось чому святим і недоторканним має стати, в першу чергу, право честі і гідності Громадянина, як особистості і лише у відповідь на виконання ним громадянського обов’язку. Бо сьогодні у святі затесався капітал.

Громадянський обов’язок – це моральна категорія, яка передбачає активну участь українця у відродженні, збереженні, розвитку і захисту національних суспільних елементів: мови, писемності, обрядів, світогляду, культурної і правової спадщини та території, які формують і окреслюють нас, як народ, як націю і державу. Повинен бути чіткий стимул до переходу з категорії населення до почесного стану Громадянин. При цьому поняття виконання громадянського обов’язку не слід асоціювати лише до виконання фінасово-господарських елеметів життя (сплати податків, комунальними платежами тощо).

Ми – громадяни України повинні задуматись над цими питаннями сьогодні, оскільки політструктури довели свою неспроможність. Усунувши в дев’яностих роках громадськість від прямого управління державою, вони звели наші громадянські права лише до споглядовості, інколи дозволяючи походити з плакатами, а часами навіть побавитись бюлетенями, з нескінченним списком деребанщиків нашого майна та й поховати у виборчих урнах усю надію на гідне життя у власній державі. Ми – українці, зобов’язані відродити власне вміння і прагнення самостійно розбиратись з виникаючими питаннями, без допомоги будь-кого іншого. Ми – козаки (чи не єдині хто піднімає питання про Звичаєве Право) зобов’язані стати прикладом для всіх бажаючих бути громадянами Великої Громади – Української Держави. Сьогодні це єдиний шлях до збереження державності.

Козацькі товариства зобов’язані визначитись із стратегічним напрямом – державотворення з програмно-плановою тактикою чи внутрішньоклубне існування, з парадово-рекламною стихійно-моментною самодіяльністю.

І нарешті, визначити власну ціль:

– впорядкована Українська держава з українським устроєм; чи

– пагонно-орденоносна громадська структура, – такий собі історико-ностальгічний клуб, байдуже в якій і чиїй державі.

Зазначимо про історичні основи Звичаю. Обряд – це кістяк життя людини і соціуму. Він перемагає безформність часу, супроводжуючи людину від народження до смерті. Обряд підпорядковує ритм часу, організму, свідомості, підсвідомості, соціуму і т. п. в одне ціле, цим самим створюючи більш сформоване суспільство із спільними бажаннями, інтересами і прагненнями” – пише пан Андрій Коцяк у праці “Коріння Квітучої Калини”. Доречне визначення, яке правда, краще підходить до розуміння такої категорії як Звичай, адже Обряд це лише одна кісточка скелету Звичаєвого права. Власне таке означення отримала Українська Прадідівська нормативна база суспільних відносин, запроваджена в козацькій спільноті, і яка довгий час була гідною альтернативою і відповіддю праву Магдебурзькому, так само як у поляків Хелмінське право. Останні, до речі не тільки свято дотримували, свого гонору (згадаймо хоча, б випадок коли навіть король не міг переступити через Звичай і Коло Посполитого рушення двічі відмовило його вимозі доганяти і добивати козацькі загони, які відступали з під Берестечка), а й часами з повагою відносились до козацького. У повідомленні польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського до короля про бої з козаками під р. Солоницею 1596 року читаємо: ...а також зважаючи на те, що ми ... перемогли ... але мали справу з відважними людьми, які відстоювали своє на смерть ... я погодився на певні умови...[2].

Самоорганізацію Праукраїнської Громади, яка дозволила ефективно функціонувати містам з стотисячним населенням в часи трипільської цивілізації, слід розглядати як праоснову Звичаєвого права. Адже громада жила і розвивалась, вирішуючи суспільно-правові і комунальні та санітарно-гігієнічні питання, які безперечно повинні були виникати при компактному проживанні такої кількості людей без політпартій і жеків. Саме в ті часи апробовано принципи самоврядування, які успішно втілювались в життя всіма гілками аріїв протягом тисячолітть.

Ці ж елементи і були використані протокозацькими громадами, які очевидно сформувались ще у ХІІ столітті з дружинників (і не тільки) не згідних із позицією князів, які під тиском чужинськіх вір та ідеологій ніяк не могли визначитись кому служить: Риму, Візантії чи Орді.

У Літописі Руському – Галицько-Волинському знаходимо цікавий факт: У рік 6765 (1257) Данило послав (воєводу свого) Костянтина, на прізвисько Положишила, щоб позбирав він із них, (ятвягів) данину [3]. Бува не з тих, а можливо й давніх часів жива й донині українська військова традиція на прізвиська козацькі.

Скільки потрібно ще століть щоб усвідомити, що саме воїнами (а не холопами) була заснована самоорганізована спільнота, яка пронесла крізь віки генетично-рідні та близькі нам світоглядні і життєві принципи – Карби Козацького Звичаю, і яку пізніше назвали козаками. І саме за ці Вольності – за Право жити за рідним Звичаєм на смерть стояли козаки, а не за примарну вєру православную.

Лише зібравши намисто з перлин нашої самобутності, захованих в чужинських архівах, розпізнавши за спотвореними образами правдиву сутність і зміст світобачення, зможемо свідомо побудувати власний дім за Українським проектом, з рідних цеглин і власними руками.

Складові Звичаю, які вимагають дослідження, відродження, аналізу і впровадження з врахуванням сьогодення:

– світогляд, літочислення і родовід, обряди і традиції, мова і писемність, мистецтво;

– родинно-спадкове право;

– громадянські обов’язки і свободи;

– природничо-земельні закони;

– судово-правова процедура;

– цивільно-кримінальний кодекс;

– виробничо-торгові правила;

– державні структури;

– міжнаціональні та міжнародні і стосунки.

 

Література

1. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 2006.

2. Селянський рух на Україні, збірник наукових документів і матеріалів. – К. : Наукова Думка, 1993. – С. 113.

3. Махновець Л.Є. Літопис Руський. – К. : “Дніпро”, 1989. – C. 415.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS