КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

С.Ю.Харчук. Виховання дітей у козацьких сім'ях та на Запорозькій Січі.

С. Ю. Харчук

учениця 11 класу

СЗШ № 22 І – ІІІ ступенів ім. О. Ольжича

Виховання дітей у козацьких сім’ях та на Запорозькій Січі

“Ми не лукавили з тобою.

Ми просто йшли. У нас нема

Зерна неправди за собою”

Т. Шевченко.

Національна ідея є провідною, об’єднуючою в історичному бутті кожного народу, нації. Українська національна ідея проходить через усю педагогічну спадщину минулих епох. Вона надихала цілі покоління освітніх діячів, педагогів на вірне служіння українському народу. Дослідження витоків, становлення і розвитку національної системи виховання, вітчизняної педагогіки є першорядною проблемою, від розв’язання якої залежить вихід незалежної Української держави на сучасний рівень світових стандартів у галузі освіти і виховання.

Міфологія прадавніх українців, трипільська культура, цінності язичницької епохи, вищі досягнення культури Київської Русі, козацько-лицарська духовність, ідейно-моральний потенціал фольклору – все це цінні набутки нашого народу. Але творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дозволяє стверджувати, що найважливіше місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалу, який найдоцільніше назвати українською козацькою педагогікою.

Козацький рух України був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. У тому, що ми, українці, сьогодні є народом, нацією, провідна роль належала козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної держави. Недарма іноземці часто називали Україну “Козацькою республікою”, “країною козаків”, а українців – “козацькою нацією”.

Вільнолюбне українське козацтво виникло на славній Запорозькій Січі, на легендарному острові Хортиця, за порогами Дніпра – Славути. У національній свідомості українців поняття Запорозької Січі зливається в єдиний духовний комплекс, подвижництво минулих поколінь. Запорозьке козацтво – гордість української нації, найвищий її зліт у своєму віковічному розвитку. Його ідейно-моральний потенціал – це ядро козацької духовності, яка є невичерпною скарбницею громадянського загартування підростаючих поколінь. Про українське козацтво значна частина сучасної молоді має поверхове і спрощене уявлення. Насправді воно було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем. Багатогранною була діяльність козаків як звитяжних воїнів, захисників сплюндрованих прав народу, вільнолюбивих громадян, політичних і державних діячів, як дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, турботливих членів сім’ї, мудрих вихователів дітей. Багато козацьких діячів стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу.

Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення, гніту особистості, які приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком. Весь народ покозачувався, що свідчило про новий, вищий рівень його духовності. І лише агресивні підступи чужоземців час від часу гальмували, переривали, руйнували цей прогресивний історичний процес, який свідчив про соборність українського народу, його у боротьбі з ворогами. Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. ЇЇ освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал ліг в основу не лише козацької, а й усієї української національної системи виховання. Козацтво було, в кращому розумінні цих понять, аристократією національного духу, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя. Творче відродження культурно-освітніх і виховних козацьких традицій – одна з необхідних і найважливіших граней зміцнення незалежності України.

Козацька педагогіка – це частина народної педагогіки в її вершинному вияві, яка формувала у підростаючих поколінь українців синівську вірність Батьківщині, народу, здатність захищати рідну землю від чужоземних загарбників. Основна мета козацької педагогіки – формування в сім’ї, школі і громадському житті дитини як козака-лицаря, мужнього громадянина, захисника рідної землі з яскраво вираженим дійовим патріотизмом, силою волі і силою духу. Головні завдання козацької педагогіки – готувати фізично загартованих, міцним здоров’ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення, виховувати у підростаючих поколінь український національний характер, світогляд, національні і загальнолюдські цінності, формувати глибоку любов до людини, пошану її гідності, прагнення до милосердя.

Українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім – дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської козацької педагогіки. У козацьких сім’ях панував культ Батька і Матері, Бабусі і Дідуся, Роду і Народу. Козацька педагогіка дає самобутнє трактування статусу і ролі насамперед батька в навчанні і вихованні дітей. Батько – це захисник сім’ї, роду, творець історії, державності. У козацькому фольклорі, педагогіці він символізує для дитини високий і незаперечний взірець стійкості, мужності і відваги, непорушний авторитет у ставленні до родини, громадських справ, потреб народу. В часи національно-визвольних змагань слово і позиція батька – це поклик століть, голос совісті предків, від яких естафета вільного життя передається його синам і онукам. Козацька сімейна педагогіка так виховує дітей, що вони в словах, справах і вчинках батька відчувають і сприймають як святу “золоту нитку історії”, переривати яку – найтяжчий злочин, гріх.

Козацька сім’я відзначалася глибоким демократизмом, рівноправністю чоловіка і жінки, духовними традиціями. Це благотворно впливало на виховання дітей, хлопчиків і дівчаток. Усвідомлення матір’ю необхідності захисту України від чужоземних загарбників, виживання в тяжких, нерідко екстремальних умовах обумовлювало те, що вона виробляла у своїх синів мужність, твердість і рішучість. Виховуючи на козацькому фольклорі, вона не лише співала відомі пісні про козаків, їхні бойові походи, а й творила нові, якими переливала в душі дітей глибину своїх почуттів, мук і страждань, віру і надію на щасливе життя.

Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати козацьким родинно-шкільним. У козацьких, братських та інших типах шкіл найвищий статус мали родинні, національні духовні і матеріальні цінності, які переростали в загальнонаціональні і включали в себе релігійно-моральні цінності.

На Запорозькій Січі існувала специфічна система відбору в школу молодих людей, так званих молодиків. “Хто хотів би стати козаком – мусив наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура виконував роботу різного типу: носити за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли”. Цілком імовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки. До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

Методи навчання в школах були обмежені особливо під час вивчення азбуки, коли учитель, узявши руки в боки, зображував букву “Ф”, піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, –“X”, опустивши руки і розставивши ноги – “Л”. Посібниками для навчання був Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна “Козацька читанка”. Перший розділ “Читанки” містить реєстр “Переяславських статей 1659 року’. Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від Букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т. д., який супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С. Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”.

Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою. Усе це підносило дух учнів, давало їм наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості. Як і бувале козацтво, молодь на свята у процесі ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль. Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони). Школи в Запорізькій Січі існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, Часослова – до 5 карбованців. Дітей також навчали читати, писати, рахувати.

У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях. Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання “військового служителя” і користувалися високим авторитетом. Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання , які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції.

У той час, коли у школах Західної Європи того часу в системі педагогічних прийомів використовувалась звичайна різка, українське козацтво ХVІ–ХVІІІ ст. утвердило систему освіти на принципах гуманізму, демократизму й народності. В учнівському колективі утверджувались принципи самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали із свого складу двох отаманів: одного для старших, другого – для молодших. Якщо ті не виправдовували довіру, після закінчення навчального року їх переобирали.

У Запорозьких школах усі мали рівні права та обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу країни, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство: хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності та дружбі, християнській любові до кінця життя.

У духовному житті молоді козацькою педагогікою відводилась особлива роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості. Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види духовного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я, приказки). Вони були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

Пізніше козаки, які прагнули знань, училися у вітчизняних колегіумах, у відомих університетах Європи, отримували підвищену і вищу освіту. Історичну роль у розвитку національної освіти і культури відіграли Острозька і Києво-Могилянська академії, які готували кадри з багатьох галузей науки, культури, мистецтва, релігійного і державницького життя. Це доба дала світові таких визначних культурних діячів, письменників, педагогів, як Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній, Є. Славинецький, М. Смотрицький, Г. Смотрицький, Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.

У духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі – своєрідним кодексам якостей високо благородної особистості. Кожен молодий козак прагнув розвивати в собі ці шляхетні якості, які понині не втрачають значного виховного потенціалу. Неписані закони кодексу лицарської честі передбачали:

– любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини – України;

– готовність захищати слабших, турбуватися про молодших;

– шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

– непохитна вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість і скромність);

– відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

– турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

– прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

– цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;

– уміння скрізь і всюди поступати благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Фізичне виховання, як і кожна сфера людської діяльності, розвивається в залежності від соціально-економічних та політичних умов, географічного положення краю. Можна припустити, що в Україні фізичне виховання розвивалося в декількох взаємопов’язаних напрямках, що випливали із потреб людини. У першу чергу – це військова підготовка молоді, адже без фізично розвинених воїнів, які досконало володіють зброєю, в той час виживання нації було неможливим. Потрібно відзначити, що фізичне виховання дітей і молоді того часу спиралось на багатовікові традиції, що передавалися з покоління в покоління.

Батько розвивав у сина силу, спритність, витривалість, загартовував його тіло, виховував мужній характер і моральні якості. За словами Павла Ашельського, в Україні люди з дитинства вчаться їздити верхи, стріляти з рушниць і луків та бути відважними. Коли юнак досягав повноліття, батько садив його на коня, давав в руки лук і стріли, наказуючи при цьому: “Віднині здобувай собі харч цим знаряддям, як знаєш”.

Другий напрямок розвитку фізичної культури в Україні полягав в оздоровчому, рекреаційному спрямуванні. Тяжка щоденна праця чергувалась із радощами свята. Як стверджують літописи, за часів козацтва були різноманітні рухливі ігри та фізичні вправи, що поширювалися серед усіх верств населення. Молодіжні ігри та забави, тісно пов’язані з календарними обрядами, в основному носили жартівливий, розважальний характер. У той час дуже великого поширення набули дитячі рухливі ігри. Завдяки їм формувалися такі якості, як стриманість, кмітливість, наполегливість, організованість, розвивалися сила, спритність, швидкість, витривалість та гнучкість. Поставлена мета досягалась через різноманітні рухи, ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Самобутність українських ігор полягає в тому, що добра половина їх супроводжується піснями, примовками та приказками. Ігри вчать дитину вправ для оволодіння словом, додержуватись етичних норм поведінки, пробуджують хист до художнього слова, танцю й театрального мистецтва. Природні умови, історичні та економічні особливості розвитку тієї чи іншої частини України наклали свій відбиток на народні ігри.

У степовій частині України, де багато рівних майданчиків, переважно поширені ігри з елементами метання, бігу. В гірських районах розвинулись ігри на рівновагу, перетягування. Разом з тим, незважаючи на вказані відмінності, українські дитячі ігри мають багато спільного, що зумовлено споконвічними хліборобськими традиціями. Про це свідчать і назви ігор: “Просо”, “Гречка”, “Огірочки”. В них широко застосовується імітація оранки, сівби, збирання врожаю. Велику групу склали ігри, в яких відображається поведінка птахів та звірів: “Зайчик”, “Коза”, “Ворона”. В змісті та назвах народних ігор відображені різноманітні особливості праці, історичні події, соціальні та сімейно-побутові відносини.

Узимку діти любили ковзатися на льоду, їздити санчатами, гратися в сніжки. Незважаючи на всілякі утиски та поневіряння, український народ зумів зберегти і примножити вікові традиції та обряди в галузі фізичного виховання дітей та молоді, тим самим створивши певну систему фізичної культури в Україні, що сприяло вихованню здорового та міцного покоління, яке поповнювало лави запорозьких козаків.

Українська етнопедагогіка завжди схвалювала “розум і силу, знання й працю милу, науку, освіту, усмішку подібну цвіту, хоробрість і мужність, гарну вдачу, мудрість, совість і чесність, гуманність і чемність, вірність, чуйність і надійність”, а засуджували: “злих та сердитих, уп”ртих, ненаситних, скупих і лукавих, крикливих, невдячних, заздрісних, вередливих, ледачих, нещирих, гульвіс та нікчем”.

Звернімо увагу: слово “виховувати” в українській етнопедагогіці має спільний корінь із словом “ховати” у значенні “оберігати”, відзначаючи цим самим, що для нормального розвитку дитини необхідна захищеність її психіки навіть під час набуття негативного життєвого досвіду, забезпечення умов розвитку дитини на рівні сучасних духовних та економічних вимог.

Українці завжди вважали, що дитинство – найважливіший період життя людини. Виховувати дитину – велике щастя, але в той же час – складна і відповідальна справа. Піклуватися про малюка починають задовго до народження.

У світогляді наших предків жінка була духовним лідером родини, жрицею домашнього вогнища, живою енциклопедією народних знань про Всесвіт. Весь світ краси – від Великодньої писанки до поховального рушника – був створений її руками. Саме материнська мудрість давала духовну силу, зберігала й передавала ті вічні й незабутні звичаї й традиції, які супроводжували українця все його життя – від народження й до останнього подиху. В сім’ях віруючих виховання дітей базується на нормах християнської моралі, яка також передусім виховує повагу до старших, працьовитість, чесність та порядність.

Саме з відродженням України як самостійної держави козацько-лицарське виховання відроджується, набирає сили, адже це виховання міцних здоров’ям громадян України, патріотів – оборонців рідного народу, виховання дітей та молоді на героїчних традиціях українського козацтва високих лицарських якостей, моральних чеснот, духовного багатства, гуманізму, почуття милосердя, поваги до жінки, готовності до подвижницького життя і героїчних діянь в ім’я Матері-України, дітей, роду й народу.

4 січня 1995 р. Президент України видав Указ “Про відродження українського козацтва”, що дає змогу на державних засадах упроваджувати в життя лицарське виховання, козацьку педагогіку. У вересні 1995 р. створено Всеукраїнський добродійний фонд лицарського виховання ім. П. Сагайдачного. Національна ідея, що народилася багато віків тому з української ментальності, жила, живе й буде жити і здійснюватися через етнопедагогіку, народну етику й естетику, лицарське виховання.

Сучасне українське козацтво – це сотні осередків, куренів, кошів, козачат, юних козаків, джур по всій Україні. Напрямки козацько-лицарського виховання – виховання здорових, фізично загартованих громадян України, здатних до праці, продовження роду та захисту Вітчизни. В багатьох областях України відкриваються табори для козачат, щоб засобами природи: води, сонця, повітря, снігу, системи фізичних вправ, видів козацької боротьби, опануванням народних методів лікування легких ран, застуди, кровотечі, укусів змій тощо, загартувати дитину, виростити здорове покоління фізично і духовно. Для духовного росту дитини головним є відродження родинних цінностей, бажання бути добрим і чесним, справедливим і чистим душею і тілом, сміливим і дисциплінованим. Юних лицарів вчать боронити слабших, захищати честь жінки, матері, цінувати побратимство, шанувати своїх предків, їх звичаї і традиції. Козаченята, козачата, джури, молодші козаки вивчають історію України, зокрема історію Запорозької Січі, Гетьманство як форму національної держави, історичну роль першої в світі демократичної і гуманістичної Конституції українського гетьмана Пилипа Орлика. Знайомляться з лицарською духовністю в творах І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. Л. Українки.

Козацтво – аристократія національного духу, високоморальна і високодуховна еліта нації, тож посвята дітей, що мають таке бажання, в козачата, проводиться урочисто, в присутності батьків та друзів, що також сприяє відродженню в душі дитини розуміння свого місця в житті, відтворює національний менталітет дитини: усвідомлення себе громадянином, українцем, лицарем-захисником Батьківщини, рідної мови, культури, а не байдужим космополітом.

Отже, традиції українського козацтва пробуджуватимуть у молоді любов до героїчного, переконуватимуть у тому, що за будь-яких історичних часів у житті завжди є місце для подвигів, вірного служіння рідному народу, Батьківщині.

Література

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. – К., 1998.

2 Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків – К. : Дніпро, 1991.

3. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Н. : Дніпро, 1991.

4. Вишневський О. Національно-духовне відродження в українській школі. – Трускавець, 1992.

5. Ващенко Г. Виховний ідеал – Полтава, 1994.

6. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. Т.1. – К. : Наук. думка, 1992.

7. Винниченко В. Відродження нації. – К., 1992. – Ч. І–ІІІ.

8. Впроваджуємо козацьку педагогіку. – Рівне, 1992.

9. Каюков В.І. Виховуємо патріотів України. – Кіровоград, 2000.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS