КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Сучасна козацька доктрина.

КОЗАКДУША ПРАВДИВА І НЕЗРАДЛИВА

СУЧАСНА КОЗАЦЬКА ДОКТРИНА

(Лицарська Регула козацького сьогодення)

МЕЧЕТНА-ІВАНІВКА-КРАСНИЙ ЛУЧ

2010 рік


Якщо сумуєш за кимось, йди на війну,

там ти знайдеш справжніх друзів, справжніх людей,

все інше буде нiчтожним

Ми, сучасні українські козаки, нащадки славних степових лицарів – Запорозьких козаків, декларуємо свої споконвічні права та викладаємо принципи свого повсякденного життя.

Ми звертаємось до тебе, чоловіче Українцю: Якщо ти сповідуєш принципи та розділяєш норми споконвічного дідівського козацького Звичаєвого Права, та відчуваєш в душі своїй себе Козаком, одним з нас, братів, Великого Братерства Козацького, то ця абетка саме для тебе!

Сучасна Козацька Доктрина (СКД) – це своєрідна Лицарська Регула-Звичай (кодекс честі, порядок, честь і посмертна слава) сучасного Українського козака.

СКД – це спосіб повернення сучасних козаків до багатовікових традицій козацької військової демократії та самоврядування.

СКД – це насамперед прагнення сучасних козаків України до відновлення у всій своїй силі та красі козацького національного звичаєвого стану народу України.

СКД – це принципи життя сучасного Українського козака.

Але усьому своя черга…

IСТОРИЧНА ДОВІДКА

Людина завжди прагнула свободи, зокрема якомога меншої залежності від офіційної влади. Це її природне прагнення. Але за часів, коли суспільство було становим, тобто невільним, здобути свободу від офіційної влади одна людина не могла. ЇЇ можна було досягти лише у складі якоїсь спільноти. А щоб ця спільнота могла існувати і зберігати свою волю, вона мусила мати військовий характер. Однією із таких спільнот і було Запорозьке козацтво.

Козаки… В історії України вони з’явилися, як з’являються найшляхетніші легенди про істинних лицарів, оборонців рідного краю. Зараз уже ніхто не з’ясує напевно, коли та де зародилася найперша ватага цих степових побратимів-одчайдухів, і що саме спонукало їх об’єднатися в козацькі товариства; хто був їхнім першим ватажком, та яка судилася йому доля. Але близько 350 років тривала невпинна епопея кривавих суточок за безкраї степи України, перетворені козаками в ареал свободи. І саме створення цього своєрідного козацького Ордену – цієї найідеальнішої та найсуворішої організації військового товариства, яку тільки і змогло винайти людство, стало тим становим хребтом у вирішенні стосунків між козацтвом та різними зайдами і загарбниками, що претендували на роль володарів України.

Важко сказати, чи самі засновники отих перших козацьких ватаг знали пояснення свого імені: Козак – то й козак… А що ж насправді воно означає? Слово “Козак” – досить промовисто випливає з уживаного туранськими арійцями словосполучення “кай” – “сак”, тобто легко в’ючений, готовий до походу; у перекладі з тюркського означає “вільна, озброєна людина”; по кипчакськи “кизак” – вільний общинник, кінний воїн; у мові половців “Козак” – означає “дозорець, вартовий, той, що йде попереду”. Цей переклад найбільше відповідає суті і призначенню перших загонів козацтва, що завжди ставали на кордонах українських земель. Бо це вони були відважними шукачами дикої волі та здобичі на безмежних степових просторах Дикого Поля.

Колискою українського козацтва стали землі, які відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських володарів. Ці землі перебували поза будь-яким політичним контролем і не мали постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Життя у повній небезпеці виробляло тут людей з сильним характером, безстрашних і витривалих, здатних захищати і відстоювати свою волю, свої права і майно. Серед козаків панувала повна рівність і на керівні посади висувались козаки, які виділялись розумом, знаннями, талантами та особистими заслугами. Ніяких привілеїв козаки не мали. Розширення в степах козацьких промислів супроводжувалося появою сторожових постів та укріплених “городків”. Створювалася ціла система козацьких укріплених осередків-засік.

У процесі боротьби степових “уходників” із татарськими нападами виникла і сама Запорозька Січ, яка стала військовим і організаційним центром українського козацтва, його символом і найвищою інстанцією. Січ виконувала функцію накопичення та збереження козацьких традицій і моральних цінностей. Запорозька Січ – суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу та потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу. Невід’ємними рисами запорозького лицаря стали військова доблесть, шляхетність і готовність до самопожертви заради товариства. Січовому братству був притаманний своєрідний аскетизм; він проявлявся насамперед у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, а також у спартанській здатності зносити страждання, у байдужості до побутового комфорту. Запорозька вольниця – то була морська стихія, яка могла збуритися в одну мить.

Серед найважливіших традицій запорожців були також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави, а пізніше і культ Покрови Пресвятої Богородиці.

Але зауважимо: Козацька Республіка не завжди була суто християнською. Принаймні частково до ХVІІ ст. вона лишалась поза впливом християнської моралі. Міцним форпостом давньої дідівської віри біло запорозьке характерництво, що сповідувало язичництво. Кожен схід та захід Сонця супроводжувався на Січі стрільбою із гармати: козаки переважно були Сонцепоклонниками. І свідоцтвом тому є стара козацька приказка: “Богові більше в поміч наші шаблі, аніж молитва”.

Ці витоки козацької демократії тут убачаються не в християнській монархічній добі, а в дохристиянській Русі, яка наслідувала суто український, давньоруський устрій. Є літописні свідчення про ті часи: “Про те мовили, як обирали князів-правителів старотці наші, і так правили п’ятнадцять віків через віче… Всяк мав право слово сказати – і то було благо.., бо у русів не було іншої ради, крім віча”. Народно-демократичні традиції запорожців непорушно наслідували традиції українців-русичів. Саме ця довготривала традиція зумовила волелюбність українського народу і невичерпне прагнення свободи, що вирізняє українську націю поміж усіх народів світу. Та козаки були дуже віротерпимими і не особливо переймалися з того. І згодом православ’я стало невід’ємною часткою козацької спільноти, а справа захисту православного люду стала святою справою славного запорозького лицарства.

Козацтво виробило власну громадську організацію, яка найбільше відповідала національному характеру українців і потребам часу. Найвища влада належала раді козацькій. Рада вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшого (гетьмана) і старшину. Старшому надавалася вся повнота влади, що поєднувалася з великою відповідальністю.

На жаль, але ще до сьогодні, побутує помилкове сприйняття Запорозької Січі, як суто козацького табору – Коша. В дійсності Запорозька Січ – це козацька держава, що охоплювала велику територію, яку в офіційних документах тих часів названо “Отаманською Імперією”. Інша назва козацької території – “Вольності Війська Запорозького”, де козаки створили демократичне суспільство з автономним козацьким управлінням, судочинством та конституцією, яку виклав Кость Гордієнко і невдовзі оприлюднив Пилип Орлик 16 квітня 1710 року, під назвою “Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Особливе значення “Пактів і конституцій” полягало в тому, що в них здійснена спроба узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на ґрунті звичаєвого права і військової демократії протягом існування Запорозької Січі. Але й до сьогодні існує навмисна плутанина на вищому науковому рівні стосовно витоків української державності, яку виводять з часів утворення Гетьманщини (1648 р.), лишаючи поза увагою державність Запорозької Січі, загальновизнаної в Європі задовго до Гетьманату. Через це залишається зумисне невизначеним період існування Запорозької Січі, який загалом охоплює майже півтисячоліття української історії і певних 400 років у вигляді центрального організаційного центру українського козацтва. Офіційно досліджені “фортифікаційні споруди на Совутиній скелі Хортиці, належать до ХV ст.”, заселення земель сучасного Донбасу теж відбулося понад 500 років тому, однак і досі деякі науковці з надмірною обачністю скорочують добу козаччини щонайменше на століття, переповідаючи вигадки про часи Д. Вишневецького, як наприклад: “Запорозька Січ остаточно формується близько середини ХVІ ст. і стає праматір’ю й знаменитістю всієї слов’янської козаччини, праобразом української державності…”.

Запорозька Січ мала всі ознаки самостійної держави, а саме: територію, населення та власну верховну владу. Запорозька правосвідомість базувалась на неухильному дотриманні народних традицій та заборон, які мали силу законів. Запорожці утвердили притаманну українцям-русичам систему народовладдя, істинну демократію, де влада належала народові, захищаючи інтереси народу, які в суспільному устрої Запорожжя стояли на першому місці. З усіх відомих демократій запорозька демократія є найдемократичніша, найближча до народу, бо вона обмежувала переваги козаків над не козаками лише участю в управлінні, забезпечуючи не козакам особисту свободу, гідність, право власності. Святість традицій стверджувалась авторитетом громадської думки і силою влади. Як у будь-якій середньовічній державі, в Запорозькій Січі не було писаної конституції в сучасному розумінні цього слова, але існував неписаний конституційний лад, що реалізовувався на основі постанов загальної Козацької Ради, рішень Коша і традиційних народних звичаїв. Таким чином, державність Запорозької Козацької Республіки відповідала усім вимогам тодішнього часу. Так, саме в низов’ях Дніпра, виникло своєрідне державне утворення, Запорозька Республіка зі своїм специфічним соціально-політичним устроєм і своїми визначеними кордонами. Запорозька Січ – це не одинока козацька фортеця, як її нерідко уявляють, а центр вищеназваного державного утворення.

Виходячи із вищезгаданого історичне значення Запорозької Січі і усього Українського Козацтва неможливо переоцінити. В надзвичайно тяжких умовах, у найтрагічніший період історичного поступу України, запорожці якнайкраще виконали свою історичну місію – згуртування української нації. Низове українське козацтво закарбувало своє покликання у свідомості українського народу, прославившись як осередок національно-визвольної боротьби, як оплот сміливого протистояння кріпосницькій системі європейських держав. Героїчна епоха українського козацтва і славнозвісної Запорозької Січі увійшла в свідомість українського народу як загальнонаціональне всеукраїнське явище, що дає право кожному українцеві вважати себе причетним до ‘козацького роду”. Запорозька Січ – унікальне явище у всесвітній історії, ще не оцінене належним чином. Ми ще маємо визнати неспростовну істину: “Якби не було Запорозької Січі – не було б і українського народу”.

Козацьке Коло

Козацьке Коло – загальна військова рада козаків, вищий орган самоврядування. Тут вирішувалися питання про війну і мир, розподіл між куренями угідь, про переобрання січової старшини тощо.

Козацька Рада

Козацька Рада – загальні козацькі збори, на яких обирали козацьку старшину, вирішували адміністративні, судові, військові справи, карали злочинців, розподіляли по жеребкуванню землі та угіддя на наступний рік. На Запорожжі Козацька Рада була найвищим органом влади. За традицією вона збиралась у визначені дні: 1 січня кожного нового року, 14 жовтня у храмове свято Січі Покрову Пресвятої Богородиці, на другий чи третій день Великодня. Зібрання, скликане з ініціативи рядових козаків (поза волею старшини), називалося “чорною радою”. У раді мали право брати участь усі без винятку козаки. Проводились також ради на основі представництва від куренів і старшинські ради. Рішення або вирок ради символізував волю всього війська і тому був обов’язковим для кожного. Щорічна зміна старшини робилась, звичайно, для гарантування особистої і політичної свободи серед запорожців. Так розуміло це й саме січове товариство.

Козацькі клейноди

Клейноди (від польського – дорогоцінність) – відзнаки та атрибути влади козацького війська та старшини, які після відродження в середині XVІІ ст. української державності стали державними символами. До клейнодів належали корогва, бунчук, булава, пернач, печатка, литаври і каламар.

К(Х)орогва прикріплене до древка полотнище, прапор. Гетьманська корогва була державним прапором України, січова – символом Війська Запорозького, а полкові – бойовими прапорами козацького війська. Під час походів прапор завжди майорів на чолі війська. Під час битв біля корогви точилася запекла боротьба, бо втрата прапора для козаків означала поразку. Корогва була одним з найшановніших козацьких клейнодів. Корогва, як і всі інші клейноди, була обов’язковим атрибутом усіх козацьких ритуалів. У бою та під час найбільших урочистостей гетьманська корогва свідчила про присутність гетьмана. Після винесення корогви із січової церкви починали скликати і проводити козацьку раду і під час похорону гетьмана за труною несли схилену корогву. Почесними охоронцями корогви були генеральні, військові, полкові, курінні та сотенні хорунжі.

Бунчук – (від кримськотатарського – черепашки, кульки, намисто на шиї коня) знак влади в Криму, Польщі та один із клейнодів українського козацтва. Бунчук мав вигляд довгого дерев’яного древка з маковицею (металевою кулькою) або вістрям на вершині. Під цією кулею або вістрям, кріпили пасма кінського волосся. В Туреччині, звідки він був запозичений, у бунчука нараховувалось від одного до семи пасм. На Січі бунчук виготовлявся з білого волосся та червоних мотузок, а з гетьманського звисали посріблені китиці. Як і булава, бунчук був важливим атрибутом влади гетьмана й кошового отамана. Вручався він разом із булавою та іншими клейнодами. В бою бунчук ставився на командному пункті поруч із корогвою. Охороняв і захищав бунчук генеральний бунчужний та його помічники – бунчукові товариші, або підбунчужні.

Булава – (від латинського – куля) зброя ударної дії у вигляді стрижня (руків’я) із насадженою кулеподібною голівкою. З метою посилення сили ураження голівки деяких булав вкривали шипами. В XІV ст. з’явилась булава з голівкою у вигляді вертикальних пластин – пернач. Бойові булави виготовлялися з металу, дерева, кістки. З XVІ–XVІІ ст. булави втрачають бойове значення і перетворюються в один з клейнодів, який символізував гетьманську та полковницьку (пернач) владу. Булава вручалася гетьманові та кошовому отаманові за рішенням козацької ради. Під час виборів булава лежала на столі, а момент її прийняття означав, що даний кандидат “учинився гетьманом”. Гетьман вручав наказному гетьманові серед інших клейнодів булаву. Як символ найвищої влади булава завжди знаходилась на видному місці. В усіх урочистостях, під час прийому послів чи під час переговорів гетьман тримав булаву. Після смерті гетьмана булаву несли на подушці за його труною. Гетьманські булави відзначались багатим декоруванням. Вони виготовлялися із срібла та золотилися, прикрашалися смарагдами – бірюзою й перлами. На них могли різьбитися герб, прізвище чи вензель власника.

Пернач – різновид булави. З’явився у XІV ст. Голівка пернача складається з 4–12, найчастіше з 6 вертикальних пластин – пер, що й зумовило його назву. Голівка, складена із пер, була легшою за суцільну, а це дозволяло активніше маніпулювати перначем у бою. Зменшення площі голівки збільшувало ефективність ураження. Іноді до пернача прикріплювався гак, яким захоплювали зброю супротивника. У XVІІ–XVІІІ ст. пернач перетворюється на символ полковницької влади. Від гетьмана отримували пернач городові полковники, а паланковим їх вручав кошовий отаман. Крім того, на Запорожжі спеціальні перначі видавалися від імені Війська Запорозького подорожнім, купцям, чужоземним послам. Такий пернач слугував охоронним знаком, який свідчив, що ці люди перебувають під захистом Війська Запорозького.

Печатка – відбиток на м’якому матеріалі (глина, віск, сургуч, папір тощо) або самі предмети з вигравіруваними на них зображеннями, за допомогою яких робиться відбиток. Печатка використовується для підтвердження оригінальності документа і волі особи, що видає акт або робить будь-яке розпорядження. Печатка була ознакою влади, предметом, який символізував певні правовідносини. Печатка – це один із клейнодів, і тому вона належала окремому представникові старшини; військова печатка була приналежністю військового судді, курінна або паланкова – печатка курінного отамана або паланкового полковника. На відміну від круглої військової печатки, печатки паланкові та курінні могли бути не тільки круглими, а й чотири та багатокутними, і виготовлялися як із срібла, так і з міді, бронзи, латуні. Кожна паланка і курінь мали свою печатку, відмінну від інших. На них були зображені звірі – леви, олені, коні, або зброя – списи, шаблі, луки, або зірка, місяць, корона, хрести, а також абревіатури – скорочення назв паланок чи куренів.

Литаври, бубни, котли – один із козацьких клейнодів. Литаври мали вигляд котлів з натягненою на них шкірою. Для ударів по шкірі використовувалися спеціальні гладенько обстругані палички. Під час гри литаври ставилися на залізні підніжки. Ударами в литаври подавали сигнал в бою, ними супроводжувались урочистості, вони скликали козаків на раду. Зберігалися литаври разом з іншими клейнодами в січовій церкві. Палички для гри на литаврах зберігав у себе військовий довбиш, який грав на них, а вони були символом його влади.

Каламар – чорнильниця, один з козацьких клейнодів, символ влади військового писаря. Похідний каламар мав вигляд продовгуватого футляра для пер із спеціальним відділенням для чорнильниці або посудини із звуженим горлечком і вушками для підв’язування до пояса. Стаціонарні каламарі складалися з кількох з’єднаних посудин, для чорнила різного кольору та кришки, якою вони накривались. Виготовлялись каламарі з бронзи, срібла тощо.

Військово-адміністративні посади Запорозької Січі:

Гетьман (кошовий отаман); військовий суддя; військовий писар; військовий осавул.

Курінні отамани (38), паланкові полковники (7), полкові писарі (9), полкові осавули (7), полкові підписарі (9), полкові підосавули (7), скарбничий (шафар) та заступник, підшафари (2), військовий підосавулій, військовий довбиш (оповісник), піддовбишний, канцеляристи (20), військовий пушкар та підпушкарій, гармаші (8), кантарлей (наглядач за вагою і мірами), тлумач.

38 куренів Запорозької Січі:

(старшини: курінний отаман, писар, хорунжий, кухар)

Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Ведмедівський, Величківський, Дерев’янківський, Джерелівський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іракліївський, Калниболотський, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Коренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Мишастівський, Менський, Незамаївський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Нижньостебліївський, Верхньостебліївський, Тимошівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський, Щербинівський.

Щодо чисельності куренів Запорозької Січі, на жаль, до сьогодні жоден з дослідників українського козацтва не пояснив їх традиційну кількість, посилаючись лише на “давніть традиції”. Тож традиційний поділ Запорозької Січі на 38 куренів лише засвідчує колишній територіальний поділ України-Руси на 38 областей (тодішні князівства).

Паланки

(старшини: полковник, осавул, писар)

Бугогардівська; Інгульська; Кальміуська; Кодацька; Орельська; Прогноївська; Протовчанська; Самарська.

Бугогардівська паланка охоплювала землі між річками Південний Буг та Інгулець і обмежувалась з півночі Дніпром, а з півдня – кордоном Кримського ханства. Паланковим центром було містечко Гард-на-Бузі. В паланці налічувалось близько 500 зимівників.

Інгульська – знаходилась на Правобережжі Дніпра між верхів’ям Інгульця та Базавлука. Центром Інгульської паланки була слобода Кам’янка (Мілове), де в 1730–1734 роках діяла Кам’янська Січ.

Кальміуська – розташовувалась між річками Вовчі Броди (Вовча) і Кальміус та Азовським морем. Центом паланки була слобода Домаха (при усті р. Кальміус). Найбільша кількість зимівників знаходилася понад річками.

Кодацька – найзалюдненіша паланка, займала територію правобережного Надпорожжя, де налічувалось понад тисячу зимівників. Паланковим центром було містечко Новий Кодак.

Орельська – розміщувалась між верхів’ями річок Орель і Самара. Центром паланки була військова слобода Козирщина. В межах паланки перебувало близько тисячі зимівників.

Прогноївська – охоплювала місцевість так званих Прогноїв – Прогноївських соляних озер на Кінбурнській косі. Формально Прогної знаходились на кримській території, але контроль ханства над ними ніколи не був цілковитим. Прогноївські соляні озера здавна були місцем господарської діяльності запорозького козацтва, щоправда ця діяльність мала суто сезонний характер.

Протовчанська – знаходилась між річками Орель і Протовча. Паланковий центр – військова слобода Личків. На території паланки містилось близько тисячі зимівників.

Самарська – одна з найзаселеніших паланок, розташовувалась між річками Самара і Вовчі Броди. Центром паланки було містечко Самара, воно ж Новоселиця. Серед кількох тисяч запорозьких зимівників-хуторів вирізнялось чимало великих сіл, зокрема Вільне, Кочережки, Самара та інші.

Єланська паланка також підпорядковувалась Низовому Війську Запорозькому, охоплюючи землі на схід від річки Кальміус – у вододілах річок Сухий і Мокрий Єланчики та Міус, обмежені з півдня Азовським морем.

Рибні багатства акваторії Азовського моря та його лиманів приваблювали запорозьких рибалок з перших років існування Запорозької Січі. Однак після виокремлення “донців” (донських козаків) у самостійне козацтво почалися суперечки за право володіння цією територією. Внаслідок діяльності московської урядової комісії з розгляду взаємних претензій Війська Запорозького та Донського було прийнято рішення на користь “донців”, які були більш лояльні до Московії. Відтак, вже на початку другої половини ХVІІІ ст. ці землі випали зі сфери впливу запорожців, а Єланська паланка припинила своє існування.

Кордони Козацької Запорозької Республіки

Західний кордон починався від річки Случ і по межиріччю Південного Бугу й Дністра досягав Чорного моря; північний кордон проходив з верхів’я Південного Бугу на схід до Кременчука, перетинав Дніпр і далі простягався на Лівобережжі по річці Орель й виходив на Сіверський Донець; східний кордон проходив по Сіверському Донцю до його впадіння в Дон і далі по Дону сягав Азовського моря та охоплював частину Кубанського краю по річки Чабур, Єю, Кубань; південний кордон проходив від устя р. Кальміус по степовій лінії сучасних міст Маріуполь-Мелітополь-Каховка і далі по Дніпру – до Чорного моря.

Доцільно однозначно визначитись не лише стосовно кордонів Козацької Республіки, але й самого часу її утворення. Маємо визнати: Запорозька Січ, як військово-політичний і адміністративно-територіальний центр Козацької Республіки, утворилась у 1386 році на Хортиці, де виявлені найдавніші козацько-військові укріплення, датовані ХV століттям. Відтак, усі наукові виклади про більш пізнє утворення Запорозької Січі слід вважати недосконалими чи зумисне спотвореними для приниження історичного значення запорозьких козаків у створенні й утвердженні української державності. Адже провідна роль Запорозької Січі в історичному процесі українського державотворення незаперечна.

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАКА

І по зовнішньому вигляду, і по внутрішнім якостям запорозькі козаки уособлювали собою характерні типи своєї народності та свого часу. Вони були більшою частиною зросту середнього, плечисті, статні, міцні, сильні, на вигляд повнолиці, округлі та від літньої й степової спеки смуглі. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем а