КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Сучасна козацька доктрина.

КОЗАКДУША ПРАВДИВА І НЕЗРАДЛИВА

СУЧАСНА КОЗАЦЬКА ДОКТРИНА

(Лицарська Регула козацького сьогодення)

МЕЧЕТНА-ІВАНІВКА-КРАСНИЙ ЛУЧ

2010 рік


Якщо сумуєш за кимось, йди на війну,

там ти знайдеш справжніх друзів, справжніх людей,

все інше буде нiчтожним

Ми, сучасні українські козаки, нащадки славних степових лицарів – Запорозьких козаків, декларуємо свої споконвічні права та викладаємо принципи свого повсякденного життя.

Ми звертаємось до тебе, чоловіче Українцю: Якщо ти сповідуєш принципи та розділяєш норми споконвічного дідівського козацького Звичаєвого Права, та відчуваєш в душі своїй себе Козаком, одним з нас, братів, Великого Братерства Козацького, то ця абетка саме для тебе!

Сучасна Козацька Доктрина (СКД) – це своєрідна Лицарська Регула-Звичай (кодекс честі, порядок, честь і посмертна слава) сучасного Українського козака.

СКД – це спосіб повернення сучасних козаків до багатовікових традицій козацької військової демократії та самоврядування.

СКД – це насамперед прагнення сучасних козаків України до відновлення у всій своїй силі та красі козацького національного звичаєвого стану народу України.

СКД – це принципи життя сучасного Українського козака.

Але усьому своя черга…

IСТОРИЧНА ДОВІДКА

Людина завжди прагнула свободи, зокрема якомога меншої залежності від офіційної влади. Це її природне прагнення. Але за часів, коли суспільство було становим, тобто невільним, здобути свободу від офіційної влади одна людина не могла. ЇЇ можна було досягти лише у складі якоїсь спільноти. А щоб ця спільнота могла існувати і зберігати свою волю, вона мусила мати військовий характер. Однією із таких спільнот і було Запорозьке козацтво.

Козаки… В історії України вони з’явилися, як з’являються найшляхетніші легенди про істинних лицарів, оборонців рідного краю. Зараз уже ніхто не з’ясує напевно, коли та де зародилася найперша ватага цих степових побратимів-одчайдухів, і що саме спонукало їх об’єднатися в козацькі товариства; хто був їхнім першим ватажком, та яка судилася йому доля. Але близько 350 років тривала невпинна епопея кривавих суточок за безкраї степи України, перетворені козаками в ареал свободи. І саме створення цього своєрідного козацького Ордену – цієї найідеальнішої та найсуворішої організації військового товариства, яку тільки і змогло винайти людство, стало тим становим хребтом у вирішенні стосунків між козацтвом та різними зайдами і загарбниками, що претендували на роль володарів України.

Важко сказати, чи самі засновники отих перших козацьких ватаг знали пояснення свого імені: Козак – то й козак… А що ж насправді воно означає? Слово “Козак” – досить промовисто випливає з уживаного туранськими арійцями словосполучення “кай” – “сак”, тобто легко в’ючений, готовий до походу; у перекладі з тюркського означає “вільна, озброєна людина”; по кипчакськи “кизак” – вільний общинник, кінний воїн; у мові половців “Козак” – означає “дозорець, вартовий, той, що йде попереду”. Цей переклад найбільше відповідає суті і призначенню перших загонів козацтва, що завжди ставали на кордонах українських земель. Бо це вони були відважними шукачами дикої волі та здобичі на безмежних степових просторах Дикого Поля.

Колискою українського козацтва стали землі, які відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських володарів. Ці землі перебували поза будь-яким політичним контролем і не мали постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Життя у повній небезпеці виробляло тут людей з сильним характером, безстрашних і витривалих, здатних захищати і відстоювати свою волю, свої права і майно. Серед козаків панувала повна рівність і на керівні посади висувались козаки, які виділялись розумом, знаннями, талантами та особистими заслугами. Ніяких привілеїв козаки не мали. Розширення в степах козацьких промислів супроводжувалося появою сторожових постів та укріплених “городків”. Створювалася ціла система козацьких укріплених осередків-засік.

У процесі боротьби степових “уходників” із татарськими нападами виникла і сама Запорозька Січ, яка стала військовим і організаційним центром українського козацтва, його символом і найвищою інстанцією. Січ виконувала функцію накопичення та збереження козацьких традицій і моральних цінностей. Запорозька Січ – суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу та потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу. Невід’ємними рисами запорозького лицаря стали військова доблесть, шляхетність і готовність до самопожертви заради товариства. Січовому братству був притаманний своєрідний аскетизм; він проявлявся насамперед у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, а також у спартанській здатності зносити страждання, у байдужості до побутового комфорту. Запорозька вольниця – то була морська стихія, яка могла збуритися в одну мить.

Серед найважливіших традицій запорожців були також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави, а пізніше і культ Покрови Пресвятої Богородиці.

Але зауважимо: Козацька Республіка не завжди була суто християнською. Принаймні частково до ХVІІ ст. вона лишалась поза впливом християнської моралі. Міцним форпостом давньої дідівської віри біло запорозьке характерництво, що сповідувало язичництво. Кожен схід та захід Сонця супроводжувався на Січі стрільбою із гармати: козаки переважно були Сонцепоклонниками. І свідоцтвом тому є стара козацька приказка: “Богові більше в поміч наші шаблі, аніж молитва”.

Ці витоки козацької демократії тут убачаються не в християнській монархічній добі, а в дохристиянській Русі, яка наслідувала суто український, давньоруський устрій. Є літописні свідчення про ті часи: “Про те мовили, як обирали князів-правителів старотці наші, і так правили п’ятнадцять віків через віче… Всяк мав право слово сказати – і то було благо.., бо у русів не було іншої ради, крім віча”. Народно-демократичні традиції запорожців непорушно наслідували традиції українців-русичів. Саме ця довготривала традиція зумовила волелюбність українського народу і невичерпне прагнення свободи, що вирізняє українську націю поміж усіх народів світу. Та козаки були дуже віротерпимими і не особливо переймалися з того. І згодом православ’я стало невід’ємною часткою козацької спільноти, а справа захисту православного люду стала святою справою славного запорозького лицарства.

Козацтво виробило власну громадську організацію, яка найбільше відповідала національному характеру українців і потребам часу. Найвища влада належала раді козацькій. Рада вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшого (гетьмана) і старшину. Старшому надавалася вся повнота влади, що поєднувалася з великою відповідальністю.

На жаль, але ще до сьогодні, побутує помилкове сприйняття Запорозької Січі, як суто козацького табору – Коша. В дійсності Запорозька Січ – це козацька держава, що охоплювала велику територію, яку в офіційних документах тих часів названо “Отаманською Імперією”. Інша назва козацької території – “Вольності Війська Запорозького”, де козаки створили демократичне суспільство з автономним козацьким управлінням, судочинством та конституцією, яку виклав Кость Гордієнко і невдовзі оприлюднив Пилип Орлик 16 квітня 1710 року, під назвою “Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Особливе значення “Пактів і конституцій” полягало в тому, що в них здійснена спроба узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на ґрунті звичаєвого права і військової демократії протягом існування Запорозької Січі. Але й до сьогодні існує навмисна плутанина на вищому науковому рівні стосовно витоків української державності, яку виводять з часів утворення Гетьманщини (1648 р.), лишаючи поза увагою державність Запорозької Січі, загальновизнаної в Європі задовго до Гетьманату. Через це залишається зумисне невизначеним період існування Запорозької Січі, який загалом охоплює майже півтисячоліття української історії і певних 400 років у вигляді центрального організаційного центру українського козацтва. Офіційно досліджені “фортифікаційні споруди на Совутиній скелі Хортиці, належать до ХV ст.”, заселення земель сучасного Донбасу теж відбулося понад 500 років тому, однак і досі деякі науковці з надмірною обачністю скорочують добу козаччини щонайменше на століття, переповідаючи вигадки про часи Д. Вишневецького, як наприклад: “Запорозька Січ остаточно формується близько середини ХVІ ст. і стає праматір’ю й знаменитістю всієї слов’янської козаччини, праобразом української державності…”.

Запорозька Січ мала всі ознаки самостійної держави, а саме: територію, населення та власну верховну владу. Запорозька правосвідомість базувалась на неухильному дотриманні народних традицій та заборон, які мали силу законів. Запорожці утвердили притаманну українцям-русичам систему народовладдя, істинну демократію, де влада належала народові, захищаючи інтереси народу, які в суспільному устрої Запорожжя стояли на першому місці. З усіх відомих демократій запорозька демократія є найдемократичніша, найближча до народу, бо вона обмежувала переваги козаків над не козаками лише участю в управлінні, забезпечуючи не козакам особисту свободу, гідність, право власності. Святість традицій стверджувалась авторитетом громадської думки і силою влади. Як у будь-якій середньовічній державі, в Запорозькій Січі не було писаної конституції в сучасному розумінні цього слова, але існував неписаний конституційний лад, що реалізовувався на основі постанов загальної Козацької Ради, рішень Коша і традиційних народних звичаїв. Таким чином, державність Запорозької Козацької Республіки відповідала усім вимогам тодішнього часу. Так, саме в низов’ях Дніпра, виникло своєрідне державне утворення, Запорозька Республіка зі своїм специфічним соціально-політичним устроєм і своїми визначеними кордонами. Запорозька Січ – це не одинока козацька фортеця, як її нерідко уявляють, а центр вищеназваного державного утворення.

Виходячи із вищезгаданого історичне значення Запорозької Січі і усього Українського Козацтва неможливо переоцінити. В надзвичайно тяжких умовах, у найтрагічніший період історичного поступу України, запорожці якнайкраще виконали свою історичну місію – згуртування української нації. Низове українське козацтво закарбувало своє покликання у свідомості українського народу, прославившись як осередок національно-визвольної боротьби, як оплот сміливого протистояння кріпосницькій системі європейських держав. Героїчна епоха українського козацтва і славнозвісної Запорозької Січі увійшла в свідомість українського народу як загальнонаціональне всеукраїнське явище, що дає право кожному українцеві вважати себе причетним до ‘козацького роду”. Запорозька Січ – унікальне явище у всесвітній історії, ще не оцінене належним чином. Ми ще маємо визнати неспростовну істину: “Якби не було Запорозької Січі – не було б і українського народу”.

Козацьке Коло

Козацьке Коло – загальна військова рада козаків, вищий орган самоврядування. Тут вирішувалися питання про війну і мир, розподіл між куренями угідь, про переобрання січової старшини тощо.

Козацька Рада

Козацька Рада – загальні козацькі збори, на яких обирали козацьку старшину, вирішували адміністративні, судові, військові справи, карали злочинців, розподіляли по жеребкуванню землі та угіддя на наступний рік. На Запорожжі Козацька Рада була найвищим органом влади. За традицією вона збиралась у визначені дні: 1 січня кожного нового року, 14 жовтня у храмове свято Січі Покрову Пресвятої Богородиці, на другий чи третій день Великодня. Зібрання, скликане з ініціативи рядових козаків (поза волею старшини), називалося “чорною радою”. У раді мали право брати участь усі без винятку козаки. Проводились також ради на основі представництва від куренів і старшинські ради. Рішення або вирок ради символізував волю всього війська і тому був обов’язковим для кожного. Щорічна зміна старшини робилась, звичайно, для гарантування особистої і політичної свободи серед запорожців. Так розуміло це й саме січове товариство.

Козацькі клейноди

Клейноди (від польського – дорогоцінність) – відзнаки та атрибути влади козацького війська та старшини, які після відродження в середині XVІІ ст. української державності стали державними символами. До клейнодів належали корогва, бунчук, булава, пернач, печатка, литаври і каламар.

К(Х)орогва прикріплене до древка полотнище, прапор. Гетьманська корогва була державним прапором України, січова – символом Війська Запорозького, а полкові – бойовими прапорами козацького війська. Під час походів прапор завжди майорів на чолі війська. Під час битв біля корогви точилася запекла боротьба, бо втрата прапора для козаків означала поразку. Корогва була одним з найшановніших козацьких клейнодів. Корогва, як і всі інші клейноди, була обов’язковим атрибутом усіх козацьких ритуалів. У бою та під час найбільших урочистостей гетьманська корогва свідчила про присутність гетьмана. Після винесення корогви із січової церкви починали скликати і проводити козацьку раду і під час похорону гетьмана за труною несли схилену корогву. Почесними охоронцями корогви були генеральні, військові, полкові, курінні та сотенні хорунжі.

Бунчук – (від кримськотатарського – черепашки, кульки, намисто на шиї коня) знак влади в Криму, Польщі та один із клейнодів українського козацтва. Бунчук мав вигляд довгого дерев’яного древка з маковицею (металевою кулькою) або вістрям на вершині. Під цією кулею або вістрям, кріпили пасма кінського волосся. В Туреччині, звідки він був запозичений, у бунчука нараховувалось від одного до семи пасм. На Січі бунчук виготовлявся з білого волосся та червоних мотузок, а з гетьманського звисали посріблені китиці. Як і булава, бунчук був важливим атрибутом влади гетьмана й кошового отамана. Вручався він разом із булавою та іншими клейнодами. В бою бунчук ставився на командному пункті поруч із корогвою. Охороняв і захищав бунчук генеральний бунчужний та його помічники – бунчукові товариші, або підбунчужні.

Булава – (від латинського – куля) зброя ударної дії у вигляді стрижня (руків’я) із насадженою кулеподібною голівкою. З метою посилення сили ураження голівки деяких булав вкривали шипами. В XІV ст. з’явилась булава з голівкою у вигляді вертикальних пластин – пернач. Бойові булави виготовлялися з металу, дерева, кістки. З XVІ–XVІІ ст. булави втрачають бойове значення і перетворюються в один з клейнодів, який символізував гетьманську та полковницьку (пернач) владу. Булава вручалася гетьманові та кошовому отаманові за рішенням козацької ради. Під час виборів булава лежала на столі, а момент її прийняття означав, що даний кандидат “учинився гетьманом”. Гетьман вручав наказному гетьманові серед інших клейнодів булаву. Як символ найвищої влади булава завжди знаходилась на видному місці. В усіх урочистостях, під час прийому послів чи під час переговорів гетьман тримав булаву. Після смерті гетьмана булаву несли на подушці за його труною. Гетьманські булави відзначались багатим декоруванням. Вони виготовлялися із срібла та золотилися, прикрашалися смарагдами – бірюзою й перлами. На них могли різьбитися герб, прізвище чи вензель власника.

Пернач – різновид булави. З’явився у XІV ст. Голівка пернача складається з 4–12, найчастіше з 6 вертикальних пластин – пер, що й зумовило його назву. Голівка, складена із пер, була легшою за суцільну, а це дозволяло активніше маніпулювати перначем у бою. Зменшення площі голівки збільшувало ефективність ураження. Іноді до пернача прикріплювався гак, яким захоплювали зброю супротивника. У XVІІ–XVІІІ ст. пернач перетворюється на символ полковницької влади. Від гетьмана отримували пернач городові полковники, а паланковим їх вручав кошовий отаман. Крім того, на Запорожжі спеціальні перначі видавалися від імені Війська Запорозького подорожнім, купцям, чужоземним послам. Такий пернач слугував охоронним знаком, який свідчив, що ці люди перебувають під захистом Війська Запорозького.

Печатка – відбиток на м’якому матеріалі (глина, віск, сургуч, папір тощо) або самі предмети з вигравіруваними на них зображеннями, за допомогою яких робиться відбиток. Печатка використовується для підтвердження оригінальності документа і волі особи, що видає акт або робить будь-яке розпорядження. Печатка була ознакою влади, предметом, який символізував певні правовідносини. Печатка – це один із клейнодів, і тому вона належала окремому представникові старшини; військова печатка була приналежністю військового судді, курінна або паланкова – печатка курінного отамана або паланкового полковника. На відміну від круглої військової печатки, печатки паланкові та курінні могли бути не тільки круглими, а й чотири та багатокутними, і виготовлялися як із срібла, так і з міді, бронзи, латуні. Кожна паланка і курінь мали свою печатку, відмінну від інших. На них були зображені звірі – леви, олені, коні, або зброя – списи, шаблі, луки, або зірка, місяць, корона, хрести, а також абревіатури – скорочення назв паланок чи куренів.

Литаври, бубни, котли – один із козацьких клейнодів. Литаври мали вигляд котлів з натягненою на них шкірою. Для ударів по шкірі використовувалися спеціальні гладенько обстругані палички. Під час гри литаври ставилися на залізні підніжки. Ударами в литаври подавали сигнал в бою, ними супроводжувались урочистості, вони скликали козаків на раду. Зберігалися литаври разом з іншими клейнодами в січовій церкві. Палички для гри на литаврах зберігав у себе військовий довбиш, який грав на них, а вони були символом його влади.

Каламар – чорнильниця, один з козацьких клейнодів, символ влади військового писаря. Похідний каламар мав вигляд продовгуватого футляра для пер із спеціальним відділенням для чорнильниці або посудини із звуженим горлечком і вушками для підв’язування до пояса. Стаціонарні каламарі складалися з кількох з’єднаних посудин, для чорнила різного кольору та кришки, якою вони накривались. Виготовлялись каламарі з бронзи, срібла тощо.

Військово-адміністративні посади Запорозької Січі:

Гетьман (кошовий отаман); військовий суддя; військовий писар; військовий осавул.

Курінні отамани (38), паланкові полковники (7), полкові писарі (9), полкові осавули (7), полкові підписарі (9), полкові підосавули (7), скарбничий (шафар) та заступник, підшафари (2), військовий підосавулій, військовий довбиш (оповісник), піддовбишний, канцеляристи (20), військовий пушкар та підпушкарій, гармаші (8), кантарлей (наглядач за вагою і мірами), тлумач.

38 куренів Запорозької Січі:

(старшини: курінний отаман, писар, хорунжий, кухар)

Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Ведмедівський, Величківський, Дерев’янківський, Джерелівський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іракліївський, Калниболотський, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Коренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Мишастівський, Менський, Незамаївський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Нижньостебліївський, Верхньостебліївський, Тимошівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський, Щербинівський.

Щодо чисельності куренів Запорозької Січі, на жаль, до сьогодні жоден з дослідників українського козацтва не пояснив їх традиційну кількість, посилаючись лише на “давніть традиції”. Тож традиційний поділ Запорозької Січі на 38 куренів лише засвідчує колишній територіальний поділ України-Руси на 38 областей (тодішні князівства).

Паланки

(старшини: полковник, осавул, писар)

Бугогардівська; Інгульська; Кальміуська; Кодацька; Орельська; Прогноївська; Протовчанська; Самарська.

Бугогардівська паланка охоплювала землі між річками Південний Буг та Інгулець і обмежувалась з півночі Дніпром, а з півдня – кордоном Кримського ханства. Паланковим центром було містечко Гард-на-Бузі. В паланці налічувалось близько 500 зимівників.

Інгульська – знаходилась на Правобережжі Дніпра між верхів’ям Інгульця та Базавлука. Центром Інгульської паланки була слобода Кам’янка (Мілове), де в 1730–1734 роках діяла Кам’янська Січ.

Кальміуська – розташовувалась між річками Вовчі Броди (Вовча) і Кальміус та Азовським морем. Центом паланки була слобода Домаха (при усті р. Кальміус). Найбільша кількість зимівників знаходилася понад річками.

Кодацька – найзалюдненіша паланка, займала територію правобережного Надпорожжя, де налічувалось понад тисячу зимівників. Паланковим центром було містечко Новий Кодак.

Орельська – розміщувалась між верхів’ями річок Орель і Самара. Центром паланки була військова слобода Козирщина. В межах паланки перебувало близько тисячі зимівників.

Прогноївська – охоплювала місцевість так званих Прогноїв – Прогноївських соляних озер на Кінбурнській косі. Формально Прогної знаходились на кримській території, але контроль ханства над ними ніколи не був цілковитим. Прогноївські соляні озера здавна були місцем господарської діяльності запорозького козацтва, щоправда ця діяльність мала суто сезонний характер.

Протовчанська – знаходилась між річками Орель і Протовча. Паланковий центр – військова слобода Личків. На території паланки містилось близько тисячі зимівників.

Самарська – одна з найзаселеніших паланок, розташовувалась між річками Самара і Вовчі Броди. Центром паланки було містечко Самара, воно ж Новоселиця. Серед кількох тисяч запорозьких зимівників-хуторів вирізнялось чимало великих сіл, зокрема Вільне, Кочережки, Самара та інші.

Єланська паланка також підпорядковувалась Низовому Війську Запорозькому, охоплюючи землі на схід від річки Кальміус – у вододілах річок Сухий і Мокрий Єланчики та Міус, обмежені з півдня Азовським морем.

Рибні багатства акваторії Азовського моря та його лиманів приваблювали запорозьких рибалок з перших років існування Запорозької Січі. Однак після виокремлення “донців” (донських козаків) у самостійне козацтво почалися суперечки за право володіння цією територією. Внаслідок діяльності московської урядової комісії з розгляду взаємних претензій Війська Запорозького та Донського було прийнято рішення на користь “донців”, які були більш лояльні до Московії. Відтак, вже на початку другої половини ХVІІІ ст. ці землі випали зі сфери впливу запорожців, а Єланська паланка припинила своє існування.

Кордони Козацької Запорозької Республіки

Західний кордон починався від річки Случ і по межиріччю Південного Бугу й Дністра досягав Чорного моря; північний кордон проходив з верхів’я Південного Бугу на схід до Кременчука, перетинав Дніпр і далі простягався на Лівобережжі по річці Орель й виходив на Сіверський Донець; східний кордон проходив по Сіверському Донцю до його впадіння в Дон і далі по Дону сягав Азовського моря та охоплював частину Кубанського краю по річки Чабур, Єю, Кубань; південний кордон проходив від устя р. Кальміус по степовій лінії сучасних міст Маріуполь-Мелітополь-Каховка і далі по Дніпру – до Чорного моря.

Доцільно однозначно визначитись не лише стосовно кордонів Козацької Республіки, але й самого часу її утворення. Маємо визнати: Запорозька Січ, як військово-політичний і адміністративно-територіальний центр Козацької Республіки, утворилась у 1386 році на Хортиці, де виявлені найдавніші козацько-військові укріплення, датовані ХV століттям. Відтак, усі наукові виклади про більш пізнє утворення Запорозької Січі слід вважати недосконалими чи зумисне спотвореними для приниження історичного значення запорозьких козаків у створенні й утвердженні української державності. Адже провідна роль Запорозької Січі в історичному процесі українського державотворення незаперечна.

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАКА

І по зовнішньому вигляду, і по внутрішнім якостям запорозькі козаки уособлювали собою характерні типи своєї народності та свого часу. Вони були більшою частиною зросту середнього, плечисті, статні, міцні, сильні, на вигляд повнолиці, округлі та від літньої й степової спеки смуглі. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем або чуприною на тім’ї, в смушковій островерхій шапці на голові, вічно з люлькою у зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, вниз, з-під чола, сторонніх зустрічав на перших порах непривітно, відповідав на питання знеохотою, але потім мало-помалу зм’якшувався, лице його помалу у розмові приймало веселий вигляд, живі проникливі очі загоралися блиском вогню, і уся фігура його дихала мужністю, завзятістю, заразливою веселістю та незрівнянним гумором.

“Запорожець не знав ні “цоб”, ані “цабе”, від того був здоровий, вільний від болячок, помирав здебільшого на війні, ніж удома. Від того запорожці жили весело, довго. А молодці які були! Він сів на коня – не струснувсь, не здвигнувсь! Тронув ногами – і пішов, і пішов! Тільки пилюка стовпом”. Кожен запорожець вважав себе невід’ємною частиною великої, єдиної Січової Сім’ї (“Січ – Мати, Великий Луг – Батько”) і знав, що від його життя і смерті залежить подальша доля Січі. Тому козаки не боялися померти в бою, а смерть вдома вважали для себе безчестям.

Звання воїна – “мужа крові” – завжди несло надзвичайно велику відповідальність, адже воїн, володіючи військовим знанням і маючи в руках зброю, міг використати її як на добро, так і на зло. Тому до воїна-козака ставились надзвичайно високі вимоги. Одним із основних питань, які стояли перед козаком, було з’ясувати сутність ворога (зараз це питання має особливу актуальність). Він мусив зупинити ворога будь-якою ціною. Ось як красномовно говорили козаки, які захищали свою батьківщину від банд польських конфедератів: “Дивишся, наче воно й людина, але лізе до тебе, наче звірина. Береш і колеш, бо як ти її не заколеш, то вона тебе заколе, та ще й не одного”. Тому й змушені були впродовж віків українці карати різних агресорів, що намагались відібрати у них рідну землю.

У внутрішніх якостях запорозького козака відмічалася помісь доброчесностей та пороків, завжди притаманна людям, поважаючим війну головним заняттям та головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі та безпощадні у відношенні своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, істинними братами по відношенню один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, українським та донським козакам; хищні, кровожерливі, нестримані на руку, зневажаючи усякі права чужої власності на землях ненависних їм ворогів, запорозькі козаки, у себе, вважали просту крадіжку якої-небудь нагайки або пута страшним кримінальним злочином, за яке винного карали на смерть.

Незалежність запорожців, як характерна етнічна ознака українського народу, засвідчена більшістю дослідників українського козацтва. “Запорожцям не властиве ні найменше низькопоклонство перед сильними світу сього. До польських аристократів і російських бояр вони завжди ставились без будь-якої улесливості чи холопської запопадливості. Більш того, нерідко були в тому ставленні навіть показне нехтування етикетом, підкреслена незалежність”. Показово, що на Переяславській раді отаман-гетьман Іван Сірко відмовився від клятви на вірність московському царю й подався на Січ, що свідчить незаперечним доказом вірності запорожців демократичним засадам українського суспільства.

Світлу сторону характеру запорозьких козаків складали їх благодушність (не наживання багатства), щедрість, некорисливість, постійність у дружбі, яка так високо цінувалася на Запорожжі, що за козацькими правилами гріхом вважалось обманути навіть чорта, якщо він іноді попадав січовикам у товариші. Крім того, світлими рисами характеру запорозьких козаків були висока їхня любов до особистої свободи, по якій вони віддавали перевагу лютій смерті – ганебному рабству; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й до всіх “військових ступеней”; простота, помірність та винахідливість при нужді, в домашньому побуті або у різних безвихідних ситуаціях та фізичних недугах. Запорозькі козаки ставили особисту чесність як у себе, на Запоріжжі, так і на війні у відношенні до ворогів: – “У нас над усе честь і слава, військовая справа, – Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати”.

На війні запорозький козак завжди відрізнявся розумом, хитрістю, вмінням “виграти вигоду у ворога, швидкоплинно на нього напасти і несподівано заманити”; він дивував ворога великою відвагою, дивним терпінням та рідкою здатністю переносити крайні прикрощі та жахи смерті. Літописець козацький на цей рахунок зауважив: “Въ миръ жити никогда не хочутъ, но егда въ землъ ихъ миръ оглашенъ будетъ, то самовольно идутъ на помощь инимъ царствамъ, и малія ради користи великую нужду подіймуть, море перепливати дерзаютъ въ еднодревскихъ суднах”.

“Вони вояки великі були. Страшні вояки були! Та тільки у себе, на Січі, нікого не чіпали, виключаючи одних жидів: жидам інколи таки погано приходилося від запорожців. Якщо тільки почують, що жиди де-небудь нашкодили, то вже бережись, бо інакше як “нагрюкають” якого-небудь, то тут йому “й капець!”. У запорожців на цей рахунок склалася така приказка: “А, нумо, пани-молодці, кукіль з пшениці вибирать!”...

Війна для козака була так же необхідна, як птиці крила, як рибі вода. Без війни козак – не козак, а лицар – не лицар. Козак не боявся, а любив війну. Він турбувався не тільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те, щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі на війні, так щоб про нього сказали: “Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи. От казали, неначе воно боляче, як шкуру з живого чоловіка здирають, а воно мов комашня кусає...”.

У вільний від походів час запорозькі козаки любили, лежачи на животах, побалагурити, послухати розповіді інших, держачи при тому в зубах коротенькі люлечки, так звані “носогрійки” або люльки-буруньки, попихкуючи з них димком. Люлька для козака перше діло: запорожець принесе на Великдень паску із церкви, поставить її на стіл, а сам скоріш за трубку: “А ну, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросята кат не візьме. Люлька для запорожця – рідна сестра, дорога подруга його: він як сів на коня, зараз же запалив люльку та так верст шість, а то й більше все смалить і смалить, із вуст її не випускає. Але потрібно знати, що палили козаки не якийсь там тютюн заморський, вони полюбляли своє домашнє зіллячко – змішані дикі трави (материнка та буркун). Цей козацький “тютюнець” дуже прислуговувався запорожцям під час відпочинку та й допомагав входити у стан бойового трансу.

Будучи високими цінителями пісень, дум та рідної музики, запорожці любили послухати своїх баянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи і самі брались за кобзи, які були у них улюбленим музичним інструментом. Кобза, за міркуванням козаків, видумана самим Богом та його святими, тому вона і була у них у такій честі. Для одинокого запорожця, що часто скитався по безлюдних степах, який не мав можливості на протязі багатьох днів ні до кого промовить слова, кобза була істинною подругою, вірною дружиною, якій він повіряв свої думи, на якій розгонив печаль-тугу: “Струни мої золотії, грайте ж мені стиха. Нехай козак-нетяжище та забуде лихо”. Якою дорогою була для запорозького козака кобза, видно із тієї козацької думи, де говориться, як запорожець, помираючи одиноким у дикому степу від “безвіддя і безхліб’я”, у самі останні хвилини свого життя звертається до кобзи і називає її “дружиною вірною, бандурою мальованою” і в горі питає її: “А де ж мені тебе діти? А чи у чистому полі спалити, А попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?”.

Темним боком характеру запорозьких козаків було те, що багато з них полюбляли вихвалятися своїми військовими подвигами, любили пустити пилюку в очі перед чужими, щегольнути своїм убранством і зброєю. Ще більше того запорожці відрізнялися своєю безпечністю та лінню: “Се козак-запорожець, ні об чім не туже: “Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже, Він те тільки й знає. Коли не п’є, так воші б’є, а все ж не гуляє!”.

Великою вадою запорозьких козаків була також їх пристрасть до спиртних напоїв: “В пьянстве и бражничестве, – говорить очевидець, они старались превзойти друг друга, и едва ли найдутся во всей христианской Европе такие беззаботные головы, как казацкие. Нет в свете народа, который мог бы сравниться в пьянстве с казаками: не успеют проспаться и вновь уже напиваются. Самі про себе запорожці на цей рахунок казали: “У нас в Січі норов хто Отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає. Ой, Січ-мати, ой, Січ-мати, а в тій Січі добре жити: ой, тільки спати, спати та лежати, та горілочку кружати.

Справжній запорожець неспроста пив горілку, з різноманітними приказками, на кшталт: “Чоловік не скотина, більше відра не вип’є”; “Розступись, душа козацька, обіллю”; “Вонзимо копія в душі своя”. Горілку вони називали оковитою, тобто водою життя (aqua vitae) і зверталися до неї, як до живої істоти. Хто ти? – “Оковита! А з чого ти? – “Із жита! Звідкіля ти? – “Із неба! А куди ти? – “Куди треба! А білет у тебе є? – “Ні, нема! Так отут же тобі й тюрма!... Горілка для запорозьких козаків була так необхідна, що вони без неї не відправлялися навіть у столицю у військових справах першої важності. І тільки під час військових походів запорозькі козаки уникали п’янства, бо тоді всякого п’яного кошовий отаман відразу викидав за борт чайки або карав на смерть.

Але головна дивина того бахусового дійства полягала в тому, що пили козаки не теперішню 40 градусну горілку, ні, і ще раз ні. Різноманітні наливки, настоянки, меди, кваси, пиво, браги вироблялися із натуральних продуктів і не мали великих градусів.

Тому, віддаючись розгулу та бражництву, запорозькі козаки не були схожі на тих жалких п’яниць, які пропивали свої душі у чорних та брудних шинках, і які втрачали у них усякий образ і подобу створінь божих: лицар навіть і в попойках залишався лицарем. Придаючись широкому та нестримному розгулу, козак тим самим виказував особливого роду молодецтво, особливий погляд на життя чоловіка, який даремно обтяжує себе працею та турботами і зовсім не розуміючого дійсного смислу життя – існувати для веселощів та радості. Однак, дивлячись на життя з точки зору веселощів та радощів, запорожець не стидався похмурих дум. В основі характеру козака лежала завжди двоякість: то він дуже веселий, жартівливий і товариський, то він засмучений, мовчазний, похмурий та недоступний. Ця двоякість випливала, звичайно, із самого складу життя запорозького козака: не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені (“він із риби родом, од пугача плодом”), відрізаний від родини, бачачи постійно прийдешню в очах смерть, козак, зрозуміло, дивився на все безпечно і свій короткий вік старався підсолодити усякими задоволеннями, доступними йому у Січі; з другого боку – туга по далекій батьківщині, залишений на свавілля долі дорогим рідним, а можливо і милої козацькому серцю “коханці”, нечулість одиноких товаришів, думи про прийдешню безпомічну старість примушували не раз козака впадати в смутні роздуми й цуратися усяких веселощів.

Козакові – як Тому бідному сіромасі: ненька стара, жінки нема, а сестра малая, чом же в тебе, козаченьку, сорочки немає? Ой, сів пугач на могилі, та як “пугу! та й пугу!, гей, пропадати козакові та в темному лугу!.. Та в темному лугу!...”.

Підводячи підсумок, можна констатувати наступне: не потрібно вважати чи виставляти запорожців гіркими пияками, пропиваючими розум або честь, ці лицарі просто не мали дуже багато вільного для цього часу. Війна – ось головний стрижень життя справжнього військовика-лицаря запорозького козака.

СІЧОВЕ ЖИТТЯ

Організація управління в Січі. Основою соціальної організації на Січі був курінь. Кожен курінь – це цілком самостійна економічна одиниця, що своєю соціальною організацією повторювала Січ. Козаки кожного куреня обирали собі курінного отамана і старшину, що забезпечували військове і господарське існування куреня. Доходи з промислів куреня не належали Кошеві, а були загальною власністю козаків окремого куреня і зберігалися в курінній скарбниці. Щорічно Кіш перерозподіляв жеребкуванням між куренями землі у Вольностях Запорозьких для промислу – рибні водойми, пасовища та сіножаті. Причому Кіш незалежно від куренів утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами – Польщею, Гетьманщиною, Московією та ін. Крім того Кіш зосереджував життєзабезпечуючі кустарні промисли – виробництво військового спорядження, возів, човнів, одягу, взуття та провадив будівельні й фортифікаційні роботи (штихарство).

У Січі кожен мав право на харчування й притулок. Запорожець, як член курінного товариства, одержував не менше і не більше того, що необхідно для існування. Крім платні, курінь давав козакові одяг, військове спорядження, спільне помешкання й харчування. З курінної скарбниці в міру потреби оплачувалось лікування, погашалися борги. По суті, січові порядки втілювали ідеал братського життя. В цьому відношенні Січ перебувала в ряду тих суспільств, що визнавали безумовне право всіх людей на гарантоване існування незалежно від їх економічної ролі й соціального статусу. За критерієм забезпечення інтересів усіх пришельців Січ, на фоні навколишнього світу, була справедливим, привабливим суспільством. Потребуючи лише громадян певного гарту, запорозька держава існувала для них і через них… Що ж до майнової нерівності, то поділ товариства за багатством мав лише економічний, але не юридичний характер. “Різниці в суспільних правах і обов’язках між дуками і нетягами не було”. Щоправда існувала деяка різниця між нежонатими і жонатими козаками (“гнізд юками”): хто брав шлюб, то втрачав право жити в Січі і право обрання в січову старшину. Одружені козаки відбували сторожову і похідну службу нарівні з січовиками, але не допускалися до гарнізонної (залогової); до того ж, служили вони за власний кошт, без платні.

Основним джерелом прибутку запорожців, як у Січі, так і на Вольностях, було рибальство. Ловили неводами у річках і на лиманах. Особливо цінувалась червона риба – осетер, білуга, севрюга. Рибу й ікру (свіжу чи засолену в бочках) козаки вивозили самі або продавали через скупників навіть у Польщу й Германію. Скотарство також приносило прибутки січовикам; за розрахунками дослідників, на запорозьких землях скотарство приносило в п’ять разів більший дохід, ніж хліборобство. Крім того, був поширений медовий промисел – бортництво і пасічництво; не останнє місце займало полювання на хутряних звірів. Господарча діяльність запорожців носила ознаки колективної праці і здобутий прибуток долучався до загальновійськового скарбу Січі чи окремого куреня.

КОЗАЦЬКЕ ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО

Січове законодавство існувало як звичаєве право, укорінене в свідомості непорушністю народних традицій. Витоки запорозького народоправства сягають давньоруського вічевого ладу. Колишнє давньоруське віче, що створювало трибуну громадської думки, на Запорожжі прибрало вигляд Загальної козацької Ради, де обговорювались і вирішувались усі питання. Запорожці дотримувались споконвічних засад демократії, згідно яких, прилюдні вибори й рішення – це ознака вільних людей. Запорозькі козаки протягом століть виробили струнку і досить ефективну систему правових норм, у якій закріплювалися військово-адміністративна організація, деякі правила ведення війни, діяльність судових органів, правове становище окремих соціальних станів і груп населення, цивільні правовідносини (правовласності, порядок користування землями, водоймищами й угіддями на території Запорожжя, зобов’язальне право), встановлювалися покарання тощо. Запорожцям були відомі такі складні юридичні поняття, як право першого займу, давність володіння, нерівномірний розподіл стягнення.

Правова система запорожців ґрунтувалася на правових звичаях, сукупність яких становило звичаєве право. Звичаєвим правом запорожців вважають сукупність правових звичаїв, що діяли на підвладній їм території протягом XVI–XVIII ст., що мали нормативний характер, зумовлювалися конкретноісторичними умовами існування козацького товариства, допускалися і санкціонувалися верховною державною владою, а в деяких випадках навіть суперечили чинному законодавству. Основою козацького права були суспільні відносини, які склалися у спільноті запорожців, а джерелом – трансформовані норми давньоруського права, пристосовані до конкретноісторичних умов, а також різноманітні запозичення з правових традицій сусідніх народів.

Запорозьке козацтво упродовж свого існування являло собою військо, а не цивільне суспільство. Тому дія суспільних законів на Запорожжі була дещо специфічною. Головним завданням соціальних норм (у тому числі і правових) було забезпечення суворої військової дисципліни і субординації між військовими начальниками та підлеглими. У зв’язку з цим встановлювалися досить жорстокі покарання за будь-яке порушення встановленого порядку. За рівнем розвитку запорозька спільнота була своєрідною “військовою демократією”, оскільки вона мала притаманні їй характерні риси, а саме: військовий стан, вирішальну роль у суспільних справах озброєного народу, збагачення та посилення соціальної верхівки (тобто старшини) та ін. Ці риси посилювалися схвальним ставленням до відсутності сім’ї та забороною приводити на Січ жінок.

Розвиток правових норм запорожців поділявся на три етапи. Перший – період окремих вироків, що, часто повторюючись, утворювали поняття про прецедент; другий – викликав до життя, на ґрунті цих прецедентів звичаї; третій – фігурував вже з писаними законами, характерними для соціально неоднорідного суспільства. Перетворенню звичаїв на норми права, а також створенню нових норм сприяла діяльність судів. Участь козацької спільноти у вирішенні судових справ, винесенні вироків, покаранні злочинців ставала перепоною для зловживань з боку козацької верхівки, а також сприяла поширенню та закріпленню норм звичаєвого права серед запорозьких козаків. У XVIII ст. джерелом права стало також поточне законодавство. Його основною формою були ухвали козацьких рад.

У процесі розвитку право на Запорожжі взаємодіяло з правовими системами сусідніх народів. Запорожці запозичували правові норми, що відповідали потребам їхнього товариства (наприклад, окремі види покарань). Це передусім стосується татар та донських козаків, суспільний устрій яких був близький до запорозького. Певну схожість можна також знайти у звичаєвого права січовиків з польсько-литовським законодавством, зокрема з Литовськими статутами. І там, і там існували майже однакові покарання за крадіжку, що можна вважати свідченням їхнього зв’язку. Подібність окремих норм Литовських статутів та запозиченого права пояснюється такими причинами: юридичним джерелом обох правових систем були норми давньоруського права; основну частину запорожців складали вихідці з України, правова свідомість яких формувалася під впливом литовсько-польських законів. Вплив російського законодавства на право запорозьких козаків позначився тим, що стало виноситися менше смертних вироків (брехня – смертна кара – стала широко застосовуватися саме на Заліській (Московській) Русі під впливом кримінального права монгольської імперії; власне на Русі від часів Ярослава Володимировича смертна кара ВЗАГАЛІ не застосовувалася (дивись Руська правда), посилилася відповідальність за злочини проти посадових осіб (як січових, так і російських), було введено таку міру покарання, як заслання.

Рисами запорозького звичаєвого права були: його корпоративний (становий) характер; домінування публічного права (права, виконання приписів якого загальнообов’язкове); відсутність поділу права на галузі; у більшості випадків усна форма вираження правових норм; консерватизм, обрядовість, досить суворі (здебільшого тілесні) покарання, широке застосування смертної кари та ін. Козацьке право було становим, корпоративним правом. Захищаючи військово-політичну організацію козацтва, воно встановлювало різний правовий статус окремих груп населення Запорожжя: січовиків (мешканців Січі), “сиднів” (населення зимівників; та посполитих – оподатковуваних Кошем селян-землекористувачів), сторонніх осіб. Це ілюструє, зокрема, система покарань за окремі види злочинів. Так, убивство січовика розглядалося як найтяжчий злочин і каралося смертю, (точно відомо із джерел тільки про два види злочинів козаків, покаранням за які була смерть:

1. Зрада Товариству, і то лише як особистий перехід на сторону ворога з подальшими активними діями зрадника в складі ворожих військ проти Товариства, в результаті чого Товариство несло непоправні втрати (загибель товаришів чи в бою, а чи після захоплення в полон через дії зрадника і подальшим скаранням на горло). Такі випадки описані в літературі (“Тарас Бульба”, М. Гоголя) та збережені кобзарсько-пісенною традицією (“Дума про Саву Чалого”). Особливістю винесення смертного вироку в цьому випадку було обов’язкове рішення про це кровного батька зрадника. Особливістю приведення вироку в дію було власноручне здійснення вироку кровним батьком зрадника, або ж обов’язкове благословення виконавців вироку кровним батьком зрадника, який крім того повинен був заплатити виконавцям викуп за роботу, аж до пожиттєвого служіння, при цьому виконавці проходили додатково ритуал (дохристиянський) очищення рідною землею з рук “відуна”, а також, можливо, застосовувалися і інші додаткові заходи.

2. Посадова нездатність вищого обраного урядовця, що призвела до “невдач” Товариства, в тому числі і випадкових, але повторюваних протягом якогось часу (“нещастя’). Такі випадки відомі з історичних джерел як випадки страти Товариством Січових Старших, Гетьманів, Кошових Отаманів тощо. Особливістю цих випадків було те, що смерть була навіть не покаранням урядовця, а фактично спокутною “жертвою” Товариства на “удачу”, не виключено, що цей звичай теж з дохристиянських часів. Цікаво, що вирок в даному випадку виголошувався всім Товариством (кругова порука), для виконання вироку теж була характерна “масовість” виконавців, що забивали “жертву” бойовою зброєю (теж – кругова порука і безособистість виконання вироку).

Можна погодитись, крім того, зі звичаєм Товариства ховати живим козака-вбивцю іншого козака разом з убитим ним в одній могилі.

Вищеописане дає підстави для таких висновків:

– Смертна кара НЕ ЗАСТОСОВУВАЛАСЯ масово як покарання в козацькому Товаристві. Пояснення тому – кожен козак був або “сердешним”, або ж “кровним” братом іншому козакові, що всі були народжені Матір’ю-Січчю від Батька-Лугу, тож жоден козак особисто НЕ МІГ підняти руку, або ж іншим способом відняти життя у іншого козака. Коли таке траплялося, навіть випадково, вбивця набував “смертного гріха” перед Товариством і вмирав разом зі своєю жертвою (не виключено, що козак-вбивця йшов живцем в могилу вбитого ним товариша добровільно). Смертна “спокутна жертва на удачу” приносилася якомога більшою кількістю товаришів, одночасність нанесення ударів ними по жертві не давала змоги звинуватити когось із них окремо у “вбивстві”, тож всі вони “де юре” лишалися “чистими” від “смертного гріха вбивства козака”.

– Іпостась козака була пожиттєвою, навіть зрада козака не позбавляла його від козацького достоїнства, а отже, не відміняла правило щодо НЕМОЖЛИВОСТІ його вбити іншим козаком. Щоб обійти цю заборону необхідні були чіткі і неодноразові докази вини зрадника та шкоди, заподіяної ним Товариству, а крім того вимагався особливий ритуал, в якому обов’язковою була участь саме КРОВНОГО батька, як “фізичного народителя” зрадника, який лише і набував у цьому випадку право позбавити того життя, але вже як не козака, а як звичайну людину, ним народжену.

– Все, що було пов’язано із застосуванням смертної кари в козацькому Товаристві, було зв’язано не з впливами правових систем навколишніх держав і народів, а із практично збереженими до того часу релігійними дохристиянськими практиками, що, в свою чергу, свідчить про започаткування “козаччини” значно раніше офіційного прийняття християнства на території України, а отже значно раніше ІX ст. по Різдву Христову. Вбивство особи, що не належала до запорозької громади, являлося злочином менш тяжким. Разом із тим козацьке право не встановлювало формальних пільг для старшини в порівнянні з рядовими козаками, хоча фактично вони існували (майнова нерівність, користування владою тощо).

Норми звичаєвого права за своїм змістом можна умовно поділити на публічні і приватні. Публічне право запорожців було своєрідним військовим статутом, що регулював найважливіші відносини спільноти: військово-адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади), військові справи, порядок судочинства, володіння і користування землею, угіддями, статус спільного майна, відповідальність за скоєння злочину та ін. Приватне право регулювало цивільно-правові відносини: право власності на особисте майно, різні угоди, відповідальність за заподіяння шкоди тощо. Але основу козацького права становило публічне право.

Військовий характер січової спільноти, батьківські відносини між отаманами та рядовими козаками, виборність козацької старшини, яка дозволяла хоча б теоретично позбутися тих, хто не задовольняв громаду, стримували наростання масових суперечок. Формальна відсутність старшинських пільг також не потребувала фіксації їх у писаній формі. До того ж усна форма права була вигідна старшині бо дозволяла їй тлумачити старі звичаї у своїх інтересах.

Охоронцями козацьких традицій були старики – так звана “абшитована старшина” – старі заслужені козаки, що раніше займали виборні посади і мали авторитет у товаристві. Вони відігравали важливу роль у козацькому правосудді і стежили за збереженням старого порядку. Тому запорозькому праву був притаманний певний консерватизм.

Відомим є той факт, що на Запорозькій Січі вбивство товариша жорстоко каралося: вбивцю закопували в землю разом з мертвим. Ніхто не брався пояснити, звідки на Січі взявся такий суворий звичай. А виявляється, такий звичай існував ще в давніх скіфів. Інший приклад, зафіксований серед січовиків – таємничий поєдинок на бурці: “запорожці було заспорять, зараз на поєдинок на пістолі. Розстелюють бурку; один на одному ріжку стане, а другий на другому, та й стріляють. Ото в них тілько й суду”.

З середини XVIII ст. загальновійськова рада почала перетворюватися на законодавчий орган, що видавав загальнообов’язкові норми, зафіксовані у письмовому вигляді. Вона видала цілу низку постанов, що здобули силу закону. Хоча запорожці не визнавали законів інших держав і при вирішенні внутрішніх справ діяли лише на підставі норм звичаєвого права, вони в разі потреби посилалися і на нормативні акти Росії та Польщі. Так робилося, зокрема, коли спільнота відстоювала свої права на землю. Це свідчить про високий рівень правової культури у січовому товаристві.

Ще однією рисою звичаєвого права запорожців була його обрядовість. Вона надавала звичаєвому праву життєвості та публічності; викликала увагу до судового процесу і співучасть у ньому не тільки зацікавлених осіб, а й громадськості; сприяла збереженню в народній пам’яті звичаєвих норм; засвідчувала правильність використання звичаїв і підносила правотворчість народу. Козацьке право відзначалося суворістю. Поблажливо ставлячись до минулого осіб, які записувалися в козаки, запорожці суворо карали за порушення своїх порядків. Навіть за просту крадіжку загрожувала страта. Поряд із частим застосовуванням смертної кари великого поширення набули й тілесні покарання.

Найрозвиненішими у запорозькому праві були кримінально-правові норми. Це пояснюється тим, що товариство мусило забезпечити насамперед охорону життя та власності особи, а вже потім регулювати складні суспільні відносини. До того ж козацька спільнота з початку свого існування мала яскраво виражений військовий характер, отже, нормальне її функціонування вимагало суворої дисципліни. А серед людей, що вливалися до її лав, траплялися особи, що раніше скоювали всілякі злочини і таких треба було утримувати від подальшої злочинної діяльності.

У звичаєвому праві запорожців злочином вважалася дія, що завдавала шкоди та збитків життю, здоров’ю, майну, честі окремої особи або усього Війська Запорозького. Кримінально відповідальною вважали особу, що досягла 16-річного віку. Об’єктом злочину визнавали особу (її життя, здоров’я, гідність), майно. Існувало поняття вини. Злочини розподілялися на навмисні, необережні та випадкові, хоча чітких словесних визначень цих різновидів не існувало. Не звільнялися від кримінальної відповідальності і психічно хворі, однак у суді враховувався їхній стан як пом’якшувальна обставина. У козацькому праві існувало поняття рецидиву. Так за неодноразові скоєння крадіжок карали на смерть.

У праві запорозьких козаків передбачався досить широкий перелік злочинів, які, залежно від того на що посягали (об’єкта злочину), можна умовно поділити на декілька видів: військові, службові, проти порядку управління і суду, особи, власності, моралі. До військових злочинів належали порушення правил несення служби, самовільне залишення війська (дезертирство), а також ухиляння від служби. Кримінальна відповідальність встановлювалася також за вживання спиртних напоїв під час перебування у військовому поході. Звичаєве право запорозьких козаків мало також об’єктивно екологічну спрямованість, оскільки ним встановлювався раціональний порядок природокористування в краї, а також відповідальність осіб, які порушували встановлений порядок. Вирубка лісу, користування мисливськими та рибальськими угіддями без дозволу Запорозького Коша були неможливі.

Звичаєве право запорожців встановлювало відповідальність за різноманітне завдання збитків, таке як крадіжки чужого майна, потрави, псування речей тощо. За загальним правилом особа, яка завдала шкоди іншій особі (зіпсувала або вкрала річ), мусила добровільно або згідно з рішенням козацького суду відшкодувати потерпілому збитки – повернути таку саму річ або компенсувати її вартість іншим майном чи грошима.

У праві запорозьких козаків, яке мало звичаєвий характер, не було встановлено чіткого поділу на кримінальне та цивільне провадження. Однак разом з тим дедалі виразніше проявлялася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувачувального змагального процесу, а кримінальні – в межах слідчого. Судовий процес на Запорожжі був гласним, тобто здійснювався відкрито. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свої думки з приводу справ та надавали власні клопотання.

ПОВЕРНЕННЯ У МАЙБУТНЄ!

В умовах сучасної глобальної кризи, ми, українці, нащадки славного Січового братства козаків, поставлені перед необхідністю творення нової цивілізації, яка забезпечить нам виживання і подальший розвиток. Це надзвичайно складна колективна діяльність, яка потребує інтелектуальних і організаційних над-зусиль, емоційно-вольової концентрації, нестандартних рішень. Всі напевно знають, що оновлення-перенародження українського народу прямо пов’язане з Запорозькою Січчю. За історично короткий час січову козацьку школу в більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини української та не зовсім людяності. Внаслідок цього Україна майже цілковито «покозачилась» – народилась Нація Козаків. Яка чарівна сила тягнула українську молодь на Січ? Передусім – радісний дух суто чоловічої “Гри – боротьби”! Військово-чернечий орден січовиків пропонував чоловікові пошук своєрідного Граля – сповнений ризику й пригод шлях саморозкриття та самоосвячення. Польський історик XVI століття Папроцький свідчив: “багато БЕЗДОГАННИХ молодих людей з Польщі їдуть до України... повчитися лицарських діл – порядків і чуйностей лицарських”. Січ трималась на Звичаї – системі ясних і твердих “правил життя”. То була усна традиція, що не потребувала письмової фіксації, – подібно до сучасної гри у футбол, коли кожен знає правила, жодного разу не бачивши їх записаними. Неписані правила найсильніші, бо закарбовані в самому серці людини.

Український народ написав свою історію не літописами та хроніками, а козацькими шаблями та пістолями, витворюючи з рідної землі величну, безсмертну енциклопедію козацьких могил. Отож потроху розібравшись із історичним підґрунтям козацтва, ми повинні чітко усвідомити наше козацьке сьогодення. Тому вкрай потрібно нам визначитись у своїх помислах та переконаннях стосовно сьогочасних справ Українського козацтва. І вирішувати нам: – бути чи ні, новій, вільній, козацькій спільноті на теренах сучасної України.

А відтак, шановний пане Українцю, приєднуючись до лав вільного козацького братерства пам’ятай:

Козак – сущая буря і вітер в полі. Ми не раби Божі, серед сього вітру подібні билинам Божим, гнемося та не ломимося, робимо своє діло. Богу угодно щоб ми були як ті троянди, увінчані колючками. Інакше без тих колючок не було б нічого доброго!

Козак – це степовий лицар, гарячий і щирий і невгамовний, з великим надміром сил фізичних і моральних. Долею пострижені на вершництво, ми втілюємо в собі ідеал, який повинен плекати у народі ратний дух, ушляхетнений поняттям честі і слави, і скріплений любов’ю до рідної землі і непідкоримістю до ворогів.

Козак – лицар духу і честі, охоронець рідної землі, історичної пам’яті народу і національної культури. Все навколо його, всьому він дає лад і оберег. Мрія козака сучасності – покозачити всю Україну, щоб горіла земля під ногами тих, хто зазіхне на її волю.

Найголовніші чесноти сучасного козака – мудрість, шляхетність і мужність; це три постаті, три вияви того невгасимого, полум’яного духа, який формує нашу козацьку спільноту по своєму бажанню бути найкращими.

Відвага, завзяття, мужність – це емоційне забарвлення козацького правого переконання, – це коли те саме переконання знаходиться не лише в голові, а й у серці козака, готового жертвувати для перемоги цього переконання всім найдорожчим і самим життям.

Ми, Козаки, – мужні й суворі войовники, маємо у своїй душі щось божеське, тому й не потребуємо того, що походить від інших людей (багатства, розкоші, лінощів).

І якщо не вмер в нас дух козацтва – то не померло і саме КОЗАЦТВО!

Але запам’ятай брате “Три золотих правила” досягнення нашої спільної мети: 1) ОЗДОРОВЛЮЙСЯ! Розвивайся духовно, психічно й фізично, вдосконалюйся, пізнавай себе. Ключовий момент – очищення психіки. Для початку обмеж потік інформаційного бруду. Наприклад, 40 днів не дивись телевізор. Оздоровчий ефект просто вражаючий! А найкращий спосіб активного очищення – читай просвітлюючись тексти рідних українських авторів та технології самозцілення Живим Рідним Словом. Результат: посилення інтелекту, життєрадісний світогляд, поступове позбавлення хронічних хвороб, покращення долі за принципом “чисте притягується до чистого”. Інший важливий чинник здоров’я – слідування природним ритмам: вставай на світанні, – йди до сну з настанням сутінок. 2) РОБИ ТЕ, ЩО ЛЮБИШ! Займайся тим, що відповідає твоїй природі, будь самим собою. 3) ТРИМАЙСЯ ЗА СВОЇХ! Підтримуй інших учасників козацького руху, налагоджуй з ними контакти, збільшуй кількість подібних до тебе, просвічуй їх знаннями, виховуй дітей в дусі Української Козацької Національної Ідеї.

НАША МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ:

Метою діяльності сучасного Українського Козацтва є сприяння розбудови України як суверенної, самостійної та незалежної, демократичної і правової держави, відродження української, за своєю суттю – козацької нації, прогресивних українських козацьких звичаїв і традицій, української національної ідеї в її козацькому варіанті, захист політичних, економічних, культурних та історичних здобутків українського народу, забезпечення його духовного і матеріального добробуту, морального і фізичного здоров’я, відродження, утвердження і розвиток української мови і культури.

І виходячи із вищезазначеного ми проголошуємо сучасний Кодекс Честі Козака.

ЛИЦАРСЬКА РЕГУЛА КОЗАКА СУЧАСНОСТІ:

– Козаком треба народитися, козаком треба стати, козаком треба бути.

– Бог і Україна! Воля і честь! Без волі і честі щастя не буває, без волі і честі життя не життя. Люби Україну, вона мати твоя і нічого у світі не замінить її. Усі, хто йдуть проти України – вороги твої. Тільки в боротьбі за щастя Батьківщини ти отримаєш своє втрачене право.

– Люби правду, тому що вона єдиний маяк у твоєму житті. До тих пір, доки в тобі бринить правда – ти незборимий. Віруй твердо у правоту свого діла. Зови усіх вільних і сильних уперед.

– Дужче усіх благ та самого життя став козацьку волю, але пам’ятай: “Воля не свавілля, хоробрість не розбій, а мужність не жорстокість! Пам’ятай, хоробрі – завжди добрі, тому що вони сильні”.

– Поважай Звичаї козацькі як сивого, мудрого діда; люби побратима свого як самого себе; цінуй волю та шаблю-сестрицю як ковток джерельної води у розпеченому степу.

– Ніколи не плач як та баба і чорта самого не бійся. Стань невблаганним і твердим до себе, щоб стати невблаганним і твердим до ворогів, до сил зовнішнього світу, до віроломства власної спільноти: – Б’ють – роїсь, наваливсь – лавою впнись, лихо вкляч, а все одно оддяч.

– Приймай митарства життя без нарікання, стоїчно, героїчно, в ім’я своїх ідеалів, і від них не відступайся, хоч за для цього попадеш у пекло.

– За побратима-козака, якщо потрібно, життя віддай та навіть душу, бо нема в світі нічого святішого за побратимство, окрім Святої Віри дідівської! Козак козаку – кревний брат. Разом в біді, разом і в щасті, в єдності сила.

– Відносься холоднокровно до страждань, смерті і до мук. Якщо тебе взяли до тортур – перемовчи, якщо промовляють до твого серця – будь каменем, загрожують смертю – стань безсмертним трупом.

– Зброю без нужди не виймай, але й без слави не вкладай. Стань подібним на тигра, не прив’язуй ніякої ціни до життя.

– Не рухай чужого майна і не втручайся в чужі справи, але не дозволяй втручатися і в твої. Поради слухай, але май свою думку, а якщо щось почав робити, то роби, не дозволяй собі кинути початої справи ні через важкість ні зі страху.

– Нікому не нав’язуйся своєю думкою, але нікому не дозволяй зневажати її. У своєму житті будь не лозиною, що гнеться в той чи інший бік. Немає з ким порадитися – в совісті своєї спитай.

– Перед нижчими не задирай голови, а перед вищим не гнись дугою; на людські діяння не дивись, а за свої відповідай перед Богом і самим собою. Плати вірністю і вдячністю тому, хто був до тебе добрим.

– Чини так, щоб ніхто не знав, а не вмієш – не ганьби козацького роду. Лиш єдиний є на світі гріх – робити зле добрим людям та бути бідним.

– Живи по-Божому! Але пам’ятай: Бог прощає – Братство ніколи!

Прийми брате українцю і старовинне СЛОВО СТОСОВЕ:

До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхності над собою і в собі, в Роду, до тих пір рій Родів скупи Вкраїнської буде в змозі захистити мазкою братчіковою землю свою, на користь свою.

Збережемо край свій Звичаєм, один-одного – обичаєм.

І якщо ти вважаєш, що Лицарська Регула Козака сучасності, є дійсно єдиним вірним напрямком твоєї душі, тоді ось і клятва-присяга для тебе:

КЛЯТВА – ПРИСЯГА КОЗАКА СУЧАСНОСТІ

ПЕРЕД БОГОМ НАШИМ ВСЕВИШНІМ, ПЕРЕД СВЯТОЮ ПОКРОВОЮ, ПЕРЕД УКРАЇНСЬКИМ НАРОДОМ, ПЕРЕД БРАТАМИ КОЗАКАМИ – ІМ’ЯМ МОЇХ МАТЕРІ І БАТЬКА, СВЯТОЮ ЗЕМЛЕЮ НАШОЮ КЛЯНУСЬ: ЩО ГОТОВИЙ ВІДДАТИ ЖИТТЯ, ЗАХИЩАЮЧИ СПОКОНВІЧНУ СВОБОДУ НАРОДУ НАШОГО РІДНОГО, ДІДІВСЬКИХ ВІКОВИХ ПОРЯДКІВ І ЗВИЧАЇВ, САМОСТІЙНУ УКРАЇНУ!

ПРИСЯГАЮ, ЩО БУДУ СТОЯТИ НАСМЕРТЬ ЗА СВОБОДУ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ, НЕДОТОРКАНІСТЬ ЇЇ КОРДОНІВ ТА ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ ЖИТТЯ СЛУЖИТИ ЇЙ, ТА УСЬОМУ КОЗАЦЬКОМУ БРАТЕРСТВУ. ЯКЩО Ж Я ПОРУШУ ЦЮ КЛЯТВУ, ТО НЕХАЙ НЕ ПРИЙМЕ МОЄ ТІЛО СВЯТА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ, І БУДУ Я ПРОКЛЯТИЙ МОЇМ НАРОДОМ ТА БРАТАМИ ПО ВІКИ ВІКІВ!

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА УКРАЇНСЬКОМУ КОЗАЦТВУ!

Для порівняння наведемо текст присяги запорозького козака:

ПРИСЯГА ЗАПОРОЖЦЯ

Хто хоче вмерти за Христа приєднуйтесь до нас!

Я, милістю Бога Всемогутнього, вільний козак, визнаю справедливість Закону Бога Живого та Звичаю Козацького, без винятків приймаю минуле та майбутнє, єдину Святу канонічну Православну Віру та Звичай Козацтва Запорозького з ласки шановного товариства Війська Запорозького, та з власного бажання вливаюсь до єдиного тіла Запорозького Козацтва і закликаю Святу Трійцю Отця і Сина і Святого Духа у свідки моїм словам про те що я:

Присягаю перед Богом нашим Всевишнім, Матір’ю Божою і її Покровом, святим Георгієм Побідоносцем і Архангелом Михаїлом, ім’ям моїх кровних батьків і матерів, святою землею нашою Україною і людом рідним, що буду стояти на смерть за Віру нашу Православну, захищаючи від чужинців і засланців, поконні вільності народу мого рідного, дідівські вічові порядки, звичаї і обрядності до скончини.

Присягаю, що буду слугувати, скільки матиму силу і вміння, Святій Церкві, моєму людові, радіти і чинити для нього лише все найсправедливіше і не допускати й помислів, не лише в себе, а й у інших козаків, противних в усьому сказаному!

Коли ж я волею чи у неволі порушу цю присягу, нехай мене не прийме свята земля, хай проклятим буду і родом, і людом без прощення навіки!

Не прийми, Господи, моїх щирих слів за зухвалість перед лицем Твоїм, зміцни мене в дусі моєму і правицею правди Своєї підтримай мене у діяннях моїх на здійснення цих слів. На все ж нехай буде не моя, але Твоя воля, бо Твоє є царство і сила, і слава на віки вічні. Амінь.

Але спершу напиши вступну заяву до первинного козацького товариства:

Отаману _______________________________________

місце

для світлини

3х4

____________________________Українського козацтва

Пану ___________________________________________

від _____________________________________________

„.____”__________________ ________ року народження

місце народження ________________________________

________________________________________________

Освіта __________________________________________

________________________________________________

адреса мешкання _________________________________

________________________________________________

місце праці, посада _______________________________

________________________________________________

відношення до військової служби (військовий фах, звання)

________________________________________________

________________________________________________

чи мав судове покарання, коли і за що ______________

________________________________________________

ЗАЯВА

Я, вважаю за свій обов’язок та честь працювати на відродження Українського козацтва та його розвиток, як на опору Української нації та держави – Україна, з чим і звертаюсь до вельмишановного товариства: прошу прийняти мене до лав козаків “_________________________________________________________” Українського козацтва. Власним підписом підтверджую, що буду активно працювати на відродження козацтва, беззаперечно виконувати Статут, рішення керівних органів та накази отамана. Зобов’язуюся дбати про духовний та матеріальний добробут, фізичне та моральне здоров’я, постійно вдосконалювати знання української мови, культури, історії України та Козацтва.

„____”______________ 20 ___ р. Особистий підпис _________________

Рекомендуючий : 1.______________________________________________________________________________

(прізвище , ім’я, по батькові)

№ посвідчення _____________________________ Особистий підпис _____________________ „____”__________ 20 __ р.

Рекомендуючий : 2.______________________________________________________________________________

(прізвище , ім’я, по батькові)

№ посвідчення __________________________ Особистий підпис _______________________ „____”_________ 20 __ р.

Випробувальний термін пройшов ___________________ „____”______________ 20 __ р

Присягу прийняв „____”________________ 20 __ р

прийнятий у козаки „___”______________ 20 __ р.

особистий підпис прийнявшого присягу___________________ М.П.

особистий підпис отамана ______________________

І не забудь вивчити права та обов’язки козака:

Членство в Українському козацтві

ОБОВ’ЯЗКИ ТА ПРАВА КОЗАКА

Членство в Козацтві може бути індивідуальним, колективним і асоційованим.

Дійсним козаком має право бути: нащадок українського козацького роду, а також громадяни України з 18-річного віку, які стоять на засадах розбудови та захисту державності України, пройшли випробувальний термін три місяці і виявили себе як такі, що мають глибокі українські патріотичні переконання, стоять на засадах розбудови і захисту самостійної, незалежної, соборної, демократичної держави України, посвячені та прийняли присягу Українського козака і здійснюють суспільно корисну для України діяльність.

Після проходження випробувального терміну дійсному козакові видається Реєстрова грамота та посвідчення.

За вагомий внесок у розвиток Українського козацтва, рішенням Ради поважних козаків відомі громадські політичні та військові діячі, діячі культури і науки, державні керівники, видатні спортсмени, які виявили себе активними провідниками української державності та Української козацької ідеї, можуть прийматися до козацтва без випробувального терміну.

До лав козацтва приймають згідно письмової заяви за козацьким Звичаєм на Раді первинного козацького товариства.

Ті, хто не були членами дитячих, юнацьких і молодіжних організацій козацтва, приймаються за рекомендацією двох дійсних козаків.

Кожен козак повинен стояти на обліку в первинному козацькому товаристві.

В козацтві створюються й діють дитячі, юнацькі та молодіжні козацькі організації відповідно до статутів та положень про ці організації, які затверджуються Радою Козацтва. Члени цих організацій за віком поділяються: козачата – до 10 років, джури – 10–14 років, молоді козаки (молодики) – 14–18 років.

Особи, які притягалися до кримінальної відповідальності, можуть стати козаками тільки після відповідного рішення Суду козацької честі козацького товариства, після зняття судимості в установленому законодавством порядку.

Колективними (асоційованими) членами Козацтва можуть бути громадські об’єднання, колективи підприємств, навчальних, наукових і культурних закладів, установ і організацій, які фізично та матеріально сприяють виконанню Статутних завдань Козацтва. Взаємовідносини Козацтва з його колективними членами здійснюються на підставі відповідних угод. Колективні (асоційовані) члени приймаються в Козацтво згідно письмової заяви їхніх керівників на підставі рішення зборів трудового колективу Радою Старшини.

Членами громад при Козацтві можуть ставати дівчата, жінки, які створюють жіночі організації при Козацтві та його структурних підрозділах. Їх діяльність регламентується окремими положеннями, що затверджуються Радою Козацтва.

Члени Українського козацтва зобов’язані:

– бути активними провідниками української національної ідеї, виконувати всі вимоги Статуту та українських козацьких Звичаїв, якщо останні не суперечать Статутові Українського козацтва і чинному законодавству України;

– виконувати Універсали, Постанови та рішення Гетьмана, керівних органів Українського козацтва, накази своїх отаманів і старшин;

– сплачувати вступні та щомісячні членські внески, розмір яких встановлюється окремим Положенням;

– дотримуватись здорового способу життя, піклуватись про Українську державу, родину, сім’ю і дітей, плекати молоде покоління духовно здоровим, морально та фізично загартованим, відданим Україні та українському народові;

– молоді козаки допризовного віку зобов’язані виявляти ініціативу щодо вчасної постави на облік у військовому комісаріаті та прагнути призову на військову службу, на військовій службі – постійно працювати над професійним, морально-психологічним та фізичним самовдосконаленням, бути взірцем дисциплінованості, відданості українському народові, Україні;

– зберігати і розвивати прогресивні українські козацькі звичаї та традиції, оберігати честь і гідність козацького імені, зміцнювати єдність Українського козацтва, займатися суспільно корисною для України та українського народу діяльністю, продукувати матеріальні та духовні цінності, дотримуватися принципів і норм козацької етики та етикету.

Дійсні члени Козацтва мають право:

– вирішального голосу на козацьких Радах;

– обирати і бути обраними до керівних органів Козацтва всіх рівнів;

– виносити на розгляд козацьких Рад Козацтва питання про його діяльність;

– отримувати козацькі військові звання відповідно до Положення про проходження козацької служби та займаних в Козацтві посад;

– відповідно до чинного законодавства користуватися майном Козацтва та земельними наділами;

– отримувати інформацію про діяльність Козацтва;

– отримувати відповідь на свої пропозиції та заяви до товариств Козацтва всіх рівнів;

– працювати у всіх структурах Козацтва;

– одержувати духовно-моральну та (в разі потреби) матеріальну підтримку;

– навчатися в козацьких навчальних і фізкультурно-спортивних закладах; за рекомендацією керівних органів Козацтва, в інших учбових закладах;

– носити Козацький однострій з обладунком і шаблею та іншою зброєю відповідно до чинного законодавства, правил дозвільної системи України і належних положень.

Громадяни, які проходять випробувальний термін, мають право:

– вносити питання на розгляд козацьких Рад та брати участь в обговоренні питань з правом дорадчого голосу;

– отримувати відповідь на свої пропозиції та заяви;

– отримувати духовно-моральну (та в разі потреби) матеріальну підтримку;

– навчатися в козацьких учбових та фізкультурно-спортивних закладах;

– носити традиційний козацький стрій та однострій без обладунку.

Членство в Козацтві припиняється:

– за власним бажанням;

– у випадку порушення Статуту Українського козацтва, а також за цілеспрямовану діяльність, направлену на розпалювання ворожнечі та розколу єдності Українського козацтва;

– за несумісну із званням Українського козака діяльність, що завдала шкоди Українській державі, Українському народові або Українському козацтву;

– у разі несплати членських внесків протягом трьох місяців.

Рішення про виключення приймається Радою Козацтва на підставі рішення Ради первинного козацького товариства (Суду козацької честі, Контрольно-ревізійної комісії).

Рішення Ради первинного козацького товариства (Суду козацької честі, Контрольно-ревізійної комісії) може бути оскаржене до Суду козацької честі вищої інстанції протягом місяця з дня його прийняття та у випадку обґрунтованих вимог скаржника до Великої Ради Українського козацтва, але не пізніше, ніж за два місяці до Ради.

Підставою для негайного виключення козака з Козацтва є справедливе притягнення його до кримінальної відповідальності або приховування ним цього факту.

Наш Козацький Бойовий Клич

Хто Козацтвом живе, Морем-Братством пливе, – Ставай брат до лави, вставай!

За Честь і Родину, За Неньку-Вкраїну, – Ставай брат козаче, вставай!

За любу Дружину, та рідну Дитину, – Ставай брат до лави, вставай!

За Батьківські Хати – Ладнаймо Гармати, – Ставай брат козаче, вставай!

Всі Смілі – до бою! Легкою ходою, – Ставай брат козаче, вставай!

Слава!!! Слава!!! Слава!!!

Саме так і виглядає та сучасна реальність козацького сьогодення. Приєднавшись до великого козацького братства, ти отримаєш сотні, а може й тисячі побратимів, які по першому заклику стануть тобі у пригоді та зможуть допомогти тобі у скрутну хвилину. Поріднившись із Козацтвом, ти матимеш не тільки моральний зиск, а зможеш разом з нами здійснити багато своїх сокровенних бажань та стати дійсно вільною людиною.

Але пам’ятай про те, що лицарські козацькі звання треба буде виборювати. І лише згідно із обіймаємою тобою посадою а також рівнем укомплектованості підрозділу, яким ти будеш керувати, як претендент на козацьке звання. Нагороди в козацтві теж потрібно заслужити, а продаж їх у нашому козацтві здійснюватися НЕ БУДЕ!

По тому Будьмо! Слава Україні! Слава Українському Козацтву!

СЛАВА ТОБІ БОЖЕ, ЩО КОЗАКИ МИ!

І на останок пане брате запам’ятай наступне:

Мудрість народу для шукачів світла старокарби:

Все, що робиться з чужої волі – зло. Все, що робиться з власної волі – добро. Треба знати це коротке визначення добра і зла. Неволя буває теплою та ситною, а воля холодною і голодною. На хоробрість Бог чомусь скупий, а страх сіє щедро. Ніби Богові нічого робити а тільки наглядати за всіма своїми рабами і підслуховувати, про що вони шепочуться по кутках. Воля світ береже, неволя в яму веде. Знехтуєш Бога і волю – сам рабом станеш. Волі не чекай, сам її бери і оберігай. Козаку нема верховода крім Бога і народа. Власну свободу захищай, рідну землю охороняй. Від товариства не відбивайся, до старшини прислухайся. На чужу волю не зазіхай, щоб свою не втратить. Страх і воля несумісні, страх за життя – риса раба. Дарма смерті не шукай, а як зустрінеш – не тікай. Духу войовничого не втрачай, тіло гартуй. Поки всі на печі – козак на коні. Хочеш друга мати – допоможи ображеному і скривдженому. Слабого духом не відганяй, опорою йому будь, дух козацький в людях збуджуй. Зустрінеш людину – не дивись, якого роду, дивись, якої душі. Козацьке братство не по крові, а по духу. За багатством не убивайся, малим задовольняйся, на ласку Божу сподівайся. Не зазіхай на чуже, зроби своє. Не роби зла другому, бо вернеться два. Не шукай бою, він сам тебе знайде. Б’є не сильний, а сміливий. Слову навчити не можна, воно повинно погукати тебе. За Звичай України бийсь неупинно. Там де вміння і людяність, там і достаток. Лукавий нахабством на людяності паразитує. Козак – кріпкий, завбачливий розумом, жагучий вибриком, як змій, невтомний, як славко, а вмирає на чотирьох ворогах. Не гань мене чваром, бо станеш товаром. За волю напийся вволю. Не Мамай був страшний, а розбрат. Кляніть же старшину до тих пір, доки не згине вона разом з кріпацтвом німим їхнім. Не бийтесь поміж собою. Не добивай ворога до кінця. Не став оселі кам’яниці, не городи станиці як не заслаб. Душевна сила козак муром дивиться, завжди напоготові дістати зачеп зверхника. Місяць дядько старший над душами правдивими козацькими. Вчити можна тільки рідну та добру дитину тоді, коли їй вкрай необхідно або в лихоліття. Вистригти оселедець – стати під батьків заповіт, то колові сонячні брати-промені до краю доведені.


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS